|
|
ЕП КПІДата публикации: 03.05.2018 13:23
МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ НАЦІОНАЛЬНИЙ ТЕХНІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ УКРАЇНИ «КИЇВСЬКИЙ ПОЛІТЕХНІЧНИЙ ІНСТИТУТ»
ЕКОНОМІКА ПІДПРИЄМСТВА
Конспект лекцій
галузі знань 0306 «Менеджмент і адміністрування» для напряму підготовки 6.030601 «Менеджмент» професійних спрямувань: «Менеджмент організацій», «Менеджмент зовнішньоекономічної діяльності», «Менеджмент інноваційної діяльності»
Затверджено Методичною радою НТУУ «КПІ»
КИЇВ 2011
Економіка підприємства: конспект лекцій для студентів галузі знань 0306 «Менеджмент і адміністрування» для напряму підготовки 6.030601 «Менеджмент» професійних спрямувань: «Менеджмент організацій», «Менеджмент зовнішньоекономічної діяльності», «Менеджмент інноваційної діяльності» / Укладачі: О.В. Гук, Г.А. Мохонько, Н.М. Григорська – К.: НТУУ «КПІ», 2011. – 129 с.
Гриф надано Методичною радою НТУУ «КПІ» (Протокол № … від….)
Навчальне видання Економіка підприємства
Конспект лекцій для студентів напряму підготовки 6.030601 «Менеджмент» професійних спрямувань: «Менеджмент організацій», «Менеджмент зовнішньоекономічної діяльності», «Менеджмент інноваційної діяльності»
За редакцією укладачів
ЗМІСТ
Лекція 1. Підприємство в соціально орієнтованій ринковій економіці 7 Лекція 2. Економічна характеристика продукції підприємства. 13 Лекція 3. Виробнича програма підприємства. 19 Лекція 4. Виробнича потужність підприємства. 23 Лекція 5. Ресурсний потенціал підприємства. 30 Лекція 6. Трудові ресурси підприємства. 33 Лекція 7. Майнові ресурси (активи) підприємства. 43 Лекція 9. Поточні витрати підприємства та собівартість продукції 55 Лекція 10. Доходи та цінова політика підприємства. 63 Лекція 11. Фінансові результати діяльності підприємства. 78 Лекція 12. Реструктуризація підприємств у процесі розвитку. 82 Лекція 13. Економічна безпека підприємства та його антикризова діяльність. 85 НАВЧАЛЬНО-МЕТОДИЧНІ МАТЕРІАЛИ.. 96
|
||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||
|
Відомості про виробниче устаткування та виробничі площі |
|
Річна виробнича програма |
|
Фонд часу робочого устаткування та використання виробничих площ програма |
|
Прогресивна технологія та трудоміст-кість виробів |
|
Відділ головного технолога |
|
Планово-виробничий відділ |
|
Відділ головного технолога |
|
Відділи головного технолога, праці та заробітної плати |
|
Виробнича потужність провідної технологічної ланки |
|
Виробнича потужність провідного цеху |
|
Виробнича потужність підприємства |
|
Виробнича потужність провідної дільниці |
|
Хто надає інформацію
|
|
Вихідні дані
|
Рис. 2. Вихідні дані та послідовність розрахунків виробничої потужності підприємства
(складено на основі [45])
Для розрахунку виробничої потужності необхідно мати наступні дані:
- корисний фонд робочого часу одиниці обладнання;
- кількість одиниць обладнання;
- продуктивність обладнання;
- трудомісткість виробничої програми;
- досягнутий коефіцієнт виконання норми виробітку.
Виробнича потужність підприємства визначається за потужністю провідних цехів, дільниць, поточних ліній, станків (агрегатів) з урахуванням заходів щодо ліквідації «вузьких місць» та можливої кооперації виробництва.
До провідних належать ті виробничі підрозділи підприємства, які виконують головні технологічні процеси і мають вирішальне значення для забезпечення випуску профільних видів продукції [45, c. 297].
Виробничу потужність підприємства визначають за всією номенклатурою профільної продукції. При цьому проводять можливе звуження номенклатури, об’єднуючи окремі вироби в групи за конструктивно-технологічною єдністю з визначенням для кожної із них базового представника. Решту виробів даної групи приводять до характеристик трудомісткості .
Якщо підприємство випускає кілька видів продукції, то виробнича потужність визначається окремо для кожного виду виробів.
У розрахунки виробничої потужності підприємства включають:
а) усе діюче і недіюче внаслідок несправності, ремонту та модернізації устаткування основних виробничих цехів;
б) устаткування, що перебуває на складі і має бути введене в експлуатацію в основних цехах протягом розрахункового періоду;
в) понаднормативне резервне устаткування;
г) понаднормативне устаткування допоміжних цехів, якщо воно аналогічне технологічному устаткуванню основних цехів.
Виробничу потужність підприємства треба обчислювати за технічними нормами продуктивності устаткування, використання площ і трудомісткості виробів, нормами виходу продукції з урахуванням застосування прогресивної технології та досконалої організації виробництва .
Для розрахунків виробничої потужності підприємства береться максимально можливий річний фонд часу (кількість годин) роботи устаткування. На підприємствах із безперервним процесом виробництва таким максимально можливим фондом часу роботи устаткування є календарний фонд (8760 годин на рік) за мінусом часу, необхідного для проведення ремонтів і технологічних зупинок устаткування.
Для підприємства з дискретним процесом виробництва фонд часу роботи устаткування визначають, виходячи з фактичного режиму роботи основних цехів та встановленої тривалості змін у годинах із відрахуванням часу на проведення ремонтів устаткування, вихідних і святкових днів.
У сезонних виробництвах фонд часу роботи устаткування регламентується встановленим режимом роботи підприємства (за технічним проектом) з урахуванням забезпечення оптимальної кількості днів роботи окремих технологічних цехів (ліній).
Розрахунок виробничої потужності підприємства повинен проводитись у такій послідовності: агрегати з групи технологічного обладнання – виробничі дільниці – цехи корпуси) – підприємство у цілому [71].
Послідовність розрахунку виробничої потужності. Розрахунок виробничої потужності заводу ведеться по всім його підрозділам у наступній послідовності:
- за агрегатами та групами технологічного обладнання;
- за виробничим ділянкам;
- за основними цехами заводу в цілому.
Виробнича потужність підприємства визначається за потужністю провідних цехів, дільниць, агрегатів. До ведучих відносяться цехи, дільниці, агрегати, в яких виконуються основні найбільш трудомісткі технологічні процеси та операції з виготовлення виробів або напівфабрикатів.
Вимірюється виробнича потужність, як правило, у натуральних або умовно-натуральних одиницях. Так потужність текстильних підприємств визначається максимально можливим випуском тканин в погонних і квадратних метрах, прядильних фабрик – в тоннах пряжі, цеглі заводів – в тис. штук умовної цегли, металургійних комбінатів – в тоннах виплавленої сталі. Використання натуральних показників для вимірювання виробничої потужності можливо тільки на вузькоспеціалізованих підприємствах, що випускають однорідну нескладну продукцію. При багатономенклатурним виробництві сумарна потужність підприємства визначається в грошовому вираженні.
При розрахунку виробничої потужності потрібно виходити з наявного обладнання і площ, передової організації виробництва, застосування повноцінного сировини, найбільш досконалих інструментів і пристроїв, режиму роботи підприємства.
Виробнича потужність підприємства визначається потужністю провідних підрозділів (цехів, дільниць) або агрегатів і установок. Такий підхід до визначення виробничої потужності дозволяє розробити план організаційно-технічних заходів щодо вирівнювання виробничих процесів [77].
Для розрахунку виробничої потужності необхідно мати наступні вихідні дані:
- плановий фонд робочого часу одного верстата:
- кількість машин;
- продуктивність обладнання;
- трудомісткість виробничої програми;
- досягнутий відсоток виконання норм виробітку.
Виробнича потужність провідних підрозділів визначається за формулою:
де ПМ - виробнича потужність підрозділу (цеху, дільниці);
n - кількість одиниць однойменного ведучого обладнання, од.;
Н т - годинна технічна (паспортна) потужність одиниці обладнання, од.;
Ф - фонд часу роботи обладнання, годин.
При розрахунку виробничої потужності підприємств машинобудування, заводів з виробництва будівельних матеріалів, текстильних, швейних та взуттєвих фабрик, підприємств харчової промисловості і деяких інших також необхідно враховувати виробничі площі.
Так на швейних фабриках в основу розрахунку виробничої потужності кравецькі цехів покладено кількість робочих місць (без обліку резервних), яке може бути розміщено на виробничій площі, що виділяється для розміщення виробничих потоків. Розрахунок виконується за формулою:
,
де S - виробнича площа цеху, що виділяється для організації виробничих потоків, кв. м;
Sн - виробнича нормативна площа (з урахуванням проходів) на одне робоче місце, кв. м;
Т - режимне час роботи, год.;
t - витрати часу на виготовлення одного виробу, год.
У короткостроковому періоді виробнича потужність є постійною величиною. У довгостроковому періоді вона може бути зменшена за рахунок виведення з виробництва фізично і морально застарілих, зайвих машин, обладнання і площ, або збільшена шляхом технічного переозброєння виробництва, реконструкції та розширення підприємства. У зв’язку з цим при обґрунтуванні виробничої програми виробничими потужностями розраховуються вхідна, вихідна та середньорічна виробнича потужність.
Вхідна виробнича потужність – це потужність на початок звітного або планованого періоду.
Вихідна виробнича потужність – це потужність підприємства на кінець звітного або планованого періоду. При цьому вихідна потужність попереднього періоду є вхідний потужністю наступного періоду. Вихідна потужність розраховується за формулою:
ПМ вих = ПМ вх + ПМ т + ПМ р + ПМ нс - ПМ виб
де ПМ вих – вихідна виробнича потужність;
ПМ вх – вхідна виробнича потужність;
ПМ т – приріст виробничої потужності за рахунок технічного переозброєння виробництва;
ПМ р – приріст виробничої потужності за рахунок реконструкції підприємства:
ПМ нс – приріст виробничої потужності за рахунок розширення (нового будівництва) підприємства;
ПМ виб – вибуває виробнича потужність.
Оскільки, введення і вибуття потужностей проводиться не одночасно, а відбувається протягом усього планованого періоду, то виникає необхідність розрахунку середньорічної виробничої потужності. Вона визначається за формулою:
,
де ПМ з –середньорічна виробнича потужність;
ПМ iввод. – Вводиться i -я виробнича потужність;
t iд – кількість місяців у році, протягом яких буде діяти i -я потужність;
ПМ jвив – виводиться j -я виробнича потужність;
t jб –кількість місяців на рік, протягом яких не буде діяти j -я виводиться потужність;
12 – кількість місяців у році.
Наведена методика визначення середньорічної потужності застосовується у випадках, коли в плані розвитку підприємства передбачений конкретний місяць введення нових виробничих потужностей. Якщо поточним планом капітального будівництва або організаційно-технічних заходів передбачаються терміни введення потужностей не по місяцях, а по кварталах, то при розрахунку середньорічної потужності вважається, що вони будуть вводитися в середині планованих кварталів.
Обґрунтування виробничої програми виробничою потужністю здійснюється в 4 етапи.
На першому етапі аналізується коефіцієнт використання середньорічної виробничої потужності в звітному періоді. Він розраховується як відношення фактичного випуску продукції до середньорічної потужності.
де Кв.о. – коефіцієнт використання виробничої потужності в звітному періоді, од.;
ВПо – фактичний випуск продукції в звітному періоді, од.;
ПМз – середньорічна виробнича потужність підприємства у звітному періоді, од.
Оскільки виробнича потужність представляє собою максимально можливий обсяг випуску продукції при кращих умовах виробництва, то коефіцієнт її використання не може бути більше одиниці. Недотримання цієї умови означає, що розрахункова виробнича потужність підприємства занижена і потрібне уточнення розрахунків.
На другому етапі здійснюється планування зростання коефіцієнта використання виробничої потужності в майбутньому періоді. Воно ґрунтується на виявленні внутрішньовиробничих резервів збільшення випуску продукції без додаткового введення постійних факторів виробництва.
Внутрішньовиробничих резерви поліпшення використання діючих виробничих потужностей поділяються на екстенсивні та інтенсивні.
До екстенсивних відносяться резерви збільшення корисного часу роботи обладнання в межах режимного фонду. Вони включають усунення внутрізмінних і цілоденних простоїв обладнання, а також скорочення тривалості планових ремонтів.
Група інтенсивних резервів включає в себе заходи по більш повному завантаженні обладнання в одиницю часу, підвищення кваліфікації робітників і на цій основі більш повне використання продуктивності машин, збільшення випуску придатної продукції і т. п.
На третьому етапі виявляється можливість виконання виробничої програми в короткостроковому періоді. Для цього спочатку визначається можливий випуск продукції з діючих виробничих потужностей шляхом множення їхньої величини на плановий коефіцієнт використання середньорічної потужності
ВПд = ПМвх × Кип
де ВПд - можливий випуск продукції з діючих виробничих потужностей, од.
На четвертому етапі здійснюється розрахунок необхідного введення в дію нових потужностей у довгостроковому планованому періоді.
При обґрунтуванні потреби у нових виробничих потужностях велике значення мають терміни їх освоєння. Чим вони коротші, тим більше продукції випустить підприємство в плановому періоді, тим більше буде його валовий дохід і прибуток і швидше окупляться інвестиції в розвиток виробництва.
Заключним етапом обґрунтування виробничої програми виробничими потужностями є розробка балансу виробничої потужності. Він ґрунтується на забезпеченні рівності між плановим завданням і можливим сумарним випуском продукції з діючих і нових виробничих потужностей з урахуванням запланованих термінів їхнього введення і освоєння. Формула балансу виробничої потужності підприємства має наступний вигляд:
ВПд + ПМн × Ко × Кз = ВПп
Збільшення виробничої потужності можливо за рахунок:
- введення в дію нових і розширення діючих цехів;
- реконструкції;
- технічного переозброєння виробництва;
- організаційно - технічних заходів, з них:
- збільшення годин роботи обладнання;
- зміна номенклатури продукції або зменшення трудомісткості;
- використання технологічного обладнання на умовах лізингу з поверненням в терміни, встановлені лізинговими угодою [44, c. 320-322].
4.3. Динамічні показники виробничої потужності
Виробнича потужність підприємства визначається по потужності ведучих цехів, дільниць, агрегатів. До ведучих відносяться цехи, дільниці, агрегати, в яких виконуються основні найбільш трудомісткі технологічні процеси та операції по виготовленню виробів або напівфабрикатів. Перелік ведучих цехів, дільниць та агрегатів в основному виробництві, а також оптимальні рівні завантаження публікуються у галузевих рекомендаціях по розрахунку виробничої потужності.
При обґрунтуванні виробничої програми виробничою потужністю важливо мати інформацію про рівень її використання на підприємстві. Тому для оцінки реального стану її використання потрібна система показників.
Як система показників в цілому, так і окремі з них повинні відповідати певним вимогам. У першу чергу кожний із показників, який входить до тієї чи іншої групи, має чітко визначене призначення в системі аналізу та використовується для оцінки одного із напрямів використання виробничих потужностей. Розглянемо методи розрахунку і призначення кожного із показників, які входять до тієї чи іншої групи та системи в цілому [26, c. 270].
Серед показників першої групи слід виділити коефіцієнт використання проектної потужності (Кпп), який характеризує рівень використання введеної в дію нової потужності з метою досягнення стабільного випуску продукції, не нижчого, ніж передбаченого проектом рівня. Він визначається як відношення фактичного випуску продукції, передбаченого проектом, до величини проектної потужності в аналогічних одиницях.
Зовсім інше значення має коефіцієнт використання діючої виробничої потужності (Кдп). Він характеризує рівень використання діючої виробничої потужності, яка за величиною може значно відрізнятися від проектної. У свою чергу виробнича потужність поділяється на певні види, кожен з яких має різне значення при розв’язанні питань планування та організації виробництва. Рівень використання різних видів потужності необхідно розглядати окремо. Насамперед, потрібно оцінити рівень використання прийнятої середньорічної та фактичної виробничої потужності. Цей коефіцієнт можна отримати шляхом ділення планового або фактичного обсягу валової, товарної, реалізованої або чистої продукції на значення потужності відповідного виду.
Важливе значення для характеристики виробничої потужності підприємства має аналіз рівня її використання, а також характеристика його окремих підрозділів. За результатами такого аналізу можна судити про правильність вибору провідної ланки, за якою прийнята потужність підприємства, і про величину резервів збільшення випуску продукції окремими цехами. Рівень використання середньо-розрахункової або нормативної величини виробничої потужності характеризується коефіцієнтом нормативної величини потужності (Кнп):
Кнп = Вп / Впн,
де Впн – розрахункова нормативна величина виробничої потужності.
За коефіцієнтом використання того чи іншого виду потужності можна оцінити резерви її поліпшення, а також ступінь напруженості планових завдань підприємства.
Об’єктивну оцінку цих резервів можна отримати за допомогою групи показників, які характеризують рівень використання обладнання. До них належать коефіцієнти змінності роботи обладнання, коефіцієнт завантаження обладнання та показник середнього часу роботи однієї машини. Найбільш достовірним методом визначення коефіцієнта змінності роботи обладнання (Кзм) є ділення планової розрахункової або фактичної машиномісткості продукції, що виготовляється, на дійсний річний фонд часу роботи всього встановленого обладнання при його роботі в одну зміну [50, c.121]:
де 
– сумарна розрахункова планова або фактична машиномісткість продукції.
Коефіцієнт режимної змінності устаткування показує ступінь його зайнятості по змінах:
Кзм.реж = (2 q2 + 3 q3) / (q2 + q3),
де q2 – кількість верстатів, що працюють у дві зміни, од.;
q3 – кількість верстатів, що працюють у три зміни, од.
Коефіцієнт завантаження устаткування на виробничу програму Кз.у характеризує досягнуту пропорційність між структурою трудомісткості продукції і структурою парку устаткування з урахуванням прийнятого режиму роботи.
Важливим моментом в аналізі використання обладнання є визначення середнього часу його роботи. Показник, який характеризує середній час роботи машини (год.), обчислюється як:
де Cвст – кількість встановленого обладнання.
За такими показниками можна оцінити вплив факторів, які характеризують конструктивно-технологічні особливості продукції, що виготовляється, та досягнутий організаційно-технічний рівень виробництва, відображають наявні ресурси та їх використання в часі. Будь-який із показників відображає, насамперед, використання технологічного обладнання, яке визначає величину виробничої потужності. Динаміка цих показників характеризує не тільки рівень використання виробничої потужності, а й резерви поліпшення її використання [50, c. 122].
Лекція 5. Ресурсний потенціал підприємства
5.1. Поняття та види економічних ресурсів.
5.2. Поняття потенціалу і ресурсного потенціалу підприємства.
5.3. Складові ресурсного потенціалу та їх взаємозв’язок.
Рекомендована література: [10; 15; 35; 40; 69; 70; 74; 75].
5.1. Поняття та види економічних ресурсів
Економічні ресурси – всі речові чинники виробництва, які використовують для виготовлення товарів і послуг.
Для вивчення економічних ресурсів вживають різні критерії класифікації. Крім особистісного і речового факторів, можна вирізняти також відтворювані чинники. До відтворюваних належать ті, що створюються і відновлюються природою (ґрунт, водні басейни тощо) та суспільством (засоби виробництва, наука, інформація). Водночас існують фактори, які спільно відновлюються у процесі взаємодії людини з природою (наприклад, трудові ресурси).
Розрізняють наступні види ресурсів :
- природні (мінерали, земельні і т.п.);
- трудові – працездатність населення, а в його складі економічно активне населення;
- матеріальні – це те що вже пройшло обробку:сировина, матеріали, напівфабрикати, машини, і т.п.
Усі три види ресурсів існували завжди з моменту виникнення людини. По мірі розвитку суспільства виділяють ще два види ресурсів: фінансові грошові засоби що пуск в оборот з метою отримати доход; інформаційні – накопичені знання і ін.
На різних етапах розвитку суспільства роль і значення кожного ресурсу була різною, але завжди було одне – усі ресурси обмежені. Під обмеженістю ресурсів розумівся той факт, що в кожний даний момент часу, наявних ресурсів недостатньо для того, щоб повністю задовольнити усі потреби на даний момент [40].
Властивості ресурсів:
По-перше, природні, людські, вироблені людиною ресурси, використовуються для виробництва товарів і послуг. Економічні потреби містять різноманітні знаряддя праці, устаткування, інструменти, що використовуються у виробництві непродовольчих товарів, продукції сільського господарства, виробничі промислові та сільськогосподарські приміщення, засоби транспорту і зв’язку, землю, корисні копалини, робочу силу. Отже, економічні ресурси - це чинники виробництва. Економічні ресурси можна називати виробничими ресурсами.
По-друге, всі економічні ресурси мають загальну властивість: вони рідкісні, оскільки існують в обмеженій кількості.
Рідкість економічних ресурсів треба розуміти так, що кількість їх фіксована і має певні межі. Безумовно, рівень рідкості різних видів ресурсів неоднакова. Деякі з них дійсно мають досить обмежений обсяг (наприклад, благородні метали, деякі види корисних копалин). Запаси інших значні, але вони у природі не відновлюються, і людство знає, що настане такий час, коли запаси будуть повністю вичерпані (нафта, газ, вугілля, залізна руда тощо). Тому, слово «обмеженість», можливо, краще сприймається як «рідкість». Однак в економічній теорії ці слова вже давно розглядаються як синоніми.
По-третє, економічні ресурси мають ту особливість, що вони у процесі виробництва входять до вартості створюваного продукту.
По-четверте, використання економічних ресурсів, особливо первинних, у будь-якій сфері виключає можливість одночасного використання їх в іншій сфері. Наприклад, конкретну ділянку землі можна використати лише в одній сфері: або для вирощування сільськогосподарської продукції, або під будівництво, або для видобутку корисних копалин.
По-п’яте, такі економічні ресурси, як засоби виробництва, мають не тільки встановлений або відомий кожному час фізичної та моральної зношеності, а й певне галузеве призначення. Наприклад, текстильний верстат не можна використовувати в хлібопекарній, добувній або деревообробній промисловості. Це свідчить про те, що існує чітко визначена «спеціалізація» техніки [74].
5.2. Поняття потенціалу і ресурсного потенціалу підприємства
Термін «потенціал» у своєму етимологічному значенні походить від латинського слова «potentia» й означає «приховані можливості», які в господарській практиці завдяки праці можуть стати реальністю. Вперше про цей термін згадано в 1924 році Воблиєм К.Г.
У вітчизняній економічній літературі цей термін у широкому розумінні трактують як можливості, наявні сили, запаси, засоби, які можуть бути використані, або як рівень потужності у будь-якому відношенні, сукупність засобів, необхідних для чого-небудь. Тлумачний словник української мови також під цим терміном розуміє «приховані здатності, сили для якої-небудь діяльності, що можуть виявитися за певних умов».
Вивчення еволюції наукового розуміння терміна «потенціал» дає змогу зробити висновок, що його запровадження в економічні дослідження було пов’язане з розробкою проблем комплексної оцінки рівня розвитку виробничих сил у двадцяті роки минулого століття.
Перехід до нового механізму господарювання значно підвищив актуальність дослідження тих ринкових ознак потенціалу, котрі якнайповніше виражають, на нашу думку, поняття «потенціал підприємства».
Потенціал, що об’єднує в собі як просторові, так і тимчасові характеристики, концентрує одночасно три рівні зв’язків і відносин:
По-перше, він відображає минуле, тобто сукупність властивостей, нагромаджених системою в процесі її становлення і таких, що зумовлюють можливість до її функціонування та розвитку. У цьому плані поняття «потенціал» фактично набуває значення поняття «ресурс».
По-друге, він характеризує рівень практичного застосування і використання наявних можливостей. Це забезпечує розмежування реалізованих і нереалізованих можливостей. У цій своїй функції поняття «потенціал» частково збігається з поняттям «резерв».
По-третє, він орієнтується на розвиток (на майбутнє). Будучи єдністю стійкого і мінливого станів, потенціал містить (як можливі) елементи майбутнього розвитку.
Рівень потенціалу, характеризуючи наявний стан системи, обумовлений тісною взаємодією всіх трьох перелічених станів, що і відрізняє його від таких, на перший погляд близьких, понять, як «ресурс» і «резерв». До елементів потенціалу підприємства можна віднести все, що пов’язане з функціонуванням і розвитком підприємства [10, c. 198].
Ресурсний потенціал підприємства – це сукупність ресурсів, що є в розпорядженні підприємства, а також спроможність працівників і менеджерів використовувати ресурси з метою виробництва товарів (послуг) та отримання максимального прибутку. У науковій літературі немає однозначної думки і щодо структури ресурсного потенціалу. На наш погляд, доцільно виокремлювати в складі ресурсного потенціалу матеріальні, нематеріальні, трудові, інноваційні, фінансові ресурси (потенціали) підприємства, а також методи управління та організації ефективного використання ресурсів підприємства (управлінський потенціал) [74].
5.3. Складові ресурсного потенціалу та їх взаємозв’язок
Ресурсний потенціал підприємства – це сукупність взаємопов’язаних ресурсів, які використовуються для виробництва продукції, а також спроможність працівників і менеджерів використовувати ресурси з метою виробництва товарів (послуг) та отримання максимального прибутку. Він характеризує не весь запас конкретного ресурсу, а ту його частину, яка залучена у виробництво з урахуванням економічної доцільності та досягнень науково-технічного прогресу і включає в себе не тільки сформовану систему ресурсів, а й нові альтернативні ресурси та їхні джерела.
Ресурсний потенціал з точки зору підприємства як господарюючого суб’єкта є важливим чинником, який впливає на ефективність фінансово - господарської діяльності, підвищення конкурентоспроможності підприємства [69].
Ресурсними складовими потенціалу підприємства є:
- Технічні ресурси – сюди належать об’єднання, інвентар, сировина, основні та допоміжні матеріали;
- Кадрові ресурси – склад усіх працівників підприємства;
- Фінансові ресурси – ресурс-посередник, представлений грошима та цінними паперами;
- Організаційні ресурси – форми організації виробництва на підприємстві та системи управління ними (системи менеджменту);
- Технологічні ресурси – застосовувані на підприємстві, та перспективні технології;
- Просторові ресурси – виробничі приміщення, земельні ділянки (територія підприємства), можливості їх розширення;
- Інформаційні ресурси;
- Ділова репутація підприємства.
Структура потенціалу не є статичною (незмінною) величиною і залежить від динаміки (еволюції) внутрішнього та зовнішнього середовища підприємства, де здійснюється його діяльність [15, c. 365].
