Формування української етнічної території

Тема 2. Формування української етнічної території.

Індоєвропейська, а згодом і протоєвропейська мовна спільнота (ще до розподілу її на давні мовні групи, що відповідають сучасним слов‘янській, германській, романській тощо) розвивалися на землях, які ми тепер звемо українськими. Припускають, що частина території України (степова й лісостепова смуга) була ареалом формування індоєвропейської етнічної спільноти.

Однією з особливостей української етнічної території з-поміж величезних євразійських просторів усіх сучасних слов‘яномовних народів є те, що саме на ній сформувалася праслов‘янська етнічна спільнота, частина якої (та, що не мігрувала звідси) з часом еволюціонувала в сучасних українців.

Обриси і площа української етнічної території з плином часу змінювалися в залежності від конкретних історичних обставин. У степовій та лісостеповій смугах України етнічно українська людність під тиском кочових народів неодноразово рідшала й зовсім зникала, потім знову селилася з північних та західних українських земель. Степові чорноморсько-азовські землі українці остаточно опанували лише у XVIII—XIX ст.

Через переселення і компактне розселення українців на сусідніх до української етнічної території та на віддалених землях (Казахстан, Південний Сибір, Далекий Схід, Канада, Аргентина) утворилася велика кількість українських етнічних островів різної площі та конфігурації. Розпорошене (дисперсне) розселення українців перешкоджало відтворенню української етнічної самобутності і призводило до етнічної асиміляції.

У XIX ст. і майже до середини XX ст. українська етнічна територія виходила далеко за межі сучасної території України, охоплюючи також південно-західну частину сучасної державної території Білорусі, прилеглу до України частину сучасної державної території Російської Федерації, окремі ділянки лівобережжя Дністра сучасної державної території Молдови, прикордонні північні території сучасної Румунії, північно-східні райони сучасної Словаччини, південно-східну частину сучасної Польщі.

Українська етнічна територія на час Української революції, за оцінкою С.Рудницького становила від 905 тис. км.² до 1 млн. 56 тис. км.² з 51,2—53,9 млн мешканців. Питома вага етнічних українців становила на цій території (за його обчисленнями) 71,3—71,7 %. В.Кубійович зробив оцінку площі української етнічної території на 1933 р. — 932 тис. км.², у тому числі: 728,5 тис. км.² становила суцільна українська етнічна територія, 203,6 — мішана.

Незважаючи на значні територіальні втрати (головним чином у 1930-х — 1940-х роках) українська етнічна територія продовжує залишатися найбільшою з-поміж усіх етнічних територій європейських народів (росіяни, як і турки, за географічним критерієм є євразійським народом). Вона охоплює близько 600 тис. км² і простягається приблизно на 1400 км із заходу на схід широкою смугою переважно від 300 до 700 км.

Українська етнічна територія межує з етнічними територіями росіян, білорусів, поляків, словаків, угорців, румунів, молдован та з етнічними островами болгар і гагаузів. Більша частина української етнічної території має виразно одноетнічний характер — етнічні українці становлять понад 80 % людності. Такі одноетнічні українські території переважають у 22 областях України, в Чернівецькій області — 3/4, в Одеській вони становлять близько 2/3 території, в Луганській області — близько половини, в Донецькій — більше половини. На Кримському півострові українців близько 1/4 населення, одноетнічність території спостерігається сьогодні як локальне явище і тенденція до збільшення частки кримськотатарського народу на більшості його території є визначальною.

У межах української етнічної території є одноетнічні та етнічно змішані острови (анклави) болгар, молдован, румунів, угорців, росіян, поляків, греків, циган, албанців, словаків, білорусів, та етнічних груп інших народів. Іншоетнічні домішки на територіях міст за чисельністю і питомою вагою значно більші, ніж у сільській місцевості (особливо на півдні і сході країни).

Поселення, де певна етнічна меншина становить понад 80 % людності зустрічаються серед сільських поселень прикордонних районів Закарпатської області (з Угорщиною й Румунією), Чернівецької області (з Румунією й Молдовою), Одеської області (з Молдовою й Румунією), та в низці районів Кримського півострова і східних областей. Близько 98-99 % представників етнічних спільнот інших країн, що є громадянами України, мешкають розпорошено на українській етнічній території, або змішано з народами України (етнічними українцями, кримськими татарами, караїмами, кримчаками) та з представниками інших зарубіжних народів (переважно Російської Федерації).

 

 

Походження слов'ян і україногенез.

Етногенез (походження народів) слов’ян – питання доволі дискусійне. Історична наука накопичила дуже багато концепцій  походження слов’ян, які дуже часто протилежні одна одній. Такий стан речей зумовлений браком джерел та значною політизацією питання. Перш ніж зупинитися на основних концепціях походження слов’ян потрібно визначити: хто такі слов’яни та народи, які можна назвати слов’янськими?

Слов’яни – це велика група споріднених за мовою та культурно індоєвропейських народів, які проживають в Центральній та Східній Європі, і частково в Азії (Північна Азія). Чисельність слов’янських народів, за різними данними, сягає від 300 до 350 млн. осіб.

