|
|
Главная \ Методичні вказівки \ Методические указания и информация \ Центральний банк і грошово-кредитна політика
Центральний банк і грошово-кредитна політикаДата публикации: 02.03.2019 16:00
МІНІСТЕРСТВО ВНУТРІШНІХ СПРАВ УКРАЇНИ
Харківський національний університет внутрішніх справ
Факультет №6
Кафедра економіки та фінансів
ЗАТВЕРДЖУЮ Завідувач кафедри економіки та фінансів ________________ Є.В.Ковальов __ __________ 2016 р.
РОБОЧА ПРОГРАМА НАВЧАЛЬНОЇ ДИСЦИПЛІНИ
з дисципліни __Центральний банк і грошово-кредитна політика (назва навчальної дисципліни)
Галузь знань ____0305 «Економіка та підприємництво»_________ (07 Управління та адміністрування) (шифр, назва галузі) Напрям підготовки _6.030508 «Фінанси і кредит» (спеціальність 7.030508 «Фінанси, банківська справа та страхування») (код, назва напряму підготовки або спеціальності) Ступень вищої освіти ______бакалавр_______________ (назва ОКР) Форма навчання ______________денна_________________________ (денна або заочна)
м. Харків 2016
ПЕРЕДМОВА
Робоча навчальна програма з дисципліни «Центральний банк і грошово-кредитна політика» для студентів бакалаврів за напрямом підготовки 6.030508 «Фінанси і кредит» – на 28 арк.
Рецензенти: к.е.н., доцент кафедри фінансів Харківського національного економічного університету імені С. Кузнеця Голушко А.В.; к.е.н., доцент, начальник кафедри соціально-економічних дисциплін,факультету №2, Харківського національного університету внутрішніх справ, Ткаченко С.О.
Центральний банк і грошово-кредитна політика: робоча навчальна програма / Розробник Рожко В.І. – Харків: Харківський національний університет внутрішніх справ, 2016.
© Рожко В.І., 2016 © Харківський національний університет внутрішніх справ
1. Опис навчальної дисципліни
2. Мета та завдання навчальної дисципліни
Навчальна дисципліна „Центральний банк і грошово-кредитна політика” є базовою спеціальною дисципліною для підготовки студентів за програмою професійної підготовки 6.030508 „Фінанси і кредит" для денної форми навчання, викладається у загальному обсязі 180 години, в тому числі лекцій 40 години, практичні заняття 40 години, самостійна робота 100 годин, тестування та заліку. Дисципліна викладається протягом одного семестру.
Мета дисципліни формування системи базових знань з теорії грошей, кредиту, засвоєння закономірностей функціонування грошового ринку як теоретичної основи державної монетарної політики, розвитку банківської справи. Завдання дисципліни вивчення сутності, функцій, концепцій та ролі грошей і кредиту в ринковій економіці, закономірностей та специфіки функціонування грошового ринку як теоретично-методологічної бази державної монетарної політики, структури та практики засад функціонування грошової системи, основ побудови банківської системи та операцій банків, закономірностей розвитку і функціонування валютного ринку. Предметом навчальної дисципліни є грошові та кредитні відносини ринкової системи. У механізмі ринкової економіки одним із найважливіших важелей є гроші. Вивчання сутності грошей і процесів їх кругообігу дуже важливо для розуміння функціонування ринкової економіки взагалі і такої важливої її складової частини як фінанси. Навчальну дисципліну „Гроші та кредит” віднесено до циклу дисциплін освітньо-професійної підготовки бакалаврів за спеціальністю „Економіка і підприємство”. Вона є невід’ємною частиною циклу економічних дисциплін, необхідних маркетологу. Програму навчальної дисципліни розроблено у відповідності до вимог галузевого стандарту вищої освіти на базі освітньо-професійної програми підготовки бакалаврів.
Навчальна дисципліна “Центральний банк і грошово-кредитна політика” спирається на власну логіку і зміст та має зв'язок з попередніми дисциплінами, що є базовими для його вивчення, а саме: „Статистика”, „Гроші та кредит”, „Фінанси”, „Економічний аналіз” тощо.
Навчальним планом дисципліни передбачається вивчення курсу „Центральний банк і грошово-кредитна політика” на основі лекцій, практичних занять, контрольних робіт, консультацій, підготовки рефератів, самостійної роботи, заліку.
Основні знання, які одержує студент – це опанування загальних питань організації діяльності та функціонування комерційних банків, їх економічної сутності, порядку створення та організацію діяльності, структури активних і пасивних банківських операцій; порядку формування ресурсів комерційних банків; механізму здійснення банківських операцій, пов’язаних з кредитуванням, розрахунками, фінансуванням інвестицій та наданням різноманітних послуг, а також економічних основ забезпечення фінансової стійкості банку.
Основні уміння – оцінювати діяльність комерційного банку за різними напрямками, забезпечувати раціональне використання його ресурсів, враховувати фактори впливу на ефективність проведення комерційними банками обслуговування клієнтів; вишукувати резерви зміцнення фінансової стійкості банку.
Основні навички – проведення фінансових розрахунків; визначення оцінки ефективності діяльності комерційного банку в цілому з огляду на виконання вимог з додержання економічних нормативів, визначених центральним банком;
При викладанні дисципліни використовується чинне законодавство України, діючі нормативні акти НБУ, навчальні посібники і підручники, монографічні джерела, матеріали періодичних видань, відомчі документи тощо.
Основними формами вивчення дисципліни є аудиторна робота студентів під керівництвом викладачів та засвоєння програмного матеріалу в процесі самостійної роботи над законодавчими та нормативними актами, навчально-методичною і науковою літературою, періодичними фаховими виданнями.
Робоча програма складена на основі нормативної навчальної програми з курсу "Банківські операції". Послідовність викладання матеріалу відповідає Галузевому стандарту вищої освіти освітньо-професійної програми за напрямом 6.030508 „Фінанси і кредит”, навчальному плану спеціальності.
3. Програма навчальної дисципліни
Тема 1. Грошові системи
Типи грошових систем. Сучасна грошова система промислово-розвинутих країн. Характеристика грошових систем і їх сутність.
Тема 2. Інфляція та грошові реформи
Інфляція як обезцінювання грошей. Причини виникнення інфляції і її наслідки. Форми і методи антиінфляційної політики у формі грошових реформ. Політика держави, спрямована на контроль та стримання інфляції.
Тема 3. Валютний ринок і валютні системи
Організація валютного ринку. Операції, які виконують на валютних ринках: розрахунки, торгівля і продаж валют тощо. Характеристика сучасних валютних систем розвинутих країн світу. Особливості формування валютної системи України.
Тема 4. Кількісна теорія грошей та сучасний монетаризм
Сутність кількісної теорії грошей, розробленої її першими прихильниками. Формули, які дозволяють розрахувати масу грошей через кінцевий продукт. Важливість показників швидкості обігу грошей, рівня товарних цін, фізичного обсягу виробництва товарів та послуг. Модель доходів та витрат Кейнса і сутність монетаристської теорії грошей. Використання останньої на практиці.
Тема 5. Кредит у ринковій економіці
Сутність та еволюція кредиту. Форми, види кредиту та їх характеристика. Основи організації кредитування в Україні. Етапи процеса кредитування та їх характеристика. Сутність страхування кредитних операцій від кредитного ризику. Характеристика методів зниження кредитного ризику: правило „п'яти сі”, розрахунок коефіцієнтів платоспроможності клієнтів, метод кредитного скорингу та інші.
Тема 6. Фінансові посередники грошового ринку
Характеристика операцій з надання та запозичення грошових фондів на короткий термін. Характеристика банків як основних посередників грошового ринку. Сутність і структура банківської системи. Особливості емісійних та неемісійних банків, комерційних та спеціалізованих банків, парабанківської системи.
Тема 7. Центральні банки
Основи організації роботи банків. Сутність управління банками, його принципи. Поняття об'єктів і суб'єктів управління. Функції, які виконують центральні банки. Організаційна структура Національного банку України.
Тема 8. Міжнародні валютно-кредитні установи та форми їх співробітництва з Україною
Загальна характеристика міжнародних фінансових інститутів, причини виникнення та мета функціонування. Структура, механізм дії, умови надання послуг Міжнародного валютного фонду (МВФ), групи міжнародного банку реконструкції і розвитку (МБРР), Європейського банку реконструкції і розвитку (ЄБРР), регіональних банків розвитку, валютно-кредитних і фінансових установ ЄС, Банку Міжнародних розрахунків (БМР), Міжнародного банку економічного співробітництва (МБЕС).
4. Структура навчальної дисципліни 4.1.1. Розподіл часу навчальної дисципліни «Центральний банк і грошово-кредитна політика» за темами (денна форма навчання)
4.1.2. Розподіл часу навчальної дисципліни за темами (заочна форма навчання)
Навчальна дисципліна не викладається.
4.1.3. Структура та тематика лекційних, семінарських, практичних і лабораторних занять
4.1.4. Завдання на самостійну роботу з навчальної дисципліни.
Продовження табл.
5. Індивідуальне навчально-дослідницьке завдання
Індивідуальне навчально-дослідницьке завдання (ІНДЗ) виконується самостійно при консультуванні викладачем на протязі вивчення дисципліни у відповідності з графіком навчального процесу. ІНДЗ виконується з метою закріплення, поглиблення і узагальнення знань, одержаних студентами за час навчання та придбання практичних навичок, їх застосування при вирішенні проблем обігу грошових коштів та кредитування. Індивідуальне навчально-дослідницьке завдання припускає наявність наступних елементів наукового дослідження: практичної значущості; комплексного системного підходу до вирішення завдань дослідження; теоретичного використання передової сучасної методології і наукових розробок; наявність елементів творчості. Практична значущість ІНДЗ полягає в обґрунтуванні реальності її результатів для потреб практики. Реальною вважається робота, яка виконана відповідно до наявних проблем держави, регіону, галузі, підприємства на основі даних за низку років, і результати якої повністю або частково можуть бути впроваджені в практику. Комплексний системний підхід до розкриття теми роботи полягає в тому, що предмет дослідження розглядається під різними точками зору – з позицій теоретичної бази і практичних напрацювань, умов його реалізації, аналізу, обґрунтування шляхів удосконалення і т. ін. – в тісній взаємоув’язці і єдиній логіці викладу. Застосування сучасної методології полягає в тому, що при виконанні аналізу і обґрунтуванні шляхів удосконалення окремих аспектів предмету і об’єкту дослідження, студент повинен використовувати відомості про новітні досягнення досліджень, застосовувати різноманітні підходи і критерії визначення та обґрунтування вибору системи та окремих аспектів питання, що розглядається. У процесі виконання ІНДЗ, разом з теоретичними знаннями і практичними навиками за фахом, студент повинен продемонструвати здібності до науково-дослідної роботи і уміння творчо мислити, навчитися вирішувати науково-прикладні актуальні задачі. Індивідуальне навчально-дослідницьке завдання виконується самостійно при консультуванні викладачем протягом вивчення дисципліни у відповідності до графіка навчального процесу. Виконання студентом індивідуального завдання має бути підпорядковане певним вимогам, а саме таким, як:
При читанні конспекту лекцій, монографії, підручника, статті, навчального посібника не повинно залишатися нічого нез’ясованого. Не розібравшись хоча б в одному елементі системи міркувань автора книги, студент не зможе надалі повноцінно засвоювати навчальний матеріал;
Студент у процесі роботи виробляє власний стиль, взявши до його основи наукову організацію праці. Економії часу сприяють знання основ комп’ютерної грамотності, бібліографії, система забезпечення обов’язковою літературою, вміння використовувати відповідні методи, способи і прийоми роботи. Індивідуальна робота сприяє формуванню у студентів інтелектуальних якостей, необхідних майбутньому фахівцю. Вона виховує у студентів стійкі навички постійного поповнення своїх знань, самоосвіти, сприяє розвитку працелюбності, організованості й ініціативи, випробовує його сили, перевіряє волю, дисциплінованість тощо. ІНДЗ складається з: наукової роботи у вигляді реферату, міні-лекції, складання комплексного (або тематичного) фінансового кросворду.
5.1. Теми для виконання ІНДЗ
Перша частина ІНДЗ розробляється у вигляді наукового реферату, присвяченого одній з перелічених нижче тем. Тему самостійної роботи кожному студенту призначає викладач. По домовленості з викладачем студент має право виконати роботу по іншій, запропонованій ним темі. ІНДЗ повинне містити: Титульну сторінку. Містить назву університету; кафедри; навчальної дисципліни; тему ІНДЗ; прізвище, ініціали студента; номер академічної групи; дату подання ІНДЗ викладачеві на перевірку (день, місяць, рік). Зміст. Повинен відтворювати назви розділів, параграфів тощо, які розкривають тему ІНДЗ, із зазначенням номерів сторінок, на яких вони розміщені. Вступ. У „Вступі” студентом розкривається сутність і стан наукової задачі та її значущість. Основну частину. Містить наукове дослідження відповідно змісту та завдання ІНДЗ. Висновки. У висновках викладаються перелік пропозицій і рекомендацій та практичні результати, одержані в ІНДЗ. Далі формулюються висновки щодо практичного використання здобутих результатів. Список літератури. Джерела розміщуються в алфавітному порядку прізвищ перших авторів або заголовків. Відомості про джерела, які включені до списку, необхідно давати згідно з вимогами державного стандарту з обов’язковим наведенням назви праць. Додатки. У додатки можуть бути включені матеріали, що є копією документів, звітів, або розрахункові таблиці, узагальнюючі схеми чи діаграми. При наявності кількох додатків оформлюється окрема сторінка „ДОДАТКИ”, номер якої є останнім, що відноситься до обсягу ІНДЗ. Вимоги до оформлення. ІНДЗ слід оформляти у відповідності з „Методичними вказівками про вимоги щодо оформлення рефератів, курсових, ІНДЗ, дипломних та магістерських робіт”, розроблених і затверджених кафедрою. Обсяг ІНДЗ повинен становити 25 - 35 друкованих сторінок. Завдання має бути виконано і подано на кафедру не пізніше зазначеної в навчальному плані дати. Підготовка якісного ІНДЗ є обов’язковою умовою отримання студентом позитивної підсумкової оцінки з навчальної дисципліни.
5.2 Перелік тем індивідуального науково-дослідницького завдання 1. Історія виникнення та розвитку грошей. 2. Гроші та їх функції в сучасних умовах. 3. Сучасні економічні вчення про роль держави в функціонування економіки. 4. Характеристика грошового обігу в державі. 5. Безготівковий та готівковий обіг грошей та області їх використання. 6. Характеристика і моделі кругообігу при безготівково-грошовому обороті. 7. Фінансові ринки-особливості їх функціонування. 8. Фінансові посередники фінансового ринку – функції та роль. 9. Характеристика функцій, які виконують гроші. 10. Класифікація фінансових ринків. 11. Характеристика відсоткових ставок фінансового ринку. 12. Види цінних паперів. 13. Характеристика фінансового ринку в Україні. 14. Історія становлення світових грошових систем. 15. Принципи функціонування грошових систем. 16. Особливості сучасного типу грошової системи в Україні. 17. Сутність інфляції та її типи. 18. Поняття інфляції та причини її виникнення. 19. Методи оцінювання рівня інфляції. 20. Методи боротьби з інфляцією та її негативними наслідками. 21. Поняття валютної системи та її елементів. 22. Історія виникнення та становлення валютного ринку. 23. Характеристика валютних операцій. 24. Огляд сучасних валютних систем. 25. Поняття валютних ризиків і способи захисту від них. 26. Сучасна валютна система України. 27. Характеристика кількісної теорії грошей. 28. Поняття грошових агрегатів, їх структура. 29. Характеристика грошових агрегатів в Україні і проблеми їх структури. 30. Огляд теорій попиту та пропозиції грошей. 31. Сутність та історія виникнення і становлення кредиту. 32. Характеристика функцій кредиту. 33. Характеристика форм кредиту, які використовуються в Україні. 34. Сутність та структура кредитного договору. 35. Кредитна політика і процес кредитування. 36. Кредитні ризики та методи боротьби з ними. 37. Історія виникнення банківської справи. 38. Характеристика кредитної системи в Україні. 39. Характеристика діяльності Національного банку України. 40. Інструменти грошово-кредитної політики Центральних банків. 41. Шляхи подальшого розвитку банківської системи України. 42. Система комерційних банків в Україні. 43. Проблеми ліквідності комерційних банків. 44. Проблеми розширення послуг, ліквідності та доходності комерційних банків. 45. Огляд сучасних банківських технологій. 46. Характеристика міжнародних валютно-кредитних установ. 47. Регулювання валютно-кредитних відносин між країнами і Міжнародним валютним фондом (МВФ). 48. Координація політики економічної допомоги з боку Міжнародного банку реконструкції та розвитку (МБРР). 49. Сприяння переходу постсоціалістичних країн до ринкової економіки Європейським банком реконструкції і розвитку (ЄБРР). 50. Характеристика діяльності регіональних валютно-кредитних і фінансових організацій ЄС. 51. Взаємовідносини між Україною та міжнародними валютно-кредитними установами. 52. Проблеми виникнення залежності країн від міжнародних кредитних установ. Матеріали рефератів, викладених у вигляді ІНДЗ, студенти повинні використати для читання міні-лекцій.
5.3. Підготовка міні-лекцій з проблемних питань
Міні-лекція – це доповідь студента протягом 8–10 хвилин. Доповідь складається з: аналізу економічної проблеми, явища чи суперечності, які безпосередньо стосуються курсу «Гроші та кредит»; висновку. Аналіз проблеми містить виклад суті явища, поточного стану справ та його оцінку. Особливістю опису є те, що в ньому не потрібно наводити навчальний матеріал, який студенти окремо вивчають на семінарських заняттях (визначення термінів, переліки функцій, класифікацій чи принципів тощо), крім випадків, коли у визначеннях чи класифікаціях і міститься проблема, що є темою міні-лекції. Аналіз проблеми займає до 6-ти хвилин міні-лекції. Висновок містить (якщо можливо) пропозиції щодо вирішення проблеми. У ньому доповідач використовує як власне обґрунтування проблеми, так і думку фахівців. Критеріями оцінки міні-лекції є її змістовність, структурованість, зрозумілість і лаконічність. Тема міні-лекції, як правило, співпадає з метою наукового завдання згідно з розділом 7.1. Письмове оформлення міні-лекції не обов'язкове. Під час доповіді можна користуватися зібраними матеріалами. 5.4. Складання комплексного (або тематичного) фінансового кросворду
Комплексний фінансовий кросворд складається з усіх тем дисципліни «Гроші та кредит» і містить не менше 30 фінансових термінів. Тематичний фінансовий кросворд складається із 15 і більше термінів з однієї будь-якої теми даної дисципліни. Слова в кросворді мають бути вписані без скорочувань, абревіатури та ін. Терміни, які використовуються у кросворді, повинні відповідати програмі курсу «Гроші та кредит». Не допускається використання термінів з інших курсів. Складання комплексного фінансового кросворду проводиться з використанням двох контрольних слів (тематичного – одного контрольного слова), які студент повинен взяти у викладача. Без контрольного слова кросворд недійсний. Контрольне слово до п'яти букв повинне перетинатися кросвордом 2 рази, більше п'яти букв – 3 і більше разів. Кросворд має бути компактним і відповідати основному правилу складання кросвордів – слова можуть перетинатися, але не можуть мати суміжних клітин. Відповіді на слова кросворду мають бути зашифровані у вигляді певних визначень. Кросворд оформлений від руки або набраний на комп'ютері, здається викладачеві в охайному вигляді за такою структурою: I – пусті клітинки для вписування слів з нумерацією; II – перелік визначень до кожного слова; III – заповнений кросворд (зі збереженням нумерації); IV – перелік правильних відповідей; V – список використаної літератури. І, II та III, IV – на окремих аркушах. Перелік правильних відповідей може бути виділено окремим пунктом, а може бути розписаний біля переліку визначень до кожного слова. Кросворд може бути побудований у традиційному вигляді, або в формі сканворду, ключворду. 6. Методика активізації процесу навчання
При викладанні навчальної дисципліни «Гроші та кредит» для активізації навчально-пізнавальної діяльності студентів передбачено застосування таких навчальних технологій, як: проблемні лекції; презентації, турнір ерудитів (табл. 6). Таблиця 6 Використання навчальних технологій для активізації процесу навчання
7. Контрольні запитання для самодіагностики
10. Чому виникли паперові гроші?
8. Розподіл балів, які отримують здобувачі вищої освіти
Контрольні заходи включають у себе поточний та підсумковий контроль. Поточний контроль. До форм поточного контролю належить оцінювання:
Поточний контроль здійснюється під час проведення семінарських, практичних та лабораторних занять і має за мету перевірку засвоєння знань, умінь і навичок курсантом (студентом, слухачем) з навчальної дисципліни. У ході поточного контролю проводиться систематичний вимір приросту знань, їх корекція. Результати поточного контролю заносяться викладачем до журналів обліку роботи академічної групи за національної системою оцінювання («відмінно», «добре», «задовільно», «незадовільно»). Оцінки за самостійну та індивідуальну роботи виставляються в журнали обліку роботи академічної групи окремою графою за національною системою оцінювання («відмінно», «добре», «задовільно», «незадовільно»). Результати цієї роботи враховуються під час виставлення підсумкових оцінок. При розрахунку успішності здобувачів вищої освіти в Університеті враховуються такі види робіт: навчальні заняття (семінарські, практичні, лабораторні тощо); самостійна та індивідуальна роботи (виконання домашніх завдань, ведення конспектів першоджерел та робочих зошитів, виконання розрахункових завдань, підготовка рефератів, наукових робіт, публікацій, розроблення спеціальних технічних пристроїв і приладів, моделей, комп’ютерних програм, виступи на наукових конференціях, семінарах та інше); контрольні роботи (виконання тестів, контрольних робіт у вигляді, передбаченому в робочій програмі навчальної дисципліни). Вони оцінюються за національною системою оцінювання («відмінно», «добре», «задовільно», «незадовільно»). Результат навчальних занять за семестр розраховується як середньоарифметичне значення з усіх виставлених оцінок під час навчальних занять протягом семестру та виставляється викладачем в журналі обліку роботи академічної групи окремою графою. Результат самостійної роботи за семестр розраховується як середньоарифметичне значення з усіх виставлених оцінок з самостійної роботи, отриманих протягом семестру та виставляється викладачем в журналі обліку роботи академічної групи окремою графою. Курсант (студент, слухач), який отримав оцінку «незадовільно» за навчальні заняття або самостійну роботу, зобов’язаний перескласти її. Загальна кількість балів (оцінка), отримана здобувачем за семестр перед підсумковим контролем, розраховується як середньоарифметичне значення з оцінок за навчальні заняття та самостійну роботу, та для переводу до 100-бальної системи помножується на коефіцієнт 10.
Підсумковий контроль. Підсумковий контроль проводиться з метою оцінки результатів навчання на певному ступені вищої освіти або на окремих його завершених етапах. Для обліку результатів підсумкового контролю використовується поточно-накопичувальна інформація, яка реєструються в журналах обліку роботи академічної групи. Результати підсумкового контролю з дисциплін відображуються у відомостях обліку успішності, навчальних картках курсантів (студентів, слухачів), залікових книжках. Присутність курсантів (студентів, слухачів) на проведенні підсумкового контролю (заліку, екзамену) обов’язкова. Якщо курсант (студент, слухач) не з’явився на підсумковий контроль (залік, екзамен), то науково-педагогічний працівник ставить у відомість обліку успішності відмітку «не з’явився». Підсумковий контроль (екзамен, залік) оцінюється за національною шкалою. Для переводу результатів, набраних на підсумковому контролі (екзамені, заліку), з національної системи оцінювання в 100-бальну вводиться коефіцієнт 10, таким чином максимальна кількість балів на підсумковому контролі (екзамені, заліку), які використовуються при розрахунку успішності курсантів (студентів, слухачів), становить - 50 Підсумкові бали з навчальної дисципліни визначаються як сума балів, отриманих здобувачем протягом семестру та балів, набраних на підсумковому контролі (екзамені, заліку).
Курсант (студент, слухач), який під час складання підсумкового контролю отримав оцінку «незадовільно», складає підсумковий контроль (екзамен, залік) повторно. Повторне складання підсумкового контролю (екзамену, заліку) допускається не більше двох разів з кожної навчальної дисципліни, у тому числі один раз – викладачеві, а другий – комісії, що створюється навчально-науковими інститутами (факультетами). Незадовільні оцінки виставляються тільки в відомостях обліку успішності. Курсантам (студентам, слухачам), які отримали не більше як дві незадовільні оцінки (нижче ніж 60 балів) з навчальної дисципліни, можуть бути встановлені різні строки ліквідації академічної заборгованості, але не пізніше як за день до фактичного початку навчальних занять у наступному семестрі. Курсанти (студенти, слухачі), які не ліквідували академічну заборгованість у встановлений термін, відраховуються з Університету. Особи, які одержали більше двох незадовільних оцінок (нижче ніж 60 балів) за підсумковими результатами вивчення навчальних дисциплін з урахуванням підсумкового контролю, відраховуються з Університету. Якщо дисципліна вивчається протягом двох і більше семестрів з семестровим контролем у формі підсумкового контролю (екзамену чи заліку), то результат вивчення дисципліни в поточному семестрі визначається як середньоарифметичне значення балів, набраних у поточному та попередньому семестрах.
У цьому розділі також повинні бути розроблені чіткі критерії оцінювання результатів роботи здобувачів вищої освіти під час поточного контролю (роботу на семінарських, практичних, лабораторних й інших аудиторних заняттях, виконання самостійних навчальних та індивідуальних творчих завдань) та підсумкового контролю. Кафедра визначає вимоги до здобувачів вищої освіти щодо засвоєння змісту навчальної дисципліни, а саме: кількість оцінок, яку він повинен отримати під час аудиторної роботи, самостійної або індивідуальної роботи. Наприклад:
9. Шкала оцінювання успішності навчання студентів
10. Інформаційне та методичне забезпечення навчальної дисципліни
Ю.Башнянин ГЛ., Вовчак О.Д., Страхарчук В.П., Страхарчук А.Я. Управління ризиками платіжних систем у перехідній економіці. — Л. : Новий Світ, 2006. — 224с.
13.Вовчак О.Д., Шпаргало Г.Є. Електронні пластикові картки: навч. метод, посіб. для самост. вивч. дисципліни / Укоопспілка; Львівська комерційна академія — Л. : ЛКА, 2007. — 208с. 14.Вовчак О.Д., Шпаргало Г.Є., Андрейків Т.Я. Платіжні системи: навч. посіб.. — К. : Знання, 2008. — 341с. 15.Воронин А. К. Новые банковские продукты на основе карт. / А.К. Во-ронин / Расчеты и операционная работа в КБ. - № 2. - 2005. 16.Гинзбург А.И. Пластиковые карты: Виды, использование, безопасность. — СПб.; М.; Нижний Новгород; Воронеж; Ростов н/Д. : Питер, 2004. — 125с. 17-Дёриг Ханс-Ульрих. Универсальней банк- банк будущего.(Финансовая стратегия на рубеже века) М., " Международные отношения", 2001г.
34.Обзор ситуации в области мошенничества в Украине // Макарова Л., менеджер по предотвращению мошенничества в Украине. - Киев, 8 июня 2007. с. 3.
48. Филипповская Л. М. Претензионная работа с картами. / Л.М. Фи-липповская // Расчеты и операционная работа в КБ. - №1. - 2005 г.
Інформаційні ресурси 1. www.bank.gov.ua - Офіційний сайт НБУ 2. www.kmu.gov.ua -Кабінет Міністрів України 3. www.me.gov.ua -Міністерство економіки та з питань європейської інтеграції України 4. www.minfïn.gov.ua-Miнicтepcтвo фінансів України 5. www.mlsp.kiev.ua -Міністерство праці і соціальної політики 6. www.rada.kiev.ua -Верховна Рада України 7. www.ssmsc.gov.ua - Держкомісія по цінним паперам 8. www.sta.gov.ua -Податкова служба України 9. www.ukrstat.gov.ua -Міністерство статистики 10. www.zakon.rada.gov.ua - Законодавство України
МІНІСТЕРСТВО ВНУТРІШНІХ СПРАВ УКРАЇНИ
Харківський національний університет внутрішніх справ
Факультет №6
Кафедра економіки та фінансів
НАВЧАЛЬНО-МЕТОДИЧНІ МАТЕРІАЛИ
з дисципліни Центральний банк і грошово-кредитна політика (назва навчальної дисципліни)
Галузь знань ____0305 «Економіка та підприємництво»_________ (шифр, назва галузі) Напрям підготовки (спеціальність) _6.030508 «Фінанси і кредит» (код, назва напряму підготовки або спеціальності) Освітньо-кваліфікаційний рівень ______бакалавр_______________ (назва ОКР) Форма навчання ______________денна__________________________ (денна або заочна)
м. Харків 2016 Передмова
Навчально-методичні матеріали до практичних занять з дисципліни «Ринок цінних паперів та фондова біржа» для студентів бакалаврів за напрямом підготовки 6.030508 «Фінанси і кредит» – на 23 арк.
