Фінанси – історична економічна категорія. Термін „фінанси” з’явився у XІІІ столітті. Він походить від середньовічного латинського терміну „fіnancіa”, що означає обов’язкову сплату грошей. У середньовіччі слово „fіnіs”, тобто кінець вживали для позначення строку сплати, а потім і для визначення документів, що свідчили про погашення боргу.

У докапіталістичних формаціях більша частина потреб держави задовольнялась через установлення різного роду натуральних зборів, податей, повинностей, а грошове господарство було тільки в армії.

Основними витратами рабовласницьких і феодальних держав були витрати на ведення війн, утримання монаршого двору, державного апарату, будівництво суспільних споруд (храмів, каналів, зрошувальних систем, доріг, водопроводів). Основними доходами були надходження від державного майна (доменів) і регалій (монопольного права монарха на окремі промисли і торгівлю певними товарами), військової здобичі, данина з покорених народів, натуральні й грошові збори, мито, позики.

З розпадом феодалізму і поступовим розвитком в його надрах капіталістичного способу виробництва все більшого значення стали набувати грошові доходи і витрати держави, а частка натуральних зборів скорочувалась.

На ранніх стадіях розвитку держави не існувало розподілу між ресурсами держави і ресурсами її глави: монархи розпоряджались коштами держави як своєю власністю. Тільки з відділенням державної казни від власності монарха (XVІ–XVІІ ст.) виникають поняття державні фінанси; державний бюджет; державний кредит.

Фінанси, як і ціна, кредит, заробітна плата, існують об'єктивно як продукт економічного розвитку суспільства.

До початку XVІІІ ст. під фінансами розуміли державне публічне господарство або господарство будь-якого державного утворення нижчого рівня, наприклад: земство, міська община тощо. Отже фінанси пов'язували з передачею частини доходу громадянина в розпорядження монарха, короля або іншого правителя на його утримання та інші витрати державного значення.

У XVІІІ ст. трактування поняття фінансів як державного господарства набуло подальшого розвитку. Державні утворення різного рівня стали називатися союзами громадського змісту, а фінанси – формами й методами добування коштів і їх витрачання цими союзами під час виконання покладених на них функцій.

У XІX ст. спостерігається бурхливий економічний розвиток. Поглиблюється саме розуміння фінансів. Крім державного господарства, до їх складу почали включати фінанси сфери виробництва, виконання робіт і надання послуг. Виникають фінансові ринки, набуває розвитку державний кредит та інші фінансові інститути. Фінанси перетворюються на вагомий фактор політичного й економічного життя держави.

Найвищого розквіту фінанси досягли в XX ст., коли функції держави набагато розширилися і вдосконалилися, а товарно-грошові відносини посіли головне місце в економічних системах. Значний розвиток отримали місцеві (регіональні) фінанси, позабюджетні спеціальні фінансові фонди, фінанси підприємницьких структур.

Оскільки виникнення фінансів пов'язано, по-перше, з розвитком товарно-грошових відносин і, по-друге, з посиленням ролі держави, розширенням її функцій, то причиною появи фінансів можна вважати потреби суб'єктів господарювання і держави у фінансових ресурсах, які забезпечують їх діяльність.

Предметом науки про фінанси є сукупність фінансових відносин, які виникають у процесі формування і використання грошових доходів і фондів на різних рівнях економічної системи: загальнодержавному (макрорівень), регіональному (рівень адміністративно-територіальних одиниць), на рівні окремих суб'єктів господарювання (мікрорівень) та на фінансовому та страховому ринках (забезпечуючи сфери). Окремо виділяються міжнародні фінанси.

Фінанси – продукт наявності держави і товарно-грошових відносин.

Вихідним положенням для розкриття сутності фінансів є розуміння того, що фінанси – це одна з конкретних історичних форм економічних відносин, функціонування яких пов'язане з об'єктивною необхідністю розподілу і перерозподілу вартості валового внутрішнього продукту і національного доходу. У процесі розподілу формуються та використовуються грошові фонди, призначені для задоволення суспільних інтересів та потреб.

Отже, об’єктами фінансових відносин є національне багатство і вироблений ВВП (рис. 1.1).

Рис. 1.1. Об’єкти фінансових відносин

ВВП як об’єкт фінансових відносин характеризує нормальну фінансову ситуацію: суспільство розподіляє і відповідно споживає чи нагромаджує те, що воно створює.

За умов, коли об’єктом фінансових відносин є національне багатство, для формування доходів використовується те, що створене попередніми поколіннями або дане природою. Це може бути викликане економічною чи фінансовою кризою, коли іншого виходу практично не існує, чи безвідповідальною фінансовою політикою.

Система суспільних інтересів і потреб досить різноманітна й охоплює загальнодержавні, галузеві, відомчі, корпоративні, колективні, групові, регіональні, місцеві й особисті інтереси. До цього переліку слід додати ще міжнародні та міждержавні. Зважаючи на обмеженість фінансових ресурсів і на протистояння інтересів один одному, доволі складно досягти оптимального співвідношення в їх задоволенні у процесі вартісного розподілу. Задоволення інтересів одних за рахунок ущемлення інших загрожує суспільству негативними наслідками, пов'язаними з суто етичними міркуваннями, соціальним невдоволенням, економічними негараздами і навіть політичними потрясіннями. Тому як на макро-, так і на мікрорівнях слід якнайбільше уваги приділяти мотивації нарощування обсягів виробництва і реалізації продукції, робіт та послуг, обсягів фінансових ресурсів, а в ширшому розумінні – валового внутрішнього продукту та національного доходу держави, що може бути забезпечено через розвиток національного підприємництва, створення нових підприємств, розв'язання платіжної кризи, збільшення кількості робочих місць та збільшення доходів і купівельної спроможності населення.

У сучасній економічній і фінансовій літературі фінанси визначають як систему економічних відносин, що виникають з приводу розподілу і перерозподілу вартості валового внутрішнього продукту, а в певних умовах і національного багатства, з метою формування фінансових ресурсів у суб'єктів господарювання і держави і використання їх для розширеного відтворення та задоволення інших суспільних інтересів і потреб.

Оскільки використання фінансових ресурсів відбувається в основному через фонди цільового призначення, існує також визначення фінансів як економічної категорії, що відображає створення, розподіл і використання фондів фінансових ресурсів для задоволення потреб господарської діяльності, надання різноманітних послуг населенню з боку держави, забезпечення виконання державою її функцій. Або фінанси трактуються як економічні відносини, пов'язані з формуванням, розподілом і використанням централізованих і децентралізованих фондів грошових коштів з метою виконання функцій і завдань держави і забезпечення умов розширеного відтворення. Під централізованими фінансами розуміють економічні відносини, пов'язані з формуванням і використанням фондів грошових коштів держави, що акумулюються в державній бюджетній системі і урядових позабюджетних фондах, під децентралізованими фінансами – грошові відносини, що опосередковують кругообіг грошових фондів підприємств. Отже, як випливає з наведених визначень, фінансовими будуть ті грошові відносини, що опосередковують відносини розподілу і перерозподілу вартості ВВП.

Ці визначення економічної сутності фінансів не вичерпують всього розмаїття концептуальних підходів та міркувань з даного питання. Про розбіжність позицій можна судити хоча б з такого короткого їх переліку.

Отже фінанси є складним багатоплановим суспільним явищем, що характеризується різними сутнісними ознаками й формами прояву. Важливою ознакою фінансів є їх грошовий характер. У повсякденному житті ми часто вживаємо слово «фінанси», маючи на увазі гроші. Справді, фінанси завжди мають грошову форму вираження. Гроші є обов'язковою умовою існування фінансів. У цьому зв'язку неправомірно відносити до фінансів натуральні відносини, які мали місце в епоху рабовласництва і феодалізму. Наявність фінансових відносин завжди супроводжується реальним рухом грошових коштів. Немає грошей – не може бути і фінансів. Тому часто вживається таке визначення, як фінансово-грошові відносини. Але це не дає підстав для ототожнення категорій «фінанси» і «гроші». За своїм місцем у товарному виробництві й обігу гроші – це специфічний товар, що має властивість обмінюватися на будь-який інший товар, тобто є загальним еквівалентом. Гроші мають своє призначення в економічному житті суспільства, що виражено в їхніх функціях.

Гроші – поняття більш загальне. Можна мати гроші і водночас не мати жодного стосунку до фінансів, і навпаки, при відсутності грошей, лише володіючи майном, майновими правами, правами інтелектуальної власності, оцінивши їхню вартість, можна здійснювати інвестування, бути співзасновником фірми, тобто мати стосунок до фінансово-господарської діяльності фірми.

Функціонування фінансів базується на таких функціях грошей, як засіб платежу, засіб нагромадження, світові гроші.

Розподіл і перерозподіл вартості за допомогою фінансів обов'язково супроводжується рухом грошових коштів, які набувають специфічної форми фінансових ресурсів. Вони формуються у суб'єктів господарювання і держави за рахунок різних грошових доходів, відрахувань і надходжень, а використовуються на розширене відтворення виробництва, матеріальне стимулювання працюючих, задоволення соціальних та інших потреб суспільства (рис. 1.2).

Рис. 1.2. Організаційні засади функціонування фінансів

Матеріальними носіями фінансових відносин виступають фінансові ресурси.

Фінансові ресурси самі по собі не визначають сутності фінансів, не розкривають їх внутрішнього змісту і суспільного призначення. Фінансова наука вивчає не фінансові ресурси як такі, а економічні відносини, що виникають у процесі їх формування, розподілу і використання.

Фінансові ресурси – це фонди коштів, що перебувають в розпорядженні держави, господарських суб'єктів і населення, утворені в процесі розподілу вартості ВВП у грошовій формі й призначені для забезпечення відтворювального процесу й задоволення загальнодержавних потреб.

Централізовані фінансові ресурси зосереджені в державному бюджеті, державних цільових позабюджетних фондах. Утворюються вони за рахунок наступних джерел: податкових надходжень; неподаткових надходжень; обов’язкових відрахувань; надходжень від населення (у вигляді: обов'язкових податків, відрахувань, зборів, надходжень від державних позик і лотерей, добровільних пожертвувань); державних кредитів; емісії грошей.

Децентралізовані фінансові ресурси знаходяться в розпорядженні суб'єктів господарської діяльності різних форм власності і населення. Створюються за рахунок прибутків і накопичень резидентів: прибутку; амортизаційних відрахувань; приросту стійких пасивів; кредитів банку – позикових коштів; кредиторської заборгованості – позикових коштів; коштів, отриманих від випуску цінних паперів; коштів, долучених в порядку перерозподілу (засоби асоціацій, асигнування з бюджету, та ін.).

Однією з важливих ознак фінансів як економічної категорії є розподільний характер фінансових відносин. Учасниками таких відносин у межах національної держави є держава, підприємства, установи, організації, громадяни. Фінансові операції можуть також відбуватися між державами, національною державою і міжнародними фінансовими інституціями, між вітчизняними підприємствами та інофірмами.

Сферою виникнення фінансових відносин є процеси первинного розподілу вартості суспільного продукту, тобто коли ця вартість розподіляється на зарплату, прибуток тощо і формуються грошові доходи. Відокремлення у складі виручки від реалізації продукції прибутку, відрахувань на соціальне страхування, амортизаційних відрахувань відбувається за допомогою фінансів і відображає процес розподілу вартості відповідно до цільових призначень кожної її частини.

Подальший перерозподіл вартості між суб'єктами господарювання (вилучення частини прибутку на користь держави, сплата податків громадянами тощо) і конкретизація цільового її використання (направлення прибутку на фінансування капітальних вкладень, економічне стимулювання, виплату дивідендів та ін.) теж відбувається на основі фінансів.

З огляду на те, що економіка передбачає існування різноманітних форм власності, а фонди коштів перебувають у власності або розпорядженні суб'єктів господарської діяльності, зазначимо, що фінансові відносини можуть супроводжуватися зміною власника чи розпорядника коштів, зміною форм власності, а можуть і не зазнавати подібних змін. Так, сплата податків державі означає передання коштів у розпорядження держави (супроводжується зміною власника, розпорядника), форма власності при цьому може залишатися незмінною (сплата податків державними підприємствами) або змінюватися (сплата тих самих податків державі, але недержавними підприємствами). А, наприклад, розподіл чистого прибутку підприємства на внутрішні його потреби не супроводжується зміною ні власника, ні форми власності.

Як уже зазначалося, фінансові відносини супроводжуються реальним рухом грошових коштів, що має місце в процесі розподілу й обміну. Але характер руху вартості (в її грошовій формі) на цих стадіях відтворювального процесу різний. У процесі розподілу рух вартості в грошовій формі відбувається відособлено від руху товарів і характеризується її відчуженням (переходом від одних власників до інших) або цільовим відособленням кожної частини вартості (в межах одного власника).

Під час обміну вартість у грошовій формі обмінюється на товарну форму, тобто відбуваються акти купівлі-продажу. Вартість не відчужується, а тільки змінює свою форму – з грошової на товарну. Отже на стадії розподілу має місце односторонній (без зустрічного еквівалента) рух грошової форми вартості, а під час обміну – двосторонній (зустрічний) рух вартостей, одна з яких перебуває у грошовій формі, а інша – в товарній. На наш погляд, обмінні операції обслуговуються такими категоріями, як гроші і ціна.

Фінанси мають більш широкий діапазон розподілу, ніж ціна. Вони забезпечують не тільки первинний розподіл вартості валового внутрішнього продукту на рівні виробничої структури, а й подальший перерозподіл через бюджетну систему. На цьому етапі ціни можуть регулюватися за допомогою дотацій і виплат із бюджету різниці в цінах (дотації вугільній промисловості, дотації на комунальні послуги, потреби електротранспорту, на окремі види ліків).

У розподільних процесах поряд з фінансами та ціною беруть участь також заробітна плата і кредит. У практиці господарювання доцільне комплексне використання усіх цих економічних категорій з урахуванням відмінностей кожної з них.

1.2. Основні фінансові категорії, їх взаємозв'язок

Понятійний апарат фінансової науки охоплює загальноекономічні та фінансові категорії, які в абстрактно-теоретичній формі характеризують різні сторони реальної фінансової дійсності. Через використання фінансових категорій як інструмента наукового пізнання досягається більш глибоке розкриття сутності фінансів, їх специфіки і особливостей функціонування.

Сутність фінансів відбивають наступні фінансові категорії: податки; державні прибутки; державний бюджет; державні витрати; державний кредит; фінанси держави.

З появою держави з'явились такі фінансові категорії, як податки і державний кредит. Податок – це найпростіша «фінансова клітинка» державних фінансів, в якій сфокусовані основні сутнісні ознаки і властивості фінансів. Податки, що сплачуються всіма суб'єктами економічного життя, формують державні доходи, які концентруються в державному бюджеті. У наступному з державного бюджету фінансуються державні витрати. У випадку, коли державний бюджет не в змозі профінансувати всі державні витрати, держава використовує державний кредит – бере в борг у вітчизняних або іноземних кредиторів, якими виступає населення або суб'єкти, що господарюють. Усі п'ять перерахованих вище категорій формують фінанси держави.

Фінансові категорії утворюють піраміду, підніжжя якої складають податки, а верхівку – фінанси держави.

Первинною категорією в системі фінансових відносин виступають податки, в яких сфокусовані основні сутнісні риси і властивості фінансів. За допомогою податків держава вилучає частину чистого прибутку суспільства і прибутків населення і розподіляє її відповідно до економічних, політичних і соціальних завдань. Податки виступають найважливішою формою регулювання економічних відносин.

Фінанси держави складаються з фінансів підприємств різних форм власності і загальнодержавних фінансів.

Фінанси підприємств різних форм власності являють собою сукупність грошових відносин, пов’язаних з планомірним утворенням, розподілом і використанням грошових прибутків і накопичень підприємств. За допомогою фінансів підприємств різних форм власності формуються і використовуються децентралізовані фонди коштів.

Загальнодержавні фінанси включають державний бюджет, державний кредит, державне соціальне, майнове й особисте страхування. За допомогою загальнодержавних фінансів формуються і використовуються централізовані фонди фінансових ресурсів. При цьому поява нових фінансових категорій, зокрема таких як фінанси підприємств, фінансовий ринок, страхування тощо, їх функціонування і еволюція обумовлені розвитком усієї системи фінансових категорій

1.3. Функції фінансів

Прояв сутності фінансів у реальній практичній діяльності розглядається через характеристику функцій, що притаманні даній категорії.

Вивчаючи функції фінансів, необхідно усвідомити, що функції завжди похідні від сутності, яку вони виражають, і показують як, у який спосіб реалізується суспільне призначення даної економічної категорії. Оскільки специфічне суспільне призначення фінансів – забезпечити розподіл і перерозподіл вартості валового внутрішнього продукту, вираженої у грошовій формі, між різними суб'єктами господарювання і напрямами цільового використання, сутність фінансів проявляється насамперед через розподільну функцію. Фінанси за допомогою розподільної функції обслуговують різні етапи розподілу (первинний розподіл і перерозподіл вартості суспільного продукту), різні сфери суспільного життя – сферу матеріального виробництва, сферу обміну і споживання. Фінансовому розподілу притаманні різні види розподілу: внутрішньогосподарський, внутрішньогалузевий, міжгалузевий, міжтериторіальний.

Об'єктами дії розподільної функції фінансів є вартість валового внутрішнього продукту, а також частина національного багатства, яка набуває грошової форми.

Суб'єктами при фінансовому методі розподілу ВВП є юридичні й фізичні особи, в розпорядженні яких формуються фінансові ресурси, а також держава.

Механізм дії розподільної функції фінансів пов’язаний зі схемою розподілу ВВП. Він включає в себе три стадії:

1) Первинний розподіл – це розподіл доданої вартості й формування первинних доходів суб'єктів, які беруть участь у створенні ВВП. Первинними доходами на цій стадії є: у фізичних осіб – заробітна плата, в юридичних осіб – прибуток, у держави – прибуток державного сектора, що централізується в бюджеті, надходження від державних послуг, ресурсів, угідь, а також непрямі податки.

2) Перерозподіл полягає у створенні й використанні централізованих фондів. За рівнем централізації вони поділяються на загальнодержавні, регіональні, відомчі й корпоративні. Загальнодержавні включають державний бюджет і фонди цільового призначення, регіональні – місцеві бюджети і позабюджетні фонди органів місцевого самоврядування. Відомчі – це фонди, що створюють міністерства і відомства. Корпоративні фонди передбачають централізацію частини доходів структурних підрозділів у корпоративних об'єднань.

3) Відносини вторинного перерозподілу. Провідну роль у перерозподільному процесі відіграє держава. У процесі перерозподілу на загальнодержавному рівні можна виділити окремі стадії перерозподілу. Спочатку відбувається мобілізація і формування загальнодержавних фондів (державного бюджету і цільових загальнодержавних позабюджетних фондів), потім стадія використання цих фондів – направлення коштів на розвиток пріоритетних галузей національної економіки, соціально-культурні заходи, управління, оборону, виплату пенсій тощо.

Кінцевим результатом перерозподільного циклу є те, що одна частина перерозподілених грошових ресурсів через механізм бюджетного фінансування знову переходить у сферу матеріального виробництва, щоб почати новий цикл первинного розподілу з наступним перерозподілом, інша частина перерозподілених грошових ресурсів переходить у сферу споживання (освіта, охорона здоров'я, культура, оборона, держуправління тощо).

Таким чином, беручи активну участь у розподілі й перерозподілі створеної вартості фінанси сприяють трансформації пропорцій, що виникли під час її первинного розподілу, в пропорції кінцевого використання.

Поряд з розподільною фінанси виконують контрольну функцію, сутність якої проявляється в контролі за розподілом ВВП між відповідними грошовими фондами і каналами розподілу та їх цільовим використанням.

Основу контрольної функції фінансів становить рух фінансових ресурсів, який відбувається у фондовій і нефондовій формах. Через кількісне вираження фінансових ресурсів фінанси здатні кількісно відображати вартісні пропорції, що формуються в суспільстві, і контролювати їх. Саме завдяки контрольній функції фінансів суспільство контролює повноту і своєчасність забезпечення фінансовими ресурсами різних суб'єктів господарювання, включаючи державу, економне й ефективне використання коштів. Головною контрольною пропорцією є пропорції між фондами нагромадження і споживання.

Контрольна функція діє не ізольовано, вона тісно пов'язана з розподільною. У практичній діяльності контрольна функція проявляється у фінансовому контролі.

Інструментом реалізації контрольної функції фінансів виступає фінансова інформація. Вона укладена у фінансових показниках, наявних у фінансовій, статистичній та оперативній звітності.

Деякі економісти стверджують, що фінансам притаманні й інші функції: оперативна, регулююча, стимулююча, перерозподільна, відтворювальна, формування грошових фондів, використання грошових фондів, стабілізаційна функція, а також виробнича. Не применшуючи значення таких підходів, можна стверджувати, що фінанси держави відіграють важливу роль у розширеному відтворенні саме завдяки розподільній функції.

Тема 2. ФІНАНСОВА СИСТЕМА

2.1. Внутрішня будова фінансової системи

Існують певні особливості у створенні й використанні фінансових ресурсів, які зосереджені в розпорядженні держави, підприємницьких структур, певних фінансових інституцій для фінансового забезпечення їхньої діяльності.

Фінансова система визначається як сукупність окремих сфер і ланок фінансових відносин, що мають особливості у створенні та використанні фондів фінансових ресурсів, а також фінансових органів й інститутів, які здійснюють управління грошовими потоками.

Тому фінансова система розглядається з двох сторін: за внутрішньою будовою; за організаційною структурою.

За внутрішньою будовою фінансова система являє собою сукупність відносно відособлених взаємозв'язаних сфер і ланок фінансових відносин, які відображають специфічні форми й методи розподілу і перерозподілу валового внутрішнього продукту.

Сфера характеризує узагальнену за певною ознакою сукупність фінансових відносин. В основу виділення сфер покладено рівень економічної системи:

– рівень мікроекономіки – фінанси суб'єктів господарювання;

– рівень макроекономіки – державні фінанси;

– рівень світового господарства – міжнародні фінанси;

– забезпечуюча сфера – фінансовий та страховий ринки.

Ланка фінансової системи є відособленою частиною фінансових відносин, її відокремлення проводиться за ознакою наявності або відособленого фонду фінансових ресурсів, або специфічних форм і методів фінансових відносин.

В основі побудови фінансової системи України лежать такі принципи:

– розподілу фінансових ресурсів на централізовані і децентралізовані;

– самостійності (кожна ланка фінансової системи є самостійною і відмінною від іншої);

– єдності (ланки фінансової системи тісно зв'язані між собою за допомогою системи фінансових відносин у зв'язку з розподілом і перерозподілом фінансових ресурсів):

– функціонального призначення ланок фінансової системи; адміністративно-територіальний принцип.

Рис. 2.1. Сфери та ланки фінансової системи

Базовою ланкою фінансової системи є фінанси підприємницьких структур, до якої належать фінанси як виробничої, так і невиробничої сфер. Вони обслуговують створення валового внутрішнього продукту – основного джерела фінансових ресурсів.

Фінанси виробничої сфери залежно від форми власності поділяються на державні, акціонерні, колективні, індивідуальні, орендні, спільні тощо, а залежно від виду діяльності суб'єкта господарювання – на фінанси машинобудування, будівництва, сільського господарства, транспорту тощо.

Фінанси соціальної сфери, що поділяються на фінанси освіти, охорони здоров'я, культури, оборони та інших підрозділів, характеризуються особливостями створення та використання фондів і фінансових ресурсів, зокрема наявністю поряд з власними джерелами бюджетного фінансування.

У процесі своєї діяльності підприємства вступають у взаємовідносини з іншими суб'єктами господарювання, з фізичними особами, з різними ланками фінансової системи. Фінанси підприємницьких структур пов'язані з розподільними і перерозподільними відносинами, які можна об'єднати у три групи: внутрішні, внутрішньокорпоративні й зовнішні.

Державні фінанси охоплюють: державний та місцеві бюджети; державні фонди цільового призначення; державний кредит; фінанси підприємств і організацій державної форми власності. У сфері державних фінансів грошові потоки відображають відносини перерозподілу ВВП. Переважно це зовнішні відносини. Провідне місце у державних фінансах належить бюджетам різних рівнів, які об'єднуються в Україні у зведеному бюджеті держави.

Мобілізуючи доходи до бюджету, держава впливає на фінансові можливості господарських структур і громадян, використовуючи насамперед податковий механізм (за допомогою об'єктів оподаткування, ставок податків і пільг в оподаткуванні), а також створюючи сприятливий інвестиційний клімат для залучення зовнішніх джерел фінансування, зокрема, через надання привілеїв в імпорті, створення спеціальних економічних зон, технополісів тощо.

Із бюджету фінансуються операційні та інші витрати на розвиток агропромислового комплексу, надаються дотації вугільній промисловості, спрямовуються капіталовкладення в об'єкти загальнодержавного значення, фінансуються науково-технічні програми.

Державні фонди цільового призначення концентрують у своєму розпорядженні майже чверть усіх фінансових ресурсів держави. До них належать: Пенсійний фонд та інші соціальні фонди.

Така ланка фінансової системи, як державний кредит, покликана мобілізувати фінансові ресурси для фінансування витрат з бюджету, що не відшкодовуються його доходами. Кошти державного кредиту, як правило, спрямовуються на покриття бюджетного дефіциту. Через державний кредит держава має змогу впливати на інфляційні процеси в бік їх зменшення.

Фінансовий ринок як сфера фінансової системи включає ринок грошей, кредитних ресурсів, цінних паперів і фінансових послуг.

На ринку грошей здійснюються операції купівлі-продажу ринкових фінансових інструментів із терміном обертання до одного року.

Ринок кредитних ресурсів (банківських позик, позикового капіталу) є формою залучення тимчасово вільних коштів на інвестиційні та інші потреби. Об'єктом купівлі-продажу на цьому ринку є вільні кредитні ресурси. Регулюється ринок кредитних ресурсів за допомогою облікової ставки Національного банку України.

Ринок цінних паперів – це мобілізація коштів на потреби господарської діяльності через випуск і реалізацію цінних паперів (фондових інструментів), які є гарантом повернення вкладених коштів і одержання доходу. Операції з реалізації цінних паперів здійснюються на фондовому ринку.

Ринок фінансових послуг є сукупністю різноманітних форм мобілізації й переміщення фондів фінансових ресурсів із вільного обігу в сфери інвестиційного прикладання. Фінансові послуги можуть мати ознаки кредитних операцій, операцій оренди та страхування.

Важливу роль у фінансовій системі має відігравати така її сфера, як страхування. У ній формуються фонди фінансових ресурсів, основне призначення яких – покрити втрати економіки та окремих громадян, що виникли з непередбачених причин. Страхові фонди перебувають у розпорядженні страхових компаній і можуть бути використані також як інвестиційний та кредитний ресурси в економіці до настання страхового випадку.

Сфера міжнародних фінансів відображає перерозподільні відносини на світовому рівні. Міжнародні фінансові відносини характеризують грошові потоки між суб'єктами різних країн: між урядами, між підприємствами, громадянами й урядами. Міжнародні фінансові організації вступають у взаємовідносини з урядами окремих країн з метою формування бюджету чи інших фондів цих організацій. Отримані кошти використовуються на фінансування централізованих заходів, проектів і програм, на фінансову допомогу окремим країнам, на утримання апарату цих організацій.

Деякі економісти до складу фінансової системи включають також фінанси домогосподарств. Фінанси домогосподарств відображають рівень життя та фінансового забезпечення населення. В соціально орієнтованій ринковій економіці стан розвитку та організації фінансів домогосподарств відображає ефективність функціонування фінансової системи в цілому. Доходи домогосподарств формуються із наступних джерел: заробітна плата працюючих членів; соціальна допомога та пенсії; доходи від підсобних господарств та присадибних ділянок; доходи від власного бізнесу; дивіденди та відсотки від цінних паперів, проценти від банківських вкладів тощо. Основну частку видатків домогосподарств становлять видатки на житло, харчування, одяг та речі побутового вжитку, соціально-культурні потреби, нагромадження.

Оскільки окремі складові фінансової системи мають конкретне функціональне призначення в обслуговуванні відтворювальних процесів в економіці, можна стверджувати, що кожна ланка фінансової системи є самостійним елементом, проте ця самостійність відносна в середині єдиного цілого. Наприклад, недоліки в організації фінансової діяльності підприємницьких структур, їх збитковість зменшують надходження до бюджетної системи, централізованих цільових фондів, страхових фондів. Це звужує фінансові можливості держави, зумовлюючи дефіцит бюджету. Наявність дефіциту бюджету може призвести до зростання інфляції або державного боргу, що негативно позначиться на діяльності всіх учасників фінансового ринку.

2.2. Організаційна структура фінансової системи

За організаційною структурою фінансова система являє собою сукупність фінансових органів і інститутів, які здійснюють управління грошовими потоками. Управління фінансовими потоками забезпечується фінансовим апаратом. Фінансовий апарат – це сукупність фінансових установ, на які покладено управління фінансовою системою держави.

До організаційного складу фінансової системи України відносяться:

1. Органи державної влади: Президент України, Верховна Рада України, Кабінет Міністрів України, Органи місцевого самоврядування.

2. Органи державного управління: Міністерство фінансів, Державна контрольно-ревізійна служба, Державне казначейство, Державна податкова адміністрація України, Рахункова палата Верховної Ради України, Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку

3. Інституції фінансового управління: Національний банк України, Міжбанківська валютна біржа, Фондова біржа, Пенсійний фонд, Аудиторська палата.

Розподіл функцій в управлінні фінансами між органами державної влади й управління такий:

Верховна Рада України як єдиний орган законодавчої влади, ухвалює закони, в тому числі з фінансових питань, затверджує Державний бюджет України та вносить зміни до нього; здійснює контроль за виконанням Державного бюджету України; приймає рішення щодо звіту про його виконання; визначає засади внутрішньої і зовнішньої політики.

Президент України як глава держави створює у межах коштів, передбачених у Державному бюджеті України, для здійснення своїх повноважень консультативні, дорадчі та інші допоміжні органи і служби; підписує закони, ухвалені Верховною Радою України; має право вето щодо цих законів із наступним поверненням їх на повторний розгляд Верховної Ради України.

Кабінет Міністрів України як вищий орган у системі органів виконавчої влади забезпечує проведення фінансової, цінової, інвестиційної та податкової політики; політики у сферах праці й зайнятості населення, соціального захисту, освіти, науки і культури, охорони природи, екологічної безпеки і природокористування; організовує розроблення проекту закону про Державний бюджет України і забезпечує виконання затвердженого Верховною Радою України Державного бюджету України, подає Верховній Раді України звіт про його виконання.

Провідну роль в управлінні фінансами виконує Міністерство фінансів. Саме на нього покладені завдання загального керівництва всією фінансовою системою. Міністерство фінансів України має розгалужену регіональну структуру, яка включає: Міністерство фінансів Республіки Крим, обласні й міські (м. Києва і Севастополя) фінансові управління, районні й міські (міст республіканського та обласного підпорядкування) фінансові відділи.

Регіональні фінансові органи мають систему подвійного підпорядкування. Вертикально вони підпорядковані відповідному фінансовому органу вищого рівня (наприклад, районні фінансові відділи – обласному фінансовому управлінню). Горизонтально фінансові органи підпорядковані місцевим органам державного управління, тобто входять до складу відповідних державних адміністрацій.

Основні функції Міністерства фінансів: вироблення основ і напрямів фінансової політики держави та заходів щодо їх реалізації; організація бюджетного процесу, складання проекту Державного бюджету та його виконання після затвердження Верховною Радою України; організаційне регулювання фінансової діяльності суб'єктів господарювання через установлення правил здійснення фінансових операцій, форм фінансових документів, порядку і стандартів ведення бухгалтерського обліку і фінансової звітності; організація функціонування ринку цінних паперів; здійснення заходів з мобілізації коштів через систему державного кредиту та управління державним боргом; забезпечення фінансових відносин держави з іншими країнами, міжнародними організаціями і фінансовими інституціями; організація і здійснення фінансового контролю в країні.

Удосконалення діяльності Міністерства фінансів України і перетворення його в координатора економічних реформ у країні передбачає значне розширення його функцій, зокрема таких як: розробка макроекономічної стратегії та макроекономічного прогнозування; розробка податкової та фіскальної політики; забезпечення стабільності державних фінансів; розробка митної політики й організація митної справи; організація і контроль за страховою діяльністю; сприяння розвитку місцевого самоврядування і реформування міжбюджетних відносин та ін.

До складу Міністерства фінансів України входять два відособлені підрозділи: контрольно-ревізійна служба і державне казначейство.

Державна контрольно-ревізійна служба складається з Головного контрольно-ревізійного управління України, контрольно-ревізійних управлінь у Республіці Крим, областях, містах Києві й Севастополі, контрольно-ревізійних підрозділів (відділів, груп) у районах, містах і районах у містах. Спеціалізується на здійсненні фінансового контролю.

Органи Державної контрольно-ревізійної служби виконують такі функції:

організовують роботу контрольно-ревізійних підрозділів на місцях щодо проведення ревізій і перевірок, узагальнюють наслідки ревізій і перевірок, у випадках, передбачених законодавством, повідомляють про них органам законодавчої та виконавчої влади;
проводять ревізії та перевірки фінансової діяльності, стану і збереження коштів й матеріальних цінностей, достовірності обліку й звітності в міністерствах, відомствах, державних комітетах та інших органах державної виконавчої влади, в державних фондах, бюджетних установах, а також на підприємствах і в організаціях, які отримують кошти з бюджету та з державних валютних фондів;
проводять ревізії та перевірки правильності витрачання державних коштів на утримання місцевих органів державної виконавчої влади, установ і організацій діють за кордоном і фінансуються за рахунок державного бюджету.

Державне казначейство створене з метою ефективного управління коштами Державного бюджету України, підвищення оперативності у фінансуванні видатків у межах наявних обсягів фінансових ресурсів у Державному бюджеті.

Основне завдання Державної податкової адміністрації України полягає у реалізації податкової політики держави. На податкову адміністрацію покладені такі основні функції: розроблення проектів податкового законодавства; контроль за правильністю обчислення податків та інших обов'язкових платежів і своєчасністю їх сплати; облік платників податків та надходжень платежів до бюджету; накладення штрафних санкцій і адміністративних стягнень на порушників податкового законодавства; проведення масово – роз'яснювальної роботи серед платників податків; міжнародне співробітництво у сфері оподаткування.

Рахункова палата Верховної Ради України є постійно діючим вищим органом державного фінансового контролю, основними завданнями якого є організація і здійснення контролю за своєчасним виконанням дохідної та видаткової частини Державного бюджету України, витрачанням бюджетних коштів, у тому числі коштів державних цільових фондів за обсягами, структурою та їх цільовим призначенням; контролю за утворенням і погашенням внутрішнього і зовнішнього боргів України; визначення ефективності та доцільності використання державних коштів, валютних та кредитно-фінансових ресурсів. Рахункова палата виступає в ролі експертного органу Верховної Ради України, даючи відповідні висновки і рекомендації з питань фінансової діяльності органів управління.

Національний банк України є основною фінансовою інституцією у сфері грошового ринку. Основне завдання Національного банку – регулювання грошового обігу й організація ефективного функціонування кредитної системи.

Національний банк проводить також значну роботу щодо обслуговування уряду. Він виконує агентські послуги з розміщення державних цінних паперів і обслуговування державного боргу, організовує касове виконання бюджету, проводить міжнародні розрахунки держави, здійснює валютне регулювання.

Міжбанківська валютна біржа проводить торги з купівлі-продажу іноземних валют. Ціни, які формуються на цій біржі, характеризують ринковий курс валют, тобто той, що складається під впливом попиту і пропозиції як на національну, так і на іноземні валюти. Вплив Національного банку на ринковий курс національної валюти здійснюється завдяки участі його в торгах через скупку тієї чи іншої валюти або валютні інтервенції.

Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку організовує функціонування ринку цінних паперів. Вона проводить реєстрацію випуску цінних паперів і регулює їх кругообіг. Забезпечує формування інфраструктури ринку, видає ліцензії фінансовим посередникам, які здійснюють операції з цінними паперами. Комісія здійснює контроль за діяльністю суб'єктів ринку цінних паперів – емітентів, інвесторів, фінансових посередників, фондових бірж – відповідно до чинного у цій сфері законодавства.

Фондова біржа проводить операції з цінними паперами. Основне її призначення – організація функціонування вторинного ринку. Однак, з одного боку, через неї може здійснюватись і первинне розміщення цінних паперів, а з іншого – вторинний ринок може функціонувати поза біржею. У зв'язку з цим розрізняють біржовий і позабіржовий обіг цінних паперів.

Як центр торгівлі цінними паперами, фондова біржа є індикатором ділової активності й проводить котирування акцій підприємств. Цим створюється система незалежної і досить об'єктивної оцінки діяльності акціонерних товариств. Тому бюлетені фондових бірж мають велике значення у функціонуванні фінансової системи та економіки країни.

Фінансові посередники на ринку цінних паперів виконують роль сполучної ланки між емітентами цінних паперів та інвесторами. З одного боку, за дорученням емітентів вони проводять випуск та розміщення цінних паперів на фінансовому ринку, з іншого – вони проводять операції з купівлі цінних паперів на підставі угод з інвесторами. Діяльність фінансових посередників засновується на їх інформованості та глибокому знанні ринку цінних паперів.

Пенсійний фонд створений з метою акумуляції раціонального розміщення коштів, призначених для пенсійного забезпечення. Він виконує функції нарахування пенсій і проведення їх виплат. Пенсійний фонд як орган управління має відповідні повноваження з контролю за повнотою і своєчасністю сплати внесків підприємств до фонду.

Фонди соціального страхування виконує аналогічні функції стосовно відповідного цільового фонду.

Контрольні питання до теми 2

1. Що являє собою фінансова система за внутрішньою структурою?

2. Яка організаційна структура фінансової системи?