Як уже зазначалося, слов’яни переважають в Центральній та Східній Європі та в Північній Азії. Традиційно, слов’янські народи можна поділити на три великі групи:

1. Західні слов’яни. До цієї групи належать – чехи, поляки, словаки, лужичани. Інколи в літературі можна прочитати, що до цієї групи належать – кушуби, сілезці, моравани, яких класична наука розглядає як етнографічні групи: кашуби (поляки), сілезці (поляки), моравани (чехи).

2. Східні слов’яни. До ціє групи належать – українці, росіяни, білоруси. Також, як і у випадку з західними слов’янами, інколи виділяють – русини (етнографічна група українців), поліщуки (українці або білоруси), липовани, помори, козаки (росіяни).

3. Південні слов’яни. До цієї групи належать – словенці, серби, хорвати, чорногорці, боснійці, македонці, болгари.

Також, необхідно визначати етимологію (історія походження слова ) слова слов’яни. Одні історики вважають, що термін слов’яни походить від слів “слово” або “слава”, інші вчені виводять поняття слов’яни від слова раб яке звучить англійською – slave або німецькою – der sklave. Цікавою є гіпотеза рядянського мовознавця М. Марра, який вважав, що слово слов’яни походить від самоназви скіфів  – сколоти. І нарешті, видатний чеський мовознавець Л. Нідерле визначив, що взагалі неможливо визначити етимологію слова слов’яни.

Тепер перейдемо до основних концепцій походження слов’ян. Як уже зазначалося, на сьогодні, вчені не можуть дійти до єдиної концепії. Така невизначеність сприяє різним політичним та псевдоісторичним спекуляціям.

Перший, хто звернув увагу на проблему походження слов’ян, був Нестор Літописец. Який вважав прабатьківщиною слов’ян басейн Дунаю – сучасну Угорщину, звідки потім слов’яни емігрували на землі сучасних південних, східних та західних слов’ян. Не дарма в українському фольклорі  роль великої ріки, відіграє не Дніпро, а саме Дунай.   Нестора Літописця вважають засновником Дунайської концепції походження слов’ян.

Польські та чеські славісти запропонували Вісло-одерську концепцію – найдавнішою прабатьківщиною слов’ян було межиріччя Вісли та Одеру.

Радянські історики (Б. Рибаков) запропонували Вісло-Дніпровську або Дніпровсько-Одерську (розширену) концепцію, в якій слов’яни зародилися в мижіріччі Дніпра та Вісли (Одера), причому центром слов’янської прабатьківщини було Придніпров’я.

В часи Середньовіччя популярною була Азійська концепція походження слов’ян, послідовником якої був відомий тюрколог М. Гумільов. Сучасні послідовники цієївважають, що предками слов’ян були або скіфо-сармати або слов’яни прийшли в Європу разом з гуннами.

 

 

 

Тема 3. Національний характер українців і його особливості.

Перші спроби дати аналіз психічного складу як етносу і як нації українців були здійсненні ще у ХVІІІ-ХІХ ст. в працях видатних представників української думки И.Костомарова, В.Липинського, Ф.Чижевського та інших.

Майже всі дослідники, колишні і теперішні виокремлюють такі типові риси українського національного характеру:

-       демократичність,

-       волелюбство,

-       емоційність, що виявляють у музичності наближеності українців до природи,

-       культі жінки і родини,

-       релігійності,

-       толерантності до інших народів,

-       працелюбстві,

-       гостинності.

Більшість дослідників схиляються до того, що українцям властива така психологічна риса, як інтровертованість. Ця особливість виявляється в певній спрямованості на свій власний внутрішній світ, на проблеми перш за все власного соціуму. Саме тому в українському суспільстві родина, найближча громада, відігравали велику роль і мали особливу цінність.

Інтровертованість виявляється також у миролюбності, не схильності до агресії та насильства, зосередженості на своїй внутрішній свободі.

Певна закритість для зовнішнього світу породжує особистісну стриманість, витривалість та впертість у досягненні задумів.

Майже всі дослідники визначають характерологічну рису українців, як індивідуалізм. Ця риса є дещо небезпечна, тому індивідуалізм може виявлятися у схильності до непокори і вести до заперечення будь-якої влади, рисою характеру українців як конкретної особи так і етнічної групи є здатність до саморегуляції, це риса може розглядатися як рівень самостійності, розвитку самосвідомості за своє життя.

Ще однією з домінуючих рис українського національного характеру є його емоційність. Дослідники вказують на підвищену чутливість української душі, її вразливості, схильність ображатися і відповідно слабку вольову регуляцію.

Підвищена ж чутливість до всього, що оточує, зокрема і до взаємин з іншими людьми інколи поєднується з українців з певною амбіційністю.

Недостатня розвиненість соціальної волі також виокремлюється багатьма дослідниками українського етносу. Перевага емоційності, споглядальності, мрійливості над волею в характер українця. часто призводила до того, що поставлені цілі не були досягнуті чи не реалізувалися не так як були задумані.

Неадекватність вольової регуляції відбивається і в такій характерологічній рисі як упертість, що також досліджується в багатьох дослідженнях. Ця особливість поведінки виявляється у прагненні діяти по своєму у супереч розумним доказам чи порадам.

 

 

 

Гіпотези про походження української мови.

