|
|
Главная \ Методичні вказівки \ Методические указания и информация \ ЕКОНОМІКА ТА ЗОВНІШНЬОЕКОНОМІЧНІ ЗВ’ЯЗКИ УКРАЇНИ
ЕКОНОМІКА ТА ЗОВНІШНЬОЕКОНОМІЧНІ ЗВ’ЯЗКИ УКРАЇНИДата публикации: 14.08.2017 09:43
Зміст
Вступ…………………………………………………………………………………5 Зміст дисципліни за темами………………………………………………………7
Тема 1. Зовнішньоекономічні зв’язки: сутність та значення у розвитку вітчизняної економіки…………………………………………………...………...7 1.1. Сутність зовнішньоекономічних зв'язків ……………………………………………………7 1.2. Міжнародний поділ праці в розвитку зовнішньоекономічних зв’язків…………………...10 1.3. Передумови розвитку зовнішньоекономічних зв’язків…………………………………… 13 1.4.Економічне співробітництво України з країнами світу……………………………………. 17 Тема 2. Структура зовнішньоекономічних зв’язків України…………………..26 2.1. Зовнішньоторговельні зв’язки…………………………………………………......................26 2.2. Зовнішньоекономічні операції з надання послуг……………………………………...........27 2.3. Зміст зовнішньоекономічних операцій з інтелектуальною власністю…………….............31 2.4. Особливості виробничих зовнішньоекономічних зв’язків…………………………………33 2.5. Інвестиційні процеси в системі зовнішньоекономічних зв’язків………………………….38 Тема 3. Зовнішньоекономічна політика України…………………………..………38 3.1. Сутність і структура зовнішньоекономічної політики України…………………………...43 3.2. Політика експорту ……………………………………………………………………………46 3.3. Імпортна політика України …………………………………………………………………..48 3.4. Концептуальні засади удосконалення зовнішньоекономічних зв’язків України………….. Тема 4. Регулювання зовнішньоекономічних зв’язків України…………........51 4.1. Характеристика системи регулювання зовнішньоекономічної діяльності в Україні….…51 4.2. Правове регулювання зовнішньоекономічних зв'язків України…………………………...55 4.3. Адміністративне регулювання зовнішніх зв'язків України………………………………...58 4.4. Економічне регулювання зовнішніх зв'язків України…………………………………...…60 Тема 5. Митно-тарифна система і зовнішньоекономічні зв’язки України..65 5.1. Мито та класифікація його видів…………………………….………………………………68 5.2. Акцизний збір…………………………………………………………………………………70 5.3. Податок на додану вартість………………………………………………………………..…72 5.4. Митне оформлення при здійсненні зовнішньоекономічної діяльності………………...…78 5.5. Функціонування митно-тарифної системи України……………………………….…….…80 Тема 6. Нетарифне регулювання зовнішньоекономічної діяльності………..82 6.1. Сутність та класифікація нетарифних обмежень …………………..…………….………...85 6.2. Кількісні інструменти нетарифного регулювання зовнішньоекономічних зв’язків……………………………………………………………………………………...………87 6.3. Види прихованого протекціонізму………………………………………………………..…90 6.4. Фінансові методи торговельної політики…………………………………………………...92 Тема 7. Валютна система обслуговування зовнішньоекономічних зв’язків…………………………………………………………………………………………...99 7.1. Функціональна характеристика валютної системи.……………...……………………..…..99 7.2. Економічні інструменти валютного регулювання………………………………………...101 7.3. Система валютного регулювання в Україні………………………………………………105 7.4. Валютні ризики і способи їх усунення……………………………………………………109 Тема 8. Документальне оформлення зовнішньоекономічних операцій….104 8.1.Нормативно-правове і документальне забезпечення зовнішньоторговельних операцій107 8.2. Характеристика базисних умов контрактів………………………………………………107 8.3. Ціна товару та загальна вартість контракту………………………………………………109 8.4. Механізм міжнародних розрахунків та фінансові умови зовнішньоторговельних угод.110 Тема 9. Вільні економічні зони……………………………………………...…118 9.1. Сутність, об`єктивна необхідність створення, загальні риси та класифікація спеціальних (вільних) економічних зон……………………………………………………………………….118 9.2. Порядок створення та ліквідації вільних економічних зон…………………………….…121 9.3. Правовий режим вільних економічних зон………………………………………………..123 9.4. Вимоги до розміщення спеціальних (вільних) економічних зон…………………………124 Тема 10. Показники результативності зовнішньоекономічної діяльності.127 10.1. Характеристика основних показників функціонування системи зовнішньоекономічних зв’язків країни…………………………………………………………………………………….127 10.2. Аналіз структури платіжного балансу……………………………………………………128 10.3. Теорії регулювання платіжного балансу………………………………………………….130 10.4. Заходи подолання від’ємного сальдо платіжного балансу………………………………135 Тестові завдання…………………………………………………………………140 Питання для підготовки до екзаменаційної роботи………………………...150 Список рекомендованої літератури………………………………………...…155
Критерії оцінки знань студентів………………………………………….........160
Вступ
Дипломатичне визнання молодої Української держави більшістю країн світу прискорює і урізноманітнює розвиток її зовнішньоекономічних відносин, які здійснюються у формі зовнішньої торгівлі, міжнародної спеціалізації та кооперування, вкладення капіталів, обміну робочою силою, науково-технічною інформацією, послугами, тощо. Високоефективний механізм функціонування зовнішньоекономічних зв’язків України вимагає належної підготовки фахівців у даній галузі, адже щоб побудувати ефективні зовнішньоекономічні зв’язки України необхідно мати глибокі економічні знання для розпізнавання природи економічних взаємозв’язків та взаємозалежностей, оволодіння механізмами використання економічних законів у господарській діяльності. Тому дисципліна “Економіка та зовнішньоекономічні зв’язки України” є підґрунтям, що формує систему професійних навичок майбутніх висококваліфікованих спеціалістів напрямку “Міжнародні відносини”. Головна мета даної навчальної дисципліни є сформувати у студентів систему теоретичних знань з основ економіки, навичок економічного мислення, ринкової поведінки, а також надання допомоги в ознайомленні з основними поняттями міжнародного поділу праці в системі зовнішньоекономічних зв’язків, принципами створення і функціонування спеціальних (вільних) економічних зон, з нормативно-правовими засадами регулювання зовнішньоекономічних зв’язків України, загальними рисами ринкової економіки; закласти навички практичного застосування отриманих знань. Зовнішньоекономічні зв’язки відіграють особливо важливу роль в економіці України, мають свої особливості, специфіку виникнення та функціонування, що становить неоднорідний та багатоаспектний предмет вивчення дисципліни. Об’єктом вивчення є зовнішньоекономічні зв’язки України. Задачі курсу: 1) систематизувати та обґрунтувати понятійний економічний апарат, що використовується у практиці функціонування зовнішньоекономічних зв’язків; 2) ознайомити студентів з загальними рисами економічної політики; 3) розкрити сутність зовнішньоекономічних зв’язків та їх значення в системі міжнародних відносин; 4) обґрунтувати теоретико-методологічні основи та нормативно-правову базу регулювання зовнішньоекономічної діяльності в Україні; 5) охарактеризувати поняття та форми розвитку міжнародного поділу праці; 6) провести аналіз інструментарію митно-тарифної системи регулювання експортно-імпортних операцій; 7) розглянути особливості використання нетарифних заходів регулювання зовнішньоекономічних зв’язків; 8) розкрити сутність валютних відносин зовнішньоекономічних зв’язків; 9) обґрунтувати об`єктивну необхідність створення, загальні риси та класифікацію спеціальних (вільних) економічних зон; 10) охарактеризувати основні показники функціонування зовнішньоекономічної системи країни. Платіжний та торгівельний баланси. Рівні компетентності студентів: 1) вивчення основних термінів, понять та категорій курсу; 2) освоєння основоположних економічних теорій розвитку зовнішньоекономічних зв’язків та основних рис ринкової економіки; 3) володіння теоретико-методологічними основами функціонування та регулювання зовнішньоекономічних зв’язків; 4) розуміння сутності міжнародного поділу праці, міжнародної спеціалізації виробництва та їх видів; 5) засвоєння особливостей формування та розвитку зовнішньоекономічних зв’язків України; 6) проведення аналізу зовнішньоекономічних зв’язків та визначення їх ролі в економіці держави; 7) засвоєння сутності зовнішньоекономічної політики та системи регулювання зовнішньоекономічної діяльності в Україні; 8) визначення головних проблем та стратегії розвитку зовнішньоекономічних зв’язків України; 9) на основі даних статистичної звітності оцінювати експортно-імпортний потенціал країни; 10) застосування набутих знань для розробки ефективного механізму функціонування зовнішньоекономічних зв’язків України. Навчання базується на сполученні лекційних, семінарський (практичних) занять і самостійної роботи студентів. Лекційні заняття призначені для теоретичного осмислення й узагальнення складних розділів курсу. Семінарські (практичні) заняття є аудиторними, вони призначені для закріплення і більш глибокого вивчення визначених аспектів лекційного матеріалу на практиці. Самостійна робота є позааудиторною і призначена для самостійного ознайомлення студента з визначеними розділами курсу з рекомендованих викладачем матеріалів і підготовки до виконання індивідуальних завдань. Даний навчально-методичний посібник дає теоретичні економічні знання, та розкриває суть і зміст основних питань дисципліни. Крім теоретичної частини навчально-методичний посібник містить завдання на семінарські заняття, завдання для самостійного опрацювання, перелік реферативних повідомлень до кожної лекційної теми та список рекомендованої літератури для вивчення вищеокреслених питань. До складу посібника входять також питання для підготовки до модульної роботи та тестові завдання для перевірки та закріплення вивченого матеріалу. Даний посібник є другим виданням і ще укомплектований методичними рекомендаціями дисципліни, які містять перелік змісту лекційних тем, практичних занять та питань на самостійне опрацювання. Навчально-методичний посібник розрахований для студентів спеціальності «Міжнародні відносини», але він може стати у пригоді і студентам інших спеціальностей для самостійного вивчення дисципліни. Зміст дисципліни за темами
Тема 1. зовнішньоекономічні зв’язки: сутність та значення у розвитку вітчизняної економіки
1.1. Сутність зовнішньоекономічних зв'язків З точки зору функціональної орієнтації економіку країни можна розглядати як внутрішню та зовнішню. Призначення внутрішньої економіки − задоволення потреб споживачів за рахунок внутрішнього виробництва, зовнішньої − вихід на міжнародні ринки товарів, послуг та факторів виробництва з метою підвищення загальноекономічного добробуту країни. Таким чином, основний критерій виділення цих двох секторів − наявність економічних зв'язків між господарськими одиницями, які репрезентують різні країни. Зовнішньоекономічні зв'язки − це комплексна система різнобічних форм міжнародного співробітництва держав та їх суб'єктів у різних галузях економіки. В історичному аспекті зовнішньоекономічні зв'язки є продуктом цивілізації, оскільки виникають з появою держави і еволюціонують водночас з її розвитком. В економічному аспекті зовнішні економічні зв'язки (ЗЕЗ) − це операції, пов'язані з обігом товарів, послуг, грошових коштів і капіталу між різними економічними і валютними зонами. Серед основних причин, які стимулюють розвиток зовнішньоекономічних зв'язків, слід виділити такі:
Нерівномірність економічного розвитку різних країн світу. Кожна держава проводить власну економічну політику, що базується на певному розвитку промисловості, сільського господарства, транспорту, сфери обслуговування та інших галузей економічної системи, спеціалізуючись при цьому в тих сферах економіки, які дозволяють мати значні переваги. Відмінності в сировинних ресурсах. Більшість країн світу, маючи обмежену ресурсну базу і вузький внутрішній ринок, не в змозі виробляти з достатньою ефективністю товари, які необхідні для внутрішніх потреб. Для таких країн зовнішньоекономічні зв'язки є способом отримання необхідних товарів. Країни з великим сировинним потенціалом базують свої економічні системи на основі реалізації експорту потенціалу. Відмінності в людських ресурсах. Щорічно в результаті пошуку роботи у світі переміщується більше двадцяти п'яти мільйонів чоловік із країн, що мають надлишок трудових ресурсів: Індія, Китай, Бангладеш, Пакистан, Нігерія. В основному цей потік направлений у регіони, які потребують додаткового притоку робочої сили: Західна Європа, США, Близький Схід. Тому даний процес носить об'єктивний характер і сприяє розширенню зовнішньоекономічних зв'язків. Нерівномірність розміщення фінансових ресурсів. Однією з закономірностей розвитку економічних міжнародних відносин є функціонування світового інвестиційного ринку. В 1990-х роках у світі сталося значне підвищення рівня прямих іноземних інвестицій, які сягнули близько 300 млрд. дол. США щорічного інвестиційного потоку. Характер політичних відносин. Розвиток зовнішньоекономічних зв'язків стимулює пошук оптимальних форм розв'язання суперечностей між країнами. При цьому вони дозволяють погасити політичну конфронтацію, яка зазвичай призводить до негативних наслідків (розрив економічних відносин, економічна і політична блокада, війна і т.ін.). У свою чергу, політична стабільність створює сприятливі умови для розвитку міжнародних економічних відносин. Різний рівень науково-технічного розвитку. За посередництва зовнішньоекономічних зв'язків країни вирішують проблеми не тільки модернізації процесу виробництва, а й завдання диверсифікації товарної номенклатури (асортименту), отримання нових технологій, ноу-хау. Обмін між країнами студентами, науковими співробітниками, спеціалістами дозволяє підтримувати високий інтелектуальний і технологічний рівень у країні, стимулює розвиток наукоємних виробництв, допомагає реалізувати інтелектуальний потенціал країни на світовому ринку. Специфіка географічного положення, природних і кліматичних умов. Реалізація економічного потенціалу країни на світовому ринку можлива не тільки завдяки різному рівню виробничих умов країн, а й особливостям природно-географічного положення. Завдяки зовнішньоекономічним зв'язкам країни реалізують свій потенціал у туристичному, рекреаційному напрямках, що дозволяє їм отримати значні валютні надходження (Швейцарія, Італія, Єгипет, Франція, Угорщина). Вигідне географічне положення країни дає можливість їй отримувати кошти від транзиту вантажів через її територію (Польща, країни Прибалтики). Таким чином, більшість країн світу, маючи обмежену ресурсну базу і вузький внутрішній ринок, не в змозі виробляти з достатньою ефективністю товари, які необхідні для внутрішніх потреб. Для таких країн зовнішньоекономічні зв'язки є способом отримання необхідних товарів. Країни з великим сировинним потенціалом базують свої економічні системи на основі реалізації експортного потенціалу. Отже, необхідність існування зовнішньоекономічних зв'язків обумовлюється тим, що різні країни мають різні виробничі умови. Виходячи з цього, країни спеціалізуються на виробництві такої продукції, яка значною мірою дешевша від зарубіжних аналогів, що в кінцевому підсумку приносить прибуток кожній країні учасниці, вдовольняє потреби споживачів у продукції кращої якості. Тому класики економічної літератури дають наступне визначення: зовнішні зв’язки держави − це взаємообмін з країнами світу продуктами матеріального виробництва, послугами, інформацією на основі міжнародного поділу праці, а також співдружність політичних органів, направлене на ефективне рішення глобальних проблем людства, розширення особистих проблем громадян. До суб'єктів зовнішньоекономічних зв'язків відносять виробників і споживачів, підприємців та найманих працівників, банкірів і торговців, власників позичкового капіталу та власників цінних паперів і т. д., які ведуть співпрацю з іноземними суб’єктами господарювання. Слід чітко розрізняти поняття виду та форми зовнішньоекономічних зв’язків, які здійснює підприємство. Вид зовнішньоекономічних зв’язків – це сукупність зв’язків, об’єднаних однією ознакою, наприклад напрямком товарного потоку і структурною ознакою. Класифікаційна ознака, пов’язана з напрямком товарного потоку визначає рух товарів (послуги, роботи) з однієї країни в іншу. За цією ознакою ЗЕЗ поділяються на експорті та імпорті. Структурна ознака класифікації ЗЕЗ визначає їх груповий склад, який відтворює сферу економічних інтересів і основну мету зовнішньоекономічної діяльності як господарюючих одиниць, так і держави в цілому. За цією ознакою зовнішньоекономічні зв’язки поділяються на: зовнішньоторговельні, фінансові, виробничі, інвестиційні. Форма зв’язку – це засіб існування певного виду зв’язку, зовнішній прояв сутності будь-якого конкретного зв’язку. До форм зовнішньоекономічних зв’язків відносять торгівлю, бартер, туризм, інжиніринг, франчайзинг, лізинг, інформаційний обмін, консалтинг тощо…. Загалом зовнішньоекономічні зв’язки України можна розглядати за такими ознаками (рис. 1.1.1): − за змістом, характером, предметами обміну: політичні, економічні (торгові, інвестиційні, науково-технічні, кредитно-фінансові, туристичні…), наукові, культурні, інформаційні, воєнні, екологічні, релігійні, гуманітарні відносини, особисті стосунки громадян; − за часовою тривалістю: тимчасові, довготривалі, постійні та епізодичні; − за територією: з країнами Європи, Азії, Америки тощо; − за рівнем розвитку країн: з розвиненими країнами і країнами, що розвиваються тощо). При цьому кожна група зв'язків має свою ієрархічну багаторівневу структуру.
Рис.1.1.1. Зовнішні зв’язки України Різноманітними є функції світових зв'язків України. Вони покликані сприяти органічному її інтегруванню у всесвітні структури з метою зміцнення миру й безпеки, ефективного розвитку економіки, науки, освіти і культури, формуванню єдиного екологічно чистого простору Землі, задоволенню особистих потреб громадян. У сучасних умовах зовнiшньоекономiчнi зв'язки стають могутнім засобом прискорення науково-технічного розвитку та iнтенсифiкацiї економіки, оскільки оволодівати найновішими досягненнями науки й техніки без iнтенсивного обмiну результатами наукових досліджень, рiзноманiтними товарами й послугами ознака нераціонально використовувати власні ресурси, втрачати час i темпи розвитку. Зовнiшньоекономiчна дiяльнiсть дaє змогу прискорювати науково-технiчний прогрес завдяки органiзацiї спільних досліджень, швидкому переобладнанню сучасною технікою галузей i виробництв, сприяє розв'язанню багатьох соціальних проблем. Отже, зовнiшньо-економiчнi зв'язки стають одним з основних чинників розвитку господарства України.
1.3. Міжнародний поділ праці в розвитку зовнішньоекономічних зв’язків Міжнародний поділ праці – об’єктивна основа міжнародного обміну товарами, послугами, знаннями та розвитку виробничого науково-технічного, товарного і іншого співробітництва між усіма країнами світу незалежно від їх економічної розвиненості та характеру суспільного ладу. Саме МПП є найважливішою матеріальною передумовою налагодження плідної економічної взаємодії держав у масштабах усієї планети. МПП – це найвищий ступінь розвитку суспільно-територіального поділу праці між країнами, основою якого є економічно вигідна спеціалізація окремих країн і обмін випущеною продукцією визначеної кількості та якості. Міжнародний поділ праці можна визначити як важливий ступінь розвитку суспільного поділу праці між країнами, що спирається на економічно вигідну спеціалізацію сфер виробництва (видобувна і обробна промисловість, сільське господарство та ін.) на тих чи інших видах продукції і веде до взаємного обміну результатами виробництва між ними у певних кількісних і якісних співвідношеннях. У цьому випадку територіальна міжнародна спеціалізація окремих країн значною мірою визначається наявністю сприятливих природно-кліматичних умов; МПП має прояв у розподілі країн експортерів на індустріальні, сировинні, аграрні. В даному сенсі має місце загальний тип МПП. Виділяють ще частковий та одиничний типи МПП. Частковий – припускає спеціалізацію на певних окремих галузях виробництва, видах готової продукції, що означає зростання ролі міжгалузевого обміну готовими виробами. Для цього типу МПП характерний більш високий рівень диверсифікованості виробництва й експорту. Одиничний МПП – спеціалізація різних країн на виготовленні окремих вузлів, деталей, агрегатів і компонентів продукції на технологічних стадіях промислового виробництва. Різного роду спеціалізація виробництва національних економік веде до розбудови і налагодження зовнішньоекономічних зв’язків, що забезпечує взаємозв’язок цих процесів. Місце та роль будь-якої країни у МПП залежить від рівня і динаміки руху національної економіки; ступеня її відкритості та залучення в МПП; прогресивності та розвиненості ЗЕЗ; уміння національної економіки адаптуватися до умов міжнародного господарського життя й одночасно впливати на них у бажаному напрямку. Основним спонукальним мотивом МПП для всіх країн світу, незалежно від соціальних і економічних відмінностей є їх прагнення до одержання економічних вигод від участі в МПП. До числа загальнолюдських спонукальних мотивів до участі в МПП, використання його можливостей відноситься необхідність вирішення глобальних проблем людства спільними зусиллями всіх країн світу. Під впливом МПП торгові зв’язки між країнами ускладнюються та збагачуються, все більше переростаючи в комплексну систему світогосподарських зв’язків, у якій торгівля в традиційному її розумінні хоч і продовжує займати провідне місце, проте поступово починає втрачати своє значення. Зовнішньоекономічна сфера світового господарства має в наш час складну структуру. Вона включає міжнародну торгівлю, міжнародну спеціалізацію та кооперацію виробництва, науково-технічне співробітництво, міжнародні організації, різного роду послуги, які є формами прояву МПП і його елементами. Під міжнародною спеціалізацією виробництва (МСВ) розуміють таку форму МПП між країнами, за якої концентрація однорідного виробництва збільшується на базі диференціації національних виробництв, виділення в самостійні (відокремлені) технологічні процеси, в окремі галузі виготовлення продукції понад внутрішні потреби. З розвитком МПП в МСВ виникли такі поняття, як "міжнародно-спеціалізована галузь" та "міжнародноспеціалізована продукція". Перша з них (міжнародноспеціалізована галузь) характеризує ті галузі, які беруть найактивнішу участь в МПП. Для них характерна висока частка продукції на експорт та високий рівень внутрішньогалузевої спеціалізації. Міжнародноспеціалізована продукція – це продукція, яка є предметом двосторонніх та багатосторонніх угод про розподіл виробничих програм і за умови виготовлення в одній чи декількох країнах значною мірою задовольняє потреби світового ринку в ній. Основними показниками рівня міжнародної спеціалізації галузі є такі:
, (1.2.1) де Еk − питома вага товару в експорті країни; Ec − питома вага товару в світовому експорті. Якщо Еk>1, то галузь або товар вважаються міжнародноспеціалзованими;
, (1.2.2.) де Е − обсяг експорту за даний період; Obn − обсяг внутрішнього виробництва за той же період. Експортна квота характеризує значення експорту продукції певної галузі для економіки країни. Міру участі національного господарства в МПП характеризує індекс товарності, t: , (1.2.3.) де t — річний експорт; І − річний імпорт; Р − річний валовий внутрішній продукт. Другим елементом у МПП є міжнародне виробниче кооперування, тобто об'єднання зусиль виробників декількох країн у випуску певних видів товарів для світового ринку. Коопераційні зв'язки проявляються на всесвітньому, міжгалузевому або внутрішньогалузевому рівнях. У міжнародній практиці виділяють три основні форми кооперування: 1) здійснення спільних програм; 2) договірна спеціалізація; 3) створення спільних підприємств. Реалізуються спільні програми, своєю чергою, у, двох формах: підрядне кооперування, за якого виконавець за дорученням замовника виконує певні роботи з виробництва деталей, вузлів тощо, які є складовою частиною продукції замовника; організація спільного виробництва об'єднанням різних видів ресурсів (фінансових, матеріальних, трудових, науково-технічних тощо) партнерів та закріплення за кожним з них повної відповідальності за виробництво певної частини виробу. Завданням договірної спеціалізації є запобігання дублюванню виробництва та прямої конкуренції на ринку між виробниками — учасниками виробничого кооперування. Суть її полягає у розмежуванні виробничих програм і закріпленні за кожним учасником певного асортименту кінцевої продукції. Характерними рисами такої форми кооперування, як створення спільних підприємств, є об'єднання на пайовій основі власності партнерів, спільне управління підприємством, спільне нараження на виробничий і комерційний ризик, розподіл прибутку між партнерами згідно з умовами договору. Найпоширеніші в усьому світі спільні підприємства у формі товариств з обмеженою відповідальністю та акціонерних товариств. Міжнародне кооперування виробництва охоплює різні сфери співробітництва, головними серед яких є: а) виробничо-технічне співробітництво (розроблення і погодження проектно-конструкторської документації, технологічних процесів, якості продукції, виконання будівельно-монтажних робіт; передача ліцензій та прав власності; удосконалення управління виробництвом тощо); б) співробітництво у сфері реалізації кооперованої продукції; в) співробітництво у післяпродажному обслуговуванні кооперованої продукції. Загалом сучасний етап розвитку МПП характеризується: — розвитком спеціалізації та кооперування виробництва наукомісткої продукції, прогресивних технологій, що зумовлює індустріалізацію промислово розвинених країн (скорочення у їхніх структурах виробництва базових галузей); — поглибленням спеціалізації у сфері науково-технічниних знань та інформації; — інтернаціоналізацією сфери послуг, тісним переплетінням продажу послуг із виробництвом та збутом товарів, експортом капіталу, обміном інформацією; — загостренням конкуренції на міжнародних ринках, глобалізацією її змісту, зростанням значення інтернаціональних конкурентних переваг. Що стосується України в коопераційному співтоваристві із західними країнами, то його масштаби незначні, що зумовлено такими причинами: недооцінкою в минулому цієї форми ділового спілкування, невідпрацьованістю правових, організаційно-економічних і валютно-фінансових аспектів співробітництва, а також відсутністю глибокої зацікавленості західних підприємств щодо України. Для активної інтеграції України в МПП необхідно докорінно перебудувати весь зовнішньоекономічний механізм, належно оцінити роль і місце зовнішньоекономічних зв'язків у розвитку народного господарства. Організаційно-економічні чинники включення України в систему сучасного МПП за своїм змістом відображають ступінь розвитку процесів концентрації, спеціалізації, кооперації і комбінування виробництва (за участю української сторони) на рівні міжнародних економічних зв'язків. Отже, активна участь будь-якої країни у МПП при розгалуженій системі зовнішньоекономічних зв’язків, що опосередковують міждержавні потоки матеріальних та фінансових ресурсів, уже давно стали неодмінними умовами економічного прогресу. Зовнішньоекономічні зв’язки стають постійними, коли виникає міжнародний поділ праці – спеціалізація окремих країн у виробництві будь-яких товарів та послуг з метою їх реалізації в інших країнах, адже розподіл праці є основою подальшого обміну її результатами.
1.3. Передумови розвитку зовнішньоекономічних зв’язків України Незалежна Україна проводить курс на поступове входження у світову економічну систему ринкового типу. Однак інтеграція України в систему світових господарських зв’язків є досить складною. Складнощі полягають у тому, що, з одного боку, країни з економікою ринкового типу розвивалися постійно на основі приватної власності, сформували відповідно до своїх потреб національні самодостатні господарські механізми, встановили і збалансували зв'язки з іншими країнами. З іншого боку, господарство України практично було відірване від економіки країн ринкового типу, його було сформовано на основі суспільної власності, воно мало відповідний механізм управління, виробництва і розподілу. Для того, щоб інтегрувати економіку України в систему світової економіки, необхідні час і переорієнтація її відповідно до вимог, які ставлять передумови такої інтеграції. До таких політико-правових передумов належать: 1) політичне визнання України. Проголошення Україною своєї політичної незалежності знайшло підтримку світової громадськості, її визнали як самостійну незалежну державу, понад сто країн світу встановили з нею дипломатичні зв'язки. Україна стала повноправним потенційним суб'єктом у системі міжнародних політичних та інших зв'язків і сама визначає свій політичний курс. Це дає можливість проводити їй свою зовнішню політику в інтересах взаємного розвитку па основі партнерства і співробітництва з іншими країнами; 2) забезпечення територіальної цілісності. У Конституції України зазначено, що територія України є недоторканою і неподільною. Водночас уряд України підтримує політику недоторканості кордонів усіх інших країн світу, не має територіальних претензій до своїх сусідів і не визнає територіальних претензій з їх сторони. Свою зовнішню політику країна формує на основі загальноприйнятих у світовому співтоваристві угод і принципів, що дає можливість брати участь у світових інтеграційних процесах; 3) створення адекватної системи національної безпеки; 4) побудова демократичної держави. Світові господарські зв'язки розвиваються на демократичних засадах свободи підприємництва, переміщення капіталів і всіх видів ресурсів. Україна проголосила себе демократичною державою і поступово проводить політику демократизації в усіх сферах суспільного життя; 5) безумовне виконання міжнародних зобов'язань. Економічні інтеграційні процеси відбуваються па основі взаємовигідних інтересів у розвитку національних економік. Останні можуть розвиватися ефективно, якщо ґрунтуються на теорії економічно вільної людини, її прав і свобод, забезпеченні вільного підприємництва; 6) участь у глобальних і регіональних політичних процесах. Економічна інтеграція тісно пов'язана з політичними процесами глобального і регіонального характеру, в яких дотримано принципів підпорядкованості. Участь у таких процесах зближує політичні погляди учасників на вирішення економічних проблем, зокрема на інтеграцію; 7) формування відповідного законодавства і опрацювання ефективних механізмів його виконання. Особливу роль у посиленні інтеграційних процесів відіграє відповідне законодавство, що посилює чи послаблює як внутрішні, так і зовнішні зв'язки національної економіки. Національні законодавчі акти повинні сприяти співробітництву країн, що вступають у міжнаціональні господарські зв'язки, забезпечувати вільний рух капіталів, товарів як з країни, так і в країну. Тому для входження України в світову економічну систему їй необхідне виконання таких економічних передумов: 1)забезпечення економічної її інституційної підтримки національного суверенітету, тобто формування самодостатньої економічної системи, здатної функціонувати для забезпечення потреб свого суспільства. Економічна система повинна бути гнучкою, здатною адаптуватися до вимог інтеграційних світових господарських зв'язків і водночас відстоювати національний суверенітет. Крім того, згадана передумова передбачає розвиток мережі національних інститутів владного і господарського характеру, які забезпечували б самостійність країни у міжнародних господарських зв'язках; 2)проведення оцінки економічного потенціалу і визначення напрямків структурної перебудови. Ця передумова визначає предмет входження України в систему світової економіки, готовність господарської системи включитися в міжгосподарські зв'язки, визначити напрямки структурної перебудови виробництва; 3)розробка і забезпечення реалізації обґрунтованої програми переходу до ринкових відносин з пріоритетом роздержавлення і приватизації, соціального захисту населення. Для входження української економіки у світову систему необхідно проводити політику ринкових реформ, тобто переходу від жорсткого державного управління господарством до вільного підприємництва суб'єктів виробництва, до лібералізації зовнішньоекономічних зв'язків виробників тощо. При цьому ринкові реформи передбачають роздержавлення засобів виробництва та їх приватизацію, створення стимулів до ефективного виробництва і підвищення якості продукції, до зниження збитковості виробництва, підвищення його прибутковості, забезпечення соціального захисту тим верствам населення, які цього потребують. Співвідношення між приватними і неприватними видами власності повинно бути таким, щоб забезпечити високоефективне функціонування всього господарського механізму, зокрема фінансово-кредитну й інвестиційну діяльність, зростання продуктивності і підвищення якості продукції, оновлення основних фондів і технологій; 4)оцінка експортного потенціалу, вироблення експортно-імпортної стратегії адекватного механізму регулювання зовнішньоекономічної діяльності. Особливе значення в зовнішньоекономічній діяльності будь-якої країни має її експортний потенціал, тобто наявність у національній економіці виробництва, продукція чи послуги якого є предметом експорту. Світова практика доводить, що експорт готових виробів, надання послуг наукового характеру, вивезення «ноу-хау», інвестицій сприяє завоюванню провідних позицій на світових ринках. Вивезення ж сировинних та енергетичних ресурсів завжди ставить країну в залежність від більш розвинених держав. На стан національної економіки в цілому також впливає експортно-імпортний баланс, тобто співвідношення між вивезенням і ввезенням товарів та їх структурою. Якщо товарів більше вивозиться, ніж ввозиться, то це сприятливо впливає на загальноекономічну і соціальну ситуацію в країні. Така країна не переживає надмірних криз та соціальних напружень, відзначається загальносуспільною стабільністю і особливо-фінансового. Для здійснення позитивної для національної економіки зовнішньоекономічної діяльності необхідно створити гнучкий механізм регулювання насамперед її фінансово-кредитних і валютних відносин; 5) зміцнення національної грошової одиниці з її включенням у систему міжнародних розрахунків. Повноцінною незалежна національна економіка вважається за наявності в ній міцної національної грошової одиниці. У свою чергу, національна грошова одиниця може зміцнитися за умови високоефективної національної економіки, в якій повинні бути зацікавлені держава й окремі виробники. Сприятливий вплив на розвиток як національної економіки в цілому, так і зовнішньоекономічної діяльності має включення національної грошової одиниці в систему міжнародних розрахунків, тобто забезпечення її конвертованості щодо валюти інших країн або функцій платежу на ринках світу; 6) вирішення проблеми зовнішньої заборгованості. Відсутність зовнішніх боргів сприяє швидкому розвитку економічних і соціальних процесів всередині країни і в міжнародному співробітництві. Україна отримала у спадщину від колишнього СРСР зовнішніх боргів на суму близько 17 млрд. доларів США. Однак західні держави можуть зважитися на залучення України до системи світових господарських зв'язків, врахувавши потенційні можливості її економіки, позитивне ставлення до ринкових реформ, вирішення політичних проблем, пов'язаних із ядерним роззброєнням; 7) формування почуття власної національної гідності, створення умов соціально-культурної життєздатності національних меншин України. Україні необхідно формувати свою державну ідеологію, з проведенням реформ в економіці виховувати покоління, здатне відстоювати власну національну гідність, пишатися своїм суспільством. У розвитку зовнішньоекономічних зв'язків визначальним є рівень мобільності капіталів, ресурсів, товарів, робочої сили. Швидкість їх руху, зниження витрат на переміщення визначають престиж на світових ринках тієї країни, яка зуміє їх забезпечити, вказуючи на вигідність співробітництва з нею. Для розвитку національної економіки та її надходження до світової економічної системи недостатньо мати відповідний виробничий потенціал. Для цього необхідна розвинена виробнича і соціальна інфраструктура, яка б відповідала світовим зразкам. Тому для плідного розвитку зовнішньоекономічних зв'язків необхідно забезпечити такі інфраструктурні передумови: 1)розвиток транспортних комунікацій (морських, наземних, повітряних), необхідних для нормальної життєдіяльності суверенної держави. До таких комунікацій належать національні авіакомпанії, флот, транспортні корпорації, сервісне обслуговування транспортних перевезень. В Україні достатньо розвинені транспортні комунікації, але необхідно провести їх демонополізацію та постійно підвищувати їх якість, зокрема підтримувати належний стан транспортних засобів, сервісного обслуговування тощо; 2)розвиток сучасних інформаційно-комунікаційних систем з їх включенням до міжнародних систем. Для розвитку системи світових господарських зв'язків надзвичайно важливого значення набуває інформаційне забезпечення. Україна хоч повільно, але розвиває свою систему інформатики.