Склад ресурсного потенціалу [35, c. 243-245]:
1. Матеріальні ресурси — це ресурси в натурально-речовинній формі, які використовуються у виробничій (господарчій) діяльності підприємства. До їх складу входять основні фонди та частка оборотних фондів:
Основні фонди — це матеріально-речовинні цінності підприємства, які використовуються або призначені як засоби праці.
За класичною економічною теорією засобами праці є «річ або комплекс речей», які людина поміщає між собою та предметом праці для впливу на предмет праці та створювання умов для виробничої діяльності.
До основних фондів відносять будівлі, технічні споруди, обладнання, транспортні засоби та ін.
Основні фонди підприємства поділяються на активні і пасивні. Активна частина основних виробничих засобів впливає на предмет праці, переміщення його у виробничому процесі і здійснення контролю над ходом виробництва; пасивна частина – на створення умов для безперебійного функціонування активної частини засобів.
Не всі матеріальні цінності відносяться до основних фондів, а тільки ті, термін служби яких більше 1 року й вартість в Україні більше 500 грн. за одиницю.
Інші відрізняючи ознаки: основні фонди фізично зношуються, морально старіють, втрачаючи свою споживацьку вартість у зв’язку з появою нових, більш досконалих, або меншої вартості видів обладнання, машин та ін.
Особливий характер поповнення зносу, а саме – через механізм регулярної амортизації та віднесення суми амортизаційних відрахувань на поточні витрати підприємства та включення їх в собівартість продукції (робіт, послуг).
Частина оборотних фондів входить до складу матеріальних ресурсів. Це є малоцінні та швидкопсувні предмети, пакувальний матеріал, паливо, електроенергія, технологічні та ін.
2. Нематеріальні ресурси – це частина потенціалу підприємства, яка дає економічну вигоду протягом тривалого періоду та має нематеріальну основу отримання доходів, до яких належать об’єкти промислової та інтелектуальної власності а також інші ресурси нематеріального походження.
До інших видів нематеріальних ресурсів зараховуються:
- ноу-хау – технологія виробництва, науково-технічні, комерційні, організаційні та управлінські знання, необхідні для функціонування виробництва. На відміну від секретів виробництва ноу-хау не патентуються, оскільки в значній своїй частині складаються з певних прийомів, навичок і ін. Розповсюдження ноу-хау здійснюється шляхом укладання ліцензійних договорів:
- раціоналізаторські пропозиції-технічне рішення, що є новим та корисним для підприємства, та передбачає зміни конструкції виробів, технології виробництва та техніки або зміни складу матеріалу. Його автору видається спеціальне посвідчення заснування права на авторство та винагорода;
- найменування місця походження товару. Відображає назву країни (або місцевості) для визначення специфічних якостей товару, які пояснюються природними умовами, людським фактором, національними особливостями, характерними для даного регіону;
- гудвіл – визначає імідж підприємства. Нематеріальні активи – це права на користування нематеріальними ресурсами. Власники об’єктів промислової власності отримують виключне право на їхнє використання за допомогою патентів.
3. Трудові ресурси чи персонал підприємства – це сукупність фізичних осіб, які перебувають з підприємством як з юридичною особою у відносинах, що регулюються актами законодавства про трудову діяльність, і утворюють трудовий колектив працівників з визначеною структурою відповідно до структури виробництва, форми власності її організаційного устрою конкретного підприємства.
Трудовий потенціал підприємства характеризують такі поняття, як кадри, робоча сила, трудові ресурси, людські ресурси, персонал. Вони взаємозалежні, використовуються як синоніми і необхідні для виділення специфічних особливостей трудового потенціалу колективу. Наприклад, робоча сила – це сукупність фізичних і розумових здібностей людини, які використовуються нею для виробництва матеріальних блат і послуг. Трудові ресурси, як правило, характеризують потенційну робочу силу підприємства як частину трудових ресурсів країни.
Кадри – це основний (штатний, постійний), як правило, кваліфікований склад працівників підприємства.
Персонал підприємства являє собою сукупність постійних працівників, що отримали необхідну професійну підготовку та (або) мають досвід практичної діяльності.
Поняття людські ресурси ширше ніж поняття трудові ресурси і робоча сича, оскільки вони є головним ресурсом будь-якого підприємства, від кваліфікації і продуктивності праці яких за результати його господарської діяльності.
4. Фінансові ресурси – сукупність грошових прибутків та надходжень, які знаходяться в розпорядженні підприємства для виконання фінансових обов’язків, здійснення витрат на відтворення підприємства та для стимулювання робітників.
Фінансові ресурси дуже важливі як вихідний вид ресурсів для створення та діяльності підприємства, забезпечують процес виробництва, є неодмінною умовою безупинності процесу виробництва. В теперішній час, маючи достатню наявність на підприємстві основних фондів та кадрів, підприємства іноді не здатні працювати, тому що не мають необхідної суми готівкових грошових коштів (фінансових ресурсів). Усі джерела коштів, які використовуються для формування фінансових ресурсів, можна поділити на дві групи: власні й позикові.
5. Технічні ресурси: Матеріально-технічне забезпечення є формою розподілу коштів виробництва на основі організаційних зв'язків та угод між постачальниками і споживачами безпосередньо або через посередника. Воно значною мірою визначає результативність виробництва, виявляючи безпосередній вплив на використання виробничих фондів, ритмічність виробництва, собівартість, продуктивність праці, тривалість виробництва та інші показники. Сюди належать об’єднання, інвентар, сировина, основні та допоміжні матеріали.
6. Просторові ресурси – виробничі приміщення, земельні ділянки (територія підприємства), можливості їх розширення;
7. Організаційні ресурси – форми організації виробництва на підприємстві та системи управління ними (системи менеджменту);
8. Інформаційні ресурси – є об’єктами відносин фізичних, юридичних осіб, держави. Вони складають інформаційні ресурси України і захищаються законом так само, як інші ресурси.
9. Ділова репутація підприємства – сукупність підтвердженої інформації про особу, що дає можливість зробити висновок про професійні та управлінські здібності такої особи, її порядність та відповідність її діяльності вимогам закону.
10. Технологічні ресурси – Важливу й дедалі зростаючу роль у розвитку сучасної індустріальної цивілізації відіграє технологія, або технологічні ресурси. Поняття "технологія" найчастіше розуміється як сукупність знань про впровадження або вдосконалення машин, обладнання виробництв, що забезпечує обробку, виготовлення, зміну стану, властивостей і форми сировини, матеріалів чи напівфабрикатів, а також про реалізацію продукції. До цієї частини технології, яка інколи визначається як «Software», належать патенти, ліцензії, товарні знаки, технічні послуги у сфері дизайну, контролю й поліпшення якості, методів управління і маркетингових «ноу-хау». У структуру технології включається і «hardware», тобто сукупність засобів виробництва, яка необхідна для цих процесів та виробництва благ і послуг.
Лекція 6. Трудові ресурси підприємства
6.1. Трудові ресурси підприємства та характеристика їх видів.
6.2. Продуктивність праці: поняття і види.
6.3. Основні напрями підвищення продуктивності праці та ефективності трудових ресурсів підприємства.
6.4. Методи нормування витрат праці на підприємстві.
6.5. Форми мотивації праці робітників. Форми і системи оплати праці на підприємстві.
6.6. Мінімальна заробітна плата та її державне регулювання.
6.7. Тарифна система, її зміст та умови використання.
6.8. Форми додаткової заробітної плати, особливості їх застосування на підприємствах з різними формами власності.
6.9. Форми та системи преміювання на підприємстві.
Рекомендована література: [12; 17; 18; 19; 23; 20; 25; 26; 66; 79].
6.1. Трудові ресурси підприємства та характеристика їх видів
Трудові ресурси – це перш за все соціально-економічна категорія, в якій продуктивні сили і виробничі відносини взаємно проникають і обумовлюють одна одну. Це сукупність носіїв функціонуючої та потенційної робочої сили і тих відносин, які виникають в процесі її відтворення (формування, розподілу і використання).
Трудові ресурси як економічна категорія виражають відносини стосовно населення, яке має фізичну та інтелектуальну здатність до праці відповідно до встановлених державою умов відтворення робочої сили.
Аналізуючи далі поняття «трудові ресурси», слід зауважити, що в економічній літературі воно стоїть в одному ряду з такими поняттями, як «працездатне населення», «трудовий потенціал», «сукупність носіїв індивідуальної робочої сили». Працездатне населення - це населення, здатне до трудової діяльності без урахування віку, або – необхідний фізичний розвиток, розумові здібності та знання для виконання роботи (індивідуальну робочу силу). Працездатне населення охоплює населення працездатного віку (зайняте і незайняте) і населення за межами працездатного віку, потенційно здатне працювати. Звідси випливає, що працездатне населення адекватне трудовим ресурсам, а також сукупності носіїв індивідуальної робочої сили.
Загальну класифікацію трудових ресурсів наведено на рис. 3.
|
ТРУДОВІ РЕСУРСИ |
|
Економічно активне населення |
|
Зайняті |
|
Безробітні |
|
Непрацюючі пенсіонери і інваліди |
|
Економічно неактивне населення |
Рис. 3. Класифікація трудових ресурсів
(складено на основі [17])
Все працездатне населення, що перебуває в працездатному віці, залежно від того, зайнято воно суспільно-корисною чи працею ні, можна розділити на дві категорії: зайнятих і незайнятих.
Працездатне населення складається із двох груп: економічно активного й економічно неактивного населення.
Економічно активне населення – частина населення, що забезпечує пропозицію робочої чинності для виробництва товарів і послуг.
Економічно неактивне населення – це населення, що не входить до складу економічно активного населення, включаючи осіб молодшого віку, установленого для виміру чисельності. Включає такі категорії:
- учні студенти, слухачі й курсанти денної форми навчання (включаючи денні аспірантури й докторантури);
- особи, які одержують пенсію по старості й на пільгових умовах, а також особи, які одержують пенсію у випадку втрати годувальника при досягненні ними пенсійного віку;
- особи, які одержують пенсію по інвалідності;
- особи, які займаються домашнім господарством, доглядом за дітьми, хворими;
- особи, які втратили надію знайти роботу, тобто ті, хто припинив пошуки роботи, але які можуть і готові працювати;
- особи, які не бажають працювати незалежно від джерела доходу [17, c. 186].
6.2. Продуктивність праці: поняття і види
Продуктивність праці як економічна категорія характеризує ефективність трудових витрат і показує здатність праці створювати за одиницю часу певну кількість матеріальних благ Продуктивність праці розраховується прямим або оберненим методами, залежно від чого маємо два показники: виробіток і трудомісткість.
Розрізняють поняття індивідуальної (живої праці) і суспільної (живої та уречевленої) праці.
Продуктивність індивідуальної праці характеризує витрати лише живої праці на виробництво одиниці продукції:
,
де Q – обсяг виготовленої продукції, од.; Тж – витрати живої праці на виробництво продукції людино-год (людино-дн.).
Продуктивність індивідуальної праці визначається на рівні галузей народного господарства, підприємств.
Продуктивність суспільної праці (ППсусп) характеризує витрати як живої, так і уречевленої праці на виробництво одиниці продукції:
,
де Туреч – витрати уречевленої праці на виробництво продукції, людино-год (людино-дн.).
Продуктивність суспільної праці визначається на рівні народного господарства країни.
Рівень продуктивності праці визначається виробітком і трудомісткістю.
Виробіток — це кількість виробленої продукції за одиницю часу або кількість продукції, яка припадає на одного середньооблікового працівника чи робітника за рік, квартал, місяць. Він вимірюється відношенням кількості виробленої продукції до величини робочого часу, витраченого на його виробництво:
де В – виробіток; Т – затрати робочого часу, людино-год (людино-дн); Чпр – середньооблікова чисельність працівників, осіб.
Трудомісткість – витрати робочого часу на виробництво одиниці продукції одним, або групою працівників певної професії та кваліфікації. Це обернена величина виробітку [20, c. 138]:
де t – трудомісткість на одиницю продукції, людино-год (людино-дн).
6.3. Основні напрями підвищення продуктивності праці та ефективності трудових ресурсів підприємства
Систематичне зростання продуктивності праці має пріоритетне значення для підвищення ефективності функціонування будь-якого підприємства, галузі промисловості, всього господарського комплексу, для підвищення матеріального добробуту кожного працюючого.
Зростання продуктивності праці означає підвищення випуску продукції за одиницю робочого часу (людино-година, людино-день, людино-місяць, людино-рік) порівняно з минулим аналогічним періодом.
Шляхи реалізації резервів зростання продуктивності праці:
- впровадження досягнень науково-технічного прогресу;
- удосконалення організації виробництва і праці;
- підвищення якості професійно-кваліфікаційного рівня робочої сили;
- удосконалення систем мотивації та стимулювання праці.
На підприємствах для використання резервів розробляють плани організаційно-технічних заходів, в яких зазначені види резервів підвищення продуктивності праці, заходи щодо їх використання, витрати на них, строки проведення, а також відповідальні виконавці.
Існує також поняття ефективності праці. Воно ширше, ніж продуктивність, і включає крім економічного (власне продуктивність праці) ще психофізіологічний і соціальний аспекти.
Ефективність праці — економічна категорія, що характеризує результативність праці й враховує низку соціально-психологічних аспектів, а саме:
- корисність результату праці;
- значущість трудових затрат для підприємства і суспільства;
- моральне задоволення від процесу трудової діяльності.
Застосування категорії «ефективність праці» в сучасному економічному і соціальному житті суспільства все більше поширюється. Це пов’язано зі зростанням кількості й ролі:
- працівників сфери обміну і грошово-кредитної системи;
- праці науковців, конструкторів, робітників та інженерно-технічних працівників, які зайняті в експериментальному виробництві нових зразків техніки, обладнання, товарів широкого вжитку;
- праці в нематеріальних галузях суспільного виробництва.
Рівень ефективності праці в ринковій економіці характеризується системою взаємопов'язаних і взаємодоповнюючих натуральних і вартісних показників, які відтворюють результат праці та можуть бути використані у господарському механізмі ринкової економіки. Як економічний показник ефективність праці характеризує співвідношення результату і витрат й розраховується за допомогою узагальнюючих показників: продуктивності та рентабельності праці [12, c. 341].
6.4. Методи нормування витрат праці на підприємстві
Нормування праці – це основа її організації на підприємстві. В загальному визначенні нормування праці – це вид діяльності з управління підприємством, спрямований на встановлення оптимальних співвідношень між витратами та результатами праці, а також між чисельністю працівників різних груп та кількістю одиниць обладнання.
Зміст роботи з нормування праці на підприємстві включає: аналіз виробничого процесу; поділ його на частини; вибір оптимального варіанта технології й організації праці; проектування режимів роботи обладнання, прийомів і методів роботи, систем обслуговування робочих місць, режимів праці і відпочинку; розрахунок норм згідно з особливостями технологічного і трудового процесів; їх впровадження і подальше коректування у зв'язку зі зміною організаційно-технічних умов трудової діяльності [20, c. 235].
Ступінь обґрунтованості норм залежить від їх призначення і методів розрахунку. Чим більший контингент працівників, охоплюваних нормою, і чим більша частка стереотипних робіт, тим детальнішим має бути її обґрунтування шляхом розчленовування робіт на елементи. І навпаки, чим відносно менший контингент і чим менше можливостей регламентації змісту виконуваних робіт, тим більше підстав скористатися укрупненими нормами. Такий підхід відповідає прийнятому у практиці розмежуванню двох методів установлення норм: дослідно-статистичного й аналітичного.
В основі дослідно-статистичного методу лежать дані про виконання аналогічних робіт (функцій), дані статистичних звітів про виробіток чи витрати часу за попередній період, матеріали спостережень за використанням робочого часу, результати експертних оцінок, а також досвід нормувальника, майстра, технолога та ін. Метод не забезпечує достатньої обґрунтованості встановлюваних норм витрат праці, але дає змогу здійснювати усереднену оцінку існуючого стану.
Аналітичний метод дає змогу встановлювати більш обґрунтовані норми витрат праці, упровадження яких має сприяти підвищенню продуктивності праці і, в цілому, ефективності виробництва. Залежно від способу визначення величини норми трудових витрат цей метод має різновиди: аналітично-дослідницький і аналітично-розрахунковий.
Під час використання аналітично-дослідницького методу вихідна інформація для розрахунку норм праці ґрунтується на результатах досліджень, проведених шляхом спостережень, аналізу технологічного і трудового процесів, проектування їх оптимальних варіантів і виробничо-необхідних витрат часу для конкретних умов. Витрати робочого часу визначаються або шляхом безпосереднього вимірювання тривалості кожного елемента роботи і перерв у роботі, або методом вибіркового аналізу робочого часу.
Найкращий (з погляду ступеня обґрунтованості й економічності застосування) аналітично‑розрахунковий метод, що передбачає встановлення необхідних витрат часу на операцію та її окремі елементи за заздалегідь розробленими нормативами різного ступеня укрупнення міжгалузевого, галузевого і місцевого рівнів. Варто мати на увазі, що якщо машинні елементи операції та пов'язані з ними витрати часу вимагають технічного обґрунтування, оскільки вони зумовлені режимами роботи устаткування (звідси і поширене поняття технічно обґрунтованих норм), то трудові – насамперед ергономічного і психофізіологічного обґрунтування [19, с. 577].
6.5. Форми мотивації праці робітників. Форми і системи оплати праці на підприємстві
Ставлення людини до трудової діяльності визначають різні внутрішні і зовнішні спонукальні сили. До внутрішніх сил відносять: потреби, інтереси, бажання, прагнення, цінності, ідеали, мотиви. До зовнішніх сил: методи економічного та морального впливу (стимули), які використовуються підприємством для підвищення трудової активності працівників.
Отже, мотивація – комплекс причин, які спонукають працівників до цілеспрямованих дій і є рушійною силою людської діяльності і поведінки на основі глибокої особистої зацікавленості і залучення до здійснення.
Види мотивації:
- Пряма – заснована на змістовності праці, усвідомленні своїх досягнень та їх визнанні суспільством, почутті відповідальності і самореалізації особистості в процесі праці.
- Непряма – заснована на матеріальній зацікавленості і ґрунтується на формах оплати праці, рівні напруженості праці, рівні інфляції, цінах на продукцію, рівні життя в країні.
- Спонукальна – заснована на страху та обов’язках і визначається владою, рівнем безробіття, відсутністю гарантій збереження робочого місця, соціальною напруженістю, невпевненістю в завтрашньому дні.
Форми та системи оплати праці. Найбільше поширення на підприємствах різних форм власності одержали дві форми оплати праці:
- відрядна – оплата за кожну одиницю продукції чи виконаний обсяг робіт;
- почасова (погодинна) – оплата за відпрацьований час, але не календарний, а нормативний, який передбачається тарифною системою [18, c. 86].
І відрядну, і почасову форми оплати праці можна представити системами (рис. 4).
|
Форми та системи заробітної плати |
|
Відрядна
|
|
Проста відрядна |
|
Відрядно-преміальна |
|
Непряма відрядна |
|
Акордна |
|
Відрядно-прогресивна |
|
Погодинна оплата праці |
|
Проста погодинна |
|
Погодинно-преміальна |
|
Погодинна |
|
Поденна |
|
Потижнева |
|
Помісячна |
|
Індивідуальна |
|
Колективна підрядна |
Рис. 4. Форми та системи заробітної плати
(складено на основі [66])
Відрядна система заробітної плати. Відрядна оплата праці – це виплата вартості й ціни товару робочої сили залежно від розмірів виробітку за одиницю часу.
На базі відрядної заробітної плати розроблено такі системи: пряма відрядна, відрядно-преміальна, відрядно-прогресивна, непряма відрядна, акордна відрядна.
Пряма відрядна система дозволяє встановити пряму пропорційну залежність заробітку працівника від його виробітку і відрядної розцінки.
При прямій відрядній формі оплати (проста відрядна) праця працівника винагороджується по відрядних розцінках за одиницю обігу незалежно від рівня виконаних норм виробки.
При відрядно-преміальній – виплачуються премії по відрядних розцінках понад заробіток за досягненні результати роботи.
Непряма відрядна система праці – застосовується для оплати праці допоміжних робітників (підсобників). Заробітна плата підсобників залежить від результатів роботи основних робітників, яких вони обслуговують.
Непряма відрядна система заробітної плати застосовується для оплати праці допоміжних робітників, зайнятих обслуговуванням основних робітників — відрядників.
При відрядно-прогресивній оплаті праці робочого, об’єм робіт, виконаний понад норму, сплачується по збільшених розцінках.
Акордна оплата праці – одна з форм заробітної плати, яка є різновидом відрядної заробітної плати. Акордна заробітна плата нараховується на весь встановлений (узгоджений) обсяг робіт.
Існує також акордно-преміальна оплата праці, при якій виплачуються премії за досягненні показники в роботі.
Погодинна система оплати праці.На базі оплати праці розроблені такі системи погодинної заробітної плати:
- проста погодинна;
- погодинно-преміальна;
- погодинно-преміальна з нормованим завданням.
У сучасній економічній системі застосовуються такі системи заробітної плати: тарифні та контрактна форми оплати. При тарифній системі заробітна плата поставлена у залежність від безпосередньої роботи устаткування, від складності праці, яка виражена відповідним тарифним розрядом і ставкою.
Тепер широке розповсюдження знайшла оплата праці по контракту, який полягає у домовленості сторін та пов’язується з виконанням умов контракту. У випадках найму працівника по контракту, власник або уповноважений ним орган може встановлювати за згодою робітника також умови оплати праці, які визначені у колективному договорі або у індивідуальному договорі [66].
6.6. Мінімальна заробітна плата та її державне регулювання
Мінімальна заробітна плата – це законодавчо встановлений розмір заробітної плати за просту, некваліфіковану працю, нижче якого не може провадитися оплата за виконану працівником місячну, а також погодинну норму праці (обсяг робіт).
Мінімальна заробітна плата є державною соціальною гарантією, обов’язковою на всій території України для підприємств усіх форм власності та господарювання.
Роботодавець не має права встановлювати працівнику заробітну плату нижче мінімальної. Водночас у деяких випадках місячна заробітна плата може виплачуватися в розмірі, який менше рівня мінімальної заробітної плати (наприклад, якщо працівник працює в умовах неповного робочого часу або в разі невиконання працівником установленої норми виробітку).
Мінімальна заробітна плата в погодинному розмірі застосовується на підприємствах усіх форм власності, а також фізичними особами – підприємцями, які використовують найману працю, якщо ними встановлено погодинну оплату праці із застосуванням нормованих завдань та обліком фактичного робочого часу.
Закон України «Про оплату праці» визначає сферу державного регулювання заробітної плати найманих працівників в Україні. На державному рівні відбувається [79]:
- встановлення розміру мінімальної заробітної плати;
- встановлення державних норм і гарантій оплати праці;
- встановлення умов і розмірів заробітної плати керівників підприємств, заснованих на державній, комунальній власності;
- встановлення умов і розмірів заробітної плати працівників підприємств, установ і організацій, що фінансуються чи дотуються з бюджету;
- регулювання фондів оплати праці працівників підприємств-монополістів згідно з переліком, що визначається Кабінетом Міністрів України;
- оподаткування доходів працівників.
Розміри мінімальної заробітної плати, установлені у 2009–2011 роках, наведемо в таблиці 2.
Таблиця 2
Розміри мінімальної заробітної плати, 2009-2011 рр.
|
Строк дії |
Розмір мінімальної заробітної плати |
Документ, яким затверджено цей розмір |
||
|
Рік |
Період |
Місячний |
Погодинний |
|
|
2009 рік |
01.01.2009 – 31.03.2009 |
605 грн. |
– |
Закон про держбюджет-2009 |
|
01.04.2009 – 30.06.2009 |
625 грн. |
|||
|
01.07.2009 – 30.09.2009 |
630 грн. |
|||
|
01.10.2009 – 31.10.2009 |
650 грн. |
|||
|
01.11.2009 – 31.12.2009 |
744 грн. |
|||
|
2010 рік |
01.01.2010 – 31.03.2010 |
869 грн. |
5,2 грн. |
Закон про держбюджет-2010 |
|
01.04.2010 – 30.06.2010 |
884 грн. |
5,29 грн. |
||
|
01.07.2010 – 30.09.2010 |
888 грн. |
5,32 грн. |
||
|
01.10.2010 – 30.11.2010 |
907 грн. |
5,43 грн. |
||
|
01.12.2010 – 31.12.2010 |
922 грн. |
5,52 грн. |
||
|
2011 рік |
01.01.2011 – 31.03.2011 |
941 грн. |
5,66 грн. |
Закон про держбюджет-2011 |
|
01.04.2011 – 30.09.2011 |
960 грн. |
5,77 грн. |
||
|
01.10.2011 – 30.11.2011 |
985 грн. |
5,92 грн. |
||
|
01.12.2011 – 31.12.2011 |
1004 грн. |
6,04 грн. |
||
6.7. Тарифна система, її зміст та умови використання
Тарифна система – сукупність норм і нормативів, які забезпечують диференціацію оплати праці виходячи з відмінностей у складнощах виконуваних робіт і умов праці, її інтенсивності та характеру. Вона складається з таких основних елементів: тарифно-кваліфікаційний довідник, тарифна сітка, тарифні розряди і відповідні до них коефіцієнти, тарифні ставки (зокрема 1-го розряду), доплати до тарифних ставок та надбавки за відхилення від нормальних умов праці.
Тарифно-кваліфікаційний довідник передбачає застосування тарифних ставок першого розряду і тарифних сіток. Існують Єдиний тарифно-кваліфікаційний довідник робіт і професій робітників, Кваліфікаційний довідник посад керівників, спеціалістів та службовців виробничих галузей, Кваліфікаційний довідник посад службовців бюджетної сфери.
Єдиний тарифно-кваліфікаційний довідник робіт і професій робітників (ЄТКД) слугує для визначення розрядів робіт і робітників. У більшості галузей промисловості праця поділяється на шість розрядів, у деяких галузях – на вісім. За допомогою ЄТДК вирішується найбільш важливе завдання зіставлення (порівняння) різних видів робіт за ступенем їхньої складності, а отже, і за рівнем кваліфікації.
Тарифна сітка з оплати праці – інструмент диференціації оплати праці залежно від його складності для різних груп працівників – включає кількість розрядів і відповідні їм тарифні коефіцієнти в абсолютному або відносному виразі. Єдина тарифна сітка з оплати праці працівників бюджетної сфери включає 25 розрядів, кожному з яких відповідає свій тарифний коефіцієнт відносно тарифної ставки 1-го розряду.
