ФОРМИ РОЗМІЩЕННЯ Й ТЕРИТОРІАЛЬНОЇ ОРГАНІЗАЦІЇ ПРОДУКТИВНИХ СИЛ

Тема 2. ФОРМИ РОЗМІЩЕННЯ Й ТЕРИТОРІАЛЬНОЇ ОРГАНІЗАЦІЇ ПРОДУКТИВНИХ СИЛ

 

2.1. Поняття територіальної організації та структури продуктивних сил.  

2.2. Територіальний поділ праці та його вплив на структуру господарства.

2.3. Териоріально-виробничі і портово-промислові комплекси.

2.4. Нові форми регіонального розвитку продуктивних сил.

 

2.1. Поняття територіальної організації та структури продуктивних сил

 

Проблема територіальної організації та структури продуктивних сил для будь-якої країни є актцуальною, оскільки лежить в основі господарського управління територією. Кожна держава, перш ніж розробити концепцію розвитку в довколишньому просторі, оцінює власні економічні, демографічні, природні, територіальні можливості, шукає нішу в територіальному й міжнародному поділі праці, визначає галузі спеціалізації як між внутрішніми територіями, так і щодо обміну товарами на світовому ринку.Територіальний поділ праці, що закріплює певні галузі виробництва за регіонами, виявляється не лише у їхньому розташуванні, формуванні зон виробництва й збуту, але й у спеціалізації економічних районів та поєднанні їхніх галузей у між- і внутрішньорайонних зв'язках.

Територіальна організація — це цілеспрямований розподіл на певній території деякої сукупності явищ з попередньо продуманими функціями і системою необхідних зв'язків та відносин.

Територіальна організація продуктивних сил — це просторовий взаємозв'язок галузевих, міжгалузевих і територіально-виробничих комплексів, що спирається на раціональне використання природних, матеріальних і трудових ресурсів, заощадження витрат на подолання диспропорцій у взаєморозміщенні джерел сировини, палива, енергії, місць виробництва й споживання продукції.

Розміщення продуктивних сил — це географічний поділ продуктивних сил по території. Термін "розміщення" виражає конкретне поняття, а саме — приуроченість господарських об'єктів до тих або інших джерел сировини, палива і енергії, місць концентрації трудових ресурсів і районів споживання готової продукції.

Залежно від рівня загосподарювання території, рівня економічного розвитку країни та мети функціонування її господарства постають різні форми організації території та виробництва. Поняття "територіальна структура господарства" ширше й ближче до поняття "територіальна організація продуктивних сил", а "територіальна організація господарства", що розглядає тільки "територіальну приуроченість її елементів до певної території", включає також і характер зосередження окремих галузей господарства, їхній взаємозв'язок.
Територіальна структура виробництва відбиває розміщення продуктивних сил певними територіальними зосередженнями у вигляді промислових центрів, промислових вузлів, сільськогосподарських районів тощо.

Територіальна структура — це сукупність стійких зв'язків між елементами об'єкта, причому обов'язковою умовою для їхньої реалізації є подолання геопростору. Це, власне, поділ географічного утворення (країни, району) на просторово виділені елементи, що кожний з них виконує певну функцію в розвитку даного утворення (об'єкта). Цими об'єктами можуть бути промислові вузли, райони, територіально-виробничі комплекси, технополіси, зони спільного підприємництва, торгово-промислові комплекси тощо. Деякі з них, як-от промислові вузли, центри або територіально-виробничі комплекси, близькі до понять, які визначають територіальну організацію виробництва або промисловості, але оскільки в їхній основі лежить "територія", — вона зближує усі ці елементи. Тому їх можна вважати як за форми територіальної організації виробництва, так і за форми територіальної організації та розміщення продуктивних сил.

Первісними елементами територіальної організації продуктивних сил є окремі ферми, хутори, промислові пункти, що характеризують точне розміщення продуктивних сил на території. У сучасному світі суспільне виробництво відбувається з постійним поглибленням територіального поділу праці. Поряд з цим простежується ускладнення територіальної структури національної економіки, посилення її регіональної складової. Це вимагає формування економічних районів різних рівнів. Сутність і складові елементи територіальної структури господарства наведено на рисунку 2.1.