1.4. Економічне співробітництво України з країнами світу Основні напрями розвитку зовнішніх економічних зв'язків України з урахуванням їх світової і регіональної геополітичної структури можуть бути визначені з такими країнами: Країни СНД і Балтії Пріоритетним завданням для України є забезпечення взаємовигідних і стабільних економічних зв'язків з країнами СНД, які утворили Економічний союз, та з країнами Балтії. Через створення умов для ефективних торговельних відносин з цими країнами можна прискорити досягнення стабілізації у вітчизняному виробництві. Проте актуальність розвитку цих відносин не зменшуватиме значення розвитку економічних зв'язків з іншими країнами світу. Зовнішньоекономічні зв'язки з цією групою країн мають розвиватися переважно на двосторонній основі з одночасним вдосконаленням торговельних режимів на засадах взаємної рівності і спрямовуватимуться на: • поліпшення торговельного режиму з Російською Федерацією; • забезпечення стабільних поставок в Україну на взаємовигідних умовах паливно-сировинних товарів відповідно до потреб народного господарства. З цією метою вживатимуться заходи для збільшення експорту українського капіталу, насамперед у формі прямого інвестування відповідних підприємств нафтогазодобувної та гірничодобувної промисловості країн СНД, освоєння розташованих на їхніх територіях окремих родовищ на основі концесій; • забезпечення конкурентоспроможності традиційних вітчизняних товарів (продукції агропромислового комплексу і чорної металургії, машин, устаткування) на ринках країн СНД і Балтії; збільшення ступеня інтеграції з країнами Балтії шляхом створення умов для ефективної реалізації режиму вільної торгівлі та посилення через ці зв'язки торговельно-економічних відносин з країнами Центральної і Північної Європи. Країни Європейського Союзу Розвиток відносин з ЄС у довгостроковій перспективі, з огляду на геополітичний, геоекономічний та історичний європейський статус України, має залишатися одним з пріоритетів зовнішньоекономічної політики України. Метою розвитку зовнішньоекомічних відносин України з ЄС є забезпечення економічної інтеграції господарства України у загальноєвропейський економічний простір. Це значною мірою залежить від реалізації положень про партнерство та співробітництво між ЄС і Україною та тимчасової угоди про торгівлю. Основними пріоритетами мають стати: • трансформація політичного визначення України як держави з перехідною економікою до юридичного закріплення її статусу в законодавстві ЄС з метою отримання відповідних торговельно-економічних, фінансово-кредитних, інвестиційних преференцій; • гармонізація економічного законодавства відповідно до стандартів Європейського Союзу та світової системи торгівлі ГАТТ/СОТ з урахуванням національних економічних інтересів і специфіки економіки України. Основним етапом на шляху набуття Україною повноправного членства в ЄС має стати створення економічних і правових передумов для початку переговорів про створення зони вільної торгівлі між Україною та ЄС. Країни «Великої сімки» Розвитку відносин з цією групою найбільш розвинутих країн приділятиметься значна увага, оскільки саме вони є потенційно найважливішими постачальниками нових технологій і високотехнологічних виробів, а також найпотужнішим джерелом інвестицій. Пріоритети співробітництва з чотирма з них (Великобританія, Італія, Франція, Німеччина) збігаються з їх визначенням стосовно країн ЄС. До Великобританії з України надходять прокат чорних металів, чавун, руди, феросплави, олійне насіння, одяг, продукти неорганічної хімії; а в Україну Великобританія постачає рiзнi машини, нафтопродукти, парфуми i продукцію косметики, фармацевтичні продукти. До Франції з України вивозиться одяг, олійне насіння, руди, органічні хімічні сполуки, білкові речовини, а з Франції в Україну – авiацiйнi та космічні апарати, автобусні двигуни, котли, обладнання та механічні припади, фармацевтичні продукти. Співробітництво з Японією спрямовуватиметься в першу чергу на залучення інвестицій у ті ефективні галузі, де Україна здатна брати участь у загальносвітовій спеціалізації (зокрема, електрозварювальна техніка, штучні алмази, надтверді матеріали, окремі рідкісноземельні метали), а також на спільне проведення науково-технічних досліджень і впровадження їх результатів у виробництво. Доцільно активно розвивати співробітництво в рамках глобальних науково-технічних проектів, які здійснюються «сімкою» на основі міжнародної кооперації, в тому числі у сферах енергетики, агропромислового комплексу, космосу, екології, охорони здоров'я, транспорту, зв'язку, інформатики, фундаментальних наук. Країни Центральної Європи. Зовнішньоекономічні зв’язки України з країнами цього регіону (Польща, Словаччина, Чехія, Угорщина, Болгарія, Румунія, Хорватія, Македонія, Словенія, Албанія обумовлені необхідністю співпраці між ними з подальшим створенням зон вільної торгівлі з найбільш розвинутими країнами регіону, насамперед з країнами Центральноєвропейської асоціації вільної торгівлі. У структypi ввозу в цi країни переважає продукція галузей важкої індустрії: руда, чорнi метали, устаткування для гірничодобувної та металургійної промисловості, тепловози, бульдозери, трансформатори, сільськогосподарські машини тощо. Тривалий час експортується донецьке вугілля (щорiчнi поставки 3-5 млн. т), що визначається попитом на нього в ряді капiталiстичних держав (Італії Франції, Єгипті). Залізну руду Україна вивозить до Польщі, Чехії, Словаччини, Угорщини, Румунії, Болгарії та інші; самородну сірку – в Чехію, Словаччину, Угорщину, Румунію. Серед імпортних товарів до України з цих країн можна визначити машини, верстати, комплексне промислове устаткування для хімічної, меблевої i харчової промисловості, прилади, продукцію хімічної промисловості, рухомий залізничний склад, судна, автомашини, побутові електроприлади, медикаменти тощо. Зовнішньоекономічна політика України стосовно цієї групи країн повинна передовсім передбачити відновлення таких пріоритетів: • ефективних традиційних зв'язків, міжнародної спеціалізації, кооперування, зокрема у металургії, транспортному і сільськогосподарському машинобудуванні, хімічній та легкій промисловості; • раціональних контактів у сфері науки і техніки, особливо з проблем розроблення нових матеріалів і технологій, біотехнологій, проблем фізики низьких температур, ядерної фізики тощо. Перспективним напрямом співробітництва має стати участь у вільних конференціях, програмах. Країни Чорноморської зони економічного співробітництва (ЧЕС) Крім країн зони ЧЕС, що входять до СНД та ЄС, Україна активно співпрацює з Туреччиною з метою виходу на ринки країн Близького Сходу для забезпечення диверсифікації джерел надходження нафтопродуктів, а також імпорту для легкої промисловості. Завдання зовнішньої економічної політики України стосовно Болгарії та Румунії переважно зберігатимуться згідно з визначеними завданнями щодо відносин з країнами Центральної Європи. Крім того, співробітництво з Болгарією та Румунією матиме важливе значення для розвитку придунайської торгівлі. Серед заходів, що сприятимуть створенню передумов для плідного співробітництва в рамках ЧЕС є такі, як подолання або зниження митних бар'єрів, укладення міждержавних угод про режим прибережної торгівлі, створення багатосторонньої системи розрахунків з використанням спільного міждержавного банку відповідних країн, створення ряду прибережних спеціальних (вільних) локальних економічних зон. Країни Близького та Середнього Сходу Активізація економічних стосунків з Ліваном, Кувейтом, Туреччиною, Єгиптом, Сирією, Саудівською Аравією, Об'єднаними Арабськими Еміратами та іншими країнами регіону має велике значення з точки зору забезпечення економіки України альтернативними джерелами енергоносіїв та фінансовими «портфельними» інвестиціями. Регіон може стати також великим споживачем інженерно-технічних послуг України по спорудженню промислових та цивільних об'єктів, транспортної і комунальної структури. За певних умов доцільно буде співробітничати у розвитку трансконтинентальної системи транспорту та зв'язку. Виважена політика дозволить українським підприємствам військово-промислового комплексу одержати необхідні для конверсії кошти від торгівлі військовою технікою, озброєнням та ремонтними послугами. Індія, Китай Індія та Китай є одним із головних суб'єктів міжнародної торгівлі для України. Але подальше збільшення масштабів торгових операцій повинно доповнюватися розвитком виробничої кооперації з ефективним використанням фінансово-економічних можливостей Китаю, дешевої сировини для легкої, харчової і хімічної промисловості – з Індії, а також науково-технічного потенціалу України. Необхідним є пошук резервів для значного збільшення експорту української продукції машинобудування і передових технологій на взаємовигідній основі, насамперед для реконструкції об'єктів, споруджених за часів колишнього СРСР. 3 Китаєм Україна підписала низку міжнародних угод про співробітництво в галузі металургії, енергетики, освоєння космічного простору. Ще багато років наша космічна продукція буде конкурентоспроможною на китайському ринку. Торговельний оборот між Україною i Китаєм у перспективі може становити 2-3 млрд. дол. США. Бразилія, Аргентина, Чілі та інші країни Латинської Америки Протягом багатьох років між Україною та країнами Латиноамериканського континенту існували розгалужені економічні зв'язки (українська сторона здійснювала поставки енерготурбін, екскаваторів, автонавантажувачів, кранів, українські фахівці брали участь у будівництві різноманітних об'єктів). Надалі потрібно поновити і розширити зв'язки, що існували раніше, для просування українських товарів на латиноамериканському ринку. Враховуючи заінтересованість Аргентини, Бразилії, Чілі в реалізації своїх національних космічних програм, корисним вбачається співробітництво у сфері обміну ліцензіями та «ноу-хау» в аерокосмічній галузі. Інші країни Серед інших країн світу Україна співпрацює і розширює економічні зв'язки з країнами Північної (Єгипет, Марокко, Туніс та ін.) і Західної Африки (зокрема, Гвінейською Республікою), з іншими арабськими державами Середземномор'я, а також з Ізраїлем. Набуватимуть подальшого розвитку економічні зв'язки з Мексикою, з нафтовидобувними країнами − Індонезією, Брунеєм, Нігерією, Південно-Африканською Республікою. Україна бере участь в економiчному спiвробiтництвi також з країнами, що розвиваються. Традицiйнi товари експорту кpaїн, що розвиваються, − бавовна, джут, вовна, apaxic, рис, оливкова олiя, натуральний каучук, какао − боби, кава, цитрусовi, тютюн та iн. Україна ж вивозить до цих кpaїн машини та промислове устаткування. Так, вантажні автомобілі Кременчуцького заводу поставляються до Iндії, Латинської Америки, на Близький Схiд; помпи iз Сумського заводу − до Iндiї, Пакистану, Сирiї; машини, устаткування, прилади для африканських, азіатських i латиноамериканських кpaїн виготовляють з урахуванням їx роботи в умовах тропічного клімату. Ocтaннім часом право на здійснення зовнiшньоекономiчних операцій надано окремим підприємствам i організаціям, що сприяло підвищенню активності у зовнішньоекономічній сфері. Зареєстровано більш як 30 тис. учасників зовнішньоекономічних зв’язків. В економічних зв'язках України iз зарубіжними державами важливу роль виконує науково-технічне співробітництво (торгівля патентами, лiцензiями, технічним досвідом «ноу-хау» тощо), яке сприяє прискоренню темпів економічного розвитку, втіленню у практику найновіших технічних досягнень, раціональному використанню природних ресурсів, автоматизації i механізації технологічних процесів, скороченню строків будівництва сучасних підприємств, підвищенню ефективності капіталовкладень, розширенню сфери міжнародних відносин. Науково-технічне спiвробiтництво здійснюється у формах: матерiальнiй, тобто через обмін продукцією, насамперед наукоємною, створеною за найновішими технологіями; нематерiальнiй − у виглядi креслень, формул, обміну інформацією, літературою та ін.; послуг фахівців i технічного персоналу в галузі менеджменту, маркетингу, контролю за якістю. Науково-технічне кооперування мiж фірмами здійснюється у формі консалтингу (технічного консультування та експертизи проектів), лізингу (оренди промислового i науково-дослідного устаткування). Перспективи подальшого розвитку та вдосконалення зовнішніх економічних зв'язків України пов'язані з реалізацією її економічних інтересів з проникненням та зміцненням позицій національного товаровиробника на зовнішніх ринках товарів та послуг, посиленням конкурентоспроможності української продукції, збільшенням її експорту, надходжень іноземних інвестицій, здійсненням контролю за надходженням в Україну валютних цінностей, захистом прав і законних інтересів України, вітчизняних та зарубіжних суб'єктів господарської діяльності, проведенням єдиної зовнішньоекономічної політики держави, основні теоретичні аспекти якої будемо розглядати в наступних темах.
Питання на семінарське заняття:
Питання на самостійне опрацювання:
Перелік реферативних повідомлень:
Тема 2. Структурні особливості зовнішньоекономічних зв’язків України
2.1. Зовнішньоторговельні зв’язки Зовнішньоекономічні зв’язки ототожнюють передусім із здійсненням експортних та імпортних торговельних операцій. Експорт – це продаж товарів національними суб’єктами зовнішньоекономічної діяльності іноземним суб’єктам господарської діяльності (у тому числі з оплатою не у грошовій формі) з вивезенням або без вивезення цих товарів через митний кордон країни. Імпорт – купівля (у тому числі з оплатою не у грошовій формі) національними суб’єктами зовнішньоекономічної діяльності в іноземних суб’єктів господарської діяльності товарів із вивезенням або без ввезення цих товарів на територію національної країни, включаючи купівлю товарів, призначених для власного споживання установам та організаціям країни, розташованим за її межами. Слід відмітити, що в Україні забороняється:
В структурі зовнішньоекономічних зв’язків вагому частку складають зовнішня торгівля та бартер. Зовнішня торгівля − частина міжнародної торгівлі, яка становить специфічну форму обміну товарами між продавцями і покупцями з різних країн. Розрізняють такі види зовнішньої торгівлі:торгівля готовою продукцією; торгівля комплектним устаткуванням; торгівля товарами у розібраному вигляді; торгівля машинами, що були у вжитку; торгівля сировинними товарами; прямий продаж; зустрічна торгівля. Бартерні угоди в ЗЕД - це угоди, які здійснюються за допомогою зовнішньоторговельної діяльності і передбачають обмін еквівалентними за вартістю товарами (послугами, роботами), результатами інтелектуальної діяльності. Порядок проведення бартерних операцій регулюється Законом № 351 від 23.12.98 «Про регулювання товарообмінних (бартерних) операцій у галузі зовнішньоекономічної діяльності». Згідно із цим законом право на проведення товарообмінних (бартерних) операцій мають усі особи, які Законом № 959 від 16.04.91 «про зовнішньоекономічну діяльність» визначені як суб'єкти ЗЕД. Установлений Законом № 351 режим здійснення товарообмінних (бартерних) операцій, а також відповідальність за порушення його норм і вимог поширюється на всіх осіб, які здійснюють бартерні операції у сфері зовнішньоекономічної діяльності. Оформляються товарообмінні операції бартерним договором або договором, яким передбачається змішана форма оплати. І в тому, і в іншому випадку обмін товарами (роботами, послугами) повинен бути збалансований за вартістю і не опосередкований рухом коштів у готівковій або безготівковій формі. Постановою №756 затверджено перелік високоліквідних товарів і товарів, операції з якими за зовнішньоекономічними товарообмінними (бартерними) операціями заборонені. Крім того, цією постановою визначений порядок віднесення бартерних договорів до таких, що передбачають виробничу кооперацію, консигнацію, комплексне будівництво, поставку складних технічних виробів і товарів спеціального призначення. При укладанні бартерних угод експорт товарів (робіт, послуг, результатів інтелектуальної діяльності) здійснюється після оформлення паспорту бартерної угоди, який являє собою документ контролю й обліку бартерних угод, що здійснюються українськими підприємствами згідно з укладеними зовнішньоекономічними договорами.
2.2. Зовнішньоекономічні зв’язки з надання послуг По мірі розвитку ринкових відносин вітчизняні підприємства (фірми) вимушені надавати до товарів, які вони виробляють, додаткові послуги, тобто виробляти так звані товари з підкріпленням. Але в зовнішньоекономічній сфері поняття «послуги» має більш широке тлумачення: це і є, по суті, той самий товар, реалізація якого приносить його виробнику матеріальну винагороду. Серед таких послуг виділяють туристичні, інжинірингові, реінжинірингові, послуги зв'язку і транспортного обслуговування. Туризм - тимчасові виїзди (подорожі) громадян України, іноземних громадян, осіб без громадянства з тривалого місця проживання в оздоровчих, професійно-ділових, спортивних, релігійних, науково-пізнавальних та інших цілях без здійснення оплати в країні (місці) тимчасового перебування. У нашій державі туризм недостатньо розвинений. Країна, маючи виняткові кліматичні та культурно-історичні умови, поки що не може використовувати їх у повному обсязі. У першу чергу це пов'язано із загальною економічною нестабільністю в країні, адже на туризм працює близько 50 різних галузей народного господарства: транспорт, промисловість, сільське господарство, будівництво, медицина, культура тощо. У багатьох країнах альтернативою традиційному відпочинку став «зелений туризм». Але його розвитку в Україні заважає чимало факторів. Одним із них є недосконалість податкової системи. Існують і проблеми інформаційно-рекламного плану. Перспективи розвитку туризму в Україні покладаються, насамперед, на реалізацію глобальної програми створення в Україні транспортних коридорів Вони можуть дати не тільки тисячі нових робочих місць на строк будування, а й поштовх для створення багатьох малих та середніх підприємств ринкової інфраструктури. Інжиніринг - інженерно-консультаційні послуги з метою створення підприємств та інших об'єктів Усю сукупність послуг інжинірингу поділяють на 2 групи:
Найважливішою передумовою виникнення інжинірингових операцій у зовнішньоторговельних відносинах стало поглиблення міжнародного поділу праці в умовах науково-технічного прогресу. Інжиніринг як особливий вид підприємництва має специфічні особливості: 1)є однією із форм послуг виробничого призначення, яка втілюється не в речовій формі продукту, а в його корисному ефекті. Цей корисний ефект має матеріальний носій проектна й технічна документація, графіки або не має його (навчання, управління); 2)пов'язаний з підготуванням і забезпеченням процесу виробництва та реалізації матеріальних благ і послуг, розрахованих на проміжне й кінцеве споживання; 3) є об’єктом купівлі-продажу, тобто має комерційну характеристику; 4) на відміну від франчайзингу та ноу-хау, має справу з репродукованими послугами, вартість яких визначається суспільно необхідними втратами часу на їх виробництво, і тому потребує багатьох подавців для їх реалізації. Інжинірингові операції - це відокремлений у самостійну сферу діяльності комплекс послуг комерційного характеру, що сприяє виробництву і реалізації продукції. Інжинірингові послуги, що одержали найбільше поширення, характеризуються такими особливостями: 1.Інжиніринговий цикл «товар у руках». Після того, як об'єкт будівництва здано «під ключ», замовник залучає інжинірингову фірму для підготування інженерного та технічного персоналу, організації процесу виробництва, включаючи матеріально-технічне забезпечення і випуск готової продукції. Така умова в угоді з інжиніринговою фірмою і називається «товар у руках». 2.Інжиніринговий цикл «ринок у руках». Це найвища категорія послуг, що приймають на себе інжинірингові фірми. Умови угоди «ринок у руках» означають, що інжинірингова фірма досліджує ринок, організовує рекламу, формує систему збуту і реалізує першу партію товару. Рівень цін на інжинірингові послуги на міжнародному ринку, як і на будь-якому товарному ринку, визначається попитом і пропозицією. Проте розмаїття видів інжинірингових послуг і умов їх здійснення обумовлює непорівнюваність цін на аналогічні види робіт, а тому ставки оплати в контрактах на інжиніринг встановлюються умовно. Упровадження реінжинірингу в Україні має специфічні особливості, пов'язані зі спадщиною що дісталася вітчизняним підприємствам від командно-адміністративної системи управління економікою. Реінжиніринг – це інженерно-консультаційні послуги з перебудови системи організації й управління виробничо-торговельними та інвестиційними процесами господарюючого суб'єкта з метою підвищення його конкурентоспроможності й фінансової стабільності. Реінжиніринг веде до таких змії організації бізнесу вітчизняних підприємствах: − звільнення від менталітету «плановиків» − трансформації бюрократичної системи управління підприємством у перехресну побудову організації; − орієнтації на потреби споживачів, а не на виробництво; − оптимізації організаційної структури підприємства, підпорядкування її ринку. У зовнішньоекономічній діяльності об'єктами інформаційного обміну виступають; задокументована інформація, інформаційні ресурси, інформаційні продукти, інформаційні послуги, засоби міжнародного інформаційного обміну. Останнім часом на міжнародному ринку інформаційних та рекламних послуг активно використовується інтернет. Після інтернет найбільш перспективною сферою здійснення зовнішньоекономічних зв'язків вітчизняними підприємствами є розвиток телекомунікацій. Зовнішньоекономічною діяльністю займаються і вітчизняні підприємства зв'язку. До послуг зв'язку традиційно відносять телефонну, пейджингову, телеграфну та інші сфери телекомунікацій. Транспортні послуги - це специфічний товар міжнародної торгівлі, який забезпечує переміщення товарів і людей. Залежно від виду транспорту розрізняють морське, річне, повітряне залізничне й автомобільне сполучення. Документ, який супроводжує транспортне постачання товарів називають коносаментом, він може бути лінійним, чартерним, береговим та бортовим. Налагоджена система транспортного сполучення через держаний кордон важливою умовою ефективного розвитку зовнішньоекономічних зв'язків в Укріпні. Обладнання державного кордону передбачає розбудову прикордонних переходів, створення пунктів автосервісу, вантажних терміналів, об'єктів для обслуговування пасажирів та екіпажів. Сьогодні ситуацію на національному ринку транспортно-експедиційних послуг характеризують такі риси: лише окремі організації з міжнародних перевезень спроможні виконати комплекс певних послуг, часто вони обмежуються однією або кількома функціями;
Структура транспортних комунікацій у системі інтеграції України в Міжнародну транспортну мережу потребує детального розгляду, тому що містить широку номенклатуру: залізничний транспорт, автомобільний транспорт, морський транспорт, річковий транспорт, повітряний транспорт. авіаційний транспорт, трубопровідний транспорт.
2.3. Зміст зовнішньоекономічних операцій з інтелектуальною власністю Франчайзинг − система посередньої передачі або продажу ліцензії на технологію або товарний знак. Поняття інтелектуальної власності широко використовувалося ще за радянських часів, хоча усвідомлення необхідності дотримання правових норм в Україні поки що не дістало належного розповсюдження. Традиційно зміст поняття «інтелектуальна власність» ототожнюється з патентами, ліцензіями, ноу-хау, особистими винаходами і знаннями. Розглянемо особливості їх здійснення в зовнішньоторговельній сфері. Франчайзинг є заходом мобілізації капіталу, який залучає капіталовкладення від інвесторів, що прагнуть стати співвласниками будь-якої справи, при цьому загальна сума капіталовкладень набагато перебільшує суму, яка б могла бути отримана з традиційних джерел, акціонерного або залученого капіталу. Основними типами франчайзингу є:
До сфери торговельного франчайзингу можна віднести будь-якого виробника, що володіє товаром, захищеним торговельною маркою. Ринок виробництва, пов'язаний із франчайзинговими відносинами в Україні, знаходиться в секторі виробництва програмного забезпечення, надання і продажу комп'ютерів. Це викликано технологічним відставанням від Заходу в сфері виробництва мікросхем. В Україні з'явилися компанії, що займаються збиранням комп'ютерів з імпортних комплектуючих та розробкою програмного забезпечення. Виробничий франчайзинг широко представлений у виробництві безалкогольних напоїв. Кожний із місцевих або регіональних розливних і пакувальних заводів є франчайзі від основної компанії, яка продає концентрати й інші продукти, необхідні для виробництва місцевим компаніям, які потім змішують концентрати з іншими складовими продуктами і розливають у пляшки або байки для розподілу по місцевих дилерах. Ліцензійний франчайзинг є найбільш популярним засобом франчайзингу. Він пропонує величезну кількість варіантів співробітництва в усіх сферах бізнесу. Франчайзер продає ліцензію приватним особам або іншим компаніям на право відкриття магазинів, кіосків або цілої торговельної мережі для продажу покупцям набору продуктів, і послуг під ім'ям (товарною маркою) франчайзера. Для розвитку франчайзингу в Україні створені відповідні передумови Просторий ринок відчуває недоотримання сучасних технологій (особливо у сфері послуг), а потенціал малого бізнесу неможливо реалізувати повною мірою без використання франчайзингових відносин, які зменшують підприємницький ризик, дозволяють фінансувати підприємства малого бізнесу) або допомагають їм знайти потенційного інвестора, розробити відповідний бізнес-план. Функціонування ще незначної кількості франчайзингових підприємств на вітчизняному ринку пояснюється тим, що «франчайзинг» є новим видом діяльності для України, він тільки надходить до нашої термінології і потребує певного періоду для його вивчення і поширення; окрім того, поки що відсутня законодавча база, яка б регулювала відносини франчайзерів та франчайзі. Прямий, або одноелементний, франчайзинг є найпростішим, тому що передбачає безпосередні відносини між франчайзером та франчайзі, які регулюються відповідною угодою. Такий вид франчайзингу є більш сприятливим за умови, коли контрагенти знаходяться в одній країні, франчайзер може ефективно здійснювати свою діяльність без утворення нових структур. У міжнародних торговельних зв'язках, коли франчайзер і франчайзі знаходяться в різних країнах, прямий франчайзинг використовується значно рідше. У тих випадках, коли мовні, торговельні, економічні та політичні розбіжності між країнами обумовлюють різні підходи до реалізації франшизи, франчайзер часто намагається установити свою присутність у даній країні як головного франчайзера чи вдатися до багатоелементного франчайзингу шляхом створення місцевої філії або спільного підприємства, або, що буває рідше, організовує у своїй фірмі спеціалізовану службу для адаптації франшизи до потреб місцевих ринків. При застосуванні територіальних франшиз використовуються дві організаційні форми: договір на розвиток франшизи й основна франшизна угода. Договір на розвиток франшизи зв'язує франчайзера безпосередньо з франчайзі, що збирається відкрити декілька одиниць торгівлі. За основною франишзною угодою франчайзер передає іншій стороні − головному франчайзі − права в межах установленого географічного простору. Участь України у міжнародному обміні технологіями і ноу-хау переслідує лише одну мету − залучення передової технології і підвищення конкурентоспроможності вітчизняної продукції. Для успішної участі в цьому процесі необхідно знати специфіку торговельної діяльності не тільки продавця, а й покупця, різниця між якими в порівнянні з іншими сферами міжнародного торговельного обміну (наявність державних і господарських таємниць, промислового шпіонажу, ринкових спекуляцій) значна. Ноу-хау – комплекс технічних знань і комерційних таємниць. Перед Україною у сфері торгівлі ліцензіями і ноу-хау стоїть ряд основних проблем, які необхідно негайно вирішити:
Консалтинг – консультаційна діяльність, спрямована на підвищення ефективності здійснення підприємством певної зовнішньоекономічної операції. На сучасному етапі в Україні найбільш необхідними і, відповідно, найбільш розвиненими є такі види мемеджмент-консалтингу:
2.4. Особливості виробничих зовнішньоекономічних зв’язків Система виробничих відносин у зовнішньоекономічній діяльності представлена лізинговими операціями, кооперацією в усіх сферах господарювання на ієрархічних ланках ринкового простору та різновидами спільного підприємництва. Лізинг – форма довгострокової оренди, пов’язана з передачею у використання обладнання, транспортних засобів та іншого рухомого й нерухомого майна, окрім земельних ділянок та інших природних об’єктів. Сучасний лізинг доповнює і збагачує складені раніше форми і методи взаємодії банківських структур з реальним сектором економіки з фінансування і стимулювання виробництва. Форми реалізації лізингу диверсифікувалися, всебічно поєднуючись з традиційними формами фінансування. Міжнародний лізинг є однією з форм угоди лізингу, передбаченою Законом України №723/97-ВР від 16.12.1997 року «Про лізинг», зі змінами та доповненнями. Його особливість полягає в тому, що він здійснюється суб'єктами лізингу, які знаходяться під юрисдикцією різних країн, або у випадку, якщо майно або платежі перетинають державні кордони. Він може здійснюватися в двох видах: як оперативний і як фінансовий лізинг. При оперативному лізингу лізингоотримувач за своїм замовленням отримує для платного користування від лізингодавця об'єкт лізингу на строк, менший за той, за яким амортизується 90% вартості об'єкта лізингу, визначеної в день укладання договору. Після закінчення строку договору оперативного лізингу він може бути поновлений, або об'єкт лізингу підлягає поверненню лізингодавцю і може бути повторно переданий у використання іншому лізингоотримувачу за лізинговою угодою. При фінансовому лізингу лізингоотримувач за своїм замовленням отримує у платне користування від лізингодавця об'єкт лізингу на строк, не менший ніж той, яким амортизується 60% вартості об'єкта лізингу, визначеної в день укладання договору. Оскільки лізинг являє собою платні послуги довгострокової оренди, то актуальним буде розгляд особливостей здійснення лізингових платежів, розміри, спосіб, форма, строки внесення і умови перегляду яких визначаються в договорі лізингу за згодою сторін. До складу лізингових платежів входять:
Міжнародний лізинг також може здійснюватися у формі бартерного або компенсаційного лізингу. Бартерний лізинг − форма лізингу, яка передбачає замість лізингових платежів поставку лізингоотримувачем лізингодавцю за умови згоди останнього будь-яких товарів, які він має. Компенсаційний лізинг – форма лізингу, яка передбачає в якості лізингових платежів постачання лізингоотримувачем лізингодавцю товарів, вироблених з використанням об'єкта лізингу. В цьому випадку товари, що постачаються як лізингові платежі за договорами вказаних форм лізингу, підлягають митному оформленню в установленому порядку згідно з митним режимом експорту. Лізинг дає можливість: 1) отримувати будь-яке обладнання для користування без його повної оплати, тобто організувати нове виробництво без мобілізації необхідних на те значних фінансових ресурсів; 2) випробувати обладнання у виробництві, щоб визначитись з можливістю його викупу за залишковою вартістю; 3) використовувати сезонне обладнання тільки протягом періоду, коли воно потрібне; 4) не збільшувати суми залученого капіталу, тобто підтримувати оптимальне співвідношення власного і залученого капіталу; 5) отримати широкий спектр супутніх послуг з налагодження і обслуговування обладнання, придбаного за договором лізингу; 6) претендувати на податкові пільги, бо по-перше, орендна плата користувача обладнання в лізинговій угоді відноситься на виробничі витрати, відтак зменшує оподаткований прибуток і розмір податку на прибуток, по-друге, податкове законодавство передбачає для лізингових угод систему прискореної амортизації, тобто додаткових пільг не тільки лізингодавцю, але і лізингоотримувачу; 7) розширити можливості збуту продукції для підприємств-виробників, які беруть обладнання в лізинг; 8) лізинг у поєднанні з амортизаційними пільгами спрямований на прискорення процесу оновлення техніки і технології виробництва з підключенням всіх складових підвищення ефективності національної економіки (продуктивність праці, ресурсоємність, капіталоємність, якість продукції, прискорення обороту капіталу тощо). Кооперація - це форма взаємозв’язків між господарчими суб'єктами, які зайняті спільним виготовленням і реалізацією певної продукції (товарів, послуг) на основі спеціалізації їх виробництва. Міжнародна кооперація розвивається в різних формах:
Кооперація розвивається за такими напрямками:
Виробничий кооператив - одна з організаційно-правових форм здійснення що, як і господарські товариства, є адекватною ринковій системі господарювання. Виробничому кооперативу притаманні такі ознаки:
Виробничі кооперативи за своєю природою подібні до торговельних товариств, своєрідно поєднують у собі риси як об'єднань капіталів, так і персональних об'єднань, а також виступають досить ефективною формою організації зовнішньоекономічної діяльності. Найчастіше застосовуваною формою здійснення зовнішньоекономічних виробничих відносин є спільне підприємництво. Спільне підприємництво означає комплекс форм виробничо-господарської діяльності партнерів двох або декількох країн, змістом якої виступає кооперація в сферах виробництва, торгівлі, науково-технічній, інвестиційній та сервісній галузях. В основі спільного підприємства лежить об'єднання зусиль, фінансових можливостей, матеріальних ресурсів і участь в отриманні прибутку, розподілі ризиків. Спільне підприємництво набуває чинності в формі:
Міжнародні економічні організації − це міжурядові і міждержавні економічні організації, міжнародні господарські організації і об'єднання, основною функцією яких виступає координація країн-партнерів для співпраці у виробничій, науковій та інших галузях. Серед міжнародних економічних організацій яскравими прикладами виступають Міжнародний банк реконструкції та розвитку (МБРР), заснований в 1944 році на валютно-фінансовій конференції в Бреттон-Вудсі під егідою ООН; Міжнародна фінансова корпорація (МФК), заснована в 1956 році для сприяння приватним підприємствам у країнах, що розвиваються; Міжнародне агентство гарантії інвестицій (МАГІ), засноване в 1988 році для допомоги інвесторам шляхом їх страхування від комерційного ризику і створення сприятливого «інвестиційного клімату»; Міжнародний валютний фонд (МВФ), заснований у 1944 році в Бреттон-Вудсі для розробки економічної політики, нагляду за монетарною та фінансовою політикою своїх членів; Міжнародна асоціація розвитку (МАР), заснована в 1960 році, що має за мету забезпечення концесійної допомоги найбіднішим країнам світу; Європейський банк реконструкції та розвитку (ЄБРР), створений у 1991 році для фінансування малого і середньго бізнесу в країнах Центральної та Східної Європи. Найбільшу участь у розвитку української економіки беруть такі організації як МБРР, МВФ та ЄБРР. Вільна економічна зона (ВЕЗ)обмежена частина території держави, в межах якої діє пільговий режим господарювання і зовнішньоекономічної діяльності.(детальніше Тема 9) Урядами різних країн при створенні ВЕЗ переслідуються різні цілі: • активізація діяльності підприємств, розташованих на їх території;
Найпоширенішою та найефективнішою формою здійснення спільного підприємництва в зовнішньоекономічній діяльності є спільне підприємство (СП), яке сприяє прискоренню промислового розвитку країни-реципієнта, наближенню її виробничої та соціально-економічної інфраструктури до світового рівня. Для країни-реципієнта привабливість прямих інвестицій у формі СП зумовлена тим, що імпорт прямих підприємницьких капіталів веде до збільшення виробничих потужностей і ресурсів, сприяє поширенню передової технології й управлінського досвіду, підвищенню кваліфікації трудових ресурсів з'являються не тільки нові матеріальні та фінансові ресурси, а й мобілізуються і більш продуктивно використовуються національні ресурси. Спільні підприємства сприяють розвитку національної науково-дослідної бази; підвищується попит та ціни на національні фактори виробництва; стимулюється конкуренція; збільшуються експортні надходження у вигляді податків на діяльність міжнародних спільних підприємств; в умовах слабкого контролю використання державних позик ризик переноситься на іноземних інвесторів, які самостійно розв'язують проблему самоокупності. СП класифікують за такими ознаками:
Можна говорити про формування певних тенденцій, які тією чи іншою мірою характеризують розвиток спільних підприємств в Україні:
2.5. Інвестиційні процеси в системі зовнішньоекономічних зв’язків Сприятливий інвестиційний клімат включає в себе стабільну макроекономічну та політичну ситуації, відносну незмінність законодавчої бази впродовж тривалого часу, розвинену інвестиційну інфраструктуру, існування високого внутрішнього попиту на інвестиційні ресурси разом із можливістю отримання віддачі від інвестування. Поняття «сприятливий інвестицій клімат» включає чотири основних елементи: 1) стабільна макроекономічна та політична ситуація (включаючи низький рівень корумпованості державних службовців); 2) відносна незмінність законодавчої бази впродовж тривалого часу; 3) розвинена інвестиційна інфраструктура; 4) існування високого внутрішнього попиту на інвестиційні ресурси разом із можливістю отримання віддачі від інвестування. Що стосується інвестиційного клімату України, то з наведених елементів найменш проблемним є останній - у народному господарстві наявний стабільний і величезний попит па інвестиційні ресурси з боку вітчизняних господарських суб'єктів. Але без кардинального поліпшення функціонування інвестиційного комплексу інфраструктури іноземні інвестиції, якими великими за обсягом вони не були б, навряд чи зможуть бути ефективно використані. Таким чином, Україна має в деяких сферах діяльності ліберальне інвестиційне законодавство. Позитивним є і той факт, що обмеження на репатріацію капіталу і прибутку мінімальні. Але надходженню інвестицій все ще заважають такі обставини, як: • негативне враження у населення від застосовуваних реформ;
Іноземні інвестори будуть вкладати свої кошти в українську економіку тільки за умов дотримання таких вимог, як:
Щоб позбавитися перешкод на шляху здійснення прямих іноземних інвестицій в Україну, необхідне: − поліпшення політичних і макроекономічних умов містить такі напрямки реформ, як здійснення наполегливої політики стабілізації; ефективне зниження рівня інфляції; сприяння уряду іноземному інвестуванню; створення місцевими органами влади в регіонах стимулів для залучення прямих іноземних інвестицій; продовження політики формування відкритої ринкової економіки; відкрита інформаційна політика міністерств і відомств; здійснення маркетингової кампанії в національних та міжнародних масштабах для поліпшення іміджу України як країни-реципієнта прямих іноземних інвестицій. − усунення перешкод, які збільшують ризик капіталовкладень передбачає припинення практики постійних змін законодавства про інвестиції; здійснення принципу рівноправного ставлення і до співвітчизників, і до іноземців у галузі захисту від можливості позбавлення прав власності; дотримання принципів законності на всіх рівнях управління, ліквідація «дискримінації» при отриманні банківських ліцензій, можливість звернення до суду при порушенні законів органами управління; ліквідація зобов'язання отримувати ліцензію на кредити в твердій валюті, відміну обов'язкового продажу 50% валютної виручки; навчання українських менеджерів міжнародним стандартам управління. − усунення факторів, які зашкоджують підвищенню прибутковості інвестицій, включає такі напрямки структурних зрушень, як спрощення бюрократичних процедур під час оформлення інвестицій, зменшення податків і зборів з підприємств, забезпечення фінансових стимулів для прямих іноземних інвестицій. Отже, створення сприятливого інвестиційного клімату в державі в першу чергу пов'язане зі здійсненням заходів для сприяння залученню прямих іноземних інвестицій, до яких слід віднести:
Питання на семінарське заняття:
Питання на самостійне опрацювання:
Перелік реферативних повідомлень:
Тема 3. Зовнішньоекономічна політика України
3.1. Сутність і структура зовнішньоекономічної політики України Зовнішньоекономічні зв'язки формуються і здійснюються під впливом різноманітних регуляторів, що впливають на виникнення зв'язків і направляють їх розвиток у єдину ефективну політико-економічну систему, яка захищає інтереси держави. Регулятори зовнішньоекономічних зв'язків можуть бути економічними, організаційно-правовими й адміністративними в узагальненій класифікації. Економічні регулятори впливають на економічні інтереси виникнення і здійснення даних зв'язків. До них належать: співвідношення попиту і пропозиції; співвідношення світових і внутрішніх (вітчизняних) цін, тарифів, курсів валюти, процентних ставок; співвідношення світового і вітчизняного рівнів розвитку виробництва товарів (робіт, послуг) за їх обсягами, якістю й ефективністю; економічні стимули; прогнози, плани, програми. Варто мати на увазі, що в ринковій економіці план не є директивою. Він являє собою визначення перспективних цілей розвитку і виявлення найбільш важливих макроекономічних пропорцій. Організаційно-правові та адміністративні регулятори - це регулятори командно-адміністративного характеру. Вони припускають прямий цілеспрямований вплив держави на формування і розвиток зовнішньоекономічних зв'язків через різноманітні директивні акти. До них відносяться: квотування і ліцензування експорту й імпорту товарів (робіт, послуг); ліцензування окремих видів діяльності; механізм обов'язкового продажу частини валютної виручки від експорту товарів (робіт, послуг); митні режими; митне оформлення ввезення і вивозу товарів; валютний, митний контроль; експортно-імпортний контроль. Зовнішньоекономічна політика держави – це цілеспрямована діяльність держави по формуванню і використанню зовнішньоекономічних зв’язків для зміцнення свого потенціалу (політичного, економічного, соціального, екологічного) і ефективної участі у світовій економіці. Зовнішньоекономічна політика держави багато в чому залежить від стану її платіжного балансу і базується на таких принципах: 1) перехід суб'єктів господарювання від разових зовнішньоекономічних угод до постійних економічних зв'язків; 2) орієнтація зовнішньоекономічної діяльності на довгострокову перспективу; 3) захист ринку і стимулювання економіки; 4) поділ функцій зовнішньоекономічної політики між державою в цілому й окремими суб’єктами господарювання; 5) розгляд зовнішньоекономічної політики як важливої складової частини всієї зовнішньої політики. У цих умовах головним завданням зовнішньої політики є створення сприятливих умов на світовому ринку її експортерів та активізації ефективних зовнішньоекономічних зв'язків. Зовнішньоекономічна політика має часовий і просторовий аспекти. Часовий аспект зовнішньоекономічної політики визначає дії держави по формуванню і використанню зовнішньоекономічних зв'язків на сучасний момент і на тривалий період. Тому зовнішньоекономічна політика включає поточну і довгострокову політику. Поточна зовнішньоекономічна подітий полягає в оперативному регулюванні зовнішньоекономічної діяльністю. Довгострокова зовнішньоекономічна політика спрямована насамперед на вирішення великомасштабних зовнішньоекономічних завдань, що потребують великих витрат часу і капіталу. Просторовий аспект зовнішньоекономічної політики визначає дії держави по основних напрямках впливу на світову і вітчизняну економіку. За цією ознакою до складу зовнішньоекономічної політики держави входять зовнішньоторговельна, зовнішньоінвестиційна, валютна і митна політики. Зовнішньоторговельна політика встановлює і регулює відносини з іноземними державами в галузі зовнішньоторговельної діяльності, що охоплюють міжнародний обмін товарами (роботами, послугами, інформацією, результатами інтелектуальної діяльності). Ці відносини будуються на основі дотримання загальновизнаних принципів і норм міжнародного права ізобов'язань, що витікають із міжнародних договорів.Зовнішньоторговельна політика поділяється на експортну та імпортнуполітики. Зовнішньоінвестиційна політика являє собою комплекс заходів для залучення і використання іноземних інвестицій на території держави і регулювання вивозу інвестицій за кордон. Вона містить у собі як політику імпорту іноземних інвестицій, так і політику експорту вітчизняних інвестицій. Валютна політика − це сукупність економічних, юридичних і організаційних форм і методів у галузі валютних відносин, здійснюваних державою і міжнародними валютно-фінансовими організаціями. Валютна політика являє собою діяльність держави щодо цілеспрямованого використання валютних коштів. Зміст валютної політики багатогранний включає опрацювання основних напрямків формування та використання валютних коштів, розробку заходів, спрямованих на ефективне використання цих коштів. Сферою дії валютної політики є валютний ринок, ринок дорогоцінних металів. Поточна валютна політика поділяється на дисконтну і девізну політики. До валютної політики також належать валютне субсидування і диверсифікація валютних резервів. Завданням поточної валютної політики є забезпечення платіжних балансів. Валютна дисконтна політика є системою економічних і організаційних заходів по використанню дисконтної ставки відсотка для регулювання руху інвестицій і збалансування платіжних зобов'язань, орієнтованих на коригування валютного курсу. Ця політика проявляється у впливі на стан грошового попиту, динаміки і рівня цін, обсягу грошової маси, міграції короткострокових інвестицій. Валютна девізна політика - система регулювання валютного курсу: купівлею і продажем валюти за допомогою валютної інтервенції і валютних обмежень. Валютна інтервенція - це цільова операція НБУ з купівлі-продажу іноземної валюти для обмеження динаміки курсу національної валюти певними рамками його підвищення або зниження. Валютні обмеження являють собою систему економічних, правових, організаційних засобів, що регламентують операції з національною й іноземною валютою, золотом. Довгострокова валютна політика охоплює довгострокові засоби структурного характеру по зміні валютного механізму. Основними методами довгострокової валютної політики є міждержавні переговори й угоди насамперед у межах Міжнародного валютного фонду, а також на регіональному рівні (Європейський фонд валютного співробітництва тощо). Засобами довгострокової валютної політики є механізм валютних розрахунків, режим валютних курсів і паритетів, використання золота, резервної валюти, міжнародних платіжних засобів тощо. Митна політика є складовою частиною внутрішньої і зовнішньої політики держави. Її метою є забезпечення найбільш ефективного використання інструментів митного контролю і регулювання товарообміну на митній території; участь у реалізації торговельно-політичних задач щодо захисту вітчизняного ринку і стимулювання розвитку економіки. Митна політика є частиною митної справи, основи якої визначені Митним кодексом. Більш детально митна політика буде розглядатися через застосування методів митно-тарифного регулювання зовнішньоекономічної діяльності вітчизняних підприємств у наступній темі. 3.2. Політика експорту Експортний потенціал країни — це здатність національної економіки відтворювати свої конкурентні переваги на світових ринках. Реальне втілення він знаходить у галузевій структурі експортно-імпортних операцій, що формується як наслідок входження країни у світове господарське співробітництво і відображає напрями розвитку міжнародної спеціалізації її економіки. Закон України «Про зовнішньоекономічну діяльність» (ст. 1) дає таке визначення: «Експорт (експорт товарів) — продаж товарів українськими суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності іноземним суб'єктам господарської діяльності (у тому числі з оплатою в не грошовій формі) з вивезенням або без вивезення цих товарів через митний кордон України, включаючи реекспорт товарів». Існуюча нині в Україні галузева структура експорту - це своєрідний конгломерат залишків структури зовнішньоторговельних операцій, що проводилися від імені СРСР, і нових міжнародних економічних відносин, які формуються в умовах перехідної економіки. Сформовані згідно з конкурентними перевагами структури зовнішніх економік країн Заходу (за поодинокими винятками) не зацікавлені в низькоякісній і неконкурентоспроможній продукції обробної промисловості України. Торгівля з цими країнами, що загалом зростає, залежить від структурних змін тільки односторонньо: імпорт визначається диференційованим споживачем, а структура експорту залишається практично незмінною: питома вага експорту сировини - приблизно 77%, продукції машинобудування - понад 10% . Аналогічні тенденції властиві відносинам України з країнами СНД: на сировину й матеріали припадає понад 40% усіх експортних торговельних операцій, на машинобудування − до 26%. Більша питома вага продукції машинобудування пояснюється, з одного боку, наявністю збережених після розпаду СРСР господарських зв'язків, з іншого специфікою локального ринку країн СНД, коли суб'єкти ринку пред'являють попит на товари приблизно однакової якості. Формування зовнішнього сектора економіки й зміцнення експортного потенціалу України вимагає переорієнтації народного господарства на досягнення більш рівномірної та збалансованої експортної віддачі окремих її регіонів. Вирішення такого завдання потребує, по-перше, усунення причин, що спричиняють деформацію народногосподарської структури України, по-друге — перегляду економічної політики держави, спрямованої на стимулювання оптимального розподілу обмежених економічних ресурсів. Як свідчать дані Міністерства статистики України, понад 50% українського експорту товарів і послуг припадає на 4 промислові області: Дніпропетровську (20-25%), Донецьку (10-15%), Одеську (10-12%) і Луганську (до 10%). Виходячи з того, що ці промислові центри спеціалізуються передусім на виробництві сировини і матеріалів (металургійна, хімічна та нафтохімічна промисловість), можна стверджувати, що експортний потенціал України розміщений і експлуатується нерівномірно. Головна причина цього - відсутність у цих регіонах капітало- і наукомістких факторів виробництва. Відсутність коштів для переоснащення та модернізації підприємств чорної металургії й переведення їх на сучасні технології й методи управління виробництвом стане у недалекій перспективі причиною відсутності попиту на цю продукцію на світових ринках, тим більше, що вже тепер виробники неодноразово робили спроби її продажу за демпінговими цінами. Реалізація мети експортної орієнтації економіки відбувається через експортну політику держави, спрямовану переважно на: 1) забезпечення сприятливих умов для виходу країни на світовий ринок; 2) реалізацію на світовому ринку товарів, з яких країна має порівняльні переваги; 3) підтримку вітчизняних експортерів і творців конкурентоспроможної продукції; 4) стимулювання змагальності вітчизняних підприємств із закордонними; 5) підвищення серійності вітчизняного виробництва конкурентоспроможної продукції з метою розширення її вивезення. Становлення експортної політики не може здійснюватися стихійно і хаотично. Сили ринку, перетворюючись в умовах перехідної економіки на головний механізм координації народногосподарського розвитку, повинні кореспондуватися з цілеспрямованою державною політикою. Експортна зовнішньоторговельна політика спрямована на реалізацію спроможних товарів на світовому ринку і стимулювання їх виробництва. Для стимулювання експортоспроможних виробництв використовуються державні закони, бюджетне фінансування, кредити, фінансування НДДКР тощо. Політика експорту вітчизняних інвестицій спрямована на вирішення таких завдань:
Як свідчить досвід розвинутих країн, саме за рахунок стимулювання державного експортного, причому головне — експортного технологічного напрямку зовнішньоекономічної діяльності вдається підтримувати стабільну динаміку економічного розвитку. Тому в сучасних умовах ефективний розвиток українського експорту є важливим елементом довгострокової стратегії держави щодо ринкового реформування і структурної перебудови економіки.
