ЕКОНОМІКА ПІДПРИЄМСТВА

МОДУЛЬ 1. Ресурсне забезпечення діяльності підприємств

у системі ринкових відносин

 

У результаті засвоєння навчального модуля № 1 «Ресурсне забезпечення діяльності підприємства в системі ринкових відносин» студент повинен:

знати:

-    законодавчу базу діяльності підприємства;

-    сутність основних понять економіки – основні фонди, оборотні засоби, собівартість, продуктивність праці, вартість робочої сили;

-    способи підвищення ефективності функціонування основних фондів, оборотних засобів, робочої сили; зниження собівартості продукції, продуктивності праці;

уміти:

-   розраховувати показники ефективності використання основних фондів, оборотних засобів, робочої сили та аналізувати їх;

-   знаходити шляхи використання резервів підвищення ефективності основних фондів, оборотних засобів, робочої сили.

 

Тема 1. ПРЕДМЕТ, МЕТОД І ЗАВДАННЯ КУРСУ «ЕКОНОМІКА ПІДПРИЄМСТВА»

 

Предмет, метод і завдання курсу.

Основні моделі економічних систем.

 

1.1. Предмет, метод і задачі курсу

Економіка – це наука про те, як суспільство використовує визначені обмежені ресурси для виробництва корисних продуктів (послуг) і розподіляє їх серед різних груп людей.

Дисципліна «Економіка підприємства» вивчає форми, особливості прояву і використання економічних законів, дослідження закономірностей розвитку підприємства з метою використання їх для підвищення ефективності функціонування.

Предметом курсу «Економіка підприємства»це проява дії економічних законів на підприємствах різних галузей і форм власності, господарський механізм, що забезпечує в процесі виробництва і реалізації продукції досягнення найкращих результатів за оптимальних витрат ресурсів.

Господарський механізм являє собою сукупність різних форм і методів, які використовують для свідомого, цілеспрямованого впливу на економіку з метою всілякої її інтенсифікації і підвищення ефективності.

Об`єктомвивчення курсу є промислове підприємство.

Підприємство – самостійний господарський суб'єкт економіки, що випускає продукцію, виконує роботи та надає послуги з метою задоволення суспільних потреб і одержання прибутку.

У ринковій економіці підприємство самостійно планує основні напрями та умови своєї діяльності, розпоряджається трудовими, матеріальними та фінансовими ресурсами. Воно саме вибирає ділових партнерів, вступає в договірні відносини з ними, здійснює зовнішньоекономічну діяльність.

Основні критерії, що визначають суб`єкта господарювання як підприємство, такі:

– закінчений цикл відтворення, тобто його продукція в умовах поділу праці набуває форми товару;

– володіння правом юридичної особи;

– наявність трудового колективу;

– самостійне ведення виробничо-господарської діяльності;

– використання у виробничій діяльності відповідного майна;

– відсутність в організаційній структурі підприємства інших суб`єктів господарювання, що володіють правом юридичної особи;

– ведення справи на принципах господарського або комерційного розрахунку.

Внутрішні фактори розвитку підприємства:

– ресурсне забезпечення виробництва. Це виробничі фактори (будинки, спорудження, устаткування, інструменти, земля, сировина і матеріали, паливо, робоча сила, інформація та ін.), тобто все те, без чого немислиме виробництво продукції і надання послуг у кількості і якості, що вимагаються ринком.

– забезпечення бажаного рівня економічного і технічного розвитку підприємства (НТП, організація праці і виробництва, підвищення кваліфікації, інновації, інвестиції та ін.);

– забезпечення комерційної ефективності виробничо-господарської діяльності підприємства (уміння вести високоефективну комерційну, постачальницьку і збутову) діяльність.

Основними методами економічної науки є: діалектичний метод (основний науковий метод пізнання економіки); методи порівняльного аналізу і графічних зображень; описовий; гіпотетичний; дедуктивний та ін.

Основні завдання курсу:

– розгляд основних елементів господарського механізму, що діє на підприємствах;

– освоєння нових форм і методів господарювання, зумовлюваних вимогами ринкової економіки;

– вивчення особливостей економіки й організації підприємств різних форм власності.

Дослідження резервів і способів підвищення ефективності діяльності підприємства, як основне завдання зводиться до такого:             – визначення ресурсів, якими володіє підприємство (устаткування, кількість робочої сили);

– створення противитратного механізму господарювання, що забезпечив би ефективне використання матеріальних, трудових, фінансових ресурсів і на цій основі конкурентоспроможність підприємства на внутрішньому і світовому ринку.

 

1.2. Основні моделі економічних систем

Основні моделі економіки:

-         планово-директивна (централізована, державна);

-         ринкова;

-         змішана (соціально-ринкова).

Перехід економіки від планово-директивної до ринкової виявився дуже складним і важким. Цей етап супроводжується падінням виробництва, інфляцією, зниженням життєвого рівня населення і наростанням соціальної напруженості в суспільстві.

Особливості ринкової економіки: економічна свобода; конкуренція; мобільність ресурсів; незалежність дій учасників ринку; повна інформованість учасників ринку; виробник існує для покупця. Економіка має ринковий та неринковий сектори. Ринковий сектор сам заробляє на себе. Неринковий існує за рахунок бюджету.

Ринок – це система економічних взаємовідносин між тими, хто виготовляє, і тими, хто споживає продукцію, опосередкована процесом купівля–продаж товарів.

Ця система включає в себе чотири сфери економічного життя: виробництво, розподіл, обмін і споживання.

Центральною фігурою цієї системи є споживач. Споживач віддає перевагу товару, який його більше влаштовує за такими критеріями, як якість, ціна, умови реалізації та сервісного обслуговування і т. ін.

Створюваний ринком взаємозв`язок виробництва і споживання одночасно вирішує три завдання: задоволення платіжного попиту, збут продукції, забезпечення виробництва ресурсами.

Функції ринкової системи: інформаційна, посередницька, ціноутворювальна, регулювальна, санувальна.

Інформаційна функція. Ринок забезпечує виробників продукції та послуг інформацією про суспільно необхідну кількість тих чи інших товарів та послуг в умовах постійної зміни цін та процентних ставок за кредити.

Посередницька функція. Споживач отримує можливість вибору постачальника, а постачальник вибирає покупця.

Ціноутворювальна функція. Вартість товарів залежить від ринкової ціни.

Регулювальна функція. Що, як, хто і для кого повинен виготовляти певні види товарів та послуг. Визначення співвідношення попиту та пропозиції.

Санувальна функція. Ринок за допомогою механізму конкуренції здійснює відбір найбільш ефективних підприємств, які здатні забезпечити вимоги споживачів щодо якості, ціни тощо. Підприємства, які не витримають конкуренцію, повинні залишити ринок.

Види ринків: ринок робочої сили, ринок послуг, ринок технологій, товарний ринок, фінансовий ринок, ринок засобів виробництва.

Фінансовий ринок забезпечує виробництво кредитними ресурсами і сприяє переливу капіталів з менш прибуткових до більш прибуткових сфер.

Ринок споживчих товарів (товарний ринок) включає ринок продуктів харчування і ринок промислових товарів.

Ринки можна поділити на прості (звичайні) і високорозвинені. До простих можна віднести магазини, кафе, їдальні та інші до високорозвинених – фондові біржі, товарні біржі, де контакти між собою встановлюють покупці та продавці з усього світу.

Ринки бувають також локальними, інші мають національний або міжнаціональний характер.

Інфраструктура ринку – це сукупність закладів, організацій, державних і комерційних підприємств і служб, які забезпечують нормальне функціонування всіх видів ринків.

До спеціалізованих видів ринкової інфраструктури належать окремі її елементи, які обслуговують конкретний ринок. Наприклад: інфраструктура ринку робочої сили включає служби зайнятості, біржі праці, систему перепідготовки кадрів, регулювання міграції робочої сили. Інфраструктура фінансового ринку включає банківську систему, фондову біржу, валютну біржу, брокерські і страхові компанії, аудиторські фірми. Інфраструктура ринку споживчих товарів (товарного ринку) включає оптову і роздрібну торгівлю, аукціони, ярмарки, комерційні посередницькі центри, товарні біржі.

Крім того, існують елементи ринкової інфраструктури, які обслуговують ринок загалом. До них належать: юридичне обслуговування; транспортне обслуговування; інформаційне забезпечення тощо.

Методи регулювання ринку (державні):

1)прямі (установлені державою основних пропорцій виробництва, держзамовлення, цінові комплектні плани і програми, регулювання доходів, податків);

2)непрямі (регулювання через бюджетно-фінансовий механізм).

 

Тема 2. ОСНОВНІ ФОНДИ ПІДПРИЄМСТВА

 

1. Економічна сутність основних фондів.
2. Класифікація і структура основних фондів.
3. Облік і оцінка основних фондів.
4. Знос і амортизація.
5. Методика розрахунку норм амортизації. Амортизаційний фонд.
6. Показники використання основних фондів на підприємстві.
7. Виробнича потужність підприємства.
8. Способи поліпшення використання основних фондів.

 

2.1. Економічна сутність основних фондів

Будь-якому підприємству для процесу виробництва потрібні засоби праці, предмети праці та робочої сили і фінансових ресурсів. Засоби праці становлять речовинну базу основних фондів.

Предмет праці – речовинна база обігових коштів. У сукупності вони складають виробничі фонди підприємств. Розподіл виробничих фондів на основні й оборотні випливає з їхньої ролі в процесі виробництва, способу перенесення ними своєї вартості на виготовлену продукцію, роботи чи послуги.

Основні фонди – це засоби виробництва, які мають вартість; багаторазово беруть участь у процесі виробництва; зберігають свою натуральну форму протягом усього життєвого циклу; переносять свою вартість на готову продукцію поступово, вроздріб, у міру зносу.

У ринковій економіці поняття основних фондів розширюється. До них належать: земля, цінні папери, інтелектуальна власність ( патенти, свідоцтва, ноу-хау ). Основні фонди в їх грошовому вираженні називають основними засобами або основним капіталом.

Оскільки основні фонди складаються з великої кількості засобів та знарядь праці, то виникає потреба в їх класифікації за рівними ознаками.

 

2.2. Класифікація і структура основних фондів

Існує кілька класифікацій основних фондів.

1.Виходячи з участі в процесі виробництва матеріальних благ основні фонди підрозділяють на виробничі та невиробничі.

Виробничі фонди – це фонди промисловості, сільськогосподарського призначення, транспорту, зв'язку й інших галузей матеріального виробництва, що безпосередньо беруть участь у процесі виробництва.

Невиробничі фонди призначені для обслуговування потреб житлово-комунального господарства, охорони здоров'я, освіти, тобто за допомогою них не створюються матеріальні цінності, а перерозподіляється матеріальний прибуток.

