Контрольні, курсові, дипломні роботи, бізнес-плани, задачі, іспити онлайн
Главная \ Безкоштовні матеріали (відкритий доступ) / Реферати

Безкоштовні матеріали (відкритий доступ) / Реферати

Психолінгвістика 31.07.2015 13:45

Шановні п»ятикурсники!  Для зарахування заліку з дисципліни «Психолінгвістика» треба:

 

Лекція № 1-2. Тема: Вступ. Загальні основи психолінгвістики

Мета вивчення: оволодіти знаннями про поняття «психолінгвістика» визначити основні завдання психолінгвістики, простежити зв'язок психолінгвістики з іншими науками,  визначити причини становлення  психолінгвістики, знати основні етапи і розвитку психолінгвістики і підходи  зарубіжних психолінгвістичних шкіл,  характерні особливості розвитку  вітчизняної психолінгвістики, теорію мовленнєвої діяльності; вміти використовувати отриманні знання в майбутній професійній діяльності. Варто вивчити ключові поняття теми: психолінгвістика, ментальний лексикон, мовлення, предмет мовленнєвої діяльності.

План:

1.            Передумови  становлення  синтетичної науки.

2.            Предмет та основні завдання.

3.            Зв'язок психолінгвістики  з іншими науками.

4.            Ґенеза розвитку науки.

5.            Дослідження вітчизняних психолінгвістів.

Наукова думка XX — початку XXI ст. значною мірою зосереджена на антропоцентричних дослідженнях. Поведінка, мовні, мотиваційні, психічні, психологічні та інші особливості людини нині є основними предмета­ми вивчення гуманітарних наук. У XX ст. було здійсне­но фундаментальні дослідження фізіології та функцій мозку, психіки та психології людини. Цей період озна­менувався також розвитком філософської думки, зокрема екзистенціалізму, постмодернізму, появою мистецтва «потоку свідомості», впливом східних учень, ідей фрейдизму та неофрейдизму. Науковці почали вивчати homo sapiens насамперед як особистість, що має складний внутрішній світ. Цим значною мірою зумовлені поява та розквіт таких наукових галузей, як комунікативна і когнітивна лінгвістика, когнітивна психологія, етнопсихолінгвістика, а також дослідження  мовних картин світу, мовної свідомості, концептосфер. Особливе місце серед них посідає психолінгвістика, що має міждисциплінарний характер. Лінгвістика тра­диційно займається науковим описом структури, форм та значень звуків, слів, словосполучень і речень. Психо­логія досліджує способи оволодіння цими системами та їх функціонування в реальному спілкуванні, коли люди вимовляють і розуміють речення. Психолінгвістика вивчає глибинні знання та здібності, необхідні людині для того щоб опанувати мову в дитинстві і впродовж життя послуговуватися нею.

Психолінгвістика (грец. psychе — душа і франц. linguistique — наука про мову) — наука, яка вивчає процеси утворення, сприй­няття та формування мовлення у їх взаємодії із системою мови, а також розробляє моделі мовленнєвої діяльності та психофізіоло­гічної мовленнєвої організації людини, перевіряє їх у процесі психологічних експериментів.

Оскільки психолінгвістика є синтетичною наукою, представники її наукових шкіл по-різному підходять до тлумачення її предмета. Теоретичні уявлення кожної психолінгвістичної школи формуються з психологічних уявлень про процеси мовленнєвого спілкування, проду­кування та сприйняття мовленнєвих висловлювань, засвоєння мови дитиною, а також із лінгвістичних уяв­лень про структуру мови та структуру мовленнєвого висловлювання. Поняттєвий апарат кожної з них містить психологічні та лінгвістичні складники. Своє­рідність кожної психолінгвістичної школи полягає в оригінальності психологічної теорії, взятої за основу дослідження психологічних особливостей, та лінгві­стичних даних, застосовуваних при аналізі мовного ком­понента. На думку О. О. Леонтьева, — засновника радянської школи психо­лінгвістики (теорії мовленнєвої діяльності), — предме­том цієї науки є структура і функціонування мовленнє­вих механізмів людини у їх співвідношенні зі структу­рою мови, тобто процеси породження і сприйняття мовлення, при цьому основним поняттям є «діяльність» (звідси «діяльністний підхід», «мовленнєва діяльність»). Найточніше предмет психолінгвістики визначила біло­руська дослідниця О. Уланович — вербальна організація та вербальна поведінка людини. За такого підходу до сфери психолінгвістики залучають проблеми мовленнє­вої здатності, мовної свідомості, мовленнєвого розвитку людини, механізмів породження і сприйняття мовлен­ня, когнітивні процеси, дослідження мовленнєвої пове­дінки мовної особистості, питання, пов’язані з комуні­кацією (вербальною, міжкультурною тощо).   З огляду на такий підхід завданнями психолінгві­стики слід вважати:

-                розроблення загальних теоретичних моделей породження і сприйняття мовлення;

-                вивчення імовірнісної структури мовленнєвих процесів;

-                дослідження вербальних асоціацій;

-                визначення факторів розпізнавання мовлення;

-                дослідження та опис дитячого мовлення;

-                вивчення проблем психолінгвістики тексту;

-                розроблення загальнотеоретичних проблем етнопсихолінгвістика  та проблем     мовленнєвого впливу;

-                дослідження феномена мовної особистості.

О. Леонтьев до практичних завдань психолінгві­стики зарахував навчання рідної та іноземної мов, мовленнєве виховання дошкільників та розроблення проблем логопедії; виявлення та лікування порушень мовлення, пов’язаних із захворюваннями мозку; дослі­дження проблем мовленнєвого впливу; розроблення практичних аспектів судової психології та криміналі­стики. Близькою є позиція О. Уланович, яка визначає такі завдання психолінгвістики: організування мовлен­нєвого розвитку дітей у дошкільний період; навчання іноземних мов; логопедію, навчання розумово відста­лих дітей, глухих, сліпих, дітей із вродженими мовлен­нєвими патологіями; поновлення мовлення при його порушеннях (зокрема, лікування різноманітних форм афазії та її ускладнень); міжкультурні комунікації; інженерне моделювання мовленнєвого спілкування. Отже, для дослідження мисленнєвих процесів, які є основою оволодіння мовою та її використання, психолін­гвістика послуговується теоретичними прийомами психології і лінгвістики. За предметом дослідження вона ближча до лінгвістики, а за методами — до психології.               Психолінгвістика активно використовує надбання різноманітних галузей знань. Як складова лінгвістики, вона взаємодіє з розділами традиційного мовознавства (фонетикою, граматикою, лексикологією, стилістикою) та сучасними його напрямами (когнітивною, комуніка­тивною лінгвістикою, прагмалінгвістикою, соціолінгві­стикою, лінгвістичним аналізом тексту), а також із психологією, культурологією, етнологією, теорією кому­нікації, медициною. Зв’язок психолінгвістики з фоне­тикою — наукою, що вивчає звукову будову мови, зумовлений тим, що обидві науки досліджують мовлен­ня, однак предмети дослідження у них різні. Предметом вивчення фонетики є звукові засоби мови у всіх їх виявах та функціях, зв’язок між звуковою формою мови та письмом. Тому дані фонетики важливі для психолінгві­стичних досліджень процесів породження та сприйняття мовлення. Дані граматики — розділу мовознавства, що вивчає систему морфологічних категорій та форм, синтаксичних категорій і конструкцій, способів слово­творення, використовують у психолінгвістичних дослі­дженнях, що спираються на ідеї генеративної лін­гвістики — одного з відгалужень формального напря­му в лінгвістиці, що ґрунтується на описі мови у вигляді формальних моделей певного типу. Вивчати словесні асоціації, різні види афазій допома­гає лексикологія — наука про словниковий склад, лексику мови. Важливим і для лексикології, і для пси­холінгвістики є дослідження лексиконів конкретних мов у їх співвідношеннях із дійсністю. У словах, їх значеннях безпосередньо закріплений життєвий досвід соціуму в певну епоху. У зв’язку з цим такі проблеми, як співвідно­шення лексики та культури, лінгвістична відносність (вплив лексики на «сприйняття світу»), взаємозв’язок лінгвістичних та екстралінгвістичних компонентів є спільними для лексикології та психолінгвістики. Психолінгвістика тісно пов’язана зі стилісти­кою, основним предметом якої є стиль у всіх мовознав­чих значеннях цього терміна (індивідуальна манера виконання мовленнєвих актів, функціональний стиль мовлення, стиль мови тощо), жанри спілкування, спів­відношення тексту з поза текстовими підсистемами мови, використання мови в різних ситуаціях, передумо­ви успішного здійснення мовленнєвих актів. Ці пробле­ми цікаві також і психолінгвістиці. Вона використовує відомості з теоретичної стилістики щодо проблем мовленнєвого акту та тексту як його результату (знання про вибір автором мовленнєвих засобів, утілення в тек­сті авторської ідеї тощо), матеріали зі стилістики адреса­та щодо інтерпретації задуму автора мовлення. Спільни­ми для обох галузей знань є проблеми співвідношення мови та мислення, концепція мовної «картини світу».                                              Зв’язок психолінгвістики з лінгвістикою тек­сту, предметом якої є правила побудови зв’язного тексту та його смислові категорії, що реалізуються згідно з цими правилами, зумовлений тим, що обидві науки виявляють спільний для адресанта і адресата фонд знань (пресупозиції). Правила побудови цілісного та зв’язного тексту також належать до сфери інтересів психолінгвістики.            Психолінгвістика перебуває у тісному зв’язку з когнітивною лінгвістикою, оскільки вона також досліджує функціонування мови як різновиду когнітивної діяльності, як загального пізнавального механізму репре­зентації і трансформування різних видів інформації з використанням мовних знаків.                              Досліджуючи процеси породження, формування та сприйняття мовлення, психолінгвістика звертається до комунікативної функції мови, яку вивчає комуніка­тивна лінгвістика, що зосереджена на процесах спілкування людей з використанням живої природної мови, а також усіх наявних складових комунікації. Крім цього, для опису психолінгвістичних процесів (наприклад, породження та сприйняття мовлення) часто використовують ті самі моделі комунікації, що і для репрезентації процесів спілкування (наприклад, модель Г. Ласвелла, модель К. Шеннона та В. Вівера, трансакційну модель В. Шрамма та ін.).

"Днем народження" психолінгвістики вважається семінар у Блумінгтоні в 1953 році. Підсумки цього семінару, опубліковані у книзі за редакцією Ч.Осгуда й Т.Сибеока, дали могутній імпульс до активізаціїкогнітивних досліджень в усьому світі [Osgood, Sebeok 1954]. Семінар був присвячений теорії інформації математичного спрямування і констатував "вибух" цікавості до процесів мислення, а також координації зусиль експериментальної психології, теоретичної лінгвістики та штучного інтелекту щодо досліджень мовленнєво- мислительних процесів.

Саме Ч. Осгуд у психолінгвістиці-54 розглядав акти комунікації у вигляді моделей загальної теорії зв'язку. Таким чином, учений ще в 1954 р. висунув проблему розуміння учасниками комунікації одне одного, чільне місце в якому належить коду. Цей, в термінах Ч. Осгуда, "код" і є знання, які дозволяють, з одного боку, породжувати висловлювання, а з іншого, - розуміти думки, що виражені засобами мови. Знання, які використовуються для декодування повідомлення, не обмежуються лише знаннями про мову. До них належать також енциклопедичні знання про світ, соціальний контекст, уміння когнітивне обробляти дискурс та відображену в ньому інформацію. При цьому жоден із видів знань не є домінуючим. Лише комплексне дослідження організації всіх типів знань дає змогу визначити сутність комунікативної компетенції, формування вивідного знання та конструювання моделі ситуації дискурсу. Таким чином, дослідження знань, їх структур та систем представлення є одним з провідних напрямів когнітивної науки та психолінгвістики, зокрема.

Розгляд історії психолінгвістики "нового часу' доцільно починати саме з американської психолінгвістики 1950-х років. Проте слід зазначити, що психологічний підхід до мови сформувався вже в дослідженнях лінгвістів другої половими XIX століття, у так званому психологічному мовознавстві (Г. Штейнталь, Г. Пауль та ін.). Традиції в орієнтації на "фактор людини, що говорить," у вітчизняній науці про мову, які сягають до І.А. Бодуена де Куртене і Л.В. Щерби, власне кажучи, ніколи не переривалися, хоча їхня популярність аж до останніх десятиліть була зосереджена, передусім, у межах ленінградської фонологічної школи.

Таким чином, психолінгвістичні основи у вітчизняному мовознавстві були закладені ще І.А. Бодуеном де Куртене і JI.B. Щербою. Однак офіційне народження психолінгвістики як науки належить до більш пізнього періоду. Як зазначалося вище, перший період розвитку психолінгвістики як науки пов'язаний з іменем Ч. Осгуда та трактується як асоціаністський напрям у психолінгвістиці. Психолінгвістика Ч.Осгуда  ґрунтувалася на біхейвіористській психології мови й теорії комунікації та мала на меті дослідження відношення між структурою повідомлення та якостями індивідів, які продукують та приймають повідомлення. Як приклад, можна навести роботу телеграфіста, що відстукує азбуку Морзе телеграфним ключем. Пройшовши по каналі зв'язку, сигнал надходить у приймач, біля якого знаходиться одержувач. Одержувач за допомогою того ж самого коду перетворює (декодує) сигнал у повідомлення-2. У каналі зв'язку можуть виникнути перешкоди (у сучасній термінології комунікативний шум), що спотворюють повідомлення. Це значить, що повідомлення-1 і повідомлення-2 можуть різнитися настільки, що порушується процес взаємодії.

Як було зазначено вище, код, за термінологією Ч.Осгуда, представляє сукупність різних видів знань та їх активізацію в когнітивній обробці повідомлення, дослідження яких є ведучим напрямом когнітивної науки в період сьогодення. Проте деякі аспекти осгудовської психолінгвістики викликають серйозні заперечення [Леонтьев 1967].

Механізм опанування мови дітьми виявився найбільш уразливим місцем у концепції Ч. Осгуда. Крім того, в психолінгвістиці-54 не відведено достатнього місця аналізу когнітивним операціям, задіяним у кодуванні та декодуванні повідомлення: сприйняттю, інтерпретації, розумінню та породженню. Ці процеси представлені в осгудовській концепції частково та автономно, а не як комплексний, інтегративний когнітивний процес. Тому асоціаністська осгудовська психолінгвістика незабаром піддалася дуже активній критиці з боку інших психолінгвістів і поступилася трансформаційному  напряму Н. Хомського і Дж. Міллера. Саме з їхніми іменами пов'язаний другий період розвитку психолінгвістики, яку називають психолінгвістикою другого покоління. Ноам Хомський (Чамський) здобув популярність після публікації розгорнутої рецензії на книгу Б. Скіннера "Мовленнєва поведінка" (1959), в якій він уперше чітко сформулював своє психолінгвістичне кредо. Трансформаційна модель Н.Хомського побудована в межах суто лінгвістичної наукової парадигми. Першу спробу увійти до психолінгвістики він зробив у відомій книзі "Аспекти теорії синтаксису" (1965), де введено поняття глибинної структури, що визначає семантичну інтерпретацію синтаксичної конструкції пропозиції і відповідної "ядерної конструкції' першого варіанта його теорії.

Представники трансформаційної психо­лінгвістики (насамперед Н. Хомський та Дж. Міллер) її предметом вважали процеси оволодіння, використання формальних мовних структур та втілення в мовних фор­мах смислу повідомлення. Для їх опису Н. Хомський запропонував поняття «глибинний та поверхневий рівні висловлювання». Д. Слобін — представник американсь­кої психолінгвістичної школи, який продовжував та розвивав ідеї Н. Хомського та Дж. Міллера, — визначав предметом психолінгвістики глибинні знання та здібно­сті, необхідні людині для оволодіння мовою в дитинстві і послуговування нею впродовж життя.

За Н. Хомським, послідовність породження пропозиції така. "База (базові граматичні відношення) породжує глибинні структури. Глибинна структура подається в семантичний компонент і одержує семантичну інтерпретацію; за допомогою трансформаційних правил вона перетворюється на поверхневу структуру, якій далі дається фонетична інтерпретація за допомогою правил фонологічного компонента" [Chomsky 1965: 141]. Як бачимо, теорія породження пропозиції, за Н Хомським, у багатьох аспектах корелює з рівнями породження мови, визначеними Ч. Осгудом.

Одним із найважливіших положень психолінгвістики другого покоління стала ідея універсальних уроджених правил оперування мовою, сформульована на основі тих безперечних фактів, що, з одного боку, ці правила не містяться в експліцитній формі в мовному матеріалі, а з іншого, - що будь-яка дитина може однаково вільно опанувати (як рідною) мовою будь-якої структури. Таким чином, процес оволодіння мовою зводився до взаємодії цих уроджених правил та вмінь і мовного матеріалу, що засвоюється, до актуалізації цих вроджених правил.

Психолінгвістика Н. Хомського дуже вразлива і в інших аспектах. Вона обмежується проблемами сприйняття й породження пропозиції - лінгвістичної одиниці, що зумовлюється граматикою, семантикою і сегментною фонетикою та принципово ізолюється від цілісного осмисленого тексту. Вона аналізує саме пропозицію (sentence), а не висловлювання (utterance), тобто ігнорується реальне співвідношення різних мовних рівнів (і невербальних засобів) у формуванні і сприйнятті тієї чи іншої комунікативної одиниці. Апріорно вважається, що основою породження та сприйняття висловлювання завжди є його морфосинтаксична структура. Ігнорується місце мовлення, а також його сприйняття: в системі психічної діяльності людини мовлення і його сприйняття бачаться як автономні, рівноцінні процеси. Ігноруються індивідуальні, зокрема особистісно обумовлені, особливості сприйняття і породження мовлення: сама ідея індивідуальних стратегій оперування мовою абсолютно відкидається. Усі ці недоліки моделі Н. Хомського, особливо її "лінгвістичність", викликали критику з боку психолінгвістів, які висували інші методичні вимоги до психолінгвістики (П.Уосон, Ф. Джонсон-Лерд, Дж.Грін, Дж. Маршалл [Леонтьев 1969]). Таким чином, третій період розвитку психолінгвістики пов'язаний із критикою попередніх двох. Примітним є той факт, що напрями критики в основному збігаються.

Відповідно до концепції радянських психолінгвістів мовлення — це активна, цілеспрямована мовленнєва діяльність, що має соціальну природу і обумовленість. Тому радянська психолінгвістика здобула назву «теорія мовленнєвої діяльності». У її межах, крім процесів породження, сприйняття та засвоєння мови, досліджу­ють розвиток дитячого мовлення, психолінгвістику тексту. Основні положення теорії мовленнєвої діяльності розробив радянський психолог та лінгвіст Олексій Олек­сійович Леонтьєв (1936—2004), а розвивали мовознавці та психолінгвісти Олександр Шахнарович (1944—2001), Євген Тарасов, Ірина Зимня (нар. 1931), Юрій Сорокін (1936—2009) та ін. У СРСР теорію мовленнєвої діяльно­сті вважали матеріалістичним напрямом у психолінгві­стиці, тому вона була зосереджена на соціальній приро­ді мови та мовлення. У теорії мовленнєвої діяльності було сформовано нову методологічну схему аналізу, відповідно до якої мовленнєве висловлення набуває реального смислу лише в структурі немовленнєвої діяльності. Ця схема безпосередньо пов’язана з проблемою психолінгвістич­них одиниць. На відміну від мовних елементів (фонем, морфем, лексем та ін.) психолінгвістичні оди­ниці — це елементарна дія, за допомогою якої здій­снюється перехід від однієї фази моделі мовленнєвої діяльності до іншої. О.О. Леонтьєв запропонував опису­вати спілкування за діяльнісною схемою, тому наголо­шував, що воно має такі характеристики:

-                інтенціональність (наявність специфічної мети, специфічного мотиву);

-                результативність (до якої міри одержаний резуль­тат збігається з наміченою метою;

-                нормативність (обов’язковий соціальний контроль за перебігом і результатами спілкування).

О.Леонтьєв визначив сфери взаємодії лінгвістики та психології у психолінгвістиці. Спираючись на запро­понований російським мовознавцем Львом Щербою (1880—1944) підхід щодо трьох аспектів мовних явищ, він пропонував розрізняти у мові такі аспекти:

-                мовну здатність («мовленнєву організацію», за Л. Щербою) — сукупність психологічних і фізіологіч­них умов, що забезпечують засвоєння, продукування, репродукування та адекватне сприйняття мовних зна­ків членом мовного колективу;

-                мовний процес («мовленнєву діяльність», за Л. Щербою) — процес реалізації мовним колективом мовної здатності в певних соціальних та культурних умовах для цілей комунікації і самокомунікацї,  тобто мислення ;

-                мовний стандарт («мовну систему», за Л. Щер­бою) — упорядковану сукупність константних елемен­тів мовної діяльності.

Предметна сфера лінгвістики, психології та психо­лінгвістики, на думку О. О. Леонтьєва, формується на межі взаємодії цих аспектів мови:

а)      мова як система (предмет) і мова як процес (мовлення) — належала завжди тільки лінгвістиці;

б)      мова як здатність (мовленнєвий механізм) і мова як процес — завжди належала лише психології;

в)      мова як система (предмет) і мова як здатність (мовленнєвий механізм) — це сфера інтенсивних кон­тактів лінгвістики та психології, у якій психолінгвісти­ка здобуває свій предмет.

Від трансформаційної психолінгвістики теорію мовленнєвої діяльності відрізняє уявлення про спілку­вання як необхідну умову формування психіки людини. Теорія мовленнєвої діяльності трактує мовлення як активну і цілеспрямовану мовленнєву діяльність, тому вивчає не окремі елементи чи їх сполучення, а динаміч­не поєднання операцій у складніші дії, а далі — у склад­нішу діяльність

Мовлен­нєва діяльність евристична за своєю сутністю, тому опе­рації, що здійснюються механізмами мовлення в процесі його породження, не можуть мати жорсткого, автома­тичного характеру; відбувається чергування «жор­стких» та імовірних операцій, коли здійснюється вибір одного з кількох можливих шляхів продовження проце­су породження та сприйняття мовлення. За таким самим принципом формується мовна здатність у дити­ни. Отже, кінцевий мовленнєвий продукт не є заданим від початку; мовленнєва діяльність — це творчий про­цес, а не перекодування «смислу» в текст.

Теорія мовленнєвої діяльності ґрунтується на таких постулатах. Об’єктом аналізу є процеси створення та сприй­няття мовлення, а також її, в яких дитина формує мовленнєві вміння. Предмет мовленнєвої діяльності  — операції створення мовленнєвого пові­домлення, його сприйняття, розуміння, а не ізольоване речення, висловлення чи текст. Одиниця аналізу — психологічна операція. Категорії аналізу мовлення є не мовними, а психологічними. Висловлювання є процесом розв’язання мовлен­нєвого та не мовленнєвого завдань, текст — його резуль­татом. Успішність, функціональність мовленнєвого висловлення визначається на основі екстралінгвістич­них критеріїв. Мова є сукупністю засобів для розв’язання відпо­відного завдання, але ці засоби жорстко не обмежені. Мовлення — це процес створення та сприйняття висловлень для організування спілкування комунікантів, які співпрацюють. Теорія мовленнєвої діяльності досліджує мовлення людини як діяльність у структурі немовленнєвої діяльності Спілкування не лише необхідний ланцюг спільної діяльності, а й внутрішня активність суспільства.

Одним із центральних понять сучасної психолінгвістики є ментальний лексикон як метафора, що означає частину мовного знання, зокрема знання елементарних носіїв мовного значення, їх форму та ментальну організацію. Особлива увага приділяється питанню про використання цього знання, доступ до нього у процесі когнітивної обробки дискурсу.

О.О.Залевська визначає три періоди:

-                підготовчий період (передумови виникнення психолінгвістики, які відображені у психологічних та лінгвістичних публікаціях до середини минулого століття);

-                медіальний період - 1950-1980 pp. (оформлення психолінгвістики як самостійної наукової галузі знань);

-                сучасний період 1980р. і дотепер (фундаментальні м іждисциплінарні психолінгвістичні дослідження).

Визначені періоди - раціональні для вітчизняної та зарубіжної психолінгвістики відповідно до принципу динаміки: від передумов до формування психолінгвістики як самостійної науки та фундаментальних міждисциплінарних робіт, які дають змогу прогнозувати специфіку наступного періоду психолінгвістики.

Описуючи розвиток психолінгвістики як науки, необхідно відзначити вагомий внесок вітчизняних досліджень як в парадигмі психолінгвістики, так і в когнітивній науці в цілому. Об'єктом цих досліджень постала мовленнєва - мислительна  діяльність, яка аналізувалася з позиції активного суб'єкта. У витоків вітчизняної психолінгвістики були JI.C. Виготський, О.Р. Лурія, О.О. Леонтьев, І.О. Зимняя, О.О. Залевська, Л.В. Сахарний, А.С. Штерн та інші.

Вітчизняні дослідження посіли важливе місце в методології сучасної психолінгвістичної науки в конструюванні моделей сприйняття, розуміння та породження мовлення в дусі когнітивної парадигми. Російський психолінгвіст Валерій Белянін (нар. 1955) зазначає що сучасний період розвитку психолін­гвістики збігається з розвитком когнітивних наук і характеризується намаганням визначити місце мови серед інших психічних процесів. Когнітивний підхід у психолінгвістиці полягає в намаганні зрозуміти, в який спосіб людина розшифровує інформацію про дійсність та організовує її, щоб приймати відповідні рішення.

Продовжуючи традиції радянської психолінгвісти­ки, російські вчені зосереджуються передовсім на про­цесах перетворення смислової інформації (породження мовлення, його розуміння та інтерпретації), становлен­ня та функціонування мовної свідомості. Окремо дослі­джують питання взаємозв’язку психолінгвістики і тео­рії масової комунікації.

У міжнародному журналі з психолінгвістики (Inter­national Journal of Psycholinguistics), що виходить у м. Осака (Японія), визначено пріоритетні для сучасного періоду розвитку цієї науки теми: білінгвізм, розуміння та породження мовлення, вивчення іноземної мови, переклад, мова та освіта, порушення мовлення, моделі людської комунікації та мовленнєві технології, невербальні аспекти комунікації, засоби масової комуніка­ції, семіотика у психолінгвістичному аспекті.

Отже, диверсифікація методологій та об’єктів дослі­дження формує сучасну психолінгвістику.

Запитання для самоконтролю:

1.             Розкрийте предмет і завдання психолінгвістики. Яке місце вона посідає в системі наук?

2.             Охарактеризуйте основні періоди в історії становлення та розвитку психолінгвістики.

3.             Яка наукова проблематика є спільною для різних психолінгві­стичних шкіл?

4.             Розкрийте основні положення психолінгвістики Ч. Осгуда

5.             У чому сутність психолінгвістики Дж. Міллера та Н. Хомського? Які її основні здобутки

6.             У чому полягають основні положення теорії мовленнєвої діяль­ності.

Запитання для практичного заняття:

1.            Історичні особливості виникнення психолінгвістики.

2.            Психологічні підходи до мови  друга полова XIX століття.

3.            Становлення та  розвиток науки психолінгвістики.

Література:

1.            Куранова С.І. Основи психолінгвістики:  Навч. посіб. –  К. :  Видавничий центр «Академія»,2012. – 208 с.

2.            Белянин В.П. Психолингвистика: Учебно-метод. пособие. – М.: Флинта, 2003. – 227с.

3.            Засєкіна Л.В., Засєкін С.В. Вступ до психолінгвістики. – Острог: Нац. ун-т "Острозька академія", 2002. – 168 с.

4.            Леонтьев А.А. Основы психолингвистики. – М.: Смысл, 2005. – 288 с.

 

Лекція № 3-4. Тема: Методи експериментальних досліджень у психолінгвістиці.

Мета вивчення: розкрити  сутність методології; оволодіти поняттями методи і методики у мовознавстві; визначити, що таке експеримент і його особливості у психолінгвістиці; вміти використовувати основні експериментальні методики. Варто вивчити ключові терміни і поняття: метод, методика, експеримент.

План

1.            Методологія, методи та методики у психолінгвістиці.

2.            Експериментальні методи.

3.            Класифікація методів досліджень.

4.            Основні експериментальні методики психолінгвістики.

Методологія, методи і методики. Експериментальні дослідження у психолінгвістиці. Особливість психолінгвістичних експериментів. Класифікація методів психолінгвістичних досліджень. Класифікація основних методик психолінгвістичних досліджень та непрямих експериментальних методик. (Асоціативний експеримент,метод семантичного диференціала, фоносемантичний диференціал ,дискурс – аналіз у психолінгвістиці).

Міждисциплінарний характер психолінгвістики, багатоманітність шкіл та дослідницьких традицій зумо­влюють різні погляди на методологію цієї науки, розма­їття її методів та методик. Традиційно методологією називають учення про принципи дослідження в науці. Вона охоплює три рівні: а) загальну філософську мето­дологію, яка визначає принцип й, напрями досліджень загалом; б) загальнонаукову методологію, що об’єднує методи та принципи, які застосовують у групах наук; в) спеціальну методологію, що містить методи конкрет­ної науки. У найзагальнішому розумінні метод — це сукупність прийомів та операцій пізнання і практично­го перетворення дійсності. Методи можуть бути загаль­ними, загальнонауковими та окремими. У мовознавстві методами називають узагальнені сукупності теоретич­них установок, прийомів, методик дослідження мови, що пов’язано з певною лінгвістичною теорією та загаль­ною методологією (загальні методи); а також окремі прийоми, методики, операції, що спираються на певні теоретичні установки як інструмент дослідження кон­кретного аспекту мови.

Найбільш узагальнений метод завжди безпосе­редньо пов’язаний з певною теорією, виокремлюючи саме той аспект об’єкта дослідження, який визнають у ній найважливішим. У загальному методі розмежову­ють конкретні варіанти, які слугують для реалізації певних дослідницьких завдань. Такі варіанти назива­ють методиками. О. М. Леонтьєв зазначав, що психолінгвістика за пред­метом дослідження близька до лінгвістики, а за метода­ми — до психології. Водночас упродовж свого розвитку  вона залучала лінгвістичні методи, а також виробила низку власних (особливо у дослідженні оволодіння рід­ною та нерідною мовами). Нині у психолінгвістиці засто­совують загальнонаукові, власне лінгвістичні, фізіоло­гічні та психологічні методи. До загальнонаукових методів належать аналіз, синтез, порівняння, спостереження, самоспостереження, експеримент. Послу­говуючись фізіологічними методами, вивчають якості психічних процесів, що є основою мовленнєвої діяльності. Лінгвістичні методи (порівняльно-історичний, зіставний, стилістичний тощо) характери­зуються тим, що за їх допомогою досліджують мовлен­нєву діяльність як результат, а не як процес. Найчастіше у психолінгвістиці послуговуються експериментальни­ми психологічними методами та асоціативними психо­логічними методиками. Також у психолінгвістиці застосовують методи теорії комунікації (наприклад, у школі Ч. Осгуда), а у психолінгвістиці третього періоду — міждисциплінарні методи (дискурс-аналіз, конверсаційний та прагмалінгвістичний аналізи

Психолінгвістика надає перевагу експериментальним методам, запозиченим як із психології, так і з лінгвісти­ки. Це пов’язано з тим, що з самого початку вона позиціонувалася як наука, що одержує дані переважно шляхом цілеспрямованого спостереження, тобто експерименту.

Експеримент (лат. ехрегіог — випробовую) — цілеспрямоване ви­вчення явища, яке дослідник здійснює в строго визначених умовах.

Він є способом перевірки гіпотези, основаної на певній добре обґрунтованій теорії. Експериментальна гіпотеза пов’язана з міркуваннями щодо співвідношень між незалежною змінною (якостями, параметрами, чинниками, які змінює експериментатор з метою дослі­дження) та залежною змінною (якостями, параме­трами, що змінюються під впливом незалежної змінної).

Дослідник має змогу слідкувати за змінами явища, впливати на нього через низку засобів, відтворювати його за наявності подібних умов тоді, коли в цьому є потреба.

Основна умова проведення експерименту — те, що відповідно до планів дослідник частково змінює ситуацію, в якій беруть участь досліджувані. Учасник має потрапити в ситуацію керованого вибору та прий­няття рішення, при цьому і вибір, і рішення можуть бути як усвідомленими, так і неусвідомленими.

Дослідник повинен зосередитися саме на тому чин­нику, який є предметом вивчення. Традиційно експери­мент вважають найбільш об’єктивним дослідницьким методом. Основною його перевагою є те, що досліджува­не явище можна неодноразово спостерігати у найбільш сприятливих умовах, ізолювати, контролювати його окремі умови, багато разів перевіряти раніше проведені дослідження. Серед недоліків експериментальних мето­дів — штучність ситуації, в якій перебувають досліджу­вані, певне ігнорування взаємозв’язків різних чинни­ків, складність інтерпретації результатів.

Особливість психолінгвістичних експериментів поля­гає в тому, що їх учасники є носіями мови, експертами щодо її вживання. Вони повідомляють дослідникові інформацію про специфіку власної мовної свідомості. Тож у психолінгвістиці суб’єктивна інтерпретація носія­ми мови мовного матеріалу розцінюється не як фактор перешкоди, а як факт, що підлягає подальшому науково­му аналізу.

Експериментальні психолінгвістичні дослідження часто пов’язані з вивченням семантики слів. На відміну від суто лінгвістичних експериментів, де аналіз семанти­ки ґрунтується насамперед на вивченні об’єктивних лек­сичних значень слів та виразів, їх зміни в різних контек­стах, мовних зворотів та граматичних форм, у психолін­гвістиці розрізняють об’єктивну семантику і суб’єктивну. Об’єктивна семантика пов’язана із семантичною системою мовних значень, суб’єктивна семантика — з емоційною, афективною, асоціативною системою, яка існує у свідомості мовної особистості. Отже, семантич­ні психолінгвістичні дослідження виявляють структуру мовної свідомості, її національні, особистісні, вікові осо­бливості. Такі дослідження дають змогу охарактеризува­ти мовну картину світу носіїв тієї чи іншої мови.

Експериментальні методи класифікують за такими параметрами (О. Уланович):

1.            за характером основного завдання дослідження: якісні (покликані характеризувати досліджувані явища); факторні (призначені для з’ясування залежності явища від певних факторів);  експерименти функціонального типу (виявляють зміни одного явища при зміні іншого);

2.            за характером конкретного завдання: позитивні дослідження (у них як стимул викори­стовують позитивний матеріал); негативні (за яких необхідно з’ясувати помилки у мовному матеріалі); альтернативні (передбачають вибір між варіанта­ми);

3.            за характером експериментального матеріалу: експерименти з вербальним матеріалом; експерименти з невербальним матеріалом;

4.            за особливостями учасників дослідження: зовнішній експеримент (коли наявний експери­ментатор і досліджувані); внутрішній експеримент (коли експериментатор і досліджуваний є однією й тією самою особою);

5.            за умовами проведення експерименту: лабораторний (здійснюють у лабораторії, коли моделюють певні умови); природний (передбачає спостереження в реаль­них умовах);

6.            за характером операцій, які здійснюють дослі­джувані: мовний експеримент; мовленнєвий експеримент;

7.            за характером експериментальних даних:  якісний (забезпечує одержання якісних даних); кількісний (передбачає отримання кількісних оці­нок явищ);

8.            за способом формування мовної здатності: формувальний (досліджує шляхи формування мовної здатності); навчальний (досліджує різні варіанти навчальних методик).

Залежно від опосередкованості одержання результатів розрізняють прямі експериментальні методики і непрямі.

Прямі експериментальні методики. Вони передба­чають, що зміни, які є наслідком експерименту, безпо­середньо відображають досліджуваний феномен. До них належать методики семантичного шкалування, семан­тичної взаємодії, доповнення, завершення речень та різноманітні асоціативні методики.

Методики семантичного шкалування. У них уча­сник експерименту має розташувати об’єкт дослідження (у психолінгвістиці — слово) на градуйованій шкалі від­повідно до власної суб’єктивної оцінки його значення. Такі методики застосовують для того, щоб одержати кількісні показники оцінки ставлення до явищ, предме­тів, об’єктів. Досліджуваним об’єктам приписують числа (цінність) відповідно до певних правил. Учасники експерименту повинні оцінити кожний зі стимулів, щоб число було прямо пропорційним вираженню якості. Наприклад, найбільший стимул може бути оцінений числом 100. Отже, потрібно приписати менші числа всім іншим стимулам, що залишилися.

Окрім власне семантичного шкалування, до цієї групи належать інші методики:

Методика послідовних інтервалів. Вона передба­чає, що учаснику пропонують оцінити стимули на шкалі з рівними інтервалами. Найчастіше застосовують шкалу з п’ятьма або сімома категоріями. Для зазначен­ня категорій шкали використовують числа від 0 до 6, або від 1 до 7, або від -3 до +3 (тобто від -3 до 0, а потім від 0 до +3). Категорії іноді позначають словами «ніко­ли», «дуже рідко», «інколи», «більш-менш часто», « досить часто », « постійно», менш часто», « досить часто », « постійно ».

Методика семантичного диференціала. Цю мето­дику розробив Ч. Осгуд. У психолінгвістиці її застосову­ють для створення суб’єктивних семантичних просторів слів. Значення слова кількісно та якісно індексують за допомогою двополюсної шкали. На кожній шкалі є гра­дація з парою антонімічних прикметників, які кваліфі­кують полярні значення. Центральна позиція на шкалі нейтральна.

Для характеристики семантичного простору Ч. Осгуд запропонував факторний аналіз результатів, який ґрун­тується на таких факторах:

а)      фактор оцінки (веселий — сумний, хороший — поганий, повний — порожній, світлий — темний);

б)      фактор сили (довгий — короткий, великий — малий, сильний — слабкий, складний — простий);

в)      фактор орієнтованої активності (новий — старий, теплий — холодний, швидкий — повільний, активний — пасивний).

У методиці семантичного диференціала афективна система значення представлена семантичною структу­рою «оцінка — сила — активність». Значення поняття для кожного учасника експерименту визначається як сукупність факторних оцінок. Така система ґрунтуєть­ся на емотивних ознаках, які є основними в емоціях та почуттях людини.

Методикою семантичного диференціала вимірюють насамперед конотативне (смислове), емотивне значення слова, що пов’язане із соціальними установками, особистісним смислом, стереотипами тощо. У результаті можна одержати індивідуальну психологічну оцінку явища, предмета конкретною особистістю. Учасники експери­менту фіксують власний досвід, але за допомогою репре­зентативної вибірки можна з’ясувати суспільну оцінку феномену, позначеного словом. Для цього загальну кількість балів, які приписують об’єкту, підсумовують, потім ділять на кількість учасників експерименту. Наприклад, для слова мати кваліфікатор «сильний» відповідає величині -2,25 (-2 + -3 + -1 + -2 + -3 + -2 + +- -2 Н—3 = -18 : 8 = -2,25). Відмінність в оцінках демонструє семантичну диференціацію слів.

Для кожного учасника експерименту значення поняття визнають як сукупність факторних оцінок. Наприклад, для слова життя фактор оцінки (кваліфі­катор «хороший»): +3; фактор сили (кваліфікатор «сильний»): +3; фактор активності (кваліфікатор «активний»): -1-3. Для слова смерть зафіксовано такі факторні оцінки тих самих кваліфікаторів: -3, +1, -3; для слова любов: +2, +2, +2. Такі дані свідчать про те, що для учасників експерименту індивідуальний зміст поняття любов ближчий за значенням до життя, ніж до смерть. Зазвичай для характеристики використовують прикметники, але кваліфікаторами шкал можуть бути й інші частини мови. Важливою умовою є полярність цих кваліфікаторів. Методом семантичного диференціала можна досліджувати не лише вербальні стимули, а й невербальні: художні твори, картини, скульптури. Окрім психолінгвістики, його використовують у психо­логії, теорії масових комунікацій, паблік рілейшнз, соці­ології, лінгвістиці тощо. Недоліком цього методу є те, що він виявляє афективну систему значення, а не об’єктивну (тобто психологічне, а не мовне наповнення поняття).

Методика семантичного інтеграла. Це варіант ме­тодики семантичного диференціала. У ній матеріалом дослідження є тексти, у результаті чого виявляють їх авторство. Таку методику використовували, зокрема, російські психолінгвісти Ю. Сорокін та В. Батов. Її суть полягає в зіставленні результатів семантичного шкалування досліджуваного тексту (його імовірно припису­ють тому чи тому автору) і текстів, авторство яких достовірно відомо. Результативність цієї методики доведено на прикладі спірних текстів, які приписували російському письменнику М. Салтикову-Щедріну.

Методика градуального шкалування. За допомо­гою цієї методики досліджують семантичний простір групи слів. Учасники експерименту повинні розташува­ти ряд слів однієї семантичної групи за ступенем наяв­ності в них певної семантичної ознаки (наприклад, від найменшого до найбільшого, за зменшенням позитив­ної оцінки якості тощо). Результатом таких експери­ментів може стати створення градуальних словників, визначення семантичної відстані між словами, уявлен­ня носіїв мови щодо розташування слів у семантичному просторі, який не був визначений у словниках.

Методика семантичної взаємодії. Її запропонував Ч.    Осгуд для з’ясування правил семантичної сполучува­ності слів у мовленні. Учасники експерименту мають оці­нити фрази за критеріями доречності, прийнятності, аномальності, що дає змогу виявити їх значущість у мовлен­нєвій поведінці та мовленнєвій свідомості. Наприклад, носії української мови можуть оцінити як доречне сло­восполучення на кшталт радіти щиро, як прийнятне — радіти разом, як аномальне — радіти невесело. Роль цих критеріїв може бути з’ясована при зіставленні перекладів текстів з однієї мови на іншу, при аналізі перекладених текстів щодо природності для носіїв мови певних конітивно - емотивних зв’язків, які в ній зафіксовані. Результа­ти, одержані за допомогою цієї методики, можуть бути узагальнені дослідниками без особливих ускладнень.

Методика доповнення. Ідея її використання нале­жить американському дослідникові В. Тейлору. В екс­периментальному тексті порушують зв’язність і в тако­му вигляді дають учасникам експерименту. Результати досліджень свідчать про те, що учасники експерименту без особливих труднощів відтворювали текст, з якого були вилучені сполучники, займенники, а відтворення текстів з вилученими іменниками, дієсловами, прислів­никами було складнішим. Такі експерименти дають змогу зробити висновки про ступінь володіння мовою, вікові особливості, комунікативну компетенцію, особистісні характеристики.

Методика завершення речень. Полягає в тому, що учасникам експерименту пропонують завершити речен­ня (усно чи письмово). Це дає змогу досліджувати про­цеси синтаксичного організування мовлення та різних варіантів мовних конструкцій.

Асоціативні методики. Вони ґрунтуються на асо­ціаціях — уявних зв’язках між об’єктами, явищами, зумовлених особливостями апперцепції. У психолінгві­стиці найбільш розроблений метод словесних асоціацій, що дає змогу з’ясувати семантичні характеристики окремих значень слів, асоціативні зв’язки між словами та їх групами. Першими асоціативний експеримент спро­бував здійснити англійський психолог та антрополог Френсіс Гальтон (1822—1911). Він обрав 75 слів, написав кожне на окремій картці і не дивився на них кілька днів; потім по одній брав картки і дивився на них. Ф. Гальтон відміряв час за хронометром, починаючи від моменту фіксації зору на слові і закінчуючи моментом, коли про­читане слово викликало в нього дві різні думки. Він запи­сував думки щодо кожного слова зі списку.  Відтоді цей прийом широко використовували психологи та психіат­ри для вивчення психіки особистості, законів мислення, процесів оволодіння мовним матеріалом тощо.

Для розвитку методу асоціативного експерименту важливою стала праця психолога Джеймса Діза «Струк­тура асоціативного значення». Він запровадив у науко­вий обіг поняття «асоціативне значення» — те значення, яке представлене набором слів-реакцій на слово-стимул. Якщо два слова мають однакову дистрибуцію асо­ціативних реакцій, припускають, що асоціативні зна­чення збігаються. У реальності слова здебільшого викликають комплекси асоціацій, що збігаються лише частково. Прикладом часткового збігу є асоціації, що були дані 50-ма учасниками експерименту на слова міль і метелик. Число збігів асоціацій слів міль та метелик дорівнює 15; слів міль і комаха — 12, слів метелик і комаха — також 12. Якщо вважати, що якась група слів пов’язана з іншою взаємозв’язками і скласти матрицю таких слів, то можна провести складний між-кореляційний (факторний) аналіз і виявити різні гнізда слів, які мають спільні асоціації. Дж. Діз дійшов вис­новку, що у класифікації логічних та синтаксичних від­ношень між словами задіяні дві основні асоціації: про­тиставлення та групування. Місце кожної одиниці мови в словнику визначається шляхом протиставлення їй іншого елемента чи елементів та/або групування її з цим елементом чи іншими елементами.

Вільний асоціативний експеримент. Умовою його проведення є відсутність обмежень на реакції. Учасник експерименту реагує на стимул першим словом, яке спадає йому на думку. Такий прийом називають також методикою вільних асоціацій Кента — Розанова. У результаті застосування вільного асоціативного експери­менту можуть бути створені словники асоціативних норм, один з яких вийшов 1977 р. за редакцією О. О. Леонтьєва. Метод вільних асоціацій дає змогу вивчати мовну кар­тину світу, що є складовою національного менталітету та відображається у свідомості особистості. Цей метод також важливий для розроблення теорії та практики навчання іноземних мов.

Ланцюжковий асоціативний експеримент. Його учасники мають реагувати на стимул декількома асоці­аціями: перша відповідь є асоціаціями на слово-стимул, а наступні — здебільшого асоціаціями на попередню асоціацію. У результаті утворюється ланцюжок асоці­ативних реакцій. За допомогою цього методу досліджу­ють мовленнєві та мисленнєві процеси. Слова асоці­ативного ряду поєднуються в групи — семантичні гнізда, обсяг і кількість яких можуть різнитися. У середньому в асоціативному ряду за одну хвилину утво­рюється три-чотири гнізда обсягом у п’ять-шість слів.

Спрямований асоціативний експеримент. Він передбачає, що його учасники мають реагувати на слово- стимул реакціями визначеного граматичного або семан­тичного класу (наприклад, лише іменниками або прик­метниками у тому чи тому ступені порівняння, або лише синонімами тощо). Результатом спрямованого асоці­ативного експерименту є, наприклад, розподіл реакцій на категорії, визначення семантичної близькості між синонімами тощо.

Психофізіологічний асоціативний експеримент. Його основою є певні фізіологічні реакції людини. Зокрема, відомі дослідження, пов’язані з реакціями на больові подразники, наприклад удар струму. До психо­фізіологічних асоціативних експериментів належить метод семантичної генералізації. Він ґрунту­ється на дії умовних рефлексів: якщо якесь гніздо слів зв’язане асоціаціями семантичного характеру, то рефлекс, що виник на якусь частину цього гнізда, може бути викликаний і іншими його частинами. Реакція, вироблена на певне слово, може поширюватися на інші слова на основі їх семантичних зв’язків із ним. Російські психологи О. Лурія та Ольга Виноградова (1929—2001) досліджували рівні зв’язності значень слів у семантич­них полях. Учасникам експериментів пропонували серію слів і після одного слова з цієї серії давали удар електричного струму, а потім перевіряли генералізацію (поширення) реакції на інші слова. Було з’ясовано, що в учасників виробилася захисна реакція (звуження судин на пальцях та чолі) на слова, близько пов’язані за зна­ченням із тим словом, яке супроводжувалося ударом струму, а також виникала реакція орієнтування на слова, далекі за значенням від «критичного» слова. Якщо, наприклад, учасник одержував удар струму на слові скрипка, у нього виникала така сама захисна реакція на слова скрипаль, смичок, струна, мандоліна. Реакція орієнтування з’являлася на слова, що означа­ють інші музичні інструменти (акордеон, барабан тощо) та пов’язані з музикою (концерт, соната). Нейтральні слова не викликали в учасників жодної реакції. Цей експеримент продемонстрував, що існують складні семантичні структури і досліджувані не усвідомлювали їх існування (це підтвердило опитування після експери­менту). Дослідження за таким методом із розумово відста­лими людьми свідчать про те, що в них семантичні поля не сформовані, а існує лише зв’язок за співзвучністю.

Для інтерпретації результатів асоціативного експе­рименту аналізують логічний асоціативний зв’язок та з’ясовують тип мовного асоціативного зв’язку. На основі аналізу логічного зв’язку асоціативні пари слів розподі­ляють за різновидами: а) смислова близькість — синоні­ми (хоробрий — сміливий); б) смислове протиставлення — антоніми (великий — маленький); в) відношення «загальне — окреме» (планета — Земля); г) відношен­ня «частина — ціле» (пелюстка — квітка); ґ) відно­шення «причина — наслідок» (спека — посуха); д) асо­ціація за подібністю (сонце — куля); е) асоціація за суміжністю (каша — ложка); є) асоціація за співзвучні­стю (кволий — хворий); ж) асоціація, що зумовлена мовленнєвими штампами (Шевченко — кобзар).

За типом відношень між словом-стимулом та словом-реакцією розрізняють синтагматичні і парадигма­тичні мовні асоціативні зв’язки. Синтагматичні асоціативні зв’язки передбачають наявність син­таксичних відношень між словом-стимулом та словом- реакціею (школяр — навчатися, діти, школа). Пара­дигматичні асоціативні зв’язки представлені словами-реакціями, що належать до того самого грама­тичного класу, що і слова-стимули (школяр — школа, вчитель, підручник, іспит). У парадигматичних зв’яз­ках відображаються мовні відношення, у синтагматич­них — мовленнєві.

Непрямі експериментальні методи. Використання непрямих методик веде до опосередкованих висновків, які демонструють зв’язки між різними якостями одних і тих самих психічних процесів та зв’язки між якостя­ми різних психічних процесів. До них належать, зокре­ма, експерименти Дж. Міллера, К. Мак-Кіна, Д. Слобі- на, Г. Савіна та Е. Перчонок, Ж. Закс, методики непря­мого дослідження семантики.

Експеримент Дж. Міллера, К. Мак-Кіна, Д. Слобіна. Він ґрунтується на постулатах трансформаційної граматики Н. Хомського і спрямований на перевірку гіпотези, відповідно до якої міра складності системних змін речення безпосередньо пов’язана зі складністю трансформацій. Кожну трансформаційну операцію до­сліджували окремо. Наприклад, для трансформації активного речення в пасивне учасникам експерименту пропонували серію речень, одні з яких були в активній, а інші в пасивній формі. Попередньо давали інструк­цію, що пасивні речення потрібно переробити на актив­ні і навпаки, а потім знайти відповідні трансформовані речення в особливому списку речень. Фіксували час трансформацій і час, необхідний для знаходження речен­ня в списку. Здійснювали також контрольний експери­мент, у якому учасникам ставили завдання знайти запро­поноване речення у відповідному списку. У такий спосіб визначали час, необхідний для читання речень. Якщо відняти час читання від отриманої суми часу, то залишок буде часом, необхідним для трансформацій.

Наприклад, активного стверджувального речення в пасивне запере­чу вальне потребує більше трансфомацій і, відповідно, більше часу, ніж перетворення активного речення на пасивне. При цьому виходили з того, що такі синтаксич­ні операції можливі лише за допомогою трансформацій, і учасників експерименту навчали цих трансформацій.

Експеримент Г. Савіна та Е. Перчонок. Його мета полягала в перевірці обсягу, який займають у коротко­часній пам’яті окремі трансформації. Дослідники нама­галися показати, як пов’язані певні аспекти синтаксису із запам’ятовуванням речень. Гіпотеза полягала в тому, що речення містять ключові судження та граматичну інформацію. Наприклад: активне: The boy has hit the ball; пасивне: The ball has been hit by the boy; заперечувальне: The boy has not hit the ball; пасивне заперечувальне: The ball has not been hit by the boy. Усі чотири речення містять глибинні судження про хлопчика, який ударив по м’ячу. Кожне з них виріз­няється особливою синтаксичною структурою. Г. Севін та Е. Перчонок вважали, що такі граматичні характери­стики, як «пасивне», «заперечувальне», «питальне» посідають певне місце у безпосередній пам’яті людини. Кожна трансформація займає постійний обсяг пам’яті, який не залежить від інших пов’язаних із нею трансфор­мацій. Суть експерименту полягала в тому, що дослідни­ки давали учасникам інструкцію запам’ятати усне речен­ня та набір не пов’язаних із ним слів. Якщо речення запам’ятали правильно, то кількість відтворених слів розглядали як міру обсягу пам’яті. Учасникам експери­менту були запропоновані різні типи речень (пасивні, заперечу вальні, питальні), а також їх комбінації. Було з’ясовано, що кількість відтворених слів безпосередньо залежить від наявності додаткових трансформацій: після складніших речень запам’ятовувалося менше слів. Екс­перимент Г. Севіна та Е. Перчонок довів, що граматична інформація займає певний обсяг пам’яті.

Експерименти Ж. Закс. Вони спрямовані на дослі­дження феномену перекодування в пам’яті. Ж. Закс довела, що форми, які не є суттєвими для значення, за­звичай не зберігаються в пам’яті. Учасникам експери­менту пропонували для прослуховування 28 уривків зв’язного мовлення. Після кожного уривка давали кон­трольне речення, яке могло або збігатися з одним із прослуханих речень, або відрізнятися за формою чи змі­стом. Речення з тексту і контрольне речення могли бути відокремлені одне від одного такими інтервалами: нульовий, 80 складів (приблизно 27 с) і 160 складів (при­близно 46 с). Учасник експерименту ніколи не знав, яке речення буде контрольним. Наприклад, речення могли бути змінені наступним чином. Первинне речення: Він надіслав про це листа Галілею, великому італійському вченому. Семантично змінене речення: Галілей, великий іта­лійський вчений, надіслав йому листа про це. Зміна активного речення в пасивне: Лист про це був надісланий Галілею, великому італійському вченому. Формально змінене речення: Він надіслав Галілею, великому італійському вченому, лист про це.

Коли контрольне речення давали з нульовим інтер­валом, учасники експерименту могли знайти і семан­тичні, і синтаксичні зміни. Після інтервалу 80 складів виявлення синтаксичних змін ставало випадковим, а семантичні зміни знаходили завжди, навіть після інтер­валу 160 складів. У наступному дослідженні Ж. Закс довела, що фор­мальні зміни помічають випадково навіть після інтерва­лу в 40 складів (7,5 с). Формальна структура речення зберігається в пам’яті нетривалий час. Однак навіть невеликі семантичні зміни піддослідні помічають одра­зу.

Отже, навіть незначні зміни речення по-різному впливають на виконання експериментального завдан­ня. Форма речення швидко забувається, а в пам’яті збе­рігається лише його значення. Для непрямих експериментальних психолінгвістич­них методів, пов’язаних із пам’яттю, важливими є такі параметри, як латентний час (тривалість процесу), кількість помилок, їх характер (правильність), відволі­кання уваги, паузи при відтворенні висловлень, обсяг і надійність запам’ятовування.

Лінгвістичний експеримент. Його принципи за­клав російський мовознавець Л. Щерба. Існують такі види лінгвістичного експерименту:

1.            позитивний експеримент, за якого дослідник при­пускає певні міркування стосовно слова, форми, спосо­бу словотворення тощо і перевіряє, чи можна сказати ту чи ту фразу, застосовуючи це правило;

2.            негативний експеримент, за якого створюють неправильне висловлювання, а досліджуваний має знай­ти помилку та виправити її;

3.            альтернативний експеримент, який полягає в тому, що досліджуваний визначає тотожність чи нето­тожність пропонованих уривків тексту.

4.            Формувальний експеримент. Його суть полягає в дослідженні не функціонування мовної здатності у мовленнєвій діяльності, а формування цієї здатності.

Формувати можуть окремі компоненти мовної здатно­сті, аспекти її функціонування, систему мовленнєвих операцій. Такий експеримент може бути спланованим чи спонтанним (у цьому разі основне завдання полягає в тому, щоб проконтролювати, як умови попередньої під­готовленості чи спонтанності можуть впливати на мовну здатність).

Запитання для самоконтролю:

1.             Що таке методологія і які рівні вирізняють?

2.             Що називають методами у мовознавстві?

3.             Яка різниця між методами та методиками у психолінгвістиці?

4.             Надайте приклади асоціативних експериментів, та непрямих експериментальних методик?

Запитання для практичного заняття:

1.            Використання  психолінгвістичного експерименту.

2.            Вільний і асоціативний експеримент, його різновиди.

3.            Спрямований асоціативний експеримент.

Література:

1.            Куранова С.І. Основи психолінгвістики:  Навч. посіб. –  К. :  Видавничий центр «Академія»,2012. – 208 с.

2.            Белянин В.П. Психолингвистика: Учебно-метод. пособие. – М.: Флинта, 2003. – 227с.

3.            Засєкіна Л.В., Засєкін С.В. Вступ до психолінгвістики. – Острог: Нац. ун-т "Острозька академія", 2002. – 168 с.

4.            Леонтьев А.А. Основы психолингвистики. – М.: Смысл, 2005. – 288 с.

 

Лекція №5-6. Тема: Дискурс-аналіз у психолінгвістиці

Мета вивчення: розглянути джерела походження досліджень дискурс-аналізу; оволодіти знаннями про застосування  дискурс - аналізу  тексту; знати особливості конверсаційного аналізу; оволодіти принципами мовленнєвого спілкування. Варто вивчити ключові терміни і поняття: дискурс, культурний фон, конверсація, гіпербола, літота,фрейм, мовленнєвий акт, мовленнєвий хід, мовленнєва взаємодія та мовленнєва подія.

План

1.            Сутність дискурсу.

2.            Виникнення та   розвиток дискурс-аналізу.

3.            Конверсаційний аналіз.

4.            Принципи мовленнєвого спілкування.

5.            Типи дискурсу та одиниці дискурсивного аналізу.

Сутність поняття  дискурс; дискурс аналіз; сучасні підходи до дискурс – аналізу ; конверсаційний аналіз; основні принципи мовного спілкування;типи дискурсу; одиниці дискусійного аналізу.  ( Типологія дискурсу. Ментальна мапа . Мовна картина світу. Мовне спілкування та комунікації природа, ціль , умови.)

У 70-ті роки XX ст. психолінгвістика, когнітивна психологія, теорія штучного інтелекту почали переорі­єнтовуватися з генеративних моделей аналізу мови на дослідження текстів, процесів їх сприйняття, запам’ято­вування, репрезентації, зберігання в пам’яті, відтворен­ня текстової інформації. Такі дослідження стали джере­лом ідей для розвитку дискурс-аналізу, який нині посі­дає значне місце в лінгвістиці загалом та психолінгвісти­ці зокрема. Російський психолінгвіст Олександра Залевська зазначає, що для розвитку психолінгвістики важливе значення мали дві «когнітивні революції»: перехід від біхевіористської наукової парадигми до ви­вчення когнітивних феноменів і перехід від уваги до слова та речення до тексту і далі — дискурсу. Другу когнітивну революцію стали називати дискурсивним переворотом.

Дискурс-аналіз та аналіз дискурсу як метод і науко­ва галузь утілюють загальне спрямування досліджень мовленнєвого спілкування як складного, багатомірного об’єкта, що потребує комплексного вивчення в діяльнісному аспекті. Аналіз дискурсу розвивається в межах ПСИХО-, соціо-, етнопсихолінгвістики, політичної лін­гвістики тощо. Дискурс-аналіз як метод застосовують також суміжні соціальні та гуманітарні науки: філосо­фія, історія, психологія, літературознавство, що зага­лом відповідає тенденції до інтегративності в сучасній науковій парадигмі.

Сутність дискурсу. Для сучасної психолінгвістики характерним є уза­гальнене вивчення всіх аспектів мовленнєвої діяльно­сті. За такого підходу зважають на взаємодію одиниці мовлення (тексту) й одиниці мовленнєвої діяльності (дискурсу). Отже, спостерігається зсув наукового інте­ресу з вивчення мінімальних лінгвістичних одиниць до закономірностей людської комунікації, особливостей побудови дискурсу та жанрово-лінгвістичної специфіки його актуалізації.