3.3. Імпортна політика України Імпорт товарів - це купівля та ввезення товарної продукції з-за кордону з метою її реалізації на внутрішньому ринку та використання на території країни. Імпортна зовнішньоторговельна політика спрямована на регулювання ввезення іноземних товарів (робіт, послуг). Інструментом такого регулювання є обмеження імпорту з метою захисту вітчизняної економіки. Для цього використовуються ліцензування і контингентування імпорту, антидемпінгові й компенсаційні мита, система мінімальних імпортних цін. Адміністративні формальності прямо не направлені на обмеження імпорту, проте їх дія обмежує зовнішню торгівлю. До них належать митні формальності, санітарні і ветеринарні норми, технічні стандарти і норми. Імпортна зовнішньоторговельна політика враховує роль імпорту у вітчизняній економіці. Ця роль визначається двома моментами: 1) імпорт як традиційне джерело митних прибутків держави; 2) імпорт як антимонопольний важіль і елемент виробництва, що утоворює конкурентоспроможність вітчизняного товару. Політика імпорту іноземних інвестицій спрямована на вирішення таких завдань: • збільшення обсягу вітчизняного виробництва товарів і послуг на рівні міжнародних стандартів;
На початок 90-х років регулювання імпорту в Україні було мінімальним, переважала майже повна відсутність митно-тарифного захисту провідних галузей економіки, що вимагають такого захисту на етапі структурних перетворень. Нарощування із середини 90-х років тарифного захисту галузей національної економіки у цілому не наблизило Україну до того рівня тарифного захисту, що практикується в більшості країн, що розвиваються. За деякими позиціями товарного ринку занадто ліберальний імпортний режим призвів до того, що споживчі товари не першої необхідності (тривалого користування) зарубіжного виробництва витиснули національні товари з внутрішнього ринку, причому деякі з них - назавжди.
Україна відіграє вирішальну роль у регіональній енергетичній політиці як найбільший імпортер енергоносіїв з Росії (37,6% загального обсягу імпорту) і Туркменістану (7,6%) і як основний канал транзиту з Росії в Європу. Для російського газу Україна є основним маршрутом експорту на європейські ринки, а трубопроводи, по яких російська нафта йде на експорт через чорноморські порти, перетинають усю територію України. За роки незалежності не було створено стимулів для нарощування імпорту високих технологій, закупівлі ліцензій, ноу-хау для виробництва національних конкурентноспроможних товарів. З цією метою не застосовувалися ні пільгові ставки імпортного податку, ні зниження ставки податку при ввозі машин і устаткування, які виготовлені на основі запатентованих технічних рішень і захищених новітніх технологій. Особливо ефективним засобом протидії імпорту, який використовується в умовах глобалізації та лібералізації торгівлі, але формально не суперечить їм, є запровадження механізму антидемпінгових розслідувань. Українська практика свідчить про те, що цей формально коректний інструмент боротьби із недобросовісною конкуренцією, яка здійснюється за допомогою незаконного маніпулювання цінами, може перетворитися на засіб протидії конкурентам взагалі. Приводом для звинувачень в демпінгу може бути більш ефективне виробництво або нижча заробітна плата: і перше, і друге забезпечує нижчі ціни і насправді не має нічого спільного з недобросовісною конкуренцією. Таким чином, можна визначити основні напрямки оптимізації імпорту в Україні в такому переліку заходів та регулюючих методик: • проведення радикальної раціоналізації енерго-та матеріалоспоживання, поширення заощадливих технологій у виробництві та в побуті; • перехід на використання альтернативних імпортним енергоносіїв − сонячної, вітрової енергії, супутнього газу, метану вугільних шарів, етилового спирту (його джерелом можуть бути побічна продукція та відходи сільського господарства й агропереробки, зокрема цукрових буряків після технологічного процесу виготовлення цукру); • збільшення розвідок та власного видобутку нафти й газу, більш повний видобуток паливних родовищ; поширення виробництва на території України тих товарів іноземних марок, які характеризуються найкращими споживчими властивостями та користуються високим попитом; • обмеження ввезення на територію України тієї продукції, яка заважає становленню молодих галузей обробної промисловості та тих сфер виробництва, які не встигли вчасно реформуватися та лише переходять на шлях ринкової діяльності; • запровадження ефективних механізмів антидемпінгових розслідувань та процедур стосовно тих іноземних фірм, які можуть бути звинуваченими у недобросовісній конкуренції; • розвиток альтернативних імпортним поставкам виробництв; • стимулювання інвестицій у розвиток тих галузей економіки, які у міжнародній конкурентній боротьбі програють через об'єктивний дефіцит у них фінансових ресурсів.
3.4. Концептуальні засади удосконалення зовнішньоекономічних зв’язків України Проблеми підвищення ефективності зовнішньоекономічної діяльності держави набувають на сучасному етапі виняткового значення. Це пов'язано, по-перше, з рядом факторів внутрішнього характеру: знаходженням економіки країни на перехідному етапі до ринкової системи господарювання, яка перебуває в ситуації об'єктивної незбалансованості структури економіки і її повільної структурної перебудови; надмірною енерго- і ресурсоємністю галузей народного господарства; низькою конкурентоспроможністю національного виробництва; поступовим занепадом науково-технічного і високотехнологічного промислового потенціалів та ін. По-друге, це обумовлено системою зовнішніх факторів: надмірною залежністю економіки України від монопольних імпортних ринків постачання стратегічно важливих товарних позицій (енергоносіїв, сировинних та інших матеріальних ресурсів) для життєво важливих галузей виробництва; наявністю тисяч українських підприємств, задіяних у виробничих циклах, кінцева продукція яких виробляється за межами України; високою залежністю процесу структурного та технологічного реформування економіки України від різних форм зовнішніх джерел фінансування; відсутністю розвинутої зовнішньоторговельної інфраструктури (інформаційної, законодавчої, маркетингової, організаційної, трейдерської, біржової, виставочної, рекламної тощо); зберіганням Україною статусу «торговельного аутсайдера» світовій торгівлі через відсутність повного чи асоційованого членства у Світовій організації торгівлі (COT), Європейському союзі (ЄС), Центрально-Європейській асоціації вільної торгівлі (ЦЕФТА) та інших торговельно-інтеграційних угрупованнях системи ГАТТ/СОТ, а через це слабкою конкурентозахищеністю зовнішньоекономічної діяльності України в умовах жорсткої конкурентної боротьби на міжнародних ринках товарів, капіталів і послуг; певним тиском інших країн на зовнішньоекономічну діяльність України через прямі та побічні форми різноманітних торговельних, інвестиційних торговельно-стандартних, фітосанітарних, технологічних і фінансових обмежень. Становлення України як незалежної європейської держави потребує удосконалення зовнішньоекономічної політики Україниз урахуванням реальних її можливостей. На сьогодні вироблені деякі пріоритети, до яких належать: І. Затвердження відкритої економіки. Українська економіка середини 90-х років мала характерні риси майже закритої, ізольованої економіки. Відкритого руху інвестицій, товарів, робочої сили, обміну ними з економіками зарубіжних країн майже не відбувалося. Тому зовнішньоекономічна діяльність України натрапляла на постійну упередженість зарубіжних партнерів, що гальмувало розвиток експортних виробництв і посилювало імпорт на український ринок. Загальновідомо, що відкритість економіки сприяє припливу зарубіжних інвестицій і прискоренню інтеграції країни у світові господарські зв'язки. Тому важливою засадою удосконалення зовнішньоекономічної діяльності є поступове затвердження відкритої економіки для рівноправного функціонування України у світовому економічному просторі.
4. Повернення в Україну капіталу. Малі обсяги зарубіжних інвестицій обумовлені тим, що український капітал не повертається в Україну, а кредитує інші держави. Крім того, мільярди доларів нерухомо лежать у населення (що значно більше, ніж обіцяна міжнародними фінансовими організаціями допомога). Ці капітали не працюють на розвинення національної економіки оскільки в державі не відпрацьовані механізми взаємодії між українськими підприємствами та виконавчою владою. Це теж потребує відповідного удосконалення. 5. Експортоорієнтована стратегія розвитку економіки. Важливим напрямком зовнішньоекономічної діяльності є перехід до стратегії економічного розвитку на базі цілеспрямованого формування й активної реалізації експортного потенціалу України в пріоритетних галузях економіки. Саме така стратегія має стати матеріальною основою сталої її інтеграції у світовий економічний простір. 6. Лібералізація сфери зовнішньоекономічних зв'язків. Одним з пріоритетів зовнішньоекономічної політики в Україні стає органічне поєднання заходів щодо послідовної лібералізації сфери світових зв'язків, створення для суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності усіх видів і форм власності рівних можливостей самоуправління з ефективною регулюючою роллю держави у цій сфері з переважним використанням ринкових (а не адміністративних) засобів. Це передбачає активне використання валютних, податкових, кредитних, страхових та інших ринкових важелів як засад регулювання зовнішньоекономічних зв'язків. 7. Удосконалення регіонального спрямування зовнішньоекономічної діяльності. Виходячи з геоекономічних реалій, що склалися після розпаду СРСР, Україна і надалі розвиватиме економічне співробітництво з країнами колишнього Союзу по відновленню політично розірваних господарських зв’язків, ліквідації економічно необґрунтованих митних і платіжних перешкод для здійснення експортно-імпортних операцій. Разом з цим у країні радикально перебудовується нинішня система співробітництва з іншими державами на засадах взаємної вигоди та економічної доцільності, виробничої і науково-технічної кооперації, створення спільних підприємств, фінансово-промислових структур, розвитку спільних об'єктів інфраструктури, взаємодії на ринках третіх країн. Таким чином, Україна повинна послідовно проводити політику географічної диверсифікації своїх зовнішньоекономічних зв'язків. Цього потребують інтереси економічної безпеки держави, яка має спиратися не на господарську самоізоляцію, а на більш рівномірний, збалансований розвиток економічних зв'язків з різними країнами світу. У відносинах з державами з розвинутою ринковою економікою та з тими, що розвиваються. Україні слід вести пошук нових джерел критичного імпорту і нових ринків збуту продукції (переважно з тими країнами та їх регіональними угрупованнями, які не вбачають в Україні лише джерело дешевої сировини і робочої сили або ринок збуту за завищеними цінами товарів не найвищої якості). Пріоритет необхідно надавати тим, хто вбачає в нашій країні рівноправного партнера у співробітництві в галузях високої технології, виявляє готовність сприяти інвестиціям у пріоритетні переробні галузі промисловості, сільське господарство, транспорт, зв'язок, інші об'єкти, тобто допомагає значно підвищити якість економічного потенціалу. Всіляке заохочування вкладень в Україну іноземного капіталу, пов'язаного з новітніми технологіями, передовими формами організації виробництва і менеджменту має відбуватися за умов дотримання найжорсткіших вимог щодо охорони навколишнього середовища і здоров’я населення. Це потребує відповідного удосконалення законодавства. Питання на семінарське заняття:
Питання на самостійне опрацювання:
Перелік реферативних повідомлень:
Тема 4. Регулювання зовнішньоекономічних зв’язків України
4.1. Характеристика системи регулювання зовнішньоекономічної діяльності в Україні Для підвищення ефективності зовнішньоекономічної діяльності відповідні державні органи повинні здійснювати її регулювання, застосовуючи адміністративні, нетарифні та економічні методи. Сюди включаються митні формальності, контенгування і ліцензування, антидемпінгові процедури, цінові преференції, технічні та імпортні процедури, непряме і пряме фінансування, кредитування експортеру та його страхування. З метою забезпечення збалансованості економіки та рівноваги внутрішнього ринку України, стимулювання прогресивних структурних змін в економіці, створення найбільш сприятливих умов для залучення економіки України в систему світового поділу праці та її наближення до ринкових структур розвинутих зарубіжних країн, в нашій країні функціонує система регулювання зовнішньоекономічної діяльності. Основними цілями даної системи регулювання є: ü захист економічних інтересів України та інтересів суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності; ü забезпечення збалансованості економіки та рівноваги внутрішнього ринку; ü створення найбільш сприятливих умов для інтеграції економіки України з системою світового поділу праці; ü стимулювання прогресивних структурних змін в економіці; ü заохочення конкуренції та ліквідація монополізму у сфері зовнішньоекономічної діяльності. Держава та її органи в процесі регулювання зовнішньоекономічної діяльності не мають права безпосередньо втручатися в зовнішньоекономічну діяльність суб’єктів цієї діяльності, за винятком випадків, коли таке втручання здійснюється згідно з законами України. Регулювання зовнішньоекономічної діяльності в Україні здійснюється за допомогою:
Регулювання зовнішньоекономічної діяльності України здійснюється: − державою в особі її органів у межах їх компетенції; − недержавними органами управління економікою; − самими суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності. До державних органів управління зовнішньоекономічної діяльності відносяться державні органи як законодавчої, так і виконавчої влади, а також місцеві органи влади. Слід зазначити, що кожний із органів державного регулювання зовнішньоекономічної діяльності виконує тільки йому делеговані функції в даній системі управління. Основними функціями Верховної Ради України як найвищого органу державного регулювання зовнішньоекономічної діяльності, є: — створення законодавчої бази у сфері зовнішньоекономічних відносин; — затвердження головних напрямків зовнішньоекономічної діяльності; — розгляд, затвердження та зміна структури органів державного регулювання зовнішньоекономічної діяльності; — укладання і ратифікація міжнародних договорів України; — встановлення правових режимів на території України. До компетенції Кабінету Міністрів України належить: — відповідно до прийнятого законодавства здійснювати координацію зовнішньоекономічних зв'язків; — затверджувати нормативні акти управління з питань зовнішньоекономічної діяльності; — проводити переговори та укладати міжнародні договори; — забезпечувати складання платіжного балансу. Національний банк України фактично є основним органом при здійсненні валютної політики країни, тому основні його функції такі: — реалізує валютну політику держави; — регулює курс національної валюти; — здійснює облік і розрахунки з наданих і одержаних державних кредитів і позик; — здійснює зберігання і використання золотовалютного резерву України; — представляє інтереси держави у відносинах з центральними банками інших країн; — видає ліцензії на здійснення комерційними банками операцій в іноземній валюті. Відповідно до Закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність» одним із органів державного регулювання було Міністерство зовнішньоекономічних зв'язків України, але на сьогодні його функції виконує Міністерство економіки України та Міністерство зовнішніх економічних зв'язків і торгівлі України, основні з них такі: — забезпечення проведення єдиної зовнішньоекономічної політики; — здійснення контролю за державними суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності. Основними функціями Державної митної служби України є здійснення митного контролю на території України та затвердження актів з питань митної політики держави. Органи місцевого управління зовнішньоекономічною діяльністю здійснюють реєстрацію суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності (як суб'єктів господарської діяльності) та контролюють функціонування суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності на регіональному рівні. Останнім часом система органів регулювання доповнилась новими структурами − Антимонопольним комітетом України та Міжвідомчою комісією з міжнародної торгівлі. При цьому Антимонопольний комітет здійснює контроль за дотриманням суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності антимонопольного законодавства, а Міжвідомча комісія з міжнародної торгівлі виконує такі функції: — здійснює оперативне державне регулювання зовнішньоекономічної діяльності; — приймає рішення про порушення і проведення антидемпінгових, антисубсидиційних або спеціальних розслідувань та застосування, відповідно, антидемпінгових, компенсаційних або спеціальних заходів; — здійснює заходи нетарифного регулювання зовнішньоекономічної діяльності (ліцензування, квотування, реєстрація окремих видів контрактів). До недержавних органів управління економікою відносяться товарні, фондові, валютні біржі, Торгово-промислові палати України. При цьому дані органи регулювання можуть виконувати тільки їм надані функції у сфері управління зовнішньоекономічною діяльністю. Так, тільки Торгово-промислова палата України засвідчує країну виробництва товару через систему видачі сертифікату походження.
4.2. Правове регулювання зовнішньоекономічних зв'язків України Правове регулювання зовнішньоекономічних зв'язків включає розробку та прийняття нормативно-правової бази в Україні та виконання норм міжнародного права, приєднання України до міжнародних організацій та конвенцій, укладання міжнародних угод. Будь-який суб'єкт господарської діяльності функціонує у відповідному правовому середовищі, яке формується на основі законодавчої бази. Тобто правила поведінки суб'єктів визначаються законодавством тієї країни, на ринку якої функціонує підприємство. Етапною правовою основою для розширення зовнішньоекономічних зв'язків незалежної України стали Декларація про державний суверенітет України (16 липня 1990р.), Акт проголошення незалежності України (24 серпня 1991р.) і, нарешті, Конституція України (28 червня 1996 р.). Серед спеціальних законів з питань економіки слід відзначити Закони України про економічну самостійність (3 серпня 1990р.); про зовнішньоекономічну діяльність (16 квітня 1991р.); про створення державного експортно-імпортного банку (З січня 1992р.); про іноземні інвестиції (13 березня 1992р.), Декрет Кабінету Міністрів України "Про режим іноземного інвестування" (20 травня 1993р.); Закони України «Про промислово-фінансові групи в Україні» (21 листопада 1995р.); про режим іноземного інвестування (19 березня 1996р.); про захист від недобросовісної конкуренції (7 червня 1996р.) та інші законодавчі та нормотворчі акти. Економічні можливості підприємства у сфері зовнішньоекономічної діяльності обмежені правилами і обов'язками, які надає їм організаційно-інституційна підсистема функціонування економічної системи суспільства. Суть даної підсистеми визначається тією місією, яку відіграє процес організації в забезпеченні і упорядкуванні системи господарювання в цілому. Використання в механізмі зовнішньоекономічного співробітництва організаційно-інституційних інструментів дозволяє упорядкувати складну систему взаємодії різних форм міжнародної організації виробництва та міжнародного обміну, взаємозв'язків між ними, взаємозалежності внутрішньої і зовнішньої сфери економіки. Інституція — така організація суспільних відносин, що втілює в собі норми економічного, політичного, правового життя суспільства. У даному контексті поняття інституційного механізму охоплює всі організаційні ланцюги міждержавного і міжнаціонального співробітництва. Разом з тим, визначаючи структуру міжнародного інституційного механізму як сукупності організаційних заходів, потрібно враховувати його міжнародну специфіку, метод створення правових норм, правового регулювання даного механізму, правового статусу організаційних утворень і суб'єктів правовідносин. Основне завдання — створення сприятливого правового клімату для реалізації економічних інтересів суб'єктів господарювання у сфері зовнішньоекономічних відносин. Правові норми, що регулюють зовнішньоекономічну діяльність, утворюють певний комплекс, який включає як міжнародно-правові, так і національно-правові норми. Національно-правові норми, що регулюють зовнішньоекономічну діяльність в Україні, входять до актів, що відносяться до таких галузей внутрішнього права, як державне, адміністративне, фінансове, громадянське, громадянсько-процесуальне, але більшість норм у сфері зовнішньоекономічних відносин можуть бути піднесені до такого розділу законодавства, який називають господарським правом. Виходячи зі змісту, серед правових норм виділяють такі основні групи: 1. Норми, що визначають правові принципи зовнішньоекономічної діяльності і її регулювання, у тому числі правові режими, взаємність, доброзичливість, недопустимість, необґрунтовані обмеження ділової практики і демпінгу. 2. Норми, що визначають статус і компетенцію органів державного управління зовнішньою діяльністю. 3. Норми стосовно суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності, учасників зовнішньоекономічних зв'язків. 4. Норми щодо спільних підприємств на території України, а також щодо господарської діяльності українських організацій за кордоном. 5. Норми щодо планування зовнішньоекономічної діяльності. 6. Норми щодо режиму експорту, реекспорту та імпорту, ліцензування і квотування, порядку ввозу і вивозу товарів. 7. Норми валютного регулювання. 8. Митно-тарифне регулювання. 9. Оподаткування доходів від зовнішньоекономічної діяльності. 10. Засоби захисту зовнішньоекономічних інтересів України, включаючи порядок застосування відповідних дій. 11. Норми щодо порядку врегулювання суперечностей і спорів, як міждержавних, так і за участю юридичних осіб і громадян, вимога, порядок визнання і виконання іноземних судових і арбітражних рішень. Загалом нормативні акти, що регулюють зовнішньоекономічну діяльність, можна умовно розділити на три групи: ü Акти, в яких закріплені основні принципи організації і напрямки здійснення зовнішньоекономічної діяльності. Передусім це Конституція України, Декларація про державний суверенітет України та Закон України «Про зовнішньоекономічну діяльність». Закон України «Про зовнішньоекономічну діяльність» регулює всі зовнішньоекономічні відносини України: визначає принципи зовнішньоекономічної діяльності, класифікує суб'єктів, дає характеристику основних видів діяльності у сфері зовнішніх зв'язків. У ньому представлена характеристика основних напрямків регулювання зовнішньоекономічної діяльності, визначені спеціальні правові ринки, що діють в Україні, і які регламентують економічні відносини України з іншими державами. ü Акти, які складаються із систематизованих норм, зокрема — Митний кодекс України, Закон України «Про єдиний митний тариф», Закон України «Про режим іноземного Інвестування», Декрет Кабінету Міністрів України «Про валютне регулювання». Так, Декрет Кабінету Міністрів «Про валютне регулювання» практично регламентує основи валютної політики України на внутрішньому ринку. ü Акти щодо поточних операцій. Це найбільш чисельна група нормативних документів, що регламентують широке коло відносин. До їх числа відносяться постанови, інструктивні листи, накази, що приймаються і видаються першочергово: • Національним банком України у сфері валютною регулювання зовнішньоекономічної діяльності. • Міністерством фінансів у сфері оподаткування зовнішньоекономічної діяльності. • Міністерством економіки у сфері державного регулювання зовнішньоекономічних відносин. • Державною митною службою України з питань митного регулювання. Міжнародні договори України у сфері зовнішньоекономічної діяльності створюють цілу правову систему. В ній можна виділити багатосторонні й двосторонні угоди, договори, що містять у собі загальні норми та положення стосовно зовнішньоекономічної діяльності. Поділ міжнародних угод на двосторонні і багатосторонні залежить від їх змісту та втілення в них певної кількості держав та їх суб'єктів, отже, в залежності від кількості учасників. Тоді як багатосторонні угоди показують напрямки руху міжнародного інтегрування між країнами, двосторонні договори передбачають розв'язання конкретних економічних проблем у сфері зовнішньоекономічних зв'язків. Як правило, предметом двосторонніх договорів є: − торговельно-економічне співробітництво; − заохочення та взаємний захист інвестицій; − сприяння капіталовкладенням в економіку країн; − промислове і науково-технічне співробітництво; − торговельні угоди; − проблеми кредитування взаємовідносин; − питання, що стосуються подвійного оподаткування суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності.
4.3. Адміністративне регулювання зовнішніх зв'язків України Адміністративне регулювання зовнішніх зв'язків здійснюється за допомогою таких важелів, як реєстрація суб'єктів зовнішньоекономічних зносин, реєстрація зовнішньоекономічних контрактів, розробка системи нетарифного регулювання зовнішньоекономічних зв'язків, митне регулювання, оперативне регулювання зовнішньоекономічної діяльності. Реєстрація підприємств-учасників зовнішньоекономічної діяльності почалася в Україні з 1992 р. Вона мала повідомний порядок (тобто підприємство повідомляє про своє бажання зареєструватись). Для реєстрації необхідно подати такі документи: − заява на реєстрацію; − нотаріально засвідчені копії установчих документів; − для фізичних осіб — свідоцтво про реєстрацію суб'єкта підприємницької діяльності; − для юридичних осіб без участі іноземного капіталу — статут, зареєстрований відповідно до законодавства; − для юридичних осіб за участю іноземного капіталу — статут, свідоцтво про внесення до державного реєстру (Міністерство фінансів України); − для об'єднань фізичних, юридичних осіб — установчі документи або угоди, на підставі яких створені ці об'єднання. Подані документи розглядаються впродовж 25-ти робочих днів, починаючи від дати звернення. Зареєстрованим суб'єктам видається свідоцтво реєстрації з присвоєнням реєстраційного номера, який потім проходить у ліцензіях, митних деклараціях тощо. Міністерство зовнішніх економічних зв'язків і торгівлі України не має права відмовляти у реєстрації подавцеві документів, якщо документи оформлено відповідно до вимог. Зареєстровані суб'єкти повинні інформувати Міністерство зовнішніх економічних зв'язків і торгівлі України про всі зміни впродовж 14-ти днів. Система реєстрації зовнішньоекономічних контрактів в Україні функціонує з 1994 р. Обов'язковій реєстрації підлягають експортні контракти: за товарними позиціями, що є основними статтями доходу України (карбамід, козеїн, метали, деревина); − з українськими товарами, стосовно яких міжнародними угодами передбачено добровільне обмеження експорту з метою попередження демпінгу; − українські товари, що попали під антидемпінгові розслідування; − українські товари, імпорт яких в інші держави квотується і ліцензується за законами цих держав; − товари, експорт яких здійснюється за бартерними операціями. Для того, щоб пройти реєстрацію, суб'єкт ЗЕД має подати в Міністерство зовнішніх економічних зв'язків і торгівлі України та його регіональні управління такі документи: • інформаційну картку договору контракту; • оригінал договору та його копію, засвідчену керівником суб'єкта; • документ про оплату послуг за реєстрацію. Орган реєстрації розглядає подані документи впродовж 20-ти днів, починаючи від дати звернення за реєстрацією. У разі позитивного рішення щодо реєстрації заявленого суб'єкта подавачем видається картка реєстрації - обліку контракту, яка засвідчує факт реєстрації. У разі нереєстрації подавачам видається обґрунтоване рішення про відмову. З метою збалансованого розвитку зовнішньоекономічних зв'язків і удосконалення інструментів реалізації зовнішньоекономічної політики країни в особливих випадках можуть застосовуватися заходи оперативного регулювання зовнішньоекономічної діяльності, а саме: тимчасове призупинення зовнішньоекономічної діяльності та застосування індивідуального режиму ліцензування за порушення чинного законодавства України у сфері зовнішньоекономічних відносин. Тимчасове призупинення зовнішньоекономічної діяльності щодо українських суб'єктів ЗЕД передбачає позбавлення права займатися зовнішньоекономічною діяльністю суб'єктів усіх форм власності при проведенні експортних/імпортних операцій з товарами (послугами). Санкція застосовується до українських суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності у випадках: • порушення суб'єктом зовнішньоекономічної діяльності податкового, валютного, митного та іншого законодавства у сфері зовнішньоекономічної діяльності; • у разі виявлення валютних цінностей, розміщених із порушенням установленого порядку на рахунках і вкладах за межами України; • інших порушень законодавчих актів, проведення дій, які можуть зашкодити інтересам національної економічної безпеки. Застосування санкцій здійснюється Міністерством економіки України на підставі офіційних подань з боку правоохоронних, митних або податкових органів України. Санкції застосовуються на термін до шести місяців. Застосування до конкретних суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності та іноземних суб'єктів господарської діяльності індивідуального режиму ліцензування здійснюється у випадках порушення ними Закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність» стосовно антимонопольних заходів, заборони недобросовісної конкуренції, обмеження реекспорту, заборони демпінгу та інших зазначених у ньому положень, що встановлюють певні заборони, обмеження або режими здійснення зовнішніх операцій з дозволу держави. У разі застосування вказаної санкції суб'єкту господарської діяльності потрібно одержати індивідуальний письмовий дозвіл Міністерства економіки України на здійснення експортно-імпортної операції. Рішення Міністерства економіки України щодо застосування санкцій може бути змінено за рішенням судових органів.
4.4. Економічне регулювання зовнішніх зв'язків України
До економічних регуляторів належать:
Найбільш поширеними економічними засобами регулювання зовнішньоекономічних зв'язків є митні платежі, які стають суттєвим бар'єром при переміщенні товарів через митний кордон країни. Митні платежі, як правило, встановлюються найвищими органами державної влади і за рівнем запровадження належать до загальнодержавних податків. Види митних платежів, порядок їх нарахування і сплати, випадки надання митних і тарифних пільг та інше, пов'язане з даними питаннями, регламентуються значною частиною законодавчих актів, головними серед яких є:
Варто наголосити, що при регулюванні митно-тарифних відносин велику роль відіграють відомчі нормативні акти Державної митної служби України, Міністерства фінансів України, Державної податкової інспекції України. Тому за юридичною природою митні платежі можна систематизувати на ті, які надходять згідно з Митним кодексом (мито та митний збір), та платежі, що справляються відповідно до інших нормативних документів (податок на додану вартість та акцизний збір). Основні платежі, які нараховуються митними органами, можна класифікувати на кілька груп: • платежі, які пов'язані з нарахуванням митного тарифу; • різні види митних зборів; • акцизний збір; • податок на додану вартість; • платежі за видачу ліцензій на здійснення діяльності у митно-тарифних відносин; • платежі, пов'язані з проблемами порушення митного законодавства. До митних платежів, пов'язаних з митним тарифом, слід віднести такі: − ввізне мито, що нараховується за вантажною митною декларацією; − ввізне мито в неторговельному обороті (з громадян); − мито за поштові відправлення; − вивізне мито; − вивізне мито в неторговельному обороті (з громадян). За економічною природою основу митних платежів складають митні податки та митні збори. Митні податки — це непрямі податки, які нараховуються при переміщенні предметів через митний кордон: мито, акцизний збір, податок на додану вартість. Митні збори поділяються на дві групи: митні збори за виконання покладених на митницю обов'язків та митні збори за надання послуг у галузі митної справи. За формою взаємовідносин між платником і державою податки, які контролюють митні органи, є непрямими, тобто вони справляються до бюджету держави за допомогою цінових механізмів, причому конкретні платники податків не завжди є їх носіями. Слід зазначити, що з точки зору порядку зарахування митні платежі в основному є директивними (закріпленими), оскільки вони повним обсягом надходять до одного рівня — Державного бюджету (рівень держави). Існує ціла група платежів, які пов'язані з відповідальністю суб'єктів господарювання за порушення правових норм у сфері митного законодавства. Це передусім штрафи за порушення митних правил; доходи від реалізації конфіскованих або прийнятих на зберігання предметів; безпосередньо конфіскована валюта, а також валюта, що конфіскована після закінчення терміну зберігання; доходи від реалізації конфіскованих цінностей; національна валюта, заборонена до ввезення. Отже, різнобічна система використання методів управління зовнішньоекономічними зв'язками дає можливість державі ефективно регулювати зовнішньоекономічну діяльність з метою реалізації економічних інтересів держави у світовій системі господарювання.
Питання на семінарське заняття:
Питання на самостійне опрацювання:
Перелік реферативних повідомлень:
Тема 5. митно-тарифна система і зовнішньоекономічні зв’язки
5.1. Мито та класифікація його видів. Митні відносини істотно впливають на характер зовнішньоекономічних зв’язків, а митна політика є могутнім інструментом регулювання зовнішньоекономічної діяльності і підтримки балансу інтересів країн світової спільноти. Мито - це вид державного непрямого податку, який справляється з імпорту, експорту і транзиту товарів, торговельно-промислового прибутку, майна, цінностей і предметів, що перетинають кордон у визначених державою пунктах під контролем митних служб. Незалежно від виду мита воно включається до ціни товарів і сплачується за рахунок кінцевого споживача. Мито— це вартісна категорія, воно є основним фактором, який підвищує ціну конкретного імпортного (експортного) товару при його надходженні на національний ринок країни і дає змогу національним виробникам підвищувати загальний рівень цін на вітчизняні товари та отримувати додатковий прибуток. Тому потрібен індивідуальний підхід до обґрунтування мита з кожного конкретного товару на основі аналізу національних та інтернаціональних витрат і цін. У контексті вартісної категорії митний тариф можна розглядати як інтернаціональну диференційовану ренту, яка виникає на базі стійкої різниці в національних витратах виробництва різних країн, що обумовлені різною ефективністю функціонування національних економічних систем. Таким чином, установлення для різних товарів однакової за розміром митної ставки не означає, що митний тариф має однакову функціональну спрямованість. Тільки встановлення безпосередньої залежності між внутрішніми та зовнішніми цінами дає змогу визначити кінцевий ефект застосування митного тарифу. Залежність співвідношення цін засвідчує, що для одних товарних груп мито виконує захисну функцію, для інших регулятивну, а для окремих створює конкурентні умови виробництва як національних, так і іноземних підприємств. Величина ставки мита — це кількісний показник, тобто він не дає можливості повною мірою відстежити ефективність використання митного тарифу як інструменту державного регулювання економічної ситуації у сфері міжнародних економічних відносин. Механізм застосування митного тарифу складається з декількох елементів: товарна класифікація об'єкта оподаткування, методи оцінки вартості оподатковуваних товарів, методи визначення країни походження товарів, процедура застосування митних ставок. Тому ефективне застосування митного тарифу не обмежується простою зміною рівнів митних ставок. Досягнення певних цілей (протекціоністських чи фіскальних) можливе за умови маніпуляції всіма елементами митного тарифу. Основними критеріями, які дають можливість чітко класифікувати види митного тарифу є:
ü фіскальне, встановлюється для забезпечення надходжень коштів до бюджету країни від зовнішньоекономічних операцій. Основна мета його встановлення має винятково економічний характер. Фіскальну функцію мито може виконувати в різних формах: і як експортне, і як імпортне мито, і в формі застосування транзитного мита; ü протекціоністське мито спрямоване на захист національного виробника і є явно дискримінаційним стосовно ввезення товарів іноземного виробництва, тому застосовується здебільшого у формі імпортного мита; ü преференційне, що передбачає особливі переваги держави щодо розміру ставок, які надаються іншим державам, головним чином з торговельно-політичними цілями
ü номінальне − те, що вказується в митному тарифі. Вони дають тільки загальне уявлення про рівень митного оподаткування країни. ü реальне − свідчить про реальний рівень мита на кінцеві товари і розраховується з врахуванням усіх факторів, які впливають на процес формування митного тарифу: співвідношення між цінами на внутрішньому та зовнішньому ринках, темпи зростання інфляції, погіршення чи покращання платіжного балансу, рівень митного оподаткування імпортних комплектуючих та ін.
ü автономне мито, яке встановлюється державою самостійно, тобто без будь-яких обов'язків перед іншою країною, і застосовується до будь-яких предметів і товарів незалежно від їх походження. Величина мита може бути змінена відповідно до інтересів країни без узгодження з країнам й партнерами. Даний вид мита, як правило, досягає значних розмірів і є об'єктом дискусій на дво- або багатосторонніх переговорах для отримання поступок в обмін на зниження ставок автономного мита. Предметом таких переговорів є перелік товарів, до яких застосовуються митні тарифи, їх структура, розмір митних ставок, порядок їх застосування. В результаті виникає конвенційне або договірне мито; ü конвенційне (договірне) мито встановлюється на базі двосторонньої або багатосторонньої угоди з іншими державами, або угоди про створення митного союзу, і тому не може бути змінено державною владою в односторонньому порядку. Воно не змінюється впродовж тривалого часу, що має велике значення для аналізу тих митних бар'єрів, з якими експортер стикається на ринку інших країн. Конвенційне мито вилучається з митного тарифу, коли угоди, за якими воно було представлено, призупиняють свою дію.
ü транзитне - встановлюється стосовно товарів, які переміщуються через територію країни до інших держав. Основні причини застосування транзитного мита — це: регулювання (стримування) потоків певних груп товарів через територію країни; поповнення Державного бюджету; покриття витрат, пов'язаних з транзитом іноземних товарів через митну територію країни. ü імпортне (ввізне) мито нараховується на товари та інші предмети при їх ввезенні на митну територію країни. ü експортне мито нараховується на товари та інші предмети при їх вивезенні за митну територію країни.
ü адвалорне - нараховується у відсотках до митної вартості товарів та інших предметів, які обкладаються митом; ü специфічне - нараховується у встановленому грошовому розмірі на одиницю товарів та інших предметів, що обкладаються митом; ü комбіноване - поєднує обидва ці види митного обкладення, але нараховується за більшою сумою нарахування; ü змішане- це одночасне застосування як специфічної, так і адвалорної ставки.
ü спеціальне застосовується: як захисний захід, якщо товари ввозяться на митну територію України у таких кількостях або на таких умовах, які завдають чи загрожують завдати шкоди вітчизняним виробникам подібних або безпосередньо конкуруючих товарів; як запобіжний захід щодо учасників зовнішньоекономічної діяльності, які порушують загальнодержавні інтереси в цій галузі, а також як захід для припинення недобросовісної конкуренції у випадках, що визначаються законами України; як захід у відповідь на дискримінаційні дії та (чи) недружні дії з боку іноземних держав проти України або у відповідь на дії окремих країн та їх союзів, які обмежують здійснення законних прав та інтересів суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності України. ü антидемпінгове мито застосовується у випадках: ввезення на митну територію України товарів за ціною, істотно нижчою за їх конкурентну ціну в країні експорту на момент цього експорту, якщо таке ввезення завдає чи загрожує завдати шкоди вітчизняним виробникам подібних чи безпосередньо конкуруючих товарів або перешкоджає організації чи розширенню виробництва подібних товарів в Україні; вивезення за межі митної території України товарів за ціною, істотно нижчою за ціни інших експортерів подібних або безпосередньо конкуруючих товарів на момент цього ввезення, якщо таке вивезення завдає чи загрожує завдати шкоди загальнодержавним інтересам України. Ставка антидемпінгового мита не може перевищувати різниці між конкурентною оптовою ціною об'єкта демпінгу в країні експорту на момент цього експорту і заявленою ціною при його ввезенні на митну територію України або різниці між ціною об'єкта демпінгу з України і середньою ціною українського експорту подібних чи безпосередньо конкуруючих товарів на той самий період часу. ü компенсаційнемито застосовується у випадках: ввезення на митну територію України товарів, при виробництві або експорті яких прямо чи побічно використовувалася субсидія, якщо таке ввезення завдає чи загрожує завдати шкоди вітчизняним виробникам подібних чи безпосередньо конкуруючих товарів або перешкоджає організації та розширенню виробництва подібних товарів в Україні; вивезення за межі митної території України товарів, при виробництві або експорті яких прямо або побічно використовувалась субсидія, якщо таке вивезення завдає або загрожує завдати шкоди державним інтересам України. Ставка компенсаційного мита не може перевищувати виявленого розміру субсидій.
ü постійне - яке не змінюється залежно від часу застосування. Тобто воно є незмінним упродовж періоду дії встановленої ставки мита. Як правило, більшість митних ставок є постійними. Це дає можливість суб'єктам зовнішньоекономічної діяльності робити довготермінові прогнози і планувати свою діяльність. ü сезонне мито - яке встановлюється на окремі товари та інші предмети на термін не більше чотирьох місяців із моменту його застосування. В основному застосування сезонного мита має оперативний характер, тобто вирішуються конкретні тактичні завдання. Сезонне мито вважається винятком із преференційних або пільгових режимів, у тому числі угод про вільну торгівлю, митних союзів, виробничої кооперації та інших подібних міжнародних угод, якщо це передбачено такими угодами. Аналіз використання даного інструменту свідчить, що сезонне мито має явно протекціоністський характер, тому його застосування повинно бути обов'язково проаналізовано під кутом зору наслідків.