 

Територіальна структура господарства

 

сутність

 

Розподіл господарства за територіальними утвореннями різного рівня й виду. Сукупність стійких зв'язків між елементами господарства, причому обов'язковою умовою їх реалізації є подолання геопростору

 

Точкові елементи

 

Формуються на основі одного населеного пункту

 

Промисловий центр

 

Вузлові елементи

 

Об'єднання декількох пунктів і центрів, що розташовані близько один від одного пункту

 

Промисловий вузол

 

Промислова  агломерація

 

Ареальніелементи

 

Територія з певною кількістю промислових центрів, вузлів, агломерацій, які використовують певні трудові ресурси, мають певну  спеціалізацію

 

Спеціалізовані райони

 

Спеціалізована     зона

 

Регіо-нальні елементи

 

Об'єднання всіх об'єктів певної території

 

Народногоспо- дарський комплекс

 

Економічний район

 

Рис. 2.1. Зміст і складові територіальної структури господарства

 

 

 

2.2. Териоріальний поділ праці та його вплив на структуру господарства

 

Територіальний поділ праці (ТПП) — процес виробничої спеціалізації території, зумовлений посиленням міжрегіональної кооперації, обміном спеціалізованою продукцією та послугами. Це просторовий вияв поділу суспільної праці взагалі, зумовлений економічними, соціальними, природними, національно-історичними особливостями різних територій та їхнім географічним положенням; один з факторів підвищення продуктивності праці. Ступінь ТПП залежить від рівня суспільного поділу праці у даній країні й, таким чином, може відбивати ступінь розвитку її продуктивних сил.

Отож, ТПП між країнами або районами передбачає наявність просторового розриву між окремими стадіями виробництва або між виробництвом і споживачем. До ТПП включають не лише обмін товарами, але й переміщення їх з одного місця на інше.
В основі ТПП лежать природні умови й ресурси, різноманітність територій, а також відмінності між народами, що там мешкають, та історично сформованими навичками праці. Внаслідок цього виготовлення одного й того самого продукту на одній території потребує менших витрат праці, а на іншій — більших. Тобто доцільно зосередити зусилля на виробництві саме того продукту, витрати на який нижчі, відмовившись від виробництва деяких інших продуктів, виробництво яких ефективніше на інших територіях. Водночас продукти, яких бракує, можна одержати в обмін на свої.

У межах однієї країни виокремлюють внутрішньорайонний поділ праці (спеціалізацію окремих виробництв усередині економічного району) та міжрайонний поділ праці (спеціалізацію районів та обмін товарами між ними).

Природні умови є об'єктивними передумовами для появи й розвитку ТПП. Ю. Саушкін виділив шість різновидів ТПП.

1. Генеральний — між країнами й великими економічними районами. Наприклад, між Далекосхідним районом Роси та Японією — за експортом до останньої деревини й кам'яного вугілля. Між Західно-Сибірським економічним районом Роси та Україною — за експортом нафти й газу.

2. Внутрішньорайонний — між промисловими вузлами й містами. Часто-густо в одному з них розташовується головне підприємство, а в іншому — його філії. Або з одного центру до іншого йдуть комплектувальні вироби.

3. Довкола економічного центру (міста, комбінату). Приклади можуть бути ті самі, що й у попередньому ТПП. Крім того, тут доречно згадати про приміське сільське господарство й постачання його продукції до економічного центру. Економічний центр може давати довкіллю кваліфіковані кадри, техніку, добрива, нафтопродукти, обладнання, а також переробляти сільськогосподарську продукцію

4. Постадійний, за якого стадії виробничого процесу територіальне роз'єднані (ловіння риби — переробка — консервування, копчення, соління).

5. Фазовий — одна й та сама продукція (наприклад, фрукти) надходить до центрів з різних місць протягом року.

6. Епізодичний — райони або країни обмінюються якимись товарами не постійно.

Там, де є чималі територіальні відмінності та розрізняються умови їхнього використання, виникають великі порайонні розбіжності у собівартості виробництва однойменного товару. Задля оцінки ефективності спеціалізації конкретної території розраховують коефіцієнти спеціалізації, локалізації, міжрайонної товарності, душові показники тощо.

Одержання дешевого продукту в районах з найсприятливішими природними та економічними умовами спричинюють спеціалізацію районів, рівень спеціалізації обчислюється за формулою:

                             (1)

де, Р - сукупний суспільний продукт, створений у районі, у вартісному вираженні;

Pg - частина сукупного суспільного продукту району (регіону), що вивозиться за його межі (у вартісному вираженні).

