|
|
МППДата публикации: 07.12.2016 09:22
ПРАКТИКУМ З КУРСУ «МІЖНАРОДНЕ ПРИВАТНЕ ПРАВО»
Загальні методичні вказівки до вивчення курсу «Міжнародне приватне право»
На сучасному етапі розвитку правової системи України, в процесі її становлення як правової держави, що супроводжується поступовою інтеграцією до провідних європейських та світових структур, необхідність поглибленого вивчення юридичних дисциплін міжнародно-правового характеру сумнівів не викликає. У цьому контексті курс «Міжнародне приватне право» як базова дисципліна для розуміння студентами сутності приватноправових відносин, ускладнених іноземним елементом, займає важливе місце в системі юридичних дисциплін. Прийняття Закону України «Про міжнародне приватне право» значною мірою змінило раніше існуючі в Україні законодавчі підходи. Стрімкий розвиток комерційного обороту у транскордонних масштабах і зумовлена ним інтенсифікація міжнародно-правових зв’язків між державами та їх суб’єктами все частіше викликають потребу у визначенні застосовуваного права, а часто і необхідність здійснювати тлумачення і застосування іноземного права. Враховуючи багатоманітність сучасних правовідносин з іноземним елементом, складність їх структури та значну кількість нормативно-правових джерел, зорієнтуватися у питаннях його кваліфікації та застосування без ґрунтовних теоретичних знань основ міжнародного приватного права не видається за можливе. Викладання загальної частини курсу «Міжнародне приватне право» покликане дати студентам можливість отримати системні знання про поняття, методи, систему, функції, джерела та основні категорії міжнародного приватного права, засвоїти вчення про його суб’єктів, а також місце у правовій системі, комплексно засвоїти основні поняття та категорії міжнародного приватного права. Особлива частина курсу «Міжнародне приватне право» спрямована на формування у студентів системного розуміння специфіки правового, зокрема, колізійного, регулювання ускладнених іноземним елементом відносин у різних сферах суспільного життя. Це передбачає як вивчення нормативно-правової бази (включаючи значну кількість міжнародних актів) у відповідних галузях приватних відносин, так і поступове опанування системою найбільш поширених формул прикріплення та сферою їх застосування у речових, договірних, недоговірних, сімейних, спадкових, трудових відносинах, відносинах інтелектуальної власності та міжнародного комерційного арбітражу. Метою викладання курсу є розкриття значення міжнародного приватного права у належному правовому урегулюванні ситуації, коли відносини суб’єктів приватного права пов’язані з одним або кількома правопорядками, іншими, ніж український правопорядок. В результаті вивчення курсу студенти повинні: – опанувати існуючі в доктрині підходи до визначення ознак, предмету, поняття, функцій міжнародного приватного права та його співвідношення з іншими елементами правової системи; – оволодіти основними елементами понятійно– категоріального апарату у сфері міжнародного приватного права, вільно оперувати ними при обговоренні та вирішенні проблемних ситуацій; – розуміти сутність і призначення колізійних норм, знати особливості їх структури та вміти застосовувати основні формули прикріплення; – знати найбільш важливі джерела правового регулювання у різних сферах міжнародного приватного права. Для успішного вивчення курсу студенти повинні, використовуючи та поглиблюючи здобуті теоретичні знання, оволодіти спеціальною літературою, навчальними і методичними посібниками, рекомендований перелік яких міститься у даному практикумі. Система курсу «Міжнародне приватне право» складається із загальної та особливої частин. Під час вивчення Загальної частини студенти ознайомлюються з темами № 1–10, Особливої частини – з темами № 11–21. Курс «Міжнародне приватне право» вивчається студентами четвертого курсу юридичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка протягом двох семестрів навчального року. Навчальним планом для вивчення дисципліни «Міжнародне приватне право» відведено 120 годин навчальних занять. З них на лекції відведено – 66 годин, на семінарські завдання – 50 годин. З усіх тем курсу проводяться лекційні заняття. За вибором викладача можуть використовуватись різні форми та методи контролю знань студентів: опитування, доповнення відповіді, розв’язання казусів, складання проектів документів, виконання самостійних робіт, тестові завдання тощо. Рівень знань, підготовленості, ерудиції, активності студентів оцінюється викладачем самостійно. Формою контролю у першому семестрі є залік. Завершується вивчення дисципліни «Міжнародне приватне право» складанням іспиту. Тематичний план курсу «Міжнародне приватне право»
ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА
Тема 1. Поняття, предмет і методи міжнародного приватного права
Питання для обговорення
Нормативні акти
Закон України «Про міжнародне приватне право» від 23 червня 2005 року // Відомості Верховної Ради України. – 2005. – № 32. – Ст. 422; з наступними змінами і доповненнями.
Література
Ануфриева Л.П. Международное частное право: В 3–х т. Том. 1. Общая часть: Учебник. – М.: Издательство БЕК, 2002. – с. 7–102. Ерпылева Н.Ю. Понятие, предмет, система и источники международного частного права. //Международное частное и публичное право. – 2002. – № 1. – С. 18–29. Кисіль В.І. Міжнародне приватне право: питання кодифікації. – К.: Україна, 2000. – 429 с. Корчиго Е.В., Катков Д.Б. Некоторые вопросы российской доктрины международного частного права (МЧП). // Государство и право. – 2001. – № 10. – С. 76–88. Лунц Л.А. Курс международного частного права. Общая часть. – М.: Юрид. лит., 1973. – С. 11–60; 125–170. Международное частное право: Учебник / Ануфриева Л.П., Бякишев Г.К., Дмитриева Г.К и др.; Отв. ред. Дмитриева Г.К. – М.: ТК Велби, Изд–во Проспект, 2004. – С. 7–67. Мережко А.А. Коллизионное право США. – К.: Юстиниан. – 2003. – 123 с. Мережко А. Эволюция международного частного права. // Юридическая практика. – 24.04.02. – № 17. – <http://yurpractika.com/article.php?id=10001150> (03.05.09). Мережко О.О. Історія виникнення та розвитку міжнародного приватного права та його науки // Актуальні пробл. міжнар. відносин. – 1999. – Вип. 14, ч. 1. – С. 65–72. Міжнародне приватне право. Науково-практичний коментар Закону / За ред. доктора юридичних наук, проф. А. Довгерта. – Х.: ТОВ «Одіссей», 2008. – 352 с. Фединяк Г.С., Фединяк Л.С. Міжнародне приватне право: Підручник. – 3–є вид., доп. і перероб. – К.: Атіка, 2003. – С. 3– 35. Фединяк Г.С., Фединяк Л.С. Міжнародне приватне право: Підручник. – 4–те вид., переробл. і доп. – К.: Атіка, 2009. – С. 5– 16. Чубарєв В.Л. Міжнародне приватне право: Навчальний посібник. – К.: Атіка, 2008. – С. 7–35. Юлдашев О.Х. Міжнародне приватне право: Академічний курс: Підруч. для студ. вищ. навч. закл. – К.: Концерн «Видавничий дім «Ін Юре», 2004. – С. 14– 30.