ü постійне - встановлюються державними органами і не може змінюватися залежно від обставин. Більшість країн світу мають митні тарифи з постійними ставками. ü змінне - які можуть змінюватися за певних обставин (при зміні рівня світових і внутрішніх цін, рівня державних субсидій). Прикладом таких тарифів може бути зміна ставок у Західній Європі в рамках єдиної сільськогосподарської політики. За даними ознаками можна класифікувати застосування будь-якого митного тарифу щодо певних товарів чи предметів, що дає можливість проаналізувати весь спектр причинно-наслідкових зв'язків при запровадженні митного тарифу. Митна вартість — ціна, яка фактично сплачена або підлягає сплаті за товар на момент перетину митного кордону України (тобто, коли виконано всі необхідні формальності щодо ввезення товару в Україну чи вивезення його з України). До митної вартості включають ціну товару, зазначену в рахунку-фактурі іноземного контрагента, а також такі фактичні витрати (якщо їх не враховано у рахунку-фактурі): 1) витрати на транспортування, навантаження, завантаження, переміщення та страхування до пункту перетину митного кордону України; 2) комісійні та брокерські витрати під час проведення митного та інших видів оформлення в іноземних державах на шляху перевезення товару; 3) плата за використання об'єктів інтелектуальної власності, що належать до цих товарів та інших предметів, яка має бути сплачена імпортерам або експортерам прямо або опосередковано як умова їх ввезення (вивезення). Крім сплати мита обов'язковим платежем при переміщенні вантажів через митний кордон є митні збори. Вони нараховуються за вантажною митною декларацією і справляються при кожному здійсненні митного оформлення товарів та інших предметів. Це платежі за: • митне оформлення товарів; • митне оформлення тимчасово ввезеного (вивезеного) майна; • митне оформлення у разі транзиту іноземних товарів; • митне оформлення у разі ввезення на митний ліцензійний склад; • митне оформлення товарів та інших предметів у зонах митного контролю на територіях і в приміщеннях підприємств; • перебування товарів та інших предметів під митним контролем. Платниками митних зборів є юридичні та фізичні особи, що здійснюють митне оформлення.
5.2. Акцизний збір Важливим інструментом регулювання зовнішньоекономічної діяльності є акцизний збір − непрямий податок на високорентабельні товари (продукцію), включений у ціну товарів. Перелік товарів, на які встановлюється акцизний збір та змінюються ставки акцизного збору, затверджується Верховною Радою України. Оскільки акцизний збір на імпортні товари є внутрішнім податком, то підакцизні імпортні товари не можуть підпадати за бажанням монополії аналогічних національних товарів під більш високу «націнку», ніж та, яку Україна застосовує стосовно вітчизняних аналогів. Платниками акцизного збору при експорті є суб'єкти підприємницької діяльності − українські виробники алкогольних напоїв та тютюнових виробів, а також замовники, за дорученням яких виготовляється ця продукція на давальницьких умовах. Платниками акцизного збору при імпорті товарів є суб'єкти підприємницької діяльності, у тому числі підприємства з іноземними інвестиціями, незалежно від дати їх реєстрації, та громадяни, котрі здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і ввозять товари (продукцію) на митну територію України для власних, виробничих потреб або з метою продажу (передачі), реалізації на умовах комісії, а також реекспорту. Залежно від суб'єкта сплати слід розрізняти два види акцизних зборів як митних платежів: акцизний збір, що нараховується на вантажною митною декларацією, та акцизний збір у неторговельному обороті. Акцизний збір у неторговельному обороті сплачують фізичні особи, які переміщують підакцизний товар через кордон. Об'єктом оподаткування акцизним збором товарів є кількісні показники, а при застосуванні ставки акцизного збору у відсотках − митна вартість підакцизних товарів, які ввозяться на територію України, включаючи виготовлені за межами митної території України із давальницької сировини, реімпортованих, а також товарів, які повертаються на митну територію України із зони митного контролю, перерахована в національну валюту України за валютним курсом Національного банку України, який діяв на дату подачі вантажної митної декларації з урахуванням фактично сплачених сум мита і митних зборів. Сума акцизного збору із ввезених на митну територію товарів із товарів, вироблених в Україні, спрямовується до Державного бюджету. Контроль за правильністю обчислення і своєчасністю сплати акцизного збору з товарів, що імпортуються в Україну, під час митного оформлення здійснюється митними органами, а під час реалізації (передачі) на території України − державними податковими адміністраціями. Варто зауважити, що даний вид митних платежів має певні особливості. По-перше, акцизні збори не нараховуються: а) на транзит товарів через територію України; б) у разі тимчасового ввезення майна (за винятком лізингу − довготривалої оренди з викупом); в) якщо підакцизні товари надходять на ліцензійний склад, нарахування провадять на момент випуску товарів у вільний обіг на території України; г) у разі ввезення готової продукції, повністю виготовленої з давальницької сировини. Під час ввезення давальницької сировини сплату акцизного збору на підакцизні товари здійснюють поданням простого векселя, завізованого податковою адміністрацією. По-друге, з реімпорту і реекспорту акцизний збір стягують у загальному порядку. По-третє, товари, які ввозяться на територію України для вільного обігу, обкладають акцизним збором у встановленому порядку. У разі зміни попереднього митного режиму на режим вільного обігу застосовується механізм оподаткування, чинний на день зміни митного режиму. Порядок нарахування акцизного збору такий: А. Якщо ставка адвалорна, тобто встановлена у відсотках до митної вартості, то сума акцизного збору обчислюється за формулою: Са = ВА, (5.2.1) де Са − сума акцизного збору; В − митна вартість; А − ставка акцизного збору. Б. Якщо ставка специфічна, тобто встановлена в грошовому еквіваленті до фізичної одиниці виміру товару, то сума акцизного збору обчислюється за формулою: Са = НА, (5.2.2) де Са − сума акцизного збору; Н − кількість товару у фізичних одиницях виміру, визначених відповідним законом; А − ставка акцизного збору. Не оподатковується акцизним збором: • митна вартість ввезених і конфіскованих на території України підакцизних товарів (продукції), стосовно яких не встановлено власника, а також тих, які перейшли до держави на правах спадковості; • митна вартість підакцизних товарів, які провозяться через територію України транзитом; • митна вартість імпортної або обороти від реалізації вітчизняної сировини, які ввозяться чи використовуються для виробництва підакцизних товарів; • вартість підакцизних товарів (у тому числі алкогольних напоїв і тютюнових виробів), які експортуються за межі митної території України за іноземну валюту; • митна вартість зразків підакцизних товарів (продукції), ввезених на територію України із-за її меж з метою показу або демонстрації, якщо вони залишаються власністю іноземних юридичних осіб і їх використання на території України не має комерційного характеру; • вартість легкових автомобілів спеціального призначення (міліція, швидка медична допомога) за переліком, визначеним Кабінетом Міністрів України, і автомобілів спеціального призначення для інвалідів, оплата вартості яких проводиться органами соціального забезпечення; • до 2007р. обороти від продажу легкових, вантажопасажирських автомобілів і мотоциклів, які виготовляються українськими підприємствами усіх форм власності, за умови виробництва не менше 1000 шт. автомобілів і 1000 шт. мотоциклів на рік; • комплектуючі, з яких на українських підприємствах виготовляються зазначені в Законі України «Про ставки акцизного збору і ввізного мита на деякі транспортні засоби і шини до них» транспортні засоби.
5.3. Податок на додану вартість. Крім акцизного збору, товари, що ввозяться на територію України, оподатковуються податком на додану вартість. Податок на додану вартість є одним із найважливіших чинників наповнення державного бюджету більшості країн з ринковою економікою. Не винятком з цього переліку є й Україна, в якій за рахунок справляння податку на додану вартість очікувались значні надходження до Державного бюджету. Об’єктом оподаткування при нарахуванні даного податку є операції платників податку при: • продажу товарів (робіт, послуг) на митній території України, у тому числі операції щодо виплати вартості послуг за угодами оперативної оренди (лізингу) і операції щодо передачі права власності на об’єкти застави позичальнику (кредитору) для погашення кредиторської заборгованості заставодавача; • ввезенні (пересилці) товарів на митну територію України і отриманні робіт (послуг), що надаються нерезидентами з метою використання або споживання на митній території України, в тому числі операції щодо ввезення (пересилки) майна за договорами оренди (лізингу), застави та іпотеки; • вивезенні (пересилці) товарів за межі митної території України і надання послуг (виконання робіт) для їх споживання за межами митної території України. Залежно від того, які операції здійснюють суб’єкти зовнішньоекономічної діяльності, є певні особливості визначення бази оподаткування податком на додану вартість. Для товарів, які ввозяться на митну територію України платниками податку, базою оподаткування є договірна (контрактна) вартість таких товарів, але не менше митної вартості, зазначеної у розвантаження і страхування до пункту перетинання митного кордону України, сплата брокерських, агентських, комісійних та інших видів винагород, пов’язаних із ввезенням таких товарів, плата за використання об’єктів інтелектуальної власності, що належать до даних товарів, акцизних зборів імпортного мита, а також інших податків, зборів (обов’язкових платежів), що розраховується за формулою: БО = (В + ТВ + ВС + ІВ) + М + СА + ІП, (5.3.1) де БО − база оподаткування, В − митна вартість, ТВ − транспортні витрати, ВС − витрати зі страхування до пункту перетинання митного кордону України, ІВ − інші витрати (брокерські, агентські, комісійні), 3 − митні збори, М − імпортне мито, СА − сума акцизного збору, ІП − інші податки, які включаються до ціни. Слід зазначити, що у випадку, коли фактурна вартість більша митної, то базою оподаткування є фактурна вартість. Це має місце у випадках, коли методом визначення митної вартості є віднімання вартості. У такому разі мито та акцизний збір сплачуються з митної вартості, а податок на додану вартість з фактурної. Сума податку на додану вартість нараховується за формулами: а) СПДВ = (В + М + Са):100 (по товарах, що обкладаються митом та акцизним збором); б) (В + М) ПДВ:100 (по товарах, що обкладаються тільки митом); в) (В + Са) ПДВ:100 (по товарах, що обкладаються тільки акцизним збором); г) (В) ПДВ:100 (по інших товарах, що не підлягають обкладенню митом та акцизним збором), де СПДВ − сума ПДВ, Са – сума акцизного збору, В – митна вартість товару, М – мито; ПДВ – ставка податку на додану вартість (20%). Визначена таким чином вартість товару, що імпортується, з урахуванням усіх обов’язкових податків, зборів і платежів, є обліковою ціною, за якою суб’єкти зовнішньоекономічної діяльності оприбутковують імпортний товар. Формула має вигляд: ВІТ = БО + ПДВ, (5.3.3) де ВІТ − вартість товару, що імпортується, БО − база оподаткування, ПДВ − податок на додану вартість. За подальшої реалізації імпортних товарів на території України платникам податку на додану вартість додається націнка − Н, і сума ПДВ буде нараховуватися за формулою: СПДВІ = (ВІТ + Н) 20%: 100%, (5.3.4.) тобто на митній території України ціна продажу імпортного товару складає: ЦР = ВІТ + Н + ПДВ1, (5.3.5.) де ЦР − ціна реалізації, ВІТ − вартість товару, що імпортується, Н − націнка, ПДВ1 − податок на додану вартість. При цьому ПДВ1, нарахований при проходженні митного контролю, відноситься на податковий кредит (ПК) платника податку, тобто ПК = ПДВ (ПЗ) (5.3.6.) Відповідно податкове зобов'язання суб'єкта зовнішньоекономічної діяльності буде зменшено на величину даного податкового кредиту, тобто ПЗ = ПДВ1-ПК (5.3.7.) Для робіт (послуг), які виконуються (надаються) нерезидентами на митній території України, базою оподаткування є договірна (контрактна) вартість таких робіт (послуг): БО = ДВР(П), (5.3.8.) де ДВР (П) − договірна вартість робіт (послуг). При цьому вартість робіт (послуг) перераховується в національну валюту України за валютним (обмінним) курсом Національного банку України, що діє на момент виникнення податкового зобов'язання. Сума податку на додану вартість нараховується відповідно до наведених вище формул. Відповідальність за сплату податку до бюджету несе вітчизняний замовник робіт. Для готової продукції, виготовленої на території України з давальницької сировини нерезидента, у разі її продажу на митній території України, базою оподаткування є договірна (контрактна) вартість цієї продукції з урахуванням акцизного збору, імпортного мита, а також інших податків. Визначена вартість перераховується в українську гривню за валютним курсом Національного банку України, що діє на момент виникнення податкового зобов'язання. При цьому податок сплачується до бюджету покупцем у порядку, передбаченому для оподаткування імпортних товарів, а відповідальність за сплату податку покупцем такої продукції несе її вітчизняний виробник. Відповідно до Закону України «Про Державний бюджет 1994 р.», ставка податку на додану вартість залишається незмінною впродовж останніх років у розмірі 20 %. Платниками податку на додану вартість є суб'єкти підприємницької діяльності, у тому числі й підприємства з іноземними інвестиціями, що знаходяться на території України, та міжнародні об'єднання й іноземні юридичні особи, а також громадяни, які здійснюють від свого імені виробничу чи іншу підприємницьку діяльність на території України.
5.4. Митне оформлення при здійсненні зовнішньоекономічної діяльності Митне оформлення — це сукупність дій, пов'язаних з пропуском в Україну чи за її межі (у тому числі за умов тимчасового ввезення чи тимчасового вивезення) товарів, майна та інших предметів, що перемішуються через митний кордон України. Воно здійснюється службовими особами митниці з метою забезпечення митного контролю із застосуванням засобів державного регулювання ввезення чи вивезення товарів та інших предметів. При цьому під товарами розуміють будь-яку переміщувану через митний кордон України продукцію, у тому числі продукцію, на яку поширюються права інтелектуальної власності, послуги, роботи, які є об'єктом купівлі-продажу або обміну. Майном вважаються будь-які переміщувані через митний кордон предмети, продукція, що належать суб'єктам зовнішньоекономічної діяльності і не призначені для купівлі-продажу. Для отримання або відправлення вантажів за кордон суб'єкт ЗЕД повинен пройти на митниці процедуру акредитації. На митницю, що обслуговує район реєстрації підприємства, подаються такі документи: • облікова картка суб'єкта ЗЕД; • свідоцтво про державну реєстрацію; • свідоцтво облстатуправління Міністерства статистики України про надання підприємству статистичних кодів; • Статут підприємства та його нотаріально завірену копію; • довідку обслуговуючого банку про відкриття рахунків; • довідку про декларування валютних цінностей за формою № 2, завірену печатками податкової інспекції та уповноваженого відділення Національного банку України. Обов'язковою умовою митного оформлення на вантажі є їх декларування. Декларування — це заява за встановленою формою точних даних про мету переміщення через митний кордон товарів та інших предметів і про самі товари та інші предмети, а також будь-яких відомостей, необхідних для митного контролю та митного оформлення. Декларування здійснюється безпосередньо власником або на підставі договору іншими підприємствами, що допущені митницею до декларування. Підприємства допускаються митницею до декларування на підставі свідоцтва про визнання їх як декларантів. Для отримання свідоцтва про визнання підприємства декларантом, воно має бути зареєстроване як юридична особа на території України і мати у своєму штаті осіб, уповноважених на декларування, які отримали відповідні кваліфікаційні свідоцтва. За видачу свідоцтв про визнання підприємства декларантом справляється збір у розмірі, встановленому Кабінетом Міністрів України, при цьому Державна митна служба України веде реєстр підприємств, що здійснюють декларування на підставі договору. Видане свідоцтво діятиме безстроково за умов відсутності порушень з боку підприємства та його щорічної перереєстрації. Свідоцтво про визнання підприємства декларантом не може бути передане іншій особі. Основним документом, на базі якого здійснюється декларування вантажів, є вантажна митна декларація (ВМД), оформлення якої є обов'язковою умовою допуску вантажів до процесу розмитнення. Товари або майно, вартість яких перевищує 100 дол. США, декларуються митницею за умови наявності відомостей про них у вантажній митній декларації. На товари, вартість яких нижча 100 дол. США, ВМД не заповнюється. Такий товар декларується на підставі відомостей про нього у супровідних та інших документах. Вантажна митна декларація є уніфікованим документом, сформованим у відповідності до міжнародних стандартів аналогічних документів інших країн. Вона містить точні дані про мету переміщення через митний кордон товарів та інших предметів, про самі товари та інші предмети, про відправника, отримувача та декларанта вантажу, спосіб і порядок переміщення вантажів, умови поставки, спосіб розрахунків. Вносяться інші відомості, необхідні для митного оформлення, у тому числі і про нарахування митних та інших обов'язкових платежів. Декларація виконує також обліково-статистичну та правоохоронну функції. Перехід до нових принципів регулювання зовнішньоекономічної діяльності (тарифне регулювання, ліцензування, квотування і под.) відповідно до світової практики потребує змін організації митного контролю та митного оформлення товарів, що знаходяться у вантажному обороті. Якщо раніше режим і процедура пропуску товарів визначалась виходячи з того, хто є суб'єктом зовнішньоторговельної угоди, то тепер головний критерій − об'єкт такої угоди, тобто конкретний товар. Товари класифікуються відповідно до Товарної номенклатури зовнішньоекономічної діяльності (ТН ЗЕД), яка розроблена на базі Гармонізованої системи описання і кодування товарів (ГС) та комбінованої тарифно-статистичної номенклатури Європейського економічного співтовариства (КНЄЕС) і є основою системи заходів державного регулювання зовнішньоекономічної діяльності країни. Гармонізована система описання і кодування товарів ГС набула чинності з 1 січня 1988 р. Вона являє собою багатоцільовий класифікатор товарів, що обертаються в міжнародній торгівлі. Використання ГС дозволило: — спростити складання комерційних і митних документів; — полегшити їх комп'ютерну обробку; — зекономити затрати з переписки, класифікації і обліку зовнішньоторгових вантажів практично за всіма параметрами (обсяг, вартість, країна призначення тощо); — спростити збір, облік і зіставлення даних із зовнішньої торгівлі, проведення економічного аналізу, оскільки інформація, що знаходиться в різних документах на основі ГС, стала більш доступною і зрозумілішою; — спростити облік тарифних поступок у СОТ. Основними елементами номенклатури Гармонізованої системи є система класифікації і система кодування. Система класифікації має шість ступенів: розділи (21), групи (96), підгрупи (33), товарні позиції (1241), підпозиції (3553), субпозиції (5019). Система кодування в ГС дозволяє надати інформацію в зручній формі для оперування нею при зібранні, передачі і обробці, з використанням сучасних засобів обробки (ЕОМ), забезпечує використання ефективних методів пошуку, сортування та узагальнення даних. Дев'ятизначний цифровий код ТН ЗЕД складається з таких елементів: перші шість цифр означають код товару по ГС, ті самі шість цифр плюс сьомий і восьмий знаки утворюють код товару по КНЄЕС, дев'ята цифра (поки що в усіх випадках «О») призначена для можливої деталізації в майбутньому тих чи інших товарних позицій з урахуванням інтересів України. Правильне визначення позицій товару в номенклатурі (його класифікація) має вирішальне значення для встановлення, якому з режимів державного регулювання зовнішньоекономічної діяльності цей товар підлягає.
5.5. Функціонування митно-тарифної системи України Спеціально уповноваженим органом державного управління в галузі митної справи є Державний митний комітет України, який приймає нормативні акти, що регулюють дану сферу діяльності. Обкладення товарів і інших предметів ввізним митом при їх ввезенні на митну територію України здійснюється за ставками Єдиного митного тарифу України, який являє собою систематизоване зведення ставок ввізного мита. Єдиний митний тариф України базується на ГС опису та кодування товарів. Єдиний митний тариф затверджено Декретом Кабінету Міністрів України від 11 січня 1993 року №4-93 «Про Єдиний митний тариф України» і введено в дію з 12 лютого 1993 року. В подальшому в Єдиний митний тариф України внесено зміни Законами України та постановами Кабінету Міністрів України. Законодавчі акти, якими були внесені зміни в Єдиний митний тариф, стосуються підакцизних товарів та продукції з 1-24 товарних груп ТН ЗЕД. Рішеннями Уряду були запроваджені (1995р) комбіновані ставки, які почали активніше застосовуватись і становили 23%. Це був один з кроків щодо підтримки національного товаровиробника та захисту внутрішнього ринку. На даний час основу ставок ввізного мита складають адвалерні ставки. Специфічні і комбіновані ставки застосовуються до деяких товарів з 1-24 груп ТН ЗЕД та підакцизних товарів. Існує сім тарифних коридорів з рівнями ставок 0, 2,5,10,15,20 та 25%. В Україні визначена верхня межа ставок імпортного митного тарифу − це 25%. Потрібно зазначити, що Концепцією трансформації Митного тарифу України передбачено поступове зниження верхньої межі, і наступний етап − це 20%. На даний час питома вага ставок із рівнем ставки ввізного мита 0% складає в Єдиному митному тарифі 17%, із рівнем оподаткування 25% і більше − 10% від загальної кількості тарифних ставок. Необхідно акцентувати увагу на показниках рівня тарифного захисту на товари, які складають найбільш чутливу для українського ринку групу товарів, це, зокрема, товари, які класифікуються в 1-24 групах ТН ЗЕД. Максимальні ставки ввізного мита (пільгові) на товари 1-24 груп встановлені, зокрема, на м'ясо і харчові субпродукти, цукор, картоплю, олію та овочі, масло вершкове. Мінімальні ставки ввізного мита на рівні 0% встановлено на такі продовольчі товари, як: горіхи кокосу, виноград сушений, каву не смажену, чай зелений (неферментований) та чай чорний (ферментований і частково ферментований) для промислової переробки, пшеницю тверду насіннєву, пшеницю м'яку та суміш для сівби, насіннєві гібриди кукурудзи, боби соєві, олію та її фракції, олію оливкову та інші. Діючий рівень ставок ввізного мита на окремі види імпортованої сільськогосподарської продукції достатньо високий у порівнянні з показниками ставок Єдиного митного тарифу на інші види продукції, і кошти, які необхідно сплатити при митному оформленні цих товарів, значно перевищують його вартість. Рівень ставок ввізного мита на товари з 1 по 24 товарну групу ТН ЗЕД має на меті обмежувальний характер ввезення. У разі подальшого підвищення розміру ставки ввізного мита вони будуть виконувати заборонну функцію. В основу митного тарифу покладено Українську класифікацію товарів зовнішньоекономічної діяльності (УКТЗЕД) на базі гармонізованої системи опису і кодування товарів, з рівнем національної деталізації до 10 знаків, щоб уникнути використання так званих «буферних» підсубпозицій із зазначенням тільки конкретного виду товару. Мито, що підлягає оплаті, нараховується митними органами згідно із ставками, діючими на день надання вантажної митної декларації, і сплачується митним органом до, або на момент прийняття вантажної митної декларації до митного оформлення у національній валюті України. Нарахування мита на товари та інші предмети, що підлягають його обкладенню, проводиться на базі їх митної вартості, тобто ціни, яка фактично сплачена або підлягає сплаті за них на момент перетину митного кордону України. При визначенні митної вартості до неї включають ціну товару, зазначену в рахунку-фактурі, а також фактичні витрати, якщо їх не включено до рахунка-фактури. Порядок визначення митної вартості встановлений Постановою Кабінету Міністрів України від 05.10.98 №1598 «Про затвердження Порядку визначення митної вартості товарів та інших предметів у разі їх переміщення через митний кордон України». Залежно від країни походження товарів при ввезенні їх в Україну застосовуються пільгові або повні ставки ввізного мита, передбачені Тарифом. Законом України від 03.04.97 № 170/97-ВР «Про внесення змін до деяких законодавчих актів з питань обкладення ввізних товарів митом» на основі бази міжнародних договорів затверджений перелік країн, до яких Україна застосовує режим найбільшого сприяння або національний режим (55 країн) і до яких Україна застосовує режим вільної торгівлі (13 країн). Підтвердженням походження товарів з тієї або іншої країни є сертифікат походження. Правила визначення країни походження товару обумовлені статтею 18 Закону України «Про Єдиний митний тариф». Визначення країни походження товарів здійснюється відповідно до правил визначення країни походження, затверджених рішенням ради глав урядів Співдружності Незалежних Держав від 24.09.93р. Зміна ставок мита можлива за умови попереднього представлення у встановленому порядку необхідних матеріалів на Митно-тарифну раду України. Після розгляду на раді і прийняття постанови Кабінету Міністрів України стосовно зміни ставок ввізного мита. Від сплати ввізного мита звільняються товари, мито з яких не передбачене міжнародними угодами з участю України або іншими законодавчими актами. Зміни митно-тарифного регулювання в Україні свідчать, що митно-тарифне регулювання пов'язане з удосконаленням законодавства. Питання митно-тарифного регулювання знайшли відображення в новому Митному кодексі України. Кодексом передбачено впровадження положень угод ГАТТ про правила митної оцінки товарів, визначення країни походження товарів, висвітлюються питання кодування товарів і т.п. За оцінками провідних фахівців багатьох країн і економічних організацій, новий Митний кодекс України відповідає європейським і міжнародним стандартам, високим юридичним вимогам країн з ринковою економікою. Функції, які виконують митні органи, можна класифікувати таким чином: фіскальна; регулятивна; правова; статистична; контролююча у сфері митних відносин; законодавча; контролююча у сфері валютних відносин. Фіскальна функція реалізується в тому, що митниця фактично виконує функції податкової служби, нараховує та справляє в зоні своєї діяльності митні платежі і збори, утримання яких відповідно до законодавства покладено на митні органи (мито, митні збори, акциз, податок на додану вартість при імпорті товарів), і несе відповідальність за своєчасність перерахувань отриманих коштів до Державного бюджету. Функція регулятора товарообміну виявляється у виконанні митницею ролі економічного інструменту зовнішньоторговельної політики держави, яка полягає у створенні обмежень або стимулів щодо виходу на національний ринок чи експорту товарів на зовнішній ринок. Правова функція реалізується в таких напрямках: уживаються спільно з іншими правоохоронними органами заходи, що націлені на попередження незаконного вивезення за межі території предметів, які є національним, історичним і культурним багатством країни; забезпечується контроль за доставкою митних вантажів в інші митні органи, а у випадках їх зникнення проводиться розшук; слідство у справах контрабанди. Статистична функція полягає у зборі та обробці митної статистики зовнішньоторговельних операцій, на підставі якої готуються загальні статистичні матеріали. За умов трансформації економічної системи, коли тільки відпрацьовуються основні функціональні завдання органів виконавчої влади, а отже, існують проблеми інформаційного забезпечення при прийнятті управлінських рішень, митна статистика стає основним інформаційним джерелом, яке характеризує стан у сфері зовнішньоекономічних зв'язків. Митний контроль здійснюється стосовно дотримання суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності й громадянами встановленого порядку переміщення товарів та інших предметів через митний кордон країни, здійснюється перевірка відомостей, засвідчених у вантажній митній декларації, при митному оформленні товарів та інших предметів, відповідно до наявності вантажу і документів, необхідних для здійснення митного контролю; контролюється діяльність митних брокерів, митних ліцензійних складів і магазинів безмитної торгівлі в зоні діяльності митниці. Законодавча функція реалізується в тому, що митні органи приймають нормативно-правові акти з питань безпосереднього здійснення митної справи, організації та регулювання митного контролю, боротьби з контрабандою і порушеннями митних правил, які ґрунтуються на чинному законодавстві, призначені до виконання у межах компетенції митних органів і є обов'язковими для усіх суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності. Функція валютного регулювання. Валютна безпека − одна із важливих складових економічної безпеки країни. Митні органи відіграють значну роль у системі валютного регулювання: на Державну митну службу України покладено функції валютного контролю, а на митницю − агента валютного контролю. Існує митно-банківський контроль за строками повернення в Україну валютної виручки від експортних контрактів та імпортної частини бартерних угод. Так, на різних етапах розвитку держави, залежно від цілого ряду причин (економічних, політичних), домінує та чи інша функція, яку виконує митний орган. Так, у тих країнах, що тільки почали формувати свою економічну систему, і які мають великий дефіцит платіжного балансу і бюджету та значну валютну заборгованість, домінує-насамперед фіскальна функція. У країнах, де існують проблеми з урівноваженням торговельного балансу або загроза конкуренції імпортних товарів, домінує функція регулятора торговельної політики. У країнах, де доступ до національного ринку лібералізовано, суттєвим є безпосереднє виконання митницею функцій митного контролю та правової функції (наприклад, у багатьох країнах останнім часом пріоритет надається боротьбі з контрабандою зброї, наркотиків, охороні інтелектуальної власності) Майбутнє української економіки, її здатність забезпечити прийнятні та стабільні темпи її зростання значною мірою залежать від ефективності функціонування митно-тарифної системи та досконалості її механізму. Гармонізація митної системи, спрощення митних формальностей сприятиме розвитку зовнішньоекономічної діяльності в Україні. Трансформування системи митних стягнень, норм і правил у відповідності зі стандартами, які застосовуються в світовій спільноті, матиме позитивний вплив на ефективність зовнішньоекономічних зв’язків України.
Питання на семінарське заняття:
Питання на самостійне опрацювання:
Перелік реферативних повідомлень:
Тема 6. Нетарифне регулювання зовнішньоекономічної діяльності
6.1. Сутність та класифікація нетарифних обмежень До поняття нетарифні обмеження включають цілу групу адміністративних, фінансових, кредитних, технічних та інших заходів, які обмежують імпорт та експорт товарів і послуг. Це може бути система ліцензування, квотування, створення невиправданих стандартів якості продукції, бюрократичні перешкоди в митних процедурах і под. Особливістю використання нетарифних заходів регулювання є те, що вони застосовуються, як правило, органами державної влади країни і мають автономний характер, тобто не пов'язані з міжнародними зобов'язаннями країни. Тому їхні обсяги і методика застосування повністю регулюються національними органами і національними правилами. Це свідчить про підвищення ролі національного законодавства як регулятора міжнародних економічних зв'язків. У наш час нетарифне регулювання застосовується лише з такими цілями: — захист національної економіки; — дотримання міжнародної безпеки; — охорона життя та здоров'я людей; — виконання міжнародних зобов'язань; — підтримка стабільності міжнародної торговельної системи тощо. Класифікація нетарифних методів регулювання залежно від інструменту застосування:
Найбільш поширеною є класифікація нетарифних обмежень, яку розроблено Секретаріатом ГАТТ. Вона включає п'ять груп регуляторів: 1) участь держави в зовнішньоторговельних заходах (субсидування виробництва і експорту товарів, система державних закупівель товарів, державна торгівля в країнах з ринковою економікою); 2) митні, адміністративні імпортні формальності (антидемпінгове мито, методи оцінки митної вартості товарів, митні і консульські формальності, товаросупровідні документи, товарна номенклатура зовнішньоекономічної діяльності); 3) стандарти і вимоги, пов'язані з охороною здоров'я, промисловістю та технікою безпеки (у тому числі промислові стандарти, вимоги до упаковки і маркування товарів, санітарно-ветеринарні норми); 4) обмеження, які закладаються в механізм платежу (імпортні депозити, прикордонний податковий режим, ковзні збори); 5) кількісні обмеження імпорту та експорту. 6.2. Кількісні інструменти нетарифного регулювання зовнішньоекономічних зв’язків Кількісні обмеження — це адміністративна форма регулювання, що передбачає встановлення максимального обсягу товару певної номенклатури, який дозволений для експорту чи імпорту протягом визначеного часу (наприклад року або кварталу). Кількісні обмеження обмежують саму можливість конкуренції, оскільки лімітують надходження товару на ринок. При цьому економічний ефект залежить від розміру цих обмежень, організаційних особливостей їх застосування, структури ринку та умов кон'юнктури (співвідношення попиту та пропозиції). У деяких випадках ефект застосування кількісних обмежень взагалі незначний, але в інших − веде до зміни не тільки цін, а і структури ринку в бік його монополізації. Розрізняють такі кількісні інструменти нетарифних обмежень: — ембарго; — квотування (контингентування); — ліцензування; — "добровільні" обмеження. Ембарго − це заборони імпорту та/або експорту. Ці заходи є вимушеними, вони визнаються міжнародною практикою, виступають у відкритій та завуальованій формі. Відкрита форма − це повна заборона торгівлі − граничний захід, який застосовується не тільки на основі рішення держави імпортера, а й на основі рішень, узгоджених на міжнародному рівні, зазвичай у рамках 00Н. Незважаючи на те, що повна заборона (ембарго) вводиться за політичних міркувань, наслідки, за суттю, є економічними. Різновид ембарго − часткові заборони безумовного характеру на імпорт конкретних товарів, здатних завдати шкоди різним сферам життя держави. До завуальованих заборон належать обмеження щодо заходу іноземних суден у внутрішні води або щодо продажу окремих товарів у роздрібній мережі країни. Квотування і контингентування. Найбільш поширеною формою нетарифного регулювання є квота або контингенти. Ці два поняття мають практично одне й те саме значення з тією різницею, що поняття контингенту використовується для позначення квот сезонного характеру. Квота − це кількісний нетарифний захід обмеження експорту чи імпорту товару певною кількістю або сумою на певний проміжок часу, або квотування являє собою обмеження ввезення іноземних (вивезення національних) товарів, яке визначається кількістю, обсягом чи сумою на певний період. Квотування вводиться для балансування розвитку зовнішньої торгівлі та платіжних балансів, регулювання попиту та пропозиції на внутрішньому ринку та виконання міжнародних зобов'язань. Квотування є механізмом успішного ведення торгових переговорів, який дозволяє досягати взаємовигідних домовленостей. Іншим видом кількісних обмежень є ліцензування. Під ліцензією розуміють систему дозволів, які видаються державними органами на експорт чи на імпорт товарів у встановленій кількості за певний проміжок часу, тобто ліцензійний порядок — це заборона вільного ввезення чи вивезення товарів. Імпорт (експорт) може відбуватись тільки за спеціальним дозволом − ліцензією. Ліцензія − дозвіл на ввезення чи вивезення товарів, продукції, різних послуг. Ліцензування може бути складовою процесу квотування (у даному контексті його економічний зміст збігається з квотуванням) або самостійним інструментом державного регулювання. У першому випадку ліцензія є тільки документом, який підтверджує право вивозу або ввезення товару в рамках певної квоти; в іншому − він має ряд конкретних форм. На відміну від інших торговельно-політичних заходів цієї групи, вони безпосередньо регулюють зовнішньоторговельний оборот за допомогою адміністративного втручання держави у сферу зовнішньоекономічних зв'язків, тому інколи їх називають «режими дозволу». Необхідно зазначити, що з кожного виду товару встановлюється тільки один вид ліцензії. Ліцензуванню підлягають: 1. Угоди щодо продукції, робіт та послуг, які включені до переліку товарів державного призначення. 2. Угоди на експорт чи імпорт залежно від країни. 3. Продукція підприємств, які припускаються недобросовісної конкуренції чи наносять своїми діями збитки державі. Дієвість системи ліцензування і квотування та її вплив на розвиток національної економіки залежать від того, яким чином проходить надання права на здійснення експорту чи імпорту товарів, тобто видання квот і ліцензій. За умов перехідної економіки держава змушена визначати порядок ліцензування і квотування, виходячи зі становища суб'єктів господарської діяльності. Розподіл ліцензій проводиться: 1. За системою явної переваги. 2. За «методом витрат». 3. Аукціон на конкурентній основі. За системою явної переваги держава закріплює ліцензії за певними фірмами без попередніх заявок чи переговорів. Найчастіше ці ліцензії надаються найбільш авторитетним фірмам (або безпосереднім виробникам), причому в обсязі, відповідному до їх частки в сумарній величині експорту цієї продукції країни. Надаючи ліцензії за «методом витрат», держава змушує претендентів конкурувати на неціновій основі. Наприклад, «раніше прийшов − раніше отримав». Це призводить до того, що отримують ліцензії господарюючі суб'єкти, які ближче до структур, що ведуть цей розподіл. Інші витрачають час у чергах, на оформлення різних бюрократичних документів і т. ін. Ще одним прикладом може слугувати розподіл ліцензій на імпорт промислової сировини залежно від кількості виробничих потужностей. Це призводить до втрат ресурсів у результаті надмірного інвестування в обладнання, яке здебільшого не використовується, а існує тільки в надії отримати більшу кількість ліцензій. Найсправедливішим та ефективним є аукціон квот на конкурентній основі. Аукціони бувають відкриті й закриті. У публічному аукціоні мають право брати участь усі бажаючі господарюючі суб'єкти. В Україні аукціонний продаж експортних квот провадиться на фондовій біржі щотижня. Квоти на експорт виставляє Міністерство економіки України на аукціонні торги у вигляді лотів. Отже, на сьогоднішній день у суб'єкта ЗЕД існує три шляхи отримання квоти чи ліцензії на експорт товару: отримання державного замовлення чи державного контракту, за якого квота і ліцензія видаються безкоштовно; можна отримати експортну квоту і ліцензію у Міністерстві економіки України, оплативши повністю експортне мито; можна купити квоту на аукціоні і безкоштовно стати власником ліцензії. "Добровільне" обмеження експорту − угода між урядом країни-імпортера та урядом та/або компаніями країни-експортера про обмеження поставок товару у рамках узгоджених обсягів в обмін на відмову імпортуючої сторони від введення жорстких обмежень на імпорт, загроза введення яких використовується як засіб тиску при підготовці укладення угоди. Особливість цього інструмента полягає в нетрадиційній техніці здійснення кількісного обмеження імпорту. Торговий бар'єр, який захищає країну-імпортера, встановлюється не на її кордоні, а на кордоні країни-експортера за допомогою інструментів експортного контролю. Він реалізується через неофіційну угоду (під загрозою застосування з боку країни-імпортера більш жорстких заходів) про обмеження ввезення окремих товарів на ринок імпортера у вигляді скорочення обсягів щорічного приросту або встановлення мінімальних цін. Найчастіше таке регулювання використовують США та ЄС. Приводом до встановлення самообмеження експорту зазвичай є різке збільшення та суттєве зростання частки імпорту в загальному споживанні товару в країні імпортері. При повільному розширенні експорту, навіть в умовах високого попиту, і при більш рівномірному розподілі поставок по країнах-покупцях менше шансів спровокувати в імпортуючій країні кампанію щодо застосування такого заходу. У наш час відомо понад 100 таких угод. Вони стосуються торгівлі текстильною продукцією, товарами чорної металургії, побутової електроніки, легковими автомобілями, металообробними верстатами тощо. Залежно від того, в якій формі виявляється "загроза застосування більш жорстоких санкцій", і в якій формі держава бере участь в укладанні угоди про "добровільне" обмеження експорту, розрізняють такі три групи добровільних самообмежень: 1) добровільні самообмеження, які застосовуються в результаті угоди між об'єднаннями промисловців зацікавлених галузей імпортуючих та експортуючих країн, при завуальованій підтримці урядів; 2) обмеження, встановлені шляхом прямих міжурядових переговорів, але які здійснюються також за згодою між експортерами та імпортерами; 3) обмеження, які встановлюються відповідно до міжурядових угод, що передбачають контроль урядів у країнах-експортерах за виконанням умов угод, зокрема за дотриманням зобов'язань відносно обсягів поставок та рівня цін. Добровільне самообмеження встановлюється не урядами, а галуззю промисловості в країні, що експортує. Держави лише санкціонують ці обмеження. Таким чином, добровільне обмеження експорту (уоluntarу ехрогt геstгаіnt − VЕR) − це кількісне обмеження експорту, що ґрунтується на зобов'язанні одного з партнерів із торгівлі обмежити або не розширяти обсяг експорту, прийнятий у рамках офіційної міжурядової або неофіційної угоди про встановлення квот на експорт товару.