До лінгвістики термін «дис­курс» прийшов із французької мови, де позначав публіч­ну промову на задану тему з метою повчання або переко­нання, а також ширше — будь-яке діалогічне мовлення. Французький лінгвіст Еміль Бенвеніст (1902—1976), роз­робляючи теорію висловлення, застосував його в новому значенні — як характеристику мовлення, котре мовець привласнює, на відміну від оповіді, що розгортається без експліцитного втручання суб’єкта висловлювання. Аме­риканський лінгвіст 3. Харріс використав цей термін у статті «Discourse analysis: a Sample Text», присвяченій методу дистрибуції у дослідженні над фразових єдностей, обравши об’єктом аналізу послідовність висловлень, ури­вок тексту, більший за речення. Сучасний український філософ, культуролог Миро­слав Попович (нар. 1930) вважає,що в лінгвістичній літературі під терміном «дискурс» розуміють не просто акт мовлення, а й ту конкретну ситуацію, позамовний контекст, прямо не висловлені цілі та наміри, що цей акт мовлення супроводжують. Російський лінгвіст Юрій Степанов (1930—2012) визначав дискурс як «занурений у життя текст», що розглядається разом із самими «фор­мами життя» (інтерв’ю, репортажі, мітинги, конферен­ції, бесіди та ін.). За визначенням сучасного українсько­го лінгвіста Павла Зернецького (нар. 1957), дискурс є центральною інтегративною одиницею мовленнєвої діяльності, що відображається у своєму інформаційному с лід і — усному чи письмовому тексті. Принципове положення при визначенні дискурсу полягає в тому, що він є одиницею значно ширшою, ніж текст. Дискурс — це зв’язний текст, занурений в екстра­лінгвістичний контекст. До його елементів належать події, про які йдеться; комунікативно-інтенціональна інформація; обставини, що супроводжують події; кон­текст, у якому відбуваються події; оцінка учасників події; інформація, що співвідносить дискурс із подіями. Дискурс (лат. сИвсигэиз — міркування) — центральна інтегративна одиниця мовленнєвої діяльності, мінімальна комунікативна оди­ниця, що виражає міжособистісну мовленнєву взаємодію і має об’єднувальну комунікативну функцію та єдину тему.

Категорія «дискурс» на сучасному етапі є однією з основних категорій лінгвістики і таких її галузей, як психолінгвістика, етнопсихолінгвістика, когнітивна лінгвістика та ін., а також соціальної науки. Науковці припускають різноманітні інтерпретації терміна «дис­курс» і часто вживають його разом або замість таких суміжних термінів, як «текст», «мовлення», «діалог». Дискурс є текстом в аспекті події, що триває в часі і про­сторі, текстом, зануреним у життя.

Дискурс вивчають у межах таких галузей: теорія мовленнєвих актів, логіко-прагматична теорія комуніка­ції, конверсаційний аналіз, лінгвістичний аналіз діало­гу, лінгвістичний дискурс-аналіз, лінгвістика тексту і граматика дискурсу, критичний дискурс-аналіз, соціо­лінгвістичний аналіз варіативності, інтерактивна со­ціолінгвістика, етнографія комунікації, моделі репрезен­тації дискурсу в теорії штучного інтелекту, когнітивні та психолінгвістичні моделі опрацювання і розуміння дискурсу.

Виникнення і розвиток дискурс-аналізу

Намагання вивести синтаксис за межі речення, до­слідження прагматики мовлення, визначення мовлен­ня як соціальної дії, приділення особливої уваги суб’єк- тивним аспектам мовлення, інтеграція гуманітарних досліджень сприяли становленню та розвитку дискурс- теорії та дискурс-знання, починаючи з 60-х років XX ст. Провідні методологічні підходи до аналізу дискурсу розроблено в межах англосаксонської та французької наукових шкіл, між якими існують суттєві розбіжності:щодо типу дискурсу:

-                французька традиція дослі­джує здебільшого письмовий інституційний дискурс; англосаксонська — усний розмовний, що використову­ється в повсякденному житті;

-                щодо поставленої мети: французька традиція ста­вить за мету текстологічний аналіз, під час якого кон­струюється об’єкт дослідження; англосаксонська — комунікативно орієнтована, описує специфіку викори­стання мови;

-                щодо методології: французькі дослідники спира­ються на методологію структуралізму, лінгвістики, історичного аналізу документів; англосаксонські — на положення інтеракціонізму, психології, соціології;  щодо походження: французька школа аналізу походить від лінгвістики, англосаксонська — від антро­пології.

Спільним для обох підходів є вихід за межі тексту, врахування екстралінгвістичних чинників у процесі комунікації, орієнтація на соціальне в мові.

Неоднозначність поняття «дискурс», на думку сучас­ного російського дослідника Михайла Макарова, зумо­вила багатозначність терміна «дискурс-аналіз»: дискурс-аналіз (у широкому розумінні) як інте­гральна сфера вивчення мовленнєвого спілкування з огляду на його форму, функції, ситуативну та соціаль­но-культурну зумовленість; дискурс-аналіз (у вузькому розумінні) як назва традиції аналізу Бірмінгемської групи дослідників; дискурс-аналіз як «граматика дискурсу» — на­прям, близький до лінгвістики тексту, але не тотож­ний їй.

Дискурс-аналіз — це широкий міждисциплінарний напрям, який виник на ґрунті синтезу досягнень і мето­дів багатьох лінгвістичних та соціальних дисциплін. Основною тенденцією його розвитку на сучасному етапі є загальна інтерпретативна спрямованість. Сучасний метод дискурс-аналізу охоплює різні підходи; зокрема, етнографічні, соціологічні, психологічні аспекти спів­відносять з мовними.

Культурно-антропологічна теорія Броніслава Малиновського (1884—1942), що ґрунтувалася на аналізі «примітивних» мов, демонструвала взаємозв’язок мови і культури, зумовлений соціальною та біологічною при­родою людини, звертаючи особливу увагу на фатичну форму поведінки (початок, підтримання та завершення комунікації). Б. Малиновський одним із перших поєд­нав вивчення мовленнєвої комунікації з метода­ми антропологічної та етнографічної польової роботи. У цей час англійський психолог Фредерік Бартлетт (1886—1969) експериментально довів, що процес запам’ятовування є не репродуктивним, а конструктив­ним і спирається на створення внутрішнього образу нав­колишнього світу. Такий образ нині називають когнітивною схемою, темою дискурсу, культурним фоном.  Відродження семіотики під впливом Ч. Морріса та Умберто Еко (нар. 1932) дало різним школам та напря­мам лінгвістики (у т. ч. психолінгвістиці), антрополо­гії, літературознавству, теорії комунікації, соціології загальні принципи аналізу та універсальну метамову.Ще одним джерелом сучасного дискурс-аналізу стала феноменологічна мікросоціологія та соціологія мови, основними представниками яких є Ервінг Гоффман (1922—1982), Арон Сікурел (нар. 1928), Гарольд Гарфінкель (1917—2011).

З ім’ям Г. Гарфінкеля пов’я­зана етнометодологічна традиція в соціології (аналіз та інтерпретація повсякденного спілкування), з якої роз­винувся конверсаційний аналіз — вивчення структур повсякденного розмовного спілкування та закладених у його основу інтерпретацій. Цей метод роз­робив американський дослідник Гарві Сакс на початку 60-х років XX ст. в університеті штату Каліфорнія. Він аналізував телефонні дзвінки до центру запобігання самогубствам Лос-Анджелеса і висунув гіпотезу про структурну організацію звичайних розмов, яку можна вивчати за допомогою багаторазових спостережень, прослуховування записаних епізодів природного мовленнєвого спілкування. Поступово Г. Сакс зосере­дився на механізмах і правилах зміни комунікативних ролей та особливостях лінійного структурування розмо­ви в аспекті соціального організування взаємодії. Зго­дом було розширено обсяг аналізованого матеріалу, сформовано новий метод його дослідження, уточнено теоретичні положення.

Конверсаційний аналіз пов’яза­ний також із іменами Емануїла Щеглова та Гейл Джеф­ферсон (1938—2008), які досліджували зміну комуніка­тивних ролей у діалозі та розширили обсяг і характери­стики емпіричного матеріалу.

Із 60-х років XX ст. на розвиток дискурс-аналізу вплинула також соціолінгвістика, яка приділяла знач­ну увагу явищам лінгвістичної варіативності, зумовле­ної соціальними факторами. Праці Вільяма Лабова (нар. 1927) з аналізу функціонування мови в реальному житті сприяли ширшому зацікавленню різними типа­ми дискурсу: спілкування вчителя та учня, батька і дитини, друзів, лікаря і пацієнта, учасників судового засідання, журналістського інтерв’ю.

Вагомий внесок у розвиток теорії та практики аналі­зу дискурсу зробила Бірмінгемська школа. Її модель дискурс-аналізу — проект «The English Used by Teachers and Pupils» (вересень 1970 — серпень 1972). Автори про­екту вивчали мовленнєву взаємодію учнів та вчителів під час уроків і намагалися знайти відповіді на питання: як пов’язані висловлення в потоці мовлення; хто і як керує перебігом спілкування; як чергуються ролі мовця і слуха­ча; як порушують нові теми та завершують старі; за допо­могою яких даних можна довести існування одиниць, більших за висловлення. Шкільний урок був вдалим мов­ним матеріалом, оскільки він позбавлений хаосу та спон­танності повсякденного розмовного мовлення, що полег­шило виокремлення структурних одиниць дискурсу.

Основний принцип мовленнєвого спілкування Г.-П. Грайс визначив як принцип кооперації, який полягає в тому, що комунікативний внесок на кожному кроці діалогу має бути таким, якого вимагає загально визначена мета (напрям) цього діалогу.

Напрям розвитку діалогу зумовлює тема, обрана за взаємною згодою. Принципу кооперації підпорядковані такі максими спілкування: максима повноти інформації («Кажи не більше і не менше, ніж потрібно!»), її якості («Кажи правду!»), релевантності («Не відхиляйся від теми!»), манери («Говори чітко, коротко, послідовно!»).

У судженнях слід розмежувати те, що говорять (англ. saying), і те, що мається на увазі (англ. implicating). Для першого аспекту в подальших теоріях прагмалінгвістики стали застосовувати категорію «експлікатура» (результат наповнення смислом семантичної репрезентації відповід­но до наміру автора; зміст, який передається у висловлен­ні, є експліцитним, якщо він є проявом та розвитком логічної форми, яка передається у висловленні за допомо­гою мовного коду), для другого — «імплікатура» (те, що мається на увазі, прихований зміст).

Г.-П. Грайс лише вказав, що існують постулати іншої природи (естетичні, соціальні, моральні). Однак у реальному спілкуванні значну роль відіграють також інші аспекти (ввічливість, жарти, іронія тощо). Дж. Ліч з огляду на вплив соціальних і психологічних складни­ків контексту визначив принципи міжособистісної риторики (спілкування): кооперації, ввічливості, іро­нії, жарту, інтересу,

Принцип ввічливості полягає в тому, щоб звести до мінімуму висловлення неввічливих думок та збільшувати кількість ввічливих висловлювань. Він охоплює шість максим: такту, великодушності, схва­лення, скромності, згоди, прихильності, які поширю­ються на мовленнєве спілкування лише до певної міри, адже суспільство накладає обмеження на їх викори­стання. Наприклад, у японському суспільстві, особливо серед жінок, надзвичайно важливого значення надають  максимі скромності, на відміну від, приміром, англо­мовних суспільств, де традиційно вважають більш ввіч­ливим прийняти комплімент зі словами вдячності, а не спростовувати сказане.

Принцип іронії можна пояснити лише за допо­могою інших принципів. Він є другорядним і дає мовце­ві змогу бути лише формально ввічливим.  Принцип жарту, на відміну від принципу іронії, допускає використання не дуже ввічливих форм із метою підтвердження дружнього ставлення до партнера по спіл­куванню. Наприклад, формально неввічливим буде висловлення: «Дивіться, кого принесло!», та якщо воно вжите стосовно давніх приятелів у неофіційній обстанов­ці, його можна сприймати як жартівливе і дружнє.

У міжособистісному спілкуванні люди часто викори­стовують гіперболи та літоти, що пов’язано з правилами ведення розмови, які полягають не лише у дотриманні принципів кооперації та ввічливості, а й у намаганні зробити діалог більш цікавим, невимушеним. Тому над­звичайно важливим для спілкування є принцип інтересу («Кажи те, що є непередбачуваним і тому цікавим»). Цікавому спілкуванню, яке містить непередбачувані та важливі новини, надають перевагу перед спілкуванням нудним і передбачуваним. Наприклад, у повсякденні, розповідаючи анекдот або повідомляючи про подію, люди часто відчувають спокусу прикрасити історію певними перебільшеннями або додати якісь уточнення. Проте часто вживання перебільшень пере­стає бути цікавим для адресата.

Гіпербола є природною тенденцією людської мови, але у спілкуванні водночас спостерігається протилежна тенденція — використання літот. Пояснити мотивацію щодо використання літот можна за допомогою принципу Поліанни, назва­ного за іменем оптимістичної героїні однойменного роману Елеанор Портер. Він полягає в тому, що учасни­ки мовленнєвого спілкування надають перевагу зде­більшого приємним темам, аніж неприємним. Психоло­гічна гіпотеза Поліанни пояснює, чому в мовленні слова, які викликають позитивні асоціації, домінують над словами з негативними асоціаціями, а у спілкуван­ні спостерігається тенденція до замовчування поганих новин, не лише бажанням людей бути оптимістичними, а й загальною тенденцію, коли нормальне асоціюються з добрим, а ненормальне з поганим.

Принцип Поліанни має і зворотну (негативну) сторо­ну: мовець може «маскувати» неприємну тему, викори­стовуючи евфемізми. Наприклад, можна сказати «люди­на похилого віку» замість «стара людина», «штат було скорочено» замість «працівників звільнили». Отже, літота є способом применшення тих аспектів значення, які є неприйнятними в певному контексті. На думку Дж. Ліча, повідомлення у засобах масової комунікації можна вважати випадком «конкуренції» між принципом Поліанни та принципом інтересу, адже цікаве і тому «цінне» повідомлення асоціюється з неприємними новинами («Bad news is good news»).

Типи дискурсу. При застосуванні дискурс-аналізу в психолінгвісти­ці важливим є визначення типу та різновиду дискурсу. Традиційно за каналом передавання інформації розме­жовують усний дискурс, пов’язаний переважно з акустичним каналом, і письмовий дискурс, який оприявнюється візуально. Письмовий дискурс виріз­няється вищим ступенем формалізованості та планово­сті, і повно реалізується у своєму інформаційному сліді — тексті. За спрямованістю письмові дискурси класифікують на такі види:

-                безадресатні письмові дискурси, які спрямовані на потенційного узагальненого адресата (художні, нау­кові, публіцистичні та інші тексти такого типу);

-                адресатні письмові дискурси, у яких існує безпо­середній зв’язок між намірами автора та інтерпрета­цією адресата (листи, повідомлення, записки).

За належністю суб’єкта виокремлюють персо­нальний (особистісно орієнтований) дис­курсу якому мовець репрезентує себе як особистість у всій багатоманітності свого внутрішнього світу у побуто­вому та буттєвому спілкуванні; та інституційний дискурс, у якому мовець є представником певного соціального інституту (наприклад, президент, парла­ментар, речник офіційної установи тощо).

На основі аналізу безпосередньої (усної, за допомо­гою телефонного зв’язку, Інтернету тощо) комунікації можлива класифікація типів дискурсу за соціально-мо­тиваційним принципом:

-                афілятивний дискурс, який характеризується експресивним (радість, роздратованість), контрактивним (згода, відмова, привітання) типом мовленнєвих дій та особистісно орієнтованою тематикою;

-                інтерпретаційний дискурс, за допомогою якого один партнер по комунікації"хоче дізнатися більше про іншого, але так, щоб він цього не зрозумів; реалізується у формі дискусії, коли партнери по комунікації дотри­муються принципу солідарності, та у формі суперечки, якщо цей принцип порушується;

-                дискурс у формі діалогу-інтерв’ю, основною озна­кою якого є розрив інформації між партнерами;

-                інструментальний дискурс, який реалізується у виробничій сфері у формі отримання інструкцій, розпо­ряджень, завдань.

За кількістю учасників сучасний український до­слідник Георгій Почепцов - молодший поділяє дискурс на внутрішній (1 особа), між людський (2 особи), малих груп (З—5 осіб), публічний (20 осіб і більше), організаційний (100 осіб і більше) та масовий (масова комунікація).

Дискурси диференціюють за принципом істинності/неістинності на такі типи:

—          адекватно-істинний дискурс (мовець каже пра­вду, і адресат сприймає її правильно);

—          контрадикторний дискурс (мовець каже непра­вду, адресат сприймає її як істину);

-          дискурс замовчування (інформація не є істинною, тому що вона не повністю подана адресатові);

—          дискурс дешифрування (розкриття брехні адре­сатом);

—          дискурс бажання неправди (адресату відома істи­на, але йому вигідно чути брехню);

—          конвенційно-неістинний дискурс (адресат і мовець за домовленістю оперують неправдою);

-          шифровано-істинний дискурс (адресат і мовець сприймають неістинну інформацію, але їм відомий код перетворення її на істинну).

Типологія дискурсів відіграє важливу роль у систе­матизації знань про типи комунікації та унормовує ха­рактерні сфери мовленнєвої діяльності. Одиниці дескриптивного дискурс-аналізу. У психолінгвістиці застосовують дескриптив­ний (описовий) дискурс-аналіз для дослі­дження різних способів мовленнєвого впливу на аудито­рію, мовленнєвої поведінки: мовних засобів, риторич­них прийомів, маніпулятивних стратегій. Окремі його прийоми подібні до класичного риторичного аналізу. Психолінгвістичні дослідження такого типу О. О. Леонтьєв називав «психолінгвістикою мовленнєвого впли­ву», характеризуючи мовленнєвий вплив як різнома­нітні форми соціально орієнтованого спілкування. До форм мовленнєвого впливу зараховують масову комуні­кацію, пропаганду, рекламу, види соціального впливу (наприклад, лекції, усні публічні виступи тощо). У психолінгвістиці соціально орієнтоване спілкування вивчають в аспекті впливу мовних та мовленнєвих характеристик текстів на їх запам’ятовування, засвоєн­ня, сприйняття. Окрему увагу приділяють смисловому сприйняттю повідомлення засобів масової комунікації, ефективності ораторського виступу тощо. У таких дослі­дженнях моделюють структури свідомості учасників комунікації, аналізуючи фрейми та концепти дискурсу.

Фрейм (англ. frame — рамка) — когнітивна структура, що існує у сві­домості людини і ґрунтується на знанні про можливі типові ситуації, очікуваннях з приводу якостей та відношень реальних об'єктів.

Також у сучасних психолінгвістичних досліджен­нях дискурс-аналіз застосовують при вивченні загаль­ної ситуації спілкування, процесів породження та сприйняття мовлення, звертаючи при цьому увагу на комунікативні обмеження, пов’язані з функціонуван­ням дискурсивних жанрів, комунікативною компетен­цією, загальними комунікативними нормами.

На процес створення дискурсу впливають чинники лінгвістичного та екстралінгвістичного характеру, які утворюють комбінації під час взаємодії, у т. ч. компонен­тів самого дискурсу, пов’язаних із партнерами по комуні­кації (їхніми комунікативними ролями та інтересами; особистісними характеристиками, міжособистісними стосунками, загальним досвідом та інформованістю), з темою і предметом спілкування, мовленнєвою ситуацією (офіційними обставинами, особливостями комунікатив­ного контакту, перешкодами в процесі комунікації).

У дослідженнях, де застосовують дискурс-аналіз, зазвичай послуговуються такими одиницями мовленнє­вої діяльності: мовленнєвий акт, мовленнєвий хід, мовленнєва взаємодія та мовленнєва подія.

Мовленнєвому акту (МА) в мовленні відпові­дає предикативна одиниця (англ. clause) або речення (англ. sentence). Терміном «предикативна одиниця» в лінгвістиці сукупно позначають мовленнєві одиниці, які традиційно називають сурядними та підрядними реченнями, а також головними реченнями в межах складнопідрядного. У більшості випадків МА відпові­дає мінімальна самостійна одиниця мовлення — просте речення, яке традиційно виокремлюють у теорії МА як його мовленнєвий відповідник.

Мовленнєвий хід (MX; англ. move) відріз­няється від МА своєю функцією щодо початку, продов­ження та розвитку дискурсу загалом. У зв’язку з цим розрізняють MX, що ініціюють, продовжують, підтри­мують, обрамлюють, закривають, відповідають на МА або фіксують його, а також метакомунікативний та інші ходи. MX у мовленні здебільшого відповідає завер­шена послідовність речень, у письмовому тексті — абзац, а в системі передачі усного мовлення — репліка.

Мовленнєва взаємодія або обмін (MB; англ. exchange) полягає у стереотипному обміні MX. За структурою обміни поділяють на елементарні, або прості (двокомпонентні, двокрокові обміни типу запитання — відповідь, прохання — обіцянка, привітання — приві­тання тощо), та комплексні, або складні (типові структури, що об’єднують три, чотири і більше реплік, наприклад запитання — відповідь — підтвердження або запитан­ня — повторне питання — уточнення — відповідь).

Мовленнєва подія (МП; англ. event) є наймасштабнішою одиницею МД, яку в більшості випад­ків легко ідентифікувати. Інколи в дискурс-аналізі її називають «інтеракція». Прикладами МП можуть бути засідання парламенту, ділова нарада, бесіда, урок у школі, лекція тощо. Виокремлення в потоці МД комунікантів МА, МХ, МВ і МП дало змогу визначити поняття «прийом», «тактика» і «стратегія МД».

Певний прийом МД — семантичний або прагматичний — реалізується комуні- кантами в межах простого/складного МА, тактика — в межах МХ, а стратегія МД — у межах МВ та/або МП.

Застосування у психолінгвістиці дискурс-аналізу дає змогу розглянути особливості відображення людиною навколишнього світу, соціального буття, проаналізува­ти реальні вияви взаємодії когнітивно-номінативної та комунікативної функцій мови у конкретних соціокультурних ситуаціях.

Запитання для самоконтролю.

1.             Які основні підходи до поняття «дискурс» існують у сучасній нау­ковій

2.             літературі?

3.             Які з них використовують у психолінгвістиці?

4.             Розкрийте основні особливості дискурс-аналізу як парадигми в дослідженні мовленнєвого спілкування.

5.             Дайте характеристику одиниць  дескриптивного дискурс-аналізу?

Запитання для практичного заняття:

1.             Постання і розвиток вітчизняної теорії мовленнєвих актів.

2.             Складники мовленнєвих актів.

3.             Класифікація  мовленнєвих актів за комунікативно – інтенціональним  змістом.

4.             Моделі комбінацій взаємозв’язку між компонентами мовленнєвого спілкування.

Література:

1.            Куранова С.І. Основи психолінгвістики:  Навч. посіб. –  К. :  Видавничий центр «Академія», 2012. – 208 с.

2.            Белянин В.П. Психолингвистика: Учебно-метод. пособие. – М.: Флинта, 2003. – 227с.

3.            Засєкіна Л.В., Засєкін С.В. Вступ до психолінгвістики. – Острог: Нац. ун-т "Острозька академія", 2002. – 168 с.

4.            Леонтьев А.А. Основы психолингвистики. – М.: Смысл, 2005. – 288 с.

Лекція № 7-8. Тема: Психолінгвістичний підхід до аналізу мовних явищ.

Види та зміст мовної діяльності

Мета вивчення: оволодіти знаннями про мову і мовлення; вербалізація; основні психолінгвістичні моделі породження мови; когнітивні  моделі породження мови; пропозиція в логіці і семантиці;основні теорії рівнів мови;теорії сприйняття мови; текст.

Варто вивчити ключові терміни і поняття:  мова, мовлення,  вербалізація, пропозиція, висловлення, фрейм, сцена,ситуація, семантична сітка, граматичні обов’язки, УПК (універсально предметний код), апперцепція, антиципація, текст.

План

1.             Мова і мовна організація людини;

2.             Психолінгвістичні моделі породження мови;

3.             Когнітивні моделі породження мови;

4.             Теорії рівнів мови;

5.             Процеси  сприйняття мови;

6.             Текст як мовне явище.

Психолінгвістика впродовж усього часу її існування як науки досліджувала мовлення. Результатом таких досліджень стало створення моделей і теорій породжен­ня та сприйняття мовлення, а також ґрунтовне вивчен­ня процесів сприйняття та оцінювання тексту. У психо­лінгвістиці мовлення досліджують і як мовленнєву діяльність, і як результат цієї діяльності.

У лінгвістичній літературі висвітлені різні значення терміна «мовлення», який зазвичай тлумачать через протиставлення мові. Мову (код) розуміють як систему об’єктивно існуючих, усталених знаків, які співвідносять поняттєвий зміст і типове звучання, а також як систему правил їх уживання та сполучувано­сті. Мова та мовлення утворюють єдиний феномен людської мови та кожної конкретної мови. Мовлення є втіленням, реалізацією мови (коду), модусом (спосо­бом) її існування. Мова реалізується у мовленні і через нього виконує своє комунікативне призначення.

На відміну від мови, яка належить усьому визначе­ному мовному колективу і є соціальною, мовлення акту­альне. Мова організована як система знаків та форму­ється у мовленнєвих актах; мовлення потребує наявно­сті мови.

Процеси породження мовлення безпосередньо пов’я­зані з питанням вербалізації (переведення у словесну форму) знань. Значна частина знань міститься у блоці пам’яті, зміст якого не активний; у конкретний момент активізується обмежена кількість інформації. Знання «виймаються» з блоку пам’яті, коли виникає необхід­ність передати їх іншим людям. Активізація досвіду з блоку пам’яті визначається як перетворення у вербаль­ну (мовну) форму того, що мало (повністю або частково) немовний (до мовний) статус. Згідно з даними дослі­джень, у мисленні використовується не звичайна звуко­ва мова, а особливий код — «мова» думки. Отже, вербалізація — це перекодування результатів роботи мислення засобами конкретної етнічної звукової мови.

Інформація зберігається у пам’яті у вигляді окремих епізодів. Такі епізоди відрізняються один від одного за розміром, кількістю зафіксованих деталей. Існують блоки, які за часовим обсягом та кількістю подробиць значно більші від інших. У житті кожної людини бува­ють епізоди, які вона пам’ятає докладно і через багато років може згадати навіть до несуттєвих подробиць. Інколи подія, що відбувалася протягом значного періоду часу, залишається у пам’яті як несуттєва, неяскрава чи взагалі забувається. Коли мовець хоче розповісти про якийсь епізод зі свого життя, він «витягає» його з пам’я­ті, а потім розчленовує на кілька дрібних, відтак — на мікроепізоди, які можуть бути співвіднесені з мисленнєвими структурами — судженнями, або пропозиціями. У них відображено склад учасників епізоду, їхні ролі один щодо одного, а також загальний характер події.

Для здійснення акту комунікації мовець добирає відповідні слова, які розгортаються в речення. Вони не є точним відображенням думки. Зміст завжди слід опрацьовувати, зважаючи на такі чинники: комуніка­тивний намір (інтенція) мовця, психічний та емоційний стан адресата, попереднє знання ним предмета бесіди, можливість розуміння ним висловлення та його аде­кватної реакції; етнокультурні та соціальні норми.

Форма висловлення залежить і від особливостей гра­матичної будови певної мови. Актуальне висловлення не передає первинну думку точно, має прихований зміст, натяки. Це спричиняє труднощі в розумінні письмового тексту, висловлень співрозмовника в усній комунікації, коли особливо часто вдаються до недомовок, немовних знаків. Процес успішного спілкування ускладнює те, що комуніканти  можуть бути представниками різних віко­вих, соціальних, етнокультурних груп.

Психолінгвістичні моделі породження мовлення

У психолінгвістиці для опису процесів породження мовлення використовують різні моделі. О. О. Леонтьєв за характером осягнення ключових елементів дослі­дження класифікував психолінгвістичні моделі поро­дження мовлення на такі види: стохастичні, моделі без­посередніх складників, моделі на основі трансформа­ційної граматики, когнітивні моделі.

Стохастичні моделі. В основі створення психолін­гвістичних стохастичних моделей — ідея Дж. Міллера та Н. Хомського про те, що мову можна описати як кінечне (обмежене) число станів. До цього виду нале­жать:

Моделі вищих порядків. У них основною одини­цею є не окремий елемент (наприклад, слово), а певна послідовність елементів. У такому разі моделюють саме імовірну характеристику появи ланцюжка еле­ментів.. Загалом процес породження мовлення передбачає використан­ня принципу імовірності.

Існує безпосередній зв’язок між словесними асоці­аціями та процесом породження мовлення, про що свід­чить, зокрема, експеримент К. Мак-Коркодейла. Двом групам учасників пропонували завершити речення: «Діти помітили, що сніг почав покривати землю, коли вони залишили...». Для першої групи значення «покри­вати» передавали за допомогою нейтрального дієслова hide, а для другої — дієсловом blanket, яке асоціюється з ковдрою (англійською ковдру позначають тим самим словом). У першій групі типовими були відповіді буди­нок, автобус, школу; у другій — ліжко.

Результатом застосування стохастичних моделей вищих порядків стали відкриття щодо процесів поро­дження мовлення:

1.            при породженні мовлення актуалізуються прихо­вані знання стосовно імовірності появи нового елемента (наприклад, слова, групи слів);

2.            у психіці людини існує механізм суб’єктивного оцінювання імовірності появи слів та інших елементів;

3.            у реальному мовленні приховані знання та суб’єк­тивна оцінка імовірності їх появи корелюють одне з одним;

4.            вербальні асоціації безпосередньо пов’язані з про­цесами породження зв’язного мовлення.

Отже, застосування моделей вищих порядків у психолінгвістичних дослідженнях відкриває широкі можливості для опису як мовленнєвої діяльності, так і когнітивних процесів.

Граматики з конечним числом станів. їх елемен­том є граматичний клас (наприклад, частина мови). У таких моделях визначають характер залежності між граматичними класами, що послідовно з’являються. У психолінгвістиці граматики з конечним числом станів зазвичай використовують в асоціативних експеримен­тах для з’ясування залежності між словами різних гра­матичних класів.

Моделі безпосередніх складників. Застосовувати ці моделі до процесів породження мовлення запропонува­ли Дж. Міллер та Н. Хомський. Також у психолінгві­стиці послуговуються моделями безпосередніх складни­ків В. Інгве та Н.-Ф. Джонсона.

Модель Дж. Міллера та Н. Хомського. На думку авторів, основою людського мовлення є ядерні речення, які містять безпосередні складники (елементи). Напри­клад, речення Талановитий актор грає у цікавому фільмі можна представити як сполучення «іменна група» + «група дієслова»; потім кожну з цих груп поді­лити на складники: талановитий + актор, грає + у фільмі, цікавому + фільмі. У результаті утворюється термінальний ланцюжок слів. Кожний термінальний ланцюжок можна зобразити як «дерево безпосередніх складників». Наведене у прикладі речення утворює таке дерево безпосередніх складників: іменна група група дієслова,  означення + іменник, дієслово + іменна группа, означення  - іменник

Прості (ядерні) речення утворюють складне речення. О. О. Леонтьєв вважав, що ця модель є операцією дерива­ції, тобто на місце більшої одиниці послідовно ставлять два компоненти, з яких вона утворена. Вважають, що поро­дження йде зліва направо та знизу догори. Наприклад:Хлопчик кинув м'яч./ Він кинув це./ Він діяв.

Результатом застосування граматики безпосередніх складників стали нові відомості стосовно процесів поро­дження мовлення. Зокрема, було з’ясовано, що напрям­ки розгалуження дерева безпосередніх складників у різ­них мовах можуть різнитися. Наприклад, для більшо­сті європейських мов характерне праве розгалуження, а для японської і тюркських — ліве. Також було виявле­но, що існує т. зв. глибина речення, яку визначає максимальна кількість вузлів лівого розгалуження дерева безпосередніх складників.  Дж. Міллер з’ясував, що обсяг оперативної пам’яті людини дає змогу викори­стовувати не більш як сім (плюс-мінус два одночасно) вузлів.  Зазвичай більшість речень не перевищує глиби­ни, що дорівнює трьом-чотирьом.

Результатом застосування граматики безпосередніх складників стало запровадження поняття «граматичні обов’язки», запропонованого В. Інгве. Коли мовець починає створювати речення, то бере певні зобов’язан­ня: наприклад, якщо починати речення з прикметника «розумний», це зобов’язує вживати іменник, з яким він сполучається, чоловічого роду в однині, називному від­мінку. У процесі породження речень мовець бере на себе обов’язки, виконує їх, далі бере на себе нові обов’язки доти, доки не виконає їх повністю.

Модель В. Інгве. Ця модель була програмою поро­дження речень для машинного перекладу. Схема речен­ня (наприклад, The steam makes it black) (Пар робить чорний)для цієї про­грами створюється за допомогою бінарних правил пере­писування (символ одного порядку представлений як комбінація символів іншого порядку)

В. Інгве визнавав, що запропонована ним система правил є надто спрощеною порівняно з реальними про­цесами породження мовлення. Він зазначав, що за такою схемою можна створити перші десять речень у дитячій книжці. Окрім того, при застосуванні цієї про­грами можна отримати безкінечну кількість речень, що не мають жодного сенсу. Це пов’язано з недостатньою кількістю правил обмеження, які б заважали утворен­ню ненормативних словосполучень, і з тим, що модель В. Інгве не відображає інтуїтивних зв’язків між актив­ними, пасивними, негативними та іншими реченнями. Прикладом позбавленого сенсу речення може бути таке: Big, black and beautiful.

Модель В. Інгве передбачає, що в момент вимовлян­ня першого слова мовець тримає в пам’яті лише міні­мальну кількість необхідних для створення закінченого речення символів. Так можна пояснити здатність мовця вільно обирати і додавати нові елементи в процесі поро­дження речення.

Модель Н.-Ф. Джонсона. Вона передбачає» що речення зберігаються в пам’яті у формі, готовій для від­творення. Н.-Ф. Джонсон припускає, що процес поро­дження речення відповідає запропонованим В. Інгве опе­раціям переписування. Проте , замість того щоб шукати зобов’язання для майбутніх операцій, які зберігаються в пам’яті при породженні речень, Н.-Ф. Джонсон зосе­реджується на одиницях реакцій, які існують у момент вимовляння речення.

Починаючи з найпростішої схеми «стимул —» реак­ція» (S —> R), Н.-Ф. Джонсон припустив, що речення можна запам’ятати як список окремих слів, кожне з яких утворює асоціацію з наступним. Так виникає лан­цюжок реакцій, у якому кожне попереднє слово слугує стимулом для наступного. Однак інші психологи вва­жають, що слова мовець запам’ятовує не як послідов­ність рівноцінних асоціацій (S —» R), а як організова­ний у більші одиниці матеріал («глиби»/«chunks», за Дж. Міллером). Тому кількість одиниць, що підляга­ють запам’ятовуванню, не перевищує обсягу коротко­часної пам’яті.

Для експериментального дослідження кожної з цих можливостей Н.-Ф. Джонсон застосував спосіб вимірювання асоціативного зв’язку між сусідніми сло­вами, щоб перевірити, чи всі слова, які стоять поряд у реченні, пов’язані між собою однаково сильно, чи вони групуються, утворюючи «пучки» більш щільно пов’я­заних між собою слів. Якщо між двома сусідніми сло­вами існує сильний асоціативний зв’язок, то правиль­не запам’ятовування першого слова забезпечить та­кож правильне запам’ятовування другого. Метод Н.-Ф. Джонсона полягає у визначенні ймовірностей неправильного відтворення слова за умови, що попе­реднє слово було відтворено правильно. Якщо величи­ну, що отримана у такий спосіб, розділити на кількість випадків, коли перше слово було відтворено правиль­но, можна одержати пропорцію помилок переходу, що виникають між будь-якими двома словами (імовір­ність помилки переходу — ІПП). Що вища ІПП, то слабший асоціативний зв’язок між будь-якою парою сусідніх слів. Вимірюючи у такий спосіб речення, Н.-Ф. Джонсон помітив, що ІПП не розподіляється рівномірно між усіма парами сусідніх слів. Більша ІПП виникає на межі між  головними членами речення. Застосування у психолінгвістичних дослідженнях моделі Н.-Ф. Джонсона розкриває асоціативну природу взаємодії складників структури речення.

Моделі породження мовлення на основі трансфор­маційної граматики. Розроблення таких моделей ста­ло важливим етапом у розвитку психолінгвістики дру­гого періоду, зокрема її американського напряму. Найвідомішою серед них є модель Дж. Катца і П. По­стала, представлена в 1964 р. За її допомогою автори намагалися довести, що реальне мовлення організова­не за правилами трансформаційної граматики. Транс­формаційний аналіз синтаксичних структур здійсню­ють шляхом перетворення поверхневих структур на глибинні.

Процес породження мовлення, за Н. Хомським, має відбуватися у протилежному напрямі: мовець здійснює низку операцій для переведення гли­бинних структур на поверхневі. Наприклад, речення Сильна людина є доброю містить дві глибинні структу­ри Людина є сильною та Людина є доброю. Для поро­дження цього речення мовець, за Н. Хомським, здій­снює послідовно такі операції: 1) замінює у реченні Людина є сильною групу підмета словом яка (Людина, яка є сильною, є доброю); 2) забирає слово яка (Людина є сильною, є доброю); 3) забирає зв’язку є між словами людина та сильною; 4) переставляє місцями слова людина та сильною; 5) змінює відмінок прикметника сильною з орудного на називний (Сильна людина є доб­рою). Отже, у такий спосіб мовець одержує необхідну поверхневу структуру.

Відповідно до цієї схеми мовець починає із семан­тичного «задуму» того, що він хоче сказати. На першо­му етапі (основа) діють правила структури складників. Утворюється глибинна структура, далі на процес поро­дження речення впливає семантичний компонент, утво­рюється семантична репрезентація речення. На наступ­ному етапі вступають у дію трансформаційні правила і мовець співвідносить обрану глибинну структуру з поверхневою. Потім вступає в дію фонологічний компо­нент і утворюється реальна звукова форма речення.

Якщо застосовувати модель Катца — Постала до реальних процесів породження мовлення, то дискусій­ним стає питання стосовно вибору потрібного ланцюжка для передавання значення. Припущення, ніби людина щоразу знаходить потрібні речення, суперечитиме прин­ципу економії. Дж. Катц і П. Постал передбачали, що існують евристичні механізми, які обмежують кількість ланцюжків, що утворюються в кожному конкретному  випадку.

Перевагою моделі Катца — Постала є те, що вона побудована за правилами трансформаційної граматики і тому дає змогу з’ясувати її переваги (намагання охопити певним переліком трансформацій всі види породження мовлення) та недоліки (певна механістичність теорії).

Когнітивні моделі процесів породження та сприй­няття мовлення.

У психолінгвістиці їх почали застосо­вувати з 70-х років XX ст., та особливої популярності вони набули у третій період її розвитку. Поняттєвий апа­рат когнітивного підходу застосовують із певними моди­фікаціями для опису процесів породження і сприйняття (інтерпретації) мовлення. Важливим для розвитку когнітивного підхо­ду стала, зокрема, концепція У. Кінча, яка спирається на ідею пропозицій.

Термін «пропозиція» у логіці позначає судження, а в лінгвістиці — семантику речення. Смисл речення, що актуалізується в мовленні, не можна зводити лише до лексичної та граматичної інформації, він завжди містить комунікативно - інтенцийний, або прагматич­ний, смисл і пропозицію.

Пропозиція — елементарна одиниця свідомості, семантичний інваріант речення.

Вона може бути ідентичною в різних за комуніка­тивною інтенцією реченнях, оскільки відображає пов­торювану структуру типової ситуації, яка є ізоморфною стосовно конфігурації референтів у навколишньому світі. Наприклад, висловлення

-                Джон дав мені цю книгу.

-                Чи дасть мені Джон цю книгу?

-                Джоне, дай мені цю книгу.

-                Я думаю, Джон дав мені цю книгу.

Напевне, Джон дав мені цю книгу. містять одну пропозицію, або семантичний інваріант, що може набувати істинного значення. У складі пропо­зиції є терми, або актанти (наприклад, члени речен­ня), у наведеному прикладі це іменники, що здатні до референції: книга, Джон; займенник мені, що вказує на першу особу; предикат дати, який може набувати модальних видових та часових ознак. Відмінності в реа­лізації однієї пропозиції називають комунікативними, або пропозиційними, установками.

Пропозиція реалізується у висловленні (реченні), при цьому набуваючи логіко-семантичного значення істинності або хибності.

За У. Кінчем, пропозиція містить предикат (ним може бути дієслово, прикметник, прислівник тощо) та один або декілька аргументів (у більшості випадків це іменник). Висловлення — це система пропозицій. За допомогою правил узгодження пропозиції утворюють семантичну сітку. Отже, основою висловлення є певне абстрактне уяв­лення про змістову структуру ситуації.

Когнітивний підхід у психолінгвістичних досліджен­нях процесів породження та сприйняття мовлення перед­бачає, що значення слів зумовлене ситуаціями або сцена­ми (фреймами). За такого підходу значення слів устано­влюють не лише через посередництво інших слів, незважаючи на співвідношення лексичних значень з «речами» «зовнішнього» світу дійсності.

Запропоноване американським лінгвістом Чарльзом Філлмором (нар. 1929) поняття «прототипне значення слова» («прототипна сцена ситуації») — таке значення, яке дає змогу побудувати деяку ідеальну ситуацію реаль­ного світу, ніби «накладаючи» його на події та «сцени» реальності і в такий спосіб розпізнаючи світ. На думку Ч. Філлмора, прототипні сцени слід розуміти як сцени, які належать до простих випадків, ідеальних прикладів, що не відображають всіх фактів реального світу.

У дійсності людина стикається не з ідеальними (прототипними) ситуаціями: вона, використовуючи сукупні знання про світ, вносить корективи і добирає ті лексич­ні одиниці, які найбільше відповідають конкретній ситуації. Тобто ті сцени, які людина будує на основі тек­сту, частково зумовлені його лексичним і граматичним матеріалом, а частково — внеском самого інтерпретато­ра: його знаннями про контекст, світ узагалі та розумін­ням намірів мовця. Унаслідок цього змістова частина лексичних одиниць розділяється на два компоненти: словникове значення та енциклопедичні знання. Слов­никові статті значною мірою враховують енциклопе­дичні знання, але не можуть дати повного уявлення про те, що людина знає про «предмет», позначений цим сло­вом. Ці додаткові знання людина реалізує у конкретних актах мовленнєвої діяльності, і вони є настільки розма­їтими, що словниковий опис не здатний їх охопити. Для опису цих процесів у психолінгвістиці послуговуються такими поняттями:

-                 фрейм — когнітивна структура, що містить знан­ня про світ подій, предметів, існує у свідомості людини і ґрунтується на знанні про можливі типові ситуації, очікуванні з приводу якостей та відношень реальних об’єктів;

-                 сценарій (скрипт) — знання про соціальну взаємо­дію;

-                 план — інтегроване знання про те, як організову­ється діяльність, яке підпорядковує фрейми та скрипти;

-                 схема — абстрактне визначення активної органі­зації попереднього досвіду у вигляді набору правил для створення або опису прототипу «середня тенденція».

Плани, фрейми та скрипти — це різновиди схеми як універсального способу організації.

Загалом когнітивні психолінгвістичні моделі поро­дження та сприйняття мовлення ґрунтуються на ідеї про те, що існують певні до мовленнєві когнітивні структури, які мають пропозитивний характер (ім’я та предикат) та організовані за системою правил, що пов’язані зі змістовою структурою ситуації.

До найвідоміших психолінгвістичних теорій поро­дження мовлення належать теорія рівнів мови Ч. Осгу­да, теорії Л. Виготського, О. Лурії, О. О. Леонтьева. Теорія рівнів мови Ч. Осгуда. Її основою є ідея щодо продукування мовлення (кодування) за чотирма рівнями:

1.            мотиваційний рівень, на якому мовець приймає загальні рішення: говорити чи не говорити; в якій^формі говорити (запитувати, стверджувати, наказувати);

2.            які засоби використовувати для передавання цієї форми в реченні (активну чи пасивну форму);

3.            які моделі інфор­мації обрати;

4.            що виокремлювати логічним наголосом;

5.            семантичний рівень , функціональні класи.

Будь-яке речення можна поділити на одиниці кодування — не конкретні слова, а функціонально-се­мантичні класи. Одиниця семантичного рівня поро­дження мовлення може заповнюватися різними слова­ми, але це б нь, на якому мовець виокрем­лює в реченні певні послідовності слів ( одиниць одного функціонального класу. ;

6.            рівень послідовностей, основною одиницею якого є слово не як семантична одиниця, а як фонетичний комплекс. У процесі кодування на цьому рівні діють механізми розпізнавання звукових послідовностей; визначення довжини уривків (інтервали між словами мають бути не більші, ніж інтервали всередині слів та навіть на межі морфем); механізм граматичних послі­довностей, який діє у разі великих сегментів;

7.            інтеграційний рівень, основною одиницею якого є склад. На цьому рівні діють моторні механізми коду­вання та відбувається звукове оформлення опрацьова­ного висловлення.

Теорія Л. Виготського. Відповідно до неї мовленнєве мислення має три аспекти: думку, внутрішнє мовлен­ня, слово. Процес породження мовлення йде від мотиву до оформлення думки, потім думка опосередковується у внутрішньому слові, за тим — у значеннях зовнішніх слів, після чого — у словах.У цьому процесі ключову роль відіграє внутріш­нє мовлення — особливий внутрішній план мовлен­нєвого мислення, яке є посередником між думкою та словом. Л. Виготський виокремив такі основні характе­ристики внутрішнього мовлення: відсутність фонації (його не вимовляють за допомогою звуків), предикатив­ність (містить здебільшого лише присудки), скороченість. Внутрішнє мовлення має також семантичні осо­бливості: переважання смислу над словом; аглютинація значень слів (значення слів ніби «зливаються»); розбіж­ності із семантикою слів.

Теорія О. Лурії. Розвиваючи ідеї Л. Виготського, О. Лурія розробив учення про динамічну схему вислов­лення. Відповідно до цієї схеми формування висловлен­ня відбувається в три етапи: вихідна схема («семантичний запис»), що є згорну­тим мовленнєвим висловленням, яке далі може бути пере­творене на систему послідовно пов’язаних одне з одним слів. Вихідна думка висловлення має дві частини — тему і рему (дане і нове), які утворюють систему зв’язків, що будуть наявні в майбутньому висловленні.

Вихідна схе­ма є згорнутою, потім вона поступово розгортається (стає послідовним набором мовленнєвих одиниць); Внутрішнє мовлення. На цьому етапі внутрішній смисл переходить у систему синтаксично організованих мовленнєвих значень (формується синтаксична струк­тура висловлення); формування розгорнутого мовленнєвого висло­влення — ланцюжка взаємопов’язаних речень.

Отже, відповідно до концепції О. Лурії, мовленнєве висловлення є особливим видом мовленнєвої діяльно­сті. Вона має таку саму структуру, що й інша форма психічної діяльності.

Теорія М. Жинкіна. Важливою для формування ці­лісних уявлень щодо процесів породження мовлення стала концепція М. Жинкіна. Відповідно до неї у внутрішньому мовленні використовується особливий внутрішній код. Він є невербальним універсальним (або предметно-схемним) за своїм характером. Універ­сальний предметний код (УПК) — сукупність психічних сенсорних образів знаків, яка в кожної людини є індивідуальною. Ця індивідуальність стосується складу образів знаків (до них належать предмеї ти, дії, операції з діяльності особистості). У цьому сенсі УПК визначають як соціогенне утворення, яке повні­стю залежить від соціального досвіду особистості. Слова не зберігаються в повній формі, а щоразу синтезуються за певними правилами. Людина створює висловлення за особливими семантичними правилами сполучуваності слів у семантичні пари. Такі правила є фільтром, який забезпечує осмисленість висловлення. За М. Жинкіним, існує задум цілого тексту, а породження тексту є розгортанням цього задуму.

Теорія О. О. Леонтьєва. Згідно з нею породження мов­лення — це складна мовленнєва дія, формування якої передбачає кілька етапів:

1.            внутрішнє програмування висловлення. Внутріш­ня програма — змістове ядро майбутнього висловлен­ня — є ієрархією пропозицій та пов’язана з предикатив­ністю висловлення і темо-рематичною організацією ситуації. Основою внутрішнього програмування є об­раз, який має особистісний смисл;

2.            семантико-граматичне програмування. Цей етап О. О. Леонтьєв поділяв на кілька компонентів: текто- граматичний (переклад на об’єктивний код), фенограматичний (лінійний розподіл кодових одиниць), син­таксичне прогнозування (приписування одиницям гра­матичних характеристик), синтаксичний контроль (узгодження прогнозу та ситуації);

3.            моторне програмування (як вимовляти висло­влення). На цьому етапі створюється програма продуку­вання висловлення;

4.            реалізація мовлення. Цей етап є власне усним чи письмовим мовленням.

Теорія породження мовлення О. О. Леонтьєва на багато десятиліть визначила вектор досліджень у психолінгвістиці радянського та постра­дянського періодів.

Сприйняття мовлення є складним багатогранним процесом. Сприймаючи висловлення, адресат «витя­гає» смисл, який криється за його зовнішньою формою. На перший погляд, сприйняття та розуміння мовлення відбувається миттєво, оскільки мовець не усвідомлює роботи мовленнєвого механізму. Сприйняття та розу­міння мовлення усвідомлюється як складний процес лише тоді, коли людина чогось не розуміє.

Загалом сприйняття мовлення підпорядковане тим самим закономірностям, що й будь-яке інше сприйнят­тя. Тому під час аналізу слід зважати на те, що існують різні ситуації сприйняття: формування образу сприй­няття та упізнавання вже сформованого образу. О. О. Леонтьєв запропонував класифікувати теорії сприйняття мовлення за двома параметрами: мотор­ним/сенсорним типом сприйняття і активним/пасивним його характером.

Моторна теорія сприйняття мовлення передбачає, що в процесі слухання мовлення людина ідентифікує значення моторних сигналів, які необхідні для створення іншого подібного до почутого повідо­млення. Сенсорна теорія основана на зіставленні сигналу з еталоном за акустичними ознаками. Цей про­цес передує виникненню відповідних моторних образів.  Активні теорії сприйняття (моделі аналізу че­рез синтез) ґрунтуються на твердженні, що для розумін­ня висловлення необхідно створити його синтаксичну модель. Така модель буде повністю або частково відпові­дати моделі, що використовується у процесі породження мовлення. Пасивні теорії сприйняття мовлення передбачають покрокове прийняття рішень і співвідно­сяться з моделлю з кінечним числом станів. Експериментальні дослідження свідчать, що мовлення сприймають «по словах», тобто слово є одиницею смислового сприйнят­тя мовлення.

На процеси сприйняття мовлення впливає також «фактор адресата». Адресат (реципієнт) при виборі спо­собу сприйняття зважає на співвідношення сигналу та шуму. Приймаючи рішення щодо способу сприйняття, він обирає стратегію, за допомогою якої надає перевагу тому чи тому класу операцій. Вибір стратеги залежить від установки адресата стосовно сприйманих об’єктів. Тому для процесів сприйняття мовлення ва­жливим є попереднє орієнтування, під час якого реци­пієнт одержує інформацію стосовно класу ситуації та обирає клас рішень (це перший крок у сприйнятті мо­влення).

У психолінгвістичних дослідженнях сприйняття мовлення особливу увагу приділяють механізмам сми­слового сприйняття висловлень. Склад­ність та неоднорідність процесу смислового сприйняття зумовлена об’єктивними і суб’єктивними чинниками.

До об’єктивних чинників належать: специфіка самого мовленнєвого повідомлення як складної логіко-смислової структури. Мовленнєве пові­домлення має зовнішню структуру (вступ, основну части­ну, висновок) і водночас визначається складною вну­трішньою структурою, для якої важливі основна динамі­ка думки — композиційна побудова (зачин, кульмінація, розв’язка) та співвідношення різних рівнів предмета ви­словлення і предикативних відношень особливості сприйняття: константність (постій­ність, відносна незалежність процесу від зміни форми, розміру предмета або явища тощо), співвідношення предмета і фону, частини і цілого.

До суб’єктивних, чинників, що впливають на процес сприйняття мовлення, належить сприйняття слухачем, яке залежить від психологічних особливо­стей людини: осмисленості сприйняття, дискретності цього процесу, наявності попереднього досвіду,  та ви­переджального характеру сприйняття.

Осмисленість сприйняття. Вона є частиною вну­трішнього механізму осмислення, у результаті якого слухач може зрозуміти або не зрозуміти смисл висло­влення. Розуміння мовленнєвого повідомлення здійснюється на різних рівнях, ступенях, у різних планах, характери­зується різними глибиною та якістю. Специфіка смисло­вого сприйняття мовленнєвого повідомлення визнача­ється рівнями розуміння. Основний принцип виокре­млення цих рівнів — від з’ясування значення слів загалом та нечіткої здогадки про їхній загальний смисл до з’ясування конкретного значення слова і визначення справжнього смислу повідомлення.

За розкриттям глибини смислу повідомлення ви­окремлюють чотири рівні розуміння :

1.            про що говорять, тобто основ­ної думки висловлення;

2.            що говорять. Слу­хач визначає смислові зв’язки між основними планами розкриття думки;

3.            оцінюють не лише те, що розкри­вають у розповіді, а й те, якими засобами мовець дося­гає цього;

4.            з’ясуванням основного смислу висловлення, його головної думки незалежно від того, сформульована вона мовцем чи прихована в підтексті.

Дискретний характер сприйняття. Під час слухання людина з’ясовує смислові зв’язки між цими частинами за різними принципами зв’язку (часто вони дуже індивідуальні) і створює складніші смислові єдності. Наявність попереднього досвіду. На сприйняття мо­вленнєвого повідомлення істотно впливає апперцеп­ція (лат. асі — до і регсерііо — сприймання) — зумовле­ність сприйняття попереднім досвідом людини.

Попередній досвід людини дає їй підстави робити де­які прогнози у процесі сприйняття, тобто" частково визначає і здатність до антиципації (лат. anticipa* tio — угадування наперед) — передбачення з метою по­передження, яке має сигнальний характер. Антиципація ґрунтується на законі випереджального відобрав ження впливів навколишньої дійсності, яке є основною формою пристосування живої матерії до просторово-ча­сової структури неорганічного світу.

Випереджальний характер сприйняття. Механізм прогнозування мовленнєвого повідомлення полягає в тому, що в процесі слухання людина, сприйнявши перше слово фрази, вже може передбачати (неусвідомлено), яке слово найімовірніше слідуватиме за ним. Таке прогнозу­вання визначає крок і швидкість осмислення.

Окрім опорних пунктів, для запам’ятовування ва­жливе значення мають також надлишкові елементи по­відомлення. Надлишковість реалізується на всіх рівнях мовної системи (фонемному, морфемному, на рівні слів та словосполучень) і є основою більшої надійності сприйняття мовленнєвого сигналу, його стійкості до пе­решкод у будь-яких умовах спілкування, зв’язку. На­приклад, у фразі « Я йду з великою книгою в руках» над­лишковими є займенник я, закінчення дієслова, узго­джені закінчення прикметника та іменника тощо.

Численні експерименти психологів із дослідження сприйняття та затримки у пам’яті послідовності слів до­водять, що краще запам’ятовуються початок і закінчен­ня повідомлення. Така особливість пояснюється дією психологічного «закону першого та останнього місця (фактора)». Відповідно до цього закону при інших рів­них умовах краще запам’ятовуються ті стимули, які були пред’явлені на початку та вкінці списку. Тому щоб полегшити слухачеві з’ясування основної думки висло­влення, мовець має або сам чітко сформулювати її в тек­сті, або передати підтекстом.

Ефективність процесу сприйняття підвищується за умови відповідності інтерпретаційних можливостей слухачів та мовця, яка передбачає близькість характеристик мисленнєвої та мнемічної діяльності обох парт­нерів спілкування. Текст є одним із найскладніших явищ мовлення, тому питання, пов’язані з процесами його сприйняття та оцінювання, посідають окреме місце у психолінгвістиці. Організація тексту — продукт спільних комуні­кативних дій адресанта і адресата, які зумовлюють одна одну. Текст (лат. £ех£і/т — сплетіння, тканина) — послідовність мовних знакових одиниць, об'єднаних смисловим зв'язком, основними якостями якої є зв'язність і цілісність. Текст матеріальний, але водночас він є носієм кому­нікативної діяльності. Проте у тексті вона відображена не у прямій формі живої дії, а у перетвореній предмет­но-знаковій формі. Текст є моделлю абстрактно-суміще- ної комунікативної діяльності: причиною і наслідком комунікації, єдністю відображення комунікації та управління нею.

Структуру тексту визначають такі чинники:

1.            код. Це закони тієї системи знаків, завдяки якій текст є актуалізованим і записаним;

2.            побудова предмета текстової діяльності. Такими предметами є референтна ситуація, що відображена в тексті; у ній виявляється зв’язок імен, висловлень або їх еквівалентів з об’єктами дійсності;

3.            завдання діяльності. Структура тексту має відпо­відати завданням, які автор визначає як пріоритетні. Зокрема, завдання впливають на вибір автором відпо­відного жанру та стилю;

4.            партнер по комунікації та його діяльність. Автор розглядає текст крізь призму власної комунікативної діяльності, яка є визначальним чинником, що узгоджує та підпорядковує собі дію всіх інших факторів при побу­дові тексту. При створенні будь-якого тексту його автор керується як власними інтересами, так і інтерес тих, кому адресує повідомлення.

5.            образ ситуації спілкування. Такий образ створ' ється під час попереднього планування тексту;

6.            життєвий та комунікативний досвід. Автор вд лише передає в тексті власний життєвий та комуніка:* тивний досвід, але також має враховувати наявність або брак такого досвіду в адресата;

7.            соціокультурні норми, зразки. Це основні крите­рії, яким має відповідати прийнятий для певного сус­пільства, групи текст;

8.            емоційний стан. Цей суб’єктивний чинник харак­теризує вибір автором експресивних та інших засобів.1 Водночас важливе значення має емоційний стан адресата (наприклад, адресат у стані емоційного піднесення буде гірше сприймати загальні філософські міркування);

9.            психофізіологічні фактори. До них належать, на­приклад, стан здоров’я, загальні умови створення та сприймання тексту, час тощо.

За способом реалізації текст може бути письмовим чи усним мовленнєвим твором. Письмові тексти попе­редньо планують, потім редагують, виправляють, що зумовлено їх функціонуванням у формальних типах діяльності. Записаний текст стає знаковим предметом, він може бути створений вдруге та приведений у відпо­відність до літературної норми. На сприйняття тексту істотно впливає феномен сми­слової дистанції між реципієнтом і текстом. Смислова дистанція між реципієнтом і текстом — ступінь спів­відношення розбіжностей і збігів між авторською і читацькою про­екціями тексту.

Ступінь збігу між авторською і читацькою проекція­ми тексту можна розуміти як ступінь збігу «семантичних центрів» (ядер) номінативних груп. В оцінюванні тексту важливу роль відіграє закон консонансу і дисонансу емоцій, згідно з яким позитивне або негативне сприйняття тексту залежить від того, які емоції для читача (слухача) є панівними в момент сприйняття. В екстремальних ситуаціях різно­манітні елементи вербального та невербального рівнів стають показниками (маркерами) такої ситуації.

Запитання для самоконтролю:

1.            Що таке мова і мовлення?

2.            Визначте поняття  вербалізація ?

3.            Дайте характеристику стохастичним моделям породження мови?

4.            Охарактеризуйте моделі породження мови на основі трансформаційної  граматиці?

5.            Опішить когнітивні моделі породження мови?

6.            Визначте основні теорії рівнів мови і їх особливості ?

7.            Охарактеризуйте процес сприйняття мови?

8.            Що таке текст , як особливе мовне явище ?

Завдання для практичного заняття:

1.            Організація тесту як мовленнєвого  явища.

2.            Структура тексту та способи реалізації тексту.

3.            Сприйняття  та оцінка тексту реципієнтом.

4.            Експериментальні методики оцінки тексту.

5.             Оцінка смислової дистанції між реципієнтом і текстом.

Література:

 1.            Куранова С.І. Основи психолінгвістики:  Навч. посіб. –  К. : Видавничий центр «Академія»,2012. – 208 с.

2.            Белянин В.П. Психолингвистика: Учебно-метод. пособие. – М.: Флинта, 2003. – 227с.

3.            Засєкіна Л.В., Засєкін С.В. Вступ до психолінгвістики. – Острог: Нац. ун-т "Острозька академія", 2002. – 168 с.

4.            Леонтьев А.А. Основы психолингвистики. – М.: Смысл, 2005. – 288 с.

 

Лекція № 9-10. Тема: Періодизація  мовного становлення особистості.

Формування мовленнєвої діяльності в онтогенезі

Мета вивчення: оволодіти знаннями про  зв'язок мови та головного мозку;знати характерні періоди мовного розвитку дитини; проаналізувати основні підходи до вивчення мовної особистості.

Варто вивчити ключові поняття теми:    центр Брока, центр Вернике, домовленевий період, дограматичний період, період оволодіння граматикою, мовленевий період, механізм внутрішнього мовлення,

План

1.                  Біологічний погляд  на мовну здатність людини.

2.                  Особливості роботи півкуль головного мозку по Сперрі.

3.                  Основні етапи мовного розвитку людини.

4.                  Підходи до вивчення мовної особистості.

Біологічний рівень. Зв'язок мозку та мови. Періодизація мовленнєвого розвитку. Характеристика послідовних етапів мовленнєвого розвитку в дитячому віці. Розвиток функцій і форм мовлення: диференціація функцій як основа мовного онтогенезу. Загальні психолінгвістичні закономірності засвоєння мови дітьми. Значення вивчення дитячого мовлення для теорії мовної діяльності. Вивчення мовної особистості. Здатність людини розмовляти пов’язана з наявністю не лише інтелекту, а й мовленнєвих центрів у мозку. Дані клінічних досліджень свідчать про функціональну спеціалізацію півкуль головного мозку і асиметрію — вони виконують різні функції.