Співвідношення між тарифними коефіцієнтами крайніх розрядів називається діапазоном сітки. Величина тарифного коефіцієнта показує, у скільки разів рівень оплати праці (робітників) певного розряду перевищує рівень оплати праці (робітників), віднесених до першого розряду.
Тарифна ставка – це виражений у грошовій формі абсолютний розмір оплати праці за одиницю робочого часу. Вона визначає рівень оплати праці, оскільки заробіток працівника залежить насамперед від розміру тарифної ставки 1-го розряду, яка розраховується з установленого мінімального розміру оплати праці і тривалості робочого часу.
Доплати до тарифних ставок і надбавки за відхилення від нормальних умов праці включають оплату за роботу в понаднормовий час, святкові дні, нічний час тощо. На підприємствах застосовують надбавки за високу професійну майстерність, високі досягнення в праці, виконання особливо важливої роботи на термін її проведення, персональні надбавки, що встановлюються за рішенням керівника тощо.
На підприємствах усіх організаційно-правових форм можуть використовуватися будь-які елементи тарифної системи в довільному порядку, окрім обов'язкових відповідно до законодавства [17, c. 236].
6.8. Форми додаткової заробітної плати, особливості їх застосування на підприємствах з різними формами власності
Додаткова заробітна плата – це винагорода за роботу понад встановлені норми, за трудові успіхи і особливі умови праці. Вона включає надбавки, компенсаційні виплати, надбавки та ін., передбачені чинним законодавством.
За функціональним призначенням доплати й надбавки є самостійними елементами заробітної плати, які призначаються для компенсації або винагороди за суттєві відхилення від нормальних умов праці, котрі не враховано в тарифних ставках і посадових окладах.
Доплати до заробітної плати класифікуються передусім за ознакою сфери трудової діяльності (прикладання праці). За цією ознакою розрізняють доплати, які: 1) не мають обмежень щодо сфер трудової діяльності; 2) застосовуються тільки в певних (окремих) сферах прикладання праці.
До першої групи зараховують доплати:
- за роботу в наднормовий час;
- особам, які не досягай вісімнадцяти років і мають скорочену тривалість робочого часу;
- робітникам, які внаслідок виробничої необхідності виконують роботи за нижчими від наданих ним тарифних розрядів;
- за час простою та в разі невиконання норм виробітку й виготовлення бракованої продукції не з вини робітника.
Класифікацію доплат до заробітної плати, що здійснюються лише в певних (окремих) сферах прикладання праці, наведено в табл. 3.
Таблиця 3
Класифікація доплат до заробітної плати, що існують у певних сферах діяльності
|
Група доплат |
Перелік можливих доплат |
|
Перша: доплати, що мають водночас стимулюючий і компенсуючий характер |
|
|
Друга: доплати компенсаційного характеру за умови праці, що відхиляються від нормальних |
|
|
Третя: доплати, пов'язані з особливим характером виконуваних робіт (сезонністю, віддаленістю, невизначеністю об'єкта праці тощо) |
|
Стосовно сутності надбавок до заробітної плати варто наголосити, що вони мають бути чітко вираженого стимулюючого характеру і завжди зв'язуються з діловими якостями конкретного працівника. Найчастіше використовуються надбавки до заробітної плати за: а) високу професійну майстерність робітників; б) високі досягнення службовців у праці; в) вислугу років (трудовий стаж); г) виконання особливо важливої роботи (на певний термін); д) знання й використання в роботі іноземних мов.
За нових економічних умов господарювання значно зростає роль доплат і надбавок спеціалістам за високі досягнення в праці, а також за виконання особливо важливих і відповідальних робіт.
Надбавки до заробітної плати за високі досягнення в праці мають відповідати конкретним результатам діяльності спеціаліста (керівника) і запроваджуються на тих ділянках роботи, де застосовуються показники вимірювання досягнень. Доцільно встановлювати такі надбавки передовсім лінійному персоналу (майстрам, начальникам дільниць і цехів), а також спеціалістам, які забезпечують стабільне поліпшення показників діяльності відповідного підрозділу та підприємства в цілому [18, c. 187].
6.9. Форми та системи преміювання на підприємстві
Премії нараховуються у відсотках від основної заробітної плати або у вигляді конкретної суми. Вони можуть бути нараховані за:
- результати роботи;
- виконання нормованих завдань;
- економію матеріальних цінностей;
- освоєння проектного рівня виробничих потужностей, зниження браку, поліпшення обліку;
- підвищення якості продукції;
- підвищення продуктивності праці і збільшення обсягів виробництва;
- за підсумком року тощо.
Залежно від особливостей виробництва і характеру виконуваних завдань для різних груп робітників встановлюються свої показники і розміри преміювання.
Основним документом, який регламентує організацію преміювання на підприємстві, є положення про преміювання, яке розробляє власник або уповноважений орган, погоджується з профспілковим комітетом і входить до колективного договору як додаток.
На підприємствах розрізняють індивідуальне та колективне преміювання робітників. Індивідуальне преміювання застосовується у випадку, коли з огляду на специфіку виробництва мають враховуватися індивідуальні результати праці незалежно від результатів праці інших робітників. Показники й умови преміювання встановлюються за окремими професіями або видами робіт. Премія нараховується на основну заробітну плату кожного робітника залежно від індивідуальних результатів роботи.
Колективне преміювання застосовується як за колективної, так і за індивідуальної організації праці з тим, щоб стимулювати робітників для досягнення найкращих загальних, кінцевих результатів роботи бригади, дільниці, цеху. Колективну премію нараховують на основну заробітну плату бригади (дільниці, цеху) залежно від виконання колективних показників діяльності. Колективну премію розподіляють між працівниками залежно від особистого внеску, відпрацьованого часу і коефіцієнта трудової участі. Підставою для нарахування премій є наказ по підприємству, складений на підставі довідки-подання про виконання встановлених показників преміювання.
Система преміювання працівників підприємства спрямована на посилення матеріальної зацікавленості робітників, керівних та інженерно-технічних працівників і службовців у підвищенні ефективності виробництва, зростання обсягу реалізації та поліпшення якості продукції, збільшення прибутку, підвищення продуктивності праці та рентабельності підприємства.
Особливістю премії є те, що вона має нестійкий характер: може збільшуватись або зменшуватись, а може не нараховуватися взагалі. Нарахування премії не є обов’язковим для підприємства, на відміну від доплат та надбавок.
Серед методів матеріального стимулювання керівників, професіоналів, фахівців та технічних службовців слід застосовувати:
- преміювання як за індивідуальні, так і за колективні результати їх праці;
- підвищення посадових окладів;
- встановлення надбавок і доплат до посадових окладів.
Підвищенню ефективності виробництва сприяє застосування спеціальних систем преміювання за:
- створення, освоєння та впровадження нової техніки, прогресивних технологій, нових видів продукції;
- реалізацію продукції на експорт;
- збирання, зберігання, переробку та здавання брухту та відходів чорних та кольорових металів, дорогоцінних металів, твердих сплавів, інструментальної та швидкоріжучої сталі, абразивних інструментів;
- збирання, зберігання та здавання на регенерацію мастил та інших нафтопродуктів;
- економію палива, електроенергії, тепла та інших енергоносіїв;
- збирання, зберігання, сортування та здавання вторинної сировини.
Виходячи із сучасних умов функціонування виробництва, входження у ринкову економіку, можуть виникнути й інші системи організації оплати та стимулювання ефективності праці робітників, керівників, професіоналів, фахівців та технічних службовців [25, c. 147].
Лекція 7. Майнові ресурси (активи) підприємства
7.1. Сутність активів підприємства та їх місце в системі ресурсного забезпечення діяльності.
7.2. Класифікація активів підприємства.
7.3. Поняття, склад та класифікація необоротних активів підприємства.
7.4. Амортизація як інструмент відтворення основних засобів та джерело формування фінансових ресурсів: поняття, методи нарахування.
7.5. Методичні інструменти оцінки стану, руху та ефективності використання основних засобів підприємства.
7.6. Нематеріальні активи підприємства: сутність та оцінка.
Рекомендована література: [13; 27; 36; 37; 39; 41; 48; 49; 53; 54; 64; 77].
7.1. Сутність активів підприємства та їх місце в системі ресурсного забезпечення діяльності
Активи являють собою ресурси, які перебувають у розпорядженні підприємства і використання яких веде до збільшення економічних вигод у майбутньому. До них відносять усі існуючі матеріальні цінності, нематеріальні активи та кошти, що належать підприємству на певну дату.
Основні характеристики активів підприємства як об’єкта фінансового управління полягають в наступному:
1. Активи являють собою економічні ресурси підприємства в різних видах, які використовуються в процесі здійснення господарської діяльності. Вони формуються для конкретних цілей здійснення цієї діяльності в відповідності до місій і стратегій економічного розвитку підприємства і в формі сукупних майнових цінностей характеризують основу його економічного потенціалу.
2. Активи являються майновими цінностями підприємства, які формуються за рахунок інвестованого в них капіталу. Вкладений в новий або бізнес, який розвивається, капітал матеріалізується в формі активів підприємства.
3. Активи являють собою майнові цінності підприємства, які мають вартість. Концепція вартості активів базується на їх цінності для підприємства як економічного ресурсу. Концепція вартості активів була би корисна в практичному відношенні, якби її рівень не можна було виміряти.
4. До активів відносяться не тільки ті економічні ресурси, які повністю контролюються підприємством. Під таким контролем розуміється право власності на економічні ресурси або в окремих, передбачених законодавством, випадках, - право власності відповідними їх видами. Економічні ресурси, які використовуються підприємством, але є неконтрольованими, активами не являються.
5. Як економічний ресурс, який використовується в господарській діяльності, активи підприємства характеризуються визначеним виробництвом. Носієм такої їх характеристики виступає як сукупний комплекс операційних активів, сформованих підприємством, так і окремі їх види, представлені засобами праці.
6. Активи являються економічним ресурсом, який генерує дохід. Здатність приносити дохід в процесі операційної чи інвестиційної діяльності є однією з найважливіших характеристик активів підприємства як об’єкта економічного управління. Цей дохід активи генерують перш за все як економічні ресурси, які мають продуктивність.
7. Активи підприємства, які використовуються в господарській діяльності, знаходяться в процесі постійного обороту. Цей оборот притаманний як всій сукупності активів, так і окремим їх видам.
8. Використання активів в господарській діяльності підприємства тісно пов’язане з фактором часу. Це в перше чергу визначається вартісною характеристикою активів, яка виражається в грошовій формі.
9. Господарське використання активів нерозривно пов’язане з фактором ризику. Ризик є важливою характеристикою всіх форм використання активів в господарській діяльності підприємства. Носієм такого фактору виступають в нерозривному зв’язку з їх характеристикою як економічних ресурсів, які генерують дохід.
10. Сформовані в складі активів майнові цінності пов’язані з фактором ліквідності. Під ліквідністю активів розуміється їх здатність швидко перетворюватись в грошову форму по своїй реальній ринковій вартості. Ця характеристика активів забезпечує можливість їх швидкої реструктуризації при настанні неблагополучних економічних і інших умов їх використання в сформованих видах. Різноманітні види активів в залежності від універсальності свого функціонального призначення, швидкості обороту в операційному чи інвестиційному процесах, рівня розвитку відповідних видів і сегментів ринку і інших умов володіють різним ступенем ліквідності [13, c. 173].
7.2. Класифікація активів підприємства
Активи підприємства підрозділяються за багатьма класифікаційними ознаками, основними з яких є [27, c. 67]:
1. Форма функціонування активів. За цією ознакою виділяють такі види активів:
а) матеріальні активи характеризують активи підприємства, що мають речову (матеріальну) форму. До складу матеріальних активів підприємства належать:
- основні засоби;
- незавершені капітальні вкладення;
- устаткування, призначене до монтажу;
- виробничі запаси сировини та напівфабрикатів;
- запаси малоцінних і швидкозношувальних предметів;
- обсяг незавершеного виробництва;
- запаси готової продукції, призначеної для реалізації;
- інші види матеріальних активів.
б) нематеріальні активи характеризують активи підприємства, що не мають речової форми, але беруть участь у господарській діяльності та приносять прибуток. До цього виду активів підприємства належать:
- придбані підприємством права на користування окремими природними ресурсами;
- патентні права на використання винаходів;
- ноу-хау – сукупність технічних, технологічних, управлінських, комерційних та інших знань, що оформлені у вигляді технічної документації, накопиченого виробничого досвіду, що є предметом інновацій, але не запатентованих;
- права на промислові зразки та моделі;
- товарний знак – емблема, малюнок або символ, зареєстровані у встановленому порядку, що служать для відмінності товарів даного виробника від інших аналогічних товарів;
- торгова марка – право на виняткове використання фірмового найменування юридичної особи;
- права на використання комп’ютерних програмних продуктів;
- гудвіл – різниця між ринковою вартістю підприємства як цілісного майнового комплексу і його балансовою вартістю, яка утворена у зв’язку з можливістю одержання більш високого рівня прибутку (порівняно із середньогалузевим її рівнем) за рахунок використання більш ефективної системи управління на товарному ринку, застосування нових технологій тощо;
- інші аналогічні види майнових цінностей підприємства.
в) фінансові активи характеризують різноманітні фінансові інструменти, що належать підприємству або знаходяться в його володінні. До фінансових активів підприємства належать:
- грошові активи в національній валюті;
- грошові активи в іноземній валюті;
- дебіторська заборгованість у всіх її формах;
- короткострокові фінансові вкладення;
- довгострокові фінансові вкладення [53, c. 127].
2. Характер участі в господарському процесі та швидкість обороту активів. За цією ознакою активи підприємства підрозділяються на такі види:
а) оборотні (поточні) активи характеризують сукупність майнових цінностей підприємства, що обслуговують поточну виробничо-комерційну (операційну) діяльність і використовуються повністю протягом одного виробничо-комерційного циклу.
У складі оборотних (поточних) активів підприємства виділяють такі елементи:
- виробничі запаси сировини і напівфабрикатів;
- запаси малоцінних і швидкозношувальних предметів;
- обсяг незавершеного виробництва;
- запаси готової продукції, призначеної для реалізації;
- дебіторську заборгованість;
- грошові активи в національній валюті;
- грошові активи в іноземній валюті;
- короткострокові фінансові вкладення;
- витрати майбутніх періодів.
б) позаоборотні активи характеризують сукупність майнових цінностей підприємства, що багаторазово беруть участь у процесі господарської діяльності та переносять на продукцію використану вартість частинами.
До складу позаоборотних активів підприємства входять такі види:
- основні засоби;
- нематеріальні активи;
- незавершені капітальні вкладення;
- устаткування, призначене для монтажу;
- довгострокові фінансові вкладення;
- інші види позаоборотних активів.
3. Характер обслуговування окремих видів діяльності. За цією ознакою виділяють такі види активів підприємства:
а) операційні активи є сукупністю майнових цінностей, що безпосередньо використовуються у виробничо-комерційній діяльності підприємства з метою одержання операційного прибутку.
До складу операційних активів підприємства належать:
- виробничі основні засоби;
- нематеріальні активи, що обслуговують операційний процес;
- оборотні операційні активи (вся їх сукупність за мінусом короткострокових фінансових вкладень);
б) інвестиційні активи характеризують сукупність майнових цінностей підприємства, пов’язаних із здійсненням його інвестиційної діяльності.
До складу інвестиційних активів підприємства належать:
- незавершені капітальні вкладення;
- устаткування, призначене для монтажу;
- довгострокові фінансові вкладення;
- короткострокові фінансові вкладення [49, c. 178].
4. Характер фінансових джерел формування активів. Відповідно до цієї ознаки розрізняють такі види активів підприємства:
а) валові активи є сукупністю майнових цінностей (активів) підприємства, сформованих за рахунок як власного, так і позикового капіталу;
б) чисті активи характеризують вартісну сукупність майнових цінностей (активів) підприємства, сформованих винятково за рахунок власного його капіталу. Вартість чистих активів підприємства визначається за такою формулою:
ЧА = А – ЗК ,
де ЧА – вартість чистих активів підприємства;
А – загальна сума всіх активів підприємства за балансовою вартістю;
ЗК – загальна сума позикового капіталу підприємства, що використовується.
5. Характер володіння активами. За цією ознакою активи підприємства поділяються на такі два види:
а) власні активи, до яких належать активи підприємства, що знаходяться в постійному його володінні та відображаються в складі його балансу;
б) орендовані активи, до яких належать активи підприємства, що знаходяться в тимчасовому його володінні відповідно до укладених договорів оренди (лізингу).
6. Ступінь ліквідності активів. Відповідно до цієї ознаки активи підприємства прийнято підрозділяти на такі види:
а) активи в абсолютно ліквідній формі, до яких належать активи, що не потребують реалізації і є готовими засобами платежу.
До складу активів цього виду входять:
- грошові активи в національній валюті;
- грошові активи в іноземній валюті;
б) високоліквідні активи характеризують групу активів підприємства, що швидко можуть бути конвертовані в грошову форму (як правило, у термін до одного місяця) без суттєвих втрат своєї поточної ринкової вартості з метою своєчасного забезпечення платежів за поточними фінансовими зобов’язаннями.
До високоліквідних активів підприємства належать:
- короткострокові фінансові вкладення;
- короткострокова дебіторська заборгованість;
в) середньоліквідні активи, до яких належать активи, що можуть бути конвертовані в грошову форму без суттєвих втрат своєї поточної ринкової вартості терміном від одного до шести місяців.
До середньоліквідних активів підприємства відносять:
- усі форми дебіторської заборгованості, крім короткострокової та безнадійної;
- запаси готової продукції, призначеної для реалізації;
г) малоліквідні активи, до яких належать активи підприємства, що можуть бути конвертовані в грошову форму без втрат своєї поточної ринкової вартості лише після закінчення значного періоду часу (від півроку і більше).
У сучасній практиці до цієї групи активів підприємства відносять:
- запаси сировини і напівфабрикатів;
- запаси малоцінних і швидкозношувальних предметів;
- активи у формі незавершеного виробництва;
- основні засоби;
- незавершені капітальні вкладення;
- устаткування, що призначене для монтажу;
- нематеріальні активи;
- довгострокові фінансові вкладення;
д) неліквідні активи, до них входять такі види активів підприємства, що самостійно реалізовані бути не можуть (вони можуть бути продані лише в складі цілісного майнового комплексу).
До таких активів належать:
- безнадійна дебіторська заборгованість;
- витрати майбутніх періодів;
- збитки поточного і минулого років, які відображені у складі активу балансу підприємства.
На базі розглянутої класифікації формується процес фінансового управління активами підприємства.
7.3. Поняття, склад та класифікація необоротних активів підприємства
Необоротні активи – це матеріальні і нематеріальні ресурси, що належать установі і забезпечують її функціонування і термін корисної експлуатації яких, як очікується, становить більше одного року.
До складу необоротних активів входять:
- земельні ділянки,
- капітальні витрати на поліпшення земель,
- будинки, споруди,
- передавальні пристрої,
- робочі силові машини і обладнання,
- транспортні засоби,
- інструменти, прилади,
- столовий, кухонний і господарський інвентар,
- обчислювальна техніка,
- робоча та продуктивна худоба,
- багаторічні насадження,
- музейні цінності,
- експонати зоопарків, виставок,
- бібліотечні фонди,
- знаряддя лову,
- спеціальні інструменти і спеціальні пристосування,
- білизна, постільні речі, одяг і взуття,
- тимчасові не титульні споруди,
- природні ресурси,
- інвентарна тара,
- матеріали довготривалого використання для наукових цілей,
- авторські і суміжні з ними права,
- права користування природними ресурсами, майном, об’єктами промислової власності,
- інші матеріальні і нематеріальні активи довготривалого використання.
Усі вони розділені на три групи:
- Основні засоби.
- Інші необоротні матеріальні активи.
- Нематеріальні активи.
До основних засобів відносяться необоротні активи, що мають матеріальну форму і вартість яких становить більше 500 гривень за одиницю (комплект).
Необоротні активи, вартість яких менше 500 гривень за одиницю (комплект) не відносяться до першої групи (основних засобів) і не відображаються на рахунку 10.
Однак це правило, яке має виключення.
Незалежно від вартості:
а) не відносяться до основних засобів:
- знаряддя лову (трали, неводи, сіті і т. д.);
- бензомоторні пилки, сучкорізи, троси для сплаву;
- сезонні дороги, тимчасові відгалуження лісовозних доріг і тимчасові будівлі у лісі зі строком експлуатації до двох років (пересувні будиночки, котлопункти, пилкозаточувальні майстерні, бензозаправки і т. д.);
- спеціальні інструменти і спеціальні пристосування (для серійного і масового виробництва певних виробів або для виготовлення індивідуальних замовлень);
- спеціальний одяг, спеціальне взуття, постільні речі; формений одяг, призначений для видачі працівникам установи;
- тимчасові нетитульні споруди, пристосування і пристрої, витрати на зведення яких включаються до собівартості будівельно-монтажних робіт;
- тара для зберігання товарно-матеріальних цінностей на складах або для здійснення технологічних процесів;
- предмети, призначені для видачі напрокат;
- молодняк тварин і тварини на відгодівлі, птиця, кролі, хутрові звірі, сім’ї бджіл.
б) відносяться до основних засобів:
- сільськогосподарські машини і знаряддя;
- будівельний механізований інструмент;
- робочі і продуктивні тварини;
- усі види засобів пересування, призначені для переміщення людей і вантажів;
- документація з типового проектування, а так само сценічно-постановочні засоби вартістю понад 10 гривень за одиницю (декорації, меблі і реквізит, бутафорія, театральні і національні костюми, головні убори, білизна, взуття, перуки) [34, c. 89].
Класифікація необоротних активів підприємства
1.За основними функціональними видами:
а) Основні засоби. Вони характеризують сукупність матеріальних активів підприємства в формі засобів праці, очікуваний строк корисного використання яких перевищує один рік, які багаторазово беруть участь в операційному процесі і переносять на продукцію свою вартість частинами. Фінансовий облік ведеться наступним чином:
- земельні ділянки;
- капітальні витрати на покращення земель;
- машини і обладнання;
- транспортні засоби;
- інструменти, прибори, обладнання;
- інші основні засоби;
- інші необоротні матеріальні активи, які використовуються в операційному процесі.
б) Нематеріальні активи. Вони характеризують сукупність немонетарних активів, які не мають матеріальної форми, строк використання яких в операційній діяльності підприємства перевищує один рік.
2.За характером обслуговування окремих напрямів операційної діяльності:
а) Необоротні активи, які обслуговують процес виробництва продукції. До них відносяться всі види основних засобів і нематеріальних активів підприємства, які беруть участь в виробництві продукції.
б) Необоротні активи, які обслуговують процес реалізації продукції. До них відносяться всі види основних засобів і нематеріальних активів підприємства, які забезпечують продаж виготовленої продукції.
в) Необоротні активи, які обслуговують процес управління операційною діяльністю. До них відносяться всі види основних засобів і нематеріальних активів підприємства, які забезпечують процес управління цією діяльністю.
3. За характером володіння операційні необоротні активи підприємства поділяються на:
а) власні необоротні активи. До них відносяться довгострокові активи підприємства, які належать йому на правах власності і володіння, які відображаються в складі його балансу;
б) орендовані необоротні активи. Вони характеризують групу активів, які використовуються підприємством на правах використання в відповідності до договору оренди (лізингу), заключним з їх власником.
4. За формами застави кредиту і особливостями страхування виділяють наступні групи необоротних активів:
а) рухомі необоротні активи. Вони характеризують групу довгострокових майнових цінностей підприємства, які в процесі застави можуть бути виключені з його власності в цілях забезпечення кредиту (машини і обладнання, транспортні засоби, довгострокові фондові інструменти і т.ін.).
б) нерухомі необоротні активи. До них відносить група довгострокових майнових цінностей підприємства, які не можуть бути виключені з його власності в процесі застави, яка забезпечує кредит (земельні ділянки, будівлі, споруди, передавальні пристрої і т.ін.)
5. За характером відображення зносу необоротні активи поділяються на:
а) амортизаційні необоротні активи. До них відносяться основні засоби і частина нематеріальних активів, за якими фізичний і моральний знос відображається в обліку як поступове нарахування амортизації.
б) Не амортизаційні необоротні активи. До них відносяться інша частина необоротних активів підприємства, рівень зносу яких фінансовим обліком не відображається [36, c. 325].
7.4. Амортизація як інструмент відтворення основних засобів та джерело формування фінансових ресурсів: поняття, методи нарахування
Амортизаційні відрахування – один з головних джерел здійснення реальних інвестицій. За допомогою амортизації регулюється швидкість звороту основних засобів, інтенсифікується процес її відтворення, регулюється технічна та виробнича політика на підприємстві. В Україні не вироблено амортизаційної політики, яка б дала змогу стимулювати використання одного з найбільших інвестиційних ресурсів.
Основою амортизації являється зношення основних засобів. Поняття зношення і зносу не є ідентичними. Знос – це втрата засобами праці своїх властивостей чи характеристик внаслідок певних обставин (експлуатації, впливу науково-технічного прогресу і т.п.), тобто це об’єктивно існуюче явище. Зносу підлягають всі засоби праці як діючі, так і не діючі, незалежно від їх участі в процесі виробництва (виробничі і невиробничі). Зношення – це економічний процес, відображення зносу в економічній дійсності. Зношення представляє собою процес втрати засобами праці своєї вартості. Причиною зношення може бути як фізичний так і моральний знос [77].
Методи нарахування амортизації. Нарахування амортизації (зносу) регламентується П(С)БО №7, за яким амортизація – це систематичне розподілення вартості основних засобів, яка амортизується протягом строку їх корисного використання (експлуатації) [64, c. 387].
До методів нарахування амортизації належать:
- метод прямолінійного списання;
- метод зменшення залишкової вартості;
- метод прискореного зменшення залишкової вартості;
- кумулятивний метод (метод суми чисел);
- виробничий метод.
Розглянемо особливості використання кожного з методів:
1. Прямолінійний метод
При застосуванні цього методу:
- річна сума амортизації однакова протягом усіх років експлуатації об'єкта;
- сума зносу накопичується рівномірно;
- залишкова вартість об'єкта основних засобів рівномірно зменшується до рівня ліквідаційної вартості.
- Метод зменшення залишкової вартості
Суть даного методу полягає в визначенні річної суми амортизації об'єкту основних засобів виходячи з залишкової вартості такого об'єкту на початок звітного року чи з початкової вартості по введених на протязі року об'єктам. Річна сума амортизаційних відрахувань визначається шляхом множення залишкової вартості об'єкта основних засобів на річну норму амортизації.