Галузі спеціалізації обраховують за допомогою коефіцієнта локалізації й коефіцієнта виробництва продукції району (регіону) на душу населення.

Коефіцієнт локалізації або концентрації даного виробництва  на території району (регіону) обчислюється за формулою:

                   (2)

де, Ппр - питома вага галузі району в промисловому або с\г виробництві району,

Ппк - питома вага і відповідної галузі району (регіону) в країні.

Коефіцієнт виробництва продукції району (регіону) на душу населення обчислюється за формулою:

                       (3)

де, Пг - частка галузі району у виробництві продукції відповідної галузі в масштабі країни;

Пн - частка населення району в населенні країни.

Розмір коефіцієнта свідчить про ступінь спеціалізації району щодо виробництва того чи іншого виду продукції.

 

2.3. Територіально-виробничі і портово-промислові комплекси

 

Створення територіально-виробничого комплексу (ТВК) безпосередньо пов'язане з реалізацією довготермінових цільових регіональних проблем.

 Територіально-виробничий комплекс — об'єднання за певною народногосподарською функцією підприємств, які мають настільки тісні виробничі зв'язки, що випадіння зі сполучення будь-яких компонентів або порушення будь-яких зв'язків понижує ефективність усього комплексу, обмежуючи або унеможливлюючи виконання цієї народногосподарської функції. Поняття ТВК вияскравлювало зміст економічного району. Економічний район розглядався на лише як ланка у народногосподарському ланцюгу, що виконує вузьку й виокремлену роль, але і як велика територіально-виробнича система, що має потужний ресурсний потенціал і здатна самотужки розв'язувати важливі господарські проблеми, скеровані на підвищення ефективності суспільного виробництва.

ТВК — сполучення підприємств, для якого територіальна спільність є додатковим фактором ефективності за рахунок:

-  тривалості взаємозв'язків і ритмічності виробничого процесу;

-   скорочення транспортних витрат;

-  раціонального використання усіх місцевих ресурсів і сприятливіших умов для маневрування ними;

-  створення оптимальних умов для поєднання галузевого (міжгалузевого) та територіального керування.

На думку В. Рудашевського, є три типи ТВК залежно від набору функцій.

1. Монопродуктові, що орієнтуються на випуск одного основного кінцевого виробу. Здебільшого це ТВК, які виникають у районах нового освоєння; монопродуктовість — перша стадія їхнього розвитку (наприклад, нафтопромисловий комплекс у Саудівській Аравії та ОАЕ).

2. Субпродуктові, у яких випуск головної продукції супроводжується виробництвом супутньої (наприклад, Оренбурзький, Середньообський у Роси).

3. Поліпродуктові, що, враховуючи потребу комплексного освоєння території та її природних ресурсів, зустрічаються найчастіше. Вони виробляють декілька самостійних різновидів продукції (Південнотаджицький у Таджикистані, Тимано-Печорський у Роси, Лотаринзький у Франції, Приозерний у США).

Поява ТВК зумовлена або комплексною переробкою та використанням сировини, або реалізацією міжгалузевої народногосподарської програми.

Необхідність створення програмно-цільових ТВК постає тоді, коли:

а) у стислі терміни треба розв'язати велику регіональну проблему, задля чого цілеспрямовано виділяються ресурси й зосереджуються зусилля багатьох органів керування;

б) проблема має міжгалузевий характер і вимагає узгодження інтересів багатьох територіальних і галузевих органів керування.

Програмно-цільовими є російські ТВК у Сибіру (особливо вздовж БАМу). В Україні найближчим часом аналогічні властивості матиме Придніпровський ТВК з освоєння паливно-енергетичних ресурсів, розвитку чорної металургії та машинобудування (табл. 2.1).

Портово-промисловий комплекс (ППК) — це форма територіальної організації морського господарства й прилеглого примор'я, взаємопов'язане й взаємообумовлене, планомірно сформоване об'єднання морських портів, промислових підприємств, приморських селищ, соціально-виробничої інфраструктури, розташування яких у береговій зоні викликано експлуатацією ресурсів суходолу й моря, забезпеченням зовнішньоекономічних та інших зв'язків. Внаслідок такого поєднання маємо додатковий соціально-економічний ефект за рахунок групування морських портів і промислових підприємств згідно з їхнім транспортним та економіко-географічним розташуванням у приморській зоні; тривалістю міжгалузевих зв'язків; скороченням транспортних витрат; комплексним використанням усіх ресурсів; раціональним поєднанням територіально-галузевої та програмно-цільової засад керування.

