Написание контрольных, курсовых, дипломных работ, выполнение задач, тестов, бизнес-планов

Поняття про науковий текст

Лекція № 1

Тема: Поняття про науковий текст

 

План

  1. Проблеми культури наукової мови. Вимоги укладання та специфіки функціонування наукового тексту.
  2. Зміст і формулювання базових понять: «культура мови», «культура наукової мови», «культура мовлення», «культура наукового мовлення», «текст», «науковий текст», «категорії тексту».
  3. Принципи укладання наукового тексту.
  4. Категорії, ознаки й характеристики наукового тексту;
  5. Види наукових текстів, їхня диференціація відповідно до функціонального призначення.

 

Ключові слова: культура мови, культура наукової мови, культура мовлення, культура наукового мовлення, текст, науковий текст, категорії тексту.

 

Професійна діяльність не тільки сучасного дослідника, а також спеціаліста будь-якої галузі народного господарства, виробництва, освіти, культури тощо перш за все ґрунтується на наукових знаннях, тому дотримання норм наукового стилю, зокрема знання особливостей побудови та мовного вираження, принципів укладання наукових текстів, їхніх категорій, ознак, характеристик, структурно-смислових аспектів і змістовних частин, є важливим показником культури наукової та фахової мови.

Культура фахової мови є конкретно-історичним явищем, що реалізується в повсякденній професійній мовній практиці за допомогою фахової (предметної) мови – сукупності використовуваних у професійній сфері комунікації мовних засобів з метою забезпечення порозуміння між людьми, які працюють у цій сфері.

Культура мови сьогоднішнього фахівця виявляється не лише в ґрунтовній мовнокомунікативній підготовці, що передбачає дотримання норм літературної мови, уміння висловлюватися правильно й виразно, використовуючи за призначенням різні стилістичні мовні засоби, а й у вільному послуговуванні нормативною національною науковою мовою в усіх підстилях у письмовій та усній формах. Певною мірою саме мовна якість наукової продукції суттєво впливає на її теоретичну й практичну цінність.

На жаль, сучасний рівень культури мови науки засвідчує більше проблем, ніж позитивних процесів. Причинами такого стану є недостатня мовнокомунікативна, стилістична компетентність дослідників і фахівців, які мають справу відповідно до сфери своєї діяльності з укладанням наукових текстів.

Крім того, існує й об’єктивна причина, що значно перешкоджає розвиткові національної наукової мови, – традиційне домінування в міжнародному науковому просторі англійської мови як глобальної мови науки. У світі нею публікують 80 – 85% досліджень, з метою заохочування такі видання підтримуються навіть фінансово. У деяких країнах у зв’язку з цим спостерігається втрачання національною мовою статусу мови наукового мислення: знижується використання її епістемічної (пізнавальної), науково-мисленнєвої, когнітивно-творчої, креативної функцій для задоволення соціальних, когнітивних, гносеологічних, комунікативно-прагматичних потреб особистості та соціуму [Семеног О. М. Культура наукової української мови : навч. посіб. / О. М. Семеног. – К. : ВЦ «Академія», 2010. – 216 с.].

Такі реалії, безумовно, актуалізують необхідність посилення ролі національної мови як найважливішого чинника прогресу науки, техніки, освіти. Задля збереження й розвитку самобутнього колориту мови вітчизняних наукових досліджень необхідні національна стратегія мовного розвитку, підвищення ціннісно-мотиваційного статусу української наукової мови, удосконалення змісту й методів неперервної мовної наукової освіти. На важливості реалізації таких заходів наголошують відомі вчені-мовознавці (Флорій Сергійович Бацевич, Тетяна Борисівна Гриценко, Віталій Макарович Русанівський, Олександр Данилович Пономарів та ін.).

Аналіз останніх досліджень і публікацій, у яких порушено й розглянуто окреслені проблеми, свідчить, що сучасні вітчизняні мовознавці активно наголошують на важливості дослідження питань культури мови, зокрема культури наукової мови. Відомі українські вчені-лінгвісти (Флорій Бацевич, Наталя Ботвина, Тетяна Єщенко, Алла Коваль, Лариса Кравець, Любов Мацько, Галина Онуфрієнко та ін.) зазначають, що для ефективної наукової діяльності сьогодні недостатньо мати глибокі спеціальні знання, досконало володіти методологією наукової творчості, уміннями здобувати, аналізувати, систематизувати, класифікувати, синтезувати наукові факти. Усі вони поділяють думку, що не менш важливими при цьому є такі необхідні складники високої культури наукової мови, як ґрунтовна мовнокомунікативна підготовка, вільне та досконале послуговування нормативною національною мовою науки.