Рецензенти: к.е.н., доцент кафедри економіки та маркетингу Харківського національного економічного університету імені С. Кузнеця Рубан В.В.; к.е.н., доцент, начальник кафедри соціально-економічних дисциплін факультету №2, Харківського національного університету внутрішніх справ, Ткаченко С.О.
Розробник: к.е.н., доцент кафедри економіки та фінансів факультету №6, Рожко В. І. – Харків: кафедра економіки та фінансів факультет №6 ХНУВС, 2016
\
© Рожко В.І., 2016 © Харківський національний університет внутрішніх справ
1. Загальні методичні вказівки
Метою дисципліни є формування системи базових знань з теорії грошей, кредиту, засвоєння закономірностей функціонування грошового ринку як теоретичної основи державної монетарної політики, розвитку банківської справи. Завдання курсу – вивчення сутності, функцій, концепцій та ролі грошей і кредиту в ринковій економіці, закономірностей та специфіки функціонування грошового ринку як теоретично-методологічної бази державної монетарної політики, структури та практики засад функціонування грошової системи, основ побудови банківської системи та операцій банків, закономірностей розвитку і функціонування валютного ринку. За навчальним планом передбачено проведення лекційних занять (40 год.), практичних (40 год.), самостійна робота (72 год.). Загальна кількість – 100 год. (5 кредит). 2. Розподіл часу навчальної дисципліни за темами
3. Методичні вказівки до семінарських занять
Практичне заняття № 1 на тему: «Грошові системи» Навчальна мета. Вивчення сутності цінних паперів, їх функції та властивості, їх класифікацію, правові основи. Час. проведення: 4 години Навчальні питання: 1. Типи грошових систем. 2. Сучасна грошова система промислово-розвинутих країн. 3. Характеристика грошових систем і їх сутність. Методичні вказівки: Студенти повинні уміти розрізняти види цінних паперів. Обирати найбільш ефективні їх види, належні види договірних відносин та партнерських взаємозв’язків підприємців. Питання до обговорення: Приватизаційні папери (історичний досвід використання в Україні). 2. Акції. Облігації. Векселі. 3. Характеристика основних видів цінних паперів. Теми рефератів:
Література: основна [1, 3, 10, 15], додаткова [25, 26, 35]. Практичне заняття №2 на тему: «Інфляція та грошові реформи» Навчальна мета. Сформувати у студентів уявлення про ринок цінних паперів як економічної категорії. Основні функції ринку цінних паперів. Час. проведення: 6 години Навчальні питання: 1. Інфляція як обезцінювання грошей. 2. Причини виникнення інфляції і її наслідки. 3. Форми і методи антиінфляційної політики у формі грошових реформ. Методичні вказівки: 1. Студенти повинні уміти надавати наукове тлумачення економічним явищам в професійній діяльності; Робити аналіз ринку цінних паперів і діяльність різних підрозділів управлінської системи; Питання до обговорення: 1. Органи регулювання на ринку цінних паперів. 2. Структура ринку цінних паперів. 3. Первинний та вторинний, організований та неорганізований, біржовий та позабіржовий ринки цінних паперів. Інші сегменти ринку цінних паперів. Теми рефератів: 1. Операції з векселями.
Література: основна [3, 5, 7, 12, 18], додаткова [25, 32]. Практичне заняття №3 на тему: «Валютний ринок і валютні системи» Навчальна мета. Вивчення поняття та види акціонерних товариств. Порядок випуску та обігу акцій в акціонерних товариствах. Час. проведення: 4 годин Навчальні питання: 1. Організація валютного ринку. 2. Операції, які виконують на валютних ринках: розрахунки, торгівля і продаж валют тощо. 3. Характеристика сучасних валютних систем розвинутих країн світу. Методичні вказівки: 1. Студенти повинні опонувати сутність інституту спільного інвестування. 2. Поняття та класифікація інститутів спільного інвестування. 3. Строкові та безстрокові інститути спільного інвестування. Питання до обговорення: 1. Диверсифіковані та не диверсифіковані інститути спільного інвестування. 2. Венчурний фонд. 3. Поняття, особливості створення та функціонування корпоративного інвестиційного фонду, компанії з управління активами інституту спільного інвестування. 4. Склад та структура активів інститутів спільного інвестування. Теми рефератів: 1. Саморегульовані організації фондового ринку, їх функції та повноваження. 2. Основи функціонування ринку цінних паперів. 3. Принципи функціонування ринку цінних паперів. Література: основна [2, 3, 6, 8, 9, 17], додаткова [22]. Практичне заняття №4 на тему: «Кількісна теорія грошей та сучасний монетаризм» Навчальна мета. Поняття, структура та учасники національної депозитарної системи. Особливості створення та функціонування реєстраторів власників іменних цінних паперів, зберігачів та депозитаріїв цінних паперів. Час. проведення: 6 годин Навчальні питання: 1. Сутність кількісної теорії грошей, розробленої її першими прихильниками. 2. Формули, які дозволяють розрахувати масу грошей через кінцевий продукт. 3. Важливість показників швидкості обігу грошей, рівня товарних цін, фізичного обсягу виробництва товарів та послуг. Методичні вказівки: Студенти вивчають особливості створення та функціонування реєстраторів власників іменних цінних паперів, зберігачів та депозитаріїв цінних паперів. Питання до обговорення: 1. Поняття та основи організації позабіржових фондових торгівельно-інформаційних систем. 2. Перша фондова торгівельна система (ПФТС): створення та механізм функціонування. 3. Лістинг цінних паперів в ПФТС. Теми рефератів: 1. Учасники ринку цінних паперів. 2. Регулювання ринку цінних паперів. 3. Державне регулювання ринку цінних паперів, його форми та методи. Література: основна [2, 8, 12, 16], додаткова [26, 34, 42] Практичне заняття №5 на тему: «Кредит у ринковій економіці» Навчальна мета. Торгівельно-посередницькі операції з цінними паперами. Діяльність торговців з випуску цінних паперів. Андерайтинг. Час. проведення: 4 години Навчальні питання: 1. Сутність та еволюція кредиту. 2. Форми, види кредиту та їх характеристика. 3. Основи організації кредитування в Україні. 4. Етапи процесу кредитування та їх характеристика. 5. Сутність страхування кредитних операцій від кредитного ризику. Методичні вказівки: 1. Цінова політика при продажу акцій підприємств, що приватизуються. 2. Способи продажу таких акцій. Індивідуальна приватизація об'єктів. 3. Промисловий інвестор. Питання до обговорення: 1. Комерційний та некомерційний конкурси з продажу акцій підприємств, що приватизуються. 2. Формування ефективного власника в акціонерних товариствах, що створюються в процесі приватизації. Теми рефератів: 1. Органі державного контролю за випуском та обігом цінних паперів. 2. Саморегульовані організації фондового ринку, їх функції та повноваження. 3. Поняття ринку цінних паперів та його основні функції. Література: основна [2, 5, 18, 19]. Практичне заняття №6 на тему: «Фінансові посередники грошового ринку» Навчальна мета. Механізм операцій на фондовій біржі. Брокери та дилери. Касові та строкові угоди. Простий та подвійний (онкольний та безперервний) аукціони. Торгівля цінними паперами на біржі шляхом задоволення зустрічних замовлень, аукціону ''з голосу", комп'ютерних торгів. Час. проведення: 6 годин Навчальні питання: 1. Характеристика операцій з надання та запозичення грошових фондів на короткий термін. 2. Характеристика банків як основних посередників грошового ринку. 3. Сутність і структура банківської системи. 4. Особливості емісійних та неемісійних банків, комерційних та спеціалізованих банків, парабанківської системи. Методичні вказівки: 1. Основні етапи порядку здійснення торгів у Першій фондовій торгівельній системі. 2. Види операцій з цінними паперами. Питання до обговорення: 1. Механізм переходу та реалізації права власності на цінні папери у Національній депозитарній системі. 2. Зберігання та обслуговування обігу цінних паперів на рахунках в цінних паперах та операцій емітента щодо випущених ним цінних паперів. 3. Кліринг та розрахунки з угод з цінними паперами. Теми рефератів: 1. Принципи функціонування ринку цінних паперів.
Література: основна [12, 15, 18, 20], додаткова [25, 26, 32] Практичне заняття №7 на тему: «Центральні банки» Навчальна мета. Механізм випуску та обігу в Україні облігацій внутрішнього та зовнішнього державних позик. Час. проведення: 4 години Навчальні питання: 1. Основи організації роботи банків. 2. Сутність управління банками, його принципи. 3. Поняття об'єктів і суб'єктів управління. Методичні вказівки: 1. Операції з векселями. 2. Врахування векселів. Питання до обговорення: 1. Надання позик під заставу векселів. 2. Інкасування векселів. 3. Доміциляція векселів. 4. Аваль та акцепт векселів. Теми рефератів: 1. Акціонерні товариства. 2. Торговці цінними паперами. 3. Інститути спільного інвестування. Література: основна [4, 11, 19] Практичне заняття №8 на тему: «Міжнародні валютно-кредитні установи та форми їх співробітництва з Україною» Навчальна мета. Державне регулювання ринку цінних паперів, його форми та методи. Поняття та цілі державного регулювання ринку цінних паперів. Час. проведення: 6 годин Навчальні питання: 1. Загальна характеристика міжнародних фінансових інститутів, причини виникнення та мета функціонування. 2. Структура, механізм дії, умови надання послуг Міжнародного валютного фонду (МВФ), групи міжнародних банків. Методичні вказівки: Діяльність Національного банку України, Фонду державного майна України, Антимонопольного комітету України та інших державних органів регулювання ринку цінних паперів. Питання до обговорення: Саморегульовані організації фондового ринку, їх функції та повноваження. Теми рефератів: 1. Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку, її завдання, функції та повноваження. 2. Фонду державного майна України, Антимонопольного комітету України та інших державних органів регулювання ринку цінних паперів. 3. Саморегульовані організації фондового ринку, їх функції та повноваження. Література: основна [3, 6, 15], додаткова [21, 28, 42]
4. Інформаційне та методичне забезпечення
Базова
Ю.Башнянин ГЛ., Вовчак О.Д., Страхарчук В.П., Страхарчук А.Я. Управління ризиками платіжних систем у перехідній економіці. — Л. : Новий Світ, 2006. — 224с.
13.Вовчак О.Д., Шпаргало Г.Є. Електронні пластикові картки: навч. метод, посіб. для самост. вивч. дисципліни / Укоопспілка; Львівська комерційна академія — Л. : ЛКА, 2007. — 208с. 14.Вовчак О.Д., Шпаргало Г.Є., Андрейків Т.Я. Платіжні системи: навч. посіб.. — К. : Знання, 2008. — 341с. 15.Воронин А. К. Новые банковские продукты на основе карт. / А.К. Во-ронин / Расчеты и операционная работа в КБ. - № 2. - 2005. 16.Гинзбург А.И. Пластиковые карты: Виды, использование, безопасность. — СПб.; М.; Нижний Новгород; Воронеж; Ростов н/Д. : Питер, 2004. — 125с. 17-Дёриг Ханс-Ульрих. Универсальней банк- банк будущего.(Финансовая стратегия на рубеже века) М., " Международные отношения", 2001г.
34.Обзор ситуации в области мошенничества в Украине // Макарова Л., менеджер по предотвращению мошенничества в Украине. - Киев, 8 июня 2007. с. 3.
48. Филипповская Л. М. Претензионная работа с картами. / Л.М. Фи-липповская // Расчеты и операционная работа в КБ. - №1. - 2005 г.
Інформаційні ресурси 1. www.bank.gov.ua - Офіційний сайт НБУ 2. www.kmu.gov.ua -Кабінет Міністрів України 3. www.me.gov.ua -Міністерство економіки та з питань європейської інтеграції України 4. www.minfïn.gov.ua-Miнicтepcтвo фінансів України 5. www.mlsp.kiev.ua -Міністерство праці і соціальної політики 6. www.rada.kiev.ua -Верховна Рада України 7. www.ssmsc.gov.ua - Держкомісія по цінним паперам 8. www.sta.gov.ua -Податкова служба України 9. www.ukrstat.gov.ua -Міністерство статистики 10. www.zakon.rada.gov.ua - Законодавство України
МІНІСТЕРСТВО ВНУТРІШНІХ СПРАВ УКРАЇНИ
Харківський національний університет внутрішніх справ
Факультет №6
Кафедра економіки та фінансів
Тексти ЛЕКЦІй
З дисципліни Центральний банк і грошово-кредитна політика за темами: «Грошові системи», «Інфляція та грошові реформи», «Валютний ринок і валютні системи», «Кількісна теорія грошей та сучасний монетаризм», «Кредит у ринковій економіці», «Фінансові посередники грошового ринку», «Центральні банки», «Міжнародні валютно-кредитні установи та форми їх співробітництва з Україною»
Галузь знань ____0305 «Економіка та підприємництво»_________ (шифр, назва галузі) Напрям підготовки (спеціальність) _6.030508 «Фінанси і кредит» (код, назва напряму підготовки або спеціальності) Освітньо-кваліфікаційний рівень ______бакалавр_______________ (назва ОКР)
м. Харків 2016 Передмова
Рецензент: к.е.н., доцент кафедри економіки та маркетингу Харківського національного економічного університету імені С. Кузнеця Рубан В.В.; к.е.н., доцент, начальник кафедри соціально-економічних дисциплін факультету №2, Харківського національного університету внутрішніх справ, Ткаченко С.О.
Розробник: к.е.н., доцент кафедри економіки та фінансів факультету №6, Рожко В. І. – Харків: кафедра економіки та фінансів факультет №6 ХНУВС, 2016
© Рожко В.І., 2016 © Харківський національний університет внутрішніх справ
Тема 1. Грошові системи (4 години)
План лекції 1. Поняття й типи грошових систем. Металева грошова система (4 години) 2 Види металевих грошових систем 3 Паперово-грошові системи Література 1 Фінанси підприємств: Підруч. / [за ред. проф. А. М. Поддєрьогіна]. – [3-тє вид.]. К.: КНЕУ, 2000. – С. 14 2. Оцінка цілісних майнових комплексів: національний стандарт № 3, затверджений постановою Кабінету Міністрів України № 1655 від 29.11.2006 р. – [Чинний від 2006-11-29] // Урядовий кур'єр. – 2006. – 13 груд., № 235.
Розвиток товарного виробництва і посилення економічних взаємозв’язків у суспільстві привели до формування регіональних, а потім і загальнонаціональних ринків. Ці об’єктивні процеси вимагали й упорядкування грошового обігу для створення гнучкої системи, яка б сприяла розвитку товарно-грошових відносин. Створення такої системи забезпечувала держава, що закріплювала відповідними законами об’єктивно сформовані елементи грошового обігу та їх взаємодію. Процес формування грошових систем має довгу й цікаву історію. Спочатку це були грошові системи, що базувались на загальному еквіваленті, який мав товарну природу. В сучасних умовах грошові системи побудовані на базі загального еквівалента, що має кредитну природу. Грошові системи в різних країнах мають певні загальні риси. В їх становленні й розвитку знаходять своє відображення певні об’єктивні закони й тенденції. Проте у кожної країни й свої особливості формування і функціонування грошової системи. Ці два моменти особливо важливо враховувати тим країнам, які через певні обставини не мали власної грошової системи. Розбудовуючи свою грошову систему (а це передусім стосується нашої держави) необхідно не тільки виходити з загальних закономірностей, притаманних цим системам і процесу їх розвитку, але і враховувати національні особливості країни. У сучасних умовах розвиток грошових систем полягає перш за все в подальшому посиленні їхнього впливу на розвиток усього суспільного виробництва. Саме грошова сфера зараз стає вирішальним важелем, за допомогою якого держава втручається в ринкову економіку з метою забезпечення її рівноваги та зростання.
1. Поняття й типи грошових систем. Металева грошова система Грошова система — це конкретна форма організації грошового обігу, визначена відповідним законодавством країни. Грошові системи у своєму розвитку пройшли великий історичний шлях, що відображає як характер і динаміку становлення товарного виробництва, так і специфіку історичного розвитку того чи іншого суспільства. Спочатку, в умовах рабовласницького ладу, грошові системи були представлені повноцінними і неповноцінними грошима, а правове забезпечення їх функціонування зводилося до регламентації процесу карбування монет і боротьби проти фальшивомонетників. Основи загальної організації руху грошей у різних країнах були різними, але подальший розвиток товарно-грошових відносин привів до певної уніфікації грошових систем. Це дає змогу класифікувати їх і виділити конкретні типи. Типи грошових систем розрізняються між собою насамперед залежно від тієї форми грошей, яку вони мають у даному суспільстві. Якщо гроші виступають у формі товару, то цей тип грошової системи називається металевим . Металева грошова система — це така система, основу якої складають повноцінні металеві гроші. У такій системі згодом з’являються банкноти, які розмінювались на золото, і паперові гроші, але визначальним елементом залишались благородні метали. Коли ж повноцінні гроші виходять з обігу і повністю замінюються паперовими, починає діяти паперова грошова система. У період існування металевих систем уже в середньовіччя грошові системи являють собою досить складну форму організації грошового обігу, яка включає такі елементи: —Повноцінні гроші. —Неповноцінні гроші. —Банкноти. —Казначейські білети. У процесі розвитку грошей до появи грошової форми вартості роль загального еквівалента відігравали не тільки метали, а й інші товари (худоба, хутро, шкіри, сіль і т. ін.). Тому ці первісні, зародкові грошові системи належали до металевих тільки умовно. Але то була, по суті, ще передісторія становлення грошових систем. їх розвиток саме як систем починається з грошової форми вартості, коли роль загального еквівалента остаточно закріплюється за благородними металами. Повноцінні гроші - це гроші, що мають свою вартість, і саме цю вартість покладено в основу виконання ними ролі загального еквівалента. Повноцінні гроші — це той товар, який завдяки своїм фізичним і хімічним властивостям найбільш придатний для такої ролі. Як відомо, у процесі історичного розвитку товарного виробництва роль загального еквівалента виконували різні товари. Однак у кінцевому рахунку це місце зайняли благородні метали — золото й срібло, а з переходом країн до монометалізму повноцінними грошима стало золото. Золото, що є загальним еквівалентом, уже в сиву давнину потрапляло в обіг у вигляді монет, тобто певної вагової кількості металу, на якому стояв знак держави або правителя, що засвідчував кількість цього металу і його якість. У цьому сенсі карбування монет вважалося важливим моментом в організації грошового обігу, воно з самого початку здійснювалося під наглядом держави. Оскільки повноцінні гроші являлися товаром і до того ж досить рідкісним, то держава була зацікавлена в його постійному збільшенні. Унаслідок цього стосовно повноцінних грошей існувало право вільного карбування. Це право зводилося до того, що кожний, хто мав у злитку золото чи срібло, а в часи системи золотомонетного стандарту - тільки золото, мав можливість вільно карбувати з нього відповідну кількість монет. Зацікавленість держави в збільшенні кількості повноцінних грошей в обігу виявлялася в тому, що витрати, пов’язані з карбуванням монет, держава або цілком брала на себе, або обмежувалася символічною платою. У Росії, наприклад, ця плата складала 0,2 % від вартості злитка металу. Повноцінні гроші постійно були в обігу і тому зношувались. Це робило їхній обіг дорогим і змушувало вдаватись до заходів, які б протидіяли зношуванню. Найпоширенішим засобом боротьби з цим явищем у багатьох країнах стали домішки до грошового металу більш стійкого до зношування металу. Ця домішка називалася лігатурою, а кількість грошового металу (золота або срібла) у монеті одержала назву проби. Вагове співвідношення між чистим грошовим металом і домішкою інших металів установлювалося державою й виражалося в тисячних частках або за каратною системою. У більшості країн використовувалася система тисячних часток. Відповідно до цієї системи монетне золото, наприклад 900 проби, являло собою монету, де на 900 вагових частин чистого золота припадало 100 частин домішки. При каратній системі чистий дорогоцінний метал відповідав 24 каратам і тому, якщо в монеті було 12 каратів, то це означало, що вона містила половину чистого дорогоцінного металу, а половину — домішки. Наявність лігатури зменшувала швидкість зношування монет, але не могла усунути його причину. Тому монета в процесі тривалого користування могла втратити частину своєї ваги і через це вартість її була менше, ніж та, що позначена в її номіналі. Щоб упорядкувати грошовий обіг з урахуванням цього моменту, держава встановлювала межу зношування, за порогом якого монета переставала бути обов’язковою для прийому. Ця межа називалася ремедіумом і в різних країнах була різною, але, як правило, встановлювалася у межах 1 % від ваги монети. Другий елемент металевої грошової системи— це неповноцінні гроші, тобто ті гроші, що викарбувані з негрошового металу. При золотому монометалізмі, коли роль загального еквівалента закріплена тільки за золотом, до таких металів, крім міді, бронзи й інших металів належить також срібло. Неповноцінні гроші мають власну вартість, але вона менше тієї вартості, яку вони становлять, тому стосовно до них неможливо застосування правила вільного карбування. Походження неповноцінних грошей пов’язане з тим, що в процесі історичного розвитку такі метали, як срібло, мідь і бронза раніше за золото виконували роль загального еквівалента. Іншою причиною, що обумовила необхідність існування неповноцінних грошей, було те, що для обслуговування дрібних платежів карбувати дрібні монети з золота було технічно дуже складно. З’явилася потреба у розмінній монеті, яку й задовольняли неповноцінні гроші. Виступаючи засобом обігу і платежу нарівні з повноцінними грошима, неповноцінні, маючи власну вартість нижче їх купівельної вартості, являли собою гірші гроші. Це викликало прагнення розрахуватися гіршими грошима і могло призвести до витиснення з обігу повноцінних грошей. Щоб цього не сталося, держава часто встановлювала межу розміру платежів, які можна було здійснювати тільки неповноцінними грошима. Так, наприклад, у Росії срібними монетами номіналом від 25 коп. до 1 крб. можна було оплатити покупки вартістю до 25 крб., а більш дрібною срібною й мідною монетою — покупки до 3 крб. Загальна кількість випущених в обіг неповноцінних грошей визначається законами грошового обігу і при їх порушенні в результаті, наприклад, надмірного випуску таких грошей, відбувається їхнє знецінювання з усіма наслідками, що випливають із цього. Яскравим історичним прикладом цього можуть бути події в Росії в період правління царя Олексія Михайловича (1645— 1676 рр.). У 1656 р. уряд царя Олексія Михайловича випустив в обіг срібну карбованцеву монету, яка за вагою була вдвічі меншою попереднього срібного карбованця. А невдовзі були випущені мідні монети номіналом 1 карбованець. Вони швидко витіснили цей знецінений срібний рубель. Операція з карбування мідних грошей була дуже вигідна царському уряду. Купуючи фунт міді (409,6 г) за 12 коп., він карбував із нього мідних грошей на 10 руб. і цими грошима розраховувався з купцями, вояками, та державними чиновниками. Усього було випущено неповноцінних грошей на величезну на той час суму — 20 млн руб. Це призвело до розладу грошового обігу і спричинило у 1662 р. повстання населення Москви, що одержало назву »мідний бунт». Після жорсткого придушення заколоту цар змушений був відмовитись від мідних рублів і їх було вилучено з обігу по одній копійці за рубель. У сучасних умовах неповноцінні гроші у вигляді монет виготовляються з міді, срібла, алюмінію, нікелю й інших металів та їх сплавів. Важливим елементом грошової системи є також банкнота. Вона виникає з розвитком товарного обміну різними шляхами, але, врешті-решт, її існування пов’язується з тим, що банкір видає її у підзвіт комерційних векселів. Банкнота як одна з форм кредитних грошей відрізняється від паперових грошей тим, що не має примусового ходіння і забезпечується золотом та іншими активами банку. Згодом банкнота втрачає ці особливості і, по суті, нічим не відрізняється від паперових грошей. Трансформація банкнот у паперові гроші, тобто в нерозмінні на золото, пов’язана зі складними процесами розвитку кредитних відносин. Серед безлічі причин цього явища до найбільш важливих слід зарахувати емісію комерційними банками банкнот понад реальне забезпечення їх золотом і широке використання для їх забезпеченості облігацій державних позик. Істотне значення у грошовій системі мають також казначейські білети— нерозмінні грошові знаки, що випускаються казначейством. Держава використовує їх для покриття бюджетного дефіциту. Головна відмінність казначейських білетів від банкнот зводиться до примусового характеру їх обігу і нерозмінності на золото. Однак згодом їх відмінності від кредитних грошей (банкнот) зникають через трансформацію останніх у паперові гроші. В умовах капіталізму, коли товарне виробництво набуває загального характеру, повноцінні гроші поступово втрачають своє значення у грошовому обігу й у XX сторіччі практично цілком виходять з обігу. Водночас банкноти втрачають свою здатність обміну на золото і перетворюються у паперові гроші. Відбувається важлива трансформація грошових систем, головною ознакою якої стає їх перетворення в паперово-грошові системи.
