|
|
Главная \ Методичні вказівки \ Методические указания и информация \ Джерела цивільного права. Поняття та система цивільного законодавства
Джерела цивільного права. Поняття та система цивільного законодавстваДата публикации: 26.10.2016 05:41
міністерство внутрішніх справ УКРАЇНИ
Дніпропетровський державний університет внутрішніх справ
Кафедра цивільно-правових дисциплін
ЛЕКЦІЯз дисципліни «Цивільне право »
ТЕМА № 2: «Джерела цивільного права. Поняття та система цивільного законодавства» (2 години)
Для факультету заочного навчання цивільних осіб ННІ ПОЗН
Дніпропетровськ -2015
Лекцію підготував доцент кафедри цивільно-правових дисциплін Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ, кандидат юридичних наук Лежнєва Т.М.
Рецензенти:
Зуєв В.А. – завідувач кафедри цивільно-правових дисциплін Академії митної служби України, кандидат юридичних наук, доцент. Лежнєв О.І. – директор Товариства з обмеженою відповідальністю «Юридичне бюро «ВОТУМ».
Обговорено на засіданні кафедри цивільно-правових дисциплін, протокол № 23 від 03 червня 2015 р.
ПЛАН ЛЕКЦІЇ
ВСТУП І. Поняття та особливості джерел цивільного права. ІІ. Класифікація джерел цивільного права. ІІІ. Дія цивільного законодавства. Співвідношення загального та спеціального цивільного законодавства. Аналогія права і аналогія закону. ВИСНОВКИ
РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРАНормативно-правові акти:
Наукові та навчально-методичні джерела:
МЕТА ЛЕКЦІЇ Розгляд питань цієї теми закладає основні підходи до правозастосовчої діяльності як необхідного елементу професії юриста. Студенти насамперед мають з’ясувати поняття і види джерел цивільного права, до яких цивільне законодавство зараховує не лише нормативно-правові акти, а й міжнародні договори та правові звичаї. Важливим є розуміння співвідношення понять «цивільне право як галузь права» та «цивільного законодавства», а також є з’ясування теоретичних аспектів та практичної реалізації цивільного законодавства. ВСТУП
Сучасний політичний та соціально-економічний розвиток України визначається удосконаленням законодавства, яким закріплено правове становище фізичних осіб, організацій та їх об’єднань та встановлюються гарантії реалізації і захисту їх прав і свобод, визначених конституцією й іншими законами України. Конституційні норми в яких вони закріплені, виступають основою для деталізації в галузевому законодавстві регулювання всіх аспектів їх дій і для визначення юридичних гарантій їх реалізації, захисту суб’єктивних майнових і особистих немайнових прав, охоронюваних законом інтересів і свобод. До загального переліку джерел права традиційно включають: правовий звичай; нормативний акт; судовий прецедент; договір нормативного змісту; принципи права; правові ідеї та доктрини. Однак, аналізуючи фахову літературу, можна констатувати, що для вітчизняного цивільного права перелік його джерел не настільки широкий, а стосовно тих правових явищ, які все ж вважаються його джерелами, наявні спірні моменти у їх науковому розумінні та практичному застосуванні. Тож, перейдемо безпосередньо до розгляду джерел цивільного права та практики їх застосування.
І. Поняття та особливості джерел цивільного права. Термін «джерела права» прийшов у сучасне правознавство із римського права. Під джерелами права класично розуміють форму вираження правових норм, що мають загальнообов’язкове значення. На мою ж думку, в сучасному праві, під джерелом права слід розуміти юридичний акт або іншу зовнішню форму пізнаного права, яка є обов'язковою для певних суб'єктів визначеної правореалізаційної діяльності. З трьох відомих історії основних форм (джерел) права, а саме – звичай, прецедент і нормативне-правовий акт, найбільш поширеним у сучасних правових системах, в тому числі й для українського цивільного права характерною і майже основною формою є нормативно-правові акти у всьому їх різноманітті. В цивільно-правовій сфері вони традиційно охоплюються поняттям цивільного законодавства. За радянські часи нормативні акти рахувалися єдиним джерелом цивільного права, тому це поняття було вичерпано категорією цивільного законодавства. Цивільне право являє собою систему правових норм, що регулюють майнові та деякі особисті немайнові відносини. Цивільне законодавство – це сукупність нормативних актів, в яких містяться дані норми. Тому «цивільне право» і «цивільне законодавство» – це різні поняття. Система джерел цивільного права зумовлена конструкцією ст.4 ЦК України де вказано що основу цивільного законодавства України становить Конституція України, а основним актом цивільного законодавства України є ЦК України. Це відображає загальну систематику і ієрархію законодавства України, в тому числі й цивільного. Звідси актами цивільного законодавства є також інші закони України, які приймаються відповідно до Конституції України та ЦК України. Важливо, що у новому ЦК збережено правило, згідно якого, якщо суб'єкт права законодавчої ініціативи подав до Верховної Ради України проект закону, який регулює цивільні відносини інакше, ніж цей Кодекс, він зобов'язаний одночасно подати проект закону про внесення змін до ЦК України. Поданий законопроект розглядається Верховною Радою України одночасно з відповідним проектом закону про внесення змін до ЦКУ (абз.3 ч.2 ст.4 ЦК України). Цивільні відносини у встановлених Конституцією України випадках можуть регулюватися актами Президента України. Актами цивільного законодавства є також постанови КМУ. Якщо постанова КМУ суперечить положенням ЦКУ або іншому законові, застосовуються відповідно положення ЦКУ або іншого закону. Інші органи державної влади України можуть видавати нормативно-правові акти, що регулюють цивільні відносини, лише у випадках і в межах, встановлених законом. Таким чином, норми цивільного права можуть бути закріплені як в законах, так і в підзаконних нормативних актах. Всі ці нормативні акти в залежності від юридичної сили розміщені в строгій ієрархічній системі, де значення нормативного акту визначається його юридичною силою. Чим більша юридична сила нормативного акту, тим вище його становище в системі цивільного законодавства. Така побудова нормативних актів має не тільки теоретичне значення а й практичне. В силу багаточисельності