6.3. Види прихованого протекціонізму Серед нетарифних методів регулювання важливу роль відіграють приховані методи, які можна назвати методами прихованого протекціонізму. Протекціонізм — державна політика захисту внутрішнього ринку від іноземних конкурентів шляхом використання спеціальних заходів щодо зниження конкурентоспроможності іноземних товарів. У цьому випадку реально національне виробництво, захищене від іноземної конкуренції, може опинитися під загрозою виникнення застійних явищ. До методів прихованого протекціонізму належать декілька сотень різноманітних бар'єрів немитного характеру, які створюються на шляху експорту та імпорту товарів органами державної центральної та місцевої влади. Основними з цих методів є такі: — технічні бар'єри; — внутрішні податки та збори; — державні закупки; — вимоги про вміст місцевих компонентів. Технічні бар'єри — усі державні заходи контролю та обмежень, пов'язані з вимогами до технічних параметрів товару, які можуть бути використані як засіб обмеження доступу тих чи інших товарів на внутрішній ринок країни. Технічні бар'єри різноманітні за своєю природою та формами прояву. Вони можуть встановлюватись у вигляді: — стандартів; — технічних норм і правил; — вимог до безпеки товарів; — вимог до упакування, маркування та інших технічних характеристик продукції. За юридичною формою розрізняють технічні бар'єри: — у вигляді відповідних законодавчих актів даної країни, які мають універсальний характер та застосовуються до даного товару в цілому, коли він реалізується на території країни незалежно від того, вироблений він всередині країни чи імпортований. Ці акти можуть мати форму закону чи підзаконних актів (наприклад, вимоги до вмісту шкідливих речовин у продуктах харчування) згідно з законодавством про захист прав споживачів;. — у вигляді нормативних актів у рамках чинного митного законодавства, прийнятих до виконання відповідних нормативних актів загального характеру; — у вигляді міжнародних угод. Це пов'язано із розширенням міжнародного співробітництва у сфері стандартизації та захисту навколишнього середовища. Наприклад, угоди про захист озонового шару, які передбачають вимоги щодо використання речовин, які не руйнують озоновий шар, та угоди з торгівлі промисловими відходами. Технічні бар'єри передбачають застосування заборон, обов'язкової інспекції товарів, спеціальних дозволів на ввіз, інспекції підприємств-постачальників, спеціальних вимог до маркування та пакування, а також фактично сформованих технічних параметрів. Заборони існують на ввезення продукції, яка не відповідає технічним вимогам. Обов'язкова інспекція товару застосовується до товарів, які можуть створювати небезпеку розповсюдження захворювань людей та тварин, забруднення навколишнього середовища. Інспекція підприємств-постачальників має підтвердити: умови виробництва такі, що підприємство дійсно може забезпечити необхідну якість товару (наприклад, зберігання продовольчої сировини та необхідні гігієнічні умови виробництва консервованої продукції). Спеціальні вимоги до маркування та пакування вводяться з метою захисту прав споживачів. Фактично сформовані технічні параметри виникли внаслідок технічної політики фірм, спрямованої на закріплення своєї присутності на ринку та на створення перешкод конкурентам для проникнення на ринок. Серед технічних бар'єрів виділяють декілька специфічних областей − санітарні, ветеринарні, фітосанітарні норми та правила. Ці сфери регулювання пов'язані не тільки зі стандартами на ті чи інші товари, а й із забезпеченням безпеки населення, сільськогосподарських тварин та рослин. Головна риса всіх технічних бар'єрів − це те, що вони офіційно застосовуються не як засіб обмеження імпорту, а для забезпечення цілісності національної системи стандартизації безпеки використання товарів. Цей захід охоплює близько 1/3 товарів світової торгівлі. Одним із шляхів полегшення доступу на зовнішні ринки у зв'язку зі зростанням технічних бар'єрів та скороченням витрат, які ними викликаються, є досягнення на офіційному або фірмовому рівні угоди про взаємне визнання результатів технічних випробувань виробу та його сертифікації. Іншим шляхом є виготовлення продукції, призначеної для експорту, з урахуванням міжнародних стандартів, передусім розроблених Міжнародною організацією зі стандартизації, або з урахуванням стандартів країни-імпортера. Метою міжнародної стандартизації є сприяння успішному розвитку взаємовигідного товарообміну між країнами шляхом узгодження національних стандартів та технічних умов, розроблення єдиних вимог до технічних даних та якості і прийняття відповідних рекомендацій. Величезне практичне значення мають стандарти ЄС, на базі яких побудовано понад 80 % усіх міжнародних стандартів та рекомендацій. Іншим завданням міжнародної стандартизації є розробка уніфікованих принципів використання національних лабораторій та служб при інспектуванні імпортних товарів та встановлення довіри до цих служб з боку подібних органів інших країн — міжнародне визнання національних лабораторій з випробувань та інспектуючих органів. Отже, відповідно до статті 18 Закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність», товари, що імпортуються на територію України, підлягають обов'язковій сертифікації на їх відповідність фармакологічним, санітарним, фітосанітарним, ветеринарним та екологічним нормам, якщо такі вимоги діють і щодо аналогічних товарів національного виробництва згідно з Законом України. Іноземні суб'єкти господарської діяльності можуть пред'явити сертифікати, що засвідчують відповідність товару стандартам і вимогам, які діють у країні іноземного експортера, у тому разі, якщо Україна уклала угоду з відповідною державою про взаємне визнання результатів випробувань і сертифікації продукції. Державний комітет із стандартизації, метрології та сертифікації України наказом № 95 від 30 червня 1993 р. (зареєстровано в Міністерстві юстиції України 19 серпня 1993 р. за № 112) затвердив Перелік продукції, що підлягає обов'язковій сертифікації в Україні. 10 травня 1994 р. спільним наказом №107/126 (зареєстровано в Міністерстві юстиції України 19 травня 1996 р. за №103/312) Державний комітет зі стандартизації, метрології та сертифікації України затвердив Порядок увезення на митну територію України товарів, які імпортуються та підлягають в Україні обов'язковій сертифікації. Дія цього Порядку поширюється на підприємства, установи і організації, що діють на території України, незалежно від форм власності та видів діяльності, а також на громадян − суб'єктів підприємницької діяльності. Внутрішні податки та збори − приховані методи торгової політики, спрямовані на підвищення внутрішньої ціни імпортного товару й скорочення внаслідок цього його конкурентоспроможності на внутрішньому ринку. Вони не є предметом міжнародного регулювання, а знаходяться цілком у компетенції національних органів влади, як центральних, так і місцевих. Внутрішні податки та збори виконують фіскальну функцію − поповнення державного бюджету з метою наступного фінансування, зокрема, державних органів, які відповідають за регулювання, контроль та спостереження за зовнішньоторговою діяльністю. Внутрішні податки та збори поділяються на дві групи: − зрівнювальні податки та збори − еквівалентні непрямим податкам та зборам, які збираються у країні-імпортері з національних товарів у формі податку на додану вартість (ПДВ), податку на продаж, податку на споживання, акцизу. Мета цих податків та зборів − створення єдиного податкового режиму для іноземних та вітчизняних товарів. Згідно правилами ГАТТ, імпортні податки не повинні перевищувати розміру оподаткування аналогічних товарів внутрішнього виробництва, не повинні утворювати додаткового бар'єра, який захищає товари вітчизняного виробництва. Багато країн використовують оподаткування для стимулювання експорту національних товарів шляхом повернення податків, заплачених за товар, призначений для експорту; Іноді всі збори можуть бути об'єднані в єдиний консолідований імпортний податок. Отже, внутрішні податки і збори спрямовані на підвищення ціни реалізації імпортного товару з метою втрати його конкурентоспроможності. Вживати даний захід можуть як центральні, так і місцеві органи державної влади. Податки можуть бути прямими (податок на промисел, податок на продаж імпортних товарів) або непрямими (податок на додану вартість, акцизний збір, збори за митне оформлення, портові збори). Внутрішні податки і збори відіграють дискримінаційну роль тільки в тому разі, якщо вони накладаються виключно на імпортні товари, тобто стосовно національних товарів діє зовсім інша система оподаткування. Якщо країна ставить за мету створити рівні стартові умови для конкуренції національних та імпортних товарів, то діє однакова система оподаткування. Державні закупки — прихований метод торговельної політики, який вимагає від державних органів та підприємств придбати певні товари лише у національних фірм, незважаючи на те, що ці товари можуть бути дорожчі за імпортні. Найчастіше така політика пояснюється вимогами національної безпеки. Розв'язуючи проблему захисту національного ринку від конкуренції іноземних товарів, уряди деяких країн заохочують заміну імпорту внутрішнім виробництвом, запроваджуючи місцеві вимоги до певних галузей. Ці обмежувальні бар'єри дістали назву вимоги про вміст місцевих компонентів − прихований метод торговельної політики держави, який законодавче встановлює частку участі національних виробників у виробництві імпортованого товару. Зазвичай вимога про вміст місцевих компонентів використовується країнами, що розвиваються, у рамках політики імпортозаміщення, яке передбачає створення та нарощування національної бази виробництва імпортних товарів, з метою наступної відмови від їх імпорту. Уряди розвинених країн використовують вимогу про вміст місцевих компонентів з метою запобігання переміщення виробництва у країни, що розвиваються, з більш дешевою робочою силою і зберегти тим самим рівень зайнятості.
6.4. Фінансові методи торговельної політики Розглянуті вище методи протекціонізму здебільшого призначені для обмеження імпорту. Для стимулювання експорту у практиці міжнародної торгівлі використовуються фінансові методи, значна частина яких базується на прямому чи непрямому гарантуванні та субсидуванні урядом національних експортерів. У наш час застосування фінансових методів значною мірою обмежене, оскільки багатосторонні домовленості у рамках ВТО вважають їх засобом недобросовісної конкуренції на ринку. Проте більшість країн світу, незважаючи на це, використовують різноманітні форми фінансування, яке здійснюється через ускладнені схеми. Тим самим вони добиваються зниження вартості експортних товарів і підвищення внаслідок цього їх конкурентоспроможності на світовому ринку. До джерел фінансування експорту належать такі: — державний бюджет; — навколоурядові установи (банки, фонди, спілки); — приватні експортери; — банки, які обслуговують приватних експортерів. Відмінність фінансових методів торговельної політики від звичайного фінансування та кредитування експортно-імпортних операцій полягає в такому: фінансування експорту як метод зовнішньоторговельної політики має на меті дискримінацію іноземних компаній на користь національних виробників та експортерів, а звичайне фінансування та кредитування зовнішньоторговельних операцій − надання банками оборотного капіталу для здійснення конкретних зовнішньо-комерційних угод. Найпоширенішими фінансовими методами зовнішньоторговельної політики є такі: — субсидування; — експортне кредитування; — демпінг. Угода з субсидій та компенсаційних заходів (СКЗ), укладена в рамках Уругвайського раунду ГАТТ, визначає субсидію як "фінансовий внесок уряду та якого-небудь державного органу" і "пільгу, отриману у зв'язку з цим". Фінансовий внесок може включати безпосередню передачу коштів, потенційні прямі перекази (наприклад такі, як кредитні гарантії), на затребування урядів частини свого доходу, надання урядом товарів та послуг, крім інфраструктури урядові закупки товарів або іншу форму державної підтримки. Субсидія − фінансова чи інша економічна підтримка у будь-якій формі, яка здійснюється урядом країн учасниць зовнішньоторговельних операцій, і яка може надаватись індивідуально, окремій галузі, окремому регіону або невизначеній групі осіб (фізичних чи юридичних) автоматично на основі об'єктивних критеріїв. Основними ознаками субсидії є: — використання бюджетних коштів для надання такої підтримки; — вилучення в результаті її падіння економічної вигоди утримувачами субсидії. З торгово-політичної точки зору застосування субсидій може бути пов'язане з певною дискримінацією, яка виявляється в тому, що виробники субсидованого товару можуть користуватись додатковими ресурсами і відповідно перевагами. З огляду зовнішнього ринку ситуація не відрізняється від умов збуту товарів за демпінговими цінами з тією лише різницею, що в умовах субсидування заниження ціни для виробника компенсується не за рахунок підвищення цін на іншому ринку, а за рахунок перерозподілу коштів через держбюджет. Конкуренти при цьому не мають доступу до таких ресурсів. Традиційно найбільших масштабів субсидування набуває у торгівлі сільськогосподарськими товарами. Субсидії відрізняються великою різноманітністю з погляду механізмів здійснення підтримки, об'єктів субсидування та законності їх застосування. Найважливішою проблемою застосування субсидії є можливість дискримінації. Дискримінація відносно доступу до субсидії — основна передумова виникнення елементів недобросовісної конкуренції у міжнародній торгівлі, яка виявляється у можливості використання бюджетних ресурсів з метою підвищення конкурентоспроможності товару. У сучасній практиці фактор дискримінації при наданні субсидії відбивається у понятті специфічних субсидій. Специфічна субсидія − субсидія, яка надається субсидуючим органом у межах його компетенції лише окремим підприємствам чи галузям або групам підприємств. Основна ознака такої субсидії − відсутність об'єктивних критеріїв для забезпечення доступу до субсидії. Угода СКЗ визначає законність застосування субсидій та вказує, які субсидії мають бути заборонені, які дозволяються (тобто стосовно яких не можуть бути вжиті компенсаційні заходи) і які можуть використовуватись лише у тому випадку, якщо вони не завдають шкоди інтересам торгових кіл інших країн. Від субсидування завжди виграють продуценти експортних товарів та експортери; економіка країн завжди зазнає чистих втрат. Субсидування фактично означає продаж товарів іноземним покупцям нижче рівня фактичних затрат на їх виробництво у країні-експортері. У цьому сенсі вони являють собою відплив коштів з країни. Країна-експортер може користуватись такими мотивами при наданні субсидій: — надання додаткових вигід продуцентам та експортерам за рахунок деяких витрат для економіки країни у цілому. Основний тягар — на платниках податків і підприємствах галузей, які не пов'язані з виробництвом субсидованого товару; − підтримка зайнятості в експортних галузях; − стимулювання розвитку тих чи інших галузей з міркувань удосконалення структури економіки; − витіснення іноземних конкурентів з ринку; − розширення експорту як джерела іноземної валюти. Надання експортних субсидій має дещо суперечливі наслідки, оскільки одночасно непрямо стимулює імпорт. Це пояснюється тим, що розширення експорту, яке відбувається завдяки субсидіям, сприяє припливу іноземної валюти і укріпленню курсу національної валюти, а отже, і підвищенню конкурентоспроможності іноземних товарів на внутрішньому ринку країни-експортера та її падінню для експортних товарів. В результаті зростає попит на імпорт. Таким чином, немає сенсу субсидувати експорт товарів, які є важливими джерелами валютних надходжень. Економічні наслідки для країни-імпортера у цілому подібні до наслідків демпінгу. Споживачі субсидованих товарів мають можливість купувати їх за нижчими цінами. Отже, субсидування означає економічний виграш для країни-імпортера, який дістанеться споживачам субсидованого товару. Але продуценти товару у країні імпорту зазнають втрат за рахунок загострення цінової конкуренції та скорочення випуску товару. Номінальний виграш споживачів буде більшим, ніж програш виробників. Втрати виробників, як і при демпінгу, є важливим мотивом застосування обмежувальних заходів проти субсидованих товарів. Внутрішнє субсидування товарів, які конкурують з імпортом, є інструментом зовнішньоторговельної політики, який обмежує імпорт та сприяє заміщенню імпортних товарів товарами, що виробляються всередині країни. Економічний ефект виявляється у розширенні внутрішнього виробництва. Відмінність від ситуації з використанням імпортних мит або квот полягає у тому, що у разі використання внутрішніх субсидій не змінюються ціни на внутрішньому ринку субсидованого товару. Економічні втрати рівномірно розподіляються на всіх споживачів і виробників, оскільки субсидія надається із держбюджету. Введення внутрішньої субсидії на товари, які конкурують з імпортом, викликає одразу декілька економічних ефектів: 1) розширяється внутрішнє виробництво даного товару за рахунок витіснення з внутрішнього ринку імпортних товарів та скорочення обсягу імпорту. Масштаби розширення виробництва пропорційні розміру субсидії у розрахунку на одиницю товару і еластичності виробництва за ціною. Теорія рекомендує встановлювати такий розмір субсидій, щоб він був дещо меншим різниці між ціною товару на внутрішньому ринку, яка могла б скластися у випадку повної відсутності імпорту, та фактичною ціною, яка склалася в результаті конкуренції з іноземними товарами. Така субсидія забезпечує поступове підвищення ефективності внутрішніх продуцентів товару, які будуть змушені знижувати витрати виробництва для того, щоб зберегти своє становище на ринку; 2) частину субсидії отримують ефективні підприємства, що сприяє розширенню виробництва. Ця частина приблизно дорівнює сумі добутку розміру субсидії та обсягу виробництва, який може існувати без субсидування (тобто успішно конкурувати з імпортом), та приблизно половині добутку величини субсидії у розрахунку на одиницю товару та обсягу виробництва, який забезпечується лише за рахунок субсидування (тобто це розмір зростання обсягу виробництва у разі введення субсидії або відповідно його падіння у випадку скасування субсидії); 3) відбувається штучне стимулювання неефективних підприємств та виробництв, які так чи інакше користуються субсидією. Ці витрати — це втрати економіки, а їх розмір приблизно дорівнює половині добутку розміру субсидії на одиницю товару та обсягу виробництва, який забезпечується лише за рахунок субсидування (тобто це розмір зростання обсягу виробництва у разі введення субсидії або відповідно його падіння у випадку її скасування). Припинення субсидій призводить до зворотних ефектів. Споживачі виграють на економії бюджетних коштів. Розподіл втрат буде таким самим, але з протилежним значенням. Експортне кредитування являє собою одну з форм прихованого субсидування експорту, яке розглядалось вище. Експортне кредитування — це фінансовий метод зовнішньоторговельної політики, який передбачає фінансове стимулювання державного розвитку експорту національними виробниками. Воно може здійснюватись у таких видах: — субсидування кредитів національним експортерам — кредитів від державних банків під ставку відсотка, нижчу за ринкову; — державних кредитів іноземним імпортерам за умови обов'язкового дотримання ними зобов'язань купувати товари лише у фірм країни, яка їм такий кредит надала (зв'язаний кредит); — страхування експортних ризиків національних експортерів, які включають комерційні ризики (неспроможність імпортера оплатити поставку) та політичні ризики (непередбачувані дії уряду, які не дозволяють імпортеру виконати свої зобов'язання перед експортером). Види експортних кредитів: — короткострокові − на строк до 1 року − для кредитування експорту споживчих товарів та сировини; — середньострокові − на строк від 1 до 5 років − для кредитування експорту машин та обладнання; — довгострокові − на строк понад 5 років − для кредитування експорту інвестиційних товарів та великих проектів. Експортні кредити можуть набувати форми зовнішньої допомоги іншим державам. Практично всі двосторонні міжурядові кредити, які отримує Україна від іноземних держав, мають зв'язаний характер, тобто обумовлені закупкою певних товарів у країні, яка їх надала і тому може розглядатись як форма торгової політики стимулювання експорту. Розмір субсидування через цільове кредитування розраховується як різниця між відсотковою ставкою за пільговим кредитом та поточною відсотковою ставкою. У банківській практиці відсоткові ставки з експортних кредитів зазвичай суттєво нижчі від ставок з інших видів кредитів і нерідко є предметом узгодження між країнами в рамках картельних угод. Існують численні способи стимулювання експорту через експортні кредити, які не піддаються кількісній оцінці, перенесення строків перших платежів за кредитами на більш віддалений період, оплата кредитів у валюті покупця або у формі товарних поставок, державне пільгове страхування експортних кредитів тощо. У конкурентній боротьбі на світовому ринку замість торгових обмежень усе ширше використовуються засоби просування товару на закордонні ринки. Одним із таких засобів є демпінг — найяскравіший прояв цінової конкуренції. Активно і в масовому порядку демпінгова практика стала використовуватися вже у 20 − 30-ті роки, тобто у період найбільш серйозної економічної кризи, загострення на світовому ринку конкурентної боротьби та проблеми збуту. Правова суть демпінгу: демпінг − це продаж товару за кордоном за ціною, нижчою його "нормальної ціни", який завдає або загрожує завдати матеріальної шкоди промисловості, утвореної на території країни-імпортера. Згадана "нормальна ціна" − це ціна аналогічного товару, за якою він реалізується у країні виробництва (експорту) при нормальному розвитку торгових операцій. Під аналогічним товаром розуміють товар, який в усьому аналогічний товару, звинуваченому у демпінгу, а якщо такого товару немає, то товар, який не є аналогічним у всьому, але має характеристики, подібні з товаром, що розглядається. Економічний зміст демпінгу полягає у тому, що він являє собою обов'язково не просте зниження цін, а саме цінову дискримінацію, коли ціни занижуються на одному ринку, у той час як той самий товар продається на інших ринках за більш високими цінами. Практика демпінгу тісно пов'язана з монополізацією ринків та застосуванням монопольно високих цін. Отже, демпінг є інструментом придушення конкуренції на експортному ринку і передумовою монополізації ринку. В останньому випадку споживачі зазнають втрат у майбутньому, коли політика низьких цін зміниться політикою монопольне високих цін. Виробники товару в країні-імпортері завжди зазнають втрат від іноземного демпінгу. Вони мають жорстку цінову конкуренцію з боку іноземних постачальників. При цьому місцеві фірми знаходяться у дуже невигідному становищі: з одного боку, вони змушені знижувати ціни, а з іншого − вони не мають можливості компенсувати виникаючі при цьому втрати за рахунок продажу товару за завищеними цінами на якому-небудь іншому ринку. Тому вони змушені або нести значні фінансові збитки, або віддати свою частку на ринку іноземному постачальникові. Усі ці несприятливі наслідки демпінгу пов'язані з порушенням конкурентного середовища на ринку країни-імпортера. Для усунення цінової дискримінації, яка виникає внаслідок демпінгу застосовують антидемпінгові мита. Антидемпінгові мита — це мита, які застосовуються в рамках антидемпінгових заходів на тимчасових засадах і з дотриманням відповідних правил та процедур, і які спрямовані на усунення економічних наслідків демпінгу. Вони збираються у додаток до звичайних мит. Питання на семінарське заняття:
Питання на самостійне опрацювання:
Перелік реферативних повідомлень:
Тема 7. валютна система обслуговування зовнішньоекономічних зв’язків
7.1. Функціональна характеристика валютної системи Становлення і розвиток зовнішньоекономічних зв’язківне можливо уявити без функціонування системи валютних відносин, основою якої є розвиток законів грошового обігу, що діють у національній економіці. Під впливом інтернаціоналізації господарського життя, поглиблення міжнародного поділу праці, внутрішні закони грошового обігу трансформуються, модифікуються і починають обслуговувати зовнішньогосподарські зв'язки. Валютні відносини — це форма організації грошових відносин (розрахунків та платежів) на міжнародному, міждержавному рівні. Тобто, це економічні відносини, які пов'язані з реалізацією однієї з функцій грошей функціонуванням світових грошей. За допомогою даних відносин здійснюється міжнародний платіжний обіг, формуються валютні ресурси для відтворення як усередині країни так і в рамках світового господарства. Формами прояву даних відносин є: валютні цінності, валютні операції, валютний обмін, зовнішня торгівля, експорт та імпорт капіталу, надання займів та субсидій, інвестування прибутків, науково-технічний обмін, міжнародний туризм, державні та приватні перекази та ін. Під валютними цінностями розуміють грошові знаки зарубіжних держав, а також цінні папери — платіжні документи (чеки, векселі, акредитиви, сертифікати тощо) в іноземній валюті та інші цінності (благородні метали, коштовне каміння тощо). До валютних операцій належать: − операції, пов'язані з переходом права власності на валютні цінності, за винятком операцій, які здійснюються між резидентами у валюті країни; − операції, пов'язані з використанням валютних цінностей у міжнародному обігу як засобу платежу, з передачею заборгованості та інших зобов'язань, предметом яких є валютні цінності; − операції, пов'язані із ввезенням, перерахуванням та вивозом з території країни валютних цінностей. Маючи відносну самостійність валютні відносини через сферу розподілу та обміну, платіжні баланси, валютні курси, кредитні і розрахункові операції здійснюють вплив на економіку країни, на відтворювальний процес, на темпи і пропорції економічного розвитку. Розрізняють світову і національну валютні системи. Світова валютна система являє собою форму організації міжнародних валютних відносин, обумовлених розвитком світового господарства і зафіксованих у міждержавних угодах. Основними елементами якої є: • національні і колективні резервні валютні одиниці; • склад і структура міждержавних і ліквідних активів (валютні кошти та золоті резерви); • механізм валютних паритетів і курсів; • умови взаємного обертання валют; (наявність чи відсутність валютних обмежень); • форми міжнародних розрахунків; • режим міжнародних валютних ринків і світового ринку золота; • статус міждержавних валютно-кредитних організацій, що регулюють валютні відносини. Основним суб'єктом регулювання міжнародних валютних відносин на міждержавному рівні є Міжнародний валютний фонд (МВФ). Головними цілями даної організації є: — забезпечення співробітництва у розв'язанні міжнародних валютних проблем; — сприяння стабілізації валют; — створення багатосторонньої системи платежів та розрахунків; — досягнення рівноваги платіжних балансів країн-учасниць. При цьому МВФ виконує наступні функції: відслідковує розвиток міжнародної валютної системи, забезпечує її ефективне функціонування, а також здійснює аналіз виконання кожною країною спільних зобов'язань. Країни-учасниці, вступаючи до Фонду, добровільно беруть на себе зобов'язання співробітничати з Фондом та одна з одною по розв'язанню питань стабілізації валютних відносин. Особливу увагу приділено системі заходів з регулювання валютних курсів, які б забезпечували найбільш сприятливі умови розвитку зовнішньоекономічної діяльності країн-учасниць, зниження валютного ризику та кон'юнктурної невизначеності тощо. При цьому основними принципами, якими мають керуватися країни-учасниці Фонду є: 1. Не допускати такої маніпуляції валютними курсами, яка б надала можливість отримати несправедливі конкурентні переваги перед іншими країнами. 2. 3дійснювати валютне регулювання, спрямоване на зменшення руйнівних наслідків, викликаних короткочасними коливаннями обмінних курсів. З. При проведенні політики валютного регулювання валютного курсу мають ураховуватися інтереси інших членів Фонду, включаючи інтереси тих країн, у валюті яких здійснюється інтервенція. МВФ має можливість активно впливати на країни-учасниці у питаннях дотримання ними певних вимог валютного регулювання. Для цього використовуються стабілізаційні програми та механізм взаємних консультацій. Стабілізаційні програми пов'язані з наданням кредитів на покриття дефіциту платіжного балансу деяких країн. При цьому надання кредиту супроводжується оцінюванням Фондом економічної ситуації у країні та вимогами проведення жорстких стабілізаційних заходів. Суттєвий вплив на світову валютну систему мають регіональні об'єднання, в межах яких проводиться узгодження валютних політик держав-членів, або здійснюється спільна валютна політика. У цьому випадку спільне валютне регулювання спрямоване на розвиток торговельних відносин усередині інтеграційного об'єднання, на вільне переміщення факторів виробництва, а також сприяє зниженню впливу зовнішніх факторів на коливання обмінних курсів країн регіонального об'єднання. Прикладом може слугувати ЄС, країни-члени якого проводили спільну стабілізаційну політику щодо національних валют, на основі цього встановили їх співвідношення (паритети), а також ввели в обіг спільну грошову одиницю. Під національною валютною системою розуміють частину грошової системи, форму організації валютних відносин країни, яка визначається національним законодавством. Основними елементами національної валютної системи є: національна валютна одиниця; склад офіційних золотовалютних резервів; паритет валюти і механізм формування валютного курсу; умови обертання валюти (наявність чи відсутність валютних обмежень); порядок зовнішніх розрахунків країни; режим національного валютного ринку і ринку золота; положення національних органів регулювання валютних відносин країни. Механізм регулювання на національному рівні, його інституційна структура, принципи та норми встановлюються законодавчими актами кожної країни з урахуванням принципів та рекомендацій, установлених МВФ та регіональними союзами. Сукупність економічних та адміністративних заходів, які реалізуються державними органами і міждержавними організаціями у сфері валютних відносин відповідно до концепції економічного розвитку, представляють собою валютну політику. Головна мета валютної політики це досягнення стабільності валютних курсів для створення оптимальних умов зовнішньоекономічної діяльності і перш за все зовнішньої торгівлі, забезпечення стійкого економічного зростання, стримання інфляції, підтримання рівноваги зовнішньоекономічного обігу і платіжного балансу. Основними складовими валютної політики є: валютне регулювання, міжнародне валютне співробітництво та валютний контроль.
7.2. Економічні інструменти валютного регулювання Розрізняють дві основні групи інструментів валютного регулювання: адміністративні та економічні. Адміністративні інструменти, як правило, це законодавче закріплені та обов'язкові для виконання норми й нормативи. Економічні інструменти використовують ринкові закони та закономірності розвитку міжнародних взаємозв'язків. До економічних інструментів відносяться: девальвація валюти, ревальвація валюти, валютна інтервенція, корекція облікових ставок, валютні обмеження, встановлення режимів конвертованості валют, диверсифікація валютних резервів. Девальвація валюти — передбачає дії відповідних інституційних структур, спрямовані на зниження обігового курсу валюти власної країни. Таке зниження використовується, з одного боку, для стимулювання споживчого попиту на внутрішньому ринку, а з другого — для підвищення конкурентоспроможності та покращання торговельних позицій країни на світовому ринку. Ревальвація валюти — протилежна девальвації. Вона пов'язана з діями, спрямованими на підвищення курсу національної валюти. У цьому випадку метою є стримування попиту на внутрішньому ринку та стимулювання товарного імпорту і припливу інвестицій. Валютна інтервенція являє собою цілеспрямований вплив центрального банку країни на валютний ринок та валютний курс, який здійснюється шляхом продажу або закупівлі банком на валютному ринку великих партій іноземної валюти. Такі операції впливають на співвідношення на валютному ринку попиту та пропозиції певної валюти й викликають кореляцію її обмінного курсу. Корекція облікових ставок Національного банку є достатньо поширеним способом впливу на курсові співвідношення. Підвищення облікових ставок Національного банку призводить до зростання (завдяки підвищеному попиту) курсу валюти, а скорочення — до зниження курсу. Механізм впливу процентної ставки Національного банку на курс валюти здійснюється через операції Національного банку з комерційними банками та іншими кредитними установами з обліку короткочасних державних зобов'язань та комерційних векселів. Валютні обмеження — це методи прямого втручання в механізм формування обмінних курсів. Це системи нормативних правил, які регламентують права громадян та юридичних осіб щодо обміну валюти своєї країни на іноземну, а також здійснення інших валютних операцій. Валютні обмеження — це система державних заходів (адміністративних, законодавчих, економічних, організаційних) зі встановлення порядку проведення операцій з валютними цінностями. Розглянемо основні обмеження, які застосовуються найчастіше. У цілому валютні обмеження можна розподілити за сферами їх застосування: 1. Обмеження у сфері здійснення поточних операцій: — обмеження можливості експортерів використовувати валютну виручку або обов'язковий (повний чи частковий) продаж її центральному банку; — обмежувальний характер продажу іноземної валюти імпортеру; — заборона розрахунків у національній валюті з нерезидентом та за кордоном; — регламентація термінів платежів та поставок по експортно-імпортних операціях. 2. Обмеження у сфері фінансових операцій: — лімітування вивезення іноземної чи національної валюти, цінних паперів, золота; — контроль за здійсненням інвестицій за кордон; — контроль за залученням іноземних кредитів; — регулювання інвестицій нерезидентів; — обмеження ввезення валюти до країни. Встановлення режимів конвертованості валют характеризує здатність до вільного обміну національної валюти на інші валюти. Застосовують режими повної та часткової конвертованості. При режимі повної конвертованості всі іноземні та вітчизняні фізичні та юридичні особи, що володіють певною сумою грошей даної країни, мають можливість вільно використовувати ці гроші з будь-якою метою: вільно здійснювати як поточні, так і інвестиційні валютні операції по всіх видах операцій платіжного балансу. При частковій конвертованості в операціях купівлі-продажу використовуються певні обмеження, Відповідно до вимог МВФ, такі обмеження не повинні стосуватися платежів по поточних міжнародних операціях (платежів за результатами зовнішньої торгівлі, короткочасних банківських операцій, платежів з погашення позик і відсотків, перерахування прибутку від інвестицій, грошових переказів некомерційного характеру). Диверсифікація валютних резервів спрямована на регулювання структури валютних резервів шляхом включення до їх складу різних валют. Валютне регулювання передбачає:
Основним об'єктом системи валютного регулювання є валютний курс національної грошової одиниці. Валютний курс — це ціна грошової одиниці валюти, виражена у грошових одиницях іншої країни. Основними економічними факторами, що впливають на валютний курс, є: стан платіжного балансу країни, рівень процентних ставок, рівень інфляції, міграція короткочасних капіталів між країнами тощо. Різкі зміни курсу валюти суттєво впливають на розвиток як внутрішніх господарських процесів, так і на зовнішньоекономічні позиції тієї чи іншої країни. Йдеться про вплив валютного курсу на зовнішню торгівлю, рух короткочасного та довгочасного капіталу, розміри заборгованості, платіжний баланс тощо. Встановлення та регулювання валютного курсу — одна з найважливіших частин валютного регулювання і зовнішньоекономічної політики, оскільки відбиває міру втручання держави у ринкові відносини. Обмінний курс валюти та його стабільність, передбачуваність його змін можуть створювати додаткові витрати, або навпаки, переваги від зовнішньоекономічної діяльності і таким чином стимулювати або обмежувати її. Існує два полярно протилежних варіанти системи валютних курсів: 1) система гнучких, або плаваючих, курсів, за якої обмін однієї національної валюти на іншу визначається попитом і пропозицією; 2) система жорстко фіксованих валютних курсів, за якої зміні валютних курсів у результаті коливань попиту й пропозицій перешкоджає державне втручання. Гнучкі валютні курси автоматично коригуються таким чином, що в кінцевому підсумку зникають дефіцити й активи платіжних балансів, але поряд з такими перевагами, як автоматичне усунення системи неплатежів, дана система може породити серйозні проблеми: 1) невизначеність у торгівлі й прибутках. При укладанні довгострокових контрактів з фіксацією курсу це може призвести до збитків однієї зі сторін, якщо до кінця цього періоду курс змінився; 2) умови торгівлі країни можуть погіршитися при падінні інтернаціональної вартості її валюти. Наприклад, збільшення ціни гривні в доларах буде означати, що Україна повинна експортувати більший обсяг товарів і послуг для фінансування певного обсягу імпорту із США; 3) нестабільність. Вільне коливання валютних курсів може впливати дестабілізуюче на внутрішню економіку. Значні коливання курсу можуть викликати депресію в галузях, що виробляють товари на експорт. Якщо курс гривні падатиме, з'являться інфляційні тенденції, збільшиться експорт, піднімуться ціни на імпорт. Якщо курс гривні зросте, скоротиться експорт, збільшиться імпорт, може виникнути безробіття, знизиться інфляція. Фіксовані валютні курси встановлюються деякими країнами з метою усунення недоліків системи гнучких курсів. При зміні попиту й пропозиції держава для стабілізації закріпленого нею курсу валюти повинна прямо чи побічно втручатися в функціонування валютного ринку. Існує кілька способів такого втручання: 1. Використання валютних резервів. Для цього держава шляхом переговорів з МВФ обговорює розмір стабілізаційного фонду для підтримки курсу національної валюти. МВФ рекомендує також валютний коридор, коли курс валюти може змінюватися в установлених межах. 2. Уведення прямого контролю за торговими й фінансовими потоками. Зокрема, можна скоротити імпорт шляхом уведення мита або квот, субсидування деяких експортних товарів. Головна проблема, яка виникає при цьому, полягає в тому, що скорочується обсяг світової торгівлі, деформується її структура. 3. Валютний контроль: раціонування. Уряд може висунути вимогу про продаж йому всієї валюти, отриманої експортером. Після цього він, у свою чергу, розподіляє, або раціонує, цей невеликий запас валюти між різними імпортерами, яким вона потрібна. Таким чином обмежується розмір імпорту. Негативним наслідком такого контролю є порушення зв'язків, які склалися, дискримінація окремих імпортерів. 4. Деякі заходи внутрішнього макроекономічного регулювання, наприклад податкова й грошова політика, за яких усувається нестача валюти, обмежується попит на імпортні товари та ін. Загалом система регульованих національними банками плаваючих валютних курсів (з метою недопущення різних стрибків) визнана як переважна в налагодженні раціональних міжнародних зв'язків. Загальна тенденція в еволюції способів визначення валютних курсів полягає в збільшенні кількості країн, які використовують різні види плаваючих курсів, і скороченні кількості країн, що дотримуються політики фіксованого валютного курсу. Фіксація курсу, як правило, носить односторонній характер: факт фіксування малою країною курсу своєї валюти до валюти великої країни означає тільки те, що власті малої країни коштами грошової політики зобов'язуються захищати і підтримувати курс, але це не означає, що його також будуть підтримувати власті великої країни.
7.3. Система валютного регулювання в Україні Система валютного регулювання представляє собою діяльність державних органів у сфері обігу валюти, контролю за валютними операціями, впливу на валютний курс національної грошової одиниці, обмеження використання іноземної валюти. В Україні здійснення валютного регулювання та контролю покладено на такі державні органи:
З метою визначення офіційного курсу гривні в Україні всі іноземні валюти розподілено на три групи, які описані у спеціальному класифікаторі, це: 1) вільно конвертовані валюти. Вони без обмежень обмінюються на інші валюти і курси яких визначаються НБУ (долари США, канадські долари, японські ієни, англійські фунти стерлінгів, німецькі марки, іспанські пезети, італійські ліри, французькі франки, естонські крони, євро, СДР та ін.); 2) валюти з обмеженою конвертованістю, крос-курси яких визначаються НБУ (валюти окремих країн, що розвиваються, країн Центральної та Східної Європи, країн колишнього СРСР); 3) не конвертовані валюти, які не обмінюються на інші валюти, курси яких не визначаються НБУ. Механізм встановлення валютного курсу в Україні має певні особливості. Так, офіційний курс української валюти до долара США визначається НБУ на підставі результатів торгів на Українському міжбанківському валютному ринку; офіційний курс гривні до всіх інших валют першої групи Класифікатора іноземних валют визначається через крос-курси Франкфуртської валютної біржі та Московської міжбанківської валютної біржі, а офіційний курс української гривні до національних валют країн колишнього СРСР визначається через крос-курси Центрального банку Росії при встановленні офіційного курсу рубля. Стосовно інших валют другої групи курс української валюти визначається через крос-курси, що публікуються у «Financial Times». Офіційний курс української гривні використовується в усіх безготівкових операціях купівлі та продажу іноземної валюти, в бухгалтерському обліку всіх операцій, здійснених в іноземній валюті, в розрахунках з бюджетом, митницею, в ціноутворенні, статистичній звітності. Важливою рисою валютного регулювання в Україні є організація розрахунків в іноземній валюті. Відповідно до законодавства валюта України є єдиним законним засобом платежу на території України. Тому нерезиденти-роботодавці повинні здійснювати оплату праці резидентів виключно у валюті України у готівковій або безготівковій формі. У розрахунках між резидентами та нерезидентами в межах торгового обігу використовується як засіб платежу іноземна валюта. Такі розрахунки здійснюються тільки через уповноважені банки. Уповноважені банки зобов'язані купувати іноземну валюту на міжбанківському валютному ринку України за дорученнями та за рахунок резидентів з метою забезпечення виконання зобов'язань резидентів. Здійснення розрахунків між резидентами та нерезидентами в межах торгового обігу у валюті України допускається лише за умови наявності індивідуальної ліцензії НБУ. Валютні цінності резидентів, що знаходяться поза межами України, підлягають обов'язковому декларуванню в НБУ. В Україні з метою валютного регулювання широко використовується такий інструмент як ліцензування. Це дозволяє здійснювати безпосередній контроль над переміщенням валютних цінностей. Ліцензування здійснюється НБУ та його регіональними відділеннями. Генеральні ліцензії видаються комерційним банкам та іншим кредитно-фінансовим установам України на здійснення валютних операцій (таких як ведення валютних рахунків клієнтів, встановлення прямих кореспондентських зв'язків з іноземними банками, операції з міжнародних торгових розрахунків, операції з торгівлі іноземною валютою на внутрішньому валютному ринку та ін.) на весь період чинності режиму валютного регулювання. Індивідуальні ліцензії видаються резидентам та нерезидентам на здійснення разової валютної операції. Індивідуальні ліцензії необхідні для таких операцій: — вивезення та переказування валютних цінностей за кордон понад встановлені норми; — отримання та надання резидентам кредитів в іноземній валюті, якщо терміни та суми таких кредитів перевищують встановлені законодавством межі; — використання іноземної валюти на території України як засобу платежу; — здійснення іноземних інвестицій за кордон та ін. Характерною особливістю валютного регулювання в нашій країні є відкриття рахунків в іноземній валюті. Відповідно до законодавства України передбачено, що рахунки в іноземній валюті юридичним та фізичним особам, резидентам чи нерезидентам відкриваються в уповноважених банках, які отримали ліцензію НБУ на право здійснення операцій з іноземною валютою. Право на відкриття рахунків в іноземній валюті отримують юридичні особи, у статутних документах яких передбачено здійснення зовнішньоекономічної діяльності. Приватні підприємці (без створення юридичної особи) отримують таке право на підставі реєстраційної картки, в якій також передбачене здійснення зовнішньоекономічної діяльності. Рахунки в іноземній валюті відкриваються юридичним особам-нерезидентам: дипломатичним та іншим офіційним представництвам в Україні, а також іноземним фірмам, міжнародним організаціям, іноземним інвесторам. Банк, який відкрив розрахунковий рахунок в іноземній валюті, про відкриття такого рахунка повідомляє податковим органам та банку, де клієнт має розрахунковий рахунок у національній валюті. Важливою рисою валютного регулювання в Україні є купівля іноземної валюти. Торгівля іноземною валютою на території України резидентами та нерезидентами-юридичним й особами здійснюється через уповноважені банки та інші кредитно-фінансові установи, які отримали ліцензію на торгівлю іноземною валютою НБУ, виключно на міжбанківському валютному ринку України. Для придбання іноземної валюти потрібно надати документи, що підтверджують необхідність цієї операції. Це може бути: — відповідним чином оформлений контракт на імпорт товарів, робіт або послуг; — документи, які свідчать про правомірність переказування за кордон прибутку, отриманого іноземним інвестором від інвестицій в Україні; — документи щодо руху капіталу, проліцензовані НБУ; — документи, що свідчать про правомірність купівлі іноземної валюти для погашення та обслуговування резидентом кредиту, отриманого в іноземній валюті у встановленому порядку в уповноваженому банку. Операції купівлі-продажу іноземної валюти здійснюються уповноваженими банками за письмовими дорученнями клієнтів та з оплатою комісійної винагороди на договірних умовах, при цьому до доручення додаються необхідні документи, що підтверджують характер угоди. Придбана або зарахована на спеціальний рахунок клієнта іноземна валюта має бути використана у повній відповідності до контракту або інших необхідних документів протягом 5 банківських днів. У випадку порушення цього терміну придбана валюта продається уповноваженими банками протягом 5 робочих днів на міжбанківському валютному ринку України. При цьому позитивна курсова різниця, яка може виникнути при такій операції, спрямовується до Державного бюджету України, а негативна курсова різниця зараховується до результатів господарської діяльності резидента. У випадку, якщо після оплати контракту залишилися кошти, сума яких не перевищує одного біржового лота, вони повинні бути зараховані на поточний валютний рахунок клієнта. Залишок валюти в сумі, що перевищує один біржовий лот, має бути проданий на найближчих біржових торгах. Основні функції валютного контролю при купівлі іноземної валюти здійснюють уповноважені банки, які повинні отримувати від клієнтів необхідні документи на придбання іноземної валюти та контролювати її цільове використання. Уповноважені банки також здійснюють функції агента валютного контролю при переказуванні іноземної валюти за кордон. Існують певні особливості валютного регулювання в Україні іноземних інвестицій. Іноземні інвестиції можуть здійснюватися лише за рахунок власних коштів. Здійснення інвестицій за рахунок кредитів, отриманих від уповноважених або іноземних банків, забороняється. Здійснення іноземних інвестицій за рахунок бюджетних коштів дозволено лише за відповідними постановами Верховної Ради України. Для здійснення резидентами іноземних інвестицій необхідна індивідуальна ліцензія НБУ, яка видається як юридичним особам України, так і фізичним особам, які зареєстровані як підприємці. Іноземні Інвестиції резидентів України повинні здійснюватися лише в безготівковій формі і виключно через кореспондентські рахунки уповноважених банків України. Всі надходження від іноземних інвестицій на користь резидентів мають бути зараховані на валютні рахунки резидентів в уповноважених банках після сплати усіх податків, які вимагаються за законодавством країни, що приймає. При цьому уповноваженому банку та податковій інспекції подається офіційне підтвердження сплати податків за кордоном. Суми податків зараховуються, тільки якщо між Україною та країною, що приймає, укладено угоду про уникнення подвійного оподаткування. Прибуток, отриманий резидентами за кордоном у будь-якій формі, підлягає обов'язковому декларуванню. Всі валютні цінності, доходи та майно, які знаходяться за межами України, підлягають обов'язковому декларуванню суб'єктами підприємницької діяльності. Характерною рисою валютного регулювання в нашій країні є також проведення операцій купівлі продажу готівкової іноземної валюти. Обмінні пункти відкриваються для обслуговування фізичних осіб-резидентів та нерезидентів. Вони відкриваються кредитними установами, які мають ліцензію НБУ на даний вид операцій, а також іншими юридичними особами-резидентами, які уклали агентську угоду з уповноваженим банком, в якому відкрито їхній гривневий або валютний рахунок. В окремих випадках дозволяються розрахунки між резидентами та нерезидентами в іноземній валюті готівкою, у тому числі й за експорт товарів та послуг. Розрахунки готівкою здійснюються за умови надання безпосередньо нерезидентом валютної готівки в касу банку на рахунок резидента. При цьому оплата у готівковій формі має бути передбачена у контракті і нерезидент має надати декларацію про ввезення на територію України іноземної валюти. Крім цього, дозволяється придбання за іноземну валюту деяких товарів на території міжнародних портів, аеропортів, вокзалів України. Нерезиденти можуть оплачувати в іноземній валюті страхування та готельні послуги, дорожні збори.