У XVII-XIX ст. з'явилося кілька гіпотез походження мови - звуконаслідувальна, звукосимволічна, вигукова, соціального договору, трудових вигуків, жестів та ін.

Звуконаслідувальна гіпотеза.

Полягає в тому, що мова виникла шляхом наслідування людиною звуків природи. Відтворення ревіння звірів, крику птахів, шуму води, вітру зумовлювало появу перших слів.

Ця гіпотеза була започаткована ще Демокрітом (460 до н.е. - ?) і Платоном (427-347 р. до н.е.). У XIX ст. її підтримував Вільям Уїтні (1827-1894).

Звукосимволічна гіпотеза.

Вона є близькою до звуконаслідувальної. Деякі вчені навіть ототожнюють їх. Але оскільки в основу цієї гіпотези покладено не звуконаслідування, а звукосимволізм, що, безумовно, є іншим явищем, то цілком виправдано цю гіпотезу виокремлювати.

Вигукова гіпотеза (емоційна, довільних вигуків).

Суть її в тому, що предмети навколишнього світу викликали в людини певні почуття, і вона мимоволі вимовляла звуки, які й стали першими словами. А отже, слово - дзеркало душевного стану людини.

Гіпотеза соціального договору.

Ця гіпотеза пов'язана зі згаданою вище полемікою щодо того, як речі дістали свої назви, тобто є розвитком учення Демокріта й Аристотеля про умовність, довільність назв (назви за домовленістю).

Гіпотезу соціального договору можна заперечити хоч би таким фактом: щоб домовитися, необхідно було вже мати мову.

Гіпотеза трудових вигуків.

Виникла в другій половині XIX ст. Висунув її Людвіг Нуаре (1829-1889), підтримував Карл Бюхер (1847-1930). За цією гіпотезою, інстинктивні вигуки супроводжували колективні трудові дії. Спочатку вони були мимовільними, поступово перетворилися на символи трудових процесів. Первісна мова була набором дієслівних коренів.

Гіпотеза жестів.

Її відстоював російський учений Микола Якович Марр (1864-1934). За цією гіпотезою, спочатку виникла мова жестів, а потім на її основі звукова мова.

Гіпотеза походження мови Ф. Енгельса.

Гіпотеза Ф. Енгельса, незважаючи на стрункість, не може дати відповіді на низку запитань. Як експресивні викрики мавп перетворилися у людські слова? Як нечленороздільні звуки стали членороздільними? У якому напрямку йшов розвиток мовлення? Чому за всю історію людства цей експеримент жодного разу не повторився? Отже, ця гіпотеза не розв'язує, а ще більше заплутує проблему.

Гіпотезу божественного (космічного, інопланетного) походження мови підтверджує і теорія моногенезу мов, до якої останнім часом схиляється все більше мовознавців.

Теорія моногенезу (від гр. monos "один" і genesis "народження, походження") - вчення про походження всіх мов світу від однієї мови. Ця теорія пов'язана з біблійним ученням, з ідеями італійського мовознавця Альфредо Тромбетті (1866-1929) про спорідненість деяких сімей мов і правомірність їх об'єднання в макросім'ї, з ученням М.Я. Марра про 4 елементи (сал, бер, йон, рош)у від яких нібито походять усі слова сучасних мов, з методом глотохронології американського мовознавця Морріса Сводеша (1909-1967), який довів існування великих макросімей мов і наявність між ними споріднених зв'язків.

Теорію моногенезу підтримував український мовознавець О. Мельничук (1921-1997), а нині її пропагує київський мовознавець Ю. Мосенкіс.

Теорія полігенезу (від гр. poly "багато" і genesis "народження, походження") - протилежний моногенезові погляд. Пов'язана з ідеєю декількох різних центрів походження людини і відповідно різних мов. Цей погляд зараз вважається менш імовірним.

 

 

 

Формування української нації: історичні витоки та складові.

Відмирання виробничих відносин, пов'язаних з позаекономічним примусом і прив'язаністю до землі як основного засобу виробництва, перетворювало два основних стани суспільства — землевласників-поміщиків і землекористувачів-кріпаків —у класові спільності. Звичайно, повинності та привілеї, на яких трималося середньовічне суспільство, після ліквідації кріпацтва не зникли зовсім, але вони втратили станотворчі властивості

Розвиток товарно-грошових відносин розмивав середньовічні стани й поглиблював соціальну диференціацію населення. На одному полюсі зосереджувались власники з капіталом, спроможні пристосовуватися до ринкових умов, на іншому — пролетаризовані прошарки. їх поповнювали зубожілі селяни й міщани. Це перетворення станів у класи було малопомітним, але невідворотним. Навіть найпривілейованіший і економічно потужний дворянський стан набував ознак класу, хоч досить успішно виборював застарілі феодальні права, які для селянства оберталися повинностями.

Зміни в соціальній структурі суспільства під впливом ринку були рушійною силою у перетворенні середньовічних народностей на новочасні етнічні спільності — нації. Руйнування зашкарублих станових перегородок, які здавалися непохитними попереднім поколінням, висувало на перший план чинник етнічної спорідненості. Прихильність до своєї батьківщини, мови, звичаїв і традицій стала живильним середовищем для формування ідеї національної свідомості. Ця ідея робилася могутнім єднальним фактором, бо обертала розпорошених і поділених станами людей спільного етнічного походження в націю.

