|
|
Главная \ Методичні вказівки \ Методические указания и информация \ Фізичні особи як суб’єкти цивільних правовідносин
Фізичні особи як суб’єкти цивільних правовідносинДата публикации: 26.10.2016 05:41
міністерство внутрішніх справУКРАЇНИ
Дніпропетровський державний університет внутрішніх справ
Кафедра цивільно-правових дисциплін
ЛЕКЦІЯз дисципліни «Цивільне право»
ТЕМА № 4 Фізичні особи як суб’єкти цивільних правовідносин
(2 години)
Для факультету заочного навчання цивільних осіб ННІ ПОЗН
Дніпропетровськ - 2015
Лекцію підготував доцент кафедри цивільно-правових дисциплін Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ, кандидат юридичних наук Лежнєва Т.М.
Рецензенти:
Соколенко О. Л. – доктор юридичних наук, професор, завідувач кафедри адміністративного та кримінального права Дніпропетровського національного університету імені Олеся Гончара; Тропіна О. М. –кандидат юридичних наук,доцент, директор ТОВ «Щит-право».
Обговорено на засіданні кафедри цивільно-правових дисциплін, протокол № 23 від 03 червня 2015р.
ПЛАН ЛЕКЦІЇ ВСТУП
ВИСНОВКИ
РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРАНормативно-правові акти:
Наукові та навчально-методичні джерела:
МЕТА ЛЕКЦІЇ Метою лекції є вивчення основ теорії цивільного права, що визначають можливість участі у цивільних правовідносинах людей як учасників цивільних правовідносин, центральним ядром якої і є вчення про фізичних осіб. Послідовне вивчення питань цієї теми дозволить студентам скласти чітке уявлення про поняття фізичної особи, особливості право та дієздатності фізичних осіб, їх індивідуалізацію, юридичні підстави та наслідки визнання особи безвісно відсутньою та оголошення її померлою, а також практики застосування цивільно-правових норм у правовідносинах за участю фізичних осіб, прищеплення навичок і вміння аналізувати наукові теорії, вирішувати конкретні життєві ситуації, що виникають у сфері цивільно-правового регулювання. Базою навчання виступає цивільне законодавство, наука цивільного права, загальна теорія права, філософія, історія та інші науки. Це пояснюється насамперед тим, що навчальна дисципліна має за мету не тільки навчати цивільному праву, а й вчити оволодівати понятійним апаратом науки цивільного права, основними її здобутками, ознайомлення з її проблемами. ВСТУП Тема «Фізичні особи як суб’єкти цивільного права» є логічним продовженням попередньої лекції, де ми зупинялися на розгляді структури цивільних правовідносин. Як відомо, елементами структури цивільних правовідносин є суб’єкти, об’єкт та зміст (суб’єктивні права та юридичні обов’язки). Суб’єкти цивільних правовідносин діють в якості особливих соціальних фігур - власників майна, продавців, покупців, яких називають особами. Поняття особи відноситься до всіх суб’єктів цивільного права. Разом з тим, в рамках цього загального поняття особи необхідно розрізняти особи фізичні, тобто люди в якості суб’єктів цивільного права і особи юридичні, в ролі яких виступають організації. Необхідно відмітити, що ЦК УРСР, говорячи про людей як суб’єктів цивільного права, називає їх не фізичними особами, а громадянами, що неможливо визнати правильним. Поняття громадянина - державно-правове поняття, яке визначає приналежність людини до держави, його постійний політико-правовий зв’язок з державою, що відзначається в їх взаємних правах та обов’язках як суб’єктів державно-правових відносин, які є предметом публічного права. Разом з тим застосування в цивільному законодавстві терміна “громадянин” можливо в тому розумінні, що особами фізичними визнаються громадяни. Але фізичними особами в якості суб’єктів цивільного права визнаються не тільки громадяни України, але і іноземці, а також особи без громадянства. У ЦК від 16 січня 2003 року глави 4, 5, 6 присвячені безпосередньо регулюванню правовідносин щодо правового статусу фізичних осіб як суб’єктів цивільного права, що і буде предметом нашого розгляду.