нормативних актів цивільного законодавства і недосконалості законодавчої техніки трапляються ситуації, коли різні нормативні акти по різному вирішують одне і теж питання. В такому випадку застосовується нормативний акт, що має більшу юридичну силу. Так, у вестибюлі готелю були вивішені «Правила проживання в готелях», затверджені місцевою адміністрацією. Цими правилами було передбачено, що готель не несе відповідальності за можливу втрату із номерів готелю речей, не зданих у камеру схову. Однак , це правило вступає в протиріччя із ч. 1 ст. 975 ЦК, в якому зазначається що готелі відповідають за схоронність речей, внесених до готелю особою, яка проживає у ньому (хоча це майно крім грошей та дорогоцінностей не було здано на зберігання готелю). Оскільки Цивільний кодекс наділений вищою юридичною силою в порівнянні з правилами проживання в готелях, суд, розглядаючи справу про зникнення речей фізичної особи з його номеру, керувався Цивільним кодексом, а не Правилами проживання в готелях, затвердженими місцевою адміністрацією[1]. В період існування СРСР основна маса суспільних відносин, що є предметом цивільного законодавства була врегульована союзним законодавством. Тому вітчизняний законодавець не міг відразу визнати такими, що втратили силу, всі багаточисельні нормативні акти, що прийняті на союзному рівні. В протилежному випадку більшість особистих майнових і особистих немайнових відносин на території України виявилися б неврегульовані законом. В силу цього у перехідних положеннях Конституції України зазначається, що всі закони та інші нормативні акти, прийняті до набуття чинності цієї Конституції є чинними у частині, що не суперечить Конституції України. У час проведення радикальної економічної реформи важливо, щоб застаріле і таке, що не відповідає потребам ринкової економіки, цивільне законодавство не перешкоджало здійсненню економічних перетворень в нашій країні. У відповідності з цим порядком закони України, укази президента та інші акти прийняті для забезпечення економічної реформи в Україні підлягають приоритетному виконанню. Законодавчі акти СРСР і УРСР в період проведення радикальної економічної реформи застосовуються в частині, що не суперечить сучасному законодавству. Таким чином, цивільно-правові нормативні акти СРСР діють на території України, якщо вони не визнані такими, що втратили силу або не суперечать законодавчим актам України, прийнятим після 24 серпня 1991 року, тобто після проголошення акту про державну незалежність України. Необхідно зазначити, що окреме місце в системі цивільного законодавства займають міжнародні договори, ратифіковані Верховною Радою України, які становлять окрему частину національного законодавства (ст. 10 ЦК України). Крім актів цивільного законодавства, до джерел цивільного права України слід віднести звичай, договір та рішення Європейського суду з прав людини. Більш детальніше кожний вид джерел цивільного права ми розглянемо у наступному питанні лекції. Висновки з першого питання: Таким чином, ми з’ясували, що термін «джерела цивільного права» охоплює як нормативно-правові акти у всьому спектрі їх існування, так й звичай, договір та рішення Європейського Суду з прав людини. Необхідно розмежовувати поняття «цивільне право» та «цивільне законодавство», які не співпадають за своїм змістом.
ІІ. Класифікація джерел цивільного права. 1. Конституція України як джерело цивільного права Всі нормативні акти в залежності від їх юридичної сили поділяються на закони (законодавчі акти), і підзаконні нормативні акти. Закони, як нормативні акти вищих органів державної влади, наділені вищою юридичною силою по відношенню до підзаконних нормативних актів. Серед законів України найбільшу юридичну силу має Конституція України. Закони та інші нормативні акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Будучи Основним Законом нашої країни, Конституція України містить в собі норми різних галузей права в тому числі норми цивільного права. Вона передбачає цивільно-правові засади регулювання відносин ст. 13, 14, 41 Конституції. Статті 21, 23, 24,27, 28, 29, 31, 32 Конституції України закладені підвалини цивільно-правового регулювання особистих немайнових відносин, які виникають з приводу таких духовних цінностей, як гідність, честь, свобода та особиста недоторканість, недоторканість особистого та сімейного життя, таємниця листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції, недоторканість житла, свобода пересування, думки і слова, свобода світогляду і віросповідання тощо. Значення Конституції України як нормативного акта найвищої юридичної сили та акта прямої дії для стабілізації норм права і правової системи взагалі важко оцінити. Розкриваючи значення Конституції України як джерела цивільного права окрім зазначеного слід вказати, що вона імплентувала у себе цінності християнського світу. Зокрема закріплено пріоритетність людини як центра правового регулювання та правової системи. В Конституції України встановлено основне призначення держави та її законодавства – слугувати людині, збереженню її життя та здоров’я, честі і гідності, забезпечення недоторканності і безпеки. Це може бути аксіомою для формування правової системи і правової науки. Так, за відсутності у ЦК УРСР норм про основні немайнові права на практиці були випадки застосування норм Конституції України при вирішенні конкретних цивільних справ із захисту немайнових прав. Важливо підкреслити, що Конституція України на відміну від її попередниці Конституції Української РСР 1977р. є актом прямої дії і суди за відсутності спеціальних норм вправі виносити правосудні рішення безпосередньо на її основі.
2. Міжнародні договори як джерело цивільного права Джерелом цивільного права є і міжнародні договори. Однак для визнання за міжнародним договором правової природи джерела права потрібно, щоб згоду на його обов’язковість було надано ВР України. При цьому він має вищу юридичну силу, порівняно з законами України, тобто якщо в чинному міжнародному договорі, укладеному у встановленому законом порядку, містяться інші правила, ніж ті, що встановлені відповідним актом цивільного законодавства, то застосовуються правила відповідного міжнародного договору (ст. 10 ЦК України).