Утворення націй відбувалося легше або важче, залежно від того, яке становище займала в державі етнічна спільність. Бездержавна українська нація формувалася повільно. На тій частині України, що входила до складу Російської імперії, її цінності не розвивались і навіть не визнавалися, тож мусили утверджуватись у постійній боротьбі з іншою мовою і культурою, репрезентованими імперською владою. Вважаючи (і не безпідставно), що піднесення національної свідомості українців призведе до поширення сепаратистських настроїв, царські чиновники придушували не лише політичні форми національного руху, а й культурницькі, як вияви «мазепинства».

І в Росії, і в Австро-Угорщині (1867 р. держава Габсбургів стала дуалістичною: угорську аристократію було зрівняно в правах з австрійською) українська нація формувалася в основному як селянська, її панівні верстви, як правило, складалися не з українців, а з представників інших національностей. Серед великих землевласників правобережних губерній переважали поляки, а на Лівобережжі серед купців 1-ї і 2-ї гільдій — росіяни. Нова буржуазія південних губерній, які розвивалися найдинамічніше, за своїм складом була багатонаціональною.

Однак в умовах ринкових відносин, коли швидко почали збагачуватися підприємливі люди із різних верств суспільства, національний склад буржуазії поступово змінювався на користь українців. Так, за даними першого в історії Росії перепису населення (1897), в 9 українських губерніях понад 100 тис. україномовних осіб (не враховуючи членів їхніх сімей) жили на прибутки від капітал)', нерухомого майна або підприємницької діяльності. На західноукраїнських землях, де внаслідок повільного економічного розвитку буржуазний прошарок був досить тонкий, до нього, як і в попередні століття, належали в основному не українці.

3/4 населення українських земель становили неписьменні, що обмежувало творчий потенціал бездержавної української нації.

На східних і західних землях напр. XIX ст. українці не перевищували '/з міського населення. У великих містах, де існували вищі навчальні заклади, питома вага українців узагалі була незначною (у Києві — 22 %, а в Одесі — лише 6 %), тому для них здобути пристойну освіту залишалося проблемою. Якщо, долаючи навіть усі перепони, вони й пробивалися до університетів, то потрапляли в чужомовне середовище — російське, польське чи німецьке.

Державна служба або церковна кар'єра для освіченої людини також була пов'язана з чужомовним оточенням. Тож не дивина, що за цих обставин лише незначна кількість українських інтелігентів зберігала прихильність до батьківської мови і культури. Але такі люди були. Деякі з них стали борцями проти імперського гноблення, очолили національно-визвольний рух в Україні.

 

 

 

Роль козацтва у становленні української нації.

Українське козацтво – феноменальне явище світової історії, яке не має аналогів у інших народів. У минулому Україну називали «козацька земля», «козацька нація». Останні пів-тисячоліття багато вчених, державних і політичних діячів інших країн сприймали козацтво як дивовижний винахід українського національного генія.

. Характеризуючи соціальний стан бродників-берладників, джерела називають їх «руськими біженцями», «галицькими вигонцями». Отже, йдеться про руське населення, здебільшого кріпаків-утікачів, змушених шукати притулку і захисту за межами території Київської держави. Цілком можливо, що після навали орд Батия бродники з'являються в літописах під іншими назвами. Зокрема, відомий дослідник цієї доби М. Котляр вважає, що термін «козак» виник саме в цей час. На Україні це слово закріпилося в розумінні «вільна людина, незалежна від феодала й уряду», український воїн, що боронить волю і незалежність народу.

 

Досліджуючи другий етап розвитку українського козацтва, як якісно новий стан українського суспільства, вчені визначають такі причини і джерела його формування:

економічні (нестача власної орної землі, народна колонізація вільних земель Подніпров'я і «дикого поля» – степів поза дніпровськими порогами);

соціальні (посилення феодальної експлуатації українського населення з боку литовських і польських магнатів, шляхти, оформлення кріпосної залежності селянина від феодала);

політичні (цілеспрямована політика польської прикордонної адміністрації поставити козацтво на службу для охорони південних рубежів від татарської небезпеки);

національно-стратегічні (постійна небезпека з боку Кримського ханства; (політика полонізації українського населення і наступ католицької церкви на права православної).

Джерелом формування нової верстви українського суспільства було місцеве подніпровське населення, яке жило на території Південної України і Середнього Подніпров'я в умовах постійної загрози з боку кримських татар. Це були міщани – жителі замків-фортець, що знаходилися на межі з «диким полем.

Протягом першої половини XVI ст. козацтво на Україні кількісно зростало і набиралося сил. У середині XVI ст. за дніпровими порогами склалася особлива військово-територіальна політична організація українського козацтва – Запорізька Січ. Вважають, що перша Запорізька Січ була заснована в 1550 р. на острові Хортиця відомим українським князем Дмитром Вишневецьким, у народі прозваним Байдою.

Запорізька Січ як політичне утворення була фактично зародком майбутньої української держави, продовженням традиції українського народу, яка перервалася після сходження з політичної арени Галицько-волинського і Київського князівств.