Методичні вказівки
При вивченні даної теми студенти повинні усвідомити, що передумовою виникнення міжнародного приватного права є колізія між правом різних держав. Така колізія може виникати з різних причин: по-перше, у зв’язку із тим, що у відносини вступають особи різної національної належності; по-друге, у тих випадках, коли юридичні факти, що є причинами виникнення, зміни чи припинення правовідносин, мають місце в одній країні (чи у різних країнах), а їх наслідки – в іншій (інших) країні (країнах). Розташування об’єкту правовідносин на території іноземної держави також є причиною колізії між правом різних держав. Колізія виявляється у можливості застосування права двох і більше держав до одних і тих самих відносин. В свою чергу, право різних держав може по-різному регулювати такі відносини. Для подолання колізії або для її повного уникнення була створена система спеціальних норм, які складають міжнародне приватне право. Предметом регулювання міжнародного приватного права є міжнародні приватні відносини. «Міжнародність» відносин у даному випадку означає наявність у них іноземного елементу. При цьому слід звернути увагу студентів, як саме може виявлятися іноземний елемент у відносинах. Приватний характер відносин виявляється у тому, що вони засновані на засадах юридичної рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасниківі. Тому, предметом регулювання міжнародного приватного права традиційно є цивільно-правові, сімейні відносини, певна частина трудових відносин з іноземним елементом. У багатьох країнах до предмету міжнародного приватного права належать відносини міжнародного цивільного процесу, хоча вони не є приватноправовими. При цьому слід підкреслити те, що лише одночасна наявність іноземного елементу та «приватності» відносин дозволяє віднести їх до предмету регулювання міжнародного приватного права. Міжнародне приватне право має власні методи регулювання, які обумовлені специфікою його предмету. Зокрема, розрізняють колізійний та матеріально-правовий методи. Разом із тим, оскільки ця галузь права регулює саме приватноправові відносини їй притаманний диспозитивний метод регулювання, який властивий приватному праву в цілому. Основні характеристики цього методу: рівність сторін, автономія волі, вільне волевиявлення. Використання колізійного методу дозволяє вирішити, право якої держави слід застосувати для вирішення конкретної справи. Він пов’язаний із застосуванням колізійних норм, що містять правила вибору права, яке підлягає застосуванню. Колізійні норми можуть міститися як у внутрішньому законодавстві, так і у міжнародних договорах. У зв’язку із тим, що вибір права здійснюється за допомогою норм, які відсилають до права певної держави, вказаний метод ще іменують відсилочним та опосередкованим. Виділяють декілька етапів правозастосування у випадку використання колізійного методу: 1) аналіз фактичних обставин справи; 2) вибір права за допомогою колізійної норми (вирішення колізійного питання); 3) застосування матеріальних норм обраного права. Доцільно також звернути увагу студентів на проблеми застосування колізійного методу (наприклад, на непередбачуваність застосовуваного права, «колізію колізій», «кульгаючі відносини»). Використання матеріально-правового методу означає застосування до приватних відносин з іноземним елементом матеріально-правових норм, які є спільними для різних держав. Таким чином, використання матеріально-правового методу дозволяє уникнути колізій між правом різних держав, оскільки у цьому разі проблема вибору права не існує взагалі. Матеріально-правові норми, які є спільними для різних держав, містяться у міжнародних договорах, створення яких є результатом уніфікації правових норм. При цьому викладач, якщо вважає за необхідне, може детальніше зупинитися на етапах уніфікації матеріально-правових норм, а також інших питаннях, пов’язаних з уніфікацією. Важливо пояснити студентам, що незважаючи на очевидні переваги матеріально-правового методу, він також має певні складнощі у використанні. Вони виявляються у процесі створення, тлумачення уніфікованих норм, у тому, що держави не завжди бажають приєднуватися до міжнародних договорів, вважаючи, що певні групи відносин повинні регулюватися виключно національним законодавством (наприклад, сімейні, спадкові відносини). Розглядаючи методи міжнародного приватного права, слід наводити приклади колізійних та матеріально-правових норм, з тим щоб студенти могли краще зрозуміти, у чому полягають особливості їх застосування. Міжнародне приватне право як галузь права є системою правових норм. В залежності від способу регулювання, що використовується у них, розрізняють колізійні та матеріально-правові норми. Особливістю колізійних норм є те, що вони не регулюють прав та обов’язків учасників відносин, а лише вказують, право якої держави слід застосувати для визначення цих прав та обов’язків. Тому ці норми мають характер відсилочних. В залежності від механізму створення і прийняття колізійні норми поділяються на внутрішні та міжнародні. Внутрішні – це норми, які держава розробляє і застосовує у межах своєї юрисдикції. Вони містяться у внутрішніх законодавчих актах відповідної держави (наприклад, у Законі України «Про міжнародне приватне право»). Міжнародні колізійні норми створюються і приймаються у результаті узгодження волі держав – учасниць відповідної міжнарожаної угоди. Матеріально-правові норми визначають права та обов’язки суб’єктів права, тобто регулюють відносини безпосередньо. Тому їх іменують прямими. За механізмом створення і прийняття вони також поділяються на міжнародні та внутрішні. Міжнародні матеріально-правові норми містяться у міжнародних договорах, внутрішні – у внутрішньому законодавстві (наприклад, норми Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства», Закону України «Про режим іноземного інвестування»). Викладач, якщо вважає за доцільне, може розкрити різні доктринальні точки зору, щодо того, чи є матеріально-правові норми нормами міжнародного приватного права. До складу норм міжнародного приватного права також входять норми міжнародного цивільного процесу. Вони регламентують діяльність суду та інших правозастосовчих органів під час розгляду спорів із відносин, ускладнених іноземним елементом, визнання і виконання рішень із них. Розкриваючи питання щодо змісту норм, які регулюють цивільний процес, можна звернути увагу на дискусію з приводу належності норм міжнародного цивільного процесу до міжнародного приватного права. Вивчаючи тему, необхідно висвітлити точки зору щодо місця міжнародного приватного права у правовій системі. Так, згідно з однією із них міжнародне приватне право належить до міжнародного права у широкому розумінні. Представники іншої точки зору наголошують на тому, що міжнародне приватне право входить до системи внутрішнього права кожної держави. Третя точка зору полягає у тому, що міжнародне приватне право – це полісистемний комплекс, який частково належить до міжнародного публічного права, а частково до внутрішнього приватного права держави. Четверта точка зору у тому, що міжнародне приватне право має наднаціонально-правову природу і складається із особливих норм, які не належать ні до внутрішнього права, ні до міжнародного права. Після того, як викладач розкрив питання щодо колізії права, предмету, методів, норм міжнародного приватного права, його місця у правовій системі, він може дати визначення міжнародного приватного права як галузі права, яке, звичайно, буде залежати від його власного бачення означених питань. Одним із можливих визначень є наступне. Міжнародне приватне право – це галузь права, яка складається із системи колізійних та матеріально-правових норм, що регулюють приватноправові відносини з іноземним елементом на підставі юридичної рівності, вільного волевиявлення, майнової відокремленості учасників відносин. Також слід звернути увагу студентів на те, що термін «міжнародне приватне право» вживається для позначення не лише галузі права, але й науки та навчальної дисципліни. Система науки міжнародного приватного права та навчальної дисципліни складається із Загальної та Особливої частин, а також Міжнародного цивільного процесу, Міжнародного комерційного арбітражу, Міжнародного інвестиційного арбітражу. Загальна частина складається із вчення про предмет та метод, систему норм, джерела, колізійну норму, правозастосування, правове положення суб’єктів та право власності. Спеціальна частина присвячена дослідженню (вивченню) договірних, недоговірних зобов’язань, спадкових, трудових, шлюбно-сімейних відносин з іноземним елементом. Функціями міжнародного приватного права є регулятивна та охоронювальна. В окремих випадках (якщо неможливо застосувати уніфіковані матеріально-правові норми) для виконання цих функцій слід подолати колізію між правом різних держав. Тому, серед функцій міжнародного приватного права виділяють функцію «вирішення колізійного питання». Завершуючи розгляд теми «Поняття міжнародного приватного права», викладач може виділити основні періоди розвитку міжнародного приватного права, характеризуючи кожен із них, а також звернути увагу на сучасні тенденції його розвитку.
Завдання
Завдання № 1 Які з наведених відносин є предметом регулювання міжнародного приватного права?
1. Відносини між громадянином Китайської Народной Республіки (КНР) Р. та консульством України у Шанхаї (КНР) з приводу оформлення візи Р. для в’їзду в Україну.
2. Відносини між громадянином України В. та Державною митною службою України з приводу того, що В. намагався вивезти з України брухт дорогоцінних металів.
3. Відносини з договору поставки, укладеного між юридичною особою за правом України Х. та юридичною особою за правом Польщі У., за яким Х. зобов’язується поставити товар зі свого складу у м. Києві, а У. зобов’язується прийняти товар та оплатити його.
4. Відносини з договору поставки, укладеного між юридичною особою за правом України Х. та юридичною особою за правом Польщі У., за яким Х. зобов’язується поставити товар до м. Варшава, а У. зобов’язується прийняти товар та оплатити його.
5. Відносини з договору відступлення права вимоги (цесії), у якому цедентом є юридична особа за правом України, а цесіонарієм – юридична особа за правом Російської Федерації, якщо цедент передав цесіонарію право вимоги із договору, укладеного між ним та іншою юридичною особою за правом України?
6. Відносини з трудового договору між громадянином КНР Ф. та представництвом юридичної особи за правом КНР в Україні, за яким Ф. приймається на роботу у представництво на посаду заступника голови представництва?
7. Відносини між органом реєстрації актів цивільного стану (РАЦС) з приводу реєстрації шлюбу між громадянською України та громадянином ФРН в Україні.
8. Відносини між консулом України в іноземній державі та громадянином України з приводу посвідчення заповіту, якщо все майно, що заповідається, знаходиться в Україні.
9. Відносини з приводу відшкодування шкоди власником автомобіля громадянином З., який під час керування автомобілем у м. Києві, збив громадянина Франції Л.
10. Відносини з договору поставки меблів, укладеного між Міністерством юстиції України та італійською фірмою, за яким остання зобов’язувалася поставити міністерству меблі.