3. Цивільний кодекс як основне джерело цивільного права Основним актом цивільного законодавства і цивільного права України, що виконує основне регулятивне навантаження є ЦКУ. Він є генеральним законом приватного права[2]. Але в той же час він не охоплює ряд відносин, які з часом виокремилися у окремі галузі приватного права або є рідковживаними. Згідно ч.2 ст.1 ЦКУ до майнових відносин, заснованих на адміністративному або іншому владному підпорядкуванні однієї сторони другій стороні, а також до податкових, бюджетних відносин цивільне законодавство не застосовується, якщо інше не встановлено законом. Створення ЦК зумовлено багатьма обставинами політичного, соціального, економічного та юридичного характеру. Цивільний кодекс УPCP 1963 p. створювався для обслуговування адміністративно-командної системи, за якої усі сфери життєдіяльності суспільства були одержавлені, а саме громадянське суспільство – поглинуте державою. Тому на момент прийняття нового ЦК ЦК 1963 р. суперечив економічним і політичним реаліям і в багатьох своїх частинах не діяв. Фундаментального кодифікаційного опрацювання потребувала велика кількість актів «першого покоління» ринкового законодавства, прийнятого від часу проголошення незалежності України. Як відомо, це законодавство характеризується низькою якістю, суперечливістю та неповнотою регулювання. Крім того, не можна також не враховувати міжнародно-правових зобов'язань України перед Радою Європи та Європейським Союзом, що стосуються сфери реформування цивільного законодавства. ЦК України був прийнятий Верховною Радою України 29 грудня 2001 р. до обіду і мав 1327 статей. В цей же день було прийнято і ГКУ. Внаслідок суперечностей між цими актами Президент України наклав на обидва кодекси вето, запропонував Верховній Раді України повернутися до розгляду і усунути суперечності. Зважаючи на вимоги Ради Європи у 16 січня 2003 р. ЦК був все-таки прийнято. Одночасно з ним прийнято і ГКУ, а 6 березня цього року обидва кодекси було підписано президентом. Отже обидва кодекси – результат компромісу, а точніше уступка представникам господарського напряму. Деякі з представників останнього й самі не раді тому що сталося. ЦК – великий за обсягом та складний за змістом документ. Проте його розуміння та застосування значно спрощується, коли з’ясована його концепція. Елементи концепції ЦК були напрацьовані ще радянською цивільно-правовою наукою у 1980 –х роках, що завершилося прийняттям 31 травня 1991р. Основ Цивільного законодавства Союзу PCP та союзних республік. Подальший хід політичних та економічних реформ спричинював доповнення та уточнення концепції проекту нового ЦК у процесі його підготовки, починаючи з 1992 р. На формування концепції значний вплив справив розвиток теорії права в Україні. Так, більш чітке наукове осмислення дістали такі поняття, як «права людини», «громадянське суспільство», «правова держава», «дихотомія права». Усе це потребувало адекватного відображення в процесі кодифікації. Основні положення концепції ЦК полягають у наступному. По-перше, ЦК має забезпечити нормальне функціонування і розвиток саме громадянського суспільства, тобто самостійної, незалежної від держави системи відносин між юридично вільними і рівноправними партнерами в усіх сферах життя, включаючи, безумовно, і підприємництво. Самостійність, незалежність, ініціативність приватною життя можна забезпечити лише за умови визнання природного, об'єктивного, наднормативного характеру цивільних прав як прав, що постають із самого життя. Такі майнові та немайнові відносини, засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників, і становлять предмет цивільно-правового регулювання (ст. 2 ЦК) та основу громадянського суспільства. У ЦК вони регулюються такими принципами: неприпустимість свавільного втручання у сферу особистого життя людини; неприпустимість позбавлення права власності, крім випадків, встановлених Конституцією України та законом; свобода договору; свобода підприємницької діяльності, яка не заборонена законом; судовий захист цивільною права та інтересу; справедливість, добросовісність та розумність (ст. 3 ЦК). З огляду на це ЦК можна також назвати «Кодексом громадянського суспільства» або «Кодексом приватного життя». Другим найважливішим концептуальним моментом є те, що ЦК сконструйовано як кодекс приватного права. Цим актом підтверджується природний поділ права на публічне та приватне. ЦК кодифікує норми приватного права, в якому втілюється юридичний порядок, що ґрунтується на принципі свободи людини. Ця свобода є джерелом активності, ініціативності повсякденного нормального життя людини (економічного, інтелектуального тощо) та умовою ефективної економічної діяльності юридичних осіб. Попередні положення пояснюють наступний елемент концепції нового ЦК, а саме – моністичний характер цього кодифікованого акта у сфері приватного права. Йдеться про коло відносин, які регулюються ЦК. По-перше, у структурі цивільно-правових відносин головними є майнові відносини. Проте сьогодні існує потреба у високому ступені захисту прав, які визначають духовну основу суспільства, що дає змогу повною мірою реалізувати принципи ринкової економіки та громадянського суспільства загалом. По-друге, приватноправові відносини у сфері підприємництва – це також сфера регулювання ЦК. По-третє, земельні та житлові відносини в їхній приватноправовій частині – це також питання цивільного права. Іншими словами, ЦК охоплює своїм регулюванням усі цивільні відносини незалежно від сфери їх існування. Власне тому ст. 9 ЦК говорить про те, що його положення застосовуються до врегулювання відносин, які виникають у сферах використання природних ресурсів та охорони довкілля, а також до трудових та сімейних відносин, якщо вони не врегульовані іншими актами законодавства. Крім того, законом можуть бути передбачені особливості регулювання майнових відносин у сфері господарювання[3]. ЦКУ відображає традиції кодифікації цивільного права взагалі, опирається на об’єктивно існуючу систему цивільного права. Разом з тим між системою цивільного права і системою ЦКУ є певні зумовлені об’єктивними і суб’єктивними причинами розходження. Новий ЦКУ складається із шести книг[4], розбитих на розділи, розділи – на глави, деякі глави – на параграфи. В ньому першопочатково налічувалося 1308 статей. Новий ЦК України розроблено на парадигмі його соціальної спрямованості, континентальних правових доктринах, та пандектному підході. Проте в ньому є елементи пасіонарності. Книга перша «Загальні положення» встановлює норми загального характеру і згрупована за п’ятьма розділами: 1 - «Основні положення» (3 глави), 2 - «Особи» (3 підрозділи розбитих на 8 глав), 3 - «Об’єкти цивільних прав» (4 глави), 4 - «Правочини, представництво» (дві глави), 5 - «Строки та терміни. Позовна