Наявність спеціалізованих мовленнєвих центрів у мозку була доведена у XIX ст. У 1865 р. французький хі­рург, етнограф, антрополог та анатом Поль Брока (1824—1880) помітив, що ушкодження певної ділянки лівої півкулі спричиняє моторну афазію, яка про­являється в тому, що пацієнт може читати сам собі та писати, але не може артикулювати деякі звуки, склади. Хворі з такими порушеннями можуть розуміти  мовлен­  мовлен­ня, а також співати знайомих пісень. Отже, центр Б р о к а — це ділянка кори головного мозку, яка розта­шована у правші в нижній задній частині лобної звиви­ни лівої півкулі і відповідає за артикуляцію.

У 1874 р. німецький психоневролог Карл Верніке (1848—1905) з’ясував, що ушкодження ділянки скро­невої частки лівої півкулі головного мозку дає змогу хворому вимовляти слова, але при цьому його мовлення позбавлене смислу. Цю ділянку назвали центром Верніке. Її ушкодження супроводжується сенсор­ною афазією — порушенням розуміння мовлення, з яким звертаються до пацієнта. Із часом було з’ясовано, що в мозку існує також асо­ціативний центр, який відповідає за побудову фраз та речень. При його ушкодженні порушується здатність правильно структуру вати фрази.

У 1868 р. Дж. Джексон заклав основи концепції про домінантність півкуль головного мозку, яка була панів­ною до кінця XX ст. Він спирався на факти, що ушко­дження однієї півкулі може призвести до втрати мовлен­ня, тому висловив припущення, що півкулі не можуть дублювати одна одну у виконанні різних психічних функцій. Дж. Джексон зазначав, що права півкуля від­повідає насамперед за просторові операції та наочне сприйняття зовнішнього світу, а ліва — за логіку та Гра­матику і є домінантною.

Основою концепції домінантності півкуль є твер­дження про те, що психічні функції локалізовані у лівій півкулі, а функції правої вторинні. Ліву півкулю харак­теризують як раціонально-логічну, знакову, мовленнє­ву. Спосіб її дії — аналітичний, класифікаційний, абстрактний, послідовний, алгоритмічний, індуктивний. При опрацюванні інформації ліва півкуля ділить карти­ну світу на складники, аналізує їх, класифікує, створює схеми, причинно-наслідкові ланцюжки.

Роль правої півкулі спочатку недооцінювали. Посту­пово з’явилися нові наукові дані про різний внесок пів­куль у забезпечення діяльності організму. Наприкінці XX ст. утвердилася ідея про те, що кожна з півкуль стає домінантною у виконанні певних психічних функцій і це домінування змінюється залежно від типу розв’язу­ваного завдання та етапу опрацювання інформації. Важливе значення для розвитку ідей функціональ­ функціональ­ної спеціалізації півкуль мають дослідження амери­канського вченого Роджера-Волкотта Сперрі (1913— 1994). Він виявив, що основою здійснення вищих пси­хічних функцій є органічна взаємодія півкуль та взаєм­на доповнюваність їх роботи. Порушення цієї взаємодії у дорослих призводить до формування синдрому «розще­пленого мозку», який проявляється у порушенні сенсор­них, мовленнєвих, рухових, конструктивно-просторових функцій.

За даними сучасних досліджень, ліва півкуля відпо­відає за абстрактний рівень мовних категорій та всі сло­ва з абстрактними значеннями. У ній зберігається ін­формація про події минулого, але не сьогодення. Події, які щойно трапилися, спочатку аналітично опрацьову­ються, потім посідають належне їм місце у суб’єктивній моделі світу. Ліва півкуля опрацьовує інформацію до­сить довго, вона загалом орієнтована на прогнозування майбутнього.

Права півкуля відповідає за підсвідомість, емоцій­но-образне, просторове сприймання, інтуїцію, забезпе­чує не концентрацію уваги, а її розподіл, допомагає ці­лісно сприймати світ у єдності його елементів. Вона здатна сприймати інформацію загалом, працювати в умовах нестачі відомостей і відтворювати ціле по части­нах. З її роботою пов’язують здатність до адаптації, про­дукування нових ідей. Повнота сприйняття і просторо­во-образний контекст важливі для творчості. Результа­ти досліджень свідчать, що при ураженні лівої півкулі мозку художники та музиканти зберігають художні здібності, а при ураженні правої — втрачають. Ушко­дження правої півкулі також впливає на поетичну твор­чість як особливе мистецтво роботи зі словом.

Дослідження Р.-В. Сперрі спростували думку про те, що права півкуля не пов’язана з мовленням. Було з’ясо­вано, що у пацієнтів із розщепленим мозком ліва півку­ля повністю зберігає здатність до мовленнєвого спілку­вання, розуміння мовлення, роботи з формальними зна­ками та цифрами, математичними формулами. Однак права півкуля відповідає за розрізнення інтонації мо­влення, модуляції голосу. Кожна з півкуль формує власні принципи організа­ції мовлення: права — цілісність смислового наповнен­ня, метафоричне мислення, асоціації на основі наочних та чуттєвих уявлень про предмет; ліва — теоретичне мислення, граматичне оформлення висловлень,  харак­теристику якостей предметів.

Комплементарність роботи лівої та правої півкуль впливає також на формування структури лексикону лю­дини. Різні шари лексики сумуються: у правій півкулі зберігаються образи об’єктів зовнішнього світу, за якими закріплені слова (при кожному слові також містяться по­яснення, що з ним асоціюються, — зорові чи просторові образи), ліва півкуля відповідає за слова-концепти. Отже, права півкуля дає образ для мислення, а ліва — мислить.

За даними досліджень головного мозку, у правші пригнічення лівої півкулі спричиняє зміни у мовленні: висловлення скорочуються, спрощується синтаксис, збільшується кількість повнозначних слів та зменшу­ється кількість формально-граматичних слів, іменники та прикметники домінують над дієсловами, загальна кількість слів загалом зменшується. Отже, лексика правої півкулі є більш предметною і менш концептуаль­ною. Якщо пригнічується права півкуля, абстрактна лексика починає домінувати над конкретною, збільшу­ються кількість граматично формальних слів і довжина висловлень, тобто людина стає більш балакучою. Півкулі головного мозку є асиметричними і компле­ментарними також у сприйнятті та позначенні кольо­рів. Права півкуля забезпечує словесне кодування ос­новних кольорів за допомогою простих високочастот­них назв, наприклад білий, чорний, червоний; вона загалом відповідає за формування жорстких зв’язків між предметом і кольором, кольором і словом, словом і складним кольоровим образом предметного світу.

Ліва півкуля забезпечує словесне кодування кольо­рів за допомогою менш поширених у мові назв. Коли вона пригнічена, з лексикону зникають такі назви кольорів, як бузковий, теракотовий, помаранчевий, ко­лір морської хвилі тощо. У результаті досліджень Р.-В. Сперрі дійшов виснов­ку, що відмінності в роботі півкуль головного мозку по­лягають насамперед не в тому, який матеріал вони опрацьовують, а в способах роботи з цим матеріалом та організуванні контекстного зв’язку між знаками. На цій основі розрізняють стратегію лівої півкулі, яка допомагає організувати вербальний та невербальний матеріал з утворенням однозначного контексту, необхідного для успішного спілкування, і стратегію правої півкулі, що формує багатозначний кон­текст, який не вичерпується традиційними для системи спілкування поясненнями

Дані клінічних досліджень свідчать, що асиметрія мозку має тендерні особливості. Зокрема, з’ясовано, що при ушкодженнях лівої півкулі (наприклад, через кро­вовилив, пухлину) у чоловіків брак вербальних функ­цій виражений більшою мірою, ніж у жінок. Подібні ушкодження правої півкулі призводять до більшого де­фіциту функцій невербального характеру у чоловіків порівняно із жінками. Ці факти є підставою для виснов­ку про те, що в жінок мовні та просторові здібності роз­поділені більш рівномірно, ніж у чоловіків, і можлива компенсаторна взаємо замінюваність функцій півкуль головного мозку. Отже, асиметрія мозку в чоловіків більш виражена, тоді як у жінок мозок організований менш асиметрично. Існує думка, що фенотип формується у віці від 10 до 14 років, тобто конкретний тип реагування за допомо­гою переважно лівої чи правої півкулі не закладений від народження. Асиметрія підсилюється в процесі навчан­ня, коли ліва півкуля працює зі знаковими операціями, а права — з образними. Для європейської культури ха­рактерна локалізація свідомості у лівій півкулі.

Вивчення функціонування мовленнєвих центрів різ­них півкуль мозку та їх взаємодій спирається на нові дані нейрофізіологічних та психолінгвістичних дослі­джень. їх результати мають важливе значення при діаг­ностуванні та лікуванні багатьох захворювань мозку. Увагу психолінгвістика приділяє співвід­ношенню  універсального та національного в розвитку мовлення дитини. У цьому аспекті складною є проблема мовної здатності. Нині більшість науковців погоджу­ється з тим, що здатність до мовлення є вродженою, ге­нетично запрограмованою. Підтвердження цього — на­явність у мозку фізіологічних центрів мовлення Брока і Верніке. З’ясовано, що в немовляти мовленнєва зона в лівій півкулі збільшена, тобто людина народжується зі здатністю до оволодіння мовою.

У мовленнєвому розвитку дитини існують універ­сальні явища, що зумовлено загальними законами генези психіки. Одним із таких універсальних процесів є ро­звиток використання знаків мови в мовленнєвій діяль­ності. Незалежно від конкретно-історичних умов усі діти мають потребу в спілкуванні, шукають форми ви­раження своїх знань про світ; їхній фонематичний слух випереджає розвиток артикуляції (спочатку дитина вчиться слухати мовлення, а вже потім — говорити). Існують універсальні періоди розвитку мовленнєвої активності, формування мовних навичок:

Домовленнєвий період (перший рік життя). Л. Виготський характеризував його як період довер- бального інтелекту та доінтелектуального мовлення. У перебігу цього етапу виокремлюють послідовний розви­ток передмовленнєвих реакцій: гуління (від 1,5 місяця: а-а- а, у-у-у; від 2—3 місяців: гу-у, бу-у), сопілка (4—6 мі­сяців: аль-ле-е-ли, аги-аи), белькотіння (з 7—8,5 міся­ців: ба ба, та-та (склади)), модульоване белькотіння (8,5—9,5 місяців: мама, папа, дада з різною інтона­цією На домовленнєвому етапі лише формується по­треба у спілкуванні, відбувається голосовий розвиток дитини (крик — гуління — белькотіння). У перші міся­ці життя звуки, які вимовляє малюк, ще не співвіднесе­ні з конкретною мовою; лише шести-семимісячна дити­на починає вимовляти подібні до її рідної мови звуки.

Важливим чинником у розвитку мовлення дитини навіть на початкових етапах є імітація. Малюк відтво­рює і надалі запозичує певні звукосполучення з мовлен­ня людей, які його оточують. Засвоюючи мову, діти за­своюють одразу фонеми. Дослідження доводять, що фо­нематичний слух формується дуже рано. Важлива особливість цього процесу полягає в тому, що діти не звертають уваги на варіанти вимови звуків, а за­своюють одразу істотні для своєї мови ознаки фонем.

Дограматичний період (другий рік життя). У цей час відбувається стрімке збагачення активного запасу слів, з’являється довільність мовлення (такий період називають «синтагматичною граматикою»). У 10 міся­ців дитина всі іменники вживає у називному відмінку однини. Від 1 року 3 місяців до 1 року 6 місяців розви­вається здатність розрізняти слова за одним звуком; ма­люк замість однослівних висловлень починає викори­стовувати двослівні, хоча ще не узгоджує граматичних форм слів (це початок оволодіння «парадигматичною граматикою»). У 1 рік 8 місяців дитина починає опано­вувати дієслова у наказовому способі та множину.

Період оволодіння граматикою (від 2 років). Існує думка, що оволодіння граматикою починається тоді, коли у мовленні малюка з’являються форми множини. У цей час діти засвоюють граматичні форми у такій по­слідовності: число іменників —» зменшувальна форма іменників —> наказовий спосіб дієслова —> відмінок імен­ників —» категорія часу дієслова —> особа дієслова. Тобто засвоєння граматики відбувається від менш абстракт­них, конкретних форм до більш абстрактних.

На думку Ж. Піаже, когнітивно-мовний розвиток дитини відбувається за схемою: позамовленнєве аутичне мислення — егоцентричне мовлення і мислення — соціалізоване мовлення та логічне мислення. Дещо від­мінну схему запропонував Л. Виготський: соціальне мо­влення — егоцентричне мовлення — внутрішнє мовлен­ня. Ключове положення підходу Л. Виготського, якого активно підтримували представники радянської психо­лінгвістики, полягає в тому, що дитячий розвиток від­бувається в напрямі поступової індивідуалізації, яка виникає на основі внутрішньої соціальності дитини.

Найбільша частка егоцентризму в мовленні дитини припадає на вік 3—5 років (до 75% спонтанного мовлен­ня). Його коефіцієнт у загальному обсязі спонтанного мовлення змінюється і залежить від типу соціальних відносин між дитиною та її однолітками, дорослими, а також від активності самої дитини. Власне мовленнєвий період (від 6 років). У цей час відбувається розвиток текстової діяльності людини, в якій виявляється своєрідність мовленнєвої поведінки мовної особистості. Формуються і функціонують когні- тивні та мовленнєві механізми продукування і розумін­ня мовлення (текстів). Отже, починається період стано­влення мовної особистості як суб’єкта текстової діяль­ності. Із шестирічного віку мовленнєва діяльність стає процесом сприйняття та породження текстів.

Перед початком шкільного періоду збільшується  словниковий запас, і дитина може вільно спілкуватися на різні теми, що стосуються її повсякденного життя та інтересів. Словник дитини в початковій школі містить від 3 до 7 тис. слів — іменники, дієслова, прикметники, числівники, єднальні сполучники. Діти в цей час точні­ше передають зміст та загальний контекст повідомлень. Чіткішою стає вимова, ускладнюються граматичні кон­струкції. При цьому лексичне та граматичне розмаїття мовлення залежить від умов спілкування з іншими людьми. До 6 років у дитини починає з’являтися контек­стне мовлення — зв’язне, граматично оформлене, розгорнуте мовлення, яке можна зрозуміти поза ситуа­цією, в якій воно породжене. Його розвиток потребує спеціального навчання та вдосконалення, чому сприяє також освоєння у шкільні роки читання та письмового мовлення. У віці від 7 до 11 років формуються механізми внутрішнього мовлення — процеси розумової діяльності людини, що забезпечують опрацювання мов­ної інформації, її усвідомлення, розуміння, планування та програмування майбутнього висловлення, вибір слів, що відповідають змістовій та об’єктивній ситуації, здій­снення контролю та самооцінювання. Воно забезпечує опрацювання мовної інформації, її створення та розу­міння, допомагає програмувати висловлення, здійсню­вати його контроль та оцінювання. До початку раннього підліткового віку повністю завершується формування механізмів внутрішнього мовлення, що забезпечує пришвидшення всіх мовленнєвих процесів (промовлян­ня, читання, аудіювання, письма). Вік від 11 до 16 років характеризується словнико­вим і стилістичним збагаченням мовлення, оволодін­ням стилістичними ресурсами мови. У 16 років мовлен­ня досягає рівня насиченості.

Подальший розвиток мовлення пов’язаний не з віко­вими характеристиками, а з рівнем загальної та мовлен­нєвої культури мовної особистості. Зокрема, досягнен­ня рівня адекватного вибору передбачає побудову мо­влення відповідно до ситуації спілкування. Цей рівень вимагає володіння моделями статусно-мовленнєвої по­ведінки. Такі моделі підпорядковані соціальним, етич­ним, етикетним нормам.

Дослідження особливостей комунікативної поведін­ки мовної особистості є новим напрямом у психолінгві­стиці. У межах таких досліджень визначають окремі мовні риси особистості' (повторювані особливо­сті вербальної поведінки), її антропологічні, психоло­гічні типи.

Сучасний російський дослідник Станіслав Сухих ви­окремлює такі підходи до вивчення мовної особистості:

-                 структурний підхід, який передбачає побудову типології комунікантів на основі окремих мовних рис, які характеризують схильність особистості до котрогось із типів мовленнєвої поведінки;

-                 холістичний підхід, що полягає в описі форму­вання колективного мовного суб’єкта, тобто насамперед бере до уваги реалізацію мовної особистості в діалозі, змі­ну і взаємоперехідність певних рис під впливом загаль­них умов, у яких відбувається діалог, вибір певного сти­лю та взаємодію обраних стилів у процесі комунікації.

Типові риси визначають відповідно до рівнів мовної особистості, які відображаються в структурі дискурсу:

1.            Експонентний (формальний) рівень. Він відобра­жає мовну компетентність особистості, охоплює слово­твірні, синтаксичні структури, зв’язок між елементами речень і самими реченнями, граматичні категорії тощо,які можуть корелювати з рисами особистості. Напри­клад, при побудові дискурсу мовець обирає конструкції зі значенням динамічності або статичності, активності чи пасивності залежно від таких рис, як активність чи схильність до спостерігання. їх формальні маркери — дієслівні форми зі значенням категорії активності, дії- процесу, переважання предикативних одиниць. Це по­яснюється істотними відмінностями при вербалізації досвіду.

2.            При констатації фактів мовна особистість схильна співвідносити суб’єкт і предикат у пропозиції з різним рівнем стверджувальності, а також використовувати аргументацію для збільшення ступеня вірогідності того, що стверджується.

На цій підставі розрізняють такі мовні риси:

-                 персуазивність (переконливість), що виявляється тоді, коли за наявності достовірного факту вдаються до додаткової чи навіть надлишкової аргументації та висо­кого ступеня стверджувальності в пропозиціях;

-                 голослівність, яка полягає в констатації факту за неточного знання, але з використанням високого ступе­ня стверджувальності, що не припускає імовірної мо­дальності та розгорнутої аргументації. При констатації достовірних фактів аргументація також мінімальна. У разі голослівності констатація фактів є самодостатньою і не потребує обґрунтування. Така риса також може бути пов’язана з авторитарністю особистості;

-                 хезитивність (нерішучість, схильність до сумні­вів), якій притаманні слабкий ступінь співвіднесення суб’єкта і предиката, використання мовних маркерів зі значенням імовірності, що сигналізують не лише про обмежену компетентність мовця, а й про його невпевне­ність як рису мовної поведінки.

Субстанційний рівень. Він визначає семантичні параметри теми (способи розвитку теми, обсяги референ­ції семантичних одиниць, когерентність розвитку теми), відображає структури тезауруса мовної особистості.

На субстанційному рівні дискурсу виявляються такі мовні риси, як конкретність або абстрактність, які свід­чать про схильність суб’єктів мовного спілкування до використання мовних одиниць з вузькою чи широкою сферою референції: Я вважаю його хорошою людиною — Я ціную його; Я була на морі — Я відпочила на морі. Висловлення Я ціную його та Я відпочила на морі мають конкретніше значення й вужчу сферу референції. Спо­сіб опису ситуацій різниться за ступенем деталізовано- сті чи узагальненості, на підставі чого виокремлюють такі риси, як аналітичність чи синтетичність. Вони ха­рактеризують здатність комуніканта без додаткових стимулів з боку партнера по спілкуванню детально кон­кретизувати тему діалогу і представити її в узагальне­ному вигляді, що може призводити до порушення кон- версаційного постулату про кількість інформації.

Інтенційний рівень. Він охоплює систему мовлен­нєвих дій, діалогічну модальність, комунікативні схе­ми та стратегії і відображає рівень комунікативної ком­петентності суб’єкта мовного спілкування. На цьому рівні дискурсу мовна особистість найяскравіша. Схиль­ність комунікантів здійснювати мовленнєві дії регуля­тивного класу жорсткої імперативності — наказів, ре­комендацій, погроз, зауважень, а також спиратися на жорсткі комунікативні стратегії, часто пов’язана з по­рушенням постулатів принципу кооперації, свідчить про директивність як особливість мовленнєвої поведін­ки. Ця риса притаманна об’єктивним екстерналістам — людям, чутливим до впливу ззовні, які намагаються змінити ситуацію відповідно до своїх внутрішніх уяв­лень. Інтенційний рівень дискурсу містить аспект ста­влення, що охоплює екзистенційний (ставлення до теми), інтеракційний (ставлення до партнера), егоцен­тричний (ставлення до себе) різновиди модальностей ді­алогу.

На основі ставлення особистості до теми діалогу виокремлюють такі риси мовленнєвої поведінки: гумо­ристичність і здатність інтерпретувати тему в можли­вих світах, що можуть свідчити про мовну креативність та буквальність, яка вказує на обмеженість комунікан­та в інтерпретаційному аспекті.

Залежно від орієнтованості комуніканта на партне­ра чи від нього виокремлюють такі особистісні особли­вості ведення діалогу: конфліктність, що виявляється в ставленні до теми діалогу через реакцію неприйняття або часткового прийняття теми, через інтенційні способи реагування на дії партнера, наприклад: прохання — відмова, кон­статація факту — негативна оцінка цього факту тощо. Конфліктна особа може переривати партнера або  мовчати, коли їй пропонують вступити в розмову. Конфліктність може проявлятися у зміщенні акценту спілкування з предмета на ставлення. Як мовна риса вона може бути пов’язана з егоцентричною модальністю, оскільки орі­єнтація на іншого залежить від ставлення до себе, свого его. На цьому ставленні ґрунтуються такі риси, як децентрованість — здатність стати на позицію партнера та адекватно оцінювати себе і центрова- ність — домінування власної самооцінки, що про­являється в невмінні слухати інших, зловживанні правом мовця, надмірному використанні особових займенників, посиланнях на власний досвід, тобто наголошуванні влас­ної значущості. Ці риси мають радше психологічний ха­рактер, ніж мовний; кооперативність, яка характеризується наявні­стю позитивних сигналів щодо теми діалогу (викори­стання реплік на підтримання контакту), дій партнера, наприклад: прохання — згода, констатація факту — його позитивна оцінка тощо. У веденні діалогу вона може супроводжуватися децентрованістю, оскільки збільшення кооперативності веде до зменшення егоцен­тричної модальності.

Наявність або відсутність відповідних мовних рис формує конкретні індивідуальні типи мовної особисто­сті у комунікативному середовищі.

Запитання до самостійної роботи:

1.                  Дайте характеристику  спеціалізованим мовленевим центрам людини?

2.                  Розкрийте особливості  ролі півкуль головного мозку?

3.                  Охарактеризуйте основні універсальні періоди розвитку мовлення ?

4.                  Розкрийте особливості комунікативної поведінки мовної особистості?

5.                  Дайте особистісні особливості ведення діалогу?

Запитання для практичного опрацювання:

1.             Етнопсихолінгвістика, предмет та об’єкт ;

2.             Теоретичне підґрунтя  етнопсихолінгвістичних досліджень;

3.             Національна картина світу;

4.             Дослідження міжкультурної комунікації.

Література:

1.            Куранова С.І. Основи психолінгвістики:  Навч. посіб. –  К. :  Видавничий центр «Академія»,2012. – 208 с.

2.            Белянин В.П. Психолингвистика: Учебно-метод. пособие. – М.: Флинта, 2003. – 227с.

3.            Засєкіна Л.В., Засєкін С.В. Вступ до психолінгвістики. – Острог: Нац. ун-т "Острозька академія", 2002. – 168 с.

4.            Леонтьев А.А. Основы психолингвистики. – М.: Смысл, 2005. – 288 с.

Питання до заліку

1. Передумови  становлення  синтетичної науки.

2. Предмет та основні завдання.

3. Зв'язок психолінгвістики  з іншими науками.

4. Ґенеза розвитку науки.

5. Дослідження вітчизняних психолінгвістів.

6. Історичні особливості виникнення психолінгвістики.

7. Психологічні підходи до мови  друга полова XIX століття.

8. Становлення та  розвиток науки психолінгвістики.

9. Методологія, методи та методики у психолінгвістиці.

10. Експериментальні методи.

11. Класифікація методів досліджень.

12. Основні експериментальні методики психолінгвістики.

13. Використання  психолінгвістичного експерименту.

14. Вільний і асоціативний експеримент, його різновиди.

15. Спрямований асоціативний експеримент.

16. Сутність дискурсу.

17. Виникнення та   розвиток дискурс-аналізу.

18. Конверсаційний аналіз.

19. Принципи мовленнєвого спілкування.

20. Типи дискурсу та одиниці дискурсивного аналізу.

21. Постання і розвиток вітчизняної теорії мовленнєвих актів.

22. Складники мовленнєвих актів.

23. Класифікація  мовленнєвих актів за комунікативно – інтенціональним  змістом.

24. Моделі комбінацій взаємозв’язку між компонентами мовленнєвого спілкування.

25. Мова і мовна організація людини;

26. Психолінгвістичні моделі породження мови;

27. Когнітивні моделі породження мови;

28. Теорії рівнів мови;

29. Процеси  сприйняття мови;

30. Текст як мовне явище.

31. Організація тесту як мовленнєвого  явища.

32. Структура тексту та способи реалізації тексту.

33. Сприйняття  та оцінка тексту реципієнтом.

34. Експериментальні методики оцінки тексту.

35. Оцінка смислової дистанції між реципієнтом і текстом.

36. Біологічний погляд  на мовну здатність людини.

37. Особливості роботи півкуль головного мозку по Сперрі.

38. Основні етапи мовного розвитку людини.

39. Підходи до вивчення мовної особистості.

40. Етнопсихолінгвістика, предмет та об’єкт ;

41. Теоретичне підґрунтя  етнопсихолінгвістичних досліджень;

42. Національна картина світу;

43. Дослідження міжкультурної комунікації.

 

 

 

 

 

 

 

 




ЕТИКА ТА ЕСТЕТИКА 31.07.2015 13:44

ЕТИКА ТА ЕСТЕТИКА

 

Лекція №1 Етика та естетика в системі соціогуманітарного знання

  1. 1.      Етимологія термінів "етика" та "мораль". Предмет етики. Співвідношення моральних, релігійних та юридичних норм в суспільному житті
  2. 2.      Предмет естетики. Співвідношення етики та естетики та їх структура
  3. 3.      Місце етики та естетики в духовній культурі людства

  Термін "етика" має давньогрецьке походження; вихідним словом було слово "етос", що в одному із його давніх значень перекладається як "місце перебування людини". Інші значення – звичай, особливості поведінки. Ці значення засвідчують, що під етичним з давніх часів розумілося щось притаманне людині, щось належне для неї та таке, що неодмінно повинно було би виконуватись людьми. Термін "мораль" походить від латинського слова "морес", якому загалом приписують майже ті ж самі значення, що й слову "етос": звичаї, особливості поведінки. Саме словом "морес" римляни перекладали грецьке слово "етос". Отже, у вихідному значенні слова "етика" та "мораль" постають різномовними синонімами. Але в історичному розвитку європейської культури сталося так, що врешті значення цих термінів дещо розійшлося: словом мораль (від лат. "мораліс") стали позначати певну сукупність, певний набір правил та норм поведінки, яких людини повинні були би дотримуватись в певному суспільстві чи в певній культурі. Етика ж, оскільки цей термін мав батьківщиною Стародавню Грецію, яку традиційно пов´язують із началами філософії, почала використовуватись в значенні філософської науки про мораль. Отже, в найпершому окресленні мораль постає перед нами як сукупність норм та правил людської поведінки, а етика – як філософська наука про мораль.
  Людська поведінка повинна регламентуватись тому, що людина як правило має свободу у виборі своїх дій та вчинків, отже, їй потрібні опори, орієнтири, застереження, правила, навіть просто знання про можливий хід та наслідки своїх певних дій, пов´язаних із відношеннями до інших людей. Люди не керуються в своїх діях генетичними програмами поведінки (тобто – вродженими чи набутими інстинктами), оскільки при наявності інстинктів не ми ними керуємо, а вони нами, тому в такому випадку не може існувати умов для вибору поведінки. Отже, норми людської поведінки повинні базуватись не на генетичних програмах, а на якихось інших засадах, які ми попередньо можемо назвати культурно виробленими дозволами та заборонами. Ці дозволи та заборони повинні враховувати і свободу волі людини, і її розумність, і, врешті, те, що людські стосунки відбуваються не на тлі біологічних дій та потреб, а на тлі культурно-історичних процесів та явищ, на тлі колосальної маси штучних речей та засобів людської життєдіяльності (артефактів), на тлі мистецтва, форм соціальної організації життя (таких, як право, держава, управління та ін.). Вже в дані часи людина почала виділяти себе з-поміж інших живих істот та явищ природи, оскільки поставала в своїх виявленнях не простою одиницею активності, а суб´єктом дій, не в стандартизованих структурах виживання, а через варіативність вибору способу дій, не через реакції та відчуття, а через уявлення, образи, думки, які не співпадали із наочно наданим. Це значить, що людина відірвалась від природно-космічного процесу, а тому повинна була виробити якість нові засади для своєї життєдіяльності. Якщо ми спробуємо подумки врахувати хоч якоюсь мірою означені чинники формування норм людських взаємин, ми повинні врешті зрозуміти, що характер дій людини, умовна "траєкторія" її руху всередині соціального простору повинні спиратись на досить продумані та складно обумовлені правила і норми. Проте далеко не всі це враховують або просто звертають на це увагу. Звідси виникає відома нам із власного життєвого досвіду ситуація: людина знає, як належить робити, яка саме поведінка від неї вимагається, що вважається гідним, а що не гідним людини, проте чомусь цього не дотримується, намагається цього уникнути. Якщо людина в цілому визнає необхідність та значення моральних норм, її навряд чи можна назвати аморальною людиною, проте якщо вона, визнаючи їх роль і значення, не виконує їх, то в даному випадку її дії можна характеризувати як неморальні. Моральність – це і визнання необхідності норм моралі, і їх дотримання. Ту людину, яка відкидає або заперечує доречність, виправданість існування моральних норм, називають "аморальною", а людину, що вважає, що цими нормами можна спокійно знехтувати у діях щодо якоїсь конкретної людини або життєвої ситуації, називають "циніком" (моральна позиція відповідно називається "цинізм"; слово пішло від назви філософської течії у Стародавній Греції, що відкидала як умовні будь-які норми людської поведінки). Існує також позиція "імморалізму", що стверджує неможливість та недоречність обмеження життя будь-якими нормами, тобто із цієї позиції життя не підлягає моральному регулюванню, знаходиться поза мораллю. Таку позицію в свій час доводив відомий німецький філософ Ф.Ніцше.
     Чим відрізняються моральні норми людської поведінки від, перш за все, юридичних? Якщо ми придивимося до юридичних норм, то помітимо, що вони встановляються спеціальними, так званими повноважними органами певного суспільства (держави) та постають загальнообов´язковими, тобто такими, що їх у відповідних ситуаціях повинні виконувати однотипно (однаково) всі члени суспільства. Обов´язковість юридичних норм носить навіть примусовий характер, оскільки за їх дотриманням та виконанням слідкують спеціальні, так звані – правоохоронні органи. Якщо якісь члени суспільства порушують його юридичні норми, не вважають за необхідне зважати на них, то вони підпадають під юридичну відповідальність, а остання передбачає цілу низку спеціальних заходів та покарань, що застосовуються до правопорушників та правових нігілістів (тих людей, що відкидають закони держави).
   Окрім юридичних норм певні правила життя проповідують також різноманітні релігії. Особливістю релігійних норм постає їх освяченість божественним авторитетом, тобто в абсолютній більшості релігій вважається, що ті найперші настанови на життя, що їх пропагують та насаджують її служителі, передані людям Богом прямо чи через якихось пророків, святих, ясновидців, месій. Як правило, релігійні норми стосуються не другорядних питань життя, а, навпаки, найважливіших: про стан людської душі, людську долю, людське майбутнє, про життєві покарання та винагороди. Основними чинниками дотримання таких норм стають віра, божественний (а також і церковний) авторитет та страх людини перед вищими силами та можливими покараннями. Звичайно, це далеко не всі чинники, оскільки досить багато релігій закликають людину любити Бога, відчувати прямий зв´язок із Ним, присутність Бога в людській долі та душі. І все ж до певної міри справедливим щодо релігії залишається докір, висунутий ще давньогрецьким філософом Демокритом: він казав про те, що релігія вважає кожну людину за сутністю злочинною, оскільки не сподівається на те, що людина сама, поза божественними настановами та страхом покарань, буде шляхетною та доброчинною. Людина ж, яка не вірить у Бога, буде чинити зло або добро сама собою, від своєї власної сутності та природи. І дійсно, наприклад, християнська релігія вважає, що людина внаслідок гріхопадіння сама вже не може стати на шлях добра; їй потрібна божественна підтримка (благодать).  Релігійна свідомість передбачає, що людині потрібні застороги, настанови, покарання; досить часто ми чуємо, як релігійно налаштовані люди похилого віку кажуть про молодь, що вона-де не боїться Бога, а тому й розбещена.
   На відміну від названих різновидів норм людської поведінки та способів введення людини в належні, гідні людини способи дій, моральні норми тримаються зовсім іншими засадами. Як правило, виділяють "три стовпи" утвердження та дії моральних норм, тому вважається, що виконання моральних норм тримається на:
   1) культурно-історичних традиціях, звичаях, що прищеплюються людині через виховання;
   2) авторитеті громадської думки, що певною мірою виражає та відображає зазначені в пункті першому звичаї та традиції, переводячи останні в простір соціальної психології;
   3) сумлінні, внутрішньому людському відношенні до своїх людських обов´язків, власної гідності та гідності інших людей.
  Для більшості людей норми поведінки постають елементами виховання, традицій, звичаїв, настанов старшого покоління. Такий спосіб існування є нормальним для моральних норм, проте надійність та виправданість в такий спосіб набутих норм є дещо сумнівною. По-перше, людям, як правило, не пояснюють, чому саме таких норм та звичаїв слід дотримуватись, а якщо пояснюють, то дуже специфічно: просто кажуть "Мої батьки робили так, я роблю так, і ти повинен робити та само". По-друге, такого роду прищеплені норми та звичаї не передбачають людського вибору, моральної творчості, новацій, а тому вони не спрацьовують у незвичних, не стандартних ситуаціях. По-третє, при цьому лишається в тіні самий зміст такого роду норм, їх зв´язок із людиною, оскільки час та умови їх виникнення лишається невідомим. Відповідно, до них не можна поставитись із розумінням, внутрішнім переконанням. Тому й виходить, що норми поведінки, прищеплені людині через традиції виховання та позбавлені надійних внутрішніх засад, інколи досить легко деформуються, забуваються, відкидаються, особливо на тлі стрімких змін сучасного життя. Не підлягає сумніву бажаність свідомого ставлення до засад свого життя та своєї поведінки, проте освячене традицією має своє виправдання. Досить часто молоді люди вважають традиції попередніх поколінь різновидом забобонів або й просто чимось віджилим та застарілим. Лише разом із життєвим досвідом приходить усвідомлення значущості традицій, звичаїв, ритуалів, бо саме вони вносять внутрішню стабільність у потік людського життя, стабілізуючи його не ззовні, а із середини. Відомо, якого важливого значення надають традиціям та ритуалам у східних цивілізаціях, бо там вважається, що лише неперервне багатовікове тривання може свідчити про життєздатність тих чи інших складових людського життя. У людському житті все так чи інакше, тою чи іншою мірою просякнуте задумом, намірами, сенсом, а тому просте виконання традицій та звичаїв спроможне вводити людину в певний життєвий настрій, пропитуватись певними думками, проникати в глибинні життєві сенси.
   Так само навряд чи можна вважати громадську думку виключно тиранічною, хоча такий момент в ній може бути справді наявним. Врешті-решт важливо розуміти, що ми самі із своїми станами свідомості, ідеями та переконаннями створюємо загальну духовну атмосферу суспільства, тому ми маємо не якесь зовнішнє, стороннє відношення до неї, а внутрішнє, осяяне сенсом, розумністю. Те ж саме ми повинні приписувати й іншим членам суспільства. Проте, безумовно, вирішальну роль у функціонуванні моральних норм та їх дотримуванні відіграє людське сумління: якими би не були виховання, загальні настанови та настрої, якщо людина всередині себе самої не здійснить вибір на користь того чи іншого ставлення до моралі, ніяким примусом, ніякими умовляннями цього ніхто не зробить. Звідси стає зрозумілим найбільш важливий та вирішальний момент у природі моральних норм: вони виражають внутрішнє, особистісне прийняття чи не прийняття певних характеристик людських стосунків, тобто ту міру людськості, яку кожна людина здатна та згідна прийняти в свою душу та свою думку. Інколи кажуть так: у відношенні до моралі (чи просто – в моральності) проявляється те, якою мірою та інша людина є людиною, якою мірою вона відповідає людській сутності. Стає також зрозумілим, чим моральне відношення відрізняється від релігійного: у моральному рішенні над людиною ніхто не стоїть, вона сама виявляє себе як перша і остання інстанція морального рішення і вибору.
Моральні норми постають єдністю суспільного та індивідуального, наданого (навіть нав´язаного) та вибраного, регламентованого та довільного, історичного та наявного, прийнятного та неприйнятного. Точніше, вони формуються на перехресті, зіткненні названих чинників та факторів, постаючи чимось стабілізованим, проте й нестійким, готовим до змін та перетворень. Вони є чимось суто людським, але й до певної міри і над-людським, оскільки в них знаходять своє виявлення не лише усвідомлені людьми умови їх життя, діяльності, людських взаємин, а й також неусвідомлені, такі, що сягають загальних онтологічних засад буття людини як істоти водночас природно-космічної та соціально-культурної та одухотвореної. Тому в етичних нормах діють не лише розуміння, міркування, раціональний вибір, а й інтуїція, емоції, почуття, прагнення. Звідси випливає, що поза зверненням до моралі навряд чи ми зможемо належною мірою зрозуміти людину.
   На основі проведення відмінностей між моральними та юридичними нормами можна тепер зрозуміти, чому в сучасному суспільстві поведінка людини регулюється двома такими типами норм; здавалося б, якщо є юридичні норми, якщо вони є обов´язковими для всіх членів суспільства, якщо за їх дотриманням ретельно слідкують спеціальні органи, якщо, врешті, за їх невиконання карають, навіщо потрібні ще й моральні норми? Доречно сказати, що в деяких західноєвропейських країнах інколи якраз і вважають, що самих лише юридичних норм для регулювання людських взаємин цілком достатньо. Такого роду настрої простежуються в Англії, в США. В такому підході проглядаються деякі свої резони, що не позбавлені сенсу: якщо людина ретельно виконує юридичні норми, то вона забезпечує тим самим собі життєву стабільність та не завдає шкоди іншим людям. Проте в цій же позиції можна побачити й певні елементи людської взаємної байдужості, бо ми знаємо, що ті ж самі дії, що пов´язані із виконанням якихось обов´язків, можна робити по-різному: сумлінно, не сумлінно, натхненно, із внутрішнім спротивмо та ін. Якщо ж припустити відсутність зовнішнього контролю за людиною, то під запитанням опиниться й прогнозування її поведінки. Таким чином, існування юридичних норм не відміняє потребу в таких нормах життя та поведінки, природа яких зумовлена власним людським вибором, що є виключно внутрішнім вибором та рішенням і що передбачає прояв автентичних глибинних якостей тої людини, що обирає.
   Отже, серед тих норм, що регулюють людську поведінку в суспільстві та людські взаємини прямо виражають людську сутність та характеристики людської особистості саме моральні норми. А оскільки все те, що стосується духовних процесів людини, її внутрішніх проявів та характеристик, проявів її самовладності, її суб´єктивності перебуває у віданні філософії, то й етика, як наука про мораль, її природу, характер функціонування моральних норм, постає саме філософською наукою. Зрозуміло також і те, що предметом цієї науки постає як природа моралі, так і її відношення до людини, людськості, людської духовності, загальних особливостей та засад людського способу буття.

2. Слово "естетика" також має давньогрецьке походження і перекладається воно перш за все і переважно як чуттєве, почуттєве. Із давніх часів люди помітили те, що їх почуття постають досить важливим чинником поведінки, а інколи влада почуттів виявляється сильнішою за доведення розуму та здоровий глузд. І взагалі почуття не живуть самі по собі, десь відсторонено від процесів життя, а вплетені в них, тому суттєво позначаються на всьому, що відбувається із людиною. Так само люди давно помітили, що почуття діють і проявляються амбівалентно (подвійно): вони або є позитивними (викликають задоволення, приносять задоволення), або негативними (приносять страждання). Людські почуття можуть мати досить різні джерела виникнення: це можуть бути взаємини між людьми, хід розгортання певних людських доцільних дій, стан людського здоров´я та самопочуття людини. Проте одна риса людської чуттєвості здавна постала для людини водночас як очевидно помітна, так і загадкова: йдеться про людську реакцію на те явище, що традиційно називають красою. Чому? – Перш за все тому, що всі інші названі джерела почуттів не пов´язані такою мірою із найсуттєвішими особливостями суто людського відношення до дійсності. Останнє передбачає те, що ми сприймаємо дійсність через "екран свідомості", тобто через ті інтелектуальні утворення, що формуються в нашій свідомості (знання, образи, уявлення). Чим багатшими та гнучкішими будуть такі утворення, тим яскравішою та багатоманітною буде відкрита нам дійсність. Відчуття краси, реакція на красу зумовлені загальними особливостями людського відношення до дійсності, опосередкованого свідомістю, тобто тими образами та уявленнями, що ми їх маємо в своїй свідомості. Тому в естетиці таке важливе місце відведене саме поняттю "образу", оскільки там, де є прямі реакції на дію зовнішніх чинників, тим більше – чинників суто вітального (прямого життєвого) значення, там вести розмову про естетичне можна хиба що через проведення певних аналогій із людиною та її сприйняттям дійсності. Отже, при тому, що ми здатні мати почуття із різних джерел, лише в такому нашому відношенні до дійсності, в якому на перший план виходять переживання краси, гармонії, виразності в їх образному втіленні, ми їх маємо в специфічно людський спосіб, маємо їх, так би мовити, всім контекстом свого душевного стану. Саме таке відношення до дійсності, яке викликається перш за все та переважно нашим суто людським зачаруванням красою, постає предметом естетики (або є естетичним відношенням).
   Сила краси, її, навіть можна сказати, непереможна могутність була давно виявлена людською думкою і давно постала предметом осмислення, а то й загадкою. Ще в цілій низці міфологічних сюжетів явище краси подавалось як майже всевладне, таке, під чарами якого людина втрачала розум, самовладання, йшла на якісь необдумані кроки, а то й губила себе. Можна згадати біблійну царицю Савську, Нарциса, що закохався в своє відображення в воді, героїв давньогрецького епосу, Тристана та Ізольду, Лейлі та Менджуна, героя оповідання М.Коцюбинського "Тіні забутих предків" та ін.
   Людська чутливість до краси досить повно та яскраво проявляється в різного роду художньо-мистецькій діяльності, у різновидах та творах мистецтва. Проте осмислення природи краси виявилось надзвичайно складним та утаємниченим: вже, наприклад, життєвий досвід дозволяє нам звернути увагу на те, що красиве, чарівне для однієї людини може лишити іншу людину байдужою. Певне сполучення кольорів в одній культурі сприймається як вишукане, а в іншій – як грубе та примітивне. Одні люди (і мислителі) вважають явище краси абсолютно позараціональним, тобто таким, що не може бути пояснене розумом, а інші, навпаки, підводять під обґрунтування цього явища раціональні, навіть суто наукові пояснення (скажімо, геометричні, математичні, лінгвістичні, психологічні, інформативні, етологічні та ін.).
   При загальному огляді естетичного відношення особливо кидається у вічі те, що воно яскраво та незаперечно проявляє себе як таке, що належить до соціально-гуманітарної сфери: воно очевидно постає в окресленнях людських зацікавлень, внутрішнього вибору, особистісних інтерпретаціях та ін. В останніх пунктах ми може зазначити, що ніхто не може примусити людину милуватися тим, що для неї постає як відразне, неприємне, таке, що відштовхує. "Про смаки не сперечаються" – стверджує відоме прислів´я, і це є цілком очевидним. Те, що для нас постає у виявленнях краси, не лише нас приваблює, підносить життєвий настрій, а й виконує роль стимулу для життя, певним життєвим орієнтиром та засадою для вибору типу поведінки. Психологія стверджує, що найперші реакції людини на дійсність, ті образи дійсності, що западають їй в душу вже в ранньому віці, значною мірою носять характер естетичних реакцій, а потім саме ці реакції визначають, що та як буде сприймати людина, накопичуючи життєвий досвід. Із такого стану речей стає зрозумілою важлива роль культурного оточення та культурних традицій, всередині яких формується людина. Тобто, естетичні уявлення людини, її естетичні смаки, ідеали, реакції так само як і етичні норми, прищеплюються людині та формуються в її свідомості під впливом виховання, традицій, освіти. Але так само, як і в сфері етики, вирішальна роль тут належить власній "роботі душі", власним зусиллям особистості, бо в естетичному відношенні людина також перебуває в сфері внутрішнього вибору та внутрішньої свободи, тобто тут вона реалізує свої інтимні, органічні потреби.
   Між етикою та естетикою існують єдність та відмінність, хоча саме їх єдність, давно помічена людьми, відзначається перш за все. Як і раніше, ми схильні вважати, що красива людина повинна бути наділеною і вищими моральними доброчесностями, тому в нас викликає огиду ситуація, коли краса не доповнюється моральністю; в таких ситуаціях ми кажемо "холодна краса", "потворна краса", "облудна краса". На протязі тривалого часу в різні історичні епохи існувало (й продовжує існувати) переконання в тому, що мистецтво повинно силою краси перш за все пропагувати та прищеплювати людині високі моральні принципи та якості. Особливо такий погляд культивувався в епоху реалістичного мистецтва (із середини ХІХ ст.), коли вважалось, що мистецтво повинно прагнути виразити правду життя, яка ніколи не може бути повною та виправданою поза певними моральними висновками. Слід сказати, що в нашій сучасній суспільній ситуації люди досить гостро переживають засилля на екранах телебачення американських фільмів, які досить часто майже оспівують насильство, сваволю, жорстокість, моральну безпринципність. Як і раніше, ми вважаємо, що мистецтво повинно будити в нас добрі почуття перш за все.
   Єдність етики та естетики проявляється певною мірою і в певній тотожності їх структур як напрямів людської духовної діяльності, що певною мірою співвідноситься із етичним та естетичним як особливими сферами людської життєдіяльності. Як правило, в структурі етики та естетики виділяють: а) свідомість (етичну та естетичну); б) діяльність (відповідно, також етичну та естетичну); в) результати цієї діяльності. В етичній та естетичній свідомості присутні ідеї, теорії, погляди, уявлення, ідеали, смаки та відповідні, тобто етичні та естетичні емоції, почуття і переживання. Інколи спеціально поділяють таку свідомість на два рівні: рівень ідей та рівень почуттів. Слід зазначити, що в даних сферах людського життя вагоме місце належить саме емоціям, почуттям, переживанням, оскільки, як вже зазначалось, етика та естетика володіють характером душевно-духовної цілісності, тобто за умов вибору або надання переваг чи-то в етичній сфері, чи-то в естетичній в цей вибір включаються всі людські душевні якості, а не лише розрахунок та раціональний проект.
   Етична та естетична діяльність постає проявом людської активності в зазначених сферах, хоча ця активність носить в них дещо відмінний характер: коли йдеться про естетичне, то тут почуття та емоції відіграють провідну, вирішальну роль, адже навряд чи можна творити, наприклад, художні твори в стані байдужості. В етичній діяльності, навпаки, певні міркування, навіть знання та елементарна обізнаність виходять на перший план, оскільки сама сутність етичного передбачає хоч якесь розумове орієнтування в нормах та правилах поведінки. Тому етичну діяльність з часів Аристотеля називають "практичним розумом", тобто йдеться саме про участь розумового міркування у визначенні того, як коли належить вчинити. Етична та естетичні діяльність також по-різному диференційовані: естетична діяльність поділяється на види за сферами та галузями застосування; тут виділяють художню діяльність, мистецьку, прикладну естетичну діяльність, технічну та промислову естетичну діяльність, спортивну та ін. Етична діяльність також може поділятись за цією ознакою (етикет, етика спілкування, бізнесу та ін.), проте важливо також розрізняти внутрішні складові етичної діяльності, де фігурують етичний вибір, етичне рішення, етичний вчинок.
   Етична та естетична діяльність не може бути відстороненою від своїх результатів, проте й тут на перший план виходить скоріше відмінність між ними, ніж схожість: результатами естетичної діяльності постають реальні речі, естетичні предмети (які інколи можуть бути ледве вловимими, як-от, наприклад, естетика вчинку, проте в більшості це картини, скульптури, будівлі, орнамент, декор та ін.), тоді як результати етичної діяльності носять перш за все та переважно духовно-інтелектуальний характер. Традиційно вважається, що найпершим результатом етичної діяльності постають почуття задоволення (або незадоволення), спокійного сумління, позитивних реакцій на встановлення миру та злагоди між людьми. Проте й етична діяльність може приносити цілком фізичні результати; наприклад, це може бути врятоване життя, наділення людини якимись матеріальними благами через благодійну діяльність.
   Звернемось спеціально до відмінностей між етичними та естетичними спрямуваннями людини: в сфері моралі вибір, що його здійснює людина, визначається співвідношенням позитивного та негативного, врешті – добра і зла. Тобто тут здійснюється вибір між тим, що, умовно кажучи, постає із знаком "плюс" та тим, що постає із знаком "мінус". В естетиці почуття також можуть поставати, як вже відзначалось, позитивними або негативними, але як ті, так і інші все одно належать до сфери естетичного. Тобто естетичними будуть як позитивні, так і негативні почуття, тобто почуття, що викликаються сприйняттям прекрасного, так і сприйняттям потворного, злого. Хоча у звичайному повсякденному вжитку ми досить часто слово "неестетично" сприймаємо як "некрасиве", "потворне", "відштовхуюче". Таким чином, якщо межі етичного визначаються запереченням етики (або моралі), то межі естетичного позначаються відсутністю або не розрізнянням образного та натурального: там, де ми, наприклад, сприймаємо художній твір у прямій проекції на дійсність, естетичне почуття може бути й присутнім, але не відокремленим від натуралістичного. Тому естетичне протистоїть прагматичному: якщо ми сприймаємо пейзаж виключно заклопотано, з позиції потреб виробництва, це не буде естетичне сприйняття. І навпаки, якщо ми читаємо якійсь твір і кажемо: "Це брехня, такого у житті не буває", то ми також перебуваємо за межами суто естетичного відношення. Естетичне відношення, таким чином, це відношення, що фіксує дистанційоване, не пряме, не біологічно чи екологічно зацікавлене відношення до дійсності, а відношення, що відволікає нас від прямої участі в дійсності, занурює в дещо умовний світ (ми би зараз сказали: світ віртуальної реальності), але тим самим світ, який створений людиною, відкритий людині, світ із суттєвим відсотком духовного (чи душевного) забарвлення.

    3. Світ, яким та в якому живе людина, є світом культури – дечого створеного людиною, а не існуючого в природі та космосі самим собою. Але саме внаслідок того світ культури несе на собі, в своїх формах та своєму змісті суттєві особливості людини, тобто постає таким, що розкриває та виражає її сутність та характерні прояви. Сюди, в цей світ, включають все те, що пов´язане із людською виробничою діяльністю та її технологіями, витвори мистецтва, обряди, культи, церемонії як світського, так і релігійного характеру, досягнення людей в галузі пізнання та розвитку форм розумної поведінки та ін. Проте не виникає сумніву в тому, що сутність культури сягає значно глибших речей, а саме – творчих можливостей людини, що так чи інакше зосереджені в явищах духовного плану. Тому в наукових цілях та цілях управління культуру досить умовно поділяють на матеріальну і духовну, вважаючи її осереддям саме останню. Коли ведуть мову про духовну культуру, на перший план виводять різноманітні стани свідомості, форми проявів свідомого життя та його здобутки. Оскільки етика та естетика стосуються внутрішніх орієнтацій людини, її, можна сказати, інтимних тем та питань, вони входять в склад духовної культури людства і, можна сказати, займають в ній провідне місце.
   Як відомо, духовні явища і процеси не мають форм прямого та адекватного матеріального виразу свого змісту: навіть слова мови, які використовує цілком конкретна та відмінні від інших людей особа, є загальними для певної сукупності людей. Але в етиці та естетиці йдеться саме про духовний вибір, духовні рішення та орієнтири. Чи можуть в такому разі етичні та естетичні явища виконати своє призначення? – На це запитання існують відмінні, інколи навіть прямо протилежні твердження і думки. Люди, що мали справу із мистецькою діяльністю, чудово знають, як складно створити щось дійсно своє та оригінальне; як правило, різного роду обставини "збивають" майстра на якісь шаблони, загальноприйнятні взірці та вирішення. З іншої сторони, всім відомі свого роду престижні або модні уподобання в галузі мистецтва: в певні часи в певних країнах люди, що вважають себе обізнаними на мистецтві, ретельно слідкують за тим, хто що читає, які відвідує вистави та музеї; людину, не прилучену до певних мистецьких акцій можуть зневажати як необізнану. Те ж саме можна сказати й на адресу етичних норм: у ХІХ ст. датський філософ С.Кіркегор стверджував, що етичні норми не виражають людської індивідуальності і не служать їй, оскільки вони є однаковими для всіх. Тому, на його думку, триматися моралі – значить відмовлятись від своєї унікальності. Щось схоже ми знаходимо й в думках Ф.Ніцше, який вважав, що будь-які обмеження життя постають його послабленням, тому життя – поза мораллю. Отже, чи справді етика та естетика вводять нас в осереддя людської особистості, в сферу внутрішнього досвіду та вибору?
   Слід сказати, що будь-що індивідуальне не може проявити себе як саме неповторне інакше, як лише у відношенні до чогось сталого та загального. Наприклад, якщо в нас немає єдиної міри для вимірювання розмірів тіл, то ми не зможемо виправдано судити про відмінності кожного з них за розмірами, якщо не існує єдиних правил для певних спортивних змагань, то ми не зможемо порівнювати їх між собою та робити висновки щодо унікальності та оригінальності певних спортивних досягнень. Отже, перше, що ми повинні зрозуміти, це те, що існування загальних моральних норм, а також певних стереотипів у поглядах на певні мистецькі явища є необхідною умовою для порівнянь та оцінок дій, поглядів, суджень окремих людей. Уявімо собі, що всі люди чинять на свій власний розсуд, і між ними немає ніяких згод відносно дій; ясно, що в такому випадку у нас не буде ніяких засад для винесення хоч якихось виправданих суджень щодо таких дій.
   Але це не значить, що ми, спрощуючи ситуацію, повинні тепер вважати, що чим ретельніше буде якась людина виконувати загальні настанови, тим вона буде оригінальнішею. Звичайно, це не так. Але саме в просторі індивідуального відношення до загальних усталених і може відбутись те, що утворює та виражає нашу неповторність. Тому як вчинки людей, так і їх поведінку слід оцінювати разом і тільки разом із їх намірами, думками, оцінками, судженнями, рішеннями. Поза цим дії людини перетворюються на фізичні явища (чи факти), які можна вимірювати засобами фізики та математики. Тому-то етика та естетика й постають не просто проявами соціально-гуманітарних наук, а й певною концентрацією особливостей соціально-гуманітарного пізнання, бо останнє, як ми вже з´ясували, передбачає комунікацію, інтерпретацію, внутрішній вибір. Значить, цим сферам знання належить центральне, провідне місце в духовній культурі людства. Тому недаремно, коли ми знайомимося із якимись культурами, зниклими цивілізаціями, ми всюди шукаємо їх виявлень чи-то в особливостях людського життя та поведінки, чи-то в формах виявлення їх творчого генію.
   Коли ми ведемо розмову про місце етики та естетики в духовній культурі людства, ми не повинні забувати про те, що духовні явища складають органічну та невід´ємну частину загальних процесів людської життєдіяльності. Поза ними ця діяльність була би простим продовженням природно-космічного процесу, в якому люди були би не діячами, а лише його елементами. Тому духовні процеси не можуть бути відрізаними від загальних процесів життя. Але вони не повинні і зливатися із останніми: духовні явища надають процесами життя не лише сенсів, доцільності, а й змістового багатства, адже тільки завдяки свідомості ми здатні вписувати окреме явище, окрему подію в історію, в життя, в ціле поле культури, де дане явище набуває нової складності, звучання, нових виявлень. Тому в духовних явищах дуже специфічно виражаються та виявляються реальні процеси і події. Ми не можемо не помічати певної однобічності в художньому творі, не можемо не відчувати певних меж моральних регулятивів, проте ми повинні розуміти й те, що поза їх присутністю в нашому житті останнє перетворюється на суто біологічний процес.
   Звідси випливає й той висновок, що моральна та естетична діяльність не може не втручатись в життя, не може не реагувати на те, що і як в ньому відбувається. Більше того, саме ця діяльність досить часто починає помічати та виражати ті симптоми у житті, які звичайна людина може або не помічати, або, помічаючи, не бачити їх виразно та не надавати їм серйозного значення. Можна послатись на конкретні приклади. Скажімо, Ф.М.Достоєвський, зображуючи в своїх творах революціонерів, чітко фіксував їх своєрідний ідейний егоїзм, їх моральну хворобливість, і врешті передрікав величезні людські жертви, які будуть результатами захоплення суспільства революційними настроями, що й відбулось. Ціла низка європейських письменників так званого "втраченого покоління" зображували загальну деморалізацію та лицемірство європейського суспільства після першої світової війни; деякі письменники прямо стверджували, що і другої світової війни не уникнути. Ціла низка діячів культури, пройшовши шляхами цієї війни, стверджували, що саме моральний занепад привів Європу до таких ганебних явищ, як методичне знищення мирного населення, представників певних націй (циган, євреїв, слов´ян). Тому можна впевнено стверджувати: ми не повинні ототожнювати етичні та естетичні ідеї, погляди, норми із життям, але ми повинні враховувати, що вони виражають життя, фіксують його стани та симптоматику, дозволяють помітити його аномалії або хворобливі стани.
   Нарешті, слід звернути увагу й на те, що явища і процеси, що перебувають в центрі уваги етики та естетики, вивчають не лише вони, а й інші науки, яких досить багато. Наприклад, етичні явища так чи інакше вивчаються історичними науками, етнографією, культурологією, емпіричною соціологією та ін. Естетичні явища досліджують мистецтвознавство, психологія, інформатика, ті ж самі культурологія та етнографія. Отже, ні етика, ні естетика не володіють пізнавальною монополією на вивчення своїх предметів; це значить, що вони повинні перебувати в активному контакті із іншими науками та сферами пізнання задля розширення предметних горизонтів своїх досліджень. Такий характер їх реального функціонування відповідає загальним особливостям соціально-гуманітарного пізнання.
   Висновки.
   - Етика та естетика за своїми змістовими наголосами, за спрямованістю та предметом вивчення постають дисциплінами соціально-гуманітарної сфери знання та пізнання, тобто вони стосуються перш за все та переважно питань людської індивідуальності, її внутрішнього світу та людських взаємин в суспільстві.
   - Етика та естетика постають філософськими науками, оскільки в них йдеться про внутрішні щодо людини, духовні явища і процеси, тобто вони вивчають те, що пов´язане виключно із внутрішнім вибором людиною життєвої позиції, спрямованості своїх дій, способу життя.
   - Хоча етика та естетика розглядають перш за все ті норми та характеристики предметів своєї уваги, які носять загальний характер, останні саме тому, що відсторонені від будь-якого часткового інтересу, передбачають можливість слугувати підставою для виявлення особливостей індивідуальних, неповторних людських виборів та виявлень.
   - Між етикою та естетикою існують як єдність, так і відмінність, проте, постаючи органічними елементами процесів людської життєдіяльності, вони своїми особливими засобами виражають та фіксують явища життя, а тому наставляють людину на більш уважне та вдумливе до нього ставлення.