Завдання № 2 Громадянин України М. та громадянин України Т. уклали між собою договір купівлі-продажу, за яким Т. (продавець) зобов’язаний був доставити родичу М. громадянину ФРН Ш. у Мюнхен товар, що був предметом договору купівлі-продажу, укладеного між М. та Т. Договір купівлі-продажу між М. і Т. був укладений на території України. М. повністю розрахувався за товар на території України.
Які відносини належать до предмету регулювання міжнародного приватного права? Як може виявлятися іноземний елемент у відносинах, що є предметом регулювання міжнародного приватного права? Чи регулюються відносини з договору купівлі-продажу, укладеного між М. і Т., міжнародним приватним правом?
Завдання № 3 Громадянин КНР Д. має намір навчатися у одному із ВУЗів України. Для цього йому серед іншого необхідно: 1) отримати запрошення від Міністерства освіти і науки України на навчання; 2) отримати візу для в’їзду в Україну; 3) укласти договір страхування від нещасних випадків із страховою компанією; 4) придбати квиток на рейс «Пекін – Київ»; 5) укласти договір оренди квартири у м. Києві.
Які з відносин, учасником яких буде Д., регулюватимуться міжнародним приватним правом? Визначте їх структуру (юридичний факт, суб’єкти, об’єкт, зміст).
Завдання № 4 Відповідно до ч. 1 ст. 2 Закону України «Про міжнародне приватне право» (далі – Закон) цей Закон застосовується до питань, що виникають у сфері приватноправових відносин з іноземним елементом. Відомо, що використання колізійних норм, які містяться у Законі, може призвести до застосування права іноземної держави. У зв’язку із цим, на Ваш погляд:
Чи не суперечить норма ч. 1 ст. 2 Закону положенням ч. 2 ст. 6 цього ж Закону, де встановлено, що: «Застосування норми права іноземної держави не може бути обмежене лише на тій підставі, що ця норма належить до публічного права»?
Завдання № 5
Дайте загальну характеристику етапів застосування колізійного методу для регулювання відносин з іноземним елементом. Які проблеми можуть виникати під час використання цього методу? Яким чином, на Ваш погляд, їх можна уникнути?
Завдання № 6
Дайте обґруновані відповіді на наступні запитання: У чому полягають переваги матеріально-правового методу? Чи має цей метод недоліки? Якщо так, то які саме? На Ваш погляд, чи доцільним є створення уніфікованих матеріально-правових норм, які б регулювали усі групи відносин, що складають предмет міжнародного приватного права?
Завдання № 7
Існують наступні точки зору щодо місця міжнародного приватного права у правовій системі: 1) міжнародне приватне право є частиною міжнародного публічного права; 2) міжнародне приватне право є частиною національного права певної держави; 3) міжнародне приватне право – є системою особливих норм, що не належать ні до міжнародного публічного права, ні до національного права держав.
Які аргументи можна навести на користь кожної із цих точок зору? Які аргументи можна висунути проти кожної з них? Яку з наведених точок зору підтримуєте Ви?
Тести
1. Відмітьте групу (групи) відносин, що є предметом регулювання міжнародного приватного права (згідно із Законом України «Про міжнародне приватне право»): А) цивільно-правові відносини; Б) сімейні відносини з іноземним елементом; В) трудові відносини між роботодавцем (юридичною особою за правом України) та працівником (громадянином Російської Федерації); Г) відносини щодо визнання і виконання на території України рішення іноземного суду з цивільної справи.
2. Суб’єктами відносин, що складають предмет міжнародного приватного права, можуть бути (згідно із Законом України «Про міжнародне приватне право»): А) лише фізичні особи; Б) лише юридичні особи; В) фізичні та юридичні особи; Г) фізичні, юридичні особи, держава; Д) лише держави та міжнародні організації.
3. Згідно із Законом України «Про міжнародне приватне право» іноземний елемент – ознака, яка характеризує приватноправові відносини, що регулюються цим Законом, та виявляється в одній або кількох з таких форм:
А) – хоча б один учасник правовідносин є іноземцем, особою без Б) – хоча б один учасник правовідносин є іноземцем, особою без В) – два і більше учасників правовідносин є іноземцями, особами без
4. У випадку використання колізійного методу для регулювання приватноправових відносин з іноземним елементом виділяють наступні етапи правозастосування: А) 1) аналіз фактичних обставин справи; 2) аналіз цивільного законодавства України; 3) застосування аналогії закону до відносин, що неврегульовані цивільним законодавством; Б) 1) аналіз фактичних обставин справи; 2) аналіз цивільного законодавства України; 3) застосування аналогії права до відносин, що неврегульовані цивільним законодавством; В) 1) аналіз фактичних обставин справи; 2) вибір права за допомогою колізійної норми; 3) застосування матеріальних норм обраного права.
5. Використання матеріально-правового методу для регулювання приватноправових відносин з іноземним елементом означає: А) застосування до відносин матеріально-правових норм міжнародних договорів; Б) застосування до відносин матеріально-правових норм обраного національного права; В) використання матеріально-правових способів захисту прав учасників приватноправових відносин з іноземним елементом.
6. Норми міжнародного цивільного процесу регулюють: А) процес укладення цивільно-правових договорів; Б) процес укладення цивільно-правових договорів з іноземним елементом; В) правила підсудності судам України справ з іноземним елементом; Г) процесуальну правоздатність та дієздатність іноземців в Україні.
Контрольні питання
1. Чому виникло міжнародне приватне право? 2. Як може виявлятися іноземний елемент у приватних відносинах? 3. Які недоліки колізійного методу правого регулювання? 4. У яких джерелах містяться матеріально-правові норми, що регулюють приватноправові відносини з іноземним елементом? 5. Чи є міжнародний цивільний процес складовою частиною міжнародного приватного права? 6. Чим характеризується сучасний період розвитку міжнародного приватного права?
Тема 2. Історія і наука міжнародного приватного права
Питання для обговорення
Перелік питань з теми, що не охоплюються курсом і не винесені на практичне заняття
Література
Абдуллин А.И. Становление и развитие науки международного частого права в России: проблема понимания природы международного частного права в трудах российских правоведов XIX в. // ЖМЧП. – 1996. – № 3. Абдуллин А.И. Очерки истории международного частного права в России // Проблемы понимания природы международного частного права в трудах российских правоведов XIX – ХХ в.). Казань, 2004. Ануфриева Л.П. Соотношение международного публичного и международного частного права: правовые категории. – М., 2002. Ануфриева Л.П. Международное частное право: В 3-х т. Том 1. Общая часть. – М.: БЕК, 2000. Богуславский М.М. Международное частное право. – М.: Юристъ, 1998. Буткевич О.В. Міжародне право середніх віків / К.: Вид-во гуманіт. л-ри, 2008. – 672 с. Берман Гарольд Дж. Западная традиция права: Эпоха формирования. М., 1998. Грабарь В.Э. Материалы к истории литературы международного права в России (1647-1917). – М.: Изд-во Академии наук СССР, 1958. – 491 с. Грабарь В.Э. Материалы к истории литературы международного частного права в России.М., 1958. Довгерт А.С. Международное частное право Украины: итоги развития за 12 лет независимости // Суспільство. Держава. Право. – 2003. – Вип. 3. – С. 11-21. Звеков В.П. Международное частное право. Курс лекций. – М., 1999. – С. 34-39. Исаад М. Международное частное право. – М., 1989. Исаад М. Международное частное право: современные проблемы. – М., 1994. Кисиль В.И. Правовая реформа СССР и некоторые аспекты международного частного права // Советское государство и право. – 1990. – № 1. – С. 98-104. Кисіль В.І. Міжнародне приватне право: питання кодифікації. – К.: Україна, 2000. – С. 3-38. Кудряшов С.М. Страницы истории: Николай Павлович Иванов (зарождение науки международного частного права в России) // Московский журнал международного права. – 1994. – № 4. Кудашкин В.В. Правовое регулирование международных частных отношений. – СПб., 2004. Лукашук И.И. Международное право в судах государств. – М., 1993. Лунц Л.А. Развитие советской доктрины по международному частному праву // Советское государство и право. – 1977. – № 12. – С. 48-57. Лунц Л.А. Курс международного частного права: В 3 т. – М.: Спарк, 2002. – 1007 с. Лунц Л.А. Международное частное право. – М., 1970. – С. 104-135. Маковский А.Л. Новый этап в развитии международного частного права в России // Журнал российского права. – 1997. – № 1. – С. 147-151. Матвеев Г.К. Предмет, система и задачи дальнейшего развития международного частного права // Советский ежегодник международного права. – 1978. – М.: Наука, 1980. – С. 285-297. Мартенс Ф.Ф. Современное международное право цивилизованных народов. – СПб; Изд. 3- е, 1895. – Т.1. Международное частное право: современная практика. Сборник статей под ред. М.М. Богуславского и А.Г. Светлова. – М.: ТОН – Остожье, 2000. Международное частное право. Современные проблемы. – М.: ТЕИС, 1994. Мережко А.А. История международно-правовых учений. – К.: Таксон, 2006. – 492 с. Мережко А.А. Наука международного частного права: история и современность. – К.: Таксон, 2006. – 356 с. Мережко А.А. Транснациональное торговое право (lex mercatoria). – К.: Таксон, 2002. Мережко А.А. Наука международного частного права: история и современность. – К.: Таксон, 2006. Міжнародне приватне право. Актуальні проблеми / За редакцією проф. А. Довгерта. – К.: Український центр правничих студій, 2001. Перетерский И.С., Крылов С.Б. Международное частное право. – М., 1959. – С.20-28. Проблемы современного международного частного права. – М., 1988. Садиков О.Н. Развитие советской науки международного частного права. Всесоюзный научно-исследовательский институт советского законодательства. Ученые записки ВНИИСЗ. – М., 1971. – Вып. 23. – С. 78-90. Садиков О.Н Международное частное право: современные проблемы. – М., 1994. – С. 32-76, 77-83. Садиков О.Н. Развитие советской науки международного частного права // Ученые записки ВНИИСЗ. – 1971. – Вып.23.