2.За ступенем впливу на обсяг виробленої продукції основні фонди підрозділяються на активні та пасивні

Активна частина – це та, котра безпосередньо створює продукцію (верстати, машини, флот та ін.). За активною частиною визначається виробнича потужність підприємства.

Пасивна частина – це та, котра створює належні умови для нормального виробництва продукції (будинки, споруд, склади і т.ін). Співвідношення між активною і пасивною частинами має бути оптимальним.

3. За походженням основні фонди класифікують на продукцію капітального будівництва (будинки, споруд, аеродроми) та продукцію машинобудування (устаткування, верстати, транспорт).

4. Видова класифікація (за нею проводиться оподатковування підприємств у відповідно до Закону України «Про оподаткування». Усі основні фонди поділяють на чотири групи:

1) будинки, споруди, їхні структурні компоненти та передавальні пристрої (склади, вокзали, житлові будинки, греблі, дамби);

2) обладнання, транспортні засоби, меблі, офісне устаткування, побутові, механічні, електричні прилади;

3) інші основні фонди, що не ввійшли до перших двох груп, включаючи сільськогосподарські машини й устаткування, робочу продуктивну худобу, багаторічні насадження, бібліотечний фонд;

4) комп’ютери й інформаційні системи, офісна техніка та засоби зв’язку.

Структура основних фондів – це відсоткове співвідношення окремих груп основних фондів.

Видова структура вважається прогресивною, якщо частка другої і третьої груп зростає, оскільки це зумовлює до підвищення питомої частки активної частини основних фондів.

 

 

 

2.3. Облік і оцінювання основних фондів

Існують два методи обліку основних фондів – натуральний і вартісний.

Натуральний метод використовують для визначення виробничої потужності підприємства, розроблення балансу устаткування, удосконалення складу основних фондів.

Натуральний облік провадять таким чином: на кожний інвентарний об’єкт запроваджують картку, в якій визначені основні показники кожного об’єкта (площа, потужність, кількість устаткування. На транспорті це експлуатаційні показники транспортних засобів: вантажність, потужність двигунів, швидкість).

Вартісний метод застосовують для визначення розмірів амортизації, калькулювання собівартості продукції, а також загальної суми основних фондів. Складання всіх вартостей об’єктів даного підприємства становить початкову вартість основних фондів.

Обидва ці обліки ведуться паралельно в картках обліку і доповнюють один одного.

Вартісний облік можна вестися по початкової (балансової) вартості, відбудовної і залишкової вартості.

Початкова вартість – це вартість первісних витрат на виготовлення і придбання засобів праці, транспортування, монтаж і інші витрати, зв'язані з їхнім впровадженням у дію. По цій вартості основні фонди беруться на баланс підприємства.

Основні фонди мають свій життєвий цикл і знаходяться в постійному русі. При довгостроковому використанні основних фондів, особливо в умовах високого рівня інфляції, початкова вартість перестає відповідати її дійсному значенню. Тому, для усунення викривлення впливу цінового фактору використовують оцінку основних фондів по їх відновній вартості.

Відновна вартість – це вартість у даний момент часу (реальна, з урахуванням інфляції). Може бути отримана в результаті переоцінки основних фондів. Відновна вартість важлива для процесу приватизації.

В_від = В_п(б) × К_інд, грн.,

В_п(б) – початкова (балансова) вартість; К_інд – коефіцієнт індексації, враховує інфляцію і деінфляцію.

Залишкова вартість – це первісна чи відновна вартість з урахуванням зносу, тобто вартість ще не перенесена на виготовлену продукцію.

В_зал = (В_перв – С_зн) × К_інд, грн.,

де С_зн – сума зносу.

Ліквідаційна вартість – це вартість об'єкта в момент списання чи ліквідації.

Ринкова вартість – це вартість, що враховує ринкові фактори (місця розташування, якість об'єкта) стосовно відновної вартості. Ринкова вартість не завжди дорівнює відновної.

 

2.4. Знос і амортизація

В процесі функціонування основні фонди зношуються. Розрізняють таки види зносу: фізичний, моральний, функціональний. зовнішній та інші.

Фізичний знос – втрата основними фондами своїх первісних техніко-експлуатаційних характеристик (пряме зношування основних фондів). Існують два види фізичного зносу в залежності від причин, які викликають знос:

-         фізичний знос першого роду – зношування основних фондів у наслідок їхнього вживання (утома металу, ламання);

-         фізичний знос другого роду – зношування основних фондів у наслідок їхнього не вживання (корозія металу).

Існує два способи визначення рівня фізичного зносу: по термінах служби; за даними обстеження технічного стану.

За першим методом:

 ,

З_ф – фізичний знос; Т_ф – фактичний термін служби; Т_н – нормативний термін служби.

Цей метод є досить приблизним, тому що передбачає, що в першу половину строку служби зношується 50% вартості і 50% в другу. В дійсності найбільша частота відмов техніки спостерігається в початковий і кінцевий період життя.

Другий метод припускає розбивку об'єктів основних фондів на окремі конструктивні елементи і визначення ступеня зносу кожного окремо. Цим методом користуються при приватизації і переоцінці. Тоді в цілому фізичний знос визначається по формулі:

 ,

В_і – вартість окремих конструктивних елементів; b_i – коефіцієнт зносу; В_п – первісна вартість.

Моральний знос – засоби праці знецінюються, утрачають свою вартість до закінчення фізичного зносу (нормативного терміну служби). Буває дві форми:

-         моральний знос першого роду – це знецінювання машин і устаткування в наслідок здешевлення виробництва машин тієї ж конструкції.

 ,

З_м – моральний знос; В₁ – відновна вартість; В_n – первісна вартість.

Моральний знос другого роду – це знецінювання старих машин, які ще фізично годні в наслідок появи більш досконалих по технічним характеристикам машин, що витісняють застарілі.

 

З_м – моральний знос; П_с - продуктивність старої машини; П_н - продуктивність нової.

Розрізняють знос, який можна усунути і який не можна усунути. Фізичний знос, що можна усунути усувається за допомогою поточного ремонту. Моральний знос, що можна усунути усувається за допомогою модернізації. Знос, що не можна усунути усувають повною заміною основних фондів.

Функціональний знос – знос основних фондів через невідповідальність сучасним вимогам, пропонованим до даного об’єкту основних фондів. Даний знос викликається недостатністю або надмірністю розмірів будинку, компонуванням або старінням механічного устаткування. Знос виникає через погане планування, функціональної невідповідності будинку сучасним вимогам ринку з погляду дизайну конструкції, якості матеріалів, експлуатаційних витрат. Таким чином, можна укласти, що функціональний знос настає при:

Причини виникнення функціонального зносу: невідповідність об’єкта вимогам ринку; використанні, що не відповідає безпосередньому призначенню; обмеженому використанні; появі більш продуктивних засобів праці.

Функціональний знос у нашій країні не розглядався в силу відсутності необхідності визначити ринкову вартість майна, тому що не було ринку, а для переоцінки вартості досить було врахувати фізичний і моральний зноси. Але рамки визначення морального зносу в даний час вузькі і не охоплюють усіх факторів і причин, що впливають на зміну ринкової вартості.

Зовнішнє зношування – втрата вартості, зумовлена впливом зовнішніх факторів відносно об’єкта основних фондів, а також може спричинятися загальноекономічними та внутрішньогалузевими факторами. Наприклад: скорочення попиту на продукцію; скорочення пропозицій; погіршення якості сировини, робочої сили; правові зміни відповідно до законодавства; муніципальні та адміністративні розпорядження, що погіршують права власності.

Амортизація – це відшкодування у грошовій формі зношування основних фондів і поступове перенесення їхньої вартості на знову створений продукт чи виконану роботу. Амортизація здійснюється в Україні відповідно до «Положення про визначення амортизації і віднесення амортизаційних відрахувань на витрати підприємства».

За допомогою амортизаційних відрахувань кошти накопичуються за термін експлуатації основних фондів і за них можна придбати нові основні фонди для заміни зношених.

Таким чином, амортизація — грошове вираження зношування основних фондів, основне джерело удосконалювання основних засобів підприємства.

 

2.5. Методика розрахунку норм амортизації. Амортизаційний фонд

Підприємства ведуть паралельно два види обліку амортизаційних відрахувань: податковий облік і бухгалтерський облік. Податковий облік здійснюється за встановленими державою нормами амортизації.

Якщо об'єкт належить: до першої групи основних фондів – то це 8% від балансової вартості за рік; до другої групи – 40%, до третьої групи – 24%, до четвертої групи – 60% від балансової вартості

Міністерством фінансів України встановлено п’ять методів нарахування амортизаційних відрахувань, метою яких є створення реального джерела відновлення основних фондів, які підприємства обирають самостійно.

Бухгалтерський облік містить п’ять способів (методів) амортизаційних відрахувань. Ці методи представлені в Положенні стандарті бухгалтерського обліку №7 від 18 травня 2000 р.

1. Метод прямолінійний (рівномірний). Суть методу полягає в рівномірному нарахуванні амортизаційних відрахувань у плині всього терміну служби. Відсоток, що береться від балансової вартості, – це норма амортизації.

Норму амортизації для прямолінійного методу обчислюють:

 

В_п – первісна вартість; В_л – ліквідаційна вартість; Т_н – термін служби; Т_н – нормативний. якщо В_л » 0, то норма амортизації є залежністю від нормативного терміну служби.

            Річна сума амортизаційних відрахувань:

А_річ  = Н_а ×В_п

В_п – середньорічна початкова вартість.

Таким чином, за прямолінійним методом амортизацію нараховують рівними частками в плині всього терміну служби. Він передбачає рівномірне зношування.

Переваги прямолінійного методу –  простота і зрозумілість для користувачів; не відбувається подорожчання продукції.

Недоліки – не враховані досягнення науково-технічного прогресу і не створюється база для НТП.

Суть прискореного амортизації полягає в тому, що в першу половину терміну служби нараховується 70–80% вартості основних фондів.  Переваги прискорених методів – вони враховують можливість інфляції, прискорюють процес відновлення активної частини основних фондів; нагромаджують достатні засоби для технічного чи переозброєння основних фондів; зменшують податок на прибуток; уникають фізичного і морального зносу основних фондів.

2. Метод зменшення залишкової вартості (залишковий). Відповідно до цього методу щорічні амортизаційні відрахування одиниці основних фондів обчислюють у вигляді фіксованих відсотків від залишкової вартості коефіцієнт (ставка) амортизації:

 

де Вⁿ_лікв – залишкова вартість n-го року; В_п – первісна вартість.

Річну норму амортизації (у відсотках) обчислюють як різницю між одиницею та результатом кореня ступеня кількості років корисного використання об’єкта з результату відділення ліквідаційної вартості об’єкта на його початкову вартість.

Величина річної амортизації:

A_річ = P_a × В_зал .