7.4 Валютні ризики і способи їх усунення При укладенні довготривалих контрактів виникають валютні ризики, що пов'язано зі змінами курсу валюти, унаслідок чого змінюється реальна вартість платежу. Умовно валютні ризики можна поділити на курсові та інфляційні. У першому випадку експорт отримує суму в національній валюті меншу, ніж ту, на яку він розраховував при укладенні контракту. У другому — зменшується купівельна спроможність валюти платежу. Масштаби ризику, пов'язаного з падінням купівельної спроможності валюти, залежать від розриву в часі між укладанням контракту та моменту здійснення самого платежу. Даний вид валютного ризику має суттєве значення при довгострокових та кредитних угодах і являється одностороннім, оскільки в умовах інфляції збитки виникають лише у продавців (кредиторів) Таким чином, валютні ризики, які виникають при експортно-імпортних операціях, обумовлені зміною валютних курсів та падінням купівельної спроможності валют. Валютні ризики, які виникають унаслідок зміни курсів валют, впливають як на становище продавця, так і покупця. Експортер несе збитки при пониженні курсу валюти ціни стосовно валюти платежу, оскільки він отримає меншу реальну вартість порівняно з контрактною; або при пониженні курсу валюти контракту, тому що в цьому випадку отримає меншу суму в національній валюті. Для імпортера валютні ризики виникають, якщо підвищується курс валюти ціни стосовно валюти платежу, або зростає курс валюти контракту, оскільки для її купівлі він повинен витратити більше національної валюти. Існує декілька основних методів страхування валютних ризиків: 1)односторонні дії одного із контрагентів; 2)операції страхових компаній, банківські та урядові гарантії; 3)взаємна домовленість учасників угоди. І На практиці досить широко використовується така форма страхування валютних ризиків, як захисні застереження, тобто договірні умови, які включаються в контракти та передбачають можливість їх перегляду в процесі виконання договорів. У відповідності з валютними застереженнями, сума платежу підлягає перегляду пропорційно зміні курсу валюти платежу стосовно валюти ціни, або іншої стабільної валюти, тобто валюти застереження. Застереження можуть бути з двосторонньою направленістю, коли корекція платежу здійснюється і від зниження курсу валюти, і від його зростання, і також з односторонньою направленістю, яка передбачає корекцію платежу тільки при підвищенні, або тільки при зниженні валютного курсу. Двосторонні застереження захищають інтереси обох партнерів, а односторонні — одного з них. Є декілька способів, за допомогою яких суб'єкти зовнішньоекономічної діяльності можуть уникнути валютних ризиків, які обов'язково фіксуються в контракті як застереження. Важливими з них на сьогоднішній день є пряме валютне застереження і побічне. При співпаданні валюти ціни і валюти платежу використовуються прямі застереження, де розмір платежу ставиться в залежності від зміни іншої стабільнішої валюти. Експортери, наприклад, наполягають на її застосуванні, у тому випадку, коли валюта контракту, має тенденцію до пониження. Різновидом прямого застереження вважається мультивалютне застереження, у відповідності з яким сума платежу ставиться в залежності від зміни курсового співвідношення між валютою платежу та корзиною валют, яка визначається угодою сторін. Мультивалютне застереження може бути двох видів — на базі середньоарифметичного процента відхилення курсів заданого набору валют чи на базі зміни їх умовного середньоарифметичного курсу. Переважним є перший вид, оскільки забезпечує певну пропорційність зміни курсів валют. Кількість валют у наборі валютної корзини коливається від двох і більше. Вибір валют переважно визначається з огляду на характер зовнішньої торгівлі даної країни. Використовують курси декількох провідних валют світу. Широко застосовується і така практика, коли в якості базисної одиниці виступають міжнародні, колективні валюти (наприклад СДР) і Мультивалютні застереження мають деякі переваги порівняно з одновалютними: 1) валютна корзина як метод виміру середньозваженого курсу валюти платежу знижує вірогідність різної зміни суми платежу; 2) вона значною мірою забезпечує інтереси обох контрагентів угоди з точки зори валютного ризику, оскільки включає валюти, що мають різний рівень стабільності. Захисні якості багатовалютного застереження залежать, звичайно, не від кількості, а від якості набору валют. З побічних способів захисту від валютних ризиків суб'єкти зовнішньоекономічної діяльності найчастіше обирають визначення курсу перерахунку валюти ціни у валюту платежу. Як курс перерахунку валюти ціни у валюту платежу, найчастіше використовується ринковий курс на день, що передує дню платежу. На жаль, повної гарантії захисту від валютних ризиків ці застереження не дають, крім того, іноді вони призводять до зниження цін контракту. При неспівпаданні валюти ціни і валюти платежу застосовується непряме застереження, у відповідності з яким сума платежу змінюється пропорційно зміні курсу валюти ціни до валюти платежу, яка відбулася у визначений термін в узгодженому місці. Таким чином, як уже підкреслювалось, саме використання різних валют для вираження ціни та здійснення платежу виступає однією із форм страхування валютного ризику. Потрібно зазначити, що одним з способів забезпечення незмінної купівельної спроможності платежів за поставлені товари являються товарообмінні операції. Для страхування валютних ризиків при кредитуванні використовуються компенсаційні угоди: сума позики прив'язана до ціни валютного товару, що поставляється в рахунок погашення кредиту, у зв'язку з можливою зміною суми кредиту із-за коливання цін та валютних курсів. Великими фірмами використовується і такий метод страхування валютних ризиків, як регулювання валютної позиції по контрактах із тим, щоб вона була закритою. Наприклад, якщо в діяльності підприємства чітко простежується переваження експортної чи імпортної орієнтації, то ризик можна скоротити, укладаючи контракти в різних валютах, динаміка зміни курсу яких має протилежні тенденції. Але цей метод ефективний тільки в тому випадку, якщо підприємство має широкі зовнішньоторговельні зв'язки. Можливо також укладання одночасно експортного та імпортного контрактів, в одній і тій же валюті і таким чином, щоб строки платежів були як можна ближче один до одного. Регулювання валютної позиції як метод страхування валютних ризиків часто застосовується спільно з іншими методами і при правильному його використанні може звести до мінімуму валютний ризик. Застосування валютних застережень, з низки причин, не в змозі повною мірою забезпечити валютні інтереси суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності. Уже в самому застереженні закладений ризик, оскільки таке застереження може призвести до валютних втрат у зв'язку з тим, що ситуація на валютному ринку може змінитися не так, як прогнозувалось. Необхідно врахувати і те, що не завжди такі обмеження можуть бути застосовані на практиці, оскільки окремі країни забороняють їх використовувати. І навіть у тих випадках, коли застереження використовується, воно може призвести до погіршення інших умов контракту, насамперед, цінових. Що стосується використання мультивалютних застережень, то на практиці у зв'язку з їх складними підрахунками зовнішньоторговельні партнери можуть отримати різні результати, що викличе розбіжності між ними. Крім зазначених, способами захисту є страхування за допомогою валютних опціонів, міжбанківських операцій «своп», форвардних валютних операцій, валютних ф'ючерсів. Валютні опціони вперше було застосовано в 1973 р. на Чикагській біржі. Валютний опціон — угода між покупцем та продавцем валют, яка дає право покупцю опціона купувати чи продавати за узгодженим курсом певну суму валюти на протязі обумовленого періоду часу за винагороду. Опціонами торгують не тільки на міжбанківському ринку, але й на біржах фондових та товарних. «Своп» — це валютна операція, яка поєднує купівлю-продаж двох валют на умовах негайної поставки з одночасною контругодою на певний строк з тими самими валютами. При цьому домовляються про зустрічні платежі два партнери (бранки, корпорації та ін.). За операціями «своп» готівкова угода здійснюється по курсу «спот», який у контругоді (строковій) коригується з урахуванням премії чи дисконту в залежності від руху валютного курсу. При цьому клієнт економить на маржі — різниці між курсами продавця та покупця по готівковій угоді. Форвардні та ф'ючерсні валютні операції — це строкові валютні угоди, при яких сторони домовляються про поставку обумовленої суми іноземної валюти через певний строк після укладання угоди за курсом, який зафіксовано в момент її укладання. Курс валют за строковими угодами відрізняється від курсу за операціями «спот», хоча, як правило, напрямок динаміки курсів за готівковими та строковими угодами співпадає. Різниця між курсами валют за угодами «спот» та «форвард» визначається як знижка (дисконт чи депорт) з курсу «спот» у тому випадку, коли курс строковї угоди нижчий, або як премія (репорт), якщо він вищий: форвардні угоди укладаються, як правило, на строк від 1 тижня до 6 місяців. Таблиця 6.4.1 Порівняльна характеристика ф’ючерсного та форвардного ринків
Використання строкових угод для покриття валютних ризиків при здійсненні комерційних операцій отримало широке розповсюдження в кінці 60-х - початку 70-х рр. в умовах кризи Бреттонвудської валютної системи та переходу до плаваючих валютних курсів. Валютні ф'ючерси подібні до форвардних угод на міжбанківському ринку, але мають певні відмінності. Ф'ючерсна валютна операція — це угода, яка означає зобов'язання на продаж чи купівлю стандартної кількості певної валюти на певну дату (в майбутньому) за курсом, який раніше встановлено при укладанні угоди. У стандартних контрактах регламентуються всі умови: сума, строк, гарантійний депозит, метод розрахунку. Лідируючими біржами в торгівлі ф'ючерсними контрактами є Чикагська, Нью-Йоркська, Лондонська, Сінгапурська, Цюрихська, Парижська. Торгівля ф'ючерсами здійснюється через клірингову розрахункову палату, яка виступає продавцем для кожного покупця і покупцем для продавця. При укладанні угоди покупець та продавець зобов'язані резервувати на спеціальному депозиті первинну маржу, розмір якої коливається від 0,04 до 6% номінальної ціни контракту, на випадок невиконання продавцями та покупцями своїх зобов'язань. Депозит повертається після виконання зобов'язань. Для позначення різних методів страхування валютного ризику шляхом купівлі-продажу іноземної валюти в банківській, біржовий та комерційній практиці використовується термін «хеджування», який означає, що хеджери здійснюють страхування валютного ризику шляхом створення зустрічних вимог та зобов'язань в іноземній валюті.
Питання на семінарське заняття.
Питання на самостійне опрацювання:
Перелік реферативних повідомлень:
Тема 8. Документальне оформлення зовнішньоекономічних операцій
8.1. Нормативно-правове та документальне забезпечення зовнішньоторговельних операцій Міжнародна торгівля, як всі інші види людської діяльності, повинна ґрунтуватися на правовій основі. Тому міжнародну торгівлю можна розглядати в рамках як міжнародного публічного права, так і в межах міжнародного приватного права. Так суб’єктами міжнародного публічного права є держава, міжнародні організації. Вони можуть вступати в дво- або багатосторонні відносини з різних аспектів міжнародної торгівлі. Суб’єктами міжнародного приватного права виступають фізичні і юридичні особи, які вступають переважно в цивільно-правові відносини, ускладнені іноземним елементом. В рамках міжнародного права були укладені такі міжнародно-правові акти, які б полегшили проведення зовнішньоторговельних операцій:
Також значна правова база міжнародної торгівлі була створена завдяки переговорам в рамках Генеральної угоди з тарифів і торгівлі. Відбулося вісім раундів переговорів ГАТТ:
В рамках ГАТТ були прийняті такі міжнародно-правові акти:
Ці три акти є основою для функціонування світової організації торгівлі. В результаті переговорів в рамках ГАТТ були підписані таки угоди: 1. Маракеська угода про заснування Світової організації торгівлі; 2. Багатосторонні угоди:
Основною метою Генеральної угоди з тарифів і торгівлі є створення у світі ліберальної і відкритої торгівельної системи, яка дає змогу підприємствам різних країн здійснювати торгівельну діяльність на засадах добросовісної конкуренції. Однією з найбільш важливих проблем у процесі здійснення експортно-імпортних операцій є підготовка і укладення зовнішньоекономічного контракту. Зовнішньоекономічний договір (контракт) — це матеріально оформлена угода двох або більше суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності та їх іноземних контрагентів, якщо інше не встановлено законом або міжнародним договором України, та спрямована на встановлення, зміну або припинення їх взаємних прав та обов'язків у зовнішньоекономічній діяльності. Зовнішньоекономічний договір (контракт) укладається відповідно до Закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність», інших законів, міжнародних договорів України. Суб'єкти зовнішньоекономічної діяльності при визначенні тексту контракту можуть використовувати відомі міжнародні торговельні звичаї, рекомендації міжнародних органів і організацій, якщо вони не заборонені безпосередньо і у винятковій формі законодавством України. Від того, наскільки кваліфіковано складено зовнішньоекономічний контракт, залежить не тільки прибутковість або збитковість конкурентної експортно-імпортної операції, а й фінансовий стан суб'єкта зовнішньоекономічної діяльності в цілому, оскільки збитки за даними операціями, як правило, значно більші, ніж збитки за операціями на внутрішньому ринку. Це пов'язано з великими витратами при розгляді зовнішньоторговельних контрактів у міжнародних арбітражних судах, жорсткими законодавчими умовами повернення валютних цінностей в Україну і под. На етапі підготовки до укладення ділової угоди, контракту особлива увага приділяється переговорам. Переговори — це процес, у ході якого відкрито висуваються пропозиції з метою досягнення угоди про взаємні поступки чи реалізацію загального інтересу сторін. У міжнародній практиці виділяють чотири основні теорії стратегії переговорів: жорстка, помірної жорсткості; м'яка стратегія і справедлива стратегія. Жорсткі переговори базуються на політиці натиску стосовно прийняття пропозицій і застосовуються, як правило, у випадках, коли одна зі сторін відчуває перевагу на ринку, наприклад, імпортери при перевищенні пропозиції над попитом. М'яка стратегія застосовується в тих випадках, коли обидві сторони мають рівні переваги, взаємно зацікавлені в досягненні угоди: обидві ініціативні. За теорією м'якої стратегії, на переговорах партнери мусять робити поступки стосовно до іншої сторони. Для успішного ведення переговорів рекомендується починати з завищених вимог з подальшими поступками. Теорія помірної жорсткості пропонує серединну стратегію між жорсткими та м'якими переговорами і націлює на те, щоб, з одного боку, змусити партнера піти на поступки, а з іншого — уникнути можливості недосягнення домовленості. Теорія справедливої стратегії припускає, що партнери, які ведуть переговори, мають висувати допустимі пропозиції. Текст зовнішньоекономічного договору (контракту) складається відповідно до Положення про форму зовнішньоекономічних договорів (контрактів), затвердженого наказом Міністерства економіки та з питань європейської інтеграції України від 06.09.2001р. № 201. Згідно з цим Положенням у зовнішньоекономічному договорі обов'язково має бути відбитий увесь спектр правових відносин між суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності. За чинним українським законодавством, права і обов'язки сторін зовнішньоекономічної угоди визначаються правом місця її укладення, якщо сторони не погодили інше, і віддзеркалюються в умовах договору (контракту). Практично під час укладення договору (контракту) неможливо передбачити всі запитання, що можуть виникнути під час його виконання. Тому сторони в кожному конкретному випадку вирішують самостійно, які з умов будуть суттєвими і обов'язковими. До обов'язкових умов укладення контракту належать: 1. Преамбула. 2. Предмет контракту. 3. Кількість та якість товару (обсяги виконання робіт, надання послуг). 4. Базисні умови поставки товарів. 5. Ціна та загальна вартість контракту. 6. Умови платежів. 7. Умови здачі (приймання) товару (робіт, послуг). 8. Упаковка та маркування. 9. Форс-мажорнІ обставини. 10. Санкції та рекламації. 11. Арбітраж. 11. Юридичні адреси.
8.2. Характеристика базисних умов контрактів Кожна країна у зовнішньоекономічній діяльності керується правилами, які історично склались на підставі постійного і одноманітного повторення фактичних відносин. Це так звані торговельні звичаї. У зовнішньоторговельній практиці країн у тлумаченні цього терміна є розбіжності, що може призвести до виникнення непорозумінь під час укладення контрактів і як наслідок — до непередбачених фінансових витрат і т. ін. Аби уникнути небажаних наслідків, у міжнародній практиці застосовують спеціальні умови, які мають назву базисні умови поставки. Застосування базисних умов поставки спрощує складання і погодження контрактів, допомагає знайти способи розподілу відповідальності й уникнути розбіжностей. З метою однакового розуміння сторонами контрактів термінів Міжнародною торговою палатою України розроблено правила їх тлумачення, які вперше було опубліковано у 1936 р. у збірнику під назвою «Інкотерм». З розвитком зовнішньоекономічної діяльності до цих правил вносились зміни і доповнення. Указом Президента України від 04.10.1994 р. встановлено обов'язковість додержання правил «Інкотермс» суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності. Умови «Інкотермс» визначають, яким чином продавець і покупець розподіляють відповідальність, витрати і ризик при здійсненні контракту. Тобто, метою Інкотермс є забезпечення єдиного набору міжнародних правил для тлумачення найбільш уживаних торговельних термінів у зовнішній торгівлі. Таким чином можна уникнути або, щонайменше, значною мірою скоротити невизначеності, пов'язані з неоднаковою інтерпретацією таких термінів у різних країнах. Відповідно до цього всі умови можна розділити на чотири групи: Е, F, С, D. Група Е покладає на продавця мінімальні обов’язки. Продавець повинен лише надати товар у розпорядження покупця в установленому місці - на власних площах продавця та включає умову ЕХW — франко-завод (ЕХ «Wогкs»). Ця умова забезпечує мінімальний ризик для продавця. Згідно з нею продавець лише надає товар покупцеві на своєму заводі чи складі і не несе відповідальності за його навантаження. Усі витрати і ризик, пов'язані з доставкою товару до місця призначення, несе покупець. Група F – основне перевезення не оплачено. Ці терміни не вимагають від продавця доставки товару для перевезення відповідно до вказівок покупця та включає такі умови: 1) FСА — франко-перевізник — за цієї умови обов'язки продавця щодо доставки вважаються виконаними після передачі товару, очищеного від мита на експорт, під відповідальність перевізника, вказаного покупцем, у визначеному місці і пункті. Якщо за торговельним звичаєм щодо укладення контракту з перевізником потрібна допомога продавця, то продавець може діяти на ризик і за рахунок покупця. Ця умова застосовується для будь-якого виду транспорту. 2) FАS — франко вздовж борту судна — умова, яка визнає виконаними обов'язки продавця, коли товар розміщується вздовж борту судна на причалі чи на ліхтерах у зазначеному порту відвантаження. 3) FОВ — франко-порт — умова, яка означає, що обов'язок продавця щодо доставки виконано після того, як товар передано через поручні судна у визначеному порту відвантаження і вимагає від продавця митного очищення товару на експорт від продавця. Група С – основне перевезення оплачено. Дані терміни поставки вимагають від продавця укласти договір перевезення на звичайних умовах за свій власний рахунок. Тому пункт, до якого він повинен оплачувати транспортні витрати, обов’язково має бути зазначений у контракті. До групи С входять чотири умови: 1) СFR. − вартість і фрахт − умова яка визнає, що продавець повинен відшкодувати витрати і фрахт, необхідні для доставки товару до визначеного порту. 2) СІF − вартість, страхування, фрахт − умова, яка означає, що продавець має такі самі обов'язки, як в СFR, крім цього він повинен забезпечити морське страхування проти ризику покупця від втрати товару при перевезенні. Продавець складає договір страхування і оплачує страхову премію. 3) СРТ − перевезення до... − умова, яка означає, що продавець оплачує фрахт за перевезення товару до вказаного місця призначення. Ризик пропажі або пошкодження товару, а також додаткові витрати, обумовлені обставинами, які виникли після поставки товару перевізникові, переходять від продавця до покупця після поставки товару на зберігання перевізникові. 4) СІР − перевезення та страхування оплачені до... − умова, яка означає, що продавець має такі самі обов'язки, як і в попередній умові, але додатково він повинен забезпечити страхування вантажу проти ризику покупця від втрати або пошкодження товару від перевезення. Продавець укладає договір страхування і сплачує страхову премію. Група D – прибуття. Продавець зобов’язаний нести всі ризики й витрати щодо доставки товару до певного місця прибуття, тобто ці терміни позначають договори прибуття у той час як інші – відправлення. До групи D входять такі умови: 1) DАF − поставлено до кордону — це умова, яка означає, що обов'язок продавця щодо доставки виконаний, коли товар, очищений від мита, передається на експорт у визначеному пункті і місці на кордоні, але до митного кордону сусідньої країни. Тут важливо, щоб кордон, про який ідеться, був конкретно визначений із зазначенням найменування пункту і місця. 2) DЕS − поставлено франко-судно. Обов'язок продавця виконаний після того, як товар передається покупцеві на борту судна не очищеним від мита на імпорт у визначеному порту призначення. Застосовується для морського і річкового транспорту. 3) DEQ − доставлено франко-причал. Обов'язок продавця виконано після того, як він надає товар у зазначеному порту призначення очищеним від мита на імпорт. 4) DDU − поставлено, мито не сплачено. Обов'язок продавця виконано після того, як він надає товар у розпорядження покупцеві у зазначеному місці в країні імпорту. Застосовується незалежно від виду транспорту. 5) DDР − поставлено, мито сплачено. Обов'язок продавця виконано після того, як він надав товар у зазначеному місці країни імпорту. За цією умовою максимальні зобов'язання має продавець.
8.3. Ціна товару та загальна вартість контракту Найбільш складними розрахунками, що потребують високої кваліфікації працівників, є розрахунки за міжнародними торговельними контрактами. Важливою умовою контракту є встановлення ціни на товар. Саме від ціни значною мірою залежить ефективність зовнішньоекономічних операцій. Тому, перш ніж встановити ціну, сторони мають розв'язати низку проблем і погодити їх з точки зору взаємовигідності. Суб'єкти ЗЕД мають бути обізнані передусім із рівнем і базисом цін, знати способи розрахунку цін на товари та фіксації цін у контракті, визначитись, у якій валюті буде встановлена ціна товару і в якій проводитимуться платежі, як уникнути валютних ризиків. Ціна – це кількість грошей, що надаються за товар чи послугу. Ціна – це сума тих цінностей, які споживач віддає в обмін на право володіти чи використовувати товар або послугу. Ціноутворення – це процес відбору кінцевої ціни залежно від собівартості продукції, цін конкурентів, співвідношення попиту й пропозиції, інших факторів. Якщо, згідно з контрактом, поставляються товари різної якості та асортименту, ціна встановлюється окремо за одиницю кожного сорту, марки, а окремим пунктом контракту вказується його загальна вартість. У цьому випадку цінові показники можуть бути вказані у специфікації, на яку робиться посилання у тексті контракту. У контракті ціна може бути виражена у валюті країни-експортера, імпортера чи у валюті «третьої країни». На вибір валюти ціни значною мірою впливають торгові звичаї, що існують у торгівлі цими товарами треба пам'ятати про «валютний демпінг» (або «валютний прибуток»), виникнення якого зумовлене різницею у русі валютних курсів валют. Міжурядові угоди встановлюють загальні принципи розрахунків, а для зовнішньоекономічних контрактів чітко формулюють детальні умови. Ці умови включають наступні головні елементи:
Валюта платежу - валюта, в якій повинне бути здійснене зобов'язання імпортера (або боржника). При нестабільності валютних курсів ціни фіксуються в найбільш стабільній валюті, а платіж зазвичай у валюті країни-імпортера. Якщо валюта ціни і валюта платежу не співпадають, то в контракті це узгоджується. Валюта ціни - валюта, в якій визначається ціна на товар. При виборі валюти, в якій фіксується ціна товару, велике значення має вид товару і фактори, що впливають на міжнародні розрахунки, перераховані вище, особливо умов міжурядових угод, міжнародні звичаї. При різній валюті ціни на валютні платежі в контракті узгоджуються з курсом перерахунку першої в другу (або згідно з паритетом, який фіксується МВФ, або за ринковим курсом валют). У контракті встановлюються умови перерахунку: 1) курс певного виду платежу - телеграфного переводу за платежами без витрат чи векселя по розрахунках, пов'язаних з кредитом; 2) уточнюється час коректування (наприклад, напередодні чи в день платежу) на певному валютному ринку (продавця, покупця чи третьої країни); 3) обговорюється курс, за яким здійснюється перерахунок: за звичайний середній курс, іноді курс продавця чи покупця на відкриття (закриття) валютного ринку чи середній курс дня. Неспівпадання валюти ціни і валюти платежу − один з найпростіших методів страхування валютного ринку. Якщо курс валюти ціни (наприклад, долара) знизився, то сума платежу (в гривнях) пропорційно зменшується, і навпаки. Ризик зниження курсу валюти ціни несе експортер (чи кредитор), а ризик її збільшення − імпортер (чи, відповідно, боржник). Умови платежу − важливий елемент зовнішньоекономічних угод. Серед них розрізняють: готівкові платежі, розрахунки в кредит, кредит з опціоном (правом вибору) готівкового платежу. Розрахунки здійснюються за допомогою різних засобів платежу, що використовуються в міжнародному обороті, - векселів, протилежних доручень, банківських переказів (поштових і телеграфних), чеків, пластикових карточок. Іноземні інструменти - чеки, векселі (прості та перевідні) та інші кредитні засоби обороту, які підлягають оплаті в іншій країні, де вони депонувались. Найбільш складною частиною умов платежу є вибір форми платежів і формування деталей проведення розрахунків. Ув'язка протилежних інтересів контрагентів у міжнародних економічних відносинах і організація їх платіжних відносин реалізуються шляхом застосування різних форм розрахунків. В ціноутворенні на експортну продукцію часто використовуються наступні методи розрахунку поточних цін: 1) метод «поточні витрати + дохід»; 2) метод цільового доходу; 3) метод встановлення ціни з врахуванням попиту; 4) метод середньосвітових цін; 5) метод встановлення ціни на основі відчутної цінності товару; 6) встановлення ціни на міжнародному тендері; 7) визначення ціни на основі аналізу витрат. У залежності від вибраного методу ціноутворення визначається величина тих чи інших видів витрат. У будь-якому випадку повинна оцінюватися середня величина поточних витрат, яка необхідна для прийняття рішення про доцільність функціонування на цільовому сегменті ринку. При підготовці для визначення рівня поточної ціни необхідно проаналізувати ціни, що склалися в даний момент на ринку цього товару. Для аналізу цін застосовуються порівняльний та розрахунковий методи. У складі порівняльних методів використовується аналіз біржових котирувань, аналіз аукціонних цін, аналіз довідкових та прейскурантних цін. При цьому припускається наявність достатньої цінової інформації, яка систематизується і приводиться в стан, що дозволяє зробити обґрунтований висновок про рівень цін на момент укладання чи виконання угоди. Розрахункові методи включають метод питомої вартості і метод наближеної калькуляції. Зазвичай їх застосовують при нестачі інформації про рівень цін і передбачають розрахунок за спеціальними формулами можливого рівня цін з врахуванням цін на аналогічні вироби, витрат на виробництво та інших показників. Застосування того чи іншого методу залежить від предмета майбутньої угоди. У деяких випадках для визначення і перевірки цін на товар використовують метод наближеної калькуляції. Цей метод застосовується при відсутності ціни на товар (новий товар, перша угода), а також у випадку додаткової перевірки даних, отриманих іншими методами. Метод наближеної калькуляції передбачає визначення вартості товару шляхом сумування вартостей складових елементів: матеріалів, заробітної плати, накладних витрат та ін. У міжнародній практиці поширеним способом розміщення замовлень є проведення тендера (торгів). Покупець звертається до двох і більше конкуруючих постачальників з пропозицією встановити ціну на запропонований ними товар чи контракт. Після цього покупець укладає угоду з постачальником, який запропонує найкращий варіант. При визначенні цін на імпортні товари оптимально прийнято рахувати найнижчі ціни з приведених цін конкурентів. Отже, цінова політика - це встановлення таких цін, щоб: а) оволодіти певною часткою ринку, б) розширити обсяг продажу, в) отримати плановий обсяг прибутку, тобто забезпечити реалізацію товару в певній фазі його життєвого циклу.
8.4. Механізм міжнародних розрахунків та фінансові умови зовнішньоторговельних угод Міжнародні розрахунки — це система організації та регулювання платежів за грошовими вимогами і зобов'язаннями, які виникають на основі здійснення зовнішньоекономічної діяльності між державами, підприємствами та громадянами, що знаходяться на території різних країн. Переважна частина розрахунків здійснюється безготівковим способом шляхом записів на рахунках банків, тобто банки є основними посередниками в міжнародних розрахунках. З метою здійснення міжнародних розрахунків та валютних операцій комерційні банки різних країн підтримують між собою кореспондентські зв'язки, встановлюючи їх і між комерційними банками всередині окремих країн. Існують різновиди кореспондентських відносин: а) зі взаємним відкриттям кореспондентських рахунків; б) з відкриттям рахунків в одному із банків; в) без кореспондентських рахунків. В останньому випадку іноземний банк називається кореспондентом без рахунка. З ним також здійснюються банківські операції, але їх проводять по рахунках, відкритих в інших банках-кореспондентах даних комерційних банків. Кореспондентські рахунки підрозділяються на рахунки «ностро» (рахунок даного комерційного банку в іноземному банківському інституті) та рахунки «лоро» (рахунок іноземного банку-кореспондента в даному комерційному банку). Для здійснення платежів за такими рахунками визначаються: 1) форма кореспондентських відносин (кореспондент з рахунком чи без рахунка); 2)валюта рахунків, що відкриваються та валюта, в якій будуть здійснюватись платежі; 3)форма розрахунків (акредитив, інкасо та ін.); 4)розмір процентної ставки; 5)встановлення валютного застереження; 6)право вільної конверсії залишку коштів на рахунках в іншу валюту; 7)порядок поновлення валютою відкритих рахунків; 8)список надходжень та платежів, які будуть здійснюватись по рахунках; 9)овердрафт, сума цього кредиту і порядок його погашення; 10)порядок та умови зарахування коштів на рахунки та їх списання; 11)право вільного перекладу залишків коштів за рахунками в інші країни; 12)комісійна винагорода та Інші умови. Після узгодження даних умов, кореспондентські відносини оформляються угодою чи обміном відповідними листами. Як правило, кореспондентські рахунки при міжнародних розрахунках відкриваються у вільноконвертованій валюті. У відповідності з домовленістю кошти з рахунків «постро» та «лоро» можуть переказуватись в інші банки даної країни та в банки третіх країн. Для своєчасного та раціонального здійснення міжнародних розрахунків банку, як правило, підтримують необхідні валютні позиції в різних валютах у відповідності зі структурою та строками майбутніх платежів та проводять політику диверсифікації своїх валютних резервів. На стан міжнародних розрахунків впливають такі фактори: • становище на товарних та грошових ринках; • державні заходи регулювання міжнародних потоків товарів, послуг та капіталів; • розбіжності в темпах інфляції в окремих країнах; • стан платіжних балансів країн; • умови зовнішньоторговельних контрактів; • міжнародні правила та звичаї банківської практики; • валютне законодавство та ін. Суб'єктами міжнародних розрахунків є експортери, імпортери та банки. Вони вступають між собою у відносини, які пов'язані з рухом грошових коштів, товаросупровідних документів та операційним оформленням платежів. Правовою основою міжнародних розрахункових відносин виступають міжнародні договори (платіжні угоди та міжнародні конвенції, торговельні, кредитні та ін. договори); норми внутрішнього національного законодавства, а також суттєву роль відіграють систематизовані та уніфіковані банківські звичаї і норми міжнародної банківської практики, які закріплені у відповідних конвенціях (по акредитиву, інкасо, вексельному обігу, банківських гарантіях та ін.). Механізм міжнародних розрахунків включає: 1) способи платежу; 2) засоби платежу; 3) форми платежу. Способи платежу визначають за моментом оплати товарів стосовно часу поставки. Виділяють три способи платежу: 1) платіж готівкою; 2) авансовий платіж; 3) платіж у кредит. Платіж готівкою — це ті форми оплати, які здійснюються в порту упродовж часу від готовності товару до відправлення на адресу покупця, до моменту переходу до нього прав власності на даний товар. На практиці до даного періоду додається ще один місяць. Після цього строку вважається, що оплата здійснюється в кредит. Авансовий платіж — передбачає виплату покупцем обумовлених у контракті сум до передачі товаророзпорядчих документів і самого товару в розпорядження покупця, а найчастіше під час і навіть до виконання замовлення. Авансовий платіж, що складає певний відсоток від вартості товару, є гарантією того, що покупець не відмовиться від виконання угоди. Крім того, аванс є формою кредитування продавця покупцем і може бути використаний для полегшення фінансування виготовлення товару. Аванс може бути надано не тільки в грошовій, але й у товарній формі, наприклад, у вигляді комплектуючих частин, необхідних для виготовлення товару. За видані аванси нараховуються відсотки на користь покупця за період від дня надання авансу до поставки товару. Платіж у кредит передбачає здійснення розрахунків за угодою через певний час після поставки товару, тобто на основі наданого експортером імпортеру комерційного кредиту. У практиці міжнародної торгівлі використовуються такі форми міжнародних розрахунків: інкасо, акредитив, відкритий рахунок, банківський переказ, аванс, чекова та вексельна форма, розрахунки шляхом телеграфних та поштових переказів. Історично склались наступні особливості міжнародних розрахунків: 1) експортери та імпортери, їх банки вступають у певні відокремлені від зовнішньоторговельного контракту відносини, пов'язані з оформленням, пересиланням, обробкою товаророзпорядчих та платіжних документів, здійснення платежів. Обсяг зобов'язань та розподіл відповідальності між ними залежать від конкретної форми розрахунків; 2) міжнародні розрахунки мають, як правило, документарний характер, тобто здійснюються проти фінансових та комерційних документів. До фінансових документів відносяться: • прості та переказні векселі; • чеки; • платіжні розписки та ін. Комерційні документи: • рахунки-фактури; • документи, що підтверджують відвантаження та відправку товарів чи прийняття їх до навантаження (коносамент, залізничні, автомобільні, авіаційні накладні, поштові квитанції, комбіновані транспортні документи на змішані перевезення); • страхові документи; • інші документи: сертифікати, що підтверджують походження, вагу, якість товарів, а також перетинання ними кордонів. Платежі, пов'язані з інкасовою та акредитивною угодами, вважаються документарними чи забезпеченими платежами. Всі інші платежі називаються недокументарними, незабезпеченими або чистими платежами. В умовах переходу України до ринкової економіки та реформи банківської системи крупні комерційні банки поступово підключаються до системи СВІФТ, створюючи мережу електронної передачі інформації між учасниками кореспондентських відносин у країні та за кордоном. Інкасо — це банківська операція, за допомогою якої банк за дорученням свого клієнта (експортера) отримує на основі розрахункових документів належні клієнтові кошти від платника (імпортера) за відвантажені на адресу імпортера товари і зараховує ці кошти на рахунок клієнта-експортера. При проведенні інкасо банки керуються «Уніфікованими правилами по інкасо», опублікованими міжнародною торговельною палатою (№ 322, редакція 1978р.). Уніфіковані правила визначають основні права та обов’язки сторін, що беруть участь в інкасо та пояснюють (основоположні) поняття інкасо. 1 — експортер відвантажує товари на адресу покупця відповідно до умов договору Розрізняють просте (чисте) та документарне (комерційне) інкасо. Просте (чисте) інкасо — це інкасо, при якому інкасуються лише фінансові (платіжні) документи, призначені для отримання платежів, без супроводження їх комерційними документами. Документарне (комерційне) інкасо — при якому інкасуються фінансові (платіжні) документи, які супроводжуються комерційними документами, а також інкасо тільки комерційних документів. Таким чином, документарне інкасо являє собою одну із форм проведення платежів, при якій документи, пов'язані з поставкою товарів чи з наданням послуг, передаються імпортерові через кредитні установи тільки проти оплати інкасової суми чи акцептування тратти, виписаної на імпортера. Документарним інкасо ризик приймання товару і ризик отримання платежу продавцем забезпечуються не так повно, як при акредитиві. Однак порівняно з відкритим рахунком, документарне інкасо являється для продавця значно надійнішим засобом забезпечення платежу. Є декілька видів документарного інкасо. Основними серед них є: 1) D/Р — документи видаються платнику проти платежу; 2) D/А — документи видаються проти акцепту векселя. Інколи практикуються видача документів імпорту без оплати, проти його письмового зобов’язання здійснити платежі в установлений період часу. Інкасо є основною формою розрахунків за контрактами на умовах комерційного кредиту. При цьому експортер виставляє тратту на інкасо для акцепта платником, як правило, проти вручення йому комерційних документів (документарне інкасо — О/А) при настанні строку платежу акцептовані векселі відсилаються для оплати на інкасо (чисте інкасо). Широке розповсюдження в міжнародній торгівлі отримала акредитивна форма розрахунків. Документарний акредитив — це угода, в силу якої банк-емітент, діючи на прохання і у відповідності до інструкцій клієнта — наказодавця чи від свого імені повинен здійснити платіж третій особі чи його наказу (бенефіціару), чи оплатити (акцептувати) тратти, виставлені бенефіутаром, чи уповноважити інший банк здійснити такий платіж, оплатити і акцептувати тратти, чи негоціацію документів, якщо дотримані всі умови акредитиву. У документарному акредитиві беруть участь: • імпортер (наказодавець), який звертається в банк з проханням відкрити акредитив; • банк-емітент, що відкриває акредитив; • авізуючий банк, якому доручається оповістити експортера про відкриття на його користь акредитива та передати йому текст акредитива; • бенефіатуар — експортер, на користь якого відкрито акредитив. Момент відкриття акредитиву повинен бути відображеним в контракті чи в акредитиві, наприклад, із зазначенням, що цим строком є дата вручення експортеру авізо про відкриття акредитиву. Так, при експорті товарів і послуг рекомендується передбачати такі форми розрахунків, як безвідзивний документарний акредитив; документарне інкасо з гарантією. Якщо розрахунки здійснюються за допомогою акредитива, угодою має бути передбачено, протягом якого часу він має бути відкритий покупцем після повідомлення, що товар підготовлений до відвантаження. Якщо з вини покупця чи банку відкриття акредитива затримується, продавець має право розірвати договір. Отримання коштів за акредитивами здійснюється в банку України за умов подання постачальником: комерційного рахунка, дубліката транспортної накладної про сплату фрахту і відвантаження продукції страхового поліса. Розрахунки шляхом застосування документарного інкасо з гарантією платежу проводяться таким чином: українські підприємства відвантажують продукцію покупцеві і здають у свій банк пакет тих документів, які це засвідчують: • комерційний рахунок; • дублікати транспортних накладних про відвантаження продукції з відміткою про сплату фрахту; • страховий поліс. Іноземний банк, отримавши пакет документів, сповіщає про це покупця, який їх оплачує за рахунок власних коштів або позики банку. При затримці розрахунків, покупець платить відсотки за кожен день затримки. Основними формами з імпорту є документарне інкасо і документарний акредитив. Таким чином, банки не дають гарантії про видачу позики у разі відсутності коштів у покупця для оплати документів на інкасо. Якщо предметом імпорту є товар, кінцевий розрахунок за який здійснюється після його прибуття і перевірки в порту України, такий розрахунок рекомендується здійснювати банківським переказом грошей. При розрахунках за подані послуги може застосовуватись і така форма розрахунків, як переказ грошей.