3. Що таке сфера фінансових відносин? Що відображає ланка фінансової системи?

4. Що відображають фінанси суб’єктів господарювання?

5. Який склад державних фінансів і що вони характеризують?

6. Що включають міжнародні фінанси?

7. Що таке фінансовий ринок, які його структура та роль?

8. Що таке фінансові органи і фінансові інституції?

9. Який склад і функції фінансових органів України?

10. Які фінансові інституції функціонують в Україні?

Тема 3. ФІНАНСОВА ПОЛІТИКА Й ФІНАНСОВИЙ МЕХАНІЗМ

3.1. Зміст і значення фінансової політики

Фінансова політика має самостійне значення і водночас є важливим засобом реалізації політики держави в будь-якій сфері суспільної діяльності – в економіці, соціальній сфері, військовій реформі, у міжнародних відносинах тощо.

Фінансова політики є особливою сферою економічної діяльності держави, спрямованої на мобілізацію фінансових ресурсів, їх раціональний розподіл і використання для забезпечення функцій держави.

Фінансова політика – спосіб впливу фінансових відносин на економічний і соціальний розвиток суспільства; вона знаходиться в безпосередній залежності від характеру виробництва й сутності виробничих відносин; проявляється в системі форм і методів мобілізації фінансових ресурсів та їх розподілу.

Суб'єктом фінансової політики виступає держава.

Реалізація фінансової політики забезпечується сукупністю заходів держави, спрямованих на мобілізацію фінансових ресурсів, їх розподіл і перерозподіл для виконання державою її функцій і програм.

Основною метою фінансової політики є оптимальний розподіл ВВП між галузями народного господарства, соціальними групами та територіями.

Зміст фінансової політики охоплює комплекс таких заходів:

– розробку загальної концепції фінансової політики, визначення її основних напрямків, цілей і головних завдань, які необхідно вирішити для досягнення поставлених цілей за певний період;

– створення адекватного фінансового механізму, за допомогою якого відбувається виконання всієї діяльності держави в області фінансів;

– управління фінансовою діяльністю держави та інших суб'єктів економіки, тобто підбір і розміщення кадрів, здатних організувати вирішення поставлених завдань.

Залежно від тривалості періоду й характеру завдань, що вирішуються, фінансова політика поділяється на фінансову стратегію й фінансову тактику.

Фінансова стратегія – довготривалий курс фінансової політики, розрахований на перспективу, який передбачає вирішення великомасштабних завдань, визначених економічною й соціальною стратегією.

У процесі її розробки прогнозуються основні тенденції розвитку фінансів, формуються концепції їх використання, визначаються принципи організації фінансових відносин.

Фінансова тактика спрямована на розв'язання завдань конкретного етапу розвитку суспільства за допомогою перегрупування фінансових ресурсів і зміни способів організації фінансових зв'язків.

Основні завдання фінансової політики:

– забезпечення умов для формування максимально можливих фінансових ресурсів;

– встановлення раціонального розподілу й використання фінансових ресурсів;

– організація регулювання й стимулювання економічних і соціальних процесів фінансовими методами;

– розробка фінансового механізму і його розвиток відповідно до змін мети і завдань стратегії;

– створення ефективної і максимально ділової системи керування фінансами.

Щоб краще усвідомити зміст, завдання та вимоги до фінансової політики, виділяють як самостійні складові бюджетну грошово-кредитну й міжнародну фінансову політику.

Під бюджетною політикою розуміють визначення державою: джерел формування доходів державного й місцевих бюджетів; пріоритетних напрямів видатків бюджету; допустимих меж розбалансованості бюджету; джерел фінансування бюджетного дефіциту; принципів взаємовідносин між окремими ланками бюджетної системи.

У свою чергу, в складі бюджетної політики набуває відносну самостійність податкова політика, що визначає вибір складу податків, розмір їх ставок, пільг і санкцій по кожному виду податків.

Податкова політика реалізує інтереси держави, її головне призначення – вилучення частини ВВП на загальнодержавні потреби, перерозподіл цих коштів через бюджет.

Під кредитно-грошовою політикою розуміють забезпечення стабільності грошового обігу через управління емісією, регулювання інфляції і курсу національної грошової одиниці; забезпечення своєчасності розрахунків у національній економіці й у різних ланках фінансової системи через регламентацію та регулювання діяльності банківської системи; управління діяльністю фінансового ринку через регламентацію емісії та розміщення державних і корпоративних цінних паперів і регулювання їх доходності.

У кредитно-грошовій політиці відносну самостійність мають емісійна політика, цінова політика, валютна політика, кредитна політика, а в ній, у свою чергу, наприклад, процентна політика й інвестиційна політика.

Дедалі більшого значення набуває міжнародна фінансова політика. В її основу покладено управління валютно-фінансовими й кредитними відносинами в сфері міжнародних відносин. Особливо великого значення в сучасних умовах набуває фінансова політика таких міжнародних фінансових організацій, як Міжнародний валютний фонд, Міжнародний банк реконструкції й розвитку, Європейський банк реконструкції й розвитку, Лондонський клуб кредиторів, Паризький клуб кредиторів та ін.

Держава захищає свої інтереси через митну й валютну політику. Відповідно до заінтересованості держави в розширенні або скороченні свого експорту чи імпорту застосовується система митних платежів або конкретний митний режим. Головним завданням митної й валютної політики є забезпечення примноження золотовалютних резервів держави.

3.2. Фінансовий механізм

Завдання фінансової політики реалізуються через фінансовий механізм.

Фінансовий механізм – це сукупність фінансових форм і методів утворення й використання фондів фінансових ресурсів з метою забезпечення різних потреб держави, суб'єктів господарювання і населення.

Складовими елементами фінансового механізму є фінансове планування й прогнозування, управління фінансами, фінансовий контроль, фінансове забезпечення, фінансове регулювання, фінансові норми, нормативи, ліміти, резерви, стимули й санкції, фінансове законодавство (рис. 3.1).

Рис. 3.1. Склад фінансового механізму

Можна виділити три головні методи впливу фінансового механізму на процеси суспільного розвитку:

1) фінансове забезпечення потреб розширеного відтворення;

2) фінансове регулювання економічних і соціальних процесів;

3) фінансове стимулювання.

Фінансове забезпечення відтворювального процесу – це покриття затрат за рахунок фінансових ресурсів, акумульованих суб'єктами господарювання і державою.

В умовах економічної і фінансової самостійності суб'єкти господарювання формують джерела розширеного відтворення за рахунок власних фінансових ресурсів, залучених на акціонерній основі або на пайових засадах грошових коштів інших підприємств, використання банківських кредитів, бюджетних асигнувань та ін. Додатковими джерелами фінансового забезпечення можуть бути кошти, мобілізовані на ринку цінних паперів, іноземні інвестиції.

Фінансове забезпечення розширеного відтворення може здійснюватись у таких формах:

– самофінансування передбачає відшкодування видатків суб'єктів господарювання з основної діяльності та її розвитку за рахунок власних джерел. Принцип самофінансування допускає залучення кредитних ресурсів;

– кредитування – це надання коштів на принципах повернення, платності, строковості й забезпеченості;

– бюджетне фінансування як надання коштів з бюджету на безповоротних засадах.

Асигнування з бюджету (державне фінансування) може мати вигляд дотацій, субсидій, субвенцій.

Дотація – форма державного централізованого регулювання доходів підприємств галузей народного господарства, окремих бюджетів, у яких планові витрати перевищують отримані доходи. Дотації не мають строго цільового призначення й виділяються по поточному бюджету.

Субсидія – допомога в грошовій формі, має цільовий адресний характер. Характер цього виду бюджетного фінансування є одноразовим або змінним, кошти виділяються також по бюджету поточних витрат.

Субвенція – вид допомоги місцевим бюджетам з боку держави, має строго цільовий характер, виділяється по бюджету розвитку на основі участі на паях у фінансуванні передбачених видатків.

Фінансове регулювання укладається в регламентації розподільних процесів на макроекономічному й мікроекономічному рівнях.

Фінансове регулювання економічних і соціальних процесів відбувається насамперед через перерозподіл частини доходів підприємств і організацій, а також населення і спрямування цих коштів у бюджети й державні цільові фонди для задоволення державних потреб.

Фінансове регулювання припускає два методи розподілу:

– сальдовий, коли розподіл здійснюється за елементами, серед яких один є результативним – сальдовим, а інші визначаються на підставі самостійних розрахунків;

– податковий – коли вся сума прибутку розподіляється за встановленими законом ставками і термінами.

Фінансове стимулювання – це сукупність фінансових відносин, за допомогою яких можна впливати на матеріальні інтереси суб'єктів господарювання.

У складі фінансових стимулів розвитку виробництва і підвищення його ефективності можна виділити: бюджетні стимули; ефективне інвестування фінансових ресурсів; фінансові пільги і санкції.

Розглянемо окремі елементи фінансового механізму:

3.3. Фінансове планування і прогнозування

Складовими елементами фінансового механізму є фінансове планування і прогнозування. У процесі фінансового планування і прогнозування визначаються обсяги фінансових ресурсів, які створюватимуться в державі в цілому, обсяги ресурсів, що зосереджуватимуться й розподілятимуться через бюджетну систему, та інші фінансові інститути, а також тих, які перебуватимуть у розпорядженні підприємницьких структур і населення.

Фінансове планування – діяльність зі складання планів формування, розподілу і використання фінансових ресурсів на рівні окремих суб'єктів господарювання, їх об'єднань, галузевих структур, територіально-адміністративних одиниць, країни в цілому.

Об'єктом фінансового планування є фінансові ресурси, що утворюються в процесі розподілу й перерозподілу ВВП.

Основні завдання фінансового планування:

1) визначення обсягу і джерел фінансових ресурсів по всіх централізованих і децентралізованих фондах, їх розподіл між матеріальною і нематеріальною сферами;

2) стимулювання зростання виробництва;

3) концентрація фінансових ресурсів на найбільш важливих напрямках економічного і соціального розвитку держави;

4) узгодження основних параметрів фінансових планів зі всіма іншими показниками плану економічного і соціального розвитку, забезпечення збалансованості матеріальних, трудових і фінансових ресурсів;

5) визначення фінансових взаємовідносин суб'єктів економічної діяльності з фінансово-кредитною системою.

Принципи фінансового планування: наукова обґрунтованість планів, що припускає збалансованість усіх фінансових, матеріальних і трудових ресурсів; предметно-цільовий принцип, що передбачає визначення конкретного призначення фінансування, забезпечує цільову спрямованість у використанні фінансових ресурсів.

Методи фінансового планування:

- нормативний метод фінансового планування полягає в тому, що під час розрахунку фінансових показників за основу беруться фінансові нормативи, до яких належать норми амортизаційних відрахувань, рентабельність окремих видів товарів, робіт та послуг, обігових коштів, ставки заробітної плати, норми витрачання коштів у бюджетних установах, норми відрахувань до фондів соціального призначення тощо;

- розрахунково-аналітичний метод фінансового планування ґрунтується на фактичних показниках фінансової діяльності в попередні звітні періоди. На основі базових показників, а також коефіцієнтів, що характеризують зміни умов діяльності, розраховують фінансові показники на плановий період. Це досить трудомісткий метод, потребує значної аналітичної роботи, але на сьогодні його застосування є найреальнішим;

- балансовий метод у фінансовому плануванні передбачає відповідність видатків джерелам їх покриття, ув'язку всіх розділів фінансового плану, фінансових і виробничих показників, внаслідок чого досягається збалансованість плану;

– метод економіко-математичного моделювання ґрунтується на розробці математичної моделі фінансової діяльності підприємства або держави в плановому періоді.

Результатом фінансового планування є різні види фінансових планів і прогнозів.

Фінансовий план – це план формування і використання фінансових ресурсів.

Всі фінансові плани поділяються на дві великі групи – зведені й індивідуальні.

Зведені фінансові плани поділяються на: загальнодержавні, плани окремих господарських об'єднань (промислово-фінансових груп, концернів, асоціацій тощо); територіальні.

Індивідуальні – це фінансові плани окремих підприємницьких структур.

За тривалістю дії розрізняють: перспективні фінансові плани (на період понад один рік); поточні (на один рік); оперативні (на квартал, місяць).

Фінансові плани складають усі ланки фінансової системи. Причому форма фінансового плану, склад його показників відображають специфіку відповідної ланки фінансової системи. Так, підприємства й організації, що функціонують на комерційній основі, становлять баланс прибутків і видатків, платіжний календар, бізнес-план; бюджетні установи, які здійснюють некомерційну діяльність – кошторис доходів і видатків; страхові компанії, суспільні об’єднання фінансові плани; органи державної влади – бюджети різних рівнів.

Важливими елементами фінансового механізму є фінансові норми, нормативи, ліміти, резерви, стимули – їх ще називають фінансовими важелями.

Фінансові норми умовно поділяють на чотири групи.

До першої належать норми, що централізовано затверджуються органами законодавчої та виконавчої влади – ставки заробітної плати, розмір стипендій, ставки податків, деяких видів зборів і відрахувань.

До другої групи належать норми, що ґрунтуються на матеріальних потребах. Це норми витрат на харчування в дошкільних та інших закладах освіти й охорони здоров'я, норми витрат на медикаменти, освітлення, опалення тощо.

Третю групу становлять норми, що визначаються міністерствами та іншими центральними органами виконавчої влади. Це, зокрема, норми значної частини витрат бюджетних установ.

Четверта група – це норми і нормативи, що характеризують пропорції економічного та соціального розвитку. На сьогодні ця група найменш досліджена.

Ліміти є певним обмеженням на витрати в інтересах держави, підприємця або громадянина.

Резерви мають нейтралізувати вплив не передбачуваних факторів, що можуть виникнути в майбутньому.

Фінансові стимули передбачають застосування як матеріального заохочення, так і економічних санкцій.

У фінансових важелях важливе місце займають фінансові санкції як особливі форми організації фінансових відносин, покликані посилити матеріальну відповідальність суб'єктів господарювання щодо виконання взятих зобов'язань (договірних умов, сплати податків і зборів тощо). В умовах ринку роль фінансових санкцій значно зростає. Найбільш поширеними серед них є штраф і пеня.

Штраф – це засіб матеріального впливу на винних у порушенні законодавства, угод або чинних правил. Накладається, як правило, в твердій грошовій сумі.

Пеня – застосовується у разі несвоєчасного виконання грошових зобов'язань і нараховується за кожен день прострочення. Розмір пені встановлюється у процентах від суми простроченого платежу.

3.4. Фінансовий контроль

Важливою складовою фінансового механізму є управління фінансами. Це процес управління формуванням і використанням фондів фінансових ресурсів на рівні держави, підприємницьких структур, інших господарських об'єднань і громадян, якщо вони здійснюють фінансові операції, за допомогою специфічних прийомів і методів.

В управлінні фінансами виділяють об'єкт і суб'єкти управління. Об'єктом є централізовані й децентралізовані фонди фінансових ресурсів, що створюються і використовуються в усіх ланках фінансової системи.

Суб'єкт управління – держава (в особі законодавчих і виконавчих, у тому числі фінансових органів), фінансові служби підприємств, організацій, установ, міністерств і відомств.

Зміст фінансового менеджменту визначається функціями управління: вироблення стратегії, планування тактики її реалізації, організація виконання розроблених планів, облік і контроль.

Фінансовий контроль як одна з функцій управління фінансами являє собою особливу діяльність з перевірки формування та використання фондів фінансових ресурсів у процесі створення, розподілу й споживання валового внутрішнього продукту з метою оцінювання обґрунтованості й ефективності прийняття рішень, результатів їх виконання і доцільного використання грошових ресурсів.

Об'єктом фінансового контролю є грошові, розподільчі процеси формування і використання фондів фінансових ресурсів на всіх рівнях і ланках національної економіки. Суб'єкт контролю – це носій контрольних функцій щодо об'єкта контролю. Він, як правило, визначається законодавством держави, нормативно-правовими актами суб'єктів фінансової діяльності.

Види, форми, методи та принципи фінансового контролю представлені на рис. 3.2.

Рис. 3.2. Види, форми і методи фінансового контролю

Залежно від суб'єктів, які здійснюють контроль, розрізняють такі види фінансового контролю: загальнодержавний, муніципальний, відомчий, внутрішньогосподарський, громадський і аудиторський.

Основна особливість загальнодержавного контролю полягає в тому, що він є позавідомчим, проводиться стосовно будь-якого суб'єкта незалежно від його відомчої належності й підпорядкування. Цей контроль здійснюється державними органами законодавчої і виконавчої влади і спеціальними державними органами контролю: Рахункова палата; Міністерство фінансів, Державна контрольно-ревізійна служба, Державне казначейство, Державна податкова адміністрація, Державна комісія по коштовним паперам і фондовому ринку, Аудиторська палата й аудиторські фірми.

Кожний з цих органів фінансового контролю має свої функціональні обов'язки і завдання.

Контроль за витрачанням державних коштів, дотриманням норм фінансового законодавства, за реалізацією фінансової політики органами виконавчої влади покладений на Рахункову палату Верховної Ради України.

Президент України забезпечує фінансовий контроль під час розгляду проекту Закону про Державний бюджет України на наступний рік і внесення його на розгляд Верховної Ради.

Важливі функції у фінансовому контролі виконує Кабінет Міністрів України, який організовує і контролює процес складання проекту зведеного й державного бюджетів та їх виконання.

Створення Державного казначейства пов'язане з необхідністю посилення державного фінансового контролю за виконанням державного бюджету. Казначейство приділяє також значну увагу своєчасності розрахунків з бюджетом, розмежуванню доходів між державним і місцевими бюджетами.

Державна податкова адміністрація контролює правильність і своєчасність розрахунків платників з бюджетом щодо сплати податків і платежів.

Муніципальний – це контроль органів місцевого самоврядування, який здійснюють органи представницької та виконавчої влади місцевих рад через відповідні комісії і місцеві фінансові органи. Об'єктом муніципального контролю є місцеві бюджети, позабюджетні фонди, господарсько-фінансова діяльність підприємств і організацій комунальної власності.

Суб'єктами відомчого фінансового контролю є контрольно-ревізійні служби галузевих міністерств, відомств та інших вищих органів управління. Відомчий фінансовий контроль поширюється на підвідомчі підприємства, організації та установи. До функцій відомчого фінансового контролю належать: перевірка законності господарських і фінансових операцій; контроль за використанням матеріальних і фінансових ресурсів; перевірка збереження грошових коштів і матеріальних цінностей; правильність постановки бухгалтерського обліку, а також достовірність бухгалтерської звітності; проведення перевірок на підвідомчих підприємствах і в організаціях.

Внутрішньогосподарський фінансовий контроль здійснюється економічними службами підприємств, організацій, установ (бухгалтерія, фінансовий відділ тощо). Об'єкт контролю – господарська і фінансова діяльність самого підприємства та його структурних підрозділів.

Громадський фінансовий контроль здійснюють громадські організації (партії, рухи, профспілкові організації). Він може проводитись групами спеціалістів, які створюються при комітетах Верховної Ради, комісіях Рад народних депутатів, а також безпосередньо на підприємствах.

Аудит – це незалежний фінансовий контроль, заснований на комерційних засадах. Аудит здійснюється незалежними особами – аудиторами або аудиторськими фірмами. Аудиторські перевірки можуть проводитися з ініціативи керівництва або власників, засновників, суб'єкта господарювання. Крім того, для певного переліку підприємств і організацій чинним законодавством установлений обов'язковий аудит, зокрема для банків, інвестиційних фондів, інвестиційних компаній, інших небанківських фінансових установ, які здійснюють залучення коштів громадян або залучення чи торгівлю цінними паперами (крім операцій з випуску (емісії) власних корпоративних прав), бірж, страхових компаній, кредитних спілок, недержавних пенсійних фондів.

Результати проведення аудиторської перевірки оформляються аудиторським висновком, який є офіційним документом і має бути засвідчений підписом та печаткою аудитора або аудиторської фірми. У ньому повинен бути зроблений висновок стосовно достовірності звітності, повноти і відповідності чинному законодавству та нормативам бухгалтерського обліку фінансово-господарської діяльності.

Залежно від часу проведення виділяють такі форми фінансового контролю:

– попередній, здійснюється на стадії складання, розгляду й затвердження фінансових планів підприємств, кошторисів доходів і видатків установ і організацій, проектів бюджетів, текстів договірних угод, установчих документів;

– поточний, проводиться у процесі виконання фінансових планів, у ході здійснення господарсько-фінансових операцій, коли перевіряється дотримання норм і нормативів витрати товарно-матеріальних цінностей і коштів;

– наступний, здійснюється шляхом аналізу й ревізії бухгалтерської фінансової звітності після закінчення певних періодів, за підсумками місяця, кварталу, року.

Методи фінансового контролю, як конкретні способи і прийоми його проведення, включають тематичні перевірки, обстеження, аналіз, ревізії, нагляд, безперервне спостереження фінансової діяльності.

Перевірка – здійснюється з метою докладного вивчення окремих ділянок фінансово-господарської діяльності підприємства, установи, організації або їх підрозділів.

Обстеження охоплює окремі сторони діяльності підприємств, організацій, установ, але на відміну від перевірок – з більш широкого кола показників, і визначає фінансове становище, перспективи їх розвитку, необхідність реорганізації або переорієнтації виробництва. Проводяться опитування, анкетування.

Аналіз як метод фінансового контролю повинен бути системним і пофакторним. Він проводиться по періодичній або річній звітності.

Ревізія – це метод документального контролю за фінансово-господарською діяльністю підприємства, установи, організації, дотриманням законодавства з фінансових питань, достовірністю обліку і звітності, спосіб документального викриття недостач, витрат, привласнень та крадіжок коштів і матеріальних цінностей, попередження фінансових зловживань.

Ревізії бувають: комплексні, що охоплюють усі сторони діяльності підприємства: часткові (охоплюють лише її окремі сторони); тематичні (одночасно проводяться в однотипних установах з певного переліку питань); планові й позапланові; суцільні й вибіркові (залежно від повноти залучення документів).

Нагляд проводиться контролюючими органами за економічними суб'єктами, що одержали ліцензію на той чи інший вид фінансової діяльності, і припускає дотримання ними встановлених правил і нормативів.

Спостереження – постійний контроль з боку кредитних організацій за використанням виданої позички й фінансовим станом підприємства – клієнта; неефективне використання отриманої позички й зниження платоспроможності може привести до жорсткості умов кредитування, вимоги дострокового повернення позички.

Для нормального функціонування фінансового механізму, а в його складі фінансових методів і важелів необхідне відповідне їх нормативно-правове забезпечення. Насамперед це Конституція України, велика кількість законів, а також підзаконних нормативно-правових актів.

Закони приймаються найвищим законодавчим органом – Верховною Радою України, є обов'язковими до виконання, мають вищу юридичну силу відносно інших нормативних актів.

Підзаконні нормативно-правові акти приймаються компетентними державними органами на підставі чинних законів та на їх виконання. До таких документів належать Укази Президента України, постанови Кабінету Міністрів, інструкції, накази міністерств, міжнародні договори, ратифіковані Верховною Радою України, тощо.

Стабільність економічного зростання і підвищення суспільного добробуту потребують постійного вдосконалення фінансового механізму в кожній з його складових.

Контрольні питання до теми 3

1. У чому полягає сутність фінансової політики?

2. Які складові містить фінансова політика, їх сутність?

3. Чим визначається зміст фінансової стратегії? На що орієнтована фінансова тактика?

4. Які існують типи та види фінансової політики?

5. Що таке фінансовий механізм?

6. У чому полягає сутність та які існують інструменти фінансового регулювання?

7. У чому полягає організаційно-правове забезпечення реалізації фінансової політики?

8. У чому сутність і завдання фінансового планування?

9. Що таке фінансовий контроль і яка його роль?

10. Які існують види, форми і методи фінансового контролю? У чому полягають відмінності між ними?

Тема 4. ФІНАНСИ ГОСПОДАРСЬКИХ СУБ'ЄКТІВ

4.1. Сутність фінансів господарських суб'єктів і принципи їх організації

Підприємство – господарський суб'єкт, створений для організації підприємницької діяльності, економічною метою якого є забезпечення суспільних потреб і одержання прибутку.

Фінанси підприємств – базова підсистема фінансової системи держави. Вони функціонують у сфері суспільного виробництва, де створюється валовий внутрішній продукт, матеріальні й нематеріальні блага. Саме тому від стану фінансів підприємств залежить можливість задоволення суспільних потреб, фінансова стійкість країни. Специфіка фінансів підприємств та організацій полягає в тому, що через них мобілізуються кошти й створюються фонди фінансових ресурсів не для подальшого перерозподілу, як це має місце у сфері державних фінансів, а для обслуговування процесу виробництва продукції, виконання робіт і надання послуг.

Фінанси підприємств – це економічні відносини, пов'язані з рухом грошових потоків, формуванням, розподілом і використанням доходів і грошових фондів суб'єктів господарювання у процесі відтворення. Фінансовими є грошові відносини:

1) між засновниками підприємства при формуванні статутного капіталу;

2) між суб'єктами господарювання під час розрахунків з постачальниками і покупцями, надання комерційних кредитів, здійснення інвестиційної діяльності, організація спільних виробництв, розрахунків за штрафами, оренди і лізингу;

3) між підприємством і його підрозділами (філіями, відділеннями, цехами) з приводу фінансування витрат, розподілу і використання прибутку, оборотних коштів;

4) між підприємством і його працівниками – у процесі розподілу і використання доходів, випуску і розміщення акцій та облігацій підприємства, виплати процентів за облігаціями і дивідендів за акціями, утримання штрафів і компенсацій за спричинений матеріальний збиток, утримання податків і відрахувань до державних цільових фондів;

5) між підприємством та інституціями фінансового ринку: розміщення власних цінних паперів та інвестування тимчасово вільних коштів;

6) між підприємством і галузевими й корпоративними органами (всередині фінансово-промислових груп, холдингів, корпорацій, спілок, асоціацій, концернів, галузевих міністерств і відомств), куди входить підприємство.

7) між підприємством і фінансовою системою держави – під час сплати податків й інших платежів до бюджету, формування державних цільових фондів, надання підприємствам податкових пільг, застосування штрафних санкцій, фінансуванні з бюджету, надходженні коштів із цільових державних фондів;

8) між підприємством і банківською системою – у разі відкриття та ведення рахунків, зберігання коштів на депозитах, отримання і погашення кредитів, отримання і сплати відсотків, купівлі й продажу валюти, надання інших банківських послуг;

9) між підприємством і страховими компаніями – під час страхування майна, окремих категорій працівників, комерційних і підприємницьких ризиків;

10) між підприємством та інвестиційними інституціями – під час розміщення інвестицій, приватизації тощо.

Кожна із зазначених груп фінансових відносин має свої особливості і сферу застосування, але матеріальною основою усіх їх є рух грошових коштів Рухом грошових коштів супроводжується формування статутного капіталу підприємства, починається і завершується кругообіг виробничих фондів, формування і використання грошових фондів і резервів. Звідси можна зробити висновок, що вказані грошові відносини визначають сутність і зміст фінансів підприємств.

У процесі відтворення фінанси підприємств як економічна категорія проявляються і виражають свою сутність через такі функції:

1) формування фінансових ресурсів у процесі виробничо-господарської діяльності й розподіл та використання фінансових ресурсів для забезпечення поточної виробничої та інвестиційної діяльності, для виконання своїх зобов’язань перед фінансово-банківською системою і для соціально-економічного розвитку підприємств;

2) контроль за формуванням та використанням фінансових ресурсів у процесі відтворення.

Формування фінансових ресурсів на підприємствах, як уже зазначалося, відбувається під час створення статутного фонду, а також у процесі розподілу грошових надходжень у результаті повернення авансованих коштів в основні і оборотні фонди, використання доходів на формування резервного та інших фондів.

Фінанси є безвідмовним індикатором виникнення вартісних диспропорцій: дефіциту грошових коштів, неплатежів, нецільового використання коштів, збитків та інших негативних явищ у процесі фінансово-господарської діяльності підприємств. Тобто фінансам властива потенційна можливість контролювати фінансово-господарську діяльність підприємств. Контрольна функція реалізується через внутрішній і зовнішній контроль. Зовнішній контроль здійснюється державними органами, внутрішній контроль – бухгалтерією, внутрішніми аудиторами.

Організація та функціонування фінансів підприємств базується на відповідних принципах. До них належать: комерційний розрахунок, господарська та фінансова незалежність, фінансова відповідальність, матеріальна зацікавленість, забезпечення достатніх фінансових резервів, плановості.

Комерційний розрахунок є методом ведення господарства, що полягає в порівнянні у грошовій формі витрат і результатів діяльності, його мета – одержання максимуму прибутку при мінімумі витрат.

Реалізація принципу господарської самостійності забезпечується тим, що підприємство незалежно від форм власності самостійно визначає свої видатки, джерела фінансування, напрямки вкладення грошових коштів з метою одержання прибутку.

Фінансова відповідальність означає, що за порушення договірних, кредитних, податкових зобов’язань підприємство несе матеріальну відповідальність у вигляді штрафів, пені, неустойки.

Матеріальна зацікавленість означає, що форми, системи й розмір оплати праці, стимулюючі, компенсаційні виплати та інші види доходів самостійно встановлюються господарюючим суб’єктом.

Принцип забезпечення достатніх фінансових резервів – забезпечує захищеність підприємства в умовах недосконалого ринку, інфляції, нерозвинутого правового поля, фінансових та інших страхових ризиків.

Принцип плановості забезпечує відповідність обсягу продажу і витрат, інвестицій – потребам ринку.

4.2. Особливості фінансів підприємств різних організаційно-правових форм

Фінансові відносини виникають уже на стадії формування статутного фонду підприємства, який з економічної точки зору являє собою майно суб'єкта господарювання на дату його створення. Джерела утворення статутного фонду залежать від форми власності:

приватна – власний капітал підприємця;

акціонерна – акціонерний капітал;

державна – асигнування з бюджету та централізованих фондів;

колективна (спільна) – внески засновників

На час придбання основних фондів і прийняття їх на баланс підприємства залишкова вартість збігається з їхньою початковою балансовою вартістю. В міру участі основних фондів у виробничому процесі, їхня вартість роздвоюється: одна її частка, що дорівнює зношуванню, переноситься на готову продукцію, інша виражає залишкову вартість наявних основних фондів. Зношена частка вартості основних фондів, перенесена на готову продукцію, при реалізації останньої поступово нагромаджується в грошовій формі в амортизаційному фонді. Цей фонд поповнюється за рахунок щорічних амортизаційних відрахувань і використовується для відтворення основних фондів.

Для виробництва продукції підприємству поряд з основними фондами потрібні оборотні кошти. Частина останніх авансується у сферу виробництва і формує оборотні виробничі фонди, інша частина перебуває в обігу і формує фонди обігу.

Грошові кошти, авансовані в оборотні виробничі фонди і фонди обігу, становлять обігові кошти підприємства. Оптимальна потреба підприємства в обігових коштах визначається через їх нормування.

Фінансові відносини у сфері функціонування обігових коштів виникають у таких випадках: при створенні статутного фонду підприємницьких структур; у процесі використання фінансових ресурсів для збільшення власних обігових коштів; при інвестуванні залишку обігових коштів у цінні папери.

Для формування обігових коштів підприємство використовує як власні, так і позикові ресурси.

У процесі господарської діяльності підприємства несуть грошові витрати, не однорідні за своїм економічним змістом і призначенням.

Витрати підприємства – це зменшення економічних вигод у вигляді вибуття активів або збільшення зобов'язань, які приводять до зменшення власного капіталу (за винятком зменшення капіталу за рахунок його вилучення або розподілу власниками) (рис. 4.1).

Рис. 4.1. Структура витрат підприємства

Усі грошові витрати підприємства можна поділити на три самостійні групи:

1) Витрати, пов'язані з отриманням прибутку, включають затрати на обслуговування виробничого процесу, на виконання робіт і послуг (матеріальні затрати, затрати на оплату праці, відрахування на соціальні потреби, амортизація основних фондів, інші затрати), затрати на реалізацію продукції (робіт, послуг), інвестиції.

2) Витрати, не пов'язані безпосередньо з отриманням прибутку, складаються із коштів, направлених на споживання власників підприємства, благодійні внески, відрахування в недержавні страхові й пенсійні фонди, соціальну сферу та ін.

3) До примусових витрат слід віднести податки і податкові платежі, відрахування в державні цільові фонди тощо.

Витрати підприємств на виробництво і реалізацію товарів (робіт, послуг) формують собівартість продукції.

Фінанси безпосередньо не беруть участі у технологічному процесі виробництва, але за їх допомогою здійснюється вартісна оцінка цього процесу: нараховується амортизація, формується фонд оплати праці, оцінюється розмір витрат обігових коштів, визначаються відрахування до централізованих фондів цільового призначення, інші витрати відповідно до чинного законодавства.

В процесі проведення діяльності підприємства формуються його доходи, витрати та фінансові результати (рис. 4.2).

Рис. 4.2. Формування доходів підприємства

Доходи підприємства – це збільшення економічних вигод у вигляді надходжень активів або зменшення зобов'язань, які приводять до зростання власного капіталу (за винятком зростання капіталу за рахунок внесків власників).

У процесі виробництва продукції (робіт, послуг) створюється вартість, величина якої визначається ціною реалізації (продажу). Держава, використовуючи фінанси, може істотно впливати на структуру ціни через зміну норм амортизації, відрахувань до Пенсійного фонду та Фонду соціального страхування, регулювання оплати праці. Під час визначення ціни на вироблену продукцію, виконані роботи та надані послуги розраховується розмір прибутку, що закладається в ціну реалізації.

Результатом реалізації продукції (робіт, послуг) є дохід (виручка) підприємства.

Виручка від реалізації продукції (робіт, послуг) є основним джерелом відшкодування авансованого у виробництво капіталу, його нагромадження, формування централізованих і децентралізованих фондів грошових коштів. На розмір доходу впливають:

а) у сфері виробництва – обсяг продукції чи послуг, якість, асортимент та інші фактори;

б) у сфері обігу – ритмічність відвантаження продукції, виконання робіт чи надання послуг, своєчасне оформлення транспортних і розрахункових документів, строки документообігу, дотримання умов договору, оптимальні форми розрахунків, рівень цін та ін.

Важливим етапом у функціонуванні фінансів підприємницьких структур є розподіл доходу. Із отриманих грошових доходів відшкодовуються матеріальні затрати на сировину, матеріали, паливо, електроенергію та інші предмети праці. Подальший розподіл доходу пов'язаний з формуванням амортизаційного фонду як джерела відтворення основних фондів і нематеріальних активів. Частина грошового доходу, що залишилася, являє собою валовий дохід або новостворену вартість, що використовується на виплату заробітної плати і формування чистого доходу підприємства. Частина чистого доходу враховується у собівартості продукції (робіт, послуг) як відрахування на соціальні потреби (Пенсійний фонд, Фонд соціального страхування, Фонд зайнятості), частина використовується на сплату податків та інших платежів до бюджету (крім податку на додану вартість, акцизного збору, мита, податку на прибуток).

З прибутку підприємства сплачується податок на прибуток і формується чистий прибуток. За рахунок чистого прибутку підприємство створює резервний фонд, виплачує дивіденди, поповнює статутний фонд, стимулює своїх працівників тощо.

Отже, у розподілі прибутку підприємницьких структур можна виділити два етапи. Перший – це розподіл загального прибутку. На цьому етапі учасниками розподілу є держава і підприємство. Другий – це розподіл і використання прибутку, що перебуває в розпорядженні підприємства після здійснення платежів до бюджету.

4.3. Фінансові ресурси підприємства

Матеріальним втіленням фінансових відносин на рівні господарських суб'єктів є фінансові ресурси. Фінансові ресурси підприємства – це грошові кошти, що перебувають в його розпорядженні.

Загальна сума фінансових ресурсів кожного підприємства складається з таких елементів: статутний фонд; резервний фонд; амортизаційний фонд; спеціальні фонди; нерозподілений (тимчасово не використаний) прибуток; кредиторська заборгованість усіх видів, включаючи заборгованість з бюджетних платежів, із відрахувань на соціальне страхування, з оплати праці; короткострокові і довгострокові кредити банків; кошти для фінансування капітальних вкладень та інші кошти, відображені в пасиві бухгалтерського балансу підприємства.

Залежно від джерел формування фінансові ресурси підприємства поділяються на: створені за рахунок власних і прирівняних до власних грошових надходжень; мобілізовані на фінансовому ринку; ресурси, що надходять у порядку перерозподілу.

За правом власності фінансові ресурси поділяються на: власні кошти підприємницької структури; залучені кошти; позикові фінансові ресурси.

Первісне формування фінансових ресурсів, як уже зазначалося, відбувається під час створення господарських суб'єктів. На функціонуючих підприємствах фінансові ресурси формуються здебільшого за рахунок прибутку (від основної та інших видів діяльності) та амортизаційних відрахувань.

У процесі своєї діяльності підприємство може додатково залучати фінансові ресурси через випуск і розміщення акцій і облігацій, з бюджету чи державних фондів цільового призначення, з централізованих корпоративних фондів, через отримання страхових сум за умови настання відповідного страхового випадку.

Залучені фінансові ресурси за характером використання подібні власним, оскільки після їх надходження вони переходять у розпорядження підприємства.

Бюджетні асигнування можуть надаватися підприємствам (як правило, державним) у таких формах:

1) Бюджетні інвестиції являють собою виділення коштів на розвиток виробництва, насамперед у вигляді капітальних вкладень.

2) Державні дотації – це виділення коштів з бюджету на покриття збитків підприємства, як правило, у тому разі, коли збитковість є наслідком певної політики держави, наприклад цінової.

3) Державні субсидії – це виділення коштів з бюджету суб'єктам підприємницької діяльності на вирішення певних завдань у рамках різного роду державних програм.

Надходження з державних цільових фондів за своїм змістом ідентичні бюджетним асигнуванням.

До позикових фінансових ресурсів відносять: банківський кредит; бюджетний кредит; комерційний кредит (придбання товарів чи отримання послуг з відстроченням оплати).