 

3. Метод прискореного зменшення залишкової вартості (подвійно-залишковий) – річну суму амортизаційних відрахувань визначають добутком подвоєної норми прямолінійної амортизації на залишкову вартість основних фондів:

 

4. Метод кумулятивний (сума чисел) – річну суму амортизації визначають як добуток вартості, яка амортизується, та кумулятивного коефіцієнта. Кумулятивний коефіцієнт розраховують шляхом ділення кількості років, що залишаються до кінця очікуваного терміну використання об’єкта основних фондів на умовний строк служби. Термін служби об'єкта розраховується в умовні роки. Наприклад при Т_н=10 років: Т_ум=1+2+3+…+10 = 55;

В_а¹ = 10/55;  В_а² = 9/55.

            Річну норму амортизації визначають як добуток кумулятивного коефіцієнта на початкову вартість основних фондів. Кумулятивний метод використовують у галузях з високими темпами морального зношування.

5. Виробничий метод – визначають місячну норму амортизації у відсотках від обсягу продукції, що випускається. Місячну норму амортизації визначають як добуток фактичного місячного обсягу продукції та виробничої ставки амортизації. Виробничу ставку обчислюють шляхом ділення початкової вартості на загальний обсяг продукції (робіт, послуг), який підприємство очікує виробити з використанням цього об’єкта:

 

де G – обсяг продукції, що випускається; Н^вир_а - виробнича норма амортизації;

З амортизаційних сум, що включаються у витрати виробництва формується амортизаційний фонд, що надалі використовується для відновлення основних фондів. Амортизаційний фонд – одне з джерел подальшого розвитку підприємства:

 

∑G_пл – запланований обсяг продукції за весь термін роботи.

 

2.6. Показники використання основних фондів на підприємстві.

 

 

Показники відтворення: показник відтворення характеризує процес заміни застарілих основних фондів новими (показують технічний стан основних фондів).

 

1. 1.      Коефіцієнт зношування:

 

де А_річ – річна сума амортизаційних відрахувань; В_о.ф.к.р – вартість основний фондів на кінець року.

1. 2.      Коефіцієнт придатності:

 

1. Коефіцієнт оновлення показує динаміку відновлення основних фондів:

 

де В_вв – загальна вартість уведених основних фондів протягом року.

1. Коефіцієнт вибуття показує інтенсивність вибуття:

 

де В_виб – загальна сума вибулих основних фондів;

В_{о.ф.поч.р} – загальна сума основних фондів на початок року.

1. Коефіцієнт приросту:

 

Узагальнюючі показники використання основних фондів.

1. Фондовіддача:

 

де В_г – загальний річний обсяг продукції; В_о.ф – середньорічна вартість основних фондів.

Якщо основні фонди протягом року рухаються інтенсивно, то середньорічну вартість обчислюють за формулою:

 

де В_поч.р – вартість основних фондів на початок року; В_в.ув, В_вив – вартість основних фондів уведених і виведених; N_прац, N_н/прац– кількість місяців протягом яких основні фонди працювали чи не працювали.

Якщо основні фонди збільшуються не інтенсивно, то середньорічну вартість розраховують за щоквартальними коефіцієнтами:

В_річ = В_поч.р + 0,8975(В_в.ув – В_вив) + 0,5875(В_в.ув – В_вив) +

+ 0,3375(В_в.ув – В_вив) + 0,0875(В_в.ув – В_вив).

Фондовіддача показує, який обсяг продукції одержуємо на 1грн основних фондів за одиницю часу (рік). Зі збільшенням фондовіддачі ефективність виробництва збільшується.

Загальна фондовіддача:

 

де В_об.ф – вартість оборотних фондів.

1. Фондомісткість (зворотний показник К_фо):

 

де Ф_е – показує, скільки основних фондів необхідно мати для виробництва 1 грн продукції. Використовують для обґрунтування темпів і пропорцій розширеного відтворення. Якщо фондомісткість більша від одиниці, то виробництво фондомістке.

1. Фондоозброєність:

 

де В_оф – середня вартість основних фондів; Ч_р - средньооблікова чисельність працівників. Показує яка вартість основних фондів припадає на одного працівника.

1. Рентабельність основних фондів:

 

де П_б – балансовий прибуток.

 

5. Фондооснащеність:

 

де N_об – облікова кількість устаткування на підприємстві, що має найбільшу питому частку. Характеризує середню вартість одиниці устаткування, що має більшу питому частку.

Приватні показники.

Екстенсивні показники це показники використання основних фондів у часі.

1. Тривалість функціонування устаткування протягом року (на виробництві).

2. Коефіцієнт екстенсивності завантаження:

 

де Т_факт – фактичний час роботи протягом року; Т_еф – ефективний час роботи устаткування протягом року.

Виробнича потужність

            Інтенсивні показники оцінюють продуктивність роботи устаткування і машин протягом року:

            1. Коефіцієнт інтенсивності завантаження устаткування:

 

де В_ф – виробіток фактичний; В_пл – виробіток плановий.

2. Коефіцієнт змінності роботи устаткування:

 

де – загальна кількість верстатозмін; – кількість устаткування.

Інтегральний коефіцієнт використання основних фондів:

 

2.7. Виробнича потужність підприємства

Виробнича потужність – особливий показник використання основних фондів. Під виробничою потужністю розуміють максимально можливий випуск продукції певної номенклатури, асортименту та якості за певний період часу (рік, квартал, добу, зміну тощо) за умови найбільш повного завантаження обладнання та виробничих площ.

Залежно від галузевої підпорядкованості та специфіки виробництва виробничу потужність вимірюють у натуральних, умовно-натуральних та вартісних показниках. Як правило, виробничу потужність підприємства визначають у тих самих показниках, у яких планується випуск його продукції.

У практиці господарювання розрізняють три види виробничої потужності підприємства: проектну, поточну та резервну.

Проектну потужність визначають у процесі проектування нового підприємства або реконструкції діючого.

Поточна (фактично досягнута) потужність характеризує дійсні виробничі можливості підприємства, що склались у конкретний період часу. Величина поточної виробничої потужності не залишається сталою. Нарівні з удосконаленням техніки, технології та організації виробництва, руху основних фондів на підприємстві відбуваються певні зміни виробничої потужності, що потребує здійснення періодичних обчислень її величини. При цьому обчислюють вхідну (на початок року), вихідну (на кінець року) та середньорічну поточну потужності підприємства.

Резервна потужність формується у певних галузях господарства країни: енергетиці, харчовій промисловості, на транспорті тощо. Вона створюється з метою покриття так званих пікових навантажень, які відбуваються у певні періоди (сезони) року.

На величину виробничої потужності підприємства впливає багато різноманітних факторів. Основними серед них є такі: кількість та склад встановленого обладнання, розміри виробничих площ; прийнятий режим роботи підприємства;  продуктивність обладнання або трудомісткість продукції, яка виготовляється на цьому обладнанні, зняття продукції з виробничих площ, нормативи тривалості виробничого циклу; номенклатура, асортимент та якість продукції, що виготовляється підприємством; застосування прогресивних норм продуктивності та використання обладнання; структура основних фондів підприємства.

Підприємства різних галузей обчислюють виробничу потужність на підставі відповідних галузевих інструкцій, у яких враховано особливості їх функціонування. Однак існують спільні для більшості галузей методичні принципи розрахунку виробничих потужностей діючих підприємств, до яких належать такі.

1. Виробнича потужність підприємства визначається за всією номенклатурою продукції, яку воно випускає і включає до своєї виробничої програми.
2. Виробнича потужність підприємства визначається за відповідними потужностями його провідних підрозділів (цехів, дільниць, груп устаткування) з урахуванням заходів щодо ліквідації «вузьких місць».

До провідних відносять ті підрозділи, в яких виконуються основні технологічні операції з виготовлення продукції, де витрачається найбільша частка живої праці і зосереджена значна частина основних виробничих фондів. За наявності кількох провідних підрозділів потужність підприємства має визначатися за тими з них, які виконують найбільш трудомісткий обсяг робіт.

Під «вузьким місцем» розуміють невідповідність потужностей окремих цехів, дільниць та груп обладнання відповідним потужностям суміжних з ними підрозділів.

3.   Під час обчислення виробничої потужності підприємства враховують усе діюче та недіюче обладнання через несправність, ремонт або модернізацію, а також обладнання, що перебуває на складі, але протягом поточного періоду має бути введене в експлуатацію в основному виробництві.

1. Виробничу потужність підприємства обчислюють за технічними (проектними) або досягнутими прогресивними нормами продуктивності обладнання, використання виробничих площ, трудомісткості виробів, нормами виходу продукції із сировини з урахуванням застосування прогресивної технології та організації праці.
2. Під час обчислення виробничої потужності виходять з максимально можливого фонду робочого часу обладнання, позапланові простої не враховують. Не беруть до уваги простої обладнання або не довикористання площ, які спричинені недостатністю робочої сили, сировини, палива, електроенергії, організаційно-технічними неполадками, а також втратами робочого часу, пов'язаними з браком у виробництві. Враховують тільки неминучі технологічні втрати, розмір яких встановлюється технологією та виробничими нормативами.

Максимально можливий фонд робочого часу для підприємств з безперервним процесом виробництва обчислюють, виходячи з кількості календарних днів у році та 24 робочих годин на добу, за винятком часу, необхідного на проведення капітальних та планово-попереджувальних ремонтів і технологічних перерв обладнання та агрегатів.

Фонд часу роботи обладнання для підприємств з перервним процесом виробництва визначають, виходячи з кількості робочих днів протягом року, змін роботи обладнання за добу, їх тривалості в годинах та часу, необхідного на проведення капітального та планово-попереджувальних ремонтів.

1. У загальному вигляді величину виробничої потужності можна визначати за такими формулами:
2. Розрахунок потужності виконують за всіма виробничими цехами підприємства.
3. Протягом року виробнича потужність підприємства змінюється, що спричинює необхідність визначення вхідної (станом на початок року) та вихідної (станом на кінець року) потужностей.

Вхідна потужність показує виробничі можливості підприємства на початок року, вихідна – на кінець звітного і початок наступного року.

Визначення виробничої потужності підприємства завершується складанням балансу, в якому відображаються зміни її величини протягом року під впливом різних факторів.

 

2.8. Способи поліпшення використання основних фондів

            Однією з головних умов підвищення ефективності використання основних фондів є оптимальність термінів експлуатації основних фондів. При цьому як скорочення, так і збільшення періоду експлуатації по-різному впливають на ефективність відтворення і використання знарядь праці.

            Найбільший вплив на експлуатацію мають щорічні амортизаційні відрахування та середньорічні ремонтні витрати.

            Розширити відтворення основних фондів можна за допомогою таких заходів: технічного переозброєння діючого підприємства; реконструкції виробництва; розширення виробничих потужностей підприємства; нового будівництва технічно завершених виробничих потужностей та підрозділів фірми.

