Населення, як суб’єкт економічних відносин, демографічна база для формування трудових ресурсів

1. Населення, як суб’єкт економічних відносин, демографічна база для формування трудових ресурсів

Офіційна статистика розрізняє населення, зайняте в суспільному виробництві, та кількості робітників і службовців, зайнятих в національному господарстві.

Потрібно звернути увагу на те, що в 90-х роках XX століття та на початку третього тисячоліття ці показники в Україні мають тенденцію до зменшення.

До населення, зайнятого в суспільному виробництві, відносять:

1) осіб працездатного віку і старших;

2) підлітків які протягом року були зайняті економічною діяльністю – працювали за наймом на умовах повного (неповного) робочого дня (тижня);

3) підприємців – тих, хто самостійно забезпечував себе роботою, в т.ч. підприємців, сімей, які працюють безкоштовно;

4) служителі релігійних культур та ін.

У кількості зайнятого населення не враховують учнів працездатного віку, що навчаються з відривом від виробництва, також військових строкової служби та жінок , які перебувають у відпустках із догляду за дитиною до досягнення нею віку згідно з чинним законодавством, а також іноземних громадян.

Формування трудового потенціалу є вирішальною передумовою соціально-економічної стабілізації країни, а його ефективне використання стає основою продуктивності національної економіки.

В умовах інтеграції України у світовий економічний простір важливим завданням є визначення та дослідження внутрішніх та зовнішніх факторів, що впливають на формування трудового потенціалу регіону, країни. При цьому до факторів зовнішнього впливу належать: рівень соціально-економічного розвитку регіону, країни; рівень демографічного розвитку регіону, країни; стан національного та регіонального ринку праці й умови формування ціни робочої сили; законодавча база, що регламентує соціально-трудові відносини; соціальне та підприємницьке інвестування. Величина трудового потенціалу країни, регіону більшою мірою залежить від демографічної ситуації (загальна чисельність населення, його структура, тривалість життя, рівень народжуваності та смертності).

Демографічні фактори впливають в основному на кількісну складову трудового потенціалу. Однак, як зазначає ряд дослідників, їх вплив не зводиться до суто кількісних тенденцій, оскільки виявляється у формуванні демографічної якості населення через його генофонд, стан здоров’я, тривалість активного періоду.

У сучасній економічній науці трудовий потенціал розглядається як складна економічна категорія. У той же час проведені теоретичні дослідження показали, що не існує єдиних методологічних підходів до трактування даної категорії, що підтверджується різноманітністю існуючих літературних джерел. Оскільки головним смисловим словом є “потенціал”, тобто можливість реалізації чого-небудь, то трудовий потенціал виражає, з одного боку, певні можливості трудових ресурсів або окремого працівника, які можуть бути використані в суспільно корисній діяльності, а з іншого – характеристику якостей трудових ресурсів або окремого працівника, що відображають рівень розвитку їх здібностей, придатності й підготовленості до виконання робіт певного виду і якості, ставлення до праці, можливостей і готовності працювати з повною віддачею сил і здібностей.

Трудовий потенціал формується на різних рівнях управління: національному, регіональному, а також на рівні окремого господарюючого суб'єкта. При цьому існують особливості його формування, однак основа трудового потенціалу залишається незмінною, тому що її складає працездатна людина.

Під впливом демографічних процесів, що відбуваються в країні, трудовий потенціал може скорочуватись або зростати. Демографічними факторами формування трудових ресурсів є інтенсивність відтворення населення, що залежить від рівня народжуваності, оскільки чим вищий цей рівень, тим швидше зростають трудові ресурси, а також від міграційних процесів, тобто залежно від співвідношення кількості приїжджаючих і від’їжджаючих збільшуються або зменшуються трудові ресурси.

Для демографічної ситуації України в період переходу до ринкових відносин характерним є падіння народжуваності, зростання смертності та зменшення міграційного сальдо.