У процесі формування фінансових ресурсів підприємств велике значення має структура їхніх джерел. Підвищення питомої ваги власних коштів позитивно впливає на фінансову діяльність підприємств. Висока питома вага залучених та позикових коштів ускладнює фінансову діяльність підприємства і потребує додаткових витрат на сплату процентів за банківські кредити, дивідендів на акції, доходів на облігації, зменшує ліквідність балансу підприємства, підвищує фінансовий ризик. Тому в кожному конкретному випадку необхідно детально продумати доцільність залучення додаткових фінансових ресурсів.

4.4. Фінанси бюджетних установ і громадських формувань

Під час створення підприємств державної форми власності використовуються бюджетні кошти. Держава є власником майна і фінансових ресурсів державних підприємств, вона тільки передає право володіння та розпорядження ними керівництву підприємства, з яким укладається відповідний контракт. Під час створення підприємств державної форми власності використовуються бюджетні кошти. Державні підприємства як джерело фінансових ресурсів можуть використовувати банківський кредит, державні дотації тощо.

Власністю держави є також прибуток, одержаний у результаті господарської діяльності державних підприємств, який використовується відповідно до чинного законодавства.

Організація фінансів підприємств недержавної форми власності характеризується ширшими можливостями щодо формування і використання фінансових ресурсів. У господарський оборот цих підприємств залучаються кошти засновників, акціонерний капітал, пайові внески, спонсорські кошти, фінансова допомога як держави, так і недержавних фінансових інституцій.

Вищими органами управління на підприємствах недержавної форми власності є (залежно від типу підприємства) загальні збори членів трудового колективу або акціонерів; рада директорів, засновників або інше правочинне представництво, їм належить право розпоряджатися власністю (продавати, обмінювати, здавати в оренду, передавати безплатно), затверджувати доходи і видатки підприємства, розподіл прибутку, розмір оплати праці й вирішувати інші фінансові питання.

На організацію фінансів підприємств впливають не тільки організаційно-правові форми господарювання, а й галузева специфіка виробництва, сфера і характер діяльності суб'єкта господарювання. Особливості фінансів обумовлені характером виробництва, тобто технологічними особливостями виробництва, тривалістю виробничого циклу, залежністю виробництва від природних і кліматичних умов тощо.

Ці галузеві фактори впливають на швидкість обігу фінансових ресурсів, склад і структуру грошових фондів, що обслуговують виробничий процес, взаємовідносини підприємницьких структур з бюджетом і централізованими цільовими державними фондами.

Інший характер мають фінанси установ і організацій соціальної сфери. Установи, які фінансуються з бюджету (школи, лікарні, поліклініки, установи культури, дитячі дошкільні установи, державні органи влади й управління тощо), називаються бюджетними, їх фінансова діяльність пов'язана з кошторисним фінансуванням, що полягає у забезпеченні витрат за рахунок зовнішнього фінансування. Як метод організації фінансової діяльності кошторисне фінансування застосовується у тих сферах, де важко забезпечити самоокупність і прибутковість. В окремих випадках у межах одного підприємства чи організації може застосовуватись одночасно кошторисне фінансування і комерційна діяльність.

Некомерційними організаціями є також добровільні громадські формування, що об'єднують громадян на основі єдності інтересів, уподобань тощо. Незалежно від назви, яку дістає таке формування (рух, конгрес, фонд, спілка), всі вони поділяються на дві групи:

1) Політичні партії об'єднують громадян – прихильників певної загальнонаціональної програми суспільного розвитку, їх головна мета – участь у виробленні державної політики, формуванні органів влади, місцевого й регіонального самоврядування і представництва в їх складі.

2) Громадські організації створюються для задоволення та захисту соціальних, економічних, творчих, вікових, національно-культурних, спортивних та інших спільних інтересів громадян.

Доходи політичних партій та громадських організацій формуються здебільшого за рахунок вступних та членських внесків, надходжень від належних їм комерційних структур, від проведення платних заходів, добровільних та спонсорських пожертвувань фізичних та юридичних осіб.

Видатки громадських формувань пов'язані з необхідністю фінансування витрат на статутну діяльність та її розвиток, оплату праці штатного управлінського апарату, адміністративно-господарські затрати, проведення культурно-масових заходів тощо.

Оскільки громадські організації та політичні партії – некомерційні організації, вони не сплачують податку на прибуток. Діяльність цих організацій регламентується виключно їх статутом.

Професійні спілки – найчисельніші самодіяльні громадські організації, метою діяльності яких є вираження, представлення і забезпечення захисту економічних, соціальних, трудових, духовних прав та інтересів своїх членів. Діяльність профспілкових організацій забезпечується за рахунок: вступних і членських внесків її членів; доходів від господарської, комерційної та іншої діяльності належних їм підприємств і організацій; благодійних внесків; коштів, що надходять їм від власників або уповноважених ними органів за колективними договорами.

Профспілкові організації мають право зберігати вільні кошти у банках, мати власність у вигляді будинків, готелів, обладнання та іншого майна.

Кошти, що надходять первинним профспілковим організаціям, витрачаються згідно з кошторисом на: культурно-виховну роботу; фізичну культуру і спорт; матеріальну допомогу членам профспілок; адміністративно-господарські та організаційні витрати; преміювання профактиву.

Однією з форм реалізації і розвитку благодійної діяльності в сучасних умовах є створення доброчинних фондів. Кожен фонд є юридичною особою. Держава не втручається у справи доброчинних фондів, але може сприяти їхній діяльності.

Залежно від статусу доброчинні фонди поділяються на державні і місцеві. Фонди, як і громадські формування, можуть мати у власності кошти, майно, майнові права, необхідні для здійснення статутної діяльності.

Фінанси доброчинних фондів мають особливості організації, зумовлені відсутністю державного втручання, надання допомоги і додаткових пільг, переважання добровільних пожертвувань спонсорських внесків у джерелах формування коштів.

Доходи доброчинних фондів можуть формуватися за рахунок: внесків членів фондів; благодійних внесків і пожертвувань фізичних та юридичних осіб; коштів, що передаються на договірних засадах фізичними та юридичними особами для фінансування конкретних програм, які відповідають завданням фонду; кредитів та інших позик; доходів від діяльності фондів; частини доходів від діяльності створених благодійними фондами суб'єктів підприємництва в межах, передбачених їхніми установчими документами.

Контрольні питання до теми 4

1. Що таке фінанси підприємств?

2. Які фінансові відносини включає діяльність підприємств?

3. Яка схема фінансової діяльності підприємств?

4. Що включають фінансові ресурси підприємств та з яких джерел вони формуються?

5. Де розміщуються фінансові ресурси підприємства?

6. Які виділяються напрями витрат підприємства?

7. За рахунок чого формуються доходи підприємства?

8. Як формуються фінансові результати діяльності підприємства?

9. Які використовуються методи організації фінансової діяльності підприємств?

10. Які фактори впливають на фінансові результати підприємства?

Тема 5. ДЕРЖАВНІ ФІНАНСИ

5.1. Сутність державних фінансів

Державні фінанси – це складова фінансової системи держави, її центральна сфера, через яку здійснюється вплив держави на економічний і соціальний розвиток.

За своєю економічною сутністю державні фінанси – це сукупність розподільно-перерозподільних відносин, що виникають у процесі формування і використання фінансових ресурсів держави, призначених для забезпечення виконання державою покладених на неї функцій.

З допомогою державних фінансів держава розподіляє і перерозподіляє значну частину валового внутрішнього продукту, який є головним об'єктом фінансових відносин. Суб'єктами державних фінансів, з одного боку, є держава, з іншого – населення і підприємницькі структури. До складу державних фінансів включають: сукупність усіх бюджетів держави; централізовані й децентралізовані фонди цільового призначення; фінанси підприємств і організацій державної та комунальної форм власності; державний кредит; державне особисте і майнове страхування.

Держава може впливати на розподіл обмежених ресурсів національної економіки за допомогою таких засобів:

- обґрунтування і здійснення права власності;

- прямі адміністративні розпорядження з відповідними штрафними санкціями за їх порушення;

- пряме надання державою певних благ, що фінансуються з бюджету за рахунок загальних податків або спеціальних зборів;

- використання податків і зборів як інструменту управління виробництвом або споживанням (збори за очищення води, податкові пільги для інвестицій з охорони навколишнього середовища);

- формування податкової системи з урахуванням економічної та структурної політики, пільги для певних форм одержання і використання доходу (податкові пільги для заощаджень);

- державні субсидії підприємствам (замість податкових пільг), здешевлення кредитів за рахунок бюджетних коштів, надання суспільних благ за ціною, нижчою від витрат;

- часткове взяття державою на себе підприємницького ризику через надання гарантій щодо тих видів діяльності, які становлять інтерес з погляду економічного зростання і структурної політики (ризик експортних операцій, інноваційного розвитку).

Держава впливає на розподіл і перерозподіл доходів і майна громадян під час проведення заходів з надання державної допомоги незахищеним верствам населення, формування податкової політики. При цьому можуть бути використанні такі інструменти:

податки як інструмент перерозподілу (у формі прогресивного податку на дохід, податку на майно);
пряме надання суспільних благ без участі користувача у витратах («безкоштовна» освіта, державна система охорони здоров'я);
надання різних видів грошової допомоги, стипендій студентам, субсидій на оплату житла і комунальних послуг;
дотації держави системі соціального страхування;
субсидії виробникам певних благ для підтримання низького рівня цін;
адміністративне регулювання мінімальної заробітної плати, введення обов'язкового соціального страхування.

Держава також проводить заходи, спрямовані на краще використання виробничих ресурсів, забезпечення рівня зайнятості та стабільності цін. Інструментами забезпечення стабілізаційної політики є:

- зміна обсягу й структури державних витрат;

- зміна видів і ставок податків і зборів, тарифів;

- заходи у сфері державної заборгованості, зміни структури державного боргу і джерел його фінансування;

- проведення певної політики заробітної плати і зайнятості;

- пряме і непряме субсидування підприємств (фінансування збитків приватних і державних підприємств, витрат підприємства на освіту, проведення державної тарифної політики).

5.2. Основні елементи фінансів держави

Розвиток загальної теорії держави пов'язаний з еволюцією поглядів на сутність державного фінансового господарства. Використовуючи ідеї неокласиків і вчення про правову державу, фінансова наука обґрунтувала й дала чітке визначення основних елементів фінансового господарства держави: фінансові ресурси; державні доходи і державні видатки; доходи і видатки бюджетів. На перший погляд, ці фінансово-економічні категорії сприймаються як синоніми. Але, з'ясувавши їх внутрішню природу, можна чітко розмежувати ці поняття.

Фінансові ресурси – це першооснова фінансового господарства держави. Фінансові ресурси держави включають:

1. Фінансові ресурси, що перебувають у розпорядженні органів державного управління: ресурси державного бюджету; ресурси місцевих бюджетів; цільові державні фонди; фінансові ресурси державних фінансових інституцій (національного банку, державних страхових органів, державних кредитних установ).

2. Фінансові ресурси, що перебувають у розпорядженні господарських підприємств, установ і організацій різних форм власності та видів діяльності.

3. Фінансові ресурси, що перебувають у розпорядженні населення (вклади, заощадження, депозити).

Державні доходи являють собою ту частину грошових відносин з приводу розподілу і перерозподілу ВВП, що пов'язана з формуванням доходів одного з головних суб'єктів розподільних відносин держави.

За матеріальним змістом державні доходи – це сума коштів, що мобілізується державою на забезпечення своєї діяльності.

Залежно від рівня розміщення виділяють централізовані й децентралізовані державні доходи. До централізованих доходів належать кошти, призначені на формування централізованих грошових фондів, – державного та місцевих бюджетів, державних цільових фондів. Децентралізовані доходи – це доходи державних підприємств, установ, організацій, що формуються переважно за рахунок їхнього прибутку і використовуються за місцем створення.

Залежно від методів акумулювання фінансових ресурсів можна виділити такі групи державних доходів: обов'язкові платежі й збори; добровільні надходження; емісія (включаючи як емісію грошей, так і кредитну емісію); надходження від роздержавлення та приватизації державного майна; державний кредит; надходження від зовнішньоекономічної діяльності.

Джерелами формування державних доходів можуть бути: доходи, отримувані від розподілу заново створеної вартості, тобто національного доходу; доходи, що включаються до складу фонду відшкодування (наприклад, амортизаційні відрахування); доходи від реалізації національного багатства.

Державні доходи можуть формуватись на поворотній і безповоротній основі. Поворотні доходи – це державні позики. До безповоротних доходів відносять доходи власне держави і доходи, які надходять від інших суб'єктів розподільних відносин на законодавчій основі.

Центральне місце в системі доходів держави посідають доходи державного і місцевих бюджетів, завдяки яким мобілізується основна частка фінансових ресурсів, необхідних для фінансового забезпечення виконання державою покладених на неї функцій.

Державні видатки – це грошові відносини, що складаються при розподілі й використанні централізованих і децентралізованих фондів грошових ресурсів держави з метою фінансування витрат розширеного відтворення і задоволення інших суспільних потреб.

За матеріальним змістом державні видатки – це сума коштів, що витрачається державою у процесі здійснення її фінансової діяльності.

Відповідно до рівня розміщення державних доходів державні видатки також поділяються на централізовані (з бюджету і фондів цільового призначення) і децентралізовані (витрати підприємств державного сектору).

За роллю у суспільному виробництві розрізняють поточні видатки і видатки на розвиток. В окремих випадках це закріплюється в офіційному поділі бюджету на дві частини: поточний і капітальний бюджети.

Відповідно до цільового призначення видатки класифікуються за статтями витрат, наприклад, капітальні вкладення, капітальний ремонт, оплата праці, послуг, матеріалів та ін.

За формами фінансування розрізняють такі державні видатки:

1) Кошторисне фінансування – забезпечення державними грошовими коштами установ і організацій соціально-культурної сфери, оборони, органів державного управління, органів правоохоронних і органів безпеки, органів судової влади і прокуратури. Вони отримують кошти на своє утримання з бюджету на підставі фінансових документів – кошторисів.

2) Державне фінансування інвестицій включає в себе державні інвестиції на основні об'єкти економічного і соціального розвитку. Фінансування капітальних вкладень з бюджету за умов ринку має свої особливості. Держава втручається в процес фінансово-кредитного забезпечення капітальних вкладень державних підприємств. Поряд з бюджетними коштами залучаються також іноземні джерела інвестиційного фінансування як з боку іноземних держав, так і міжнародних і приватних вітчизняних комерційних банків та кредитних установ.

3) Бюджетні кредити – це фінансова підтримка державних та інших підприємств, у яких понад 50 % майна є державною власністю. Здійснюється вона з бюджетних асигнувань на поворотній і, як правило, платній основі під затверджені проекти використання коштів, що надаються як державна підтримка. Фінансову підтримку як бюджетну позику в Україні надає Міністерство фінансів на договірних засадах. Державні позики надаються різним галузям на значно м'якших умовах, ніж це робиться комерційними установами.

4) Державні дотації – це форма бюджетного фінансування планово-збиткових підприємств, організацій і установ, які надають послуги або виробляють необхідні товари, витрати на виробництво яких перевищують ціну продажу.

5) До субсидій у вузькому значенні належать трансферти підприємствам з боку держави (у грошовій формі або у вигляді послуг, що мають грошову оцінку) на фінансування поточних витрат. До субсидій у широкому значенні відносять всі форми втручання держави в економічну діяльність, унаслідок яких змінюються ціни на товари або фактори виробництва.

5.3. Управління державними фінансами

У сучасних умовах посилюються роль і значення управління фінансовими ресурсами, що перебувають у розпорядженні держави.

Управління державними фінансами – це сукупність форм і методів цілеспрямованого впливу держави на формування й використання централізованих і децентралізованих фінансових ресурсів, що перебувають у розпорядженні державних органів управління.

Понад 70 % фінансових ресурсів держави становлять кошти бюджету, тому бюджетний менеджмент є центральною ланкою управління державними фінансами. Бюджетний менеджмент спрямований на управління бюджетними ресурсами в процесі їх руху на всіх етапах бюджетного процесу.

Менеджмент державних фінансів має об'єкт і суб'єкт управління. Об'єктом управління є процес створення та використання державних фондів і фондів підприємницьких структур державної форми власності, суб'єктом управління – фінансові органи держави. Організаційну й методичну роботу з управління державними фінансами в Україні здійснює Міністерство фінансів України. Його повноваження та основні функції визначаються положенням «Про Міністерство фінансів України», яке затверджує Кабінет Міністрів.

Контрольні питання до теми 5

1. Які ланки включають державні фінанси?

2. На які рівні поділяються державні фінанси?

3. Які фінансові категорії відображають функціонування державних фінансів?

4. Що являє собою система державних доходів?

5. Що включає система державних видатків?

6. За якою схемою організована фінансова діяльність держави?

7. Якими грошовими потоками характеризується сфера державних фінансів?

Тема 6. ПОДАТКИ І ПОДАТКОВА СИСТЕМА

6.1. Економічна сутність податків, їх призначення і функції

Податки являють собою обов'язкові збори, які стягує держава з господарюючих суб'єктів і із громадян за ставкою, установленою в законодавчому порядку. Податки є необхідною ланкою економічних відносин у суспільстві з моменту виникнення держави. Розвиток і зміна форм державного устрою завжди супроводжуються перетворенням податкової системи.

Економічну категорію „податок” слід розглядати в наступних аспектах: за економічною сутністю; за формами прояву; з організаційно-правової сторони.

Економічна сутність податків проявляється в грошових відносинах, які складаються в державі з юридичними й фізичними особами з приводу примусового вилучення частини створеної вартості й формування фонду фінансових ресурсів держави. Матеріальною основою податків є реальна сума коштів, які мобілізуються державою.

Конкретними формами прояву категорії податку є види податкових платежів, що встановлюються законодавчими органами влади.

З організаційно-правової сторони податок – це обов'язковий платіж, що надходить у бюджетний фонд у певних розмірах і установлені строки.

Податковим відносинам властиві відмінні риси, які дають можливість виділити їх із загальної сукупності фінансових відносин. Зокрема, це обов'язковий характер податків й їхня відносна безповоротність.

У сучасній фінансовій науці й податковому законодавстві використовують три основних терміни, якими позначаюся платежі державі – плата, відрахування, податок. Розглянемо відмінності між ними.

Плата передбачає певну еквівалентність відносин платника з державою. Прикладами плати є державний збір, збір за спеціальне використання природних ресурсів, за забруднення навколишнього середовища, рентні платежі, плата за торговельний патент на деякі різновиди підприємницької діяльності.

Відрахування передбачає цільове призначення платежів. Воно може бути або частковим, у тому числі встановленим відповідно до економічного змісту платежів, або повним, якщо кошти в повному обсязі використовуються лише за цільовим призначенням.

Податок – це індивідуально безоплатний, безповоротний, нецільовий платіж, що вноситься платником податків у бюджет відповідного рівня в порядку, розмірах й у строки, установлені законодавством.

Характерними ознаками податків, які дають змогу відрізнити їх серед інших платежів, є те, що вони не мають ні елементів повного еквівалентного обміну, ні конкретного цільового призначення. Також необхідно вказати, що якщо плата й відрахування можуть платитися як державі, так й іншим юридичним особам, то податки – це атрибут тільки держави. Імперативність – це перша ознака, що виражає сутність податку.

Розкриття сутності й суспільного призначення податків неможливо без визначення функцій цієї категорії:

– Фіскальна функція є важливою в характеристиці сутності податків, вона визначає їхнє суспільне призначення. З її допомогою утворяться державні грошові фонди, тобто матеріальні умови для функціонування держави. Саме ця функція забезпечує реальну можливість перерозподілу частини вартості національного доходу на користь найменш забезпечених соціальних верств суспільства.

– Через стимулюючу функцію податків держава впливає на процес відтворення, стимулюючи його розвиток, посилюючи нагромадження капіталу, розширюючи платоспроможний попит населення, створюючи додаткові стимули для ділової й інвестиційної активності, мотивації до роботи, підтримуючи рівень зайнятості. У процесі реалізації цієї функції стимулюючий вплив на суспільне виробництво забезпечується через диференціацію податкових ставок, встановлення системи пільг та ін.

– Сутність регулюючої функції полягає в тому, що держава, маневруючи податковими ставками, пільгами, штрафами, умовами оподатковування, створює умови для прискореного (або сповільненого) розвитку тих або інших виробництв і галузей економіки.

Оволодіння основами податкової теорії вимагає чіткого й точного розуміння податкової термінології, тобто понять, які є елементами податку.

Об'єкт податку вказує на те, що саме обкладає податками (доход, земля, транспортний засіб і т.п.). Назва податку майже завжди походить від об'єкта оподатковування. Об'єкт оподатковування ще називають податковою базою.

Суб'єкти оподатковування – це особи (юридичні або фізичні), на які покладені обов'язки платити, утримувати й перераховувати податки в бюджет.

Джерелом податку називають доход (заробітна плата, прибуток, відсоток), з якого платник платить податок.

Одиницею оподатковування (або масштабом виміру) є одиниця виміру (фізичного або грошового) об'єкта оподатковування.

Ставка податку – це законодавчо встановлена величина податку на одиницю виміру бази оподатковування. Існують два підходи до встановлення податкових ставок: універсальний і диференційований. За універсальним встановлюється єдина для всіх платників ставка, за диференційованим – декілька.

Диференціація ставок може відбуватися у двох напрямках. Перший – у розрізі платників, якщо для більшості платників виділяється основна ставка, а також знижені й підвищені ставки для окремих платників. Другий – у розрізі різних характеристик й оцінок об'єкта оподатковування.

За способом побудови ставки податку діляться на тверді й процентні.

Тверді ставки встановлюють у грошовому вимірі на одиницю оподатковування в натуральному обчисленні.

Процентні ставки встановлюють щодо об'єкта оподатковування, який має грошовий вимір. Процентні ставки можуть бути пропорційними, прогресивними, регресивними й змішаними.

Пропорційні – це єдині ставки, які не залежать від розміру об'єкта оподатковування.

Прогресивні – це ставки, розмір яких зростає в міру збільшення обсягів об'єкта оподатковування.

Регресивні ставки на відміну від прогресивних зменшуються в міру зростання об'єкта оподатковування. У практиці оподатковування прогресивні й регресивні ставки можуть застосовуватися як окремо, так і об'єднано – у вигляді прогресивно-регресивної й регресивної-прогресивної шкали ставок.

Податкова квота – частка податку в доході платника. Вона характеризує рівень оподатковування і може бути як в абсолютному, так і у відносному вимірах. У податковій справі податкові квоти законодавчо не встановлюються.

6.2. Формування податкової системи, принципи її організації, обов’язкові якості і функції

У кожній державі є багато податків і зборів, що забезпечують мобілізацію коштів в її розпорядження. Вся сукупність податків, зборів, відрахувань і платежів в державі становить її податкову систему. Податкова система кожної держави має свою структуру, тобто класифікацію податків залежно від різних ознак.

Система оподаткування – це сукупність взаємопов’язаних і взаємообумовлених податків, зборів, внесків і платежів до бюджету та державних фондів, механізм їх нарахування й вилучення, права та обов’язки податкових служб і платників податків, яка дає змогу досягти поставленої мети стосовно конкретного відрізку часу.

Логічна схема податкової системи та форми зв'язків між її елементами може бути представлена такою моделлю.

В умовах розвинутих ринкових відносин податкова система є важливим елементом регулювання економічних і соціальних процесів у державі.

Принципами побудови податкової системи згідно зі ст. З Закону України «Про систему оподаткування» є:

стимулювання науково-технічного прогресу, технологічного оновлення виробництва, виходу вітчизняного товаровиробника на світовий ринок високотехнологічної продукції;
стимулювання підприємницької та інвестиційної активності – цьому служить введення пільг з оподатковування прибутку, спрямованого на розвиток виробництва (як один з можливих варіантів стимулювання розвитку економіки).
обов'язковість сплати податків усіма суб’єктами економічної діяльності – впровадження норм щодо сплати податків і зборів (обов'язкових платежів), визначених на підставі достовірних даних про об'єкти оподаткування за звітний період, та встановлення відповідальності платників податків за порушення податкового законодавства;
рівнозначність і пропорційність – справляння податків з юридичних осіб здійснюються у певній частці від отриманого прибутку і забезпечення сплати рівних податків і зборів (обов'язкових платежів) на рівні прибутки і пропорційно більших податків і зборів (обов'язкових платежів) – на більші доходи;
рівність, недопущення будь-яких проявів податкової дискримінації – забезпечення однакового підходу до суб'єктів господарювання (юридичних і фізичних осіб, включаючи нерезидентів) при визначенні обов'язків щодо сплати податків і зборів (обов'язкових платежів);
соціальна справедливість – забезпечення соціальної підтримки малозабезпечених верств населення шляхом запровадження економічно обґрунтованого неоподатковуваного мінімуму доходів громадян і застосування диференційованого і прогресивного оподаткування громадян, які отримують високі й надвисокі доходи;
стабільність – забезпечення незмінності податків і зборів (обов'язкових платежів) і їх ставок, а також податкових пільг протягом бюджетного року;
економічна обґрунтованість – встановлення податків і зборів (обов'язкових платежів) на підставі показників розвитку національної економіки та фінансових можливостей з урахуванням необхідності досягнення збалансованості витрат бюджету з його доходами;
рівномірність сплати – встановлення строків сплати податків і зборів (обов'язкових платежів), виходячи з необхідності забезпечення своєчасного надходження коштів до бюджету для фінансування витрат;
компетенція – встановлення і скасування податків і зборів (обов'язкових платежів), а також пільг їх платникам здійснюються відповідно до законодавства про оподаткування виключно Верховною Радою України, Верховною Радою Автономної Республіки Крим, сільськими, селищними, міськими радами;
єдиний підхід – забезпечення єдиного підходу до розробки податкових законів з обов'язковим визначенням платника податку і збору (обов'язкового платежу), об'єкта оподаткування, джерела сплати податку і збору (обов'язкового платежу), податкового періоду, ставок податку і збору (обов'язкового платежу), строків та порядку сплати податку, підстав для надання податкових пільг;
доступність – забезпечення дохідливості норм податкового законодавства для платників податків і зборів (обов'язкових платежів).

Обов’язковими якостями податкової системи є:

максимально можлива для платників податків простота сплати податків;
“соціальна справедливість” – порядок сплати податків повинен бути прогресивним, тобто особи. які одержують великі прибутки, мають. відповідно сплачувати податків більше, ніж особи з мінімальним або низьким обсягом прибутків;
неможливість ухилення від сплати податків.

6.3. Класифікація і види податків

Для кращого поняття сутності податків та їхнього впливу через податковий механізм на економіку слід знати класифікації податків по певними ознаками (рис. 6.1, 6.2).

Рис. 6.1. Класифікація податків

Рис. 6.2. Класифікація податків

Відмінність між особистими і реальними податками полягає в співвідношенні платника й об’єкта оподаткування:

при особистих податках первинним виступає платник, а вторинним – об’єкт оподаткування;
при реальних податках первинним виступає об’єкт оподаткування, а вторинним – платник.

Особисті податки встановлюються персонально для конкретного платника.

Реальні податки припускають оподатковування майна за зовнішніми ознаками. До них належать земельний, домовий, промисловий податки, податок на грошовий капітал.

У сучасних умовах найбільш поширені особисті податки: прибутковий та майновий.

Прибутковий податок дає можливість установити пряму залежність між прибутками платника і його платежами у державний або місцевий бюджети. Залежно від форми прибутку він буває двох видів: з прибутків фізичних і юридичних осіб. Можуть бути дві системи стягування: за місцем виплати заробітної плати і при подачі декларації про прибуток.

Податок з прибутків фізичних осіб стягується з особистих прибутків громадян – заробітної плати та інших прибутків, а також персоніфікованого прибутку підприємств.

Податок з прибутків юридичних осіб стягується із загального прибутку підприємств, у формі якого виступає прибуток підприємства.

Загальнодержавні податки й збори складаються з чотирьох груп: прямі й непрямі податки; платежі за ресурси та ін. обов'язкові платежі; збори в цільові фонди:

а) прямі податки: податок на прибуток підприємств; податок на доходи фізичних осіб; податок з власників транспортних засобів та інших самохідних машин і механізмів; податок на нерухоме майно (нерухомість); плата (податок) за землю; податок на промисел;

б) непрямі податки: податок на додану вартість; акцизний збір; мито;

в) ресурсні платежі та ін. обов'язкові платежі: збір за спеціальне використання природних ресурсів; плата за спеціальне використання надр при видобутку корисних копалин; відрахування на геологорозвідувальні роботи, виконані за рахунок державного бюджету; збір на розвиток виноградарства, садівництва й хмільництва; державний мито; плата за торговельний патент на деякі види підприємницької діяльності;

г) внески в цільові фонди: збір на обов'язкове соціальне страхування; збір на обов'язкове державне пенсійне страхування; збір на страхування у випадку безробіття; збір у фонд від нещасних випадків.

Загальнодержавні податки і збори (обов'язкові платежі) встановлюються Верховною Радою України і справляються на всій території України. Порядок зарахування загальнодержавних податків і зборів (обов'язкових платежів) до Державного бюджету України, бюджету Автономної Республіки Крим, місцевих бюджетів і державних цільових фондів визначається згідно із законами України.

Місцеві податки: на рекламу; комунальний.

Місцеві збори (обов'язкові платежі): готельний; збір за паркування автотранспорту; ринковий збір; за видачу ордера на квартиру; курортний; за участь у перегонах на іподромі; за виграш на перегонах на іподромі; з осіб, які беруть участь у грі на тоталізаторі на іподромі; за право використання місцевої символіки; за право проведення кіно- і телезйомок; за проведення місцевого аукціону, конкурсного розпродажу й лотерей; за проїзд по території прикордонних областей автотранспорту, що направляється за кордон; за видачу дозволу на розміщення об'єктів торгівлі й сфери послуг; збір із власників собак.

Механізм справляння та порядок сплати місцевих податків і зборів (обов'язкові платежі) встановлюються сільськими, селищними, міськими радами відповідно до переліку і в межах граничних розмірів ставок, установлених законами України, крім збору за проїзд по території прикордонних областей автотранспорту, що прямує за кордон, який встановлюється обласними радами.

Серед реальних податків найбільше поширені земельний і промисловий податки.

Земельний податок. Об’єктом оподаткувався с площа земельної ділянки. Диференціація ставок залежить від родючості ґрунту і місця розташування ділянки.

Промисловий податок стягують з різних видів промислів, що приносять прибуток. Він не передбачає точного обліку прибутків, а оподатковування здійснюється за зовнішніми ознаками майна, що зв’язано з одержанням прибутку. В Україні сплата податку на промисел здійснюється у вигляді плати за патент на право разової торгівлі фізичними особами. Проектом Податкового кодексу передбачається скасування цього податку як не відповідного потребам формування бюджету.

Податком на додану вартість (ПДВ) обкладається споживання товарів і послуг. Це одна з найхарактерніших форм непрямого оподаткування. Величина ПДВ залежить не від величини доходу платника, а від обсягу його споживання. Об’єктом оподаткування ПДВ є додана вартість, тобто вартість, створена на даному конкретному етапі руху товару. За економічною суттю, доданою вартістю є частина валового внутрішнього продукту, створеного (виробленого) певною господарською одиницею.

Суб’єктами податку на додану вартість є фізичні і юридичні особи, які займаються підприємницькою діяльністю у сфері виробництва, торгівлі та послуг. Фактично платником ПДВ є споживач незалежно від того, чи це юридична, чи фізична особа.

Одним з видів непрямого оподаткування є специфічні акцизи, які є найактивнішими інструментами державного регулювання кількісних параметрів споживання певного переліку товарів, тютюнових та горілчаних виробів, контролювання доходів монополістів при виробництві деяких товарів, захисту власних виробників та перерозподілу доходів споживачів при купівлі предметів розкоші (ювелірні вироби, дорогі автомобілі).

Специфічні акцизи в більшості країн мають назву “акцизного збору”. Вони включаються в ціну товару й оплачуються покупцями, виробниками або імпортерами товарів. Податок нараховується один раз на точно визначеному законом етапі руху товарів від виробництва до споживання.

Ставки акцизного збору, як правило, встановлюються у процентах до оптової ціни товару. Останніми роками спостерігається певна незручність щодо обчислення акцизу й неточності при визначенні величини податку. Тому все більшого поширення набуває метод впровадження ставок у твердих сумах з одиниці товару. Це дає змогу ефективніше впливати на процес виробництва та реалізацію підакцизних товарів.

Мито встановлюється при ввозі й вивозі товарів через кордон держави. Мито буває: статистичне, фіскальне, протекціоністське антидемпінгове, преференційне, зрівняльне:

статистичне мито встановлюється з метою обліку експорту й імпорту товарів в умовах вільної зовнішньої торгівлі;
фіскальне мито встановлюється на товари зі стійким попитом;
протекціоністське мито вводиться в односторонньо порядку з метою захисту внутрішнього ринку від конкуренції з боку товарів іноземного виробництва. Його розмір має забезпечувати цінову перевагу вітчизняних товарів на внутрішньому ринку;
антидемпінгове мито вводиться також для захисту внутрішнього ринку;
преференційне мито встановлюється на двосторонній основі з метою розвитку міжнародної торгівлі;
зрівняльне мито встановлюється за згодою торгуючих сторін, воно повинно зрівноважити ціни на іноземні й вітчизняні товари з метою виключення цінової конкуренцію. між ними.

У сучасних умовах економічно доцільним, з точки зору поповнення бюджету може бути введення специфічного мита. Доцільність його існування підтверджується практичним досвідом розвинених держав світу, де використовується ця система.

Перевагою непрямих податків є те, що вони формують прибутки державного бюджету.

Недоліком непрямих податків є те, що їх сплата не залежить від розміру прибутків платників, що негативно впливає на рівень та якість умов життя вразливих верств населення.

6.4. Граничний рівень податкових нарахувань

Податкове законодавство України на сьогодні складається майже з 7 тисяч підзаконних актів. Згідно з податковим законодавством в його нинішньому вигляді близько 60% валового внутрішнього продукту України створюється в економіці. Учасники суспільного виробництва у тіньовому секторі, як правило, не сплачують ніяких податків ні в державний, ні у місцеві бюджети, або ж ці надходження складають порівняно мізерні суми.

З підприємств стягується близько 50%, а в більшості випадків – 80- 90% прибутку, практично нічого не залишається на розвиток самого підприємства. У той же час досвід країн із розвинутою економікою свідчить, що граничний сумарний розмір оподаткування не може перевищувати 1/3 обсягу прибутку, отриманого підприємством. Перевищення цієї цифри підриває основи суспільно-економічного відтворення, веде до розбалансування економіки і загрози соціального вибуху.

Для аналізу оптимальної норми оподаткування вченими часто використовується теорія відомого американського економіста А. Лаффера. За допомогою кривої Лаффера – основи цієї теорії, (рис. 6.3), доведено, що, коли висота податкових ставок сягає певного критичного рівня (ТО), подальше підвищення норми оподаткування спричиняє не збільшення, а навпаки – зменшення податкових надходжень.

Рис. 6.3. Визначення максимального рівня податкових надходжень за кривою Лаффера

Сумарна ставка прямих і непрямих податків у середньому не повинна перевищувати 37,7%. У цьому випадку бюджет одержує всі необхідні й заплановані надходження.

Концепція Лаффера ґрунтується на встановленні прямої залежності між податковими надходженнями, податковими ставками і рівнем виробництва. Графік показує, що зростання ставок оподаткування до певного рівня сприяє надходженню податків до бюджету, бо не підриває стимулів до економічної діяльності та інвестиційної активності приватного сектора. За межею перевищення починається заборонна зона шкали оподаткування.

Податки, що стягуються за високими ставками оподаткування, утримують підприємницьку ініціатив, приводять до скорочення інвестицій і виробництв. За Лаффером, зменшення податкових ставок може сприяти ліквідації бюджетного дефіциту і зменшенню державного боргу.

У даний час в Україні необхідне проведення податкової реформи, головна мета якої полягає у:

1) реструктиризації податкового навантаження, приведення його у відповідність із структурою економіки,

2) зниженні податкового тиску скорочення кількості податків і спрощення правил їх збору;

3) перенесенні центру ваги з “умовно – змінних” податків, що зростають пропорційно зі зростанням ділової активності підприємства (податок на прибуток, податок на додану вартість) на „умовно – постійні податки” (на майно, користування природними ресурсами), що заохочують більш активні й ефективно працюючі підприємства;

4) широкому використанні податкових стимулів: податкових канікул; податкових пільг на інвестиції; податкових вільних економічних зон.

Таким чином, для розбудови ефективної економіки, розвиток податкової системи має бути спрямованим на стимулювання підприємницької активності виробників.

Конституцією України закріплено положення про те, що система оподаткування встановлюється тільки законами України. Це потребує приведення всього податкового законодавства у відповідність із Конституцією і водночас створює підґрунтя для удосконалення системи оподаткування.

Основні причини, що зумовлюють високий рівень оподаткування в Україні, лежать у площині суб’єктивного фактора це:

1. Зволікання з ринковими перетвореннями в Україні, яке стало на заваді скороченню витрат державного бюджету і зменшенню рівня оподаткування.

2. Помилки в проведенні податкової політики, що спричинили значні масштаби ухилення від оподаткування. Неможливість акумулювати за цих умов достатні доходи в державний бюджет призводить до найпростішого виходу з важкої ситуації – посилення податкового пресу на тих, хто ще сплачував податки.

3. Зростання дефіциту державного бюджету, через помилки в політиці державних витрат, яке також супроводжується пошуком шляхів збільшення державних доходів, а єдиним засобом такого збільшення вважається підвищення загального рівня оподаткування.

Таким чином, рівень податкового тягаря в Україні можна оцінити як надмірний у тому значенні, що він вищий, ніж це зумовлено об’єктивними причинами і обставинами.

Контрольні питання до теми 6

1. Що таке податки? Які функції виконують податки?