давність» (дві глави). Зокрема в них підкреслено об’єктивний характер цивільних правовідносин з їх уточненням, є низка новел стосовно регулювання цих відносин виключно актами цивільного законодавства, введення поняття фізична особа, особливо фізична особа-підприємець, регулювання участі юридичних осіб у цивільних правовідносин з доктрини реальності юридичної особи, чітко на нових засадах визначено особливості участі держави та органів місцевого самоврядування у цих відносинах, введена категорія «правочин», визначено правовий режим ряду об’єктів цивільного права. Книга друга «Особисті немайнові права фізичних осіб» складається з трьох глав, і взагалі є принципово новою у цивільному праві України, інколи повторює положення Конституції України за що піддається критиці. Але достоїнством є розкриття змісту особистих немайнових прав, перелік способів їх захисту. В основу цієї книги покладено міжнародно-правові документи у сфері захисту прав людини (міжнародне гуманітарне законодавство). Книга третя «Право власності та інші речові права» складається з двох розділів, які розбиті на глави. Розділ «Право власності» складається із 7 глав, а розділ «Речові права на чуже майно» - з п’яти глав. По суті у цій книзі врегульовано класичні речові права: володіння, право власності, сервітутні права, право користування чужою землею для сільськогосподарських потреб (емфітевзис), право користування чужою землею для забудови (суперфіцій) та інші речові права. Основним визнано право власності і більша група норм цієї книги присвячена саме йому. Встановлено новий підхід до його регулювання на основі визначення позитивних прав суб’єктів, виключено інститути похідної власності та колективної власності, встановлені особливості права власності на найважливіші об’єкти. Книга четверта «Право інтелектуальної власності» попри те, що деякі її інститути мало кореспондуються між собою є монолітною перетерпіла саме більше змін і складається з глави «Загальні положення про право інтелектуальної власності» та 11 глав про окремі інститути. Вона інтегрувала в себе основні положення поточного законодавства у сфері інтелектуальної власності. Основне її спрямування – прагматичний підхід щодо використання майнових прав на результати творчої діяльності. Крім цього вона містить загальні положення які визначені дезінтеграційним підходом до регулювання права інтелектуальної власності. Книга п’ята «Зобов’язальне право» є найбільшою за своїм обсягом регулює цивільні відносини і динаміці. Відповідно вона має доволі складні структуру і складається із 3 розділів «Загальні положення про зобов’язання» (5 глав), «Загальні положення про договір» (2 глави). Розділ III. «Окремі види зобов'язань» відповідно поділено на два підрозділи «Договірні зобов'язання» і «Недоговірні зобов'язання». У свою чергу окремі глави договірних зобов’язань розбиті на параграфи. Підрозділ 1 «Договірні зобов’язання має 24 глави, а підрозділ 2 «Недоговірні зобов’язання» – 6 глав. Разом з тим склалося так, що з ЦК України практично вилучено так звані господарські договори: поставки, контрактації, оренди, перевезення. Залишено лише їх визначення та вказівку на те, що вони регулюються ГК України та іншими нормативними актами. Вони відійшли до царини регулювання ГК України. Норми договірних зобов’язань регулюють здебільше відносини товарообігу, згруповані за метою і предметом і мають диспозитивний характер. Особливість договірного права в тому, що його окремим інститутам передують загальні положення про даний тип зобов’язань. Є низка нових договорів: лізинг, довірче управління майном, факторинг, франчайзинг. Загалом переведені на цивілізовані засади кредитно-розрахункові відносини. Книга шоста в проекті спочатку була присвячена регулюванню сімейних відносин. З прийняттям окремого СКУ потреба і цих нормах в рамках ЦКУ відпала. Тепер книга шоста - «Спадкове право» яка складається із 7 глав. Її структура має загальні положення, відображає право власника розпорядитися своїм майном після його смерті (інститут спадкування за заповітом передує інститут спадкування за законом). У спадкове право введено ряд суттєвих новел щодо його суб’єктів, волевиявлення заповідача, диференціації спадкоємців за законом на шість черг, змінено підходи до прийняття спадщини, введено інститут спадкового договору.[5] 4. Поточне законодавство як джерело цивільного права Поточне цивільне законодавство є доволі обширним. Здебільше, воно має комплексний характер і регулює відносини приватного і публічного права. Але є такі, що мають чисто цивілістичний характер: Закон України «Про заставу», Закон України «Про іпотеку», «Про господарські товариства», «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців», «Про державну реєстрацію прав на нерухоме майно та їх обмежень» тощо. З кодифікацією приватного права більшість поточних законів зберегли свою силу. Ієрархічність органів державного управління зумовлює й залежність виданих ними нормативних актів. Не дивлячись на те, що згідно з перехідними положеннями Конституції України Президент України не може видавати акти у сфері економічної діяльності але його Укази і розпорядження є безумовно джерелами цивільного права і за юридичною силою вищі чим постанови КМУ. Відповідно з ст.ч.3 ст.106 Конституції України Президент України видає укази й розпорядження які є обов’язковими для виконання на території України. Чинними є акти що видані за перехідний час з економічних питань якщо не прийнято відповідного закону, а також інші акти із загальних питань. Тож недарма при прийнятті ЦКУ було враховано вимогу Президента України включити акти Президента у число актів цивільного законодавства (ч.3 ст.4 ЦК України). Основний тягар оперативного регулювання механізму здійснення ринкових реформ приходиться на постанови КМУ. Як визначено в самому ЦКУ актами цивільного законодавства є також постанови КМУ (ч. 4. с.4 ЦКУ). Ними затверджуються певні загальнообов’язкові правила (торгівлі, побутового обслуговування населення, перевезень на транспорті тощо). Вони деталізують положення законів і тим роблять більш формалізованими цивільно-правові відносини. Звичайно, що підзаконні нормативні акти мають нижчу юридичну силу і не повинні суперечити ні ЦКУ ні іншому кодифікованому закону. Якщо постанова КМУ суперечить положенням ЦК або іншому законові, застосовуються відповідно положення ЦК або іншого закону. Разом з тим у тих випадках коли постанови КМУ дублюють норми законів повинні застосовуватися лише норми закону. Інші органи державної влади України можуть видавати нормативно-правові акти, що регулюють цивільні відносини, лише у випадках і в межах, встановлених законом. Постанови та накази видають також окремі міністерства, служби, їх департаменти стосовно закріпленими за ними напрямками регуляторного впливу на суспільні відносини. Нормативні акти міністерств та відомств[6] не повинні суперечити законам та іншим актам вищих органів державної влади. Якщо ці акти суперечать іншим законам і нормативним актам вищої юридичної сили, то вони повинні бути відмінені. Так закон встановлює безумовність обміну несправної речі, а правила обміну встановлюють, що складна побутова техніка може бути обміняна лише в тому разі коли сервісні центри не можуть усунути недолік. Якщо центри гарантійного ремонту не отримують від виробника деталей та не оплачуються ремонтні роботи реалізувати право покупця на заміну речі вкрай складно. Загалом органи місцевого самоврядування не можуть видавати рішення, що регулюють цивільно-правові відносини. Але ряд з них все таки торкаються прав громадян (правила вигулу собак, розцінки на побутові і зокрема комунальні послуги тощо). Значний обсяг такого регулювання стосовно комунальної власності. 