 

Лекція №2. історія етики. Основні тлумачення етичного 

  1. 1.      Особливості розуміння етики та моралі в традиційних суспільствах. Філософські концепції етики
  2. 2.      Виділення етичної проблематики в особливий напрям життєдіяльності в епоху Нового часу. Модерні концепції етики

3. Розуміння етики в некласичній культурі. Етика в контексті постмодернізму

  1. В наш час в різних науках початкові етапи суспільної історії досить часто подають як традиційні суспільства, відносячи сюди такі способи суспільної життєдіяльності, що базувались переважно на прямому використанні природних багатств. Тому ми й звернемось перш за все до моральних уявлень традиційних суспільств.
   Коли саме та як відбулось становлення моральних норм, - на це питання відповісти складно так само, як і на питання про те, коли та як сформувалась людина. Проте можна беззастережно стверджувати, що будь-які етнічні спільноти, які можна сьогодні спостерігати та які характеризуються як примітивні, початкові для розвитку людини і суспільства, регулюють стосунки всередині своїх членів не на основі біологічно-екологічних механізмів виживання, а на основі таких норм та засад, які вже можна наближувати до морально-етичних. Так, наприклад, шлюбні стосунки, відношення між вожаками та рядовими членами спільності, між людьми різного віку вводились в рамки певних стандартів поведінки, інколи – дуже складних. Досить далеких часів сягають найдавніші прояви культових дій, що лежать в основі релігійних та міфологічних уявлень, а поруч із ними, можливо під їх впливом, але також і відносно самостійно розвиваються уявлення етичні та естетичні. З однієї сторони, певні властивості природи і самої людини, виділені з-поміж інших, надзвичайно максималізуються (зводяться у високий ступінь, гіпертрофуються) і через це постають предметами магічних культів, а, з іншої сторони, вони фіксуються за допомогою давнього живопису, петрогліфів (малюнків на камені), глиняних статуеток, різного роду знаків. Паралельно із цим спостерігається прояви принципово нових ставлень до людини: виникають спеціальні поховання людей, що несуть на собі очевидні ознаки супроводжувальних культових церемоній, згодом з´являються жертвопринесення. Спеціальні поховання свідчать про те, що люди вже не розглядають своїх сородичів як простих живих істот, тим більше не зводять їх лише до їх тілесних проявів, а вважають, що в людині присутня така частка, яка не може бути ототожнена із тілом. Жертвопринесення, як це не може видаватись дивним, свідчать також про надзвичайно високе цінування людини, оскільки богам (чи силам природи) дарувалось та присвячувалось щось дуже цінне, вагоме. Опосередковано це свідчить про неминучі зміни у людських взаєминах, щоправда характер таких змін нам не відомий.
   Є підстави вважати, що морально-етичні норми з´являються та утверджуються спочатку як заборони, обмеження, що врешті виводили давню людину за коло біологічних циклів життя. Такого роду заборони носили назву "табу" – це полінезійське слово, яке не має прямого перекладу в європейських мовах, вперше було донесене цивілізованому світу капітаном Куком. Воно означало сувору заборону на певні дії, що пов´язані із проявами агресії, або сексуальності, або із нехтуванням соціальних статусів в межах племені. Те, що підлягало "табу", поставало водночас предметом глибокого страху та водночас священного поклоніння. Страх частково ініціювався глибокою вірою в те, що порушення "табу" приносить їх порушнику страшні страждання, хвороби і навіть смерть. Етнографи, культурологи та антропологи вважають "табу" найбільш ранньою відомою нам формою моральності, оскільки саме на його основі блокувались та не допускались певні прояви, що порушували баланс відносин в людському родовому співтоваристві. Характерними особливостями "табу" були: відсутність його нав´язування або підкріплення зовнішніми силами, наприклад, божеством; його повна ірраціональність та своєрідне внутрішнє його ініціювання, тобто навіть при відсутності покарання той, хто порушував "табу", страждав і мучився, так би мовити, сам собою.
   Моральні норми, заборони та заохочення починають деталізуватись, підкріплюватись певними поясненнями та обґрунтуваннями вже в міфах та набувають суттєвого раціонального забарвлення в епічних переказах різних народів. По-перше, в міфологіях досить чітко звучить мотив зв´язку певних спрямувань людської поведінки із станом душі, а остання тлумачиться як найбільш суттєва та вирішальна складова людського єства. Саме душа потрапляє під суд і кару в потойбічному світі, але за ті діяння, що їх правили людина в цьому, земному житті. По-друге, тут фігурують вирішальні для етичної свідомості поняття добра і зла. По-третє, тут у різних варіантах фігурують уявлення про долю людини, її жорстоку та невідворотну дію, а разом із тим виникає уявлення про певну моральну міру та норму поведінки, порушення яких так чи інакше тягне за собою жорстоку дію закону долі. Так, наприклад, порушення норм у відношенні до священного, порушення міри у проявах навіть благих намірів, надмірне звеличення або збагачення, - все це "запускало" механізм покарання з боку долі. Цікаво відзначити, що в деяких міфологіях під дію законів долі потрапляли й боги та божества. Тобто це були закони, так би мовити, анонімні, об´єктивні, невблаганні, які просто виражали факт наявності саме такої, а ніякої іншої структури буття та життя. Безумовно, в цих особливостях ранньої моральної свідомості проблискують об´єктивні засади моральності, її реальну необхідність для людського суспільного життя.
   В творах так званого героїчного епосу (як-от твори Гомера, ісландські саги, германський епос та ін.) морально-етичні уявлення набувають більшої стрункості, певних пояснень і навіть обґрунтувань, хоча в цілому епічні сюжети базувались на попередній міфології. В давніх потужних цивілізаціях, таких, наприклад, як Єгипет, Шумер, Давня Індія, Вавилон, Іудея, норми моральної поведінки оформлювались на основі релігійно-міфологічних вірувань. Всюди тут домінувала віра в безсмертя душі, а також у те, що її стани та доля можуть мати два варіанти кінцевих виявлень: душа може досягати блаженного стану, але може бути приреченою на вічні муки і навіть на повне знищення. Тому існували уявлення про те, яким чином зберігається в недоторканості всі данні про характер вчинків людини: в Індії тут вбачали дію закону карми (закон всезагальної причини, що не дозволяє нічому із вчиненого зникнути), а в Єгипті вірили в те, що характер людських вчинків та їх моральна визначеність закарбовувались у серці, яке після смерті людини зважували на терезах під час посмертного судилища. В цілому в духовних здобутках цих цивілізацій моральність постає вже усвідомленою та свідомо виділеною з-поміж інших сторін та складових людського життя. Тут фігурують поняття добра та зла, заохочення, винагороди й покарання, сумління, обов´язку, долі, блаженства, страждання та інші моральні поняття, що згодом перетворились на моральні категорії.
   Проте концептуального осмислення, раціонального тлумачення та систематичного розмірковування явища морально-етичного плану здобули лише в межах давніх філософських шкіл та напрямів, які, як відомо, найбільше успішного розвитку здобули в давніх цивілізаціях Сходу (Індія та Китай) та в античному світі (Стародавня Греція, Стародавній Рим, елліністичний світ).
   Найперші підходи до пояснення явищ морально-етичного плану були або сакральні (освячені божественним авторитетом), або натуралістичні (пов´язували мораль із природними властивостями людини чи космосу). Сакральні пояснення моралі (брахманізм в Індії, аполлонізм та орфізм у Греції, конфуціанство в Китаї, богообраність в Іудеї) базувались на причетності людської душі до божества або божественності (в конфуціанстві статусом божественного наділялось Небо); відповідно, джерелом основних моральних настанов поставала саме божественність. Оскільки божественне вважалось чистим, вільним від будь-яких помилок та відхилень від власної сутності, вважалось, що моральні норми також повинні орієнтуватись на чистоту помислів, на вчинки, шляхетність яких не викликає ніякого сумніву. При тому найбільш бажаним станом душі вважалось максимальне зближення з божеством, або навіть і злиття із ним (такою була мета людського життя в брахманізмі, так подавалось бажане для людини в орфізмі та аполлонізмі, в іудаїзмі). В межах сакральних концепцій та тлумачень моралі були вироблені своєрідні зведення або кодекси моральності, де фігурували основні моральні норми та заповіді. Так, конфуціанство визначало кілька доброчесностей, обов´язкових для будь-якої шляхетної людини; це були людинолюбство, справедливість, повага до старших, виконання ритуалів. В знаменитих книгах Мойсея (вчення Тори) фігурувало "Десять заповідей Господніх" ("Декалок" д-грецьк. мовою), які подавались виключно як божественні настанови людині. Орфізм культивував цілу низку культових дій та ритуалів, що були спрямовані перш за все на очищення душі, культ Аполлона також був орієнтований на дотримання чистоти та ясності людських намірів та задумів, на ретельне дотримання давніх традицій, на провідну роль колективного та раціонального начала в людському житті.
   Неважко помітити спільну рису в усіх сакральних підходах до етичного: людина в них поставала перш за все та переважно не активним діячем власного життя, а виконавцем, слухняним прислужником відносно волі вищих сил. Проте, з іншої сторони, ці концепції протистояли необмеженому та зухвалому егоїзмові людей, який час від часу спостерігався (та й спостерігається в наш час) в різних етнічних культурах та регіонах. Наприклад, в Греції напередодні реформ Солона панувало соціальне безладдя, в якому необмежені майнові зазіхання людей приводили до повного нехтування будь-якою мораллю. Подібні періоди історії інколи називали Смутою чи Руїною в історії різних народів. Окрім того, сакральні концепції моралі так чи інакше націлювали людей на прагнення чогось вищого від себе самих, на певне подолання себе, на піднесення намірів та вчинків на рівень, вищій від людського життя. Щоправда, надмірне (фанатичне) служіння божественному інколи перетворює людей на свого роду слухняні "автомати", при тому релігійний фанатизм практично не можна ні похитнути, ні спростувати.
   Натуралістичні пояснення моралі виходили із природних властивостей та інтересів людини або зводили людське життя та поведінку до проявів зальнокосмічних законів. Наприклад, філософська школа "Чарвака-локаята" в Стародавній Індії вважала, що такої сутності, що зветься душа і що ніби-то існує самостійно щодо людського тіла, насправді немає: людина являє собою поєднання так званих елементів або стихій світу – вогню, повітря, води та землі. Коли людина вмирає, її тіло просто розкладається на вихідні елементи, а тому слід дбати не про посмертне, а про земне життя, намагатись отримати від життя як можна більше задоволень будь-якого характеру. Щоправда, деякі представники цієї школи стверджували, що найвищим задоволенням життя є мистецтво уникати страждання, поширеними були погляди на право людини насичувати життя будь-чим приємним для неї. Біблія також доносить до нас відомості про певних людей у певні часи історії, що дотримувались поглядів, схожих на щойно окреслені. До натуралістичних тлумачень моралі можна віднести також давньогрецьку філософську школу кініків, які, наслідуючи певні погляди Сократа, намагались переконувати всіх у тому, що людині варто звертати увагу лише на найперші та прямі життєві потреби, оскільки як раз обтяження людини різними, не потрібними для збереження життя, а тому зайвими клопотами, робить людину залежною, обмеженою, невільною. Представники школи закликали людей бути вірними своєму природному стану. Оскільки до речей, зовсім не потрібних для свободи та збереження життя вони зараховували також і найвищі здобутки культури та творчого генію людини, в подальшій історії етики (завдяки опосередкуванню латинським написанням їхньої назви) вони отримали назву "циніків", а слово "цинізм" стало позначати презирливе, зневажливе ставлення до культурних та суспільних надбань та вимог людської моральності.
   Досить поширеними у філософських міркуваннях стародавніх цивілізацій були космологічні концепції моральності, що тлумачили її як наслідок дії загальних космічних законів на людину, а також як ступінь усвідомлення такої дії. Сюди зараховують давньоіндійську філософську школу Санкх´я, китайську школу Даосизму, філософію Геракліта Ефеського та Емпедокла у Стародавній Греції. Всі ці напрями сповідували ідею існування єдиного космічного закону, що править всім та примушує людину до узгодження своїх дій із вимогами даного закону. Завданням людини поставала нагальна потреба у пізнанні вимог цього закону та їх ретельного дотримання.
   Філософська школа пізньої античності (епохи еллінізму) під назвою стоїцизм розробила свій проміжний (або синтетичний) варіант етики: у вихідних засадах вони стверджували, що в світі панує всезагальний та невблаганний закон долі (фатуму, що постає єдиним космічним божеством), людина не може його ні змінити, ні відмінити, проте вона має моральну свободу волі (але не дії!), тобто вона сама визначає своє внутрішнє ставлення до того, що із нею відбувається. На думку стоїків, усвідомлення суворої та однозначної дій закону долі в людському житті повинно наставляти людину на прийняття такого стану речей (бо все одно змінити долю або подіяти на неї неможливо), але далі людина повинна переломити не долю, але саму себе тим, що вона, не піддаючись природним страхам чи розпачі, завжди повинна володіти собою, бути спокійною та розважливою, стійко приймаючи все, що приносить доля. Як бачимо, в думках стоїків поєднуються повеління, що надаються людині вищими від неї силами та сутностями, та певні можливості самої людини. Від такого розуміння моралі до нас дійшло два провідні терміни: фаталізм – віра у однозначне та повне визначення всіх аспектів людського житті, аж до найдрібніших, та стоїчність – вміння володіти собою у будь-яких обставинах життя.
   Але свідоме розроблення морально-етичних ідей ми знаходимо лише у представників високої класики в розвитку античної філософії – у Сократа, Платона та Аристотеля. Сократа інколи називають найпершим видатним європейським моралістом. І дійсно, моральності людини, моральним засадам її життя Сократ надавав вирішального значення як у філософській теорії, так і в реальній практиці життя. За Сократом людина власне тим і відрізняється від тварин, що живе і діє свідомо, а, значить, на основі вибору засад власної поведінки. Поза таким вибором людське перетвориться в тваринне. Але для виправданого вибору людині необхідні знання, а оскільки від них залежить людська життєва доля, ці знання повинні бути справжніми, тобто надійними, стабільними, остаточними. Знати і діяти морально – це для Сократа було те ж саме. Тому й вважається, що Сократ заклав основи раціоналістичної або епістемологічної етики: бути доброчинною людиною – значить знати, мати істинні знання, а бути аморальною – значить помилятись, схилятись до невігластва. В цьому також вбачають і моральний радикалізм Сократа, оскільки для нього питання про причини та засади моральність вирішувалось однозначно та остаточно.
   Платон, учень і вихованець Сократа, пішов далі свого наставника, оскільки, по-перше, почав розрізняти якісно відмінні знання (знання, гадку, мудрість), а, по-друге, він почав досить докладно аналізувати різновиди людських моральних доброчесностей, підводячи моральні засади не лише під вчинки людей, а під державні закони та рішення. Власне засновником етики як науки вважають вже учня Платона – Аристотеля, який вперше написав твори із використанням слова "етика" та провів розрізняння рівнів самої етичної свідомості. В своїх етичних розвідках Аристотель ще більше підсилив раціоналістичне розуміння моралі, оскільки поділив усі моральні доброчесності на два розряди. Перший він назвав етичними доброчесностями, які виникають та формуються в самій стихії життя та базуються на принципі "Роби так, як роблять усі", тобто, наприклад, відповідай добром на добро, помстою на помсту та ін. Але такі стихійно усталені норми поведінки, на думку Аристотеля, не дають надійних підстав для розмежування добро і зла. Тому існують вищі – діаноетичні доброчинності, що базуються на принципі "Роби так, як належить", тобто так, як того вимагають розумні осмислені засади поведінки. Слід відзначити й те, що всі три представники вершини давньогрецької філософії – Сократ, Платон та Аристотель – були прихильниками того, що мораль постає невід´ємною частиною державного життя, що саме потреби державного життя вимагають морально-етичного виховання. Таке бачення моралі називається "моральним етатизмом" (від. фр. слова, що означає державу).
   Найбільше уваги питанням моралі приділялось у пізній античній філософії – так званій філософії еллінізму та римсько-олександрійській філософії. Численні напрями цієї філософії (епікуреїзм, скептицизм, стоїцизм, неоплатонізм) прямо ставили перед собою завдання відшукати виправдані засади людської індивідуальної поведінки. В результаті тут біли вироблені деякі принципово важливі позиції (або підходи) в трактуванні моральності. Так, епікуреїзм наполягав на тому, що в основі моральності повинен бути принцип задоволення ("гедоне"), а тому ця позиція в етиці отримала назву "гедонізму". Поряд із цим досить поширеною була позиція евдемонізму, що вважала метою моральної поведінки досягнення щастя, як, до речі, і навпаки, тобто вважалось, що саме дотримання норм моралі може подарувати людині справжнє щастя (стоїцизм). Продовжувала сповідуватись також позиція морального етатизму, яка стверджувала, що моральним слід вважати все, що слугує благу держави, або: державні настанови та вимоги і є засадами моралі; ця позиція була особливо поширеною в громадські думці та філософії Стародавнього Риму. Неоплатоніки пропагували виключно духовний характер моралі та зробили свій внесок у розвиток аскетичного її тлумачення: чим більше утискаються тілесні запити, тим більшої ваги та простору набувають духовні, а в духовних запитах найважливішим є прагнення єднання із божеством. Проте слід сказати, що всі ці позиції ґрунтувались на індивідуалізмі та навіть егоїзмі, оскільки в античній філософії була досить поширеною думка про те, що за природою людина є егоїстом, тобто дбає перш за все та переважно про своє окреме, особисте благо (Демокрит, Епікур, скептики).
   В наступну історичну епоху – в Середні віки – спрямування всього духовного життя, громадської думки та філософії докорінно змінилось, оскільки основним життєвим та світоглядним орієнтиром для людей даної історичної епохи тепер була релігія – віддана та непохитна віра в Бога. Відповідно, джерелом моральності вважався Бог: Він створив людину, Він наділив її певними здатностями та властивостями, Він надав їй (у різні способи) найперші настанови на життя, які вміщені в текстах божественних заповідей (для християн – у Біблії). Але це зовсім не означало, що в цей час не виникало серйозних моральних проблем і що філософсько-релігійна думка не намагалась їх осмислити. До таких проблем належали: співвідношення божественного – повного та абсолютного – наперед визначення долі кожної людини та людської свободи волі, джерела зла в тому світі, що створений милістю виключно благого Бога, основ та ознак гріховності певних людей або їх вчинків та ін. В цілому при вирішенні цих проблем середньовічна філософська думка виробила свої позиції в розумінні моралі. Найпершим її постулатом було беззастережне прийняття тези про гріхопадіння людини та, відповідно, її неспроможності самій повернутись до чистого, непорочного стану. Із цієї концепції випливало визнання людини в самому її єстві зіпсованою та гріховною (першородний гріх), тобто зовсім не вільною від моральних вад. Оскільки лише за допомогою Бога людина могла сподіватись на повернення до втраченого Раю, то така моральна установка спиралась на віру у божественну благодать. З іншої сторони, із цього постулату також випливала певна моральна поміркованість та стриманість людини, оскільки у першородному гріху всі люди поставали рівними, значить не існувало підстав для різкого засудження будь-кого. Християнська моральна думка ввела в етичну практику такі поняття як гріх, відповідальність, гординя, любов, надія, смиренність.
   В той же час для християнської моральності були характерні позиції ригоризму та пуританства. Обидва терміни виникли пізніше, не в середньовіччі, проте вони влучно характеризують особливості саме цієї етичної думки. Ригоризм означає суворість та характеризується вимогою завжди, за будь-яких обставин дотримуватись і літери, і духу певної моральної заповіді, тим більше, якщо це заповідь божественного походження. Пуританство походить від англійського слова "чистота" і також характеризується вимогами суворого дотримання загальних настанов християнської віри щодо максимального обмеження будь-яких потреб, сповідування скромності та аскетизму.
   В епоху Відродження моральні засади християнства в цілому продовжували бути основними для європейців, проте тут відчутно почали культивуватись індивідуалізм, прагнення особистої духовної досконалості (ренесансний персоналізм) та досить активна реабілітація багатогранності людських потреб і запитів. Це проявилось, зокрема, в намаганні довести, що духовна чистота та користь не суперечать одна одній, що земні (в тому числі – тілесні) потреби людини є цілком законними і важливими навіть з огляду на посмертне, потойбічне життя. Але при тому досить активно продовжувала мати ходіння й думка про принципову моральну амбівалентність людини, оскільки, на думку мислителів Відродження, людина могла сягати Бога, а могла й бути нижчою від худоби. Проте все ж провідним мотивом ренесансної етики була думка про неодномірність людини, про неможливість і недоречність нехтувати земними, тілесними потребами та радощами людського життя.
   Зробимо загальні висновки із розгляду питання. В ранньому історичному розвитку моральної свідомості та етики досить чітко проглядаються своєрідні альтернативи: мораль все більше набуває раціоналістичних пояснень, проте вона значною мірою спирається на певні первинні самовідчуття та переживання людини, що виявились у міфологічних та релігійних уявленнях; людина поставала водночас гріховною та величною, здатною і нездатною керувати собою в сфері вироблення і дотримання моральних норм. Врешті, можна стверджувати, що моральна свідомість прийшла до думки про необхідність поєднувати та узгоджувати між собою земні та трансцендентні, тілесні та духовні, індивідуальні та суспільні потреби і запити людини.

   2. Остаточне оформлення та утвердження етики в якості особливої філософської дисципліни, а сфери моралі – в якості особливої складової людського індивідуального та колективного життя, відбувається в епоху Нового часу (модернову епоху), тобто в період від XVII ст. до середини ХІХ ст. Це було зумовлене перш за все та переважно тим, що саме в цей час внаслідок збільшення можливостей досвіду, техніко-технологічної складової людської життєдіяльності відбулося вивільнення окремої людині із численних форм родової, родинної та соціально-державної залежності. Окремий індивід вперше в історії постав самодіяльною одиницею та відносно самостійним суб´єктом людської життєдіяльності. Саме тепер перед людиною відкрилась нічим не стримана можливість проявляти свободу вибору життєвого шляху та засад власної поведінки. Відбувається звільнення процесів соціальної життєдіяльності з-під домінуючих впливів релігії (так звана секуляризація суспільного життя), а тому починають відшукуватись принципово нові ціннісні орієнтири для та нормативні вимоги для людських взаємин. Тому першою особливістю розвитку етичної проблематики в епоху Нового часу постає свого роду автономізація сфери етики, тобто функціонування її в якості самостійної та самоцінної сфери. Проте ця автономізація відбувалась у дещо своєрідному варіанті: ціла низка мислителів епохи вважали, що питання етики стосуються виключно глибинних духовних питань людини, а тому віддавали цю сферу у відання релігії, тобто стверджували, що мораль – це справа релігії. Цим самим вони намагались виводити з-під опіки релігії науку, політику, мистецтво, юриспруденцію, сімейні стосунки, освіту. Християнська церква не погоджувалась із таким звуженням своєї ролі в суспільстві, проте не відкидала залежності питань життєвого вибору від набожності людини. Інший напрям етичних розвідок носив світський характер: тут намагались знайти засади, корені, причини моралі у соціальних умовах життя людини. Як правило, цей напрям спирався на кілька, як тоді здавалось, неспростовних постулатів: 1) на теорію природного права людини, яку інтенсивно проповідували Т.Гоббс, Дж.Локк, Ж.-Ж.Руссо та ін.; згідно неї всі люди приходять у світ із рівними правами та життєвими претензіями і очікуваннями; 2) на те, що в природному стані та за самою своєю сутністю людина є егоїстом, тобто вона розуміє перш за все саму себе і дбає про саму себе. Відомий французький мислитель і просвітник Ф.Вольтер в цілій низці своїх творів доводив, що саме егоїзм людей приводить до того, що в суспільстві схрещується нескінченна кількість різноманітних індивідуальних прагнень, які врешті не дають належною мірою реалізуватись жодному чистому у своїх витоках життєвому наміру. Саме непереборний людський егоїзм приводить до соціального безладдя та насильства. Тому врешті у філософії Нового часу сформувалась етична концепція "розумного егоїзму", яка стверджувала, що життєві інтереси людей повинні привести їх до необхідності узгодження своїх егоїстичних прагнень, до певних поступок своїми інтересами заради спільних вигод.
   Вагому місце в модернових етичних концепціях належало соціальним трактуванням сутності моралі. Їх автори доводили що людина є істотою суспільною, а тому і повинна узгоджувати свої дії із потребами і інтересами суспільного життя. В руслі таких поглядів виникла концепція альтруїзму (від слова – іншій): кожна людина повинна дбати не лише про себе, а й про інших, а тому врешті – про державу, яка одна лише може забезпечувати баланс людських інтересів. Т.Гоббс вважав державу найкращим витвором людської культури, а переваги держави – саме в її здатності спрямовувати егоїстичні інтереси в русло плекання загальних інтересів.
   Релігійні концепції етики виходили із постулату безсмертя душі та посмертної винагороди, а тому шукали засади моральності в людських сподіваннях на майбутнє безсмертя. При тому в Новий час релігійні концепції етики досить тісно поєднувались із метафізичними та антропологічними міркуваннями, тобто із міркуваннями про сутність світу і буття та про природу людини, її місце в світі (Б.Спіноза).
   Переломним моментом в розвитку етики вважаються погляди та ідеї І.Канта, який почав відстоювати принципово трансцендентальну природу моральних вимог. І.Кант вважав, що із фактичних випадків життя ніяк не можна вивести такі норми і закони, які визнавались би всіма безумовно необхідними та обов´язковими. Такими характеристиками можуть володіти лише положення, виведені на основі природи чистого розуму. Тому моральні норми є формою виразу розумової належності: це те, що належить робити, виходячи не із якихось окремих ситуацій життя, а із самої сутності людської розумності. Певною мірою це нагадує діаноетичні доброчесності Аристотеля. Саме такою – абсолютною вимогою розуму – постає знаменитий "категоричний імператив" І.Канта, який сформульований так: дій завжди так, щоби максима (граничний вираз сутності дії) твоєї поведінки могла бути зведеною у всезагальний закон поведінки. Трохи спрощуючи, можна сказати: те, що ти припускаєш можливим для себе, пошир на всіх інших, і тоді стане зрозумілим, наскільки виправданою є твоя поведінка.
   Осмислення моральних норм у якості належного перетворює їх на різновид людських цінностей (ціннісна концепція моралі): адже в таких нормах, поданих у виразах "треба", "належить", "варто", "гідно", присутній момент не наявного, але лише бажаного, очікуваного. Підхоплені послідовниками І.Канта, такі тлумачення моральних норм постали в ХІХ – ХХ століттях майже загальноприйнятими. Досить часто сутність моралі і визначається через цінність або оцінювання. Наведемо два приклади: 1) "Мораль постає як такий практично-оцінний спосіб відношення людини до дійсності, котрий регулює поведінку людей з точки зору принципового протиставлення добра і зла" (Малахів В.А. Етика. – К., 2002. – С.21); 2) "Мораль існує у двох формах: особистісні моральні якості… і сукупність норм суспільної поведінки й оціночних уявлень…" (Етика: Навч. Посібник / В.О.Лозовой та ін. – К., 2004. – С.6-7).
   В подальшому етична проблематика була розвинута та деталізована в творах Г.Гегеля, який вважав, що мораль постає одним із невід´ємних аспектів в розвитку єдиної основи та субстанції світу – Абсолютної ідеї. Відповідно, провідні позиції в етиці належать сходинкам самовиявлення духу, проте об´єктивного духу, тобто такого, який постає в діях суспільної історії, бо лише в соціальних зв´язках та стосунках дух позбавляється жорсткої єдності із індивідом (за умов такої єдності діє суб´єктивний дух). Саме в процесі суспільної історії об´єктивний дух підноситься сходинками від права через мораль до моральності (нравственности). А остання діє в межах сім´ї, громадянського суспільства та держави: як сім´я моральність характеризується через "природний дух", як громадянське суспільство моральність в свої проявах постає внутрішньо суперечливою, як держава вона врешті набуває характеристик розумної волі. Найпершою умовою моральності Г.Гегель вважає свободу волі: воля як така або, як каже Г.Гегель, "в своїй істині", є добро, проте свобода волі передбачає її вихід за власні межі, а, отже, певні негативні дії або сваволю. Розумна воля постає як єдність свободи і необхідності добра. Отже, можна помітити, що гегелівська етична концепція передбачає: а) суспільно-історичний характер моралі; б) її суспільну природу; в) її органічну єдність із правом та політикою. Треба сказати, що всі ці риси успадкував від Г.Гегеля марксизм, дещо підсиливши та загостривши ці характеристики моралі, проте рішуче відкинувши гегелівський абсолютний дух та духовну природу моралі.
   Л.Фейєрбах перевів міркування своїх попередників в русло розгляду питань, більш наближених до реальних та всебічних проявів людини. Так, він почав наполягати на тому, що сутність людини включає в себе принаймні три провідні складові: розумність, чуття та волю. Тільки за умов розгортання всіх цих складників людина може жити повноцінним життям. Проте всі ці складові повинні мати предмет свого спрямування та виявлення, а тому найпершою сферою моральних проявів людини є її відношення до природи, суспільства та іншої людини як до справжніх реалій життя. Звичайно, на першому плані тут перебувають людські стосунки, які Л.Фейєрбах називав "насолодою людського спілкування", проте лише за умови, що ці стосунки встановлюються за типом "Я – Ти", а не "Я – Воно", тобто коли вони не перетворюють іншу людину на річ. Своєрідним індикатором справжньої моральної зрілості людини філософ вважав відношення до жінок: якщо воно є рівним та повноцінним, це засвідчує моральну цілісність людських стосунків.
   Отже, оглянувши провідні тлумачення моралі та моральності в Новий час, можна стверджувати, що на відміну від традиційних суспільств сфера етики в цю епоху постала відносно самостійною. Вона набула тут досить інтенсивних філософських опрацювань і в цілому постала більш реалістичною, ніж в попередніх традиційних суспільствах. В той же час можна відзначити неоднорідність тлумачень етики та моральності, їх поступову еволюцію в напрямі плюралізації, а також деталізації, в тому числі – в сфері вироблення нових етичних понять та засад моральності.

  3. В другій половині ХІХ ст.. відбувається досить активний перехід до некласичної філософії, яка відкидає, як романтичні, претензії філософської класики на остаточні вирішення проблем людського буття, а тому й до етики починає підходити зовсім із інших позицій. А саме: мораль та моральні норми тепер ставляться в залежність від емпіричних потреб життя, від певних, знову-таки емпірично фіксованих природних характеристик людини, від особливостей роботи людської свідомості.
   Одна із перших етичних концепцій в цей час була створена А.Шопенгауером, який вважав сліпе вольове поривання до буття у будь-який спосіб та будь-якою ціною найпершою засадою будь-якого буття, в тому числі й людського. Це поривання є первинним і глибинним, його не можна підпорядкувати розуму або орозумнити. Тому реальна картина життя з моральної позиції є жахливою, оскільки боротьба численних воль приводить до сумних наслідків (звідси – етичний песимізм А.Шопенгауера). Єдину надіє, за А.Шопенгауером, можна покладати на людське співчуття, тобто здатність людини відчувати не лише свої біди й біль, а й інших людей. Такі мотиви в етиці можна вважати психологічними; пізніше вони увійшли в арсенал так званої "філософії життя" (В Дільтей), проте самі засади етичної концепції А.Шопенгауера характеризують як ірраціоналізм та волюнтарим. В такому ж дусі тлумачив етику й датський філософ С.Кіркегор, який вважав, що людська сутність носить яскраво виражений індивідуалізований характер, що не підлягає ніякому абстрактно-розумовому пізнанню. Так само й загальні для всіх традиційні етичні норми не можуть виражати найважливіше – індивідуальне ядро людини. Тому С.Кіркегор вважав, що існує можливість "телеологічного відхилення етичного", тобто можливість виходу за межі людської моралі тоді, коли людина відчуває свій прямий зв´язок із Богом.
   В ХІХ ст. в Англії сформувалась концепція етичного утилітаризму, що стверджувала: за умов недосконалості людини і суспільства моральні постулати повинні буки такими, щоби забезпечити щастя як можна більшої частини суспільства. Позитивістські течії прийшли до висновку про те, що моральні вимоги не підлягають логічній чи фактологічній перевірці, а тому вони носять умовний характер: приймаються лише ті норми, які визивають у людини позитивну емоційну реакцію (коли ми вважаємо, що це та оце є добре). Дана позиція отримала назву емотивізму. Критики цієї позиції справедливо зазначали, що емотивізм впадає у помилку "зачарованого кола", коли висновки міркування непомітно присутні в його початкових посиланнях. Адже для того, щоби щось викликало в нас позитивну емоційну реакцію, ми повинні вже мати уявлення про те, що ми вважаємо етичним, а що неетичним. Проте, як стверджують емотивісти, лише сама емоційна реакція може пояснити нам, що е саме таким.
   У ХІХ ст. набули поширення і різного роду погляди та концепції так званої революційної моралі, згідно якої виправданими можна вважати будь-які дії, що ведуть до світлого майбутнього усього людства. Вважалось, що традиційні погляди на мораль є консервативними та покликаними оберігати спокій панівних класів (чи верств). Вважалось також, що пригнічені трудові верстви населення мають право знехтувати не лише звичайною мораллю, а й навіть божественними заповідями: вони не повинні вважати аморальним "грабування награбованого", класову помсту, фізичне знищення "соціальних паразитів". Таких поглядів дотримувались не лише терористичні об´єднання, а й певні досить авторитетні представники громадської думки, такі як Т.Шевченко, Ф.Энгельс, К.Маркс, Ш.Петафі, М.Бакунін, Я.Домбровський та ін.
   З іншої сторони, у нашому культурному регіоні на хвилі піднесення літератури критичного реалізму досить помітного поширення набули численні моралізаторські ідеї та погляди, згідно яких моральність і тільки моральність є найпершою рисою людського співжиття та найпершою умовою його покращення. Різні письменники протиставляли рафінованому етикету панівних та освічених верств просту і мудру мораль трудівників, закликали наслідувати їм. Подібні мотиви простежуються в творах П.Мирного, М.Коцюбинського, І.Франка, Г.Успенського, Ф.Достоєвського та ін. Особливо загостреного виразу ці мотиви отримали в художніх та публіцистичних творах Л.Толстого, який наполегливо проводив думку про те, що лише щира та відкрита совість, покаяння, навіть самоприниження можуть привести до кінцевої мети людину і суспільство – до покращення їх морального стану. Л.Толстой пропагував і відому християнську моральну позицію "не протистояння злу насильством", оскільки був переконаний: відповідаючи насильством на зло, ми лише збільшуємо кількість зла в світі, та й взагалі діємо за принципами товарного обміну: якщо ви робите мені добро, то я вам – теж добро, якщо ж ви – зло, то й я відповідаю злом. Звичайно, що з боку революціонерів та реформаторів суспільства ці ідеї зустрічали опір та засудження. Але, як показали подальші події, більш привабливою була все ж позиція Л.Толстого.
   Остаточне утвердження некласичної філософії і культури відбулось у ХХ ст., коли ті риси некласичності, що почали проявлятись у другій половині ХІХ ст. набули більш виразного характеру. У ХХ ст. етичні концепції створювались та розвивались в межах провідних філософсько-методологічних парадигм, серед яких провідні позиції належали таким: 1) парадигма феноменологічної філософії, що виходила із необхідності дістатись до первинних структур свідомості, через які людині надається будь-яка дійсність; 2) парадигма антропологічної філософії, що вважала феномен людського самоосмислення первинним та найважливішим для будь-якої філософії; 3) парадигма фрейдистської теорії, що розробляла спеціальні процедури для окреслення початкових форм виявлення в свідомості та діях людини несвідомих чинників; 4) парадигма аналітичної філософії, що подавала наукове знання та пізнання як єдино справжнє та намагалась аналізувати ті його елементи, що й надавали науці переваг; перш за все мову та логіку науки; 5) парадигма релігійної філософії, що шукала єдину засаду для всіх проявів та подій людського життя у зв´язках людини із Абсолютом (або трансцендентним); 6) парадигма філософської культурології, що на перший план в культурі виводила таке явище, як цінності. Наприкінці ХХ ст. та на початку ХХІ ст. досить авторитетними постали певні етичні позиції філософського постмодернізму.
   Звернемося до найбільш показових етичних концепцій та підходів, що опрацьовувались в межах названих парадигм.
   В межах феноменології етичні ідеї активно розроблялись М.Гартманом та в певний період діяльності М.Шелером. Обидва ці мислителі виходили із думки про те, що моральні цінності людьми не вигадуються, що вони закладені в самих буттєвих структурах людського становища в світі. Тобто, самий факт того, що ми є люди, тобто істоти, наділені розумом, здатні до пізнання, вже зумовлює дію таких реальних (буттєвих) механізмів, що змушують нас ставати у моральні взаємини між собою. Коли ми опиняємось в певній життєвій ситуації, то характер цієї ситуації довільно змінити не можна, в ній самій, в її змісті присутні певні ціннісні структури, які ми, звичайно, можемо виконати, а можемо і не виконати, проте в кожному разі нас очікує відповідний результат. Моральна свідомість базується саме на такому, не довільному та не вигаданому характері моральних норм, що виражають етичні цінності. А етика, як філософська наука, повинна демонструвати сутність та онтологічний характер моральних норм. Вона має спрямовуватись на ідеальне значення вихідних понять моралі, відшукуючи, умовно кажучи, інваріантні значення в численних реальних моральних переживаннях, а такі значення володіють внутрішньою очевидністю, яка вловлюється інтуїтивно. Виходить, що зміст вихідних моральних понять не залежить ні від ситуацій життя, ні від часу; тут, в просторі й часі, він лише різноманітно проявляється.
   В антропологічній філософії ХХ ст. завдяки зусиллям того ж М.Шелера, якого справедливо вважають засновником філософської антропології, природа моральності визначається провідними суттєвими характеристиками людини. До таких антропологія відносила досить великий спектр явищ людського буття, проте на першому плані перебувала людська здатність розриву із будь-чим частковим, що пов´язує людину із умовами її існування, та виходу на діалог із найпершим буттям, врешті – діалог із Богом. Таке розуміння людини зумовлювало й визнання принципової єдності всіх людей, оскільки здатність перебувати у діалозі із абсолютним, всеохоплюючим началом сущого не може належати окремій людині, це є загальнолюдська якість. Відповідно, вихідною засадою людських взаємин повинна бути єдність, співпраця, солідарність. Лише у такому разі люди можуть виявити свою справжню природу. До цього додавались і міркування з приводу природної недостатності людини, тобто недостатності її генетичних програм для успішного виживання, що повинно надолужуватись культурою, яка, знову-таки, може творитись лише у співпраці та за умов обміну набутим.
   До різновидів антропологічної філософії досить часто відносять дуже впливову філософську течію ХХ ст. під назвою екзистенціалізм ("філософія існування"). Представники цієї течії, частина з яких відомі як уславлені письменники (Ж.-П.Сартр, Г.Марсель, А.Камю), намагались доводити, що вирішальне значення та найперший інтерес для людини має її внутрішнє сприйняття явищ власного життя, її внутрішні життєві самовідчуття та переживання, бо все інше так чи інакше є другорядним та похідним від цього. Тому й етична проблематика постала в екзистенціалізмі через такі людські питання, як сенс життя, самореалізація, само ідентифікація. На першому плані в етичних міркуваннях екзистенціалістів опинились питання можливостей людини, що подавались через аналіз свободи: більшість екзистенціалістів стверджувала, що людина початково ні до чого не примушена та не призначена, тому вона здійснює вибір себе самої. В цьому виборі загальні моральні настанови, що функціонують в суспільстві, мають другорядне значення, бо найперша відповідальність людини є її відповідальністю за власну ідентичність. Звідси звучить теза про ситуативний характер морального вибору: слід виходити не із якихось непохитних приписів моралі, а із ситуації, в якій головне завдання – не зрадити собі, не перетворити свою унікальність та неповторність на посереднє існування.
   Фрейдистська теорія несвідомого також не обминула етичних проблем. За З.Фрейдом людське суспільство не може існувати без певних норм, що носять характер заборон та вимагають від людини певних обмежень в проявах інстинктів виживання. В давні часи це були "табу", що базувались на містичному страху, але в історичному розвитку до них приєднались свідомо вироблені заборони, що вже мали певні пояснення. Моральні норми належать до свідомо створених заборон, що, утворивши певні культурні традиції, входять в структуру "Над-Я" і завдяки вихованню починають виконувати роль внутрішнього, а не зовнішнього контролю за діями людини. Проте далеко не кожна людина здатна стримати силу впливу несвідомих інстинктів, хоча існують легальні способи їх приборкання. До таких З.Фрейд відносить творчість у різних сферах культури, де, власно, й витрачається глибинна енергія несвідомих потягів; саме тут, в творчості, дозволяється переходити межі моральних норм.
   В межах аналітичної філософії найбільш відомою та показовою є етична концепція Дж.Мура, яку часто називають "метаетикою" ("над-етикою"): справа в тому, що Мур вважав найпершим завданням теоретичної етики не аналіз людських вчинків з позиції їх моральних характеристик, а аналіз вихідних етичних понять, до яких він відносив добро і зло. Мораль встановлює норми поведінки, етика їх пояснює та обґрунтовує, а теорія етики ("метаетика") аналізує мову етики – аналізує значення понять. Значну частину своїх етичних праць Дж.Мур присвятив критиці поширених тлумачень етичного, серед яких він спеціально розглянув натуралізм, утилітаризм, метафізичну етику та гедонізм. Мур переконливо доводив, що всі ці теорії не уникають гріха натуралізму, але останній неспроможний дати справжнє пояснення моралі з однієї простої причини: він підміняє моральні поняття та якості певними речами або їх властивостями, стверджуючи, наприклад, що добро є або задоволення, або позитивний результат вчинків, або стан людських взаємин. Проте все це можна назвати добром лише тоді, коли ми знаємо, що є добро саме по собі, бо будь-які речі можуть лише перебувати у відношенні до добра, але не є добром. Більше того, вони ніколи не зможуть бути добром для всіх та за будь-яких обставин, але для етиці нам потрібно відрізняти добро від зла будь-коли. Таке поняття добра – добро будь-коли – Мур називав "внутрішнім (або універсальним) добром". Це поняття було для нього синонімом стратегічного добра, добра-мети на відміну від добра-засобу. Це справжнє та завжди ідентичне собі добро за Дж.Муром ми осягаємо інтуїтивно, оскільки воно не може бути поділене на частинки, тобто піддане аналітиці. Через такий хід думки концепцію Дж.Мура інколи також називають етичним інтуїтивізмом. Зазначимо, що в останньому пункті ми спостерігаємо спів падіння у підходах Дж.Мура із підходами феноменологічної філософії, хоча ці напрями інколи вважають віддаленими один від одного. Зараз аналітичну концепцію етики активно розвиває американський філософ О.Макінтайр.
   Під впливом позитивізму та аналітичної філософії виникла прагматична концепція моралі, що підпорядковувала мораль питанням корисності, вигоди, результативності людської діяльності та людських взаємин. Не можна сказати, щоби мораль була зовсім відірвана від питання про успішність людської діяльності, проте досить часто моральні вимоги ідуть всупереч користі та результативності. Наприклад, навряд чи людську самопожертву хтось буде прямо пов´язувати із користю.
   Релігійна філософія ХХ – поч. ХХІ ст. як і раніше постає достатньо сильно етично навантаженою, тобто етичній проблематиці тут приділяється серйозна увага. Вихідною тезою всієї релігійної філософії сучасності можна вважати її переконання в тому, що етична сторона людського життя постає найпершою і найважливішою для людини, оскільки від щирої відданості людини моральним заповідям і принципам залежить не лише людська доля, а й стан буття в цілому – як людського буття, так і буття вищого за статусом, тобто духовного, і так само буття космічного, всесвітнього. Це зумовлене перш за все тим, що моральні норми є настановами божества, а духовна природа останнього вимагає чистоти, відкритості, прозорості, позитивного спрямування будь-якої активності, а також єдності внутрішнього духовного стану та зовнішніх проявів активності. Матеріальне тут вважається початково темним, далеким від означених якостей божественного, а тому найтяжчою провиною постає підпорядкування души (і духовного) схильностям матеріального; якщо таке відбувається, душа втрачає чистоту, позитивність, а людина та все, що неї причетне, деформується і деградує. Отже, етика для релігійного світогляду та релігійної філософії майже ототожнюється із онтологією, тобто вона визначає спосіб та якість буття. В сучасних релігійних течіях досить часто наголос робиться на питанні про відношення людини до Бога та етичного. Наприклад, в неотомізмі (оновленій філософії св. Фоми Аквінського) ретельно досліджується як зміст та сенс найперших божественних заповідей, так і їх умови реалізації в людських вчинках. Стверджується, що людина не лише наставляється Богом, а й підтримується Їм у своїх моральних діях, корегується і т. ін. До справжнього боріння за щиру моральність закликає людину протестантська філософія, яка на відміну від неотомізму, лишає людині лише єдину форму зв´язку із Богом – неоглядну та віддану віру. Парадоксально звучить теза деяких протестантських філософів: формою присутності Бога в світі є його відсутність, що, за їх переконанням, породжує явище справжньої релігійності, спрямованої на пошуки сенсу буття. Ці пошуки і стають найпершим моральним діянням людини. Східні релігійні філософські течії наставляють людину на боріння за максимальне самозречення через служіння добру в усіх його проявах (індуїзм, джайнізм, йога). На шлях морального самовдосконалення наставляє людину вчення "живої етики", створене О.Реріх: людина є складним створінням, але її найпершим життєвим завданням є сходження від найнижчих складових своєї сутності (фізичного тіла) до найвищих (ментальне тіло).
   В парадигмі філософської культурології (неокантіанство, М.Бахтін, С.Аверінцев, В.Біблер, М.Бубер та ін.) мораль та етика розглядаються як органічні складові культури, як її певне смислове зосередження. На думку культурологів, мораль – це сфера виборювання та створення справжньої території людськості, а тому сутність моралі виражається у типі відношення, яке здатна реально здійснювати людина у своєму ставленні до будь-чого, але перш за все – до іншої людини. Тут на перший план виходять як раз характеристики провідних типів людського відношення, де виділяються та аналізуються: 1) відношення "Я – Ти" як справді гідне людини; 2) відношення "Я – Воно" як спотворене, об´єктивоване відношення, що оречевлює іншу людину, подає її через відчудження; 3) відношення "Я – Інший" як проблематичне відношення, через наповнення якого конкретним змістом виявляється істинна моральність людини; 4) відношення "Ми – Вони", що постає соціально-психологічною характеристикою колективних взаємин. Досить часто морально-етичні якості розглядаються культурологами через людську здатність символізувати дійсність (неокантіанство, М.Іліаде); оскільки символізація постає формою внесення найвищих смислів у дійсність, саме морально-етичні дії роблять смисли реально присутніми в житті. Нарешті, слід відзначити, що в культурології поняттю цінностей надається вагомого значення як ядра культури, тому й етику часто подають як сферу практичного вироблення та реалізації найважливіших життєвих цінностей людського суспільства.
   Говорячи про етичну проблематику ХХ ст., не можна обминути цілої низки чинників особливого звучання проблем етики та моралі саме в цей час. ХХ ст. справедливо вважають дуже розмаїтим, багатоплановим і суперечливим. Можна сказати, що випробовування, що випали в цей час на долю людини, постали в чомусь небувалими, повчальними, проте й трагічними: дві світові війни, ціла низка революцій, що супроводжувались громадянськими війнами або заходами масового насильства, дії тоталітарних режимів, концтабори, геноцид в тих чи інших регіонах, явища Голокосту, "етнічних чисток", утвердження масової культури, що пропагує своєрідний культ насолод, екологічна криза, ціла низка масштабних техногенних катастроф, поширення тероризму, виникнення нових захворювань людини, шалені масштаби поширення наркотичної залежності, комп´ютерного ескейпізму та ін., - все це є ознаками і "надбаннями" ХХ століття. Тому можна не дивуватися з приводу того, що, з однієї сторони, тут не могло не відбутися загострення інтересу до морально-етичних проблем, а, з іншої сторони, так само не могло не відбутися поширення морального релятивізму, цинізму, морального лицемірства та ін. Варто звернути увагу, наприклад, на те, що сьогодні є рідкісним виключенням ситуація, коли якійсь політичний діяч відверто проголошує свої цинічні або людиноненависницькі погляди; як правло, ситуація виглядає зовсім інакше: із високих трибун такі люди оперують гаслами свободи, демократії, щастя людини, а потім самі під такими красивими гаслами розгортають діяльність, що за суттю та змістом знищує ці гасла або постає із ними несумісною. Проте слід пам´ятати, що такого роду явища не проходять для людства безкарно. Якщо придивитись до ситуації, що підводила до другої світової війни, то можна було побачити щось подібне, бо в ті часи люди майже повністю були дезорієнтовані внаслідок морального цинізму політиків та вождів. Результат таких дій відомий. Коли афіняни стратили Сократа, перед тим стративши своїх найкращих морських стратегів, то внаслідок того, що як одна справа, так і інша супроводжувалась моральним лицемірством, Афінський союз держав почав стрімко втрачати свої позиції і врешті занепав. Можна згадати також і ганебний кінець Радянського союзу, який часто називають останньою світової імперією: тут також ступінь моральної розбещеності та загального лицемірства в 70-ті – 80-ті роки ХХ ст. набув надзвичайних масштабів. В цілому ситуація тут повинна бути осмислена так: оскільки мораль є виразом і проявом суто людського способу буття та людського типу взаємин, то масова деградація моралі означає втрату людськості у соціальних взаємодіях. Тоді такі взаємодії починають вибудовуватись на якихось інших засадах, що врешті приводить до зламу попереднього стану справ із середини суспільства.
   Описані вище події ХХ ст., а особливо друга світова війна та ті страхіття, що були нею породжені (концтабори, відвертий політичний терор, масове знищення мирного населення, етнічний терор та геноцид проти євреїв, слов´ян, циган), інколи тлумачаться в соціально-гуманітарних науках як криза цивілізаційних засад сучасного людства та як поштовх до пошуків нових гуманістичних принципів людських взаємин. Ці пошуки розгортались наприкінці ХХ ст. дещо суперечливо: з однієї сторони, етика включила в поле свого розгляду принципово нові проблеми сучасності (наприклад, проблеми відношення до евтаназції, до неповносправних та душевно хворих людей, до людей інших релігійних конфесій та ін.) та утворила нові напрямки етичної думки (екологічну етику, біоетику, етику ділового спілкування, бізнес-етику, етику міжнародних стосунків та ін.), а, з іншої сторони, в наш час спостерігається поширення поверхового ставлення до морально-етичних норм, їх подальша релятивізація та навіть відкидання. Досить проблематичним сьогодні є ставлення до етики з боку філософського постмодернізму – однієї з новітніх філософських течій, що сформувалась у 70-ті – 80-ті роки ХХ ст. По сьогоднішній день ставлення до філософського постмодернізму є неоднозначним, хоча при тому превалює критичне чи насторожене відношення, що викликане в тому числі й тим, що не існує чітких ознак постмодернізму, так само як не існує і визнаного кола осіб, що є його представниками. З іншої сторони, більшість дослідників вважають постмодернізм закономірною реакцією на деякі особливості сучасної соціально-культурної ситуації та вважають певні його тези хоча й неприйнятними, проте виправданими. Що це за тези? – Перш за все, філософи-постмодерністи стверджують, що наш час – це час не вторинної і навіть не третинної культури, а посткультури: наприклад, давньогрецька культура була вторинною щодо культур попередніх потужних цивілізацій, культура європейського Відродження була вже третинною, але в наш час ми вже не маємо можливості дістатись до перших реалій світу та людини внаслідок шалених соціально-історичних нашарувань, що напрацьовані людством. Тому ми вже втратили не те щоби відчуття дійсності, ми вже нею й не цікавимося, оскільки всі наші дії просякнуті умовними знаковими процедурами. Коли ми намагаємося щось написати, наприклад, в галузі художньої літератури, ми більше думаємо про вже написане, ніж про те, про що насправді ми хотіли би написати. Більше того, в наш час майже будь-яка грамотна людина може написати роман, повість, оповідання, вірш, отже, писання вже не є покликанням, а лише прагненням досягнути якоїсь мети.
   Друга вихідна теза філософського постмодернізму звучить так: оскільки знаково-семантична та знаково-символічна діяльність постає тепер вирішальною в людських взаєминах, а реальність недосяжна для освоєння та осмислення, то єдине, на чому тримається така діяльність – це цінності, які визначається виключно співвідношенням певних знаково-текстових структур. Тому будь-яка знакова діяльність визначається через вписування в контексти, гіпертексти, інтерпретації. Отже, текст не прочитується (оскільки його зв´язок із реальністю втрачається), а створюється навіть в процесах його читання. Тому все вирішує вільний герменевтичний дискурс, тобто накручування сенсів та значень навколо певного первинного тексту. Відповідно, й морально-етичні норми не можуть мати не те щоби єдиного, а й навіть певного значення.
   Третя теза стверджує, що між окремими жанрами та видами текстової та культурної діяльності не може існувати чітких та певних меж: все є умовним і відносним, а єдино значущим постає вже не зміст текстів чи знаково-символічних форм, а та дія, той акт, що намагається представити те, чого представити не можна; його часто називають "перформенс" (вистава, дійство) або "інсталяція" (встановлення). В обох випадках йдеться про певні, інколи досить умовні або епатажні дії, що повинні викликати реакцію з боку тих, хто за ними спостерігає.
   Торкнемося окремих конкретних ідей представників постмодернізму. Праця німецького філософа П.Слотердайка "Критика цинічного розуму" вважається своєрідним маніфестом постмодернізму. Автор вважає, що вихідні ідеї класичної філософії приховували в своїх підвалинах прагнення влади та панування. Непомітно ці ідеї привели до загальнокультурної та цивілізаційної кризи, за умов розгортання якої класичні моральні настанови виконують роль "моральних транквілізаторів". Сьогодні, на думку П.Слотердайка, мужність мислити полягає в тому, щоби відмовитись від розуму і сприйняти дійсність поза готовими настановами, що виявились марними. Французький культуролог Поль де Мен також стверджує, що такі категорії класичної метафізики, як благо, єдине, істина більше не підтримують культуру. За таких умов Одо Марквард вважає за потрібне звичну моральну максиму "Я на цьому стою, і не можу інакше" замінити іншою: "Я на цьому стою, але можу як завгодно". В тому ж дусі Франсуа Ліотар проголошує, що істина не виголошує точних настанов, а діє. І взагалі, оскільки між розумом і реальністю, між суб´єктивним та об´єктивним не існує чітких меж, поняття істини втрачає будь-яке нормативне значення (Жіль Дельоз). Єдино реальними лишаються прямі бажання індивіда та цінності; саме вони лежать в основі його поведінки.
   Поставимо запитання: які уроки ми можемо винести із перегляду численних концепцій, що подають сутність етичного та врешті підводять до заперечення будь-якої значущості моральних норм, міркувань, теорій в житті сучасної людини? – Перш за все огляд класичних етичних концепцій дозволяє зробити певні виправдані висновки:
   - необхідність моральних норм, їх усвідомлення та свідоме запровадження сягає досить давніх часів людської історії, проте немає сумніву в тому, що вони пов´язані із принциповим розрізнянням людської поведінки від дій будь-яких живих істот: людина як творець та осереддя соціально-культурного процесу поставала зовсім в інших якостях, функціях, характеристиках, а тому не могла діяти на основі інстинктів життя, як вроджених, так і набутих;
   - звідси стає зрозумілим і те, що при певній умовності, історичній та регіональній варіативності моральних норм та етичної свідомості, останні не вигадуються і не є цілком довільними: під ними стоять певні цілком реальні вимоги до дій, вчинків, способів людських взаємодій, що окреслюються в конкретних ситуаціях життя людини і суспільства;
   - ці цілком об´єктивні структури моральних регулятивів людського життя по-різному конституюються в конкретному суспільстві, по-різному усвідомлюються, виражаються, закріплюються в суспільній практиці, що дозволяє зрозуміти як великі відмінності в моральних нормах різних культур та етносів, так і те, що в своїх конкретних формах ці норми можуть досить далеко відходити від об´єктивних моральних структур та навіть їм суперечити;
   - в останньому випадку, коли спостерігається суттєве розходження між свідомими настановами щодо правил та норм моралі та вимогами об´єктивних моральних структур, коли в суспільстві намагаються будь-що утримати певні моральні імперативи недоторканими, незмінними, можуть врешті відбутись зміни із такими деструктивними для даного суспільства наслідками, що й поховати взагалі певну соціальну систему (як це відбулось із падінням культури та соціального устрою Стародавнього Єгипту, культури Майя, імперії Радянського Союзу та ін.);
   - в ситуаціях, коли починають даватися взнаки розходження між імперативами життя та встановленими в суспільстві моральними нормами, досить часто спостерігаються прояви негативного ставлення до моралі, прагнення відкинути її не в конкретних проявах, а взагалі, і такі прагнення можна виправдати хиба що тим, що в людства немає реального досвіду трансформацій моральних засад життя із однієї їх якості в іншу.
   Отже, в цілому можна стверджувати, що історія моральної свідомості та етичних концепцій дає нам можливість сприйняти явища морально-етичного плану в їх русі та внутрішній єдності, у формах виразу та вихідних засадах, в їх внутрішній необхідності та фактичній варіативності. Це значить, що в історії моралі має місце певне зрощення реальної необхідності моралі та людської свободи у процесах її вироблення, запровадження, дотримання та збереження.
   Висновки.
   - Поява морально-етичних регулятивів людського життя була зумовлена виділенням людини із природно-космічного процесу, переходом до якісно іншого способу життєдіяльності, пов"язаного із зміною природи, створенням культури, тобто штучних умов та засобів життя.
   - Люди почали усвідомлювати необхідність дотримання норм моралі в давні часи, тому найперші фіксації та усвідомлення етичного плану носять міфологічний характер; в життєдіяльності давньої людини моральні норми поставали у формі заборон, яким надавали священного та містичного характеру.
   - В ранніх цивілізаціях разом із появою філософської думки почалися спеціальні розмірковування над морально-етичними явищами, а відповідно були створені ранні концепції моралі та виділені певні моральні позиції, такі як натуралізм, гедонізм, цинізм, етатизм, теологічне тлумачення моралі та ін. Проте в давніх цивілізаціях мораль поставала органічною частиною якихось важливих складових життєдіяльності (державного життя, релігії, громадянського виховання).
   - Виділення морально-етичних проблем в самостійну сферу людського буття відбувається в епоху Нового часу (епоху модерну), де мораль починає розглядатися окремо від споріднених сфер життя; в цей час домінували теологічні, метафізичні та природні підходи до моралі, що набули найбільш деталізованого та розгорнутого характеру в творах І.Канта та Г.Гегеля.
   - В умовах некласичної культури філософські тлумачення моралі відбуваються в межах провідних філософських парадигм; в цілому спостерігається підсилення критичного ставлення до можливостей моральних норм, їх певна релятивізація, хоча все це відбувається на тлі наголошування на глибинному, об´єктивному характері моралі, що дає можливість проводити відмінність між об´єктивними морально-етичними структурами людського життєдіяльності та їх виявленням у реальному житті та людській свідомості.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Лекція №3. Основні категорії етики

  1. 1.      Поняття категорії етики та їх історичний характер
  2. 2.      Добро і зло як центральні етичні категорії. Релятивізм та ригоризм в їх трактуванні
  3. 3.      Категорії етичного вибору, вчинку, моральної діяльності (норма, кодекс, звичай, традиція, принципи, ідеали)

4. Категорії, що передають етичні характеристики людини (совість, честь, гідність, справедливість)