2. Які виділяються елементи системи оподаткування?

3. За якими ознаками здійснюється класифікація податків?

4. У чому полягають сутність, переваги і недоліки прямого оподаткування?

5. У чому полягають сутність, переваги і недоліки непрямого оподаткування?

6. У чому полягає сутність поділу податків на загальнодержавні й місцеві?

7. Що таке податкова система? На чому базується побудова податкової системи?

8. Якими є принципи оподаткування?

Тема 7. БЮДЖЕТ І БЮДЖЕТНА СИСТЕМА

7.1. Соціально-економічна сутність Державного бюджету

Державний бюджет є централізованим грошовим фондом, являє собою загальнодержавні фінансові ресурси.

Розкриваючи поняття «бюджет», доцільно розглянути такі його найважливіші характеристики:

- за сутністю економічної категорії;

- за правовим характером;

- за формою;

- за матеріальним змістом.

Бюджет є самостійна економічна категорія, що має свої особливості, які відрізняють її від інших сфер і ланок фінансових відносин. До цих особливостей відносяться:

1) бюджет є особливою економічною формою перерозподільних відносин, пов'язаних з відокремленням частини ВВП у руках держави і використанням її з метою задоволення потреб усього суспільства й окремих адміністративно-територіальних формувань;

2) за допомогою бюджету відбувається перерозподіл національного доходу, між окремими галузями національної економіки, адміністративно-територіальними структурами, сферами суспільної діяльності;

3) пропорції бюджетного перерозподілу вартості більшою мірою, ніж в інших ланках фінансової системи, визначаються потребами розширеного відтворення в цілому і завданнями, які стоять перед суспільством на кожному історичному етапі його розвитку;

4) сфера бюджетного розподілу посідає центральне місце у складі державних фінансів, що зумовлено ключовою роллю бюджету порівняно з іншими ланками.

Як економічна категорія бюджет являє собою економічні відносини між державою, з одного боку, і юридичними та фізичними особами, з іншого, з приводу розподілу і перерозподілу ВВП (частково і національного багатства) з метою формування і використання бюджетного фонду, призначеного для забезпечення виконання державою її функцій. Фінансові відносини, які складаються у держави з юридичними і фізичними особами, називаються бюджетними.

Акумуляція у бюджетній системі значних грошових фондів створює можливість для забезпечення рівномірного розвитку економіки і соціальної сфери на всій території країни через маневрування у розподілі коштів, нівелюючи наслідки нерівномірного розміщення продуктивних сил та соціальні наслідки розшарування громадян за їхніми матеріальними достатками.

Функції Державного бюджету:

• акумулятивна – пов’язана з концентрацією коштів у централізованому фонді держави за допомогою прибутків бюджету;

• розподільча – реалізується через систему витрат, що повинні здійснюватися в інтересах економічного і соціального розвитку держави і задоволення потреб населення;

• контрольна – проявляється у виявленні й аналізі відхилень фактичних прибутків і витрат бюджету від запланованих.

Сутність бюджету як економічної категорії реалізується через розподільну (перерозподільну) і контрольну функції. Зміст цих функцій, сфера і об'єкт їх дії характеризують специфіку бюджету як економічної категорії. Завдяки розподільній функції відбувається концентрація грошових коштів у руках держави і їх використання з метою задоволення загальносуспільних потреб.

Зміст розподільної функції бюджету визначається процесами перерозподілу фінансових ресурсів між різними підрозділами суспільного виробництва. Бюджет в основному відображає вторинний перерозподіл, тобто після первинного розподілу валового внутрішнього продукту на основні його складові здійснюється вторинний перерозподіл за допомогою податків і надання за рахунок бюджету громадянам суспільних благ і послуг. До таких благ належать оборона країни, національна безпека й правопорядок, благоустрій, захист довкілля, освіта, охорона здоров'я, наука, культура тощо.

Контрольна функція дає змогу дізнатися, наскільки своєчасно і повно фінансові ресурси надходять у розпорядження держави, як фактично складаються пропорції в розподілі бюджетних коштів, чи ефективно вони використовуються. Основу контрольної функції становить рух бюджетних ресурсів, який відображається у відповідних показниках бюджетних надходжень і видатків.

Специфіка контрольної функції бюджету полягає в тому, що бюджет об'єктивно – через формування і використання фонду грошових коштів держави – відображає економічні процеси, які відбуваються в структурних ланках економіки.

Правова характеристика бюджету пов'язана з його законодавчим регулюванням. Бюджет виступає документом (фінансовим планом), в якому дається розпис доходів і видатків держави та органів місцевого самоврядування на бюджетний період. Державний бюджет України затверджується у формі закону.

Бюджетні відносини зі створення й використання централізованого фонду грошових ресурсів організовуються і реалізовується у вигляді основного фінансового плану держави.

Бюджет як фінансовий план відіграє дуже важливу роль у діяльності держави. Він спрямовує її фінансову діяльність, визначає її фінансові можливості й пріоритети.

За матеріальним змістом бюджет – це фонд фінансових ресурсів, який перебуває у розпорядженні органів виконавчої влади певного рівня й використовується для виконання покладених на них функцій, передбачених Конституцією.

До чинників, що визначають центральне місце бюджету в системі фінансових планів держави, відносяться наступні:

• у Державному бюджеті концентруються основні державні доходи – приблизно 2/3 фінансових ресурсів держави;

• за рахунок державного бюджету фінансуються основні державні витрати: капітальні вкладення, формування державних матеріальних резервів, оборона, управління і т.д.;

• упорядкування і виконання Державного бюджету узгоджено з упорядкуванням і виконанням інших фінансових планів; за допомогою Державного бюджету здійснюється їх балансування;

• Державний бюджет є основним джерелом фінансування зовнішньоекономічної діяльності держави:

• Державний бюджет виступає інструментом фінансового контролю за формуванням і використанням грошових фондів в економіці держави;

• Державний бюджет – головне джерело коштів, необхідних для діяльності держави.

Бюджет як централізований грошовий фонд перебуває у постійному русі: практично щоденно до нього надходять кошти і проводиться фінансування видатків. У зв'язку з цим необхідна чітко налагоджена система управління бюджетом, що реалізується через бюджетний механізм, який створює держава.

Бюджетний механізм – це сукупність конкретних форм бюджетних відносин, методів мобілізації і витрачання бюджетних коштів. Через бюджетний механізм держава регулює економіку, стимулює виробничі та соціальні процеси.

До бюджетних методів регулювання економічних і соціальних процесів відносять:

1) податки, які впливають на розвиток виробництва товарів, попит на них та їх пропозицію;

2) бюджетне фінансування загальнодержавних програм, що забезпечують розширення виробництва й удосконалення його структури, розвиток соціальної сфери, соціальний захист громадян;

3) фінансова підтримка окремих галузей і підприємств для вирівнювання економічних умов їх функціонування або прискореного розвитку (через субвенції, пільгові, безпроцентні кредити та ін.);

4) створення за рахунок бюджетних коштів спеціальних фондів, резервів для попередження диспропорцій у розвитку економіки.

7.2. Бюджетний устрій і бюджетна система

Сукупність різних видів бюджетів, побудована з урахуванням економічних відносин, державного й адміністративно-територіальних устроїв і врегульована нормами права, являє собою бюджетну систему держави.

Структура бюджетної системи, принципи її побудови і організація функціонування визначаються бюджетним устроєм, що ґрунтується на адміністративно-територіальному поділі держави.

Складовими бюджетної системи України є державний бюджет та місцеві бюджети. Відповідно до Бюджетного кодексу України, ухваленого Верховною Радою України 22 березня 2001 р., місцевими бюджетами визнаються бюджет Автономної Республіки Крим, обласні, районні бюджети, бюджети районів у містах та бюджети місцевого самоврядування (бюджети територіальних громад сіл, селищ, міст та їх об'єднань).

Бюджетна система України ґрунтується на таких принципах:

1) принцип єдності бюджетної системи України – єдність бюджетної системи України забезпечується єдиною правовою базою, єдиною грошовою системою, єдиним регулюванням бюджетних відносин, єдиною бюджетною класифікацією, єдністю порядку виконання бюджетів та ведення бухгалтерського обліку і звітності;

2) принцип збалансованості – повноваження на здійснення витрат бюджету повинні відповідати обсягу надходжень до бюджету на відповідний бюджетний період;

3) принцип самостійності – Державний бюджет України та місцеві бюджети є самостійними. Самостійність бюджетів забезпечується закріпленням за ними відповідних джерел доходів, правом відповідних органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування на визначення напрямів використання коштів відповідно до законодавства України, правом Верховної Ради Автономної Республіки Крим та відповідних рад самостійно і незалежно одне від одного розглядати та затверджувати відповідні бюджети;

4) принцип повноти – до складу бюджетів включаються всі надходження до бюджетів і витрати бюджетів, що здійснюються відповідно до нормативно-правових актів органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування;

5) принцип обґрунтованості – бюджет формується на реалістичних макропоказниках економічного і соціального розвитку держави та розрахунках надходжень до бюджету і витрат бюджету, що здійснюються відповідно до затверджених методик та правил;

6) принцип ефективності – при складанні й виконанні бюджетів усі учасники бюджетного процесу мають прагнути досягнути запланованих цілей, залучаючи мінімальний обсяг бюджетних коштів, і максимального результату, використовуючи визначений бюджетом обсяг коштів;

7) принцип субсидіарності – розподіл видатків між державним бюджетом та місцевими бюджетами, а також між місцевими бюджетами повинен ґрунтуватися на максимально можливому наближенні надання суспільних послуг до їх безпосереднього споживача;

8) принцип цільового використання бюджетних коштів – бюджетні кошти використовуються тільки на цілі, визначені бюджетними призначеннями;

9) принцип справедливості й неупередженості – бюджетна система України будується на засадах справедливого й неупередженого розподілу суспільного багатства між громадянами і територіальними громадами;

10) принцип публічності та прозорості – Державний бюджет України та місцеві бюджети затверджуються, а рішення щодо звіту про їх виконання приймаються відповідно Верховною Радою України, Верховною Радою Автономної Республіки Крим та відповідними радами;

11) принцип відповідальності учасників бюджетного процесу – кожен учасник бюджетного процесу несе відповідальність за свої дії або бездіяльність на кожній стадії бюджетного процесу.

7.3. Міжбюджетні відносини

Міжбюджетні відносини – це відносини між державою, Автономною Республікою Крим та місцевим самоврядуванням щодо забезпечення відповідних бюджетів фінансовими ресурсами, необхідними для виконання функцій, передбачених Конституцією України і законами України.

За напрямами взаємовідносини між бюджетами поділяються на вертикальні – між бюджетами різних рівнів, і горизонтальні – між бюджетами одного рівня (в Україні тільки вертикальні).

Механізм регулювання міжбюджетних відносин базується на використанні фінансових нормативів бюджетної забезпеченості як певного рівня соціальних послуг у розрахунку на душу населення, надання яких гарантується державою, виходячи з наявних фінансових ресурсів та певного обсягу міжбюджетних трансфертів.

Фінансовий норматив бюджетної забезпеченості розраховується діленням загального обсягу фінансових ресурсів, що спрямовуються на реалізацію бюджетних програм, на кількість мешканців чи споживачів соціальних послуг. Отриманий показник коригується коефіцієнтами, що враховують відмінності у вартості надання соціальних послуг залежно від:

1) кількості населення та споживачів соціальних послуг;

2) соціально-економічних, демографічних, кліматичних, екологічних та Інших особливостей адміністративно-територіальних одиниць.

Коригувальні коефіцієнти затверджуються Кабінетом Міністрів України. Якщо прогнозні доходи відповідного бюджету будуть недостатніми для фінансування розрахункового обсягу видатків, обчисленого із застосуванням фінансових нормативів бюджетної забезпеченості та коригувальних коефіцієнтів, такому бюджету передбачається надання міжбюджетних трансфертів.

Існують такі види міжбюджетних трансфертів: дотація вирівнювання; субвенція; кошти, що передаються до Державного бюджету України та місцевих бюджетів з інших місцевих бюджетів; інші дотації.

У Державному бюджеті затверджується обсяг дотації вирівнювання та субвенцій окремо для бюджету Автономної Республіки Крим, кожного з обласних бюджетів, бюджетів міст Києва та Севастополя, міст республіканського значення Автономної Республіки Крим, міст обласного значення та районних бюджетів. Окремо затверджуються обсяги коштів, що передаються до Державного бюджету України з місцевих бюджетів.

7.4. Бюджетний процес

Бюджетний процес – це регламентована нормами права діяльність, пов'язана зі складанням, розглядом, затвердженням бюджетів, їх виконанням і контролем за їх виконанням, розглядом звітів про виконання бюджетів, що становлять бюджетну систему України.

Учасниками бюджетного процесу є Президент України, Верховна Рада України, Кабінет Міністрів України, Міністерство фінансів, Державне казначейство, Національний банк України, Рахункова палата, головні розпорядники і розпорядники бюджетних коштів та інші органи, на які законодавством України покладені бюджетні, податкові та інші повноваження. Можна виділити такі стадії бюджетного процесу:

1) складання проектів бюджетів;

2) розгляд та прийняття закону про державний бюджет України, рішень про місцеві бюджети;

3) виконання бюджету, в тому числі в разі необхідності внесення змін до закону про Державний бюджет України, рішення про місцеві бюджети;

4) підготовка та розгляд звіту про виконання бюджету і прийняття рішення щодо нього.

Процедура бюджетного планування – це послідовність заходів і дій зі складання і розгляду проекту бюджету. Вона визначена Бюджетним кодексом України і на державному рівні включає такі етапи та стадії: визначення основних напрямів бюджетної політики; підготовка й аналіз бюджетних запитів; схвалення проекту державного бюджету Кабінетом Міністрів; розгляд та прийняття державного бюджету Верховною Радою.

Складання проекту Державного бюджету

а) Визначення основних напрямів бюджетної політики на наступний бюджетний період:

– До 1 червня Кабінет Міністрів України подає до Верховної Ради України проект Основних напрямів бюджетної політики на наступний бюджетний період, що ґрунтується на прогнозних макропоказниках економічного і соціального розвитку України із зазначенням показників обсягу валового внутрішнього продукту, індексів споживчих цін, прогнозованого офіційного обмінного курсу гривні у середньому за рік і на кінець року, прогнозованого рівня безробіття.

– До 1 липня Верховна Рада приймає постанову про схвалення або взяття до відома Основних напрямів бюджетної політики на наступний бюджетний період (Бюджетна резолюція);

б) Підготовка й аналіз бюджетних запитів:

– Міністерство фінансів розробляє і доводить до головних розпорядників бюджетних коштів інструкцію щодо підготовки бюджетних запитів.

– Розроблення бюджетних запитів, що містять пропозиції з відповідним обґрунтуванням щодо обсягу бюджетних коштів, необхідних розпорядникові для забезпечення його діяльності на наступний бюджетний період, та подання їх Міністерству фінансів.

– Аналіз бюджетних запитів і підготовка пропозицій проекту Державного бюджету України та проекту закону про Державний бюджет. Усунення розбіжностей з головними розпорядниками бюджетних коштів.

в). Схвалення Кабінетом Міністрів України проекту Державного бюджету та проекту закону про Державний бюджет та подання їх Верховній Раді України (не пізніше 15 вересня року, що передує плановому);

г) Розгляд та прийняття Державного бюджету України Верховною Радою України:

– Розгляд проекту закону про державний бюджет України народними депутатами України, а також у комітетах, депутатських групах та фракціях Верховної Ради України.

– Розгляд Комітетом Верховної Ради України з питань бюджету спільно з уповноваженими представниками Кабінету Міністрів України пропозицій до проекту закону про Державний бюджет України і підготовка Висновків та пропозицій до нього, а також підготовка таблиці пропозицій суб'єктів законодавчої ініціативи.

– Обговорення проекту Державного бюджету на пленарному засіданні Верховної Ради:

1) перше читання – розгляд висновків та пропозицій до проекту закону про Державний бюджет України. У разі схвалення вони набувають статусу Бюджетних висновків Верховної Ради України;

2) друге читання – передбачає затвердження загального обсягу дефіциту (профіциту), доходів і видатків державного бюджету України на наступний бюджетний період, обсягу міжбюджетних трансфертів та інших положень, необхідних для формування місцевих бюджетів;

3) третє читання – голосування щодо статей бюджету, які не були прийняті у другому читанні, та щодо проекту закону про Державний бюджет України в цілому.

Закон про Державний бюджет України повинен бути прийнятий Верховною Радою України до 1 грудня року, що передує плановому.

Виконання бюджету полягає в мобілізації запланованих доходів і фінансуванні передбачених видатків. Забезпечення виконання бюджету покладено на Кабінет Міністрів, а загальну організацію та управління виконанням Державного бюджету здійснює Міністерство фінансів. Бюджет виконується за розписом, затвердженим Міністром фінансів. Цей документ складається у місячний термін після затвердження бюджету в розрізі підрозділів бюджетної класифікації, яка дає повну деталізацію видів доходів і напрямів видатків. Розпис доходів і видатків складається з поквартальною розбивкою, що дає змогу збалансувати бюджет на різні періоди.

Касове виконання бюджету (зарахування коштів на рахунки бюджету та перерахування з них) може здійснюватись за двома системами: банківською і казначейською. За банківської системи рахунки бюджету відкриваються в установах банківської системи, за казначейської – створюється спеціальна структура – Державне казначейство, яке веде рахунки бюджету, мобілізує кошти і фінансує видатки.

В Україні застосовується казначейська форма обслуговування Державного і місцевих бюджетів, яка передбачає здійснення Державним казначейством через єдиний казначейський рахунок:

- операцій з коштами державного і місцевих бюджетів;

- розрахунково-касового обслуговування розпорядників бюджетних коштів;

- контролю бюджетних повноважень при зарахуванні надходжень, прийнятті зобов'язань та проведенні платежів;

- бухгалтерського обліку та складання звітності про виконання бюджету.

Запровадження казначейської системи виконання бюджетів і функціонування єдиного казначейського рахунку, відкритого в Національному банку, дає змогу уряду мати вичерпну щоденну Інформацію про стан державних фінансів.

Учасники бюджетного процесу наділені законодавством відповідними правами й обов'язками, що становлять їх бюджетні повноваження.

Бюджетне право являє собою сукупність юридичних норм, на яких базується і діє бюджетна система держави, визначається компетенція центральних і місцевих органів державної влади і державного управління щодо складання, розгляду, затвердження і виконання бюджету.

Бюджетні права розподілені між законодавчою і виконавчою владою загальнодержавного і місцевого рівня. Законодавче закріплення бюджетної самостійності кожного рівня влади має поставити перепону в прийнятті необґрунтованих рішень з боку як центральної виконавчої влади, так і місцевих органів управління.

Основний зміст бюджетних повноважень полягає в праві отримувати доходи, розподіляти бюджетні кошти, використовувати їх за цільовим призначенням.

Під час передачі державою права на здійснення видатків виникають міжбюджетні відносини.

Контрольні питання до теми 7

1. Що являє собою бюджет як економічна категорія? Які характерні ознаки бюджетних відносин?

2. Що являє собою бюджет як основний фінансовий план держави?

3. Чим визначається склад видатків бюджету, які є форми бюджетного фінансування?

4. Що відображається в поняттях «бюджетний устрій» і «бюджетна система»?

5. У чому полягають основи бюджетного устрою?

6. Які встановлюються принципи побудови бюджетної системи?

7. Які існують види бюджетів?

8. На чому ґрунтується розмежування доходів і видатків між бюджетами?

9. Як і в яких формах організовані взаємовідносини між бюджетами?

10. Які складові бюджетного процесу?

Тема 8. ДОХОДИ І ВИДАТКИ ДЕРЖАВНОГО БЮДЖЕТУ

8.1. Доходи бюджету

Функціонування бюджету відбувається за допомогою особливих економічних форм – доходів і видатків. Розглянемо економічну сутність цих категорій і форми їх прояву.

Доходи бюджету – частина централізованих фінансових ресурсів держави, необхідних для виконання його функцій. Доходи виражають економічні відносини, які виникають у держави з юридичними і фізичними особами в процесі формування бюджетного фонду країни.

Формою прояву категорії доходи бюджету є різні види платежів підприємств, організацій і населення в бюджет, а їх матеріальним втіленням – грошові кошти, що мобілізуються в бюджет. Характеризуючи економічну сутність категорії доходи бюджету, необхідно відзначити, що бюджетні доходи, з одного боку, є результатом розподілу вартості суспільного продукту між різними учасниками відтворювального процесу, а з іншого – об'єктом подальшого розподілу сконцентрованої в руках держави вартості.

Головне матеріальне джерело доходів бюджету – внутрішній валовий продукт. Якщо для покриття фінансових потреб його недостатньо, держава залучає національне багатство, а саме: доходи від приватизації державного майна, від продажу золотовалютного запасу та інших національних цінностей. Поповнення ресурсів бюджетного фонду може здійснюватись також на основі внутрішніх і зовнішніх позик і за рахунок емісії паперових грошей.

Доходами бюджету є ті грошові кошти, що надходять у розпорядження держави на безвідплатній і безповоротній основі згідно з чинним бюджетним і податковим законодавством. Співвідношення способів формування бюджетного фонду – на основі справляння бюджетних доходів, залучення позик і грошової емісії – різниться по країнах і в часі, залежить від конкретної економічної ситуації, від стану самої фінансової системи та ін.

Доходи бюджету класифікують за різними ознаками. Залежно від методів мобілізації доходи бюджету поділяють на податкові й неподаткові. Країни з ринковою економікою доходи своїх бюджетів формують в основному за рахунок податків.

Згідно з Бюджетним Кодексом України доходи бюджету класифікуються за такими розділами:

податкові надходження
неподаткові надходження
доходи від операцій з капіталом
трансферти.

До податкових доходів, які формують основну частину бюджетного фонду держави, відносять податки і збори, встановлені законодавством України.

Неподатковими доходами бюджету є:

доходи від використання майна, що перебувають у державній власності;
доходи від продажу майна, що перебувають у державній та комунальній власності;
проценти і дивіденди, нараховані на частку майна, що належить державі в майні господарських товариств;
доходи від платних послуг, що надаються органами державної влади та органами місцевого самоврядування, а також бюджетними установами;
кошти, отримані в результаті застосування заходів громадянсько-правової, адміністративної і кримінальної відповідальності (штрафи, конфіскації, компенсації та інші суми примусового вилучення);
інші неподаткові доходи.

Офіційні трансферти – це кошти, що надходять до державного бюджету від інших органів державної влади, бюджету АРК, інших місцевих бюджетів, а також від міжнародних організацій і урядів іноземних держав, наданих на безоплатній та безповоротній основі.

8.2. Видатки бюджету

Видатки бюджету – це економічні відносини, що виникають з приводу розподілу коштів бюджетного фонду держави.

Формою прояву цих відносин е конкретні види видатків, кожний з яких може бути охарактеризований з кількісної і якісної сторони. Якісна характеристика дає змогу встановити економічну природу і суспільне призначення кожного виду бюджетних видатків, а кількісна – їх величину.

З метою з'ясування ролі й значення бюджетних видатків в соціально-економічному житті держави фінансовою теорією і практикою розроблена класифікація бюджетних витрат.

Видатки державного бюджету можуть розподілятися за наступними ознакам:

за економічним змістом;
за функціями, які виконує держава;
за галузями й видами діяльності;
програмно-цільовим призначенням.

Залежно від економічної характеристики операцій, під час проведення яких здійснюються бюджетні видатки, вони класифікуються на поточні й капітальні. Поточні бюджетні видатки пов'язані з наданням бюджетних коштів юридичним і фізичним особам з метою покриття їх поточних потреб. До цих затрат відносять: закупівлю товарів і послуг, необхідних для утримання економічної і соціальної інфраструктури (оплата праці державних службовців, закупівля предметів і матеріалів, необхідних для поточних господарських цілей, оплата транспортних і комунальних послуг та ін.); трансферти населенню (пенсії, стипендії, допомоги, інші виплати); поточні субсидії державним і приватним підприємствам, а також нижчестоящим органам влади; виплату процентів за державним боргом та ін. У своїй сукупності поточні видатки формують звичайний (поточний) бюджет, на який припадає основна частина всіх бюджетних витрат.

Капітальні видатки пов'язані з інвестуванням бюджетних коштів в основні фонди і нематеріальні активи, зі створенням державних запасів і резервів. Вони включають затрати на нове будівництво і розвиток діючих об'єктів державної і комунальної власності (їх розширення, реконструкцію і технічне переоснащення), інвестиційні субсидії, довгострокові бюджетні кредити і державні гарантії інвесторам, що фінансують високоефективні інвестиційні проекти. Сукупність цих видатків формує бюджет розвитку.

Функціональна класифікація відображає напрями використання коштів бюджету на виконання конкретних функцій держави.

Функції

держави

Видатки бюджету

Управлінська

- державне управління;

- судова влада і прокуратура;

- правоохоронні органи і служба безпеки;

- фінансові і митні органи;

- міжнародні відносини

Соціальна

- соціальний захист і соціальне забезпечення населення (витрати на індексацію доходів і заробітної плати працівників закладів та установ, що фінансуються з бюджету; виплати компенсацій населенню на дітей; пенсії та виплати компенсацій військовослужбовцям і членам їхніх сімей; кошти на охорону материнства і дитинства; допомога малозабезпеченим верствам населення);

- соціальна сфера (освіта; підготовка кадрів; культура; мистецтво; засоби масової інформації; охорона здоров'я; молодіжні профани; фізична культура і спорт)

Економічна

- економічна діяльність держави (капітальні вкладення; фінансування реконструкції підприємств; нарощування виробництва споживчих товарів і продукції виробничого призначення тощо);

- фундаментальні наукові дослідження

Оборонна

• національна оборона (фінансування витрат Міністерства оборони, Національної гвардії, Прикордонних військ, Штабу цивільної оборони, навчальних організацій Товариства сприяння обороні України та ін.)

В основі галузевої класифікації видатків бюджету лежить поділ економіки на галузі й види діяльності. З урахуванням цього витрати групуються у виробничій сфері за галузями: промисловість, сільське господарство, будівництво, транспорт, зв'язок, та в невиробничій за галузями і видами діяльності: житлово-комунальне господарство, освіта, охорона здоров'я, культура, управління і т. п.

Відомча ознака класифікації дає можливість у кожній групі бюджетних видатків виділити безпосередніх розпорядників бюджетних коштів – відповідне міністерство, державний комітет, державне відомство або іншу юридичну особу, якій надаються асигнування з бюджету. Таке групування витрат дає змогу забезпечити конкретно-адресний фінансовий контроль за використанням бюджетних ресурсів.

Програмно-цільовий метод складання та виконання бюджету дозволяє оцінити й розрахувати ефективність витрачання бюджетних коштів, та забезпечення ефективності й досягнення конкретних результатів розпорядниками бюджетних коштів.

8.3. Дефіцит бюджету

Практичне використання бюджетних відносин для реалізації покладених на державу функцій дає змогу визначити, що стан бюджетного фонду залежно від різного співвідношення доходної і витратної частин бюджету може бути дефіцитним, профіцитним і збалансованим.

Коли видатки бюджету перевищують його доходи, виникає від'ємне бюджетне сальдо, або дефіцит бюджету. Профіцит – позитивне сальдо бюджету, тобто перевищення доходів над видатками. Збалансованим є бюджет, в якому видатки й доходи рівні

Основною причиною виникнення бюджетного дефіциту є відставання темпів зростання бюджетних доходів порівняно зі зростанням бюджетних видатків. Конкретними причинами такого відставання можуть бути:

• кризові явища в економіці, що супроводжуються спадом виробництва, зниженням ефективності функціонування окремих галузей, інфляційними процесами;

• мілітаризація економіки в мирний час;

• надзвичайні обставини (війна, масштабні стихійні лиха);

• здійснення значних централізованих вкладень у розвиток виробництва і зміну його структури;

• надмірне зростання соціальних видатків порівняно з темпами зростання валового внутрішнього продукту.

Основними причинами виникнення дефіциту державного бюджету в Україні є зниження обсягів виробництва й скорочення доходів бюджету, низька податкова дисципліна, наявність значного тіньового сектора в економіці, надмірні державні витрати за окремими статтями бюджету.

Рівень бюджетного дефіциту належить до найважливіших індикаторів фінансової безпеки будь-якої держави. Згідно з даними міжнародної статистики «нормальна» величина бюджетного дефіциту в індустріальне розвинутих країнах коливається в межах 3 – 4 % від розміру ВВП.

Для фінансування дефіциту бюджету використовуються:

внутрішні позики;
зовнішні запозичення;
доходи від приватизації.

Бюджетним кодексом України (частина 6, ст.15) встановлена заборона на використання емісійних коштів Національного банку України на покриття дефіциту державного бюджету.

Фінансування дефіциту бюджету розраховується на чистій основі, тобто з обсягів валових надходжень запозичених коштів вираховуються платежі з погашення основної суми боргу:

Фінансування дефіциту = Запозичення – Погашення боргу + Зміна залишків.

В аналітичному вигляді фінансування дефіциту державного бюджету можна визначити таким чином:

BD = MB + D + e * D,

де BD – показник дефіциту бюджету;

МВ – грошова база;

D – внутрішній борг;

D – зовнішній борг в іноземній валюті;

е – валютний курс.

Між дефіцитом бюджету та його фінансуванням існує рівновага, тобто перше дорівнює другому:

Дефіцит = Видатки – Доходи = Фінансування дефіциту.

Контрольні питання до теми 8

1. Чим визначається склад видатків бюджету, які є форми бюджетного фінансування?

2. Які використовуються методи і джерела формування доходів бюджету?

3. Які показники характеризують стан бюджету?

4. Що таке бюджетний дефіцит і профіцит?

5. У чому сутність виконання бюджету?

Тема 9. МІСЦЕВІ ФІНАНСИ

9.1. Сутність місцевих фінансів, основи їх формування і значення в економіці регіонів

У багатьох країнах компонентом демократичного державного устрою є місцеве самоуправління, сутність якого полягає в тому, що його здійснює населення через вільно обрані ним представницькі органи. Функціонування місцевих фінансів пов’язане із забезпеченням необхідними фінансовими ресурсами місцевих рад і органів місцевого самоуправління. Причиною виникнення місцевих фінансів є наявність територіальних колективів, відокремлення функцій і завдань, які покладаються на їхні органи влади.

У 1985 р. була підписана Європейська Хартія про місцеве самоврядування, що заклала загальноєвропейські принципи організації місцевого самоврядування. У листопаді 1996р. до Європейської Хартії про місцеве самоврядування приєдналася Україна. Сьогодні самим дискусійним питанням є визначення повноважень місцевих органів самоврядування. У зв'язку з цим скажемо, що завдання й функції місцевих органів влади можуть бути розділені на дві основні групи:

- завдання й функції, які в цілому передані місцевим органам влади в межах місцевих інтересів, вони є їх невід'ємною власною компетенцією;

- завдання й функції, доручені місцевим органам влади центральною владою, або так звані делеговані повноваження.

Метою фінансової діяльності місцевих органів є задоволення суспільних потреб і інтересів, підтримка соціально – економічного розвитку регіонів.

Місцеві фінанси – це система економічних відносин за допомогою яких кошти розподіляються і перерозподіляються на економічний і соціальний розвиток територій.

За своєю економічною сутністю місцеві фінанси – це система формування, розподілу і використання фінансових ресурсів для забезпечення місцевими органами покладених на них функцій і завдань, як власних, так і делегованих.

В Україні законодавчою основою формування фінансів місцевих органів влади є Закон України "Про місцеве самоврядування в Україні", прийнятий 21 травня 1997 р. Відповідно до цього 3акону передбачається, що матеріальною і фінансовою основою місцевого самоврядування є рухоме і нерухоме майно, прибутки місцевих бюджетів, позабюджетні цільові та інші кошти, земля, природні ресурси, які знаходяться в комунальній власності.

Самостійність місцевих бюджетів гарантується власними і закріпленими за ними на стабільній основі законом загальнодержавними прибутками, а також правом самостійно визначати напрямки використання коштів місцевих бюджетів.

Прибутки місцевих бюджетів формуються за рахунок власних, визначених законом джерел і закріплених у встановленому порядку загальнодержавних податків, зборів та інших обов'язкових платежів.

У даний час пріоритетною стає проблема створення фінансової бази для діяльності місцевих органів влади. Для її вирішення слід розмежувати фінанси центральної, регіональної і місцевої влади, закріпити за місцевим самоврядуванням стабільні джерела доходів у регіональних і Державному бюджетах. Доцільним є впровадження практики пайової участі місцевої, регіональної і центральної влади в розподілі основних загальнодержавних податків на підставі стабільних і довгострокових нормативів; введення мінімальних соціальних стандартів і гарантованого мінімуму бюджетів для органів місцевого самоврядування.

У світлі реформування податкової системи держави та формування концепції нового адміністративно-територіального устрою країни з усією актуальністю постає питання формування фінансово-економічної бази розвитку країни й регіонів.

9.2. Склад і структура місцевих фінансів

Фінанси місцевої влади як система включають декілька взаємозв’язаних елементів: витрати, доходи; методи формування доходів; інститути системи; суб’єкти і об’єкти системи, відношення між підсистемами системи та іншими ланками державної системи.

Головним елементом місцевих фінансів є витрати, оскільки вони відображають функції і завдання, які покладаються на місцеву владу. Витрати місцевих органів влади залежно від їхніх завдань у більшості країн діляться на кілька функціональних видів. Насамперед, законодавство виділяє так звані обов'язкові витрати. Це – витрати, спрямовані на виконання обов'язкових завдань, які покладаються на всі органи місцевої влади з метою забезпечення певних стандартів послуг у масштабах всієї країни. До обов'язкових витрат належать також витрати місцевих органів влади, пов'язані з їхніми борговими зобов'язаннями по кредитах і позикам. У структурі витрат місцевих органів влади виділяються також витрати для реалізації делегованих центральною владою завдань.

Крім функціонального розподілу, є розподіл витрат відповідно до їх економічного призначення. У зв'язку з цим законодавство більшості країн виділяє дві великі групи витрат. Це так звані поточні, або адміністративні витрати й капітальні, або інвестиційні, витрати.

Доходи місцевих органів влади можуть бути класифіковані за джерелами й економічною природою.

За джерелами доходи місцевих органів влади діляться на:

- податкові доходи;

- неподаткові доходи (платежі, доходи від майна, що належить місцевій владі, і від господарської діяльності підприємств комунальної форми власності, притягнуті місцевими органами влади на ринку позичкового капіталу);

- доходи за рахунок кредитів і позик;

- трансферти від центральної влади й органів влади вищого територіального рівня.

За економічною природою доходи місцевих органів влади діляться на власні доходи й доходи, передані місцевій владі. Власні доходи – це доходи, які мобілізуються місцевою владою самостійно на основі власних рішень і за рахунок джерел, належних місцевим органам влади. До власних доходів відносяться місцеві податки й збори, доходи від майна, що належить місцевій владі, від господарської діяльності комунальних підприємств, комунальні платежі, а також доходи за рахунок комунальних кредитів і позик.

До переданих доходів належать доходи, що передаються місцевій владі центральною владою або органами влади вищого територіального рівня.

У структурі системи місцевих фінансових ресурсів України формуються такі інститути: самостійні місцеві бюджети, місцеві податки і збори, комунальна форма власності, комунальний кредит, комунальні платежі, фінанси комунальних підприємств, інститут громадських послуг (у зародковому стані).

Головним суб’єктом фінансових відносин в Україні є територіальна спільнота й органи місцевого самоуправління, правовий статус яких визначається Конституцією України (територіальна громада села чи громада жителів; територіальна громада міста (селища), сільські, міські ради їх голови та виконавчі органи, обласні й районні ради; держава в особі її органів, АР Крим) .

Об’єктом місцевих фінансів є фінансові ресурси, які мобілізуються , поділяються і використовуються місцевими органами самоврядування для виконання їх завдань і функцій.

Фінансові ресурси місцевих органі влади формуються як у фондовій, так і нефондовій формі.

Головні фінансові фонди: місцеві бюджети, резерви, позабюджетні, валютні і цільові фонди та грошові фонди комунальних суб’єктів господарювання.

В нефондовій формі знаходяться ресурси, які залучаються місцевими органами влади у вигляді банківських кредитів, розміщення місцевих позик та ін.

Важливим елементом методології є структуризація місцевих фінансових ресурсів, яка дозволяє не тільки показати сукупність фінансових відносин, які характеризують економічну сутність фінансів, а й проаналізувати характер взаємозв’язку між елементами системи. Це, в свою чергу, дає можливість виконати кількісний і якісний аналіз місцевих фінансових ресурсів.

Доходи і видатки місцевих бюджетів

Місцеві бюджети є фінансовою базою органів місцевого самоврядування, вирішальним фактором регіонального розвитку, бо у них акумульовано більше 80% фінансових ресурсів місцевої влади.

Наявність місцевих бюджетів закріплює економічну самостійність місцевих органів самоврядування, активізує господарську діяльність, дозволяє розвивати інфраструктуру на підвідомчій території, розширювати економічний потенціал регіону, виявляти і використовувати резерви фінансових ресурсів. У кінцевому підсумку все це розширює можливості місцевих органів влади в більш повному задоволенні потреб населення.

Економічна сутність місцевих бюджетів проявляється в їх призначенні, а саме:

формування грошових фондів, які є фінансовим забезпеченням діяльності місцевих органів влади;
розподіл і використання цих фондів між галузями народного господарства;
контроль за фінансово-господарською діяльністю підприємств та організацій, підвідомчих цим органам влади.

Важливим при розкритті економічної сутності бюджету є розгляд його розподільчої та контрольної функцій щодо забезпечення існування держави.

Прояв розподільчої функції зумовлений тим, що у відносини з бюджетом вступають майже всі учасники суспільного виробництва. Основним об’єктом бюджетного розподілу і перерозподілу є чистий дохід, що створюється в суспільстві. Через розподільчу функцію бюджету відбувається зосередження грошових коштів у руках держави і їх подальше використання з метою задоволення суспільних потреб. Розподіл і перерозподіл грошових коштів відбувається між окремими галузями і сферами діяльності, між окремими групами населення.