Поняття «культура мови» має кілька визначень. Зокрема українські лінгвісти Любов Мацько і Лариса Кравець у дослідженні «Культура української фахової мови» пропонують таке: «Культура мови – мовознавча наука, яка на основі даних лексики, фонетики, граматики, стилістики формує критерії усвідомленого ставлення до мови й оцінювання мовних одиниць і явищ, виробляє механізми нормування і кодифікації (введення в словники та в мовну практику)» [Мацько Л. І. Культура української фахової мови : навч. посіб. / Л. І. Мацько, Л. В. Кравець. – К. : ВЦ «Академія», 2007. – 360 с.].

Поряд із терміном «культура мови» вживають термін «культура мовлення». Особливостями культури мовлення вважають правильність, вправність, мовну майстерність, стилістичне чуття слова, доречність застосування варіантних мовних форм. Культура мовлення передбачає нормативність і доцільність викладу інформації відповідно до вимог і умов конкретної ситуації [Мацько Л. І. Культура української фахової мови : навч. посіб. / Л. І. Мацько, Л. В. Кравець. – К.: ВЦ «Академія», 2007. – 360 с.].
Ці терміни співвідносяться між собою як загальне поняття «мова» і конкретне – «мовлення». Завданням культури мови є визначення мовних норм на всіх рівнях мовної системи, культури мовлення – аналіз усієї повноти сучасного мовного життя згідно з системою мови, визначення різних композиційних форм мовних побудов із уточненням меж уживання слів, виразів, лексико-граматичних конструкцій.

Одним з різновидів мовлення є наукове мовлення, зумовлене функціонуванням національної мови у сфері наукової комунікації, тобто наукове мовлення є сферою функціонування та реалізації мови науки.

Уперше про наукову мову заговорили у зв’язку з появою на початку 50-х років ХХ ст. книги англійського вченого Теодора Сейворі про мову науки як функціональний різновид мови. Саме це дослідження було провісником теорії мови для спеціальних цілей, зокрема й для науки [Семеног О. М. Культура наукової української мови : навч. посіб. / О. М. Семеног. – К. : ВЦ «Академія», 2010. – 216 с.].

Вивчення особливостей наукової мови в українському мовознавстві розпочалося в 60 – 70-ті роки ХХ ст. (праці Бориса Дмитровича Антоненка-Давидовича, Михайла Андрійовича Жовтобрюха, Алли Петрівни Коваль, Любові Іванівни Мацько, Галини Сергіївни Онуфрієнко, Віталія Макаровича Русанівського, Олександри Антонівни Сербенської та ін.).

Культура наукової мови на сучасному етапі розвитку вітчизняної мовознавчої науки досліджується функціональною стилістикою (вивчає особливості мовних норм відповідно до різних функціональних стилів), лінгвістичною прагматикою (аналізує цілі учасників комунікації, а також методи їх досягнення, ставлення людини до власного й чужого мовлення), лінгвістикою тексту (досліджує норми побудови, структурно-стилістичні особливості тексту), психолінгвістикою (з’ясовує процеси мовної творчості, сприйняття й формування мовлення та співвіднесеність цих процесів із системою мови).

Культура наукової мови, за визначенням Олени Семеног, – «нормативне застосування наукової мови в усній і писемній, діалогічній і монологічній формах, високий рівень мовнокомунікативної культури» [Семеног О. М. Культура наукової української мови : навч. посіб. / О. М. Семеног. – К. : ВЦ «Академія», 2010. – 216 с.].