   1. Термін "категорія" перекладається із давньогрецької мови як твердження, ознака, визначеність. В звичайному слововживанні цим словом позначають розряди або класи якихось речей чи явищ: наприклад, досить часто вживаються вирази "категорії працівників", "категорії товарів" та ін. Проте в пізнанні та науці цей термін має дещо інше значення: кожна наука має свій категоріальний апарат, тобто сукупність тих найперших та загальних понять, які фіксують та виражають найбільш якісні характеристики предмету пізнання та осмислення, або суттєві зв’язки, відношення того «зрізу» речі або частини реальності, яку вивчає дана наука. Тому повинно бути ясним, що не можна міркувати в межах певної галузі знання, не використовуючи її категорій без ризику втратити визначеність. З іншої сторони, самий лише перелік певних категорій дає нам можливість зорієнтуватись, про яку науку йде мова (наприклад, якщо ми кажемо "лінія", "фігура", "площина", "кут", то йдеться про геометрію).
   Категорії етики – фундаментальні поняття, які виражають специфіку моралі, моральних стосунків, моральної діяльності під кутом зору співвідношення в них добра і зла. Етичні категорії – форми пізнання моралі, моральної свідомості, моральної діяльності. Особливість етичних категорій проглядається вже у міркуваннях Сократа, який вперше продемонстрував, що їх зміст не може бути визначеним через вказування на якість речі чи спостережувані ситуації життя: їм немає наочно наданого відповідника у дійсності, а вони постають характеристиками людської діяльності. В тому приховані великі складності у пізнанні та використанні категорій етики. Типові помилки при тому є такі: а) люди все ж ототожнюють зміст категорій етики із спостережуваними частковими явищами; б) починають стверджувати, що етичним категоріям ніщо не відповідає в дійсності, а тому вони цілком умовні та відносні.
   Самий факт існування таких категорій як добро і зло, обов’язку, совісті, справедливості та ін. свідчить не лише про певну позитивну спрямованість людської свідомості, але і про її прагнення піднестись до морально вищого. Усі категорії етики тільки тоді набувають усталеного та виправданого змісту, коли вони складають цілісну взаємопов’язану систему, в якій кожна включена в необхідні зв´язки і не замінюється іншими. Звідси випливає висновок: якщо ми бажаємо виважено міркувати про щось в етичному плані, ми повинні пройти через систему категоріальних визначень. Проте інколи здається, що ситуацію можна вирішити простіше, звівши якусь ситуацію до окремої категорії. Звідси стає зрозумілим, чому в історії етики були неодноразові способи виділення вихідної, основної етичної категорії (для Епікура такою категорією було щастя, Аристотеля – добро, благо, Спінози – мужність, великодушність, Канта – обов’язок, Гегеля – совість і т.д.). В цілому проблема взаємовідношення і систематизації категорій етики потребує ще свого ретельного вивчення та вирішення. При всій заманливості побудувати систему етичних категорій на історичній основі (почати з тієї, яка виникла раніше, прослідкувати характер її зв’язку з наступною і т.д.), як тільки ми беремося за таку справу, відразу ж лавиною навалюються питання, одне складніше іншого. Скажімо, відомо, що "совість" як етична категорія має пізнє походження, але значна кількість етнографічного матеріалу свідчить, що первісна людина відчувала те, що пізніше було названо "муки совісті", але вона ще не вміла виокремити це явище з-поміж інших, не вміла про це сказати, це назвати і визначити. У процесі історичного розвитку моралі, моральної свідомості поступово починає формуватись поняття совісті, але щоб стати етичною категорією, воно повинно набути певного теоретичного узагальнення. Отже, питання про генезис етичних категорій виявляє необхідність залучення даних історії, етнографії, психології і т.д., розглянутих під кутом зору особливостей морального освоєння світу людиною.
   Якщо взяти усю сукупність основних етичних категорій, які аналізуються у сучасній етиці, то можна простежити загальну тенденцію їх становлення та розвитку: від найбільш широких за об’ємом та загальних – добра, зла, ідеалу – до глибинних внутрішніх контрольних механізмів свідомості – совісті, сорому, самооцінки.
   Етичні категорії добра і зла охоплюють явище моралі в цілому, слугують підставою моральної оцінки конкретних явищ. Які б інші категорії етики ми не розглядали, вони тим чи іншим чином пов’язані з категоріями добра як морального ідеалу. Це значить, що моральність як певне дійсне явище людського життя укорінена у тому змісті та в тій спрямованості, що визначаються добром. Добро, ідеал визначають зміст усіх інших категорій, конкретизуються в них.
   Етична категорія справедливості стосується конкретного співвідношення добра і зла; це характеристика моральної міри у людських відношеннях.
   Етична категорія обов’язку охоплює сферу моральних вимог суспільства до людини та, з іншої сторони, їх виконання людиною, усвідомлення людиною відповідальності за свої вчинки.
   Етичні категорії  честі та гідності охоплюють сферу самосвідомості особистості, оцінку її з боку суспільства, самоповагу.
   Етична категорія совісті (сумління) охоплює найбільш інтимну сферу самоконтролю та самооцінки поведінки особистості.
   Категорії етики, як вже зазначалось, мають свої особливості, пов’язані із специфікою самого предмету етики.
   По-перше, категорії етики відображають багатоманітні зв’язки людей, бо будь-яка людська діяльність має моральний аспект. По-друге, завдяки їм дається загальна позитивна чи негативна оцінка поведінки людей. По-третє, вони стимулюють піднесення людини над сущим і прагнення до належного. По-четверте, етичні категорії орієнтують людину на творчі пошуки, на збереження та реалізацію власної індивідуальності при моральному виборі, розширюючи тим самим обрії людської свободи. По-п’яте, вони задають енергетичний потенціал, пробуджують нереалізовані життєві сили людини.
   Розглядаючи характерні особливості етичних категорій, виділимо, перш за все, їх полярність, яка фіксує внутрішні суперечності морального буття людини та суспільства (добро – зло, честь – безчестя, справедливість – несправедливість, тощо). Ця полярність етичних категорій не є випадковою: вона виражає саму сутність морально-етичного як принципової можливості для людини здійснити вибір в напрямі або позитивного життєствердження, або негативізму та руйнацій щодо умов і засад людськості взагалі.
   Крім того, в етичних категоріях особливим чином проявляється взаємозв’язок абсолютного і відносного: як свідомі орієнтири для людських дій та життєвого вибору категорії постають у вимірах абсолютного (поза однозначним їх змістом ми втрачаємо моральні орієнтири), проте як характеристики реальних життєвих ситуацій вони постають вже відносними (в тому сенсі, що жодна реальна подія людського життя не може бути цілковито добром або цілковито справедливість; скоріше за все, тут буде спостерігатись певна міра їх співвідношення).
  Виникає питання: чим визначається історично конкретна якісно специфічна форма моралі? Чи є якась точка відліку?
   Починаючи від Арістотеля, безумовним ціннісним пріоритетом вважалось не просто благо, а найвище благо, яке бажано само по собі, а всі інші вибираються лише заради його досягнення. Історія свідчить, що в різні епохи, в різних суспільствах вище благо розумілось по-різному, але незмінним залишався самий його характер як морально-абсолютного. Те, чому в моральному плані віддавалась перевага, знаходило своє втілення в різних категоріях етики, збагачувало їх зміст, розширювало сферу їх застосування. Цей процес можна прослідкувати на прикладі зміни домінуючих ціннісних орієнтацій, які визначали загальну цільову направленість поведінки людей в той чи інший конкретний історичний період розвитку суспільства.
   У рабовласницькому суспільстві (суспільстві давніх цивілізацій) з його ціннісними орієнтаціями на самоутвердження, силу, свободу провідною визначалась етична категорія щастя (“блаженного життя”, евдемонії).
   У період феодалізму, з його ціннісною орієнтацією на певний законний становий статус, досягнення “належного” місця у корпоративно-становій ієрархії, набувають особливого значення етичні категорії “честь”,  “гідність”, "зобов´язання", тощо.
   Для сучасного капіталістичного суспільства з його ціннісною орієнтацією на багатство як вищу ціль людської життєдіяльності на перший план виступають етичні категорії "рівність", “корисність”, “витримка”, тощо.
   В наш час досить важливими постають категорії "толерантність", "діалог", "солідарність", "етична виправданість" та ін.
   Зміна ціннісних орієнтацій, коли її розглядати під кутом зору етичних категорій, означає зміну спрямованості моральної свідомості, її спроможність відгукуватись на нові віяння часу. Окрім того, історичний характер категорій етики проявляється ще й в тому, що їх зміст не тільки змінювався, а й збагачувався, тобто від однієї історичної епохи до іншої набувався ширший та детальнійший моральний досвід, який вносив у ті ж самі за назвою, за термінологією категорії дещо нового змісту. Через це ми не повинні ставитись до історично минулого історичного досвіду в галузі моралі як до чогось виключно віджилого, музейного, застарілого: оскільки той минулий досвід присутній в сучасному змісті етичних категорій, він повинен нами враховуватись; в противному випадку ми ризикуємо неправильно їх сприймати та тлумачити. Більше того, саме в певні історичні епохи певні моральні явища могли набувати характеру найбільшої чистоти та виразності, недаремно ми вживаємо терміни "лицарська любов", "військова честь" ("честь офіцера"), "чернеча скромність" та ін.
   Не заперечуючи мінливого характеру етичних категорій, про що свідчить весь розвиток моральної практики людства, слід відмінити, що на початку XXI ст. прослідковується тенденція наголошування саме на абсолютних елементах в змісті етичних категорій і, найголовніше, залучення їх до більш однозначної оцінки практичної діяльності людей в різних сферах суспільного життя (наприклад, в політиці), осмислення їх загальної значущості в сучасних цивілізаційних процесах. Прикладами тут можуть слугувати підвищення ролі та значення прикладної етики (етики науки, екологічної етики, політичної етики, етики ділового спілкування, етики бізнесу, різних професійних етик і т.д.). Це варто спеціально підкреслити, бо сучасне цивілізоване суспільство з його світоглядним плюралізмом, толерантністю і з націленістю на визнання самоцінності, унікальності кожної особистості потребує, як ніколи, використання перевірених багатовіковою життєвою практикою теоретичних етичних напрацювань, своєрідного етичного "золотого запасу" людства.
   Ще одна специфіка етичних категорій проявляється в їх певній утаємниченості (принципової неспостережуваності їхнього змісту, про що мова вже йшла). Фактично аналіз кожної етичної категорії можна починати словами: “Добро (совість, сором, гідність тощо) є одним із самих загадкових явищ моральної свідомості людини”. Людина, її душа, її поведінка і сьогодні, як і раніше, постають великою таємницею. Як пояснити, наприклад, той факт, що здавалось би, у самої пропащої людини, десь там, у самих глибинах душі, все ж залишаються, ще жевріють іскорки совісті, добра? Думається, тут варто згадати здивування І.Канта зоряним небом над головою і моральним законом у душі людини; і досі людство ще не дало незаперечної відповіді на питання про найперші корені людської моральності, але воно знаходиться в пошуках такої відповіді, і це породжує надію на майбутнє.
   При аналізі етичних категорій неможливо не торкнутись питання про критерій їх істинності, адже в разі визнання їх істинними може бути суттєво підвищена значущість їх дотримання, проте якщо вони принципово не підлягають перевірці на відношення до істини потреба в їх дотриманні стає лише побажанням. Діапазон відповідей на це питання надзвичайно широкий: від цілковитого підпорядкування вічним божественним цінностям, які виступають критерієм моральної поведінки людини до повного заперечення критеріїв істинності у категоріях етики, аргументуючи тим, що у сфері моралі взагалі усе умовне, відносне і нічого абсолютного немає. У ХІХ ст., як відомо, з´явилась ціла низка обґрунтувань умовності та навіть необхідності принципової відмови від моралі. З однієї сторони, із позицією "імморалізму" виступив Ф.Ніцше, стверджуючи, що життя не підлягає ніяким моральними обмеженням чи регламентаціям. З іншої сторони, позитивізм в особі О.Конта та його послідовників наголошував на тому, що моральні норми не підлягають перевірці щодо їх істинності, оскільки є не констатацією якихось фактів, а вимогами або побажаннями. На противагу таким думкам Ф.Брентано зміг довести, що за моральними вимогами лежить певний реальний життєвий зміст, який не може бути знехтуваний людьми без загрози впасти в деструкцію та деградацію. Учень Ф.Брентано, засновник феноменологічної філософії Е.Гуссерль, продемонстрував принципову можливість підвести під будь-яке нормативне твердження (наприклад, "Ввічливе відношення до людини є морально правильним") певне теоретичне положення, яке Е.Гуссерль назвав "основною нормою". Наведене в дужках для прикладу положення можна подати так: а) людські взаємини можливі лише за умов визнання рівності їх суб´єктів; б) рівність суб´єктів передбачає комунікацію, яка не буде порушуватись утисканням їх прав із будь-чиєї сторони; в) такий характер можна забезпечити взаємною ввічливістю суб´єктів комунікації; г) висновок: там, де є потреба у спілкуванні, ввічливість постає умовою його здійснення. Пізніше ціла низка логіків також продемонструвала, що моральні твердження можуть бути переведені у певні логічні судження та оцінені за всіма правилами логіки. Звичайно, в повсякденному житті переважна більшість людей нічого не знають про такого роду теоретичні розвідки та їх результати, але етика як наука не може обминути такого важливого моменту, як логічної та теоретичної виправданості моральних вимог і норм.
   Отже, складності визначення змісту та логічної виправданості етичних категорій зумовлені специфікою моралі, її взаємозв’язком з іншими формами суспільної свідомості (наукою, правом, релігією тощо), історичним характером розвитку моральних норм, традицій, звичаїв, а також історичним розвитком самих етичних категорій (в певній мірі ми вже торкнулися цього питання), а детальніше про це буде сказано при аналізі конкретних етичних категорій добра, зла, совісті і т.д.).

   2. Добро і зло як явища морального плану фіксуються відповідними етичними категоріями. Для етики як науки, а також для моралі та моральності це є фундаментальні категорії, від змісту яких залежать усі інші етичні уявлення, а також і всі інші найважливіші поняття та категорії етики. Самий факт існування в людському житті таких прямо протилежних орієнтирів як добро і зло свідчить про найважливіші особливості тої ситуації, в якій перебуває людина. Ми добре знаємо про те, що людина в своїх діях різноманітного плану як правило має можливість вибору, проте це може бути досить різний вибір: вибір засобів дії, часу та умов дії, вибір варіантів організації наших доцільних дій та вчинків, нарешті, вибір найбільш прийнятного чи оптимального витрат матеріалів та енергії в діяльності. Звернемо увагу на те, що в даних випадках далеко не завжди та не обов´язково вибір має носити альтернативний характер, тобто це не обов´язково повинен бути вибір з-поміж двох протилежних позицій. Із категоріями добра і зла ситуація інакша: тут перед нами саме альтернатива, оскільки сторони відношення виключають одна іншу. Окрім того, добро і зло стосуються не стільки конкретного змісту певних дій, скільки їх характеру, спрямованості, відношення до людини. Ще Сократ в своїх знаменитих бесідах із мешканцями Афін висміював софістів за те, що вони ототожнюють такі явища як добро і благо із якимись окремими речами чи явищами. Все це може бути осмислене в такому плані, що у самій альтернативності людського вибору між добром і злом йдеться про внутрішній вибір, точніше – про вибір певного внутрішнього відношення. За великим рахунком це означає, що людина має моральну свободу волі, тобто може здійснювати дещо таке, що не можна звести до конкретності ситуації чи до сукупності речей та явищ, втягнутих у ситуацію, в якій перебуває людина. Наприклад, можна виконувати свої службові обов´язки, перебуваючи у дуже різних відношеннях до цього процесу: можна їх виконувати із радістю, можна – спокійно, із усвідомленням їх необхідності, можна - роздратовано, можна - відсторонено, можна із внутрішньою огидою та ін. Весь цей спектр внутрішнього відношення може супроводжувати приблизно дії того ж самого плану та змісту в їх фізичному вимірі, проте саме з позиції внутрішнього людського відношення до цих дій кожного разу буде відбуватись щось зовсім інше. Отже, вибір між добром і злом – це вибір характеру відношення до дійсності, вибір, який, звичайно, буде мати й певні наслідки та результати. Моральне добро і моральне зло являються універсальними протилежностями, які взаємно заперечують одне одного і разом з тим завжди існують в єдності. Вони виступають критерієм розрізнення морального і аморального у свідомості та поведінці людини.
   Варто відзначити й те, що під визначення добра і зла можуть підпадати для нас явища, викликані не людськими діями, а зовнішніми для нас процесами, як-от природними катастрофами, вірусними епідеміями, а також соціальні катаклізми, що виникають стихійно і безконтрольно.
   Зазначені специфічні особливості морального добра і морального зла як етичних категорій можна продемонструвати й тим, що вони персоніфіковані в образах Ісуса Христа, Аллаха та деяких інших божественних постатей, які постають втіленням абсолютного добра, а образи Люцифера Вельзевула, Ібіса та ін. є втіленням зла. Якщо придивитись до цих персоналій, то не можна не помітити того, що вони уособлюють собою саме певний тип відношення до всього, що відбувається. Не можна унаслідувати в точності всі ті дії та вчинки, що описані в Євангеліях, проте можна намагатись унаслідувати те внутрішнє відношення до дійсності, яке продемонстрував Ісус Христос. Тож ясно, що моральне добро і моральне зло здійснюється перш за все внаслідок свідомого волевиявлення людиною свого рішення  та вибору. У моральному виборі між добром і злом проявляється фундаментальна відмінність людини від всього іншого, із чим ми стикаємося в дійсності, а саме: людина ні до чого конкретного жорстко не прив´язана, ні із чим не злита, у своїх діях однозначно не визначена, а тому вона обирає, що, як, коли і з якими наслідками чинити. Проте в цьому виборі проявляється й ще одна річ: у будь-яких діях людина лишається людиною, тобто, просто кажучи, її дії можуть відповідати її людському статусу, людській сутності, людським вимірам дійсності, а можуть і не відповідати: останнє й проявляється у виборі між добром і злом. Звідси можна зробити висновок щодо природи морального добра та морального зла: вона є не онтологічна (не буттєва), а аксіологічна (ціннісна), точніше, імперативно-оціночна. Це значить, що не самі по собі явища постають перед нами із характеристиками добра і зла, а наше людське відношення до них, дії із ними можуть підпадати під визначення добра або зла. При тому варто осмислити принциповий момент: оскільки ні добро, ні зло не можна ототожнити із чимось конкретним, ось тут і в такий якості присутнім, то це значить, що добро і зло мають універсальний щодо змісту людських дій характер, тобто вони позначають не ось це добро (чи зло), ні в ось такий ситуації, а добро і зло як таке; або добро як доброту (якість бути добром), а зло як злосність.
   Моральне добро і моральне зло взаємно визначаються і пізнаються одне через друге. Російський філософ ХІХ століття В.С.Соловйов (1853-1900) у своїй праці “Виправдання добра. Моральна філософія” яскраво показав конкретно-історичний характер уявлень про добро та зло. “Немає правди, - пише В.С.Соловйов, - такої мерзотності, яка б не визнавалась де не-будь і коли-небудь за добро; але разом з тим немає і не було такого людського племені, яке б не придавало своєму поняттю добра (яке б воно не було) значення постійної і всезагальної норми та ідеалу” (Соловйов В.С. в 2т.-М.,1988.,т.1.-с.98.). Проте при визначенні добро і зла ми повинні враховувати принципово важливий момент: конкретні уявлення про те, що постає у наших відношеннях до дійсності добром чи злом, є мінливими, варіативними, багатоманітними, і тому якщо би ми поставили перед собою завдання перерахувати все, що може для якихось людей в якихось ситуаціях постати добром чи злом, такий перерахунок ми навряд чи змогли би завершити. Звідси ціла низка звичайних людей і різного роду мислителів роблять дуже простий висновок: добро і зло визначити неможливо, оскільки їх прояви є надзвичайно різними і строкатими. Більше того, часто стверджується: те, що тут і зараз є добром, там і тоді-то може бути злом, як і навпаки. Такий підхід до справи не може бути ні прийнятним, ні виправданим. Давайте уявимо собі, що ми стали на таку позицію, тоді із неї можна зробити висновок: роби, як заманеться, адже в будь-якому випадку знайдуться люди (і ситуації), які будуть сприймати зроблене або як добро, або як зло. Більше того, роби свідомо зло, і знову-такі, знайдуться люди, які будуть сприймати це як добро! Таким чином, релятивізм, тобто тлумачення добра і зла як явищ цілком відносних, є неприйнятним, оскільки він повністю нас дезорієнтує в моральних оцінках наших (чи будь-чиїх) дій. Так само неприйнятною постає і позицію ригоризму (суворість), яка вимагає від людини того, щоби вона завжди і обов´язково в певних ситуаціях чинила те ж саме і однозначно; будь-які відхилення від усталеного взірця дії сприймається ригоризмом як аморальність і гріх. Прикладом морального ригоризму може слугувати вимога кантівської етики: “Ти повинен, отже ти можеш”. Вона випливає із кантівського категоричного імперативу: “дій згідно такій максимі, керуючись якою ти в той же час можеш побажати, щоб вона стала загальним законом.” Кант наполягав: так як людина істота слабка, недосконала вона мусить виконувати категоричний імператив за будь-яких умов, не зважаючи на обставини, на те, подобається це їй чи ні. Не менш категорично (хоча і не безпідставно) Кант стверджував, що в світі не було жодного людського вчинку, мотив якого був би чисто моральним.
   Тут, в ригоризмі, як і в позиції релятивізму, проявляється та ж сама помилка: ототожнення добра і зла із чимось конкретним в діях людини. Більше того, якщо релятивізм не хоче обмежувати наш вибір дій, то ригоризм навпаки позбавляє нас вибору. В будь-якому варіанті нас позбавляють творчого ставлення до моралі.
   З іншої сторони, ми повинні розуміти, що відсутність в нас чітких уявлень про сутність добра і зла повністю нас обеззброює в наших оцінках того, що відбувається в житті. Нам потрібні моральні орієнтири, і вони повинні бути достатньо визначеними і виразними. А відтак, ми не можемо відмовитись від визначення етичних категорій добра і зла та свідомого їх використання. Проте ми не повинні плутати поняття добра і зла із реальними ситуаціями, в яких добро і зло проявляються та в яких вони набувають кожного разу певного конкретного змісту. Тобто найперше завдання, що стоїть перед нами, - це завдання визначити етичні категорії добра і зла саме як поняття, а не як конкретні випадки їх проявів; маючи в своєму розпорядженні чіткі визначення понятійного (ідеального) змісту добра і зла, ми можемо із такими визначеннями підходити до будь-яких реальних ситуацій життя, порівнювати їх із ідеальним змістом понять та оцінювати або з позиції добра як такого, або – зла як такого. Якщо ми не зможемо отримати відповіді на питання про те, що є за сутністю добро або зло, то ми не зможемо користуватись цими словами, але самі ці поняття не можуть і не повинні співпадати із жодними реальними випадками, в яких ми те чи інше вважаємо саме добром чи злом. Тобто саме поняття добра (так само як і поняття зла) повинно бути настільки широким, щоби в його зміст могли увійти різноманітні, тобто будь-які явища, що ми їх можемо оцінити у таких визначеннях – у визначеннях добра (чи зла). Що саме люди будуть вважати, наприклад, добром, всього того перерахувати не можна, але чомусь, за якимись ознаками вони вважають це добром, і саме такі ознаки і повинні про фігурувати у визначенні добра як етичної категорії.
   Як етична категорія добро виражає те, що є цінним саме по собі, що сприяє позитивному утвердженню людини в людському способі буття та відкриває перспективу такого утвердження. Звернемо увагу на те, що дати відразу та однозначну відповідь на те, що та хто саме буде вважати щось таким, що є справді людським, інколи дуже важко, а інколи навіть і неможливо, проте коли ми так вважаємо (хай навіть помилково), ми стверджуємо, що це є добро. Більше того, в реальних явищах скоріше за все відсутнє чисте представлення якихось виключно таких характеристик, що підпадають під ознаки добра, але саме такі ознаки дозволяють нам стверджувати, наприклад, що тут доля добра перевершує долю зла.
   Важливо також відзначити два моменти у наведеному визначенні змісту категорії добра: а) добро постає в своєму якісному стані (те, що сприяє утвердженню в людському способі буття), а також – б) в часовому вимірі (те, що відкриває перспективу). Адже може бути й так, що в даний момент нам видається щось добром і тільки добром, проте в перспективі це може виявитись скоріше негативно для людини, ніж позитивно. Припустимо, щоби уникнути плачу дитини, ми даємо їй річ, яку давати дітям не можна; на даний момент ми нібито перевели ситуацію в стан добра, проте в майбутньому це може привести до розбещеності та вседозволеності цієї дитини й постати в характеристиках очевидного зла. Отже, за своєю суттю моральне добро конструктивне, що й знаходить адекватне відображення  і у етичній категорії.
   Етична категорія морального зла навпаки означає спрямованість на негативне у бутті, на руйнування того, що можна вважати справжніми засадами людини та людського способу буття, на дисгармонію і порушення його цільності, на заперечення та руйнування перспективи досягнення та збереження добра. В етичній категорії морального зла фіксується перш за все та переважно саме деструктивність.
   Необхідно спеціально наголосити на вторинності зла у відношенні до добра, адже без чогось позитивно ствердженого та усталеного не буде того, що можна руйнувати та заперечувати. Але, з іншої сторони, і добро певною мірою виявляє себе у співставленні із злом, оскільки позитивне може отримати власні характеристики лише тоді, коли воно входить у співставлення із злом. Відомий видатний представник середньовічної схоластики Ф.Аквінський наполягав на тому, що Бог дозволяє проявитися злу в світі виключно для того, щоби люди змогли належною мірою сприйняти і оцінити добро.
   Відносний характер уявлень про добро і зло проявляється в тому, що різні культури (наприклад, Захід та Схід) трактують і оцінюють  добро і зло по різному; кожна конкретна історична епоха має своє бачення добра і зла (традиція, стереотипи поведінки як найбільші моральні цінності минулого уступають місце відмові від традицій, їх переосмисленню і моральною цінністю, добром стає самостійність, творчість); благо, добро для одного може стати злом для інших, втрачається самоцінність добра (характерна ознака нашого часу); розмивається межа між добром і злом, проте моральне добро є самодостатнім, а чи можемо ми сказати те ж саме про зло? Самодостатність добра проявляється, зокрема, в тому, що воно не вимагає чогось іншого і не породжує чогось іншого; в цьому сенсі кажуть, що добро є добро, або що справжнє добро породжує тільки добро. З іншої сторони, суттєва характеристика зла проявляється в етимології слова “зло”, яке і у слов’ян “зъо”(“дуже”, ”сильно”), і у німців ”das Ibel”, і в англійців “evel”(“те, що переходить за належну міру”, “те, що переходить власні межі”) вказує на порушення норм, тобто пов’язане з надлишком, виходом за міру, з невнормованою активністю. Отже, зло асоціюється з порушенням порядку, з хаосом та безладдям, а останнє має своє коріння в невиправданих та невгамованих прагненнях людини. Згадаємо знаменитий вислів Овідія (43 р. до н.е. – 17 р. н.е.): “Благе бачу, хвалю, та до поганого тягнуся”.
   Чи потрібний людині власний досвід зла? Чи може цей досвід мати позитивний характер? Чи може бути “натхнення злом” (Ф.Шеллінг)? Що потрібно людині для того, щоби протистояти злу? У чому специфічна привабливість зла для сучасної людини і чому вона зараз набирає такої сили? Зрозуміло, що відповіді на ці питання не припускають однозначності. Але навряд чи людина може уникнути досвіду зла. В людському житті, як відомо, дитинство інколи розглядається як вік невинності, чистоти, безгрішності. Це пояснюється не тим, що дитина неспроможна учинити чогось такого, що може набути визначень зла, а тому, що сама дитина не знає ні меж між добром і злом, ні наслідків своєї поведінки. Із таким душевним настроєм людина входить у подальші вікові етапи життя, але її дії набувають все ширшого масштабу і починають заторкувати інтереси все більшої кількості людей. В таких випадках незнання меж дій, меж добра і зла вже може обернутись і часто обертається якимись негативними проявами, конфліктами, деструкціями та деформаціями. Якщо людина щиро замислюється над тим, що саме і чому відбувається в ситуаціях так званої втрати безгрішності, то перед нею впритул постають і окреслюються морально-етичні проблеми. Тому можна казати про те, що кожна людина проходить у своєму становленні особистістю як мінімум два етапи: етап невідання добра і зла та етап входження у їх розпізнавання. Що відбувається далі? – На це питання відповісти не просто, оскільки для кожної людини тут все складається по-різному: одні люди, увійшовши в свідоме міркування на морально-етичні теми, вже не залишаються поза ними, набувають та поглиблюють свій моральний досвід. Інші дуже швидко можуть зробити висновок про відносність усіх моральних проблем і надалі ставляться до них не дуже серйозно. Треті можуть сприйняти моральні проблеми взагалі як зайві, такі, що лише заважають добиватись життєвого успіху, а четверті можуть стати свідомими циніками та аморалістами. Всесвітньо відомий російський кінорежисер Андрій Тарковський колись сказав, що сенс життя він вбачає виключно в свідомому зусиллі, яке людина здійснює для того, щоби зробити себе трохи кращою від тої, якою вона себе віднаходить в житті.
   Отже, ми розглянули найбільш важливі окреслення добра і зла як вихідних етичних категорій. Уже сам перелік питань, яких ми торкнулись, свідчить про те, наскільки сьогодні гостро постає проблема осмислення добра і зла і свідоме ставлення до них. Головне полягає в тому, щоби осмислити добро і зло в якості фундаментальних характеристик людського відношення до дійсності, людських взаємин, та вміти відрізняти їх зміст як розумових понять (категорій етики), що фіксують загальні ознаки добра та зла, та того конкретного вигляду, якого в ситуаціях життя можуть набути прояви добра і зла.

  3. Етичний вибір, моральний вчинок, звичай, традиція постають певними різновидами моральної діяльності. Увага до цих понять зумовлена перш за все тим, що вони певною мірою поглиблюють наші уявлення про морально-етичні явища тим, що, базуючись на категоріях добра і зла, вони дозволяють краще побачити, як реально діє означена морально-етична альтернатива в тих чи інших формах свої реалізації. Адже моральний вибір, наприклад, і постає дією, в який відбувається розрізняння добра і зла і надається перевага одній із цих фундаментальних людських життєвих орієнтацій. Моральний вибір – це і є вибір поміж добром і злом, а моральний вчинок засвідчує міру реалізації такого вибору. Як це випливає із попереднього розгляду питань теми, моральний вибір є надзвичайно важливим явищем моралі, оскільки саме він засвідчує існування моральної альтернативи між добром і злом, а також постає формою реалізації людської моральної свободи волі. Тому явищу морального вибору приділялась пильна увага на протязі всієї історії етики.
   Згідно Арістотелю, вибір повинен: а) бути свідомим; б) бути протилежним потягу (потяг зв’язаний з задоволенням); в) відрізнятись від бажань; г) бути спрямованим на те, що справді залежить від людини (предметом вибору не може бути стан космосу, вічність, державний устрій у чужій країні); д) стосуватися того, що відомо людині. Філософ писав: "Свідомий вибір – здатне приймати рішення прагнення до того, що залежить від нас…" Важливим здобутком Арістотеля постає також і те, що він узалежнив моральний вибір не лише від знань та розуму, а й від волі, оскільки, на його думку, вважати, що людина робить зло через незнання (так вважали Сократ і Платон) означає відвести від неї моральну відповідальність: адже людина не може відповідати за те, чого вона не знає і не розуміє.
   Аврелій Августин, один із видатніших представників західної патристики, стверджував, що необхідно розрізняти свободу та свободу волі: свобода волі це є можливість обирати з-поміж добра і зла, а свобода проявляється у можливості обрати краще, тобто благо. Відмінність тут вбачалась у тому, що в свободі людина не відсторонена від найзаповітнішого, але вона може спрямувати свою волю і не на краще. Згідно Августина, свобода волі завжди чимось вмотивована, але ці мотиви зумовлені божественним визначенням людської долі, проте людині її доля невідома, а тому вона діє, так би мовити, "від себе". Як бачимо, свобода тут базується на невіданні, а останнє можна вважати проявом в людській свідомості її біологічної та генетичної не запрограмованості. В той же час Августин надавав великого значення волі як розумовій та душевній зосередженості, сконцентрованості, поза якою не може бути ніякої свідомої дії.
   Представник зрілої схоластики Іоанн Дунс Скот намагався провести відмінність між справжньою та хибною моральністю: якщо людина робить вибір під дією громадської думки (ще гірше – побоюючись засудження з боку громадської думки), а не відсторонено від неї, тобто лише на основі внутрішніх переконань, то такий вибір буде хибною моральністю. Лише тоді, коли людина виходить із своїх власних внутрішніх переконань щодо добра і зла, її вибір буде справді моральним. В цьому міркуванні простежується бажання зв´язати моральність із совістю та внутрішнім прийняттям або неприйняттям чогось.
   У ХІХ ст. в етиці досить активно пропагувався волюнтаризм як етична концепція, що зводила людські вчинки до проявів волі, що є первинною потужною силою не тільки людини, а й світу, але до того ж ця сила не підлягає регулюванню та впорядкуванню з боку розуму. Таким чином, введення волі як чинника морального вибору в етику врешті привело до виведення її за межі розуму і намагання подати моральний вибір як дещо неконтрольоване. У зв´язку із цим виникає питання про можливість неконтрольованого та навіть немотивованого морального вибору. Відповідь на це питання безумовно повинна уникати крайнощів або якихось радикальних позицій. Слід визнати, що моральність, моральні норми, звичаї та традиції в своїх засадах та елементах змісту далеко не повною мірою підлягають осмисленню та розумовому поясненню, проте їх виконання ніколи не відбувається інстинктивно або несвідомо; навпаки, людина в своїх моральних діях постає свідомою, перебуваючи, так би мовити, у притомному стані. Хоча ступінь усвідомлення того, що відбувається, як і чому слід робити саме так, щоби це узгоджувалось із моральними вимогами, - все це не може бути визначним однозначно або згідно із якимсь стереотипом. У своєму моральному виборі людина спирається частково на розумне міркування, частково – на інтуїцію, частково – на емоції та почуття. Так званий немотивований вибір скоріше за все є вибором, що не може бути проконтрольований із повною мірою усвідомлення, який відбувається імпульсивно, експресивно, проте, безумовно, не із вимкненою свідомістю. Інколи людина не можу вирішити проблеми вибору на основі розумового міркування: на кожне умовне "так" вона вбачає таке ж умовне "ні", а тому може покладатись (і покладається) на випадок, наприклад, на жеребкування, загадування якоїсь ознаки у зміні ситуації та ін.
   Напевне неперевершеним теоретиком "вибору" може вважатись французький філософ і письменник ХХ ст. Ж.-П.Сартр, який наполягав на тому, що людина ні до чого не можу бути примушеною, а тому кожна її дія є результатом вибору – свідомого чи не свідомого. За Сартром, людина відмовляється від вибору лише тому, що кожний свідомий вибір тягне за собою її відповідальність. Що обирає людина, коли вона здійснює моральний вибір? – За Ж.-П.Сартром вона обирає саму себе, тобто обирає спрямованість та зміст свого життя.
   Німецький філософ М.Хайдеггер окреслював ситуацію людини як перебування у відкритості буття; це значило, що людина не просто реагує на речі чи ситуації, а вписує їх всі в єдиний та нескінченний горизонт буття. Звідси й випливає більш пізня концепція гуманістичної онтології, яка наполягає на тому, що мірою відповідальності людини за моральний вибір, за здійснені вчинки постає стан буття взагалі: людина несе відповідальність за буття. Тому не лише в стані екологічної кризи, а й у будь-якому виборі людина повинна усвідомлювати, що вона розгортає свої дії саме у горизонті буття, вона змінює стан буття, отже – відповідальність її просто колосальна.
   При здійсненні морального вибору важливу роль грають моральні норми, принципи, звичаї та традиції. Моральні норми постають формулюваннями чи положеннями, що подають форми поведінки, бажані у даному суспільстві або у певній його верстві. Норма – це завжди спрямування на належне, а тому моральні норми щось заохочують і водночас забороняють. Якщо, наприклад, вихователь повинен бути високоморальним, то це значить, що він не може дозволяти собі очевидно аморальні дії. Якщо нормальним у моральному плані є повага до людей старшого віку, то безумовно повинна засуджуватись грубість у відношенні до них. Моральні норми, як це вже подавалось у першій темі, можуть бути опертими на певні теоретичні положення, вироблені в антропології, психології, культурології та ін. Проте такий характер підкріплення моральних норм можна здійснити далеко не завжди, оскільки досить часто вони зумовлюються звичаями та традиціями. Не виключено, що самі звичаї та традиції мають під собою якісь давні виправдані досвідом приписи, що повинні були допомагати людям виживати, зберігати мир та злагоду в своїх взаєминах, результативно виховувати наступні покоління, проте згодом їх початковий зміст випарував, люди забули про нього, але, лишаючись вірними історичній традиції, все одно вважають за необхідне суворо дотримуватись того способу дій, що прийшов із давнини. Наприклад, в деяких місцевостях слов´янського етносу ще у ХІХ ст. за умов неродючості ґрунтів чи тривалих суховіїв здійснювали такий обряд: в селищі знаходили заміжню жінку, що тривалий час не народжувала дітей, накидали їй на плечі рядно, виводили в поле, розрізали це рядно та закопували у землю. Етнографи встановили, що в давні часи розрізали живіт такої жінки, оскільки вважали, що саме вона заблокувала родючість землі, а коли внутрішні органи закопували в землю, то вважалося, що землі повернули те, чого їй бракувало. Такими "скалками" давніх обрядів постають такі сьогоднішні дії, як "тричі плюнути", постукати по дереву, навіть привітатись при зустрічі.
   Людина може здійснювати свій моральний вибір у своїх намірах, тобто подумки, але справжнім виявленням такого вибору постає і може постати лише вчинок. В даному випадку нам зовсім не обов´язково казати "моральний вчинок" тому, що кожний вчинок постає моральним. Що таке вчинок? – Це така людська дія (або серія дій), що приводить до розв´язання серію альтернатив людської життєвої ситуації, а тому ніби стягує в єдине ціле та в унікальний спосіб те, що, як інколи здається, зв´язати чомусь не можна. Наприклад, двічі Герой Радянського союзу, академік Андрій Сахаров раптом почав писати статті та робити виступи, в яких він спростовував брехливі дані радянської пропаганди щодо реального стану справ із економікою та правами людини в СРСР. На здоровий глузд такого не могло бути, адже ця людина була наділена всіма можливими рангами та пільгами; здавалося б, чого їй ще потрібно? У 1965 році Іван Дзюба перед переглядом кінофільму "Тіні забутих предків" виступив із полум´яною промовою щодо грубих порушень авторських прав та свободи слова в Радянській Україні; це відбулось у ті часи, коли на такий крок, як здавалося, не могла наважитись жодна розумна людина.
   Важливість вчинку, гострота та несподіваність його змістових проявів зумовлена також і тим, що тверезий аналіз ситуації ніколи не надає такому вчинку ні гарантій щодо його позитивних наслідків, ні впевненості в його безумовній виправданості. Якби можна було все вирахувати, то це був би вже не вчинок, а лише реалізований ретельно продуманий план дій. Ще одна особливість вчинку полягає в тому, що він яскраво демонструє глибинну цінність та необхідність боротьби за ствердження високої моральності та морального ідеалу. В ході повсякденного життя люди досить часто уживаються із думкою про те, що всі все роблять посередньо, буденно, що не існує справжніх цілей, заради яких можна було би піднестись до високої чистоти в діях та намірах. Але раптом якась людина здійснює вчинок, і це може певною мірою перевернути чиєсь життя, вплинути на громадську думку, засвідчити той факт, що моральність є дійсним та дієвим явищем.
   Коли в етиці намагаються осмислити та проаналізувати сутність морального вчинку, то як правили ведуть розмови про умови, обставини, ситуацію, в яких він відбувається, також про мотиви вчинку, його передумови, мету, результати та ін. Все це, безумовно, має відношення до вчинку, проте основним тут постає все ж інше: якщо певні дії особистості набувають характеристик вчинку, то цими діями людина ставить себе у крайню ситуацію, можна сказати – на грань, на край, на які в мить здійснення вчинку виводиться все її життя. До певної міри можна стверджувати, що людина до вчинку та людина після здійснення вчинку – це дещо інша людина. Тому ми повинні зрозуміти, чому в характеристиці певної людини так багато важать слова: "здатна на вчинок"; дійсно, далеко не кожна людина навіть в екстремальних ситуаціях може бути здатною на вчинок. Тому важливо зрозуміти, що вчинки – це свого роду вузлові пункти людського життя, до них треба себе виховувати і готувати, при тому – розвивати інтелект, формувати волю, збагачувати почуття, тренувати самовладання та мужність і т. ін. Врешті на зміст та спрямованість людських вчинків суттєво впливає моральний ідеал людини.
   Моральний ідеал, який досить часто постає орієнтиром для вчинку (але також сам може проявлятись та окреслитись через зміст якогось вчинку), є уявленням про певний еталонний стан моральності та моральних чеснот, наприклад, про повну узгодженість думок, слів та дій. Особливістю ідеалу є те, що це є образ (моральної якості, моральних чеснот людини, самої людини, що наділена певними моральними рисами, та ін.), в якому певні позитивні моральні характеристики доведені до гранично можливого стану (повнота добра, беззастережна відданість, криштальна чесність). Якщо певні характеристики морального ідеалу збирають разом і подають в якості сукупності найважливіших морально-етичних орієнтирів для людського життя, то таке зведення називається кодексом (честі або просто моральним кодексом; слово походить від лат. сodex – книжка).
   Кодекс (поведінки або моральний кодекс) повинен зафіксувати та подати у формі приписів норми поведінки, які повинна виконувати переважна більшість людей і які складають історичний здобуток суспільства; до кодексу можуть входити і ті норми, які часто порушуються, однак вважаються обов’язковими. У Стародавньому Єгипті за тисячі років до нашої ери у саркофаг разом із мумією клали папірус із переписаними із “Книги мертвих” виправданнями померлого перед богами: “Я не чинив людям зла… Я не робив погане… Я не піднімав руку на немічних… Я не доводив до сліз… Я не вбивав… Я не наказував вбивати… Я не творив перелюбство… Я не лихословив…”
   Одним із найдавніших моральних кодексів вважаються "закони Мойсеєви", які записані у Біблії і які діють і сьогодні: вони відомі всім як знамениті "десять заповідей" господніх. Досить часто складаються кодекси для певної особливої групи людей, наприклад, для учнів якихось спеціальних навчальних закладів, для військових груп спеціального призначення. Досить цікавими і по-сьогодні постають лицарські кодекси честі, так звані кодекси куртуазної моралі (поведінки придворної знаті).
   Дуже важливу роль у моральній діяльності, діях, вчинках людини грають моральні принципи (з лат. – перше, початкове). Коли кажуть, що людина є принциповою, то це значить, що в певних питаннях вона ніколи не піде на поступки, не вчинить всупереч змісту своїх принципів. Як правило, принципи стосуються якихось найважливіших, наріжних питань моральної поведінки, зачіпаючи поняття честі, гідності, самоповаги та ін. Безпринципна людина з моральної точки зору є людиною непевною, ненадійною. На таку людину не можна покладатись. Тому моральні принципи досить часто стосуються саме зв´язку між людськими словами, думками та діями: вважається, що принципова людина не бреше, не зраджує даним обіцянкам, не припускає дій, прямо протилежних своїм намірам. Якщо ж ми в масовому порядку стикаємося із прямо протилежними явищами, то таку ситуацію вважають симптомами моральної хвороби даного суспільства. До якої міри поняття принциповості може набути спотвореного та перекрученого характеру, можна побачити на прикладі маючого ходіння в нашому сучасному суспільстві вислову, який відносять до хабарників; кажуть так: "Він же людина чесна, якщо взяв, то зробить". Моральні принципи ставлять перед етикою дуже гостре питання про те, чи можливі відходи від них і якщо можливі, то за яких умов їх можна визнати такими, що вони не порушують моральності. На це питання існують дві протилежні відповіді: одна стверджує, що лише мертва людина не змінює своїх принципів, інша ж, що зрікаючись принципів, людина зрікається себе самої, втрачає себе. Насправді ж у відповіді на це питання ми повинні спробувати уникнути як релятивізму, так і ригоризму, оскільки в реальному житті можуть складатися такі обставини, які неможливо передбачити ніякими наперед продуманими варіантами. Значною мірою той крок життя, що може бути пов´язаним із відмовою від принципу або його порушенням, набуває правильної оцінки лише в контексті подальших дій людини. В той же час напевне брутальний аморалізм не може бути виправданий нічим; тобто, як інколи кажуть, існують принципи і принципи: деякі принципи можуть бути якоюсь мірою порушені в залежності від обставин життя, а деякі повинні лишатись непорушними з огляду на те, що їх порушення може привести до виходу людини за межі моральності взагалі.
   В етичній літературі досить докладно висвітлена роль морального еталону як універсального звичаю, характерного для всіх народів на ступені їх родового розвитку. Сутність морального еталону полягає у рівній відплаті за заподіяні ручі: “життя за життя, око за око, шкода за шкоду”. Разом із зміною історичних умов, із виділенням окремої людини із родової спільності, із появою все більших відмінностей між різними людьми виникла потреба в інших формах соціального регулювання. Здійснився перехід від еталону (звичаю) до “золотого правила” (принципу) моралі – “(не) дій по відношенню до інших так, як би ти (не) хотів, щоб вони діяли по відношенню до тебе”. Це "золоте правило" моралі згадується в працях Конфуція, Піфагора, в Євангеліях. Тут важливо відмітити самий перехід від моральної регуляції, що наставляла на пасивну реакцію на вчинки інших людей (треба відповісти на дії адекватно), до продумування та планування власної активної дії, необхідності думати про наслідки своїх вчинків, індивідуальну, а не колективну відповідальність за них; одним словом, “золоте правило” має вже чітко виражену специфічно-моральну природу.
   В чому полягають відмінності між моральною мотивацією та звичаєм?
   По-перше, у логіці виправдання та обґрунтування моральних вимог. Логіка обґрунтування звичаю може бути передана так: “Так прийнято діяти завжди, по-іншому діяти неможливо: отже, роби так, як повинні робити всі.” Логіка обґрунтування моралі є іншою: “Діяти слід не так, як діють всі, і не тому, що так діють всі, а виходячи із належного. Отже, роби як належить”. Людина виривається за межі усталеної ситуації, стає у критичне відношення до встановленого у суспільному житті, перебирає на себе саму мотивацію моральних дій. Значно пізніше з цього критичного ставлення до сущого виростає здатність людини мріяти про краще майбутнє, формується унікальна спроможність моральної свідомості творити моральний ідеал, “дар” історичної прозорливості.
   По-друге, відмінність між звичаєм та моральною мотивацією пояснюється сферами їх розповсюдження. Для звичаю характерним є те, що та чи інша соціальна спільнота має свої уявлення про правильне і потрібне, дотримується певних стереотипів поведінки, які постійно відтворюються за певних обставин, а до правил життя інших спільнот відноситься байдуже. Моральна мотивація, навпаки, прагне вийти за вузькі межі родового мислення і поширити свої положення не лише на “своїх”, але й на “чужих”, і в ідеалі – на весь людський рід.
   Нарешті, по-третє, самим фактом наявності обґрунтування відмінності між наявним, усталеним, і належним, між тим, що є, і тим, що має бути. У звичайній поведінці сумнів в оцінці діючих уявлень просто не виникає. Для моралі обґрунтування – “роби так, як повинно; роби, як належить” – набуває першорядного значення.
   Говорячи про моральні звичаї давнини, не можна оминути питання про характер ставлення до них сучасною людиною, яка досить часто оцінює їх як жорстокість, дикість, абсурдність, невмотивованість і т.д. Певною мірою це є справді так, проте загальна однозначна оцінка тут скоріше за все буде невиправданою. Пошлемося на приклад. Письменник Чінгіз Айтматов у романі "І понад вік триває день" розповів про звичай давніх племен витравляти пам´ять у полонених для того, щоби перетворити їх на слухняних рабів: на голову полоненого одягали шкіру новонародженого верблюжа, яка, висихаючи, стягувалась так, що волосся на голові полоненого проростало всередину. У мозку нещасного відбувались незворотні процеси, і людина перетворювалась у покірну тварину, не здатну пригадати, хто вона і звідки. Таких людей називали манкуртами, тобто людьми, які не  знали власних корнів, залежали від своїх керівників та господарів, були не здатні на власні дії. Більше того, за легендою, описаною письменником, намагаючись позбутися ворога, манкурт вбиває рідну матір.
   Таким чином, можна зробити загальний висновок, що звичаї, вкорінені у давньому синкретичному мисленні, забезпечували згуртованість людських спільнот, стабілізацію людських стосунків, поставали засобом залучення та передачі накопиченого соціального та культурного досвіду. Акумульований у звичках досвід, мудрість багатьох поколінь, зумовили довготривалість їхнього існування, тому сьогодні давні моральні звичаї потребують обережного, обачливого ставлення до них. Це, однак, не означає відсутність у звичаях негативних моментів; до них можна віднести консерватизм, певну історичну відсталість, відсутність в них зрозумілих моральних мотивацій, тощо. Тому в наш час переважно саме мораль виступає ціннісним орієнтиром, критерієм поведінки людини, хоча, як вже було зазначено, до давніх звичаїв слід ставитись обережно і вдумливо.
   Отже, перегляд тих категорій етики, що позначають складові та аспекти моральної діяльності, можна зробити висновок: знання цих категорій суттєво допомагає нам зорієнтуватись в оцінці наших дій, а тому й в свідомому ставленні до моральних аспектів власного життя.

   4. Уся сфера моральності виправдовує себе лише тоді та тою мірою, коли та якою мірою настанови моральної свідомості, етичні поняття та доведення переходять у внутрішні правила, орієнтири, характеристики людини. Як вже зазначалось, саме внутрішнє відношення до будь-яких явищ життя відрізняє моральність від інших форм регулювання людської життєдіяльності. Серед таких моральних характеристик людини, що позначаються відповідними категоріями етики, на першому плані перебуває совість.
   Совість – основа морального буття людини. Як етична категорія совість характеризує здатність, на основі сформованих моральних обов’язків, здійснювати моральний самоконтроль та самооцінку. Отже, совість виступає як внутрішній контрольний механізм свідомості. Глибинний зміст поняття “совість” означає спільне бачення, можливість подивитись на свої вчинки очима інших людей або з позиції найвищих моральних імперативів.
   Феномен совісті з точки зору свого визначення і структури є одним із найскладніших для етики. Як тільки не трактували совість в історії етики! – Тут фігурували такі різноманітні підходи: це і  вроджена людська якість, яка не підлягає вивченню; це і божественне осяяння, яке посилається грішнику; це і внутрішній голос у людини (згадаймо “даймоніон” Сократа, “внутрішній голос” Сковороди); це і “вартовий” людської душі; це і “святилище” людини (так була названа совість на другому Ватіканському соборі), тощо. Цікаві образи совісті подавали деякі філософи: “совість – це моральний світильник, який освітлює гарний шлях” (Г.Гегель); “совість – мікроскоп, який збільшує речі для того, щоб зробити їх чіткими і помітними для наших притуплених почуттів” (Л.Фейєрбах) і т.д.
   Виникнення совісті зумовлено цілим рядом факторів, серед яких першорядне значення, як відзначають етнографи та психологи, має формування потреби перебувати у небайдужому ставленні "до інших", здатність до співчуття (В.Дільтей писав про вміння поставити себе на місце іншої людини), а також потреба людини визначитись в амбівалентній природі своїх почуттів, для яких певною мірою постає характерними неузгодженість, суперечність, несталість, коли, наприклад, людина водночас відчуває і любов, і ненависть, і співчуття, і іронію. Безумовною умовою формування совісті є здатність людини прислухатись до своїх душевних процесів, її внутрішня чутливість та спостережливість, хоча докори сумління можуть діяти й тоді, коли людина хоче свідомо від чогось відійти, забути щось. Якоюсь мірою утаємниченість совісті пояснюється тим, що вона існує і діє не тільки на рівні свідомого, але й на рівні підсвідомого, тобто вона вказує на те, якою мірою моральні принципи, моральні норми та  ідеали перетворились на справді органічні чинники внутрішнього регулювання людської поведінки. Тому для формування і розвитку совісті потрібні гарантії свободи, які дає і забезпечує особистості суспільство, багатство її внутрішнього світу, осмислення нею загальнолюдських цінностей, високі моральні вимоги до себе, розвинута здатність самопізнання.
   Совість є реальним виявленням характерної для того чи іншого суспільства певної соціально-історичної імперативності, показником того, наскільки глибоко така імперативність вкорінена у внутрішній світ особистості. Совість формується у процесі соціалізації і виховання, де спочатку діють чинники та заборони зовнішнього авторитету, які поступово стають інтимно-особистісним регуляторами людської поведінки (або людськими моральними саморегуляторами).
   Етику як науку про мораль цікавлять різні прояви совісті. Різновиди совісті можуть бути визначені на основі певних ознак: за змістом (формальна совість, справжня совість), за формою виявлення (колективна, індивідуальна), за інтенсивністю проявів (активна, приглушена, страждальна). Діапазон форм, в яких реально проявляється дія совісті, є досить широким: це є сумнів, болючі вагання, муки совісті, покаяння, сповідь, докір, самоіронія, сором тощо. Кожна з них по своєму пробуджує, розвиває почуття совісті, але досить часто відчуття сорому відіграє тут вирішальну роль. Сором – прерогатива людини та її унікальна здібність. На думку багатьох етиків, психологів та педагогів саме з почуття сорому починається формування людського Я, яке здатне сприйняти і сприймає голос “іншого Я”. Заглиблюючись у ці питання,  ми підходимо впритул до надзвичайно важливого та таємничого у психіці людини – її моральної потреби діяти по-людському з огляду на те, щоби потім не було соромно за свої дії та своє життя. Російський філософ В.Соловйов доповнив розмаїття визначень людини ще одним: людина є “тварина, яка соромиться”, бо вважав, що взагалі вся мораль “виростає із почуття сорому” ( Соловьев Вл. Соч. в 2-х т. Т. 1. – М., 1988. – С.225, 234).
   Сором вважається найбільш ранньою формою моральної самооцінки як історично, так і психологічно. Християнство вважає саме почуття сорому першим переживанням людини після гріхопадіння. Для сучасних уявлень про сором характерне розуміння його як особливої форми моральної самосвідомості, тісно пов’язаною із совістю, честю, гідністю. К.Маркс влучно назвав сором гнівом, оберненим всередину себе самого. Отже, сором – найінтимніше духовне почуття людини, а тому він потребує особливої делікатності, чутливості з боку інших людей: людина, що очевидно переживає почуття сорому, потребує підтримки і розуміння.
   У сучасному суспільстві (в тому числі – українського) найгострішими формами проявів сорому виступають: по-перше, усвідомлення особистістю своєї невідповідності домінуючим у суспільстві моральним цінностям, стандартам, ідеалам; по-друге, це може бути сором за невідповідність свого суспільства нормам високої моральності та цивілізованим формам людського співжиття (у нас, наприклад, може бути соромно за відсутність можливостей реалізувати себе в своїй країні – моральний аспект проблем імміграції); по-третє, , людина переживає почуття сорому, коли йде безцеремонне втручання у її душевні стани і вона відчуває свою незахищеність, небажану відкритість свого “Я” для других людей (буває соромно за відсутність етичної поведінки у політичних діячів, негідний вчинок знайомого і т.д.); по-четверте, людина може соромитись відверто проявляти по відношенню до іншої людини свої теплі почуття, емоції; в таких випадках зникає “накал пристрастей” у спілкуванні, втрачається позитивна аура, надається, тим самим, більший простір негативним елементам буття.
   У чому конкретно проявляється моральне значення совісті і як вона сприяє формуванню етичних характеристик людини?
   1) Керуючись власним почуттям справедливості і моральними цінностями суспільства, спираючись на совість, людина може розібратись у найскладнішій моральній ситуації і прийняти вірне, морально виправдане рішення.
   2) Завдяки совісті людина може протистояти різним аморальним або морально сумнівним спокусам і не порушувати моральні заборони.
   3) Голос совісті попереджує про загрозу зла, оберігає від нього, зриває з нього хибні оболонки.
   4) Саме у голосі совісті та через совість моральній людині дається здатність інтуїтивного розпізнавання добра і зла.
   5) Совість стимулює моральне самовдосконалення особистості, пробуджує моральний “неспокій” (бо “спокійна совість є винахід диявола” говорив великий гуманіст ХХ ст. А.Швейцер). Чим моральніша людина, тим більший у неї внутрішній душевний “неспокій”, сильніше розвинуте почуття совісті, докори сумління.
   6) Нарешті, совість розвиває почуття відповідальності перед самим собою як перед моральним суб’єктом, який у своїх діях керується вищими моральними цінностями. Саме совість пробуджує в людині здатність до внутрішнього діалогу та навіть сперечання із самою собою, пробуджує почуття сорому, самоіронії, дозволяє проявляти певну моральну вимогливість людини до себе самої. Тобто, вона свідчить, що особистість досягла якісного стрибка у своєму моральному розвитку – моральної автономії, моральної рефлексії, морального права оцінки і суду над собою.
   Коли про людину кажуть, що вона совістлива, сумлінна, цим хочуть підкреслити наявність у неї гострого почуття морального обов’язку, відповідальності, яка пред’являє до себе високі моральні вимоги. Для неї характерна також відсутність поблажливості до себе, самодисципліна, уникання виправдання себе за будь-яких обставин. Якщо совісна людина керується внутрішнім контролем, то несумлінну людину стримує лише зовнішній контроль. В результаті вона постає як емоційно нерозвинена особа, у якої відсутній практичний досвід переживання “докорів совісті”, невдоволеності собою, тощо.
   Існує велика кількість самих різноманітних прийомів звільнення від совісті або втечі від неї: її можна „глушити” горілкою або наркотиками, байдужістю до всього (“усе є марнота марнот”, “моя хатина с краю”), невпинною повсякденною життєвою метушнею, йти на компроміс із совістю (“усі крадуть, і я краду”), тощо. Сучасне інформаційне суспільство із його так званим "телеграфним стилем" спілкування породжує небезпеку маніпуляцій суспільною думкою, привчає до "вживання" невиправданого, непродуманого та неякісного інтелектуального продукту, що відкриває доступ до маніпуляцій совістю. Але ХХ століття породило і тип людей, для яких совість постає як поклик. Німецький філософ М.Хайдеггер, аналізуючи таку трактовку совісті, наголошує на спорідненості совісті із істиною. Вона змушує людину вирватися із галасливої буденності у тишу роздумів про свою обмеженість, свою смертність, своє призначення на Землі.
   Почуття совісті у стосунках між людьми вимагає визнання і керування такою моральною доброчесністю, як справедливість. Найпростішим буде визначити справедливість як вимогу рівності всіх людей. Етимологія слова „справедливість” вказує на його походження від лат. слова „justitia” – „юстиція”, що означало зв’язок його з юридичним законом. Справедливість, що постає одним із найважливіших принципів регуляції відносин між людьми, в першу чергу асоціюється саме із законом. Отже, справедливість функціонує і у сфері моралі, і у сфері праві, але там і там вона є суттєво різною. Моральна справедливість передбачає рівність людей, які є моральними особистостями; тобто, в моралі рівність передбачає ставлення до кожної людини з позиції того, що вона має право на моральний вибір, має свободу волі та визнає відповідальність за свої вчинки. При тому кожна таким чином осмислена особистість є неповторною, унікальною, невичерпною. Що стосується права, то тут визнається рівність всіх людей перед законом незалежно від того, чи знають вони закони, чи ні.
   Поняття справедливості як рівності людей зароджується у первісному суспільстві. Один із дослідників проблем справедливості – Поль Лафарг говорив, що жадоба помсти і почуття рівності складають людські джерела справедливості.
   Від Аристотеля бере начало традиція розглядати дві форми справедливості: справедливість розподілу і справедливість, яка урівнює. Справедливість розподілу є поділ благ і обов’язків згідно з їх вкладом кожної людини в загальне суспільне благо. Норми розподілу виробляються суспільством, при тому вони базуються на трьох принципах: „кожному – те ж саме, що й іншим"; „кожному - за заслугами”; „кожному – за потребами”. Для сучасного суспільства визначальним принципом є принцип „кожному – за заслугами”.
   Справедливість, яка урівнює людей, являє собою такий розподіл благ у суспільстві, коли не враховуються відмінності між людьми, їх гідність; інколи таку рівність називають "зрівнялівкою". Очевидно, що такого роду справедливість може навіть пригнічувати почуття власної гідності людини, проте вона не залишає місця для заздрощів та конкуренції. Тому оптимальним було б об’єднання цих двох форм справедливості.
   Головне для морального поняття справедливості є повага прав і гідності людини, як вона виконує свої обов’язки. Крім цього, моральне поняття справедливості містить в собі вимогу не допускати  несправедливість, заборону справедливості ні по відношенню до себе, ні по відношенню до інших. Іншими словами, потрібно виконувати свої обов’язки, щоб була справедливість відносно інших і завжди зберігати почуття власної гідності.
   Античні мислителі поставили перед людством одну із найскладніших проблем стосовно справедливості: чому потрібно віддати перевагу у ситуації міжіндивідуального конфлікту – чинити несправедливість самому чи терпіти її. Сократ у діалозі Платона „Горгій” висловився на цей рахунок так: „Я не хотів би ні того, ні другого. Але коли б стало неминучим, або творити несправедливість, або перенести її, я віддав би перевагу, щоб її перенести” (Платон.  Соч. в 3 т. Т.1. М., 1968. – С.287). Напевно таке вирішення даної дилеми Сократом можна вважати виправданим, принаймні, для сумлінної людини: ніж творити несправедливість у відношенні інших людей, уже краще самому її перенести, тобто вибрати менше зло.
   Етичні категорії гідності і честі займають особливе місце в структурі моральної свідомості, так як вони торкаються глибин внутрішнього світу людини і виступають основою моральної культури особистості. Поняття гідності містить в собі уявлення про цінність індивіда, наскільки у нього яскраво виражене особистісне начало та усвідомлення приналежності до людського роду. У почутті гідності акумульована самоповага особистості, недопустимість посягань на її суб’єктивність, свободу. Право на гідність є невід’ємним правом кожної людини і воно зафіксовано у міжнародних документах, зокрема у “Загальній декларації прав людини”, прийнятої Генеральною Асамблеєю ООН, яка символічно починається: “Усі люди народжуються вільними і рівними у своїй гідності і правах” (Всеобщая декларация прав человека // Права человека: Сборник международных документов. – М., 1986. – С.22).
   Специфіка гідності як етичної категорії в її імперативно-оціночному характері. Людина повинна вести себе з гідністю, тобто – не принижуватись і не дозволяти принижувати себе іншим людям, в які б життєві ситуації вона не потрапляла. Гідність як лакмусовий папір проявляє те, наскільки поведінка людини відповідає очікуванням відповідно до уявлень про статус та цінність людини.
   Антиподом гідності виступає пихатість та перебільшена самовпевненість. Межа між самоповагою, моральним задоволенням від виконаних обов’язків та неадекватною самооцінкою дуже крихка, а її порушення викликає напругу у взаємовідносинах, руйнує нормальний моральний клімат. Пихатість, звичайно, не є тотожною виправданій самовпевненості: поза останньою навряд чи людина може діяти належним чином, не губитись у несподіваних ситуаціях. Нормальна, здорова самовпевненість, як правило, стимулює людину до вдосконалення своїх навичок чи-то у професійній сфері, чи-то в сфері між людських стосунків. Такого роду ситуації вже неодноразово спеціально досліджувались у моральній практиці, в результаті чого були вироблені засоби їх вирішення, що були спрямовані на розвиток вміння реально оцінити себе, свої можливості, навчитись дивитись на свої дії з позиції загальнолюдського досвіду і повернути втрачену самоповагу.
   У моральній практиці виділяють жіночу та чоловічу гідність, національну гідність, професійну гідність, особисту гідність тощо.
   Яким чином проявляється гідність в людських взаєминах та людській життєдіяльності? Гідність реалізується через такі чесноти як ввічливість, порядність, чесність, скромність, вимогливість до себе, самовладання, благородство. Еталоном порядності, моральної досконалості вважається благородство (шляхетність; це є те, що Г.Сковорода називав “аристократизмом духу”). Благородство – якість не вроджена, вона набувається в процесі соціалізації особистості, виховання та самовиховання. Вірогідно, поняття гідності зародилось ще у  родовому ладі. Суворі умови життя, суспільна праця, боротьба з ворожими племенами формували повагу до хоробрих, сильних, мужніх людей. Починаючи з рабовласницького суспільства благородство стало привілеєм представників пануючого класу; воно носило становий характер і поступово наповнювалось новим особистісним та моральним змістом. Суб’єктом моральної в регуляції суспільствах давніх цивілізацій стає автономна особистість, а не соціальна група. У процесі формування індивідуальної самосвідомості особистості розвивається почуття власної гідності, честі, яке трималося в тому числі і на сприйнятті індивідом себе як представника певної соціальної верстви або групи. В подальшому історичному розвитку зміст етичних категорій гідності і честі збагачується, рельєфніше у змісті цих категорій проступає взаємовідношення особистості з особистістю (усвідомлення суб’єктних якостей людини) і взаємовідношення особистості і суспільства (визнання соціальної цінності особистості).
   Співвідносною щодо категорії гідності виступає етична категорія честі. Поняття честі передбачає визнання гідності людини, оцінка індивіда з точки зору норм певної соціальної групи або цілого суспільства. Тому існують поняття професійної честі, військової честі, рицарської честі, дівочої честі і т.д. На відміну від уявлень про гідність, яке базується на принципі рівності всіх людей, поняття честі  оцінює  їх диференційовано. Якщо гідність вказує на прояви в людині загальнолюдських характеристик, то честь, якщо вона є, постає виключно моєю, а не колективною (хоча уявлення про неї утворюються в колективному співжитті).
   Етимологічно слово “честь” походить від слова “частина”, що вказує на те, що люди з давніх часів уявляли себе частиною конкретного родового колективу. Зародження поняття честі (як і гідності) відносять до родового ладу. В умовах подальшої суспільної диференціації, людської відчуженості поняття честі пов’язувалось з доблестю, благородством. У Давній Греції честь розумілась як суспільне визнання індивідуальної доблесті. Виникає нове поняття – честь Вітчизни, яка у моральній свідомості і на практиці набуває особливого значення; в такому словосполученні сама Вітчизна наділялась суб´єктними характеристиками. При феодалізмі був зроблений ще один крок на шляху ускладнення змісту етичної категорій честі: виник відомий "кодекс лицарської честі”. В ньому містились жорсткі стандарти поведінки – своєрідна системи моральних цінностей. Лицарський кодекс честі включав в себе 7 доброчесностей або вмінь: володіння списом, фехтування, полювання, вміння їздити верхи, плавання, вміння грати у шахи, складати вірші своїй "дамі серця”. Рицар повинен був постійно готовим віддати життя за свого сеньйора або за даму серця. Посвята у лицарі закріплювала за лицарем право на рицарську честь, що могла передаватись спадково.
   Сучасні дослідники поняття честі виділяють характерні особливості честі і гідності, розкривають їх як парні категорії, які знаходяться у суперечливій єдності. Наприклад, відзначається й така їх особливість: гідність може належить людині за правом народження чи приналежності до певної соціальної групи, проте честь – це те, чого людина мусить добиватись сама. Єдність протилежностей характерна і для механізмів функціонування цих категорій: гідності має спрямованість свого становлення та руху від зовнішнього визнання до внутрішнього бажання його закріпити, а  честь, навпаки, від внутрішнього прагнення людини до суспільного визнання.  Честь як форма моральної самосвідомості  пов’язана із совістю; за висловом  А.Шопенгауера, “честь – це зовнішня совість, а совість – це внутрішня честь”.
   В проблематиці етики виділяють ще й інші категорії, що фіксують ті чи інші важливі складові моральної сфери дійсності; це, наприклад, дружба, чесність, щирість, каяття, сміливість, вимогливість, товариськість, прихильність та ін. Проте завдання та обсяги даного посібника не дозволяють нам належною мірою висвітлити ці категорії; для тих, хто бажав би ознайомитись із їх змістом, радимо звернутись до додаткової літератури до теми.
   Підведемо підсумки питанню: категорії, що позначають моральні властивості та характеристики людини безсумнівно дозволяють нам звернути увагу на достатньо складні та тонкі явища людської моральності. Знання змісту цих категорій покликане не лише надати нам орієнтації в підходах до морально-етичних сторін життя, а й свідомо спрямовувати свої дії задля виправданих проявів активності в галузі власного морального розвитку.
  