Структура суспільних відносин на Запоріжжі була дуже простою. Загальна козацька рада виконувала функції своєрідного законодавчого органу.

01 жовтня, відкритим демократичним способом висували кандидатури, обговорювали їх і більшістю голосів обирали керівників на ту чи іншу посаду.

На Запоріжжі поступово склалася своя адміністрація: військові начальники – кошовий, отаман, військовий суддя, військовий отаман; військові чиновники – булавничий, хорунжий, довбиш, пушкар, гармаш, тлумач, шафар, канцеляристи; похідні і паланкові начальники – полковник, писар, осавул.

У різні періоди свого існування Запорізька Січ ніколи не була республікою в собі. Усупереч історичним кордонам вона завжди прагнула поширити свій державний суверенітет на інші українські землі.

У 1616 р. Польський сейм визнав, що всередині Речі Посполитої утворилася інша республіка.  Держава, яка виникла в роки національно-визвольної війни 1648-1654 р., була безперечно суспільно-політичним дітищем Запорозької Січі.

Нині в Дніпропетровській області зареєстровано 49 козацьких громадських організацій.

 

Культурогенез і етногенез: особливості та взаємозв'язок.

 Етногенез або етногенеза (від гр. еtnos - племўя, рід, народ і henetis - походження, породження) - сукупність історичних явищ і процесів, пов´язаних із формуванням специфічних людських спільнот, етносів, що володіють сталими ознаками, які проявляються в особливостях господарювання, мови, культури та психології (МЕЕДЗ, 60).

      Стадії й ланки етногенези:

      1. Найнижчою ланкою в етнічному ланцюгу первісного часу є родова етноодиниця (або гетерогенна община), яка складається з кількох родів, об´єднаних спільними мовно-культурними і господарськими традиціями та спільною самосвідомістю

      2. Сукупність родових етноодиниць складала окрему етнічну групу - протоетнос. Зростання родів спонукало людей освоювати нові території, відокремлюватися, але зберігати пам´ять роду.

      Протоетнос - сукупність родових общин, пов´язаних кровною спорідненістю, шлюбними та дружніми зв´язками. Ознаками протоетносу є: спільна територія, спільна або схожа мова, усвідомлення власної своєрідності, тотожності з представниками своєї спільноти та відмінності від інших спільнот.

      3. Ширше розселення споріднених мовно-культурних протоетносів перейшло в контактні етнічні спільноти, які були об´єднані культурно-господарськими і образно-емоційними особливостями.

      Винайдення посуду докорінно змінило харчування людей: варена їжа, смажена риба, печені коржі. Стало можливим зберігати воду, виготовляти напої, зберігати продукти (квасити, солити). Другим важливим винаходом стало прядіння і ткацтво. Волокна диких рослин (конопель, кропиви, льону, лика дерев) служили матеріалом для прядіння ниток. Винайдено плетіння з допомогою гачка.

      4. Ще крупнішою стала, так звана, макроетнічна спільнота. Якщо в мезоліті на Землі було кілька мільйонів чоловік, то в V тис. до н. ч. - вже 30-50 млн. чол., а на початку І ст. н. ч. - 250 млн. чол. Збільшення кількості людей на Землі стало причиною нових розселень а водночас і формування нових суспільних відносин.

      Етнокультурна ситуація часів неоліту в Україні представлена:

      1) Бузько-Дністровською і Сурсько-Дніпровською культурами, що мали вже відтворювальний тип господарства;

      2) культурами Старчево-Кереш-Криш, Мальованої кераміки (в Закарпатті), Лінійно-стрічкової кераміки (на Поділлі й Волині), етнічними спільнотами, що були землеробами і скотарями;

      3) а також залишалась значна частина населення з традиційним привласнюючим господарством - мисливці;

      4) водночас з Побужжя просуваються групи балканського населення середземноморської раси.

 

 

Запровадження християнства на Русі сприяло зміцненню державності, поширенню писемності, створенню визначних пам'яток літератури. Під його впливом розвивалися живопис, кам'яна архітектура, музичне мистецтво, розширювалися і зміцнювалися культурні зв'язки Русі з Візантією, Болгарією, країнами Західної Європи. Разом з християнством на східнослов'янських землях були запроваджені церковний візантійський календар, культ "чудотворних" ікон, культ святих.

Християнство внесло позитивні зміни у світогляд людей. Якщо в основі політеїстичних релігійних вірувань стародавніх слов'ян містився страх перед стихійними силами природи, ворожими і панівними, то християнство плекало надію на порятунок, почуття захоплення навколишнім світом.

У процесі поширення й утвердження християнство на Русі поступово втрачало візантійську форму, вбираючи в себе елементи місцевих слов'янських звичаїв, ритуалів, естетичних запитів східних слов'ян. Візантійські церковні канони поступово пристосувалися до особливостей давньоруського етносу. Водночас зазначимо, що у боротьбі з "поганством" християни знищили безцінні пам'ятки стародавнього язичницького світу, зокрема шедеври дерев'яної скульптури, забороняли старовинні танці, скомороші дійства тощо.