Завдання культури наукової мови полягає насамперед у вивченні закономірностей побудови наукового тексту на всіх рівнях мовної системи. Культура наукової мови охоплює нормативний, комунікативний, етичний, прикладний аспекти. Нормативний аспект вимагає знання літературних норм мови і вміння застосовувати їх у науковому мовленні. Комунікативний – пропонує відбір мовних засобів, які якнайкраще виконують завдання наукового спілкування. Повага до учасників спілкування, дотримання норм поведінки, доброзичливість, тактовність становлять етичний аспект наукової мови. Прикладний аспект розглядає наукові тексти як носії функціонально-стильової специфіки, що дає змогу пояснювати мовленнєві помилки, їх психологічну природу, чинники впливу на їх появу. Деякі науковці (Надія Бабич, Флорій Бацевич, Марія Пентилюк, Євгенія Чак та ін.) запропонували започаткувати окремий напрям дослідження – «лінгвістика помилок», або «помилкознавство», «девіатологія» (лат. deviacio – відхилення) [Словник іншомовних слів / уклад. С. М. Морозов, Л. М. Шкарапута. – К. : Наук. думка, 2000. – 680 с.]. Отже, прикладний аспект вивчає мовні девіації – різноманітні помилки, неточності, обмовки, описки, лінгволяпсуси тощо, пов’язані зі специфікою лексичної та граматичної семантики наукового тексту. Під мовними девіаціями розуміють типи комунікативних невдач чи комунікативних збоїв у науковій комунікації, причиною яких є недостатня мовна компетенція учасників [Селиванова Е. А. Основы лингвистической теории текста и коммуникации / Е. А. Селиванова. – К.: Брама, 2004. – 336 с.].

Науковий стиль української мови має свої особливості. Його основна функція – інформативна (повідомлення, пояснення, з’ясування, обґрунтування, роз’яснення, класифікація понять, систематизація знань, аргументований доказ); завдання – передавання наукової інформації; обставини мовлення – офіційні [Онуфрієнко Г. С. Науковий стиль української мови : навч. посіб. / Г. С. Онуфрієнко. – К. : Центр навч. л-ри, 2006. – 312 с.]. Активно функціонуючи в різних формах вираження наукової думки (найчастіше – у письмовій, рідше – в усній), науковий стиль розгалужується на такі різновиди: власне науковий (монографія, стаття, доповідь, реферат, дипломна робота, дисертація), науково-навчальний (підручник, методичний посібник, лекція, конспект, анотація, усна відповідь, пояснення), науково-популярний (нарис, книга, лекція, стаття), науково-інформативний (реферат, анотація, конспект, тези, патентний опис), науково-довідковий (словник, довідник, каталог). Деякі вчені зводять розгалуження наукового стилю до чотирьох підстилів: власне наукового, науково-навчального, науково-популярного, науково-публіцистичного [Онуфрієнко Г. С. Науковий стиль української мови : навч. посіб. / Г. С. Онуфрієнко. – К. : Центр навч. л-ри, 2006. – 312 с.]. А деякі джерела виокремлюють як різновиди наукового стилю ще й науково-методичний і виробничо-технічний (див.: Пономарів О. Д. Стилістика сучасної української мови: Підручник. – К., 1993. – С. 12. – Цит. за: Онуфрієнко Г. С. Науковий стиль української мови : навч. посіб. / Г. С. Онуфрієнко. – К. : Центр навч. л-ри, 2006. – 312 с.).

Повертаючись до основної теми лекції, зауважимо, що в сучасній вітчизняній та зарубіжній лінгвістичній науці поняття «текст» і «науковий текст» трактують по-різному. Так, український мовознавець Ірина Миколаївна Кочан визначає текст як максимальну одиницю мови найвищого рівня мовної системи; продукт мовлення; одиницю, що виражає судження; цілісне і зв’язне повідомлення, складене для передавання та збереження інформації; суму, сукупність або множину фраз; структурну і смислову єдність [Кочан І. М. Лінгвістичний аналіз тексту: навч. посіб. / І. М. Кочан. – [2-ге вид., перероб. і доп.]. – К.: Знання, 2008. – 423 с.].

На думку дослідниць Любові Мацько та Лариси Кравець, текст є писемним або усним мовленнєвим масивом, що «становить лінійну послідовність висловлень, об’єднаних смисловими і формально-граматичними зв’язками, спільною тематичною і сюжетною заданістю» [Мацько Л. І. Культура української фахової мови : навч. посіб. / Л. І. Мацько, Л. В. Кравець. – К. : ВЦ «Академія», 2007. – 360 с.].