Основні типи ППК:

-  океанічний, зорієнтований переважно на природно-ресурсний потенціал Світового океану (наприклад, океанічне рибальство, добування залізо-марганцевих конкрецій тощо) та зовнішньоекономічні морські торгевельні зв'язки;

-   морський (прибережний), пов'язаний з освоєнням природно-ресурсного потенціалу континентального шельфу (морський нафто- й газовидобуток, прибережне рибальство, морекультура);

-  приморський, зорієнтований переважно на освоєння нових територій морським шляхом (у Росії це — освоєння Крайньої Півночі вздовж Північного морського шляху;Крайньої Півночі Канади, Аляски США).

Таблиця 2.1

Сучасні та утворювані ТВК й ППК в Україні

 

№	Назва ТВК та ППК	Розташування найбільших центрів	Основні природні ресурси, спеціалізація
1	Донецький ТВК	Донецьк, Горлівка, Луганськ	Видобуток кам'яного вугілля (Донбас), кухонної солі. Ш-рометалургійний цикл чорних металів, вуглехімічний, гірни-чохімічний
2	Придніпровський ТВК	Дніпропетровськ, Запоріжжя, Кременчук	Видобуток залізної та марганцевої руд. Шрометалур-гійний цикл чорних металів, машинобудівний цикл
3	Харківський ТВК	Харків	Видобуток природного газу (Юльївське, Яблонське, Селе-щенське, Шебелинське). Газо-енергохімічний цикл, машинобудівний цикл
4	Волинський ТВК	Ковель, Рівне, Луцьк	Видобуток кам'яного вугілля. Лісохімічний ЕВЦ, вуглеенер-гохімічний, індустріально-аграрний
5	Прикарпатський ТВК	Львів, Калуш, Івано-Франківськ	Видобуток нафти (Борислав, Долина), природного газу (Дашава), калійної солі (Калуш). ЕВЦ: нафтоенергохіміч-ний, гірничохімічний, згодом — сланцеенергохімічний
6	Кримський ТВК	Сімферополь, Севастополь	Видобуток природного газу на півострові, а також на шельфі Чорного (база — смт Чорноморське) та Азовського морів (база — селище Щасливцеве, Стрілкове). ЕВЦ: індустріально-аграрний, гідромеліоративно-аграрний (на острові Північ-нокримської зрошувальної системи), гірничохімічний (морська хімія у Вірменську, Червоноперекопську й Саках). Рекреаційний комплекс.
7	Українсько-Чорноморський ТВК	Одеса, Ізмаїл,  Іллічівськ, Миколаїв, Херсон	Ресурсно-виробничі цикли: біопромисловий, гірничо-промисловий — з урахуванням перспективи. У ресурсно-виробничому циклі Примор'я виокремлюються рибогосподарський приморський, морегосподарський, морської хімії, мінерально-будівельної сировини, нафтогазодобувний. Українсько-Чорноморський РППК спеціалізується на зовнішньоторговельних морських перевезеннях, суднобудуванні,океанічному рибальстві,переробці експортно-імпортної сировини (глинозему, фосфоритів, бокситів), а також продовольчої сировини (зерна, цукру- сирцю)
8	Азовський РППК	Маріуполь, Керч	Спирається на освоєння природних ресурсів, припортову металургію, суднобудування, внутрішньоторговельні морські зв'язки, розви- ток морекультури й товарного риборозведення у приморській зоні. ЕВЦ: рибогосподарський цикл на основі прибережного рибальства й морекультури, пірометалургійний цикл чорних металів.

 

Виокремлюють чотири рівні формування просторової структури ППК: вузловий, районний, портово-промислова зона, портово-промисловий центр.

Портово-промислова зона включає порт і прилеглі промислові підприємства морського господарства, які зорієнтовані на сировину (напівфабрикати), що надходить через порт, або які відправляють через нього свої вантажі.

Портово-промисловий центр включає кілька портово-промислових зон.

До вузлового ППК залучається кілька портово-промислових центрів, розташованих на компактній території. Районний ППК включає вузлові комплекси, територіальні води, прилеглий шельф, економічну зону.

В світі існує багато портово-промислових комплексів як у розвинених країнах, так і в тих, що розвиваються. У розвинених країнах вони, як правило, орієнтовані на зовнішньоекономічні зв'язки та імпорт сировини. В країнах, що розвиваються, ППК мають експортну орієнтацію.