Важливим питанням посилення ролі бюджету в розподільчих процесах є досягнення оптимального співвідношення між різними ланками бюджетної системи. В останні роки спостерігається тенденція до збільшення частки місцевих бюджетів у фінансуванні бюджетних витрат, що може позитивно вплинути на розвиток системи місцевого самоврядування і на використання бюджетних коштів в цілому.

Контрольна функція бюджету полягає в тому, що при формуванні доходів фінансовий контроль здійснюється за правильністю збирання різних видів податків, мобілізацією інших джерел доходів, дотриманням встановлених пропорцій між ними, визначенням податкової бази. При витрачанні бюджетних коштів контролюється ефективність їх використання за цільовим призначенням. Фінансовий контроль здійснюється за виробництвом, розподілом і споживанням сукупного суспільного продукту і національного доходу.

Одна з цілей державної регіональної фінансової політики відносно наближення рівня соціально – економічного розвитку регіонів є подолання вертикального і горизонтального дисбалансів і фінансового вирівнювання.

Дисбаланс – нестача фінансових ресурсів у відповідної гілки влади.

Вертикальний дисбаланс – невідповідність між обсягами фінансових ресурсів того чи іншого рівня влади та завдань і обов’язків, на нього покладених у процесі розподілу компетенцій між центральними, регіональними й місцевими вертикалями влади. Його можна усунути наступним чином:

центральна влада чи влада вищого територіального рівня може взяти на себе частину обов’язків по наданню послуг,
владою, де виник дисбаланс, вводяться додаткові податки,
передача центральною владою частини своїх податків територіальному рівню влади, який має дисбаланс;
надання вищою владою грантів, субсидій та ін. трансфертів.

Горизонтальний дисбаланс – невідповідність між обсягами фінансових ресурсів однієї чи декількох територіальних одиниць одного рівня та завдань і обов’язків, на них покладених, забезпечення їх територіальними одиницями цього ж рівня. Такий дисбаланс виникає між „бідними” і „багатими” територіями чи через більші потреби тих чи інших територій.

Фінансове вирівнювання – це процес усунення вертикального і горизонтального дисбалансу. В процесі відбувається проходить перерозподіл фінансових ресурсів як між ланками бюджетної системи по вертикалі, так і між територіями по горизонталі. Метою фінансового вирівнювання є перерозподіл фінансових ресурсів на користь тих чи інших рівнів влади, які мають вертикальний чи горизонтальний дисбаланс.

Необхідність вирівнювання в Україні зумовлена рядом таких причин: нерівномірність розміщення продуктивних сил на території країни та рівень життя населення в регіонах, значною диференціацією витрат і цін у регіонах, станом оподаткування в країні, потребою в передачі центральною владою значних повноважень на місцевий рівень, соціальними виплатами, які фінансуються із бюджету і використовуються одиницями, які при цьому витрат не несуть.

9.3. Місцеві бюджети. Доходи й видатки місцевих бюджетів

Для визначення суми коштів, що надійде в місцевий бюджет, необхідно чітке розмежування доходів, що повністю будуть зараховані в загальнодержавний і місцеві бюджети в наступному році (тобто визначення переліку закріплених прибутків), а також прибутків, що будуть розподілені між загальнодержавним і місцевими бюджетами (відсоток відрахувань від регулюючих прибутків).

Доходи місцевих бюджетів формуються за рахунок місцевих податків, зборів, неподаткових доходів, надходжень вищого рівня.

Фінансові кошти, які передаються з державного бюджету в місцеві, або з місцевих бюджетів вищого рівня в бюджети нижчого рівня у вигляді дотацій, субсидій, субвенцій та ін. формах – це трансферти.

Бюджетним кодексом передбачена нова схема формування місцевих бюджетів. Прибуткова частина складається з надходжень, які враховуються і не враховуються при визначенні міжбюджетних трансфертів (табл.9.1).

Бюджетні трансферти поділяються на: дотації вирівнювання; субвенції; кошти, які передаються в держбюджет і місцеві бюджети з інших місцевих бюджетів; – інші дотації як види міжбюджетних трансфертів.

Вказані трансферти використовуються як інструмент міжбюджетного регулювання для забезпечення відповідних бюджетів фінансовими ресурсами, необхідними для виконання функцій, передбачених Конституцією й законами України

Податки є головним джерелом місцевих бюджетів. Всі податки, які надходять у місцеві бюджети, поділяються на дві групи: місцеві податки й надходження з бюджетів вищого рівня.

Місцеві податки й збори – обов'язкові платежі, які встановлюються сільськими, селищними, міськими радами відповідно до законодавства, справляються в межах відповідних адміністративно-територіальних одиниць і зараховуються в їхні бюджети (перелік місцевих податків і зборів дивись лекцію 5).

Таблиця 9.1

Доходи, що враховуються і не враховуються при визначенні трансфертів

Доходи, що враховуються при визначенні трансфертів.

Доходи, що не враховуються при визначенні трансфертів.

1.Доходи, які закріплюються за місцевим органами самоуправління (25% прибуткового податку з громадян, державне мито, плата за ліцензії і сертифікати, плата за торговий патент, плата за реєстрацію, надходження адміністративних штрафів, надходження від єдиного податку, в частині, що відноситься до місцевих бюджетів)

Податок на власників транспортних засобів у тій частині, яка вноситься у бюджет;

% за використання тимчасово вільних бюджетних коштів,

податок на промисел, що включається до місцевого бюджету,

надходження дивідендів від об’єктів державної власності, які знаходяться на території на території регіону,

плата за забруднення навколишнього середовища,

засоби від відчуження об’єктів, що знаходяться у комунальній власності,

фіксований сільгоспподаток,

плата за оренду майнових комплексів комунальної власності,

надходження від грошово-речових лотерей,

гранти і податки,

власні надходження закладів, що утримуються за рахунок бюджетних коштів,

податок на прибуток комунальних підприємств,

місцевий збір за проїзд по територіям прикордонних областей,

місцеві податки і збори, які надходять у бюджети місцевого самоуправління,

плата за землю (міст республіканського і обласного рівня – 75%,сіл, селищ і міст районного значення – 100%).

2.Доходи бюджетів і бюджету АР Крим (25% прибуткового податку з громадян,25% плати за землю, плата за ліцензії і сертифікати, які видаються Кабміном АРК та облдержадміністраціями)

3. Доходи районних бюджетів (50% прибуткового податку,15% плати за землю, плата за ліцензії і сертифікати, адмінштрафи)

Видатки місцевих бюджетів залежать від бюджетної політики, що проводиться державою, від децентралізації керування соціальною сферою. Це є вирішальним чинником, що впливає на обсяг фінансових ресурсів, які проходять по каналах регіональних бюджетів, на їхню частину в загальнодержавних бюджетних витратах.

Витрати місцевих бюджетів, визначені Законом України "Про місцеве самоврядування в Україні", містять наступний перелік:

1. Витрати на соціальний, економічний і культурний розвиток:

на утримання житлово-комунального господарства:
на утримання об'єктів побутового обслуговування;
на утримання об'єктів торговельного обслуговування;
на утримання об'єктів громадського харчування;
на утримання транспорту;
на утримання об'єктів зв'язку;
на утримання об'єктів освіти;
на утримання об'єктів охорони здоров'я:
на утримання закладів культури;
на утримання об'єктів фізичної культури і спорту;
фінансування соціального захисту населення (у тому числі виплата субсидій громадянам на оплату комунальних послуг).

Місцеві органи влади регулюють діяльність об'єктів житлово-комунального господарства, побутового обслуговування, торговельного обслуговування, громадського харчування, транспорту, зв'язку шляхом запровадження правил функціонування даних підприємств.

Об'єкти освіти, охорони здоров'я, культури, фізичної культури і спорту та соціальний захист населення фінансуються за рахунок фінансових ресурсів місцевих бюджетів, що дає останнім можливість безпосереднього управління діяльністю даних об'єктів.

ІІ. Місцеві органи влади мають право здійснювати зовнішньоекономічну діяльність і, відповідно, нести витрати по її проведенню.

В Україні відповідно до Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» (ст. 1 й 63) , як і в багатьох закордонних країнах, місцевий бюджет ділиться на поточний бюджет і бюджет розвитку.

Поточні витрати бюджету – це витрати на поточні потреби, на забезпечення фінансування соціально-культурної сфери, на адміністративні витрати, соціальний захист, виконання делегованих повноважень на сплату витрат по боргу місцевої влади .

Витрати розвитку – це витрати на фінансування інвестиційної й інноваційної діяльності. Ресурси бюджету розвитку направляються на розвиток місцевої соціальної й виробничої інфраструктури (доріг, сфери обслуговування і т.п.).

Дефіцит бюджету АРК і місцевий бюджет – це перевищення витрат бюджету розвитку над його доходами.

Бюджетним кодексом встановлено, що бюджети АРК і місцеві бюджети можуть прийматися з дефіцитом винятково спеціального фонду в частині бюджету розвитку. Кодексом забороняється затверджувати обласні, районні, районні в містах, сільські й селищні бюджети з дефіцитом.

Джерелами покриття дефіциту місцевих бюджетів є внутрішні позики органів влади АРК, внутрішні й зовнішні позики органів місцевого самоврядування.

9.4. Проблеми формування місцевих бюджетів і шляхи їх вирішення

Основними проблемами формування місцевих бюджетів є:

"розриви" між сумами прибутків, що утворюються, і обсягом коштів, які необхідно спрямувати на фінансування основних функцій місцевих органів влади; низька частка місцевих бюджетів у зведеному бюджеті; економічно малообґрунтована доцільність механізму перерозподілу фінансових коштів, сформованих на місцевому рівні;
зменшення доходної частини внаслідок недоотримання податкових платежів; збільшення видаткової частини в результаті деформації структури місцевих фінансів.

Шляхами вирішення вказаних проблем є:

розмежування компетенції центральних органів виконавчої влади й органів місцевого самоврядування, проведення розподілу податків і зборів між ланками бюджетної системи;
жорсткість бюджетної дисципліни, що має відбитися в доцільному використанні бюджетних засобів;
виявлення резервних джерел збільшення обсягів прибутків місцевих бюджетів:

надходження від приватизації об'єктів сфери послуг і виробничих об'єктів муніципальної/комунальної власності;
надходження від продажу об'єктів незавершеного будівництва і невикористаних земельних ділянок на аукціонній (конкурсній) основі:
використання ренти з природних ресурсів – надання в оренду територій, лісових і сільськогосподарських угідь, які знаходяться в місцевому підпорядкуванні;
максимально ефективне використання зборів за право проведення теле- і кінозйомок, аукціонів, виставок, ярмарків;
використання муніципальних позик;
перегляд податкових та інших пільг у бік їх доцільного використання;

застосування режиму жорсткої економії бюджетних коштів;
контроль за використанням бюджетних фінансових ресурсів;

6) залучення кредитів інших місцевих бюджетів (у випадку, якщо в них є вільні фінансові ресурси);

розширення прав місцевих інститутів влади в сфері господарської діяльності, зокрема, створення власних кредитно-фінансових організацій (муніципальних банків, місцевих страхових організацій, ощадних закладів);
залучення іноземних кредитів:
залучення добродійних коштів (коштів меценатів).

У більшості країн за рахунок місцевих податків покривається більше половини усіх витрат місцевого самоврядування. В Україні ж органи місцеві влади володіють усього 1-2% для покриття своїх витрат за рахунок місцевих податків, формуючи бюджети відрахуваннями від загальнодержавних податків.

Удосконалення податкової системи, на думку багатьох економістів, має здійснюватися по лінії зменшення кількості загальнодержавних і збільшення місцевих податків як бази для формування місцевих бюджетів. Недосконалим є чинне законодавство з формування місцевих податків. Як результат – місцеві органи влади вводять різні внески, збори і т.п., намагаючись таким чином підмінити відсутні податкові надходження.

В умовах розширення прав місцевих органів самоврядування підвищується роль і місцевих фінансів, що потребує проведення адекватної економічної і фінансової політики. Вона збільшила б податкову базу місцевих бюджетів з метою формування достатніх для функціонування суб'єктів економічної діяльності місцевого підпорядкування обсягів фінансових ресурсів.

Контрольні питання до теми 9

1. Розкрийте суть місцевих фінансів, їх склад і роль у здійсненні політики зміцнення економічної самостійності адміністративно-територіальних формувань в умовах ринкових відносин.

2. Якими фінансовими ресурсами розпоряджаються органи місцевого самоврядування?

3. Розкрийте склад і структуру доходів і видатків місцевих бюджетів.

4. Дайте характеристику механізму планування і фінансування видатків по місцевих бюджетах.

Тема 10. ДЕРЖАВНІ ЦІЛЬОВІ ФОНДИ

10.1. Загальнодержавні цільові фонди: їх сутність, призначення і джерела формування

Фонди фінансових ресурсів цільового призначення є самостійною ланкою фінансової системи і входять до складу державних фінансів. Державні цільові фонди – форма перерозподілу й використання фінансових ресурсів, що залучаються державою для фінансування деяких суспільних потреб та комплексного їх використання на основі самостійності. Державні фонди цільового призначення створюються на основі відповідних законодавчих актів вищих органів влади, якими регламентується їх діяльність, вказуються джерела формування, визначаються порядок та напрямки використання коштів, що ними залучені.

Формування коштів державних фондів цільового призначення відбувається за рахунок обов’язкових платежів юридичних чи фізичних осіб.

Залежні від цільового призначення державні цільові фонди поділяються на екологічні й соціальні.

За допомогою цільових державних фондів можна:

впливати на процеси виробництва шляхом фінансування і субсидування суб’єктів господарської діяльності;
забезпечити природоохоронні заходи, фінансуючи їх за рахунок спеціально визначених джерел і штрафів за забруднення навколишнього середовища;
здійснювати соціальні послуги населенню шляхом виплати субсидій, допомоги, пенсій та фінансування соціальної сфери;
надавати позики, в тому числі зарубіжним партнерам чи державам.

Залежно від цільового призначення державні фонди поділяються на економічні і соціальні, а відповідно до рівня управління – на державні і регіональні.

Правом створення цільових фондів наділені як органи центральної, так і місцевої влади. На регіональному рівні формуються свої цільові фонди за рахунок місцевих джерел. Загальнодержавні цільові фонди мають свої територіальні відділення і передають частину коштів у розпорядження територіальних владних структур.

Цільові державні фонди, як правило, перебувають у розпорядженні державних органів влади, але оперативне управління здійснюється спеціально створеним адміністративним апаратом. Управлінські структури мають відповідні права й обов'язки щодо використання фондів, визначені законом.

Загалом принципи організації централізованих фондів фінансових ресурсів можна сформулювати так:

• відрахування до фондів централізовано визначаються державою відповідними законами і є власністю держави;

• відрахування до фондів є обов'язковими платежами й можуть стягуватися примусово;

• витрати з фондів здійснюються лише на певні потреби, передбачені законом. У західних країнах число таких фондів становить від 30 до 80. В Україні створюються такі основні державні цільові фонди:

- Пенсійний фонд;

- Фонд соціального страхування з тимчасової втрати працездатності;

- Фонд соціального страхування на випадок безробіття;

– Фонд соціального страхування від нещасних випадків;

- Фонд захисту інвалідів.

Функції між цільовими фондами державного соціального страхування чітко розмежовані.

10.2. Державні фонди цільового призначення в Україні та законодавче регулювання їх функціонування

Пенсійний фонд відображає страхування на випадок постійної втрати працездатності. Формою страхового відшкодування є пенсії. Пенсійний фонд функціонує як самостійна фінансова структура, його кошти не входять до державного бюджету і не можуть бути використані на інші цілі, крім виплати пенсій і допомоги. Бюджет цього фонду формується передусім за рахунок коштів, що вносять роботодавці. Підприємства, установи та організації незалежно від форм власності та господарювання, особи, які наймають для роботи громадян за угодами, а також ті, що ведуть підприємницьку діяльність, засновану на особистій власності фізичної особи та виключно її праці, релігійні громади сплачують страхові внески до Пенсійного фонду у розмірах, установлених чинним законодавством. Відрахування до Пенсійного фонду відносять на собівартість продукції, а в бюджетних установах це передбачено окремою статтею кошторису – на утримання установи. Крім того, до надходжень фонду належать обов'язкові страхові внески громадян, які працюють, у розмірі 1-5% від нарахованої заробітної плати, а також кошти державного бюджету на виплату окремих видів пенсій та допомоги, добровільні внески та пожертвування підприємств, організацій, населення, інші надходження.

Фінансування витрат на утримання органів Пенсійного фонду України та його апарату визначається кошторисом, який затверджується Кабінетом Міністрів України. Тимчасово вільні кошти при відсутності заборгованості з виплат пенсій можуть бути використані Пенсійним фондом України виключно на придбання державних цінних паперів. Пенсійний фонд України є центральним органом державної виконавчої влади і підвідомчим Кабінету Міністрів України.

Пенсійний фонд України забезпечує, насамперед, збір та акумуляцію зборів на обов'язкове державне пенсійне страхування та фінансування витрат на виплату пенсій.

Доходи бюджету Пенсійного фонду України формуються за рахунок:

- зборів на обов'язкове державне пенсійне страхування;

- коштів державного і місцевих бюджетів;

- коштів, що надходять за регресивними вимогами;

- добровільних внесків підприємств, установ і організацій та громадян;

- сум фінансових санкцій, стягнених за порушення порядку сплати зборів на обов'язкове державне пенсійне страхування;

- інших надходжень.

При визначенні суми збору, де об'єктом оподаткування є фактичні витрати на оплату праці, платники включають до їх складу витрати на виплату основної і додаткової заробітної плати та інших заохочувальних та компенсаційних виплат, у тому числі в натуральній формі.

Кошти Пенсійного фонду України використовуються на фінансування таких заходів:

- виплата пенсій за віком (у тому числі працюючим пенсіонерам), за інвалідністю, у разі втрати годувальника, за вислугу років, соціальних та Інших пенсій, установлених законодавством України;

- виплата допомоги з догляду за дитиною і щомісячної допомоги на кожну дитину до досягнення нею віку, встановленого чинним законодавством;

- підвищення пенсій у зв'язку зі зміною Індексу споживчих цін і зростанням заробітної плати;

- реалізація державних, регіональних і обласних програм соціальної підтримки пенсіонерів, інвалідів, дітей та інших категорій населення;

- забезпечення поточної діяльності та утримання органів управління фонду;

- відтворення коштів фонду, зміцнення його матеріально-технічної бази, проведення масово-роз'яснювальної роботи.

Реформування пенсійного забезпечення в Україні проводиться у двох напрямках:

• удосконалення державного пенсійного забезпечення через наближення середньої пенсії до рівня середньої заробітної плати та її прямої залежності від рівня заробітної плати;

• розвиток недержавного добровільного пенсійного забезпечення.

Створюється трирівнева пенсійна система, на першому рівні якої за принципом солідарності поколінь та загальнообов'язкового соціального страхування встановлюється пряма залежність майбутнього розміру пенсій від страхового стажу та розміру сплачених внесків, на другому – накопичення пенсійних внесків на особистих рахунках громадян, на третьому – добровільне недержавне пенсійне страхування. Отже, система пенсійного забезпечення має стати системою соціального страхування, самодостатньою і фінансово-стабільною.

З метою забезпечення надходження та акумуляції збору на обов'язкове соціальне страхування та інших коштів, призначених для фінансування видатків на соціальні потреби, здійснення організаційно-управлінських заходів щодо забезпечення соціальних витрат та контролю за цільовим використанням коштів створено Фонд соціального страхування України. Це єдиний орган, який у межах наданих йому повноважень здійснює керівництво та управління обов'язковим державним соціальним страхуванням.

Джерелами доходів бюджету Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності є:

• страхові внески роботодавців;

• страхові платежі найманих працівників;

• страхові платежі осіб, які забезпечують себе роботою самостійно (особи, які займаються підприємницькою, адвокатською, нотаріальною, творчою та іншою діяльністю, пов'язаною з одержанням доходу безпосередньо від цієї діяльності);

• страхові платежі громадян України, які працюють за межами України;

• донараховані страхові внески, пеня і штрафи;

благодійні внески підприємств, установ, організацій та фізичних осіб;

• асигнування з Державного бюджету України;

• інші надходження.

Кошти загальнообов'язкового державного соціального страхування у зв'язку з тимчасового втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням та похованням, спрямовуються на:

1) виплату застрахованим особам допомоги у зв'язку з тимчасовою непрацездатністю, вагітністю та пологами, у разі народження дитини та по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку, на поховання;

2) фінансування санаторно-курортного лікування та оздоровлення застрахованих осіб і членів їх сімей;

3) утворення резерву страхових коштів у розрахунку на місяць для фінансування матеріального забезпечення застрахованих осіб;

4) забезпечення поточної діяльності та утримання органів Фонду, розвиток його матеріально-технічної бази.

Управління Фондом здійснюється на паритетних засадах державою, представниками застрахованих осіб і роботодавців.

Для сприяння і оперативного вирішення фінансових та управлінських проблем зайнятості населення створено Фонд соціального страхування на випадок безробіття. Він є самостійною ланкою фінансової системи і функціонує на державному та місцевому рівнях за рахунок:

• страхові внески страхувальників – роботодавців;

• страхові внески застрахованих осіб;

• асигнування з Державного бюджету;

• суми фінансових санкцій і адміністративних штрафів;

• благодійні внески підприємств, організацій, установ та фізичних осіб;

• інші надходження.

Розмір страхових внесків щорічно за поданням Кабінету Міністрів України встановлюється Верховною Радою України.

Кошти Фонду використовуються на:

• виплату допомоги у зв'язку з безробіттям;

• фінансування витрат на перекваліфікацію робітників і службовців;

• фінансування витрат на працевлаштування;

• фінансування витрат на утримання та забезпечення діяльності виконавчої дирекції Фонду та її робочих органів, розвиток матеріальної та інформаційної бази;

• створення резерву коштів Фонду.

Фонд соціального страхування від нещасних випадків створений з метою проведення профілактичних заходів з охорони праці, відновлення здоров'я та працездатності потерпілих на виробництві від нещасних випадків, відшкодування їм завданої матеріальної і моральної шкоди. Страхування від нещасного випадку може бути обов'язковим і добровільним. Обов'язковому страхуванню підлягають:

• особи, які працюють на умовах трудового договору (контракту);

• учні та студенти навчальних закладів, клінічні ординатори, аспіранти, докторанти, залучені до будь-яких робіт;

• особи, які утримуються у виправних, лікувально-трудових, виховно-трудових закладах та залучаються до трудової діяльності на виробництві.

Фінансування Фонду соціального страхування від нещасних випадків здійснюється за рахунок:

- внесків роботодавців у розмірі 0,84 – 13,8% фактичних витрат на оплату праці найманих працівників залежно від класу професійного ризику виробництва;

- прибутку від розміщення тимчасово вільних коштів Фонду на депозитних рахунках;

- штрафних санкцій за порушення законодавства з безпеки праці;

- добровільних внесків;

- інших надходжень.

Використовуються кошти Фонду страхування від нещасних випадків на:

• виплату пенсії з інвалідності;

- виплату пенсії у зв'язку з втратою годувальника;

- виплати втраченого заробітку;

- виплати одноразової допомоги потерпілому і членам його сім'ї;

• фінансування витрат на медичну і соціальну допомогу потерпілим.

Законом України «Про основи соціального захисту інвалідів в Україні» передбачено встановлення для всіх підприємств, установ та організацій нормативів робочих місць, призначених для працевлаштування інвалідів.

У разі нестворення робочих місць відповідно до доведеного нормативу або якщо працевлаштовано інвалідів менше, ніж передбачено нормативом, СПД зобов'язані щороку відраховувати до відділень Фонду цільові кошти для створення робочих місць та здійснення заходів щодо соціальної та професійної реабілітації інвалідів.

Фонд захисту інвалідів створено з метою фінансування робіт і державних програм, що стосуються соціального захисту інвалідів. Бюджет Фонду формується за рахунок таких джерел: .

• грошових коштів, які передаються з державного бюджету для здійснення державних заходів щодо соціального захисту інвалідів;

• надходжень від підприємств і організацій, що не забезпечують дотримання встановлених нормативів робочих місць для працевлаштування Інвалідів;

• благодійних внесків організацій, трудових колективів і громадян;

• інших надходжень.

Використання коштів Фонду захисту інвалідів спрямовано на фінансування заходів, що створюють інвалідам умови й можливості для участі в економічній, політичній та соціальній сферах життя суспільства, забезпечують їх соціальний захист.

Контрольні питання до теми 10

1. Які цільові фонди створюються в Україні та на які групи вони поділяються?

2. Які джерела формування та напрями використання Пенсійного фонду?

3. Які джерела формування та напрями використання Фонду соціального страхування від нещасних випадків?

4. Які джерела формування та напрями використання Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності?

5. Які джерела формування та напрями використання Фонду соціального страхування на випадок безробіття?

Тема 11. ДЕРЖАВНИЙ КРЕДИТ І ДЕРЖАВНИЙ БОРГ

11.1. Суть і значення кредиту

Для покриття своїх витрат держава може залучати вільні фінансові ресурси господарських структур чи кошти населення.

Головним способом їхнього одержання є державний кредит. Державний кредит являє собою досить специфічну ланку державних фінансів. Він не мас ні окремого фінансового фонду (кошти, що мобілізуються за його допомогою, проходять, як правило, через бюджет), ні обособленого органу управління. Разом з тим він характеризує особливу форму фінансових відносин держави, тому виділяється в окрему ланку.

Державний кредит виражає відносини між державою і численними фізичними та юридичними особами з приводу формування додаткового грошового фонду в руках держави поряд з бюджетом. При здійсненні кредитних операцій всередині країни держава звичайно є позичальником коштів, а населення, підприємства й організації – кредиторами. Проте й держава може виявитися у ролі кредитора. Таке явище зустрічається не тільки в сфері міждержавних відносин, але і у внутрішньому фінансовому житті, використовуючи казначейські кредити. Таким чином: державний кредит за своєю економічною сутністю – це сукупність економічних відносин між державою в особі органів влади й управління, з одного боку, і фізичними та юридичними особами – з іншого, за яких держава є позичальником, кредитором і гарантом. Це основна класична форма кредитних відносин, коли держава виступає позичальником коштів.

Особливість державного кредиту полягає у зворотності, терміновості й платності наданих у борг коштів. Узяті в борг кошти надходять у розпорядження органів державної влади, перетворюючи їх в додаткові фінансові ресурси. Джерелом погашення державних позик і виплати відсотків по них виступають ресурси бюджету.

Разом з тим між державним і банківським кредитом як класичною формою кредитних відносин існують суттєві відмінності.

Відмінними ознаками державного кредиту в порівнянні з банківським є наступні:

1) потреба суб'єктів економічної діяльності в банківському кредиті виникає в зв'язку з нерівномірністю руху вартості в процесі виробництва й обміну; потреба в державному кредиті виникає через фінансові ускладнення країни, а також для пом'якшення диспропорцій між готівково-грошовою масою в обігу й товарних ресурсах для її покриття;

2) при банківському кредиті економічні інтереси позичальника і кредитора збігаються, не змінюється і форма власності на кошти, надані в якості позики; при державному кредиті – економічні інтереси учасників угоди відносно відособлені;

3) при банківському кредиті банківський відсоток є засобом економічного впливу на діяльність позичальника; при державному кредиті – відсоток за позику є економічним стимулом реалізації економічних інтересів кредитора з приводу передачі власних коштів у розпорядження держави;

4) банківський кредит є пов'язаним з тією частиною грошового обігу, в якій гроші виконують функцію засобу платежу; при державному кредиті гроші використовуються не тільки у функції платіжного засобу, але й у функції засобу обігу;

5) банківський кредит має строго цільове призначення; державний кредит використовується для фінансування капітальних вкладень і витрат, пов'язаних із рішенням соціальних проблем;

6) при банківському кредиті терміни повернення коштів строго регламентуються, у виразі їх порушення банківські заклади застосовують до позичальника штрафні санкції; при державному кредиті відносини між позичальником і кредитором складаються на добровільній основі, щодо позичальника не застосовуються санкції, взяті у борг наявні кошти мають бути повернуті позичальником кредитору в міру закінчення терміну дії позики;

7) банківський кредит пов'язаний переважно з безготівковим грошовим обігом: притягнення і надання коштів здійснюється за допомогою перерахувань їх з одного рахунку на іншій; державний кредит є поширеним здебільшого в сфері готівково-грошового обігу;

8) при банківському кредитуванні при зарахуванні кредиту на розрахунковий рахунок одержувача створюється можливість одержання готівки для виплати заробітної плати, премій, виплат на відрядження та інших виплат. Державний кредит сприяє скороченню обсягу готівки в обігу. У державному кредиті держава може виступати в якості позичальника кредиту, кредитора і гаранта кредиту.

Як фінансова категорія, державний кредит виконує дві функції: фіскальну й регулюючу.

За допомогою фіскальної функції державного кредиту здійснюється формування централізованих фондів фінансових ресурсів держави. Виступаючи в якості позичальника, держава забезпечує додаткові кошти для фінансування своїх витрат. В економічно розвинутих країнах державні позики є основним джерелом фінансування бюджетного дефіциту. В сучасних умовах прибутки, отримані завдяки державним позикам, стали другим після податків методом фінансування витрат бюджету. Це пояснюється більш швидким темпом зростання витрат у порівнянні зі збільшенням податкових надходжень.

Позитивний вплив фіскальної функції державного кредиту полягає в тому, що з її допомогою податковий тягар більш рівномірно розподіляється в часі. Податки, які стягуються в період фінансування витрат за рахунок державної позики, не збільшуються (що прийшлося б зробити в протилежному разі). Однак під час погашення державного кредиту податки стягуються не тільки в колишньому обсязі, але й у розмірі, необхідному для погашення відсотків по заборгованості.

Регулююча функція державного кредиту полягає в тому, що вступаючи в кредитні відносини, держава впливає на стан грошового обігу, рівень ставок на ринку кредитів і капіталів, на виробництво і зайнятість. Держава регулює грошовий обіг, розміщуючи позики серед різних груп інвесторів.

Об'єктивна необхідність використання державного кредиту на задоволення потреб суспільства обумовлена постійною суперечністю між величиною цих потреб і можливостями держави щодо їх задоволення за рахунок бюджетних фондів. Регулювання економіки, соціальна політика держави, виконання нею своїх функцій щодо оборони країни й управління вимагають постійного збільшення бюджетних витрат. Чималих коштів потребує і міжнародна діяльність держави. Проте доходи державного бюджету завжди обмежені. Тому за наявності вільних грошових ресурсів у населення, підприємств і організацій органи влади вдаються до державного кредиту.

Доцільність використання державного кредиту для формування додаткових фінансових ресурсів держави і покриття бюджетного дефіциту визначається значно меншими негативними наслідками для державних фінансів і грошового обігу країни порівняно з валютними прийомами (наприклад, емісії грошей) балансування доходів і витрат уряду. Це досягається на основі переміщення попиту від фізичних і юридичних осіб до урядових структур без збільшення сукупного попиту і кількості грошей в обігу.

Призначення державного кредиту виявляється насамперед у тому, що він є засобом мобілізації державою додаткових фінансових ресурсів. У випадку дефіцитності державного бюджету додатково мобілізовані фінансові ресурси використовуються на покриття різниці між бюджетними видатками і доходами. У разі позитивного бюджетного сальдо мобілізовані за допомогою державного кредиту кошти використовуються безпосередньо для фінансування економічних і соціальних програм. Це означає, що державний кредит, будучи засобом збільшення фінансових можливостей держави, може стати важливим чинником прискорення її соціально-економічного розвитку.

Державний кредит є також джерелом збільшення прибутків власників цінних паперів, що досягається через виплату процентів і виграшів за державними позиками.

Державний кредит як фінансова категорія виконує три функції: розподільну, регулюючу і контрольну. Через розподільну функцію державного кредиту забезпечується формування централізованих грошових фондів держави або їх використання на принципах строковості, платності й повернення. Будучи позичальником держава мобілізує додаткові кошти для фінансування своїх витрат. У промислово розвинутих країнах державні позики є основним джерелом фінансування бюджетного дефіциту і посідають друге місце (після податків) у формуванні доходів бюджету.

Сутність регулювальної функції державного кредиту виявляється в тому, що, вступаючи в кредитні відносини, держава впливає на стан грошового обігу, рівень процентних ставок на ринку грошей і капіталів, на виробництво і зайнятість.

Держава регулює грошовий обіг, розміщуючи облігації державної позики серед різних груп інвесторів. Мобілізуючи кошти фізичних осіб, держава зменшує їх платоспроможний попит, тоді, якщо за рахунок кредиту профінансовані виробничі витрати, наприклад інвестиції, відбудеться абсолютне скорочення готівкової грошової маси в обігу. У випадку фінансування витрат на виплату заробітної плати, наприклад учителям, лікарям, кількість готівкової грошової маси в обігу залишиться незмінною, хоча можлива зміна структури платоспроможного попиту.

Виступаючи на фінансовому ринку як позичальник, держава збільшує попит на позичкові ресурси і тим самим сприяє зростанню ціни на кредит. Чим вищий попит на вільні кошти з боку держави, тим вищим буде, за інших рівних умов, рівень позичкового процента, тим дорожчим буде для підприємців банківський кредит. Дорожнеча позичкових коштів змушує бізнесменів скорочувати інвестиції у сферу виробництва, водночас вона стимулює нагромадження у вигляді придбання державних цінних паперів.

Контрольна функція державного кредиту органічно переплітається з контрольною функцією фінансів. Але вона має свої специфічні особливості, породжені особливостями даної категорії:

1) ця функція тісно пов'язана з діяльністю держави і станом централізованого фонду грошових коштів;

2) охоплює рух вартості в двосторонньому порядку, оскільки передбачає повернення і відшкодування отриманих коштів;

3) здійснюється не тільки фінансовими структурами, а й кредитними установами.

Контроль поширюється як на залучення позикових коштів, так і на їх погашення. В основному контролюється цільове використання коштів, строки їх повернення і своєчасність сплати відсотків.

11.2. Форми державного кредиту

Державний кредит може бути внутрішнім і зовнішнім.

Внутрішній державний кредит виступає в таких формах: державні позики, перетворення частини вкладів населення в державні позики, запозичення коштів загальнодержавного позикового фонду, казначейські позики, гарантовані позики.

Державні позики як основна форма внутрішнього державного кредиту характеризуються тим, що тимчасово вільні кошти населення, підприємств і організацій залучаються на фінансування суспільних потреб через випуск і реалізацію облігацій, казначейських зобов'язань та інших видів державних цінних паперів.

Облігація – це вид державних цінних паперів, які символізують державне боргове зобов'язання і дає право її власникові після закінчення певного терміну одержати назад суму боргу і проценти. Продаючи облігацію, держава зобов'язується повернути суму боргу у визначений термін із процентами.

Казначейські зобов'язання (векселі) – мають характер боргового зобов'язання, спрямованого тільки на покриття бюджетного дефіциту. Виплата доходу здійснюється у формі процентів. Казначейськими зобов'язаннями, як правило, оформляються короткострокові позики (іноді середньострокові – казначейські ноти).

У тісному зв'язку з державними позиками перебуває друга форма державного кредиту, функціонування якої опосередковується системою ощадних установ. На відміну від першої форми державного кредиту, коли фізичні і юридичні особи купують цінні папери за рахунок власних тимчасово вільних коштів, ощадні установи дають кредит державі за рахунок позикових засобів. Наявність посередника між державою і населенням в особі ощадних установ і надання позики останніми державі за рахунок позикових засобів без відома їх реального власника (населення) дають змогу виділити ці відносини як особливу форму державного кредиту.

Перетворення частини внесків населення в державні позики, призначені на потреби держави, здійснюється через купівлю особливих цінних паперів (наприклад, казначейських ощадних сертифікатів) або ринкових цінних паперів (облігацій, казначейських зобов'язань), а також оформлення безоблігаційних позик. У нашій країні це досягається через придбання Ощадбанком державних цінних паперів.

Використання державою коштів позикового фонду як форма державного кредиту характеризується тим, що державні кредитні установи безпосередньо (не обмежуючи цих операцій купівлею державних цінних паперів) передають частину кредитних ресурсів на покриття витрат уряду. Ця форма державного кредиту функціонує в тоталітарному суспільстві. Вона сприяє розвитку інфляційних процесів, що особливо небезпечні в умовах жорсткого контролю за емісією грошових знаків із боку демократично обраних органів. Тому повна нормалізація відносин між державою і кредитною системою лежить на шляху визнання неможливості прямого запозичення позичкових коштів для покриття бюджетного дефіциту і відшкодування державному банку боргу, який утворився за попередні роки.

Казначейські позики як форма державного кредиту виражають відносини з надання фінансової допомоги підприємствам і організаціям органами державної влади й управління за рахунок бюджетних коштів на умовах терміновості, платності і поворотності. У нашій країні ця форма державного кредиту поки що використовується не дуже активно.

В окремих випадках уряд може гарантувати безумовне погашення позики, випущеної органами влади й управління нижчого підпорядкування або окремими господарськими організаціями, а також виплату процентів по ній. У цих випадках мова йде про умовний державний кредит – гарантовані позики. За гарантованими позиками уряд реально несе фінансову відповідальність тільки у разі неплатоспроможності платника. У нашій країні створені умови для відродження гарантованих позик у зв'язку з наданням місцевим органам влади, а також окремим господарським структурам права проводити операції з укладання позик.

Міжнародний державний кредит являє собою сукупність відносин, у яких держава виступає на світовому фінансовому ринку в ролі позичальника або кредитора. Ці відносини отримують форму державних зовнішніх позик. Як і внутрішні позики, вони надаються на умовах повороткості, терміновості й платності. Сума отриманих зовнішніх позик з нарахованими процентами включається в державний борг країни. Країнам, що терплять значні економічні і фінансові труднощі, зовнішні позики можуть даватися на пільгових умовах.