Християнство, однак, справило великий вплив на розвиток духовної культури Київської Русі. З його запровадженням літературною мовою на Русі стала церковнослов'янська мова, створена приблизно за 100 років до врийняття християнства болгарськими просвітителям Кирилом і Мефодієм. З нею поширювалась освіта також на Балканах і в Моравії.

У Київській Русі достатньо швидко виник свій жанр літератури — літописання (як жанр, а не історичні записи), у такому вигляді не відомий ні у Візантії, ні в Болгарії. Літописи — це не лише історичні, а й літературні твори, сказання, билини, народні перекази, посольські нотатки, легенди. Збереглося близько 1500 літописних списків, що є величезним надбанням культури східнослов'янських народів.

Найвидатнішим історичним твором Київської Русі й найвидат-нішим вітчизняним літописом серед збережених часом є "Повість временних літ", написана ченцем Києво-Печерського монастиря Нестором 1113 р.

Після офіційного запровадження християнства на Русі князь Володимир розпорядився збудувати на Старокиївській горі, поряд з Десятинною церквою, школу для дітей "нарочитої чаді", тобто знаті. Школи відкрилися також у Чернігові, Переяславлі-Залесь-кому, Луцьку, Холмі, Овручі. В них вивчали письмо, читання, арифметику, іноземні мови, риторику, навчали співу, давали певні відомості про поетику, а також з географії, історії.

Запровадження християнства на Русі мало великий вплив на розвиток кам'яної архітектури. Першою кам'яною церквою на Русі вважається Десятинна, побудована у Києві 989 — 996 pp. Це був хрестовокупольний храм з трьома нефами, оточений галереями, прикрашений мозаїкою, фресками, коштовними чашами, іконами.

Процес поширення й утвердження християнства на Русі супроводжувався формуванням нових традицій в образотворчому мистецтві. В ході самостійного розвитку давньоруського іконопису традиції візантійської іконографії послаблювалися, створювалися самобутні, яскраві шедеври церковного живопису.

Майстерність ювелірів, що набула розквіту в добу Київської Русі, зростала від важких і примітивних браслетів, масивних перстенів, гривнів і намист із міді або сплетених зі срібного дроту, до тонких ажурних прикрас, оздоблених довершеною насічкою, що передавала не лише прості візерунки, а й складні сюжетні малюнки (наприклад, знахідки з Чорної Могили, Чернігів, X ст.). Від часів зміцнення держави на Русі збільшувалася кількість і якість прикрас та виробів із золота, коштовного каміння. З'явилася традиція прикрашати складними малюнками зброю, кінську збрую.

Пісні, музика й танці супроводжували давніх русичів і під час розваг та відпочинку. Князі та представники заможних верств населення запрошували на бенкети професійних співаків та акторів, яких інколи постійно тримали при своїх дворах. Однак переважна частина професійних виконавців, згуртувавшись у невеликі колективи, вела мандрівний спосіб життя, виступаючи в різних містах на ринковій площі (торжиці). Таких акторів називали скоморохами.

 

 

Музика і спів як чинники українського буття.

Украї́нська му́зика починає свій відлік з часів Київської Русі і в своєму розвитку охоплює практично всі типи музичного мистецтва — народну і професійну, академічну і популярну музику. Нині українська музика в її різноманітності звучить в Україні та далеко за її межами, вона й далі розвивається в народній та професійній традиціях, вона є предметом вивчення науковців.

Музичність та співучість є одними з характерних рис українського народу[1], музичні традиції на території сучасної України сягають прадавніх часів. Знайдені київськими археологами в околицях Чернігова музичні інструменти — тріскачки з бивнів мамонта датують віком 20 тисяч років. До того ж періоду відносять флейти, знайдені на стоянці Молодове (Чернівецька область).

На фресках Софії Київської (11 століття) зображені музики, що грають на різних духових, ударних та струнних (подібних до арфи і лютні) інструментах, а також скоморохи, що танцюють. Ці фрески свідчать про жанрове розмаїття музичної культури Київської Русі. До 13 століття відносяться літописні згадки про співців Бояна та Митусу.

Загалом первісне музикування мало синкретичний характер — пісня, танець і поезія були злиті в нерозривній єдності і, найчастіше, супроводжувало обряди і церемонії, ритуали, трудовий процес тощо. В уяві людей музика і музичні інструменти відігравали важливу роль оберегів під час заклинань і молитов магічно-охоронного значення. В музиці люди вбачали захист від нечистої сили, поганого сну, від зурочення. Існували в людей і спеціальні магічні награвання для забезпечення родючості ґрунту і плодовитості худоби.

 

У первісній грі починають виділятися солісти, заспівувачі; розвиваючись, диференціюються елементи музично виразної мови. Речитація на одному тоні ще без чіткої розміреності інтервальних ходів (низхідний глісандуючий рух первісної мелодії близькими, частіше всього, сусідніми звуками) приводить до поступового розширення звукового діапазону: закріплюються кварта і квінта як природні межі підвищення і зниження голосу, а тим самим як опорні для мелодії інтервали і їх заповнення проміжними (вузькими) ходами.

Цей процес, що відбувався в найдавніші часи, і був тим джерелом, з якого виникла народна музична культура. Він поклав початок формулюванню музичних систем, які в дальших історичних умовах, унаслідок своєрідності, привели до виникнення національних прикмет музичної мови.

