Шпори

Шпори 29.07.2017 08:15

ризики інвестування в економіку України

 

Економіка України перебуває в складній економічній ситуації, яка зберігає тенденції до погіршення внаслідок продовження агресивної політики Російської Федерації, окупації Криму і військових операцій на сході України.

Важливу роль у створенні сприятливих умов для розвитку української економіки відіграють іноземні інвестиції.

Залучення іноземних інвестицій дає змогу країні-реципієнту отримати ряд вигод, основними з яких є поліпшення платіжного балансу; трансфер новітніх технологій та ноу-хау; комплексне використання ресурсів; розвиток експортного потенціалу і зниження рівня залежності від імпорту; досягнення соціально-економічного ефекту (підвищення рівня зайнятості, розбудова соціальної інфраструктури тощо). Водночас, використання іноземних інвестицій для країни є потенційним джерелом загроз, таких як експлуатація сировинних ресурсів та забруднення навколишнього природного середовища, підвищення рівня залежності країни від іноземного капіталу, зниження рівня конкурентоспроможності вітчизняних товаровиробників, трансфер капіталу за кордон.

Спеціалісти вважають, що основними перешкодами на шляху вкладення інвес­тицій в Україну є: нестабільність законодавства; значна зв'язаність економіки на колишніх республіках СРСР; нерозвиненість інфраструктури, особливо транспортної та телекомунікаційної мереж; незбалансованість економіки;  неспроможність влади дотримуватись взятих на себе зобов'язань; невідповідність організаційних управлінських форм світовим; економічна і політична нестабільність; корупція.

Переважно саме ці причини, що значною мірою залежать від держави, стримують ширший доступ інвестицій в Україну. Тому в Україні, де більшу частину економіки контролює держава, іноземне інвестування є одночасно і економічною і політичною проблемою.

Для покращання інвестиційного клімату необхідні: зрівнювання у правах інофірм і національних підприємств, розширення податкових пільг тощо; створення та ефективне використання вільних економічних зон, сприяння інвестиціям у провідні галузі промисловості; розвиток системи страхування інофірм; визначення пріоритетів інвестування; підтримка і заохочення з боку держави фірм та підприємств, котрі сприяють інвестиціям в українську економіку; розширення міжнародної співпраці в галузі сприяння капіталовкладенням та гарантування інвестицій; активна роль держави в запобіганні та компенсації можливих негативних соціальних наслідків реалізації інвестиційних проектів в Україні; створення умов для активізації вітчизняного бізнесу;   поглиблення ринкових реформ;удосконалення чинного законодавства в галузі зовнішньоекономічної діяльності та забезпечення контролю з боку держави за його дотриманням.

 

 

 

сутність і завдання монетарної політики держави

 

Ринкова економічна система функціонує завдяки механізму макроекономічного регулювання, в якому ключовим елементом є держава. Для впливу на національну економіку держава використовує різноманітний інструментарій. Економісти виділяють дві принципово відмінні групи таких інструментів: правові (чи адміністративні) та економічні. Правові інструменти включають у себе нормативні акти, які визначають права та обов’язки юридичних і фізичних осіб в економіці. Ці нормативні акти торкаються значного кола законодавчих положень стосовно власності, підприємництва, цін, податків та інших економічних понять і категорій.

Монетарна політика – один із видів макроекономічної політики, що є сукупністю заходів, за допомогою яких здійснюється вплив на стан грошового обігу і кредитної сфери з метою контролю і регулювання пропозиції грошей, процентних ставок, ринків капіталу тощо. Або ж, іншими словами, це політика щодо зміни грошової маси в національній економіці.

 Монетарну політику називають також грошово-кредитною. Грошова маса змінюється в результаті операцій центрального банку, комерційних банків і рішень суб’єктів фізичного (виробничого) сектору економіки. Монетарна політика, поряд із фіскальною, а також структурною, зовнішньоекономічною, валютною та іншими, є одним із елементів стабілізаційної чи антициклічної політики, спрямованої на вирівнювання економічних коливань.

Правову основу грошово-кредитного регулювання в Україні становлять Конституція України, Закони України „Про банки і банківську діяльність” і „Про Національний банк України”, інші нормативно-правові акти. 

Суб’єкти монетарної політики - центральний банк й відповідні урядові структури - міністерство фінансів, державна скарбниця, органи нагляду за діяльністю банків і контролю за грошовим обігом, установи зі страхування депозитів та інші.

Об’єкт монетарної політики – пропозиція та попит грошей на грошовому ринку. 