Основною метою державних зовнішніх позик є сприяння зміцненню економічного потенціалу, подолання фінансових труднощів країни-одержувача, надання продовольчої допомоги.

Надання зовнішніх позик здійснюється за рахунок бюджетних коштів або спеціальних урядових фондів. Одержувачами позик можуть бути центральні уряди, республіканські й місцеві органи влади. Кредиторами можуть бути фінансово-кредитні установи та інші юридичні особи іноземних держав, приватні особи, міжнародні фінансові інституції, іноземні держави та їх угруповання. До їх числа належать Світовий банк, Міжнародний валютний фонд, Європейський банк реконструкції та розвитку, держави Європейського співтовариства.

Державні зовнішні позики надаються у грошовій або товарній формі (наприклад, кредити держав постачальників енергоносіїв). Як правило, вони бувають середньо- або довгостроковими. Грошові позики надаються у валюті країни-кредитора або у вільно конвертованій валюті.

Погашення позик за згодою сторін здійснюється товарними поставками чи валютою. Погашення позик і виплата процентів за ними може відбуватися після закінчення пільгового періоду, який надає відстрочення погашення позики на 3-5 років після використання кредитних коштів.

Як уже зазначалося, державні позики є основною формою державного кредиту.

11.3. Класифікація державних позик і джерела їх погашення

Класифікація державних позик здійснюється за такими ознаками:

1) за правовим оформленням розрізняють державні позики, що оформляються підписними зобов'язаннями або надаються на підставі угод (безоблігаційні), і забезпечені випуском цінних паперів (облігаційні). Угодами оформляються, як правило, кредити від урядів інших країн, міжнародних організацій та фінансових інституцій. За допомогою цінних паперів мобілізуються кошти на фінансовому ринку;

2) залежно від місця розміщення позик їх поділяють на внутрішні – на внутрішньому фінансовому ринку (надаються юридичними і фізичними особами даної країни) і зовнішні – надходять ззовні від урядів, юридичних і фізичних осіб інших країн, міжнародних організацій і фінансових інституцій;

3) за правом емісії розрізняють державні й місцеві позики. Державні позики випускаються центральними органами управління. Находження від них спрямовуються в Державний бюджет. Місцеві позики випускаються місцевими органами управління і спрямовуються у відповідні місцеві бюджети;

4) за характером використання цінних паперів бувають ринкові й неринкові позики. Облігації (казначейські зобов'язання) ринкових позик вільно купуються, продаються і перепродаються на ринку цінних паперів. Неринкові позики не допускають виходу цінних паперів на ринок, тобто їх власники не можуть їх перепродати;

5) залежно від установлення забезпеченості державні позики поділяються на заставні й беззаставні. Заставні позики відображають один з головних принципів кредитування – матеріальної забезпеченості. Заставні позики забезпечуються державним майном чи конкретними доходами. Беззаставні не мають конкретного матеріального забезпечення, їх надійність визначається авторитетом держави її статусом у світовому співтоваристві;

6) відповідно до терміну погашення заборгованості розрізняють короткострокові (термін погашення до одного року), середньострокові (від 1 до 5 років), довгострокові (понад 5 років) позики;

7) за характером виплати доходу державні позики поділяються на процентні, виграшні й дисконтні (з нульовим купоном). За процентними позиками дохід виплачується у вигляді позикового процента. При цьому може встановлюватись як твердо фіксована на весь період позики ставка, так і плаваюча, тобто така, яка змінюється залежно від різних чинників, насамперед попиту і пропонування на кредитному ринку. Виплата процентного доходу здійснюється на купонній основі. Вона може проводиться щорічно, раз на півріччя, щоквартально. Якщо позики виграшні, то виплата доходу здійснюється на підставі проведення тиражів-виграшів. Дохід у такий спосіб отримують не всі кредитори, а тільки ті, чиї облігації виграли. Така система доцільна при незначних сумах позики, що припадають на одну особу, унаслідок чого процентний дохід не може істотно стимулювати надання позики державі. Дисконтні позики характерні тим, що державні цінні папери купуються з певною скидкою, а погашаються за номінальною вартістю. Зазначена різниця формує дохід кредитора. За такими цінними паперами відсутні купони, тому їх ще називають облігаціями з нульовим купоном;

8) за характером погашення заборгованості розрізняють одноразову виплату і виплату частинами. У разі погашення частинами можуть застосовуватись три варіанти. Перший – позика погашається рівними частинами протягом кількох років. Другий – позика погашається щоразу наростаючими сумами. Третій – щоразу сума зменшується. Другий варіант застосовується тоді, коли передбачається в перспективі щорічне зростання доходів держави, третій – навпаки, коли доходи будуть зменшуватись чи зростати державні видатки;

9) залежно від зобов'язань держави в погашенні боргу розрізняють позики з правом і без права дострокового погашення. Право дострокового погашення дає змогу державі враховувати ситуацію на фінансовому ринку.

Державний кредит, як і будь-яка інша форма кредитних відносин, вимагає особливого контролю. Цей контроль поширюється як на залучення позикових коштів, так і на їх погашення.

Найважливішим чинником державних позик є можливість своєчасного і повного повернення боргів і виплати доходу. Це забезпечує в майбутньому і довіру до держави, і заінтересованість у наданні їй позик. Головне при цьому – реальне забезпечення боргів, що, у свою чергу, досягається за рахунок зароблених на залучених коштах доходів.

Джерелами погашення державних позик можуть бути:

• доходи від інвестування позичених коштів у високоефективні проекти;

• додаткові надходження від податків;

• економія коштів від зменшення видатків;

• емісія грошей;

• залучені від нових позик кошти (рефінансування боргу).

Найбільш реальним джерелом погашення державних позик є доходи, отримані від інвестування позичених коштів.

Емісія грошей є фіктивним джерелом погашення боргу, оскільки внаслідок неї інфляція знецінить повернені державою кредиторам кошти.

Рефінансування погашення старих боргів за рахунок випуску нових позик веде до постійного зростання державного боргу. Таке джерело може використовуватись тільки як разове. Якщо це постійна політика, то це не що інше, як так звана фінансова піраміда. Подібна фінансова політика є необґрунтованою і веде до фінансового краху, оскільки держава рано чи пізно стає неплатоспроможною. Ефективність державних кредитних операцій визначається за формулою

де Н – надходження за системою державного кредиту;

В – витрати за системою державного кредиту.

Разом з тим сума надходжень за системою державного кредиту і перевищення надходжень над витратами за кредитними операціями не дають вичерпної характеристики їх ефективності. Слід враховувати також позитивний вплив державного кредиту на стан бюджету держави і грошового обігу і в підсумку – на економічний розвиток суспільства.

11.4. Державний борг, його формування і обслуговування

Використання державою у своїй фінансовій політиці залучення коштів на кредитній основі веде до формування державного боргу і необхідності чіткої системи управління ним.

Державний борг – це сума заборгованості за всіма борговими зобов'язаннями держави, відсотки за нею і невиконані фінансові зобов'язання держави перед суб'єктами економіки.

Загальна сума державного боргу складається з усіх випущених і непогашених боргових зобов'язань держави (як внутрішніх, так і зовнішніх), і відсотків за ними, включаючи надані іноземним позичальникам гарантії за кредитами місцевим органам влади і державним підприємствам.

Державний борг поділяється на внутрішній і зовнішній. Внутрішній борг – це сукупність зобов'язань держави перед резидентами, а зовнішній борг – сукупність зобов'язань держави перед нерезидентами (незалежно від того, в чиїй національній валюті номіновано зобов'язання).

Слід зазначити, що внутрішній борг має певні переваги над зовнішнім. Повернення внутрішнього боргу і виплати відсотків за ним не зменшують фінансового потенціалу держави, тоді як зовнішній борг має у своїй основі відплив капіталу з держави. Державний внутрішній борг гарантується всім майном, що перебуває у власності держави. Платоспроможність за внутрішніми позиками забезпечується, як правило, за рахунок внутрішніх джерел. Платоспроможність держави за зовнішніми позиками залежить насамперед від валютних надходжень. Можливості у погашенні зовнішнього боргу визначаються сальдо торговельного балансу. Його позитивне сальдо характеризує ті ресурси, які забезпечують платоспроможність держави і дають змогу тим самим урегулювати платіжний баланс.

Однією з головних характеристик становища боргової залежності країни є відношення суми зовнішнього державного боргу до ВВП. Міжнародний банк реконструкції та розвитку критичним рівнем цього показника вважає 80-100 %.За даними Організації економічного співробітництва та розвитку, відбувається зростання зовнішньої заборгованості у світі. Все вище зазначене дає підстави дійти висновку, що проблема полягає не стільки у розмірах державних запозичень, як у їх використанні. На нашу думку, заслуговують на увагу наукові висновки про те, що розмір річних державних запозичень повинен дорівнювати обсягу капітальних вкладень в економіку. Тобто залучення додаткових коштів зі світового ринку позикових капіталів має стимулювати економічне зростання держави. У більшості країн світу величина державного боргу регулюється законодавчо.

Ефективність використання державних запозичень значною мірою залежить від системи управління боргом. Управління державним боргом – це комплекс заходів, що здійснює держава в особі її уповноважених органів з визначення умов залучення коштів, їх розміщення і погашення, та забезпечення платоспроможності держави. В управлінні державним боргом України можна виділити такі принципи:

- безумовності – забезпечення безумовного виконання державою всіх зобов'язань перед інвесторами і кредиторами, які держава як позичальник взяла на себе, оформляючи договір запозичення коштів;

- єдності – урахування в процесі управління державним боргом всіх видів зобов'язань, емітованих як центральним урядом, так і місцевими Радами;

- зниження ризиків – розміщення і погашення позик у такий спосіб, щоб максимально знизити вплив коливань кон'юнктури світового ринку капіталів і спекулятивних тенденцій ринку цінних паперів на ринок державних зобов'язань;

- оптимальність структури – підтримання оптимальної структури боргових зобов'язань держави за строками обігу і погашення, пом'якшення «піків» платежів;

- збереження фінансової незалежності – підтримання оптимальної структури боргових зобов'язань держави між інвесторами-резидентами й інвесторами-нерезидентами, поступове заміщення зовнішнього запозичення внутрішнім;

- зниження вартості обслуговування державного боргу, в тому числі й за рахунок дострокового викупу боргових зобов'язань держави¹;

- прозорості – дотримання відкритості і повної прозорості запозичень, починаючи від розгляду їх доцільності до остаточного погашення, забезпечення доступу міжнародних рейтингових агентств до достовірної інформації про економічне становище в країні-позичальнику.

11.5. Управління державним боргом

Процес управління державним боргом включає кілька етапів:

- залучення коштів;

- використання коштів;

- повернення боргу і виплата відсотків.

Державне управління залученням коштів, як правило, здійснюється в контексті бюджетного процесу, де Законом «Про державний бюджет» на відповідний рік установлюються граничні розміри боргу і державні гарантії його повернення. Обсяг залучених зовнішніх позик для будь-якої країни визначається двома факторами: по-перше, скільки капіталу країна може поглинути, по-друге, який обсяг боргу вона може обслуговувати без ризику виникнення кризи платежів. Під час обчислення цих факторів повинні враховуватись як короткострокові, так і довгострокові характеристики державного боргу.

Мета політики управління боргом – одержати найвищий ефект від фінансування за рахунок запозичених коштів та уникнути макроекономічних труднощів і проблем платіжного балансу в майбутньому.

Управління розміщенням запозичених коштів є основним елементом усієї системи управління боргом держави. Залучені кошти повинні використовуватися для фінансування зростання виробничих потужностей. При цьому повинно збільшуватися виробництво товарів не тільки для внутрішніх потреб, а й експорт продукції, конче необхідний для одержання іноземної валюти на обслуговування та погашення зовнішнього боргу. Якщо цього не буде, то платежі з обслуговування боргу досягнуть неприпустимо високої частки експорту та вітчизняного виробництва. У результаті комерційні кредитори, побоюючись імовірних неплатежів, скорочуватимуть кредитування країни.

Рефінансування державного боргу – це погашення основної заборгованості й процентів за рахунок коштів, отриманих від розміщення нових позик. Для успішного застосування механізму рефінансування необхідна висока фінансова репутація країни-позичальника. На світовому фінансовому ринку репутація позичальників виражається в рейтингах, що присвоюються відповідній країні спеціальними агентствами відповідно до міжнародних правил рейтингування.

Реструктуризація заборгованості полягає в тому, що на певних умовах відстрочується виплата частки боргу. Зокрема, сьогодні використовується кілька варіантів реструктуризації зовнішньої заборгованості, які відпрацьовані Паризьким клубом офіційних кредиторів.

Один з них – це коли на певних умовах проводиться відстрочення виплати частки боргу терміном до трьох років.

Іншими методами управління державним боргом є конверсія, консолідація, уніфікація, обмін облігацій за регресивним співвідношенням, відстрочення погашення й анулювання позики. Конверсія – це зміна доходності позики. Держава, як правило, зменшує розмір процентів, які мають виплачуватися за позиками. Збільшення строків дії випущеної позики називають консолідацією. Консолідація і конверсія можуть проводитися також одночасно. Уніфікація позик – це об'єднання кількох позик в одну, коли облігації раніше випущених кількох позик обмінюються на облігації нової позики. У деяких випадках може здійснюватися обмін облігацій за регресивним співвідношенням, тобто коли кілька раніше випущених облігацій прирівнюють до однієї нової. Цей метод економічних обґрунтувань не має. Відстрочення погашення позики, як правило, проводиться тоді, коли випуск нових позик є фінансове недоцільним, оскільки всі доходи від позик використовують на обслуговування раніше випущених позик. Анулювання боргу означає відмову уряду від його погашення. Анулювання боргів може бути зумовлене фінансовою неспроможністю держави, тобто банкрутством, або політичними мотивами.

Відстрочення погашення боргових зобов'язань, а також анулювання боргу може застосовуватися як до внутрішніх, так і зовнішніх позик.

Управління як зовнішнім, так і внутрішнім боргом включає також комплекс заходів щодо його обслуговування – це погашення позик, виплати процентів за ними, уточнення і зміни умов погашення випущених позик. Погашення позик здійснюється за рахунок бюджетних коштів. У деяких випадках держава вдається до рефінансування державного боргу, тобто погашення заборгованості через випуск нових позик.

Виплата процентів, виграшів, коштів із погашення позик становить основну частку витрат на обслуговування державного боргу. До інших належать витрати з виготовлення, пересилання і реалізації цінних паперів держави, проведення тиражів виграшів, тиражів погашення та деякі інші витрати.

При обслуговуванні зовнішнього і внутрішнього боргів визначають коефіцієнт обслуговування. Для зовнішнього боргу його розраховують як відношення всіх платежів із зовнішньої заборгованості до валютних надходжень держави, виражене в процентах. Сприятливим рівнем обслуговування вважається значення показника 25 %.

Обслуговування зовнішнього боргу здійснюється у процесі виконання державного бюджету. Розрахунки належних до сплати сум з погашення та обслуговування зовнішнього боргу виконуються в доларах США. Перерахунок у національну валюту проводиться за прогнозним курсом валют до гривні. Безпосередньо оплату виконує державне казначейство.

Обслуговування державного внутрішнього боргу здійснюється Міністерством фінансів через банківську систему через проведення операцій з розміщення державних цінних паперів, їх погашення і виплати доходу.

Граничні розміри державного внутрішнього і зовнішнього боргу встановлює Верховна Рада України одночасно із затвердженням Державного бюджету України на наступний рік.

Контрольні питання до теми 11

1. Які існують форми державного кредиту?

2. За якими ознаками класифікуються державні позики?

3. Які випускаються види облігацій державних позик?

4. Які передумови випуску облігацій державних позик?

5. Які існують джерела погашення державних позик?

6. Що таке державний борг?

7. Які існують види державного боргу?

8. У чому полягає сутність системи управління державним боргом?

9. Які існують способи коригування державного боргу?

Тема 12. СТРАХУВАННЯ І СТРАХОВИЙ РИНОК

12.1. Страхування: його сутність, значення і функції

Страхування є самостійною сферою фінансової системи. Включаючи сферу страхування до фінансової системи, ми виходимо з того, що економічна категорія страхування є складовою категорії фінансів.

Економічна сутність страхування полягає у створенні спеціалізованими організаціями – страховими компаніями страхового фонду, якій формується з внесків страхувальників і з якого відшкодовуються збитки, понесені страхувальниками в результаті страхових випадків, покритих страхуванням.

Водночас можна виділити суттєві ознаки, що характеризують специфічність категорії страхування. Це:

1) страхування, пов'язане тільки з перерозподільними відносинами, які обумовлені наявністю настання раптових, непередбачених подій, тобто страхових випадків, які завдають матеріальної або іншої шкоди народному господарству і населенню;

2) при страхуванні здійснюється солідарний розподіл завданого збитку між учасниками страхування, що зумовлює повернення коштів, мобілізованих до страхового фонду;

3) замкнений розподіл збитків обумовлює зворотність коштів, мобілізованих у страховий фонд;

4) перерозподільні відносини у страхуванні виходять за рамки календарного року. Розподіл збитків у часі пов'язаний із випадковим характером виникнення надзвичайних подій.

Наведені особливості перерозподільних відносин, що виникають під час страхування, уможливлюють таке його визначення:

Страхування як економічна категорія – це сукупність особливих замкнутих перерозподільних відносин між його учасниками з приводу формування цільового страхового фонду і його використання для відшкодування збитків, заподіяних за непередбачених несприятливих обставин, а також для надання матеріальної допомоги громадянам у разі настання певних подій у їх житті.

Сутність страхування проявляється у його функціях. Вони дають змогу виявити особливості страхування як ланки фінансової системи. Страхуванню властиві такі функції: ризикова, попереджувальна, нагромаджувальна та контрольна. Головною, визначальною є ризикова функція, оскільки страховий ризик як імовірність збитків безпосередньо пов'язаний з основним призначенням страхування – надання грошової допомоги постраждалим господарствам або громадянам. Саме в рамках ризикової функції відбувається перерозподіл грошових коштів серед учасників страхування у зв'язку з наслідками страхових подій. Попереджувальна функція пов'язана з використанням частини страхового фонду на зменшення наслідків страхового ризику. Заощадження грошових сум за допомогою страхування на дожиття пов'язане з потребою в страховому захисті досягнутого сімейного достатку. Отже, страхування може мати й нагромаджувальну функцію.

Контрольна функція страхування випливає з указаних вище трьох специфічних функцій і проявляється одночасно з ними в конкретних страхових відносинах в умовах страхування. Відповідно до вимоги контрольної функції здійснюється фінансовий контроль за правильним проведенням страхових операцій.

Основними суб'єктами страхування виступають страховик, страхувальник і застрахований. Страховик – юридична особа страхова компанія, яка діє на підставі відповідної ліцензії, беручи на себе зобов'язання щодо створення колективного страхового фонду і виплати з нього страхового відшкодування страхувальнику або третій особі, на чию користь укладений договір, при настанні страхового випадку. За методом фінансової діяльності страховик є звичайною підприємницькою структурою, що діє на основі комерційного розрахунку. За предметом діяльності (фінансовими ресурсами) страховик є фінансовим інститутом.

Страхувальник – юридична чи фізична особа, яка на підставі відповідної угоди зі страховиком сплачує страхові внески до страхового фонду й отримує право на відшкодування збитків у разі настання страхового випадку.

Застрахований – юридична чи фізична особа, якій належить страхове відшкодування у разі настання страхового випадку, у договорах особистого страхування – це особа, на користь якої укладений договір страхування і яка має право отримати компенсацію при настанні страхового випадку чи викупну суму за дострокового розторгнення договору. Застрахований може бути одночасно і страхувальником, якщо уклав договір стосовно себе і сплатив страховий внесок. Крім того, може виділятись такий суб'єкт, як отримувач страхового відшкодування, у тих випадках, коли його не може отримати застрахований.

Страхові відносини є досить різноманітними. Як правило, вони є дво- чи тристоронніми. Двосторонні відносини складаються між страховиком і страхувальником, який водночас є і застрахованим, тристоронні – між страховиком, страхувальником і застрахованим.

В окремих випадках у страхових відносинах може брати участь кілька страховиків. Це зумовлено двома формами страхових відносин: співстрахування і перестрахування. Співстрахування – це розміщення одного ризику частками у кількох страховиків. Звичайно на кожну страхову суму видається окремий поліс. Перестрахування – це передання договору страхування від одного страховика до іншого. У цих відносинах перший страховик (перестрахувальник), приймаючи на страхування ризики, частину відповідальності за ними передає іншому страховикові (перестраховику) на відповідних умовах.

Страхові відносини включають:

• страхові платежі;

• виплату страхового відшкодування;

• перестрахування;

• розміщення тимчасово вільних коштів на фінансовому ринку;

• отримання доходів від розміщення коштів на фінансовому ринку.

Страхові платежі – це переказування коштів страхувальником страховику. Вони можуть здійснюватись одноразово чи поетапно. Внесення страхових платежів здійснюється на основі страхових тарифів – розміру плати з одиниці страхової суми.

Страховий тариф відображає ціну страхування. Це основний чинник конкуренції на страховому ринку. Чим більше охоплено страхувальників, чим менші витрати страховика, тим нижчий розмір страхового тарифу і тим більші можливості для залучення нових клієнтів.

Страхове відшкодування – це виплата страховиком застрахованому (або отримувачу) повної чи часткової суми збитків. Розмір страхового відшкодування залежить від двох чинників – страхової суми і страхового збитку. Страхова сума – це сума, на яку застрахований об'єкт страхування або розмір максимальної відповідальності страховика за договором у разі настання страхового випадку. Розміри страхової суми визначаються, з одного боку, вартісною оцінкою об'єкта страхування, а з іншого – можливостями і побажаннями страхувальника. Відношення страхової суми до вартісної оцінки об'єкта страхування характеризує страхове забезпечення, яке не може перевищувати 100 %. Страховий збиток являє собою вартісну оцінку заподіяних застрахованому втрат.

Перестрахування супроводжується грошовими потоками в тому випадку, коли передання договору страхування здійснюється після отримання перестрахувальником страхових платежів, які він і передає перестраховику. Якщо передається договір, з якого ще не надійшли страхові платежі, то їх внесення страхувальником буде здійснюватись одразу на адресу перестраховика.

Взаємовідносини з фінансовим ринком характеризують розміщення на ньому тимчасово вільних коштів страхових фондів і отримання від цього доходів. Отримані доходи розподіляються на дві частини. Одна формує доходи страхових компаній і становить певну частину їхнього прибутку. Друга частина спрямовується безпосередньо на формування страхових фондів. Вона характеризує здешевлення страхування для страхувальників за рахунок використання їхніх коштів (страхових платежів) на фінансовому ринку. Це важлива складова раціонального й ефективного використання фінансових ресурсів країни в цілому.

Страхові відносини між суб'єктами страхування і грошові потоки регулюються відповідними угодами між страховиком і страхувальником, які мають юридичну силу. Документ, що засвідчує факт страхування, називається страховим полісом (свідоцтвом). Він видається страховиком після сплати страхового внеску (разового чи першого). У страховому полісі вказуються об'єкт і вид страхування, строки дії договору і страхові випадки.

12.2. Основні форми страхування, їх класифікація

У практиці господарювання економічна категорія страхування проявляється через формування спеціальних цільових ресурсів, призначених для відшкодування збитків – страхових фондів.

Страхові фонди класифікуються за наступними ознаками:

1. За матеріально-речовинним складом:

- матеріальні;

- грошові;

2. 3а методами утворення:

- добровільні.;

- обов’язкові;

3.За ступенем централізації:

державні резервні фонди;
резервні фонди місцевого рівня;

4.За напрямами використання:

для покриття збитків від стихійного лиха всередині країни;
для покриття збитків від стихійного лиха за межами держави;
для компенсації непередбачених витрат об'єктів бюджетної сфери.

Фінансові резервні (страхові) фонди створюються:

на підприємствах, організаціях, у закладах;
у міністерствах, відомствах та інших органах управління;
резервні фонди Кабінету Міністрів, виконавчих комітетів, адміністрацій, що передбачаються в державному і місцевому бюджетах.

Фонд державного страхування відрізняється від інших грошових резервних фондів тим, що будучи централізованим резервом, утворюється за рахунок децентралізованих внесків суб'єктів економічної діяльності. Кошти, акумульовані у фонді державного страхування, використовуються як джерело кредитних ресурсів держави, тому що між часом надходження платежів і часом виплати проходить певний період часу. Перевищення сум надходжень у фонд державного страхування над виплатами з фонду страхування надходить у бюджет.

Класифікація сукупності страхових відносин має такий вид:

1.Майнове страхування (об'єктом страхування виступають матеріальні цінності):

1.1 .Страхування майна підприємств і організацій.

1.2.Страхування майна сільськогосподарських підприємств (об'єктом страхування виступають: врожай сільськогосподарських культур, багаторічні насадження, сільськогосподарські тварини – 70% від їх балансової вартості).

1.3.Страхування майна кооперативів і громадських організацій.

1.4. Страхування майна населення.

2.Соціальне страхування – вид обов'язкового страхування; його призначення – необхідність матеріального забезпечення громадян, які внаслідок певних причин не можуть брати участі в суспільно-корисній праці і не спроможні за рахунок власної праці підтримувати своє існування.

Кошти соціального страхування використовуються у вигляді грошових виплат, фінансування послуг і надання пільг:

а)грошові виплати – пенсії й оплата лікарняних;

б)фінансування послуг – оплата послуг закладів охорони здоров'я для відновлення працездатності, проведення оздоровчо-профілактичних заходів;

в)надання пільг – пільгові послуги для трудового навчання і працевлаштування інвалідів, надання їм послуг з протезування, юридичної допомоги, оплата послуг інтернатів і т.д.

3.Особисте страхування:

3.1.Особисте страхування (добровільне страхування життя, страхування дітей на певний строк – до настання повноліття, до весілля і т.д.). Може бути добровільним і обов'язковим (наприклад, страхування пасажирів і військових)

3.2.Страхування від нещасних випадків.

4.Страхування відповідальності:

4.1.Страхування заборгованості (кредитних ризиків). На страхування приймається ризик непогашених позичальником отриманих кредитів і відсотків по них. Договір страхування припускає погашення від 50 до 90% суми непогашеного кредиту;

4.2.Страхування громадянської відповідальності на випадок заподіяння збитку третім особам (водіїв автотранспорту., підприємців перед працівниками по найму, авіаційних перевізників, власників джерел забруднення навколишнього простору);

4.3 .Страхування власників джерел підвищеної небезпеки (підприємств-виробників хімічних речовин).

5.Страхування підприємницьких ризиків:

5.1.Страхування на випадок неотримання прибутку.

5.2.Страхування непередбачених збитків, простоїв, зниження рентабельності, на випадок несплати рахунків і т.д.

Основні види страхування – майнове, особисте, страхування відповідальності.

Об'єктом майнового страхування є майно підприємств, закладів, організацій і населення в різних видах. Призначення майнового страхування полягає у відшкодуванні збитку, що виражається в загибелі й пошкодженні яких-небудь предметів через настання страхового випадку. Страхувальником виступає власник майна.

На страхування приймаються усі види майна, що належить підприємствам і організаціям – будинки, споруди, засоби транспорту, устаткування, інвентар, товари, різні види сільськогосподарських культур і тварин. Основні й оборотні фонди (крім посівів і тварин) страхуються, виходячи з їх повної балансової вартості.

Максимальний розмір страхового відшкодування визначається страховою сумою і виплачується при повній загибелі майна. При пошкодженні майна відшкодування складає частину страхової суми, яка залежить від ступеня пошкодження і методу відшкодування втрат.

Методи відшкодування втрат бувають:

метод пропорційного відшкодування збитку. Страхове відшкодування становить таку частину збитку, яку страхова сума складає стосовно страхової оцінки майна;
метод "першого ризику". Всі збитки, що не перевищують страхову суму, відшкодовуються цілком, а інші не відшкодовуються зовсім.

Розходження в розмірі відшкодування в даних методах виникає тільки у випадку пошкодження майна, а при умові повної його загибелі сума страхового відшкодування буде однаковою.

Об'єктом особистого страхування є життя, здоров'я і працездатність населення. Його призначення – виплата громадянам обумовленої грошової суми при настанні певної події в їхньому житті.

Особисте страхування підрозділяється на:

1)страхування від нещасних випадків:

індивідуальне страхування громадян;
страхування працівників за рахунок організацій, де вони працюють;
страхування дітей і школярів;
страхування пасажирів авіаційного і залізничного транспорту;

2)страхування життя:

змішане страхування; його тарифи підвищуються зі збільшенням віку і знижуються при великій тривалості дії договору.
страхування дітей;
весільне страхування;
страхування пенсій;
страхування на випадок смерті застрахованого;
страхування на випадок утрати працездатності.

Об'єктом страхування у страхуванні відповідальності виступає відповідальність перед третіми особами, якою може бути заподіяний збиток внаслідок будь-якої дії або бездіяльності страхувальника. Метою страхування відповідальності є страховий захист економічних інтересів суб'єктів, здатних заподіяти шкоду.

12.3. Прибутки і витрати страховика, фінансові результати страхових компаній

У процесі формування і розподілу страхового фонду формуються прибутки, витрати і фінансові результати страхових операцій.

До прибутків від страхової діяльності відносяться:

зароблені страхові платежі по договорах страхування і перестрахування;
відсотки від страхових сум. що виплачуються тим особам, які укладають перестрахувальні договори;
комісійні винагороди від операцій перестрахування;
надходження із запасних або резервних фондів.

До витрат страхової діяльності відносяться:

витрати на виплату страхового відшкодування та страхових сум;
відрахування в запасні й резервні фонди (по кожному виду страхування й у цілому по всіх операціях);
відрахування на попереджувальні заходи (від стихійних або нещасних випадків);
витрати на ведення страхових справ.

Фінансові результати страхових операцій визначаються окремо по кожному виду страхування і по всіх страхових операціях у цілому. Визначення робиться шляхом зіставлення прибутків і витрат страхових організацій. У випадку, якщо прибутки перевищують витрати, страхова організація працює прибутково. У випадку перевищення витрат над прибутками страхова організація працює зі збитком.

Загальний прибуток страховика складається з наступних складових:

прибуток від страхової діяльності;
прибуток від інвестування і розміщення тимчасово вільних коштів;
прибуток від інших операцій.

За результатами діяльності страхової організації визначається рентабельність страхових операцій: відношенням річної суми прибутку до річної суми платежів. Рентабельність визначається по кожному виду страхування і в цілому по всіх операціях

12.4. Страхування в Україні

В Україні страхова діяльність регламентується Законом України ”Про страхування", прийнятим у березні 1996 року. З метою виконання вимог даного Закону Міністерство фінансів України виконує такі функцій:

видача страховикам ліцензій на проведення конкретних видів страхування і перестрахування;
встановлення правил формування, розміщення та обліку страхових резервів;
узагальнення практики страхової діяльності. Розробка і подання у встановленому порядку пропозицій щодо розвитку і вдосконалення законодавства України про страхову діяльність;
участь у здійсненні заходів з підвищення кваліфікації кадрів для страхової діяльності;
ведення єдиного державного реєстру страхових організацій контроль за платоспроможністю страховиків у зв'язку з виконанням ними зобов'язань перед страхувальниками;
розробка нормативної і методичної документації з питань страхової діяльності.

В усьому світі широко застосовується практика перестрахування страхових компаній. В Україні обов'язковому перестрахуванню підлягають наступні випадки:

ризики, розмір яких перевищує 10% суми статутного і резервного фондів страхової компанії;
у разі, якщо страховик приймає зобов'язання, що перевищують розмір власних активів;
у разі, якщо відповідно до міжнародних вимог перестрахування є передумовою проведення будь-яких інших операцій.

Страхові організації в процесі розвитку страхового ринку повинні прагнути до розширення асортименту видів страхування, поліпшення кількості та якості страхових послуг, до стабілізації страхових тарифів. Цьому сприятиме не тільки конкуренція, а й співробітництво між страховиками в різноманітних формах, включаючи участь у перестрахуванні й формуванні гарантійних фондів на випадок банкрутства окремих страховиків.

За останні роки у страхуванні спостерігається зростання основних показників. Однак не всі резерви вичерпано. У державі застраховано лише близько 10 % ризиків, тоді як у більшості розвинутих країн цей показник досягає 90-95 %. На думку спеціалістів, існуюча структура страхового ринку України не сприяє зміцненню соціального захисту громадян та забезпеченню внутрішніх інвестицій. Українські компанії передають іноземним до 90 % страхової премії під час страхування авіаційних і морських ризиків, ризиків здоров'я осіб, які від'їжджають за кордон, до 50 % – під час страхування великих майнових ризиків.

Контрольні питання до теми 12

1. Що таке страхування? Хто є суб’єктами страхування?

2. Чим характеризуються відносини співстрахування та перестрахування?

3. Що включають страхові відносини?

4. За якими ознаками здійснюється класифікація страхування?

5. Що таке види страхування і чим визначається їх установлення?

6. Що таке страховий ринок і чим він характеризується?

РОЗДІЛ 13. ФІНАНСОВИЙ РИНОК

13.1. Призначення і структура фінансового ринку

Фінансовий ринок є складовою сферою фінансової системи держави. Він може успішно функціонувати лише в умовах ринкової економіки, коли переважна частина фінансових ресурсів мобілізується суб'єктами підприємницької діяльності на засадах їх купівлі-продажу. За допомогою фінансового ринку, як правило, мобілізуються і використовуються тимчасово вільні фінансові ресурси або ресурси, що мали обумовлене раніше цільове призначення.

Об'єктивною передумовою функціонування фінансового ринку є незбіг потреби у фінансових ресурсах з джерелами її задоволення. Кошти можуть бути в наявності в одних власників, а інвестиційні потреби виникають в інших. Фінансовий ринок виступає посередником руху коштів від їх власників до користувачів. Він являє собою особливу форму організації руху грошових коштів у народному господарстві і має своїм призначенням забезпечити підприємствам, державі і фізичним особам належні умови для залучення необхідних коштів і продажу тимчасово вільних ресурсів.

За економічною сутністю фінансовий ринок – це сукупність економічних відносин, пов'язаних з розподілом фінансових ресурсів, купівлею-продажем тимчасово вільних грошових коштів і цінних паперів.

Об'єктами відносин на фінансовому ринку є грошово-кредитні ресурси, цінні папери та фінансові послуги, суб'єктами відносин – держава, підприємства різних форм власності, окремі громадяни.

Фінансовий ринок може характеризуватись як механізм перерозподілу фінансових ресурсів підприємств і нагромаджень населення між суб'єктам господарювання і галузями економіки, "зв'язування" частини грошових коштів, не забезпечених споживчими товарами, а також як засіб покриття дефіциту державного бюджету.

Сутність фінансового ринку проявляється у наступних функціях:

- мобілізація тимчасово вільних фінансових ресурсів;

- розподіл акумульованих вільних коштів між багаточисельними кінцевими споживачами;

- прискорення обороту капіталу, що сприяє активізації економічних процесів у державі;

- забезпечення умов для мінімізації фінансових ризиків.

Побудова реального й ефективного фінансового ринку потребує закладення в його основу певних принципів, до яких належать: вільний доступ до ринкової інформації і ринкових інструментів для всіх учасників фінансового ринку; прозорість ринку й реальний захист інвесторів; ліквідність фінансових інструментів ринку; конкурентність та ефективність; відповідність міжнародним стандартам.

В організаційному плані фінансовий ринок – це сукупність ринкових фінансових інституцій, що супроводжують потік коштів від власників фінансових ресурсів до позичальників. До них належать комерційні банки, валютні та фондові біржі, інвестиційні фонди компаній, лізингові організації, пенсійні та страхові фонди, національний банк, позабіржові торговельні системи, розрахунково-клірингові організації, депозитарії, інвестиційні керуючі, реєстратори, інші фінансові інституції, які відповідно до чинного законодавства можуть здійснювати операції на фінансовому ринку.

Торгівля фінансовими ресурсами може здійснюватися в різних формах і різними методами, що визначає розгалуженість і різноманітність фінансового ринку. Відповідно, існує велика кількість ознак, за якими можна класифікувати фінансовий ринок (рис. 13.1). Зокрема, за видами фінансових активів фінансовий ринок поділяється на:

- кредитний ринок (ринок банківських позик, позикового капіталу), тобто ринок, на якому об'єктом купівлі-продажу є вільні кредитні ресурси, обіг яких здійснюється на умовах поверненості, строковості, платності і забезпеченості;

- ринок цінних паперів (фондовий ринок), на якому об'єктом купівлі-продажу виступають усі види цінних паперів (фондових інструментів), емітованих підприємствами, різними фінансовими інститутами, державою;

- валютний ринок, на якому об'єктом купівлі-продажу виступають іноземна валюта і фінансові інструменти, що обслуговують операції з нею;

- страховий ринок, на якому об'єктом купівлі-продажу виступає страховий захист у формі різноманітних страхових продуктів;

- ринок золота (та інших дорогоцінних металів: срібла, платини), на якому об'єктом купівлі-продажу виступають дорогоцінні метали. В Україні ринок золота є найменш розвинутим сегментом фінансового ринку через. відсутність його правового регламентування;

- ринок фінансових послуг, який за своєю структурою є дуже різноманітним. Фінансові послуги можуть мати ознаки кредитних операцій, операцій оренди та страхування, проте всі вони спрямовані на мобілізацію й переміщення фондів фінансових ресурсів із вільного обігу в сфери інвестиційного прикладання.