- Метод зменшення залишкової вартості (прискореного зменшення залишкової вартості). Згідно з цим методом річна сума амортизації визначається як добуток річної норми амортизації на залишкову вартість об’єкта основних засобів на початок звітного року (або первісна вартість на початок нарахування амортизації). Річна норма амортизації (у відсотках) обчислюється як різниця між одиницею та результатом кореня ступеня кількості років корисного використання об'єкта з результату від ділення ліквідаційної вартості об'єкта на його первісну вартість.
4. Кумулятивний метод (метод суми чисел) амортизації полягає у використанні більш високих норм амортизації в першій половині стоку використання і поступове їх зниження в другій половині. За цим методом річна сума амортизації визначається як добуток амортизованої вартості та кумулятивного коефіцієнта. Кумулятивний коефіцієнт розраховується діленням кількості років, що залишаються до кінця строку корисного використання об'єкта основних засобів, на суму числа років його корисного використання.
5. Виробничий метод, за яким місячна сума амортизації визначається як добуток фактичного місячного обсягу продукції (робіт, послуг) та виробничої ставки амортизації
За цим передбачається розрахунок місячної суми амортизації [48, c. 205].
7.5. Методичні інструменти оцінки стану, руху та ефективності використання основних засобів підприємства
Для аналізу технічного стану основних фондів використано коефіцієнти зносу та придатності засобів праці. Зношеність фондів і відсутність коштів веде до перевищення коефіцієнта вибуття над коефіцієнтом оновлення.
Коефіцієнт придатності розраховують як відношення залишкової вартості основних фондів до їх первісної вартості:
Слід зазначити, що Кпридатності £ 1 та Кпридатності+Кзносу=1.
Показники, що характеризують майновий стан підприємства з точки зору ефективності використання основних фондів:
1) Індекс постійного активу – показує частку основних засобів та необоротних активів у джерелах власних коштів. Його розраховують за формулою:
КПА=Оз / Вк
де О3 – основні засоби та необоротні активи;
Вк – власні кошти.
2) Коефіцієнт накопичення зносу – характеризує інтенсивність формування одного із джерел коштів на капітальні вкладення, свідчить про ступінь фінансування основних засобів за рахунок зносу.
Цей показник визначають за формулою:
КНЗ=Сз / Со.з,
де С3 – нарахована сума зносу;
Со.з. – початкова балансова вартість основних засобів.
3) Важливим показником характеристики майнового стану підприємства є коефіцієнт реальної вартості майна, який показує, яку частку у вартості майна становлять засоби виробництва:
КВМ=(Оз.з.+Вз+Нв+Мш.п.)/А,
де Оз.з. – основні засоби за залишковою вартістю;
Вз – виробничі запаси;
Нв – незавершене виробництво;
Мш.п – малоцінні та швидкозношувані предмети;
А – вартість активів підприємства.
Цей коефіцієнт визначає рівень виробничого потенціалу підприємства, забезпеченість виробничого процесу засобами виробництва. Загальновідомо, що якщо значення цього показника нижче за 0,5, це негативна ознака як для підприємства, так і для його партнерів. Однак на сьогодні вартість частини основних засобів занижено, тому в деяких випадках значення цього коефіцієнта, нижче за 0,5, вважають нормальним. Іншими причинами низького рівня коефіцієнта можуть бути занадто великі довгострокові фінансові або капітальні вкладення, великі залишки готової продукції, велика дебіторська заборгованість. Усі ці причини негативно характеризують майновий та фінансовий стан підприємств, хоча такі з них, як велика дебіторська заборгованість та складські залишки готової продукції, в умовах сьогодення легко пояснити.
Узагальнюючим показником технічного стану основних засобів є ступінь їх зносу, тобто відношення величини зносу до початкової вартості всіх основних частин (насамперед виробничого устаткування та робочих машин, які мають вирішальний вплив на потужність підприємства).
Ступінь зносу основних засобів (г) та його зміни визначають співвідношенням сум основних засобів (F) та їх зносу (R) в активі та пасиві бухгалтерського балансу на початок і кінець аналізованого періоду, %:
,
де індекси 0 та 1 – величини показників на початок та кінець періоду.
Якщо, наприклад, на підприємстві знос основних засобів зріс з 27,3 до 29,4%, то це негативно характеризує дії підприємства щодо вдосконалення технічної бази виробництва.
Ступінь оновлення основних засобів вимірюється відношенням надходження за аналізований період основних засобів (Fн) до їх кількості на кінець року (F1), %:
Чим швидше відбувається заміна старого устаткування новим, тим більш ефективним та продуктивним є устаткування, оскільки при тривалому використанні воно морально старіє.
Для оцінки технічного рівня основних засобів визначають також частку прогресивного устаткування в загальній його кількості та вартості.
Найбільш узагальнюючим показником ефективності використання основних виробничих засобів є показник використання виробничої потужності.
Якщо сумарна виробнича потужність недостатньо використовується, то необхідно встановити, випуск яких саме видів продукції негативно впливає на загальний рівень використання потужностей за планом та фактично.
Показники використання потужностей – плановий (Кпл) та фактичний (Кф) розраховують за формулами, %:
,
де Qплі, Qфі – плановий та фактичний випуск і-го виду продукції;
Zплі, Zфі – планова та фактична потужність по випуску цього виду продукції.
Після цього з’ясовують причини неповного використання виробничих потужностей за цими видами продукції та планують дії, спрямовані на усунення цих причин, зокрема, підвищення пропускної спроможності виробництва.
Алгоритм розрахунку основних засобів наведений у табл.4.
Таблиця 4
Алгоритм розрахунку основних показників інтенсивності руху основних фондів
|
Показник |
Формула розрахунку |
|---|---|
|
Коефіцієнт оновлення основних засобів |
|
|
Коефіцієнт вибуття основних фондів |
|
|
Коефіцієнт приросту основних фондів |
|
Ефективність застосування основних засобів характеризують показники: фондовіддачі, фондомісткості й фондорентабельності. У процесі аналізу вивчають їх динаміку, проводять факторний аналіз впливу основних чинників на їх величину.
У таблиці 5 наведено алгоритм розрахунку основних показників ефективності використання основних фондів.
Таблиця 5
Алгоритм розрахунку показників ефективності використання основних фондів
|
Показники |
Формула розрахунку |
|
Фондорентабельність |
|
|
Фондоозброєність |
|
|
Фондовіддача |
|
|
Фондомісткість |
Фм = 1/ Фо |
Фондорентабельність (Фр) – коефіцієнт, який показує частку прибутку, отриманого підприємством на одну гривню вкладених основних фондів:
Фондоозброєність – це додатковий коефіцієнт, що показує середньорічну вартість основних засобів, які приходяться на 1 одного працюючого. Зростання цього показника свідчить про позитивну динаміку технічної оснащеності виробництва, але слід мати на увазі, що перевищення темпів фондоозброєності над темпами росту продуктивності праці є негативним явищем, а ідеальним вважається варіант більш швидкого зростання продуктивності праці, бо це свідчить про зростання максимальної ефективності виробництва.
Узагальнюючим показником ефективності використання основних засобів є фондовіддача (Фо). Цей коефіцієнт показує, яка сума виконаного обсягу робіт приходиться на 1 грн. вартості основних виробничих фондів.
Показник, зворотний фондовіддачі, – фондомісткість.
Фондовіддача являє собою один з основних факторів, що визначають обсяг продукції підприємства, тому необхідно детально проаналізувати, які фактори, в свою чергу, впливають на неї. Їх багато, як залежних, так і не залежних від підприємства. Проте резерви її росту – краще використання техніки на кожному підприємстві і робочому місці. Інтенсивний шлях ведення господарства припускає систематичне зростання фондовіддачі за рахунок росту продуктивності машин, механізмів і устаткування, скорочення їхніх простоїв, оптимального завантаження техніки, технічного удосконалення основних засобів.
Узагальнюючим показником використання основних засобів є фондовіддача, тобто відношення обсягу продукції за аналізований період до основних виробничих засобів:
Показник, зворотний фондовіддачі, фондомісткість, який розраховують за формулами:
Фм= F /Q
або
Фм=1/F,
де Q – випуск продукції;
F – основні виробничі засоби.
Перевагою показника фондомісткості є те, що його чисельник може бути розкладений на складові частини за окремими цехами та групами устаткування. Це дає змогу встановити вплив використання техніки на кожній виробничій дільниці на узагальнюючий показник використання засобів [37, 41, 54].
7.6. Нематеріальні активи підприємства: сутність та оцінка
Нематеріальні активи – відносини, які виникають внаслідок володіння правами на об'єкти інтелектуальної власності та їх використання у виробничо-господарській діяльності підприємства для отримання доходу.
Оцінка нематеріальних активів підприємства
Придбаний підприємством нематеріальний актив відображається в його балансі, якщо існує ймовірність одержання майбутніх економічних вигод, пов'язаних з його використанням, та його вартість може бути достовірно визначена.
Нематеріальний актив, отриманий в результаті розробки (застосування підприємством результатів досліджень та інших знань для планування і проектування нових або значно вдосконалених матеріалів, систем, приладів, процесів, продуктів або послуг до початку їхнього серійного виробництва чи використання), слід відображати в балансі за умов, якщо підприємство має:
- намір, технічну можливість та ресурси для доведення нематеріального активу до стану придатності для реалізації або використання;
- можливість отримання майбутніх економічних вигод від реалізації або використання нематеріального активу;
- інформацію для достовірного визначення витрат, пов'язаних з розробкою нематеріального активу.
Не визнаються нематеріальним активом, а підлягають відображенню у складі витрат того звітного періоду, в якому вони були здійснені:
- витрати на дослідження;
- витрати на підготовку і перепідготовку кадрів;
- витрати на рекламу та просування продукції на ринку;
- витрати на створення, реорганізацію та переміщення підприємства або його частини;
- витрати на підвищення ділової репутації підприємства, вартість видань і витрати на створення торговельних марок (товарних знаків).
Придбані (створені) нематеріальні активи зараховуються на баланс підприємства за первісною вартістю.
Первісна вартість нематеріального активу, придбаного в результаті обміну на подібний об’єкт, дорівнює залишковій вартості переданого нематеріального активу. Якщо залишкова вартість переданого об’єкта перевищує його справедливу вартість, то первісною вартістю нематеріального активу, отриманого в обмін на подібний об’єкт, є його справедлива вартість з включенням різниці до фінансових результатів (витрат) звітного періоду [77].
МОДУЛЬ ІІ. ЕКОНОМІЧНІ РЕЗУЛЬТАТИ ГОСПОДАРСЬКО-ФІНАНСОВОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ПІДПРИЄМСТВА. РОЗВИТОК ПІДПРИЄМСТВА ТА ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ЙОГО ЕКОНОМІЧНОЇ БЕЗПЕКИ
Лекція 9. Поточні витрати підприємства та собівартість продукції
9.1. Характеристика витрат, їх роль та класифікація.
9.2. Поточні та капітальні витрати підприємства.
9.3. Поняття собівартості продукції.
9.4. Показники собівартості продукції та порядок їх обчислення.
9.5. Калькулювання собівартості продукції. Вибір калькуляційних одиниць.
9.6. Калькулювання повних витрат на виробництво продукції та послуг.
9.7. Кошторис витрат виробництва: поняття та склад.
Рекомендована література: [14; 16; 17; 21; 26; 27; 33; 65; 67; 77; 84].
9.1. Характеристика витрат, їх роль та класифікація
Елементами витрат визнається сукупність їх економічно однорідних потоків. Об’єктом витрат є продукція, роботи, послуги або вид діяльності підприємства, які потребують визначення пов’язаних з їх виробництвом (виконанням) коштів.
Загальноприйнята класифікація витрат за різними ознаками та властивостями наведена в таблиці 8.
Таблиця 8
Класифікація витрат
|
Ознаки |
Витрати |
|
1. За місцем виникнення витрат |
витрати виробництва витрати цеху витрати дільниці витрати служби |
|
2. За видами продукції (робіт, послуг) |
витрати на вироби витрати на типові зразки виробів витрати на групи однорідних виробів витрати на одноразові замовлення витрати на валову продукцію витрати на товарну продукцію витрати на реалізовану продукцію |
|
3. За видами витрат |
витрати за економічними елементами витрати за статтями калькуляції |
|
4. За способами перенесення вартості на продукцію |
прямі витрати непрямі витрати |
|
5. За ступенем впливу обсягу виробництва на рівень витрат |
умовно-змінні витрати умовно-постійні витрати |
|
6. За календарними періодами |
поточні витрати одноразові витрати |
За місцем виникнення витрати на виробництво групуються за цехами, дільницями, службами та іншими адміністративно відокремленими структурними підрозділами виробництв. Спід нагадати, що залежно від характеру та призначення виконуваних процесів виробництво поділяється на: основне, допоміжне і непромислове господарство. До основного виробництва належать цехи, дільниці, що беруть безпосередню участь у виготовленні продукції.
Допоміжне виробництво призначене для обслуговування цехів основного виробництва, виконання робіт з ремонту основних фондів, забезпечення інструментом, запасними частинами для ремонту устаткування, різними видами енергії, транспортними та іншими послугами. До нього належать ремонтні цехи, експериментальні, енергетичні, транспортні та інші підрозділи. До непромислового господарства належать: не заводський транспорт, житлово-комунальне господарство та культурно-побутові заклади, підсобні сільськогосподарські підприємства та інші структурні підрозділи, які не беруть участі у виробництві товарної продукції [77].
Усі витрати на виробництво включаються до собівартості окремих видів продукції, робіт і послуг (у тому числі окремих виробів, виготовлених за індивідуальними замовленнями) чи груп однорідних виробів.
Залежно від виду витрати класифікуються за економічними елементами та за статтями калькуляції. Під елементами витрат розуміють економічно однорідні види витрат. Витрати за статтями калькуляції – це витрати на окремі види виробів, а також витрати на основне і допоміжне виробництво.
За способами перенесення вартості на продукцію витрати поділяються на прямі та непрямі.
До прямих витрат належать витрати, пов’язані з виробництвом окремих видів продукції (на сировину, основні матеріали, напівфабрикати, комплектуючі тощо), які можуть бути безпосередньо включені до їх собівартості.
До непрямих витрат належать витрати, пов’язані з виробництвом кількох видів продукції (витрати на утримання та експлуатацію устаткування, загальновиробничі, загальногосподарські витрати), що включаються до собівартості за допомогою спеціальних методів. Непрямі витрати утворюють комплексні статті калькуляції (тобто складаються з витрат, що включають кілька елементів), які відрізняються за їх функціональною роллю у виробничому процесі.
За ступенем впливу обсягу виробництва на рівень витрат вони поділяються на умовно-змінні та умовно-постійні.
До умовно-змінних витрат належать витрати, абсолютна величина яких зростає із збільшенням обсягу випуску продукції і зменшується з його зниженням. До умовно-змінних витрат належать витрати на сировину та матеріали, покупні комплектуючі вироби, напівфабрикати, технологічне паливо й енергію, на оплату праці працівникам, зайнятим у виробництві продукції (робіт, послуг), з відрахуваннями на соціальні заходи, а також інші витрати.
Умовно-постійні – це витрати, абсолютна величина яких із збільшенням (зменшенням) випуску продукції істотно не змінюється. До умовно-постійних належать витрати, пов’язані з обслуговуванням і управлінням виробничою діяльністю цехів, а також витрати на забезпечення господарських потреб виробництва.
За календарними періодами витрати на виробництво поділяються на поточні та одноразові. Поточні (тобто постійні) – звичайні витрати або витрати, у яких періодичність менша, ніж місяць. Одноразові (тобто однократні) – витрати, які здійснюються періодично (періодичність більша, ніж місяць) і спрямовуються на забезпечення процесу виробництва протягом тривалого часу [16, c. 48].
9.2. Поточні та капітальні витрати підприємства
Поточні витрати відіграють важливу роль в економіці будь-якого суспільства. Поточні витрати охоплюють усі сторони життя людей, усі стадії суспільного виробництва, формують систему кругообігу доходів та продуктів суспільства. Не менше значення мають поточні витрати і для життєдіяльності підприємства – окремого господарюючого суб’єкта ринку.
Поточні виробничі та пов’язані з виробництвом витрати є циклічними або безперервними. Вони повторюються з кожним циклом виготовлення продукту (основні матеріали, технологічна енергія, зарплата виробничих робітників і тощо) або потрібні постійно для управління і підтримання виробничої системи в стані готовності (зарплата управлінського персоналу, орендна плата, амортизація основних засобів та ін.). Поточні витрати (далі – витрати) формують собівартість продукції і таким чином безпосередньо впливають на величину прибутку – головний показник діяльності підприємства. На рівні підрозділів внутрішньої кооперації, що є центрами витрат і не формують власного прибутку, витрати є основним показником ефективності їх діяльності (у зіставленні з обсягом виготовленої продукції чи виконаної роботи) [21, c. 89].
За видами виробничих факторів поточні витрати прийнято ділити на чотири групи:
- матеріальні витрати;
- витрати на персонал;
- калькуляційні витрати;
- оплата послуг сторонніх організацій.
До матеріальних належать витрати на:
- основні й допоміжні матеріали;
- паливо та енергію;
- куповані напівфабрикати й комплектуючі вироби.
Витрати на персонал включають:
- почасову й відрядну заробітну плату;
- надбавки й доплати (понаднормові, за шкідливість тощо);
- відрахування на соціальне страхування та до пенсійного фонду;
- оплату відпусток, матеріальної допомоги, днів оплачуваної відсутності на роботі тощо;
- інші витрати (вихідні допомоги, підйомні тощо).
До групи калькуляційних витрат входять:
- амортизаційні відрахування;
- витрати на виплату процентів по боргових зобов’язаннях;
- витрати на страхування;
- лізингові витрати.
Ураховуючи важливість рівня витрат для виробничої та іншої діяльності, їх формуванням слід управляти, у тому числі планувати за місцями, видами і носіями.
Капітальні витрати – грошові видатки, пов'язані з вкладеннями в основний капітал чи в приріст виробничих запасів.
Капітальні витрати фінансуються з різних джерел (прибутку, амортизаційного фонду, інвестицій, кредитів) та, як правило, пов'язані безпосередньо із рухом грошових потоків.
У ринковій економіці до капітальних витрат зараховують:
- капіталовкладення за рахунок коштів державного та місцевих бюджетів, державних підприємств і державних спеціальних фондів, що скеровуються переважно у капіталомісткі та малоприбуткові галузі виробництва, розвиток економічної та соціальної інфраструктури;
- інвестиційні субсидії та довготермінові бюджетні кредити приватним корпораціям, місцевим органам влади, націоналізованим підприємствам і галузям;
- капіталовкладення приватного сектору економіки на розширення виробничого капіталу - в будівлі, споруди, машини, обладнання тощо [84].
9.3. Поняття собівартості продукції
Собівартість промислової продукції (робіт, послуг) – це виражені в грошовій формі поточні витрати підприємства на її виробництво і збут. Витрати на виробництво утворюють виробничу (заводську) собівартість, а витрати на виробництво і збут – повну собівартість промислової продукції. Перелік включених до собівартості поточних витрат визначено ст. 9 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств».
Собівартість реалізованої продукції (робіт, послуг) складається з виробничої собівартості продукції (робіт, послуг), яка була реалізована протягом звітного періоду, нерозподілених постійних загальновиробничих витрат та наднормативних виробничих витрат.
До виробничої собівартості продукції (робіт, послуг) включаються:
- прямі матеріальні витрати;
- прямі витрати на оплату праці;
- інші прямі витрати;
- змінні загальновиробничі та постійні розподілені загальновиробничі витрати.
До складу прямих матеріальних витрат включається вартість сировини та основних матеріалів, що утворюють основу вироблюваної продукції, купівельних напівфабрикатів та комплектуючих виробів, допоміжних та інших матеріалів, які можуть бути безпосередньо віднесені до конкретного об'єкта витрат.
Прямі матеріальні витрати зменшуються на вартість зворотних відходів, отриманих у процесі виробництва.
До складу прямих витрат на оплату праці включаються заробітна плата та інші виплати робітникам, зайнятим у виробництві продукції, виконанні робіт або наданні послуг, які можуть бути безпосередньо віднесені до конкретного об’єкта витрат.
До складу інших прямих витрат включаються всі інші виробничі витрати, які можуть бути безпосередньо віднесені до конкретного об’єкта витрат, зокрема відрахування на соціальні заходи, плата за оренду земельних і майнових паїв, амортизація, втрати від браку, які складаються з вартості остаточно забракованої з технологічних причин продукції (виробів, вузлів, напівфабрикатів), зменшеної на її справедливу вартість, та витрат на виправлення такого технічно неминучого браку [33, c. 124].
До складу загальновиробничих витрат включаються:
- витрати на управління виробництвом (оплата праці апарату управління цехами, дільницями тощо; відрахування на соціальні заходи й медичне страхування апарату управління цехами, дільницями; витрати на оплату службових відряджень персоналу цехів, дільниць тощо);
- амортизація основних засобів загальновиробничого (цехового, дільничного, лінійного) призначення;
- амортизація нематеріальних активів загальновиробничого (цехового, дільничного, лінійного) призначення;
- витрати на утримання, експлуатацію та ремонт, страхування, операційну оренду основних засобів, інших необоротних активів загальновиробничого призначення;
- витрати на вдосконалення технології й організації виробництва (оплата праці та відрахування на соціальні заходи працівників, зайнятих удосконаленням технології й організації виробництва, поліпшенням якості продукції, підвищенням її надійності, довговічності, інших експлуатаційних характеристик у виробничому процесі; витрати матеріалів, купівельних комплектуючих виробів і напівфабрикатів, оплата послуг сторонніх організацій тощо);
- витрати на опалення, освітлення, водопостачання, водовідведення та інше утримання виробничих приміщень;
- витрати на обслуговування виробничого процесу (оплата праці загальновиробничого персоналу; відрахування на соціальні заходи, медичне страхування робітників та апарату управління виробництвом; витрати на здійснення технологічного контролю за виробничими процесами та якістю продукції, робіт, послуг);
- виграти на охорону праці, техніку безпеки і охорону навколишнього природного середовища;
- інші витрати (внутрішньозаводське переміщення матеріалів, деталей, напівфабрикатів, інструментів зі складів до цехів і готової продукції на склади; нестачі незавершеного виробництва; нестачі і втрати від псування матеріальних цінностей у цехах; оплата простоїв тощо).
Загальновиробничі витрати поділяються на постійні і змінні.
До змінних загальновиробничих витрат належать витрати на обслуговування і управління виробництвом (цехів, дільниць), що змінюються прямо (або майже прямо) пропорційно до зміни обсягу діяльності. Змінні загальновиробничі витрати розподіляються на кожен об'єкт витрат з використанням бази розподілу (годин праці, заробітної плати, обсягу діяльності, прямих витрат тощо), виходячи з фактичної потужності звітного періоду.
До постійних загальновиробничих витрат відносяться витрати на обслуговування і управління виробництвом, що залишаються незмінними (або майже незмінними) при зміні обсягу діяльності. Постійні загальновиробничі витрати розподіляються на кожен об’єкт витрат з використанням бази розподілу (годин праці, заробітної плати, обсягу діяльності, прямих витрат тощо) при нормальній потужності. Нерозподілені постійні загальновиробничі витрати включаються до складу собівартості реалізованої продукції (робіт, послуг) у періоді їх виникнення. Загальна сума розподілених та нерозподілених постійних загальновиробничих витрат не може перевищувати їх фактичну величину [77].
9.4. Показники собівартості продукції та порядок їх обчислення
У собівартість товарної продукції включають усі витрати підприємства на виробництво. Собівартість реалізованої продукції дорівнює собівартості товарної продукції плюс виробнича собівартість продукції, реалізованої із залишків минулого періоду. Залежно від об’єкта та інших ознак виділяють такі види собівартості. Класифікацію показників собівартості наведено в таблиці 9.
Таблиця 9
Класифікація показників собівартості
|
Ознака класифікації |
Показник |
|
Місце виникнення витрат |
Цехова собівартість |
|
Виробнича собівартість |
|
|
Повна собівартість |
|
|
Тривалість періоду |
Середньомісячна собівартість |
|
Квартальна собівартість |
|
|
Середньорічна собівартість |
|
|
Метод розрахунку |
Планова собівартість |
|
Нормативна собівартість |
|
|
Фактична собівартість |
|
|
Об’єкти розрахунку |
Собівартість одиниці продукції |
|
Собівартість порівнянної продукції |
|
|
Собівартість непорівнянної продукції |
|
|
Собівартість усієї товарної продукції (витрати на одну гривню товарної продукції) |
Цехова собівартість – це витрати конкретного цеху на виробництво продукції.
Виробнича собівартість включає всі статті, крім адміністративних витрат і витрат на збут. Повна собівартість включає всі витрати. Вона вираховується для обґрунтування ціни, визначення конкурентоспроможності та інших розрахунків.
Собівартість товарної продукції визначається сумою витрат за всіма калькуляційними статтями окремих видів продукції, а собівартість реалізованої продукції – це алгебраїчна сума витрат на товарну продукцію і витрат, які містяться в зміні залишків нереалізованої продукції на початок і кінець року.
Цехові витрати в більшості галузей промисловості включаються в собівартість окремих видів продукції через розподіл їх пропорційно сумі заробітної плати робітників.
Наприклад, сума цехових витрат за місяць становила 75 млн. гривень, а основна заробітна плата робітників – 100 млн. гривень. Це означає, що в собівартість окремих видів продукції цехові витрати будуть включені в розмірі 75 % від суми основної заробітної плати виробничих робітників, нарахованої за окремими видами продукції.
Суть інших видів собівартості продукції випливає вже із самої їх назви.
Собівартість товарної продукції підприємства обчислюється двома основними способами. Перший з них, синтетичний, ґрунтується на кошторисі виробництва. Останній коригують у такий спосіб:
- з кошторису віднімають витрати, які з різних причин не включають у виробничу собівартість продукції (витрати на підготовку та освоєння нової продукції, якщо вони фінансуються з прибутку чи інших джерел, поза виробничі витрати, відшкодування втрат від браку);
- віднімається приріст, додається зменшення залишків витрат майбутніх періодів;
- додається приріст, віднімається зменшення залишків майбутніх платежів (відпускних, винагороди за стаж роботи, за підготовчі роботи в сезонних виробництвах тощо).
Одержана сума є собівартістю валової продукції. Після її коригування на зміну залишків незавершеного виробництва за собівартістю (приріст віднімається, зменшення додається) одержуємо виробничу собівартість товарної продукції. Якщо до останньої додати позавиробничі (комерційні) витрати, то одержимо повну собівартість товарної продукції.