 

 

Основними шляхами підвищення ефективності використання основних актів підприємства є:

 

Тема 3. ОБОРОТНІ ЗАСОБИ

 

1. Економічна сутність оборотних засобів. Склад і структура оборотних засобів підприємств.
2. Нормування оборотних засобів.
3. Показники використання оборотних засобів.
4. Способи прискорення оборотності оборотних засобів.

 

3.1. Економічна сутність оборотних засобів.

Склад і структура оборотних засобів підприємств

Оборотними називаються засоби виробництва, що беруть участь в одному виробничому циклі та переносять свою вартість на вартість готової продукції одразу і повністю, змінюючи при цьому свою речову форму.

Оборотні засоби підприємства становлять сукупність оборотних фондів і фондів обігу, виражених у вартісній формі (рис.3.1). Інакше кажучи, вартість оборотних засобів набуває форми оборотних фондів і фондів обігу.

 

Оборотні засоби (обігові кошти)

Оборотні фонди

Фонди обігу

Виробничі запаси

Незавершене виробництво

Напівфабрикати власного виготовлення

Витрати майбутніх періодів

Готова продукція на складах підприє-мства

Готова продукція, яка відвантажена і перебуває в дорозі

Грошові кошти на розрахунковому та інших рахунках

Грошові кошти у незавершених розра-хунках

Готівка в касі

Рис. 3.1. Склад оборотних засобів підприємства

 

Оборотні фонди – це предмети праці, що функціонують один цикл виробництва і за цей час цілком переносять свою вартість на зроблену продукцію та змінюють свою натуральну форму (сировина, основні матеріали, напівфабрикати, допоміжні матеріали, тара, паливо, запчастини).

Фонди обігу – це засоби підприємства, вкладені в готову продукцію, товари відвантажені, але не відправлені, а також кошти в касі та на рахунках. Вони не беруть участі в утворенні вартості, а є її носіями. Інакше кажучи, фонди обігу — це всі засоби, що в грошовій або речовій формі перебувають на підприємстві і юридично, в будь-який момент, можуть стати вільними коштами підприємства.

Кругообіг оборотних засобів — це безперервний процес обороту коштів у процесі виробництва.

Кругообіг оборотних засобів проходить три стадії.

На першій стадії кругообігу під час придбання предметів праці (сировини, матеріалів, палива тощо) оборотні засоби з грошової форми переходять у товарну.

На другій стадії предмети праці за участю засобів праці та робочої сили перетворюються у незавершену виробництвом продукцію, тобто відбувається їх виробниче споживання. Виробнича стадія кругообігу завершується випуском готової продукції, й оборотні засоби знову набувають товарної форми.

На третій стадії кругообігу підприємство реалізує готову продукцію й оборотні засоби знову змінюють товарну форму на грошову. Кругообіг вважається закінченим, коли грошові кошти за реалізовану продукцію надійдуть на розрахунковий рахунок підприємства. Грошова форма, якої набувають оборотні засоби на третій стадії їх кругообігу, одночасно є їх початковою стадією обороту.

Перша і третя стадії кругообігу оборотних засобів виробничого підприємства відбуваються у сфері обігу, друга – у сфері виробництва .

Співвідношення між оборотними фондами та фондами обігу виражене у відсотках називають структурою оборотних засобів. Структура прогресивна, якщо велику частину складають оборотні фонди. Усі оборотні засоби підприємства класифікують за трьома основними принципами (рис. 3.2).

Ознаки класифікації оборотних засобів підприємства

За місцем та роллю у виробничому процесі

За принципами організації

За джерелами утворення

Оборотні фонди

Фонди обігу

Нормовані

Ненормовані

Власні та прирівняні до власних

Залучені

Рис. 3.2. Класифікація оборотних засобів

 

Оборотні засоби можуть існувати у вигляді:

Виробничі запаси: запаси сировини, основних і допоміжних матеріалів, покупних напівфабрикатів, палива та пального, тари, ремонтних деталей та вузлів, малоцінних інструментів господарського інвентарю та інших предметів, а також аналогічних предметів, що швидко зношуються.

Незавершене виробництво: предмети праці, обробку яких не завершено підприємством. Вони перебувають безпосередньо на робочих місцях або в процесі транспортування від одного робочого місця до іншого.

Напівфабрикати власного виготовлення: ті предмети праці, що їх повністю оброблено у даному виробничому підрозділі підприємства, але які потребують дальшої обробки в інших підрозділах (наприклад, продукція заготівельного виробництва).

Витрати майбутніх періодів: грошові витрати, які зроблено в певний період, але які буде відшкодовано за рахунок собівартості продукції (роботи, послуг) у наступні періоди. До них належать витрати на підготовку виробництва, освоєння випуску нових виробів, раціоналізацію та винахідництво, придбання науково-технічної та економічної інформації, передплату періодичних видань тощо.

 

3.2. Нормування оборотних засобів

Нормування оборотних засобів — установлення науково-обґрунтованих норм визначення мінімальних розмірів оборотних засобів, необхідних для забезпечення безупинного нормального функціонування виробництва. Найбільш поширені методи встановлення норм такі.

Аналітичний метод – норма, установлена через фактичне значення оборотних засобів за визначений період.

Коефіцієнтний метод – установлення нового нормативу оборотних засобів шляхом внесення змін у колишній норматив з урахуванням росту обсягів виробництва і прискорення оборотності оборотних засобів.

Метод прямого розрахунку – передбачає визначення норм оборотних засобів за допомогою розрахункових формул.

Економіко-математичний метод – визначення норм за допомогою комп'ютерних програм, математичних методів.

Нормування витрат матеріальних ресурсів – це встановлення граничнодопустимої величини їх витрат, потрібної для виготовлення продукції (виконання робіт, надання послуг) в умовах конкретного виробництва з урахуванням застосування прогресивних технологій та вдосконалення виробничого процесу. Нормування витрат матеріальних ресурсів спрямоване на виявлення та мобілізацію внутрішніх резервів для їх раціонального використання. Скорочення питомих матеріальних витрат, що припадають на одиницю продукції, тобто зниження її матеріаломісткості, дає змогу підприємству підвищити ефективність використання матеріальних ресурсів.

Нормування за допомогою методу прямого розрахунку:

1. У виробничих запасах:

 

де Д – денна потреба у певному виді матеріальних ресурсів; З_дн – період поставки певного матеріалу на підприємстві (норма запасу в днях);

 

де М_заг – загальна річна потреба в певному виді ресурсів (у натуральних одиницях);

 

де З_тех – поточний запас, визначений частотою постачань, являє собою резервний час між двома суміжними поставками і за умови рівномірних поставок; З_гар – гарантійний чи страховий запас (на випадок перебоїв чи непередбачених ситуацій); З_тр – транспортний запас – кількість днів, необхідних для поставки (час між надходженням платіжних документів і самих матеріалів); З_сез – сезонний запас – складається для організацій та підприємств в місцях, де поставки протягом року неможливі (доставки матеріалів водним шляхом або по льодовому покриттю); З_підг – підготовчий запас – це час, необхідний для комплектації, лабораторного аналізу, прийому та доставки матеріалів зі складів і баз.

2. У незавершеному виробництві. Оборотні засоби в незавершеному виробництві нормуються в тих галузях народного господарства, де період одного виробничого циклу більший за один день:

 

де S_доб – собівартість денна випуску всієї продукції, грн (добуток собівартості одиниці продукції на кількість продукції в добу); Т_ц – тривалість циклу виготовлення продукції (днів); К_нз – коефіцієнт наростання затрат;

 ,

де S_о – одноразові витрати на початку циклу виготовлення продукції; S_пот – поточні витрати на виготовлення продукції.

3. У витратах майбутніх періодів:

 

де С_п – залишки коштів на початок періоду; С_пл – сума витрат, які слід буде зробити в плановому році; С_пог – сума для майбутнього погашення витрат за рахунок собівартості продукції.

4. У запасах готової продукції:

 

де С_доб – виробнича собівартість одноденного випуску продукції; З_дн – норма запасу готової продукції на складі в днях, необхідної для підготовки продукції до реалізації (комплектація, пакування, фасування, відвантаження споживачам, а також виписка і здача в банк необхідної платіжної документації).

 

3.3. Показники використання оборотних засобів

Ступінь використання оборотних засобів характеризується такою системою показників.

1. Коефіцієнт оборотності оборотних засобів визначає, скільки оборотів можуть зробити оборотні засоби за певний розрахунковий період часу і показує кількість продукції, що припадає на 1 грн вартості оборотних засобів:

,

де Q – річний обсяг продукції; С_об.з – середньорічна вартість

 

оборотних засобів:

.

деС₁ , C₂,…,С_n – залишки оборотних засобів за місяць, квартал; n – кількість місяців, кварталів.

2. Коефіцієнт закріплення (завантаження) характеризує, яка

вартість оборотних засобів припадає на 1 грн вартості випущеної продукції:

 .

3. Період обороту оборотних засобів визначає кількість днів, на які припадає один оборот оборотних засобів:

 ,

Т_пер – тривалість періоду, що розглядається.

4. Рентабельність оборотних засобів:

 ,

де П – прибуток підприємства.

3.4. Шляхи прискорення оборотності оборотних засобів

Підприємства можуть підвищити ефективність використання оборотних засобів за рахунок таких заходів: зменшення строків виготовлення продукції в результаті механізації робіт, удосконалення технологічних процесів, ширшого застосування конструкцій, агрегатів та напівфабрикатів; зменшення виробничих запасів у результаті покращення організації матеріально-технічного постачання, зменшення дальності їх транспортування; економії матеріальних ресурсів, кращого їх зберігання та обліку, суворого дотримання норм витрат матеріалів на одиницю продукції; удосконалення розрахунків замовниками та інших заходів щодо поліпшення фінансової та платіжної дисципліни; упорядкування ціноутворення, застосування дійової системи економічного стимулювання.

Прискорення оборотності оборотних засобів, з одного боку, зумовлює збільшення обсягу виробленої продукції на кожну грошову одиницю поточних витрат підприємства, а з другого – дає можливість вивільнити частину цих коштів і за їх рахунок створити додаткові резерви для розширення виробництва.

Порівнюючи показники обороту оборотних засобів за два суміжні періоди або фактичного з плановим, можна визначити зміну оборотних засобів, спричинених прискоренням або уповільненням їх оборотності.

 

 

 

 

 

Тема 4. ПРОДУКТИВНІСТЬ ПРАЦІ ТА ЗАРОБІТНА ПЛАТА

 

1. Економічна сутність продуктивності праці.

2. Шляхи підвищення продуктивності праці.

3 Поняття і види заробітної плати.

4. Функції та принципи оплати праці.

5. Форми і системи заробітної плати.

 

4.1. Економічна сутність продуктивності праці

Основним економічним показником, що характеризує ефективність витрат праці персоналу підприємства, є продуктивність праці.