2 Види металевих грошових систем У процесі історичного розвитку металеві грошові системи набували певних ознак і особливостей. І хоч грошові системи різних країн мали багато спільних рис, що пов’язано з об’єктивними закономірностями їх розвитку, з огляду на деякі відмінності можна виділити два основних види металевих грошових систем: а) біметалічна; б) монометалічна. Біметалічні системи — це такі системи, в яких роль загального еквівалента виконують два грошових метали: золото й срібло. Монометалічні — це грошові системи, в яких роль загального еквівалента закріплюється за одним металом {золотом або сріблом). Починаючи з сивої давнини, у світі панували металеві грошові системи. При цьому вже з раннього середньовіччя і практично до середини XIX ст. переважали біметалічні системи, в яких як грошовий метал одночасно виступали і золото, і срібло, хоча в окремих країнах у певні періоди існування мав місце й срібний монометалізм. Наприклад, він існував у Росії з 1843 по 1852 p., в Індії — зі 852 по 1893 р. Однак панівною системою у період з XVI до кінця XIX ст. був біметалізм. Наявність двох грошових металів, що істотно розрізнялись за своєю вартістю, спричинила існування двох цін товарів: у золоті й у сріблі. Це було пов’язано з тим, що кожний із цих металів виконував роль загального еквівалента, а отже, і функцію міри вартості. У свою чергу дві ціни на один і той самий товар створювали деяку незручність у процесі обміну. Проте цей недолік, що став наслідком наявності двох грошових металів, не був істотною перешкодою для розвитку товарно-грошових відносин. Глибинним і дійсно об’єктивним недоліком біметалічної системи, який зрештою привів до її заміни монометалічною системою, виявилось те, що в такій системі постійно порушувався закон вартості. Це було викликано тим, що умови видобутку золота й срібла постійно змінювалися, а це призводило до зміни вартості цих металів. Уловлювати цю зміну і постійно відображати у співвідношенні цін, яке фіксувалося державою у золоті й сріблі, було практично неможливо. У цих умовах один метал стосовно до іншого виявлявся недооціненим, а другий— переоціненим, що спонукало суб’єктів господарювання розраховуватися переоціненим грошовим металом, а недооцінений— скуповувати. Яскравим прикладом цього служать процеси грошового обігу між Англією, Францією і Голландією, що склалися у XVIII ст. Законами Англії у XVIII ст. співвідношення між золотом і сріблом було встановлено в пропорції 1 : 15,5. У цей же період у Франції і Голландії співвідношення даних грошових металів зафіксовано в пропорції 1:15. У цих умовах в Англії купцям із Голландії і Франції стало вигідно продавати свій товар за срібло й вивозити його в Голландію або Францію, де за нього можна було купити більше золота. Це призводило до того, що недооцінений метал (кращі гроші) зникали з обігу, витискувались переоціненим грошовим, металом (гірші гроші). Підтвердженням цього став той факт, що в Англії за 15 років у період із 1702 по 1717 р. золотих монет накарбували у 32 рази більше, ніж срібних. Це явище увійшло в економічну літературу як економічний закон, суть його зводиться до того, що »гірші гроші» витискують з обігу »кращі». Відкриття цього закону шотландський економіст XIX ст. Г. Маклеод приписує англійському державному діячеві і фінансисту XVI ст. Т. Грешему (1519—1579 рр.), і в науці він широко відомий як закон Грешема. Однак фахівцями з історії економічної думки встановлено, що цей закон сформульовано у 1526 р. польським ученим М. Коперником, а ще раніше, у 1300 p., цей причинно-наслідковий зв’язок виявив французький економіст Н. Орезм. Дія закону Грешема особливо чітко виявляється в умовах біметалізму. Однак він має місце і в грошових системах, в яких є вільний обмін паперових грошей на золото. Особливо це помітно під час інфляції, коли гірші гроші (паперові) витискають з обігу кращі (золоті монети), які перетворюються в скарби. З розвитком товарного виробництва зазначене протиріччя, об’єктивно закладене в біметалічній грошовій системі, стало гальмувати товарний обмін і в підсумку привело до заміни її монометалічною грошовою системою. У другій половині XIX ст. країни почали переходити до монометалічної грошової системи. Однією з перших держав, що перейшла до золотого монометалізму, була Англія. Однозначного визначення початку цього процесу серед учених немає. Інколи говорять про те, що цей перехід відбувся у 1816 р., коли було законодавчо встановлено золотий монометалізм, інколи називають роком початку золотого стандарту 1821 р. — коли Британська імперія зробила свій фунт стерлінгів конвертованим у золото. Називається як початковий і 1865 р. Але це вже не має суттєвого значення, бо десь на середину XIX ст. Англія перейшла до золотого монометалізму. Єдиним грошовим металом визнавалося тільки золото. Монети із срібла переходили в розряд неповноцінних. Після цього, а саме у 1867 p., міждержавною угодою, яку укладено в Парижі кількома країнами, золото визнавалося єдиною формою світових грошей. Ця система дістала назву Паризької валютної системи. Росія перейшла до золотого монометалізму після грошової реформи 1895—1897 pp. Перехід до монометалізму був явищем досить революційним і наштовхувався на інерційний опір окремих країн. Прикладом цього може бути створення в 1865 р. Латинського монетного союзу, до якого входили такі країни, як Франція, Італія, Бельгія та Швейцарія. Пізніше до них приєдналися також Греція і Румунія. Ці країни з метою підтримки стійкого грошового обігу на базі біметалізму, уніфікували карбування золотих і срібних монет. Вони домовилися про введення загальної грошової одиниці — франка, зобов’язалися карбувати золоту й срібну монету однакової ваги і проби й установили єдине співвідношення золота й срібла у пропорції 1 : 15,5. Однак уведення золотого монометалізму в більшості європейських країн привело до значних масштабів карбування п’ятифранкової срібної монети, потік якої заполонив країни Латинського монетного союзу і став серйозно загрожувати відпливу золота з цих країн. Тому в 1878 р. вони припинили карбування срібних монет, що означало фактичний перехід країн союзу до золотого монометалізму й розпад союзу, хоча формально він перестав існувати лише в 1926 р. Монометалізм, заснований на використанні золота як єдиного грошового металу, привів до формування грошової системи, що дістала назву золотого стандарту. Її головні особливості можна звести до таких моментів: —Золото вільно оберталося, а золоті монети виконували всі функції грошей. —Неповноцінні гроші вільно і в необмеженій кількості обмінювалися на золото. —Вивезення і ввезення золота з однієї країни в іншу було вільним. Перехід до золотого стандарту, що називався »золотомонетний стандарт», забезпечував високий рівень стійкості національних валют і створив сприятливі умови для безперебійного функціонування золота як світових грошей. Усе це сприяло розвитку капіталістичного виробництва, становленню й укріпленню його кредитної системи, піднесенню міжнародної торгівлі та міжнародних кредитних відносин. Золотомонетний стандарт проіснував до Першої світової війни, з початком якої в усіх воюючих країнах (крім США) був припинений обмін банкнот на золото і заборонено його вивезення з країн. В умовах війни країни почали широку емісію нерозмінних на золото банкнот. Після закінчення Першої світової війни на початку 20-х років золотий стандарт було відновлено, але вже не у вигляді золотомонетного, а у вигляді золотозлиткового й золотодевізного стандартів. Золотозлитковий стандарт означав, що розмін банкнот на золото відновлювався, але тільки в обмін на злитки. Іншими словами, можливість такого обміну могла реалізуватись тільки тоді, коли сума банкнот була достатньою для придбання стандартного злитка золота. Так, у Великобританії це був злиток вагою 12,4 кг вартістю 1700 фунтів стерлінгів, у Франції— 12,7 кг вартістю 215 тис. франків. Золотозлитковий стандарт відновили країни, що володіли, як наприклад, Франція та Великобританія, значними золотими запасами. У країнах, де державні запаси золота відносно невеликі (Німеччина, Данія, Австрія та ін.), золотий стандарт був відновлений у формі золотодевізного. Його суть у тому, що національна валюта не обмінювалася безпосередньо на золото. Цей обмін був непрямим і відбувався через попередній обмін грошей на девізи, тобто на валюту тієї країни, в якій мав місце золотозлитковий стандарт. Золотодевізний стандарт, закріплений міжнародною угодою в Генуї в 1922 p., отримав назву Генуезької валютної системи. Відновлений золотий стандарт проіснував, однак, відносно недовго. Світова економічна криза 1929—1933 pp. (велика депресія) привела до скасування золотого стандарту в більшості країн. У 1931 р. його скасовано у Великобританії і Японії, а США відмовилися від нього в 1933 р. Цей процес поширився і означав остаточний крах золотого стандарту. Проте декілька країн на чолі з Францією спробували утримати золотий стандарт і утворили в 1933 р. золотий блок. До нього ввійшли: Франція, Бельгія, Нідерланди, Швейцарія, а потім до них приєдналися Італія й Польща. Однак цей блок проіснував не довго і в 1936 р. розпався, а його учасники змушені були ввести валютні обмеження й відмовитися від розміну банкнот на золото. Крах золотого стандарту, цієї найбільш стійкої грошової системи, яка існувала протягом усієї історії світу, був об’єктивним. Головна причина його в тому, що розвиток товарного виробництва вступав у суперечність з дуже стабільною, але нееластичною і дорогою системою золотого стандарту. Справа в тому, що видобуток золота не міг розвиватися такими самими темпами, якими розвивалося суспільне виробництво. Через це на тому етапі економічного розвитку, який характеризувався високим динамізмом у нарощуванні обсягів промислового і сільськогосподарського виробництва, існуюча система грошового обігу стала помітним гальмом на шляху подальшого прогресу в розвитку товарного виробництва. Звичайно, це протиріччя існувало й задовго до моменту скасування золотого стандарту. Але до цього воно долалося шляхом збільшення видобутку золота і, що особливо суттєво — розвитком кредиту. Немаловажними чинниками, що відіграли свою роль у відмовленні від золотого стандарту, стали також: —Дорожнеча обслуговування цієї грошової системи. —Зростаюча потреба в золоті з боку виробництва (особливо в умовах гонки озброєнь). —Неможливість для держави в умовах золотого стандарту проводити власну незалежну грошово-кредитну політику. Крах системи золотого стандарту аж ніяк не означає, що золоті монети цілком зникли з обігу. У ряді країн вони випускаються й сьогодні, найчастіше це приурочено до визначних подій. Наприклад, у колишньому СРСР це був випуск золотих, платинових і срібних монет до літніх Олімпійських ігор у Москві в 1980 р. В Україні карбування як золотих, так і звичайних монет стримувалося відсутністю власного монетного двору. Але вже в кінці 1997 р. запустили першу чергу монетного двору, оснащеного новітнім устаткуванням. Досить сказати, що матричний інструмент для карбування ювілейних і пам’ятних монет готує копіювально-гравірувальна машина "Іmpalа", яких у світі в 1998 р. нараховувалося всього чотири екземпляри. Золоті монети на нашому монетному дворі карбують із золота 900-ї і 999,9-ї проби, вагою від 3,11 до 31,1 г, номіналом у 50, 200, 250 і 500 грн. Вже випущено декілька золотих монет: "Оранта", "Т. Шевченко", "Києво- Печерська лавра", "Київський псалтир" та ін. На більш регулярній основі золоті монети випускаються, наприклад, у Південно-Африканській республіці (крюгерранд), Австралії (коала), Канаді (кленовий лист), США (золотий орел), Англії (соверен), Франції (наполеондор). Усі ці монети мають статус законного платіжного засобу і їх зобов’язані приймати за номіналом. Однак вони, як правило, мають свою власну курсову вартість і рідко використовуються як платіжний засіб. Випуск золотих монет вигідний державі, оскільки в даному разі йдеться, власне, про специфічний товар, що користується значним попитом на нумізматичному ринку як на внутрішньому, так і на міжнародному. Товар цього роду відрізняється тим, що його ціна із часом постійно зростає. Що ж стосується організації і функціонування грошового обігу в країнах, котрі випускають золоті монети, то вони не мають значного економічного впливу на загальну організацію грошового обігу. 1.3 Паперово-грошові системи З крахом золотого стандарту в переважній більшості країн склався новий тип грошової системи, який дістав назву паперового, або грошово-паперового. Цей тип характеризується тим, що в ньому роль загального еквівалента відіграє вже не товар, який має власну вартість і який саме відносно цієї вартості діє у сфері обміну, а товар, який своєї вартості не має. Центральний елемент цього типу грошової системи — паперові гроші. Паперові гроші — це номінальні знаки вартості, що заміщують в обігу повноцінні гроші і випускаються державою для покриття своїх витрат. Паперові гроші мають свою вартість, пов’язану із затратами праці на виготовлення спеціальної паперової грошової стрічки, захистом їх від підробки, друкуванням, збереженням і т. ін. Ці витрати різні в різних країнах. Чим більше захищені від підробок ті або інші паперові гроші, тим дорожче їх виробництво. Долар США, що має більше 40 ступенів захисту, потребує для свого виробництва відчутних витрат. На кожну тисячу банкнот у США витрачають по 60 доларів. Наша національна валюта — гривня — спочатку (1992 р.) була надрукована за кордоном— у Канаді. Вона мала 17 ступенів захисту і обійшлася нам по 24,1 дол. за тисячу банкнот. Але вже в 1994 р. у Києві почала працювати власна фабрика Держзнака, що має найсучасніше друкарське устаткування і забезпечує випуск усієї необхідної кількості банкнот. А з уведенням у дію в 1997 р. у Малині фабрики банкнотного паперу одержано власний замкнутий технологічний цикл виробництва банкнот. Однак власна вартість паперових грошей не йде ні в яке порівняння з їх номінальною вартістю, тобто з тією вартістю грошового товару, яку вони представляють. У цьому сенсі говорять про те, що паперові гроші не мають вартості. Постає питання: У чому причина появи паперових грошей? Чому ці знаки, що самі не мають вартості, можуть виконувати функції повноцінних грошей? На перший погляд, це викликано тим, що в процесі обігу повноцінні гроші зношувались, втрачали свою вагу, їх вартість зменшувалася, але при цьому вони продовжували зберігати свою попередню купівельну спроможність. Ці обставини начебто і привели до того, що, врешті-решт повноцінні металеві гроші були замінено неповноцінними паперовими. Дійсно, на практиці у зв’язку зі зношуванням монет відбувався процес відділення реального вмісту грошової одиниці від її номінального вмісту. Однак це не стало причиною заміни повноцінних грошей паперовими, бо цей процес завжди мав свої межі і визначався ремедіумом. У кращому разі відділення реального вмісту грошової одиниці від її номінального вмісту могло стати певним поштовхом для введення паперових грошей. Але глибинна об’єктивна причина даного явища в іншому. Вона пов’язана з особливостями функціонування грошей як засобу обігу. У метаморфозі Т—Г—Т гроші є засобом обігу. Ця функція грошей, ураховуючи сутність товарного виробництва, є визначальною, тому що мета товарного виробництва — задоволення потреб людини. Досягти цієї мети за умови існування й постійного поглиблення суспільного поділу праці можна тільки на основі обміну різних споживних вартостей. Оскільки їх прямий обмін як споживних вартостей неможливий, то цей обмін здійснюється на основі їх вартості. Функцію виміру вартості перебирає на себе особливий товар, загальний еквівалент або гроші. У цьому сенсі міра вартості як функція грошей дуже важлива, але все ж не головна. З огляду на всю організацію товарного виробництва — це лише прелюдія до головного — до обміну за допомогою грошей різних споживних вартостей. Те саме можна сказати і про функцію грошей як засобу платежу. Тут має місце лише певна модифікація руху грошей щодо самого акту обміну споживних вартостей. Що ж стосується функції грошей як світових, то вона теж зводиться до функції засобу обігу, але тільки стосовно товарів і послуг, якими обмінюються країни. У своїй функції засобу нагромадження гроші лише накопичуються, »набирають сили», аби згодом знову пірнути в бурхливий світ обміну. Отже, квінтесенція суті грошей, їх вирішальна функція, що забезпечує реалізацію мети товарного виробництва, — це їх функція як засобу обігу. Саме з цією функцією грошей і пов’язана поява паперових грошей. Об’єктивно вона полягає, з одного боку, у цільовій функції грошей, покликаних забезпечити обмін різних споживних вартостей, а з іншого боку, це пов’язано з першим у миттєвості самого факту обміну. Це останнє дуже чітко підкреслює К. Маркс. Пояснюючи природу паперових грошей і аналізуючи метаморфозу Т—Г—Т, він пише, що тут »фунціональне буття грошей поглинає їх матеріальне буття» (К. Маркс. — Капитал. — ТІ. — С. 140). Паперові гроші як знак дійсних грошей одержують від держави примусовий курс, що відбиває їхній зв’язок з повноцінними грошима. Паперові гроші можуть функціонально існувати й окремо від металевої субстанції. Історія паперових грошей починається з глибини століть, з появи неповноцінних грошей. Уже мідь і бронза в біметалічних грошових системах являють собою, власне кажучи, прообраз паперових грошей з тією лише різницею, що історично ці метали на зорі становлення товарного виробництва відігравали роль загального еквівалента, були повноцінними грошима. Згодом з закріпленням ролі загального еквівалента за окремим металом, наприклад за золотом, мідні, бронзові й інші гроші стають неповноцінними. Проте розрив між їх вартістю як металу і вартістю, вираженою у їх номіналі, був менше, ніж розрив між вартістю паперових грошей і вартістю, вираженою в номіналі останніх. Перші паперові гроші з’явилися в Китаї. Про це згадує відомий італійський мандрівник Марко Поло, який побував у Китаї наприкінці XIII ст. і залишив після себе книгу про цю подорож. Однак ці гроші не набули тоді поширення і їх ходіння припинялося щоразу, коли припинявся їх обмін на золото. Загальні умови товарного виробництва ще не вимагали тієї надзвичайно високої еластичності, яка властива паперовим грошам. Відповідні умови для широкого використання паперових грошей склалися тільки за капіталізму. їх друге народження пов’язане з США, де в 1690 р. вони з’явилися у штаті Массачусетс. У XVIII ст. паперові гроші з’являються в Англії і Франції, а в 1769 р. за правління Катерини II вони вперше з’являються в Росії й одержують назву асигнацій. Асигнації за своєю суттю були казначейськими білетами, що мали примусовий курс і не розмі нювались на золото. Тільки після реформи 1839—1843 pp. усі наявні асигнації (а це 596 млн асигнаційних карбованців) були замінені на 170 млн карбованців банкнот, які розмінювались на золото. Проте з початку 1840-х років і до реформи 1897 р. банкноти обмінювались на золото лише періодично і в цілому вони розділили долю асигнацій. Походження сучасних паперових грошей двояке. З одного боку, паперові гроші як такі з’являються у формі казначейських білетів. їх випускала в обіг держава, яка встановлювала їхній курс і забезпечувала примусовий характер їх обігу. Казначейські білети не обмінювались на золото. З другого боку, вони виникають на основі трансформації кредитних грошей у формі банкнот у паперові гроші. Спочатку емісія банкнот здійснювалася комерційними банками і вони вільно обмінювалися на золото й інші активи цих банків. Потім емісія банкнот переходить до центрального банку, який одержує від держави монополію на їх випуск. Тривалий час вони продовжують обмінюватися на золото, але з крахом золотого стандарту цей розмін протиняється і вони перетворюються в паперові гроші. У цьому перетворенні певною мірою знайшов своє відображення загальний історичний процес розвитку грошових систем. Таким чином, у сучасних умовах основним, базовим елементом грошових систем є паперові гроші. Окрім них, до складу цих систем як найважливіші структурні елементи входять: —Масштаб цін. —Порядок організації емісії паперових грошей. —Способи встановлення і підтримки курсу національної валюти. —Загальні принципи організації готівкового і безготівкового грошового обігу. Кожна країна має свою грошову систему, обумовлену особливостями нормативних актів, що пов’язують елементи грошової системи в єдине ціле. Однак в їх організації є багато спільного, що відображає загальну функціональну призначеність елементів грошової системи. Сучасна грошова система порівняно з металевою та її певним різновидом— металево-паперовою має більше елементів, вони більш різноманітні, мають складніші взаємозв’язки. Особливо це стосується грошової одиниці країни, масштабу цін та способу встановлення і підтримки курсу національної валюти. Так, кожна країна має власну грошову одиницю. Щоправда, деякі країни користуються іноземною валютою, не випускаючи своєї власної, а в деяких угрупуваннях держав, наприклад, у Європейському союзі, певна кількість країн (12) використовує з 2002 р. спільну валюту євро. Процес об’єднання грошових систем різних країн відображає інтеграційні тенденції у світовій економіці. Вони об’єктивні і через це таке об’єднання врешті-решт є позитивним. Але треба мати на увазі, що в кожної країни свої особисті інтереси і просте об’єднання грошових систем здатне призвести до втрати контролю держави над своєю економікою та до інших негативних наслідків. Досвід об’єднання грошових систем Європейського союзу показує, що це дуже довготривалий і занадто складний процес, який вимагає величезної підготовчої роботи. її основний сенс полягає в забезпеченні рівних умов для кожної країни з тих, хто наважується ввести єдину грошову систему, тобто без досягнення відносно рівного ступеня розвитку економіки в країнах, які об’єднують свої грошові системи, введення єдиної валюти є недоцільним. На теренах СНД час від часу виникає ідея об’єднати грошові системи окремих країн у єдиному рубльовому просторі. І хоч ця ідея (наприклад, пропозиція Президента Казахстану Н. Назарбаєва, зроблена в 2003 p., про об’єднання грошових систем Росії, України, Білорусі та Казахстану на основі введення нової грошової одиниці — алтина), як правило, маскується під об’єднання - по суті, це сьогодні не може означати нічого іншого, як розчинення грошових систем трьох країн у грошовій системі Росії. Це призведе в Україні до втрати захисного механізму для національної економіки, яким є наша власна грошова система, а отже, і до втрати економічної незалежності нашої держави. У віддаленій перспективі таке об’єднання грошових систем може й буде можливим з огляду на процес інтернаціоналізації господарчої діяльності. Але для цього треба вирішити багато проблем, які б урешті-решт привели до того, що таке об’єднання грошових систем стало б об’єднанням економічно високорозвинених і рівних у цьому розвитку країн. На сьогодні така ситуація відсутня, а майже десятирічне гальмування Росією ідеї створення на теренах СНД зони вільної торгівлі є дуже красномовним підтвердженням бажання окремих російських політиків бачити Україну не як рівноправного, незалежного партнера, а як економічно залежну країну, яка б повністю йшла у фарватері економічних і політичних інтересів Росії. Як правило, держава дає назву своїй грошовій одиниці з огляду на історичні корені розвитку національного товарного виробництва. Так, в Україні грошова одиниця отримала назву гривні від назви грошової одиниці, яка була в Київській Русі. Часто назва грошової одиниці фіксує національну ознаку корінної нації, наприклад, лит у Литві, або лат у Латвії. Масштаб цін у сучасних умовах являє собою грошову одиницю країни та її кратні частини. Так, в Україні — це гривня, яка дорівнює 100 копійкам. Вона має певну (на кожний конкретний момент часу) купівельну спроможність, що відрізняється від купівельної спроможності інших валют, наприклад російського рубля. Масштаб цін установлюється державою, а вже купівельна спроможність національної грошової одиниці визначається стихійно і залежить від багатьох чинників в економіці та від її загального стану. Кожна валюта має свій масштаб цін, і якщо він відносно малий (наприклад, до 2002 р. в Італії), то тоді може бути відсутня навіть розмінна монета. У системі малого масштабу цін є свої недоліки і переваги. Але може бути й великий масштаб цін, наприклад у Великобританії та Канаді. У цьому випадку теж є й певні переваги, і певні недоліки. Скажімо, за великого масштабу цін широко використовується розмінна монета, а вона, як відомо, існує значно довше, ніж паперові гроші, а значить і витрати на організацію грошового обігу менші. Валюта має свою покупюрну будову, що визначається рівнем номінальної вартості валюти. Так, в Україні випускаються купюри в 1, 2, 5, 10, 20, 50, 100, 200 і 500 гривень. Як правило, держава супроводжує кожну купюру певними елементами, які віддзеркалюють досягнення національної культури, якісь визначні події, видатних представників нації тощо. Українська гривня містить на лицьовому боці портрети політичних діячів і письменників нашого народу, а на звороті — визначні пам’ятки архітектури. Що ж стосується такого елементу сучасних грошових систем як установлення й підтримка курсу національної валюти, то тут є досить різноманітні способи визначення такого курсу. Валюта деяких країн знаходиться у вільному плаванні стосовно до валют інших країн. Курс такої валюти змінюється, головним чином, під впливом ринкового попиту і пропозиції даної валюти. Деякі країни »прив’язують» курс своєї валюти до валюти інших, як правило, провідних держав (США, Великобританії, Німеччини т. ін.) або до колективних валют, наприклад до євро. У цілому сучасні паперові грошові системи постійно розвиваються і це відбувається, головним чином, за рахунок удосконалення того правового поля, у межах якого і здійснюється функціонування грошової системи. Об’єктивну основу цього становить подальший процес усуспільнення виробництва та інтернаціоналізація господарчої діяльності, що вимагає врахування цих змін у сукупності законодавчих норм, пов’язаних з організацією і функціонуванням грошових систем.
Тема 2. Інфляція та грошові реформи (6 годин)
План лекції 1 Сутність і види інфляції 2 Наслідки інфляції та антиінфляційна політика 3 Грошові реформи та методи їх проведення
Література 1 Фінанси підприємств: Підруч. / [за ред. проф. А. М. Поддєрьогіна]. – [3-тє вид.]. К.: КНЕУ, 2000. – С. 14 2. Оцінка цілісних майнових комплексів: національний стандарт № 3, затверджений постановою Кабінету Міністрів України № 1655 від 29.11.2006 р. – [Чинний від 2006-11-29] // Урядовий кур'єр. – 2006. – 13 груд., № 235.
1 Сутність і види інфляції. Термін "інфляція" (від лат. Inflаtio) буквально означає "вздуття". Дійсно, фінансування державних видатків (наприклад, у періоди екстремального розвитку економіки в часи війн, революцій) за допомогою паперово-грошової емісії з припиненням розміну банкнот призводило до розширення грошового обігу та знецінення паперових грошей. Інфляція була характерна для грошового обігу: Росії з 1769 р. по 1895 р. (за винятком періоду 1843-1853 рр.); США – у період війни за незалежність 1775-1783 рр. та громадянської війни 1861-1865 рр.; Англії – під час війни з Наполеоном на початку XIX ст.; Франції – у період Французької революції 1789-1791 рр. Особливо високих темпів інфляція набула у Німеччині після Першої світової війни, коли восени 1923 р. грошова маса в обігу досягла 396 квінтильйонів марок, а грошова одиниця знецінилась у трильйон разів. Наведені історичні приклади доводять, що інфляція не є породженням сучасності, а мала місце і в минулому. Сучасній інфляції притаманний ряд відмінних особливостей. Якщо раніше інфляція носила локальний характер, то зараз – всеохоплюючий; раніше вона охоплювала певний період, тобто мала періодичний характер, а зараз – хронічний; сучасна інфляція знаходиться під впливом не тільки грошових, а й негрошових факторів. Зовнішніми факторами інфляції є світові структурні кризи (сировинна, енергетична, валютна), валютна політика держав, спрямована на експорт інфляції в інші країни, нелегальний експорт золота, валюти. Отже, інфляція як багатофакторний процес – це прояв диспропорційності у розвитку суспільного відтворення, що обумовлено порушенням закону грошового обігу. Таким чином, глибинні причини інфляції знаходяться як в сфері обігу, так і в сфері виробництва, і дуже часто обумовлюються економічними і політичними відносинами в країні. При інфляції капітал переміщується із сфери виробництва в сферу обігу, тому що там швидкість оборотності є значно вищою, що приносить великі прибутки, але одночасно й посилює інфляційні процеси (механізм інфляції само відтворюється, на його основі зростає дефіцит заощаджень, зменшуються обсяги кредитів, інвестицій у виробництво і пропозиція товарів). Отже, фактори інфляції діють як при зміні обсягів виробництва і реалізації товарів, так і при зміні маси і швидкості обігу грошей. В економіці України інфляція виникла ще в період існування СРСР в 50-60-і роках XX ст. і була пов'язана з різким падінням ефективності суспільного виробництва. Однак вона носила прихований характер і проявлялась в товарному дефіциті та великій різниці в цінах: низьких на кінцеву продукцію і високих на всі види сировини. Відкритий вибух інфляції відбувся в січні 1992 року, коли були "відпущені" всі ціни. З цього моменту інфляційний процес став швидко розвиватись. Головними негрошовими факторами інфляції в Україні є: - криза планової господарської системи, яка проявляється в падінні виробництва, незбалансованості, диспропорційності економіки; - неекономність виробництва, яка проявляється у витратному характері виробництва, низькому рівні продуктивності праці та якості продукції. До основних грошових факторів інфляції відносять: - лібералізацію цін в умовах відсутності ринку та конкуренції, що дало можливість монополістичним структурам заволодіти і й реалізацією товарної маси та диктувати ціни; - дефіцит державного бюджету; - кредитну експансію банків, яка мала невиробничий характер; - доларизацію грошового обігу (значний приплив іноземної валюти збільшував ціни на товари та послуги); - розпад "рубльової зони"; - відплив за межі країни валютної виручки підприємств та доходів громадян та інші фактори. Таким чином, інфляція в Україні відрізняється від всіх інших. Це пояснюється умовами її розвитку (переходом від планово-адміністративної до ринкової економіки), високими темпами зростання цін тощо. Розрізняють відкриту та подавлену інфляцію. Відкрита проявляється у збільшенні цін, подавлена – у виникненні дефіциту товарів та погіршенні їх якості. В умовах подавленої інфляції ціни контролюються державою, тому підвищений попит на товари виражається в появі розриву між попитом та пропозицією і, як наслідок, у відхиленні адміністративно-регульованої ціни рівноваги. Оскільки державна ціна є нижчою за рівноважну, зникають стимули для збільшення кількості та підвищення якості товарів. Наслідком цього є виникнення дефіциту та збільшення негрошових витрат споживачів. Відкрита інфляція приймає різні форми: повзучу (коли ціни змінюються повільно – до 10% в рік), галопуючу (коли зростання цін набуває стрімкого характеру) і форму гіперінфляції (зростання цін складає зазвичай більше 1000% на рік), яка призводить в кінцевому результаті до повного розладу грошового обігу. В залежності від причин, які викликають інфляційні процеси, розрізняють інфляцію попиту та інфляцію витрат виробництва. Інфляція попиту. Традиційно вона виникає при надмірному попиті. Попит на товари більший, ніж пропозиція товарів, в зв'язку з тим, що виробничий сектор не в змозі задовольнити потреби населення. Цей надлишок попиту призводить до зростання цін. Спостерігається наявність великої кількості грошей при малій кількості товарів. Інфляція попиту може бути зумовлена: • мілітаризацією економіки та збільшенням військових витрат. Військова техніка та військова продукція не функціонують на ринку, її придбає держава та направляє у запас. Гроші для обслуговування цієї продукції по суті не потрібні, оскільки вона не переходить із рук в руки; • дефіцитом бюджету та зростанням державного боргу. Покриття дефіциту здійснюється або державними позиками, або емісією банкнот, що дає державі додаткові кошти, а отже, і додатковий попит; • кредитною експансією банків. Розширення кредитних операцій банків та інших кредитних закладів призводить до збільшення кредитних знарядь обігу, які також створюють додаткові вимоги на товари та послуги; • припливом іноземної валюти в країну, яка за допомогою обміну на національну грошову одиницю викликає загальне зростання обсягу грошової маси, а отже, і надлишковий попит. Отже, інфляція попиту спостерігається тоді, коли зростання рівня цін відбувається під впливом загального збільшення сукупного попиту. Інфляція витрат виробництва. Цю інфляцію розглядають зазвичай з позиції росту цін під впливом наростаючих витрат виробництва, перш за все росту витрат на заробітну плату. Причинами такої інфляції є: • зниження темпів зростання продуктивності праці, викликане циклічними коливаннями або структурними змінами у виробництві, що призводить до збільшення витрат на одиницю продукції, а отже, до зменшення прибутку. У кінцевому результаті це відбивається на зниженні обсягу виробництва, скороченні пропозиції товарів та зростанні цін; • розширення сфери послуг, поява нових видів з більшою питомою вагою зарплати та відносно низькою в порівнянні з виробництвом продуктивністю праці. Як наслідок виникає загальне зростання цін на послуги; • підвищення оплати праці при певних обставинах в результаті активної діяльності профспілок, що контролюють номінальну заробітну плату. Компанії відповідають на таке зростання інфляційною спіраллю: підвищення заробітної плати викликає ріст цін та нове підвищення заробітної плати; • високі непрямі податки (що включаються до ціни товарів), характерні для багатьох держав; Інфляція витрат та інфляція попиту взаємопов'язані та взаємообумовлені, їх важко чітко розділити. Надлишкова грошова маса в економіці завжди породжує підвищений попит, викликаючи порушення рівноваги ринків в сфері сукупного попиту і сукупної пропозиції, реакцією на яке є зростання цін. Будучи продуктом розбалансованого грошового ринку, інфляція попиту розповсюджується далі, вражає виробництво і споживання, деформує споживчий попит, посилює нерівномірність і непропорційність розвитку різних галузей господарства, призводячи в результаті до інфляції витрат. Будь-яка сучасна система економіки інфляційна, і в ній діють фактори, що викликають як інфляцію попиту, так і інфляцію витрат. Для оцінки та вимірювання інфляції використовують показник індексу цін, який характеризує співвідношення між купівельною ціною певного набору товарів та послуг ("споживчий кошик") для даного періоду з сукупною ціною ідентичної групи товарів та послуг у базовому періоді.