Існує ще один метод обчислення собівартості товарної продукції – факторний. Його непогано опрацьовано методично, і він цілком може бути застосований як допоміжний.
Собівартість реалізованої продукції обчислюється коригуванням собівартості товарної продукції на зміну залишків нереалізованої продукції.
Ср=Смп+(Сс.п.-Сс.к.),
де Ср – собівартість реалізованої продукції;
Сс.п., Сс.к. – собівартість залишків товарної продукції на складі на початок і кінець розрахункового періоду [14, c. 215].
9.5. Калькулювання собівартості продукції. Вибір калькуляційних одиниць
Під калькуляцією собівартості розуміють процедуру обчислення вартості одиниці продукції в розрізі калькуляційних статей. Відтак основним завданням аналізу витрат є визначення собівартості одного окремо взятого виду продукції в загальній вартості товарної номенклатури підприємства.
Важливою складовою процесу планування собівартості продукції є калькулювання, що являє собою обчислення собівартості окремих виробів. Калькулювання на підприємстві здійснюється з метою:
- знання достовірної величини витрат на одиницю продукції;
- контролю рентабельності виробництва окремих видів продукції;
- визначення ефективності конструкторських, організаційних, технологічних умов виготовлення продукції;
- забезпечення порівнянності калькуляцій продукції для порівняльного аналізу.
У процесі калькулювання вирішуються питання:
- встановлення об’єкта калькулювання;
- вибір калькуляційних одиниць;
- визначення калькуляційних статей та конкретизація методів обчислення за статтями.
Об’єктом калькулювання (фактичну собівартість якого необхідно обчислити) є продукт виробництва підприємства, його підрозділів, технологічних фаз [17, c. 280].
Процес калькулювання включає в себе роботи по розрахунку собівартості:
- продукції (робіт, послуг) основного виробництва;
- продукції, робіт допоміжного виробництва, що споживаються основним виробництвом;
- напівфабрикатів підрозділів основного виробництва;
- продукції структурних підрозділів підприємства для визначення результатів їх діяльності;
- усього товарного випуску продукції.
Головний об'єкт калькулювання – одиниця готового виробу, що постачається за межі підприємства. Для кожного об’єкта калькулювання обирається відповідна калькуляційна одиниця (штуки, маса тощо). Калькуляційна одиниця має відповідати одиниці виміру обсягу виробництва продукції у натуральному виразі.
Калькуляційна одиниця – це первинний об'єкт калькулювання, яким, залежно від технологічних і організаційних особливостей виробництва продукції, може бути натуральна одиниця продукції, зведена одиниця, одиниця роботи, вартісна одиниця, а також замовлення, група однорідних виробів.
Калькуляційна одиниця дає можливість розрахувати витрати на виробництво по кожній статті окремо і в цілому на одиницю випущеної продукції. Економічне призначення калькуляційних одиниць полягає у забезпеченні адекватного відображення споживчих якостей продукції (робіт, послуг) та їх кількісних характеристик. При виборі калькуляційної одиниці враховуються умови виробництва і споживання продукції).
Корисно застосовувати параметричне калькулювання разом з традиційним, коли, крім визначення собівартості одиниці продукції, розраховується друга калькуляційна одиниця – параметр [26, c. 328].
9.6. Калькулювання повних витрат на виробництво продукції та послуг
Розрізняють калькуляцію з повним розподілом затрат (повне калькулювання) і калькуляцію за змінними витратами (калькуляція часткових витрат).
Калькулювання повних витрат (Full-Absorption Costing) – метод калькулювання, що передбачає включення до собівартості продукції всіх (змінних і постійних) виробничих витрат.
Система обліку і калькулювання за повними витратами передбачає, що в собівартість продукції включають усі затрати, пов'язані з процесом виробництва:
- прямі матеріали;
- пряма заробітна платня;
- інші прямі затрати;
- накладні загально виробничі затрати.
Калькулювання собівартості продукції з повним розподілом затрат може здійснюватись:
- згідно із замовленням (проектами);
- згідно з виробничими процесами;
- на основі виробничої діяльності.
Об’єктами обліку при калькулюванні затрат згідно із замовленнями є пенні окремі замовлення (проекти). Кожному замовленню надають окремий шифр (номер), який проставляють у первинних документах обліку витрат і за якими здійснюється групування первинних документів (та затрат) за замовленнями.
Прямі затрати відносять на собівартості замовлень на підставі групування первинних документів.
Загальновиробничі затрати, які є непрямими, протягом періоду (наприклад, місяця) враховують окремо, на окремих рахунках, а в кінці місяця відносять на собівартість окремих замовлень через їх розподіл.
Фактичну собівартість замовлення визначають лише після його виконання. Якщо замовлення налічує багато виборів, то для визначення фактичної собівартості одиниці продукції необхідно загальну суму затрат розділити на кількість виробів.
Калькулювання затрат згідно з процесами (попередільний метод) використовують у тих виробництвах, де вихідна сировина проходить цілу низку технологічних виробничих процесів, переділів виробництва
На кожному переділі отримують напівфабрикат, який є вихідною сировиною (або матеріалом) для подальшого переділу. На останньому переділі отримують готову продукцію. Цей метод використовують у металургійній, хімічній, текстильній та інших галузях промисловості.
Затрати за цим методом враховують по переділах і видах продукції.
Об’єктами калькуляції є напівфабрикатів кожного переділу і готова продукція останнього переділу.
- напівфабрикатний, за яким визначають фактичну собівартість напівфабрикатів кожного переділу;
- без урахування собівартості напівфабрикатів, за яким облік затрат здійснюють у переділах, але собівартість напівфабрикатів не визначають.
Зведенням затрат у переділах підраховують собівартість готової продукції на останньому переділі.
Система калькулювання на основі виробничої діяльності зорієнтована на контроль і скорочення тривалості виробничого процесу, особливо тих операцій, які не збільшують цінності виробу ( транспортування, зберігання, контроль, інше), що сприяє зниженню витрат і собівартості продукції.
При цій системі калькулювання виробничі накладні затрати обліковують за так званим «центрами виробничої діяльності», а потім розподіляють між видами продукції на основі баз розподілу. Тобто для кожного виду затрат визначають свою базу (фактор) розподілу, а потім розраховують величину цих затрат на одиницю фактора їх зміни. За базу розподілу можуть бути прийняті виробничі показники, кількість співробітників, кількість відпрацьованого часу тощо [27, c. 420].
9.7. Кошторис витрат виробництва: поняття та склад
Кошторис витрат являє собою зведений план усіх витрат підприємства на майбутній період виробничо-фінансової діяльності. Вона визначає загальну суму витрат виробництва за видами використовуваних ресурсів, стадіям виробничої діяльності, рівнями управління підприємством та інших напрямах витрат.
До кошторису включаються витрати основного і допоміжного виробництва, пов'язані з виготовленням та продажем продукції, товарів і послуг, а також на утримання адміністративно-управлінського персоналу, виконання різних робіт і послуг, у тому числі і не входять в основну виробничу діяльність підприємства. Планування видів витрат здійснюється в грошовому вираженні на передбачені у річних проектах виробничі програми, цілі та завдання, вибрані економічні ресурси та технологічні засоби їх виконання. Всі планові завдання і показники конкретизуються на підприємстві у відповідних кошторисах, що включають вартісну оцінку витрат і результатів. Наприклад, кошторис витрат складається як план очікуваних витрат за різними видами виконуваних робіт і застосовуваних ресурсів. Кошторис перспективних доходів встановлює плановані грошові надходження і витрати на майбутній період. Кошторис витрат на виробництво продукції показує плановані рівні матеріальних запасів, обсяги продукції, що випускається, вартість різних видів ресурсів і т.д. Зведений кошторис показує усі витрати й результати з основних розділів річного плану соціально-економічного розвитку підприємства.
В процесі розробки кошторису витрат на виробництво у вітчизняній економічній науці і практиці широко застосовую три основні методи:
1) кошторисний метод –на основі розрахунку витрат у масштабах всього підприємства за даними всіх інших розділів плану;
2) зведений метод – шляхом підсумовування кошторисів виробництва окремих цехів, за винятком внутрішніх оборотів між ними;
3) калькуляційної метод – на основі планових розрахунків по всій номенклатурі продукції, робіт і послуг з розкладанням комплексних статей на прості елементи витрат [67].
Лекція 10. Доходи та цінова політика підприємства
10.1. Доходи підприємства та їх класифікація в системі економічних показників його діяльності.
10.2. Сутність, механізм формування доходів від операційної діяльності підприємства.
10.3. Цінова політика підприємства як фактор формування його доходів від реалізації продукції: сутність та етапи розроблення.
10.4. Методи ціноутворення.
10.5. Послідовність аналізу цінової політики підприємства
Рекомендована література: [2; 6; 26; 33; 34; 61; 67; 77].
10.1. Доходи підприємства та їх класифікація в системі економічних показників його діяльності
Дохідність підприємства є одним із найголовніших показників, що відображають фінансовий стан підприємства. Такий показник визначає мету підприємницької діяльності. Крім керівництва фірми і колективу, він цікавить вкладників капіталу (інвесторів, кредиторів), а також державні органи, і передусім – податкову службу, фондові біржі, що здійснюють купівлю-продаж цінних паперів.Управління доходами підприємства, спрямоване на максимізацію їх розміру, визначає необхідність їх системної класифікації. Залежно від виду діяльності, здійснення яка дозволила отримати доходи, відрізняють [61, c. 92]:
1. Доходи від торговельної діяльності: від продажу товарів, операцій з тарою, від перемірювання тканин, надання платних додаткових торговельних послуг.
2. Доходи від виробничої діяльності, до складу яких входить:
- виручка від реалізації всіх видів товарної продукції, напівфабрикатів, відходів (за наявності власного виробництва);
- виручка від послуг промислового характеру (ремонтно-будівельних, транспортних і ін.), що виконані та реалізовані «стороннім споживачам».
3. Доходи від посередницької діяльності, отримані у вигляді:
- суми комісійних винагород (відсотків);
- додаткової виручки від реалізації продукції (робіт, послуг), якщо підприємство є посередником і бере участь у розрахунках при виконанні домовленості;
- доходів від робіт (послуг), які виконані тимчасовими творчими колективами для інших підприємств тощо;
4. Доходи від інвестиційно-кредитної діяльності, до складу яких входять:
- доходи, отримані від пайової участі в спільних підприємствах;
- доходи, отримані від надання майна в оренду (лізинг);
- дивіденди (відсотки), отримані за акціями, облігаціями та іншими цінними паперами, що придбані підприємством;
- доходи від депозитних вкладів підприємства та інше.
5. Доходи від продажу майнових та інтелектуальних прав (власності) підприємства, отримані при реалізації:
- майна підприємства (включаючи основні фонди), матеріальних обігових активів;
- нематеріальних активів («ноу-хау», патентів, фірмового знаку, торгової марки), програмних продуктів.
6. Інші види доходів:
- доходи від курсової різниці валютних коштів та цінних паперів, які належать підприємству;
- суми економічних санкцій та відшкодувань збитків, отриманих підприємством;
- доходів від об’єктів соціально-побутової сфери підприємства: плата за утримання дітей в дитячих дошкільних закладах, оплата путівок та інше.
Залежно від характеру отримання доходів розрізняють доходи від реалізації продукції (товарів, робот, послуг) і майна підприємства та доходи від використання майна (капіталу) підприємства, від надання майна в оренду, використання тимчасово вільних фінансових ресурсів, цінних паперів підприємства.
Розмір реалізаційних доходів безпосередньо залежить від обсягів діяльності підприємства у звітному періоді та її ефективності.
Розмір доходів від використання майна (капіталу) підприємства залежить від його наявності та можливості використання поза виробничим процесом підприємства (з об’єктивних причин чи прийнятих рішень стосовно переливу капіталу в інші підприємства та сфери економіки).
Залежно від повноти та місця відображення доходів розрізняють:
- «бухгалтерські» доходи, які відображаються на рахунку реалізації готової продукції (товарів, матеріальних коштовностей, виконаних робіт та наданих послуг) і які використовуються для визначення фінансових результатів діяльності;
- «приховані» доходи, не відображені на рахунку реалізації.
До них належать :
- цільові кошти, отримані від підприємств-покупців (замовників) для власних потреб підприємства: для поповнення фонду ризику, резервного фонду, фонду споживання;
- цільові кошти у вигляді безповоротної фінансової допомоги та безоплатно наданих товарів і таке інше;
- доходи, отримані від товарообмінних операцій, які визначаються, виходячи з різниці в ціні на товарно-матеріальні цінності, які обмінюються;
- фактично отримані доходи в зв’язку з реалізацією товарів (продукції) за цінами, нижчими за ціни закупки (собівартості). Їх розмір розраховується, виходячи з цін реалізації аналогічної продукції у відповідний період та інше [77].
10.2. Сутність, механізм формування доходів від операційної діяльності підприємства
Операційний прибуток – це прибуток від основної діяльності підприємства, тобто від виробництва і реалізації продукції, послуг, робіт.
Прибуток (збиток) від операційної діяльності розраховується у декілька етапів.
На першому етапі визначається чистий дохід від реалізації продукції шляхом коригування доходів від реалізації на суму непрямих податків та інших вирахувань з доходу.
На другому етапі отриманий результат коригується на собівартість реалізованої продукції. В результаті розраховується валовий прибуток або збиток від реалізації продукції.
На третьому етапі валовий прибуток збільшується (зменшується) на суму іншого операційного прибутку (збитку), який отримується від реалізації інших оборотних активів (крім фінансових інвестицій), операційної оренди активів, операційної курсової різниці, отримання штрафів, пені тощо.
На четвертому етапі визначається прибуток (збиток) від операційної діяльності як різниця між результатом, отриманим на третьому етапі, та величиною адміністративних витрат і витрат на збут.
Планування доходів від операційної діяльності
Доходи від операційної діяльності включають:
- чистий дохід від реалізації товарів (робіт, послуг);
- інші операційні доходи.
Чистий дохід від реалізації товарів – це виторг від прогнозованого обсягу реалізації товарів (плай товарообороту) за вирахуванням податку на додану вартість, акцизного збору, інших вирахувань з доходу (надані знижки, повернені товари, інші суми, що підлягають вирахуванню з доходу). Чистий дохід визначається розрахунковим методом. Величина чистого доходу залежить від:
- прогнозованого обсягу товарообороту;
- розміру ставок податків і зборів, які включаються в ціну товарів згідно чинного законодавства;
- інших вирахувань з доходу.
Із збільшенням обсягів товарообороту за умов сталої ставки ПДВ величина чистого доходу збільшується, а його рівень (в % до товарообороту) залишається незмінним.
Обсяг товарообороту або загальний дохід від реалізації товарів прогнозується на основі матеріалів аналізу фактичного товарообороту за останні 3-5 років з врахуванням маркетингових досліджень на ринку товарів і послуг, чинного законодавства з оподаткування та ціноутворення.
Податок на додану вартість, акцизний збір та інші непрямі податки, які включаються в ціну товару, платники податку прогнозують, виходячи з обсягів поступлення і реалізації товарів за джерелами їх надходження та чинного законодавства з оподаткування і ціноутворення. Із зниженням ставок податків і зборів величина і рівень чистого доходу зростає, що збільшує вірогідність зростання товарообороту за рахунок зниження цін на товари і послуги.
Інші вирахування з доходу прогнозуються у випадках продажу товарів з наданням знижки. Величина знижки повинна бути економічно обґрунтована. Вона не повинна перевищувати величину очікуваних додаткових доходів чи економії операційних витрат від їх реалізації [26, c. 348].
10.3. Цінова політика підприємства як фактор формування його доходів від реалізації продукції: сутність та етапи розроблення
Ціна є грошовим вираженням вартості товару. Роль ціни полягає в тому, що вона повинна покривати витрати на виробництво товарів (послуг) і приносити товаровиробнику гарантований прибуток, забезпечуючи справедливий рівень рентабельності.
Цінова політика представляє собою важливий елемент загальної стратегії підприємства, і безпосередньо входить у такий великий її розділ, як ринкова стратегія. Вона з’єднує в собі як стратегічні, так і тактичні аспекти і в найбільш загальному вигляді може бути визначена як діяльність керівництва підприємства по встановленню, підтримці і зміненню цін на продукцію, яка здійснюється в руслі загальної стратегії підприємства і спрямована на досягнення його цілей і задач. Тут необхідно відмітити роль маркетингу, який представляє собою організацію роботи підприємства з орієнтацією на ринковий попит.
В залежності від застосованої комбінації варіантів ринкової стратегії вибирається форма здійснення цінової політики, а саме:
- Домогтися такого рівня цін, верхня границя якого забезпечувала би підприємству максимальний прибуток.
- Забезпечити підприємству «нормальний прибуток» (витрати виробництва плюс середня норма прибутку).
- Вести політику «цінової» конкуренції.
- Здійснювати політику «нецінової» конкуренції.
- Встановлювати ціни на рівні «лідера» чи цін конкурентів.
- Забезпечити «престижні» ціни, особливо підкреслюючи якість продукції.
- Добиватися сталості цін і прибутку маневруванням факторами виробництва.
- Встановлювати низькі ціни, включаючи демпінгові, для проникнення на ринок.
Процес встановлення ціни складається із шести етапів:
1) Постановка цілей і задач ціноутворення.
2) Виявлення попиту.
3) Оцінка витрат та встановлення початкової ціни.
4) Аналіз цін і товарів конкурентів.
5) Вибір методу ціноутворення.
6) Встановлення кінцевої ціни.
Постановка задач ціноутворення – це спроба фірми відповісти на питання : чого бажано домогтися за допомогою політики цін на свою продукцію. Відповіді на це питання можуть бути різними. Можливо, наприклад, що більш за все підприємство зацікавлене в збільшенні обсягів продажу, створенні репутації і захваті якомога більшої долі ринку. В цьому випадку може бути корисною політика цінового проникнення, яка передбачає встановлення знижених цін на продукцію – тобто звернення до моделі цінової конкуренції. Але й може бути зовсім інша комерційна мета – наприклад, отримання найбільшого прибутку у короткий термін. Така потреба визивається необхідністю швидкого повернення взятих у кредит коштів чи виплатою підвищених дивідендів заради підвищення курсу своїх акцій [6, c. 198].
Другий етап – це визначення попиту на продукцію. Спеціаліст з маркетингу сформулював би цю задачу так: «оцінка еластичності попиту на продукцію від цін, по яким хочемо її продати». Мова йде не про те, щоб визначити ємкість ринку взагалі, а про те, скільки товару можна буде продати при різних рівнях цін. Необхідно вміти визначити залежність можливого обсягу майбутнього продажу від рівнів цін.
Третій етап ринкового ціноутворення – оцінка витрат. Оцінка витрат та пошук шляхів їх зниження дуже важливий етап в процесі ціноутворення підприємства, який включає аналіз собівартості виготовленої продукції. Так, від рівня собівартості, а також капіталоємності виробництва, залежить крива еластичності пропозиції для підприємства Сенс у тому, що чим вище на ринку ціна продукції, тим у більших обсягах виробник готовий випускати цей товар.
Наступний крок в аналізі собівартості – це розділення її на два види витрат і встановлення початкової ціни.
Методи формування початкової ціни на товар та основні фактори ціноутворення підприємства.
Аналіз цін і товарів конкурентів – одна із найскладніших задач. В ринковій економіці інформація про ціни по конкретним угодам частіше за все є комерційною таємницею виробника, і отримати таку інформацію дуже складно. Вивчення товарів і цін конкурентів переслідує певну мету – вивчити так звану ціну байдужості, тобто ціну при якій покупцю буде все одно чий товар купувати. Виявив її можна планувати таку стратегію ціноутворення, при якій покупці віддадуть перевагу продукції вашого підприємства. Важливим кроком при цьому є аналіз пропозиція і цін конкурентів, якості їх продукції. Серед найбільш складних і важко передбачених елементів ринкової діяльності конкурентів є їх цінова політика, виявив цілі якої можна визначити і стратегії їх ціноутворення.
Наступний крок у процесі формування ціни – це вибір методу ціноутворення, який базується на попередніх етапах. Методи розрахунку цін вельми різноманітні повинні відповідати основній стратегії цінової політики підприємства.
Самий останній крок – це прийняття рішення про рівень ціни. Вибравши один із методів ціноутворення, необхідно прийняти саме цінове рішення, визначити конкретну ціну. Тут враховується цілий ряд аспектів, такий, наприклад, як психологічний, вплив різних елементів маркетингу, дотримання базових цілей цінової політики, аналіз можливої реакції на призначену ціну та інше. Навіть після встановлення кінцевої ціни, вона продовжує трансформуватися під впливом змін, які відбуваються на ринку. Тому важливо передбачити ініціативні зміни цін.
Таким чином, можна казати, що процес формування цінової політики підприємства є дуже складним і багатогранним і передбачає перед усім неодмінний контроль за виконанням цінової стратегії підприємства та врахування всіх факторів, які можуть впливати на здійснення цього процесу [2, c. 197].
10.4. Методи ціноутворення
Всі методи ціноутворення можуть бути розділені на три основні групи, залежно від того, на що більшою мірою орієнтується фірма-виробник або продавець при виборі того або іншого методу (рис. 6).
У свою чергу група ринкових методів ціноутворення може бути розділена ще на дві підгрупи залежно від: відносини споживача до товару – методи з орієнтацією на споживача; конкурентної ситуації на ринку – методи з орієнтацією на конкурентів.
Підгрупа методів з орієнтацією на споживача також включає ряд методів, які можна класифікувати по: сприйманій цінності товару споживачем – методи на основі сприйманої цінності товару; попиті, що склався, на ринку – методи з орієнтацією на попит [77].
Витратні методи ціноутворення припускають розрахунок ціни продажу продукції шляхом додавання до витрат виробництва якоїсь певної величини. До них можна віднести наступні методи:
– метод повних витрат;
– метод прямих витрат;
– метод граничних витрат;
– метод на основі аналізу беззбитковості;
– метод обліку рентабельності інвестицій;
– метод надбавки до ціни.
Суть методу, заснованого на визначенні
|
Методи ціноутворення |
|
Витратні |
|
Ринкові |
|
Параметричні |
|
Повних витрат |
|
Прямих витрат |
|
Надбавки |
|
Беззбитковості |
|
Орієнтація на споживача |
|
Цінність товару |
|
Оптимальна ціна |
|
Орієнтація на конкурентів |
|
Питомих показників |
|
Регресійного аналізу |
|
Агрегатний метод |
Рис. 6. Класифікація методів ціноутворення
(складено на основі [77])
повних витрат (метод «витрачання плюс»), полягає в підсумовуванні сукупних витрат (змінні (прямі) плюс постійні (накладні) витрати) і прибутку, який фірма розраховує отримати.
Якщо підприємство відштовхується від певного відсотка рентабельності виробництва продукції, то розрахунок продажної ціни може бути проведений по наступній формулі:
Р = З (1+ R/100),
де, Р – продажна ціна;
З – повні витрати на одиницю продукції;
R – очікувана (нормативна) рентабельність.
Будь-який метод віднесення на собівартість товару постійних витрат (наприклад, орендної плати), які є витратами по управлінню підприємством, а не витратами для виробництва даного товару, – умовний, і він спотворює справжній внесок продукту в дохід підприємства.
У зв’язку з цим на практиці використовуються різні способи розподілу постійних витрат:
– пропорційно заробітній платі виробничих робочих;
– пропорційно витратам на матеріали;
– пропорційно змінним витратам.
Суть методу прямих витрат (метод мінімальних витрат, метод вартісного виготовлення) полягає у встановленні ціни шляхом додавання до змінних витрат певної надбавки – прибутку. При цьому постійні витрати, як витрати підприємства в цілому, не розподіляються по окремих товарах, а погашаються з різниці між сумою цін реалізації і змінними витратами на виробництво продукції. Ця різниця отримала назву «доданої», або «маржинальної». Ціна за даним методом розраховується за формулою:
,
де, Q – ціна;
ЗВ – змінні витрати;
% (П) – відсоток, який формує прибуток.
При правильному підході змінні (прямі) витрати повинні з’явитися тією межею, нижче за яку жоден виробник не оцінюватиме свою продукцію. У будь-якому випадку дійсна функція витрат полягає у встановленні нижньої межі для первинної ціни на продукт, тоді як цінність цього продукту для споживача визначає вищу межу встановлення ціни на нього. На практиці змінні витрати можуть в певних умовах, коли є великі навантажені потужності і стоїть питання про виживання фірми, виступати нижньою межею ціни.
Якщо у разі застосування методу повних витрат розрахунок починається з підсумовування всіх витрат, пов’язаних з виробництвом продукції, то у разі методу прямих витрат фірма починає з оцінки потенційного об’єму продажів за кожною передбачуваною ціною. Підраховується сума прямих змінних витрат, і визначається величина націнки («маржинального» прибутку) на одиницю продукції і об’єм прогнозованих продажів за передбачуваною ціною. Віднімаючи з отриманих сумарних націнок постійні витрати, визначають прибуток при реалізації продукції [67].
Розрахунок цін на основі методу граничних витрат також базується на аналізі собівартості, але він складніший, ніж розглянуті вище методи. При граничному ціноутворенні надбавка робиться тільки до гранично високої собівартості виробництва кожній подальшої одиниці вже освоєного товару або послуги. Метод вартості виготовлення (Conversion Cost Pricing) може бути доповненням до цього методу. Повну суму витрат на купувальну сировину, матеріали, напівфабрикати збільшують на відсоток, відповідний власному внеску підприємства в нарощування вартості товару. Метод не застосовний для цінових вирішень на тривалу перспективу; не замінює, а доповнює метод повних витрат. Він застосовується в специфічних умовах і випадках ухвалення рішень:
- про нарощування маси прибутку за рахунок нарощування об’єму виробництва;
- про відмову або продовження конкурентної боротьби;
- про зміну асортиментної політики при визначенні найбільш і найменше рентабельних виробів;
- по одноразових (індивідуальних, немасових) замовленнях.
Формула за даним методом:
,
де, Q – ціна;
V – об’єм продукції;
ЗВ – змінні витрати.
Цей метод виправданий тільки в тому випадку, якщо гарантований продаж по вищій ціні достатній, щоб покрити накладні витрати.
До методів ціноутворення на основі витрат виробництва відноситься розрахунок цін на основі аналізу беззбитковості і забезпечення цільового прибутку. Фірма прагне встановити на свій товар ціну на такому рівні, який забезпечував би їй отримання бажаного об'єму прибутку.