Дослідниця мови Тетяна Єщенко зазначає, що текст – це усне, писемне або друковане структурно і концептуально організоване словесне ціле, яке є посередником і водночас кінцевою реалізацією комунікації, феноменом використання мови; формою утілення живого дискурсу після його завершення [Єщенко Т. А. Лінгвістичний аналіз тексту : навч. посіб. / Т. А. Єщенко. – К. : ВЦ «Академія», 2009. – 264 с.].

Російський мовознавець Любов Максимівна Лосєва вважає текстом повідомлення у письмовій формі, що «характеризується смисловою та структурною завершеністю й певним ставленням автора до повідомлення» [Лосева Л. М. Как строится текст: пособие для учителей / Л. М. Лосева; под ред. Г. Я. Солганик. – М. : Просвещение, 1980. – 96 с.].

Відомі австрійські лінгвісти Стефан Тичер, Майкл Мейєр розглядають текст як «будь-який тип комунікативного висловлювання, комунікативну подію», що реалізується в писемній формі й має відповідати певним умовам, а саме семи критеріям: зв’язності, цілісності, прийнятності, інформативності, інтертекстуальності, ситуативності [Тичер С. Методы анализа текста и дискурса / С. Тичер, М. Мейер, Р. Водак, Е. Веттер; пер. с англ. – Х. : Гуманит. центр, 2009. – 356 с.].

Слово текст латинського походження і з мови-продуцента перекладається як «тканина, зв’язок, побудова» [Словник іншомовних слів / уклад. С. М. Морозов, Л. М. Шкарапута. – К. : Наук. думка, 2000. – 680 с.].
На думку Н. Ковальської, термін текст, зберігаючи первісне значення, позначає завершене мовне утворення, що висвітлює певну тему й становить упорядковану систему, у якій усе взаємопов’язане та взаємозумовлене; цілісний, зв’язний, писемний чи усний потік, що містить певний обсяг фактичних даних, певну інформацію.

У сучасному мовознавстві розрізняють художній і нехудожній (науковий, офіційно-діловий, публіцистичний) тексти. При цьому кожний текст вимагає своєрідного підходу. Виходячи з того, що нам необхідно висвітлити категорії, ознаки й характеристики наукового тексту, а також його види за функціональним призначенням в аспекті культури мови, розглянемо специфіку підходу до наукового тексту. Цей підхід залежить від змісту наданої інформації й зумовлений тим, що вона завжди достатньо чітко співвідноситься з певною сферою науки та зорієнтована на конкретне коло адресатів.

Як відомо, текст є об’єктом вивчення різних філологічних наук. Так, лінгвістика тексту досліджує структуру мовленнєвих творів, їх членування, способи створення зв’язності тексту, його смислову побудову. Предметом стилістики тексту є різноманітні типи текстів, їхні стилістичні особливості, способи розгортання інформації, мовленнєві норми в різних функціональних стилях, типи мовлення (монолог, діалог, полілог). Саме досвід цих наук допомагає глибше розкрити особливості наукового тексту.

Науковий текст, за визначенням відомої дослідниці культури мови Олени  Семеног, – цілісний комунікативний блок, що має чітку, логічну структуру із внутрішньо завершеними частинами (розділами, підрозділами, параграфами тощо), насиченими відповідною термінологією» [Семеног О. М. Культура наукової української мови : навч. посіб. / О. М. Семеног. – К. : ВЦ «Академія», 2010. – 216 с.].

Як «єдиний комунікативний блок, що має чітку логізовану структурну організацію, яка формується під впливом двох основних чинників: характеру висвітлюваного змісту (тема – підтема – комбінація підтем) та способу його презентації» [Онуфрієнко Г. С. Науковий стиль української мови : навч. посіб. / Г. С. Онуфрієнко. – К. : Центр навч. л-ри, 2006. – 312 с.] розглядає науковий текст Галина Онуфрієнко.

Отже, науковий текст завжди співвідносний із комунікативною ситуацією та її антропоцентрами: автором й адресатом, суб’єктом мовлення та його партнером (або партнерами) у комунікації. Під комунікативною ситуацією визначаємо наукову функціонально-комунікативну сферу, у якій створюється науковий текст. Антропоцентризм – світоглядний принцип, згідно з яким людина є центром і вищою метою світу. Цей принцип у сучасному мовознавстві «визнається одним із найважливіших принципів організації та функціонування живої природної мови на всіх її структурних рівнях» [Бацевич Ф. С. Основи комунікативної лінгвістики : підручник / Ф. С. Бацевич. – К.: ВЦ «Академія», 2004. – 344 с.]. Антропоцентричність вважається категорією тексту, зумовленою сукупністю здібностей і характеристик людини створювати та сприймати текст як мовленнєвий витвір [Єщенко Т. А. Лінгвістичний аналіз тексту : навч. посіб. / Т. А. Єщенко. – К. : ВЦ «Академія», 2009. – 264 с.].