Таким чином, при повільному зростанні населення і тим більше при його скороченні збереження наявних трудових ресурсів стає одним із головних загальнодержавних завдань. Незважаючи на те що скорочення загальної чисельності населення у наступному році порівняно з попереднім роком не дуже велике, приблизно становить 1%, у довгостроковій перспективі можна очікувати серйозного впливу цього фактора на структуру й обсяг національного та регіонального ринку.

Гострою соціально-демографічною проблемою є не стільки зменшення чисельності населення, скільки трансформація його вікової структури, зокрема зростання питомої ваги осіб старших вікових груп. Віковий склад населення істотно впливає на демографічні процеси: інтенсивність смертності значно вище серед осіб похилого віку, ніж серед молоді.

Старіння населення зовсім не пов’язано зі збільшенням тривалості життя. Цей процес обумовлений різким падінням народжуваності.

2. Поняття людського капіталу

Утвердження у розвинених країнах світу нової тенденції, яка одержала назву "інтелектуалізація економіки", тобто базування економіки на знаннях, спрямовує на усвідомлення того, що пошук ефективної моделі соціально-економічного розвитку України необхідно вести у площині визнання теорії людського капіталу та реального запровадження її у практику ринкових перетворень. Людський капітал є об'єктом дослідження як економістів, так і соціологів. Останні основний акцент роблять на набуванні навичок, уміння, життєвого досвіду, мудрості, цінностей і норм, які підвищують шанси індивіда у визначенні сукупної заробітної плати та умов праці.

Вважають, що передумови для розроблення теорії людського капіталу були закладені у працях класиків політичної економії, які започаткували науковий аналіз людських здібностей до праці, їх формування, відтворення й ефективне функціонування. Зокрема, А. Смідт у роботі "Дослідження про природу та причини багатства народів" (1776 р.) стверджував, що збільшення продуктивності праці більше залежить від удосконалення вмінь працівників, ніж від покращення машин та інструментів.

Наступні покоління економістів дійшли висновку, що вдосконалення здібностей людини є нагромадженням капіталу. Наприлад, Дж. М. Кларк як капітал визнавав саму людину. І. Фішер, слідом за Л. Вальсаром, визначив заробітну плату як відсоток на людський капітал, що може нагромаджуватися подібно до фізичного капіталу. У праці "Протестантська етика і дух капіталізму" (1905 р.) М. Вебер, техніці відводить другорядну роль, акцентуючи на наріжності ставлення людини до праці (людських ресурсів). Ф. Ліст вважав найважливішим компонентом національного запасу капіталу майстерність, спадкові та надбані якості (здібності) людини і стверджував, що внесок людського капіталу проявляється як у виробництві продукції, так і у її споживанні.

Людський капітал ввів у науковий обіг представник Чікагської школи, видатний американський економіст, лауреат Нобелівської премії з економіки (1992 р.) Г. Беккер, якого вважають автором нових розділів економічної теорії – економіки дискримінації, теорії людського капіталу, економіки злочинності, економіки домашнього господарства тощо. У його праці "Людський капітал" (перше видання –1964 р., друге видання –1975 р.), котра стала класикою сучасної економічної думки, він дав визначення людського капіталу і виділив його типи.

Введений Г. Беккером різновид людського капіталу – специфічний – містить складові, що корисні одному працедавцю. Цей капітал сплачується тим підприємством, з яким він пов'язаний. Автор підходить до розкриття міркувань з цього приводу двобічно. З одного боку, працівник, який володіє великим запасом нагромадженого спеціального капіталу внаслідок багаторічної роботи на одному підприємстві, навряд чи зможе розраховувати на ідентичний рівень оплати праці в іншому підприємстві. З іншого боку, для підприємця такий працівник має вищу цінність, ніж новий. Це дає змогу усвідомити причину нижчої плинності кадрів у працівників з більшим стажем роботи і вищу частку заповнюваності вакансій фірми на основі внутрішніх просувань, ніж відносно набору із зовнішніх джерел.

Згідно зі запропонованою класифікацією людського капіталу, Г. Беккер обґрунтував відмінність відповідних інвестицій в людину (спеціальних і загальних).