І. Поняття фізичної особи. Правосуб’єктність фізичних осіб. Поняття та зміст правоздатності фізичних осіб
Поняття фізичної особи рівнозначно поняттю людина. Людина є індивід – фізична (біологічна) істота, якої притаманна вища форма розвитку психіки – свідомість. Так як людина – це соціальна істота, яка не може бути незалежною від суспільства, то вона діє і як особа, як суб’єкт цивільно-правових відносин. Це відображено в ст. 6 Загальної декларації прав людини, затвердженої Генеральною Ассамблеєю ООН 10 грудня 1948 року., де зазначається, що кожна людина, де б вона не знаходилась, має право на визнання її правосуб’єктності. Вона член “людської сім’ї” , під якою розуміється всесвітня, єдина людська сім’я. На цьому базується сучасне вчення про природні і невід’ємні права людини, а також практика спілкування держав, яка отримує своє закріплення в відповідних міжнародно–правових документах і національному законодавстві держав. У ст.24 ЦК передбачено, що людина як учасник цивільних відносин вважається фізичною особою. Щоб мати можливість брати участь у цих відносинах, закон наділяє фізичних осіб цивільною правосуб'єктністю. З теоретико-правової точки зору під правосуб'єктністю розуміється можливість того чи іншого суб'єкта бути учасником правовідносини, тобто здатність бути суб'єктом права. Правосуб'єктність є особливою властивістю, політико-юридичною властивістю певної особи і включає три елементи: правоздатність – здатність мати суб'єктивні права і юридичні обов'язки; дієздатність – здатність реалізувати права й обов'язки своїми діями; деліктоздатність – здатність нести юридичну відповідальність за свої дії. Крім громадян України суб'єктами цивільного права можуть бути іноземці (особи, що володіють громадянством іноземної держави і не мають громадянства України) і особи без громадянства (тобто не приналежні до громадянства України і не мають доказів приналежності до громадянства іншої держави). ЦК закріплює за іноземцями безумовний (тобто не потребуючої взаємності з боку держави іноземного громадянина) національний режим. Суть його полягає в тому, що права іноземців на території України визначаються в принципі українськими законами, а не законодавством держави, до якого належить іноземець. Окремі виключення з цього правила можуть бути встановленні по відношенню до деяких прав, які можуть набувати тільки громадяни України: так, згідно Кодексу торгівельного мореплавства і Повітряного кодексу до складу екіпажа морського чи повітряного судна можуть входити лише українські громадяни. Цивільна правоздатність згідно зі ст. 25 ЦК України — це здатність мати цивільні права та обов'язки. Така здатність визнається за всіма громадянами України. Вона виникає в момент народження громадянина і припиняється його смертю. Таким чином, правоздатність — це невід'ємна властивість кожного громадянина. Він є правоздатним протягом всього свого життя незалежно від віку та стану здоров'я. Правоздатність не можна змішувати із суб'єктивними правами, якими володіє громадянин.
Обсяг правоздатності громадянина визначено в ст.26 ЦК України. При цьому слід зазначити, що обсяг правоздатності — це якісна, а не кількісна категорія, оскільки зміст цивільної правоздатності полягає в можливості набуття прав, а не в їх сукупності У ч.5 ст.26 зазначається здатності фізичних осіб мати цивільно-правові обов'язки. Цивільній правоздатності притаманні певні властивості:
Примусове обмеження правоздатності не можна змішувати з позбавленням фізичної особи деяких суб'єктивних прав. Так, конфіскація майна за вироком суду означає позбавлення фізичної особи права власності на певні речі та цінності, але не пов'язана з обмеженням правоздатності. Цивільна правоздатність виникає в момент народження. Момент народження дитини визначається відповідно до даних медичної науки. З точки зору права не має значення, чи була дитина життєздатною: важливо, щоб вона народилася живою та не раніше 6 місяців вагітності. Навіть, якщо вона житиме дуже короткий час, її народження і смерть реєструються в органах РАГСу. В окремих випадках закон (ст.1200 ЦК (відшкодування шкоди, завданої смертю потерпілого, дитині, що народилася після його смерті), 1222 ЦК(визнання зачатої дитини спадкоємцем) охороняє права зачатої, але ще не народженої дитини. Але в цих випадках мова йде тільки про охорону прав майбутньої людини, а не про права ненародженої дитини, тобто правоздатність не виникає. Момент народження людини медицина пов’язує з початком самостійного дихання. Як виключення з загального правила, здатність мати деякі права та обов’язки може виникати не з моменту народження, а по досягненню особою певного віку (здатність заключати трудовий договір, вступати в шлюб, мати права водія). Це відбувається в тих випадках, коли правоздатність і дієздатність виникають одночасно. Припиняється правоздатність тільки смертю особи (ст. 25 ЦК України), незалежно від причин її настання. Для визначення моменту, з яким цивільне законодавство пов’язує припинення правоздатності, необхідно говорити про біологічну смерть людини, тобто про момент, коли повернення людини до життя виключається ( на відміну від клінічної смерті, коли існує можливість відновлення життєздатності організму людини). Доки людина жива — вона є правоздатною незалежно від стану здоров'я. Факт смерті тягне за собою безумовне припинення правоздатності, тобто припинення існування громадянина як суб'єкта права. Стаття 15 Закону «Про трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів людини» від 16 липня 1999 року передбачає порядок та умови визнання смерті людини: “Людина вважається померлою з моменту, коли встановлена смерть її мозку. Смерть мозку означає повну і незворотну втрату всіх його функцій. Момент