5. Звичай як джерело цивільного права Джерелом цивільного права є правові звичаї, зокрема звичаї ділового обороту. ЦК України містить норми, присвячені правовому звичаю як джерелу цивільного права. Звичаєм ЦК визнає правило поведінки, яке не встановлене актами цивільного законодавства, але є усталеним у певній сфері цивільних відносин (ч. 1 ст. 7 ЦК). У відповідних нормах ЦК України загальне поняття звичаю проявляється в його різновидах (звичаї національних меншин (ст. 28 ЦК України); місцеві звичаї (ч. 1 ст. 333); звичаї ділового обороту – ст. 526 ЦК України) і трансформується в юридичні формулювання, які регулюють спеціальні види відносин. Так, у ст. 673 ЦК встановлено, що в разі відсутності в договорі купівлі-продажу умов щодо якості товару продавець зобов'язаний передати покупцеві товар, придатний для мети, з якою товар такого роду звичайно використовується. Приблизно так само звичаї ділового обороту знайшли своє втілення і в окремих нормах Господарського кодексу України. Так, у ч. 3 ст. 268 ГК передбачено, що в разі відсутності в договорі умов щодо якості товарів остання визначається відповідно до мети договору або до звичайного рівня якості для предмета договору чи загальних критеріїв якості. Аналіз нормативно закріпленого поняття звичаю дає підстави для відмежування ознак правового звичаю від умов його застосування. Слід виділяти такі характерні риси (ознаки) звичаю як джерела цивільного права: 1) звичай є загальновизнаним правилом поведінки, що склалося внаслідок неодноразового і тривалого однакового застосування; 2) не є обов'язковою фіксація звичаю в якихось документах, що прямо випливає зі змісту ст. 7 ЦК України. Умовами звичаю є: 1) неврегульованість питання, що є предметом судового спору, в чинному законодавстві або договорі; 2) відсутність суперечності з договором або актами цивільного законодавства (ч. 2 ст. 7 ЦК України). Звичай є загальноприйнятим правилом поведінки, яке не виражене прямо ні в законі (нормативному акті), ні в договорі сторін, але не суперечить їм. Отже, звичаї діють у разі відсутності прямих приписів у нормативному акті або в договорі. Звичай повинен бути усталеним правилом поведінки, тобто досить визначеним за своїм змістом і широко застосовуваним у майновому обороті (наприклад, традиції виконання тих чи інших договірних зобов'язань; інші вимоги, які звичайно пред'являються). Ознака усталеності передбачає, що звичай, внаслідок його багаторазового застосування, сприймається у суспільстві або у його значної частини як правило поведінки, якого дотримуються без додаткової формалізації, зокрема в силу історичних, національних, суспільних традицій. Звичаї можуть застосовуватись у будь-якій сфері цивільних правовідносин (зобов'язальні, речові, спадкові тощо). Зазвичай звичай і без його формального закріплення виступає джерелом права. Окремі звичаї фіксуються у відповідному документі (наприклад, звичаї, закріплені в КТМ України тощо). Найпоширенішими є зібрання торговельних звичаїв, що застосовуються в міжнародному торговельному обороті. Однак в більшості випадків звичаї не фіксуються в актах цивільного законодавства чи будь-яких інших документах; вони мають характер аксіом, які зазвичай приймаються до уваги учасниками цивільних відносин, судом тощо (наприклад, «родові речі не гинуть» (genus non perit); правило «розумної людини» (prudent man rule) тощо). Правові звичаї мають характер конкретного правила поведінки, не встановленого актами цивільного законодавства, але усталеного в певній сфері цивільних відносин. Сформульовані в самому загальному вигляді правила самі по собі не становлять правового звичаю, оскільки їх конкретизація вимагає з'ясування необхідних конкретних обставин, які в сукупності створюють юридичну звичаєву норму[7]. Звичаї слід відрізняти від звички – фактично усталеного правила, яким погоджуються керуватися сторони договору унаслідок чого воно набуло правового значення. Як вказується це по суті визначена умова договору, яку сторони мають на увазі (de lege ferenda). Така звичка наперед оговорюється сторонами договору. Якщо в договору цього не вказано чи намір керуватися звичкою буде не доказано звичка не має і не може мати правого значення. Слід мати на увазі, що звичаї рано чи пізно мають тенденцію до формалізації. Яскравим прикладом є Правила тлумачення міжнародних торгових термінів Інкотермс в редакції 2000р., Уніфіковані правила і звичаї для документарних акредитивів 1993р. Це неофіційні систематизації таких звичок, що набувають правового значення не самі по собі як звичаї ділового обігу, а за умови посилання на них контрагентів. Нерідко використовується термін заведений порядок – практика взаємовідносин сторін конкретного договору. Цей порядок виникає здебільше при довготривалому співробітництві і добровільно підтримується сторонами. Це може бути практика вибірки представником покупця певного набору товарів, що оформляється не договором, а рахунком якому сторони по суті надають значення договору. Сам договір не укладається, а рахунок є підставою для взаєморозрахунків, бухгалтерських проводок. Інколи це може направлення товару чи виконання певних послуг для контрагента лише на підставі телефонного дзвінка, усного прохання тощо. Такий заведений порядок підтримується сторонами тривалих взаємовідносин добровільно і при відсутності заперечень з цього приводу. При тому варто мати на увазі, що він не повинен суперечити чинному законодавству. Заведений порядок часто використовується у побутовій сфері (не сідати до столу доти, доки не зберуться всі члени сім’ї, збирати урожай толокою, селитись у нову будівлю лише після її освячення, спочатку пускати в дім кішку, а потім заходити вже самому тощо). Слід мати на увазі що ні звички ні заведений порядок не можуть бути джерелами права. Вони можуть підтримуватися лише у певній спільності[8].