Основний внесок у популяризацію ідеї людського капіталу здійснив інший представник Чікагської школи, лауреат Нобелівської премії з економіки (1979 р.) Теодор Шульц. Його називають автором концепції "людського капіталу", висвітленню положень якої присвячена низка його праць ("Виникаюча економічна сцена і шкільна освіта" 1958, "Вкладення в людський капітал: роль освіти й наукових досліджень", 1971; "Інвестиції в людей: економіка якості населення", 1981 та ін.).

Тематика людського капіталу розвинена також в працях В. Бейсброда, Дж. Мінцера, Дж. Кендріка, Л. Хансена. Зацікавлює дослідження М. Катца, який вивчав вплив на працездатність людей житлових умов за даними про переселення найманих робітників із відсталої перефирії Чикаго до краще облаштованого центу міста. Він показав, що забезпечені житлом працівники, добивалися вищих трудових успіхів.

В економічній теорії під людським капіталом у найширшому сенсі розуміють сукупність притаманних кожній людині знань, навичок, здібностей і кваліфікацій носіїв робочої сили, які можуть бути використані нею у виробничих чи споживчих цілях. Він єдиний з-поміж ресурсів має здатність оновлюватися, вдосконалюватися розвиватися. Очевидно, що такого трактування змісту поняття "людський капітал" недостатньо для окреслення його як економічної категорії.

О.А. Грішнова людський капітал характеризує як сукупність сформованих і розвинутих внаслідок інвестицій продуктивних здібностей, особистих рис і мотивацій поведінки індивідів, що перебувають у їхній власності, використовуються в економічній діяльності, сприяють зростанню продуктивності праці і впливають завдяки цьому на зростання доходів свого власника і національного доходу.

Л.Т. Шевчук, підходячи до трактування людського капіталу як капітальних ресурсів суспільства, вкладених у людей, людину чи як можливостей людини брати участь у виробництві, творити, будувати, створювати цінності, поняття "людського капіталу" розкриває як частину сукупних знань, здібностей і кваліфікацій носіїв робочої сили, яка здатна приносити дохід, тобто, яка використовується для виробництва товарів і послуг.

Розглядаючи питання, чи можна вважати людським капіталом абсолютно незадіяні здібності та кваліфікації непрацюючих носіїв робочої сили, абсолютно незадіяні здібності та кваліфікації носіїв робочої сили при залученні осіб до некваліфікованих робіт, де використовується лише їх м'язовий (біологічний) потенціал, або частково незадіяні здібності та кваліфікації носіїв робочої сили при використанні особами під час трудової діяльності лише тієї чи іншої частки отриманих під час професійного навчання знань, автор говорить про потенційний та реальний людський капітал.

Обраний Л.Т Шевчук підхід до трактування людського капіталу актуалізує важливу теоретико-методологічну проблему його вимірювання в грошовому еквіваленті. Потенційний людський капітал територіальної суспільної системи (населеного пункту, регіону, держави, світу) автор оцінює як вартість здобутої особами, що проживають в межах досліджуваної територіальної суспільної системи професійної освіти (середньої спеціальної, неповної вищої та вищої), незалежно від того, де вони цю освіту здобули, включаючи кошти на фінансування науки. Фактичний (реальний) людський – як вартість здобутої особами, що беруть участь у виробництві товарів, послуг і благ, освіти, незалежно від того, де вони цю освіту здобули, включаючи кошти на фінансування науки. Реальний (фактичний) людський капітал за обсягом у грошовому еквіваленті менший за потенціальний.

Потенційний і реальний людський капітал Л.Т. Шевчук розглядає як основний людський капітал і вводить поняття "авансований людський капітал". Він представляє собою грошовий капітал, призначений на забезпечення дошкільної і шкільної освіти, функціонування системи охорони здоров'я, культури і житлового фонду, установ, організацій та підприємств, що забезпечують нормальні умови життєдіяльності населення, без яких неможливо створити основний людський капітал і забезпечити його відтворення.

Викладені вище базові поняття та концептуальні положення, пов'язані з людським капіталом, вимагають формування нових теоретико-методологічних поглядів стосовно ефективності його використання, а, отже, нових досліджень, спрямованих на визначення показників його втрат.