За періодом обертання фінансових активів фінансовий ринок поділяється на:

- ринок грошей, на якому здійснюються операції з купівлі-продажу ринкових фінансових інструментів і фінансових послуг усіх вищерозглянутих фінансових ринків із терміном обертання до одного року. Фінансові активи, що обертаються на ринку грошей, є найліквіднішими, їм притаманний найменший рівень фінансового ризику;

- ринок капіталів, на якому здійснюються операції купівлі-продажу ринкових фінансових інструментів і фінансових послуг з терміном обертання більше одного року. Фінансові активи, як обертаються на ринку капіталів, як правило, менш ліквідні, їм притаманний найбільший рівень фінансового ризику і відносно високий рівень доходності.

Рис. 13.1. Класифікація фінансового ринку

Ці два види фінансового ринку тісно пов'язані між собою Проте поділ фінансових ринків на ринок грошей і ринок капіталів у сучасних умовах функціонування цих ринків носить дещо умовний характер, оскільки сучасні ринкові технології і умови емісії багатьох фінансових інструментів передбачають відносно простий і швидкий спосіб трансформації окремих короткострокових фінансових активів у довгострокові і навпаки.

За регіональною ознакою фінансовий ринок поділяється на:

- місцевий фінансовий ринок, представлений, в основному, операціями комерційних банків, страхових компаній, неорганізованих торговців цінними паперами з їх контрагентами – місцевими господарюючими суб'єктами і населенням;

- регіональний фінансовий ринок, який функціонує в межах області (республіки) і поряд з місцевими неорганізованими ринками включає систему регіональних фондових і валютних бірж;

- національний фінансовий ринок, який включає всю систему фінансових ринків держави, їх видів і організаційних форм;

- світовий фінансовий ринок як складову частину світової фінансової системи, в якій інтегровані національні фінансові ринки держав з відкритою економікою.

За швидкістю реалізації угод на фінансовому ринку розрізняють:

- ринок з негайною (терміновою) реалізацією угод (ринок "спот"), на якому угоди здійснюються в короткотерміновий (як правило, до трьох днів) період часу;

- ринок з реалізацією угод в майбутньому (строкові ринки: форвардний, ф'ючерсний, опціонний і ринок свопів). Предметом обігу на цьому ринку є, як правило, фондові, валютні і товарні деривативи (похідні цінні папери).

Операції на фінансовому ринку здійснюються за допомогою фінансових інструментів. За видами фінансових ринків фінансові інструменти поділяються на:

- інструменти кредитного ринку: гроші і розрахункові документи, які обертаються на грошовому ринку;

- інструменти фондового ринку: цінні папери, які обертаються на цьому ринку;

- інструменти валютного ринку: іноземна валюта, розрахункові валютні документи, а також окремі види цінних паперів, які обслуговують цей ринок;

- інструменти страхового ринку: страхові послуги, які пропонуються до продажу (страхові продукти), а також розрахункові документи і окремі види цінних паперів, які обслуговують цей ринок;

- інструменти ринку золота (срібла, платини): названі види цінних металів, які використовуються з метою формування фінансових резервів, і цінні папери, які обслуговують цей ринок.

Слід зазначити, що наведена класифікація відображає поділ фінансового ринку і фінансових інструментів за найбільш суттєвими загальними ознаками, які не можна вважати вичерпними.

Грошові потоки, що відображають функціонування фінансового ринку, характеризуються досить складними схемами руху фінансових ресурсів. На кредитному ринку центром концентрації і координації руху грошових потоків є комерційний банк. На ринку цінних паперів центром торгівлі ними і відповідно ключовим суб'єктом цього ринку виступає фондова біржа.

Особливе місце у структурі фінансового ринку посідає ринок фінансових послуг, які надаються юридичним і фізичним особам відповідно до чинного законодавства під контролем держави або інших визначених законодавством органів.

Фінансовий ринок досягає найбільшої ефективності, коли задіяні усі його складові: ринок грошей і валютний ринок, ринок кредитів, ринок цінних паперів, ринок фінансових послуг.

Усі ці складові фінансового ринку перебувають у тісному взаємозв'язку. Наприклад, збільшення обсягу вільних грошових коштів, що є у населення і підприємств, веде до розширення ринку кредитів і цінних паперів. І, навпаки, випуск цінних паперів знижує потребу у фінансуванні народного господарства за рахунок кредитів і акумулює тимчасово вільні грошові кошти інвесторів.

Взаємозв'язок кредитного ринку і ринку цінних паперів проявляється в їх сек'юритизації. З одного боку, кредити мають характеристики цінних паперів, так як приносять дохід і обертаються (тобто купуються і продаються). З іншого боку, цінні папери є документами, що підтверджують боргові або пайові зобов'язання на кредитному ринку.

13.2. Ринок грошей

Основне призначення ринку грошей полягає у забезпеченні оптимальної структури грошової маси та її кругообігу. Обсяг цього ринку визначається кількістю грошей в обігу, а його структура – співвідношенням різних грошових агрегатів. Оскільки грошовий ринок охоплює використання грошей у тому числі як засобу нагромадження і платежу, то саме у цьому сегменті він пересікається із фінансовим ринком. Ринок грошей має справу з короткотерміновими фінансовими активами, що є високоліквідними та малоризиковими. Інструментами цього ринку є казначейські векселі і короткострокові комерційні векселі. Придбання короткотермінових боргових зобов'язань здійснюється тільки у тимчасове користування.

На валютному ринку предметом торгівлі є іноземна валюта. Об'єкт валютного ринку – валютні операції з продажу й обміну національної та іноземної валют. До суб'єктів ринку належать продавці валюти, її покупці й посередники: банки, валютні біржі, брокерські фірми, підприємницькі структури, міжнародні валютні, кредитні й фінансові організації. Обов'язковим суб'єктом валютного ринку є також держава, яка своїм законодавством установлює правила функціонування валютного ринку. Операції купівлі-продажу валюти можуть здійснюватись з різними цілями. Суб'єкти підприємницької діяльності купують валюту для проведення міжнародних розрахунків. Комерційні банки здійснюють валютні операції як за дорученням клієнтів, так і з метою отримання доходів (валютні спекуляції). Центральні банки можуть здійснювати як комерційні операції з іноземною валютою, так і валютні інтервенції. Звідси можна визначити такі функції валютного ринку:

- своєчасне здійснення міжнародних розрахунків, страхування валютних ризиків;

- регулювання валютних курсів і диверсифікація валютних резервів;

- регулювання економічних і соціальних процесів у державі.

Якщо економіка держави працює стабільно, а продукція, роботи і послуги користуються попитом на ринках, то це забезпечує стабільність національної валюти і, відповідно, перерозподіл фінансових ресурсів на користь даної країни у формі надходжень у вільноконвертованій валюті. Знецінення національної грошової одиниці веде до перерозподілу фінансових ресурсів насамперед всередині держави. Власники іноземної валюти мають можливість збільшити вартість наявного власного капіталу на величину знецінення національної грошової одиниці, а власники національної валюти намагаються її позбутися, обмінюючи на іноземну валюту, скуповуючи товари або нерухомість, що посилює інфляційні процеси в державі.

Валютна система кожної держави є складовою світової валютної системи, яка здійснює перерозподіл фінансових ресурсів на міжнародному рівні. Тому валютний ринок також розглядається як важлива складова міжнародних фінансів, що забезпечує обмін валют та встановлення валютних курсів.

13.3. Ринок кредитних ресурсів

Ринок кредитних ресурсів – це процес залучення коштів у грошовій формі на умовах повернення, платності й строковості. Кредитний ринок є одним із найстаріших і найважливіших сегментів фінансового ринку.

Суб'єктами ринку кредитів є кредитори, позичальники і держава в особі центрального банку, який контролює виконання чинного законодавства учасниками ринку кредитів і регулює ринок за допомогою економічних методів.

Організаційно-функціональними учасниками ринку кредитних ресурсів є комерційні банки, брокерські контори, дисконтні компанії та інші фінансово-кредитні інституції. Усі вони виконують посередницькі функції, залучають вільні фінансові ресурси від юридичних і фізичних осіб і надають їх у тимчасове користування іншим економічним агентам, які потребують додаткових коштів. У такий спосіб фінансові посередники забезпечують міжгалузевий та міжрегіональний перерозподіл грошового капіталу.

Джерелом коштів, що циркулюють на кредитному ринку, є кошти, акумульовані на депозитних рахунках банків, залишки коштів на розрахункових та інших рахунках юридичних осіб, вільні кошти населення і кошти, акумульовані центральним банком держави. Мобілізовані фінансові ресурси використовуються для надання короткострокових, середньострокових та довгострокових позичок. Короткострокові кредити залучаються, як правило, для поповнення обігових коштів та усунення тимчасових розривів у фінансуванні. Вони надаються терміном до одного року і за своєю економічною сутністю є ринком грошей.

Розміщення акумульованих коштів здійснюється на основі кредитних угод між банками, юридичними та фізичними особами. Ціною кредиту є процент як плата за користування фінансовими ресурсами. Ціна кредиту залежить від строку повернення позики, а також ураховує ризик. У визначенні рівня процентних ставок важливу роль відіграє облікова ставка національного банку, оскільки за цією ставкою можна отримати кредити національного банку. Висока облікова ставка – показник наявності інфляційних процесів у державі, великої ризикованості кредитного ринку.

Крім облікової, національний банк затверджує ломбардну ставку – процентну ставку, за якою центральний банк надає кредити під заставу державних цінних паперів.

Сегментом кредитного ринку є також небанківські кредитні установи (квазібанки – майже банки). Квазібанки поділяються на дві групи. Першу становлять фінансові інституції банківського профілю з обмеженим колом банківських операцій (лізингові й факторингові компанії, кредитні спілки і товариства, ломбарди, товариства взаємного кредитування, розрахункові (клірингові) центри). До другої групи належать фінансові інституції небанківського спрямування, які маючи певні фінансові ресурси, здійснюють кредитні операції (страхові компанії, інвестиційні компанії і фонди, пенсійні фонди, фінансові компанії). Вони здійснюють кредитування обмеженої кількості юридичних і фізичних осіб відповідно до законодавства та своїх статутів.

13.4. Ринок цінних паперів

Важливою складовою фінансового ринку є ринок цінних паперів, який ще називають фондовим ринком. Фондовий ринок охоплює частину кредитного ринку і повністю ринок інструментів власності. Іншими словами, цей ринок інтегрує операції щодо боргових інструментів, інструментів власності, а також їхніх похідних, що виражається через випуск спеціальних документів (цінних паперів), які мають власну вартість і можуть продаватися, купуватися та погашатися.

Фондовий ринок виступає засобом забезпечення нормального функціонування всіх галузей економіки, а також засобом поєднання державних, інституційних та індивідуальних інтересів, захисту грошових коштів населення від інфляції та покращання його матеріального становища.

Розглядаючи поняття фондового ринку відзначимо, що це сфера, в якій реалізуються відносини власності, здійснюється вільне переміщення цінних паперів між різними секторами економіки, формуються фінансові джерела економічного зростання, концентруються і розподіляються інвестиційні ресурси, створюються умови для доброзичливої конкуренції й обмеження монополізму. Ринок цінних паперів об'єктивно створює механізм ефективного використання фінансових ресурсів, оскільки розміщення паперів здійснюється на основі вільного вибору об'єкта вкладення з певними майновими гарантіями. Інвестуючи свої вільні кошти у цінні папери, фізичні і юридичні особи перетворюють їх на капітал, а підприємницькі структури мають можливість отримати додаткові фінансові ресурси для розширення своєї господарської діяльності.

Інструментами забезпечення обороту фінансових ресурсів на фондовому ринку є цінні папери.

Цінні папери – грошові документи, що засвідчують право володіння або відносини позики, визначають взаємовідносини між особою, яка їх випустила та їх власником і передбачають, як правило, виплату доходу у вигляді дивідендів або процентів, а також можливість передання грошових та інших прав, що випливають з цих документів, іншим особам.

Розрізняють капітальні та грошові цінні папери. Серед капітальних, що є засобом залучення капіталу, найбільш поширені акції та облігації.

Капітальні цінні папери, у свою чергу, поділяються на дольові, що виражають частку у власності та валовому капіталі, та боргові, що виражають відносини позики.

Дольові цінні папери: акції, інвестиційні сертифікати, приватизаційні папери.

Боргові цінні папери: облігації, казначейські зобов'язання та ін., за якими емітент несе зобов'язання повернути у відповідний строк кошти, інвестовані в його діяльність, виплатити дохід у вигляді фіксованого процента.

До грошових цінних паперів належать різні векселі (комерційні, фінансові, прості, переказні), депозитні сертифікати, комерційні папери та ін. Грошові цінні папери активно використовують в обороті між фірмами, банками, між банками та казначейством.

Також цінні папери можуть бути іменними або на пред'явника. Іменні цінні папери передаються через повний індосамент (передавальним записом, який засвідчує перехід прав за цінним папером до іншої особи), або в них спеціально вказано, що вони не підлягають передаванню. Цінні папери на пред'явника обертаються вільно.

Відповідно до українського законодавства можуть випускатися в обіг такі види цінних паперів: – акції; – облігації внутрішніх республіканських та місцевих позик; – облігації підприємств; – казначейські зобов'язанні держави; – ощадні сертифікати; – векселі; – приватизаційні папери.

Крім цінних паперів першого порядку існують похідні цінні папери, до яких належать опціони, ф'ючерси, бони, варанти тощо.

Суб'єкти, які беруть участь в операціях з цінними паперами, є учасниками ринку цінних паперів.

В залежності від юридичного статусу учасники фондового ринку можуть виступати як індивіди, інституції і як органи державно-правового регулювання.

Індивідуальні учасники фондового ринку – це фізичні особи (домогосподарства), що різняться між собою: кількістю та видами цінних паперів, якими вони володіють; ступенем активності, з якою вони проявляють себе на ринку; цілеспрямованістю; способом вибору і прийняття рішень відносно купівлі-продажу цінних паперів. Хоча індивідуальні учасники і не домінують на фондовому ринку, однак завдяки їх численності емітенти мають можливість мобілізувати грошові кошти, розпоряджатись ними в господарських цілях, виробляти необхідні населенню матеріальні блага.

Інституційні учасники являють собою організації, що діють на основі своїх засновницьких документів та інших норм права, затверджених державою. На відміну від індивідуальних учасників, які користуються статусом фізичних осіб, інституції у більшості випадків мають статус юридичних осіб. Інституціями зазвичай є підприємства, організації, установи, товариства, компанії, фонди, корпорації.

Під органами, що здійснюють державно-правове регулювання фондового ринку, розуміють органи законодавчої, виконавчої і судової влади, їх характерні риси – публічна влада, організаційна оформленість, право видавати загальнообов'язкові акти та вдаватися в необхідних випадках до організаційного примусу й санкцій, включаючи адміністративні. Державними органами регулювання ринку цінних паперів в Україні є Міністерство фінансів, Національний банк, Фонд державного майна України, а також Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку.

Залежно від функцій, що виконуються в процесі ринкової взаємодії, учасники фондового ринку поділяються на дві великі групи: основні та інфраструктури. До першої групи входять емітенти, інвестори та особи, що провадять професійну діяльність на ринку цінних паперів.

Інфраструктура ринку представлена організаторами торгівлі, торговцями цінними паперами, реєстраторами і зберігачами цінних паперів, інституціями спільного інвестування. На ринку цінних паперів України функціонують також саморегульовані організації, які є добровільними об'єднаннями професійних учасників ринку, що створюються з метою захисту інтересів членів, власників цінних паперів та інших учасників ринку.

Фінансові посередники виконують роль сполучної ланки між емітентом та інвестором. З одного боку, вони виконують посередницькі функції стосовно емітента, проводячи операції з випуску і розміщення цінних паперів на ринку. Добре знаючи ринок, вони краще розуміються на тому, які цінні папери та умови їх випуску найбільш доцільні для конкретного емітента, як провести роботу, щоб забезпечити розміщення цінних паперів. З іншого боку, вони надають послуги інвесторам у придбанні цінних паперів, виходячи з побажань інвестора стосовно дохідності й надійності вкладень. Роль фінансових посередників на ринку цінних паперів надзвичайно важлива, адже саме вони визначають його активність та ефективність.

Фінансові посередники розглядаються як колективні інвестори на ринку цінних паперів, які централізують фінансові ресурси індивідуальних інвесторів. До фінансових посередників належать також інвестиційні фонди, трастові та інвестиційні компанії, фінансово-промислові групи або холдингові компанії. Вони мобілізують кошти за допомогою випуску власних цінних паперів – інвестиційних сертифікатів. Інвестиційні фонди і трасти здійснюють тільки мобілізацію коштів. Розміщення коштів проводять спеціальні компанії – інвестиційні керуючі, а зберігання забезпечують депозитарії. Інвестиційні фонди вкладають з інвестиційними керуючими угоди на здійснення інвестиційної діяльності, а трасти довіряють інвестиційним керуючим мобілізовані кошти. Як правило, трасти створюються на певний термін і проводять тільки один випуск сертифікатів. Після їх погашення вони закриваються. Інвестиційні фонди діють тривалий період. Вони є двох типів – відкриті й закриті. Інвестиційні компанії, на відміну від фондів і трастів, здійснюють розміщення мобілізованих коштів самостійно, їх інвестиційні сертифікати можуть виставлятись на продаж на фондових біржах.

Професійна діяльність на ринку цінних паперів, у тому числі посередницька з випуску та обігу цінних паперів, здійснюється виключно на підставі спеціальних дозволів (ліцензій).

Фондова біржа є особливим посередником на ринку цінних паперів, виступаючи центром торгівлі ними. Вона виконує три основні функції – посередницьку, індикативну та регулятивну. Сутність посередницької функції полягає в тому, що фондова біржа створює достатні й всебічні умови для торгівлі цінними паперами емітентам, інвесторам та фінансовим посередникам. На фондовій біржі обертаються лише цінні папери, що пройшли реєстрацію і включені до лістингу. Торговельні угоди на біржі укладають брокери. У торгівлі на біржі беруть участь і дилери. Вони купують через брокерів цінні папери з метою їх наступного перепродажу.

Індикативна функція фондової біржі полягає в оцінці вартості й привабливості цінних паперів. Саме на біржі проводиться котирування цінних паперів, яке дає інформацію інвесторам про вартісну і якісну оцінку цінних паперів та динаміку їх розвитку. Водночас це є важливим чинником стимулювання ефективної діяльності емітентів, оскільки будь-які промахи у їхній діяльності відразу спричиняють зниження вартості емітованих ними цінних паперів, а відтак і попиту на них, що, в свою чергу, веде до зменшення притоку фінансових ресурсів.

Регулятивна функція фондової біржі виражається в організації торгівлі цінними паперами. Біржі встановлюють вимоги до емітентів, які виставляють свої цінні папери на біржові торги, правила укладення і виконання угод, забезпечують контроль за діяльністю суб'єктів біржової торгівлі і за фінансовим станом емітентів. Відповідно біржі можуть знімати з котирування окремих емітентів, які або не виконують вимог біржової торгівлі, або мають незадовільні фінансові показники. Мета контрольної діяльності біржі – забезпечення достовірності котирування цінних паперів та надійності біржової торгівлі.

Існують три види бірж: замкнута біржа, у торгах на якій можуть брати участь лише члени біржі; біржа з вільним доступом відвідувачів, угоди на якій здійснюють тільки маклери (тобто посередники); і біржа, що складається із широкого кола осіб і діє під контролем урядових органів.

Ринок цінних паперів структурується за двома ознаками: стадіями та місцем торгівлі. За стадіями торгівлі виділяється первинний та вторинний ринок. Первинний ринок являє собою випуск цінних паперів в обіг, який здійснюється на основі оголошення про емісію. Торгівля ведеться між емітентами, з одного боку, та інвесторами і фінансовими посередниками – з іншого. На первинному ринку емітент передає майнові права на свою власність іншим особам, одержуючи, натомість, кошти для інвестицій. Вторинний ринок характеризується операціями перепродажу цінних паперів, які здійснюються між окремими інвесторами, інвесторами і фінансовими посередниками та між фінансовими посередниками. Головна мета вторинного ринку – забезпечення ліквідності цінних паперів, тобто створення умов для найкращої торгівлі ними. Однією з основних функцій вторинного ринку є встановлення реальної ринкової ціни (курсової вартості) окремих цінних паперів, яка відображає всю наявну інформацію про фінансовий стан емітентів і умови емісії.

За місцем торгівлі ринок цінних паперів поділяється на біржовий та позабіржовий. Біржовий (організований) ринок представлений системою фондових бірж, на яких укладаються угоди насамперед вторинного ринку, хоча в окремих випадках і первинне розміщення цінних паперів теж може здійснюватись через фондову біржу. На позабіржовому (неорганізованому або "вуличному") ринку укладаються угоди поза біржею. Цей ринок характеризуються більш високим рівнем фінансового ризику (оскільки котируються фінансові інструменти, що не проходили процедури перевірки на біржах або були ними відхилені в процесі лістингу); більш низьким рівнем юридичної захищеності покупців; торгівлею цінними паперами нижчої якості тощо. Разом з тим, позабіржовий ринок забезпечує обіг більш широкої номенклатури фінансових інструментів з високим рівнем ризику і, відповідно, більшим доходом. Найчастіше на цьому ринку відбувається первинне розміщення, а також перепродаж цінних паперів тих емітентів, які не бажають чи з об'єктивних причин не можуть виставити свої активи на біржу.

13.5. Ринок фінансових послуг

Ринок фінансових послуг як складова фінансового ринку являє собою сферу різноманітних послуг, що надаються суб'єктам фінансових відносин – підприємницьким структурам, державі і громадянам у процесі їх фінансової діяльності.

Фінансові послуги за своєю структурою дуже різні, вони можуть мати риси кредитних операцій, операцій оренди, страхування тощо, проте всі вони раціонально доповнюють мобілізацію й використання фінансових ресурсів в інших підсистемах фінансової системи держави. До фінансових інституцій, що надають фінансові послуги, відносять комерційні банки та небанківські кредитні установи, фінансові, факторингові й лізингові компанії, інституційних інвесторів, фондові та валютні біржі.

До найхарактерніших видів фінансових послуг належить лізинг. Суб'єктами лізингових операцій є: продавець лізингового майна, тобто його виробник; лізингодавець – організація, у тому числі банківська або небанківська фінансова установа; лізингоодержувач – підприємство, яке отримує в користування майно за договором лізингу. У межах довгострокової оренди розрізняють дві основні форми лізингових операцій – фінансовий і оперативний лізинг.

Фінансовий лізинг полягає в тому, що під час дії лізингової угоди орендар виплачує орендодавцю всю величину амортизації орендованого майна. Після закінчення такої угоди лізингоодержувач може повернути об'єкт оренди лізингодавцю, викупити його за залишковою вартістю або укласти нову угоду на оренду. Об'єктами фінансового лізингу є переважно виробничі будівлі та споруди.

Оперативний лізинг є таким видом орендних операцій, за якого лізингова угода укладається на термін менший, ніж період амортизації орендованого майна (здебільшого на 2-5 років). Як і за фінансового лізингу, після закінчення терміну угоди вона може бути продовжена на нових умовах. В іншому разі майно повертається власникові або викуповується за договірною ціною. Отже, лізинг дає змогу підприємствам та організаціям отримувати необхідні виробничі фонди без значних одноразових затрат, а також уникнути витрат, пов'язаних із моральним старінням засобів виробництва.

За своєю сутністю лізинг є специфічною формою фінансування капітальних вкладень, альтернативною традиційному банківському кредитуванню. Крім того, лізинг активізує інвестиції приватного капіталу у сферу виробництва, підвищує конкурентоспроможність малого й середнього вітчизняного бізнесу. Завдяки лізингу розширюються можливості збуту власної продукції, насамперед тієї, яка дорого коштує.

Структура лізингового платежу регулюється законодавством і включає амортизаційні відрахування, плату за кредит, прибуток лізингодавця, страхові платежі та інші витрати лізингодавця. Конкретна величина платежу за надане в лізинг майно встановлюється лізингодавцем.

До фінансових посередницьких послуг належить також факторинг. Головна мета факторингового обслуговування – інкасування дебіторських боргів своїх клієнтів і одержання належних їм платежів. Клієнт (постачальник), продавши дебіторський борг, отримує від банку кошти в розмірі 80-90 % від суми боргу. Решту 10-20 % від суми боргу банк тимчасово стягує як компенсацію ризику до погашення боргу. Після погашення боргу банк повертає стягнену суму клієнтові. Банк може оплатити постачальникові платіжні вимоги не тільки у день подання їх на інкасо, а й відправлені у банки платників раніше й акцептовані платниками, але не оплачені через відсутність коштів на рахунках. Отже, отримання факторингової послуги дає змогу підприємствам перетворити продаж із відстрочкою платежу на продаж із негайною оплатою і в результаті прискорити рух свого капіталу.

Серед небанківських кредитних установ, що надають кредитні послуги, особливе місце посідають кредитні спілки. Це громадські неприбуткові організації, головною метою яких є фінансовий та соціальний захист своїх членів через залучення їхніх особистих заощаджень для взаємного кредитування. Одна з найпоширеніших послуг кредитних спілок – надання позичок. З цією метою створюється позичковий фонд, куди, крім внесків членів кредитних спілок, залучаються банківські кредити, державні субсидії, пожертвування юридичних і фізичних осіб.

За одержані позички сплачуються відсотки, які нижчі, ніж відсотки комерційних банків за надані кредити.

Страхування теж можна розглядати як один із сегментів ринку фінансових послуг. При цьому страхові компанії можуть розглядатися і як виробники страхових послуг, і як фінансові посередники. Фінансові послуги у сфері страхування пов'язані із формуванням колективних страхових фондів і фінансовим відшкодуванням різних втрат і збитків. Фінансове посередництво має місце при розміщенні фінансових ресурсів на фінансовому ринку.

Сегмент консалтингових, аудиторських, та інформаційних послуг безпосередньо не пов'язаний з рухом фінансових ресурсів чи формуванням доходів та здійсненням витрат і видатків. Водночас їх призначення полягає у наданні таких послуг, які сприяють указаним процесам.

Консалтингові фірми проводячи консультаційну роботу можуть допомогти мінімізувати вартість залучених фінансових ресурсів, оптимізувати їх розміщення, сприяти мінімізації податкового навантаження тощо.

Аудиторські послуги пов'язані із незалежною перевіркою фінансової діяльності і фінансової звітності господарюючих суб'єктів.

Інформаційні послуги полягають у наданні певної фінансової і нефінансової інформації, необхідної суб'єктам господарювання для прийняття рішень у сфері фінансової діяльності. Первинна інформація надається інформаційними агенціями через видання статистичних збірників, періодичних зведень, наприклад біржових, систему інформаційної мережі -Інтернет. Аналітичну інформацію надають рейтингові агенції (аналітичні огляди, рейтингові оцінки, наприклад привабливості цінних паперів).

Сукупність даних послуг є одним із методів хеджування ризиків, що виконує важливу роль у забезпеченні стабільності фінансового ринку і фінансової системи в цілому.

Контрольні питання до теми 13

1. Що таке фінансовий ринок і чим він відрізняється від грошового?

2. За якими ознаками структурується фінансовий ринок?

3. Що таке ринок фінансових послуг?

4. Як взаємозв’язані і чим різняться фінансовий ринок і ринок фінансових послуг?

5. Які інструменти використовуються на ринку цінних паперів?

6. Які виділяються суб’єкти ринку цінних паперів?

7. Які існують види фінансових посередників?

8. Що являють собою інституційні інвестори?

9. Які функції виконують реєстратори і депозитарії?

10. Які функції виконує фондова біржа?

Тема 14. МІЖНАРОДНІ ФІНАНСИ

14.1. Міжнародні фінанси як сфера фінансової системи будь –якої країни світу

Виникнення і розвиток міжнародних фінансів зумовлено широким розвитком процесів міжнародної економічної інтеграції, що супроводжуються глобалізацією економічних зв'язків, широкомасштабним переміщенням капіталів, об'єднанням фінансових ресурсів у світовому масштабі.

Міжнародні фінанси – це сукупність перерозподільних відносин, що виникають у зв'язку з формуванням і використанням на світовому або міжнародному рівнях фондів фінансових ресурсів. Тобто за допомогою міжнародних фінансів здійснюється міждержавний перерозподіл фінансових ресурсів. Глобальною системою акумулювання вільних фінансових ресурсів та надання їх позичальникам є міжнародний фінансовий ринок.

Міжнародні фінансові відносини являють собою досить складну систему руху грошових потоків. Вони можуть бути згруповані за такими напрямами:

• взаємовідносини між суб'єктами господарювання різних країн;

• взаємовідносини держави з юридичними і фізичними особами інших країн;

• взаємовідносини держави з урядами інших країн та міжнародними фінансовими організаціями;

• взаємовідносини держави і суб'єктів господарювання з міжнародними фінансовими інституціями.

Суб'єктами міжнародних фінансових відносин виступають уряди, підприємства, фірми, банки, установи, фізичні особи, міжнародні організації і міжнародні фінансові інституції.

14.2. Фінанси міжнародних організацій та фінансових інституцій як ланки міжнародних фінансів

Складовими міжнародних фінансів є фінанси міжнародних організацій, міжнародних фінансових інституцій та міжнародний фінансовий ринок. Розглянемо кожну з цих складових більш детально.

Діяльність міжнародних фінансових організацій пов'язана з виконанням певних функцій, які визначаються їх статутами. Фінансове забезпечення виконання цих функцій здійснюється через фонди грошових коштів, що формуються цими організаціями. Провідними міжнародними організаціями є Організація Об'єднаних Націй та Європейський Союз.

Міжнародні фінансові інституції створюються на світовому і регіональному рівнях для сприяння економічному розвиткові країн – засновників цих організацій, їх основним завданням є мобілізація коштів і надання допомоги на кредитних засадах для здійснення важливих економічних проектів.

До світових міжнародних фінансових інституцій належать Міжнародний валютний фонд (МВФ), група Світового банку та Банк міжнародних розрахунків. Регіональні фінансові інституції створюються за континентальною ознакою. До них належать: Європейський банк реконструкції та розвитку; Азіатський банк розвитку; Африканський банк розвитку; Міжамериканський банк розвитку, Лондонський і Паризький клуби кредиторів та ін.

Міжнародний валютний фонд є провідним світовим фінансовим інститутом, який має статус спеціалізованої установи ООН. Він був заснований на міжнародній конференції в Бреттон-Вудсі в 1944р., а почав функціонувати у 1947р. Основними цілями діяльності МВФ є сприяння розвитку міжнародної торгівлі й співробітництва у сфері валютного регулювання та надання кредитів у іноземній валюті для вирівнювання платіжних балансів країн – членів Фонду.

Діяльність МВФ охоплює три основні напрями: кредитування, з метою надання фінансової допомоги країнам, в яких утворилось від'ємне сальдо платіжного балансу; регулювання міжнародних валютних відносин; постійний нагляд за світовою економікою.

Кредитування здійснюється з різними цілями в різних формах та на різних умовах. Воно включає кредитування для потреб вирівнювання платіжного балансу, компенсаційне фінансування та допомогу найбіднішим країнам. Фінансові операції, які є основним напрямом діяльності, МВФ здійснює тільки з офіційними органами країн – членів Фонду.

Виділення кредитів залежить від трьох основних чинників: потреби в ресурсах для вирівнювання платіжного балансу, квоти країни та виконання вимог Фонду. Механізм кредитування полягає в тому, що МВФ продає необхідну країні валюту за її національну валюту. Кошти надходять до центрального банку країни-позичальника і використовуються на формування валютних резервів.

Загалом система кредитування, що використовується МВФ, включає чотири форми: безпосереднє, поетапне, пільгове та спеціальне фінансування.

Безпосереднє фінансування прямо пов'язане з квотою кожної країни і здійснюється в межах її резервної і кредитної частин.

Система поетапного фінансування використовується при більш суттєвих і триваліших проблемах з платіжним балансом у країни-позичальника і є наступним етапом її взаємовідносин з МВФ після безпосереднього фінансування.

Механізм пільгового фінансування пов'язаний з наданням на пільгових умовах кредитів країнам, що розвиваються, та найбіднішим країнам за умов хронічної кризи платіжного балансу. Вони включають фонд структурної перебудови і розширений фонд структурної перебудови. Позики з цих фондів надаються на дуже вигідних умовах – під 0,5 % річних на термін до 10 років.

Система спеціального фінансування використовується в особливих умовах і включає компенсаційне фінансування і фінансування у разі непередбачуваних обставин, фінансування буферних (резервних) запасів, фінансування зі скорочення й обслуговування зовнішнього боргу та фінансування системних трансформацій.

Надання системних трансформаційних позик обумовлюється різким падінням надходжень від експорту та значним і стійким збільшенням вартості імпорту у зв'язку з переходом до світових цін, насамперед на енергоносії.

Другим основним напрямом діяльності МВФ є регулювання валютних взаємовідносин. При цьому МВФ установлює певні валютні обмеження. Так, країни – члени Фонду не можуть без його згоди вводити обмеження за платежами і переказами з поточних міжнародних операцій, використовувати дискримінаційні валютні засоби, застосовувати систему кількох видів валютних курсів.

Як провідна міжнародна фінансова інституція, МВФ здійснює постійний нагляд і спостереження за світовою економікою. Він формує значний масив інформації як у цілому по світовій економіці, так і в окремих країнах.

Нагляд за макроекономічною та валютною політикою країн здійснюється насамперед за допомогою консультування. МВФ детально аналізує податкову, грошово-кредитну і валютну політику та стан платіжних балансів країн. На основі аналізу готується доповідь, що подається країні, в якій формулюються певні рекомендації щодо вироблення та коригування економічної, фінансової та валютної політики. На підставі аналізу інформації розробляються середньострокові економічні прогнози, які дають можливість координувати макроекономічні процеси країн – членів фонду.

Другою за значенням у системі міжнародних фінансових інституцій є група Світового банку, яка включає до свого складу Міжнародний банк реконструкції та розвитку (МБРР); Міжнародну асоціацію розвитку (МАР), Міжнародну фінансову корпорацію (МФК) та багатостороннє агентство з гарантування інвестицій (БАГІ) і спеціалізовану структуру – Міжнародний центр з урегулювання інвестиційних конфліктів (МЦУІК).

Серцевиною групи є МБРР, який був заснований разом з МВФ у 1945р. і почав функціонувати в 1946 р. Учасниками банку можуть бути тільки країни – члени МВФ. Основною метою діяльності банку є сприяння розвитку економіки країн – членів МБРР через надання довгострокових кредитів та гарантування приватних інвестицій. Спочатку ця діяльність була спрямована на країни, що зазнали втрат унаслідок Другої світової війни. Нині головним напрямом діяльності є країни, що розвиваються. Джерелами ресурсів банку є:

• статутний капітал;

• залучення коштів через випуск облігаційних позик;

• резервний фонд.

Статутний капітал сформовано за рахунок внесків країн-членів. Внески здійснюються через підписку на акції в межах установлених квот. Квоти кожної країни визначаються відповідно до її економічного потенціалу. Резервний фонд утворюється за рахунок банку.

Кредитування здійснюється у двох формах – системні позики та інвестиційні кредити.

Системні позики надаються урядам окремих країн під програми макроекономічної стабілізації та інституційні зміни. Кошти не мають цільового призначення і можуть використовуватись урядом на власний розсуд, у тому числі і на фінансування дефіциту бюджету. Отримання позик обумовлюється виконанням певних вимог. При їх невиконанні надання кредитів може бути призупинено.

Інвестиційні кредити видаються під конкретні інвестиційні проекти. Основними напрямами кредитування є галузі інфраструктури (енергетика, транспорт, зв'язок), а також сільське господарство, охорона здоров'я та освіта. Кредити видаються на термін до 20 років під гарантії урядів. МБРР може виступати також гарантом за аналогічними довгостроковими кредитами комерційних банків. Виділення кредитів обумовлюється наданням інформації про фінансовий стан країни, що позичає кошти, та про об'єкти кредитування. Кредити надаються на основі пайової участі банку у фінансуванні певних об'єктів – до 30 % їх вартості.

Інші організації, що входять до групи Світового банку, спеціалізуються на певних напрямках діяльності.

Міжнародна асоціація розвитку надає безпроцентні кредити найбіднішим країнам світу терміном до 50 років на пільгових умовах.

Міжнародна фінансова корпорація надає кредити високорентабельним приватним підприємствам країн, що розвиваються, причому без гарантії урядів відповідних країн.

Багатостороннє агентство з гарантування інвестицій проводить страхування іноземних інвестицій у країнах, що розвиваються, на випадок політичних ризиків: від націоналізації, воєн, заворушень, зривів контрактів та ін., чим сприяє розвитку діяльності як інституцій групи Світового банку, так і приватних інвесторів.

Міжнародний центр з урегулювання інвестиційних конфліктів виконує функції з урегулювання спорів між урядами окремих країн та їх інвесторами.

Банк міжнародних розрахунків є першою в історії міжнародною фінансовою інституцією. Він був створений у 1930 р. Основне завдання банку полягає у налагодженні співробітництва між центральними банками провідних країн світу та здійснення розрахунків між ними. Банк забезпечує також здійснення розрахунків між країнами, що входять до Європейської валютної системи. Він виконує депозитно-кредитні функції, здійснює валютні операції та операції на фондовому ринку.

У Європі в рамках ЄС функціонують Європейський центральний банк, Європейський інвестиційний банк і Європейський банк реконструкції та розвитку (ЄБРР). Європейський центральний банк створений у зв'язку із впровадженням у 1999 р. Єдиної європейської валюти – євро. Він е емісійним центром євро. Загалом його завдання і функції ідентичні функціям центральних банків.

Завданням Європейського інвестиційного банку, який був створений у 1958 р., є фінансування проектів, що мають регіональне, галузеве й загальноєвропейське значення. Кредити надаються терміном від 20 до 25 років. У галузевому плані пріоритетними є такі галузі інфраструктури, як енергетика, транспорт, телекомунікації, а також проекти, пов'язані з охороною навколишнього природного середовища. Кредити банку видаються на ринкових умовах. Пільги встановлюються лише в тих випадках, коли передбачається їх відшкодування – боніфікація за рахунок бюджету ЄС.