Науковий текст у першу чергу зорієнтовано на читача-професіонала, підготовленого до сприйняття цієї інформації. Такий текст містить певне наукове знання, якому притаманні онтологічність (тлумачення явищ об’єктивної дійсності, що існують незалежно від свідомості людини), методологічність, аксіологічність, комунікативність [Словник іншомовних слів / уклад. С. М. Морозов, Л. М. Шкарапута. – К. : Наук. думка, 2000. – 680 с.]. Цими ж ознаками характеризується й науковий текст, зміст якого відображає певну часову послідовність різноманітних фактів, подій і думок. Науковий текст неможливо створити без попередньо зібраного матеріалу, проведення певного дослідження, обдумування фактів. Саме за цих умов текст виконуватиме інформативну та дослідницьку функції.

Процес складання наукового тексту вимагає дотримання певних принципів, що враховують його особливості:

  • принцип змістової насиченості (науковий текст повинен містити нову професійно орієнтовану інформацію, мати пізнавальну цінність, відповідне лексичне й граматичне наповнення);
  • принцип професійної значущості (надання необхідної інформації з галузі професійної сфери діяльності);
  • принцип наукової інформативності (виявлення смислової та змістової новизни наукового тексту, що розкривається в авторській концепції, оцінці певного явища чи факту);
  • принцип новизни наукового тексту (наявність теоретичних положень, нових знань, обґрунтованих на основі фундаментальних або прикладних наукових досліджень і впроваджених у практику);
  • принцип змістової завершеності (цілісність і повнота розкриття поставлених завдань);
  • принцип проблемності (кодування проблемних запитань у назвах, змісті окремих параграфів і всього тексту);
  • принцип доступності фахівцеві однієї чи кількох галузей (зрозумілість, легкість сприйняття інформації, відповідність повідомлення комунікативній сприйнятливості адресата);
  • принцип інтертекстуальності (багатовимірний зв’язок наукового тексту з іншими, що полягає у відтворенні в цьому тексті елементів пратексту(-ів) через цитування, посилання, коментарі тощо) [Семеног О. М. Культура наукової української мови: навч. посіб. / О. М. Семеног. – К. : ВЦ «Академія», 2010. – 216 с.].

На думку дослідниць Галини Джунусалієвої та Наталі Ковальської,складання наукового тексту також вимагає обов’язкового дотримання такого принципу, як логічна організація членованості тексту на окремі елементи, за допомогою яких простежується уніфікована структура тексту (розподіл частин наукового тексту на розділи, підрозділи, параграфи тощо) [Джусанлієва Г. Д. Науковий текст в аспекті культури мови / Г. Д. Джунусалієва, Н. А. Ковальська // Український смисл. – 2012. – № 1. – С. 12 – 23].

Одним із важливих питань у дослідженні наукового тексту є виокремлення властивих йому кваліфікаційних ознак, так званих категорій, що характеризують його як зразок зв’язного мовлення. Під категорією тексту розуміють кваліфікаційну типологічну ознаку, притаманну всім мовленнєвим витворам [Єщенко Т. А. Лінгвістичний аналіз тексту : навч. посіб. / Т. А. Єщенко. – К. : ВЦ «Академія», 2009. – 264 с.]. Категорії наукового тексту відображають його найзагальніші та найсуттєвіші ознаки і становлять етапи в пізнанні його онтологічних, гносеологічних і структурних ознак.