Під продуктивністю праці розуміють ефективність витрат живої праці, яка визначається кількістю продукції, вироблюваної за одиницю робочого часу, або витратами живої праці на виготовлення одиниці продукції. Рівень продуктивності праці характеризується показниками виробітку та трудомісткості продукції.

Виробіток – це кількість продукції, що виробляється за одиницю робочого часу або припадає на одного середньооблікового працівника промислово-виробничого персоналу підприємства.

Для кількісної оцінки виробітку застосовують натуральні, вартісні та трудові показники.

Натуральні показники відображають вироблену продукцію у штуках, метрах, кубометрах тощо або в умовно-натуральних одиницях, що припадають на одного середньооблікового працівника за певний період. Натуральні показники виробітку застосовують на підприємствах з невеликою номенклатурою продукції (наприклад, у паливній промисловості, електроенергетиці). На підприємствах з широкою номенклатурою продукції (у харчовій, текстильній та інших галузях промисловості) використовують умовно-натуральні показники (наприклад, умовну консервну банку).

Виробіток у натуральних вимірниках визначається діленням обсягу виробленої продукції на кількість затраченого часу, вираженого у нормо-годинах або у середньообліковій чисельності промислово-виробничого персоналу.

Натуральний вимірник продуктивності праці:

 

де N — обсяг виробничої програми у натуральному вираженні; Пр_ж— витрати живої праці на виконання виробничої програми;

 ,

де Ф_д— дійсний (ефективний) фонд робочого часу; Ч— чисельність працівників підприємства.

Натуральні та умовно-натуральні показники найоб’єктивніше відображають продуктивність праці (виробіток) на підприємстві, однак їх застосування обмежується підприємствами, що виробляють однорідну продукцію. На тих підприємствах, які виробляють різнорідну продукцію, показник виробітку можна обчислювати лише у вартісних вимірниках.

Вартісні показники продуктивності праці характеризують вартість продукції, випущеної підприємством протягом певного періоду, що припадає на одного середньооблікового працівника промислово-виробничого персоналу.

Виробіток у вартісних вимірниках обчислюють діленням обсягу виробленої продукції у вартісному вираженні на витрати часу, що виражені у середньообліковій чисельності промислово-виробничого персоналу або відпрацьованій ними кількості людино-днів, людино-годин.

Вартісний вимірник продуктивності праці:

 

де Q — обсяг виробленої продукції.

На робочих місцях, у бригадах, на дільницях та в цехах, де обробляється різнорідна і незавершена продукція, яку неможливо виміряти ні в натуральних, ні у вартісних одиницях, показник виробітку визначають у трудових показниках. Трудові показники виробітку відображають витрати робочого часу на виготовлення одиниці продукції.

Виробіток у трудових вимірниках обчислюють діленням обсягу продукції, вираженої у витратах робочого часу в нормо-годинах, на середньооблікову чисельність промислово-виробничого персоналу.

На підприємствах визначають виробіток – годинний, денний, місячний та річний.

Годинний виробіток обчислюють діленням обсягу випущеної за певний період продукції на кількість годин, відпрацьованих усіма працівниками протягом цього самого періоду. Він характеризує продуктивність праці за відпрацьовану годину робочого часу.

Трудовий вимірник продуктивності праці:

 

Денний виробіток визначається діленням обсягу випущеної за певний період продукції на кількість людино-днів, відпрацьованих за цей самий час. Показник характеризує продуктивність використання робочого дня.

Місячний (річний) виробіток визначається діленням обсягу випущеної за місяць (рік) продукції на середньооблікову чисельність промислово-виробничого персоналу або основних робітників. Він характеризує продуктивність використання робочого часу за місяць, рік.

Через наявність внутрішньозмінних, цілоденних простоїв у роботі з різних причин (несвоєчасне постачання сировини, зриви в енергопостачанні, вихід із роботи обладнання тощо) темпи зростання годинного, денного та місячного (річного) виробітку не збігаються.

Показник трудомісткості має низку переваг порівняно з показником виробітку: він відображає прямий зв'язок між обсягом виробництва та витратами праці; застосування показника трудомісткості дає змогу виявити фактори та резерви зростання продуктивності праці, а також порівнювати витрати праці на однакові вироби в різних цехах та дільницях підприємства. Залежно від складу трудових витрат, що включають у трудомісткість, розрізняють: технологічну трудомісткість; трудомісткість обслуговування виробництва; виробничу трудомісткість; трудомісткість управління виробництвом; повну трудомісткість.

Під нормативною трудомісткістю розуміють витрати праці на виготовлення продукції або на виконання певного обсягу робіт, що обчислюють за діючими на підприємстві нормами.

Планова трудомісткість – це витрати праці на виробництво продукції або на виконання певного обсягу робіт, що встановлено з урахуванням змін норм у плановому періоді в результаті впровадження організаційно-технічних заходів.

Фактичну трудомісткість визначають, виходячи з фактичних витрат праці на підприємстві.

 

4.2. Шляхи підвищення продуктивності праці

Підвищення продуктивності праці означає економію живої праці за загального зменшення витрат минулої. Оскільки жива праця – це діяльність людей з виготовлення продукції, але для виробничого процесу робітники застосовують різні механізми, устаткування та сировину, то підвищення продуктивності живої праці на підприємстві зрештою приводить до зменшення минулої праці, тобто зменшення матеріальних витрат.

Зростання продуктивності праці на будь-якому підприємстві залежить від багатьох зовнішніх та внутрішніх факторів, що можна об’єднати в три великі групи:

1) техніко-технологічні, що визначаться рівнем розвитку та ступенем використання засобів виробництва;

2) організаційні, що відображають рівень організації виробництва;

3) соціально-економічні, що залежать, від людського фактора.

 

4.3. Поняття і види заробітної плати

У Законі України «Про оплату праці» зазначається, що заробітна плата – це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку за трудовим договором власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу.

Розмір заробітної плати залежить від складності та умов виконаної роботи, професійно-ділових якостей працівника, результатів його праці та господарської діяльності підприємства.

Заробітна плата складається з основної та додаткової заробітної плати та інших заохочувальних і компенсаційних виплат.

Основна заробітна плата – це винагорода за виконану роботу відповідно до встановлених норм праці (норм часу, виробітку, обслуговування, посадові обов’язки). Її встановлюють у вигляді тарифних ставок (окладів) і відрядних розцінок для працівників та посадових окладів для службовців.

Додаткова заробітна плата – це винагорода за працю понад установлені норми, за трудові успіхи та винахідливість і за особливі умови праці. Вона включає доплати, надбавки, гарантійні і компенсаційні виплати, передбачені чинним законодавством; премії, пов’язані з виконанням виробничих завдань і функцій.

До інших заохочувальних та компенсаційних виплат належать виплати у формі винагород за підсумками роботи за рік, премії за спеціальними системами і положеннями, компенсаційні й інші грошові та матеріальні виплати, які не передбачені актами чинного законодавства або які провадяться понад встановлені зазначеними актами норми.

Джерелом засобів на оплату праці робітників господарських підприємств є частина доходу та інші засоби, отримані внаслідок їх господарської діяльності.

Для установ і організацій, що фінансуються з бюджету, – це засоби, що виділяються з відповідних бюджетів, а також частина доходу, отриманого внаслідок господарської діяльності та з інших джерел.

Розрізняють номінальну та реальну заробітну плату.

Номінальна заробітна плата – це сума грошових коштів, яку отримує працівник за виконання певного обсягу робіт від­повідно до кількості та якості затраченої ним праці.

Реальна заробітна плата відображає купівельну спроможність отриманих ним в даний час грошових коштів.

Розмір реальної заробітної плати залежить від величини номінальної заробітної плати та рівня цін на товари і послуги.

У цілому, на загальний рівень заробітної плати впливає багато різноманітних факторів, які можна поділити на зовнішні (фактори оточення) та внутрішні (фактори підприємства).

До зовнішніх факторів належать: зміна попиту та пропозиції на ринку товарів та послуг, на виробництві яких використовується праця; еластичність попиту на працю за ціною; зміна цін на споживчі товари та послуги; рівень безробіття; життєвий рівень населення;      державне регулювання оплати праці.

До внутрішніх факторів відносять такі: результати господарської діяльності підприємства, рівень його прибутковості; корисність певної праці для роботодавця; кадрова політика підприємства; діяльність профспілок тощо.

 

4.4. Функції та принципи оплати праці

Ефективність оплати праці на підприємстві визначається тим, наскільки повно вона виконує свої функції, а саме: відтворювальну, стимулювальну, регулювальну і соціальну.

Відтворювальна функція заробітної плати полягає в потребі встановлення норм оплати праці на рівні, який забезпечує нормальне відтворення робочої сили відповідної квалі­фікації та водночас дає змогу роботодавцю застосувати обґрунтовані норми праці, що гарантують йому отримання необхідного результату господарської діяльності.

Стимулювальна функція відтворюється у ступені залежності величини заробітної плати працівника від кількості та якості результатів його праці в конкретних умовах діяльності.

Регулювальна функція оплати праці реалізує принцип диференціації рівня оплати праці працівника певного фаху і кваліфікації відповідно до відповідальності та складності його трудових завдань.

Соціальна функція заробітної плати втілює принцип соціальної справедливості й передбачає однакову оплату за однакову роботу.

Принципи оплати праці: здійснення оплати праці залежно від кількості та якості праці; диференціація заробітної плати залежно від кваліфікації працівника і умов праці; темпи росту продуктивності праці мають бути вищими за темп росту середньої заробітної плати.

 

4.5. Форми і системи заробітної плати

Основою організації заробітної плати на підприємствах є тарифна система.

Тарифна система дозволяє зіставити конкурентні види праці, беручи до уваги їх складність і умови виконання, тобто якість праці. Вона складається з таких основних елементів:

- тарифної сітки (з 2002 р.) 25 тарифних розрядів з діапазоном тарифних коефіцієнтів від 1 до 4,51;

- тарифних ставок; розмір тарифної ставки першого розряду визначається на рівні встановленого державою мінімального розміру заробітної плати, нижче якого не може провадитися оплата за фактично виконану працівником норму праці;

- тарифно-кваліфікаційних довідників, які поділяють різні види робіт на групи залежно від їх складності.

Тарифні сітки (тарифних розрядів і тарифних коефіцієнтів) можна визначати різні для різних видів виробництва, робіт, окремих груп і категорій працівників або на підприємстві може бути визначена єдина тарифна сітка (тарифних розрядів і тарифних коефіцієнтів) для оплати праці всіх груп і категорій робітників або навіть усіх працівників підприємства, включаючи керівників, фахівців і технічних службовців.

Сьогодні підприємства самостійно встановлюють форми, системи і розміри оплати праці, а державні тарифні ставки служать орієнтиром у процесі організації оплати праці.