Лекція №4. Моральна культура спілкування

  1. 1.      Етика комунікацій та морально-психологічні принципи спілкування
  2. 2.      Комунікативні риси особистості: чесноти і вади
  3. 3.      Етикет. Особливості ділового етикету
  4. Конфлікт та морально-етичні аспекти його вирішення

 

  1. Спілкування як комунікативна діяльність включає багатогранний  світ людських стосунків, коли одночасно відбувається обмін діями, вчинками, думками, почуттями, переживаннями, а також звернення людини до власної душі, своїх спогадів, мрій, сумління. Без спілкування неможливий повноцінний розвиток людини, як особистості. Спілкування є формою творчої активності, яка допомагає засвідчити різні грані людського таланту. Відсутність повноцінного спілкування приносить великі втрати людині, викликає значні деформації внутрішнього світу і психічного стану. Кожна людина боляче переносить стан самотності й ізольованості від оточуючих. А. Де Сент-Екзюпері вважав спілкування найвищою цінністю, найбажанішою „розкішшю”.
   Вищий сенс спілкування - це самовизначення, самореалізація, самоствердження і взаємозбагачення однієї особи через іншу. Але якщо людина в процесі спілкування вище всіх підносить саму себе, переслідує якісь корисливі цілі, якщо для неї усі інші стають лише засобом для задоволення власних потреб, то таке спілкування постає аморальним, і воно, фактично, не досягає своєї мети.  Спілкування, побудоване на грубості, підступності,  брехні, приносить великі розчарування, завдає душевних страждань, пекельних мук. Як висловився один із класиків французької екзистенціальної філософії Ж. П. Сартр, „пекло – це інші”.
   Спілкування вважається мірилом моральної культури людини. Етика спілкування засвідчує моральність особистості, являється віддзеркаленням індивідуальної моральної свідомості, що є сукупністю конкретних навичок, умінь, установок, почуттів.  Окрім моральної свідомості важливою є культура почуттів і культура поведінки. Морально зріла особа із сформованим знанням культурних моделей поведінки, етикетних правил повинна вміти їх адекватно використовувати в кожній конкретній життєвій ситуації.
   Спілкування передбачає обмін інформацією, тобто комунікації. Спілкування і комунікації не є тотожними поняттями, бо мають змістовні відмінності. Комунікація (лат. communico – спілкуюсь із кимсь) – це смисловий та індивідуально-змістовний аспект соціальної взаємодії; обмін інформацією у різноманітних процесах соціальної взаємодії. Спілкування ж передбачає не просто обмін інформацією, але й обмін враженнями, душевними переживаннями, почуттями, емоціями, досвідом. Здатність відчувати людина набуває тільки у спілкуванні, яке характеризується власне суб’єкт-суб’єктною спрямованістю. Спілкування за змістом є поняттям більш ширшим і загальним, а комунікація – конкретним, яке означає лише один із його типів, тобто соціальну взаємодію. Комунікація буває вербальною (словесною) і невербальною – безсловесною, (тілесно чуттєвою, мімічною, знаковою, візуальною). Комунікація у вузькому розумінні має однонаправлений характер, бо інформаційне повідомлення може стосуватись будь-кого, в тому числі і технічних засобів,  а тому не завжди передбачає суб’єкт-суб’єктної взаємодії. У справжньому спілкуванні кожен із його учасників звертається до свого партнера саме як до суб’єкта – неповторної індивідуальності.
   Інколи комунікацію розуміють ширше, по-суті, ототожнюючи її із спілкуванням. Сучасні філософи, опрацьовуючи проблему спілкування в аспекті людської екзистенції (виявляючи найбільш важливі особливості людського способу буття), здебільшого оперують поняттям „комунікації”. Видатний німецький філософ ХХ ст. К.Ясперс протиставляє „екзистенційну комунікацію” повсякденному спілкуванню. Він трактує її як „співвідношення” неповторних індивідуальних екзистенцій, як глибоко інтимне й особистісне спів-буття в істині, за допомогою якого реалізується людська автентичність. Сучасна людина, навіть не усвідомлюючи цього, завжди відчуває різницю між повсякденним поверховим і глибинним екзистенційним існуванням. Концептуальні засади цього досвіду якраз і розкриває у своїй комунікативній філософії К.Ясперс. Доповнюють цю проблематику етичні розробки К.-О. Апеля, зокрема його принцип „ідеальної комунікативної спільноти”, а також праці А.Піпера, що стосуються побудови цілісної системи етичних імперативів. Узагальнений зміст їх напрацювань можна звести до моральної вимоги: „Чини так, ніби ти є членом ідеальної комунікативної спільноти”. Цю вимогу можна назвати "категоричним імперативом" людського спілкування.
    Фундаментальні теоретичні підвалини спілкування опрацьовуються сьогодні у сфері багатьох гуманітарних наук, передовсім, психології, педагогіки, соціології, естетики. І це не випадково, бо всезростаюча соціальна мобільність, динамізм життя розширюють спектр людських взаємин. Бурхливий ритм сучасної цивілізації, невпинний розвиток електронних інформаційних засобів з’єднують людей різних країн, материків, різних національностей, конфесійних і культурних орієнтацій. Саме спілкування, а не просто комунікація, здатне поєднати людей у реальну живу спільноту. Потреба людини у спілкуванні стосується насамперед  діалогу, безпосередньої зустрічі з іншим реально існуючим „Я”.
   Поряд з діалогічним всезростаючого значення набуває спілкування  монологічне,  коли особа спілкується сама із собою на рівні внутрішніх діалогів, роздумів, спогадів, мрій тощо. Суттєвим у людському спілкуванні є також контакти із навколишнім світом: із природними явищами, представниками живої природи або сакральних пам’яток, мистецьких творів тощо. Чим ширші обрії такого спілкування, тим багатшою є світ особистості, а також потреба у творчій активності і взаємному обміні інформацією із іншими.
   Спілкування передбачає не лише інтелектуальний аспект: рівень знань, ерудованість, володіння цікавою інформацією, вміння підтримувати розмову, виявляти кмітливість, формулювати думку, - але включає також чуттєво-емоційний аспект. Емоційною реакцією на спілкування є стан задоволення, або незадоволення, який полегшує або ускладнює процес спілкування. У типовій комунікативній ситуації почуття стримуються, але при загостренні відносин можуть „вибухати”. Як правило це відбувається тоді, коли людина не спроможна впливати на розвиток ситуації в потрібному їй напрямку, а відтак втрачає контроль над собою. Емоція  (лат. emoveo  - збуджую, хвилюю) – це чуттєва реакція, що виникає внаслідок зовнішніх і внутрішніх подразнень, що спричиняють зміну у психо-фізіологічному стані людини. Почуття постають суб’єктивною реакцією людини на оточуючий світ. Культура почуттів особистості виявляється в адекватності її емоційних реакцій комунікативній ситуації, у здатності реагувати на неї, відповідно її реальному стану, вміння співпереживати тому, із ким відбувається діалог, тощо. Почуття людини формуються та облагороджуються в процесах виховання і навчання, набуття життєвого і суспільного досвіду, врешті – у самовихованні. Культура почуттів шліфується, відточується шляхом змістовного їх наповнення, збагачення, деталізації. Почуття разом із переконаннями визначають моральну позицію особистості. Поняття добра, милосердя, справедливості, що усвідомлені людиною раціонально (за допомогою знань, розуму), в той же час виявляються чуттєво (іраціонально) у формах доброзичливості, прихильності, симпатії, любові тощо. У звичайному ході життя емоції виникають спонтанно, як довільні реакції на різні ситуації, без логічного аналізу чи раціональних обґрунтувань. Але опираються вони на набуті знання, досвід, практику численних спілкувань. Окрім того, людські почуття постають виявом єдності етичного й естетичного у ставленні до інших. Наприклад, вихована і тактовна людина емоційно доброзичливим поглядом чи усмішкою, жестом виявить своє прихильне ставлення до співбесідника. Емоційний контакт є важливою передумовою нормально, результативного спілкування.
   До важливих умов людського спілкування слід віднести й певні особливості людей за їх завдатками, психо-фізіологічними характеристиками. Не всім людям потреба і здатність до спілкування притаманна однаковою мірою; це зумовлюється психічними і фізіологічними властивостями індивіда, його певними природними завдатками. Від давніх часів відомі чотири типи  людського  темпераменту: сангвінік, холерик, меланхолік і флегматик, які визначають відповідний характер, здібності, особливості психологічної реакції особистості. За психологічними особливостями люди поділяються на інтровертів – замкнених на себе, заглиблених в себе, самоспоглядальних, які здебільшого є індивідуалістами, а також на екстравертів – відкритих назовні, спрямованих до контактів, товариських, які є яскраво вираженими колективістами. На здатність до спілкування впливають такі фізіологічні особливості, які відомий вчений фізіолог І.П.Павлов пов’язував із взаємодією в людини двох протилежних нервових процесів: збудження і гальмування. В залежності від співвідношення цих процесів виявляються такі антиподи проявів людської поведінки, як: а) сила і слабкість, б) врівноваженість і неврівноваженість, в) активність, рухливість і повільність, інертність. В конкретних випадках на комунікантів (тих, хто комунікує, або діалогістів, співбесідників) впливає також їх самопочуття, стан здоров’я, настрій, що має властивість змінюватись.
   Культура спілкування залежить значною мірою  від практичного оволодіння людиною його нормами і правилами. Спілкування можна назвати процесом виховання і самовиховання, коли комуніканти активно впливають один на одного за допомогою як вербальних, так і невербальних засобів. Вербальне (лат. verbum – слово) спілкування здійснюється засобом усної і писемної мови, а також за допомогою електронно-технічних засобів. Мова є засобом передавання думок, ідей, почуттів. Вона пов’язана із мисленням і співвідноситься із загальною культурою людини. Культура мовлення виявляється у вмінні в залежності від комунікативної ситуації використати чи розмовну,  чи літературну мову, звернутись до усної, чи письмової форми. Для того, щоби зрозуміло і ясно висловитись необхідно володіти достатнім словарним запасом і вміти мислити логічно ясно і послідовно. Важливо слідкувати за чистотою мови, звільнятись від помилок у вимові слів, від частого вживання слів-паразитів, слідкувати за темпом мови, дикцією, гучністю голосу, його тембром, проте не забувати й про різноманітність мовних комунікацій. Мова має відповідати ситуації, культурному і професійному рівню слухачів.
   Мовне спілкування тою чи іншою мірою супроводжується „мовою тіла”, тобто немовними (невербальними) комунікативними елементами – жестами, мімікою, поглядом, поставою, якимись виразними рухами, тощо. В процесі спілкування людина свідомо або підсвідомо здійснює різні фізичні рухи, що є частиною її фізіологічної природи. Навіть при значних зусиллях і не зважаючи на наполегливі тренування індивіду не вдається цілковито контролювати невербальну поведінку. Наприклад у скрутній ситуації у людини пітніє чоло,  червоніє обличчя, тремтять руки, розширюються зіниці, бігає погляд, тощо. Про характер людини може багато розповісти постава, хода, жести, манера одягатись, тощо. Мистецтво ефективного спілкування базується на вмілому використанні системи невербальних засобів, вихованні уважності, спостережливості, аби правильно сприйняти, оцінити партнера і повести себе відповідно тій чи іншій ситуації.
   Мета і цілі спілкування можуть бути дуже різноманітними; відповідно до них виділяють такі основні типи спілкування:
   - етикетний (формальний, неглибокий), обумовлений звичаями ставлення до людей: наприклад, пасажири, покупці, випадково знайомі, які випадково зустрічаються з приводу виконання певних побутових потреб;
   - діловий (сфера трудової або соціальної діяльності, виробництво), де утворюються певні соціальні спільноти з метою виконання функціональних обов’язків: наприклад, співробітники, учні, студенти, інші колективи;
   - товариський, що формується на базі ділових стосунків, коли члени колективу сповідують принципи ціннісного визнання один одного, відчувають командну єдність, проявляють співучасть, підтримку, об’єднуються на основі як спільної справи, так і ідеї;
   - дружній, що передбачає значно глибший рівень духовної єдності, особливу міцність стосунків на основі спільних інтересів, симпатії, а також психологічної сумісності, єдності ціннісних орієнтирів, готовності до безкорисливої підтримки, навіть самопожертви;
   - інтимний (сімейно-шлюбні і родинні зв’язки), що передбачає не лише дружбу, але й кохання, високий рівень близькості, відповідальності, турботи за кожного із членів цілої сім’ї чи родини.
   Кожен із наведених типів спілкування передбачає відповідний спосіб поведінки,  застосування певних комунікативних засобів. Спілкуючись, партнери необхідно впливають один на одного, і в залежності від ситуації можуть відповідно змінювати власну або чужу поведінку. Конкретна взаємодія суб’єктів, спроба регулювати хід взаємовідносин за допомогою вербальних і невербальних засобів визначається як інтеракція ( лат. inter  – поміж, та actio - дія, дозвіл; нашою мовою дослівно – взаємодія або "дія між"). Так, американський психоаналітик Е.Берн (1910 – 1970) виділяє такі типи інтеракцій, які використовують у повсякденному спілкуванні:
   - ритуальна взаємодія, яка побудована на звичних фразах на кшталт: „Привіт!”, „Як справи?”, „До зустрічі” тощо;
   - розважальна взаємодія, яка супроводжується розмовами про різні життєві ситуації, якісь спільні актуальні події;
   - спільна цілеспрямована активність, яка пов’язана із вирішенням спільних справ, плануванням зустрічі, порядку виконання тих, чи інших видів робіт;
   - пасивна взаємодія, коли партнери вимушено опинились разом, психологічно не налаштовані один на одного, але мусять про щось розмовляти;
   - ігрова взаємодія (суспільна, побутова, сімейна, інтимна) - її використовують, аби досягнути певних цілей, граючи (штучно чи охоче) відповідну роль. Така гра іноді межує із лицемірством, яке засноване на фальшивих почуттях;
   - інтимна взаємодія, що передбачає довірливе і відверте ставлення одне до одного при наявності таких елементів спілкування, що прийні лише між цими конкретними людьми.
   Якщо хтось ініціює певний тип інтеракції, то інший може його прийняти або змінити, запропонувавши свій. Кожна людина в силу власної індивідуальності виробляє свій стиль спілкування. В процесі життя цей стиль кристалізується, формується схильність до якихось типових рис поведінки, засвоюються стереотипні навички і прийоми. Для досягнення порозуміння комунікантам необхідно враховувати особливості такого психологічного феномену, як трансакція (досл. з лат. –  звернення) – взаємодія, яка включає подразнення (запитання) і реакції (відповідь) між певними станами „Я”.
   Поведінку кожної людини зумовлюють три різні родинно-вікові стани „Я”: „Я – батько (мати)”; „Я – дорослий”; „ Я – дитя”. Стан „Я – батько” базується на авторитарному принципі, який містить вказівку, догматичні вимоги, повчальні настанови: „Що Ви собі дозволяєте?”, „Щоб я більше не повторював”, „ Ви повинні...”, тощо. Така людина, спілкуючись апелює до того, що має бути, аніж що є реально. Це критичний стан, який не враховує, що людина може помилятись, спізнюватись тощо. „Я – дорослий” – це такий  стан особистості, яка незалежно від віку відповідально і продумано ставиться до вирішення проблем. Стан „Я – дитя” передбачає імпульсивну і спонтанну поведінку. Адже діти добре засвоюють методи пристосування і інтуїтивно правильно реагують на різні ситуації. Стан „ Я - дитя” передбачає кілька варіантів поведінки: природне „Я - дитя”, пристосовницьке „Я - дитя” і „маленький професор”. Низка взаємопов’язаних трансакцій спрямовує хід бесіди і партнери можуть обирати різноманітні стани як щодо своєї реакції, так і щодо стану „Я” того, з ким відбувається  спілкування.
   Спілкування вимагає від комунікантів врахування деяких бар’єрів, труднощів комунікації, через які можливе ускладнення взаємостосунків. Ці перепони можуть бути інтелектуального, мотиваційного та емоційного характеру. Їх чітке окреслення допоможе швидше віднайти прийнятні шляхи для вирішення різного роду суперечностей. Так, емоційні бар’єри може створити неприваблива і неохайна зовнішність, незадоволений вираз обличчя, зневажливий погляд, розв’язні манери, брутальний тон, негативні скиглення, неуважність. Етика спілкування вимагає також врахування ряду таких специфічних бар’єрів, що стосуються національності, мови, конфесійної належності, політичної орієнтації тощо. Врахування цих бар’єрів допоможе запобігти зайвих ускладнень у спілкуванні і дозволить створити позитивний емоційний клімат.

  2. Культура спілкування є однією із найбільш важливих форм зовнішнього прояву внутрішньої культури особистості. Моральні норми визначають зміст певних дій і вчинків, мотивів поведінки, а культура спілкування засвідчує як саме реалізуються моральні вимоги, яка манера і стиль поведінки людини як у повсякденному житті, так і в трудовій діяльності чи в товаристві друзів і колег. Зовнішня ввічливість і тактовність іноді може бути показовою  - лише задля того, щоб справити на оточуючих добре враження, в той же час людина може в душі може залишатись байдужою і черствою. Буває і навпаки, коли добра і милосердна людина виявляє свою чуйність і турботу  без особливих манер і умовностей. Тому важлива не стільки форма і манери спілкування, скільки щира повага, шанобливість, які комуніканти виявляють не з метою виглядати привабливо, а тому, що їх душевні якості не дозволять по-іншому поводитись із оточуючими.
   Етична оцінка людської діяльності випливає із єдності суб’єктивного і об’єктивного, духовного і практичного, взаємозалежності мотивів, дій і результатів. Добрі вчинки і добрі наміри безперечно характеризують високу моральну культуру особистості. Проте не можна судити про таку культуру на підставі одного, чи кількох вчинків. „ Коли людина здійснює який-небудь моральний вчинок, - писав Ф.Гегель, - то це ще не робить її доброчинною; доброчинною вона стає лише тоді, коли такий спосіб поведінки є постійною рисою її характеру”. Спрямованість поведінки, постійна схильність чинити так, а не інакше, визначає сутність індивідуальної моральності.
   Треба враховувати, що людське спілкування багатофункціональне, а тому у різних випадках одна і та сама особа може поводитись по-різному: тут на манеру спілкування впливають обставини, оточення, власне самопочуття, особливості комунікативної ситуації (по-різному може себе вести людина в радісних або трагічних випадках). Але ніколи моральна людина у спілкуванні не дозволяє собі вдаватися до агресії, зневаги, нетерпимості, брутальної лайки. Комунікативні навички людини формуються протягом усього життя в процесі виховання і самовиховання, коли усталеними стають певні манери, рухи, слова, а також спосіб ставлення до інших. В цьому контексті прийнято говорити про так звану „звичну поведінку”. В народі кажуть: „Посієш звичку, пожнеш характер” і додають: „Який характер, таке і життя”. Звички закріплюються в результаті багаторазового повторення певних дій, часто успадкованих, але здебільшого надбаних шляхом наслідування і систематичної праці над собою через навчання і виховання.
   Моральна людина виховує в собі звичку шанобливого ставлення до оточуючих, дисциплінованості, організованості, порядності. Така людина ввічлива, тактовна, піклується про інших, вміє прощати і довіряти. Позитивне значення звички в тому, що вона не потребує попереднього осмислення, бо здійснюється вже механічно. Так. Ф.Бекон, вважав звички всевладними над тілами душами людей, а тому підкреслював: „оскільки звичка є головним правителем людського життя, то і треба всі сили спрямувати на встановлення добрих звичаїв”. Звички стають міцними, якщо опираються на переконання, тобто глибоке розуміння того, що найменший відступ від моральності принижує  гідність інших і не додає честі власній персоні. Але в певних ситуаціях суб’єкт поведінки може зраджувати своїм звичкам, коли опиняється перед складною проблемою морального вибору: людина не завжди може передбачити якісь негативні наслідки своїх, на перший погляд, правильних дій. І. Кант радив: „Розвивай свої душевні і тілесні сили так, щоб вони були придатні для будь-яких цілей, які можуть з’явитися, не знаючи при цьому, які з них коли-небудь стануть твоїми”. Важливо вміти творчо регулювати свої навики, аби не бути рабом власних звичок. Відступ від власних морально-етичних норм обов’язково викликає в моральній людині стан незадоволення собою, внутрішній неспокій, докори сумління і каяття. Протиріччя в процесах комунікації неминучі, вони постають знов і знов, а тому своєчасне конструктивне вирішення кожного протиріччя дозволяє утримувати міжособове спілкування на належному рівні. До „золотих правил” спілкування відносяться: рівність, взаємоповага, доброзичливість, милосердя, толерантність, делікатність, неупередженість, вміння вислухати іншу людину, зрозуміти її, тактовність, довіра. Аморальними ж рисами у процесі спілкування вважаються: егоїзм, користолюбство, нетактовність, помста, зрада, підступ, шантаж, неповага, грубість, брутальність, жорстокість.
   Мистецтво спілкуватись передбачає вміння перевтілюватись і майстерно грати певні ролі, що прийнято називати  мистецтвом „бути іншим”. Відомо, що існує істотна відмінність між  людиною, якою вона є „на людях”, в суспільстві, і людиною, якою вона є „вдома”, на самоті. Входячи в контакти з іншими людьми, просто виходячи в людське співтовариство, людина ніби одягає маску і стає іншою. „Люди-маски” – це ті люди, що вміють перевтілюватись, поводитись інакше, видавати себе за інших залежно від ситуації. Майстерність точно грати роль залежить від того, наскільки щиро ця роль зіграна. Адже свідомо чи несвідомо людина наслідує інших, переймає їхні звички, манери, відтворює вчинки та дії відомих літературних персонажів, кіногероїв, артистів тощо. Як відзначає психолог В.Леві: „Крізь нашу тілесну оболонку, як постояльці готелю, проходить багато різних „Я”.  Як мистецтвом є вміння „бути іншим”, так само мистецтвом є і вміння „бути собою”. Цього мистецтва можна досягти завдяки великій праці над собою, все життя прямуючи через „інших” до себе, аж доки не досягнеш вищого ідеалу, коли вже зайвим стане грати ролі, а сформується власний стиль поведінки, прийде мудрість і з’явиться здатність людини бути природною і щирою. Сьогодні це здебільшого вважають ознаками наївності і слабкості, хоча насправді саме ці риси характеризують інтелігентну і високодуховну особу, котра відзначається цілісністю і вмінням поєднувати різні образи, постійно змінюватись в процесі самовдосконалення.
   Культура і стиль поведінки особи засвідчує наявність особистого іміджу. Сьогодні цей термін є надто популярним, особливо у сфері ділового спілкування. Але особистий імідж і є образом кожного індивіда. Він визначається усією сукупністю внутрішніх і зовнішніх факторів та елементів, що надають людині у взаєминах з іншими людьми стабільних виявлень. Як правило, людина повинні проводити порівняння власного "само-іміджу" та свого іміджу у сприйнятті інших людей. Розрізняють кілька варіантів іміджу, зокрема: дзеркальний, реальний, ідеальний, створений. Дзеркальний – це наше уявлення про себе, реальний – погляд на себе з боку, ідеальний – підхід до носія іміджу, що може бути названий ідеалізуючим; створений – це образ суб’єкта, що є продуктом дій іміджмейкерської кампанії. Якщо створений імідж „зношується”, тобто вже себе не виправдовує, то його заміняють іншим.
   Сучасні дослідники по-різному визначають зміст поняття „імідж” (англ. image – образ, подоба, зображення, яке пов’язане із лат. – imitari – імітувати), але здебільшого трактують як знаковий замінник, який відображає основні риси портрета людини. Переважно цей термін вживають у значенні штучно створеного образу особи, чи будь-якого об’єкта, наприклад фірмового, товарного, чи політичного тощо. Процес його створення є цілеспрямовано організованим на досягнення чітко заданих характеристик. Як підкреслює дослідник Д.Бурстін: „Мова іміджів панує скрізь. Вона повсюди замінила мову ідеалів”. Імідж – це уявлення про людину, що передає видиму, фасадну сторону її образу; в іміджі манери, жести, міміка, окремі мовні вирази виступають в якості найбільш виразних характеристик. Людина, яка є справжньою особистістю (героєм), засвідчує свою сутність справами. Герой творить себе сам, уособлюючи піднесений ідеал, а створений імідж може часом і не мати нічого спільного із  реально існуючим його носієм, тобто імідж носить умовну символічну природу. Але заданий людині імідж може спонукати її до підкріплення його змісту життєво значними справами. Імідж може стимулювати підвищення власної самооцінки, додавати впевненості, підносити соціальну і особисту відповідальність, сприяти розвитку позитивних моральних рис, як-от доброзичливість, привітність, ввічливість, щиросердність, тощо. Отже, щоб удосконалюватись духовно, утверджуватись у діяльності, здобувати повагу серед оточуючих людина зобов’язана дбати про свій особистий імідж, постійно змінювати його у кращу сторону, досягаючи гармонії між своїм зовнішнім образом і внутрішньою сутністю. Звичайно, найбільш сталими іміджами людини є ті, що їх вона образа та витворила сама.
   Отже, імідж допомагає виробити свій особистий стиль поведінки, який включає в себе і манеру спілкуватись (по фр. манера означає спосіб дій, прийоми спілкування), яка постає майже тотожною поняттю „стилю”, але більше стосується характеристик якихось одиничних, окремих, індивідуальних особливостей поведінки певної особи. Манери є ніби зовнішніми виявленнями внутрішньої природи окремої людини, тому вони частково набуваються, а частково нам даровані. Добрі манери, чемне поводження з іншими людьми не даються від народження і не виникають самі по собі. Великий вплив на манери поведінки справляє соціальне мікро середовище, а також отримане у сім’ї і школі виховання. Добрими засобами спілкування при бажанні можна оволодіти, бо якщо людина не замислюється над формою спілкування, то жодні етикетні кодекси і правила не вплинуть на зміну її поведінки. В той же час в манерах кожної людини є дещо він неї самої, від її початкової психо-фізіологічної організації, від її генетики та аури.
   Сформована і зріла особистість не є байдужою до того, як її сприймає оточення. Така людина обов’язково накреслює свій ідеальний образ (імідж) і критично себе оцінюючи, намагається виробити і удосконалити манери і прийоми спілкування, які продиктовані певним рівнем моральної свідомості. Саме в молоді роки формуються ті чесноти, які визначать спосіб доброчесної поведінки. Хоча в молодіжному середовищі і культивуються певні норми, які є свідчать про приналежність до певних угрупувань, відданість певним кумирам, все ж вони не можуть бути відірваними від загальноприйнятих правил суспільної поведінки. Моральні чесноти засвідчують ставлення людини до моральних норм та цінностей. Як стверджував Б.Спіноза, для людини немає нічого кориснішого, ніж людина. Моральні норми і цінності реально впливають на людську поведінку, коли добре усвідомлюються, стають особистими життєвими сенсами. Адже моральні імперативи не можливо комусь насильно нав’язати, змусити визнати ті, чи інші еталони моралі (що є навіть аморальним). Кожна людина опирається на власний досвід, має власні нахили, які творять цілісність її морального образу. Якщо людина намагається буквально втілити, повторити у своєму житті той ідеал, який видається їй абсолютно довершеним, то вона ризикує міфологізувати своє життя, піддаючись спокусі відтворити міф у власному житті. Тому ставлення до ідеалу має бути дещо дистанційованим, коли ідеал не сприймається як об’єкт буквального відтворення, а служить орінтиром для творчого і самостійного осмислення та регулювання власного життя. „Зачарованість ідеалом” може позбавити людину прагнення шукати власний, індивідуальний шлях утвердження моральних чеснот.
   Для повноцінного спілкування передовсім необхідне поєднання названих вище правил, але найпершим його гарантом виступає ввічливість, з приводу якої М.Сервантес, писав, що „нічого не коштує нам так дешево і не ціниться так дорого, як ввічливість”. Привітність і позитивна налаштованість одного до іншого  забезпечують комфортний клімат спілкування, додають настрою, запобігають конфліктам. Зовнішнім виявом ввічливості є привітний вираз обличчя,  зацікавлений погляд, прихильні жести, усмішка. Звичайно не завжди людина може перебувати у гарному настрої. Іноді обставини слугують підставою для смутку, роздратування, а це вимагає від іншого коректності і тактовності. Тактовність передбачає міру, якої треба дотримуватись у розмові. Коректна і тактовна людина здатна відчути межу, за яку не можна виходити у взаємостосунках. Увага до іншого не повинна бути нав’язливою і нахабною, що корелюється такою рисою, як делікатність. Вона додає врівноваженості і стриманості, допомагає краще володіти собою, залишатись природнім у поведінці.
   Повага передбачає шанобливе ставлення до партнера, а також засвідчує ступінь власної самоповаги, бо поважаюча себе людина не вдаватиметься до образ і приниження гідності іншого. Повага в етиці означає визнання ціннісного статусу іншого, а тому за своєю суттю має глибоко гуманістичне підгрунття. Повага не зводиться до якогось одиничного формального акту, а стосується цілісної моральної лінії поведінки людини, спрямованої на визнання честі і гідності іншої особи. Повага, як реалізація принципу гідності в процесі спілкування передбачає доброчинність і справедливість у ставленні до кожного не зважаючи на соціальний статус ( навіть злочинці мають право на повагу і захист власної гідності в місцях відбування покарання). В сучасному суспільстві ми часто стаємо свідками неповаги до оточуючих, брутальних випадів дій „крутих” нестримних хамів, розлючених високопосадовців, приниження слабких, жінок, чи дітей, потурання елементарних людських прав з боку державних чиновників тощо. Людська гідність не дозволяє миритись з такою навалою ганьби, а тому єдиним засобом опору стає самоповага. Адже з моральної точки зору в людини можуть відібрати лише те, із втратою чого вона вже згідна заздалегідь. Морально стійка людина ніколи не погодиться на приниження власної гідності, не дозволить себе ганьбити. Високий рівень самоповаги людини – це той бар’єр, який не зможе здолати нестримна брутальність і хамство.
   Найціннішою рисою з-поміж інших в процесі спілкування моралісти визначають толерантність, яке походить від латинського слова tolero – „несу”, „терплю”.  Ця чеснота базується на необхідності миритись з неминучими розбіжностями поглядів, орієнтацій, стилів життя. Толерантною називають людину, яка визнає за іншим право бути не таким як „Я”, по-іншому мислити і чинити, хоча сама займає непримиренно іншу позицію. Наприклад, в „Енциклопедії філософії” за редакцією П.Едвардса толерантність тлумачиться як „терпляча стриманість щодо того, що не подобається і не схвалюється... Вона передбачає існування того, що вважається неприйнятним або злим”.  Толерантність не вживається у відношенні до того, до чого ми ставимось приязно. Бо толерувати – значить миритися з тим, що засуджуємо. В сьогоднішніх не менш драматичних обставинах, у надзвичайно різноманітному і розбурханому світі толерантність стверджує право на несумісність, що дозволяє зберегти свободу і самобутність людей, як і певних соціальних груп, політичних сил, релігійних громад, чи культурних організацій.
   Співчуття і милосердя належать до цінних етичних характеристик добропорядної людини. Ці чесноти особливо підносить християнська етика, побудована на принципі всепоглинаючої любові до ближнього. Якщо ми виявляємо шанобливе і поважне ставлення до іншого, а в душі залишаємось байдужими і черствими, то така повага є нічим іншим як фікція. Сенс спілкування не зводиться до виконання ритуалу шанобливості, а передбачає проникнення  турботами і проблемами іншого. Співчуття і є таким екзистенційно-моральним імперативом, який звернений до внутрішніх переживань іншого суб’єкта. Співчуття, співпереживання, співстраждання чужі егоїстичним натурам, а чуже горе, невдачі приємні людям злим. „ Співстраждання є найголовніший і, можливо, єдиний закон всього людства" - говорить  головний герой роману Ф.Достоєвського „Ідіот” князь Мишкін. Виявляти жаль і співчуття до інших, ділити з ними смуток і радість спроможні лише високі духовно особи. У книзі Еклезіаста сказано: „Серце мудрих – у домі жалоби”  ( Екл. 7, 4).
   В практичному аспекті співчуття співвідноситься із милосердям, яке можна визначити як діяльне прагнення допомогти тому, хто має в тому потребу. Діяльну допомогу під впливом сердечного співпереживання варто відрізняти від простих людських актів милосердя, які становлять етичну цінність самі по собі. Як повага звернена до визнання ціннісного статусу іншого, так і милосердя полягає у діяльній допомозі іншому реалізувати свій життєвий сенс. Діяльно допомагати іншому у самореалізації, здійсненні свою місії – в цьому зміст категорії милосердя. Якщо милосердя опирається на толерантність і повагу, то набуває дійсно високого духовного значення. Релігійна етика визначає для віруючого необхідність дотримування  такої чесноти, як милосердя заради спасіння власної душі. Щире діяння милосердя аж ніяк не принижує, а навпаки підносить людину, що його виявляє. Наприклад, суспільство, яке потурає права знедолених, не виявляє діяльної турботи про немічних, інвалідів, нужденних, не можна вважати соціально справедливим: воно не є морально здоровим і містить ознаки деградації.
   Любов, що є „формою усіх чеснот”, виступає в етиці єдиним засобом досягнення доброчесності. Внутрішня здатність людської волі чинити добро і становить сутність любові; отже, любов – це перша і найважливіша моральна чеснота. На це вказують слова св. Августина, що любов є формою чеснот. Чеснота (грецькою arête, а латинською virtus означають витримку, мужність, схильність) вимагає зусиль задля досягнення якоїсь досконалості, а тому звернена до волі. У цьому сенсі варто розуміти різницю між моральною чеснотою і природними здібностями. Адже люди від природи можуть бути більш доброзичливими, чуйними, мужніми, або боягузливими, лінивими, жадібними, тощо. Природні схильності вимагають певного виправлення або посилення в процесі навчання і виховання. Так, людина, по природі відважна, повинна уникати лихацтва, амбіційна – пихатості, сумлінна -  зайвої педантичності. Зусиллями власної волі можна набути нових моральних якостей, навіть якщо людина не мала природних здібностей, які полегшують формування певної риси. Більш вартісною і глибшою стане лагідність того, хто мусив подолати вроджену запальність, ніж того, хто від природи спокійний і не схильний до агресії. Чеснота, як прямування до блага, передбачає любов, яка здатна розвинути в людині те, що зробить її більш духовною і гуманною. Суттю кожної любові є самопожертва – готовність віддати життя іншій особі, наприклад мати – дитині,  друг – побратимові, коханий – коханій. Доброчесність – це вияв любові і природний її фундамент. Любов – це „зв’язок досконалості” ( Кол. 3, 14), бо усі чесноти до неї ведуть.
    „Любов довго терпить, любов милосердствує, не заздрить, любов не величається, не надимається,
   Не поводиться нечемно, не шукає тільки свого, не рветься до гніву, не думає лихого,
   Не радіє з неправди, але тішиться правдою,
   Усе зносить, вірить у все, сподівається всього, усе терпить.
   Ніколи любов не перестає!” ( І Кор., 13, 1-8). 
   Наведена цитата з послання ап. Павла звучить як гімн любові, а також розкриває зміст поняття доброчесності як втілення  дієвої любові. Адже любов без діла є мертвою.  Звичайно, не всяке спілкування надихається любов’ю, проте погане таке спілкування, яке не прагне цього, не орієнтується на ідеал любові, навіть у віддаленій перспективі. Якщо любов є наріжним каменем спілкування, то це поглиблює рівень довіри, відкритості, порозуміння партнерів. Своєю чергою, любов сама по собі постає як досконалий тип спілкування, в якому його смислові, екзистенційні й моральні аспекти розкриваються у своїй найбільш адекватній формі.
   Усе розмаїття існуючих визначень любові від простої чуттєвості й елементарного джерела позитивних емоцій до суто інтелектуального або божественного феномену, від суто інтимного почуття до палкої патріотичної любові, лише віддзеркалює усю реальну багатовекторність проявів цієї основоположної людської чесноти. Адже ми розрізняємо любов батьківську, материнську, синівську, сестринську, патріотичну, а ще „любов земну”, „любов небесну”, любов-пристрасть, любов-утіху, любов-благоговіння, любов-самопожертву, любов-жаль, любов-милість тощо. Давньогрецька мова фіксує увагу на таких типах любові як „ерос”, „філія”, „строге”, „агапе”, що в підсумку вказує на те, що сутність любові є невичерпною і всеохоплюючою, а це підтверджує вже наведену тезу про любов як чесноту чеснот, як здатність творити добро.
   Антагоністичною протилежністю моральних чеснот є вади, які трактуються як постійна схильність і здатність волі здійснювати зло. Щоправда зла заради зла людина зазвичай не прагне. Іноді ми чинимо зло, бажаючи блага. Здебільшого зло - це помилки, які здійснюються тоді,  коли добро бачать там, де його нема. Тоді мова йде не так про зло, як про хибну дію, невдалий вчинок. Тоді чим відрізняється моральна вада від помилки? Моральне зло здійснюється тоді, коли людина знає, що благо, котре вона вибирає, їй не належить, наприклад, злодій грабує банк заради грошей, чи вбивця вбиває когось, аби заволодіти майном жертви. Моральна вада, як і чеснота, є постійним навиком або згубною звичкою, що полягає у свідомій готовності вибору такого блага, яке людина вибирати не повинна; при тому вона вже навіть не відчуває докорів сумління. Вада дезорієнтує особистість і врешті-решт губить її. Тимчасова вада підпорядковує людську волю певному благу, котре заступає усі інші.
   Так, вино, випите в міру, веселить людину, підносить настрій, але алкоголік обертає це благо в тяжке зло для оточуючих і гине сам. Всезагальна бездіяльність щодо боротьби з алкоголізмом лише сприяє переростанню його у велике суспільне зло. Сьогодні в Україні проблема алкоголізму набуває катастрофічних масштабів. Це вже стає загальнонаціональною вадою. Паління цигарок диктується потребою заспокоїти нерви, але курець насправді поневолює себе, піддаючись шкідливій звичці, що лише посилює нервовість.
    Вади здебільшого породжені непоміркованістю і нестримністю, наприклад в їжі і питті. Хто досягнув значних успіхів у духовній сфері, став популярним, високоосвіченим може піддатись такій ваді як гордість і пихатість. Гордість як вада полягає в ілюзорному почутті власної вищості над іншими. Не одного політика вразила ця вада, що підтверджує істинність вислову Є.Леца, що „дотик трону змінює людину”. До найпоширеніших вад належить заздрість, яку з гордістю об’єднує той самий фальшивий критерій власної вищості, не вміння розпізнати тих істинних благ, які возвеличують людину, підносять її матеріальний статок або соціальний статус. Те, що підживлює гордість однієї особи, ставши предметом заздрощів ближнього, по-суті „з’їдає” його. Заздрість у крайніх формах веде до бажання позбавити інших тих благ, якими не володіє сам заздрісник.
   Поширеною людською вадою є гнів, який буває виправданим як реакція на зло. Але гнів як вада ґрунтується на тому, що людина піддається цьому почуттю, коли не досягає омріяного блага, не може подолати ті перешкоди, які виникають на шляху його реалізації. Отже, гнів не усуває, а лише примножує зло. Гнів є проявом не стільки сили, скільки слабкості людини. Хоча у гніві людина є страшною. Адже стриматись значно важче, а роздратованість і гнів виникають легко. Про вади варто говорити, аби краще зрозуміти їх природу з тим, щоб виправляти, а не примножувати. Вада,  як і кожне зло, виступає в оболонці блага, тому краще усвідомити притягальну силу добра. Чим краще розумієш благо, тим більше тьмяніє привабливість зла.
   В міжособистісних стосунках розуміння природи зла і різних людських вад відіграє особливу роль. Приязні взаємостосунки можливі лише за умови високої моральної культури кожного. Вони опираються на такі визначальні правила: не зазіхати на інтереси іншого і не виявляти байдужість до партнера, критично ставитись до себе і помічати не стільки чужі вади, як свої власні недоліки, удосконалювати свою особисту культуру, оволодівати нормами і правилами моральної поведінки, заснованої на доброзичливості, ввічливості, принциповості і терпимості до оточуючих.
   У цьому контексті особливо варто наголосити на значенні такої чесноти, як поміркованість, яку ще називають кардинальною, бо пов’язана вона із необхідністю приборкання основних природних інстинктів (страху смерті, статевого потягу, пожадливості). Поміркованість є чеснотою міри і основне її завдання зводиться до опанування почуттям жадання. Аристотель, зокрема, надає їй визначального значення, бо усяка чеснота становить „золоту середину” між двома крайнощами – нестачею і надміром. Наприклад,  чесноті відваги протистоїть боягузтво, як брак сміливості, але її надмір породжує таку негативну рису як бравада, котра штовхає відчайдушну людину до невиправданого ризику. Без виховання у собі чесноти поміркованості не можливо досягнути належного рівня моральності, так необхідного для ефективного спілкування.
   Отже, людське спілкування має цілу низку умов і правил оптимального здійснення, проте саме воно безумовно спирається на важливі людські моральні характеристики; моральні чесноти та вади і впливають на процеси та якість спілкування, і виявляються та корегуються в останньому.

  3. Культура спілкування як зовнішній прояв внутрішньої духовної сутності особи включає усі сфери повсякденної поведінки –  у громадських місцях, сімейно-побутові взаємовідносини, виробничі стосунки, товариське спілкування тощо. Здебільшого регулюються ці взаємовідносини моральними нормами, а також етикетом (фр. еtikuette – ярлик, етикетка), котрий являє собою визначений регламент поведінки у конкретних заздалегідь відомих ситуаціях.  Етикет як сукупність певних правил і норм поведінки означає дотримання зовні пристойного способу поводження, що засвідчує зовнішню культуру моральних стосунків. Моральна й естетична грані культури поведінки існують у тісній єдності і взаємодії. Зовнішня поведінка людини є завжди помітною. З першого погляду можна оцінити рівень вихованості людини з огляду на те, як вона одягнута, як розмовляє, які манери, міміка, жести. Адже важлива не тільки внутрішня культурність, але і форма спілкування. Тому знання правил етикету, вміння ними користуватись засвідчує естетику поведінки. Особливо вагоме значення відіграє етикет у сфері ділових взаємостосунків. Дещо зневажливе ставлення до етикету як зайвої „формальності”, чи показової „педантичності”,  по суті обертається на кожному кроці сьогодні відвертим хамством, зневагою, грубістю.
   Етикет являється сукупністю певних норм і вимог, які носять строго регламентований характер і визначають порядок проведення якоїсь церемонії (привітання, знайомство, форма звернення до оточуючих у громадських місцях, поведінка у трудовому колективі тощо). Етикет є соціально детермінованим, так як правила етикету носять утилітарний характер. Вони полегшують взаємостосунки людей, упорядковуючи користування засобами громадських комунікацій. Етикет дозволяє зберегти енергію і здоров’я, заспокоює нервову систему, ставить усіх в рівні умови людських взаємин, що приносить врешті-решт задоволення усім.
   Історія становлення етикету сягає давніх часів, коли ретельно регламентувались правила пристойності окремих суспільних верств, коли кожний стан мав свій „кодекс честі” („честь короля”, „лицарські цноти”, „християнські доброчинності”, тощо). Виникнення самого терміну „етикет„ пов’язують з іменем французького короля Людовіка ХІV, який у ХVШ столітті, запрошуючи гостей на придворний бал усім запрошеним вручив картки (етикетки) із зазначеними вимогами щодо належного одягу і правил поведінки. Придворний етикет відзначався жорсткими приписами і суворими вимогами. Головним призначенням етикету була організація поведінки придворних таким чином, щоб звеличити особу монарха й підкреслити статус придворної ієрархії.
   В давньоісторичні часи зміст етикетних норм відображав станово-класові взаємостосунки у суспільстві. Такі правила складаються вже у найдавніших рабовласницьких цивілізаціях стародавнього Сходу. Так, своєрідна „Інструкція поведінки” існувала у стародавньому Єгипті ще у 2350 р. до н.е.  А китайський філософ Конфуцій ( 551 – 479 рр. до н.е.) детально розробив церемоніал належної поведінки щодо регулювання таких основних взаємостосунків: імператор і піддані;  державні чиновники різних рангів, старші і молодші, чоловік і жінка, батьки і діти. Відповідні церемоніали спрямовувались на упорядкування стосунків, а тому не втратили своєї практичної цінності і нині.
   Норми шляхетної поведінки набули усталеного характеру і в Стародавній Греції і Римі. Імператори і патриції славились вишуканими манерами. Доба Середньовіччя відома своїм знаменитим лицарським етикетом. Лицарський кодекс честі регламентував увесь спосіб життя тогочасного феодального суспільства, вказуючи на відмінність соціального статусу різних верств. Етикет не стосувався поведінки простих людей, ставлення до яких було зневажливим з боку знаті. Як висловилась французька письменниця Жорж Санд: „ Бідність звільняє від етикету”. Піддані зобов’язані були лише беззаперечно схилятись перед володарями. Взаємовідносини між простими людьми регулювались звичаєвим правом і релігійними заповідями. Відсутність строгих етикетних умовностей не виключала чітких вимог щодо способу ставлення  до старших, родичів, сусідів, гостей тощо.
   З розвитком буржуазно-капіталістичних відносин етикет видозмінюється, втрачає станово обмежений характер, стає менш умовним і манірним. Але представники вищого світу старанно оберігають вироблені „споконвіку” правила пристойної поведінки. Не втратив практичної доцільності знаменитий кодекс честі англійського джентльмена, обов’язком якого є дотримання за будь-яких обставин „елегантної незворушності”. Етикет спрямовується на виховання сильної і вольової людини, яка вміє стримувати бурхливі емоції, роздратування.
   Етикет завжди має конкретно-історичний характер, так як кожна епоха, кожне суспільство, окремі народи утверджували такі правила спілкування, котрі відповідали соціальним умовам, специфічним уявленням про прекрасне у взаємостосунках. Етикет відзначається національною самобутністю, його специфіку зумовлюють певні народні культурні й релігійні традиції, усталені звичаї, ритуали, вірування, котрі сягають давніх пластів історії кожного окремого народу. Наприклад, в Україні було добре розвинуте звичаєве право і надзвичайною міцністю характеризується етнопедагогіка, що позначилось на нормативності поведінки широких народних мас. Вияв ввічливості і доброзичливості був невід’ємним компонентом магічних вірувань. Недотримання правил пристойності загрожувало гнівом грізних духів, які наповнювали довкілля і постійно спостерігали за людьми. Певні нормативні вимоги служили ознакою вищого станового становища, показником заможності, працьовитості і добропорядності. Так прийнято чоловікам при зустрічі скидати шапки, а жінці заміжній не гоже було виходити із непокритою головою. Чоловік без головного убору не сприймався гідно серед оточуючих, не міг підтвердити свою соціальну заможність. Добре розвинутий був культ старших, тому у вітанні молодші виявляли ввічливість до старших схилянням голови, потисканням або цілуванням руки. Ціла система етикетних вимог стосувалась способу поводження із гостями. Стрічаючи гостей, господарі вклонялись, тримаючи руку на серці. Було прийнять виявляти особливу шанобливість до жінки, вітаючись з якою чоловіки скидали капелюх, цілували руку. Український етикет відзначався особливою суворістю щодо лихослів’я. Не припустимо було лихословити  вдома, де живуть духи предків, бо злі слова їх можуть образити і вони не будуть виконувати охоронну функцію. Не дозволялось лихословити  у присутності старших. Весь спосіб життя і праці наших предків споконвіку обумовлювався численними настановами і приписами, які перевірялись життєвим досвідом.. Цей мудрий досвід – втілення вічних цінностей людського спілкування, де логічно поєднувалось життєво-доцільне (практичне) і духовно-прекрасне (естетичне).
   Сформувавшись як суто станове і класове явище, етикет за змістом характеризувався прагненням упорядкувати систему людських стосунків, надати їм цивілізованого вигляду. По-суті, етикет – це „правила гри” цивілізованих людей, які у цьому „тісному” світі відстоюють своє право на „недоторканність”, відвойовують власну „територію проживання” і життєдіяльності. Етикетні норми забезпечують певну рівність, гармонію і зовнішню красу людських відносин.
   Етикет, регламентуючи культуру поведінки, фіксував повагу однієї особи до іншої, тому його ще називають „мистецтвом шанобливості”. Звичайно етикет передбачає деяку манірність, формальність, „гру у ввічливість”, але ці „формальності” компенсуються тактовністю, повагою, ввічливістю. Правила етикету вже вивірені часом, є практично доцільними. Сучасний етикет не носить надто „церемонійного” характеру, є більш вільним і демократичним, передбачає  свободу варіацій, усталених прийомів і манер.
   Етикет відображає красу людських взаємостосунків, а тому його найсуттєвішими ознаками є доцільність і краса. Він є гармонійним поєднанням практичного, корисного і  зовнішньо естетичного – прекрасного. Етикет не покликаний обмежити людську свободу, а лише обмежити самолюбство, грубість, зневагу до інших.
   Етикетні формули чемності застосовуються у різних ситуаціях, але завжди зводяться до ввічливості і доброзичливості. Зустрічаючись ми бажаємо „доброго ранку”, „доброго дня”, „ добривечір”, прощаючись говоримо „всього доброго”, „на добраніч”, щось прохаючи вживаємо „будь ласка”, за послуги „ щиросердно дякуємо”, за помилки і необачність вибачаємось, „перепрошуємо” тощо. В цих формулах прагнемо поєднати щирість і гуманізм, вихованість і чуйність. Навіть у конфліктних ситуаціях, у розмові з людиною, котра з певних причин не заслуговує на повагу брутальність і грубість є неприпустимими. Поняття ввічливості включає ще такі різновиди, як коректність, делікатність і тактовність, котрі передбачають вміння правильно оцінювати ситуацію і відповідно обирати найбільш адекватні для неї способи спілкування. Вони базуються на відчутті міри, вмінні не переступати певну межу у конкретних видах спілкувань, не створювати незручних для співбесідника ситуацій.
   Етикет обов’язково передбачає стриманість і скромність поведінки, без яких не можливо підкреслити повагу до іншої людини. Скромність вберігає навіть видатну і неординарну особистість від зневажання менш яскравих і видатних. Адже є негідним підкреслювати власну велич шляхом нівелювання цінності іншого. Стриманість дозволяє уникнути розв’язності, надмірної розкутості, непристойної жестикуляції. Скромність і стриманість допоможуть краще розкрити самого себе, позбавить від необхідності грати не властиву особі роль. Проте ці риси не повинні перейти у фамільярність, примітивність, коли особистість навмисно понижує свою духовність і надто спрощує поводження рівняючись на нижчий рівень взаємостосунків ( керівник переходить на „коротку” відстань із підлеглими, вчитель „по-компанійські” ставиться до учнів, що нівелює посадошанування, може понизити авторитет „шефа”).
   Етикет ґрунтується також на вимозі точності, обов’язковості, дисципліни. Кажуть: „точність – ознака королів”. Ці риси спрямовані на дотримання обіцянки і необхідності виконання покладених обов’язків. Без них нема надійності і довіри, особливо у сфері ділових відносин. Але і в сімейній етиці вони є фундаментальними. Етикет вимагає від людини вчасно виконати взяті зобов’язання, а також вміло сформулювати думку, належно оцінити обставини, вміти попередити про непередбачені ускладнення і знайти вихід з метою виправлення невдало спланованої справи, чи при порушенні домовленості. Етикет зобов’язує особу не бути байдужим до обов’язків і вміти визнавати свою провину, виправляти допущені помилки, вибачатись за завдані клопоти через власну недисциплінованість.
   Бажання бути значною, підкреслення власної гідності – це найсильніша потреба людини, тому етикет і спрямований на піднесення гідності іншої людини. Етикет – це не підлещування, бо фальшива і примітивна шанобливість швидше викличуть відразу, аніж повагу. Тому при виконанні найважливіших етикетних формул варто користуватись такими правилами:
   1. Виявляйте щирий інтерес до тих, з ким спілкуєтесь.
   Бажаним співбесідником і партнером можна стати тоді, коли зацікавишся проблемами, які його хвилюють. Стародавній римський поет Публій Сір сформулював цю думку так: „Ми цікавимося іншими тоді, коли вони цікавляться нами”. Розмову треба вести про те, що цікавить іншого,  підкреслюючи те що він найбільше цінує. Навіть при необхідності налагодження ділових стосунків варто перед діловою зустріччю поцікавитись колом тем, які хвилюють партнера найбільше.
   2. Демонструйте привітність і даруйте посмішку.
   Усміхнене обличчя випромінює доброзичливість і заохочує до спілкування. Як відомо широка усмішка – це обов’язковий атрибут американського способу життя. Американці насправді складають справжній гімн усмішці, яку вони вважають тим ключем, яким можна відчинити будь-які двері, здолати усі бар’єри, аби забезпечити психологічний комфорт для ефективного спілкування. Вони переконані, що „ніщо не коштує нам так дешево і не цінується так дорого, як усмішка”. В нашій українській дійсності усмішка ще не стала загальноприйнятим атрибутом, частіше зустрічаються похмурі і сумні обличчя , а в сфері бізнесу більш типовим є діловито-нахабний образ  „крутого”.
   3. Звертаючись до співбесідника частіше називайте його ім’я.
   Ввічливе звертання до іншої особи передбачає знання загальноприйнятої формули звертання – чи то „товариш”, „ пан”, „пані”, „шановний друже” тощо. Але цим не варто обмежуватись, а слід частіше називати ім’я, особливо під час ділових зустрічей. Людям приємно, коли пам’ятають їх ім’я і поважно   до них звертаються.
   4. Будьте уважним слухачем, навчіться слухати співрозмовника.
   Підтримуючи розмову, будьте терплячі і навчіться не перебивати. Не забувайте виявляти зацікавлення, ставте запитання, які заохочують співбесідника до розмови, спрямовуйте діалог у тому напрямку, який стосується спільних інтересів  і сприяє досягненню згоди.
   5. Уникайте конфліктних ситуацій.
   Кожна людина прагне відстояти свою позицію, має власну думку, систему уявлень і життєвих цінностей, про що варто завжди пам’ятати. Заради вирішення справи, або збереження добрих стосунків навчіться не вдаватись до категоричних суджень. Відстоюючи власну думку не прагніть обов’язкової перемоги у суперечці. Пам’ятайте, що перемога у суперечці може образити партнера, особливо у вирішенні ділових справ. Тому найлегшим способом вирішення суперечки є її уникнення.
   6. Дбайте про охайність свого зовнішнього вигляду.
   Охайність і чистота – це необхідні етикетні вимоги, тому недбалість в одязі, зачісці сприймається як зневага до оточуючих. Пам’ятайте, що підкреслена екстравагантність привертає особливу увагу, розцінюється як виклик іншим.
   Наведені правила стосуються формального аспекту спілкування побудованого на взаємоповазі. Вони можуть диференціюватись залежно від конкретних умов, ситуацій, культурного рівня тих, хто спілкується. За змістом усі ці вимоги мають відповідати принципу гуманності і демократизму.
   Діловий етикет діє в сфері виробничо-трудових відносин. Опирається він на загальні норми, хоча специфічно до кожної окремої професії формуються певні особливі правила. В межах певних професій виробляються свої „кодекси честі”, які дозволяють підтримувати дух корпоративної єдності ( медична, журналістська, юридична, військова етика, бізнес-етика тощо).
   Культура службового спілкування не можлива без засвоєння правил ділового етикету. Їх незнання створює багато проблем, іноді призводить до руйнації підприємницьких планів. Ділова людина, котра ставить за мету досягнення успіху у бізнесі зобов’язана оволодіти таємницями етикету, що дозволить більш впевненого почуватись, порядно і чесно співпрацювати з іншими, створювати в колективі комфортний мікроклімат. Етика ділових відносин посилює значення культури спілкування і виробничих комунікацій.
   Що собою являє діловий етикет, на чому він базується?
   Неодмінною вимогою ділового етикету є бездоганна зовнішність, яка забезпечує представницьке сприймання ділової людини і є виявом поваги до інших. Тому недоречною є особлива екстравагантність, надмір прикрас, яскравий макіяж, що привертає надмірну увагу. Манера одягатись підкреслює стиль поведінки, індивідуальність людини, її внутрішній зміст. Тому по зовнішності сприймають людину. Соціологічні дослідження  твердять, що у 85 випадках зі 100 перше враження про людей складається на основі зовнішнього вигляду. Це доводить необхідність більш уважно ставитись до створення зовнішнього іміджу. Практика підтверджує, що оточуючі більш прихильно ставляться до охайних і акуратних людей. Сьогодні мода надто вільна і демократична, а це забезпечує свободу вибору. Але у діловому світі існують певні протокольні вимоги. Наприклад, на офіційні прийоми не дозволяється жінці приходити у міні-спідниці, прозорій блузі, надто відкритому декольте, чоловіку без  піджака, краватки тощо. Одяг ділової людини може бути різноманітним, але функціональний, строгий і стриманий щодо кольорової гами. Одяг ділової людини не повинен відволікати партнерів від роботи, ділових розмов. Необхідно враховувати недоліки фігури, аби максимально їх замаскувати і вирівняти пропорції. Одяг для офіційних прийомів має відрізнятись від повсякденного. Діловій жінці додає впевненості косметика, якою треба користуватись вміло і помірковано. Обережними варто бути при виборі парфумів, запах яких не повинен бути різким і нав’язливим. Елегантна жінка не одягає багато прикрас і не поєднує одночасно срібло і золото, обережно підбирає біжутерію. Ділові чоловіки із прикрас носять обручку або перстень, запонки і защіпки для краватки. Браслети і ланцюжки на шиї, сережки псують імідж солідного підприємця.
   Зовнішнє враження про людину залежить від вміння триматися, від постави, ходи, жестикуляції. Це є невід’ємною частиною гарних манер. Пряма і горда постава,  впевнена хода, скупа жестикуляція створюють образ надійної і рішучої людини. Добру фізичну форму допомагає підтримувати спорт, якому необхідно виділити певний час.
   Діловий етикет стосується культури мови, яка є першоосновою спілкування. Правильна вимова, чітка дикція, приємний тембр голосу, прийнятний темп мови дозволяють підкреслити освіченість і професійність бізнесмена. Літературність і чистота мови не допускають використання слів-паразитів, нецензурних виразів. Мова завжди має відповідати ситуації, культурному і професійному рівню слухачів. Її варто збагачувати дотепними висловами, афоризмами, прислів’ями, образними порівняннями. Ділова мова передбачає лаконізм, точність і чіткість думки.
   У діловій розмові велику роль відіграють невербальні засоби, тобто мова тіла, безсловесне мовлення. Науковці стверджують, що вираз обличчя, поза, жести і т.п. відіграють не менш вагому роль, ніж мова. Тому „мова” тіла має гармоніювати із вербальним мовленням, доповнюючи і підсилюючи його, а не навпаки, шкодити. Так як мова тіла не усвідомлюється, то людині у невербальних реакціях важче прикидатись і фальшивити. Ця мова легше діє на співрозмовника, спонукає до відкритості і відвертості. Ділова людина має враховувати це і вдосконалювати культуру невербального спілкування. Тут не обійдеться без спеціальної підготовки. Американський вчений Алан Піз рекомендує щодня бодай 15 хвилин тренувати свої манери і жести, тоді у відповідальні моменти спілкування людина не буде мати проблем із небажаними рухами тіла і автоматично правильно жестикулюватиме. Водночас вмітиме і „читати” невербальну поведінку своїх комуні кантів. За даними фахівців бл. 55 % інформації ми засвоюємо від невербальних знаків в момент мовленнєвого контакту – міміка, жести, 38 % - голос (висота тону, тембр), і тільки 7 % - зміст вимовленого. Мімікою називають рухи м’язів обличчя, а рухи інших частин тіла – це пантоміміка ( від гр. – „усе” + „міміка”), тобто рухи голови, плечей, рук, тулуба, ніг. Ці рухи точно передають психічний і емоційний стан людини.
   Невербальна культура ділового спілкування включає такі компоненти, як:
   - дистанція - розрізняють близьку – інтимна, особиста, і далеку – соціальну і офіційну;
   - рукостискання - при зустрічі, прощанні, досягненні домовленості ( може бути байдуже, мляве, неохоче, зацікавлене, привітне);
   - погляд - відображає настрій – сумний, веселий, уважний, прискіпливий, здивований, глибокий, колючий тощо. Очі – „дзеркало душі”, „вікна душі”, а тому промовляють більше, ніж слова. Мова погляду дуже різноманітна. Ми говоримо: мудрий погляд, порожні очі, сумний погляд і т.ін. Вживаємо часто і дієслівні словосполучення, як, наприклад: не зводити очей, відірвати, перевести, впіймати погляд, впиватися очима, блукати, шукати, бігати, міряти, обводити, оцінювати, зустрічатися очима тощо. Одні із наведених означень є етикетними, а інші не етикетними. Етика ділового спілкування вимагає, щоб погляд не був надто пильним ( не більше 6-7 секунд затримувати погляд на співбесідникові). Непристойно довго розглядати людину, змірювати поглядом, демонструвати зневажливість. Діловий погляд не опускається нижче очей співрозмовника, а спрямовується у трикутник, основу якого становить лінія між очима, а вершину – уявна точка посеред лоба. Важливо помічати реакцію зіниць, яка відображає міру зацікавленості, здивування, захоплення або відсутність інтересу, байдужість. Не етично втуплюватись очима, пильно розглядати, насильно привертати погляд.
   - усмішка - знімає напругу, але може бути підлабузницькою, іронічною, зневажливою, а також награною і артистичною. Усмішка у етикетному спілкуванні вважається найважливішим невербальним засобом. Усміхатись радять не стільки губами, скільки очима. Вважають, що непривітне обличчя – це обличчя непрофесіонала або ознака неуспішності, невихованості. Чеський соціолог Іржі Томас сказав, що усмішка – це „найдієвіше зброя, за допомогою якої найлегше проникнути крізь панцир інших „Я”. Усміхнена людина додає настрою іншим. Навіть сумній людині варто зусиллями волі втримати впродовж чверті години усмішку, аби повеселішало на душі і покращився настрій. Американець О. Марден у книзі „Воля й успіх” стверджує, що шляхетна і щира веселість – це прикмета людей сильних духом і впевнених у своїх силах, а тому закликає своїх співвітчизників іти по житті з усмішкою радості на обличчі. 
    Міміка   - це вираз обличчя і рухи його м’язів, які передають зміну настрою: радість, гнів,  подив, відразу, страх, страждання. Базується міміка на багатогранності стану обличчя, багатозначності виразних рухів його м’язів. Нам подобаються обличчя, які світяться добротою, ніжністю, любов’ю. Фіксований, „застиглий” стан м’язів називають „міною”. Вважають, що у вираженні почуттів, оцінок, ставлення до співрозмовника можна робити до 20 тисяч мімічних рухів. Але ще Дарвін у книзі „Вираз емоцій у людини ітварин” писав, що „кожен індивід скорочує в більшості випадків лише певні м’язи обличчя відповідно до своїх нахилів. Ці м’язи стають більш розвинутими і тому лінії і зморшки на обличчі робляться більш глибокими і помітними”. В українській мові прийнято, наприклад, використовувати такі вирази: насупити брови, наморщити лоб, підморгнути, закусити губу, вишкірити зуби, скривитися, або : і бровою не повів, і вусом не веде, і оком не моргнув тощо. Людей відштовхує, зокрема, „кам’яний” вираз обличчя, застигла міна, обличчя-маска, так як важко розгадати, що за даною незворушністю приховується насправді.
   Жести рук  – ( фр. geste – рух, жест), які видають невпевненість, нервовість, страх, неспокій, обурення або врівноваженість, впевненість, рішучість тощо. І.Кант назвав руку „витягнутим зовні головним мозком”, а російський вчений М.Сперанський наголошував, що „рука рухається лише тоді, коли вдарить у неї серце”. Розрізняють жести – ритмічні, емоційні, вказівні, зображальні, символічні, емоційні. Тому жести рук безпомильно відображають стан і настрій комуні кантів. Неприпустимим є надмір жестикуляції, яка має завжди бути функціонально доцільною. Говорять, що несподіваним жестам варто більше довіряти, аніж словам, але погляду можна довіряти ще більше, ніж жестам, а реакції зіниць більше, ніж погляду.
   Постава – ( фр. pose, poser – ставити, класти), що є мимовільною або навмисною поставою тіла – струнка, рівна, сутула, згорблена, пригнічена, скорботна, горда, пихата. Вони відображають внутрішню позицію людини, її готовність до сприйняття, контактування. Струнка постава, піднята голова, розправлені плечі підтримують належний енергетичний рівень, налаштовують на успіх. Позу варто тримати під контролем свідомості, тренувати ті положення фігури, які надають привабливості і впевненості. Іміджотворче значення невербальних компонентів спілкування має стимулювати майбутніх бізнесменів до досягнення повної гармонії між словесним мовленням і мовою тіла.
   Діловий етикет є невід’ємною складовою бізнес-етики, яка сьогодні перебуває в Україні на стадії активного формування. Розвивається вона під безпосереднім впливом  існуючих суспільно-економічних відносин. Сьогодні поняття „чесний бізнес” набуває все більшої актуальності. В тих країнах, де домінує „закон” і діють чіткі економічні правила, існує поняття „цивілізований ринок” відсутні передумови для „нечесного” бізнесу, економічного  „шахрайства”. В Україні основною передумовою утвердження принципів „чесного бізнесу” є впровадження дієвого механізму функціонування справедливих юридичних і економічних законів. Сучасне життя сповнене рішучих змін, викликаних демократичними перетвореннями. Хоча відбувається це складно, суперечливо, все ж очевидною є всезагальна потреба громадянства в утвердженні гуманістичних норм в житті. Підприємництво не може безконечно триматись на обдурюванні конкурента і споживача. Пошук легких, обхідних шляхів для досягнення 300-відсоткового прибутку завжди пов’язаний із порушенням морального і юридичного кодексу. Нагальною потребою нашої нинішньої економіки є необхідність ліквідування тих умов, які породжують моральні явища у сфері підприємництва. Якщо фірма порушує принципи справедливості, не дотримується етики співпраці ( брехня, підстава, приховування прибутків), тоді страждають інтереси і права громадянства в цілому.
   Культура бізнесу тримається на етичній культурі ділових людей, які вважають вищою цінністю власну репутацію чесного бізнесмена. Очевидною є така закономірність – чим вищий культурний потенціал народу, чим більш цивілізовано розвивається економіка, тим менше підстав для нечесного бізнесу. У високорозвинутих країнах ганебними й аморальними стають поняття на кшталт „вкрасти”, „збрехати”, „підставити”. За твердженнями спеціалістів для підприємців у шість разів дешевше обходиться утримання старих клієнтів, ніж завоювання нових. Тому повага до споживача, а також до партнера по бізнесу є справою пріоритетною. Реклама потребує величезних коштів, але неякісний  товар зведе нанівець усі витрачені кошти. На завоювання високої репутації необхідно чекати роки, але втрачається вона миттєво.
   Сучасна ділова людина має усвідомлювати свою місію, а тому дбати про виховання таких якостей, як порядність, надійність, компетентність. У цій справі допоможе засвоєння усіх норм ділового етикету. Добре вихований функціонер не підведе свою фірму, коли все зробить вчасно і правильно: відповість на дзвінок, не зірве зустріч, не забуде послати терміново факс, не виявить неввічливості, грубості, розсіяності тощо. Увесь персонал фірми несе відповідальність за отриманий прибуток, тому кожен має відчувати свою причетність до загальної справи. Закордонний бізнес розвивається за чіткими правилами, які визначені діловим етикетом.
   У ділових людей всього світу є розуміння значення ділового етикету, обов’язковості його функціонування. Якщо ділові партнери порушують етикетні вимоги, з ними ніхто не буде вести справи, ніхто не буде заключати угоду з тими, хто з першої ж зустрічі повівся не за правилами. Щоправда іноземні партнери, ретельно дотримуючись етикетних норм у своїх країнах, з українськими „крутими” поводяться за „внутрішніми” правилами, а тому самі нерідко вдаються до грубого обдурювання недосвідчених початківців.
   У бізнесі, як і в спілкуванні в цілому, поводяться відповідно, поважають лише рівних собі.  Тому етикет у підприємництві – це основа рівності, передумова вигідної співпраці. Бізнес, хоча і діє за своїми принципами, але опираються вони на культуру і моральність.
   Мета бізнесу – прибуток, але чесність повинна стояти вище прибутку. Якщо для бізнесмена гроші і вигода – це кінцева мета, то це не означає, що „ціль виправдовує засоби”. нечесні гроші несуть загрозу падіння, злочину. Тому для підприємця важливо усвідомлювати істинну цінність грошей, які завжди є лише засобом, а не самоціллю. Гроші необхідні як засіб, за допомогою якого можна творити добро,  підносити добробут, сприяти благодійництву. Для бізнесмена прибуток є метою, але не менш важливою має бути сама „справа”, праця. Успішні, розумні і ризиковані оборудки додають азарту до подальшої бізнесової діяльності. Успіх і удача тримаються на розумному ризику. В чесному бізнесі сама праця є задоволенням, але водночас обертається і матеріальною винагородою. Соціальна справедливість реалізується у суспільстві через прозору систему податків, коли діє принцип – „кожному по праці”. Бізнес-етика навчає, що комерційна діяльність базується на професійності, розважливості, високій культурі, коли „честь передує прибутку, як блискавка передує грому”.
   Етична оцінка трудової діяльності людини випливає із єдності суб’єктивного і об’єктивного, взаємозалежності мотивів, дій і результатів. Оцінюючи вмотивовану дію підприємця ми робимо висновок щодо моральності або аморальності самого суб’єкта.