Цей метод ціноутворення ґрунтується на графіку беззбитковості (рис. 7).
На підставі обчисленої калькуляції собівартості конкретної одиниці продукції розраховується її беззбитковий обсяг виробництва (QB). при якому підприємство ще не отримує гарантованого прибутку, але вже й не несе збитків. Він визначається за формулою:
, у натуральних одиницях
де Суп – сума умовно-постійних витрат на весь обсяг продукції, грн.;
Сзмоб – сума умовно-змінних витрат, що припадає на одиницю виробленої продукції, грн. на одиницю продукції.
Отже, знаючи точку беззбитковості для виробництва конкретного виду продукції, можна обчислити граничну ціну для покриття всієї суми виробничих витрат за формулою:
, грн за виріб
Ефективний обсяг виробництва продукції (QЕФ) забезпечує підприємство прибутком. Він розраховується виходячи із суми планового прибутку (Ппл), що його одержує підприємство при заданому рівні рентабельності, тобто за формулою :
Винайдення ефективного обсягу виробництва продукції дає можливість визначити ціну, яка б забезпечила підприємству відшкодування всіх витрат та надходження певного прибутку. Така ціна обчислюється за формулою:
, грн за виріб
Рис. 7. Визначення беззбиткового та ефективного обсягів виробництва
(складено на основі [27])
Такий метод ціноутворення вимагає від підприємства розгляду різних варіантів встановлення цін. впливу на обсяги збуту продукції, необхідні для подолання точки беззбитковості й одержання планового прибутку [27, c. 356].
Метод рентабельності інвестицій (Return on Investment Pricing) заснований на тому, що проект повинен забезпечувати рентабельність не нижче за вартість позикових засобів. До сумарних витрат на одиницю продукції додається сума відсотків за кредит. Єдиний метод, що враховує платність фінансових ресурсів, необхідних для виробництва і реалізації товару. Підходить для підприємств з широким асортиментом виробів, кожне з яких вимагає своїх змінних витрат. Годиться як для традиційно вироблюваних товарів із сталою ринковою ціною, так і для нових виробів. Застосовується успішно при ухваленні рішень про величину об’єму виробництва нового для підприємства товару. Формула:
,
де, PI – ціна;
CF – витрати на одиницю продукції;
K – кількість продукції;
I – відсоток інвестицій.
Методи маркетингових оцінок (Pricing based on Market Considerations). Підприємство прагне з’ясувати ціну, по якій покупець безумовно придбає товар. Ціни орієнтовані на підвищення конкурентоспроможності товару, а не на задоволення потреби підприємства у фінансових ресурсах для покриття витрат. Для такого методу характерно проведення маркетингових досліджень, ретельного опитування споживачів, та подальшого аналізу отриманих результатів. Так як не існує спеціально визначеної формули за даним методом, результат його використання повністю залежить від кваліфікації та професіоналізму людини, яка буде виконувати даний аналіз.
На основі цілей підприємства, та його стратегії обирається відповідний метод цінової політики, сприятиме досягненню поставленої мети та отриманню позитивних фінансових результатів [77].
10.5. Послідовність аналізу цінової політики підприємства
Зміст та послідовність аналізу цінової політики загалом можна розподілити на такі етапи [34, c. 418-420]:
І етап. Аналіз впливу типів ринку на цінову політику.
Аналізуючи цінову політику, треба мати на увазі, що вона залежить від типу ринку. В економічній літературі виокремлюють 4 типи ринку («чиста конкуренція», «монополістична конкуренція», «олігополістична конкуренція», «чиста монополія»), кожний з яких має власні проблеми в галузі ціноутворення. За винятком роботи на ринках чистої конкуренції, підприємствам необхідно аналізувати методику встановлення початкової ціни на свої товари.
ІІ етап. Аналіз цілей ціноутворення.
Політика цін залежить від того, яких саме цілей підприємство намагається досягти за допомогою конкретного товару. Прикладами таких цілей можуть бути: виживання підприємства, максимізація прибутку, вихід у лідери за показниками частки ринку або якості товару, оволодіння відповідною часткою ринку та ін. Так, забезпечення виживання стає основною ціллю підприємства тоді, коли на ринку занадто багато виробників та панує гостра конкуренція, або тоді, коли потреби клієнтів несподівано й різко змінюються. Щоб забезпечити роботу підприємств та збут своїх товарів, підприємства змушені встановлювати низькі ціни, запроваджувати програми цінових знижок. За реалізації завдань здобування лідерства за показниками якості товару цілком виправданим буде встановлення на нього високої ціни (для покриття витрат на досягнення високої якості та проведення НДОКР).
ІІІ етап. Аналіз факторів, що визначають цінову політику підприємства.
На практиці процес формування цін залежить від багатьох факторів – витрат виробництва, величини попиту, конкуренції, транспортних витрат, ввізного мита, зміни курсів обміну валют, реклами та інших елементів стимулювання збуту. Отже, під час аналізу треба враховувати:
Фактори витрат. Підприємство, що взяло за основу політику ціноутворення, орієнтовану на витрати, установлює ціни, виходячи з витрат і відповідного відсотка прибутку. Ціноутворення, в основу якого покладаються витрати, використовують для товарів виробничого призначення, котрі не мають якихось індивідуальних характеристик.
Фактори попиту. Ціноутворення, орієнтоване на ринковий попит, передбачає оцінку інтенсивності попиту: високі ціни призначаються на товари підвищеного попиту, а низькі – на товари з незначним попитом, навіть тоді, коли собівартість одиниці товару в обох випадках є однаковою. Ціноутворення з орієнтацією на попит є ефективним щодо марочних споживчих товарів та багатьох видів товарів виробничого призначення.
Фактори конкуренції. Найліпшим прикладом ціноутворення, орієнтованого на ціни конкурентів, можуть бути біржові ціни на метал, пшеницю, чай та ін., рівень яких диктують світові ринкові ціни та які встановлюються в результаті взаємодії великої кількості продавців та покупців. Для кожного продавця призначення ціни, вищої за встановлений рівень, може стати причиною значного зменшення замовлень, а нижча ціна призводитиме до невиправданого зменшення прибутків. Головне в ціноутворенні, орієнтованому на ціни конкурентів, урахувати ціни на продукцію тих підприємств, що виготовляють аналогічні продукти.
Аналізуючи цінову конкуренцію, звичайно виділяють:
- конкуренцію між фірмами однієї галузі;
- міжгалузеву конкуренцію;
- конкуренцію замінників.
ІV етап. Аналіз умов та методів формування початкової ціни на товар.
Змістом цього етапу аналізу є:
1. Оцінка попиту.
2. Оцінка витрат.
3. Аналіз цін та товарів конкурентів.
4. Аналіз методів ціноутворення, що вживаються.
V етап. Аналіз методів ціноутворення.
Коли підприємство встановило первісну ціну, то воно має скоригувати її з урахуванням різних факторів, що діють у зовнішньому середовищі. Треба здійснити передовсім аналіз:
1. Ціноутворення на новий товар.
2. Ціноутворення в рамках товарної групи.
3. Ціноутворення за регіональним принципом.
4. Установлення цін зі знижками та заліками.
5. Установлення цін для стимулювання збуту.
VІ етап. Аналіз варіантів зміни цін конкурентами.
Підприємства, що розробили власну систему цін та стратегію ціноутворення в процесі своєї діяльності, змушені знижувати або підвищувати ціни.
Причинами цього є, наприклад, недовантаження виробничих потужностей, інфляція, надмірний попит та ін. Щоб з’ясувати, як має діяти підприємство за зміни цін конкурентами, необхідно проаналізувати:
- причини та період зміни цін конкурентами;
- можливу зміну своєї частки ринку;
- життєвий цикл свого товару;
- роль даного товару в межах власної товарної номенклатури;
- динаміку витрат залежно від обсягу виробництва.
Лекція 11. Фінансові результати діяльності підприємства
11.1. Поняття, види та класифікація фінансових результатів діяльності підприємства.
11.2. Місце прибутку в системі економічних показників діяльності підприємства.
11.3. Сутність і формування прибутку.
11.4. Розрахунок прибутку підприємства.
11.5. Ефективність діяльності підприємства та методики її визначення.
11.6. Основні показники рентабельності підприємства та фактори, що їх визначають.
11.7. Використання чистого прибутку підприємства.
Рекомендована література: [3; 6; 7; 11; 24; 25; 26; 32; 44; 77; 79].
11.1. Поняття, види та класифікація фінансових результатів діяльності підприємства
Головною метою створення та подальшої діяльності будь-якого господарюючого суб’єкту, не залежно від виду його діяльності чи форми власності, є отримання кінцевого фінансового результату, тобто прибутку. Отже, фінансовий результат – це прибуток або збиток який отримує господарюючий суб’єкт внаслідок своєї діяльності. Таким чином, фінансовий результат є одним з найважливіших економічних показників, який узагальнює усі результати господарської діяльності та надає комплексної оцінки ефективності цієї діяльності.
Як бачимо, поняття фінансового результату тісно пов'язане з поняттями прибутків і витрат. У положенні (стандарті) бухгалтерського обліку «Звіт про фінансові результати» надані наступні визначення прибутку та збитку:
- Прибуток – це сума, на яку доходи перевищують пов’язані з ними витрати;
- Збиток – це перевищення суми витрат над сумою доходу.
Відповідно до Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» фінансовий результат (прибуток або збиток) повинен визначатися і відображаються в бухгалтерському обліку та фінансовій звітності згідно з принципом нарахування та відповідності доходів та витрат. Отже, відповідно до вищезазначеного принципу, для визначення фінансових результатів звітного періоду необхідно зіставляти доходи звітного періоду з витратами, що були здійснені для отримання цих доходів. При цьому доходи і витрати відображаються в бухгалтерському обліку та фінансовій звітності в момент їх виникнення, незалежно від дати надходження або сплати грошових коштів. Тобто, якщо доходи суб’єкта господарської діяльності перевищують витрати, що були здійснені для отримання цих доходів, то він отримує позитивний фінансовий результат (прибуток), у разі, коли витрати більші за доходи господарюючий суб'єкт отримує негативний фінансовий результат (збитки) [79].
Існує досить багато класифікаційних критеріїв щодо фінансових результатів. Насамперед, відносно своєї величини фінансові результати розрізняться на позитивні фінансові результати (прибуток), нульовий фінансовий результат та негативний фінансовий результат (збиток).
Згідно з П(С)БО № 3 «Звіт про фінансові результати» фінансові результати класифікуються наступним чином:
- фінансові результати операційної діяльності;
- фінансові результати інвестиційної діяльності;
- фінансові результати фінансової діяльності;
- фінансові результати надзвичайних подій.
Національними положеннями (стандартами), вищезазначені види діяльності визначаються наступним чином:
Операційна діяльність – це основна діяльність підприємства, а також інші види діяльності, які не є інвестиційною чи фінансовою діяльністю. Основна діяльність визначається згідно з П(С)БО 3 як операції, пов'язані з виробництвом або реалізацією продукції (товарів, робіт, послуг), що є головною метою створення підприємства і забезпечують основну частку його доходу.
Інвестиційна діяльність – це придбання та реалізація тих необоротних активів, а також тих фінансових інвестицій, які не є складовою частиною еквівалентів грошових коштів.
Фінансова діяльність - це діяльність, яка призводить до змін розміру і складу власного та позикового капіталу підприємства.
Надзвичайна подія – це подія або операція, яка відрізняється від звичайної діяльності підприємства, та не очікується, що вона повторюватиметься періодично або в кожному наступному звітному періоді.
За цією класифікацію фінансові результати визначаються та відображаються у звіті про фінансові результати [77].
11.2. Місце прибутку в системі економічних показників діяльності підприємства
Прибуток — це та частина виручки, що залишається після відшкодування всіх витрат на виробничу і комерційну діяльність підприємства. Характеризуючи перевищення надходжень над витратами, прибуток виражає мету підприємницької діяльності і береться за головний показник її результативності (ефективності) [26, с. 449].
Прибуток є основним джерелом фінансування розвитку підприємства, удосконалення його матеріально-технічної бази, забезпечення всіх форм інвестування. Уся діяльність підприємства спрямується на те, щоб забезпечити зростання прибутку або принаймні стабілізацію його на певному рівні.
Економічна роль прибутку в умовах ринку виявляється в таких рисах:
- прибуток є рушійною силою функціонування та розвитку економіки, основним спонукальним мотивом підприємницької діяльності;
- прагнення отримати прибуток сприяє ефективному розподілу та використанню ресурсів, упровадження досягнень науково-технічного прогресу, скороченню витрат, поліпшенню якості продукції та її споживчих властивостей;
- прибуток є джерелом розширення суспільного виробництва, примноження національного багатства та задоволення потреб суспільства, що зростають.
Прибуток виконує наступні функції:
- Стимулююча – функція прибутку спрямована на зниження витрат виробництва запровадженням інновацій, що збільшує можливості розширення виробництва і зростання масштабів бізнесу.
- Оцінювальна – ефект використання основних ресурсів підприємства.
- Господарського розрахунку – доходи підприємства мають не тільки покривати витрати, але й резерв.
- Розподільча – функція прибутку забезпечує вибір підприємницької діяльності серед альтернативних варіантів.
- Індикативна (інформаційна) – функція прибутку забезпечує підприємство інформацією, з одного боку, про оцінку його діяльності, а з другого-про наповненість ринку товаром даючи тим самим економічний сигнал про необхідність збільшувати чи зменшувати обсяги виробництва [77].
Залежно від формування та розподілу виокремлюють кілька видів прибутку. Насамперед розрізняють загальний прибуток і чистий прибуток.
Загальний прибуток – це весь прибуток підприємства, одержаний від усіх видів діяльності, до його оподаткування та розподілу. Такий прибуток інакше називають балансовим.
Прибуток після оподаткування, тобто прибуток, що реально поступає в розпорядження підприємства, має поширену у вітчизняній літературі та практиці назву – чистий прибуток.
Прибутковість підприємства вимірюється двома показниками – прибутком і рентабельністю. Прибуток виражає абсолютний ефект без урахування використаних ресурсів. Тому для аналізу його доповнюють показником рентабельності.
Рентабельність – це відносний показник ефективності роботи підприємства, який у загальній формі обчислюється як відношення прибутку до витрат (ресурсів) [25, с. 456].
Чистий прибуток підприємства визначається шляхом вирахування з балансового прибутку сум податку на прибуток, рентних платежів, податку на експорт і імпорт. При цьому в неї включається результат від надзвичайних обставин, розрахований як різниця між надходженнями і пов’язаними з цими обставинами витратами. При формуванні чистого прибутку враховуються операції зі сплати штрафних, санкцій, пені та інших платежів, які раніше сплачувалися за рахунок прибутку, що залишається в розпорядженні організації після оподаткування. Чистий прибуток розподіляється за наступними напрямками:
• на формування резервних фондів;
• виплату доходів засновникам (учасникам);
• створення фондів цільового призначення (накопичення, споживання, соціальної сфери) [7].
11.3. Сутність і формування прибутку
Прибуток – це грошове вираження різниці між вартістю реалізованої продукції та витратами на її виробництво. Сутність прибутку зображено на рисунку 8.
Таким чином, прибуток є об’єктивною економічною категорією. Тому на його формування впливають об'єктивні процеси, що відбуваються в суспільстві, у сфері виробництва й розподілу валового внутрішнього продукту.
Водночас прибуток – це підсумковий показник, результат фінансово-господарської діяльності підприємств як суб’єктів господарювання. Тому прибуток відбиває її результати і зазнає впливу багатьох чинників. Є особливості у формуванні прибутку підприємств залежно від сфери їхньої діяльності, галузі господарства, форми власності, розвитку ринкових відносин.
Формування прибутку підприємства. Узагальнюючим фінансовим показником діяльності підприємства є його прибуток. Протягом тривалого часу загальна сума отриманого підприємством прибутку визначалась як балансовий прибуток. Балансовий прибуток – загальна сума прибутку підприємства від усіх видів діяльності за звітний період, отримана як на території України, так і за її межами, що відображена в його балансі і включає прибуток від реалізації продукції (робіт, послуг), в тому числі продукції допоміжних і обслуговуючих виробництв, що не мають окремого балансу, основних фондів, нематеріальних активів, цінних паперів, валютних цінностей, інших видів фінансових ресурсів та матеріальних цінностей, а також прибуток від орендних (лізингових) операцій, роялті, а також позареалізаційних операцій.
Рис. 8. Сутність прибутку
(складено на основі [77])
Облік і визначення фінансових результатів – прибутку (збитку) здійснюється за такими видами діяльності підприємства: звичайна діяльність, у тому числі операційна, та інша звичайна діяльність; діяльність, пов’язана з виникненням надзвичайних подій. У свою чергу, операційна діяльність поділяється на основну та іншу операційну діяльність [77].
11.4. Розрахуок прибутку підприємства
Показник «дохід» означає загальну суму коштів, яку одержує підприємство за певний період і яка, після вирахування податків, може бути використана на споживання та інвестування. Таким чином, дохід є виторгом підприємства від реалізації продукції, послуг та виконання робіт без урахування податку на додану вартість та акцизного збору.
Залежно від формування та розподілу розраховують декілька видів прибутку:
- валовий;
- від операційної діяльності;
- від звичайної діяльності до оподаткування;
- від звичайної діяльності та чистий.
Валовий прибуток (збиток) розраховується як різниця між чистим доходом від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг) і собівартістю реалізованої продукції (рис. 9).
|
Валовий прибуток (збиток) |
|
Чистий дохід (виручка від реалізації продукції) |
|
Собівартість реалізованої продукції |
 |
Рис. 9. Розрахунок валового прибутку (збитку)
|
Фінансовий результат від операційної діяльності |
|
Валовий прибуток (збиток) |
|
Інші операційні доходи |
|
Адміністративні витр. Витрати на збут Інші операційні витр. Інші операційні витрати |
Прибуток (збиток) від операційної діяльності визначається як алгебраїчна сума валового прибутку (збитку), іншого операційного доходу, адміністративних витрат, витрат на збут та інших операційних витрат (рис. 10).
Рис. 10. Розрахунок фінансового результату від операційної діяльності
Прибуток (збиток) від звичайної діяльності до оподаткування визначається як алгебраїчна сума прибутку (збитку) від операційної діяльності, фінансових та інших доходів (прибутків), фінансових та інших витрат (збитків) (рис. 11).
|
Фінансовий результат від звичайної діяльності до оподаткування |
|
Фінансовий результат від операційної діяльності |
|
Дохід від участі в капіталі Інші фінансові доходи Інші доходи
Інші доходи |
|
Фінансові витрати Витрати від участі в капіталі Інші витрати
Інші витрати |
 |
Рис. 11. Розрахунок фінансового результату від звичайної діяльності до оподаткування
Прибуток від звичайної діяльності визначається як різниця між прибутком від звичайної діяльності до оподаткування та сумою податків із прибутку. Збиток від звичайної діяльності дорівнює збитку від звичайної діяльності до оподаткування та сумі податків на прибуток (рис. 12).
|
Фінансовий результат від звичайної діяльності |
|
Прибуток |
|
Збиток
|
|
Прибуток від звичайної діяльності до оподаткування |
|
Збиток від звичайної діяльності до оподаткування |
|
Податок на прибуток
|
|
Податок на прибуток |
 |
Рис. 12. Розрахунок фінансового результату від звичайної діяльності
Чистий прибуток (збиток) розраховується як алгебраїчна сума прибутку (збитку) від звичайної діяльності та надзвичайного прибутку, надзвичайного збитку та податків з надзвичайного прибутку.
Величина прибутку, що залишається в розпорядженні підприємства (або наукової організації) у загальному виді може розраховуватися по формулі:
Пt = Рt - Сt - Нt ,
де Пt – прибуток, що залишається в розпорядженні підприємства (або наукової організації) у році t;
Pt – виторг від реалізації науково-технічної або виробничо-технічної продукції в році t;
Сt – собівартість продукції в році t;
Нt – загальна сума податків і виплат з балансового прибутку.
Для порівняння поточних госпрозрахункових показників роботи підприємств (або наукових організацій) до й після реалізації заходу НТП може бути застосований метод виділення прибутку по даному заході із загальної величини прибутку, що залишається в розпорядженні підприємства (наукової організації), по формулі:
П = Пt - По
де По, Пt – загальна величина прибутку, що залишається в розпорядженні підприємства (наукової організації) до й після реалізації заходу НТП.
Фінансовий результат, відображений у балансі, називається балансовим прибутком (збитком).
При плануванні чистого прибутку надзвичайні події, доходи та збитки від них не можна визначити, тому що невідомо, які події та коли відбудуться. Тому чистий прибуток плановий – це прибуток від звичайної діяльності [11, c. 87].
На підприємствах виробничої сфери можуть бути застосовані три методи розрахунку прибутку від реалізації продукції: прямого розрахунку, за показником витрат на одну гривню продукції, економічний (аналітичний) метод.
При методі прямого розрахунку прибуток розраховується за окремими видами продукції, що виробляються і реалізуються за такою формулою:
,
де Попер– операційний прибуток від реалізації планового обсягу продукції, тис. грн.;
Ппрі – прибуток від реалізації і-го виробу, який визначається відніманням від гуртової ціни виробу витрати на його виробництво і збут .
11.5. Ефективність діяльності підприємства та методики її визначення
Проблема ефективності виробництва завжди посідала важливе місце серед актуальних проблем економічної науки. Зацікавленість нею виникає на різних рівнях управління економікою – від власників приватного підприємства до керівників держави.
Завдання визначення ефективності виникає в різних ситуаціях, і його раціональне вирішення в конкретних умовах передбачає застосування тих або інших підходів чи методик. Можна виділити такі загальні напрямки, за якими визначається ефективність.
У системі показників ефективності виробництва можна виділити такі групи показників [24, 32, 44, 77]:
- ефективності використання основних фондів (табл. 10);
- ефективності використання оборотних фондів (табл. 11);
- ефективності використання праці (трудових ресурсів) (табл. 12);
- ефективності окремих видів діяльності (табл. 13);
-узагальнюючі показники ефективності діяльності підприємства (табл. 14).
Таблиця 10
Показники ефективності використання основних фондів
|
Назва |
Визначення |
Формула |
|
Фондовіддача
|
Відношення вартості виготовленої продукції (за гуртовими цінами) за рік (ВП) до середньорічної вартості основних фондів(ОВФ) |
ФВ=ВП/ОВФ |
|
Фондомісткість |
Обернений до фондовіддачі |
Фм=ОВФ/ВП=1/ФВ |
|
Рентабельність основних фондів
|
Відношення прибутку (П), одержаного за певний період, до середньої вартості основних фондів за той самий період (ОВФ) |
Рф=П/ОВФ
|
|
Коефіцієнт інтенсивного використання обладнання
|
Відношення обсягу виготовленої продукції за певний період у натуральних або вартісних показниках (ВП) до виробничої потужності обладнання у відповідних показниках (Побл) |
Кiнт=ВП/Побл
|
|
Коефіцієнт змінності обладнання |
Відношення кількості відпрацьованих верстато-змін (Кст зм) до кількості одиниці обладнання (n) |
Кзм=Кст зм/n
|
Таблиця 11
Показники ефективності використання оборотних фондів
|
Назва |
Визначення |
Формула |
|
Коефіцієнт оборотності
|
Відношення вартості виготовленої продукції (за гуртовими цінами) за певний період (ВП) до середніх залишків оборотних фондів (ОЗ) |
Коб=ВП/ОЗ |
|
Коефіцієнт завантаження |
Обернений до коефіцієнта оборотності |
Кзав=ОЗ/ВП=1/Коб |
|
Тривалість обороту |
Відношення кількості днів у періоді (Д) до коефіцієнта оборотності за цей період (Коб) |
Тоб=Д/Коб |
|
Рентабельність оборотних фондів |
Відношення прибутку (П), одержаного за певний період, до середніх залишків оборотних фондів за той самий період |
Рф=П/ОЗ
|
Таблиця 12
Показники ефективності використання праці (трудових ресурсів)
|
Назва |
Визначення |
Формула |
|
1 |
2 |
3 |
|
Продуктивнiсть працi |
Відношення вартості або кiлькостi виготовленої продукції (ВП) до витрат живої праці, що вiдображаєть-ся кiлькiстю відпрацьованих Людино-годин (ЖП). Відображає кiлькiсть продукції, що виготовляється за одиницю робочого часу |
ПП=ВП/ЖП |
|
Трудомiсткiсть продукцii |
Обернений до продуктивності праці. Відображає витрати праці на виготовлення одиниці продукції |
Тм=ЖП/ВП=1/ПП |
Продовження табл.12
|
1 |
2 |
3 |
|
Фондоозброєнiсть |
Відношення середньої вартості основних фондів за певний період (ОВФ) до середньооблікової чисельності працівників (СОЧ) за той самий період |
Фо=ОВФ/СОЧ
|
|
Зарплатомiсткiсть продукцii |
Відношення фонду плати праці (Фоп) до вартості виготовленої продукцii (у гуртових цінах) за певний період (ВП) |
Зм=Фоп/ВП
|
Таблиця 13
Показники ефективності використання капітальних вкладень
|
Назва |
Визначення |
Формула |
|
Коефіцієнт ефективності капітальних вкладень |
Відношення щорічного приросту прибутку від здійснення капітальних вкладень (ТП) до суми капітальних вкладень (КВ) |
Ер=ТП/КВ |
|
Термін окупності капітальних вкладень
|
Обернений до коефіцієнта ефективності капітальних вкладень. Відображає кількість років, за яку сума прибутку перекриє суму капітальних вкладень |
Ток=КВ/ТП=1/Ер |
|
Зведені витрати
|
Дорівнює сумі поточних витрат на одиницю продукції за i-м варіантом (Сi) та добутку нормативного коефіцієнта ефективності (Ен) та питомих (на одиницю продукції) капітальних вкладень за i-м варіантом. |
Zi=Ci+ Ен*KBi> >min
|
Наведемо основні показники ефективності
Таблиця 14
Узагальнюючі показники ефективності діяльності підприємства
|
Назва |
Визначення |
Формула |
|
Норма прибутковості |
Відношення прибутку (П), одержаного за певний період, до суми середньої вартості основних фондів за той самий період (ОВФ) та середніх залишків оборотних засобів (ОЗ) |
Нпр=П/(OВФ+ОЗ) |
|
Рентабельність продукції |
Відношення прибутку (П), одержаного за певний період від реалізації продукції, до собівартості продукції (С) |
Рпрод=П/С |
|
Коефіцієнт ефективності застосовуваних ресурсів |
Відношення чистої продукції в порівнянних цінах за рік (ЧП) до витрат ресурсів, що відображені чисельністю працівників (Чпр) середньою вартістю |
kер=ЧП/[Чпр+(ОВФ+ОЗ)*Кпвп]
|
11.6. Основні показники рентабельності підприємства та фактори, що їх визначають
Показники рентабельності є важливими характеристиками факторного середовища формування прибутку (та доходу) підприємства. З цієї причини вони є обов'язковими елементами порівняного аналізу та оцінки фінансового стану підприємства.