Інфляція здійснює негативний вплив на суспільство в цілому. Погіршується економічне становище: знижуються обсяги виробництва, оскільки коливання та зростання цін роблять непевними перспективи розвитку виробництва; відбувається перелив капіталу з виробництва в торгівлю та посередницькі операції, де швидший обіг капіталу та більше прибуток, а також легше ухилитися від сплати податків; розширюється спекуляція в результаті різкої зміни цін; обмежуються кредитні операції; зменшуються фінансові ресурси держави. Виникає соціальне напруження в зв'язку з тим, що інфляція перерозподіляє національний дохід не на користь найменш забезпечених верств суспільства. Вона знижує реальні доходи (кількість товарів та послуг, які можна придбати за номінальний дохід), а отже і загальний рівень життя населення, якщо номінальний дохід буде відставати від росту цін. Особливо важкою є інфляція для осіб з фіксованими доходами: пенсіями, стипендіями, заробітною платою працівників бюджетної сфери. Крім того, інфляція знецінює заощадження громадян. В зв'язку з цим, щоб стримати різке падіння життєвого рівня, держава здійснює індексацію доходів, та податкових пільг. Розгортання інфляційних процесів призводить до такого загострення економічних та соціальних суперечностей, що держави починають вживати заходів для подолання інфляції та стабілізації грошового обігу. Основні форми боротьби з інфляцією – грошові реформи та антиінфляційна політика. Грошова реформа – повне або часткове перетворення грошової системи, що здійснює держава з метою впорядкування та налагодження грошового обігу. Грошова реформа здійснюється різними методами (нуліфікація, реставрація, девальвація, деномінація) в залежності від економічного стану країни, ступеню знецінення грошей, політики держави. Антиінфляційна політика – комплекс заходів державного регулювання економіки, спрямованих на боротьбу з інфляцією. Історично сформувались два основних шляхи такої політики: дефляційна політика (регулювання попиту) та політика доходів. Дефляційна політика базується на методах обмеження грошового попиту через грошово-кредитний та податковий механізми шляхом зниження державних видатків, підвищення відсоткової ставки за кредит, посилення податкового пресу, обмеження грошової маси тощо. Особливість дії дефляційної політики полягає у тому, що вона, як правило, викликає уповільнення економічного зростання та, навіть, кризові явища. Тому більшість урядів при її проведенні в 60-70-х роках виявляли стриманість в її проведенні або навіть відмовлялись від неї. Політика доходів передбачає паралельний контроль над цінами та заробітною платою шляхом повного їх заморожування або встановлення меж їх росту. За соціальними мотивами цей вид антиінфляційної політики застосовується рідко. В той же час досвід використання політики доходів у США при президентові Ніксоні, у Великобританії при лейбористських урядах, а також в скандинавських країнах свідчить про обмеженість її результатів. По-перше, уповільнення зростання цін викликало дефіцит на деякі товари, по-друге, зростання цін стримувалось лише на деякий час, а із скасуванням обмежень знову прискорювалося. Варіанти антиінфляційної політики обираються в залежності від пріоритетів. Якщо ставилося завдання стримування економічного росту, то проводилась дефляційна політика, якщо метою було стимулювання економічного зростання, то перевага віддавалась політиці доходів. У разі, коли кінцевою метою було стримати інфляцію будь-якою ціною, – паралельно використовувались обидва методи антиінфляційної політики. Індексація (повна або часткова) означає компенсацію збитків у результаті знецінення грошей. Спочатку цей метод застосовувався в кінці 40-х – початку 50-х років при інфляції, яка була викликана переходом від військової економіки до нормальних ринкових умов. Знову індексація стала застосовуватися в 70-і роки в зв'язку з розгортанням галопуючої інфляції. У більшості провідних промислове розвинутих країнах вона розповсюджувалась на меншу частину трудового населення (наприклад, в США приблизно на 10 %). Винятком була Італія, профспілки якої домоглися введення в країні повної індексації. Стримування контрольованого зростання цін проявляється, по-перше, в "заморожуванні" цін на певні товари, по-друге, в стримуванні їх рівня в певних межах. Подібний контроль зберігався у всіх провідних розвинутих країнах. В кінці 70-х – на початку 80-х років у боротьбі з галопуючою інфляцією в промислове розвинутих країнах кейнсіанські рецепти боротьби з інфляцією були замінені консервативними варіантами із застосуванням дефляційних заходів, більш жорстокого стримування грошової маси в межах встановлених орієнтирів. Конкурентне стимулювання виробництва включає заходи як з прямого стимулювання підприємств шляхом значного зниження податків, так і непряме стимулювання заощаджень для населення (зниження податків з населення). Разом з тим стали застосовуватись заходи, які стимулюють ринкову конкуренцію та знижують її вплив на ціни та спіраль "ціни – заробітна плата". Наприклад, в США адміністрація Рейгана відмовилась від державної підтримки таких малорентабельних галузей, як чорна металургія, що викликало хвилю злиття великих компаній. В результаті різко зросла конкуренція, яка сприяла зменшенню інфляції до "повзучих" розмірів, а також послабленню інфляційної спіралі "ціни – заробітна плата". Особливою формою боротьби з інфляцією, яку використовували деякі країни (Польща, Ізраїль) при галопуючій інфляції, є "шокова терапія". Суть її полягає в стимулюванні розвитку ринкових відносин, вільному ціноутворенні, відмові від регулювання цін і, як результат, в зниженні (на початковому етапі) життєвого рівня населення. Але як показала практика при правильному підході шокова терапія виправдовує себе. Особливості інфляційних процесів в Україні, Росії та інших країнах СНД передбачають спеціальні підходи до здійснення ефективної антиінфляційної політики. В зв'язку з цим необхідно здійснювати: - розробку та втілення в життя комплексних державних програм розвитку економіки, в першу чергу галузей і підприємств, які сприяють становленню конкурентного, високотехнологічного та наукомісткого виробництва; - проведення послідовної антимонопольної політики та створення широкої мережі економічної інформації для підприємств; - посилення стимулів виробничого накопичення, включаючи субсидії, що здатні підтримати процес накопичення коштів у підприємців та населення; - зміну структури виробничих фондів з метою розширення виробництва товарів народного споживання, тобто створення умов для переливу капіталу з однієї до іншої галузі суспільного виробництва; - стимулювання кредитної та інвестиційної діяльності банків та обмеження покриття дефіциту коштів за рахунок банківського кредиту; - вдосконалення податкової системи; особливу увагу приділяють регулюючій ролі податків; - створення умов для припинення імпорту інфляції. З цією метою забезпечити перетворення закордонних доларових запасів у товари виробничого призначення, які, потрапивши у нашу країну, були б в змозі пожвавити інвестиційний процес; - підвищення ефективності грошово-кредитної політики, яка повинна забезпечити тісний взаємозв'язок усіх елементів ринкового механізму товарно-грошових відносин. Таким чином, мета антиінфляційної політики держави полягає в тому, щоб встановити контроль над інфляцією і досягти прийнятних її темпів для народного господарства. Важливим завданням в боротьбі з інфляцією є подолання економічного спаду, кризи неплатежів, зниження інвестиційної активності, формування стабільної ринкової інфраструктури. Оздоровлення економіки пов'язане з підтримкою пріоритетних галузей народного господарства, стимулюванням експорту продукції, виваженою протекціоністською політикою і валютною політикою, що сприяє вирішенню питань конкурентоспроможності вітчизняних товарів. Велике значення в антиінфляційній політиці має структурна перебудова економіки і пристосування її до потреб ринку за рахунок демонополізації і регулювання діяльності існуючих монополій, стимулювання конкуренції у виробництві та сфері послуг тощо.
3 Грошові реформи та методи їх проведення Серед комплексу заходів щодо оздоровлення та впорядкування грошового обороту особливе місце займають грошові реформи. Вони представляють собою повну чи часткову перебудову грошової системи, яку проводить держава, з метою оздоровлення чи поліпшення механізму регулювання грошового обороту відповідно до нових соціально-економічних умов. Грошові реформи, що проводились в різні часи в багатьох країнах, значно відрізнялися за своїми цілями, глибиною реформування діючих грошових систем, методами стабілізації валют, підготовчими заходами тощо. Їх можна класифікувати наступним чином: 1) створення нової грошової системи. Ці реформи проводилися при переході, від біметалізму до золотого монометалізму, від останнього до системи паперово-грошового обігу чи кредитного обігу в умовах створення нових держав, як це мало місце в період падіння колоніальних імперій чи після виходу окремих республік зі складу колишнього СРСР. Прикладом таких реформ є грошова реформа Вітте в 1895-1897 рр. у Росії і грошові реформи в країнах, що звільнилися від колоніальної залежності, тощо; 2) часткова зміна грошової системи, коли реформуються окремі її елементи: назва і величина грошової одиниці, види грошових знаків, порядок їх емісії і характер забезпечення тощо. Прикладом таких реформ є зміна порядку емісії і забезпечення банкнот в Англії згідно з Актом Роберта Піля (1844 р.), грошові реформи в СРСР у 1922-1924 і 1947 рр.; 3) проведення спеціальних стабілізаційних заходів з метою отримання інфляції чи подолання її наслідків. Нерідко окремі грошові реформи мають ознаки всіх трьох типів, як наприклад, грошова реформа 1922-1924 рр. у СРСР. Створення по суті принципово нової держави спричинило виникнення і нової грошової системи. Глибока інфляція в країні вимагала проведення ефективніших стабілізаційних заходів. Все це визначило кардинальне реформування по суті всіх елементів попередньої грошової системи. Чим би не була викликана необхідність проведення грошової реформи, найголовнішою її метою завжди є стабілізація грошового обороту. Для досягнення цієї мети недостатньо прийняти ті чи інші законодавчі акти, а необхідно підготувати відповідні економічні передумови. Без цього гроші і після реформи можуть знецінюватися. Тому успішне проведення грошової реформи вимагає відповідної підготовки: нагромадження золотовалютних і матеріальних резервів, припинення чи значне зменшення темпів зростання грошової маси в обігу, оздоровлення державних фінансів, поліпшення структури суспільного виробництва, збалансування ринку тощо. Нерідко грошовій реформі передує деномінація грошових знаків, тобто обмін всіх старих знаків на нові в певній пропорції з одночасним перерахуванням у цій пропорції всіх грошових показників: цін, тарифів, заробітної плати, балансової вартості фондів тощо. Крім підготовки економічних і організаційних передумов грошової реформи, важливе значення для її успіху має правильний вибір методу стабілізації валюти в процесі реформи. Особливо актуальною ця проблема була в епоху функціонування дійсних грошей, коли держави шляхом реформи намагалися поновити систему металевого обігу чи обігу розмінних на метал грошових знаків. З переходом до систем обігу нерозмінних знаків чіткі межі між альтернативними методами стабілізації валют зникли і шляхи проведення реформ уніфікувалися, хоч проведення їх від цього не стало легшим. Згідно з світовим досвідом грошових реформ існують наступні методи стабілізації валют: нуліфікація, ревальвація (реставрація), девальвація, деномінація. Нуліфікація – оголошення державою знецінених паперових грошових знаків недійсними. Проводиться вона за умови надзвичайно великого падіння купівельної спроможності грошей, коли стає недоцільним будь-який обмін їх на нові гроші і в такій крайній формі зустрічається рідко. Зокрема, в кінці XVIII ст. у Франції були оголошені недійсними повністю знецінені асигнації і вилучені з обігу без будь-якого відшкодування. Частіше знецінені гроші вилучаються з обігу шляхом обміну на нові знаки в надзвичайно низькій пропорції, так що плата за них має суто символічне значення. Так, в СРСР у 1922-1923 рр. 1 крб. новими знаками обмінювався на 1 млн крб. старими, в 1924 р. у Німеччині 1 нова рейхсмарка - на 1 трлн. старих марок, у 1944 р. в Греції – 50 млрд. старих драхм на 1 нову. У всіх цих випадках по суті проводилася нуліфікація знецінених грошей, хоча за формою вона нагадувала девальвацію. Девальвація – офіційне зниження державою металевого вмісту та курсу (або тільки курсу) національних грошей щодо іноземних валют або міжнародних розрахункових одиниць. Поки держави фіксували золотий вміст своїх валют, його зниження та зниження курсу валюти відбувалось приблизно однаковою мірою. Після скасування золотих паритетів девальвація зводилась тільки до зниження офіційного валютного курсу. Рівень її в обох випадках визначався рівнем знецінення валют, тобто новий золотий вміст і курс встановлювались на рівні фактичної вартості валюти, яка формувалася внаслідок інфляційного знецінення. На першому етапі (до 1929-1933 рр.) девальвація призводила до поновлення обміну банкнот на золото тільки за зниженим паритетом. На другому етапі обмін на золото не поновлювався, проте зниження валютного курсу дещо сприяло стабілізації внутрішнього ринку і грошового обігу, оскільки стимулювало експорт і зміцнювало конкурентоспроможність національних підприємців на світовому ринку, а також робило дорожчим імпорт. Після скасування розміну банкнот на золото значно змінився зміст і механізм девальвації валюти. Девальвації стали рідше про • водитись в межах грошових реформ з метою стабілізації внутрішнього грошового обігу, а передусім як метод валютної політики для регулювання зовнішньоекономічних відносин: посилення демпінгу, підвищення конкурентоспроможності, врегулювання платіжного балансу тощо. В цих умовах девальвацією стали називати будь-яке законодавче зниження офіційного фіксованого валютного курсу. З введенням режиму плаваючих курсів валют зміст девальвації ще більше розширився і цим терміном стали називати навіть тривале зниження ринкового курсу валют. Ревальвація – це офіційне підвищення державою золотого вмісту та валютного курсу або тільки валютного курсу національної валюти країни. Грошові реформи на основі ревальвації проводилися рідко, оскільки вони можливі при незначному знеціненні грошей та швидкому розвитку економіки і відновленні стабільності ринку. За таких умов в країні швидко розширюється товарообіг і зменшується бюджетний дефіцит, що сприяє підвищенню вартості грошових знаків і може поступово довести її до доінфляційного рівня. Деномінація – укрупнення грошової одиниці без зміни її найменування, що проводиться з метою забезпечення грошовою обороту і надання більшої повноцінності грошам. Так, в 1961 році в СРСР старі гроші були замінені на "нові" таким чином, що 1 "новий" рубль дорівнював 10 "старим". Завдяки деномінації вдається значно скоротити кількість грошових купюр і монет, що знаходяться в обігу. Грошова реформа в Україні була проведена з 2 по 16 вересня 1996 року. Ця реформа була "м'якого" типу (проведення заходів щодо заміни діючої грошової одиниці, стабілізація нових грошей без якісної перебудови системи грошового обороту) з деномінацією грошових знаків (зменшення на п'ять нулів), із зміною назви грошової одиниці. Шляхом обміну грошових купюр (українських карбованців на гривні) масштаб цін, що діяв раніше. Було вилучено з обігу та обмінено без будь-яких обмежень старі грошові знаки на нові у пропорції 10:1. Офіційна концепція грошової реформи базувалась на принципах "повної прозорості" і "неконфіскаційності". На думку деяких спеціалістів ці принципи зумовили некомплексність і обмеженість реформи. Також багато хто вважає, що введення гривні носило більше політичний, ніж економічний характер. Та попри все українська держава отримала конституційну національну грошову одиницю.
Тема 3. Валютний ринок і валютні системи (4 години)
План лекції 1 Валютна система та її елементи 2 Конвертованість валюти 3 Валютний курс та його види
Література: 1. Гроші та кредит / Авт. кол.; За ред. М.І. Савлука. – К.: Лібра,1992. 2. Основы банковского дела / Авт. колл.; Под. ред. А.Н. Мороза. – К.: Либра, 1994. 3. Лукина Й.В. МВФ: история й современность // Деньги и кредит. – 1992. – № 4. 4. Ющенко В., Лисицький В. Курсоутворення в Україні та уроки інших країн із перехідною економікою // Вісник НБУ. – 1997.–№7. 5. Приєднання України до статті VII Статуту МВФ // Вісник НБУ.–1997.–№7. 6. Гальчинський А.С. Сучасна валютна система. – К.: Лібра, 1993. 7. Деньги, кредит, банки / Авт. колл. под рук. Г.И. Кравцовой. – Минск: Меркованне, 1994. 8. Ющенко В.А., Міщенко В.І. Валютне регулювання: Навч. посіб. – К.: Знання, КОО, 1999.
1 Валютна система та її елементи Валютою називають грошову одиницю, яку використовують для виміру вартості товару. Поняття "валюта" використовується в трьох значеннях: 1) грошова одиниця певної країни; 2) грошові знаки іноземних держав, а також кредитні та платіжні засоби, виражені в іноземних грошових одиницях та використовуються в міжнародних розрахунках, іноземна валюта; 3) умовна міжнародна (регіональна) грошова розрахункова одиниця або платіжний засіб. Економічні, політичні, культурні та інші зв'язки між країнами породжують грошові відносини між ними, пов'язані з оплатою отриманих товарів та послуг. Державно-правова форма організації міжнародних валютних (грошових) відносин країн представляє собою валютну систему. Таким чином, валютна система представляє собою сукупність двох елементів: валютного механізму та валютних відносин. Під валютним механізмом мають на увазі правові норми та інститути, які діють на національному та міжнародному рівнях. Валютні відносини мають повсякденні зв'язки, в які вступають приватні особи, фірми, банки на валютних та грошових ринках з метою здійснення міжнародних розрахунків, кредитних та валютних операцій. В умовах поглиблення інтеграції економік різних країн валютна система відіграє все більш важливу та самостійну роль в світогосподарських зв'язках. Вона здійснює безпосередній вплив на економічне становище країни: темпи зростання виробництва та міжнародного обміну, на ціни, заробітну плату тощо. Від ефективності валютного механізму, рівня втручання державних та міжнародних валютно-фінансових організацій в діяльність валютних, грошових та золотих ринків багато в чому залежить економічний розвиток, зовнішньоекономічна стратегія промислово розвинутих країн. Зростання вагомості валютної системи примушує промислове розвинуті країни удосконалювати старі та шукати нові інструменти та методи державно-монополістичного регулювання валютної сфери на національному та наднаціональному рівнях. Національна валютна система – це державно-правова форма організації валютних відносин на території певної країни. Вона встановлює певний порядок валютних розрахунків і правила роботи з валютою інших країн. Функціонування національної валютної системи регулюється з врахуванням норм міжнародного права та національного законодавства країни. Складовими елементами валютної системи є національна валюта, умови її конвертованості, режим валютного курсу, валютні обмеження в національній економіці, механізм валютного регулювання і контролю, правила використання іноземної валюти і міжнародних платіжних та кредитних засобів обігу тощо. До складу національних валютних систем входять відповідні інфраструктури! ланки: банківські та кредитно-фінансові установи, біржі, спеціальні органи валютного контролю, а також інші державні та приватно-комерційні інститути, що беруть участь у валютних відносинах. Розрізняють світові та національні валютні системи. Світові валютні системи розвиваються на регіональному та глобальному (світовому) рівнях. Світова валютна система включає міжнародні кредитно-фінансові інститути та комплекс міжнародних договірних та державно-правових норм, що забезпечують функціонування валютних інструментів. Елементами світової валютної системи: певний набір міжнародних платіжних засобів, валютні курси та валютні паритети, умови конвертованості, форми міжнародних розрахунків, режим міжнародних ринків валюти та золота, міжнародні та національні банківські установи тощо. Розвиток світових валютних систем регулюється відповідними міждержавними валютними угодами, втілення яких забезпечується створенням на колективних засадах міждержавних валютно-фінансових та банківських установ і організацій. У своєму розвитку світова валютна система пройшла три основні етапи. Перший етап – система золотого стандарту (початок XIX ст. – 20-30-гі роки XX ст.). Другий етап – система золотовалютного (доларового) стандарту (40-50-ті роки XX ст. – середина 70-х рр.). Третій етап – система паперово-валютного (девізного) стандарту (функціонує з 1976 року). Цілісна структура міжнародних валютних відносин представляє собою активну взаємодію регіональних валютних систем. Регіональна валютна система – це правова форма організації валютних відносин між групою країн. Найважливішими елементами такої системи е регіональна міжнародна розрахункова одиниця, спеціальний режим регулювання валютних курсів, спільні валютні фонди та регіональні кредитно-розрахункові установи. Прикладом регіональної валютної системи може бути Європейська валютна система, яка була заснована у 1979 році, і одночасно виступає як елемент сучасної світової валютної системи.
2 Конвертованість валюти Конвертованість або обіг національної грошової одиниці – це можливість для учасників зовнішньоекономічних угод легально обмінювати її на іноземні валюти. Ступінь конвертованості обернено пропорційний обсягу та жорсткості валютних обмежень, що практикується в державі. Обіг може бути зовнішній та внутрішній. При зовнішньому обігу повна свобода обміну зароблених в даній країні грошей для розрахунків із закордонним партнером надається лише іноземцям (нерезидентам). При режимі внутрішнього обігу свободою обміну національних грошових одиниць на іноземні валюти користуються лише резиденти даної країни. Обіг національної грошової одиниці забезпечує країні наступні довготермінові вигоди додаткової участі в багатосторонній світовій системі торгівлі та розрахунків: - вільний вибір виробниками та споживачами найбільш вигідних ринків збуту та закупок всередині країни та за кордоном в кожний момент; - розширення можливостей залучення іноземних інвестицій та здійснення інвестицій за кордоном; - "підтягування" національного виробництва до міжнародних стандартів по цінах, витратах, якості; - можливість здійснення міжнародних розрахунків в національній валюті. За ступенем конвертованості розрізняють валюти: - вільно конвертовані (резервні); - частково конвертовані; - замкнуті (неконвертовані); - клірингових розрахунків. Вільно конвертована валюта (ВКВ) – валюта, яка вільно та необмежене обмінюється на інші іноземні валюти (повна зовнішня та внутрішня Конвертованість). ВКВ називають резервною валютою, так як у такій валюті центральні банки інших країн накопичують та зберігають резерви коштів для міжнародних розрахунків (долар, фунт стерлінгів, швейцарські франки, єни, євро). Частково конвертована валюта – національна валюта країн, в яких застосовуються валютні обмеження для резидентів та за окремими видами обмінних операцій. Розрізняють такі основні сфери валютних обмежень: поточні операції платіжного балансу (торгові та неторгові угоди); обмежений продаж іноземної валюти, заборона продажу товарів за кордоном за національну валюту, регулювання строку платежів, експорту та імпорту. Основна причина валютних обмежень – нестача валюти, тиск зовнішньої заборгованості, розлад платіжних балансів. Замкнута (неконвертована) валюта – національна валюта, яка функціонує тільки в межах однієї країни і не обмінюється на інші іноземні валюти. Клірингові валюти – це розрахункові валютні одиниці, що функціонують на основі клірингових угод. Клірингові угоди укладаються для вирівнювання платіжного балансу без витрат валютних резервів: 1) при необхідності отримання пільгового кредиту від контрагента, який має активний баланс; 2) в якості заходу у відповідь на дискримінаційні дії іншої держави. В умовах інтернаціоналізації господарювання зростає взаємозалежність національних господарств, активізуються пошуки засобів національного регулювання. В сфері валютних відносин з'являються нові особливості і тенденції: - посилюються міжнародні функції національних валют (національні грошові одиниці приймають участь в міжнародних розрахунках); - масштаби діяльності якої-небудь валюти в міжнародному платіжному обігу визначаються комплексом факторів (історичних, економічних, міжнародно-правових), в тому числі і національною політикою; - відсутня єдина грошова основа в валютній сфері – світова валюта; - в умовах вільної конвертованості валют та руху капіталу між країнами розмиваються межі між внутрішнім грошовим оборотом та міжнародним платіжним оборотом; - тенденція до зростання національних та міжнародного грошово-кредитного ринку прокладає шлях в умовах специфіки та особливостей національних грошово-кредитних ринків. Тенденція до зростання ролі валютної сфери у відносинах учасників міжнародного обміну досліджена на всіх етапах еволюції світової валютної системи, починаючи з золотого стандарту. Чим глибше втягнене національне господарство в систему світових господарських зв'язків, тим сильніше прагнення національних органів регулювання відмежувати економіку від неприємного на даному етапі зовнішнього впливу. Це протиріччя визначило еволюцію валютного механізму кожної країни, починаючи з періоду золотого стандарту і по теперішній час. В умовах золотого стандарту під конвертованістю розуміли обмін однієї валюти на іншу при твердій фіксації золотого вмісту національних валют, з їх обов'язковою розмінністю на монетарний товар. На відміну від золотого стандарту, конвертованість в умовах кредитно-паперових грошей визначається інституційними нормами, які включають важливі ланки валютної політики кожної країни, а також загальні вимоги, визначені Міжнародним валютним фондом (МВФ). Таким чином, конвертованість валюти є необхідною для забезпечення процесу демонополізації економіки, її структурної перебудови, подолання кризи платіжного балансу, інтеграції у світове господарство.