Стратегічна мета монетарної політики підпорядкована загальним стратегічним цілям соціально-економічної політики держави: стабілізації сукупного обсягу виробництва, зайнятості та рівня цін. 

Тактичною метою монетарної політики є забезпечення внутрішньої стабільності грошей, тобто оптимальної рівноваги між попитом пропозицією грошей.

Тактика монетарної політики мусить бути гнучкою, тобто змінюватися відповідно до ситуації на ринку.

Реакцією держави на економічну кон’юнктуру є альтернатива: 

• політика „дорогих грошей” 
• політика „дешевих грошей”. 

Планування основних параметрів грошово-кредитної політики передбачає необхідність урахування ефекту запізнення (часового лагу), тобто, запізнювання впливу прийнятої економічної політики в часі. 

 

банківський нагляд та необхідність його удосконалення в Україні

 

Національний банк України здійснює регулювання та банківський нагляд відповідно до положень Конституції України, Закону України "Про банки і банківську діяльність", Закону України "Про Національний банк України", інших законодавчих актів України та нормативно-правових актів Національного банку України.

Метою банківського нагляду є стабільність банківської системи та захист інтересів вкладників і кредиторів банку щодо безпеки зберігання коштів клієнтів на банківських рахунках.

Наглядова діяльність Національного банку України охоплює всі банки, їх відокремлені підрозділи, афілійованих та споріднених осіб банків на території України та за кордоном, установи іноземних банків в Україні, а також інших юридичних та фізичних осіб у частині дотримання вимог Закону України "Про банки і банківську діяльність" щодо здійснення банківської діяльності.

Для здійснення своїх функцій Національний банк України має право безоплатно одержувати від банків, банківських об’єднань та юридичних осіб, які отримали ліцензію Національного банку України, а також від осіб, стосовно яких Національний банк України здійснює наглядову діяльність відповідно до Закону України "Про банки і банківську діяльність", інформацію про їх діяльність та пояснення стосовно отриманої інформації і проведених операцій.

Отримана інформація не підлягає розголошенню за винятком випадків, передбачених законодавством України.

Під час здійснення банківського нагляду Національний банк України має право вимагати від банків та їх керівників усунення порушень банківського законодавства, виконання нормативно-правових актів Національного банку України для уникнення або подолання небажаних наслідків, що можуть поставити під загрозу безпеку коштів, довірених таким банкам, або завдати шкоди належному веденню банківської діяльності.

Національний банк України здійснює банківський нагляд у формі інспекційних перевірок та безвиїзного нагляду.

У рамках І етапу Комплексної програми розвитку фінансового сектору України до 2020 року зусилля регуляторів були спрямовані на вирішення проблем, які накопичилася у фінансовій системі за довгі роки, передусім на очищення сектору від неплатоспроможних установ, фондового ринку – від «сміттєвих» активів; встановлення єдиних правил гри та підвищення прозорості для усіх учасників. Очищення ринку відбувається:  від неплатоспроможних учасників - шляхом посилення нагляду за дотриманням та/або вдосконалення пруденційних нормативів, оголошення учасників ринку неплатоспроможними; відкликання ліцензій та/або дозволів на здійснення відповідних видів діяльності;- від неефективних фінансових інструментів на фондовому ринку - шляхом запровадження нових вимог до лістингу та більш виважених та жорстких критеріїв фіктивності емітентів цінних паперів;  від «сумнівних» учасників - шляхом підвищення вимог до структури власності та її розкриття; маніпуляторів - через підвищення відповідальності та надання повноважень щодо розслідування (доказування).

шляхи оздоровлення і зміцнення банківської системи України

 

Під час розробки Комплексної програми розвитку фінансового сектора України до 2020 року експерти Національного банку України зазначали, що вітчизняний фінансовий сектор має велику кількість накопичених проблем, які для його ефективного розвитку мають бути усунені. Серед найбільш гострих, що підкреслюють необхідність проведення кардинальних реформ у банківському секторі, фахівцями НБУ виділено: недостатній рівень капіталізації, значну кількість неефективних установ, низький рівень кредитування економіки, високий рівень неякісних активів, низький рівень нагляду, високий рівень доларизації, низький рівень довіри до фінансового сектора. Погіршення результатів діяльності банківських установ, спричинених як зовнішніми, так і внутрішніми факторами, свідчить про зростання ризиків для стабільного розвитку банківського сектора, який замість забезпечення фінансовими ресурсами вітчизняної економіки, такими необхідними для активізації економічної динаміки, сам став більш вразливим, демонструючи зниження стійкості.