Методичні вказівки
Вивчення історії міжнародного приватного права доводить, що для появи норм міжнародного приватного права, а в наступному і доктрини (науки) в цій сфері, необхідним є наявність таких передумов. По-перше, існування держав чи інших територіальних одиниць з різними системами цивільного законодовства; по-друге, здійснення товарного та іншого обігу між населенням цих держав (інших відокремлених утворень); по-третє, визнання прав іноземців. Наявність цих передумов була характерна для епохи середньовіччя, зокрема, в Західній Європі виникнення міжнародного приватного права пов’язують з торгівлею, яку вели в ХІІІ – ХV ст. міста Північної та Середньої Італії – Болонья, Модена, Венеція, Генуя та інші. Кожне з цих міст мало власну кодифікацію місцевих звичаїв (статутів). Саме тоді виникли перші колізії між статутами різних автономних міст-держав, а також питання про те, чи можна застосовувати статути до іноземних купців. Юристи того часу намагались вирішити колізійні питання шляхом тлумачення джерел римського права, яке продовжувало широко застосовуватись, але не мало колізійних норм. Так виникла течія глосаторів, які робили на полях або між рядками Кодексу Юстиніана примітки (пояснення), що отримали назву «глоси». Школа глосаторів нараховує більше ніж 47 прізвищ, а засновником її вважається італійський юрист Ірнерій. В подальшому глосаторів змінила школа постглосаторів або коментаторів (ХІV), найвідомішими представниками якої є вчений Бартол (1314-1357) та його учень Бальд (1327-1400), які вважаються засновниками доктрини міжнародного приватного права. Постглосатори складали коментарі до текстів римського права. Суть теорії постглосаторів полягає в тому, що колізійні принципи слід встановлювати виходячи із змісту матеріальних норм цивільного права. Подальший етап розвитку науки міжнародного приватного права пов’язується з діяльністю статутаріїв (ХVІ – ХVІІ). Народження цієї течії обумовлено феодальною роздробленістю деяких європейських країн (Франції, Італії, Голландії). Наприклад, у Франції кожна провінція мала свої системи права (кутюми, звичаї), що породжувало колізії між ними. Головна ідея теорії статутів полягала в тому, щоб розподілити всі статути на класи, після чого визначити, які з них мають територіальний та екстериторіальний характер застосування. Представниками голландської школи статутаріїв є такі юристи як Ульрік Губер (1636-1694), який висунув теорію «міжнародної вічливості», Павел Вут (1616-1667) та інші. В ХІХ ст. виникає англо-американська територіальна доктрина, суть якої полягає в тому, що держава в принципі застосовує лише власне право, але вона може визнавати суб’єктивні права, засновані на іноземному законі, в силу принципу міжнародної ввічливості. Американська доктрина цього періоду відзначається тим, що час саме тоді член Верховного суду США, професор Гарвардської школи права Джозеф Сторі (1779-1845) запропонував термін «міжнародне приватне право». Із інших теорій ХІХ-початку ХХ ст. слід звернути увагу на теорію «міжнародно-правової спільноти», яку висунув німецький юрист Карл фон Савіньї та «національну теорію» італійського політичного діяча Паскуале Манчіні. Ідеї Савіні і Манчіні були закладені в основу вчення «універсалістів» (Фіоре – в Італії, Т. Ассер – в Голландії, А. Вейс у Франції та інші). Універсалісти намагалися побудувати систему колізійних норм виходячи із міжнародно-правових засад. На противагу цій течії з’явилася теорія «партикуляристів» ( Е. Бартен, Ф. Кан), представники якої вважали, що колізійні питання необхідно вирішувати виходячи з національного права. У ХХ ст., з одного боку, відбувався подальшій розвиток теорій «партикуляристів» та «універсалістів», а з іншого – на доктрини міжнародного приватного права впливали такі загальні теорії права як юридичний позитивізм, нормативізм, теорії американської «реалістичної школи». Видатними представниками науки міжнародного приватного права цього періоду є : М. Вольф, Дж. Чешир, Л. Раапе, П. Норт, А. Батіфоль, Б. Карі. Посилення державного регулювання зовнішньоекономічної діяльності, здійснення широкомаштабної уніфікації призвело до того, що міжнароднке приватне право у ХХ ст. вийшло за межі суто колізійного права. Найбільш відомою теорією кінця ХХ ст. стала доктрина «права міжнародної торгівлі», або сучасного lex mercatoria, прибічниками якої є К. Шмітхоф (Англія), Б. Гольдман, Ф. Кан ( Франція), П. Лалів (Швейцарія), О. Мережко (Україна). Наука міжнародного приватного права дореволюційної Росії виникла у другій половині ХІХ ст. Російська література міжнародного приватного права представлена роботами таких видатних вчених: М. Брун, М. Іванов, П. Казанський, М. Капустін, К. Малишев, Ф. Мартенс, Б. Нольде. Виділяють три етапи розвитку науки міжнародного приватного права СРСР: перший етап (1917-1930) характеризувався становленням науки; другий етап (1930-1940) полягав у розробці системи та основних положень радянської науки міжнародного приватного права; третій етап (1940-1991) характеризувався широким вивченням теоретичних та практичних питань міжнародного приватного права. Витоки радянської науки ми знаходимо у працях В. Грабаря, В. Корецького, С. Крилова таінших. Першим підручником з міжнародного приватного права стала праця професора А. Макарова «Основні засади міжнародного приватного права» (1924 р.). Українська наука міжнародного приватного права розвивалася як складова радянської науки, а з 1991 року починається етап самостійного розвитку вітчизняної доктрини міжнародного приватного права. Видатними вченими, які представляють вітчизняну науку міжнародного приватного права, є В.М. Корецький, Г.К. Матвєєв, Ю.К. Матвеєв, А.С. Довгерт, В.І. Кисіль, О.А. Підопригора, А.Г. Хачатурян, О.О. Мережко, Г.А. Цірат, В.Л. Чубарєв та інші. ЗавданняЗавдання № 1Визначте значення порівняльно-правового напрямку в науці міжнародного приватного права. Знайдіть спільні риси та розбіжності між порівняльним правом та міжнародним приватним правом. Завдання № 2Складіть порівняльну таблицю європейської та американської доктрини міжнародного приватного права за такими критеріями: предмет правового регулювання, джерела регулювання, розбіжності у підходах до колізійних питань, співвідношення з міжнародним та національним правом. Завдання № 3Визначте основні постулати теорії транснаціонального права.
Тести
А) Стародавньому Римі; Б) Візантійській імперії; В) середньовічній Італії; Г) США.
А) Бартол; Б) Савіньї; В) Губер; Г) Дюмулен.
А) німецький вчений К.Ф. Савіньї; Б) американський вчений Дж. Сторі; В) американський вчений А. Еренцвейг; Г) російській вчений П. Казанський.
А) другій половині ХІХ ст.; Б) ХІІІ ст.; В) першій половині ХVІІІ ст.;
А) Л.А. Лунц; Б) М.П. Іванов; В) М.І. Брун; Г) В.М. Корецький.