6. Договір як джерело цивільного права Згідно ст.6 ЦКУ встановлено співвідношення актів цивільного законодавства і цивільного договору. Так, учасники суб’єкти цивільного права мають право укласти договір, який не передбачений актами цивільного законодавства, але відповідає загальним засадам цивільного законодавства. При тому сторони можуть строго притримуватися моделі закону, правил про правовідносини даного характеру, типового чи зразкового договору, проформи або укласти розроблений і узгоджений ними договір. При тому не має суттєвого значення назва договору, а більше значення надається його змісту і дотриманню імперативних вимог закону. Загалом договори відносяться до так званих мононорм. Вони регулюють відносини лише виключно між їх учасниками. Сторони мають право врегулювати у договорі, який передбачений актами цивільного законодавства, свої відносини, які не врегульовані цими актами. Відповідно учасники договору можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на свій розсуд. Але вони не можуть ігнорувати і не можуть відступити від положень актів цивільного законодавства, якщо в цих актах прямо вказано про це (ч.2 ст. 259 ЦК України – позовна давність, встановлена законом, не може бути скорочена за домовленістю сторін), а також у разі, якщо обов'язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами. В договору проявляється диспозитивність сторін. Прийняті в договорі положення стосуються лише тих його учасників (сторін) які приймали в ньому участь. Відповідно узгоджені і прийняті умови договору є обов’язковими. За ущербності загального механізму цивільної відповідальності за невиконання чи неналежне виконання взятих зобов’язань в договорі може (а сьогодні повинно) бути деталізованим відповідальність. 7. Судова практика Під судовою практикою звичайно розуміють ті рішення судів, які приймаються судами при розгляді певної категорії справ (наприклад, щодо відшкодування шкоди). Рішення суду по конкретній справі мають обов’язкову силу лише для суб’єктів цієї справи і, звичайно, джерелом права вони не є. Джерелом права не можуть вважатися і узагальнення судової практики з певних категорій справ, позиції колегії в цивільних справах Верховного Суду України. Роль судової практики залежить від системи приватного права. У англо-американській системі вона належить до джерел (форм) цивільного права, в інших системах приватного права відіграє допоміжну роль. Українська традиція приватного права належить до континентальних систем, і тому судова практика офіційно не є джерелом цивільного права в Україні. Водночас не можна недооцінювати значення судової практики, а роль її потребує спеціального розгляду. Під «судовою практикою» розуміють керівні роз'яснення вищих судів щодо застосування цивільного законодавства. Такі Роз'яснення містяться в постановах Пленуму Верховного Суду України, а також листах Президії Вищого господарського суду України. Вони приймаються на основі аналізу і узагальнення судової практики, даються в порядку судового тлумачення і є обов'язковими при вирішенні цивільних спорів у справах відповідної категорії. Таким чином, виникає ситуація, коли, з одного боку, формально судова практика не визнана як джерело права, але, з іншого – всі державні органи, насамперед суди, зобов'язані керуватися тлумаченням норм, яке дав Верховний Суд. Звідси випливає, що керівні роз'яснення Пленуму Верховного Суду України, формально не створюючи нових норм права, водночас фактично мають обов'язкову силу. Про обов'язковість цих роз'яснень свідчить вимога, згідно з якою у мотивувальній частині рішення у цивільній справі мають міститися в необхідних випадках посилання на відповідні постанови Пленуму Верховного Суду (абзац 2 п.12 постанови Пленуму Верховного Суду України від 18 грудня 2009 р. №14 «Про судове рішення у цивільній справі»). Таким чином, хоча формально постанови пленумів вищих судів покликані лише тлумачити і роз'яснювати сенс цивільного законодавства, але фактично вони є джерелами (формами) цивільного права. Відносно судових рішень, то слід зазначити наступне. Винятком можна вважати рішення Європейського суду з прав людини, які згідно із Законом України від 23 лютого 2006 року N 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" є джерелом права України (абзац 2 п.12 постанови Пленуму Верховного Суду України від 18 грудня 2009 р. №14 «Про судове рішення у цивільній справі»). По-друге, термін «судова практика» використовується для позначення багаторазового, уніфікованого розв'язання судами однієї і тієї ж категорії справ. Судова практика, якщо тлумачити її як сукупність судових рішень, не є джерелом цивільного права. Водночас судова практика, що складається таким чином, відображає тенденції тлумачення і застосування законодавства і може спричинити непрямий вплив на рішення в кожному окремому випадку. Тому вивчення і аналіз практики судів різних рівнів, що складається, безумовно, корисне для юриста. Разом з тим, судова практика тісно пов’язана з джерелами права і має важливе значення у цивільному законодавстві. По-перше, саме за допомогою судової практики встановлюється таке розуміння і тлумачення закону, яке розкриває його зміст і розвиває його положення. По-друге, саме цивільна практика є вихідною для цивільного законодавства. Завдяки судовій практиці в нормативному порядку