Основні показники рентабельності [24]:
< >рентабельність продукції;рентабельність продаж;рентабельність активів;рентабельність текучих активів;рентабельність власного акціонерного капіталу.
Цей показник характеризує вихід прибутку в процесі реалізації продукції на одиницю витрат в основній діяльності підприємства.
2. Рентабельність продаж (RОS) визначається як відношення прибутку від реалізації (Пр) до виручки від реалізації без податків, включаємих в ціну продукції (В):
,
Рентабельність продаж характеризує доходність основної діяльності підприємства.
3. Рентабельність активів (КОА) визначається як відношення прибутку (балансової чи чистої) (Пб або Пч) до середньої величини активів за якийсь період (Аср):
Рентабельність активів також можна представити як ефективність використання матеріальних і фінансових ресурсів: рентабельності продаж і оборачуваємості активів (Оа):
Чим менше доля прибутку в ціні, тим більше повинна бути швидкість обороту, щоб рентабельність вкладень в підприємство була достатньою.
4. Рентабельність поточних активів (Рта) уявляє собою відношення чистого прибутку підприємства (Пч) до середньої величини поточних активів (оборотних коштів) підприємства (Ат.ср):
Цей показник характеризує величину прибутку, отриману з кожної гривні що вкладена у поточні активи.
5. Рентабельність власного акціонерного капіталу (RОЕ) визначається як відношення чистого прибутку (Пч) до середньої величини власного капіталу підприємства (Кс) за якийсь період:
На величину рентабельності власного акціонерного капіталу впливає показник рентабельності активів.
11.7. Використання чистого прибутку підприємства
Використання чистого прибутку підприємство може здійснювати через попереднє формування цільових грошових фондів або спрямовуючи кошти безпосередньо на фінансування витрат. Можливий також розподіл чистого прибутку частково для формування цільових фондів, а частково на безпосереднє фінансування витрат.
Проведення аналізу розподілу і використання чистого прибутку важливе, оскільки від його результатів залежать не лише темпи розвитку підприємства на основі самофінансування, а й забезпечення інтересів власників, задоволення матеріальних та соціальних потреб персоналу (рис. 13). Визначення напрямів використання чистого прибутку належить до компетенції самого підприємства і його засновників (акціонерів) [77].
|
І етап Прибуток, що залишається у розпорядженні підприємства
|
|
Виплати неоподаткованого характеру |
|
Чистий прибуток підприємства |
|
ІІ етап Чистий прибуток підприємства |
|
Резерви на виплату дивідендів на акції або процентів на пайові внески |
|
Формування фондів розвитку підприємства на інші напрями використання прибутку |
 |
Рис. 13. Етапи визначення чистого прибутку підприємства
Сучасна господарська практика передбачає такі напрями використання чистого прибутку.
1. Фонд інвестування підприємства (фінансування витрат на науково-дослідні роботи, розробку й освоєння нових видів продукції і технологій, модернізацію обладнання, реконструкцію і модернізацію виробництва, придбання і створення нематеріальних активів, поповнення обігового капіталу).
2. Фонд фінансування витрат, пов’язаних із соціальними потребами (витрати на експлуатацію соціально-побутових об’єктів, що є на балансі підприємства), будівництвом об'єктів невиробничого призначення, проведенням оздоровчих та інших заходів.
3. Фонд стимулювання персоналу підприємства (матеріальне заохочення працівників: виплата одноразових премій за виконання важливих виробничих завдань, надання одноразових матеріальних допомоги, преміювання за створення, освоєння і впровадження нової техніки тощо).
4. Формування резерву для виплати дивідендів (характерно для ВАТ). Важливим напрямом використання прибутку є формування резерву на виплату дивідендів. Дивідендна політика товариства – серйозний важіль підвищення ефективності його діяльності.
5. Фінансовий резерв, що формується в обсягах, рекомендованих чинним законодавством
Лекція 12. Реструктуризація підприємств у процесі розвитку
12.1. Концепції розвитку підприємств.
12.2. Загальна характеристика процесу реструктуризації та санації підприємства.
12.3. Фінансове оздоровлення суб’єктів господарювання.
12.4. Класифікація санаційних заходів
Рекомендована література: [12; 15; 51; 52; 56; 68; 72; 79; 83; 92; 97].
12.1. Концепції розвитку підприємства
У вітчизняній соціологічній думці поняття «організаційний розвиток» вживається на противагу або стагнації, або циклічним процесам, що має назву «функціонуванням організації». Розглядаючи «організаційний розвиток» у рамках західної соціології відзначається відсутність однозначності в трактуванні цього терміна. В основі спільностей та відмінностей моделей організаційного розвитку − інваріантність трактування терміна «організаційний розвиток», представленого сутнісним ядром концептуальних моделей.
Відповідно до одного з підходів: організаційний розвиток природний процес якісних змін в організації, похідних від її віку. Також можна сказати, що організаційний розвиток пов’язаний з такими змінами, які сприяють зростанню чисельності персоналу або збільшення розмірів організації і визначаються нововведеннями. Також поширений наступний підхід, згідно з яким організаційний розвиток − складна освітня стратегія, розрахована на зміну соціальних відносин, поглядів людей і структури організації з метою поліпшити її адаптацію до вимог технології та ринку.
В структурі стратегічного управління організаційним розвитком промислового підприємства виділено такі моделі останнього: структурно-ситуаційна, інноваційна, феноменологічна, конфліктна, селекційна. Критерії класифікації вказаних моделей запропоновані А.І. Кравченко та наголосив на наступних факторах організаційного розвитку підприємства: зовнішнє середовище, внутрішнє середовище, структура підприємства. Таким чином, за джерелом, спонукає організацію до зміни, всі моделі були розбиті на ендогенні, екзогенні та змішані. За логікою програмування змін вони були розділені на балансові; конфліктні; змішані. За механізмом, який визначає логіку протікання процесу, вони розмежовані на раціонально сплановані (навмисно викликані й реалізовані активним суб'єктом і є підсумком реалізації якогось проекту або плану); спонтанні, де процес змін не обумовлений цілеспрямованою діяльністю і не пов'язаний з реалізацією будь-якого плану; змішані [92].
За впливом попереднього розвитку на логіку структурних змін вони розділені на волюнтаристські, що заперечують або ігнорують вплив попереднього розвитку на вибір майбутніх змін в організації, і історичні, які вважають, що попередній розвиток є фактор, що задає логіку змін; змішані, де обидва чинники в тій чи іншій мірі представлені. За способом реагування організації на джерело зміни моделі були розбиті на ті, в яких система описується як пасивно реагує (адаптивні), активно впливає (адаптують), змішані. За підсумком процесу зміни підходи представлені у вигляді моделей: з телеологічно запрограмованим результатом, де результат змін розглядається як заданий вихідною програмою активного суб’єкта; випадкові, де підсумок розвитку не запрограмований і результат зміни описується як продукт дії безлічі факторів; змішаних, де визнаються обидва фактори. За сферою протікання вони розділені на фокусні (численні моделі, де процес структурних змін описується на рівні одиничних організацій) та популяційні (де той же процес описується на рівні організаційної популяції).
На рис. 14. наведено найважливіші тенденції розвитку підприємств в сучасних умовах [15, c. 482].
|
Гнучке виробництво; Реінжиніринг; Мінімум запасів; Зменшення розмірів підприємства. |
|
Сучасні тенденції розвитку підприємств |
|
Розвиток інтегрованих операційних систем |
|
Розвиток організацій-них структур |
|
Розвиток систем управління якістю |
|
Розвиток систем стимулювання |
|
Стабілізація складу працівників |
|
Залучення працівників до управління |
|
Дивізіональні структури; Мережоподіб-ні структури; Малі групи; Внутрішні ринки; Стратегічні центри прибутку. |
|
Бездефектна робота; Зростання відповідаль-ності персоналу; Партнерство з постача-льниками; Самоконтроль |
|
Участь у прибутках; Розвиток нематері-ального стимулю-вання |
|
Робочі групи та комітети; Демократи-зація управління |
|
Перекваліфі-кація персоналу; Самостійність працівників у виконанні рішень; Оптимізація складу працівників. |
Рис. 14. Сучасні тенденції розвитку підприємства
(складено на основі [15])
Основною характерною рисою сучасних систем внутрішньофірмового управління є орієнтація на довгострокову перспективу, зосередження уваги на фундаментальних дослідженнях, диверсифікацію діяльності, активне впровадження інновацій, максимальне використання творчої активності персоналу підприємства.
12.2. Загальна характеристика процесу реструктуризації та санації підприємства
Сучасний стан економіки на макро- і мікрорівні характеризується деформованою структурою виробництва. Тому одним із стратегічних завдань більш ефективного розвитку виробничого потенціалу є його структурна перебудова. Останню можна здійснювати, з одного боку, за допомогою проведення ефективної політики реструктуризації та санації потенційно конкурентоспроможних підприємств, а з іншого, – через ліквідацію (повне перепрофілювання) збиткових і збанкрутілих підприємств.
Процес реструктуризації можна розглядати як спосіб зняття суперечності між вимогами ринку і застарілою логікою дій підприємства. По суті, реструктуризація підприємства – це здійснення організаційно-економічних, правових, технічних заходів, спрямованих на зміну структури підприємства, управління ним, форм власності, організаційно-правових форм, як здатність привести підприємство до фінансового оздоровлення, збільшити обсяг випуску конкурентоспроможної продукції, підвищити ефективність виробництва.
Основна ідея реструктуризації підприємств – створення конкурентноздатних виробництв і зміна поведінки підприємства через запровадження жорстких бюджетних обмежень, властивих ринковій економіці [51, c. 36].
Реструктуризація підприємства спрямовується на розв’язання двох основних завдань: по-перше, якнайскоріше забезпечити виживання підприємства; по-друге, відновити конкурентоспроможність підприємства на ринку. Відповідно до цих завдань і розглядають взаємозв’язані форми й види реструктуризації підприємств та організацій (рис. 15).
|
Ступінь |
|
Види реструктури-зації |
|
Форми |
|
РЕСТРУКТУРИЗАЦІЯ ПІДПРИЄМСТВ (ОРГАНІЗАЦІЙ) |
|
Часткова реструктуризація (обмежена) |
|
Комплексна реструктуризація (всебічна) |
|
Управлінська |
|
Технічна |
|
Економічна |
|
Фінансова |
|
Організаційно-правовова |
|
Оперативна |
|
Стратегічна |
  |
Рис. 15. Основні форми і види реструктуризації підприємств (організацій).
Санація – це комплекс послідовних взаємозв’язаних заходів фінансово-економічного, виробничо-технічного, організаційного, соціального характеру, спрямованих на виведення суб’єкта господарювання з кризи і відновлення або досягнення ним прибутковості та конкурентоспроможності.
Цілі санації:
< >виведення суб'єкта господарювання з кризи;відновлення або досягнення ним прибутковості та конкурентоспроможності;покриття поточних збитків;відновлення платоспроможності ;відновлення ліквідності;
Типи санаційних заходів
|
Фінансово-економічні |
|
Соціальні |
|
Організаційно-правові |
|
Виробничо-технічні |
|
Відображають фінансові відносини, що виникають у процесі мобілізації та використання внутрішніх та зовнішніх фінансових джерел оздоровлення підприємств |
|
Створення та фінансування системи перепідготовки кадрів, пошук і пропозиція альтернативних робочих місць, додаткові виплати з безробіття, надання звільненим працівникам позик |
|
Спрямовані на удосконалення організаційної структури підприємств, організаційно-правових форм бізнесу,поліпшення якості менеджменту, звільнення від непродуктивних виробничих структур, поліпшення виробничих стосунків між членами колективу |
|
Модернізація та оновлення виробничих фондів, зменшення простоїв та підвищення ритмічності виробництва, скорочення технологічного часу, поліпшення якості продукції та зниження її собівартості, удосконалення асортименту |
 |
Рис. 16. Типи санаційних заходів
(cкладено на основі [72])
План фінансового оздоровлення розробляють, як правило, фінансові та контролінгові служби підприємства, яке перебуває у фінансовій кризі, представники потенційного санатора, незалежні аудиторські та консалтингові фірми. Для розробки плану санації використовують весь методичний та функціональний арсенал контролінгу.
Основні критерії оцінювання ефективності санації: ліквідність і платоспроможність; прибутковість; додаткова вартість, створена в результаті санації; конкурентні переваги.
Якщо за основу прийняти критерій прибутковості, то ефективність санації (Е) можна визначити за формулою:
Результати санації в деяких випадках можна оцінити на основі додаткового прибутку підприємства, який є різницею між сумою прибутку після санації і його розміром (або величиною збитків) до проведення санації.
Для ефективнішого оцінювання ефективності прогнозований обсяг прибутку приводять до теперішньої вартості. Вкладення для проведення санації розглядаються як інвестиція санатора у підприємство з метою одержання прибутку [72].
Лекція 13. Економічна безпека підприємства та його антикризова діяльність
13.1. Сутність і фази розгортання кризи.
13.2. Фактори, що обумовлюють виникнення кризи.
13.3. Суть, причини і моделі банкрутства.
13.4. Фінансово-економічні передумови та наслідки виникнення ситуації банкрутства.
13.5. Види банкрутства підприємства. Інститут банкрутства: сутність, цілі та завдання.
13.6. Причини та процедура ліквідації збанкрутілих підприємств.
13.7. Сутність економічної безпеки підприємства та фактори впливу на неї.
13.8. Аналітична оцінка рівня економічної безпеки.
Рекомендована література: [5; 9; 22; 28; 31; 38; 46; 52; 73; 77; 79; 81].
13.1. Сутність і фази розгортання кризи
Криза – це загострення протиріч в соціально-економічній системі, які загрожують її життєстійкості в навколишньому середовищі. Під фінансовою кризою розуміють фазу розбалансованої діяльності підприємства та обмежених можливостей його впливу на фінансові відносини. На практиці з кризою, як правило, ідентифікується загроза неплатоспроможності та банкрутства підприємства, діяльність його в неприбутковій зоні або брак у фірми потенціалу для успішного функціонування.
Розгортання кризи на рівні мікроекономічної системи структурно декомпонується на 3 фази кризи: прихована криза (або криза ефективності), криза платоспроможності та криза розрахунків по боргах (загроза банкрутства). Розглянемо зовнішні ознаки кожної фази кризи.
1 фаза – криза ефективності (прихована криза). Характерними ознаками цієї стадії є зниження ефективності діяльності підприємства, яке виявляє себе через негативну динаміку показників прибутковості обороту та капіталу, тривалість операційного та фінансового циклу підприємства, його ринкової вартості та ін. Причиною зниження ефективності є отримання збитків спочатку від проведення окремих господарських операцій, потім – в окремі часові періоди, і поступово – в цілому за результатами господарсько-фінансової діяльності. Спочатку збитки, що виникають, покриваються за рахунок внутрішніх резервів (компенсаторних можливостей) – нерозподілених прибутків минулих періодів, ліквідної частини власного капіталу. Поступово внутрішні резерви протидії поточній збитковості вичерпуються, що обумовлює перехід до наступної фази розвитку кризи.
2 фаза – криза платоспроможності. Характерними ознаками цієї фази кризи є періодичний та все триваліший дефіцит грошових коштів підприємства для виконання ним своїх зобов'язань та фінансування своєї поточної діяльності. Зовнішнім проявом такого становища є виникнення ситуації неплатоспроможності, яка характеризується затримкою у часі здійснення поточних платежів (порушення термінів сплати у зв’язку з недостатністю грошей на розрахунковому рахунку), сплатою економічних санкцій (штрафів, пені) за несвоєчасну сплату, появою простроченої кредиторської заборгованості та непогашених кредитів і позик.
З фаза – криза розрахунків по боргах (загроза банкрутства, фінансова неспроможність). Поглиблення кризи платоспроможності обумовлює виникнення ситуації, за якої підприємство не може задовольнити вимоги своїх кредиторів протягом певного часу (відповідно до діючого законодавства критичний термін виконання зобов'язань становить три місяці). Це спонукає кредиторів до судового захисту своїх прав шляхом порушення справи про банкрутство суб'єкта підприємницької діяльності [81].
13.2. Фактори, що обумовлюють виникнення кризи
|
Можливі наслідки кризи |
|
Оновлення організації Руйнування організації |
|
Оздоровлення організації Виникнення нової кризи |
|
Загострення кризи Послаблення кризи |
|
Різкі зміни М’які зміни |
|
Перетворення організації Збереження організації |
|
Довгострокові зміни Короткострокові зміни |
|
Якісні зміни Кількісні зміни |
|
Необоротні зміни Оборотні зміни |
У розумінні кризи велике значення мають не тільки причини, але й можливі наслідки кризи: імовірне оновлення організації або її руйнування, оздоровлення або виникнення нової кризи (рис.17).
Рис. 17. Можливі наслідки кризи
(складено на основі [73])
Виділяють такі загальні ознаки класифікації факторів кризи [73]:
1. Залежно від місця виникнення:
- внутрішні (ендогенні) — виникнення та інтенсивність прояву яких залежить від діяльності підприємства, провокується певними рішеннями, подіями або внутрішнім станом системи;
< > зовнішні (екзогенні) — виникнення та інтенсивність прояву яких залежить від діяльності підприємства, обумовлюється станом зовнішнього оточення.Моделі прогнозування банкрутства. Найважливішим інструментом системи раннього попередження та методом прогнозування банкрутства підприємств є дискримінантний аналіз. Під дискримінантним аналізом здебільшого розуміють комплекс методів математичної статистики з допомогою якого здійснюється класифікація досліджуваних одиниць (підприємств) в залежності від значень обраної сукупності показників у відповідності до побудованої метричної шкали.
Однофакторний дискримінантний аналіз. В основі однофакторного (одновимірного) аналізу покладене сепаратне дослідження окремих показників та класифікація підприємств за принципом дихотомії (спосіб логічного поділу класу на підкласи). Віднесення підприємства до категорії «хворих» чи «здорових» здійснюється у розрізі окремих показників у відповідності до емпірично побудованої шкали граничних значень досліджуваного показника. Найбільш відомими моделями однофакторного дискримінантного аналізу є системи показників Бівера та Вайбеля [38, c. 479].
Система показників Бівера. В основі досліджень американського економіста В. Бівера покладено 30 найбільш часто вживаних у фінансовому аналізі показників. За ознакою однорідності ці показники були згруповані в шість груп. Із кожної групи Бівер вибрав по одному, найбільш типовому, показнику, які й склали його систему прогнозування:
1.Відношення Cash Flow до позичкового капіталу.
2.Відношення чистого прибутку до валюти балансу.
3.Відношення позичкового капіталу до валюти балансу.
4.Відношення оборотних активів до поточних зобов’язань (показник покриття).
5.Відношення робочого капіталу до валюти балансу.
6.Відношення різниці між очікуваними грошовими надходженнями та поточними зобовєязаннями до витрат підприємства (без амортизації).
Система показників Вайбеля. Класифікацію підприємств за цією системою пропонується здійснювати з використанням таких показників:
1.Відношення позичкового капіталу до валюти балансу.
2.Відношення оборотних активів до поточних зобов’язань (показник покриття).
3.Відношення Cash Flow до поточних (короткострокових) зобов’язань.
4.Відношення різниці між очікуваними грошовими надходженнями та поточними зобов’язаннями до витрат підприємства (без амортизації).
5.Відношення середнього залишку кредиторської заборгованості до вартості закупок помножене на 365.
6.Відношення середніх залишків виробничих запасів до величини затрат на сировину (матеріали) помножене на 365.
Багатофакторний дискримінантний аналіз. В процесі аналізу підбирається ряд показників, для кожного з яких визначається вага в так званій "дискримінантній функції". В загальному вигляді, алгоритм лінійної багатофакторної дикримінантної функції можна представити в такій формі: Z = a0 + a1x1 + a2x2 + a3x3 + .......+ anxn,
а1, а2, а3 ......, аn - коефіцієнти (ваги) дискримінантної функції;
х1, х2, х3......., хn - показники (змінні) дискримінантної функції.
Модель Альтмана. Модель прогнозування банкрутства, розроблена американським економістом Е. Альтманом має також назву «розрахунок Z-показника». Побудована Альтманом дискримінантна функція має такий вигляд:
Z = 0,012 X1 + 0,014 X2 + 0,033 X3 + 0,006 X4 + 0,999 X5
Це 5-ти факторна модель, де факторами виступають окремі показники фінансового стану підприємства. Адаптовано до вітчизняних стандартів фінансової звітності, окремі змінні дискримінантної функції мають такий вигляд (табл. 15):
Таблиця 15
Економічна інтерпретація змінних дискримінантної функції
|
Незалежна змінна |
Економічна інтерпретація |
|
X1 |
робочий капітал/ валюта балансу; |
|
X2 |
сума нерозподіленого прибутку (непокритого збитку) та резервного капіталу / валюта балансу; |
|
X3 |
звичайний прибуток до оподаткування + проценти за кредит / валюта балансу; |
|
X4 |
ринкова вартість підприємств (ринкова вартість корпоративних прав) / позичковий капітал; |
|
X5 |
чиста виручка від реалізації продукції/ валюта балансу. |
Модель Беермана. В Німеччині вперше застосував методологію багатофакторного дискримінантного аналізу при дослідженні фінансового стану підприємств у 1976 році професор університету м. Мюнстер Клаус Беерман. Свої висновки він базував на емпіричному дослідженні 21 пари підприємств, половина з яких були збиткові та знаходилися у фінансовій кризі. Основні характеристики дискримінантної функції Беермана наведено в таблиці 16.
Таблиця 16
Характеристики дискримінаннтної функції Бермана
|
Показник |
Вага |
|
Х1 = позичковий капітал / валюта балансу |
+ 0,077 |
|
Х2 = чистий прибуток / валюта балансу |
+ 0, 813 |
|
Х3 = чистий прибуток / позичковий капітал |
+ 0, 124 |
|
Х4 = чистий прибуток / чиста виручка від реалізації |
- 0,105 |
|
Х5 = cash-flow / позичковий капітал |
- 0,063 |
|
Х6 = чиста виручка від реалізації / валюта балансу |
+ 0,061 |
|
Х7 = запаси / чиста виручка від реалізації |
+ 0,268 |
|
Х8 = сума амортизації / вартість основних засобів на кінець періоду |
+ 0,217 |
|
Х9 = введені основні засоби / сума амортизації |
+ 0,012 |
|
Х10 = заборгованість за банківськими позиками / позичковий капітал |
+ 0,165 |
Одержані значення інтегрального показника Беерман рекомендує інтерпретувати наступним чином (горизонт прогнозування 1 рік):
Z > 0,32 - підприємство знаходиться під загрозою банкрутства;
0,32 > Z > 0,236 - неможливо чітко ідентифікувати, потребує додаткового якісного аналізу
Z < 0,236 - підприємству не загрожує банкрутство [9, c. 302-304].
13.4. Фінансово-економічні передумови та наслідки виникнення ситуації банкрутства
Передумови виникнення ситуації банкрутства. Розвитку фінансової кризи на підприємстві можуть сприяти ряд факторів, які діляться на дві групи:
1) Зовнішні (незалежні від діяльності підприємства):
- спад кон’юнктури в економіці;
- значний рівень інфляції;
- нестабільність податкового законодавства;
- нестабільність фінансового та валютного ринків;
- посилення конкуренції в галузі;
- криза окремої галузі.
2) Внутрішні (залежні від діяльності підприємства):
- втрата клієнтів та покупців готової продукції;
- зменшення кількості замовлень та угод на збут товару;
- неритмічність виробництва;
- підвищення собівартості та зниження продуктивності праці
- зростання розміру неліквідних оборотних коштів та наднормативні
запаси;
< >зменшення обсягів реалізації продукції.Зниження прибутковості, наслідком чого є дефіцит власних оборотних коштів та виникнення тотальної заборгованості;Достатньо довготривала неплатоспроможність підприємства, причиною якої є низька ліквідність його активів. Така ситуація характеризується значним перевищенням невідкладних фінансових зобов’язань над сумою залишку грошових коштів та високоліквідних активів. При чому ця ситуація є хронічною.Порушення фінансової стійкості підприємства, яке заважає нормальному ходу господарської діяльності. Сутність цього положення полягає в тому, що обсяг позикового капіталу підприємства значно перевищує обсяг його активів. Мова йде про виникнення так званої «чистої від’ємної вартості» (ЧВВ), яка визначається як різниця між сумою позикового капіталу (ПК) та сумою активів (А):ЧВВ = ПК – А
< >Значна незбалансованість на протязі досить довгого періоду обсягів його грошових потоків. Йдеться про значне перевищення обсягів від’ємного грошового потоку над позитивним і відсутність перспектив змінення цієї тенденції.по-перше, фінансово неспроможне підприємство може стати причиною виникнення серйозних фінансових ризиків для успішно діючих підприємств – його партнерів. Тим самим підприємство приносить шкоду своїм партнерам, а отже знижується загальний потенціал економічного розвитку держави;по-друге, фінансово неспроможне підприємство ускладнює формування доходної частини державного бюджету та позабюджетних фондів;по-третє, такі підприємства сприяють зниженню загальної норми прибутку на капітал, оскільки неефективно використовують надані йому ресурси в товарній та грошовій формі;по-четверте, такі підприємства згортають свою діяльність і сприяють скороченню чисельності робочих місць та кількості зайнятих у суспільному виробництві.
ОСНОВНІ ПРИЧИНИ ЛІКВІДАЦІЇ ПІДПРИЄМСТВА
|
2. Жодна юридична чи фізична особа не подала до відповідного органу заяву про реструктуризацію або санацію боржника |
|
3. Жоден із представлених планів реструктуризації чи санації не був схвалений кредиторами |
|
4. Запропоновані плани виведення підприємства із кризового стану не можуть бути реалізовані з тих чи інших причин |
|
1. Майно продовжує знецінюватися і використовується будь-яка можливість для відновлення його вартості
|
 |
Рис. 18. Причини прийняття судового рішення про ліквідацію підприємства
З моменту визнання боржника банкрутом: 1) припиняється підприємницька діяльність боржника; 2) до ліквідаційної комісії переходить право розпорядження майном банкрута й всі його майнові права й зобов’язання; 3) визнаються минулими строки всіх боргових зобов’язань банкрута; 4) припиняється нарахування пені й відсотків на всі види заборгованості банкрута. Ліквідаційна комісія оцінює і реалізує все майно банкрута (рис. 19).
|
формИ реализацІЇ МАЙНА ПІДПРИЄМСТВА-банкрУта |
|
Аукціон |
|
Продаж одному чи кільком покупцям |
|
Тендер |
|
Передача в оренду |
|
Розподіл між кредиторами |
|
Передача майна власникам застави |
|
|
 |
Рис. 19. Форми реалізації майна банкрута
Кошти, одержані від продажу майна банкрута, спрямовуються на задоволення вимог кредиторів.