 

2.4. Нові форми регіонального розвитку продуктивних сил

 

В умовах науково-технічного прогресу регіональний розвиток продуктивних сил набуває нових форм та рис. Відповідно до наукових тверджень Стеченка Д.М. до нових форм регіонального розвитку продуктивних сил можна віднести: вільні економічні зони, спільні підприємства, регіональні науково-технологічні парки, регіональні ринки.

 Спеціальні (вільні) економічні зони.Вільні економічні зони створені у більше ніж 80 країнах, зокрема в США, Японії, Німеччині, Великій Британії. Вони активно впроваджуються в Польщі, Угорщині, Болгарії, Росії. Великий досвід щодо створення таких зон нагромаджений у Китаї та інших країнах Південно-Східної Азії. Вільні економічні зони формуються, як правило, в морських і річкових портах, міжнародних аеропортах, біля основних залізничних і автомобільних ліній, туристичних центрів, у окремих промислових пунктах та регіонах.

Вільна економічна зона (ВЕЗ) — це специфічне регіональне утворення, територія, на якій встановлюють особливий режим господарської діяльності іноземних інвесторів та підприємств з іноземними інвестиціями, а також вітчизняних підприємств і громадян. Порядок здійснення господарської діяльності іноземних інвесторів, підприємств з іноземними інвестиціями й умови пільгово-експортно-імпортно-митного, податкового, валютного, банківського, візового, трудового та інших видів регулювання в зоні установлюються законодавством України. Відповідно до мети і завдань формування тієї або іншої зони висуваються певні вимоги і до її розміщення, зокрема: сприятливе транспортно-географічне положення щодо внутрішнього і зовнішнього ринків (йому відповідають, як правило, території, які відрізняються прикордонним положенням і мають досить розвинені транспортні комунікації, особливо портові міста); розвинений виробничий потенціал, наявність виробничої та соціальної інфраструктури; наявність території з унікальними запасами та ціннісним природно-ресурсним потенціалом. Створення вільних економічних зон потребує формування відповідної інфраструктури. Зокрема, для зовнішньоторговельних вільних зон потрібна розгорнута мережа транспортних шляхів — морських, залізничних, автомобільних тощо. Через це рішення щодо створення таких зон доцільно розглядати у взаємозв'язку з питаннями створення та розвитку міжнародних транспортних коридорів.

Спільні підприємства. Інтегруючись у світове господарство, Україна прагне розвивати зовнішньоекономічні відносини у всій різноманітності їхніх форм. Однією з таких форм міжнародного співробітництва є спільні підприємства (СП) з участю іноземного капіталу.

Спільне підприємництво — це різноманітні форми виробничо-господарської діяльності партнерів двох або кількох країн, яка ґрунтується на об'єднанні зусиль, фінансових засобів, матеріальних ресурсів, довгострокових гарантій збуту товарів, систематичному оновленні продукції, науково-виробничій і торговій кооперації, участі в прибутках, розподілі технічних та інвестиційних ризиків. Отже, термін «спільне підприємство» в його точному юридичному значенні має подвійний зміст: як спільне підприємство з участю лише українських партнерів; як СП з участю, окрім українських, іноземних партнерів. Тут йдеться про СП з участю юридичних осіб і громадян України та юридичних осіб і зарубіжних партнерів. СП як найбільш зріла форма міжнародного співробітництва можуть позитивно впливати на формування нової структури економіки України і процеси ринкової орієнтації та сприяти інтеграції у світову систему господарювання. Особливе значення має діяльність СП щодо запозичення передових технологій та досвіду управління, розвитку експортоорієнтованих та імпортозамінних видів продукції, забезпечення виходу вітчизняної продукції на світовий ринок. Участь у спільних підприємствах зарубіжного партнера, який, як правило, вже займає позиції на світовому ринку, у ряді випадків дає українській стороні єдину можливість вийти на ринки інших країн та закріпитися там.