Для розроблення тарифної сітки можна використовувати чотири варіанти збільшення (від розряду до розряду) міжрозрядних коефіцієнтів: з прогресивним абсолютним та прогресивним відносним (у відсотках) зростанням тарифних коефіцієнтів; 2) з прогресивним абсолютним та постійним відносним зростанням тарифних коефіцієнтів; з постійним абсолютним та регресивним відносним зростанням тарифних коефіцієнтів; з регресивним абсолютним і відносним регресивним зростанням тарифних коефіцієнтів.

Після того, як визначили тарифні ставки для працівників усіх розрядів, наявних на підприємстві, виникає питання, як визначити розряд того або іншого працівника.

Кваліфікаційні розряди присвоюються робітникам відповідно до виконуваних ними робіт, які, в свою чергу, належать до певних тарифних розрядів.

Віднесення виконуваних робіт до певних тарифних розрядів здійснюється керівництвом (власником) підприємства відповідно до кваліфікаційних вимог і з обов’язковим узгодженням із профспілкою підприємства.

Професійні назви робіт (професій) визначають згідно з Державним класифікатором України «Класифікатор професій ДК 003–95», а кваліфікаційні вимоги до них – відповідно до «Довідника професійних кваліфікаційних характеристик професій працівників».

На підставі тарифної системи підприємства можна використовувати дві форми оплати праці: відрядну та погодинну.

За відрядної форми оплати праці розмір заробітної плати працівника визначають кількістю продукції (робіт, послуг), виготовленої за певний проміжок часу (зазвичай за місяць), та відрядною розцінкою за її одиницю:

1. Заробітна плата за прямою відрядною системою оплати праці:

 

де m — кількість різних видів продукції, що виготовляє робітник; P_i — розцінка за і-й вид продукції; N_Ф — фактичний випуск продукції і-го виду.

2. Розцінка за певний вид продукції:

 

де Т_шт — норма часу на виконання і-ї операції; С_в— годинна тарифна ставка відрядника за розрядом робіт.

1. Заробітна плата за відрядно-преміальною системою оплати праці:

 

де З_т.в. — тарифна заробітна плата відрядника (З_т.в =З_п.в); Д_в— преміальні доплати;

 

П₁ — процент доплат за виконання плану (10–15%); П₂ — процент доплат за кожний процент перевиконання плану; П_п.п — процент перевиконання плану;

 

де N_ф, N_пл— фактичний і плановий обсяги випуску продукції.

 

4. Заробітна плата за відрядно-прогресивною системою оплати праці:

 

де N_в.б— обсяг випуску продукції, що відповідає вихідній базі для нарахування доплат (110–115%); P— розцінка за певний вид продукції;

 

де Н_ч— норма часу на виконання і-ї операції; С_в— годинна тарифна ставка відрядника за розрядом робіт; Н_вир­— норма виробітку; P_п— підвищена розцінка за виконання операції.

 

де П_зр.р..—процент зростання розцінки, який визначається за шкалою, розробленою на підприємстві залежно від процента перевиконання вихідної бази для нарахування доплат.

Процент перевиконання вихідної бази:

 

де N_ф,N_пл, N_в.б — фактичний, плановий обсяги випуску продукції та адекватний вихідній базі для нарахування доплат.

Погодинна форма передбачає оплату праці залежно від відпрацьованого часу і рівня кваліфікації робітника.

Погодинну форму оплати праці застосовують передусім тоді, коли немає можливості вимірювати результати праці, необхідної для встановлення норм виробітку та розцінки, або у випадках, коли робота надто трудомістка; робітник не може безпосередньо впливати на збільшення випуску продукції, що визначається насамперед про­дуктивністю машин, обладнання, агрегату; визначальну роль відіграють не кількісні, а якісні результати роботи; робота є небезпечною для працівника. ;

Заробітна плата за прямою погодинною системою оплати праці:

 

де Т_ф.—фактично відпрацьований погодинником час; С_п— годинна тарифна ставка погодиннику (за розрядом робітника).

 

Тема 5. СОБІВАРТІСТЬ ПРОДУКЦІЇ

 

5.1. Економічна сутність собівартості і вартості продукції.

5.2. Класифікація витрат підприємства та їх характеристика.

5.3. Калькулювання собівартості продукції.

5.4. Види і показники собівартості.

5.5. Методи визначення собівартості.

5.6. Шляхи зниження собівартості продукції.

5.7. Особливості розрахунку собівартості транспортної продукції.

5.1. Економічна сутність собівартості і вартості продукції

Собівартість – це частина вартості, що виражає витрати підприємства на спожиті в процесі виробництва засоби праці, предмети праці й оплату праці, тобто виражені в грошовій формі витрати підприємства на виробництво і реалізацію продукції. Потрібно визначити різницю між собівартістю і вартістю продукції

(рис.5.1.).

Вартість продукції

 

Вартість спожитих засобів виробництва

Знову створена вартість

 

Вартість спожитих засобів праці		Вартість спожитих предметів праці		Вартість потрібного продукту		Вартість додана
ОФ(А)		ОБЗ		Заробітна плата		Прибуток

 

.

 

 

Рис. 5.1. Складові вартості продукції

Собівартість потрібна: для контролю за використанням ресурсів; для визначення економічної ефективності діяльності підприємств; для встановлення цін на продукцію.

Для визначення собівартості продукції важливе значення має визначення складу витрат, що входять до неї. Як відомо, витрати підприємств відновлюються за рахунок двох власних джерел: собівартості (валових витрат) та прибутку. Тому визначення складу витрат, віднесених на собівартість, передбачає їх розмежування між джерелами відновлення.

Загальний принцип розмежування ґрунтується на тому, що до собівартості потрібно включати ті витрати, які забезпечують просте відновлення всіх факторів виробництва: предметів праці, засобів праці, робочої сили, природних ресурсів. Поіменний перелік усіх валових витрат наведено в законі України «Про оподаткування прибутку підприємств» (ст.5).

 

5.2. Класифікація витрат підприємства та їх характеристика

Підприємство будь-якої форми власності під час своєї діяльності здійснює різноманітні витрати, які можна поділити на операційні, фінансові та інвестиційні.

Витрати, пов’язані з основним видом діяльності підприємства (виробництвом продукції, наданням послуг, виконанням робіт) або такі, що забезпечують здійснення цієї діяльності, називають операційними.

Інвестиційні – витрати, пов’язані з інвестиційною діяльністю (капітальне будівництво, розширення та розвиток виробництва, придбання довгострокових цінних паперів тощо).

Фінансові витрати включають сплату відсотків іншим юридичним та фізичним особам за отримані від них кошти у вигляді кредитів та позик тощо.

Операційні витрати підприємства відповідно до її економічного змісту групують згідно з такими загальноприйнятими економічними елементами, як матеріальні (сировина й основні матеріали, паливо й енергія з боку); витрати на оплату праці; відрахування в позабюджетні соціальні фонди; амортизація основних фондів; інші грошові витрати.

Але групування витрат за економічними елементами не дає змоги розрахувати собівартість одиниці продукції, обчислення якої відіграє важливу роль для обґрунтування ціни на продукцію, схвалення рішень про випуск нової продукції, визначення рентабельності виробництва окремих видів продукції тощо.

Процес обчислення собівартості продукції називають калькулюванням собівартості продукції.

Для визначення повної собівартості окремих видів продукції застосовують таку класифікацію статями витрат калькуляції (перелік статей може бути різним, що обумовлено особливостями галузі до якої належить підприємство): сировина і матеріали; паливо й енергія на технологічні цілі; заробітна плата працівників (основна і додаткова); відрахування на соціальні заходи; утримання і експлуатація устаткування; цехові витрати; підготовка й освоєння виробництва; інші виробничі витрати; невиробничі витрати.

Співвідношення між статтями витрат виражене у відсотках називають структурою витрат за статтями калькуляції.

Наприклад структура витрат за статтями калькуляції авіапідприємства може бути такою: авіаційні паливно-мастильні матеріали – 18,4%, амортизація – 22,6%, заробітна плата всього складу – 26,4%, відрахування на соціальні заходи – 9,9%, аеропортові збори – 22,7%.

За способом віднесення до окремих видів продукції витрати поділяють на прямі і непрямі. Прямі – витрати, безпосередньо пов’язані з виготовленням даного виду продукції і можуть бути прямо віднесені на одиницю продукції (сировина, заробітна плата працівників). Непрямі – витрати, пов'язані з усією виробничо-господарською діяльністю підприємства, які неможливо прямо віднести до виробництва якогось одного виду продукції (затрати на заробітну плату адміністративно-управлінського та обслуговуючого персоналу, амортизація основних фондів загальногосподарського призначення тощо).

Під час прийняття рішень щодо обсягів виробництва необхідно розподіляти витрати на змінні та постійні.

Змінні витрати – це витрати, загальна сума яких змінюється зі зміною обсягів виробництва продукції (надання послуг, виконання робіт).

Змінні витрати можна поділити на пропорційні та непропорційні.

Пропорційні витрати змінюються пропорційно до зміни обсягу виробництва. До них відносять витрати сировини, матеріалів, комплектуючих, відрядну заробітну плату робітників. Коефіцієнт пропорційності для них К_пр = 1.

Непропорційні витрати поділяють на прогресувальні та дегресуючі. Прогресувальні витрати зростають більшою мірою, ніж обсяг виробництва, коефіцієнт пропорційності для них К_пр >1. До таких витрат належать витрати на відрядно-прогресивну заробітну плату, додаткові витрати тощо. Дегресувальні витрати також змінюються, однак меншою мірою, ніж зміна обсягу виробництва і коефіцієнт пропорційності для них К_пр <1. Це витрати на утримання й експлуатацію устаткування, його ремонт, витрати на інструмент тощо.

До постійних витрат відносять такі, загальна сума яких не залежить від кількості виготовленої продукції. Їх обсяг змінюється лише з часом. До постійних витрат можна віднести такі: витрати на утримання й експлуатацію будівель та споруд загальногосподарського призначення, адміністративно-управлінські витрати тощо.

У складі постійних витрат розрізняють умовно-постійні витрати, які неістотно змінюються при зміні обсягу виробництва, наприклад, витрати на оплату праці адміністративно-управлінського персоналу з відрахуванням на соціальні заходи при нарахуванні працівникам премій змінюються, але неістотно.

Залежність загальної суми витрат і доходу підприємства від обсягу виробництва показано на рис. 5.2.

 

 дохід,

 витрати,

 грн.

 О прибутки

 

 збитки

 

 

 0 Q 0

Обсяг виробництва

 

Рис. 5.2. Графік залежності загальної суми витрат і доходу підприємства від обсягу виробництва:

 

постійні витрати;          змінні витрати;         повні витрати

 

За нульового обсягу виробництва та реалізації дохід підприємства і його змінні витрати дорівнюють нулю. Однак є постійні витрати, які підприємство несе за будь-якого обсягу виробництва. З зростанням обсягу виробленої продукції збільшуватимуться змінні витрати та дохід. Повні витрати підприємства складаються із його постійних та змінних витрат. У точці перетину ліній доходу і повних витрат (О) спроваджується рівність між витратами підприємства й отриманим доходом. Обсяг виробництва, що відповідає цій точці, називають беззбитковим або критичним (Q_кр). Якщо підприємство буде реалізовувати продукцію в обсязі, меншому за критичний обсяг виробництва, воно зазнає збитків, оскільки витрати перевищуватимуть дохід підприємства. У випадку, коли обсяг реалізації продукції перевищує критичний обсяг виробництва, підприємство отримуватиме прибуток, оскільки дохід буде більшим за його витрати.