смерті мозку може бути встановлено, якщо виключені всі інші можливі за даних обставин причини втрати свідомості та реакцій організму. Діагностичні критерії смерті мозку та процедура констатації моменту смерті людини встановлюються Міністерством охорони здоров'я України. Факт смерті потенційного донора встановлюється консиліумом лікарів відповідного закладу охорони здоров'я або наукової установи”. Таким чином, правоздатність по загальному правилу виникає тільки один раз і припиняється також тільки один раз. Цивільна правоздатність не може бути змінена або обмежена за волею окремих осіб. Відмова громадянина від належних йому прав не тягне за собою факту припинення цих прав, за винятком випадків, коли така відмова допускається законом. Закон допускає два види обмеження цивільної правоздатності - добровільний і примусовий. Одним із прикладів добровільного обмеження цивільної правоздатності може бути випадок, коли громадянин, який став ченцем, добровільно відмовляється від деяких цивільних прав. У зв'язку з тим, що законом не заборонено вступ до культової установи (монастиря), то фактично дозволяється і самообмеження цивільних прав. Прикладом добровільного обмеження цивільної правоздатності є також закріплена в законодавчих актах заборона працівникам деяких відомств обіймати посади, пов'язані з підприємницькою діяльністю. Так, обіймаючи посаду державного службовця, фізична особа мусить бути обізнаний з такою забороною і добровільно з нею погодитись. Застосовуючи таке обмеження, держава повинна компенсувати його пільгами соціального та іншого характеру. Добровільне обмеження називають ще спеціальним правовим статусом. Вважається, що фізична особа є повністю правоздатним, але в межах свого правового статусу, закріпленого законом. Примусове обмеження цивільної правоздатності допустиме лише тоді, коли воно передбачене законом з обов'язковим переліком випадків і встановленням порядку такого обмеження (ст. 27 ЦК України). Примусовим обмеженням цивільної правоздатності слід вважати обмеження, яке:
ВИСНОВКИ З ПЕРШОГО ПИТАННЯ: Таким чином, ми з’ясували, що поняття фізичної особи легально закріплено у ст.24 ЦК України і рівнозначно поняттю людина. Людина є індивід – фізична (біологічна) істота, якої притаманна вища форма розвитку психіки – свідомість. Політико-юридична властивість, що визначає можливість фізичної особи бути учасником цивільних правовідносин, тобто правосуб’єктність включає три основних елемента: правоздатність, дієздатність та деліктоздатність. Щоб мати можливість брати участь у цих відносинах, закон наділяє фізичних осіб цивільною правосуб'єктністю. З теоретико-правової точки зору під правосуб'єктністю розуміється можливість того чи іншого суб'єкта бути учасником правовідносини, тобто здатність бути суб'єктом права. Правосуб'єктність є особливою властивістю, політико-юридичною властивістю певної особи і включає три елементи: правоздатність – здатність мати суб'єктивні права і юридичні обов'язки; дієздатність – здатність реалізувати права й обов'язки своїми діями; деліктоздатність – здатність нести юридичну відповідальність за свої дії. Крім громадян України суб'єктами цивільного права можуть бути іноземці (особи, що володіють громадянством іноземної держави і не мають громадянства України) і особи без громадянства (тобто не приналежні до громадянства України і не мають доказів приналежності до громадянства іншої держави). ЦК закріплює за іноземцями безумовний (тобто не потребуючої взаємності з боку держави іноземного громадянина) національний режим. Суть його полягає в тому, що права іноземців на території України визначаються в принципі українськими законами, а не законодавством держави, до якого належить іноземець. Окремі виключення з цього правила можуть бути встановленні по відношенню до деяких прав, які можуть набувати тільки громадяни України: так, згідно Кодексу торгівельного мореплавства і Повітряного кодексу до складу екіпажа морського чи повітряного судна можуть входити лише українські громадяни.
ІІ. Поняття дієздатності. Категорії фізичних осіб за обсягом дієздатності. Опіка та піклування Під цивільною дієздатністю фізичної особи розуміється її здатність своїми діями набувати для себе цивільних прав, і самостійно їх здійснювати, а також здатність своїми діями створювати для себе цивільні обов'язки, самостійно їх виконувати та нести відповідальність у разі їх невиконання (ст. 30 ЦК). Дієздатність припускає усвідомленість і правильну оцінку людиною вчинених дій, що мають правове значення, тобто ця властивість суб'єкта цивільного права залежить від ступеня психічної зрілості особи. Зрілість же психіки залежить від віку і психічного здоров'я людини, тому законодавець не може довільно закріпити момент, з якого людина вважається цілком дієздатним. Необхідно враховувати медичні норми психічного становлення людини. Тому дієздатність осіб різного віку і стану психіки різна. Згідно ч.1 ст.30 ЦК Цивільну дієздатність має фізична особа, яка усвідомлює значення своїх дій і може керувати ними. Дієздатність складається з таких елементів, як:
Дієздатність, як і правоздатність, невідчужувана. Ніхто не може бути обмежений у дієздатності інакше, як у випадках і порядку, установлених законом. Цивільний кодекс України виходить з певної класифікації фізичних осіб за віком при визначенні обсягу їхньої дієздатності. До 6 років дитина вважається недієздатною внаслідок незрілості психіки. Стаття 31 ЦК закріплює часткову дієздатність малолітніх ( до 14 років), що складається в здатності: 1) самостійно вчиняти дрібні побутові правочини. Правочин вважається дрібним побутовим, якщо він задовольняє побутові потреби особи, стосується предмета, який має невисоку вартість, та відповідає її фізичному, духовному чи соціальному розвиткові; 2) здійснювати особисті немайнові права на результати інтелектуальної творчої діяльності, що охороняються законом. Малолітні не відповідають за заподіяну ними шкоду. Неповнолітні у віці від 14 до 18 років мають неповну дієздатність, оскільки можуть укладати правочини з письмової згоди батьків, усиновителів або попечителів. При цьому розширюється обсяг дієздатності, реалізованої самостійно: до обсягу дієздатності попереднього віку ст. 32 ЦК додає право без згоди батьків, усиновителів і попечителя 1) самостійно розпоряджатися своїм заробітком, стипендією або іншими доходами; 2) самостійно здійснювати права на результати інтелектуальної творчої діяльності, що охороняються законом; 3) бути учасником (засновником) юридичних осіб, якщо це не заборонено законом або установчими документами юридичної особи; 4) самостійно укладати договір банківського вкладу (рахунку) та розпоряджатися вкладом, внесеним нею на своє ім’я (грошовими коштами на рахунку). Неповнолітні особи вчиняють інші правочини за згодою батьків (усиновлювачів) або піклувальників. На правочини щодо транспортних засобів або нерухомого майна, які вчиняються неповнолітніми особами, згода батьків (усиновлювачів) або піклувальників має бути дана письмово і нотаріально посвідчена. Неповнолітні особи можуть розпоряджатися коштами, що внесені іншими особами у банківські (кредитні) установи на їхнє ім`я, за згодою батьків (усиновлювачів) або піклувальників. Згода на вчинення неповнолітньою особою правочину має бути одержана від будь-кого з батьків. За наявності достатніх підстав суд за заявою батьків (усиновлювачів), піклувальників, органів опіки та піклування може обмежити право неповнолітньої особи або позбавити її права самостійно розпоряджатися своїм заробітком, стипендією або іншими доходами. Суд скасовує своє рішення про обмеження або позбавлення цього права, якщо відпали обставини, які були підставою прийняття такого рішення. Крім розширення здатності самостійно здійснювати права й правочиноздатності для фізичних осіб цього віку закон передбачає і виникнення деліктоздатності. Неповнолітні у віці від 14 до 18 років самостійно несуть відповідальність за заподіяну шкоду, що закріплено ст. 33, 1179 ЦК України. Тут же відбита специфіка деліктоздатності громадян цього віку, яка полягає в тому, що при відсутності коштів для відшкодування шкоди в неповнолітнього тягар відшкодування цієї шкоди до досягнення повноліття цілком чи у відсутній частині покладається на батьків (усиновителів) чи попечителя неповнолітнього, якщо вони не доведуть, що шкода виникла не з їхньої вини. Виключенням є відповідальність за договорами, які укладаються неповнолітніми в межах їх дієздатності самостійно – тут субсидіарна відповідальність батьків не передбачена. У повному обсязі цивільна дієздатність виникає з настанням повноліття, тобто по досягненні 18-літнього віку, оскільки з цим віком пов'язується представлення про повне психічне становлення людини. Повна дієздатність означає і зовсім самостійну майнову відповідальність фізичної особи. Фізична особа відповідає за своїми обов'язками всім приналежним йому майном, за винятком майна, на яке відповідно до закону не може бути звернене стягнення. Визначаючи 18-річчя як момент настання повної дієздатності абсолютної більшості фізичних осіб, Цивільний кодекс України, як виключення, закріплює випадки, коли повна дієздатність може наступити раніше 18 років (ст.35 ЦК):
При патології розвитку психіки, що виражається в тому, що людина внаслідок хронічного, стійкого психічного розладу не здатна усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними, вона може бути в судовому порядку визнана недієздатною, навіть якщо є повнолітньою (ст.39 ЦК). Згідно ст.3 Закону України «Про психіатричну допомогу» (22.02.2000) встановлюється презумпція психічного здоров'я, тобто кожна особа вважається такою, яка не має психічного розладу, доки наявність такого розладу не буде встановлено на підставах та в порядку, передбачених законодавством. Справа про визнання фізичної особи недієздатною може бути почата за заявою членів його родини, прокурора, органа опіки і піклування, психіатричного лікувального закладу й інших осіб, зазначених у ст. 256 ЦПК. Для визначення психічного стану фізичної особи суд призначає судово-психіатричну експертизу. При видужанні даної особи, що констатується повторною судово-психіатричною експертизою, суд приймає рішення про визнання фізичної особи дієздатною (ст.42 ЦК). Цивільний кодекс передбачає можливість обмеження повної дієздатності. Обґрунтуваннями такого обмеження є, наприклад, нерозумна витрата заробітку, уживання спиртних напоїв і наркотичних засобів. Обмеження дієздатності фізичної особи можливо тільки в судовому порядку у наступних випадках:
Особливість обмеження полягає в тому, що воно стосується права одержувати і розпоряджатися заробітком, пенсією й іншими доходами і укладати правочини (крім дрібних побутових). Ці дії такий громадянин може здійснювати лише за згодою попечителя. Однак він самостійно несе майнову відповідальність по укладеним ним угодам і за заподіяну ним шкоду. У випадку припинення існування підстави обмеження дієздатності обсяг дієздатності даного громадянина відновлюється в судовому порядку. Той факт, що певна частина правоздатних громадян цілком чи частково не має дієздатність, викликав до життя інститут опіки і піклування, що насамперед має на меті заповнити відсутню дієздатність цієї категорії громадян для забезпечення і захисту їхніх інтересів. Цей інститут дозволяє здійснювати набуття і реалізацію цивільних прав і обов'язків (за винятком тих, котрі носять сугубо особистий характер і не можуть бути здійснені через представника) недієздатними чи не цілком дієздатними людьми за допомогою цілком дієздатних людей, що діють у ролі опікунів і попечителів. Правове регулювання зараз здійснюється ст. ст. 243-251 Сімейного Кодексу (опіка та піклування над дітьми), гл.6 ст.