У світовій практиці для оперативного аналізу проблем та аргументованого застосування необхідних заходів, спрямованих на забезпечення стабільності фінансового сектора та окремих його сегментів, активно використовуються індикатори фінансової стійкості (ІФС). Запропоновані Міжнародним валютним фондом Financial Soundness Indicators (FSIs) – індикатори поточного здоров’я та міцності фінансових установ країни та їх контрагентів із сектора корпорацій та сектора домогосподарств – використовуються сьогодні у більшості країн світу.

Для України, щоб вчасно попередити зазначені вище загрози, необхідно провести аналіз індикатора, побудованого для різних груп банків на більш коротких проміжках часу.

Зростання темпів «очищення» вітчизняної банківської системи кількісно видно із порівняння офіційної статистики, яку почав представляти НБУ з червня 2015 р., виділяючи дані за групою неплатоспроможних банків.

На засіданні Кабінету Міністрів України 11 лютого 2016 року було підтримано «Засади стратегічного реформування державного банківського сектору» (далі - Стратегія), розроблені Міністерством фінансів України за активної участі НБУ, міжнародних фінансових установ, експертної спільноти. Ключовими завданнями Стратегії є докорінний перегляд принципів та механізмів корпоративного управління державних банків з урахуванням рекомендацій ОЕСР та створення ізольованої від політичного впливу системи управління діяльністю державних банків. Це забезпечить стабільність функціонування банків, покращення результатів роботи та максимальну оцінку з боку потенційних інвесторів. На даний час частка активів державних банків на українському банківському ринку  становить близько 26%. З урахуванням їх значення для фінансової системи державні банки розділяються на системоутворюючі (Ощадбанк та Укрексімбанк) та несистемоутворюючі (всі інші).

 

 

 

 

 

чинники, що визначають рівень та динаміку обмінного курсу національної валюти

 

Під валютним механізмом розуміються правові норми і інститути, що представляють їх на національному та міжнародному рівнях. Валютні відносини включають повсякденні зв'язку, в які вступають приватні особи, фірми, банки на валютних і грошових ринках з метою здійснення міжнародних розрахунків, кредитних і валютних операцій. Розрізняють національну, світову та регіональну валютні системи.

Для того, щоб певним чином систематизувати всі ці види режимів валютного курсу та мати змогу аналізувати їх на прикладі певної країни, науковцями було розроблено різні підходи до класифікації режимів валютного курсу та алгоритми їх визначення в рамках валютних політик різних країн. Водночас найвідомішою та найпоширенішою є класифікація режимів валютного курсу, розроблена МВФ.

Валютний курс, встановлення якого в переважній більшості країн є прерогативою центрального банку, виконує певні функції, головними з яких є: валютний курс є засобом інтернаціоналізації грошових відносин; на основі валютного курсу здійснюється порівняння цін національного та світових ринків; через механізм валютного курсу перерозподіляється національний продукт на міжнародному рівні. Фактори впливу на валютний курс можна поділити на дві групи, а саме: кон’юнктурні (короткострокові);  структурні (довгострокові, які визначають стан тієї чи іншої національної грошової одиниці у валютній ієрархії).

Кон’юнктурні фактори або фактори стану впливають на динаміку валютного курсу відповідно до короткочасних змін ділової активності та не пов’язані з тими чи іншими зрушеннями у реальному секторі господарства. До таких факторів відносяться: зміна представницької влади та рівень довіри до неї з боку суб’єктів ринку, політична ситуація, кон’юнктура світового ринку, участь у воєнних діях чи внутрішня соціальна нестабільність, психологічні фактори. Величину впливу зазначених факторів важко передбачити. У більшості випадків кон’юнктурні фактори носять дестабілізуючий характер.

 Слід зазначити, що для забезпечення прогнозованої динаміки обмінного курсу держави необхідно здійснювати заходи щодо зменшення впливу на курс саме кон’юнктурних (стихійних) факторів шляхом законодавчого регулювання, інтервенції на валютному ринку тощо. Адже, як відомо, не прогнозовані та часті зміни валютного курсу призводять до зростання інфляційних очікувань та загального розбалансування економіки. Іншою групою чинників, що впливають на динаміку валютного курсу і більшою мірою пов’язані з перебігом економічних процесів є структурні фактори. Так, структурні фактори відображають реальний стан економіки країни, внутрішні особливості функціонування якої та участь у світовому господарстві мають безпосередній вплив на величину і динаміку обмінного курсу. До таких факторів можна віднести: темп зростання національного доходу, рівень інфляції, величину золотовалютних резервів країни, стан платіжного балансу, обсяги грошової маси в обігу, обсяги дефіциту (профіциту) бюджету, обсяги внутрішнього і зовнішнього інвестування, діяльність валютних ринків та спекулятивні валютні операції, валютну політику держави та ступінь довіри до валюти на національному та світовому ринках.