   4. Важливим питанням у висвітленні теми спілкування є проблема морального конфлікту. Адже немає такого спілкування, де б не виникали різного роду суперечності, коли б не зіштовхувались протилежності і неоднаковості. Конфлікт (лат. conflictus – зіткнення) - зіткнення протилежних тенденцій у психіці окремої людини або у відносинах двох і більше людей, а також різних груп, соціальних об’єднань, зумовлене розбіжностями у поглядах, позиціях, інтересах. Для розв’язання конфлікту необхідно мати глибокі знання щодо природи, сутності, шляхів подолання кризових ситуацій, вміти застосовувати на практиці дієві способи поведінки, відповідні технології дій. Конфлікт, як вузол проблем, які потребують нагального вирішення,  по-суті, і є основою розвитку, шляхом розв’язання якого розвиваються і вдосконалюються взаємостосунки, досягаючи вищого рівня.. Через конфлікт із самим собою удосконалюється і сама особистість.
   У конфліктній ситуації обов’язково зіштовхуються різні позиції, відмінні уявлення, ціннісні орієнтири, а тому одна сторона не погоджується із пропозицією іншої. Сукупність мотивів і цілей суб’єктивно усвідомлюються кожною стороною і кожен опиняється перед дилемою. В такій ситуації треба не стільки виконувати чиюсь вимогу, скільки розв’язувати сукупність накопичених проблем. Крайнє загострення суперечностей робить невідкладним завдання здійснення морального вибору за умови складної боротьби мотивів.
   Проблеми вимагають вирішення, бо якщо вдавати, що їх не існує, то відносини  ще більше напружуються. Конфлікти можуть мати: а) конструктивний і б) деструктивний зміст. Конфлікти розрізняють як зовнішні, коли виникають різні комунікативні протиріччя між людьми, так і внутрішні, коли відбувається глибока внутрішня боротьба на  рівні індивідуальної моральної свідомості.
   Моральний конфлікт – це суперечливе зіткнення моральних принципів в індивідуальній або ж суспільній свідомості, коли людина мусить вибрати те, що для неї не є прийнятним. Особливістю морального конфлікту є те, що в певній ситуації вибір якоїсь дії, що опирається на певну моральну норму веде до порушення іншої норми. Складність полягає не в тому, що людина може не знати відповідних моральних норм, через що не може зробити правильний вибір і не в тому, що вона не бажає виконувати певну вимогу моралі, а у зіткненні цих суперечливих вимог. Вибір власне треба зробити між рівними для даної людини цінностями, які є для неї взаємовиключними. Джерелом внутрішнього конфлікту є складність, різнохарактерність власних особистісних мотивів, які підпорядковані один одному. Для морального конфлікту властива боротьба індивідуальних моральних цінностей, норм, приписів, які особистість визнає для себе беззаперечними.
   Зовнішній конфлікт проявляється у формі гострих моральних суперечностей між людьми. Для зовнішнього конфлікту характерне заперечення правильності переконань протилежної сторони, розходження у ціннісних орієнтаціях. Учасники конфлікту приречені на моральні збитки, бо кожен зазнає певних втрат, має поступитись чимось дуже для себе цінним. Кожна сторона хоче, аби було визнано правильною саме його позицію, а це перешкоджає досягненню компромісу. Можна сказати, що „золотим правилом” розв’язання конфлікту є обрання „із двох зол меншого”. Менше зло аж ніяк не стає добром, але воно передбачає компроміс у тому випадку, коли гармонії у даній ситуації досягнути неможливо.
   У конфліктній ситуації відбувається тяжка внутрішня боротьба, коли аналізуються усі обставини з тим, щоб  зрозуміти  і передбачити можливі наслідки даного вибору. В ієрархії цінностей існують цінності „вищі” і „нижчі”, а тому в процесі вибору людина може поступитись „нижчими” заради дотримання „вищих”. Що стосується засобів розв’язання конфліктів, то у практичній етиці  існує вчення про ієрархію моральних цінностей, систему переваг, коли особа зважує значення тих, чи інших цінностей і обирає те, що є вагомішим. Загальноприйнятою є практика надання переваги загальних інтересів над особистими, коли людина підпорядковує власні інтереси суспільним. Але це не може бути аксіомою, бо індивідуальна і суспільна мораль можуть перебувати в антагоністичному протистоянні. Адже не кожне суспільство спрямоване на задоволення інтересів особи, тому можливість правильного вибору детермінується наявністю зустрічного руху від людини до суспільства і від суспільства до людини. Готовність особи пожертвувати власними інтересами заради суспільних є більш виправданою, що підтверджується таким гаслом: „Той, хто краще служить суспільству, отримує більшу винагороду”. 
   У конфліктології сучасній науці про конфлікти опрацьовується теорії етики наслідків, побудованих на необхідності оцінки етичного вчинку з точки зору його потенційних наслідків. Ці теорії вчені зводять до двох основних типів. Одні  вважають, що вчинок А буде значно кращим від вчинку В, якщо він спрямований на досягнення вищих цілей. А інші стверджують, що вчинок А можна вважати кращим, ніж вчинок В, якщо його наслідки є більш благотворними. Адже сумніви щодо обрання підходу щодо визначення степені моральності з приводу тих, чи інших дій виникають у людей постійно. Навіть, коли говорити про наслідки, то не завжди можна бути впевненим, які саме із них являються дійсно кращими. В свою чергу, поняття „краще” і „благотворніше”  не є однозначними, їх не просто зважити і співвіднести. Це пов’язано із складнощами визначення критерію оцінки вчинків.  У конфліктній ситуації правильність вибору підтверджується тим, що при найкращих намірах був отриманий і найкращий результат. Особа, обираючи найбільш прийнятне для себе рішення, все рівно несе моральні збитки, бо гармонія виключена. Зробивши вибір на користь однієї вартості,  людина завжди буде жалкувати за тим цінним, котре було втрачено.
   Конфлікти у діловій сфері виникають внаслідок антагоністичного протистояння інтересів, конкуруючих позицій, коли необхідно зробити вибір між протилежними пропозиціями на користь однієї із них. Коли сторони не знаходять компромісу, то вдаються до конфронтації і розриву стосунків. Технологія розв’язання конфліктів опирається на вміння адекватно оцінити позиції, знайти правильні аргументи аби пригасити властиву для конфліктів емоційну збудженість опонентів – супротивників у суперечці. За будь-яких обставин учасникам конфлікту необхідно зрозуміти сутність конфлікту, стадію, якої він досягнув, ідентифікувати позиції сторін. Для врегулювання кризової ситуації не замінимими є прийоми контролю над власними емоціями і вміння сконцентрувати зусилля задля можливості слухати інших. При надто експресивному спілкуванні доцільно використовувати методи не рефлексивного слухання – вміння мовчати, не втручаючись у монолог співрозмовника, який зміг би подолати збудження і чіткіше сформулювати думки. У відповідь потрібно аргументувати краще власну позицію і якщо опонент помиляється, то не варто з ним погоджуватись, а продовжувати відстоювати свою позицію, підкріплюючи її відповідними аргументами.
   Конфліктні ситуації можуть бути об’єктивними, які виникають з приводу конкретного об’єкта, якого прагнуть, чи хочуть володіти обидві сторони, а також суб’єктивні, спричинені розбіжностями у поглядах на те, що не являється реальним бар’єром для конфліктуючих. Останні здебільшого виникають внаслідок психологічної несумісності людей, їхнього небажання розуміти іншого. Можливі ще і безпредметні конфліктні ситуації, що виникають через якісь уявні розбіжності у поглядах або різне бачення і розуміння одного і того ж фактору чи явища.
   Теорія конфліктів розробляє засоби ефективного подолання конфліктних ситуацій за різних обставин і на різних стадіях розвитку конфлікту. Досягнути перемир’я, пригасити протистояння ще не означає завершення конфлікту, який за нових обставин може спалахнути із новою силою. Завершальною стадією вирішення конфлікту являється усунення його справжніх  причин, вирішення усієї сукупності  суперечностей. Комунікативна етика вважає найважливішим засобом полагодження різних конфліктних ситуацій компроміс. Суть компромісу полягає у здатності прийняти позицію протилежної сторони до певної межі. Компроміс є вирішальним засобом вирішення різних життєвих і ділових ситуацій. Здатність до компромісу високо цінується у бізнесовій сфері. Стратегічно можливі три варіанти шляхів подолання конфлікту: а) м’який;  б) жорсткий, в) принциповий. М’який передбачає поступки однієї сторони, яка визнає правильною протилежну позицію і погоджується її прийняти. Жорсткий – це коли одна сторона наполягає, але і друга – не здається. У цій ситуації відносини між опонентами набувають кризового характеру, а тому можливими є конструктивний і деструктивний виходи із конфліктної ситуації. При деструктивному характері розвитку конфлікту можливе відкрите протистояння, що може набрати насильницьких форм. Вирішитись ситуація може швидко, якщо сили однієї сторони вичерпаються, а набрати затяжного характеру. За цих обставин перемир’я може і не наступити.  Принциповий спосіб розв’язання конфлікту передбачає і не слабкість, і не силу (твердість), а об’єднує одне і друге через досягнення компромісу.
   Учасники конфлікту шляхом компромісу досягають консенсусу – згоди, тобто такої позиції, на яку шляхом поступок пристають обидві сторони. Йдучи на компроміс не можна уникнути моральних збитків. Розрізняють добровільний і вимушений компроміс. Мудрість рішення тримається на строгому розрахунку щодо можливих втрат, а тому емоції і моральні втрати мають відійти на другий план. Компроміс тут не можна зводити до угодовства, чи поразки,  бо компроміс скоріше є виявом сили і мудрості в ім’я більшої вигоди. Компроміс для конфліктуючих сторін виключає максималізм – „все або нічого”, бо „поганий мир все ж кращий, ніж війна”. У ділових конфліктах емоційні пристрасті поступаються перед раціонально виваженими інтересами. Конкуруюча сторона завжди прагне знищити іншу, що іноді супроводжується агресією і злочином. Це є аморальним, але, на жаль, реальним і звичайним для нинішнього часу явищем. У вільному цивілізованому суспільстві опонент є суперником, а не ворогом. Стосунки між конфліктуючими мають врегульовуватись згідно цивілізованих правил, а не методами „дикої” війни. У діловій сфері конфлікти – це не зло, а спосіб з’ясування відносин, співставлення різних точок зору, пошук альтернативних методів вирішення справ. Тому вони не тільки можливі, але й необхідні у процесі між людського спілкування.. Різні варіанти бачення, більше пропозицій сприятиме ефективності відносин, розширюватиме горизонти бачення, покращуватиме в цілому перспективу співпраці. Правильне розуміння природи конфлікту передбачає визнання кожною особистістю розбіжностей у поглядах і готовність ознайомитись із різними підходами, іншими точками зору. А це і є основою ефективного і морального спілкування.
   Висновки
   Культура спілкування являє собою складову частину культури особистості, де знаходять зовнішнє втілення її моральні й естетичні якості. Культурна людина в процесі спілкування використовує правила і норми етикету, які надають її стосункам доцільності і краси. Знання службового етикету сприятиме професійному і кар’єрному росту, налагодженню міцних службових стосунків. Етична культура особистості – це не тільки красиві манери, вдалий візуальний образ, який помітний для всіх. Але зовнішня культура спілкування  подібна до вершини айсбергу, яка є помітною (візуальний образ створюють манери, жести, постава, хода, вбрання,  зачіска, вираз обличчя, міміка, усмішка, погляд ), бо основну частину, дійсно гігантську, творить внутрішній духовний світ людини, її освіченість, інтелігентність, майстерність говорити і слухати, триматись, ставитись до інших, її запити і здатність до пізнання і вдосконалення. Внутрішня духовність і визначає загальну культуру поводження особи із собі подібними,  моральність її практичних вчинків у житті, навчанні, трудовій діяльності.

Лекція №5

  1. 1.      Естетика в системі наукового знання. Естетика і мистецтвознавство
  2. 2.      Поняття краси і прекрасного. Історичні парадигми їх осягнення
  3. 3.      Діалектика прекрасного і потворного. Зв’язок та взаємодія цих естетичних категорій з етичними категоріями добра і зла

4. Категорії піднесеного і величного, потворного і ницього, трагічного і комічного. Їх вияв у культурі постмодерної доби

   1. Предметом естетичного відношення людини постає весь світ і всі процеси, що в ньому відбуваються, - природа, космос, культура, усі види людської діяльності та її продукти в тій мірі, в якій воно набувають естетичного значення для людини. Проте всі ці явища перебувають в полі зору численних наук та галузей наукового пізнання. Звертаючись із своєї особливої позиції до різноманітних явищ та процесів дійсності, естетика так чи інакше стикається із цими науками. Тому естетика має розгалужені міжпредметні зв’язки. З іншої сторони, оскільки естетичні якості є суттєвою характеристикою космічного та антропогенного (породженого людською діяльністю) буття, то всі види пізнання, в тому числі і наукове, несуть в собі естетичне начало. Це постає підставою для обміну між естетикою та природничими і технічними науками здобутими знаннями та основними новаціями; як на приклад, тут можна послатись на концепцію еволюціонізму, сучасні космологічні теорії, розвиток численних наук, таких, як теорія систем, синергетика (теорія систем, що володіють властивістю до самоорганізації), психологія, когнітологія, біоніка, етологія, тощо.
   На межі ХІХ – ХХ ст. розпочався новий некласичний етап суспільної історії, що торкнувся і природничих наук. Тут виникають спеціальна теорія відносності, квантово-релятивістська фізика, утверджується метод «математичної екстраполяції» С.Вавілова, створюється теорія "Великого вибуху" (виникнення Всесвіту внаслідок вибуху первинної проторечовини, що перебувала в особливо стислому стані, через що Всесвіт весь час розширюється і «роздувається»). Всі зазначені зміни в людському розумінні дійсності привели до відмови від "лінійного онтологизму", тобто відмови від розуміння світу, що однозначно визначений діями певної сукупності причин. Некласична наука спирається на можливість припущення істинності дуже різних, навіть протилежних теоретичних описів однієї і тієї ж реальності, і це тому, що вона бере до уваги не лише властивості об´єктів дійсності, а позицій, можливостей, загального рівня розвиненості суб´єктів пізнання. Некласична наука вимагає урахування кореляції (співвідносності) між людськими знаннями про об´єкт і системою засобів, методів, операцій, за допомогою яких вони були одержані. Результатом тут постає свідомий, науково усвідомлений і експериментально підтверджений релятивізм наукового знання, тобто визнання неоднозначності наших знань, неможливості їх універсального застосування. Природно, що він не міг не виявити суттєвого впливу і на сферу художньо-естетичної свідомості, на розвиток новітніх напрямів в гуманітарних науках. Якщо всі явища дійсності розглядаються як нелінійні (неоднозначні), неврівноважені (нестабільні), нестійкі (а врівноважені і стійкі системи в природі, здається, взагалі навряд чи можливі, оскільки Всесвіт постійно збурюється всякого роду катаклізмами), то й людський світ безперервно міняється, спричиняючи зміни в людині і у всіх наявних в культурі знаково-символічних формах, за допомогою яких вона пізнає світ і виражає своє до нього відношення, взаємодіє з ним як суб´єкт культурно-історичної творчості. Відповідно, мінливими постають і всі ціннісні уявлення і орієнтації в культурі та суспільстві, заторкуючи, зокрема, етику та естетику. Отже сучасна наука вносить відчутні зміни в розвиток естетичних уявлень взагалі та в зміст категоріального її апарату зокрема. Ясно, що все це відкриває перед людьми нові можливості у розширенні уявлень про одвічні ідеали європейської культури - Істину, Добра і Красу.
   На початку третього тисячоліття розвиток інформаційних систем та принципово нових засобів комунікації і навчання приводять до змін психофізіологічної організації людини в зв´язку із тим, що основна маса інформації здобувається тепер у вигляді візуальних образів, у формах різноманітних знаково-символічних структур та засобів, що в цілому веде до суттєвої естетизації свідомості. Звичайне формально-логічне мислення, що базується на лінійному русі міркування від засновку до результату, поступається іншим, більш складним та неоднозначним формам свідомості, які розвивались переважно в межах художньо-мистецьких та релігійно-духовних практик як важливих складових культури. В той же час розвиток масової культури (культури, що сповідує плюралізм, релятивізм, антилогіцизм) веде до розмивання змісту естетичних категорій (як в теорії, так і в практиці), що несе в собі певну небезпеку для подальшого розвитку науки і культури, а в естетиці породжує багато нових проблем. І ці проблеми, як вже було зазначено, в наш час вирішуються у взаємодії естетики із іншими науками.
   Проблема творчості взагалі і художньої зокрема стає реальною спільною для теоретичних інтересів естетики і психології. Проблема творчості має „пограничний” характер і вбирає в собі єдність психологічного, філософського, естетичного, етичного, культурологічного, педагогічного, мистецтвознавчого підходів. Психологічні дослідження мають тут досить вагоме значення хоча б тому, що психологія намагається виявити, яку участь приймають у творчості численні людські властивості і здатності, такі, як почуття, емоції, інтуїція, уява, пам´ять, воля, фантазія, раціональне мислення. Немає потреби пояснювати, що всі ці аспекти творчості мають пряме відношення до художньо-мистецької діяльності і завжди цікавили та інтригували митців. Психологія також дає можливість пояснити особливості сприйняття творів мистецтва, виявити психологічні чинники культурної та мистецької комунікації. З давніх часів митців цікавить питання про особливості характеристик художнього таланту та геніальності, і саме психологія з позиції своїх підходів вносить певні прояснення в це питання. Дещо психологічного забарвлення набуває у численних дослідженнях осмислення явища художнього "катарсису" (термін, введений Аристотелем) – певного душевного очищення людини в процесі естетичного переживання творів мистецтва; на думку багатьох дослідників мистецтва саме "катарсис" можна вважати кінцевим результатом мистецько-естетичного впливу на людину. Тісна взаємодія естетики та психології проявляється і в існування так званих пограничних понять, що постають однаково важливими як для естетики, так і для психології. Сюди можна віднести поняття „емпатії” – співпереживання, входження (вживання) в емоційний стан іншої людини; „ідентифікації” - процес ототожнення людиною самої себе з іншими індивідами чи групою людей на основі емоційного зв’язку; процес наслідування, тобто включення у власний внутрішній світ певних ціннісних норм і взірців, на які орієнтовані інші люди. Всі ці явища мають велике значення для митців, оскільки вони із необхідністю намагаються змоделювати психологію інших людей, мотиви їхніх вчинків.
   Достатньо помітними постають зв´язки естетики із соціологією та соціальною філософією, що вивчають природу та особливості суспільного життя людини. Соціальні відносини, рівень розвитку суспільства очевидно позначаються на розвитку мистецької діяльності, проте вагомим постає і зворотний вплив мистецтва на соціальні процеси. Як правило, саме мистецька інтуїція здатна активно відгукуватись на приховані тенденції в розвитку духовних процесів дійсності і подавати їх в яскравому та виразному вигляді. Досить часто та ж художня інтуїція здатна пророче випереджати хід реальних подій, а тому й викликати у членів суспільства певні соціальні надії та очікування. Із часів Давньої Греції дійшла до нас легенда про те, як під час військових подій на прохання вояків, звернене до держави, прислати їм допомогу, до театру військових дій прибув співець Орфей, який так зміг надихнути воїнів, що вони і без додаткової допомоги змогли перемогти ворогів. Соціологія дозволяє виявляти ставлення різних соціальних верств до творів мистецтва, соціальний статус митців, зв´язок мистецтва із іншими сферами суспільного життя (дозвіллям, побутом, освітою, вихованням, політикою та ін.). В тих же самих окресленнях постає й зв´язок естетики із історією як наукою: коли та як виникає, змінюється та урізноманітнюється сфера естетичного ставлення людини до дійсності, - це є питання історії.
   Досить великого значення набуває в наш час зв´язок естетики із технічними науками: окрім того, що на межі між ними лежать такі сфери пізнання та діяльності як технічна естетика та дизайн, прояви впливів технічної діяльності на мистецько-естетичну діяльність важко навіть переоцінити: наприклад, кіно, аудіо та відео індустрії, телебачення, електронна музика, комп´ютерні форми створення віртуальної реальності, - ось далеко не повний перелік таких проявів. З іншої сторони, в самій технічній діяльності врахування естетичних норм та критеріїв також грає серйозну роль: творці інженерно-технічних пристроїв сповідують тезу про те, що естетично досконалі вироби будуть також і ефективними функціонально. Окрім того сучасна людина все більше і більше втягується в техногенне середовище, яке визначає її відношення до дійсності, в тому числі – і естетичне. Будівництво міст, парків, каналів, автошляхів, мостів, індустріальних та спортивних комплексів, місць масового відпочинку людей, створення штучних морів, різноманітних мереж комунікацій, - усе це перетворює біосферу Землі в ноосферу (за термінологією В.Вернадського – в сферу проявів розумової діяльності людини) і усе це стає проблемним полем практичної естетики (яка, зрозуміло, є міждисциплінарною наукою).
   Серед сучасних технічних наук особливо великий вплив на розуміння сутності естетичних процесів чинять інформатика та напрями моделювання штучного інтелекту; сьогодні не можна собі уявити дослідження будь-яких явищ, пов´язаних із людською свідомістю, поза використанням поняття інформації, а також даних про особливості інформаційних процесів та обмінів. На ґрунті інформатики утворився комплекс наук, що отримав назву когнітивних наук або просто когнітології: ці науки вивчають всі явища і процеси, що відбуваються із участю знання, мають відношення до його утворення та функціонування. А оскільки естетичні явища в очевидній формі проявляють себе лише в сфері людського відношення до дійсності, опосередкованого процесами свідомості, то це означає, що естетика повинна приймати до уваги здобутки цих наук.
   Вважається також, що у пошуках витоків та передумов естетичного відношення людини до дійсності, слід звертатися й до ретельного вивчення поведінки тварин, якими займається наука етологія. При тому, що більшість естетичних теорій вважає, що людські естетичні реакції на дійсність не можна звести до схожих проявів у поведінці тварин, все ж саме звернення до останніх дає можливість виявити якісні грані проявів естетичного в людській життєдіяльності. Наприклад, шлюбна ігри тварин, навіть особливості їх зовнішнього вигляду нагадують нам якісь елементи людських дій, але чи співпадають вони за сутністю? Чи можна навести вагомі аргументи на користь іншого за якістю характеру людських дій у порівнянні із схожими діями тварин? – Все це серйозні і реальні проблеми естетичної теорії.
   В першому розділі відзначалась певна предметна єдність етики та естетики, проте їх зв´язок не є прямим та прозорим: за часів класичної культури майже незаперечним поставало визнання того, що мистецька краса повинна бути формою поширення та ствердження етичних цінностей, але в сучасній культурі цей постулат є вже досить далеким від очевидності. Наприклад, навряд чи хтось зможе побачити етичний зміст в творах абстрактного живопису, концептуальної скульптури, авангардної музики. Якщо такий зв´язок в наш час існує, то він або може майже незаперечно вбачатись у напрямах реалістичного мистецтва, або не безпосередньо. Наприклад, можна вважати, що авангардне мистецтво певним чином впливає на душевно-емоційний стан людини, а тому й на всі її життєві прояви. Своєрідними аспектами взаємодії естетики і етики можна вважати дослідження ними певних спільних тем (проблем); для прикладу можна звернутись до аналізу структури естетичного почуття, яке формується як органічна єдність чуттів, що мають психо-фізіологічну природу (зору, слуху, дотику), та внутрішніх вищих почуттів (любові, ненависті, дружби, відданості та ін.). Тому естетичні почуття мають морально-етичний зміст. Особливу роль етика відіграє при аналізі особистості митця, структури та механізмів художньої діяльності, ціннісного виміру мистецтва як складової людської культури.
   Розглядаючи місце естетики в структурі міжпредметних зв’язків, особливу увагу слід приділити співвідношенню естетики і мистецтвознавства. Мистецтвознавство – це є сукупність наук, що досліджують конкретні форми художньо-мистецької діяльності, твори мистецтва в їх різних видах та жанрах, соціально-естетичні характеристики, походження, закономірності розвитку, особливості і зміст видів мистецтва як в суспільстві в цілому, так і в окремих етнічних культурах та культурно-історичних епохах. Мистецтвознавці ретельно описують певні твори мистецтва, життя та творчі дії митців, розробляють ознаки та критерії встановлення автентичності різних творів мистецтва, досліджують техніку та технологію мистецької діяльності, її впливи на людину та суспільну думку. Ясно, що естетика не може не спиратись у своїх міркуваннях на мистецтвознавство; більше того, досить часто саме мистецтвознавство подають в якості емпіричної (тобто – фактологічної) бази естетики. Проте між ними існують і досить важливі відмінності: з ХVІІІ ст. в естетичній думці існує тенденція звести предмет естетики до філософії мистецтва. Цим хотіли підкреслити вищий теоретичний та концептуальний рівень естетики у порівнянні із мистецтвознавством, широту та глибину її проблематики. Зокрема таких поглядів дотримувались, І.Вінкельман, В.Гумбольдт, Г.Гегель. З іншої сторони, не рідкісною була й залишається позиція, згідно якої митці не повинні занадто сильно заглиблюватись у будь-які теорії, зокрема – у філософські, оскільки філософсько-теоретичне розумування блокує прояви художньої інтуїції та мистецького натхнення, раціоналізує те, що за своєю природою нібито не підлягає раціоналізації. У ХІХ ст. Макс Дессуар, чітко відокремлюючи загальноестетичну проблематику від мистецтвознавства, в той же час вважав, що філософія мистецтва руйнує „теоретичну чистоту” наук про мистецтво і орієнтував естетику на пошук зв’язків не із філософією, а із більш конкретними науками - з етнологією, історією, психологією. Ця проблема – проблема зв´язків естетики, з однієї сторони, з філософією, а, з іншої сторони,  з мистецтвознавством - залишається дискусійною й дотепер. Певно, що естетика вивчає мистецтво як вид естетичного пізнання та естетичної діяльності і враховує широке коло проблем мистецтвознавства, але її предмет набагато ширший.
   У ХХІ ст. продовжується виявлення нових можливостей естетики через міжпредметні зв’язки, у зв´язку із чим з´являються нові напрями чи концепції естетики: це аналітична естетика (Л.Вітгенштейн, У.Галлі), структурно-семіотична естетика (П.Богатирьов, Р.Якобсон, Г.Шпет), семантична естетика (Е.Кассірер, Б.Кроче), герменевтична естетика (М.Гайдеггер, Г.Гадамер), технологічна, екологічна, виробнича естетика, тощо. Із участю різних сучасних наук продовжуються поглиблені дослідження сутності естетичних реакцій людини в межах нейрофізіології, когнітивної психології, холотропних та голографічних концепцій буття, еніології (теорії енергетично-інформаційного обміну) та ін.

   2. Поняття краси та прекрасного, які як слова мають спільний корінь і в естетиці інколи постають синонімами, є вихідними, найпершими категоріями естетики. Це значить, що весь зміст уявлень про естетичне так чи інакше обертається навколо цих категорій; отже, їх вивчення вводить нас в осереддя естетики як системи наукового знання. Як вже наголошувалось у попередніх темах, люди із давніх часів помітили, що їх надзвичайно приваблює та зачаровує те, що пов´язане із красою (або прекрасним), а також відштовхують прояви потворного, здеформованого. Таємниці краси інтригували ще й тому, що лишалась невідомою її природа: дійсно, що є красою? – Адже в наочний спосіб ми ніколи не сприймаємо того, про що можна було би без вагань сказати: дивись, ось це і є сама краса! Що ж тоді є красою і в чому полягає її сила, її вплив на людину? – Стурбованість цими питаннями прийшла до нас ще з часів міфологічної свідомості, в який досить часто краса подавалась як магічна, інколи – згубна та невідворотна сила. Цей мотив сили краси, але й її незрозумілої, таємної природи пройшов через усю культурну традицію людства, зберігаючи свою значущість і в наш час. Проте в наш час ми дуже рідко запитуємо ”Чи красиве це?”, натомність часто чуємо: ”Чи подобається вам оце?” Чи означає це втрату ідеалів, які історично склалися, чи втрату значення цієї цінності взагалі? Можна з упевненістю сказати, що категорія прекрасного не є відірваним від життя поняттям, а динамічною естетичною оцінкою, яка піддається історично зумовленим змінам. Тому важливої ваги набуває визначення критеріїв прекрасного, факторів, що впливають на їх історичну зміну, а також зв’язок цієї категорії з іншими цінностями і оцінками. Також треба визначити співвідношення понять краси, прекрасного і естетичного.
   Коли виникає потреба навести приклади прекрасного, то частіше звертаються до мистецтва. Зв’язок прекрасного з мистецтвом ні в кого не викликає сумніву. Проте античні натурфілософи джерело і критерій прекрасного бачили в космосі. В грецькій мові „космос” означає не тільки порядок, але й красу, прекрасне привабливе оздоблення. Прекрасне розумілось як об’єктивна і всезагальна цінність. Вже перший давньогрецький філософ Фалес стверджував, що космос прекрасний як „творіння бога”. Геракліт говорить про „найпрекрасніший космос”, основою якого є гармонія, що виникає з боротьби протилежностей та постає їх врівноваженим станом, тобто це є єдність парного і непарного, порядку і хаосу, симетрії та асиметрії. Піфагорійці бачили красу у числовій пропорції, Діоген – у мірі,  Демокріт – у рівності. Вважалось, що гармонія і пропорція існують в космосі, незалежно від людини, яка їх сприймає, тобто що прекрасне має власну сутність, присутність якої в різних речаї, власне, й робить їх прекрасними. Тому те, що є прекрасним в одній речі, буде таким і в іншій. Те, що подобається одному, буде подобатись й іншим. Скульптор Поліклет був переконаний, що краса тіла полягає в симетрії його частин. Музика, на думку піфагорійців, є гармонійним поєднанням протилежностей, а сила мистецтва полягає в тому, що воно своєю гармонією здатне привести до початкової гармонії людський дух і навіть тіло.
   Сократ перемістив в центр уваги людський аспект прекрасного, пов’язавши його з доцільністю і корисністю. Навіть кошик для гною може бути прекрасним, а золотий щит потворним, „якщо для свого призначення перший зроблена гарно, а інший погано”. Для Сократа людина є мірою усіх речей, але людина мисляча, розум якої зберігає зв´язки із своїм божественним началом: „Бог знайшов недостатнім потурбуватись лише про тіло, але, що найбільш важливе, він посадив у людину досконалу душу. Так, у якої іншої істоти душа помітила б, що є боги, які створили цей великий, прекрасний світ?”
   Відомо, з якими труднощами стикнувся Платон, коли намагався дати визначення прекрасному. Словами софіста Гіппія він наводить приклади прекрасного: прекрасні дівчина, кобилиця, інструмент, водночас прекрасними є і закони, справедливість, мудрість. Але це не задовольняє Платона: він проводить чітке розмежування між сутністю прекрасного як такого та його проявами, що є важливим кроком у визначенні даної категорії. Вічна, божественна ідея краси, згідно Платону,  обумовлює існування усіх прекрасних явищ, а тому і є сутністю прекрасного. В діалозі „Бенкет” стверджується, що той, хто побачить прекрасне в його сутності, побачить ідею краси, той „побачить передусім, що прекрасне існує вічно, що воно не виникає і не зникає, ані збільшується, ані зменшується; що воно не є прекрасним тут, а огидним там, ані що воно є то прекрасним, то огидним,... ані що воно прекрасне в одному відношенні і огидне в іншому...”. Отже, саме у Платона ми спостерігаємо перші спроби визначити красу (і прекрасне) як категорію, тобто універсальне естетичне поняття.
   Аристотель, відкидаючи платонівські ідеї, вважав, що має бути єдиним „прекрасне і буття прекрасного”. Згідно такому погляду, прекрасне є об’єктивною властивістю самої дійсності (речей), а його головними формами – „порядок у просторі, спів розмірність (пропорція), визначеність”; прекрасне – те, що цінне само по собі і варте схвалення. Останнє свідчить про те, що прекрасне є цінністю, воно є бажаним для людини і стає предметом її волі, отже, людина є мірою прекрасного. Але Аристотель далекий від суб’єктивізму, оскільки власне спів розмірність (пропорція) і симетричність людини (вона є ані маленькою, ані великою), її моральна досконалість дають їй можливість найбільш правильно осягнути об’єктивно прекрасне, яке також об’єктивно співвіднесене з людиною, її чуттєвим сприйняттям і пізнавальною здібністю.
   Але давньогрецьке уявлення про прекрасне як гармонію і спів розмірність (пропорцію) частин вже в пізній античності стало предметом критики. Неоплатонік Плотін зауважує: якщо краса полягає лише у пропорційності, то вона притаманна лише складним речам, проте й такі прості явища, як світло, колір, спалах блискавки, звук є прекрасними. Окрім того, пропорційне обличчя не завжди є прекрасним, тут більшого значення набуває не зовнішня, а внутрішня краса. І взагалі поняття пропорційності не прикладається до духовних явищ, хоча саме останні й визначають явище краси. Пізніше, у середньовічній естетиці принцип вищості духовного над матеріальним зумовив формування нового ідеалу людської краси.
   Згідно Плотіну, краса пронизує увесь Універсум і є показником буттєвої виправданості усіх його складників. Чим вищий рівень буття, тим вищий ступінь краси. Виходячи із своєї теорії еманації (згідно якої світ постає різними мірами "виливання" надмірної повноти Єдиного як початку буття), Плотін розробив ієрархію краси. Першим і вищим ступенем є розумоосяжна краса. Вона витікає від бога (Єдиного) - абсолютної єдності блага и краси, її носіями є Розум і Душа світу, яка в свою чергу дає початок наступному ступеню - красі, що осягається душею людини, - це ідеальна краса природи, краса людської душі й краса знання і чеснот. Нижній ступінь займає краса, яка сприймається чуттями, до неї Плотін відносив видиму красу матеріального світу і красу творів мистецтва. Передача краси з верхніх ступенів на нижні здійснюється за допомогою ейдосів (образів-взірців), що виходять із світового Розуму і набувають усе більшої матеріалізації на нижніх ступенях свого сходження. Відсутність краси, або потворне, свідчить про вичерпаність буття. Плотін далі розвиває ідею Платона про анагогічну (anagoge – піднесення до духовного) функцію краси. Чуттєва краса збуджує в душі людини тугу за божественною красою і вказує шлях до неї. В еротичному пориванні душа спрямовується до першоджерела прекрасного.
   Плотінівська концепція краси вплинула на ранню християнську філософську думку – на патристику (особливо на Августина) і на середньовічну естетику і художню практику. Августин розрізняє прекрасне в собі і для себе, тобто власне прекрасне і прекрасне як відповідне чомусь (decorum). Наслідуючи Плотіна, він вибудовує християнську ієрархію краси. Її джерелом є Бог, носієм - Логос-Христос, від якого походить краса Універсуму і духовна краса. Споглядання краси веде до блаженства; вона є вищою за користь. Структурними принципами чуттєво сприйнятої краси є форма, ритм, порядок, симетрія, спів розмірність (пропорція), узгодженість (зовнішня та внутрішня), відповідність, контраст, але пануючим над ними принципом є єдність, і зокрема, єдність прекрасних і потворних елементів.
   Якщо в західній патристиці прекрасне було реальною властивістю матеріально-духовного світу, то в східній патристиці об’єктивну цінність мала лише „абсолютна краса”; в природі ж і мистецтві прекрасне набувало значення тільки у безпосередньому контакті з конкретним суб’єктом сприйняття. Важливим принципом візантійської естетики було піднесення психологічного ефекту прекрасного: на передній план висувається його психологічна (анагогічна) функція – функція впливу на внутрішній стан людини. Прекрасне розглядалось як важливий засіб налаштовування людини на осягнення надпрекрасного, „абсолютної краси”. Встановлюючи тісний зв’язок між Богом і світлом, візантійці бачили подібне відношення між світлом (божественною енергією, яка є ще й носієм інформації) і красою. Василь Великий стверджував: краса є світло, порівняно з яким світло сонця є темрявою. Псевдо-Діонісій Ареопагит, Іоанн Дамаскін, Григорій Назіанзін та інші візантійські мислителі вважали світло більш загальною, важливою і духовною категорією, ніж прекрасне. Справжнє світло сприймається „духовним зором” і тому може бути доступним навіть для фізично сліпого. Григорій Палама (ХІV ст.) розвиваючи далі ці ідеї, говорить, що божественна благодать дозволяє обраним побачити „фаворське світло” не тільки духовним, але й чуттєвим зором.
   Естетична теорія світла мала великий вплив на пізньовізантійську і давньоруську художню практику: живопис та іконопис тут ніби пронизаний світлом. І хоча в зображенні немає прямого джерела світла, вважалось, що існує три системи його носія: 1) „золота система” – ефект золотих фонів на викривлених поверхнях. Нейтралізуючі реальні джерела світла, золоті кубики смальти на увігнутій поверхні перетворюються у магічне променіння, яке „підносить фігуру у позапросторове і позачасове середовище, посилюючи тим самим відірваність іконного образу від землі”. Як би не були розташовані глядачі, звідки би не падало сонячне світло або світло свічки, центральна фігура завжди була оповита сяянням (варто звернути увагу на зображення „Оранти” в апсиді Софії Київської); 2) особливі прийоми моделювання ликів святих, накладання пробілів (білих мазків) створюють ілюзію випромінювання світла самим ликом. Особливої експресії такі прийоми набули у розписі трапезної Кахріє Джамі (Константинопіль, ХІУ ст.), у Феофана Грека; 3) світлоносність самих фарб (в мозаїках вона посилюється блиском смальти).
   Кажучи про проблему прекрасного у візантійській естетиці, слід зауважити ще на одному моменті, який мав велике значення для західноєвропейського середньовіччя і Ренесансу. В трактаті „Про божественні імена” Псевдо-Діонісій писав, що надсутнісно-прекрасне називається красою тому, що є „причиною гармонійності і блиску у всьому сущому”. Середньовічні мислителі Йоан Скот Ериугена, Гуго Сен-Вікторський, Гійом Овернський, Альберт Великий, Роберт Гроссетест, Дж.Бонавентура, Фома Аквінський сприймали красу, з одного боку, як об’єктивовану сяючу Славу Божу, що лише виявляє та виражає себе в красі матеріального світу. З іншого боку, визначали прекрасне через суб’єкт-об’єктне відношення: як насолоду, що викликається певними об’єктивними властивостями речей («пропорція і блиск»). Краса осмислюється як сяяння форми (ідеї) речі в її матеріальному обличчі (Альберт Великий).
   Естетика Відродження певною мірою продовжує античні традиції; прекрасне ототожнюється з моральним і справедливим. Зовнішня краса вважається атрибутом доброчесності. Лука Паччолі висуває як норму краси "золотий зріз" (пропорція співвідношення сторони та гіпотенузи прямокутника; ця пропорція була відома в античному світі). Взірцем краси стає людина, її тіло. Агостино Ніфо проголосив нормою красу жіночого тіла і канонізував свій опис краси графіні Тальякоццо, перетворивши його у правило, закон, взірець. Томазо Кампанелла стверджує естетичну поліфонію життя і відносність його оцінок: «Немає нічого,