Регіональні науково-технологічні парки.Світовий досвід засвідчує, що одним з найефективніших шляхів державної підтримки високотехнологічних, наукомістких, екологічно чистих виробництв є створення регіональних науково-технологічних парків (РНТП). Вони формуються на базі одного чи кількох провідних вузів регіону за участю зацікавлених виробничих підприємств, що здатні впроваджувати високі технології. Ядром РНТП (або технопарків) є фірми (малі підприємства), які об'єднують висококваліфікованих науковців і фахівців, що займаються розробкою та підготовкою до впровадження нових технологій. Належні умови для функціонування цих фірм створює інфраструктура парку, найважливішими елементами якої є централізовані бази засобів дослідження і технологічного обладнання, обчислювальний центр тощо.

Науково-технологічна зона — це певна територія, на якій є вищий учбовий заклад (чи кілька), науково-дослідний центр міжнародного рівня та відповідна технологічна інфраструктура задля впровадження наукових розробок в практику. Сукупність цих трьох компонентів, а також наявність венчурного (ризикового) капіталу, висококваліфікованих кадрів дає можливість зменшити час від наукової розробки до її впровадження у виробництво. Такі зони, як правило, створюються в економічно розвинених країнах, неподалік від великого наукового чи культурного центру, зв'язані з ним швидкісною автострадою чи залізницею задля створення гідних умов науковцям. Часто при цьому враховуються і кліматичні фактори; більш за все для створення науково-технологічних зон підходять райони субтропічного клімату. Перша така зона була створена в СИГА неподалік від Сан-Франциско на Тихоокеанському узбережжі (в субтропіках) в містечку Сан-Хосе на базі Стенфордського університету. Спочатку тут акумулювались наукові заклади та фірми з вироблення обчислювальної техніки, а потім ця зона, що налічувала понад 2 тисячі фірм з числом зайнятих понад 200 тисяч чоловік, стала спеціалізуватися на виробництві мікропроцесорів та комп'ютерів з використанням сілікону — кремнію (Si) і отримала назву "Сіліконова долина". Зараз у США налічується кілька десятків таких зон по всій країні: Сіліконовий пляж, Сіліконовий пояс, Сіліко-нові гори, Сіліконова рівнина, Тех-Айленд.

Науково-технологічні парки (технопарки) — це менші за територією зони, де навколо технічного університету чи науково-дослідного центру розміщується декілька фірм, що займаються впровадженням своїх розробок в галузі високих технологій та наукоємних виробництв. Такий парк заповнюється великою кількістю сучасних підприємств, що випускають нову техніку. Це стає важливим фактором розвитку й структурної перебудови промисловості конкретного регіону, а також сприяє підвищенню ефективності виробництва в усій країні.

Технополіс — центр впровадження досягнень науки і техніки. Це, як правило, нове місто, в якому запроваджуються у виробництво нові розробки, а також проживає населення. Він містить науково-дослідну, промислову та селищну зони, має необхідну інженерну, комунально-побутову та комунально-культурну інфраструктури, комфортні умови проживання.

Створення технополісів, технопарків та науково-технологічних зон дасть можливість:

— максимально зблизити науку та виробництво і, таким чином, значно підвищити ефективність використання досягнень НТП;

— сприяти структурній перебудові економіки для підвищення її наукомісткості;

— рівномірніше розташовувати ПС, вирівнюючи при цьому диспропорції в економічному розвитку;

— розвивати у технополісах безвідходні виробництва, розробляти та впроваджувати досконаліші методи очищення, застосовувати екологічно чисті матеріали й джерела енергії.

Існує ряд умов, що робить появу РНТП в Україні не тільки можливою, а й необхідною, а саме:

наявність великого науково-технологічного потенціалу, зосередженого у багатьох вузах, академічних та галузевих наукових закладах;

широкомасштабна конверсія, що супроводжується вивільненням значного інтелектуального потенціалу, виробничих потужностей і ресурсів, які можна було б організувати у межах нових науково-технологічних структур;

зростаюча хвиля ділової активності, в тому числі серед інтелектуалів, що прагнуть знайти спосіб самореалізації.

Форми і методи підтримки інноваційного малого і середнього бізнесу, що склалися у світовій практиці, становлять значний інтерес як для України в цілому, так і для окремих її регіонів. Перспективним напрямом є фор. мування технопарків поблизу великих культурно-історичних та наукових центрів (Києва, Харкова, Одеси, Дніпропетровська), а також у Криму.