Про практику народної пісні, що існувала в найдавніші часи на теренах України, можна судити зі старовинних обрядових пісень. Багато з них є відбитком цільного світогляду часів первісної людини, що розкриває ставлення народу до природи та її явищ.

Самобутній національний стиль найбільше повно представлений піснями центрального Придніпров'я. Їм властиві мелодична орнаментика, вокалізація голосних, лади — еолійський, іонійський, дорійський (нерідко хроматизований), міксолідійський. Зв'язки з білоруським, і російським фольклором особливо яскраво виявляються у фольклорі Полісся.

У Прикарпатті й Карпатах розвинулися свої відмінні пісенні стилі. Їх визначають як гуцульський і лемківський діалекти. Гуцульський фольклор відрізняється архаїчними рисами в мелосі й виконавській манері (інтонування, наближене до натуральному ладу, низхідні глісандо в закінченнях фраз, спів з вигуками, імпровізаційна мелізматика, силабічний речитатив), взаємодією вокального й інструментального начал, зв'язками з молдавським і румунським фольклором. В ладовому відношенні гуцульському фольклору притаманний особливий — гуцульський лад, а також — еолійський, іонійський, та дорійський. Для лемківського діалекту характерні зв'язки з польською, угорською, словацькою пісенністю, що проявляються в гостро пульсуючому синкопованому ритмі, переважанні мажору над мінором, пануванні силабічного речитативу.

 

 

 

Український національний одяг

В українському народному костюмі втілилася історична доля народу, його культура і традиції. Національний одяг зберігає в собі особливості різних культурних епох, тому він є одним з найважливіших історичних джерел вивчення культурних особливостей українського народу.

Археологічні розкопки свідчать, що український народний костюм з'явився ще в часи Київської Русі. Вже тоді чітко виявлялися регіональні відмінності в одязі. Це, перш за все стосувалося прикрас і орнаментів на сорочках. Аж до кінця XIX століття український костюм зберігав явні регіональні відмінності, і лише на початку XX століття вони злегка розмилися.

Про красу та самобутність українського одягу дуже точно сказав Ілля Рєпін, порівнявши українок з парижанками:

“Тільки малоросіянки та парижанки вміють одягатися зі смаком! Ви не повірите, як чарівно одягаються дівчата, парубки теж спритно: ... це дійсно народний, зручний і граціозний костюм. А які дукати, моністи, головні убори, квіти! А які обличчя! А яка мова! Просто краса, краса і краса!”

Чоловічий костюм

Традиційний чоловічий одяг українців дуже схожий з російським і білоруським - конопляна або льняна сорочка і вовняні штани. Сорочка часто використовувалася як верхній одяг. Головною відмінністю української сорочки є наявність пазушки - невеликого розрізу спереду з вишитими візерунками. Вишивали на пазушці чорними і червоними нитками. Ще однією відмінною особливістю української чоловічої сорочки від російської та білоруської є те, що чоловіки заправляли її в штани, а не носили поверх них.

Чоловічі вишиванки могли бути з низьким стоячим або широким відкладним коміром. Застібалася така сорочка на ґудзики або шворки.

Штани, або шаровари, закріплювалися на тілі за допомогою поясу або шнурка. Українські чоловічі штани були дуже широкими, особливо у козаків. Між штанинами вшивали матню з прямокутних клаптів. Шили такі шаровари переважно з сукна - вовняної тканини, покритої воском.

На Закарпатті прикрашали вишивкою нижній край штанин зсередини, а потім відвертали його наверх. Для вишивки використовували переважно жовті й зелені нитки, які найбільш яскраво виглядали на червоному тлі.

Жіночий костюм

Український жіночий костюм має безліч варіантів залежно від регіональних особливостей. Вони проявилися в крої, вишивці, декорі, колірних особливостях і прикрасах. Класичним жіночим традиційним костюмом вважається одяг Середньої Наддніпрянщини. Водночас, архаїчні елементи найбільш збережені в костюмах Полісся. Жіночий одяг південних областей втілив у собі традиційні особливості різних регіонів. Що стосується жіночого одягу на Поділлі, то в ньому чітко простежується вплив молдавських традицій. Північно-західні регіони почерпнули багато елементів від національного польського костюму.

Однак, незважаючи на незначні запозичення елементів одягу від інших слов'янських народностей, в цілому жіночий традиційний костюм характеризується виразною етнічністю і оригінальними елементами, які не можна зустріти ні в одному іншому національному костюмі.

Основою костюма є жіноча вишиванка, яка була трохи довша, ніж чоловіча і складалася з двох частин. Нижня частина шилася з більш щільної і грубої тканини. Поверх сорочки одягали запаску або плахту. Плахта являла собою полотно до 4 метрів у довжину, яке пряли з фарбованої вовни. Його розрізали на три рівні частини, а потім дві частини пришивали до третьої таким чином, щоб середина нижньої знаходилася навпроти розрізу бічних частин. Плахту обмотували навколо талії, прив'язуючи зверху поясом. Вишивка на плахті була досить стриманою і невибагливою. Поверх плахти спереду одягали запаску, певну подобу сучасного фартуха.