3 Валютний курс та його види Валютний курс представляє собою ціну грошової одиниці даної країни, яка виражена в грошовій одиниці іншої країни. Валютний курс, так само, як і ціна будь-якого звичайного товару, має свою вартісну основу та коливається залежно від попиту та пропозиції. Валютний курс виконує низку важливих економічних функцій: - подолання національних обмежень грошової одиниці; - локальна цінність грошової одиниці перетворюється в міжнародну; - виступає засобом інтернаціоналізації грошових відносин; - сприяє утворенню цілісної світової системи грошей. На валютний курс впливають такі фактори, як зміна обсягів ВВП, стан торговельного балансу країни, рівень інфляції, внутрішня та зовнішня пропозиція грошей, відсоткові ставки, перспективи політичного розвитку, державне регулювання валютного курсу. У реальній практиці міжнародних відносин в умовах паперово-грошового обігу застосовуються наступні два види валютних курсів: фіксовані та плаваючі або гнучкі. Фіксовані курси – система, що припускає наявність зареєстрованих паритетів, які знаходяться в основі валютних курсів, що підтримуються державними валютними органами. Фіксований валютний курс офіційно встановлюється центральним банком з врахуванням співвідношення цін у даній країні з цінами країн головних партнерів, рівня валютних резервів, стану торговельного балансу. Фіксований валютний курс найбільш доцільний за умов внутрішніх кризових ситуацій в нестабільній економіці, тому що забезпечує нижчі темпи інфляції, стабільні умови для зовнішньоекономічної діяльності, створює можливість прогнозувати розвиток ситуації в країні. Одним з головних питань встановлення валютного курсу є пошук певного міжнародного стандарту, на який буде зорієнтована вартість національної грошової одиниці. Як правило курси національних валют, у тому числі і української гривні, перебувають у жорсткій відповідності з курсом долару США. Вперше режим фіксованих валютних курсів був введений після Другої світової війни. Після краху Бретон-Вудської системи в середині 70-х років XX ст. більшість країн перейшли до плаваючих валютних курсів. Гнучкі (плаваючі) курси – це система, при якій у валют відсутні офіційні паритети. Розрізняють плаваючі курси, які змінюються в залежності від попиту та пропозиції на ринку та курси, які змінюються в залежності від попиту і пропозиції на ринку, але корегуються валютними інтервенціями центральних банків. В разі використання плаваючого валютного курсу рух іноземної валюти не впливає на грошову базу, і центральний банк може проводити свою грошово-кредитну політику, передбачаючи, що це не вплине значною мірою на стан платіжного балансу. Системи валютних курсів у країнах, що розвиваються, часто характеризуються одночасним використанням різних валютних курсів, кожний з яких використовується з певною метою. Ці режими називають системами множинних валютних курсів, які можуть бути: - валютними курсами, які безпосередньо контролюються або фіксуються урядом; - вільними ринковими курсами, встановленими приватним попитом та пропозицією. Визначення курсу валют називають котируванням, яким займаються офіційні державні органи. При котируванні валют вказується курс продавця, за яким банки продають валюту, і курс покупця, за яким банки купують цю валюту. Котирування може бути обов'язковим для суб'єктів валютних операцій або суто номінальним, орієнтовним. Тоді валютний курс, визначений котируванням може не збігатися з курсом конкретної угоди. Базою визначення валютних курсів є співвідношення купівельної спроможності різних національних валют. Купівельна спроможність валюти виражається як сума товарів і послуг, що можна придбати за дану грошову одиницю. Співвідношення купівельної сили валют стосовно певної групи товарів і послуг у двох країнах визначає паритет купівельної спроможності. Він характеризує товарне наповнення окремих грошових одиниць та є одним із основних факторів визначення валютних курсів. На динаміку валютних курсів впливають норма відсотка і рівень відсоткових ставок, які регулюють міграцію капіталу. Вплив держави на валютний курс проводиться через операції центральних емісійних банків за допомогою дисконтної політики та валютної інтервенції. Дисконтна або облікова політика – зміна облікової ставки центрального банку з метою регулювання валютного курсу шляхом впливу на рух короткострокових капіталів. В умовах пасивного платіжного балансу центральний банк підвищує облікову ставку і таким чином стимулює приплив іноземного капіталу з країн, де рівень облікової ставки нижче. Приплив капіталу поліпшує стан платіжного балансу, створює додатковий попит на національну валюту і таким чином, сприяє підвищенню курсу. І навпаки, при значному активному сальдо платіжного балансу центральний банк знижує облікову ставку та стимулює відплив іноземних та національних капіталів з метою зменшення активного сальдо платіжного балансу. В цих умовах зростає попит на іноземну валюту, її курс підвищується, курс національної валюти знижується. Валютна інтервенція - це пряме втручання центрального банку країни у функціонування валютного ринку через купівлю-продаж іноземної валюти з метою впливу на курс національної грошової одиниці. Врівноваження попиту та пропозиції на іноземну валюту відбувається через купівлю-продаж банком іноземної валюти, що також призводить до обмеження коливань валютного курсу національної грошової одиниці. Становлення та розвиток економіки України неможливі без створення та ефективного функціонування національної валютної системи, що розпочалося з серпня 1995 року, коли відповідно до Указу Президента України було припинено використання в нашій країні іноземної валюти. В зв'язку з цим зростає роль національного валютного законодавства у визначенні порядку обігу іноземної валюти на території України з врахуванням необхідності збереження пріоритету гривні, захисту її купівельної спроможності та врегулювання факторів, які впливають на конвертованість національної грошової одиниці.
Тема 4. Кількісна теорія грошей і сучасний монетаризм (6 годин)
План лекції 1 Металлистическая теорія грошей 2 Номіналістична теорія грошей 3 Кількісна теорія грошей 4 Теорії інфляції
Література: 1. Гроші та кредит / Авт. кол.; За ред. М.І Савлука - К • Либідь, 1992. 2. Гальчинський А.С. Теорія грошей.- К.: Основи, 1996. 3.Жуков Е.Ф. Общая теория денег й кредита. – М.: Банки и биржи, 1995. 4. Кейнс Дж. Общая теория занятости, процента й денег _ М.: Прогресе, 1978. 5. Ющенко В.А. Монетарна політика України: результати і перспективи // Вісник НБУ. – 1996. – № 4.
1 Металлистическая теорія грошей Представники металлистической теорії грошей ототожнюють грошовий обіг з товарним обміном і затверджують, що золото й срібло вже по своїй природі є грішми. Вони не враховують суспільної природи грошей (ототожнюючи їх із золотом і сріблом) і вважають гроші простим коштом обміну, а резервної функції металевих грошей надають фундаментального значення. Паростки металлистической теорії з'явилися ще в античні часи, коли другий великий суспільний поділ праці (виділення ремесла із землеробства) обумовив появу як загальний еквівалент металів: заліза й олова, свинцю й міді, срібла й золота. Подальший розвиток Металлистическая теорія одержала в епоху первісного нагромадження капіталу, коли вона зіграла певну прогресивну роль у боротьбі проти псування монет. У найбільш закінченому виді ця теорія була сформульована меркантилістами, які зв'язували її із вченням про гроші як про багатство націй. Ранні меркантилісти ототожнювали багатство із золотом і сріблом і зводили функції грошей до кошту нагромадження. Представники пізнього меркантилізму під багатством розуміли надлишок продуктів, який повинен перетворитися на зовнішньому ринку на гроші. Вони бачили в грошах не тільки кошт нагромадження, але й кошт обігу й платежу. Ототожнюючи багатство із грішми, меркантилісти ігнорували проблему вартості товару й заміняли її міновою вартістю. На їхню думку, товар має вартість, тому що він купується за гроші. Пізні меркантилісти розуміли, що гроші - це товар, але вони не змогли пояснити, як і чому товар стає грішми, у чому суть вартості самих грошей. Вистава меркантилістів про роль грошей відображали погляди купців, що займалися зовнішньою торгівлею. Центральним пунктом теорії пізнього меркантилізму була система активного "торговельного балансу". При цьому вважалося, що держава тем багатше, чим більше різниця між вартістю вивезених і завезених товарів. Прихильниками цієї теорії в XVII-XVIII ст. були: в Англії - У. Стаффорд, Т. Мін, Д. норі, в Італії-Ф. Галиани, у Франції-А. Монкретьен. Помилковість Металлистическая поглядів меркантилістів укладалася в наступному: • визнання золота й срібла грішми по їхній природі; • ототожнення грошей з товарами; • нерозуміння сутності грошей як товару особливого роду, який виконує специфічну суспільну функцію - служить загальним еквівалентом; • ігнорування того, що гроші - це історична категорія. Із завершенням первісного нагромадження капіталу зовнішня торгівля перестала виступати основним джерелом збагачення. Усе більше стала проявлятися роль капіталістичних мануфактур і капіталістичного землеробства як сфери проведення прибавочної вартості. Ідеологи промислової буржуазій стали протиставляти капітал в обороті "мертвим" скарбам у вигляді золота й срібла. А оскільки розвиток промисловості в капіталістичних країнах вимагало розвитку внутрішнього ринку, критики меркантилізму різко виступали проти металлистической теорії грошей. Вони затверджували, що для внутрішнього обігу зовсім не потрібні повноцінні металеві гроші, які викликають непродуктивні витрати націй. В епоху золотомонетного стандарту з розвитком банкнотної обігу німецькі економісти К. Книс, В. Лексис, А. Ленибург і інші вже не заперечували можливість обігу знаків вартості, однак вимагали обов'язкового обміну їх на метал. У цей період Металлистическая теорія одержала широке поширення, принципи її були покладені в основу грошових реформ, спрямованих проти інфляції. В XIX в. виникла золотодевизного система грошового обігу, яка всупереч традиційним виставам металістів передбачала не безпосередній розмін кредитних грошей на золото, а розмін їх на валюти (девізи) провідних імперіалістичних держав. Повернення до металлистической теорії грошей відбулося після Другої світової війни. Французькі економісти А. Тулемон, Ж.Рюэфф і М. Добре, а також англійський економіст Р. Харрод запропонували ідею про необхідність уведення золотого стандарту в міжнародному обороті, а американський економіст М. Хальперин і француз III. Ріст висунули вимоги про введення його також у внутрішньому обороті. Із крахом Бреттонвудской валютної системи на початку 70-х років знову вживали спроби обґрунтувати необхідність відновлення золотого стандарту. Так, наприклад, екс-президент США Р. Рейган під час передвиборної кампанії вважав за можливе повернення до золотого стандарту. Будучи вибраним президентом у січні 1981 р., він створив спеціальну комісію із цієї проблеми, яка, однак, розв'язала, що введення золотого стандарту недоцільно.
2 Номіналістична теорія грошей Номіналістична теорія грошей виникла при рабовласницькому ладі. Вона заперечувала внутрішню вартість грошей для виправдання псування монет з метою збільшення доходів скарбниці. Ця теорія повністю сформувалася в XVII - XVIII вв., коли грошовий обіг був наповнений неповноцінними (білонної) монетами. Першими представниками номіналізму були англійці Дж. Беркли й Дж. Стюарт. Вони вважали, що, по-перше, гроші створюються державою, по-друге, їхня вартість визначається номіналом, по-третє, сутність грошей зводиться до ідеального масштабу цін.Наприклад, Дж. Стюарт визначав гроші як масштаб цін з рівними розподілами. Номіналісти повністю відкинули вартісну природу грошей, розглядаючи їх як технічну зброю обміну. Пануюче положення номіналізм зайняв у політекономії наприкінці XIX - початку XX в., Але, на відміну від раннього номіналізму, об'єктом його захисту стали не білонні монети, а паперові гроші ( білети державної скарбниці). Найбільше яскраво сутність номіналізму виявилася в теорії грошей німецького економіста Г. Кнаппа в роботі 1905 р. "Державна теорія грошей".Основні її положення зводилися до наступного: • гроші - продукт державного правопорядку, утвір державної влади; • гроші - хартальний платіжний кошт, тобто знаки, наділені державою платіжної силою; • основна функція грошей - кошт платежу. Помилковість теорії грошей Кнаппа укладається в тому, що : по-перше, гроші - категорія не юридична, а економічна, по-друге, металевим грошам мають самостійну вартість, а не одержують її від держави, представницька вартість паперових грошей також визначається не державою, а обумовлена объективными економічними законами; по- По-третє, основною функцією грошей є не кошт платежу, а захід вартості. Австрійський економіст Ф. Бендиксен (" Про цінність грошей", " Про гроші як спільний знаменник") спробував дати економічне обґрунтування державної теорії грошей, оцінюючи гроші як свідоцтво про надання послуг членам суспільства, яке надає право на одержання зворотних послуг. Але його спроба обґрунтувати номіналізм не вдалася, тому що при оцінці сутності грошей він ігнорував теорію вартості. У період економічної кризи 1929-1933 рр номіналізм одержав подальший розвиток як теоретична основа для виправдання відмови від золотого стандарту. Так, Дж. М. Кейнс ("Трактат про гроші", 1930 р.) оголосив золоті гроші «пережитком варварства», «п'ятим колесом воза».Ідеальними він проголосив паперові гроші, які більш еластичні, чому золото, і повинні забезпечити постійне процвітання суспільства. Витиснення з обігу золота паперовими грішми він розглядав як емансипацію грошей від золота й перемогу теорії Кнаппа. Кейнс уважав, що всі цивілізовані гроші є хартальнимы й кнапповський хартализм повністю здійснимо. Помилковим у теорії Кейнса було затвердження, що металевий обіг нееластичний: у дійсності еластичність досягається шляхом випуску банкнот розмінних на золото. Практична мета номіналізму Кейнса укладалася в теоретичному обґрунтуванні скасування золотого стандарту, перехід до паперово-грошового обігу й регулювання економіки через керування інфляційним процесом. У сучасних умовах номіналізм - одна з домінуючих теорій грошей. Так, відомий американський економіст П. Самуэльсон уважає, що гроші є умовними знаками й розглядає їх як штучну соціальну умовність. Таким чином, усім різновидам номіналізму характерні ті самі недоліки: ігнорування товарного походження грошей, відмова від їхніх найважливіших функцій, ототожнення грошей з масштабом цін, ідеальною рахунковою одиницею. 3 Кількісна теорія грошей Кількісна теорія грошей, яка затверджує, що ціни товарів визначаються обсягом платіжних коштів, що перебувають в обігу, належить до найстарших доктрин в історії економічної думки. Період зародження датується XVI в., Коли бурхливий ріст товарних цін у Європі наполегливо вимагало пояснення причин цього явища. Крім того, це був період панування в економічних трактатах ідей меркантилізму з його побожною вірою в особливі властивості благородних металів як важливого елемента суспільного багатства. Найпоширеніший в XVIII-XIX вв. варіант кількісної теорії затверджував, що за умови саеиегиа рагиЬиз (незмінності інших умов) рівень товарних цін у середньому змінюється пропорційно зміні кількості грошей. Це положення спочатку застосовувалося до металевих (золотих і срібних) грошей, а після виходу робіт Д. Рикардо, і до паперових (нерозмінних) грошей. Кількісна теорія включає, як правило, два базисні положення: постулат причинності (ціни залежать від кількості грошей) і постулат пропорційності (ціни змінюються пропорційно зміні кількості грошей). У період свого зародження кількісна теорія не претендувала на пояснення причин зміни цін. Її головним завданням було обґрунтування точки зору, що гроші принципово відрізняються від інших представників товарного миру завдяки відсутності в них внутрішньої вартості. І тільки згодом у кількісній теорії почала домінувати теза про зв'язок стану грошового обігу з динамікою цін. Першим, хто висловив припущення про залежність рівня цін від кількості благородних металів, був французький філософ Жан Боден. Однак він не висував затвердження про пряму, а тим більше пропорційну залежність між зміною кількості грошей і зміною цін. Окремі положення цієї теорії загалом сформулював Дж. Локк ( 1632-1704 рр.) У більш розробленій формі вона викладена Дж. Вандерлинтом (умер в 1740 г.), Ш. Монтеск'є (1689-1755 рр) і Д. Юмом ( 1711-1776 рр.) Прихильником кількісної теорії був і Д. Рикардо ( 1772-1823 рр.) Таким чином, для ранньої кількісної теорії були характерні три постулати: 1) причинності (ціни залежать від маси грошей) 2) пропорційності (піни змінюються пропорційно кількості грошей); 3) універсальності (зміни кількості грошей впливають на ціни всіх товарів). Тим часом очевидно, що в міру розвитку форм грошей структура грошової маси стає далеко не однорідної, тому що включає не тільки готівку, але й банківські вклади. По-різному реагують на збільшення грошової маси й ціни на різні групи товарів, які ростуть нерівномірно. Подальший розвиток кількісної теорії грошей пов'язаний із включенням у неї апарата эконометрического аналізу й елементів мікроекономічної теорії ціни. Вагомий внесок у модернізації кількісної теорії вніс І. Фишер (1867-1947 рр) - видатний представник математичної школи в сучасній економічній теорії, один із творців і перший президент Міжнародного економічного суспільства ( 1931-1933 рр.) У роботі "Купівельна чинність грошей, її визначення й відношення до кредиту, відсотків і криз" ( 1911 р.) він намагався формалізувати залежність між масою грошей і рівнем товарних цін. Математично рівняння обміну можна представити у вигляді формули: МV = РQ, де М (mоney) - середня кількість грошей, що перебувають в обігу в даному суспільстві протягом року; V (vеlосиtу) - середня кількість оборотів грошей у їхньому обміні на блага; Р (рrиcе) - середня продажна ціна кожного окремого товару, що купується в даному суспільстві; Q (quantity) - сукупна кількість товарів. Формула Фишера є некоректною для умов золотомонетного стандарту, оскільки ігнорує внутрішню вартість грошей. Однак при обігу паперових грошей, нерозмінних на золото, вона здобуває певний раціонального втримування. У цих умовах зміна грошової маси впливає на рівень товарних цін (хоча, звичайно, І. Фишер деякою мірою ідеалізував ціновий механізм, тому що мав на увазі абсолютну еластичність цін). Фишер, як і інші неокласики, "відштовхувався від моделі зробленої конкуренції й поширював свої висновки на економіку, у якій існували монополії, і ціни вже в значній мірі втратили еластичність. У концепції Фишера є й інші недоліки, характерні для кількісної теорії, зокрема, перебільшення впливу грошей на товарні ціни. По його формули випливає, що грошова маса виконує активну роль, а ціни - пасивну. У Фишера тільки грошова маса виступає як незалежна змінна, тоді як у дійсності має місце відповідний взаємозв'язок. В умовах монополістичного ціноутворення ріст товарних цін нерідко є причиною розширення грошового обігу. Багато сучасних економістів характеризують рівняння обміну як рівність: MV = РQ. Ця рівність, з їхнього погляду, виражає акт обміну: Д - Т щодо всієї маси товарів, тобто сума грошей, на які куплені товари, рівна (тотожна) сумі цін куплених товарів. Однак це тавтологія, і формула обміну не може служити для пояснення сукупного (абсолютного) рівня цін (мал. 7.1). Формула обміну, як уважають прихильники кількісної теорії, пояснює абсолютну величину ЕQо (у той час як механізм попиту й пропозиції пояснює лише відносні відхилення від неї). Фишер і його послідовники прагнули пояснити, що швидкість обігу грошей (V) і рівень проведення (Q) не залежать від кількості грошей (М) і рівня цін (Р). Швидкість обігу грошей, з їхнього погляду, перебуває в залежності насамперед від демографічних (щільність, щільність населення й ін.) і техніко-економічних параметрів (суспільний поділ праці, наявність природних ресурсів, розвиток транспорту і т.д.). Рівень проведення визначається головним чином умовами, що складаються на ринку праці, і не залежить від рівня цін і кількості грошей в обігу. Очевидно, що в умовах ринкової економіки такі посилання носять нереалістичний характер. Поява кредитних грошей сприяє економії коштів обігу.
4 Теорії інфляції В цей час існує три основні напрямки в теорії інфляції : кейнсианская теорія інфляції, монетаристская кількісна концепція й теорія надзвичайних видатків. Кейнсианская теорія інфляції. Представники цієї теорії (Дж. М. Кейнс і Б. Хансен) виходять із аналізу доходів і видатків господарюючих суб'єктів і впливу їх на збільшення попиту. уважають, що збільшення попиту з боку держави й підприємців приводить до зростання виробництва й зайнятості. У той же час збільшення попиту населення, оскільки він (попит) носить непродуктивний характер, приводить до інфляції. У зв'язку із цим вони рекомендують стимулювати частки й державні інвестиції, але обмежувати заробітну плату трудящих. У даній концепції активну роль відіграє, за словами Кейнса, «ефективний» або грошовий попит, який, нібито, і створює грошову масу. Причому Кейнс розглядає два види інфляції: - напівінфляція (повільна або повзуча), тобто такий ріст грошової маси в умовах безробіття, який не представляє небезпеки, оскільки не стільки приводить до росту цін, скільки сприяє втягуванню безробітних у процес проведення; - справжня інфляція (галопуюча) - вона можлива при досягненні повної зайнятості, коли ріст грошової маси цілком проявляється в росту цін на товари й послуги. У зв'язку із цим у своїй роботі "Загальна теорія зайнятості, відсотка й грошей" (1936) Кейнс рекомендував проводити зниження не номінальної або «грошової» заробітної плати яка, за його словами, є «непіддатливої» у чинність завзятої відсічі працівників, а здійснювати «гнучку, інфляційну грошову політику", яка в остаточному підсумку приведе до зниження реальної заробітної плати. На основі кейнсианской теорії інфляції виникла так звана «крива Филлипса», відображає зворотну залежність у розвитку цін і зайнятості у Великобританії. Новозеландський учений А. Филлипс на основі аналізу тенденцій в економіці Великобританії з 1861 по 1957 р. дійшов висновку, що за допомогою інфляції майже ста років вдавалося долати спад проведення й збільшувати зайнятість, а стабілізація цін супроводжувалася зниженням рівня зайнятості й економічної активності. Згідно «кривій Филлипса» були розроблені рекомендації із приборкання інфляції, утриманню її на помірному рівні: або довести безробіття до високого рівня, або профспілкам вести більш стриману політику при переговорах про підвищення заробітної плати. Однак економічні кризи 1974-1975 рр і 1980-1982 рр виявили новий феномен - стагфляцію, що заперечує «криву Филлипса», тому що в ці періоди - періоди стагнації або кризи - темпи інфляції не зменшувалися, а збільшувалися. Монетарна концепція інфляції. Представники даного напрямку (М. Фридмен і ін.). розглядають інфляцію як грошовий феномен, тобто результат надлишкової кількості грошей в обігу. Із цією метою вони зіставляють індекси грошової маси й фізичного обсягу ВНП. Тут гроші відіграють активну роль, тобто грошова маса "створює" попит. Монетаристи виступають проти неокейнсіанських заходів антициклічного регулювання, розглядаючи розвиток промислового циклу як зміну інфляції (підйом) та дефляції (кризу). Звідси смороду роблять висновок: оскільки інфляція викликає підйом промислового виробництва, її слід підтримувати в помірних розмірах. Теорія інфляції, викликаної надлишковими витратами виробництва ( Д.М. Кейнс, У. Торн, Р. Куен). Ця теорія пояснює зростання цін збільшенням витрат виробництва, вона тісно пов'язана з концепцією Кейнса, який вважав, що якщо перша стадія інфляції (напівінфляція) подає собою інфляцію попиту, то друга стадія (справжня інфляція) – результат інфляції витрат виробництва. На думку представників даної теорії, інфляцію викликають лише витрати, пов'язані з заробітною платою, на чому базується теорія інфляційної спіралі "заробітна плата – ціни", якої притримується більшість західних економістів, у тому числі П. Самуельсон, Дж. Гелбрейт. Ця теорія е основою антиінфляційних заходів по "замороженню" заробітної плати, політики обмеження доходів населення. Разом з тім слід відмітити, що сучасний період НТП характеризується підвищенням заробітної плати, тому західні економісти висувають тезу про ті, що її збільшення не винне перевищувати зростання продуктивності праці, інакше відбудеться розкручення "інфляційної спіралі".
Тема 5 Кредит у ринковій економіці (4 години)
План лекції 1 Необхідність та сутність кредиту 2 Роль кредиту в умовах ринкової економіки 3 Функції кредиту 4 Форми та види кредиту 5 Кредитні системи
Література: 1. Гроші та кредит / Авт. кол.; За ред. М.І Савлука - К • Либідь, 1992. 2. Гальчинський А.С. Теорія грошей.- К.: Основи, 1996. 3.Жуков Е.Ф. Общая теория денег й кредита. – М.: Банки и биржи, 1995. 4. Кейнс Дж. Общая теория занятости, процента й денег _ М.: Прогресе, 1978. 5. Ющенко В.А. Монетарна політика України: результати і перспективи // Вісник НБУ. – 1996. – № 4.
1 Необхідність та сутність кредиту Наявність товарного виробництва й грошів об'єктивно зумовлює існування та функціонування кредиту. З розвитком товарного виробництва кредит стає обов'язковим атрибутом господарювання. Виробництво продуктів як товарів означає, що в процесі відтворення відбувається відрив моменту відчуження товару від одержання копійчаного еквіваленту відносно відокремлення рухові грошової форми вартості від товарної форми, виконання грошима функції засобу платежу й викликають кредитні відносини} Це відносне відокремлення проявляється в розбіжності в часі рухові матеріальних та грошових потоків, які виникають при розподілі, обміні та споживанні сукупного суспільного продукту. Якщо рух товарних потоків випереджає грошові, те споживачі матеріальних цінностей у момент їх оплати не мають достатніх грошових коштів, що може зупинити нормальний рух процесу відтворення. Коли рух грошових потоків випереджає товарні, те в учасників виробничого процесу нагромаджуються тимчасово вільні грошові кошти, виникає суперечність між безперервним вивільненням грошів у кругообігу коштів і потребою в постійному використанні матеріальних і грошових ресурсів в інтересах прискорення процесу відтворення. Ця суперечність може бути усунута за допомогою кредиту, який дає можливість отримувати позичальникам грошові кошти, потрібні для оплати матеріальних цінностей та послуг, або придбати їх з розстрочкою платежу. Отже, кредит є об'єктивною вартісною категорією, складовою частиною товарно-грошових відносин, а його необхідність викликана існуванням товарно-грошових відносин. Неодмінною економічною передумовою існування кредиту е функціонування виробників на засідках комерційного розрахунку. Кредитні відносини між суб'єктами не можуть виникнути, якщо авансовані у виробничу сферу грошові кошти не здійснюють кругообігу, або, якщо тієї, хто хоче скористатись кредитом, не має постійного доходу. Вартість, що передається кредитором позичальнику, віддається лише на визначений година, а потім вона винна бути повернена з виплатою відсотків. Тобто, за кредитною угодою до позичальника переходити в тимчасове користування лише споживча вартість грошів чи мов без зміни їх власника. Кошти в позичальника мають вивільнитися в розмірі, що забезпечує повернення кредиторові не тільки запозиченої вартості, а й відсотків за користування нею.' Без одержання кредитором від позичальника доходу у вигляді відсотку в кредитора не буде зацікавленості позичати гроші. Варто зазначити, що в ряді випадків кредит може бути повернений кредиторові третьою особою – гарантом, поручителем чи страховиком, якщо позичальник неспроможний сам це зробити. Якщо надана в позику вартість до кредитора не повертається, те кредит втрачає свою економічну сутність. Споживи в кредитах також виникають у зв'язку з особливостями індивідуального кругообігу коштів госпрозрахункових підприємств та організацій. Ці особливості проявляються в розбіжності в часі між вивільненням з обороту вартості в грошовій формі й авансуванням грошових коштів у новий кругообіг. Зазначені розбіжності при кругообігу фондів окремих підприємств та організацій відбуваються передусім, через сезонність виробництва. Сезонність виробництва зумовлює в одні періоди випереджуюче наростання виробничих витрат порівняно з надходженням грошових коштів і викликає додаткову потребу в коштах. В інші періоди витрати виробництва зменшуються або зовсім припиняються. Відповідно збільшується вихід готової продукції та надходження грошової виручки, частина якої виявляється тимчасово вільною. Таке чергування зростання додаткових потреб у грошових коштах і створення тимчасово вільних залишків їх на одному й тому ж підприємстві або організації створюють економічну основу для використання кредитів на формування його виробничих фондів і фондів обігу та погашення їх через певний година. У масштабах економіки країни сезонні споживи в додаткових коштах одних галузей народного господарства супроводжуються виникненням вільних коштів в інших галузях, що створює економічну основу для перерозподілу грошових коштів між різними галузями народного господарства за допомогою кредиту. Розбіжності між надходженням грошових коштів і витрачанням їх виникають і в сфері особистого споживання населення. Вільні грошові кошти в населення з'являються внаслідок перевищення поточних грошових доходів громадян над поточними витратами й виступають у формі грошових збережень як у готівковій, так і безготівковій формах. Економічною основою заощаджень є добровільне відкладення населенням грошів на деякий година після задоволення своїх поточних потреб. На певний година припиняється рух вартості, і вона вивільняється з обороту в грошовій формі. Відповідні грошові кошти, в основному, осідають на рахунках у банківських установах і частково тезавруються в готівковій формі в громадян. Грошові нагромадження треба відрізняти від поточних резервів грошів як купівельних і платіжних засобів, які утворюються в підприємств і населення внаслідок короткострокової розбіжності між поточними грошовими надходженнями й витратами. Наприклад, виплата заробітної плати два рази на місяць зумовлює створення резерву платіжних і купівельних засобів у громадян. У них такий резерв виникає також внаслідок поступової витрати одержаної заробітної плати та інших доходів на поточні споживи. Однак відомо, що в населення може виникнути потреба в кредиті. Виходячи з вищесказаного, можна зробити висновок, що необхідність кредиту викликана існуванням товарно-грошових відносин, а його передумовою є наявність поточних або майбутніх доходів у позичальника. Конкретними причинами необхідності кредиту є коливання потреб у коштах та джерелах їх формування в юридичних і фізичних осіб. Економічні відносини між кредитором і позичальником виникають під година одержання кредиту, користування їм та його поверненням. Сторони, які беруть доля в цих економічних відносинах, називаються їх суб'єктами, а грошові чи товарні матеріальні цінності або виконані роботи та надані послуги, щодо яких укладається кредитний договір, є об'єктом кредиту. Кредитні відносини виникають між різними суб'єктами. Найбільш поширеними є кредитні відносини між банками, з одного боку, і підприємствами з іншого. Смороду характеризуються в залежності від того, хто із суб'єктів кредитної догоди в шкірному окремому випадку є кредитором, а хто – одержувачем кредиту. У сучасних умовах кредитні відносини набувають широкого розвитку між господарюючими суб'єктами, що, насамперед, пов'язано з розширенням комерційного кредиту й вексельних розрахунків. Кредитні відносини між банками й державою виникають тоді, коли, наприклад, комерційні банки купують облігації внутрішньої державної позики, а також коли при розміщенні державних облігацій Міністерство фінансів України може укласти з Національним банком України окрему угоду щодо купівлі останнім цих облігацій. Набувають подальшого розвитку кредитні відносини між банками та населенням. Населення кредитує банки через вклади в них, купівлю ощадних сертифікатів тощо. Водночас банки надають населенню споживчі кредити, серед яких значний обсяг мають кредити на придбання, будівництво житла, на поліпшення житлових розумів та створення підсобного домашнього господарства, а також на невідкладні споживи. Дедалі важливішого значення набувають кредитні відносини між підприємствами, організаціями, господарюючими суб'єктами, з одного боку, та населенням з іншого. Відповідно до чинного законодавства кредитуванням громадян як видом діяльності можуть займатися не тільки банки, а й інші організації: ломбарди, кредитні спілки, фонди тощо. Кредитні відносини між фізичними особами не дуже поширені, алі ігнорувати їх не варто, оскільки недоліки у відносинах між банками й населенням можуть призвести до їх розвитку в спотвореному вигляді. Зовнішньоекономічні кредитні відносини, коли суб'єктами кредитної догоди виступають держави, банки та окремі господарюючі суб'єкти, регулюються як нормами права держав, що в них вступають, так і нормами міжнародного права. Економічні відносини між сторонами кредитної догоди мають своїм об'єктом грошові кошти або речі, що втілюють певну вартість і які позичальник використовує як для задоволення потреб виробництва, так і своїх власних. Тому об'єкт кредитних відносин має для позичальника не тільки вартість, а й споживчу вартість. Спрямовані в обіг гроші або речі забезпечують позичальнику зростання вартості, тобто є капіталом. Додана вартість, що створюється в процесі виробництва, служити виробнику джерелом сплати відсотків за кредит. Якщо кредит надається для задоволення особистих потреб громадян, те це передбачає одержання ними в майбутньому доходів від теперішньої, минулої чи майбутньої участі в процесі суспільного виробництва. Як бачимо, сутність кредиту складна й має різні площини аналізу. Її пізнання ускладнено великою кількістю проявів кредиту, особливості яких затушовують його суть. У зв'язку з цим в економічній літературі обґрунтовуються різні крапки зору на природу кредитних відносин. У світовій економічній науці теорія кредиту розвивалася за двома основними напрямами. Натуралістична концепція тлумачила кредит як спосіб перерозподілу існуючих цінностей. Її представники вважали, що кредит не може створювати капітал, він тільки переносити його від кредитора до позичальника. При цьому стадія акумуляції тимчасово вільних капіталів є необхідним атрибутом кредитних відносин. Пасивну роль кредиту не сприймають прихильники капіталотворчої теорії. Смороду вважають, що кредит не тільки переносити, алі й створює капітал, відіграє вирішальну роль у розвитку економіки. Основні положення цієї концепції зводяться до наступного. Виходячи з нерівномірності кругообігу й обороту капіталу природною є поява відносин, які усувають невідповідності між годиною виробництва й годиною обороту коштів, вирішують відносні протиріччя між годиною накопичення коштів і необхідністю їх використання в господарстві. Такими відносинами є кредит. Кредит є обов'язковим атрибутом народного господарства. Його беруть не тому, що позичальник бідний, а тому, що в нього в чинність певних причин у певній мірі не вистачає власних ресурсів. Суспільство зацікавлене, по-перше, у тому, щоб уникнути марного нагромадження грошів у скарбах; друг^-другові-по-другу, у тому, щоб економіка розвивалась безперервно в розширених масштабах. Разом з тім кругообіг і оборот капіталу не в повній мірі пояснює об'єктивну необхідність кредиту. Нерівномірність їх лише характеризує факт вивільнення коштів в одній ланці народного господарства й наявності споживи їх в іншому місці. Таким чином, у кругообігу й обороті закладена можливість виникнення кредитних відносин. Для того, щоб можливість кредиту стала реальністю, потрібні принаймні дві умови: - учасники кредитної догоди – кредитор і позичальник – повинні виступати як юридичне самостійні суб'єкти, що матеріально гарантують виконання зобов'язань, які випливають з економічних зв язків; - кредит стає необхідним у тому випадку, коли відбувається збіг інтересів кредитора й позичальника. Для того, щоб кредитна угода відбулася, потрібно, щоб її учасники виявили взаємний інтерес до кредиту. Ці інтереси не є чимось суб'єктивним, регульованим у кінці кінців волею учасників виробничих відносин. Будь-Який інтерес, який породжує дії, обумовлений перш за всі об'єктивними процесами, конкретною ситуацією.