урегульовуються відносини, які до цього цивільним законодавством не регламентувалися. По-третє, застосування цивільно-правових норм на практиці дозволяє з’ясувати, наскільки ефективною і повною є діюча норма, виявити прогалини, неточності, суперечності, які закладені в ній, усунути їх і цим самим удосконалити норму права. Більшість цивілістів вважають, що правова норма і її тлумачення – явища різного роду. Якщо тлумачення визнавати частиною тієї норми, яка підлягає тлумаченню, то тим самим відкривається можливість зміни норми шляхом її тлумачення. Особливе місце займають рішення Конституційного Суду України, які можуть визнавати окремі норми чи закони України не дійсними, як не відповідні нормам Конституції України. Необхідно зазначити, що цивілістична доктрина безпосередньо не відноситься до джерел цивільного права, але як доктринальне тлумачення норм права приймається до уваги судом в тих випадках коли виникають сумніви щодо застосування конкуруючих норм права, конкуренцій кваліфікації тощо. Дані тлумачення норми права враховуються при вирішення справи по суті. На їх підставі розробляються і вносяться пропозиції для удосконалення законодавства. До того у випадку виникнення складних питань у судовій практиці прийнято звертатись за доктринальним тлумаченням норм права та юридичною кваліфікацією відносин. Норми моралі самі по собі теж не є джерелом права, але їх роль при застосуванні цивільно-правових норм не можна зменшувати, оскільки відповідно до чинного законодавства при здійсненні прав і виконанні обов’язків суб’єкти прав повинні виконувати не тільки закони, а й моральні принципи суспільства. Висновки з другого питання: При визначенні системи цивільного законодавства ми з’ясували його розгорнуту структуру та охарактеризували кожен елемент, а саме: Конституція як основа цивільного законодавства; Цивільний кодекс – основний акт цивільного законодавства; інші законодавчі акти; підзаконні нормативні акти та їх різновиди; цивільно-правове значення локальної нормотворчості юридичних осіб. До джерел цивільного права, крім актів цивільного законодавства, відносять звичай, договір та рішення Європейського Суду з прав людини. Разом з тим треба пам’ятати, що судова практика має лише інтерпретаційне значення в удосконаленні, тлумаченні та застосуванні цивільного законодавства, і не вважається джерелом права. Окреме місце посідають рішення Конституційного Суду України, які можуть скасовувати ті нормативні акти, що суперечать Конституції та законам України.
ІІІ. Дія цивільного законодавства. Співвідношення загального та спеціального цивільного законодавства. Аналогія права і аналогія закону.
Звичайно прийнято розрізняти дію правових актів, у тому числі і цивільного законодавства, у часі, у просторі і за колом осіб. Дія їх підпорядковується загальним правилам. Однак є і деякі особливості, якими характеризується дія цивільно-правових норм. Момент, яким визначається дія цивільно-правового акта, прийнято вважати часом вступу його в силу. Порядок вступу в силу законів визначається ст.94 Конституції України, що передбачає вступ у силу Законів після закінчення 10 днів із дня їхнього офіційного опублікування, якщо інше не передбачено самим законом, але не раніше дня його опублікування. Цивільно-правовий акт, за загальним правилом, не має зворотної сили, інакше кажучи не застосовується до тих відносинам, що виникли до введення його в дію. Т.ч. діє на майбутнє. Це правило знає 2 виключення:
За загальним правилом, дія будь-якого нормативного акту не обмежено ні яким терміном. Існують наступні правила припинення дії цивільно-правових нормативних актів.
Дія цивільних законів у просторі припускає визначену територію, на яку поширюються норми цивільного права. Цивільно–правові нормативні акти в Україні діють на всій території держави або на визначеній його частині в залежності від виду і характеру цих актів. Фізичні та юридичні особи однієї держави можуть знаходитися в цивільних правовідносинах із фізичними та юридичними особи іншої держави. Тому кожна держава допускає в певних випадках застосування іноземного закону. Норми цивільного законодавства України, що вказують на те, право якої держави повинне бути застосоване до даних правовідносин, прийнято називати колізійними нормами (Закон України «Про міжнародне приватне право» від 23.06.2005р.). Так, звичайно, форма правочину укладеного за кордоном, підкоряється законам місця її здійснення, у відношенні нерухомого майна, що знаходиться в Україні - законам України. Відносини по спадкуванню визначаються, як правило, за законом тієї країни, де спадкодавець мав останнє місце проживання. До відносин, що випливають із права власності застосовується закон місця знаходження майна і т.д.. Чинності цивільного закону за колом осіб характеризується тим, що він може поширюватися в межах території своєї дії на всі особи – як фізичні, так і юридичні. У силу прямої вказівки закону він може застосовуватися лише до визначених учасників відповідних відносин. Наприклад, Закон України «Про господарські товариства» поширюється тільки на господарські товариства. Цивільне законодавство розмежовується на загальне і спеціальне. При цьому необхідно мати у виді 2 наступних правила:
Самостійне значення має розподіл цивільного законодавства на загальне і спеціальне в змісті обсягу охоплюваних відносин.