Функція повних витрат можна записати як:

 

де С_повн – повна сума витрат, грн.; С_пост – постійні витрати, грн.; С_змін – змінні витрати, грн.; Q – обсяг виробництва у натуральних вимірниках.

Рівняння доходу можна записати у вигляді:

 

де Д – сума доходу підприємства, грн.; Ц – продажна ціна одиниці продукції, грн.; Q – обсяг проданих одиниць продукції у натуральних вимірниках.

Критичний обсяг виробництва, за якого сума здійснених витрат дорівнює отриманому доходу, визначають так:

 

де Q_кр - критичний обсяг виробництва у натуральних вимірниках.

Звідси критичний обсяг виробництва:

 

Під час планування та аналізу витрати підприємства поділяють на одноелементні (або прості) та комплексні. Одноелементні витрати мають єдиний економічний зміст і є первинними (паливо, сировина); комплексні витрати різнорідні за складом і охоплюють кілька елементних витрат (загальнозаводські, витрати від браку та інші).

За ступенем участі у виробничому процесі: основні – зв'язані з безпосереднім виконанням виробничого процесу; накладні – зв'язані з обслуговуванням і керуванням виробництвом.

 

5.3. Калькулювання собівартості продукції

Розрізняють такі методи калькулювання собівартості:

1. Нормативний метод – передбачає встановлення витрат на одиницю продукції відповідно до діючих норм.
2. Параметричний метод. Витрати на проектний вибір встановлюють, виходячи з ступеня залежності рівня цих витрат від зміни техніко-економічних параметрів вибору.
3. Розрахунково-аналітичний метод. Передбачає розподіл прямих витрат на виробництво одиниці продукції на основі діючих норм, а непрямих – пропорційно від заробітної плати основних робітників.

Розглянемо зміст статей калькуляції собівартості.

Стаття «Сировина і матеріали» включає витрати на сировину і допоміжні матеріали, куплені вироби, напівфабрикати.

Обсяг витрат сировини і матеріалів на одиницю продукції (грн./од.) можна визначити за формулою

 

де Q – обсяг продукції, що випускається; Pм – норма витрат матеріалу (у вартісних вимірниках); S_н.в. – витрата матеріалів, що зв’язана зі зміною залишків незавершеного виробництва.

Стаття «Паливо й енергія на технологічні цілі» містить витрати на енергію, використовувану безпосередньо у виробничому процесі. Витрати енергії на одиницю продукції обчислюють, виходячи з норм витрат і діючих тарифів на енергію(грн):

 

де і – кількість видів енергії; Р_і – норма витрати і-того виду енергії;    Ц – ціна (тариф) на використання і-го виду енергії.

Стаття «Заробітна плата працівників (основна і додаткова)» включає витрату на оплату праці робітників, які безпосередньо зайняті виготовленням продукції підприємства.

Основна, додаткова заробітна плата (погодинна):

 

де t_ф – фактичний відпрацьований час; Т – тарифна ставка за одну годину відпрацьованого часу; Д – система доплат працівникам за різні досягнення; П – система премій за досягнення;

 

де Q – обсяг роботи; Т_од – відрядна розцінка на виготовлення; SД – система доплати.

До статті «Відрахування на соціальні заходи» включаються обов’язкові нарахування на заробітну плату основних робітників: до державного пенсійного фонду (32,3%), до фонду зайнятості (2,6), до фонду соціального страхування (1,9) S_соц. = % S _з/пл S_соц = 37,5% = 0,375 S _з/пл.

Стаття «Утримання та експлуатація машин та устаткування» є комплексною, оскільки охоплює такі витрати, як енергію, пальне, стиснуте повітря, що необхідні безпосередньо для експлуатації обладнання, амортизаційні відрахування на машини й устаткування, витрати на заробітну плату обслуговуючого персоналу, витрати на ремонт устаткування тощо. Витрати розподіляють між загальною кількістю продукції відповідно до обраної бази розподілу. Найчастіше за таку базу беруть розмір основної заробітної плати виробничих робітників. Можна визначити методом підсумовування — складають кошторис, визначають відсоток цих витрат.

До статті «Цехові витрати» належать: заробітна плата з відрахуванням на соціальні заходи працівникам керування; витрати на керування, виробничі й господарські витрати; амортизаційні відрахування на будинки і споруди; витрати на охорону праці; витрати на техніку безпеки, протипожежну безпеку; витрати на дослідження, відрядження; обов'язкові платежі; придбання патентів і ліцензій.

 

де S_накл– накладні витрати; S_{оснз/пл} – заробітна плата основних робітників; S_A – норма амортизації.

Стаття «Підготовка й освоєння виробництва» включає: освоєння нових цехів і виробництв; підготовку й освоєння нової продукції; підготовчі роботи.

Витрати списуються на продукцію однаковими частинами протягом розрахункового періоду.

До статті «Невиробничі витрати» відносять: витрати на маркетингові дослідження; рекламу; засоби на стимулювання збуту. Визначають у відсотках від виробничої собівартості.

 

5.4. Види і показники собівартості

З метою проведення економічного аналізу рівня витрат підприємства собівартість продукції класифікують за певними ознаками.

Залежно від часу формування витрат розрізняють такі собівартості: планову (визначають перед початком планового періоду); фактичну чи звітну (визначає фактичні витрати на виробництво і реалізацію продукції за даними бухгалтерського обліку); проектну чи прогнозовану (визначають в техніко-економічних обґрунтуваннях на майбутній період); нормативну (розраховують на основі поточних норм витрат); кошторисну (характеризує витрати на вироби замовлення, чи ті що виповнюються в разовому порядку.

Залежності від місця формування: цехова (сума витрат у межах цеху; виробнича (витрати на виробництво продукції в межах усього підприємства); повна (сукупність виробничих і невиробничих витрат).

За тривалістю розрахункового періоду — це такі собівартості: місячна, квартальна, річна, за ряд років.

За масштабами об'єкта розрізняютьіндивідуальну собівартість (характеризує витрати окремого підприємства на виробництво і реалізацію продукції) та галузеву собівартість (середні витрати в галузі на виробництво і реалізацію продукції).

За складом продукції собівартість може бути: товарної продукції, валової продукції, реалізованої продукції, собівартість незавершеної продукції.

У собівартість товарної продукції входять витрати підприємства на виробництво і збут товарної продукції в розрізі калькуляційних статей витрат.

Собівартість реалізованої продукції — це собівартість товарної продукції за винятком підвищених витрат першого року масового виробництва нових виробів та собівартість продукції реалізованої із залишків минулого року:

 

де S_р — собівартість реалізованої продукції; S_т – собівартість товарної продукції; S_рм – витрати першого року масового виробництва; S_н1 – собівартість нереалізованої продукції на початок року; S_н2 – собівартість нереалізованої продукції на кінець року.

Собівартість валової продукції включає усі види робіт та послуг, що виконує підприємство. Відмінність від собівартості реалізованої продукції полягає у тому, що в першому випадку підприємство може виробляти продукцію для себе.

Витрати на одну гривню реалізованої продукції – найбільш відомий на практиці узагальнюючий показник. Його використовують для аналізу зниження собівартості; він дозволяє характеризувати рівень та динаміку витрат на виробництво продукції:

 

де S_1грн – витрати на одну гривню реалізованої продукції, грн/грн; S_тов – собівартість товарної реалізованої продукції, грн; Q_{тов.грн} – обсяг реалізованої продукції у вартісному вираженні, грн.

Собівартість одиниці продукції – витрати підприємства на виробництво і реалізацію одиниці продукції:

 

де S_од – собівартість одиниці продукції; S_тов – собівартість товарної реалізованої продукції, грн; Q_тов – обсяг товарної продукції у натуральному вираженні.

 

5.5. Методи визначення собівартості

Для визначення собівартості продукції підприємства використовують такі методи: кошторисний, метод підсумовування та пофакторний методи.

Кошторисний метод ґрунтується на основі елементів витрат (матеріальні витрати, оплата праці, відрахування на соціальні потреби, амортизація основних фондів, інші витрати).Кошторис витрат виробництва – це витрати підприємства, пов’язані з його основною діяльністю за певний період, незалежно від того, включаються вони до собівартості продукції в цьому періоді чи ні. Для розрахунку собівартості продукції кошторис витрат виробництва необхідно коригувати.

Метод підсумовування – передбачає визначення суми попередньо визначених собівартостей окремих виробів:

 

де S_і – собівартість окремих виробів; Q_i – загальний обсяг виробництва продукції i-того виду; n – кількість найменувань продукції.

Пофакторний метод – визначення собівартості з урахуванням впливу різних факторів.

 

де n – кількість факторів; S_тб – собівартість у базовому періоді;      ∑∆S_і – сумарний вплив різних факторів.

 

де S₁, S₂ – витрати на одиницю продукції до і після впровадження заходу.

 

5.6. Шляхи зниження собівартості продукції

Зниження витрат виробництва та собівартості продукції – одна з основних умов зростання прибутку підприємства, підвищення рентабельності та ефективності його роботи.

Знижувати собівартості продукції можна внаслідок скорочення:

– витрат уречевленої праці, що може бути досягнуто поліпшенням використання засобів та предметів праці;

– затрат живої праці, що можуть бути скорочені за умови зростання продуктивності праці;

– адміністративно-управлінських витрат, зниження яких досягається розумною економією.

Основні шляхи зниження рівня собівартості продукції: підвищення технічного рівня виробництва; удосконалення організації виробництва; зміни структури й обсягу продукції; галузевих та інших чинників.

Підвищення технічного рівня виробництва може сприяти економії витрат внаслідок дії таких факторів:

1. Зниження норм витрат матеріалів. Економію обчислюють за формулою

 

де Е_м – економія за рахунок зниження норм витрат матеріалів, грн; Н_м0 та Н_м1– норма витрат матеріалів до і після здійснення заходу, нат. од.; Ц_м – ціна матеріального ресурсу; Q₁ – обсяг випуску продукції після здійснення заходу, нат. од.

1. Зростання продуктивності праці, тобто зниження трудомісткості продукції:

 

де Е_пр – економія за рахунок зниження трудомісткості продукції, грн; t_0, t₁ – трудомісткість продукції до і після здійснення заходу відповідно, нат.од.; C _г0, C _г1– середньогодинна ставка робітників до і після здійснення заходу відповідно, грн/год; %_дзп – середній відсоток додаткової заробітної плати для певної категорії робітників; %_всз – встановлений законодавством відсоток відрахувань на соціальні заходи, %.