що водночас не було б прекрасним і потворним». У Леонардо да Вінчі знаходимо математично точні пропорції предметів, проте він зауважував, що неможливо наперед встановити будь-які пропорції і вважати їх ідеальними для всіх випадків. Скільки індивідів, стільки різних типів прекрасного. Отже, естетика Ренесансу проникнута гуманізмом і пошуками життєвої правди. Шекспір вважав, що мистецтво – це дзеркало, яке митець тримає перед природою; а „прекрасне у сто разів є прекраснішим, якщо увінчане правдою дорогоцінною”.
   Естетика класицизму (що базувалась на раціоналізмі Нового часу) ототожнювала прекрасне з витонченим. Для Буало прекрасною була не вся природа, а лише підстрижена і доглянута природа Версальського парку. Буало обґрунтовував принципи гарного смаку. Він вважав, що прекрасним є тільки правдиве. В мистецтві прекрасно зображеним може бути навіть потворне. Видатна особистість – це саме повне втілення ідеалів краси.
   Важливим етапом розвитку теорії прекрасного є естетика французьких Просвітників XVIII ст. Ф.Вольтер (1694-1778) стверджував відносність уявлень про прекрасне: якщо спитати у жаби, що прекрасне, то вона відповість, що втіленням краси є інша жаба. В естетичному кодексі "Храм смаку" Вольтер каже, що хибний смак є породженням неприродності. Д.Дідро (1713-1784) поділяв красу на два види: об’єктивну і відносну, що існує лише для людини, розкривав різноманітність її форм: прекрасним в природі є природним, в ремеслах - віртуозним, в звичаях - моральним, в мистецтві – правдивим; краса – природна властивість самої природи, така ж, як колір, вага, об’єм.
   Послідовник лейбніцевсько-вольфівської філософії А.Баумгартен (1714-1762), аналізуючи явища, пов´язані із красою та прекрасним, вперше запропонував для позначення їх сутності термін "естетика", що в перекладі з давньогрецької мови значило "чуттєвий", "почуттєвий". Він розглядав прекрасне не як відображення реальних явищ, а як прояв чуттєвої форми філософського пізнання дійсності. А.Баумгартен обмежував предмет естетики пізнанням прекрасного в природі, яку розглядав як породження духу. Е.Бьорк у своїй праці "Філософське дослідження про походження наших ідей піднесеного і прекрасного" підходить до розуміння прекрасного на основі вивчення емоційної реакції людини - почуття задоволення і відповідних афектів (почуттів), розвиваючи в цьому плані концепцію Е.Шефтсбері, який ще на початку XVIII ст. пояснював прекрасне на основі явища суб’єктивного естетичного смаку.
   І.Кант (1724-1804), засновник німецької класичної філософії, визначав прекрасне як категорію, яка характеризує неутилітарне (незацікавлене, позбавлене користі) відношення суб’єкта до об’єкту і пов’язане із судженням смаку на основі почуття задоволення; прекрасне - це те, що подобається усім заради себе самого, а не чогось іншого. Цей останній момент подається І.Кантом у такому поясненні: прекрасне є там, де ми вбачаємо доцільність поза існуванням зовнішньої доцільності. Тобто ми бачимо завершене, досконале, проте не задля того, щоби бути засобом для чогось, а заради власної довершеності. В етичному плані Кант розглядає прекрасне як "символ морально доброго". Він ставить красу природи вище краси мистецтва. Неутилітарне відношення до природи свідчить про високе моральне почуття того, хто споглядає. Крім того, прекрасне в природі „має більш високий смисл”, ніж у мистецтві, бо володіє анагогічною функцією, - орієнтує душу на трансцендентальну (над-реальну) сферу. Кант розрізняв мистецтва механічні (ремесла) і естетичні. Головну ціль останніх бачив у "почутті задоволення" і поділяв їх на два види: приємні (орієнтовані на приємне проведення часу в товаристві) і витончені, які спрямовані на розвиток не понятійної (позараціональної) культури міжособистісного спілкування на основі "суб’єктивної всезагальності естетичного смаку" (як це інтерпретує Г.-Г.Гадамер). Естетичне задоволення на відміну від „задоволення насолоди”, що базується на відчуттях, постає явищем більш високого рівня - це "задоволення рефлексії", тобто викликане розумним баченням змісту, що не є доступним чуттям. Ідеалом витончених мистецтв є їх структурна органічність, тобто така свобідна "доцільність у формі", коли суб’єкт, чітко розуміючи, що перед ним твір мистецтва, сприймає його як продукт самої природи. Таке мистецтво може бути створено лише генієм, через вроджені задатки душі якого "природа дає мистецтву правило".
   Кантівська естетика лежить в основі подальших інтерпретацій категорії прекрасного. У відомого поета Ф.Шиллера ми знаходимо розрізнення ідеальної краси і краси, з якою ми стикаємось в досвіді. Ідеал останньої полягає у "рівновазі реальності і форми", розуму і чуттєвості, потягу і обов’язку, одним словом - у гармонії "чуттєвої залежності" і "моральної свободи". Краса, на його думку, є проявом свободи, грою духовно-душевно-чуттєвих сил (здібностей) людини. Прекрасне у мистецтві він розумів як органічне панування форми над змістом. "В істинно прекрасному творі мистецтва все повинно залежати від форми, і нічого - від змісту, бо лише форма діє на всю людину в цілому, зміст же - лише на окремі сили". Краса у Ф.Шиллера, як потім у Й.Гердера, Г.Гегеля і інших філософів, включаючи і М.Гайдеггера, і Г.-Х.Гадамера, трактувалась як чуттєвий образ істини.
   Ф.Шеллінг визначав красу як прояв нескінченного в кінцевому і бачив в ній головний принцип мистецтва. Г.Гегель в протилежність І.Канту цінив прекрасне в мистецтві вище від природної краси, оскільки „краса мистецтва є красою, народженою і відродженою на ґрунті духу”, природна ж не твориться духом, а тому є опосередкованою: вона існує лише у відношенні до свідомості, яка її сприймає. Тобто, ми здатні бачити красцу в природі лише після того, як прилучаємося до її творення через мистецьку діяльність. Прекрасне є ідеалом мистецтва, а суть ідеалу полягає у „зведенні зовнішнього існування до духовного, коли зовнішнє явище в якості співмірного духу стає його розкриттям”. Г.Гегель вперше систематично застосував принцип історичності в розумінні прекрасного (та ідеалу в мистецтві).
   Від послідовників Г.Гегеля і романтиків починається процес девальвації (знецінення) прекрасного і як категорії естетики, і як феномену художньої практиці. Головні напрями в мистецтві XIX ст. - романтизм, реалізм, натуралізм, символізм – вже не орієнтуються на вираження прекрасного і не прагнуть створення „витончених мистецтв”. На противагу класицистам ці художньо-мистецьки напрями намагаються висвітлити „зворотній бік” прекрасного, приділяючи багато уваги казково-фантастичному, чарівному, хаотичному, потворному. Романтики, наприклад, спеціально наголошують на тому, що між зовнішнім виглядом та душевними якостями може пролягати прірва, отже дещо, звично сприйняте як красиве, може насправді бути огидним (досить згадати Квазімодо із роману В.Гюго "Собор Паризької богоматері"). Гегельянці X. Вайсе, А. Руге, К. Розенкранц, Ф.-Т. Фішер вводять в естетику поняття потворного як рівнозначне прекрасному.
   У Ф.Ніцше проявляється подвійне ставлення до прекрасного: з одного боку він розглядає його як цінність, що належить ідеалізованій ним антично-аристократичній культурі; з іншого, - прекрасне постає як ілюзія, яка створюється митцем на основі аполонівського раціоналізованого сприйняття дійсності при намаганні виразити смисл речей в термінах міри і співмірності. Разом із цим Ф.Ніцше стверджує продуктивність діонісийного начала, яке за своєю природою є ірраціональним і хаотичним. Ніцшеанство, інтуїтивізм А.Бергсона із його концепцією „життєвого пориву”, фрейдизм, який стверджує пріоритет несвідомого, стали теоретичним фундаментом художньо-естетичних течій ХХ ст., що заперечували феномен і категорію прекрасного, стверджували аксіологічний релятивізм в естетиці (проголошення всіляких естетичних оцінок умовними і відносними).
   Але поруч із цією тенденцією у багатьох представників університетсько-академічної естетики і релігійно-естетичної думки другої половини ХІХ ст. – цілого ХХ ст. зберігається цікавість до проблеми краси та прекрасного. Так, досить цікавою є теза російського філософа-демократа М.Чернишевського, що прекрасне – це є життя, але за умови, коли ми знаходимо в його проявах повноту та силу життя (реалізацію поняття життя). Тут ми бачимо спробу синтезувати об’єктивістський і суб’єктивістський підходи до визначення прекрасного. Представники „формальної естетики” І.Ф. Гербарт, Р. Циммерман, Е. Ганслік, К. Фідлер в дусі середньовічних схоластів стверджували, що краса полягає лише у формальних законах організації об’єкту - у ритмі, пропорціях, кольорових відношеннях, законах композиції, структурних принципах зорових і звукових форм тощо. Навпаки, „психологічна естетика” (Г.Т.Фехнер, Т.Ліппс та інші) акцентувала увагу на суб’єктивності прекрасного, виходячи з розробленої ними теорії «вчування». Т.Ліппс визначав красу як відповідність об’єкта природі суб’єкту, що здійснює естетичну оцінку. Феноменологічна естетика (Р.Інгарден, М.Гартман) розглядала прекрасне як головну естетичну цінність, що осягається інтуїтивно як результат прямого і безпосереднього емоційно-почуттєво-трансцендентного схоплювання. М.Гайдеггер дивився на красу як на одну із форм «буття істини в якості неприхованого”, як джерело художньої творчості. Марксистсько-ленінська естетика виходила із суспільно-трудової природи краси і стверджувала, що сенс естетичної діяльності полягає у перетворенні дійсності згідно „законів краси”; прекрасне визначалось як „досконале в своєму роді”, як „відповідність суспільному ідеалу”; визнавалась його історична, соціальна, етнічна відносність.
   Г.-Х.Гадамер, один із послідовників М.Гайдеггера, активно спираючись на естетику Канта, стверджував, що онтологічна функція прекрасного полягає в тому, щоб „перекинути місток через прірву, що розділяє ідеальне і реальне”. Т.Адорно, представник Франкфуртської школи, кажучи про кризу прекрасного в сучасному мистецтві і естетиці, бачив вихід з неї у зверненні до (по-новому осмисленого) кантівського розуміння прекрасного. Відомий іспанський філософ ХХ ст. Х.Ортега-і-Гасет був одним із перших відомих філософів, що постав на захист авангардного мистецтва. В своєму творі "Дегуманізація мистецтва" він досить переконливо доводив, що класичне мистецтво страждало невиліковним людським егоцентризмом, тобто воно подавало дійсність виключно з позиції людського її сприйняття. Що буде, якщо припустити відсутність людського погляду? – На думку філософа, авангардне мистецтво і працює в ситуації, коли дійсність заздалегідь не подається як виключно людська: це є лише умовна дійсність, яку ще слід перетворити на людську. Х.Ортега-і-Гасет вважав, що лише тоді й утворюється ситуація, за якої не лише художник постає творцем (а, точніше, відтворювачем)  дійсності, а й глядач, що сприймає художній твір, бо лише за таких умов дійсність не надана глядачеві як завершена та готова, а такою, яку ще треба перетворити в гідну людини.
   У ХХ ст. авангардно-модерністські і постмодерністські тенденції в художньо-естетичній культурі поставили під питання саму категорію прекрасного в естетиці: панівною ставала думка, сформульована одним з сучасних естетів: "Наука про прекрасне сьогодні неможлива, тому що місце прекрасного посіли нові цінності, які… є цінностями шоку, - „новизна, інтенсивність, незвичність”. Укладачі збірки „Не витонченіші мистецтва» (Мюнхен, 1968) стверджували, що „явища, прикордонні естетичному” в сучасному мистецтві є абсурдне, потворне, хворобливе, жорстоке, зле, непристойне, низьке, огидне, відразливе, політичне, повчальне, вульгарне, нудне, кидаюче в тремтіння, жахливе, шокуюче. Ясно, що для введення подібних явищ в дослідницьке поле естетики була потрібна якась абстрактніша і загальна категорія, ніж категорія прекрасного, яка б визначала її предмет. Такою категорією в сучасній естетиці постає категорія естетичного. За допомогою цієї категорії позначається особливий духовно-матеріальний досвід людини, який зводиться до специфічної системи неутилітарних взаємних стосунків суб´єкта і об´єкту, внаслідок чого суб´єкт досягає катарсису - стану духовного (точніше – душевного) очищення від обтяження щоденною життєвою метушнею. Звичайно, що мова вже не йде про злиття із Універсумом і його Першопричиною (бо все це є речами метафізичними, тобто позамежними), а лише про певне "розвантаження" людини від мороку повсякденного, невиразного та метушливого життя. Естетичне в постнекласичній естетиці означає одну з найбільш доступних людям і широко поширених в культурі систем залучення людини до духовного шляхом оптимальної (тобто творчої) реалізації себе в світі матеріальному (чи-то природному, чи-то культурному). Більше того,  естетичне покликане сприяти гармонії людини з Універсумом при наявності в той же час зовнішньої, скороминущої конфліктності.
   Наш перегляд історичних підходів до найперших категорій естетики – до категорій краси, прекрасного, естетичного - можна завершити такими висновками:
   1) Історичний екскурс у категоріальні визначення прекрасного, дає нам можливість розмежувати поняття краси і прекрасного. В класичній парадигмі краса як правило відносилась до трансцендентального начала і мала позадосвідне (апріорне) походження, прекрасне ж трактувалось як втілення та виявлення краси в конкретних речах і явищах. Фактично, прекрасне в класичній парадигмі ототожнювалось з естетичним і відбивало складний процес вироблення особливого, опосередкованого почуттями ставлення людини до предметів дійсності, хоча таке ставлення не виключало й розумової активності. В некласичній парадигмі поняття прекрасного, як характеристика суб’єкт-об’єктних відношень, замінюється поняттям естетичного, яке вже не орієнтоване на поняття краси, а передбачає будь-які форми виразу почуттєвого відношення до дійсності як позитивного, так і негативного плану. Краса, як свідчать результати історико-естетичних досліджень, в некласичній культурі та в некласичному мистецтві постає явищем умовним та таким, що не вирішує питання про естетичну оцінку реальності. Діапазон таких оцінок суттєво зростає, засвідчуючи той факт, що в сферу естетичного сучасна людина згідна включити й те, що можна назвати естетикою потворного.
   2) За допомогою категорії краси вже з античних часів мислителі різних напрямів пізнання намагались визначити сукупність таких властивостей об’єкту чи-то природного, чи-то мистецького походження, що викликає почуття прекрасного І філософи, і митці прагнули якимось чином виявити і описати "закони" і "правила" краси, серед яких найчастіше фігурували гармонія, пропорція, міра, симетрія, співмірність, цілісність, досконалість, відповідність, порядок, злагодженість частини і цілого, ритм, єдність, співзвуччя (симфонія), „золотий зріз”, тощо. У ХІХ - ХХ ст. пробували навіть повіряти „закони краси” математикою і іншими "точними" науками (психологією, інформатикою). Сьогодні вже постає зрозумілою принципова безперспективність пошуків емпіричних характеристик і тим більше єдиних канонів краси, так само як очевидна наявність принципової неповноти в певному класі естетичних об´єктів таких характеристик. Їх, так би мовити, повний перелік важко піддається вербалізації (чіткому словесному виразу), та й така вербалізація мало чого може дати розуму і почуттям. Більшість сучасних естетиків сходяться на думці, що краса як характеристика естетичного об´єкту є виразом глибинних сутнісних закономірностей Універсуму, буття, життя, що розкриваються людині у певній візуальній, аудіо або процесуальній організації, структурі, конструкції, формі при урахуванні того, що у такому розкритті відбуваються зміни як в людині, так і в засадах буття. Тому краса принципово відрізняється від зовнішньої „красивості” (прекрасного), яка спирається на систему формалізованих характеристик об´єкту і обумовлена скороминучими віяннями моди і поверхового смаку.
   3) Більшість філософів вважала і вважає, що на почуття краси та її сприйняття впливають історичні, соціальні, національні, культурні, релігійні та інші чинники людської життєдіяльності. Проте досить стійким (хоча й не даним одного разу і назавжди) залишається її сутнісне ядро. Більшість шедеврів класичного мистецтва – чи-то давньоєгипетський скульптурний портрет Нефертіті, чи-то Венера Мілоська, чи-то класична японська гравюра XVII—XVIII ст. - сприймаються як незаперечні прояви краси представниками всього людства. Краса є однією з найбільш таємничих онтологічних характеристик людського відношення до дійсності та Універсуму в цілому, тому її таємниця продовжує хвилювати та надихати людей. Як показали найсучасніші дослідження, в самій природі людського мозку закладені такі здібності, які можна вважати як онтологічні передумови певних спрямувань людської діяльності, в тому числі і естетичної, а саме: націленість на нескінченне пізнання світу та його вдосконалення, здатність передбачення і вражаюча здібність самозаохочення за успішну реалізацію цих двох природних властивостей. Тому вважається, що вже в найдавніші часи людина почала відчувати в собі ці три здібності та почала інакше, ніж тварини, облаштовувати своє життєве середовище. Можливо, той факт, що в січні 2002 року в районі Кейптауна (Південна Африка) археологи знайшли найдавніші малюнки і фрески, вік яких складає вже 77 тисяч років, наблизить нас до таємниць “чеської” флейти (2,6 млн. років) і таємничої “Люсі” (3 млн. 600 тисяч років), можливо ми зможемо осягнути те, яким чином не тільки Піфагор, але і тисячі і мільйони попередніх поколінь людей почули в звуках Космосу гармонію, створивши флейту, інші музичні інструменти, використали для мистецьких цілей природну фарбу, глину, різці, молотки. Наголосимо ще раз: сама ситуація людського перебування в світі, певні природно-космічні завдатки людини та реальний характер того відношення до дійсності, яке суто людським відношенням, можна вважати дійсною засадою будь-яких естетичних реакцій та уявлень. Хоча для повноти окреслення питання про сутність естетичного необхідно відзначити, що деякі філософи, наприклад, Т.Ліппс, Б.Кроче, М.Гартман вважають дійсність естетично нейтральною, а джерелом естетичних якостей визначають людську душу (або свідомість), наполягаючи на тому, що лише вона здатна наділяти речі властивостями прекрасного або огидного.
   4) Стає зрозумілим, що для актуалізації естетичного в модусі прекрасного залежить не лише від онтологічних передумов в особі людського статусу буття, а й від самої людини як суб´єкта естетичного сприйняття, її дійсних характеристик (наявність достатньо розвиненого естетичного смаку, художнього почуття, естетичної чутливості та естетичного досвіду) та її внутрішньої установки на сприйняття об´єкту (хоча досить часто іскра естетичного сприйняття висікається спонтанно, і людина хай на мить автоматично виключається з будь-яких інших відносин з дійсністю). Отже, подія прекрасного є результатом ціннісного ставлення людини до естетичного об´єкту, особливістю якого є відсутність якоїсь утилітарної цілі і користі, відсутність докладних дискурсивних розмірковувань. Цінність прекрасного полягає у вільній грі душевно-духовних сил, що підносить людський дух у певну смислову цільність, де він занурюється в стан внутрішнього блаженства, що супроводжується відчуттям граничної комфортності, вільної, невимушеної життєвої самореалізації, повної відповідності частковостей цілому, реального світу ідеальному. В глибокому естетичному почутті людина здійснює вихід за власні межі, хоча б на мить ототожнюючись із предметом естетичного сприйняття (трансцендує), а через нього – із цілісністю буття взагалі, ніби підносячись у метафізичну сферу – в сферу особистої причетності до засад буття. І все це виражається зрештою в духовній естетичній насолоді (в естетиці таке задоволення позначається грецьким терміном "гедоне", а ситуація його переживання, а також позиція його свідомого прагнення – "гедонізм").
   5) З усього сказаного випливає, що прекрасне є суспільною цінністю, оскільки воно постає проявами життя людини у всьому багатстві його виявлень і в усьому діапазоні людських взаємодій із світом природи, суспільної історії, культури. Немає жодного етапу в людському житті, на якому би не позначались впливи на неї досконалості, гармонії, краси в їх різноманітних формах. Кожна епоха духовного розвитку людства характеризуються створеними ним предметами (артефактами), що втілюють історичні уявлення про досконалість, гармонію і красу і що стають загальнолюдськими надбаннями. Прекрасне є сферою свободи людини, бо саме в його сприйнятті та творенні людина реалізує всі свої кращі якості, можливості, і при тому вона чудово усвідомлює, що прекрасне постає і виявом її сутності, і стимулом до творчості, і навіть викликом в плані спонукання прагнути чогось вищого та кращого. У зв´язку з цим стає зрозумілим, наскільки згубним виявляється для людини гнітюче, убоге життя, позбавлене причетності до творчості в будь-якій сфері та в будь-який спосіб; отже, сфера естетичного тут переходить у етичне. Підозрілість, нещирість, брехливість відносин в суспільстві, заснованому на страху, пригнобленні і безправ´ї людей, позбавляє людину багатьох можливостей зробити своє життя естетично прекрасним. У такому разі людина могла би реалізуватись в сфері естетичного, віддаючи перевагу самітництву, ізоляції від суспільства, однак при цьому вона позбавляється багатства і різноманітності життя, відчуття вільної самореалізації.

   3. Потворне в естетичних теоріях визначається як антиномія прекрасного. В естетиці античних часів потворне осмислювалась у двох аспектах – потворне в дійсності і потворне в мистецтві. Потворне в природі (смерть, хвороби, жахливі тварини або рослини), в моралі і політиці (омана, корупція, несправедливість) - оцінювалось негативно, як те, що суперечило ідеалу античного полісу - упорядкованому космосу. Але, на думку Аристотеля, потворні явища зображені в художньому творі, можуть доставляти естетичне задоволення, в основі якого лежить радість впізнавання дійсності, яку майстерно передав художник. В християнській традиції потворне в природі і людині розглядалося як наслідок гріхопадіння і псування початкового досконалого стану буття, як наявність дефіциту краси. Виходячи із протиставлення духовного і тілесного в епоху середньовіччя вважалось, що непривабливий і навіть потворний зовнішній вигляд може поєднуватися із внутрішньою (душевною або духовною) красою. В системі патристичного символізму ганебний, "гідний наруги" вигляд розіпнутого Христа стає символом його невимовної божественної краси. Потворне з часів патристики наділяється символічною функцією. Діонісій Ареопагит стверджував, що Бога можуть символізувати навіть найнепривабливіші речей, наприклад, камінь, хробак, тощо. "Неподібною подібністю" символічний образ повинен активізувати психіку того, хто його сприймає, на осмислення його змісту в вимірах, далеких від зовнішнього вигляду. На цій основі розвинулася "естетика аскетизму" християнського чернецтва, в якій, зокрема, естетизуються такі "потворні" для буденної свідомості речі, як змарнілий вигляд аскета, його гниюча плоть, рани, в якій копошаться черв´яки. Тут феномени плотського потворного виступають символами аскетичного духовного подвигу, християнської мужності та стійкості. Ця традиція була активно розвинена західним християнським мистецтвом, де стали популярними експресивно-натуралістичні зображення страждаючого, вмираючого або мертвого Христа, тортур мучеників (варто нагадати натуралістичне зображення "Мертвого Христа" Г.Гольбейна, а також знамените Ізенгеймське "Розп´яття" Грюневальда, що так уразило в свій час Ф.М. Достоєвського). Християнство, пов´язуючи потворне із злом, не визнає за ним онтологічного статусу: так само як зло осмислювалось в цей час як брак, відсутність добра, абсолютно потворне розуміється як небуття, тобто відсутність визначеної форми. Живопис Відродження і класицизму, реабілітуючи красу природних форм (в тому числі і переважно – красу людського тіла) практично виключив потворне із свого образотворчого арсеналу; лише естетика маньєризму (пізнього Відродження), деформуючи природні пропорції, балансує на межі прекрасного і потворного.
   В естетичних теоріях ХІХ ст. особливу увагу категорії потворного приділив К.Розенкранц, учень Гегеля, у фундаментальній праці "Естетика потворного" (1853). Потворне - це "негативно-прекрасне", його тіньова сторона, "вторинне буття". Внутрішній діалектичний зв´язок між прекрасним і потворним полягає в можливості саморуйнування прекрасного при його переході від духовного ідеалу до матеріальної реалізації. Потворне, за К.Розенкранцем, вказує на "несвободу духу" ("волю до ніщо"), і на цій основі воно споріднене із злом. У мистецтві потворне самореалізується в комічному. Він виділяє три основні види потворного з їх підвидами: безформність (аморфність, асиметрія, дисгармонія); неправильність, або помилковість (взагалі, в стилі, в окремих видах мистецтва) і, як "генетична основа" будь-якого потворного, дефігурація, або потворність, яка також має свої підвиди.
   У посткласичній естетиці, що бере свій початок від Ф. Ніцше, намічається принципова зміна акцентів в розумінні потворного, чому побічно сприяли потік зображень соціально негативних (часто потворних) явищ в реалістичному мистецтві XIX в. і своєрідна естетизація потворного у символізмі. Сам Ніцше негативно відносився до феноменів потворного, проте його "переоцінка всіх цінностей", потім фрейдистська концепція несвідомого, посилили інтерес до потворного в естетиці. Теоретичні висновки із всього цього, спираючись на дослід авангардного мистецтва першої половини ХХ ст., спробував зробити Т.Адорно в своїй "Естетичній теорії" (1970). Для нього потворне є базовою негативною категорією естетики; воно первинне у відношенні до прекрасного Історично поняття потворного виникло в процесі розвитку культури (і мистецтва) на етапі подолання архаїчної фази з її кривавими культами, людськими жертвопринесеннями, канібалізмом. Отже, потворне - символ "несвободи" людини від міфічного жаху. Багатомірність потворного обумовлена сексуальною поліморфією (тобто непорядковими сексуальними стосунками), владою хворого, вмираючого життя. Особливо Т.Адорно підкреслює роль соціального зла і несправедливості у виникненні потворного, у тому числі і в мистецтві. Прекрасне і засноване на ньому мистецтво виникли через заперечення, "зняття" потворного.
   До потворного в архаїчному мистецтві Т.Адорно відносить дисгармонійне і наївне (фавни, кентаври античності); у класичному мистецтві (від античності до ХХ в.) простежує діалектику прекрасного і потворного, створення гармонії на основі динамічної єдності дисонансів, і лише з другої половини XIX ст. і особливо в ХХ ст. (починаючи з авангардного мистецтва) відмічає збільшення ваги потворного, яке переходить у нову естетичну якість. Причини цього Т.Адорно бачить в бездумному розвитку техніки, заснованому на насильстві над природою і людиною. "Несвобода" нового рівня - залежність від техніки - стає однією з головних причин перемоги потворного в мистецтві ХХ в. Смакування анатомічної мерзоти, фізичної потворності, огидних і абсурдних відносин між людьми (саме у ХХ ст.. виникає театр абсурду) свідчить, на його думку, про безсилля "закону форми" перед обличчям потворної дійсності. Потворне як феномен художньо-естетичної свідомості посіло чільне місце в культурі і мистецтві ХХ ст.: в експресіонізмі, сюрреалізмі, гіперреалізмі, театрі абсурду, що орієнтовані на естетичне задоволення потворним, і в натуралізмі, спрямованому на збудження негативних емоцій протесту, гидливості аж до страху, жаху, шокового стану, що викликаються негативними сторонами дійсності, на смакування насильства, жорстокості, садизму і мазохізму (наприклад, у фільмах жаху, в бойовиках, "фентазі" та ін.). Ця тенденція -  перетворювати потворне у красу – вже починає суперечити покликанню мистецтва в його класичному розумінні та культурному контексті його функціонування: при такому підході вважається, що мистецтво повинно бути важливою формою виявлення і безкомпромісного засудження зла. Предмет мистецького зображення не тотожній його художньо-естетичному змісту, який включає в себе також і життєву позицію митця. Виносячи естетичний вирок потворному, митець сприяє утвердженню ідеалу. Життя не може оминути потворне, проте людина намагається перемогти його: мистецтво при цьому є одним із засобів досягнення цієї перемого шляхом утвердження краси. Б.Брехт говорив, що митець двояким чином долає потворне: "По-перше, красою його втілення (що не має нічого спільного з прикрашанням і лакуванням). По-друге, тим, що зображує потворне як суспільний феномен". Позитивний моральний ідеал та майстерність митця створюють ту красу, без якої немає мистецтва.
   Проте естетика як теорія краси, як наука філософського осмислення проявів краси, в тому числі – і у вигляді потворного, не може задовольнитися лише засудженням тенденцій сучасної мистецької діяльності до своєрідного оспівування потворного (що переходить навіть у його надлишковість у культурі та мистецтві); більш важливо спробувати зрозуміти та пояснити такі тенденції. Як вже згадувалось вище, Т.Адорно пояснював тенденцію до панування потворного над прекрасним впливами техногенної цивілізації, а Х.Ортега-і-Гасет вважав, що авангардне мистецтво постає більш вільним від антропоморфізму і дозволяє не лише художника, а й глядача поставити у ситуацію художньої творчості. Знаменитий художник-авангардист К.Малевич вважав, що мистецькі тенденції втечі від прекрасного в його класичному розумінні засвідчують вичерпування резервів реалістичного мистецтва: дійсно, якщо сповідувати тезу "Мистецтво повинно наслідувати природі" (це є теза Аристотеля), то повне спів падіння майстерності із природним однозначно вказує як край можливих мистецьких досягнень, так і безглуздість реалізації цієї тези. Уявімо собі, що ми намалювали щось точно так, як це є в природі; виникає просте питання: навіщо створений цей дубль природи? – Отже, художня творчість не може зводитись до копіювання дійсності, а якщо це так, то свобода митця навряд чи може бути чимось обмежена. Врешті, інтерес до прихованих, тіньових сторін дійсності можна сприймати, з однієї сторони, як прояви художніх експериментів із формою як носієм художнього змісту, а, з іншої сторони, як спосіб "зазирнути за край дійсності", тобто спробувати вивести на поверхню те, що не може бути виражене адекватно у звичних формах, в яких ми сприймаємо реальність. Наприклад, для того, щоби відбувся музичний твір, необхідно, щоби певні звуки починали звучати та закінчувались, поступаючись іншим звукам. А це значить, що важливу роль у музичному творі відіграють паузи, моменти тиші. Виникає питання про музичну значущість тиші, а тому в авангардній музиці тиша свідомо затягується або й взагалі стає першим елементом твору. Самий спосіб вести якусь єдину лінію музичного твору сприймається в сучасній музичній естетиці нічим не виправданим та переконливо не мотивованим: адже в житті не буває так, щоби щось одне-єдине тривало безперервно, без зривів, сторонніх втручань та ін. Тому сучасний музичний твір наповнений дисонансів та різких змін тональності, теми та ін. Проте всі ці сучасні експерименти із художньою формою приводять до втрати зв"язків творів із наочною дійсністю, а, відповідно, й до втрат їх прямих зв´язків із звичною людською чуттєвістю. Чи можемо ми відчувати пряме і просте задоволення від абстрактного живопису, від фільмів-фентазі? Скоріше за все, навряд чи, а проте вони кидають нам виклик щодо того, чи варто нам обмежуватись у наших сприйняттях дійсності лише наявним, звичним, наочним? Сучасні технології все більше вводять людину в так звану віртуальну реальність, а ця реальність є дещо іншою, ніж звична "реальна" реальність. Зрозуміло, що й питання про зв´язок такого авангардного мистецтва із мораллю, етикою стає неоднозначним і проблематичним.
   Історичний огляд категорій прекрасного і огидного робить незаперечним їх зв’язок з поняттями добра і зла. Залучення до краси традиційно мислилося європейською культурою як набуття духовно-моральної досконалості. Ще в античній філософії Сократом, Платоном, і Аристотелем було розроблено поняття „калокагатія” – поєднання давногрецьких слів „прекрасний” і „добрий” – яке відображувало ідеал гармонійного поєднання фізичних і духовних здібностей людини. В епоху Нового часу калокагатія була ідеалом гармонійного виховання, яке повинно було реалізовуватись в адекватному способі життя. У новітні часи проблема зв’язку етичного і естетичного перемістилась у сферу мистецтва і набула звучання проблеми "мистецтво і мораль". Це значно звужує предметне поле етики і естетики і обмежує їх функції. На жаль, в сучасному суспільстві вони недостатньо орієнтовані на те, щоб допомогти людині зрозуміти, що природа наділила її певними завдатками і даруваннями для того, щоб вона залишила свій слід в історії людства. Ми вже звикли думати, що кожний з нас - нікчемна піщинка серед мільйонів і мільярдів собі подібних, та якби більшість людей не залишили після себе ні потомства, ні матеріальних і духовних цінностей, ні вироблених етичних норм і правил людського співжиття, ми були б позбавлені багато чого з того, що складає зараз духовні і матеріальні багатства людства. Проте це не означає, що тепер ми повинні впасти у консерватизм та ретроградство і намагатись всіляко підносити минуле та заперечувати модерне. Скоріше за все ми повинні спробувати осмислити класику і сучасність в їх єдності та певній взаємній доповнюваності, адже поза культурно-історичними здобутками класичного мистецтва ми просто не зможемо сприйняти певній авангардні винаходи як мистецькі явища, а поза авангардними розвідками та винаходами будемо залишатись поза гострими проблемами сьогодення, в тому числі – й проблемами значного ускладнення моральних процесів та ситуацій сучасності. Сьогоднішнє життя вимагає вже не просто порядку в суспільстві та людських взаєминах, а гнучкого способу дій від кожного індивіда, оскільки ніякі стандарти моральності в наш час не можуть передбачити можливих ситуацій життя та морального вибору. Проте і в цих ситуаціях класичне розуміння моралі лишається тими взірцями та орієнтирами, що дозволяють сучасній людині доторкнутись до сутності моральності, моральної свободи волі, морального вибору та виправдано реалізувати свій життєвий проект.

   4. Категорії піднесеного і величного, потворного і ницього, трагічного і комічного є модифікаціями естетичного, тому вони характеризують комплекс неутилітарних взаємостосунків суб´єкта і об´єкту, як правило, споглядального характеру. Піднесене – це складне почуття захвату, тріумфування, благоговіння і, одночасно, страху, священного трепету перед об´єктом, що кількісно перевершує очікувані масштаби сприйняття і розуміння. При справжньому переживанні відчуття величного суб´єкт виявляється захопленим причетністю до цього найвищого об´єкту (що інколи може поставати у характеристиках трансцендентного), своєю спорідненістю з духовним началом, що стоять за ним, і одночасно відчуває відсутність будь-якої небезпеки для себе з боку даного об´єкту, тобто свою внутрішню свободу і духовну рівноправність у взаємодії несумірних величин, де він сприймає себе нескінченно малою величиною.
   Як естетична характеристика дійсності поняття піднесеного з‘явилось в грецькій античності у зв´язку з поняттям ентузіазму - божественного натхнення, що приписувалося віщунам, провидцям, поетам, живописцям. В риториці (науці красномовства) піднесене трактувалось як один із стилів промови - суворий і величний. Ідеї щодо величного підсумував у середині I ст. анонімний автор, що увійшов до науки під ім´ям Псевдо-Лонгіна, в трактаті "Про піднесене". На його думку, піднесене, як один з головних прийомів художньо організованої промови, має несвідомо-емоційну дію на слухача, внаслідок чого приводить його в стан захвату і подиву, "подібно удару грому, скидає всі інші доводи". Оратор для досягнення ефекту піднесеного повинен не тільки майстерно володіти всіма технічними правилами складання промови, але й суб´єктивно бути схильним до патетичного настрою.
   Мистецтво і естетична свідомість середньовіччя (особливо у православних країнах) функціонували в модусі піднесеного (достатньо згадати поширені в цей час стани екстазу): у живописі, архітектурі, церковному співі, у храмовому богослужінні, в містичній практиці ченців, в "естетиці аскетизму". Під знаком піднесеного, пов´язаного із химерним, перебувала художня культура і естетика бароко, що високо цінувала "божественне натхнення" митця. У Франції початку XVIII ст. піднесене розумілося як вищий ступінь краси і означало велич і вишуканість.
   В естетичній теорії систематичне осмислення піднесеного починається з трактату Е.Бьорка "Філософське дослідження про походження наших ідей піднесеного і прекрасного". Е.Бьорк стверджує, що піднесене протилежне прекрасному: якщо останнє ґрунтується на почутті задоволення, то піднесене, навпаки, це незадоволення. Піднесені предмети "величезні за своїми розмірам", шорсткі і недбало оброблені, незграбні, темні, похмурі і масивні. Тому піднесене близько стоїть до категорії потворного, особливо, якщо воно викликає сильний страх. На трактат Е.Бьорка активно спирався І.Кант. На думку останнього, прекрасне в природі залежить від форми предмету, його впорядкованої обмеженості, але почуття піднесеного збуджують, як правило, предмети безформні, безмежні, несумірні із людським масштабом. Почуття піднесеного спонукає душу осмислити недосяжність природи, породжує передчуття поза досвідної природи ідей, що стоять за об’єктом того сприйняття, що оцінюється як піднесене. Людина ніби відчуває шок від усвідомлення неможливості прямого чуттєвого уявлення цих ідей при максимальній ірраціональній наближеності до них в самому акті сприйняття. Піднесене, на думку І.Канта, торкається лише "ідей розуму", оскільки центр тяжіння останніх перебуває в суб´єкті, а не в об´єкті, як у випадку з прекрасним. Основу піднесеного, за І.Кантом, треба шукати не в самій по собі природі, а в способі нашого мислення, який привносить піднесене в природу. І.Кант розрізняв два види піднесеного: математично піднесене, що засліплює нашу уяву нескінченністю, і динамічно піднесене, викликане масштабними загрозливими силами природи (буремний океан, гроза з громом і блискавками, вулкан, що вивергає маси лави, тощо), проте лише тоді, коли людина споглядає їх із безпечного місця, відчуває себе в процесі споглядання сповненою душевних сил і відчуває велич свого життєвого призначення у порівнянні з природою.
   Ідеї І.Канта конкретизував Ф.Шиллер в двох статтях "Про піднесене" (1793; 1801), де він відзначав своєрідну суперечливість почуття піднесеного: піднесеним, стверджував він, ми називаємо об´єкт, при уявленні якого наша чуттєва природа відчуває свою обмеженість, розумна ж природа - свою вищість, свою свободу від усяких обмежень. Почуття піднесеного сполучає в собі страждання і радість, не будучи у власному сенсі насолодою, воно у чутливих душ набуває переваги над простою втіхою прекрасним. Піднесене шляхом раптового потрясіння надає нашому духу вихід із чуттєвого світу, тоді як краса приковує до нього.
   Ф.Шеллінг в лекціях "Філософія мистецтва" стверджував, що естетичне "споглядання піднесеного" має місце лише тоді, коли чуттєво-нескінченне (наприклад, реальний розгул стихій) є символом абсолютної ідеальної нескінченності. Нескінченне як таке знищує форму, тому через "споглядання хаосу розум доходить до загального пізнання абсолютного, будь-то в мистецтві або в науці". Звідси "хаос - основне споглядання піднесеного". Це розуміння піднесеного надихало не одне покоління німецьких романтиків; воно близьке і теоретикам, і практикам ряду напрямків мистецтва ХХ ст. За Гегелем, піднесене в мистецтві виявляється в його абсолютному прагненні до виразу божественної субстанції, а оскільки вона значно перевершує будь-які форми зовнішнього виразу, то це і повинно стати предметом вираження в мистецтві – "існування внутрішнього за межами зовнішнього" В цілому саме представники німецької класичної філософії дали практично вичерпне розуміння піднесеного. Марксистсько-ленінська естетика бачила піднесене в поняттях патетичного і героїчного, такого, що виявляється в соціально або ідеологічно ангажованій особистості, – у безкорисливості борця за ті або інші прогресивні (з погляду якогось класу) ідеали.
   З середини ХХ в. у естетиці знову зростає інтерес до цієї категорії. Згаданий раніше Т.Адорно, повертаючись на новому рівні до ідей І.Канта і Ф.Шиллера, розуміє піднесене як торжество людського духу, який не піддається зовнішнім маніпуляціям, над феноменами природи і соціального буття, що перевершують можливості людини, як пафос внутрішньої протидії, опору людини зовнішнім обставинам, системі соціальної ангажованості. Ж.-Ф.Ліотар в "Лекціях з аналітики піднесеного" (1991) в постмодерністському дусі намагається також трактувати І.Канта. Для нього піднесене - це переживання конфлікту різних дискурсів (способів спілкування або розгортання певного змісту), що не мають загальної організації або судження, які не сумірні в одній площині.
   У сфері мистецтва піднесене найяскравіше виявляється в авангардному мистецтві - в абстрактному живописі, абстрактному експресіонізмі, супрематизмі (К.Малевича), в сучасному театрі та інших здобутках постмодернізму, де потоки і пульсації лібідозної енергії (поняття, що передає найпершу силу та сутність несвідомого, - сексуальний інстинкт) знаходять найбільш адекватний і сублімований вираз. У другій половині ХХ в. починає виявлятися інтерес до поняття піднесеного і у зв´язку з громадською боротьбою (у тому числі і у сфері постмодерністських арт-практик і арт-дій) проти небезпеки екологічних і ядерних катастроф. Певну роль тут грає і такий вид сучасного мистецтва як ленд-арт.
   Близьким до поняття піднесеного є естетичне почуття величного. На відміну від піднесеного величне в більшості випадків стосується тільки людини і суспільства: пейзаж ми навряд чи будемо характеризувати як величний, так само як гори або річки; в таких випадках слово величне використовується або за аналогією з людиною, коли, наприклад, кажуть "У цьому є дещо величне". Проте беззастережно ми вважаємо величними постаті якихось історичних діячів або державні заходи чи події.
   Антиподом піднесеному є низьке. Аристотель вперше в історії естетичної думки говорить про низьке як про естетичну властивість і наводить приклад: у трагедії Еврипіда "Орест" низькість Менелая не була викликана необхідністю. Буало проголошує:"Цурайтеся низького - воно завжди потворне". Низькість тиранії розкриває французький гуманіст Етьєн де ля Боесі (XVI ст.): "Найбільше нещастя - залежати від свавілля володаря, відносно якого ніколи не можеш знати, чи буде він добрий, оскільки завжди в його владі є бути поганим, коли він цього захоче". Для Боесі несвобода людей є результатом їхньої громадської сліпоти: тиран „переможений сам по собі, аби лиш країна не погоджувалася на своє рабство. Не потрібно нічого віднімати у нього, потрібно лише нічого йому не давати... Я не вимагаю від вас, щоб ви билися з ним, нападали на нього, перестаньте тільки підтримувати його, і ви побачите, як він, подібно до колоса, з-під якого вийняли основу, рухне під власною тяжкістю і розіб´ється вщент» [Див.5, С.95-96]. Для французького гуманіста тиранія є низьким, тому що несе людям несвободу.
   Низьке соціальне явище зобразив Верещагін в картині "Апофеоз війни", присвяченій всім "великим завойовникам" — що були, сущим і майбутнім: на картині - пагорб, складений із людських черепів. Музика лише в XIX—ХХ ст. оволоділа здатністю безпосередньо відтворювати образ низького. Яскравим прикладом є Сьома симфонія Д.Шестаковича. До цього музика (А.Моцарт, Л.Бетховен, П.Чайковський) передавала цей образ опосередковано, через розкриття шалу боротьби, через показ міри зусиль добра в подоланні низького.
   Нице – слово, похідне від низького, - означає крайній ступінь потворного, надзвичайно негативну цінність, що має руйнівне значення для людства, тобто постає як несвобода. Це є не стільки ще не освоєні  та не підпорядковані людям явища, скільки  явища приховані, темні, оповиті негативними намірами, внаслідок чого являють для них грізну небезпеку (наприклад, сатанізм). Нице може ховатись у чиїхось злих намірах, проте може причаїтися і в глибинах людського власного несвідомого. Людські відносини також можуть таїти в собі джерело бід і сприйматися як нице (мілітаризм, тоталітаризм, фашизм, тероризм ті ін.).
   Трагічне як естетична категорія к прямому призначенні та за походженням відноситься тільки до мистецтва, на відміну від інших естетичних категорій - прекрасного, піднесеного, комічного, що мають свій предмет і в мистецтві, і в житті. Трагічне в житті не має ніякого відношення до естетики, бо при його спогляданні і тим більше при участі в трагічних колізіях у нормальних людей не виникає естетичних вражень або естетичної насолоди. Трагедія мешканців знищеної Герніки не має відношення до естетики, але пряме відношення до естетики має картина П.Пікассо "Герніка", що, експресивно зображуючи життєву трагедію, викликає могутнє почуттєве враження, спрямоване проти тих, хто розпалює війни. Багато письменників, і особливо філософів-екзистенціалістів, знаходили трагічний розлад в свідомості особистості. Сам цей реально існуючий конфлікт не має відношення до естетичної свідомості, бо приносить своєму суб´єкту не естетичне задоволення, а болісні страждання. Проте, зображений із геніальною майстерністю в прозі, наприклад, А.Камю, Ж.-П.Сартра або Ф.Кафки, він набуває характеру естетичного трагічного.
   У давньогрецькій філософії були зроблені перші спроби теоретичного осмислення феномена трагічного. Суть його полягає в зображенні раптово виникаючих страждань і загибелі героя, що відбулися як результат дії якоїсь незалежної від людини зовнішньої могутньої сили, досить часто – невідворотної дії долі, фатуму. Герой трагедії, як правило, робить спроби боротися з фатальною неминучістю, повстає супроти долі і гине або терпить муки і страждання, демонструючи цим акт або стан своєї внутрішньої свободи по відношенню до тієї сили. Глядачі трагедії, активно співпереживаючи герою, відчувають естетичний катарсис, очищення, що має яскраво виражений характер естетичного. Аристотель приділив пильну увагу явищу трагедії, оскільки воно в прямому сприйнятті поставало парадоксальним: чому та як може людина набувати естетичних вражень від споглядання жахливих подій? У своєму визначенні трагедії філософ акцентує увагу на трьох моментах: 1) трагедія - це наслідування не людям, а "дії і життю, щастю і нещастю"; наслідування подібною ж дією, а не її описом. Це наслідування дією закладене у фабулі трагедії, одним з основних композиційних прийомів якої є перипетія - неочікувана "переміна подій на протилежне, згідно закону вірогідності або необхідності"; 2) до інших істотних елементів фабули Аристотель відносить "упізнавання" і "страждання", що відбувається в процесі трагічного дійства. У поєднанні з перипетією вони і створюють власне трагедію; посилюють трагічний ефект декорації і музична композиція, ритм, гармонія, спів. 3) В результаті у глядача виникають почуття "страху", "страждання" і "співчуття", які разом і приводять до катарсису: очищенню душі шляхом страху і страждання. При цьому глядач усвідомлює, що трагедія відбувається на сцені театру, а не в житті, тобто глядач розуміє, що він присутній при мистецькому дійстві.
   Уся подальша історія естетики в розумінні трагічного так чи інакше оберталася навколо аристотелівського визначення трагедії, розвиваючи або переосмислюючи ті або інші його положення. Ф.Шиллер в статті "Про трагічне мистецтво" роз´яснює за яких умов можуть виникнути "трагічні емоції": "По-перше, предмет нашого співчуття повинен бути спорідненим нам в повному розумінні цього слова, а дія, якій належить викликати співчуття, повинна бути моральною, тобто вільною. По-друге, страждання, його джерела і ступені повинні бути повністю повідомлені нам у вигляді низки зв´язаних між собою подій, тобто, по-третє, воно повинно бути чуттєво відтворене, не описане в оповіданні, але безпосередньо представлено перед нами у вигляді дії. Всі ці умови мистецтво об´єднує і здійснює в трагедії". Для Ф.Шеллінга трагічне виявляється в боротьбі свободи в суб´єкті та необхідності в дійсності. В результаті такої боротьби обидві сторони конфлікту постають водночас і переможцями, і переможеними, оскільки свою свободу суб´єкт протиставляє необхідності обставин, а коли останні його перемагають, то він все одно не підкорюється і зберігає свою свободу. У Г.Гегеля джерелом трагічного постає конфлікт, що закладений в самій природі мистецтва: всезагальні (божественні) закони буття проявляють себе у русі природи до все більш високих та досконалих форм, але повною мірою реалізується це лише в мистецтві, де геніальні митці створюють те, що найбільше наближене до естетичного ідеалу. Але мистецтво звертається до ситуацій життя, де всезагальні закони набувають виразу окремих дій (або воль) окремих героїв. Кожний із цих героїв постає носієм якогось прояву всезагального закону, проте в обмеженій і частковій формі. Тому герой постає свідомим своєї правди, але ця правда входить у непримиренне зіткнення із іншою правдою (такою ж святою і також зумовленою всезагальними законами). Результатом трагічного конфлікту виявляється смерть героя, яка й приводить до торжества всезагального у відкритій формі. Отже, корені трагедії – в особливостях засад людського буття, яке торкається божественних засад світу, проте нездатне виявити їх повно.
   Ф.Ніцше в своїй відомій праці "Народження трагедії з духу музики" (1871) вбачає сенс трагедії в антиномічному поєднанні діонісійного і аполонівського начал грецької культури: аполонівське начало є таким, що обмежує, впорядковує, індивідуалізує, а дійнісійне начало постає своєрідним виявленням невпорядкованого безмежного буяння сили життя. Заради збереження індивіда повинно перемагати аполонівське начало, проте сила життя неминуче руйнує обмежене, що й веде до трагічного конфлікту та його не менш трагічного вирішення. Інший передвісник некласичної естетики 3. Фрейд, звертаючись до трагедії Софокла "Цар Едіп", нівелює естетичний сенс трагічного, зводячи його до психофізіологічного.
   Починаючи з книги Мігеля де Унамуно "Трагічне відчуття життя" (1913) у філософії підвищується інтерес до вихідного трагізму людського буття в цьому світі. У екзистенціалізмі і в арт-практиках того ж спрямування на перший план висуваються трагічний розлад людини із самою собою, із суспільством, Богом, трагізм воєн і революцій, абсурдність життя. Проте у ХХ ст. трагічне здебільшого виходить за рамки власне естетичного досвіду, стає просто констатацією трагізму життя, а тому воно вже не орієнтоване на відновлення гармонії людини з Універсумом або його засадами. Сучасна некласична естетика, звівши майже на рівень категорій такі поняття, як абсурд, хаос, жорстокість, садизм, насильство і їм подібні, практично нівелює як категорію, так і феномен трагічного.
   Комічне хоч і ставиться традиційно в пару до категорії трагічного, проте не є ні її антиподом, ні якоюсь модифікацією. Споріднює їх тільки те, що історично вони ведуть своє походження від двох стародавніх жанрів драматичного мистецтва - трагедії і комедії. Комічне мають естетичне значення не тільки в мистецтві, але й в житті. Комічне збуджує сміх, але не чисто фізіологічну реакцію на роздратування спеціальних нервових центрів, а сміх, викликаний інтелектуально-смисловою грою. Жарти, висміювання людських недоліків, безглуздих ситуацій, нешкідливі омани здавна супроводжували життя людини, полегшуючи її біди і негаразди, допомагаючи знімати психічні стреси. У тому випадку, коли смішне доставляє задоволення, радість, ми можемо говорити про естетичний феномен комічного. Вже гомерівський епос пронизаний елементами комічного. При цьому з гумором описується передусім життя богів; ці описи пронизані жартами, лукавством, нешкідливими хитрощами, "гомеричним" реготом. Цьому ідеальному життю протистоїть життя людей (героїв його епічних поем), пов´язане з труднощами, небезпеками, загибеллю, і тут, як правило, не до жартів та гумору.
   У греко-римській античності сформувалося багато жанрів комічних мистецтв: від класичної театральної комедії до всіляких розважальних вистав типу міма - напівбалаганного комічного видовища, що використовує всі хитрощі і технічні досягнення пізньоантичного театру і розрахований на невимогливі смаки натовпу.. З античності почалося і теоретичне осмислення комедії. Аристотель, показавши в своїй концепції мимезису, що наслідування потворному цілком доречне в мистецтві і носить естетичний характер (приносить задоволення), комічне пов´язує з потворним; але не глобально порочним і огидним, а помірно потворним, таким, що викликає сміх, а не огиду. Багато уваги питанням комічного, смішного, жартівливого в промовах приділяли теоретики ораторського мистецтва, в тому числі можна навести Цицерона. Християнство в цілому негативно відносилося до комічних жанрів мистецтва, тому комічне зберігається і розвивається в низовій непрофесійній народній культурі, яку М.Бахтін в своєму дослідженні "Творчість Франсуа Рабле і народна культура Середньовіччя і Ренесансу" (1965) позначив як "сміхова культура". В епоху Просвітництва зростає інтерес до комічних жанрів мистецтва, до смішного і сміху, як дієвим прийомам впливу на недоліки людей, їх незліченні помилки, аморальні вчинки. Найбільший комедіограф XVII ст. Мольєр був переконаний, що завдання комедії полягає в тому, щоб "виправляти людей, забавляючи їх". Немало цікавих думок на цю тему можна знайти у Шефтсбері, Дідро, Лессінга та інших мислителів XVII—XVIII ст.
   І.Кант хоч і не відносив сферу сміху і веселості до витончених мистецтв, проте їх значення не заперечував: "сміх є афект від раптового перетворення напруги очікування у ніщо" шляхом особливого ігрового прийому. Він наводить приклад жарту: один купець, повертаючись з Індії, потрапив в бурю і вимушений був викинути весь свій товар за борт, щоб врятуватися. Він до того горював про нього, що у нього... (тут ми напружено чекаємо якогось дуже серйозного наслідку горя купця і несподівано чуємо) в одну ніч посивіла перука. Сміх викликає несподіваний смисловий хід розповідача, що вдало обдурив наші очікування. "Комічному ,- читаємо у Гегеля, — властива нескінченна доброзичливість і упевненість в своєму безумовному підвищенні над власною суперечністю, а не сумне його переживання: блаженство суб´єктивності, яка, будучи упевнена в самій собі, може перенести розпад своїх цілей і їх реальних втілень". Очевидно, що тут йдеться про цілі, які тільки видаються на якомусь конкретному етапі істотними. Сміхом, на думку Гегеля, в комедії руйнується не дійсні цінності, але тільки їх спотворення, наслідування. В комічному він бачить дієву силу в боротьбі з псевдоідеалами, або, використовуючи постмодерну термінологію – із симулякрами. За характером змісту, який може стати предметом комічної дії, Гегель виділяє три основні випадки. По-перше, коли дрібні і нікчемні цілі реалізуються з великою серйозністю і величезними приготуваннями; по-друге, коли люди намагаються підносити свої цілі до рівня субстанційних цілей, але на це просто неспроможні і, по-третє, коли зовнішні обставини створюють шляхом дивних хитросплетень ситуації комічного контрасту між внутрішнім характером і формою його зовнішнього прояву. У всіх цих випадках виникає дійсне комічне вирішення конфліктів, що становить суть комічного.
   Отже, категорією комічного в естетиці позначається специфічна сфера естетичного досвіду, в якій на інтелектуально-ігровій основі здійснюються доброзичливе заперечення, викриття, засудження якогось фрагменту буденної дійсності (характеру, поведінки, претензії тощо), що претендує на щось вище, значне, ідеальне, чим дозволяє його природа. з позиції цього ідеального (етичного, естетичного, релігійного, соціального). Реалізується цей процес звичайно шляхом створення або спонтанного виникнення штучної опозиції між ідеалом і конкретною спробою його актуалізації, що несподівано лопається як мильна бульбашка і викликає у суб´єкта сприйняття реакцію сміху. Очищення сміхом, зняття психічних, емоційних, інтелектуальних, етичних напружень  в естетичному катарсисі - суттєва функція комічного.
   Живильним середовищем комічного як в житті, так і в мистецтві є буденне життя людини, де незліченні дрібниці постійно сприяють виникненню комічних ситуацій. Тому комічне реалізується в тих видах і жанрах мистецтва, де є можливим образотворчо-описове представлення буденного життя, - в літературі, драматургії, театрі, образотворчому мистецтві (особливо в графіці), в кіно. Численні види конкретної реалізації комічного в житті і мистецтві відрізняються один від одного ступенем і глибиною осміяння, доброзичливості, критицизму, хоча механізм їх дії в принципі є той самий: ігровий принцип створення опозиції і несподіване її вирішення, що викликає сміхову реакцію суб´єкту сприйняття.
   У ХІХ - ХХ ст. поширення одержали гротеск і іронія. Вони стали в якійсь мірі захисною естетичною реакцією культури на кризові процеси в суспільстві. При цьому необхідно відмітити, що вони охоплюють феномени, які нерідко виходять за рамки традиційно комічного. Особливо це стосується гротеску, який далекий від доброзичливого висміювання. Суть гротескового образу (від франц. grotesque — химерний) полягає в гіпертрофії, граничному загостренні, фантастичному перебільшенні окремих негативних рис персонажу або явища, що зображуються, при нівеляції позитивних сторін. В результаті виникають парадоксальні образи, що викликають найчастіше не сміх, а почуття гіркоти, різкого неприйняття, відрази, презирства, інколи навіть страху, бо в них концентрується і виражається ніби сама негативність людського характеру. Такими є деякі образи М.Гоголя, Ф.Гойі, Ф.Кафки. У окремих авторів ХХ в. гіперболізування і концентрація негативності досягає такого ступеню, що гротеск перетворюється на абсурд (у сюрреалізмі, театрі абсурду, у письменників-екзистенціалістів). Іронія, на відміну від гротеску, є своєрідною формою прийняття чогось, але через відсторонення та незлостиве кепкування, тому досить поширеним явищем постає самоіронія – жартівливе ставлення до певних своїх вад або недоліків.
   Висновки.
   - Естетика як філософсько-теоретичне осмислення сфери людських почуттєвих реакцій, пов´язаних із красою, прекрасним, піднесеним та іншими явищами, що складають вагомий елемент людського становища в світі, входить у численні стосунки із різними конкретними науками та науковими напрямами, що так чи інакше причетні до вивчення означених явищ. Серед таких наук в наш час дуже важливе значення для естетики мають мистецтвознавство, філософія мистецтва, психологія, інформатика, семантика, семіотика, математичні науки, етнографія, історія, різні напрями когнітивних досліджень.
   - Естетичні явища і процеси, будучи важливою стороною людського відношення до дійсності, мають величезний діапазон своїх можливих проявів, проте їх якісна особливість як явищ саме естетичного плану фіксується категоріями естетики, тобто її найбільш важливими та загальними поняттями. Внаслідок цього естетична обізнаність передбачає знання того змісту, що ними фіксується.
   - Серед категорій естетики на першому плані перебувають поняття краси, прекрасного, піднесеного, естетичного, потворного, низького, ницього, трагічного, комічного та ін. Важливість звернення до змісту означених категорій зумовлена тим, що саме через їх зміст ми здатні зрозуміти складність та суперечливість проявів естетичного в житті людини, здатні краще побачити особливості співвідношення естетичних явищ як спрямувань людського духу із тими естетичними характеристиками, які ми приписуємо реальності.
   - Розкриваючи зміст категорій естетики ми не лише збагачуємо свої уявлення про світ людського життя, а й починаємо краще осмислювати історичні зміни, що відбуваються не лише в спрямуваннях людського творчого генію, а й в процесах людського життя, в тому оточенні – природному та соціально-культурному, в якому людина і проявляє себе власне як людина. Поза увагою до сутності естетичного останнє буде поставати перед нами або неповним, або спотвореним.

 

Лекція №6-7. Прояви естетичного в сучасному суспільстві

  1. 1.      Естетична діяльність і сфери її проявів в сучасному суспільстві
  2. Мистецтво як соціальний та культурний феномен. Художній образ та художнє сприйняття дійсності

3. Види та жанри мистецтва. Поняття художньо-мистецького стилю. Провідні стилі класичного та некласичного мистецтва

4. Естетика людської поведінки та людських стосунків. Мода як феномен культури

   1. Розглянуті раніше особливості естетичного відношення людини до дійсності проявляються в трьох основних формах людської діяльності: в матеріально-практичній діяльності, в духовній (або інтелектуальній) діяльності та в духовно-практичній діяльності. Оскільки естетичне (принаймні, в його людському прояві) базується на свідомості, то перш за все увагу дослідників і всіх, кого задаровує явище краси, викликає явище естетичної свідомості. Джерелом естетичного відношення постають глибини людського духу, людські враження, людська здатність сприймати дійсність на ситуативно, а цілісно та дещо відсторонено. Якщо людина опиняється в ситуації, що вимагає від неї активних дій практичного плану, їй, як правило, не до естетики. Отже, естетична свідомість – це свідомість споглядальна, але водночас чуттєво-емоційна. Це значить, що в естетичній свідомості важливу роль відіграють: естетичні ідеї, естетичні сприйняття, естетичні почуття та емоції. Загальним знаменником для єдності елементів естетичної свідомості потає естетичне переживання, яке є унікальною здатністю людини до ототожнення (хоча б на певну мить!) із своїм предметом. Внаслідок такого характеру естетичного переживання людина наділяє будь-які явища і предмети своїми власними рисами; наприклад, в естетичному сприйнятті дерева постають замріяними, вечір – журливим, джерельце – веселим та ін. Отже, перша форма прояву естетичного – це духовна (інтелектуальна) діяльність.
   Але духовні естетичні переживання та споглядання знаходять свій зміст в певних реальних явищах та предметах, які в сфері естетичного сприйняття набувають незвичних рис: естетичне сприйняття відкриває в речах особливі форми, що постають в окресленнях гармонії, величності, повноти та ін. Коли ми, наприклад, дивимося на дерево практичним поглядом, ми можемо побачити в ньому ті риси, що характеризують його придатність до якихось життєвих функцій, проте в естетичному переживанні дерево постає як прояв сили пробудженої природи, стійкості, злагодженості своїх частин. Отже, естетичне сприйняття та переживання перетворює дійсність, а тому виникає нездоланна потреба виразити те в предметі, що нас задаровує та не є, водночас, саме собою очевидним. Звідси виникає процес переведення духовного в матеріально-речове, предметно виражене та зафіксоване. Тобто, естетична свідомість перетворюється в естетичну матеріально-практичну діяльність: написання картини або вірша, виконання музичного твору, спорудження архітектурного об´єкту, театральну виставу та ін. Але коли ми кажемо про матеріально-практичну форму реалізації естетичних ідей, образів та переживань, то в буквальному смислі слова йдеться про роботу із певним матеріалом: із фарбами, глиною, мармуром, мовою та ін. Тобто матеріально-практична діяльність в сфері естетичного постає як вміння працювати із певними речами, використовувати їх природні властивості, намічати план дій та досягати мети. Зрозуміло, що без такого роду діяльності ніколи не зможуть реалізуватись естетичні надбання свідомості. Тобто, окрім почуттів, емоцій, переживань, образів, ідей митець повинен бути вмілим діячем, виконавцем, майстром, інженером. Вже внаслідок того навряд чи можна приймати серйозно запевнення деяких людей стосовно того, що, мовляв, у мистецькій діяльності чим менше раціонального елементу, тим краще. Абсолютно неможливо уявити собі вибудовування, наприклад, храму поза ретельними розрахунками, написання партитури твору для оркестру поза вмінням розбиратись в особливостях різних музичних інструментів, зйомки кінофільму на одному інстинкті чи інтуїції. Отже, реалізація естетичного задуму вимагає хоч якогось варіанту матеріально-практичних дій.
   Хоча останній момент в естетичному процесі в цілому є зрозумілим, проте не менш зрозумілим постає й те, що не фізичні дії чи навички таких дій, не інженерні розрахунки створюють явище та диво естетичного твору, але лише підпорядкування матеріально-практичних дій художньому проекту, наміру, задуму, своєрідному художньому баченню. Саме в такому баченні може і повинно відбутись злиття фізичного матеріалу із духовним естетичним переживанням, саме таке злиття й породжує диво людського художньо-мистецького генію. Андрій Тарновський казав про те, що кінорежисера можна навчити технічній стороні кінозйомок за рік, але не можна навчити художньому баченню естетичного процесу. Деякі музиканти наполягають на тому, що певний твір можна виконати лише на певному музичному інструменті, а це свідчить про те, що вони не бачать окремо музику,  окремо – її виконання, а ще окремо – певний музичний інструмент. Художнє бачення дійсності, естетичного процесу, його результатів постає ядром духовно-практичної діяльності, оскільки це є діяльність, де злиті матеріальні дії та їх духовне спрямування. Результати духовно-практичної діяльності володіють такою особливістю: оскільки їх сутність визначається їх духовним змістом, зрощеним із фізичним матеріалом, остільки адекватно їх може сприйняти лише та людина, що здатна проникнути через їх матеріальну форму до духовного ядра. І навпаки, якщо людина не може цього зробити, для неї предмети духовно-практичної діяльності можуть поставати або безглуздими, або якимись зовсім іншими. Наприклад, для мухи, що повзає по поверхні геніальної картини, остання буде лише нерівною поверхнею; для людини, що не має і не розуміє релігійних почуттів, мощі якихось святих будуть лише нікому непотрібними кістками.
   Отже, естетичне в житті людини і суспільства набуває реальності через єдність духовної, матеріально-практичної та духовно-практичної діяльності. Але ця єдність також не є простою та однорідною: вона по-різному виявляється в різних сферах суспільного життя, має різні пропорції проявів в різних видах та напрямах людської життєдіяльності.
   Активність людини, її творча свідома діяльність спрямовані на естетизацію довколишнього середовища. Естетична діяльність універсальна; вона включає як життєво необхідні сфери суспільного життя (виробництво, побут, етикет, поведінка, мода, традиції, обряди), так і ті сфери, де людина заявляє себе вільною від прямих життєвих потреб , - перш за все - художньо-творчу сферу (створення творів мистецтва, технічний дизайн, різні види самодіяльної художньої творчості, художньо-теоретична діяльність, ужиткове мистецтво, прикрашення побуту та житла, та ін). Естетичне, яке по-суті є результатом „матеріалізації” сутнісних сил людини, є явищем  соціальним, бо пов’язане не лише із трудовою та перетворювальною діяльністю, але також із спілкуванням, історичними естафетами різних поколінь, із намаганням людини у будь-який спосіб виразити у зовнішніх формах свій внутрішній духовний потенціал, із проведенням різних громадських, спортивних заходів, державних свят та церемоній. Естетичне, не маючи, як вже зазначалось, емпіричної, фактичної зовнішньої окресленості, пронизує всю різноманітність людської діяльності і поведінки. За своєю суттю естетичне є щось ідеальне, а тому невловиме щодо якісного визначення, бо безпосереднім суб’єктом і носієм естетичного є людина (як правило, вже сформована, із розвиненою свідомістю). Тому можна впевнено стверджувати, що естетичне проявляється не лише у формах людської діяльності, у різноманітних сферах людської життєдіяльності, а в конкретній людині: в її поглядах, переживаннях, способі житя та поведінки.
   Естетична діяльність хоча й пов´язана із матеріальним виробництвом, лише у мистецтві  набуває самостійної цінності. Естетичне знаходить своє втілення в художньому, коли мистецьки створена форма спроможна викликати естетичні емоції. Виникають ці емоції під впливом всього змісту психічного і духовного досвіду людини, всіх компонентів мистецького твору як нерозривної єдності естетичного і художнього. У зазначених положеннях ми стикаємося із відмінностями між поняттями "художнє" та "естетичне". В повсякденному житті ми не зробимо нічного ганебного, якщо будемо вживати ці поняття або як синоніми, або залишаючи поза увагою певні нюанси в їх змісті. В естетиці та мистецтвознавстві все ж звертають увагу на їх відмінності. У більшості випадків під художнім розуміють перетворену людською свідомістю - сприйняттям та переживанням  - дійсність, а також подальше втілення образів такої зміненої дійсності в предмети, явища та речі. Тому коли ми кажемо про художню літературу, то розуміємо, що мова йде про щось вигадане, створене, а не про занотовані факти. Так само в кіно чи на телебаченні ми відрізняємо художні твори від, скажімо, документальних. З іншої сторони, ми кажемо також про художнє виробництво, маючи на увазі, що при тому відбувається матеріальне втілення якихось творчих уявлень. Отже, художній процес – це процес активного перетворення дійсності на основі творчої уяви, фантазії, інтуїції, а також процес втілення результатів такого перетворення в матеріал. Естетичний же процес – це скоріше процес сприйняття будь-якої дійсності в аспектах краси, прекрасного, потворного, гармонії та ін. Тому частіше ми кажемо саме про естетичні переживання та сприйняття, а не про художні; при тому об"єктами естетичного переживання можуть бути природні речі та явища, а не лише художні твори. Але відмінності між художнім та естетичним не повинні закрити для нас їх єдність: очевидно, що естетичне і художнє, не зважаючи на свою нетотожність, все ж становлять певну нерозривну цілісність. Всі соціальні і духовні явища, весь спектр людських переживань, взаємостосунків, входить у зміст мистецтва завдяки естетичному почуттю, а естетичне, в свою чергу набирає конкретності і змістовності, чи то предметності, наочності, а отже і емоційної впливовості шляхом втілення у художні форми. Художність як компонент духовно-практичної діяльності не зводиться до мистецтва, бо з дерева, каменю, металу, глини, текстилю, пластику виготовляються ужиткові речі, які відзначаються художніми якостями, але не є витворами „чистого” мистецтва, до якого ми відносимо літературу, музи