Цивільному законодавству, на відміну від кримінального, відомий інститут аналогії. Кримінальне право має справу з злочинними діями, тому виходить з принципу: поведінка, що не кваліфікується за кримінальним законом, як злочинна не може бути підставою для застосування покарання. Цивільне законодавство в переважній більшості регулює правомірну, суспільно корисну діяльність громадян та організацій. При цьому важливо передбачити всі можливі випадки вчинення правомірних дій. Разом з тим, не можливо обмежувати правомірну діяльність суворими межами закону, що призвело б до сковування розумної господарської ініціативи учасників цивільного обороту. Навіть найдосконаліша система права не може охопити всю різноманітність суспільних відносин, які потребують правового регулювання. Під прогалиною в праві розуміють випадки, коли певні суспільні відносини потребують правового регулювання, але воно не передбачене конкретним законом, правовою нормою. Для заповнення прогалин в діючому цивільному законодавстві застосовують аналогію закону та аналогію права. Аналогія закону і аналогія права як засоби усунення прогалин в законодавстві передбачені в ст. 11 ЦПК України: «В разі відсутності закону, який регулює спірні відносини, суд застосовує закон, який регулює подібні відносини, а за відсутності такого суд виходить із загальних засад і змісту законодавства України». У ЦК також передбачається врегулювання цивільних відносин за аналогією у ст.8 ЦК. Під аналогією закону розуміють застосування до неврегульованих цивільних відносин норми, що регулює подібні суспільні відносини. Застосування закону за аналогією можливо лише при наявності наступних умов:
Під аналогією права розуміють заповнення прогалин в законодавстві на підставі загального змісту законів. Застосування закону за аналогією можливо лише при наявності наступних умов:
Можливість застосування аналогії передбачено ч. 1 ст.11 ЦК: цивільні права та обов’язки виникають також з дій осіб, які хоч і не передбачені законом, але внаслідок загальних засад і змісту цивільного законодавства породжують цивільні права та обов’язки. Висновки з третього питання: Застосування цивільного законодавства обумовлює розгляд його дії у часі, у просторі і за колом осіб; зворотної сили актів цивільного законодавства, співвідношення загального та спеціального законодавства; колізійних норм та їх застосування. Складними для сприйняття є питання аналогії закону й аналогії права. Метою застосування аналогії є заповнення прогалин у правовому регулюванні цивільних відносин за допомогою норм, які регулюють подібні цивільні відносини (аналогія закону), або виходячи із загальних засад і змісту цивільного законодавства (аналогія права).
ВИСНОВОК ПО ТЕМІ: Отже, сьогодні ми розглянули одну з найголовніших тем цивільного права. Протягом лекції ми розглянули поняття та види джерел цивільного права, систему цивільного законодавства, правила застосування цивільного законодавства, а також значення судової практики, правил і норм моралі при застосуванні цивільного законодавства. Слід пам’ятати, що за загальним правилом акти цивільного законодавства не мають зворотної дії у часі, тобто не поширюються на ті правовідносини, що виникли до набрання ними чинності. Однак, з цього правила є виключення, передбачені ст.5 ЦК України, а також у Прикінцевих та перехідних положеннях Цивільного кодексу України. Складними для сприйняття є питання аналогії закону й аналогії права. Метою застосування аналогії є заповнення прогалин у правовому регулюванні цивільних відносин за допомогою норм, які регулюють подібні цивільні відносини (аналогія закону), або виходячи із загальних засад і змісту цивільного законодавства (аналогія права). Ця лекція, на мою думку, є найголовнішою, оскільки в ній закріплюються загальні засади застосування цивільного законодавства. Маю надію, що цю тему ви засвоїте добре, оскільки вона є головною підставою вашого наступного засвоєння матеріалу із здійснення та захисту цивільних прав. Дякую за увагу. У кого які є питання. Будь-ласка, слухаю. Питання до самоконтролю:
[1] Мазур О. С. Цивільне право України. — К.: Університет «Україна», 2005. – С. 34 [2] За ідеєю робочої групи мислилось, що новий ЦК повинен був би стати своєрідною конституцією громадянського суспільства. Але на жаль так не сталось. При прийнятті ЦК з нього було вилучено дві книги – сімейне і колізійне (міжнародне приватне) право. Внаслідок цього розірвана генеральна його ідея. Більшість ідей сучасних цивільних кодексів по суті імплентовані з ЦК Франції 1804 р., що став прообразом для цивільних кодексів Італії, Бельгії, Нідерландів, Польші. Швейцарії та інших країн. [3] Довгерт А. Новий Цивільний кодекс України. // Вісник прокуратури. – 2003. - №4 (22). – С. 23 [4] Впритул до третього читання в проект ЦК входила ще одна книга 6 – Сімейне право. Але склалось так, що насамперед був прийнятий альтернативний проект СК України, який введено у дію з 1 січня 2003 р. Така доля з розробкою проекту закону «Про міжнародне приватне право” спіткала й книгу 8. [5] Впритул до останнього читання в проекті ЦК була книга сьома «Міжнародне приватне право” присвячена врегулюванню цивільних відносин між суб’єктами цивільного права які підпорядковані різним правовим системам і побудована за структурою самого ЦК. Але вона була вилучена, що негативно вплине на регулювання цивільних за своєю природою відносин за участю міжнародного суб’єкта. Її ідеї використані при розробці спеціального Закону України «Про міжнародне приватне право”. [6] Інколи ці акти переслідують відомчий інтерес. Наприклад, зважаючи на те, що ліцензії на здійснення певних видів підприємницької діяльності видаються через міністерства і частина збору залишається у їх розпорядженні була тенденція до збільшення видів діяльності, що підлягають ліцензуванню. [7] Цивільне право України: Підручник: У 2-х книгах / О.В Дзера (керівник авторського колективу), Д.В. Боброва, А.С. Довгерт та інші; За редакцією О.В Дзери, Н.С. Кузнєцової. - К.: Юрінком Інтер, 2005. – Книга 1. - 642 с. – С. 132 [8] Див більш детально Гражданское право: В 2 т. Том І: Учебник /Отв. ред. проф. Е.А.Суханов. –2-е изд. перераб. и доп. М.: Изд-во БЕК, 2002, - С.69-71 |