1. Удосконалення організації виробництва і праці на підприємстві зумовлює економію витрат за рахунок спеціалізації

 

і розширення кооперування, яку визначають так:

Е_сп = (С^сп_п – (Ц^сп_опт + В_т.з.в))Q^сп ,

де Е_сп – економія витрат внаслідок поглиблення спеціалізації і розширення кооперування, грн; С^сп_п – собівартість одиниці виробів, виробництво яких планується розмістити на спеціалізованих підприємствах, грн/од.; Ц^сп_опт –оптова ціна виробу виготовленого на спеціалізованому підприємстві, грн; В_т.з.в – транспортно-заготовельні витрати на одиницю виробу, грн/од.; Q^сп – кількість виробів, отриманих по кооперації зі спеціалізованих підприємств з моменту проведення спеціалізації до кінця року, нат. од.

1. Зміна структури й обсягу продукції зумовлює відносне зниження умовно-постійних витрат підприємства, яке можна обчислити так:

 

де Е_ум-п – економія витрат у результаті зниження умовно-постійних витрат підприємства, грн.; DQ_% – приріст обсягу продукції в плановому році, %; С_ум-п – сума умовно-постійних витрат у базовому році.

1. Загальний вплив зазначених факторів на собівартості продукції

Е_заг = Е_м + Е_пр + Е_сп + Е_ум-п .

Зниження собівартості продукції за рахунок зростання продуктивності праці DС_пр(%):

DС_пр = (1 - І_з.п / І_пр) a_з.п ,

де І_з.п та І_пр – індекси зростання середньої заробітної плати та продуктивності праці відповідно; a_з.п – частка заробітної плати у собівартості продукції.

Зниження собівартості продукції (%) за рахунок зміни умовно-постійних витрат DС_ум-п:

DС_ум-п = (1 - І_ум-п / І_Q) a_ум-п, %,

де І_ум-п/І_Q – індекси зростання умовно-постійних витрат та обсягу виробництва відповідно; a_ум-п – частка умовно-постійних витрат у собівартості продукції, %.

 

5.7. Особливості розрахунку собівартості

транспортної продукції

На транспорті розрізняють собівартість вантажних перевезень, що вимірюються у гривнях на тонно-кілометр, або на 1 т вантажу та пасажирських – у гривняхна пасажиро-кілометр.

Визначаючи загальний показник, ураховують сумарні експлуатаційні витрати на вантажні та пасажирські перевезення.

Експлуатаційні витрати – це поточні витрати транспортних підприємств на загальний обсяг продукції, виконаної за якийсь відрізок часу (місяць, квартал, рік). Експлуатаційні витрати підприємства пов'язані з власними витратами на купівлю матеріалів, на паливо й електроенергію, амортизацію основних фондів, оплату праці і т. ін.

Експлуатаційні витрати, віднесені до одиниці продукції, називають собівартістю перевезень. На транспорті термін «собівартість перевезень» вживається тоді, коли йдеться про поточні витрати на одиницю продукції (собівартості одиниці продукції).

Транспортні підприємства в собівартість перевезень включають поточні витратитільки з безпосереднього переміщення вантажів та пасажирів. Витрати за межами підприємств на операції з передавання вантажів від одного виду транспорту до іншого у пунктах перевалки (на виконання операції з пересадці пасажирів), вантажно-розвантажувальні роботи, операції приймання та видачі вантажів у початкових і кінцевих пунктах транспортного процесу до собівартості перевезень не включаються. Виняток становить повітряний транспорт, де витрати на вантажно-розвантажувальні роботи включаються до собівартості авіаперевезень. Ці витрати на повітряному транспорті мають невелику питому частку.

Підприємства цивільної авіації застосовують методи розрахунку собівартості перевезень на основі таких показників:

– загальної суми витрат і загального обсягу перевезень;

– собівартості льотної години і годинної продуктивності польотів повітряних суден;

–         собівартості транспортних операцій;

–       собівартості літако-кілометра.

МОДУЛЬ 2. Основні результативні показники

господарської діяльності підприємства

 

У результаті засвоєння навчального матеріалу навчального модуля «Основні результативні показники господарської діяльності підприємства» студент повинен:

знати:

– сутність і завдання розрахунків показників ефективності;

– склад основних фінансово-економічних показників підприємства та методику їх розрахунку;

уміти:

– визначати показники ефективності;

– самостійно розраховувати і аналізувати основні показники діяльності підприємства;

– виконувати розрахунки щодо вибору оптимального інвестиційного проекту з кількості запропонованих;

– оцінювати соціальні й економічні наслідки технічних та управлінських рішень.

 

Тема 6. ФІНАНСОВО-ЕКОНОМІЧНІ РЕЗУЛЬТАТ ДІЯЛЬНОСТІ ПІДПРИЄМСТВА.

 

6.1. Економічна сутність доходу.

6.2. Прибуток підприємства, його формування та використання в ринкових умовах.

6.3. Рентабельність підприємства, поняття і види.

6.4. Ціна продукції та її склад.

 

6.1. Економічна сутність доходу

Дохід є основним джерелом покриття здійснених підприємством витрат та формування прибутку. Це один з найголовніших показників, що впливає на фінансовий стан підприємства.

Підприємство отримує доходи як від звичайної діяльності, так і в результаті надзвичайних подій.

Під звичайною діяльністю розуміють будь-яку діяльність підприємства, а також операції, що її забезпечують або які виникають унаслідок здійснення такої діяльності. Прикладами звичайної діяльності є виробництво та реалізація продукції, розрахунки з постачальниками, покупцями та замовниками, працівниками, податковими органами, банківськими установами тощо. До звичайної діяльності також відносять такі операції, як переоцінка вартості майна підприємства, списання знецінених запасів матеріальних цінностей, економічні санкції за порушення договірних зобов'язань або податкового законодавства та ін.

До надзвичайної діяльностіпідприємства належать операції, які часто або регулярно не відбуваються і відрізняються від звичайних операцій, наприклад пожежі, стихійні лиха тощо.

Звичайну діяльність підприємства поділяють на операційну й іншу (зокрема фінансову та інвестиційну).

Формування доходу від кожного з видів діяльності має свої особливості (рис. 6.1).

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Інші доходи

Рис. 6.1. Склад доходів підприємства від звичайної діяльності

 

Дохід підприємства від операційної діяльності складається з доходу від його основної діяльності та інших операційних доходів.

Основна діяльність підприємства пов'язана з виробництвом та збутом продукції (наданням послуг, виконанням робіт) і має забезпечувати отримання доходів, достатніх для відшкодування витрат виробництва й обігу та отримання певного прибутку.

У світовій практиці для визначення доходу, підприємці від реалізації продукції застосовують касовий метод та метод нарахувань.

За касового методу доходи або виручка підприємства за певний період вважається сума грошових коштів, що надійшла від покупців протягом цього періоду в його касу або на розрахунковий рахунок за продукцію, що була фактично відвантажена покупцям (або за фактично здійснені та надані для них роботи та послуги).

За методом нарахувань доходом або виручкою підприємства за певний період називається вартість продукції (наданих послуг), відвантаженої покупцям протягом цього періоду, незалежно від того, оплачена вона ними у цьому періоді чи ні.

Під час операційної діяльності підприємство, крім доходу від реалізації продукції, отримує інші операційні доходи. До таких доходів належать: отримана орендна плата за майно, надане у тимчасове користування іншим особам; дооцінка вартості запасів матеріальних цінностей, що знаходяться на складі підприємства; дохід від зростання курсу валютних коштів, які має підприємство на банківських рахунках.

Доходи підприємства від іншої діяльності включають: дохід від участі в капіталі, інші фінансові та інші доходи.

До доходів від участі в капіталі відносять дохід, отриманий підприємством від здійснених ним інвестицій в асоційовані, дочірні або спільні підприємства, облік яких ведеться за методом участі в капіталі.

Цей дохід можливий, коли прибуток, отриманий підприємством-об’єктом інвестування, не спрямовується на виплату дивідендів інвесторам, а залишається на його ж подальший розвиток. У такому разі відбувається зростання вартості інвестицій, здійснених підприємствами-інвесторами, пропорційно до їхніх часток у капіталі. Відповідна величина зростання вартості інвестицій, здійснених підприємством-інвестором, і є його доходом від участі у капіталі.

Дохід від участі у капіталі визначається як

Д_у.к. = a П ,

де Д_у.к. – дохід підприємства від участі в капіталі, грн.; a. – частка інвестицій підприємства-інвестора у статутному капіталі асоційованого (дочірнього, спільного) підприємства; П – прибуток отриманий асоційованим підприємством, грн.

Якщо асоційоване (дочірнє, спільне) підприємство зазнало збитків, то вартість інвестицій, здійснених підприємствами-інвесторами, зменшиться пропорційно їхнім внескам до статутного капіталу. При цьому підприємство-інвестор матиме втрати від участі в капіталі.

Якщо ж частка інвестицій підприємства до статутного капіталу іншого підприємства становить менше ніж 20% його обсягу, то доходи, отримані від таких інвестицій, відносять до інших фінансових доходів.

До інших доходів належать доходи, отримані підприємством від реалізації необоротних активів і майнових комплексів; зростання курсу валютних, коштів які має підприємство на банківських рахунках (якщо валютні операції не пов’язані з основною діяльністю підприємства); безоплатно отриманих цінностей; дооцінки вартості основних фондів тощо.

 

6.2. Прибуток підприємства, його формування

та використання у ринкових умовах

Кінцевим позитивним результатом господарської діяльності будь-якого підприємства є прибуток. Прибуток визначається як перевищення доходів підприємства над його витратами. Основними функціями прибутку є такі: мірило, що дає змогу оцінити результати господарської діяльності підприємства; джерело винагороди засновникам (власникам) підприємства. За показником прибутку визначають частку доходів засновників (власників) підприємства та розміри очікуваних дивідендів (для акціонерних товариств); в умовах ринкових відносин прибуток є основним джерелом фінансування розвитку підприємства та вдосконалення його матеріально-технічної бази, забезпечення всіх форм інвестування; прибуток виступає критерієм доцільності під час схвалення господарських рішень на підприємстві.

Оскільки більшість рішень підприємства стосуються витрачання ресурсів (матеріальних, трудових, фінансових), їх потрібно розглядати з урахуванням величини прибутку, який підприємство отримає у результаті їх реалізації.

Прибуток є основним фінансовим важелем у разі формування надходжень до бюджету країни. Регулюючи розміри прибутку, що залишаються у розпорядженні підприємств, держава стимулює ділову активність суб'єктів господарювання.

Схему формування прибутку підприємства показано на рис. 6.2.

 

 

 

 

 

Рис. 6.2. Формування прибутку на підприємстві