2 Роль кредиту в умовах ринкової економіки Роль кредиту характеризується результатами застосування для економіки в цілому й населення зокрема. Кредит впливає на процеси виробництва, реалізації й споживання продукції, а також на сферу копійчаного обороту. Одним із проявів ролі кредиту виступає його вплив на безперервність процесів виробництва й реалізації продукції. Завдяки наданню позикових коштів для задоволення тимчасових потреб відбуваються "припливи" і "відливи" коштів позичальників. Це сприяє подоланню затримки відтворювального процесу, забезпечує безперервність і сприяє його прискоренню. Кредит відіграє важливу роль у задоволенні тимчасової споживи в коштах, яка може бути обумовлена сезонністю виробництва й реалізації певних видів продукції. Використання позикових коштів дозволяє створювати сезонні запаси й здійснювати сезонні витрати підприємств відповідних галузей народного господарства. Значна роль кредиту й у розширенні виробництва. Позикові кошти сприяють збільшенню запасів і витрат, що необхідні для розширення виробництва й реалізації продукції; використовуються для збільшення основних фондів. Кредит у сфері копійчаного обороту забезпечує надходження готівки та їх вилучення з обороту через банки на кредитній основі. Таким чином, кредит відіграє важливу роль в утворенні коштів для готівкового й безготівкового обороту й забезпечує безперебійність безготівкового. Слід мати на увазі, що роль кредиту, сфера його застосування не є незмінними, стабільними. Зі зміною економічних розумів у країні відбувається й зміна ролі кредиту та сфери його застосування. Особливо важлива роль кредиту в умовах функціонування неповноцінних грошів, грошів нерозмінних на дорогоцінний метали. Це пов'язане зі збільшенням грошової маси при функціонуванні неповноцінних грошів на основі кредитних відносин. Виходячи з того, що в сучасних умовах інфляція є постійним явищем в економіці, зростає роль кредиту в цих умовах. Регулювання грошової маси в обороті здійснюється за допомогою кредиту, що забезпечує підтримку стабільної купівельної спроможності грошової одиниці. Зміни в умовах розвитку економіки, у зв'язку з переходом від адміністративно-командної до ринкової економіки посилює роль комерційного, іпотечних кредитів. Це у свою чергу дає можливість застосовувати кредит як додаткове джерело капіталовкладень. Збільшення й розвиток акціонерного капіталу викликали розширення кредитних операцій з цінними паперами й особливо кредитування під заставу цінних паперів. Таким чином, слід виділити напрями, у яких зростає роль кредиту: 1) перерозподіл матеріальних ресурсів в інтересах виробництва й реалізації продукції за допомогою надання позик і залучення коштів юридичних і фізичних осіб; 2) вплив на безперервність процесів відтворення через надання кредитів; 3) доля в розширенні виробництва через видачу позикових коштів на поповнення основного капіталу та лізинговий кредит; 4) економне використання позичальниками власних і позичених коштів; 5) прискорення споживачами отримання товарів, послуг за рахунок використання позикових коштів; 6) регулювання випуску в обіг та вилучення з нього готівкових грошів на основі кредитних відносин і забезпечення безготівкового копійчаного обороту платіжними засобами. Позитивна роль кредиту проявляється шляхом проведення ефективної грошово-кредитної політики, яка в сучасних умовах, головним чином, полягає у використанні жорстких заходів з регулювання обсягу кредитних і грошових операцій. Особливо важливе значення має підтримка стабільності й стійкості національної грошової одиниці й захист інтересів позичальників та кредиторів.
3 Функції кредиту Питання про функції кредиту е найбільш дискусійним у теорії кредиту. Розбіжності з приводу кількості та змісту функцій обумовлені не тільки відмінністю в трактуванні сутності кредиту, алі й відсутністю єдності у визначенні методологічних підходів до їх аналізу. Багато економістів дослідження функцій кредиту як економічної категорії замінюють аналізом функцій одного з його елементів, при цьому найбільш часто функції кредиту порівнюються з функціями банків. Поширене також виділення функцій, виходячи з особливостей окремих форм кредитних відносин. Деякі автори розглядають функцію кредиту як конкретну форму його рухові. Результатом відсутності єдиної методологічної основи аналізу е поява великої кількості функцій, які виділяються різними економістами. В економічній літературі обґрунтовується правомірність таких функцій, як акумуляція тимчасово вільних коштів; розподіл акумульованих коштів між галузями, підприємствами й населенням; регулювання копійчаного обігу шляхом заміни реальних грошів кредитними операціями; економія витрат виробництва; опосередкування кругообігу фондів тощо. Часто виділяють грошову (емісійну) і контрольну (стимулюючу) функції кредиту. Оскільки із суті кредиту випливає, що за його допомогою відбувається перерозподіл вартості на умовах повернення, те можна сказати, що кредит виконує функцію перерозподілу вартості в процесі відтворення. Перерозподільча функція кредиту полягає в тому, що тимчасово вільні кошти юридичних та фізичних осіб за допомогою кредиту передаються в тимчасове користування підприємств, господарських товариств і населення для задоволення їхніх виробничих або особистих потреб. Такий перерозподіл дає можливість прискорити залучення матеріальних ресурсів у виробниче й особисте споживання. Тому в цій функції перерозподіляються не тільки грошові кошти, а й матеріальні ресурси. Іншою функцією кредиту є створення їм нових грошів для копійчаного обігу – антиципаційна (емісійна) функція, якові виконує тільки банківський кредит. Методом кредитної експансії (розширення кредиту) та кредитної рестрикції (звуження кредиту) регулюється кількість грошів в обігу, причому вилучення грошів з обігу за допомогою кредиту досягається значно важче, ніж їх випуск в обіг. Контрольна функція кредиту полягає в тому, що в процесі кредитного перерозподілу коштів забезпечується банківський контроль за діяльністю позичальника. Можливість такого контролю випливає з самої природи кредиту. Треба зазначити, що, вступивши в кредитні відносини, одержувач кредиту також має здійснювати контроль за своєю діяльністю, з тім, щоб своєчасно й повністю повернути кредитні ресурси. Зворотні сть кредиту дає змогу не тільки виявити порушення процесу виробництва чи реалізації продукції, а й зацікавлює підприємства, суб'єктів господарювання не допускати їх, оскільки такі порушення призводять до виплат "зайвих" відсотків банку, до обмеження або повного припинення видачі кредитів. Тісний зв'язок між усіма функціями кредиту дає змогу дати певну характеристику і його суті.
4 Форми та види кредиту Форми кредиту тісно пов'язані з його структурою, з сутністю кредитних відносин. Залежно від рухові позикової вартості виділяються дві основні форми кредиту: товарна й грошова В товарній формі виникають кредитні відносини між продавцями й покупцями, коли останні одержують товари чи послуги з відстрочкою платежу. Прикладом такої форми е комерційний кредит. Комерційний кредит надається постачальником покупцеві тоді, коли товаровиробник прагне реалізувати вироблений товар, алі в покупця немає грошів для його придбання. У такому випадку товар може бути добровільно переданий постачальником покупцеві в кредит, а сама передача може оформлюватися борговим зобов'язанням – векселем. Продажів громадянам товарів тривалого користування в кредит (з розстрочкою платежу) господарюючими суб'єктами здійснюється з метою прискорення реалізації товарів, які в торговельній мережі є в достатній кількості, а також для більш повного задоволення потреб громадян у товарах тривалого користування. Сфера товарної форми кредиту незначна, переважлива його частина надається й погашається в грошовій формі. Грошовий кредит виступає, передусім, як банківський кредит. Кредитні відносини між банками й клієнтами виникають не тільки при одержані останніми кредиту, а й при розміщенні ними своїх грошових заощаджень у вигляді внесків на поточних і депозитних рахунках. Банківський кредит обслуговує не тільки обіг товарів, а й накопичення капіталу. Поширення кредитних відносин у грошовій формі відкрило шкірному, хто має вільну вартість, легко й швидко її капіталізувати, а також створило сприятливі умови для формування міжнародних ринків і тісних взаємовигідних зв'язків між країнами. Форми кредиту постійно розвиваються, змінюється місце тієї або іншої форми кредиту на тому чи іншому етапі розвиту економіки країни. У колишньому СРСР до кредитної реформи 1930-1932 рр. велике значення мав комерційний кредит, який надавався одним підприємством іншому у формі продаж товарів з відстрочкою платежу. Банківський кредит мав підпорядковане значення й здебільшого опосередкований, непрямий характер (видавався під заставу векселів). Після кредитної реформи вирішальної ролі набув банківський кредит, який ставши прямимо й плановим. Зараз в Україні з переходом до ринкової економіки комерційний кредит дедалі більше поширюється, що є реакцією на дорожнечу банківського кредиту. У залежності від організації кредитних відносин виділяють міжгосподарський, банківський і державний кредити. Міжгосподарський кредит – це кредитні відносини, що виникають між окремими підприємствами, організаціями, господарськими товариствами в процесі їх розрахункових взаємовідносин, а також між підприємствами, організаціями і господарськими товариствами, з одного боку, і органами галузевого управління, з іншого, у процесі їх фінансових взаємовідносин. Цей вид кредиту включає: - по-перше, комерційний кредит, тобто кредит, що надається в товарній формі продавцями покупцям у вигляді відстрочки платежу за продані товари (надані послуги) і оформлюється векселем. Комерційний кредит надасться одним функціонуючим підприємством іншому у вигляді продаж товарів з відстрочкою платежу. Інструментом такого кредиту є вексель, іцо сплачується через комерційний банк. Як правило, об'єктом комерційного кредиту виступає товарний капітал, який обслуговує кругообіг промислового капіталу, рух товарів із сфери виробництва в сферу споживання; - друг^-другові-по-другу, дебіторсько-кредиторську заборгованість, що виникає між суб'єктами господарської діяльності не на добровільних засідках, а ніби примусово, незалежно від їх волевиявлення; причиною виникнення такої заборгованості є розрив у часі між передачею товару й грошів, оскільки рух вартості в натурально-речовій та грошовій формах не збігається; - по-третє, тимчасову фінансову допомогу, якові надають своїм підприємствам органи галузевого управління на засідках повернення. Банківський кредит – це кредитні відносини, у яких однією із сторін (у ролі позичальника чи кредитора) виступає банк. Банківський кредит – найбільш розповсюджена форма кредиту. Саме банки частіше всього надають позики суб'єктам, які потребують тимчасової фінансової допомоги. За обсягом банківська позика значно більша від позик, що видаються при інших формах кредитування. Перша особливість банківського кредиту полягає в тому, що банк оперує не стільки своїм капіталом, скільки залученими ресурсами. Позичивши гроші в одних суб'єктів, він перерозподіляє їх, надаючи позики іншим юридичним або фізичним особам. Друга особливість полягає в тому, що банк позичає залучений капітал, тимчасово вільні грошові кошти, покладені в банк господарюючими суб'єктами на рахунки або депозити. Третя особливість даного кредиту характеризується наступним. Банк позичає не просто грошові кошти, а гроші як капітал. Це означає, що позичальник винний так використовувати отримані в банку кошти, щоб не тільки повернути їх кредиторові, а й отримати прибуток, достатній принаймні для того, щоб сплатити позиковий відсоток. Невід'ємним атрибутом банківського кредиту є платність. Державний кредит – сукупність кредитних відносин, у яких, здебільшого, позичальником є держава, а кредиторами – юридичні або фізичні особини. Призначенням державного кредиту є мобілізація державою коштів для фінансування державних видатків, особливо, коли державний бюджет дефіцитний, а також для регулювання економіки. Державний кредит виступає в різних формах, до яких належати як товарні, так і державні позики, знаряддям яких є цінні папери (облігації, казначейські зобов'язання тощо). Державні цінні папери можуть випускатися як урядом, так і місцевими органами влади, а зобов'язання щодо розповсюджених цінних паперів є складовою частиною державного боргу. У залежності від цільового спрямування кредит буває виробничий та споживчий. Переважлива частина кредитів використовується в сфері виробництва та реалізації сукупного суспільного продукту і є важливим джерелом формування обігових коштів і основних фондів. Водночас, населення теж одержує значну кредитну допомогу на свої споживчі цілі. Вид кредиту – це більш детальна його характеристика за організаційно-економічними ознаками (галузева направленість, об'єкти кредитування, забезпеченість кредиту, терміновість кредитування тощо). За рядками користування кредити поділяються на: - строкові, тобто кредити, надані на визначений у договорі рядків. У свою чергу смороду бувають короткострокові ( до одного долі), середньострокові (від одного до трьох років), довгострокові (більше трьох років); - до запитання – це кредити, що видаються на невизначений рядків і які на вимогу кредитора повинні бути повернуті у визначений їм година. Якщо кредитор не вимагає повернення, те кредит погашається позичальником у рядків, визначений їм самостійно; - прострочені кредити – це кредити, рядків погашення яких встановлений кредитним договором, минувши; - відстрочені кредити – це кредити, стосовно яких на основі клопотання позичальника рядка погашення були перенесені на більш пізній термін. Якщо кредити надаються під забезпечення, те смороду називаються забезпеченими або ломбардними, а якщо без забезпечення – незабезпеченими або бланковими. Більша частина кредитів надається під різні форми забезпечення. У країнах з розвинутою ринковою економікою найбільш розповсюдженими є наступні види забезпечення кредитів: гарантія або поручництво третьої сторони; переуступка контрактів дебіторської заборгованості; застава товарних запасів, дорожніх документів, нерухомого майна, цінних паперів, дорогоцінних металів; страхування. Гарантія або поручництво – це зобов'язання третьої особини сплатити борг позичальника у випадку його неплатоспроможності; оформлюється як самостійне зобов'язання гаранта, чи поручителя, за допомогою передатного напису на вимозі (індосаменту). Переуступка контрактів як форма забезпечення практикується при кредитуванні будівельних компаній або фірм, що здійснюють регулярні поставки товарів або надання послуг за контрактом. Боржник переуступає контракт банку-кредиторові, внаслідок чого надходження від покупця або замовника з виплат за контрактні роботи (послуги) зараховуються в погашення заборгованості по кредитах. Переуступка дебіторської заборгованості полягає в передачі банку рахунків, що вимагають оплати за поставлені позичальником товари, послуги, виконані роботи. Забезпечення товарними запасами означає, що предметом застави можуть бути сировина, напівфабрикати, комплектуючі вироби, готова продукція тощо. Переваги надається тім видам товарів, торгівля якими ведеться на біржі й легко визначити їх ринкові ціни. Забезпечення дорожніми документами використовується при кредитуванні експортно-імпортних торговельних операцій. У цьому випадку в якості застави по кредитах виступають документи, що підтверджують відвантаження товарів (коносамент і накладні). При цій формі забезпечення кредиту оформлення здійснюється індосуванням документів, названих вище, їх власниками на користь банку-кредитора. Обов'язковою умовою надання кредиту під забезпечення дорожніми документами є страхування вантажу. Іпотекою є застава землі, нерухомого майна, при якій земля або майно, що становить предмет застави, залишається в заставодавця чи третьої особини. Предметом іпотеки може бути земля, нерухоме майно, будівлі, споруди, квартири, підприємства як цілісні майнові комплекси. У якості застави по кредиту можуть використовуватись такі види рухомого майна, як обладнання, машини, механізми, інвентар, транспортні засоби та космічні об'єкти, товари довготривалого використання ( для індивідуальних позичальників). Застава векселя чи іншого цінного паперу здійснюється шляхом індосаменту й врученням заставодержателю індосованого цінного паперу. Умовою використання цінних паперів як форми застави має бути їх висока ліквідність. Кредит під заставу цінних паперів не винний використовуватися на придбання нових цінних паперів, що пов'язано з обмеженням біржової спекуляції позичальників та зниженням ризику банкрутства клієнтів. У практиці роботи банків держав з розвинутою ринковою економікою трапляються й інші форми забезпечення кредитів. Наприклад, при наданні кредитів індивідуальним позичальникам як застава приймаються поліси страхування життя, свідоцтво про ощадні вклади, вимоги на виплату заробітної плати, дорогоцінні метали; при кредитуванні юридичних осіб – корисні копалини або контракти на постачання сировинних ресурсів, врожай (зібраний або на корені). За методами надання розрізняють кредити: - надані в разовому порядку; тобто рішення щодо надання яких приймається окремо з шкірного кредиту на підставі кредитної заявки; - відповідно до відкритої кредитної лінії (надаються в межах завчасно визначеного ліміту кредитування) без погодження шкірного разу з банком його розумів; - гарантовані, тобто банк бере на собі зобов'язання при потребі надати клієнту кредит у визначеному розмірі протягом відповідного періоду (наприклад, місяця, кварталу, долі). За характером і способом сплати відсотків виділяють кредити з фіксованою відсотковою ставкою; плаваючою відсотковою ставкою; сплатою відсотків одночасно з отриманням кредиту (дисконтний кредит). У залежності від кількості кредиторів розрізняють кредити: - надані одним банком; - консорціуми!, тобто кредити, що надаються кількома банками, один з яких бере на собі роль менеджера, збирає з банків учасників потрібну позичальнику суму ресурсів, укладає з їм договір і надає кредит. Банк-Менеджер займається також розподілом відсотків; - паралельні кредити передбачають доля в їх наданні декількома банками. У такому випадку кредит одному позичальникові надають різні банки, алі на одні, завчасно погоджених умовах. У практиці західних банків використовується класифікація кредитів у залежності від їх якісної характеристики: а) найвищої якості, б) задовільні, в) маржинальний кредит, г) критичний кредит, д) збитковий кредит (що підлягає списанню). У Положенні Національного банку України "Про порядок кредитування" у залежності від щойно названого критерію класифікації кредити розподіляють на стандартні, під контролем, субстандартні, сумнівні та безнадійні. Варто зазначити, що в економічній літературі не існує єдиної думки щодо кількості й складу ознак класифікації видів кредиту.
5 Кредитні системи Кредитна система - це сукупність кредитних відносин і інститутів, які реалізують ці відносини. Кредитні відносини виникають із приводу мобілізації тимчасово вільних коштів підприємств, організацій, держави й населення й використання цих коштів на умовах зворотності й платності для задоволення економічних і соціальних потреб суспільства. Кредитна система складається з декількох ланок, кожне з яких виконує специфічні функції по акумуляції й розподілу коштів. Розподіл функцій між ланками кредитної системи об'єктивно обумовлене відмінностями в методах і коштах діяльності й різним значенням у процесі відтворення капіталу. Організаційна структура кредитної системи характеризується різноманітністю кредитних установ, які діляться на три групи: 1) центральний банк; 2) банківський сектор; 3) спеціалізовані кредитні установи. Як правило, кредитна система має трехуровневую структуру (хоча існують відхилення від такої практики): центральний банк, банківські установи й небанківські кредитно-фінансові інститути. До банківських установ ставляться: комерційні банки, інвестиційні банки, ощадні банки, іпотечні банки, земельні банки, поштово-чекові банки, торговельні банки. Представниками кредитно-фінансових інститутів є: - Інвестиційні компанії, - Страхові компанії, - сберегательно-кредитні асоціації й кредитні союзи, - Пенсійні й інші фонди. Роль окремих ланок у кредитній системі не є рівнозначною. Головної її ланкою є банківські установи (які традиційно посідають перше місце по розмірах ресурсів), серед яких роль лідера приділяється комерційним банкам, що здійснюють переважно кредитування промисловості й торгівлі. Наприклад, у США на комерційні банки доводиться близько 40% активів кредитно-фінансових установ країни. Діяльність комерційних банків доповнюють операції спеціалізованих банківських установ, що здійснюють, як правило, кредитування на пільгових умовах малоприбуткових і ризикованих галузей економіки ( сільського господарства, житлового будівництва, малого бізнесу й зовнішньої торгівлі). І Кредитна система включає також небанківські фінансові установи, які здійснюють фінансування проведення й довгострокове кредитування підприємств і держави: - Страхові компанії, що спеціалізуються переважно на страхуванні життя й майна (у США, наприклад, активи страхових компаній становлять близько 15% сукупних активів кредитно-фінансових установ) і які виступають найбільшими інвесторами на ринку цінних паперів; - Пенсійні фонди, які здійснюють фінансування великих промислових компаній шляхом покупки їх акцій і облігацій. / Крім вищезгаданих банківських і небанківських інститутів кредитна система включає ряд ланок, що виконують допоміжну роль у кредитному механізмі, зв'язуючи різні сектори позичкових капіталів у єдину систему: фінансові, трастові, брокерські й інші компанії, а також взаємні й інші фонди. 1 Кредитна структура різних держав неоднакова й відображає, зокрема, стан економіки країни на тому або іншому етапі його розвитку. Так, кредитна система промислово розвинених країн характеризується широкої розгалуженості, наявністю великих універсальних банків, спеціалізацією дочірніх підрозділів банків на окремих видах операцій. Незважаючи на значні відмінності побудови кредитних систем у різних країнах, можна виділити загальні їхні риси: - Ядро будь-якої кредитної системи - центральний банк, як головний орган уряду по аналізі фінансового стану, вироблення й організації грошово-кредитної політики держави; - Державні фінансові органі, разом із центральним банком виконують регулюючі функції в сфері фінансів; - Фінансові посередники різних типів. Сучасна кредитна система - це сукупність кредитно-фінансових інститутів, що діють на ринку позичкових капіталів і здійснюючих акумуляцію й мобілізацію грошового капіталу. Кредитну систему реалізується сутність і функції кредиту. Тому кредитна система містить у собі два основні поняття: 1) сукупність кредитно-розрахункових і платіжних відносин, які базуються на певних формах і методах кредитування. Вони пов'язані з рухом позичкового капіталу у формі різноманітних форм і видів кредиту; 2) сукупність кредитно-финасово інститутів, що акумулюють вільні кошти й направляють їхнім господарюючим суб'єктам, населенню, уряду. Слід ураховувати, що кредитна система функціонує через кредитний механізм. Він являє собою, по-перше, систему зв'язків по мобілізації й акумуляції грошового капіталу між кредитними інститутами й секторами економіки, по-друге, відносини, пов'язані з перерозподілом капіталу між кредитно-фінансовими установами в межах ринку позичкових капіталів; по- По-третє, відносини між кредитними інститутами й іноземними клієнтами. Таким чином, кредитний механізм включає всі аспекти позичкової, інвестиційної, установчої, посередницької діяльності кредитної системи в особі її інститутів. Сучасна кредитна система характеризується наступними важливими процесами: - Концентрацією й мобілізацією банківського капіталу; - Подальшим ростом конкуренції між різними видами кредитно-фінансових установ; - Продовженням злиття великих кредитно-фінансових інститутів з потужними промисловими, торговельними, транспортними корпораціями й компаніями; - Інтернаціоналізацією діяльності кредитно-фінансових інститутів і створенням міжнародних банківських об'єднань і груп. Отже, сучасна кредитна система забезпечує умови для розвитку науково-технічного прогресу, зростання виробництва, нагромадження капіталу, підтримки високої норми народногосподарського нагромадження. Кредитна система сприяє розв'язку проблеми реалізації товарів і послуг на ринку, поглибленню соціальної й майнової диференціації між різними верствами населення. Найбільш развитой уважається кредитна система США, яка представлена федеральной резервною системою (виконує функції центрального банку), мережею банківських установ і небанківських кредитно-фінансових інститутів різних форм власності. В Україні кредитна система перебуває в стадії перебудови відповідно до потреб ринкової економіки й складається із НБУ, комерційних банків і системи фінансових посередників (інвестиційні фонди й компанії, страхові компанії, пенсійні фонди, кредитні союзи, ломбарди). Найбільш активними й потужними в системі кредитно-фінансових інститутів України є комерційні банки.