Тема 3: Джерела міжнародного приватного права
Питання для обговорення
Нормативні акти
Конституція України від 28 червня 1996 року. // Відомості Верховної Ради України. – 1996. – № 30. – Ст. 141; з наступними змінами і доповненнями. Цивільний кодекс України від 16 січня 2003 року // Відомості Верховної Ради України. – 2003. – № 40–44. – Ст. 356; з наступними змінами і доповненнями. Закон України «Про міжнародне приватне право» від 23 червня 2005 року // Відомості Верховної Ради України. – 2005. – № 32. – Ст. 422; з наступними змінами і доповненнями. Закон України «Про зовнішньоекономічну діяльність» від 16 квітня 1991 pоку // Відомості Верховної Ради України. – 2008. – № 23. – Ст. 21; з наступними змінами і доповненнями. Закон України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» від 4 лютого 1994 року. // Відомості Верховної Ради України. – 1994. – № 23. – Ст. 161; з наступними змінами і доповненнями Інкотермс. Офіційні правила тлумачення торговельних термінів Міжнародної торгової палати (редакція 2000 року). // Урядовий кур’єр. – 2002, 04. – № 63, (03.04.2002), № 68 (10.04.2002).
Література
Алексеев С.С. Теория права.– М.: БКК, 1995.– 320 с. Алекссев С.С. Частное право: Научно-публицистический очерк – М.: Статут, 1999. – 160 с. Ануфриева Л. Международное частное право: В 3– х т. Том 1 Обшая часть. – Учебник, М: БЕК., 2000.– 288 с. Ануфриева Л. П. Международное частное право: В 3– х т. Том 2 Особенная часть. Учебник. М.: БЕК, 2000.– 656 с. Богуславский М.М. Международное частное право: Учебник. 5–е изд., перераб. и доп.. – М.: Юристъ, 2004. – 604 с. Гаврилов В.В. Международное частное право.– М.: Норма–Инфра. – М, 2000. – 304 с. Галенская Л.Н. Международное частное право: Учебное пособие – Л.: Издательство ЛГУ, 1983. – 233 с. Дахно І.І. Міжнародне приватне право: Навч. посіб.– К.: МАУП, 2001. – 312с. Дмитриева Г.К., Довгерт А.С. Международное частное право: Учеб. пособие. – М.: Юристъ, 1993. – 167 с. Довгерт А.С. Гармонізація цивільного (приватного) права в Європі // Проблеми гармонізації законодавства України з міжнародним правом. Матеріали науково-практичної конференції. – Жовтень. – К., 1998. – С. 237–240. Звеков В. П. Международное частное право: Курс лекцій. – М.: Норма–Инфра. – М, 1999. – 686 с. Иссад М. Международное частное право. – М.: Прогресс, 1989. – 399 с.; 1999. – 367с. Кисіль В.І. Міжнародне приватне право: питання кодифікації. – К.: Україна, 2000. – 430 с. Крылов С.Б. Международное право, – М.: Юриздат, 1949. – 548 с. Лунц Л.А. Курс международного частого права: В 3–х т. – М.: Спарк, 2002,– 1007 с. Международное частное право/ Под ред. Г.К. Матвеева. – К.: Вища школа, 1985. – 176 с. Международное частное право: Краткий курс / Под ред. Н.И. Марышевой.– М.: Контракт, Инфра, 2001.– 284 с. Международное частное право: Учебник / Под ред. Г. К. Дмитриевой.– М.: Проспект, 2000. – 656 с. Попов: А.А. Международное частное право.– X.: РА, 1998. – 220 с. Попов А.А. Международное частное право: Учеб. пособие. – 2– е изд., доп. и перераб. – X.: Каравелла, 2000. – 244 с. Чубарєв В.Л. Проблема співвідношення міжнародного і національного права та Конституція України / Конституція України – основа подальшого розвитку законодавства. 35. наук. праць: Вип. 2.– К.: Ін– т законод– ва ВРУ, 1997.– С. 44–56. Чубарєв В.Л. Систематизація національного законодавства з точки зору ст. 9 Конституції України / Конституція України та проблеми систематизації законодавства. Зб-к наукових праць: Вин. 5. – К.: Ін–т законод–ва ВРУ, 1999. – С. – 32–43.
Методичні вказівки
Джерела міжнародного приватного права – це форми, які відображають його правові норми. Всі джерела міжнародного приватного права слід поділити на два різновиди – національні та міжнародні. До кола національних джерел міжнародного приватного права належать національне законодавство та національна судова та арбітражна практика, а міжнародні джерела складаються з міжнародних та торгівельних звичаїв і міжнародних угод (договорів). Національне законодавство кожної окремої держави залишається головним джерелом міжнародного приватного права перш за все тому, що воно нерозривно пов’язано з тією чи іншою стороною фактично існуючих відносин, які потребують правового врегулювання. У правових системах світу існує три системи розташування норм міжнародного приватного права у національному законодавстві:
Першою системою розташування норм міжнародного приватного права є вміщення їх у цивільні кодекси держав як певною мірою автономної частини цих кодексів. Приміром, можна послатися на Ввідний закон 1896 р. до Німецького цивільного уложення. Ця кодифікація норм міжнародного приватного права після перегляду, відповідно до Закону про нове регулювання в галузі міжнародного приватного права (1996), залишається чинною і в сучасній ФРН. Своєрідною формою кодифікації норм міжнародного приватного права є широковідомий Кодекс Бустаманте (1928), який діє у незмінному вигляді більш ніж 70 років у п’ятнадцяти країнах Латинської Америки. З розвитком кодифікаційних процесів законодавці багатьох держав пішли шляхом створення спеціальних національних законів про міжнародне приватне право. В основу цих законів, як зазначається у вітчизняній літературі, покладено пандектну систему, відповідно до якої їх тексти складаються із загальної частини, де викладено основні положення про міжнародне приватне право (умови дії колізійних норм, застосування іноземного права тощо), і особливої частини, яка містить конкретні колізійні приписи. Деякі з цих законів містять окремий розділ, що встановлює певні положення, які стосуються сфери міжнародного цивільного процесу. Серед останніх законів про міжнародне приватне право можна назвати Швейцарський Федеральний Закон 1987 р. та венесуельський Закон 1998 р. В Україні на даний час основним актом в сфері регулювання міжнародно-правових відносин є Закон України «Про міжнародне приватне право» від 23 червня 2005 року (набрав чинності з 01 вересня 2005 р.). Що стосується третього різновиду розміщення норм міжнародного приватного права, то він використовується або як самостійний (коли у державі відсутня одна з попередніх форм кодифікацій міжнародного приватного права), або як додатковий до однієї із зазначених типів кодифікації. Причому, він сам має два підвиди. В одних випадках це положення окремих законів, якими можуть бути навіть конституції держав (там, де вони існують). У другому – положення інших нормативно-правових актів, в яких у той чи інший спосіб вирішені питання, що мають відношення до сфери міжнародного приватного права. В Україні це, наприклад, Положення про форму зовнішньоекономічних договорів (контрактів), затверджене наказом Міністерства економіки та з питань європейської інтеграції України від 6 вересня 2001 р., або Положення про порядок організації та проведення міжнародних конкурсів (тендерів) на укладення контрактів на користування надрами, затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 8 червня 1998 р. Ще одним критерієм класифікації законів та інших нормативно-правових актів як джерел міжнародного приватного права є їх поділ на спеціальні та загальні. До перших належать такі, що регулюють відносини лише цієї галузі права (наприклад, Закон України «Про зовнішньоекономічну діяльність»). До других – загальні, тобто такі, що регулюють відповідні відносини частиною своїх норм (наприклад, Господарський кодекс України (розділ VII), Цивільний процесуальний кодекс України (розділ X) та ін. В іноземних державах, особливо тих, що належать до «родини континентального права», приблизно з 60-х років XX ст. практикується прийняття законів з питань міжнародного приватного права. У державах «родини загального права» прийняття таких законів не набуло значного поширення. Судова й арбітражна практика. Це погляди суддів на певне питання, зафіксовані в рішеннях суду (судові прецеденти). Вони мають вирішальне значення для розв’язання судами аналогічних питань у майбутньому. Це характерно для держав «родини загального права». За загальним розумінням, під прецедентом мається на увазі рішення судді, яке ним приймалось, за відсутності закону чи звичаю, на підставі такого правила, яке він встановив би, якби був законодавцем, дотримуючись при цьому традиції та судової практики. Прояви діяльності судів прецедентного характеру існують у будь-якій правовій системі, хоча, залежно від системи правосуддя, ієрархії її органів, процедур прийняття рішень тощо, суттєво різняться. Для того, щоб судді мали змогу ознайомитись з прецедентною практикою, вона вивчається, узагальнюється, систематизується та видається у вигляді спеціальних зібрань, які і стають вагомими джерелами як внутрішнього національного права, так і міжнародного приватного права. Такими зібраннями є, наприклад, всесвітньовідомі видання Dicey’s Conflict of Laws (Великобританія) або Restatement of the Law, Second: Conflict of Laws (США). Вважається, що для України судова й арбітражна