Питання на семінарське заняття:
Питання на самостійне опрацювання:
Перелік реферативних повідомлень:
Тема 9. вільні економічні зони
9.1. Сутність, об`єктивна необхідність створення, загальні риси та класифікація спеціальних (вільних) економічних зон Одним із важливих факторів розвитку економіки є створення та функціонування вільних економічних зон. В нашій і закордонній літературі використовується наступне визначення: вільна економічна зона (ВЕЗ) – це частина національної території, економічний потенціал якої спрямований на вирішення певних спеціальних задач або комплексу задач. В Україні використовуються терміни: спеціальні економічні зони, зони вільного підприємництва, вільний митний склад, вільна митна зона, експериментальна зона. Стаття 401 Господарського кодексу України визначає спеціальну (вільну) економічну зону як частину території України, на якій встановлюється спеціальний правовий режим господарської діяльності та особливий порядок застосування та дії законодавства України, та передбачається запровадження пільгових митних, валютно-фінансових, податкових та інших умов економічної діяльності національних та іноземних юридичних і фізичних осіб. Метою створення таких зон є залучення інвестицій для активізації спільно з іноземними інвесторами підприємницької діяльності. Згідно із документами міжнародної конвенції по спрощенню і гармонізації митних процедур, під вільною економічною зоною (або “зоною-франко”) треба розуміти частину території держави, на якій товари розглядаються як об’єкти, які знаходяться за межами національної митної території (принцип “митної екстериторіальності”) і тому не підлягають звичайному митному контролю та оподаткуванню. Інше кажучи, ВЕЗ – це частина території держави з особливим діючим режимом. Спеціальне законодавство, що виражає цей режим, регулює діяльність господарюючих суб’єктів у ВЕЗ, охоплює наступне коло питань: митне регулювання, оподаткування, ліцензування, візове оформлення, банківську діяльність, майнові та заставні відносини (в т.ч. – відносини, що стосуються прав власності на землю), надання концесій, управління вільною зоною. Певну специфіку в ВЕЗ можуть мати також акти трудового і соціального законодавства. Класифікація ВЕЗ:
ü локальні (точкові) – це може бути окреме підприємство або виробничий вузол підприємств; ü територіальні – займають велику територію відповідно до законодавства країни;
ü інтеграційні – в механізм функціонування ВЕЗ закладений принцип тісної взаємодії з поза зональними суб’єктами підприємництва; ü анклавні – функціонують в просторі і відкриті більше для зовнішніх зв’язків, ніж для зв’язків всередині країни;
ü зовнішньоторговельні зони; ü виробничі зони; ü офшорні зони тощо;
Згідно з Законом України “Про загальні засади створення і функціонування спеціальних (вільних) економічних зон” в Україні залежно від господарської спрямованості та економічно-правових умов діяльності можуть створюватися такі ВЕЗ: ü зовнішньоторговельні зони – частина території держави, де товари іноземного походження можуть зберігатися, купуватися та провадиться без сплати мита і митних зборів або з їх відстроченням. Формами організації таких зон можуть бути вільні порти (“порти-франко”), вільні митні зони (зони франко), митні склади; ü комплексні виробничі зони – частина території держави, на якій запроваджується спеціальний (пільговий податковий, валютно-фінансовий, митний тощо) режим економічної діяльності з метою стимулювання підприємства, розширення зовнішньоекономічних зв`язків, запозичення нових технологій забезпечення зайнятості населення. Вони можуть мати форму експортних виробничих зон, де розвивається насамперед експортне виробництво, орієнтоване на переробку власної сировини та переважно складальницькі операції, та імпортноорієнтованих зон, головна функція яких – розвиток імпортозамінних виробництв; ü науково-технічні зони – це ВЕЗ, спеціальний правовий режим яких орієнтований на розвиток наукового і виробничого потенціалу. Вони можуть існувати у формі регіональних інноваційних центрів-технополісів, районів інтенсивного наукового розвитку, високотехнологічних промислових комплексів, науково-виробничих парків (технологічних, дослідницьких, промислових, агропарків), а також локальних інноваційних центрів та опорних інноваційних пунктів; ü туристично-рекреаційні зони – це ВЕЗ, які створюються в регіонах, що мають багатий природний, рекреаційний та історико-культурний потенціал, з метою ефективного його використання і збереження, а також активізації підприємницької діяльності (в тому числі із залученням іноземних інвесторів) у сфері рекреаційно-туристичного бізнесу; ü банківсько-страхові (офшорні) зони – це зони, в яких запроваджується особливо сприятливий режим здійснення банківських та страхових операцій в іноземній валюті для обслуговування нерезидентів. Офшорний статус надається банківським та страховим установам, які були створені за участю лише нерезидентів і обслуговують лише ту їхню підприємницьку діяльність, що здійснюється за межами України; ü зони прикордонної торгівлі – частина території держави на кордонах із сусідніми країнами, де діє спрощений порядок перетину кордону і торгівлі. У світовій практиці існує 2 концептуальні підходи щодо створення ВЕЗ: 1) територіальний – ВЕЗ розглядається як окрема територія, де всі суб’єкти економічної діяльності користуються встановленими для зони пільговими режимами. 2) режимний (функціональний) – пільговий режим на таких територіях застосовується до певного виду підприємницької діяльності незалежно від місця розміщення суб’єкту на території країни. В Концепції створення і функціонування вільних економічних зон передбачається, що їх основною метою є наступне: ü стимулювання структурних перевтілень в економіці шляхом притягнення іноземних інвестицій; ü збільшення надходжень на внутрішній ринок високоякісних продукції і послуг; ü активізація науково-технічного обміну, притягнення і упровадження нових технологій; ü переймання передового організаційного і управлінського досвіду здійснення ринкових методів господарювання; ü створення сучасної ринкової інфраструктури; ü поліпшення використання природних і трудових ресурсів; ü прискорення соціально-економічного розвитку окремих регіонів і держави в цілому, збільшення життєвого рівня населення. Необхідно підкреслити дві рішучі особливості ВЕЗ: ü по-перше, для кожної такої зони характерні специфічні, у порівнянні з усією країною, економічні відносини у сфері виробництва та розподілу необхідного та додаткового продуктів, вироблених на її території; ü по-друге, здібність ВЕЗ до дифузного розширення та розповсюдження своїх меж на інші, що пов’язані з нею безпосередньо або ж опосередковано, господарчі сфери, галузі та території. Характерні риси ВЕЗ: 1. Застосування різних видів пільг та стимулів, в такому числі:
2. Наявність локальної, відносно відокремленої системи управління зоною, наділеною правом приймати самостійні рішення в широкому економічному спектрі. 3. Всебічна підтримка зі сторони центральної державної влади.
9.2. Порядок створення та ліквідації ВЕЗ Створення ВЕЗ – діюче направлення розвитку економіки окремих територій і регіонів, зорієнтоване, як правило, на рішення конкретних пріоритетних економічних задач, реалізацію стратегічних програм і проектів. Порядок створення, механізм функціонування і ліквідації спеціальних (вільних) економічних зон на території України визначений Законом України № 2673-12 “Про загальні засади створення і функціонування спеціальних (вільних) економічних зон” від 13 жовтня 1992 року. У статті 3 цього закону дана класифікація вільних економічних зон, котрі включають спеціальні (вільні) економічні зони різних функціональних типів: вільні митні зони і порти, експортні, транзитні зони, митні склади, технологічні парки, технополіси, комплексні виробничі зони, туристсько-рекреаційні, страхові, банківські тощо. Окремі зони можуть поєднувати в собі функції, властиві різним типам спеціальних (вільних) економічних зон. Спеціальні (вільні) економічні зони створюються Верховною Радою України за ініціативою Президента України, Кабінету Міністрів України або місцевих Рад народних депутатів України та місцевої адміністрації. У разі створення спеціальної (вільної) економічної зони за ініціативою Президента України або Кабінету Міністрів України відповідне рішення може бути прийнято лише після одержання письмової згоди відповідної місцевої Ради народних депутатів України та місцевої державної адміністрації, на території якої передбачається розташувати спеціальну (вільну) економічну зону. У разі коли ініціатива у створенні спеціальної (вільної) економічної зони належить місцевим Радам народних депутатів та місцевим державним адміністраціям, вони подають відповідну пропозицію Кабінету Міністрів України. Кабінет Міністрів України повинен розглянути пропозицію про створення спеціальної (вільної) економічної зони у шестидесятиденний строк від дня її надходження і подати висновок з цього питання до Верховної ради України. Пропозиції щодо зміни статусу і території спеціальної (вільної) економічної зони подаються в порядку, передбаченому Законом “Про загальні засади створення і функціонування спеціальних (вільних) економічних зон” для створення спеціальної (вільної) економічної зони. Документи про створення спеціальної (вільної) економічної зони повинні містити: а) рішення місцевої Ради та місцевої державної адміністрації з клопотанням про створення спеціальної (вільної) економічної зони (у разі створення спеціальної (вільної) економічної зони за їх ініціативою) або письмову згоду відповідних місцевих Рад народних депутатів і місцевих державних адміністрацій на території яких має бути розташована спеціальна (вільна) економічна зона ( у разі створення спеціальної (вільної) економічної зони за ініціативою Президента України або Кабінету Міністрів України); б) проект положення про її статус та систему управління, офіційну назву спеціальної (вільної) економічної зони; в) точний опис кордонів спеціальної (вільної) економічної зони та карту її території; г) техніко-економічне обґрунтування доцільності створення і функціонування спеціальної (вільної) економічної зони; д) проект Закону про створення конкретної спеціальної (вільної) економічної зони. Інші документи вимагатися не можуть. Техніко-економічне обґрунтування доцільності створення спеціальної (вільної) економічної зони має включати обґрунтування:
Спеціальна (вільна) економічна зона вважається ліквідованою з моменту закінчення строку, на який її було створено, якщо його не буде продовжено Верховною Радою України. Спеціальна (вільна) економічна зона може бути ліквідована Верховною Радою України до закінчення строку, на який її було створено, за поданням Президента України або Кабінету Міністрів України. Питання про доцільність продовження строку функціонування спеціальної (вільної) економічної зони, або її дострокову ліквідацію може бути передано для вивчення комісії незалежних експертів, створюваній Верховною Радою України. Верховна Рада України повинна розглянути подані пропозиції і у трьохмісячний строк з дня подання зазначеної пропозиції винести відповідне рішення. Спеціальна (вільна) економічна зона вважається ліквідованою з моменту прийняття відповідного закону про її ліквідацію. Для вирішення майнових та інших питань, пов'язаних з ліквідацією спеціальної (вільної) економічної зони, врегулювання фінансових відносин між органом господарського розвитку і управління та суб'єктами економічної діяльності спеціальної (вільної) економічної зони Кабінетом Міністрів України створюється ліквідаційна комісія, яка набуває усіх повноважень щодо управління спеціальною (вільною) економічною зоною до моменту остаточного вирішення всіх питань, пов'язаних з ліквідацією спеціальної (вільної) економічної зони. Держава відповідно до законодавства України гарантує збереження у повному обсязі всіх майнових і немайнових прав суб'єктів економічної діяльності спеціальної (вільної) економічної зони при її ліквідації. Спори, що виникають у зв'язку з ліквідацією спеціальної (вільної) економічної зони між органом господарського розвитку, і управління, суб'єктами економічної діяльності спеціальної (вільної) економічної зони та ліквідаційною комісією, підлягають розгляду в судових або арбітражних органах України, а спори за участю іноземного суб'єкта економічної діяльності, що діє в цій зоні, в судових та арбітражних органах за погодженням сторін, в тому числі за кордоном.
9.3. Правовий режим вільних економічних зон Вільні економічні зони підприємництва, або спеціальні економічні зони, які створюються та діють на Україні, регулюються Законом України "Про загальні засади створення i функціонування спеціальних (вільних) економічних зон" (від 13.10.92 р. № 2673-ХІІ). Даний закон визначає порядок створення та ліквідації і механізм функціонування спеціальних (вільних) економічних зон на території України, загальні правові і економічні основи їх статусу, а також загальні правила регулювання відносин суб’єктів економічної діяльності цих зон з місцевими радами народних депутатів, органами державної виконавчої влади та ін. Статус і територія ВЕЗ, а також строк, на який вона створюється, визначаються Верховною Радою України шляхом прийняття окремого закону для кожної спеціальної (вільної) економічної зони. Правове регулювання створення і діяльності ВЕЗ здійснюється на загальному і спеціальному рівнях. Правове положення (статус) і територія кожної вільної економічної зони, строк, на який вона створюється, визначається на основі економіки і соціально обумовлених показників Верховною Радою України, яка на основі пропозицій органів місцевого самоврядування приймає окремі закони індивідуального призначення. Діяльність вільних економічних зон в Україні, процедуру їх створення, взаємовідносини з місцевою виконавчою владою регламентує ціла низка законів. Але наріжним каменем цього процесу є «Концепція створення спеціальних (вільних) економічних зон в Україні», затверджена Постановою Кабінету Міністрів від 14.03.94 № 167. Крім того, по кожні ВЕЗ чи ТПР Верховною Радою України приймається окремий закон, в якому визначається статус, територія, пільги тощо. В цілому, законодавчо- нормативна база по СЕЗ та ТПП відповідає цілям кожної зони та міжнародним вимогам і стандартам. Органами управління вільних економічних зон є місцеві Ради та місцеві державні адміністрації в межах своїх повноважень, а їхні функції та повноваження щодо управління ВЕЗ визначені ст. 10 Закону України “Про загальні засади створення і функціонування спеціальних (вільних) економічних зон”. Оскільки вільна економічна зона є тимчасовим утворенням, функціонування припиняється у таких випадках: – у зв’язку з закінченням терміну, на який її було створено, якщо цей термін не буде продовжено Верховною Радою України; – за поданням Президента України або КМУ вона може бути ліквідована достроково. У будь-якому разі ВЕЗ вважається ліквідованою з моменту прийняття відповідного закону про її ліквідацію. Про припинення функціонування кожної вільної економічної зони Верховною Радою України приймається окремий закон. Держава відповідно до законодавства України гарантує збереження у повному обсязі всіх майнових і немайнових прав суб’єктів економічної діяльності спеціальної (вільної) економічної зони при її ліквідації.
9.4. Вимоги по розміщенню спеціальних (вільних) економічних зон. Виходячи із задач, поставлених при формуванні той чи іншої зони, пред`являються відповідні вимоги і до її розміщення. До найбільш загальних з них відносять: ü сприятливе транспортно-географічне положення по відношенню до зовнішнього і внутрішнього ринкам та наявність розвинутих транспортних комунікацій і телекомунікаційних можливостей; ü розвинутий виробничий потенціал, наявність виробничої і соціальної інфраструктури а також ділової (банківське і страхове обслуговування, експедиторські, інформаційні і інші служби, біржі і тому подібне); ü суттєвий по запасам і цінностям природно-ресурсний потенціал (в першу чергу – запаси вуглеводневої сировини, кольорових металів, лісних ресурсів і т. ін.); ü певний рівень розвитку промисловості в регіоні, який дозволяє встановлювати субпідрядні відносини, використовувати кваліфікований потенціал; ü забезпеченість робочою силою і наявність жилого фонду; ü забезпеченість надрами спеціалістів в області практичного здійснення зовнішньоторговельних зв`язків, інвестиційного і інших форм співробітництва із закордонними державами. Тому, території, найбільш сприятливі для розміщення ВЕЗ, мають, як правило, прикордонне положення по відношенню до закордонних держав, а також мають морські торгові порти і магістральну транспортну мережу (залізничну, автодорожню, аеропорти), сформованими промисловими науковими і культурними центрами, районами концентрації найбільш цінних природних ресурсів. Також метою встановлення зони особливого режиму є забезпечення захисту недоторканості території держави, безпеки її громадян, охорони громадського порядку в прикордонних районах, запобігання проникненню через територію держави озброєних угрупувань, інших порушників державного і митного кордону. В окремих випадках створення ВЕЗ виявляється доцільним і у районах нового господарського освоєння, які не мають розвинуту промисловість, виробничу і соціальну інфраструктуру, але дозволяють вирішувати важливі довгострокові загальнодержавні програми (закріплення паливно-енергетичної і мінерально-сировинної бази держави і ін.). Спільні пільги, що надаються ВЕЗ:
ВЕЗ в Україні: ü Сиваш (створена 1996 р. терміном на 5 років) ü порт Крим в Керчі (2000 р. на 30 років) ü порто франко в Одесі (2000 р. на 25 років) ü ВЕЗ Рені (2000 р. на 30 років) ü ВЕЗ Славутич (1998 р. на 20 років) ü Яворів (1999 р. на 20 років) ü курорто-поліс Трускавець (2000 р. на 20 років) ü ВЕЗ Донецьк (1998 р. на 60 років) ü ВЕЗ Азов (1998 р. на 60 років) ü інтерпорт Ковель (2000 р. на 20 років) – вважається досить перспективним ü Миколаїв (2000 р. на 30 років) ü Закарпаття (1999 р. на 30 років). ТПР в Україні зі спеціальним режимом інвестиційної діяльності: ü Донецька область (створена 1998 р. на термін 30 років) ü Луганська область (1999 р. на 30 років) ü Закарпатська область (1999 р. на 15 років) ü Автономна Республіка Крим, м. Шостка, Житомирська область, м. Харків, Чернігівська область, Волинська область (2000 р. на 30 років).
Питання на семінарське заняття:
Питання на самостійне опрацювання:
Перелік реферативних повідомлень:
Тема 10. показники Результативності зовнішньоекономічної діяльності
10.1. Характеристика основних показників функціонування системи зовнішньоекономічних зв’язків країни
Функціонування будь-якої економічної системи, у тому числі й у сфері зовнішньоекономічних відносин, можна характеризувати сукупністю економічних показників. Вони, у свою чергу, поділяються на кількісні та якісні. Тоді як кількісні показники відображають кількісні зміни у сфері зовнішньоекономічної діяльності або загальні обсяги зовнішньоекономічних операцій, якісні показники характеризують раціональність використання коштів у даній сфері взаємовідносин. Розглянемо усю сукупність показників: Показники інтегрованості. Основними показниками, які використовуються для визначення ступеня залежності економіки, є експортна, імпортна та зовнішньоторговельна квота. Експортна квота — це кількісний показник, який характеризує значимість експорту для економіки в цілому і окремих галузей із тих чи інших видів продукції. У рамках усього національного господарства вона розраховується як співвідношення вартості експорту (Е) до вартості валового внутрішнього продукту (ВВП) за відповідний період у відсотках; (10.1.1.) Імпортна квота — це кількісний показник, що характеризує значимість імпорту для економіки країни і окремих галузей із різноманітних видів продукції. У рамках усього національного господарства імпортна квота розраховується як співвідношення вартості імпорту (І) до вартості ВВП: (10.1.2.) Зовнішньоторговельна квота визначається як співвідношення сукупної вартості експорту й імпорту, діленої навпіл, до вартості ВВП у відсотках: (10.1.3) У 2000 р. дані показники по Україні становили: КЕ = 60,2%, Кі = 55,9%, Кз = 58,06%, що свідчило про економічну залежність країни як від кон'юнктури світового ринку, яка вплинула на експорт, так і від імпорту (передусім від імпорту енергоносіїв, які впливають на остаточну ціну товарів, що виробляються в Україні). Показники обсягів. До даної групи показників, які характеризують обсяги зовнішньоекономічних зв'язків, слід віднести: • обсяг експорту товарів — вивезення товарів із країни; • обсяг імпорту товарів — ввезення товарів у країну; • зовнішньоторговельний оборот — сукупний об'єм експорту-імпорту товарів за визначений період часу (як правило за рік), Має два виміри: вартісний та фізичний обсяг. Вартісний обсяг розраховується за певний період часу в поточних цінах відповідних років із використанням поточних валютних курсів. Фізичний обсяг розраховується у фіксованих цінах і дає змогу робити зіставлення і визначати реальну динаміку зовнішньої торгівлі; • генеральна торгівля — вартість зовнішньоторговельного обороту та вартість транзитних товарів; • спеціальна торгівля — чистий зовнішньоторговельний оборот, тобто продукція, завезена в країну або вивезена з неї; • реекспорт — вивезення раніше завезеного товару; • реімпорт — вивезення раніше вивезених товарів; • офіційні валютні резерви — перебувають у розпорядженні центрального банку країни і використовуються для регулювання незбалансованості платіжного балансу по поточних операціях та руху капіталу. Показники, які характеризують структуру зовнішньоекономічних зв'язків — це товарна, географічна та інституціональна структури зовнішньоекономічних, відносин. Під товарною структурою розуміють показники розподілу експорту та імпорту за основними товарними позиціями. Даний показник дозволяє виявити ступінь розвитку економіки країни. Так, якщо в товарному експорті країни домінують готові вироби, то функціонування економічної системи вважається ефективним, тобто країна на інтенсивному шляху розвитку. Якщо ж переважає сировина чи напівфабрикати, то фактично країна йде екстенсивним шляхом розвитку, тобто живе за рахунок майбутніх поколінь, використовуючи природні надра. Під географічною структурою розуміється розподіл зовнішньоекономічних операцій за групами країн та регіонами. Даний показник не тільки характеризує ступінь розвитку зовнішньоекономічних відносин держави з іншими країнами світу, а й показує певну залежність держави від взаємовідносин з тією чи іншою країною. Показовими є відносини України та Росії. Більше 50% імпорту в Україну припадає на Російську Федерацію, яка фактично є монополістом енергоносіїв на ринок України. Інституціональна структура це — розподіл зовнішньоекономічних зв'язків за суб'єктами та методами товарного обміну. Так, збільшення частки товарообмінних операцій чи угод про застосування давальницьких схем показує рівень тінізації економічних взаємовідносин у даній сфері діяльності. Показники динаміки зовнішньоекономічних відносин. Дану групу показників можна систематизувати на дві підгрупи: темпи росту та темпи приросту. До темпів росту зовнішньоекономічних зв'язків відносяться — темпи росту експорту, темпи росту імпорту, темпи росту зовнішньоторговельного обороту. Темпи росту експорту (10.1.4.) де Тр.е. — темпи росту експорту; Езв.р. — обсяг експорту в звітному році; Еб.р. — обсяг експорту в базисному році. Темпи росту імпорту (10.1.5.) де Трі, — темпи росту імпорту; Ізр — обсяг імпорту в звітному році; Ібр — обсяг імпорту в базисному році.
Темпи росту зовнішньоторговельного обороту (10.1.6.) де Тр.зт.об. —- темпи росту зовнішньоторговельного обороту; ЗТОзв.р. — обсяг зовнішньоторговельного обороту в звітному році; — обсяг зовнішньоторговельного обороту в базисному році. До темпів приросту зовнішньоекономічних зв'язків можна віднести — темпи приросту експорту, темпи приросту імпорту, темпи приросту зовнішньоторговельного обороту.
1. Темпи приросту експорту (10.1.7.) де Тпр.е. — темпи приросту експорту; Тр.е.зв.р. — темпи експорту в звітному році; Тр.е.б.р. — темпи приросту експорту в базисному році;
2. Темпи приросту імпорту (10.1.8.) де Тпр.і. — темпи приросту імпорту; Тр.і.зв.р. — темпи росту імпорту в звітному році; Тр.і.б.р. — темпи росту імпорту в базисному році.
3. Темпи приросту зовнішньоторговельного обороту (10.1.9.) де Тпр.ЗТО — темпи приросту зовнішньоторговельного обороту; Тр.ЗТОзв.р. — темпи росту зовнішньоторговельного обороту в звітному році; Тр.ЗТОб.р. — темпи росту зовнішньоторговельного обороту в базисному році.
Показники результативності. Основними показниками, які кількісно і якісно характеризують стан зовнішніх економічних зв'язків у країні, є: платіжний баланс країни, торговельний баланс, баланс послуг і некомерційних платежів, поточний платіжний баланс, баланс руху капіталів, офіційні валютні резерви країни. Платіжний баланс є одним з найпоширеніших видів балансів у міжнародних розрахунках і якнайбільше відображає стан зовнішньоекономічних зв'язків країни. Під платіжним балансом розуміють співвідношення платежів країни за кордон та їх надходження з-за кордону за певний період (рік,квартал, місяць). Платіжний баланс є ключовим поняттям міжнародної економіки, оскільки він систематизує і тому дозволяє аналізувати взаємовідносини країни із зовнішнім світом. Практично лише на основі вивчення платіжного балансу уряд спроможний зрозуміти основні макроекономічні проблеми не тільки з точки зору своїх суто національних інтересів, а й з точки зору численних зв'язків країни з міжнародною економікою загалом. Тому платіжний баланс це ще й статистичний звіт, у якому в систематичному вигляді приводяться сумарні дані про зовнішньоекономічні операції даної країни з іншими країнами світу за певний період часу. Експорт на душу населення: (10.1.10.) де Ед — обсяг експорту на душу населення в даному році; Езв.р. — обсяг експорту у звітному році; К — кількість населення у країні.
Імпорт на душу населення: (10.1.11.) де Ід.н. — обсяг імпорту на душу населення в звітному році; Ізв.р. — обсяг імпорту в звітному році; К — кількість населення в країні.
Зовнішньоторговельний оборот на душу населення (10.1.12.) де ЗТОд.н. — обсяг зовнішньоторговельного обороту на душу населення в звітному році; ЗТОзв.р. — обсяг зовнішньоторговельного обороту в звітному році; К — кількість населення в країні. Серед показників, які характеризують ефективність функціонування економіки країни, особлива роль відводиться державному боргу, який виникає в результаті існування диспропорцій в економічній системі (наявність дефіциту державного бюджету, пасивне сальдо платіжного та торговельного балансу). При наявності дефіциту бюджету країна позичає грошові ресурси, що, у свою чергу, призводить до виникнення та зростання державного боргу. Залежно від того, з внутрішніх чи з зовнішніх джерел здійснюється позика, державний борг формується як зовнішній чи внутрішній борг, тобто державний борг має дві складові: зовнішню та внутрішню. Кількісна оцінка внутрішнього боргу здійснюється в національній валюті, зовнішнього — в іноземній, як правило, в доларах Сполучених Штатів Америки; Проблема значного бюджетного дефіциту та пошуку шляхів його фінансування є однією із найактуальніших економічних проблем за всі роки існування України як суверенної держави, особливо гостро вона постала сьогодні у зв'язку з наближенням позичань до критичної межі, за якою економіка держави починає працювати виключно на покриття боргів із попередніх фінансових позик.
10.2. Аналіз структури платіжного балансу Підсумок та аналіз результатів комплексної система різнобічних форм зовнішньоекономічних зв’язків держави та її суб'єктів у різних галузях економіки відображає платіжний баланс країни. Платіжний баланс (ПБ, balance of payments) являє собою кількісне та якісне відображення масштабів структури та характеру взаємовідносин країни із зовнішнім світом. Він підсумовує і, отже, дає змогу аналізувати результати міжнародних економічних операцій між вітчизняними резидентами та резидентами інших країн світу. Платіжний баланс — це статистичний систематизований запис усіх економічних угод чи зобов'язань між резидентами даної країни та резидентами інших країн світу, які здійснюються протягом певного періоду (року, кварталу, місяця). Резидентом (resident) даної країни вважається будь-яка фізична чи юридична особа (незалежно від юридичного громадянства), яка перебуває у цій країні понад рік та має в ній центр свого економічного інтересу. Право володіння власністю (землею, спорудами) дає підстави вважати, що ця особа має центр економічного інтересу у даній країні. Резидентами є: особи, які постійно проживають у даній країні; робітники-мігранти, які проживають у даній країні понад рік; урядові органи, включно з їх представництвами за кордоном; підприємства, які здійснюють свою економічну діяльність у даній країні, навіть якщо вони частково чи повністю належать іноземному капіталу. Залежно від того, куди надходять платежі, вони заносяться або в графу "доходи", або в графу "витрати" (відповідно кредит і дебіт). Доходи: 1) експорт товарів, 2) експорт послуг, 3) доход від інвестицій за кордоном, 4) трансфертні платежі від іноземців у країну, 5) придбання іноземцями активів даної країни. Витрати: 1) імпорт товарів, 2) імпорт послуг, 3) доход від іноземних інвестицій країни, 4) трансфертні платежі іноземцям з країни, 5) придбання громадянами країни іноземних активів (акцій, облігацій, валюти). ПБ складається за бухгалтерським принципом подвійного запису (double entry) кожної економічної угоди. Цей принцип передбачає, що будь-яка економічна угода автоматично враховується у ПБ двома записами, які повинні мати однакове вартісне вираження: один запис позначається як кредит зі знаком плюс, а другий — як дебет зі знаком мінус. Кредит (сredit) — це відплив за кордон вартостей, за які має надійти зустрічний платіж від нерезидентів; він формується за рахунок експорту товарів та послуг, іноземних інвестицій в економіку даної країни, грошових коштів, які розміщені на рахунках у банках даної країни нерезидентами, а також різноманітних кредитів, наданих країні з-за кордону. У кредиті відображається надходження іноземної валюти до країни, доходи, і тому цифри, що зараховуються у нього, або мають знак "плюс" (+), або не мають ніякого знака. Дебет (debet) — це приплив вартостей з-за кордону, за які має платити резидент даної країни за кордон; він формується за рахунок імпорту, закордонних інвестицій, репатріації прибутків, отриманих від іноземних інвестицій у даній країні, грошових коштів, які розміщені за кордоном резидентами даної країни, кредитів, що надані нерезидентами, а також за рахунок коштів, що йдуть на погашення кредитів за кордон. У дебеті відображається відплив іноземної валюти з країни, витрати, платежі, і тому цифри, що зараховуються у ньому, супроводжуються знаком "мінус" (-). Згідно з прийнятими у міжнародній практиці принципами ділової бухгалтерії будь-яке збільшення активів або зменшення зобов'язань відображається у дебеті, а зменшення активів або збільшення пасивів — у кредиті ПБ. Наприклад, гроші, які надійшли за рахунок експорту, оприбутковуються зі знаком "плюс" (як прибуток), а гроші, що йдуть за кордон (наприклад, виплата за імпорт), записуються в платіжний баланс зі знаком "мінус" (як витрати). Різниця між доходами й витратами із зовнішньоекономічних операцій називається "сальдо платіжного балансу". Воно може бути позитивним або негативним. В останньому випадку держава буде мати "дефіцит платіжного балансу". Це може негативно позначитися на стабільності обмінного курсу національної валюти. Україна розробляє платіжний баланс за схемою і методикою Міжнародного валютного фонду. Таблиця 10.2.1 показує, що платіжний баланс включає ряд статей. Найважливішим є торговельний баланс, який характеризує співвідношення експорту й імпорту товарів. Сальдо торговельного балансу — це різниця між вартісним обсягом експорту й імпорту товарів окремої країни. Якщо експорт товарів перевищує імпорт товарів, то сальдо позитивне «+», якщо імпорт перевищує, то сальдо негативне «-».
Таблиця 10.2.1 СТРУКТУРА ПЛАТІЖНОГО БАЛАНСУ
Другою за значимістю статтею платіжного балансу є баланс послуг і некомерційних платежів. Він складається з двох частин: балансу послуг і балансу некомерційних платежів. Баланс послуг охоплює: • надходження і платежі з експорту й імпорту послуг на світовому ринку, зокрема, оплату закордонних перевезень, доходи і витрати від сервісу тощо; • оплату патентів і ліцензій для виробництва товарів; • міжнародне страхування; • доходи від інвестицій країни за кордон; • доходи від іноземних інвестицій на території країни. Сальдо балансу послуг — це різниця між вартістю послуг, які надає країна, і вартістю послуг, що вона імпортує. Розрізняють позитивне і негативне сальдо балансу послуг. До балансу некомерційних платежів відносяться: • приватні перекази з-за кордону й за кордон (перекази родичам, спадщина і т. ін.); • державні невідшкодовані витрати (субсидії зарубіжним країнам, витрати на утримання військових баз, іноземних представництв тощо). Сальдо некомерційних операцій — це різниця між прибутками від інвестицій, грошових переказів, внесків, переміщення коштів у спадщину, при розв'язанні сімейних проблем. З кожного з цих напрямків руху коштів складається баланс і розраховується відповідне «+» або «-» сальдо; Торговельний баланс, баланс послуг та баланс некомерційних платежів у сумі утворюють поточний платіжний баланс. Сальдо балансу поточних операцій — це сума сальдо торговельного балансу, балансу послуг та некомерційних операцій. Однією з важливих статей платіжного балансу є баланс руху капіталів. Він пов'язаний з купівлею чи продажем матеріальних і фінансових активів у країні й за кордоном. Сальдо балансу руху капіталів — це різниця між купівлею чи продажем матеріальних і фінансових активів у країні й за кордоном. Поточний платіжний баланс та баланс руху капіталів взаємопов'язані. Коли країна опиняється перед дефіцитом поточного платіжного балансу, це означає, що витрати на імпорт перевищують доходи від експорту. Фінансування дефіциту можна вирішити за рахунок продажу активів і одержання позик у такому обсязі, що приплив капіталу перевищує його відплив. І навпаки, у разі активного поточного платіжного балансу його надлишкові кошти будуть використані для придбання нерухомості або надання позик для інших країн. Існує ще одна важлива частина платіжного балансу, котра відбиває зміну офіційних валютних резервів країни, що перебувають у розпорядженні центрального банку. Ці резерви використовуються для регулювання незбалансованості платіжного балансу з поточних операцій та руху капіталів. Резервні активи, на відміну від інших статей фінансового рахунка, знаходяться під прямим контролем держави і можуть використовуватися нею для досягнення цілей економічної політики. Для збалансованості економіки валютні запаси країни, з одного боку, не повинні бути меншими тримісячного обсягу експорту держави, а з іншого — вони повинні бути більшими обсягу імпорту за півріччя. Якщо у сфері міжнародних економічних відносин країна заробила менше валюти ніж витратила, то ця нестача надходжень іноземної валюти компенсується з офіційних валютних резервів. Таким чином, сальдо поточного платіжного балансу плюс сальдо балансу руху капіталів у сумі повинні дорівнювати нулю. У платіжному балансі зі знаком «плюс» відображається експорт товарів і послуг, одержані доходи та трансферти, зменшення фінансових активів, збільшення зобов'язань; із знаком «мінус» — імпорт товарів і послуг, сплачені доходи та трансферти, збільшення фінансових активів, зменшення зобов'язань. Таким чином, угоди між партнерами різних країн призводять або до відпливу грошей з країни, або до їх притоку. Імпорт товарів, інвестицій іноземних корпорацій або безоплатні перекази грошей на адресу родичів — це приклад міжнародних оборудок, які призводять до відтоку грошей з країни. Експорт товарів, іноземні інвестиції у вітчизняні корпорації або грошові подарунки від родичів з-за кордону сприяють припливу грошей у країну. У кінці кожного року визначають, що більше — приплив чи відплив. Якщо відплив більший, ніж приплив, утворюється дефіцит платіжного балансу, який означає, що наші імпортні (витратні) операції створили попит на більший обсяг іноземної валюти, ніж могли забезпечити наші експортні (доходні) операції. Дефіцит фінансується або позикою з-за кордону, або продажем частини активів. Нестача надходжень іноземної валюти може поповнюватися також із офіційних резервів Національного банку України. Офіційні резерви будь-якої країни обмежені. Тому стійкі або тривалі дефіцити платіжних балансів, які мають фінансуватися за рахунок їх резервів, неминуче призведуть до їх виснаження. У цьому випадку країні доведеться вжити заходів з метою забезпечення збалансованості платіжного балансу. Джерелами інформації про ПБ є: 1) митна статистика — угоди про товари, зареєстровані митними органами; 2) статистика грошового сектору — дані про іноземні активи та пасиви банківської системи (центрального банку (ЦБ) та комерційних банків); 3) статистика зовнішнього боргу — дані про запаси, потоки та виплати за державним та приватним зовнішнім боргом резидентів нерезидентам. Ці дані надають міністерство фінансів або ЦБ, а для перевірки цих даних використовують статистику інших країн-кредиторів або статистику Світового банку, тощо; 4) статистичні огляди — дані про міжнародну торгівлю послугами, трудові доходи, перекази мігрантів, які збирають шляхом опитування відповідних структур (турбюро, готелів, міграційних бюро); дані про прямі та портфельні інвестиції, інвестиційні доходи та обслуговування боргу приватним сектором, які отримують шляхом вибіркового опитування підприємств; 5) статистика операцій з іноземною валютою — для тих країн, де за законом експортери повинні обмінювати виручену від експорту іноземну валюту на національну — в ЦБ або в уповноважених на це банках.