Тема 6. Фінансові посередники грошового ринку (6 годин)
План лекції 1 Фінансові посередники і їх місце у структурі фінансового ринку 2 Спеціалізовані небанківські кредитно-фінансові установи
Література: 1. Закон України "Про банки і банківську діяльність" від 12.07.2000р. 2. Гроші та кредит / Авт. кол. Під кер. М.І. Савлука. – К.: Либідь, 1992. 3. Гетьман В. Банківська система України: діяльність і проблеми // Банківська справа. – 1995.- № 1. 4. Основы банковского дела / Авт. колл.; За ред. А.Н. Мороза. – К.: Либра, 1994. 5. Ющенко В.А. Банківська система України у ринковій економіці // Економіка України. – 1994. – № 3. 6. Мороз. А.М. Чи достатньо в економіці України платіжних засобів? // Вісник НБУ. – 1996. – № 3. 7. Деньги, кредит, банки / Авт. колл. под рук. Г.И. Кравцовой. – Минск: Меркованне. 1994.
1 Фінансові посередники і їх місце у структурі фінансового ринку Як вже зазначалося, передача коштів від "заощаджувачів" до "позичальників" провадиться завдяки прямому та опосередкованому фінансуванню. Розглянемо тепер процес опосередкованого фінансування, тобто передачу коштів за допомогою фінансових посередників. До складу фінансових посередників входять такі типи кредитно-фінансових установ: депозиторські установи (комерційні банки та ощадні установи, взаємоощадні банки, позико-ощадні асоціації та кредитні спілки); ощадні установи контрактного типу (страхові компанії — компанії з страхування життя, компанії, що забезпечують інші види страхування. пенсійні фонди); інвестиційні посередники (інвестиційні та іпотечні банки, фінансові компанії). Основна їхня функція — допомога в передачі коштів від потенційних заощаджувачів до потенційних інвесторів і навпаки. Фінансові посередники створюють свої фонди, беручи кошти в борг у заощаджувачів, за що останнім виплачується процентний дохід. Акумулюючи так кошти, вони надають їх під вищі проценти інвесторам. Різниця між отриманим і виплаченим процентним доходом спрямовується на покриття витрат фінансового посередника та на його прибуток. Роль фінансових посередників досить важлива і вигідна як для заощаджувачів, так і для позичальників, оскільки відповідає потребам щодо взаємного пошуку, зменшує ризик неповернення позики, що впливає на зростання процентного доходу заощаджувача. Дрібні заощаджувачі отримують можливість брати участь у бізнесі тощо. Діяльності фінансових посередників притаманний так званий ефект масштабу — маючи велику кількість клієнтів, фінансовий посередник може залучити найкваліфікованіших спеціалістів для розробки типових форм фінансових угод. Причому, за великих витрат на таку розробку якість її буде високою, а ціна в розрахунку на одного клієнта — низькою. Ефект масштабу помітний завдяки зростанню ефективності використання коштів за рахунок їхньої акумуляції. Він проявляється у вартості оформлення фінансових операцій, збирання інформації про економічне становище клієнтів і вартості моніторингу (контролю за виконанням угоди) використання наданих позик. Як вже зазначалося, є досить різні види фінансових посередників. Розглянемо їх докладніше. 1. Депозиторські установи — кредитно-фінансові установи, що мають право залучати внески на депозитні рахунки. До складу таких установ входять: а) комерційні банки — кредитні установи, що надають клієнтам універсальні банківські послуги. Джерелом залучення коштів є внески клієнтів на депозитні рахунки. Кошти позичкового фонду, що є у кожному комерційному банку використовуються для надання банківського та споживчого кредиту, для придбання державних і муніципальних облігацій; б) ощадні установи, що розподіляються на: — позиково-ощадні асоціації — кредитно-фінансовий, що акумулює кошти, які зберігаються на ощадних, термінових і чекових депозитах. Кошти, що зберігаються у цих установах, використовуються для надання кредиту під заставу нерухомості; — кредитні спілки — невеликі фінансові установи, що утворюються на кооперативних засадах певній соціальній групі для надання кредитів членам цієї групи. Джерелами залучення коштів є внески учасників спілки, а використовуються вони дія надання споживчого кредиту. 2. Ощадні установи контрактного типу — це кредитно-фінансові установи, які залучають довготермінові заощадження на контрактних засадах. Фонди свої формують завдяки періодичним внескам згідно з контрактами. Ощадні установи поділяються на: а) компанії із страхування життя, страхування від пожеж і нещасних випадків. Кошти цих компаній формуються за рахунок внесків юридичних і фізичних осіб, а використовуються для _довготермінового кредитування і фінансування, завдяки купівлі державних облігацій, акцій та облігацій корпорацій. б) пенсійні фонди створюються фірмами для сплати пенсій робітникам і службовцям. Створення таких фондів дозволяє знизити податкові платежі фірм і використати їхні кошти для придбання акцій та облігацій корпорацій. 3. інвестиційні посередники до складу яких долучаються: а) інвестиційний банк, який провадить довготермінове кредитування, завдяки чому імовірне втілення великих науково-технічних проектів. Розподіл функцій між комерційними та інвестиційними банками, наприклад в США, стався після кризи 1929 - 1933 років. Спеціалізація у сфері довготермінового кредитування має сенс, тому що впровадження великих інвестиційних проектів пов'язане із значним ризиком. Інвестиційний банк мобілізує довгостроковий позичковий капітал і передає його позичальникам завдяки випуску та розміщенню облігацій або інших боргових зобов’язань; б) іпотечний банк — банк, що спеціалізується на видачі довготермінової позики під іпотеки (тобто, ресурси за рахунок випуску та розміщення іпотечних облігацій); в) фінансова компанія — отримує фонди шляхом продажу комерційних паперів, випуску акцій та облігацій. Залучені кошти надає споживачам у вигляді позик або кредитів на придбання споживчих товарів довготермінового користування, для ремонту будинків, на потреби малого бізнесу. Наведена класифікація фінансових посередників характерна для кредитно-фінансової системи США, але значна кількість фінансових посередників уже працює на українському фінансовому ринку.
2 Спеціалізовані небанківські кредитно-фінансові установи В останні роки на національних ринках позикових капіталів розвинутих країн важливу роль стали відігравати спеціалізовані небанківські кредитно-фінансові інститути, які посіли важливе місце в накопиченні та мобілізації грошового капіталу. До числа цих установ слід віднести страхові компанії, пенсійні фонди, позиково-ощадні асоціації, будівельні товариства, інвестиційні та фінансові компанії, благочинні фонди, кредитні спілки. Ці інститути суттєво потіснили банки в акумуляції заощаджень населення і стали важливим постачальником позикового капіталу. Зростанню впливу спеціалізованих небанківських установ сприяли три основні передумови: зростання доходів населення в розвинутих країнах, активний розвиток ринку цінних паперів, надання цими установами спеціальних послуг, які не можуть надавати банки. Крім того, коло спеціалізованих небанківських установ (страхові компанії, пенсійні фонди) на відміну від банків можуть акумулювати грошові заощадження на довготривалі строки, а значить здійснювати довгострокові інвестиції. Основні форми діяльності цих установ на ринку позикових капіталів зводяться до акумуляції заощаджень населення, надання кредитів через облігаційні позики корпораціям та державі, мобілізації капіталу через всі види акцій, надання іпотечних та споживчих кредитів, а також кредитної взаємодопомоги. Вказані інститути ведуть гостру конкуренцію між собою як за залучення грошових коштів, так і в сфері кредитних операцій. Інвестиційні компанії здійснюють кредитування малих та середніх фірм. Їх інвестиційні програми розраховані, як правило, на недовготривалий період і здійснюються в невеликих масштабах на відміну від інвестиційних банків. Інвестиційні компанії бувають двох видів: відкритого та закритого типу. В першому випадку інвестиційні компанії зобов'язуються викупити свої акції у акціонерів, в другому – ні. Фінансові компанії здійснюють кредитування клієнтів шляхом купівлі їх боргових зобов'язань. Серед фінансових компаній важливе місце посідають холдинг-компанії. Купівля зобов'язань дозволяє їм тримати великі пакети акцій компаній і здійснювати контроль над їх діяльністю. До фінансових компаній відносяться і кредитні установи, що обслуговують гуртову та роздрібну торгівлю, зокрема, діючі у сфері споживчого кредиту. Пенсійні фонди створюються фірмами для виплати пенсій працівникам і службовцям. Створення таких фондів дозволяє зменшити податкові платежі фірми та використовувати їх для купівлі акцій інших компаній, що забезпечує зміцнення фінансової могутності даної компанії. У західних країнах пенсійні фонди створюються приватними та державними корпораціями, фірмами та підприємствами для виплат пенсій та допомоги працівникам і службовцям. Кошти цих фондів утворюються за рахунок внесків робітників, службовців, підприємств, а також прибутків від інвестицій самих пенсійних фондів. У пенсійних фондах західних країн акумулюються значні кошти, які інвестуються переважно в акції акціонерних компаній як на національному, так і на міжнародному ринках позикових капіталів. Профспілкові фонди є самостійною ланкою західної кредитної системи. Уряд заохочує розвиток пенсійних фондів, тому що частина їх резервів розміщується у короткострокові і довгострокові цінні папери. В Україні існує пенсійний фонд, який до проголошення незалежності був відділенням пенсійного фонду Радянського Союзу. Кошти пенсійного фонду формуються за рахунок обов'язкових строкових внесків підприємств, установ і організацій, осіб, які займаються індивідуальною діяльністю, в тому числі на основі індивідуальної (кооперативної) оренди або в особистому селянському господарстві, обов'язкових строкових внесків громадян, коштів направлених на виплату пенсій військовослужбовцям строкової служби та особам, які входять до органів внутрішніх справ і національної безпеки. Цей фонд включає кошти на фінансування виплати допомоги по догляду за дітьми до досягнення ними віку від 1,5 до 6 років, передбачених централізованими програмами. У бюджет пенсійного фонду спрямовуються й добровільні внески підприємств, громадських організацій та громадян, інші грошові надходження. Особливо багаточисельною групою е ощадні установи. Ощадні каси – це державні установи, які належать місцевим органам влади (муніципалітетам) або створювані при державних поштових установах. Вони залучають вклади дрібних вкладників, купуючи на них облігації державних позик. Так, наприклад, в США існують три види ощадних установ: ощадні банки, ощадно-позикові асоціації та кредитні спілки. Особливістю ощадних банків є те, що вони купують цінні папери (облігації державних та місцевих органів влади). Ощадні банки можуть бути власністю клієнтів (взаємноощадні банки) або функціонувати як акціонерні товариства (фондові ощадні банки). В США існують також гарантійні ощадні банки, вкладники яких або отримують стабільний відсоток по вкладах ("звичайні вкладники"), або відсоток, що коливається в залежності від результатів діяльності банку ("спеціальні вкладники"). Ощадно-збережні асоціації продають сертифікати своїм клієнтам. Вони приймають на свої рахунки ощадні вклади та інші чекові депозити і видають позики під заставу нерухомості. Ощадно-збережні асоціації можуть бути організовані або як кооперативи (взаємні компанії), або як акціонерні товариства (фондові компанії). Кредитні спілки є різновидом кооперативів, створюваних окремими групами населення з метою об'єднання коштів для вирішення практичних проблем. Кредитні спілки утворюються на паях для короткострокового кредитування їх учасників (для будівництва або ремонту будинку, купівлі автомобіля тощо). Страхові компанії здійснюють страхування життя або майна. В нашій країні існує майнове і особисте страхування. Майнове страхування розрізняється залежно від категорії та за видами застрахованого майна – страхування будівель та споруд, сільськогосподарських культур та тварин, засобів автотранспорту і рибальських суден, домашнього майна тощо. Особисте страхування поділяється на страхування життя, яке включає змішане страхування, страхування дітей, шлюбне, страхування пенсій, на випадок смерті та втрати працездатності (довічне і на певний строк), страхування від нещасних випадків, в якому розрізняються особисте страхування, страхування за рахунок підприємств і організацій, страхування пасажирів. Кошти страхових організацій складаються із статутного фонду, поточних надходжень по страхових операціях та фондів спеціального призначення. В міру розвитку в нашій країні ринкових відносин виникають нові форми страхування, альтернативні державному. За аналогією із західними державами утворюються страхові компанії, які бувають двох видів: акціонерні і взаємні. Кошти акціонерної страхової організації формуються шляхом об'єднання індивідуальних капіталів окремих підприємств, організацій та приватних осіб. При створенні акціонерного товариства кожний акціонер повинен внести певну суму грошей. Участь окремого акціонера в акціонерній компанії виражається у володінні ним акціями, які дають право на одержання пропорційної частки доходу. Акціонерні компанії, на відміну від взаємних, застосовують тверді тарифи. Взаємні страхові компанії представляють собою кооперативну форму організації. Їх капітал утворюється за рахунок платежів окремих осіб. Кожний застрахований згідно з правилами організації компанії стає частковим її співвласником. Тарифи взаємних компаній вищі, ніж акціонерних. Капітал цих компаній утворюється за рахунок продажу полісів, які дають право на участь у прибутках. Кожний застрахований вносить страхові платежі залежно від припустимої суми збитків компанії. Якщо внаслідок страхових операцій у компаній залишається прибуток, він розподіляється між її членами або спрямовується на рахунок майбутніх платежів чи на збільшення страхової суми. В Україні до небанківських кредитних установ відносять також каси взаємної допомоги та ломбарди. Каса взаємної допомоги – громадська кредитна установа, яка об'єднує на добровільних засадах громадян для надання взаємної матеріальної допомоги. Вони створюються при профспілкових організаціях для робітників та службовців – членів профспілки: у відділах соціального забезпечення місцевих рад народних депутатів – для пенсіонерів. Кошти каси взаємної допомоги формуються за рахунок вступних і членських внесків, пені за несвоєчасне повернення довгострокових позик, дотації профспілкових органів та інших грошових надходжень. За рахунок цих коштів надаються довгострокові (до шести, в окремих випадках до десяти місяців) та короткострокові (до чергового одержання заробітної плати) позики. За рішенням правління каси її членам може бути надана відстрочка повернення довгострокових позик до трьох місяців. Граничні розміри позичок встановлюються правлінням каси, причому довгострокових позичок – залежно від суми внесків, нагромаджених членом каси. Позики надаються без стягнення відсотків. При їх несвоєчасному поверненні стягується пеня в розмірі 1 % від суми залишку боргу за кожний прострочений місяць. Вибулому з членів каси повертаються його членські внески за мінусом його заборгованостей по позиках. Ломбарди – це кредитні установи, які надають грошові позики під заставу рухомого майна. В нашій країні вони виникли на початку 20-их років. Ломбарди є державними госпрозрахунковими підприємствами. Вони перебувають в розпорядженні місцевих Рад в системі установ побутового обслуговування. Ломбарди були створені з метою надання можливості населенню зберігати предмети особистого користування і домашнього вжитку, а також брати позику під заставу цих речей. Ломбарди видають позики на строк до трьох місяців у розмірі 75 % від вартості оцінки заставлених речей і до 90 % – вартості виробів з дорогоцінних металів, каменів, годинників у золотій оправі тощо. Оцінка речей, що здаються на зберігання або під заставу для одержання позики, здійснюється за домовленістю сторін, а вироби з дорогоцінних металів – за державними розцінками. Для розвитку своїх операцій ломбарди можуть користуватися банківським кредитом.
Тема 7. Центральні банки (4 години)
План лекції 1. НБУ – його завдання та функції. 2. Загальна характеристика операцій НБУ та його функції. 3. Кредитні операції НБУ.
Література Москаленко В.В. Гроші. Кредит. Банк. – Харків:ТОРСІНГ ПЛЮС. 2008. – 48 с. Гроші та кредит: Підручник / М. І. Савлук, А. М. Мороз, М. Ф. Пуховкіна та ін.; За заг. ред. М. І. Савлука. — К.: кнеу, 2001. — 602 с.
1. НБУ – його завдання та функції. Інституційні основи центральних банків світу закладались упродовж століть. Попередниками центральних банків можна вважати емісійні банки, які виникли нещодавно – у ХІХ столітті. Класичним прикладом виникнення емісійного банку є становлення розвиток Банку Англії, одного з найстаріших і найбільш авторитетних банків світу. В Україні головним і емісійним банком країни є Національний Банк України. НБУ було створено на основі колишньої української контори Держбанку СРСР в 1991 році. НБУ є власністю України і виступає юридичною особою. НБУ є підзвітним ВРУ і має право законодавчої ініціативи. НБУ являє собою єдину систему єдиного банку і включає центральний апарат,кримське республіканське управління та 24 обласних управлінь. Управління НБУ діють від його імені в межах наданих їм повноважень. До функціональних підрозділів НБУ належать вирахувані розрахункові касові центри, центральна і регіональні розрахункові палати. Структура підрозділу НБУ виступає апаратом інкасації. Керівним органом НБУ є правління, склад якого призначається президією ВРУ ( Верховною Радою України ). Голова правління НБУ вибирається на засіданні ВРУ за представленням голови ВРУ строком на 4 роки. НБУ не є незалежним, він підпорядковується ВРУ і Кабінету Міністрів України ( КМУ ). Голова НБУ входить до складу КМУ. ВРУ щорічно затверджує основні напрямки грошово-кредитної політики, а також розглядає звіт про роботу НБУ . НБУ має статутний фонд. Статутний фонд НБУ утворюється за рахунок коштів держави, його розмір встановлюється і змінюється рішенням ВРУ. Кредитні ресурси НБУ складаються із коштів статутного та інших фондів, залишків коштів державного бюджету, коштів на депозитних рахунках, кошти міжбанківських розрахунків. НБУ щорічно ( у квітні ) подає ВРУ звіт про свою роботу ( баланс своєї діяльності і зведений баланс банківської системи держави ). НБУ звільняється від сплати зборів державного майна. НБУ є банком І рівня у ІІ ступеневій банківській системі України і виконує такі функції: є емісійним і розрахунковим центром держави, банком банків і банкіром уряду.
2. Загальна характеристика операцій НБУ та його функції. НБУ виконує такі функції: Здійснює емісію грошей та організацію їх кругообігу ( НБУ надано монопольне право на випуск грошей в обіг та регулювання кількості грошей в обігу). На НБУ покладена відповідальність за створення матеріально-технічної бази виробництва власної валюти. Він визначає організаційно-технічні основи здійснення готівкового грошового обороту, правила зберігання пере випуск, інкасації готівки, правила виконання касових операцій банками, створює та управляє резервним фондом країни, визначає ознаки платоспроможності грошових знаків. Організовує міжбанківські розрахунки, координує діяльність банківської системи в цілому. Як розрахунковий центр держави НБУ встановлює правила проведення безготівкових розрахунків, організовує розрахунки між комерційними банками в Україні. Він представляє інтереси держави у відносинах з Центральними банками інших країн світу. Обслуговує державний борг країни, виконує операції пов’язані з розміщенням державних позик, їх погашення та виплатою процентів за них. Проводить операції на ринку цінних паперів та валютному ринку. На НБУ покладено виконання операції по розміщенню державних цінних паперів та операції пов’язаних із функціонуванням валютного ринку України. Він за згодою КМУ встановлює офіційний валютний: - курс національної одиниці. Створює валютні резерви, організовує операції з монетарними монетами. - на НБУ також покладено регулювання банківських операцій пов’язаних із обігом приватизаційних цінних паперів. - видає комерційним банкам ліцензії на проведення банківських операцій та операцій із закордонною валютою. НБУ дає дозвіл на створення на території держави комерційних банків шляхом їх реєстрації. Видає їм ліцензії на ведення валютних операцій. Здійснює нагляд за діяльністю комерційних банків на території України. Як банк банків він веде рахунки комерційних банків, здійснює їх розрахунково-касове обслуговування, надає кредити комерційним банкам та здійснює контроль за дотримання банківського законодавства. Емісійні операції НБУ - це основні операції банку. Правління НБУ затверджує ліміт оборотних та операційних кас в цілому по країн , областях, центрах. При цьому враховуються і обслуговування інших банків.
3. Кредитні операції НБУ. Кредитні операції – це вид активних операцій банку пов’язаних з наданням клієнтом позик. Як банк першого рівня НБУ здійснює видачу позик на емісійній основі незалежно від стану власної частини свого балансу на дату видачі кредиту. Пасиви НБУ автоматично збільшуються в міру надання позики. Суб’єктами кредитних відносин НБУ виступають комерційні банки, уряд України в особі МВФ, а також окремі юридичні особи. Основними одержувачами кредиту виступають уряд в особі Міністерства фінансів. Встановлений НБУ порядок проведення банківських операцій передбачає рефінансування комерційних банків уставом НБУ .
Тема 8 Міжнародні валютно-кредитні установи та форми їх співробітництва з Україною (6 годин)
План лекції 1 Загальна характеристика міжнародних валютно-кредитних установ 2 Фінанси міжнародних установ 3 Міжнародні розрахунки та валютне регулювання
Література 1. Конституція України — К.: Преса України. 1997 — Ст. 85, 95, 96, 97, 98, 116, 119. 2. Закон України «Про внесення змін до Закону України “Про підприємства в Україні» від 04.02.98 р. № 72/98 — ВР // Відомості Верховної Ради України. — 1998 —№ 24. 3. Закон України «Про внесення змін до Закону України “Про підприємництво” від 23.12.97 р. № 762/97—ВР // Відомості Верховної Ради України. - 1998 — №17. 4. Закон України «Про внесення змін і доповнень до Закону України “Про господарські товариства”» від 22.12.97 р. №769/97 — ВР // Відомості Верховної Ради України. — 1998. - №18. 5. 5 Закон України «Про внесення змін і доповнень до Закону Української РСР “Про бюджетну систему Української РСР” від 29.06.95 р. №253/95 — ВР // Відомості Верховної Ради України. — 1995. — №26. 6. Закон України “Про місцеве самоврядування в Україні” від 21.05.97 р. №280/97 – ВР Розділ III // Відомості Верховної Ради України. — 1997. — №24. 7. Закон України “Про внесення змін до Закону України “Про систему оподаткування” від 18.02.97 р. №77/97 — ВР // Відомості Верховної Ради України. — 1997. —№16. 8. Закон України “Про страхування” від 07.03.96 р. // Відомості Верховної Ради України. — 1996. — №18. 9. Основи законодавства України про загальнообов’язкове державне соціальне страхування від 14.01.98 р. №16/98 – ВР // Відомості Верховної Ради України. – 1998. - №23. 10. Закон України “Про збір на обов’язкове державне пенсійне страхування” від 26.06.97 р. №400/97 – ВР // Відомості Верховної Ради України. – 1997. - №37.
1 Загальна характеристика міжнародних валютно-кредитних установ Міжнародні фінансові інститути поділяються на дві групи: всесвітні та регіональні. До всесвітніх відносяться Міжнародний валютний фонд (МВФ), група Світового банку та Банк міжнародних розрахунків. Регіональні створюються за континентальною ознакою: Європейський банк реконструкції та розвитку; Азіатський банк розвитку: Африканський банк розвитку; Міжамериканський банк розвитку та ін. Міжнародний валютний фонд е провідним світовим фінансовим інститутом, який мас статус спеціалізованої установи ООН. Він був заснований на міжнародні й конференції в Бреттон-Вудсі в 1944 р., а почав функціонувати у 1947 р. Основними цілями діяльності МВФ є сприяння розвитку міжнародної торгівлі й співробітництва у сфері валютного регулювання та надання кредитів у іноземній валюті для вирівнювання платіжних балансів країн-членів Фонду. Капітал МВФ утворений за рахунок внесків країн-членів фонду. Розмір внеску визначається рівнем економічного розвитку країни та її місцем у світовій економіці й міжнародній торгівлі. Станом на 01.01.1999 членами МВФ була 181 країна, в т.ч. з вересня 1996 р. Україна. Внесок України становить 997,3 млн. SDR. Внесок кожної країни є її квотою. Чверть внеску проводиться у вільноконвертованій валюті, решта в національній. Кількість голосів у Фонді визначається таким чином: 250 голоси незалежно від розмірів квот плюс один голос на кожні 100 тисяч SDR квоти. При цьому Статут МВФ передбачає періодичний (не менше одного разу на п'ять років» загальний перегляд квот. Це пов'язане з тим, що змінюється як рівень розвитку окремих країн, так і їх місце у світовій торгівлі. При необхідності, крім власного капіталу МВФ може використовувати позикові кошти. За статутом він може отримувати кошти в будь-якій валюті як від офіційних органів, так і на приватному ринку позикових капіталів. Досі позики отримувались від казначейств та центральних банків країн-членів Фонду, а також від Швейцарії та Банку міжнародних розрахунків. На приватному ринку кошти не залучались. Діяльність МВФ охоплює три основні напрями: кредитування, регулювання міжнародних валютних відносин, постійний нагляд за світовою економікою. Кредитування здійснюється з різними цілями у різних формах та на різних умовах. Воно включає кредитування для потреб вирівнювання платіжного балансу, компенсаційне фінансування та допомогу найбіднішим країнам. Фінансові операції, які є основним напрямом діяльності, МВФ здійснює тільки з офіційними органами країн-членів Фонду. Виділення кредитів залежить від трьох основних чинників: потреби в ресурсах для вирівнювання платіжного балансу, квоти країни та виконання вимог Фонду. Механізм кредитування полягає в тому, що МВФ продає необхідну країні валюту за її національну валюту. Обсяги кредитування насамперед залежать від резервної і кредитної часток та кредитної політики. Резервна частка становить 25% квоти даної країни, тобто ту частину, що внесена в іноземній валюті. У межах цієї частки кредити видаються на першу вимогу країни без сплати процентів і комісійних. Кредитна частка становить повну величину квоти даної країни. Ця сума ділиться на чотири рівні частини, які становлять окремі транші. Прохання стосовно виділення кредитів у рамках кредитної частки розглядаються Виконавчою Радою Фонду. Надання кредитів обумовлюється виконанням країною певних політичних та економічних вимог. У тих випадках, коли потреби в іноземній валюті перевищують " резервну і кредиту частки даної країни (тобто 125% її квоти), можуть використовуватись системи розширеного та додаткового фінансування і збільшеного доступу. Система розширеного фінансування, що почала діяти з 1974 р., передбачає надання кредитів з метою покриття дефіцитів платіжних балансів на більш тривалі терміни (як правило, до трьох років) і в більших розмірах, ніж ті, що забезпечені резервною і кредитною частками. Система додаткового фінансування (1977—1981 рр.), а пізніше збільшеного доступу націлена на надання фінансової допомоги при значних і затяжних дефіцитах платіжних балансів в тих випадках, коли вичерпані ліміти звичайних кредитів. Поряд із наданням звичайних кредитів існує система компенсаційного кредитування, яка повинна вирівнювати відхилення в платіжному балансі, що виникають з незалежних від даної країни причин. Сюди належать кредити на компенсацію втрат від скорочення виручки від експорту внаслідок падіння цін на світовому ринку, від збільшення вартості імпорту зерна, від непередбачених втрат, фінансування створення резервних запасів. Важливу роль відіграє фінансова допомога найбіднішим країнам, що здійснюється на пільгових умовах, насамперед на структурну перебудову економіки. Другим основним напрямом діяльності МВФ є регулювання валютних взаємовідносин. У сучасних умовах, коли курси валют є плаваючими, а не фіксованими, роль Фонду полягає в узгодженні валютної політики країн-членів Фонду. Насамперед кожна країна повинна відповідно до статуту МВФ, співробітничати з Фондом та з іншими країнами з метою забезпечення і підтримки стабільних валютних курсів. Її економічна та фінансова політика має спрямовуватись на забезпечення економічного зростання при розумній стабільності цін. Неприпустимими є валютні маніпулювання з метою отримання певних переваг у міжнародній торгівлі. При цьому МВФ установлює певні валютні обмеження. Так, країни-члени Фонду не можуть без його згоди вводити обмеження за платежами і переказами з поточних міжнародних операцій, використовувати дискримінаційні валютні засоби, застосовувати систему кількох видів валютних курсів. Виступаючи провідним міжнародним фінансовим інститутом. МВФ здійснює постійний нагляд і спостереження за світовою економікою. Він формує значний масив інформації як в цілому по світовій економіці, так і в розрізі окремих країн. Щомісячний збірник фінансової статистики, що видається МВФ, включає дані про динаміку економічного зростання і цін, грошовий обіг, експорт та імпорт, стан платіжного балансу, величину офіційного золотого запасу, рівень валютних резервів, розміри зарубіжних інвестицій, динаміку валютних курсів та ін. Країни-члени Фонду зобов'язані без перешкод надавати всю необхідну інформацію. Нагляд за макроекономічною та валютною політикою країн здійснюється насамперед за допомогою консультування. МВФ детально аналізує податкову, грошово-кредитну і валютну політику та стан платіжних балансів країн. На основі аналізу готується доповідь, що подається країні, в якій формулюються певні рекомендації щодо вироблення та коригування економічної, фінансової та валютної політики. Важливою формою нагляду є також публікація та всебічне обговорення доповіді «світовий економічний огляд». На підставі аналізу наявної інформації розробляються середньострокові економічні прогнози, які дають можливість координувати макроекономічні політики країн-членів Фонду. Другою за значенням у системі міжнародних фінансів є група Світового банку, яка включає до свого складу чотири міжнародні фінансові інститути: Міжнародний банк реконструкції та розвитку (МБРР); Міжнародну асоціацію розвитку; Міжнародну фінансову корпорацію та Агентство з гарантування багатосторонніх інвестицій. Серцевиною групи виступає МБРР, який був заснований разом з МВФ в 1945 р., і почав функціонувати в 1446 р. Учасниками банку можуть бути лише країни-члени МВФ. Основною метою діяльності банку виступає сприяння розвитку економіки країн-членів МБРР шляхом надання довгострокових кредитів та гарантування приватних інвестицій. Спочатку ця діяльність була спрямована на країни, що потерпіли внаслідок другої світової війни. Нині головним напрямом діяльності є країни, що розвиваються. Джерелами ресурсів банку виступають: - статутний капітал; - залучення коштів шляхом випуску облігаційних позик; - резервний фонд. Статутний капітал сформовано за рахунок внесків країн-членів. Внески здійснюються шляхом підписки на акції в межах встановлених квот. Квоти кожної країни визначаються відповідно до її економічного потенціалу. Резервний фонд утворюється за рахунок банку. Основними напрямами кредитування виступають галузі інфраструктури (енергетика, транспорт, зв'язок), а також сільське господарство, охорона здоров'я та освіта. Кредити видаються на термін до 20 років під гарантії урядів. МБРР може виступати також гарантом за аналогічними довгостроковими кредитами комерційних банків. Виділення кредитів обумовлюється наданням інформації про фінансовий стан країни, що позичає кошти та про об'єкти кредитування. Кредити надаються на основі дольової участі банку у фінансуванні певних об'єктів — до 30% їх вартості. Міжнародна асоціація розвитку надає кредити терміном до 50 років на пільгових умовах — 0,75 %. Міжнародна фінансова корпорація надає кредити високорентабельним приватним підприємствам країн, що розвиваються, без гарантії уряду. Агентство з гарантування багатосторонніх інвестицій проводить страхування капіталовкладень у країнах, що розвиваються, на випадок політичних ризиків: від експропріації, воєн, заворушень, зривів контрактів та ін., чим сприяє розвитку діяльності інститутів Світовою банку. Банк міжнародних розрахунків є першим в історії міжнародним фінансовим інститутом. Він був створений у 1930 р. Основне завдання банку полягає у налагодженні співробітництва між центральними банками провідних країн світу та здійснення розрахунків між ними. Банк забезпечує також здійснення розрахунків між країнами, що входять до Європейської валютної системи. Він виконує депозитно-кредитні функції, здійснює валютні операції та операції на фондовому ринку. У цілому всесвітні міжнародні фінансові інститути відіграють, як видно з їх функцій, важливу роль у світовій економіці, забезпечують надійний рух міжнародних грошових потоків. Тим самим вони сприяють і надійному функціонуванню національних фінансових систем. Крім того, їх кредити є важливим джерелом фінансування країн, що розвиваються. У Європі к рамках ЄС функціонують Європейський інвестиційний банк. Європейський фонд валютного співробітництва І Європейський банк реконструкції та розвитку. ЄБРР, який був створений у 1990 р. і відкритий у 199 І р.. аналогічно МБРР, діяльність якого спрямована на країни, що розвиваються, здійснює діяльність у країнах Східної і Центральної Європи, які проводять ринкові реформи. Засновниками банку є країни Європи та провідні країни світу. Україна є членом ЄБРР з 1992 р. Не менше 60% кредитів ЄБРР має спрямовуватись у приватний сектор економіки і не більше 40% у державну інфраструктуру. Завданням Європейського інвестиційного банку, який був створений в 1958 р., є фінансування проектів, що мають регіональне, галузеве та загальноєвропейське значення. Кредити надаються терміном від 20 до 25 років. У галузевому плані пріоритетними є такі галузі інфраструктури, як енергетика, транспорт, телекомунікації, а також проекти, що зв'язані з охороною навколишнього природного середовища. Кредити банку видаються на ринкових умовах. Пільги встановлюються лише в тих випадках, коли передбачається боніфікація за рахунок бюджету ЄС. Європейський банк валютного співробітництва, що створений у 1973 р. в рамках Європейської валютної системи, виконує функції, аналогічні МВФ - надає кредити на покриття дефіциту платіжного балансу.