Професор Олена Селіванова розглядає категорії як інваріантні ознаки, що відтворюють найістотніші особливості тексту [Селиванова Е. А. Основы лингвистической теории текста и коммуникации / Е. А. Селиванова. – К. : Брама, 2004. – 336 с.]. Наголосимо, що в сучасній теорії тексту, по-перше, досі не усталилася термінологія щодо єдиної назви цієї кваліфікаційної ознаки. Так, Олена Семеног, Іван Ковалик та Надія Плющ називають її «ознакою тексту»; Тетяна Єщенко, Ірина Кочан уживають назву «категорія тексту»; Вольфганг Дресслер, Стефан Тичер – «критерій тексту» [Тичер С. Методы анализа текста и дискурса / С. Тичер, М. Мейер, Р. Водак, Е. Веттер; пер. с англ. – Х. : Гуманит. центр, 2009. – 356 с.]. По-друге, не усталилася єдина термінологія щодо назв категорій тексту: цілісність – інтеграція – завершеність; інформативність – змістовність – завершеність; категорія простору і часу – континуум – проспекція – когезія – зчеплення; членованість – дискретність – делімативність; інтертекстуальність – транстекстуальність – метатекстуальність – архітекстуальність тощо.

Основними категоріями наукового тексту вважаються цілісність; членованість; зв’язність; інформативна, логічна, оцінна, спонукальна насиченість; науковість; завершеність; послідовність; комунікативність.

Цілісність наукового тексту полягає у внутрішній організованості, смисловій єдності, цілісному оформленні початку й кінця твору, переході за допомогою певних мовних одиниць до наступних частин тексту; виявляється у визначеній логікосмисловій структурі тексту, компонентами якої є тематика, проблематика, ідеї тощо.

Зв’язність наукового тексту передбачає поєднання його компонентів між собою за змістом. Слова цей, той, тут, зазначений, подібний супроводжують лінійне розгортання тексту, що вказує на єдність або близькість суб’єкта дії, об’єкта або місця дії, а також повтор окремих слів чи їх синонімів. Логічну зв’язність наукового тексту забезпечують мовні одиниці, що виражають причину і наслідок (тому що; зважаючи (з огляду) на це); умову (завдяки тому що) і наслідок (оскільки; згідно з цим; за цих (таких) умов; на цій підставі).

Членованість (дискретність) тексту вказує на відношення, які виникають між розділами, підрозділами, параграфами наукового тексту. Розрізнення частин наукового тексту відбувається за принципом логічної організації членованості тексту на окремі елементи, кожен із яких є складником цілого й водночас постає відносно автономною частиною. Ця категорія орієнтована на автора та процес продукування тексту. Тобто від початку й до кінця має простежуватися уніфікована структура тексту. Правильність, зручність, система розподілу матеріалу, доцільність саме такого членування тексту, логічна організація інформації – архітектонічні характеристики наукових текстів. Абзацне членування тексту, рубрикація, шрифтове виділення ключових слів – усе це робить прозорою логічну схему наукового тексту.

Послідовність у науковому тексті реалізується через спеціальні функціонально-синтаксичні засоби, що вказують на послідовність формулювань у процесі розвитку думки (насамперед, потім, тепер), перехід від однієї думки до іншої (розглянемо, зупинімося на…, розглянувши…, перейдемо до...), результат, висновок (отже, підсумуємо, відтак).

Комунікативність передбачає спрямованість тексту на відповідного адресата. Під адресатом розуміємо реального одержувача інформації (читача, слухача, об’єкта мовлення). Комунікативність тексту передбачає його спрямованість на мовну особистість, яка може бути репрезентована адресантом і адресатом. Зауважимо, що адресант (мовець, автор, суб’єкт мовлення), на відміну від адресата, завжди представлений у тексті, тобто займає вихідну позицію. Саме адресант є організувальною силою, своєрідним осердям тексту, яке «концентрує усі його категорії…, об’єднує його окремі частини, пронизує єдиним світоглядом, визначає композиційно-структурну форму» [Єщенко Т. А. Лінгвістичний аналіз тексту : навч. посіб. / Т. А. Єщенко. – К. : ВЦ «Академія», 2009. – 264 с.]. Отже, йдеться про антропоцентричність, зумовлену людиноорієнтованістю мовознавчих досліджень, викликаних інтересом до вивчення людського чинника в архітектоніці тексту.

Інформативна, логічна, оцінна насиченість наукового тексту виявляється в здатності мовних одиниць виражати смислові компоненти, які допомагають читачеві зрозуміти смисл тексту. Кожний науковий текст є акумулятором інформації і каналом її передавання. Інформативність є основною змістовою категорією, пов’язаною з номінацією та смислом наукового тексту. Ця категорія забезпечує вербалізовану організацію знань, їхнє осмислення, передавання та кодування читачем. Основними властивостями інформації в науковому тексті є цінність, корисність, новизна, істинність.