валютне регулювання, його механізми та інструменти

 

Валютний ринок функціонує як узгодження попиту й пропозиції валют у процесі їх купівлі/продажу. Під механізмами валютного регулювання розуміємо сукупність форм, методів та інструментів впливу суб’єктів на об’єкт (валютний ринок) із метою: підтримки макроекономічної рівноваги й валютнокурсової стабільності; забезпечення стабільності національної грошової одиниці та стійко го економічного зростання; врівноваження платіжного балансу; гарантування валютної безпеки тощо.

Багатогранність означеної мети регулювання валютного ринку зумовлює різноманіття використовуваний інструментів, які можна поділити на адміністративні та ринкові (економічні).

Адміністративними інструментами є: обмеження вільної купівлі-продажу іноземної валюти; обов’язковий продаж державі частини валютної виручки; контроль за іноземним інвестуванням у національну економіку; регулювання термінів оплати за експорт і імпорт; регулювання валютних відносин на ринку готівкової валю ти; введення лімітів для учасників валютного ринку на валютні операції.

Ринковими інструментами прямої дії є: валютні інтервенції, диверсифікація валютних резервів, відносний рівень процентних ставок у іноземній валюті, девальвація й ревальвація національної валюти. Ринковими інструментами валютно-курсової політики непрямої дії є: облікова ставка, мінімальні обов’язкові резерви, операції на відкритому ринку, оподаткування валютних операцій, бюджетні витрати, митні тарифи. У якості при кладу активно використовуваного дієвого ринкового інструменту можна привести нормативи для формування банками обов’язкових резервів.

Реагуючи на ситуацію на ринку, через зміну розміру нормативу та його диференціацію в розрізі валют, НБУ стимулює або стримує залучення банками коштів нефінансових корпорацій та домашніх господарств. За характером валютне регулювання має дві форми дії: пряму (девізна політика, валютні обмеження, регулювання режиму валютного курсу та рівня конвертованості валюти, корекція облікових ставок НБУ) та непряму (управління валютними резервами, регулювання платіжного балансу, процентна політика), причому за різних обставин вони здатні до трансформацій.

Методи прямої дії переважно мають адміністративний характер. Характерним прикладом є валютні обмеження. Водночас ефективним інструментом прямої дії, однак уже ринковим, є девізна політика, яка проводиться НБУ у формі валютних інтервенцій, орієнтованих на досягнення інфляційних цілей, згладжування різких курсових коливань гривні та підвищення міжнародних резервів до рівня, що забезпечує необхідний захист національної економіки від негативних зовнішніх шоків.

Методи непрямої дії здебільшого є ринково орієнтованими. Наприклад, процентна політика: змінюючи розмір офіційної процентної ставки, центральний банк чинить певний вплив на притік чи відтік капіталів і тим самим – на валютний курс. Підвищення ставки сприяє підтримці курсу, оскільки стимулює попит на дану валюту, а її зниження призводить до послаблення валюти.

вплив взаємовідносин з МВФ на стабільність національної валюти

 

Фінансова глобалізація нині значною мірою впливає на фінансову безпеку держав. Причиною такого стану речей є, насамперед вимоги до держав як учасників світових товарних та фінансових ринків та диспропорції в їх розвитку. З одного боку, дотримання країнами встановлених правил та процедур підтримки експорту та конкурентоспроможності на світових ринках є справедливим, оскільки встановлює єдині для всіх умови, проте, з іншого боку, країни, що розвиваються, через стан розвитку їх економіки не можуть вважатися рівноцінними ринковими гравцями.