ст.55-79 ЦК) та Наказом Держкомітету у справах сім’ї та молоді, Міносвіти, Мінохорони здоров’я, Мінпраці та соціальної політики від 26.05.99 «Про затвердження Правил опіки та піклування». Опіка встановлюється над малолітніми (у віці до 14 років), а також над громадянами, визнаними судом недієздатними внаслідок психічного розладу. Опікуни є представниками підопічних у силу закону і укладають від їхнього імені й у їхніх інтересах усі необхідні правочини (ст. 243 Сімейного Кодексу, ст. 58 ЦК). Піклування встановлюється над неповнолітніми у віці від 14 до 18 років; а також над фізичними особами, обмеженими судом у дієздатності (ст.59 ЦК). Попечитель не укладає правочинів замість підопічного, але здійснює контроль шляхом дачі згоди на здійснення тих правочинів, що , який знаходиться під піклуванням, не вправі укладати самостійно. При цьому згода попечителя повинна бути письмовою, особливо якщо правочин вимагає письмової форми. Попечителі, роблять підопічним сприяння в здійсненні ними своїх прав і виконанні обов'язків, а також охороняють їх від зловживань з боку третіх осіб. Попечитель не є законним представником підопічного. Таким чином, можна сказати, що основне розходження між опікою і піклуванням перебуває в обсязі цивільно-правових обов'язків, що закон покладає на опікунів і попечителів, виходячи з обсягу дієздатності їх підопічних. Опіка та піклування над малолітніми та неповнолітніми особами встановлюється органами опіки та піклування, в інших випадках – судом (ст.60 ЦК). Функції опікунів та піклувальників поширюються не тільки на майнові, але і на особисті немайнові права осіб, які потребують встановлення опіки та піклування. Згідно Закону України “Про трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів людині” від 16 липня 1999 року у випадках, коли реципієнт не досяг п'ятнадцятирічного віку чи визнаний судом недієздатним, трансплантація застосовується за згодою об'єктивно інформованих його батьків або інших законних представників. Щодо осіб віком від чотирнадцяти до вісімнадцяти років чи визнаних судом обмежено дієздатними трансплантація застосовується за згодою об'єктивно інформованих реципієнтів, об'єктивно інформованих їх батьків або інших законних представників. Органами опіки і піклування є органи місцевого самоврядування. Призначення опікуна (попечителя) здійснюється постановою глави районної, міський, районної в місті адміністрації за місцем проживання особи, що потребує встановлення опіки (піклування), чи за місцем проживання опікуна (попечителя). Підготовча робота з оформлення опікунства (піклування) і нагляд за діяльністю опікуна (попечителя) здійснюється районними відділами управління освітою, соціального захисту населення, охорони здоров'я відповідної територіальної адміністрації. Опікуном (попечителем) може бути призначений тільки повнолітній дієздатний громадянин за умови його згоди на це. Згода підопічного не є обов'язковою умовою для призначення опікуна (попечителя), але у випадках, коли це можливо, його бажання враховується. Опікунами (попечителями) призначаються повнолітні дієздатні особи, переважно близькі підопічному. При їхній відсутності – на вибір органів опіки і піклування. Закон забороняє призначення опікунами і попечителями осіб, позбавлених батьківських прав (ст.63 ЦК). Опікуни і попечителі здійснюють надані їм права під наглядом органів опіки і піклування. Так, опікун не вправі без попереднього дозволу органа опіки і піклування здійснювати, а попечитель - давати згоду на здійснення угод по відчуженню, у тому числі чи обміну даруванню майна, здачі його в найом (оренду), у безплатне користування чи в заставу, розділу майна або виділу з нього частки, угод, що тягнуть відмовлення від приналежних підопічному прав (відмовлення від спадщини, неприйняття майна в дарунок і т.п.), а також будь-яких інших правочинів, що тягнуть зменшення майна підопічного (ст.68 ЦК). Тільки за згодою органів опіки і піклування опікуном можуть витрачатися доходи підопічного, за винятком сум, необхідних для утримання самого підопічного. Закон встановлює і певні обмеження дій опікунів і попечителів у відношенні підопічних. Опікуни (попечителі), їхні чоловіки і близькі родичі не вправі укладати угоди з підопічними, за винятком безоплатних угод, спрямованих на вигоду підопічного. Неналежне виконання опікунських (піклувальних) обов'язків тягне відсторонення опікуна (попечителя) від виконання цих обов'язків постановою голови місцевої адміністрації. Опіка припиняється: над неповнолітніми – автоматично по досягненні ними 14-літнього віку (заміняється піклуванням); над недієздатними душевнохворими – на підставі рішення суду про визнання їх дієздатними у випадку видужання. Піклування припиняється: над неповнолітніми – по досягненні ними повноліття, при вступі неповнолітнього у шлюб, а над повнолітніми обмежено дієздатними – на підставі рішення суду про скасування обмеження дієздатності. Опіка і піклування припиняються також у випадку смерті підопічного або оголошення його померлим. Згідно зі ст.17 Закону України «Про охорону дитинства» від 26.04.2001 р. батьки або особи, які їх замінюють, не мають права без дозволу органів опіки і піклування укладати договори, які підлягають нотаріальному посвідченню або спеціальній реєстрації, відмовлятися від належних дитині майнових прав, здійснювати розподіл, обмін, відчуження житла, зобов'язуватися від імені дитини порукою, видавати письмові зобов'язання. Така норма є у ЦК – ст.71.