За функціональним призначенням наукові тексти поділяються на такі види:

  • теоретичний текст (подає теоретичні аспекти предмета дослідження);
  • методологічний текст (містить мотивацію та опис специфіки методології проведеного дослідження);
  • оглядовий текст (науково обґрунтовує предмет дослідження, установлює межі цього дослідження, указує на ступінь невивченості його окремих складників);
  • пояснювальний текст (розкриває основні положення за допомогою посилань, цитат, різних приміток і тлумачень понять, таблиць, формул тощо);
  • емпірико-фактологічний текст (подає опис фактологічної бази дослідження, класифікацію й узагальнення фактів у конкретному дослідницькому контексті);
  • додатковий текст (для додаткових доказів наукових положень використовуються анкети, тексти завдань, графіки, статистичний матеріал, що розміщуються в додатках до наукової роботи);
  • науковий текст мішаного типу (поєднує ознаки різних видів наукових текстів) [Семеног О. М. Культура наукової української мови : навч. посіб. / О. М. Семеног. – К. : ВЦ «Академія», 2010. – 216 с.].

Отже, розглянувши питання специфіки функціонування наукового тексту, види наукових текстів відповідно до їхнього функціонального призначення, принципи та вимоги щодо викладення наукової інформації, дослідивши зміст основних категорій наукового тексту як кваліфікаційних типологічних ознак і характеристик, доходимо висновку, що науковий текст – це закінчене мовленнєве утворення, яке містить змістовну, структурно-граматичну єдність, що реалізується в усній або писемній формі, характеризується замкнутістю, зв’язністю, різними типами лексичного, граматичного, логічного, стилістичного зв’язку і має певну граматичну настанову. Отже, науковий текст – це текст, що стосується науки, навчання й характеризується певними особливостями щодо побудови та мовного вираження, має інтегральну природу, багатокомпонентність, різнобічність і поліфункціональність.

Література

  1. Бацевич Ф. С. Основи комунікативної лінгвістики : підручник / Ф. С. Бацевич. – К. : ВЦ «Академія», 2004. – 344 с.
  2. Джусанлієва Г. Д. Науковий текст в аспекті культури мови / Г. Д. Джунусалієва, Н. А. Ковальська // Український смисл. – 2012. – № 1. – С. 12 – 23.
  3. Єщенко Т. А. Лінгвістичний аналіз тексту : навч. посіб. / Т. А. Єщенко. – К. : ВЦ «Академія», 2009. – 264 с.
  4. Кочан І. М. Лінгвістичний аналіз тексту : навч. посіб. / І. М. Кочан. – 2-ге вид., перероб. і доп. – К. : Знання, 2008. – 423 с.
  5. Кравець Л. В. Культура української фахової мови : навч. посіб. / Л. І. Мацько, Л. В. Кравець. – К. : ВЦ «Академія», 2007. – 360 с.
  6. Лосева Л. М. Как строится текст : пособие для учителей / Л. М. Лосева; под ред. Г. Я. Солганик. – М. : Просвещение, 1980. – 96 с.
  7. Онуфрієнко Г. С. Науковий стиль української мови : навч. посіб. / Г. С. Онуфрієнко. – К. : Центр навч. л-ри, 2006. – 312 с.
  8. Пономарів О. Д. Стилістика сучасної української мови : підручник / О. Д. Пономарів. – К. : „Либідь”, 1993. – 248 с.
  9. Селиванова Е. А. Основы лингвистической теории текста и коммуникации / Е. А. Селиванова. – К. : Брама, 2004. – 336 с.
  10. Семеног О. М. Культура наукової української мови : навч. посіб. / О. М. Семеног. – К. : ВЦ «Академія», 2010. – 216 с.
  11. Словник іншомовних слів / уклад. С. М. Морозов, Л. М. Шкарапута. – К. : Наук. думка, 2000. – 680 с.
  12. Тичер С. Методы анализа текста и дискурса / С. Тичер, М. Мейер, Р. Водак, Е. Веттер ; пер. с англ. – Х. : Гуманит. центр, 2009. – 356 с.