Європейський банк реконструкції і розвитку (ЄБРР), що був створений у 1990р. і відкритий 1991 р., здійснює діяльність у країнах Східної і Центральної Європи, які проводять ринкові реформи. Засновниками банку є країни Європи та провідні країни світу. Україна є членом ЄБРР з 1992 р. Не менше 60 % кредитів ЄБРР має спрямовуватись у приватний сектор економіки і не більше 40 % у державну інфраструктуру. Кредитні ресурси ЄБРР поділяються на звичайні і кошти спеціальних фондів. За рахунок звичайних ресурсів надаються кредити під ефективні й надійні проекти розвитку. Спеціальні фонди призначені для пільгового кредитування низькорентабельних галузей соціальної інфраструктури та для надання технічної допомоги.

Лондонський і Паризький клуби – це об'єднання кредиторів. Лондонський клуб об'єднує 600 великих західних банків-кредиторів. Паризький клуб об'єднує 19 країн, які є головними державами-кредиторами світу.

14.3. Міжнародний фінансовий ринок

Міжнародний фінансовий ринок виник у середині XX ст. Його головне призначення полягає в тому, щоб за допомогою акумуляції вільних фінансових ресурсів у деяких країнах забезпечити між ними їх перерозподіл для сталого економічного розвитку світового господарства й одержання від цих операцій певного доходу.

Міжнародні фінансові ринки – це величезні фінансові центри, які мобілізують і перерозподіляють у всьому світі значні обсяги фінансових ресурсів. Вони сформувались на основі розвитку міжнародних економічних відносин. З функціонального погляду – це система акумуляції і перерозподілу світових фінансових потоків з метою безперервного і рентабельного відтворення. З інституційного погляду – це сукупність банків, спеціалізованих фінансово-кредитних установ, фондових бірж, через які здійснюється рух світових фінансових потоків. У результаті конкуренції сформувались світові фінансові центри – Нью-Йорк, Лондон, Цюріх, Люксембург, Франкфурт-на-Майні, Сінгапур та ін. Новим світовим фінансовим центром після Другої світової війни став Токіо.

Міжнародний фінансовий ринок має три складові: міжнародний ринок грошей (валютний ринок); міжнародний ринок кредитних ресурсів, міжнародний ринок цінних паперів.

Ринок кредитних ресурсів і ринок цінних паперів у фінансовій літературі часто називають ринком капіталів.

Міжнародні валютні ринки – це купівля й продаж іноземної валюти або цінних паперів в іноземній валюті на основі попиту і пропозиції. Є світові й регіональні міжнародні валютні ринки. Найбільшим світовим валютним ринком є лондонський, на якому проводиться майже половина всіх валютних операцій. Учасниками міжнародних валютних ринків є банки, банкірські будинки, брокерські фірми, транснаціональні корпорації.

Банки, яким довірено право на проведення валютних операцій, називаються уповноваженими або валютними банками. Уповноважені банки використовують дві форми вивезення капіталу: відкриття за кордоном своїх зарубіжних філій і прийняття пайової участі в капіталі іноземного банку. Розвиток європейської інтеграції і досягнення достатньої стабільності валют країн ЄС привели до нової стадії розвитку європейської валютної системи – переходу до єдиної валюти – євро. Введення в обіг євро означає новий етап у розвитку системи міжнародних фінансів у цілому і європейської валютної системи зокрема.

Міжнародний ринок кредитних ресурсів – це специфічна сфера руху коштів між країнами. Кредитні ресурси на міжнародному ринку рухаються на загальновідомих принципах, а саме принципах обов'язкового повернення коштів, терміновості, платності і забезпеченості. На міжнародний кредит впливають такі фактори, як платіжний баланс, розмір процентної ставки, вид валюти, курс валюти, рівень рентабельності кредитних операцій та ін.

Міжнародний кредит виконує такі функції:

- забезпечує перерозподіл фінансових ресурсів;

- посилює процес нагромадження в рамках світового господарства;

- прискорює процес реалізації товарів (робіт, послуг) у всесвітньому масштабі.

Міжнародні кредити бувають різних видів, форм і варіантів кредитування.

З інституційного погляду міжнародний ринок кредитних ресурсів є сукупністю установ і організацій, за допомогою яких здійснюється рух капіталів у сфері міжнародних економічних зв'язків. У ролі кредиторів виступають приватні банки, фірми, страхові компанії.

Залежно від суб'єкта кредитування кредити поділяються на приватні, урядові й кредити міжнародних фінансових організацій. Кредити надаються коротко-, середньо- і довготермінові. Міжнародні кредити поділяються також на забезпечені й банківські. Забезпечені кредити надаються під цінні папери, нерухоме майно, векселі, товарні документи. Банківські кредити надаються найнадійнішим позичальникам під вексель. За призначенням міжнародні кредити поділяються на зв'язані й фінансові. Зв'язані мають строго цільовий характер, тобто спрямовуються на закупівлю певних товарів або оплату послуг. Фінансові кредити не мають цільового призначення і можуть бути використані на розсуд позичальника, включаючи погашення заборгованості за кредитами, на капітальні вкладення, інвестування в цінні папери та інші цілі.

Міжнародний ринок цінних паперів – це теж форма мобілізації капіталів з метою задоволення виробничих потреб. Він набув розвитку у другій половині XX ст., коли було знято обмеження в національних законодавствах на вивіз капіталу.

Міжнародний ринок цінних паперів спеціалізується переважно на емісії цінних паперів (первинний ринок) і їх купівлі-продажу (вторинний ринок). Поряд з ринком іноземних облігацій у 70-х роках XX ст. виник ринок єврооблігацій – облігацій у євровалютах. Найбільше їх випускають у доларах США.

Єврооблігаційна позика вирізняється такими особливостями: розміщується одночасно на ринках кількох країн на відміну від традиційних іноземних облігаційних позик; емісія здійснюється банківським консорціумом або міжнародною організацією; єврооблігації купуються інвесторами різних країн на основі котирувань їх національних бірж; емісія єврооблігацій меншою мірою, ніж іноземних облігацій, підпадає під державне регулювання; процент за купоном не оподатковується на відміну від звичайних облігацій.

Ринок єврооблігацій – важливе джерело фінансування середньо- і довгострокових інвестицій транснаціональних корпорацій. Держави використовують єврооблїгаційні позики для покриття дефіциту держбюджету і рефінансування старих позик.

Міжнародний ринок євроакцій почав розвиватись з 1983р. Усього у світі щорічно обертається акцій і облігацій на астрономічну суму понад 40трлн. дол. США. Основними фінансовими центрами, де торгують європаперами, є Лондон, Цюріх, Люксембург.

Ринок євровекселів (з 1981 р.) за обсягом невеликий, включає в основному короткострокові єврокомерційні папери і середньострокові векселі. Щоб залучити додаткових клієнтів і збільшити свої прибутки, учасники міжнародного кредитно-фінансового ринку створили ринок фінансових ф'ючерсів, фінансових опціонів і «своп», випускають цінні папери з додатковими страховими умовами.

Контрольні питання до теми 14

1. Які є напрями міжнародних фінансових відносин?

2. Що являють собою міжнародні фінанси у широкому і вузькому розумінні?

3. Що таке міжнародні фінансові інституції?

4. Як формується і використовується бюджет ООН?

5. Як формується і використовується бюджет ЄС?

6. Які функції виконує МВФ? Як сформовано капітал МВФ?

7. У яких формах здійснюється кредитування МВФ?

8. Які методи валютного регулювання використовує МВФ?

9. Які фінансові інституції входять до групи Світового банку? Їх функції.

10. Які завдання і функції Європейського центрального банку?

Які функції виконує Європейський інвестиційний банк?

11. Які функції і сфери діяльності Європейського банку реконструкції і розвитку?

ТЕРМІНОЛОГІЧНИЙ СЛОВНИК

Ажіо – відхилення у бік перевищення ринкового курсу грошових знаків, веселів та інших цінних паперів від їх номінальної вартості.

Акція – цінний папір без установленого строку обігу, що засвідчує дольову участь у статутному фонді акціонерного товариства, підтверджує членство в акціонерному товаристві та право на участь в управлінні ним, дає право її власникові на одержання частини прибутку у вигляді дивіденду, а також на участь у розподілі майна при ліквідації акціонерного товариства.

Анулювання (скасування) державного боргу – повна відмова держави від зобов'язань за випущеними позиками.

Аудит – незалежний фінансовий контроль, що здійснюється на комерційній основі аудиторами та аудиторськими фірмами.

Баланс доходів і видатків – поточний фінансовий план підприємства, в якому відображаються доходи і видатки підприємства за рік, а також взаємовідносини з державою і кредитними установами.

Баланс фінансових ресурсів і витрат держави – фінансовий план, який складається з метою визначення обсягів фінансових ресурсів, що створюються в країні, напрямків їх використання, збалансування доходів і витрат держави.

Бенефіціар – особа, яка отримує дохід зі своєї власності (майна) при наданні її в управлінні та використання іншій особі (наприклад, в оренду).

Біржовий ринок – частина ринку цінних паперів, де здійснюються угоди, які укладаються на фондовій біржі.

Брокер – біржовий посередник, що сприяє здійсненню операцій між зацікавленими сторонами – клієнтами біржі.

Бюджет – план формування та використання фінансових ресурсів для забезпечення завдань і функцій, які здійснюються органами державної влади та органами місцевого самоврядування.

Бюджет поточний – у ньому зосереджені усі витрати, обумовлені діючими нормами і сформовані рівнем соціальної забезпеченості

Бюджет розвитку – у ньому передбачаються витрати, що спрямовуються на фінансування пріоритетних соціально-економічних заходів.

Бюджетна класифікація – єдине систематизоване згрупування доходів, видатків та фінансування бюджету за ознаками економічної сутності, функціональної діяльності, організаційного устрою та іншими ознаками відповідно до законодавства України та міжнародних стандартів.

Бюджетне регулювання – надання коштів з Державного бюджету України місцевим бюджетам з метою збалансування доходів і видатків кожного бюджету.

Бюджетна система – сукупність бюджетів країни, побудована з урахуванням економічних відносин, державного і адміністративно-територіальних устроїв і врегульована нормами права.

Бюджетне планування – планомірний процес упорядкування, розгляду, затвердження і виконання бюджету. Це комплекс організаційно-технічних, методичних і методологічних заходів щодо визначення обсягів прибутків і суми витрат бюджетів на всіх стадіях бюджетного процесу.

Бюджетне прогнозування – визначення ймовірних показників прибутків і витрат на перспективу. Це науково-аналітична стадія розробки бюджету, у процесі якої формується концепція, шляхи її вирішення й основні цілі, що мають бути досягнуті.

Бюджетне фінансування – надання коштів з бюджетів на безповоротних засадах.

Бюджетний дефіцит – перевищення видатків над доходами бюджету.

Бюджетний період – термін, протягом якого діє складений і затверджений бюджет.

Бюджетний профіцит – перевищення доходів над видатками.

Бюджетний процес – це регламентована нормами права діяльність, пов'язана із складанням, розглядом, затвердженням бюджетів, їх виконанням, розглядом звітів про виконання бюджетів, що складають бюджетну систему України.

Бюджетний устрій – організація і принципи побудови бюджетної системи, її структури, взаємозв'язок між окремими ланками бюджетної системи.

Валовий внутрішній продукт – сума валових продуктів усіх галузей економіки.

Валовий дохід – загальна сума доходу від усіх видів діяльності, отримана протягом звітного періоду в грошовій, матеріальній або нематеріальних формах як на території України, так і за її межами.

Валовий національний продукт – сумарна вартість товарів та послуг, які надходять у розпорядження країни за певний період часу, як правило, за рік. Включає вартість кінцевих продуктів. Відрізняється від валового внутрішнього продукту на: 1) сальдо зовнішньоекономічних операцій, включаючи сальдо експорту й імпорту товарів і послуг; 2) сальдо переказу заробітної плати іноземних робітників; 3) сальдо переказу прибутку від вивезеного за межі країни капіталу.

Валютна інтервенція – дії Національного банку на валютному ринку, спрямовані на підтримку курсу національної грошової одиниці. Припускає "викидання" на валютний ринок іноземної валюти (як правило, найбільш стабільної на даний момент) із метою утримати курс національної валюти.

Валютна конвертованість національної грошової одиниці – обіговість національної грошової одиниці.

Валютна політика – сукупність економічних, юридичних та організаційних форм і методів у галузі валютних відносин, що здійснюються державою та міжнародними валютно-фінансовими організаціями.

Валютний курс – це ціна, за якою валюта однієї країни обмінюється на валюту інших країн.

Варант – вид цінних паперів, що надає право покупцю облігацій або привілейованих акцій купувати прості акції за визначену раніше ціну.

Вексель – цінний папір, який засвідчує безумовне грошове зобов'язання векселедавця сплатити після настання строку визначену суму грошей власнику векселя ( векселедержателю).

Видатки розвитку – витрати бюджетів на фінансування інвестиційної та інноваційної діяльності, таких як фінансування капітальних вкладень виробничого і невиробничого призначення, фінансування структурної перебудови народного господарства, субвенції та інші видатки, пов'язані з розширеним відтворенням.

Відкрита інфляція – інфляція грошової одиниці, за котрої ціни і прибутки вільно формуються в основному під впливом попиту і пропозиції.

Внутрішній державний борг – заборгованість держави всім утримувачам облігацій внутрішньої державної позики та інших державних цінних паперів, тобто громадянам і підприємствам своєї країни, які є кредиторами держави.

Грошово-кредитна політика – комплекс дій та заходів держави в сфері грошового ринку, а також сукупність економічних методів, спрямованих на управління рухом кредитного капіталу.

Депозитарій – організація, що займається збереженням цінних паперів.

Державний борг – загальна сума заборгованості держави (Автономної Республіки Крим чи місцевого самоврядування), яка складається з усіх випущених і непогашених боргових зобов'язань, включаючи боргові зобов'язання, що вступають в дію в результаті виданих гарантій за кредитами, або зобов'язань, що виникають на підставі законодавства або договору.

Державний бюджет – є централізованим грошовим фондом, являє собою фінансові загальнодержавні ресурси; узагальнений основний фінансовий план країни. Як економічна категорія, виражає фінансові відносини, пов'язані з утворенням і використанням централізованого фонду грошових ресурсів держави.

Державні видатки – сума коштів, що витрачається державою в процесі здійснення її фінансової діяльності. Відповідно до рівня розміщення їх поділяють на централізовані (з бюджету та фондів цільового призначення) і децентралізовані. За роллю в суспільному виробництві розрізняють поточні видатки і видатки розвитку.

Державний кредит – сукупність економічних відносин, що виникають між державою як позичальником (або позикодавцем) коштів і фізичними або юридичними особами, іноземними урядами в процесі формування і використання загальнодержавного фонду грошових ресурсів.

Державний фонд охорони навколишнього природного середовища – спосіб формування коштів з метою цільового фінансування природоохоронних і ресурсозберігальних заходів, а також для зменшення впливу забруднення навколишнього природного середовища на здоров'я населення.

Державні позабюджетні цільові фонди – фонди, що мають строго цільове призначення. Використовуються для розширення соціальних послуг населенню, розвитку галузей інфраструктури, надання суспільної допомоги непрацездатним та малозабезпеченим громадянам.

Державні фінанси – це система грошових фондів, зосереджених у державі і призначених для забезпечення властивих їй функцій, а також сукупності форм і методів, за допомогою котрих ці функції реалізуються; це частина фінансів держави (інша частина – фінанси підприємств недержавних форм власності), що являє собою сукупність державного бюджету, бюджетів різних рівнів державного управління, державного соціального страхування, державного кредиту, позабюджетних фондів, фінансів державних підприємств.

Державні трансферти – цільове, безповоротне та безоплатне виділення коштів з бюджету конкретним суб'єктам у вигляді державних субсидій, субвенцій і дотацій.

Державні цільові фонди – фонди, які створені відповідно до законів України, формуються за рахунок податків і зборів з юридичних і фізичних осіб.

Дериватив – стандартний документ, що свідчить права і (або) обов'язки придбати або продати цінні папери, матеріальні або нематеріальні активи, а також гроші, на визначених у даному документі умовах у майбутньому. Використовуються для проведення спекулятивних фінансових операцій та страхування цінового ризику («хеджування»). Деривативи поділяють на фондові, валютні, страхові, товарні тощо. Основними видами деривативів є опціони, свопи, ф'ючерсні та форвардні контракти.

Дефіцит бюджету – перевищення видаткової частини бюджету над доходною.

Дефіцит платіжного балансу – перевищення валютних платежів країни за кордон над надходженнями в країну.

Дефолт – визнання неплатоспроможності країни або іншого позичальника по його зобов'язаннях. Об'являється або самим позичальником або кредиторами. Умови виникнення ситуації дефолту обумовлюються в кожній конкретній угоді про позику.

Децентралізовані фінанси – фінанси підприємств та фінанси населення.

Дивіденд – частина загальної суми чистого прибутку акціонерного товариства, що розподіляється між акціонерами відповідно до наявних в їх розпорядженні акцій.

Дисконт – 1) облік векселя; 2) обліковий відсоток при обліку цінних паперів; 3) знижка з ціни товару.

Дисконт векселя – один із видів операцій комерційного банку по викупу векселів у їхніх власників по визначеній ціні, що залежить від їхньої суми, термінів погашення, ризику неповернення боргу і середньої облікової вексельної ставки.

Дисконтна ставка (облікова ставка) – розмір відсотку, на підставі якого здійснюється реалізація кредитних ресурсів Національного банку комерційним банкам.

Дилер – фізична або юридична особа, що здійснює біржове або торговельне представництво.

Дотації – кошти, що видаються на покриття збитків підприємств, але у тому разі, коли такі збитки викликані не залежними від підприємств причинами.

Дотації вирівнювання – кошти, які виділяються з вищестоящого бюджету нижчестоящому на безповоротній основі і не мають цільового призначення.

Емісія – випуск в обіг грошей або цінних паперів.

Емітент – юридична особа, що від свого імені випускає цінні папери і зобов'язується виконувати обов'язки, що випливають з умов їхнього випуску.

Євровалюта – будь-яка конвертована валюта, депонована в закордонному банку.

Закріплені доходи бюджету – доходи, які повністю надходять в певний бюджет.

Застрахований – особа, яка бере участь в особистому страхуванні, об'єктом страхового захисту якого є життя, здоров'я і працездатність.

Зведений (консолідований) бюджет – сукупність усіх бюджетів, що входять у бюджетну систему по прибутках і витратах.

Звичайна діяльність – будь-яка основна діяльність підприємства, а також операції, що її забезпечують унаслідок її проведення.

Змінний курс – курс валюти, що вільно підвищується і знижується в залежності від попиту і пропозиції; це припускає наявність механізму валютного регулювання.

Зовнішнє страхування – форма страхування господарських ризиків підприємства, здійснюваного страховими компаніями – страховиками.

Зовнішньоторговельні банки – різновид банків спеціального призначення, мобілізують фінансові ресурси держави для здійснення її зовнішньоекономічної діяльності.

Зовнішній державний борг – заборгованість держави іноземним кредиторам, тобто громадянам та організаціям інших країн.

Індосамент – передавальний надпис на переказному векселі, що вказує перехід прав по цінному паперу до іншої особи.

Інкасація – оплата пред'явлених банківському закладу векселів або чеків.

Інкасування векселя – виконання доручення векселедержателя по отриманню в термін платежів за векселем; при не поступленні платежу вексель повертається кредитору з протестом, а у випадку недогляду протесту банк відповідає за наслідки.

Інфляція – збільшення кількості паперових грошей в обігу, що призводить до знецінення грошової одиниці.

Інфраструктура фінансового ринку – система фінансово-кредитних інститутів, які функціонують на фінансовому ринку.

Казначейство – спеціалізований фінансовий орган, що відає виконанням державного бюджету. Організує збір прибутків державного бюджету, надає кошти на передбачені в ньому витрати.

Казначейські зобов'язання (векселі) – цінні папери, що мають характер боргового зобов'язання держави, спрямованого тільки на покриття бюджетного дефіциту.

Казначейські облігації держави – вид розташованих на добровільній основі серед населення державних цінних паперів, які засвідчують внесення їхніми держателями коштів у бюджет і дають право на одержання фіксованого прибутку протягом усього терміну володіння цими цінними паперами.

Капітальні витрати – видатки бюджету на фінансування інвестиційної та інноваційної діяльності держави.

Капітальний державний борг – включає всю суму заборгованості по раніше випущених позиках.

Касова система виконання бюджету – здійснення обліку надходження прибутків і фінансування витрат Державного бюджету на основі реєстрації фактичних грошових потоків.

Казначейські зобов'язання – вид цінних паперів на пред'явника, що розміщуються виключно серед населення, засвідчують внесення їх власниками грошових коштів до бюджету і дають право на одержання доходу.

Конверсія державного боргу – зміна дохідності позик. Здійснюється у разі зміни ситуації на фінансовому ринку (наприклад, рівня облікової ставки центрального банку) чи погіршення фінансового стану держави, коли вона не в змозі виплачувати передбачуваний дохід.

Кошторис – основний документ, який визначає обсяг, цільове спрямування та щоквартальний розподіл коштів, спрямованих із бюджету на утримання установ. Усі установи, які фінансуються в кошторисному порядку, належать до бюджетних.

Кредит – певний тип економічних відносин між суб'єктами господарської діяльності, сутність яких полягає в наданні на основі зворотності фінансових ресурсів і звичайно з виплатою відсотка.

Лізинг – підприємницька діяльність, яка спрямована на інвестування власних чи залучених фінансових коштів і полягає в наданні лізингодавцем у виняткове користування на визначений строк лізингоодержувачу майна, що є власністю лізингодавця або набувається ним у власність за дорученням і погодженням з лізингоодержувачем у відповідного продавця майна, за умови сплати лізингоодержувачем періодичних лізингових платежів.

Місцеві бюджети – це фонди фінансових ресурсів, що знаходяться в розпорядженні місцевих органів самоврядування.

Міжнародні фінанси – підсистема міжнародної економіки, яка відображає економічні відносини, пов'язані з міжнародним рухом грошових коштів.

Місцеві фінанси – фінансова база місцевих органів влади та управління. Забезпечують регіональні потреби у фінансових ресурсах та доходах, їх внутрішньо територіальний перерозподіл. Основне призначення забезпечення відносної фінансової незалежності й автономності регіональних адміністративних формувань (областей, регіонів) та поселень.

Мито – непрямий податок, що стягується з товарів, транспортних засобів, інших предметів, які переміщуються через митний кордон країни.

Монетизований борг – борг, що складається з боргів держави комерційним банкам як основним утримувачам державних цінних паперів та фіксується у балансах банків, у зв'язку з чим аналіз його динаміки перебуває під пильним контролем.

Надлишок торговельного балансу – перевищення експорту товарів і послуг держави над їх імпортом.

Національний банк – центральний банк України, її емісійний центр.

Національний доход – визначається, як сума всіх прибутків; може бути обчислений: валовий національний продукт, вироблений у державі, мінус загальна сума амортизаційних відрахувань мінус загальна сума непрямих податків.

Нетто-ставка – показник страхових внесків з однієї грошової одиниці (із 100, 1000 грошових одиниць) страхової суми, що передбачає рівновагу фінансових зобов'язань страхувальників і страховика в розрахунку на весь період дії договору страхування. Встановлюється на основі середньої багаторічної ймовірності страхового випадку; повинна забезпечити страховику створення фонду, достатнього для виплати відшкодування.

Немонетизований борг – борг, що складається з не виконаних державою фінансових зобов'язань перед населенням за соціальними виплатами, передбачених чинним законодавством (заборгованість з виплати пенсі, стипендій, заробітної плати та ін.) та із заборгованості за господарськими відносинами з реальним сектором економіки (заборгованість за державними замовленнями, з надання послуг державними установами та ін).

Непрямі податки – податки, які включаються до ціни товарів (робіт, послуг). Платниками цих податків є покупці відповідних товарів, а їх платниками до бюджету – суб'єкти підприємницької діяльності.

Номінальна вартість облігацій – ціна, позначена на цінному папері яка засвідчує, що вона представляє визначений капітал, використовуваний емітентом даного цінного паперу.

Облігація – цінний папір, що підтверджує зобов'язання емітента відшкодувати власнику цінного паперу її номінальну вартість у встановлений термін із сплатою фіксованого відсотка, якщо інше не передбачено умовами випуску.

Обліковий ринок – ринок, на якому під час укладання угод в обігу перебувають високоліквідні активи (векселі, чеки, депозитні сертифікати).

Овердрафт – 1) сума, отримана по чеку понад залишку на поточному рахунку; 2) перевищення суми кредиту в банку, наданого в межах коштів на рахунку або на депозиті клієнта.

Оперативне управління фінансами – комплекс заходів, які розробляють на основі оперативного аналізу фінансової ситуації фінансового планування, контролю та регулювання, складання та виконання фінансових планів. Головна функція апарату фінансової системи: Міністерства фінансів України, фінансових управлінь (відділів), міністерств, відомств, місцевих Рад, фінансових служб підприємства та організацій.

Операції з капіталом – операції, що спрямовуються на управління ним в умовах ризику та невизначеності економічної кон’юнктури. Тут переважають страхові операції, включаючи хеджування, операції з застави, в т.ч. іпотеку.

Операційна діяльність – основна діяльність підприємств, а також інші види діяльності, які не є інвестиційною та фінансовою діяльністю.

Опціон – угода, об'єктом якої служить зобов'язання (право) купити або продати визначене число ф'ючерсних контрактів або наявних контрактів по заданій ціні протягом визначеного терміну.

Ощадні сертифікати – письмові посвідчення кредитних закладів про депонування коштів, що засвідчують право вкладника на одержання, після закінчення встановленого терміну, депозиту і відсотків по ньому.

Платіжний баланс – статистичний звіт, у якому відбиваються всі зовнішньоекономічні операції за визначений період часу між резидентами держави і закордонними партнерами. Платіжний баланс характеризується співвідношенням валютних надходжень у країну через держкордон і платежів країни за кордон за визначений період.

Податкова політика – діяльність держави у сфері встановлення, правового регламентування та організації справляння податків і податкових платежів у централізовані фонди грошових ресурсів держави.

Податкова система – сукупність встановлених у країні податків, зборів та інших обов'язкових платежів до бюджету і державних цільових фондів; принципів, форм і методів установлення, зміни чи скасування їх; дій, які забезпечують їх сплату, контроль і відповідальність за порушення податкового законодавства.

Поточні видатки – витрати бюджетів на фінансування мережі підприємств, установ, організацій і органів, фінансування заходів щодо соціального захисту населення та інших заходів, не передбачених у видатках розвитку.

Преференції – пільгові умови, які надаються за договором (наприклад, пільгове мито, яке встановлюється для всіх, або деяких товарів окремих країн та не розповсюджується на товари інших країн).

Привілейовані акції – дають власникам переважне право на одержання дивідендів, а також право на пріоритетну участь у розподілі майна акціонерного товариства у випадку його ліквідації.

Прихована інфляція – інфляція грошової одиниці, яка проявляється не в підвищенні цін, а в хронічному дефіциті товарів і послуг, розвитку тіньової економіки.

Прості акції – дивіденди по них можуть бути як більше, так і менше, ніж по привілейованих акціях, однак вони надають право їх власникам брати участь в управлінні акціонерним товариством.

Профіцит бюджету – перевищення доходної частини бюджету над видатковою (властиво місцевим бюджетам).

Ревальвація – підвищення офіційного курсу національної грошової одиниці щодо іноземних валют.

Регулюючі доходи – доходи, надходження яких до бюджетів нижчого рівня визначаються щороку Верховною Радою України та які передбачені в законі про державний бюджет на поточний рік, перерозподіляються між різними ланками бюджетної системи.

Рефінансування державного боргу – розміщення нових державних позик для погашення заборгованості по раніше випущених облігаціях державної позики.

Рівень дефіциту бюджету – відношення абсолютного розміру дефіциту до обсягу бюджету або до об'єму валового внутрішнього продукту. Прийнятна межа – не більше 3% (до об'єму ВВП).

Ринок капіталів – ринок середньо- та довгострокових капіталів або грошових коштів (на термін більше одного року), що представляють інвестиційний фактор у розвитку економіки.

Ринок цінних паперів – частина ринку позичкових капіталів, де здійснюється емісія та купівля-продаж цінних паперів, формується ціна на них, урівноважується попит і пропозиція.

Роялті – 1) ліцензійна винагорода в якості періодичних відрахувань від прибутку або суми продаж продукції, виробленої за ліцензією; 2) авторський гонорар; 3) орендна плата за право промислової розробки надр.

Світова валютна система – інституційно-функціональна форма організації міжнародних валютно-фінансових відносин, яка склалася внаслідок еволюції світового господарства і юридично закріплена міждержавними домовленостями.

СВОП – продаж або купівля валюти з зобов'язанням її купити або продати через деякий час.

Сеньйораж – дохід держави від емісії грошей.

СПОТ – 1) вид угоди на товар, у тому числі при біржовій торгівлі, що передбачає негайну оплату; 2) покупка вже виробленого товару за готівку, при котрій даний товар негайно доставляється покупцю.

Страхова подія – подія, передбачена договором страхування або чинним законодавством, з настання якої виникає зобов'язання страховика відшкодувати завдані цією подією збитки або сплатити страхове забезпечення страхувальникові.

Страхова премія (внесок, платіж) – плата страхувальника страховикові за те, що той зобов'язується відшкодувати страхувальнику, в разі виникнення, матеріальні збитки, завдані застрахованому майну, або виплатити страхову суму при настанні певних подій.

Страхова сума – сума, на яку страхується об'єкт при складанні договору страхування; основний показник страхування, що визначає розмір страхового забезпечення при настанні страхового випадку. Визначається за згодою між страхувальником і страховиком і виплачується страхувальнику при настанні страхового випадку.

Страхове відшкодування — фактично зроблені виплати, що компенсують збиток, який виникає при настанні страхового випадку.

Страховий випадок – стихійне лихо, нещасний випадок або настання іншої події, за якої виникає зобов'язання страховика сплатити страхувальнику страхове відшкодування або страхову суму.

Страховий портфель – число укладених договорів страхування.

Страховий ризик – страховий випадок, що не наступив, але ймовірність настання якого відома (ймовірність дожиття або смерті, ймовірність аварії з транспортним засобом, ймовірність пожежі).

Страховий тариф (страхова премія, платіж) – сума, яку страхувальник виплачує страховику за одержувані страхові послуги.

Страховик – юридична особа, що займається створенням і використанням фондів страхування на основі отриманої ліцензії.

Страхувальник – юридична чи фізична особа, яка на підставі відповідної угоди зі страховиком сплачує страхові премії (внески, платежі) до страхового фонду й отримує право на відшкодування при настанні страхового випадку.

Субвенція – фінансові ресурси, що виділяються з вищестоящого бюджету нижчестоящому на фінансування передбачених Державним бюджетом витрат на основі пайової участі, мають суворо цільовий характер; виділяються переважно по бюджету розвитку.

Субсидія – фінансові ресурси, що виділяються з вищестоящого бюджету нижчестоящому на фінансування конкретних заходів або закладів, мають цільовий характер; виділяються в основному по поточному бюджету.

Тимчасовий касовий розрив – незбіг у часі фінансування видатків з надходженням доходів.

Торговельний баланс – різниця між експортом і імпортом товарів і послуг держави в національній валюті.

Трансферт – 1) переведення іноземної валюти або золота з однієї країни в іншу; 2) передача права володіння іменними цінними паперами.

Трансферти – фінансові кошти, що передаються з державного бюджету або з місцевих бюджетів вищого рівня в бюджети нижчого рівня у вигляді дотацій, субсидій, субвенцій та інших форм.

Уніфікація – об'єднання кількох позик в одну. Спрощує управління державним боргом.

Управління державним боргом – забезпечення платоспроможності держави, тобто можливості погашення боргів.

Фіксований курс – офіційно встановлене співвідношення між національними валютами, засноване на визначених у законодавчому порядку валютних паритетах.

Фінанси – особлива, специфічна форма виробничих відносин, зв'язана з процесом розподілу і перерозподілу частини вартості валового внутрішнього продукту, утворенням і використанням на цій основі цільових централізованих і децентралізованих грошових фондів суспільного призначення.

Фінанси місцеві – система економічних відносин, при посередництві яких місцеві органи влади мобілізують, розподіляють і використовують фінансові ресурси у відповідності до покладених на них законом та договорами обов'язків.

Фінанси населення – сукупність грошових фондів, які акумулюються у населення з таких джерел: доходи від трудової діяльності; доходи від операцій з капіталом; доходи від рухомого і нерухомого майна; доходи отримані у вигляді спадщини; доходи з інших джерел.

Фінанси підприємств – економічні відносини, пов'язані з рухом грошових коштів, формуванням, розподілом, використанням доходів та грошових фондів суб'єктів підприємництва у процесі відтворення.

Фінансова політика – спосіб впливу фінансових відносин на економічний і соціальний розвиток суспільства.

Фінансова система держави – сукупність обмежених, але взаємозалежних між собою ланок фінансових відносин, що виникають у різних сферах виробничої і невиробничої діяльності в процесі вартісного розподілу та перерозподілу валового внутрішнього продукту і національного доходу з метою формування, розподілу і використання фінансових ресурсів для задоволення суспільних інтересів і потреб.

Фінансове планування – діяльність по формуванню, розподілу і використанню централізованих і децентралізованих фондів грошових ресурсів.

Фінансовий лізинг – форма лізингу з передачею майна після повної сплати його вартості лізингоодержувачу.

Фінансовий механізм – сукупність економіко-організаційних і правових форм і методів управління фінансовою діяльністю держави, що функціонують у процесі формування, розподілу і використання централізованих і децентралізованих фондів грошових ресурсів.

Фінансовий механізм зовнішньоекономічної діяльності – сукупність форм і методів управління фінансово-кредитними і валютними відносинами, які виникають між окремими державами і регламентуються ними в правовому порядку.

Фінансовий ринок – особливий тип ринку, предметом куплі-продажу на якому виступають різні фінансові інструменти. Система сучасного фінансового ринку складається із п'яти основних складових, якими є банківський ринок, ринок цінних паперів (фондовий ринок), валютний ринок, ринок дорогоцінних металів, ринок страхових послуг.

Фінансові важелі – інструменти формування і використання централізованих і децентралізованих фондів фінансових ресурсів.

Фінансові інститути місцевих органів влади – сукупність закладів, установ, утворень, які є суб'єктами фінансових відносин у сфері компетенції місцевого самоврядування. До складу фінансових інститутів місцевого самоврядування входять позабюджетні валютні та цільові фонди, муніципальні банки, ощадні каси, страхові товариства, пенсійні фонди, фонди сприяння та інші структури, які мають відповідний правовий статус.

Фінансові інструменти – різноманітні фінансові документи, які обертаються на ринку, мають грошову вартість і за допомогою яких здійснюються операції на фінансовому ринку.

Фондова біржа – організована форма постійно діючого оптового ринку цінних паперів на якому здійснюються біржові угоди по їх купівлі-продажу, а також формуються ціни на цінні папери.

Форвардний договір – попередня реалізація продавцем продукції, що ще не вироблена.

Франшиза – мінімальна, така що не компенсується страховиком частина збитку, понесеного страхувальником.

Ф'ючерсний договір – вид договору про купівлю акцій або товару з їх оплатою через певний період часу за ціною, зафіксованою в даному договорі. Ф'ючерсний контракт може заключатися на продаж неіснуючого товару (наприклад, сільгосппродукції).

Хеджер – особа, що страхує ціну й прибуток шляхом перенесення ризику зміни ціни з себе на іншу юридичну чи фізичну особу, в загальному випадку – реалізуючи йому товар за ціною, нижчою за очікувану ринкову ціну.

Цінні папери – грошові документи, що засвідчують майнові права або відносини позики; визначають відносини між особою, що їх випустила та їх власником і припускають, як правило, виплату прибутків у вигляді дивідендів або відсотків, а також можливість передачі грошових і інших прав, що випливають із цих документів, іншим особам.

СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ

Аранчій В. І. Фінанси [Текст]: навч. посіб. / В.І. Аранчій, О.М. Краснікова, Л.В. Черненко. - Полтава: [РВВ ПДАА], 2009. - 216 с. - ІSBN 978-966-2088-32-8

Базилевич В.Д., Баластрик Л.О. Державні фінанси. Навчальний посібник. – К.: Атіка, 2004. – 368 с.

Василик О.Д. Теорія фінансів: Підручник для студентів економ. спец. вузів. 2001. - 416 с.

Лондар С.Л. Фінанси [Текст]: навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. / С.Л. Лондар, О.В. Тимошенко. - Вінниця: Нова Книга, 2009. - 384 с. - ІSBN 5-7763-1304-X

Опарін В.М. Фінанси (Загальна теорія): Навчальний посібник. – 2-е вид.. доп. і перероб. – К.: КНЕУ, 2002. – 240 с.

Поважний О.С. Фінанси [Текст]: навч.-метод. посіб. / Поважний О.С., Волощенко Л.М., Свечкіна А.Л.; Донецьк. держ. ун-т упр. - Донецьк: ДонДУУ, 2008. - 203 с.

Романенко О.Р. Фінанси: Підручник: - К.: Центр навчальної літератури, 2004. – 312 с.

Стеців Л.П. Фінанси [Текст]: навч. посіб. / Л.П. Стеців, О.І. Копилюк. - К.: Знання, 2007. - 235 с. - ІSBN 966-346-302-3

Фінанси [Текст]: навч. посіб. / О.П. Близнюк, Л.І. Лачкова, В.І. Оспіщев та ін. За ред. В.І. Оспіщева. - К.: Знання, 2006. - 415 с. - ІSBN 966-346-095-4

Фінанси [Текст]: підруч. / С.І. Юрій, В.М. Федосов, Л.М. Алексеєнко та ін.; за ред. С.І. Юрій, В.М. Федосова ; Тернопільськ. нац. екон. ун-т. - К. : Знання, 2008. - 611 с. - ІSBN 978-966-346-477-0