ВИСНОВКИ З ДРУГОГО ПИТАННЯ: Таким чином, ми з’ясували, що дієздатність фізичних осіб як один із елементів правосуб’єктності, полягає не тільки у здатності особи своїми діями створювати для себе цивільні права та їх здійснювати, а також здатність створювати цивільні обов’язки та їх виконувати та нести відповідальність в разі їх невиконання. Суттєвою відмінністю дієздатності фізичної особи від правоздатності є їх момент виникнення та припинення, а також застосування інституту законних представників в разі недостатнього обсягу дієздатності особи. Дієздатність припускає усвідомленість і правильну оцінку людиною вчинених дій, що мають правове значення, тобто ця властивість суб'єкта цивільного права залежить від ступеня психічної зрілості особи. Зрілість же психіки залежить від віку і психічного здоров'я людини, тому законодавець не може довільно закріпити момент, з якого людина вважається цілком дієздатним. Необхідно враховувати медичні норми психічного становлення людини. Повна дієздатність означає і зовсім самостійну майнову відповідальність фізичної особи. Фізична особа відповідає за своїми обов'язками всім приналежним йому майном, за винятком майна, на яке відповідно до закону не може бути звернене стягнення. Визначаючи 18-річчя як момент настання повної дієздатності абсолютної більшості фізичних осіб, Цивільний кодекс України, як виключення, закріплює випадки, коли повна дієздатність може наступити раніше 18 років
ІІІ. Ім'я та місце проживання фізичної особи. Визнання фізичної особи безвісно відсутньою та оголошення її померлою
Право на ім'я є особистим правом фізичної особи. Фізична особа набуває прав та обов'язків і здійснює їх під своїм ім'ям, яке включає прізвище, власне ім'я та по батькові, якщо інше не випливає із закону або національного звичаю. Індивідуалізація окремої фізичної особи здійснюється перш за все за її іменем, яке надається при народженні. Відомості про ім'я мають також значення для забезпечення і захисту його цивільних прав, оскільки всі фізичні особи мають право набувати цивільних прав тільки під своїм іменем, і не мають права користуватися іменем інших фізичних осіб. Здійснюючи окремі цивільні права, фізична особа відповідно до закону може використовувати псевдонім (вигадане ім'я) або взагалі не користувалися ні своїм, ні вигаданим ім'ям (ст.28 ЦК). Відомості про ім'я (прізвище, ім'я та по батькові) заносяться до актового запису про народження дитини відповідно до правил, передбачених статтями 62, 63, 166 КпШС (ці норми згідно перехідних положень Сімейного кодексу будуть діяти до прийняття відповідного закону). Фізична особа має право змінити своє прізвище та ім'я, якщо воно йому не подобається, по досягненні 16 років, а за згодою батьків – з 14 років. По-батькові змінюється у разі зміни імені батьком (ст.295 ЦК). Зміна імені проводиться органами РАГСу за місцем проживання заявника згідно з Положенням "Про порядок розгляду клопотань про переміну громадянами України прізвищ, імен, по батькові", затвердженим постановою Кабінету Міністрів від 27 березня 1993 року № 233. У ст. 296 ЦК передбачені спеціальні правила щодо використання імені: Прописка не породжує право на проживання і не визначає місце проживання, а розглядається як його фіксація (реєстрація). Тимчасове проживання громадянина в іншому місці в силу тих чи інших причин (наприклад, навчання, спеціального відрядження) зараз не створює для нього нового місця проживання, але після вступу у дію ЦК, також буде вважатися місцем проживання. Точне визначення місця проживання має велике значення для стабільності цивільних правовідносин, для належного захисту цивільних прав. З місцем проживання закон пов'язує місце виконання зобов'язань. Так, згідно ст.532 ЦК України, якщо місце виконання зобов'язань не визначене, виконання повинно бути проведено грошовим зобов'язанням - за місцем проживання кредитора в момент виникнення зобов'язання, а якщо кредитор під час виконання зобов'язання змінив місце проживання і повідомив про це боржника, - то в новому місці проживання кредитора і віднесенням на рахунок кредитора всіх витрат, пов'язаних із зміною місця; по всіх інших зобов'язаннях - за місцем проживання боржника.. За місцем проживання спадкодавця, як правило, відкривається спадщина (ст.1221 ЦК ). Неабиякого значення набуває місце проживання для визначення підсудності по спорах з цивільного права. Підсудність цивільних справ за загальним правилом визначається за місцем проживання відповідача. Справи, що виникають у зв'язку із стягненням аліментів, відшкодуванням шкоди, заподіяної смертю або тілесними ушкодженнями, та деякі інші справи можуть розглядатися за місцем проживання позивача. За місцем проживання громадянина, як правило, вирішується питання про взяття на квартоблік для поліпшення житлових умов. Поряд з цим з місцем проживання пов'язана презумпція про те, що громадянин завжди перебуває у місці свого проживання. Як бачимо, з місцем проживання закон зв'язує виникнення і припинення багатьох юридичних фактів, що можуть тим чи іншим чином впливати на майновий та інший стан фізичних