10.3. Теорії регулювання платіжного балансу Метою теорій платіжного балансу є розроблення методів регулювання зовнішніх розрахунків. Теорія автоматичного саморегулювання платіжного балансу була розроблена у XVIII ст. Д. Юмом та Д. Рікардо. Вона панувала протягом майже 200 років до 30-х років XX ст. Відповідно до цієї теорії, якщо платіжний баланс країни пасивний внаслідок відпливу золота з неї, зменшується кількість золотих грошей в обігу та знижуються ціни, що сприяє підвищенню конкурентоспроможності її товарів, збільшенню їх експорту і, врешті-решт, активізує баланс її міжнародних розрахунків. Якщо ж країна має активний платіжний баланс, відбувається зворотний процес. Приплив золота до країни збільшує грошову масу в обігу, що веде до зростання цін та стимулює імпорт дешевших іноземних товарів, внаслідок чого активний платіжний баланс стає пасивним. Кейнсіанські теорії регулювання платіжного балансу. Дж.М. Кейнс рекомендував зрівноважувати платіжний баланс державним регулюванням. Кейнсіанці вважали, що хронічна неврівноваженість платіжного балансу не може бути автоматично скоректована за допомогою ринку, отже, потрібне активне державне регулювання різними методами. Теорія внутрішньої та зовнішньої рівноваги розроблена Р. Харродом, Т. Сцитовським, Р. Манделем та ін. Прихильники цієї теорії намагалися знайти методи досягнення цієї рівноваги, використовуючи економічні моделі. Внутрішньою рівновагою вони вважали такий стан економіки, коли повна зайнятість поєднується зі стабільними цінами, а зовнішньою — тривалу рівновагу платіжного балансу. Інструментарно-цільовий метод регулювання платіжного балансу розробили Дж. Мід, Я. Тінберген та ін. Він передбачає розроблення економетричних моделей регулювання платіжного балансу, умовно поділивши показники на інструменти та цілі державної економічної політики. Аналіз обмежується пошуком причинних взаємозв'язків між неврівноваженістю міжнародних розрахунків країни та зміною відповідних методів грошово-кредитного бюджетного та валютного регулювання. Виявлений зв'язок розглядається як причинно-наслідковий. Інструментарно-цільовий метод суперечить іншим заходам державного регулювання економіки, що обмежує його практичне застосування. Наприклад, заходи для стимулювання економічного зростання зазвичай погіршують платіжний баланс, а використання політики "дорогих речей", зокрема підвищення облікової ставки для покращання стану платіжного балансу, негативно впливає на внутрішнє виробництво та зайнятість за інших однакових умов. Цей інструмент регулювання платіжного балансу обмежений соціальними, економічними, технічними умовами. Підвищення відсоткової ставки, наприклад, не завжди приваблює іноземні капітали, а відповідне її зростання в інших країнах може нейтралізувати ефект такої політики. Теорія нормативного регулювання платіжного балансу розроблена Дж. Вільямсоном, Р. Міллером та ін. Особливості цієї теорії такі: поєднання антициклічного та антиінфляційного регулювання з регулюванням міжнародних розрахунків; дослідження проблеми інфляції та її впливу на платіжний баланс; необхідність міждержавного регулювання платіжного балансу та інфляції. Монетаристські теорії регулювання платіжного балансу були популярними у 70—80-ті роки. Монетаристська теорія розглядає платіжний баланс як наслідок нерівноваги усього грошового господарства, що змінює структуру внутрішніх цін та перешкоджає встановленню рівноваги між попитом та пропозицією. Стабілізація платіжного балансу розглядається як короткотерміновий процес, спрямований на усунення нерівноваги у грошовій сфері країни. Ідеал монетаристської концепції платіжного балансу — "відкрита" економіка, мінімальне обмеження руху товарів, робочої сили, капіталів, забезпечення свободи дій ринковому механізму в національній та світовій економіці. Теорії міждержавного регулювання платіжного балансу базуються на поєднанні кейнсіанства, неокейнсіанства та монетаризму. Ці теорії використовуються у проектах реформи світової валютної системи, розроблених у роки Другої світової війни Дж.М. Кейнсом та Г. Уайтом. Проекти валютної реформи надавали великого значення колективному регулюванню платіжного балансу, що знайшло відображення у Статуті МВФ. Бреттон-Вудською системою було передбачене систематичне (збалансоване) регулювання платіжного балансу країнами як з активним, так і з пасивним сальдо, але у різних напрямках, що передбачає вплив на внутрішній попит, рух капіталів та кредитів, а також курс національної валюти. Ямайська валютна система відроджує принцип симетричного вирівнювання платіжного балансу країнами як з пасивним, так і з активним сальдо та намічає принципи міждержавного регулювання платіжного балансу, серед яких необхідно відзначити такі: критерії незбалансованості платіжного балансу та методи його вирівнювання, регулювання платіжного балансу, санкції проти порушень міжнародної угоди. Відповідно до панівних монетаристських концепцій платіжного балансу МВФ розробляє стандартні програми "стабілізації" у вигляді макроекономічних моделей, кількісних орієнтирів, що поділені по кварталах. З 70-х років у "стабілізаційні" програми МВФ за аналогією з програмами МБРР входять заходи впливу не тільки на попит, але й на пропозицію. Розширення набору методів регулювання платіжного балансу, які рекомендуються МВФ, привело до покращання його співробітництва з МБРР. Новий підхід МВФ до регулювання платіжного балансу відповідає інтересам банків-кредиторі в, які вбачають у цьому гарантію зміцнення платоспроможності країн-боржників та зниження ризику їх кредитування. Оновлені "стабілізаційні" програми МВФ свідчать про тенденцію до посилення міждержавного регулювання платіжного балансу.
10.4. Заходи подолання від’ємного сальдо платіжного балансу На ПБ впливають різні макроекономічні фактори: 1) національний дохід. Чим вищий національний дохід, тим вищий рівень життя та споживання, більші обсяг імпорту та схильність до експорту капіталу. Отже, чим більший національний дохід, тим більше від'ємне сальдо рахунка поточних операцій і фінансового рахунка; 2) рівень процентних ставок. Чим вищий в країні рівень реальних процентних ставок відносно інших країн, тим більше бажання нерезидентів перевести свої активи у дану країну, тим більше додатне сальдо фінансового рахунка; 3) обсяг грошової емісії. Активна грошова політика нарощування грошової маси призводить до підвищення цін та зниження рівня процентних ставок. Якщо валютний курс швидко реагує на зростання цін, то індекс умов торгівлі погіршується, а зниження рівня процентних ставок сприяє відпливу капіталу з країни. Отже, чим більший обсяг грошової емісії, тим більше від'ємне сальдо рахунка поточних операцій та фінансового рахунка; 4) фіскальна політика держави. Зниження податків і зростання державних витрат сприяє зростанню споживання в країні, що збільшує імпорт і погіршує баланс поточних операцій. Навпаки обмежувальна фіскальна політика скорочує поточне споживання та інвестиції, заохочує заощадження, що збільшує рівень процентних ставок та сприяє припливу капіталу з-за кордону. ПБ покращується; 5) валютний курс. Якщо валютний курс національної валюти знижується і водночас попит на імпорт в цю країну і попит на експорт продукції з цієї країни у нерезидентів еластичні, то торговий ПБ країни покращується. Але зниження валютного курсу може викликати відплив фінансових інвестицій з країни, що погіршить ПБ. Внаслідок дії цих факторів баланс не буде сходитись. Для точного зведення балансу використовують спеціальні балансувальні (компенсуючі) статті балансу. Таким чином, складаючи платіжний баланс, його статті поділяють на основні (автономні) та балансувальні. До основних належать статті, в яких відображаються операції, що впливають на остаточний результат платіжного балансу, та які є відносно самостійними: поточніоперації та рух довгострокового капіталу. До балансувальних статей належать операції, які не мають самостійності або мають обмежену самостійність. Ці статті характеризують методи та джерела регулювання сальдо платіжного балансу та відображають рух валютних резервів, зміну короткострокових активів, окремі види іноземної допомоги, зовнішні державні позики, кредити міжнародних валютно-фінансових організацій тощо, тобто вони відображені у позиціях "Резервні активи" і частково — "Інші інвестиції" фінансового рахунка ПБ. Поділ платіжного балансу на основні та балансувальні статті є загальновизнаним методом визначення його дефіциту або активу, надлишку. Сальдо, яке утворюється за основними статтями, покривається за допомогою балансувальних статей. Конкретно фінансування дефіциту ПБ здійснюється за рахунок: 1) залучення позик міжнародних фінансових організацій; 2) продажу золота; 3) отримання трансфертів з-за кордону; 4) скорочення обсягу золотовалютних резервів. Інколи можуть виникнути ситуації, коли країна не в змозі зрівноважити ПБ за допомогою перерахованих вище заходів; виникає криза ПБ. Ця криза відображається у ПБ як від'ємне сальдо ПБ у цілому, яке не може бути покрито у поточному році через недостатність резервних активів або якщо використання їх для цих цілей заборонено законом. У такому випадку країна може використати виключне фінансування. Це операції, які здійснюють країни, що зазнають труднощів з фінансуванням від'ємного сальдо ПБ, за згодою та за підтримки їхніх закордонних партнерів з метою зниження цього сальдо до рівня, який може бути профінансовано традиційними засобами. Операції з виключного фінансування можуть проводитись за будь-якими статтями ПБ і не відокремлюються від них. До цих операцій відносять такі: 1) анулювання боргу— добровільна відмова кредитора від частини або усієї суми боргу, зафіксована у відповідній угоді між країною-кредитором і країною-боржником. У ПБ ця операція показується як капітальний трансферт у рахунку руху капіталу; 2) обмін заборгованості на акції — обмін простроченої заборгованості та інших боргових зобов'язань на акції компаній країн й-боржника. Ці операції мають багато конкретних форм, але економічний зміст їх один: боргові зобов'язання, які не можуть бути покриті боржником, обмінюються за згодою з кредитором на частку у власності боржника; 3) запозичення для врегулювання ПБ − позики, які отримують державні органи та ЦБ від інших країн для фінансування ПБ у виняткових ситуаціях. До цієї групи відносяться кредити, надані МВФ. 4) переоформлення заборгованості − зміна умов чинного договору або укладення нової угоди, яка передбачає заміну узгоджених спочатку строків платежів на нові. При переоформленні вважається, що поточні платежі за боргом було зроблено своєчасно і фінансувалися за рахунок нової, тобто переоформленої заборгованості; 5) прострочення платежів за заборгованістю − у рамках цього способу країна − зі згоди кредитора чи без неї − просто не платять належні суми за зовнішніми зобов'язаннями. 6) залучення коштів з-за кордону іншими секторами економіки, крім уряду та ЦБ, яке заохочується державними органами шляхом субсидування валютного курсу чи процентних ставок.
Питання на семінарське заняття:
Питання на самостійне опрацювання :
Перелік реферативних повідомлень:
Тестові завдання
1. Хто вперше сформулював основні положення теорії порівняльних переваг: 1) Д. Рікардо; 2) А.Сміт; 3) Дж. Мілль; 4) 3. Хекшер, Б. Олін.
2. Основний тезис теорії меркантилізму: 1) багатство країни визначається кількістю золота в країні; 2) сальдо торгового балансу може бути як активне, так і пасивне; 3) необхідно застосовувати обмеження до експорту товарів.
3. На чому базується теорія міжнародної торгівлі А. Сміта? 1) абсолютних перевагах у торгівлі. 2) порівняльних перевагах у торгівлі. 3) дефіцитності факторів виробництва.
4. Хто є автором теорії вирівнювання факторів виробництва при міжнародному обміні: 1) П. Самуельсон; 2) Г. Хаберлер; 3) Дж. Мілль.
5. Яка з економічних теорій уперше систематизовано проаналізувала зовнішньоекономічну політику держави: 1) меркантилізм; 2) теорія абсолютних переваг; 3) теорія порівняльних переваг.
6. Автархічна модель зовнішньоекономічної політики характеризується: 1) відсутністю зовнішньоекономічних відносин з іншими країнами; 2) відсутністю державних перешкод у сфері зовнішньоекономічних відносин; 3) відсутністю протекціоністських методів регулювання зовнішньоекономічних зв'язків.
7.Міжгалузеві відмінності в теорії порівняльних переваг пояснюються головним чином тим, що: 1) у виробництві різноманітних товарів чинники виробництва використовуються у різних співвідношеннях; 2) у виробництві різноманітних товарів чинники виробництва використовуються в однакових співвідношеннях; 3) погодними умовами; 4) географічним положенням країни.
8.Прихильники протекціонізму стверджують, що: 1) реальна конкуренція недосконала; 2) міжнародний обмін здійснюється залежно від вільного співвідношення попиту і пропозиції; 3) міжнародний обмін забезпечує глобальну економічну оптимізацію; 4) реальна конкуренція досконала.
9. Із наведеного визначте основну функцію протекціонізму: 1) захищати нові галузі виробництва від іноземної конкуренції; 2) забезпечувати рівноправну конкуренцію в міжнародному масштабі; 3) запобігати втручанню держави в міжнародну торгівлю; 4) не захищати нові галузі від іноземної конкуренції.
10. Назвіть причину, за якої застосування протекціонізму вважається доцільним. 1) диверсифікація заради стабільності; 2) зменшення внутрішньої зайнятості; 3) захист конкурентоспроможних галузей економіки.
11. Захисні заходи, спрямовані проти окремих країн, це: 1) селективний протекціонізм; 2) монопольний протекціонізм; 3) прихований протекціонізм.
12. За якого виду протекціонізму зменшуються тарифні обмеження і збільшуються нетарифні. 1) прихований протекціонізм; 2) колективний протекціонізм; 3) селективний протекціонізм.
13. Дайте правильне визначення колективного протекціонізму: 1) політика інтеграційних угруповань стосовно третіх країн; 2) обмеження спрямовані проти окремих країн; 3) захист від іноземної конкуренції не всього національного виробництва, а його окремих галузей.
14. На що вказує активний розрахунковий баланс: 1) країна є нетто-кредитором; 2) країна є нетто-боржником; 3) на суму міжнародної заборгованості.
15. Укажіть вірну залежність: 1) актив поточного платіжного балансу супроводжується чистим притоком капіталу по балансу руху капіталів і кредитів; 2) актив поточного платіжного балансу приводить до продажу нерухомості за кордоном; 3) актив поточного платіжного балансу супроводжується чистим відтоком капіталу по балансу руху капіталів і кредитів.
16. Який із наведених показників характеризує якісну сторону зовнішньоекономічних зв'язків: 1) структура експорту й імпорту товарів; 2) зовнішньоторговельний оборот країни; 3) обсяги платіжного балансу країни.
17. Скорочення офіційних валютних резервів показує: 1) масштаби дефіциту поточного платіжного балансу; 2) величину активного сальдо платіжного балансу; 3) масштаби дефіциту платіжного балансу.
18. Операції по приватному переказу валюти за кордон відображаються в: 1) балансі некомерційних платежів; 2) балансі послуг; 3) балансі руху капіталу.
19. До чого призводить погіршення платіжного балансу: 1) підсилення валютного контролю, зниження курсу національної валюти, збільшення позичань за кордоном; 2) лібералізація валютного контролю, підвищення курсу національної валюти, припинення позичань за кордоном; 3) збільшення товарного імпорту; 4) збільшення товарного експорту.
20. Який баланс найбільшою мірою віддзеркалює стан зовнішньоекономічних зв'язків країни за певний період: 1) платіжний баланс; 2) розрахунковий баланс; 3) зовнішньоторговельний баланс; 4) баланс руху капіталів.
21. До показників інтегрованості країни у світову систему господарювання відносяться: 1) квота зовнішньоторговельного обороту; 2) зовнішньоторговельний оборот; 3) темпи росту зовнішньоторговельного обороту.
22 Який із перелічених показників відноситься до показників результативності зовнішньоекономічних зв'язків: 1) зовнішньоторговельний оборот на душу населення; 2) зовнішньоторговельний оборот; 3) квота зовнішньоторговельного обороту.
23. Який із перелічених показників відображає обсяги зовнішньоекономічних відносин: 1) зовнішньоторговельний оборот; 2) темпи приросту зовнішньоторговельного обороту; 3) експортна квота.
24. Розподіл зовнішньоекономічних зв'язків за суб'єктами та методами товарного обміну це: 1) інституціональна структура зовнішньоекономічних зв'язків; 2) товарна структура зовнішньоекономічних зв'язків; 3) географічна структура зовнішньоекономічних зв'язків.
25. Зовнішньоекономічна діяльність — це діяльність, яка пов'язана з відношеннями між: 1) резидентом та нерезидентом; 2) двома нерезидентами; 3) двома резидентами; 4) державою та нерезидентом.
26. Назвіть основну функцію, що виконує Національний Банк України при регулюванні зовнішньоекономічної діяльності: 1) здійснює заходи щодо забезпечення раціонального використання коштів державного валютного фонду; 2) здійснює валютну політику в країні; 3) затверджує нормативи розподілу валютної виручки підприємств.
27. Контроль за зберіганням і використанням офіційних валютних резервів здійснює: 1) Кабінет Міністрів України; 2) Національний банк України; 3) Валютна Рада України.
28. Що відноситься до адміністративних органів регулювання зовнішньоекономічної діяльності: 1) оперативне регулювання зовнішньоекономічної діяльності; 2) затвердження порядку нагромадження і використання валютних коштів при здійсненні зовнішньоекономічної діяльності; 3) система розрахунків при здійсненні експортно-імпортних операцій.
29. Оперативне регулювання у сфері зовнішньоекономічної діяльності це: 1) система ліцензування при імпорті; 2) тимчасове зупинення зовнішньоекономічної діяльності; 3) система квотування при експорті.
30. Головною підставою функціонування підприємства як суб'єкта зовнішньоекономічної діяльності є: 1) проходження системи реєстрації суб'єктів ЗЕД у МЗЕЗТ; 2) внесення даного виду діяльності до статутних документів; 3) отримання карточки суб'єкта зовнішньоекономічної діяльності на митниці.
31. Який державний орган видає ліцензії на здійснення експортно-імпортних операцій: 1) Кабінет Міністрів України; 2) Національний банк України; 3) Міністерство економіки України.
32. Який орган видає сертифікат визначення продукції власного виробництва: 1) Торгово-промислова палата України; 2) Міністерство економіки України; 3) Кабінет Міністрів України.
33. Який орган має право змінювати ставки ввізного мита: 1) Кабінет Міністрів України; 2) Верховна Рада України; 3) Міністерство економіки України.
34. З якою метою здійснюється державне регулювання зовнішньоекономічної діяльності підприємства: 1) створення рівних можливостей суб'єктам зовнішньоекономічної діяльності для розвитку всіх видів підприємницької діяльності; 2) стимулювати прогресивні зрушення у галузях народного господарства; 3) застосувати заходи оперативного регулювання зовнішньоекономічної діяльності.
35. На підставі чого здійснюється регулювання суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності: 1) економічних заходів оперативного державного регулювання; 2) рішень недержавних органів управління, у межах статутних документів; 3) угод між суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності.
36. Обов'язковій реєстрації при здійсненні зовнішньоекономічної діяльності підлягають: 1) контракти в рамках міжнародної кооперації; 2) експортні контракти по українських товарах у країни ЄС; 3) бартерні контракти.
37. До економічних регуляторів зовнішньоекономічної діяльності відноситься: 1 ) система митного регулювання; 2) розробка і встановлення податків у сфері зовнішньоекономічних зв'язків; 3) система нетарифного регулювання.
38. У випадку суперечностей між правовими нормами міжнародного законодавства і національними правовими нормами домінує: 1 ) норма міжнародного права; 2) норма національного права; З ) правова норма законодавства третьої країни.
39. Який орган встановлює і змінює ставки ввізного мита на підакцизні товари: І ) Кабінет Міністрів України; 2) Верховна Рада України; 3) Міністерство економіки України.
40. З якого метою здійснюється регулювання зовнішньоекономічної діяльності підприємства: 1) митний контроль за товарами, що ввозяться або вивозяться з країни; 2) захист економічних інтересів України; 3) забезпечення збалансованості економіки та рівноваги на внутрішньому ринку.
41. Завдання системи державного регулювання зовнішньоекономічної діяльності: 1) нетарифне регулювання експорту та імпорту окремих товарів; 2) розвиток конкуренція та ліквідації монополій у сфері зовнішньоекономічної діяльності; 3) створення привабливих умов до залучення іноземного капіталу.
42. Який правовий режим створює іноземним інвесторам рівні умови діяльності з національними підприємствами: 1) режим найбільшого сприяння; 2) національний режим; 3) спеціальний режим.
43. Який правовий режим встановлюється для підприємств Росії, Білорусі та Казахстану, якщо Україна укладає з цими країнами митний союз: 1) спеціальний режим; 2) режим найбільшого сприяння; 3) національний режим.
44. Хто є найвищим органом державного управління зовнішньоекономічної діяльності в Україні: 1) Міністерство економіки України; 2) Верховна Рада України; 3) Кабінет Міністрів України.
45. Які функції виконує Кабінет Міністрів України при регулюванні зовнішньоекономічної діяльності: 1) забезпечує складання валютного балансу; 2) розглядає, затверджує та змінює структуру органів державного регулювання зовнішньоекономічної діяльності; 3) регулює курси національної валюти України; 4) здійснює нагляд за дотриманням суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності законів України.
46. За дієздатністю суб'єкти зовнішньоекономічної діяльності поділяються на: 1) державу та власників. 2) підприємства та фірми. 3) фізичні та юридичні особи.
47. Який із перелічених суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності відповідає мегарівню: 1) галузь економіки, яка займається зовнішньоекономічною діяльністю; 2) держава; 3) Торгово-промислова палата.
48. Які із перелічених методів відносяться до економічних інструментів регулювання: 1) нетарифне регулювання; 2) тариф не регулювання; 3) митне регулювання; 4) оперативне регулювання.
49. Яку із перелічених функцій виконує Торгово-промислова палата України: 1) Вилає страхові поліси на міжнародні вантажіє4 2) Видає сертифікат походження товарує; 3) Видає сертифікат відповідності товару.
50. За якою ознакою об'єднуються підприємства у складі Торгово-промислової палати: 1) за галузевою; 1) за кредитоспроможністю; 3) за територіальною.
51. Які бувають ставки мита? 1) преференційні, пільгові, повні; 2) часткові, повні; 3) преференційні, повні, часткові; 4) часткові, пільгові, повні.
53. Як розподіляється мито за способом нарахування? 1) адвалорне, специфічне, комбіноване, змішане; 2) внутрішнє та зовнішнє; 3) пряме та непряме; 4) пряме, внутрішнє, адвалорне.
54. Визначте вид мита, що нараховується у відсотках до митної вартості товарів: 1) адвалорне; 2) специфічне; 3) комбіноване; 4) змішане.
55. Визначте правильне твердження, мито − це: 1) податок, який сплачується за товари, які перетинають митний кордон України; 2) податок, що сплачується за товари чи предмети, які імпортують в Україну; 3) податок, який сплачується за підакцизні товари.
56. Який вид мита застосовується в Україні при ввезенні товарів, при виробництві яких використовувались субсидії? І) компенсаційне; 2) спеціальне; 3) адвалорне; 4) преференційне.
67. На який строк установлюється сезонне ввізне і вивізне мито? 1) не більше 4 місяців з моменту встановлення; 2) не більше 3 місяців з моменту встановлення; 3) не більше 2 місяців з моменту встановлення; 4) не більше 6 місяців з моменту встановлення.
68. Ставка антидемпінгового мита: 1) не може переміщувати різниці між конкурентною оптовою ціною об'єкта демпінгу і заявленою при його ввезенні; 2) може перевищувати; 3) не залежить від попереднього.
69. Чи може ставка компенсаційного мита перевищувати розмір субсидій? 1) ні, не може; 2) так, може; 3) не залежить від розміру субсидій.
70. На які з перелічених товарів існує пільга 50% від суми мита? 1) дитячі товари; 2) майно, що вноситься до рахунку внеску іноземного інвестора у статутний фонд спільного підприємства; 3) товари у межах товарних груп І-24.
71. Експортне мито — це: 1) податки, які сплачуються з прибутку; 2) податки, які включають до ціни реалізації; 3) податки, які відносяться на витрати виробництва.
72. Імпортне мито — це: 1) податки, які включають до ціни реалізації понад відпускну ціну виробника; 2) податки, які відносяться на витрати виробництва; 3) податки, які сплачують з прибутку.
73. За походженням розрізняють такі види мита: 1) автономне, конвенційне; 2) адвалорне, специфічне, комбіноване; 3) постійне, змінне.
74. За напрямом руху мито класифікується як: 1) експортне, імпортне, транзитне; 2) адвалорне, специфічне, комбіноване; 3) антидемпінгове, компенсаційне, сезонне.
75. За якої із наведених закономірностей мито виконує фіскальну функцію? 1) мито встановлюється на підставі різниці між світовими і національними цінами; 2) мито встановлюється вище різниці між світовими і національними цінами; 3) мито встановлюється нижче різниці між світовими і національними цінами.
76. Метою запровадження преференційного мита є: 1) стимулювання імпорту в країну, що використовує даний вид мита; 2) захист національного товаровиробника; З) забезпечення надходження коштів до бюджету країни.
77. Як розподіляються види мита за метою і функціональністю? 1) фіскальне, протекціоністське, преференційне; 2) спеціальне, антидемпінгове, компенсаційне; 3) експортне, імпортне, транзитне.
78. При використанні якого із видів мита застосовуються мінімальні митні ставки? 1) преференційного; 2) фіскального; 3) протекціоністського.
79. Яка із тенденцій домінує на сучасному етапі розвитку тарифної системи? 1) зростає питома вага адвалорних ставок; 2) зростає питома вага комбінованих ставок; 3) зростає питома вага специфічних ставок.
80. Назвіть особливий вид мита? 1) спеціальне; 2) специфічне; 3) конвенційне.
81. За умови тривалої тенденції до зростання цін запроваджують: 1) адвалерне мито; 2) специфічне мито; 3) змішане мито.
82. Який вид митних ставок діє на території України: 1) складні; 2) прості; 3) змінні.
83. Яке із перелічених видів мита носить «точкове-вибірковий» характер: 1) спеціальне; 2) автономне; 3) фіскальне.
84. Який вид мита сплачується по більшій сумі нарахування: 1) альтернативне; 2) адвалорне; 3) специфічне; 4) спеціальне.
85. Яке із перелічених видів мита використовується при дії тарифної квоти: 1) контингентне; 2) змішане; 3) компенсаційне; 4) змінне.
86. Коли застосовуються нетарифні методи регулювання зовнішньоекономічної діяльності: 1) у випадках порушення суб'єктом зовнішньоекономічної діяльності правових та регулюючих норм; 2) у випадках, коли відсутня валютна заборгованість країни; 3) за існування вільної торгівлі.
87. Назвіть найбільш популярний метод нетарифного регулювання: 1) імпортні квоти; 2) експортні ліцензії; 3) система «вимоги змішування»; 4) система міжнародних стандартів.
88. Яке із наведених визначень відповідає поняттю експортна квота? 1) кількісне обмеження обсягів продукції, що вивозиться; 2) дозвіл на вивезення товарів; 3) дозвіл на ввезення товарів; 4) дозвіл на ввезення та вивезення товарів.
89. Що входить до поняття «глобальні квоти»: 1) квоти, які встановлюються щодо товару без зазначення; 2) конкретних країн; 3) квоти, які встановлюються щодо товару з визначенням групи країн; 4) квоти, які встановлюються щодо товару з визначенням конкретної країни.
90. Яка із наведених форм належить як до квот, так і до ліцензії. 1) індивідуальна форма; 2) глобальна форма; 3) генеральна форма; 4) групова форма.
91. Дозвіл на експорт (імпорт) товару впродовж певного часу з визначенням його загального обсягу — це: 1) відкрита ліцензія; 2) генеральна ліцензія; 3) індивідуальна квота; 4) разова ліцензія.
92. Який державний орган видає ліцензії на здійснення експортно-імпортних операцій? 1) Міністерство економіки України; 2) Міністерство фінансів України; 3) Міністерство промислової політики України; 4) Національний банк України.
93. Коли застосовуються нетарифні методи регулювання зовнішньоекономічної діяльності? 1) у випадках порушення суб'єктом зовнішньоекономічної діяльності правових та регулюючих норм; 2) у випадках, коли відсутня валютна заборгованість країни. 3} За існування вільної торгівлі.
94. До прихованих методів торгової політики належать: 1) державні закупівлі, вимоги про вміст місцевих компонентів, технічні бар'єри; 2) Субсидії, кредитування, демпінг; 3) Торгові угоди, правові режими, технічні бар'єри, субсидії;
95. Види ліцензій: 1) Відкриті, разові, генеральні. 2) Глобальні, групові, індивідуальні. 3) Генеральні, глобальні, разові,
96. «Добровільне» обмеження експорту передбачає: 1) квотування вивезення товарів країною виробництва; 2) введення експортного мита країною виробником; 3) квотування ввезення товарів країною виробництва.
97. Який із перелічених заходів є більш ефективним при регулюванні національного ринку споживання ? 1) державна субсидія; 2) імпортне мито; 3) імпортна квота.
98. У чому полягає відмінність між застосуванням імпортного мита та імпортної квоти? 1) в інтерпретації ефекту доходів. 2) в інтерпретації ефекту споживання. 3) в інтерпретації ефекту захисту.
99. При застосуванні імпортної квоти ефект доходу полягає у: 1) перерозподілі доходу від споживачів до фірм, що імпортують товари. 2) перерозподілі доходу від споживачів до держави. 3) перерозподілі доходу від національних виробників до іноземних.
100. В умовах монополії ринку який із перелічених заходів завдає країні більшої шкоди: 1) імпортна квота; 2) імпортне мито; 3) конвенційне мито.
101. Відмінність застосування імпортної квоти, у порівнянні з митним тарифом, полягає у: 1) перерозподілі доходів від споживачів до фірм, які імпортують товари; 2) перерозподілі доходів від споживачів до Державного бюджету; 3) перерозподілі доходів від споживачів до національних виробників.
102. Різниця між застосуванням імпортного тарифу та імпортної квоти полягає у: 1) різному економічному змісті ефекту перерозподілу; 2) різному економічному змісті ефекту споживання; 3) різному економічному змісті ефекту захисту.
103. Який із перелічених інструментів зовнішньоторговельної політики має більш обмежувальний характер: 1) імпортна квота; 2) імпортний тариф; 3) експортна субсидія.
104. За умови зростання внутрішнього попиту на товар застосування імпортної квоти приводить до: 1) підвищення його внутрішньої ціни; 2) збільшення його імпорту; 3) збільшення його експорту; 4) зниження його внутрішньої ціни.
105. Квотування відрізняється від митного тарифу тим, що: 1) квотування завжди збільшує доходи виробників імпортне замінної продукції, а митний тариф не завжди; 2) квотування завжди приводить до зростання доходів держави, з митний тариф не завжди; 3) квотування завжди призводить до зменшення споживчої ренти, а митний тариф не завжди; 4) квотування завжди супроводжується зростанням курсу національної валюти, а митний тариф не завжди.
106. Які переваги має орендатор за умови використання оперативного лізингу? 1) застраховує себе від швидкого морального старіння об'єкта оренди; 2) має можливість, зменшує суму оподаткування; 3) відсоток лізингових платежів нижчий за ставки банківських кредитів.
107. Які переваги має міжнародний оперативний лізинг порівняно з купівлею товару? 1) додаткові платежі; 2) загальна вартість отримання товару є меншою; 3) право власності.
108. На яких принципах мають здійснюватись лізингові операції? 1) вартість лізингу не може суттєво перевищувати вартість аналогічного за терміном банківського комерційного кредиту; 2) початкова вартість отриманого за лізингом товару не може бути вищою за рівень цін світового ринку; 3) постачання товарів за імпортною лізинговою угодою не може розглядатись як тимчасове ввезення; 4) валютна самоокупність не може здійснюватися за рахунок експорту продукції, що виробляється за допомогою об'єкта оренди.
109. Операції, що передбачають довгострокову оренду, мають назву: 1) лізинг; 2) хайринг; 3) рейтинг.
110. Що розуміють під поняттям «ввезення в Україну та вивезення з України»? 1) фактичне переміщення через митний кордон України товарів та інших предметів; 2) ввезення на митну територію України за умови зворотного вивезення за її межі; 3) ввезення на митну територію України, вивезення з цієї території товарів та інших предметів.
111. Що є необхідною умовою підтвердження про отримання імпортної частини бартерного контракту? 1) вантажна митна декларація на імпорт товарів; 2) вантажна митна декларація на експорт товарів; 3) вантажна митна декларація заданим зовнішньоекономічним контрактом.
112. Чи нараховується імпортне мито на товари, вироблені з давальницької сировини українського замовника? 1) ні, не нараховується, якщо вони ввезені не пізніше 90 календарних днів з моменту оформлення вантажної митної декларації; 2) нараховується; 3) не нараховується, якщо вони ввезені не пізніше 30 календарних днів з моменту оформлення вантажної митної декларації.
113. Чи нараховується імпортне мито на давальницьку сировину, що ввозиться в Україну? 1) нараховується; 2) не нараховується; 3) нараховується і сплачується.
114. Чи сплачується імпортне мито при ввезенні на територію України давальницької сировини? 1) ні, не сплачується; 2) так, сплачується; 3) сплачується, якщо готова продукція не вивозиться через 3О днів.
115. Чи сплачується експортне мито при вивезенні давальницької сировини з України? 1) нараховується, але не сплачується; 2) нараховується і сплачується; 3) не нараховується і не сплачується.
116. Система митного контролю за операціями з давальницькою сировиною передбачає: 1) Можливість ввезення та вивезення давальницької сировини через різні митні пости; 2) Обов'язковість ввезення та вивезення давальницької сировини через один митний пост; 3) Можливість ввезення через зовнішній митний пост, а вивезення через внутрішній.
117. В якому випадку не справляються митні платежі при вивезенні готової продукції, виробленої з давальницької сировини іноземного замовника? 1) коли готова продукція вивезена у повному обсязі, передбаченому контрактом, за межі митної території України у зазначений період; 2) коли готова продукція повністю реалізована на території України у зазначений період; 3) коли готова продукція частково вивезена за межі митної території України при погашенні векселя у зазначений період.
118. Контрактна вартість готової продукції, яка підлягає ввезенню на митну територію України, повинна: 1) бути менше митної вартості давальницької сировини; 2) дорівнювати митній вартості давальницької сировини; 3) бути більшою за митну вартість давальницької сировини.
119. Чи обкладається експортним митом готова продукція, яка вироблена з давальницької сировини: 1) ні; 2) так; 3) обкладається, але за преференційними ставками.
11. За якими ставками сплачується ввізне мито на готову продукцію, вироблену з давальницької сировини з метою її реалізації на митній території України: 1) пільговими; 2) преференційними; 3) повними.
112. Що є об'єктом нарахування пені у випадку не ввезення готової продукції, що виготовлена з давальницької сировини українського замовника: 1) вартість неповерненої готової продукції. 2) вартість сировини. 3) вартість нарахованих митних платежів.
113. На який строк дається відстрочка на сплату митних платежів та податків при здійсненні імпортних операцій з давальницькою сировиною підприємствами України? 1) 90 календарних днів; 2) 30 календарних днів; 3) 120 календарних днів.
114. Що має бути відбито у розділі «Предмет контракту»? 1) назва товару та його характеристика; 2) кількість товару; 3) якість товару; 4) ціна товару. 115. Що з наведеного належить до інших умов контрактів»? 1) порядок укладання, зміни і припинення контракту і обов'язки експортерів щодо надання технічної документації на товар, термін позовної давності. 2) перелік форс-мажорних обставин; 3) порядок відшкодування штрафних санкцій за постачання неякісних товарів; 4) умови страхування транспортних ризиків та інші умови страхування.
116. Головна відмінність договору купівлі-продажу від інших видів договорів полягає в: 1) переході права власності на товар від продавці до покупця; 2) відсутність переходу права власності на товар від продавця до покупця; 3) тимчасовому використанні покупцем товарів продавця; 4) спільній організації виробництва кінцевої продукції.
117. У преамбулі зовнішньоторговельного контракту зазначається: 1) місце знаходження контрагентів; 2) найменування товару; 3) кількісна одиниця товару; 4) маршрут перевезення.
118. Яка із наведених умов міжнародного контракту «купівлі-продажу» є універсальною: 1) арбітраж; 2) предмет контракту; 3) кількість товару; 4) ціна.
119. Під терміном поставки товару розуміють: 1) момент передачі товару покупцеві або особі, що діє від його імені; 2) дострокова поставка товару покупцеві; 3) поставка товару пізніше дати, ніж зазначено у контракті.
120. Умови «Інкотермс» 2000 р. розподіляють між продавцем і покупцем: 1) відповідальність, витрати, ризики при здійсненні контракту; 2) відповідальність при здійсненні контрактів; 3) порядок та умови страхування ризиків. 4) порядок, витрати та умови фрахту;
121. Умови груп «Інкотермс» 2000 означають, що: 1) усі ризики, що пов'язані з доставкою, несе покупець; 2) усі витрати і ризики, що пов'язані з доставкою товару до місця призначення несе покупець; 3) усі витрати і ризики, що пов'язані з доставкою товару, несе продавець; 4) усі витрати щодо транспортування товару несе продавець.
122. Хто і за чий рахунок отримує експортну та імпортну ліцензію, якщо контракт виконується згідно з умовами «Інкотермс» ? 1) отримує покупець на свій ризик і за свій рахунок; 2) отримує продавець на свій ризик і за свій рахунок; 3) експортну — продавець, імпортну — покупець; 4) отримує продавець за рахунок покупця.
123. Коли обов'язки продавця щодо поставки товару вважаються виконаними згідно з умовою «Інкотермс» 2000 р.? 1) коли товар очищено від мита на експорт і передано під відповідальність перевізника в обумовленому покупцем місці; 2) коли виплачено мито; 3} коли товар передано покупцю; 4) коли товар передано перевізникові.
124. З якого моменту всі витрати і ризики втрати товару або його пошкодження несе покупець, якщо контракт виконується на умові «Інкотермс» 2000р.? 1) коли товар розміщено вздовж борту судна на причалі в обумовленому порту; 2) коли товар розміщено на борту судна; 3) коли покупець отримує товар; 4) коли товар доставлено в порт.
125. Який вид транспорту використовується при здійсненні контрактів на умовах «Інкотермс»? 1) морський та річковий; 2) будь-який; 3) повітряний; 4) залізничний.
126. Згідно з умовою «Інкотермс» очистку товару від мита на експорт здійснює: 1) продавець; 2) покупець; 3) за домовленістю; 4) згідно з умовами контракту.
127. Умова «Інкотермс» здійснюється тільки для: 1) морського та річкового транспорту; 2) залізничного транспорту; 3) будь-якого транспорту; 4) повітряного транспорту.
128. Хто укладає договір страхування і сплачує страхову премію згідно з умовою «Інкотермс» 2000 р.? 1) продавець; 2) покупець або продавець за домовленістю; 3) покупець.
129. Який термін має бути застосованим при використанні умови «Інкотермс» 2000 р.? 1) визначення конкретного пункту і місця на кордоні, купи товар буде поставлено; 2) митний кордон; 4) кордон країни експорту.
130. Для якого виду транспорту використовується умова «Інкотермс».2000р.? 1) тільки для морського та річкового; 2) будь-якого; 3) залізничного; 4) комбінованих перевезень.
131. Які обов'язки несе продавець згідно з умовою «Інкотермс» 2000 р.? 1) максимальні, включаючи отримання експортної та імпортної ліцензії, або іншого дозволу за свій рахунок; 2) мінімальні; 3) отримання тільки експортної ліцензії або іншого дозволу.
132. В якій валюті має визначитись ціна зовнішньоторговельного контракту? 1) лише у вільноконвертованій; 2) лише в українській гривні; 3) в українській гривні та вільноконвертованій валюті; 4) у частково конвертованій валюті.
133. Яке із наведених визначень відповідає поняттю «валютний курс»? 1) ціна грошової одиниці однієї країни, що виражається в грошових одиницях інших країн; 2) співвідношення між грошовими одиницями різних країн за їх купівельною силою; 3) форма організації грошових відносин між країнами; 4) гарантована державою можливість обміну національної валюти на іноземну.
134. Валюта, в якій виражається ціна товару в контракті — це: 1) валюта угоди; 2) валюта платежу; 3) засіб платежу; 4) форма платежу.
135. Що визначається за поточним ринковим курсом на день платежу? 1) курс перерахунку валюти ціни у валюту платежу; 2) курс валюти ціни; 3) курс валюти платежу; 4) курс валюти контракту.
136. Яка із наведених залежностей правильна? 1) курс «спот» відрізняється від курсу «форвард» на величину дисконта, якщо перший вище другого; 2) курс «спот» відрізняється від курсу «форвард» на величину премій, якщо перший више другого; 3) курс «спот» відрізняється від курсу «форвард» на величину дисконта, якщо перший нижче другого; 4) Курс «спот» відрізняється від курсу «форвард» на величину премій.
137. Яке із перелічених визначень відповідає поняттю «паритет валюти»? 1) співвідношення між грошовими одиницями різних країн за купівельною силою; 2) ціна грошової одиниці однієї країни, що виражається в грошових одиницях інших країн; 4) форма організації грошових відносин між країнами; 5) гарантована державою можливість обміну національної валюти на іноземну.
138. Валюта, в якій, здійснюється оплата товару за контрактом — це: 1) валюта платежу; 2) валюта ціни; 3) засіб платежу; 4) валюта угоди.
139. До чого призводить підвищення курсу валюти платежу при експорті? 1) збільшення суми національної валюти; 2) зменшення суми національної валюти; 3) збільшення суми іноземної валюти; 4) зменшення суми іноземної валюти.
140. Яка із перелічених категорій належить до національної валютної системи? 1) порядок зовнішніх розрахунків країни; 2) режим міжнародних валютних ринків; 3) форми міжнародних розрахунків; 4) статус міждержавних валютно-кредитних організацій.
141. З якою метою використовуються захисні обмовки? 1) мінімізації валютних ризиків; 2) максимізації валютних ризиків; 3) збільшення прибутковості експортно-імпортних операцій; 4) зменшення прибутковості експортно-імпортних операцій.
142. Яка із перелічених категорій входить до світової валютної системи: 1) форми міжнародних розрахунків; 2) форми зовнішніх розрахунків у країні; 3) склад офіційних золотовалютних резервів; 4) національна валютна одиниця.
143. Форма організації грошових відносин (розрахунків та платежів) на міжнародному, міждержавному рівні — це: 1) валютні операції; 2) валютні відносини; 3) валютні цінності.
144. Грошові знаки зарубіжних держав, а також цінні папери — платіжні документи (чеки, векселі, акредитиви сертифікати тощо) в іноземній валюті та інші цінності (благородні метали, коштовне каміння тощо) — це: 1) валютні операції; 2) валютні відносини; 3) валютні цінності.
145. Основним суб'єктом регулювання міжнародних валютних відносин на міждержавному рівні є: 1) Міжнародна фінансова корпорація; 2) Міжнародний валютний фонд; 3) Європейський банк реконструкції та розвитку;
146. Сукупність економічних та адміністративних заходів, які реалізуються державними органами і міждержавними організаціями у сфері валютних відносин відповідно до концепції економічного розвитку, це: 1) валютна політика; 2) система валютного регулювання; 3) національна валютна система.
147. Дії відповідних інституційних структур, спрямовані на зниження обігового курсу національної валюти країни, це: 1) девальвація валюти; 2) ревальвація валюти; 3) валютна інтервенція. < |