практика не є джерелом права, у тому числі й міжнародного приватного права, хоча на практиці може бути дещо по-іншому. Водночас практично ніде не називаються загальновизнані принципи і норми міжнародного права, хоча їх слід вважати важливими джерелами міжнародного приватного права. Зовнішньополітична діяльність України, як зазначено у ст. 18 Конституції України, спрямована на забезпечення її національних інтересів і безпеки шляхом підтримання мирного і взаємовигідного співробітництва з членами міжнародного співтовариства за загальновизнаними принципами і нормами міжнародного права. Основними джерелами є відповідне національне законодавство, частину якого становлять чинні міжнародні договори, згода па обов’язковість яких надана Верховною Радою України, ділові звичаї тощо. Міжнародні звичаї засновані на послідовному і тривалому застосуванні певних правил. Зумовлені суверенітетом і рівністю держав, міжнародні звичаї стають обов’язковими для них. Згідно зі ст. 38 Статуту Міжнародного Суду ООН, звичай є «доказом загальної практики, визнаної у якості правової норми». З цього визначення випливає, що міжнародний звичай повинен бути правилом поведінки певних суб’єктів відносин, яке є: • застосовним та • загальним. Відомо, що звичай є джерелом як міжнародного публічного, так і міжнародного приватного права. Розмежування міжнародних звичаїв за сферою дії слід проводити відповідно до суб’єктів тих чи інших відносин: якщо звичай регулює владні відносини суб’єктів міжнародного права, тоді він є джерелом міжнародного публічного права. У міжнародному приватному праві при формуванні звичаїв первісною є поведінка самих учасників цивільного обороту, їх намір і воля дотримуватись породжених діловим життям неписаних правил, яка у подальшому визнається і судово-арбітражною практикою різних держав. Різновидом міжнародних звичаїв є звичаї торговельні, які широко застосовуються у міжнародній торгівлі та торговельному мореплавстві. Вони є обов’язковими для застосування, якщо: 1) норми законодавства безпосередньо посилаються на них; 2) сторони під час укладання контракту погодилися регулювати свої відносини певним звичаєм. Якщо ж відносини між сторонами не врегульовано законодавством і умовами контракту, суд, вирішуючи спірне питання, може також застосовувати торговельні порядки. Міжнародні та торговельні звичаї, судова й арбітражна практика є джерелами матеріально-правових норм у державах тією мірою, якою вони їх визнають. Прикладами міжнародних звичаїв є: Міжнародні правила тлумачення торговельних термінів (Інкотермс) – документ, розробленим під егідою Міжнародної торгової палати ще у 1936 р., який неодноразово переглядався і нині є чинним у редакції 2000 року; Уніфіковані правила та звичаї для документарних акредитивів (остання редакція 1993 р.); Уніфіковані правила по інкасо (редакція 1995 р.), Йорк–Антверпенські правила щодо загальної аварії (кодифіковані під егідою Міжнародної морської організації, остання редакція 1994 р.) тощо. Крім того, Цивільний кодекс України містить спеціальну статтю 7, яка має назву «Звичай». Згідно з цією статтею цивільні відносини можуть регулюватися звичаєм, зокрема звичаєм ділового обороту, під яким розуміється правило поведінки, яке не встановлене актами цивільного законодавства, але є усталеним у певній сфері цивільних відносин. Цією статтею також встановлено правило, за яким звичай не застосовується, якщо він суперечить договору або актам цивільного законодавства. Міжнародні договори. Практика регулювання правовідносин у договірній формі є важливою для держав, оскільки норми міжнародних угод у більшості правових систем – основне джерело регулювання питань, які належать до сфери міжнародного приватного права. Міжнародні договори (угоди) містять уніфіковані норми, що спеціально створюються для врегулювання міжнародних невладних відносин. Часто норми національного права є результатом трансформації міжнародної угоди у внутрішнє законодавство. Причому вони можуть визначати не тільки правовий статус іноземних суб’єктів права в певній державі, а й права та обов’язки таких суб’єктів за кордоном. Внутрішні за походженням, цивільно-правові за змістом, ці норми є матеріально-правовими нормами міжнародного приватного права. Згідно з Віденською конвенцією про право міжнародних договорів (1969), під договором розуміється міжнародна угода, укладена між державами в письмовій формі й регульована міжнародним правом незалежно від того, чи викладена така угода в одному документі, у двох чи кількох пов’язаних між собою документах, а також незалежно від її конкретного найменування. Трансформація норм міжнародного договору у внутрішньодержавне право здійснюється шляхом прийняття державою відповідних національних нормативно-правових актів. Згідно зі ст. 9 Конституції України та відповідно до ч. 1 ст. 10 Цивільного кодексу України, частиною національного законодавства стають тільки «чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України». У ч. 2 ст. 10 Цивільного кодексу України передбачено, що у випадках, коли у чинному міжнародному договорі України, укладеному у встановленому законом порядку, містяться інші правила, ніж ті, що встановлені відповідним актом цивільного законодавства, застосовуються правила міжнародного договору України. Таким чином законодавство України містить норми двох видів – власні національні і трансформовані відповідно до міжнародних договорів України, причому останні мають на території нашої держави переважну силу порівняно з першими.
Завдання
Завдання № 1
Громадянка Іванова в період існування Радянського Союзу уклала шлюб з громадянином Гігінієшвілі. Шлюб був зареєстрований в місті Житомир. Через деякий час подружжя переїхало на постійне місце проживання до Грузії. Гр. Гігінієшвілі є громадянином Грузії, Іванова своє громадянство не змінювала, залишившись громадянкою України. Під час конфлікту в Абхазії Іванова пропала безвісти. Гр. Гігінієшвілі та діти, що проживали разом з батьками в Грузії, бажають, щоб гр. Іванова була оголошена померлою. У Грузії гр. Івановій належало на праві власності нерухоме майно. Чи існує міжнародний договір між Україною та Грузією, що регулює відповідні правовідносини? В установи якої держави слід звертатися? Право якої держави повинно застосовуватись до відповідних правовідносин?
Завдання № 2
Проживаючий в Київській області громадянин України Гомель, національність – німець, виїхав на постійне місце проживання до Німеччини і отримав там статус переселенця. В Україні в нього залишився будинок та гараж, а також рухоме майно – автомобіль. Щодо права власності на будинок виник спір між гр. Гомелем та гр. Дубенко – його родичем, що також виїхав на постійне місце проживання до Німеччини. Позов до нього був пред’явлений до німецького суду. Чи зберіг гр. Гомель право власності на все своє майно? Чи має він право його продати, подарувати, скласти щодо нього заповіт? Право якої держави буде застосовуватись до даних правовідносин? Чи існує міжнародний договір між Україною та Федеративною Республікою Німеччина, що регулює дані правовідносини?
Завдання № 3
Англійський дипломат гр. Джонсон вступив у шлюб з гр. України Свєтлічною. Шлюб був зареєстрований в одному з органів реєстрації актів цивільного стану (РАЦС) м. Києва. Свєтлічна прийняла прізвище чоловіка. Після закінчення строку свого перебування в Києві Джонсон повернувся до Англії (Сполучене Королівство Великої Британії і Північної Ірландії). Дружина не змогла поїхати разом з чоловіком, оскільки їй необхідно було доглядати своїх непрацездатних батьків. Через деякий час Джонсон повідомив дружину, що він збирається одружитися на жінці, яка чекає від нього дитину. Для прискорення розірвання шлюбу в англійському суді, Джонсон просив дружину посвідчити у нотаріуса в м. Києві документ, що підтверджує факт її подружньої зради. Це пояснювалось тим, що на відміну від українського законодавства, за яким для розірвання такого шлюбу немає підстав, в англійському праві подружня зрада є однією з беззаперечних підстав такого роду. Нотаріус відмовився посвідчити такий документ і порадив звернутися в юридичну консультацію (Інюрколегію) для проведення в районному суді м. Києва справи про розлучення (шлюб не можна було розірвати іншим способом, так як гр. Джонсон відмовлявся приїжджати в Київ для врегулювання ситуації). Інюрколегія склала позовну заяву. Суд повідомив належним чином гр. Джонсона про час і місце розгляду справи. В суд він не з’явився і за його відсутності шлюб був розірваний. На основі рішення суду дружина отримала свідоцтво в органі РАЦС та повернула своє дівоче прізвище. Чи буде визнано рішення районного суду м. Києва в Англії? Якщо ні, то що повинен робити гр. Джонсон, щоб вступити в новий шлюб? Правом якої держави регулюються дані правовідносини? Чи існують міжнародні договори між Сполученим Королівством Великої Британії і Північної Ірландії та Україною, що регулюють відповідні правовідносини?