2 Фінанси міжнародних установ Фінансова діяльність міжнародних організацій пов'язана з формуванням і використанням їх бюджету та цільових фондів. Формування доходів здійснюється насамперед за рахунок внесків країн, що входять до складу даної організації. Використання коштів проводиться на основі затвердженого бюджету. Розглянемо фінанси провідних міжнародних організацій - ООН та ЄС. Організація Об'єднаних Націй була заснована в 1943 р. Головним завданням ООН є підтримання миру. До сфер її діяльності також входять економічні, соціальні та гуманітарні проблеми, права людини, охорона навколишнього природного середовища, Діяльність ООН здійснюється через керівні органи та спеціалізовані організації. Так, питаннями миру і безпеки займаються департаменти операцій з підтримання миру, з питань роззброєння і регулювання озброєнь. Економічний напрям діяльності здійснюється через Конференцію з торгівлі й розвитку (ЮНКТАД), Організацію промислового розвитку (ЮНІДО), Регіональні комісії (наприклад, Європейська економічна комісія) та ін. Соціальна і гуманітарна політика проводиться Дитячим фондом ООН (ЮНІСЕФ), Фондом ООН в галузі народонаселення (ЮНФПА), Світовою продовольчою програмою (МПП), Центром ООН з населених пунктів (Хабітат) та іншими. Програма ООН з навколишнього середовища (ЮНЕП) проводить значну роботу, пов'язану із забезпеченням екологічної безпеки на планеті. Бюджет ООН формується за рахунок внесків країн. Розмір внесків визначається залежно від рівня економічного розвитку країни. В основі розрахунків лежить норматив платежів, який залежить від обсягів ВНП даної країни. Нині ООН переживає фінансову кризу, пов'язану з тим, що багато країн мають заборгованість із внесків до її бюджету. Це істотно звужує фінансові можливості ООН, ускладнює фінансування передбачених заходів. За видатками бюджет ООН поділяється на дві частини: адміністративні та накладні витрати і програмні видатки. Адміністративні та накладні видатки нині становлять 38%, програмні - 62%, Поставлено завдання скоротити адміністративні витрати до 25%, що дасть змогу вивільнені кошти спрямувати на соціально-економічні програми. Бюджет ООН за видатками складається в розрізі окремих підрозділів та організацій. При цьому також виділяються адміністративні й накладні витрати та кошториси на окремі програми, що виконуються даним підрозділом. Наприклад, у рамках ЮНІДО на 1998 – 1999 рр. виділяються такі програми: «Зміцнення промислових потенціалів», «Екологічно чистий та стійкий промисловий розвиток», «Управління регіональними програмами», «Управління технічним співробітництвом». Європейський Союз бере свій початок від створеного у 1957 р. з метою економічної співпраці Європейського економічного співтовариства. Було сформовано спільний ринок капіталів, товарів і послуг. скасовано митні бар'єри, здійснено уніфікацію податкового законодавства, створено європейську валютну систему. Розвиток інтеграційних процесів завершився проголошенням Європейського Союзу, до якого входять такі країни: Німеччина, Австрія, Данія. Бельгія, Франція, Голландія, Люксембург, Велика Британія, Швеція, Фінляндія, Португалія, Іспанія, Італія, Ірландія. Греція. Бюджет ЄС формується за рахунок надходжень від країн Союзу. Всі доходи поділяються на дві групи; внески країн-членів та доходи бюджету ЄС, Внески кожної країни до бюджету визначаються залежно від рівня її економічного розвитку, який відображається у виробленому ВНП. Специфікою бюджету ЄС як ланки міжнародних фінансів є наявність власних доходів. До них належать, по-перше, мита і сільськогосподарські податки, якими обкладаються продукти, що імпортуються з країн, які не є членами Союзу. По-друге, важливе місце займає податок на додану вартість, який встановлюється за єдиною для всіх країн ставкою по відношенню до уніфікованої в усіх країнах бази оподаткування (ставка податку не може перевищувати 1,4%). Установлено ліміт бюджету ЄС - він не може перевищувати 1,2% загального обсягу ВНП Союзу. Видатки бюджету ЄС поділяються на адміністративні (» 5%) та операційні (до 95%). Операційні видатки складаються з фінансування сільського господарства (до 50%), структурних перетворень в економіці країн Союзу, наукових досліджень і освіти, зовнішньої діяльності (реструктуризація економіки країн Центральної і Східної Європи та підготовка їх до вступу в ЄС, надання технічної і гуманітарної допомоги і т. ін.). Бюджет ЄС розробляється Європейською комісією і затверджується Європейським парламентом. Виконує бюджет фінансове управління Європейської комісії, яке перебуває під подвійним контролем - з боку Палати аудиторів і Європарламенту. До складу Палати аудиторів входять 15 членів, які перевіряють надходження доходів і фінансування видатків. Міжнародні фінансові відносини - являють собою досить складну систему руху грошових потоків. Вони можуть бути згруповані за такими напрямами: - взаємовідносини між суб'єктами господарювання різних країн; - взаємовідносини держави з урядами інших країн та міжнародними організаціями; - взаємовідносини держави і суб'єктів господарювання з міжнародними фінансовими інститутами. У сфері міжнародних фінансів крім національних суб'єктів - держави, підприємств, громадян - виділяються наднаціональні суб'єкти - міжнародні організації і міжнародні фінансові інститути. У зв'язку з цим дану сферу можна розподілити на дві частини: - міжнародні фінансові відносини; - міжнародні фінанси. Міжнародні фінансові відносини характеризують грошові потоки між суб'єктами різних країн: - між підприємствами; - між урядами країн; - між підприємствами і урядами; - між громадянами і урядами. Взаємовідносини між підприємствами складаються в процесі купівлі-продажу. З одного боку, ці взаємовідносини відображають фінанси суб'єктів господарювання. Однак, оскільки ці суб'єкти належать до різних країн, то дані взаємовідносини відображають рух нових потоків між країнами. Забезпечення еквівалентності обміну досягається через валютне регулювання - встановлення курсу. Відхилення курсу валют від реального співвідношення між даними валютами спричиняє міжнародний перерозподіл фінансових ресурсів. Міжнародна торгівля характеризується торговим балансом кожної країни. При цьому сальдо експортно-імпортних операцій характеризує приплив чи відплив валюти. Взаємовідносини між урядами різних країн виникають у сфері державного кредиту, коли одна країна виступає позичальником, інша - кредитором. Аналогічний характер мають взаємовідносини з урядом певної країни юридичних і фізичних осіб інших країн. За змістом ці всі відносини належать до державного кредиту, а за напрямом руху коштів - до міжнародних фінансових відносин, Торговельні взаємовідносини між суб'єктами господарювання різних країн характеризують два грошових потоки; надходження підприємству валютних доходів від експорту товарів і послуг; оплата підприємством товарів та послуг, що імпортуються. Кредитні взаємовідносини є двосторонніми: з одного боку - надання позики позичальником кредитору, з іншого - погашення позики і сплата процентів. Міжнародні фінанси відображають діяльність міжнародних організацій і фінансових інститутів. Це наднаціональна надбудова, яка характеризується концентрацією фінансових ресурсів у певних узагальнених чи цільових фондах. За своєю організацією міжнародні фінанси досить схожі з державними фінансами, тільки суб'єктом виступає не держава, а міжнародна організація (інститут). Діяльність таких організацій, як і окремої держави, пов'язана з виконанням певних функцій, які визначаються їх статутами. Фінансове забезпечення виконання цих функцій здійснюється через фонди, що створюються даними організаціями. Це можуть бути узагальнені фонди, наприклад бюджет ООН, і цільові - під конкретні заходи і програми. Міжнародні організації вступають у взаємовідносини з урядами окремих країн з приводу формування бюджету чи інших фондів цих організацій. Отримані кошти використовуються на фінансування централізованих заходів, проектів і програм цих організацій, на утримання їх апарату та на фінансову допомогу окремим країнам. Таким чином, кожна країна може отримувати кошти від міжнародних організацій як у вигляді прямого фінансування (як правило, тільки в окремих випадках), так і в опосередкованій формі через різні централізовані заходи, проекти і програми, які стосуються даної країни, чи поширюються на неї. Міжнародні фінансові інститути мають взаємовідносини як з урядами, так і з суб'єктами господарювання окремих країн. Взаємовідносини з урядами складаються за двома напрямами. Перший відображає процес формування статутного капіталу за рахунок внесків окремих країн. Другий характеризує кредитні взаємовідносини – надання кредитів урядам та їх погашення і сплату процентів. Взаємовідносини з підприємствами мають двосторонній кредитний характер. Міжнародні фінансові інститути, здійснюючи фінансове забезпечення певних проектів, надають кредити окремим підприємствам, як правило, на конкурсній основі. Міжнародні фінанси відображають світові інтеграційні процеси. Централізація певної частини фінансових ресурсів на світовому рівні забезпечує потреби світового господарства. Саме на ці потреби й спрямована діяльність міжнародних організацій та міжнародних фінансових інститутів. Вони фінансують окремі проекти і програми, керуючись інтересами саме світового господарства в цілому. а не окремих країн, якими б важливими вони для цих країн не були. Звісна річ, порівняно з національними фінансовими системами міжнародні фінанси знаходяться тільки на початку свого розвитку. Однак наростання міжнародної економічної інтеграції веде як до посилення ролі діючих організацій та інститутів, так і до створення нових. Це веде до підвищення рівня централізації фінансових ресурсів, збільшення як їх маси, так і обсягів міжнародних фінансових потоків. Врешті-решт, цей інтеграційний процес веде до створення єдиної грошової одиниці, спочатку в рамках регіональних об'єднань, а в перспективі - можливо, і в усьому світі.
3 Міжнародні розрахунки та валютне регулювання Організація міжнародних грошових потоків між суб'єктами господарювання застосовується на встановлених формах розрахунків та системі валютного регулювання. Порядок проведення розрахунків регламентується відповідними міжнародними документами і угодами. Стандартизація документального оформлення розрахунків необхідна для забезпечення відповідних гарантій експортерам та імпортерам на поставку товарів та на їх оплату. Вона встановлює також систему однакового тлумачення прав, зобов'язань і відповідальності сторін. Основними формами міжнародних розрахунків виступають інкасо та акредитив. Також використовуються банківський переказ та відкритий рахунок. При розрахунках на основі інкасо банк імпортера перераховує кошти на рахунок експортера після передачі імпортеру отриманих від банку експортера документів, передбачених контрактом, тобто застосовується схема: платежі проти документів. Така схема розрахунків досить проста, однак вона не дає достатніх гарантій на оплату товарів і послуг. На відміну від інкасо акредитивна форма передбачає достатні гарантії експортеру за рахунок відкриття акредитива в банку імпортера. Платіж на відкритий рахунок найменш надійна форма. Експортер поставляє товари, імпортер переказує гроші на день платежу. Банківський переказ являє собою доручення одного банку іншому виплатити певну суму отримувачу. Форми розрахунків у системі міжнародних фінансових відносин характеризують організаційну сторону руху грошових потоків, порядок проведення операцій, їх документальне оформлення, відповідальність сторін і банків та ін. Це дуже важлива сторона, однак вона підпорядкована сутнісній - забезпеченню еквівалентності обміну. Тому серцевиною міжнародних розрахунків, з позицій фінансової теорії, є встановлення курсу валют. Валютний курс відображає ціну грошової одиниці певної країни у валюті інших країн чи міжнародних валютних одиницях. Установлення валютного курсу означає співвідношення цінності грошей різних країн, які виступають інструментом фінансових відносин, в т. ч. і міжнародних. Без такого зіставлення міжнародні фінансові потоки неможливі. Установлення курсу валют досить складний багатофакторний процес. На нього впливає безліч чинників - економічних, фінансових, політичних. Економічні чинники полягають у тому, що в основі формування курсу лежать вартісні пропорції обміну. Вони визначаються на основі зіставлення цін товарів та послуг споживчого кошика. Співвідношення його сумарної цінової оцінки в одній і другій валюті дає вихідну пропорцію, яка визначає основу курсу валют. Свого часу існував так званий золотий стандарт, тобто вміст золота в грошовій одиниці. Зіставлення золотого вмісту двох грошових одиниць і визначало курс цих двох валют. Встановлення вихідного рівня валютного курсу на основі порівняння цінової оцінки споживчого кошика має певні неточності. Вони полягають у тому, що цінність товарів і послуг споживчого кошика у різних країнах неоднакова. Тому курс валют, встановлений на основі такого підходу, завжди має певні похибки. Однак ці похибки, по-перше, не настільки суттєві, а по-друге, даний курс є тільки своєрідною точкою відліку. Він коригується з урахуванням впливу фінансових і політичних чинників. Крім методу порівняння цінової оцінки споживчого кошика з метою визначення точного співвідношення валют застосовується також метод валютного кошика. Суть його полягає у встановленні умовної міжнародної грошової одиниці. Так, Міжнародний Валютний фонд установив міжнародний платіжний засіб - SDR (спеціальні права запозичення). До валютного кошика SDR включаються (у встановлених МВФ пропорціях) долар США, німецька марка, японська йєна, британський фунт стерлінгів та французький франк. Питома вага кожної валюти у цьому кошику залежить від її частки в загальному зовнішньоторговому обороті у світі. У світовій валютній системі SDR може відігравати роль загального еквівалента, до якого встановлюються курси валют. Однак нині реальна практична значимість SDR досить обмежена, а роль загального еквівалента більш властива реальним провідним валютам світу (наприклад, долару США). У рамках Європейського Союзу також була створена міжнародна рахункова грошова одиниця — ЕСU. У валютний кошик ЕСU включались валюти таких європейських країн: Німеччини, Франції, Голандії, Італії, Бельгії, Люксембургу, Данії, Ірландії, Іспанії, Великої Британії, Греції, Португалії. На відмінну від SDR, яка є швидше умовною грошовою одиницею. ЕСU відігравав значно більшу роль в європейській валютній системі. На основі цієї рахункової одиниці здійснювалось валютне регулювання в рамках Європейського Союзу. ЕСU виступає як розрахункова і кредитна одиниця у взаємовідносинах між центральними банками країн союзу. Значна роль ЕСU привела до його використання як рахункової одиниці також за межами ЄС. Наприклад, в Україні ставки акцизного збору та ввізного мита на окремі товари встановлені в ЕСU). Розвиток європейської інтеграції і досягнення достатньої стабільності валют країн ЄС привели до нової стадії розвитку європейської валютної системи — переходу до єдиної валюти — євро. На відміну від SDR і ЕСU євро буде реальною валютою, що обслуговуватиме платіжний оборот ЄС, Відповідно до прийнятої програми, уведення євро в обіг проводиться з початку 1999 року. Слід відзначити, що важливу роль у впровадженні євро відіграв досвід використання ЕСU. Введення в обіг євро означає новий етап у розвитку системи міжнародних фінансів у цілому і європейської валютної системи зокрема. Нині міжнародні фінансові відносини, в т. ч. міжнародні розрахунки. являють собою досить складну систему взаємовідносин. Інструментом фінансових відносин, як відомо, є гроші. У межах національних фінансових систем використовується одна грошова одиниця, що ставить ці відносини на єдину уніфіковану основу. У міжнародних відносинах використовуються дві валюти, що суттєво ускладнює ці відносини. Навіть створена досить складна система валютного регулювання, в т. ч. на міжнародному рівні, не в змозі до кінця вирішити проблеми. Введення ж єдиної валюти вирішує проблему, оскільки знімає її причину, а не впливає на наслідки. Установлення вихідного курсу валют на основі споживчого чи валютного кошика є тільки основою валютного регулювання. На діючий курс валют, крім тог, істотно впливають фінансові та політичні чинники. До фінансових належать стан національної фінансової системи (дефіцит бюджету, державний борг, рівень інфляції, стабільність банківської системи, активність на фінансовому ринку та міжнародних фінансових відносин (торговий та платіжний баланс). Політичні чинники пов'язані зі стабільністю політичної системи у країні та стабільністю її законодавства. Нестабільність політичної і фінансової ситуації в тій чи іншій країні веде до певного зниження обмінного курсу її національної валюти порівняно з реальним співвідношенням. Ця різниця являє собою своєрідну плату за вказані ризики, страхування на випадок можливого зниження курсу цієї валюти, ймовірність чого досить висока. Установлення курсу валют базується на двох основних методах: адміністративному та ринковому. Суть адміністративного полягає в офіційному встановленні урядом чи центральним банком курсу національної валюти відносно до іноземних валют. І при такому методі необхідні точні розрахунки, бо при значних відхиленнях офіційного курсу від реального, його або не визнаватимуть, або припиниться проведення міжнародних розрахунків. При адміністративному встановленні курсу національної валюти, може існувати паралельний курс неорганізованого ринку, де буде встановлюватись більш реальне співвідношення валют. Ринковий метод полягає у тому, то курс установлюється на основі механізму ціноутворення під впливом попиту і пропозиції, іноземна валюта при цьому виступає в якості товару на валютному ринку. Суб'єктами валютного ринку виступають банки, брокерські фірми, валютні біржі. Залежно від обсягу і характеру валютних операцій, переліку валют, що виставляються на торги, виділяють світові, регіональні та національні валютні ринки. Світовими центрами валютного ринку виступають Лондон, Париж, Токіо. Перелік валют, що виставляються тут на торги, досить широкий. На регіональних і національних валютних біржах здійснюються торги з обмеженого переліку найважливіших валют. В Україні функції валютного ринку виконує Міжбанківська валютна біржа. Торги з основних валют (євро, американський долар, німецька марка та російський рубль) проводяться щоденно. Крім того, торгують фунтами стерлінгів Великої Британії, австрійськими шилінгами, італійськими лірами, канадськими доларами та деякими іншими валютами залежно від наявності копиту і пропозиції на них. Установлення співвідношення грошових одиниць різних країн на валютних, як і на будь-яких інших ринках відбувається під впливом двох основних чинників - попиту і пропозиції. Особливістю валютного ринку є те, що як товаром, так і платіжним засобом, виступають гроші. Тому зазначені чинники фактично подвоюються: попит і пропозиція відповідної іноземної валюти та національної валюти. Валютний ринок, як правило, є регульованим. Національний ринок регулюється центральними банками. При цьому можуть використовуватись два способи. Перший - установлення валютного коридору, тобто мінімального й максимального рівня обмінного курсу, який є по суті напівадміністративним. Другий - участь центрального банку в торгах. При необхідності підтримання курсу національної валюти центральній банк може проводити валютні інтервенції, тобто виставляти на торги додаткову масу іноземної валюти. При необхідності утримання курсу певної іноземної валюти, навпаки, скуповувати її. Крім того, центральний банк, як емісійний центр країни, може впливати на обмінні курси, через регулювання грошової маси національної валюти. Обмеження обсягу національної валюти зменшує її пропозицію в обміні на іноземну й тим самим сприяє утриманню курсу. Навпаки, емісія грошей веде до розширення пропозиції національної валюти і таким чином до зниження її курсу. Учасниками торгів на біржі виступають комерційні банки, що мають відповідну ліцензію, та НБУ. На торги виставляється іноземна валюта. Попит на неї формується на основі заявок банків на купівлю певної валюти. Заявки в свою чергу відображають власні потреби банку та потреби його клієнтів на дану валюту для проведення міжнародних розрахунків. Пропозиція іноземної валюти формується, виходячи з виставлених на продаж сум валюти, що відображають потреби банків та їх клієнтів в національній валюті. Пропозиція з боку національної валюти відображається у заявках на іноземну валюту, попит - у виставленій на торгах іноземній валюті. Валютний курс, що складається на валютному ринку, таким чином відображає врівноваженість попиту і пропозиції. Результат торгів - обсяг купівлі тієї чи іншої валюти порівняно з її обсягом, виставленим на продаж, характеризує задоволення попиту чи недостатність пропозиції. При задоволенні попиту на іноземну валюту курс національної валюти залишається стабільним, при недостатності пропозиції - падає, при надмірній пропозиції - зростає. Саме тут проявляється роль центрального банку. Він з метою підтримання стабільного курсу національної валюти проводить валютні інтервенції при недостатності пропозиції валюти на ринку, чи скупку валюти при недостатності попиту на неї. Політика валютного регулювання кожної країни визначається її економічними інтересами в міжнародній торгівлі. Валютне регулювання характеризує встановлений порядок визначення валютного курсу та його регламентування, здійснення валютних операцій суб'єктами валютного ринку (комерційними та центральним банками, юридичними і фізичними особами), порядок ввезення і вивезення іноземної та національної валюти, порядок проведення міжнародних розрахунків. Основою валютного регулювання є вплив на валютний курс. У більшості випадків кожна країна зацікавлена в стабільності національної валюти, адже це забезпечує стабільність як внутрішньої, так і зовнішньої економічної політики. Однак у певних умовах може проводитись політика як на зниження, так і на зростання курсу національної валюти. Політика зниження рівня курсу національної валюти вигідна в тих умовах, коли в даній країні експорт переважає імпорт. У цьому випадку доходи підприємств експортерів у національній валюті зростатимуть, оскільки за кожну одиницю валютної виручки підприємство отримає більше національної валюти. Прикладом такої політики в 80-ті роки була постійна девальвація японської йєни відносно до американського долара. Як відомо, в ті часи у сальдо торгового балансу між Японією і США спостерігалась істотна перевага Японії. Оскільки таке відхилення обмінного курсу від реального вело до перерозподілу фінансових ресурсів на користь Японії, США постійно вводили обмеження на ввезення японських товарів. Політика на зростання курсу національної валюти доцільна в тому випадку, коли переважає імпорт товарів і послуг. У цьому випадку витрати імпортерів на закупівлю валюти для оплати поставок у країну зменшуватимуться. Звичайно, при цьому втрачають експортери, оскільки вони отримують менше доходів. Однак перевищення імпорту над експортом веде і до перевищення виграшу імпортерів від завищеного курсу над втратами експортерів. Необхідність установлення реальних курсів валют врешті-решт привела до встановлення системи міжнародного валютного регулювання. Воно полягає у прийнятті загальних для всіх країн правил установлення проведення валютних операцій. В умовах золотовалютного стандарту особливих потреб у такому регулюванні не існувало. Можливість вільно обміняти паперові гроші на золото надавало такій системі достатньої стабільності. Однак відхід від золотовалютного стандарту чітко визначив проблему валютного регулювання. Першою спробою вирішення цієї проблеми стала Бретон-Вудська валютна система. Вона була заснована лідерами провідних країн світу в 1944 р. на конференції в Бретон-Вудсі. Суть цієї системи полягала у встановленні стабільних курсів валют, що могли піддаватись незначним коливанням. Утримувати систему стабільних курсів в умовах нерівномірності розвитку країн було надзвичайно складно. У кінці 60-х - на початку 70-х років виявились значні коливання курсів валют. У зв'язку з цим в 1976 р. відбулась конференція Міжнародного валютного фонду на Ямайці, яка зафіксувала створення нової - ямайської - валютної системи. Суть її полягала у встановленні ринкового методу визначення валютних курсів. Валютні курси стали «плаваючими», тобто такими, що змінюються під впливом попиту і пропозиції, на відміну від попередніх стабільних. Одночасно встановлювалась система контролю і резервування з метою недопущення різких коливань курсу, що могло б негативно вплинути на світову економіку. Нині створено досить надійні міжнародні та національні системи валютного регулювання. Вони дозволяють ефективно контролювати валютні курси. Разом з тим, оскільки курс національної валюти відображає стан економіки країни, вони не мають на меті утримання валютного курсу за будь-яку ціну. Навпаки, це не доцільно і небезпечно. Перевага ринкового механізму якраз і полягає в тому, що він дає змогу встановити на певну дату курс валюти, максимально наближений до реального. Це в свою чергу ставить на міцну основу міжнародні фінансові відносини.
|
||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||