осіб. Трапляються випадки, коли фізична особа тривалий час відсутня у місці постійного проживання, не повідомляє про своє місце знаходження, а заходи по встановленню його місця знаходження не мають позитивних наслідків. Виникає невизначеність у правовідносинах за участю відсутнього. Якщо ця невизначеність тягне за собою юридично значимі наслідки, то зацікавлена особа може захистити свої права за допомогою двох цивільно-правових інститутів, «Визнання громадянина безвісно відсутнім» і «Оголошення громадянина померлим». Визнання безвісної відсутності – засвідчений у судовому порядку факт відсутності фізичної особи і відомостей про неї в місці її проживання протягом одного року - ст.43 ЦК. Визнання фізичної особи безвісно відсутньою може мати місце при встановленні таких умов: а) фізична особа протягом року відсутня за місцем постійного проживання; б) про місцезнаходження фізичної особи протягом цього ж строку зацікавленим особам нічого не відомо; в) вжиті заходи для встановлення місця перебування фізичної особи не дали результатів; г) питання, заради яких заявник просить визнати фізичну особу безвісно відсутньою, є юридично важливими і не можуть бути вирішені без такого визнання. Перебіг річного строку починається з дня одержання останніх відомостей про відсутнього. Якщо неможливо встановити цей день, початком безвісної відсутності вважається перше число місяця, що йде за тим, у якому були одержані останні відомості. Коли ж неможливо встановити місяця, в якому були одержані останні відомості про відсутнього, перебіг річного строку починається з першого січня наступного року. Визнання фізичної особи безвісно відсутньою здійснюється в судовому порядку за місцем його постійного проживання за заявою зацікавлених осіб, прокурора в порядку, передбаченому гл.35 ЦПК. Суд, крім врахування свідчень заявника про розшук безвісно відсутнього, вживає заходів для встановлення точніших відомостей про відсутнього (надсилає запити до органів внутрішніх справ, інших правоохоронних органів, виконкомів місцевих рад тощо). Правові наслідки визнання фізичної особи безвісно відсутнім: 1.Над майном безвісно відсутньої особи встановлюється опіка. З цього майна видається утримання громадянам, яких безвісно відсутній зобов'язаний за законом утримувати. За рахунок цього ж майна погашається заборгованість по інших зобов'язаннях безвісно відсутнього (ст. 44 ЦК). 2. Неповнолітні та повнолітні непрацездатні діти, непрацездатні батьки, дружина, незалежно від віку і працездатності, якщо вона доглядає дітей безвісно відсутнього, які не досягли восьми років, вправі вимагати призначення їм пенсій у зв'язку з визнанням годувальника безвісно відсутнім. 3. Дружина безвісно відсутнього набуває право розірвати шлюб у спрощеному порядку через органи РАГС (ст.107 Сімейного Кодексу). 4. Припиняються зобов'язання, тісно пов'язані з особою безвісно відсутнього (наприклад, дія доручення, договір підряду). Якщо після визнання фізичної особи безвісно відсутнім він з'явиться в місці свого постійного проживання, або буде встановлене його місце перебування, то суд на підставі заяви зацікавлених осіб скасовує рішення про визнання цієї фізичної особи безвісно відсутнім (ст.45 ЦК). Всі правові наслідки визнання фізичної особи безвісно відсутньою в разі її повернення подальшому виконанню не підлягають. Оголошення фізичної особи померлою – це встановлена судом презумпція (припущення) загибелі особи, що відсутня протягом визначеного часу і про яку немає ніяких відомостей у місці її проживання – ст.46 ЦК. Оголошення фізичної особи померлою провадиться в судовому порядку за таких умов: - фізична особа протягом трьох років відсутня за місцем свого постійного проживання; - протягом цього ж строку ніяких відомостей про його місцезнаходження не надійшло; - вжиті заходи для встановлення місця перебування цієї фізичної особи не дали результатів; - визнання юридично поважними причини, заради яких заявник просить визнати фізичну особу померлою. Якщо фізична особа пропала безвісті за обставин, що загрожували смертю, або є підстави припускати його загибель від певного нещасного випадку, то трирічний строк скорочується до шести місяців. Військовослужбовці або інші фізичні особи, які пропали без вісті у зв'язку з воєнними діями, можуть бути в судовому порядку оголошені померлими не раніше, ніж після закінчених двох років з дня закінчення воєнних дій. На підставі рішення суду про оголошення фізичної особи померлою органи РАГСу видають заінтересованим особам свідоцтво про його смерть. Днем смерті фізичної особи, оголошеної рішенням суду померлою, вважається день вступу в закону силу цього рішення. Юридичним наслідком оголошення фізичної особи померлою є припинення або перехід до спадкоємців усіх прав та обов’язків, які належали йому, як суб’єкту права, тобто це такі самі наслідки, які тягне за собою смерть людини (припиняються зобов'язання, пов’язані з особою громадянина, оголошеного померлим; припиняється шлюб; певні особи набувають право на одержання пенсій). Внаслідок того, що оголошення особи померлою має підставою лише припущення його смерті, не виключається можливість появи або виявлення його місця перебування. Тому ЦК передбачена заборона відчуження спадкового майна особи, оголошеної померлою протягом 5 років (ст.47 ЦК). Правові наслідки скасування судом рішення про оголошення фізичної особи померлою:
ВИСНОВКИ З ТРЕТЬОГО ПИТАННЯ: Розглянувши третєпитання,ми з’ясували, що засобами індивідуалізації фізичної особи є її ім’я та місце проживання. Право на ім'я є особистим правом фізичної особи. Фізична особа набуває прав та обов'язків і здійснює їх під своїм ім'ям, яке включає прізвище, власне ім'я та по батькові, якщо інше не випливає із закону або національного звичаю. Індивідуалізація окремої фізичної особи здійснюється перш за все за її іменем, яке надається при народженні. Відомості про ім'я мають також значення для забезпечення і захисту його цивільних прав, оскільки всі фізичні особи мають право набувати цивільних прав тільки під своїм іменем, і не мають права користуватися іменем інших фізичних осіб. Здійснюючи окремі цивільні права, фізична особа відповідно до закону може використовувати псевдонім (вигадане ім'я) або взагалі не користувалися ні своїм, ні вигаданим ім'ям. Визнання безвісної відсутності – засвідчений у судовому порядку факт відсутності фізичної особи і відомостей про неї в місці її проживання протягом одного року. Оголошення фізичної особи померлою – це встановлена судом презумпція (припущення) загибелі особи, що відсутня протягом визначеного часу і про яку немає ніяких відомостей у місці її проживання. В разі відсутності особи тривалий час у місці проживання, що спричиняє невизначеність у цивільних відносинах за участю цієї фізичної особи, передбачено можливість визнання фізичної особи безвісно відсутньою або оголошення померлою у судовому порядку в окремому провадженні.
ВИСНОВКИ ПО ТЕМІ: Таким чином, ми розглянули всі основні питання теми «Фізичні особи як суб’єкти цивільного права», з’ясували сутність відповідних правових категорій та визначили межу, що відрізняє цивільно-правовий підхід щодо встановлення можливості участі фізичних осіб у цивільно-правових відносинах від публічно-правового. Слід пам’ятати, що правосуб’єктність як політико-юридична властивість фізичної особи, що визначає можливість участі у цивільних правовідносинах, включає такі основні елементи як правоздатність та дієздатність. , ми з’ясували, що дієздатність фізичних осіб як один із елементів правосуб’єктності, полягає не тільки у здатності особи своїми діями створювати для себе цивільні права та їх здійснювати, а також здатність створювати цивільні обов’язки та їх виконувати та нести відповідальність в разі їх невиконання. Суттєвою відмінністю дієздатності фізичної особи від правоздатності є їх момент виникнення та припинення, а також застосування інституту законних представників в разі недостатнього обсягу дієздатності особи. Дієздатність припускає усвідомленість і правильну оцінку людиною вчинених дій, що мають правове значення, тобто ця властивість суб'єкта цивільного права залежить від ступеня психічної зрілості особи. Зрілість же психіки залежить від віку і психічного здоров'я людини, тому законодавець не може довільно закріпити момент, з якого людина вважається цілком дієздатним. Необхідно враховувати медичні норми психічного становлення людини. Повна дієздатність означає і зовсім самостійну майнову відповідальність фізичної особи. Фізична особа відповідає за своїми обов'язками всім приналежним йому майном, за винятком майна, на яке відповідно до закону не може бути звернене стягнення. . Право на ім'я є особистим правом фізичної особи. Фізична особа набуває прав та обов'язків і здійснює їх під своїм ім'ям, яке включає прізвище, власне ім'я та по батькові, якщо інше не випливає із закону або національного звичаю. Індивідуалізація окремої фізичної особи здійснюється перш за все за її іменем, яке надається при народженні. Відомості про ім'я мають також значення для забезпечення і захисту його цивільних прав, оскільки всі фізичні особи мають право набувати цивільних прав тільки під своїм іменем, і не мають права користуватися іменем інших фізичних осіб. Здійснюючи окремі цивільні права, фізична особа відповідно до закону може використовувати псевдонім (вигадане ім'я) або взагалі не користувалися ні своїм, ні вигаданим ім'ям. Визнання безвісної відсутності – засвідчений у судовому порядку факт відсутності фізичної особи і відомостей про неї в місці її проживання протягом одного року. Оголошення фізичної особи померлою – це встановлена судом презумпція (припущення) загибелі особи, що відсутня протягом визначеного часу і про яку немає ніяких відомостей у місці її проживання Разом з тим, обсяг лекції не вичерпує всього теоретичного та законодавчого матеріалу, тому при підготовці до семінарських та практичних занять необхідно ознайомитися з змістом рекомендованих нормативних актів, а також вивчити відповідну главу у підручнику «Цивільне право України. Академічний курс. Загальна частина» за заг. ред. Я.М.Шевченко.
МЕТОДИЧНІ ПОРАДИ ЩОДО ПІДГОТОВКИ ДАНОЇ ТЕМИ Питання до самоконтролю:
|