Тести
А) форми, які відображають його правові норми; Б) сукупність нормативно-правових актів, в яких містяться норми міжнародного приватного права; В) окремі види нормативно-правових актів, звичаїв та договорів, в яких містяться норми міжнародного приватного права; Г) національне законодавство, яке містить в собі норми міжнародного приватного права; Д) сукупність як нормативно-правових актів, так і міжнародних договорів, в яких містяться норми міжнародного приватного права.
А) державні і міжнародні; Б) внутрішні і зовнішні; В) загальні і спеціальні; Г) національні і міжнародні; Д) публічні і приватні.
А) національне законодавство, міжнародне законодавство, судова та арбітражна практика, міжнародні та торгівельні звичаї та міжнародні угоди (договори); Б) національне законодавство, судова та арбітражна практика, міжнародні та торгівельні звичаї та міжнародні угоди (договори); В) національне законодавство, судова та арбітражна практика, міжнародні та торгівельні звичаї; Г) національне законодавство, судова та арбітражна практика, міжнародні та торгівельні звичаї та міжнародні угоди (договори) та інші джерела міжнародного приватного права; Д) національне законодавство, судова та арбітражна практика, міжнародні та торгівельні звичаї та міжнародні угоди (договори), окремі норми міжнародного публічного права.
А) спеціальних законах про міжнародне приватне право, в окремих законах або інших нормативно-правових актах; Б) цивільних кодексах, спеціальних законах про міжнародне приватне право, в окремих законах або інших нормативно-правових актах; В) цивільних кодексах, спеціальних законах про міжнародне приватне право; Г) цивільних кодексах, спеціальних законах про міжнародне приватне право, в окремих законах або інших нормативно-правових актах та інших джерелах; Д) Конституції України, цивільних кодексах, спеціальних законах про міжнародне приватне право, в окремих законах або інших нормативно-правових актах.
А) Закон України «Про міжнародно-правову діяльність», Закон України «Про міжнародне приватне право»; Б) Закон України «Про міжнародно-правову діяльність», Закон України «Про приватне право»; В) Закон України «Про зовнішньоекономічну діяльність», Закон України «Про міжнародне приватне право»; Г) Закон України «Про зовнішньоекономічну діяльність», Закон України «Про приватне право»; Д) Закон України «Про зовнішньоекономічне право», Закон України «Про міжнародне приватне право».
А) Цивільний кодекс України, Цивільний процесуальний кодекс України, Господарський кодекс України; Б) Конституція України, Цивільний кодекс України, Цивільний процесуальний кодекс України, Господарський кодекс України; В) Конституція України, Цивільний кодекс України, Цивільний процесуальний кодекс України; Г) Конституція України, Цивільний кодекс України, Господарський кодекс України; Д) Конституція України, Цивільний кодекс України, Господарський кодекс України, Цивільний процесуальний Кодекс України, Водний кодекс України.
А) визнається джерелом міжнародного приватного права; Б) не визнається джерелом міжнародного приватного права; В) визнається джерелом міжнародного приватного права у деяких випадках; Г) визнається джерелом міжнародного приватного права у випадках, передбачених законом; Д) не визнається джерелом міжнародного приватного права, крім випадків, передбачених законом.
А) виключно міжнародного приватного права; Б) як міжнародного приватного права, так і міжнародного публічного права; В) міжнародного приватного права, міжнародного публічного права, цивільного права України; Г) міжнародного приватного права, міжнародного публічного права, цивільного права України, цивільного процесуального права.
А) 1993 року; Б) 1999 року; В) 2000 року; Г) 2001 року; Д) 2003 року.
А) 1993 року; Б) 1999 року; В) 2000 року; Г) 2001 року; Д) 2003 року.
А) Цивільні відносини можуть регулюватися звичаєм, зокрема звичаєм ділового обороту. Б) Цивільні відносини можуть регулюватися звичаєм, зокрема звичаєм ділового обороту, крім випадків передбачених законом. В) Цивільні відносини можуть регулюватися звичаєм, зокрема звичаєм ділового обороту, якщо інше не встановлено законом. Г) Цивільні відносини можуть регулюватися звичаєм, зокрема звичаєм ділового обороту, якщо інше не встановлено законом або договором. Д) Цивільні відносини можуть регулюватися звичаєм, зокрема звичаєм ділового обороту, крім випадків, передбачених законом або договором.
А) міжнародна угода, укладена між державами в письмовій формі й регульована міжнародним правом незалежно від того, чи викладена така угода в одному документі, у двох чи кількох пов’язаних між собою документах, а також незалежно від її конкретного найменування; Б) міжнародна угода, укладена між державами в письмовій формі й регульована міжнародним правом, незалежно від того, чи викладена така угода в одному документі, у двох чи кількох пов’язаних між собою документах; В) міжнародна угода, укладена між державами в письмовій формі й регульована міжнародним правом, у двох чи кількох пов'язаних між собою документах, а також незалежно від її конкретного найменування; Г) міжнародна угода, урегульована міжнародним правом, незалежно від того, чи викладена така угода в одному документі, у двох чи кількох пов’язаних між собою документах, а також незалежно від її конкретного найменування; Д) міжнародна угода, укладена між державами в письмовій формі й регульована міжнародним правом, незалежно від її конкретного найменування.
А) 23 червня 2005 року, а набрав чинності 1 вересня 2005 року; Б) 28 червня 2005 року, а набрав чинності 9 вересня 2005 року; В) 18 червня 2005 року, а набрав чинності 7 вересня 2005 року; Г) 23 червня 2005 року, а набрав чинності 6 вересня 2005 року; Д) 29 червня 2005 року, а набрав чинності 2 вересня 2005 року.
А) Якщо міжнародним договором України передбачено інші правила, ніж встановлені цим Законом, застосовуються правила цього міжнародного договору, якщо інше не випливає із суті відносин. Б) Якщо міжнародним договором України передбачено інші правила, ніж встановлені цим Законом, застосовуються правила цього міжнародного договору. В) Якщо міжнародним договором України передбачено інші правила, ніж встановлені цим Законом, застосовуються правила, встановлені законом. Г) Якщо міжнародним договором України передбачено інші правила, ніж встановлені цим Законом, застосовуються правила цього міжнародного договору, якщо інше не встановлено законом. Д) Якщо міжнародним договором України передбачено інші правила, ніж встановлені цим Законом, застосовуються правила цього міжнародного договору, крім випадків передбачених цим Законом.
А) державне і міжнародне. Б) внутрішнє і зовнішнє; В) загальне і спеціальне; Г) національне і міжнародне; Д) публічне і приватне.
Тема 4. Колізійні норми. Загальні положення
Питання для обговорення
1. Поняття та структура колізійної норми. 2. Види колізійних норм. 3. Основні колізійні прив’язки. 4. Функції колізійних норм.
Нормативні акти
Закон України «Про міжнародне приватне право» від 23 червня 2005 року // Відомості Верховної Ради України. – 2005. – № 32. – Ст. 422; з наступними змінами і доповненнями. Договір між Україною та Республікою Грузія про правову допомогу та правові відносини у цивільних та кримінальних справах від 9 січня 1995 року // Офіційний вісник України. – 2006. – № 47 (04.12.2006). – Ст. 3172. Договір між Україною та Латвійською Республікою про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних, трудових та кримінальних справах від 23 травня 1995 року // Офіційний вісник України. – 2006. – № 47 (04.12.2006). – Ст. 3174. Кодекс торговельного мореплавства України від 23 травня 1995 року // Відомості Верховної Ради України. – 1995. – № 47–52. – Ст. 349. Цивільний процесуальний кодекс України від 18 березня 2004 року // Відомості Верховної Ради України. – 2004. – № 40–42. – Ст. 492.
Література
Ануфриева Л.П. Международное частное право: В 3–х т. Том. 1. Общая часть: Учебник. – М.: Издательство БЕК, 2002. – С. 168–217. Ерпылева Н.Ю. Коллизионные вопросы в современном международном частном праве // Законодательство и экономика. 1998. – № 2. Лунц Л.А. Курс международного частного права. Общая часть. – М.: Юрид. лит., 1973. – С. 11–60; 125–170. Международное частное право: Учебник / Ануфриева Л.П., Бякишев Г.К., Дмитриева Г.К и др.; Отв. ред. Дмитриева Г.К. – М.: ТК Велби, Изд–во Проспект, 2004. – С. 117–137. Толстых В.Л. Коллизионное регулирование договорных отношений // Хозяйство и право. – 2002. № 11. – С. 92–95 Толстых В.Л. Международное частное право: коллизионное регулирование.– СПб.: Юридический центр пресс, 2004. – 526 с. Фединяк Г.С., Фединяк Л.С. Міжнародне приватне право: Підручник. – 4–те вид., переробл. і доп. – К.: Атіка, 2009. – С. 50–60. Чубарєв В.Л. Міжнародне приватне право: Навчальний посібник. – К.: Атіка, 2008. – С. 80–103.