Кредитна діяльність МВФ базується на концепції, названій "Вашингтонський консенсус". Вона передбачає здійснення структурних змін для досягнення макроекономічної та фінансової стабільності. В основі Вашингтонського консенсусу лежать макроекономічні заходи, які (в теоретичному обґрунтуванні) повинні сприяти відновленню рівноваги платіжного балансу і забезпеченню повернення отриманих кредитів, а саме: 1) бюджетна дисципліна (передбачає максимальну мінімізацію бюджетного дефіциту); 2) перевага суспільних видатків бюджету (означає скорочення або відміну субсидій та переспрямування коштів на освіту, охорону здоров'я, розвиток інфраструктури); 3) податкова реформа (передбачає застосування поміркованих ставок оподаткування); 4) відсоткові ставки (відсоткові ставки повинні формуватися під впливом попиту і пропозиції на внутрішніх фінансових ринках країн); 5) валютні курси (країни, що розвиваються, повинні застосовувати конкурентні валютні курси, які стимулюватимуть експорт); 6) лібералізація внутрішньої торгівлі (тарифи повинні бути мінімізовані і не застосовуватись до проміжних товарів, котрі використовують для виробництва товарів на експорт); 7) прямі іноземні інвестиції (передбачає максимальне сприяння іноземному капіталу); 8) приватизація державних підприємств (приватна власність посилює зацікавленість та відповідальність за результати господарювання); 9) дерегулювання (передбачає зменшення державного регулювання економіки, що сприятиме зниженню рівня корупції та покращенню функціонування малого і середнього бізнесу); 10) захист прав власності (вдосконалення правової бази щодо прав власності). З іншого боку, неадекватність вимог МВФ сучасним українським реаліям може спричинитися до загострення і без того складної економічної та соціальної ситуації в державі і унеможливити економічний розвиток у середньо- та довгостроковій перспективі. Йдеться про: 1) зміну оподаткування в бік непрямих податків, що спричинить звуження споживчого попиту на вітчизняні товари та сприятиме реалізації дешевшої контрабандної імпортної продукції, оскільки фактичними платниками непрямих податків є пересічні громадяни, як кінцеві споживачі товарів і послуг; 2) призупинення реформ, передбачених Податковим кодексом, а саме: скасування зниження ставок податку на прибуток та податку на додану вартість, збільшення податкового навантаження на першу-третю групи платників єдиного податку та ліквідацію четвертої-шостої груп з переведенням суб'єктів, що входять до цих груп, на загальну систему оподаткування, а це може призвести до повної втрати довіри до влади та переходу бізнесу в тінь, з якої він вже не вийде.

загрози гривні у коротко- та довгостроковій перспективі

 

Курсова політика – це частина монетарної політики центрального банку в сфері встановлення курсоутворення та забезпечення стабільності національної валюти з урахуванням наявних макроекономічних умов та золотовалютного резерву країни.

Протягом останніх п'яти років міжнародні та вітчизняні експерти рекомендували Національному банку України перейти до гнучкого обмінного курсу і режиму інфляційного таргетування, впровадження монетарного режиму (або створення умов для цього) декларувалося як пріоритет для НБУ в середньостроковій перспективі. Але фактично в попередні роки монетарна політика в Україні спиралася на жорстку прив'язку обмінного курсу гривні до долара США.

Найбільш поширеним є ринковий механізм курсоутворення, що передбачає індикативне управління валютним курсом в більшій мірі ринковими методами, в той же час центральний банк має забезпечувати монетарний нагляд за стабільністю національної валюти.

Лише нещодавно Україна перейшла до гнучкого валютного курсоутворення, проте протягом останніх 3 років маємо значну девальвацію національної валюти, що є дещо необ’єктивним явищем та потребує більш ефективних дій зі сторони Національного банку України.

Управління валютним курсом дозволяє сприяти зовнішньоекономічній діяльності експортерів та стимулювати розвитком економіки за допомогою ринкових методів.

В даний час ключовими проблемами валютної курсової політики є в першу чергу пасивне використання регулятором інструментів управління курсової політики, спекулятивні операції банками, значний розвиток «сірого» ринку валютноообмінних операцій, наявність значний адміністративних обмежень, введення мита на проведення обмінних операцій, відсутність можливості мультивалютного обігу в державі.

На нашу думку, ключовими напрямками вдосконалення курсової політики є: впровадження дійсно ринкового ціноутворення; послаблення та усунення всіх адміністративних заходів щодо обмеження валютних операцій; можливе впровадження мультивалютного обігу в Україні; створення більш значного золотовалютного резерву, що сприятиме зменшенню тиску на національну валюту та скоротить ризики розшатування ринку; усунення сірого ринку обміну валют, оскільки значна кількість операцій проходить поза банками; скасування мита в пенсійний фонд, що дозволить фактично вирівняти банківський та ринковий (реальний) курс.

Багаторівнева модель міжнародного валютного співробітництва, яка має складатися з міждержавного, регіонального, наднаціонального та глобального рівнів, сприяє узгодженню валютної політики країн світу та досягненню внутрішньої та міжнародної валютної стабільності.