Регіональні ринки.  За своєю сутністю регіональний ринок є сукупністю високоспеціалізованих соціально-економічних процесів і відносин у сфері обігу, що формуються під впливом особливостей попиту і пропозиції кожного територіально-адміністративного утворення. За територіальним масштабом або ареалом ринку можна виділити такі види регіональних ринків: поселенські в населених пунктах сільської місцевості, районні, міжрайонні, міські, обласні, міжобласні, загальнодержавні, міждержавні. Для кожного виду ринку характерна відповідна інфраструктура з особливостями розміщення, розвитку і функціонування; місткість, канали і схеми руху товарів. За місцем товарів і послуг у регіональному відтворювальному процесі виділяють споживчий ринок, ринок засобів виробництва, ринок капіталу і цінних паперів, ринок праці. Крім інтегральних ринків товарів і послуг, що охоплюють все коло потреб населення, можна виділити ринки певних товарних груп і окремих видів продукції, а саме: ринки одягу, взуття, лляних і шерстяних тканин, цукру, фруктів, лісоматеріалів тощо. Подальший розвиток регіональних ринків праці України і можливості їхнього ефективного функціонування залежатимуть від загальної спрямованості економічних перетворень: темпів і масштабів роздержавлення, приватизації власності, державної політики щодо низькорентабельних виробництв, фінансової стабілізації тощо.

 

 

Завдання для контролю знань студентів до теми 2

 

Запитання для самоперевірки

1. Що таке територіальна організація продуктивних сил?

2. Назвіть та охарактеризуйте складові територіальної структури господарства.

3. Які різновиди  терторіального поділу праці Ви знаєте? Назвіть їх.

4. Що таке портово-промисловий комплекс? Які його основні типи?

5. В чому полягає особливість вільних економічних зон?

6. Охарактеризуйте та розмежуйте наступні поняття: науково-технологічна зона, технопарк, технополіс.

 

Тестові завдання

1. Територіальна організація – це:

а) стійкі територіально-економічні утворення, що характеризуються різноманітністю і взаєморозташуванням структурних елементів;

б) коло взаємин у виробничій і невиробничій сферах, а також між сферами;

в)  цілеспрямований розподіл на певній території деякої сукупності явищ з попередньо продуманими функціями і системою необхідних зв'язків та відносин;

г) немає правильної відповіді.

2. Форма територіальної організації морського господарства й прилеглого примор'я, взаємопов'язане й взаємообумовлене, планомірно сформоване об'єднання морських портів, промислових підприємств, приморських селищ, соціально-виробничої інфраструктури, розташування яких у береговій зоні викликано експлуатацією ресурсів суходолу й моря, забезпеченням зовнішньоекономічних та інших зв'язків, - це:

а) портово-промисловий комплекс;   б) територіально-виробничий комплекс;

в) промисловий центр;            г) немає правильної відповіді.

3.Територіально-виробничий комплекс - це:

а) об'єднання підприємств, поєднаних виконанням спільної господарської функції і взаємопов'язаних тісними виробничими стосунками таким чином, що вилучення якихось компонентів або порушення зв'язків знижує ефективність комплексу, обмежує або унеможливлює виконання господарських функцій;

б) об'єднання підприємств на певній території, для якого ефект досягається завдяки вдалому добору підприємств відповідно до природних і економічних умов;

в) об'єднання    на   одній   території   морських    портів, промислових підприємств,      приморських     поселень, розміщення яких у прибережній зоні обумовлене експлуатацією природних ресурсів прилеглої території й акваторії, забезпеченням зовнішньоекономічного й інших видів діяльності;

г) немає правильної відповіді.

4. Який вид територіально-промислових комплексів передбачає спеціалізацію на одному продукті:

а) монопродуктові ТПК; б) субпродуктові ТПК;

в) поліпродуктові ТПК;     г) немає правильної відповіді.

5. Поліпродуктовий       територіально-виробничий       комплекс передбачає:

  а)орієнтацію на випуск одного кінцевого продукту; 

  б) випуск головної продукції, а також супутньої;

  в) випуск різноманітного асортименту продукції;

  г) немає правильної відповіді.

6. Який показник необхідно використати для розрахунку коефіцієнту локалізації ?

а) питома вага і відповідної галузі району  в країні;

б) загальний рівень спеціалізації району;

в) питома вага і відповідної галузі району  в світі;

г) загальна вартість продукції що виготовляється в регіоні.

7. Центр впровадження досягнень науки і техніки, як правило нове місто в якому запроваджуються у виробництво нові розробки, а також проживає населення – це:

а) технополіс;           б) інноваційний інкубатор;

        в) технопарк;             г) науково-технологічна зона;