Велике значення в українському жіночому костюмі відводилося прикрасам. Так, поверх вишиванки одягали намисто або буси. Кількість і розмір намистин безпосередньо говорили про фінансове становище родини.

Святковий жіночий костюм відрізнявся від повсякденного якістю тканини, розмаїттям кольорів і візерунків. У святкові дні дівчата одягали на голову вінок, а на шию якомога більше різнокольорових прикрас.

 

 

 

Меценатсво як соціокультурне явище на Україні.

У наукових колах зустрічаються досить різноманітні дефініції поняття «благодійність». У вузькому розумінні «благодійність» - це надання матеріальної допомоги нужденним людям (бідним, сиротам, інвалідам й т.ін.). У широкому розумінні - це безоплатна діяльність зі створення і передачі фінансових, матеріальних й духовних цінностей (благ) для задоволення істотних потреб людини, соціальної групи чи соціальної верстви.

Енциклопедичний словник ХІХ століття Ф. Брокгауза та І. Ефрона трактує «благодійність» як прояв співчуття до ближнього і моральний обов'язок заможного поспішати на допомогу незаможному. Тлумачний словник В. Даля характеризує особистість благодійника як «творящего, делающего добро другим».

Як соціальне явище благодійність виникає в античному суспільстві, з його соціальним і майновим розшаруванням, з появою бідних, але вільних громадян, чиє тяжке становище викликало співчуття у більш заможних людей.

Християнство з його ідеологією загальної любові і людинолюбства, що зародилося, звело благодійність в норму життя, здатну забезпечити людині порятунок душі.

Благодійність як цілеспрямована діяльність на користь іншим має досить багато різновидів або форм. Це і філантропія (людинолюбство), і піклування (від рос. «призревать», тобто «обратить взор со вниманием»), патронаж, покровительство, спонсорство. Один з видів благодійності у сфері культури зазвичай характеризується як меценатство.

Слово «меценат» увічнило пам'ять про реальну людину, яка жила в І столітті до н.е. в Римі і носила це ім'я. Гай Цильній Меценат (74 р. до н.е. - 8 р. н.е.) був відомим державним діячем при імператорі Октавіані Августі.

Про Мецената відомо, що він знатний і багатий, належав до стану вершників, вважався нащадком етруських царів. Походження і стан дозволяли йому зробити видатну кар'єру в Римі. Проте, - окремий випадок у той час, - «честолюбство», заздрість, недоброзичливість були йому зовсім чужі. Меценат не займав офіційних державних посад. Він вів досить незалежний спосіб життя, був прихильником епікурівської філософії. Кращі поети того часу знаходили в Меценаті уважного покровителя і захисника. Він протегував, надаючи матеріальну підтримку Вергілію, Горацію, Луцію Варію Руфу, Сексту Пропорцію та іншим.

Піклування про поетів зробило ім'я Мецената символом фінансової, економічної, політичної і навіть релігійної підтримки творчої і просвітницької діяльності літераторів, музикантів, архітекторів, скульпторів, художників, вчених, педагогів - тих, хто був талановитий, але не мав фінансових засобів.

Слід зазначити, що Меценат не був єдиним римлянином, що протегував мистецтву і культурі. Багаті римські громадяни вважали своїм обов'язком брати на себе витрати по задоволенню різних міських потреб, будували амфітеатри, храми. Таким чином, багатство накладало на свого власника немовби суспільну повинність служити задля загальної користі, проявляти щедрість відносно співгромадян і держави.

Меценат поклав початок безкорисливому ставленню до культури, що одержало подальше, найбільш повне втілення в діяльності благодійників. З того часу слово меценат вживається у значенні - «багатий покровитель наук та мистецтв».

Термін «меценатство» досліджується та аналізується у працях сучасних українських науковців Л. Лавриненка, Т. Рашко, О. Донік, М.Слабошпицького, у нормативно-правових актах, довідникових виданнях тощо.

Так, кандидат педагогічних наук, доцент Л.Я. Лавриненко у своїй статті дає наступне визначення меценатству: «меценатство - це діяльність, що спрямована на підтримку та стимулювання різного роду творчих ініціатив в області мистецтва, освіти і культури. Для меценатства характерно, що фінансування при цьому відбувається у вигляді приватних дарів чи грошових внесків без попереднього розрахунку на отримання взамін прямої чи прихованої вигоди.

Тетяна Рашко зазначає, що меценатство передбачає матеріально незацікавлену і гуманістичну діяльність, яка, однак, може винагороджуватися і славою і престижем.

Михайло Слабошпицький - відомий письменник, виконавчий директор Ліги українських меценатів стверджує: «… людину, яка підтримує служителів муз, потрібно називати меценатом. Зараз звичайне благодійництво, філантропію ототожнюють з меценатством. Філантропія не менш важлива, але добродійництво загалом і підтримку мистецтв (можливо, ще й освіти) слід би було розділяти. Меценатство - цілком український феномен. Бо, скажімо, за часів бездержавності або гетьманської України, кожен представник козацької старшини мав неписаний обов'язок - зі своїх грошей утримувати монастирі. А монастир на той час - це й богадільня, і лічниця, і школа, і літописна студія»