Призначені арбітражним судом ліквідатори утворюють ліквідаційну комісію, якій надаються широкі повноваження. До ліквідаційної комісії переходить право розпоряджання майном банкрута і всі його майнові права та обов’язки. Ліквідаційна комісія: управляє майном банкрута; здійснює інвентаризацію та оцінку майна; визначає ліквідаційну масу і розпоряджається нею; вживає заходів для стягнення дебіторської заборгованості; реалізує майно збанкрутілого підприємства (організації) і здійснює інші заходи, спрямовані на задоволення вимог кредиторів.
Ліквідаційною масою є майнові активи банкрута, на які, з метою погашення боргу, може бути звернене стягнення на вимогу кредиторів. Мається на увазі все майно боржника, що належить йому з права власності або повного господарського відання. Якщо суб’єкт банкрутства є засновником або учасником господарського товариства та відповідно власником частки в статутному фонді товариства, зазначена частка підлягає викупу або вилученню зі статутного фонду способом його зменшення; одержані кошти включаються до складу ліквідаційної маси. Орендоване майно виключається з ліквідаційної маси.
Усі форми продажу майна банкрута (через викуп, на аукціоні, за конкурсом) оформляються договорами купівлі-продажу, який укладається між ліквідаційною комісією від імені підприємства-банкрута та покупцем.
Ліквідаційна комісія за погодженням зі зборами (комітетом) кредиторів визначає послідовність реалізації об’єктів ліквідаційної маси та критерії їхнього відбору для продажу, оскільки допускається продаж як цілісних майнових комплексів, так і окремого індивідуально визначеного майна, об’єктів незавершеного будівництва або законсервованих об’єктів [52].
13.7. Сутність економічної безпеки підприємства та фактори впливу на неї
Економічна безпека фірми (підприємства, організації) – це такий стан корпоративних ресурсів (ресурсів капіталу, персоналу, інформації І технології, техніки та устаткування, прав) і підприємницьких можливостей, за якого гарантується найбільш ефективне їхнє використання для стабільного функціонування та динамічного науково-технічного й соціального розвитку, запобігання внутрішнім і зовнішнім негативним впливам (загрозам).
Необхідність постійного дотримання економічної безпеки зумовлюється об’єктивною потребою кожного суб’єкта господарювання у забезпеченні стабільного функціонування і досягнення цілей діяльності.
Головна мета економічної безпеки підприємства полягає в тім, щоб гарантувати його стабільне та максимально ефективне функціонування тепер і високий потенціал розвитку в майбутньому.
Найважливішими факторами, що впливають на економічну безпеку підприємства, є ступінь досконалості законодавчої бази, рівень оподаткування, доступ на світові ринки збуту, інвестиційна привабливість регіону, держави. Насамперед, економічна-безпека підприємства залежить від економічної безпеки держави, регіону, адже ґрунтується на їхньому фінансовому, сировинному та виробничому потенціалі, перспективах розвитку.
Джерелами негативних впливів на економічну безпеку можуть бути:
1) свідомі чи несвідомі дії окремих посадових осіб і суб’єктів господарювання (органів державної влади, міжнародних організацій, підприємств (організацій)- конкурентів;
2) збіг об’єктивних обставин (стан фінансової кон’юнктури на ринках даного підприємства, наукові відкриття та технологічні розробки, форс-мажорні обставини тощо).
Залежно від суб’єктної обумовленості негативні впливи на економічну безпеку можуть мати об'єктивний і суб’єктивний характер. Об'єктивними вважаються такі негативні впливи, які виникають не з волі конкретного підприємства або його окремих працівників. Суб’єктивні впливи мають місце внаслідок неефективної роботи підприємства в цілому або окремих його працівників (передовсім керівників і функціональних менеджерів).
Головна та функціональні цілі зумовлюють формування необхідних структуроутворюючих елементів і загальної схеми організації економічної безпеки.
Тільки за здійснення в необхідному обсязі зазначених дій (заходів) можна буде досягти належного рівня економічної безпеки підприємства [31, c. 84].
13.8. Аналітична оцінка рівня економічної безпеки
Для комплексної оцінки рівня ЕБП слід використовувати певний алгоритм, що складається з послідовних етапів і розроблений на основі узагальнення декількох підходів [5, 6]:
1) Визначення джерел небезпеки (негативних впливів) та інформаційної бази для оцінки рівня ЕБ підприємства. Джерелами таких негативних впливів можуть бути є різноспрямованість економічних інтересів підприємств, регіонів і держави, слабка мотивація працівників до попередження загроз і незацікавленість у кінцевих результатах діяльності підприємства, перевага значної частки дебіторсько-кредиторської заборгованості в балансі підприємства, підвищена зношеність активної частини основних фондів та ін. Джерелами інформаційної бази для оцінки рівня ЕБП може бути фінансова звітність, експертні висновки, результати перевірок, постійного моніторингу господарської діяльності тощо.
2) Визначення структури негативних впливів за функціональними складовими безпеки.
3) Розробка бальної системи оцінок та питомої ваги значущості для обчислення показників кожної функціональної складової ЕБП: така система оцінок, як правило, розробляється експертами. Тобто внаслідок обробки великого масиву статистичної інформації у поєднанні з досвідом роботи підприємства можна виокремити допустимі значення певних зон для кожного показника ЕБП.
4) Визначення середнього бального значення по кожній функціональній складовій ЕБ підприємства. Для цього слід скористатись послугами експертів, чисельність яких визначити за формулою: 
b – допустима ймовірність помилки експертів, тобто 
. За оцінками експертів розраховується середньозважені значення оцінок експертів (
) по кожному показнику з використанням формул математичної статистики:
де xij – бал, виставлений j-м експертом за і-м показником; Bij – коефіцієнт вагомості, виставлений j-м експертом за і-м показником; n – кількість експертів. Або зіставити фактичні розраховані значення і порогові значення показників безпеки і розподілити їх за зонами безпеки:
< >Введення коефіцієнта значущості функціональних складових безпеки. З досвіду понад 50 підприємств, питома вага значущості функціональних складових економічної безпеки, становить:у промисловості (1, 2, 3) — 0,2; (5) — 0,15; (4,6) — 0,1; (7) — 0,05;у сільському господарстві: (3) — 0,3; (1, 6) — 0,2; (2, 4) — 0,1; (5, 7) — 0,05;у торгівлі: (1) — 0,3; (5) — 0,2; (3) — 0,15; (2, 4, 7) — 0,1; (6) — 0,05.Сукупний критерій економічної безпеки будь-якого суб'єкта господарювання (kсеб) можна розрахувати як середньозважену складових, користуючись формулою: 
де ki– величина окремого (поодинокого) критерію за i-ою функціональною складовою;
di – питома вага значущості i-ої функціональної складової;
n – кількість функціональних складових економічної безпеки підприємства.
< >Графічне відображення (для полегшеного сприйняття) та аналіз функціональних складових і комплексного показника ЕБП.Розроблення рекомендацій щодо підвищення ефективності управління системою економічної безпеки підприємства [22; 46].
НАВЧАЛЬНО-МЕТОДИЧНІ МАТЕРІАЛИ
Основна література
< >Алтухов П.Л., Денисов В.Т. Управление развитием предприятий [Текст] / П.Л. Алтухов, В.Т. Денисов. – Саратов: Сарат. гос. техн. Ун-т, 2000.– 160 с. Балюк І. Господарське процесуальне право: навч.посіб. [Текст] / І. Балюк. – К.: КНЕУ, 2008. – 224 с.Березін О. В., Бутенко Н. В. Економіка підприємства: навч. посіб [Текст] / О. В. Березін, Н. В. Бутенко. – К.: Знання, 2009. – 254 с.Березін О.В. Економіка підприємства: навч. посіб. [Текст] / О.В. Березін, Л.М. Березіна, Н.В. Бутенко. – К.:Знання, 2009. – 390с. – (Вища освіта ХХІ століття)Бланк И. А. Инвестиционный менеджмент: Учебный курс [Текст] / И. Бланк – К.: Эльга-Н, Ника-Центр, 2001.– 448 с.Бойчик І.М. Економіка підприємства: Навч. посіб. для студ. вищих навч. закл. І- ІV рівнів акредитації [Текст] / І.М. Бойчик, П.С. Харів, М.І. Хопчан, Ю.В. Піча [2.вид., виправ. і доп.]. – К.: Каравела, 2001. – 298 с. Бухгалтерський облік у галузях економіки: Підручник [Електронний ресурс] / В.Б. Захожай, М.Ф. Базась, М.М. Матюха, В.М. Базась – К.: МАУП, 2005. – 968 с. – Режим доступу: http://all-economic.at.ua/load/bukhgalterskij_oblik/rekomendovana_literatura/zakhozhaj_v_b_bazas_ m_f_bukhgalterskij_oblik_u_galuzjakh_ekonomiki_pidruchnik/132-1-0-163Варналій З.С. Основи підприємництва: Навч. посіб. [Текст] / З.С. Варналій [3-тє вид., випр. і доп.]. – К.: Знання-Прес, 2006. – 350 с.Васильців Т.Г. Економічна безпека підприємництва України: стратегія та механізми зміцнення: Монографія [Текст] / Т.Г. Васильців – Львів: Арал, 2008. – 384с.Гавва В.Н., Божко Е.А. Потенціал підприємства: формування та оцінювання: Навч. посібник [Текст] / В.Н. Гавва, Е.А. Божко. – К.: ЦНЛ, 2004. – 224 с. Гаєвська Л.М. Економіка підприємства: Навч. посібник для студ. вищ. навч. закл. [Текст] / Л.М. Гаєвська, О.Л. Фурманюк, С.Я. Цимбалюк, Г.А. Булгакова. – Ірпінь, 2001. – 144 с. Гетьман О.О., Шаповал В.М. Економіка підприємства: Навч. посіб. [Текст] / О.О. Гетьман, В.М. Шаповал [2-ге видання]. – К.: Центр учбової літератури, 2010. – 488 с.Голов С. Управлінський облік : Підручник [Текст] / С. Голов. – К.: Лібра, 2003. –703 с.Гордієнко П.Л. Стратегічний аналіз: Навчальний посібник [Текст] / П.Л. Гордієнко. – К.: Алерта, 2006. – 404 с.Горемыкин В.А. Экономическая стратегия предприятия: Учебное псобие [Текст] / В.А. Горемыкин [Изд. 3-е испр. и доп.]. – М.: Издательство «Альфа-Пресс», 2007.– 540 с. Грещак М.Г., Коцюба О.С. Управління витратами: Навч.-метод. посібник для самост. вивч. дисц. [Текст] / М.Г. Грещак, О.С. Коцюба – К.: КНЕУ, 2002. – 131 с.Гринчуцький В.І. Економіка підприємства: навч. посібник [Текст] / В.І. Гринчуцький, Е.Т. Карапетян, Б.В. Погріщук . – К. : Центр учб. л-ри, 2010 . – 304 с.Гриньова В.М. Економіка праці та соціально-трудові відносини : навч. посіб. [Текст] / В.М. Гриньова, Г.Ю. Шульга. – К.: Знання, 2010.– 311 с.Гриньова В.М. Організація виробництва: підручник [Текст] / В.М. Гриньова, М.М. Салун. – К. : Знання, 2009. – 582 с. Грішнова О.А. Економіка праці та соціально-трудові відносини. Підручник для ВНЗ (затв. МОН України) [Текст] / О.А. Грішнова – К: Знання, 2009. – 390 с.Дайле А. Практика контроллинга [Текст] / A. Дайле. – М.: Финансьі и статистика, 2001.– 336 c.Джога Р.Т. Бухгалтерський облік у бюджетних установах: навч. посібник. [Текст] / Р.Т. Джога. – К.: КНЕУ, 2001. – 250 с.Донець Л.І., Романенко Н.Г. Основи підприємництва. Навчальний посібник [Текст] / Л.І. Донець, Н.Г. Романенко. – К.: Центр навчальної літератури, 2006. – 320 с.Економіка виробничого підприємства: Навч. посіб. [Текст] / Й. М. Петрович, І. О. Утінова [3-тє вид., випр.]. – К.:Т-во «Знання», КОО, 2009. – 405 с.Економіка підприємства: Навч.-метод. посібник для самост. вивч. дисц. [Текст] / І.О. Швиданенко, С.Ф. Покропивний, С.М. Клименко та ін. – К.: КНЕУ, 2000. – 248 с.Економіка підприємства: Підручник. [Текст] / За ред. акад. С.Ф. Покропивного. [2-е вид., перероб. та доп.]. – К.: КНЕУ, 2001. – 528 с. Економічний аналіз : навч. посібн. [Текст] / М.А. Болюх, В.З. Бурчевський, М.І. Горбаток. – К. : Вид-во КНЕУ, 2001. – 540 с.Зубок М.І., Зубок P.M. Безпека підприємницької діяльності: Нормативно-правові документи комерційного підприємства, банку [Текст] / М.І. Зубок, P.M. Зубок. – К.: Істина, 2004. –144 с.Инновационная экономика : монография [Текст] / Дынкин А., Иванова Н., Грачев М. и др. [2-е изд., испр. и доп.]. – М. : Изд-во «Наука», 2004. – 352 с.Іванілов О.С. Економіка підприємства: підруч. [для студ. вищ. навч. закл.] [Текст] / О.С. Іванілов. – К.: Центр учбової літератури, 2009. – 728 с.Козаченко Г.В., Поножарьов В.П., Ляшенко О.М. Економічна безпека підприємста: сутність та механізм забезпечення: Монографія. [Текст] / Г.В. Козаченко, В.П. Поножарьов, О.М. Ляшенко. – К.: Лібра, 2003. – 280 с.Конєва Т.В. Опорний конспект з курсу «Бухгалтерський облік у бюджетних установах» [Текст] / Т.В. Конєва – К.: КНТЕУ, 2000.Кравченко М.В., Линник В.Г. Менеджмент корпорації: Підручник [Текст] / М.В. Кравченко, В.Г. Линник. – К.:КНЕУ, 2008. – 334 с.Крамаренко Г.О., Чорна О.Є. Фінансовий менеджмент. [Текст] / Г.О. Крамаренко, О.Є. Чорна. – Киів: Центр навчальної літератури, 2006. – 520с.Краснокутська Н.С. Потенціал підприємства: формування та оцінка: навч. посібн. [Текст] / Н.С. Краснокутська. – К. : Вид-во ЦНЛ, 2005. – 352 с. Круш П.В., Подвігіна В.І., Сердюк Б.М. Економіка підприємства: Навчальний посібник [Текст] / П.В. Круш, В.І. Подвігіна, Б.М. Сердюк. – К.:Ельга – Н, КНТ, 2007. – 780с.Лень В. Управлінський облік: Навчальний посібник[Текст] / В. Лень. – К.: Знання-Прес, 2003. – 287 с.Матвеева В. Бюджетные организации: бухгалтерский учет и налогообложение. [Текст] / В. Матвеева – Х.: Фактор, 2001. – 566 с. Мильнер Б.З. Теория организации [Текст] / Б.З. Мильнер [3-изд., перераб. и доп.]. – М.: ИНФРА-М, 2003. – 558с.Монастирський Г.Л. Теорія організації: Навч.-метод, комплекс [Текст] / Г.Л. Монастирський. – Т.: Екон. думка, 2007. – 84 с.Облік у бюджетних установах: Навч. посібник [Текст] / О.А. Заїнчковський, Т.М. Сторожук. – Ірпінь, Академія ДПС України, 2002. – 535 с.Планування діяльності підприємства: Навч.-метод. посібник для самост. вивч. дисц. [Текст] / М.А. Белов, Н.М. Євдокимова, В.Є. Москалюк та ін. – К.: КНЕУ, 2002. – 252 с. Понікаров В.Д., Андрійченко Ж.О. Господарське законодавство: Навчальний посібник [Текст] / В.Д. Понікаров, Ж.О. Андрійченко. – X.: ВД «ШЖЕК», 2004.Попович П.Я. Економічний аналіз діяльності суб’єктів господарювання. Підручник [Текст] / П.Я. Попович. – Тернопіль: Економічна думка, 2001. – 365 с.Савицька Г.В. Економічний аналіз діяльності підприємства: Навч. посіб. [Текст] / Г.В. Савицька. – К.: Знання, 2004. – 654с.Свірко С.В. Бухгалтерський облік та прийняття рішень в бюджетних організаціях. [Текст] / С.В. Свірко. – К.: КНЕУ, 2000. – 185 с.Ситник Й.С. Менеджмент організацій. Навчальний посібник [Текст] / Й.С. Ситник. – Львів: «Тріада плюс», 2008. – 456 с.Смолякова Г.А. Фінансовий аналіз підприємства[Текст] / Г.А. Смолякова. – К.: МІМ-Київ, 2001. – 305с. Сухарева Л.А., Петренко С.Н. Контроллинг – основа управлення бизнесом [Текст] / Л.А. Сухарева, С.Н. Петренко. – К.:ЦНЛ, 2002. – 208с.Тарасюк Г.М., Шваб Л.I. Планування діяльності підприємства. Навч. посіб. [Текст] / Г.М. Тарасюк, Л.I. Шваб. – К.: «Каравела», 2003. – 432 с.Терещенко О.О. Фінансова санація та банкрутство підприємств: Навчальний посібник [Текст] / О.О. Терещенко. – К.:КНЕУ, 2000. – 412 с.Тітов М.І. Банкрутство: матеріально-правові та процесуальні аспекти [Текст] / М.І. Тітов. – Харків: Консул, 2004.Управління ресурсами підприємства: Навч. посіб. [Текст] / Ю.М. Воробйов, Б.І. Холод. – Київ: «Центр навчальної літератури «, 2004 – 288с.Фінансова звітність: Навчальний посібник [Текст] / В.О. Шевчук. – Київ, 2004. Фомичев В.И. Международная торговля: Учебник [Текст] / В.И. Фомичев.– М.: ИНФРА-М, 2000. – 446 с.Хаммер М. Реинжиниринг корпорации: Манифест революции в бизнесе [Текст] / М. Хаммер, Д. Чампи. – М.: Манн, Иванов и Фербер, 2006. – 287 с.Циганкова Т.М. Управління міжнародним маркетингом: Навч. посіб. [Текст] / Т.М. Циганкова. – К.: КНЕУ, 2001. – 132 с.Цигилик І.І., Бибик Я.Р. Економіка підприємства. Навчальний посібник. [Текст] / І.І. Цигилик, Я.Р. Бибик. – К.: Центр учбової літератури, 2007. – 212 с.Шваб Л.І. Економіка підприємства: навч. посібн. [Текст] / Л.І. Шваб. – К.: «Каравела», 2007. – 584 с.Швиданенко Г.О. Економіка підприємства:підручник [Текст] / Г.О. Швиданенко, В.Г. Васильков, Н.П. Гончарова Н.П. – К.: КНЕУ, 2009. – 598с.Шепітко Г.Ф. Контролінг: посібник (для студентів економічних спеціальностей усіх форм навчання) [Текст] / Г.Ф. Шепітко. – К.: Вид-во Європ. ун-ту, 2004. – 136 с.Шкапова О.М. Маркетинг послуг: Навч. посібник [Текст] / О.М. Шкапова. – К.: Кондор, 2003. – 304 с.Шнипко О.С. Національна конкурентоспроможність: сутність, проблеми, механізми реалізації [Текст] / О.С. Шпинко. – К.: Наук, думка, 2003. – 334 с.Щербина В.С. Господарське право: Посібник [Текст] / В.С. Щербина [2-е вид., перероб. і доп.]. – К.: Юринком Интер, 2005. – 592 с.
Додаткова література
< >Байдик О. Нормативний метод обліку витрат на виробництво продукції [Текст] / О.Байдик // Баланс.– 2001.– №7 (спецвипуск).– С. 50-61.Бауліна Т.В. Кадровий потенціал як головний фактор управління змінами на підприємстві [Текст] / Т.В. Бауліна // Економіка і управління. – 2008. – № 1. – С. 67-71. Белоусова И. Проблеми впровадження управлінського обліку на підприємствах [Текст] / И. Белоусова // Бухгалтерський облік та аудит. – 2005. – №5. – С 12-16.Бугрім О.Ю. Зарубіжний і вітчизняний досвід розвитку процесів реструктуризації підприємства [Електронний ресурс] / О.Ю. Бугрім // Економічний простір. – 2009. – №21. – Режим доступу: http://www.nbuv.gov.ua/portal/Soc_ Gum/Ekpr/2009_21/bugrim.pdf.Вишневська О.М. Ресурсний потенціал підприємництва [Текст] / О.М. Вишневська // Економіка АПК. – 2008. – № 12. – С. 32-37. Головатюк В.М. Вимірювання інноваційного потенціалу в контексті формування стратегії розвитку підприємства [Текст] / В.М. Головатюк, В.П. Соловйов // Механізм регулювання економіки. – 2009. – № 1. – С. 102-111. Гордієнко Г.С., Шпак Ю.В. Оцінка ефективності використання виробничих потужностей на машинобудівному підприємстві [Електронний ресурс] / Г.С. Гордієнко, Ю.В. Шпак. – Режим доступу: http://www.rusnauka.com.Дирда Ю.В. Реструктуризація промислових підприємств: зарубіжний та вітчизняний досвід проведення [Електронний ресурс] / Ю.В. Дирда. – Режим доступу: http://www.rusnauka.com/4_SWMN_2010/Economics/58921.doc.htm.Довбня С.Б. Діагностика рівня економічної безпеки підприємства [Текст] / С.Б.Довбня, Н.Ю.Гічова // Фінанси України. – 2008. – №4. – С. 88-97.Довгаль Н. С. Методичні основи оцінки ефективності використання ресурсного потенціалу підприємства [Текст] / Н. С. Довгаль // Науково-технічна інформація. - 2008. - № 4. , С. 55-57.Довгаль Н.С. Ресурсний потенціал підприємства: теоретичні основи [Текст] / Н.С. Довгаль // Науково-технічна інформація. – 2009. – № 1.Економіка підприємства, виробничий потенціал підприємства [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://www.houseofmcdonnell.com.Економіка підприємства: конспект лекцій [Електронний ресурс] // Бібліотека онлайн. – Режим доступу: http://readbookz.com/book/1/46.html.Загальна характеристика продукції, поняття і класифікація [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://www.management.com.ua.Законодавча база України [Електронний ресурс] // Офіційний сайт Верховної Ради України. – Режим доступу: http://rada.gov.ua/pls/zweb_n/webproc2. Захарін С. Інвестиційне забезпечення відтворення основних фондів [Текст] / С. Захарін // Економіка України. – 2007. – № 4. – С. 43-51.Зима Л.Н., Лысенко Ю.Г. Механизмы управления экономической безопасностью стратегических объектов [Текст] / Л.Н. Зима, Ю.Г. Лысенко // Вісник ДонНУ. – 2004 – №1. – С. 5-11.Инновации в промышленности [Текст] // Справочник экономиста. – 2004. – № 2. – С. 94.Ільчук П. Реструктуризация французской атомной промышленности [Текст] / П. Ільчук // Зеркало недели.– 2009. – № 49 (322). – С. 9.Качуровський В.Є. Ресурсний потенціал підприємства: структура та ефективність використання [Текст] / В.Є. Качуровський, В.П. Чайковська // Регіональна бізнес-економіка та управління. – 2007. Кирилов О.Д. Формування ефективної стратегії розвитку підприємства в умовах інвестиційної уразливості [Текст] / О.Д. Кирилов // Академічний простір. – 2008. – № 12. – С. 244-250. Колодійчук А.В. Сутність підприємництва як особливого виду господарської діяльності. Основні характерні ознаки підприємства [Електронний ресурс] / А.В. Колодійчук. – Режим доступу: www.nbuv.gov.ua/portal/Коренков О.В. Виробничий потенціал як складова частина потенціалу підприємства [Текст] / О.В. Коренков // Вісник Харківського національного університету ім. В.Н. Каразіна. – Сер.: Економічна. – 2006. – № 565. – С. 186-190. Кузь Т.І. Підприємство (фірма): сутність і умови функціонування в Україні [Електронний ресурс] / Т.І. Кузь. – Режим доступу:http://intkonf.org/kuz-ti-pidpriemstvo-firma-sutnist-i-umovi-funktsionuvannya-v-ukrayini.Лапин Н.И. Актуальные проблемы исследования нововведений [Текст] / Н.И. Лапин // Сборник научных трудов. – М.: Изд-во ВНИИСИ, 1980. – 174 с.Лапко О. Інновації як предмет економічного дослідження [Текст] / О.Лапко // Вісник Академії державного управління при Президентові України. – 1999. – № 4. – С. 186-190.Марцин В.С. Економіка торгівлі [Текст]: Підручник. 2–е видання./ В.С. Марцин. – К.: Знання, 2008. – 608 с.Мироненко Ю.Д., Тереханов А.К. Роль стратегического управления компанией в ее организационном развитии [Електронний ресурс] / Ю.Д. Мироненко, А.К. Тереханов // Корпоративные системы. – 2004. – №5. – Режим доступу: www.management.com.ua.Мороз Л.А. Стратегічний аналіз маркетингового потенціалу підприємства [Текст] / Л.А. Мороз, Т.В. Лебідь // Вісник Національного університету «Львівська політехніка». – 2009. – С. 45-50.Організація, розвиток виробництва на підприємстві. Планування на підприємстві [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://www.paragononstate.com.Розрахунок виробничої потужності [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://www.paragononstate.com/organzaczya-virobnicztva/171-rozraxunok-virobnicho-potuzhnost-pdprimstva.html.Ткаченко С.А. Стратегічний аналіз маркетингової діяльності підприємств [Електронний ресурс] / С.А. Ткаченко. – Режим доступу: http://www.management.com.ua.Третяк О. Про проблему банкрутства підприємств [Текст] // Економіка України – 2000. – №2. – С.46-49.Федулов Л. Развитие национальной инновационной системы Украины [Текст] / Л. Федулов, Н. Пашута // Экономика Украины. – 2005. – № 3. – С. 35-47.