Методичні вказівки
Вивчення теми «Колізійні норми. Загальні положення» доцільно розпочати з висвітлення значення, поняття та структури колізійної норми. Зокрема, значення колізійної норми полягає у тому, що вона допомагає вирішити колізійне питання, шляхом визначення того, право якої держави слід застосувати до певних відносин. Отже, колізійна норма – це норма, яка визначає, право якої держави повинно бути застосоване до даного приватного відношення, ускладненого іноземним елементом. Особливість її полягає у тому, що вона сама не визначає права та обов’язки сторін певного правовідношення, а лише вказує на компетентний правопорядок, що й буде регулювати відповідні правовідносини. Особливе значення колізійної норми обумовлює специфіку її структури. Вона складається з двох частини – об’єму та прив’язки. Об’єм – це вказівка на певний вид приватного правовідношення з іноземним елементом; прив’язка – це вказівка на право, що підлягає застосуванню до даного правовідношення. Для кращого розуміння студентами структури колізійної норми можна навести приклади колізійних норм, вказуючи при цьому, яка їх частина є об’ємом, а яка – прив’язкою. Викладач може також порівняти об’єм та прив’язку із знайомими вже студентам структурними частинами правової норми: гіпотезою та диспозицією. При цьому слід нагадати студентам, що гіпотеза– це частина норми, що вказує на ті умови, фактичні обставини за яких норма застосовується. У колізійній нормі гіпотезою є об’єм. Диспозиція – це частина норми, що вказує на правило, яке підлягає застосуванню до даних обставин. Своєрідною диспозицією колізійної норми є прив’язка. Колізійна норма не містить санкції, тобто частини, що вказує на юридичні наслідки фактичних обставин. Санкцію слід шукати у матеріальному праві, що застосовується в результаті використання колізійної норми. Слід звернути увагу на те, що об’єм колізійної норми може бути простим або складним. Простий об’єм вказує на одну групу правовідносин; складний – на декілька груп правовідносин. У пояснення цього викладач повинен навести кілька прикладів колізійних норм з простим та складним об’ємами. Слід звернути увагу на те, що об’єм колізійної норми може бути ускладненим. На відміну від складного об’єму, ускладнений об’єм стосується однієї групи правовідносин, однак містить у собі певні умови, за яких колізійна норма може бути застосована до даної групи правовідносин. Наприклад, відповідно до ст. 53 Закону України «Про міжнародне приватне право» трудові відносини громадян України, які працюють за кордоном, регулюються правом України в разі, якщо: 1) громадяни України працюють у закордонних дипломатичних установах України; 2) громадяни України уклали з роботодавцями – фізичними або юридичними особами України трудові договори про виконання роботи за кордоном, у тому числі в їх відокремлених підрозділах, якщо це не суперечить законодавству держави, на території якої виконується робота; 3) це передбачено законом або міжнародним договором України. Об’єм наведеної колізійної норми стосується однієї групи відносин – трудових відносин громадян України, які працюють за кордоном. Проте, прив’язка, яку містить дана колізійна норма, може бути застосована до цих відносин тільки у разі наявності хоча б однієї із трьох умов, якими ускладнений об’єм. Прив’язка колізійної норми також може бути простою і складною. Проста вказує на один варіант вибору права, складна надає декілька можливостей такого вибору. Прикладом колізійної норми зі складною прив’язкою є ст. 50 Закону України «Про міжнародне приватне право», згідно із якою до вимоги про відшкодування шкоди на вибір потерпілого застосовується: 1) право держави, у якій знаходиться місце проживання або основне місце діяльності потерпілого; 2) право держави, у якій знаходиться місце проживання або місцезнаходження виробника або особи, яка надала послугу; 3) право держави, у якій споживач придбав товар або в якій йому була надана послуга. За формою колізійної прив’язки колізійні норми поділяються на односторонні та двосторонні. Якщо колізійна норма чітко вказує право країни, що слід застосовувати, вона є односторонньою. (наприклад, захист права власності та інших речових прав, які підлягають державній реєстрації в Україні, здійснюється відповідно до права України (ч. 3 ст. 42 Закону України «Про міжнародне приватне право»). Колізійна норма, що містить загальний принцип, за яким можна визначити, яке право слід застосовувати, є двосторонньою (наприклад, порядок видачі, строк дії, припинення та правові наслідки припинення довіреності визначаються правом держави, у якій видана довіреність (ст. 34 Закону України «Про міжнародне приватне право»). Оскільки двостороння колізійна норма формулює загальний принцип, загальне правило, за яким визначається право, що застосовується її ще іменують формулою прикріплення. За формою вираження волі законодавця колізійні норми поділяються на імперативні, диспозитивні та альтернативні. Імперативними колізійними нормами єті, що містять категоричні приписи щодо вибору права. Диспозитивні колізійні норми встановлюють загальне правило про вибір права, яке буде застосоване лише у тому випадку, якщо сторони самостійно не визначили право, що застосовується до договору. Альтернативні колізійні норми встановлюють декілька правил вибору права для даного правовідношення. Слід підкреслити, що «альтернативність» колізійної норми стосується лише прив’язки. Наявність у нормативному тексті декількох об’ємів свідчить про існування декількох колізійних норм. В залежності від характеру зв’язку між альтернативами у альтернативних колізійних прив’язках, вони розподіляються на прості та складні. У простій колізійній нормі всі альтернативні прив’язки рівнозначні і будь-яка з них може бути застосована, звичайно вони можуть сполучатися сполучником «або» (який не обов’язково наявний у нормі). У складній альтернативній колізійній нормі альтернативні прив’язки підпорядковані між собою. При цьому виділяють генеральну (основну) прив’язку, яка формулює загальне правило вибору права, призначеного для переважного застосування і субсидіарну (додаткову), яка формулює одне чи ще декілька правил вибору права, тісно пов’язаних з головним: вона застосовується тоді, коли головне правило з якихось причин не може бути застосоване чи виявилося недостатнім для вибору компетентного правовопорядку. Розглядаючи тему «Колізійні норми. Загальні положення», доцільно більш детально зупинитися на характеристиці окремих колізійних прив’язок (наприклад, на законі найбільш тісного зв’язку (proper law), особистому законі фізичної особи (lex personalis), законі юридичної особи (lex societatis), законі місцезнаходження речі (lex rei sitae), законі місця вчинення акту (lex loci actus), законі суду (lex fori) та ін.). При цьому доцільно звертати увагу студентів на способи закріплення таких колізійних прив’язок, у тому числі в законодавстві України, сферу їх застосування, проблемні питання використання деяких із них.
Окремо слід зупинитися на принципі автономії волі сторін (lex voluntatis), в силу якого сторони правовідношення самостійно визначають право, що застосовується до їх відносин, уклавши відповідну угоду.
Вивчаючи принцип автономії волі сторін, слід зупинитися на таких питаннях як форма, зміст угоди про вибір права, порядок її укладення.
Разом із тим, треба зауважити, що не всі автори погоджуються із тим, що принцип автономії волі є саме колізійною прив’язкою (Закон України «Про міжнародне приватне право» визначає його як принцип, згідно з яким учасники правовідносин з іноземним елементом можуть здійснити вибір права). Однак, оскільки lex voluntatis дозволяє визначити право держави, що підлягає застосуванню, він може розглядатися у темі «Колізійні норми. Загальні положення».
Питання щодо функцій колізійної норми є дискусійним. Викладач може розкрити кожну із точок зору. Набільш поширеними з них є наступні: 1) функцією колізійної норми є вирішення колізійного питання, тобто визначення права, що підлягає застосуванню до даних відносин; 2) колізійні норми виконують регулятивну функцію, оскільки є підставою для застосування матеріальних норм іншої держави. Колізійна норма не просто відмежовує національний порядок від іноземного. Вона це робить з урахуванням природи суспільного відношення, його характеру, обставин, належних йому у кожному конкретному випадку. Тим самим „технічний прийом” сам по собі перетворюється на певний „регулятор” поведінки суб’єктів, який діє лише за певних обставин, у норму як таку (Ануфрієва Л.П.).
Завдання
Завдання № 1 Громадянка України, що постійно проживає у м. Києві, звернулася до одного із місцевих районних судів м. Києва з позовом про розірвання шлюбу зі своїм чоловіком громадянином Грузії, що останні 3 роки проживає у м. Тбілісі. При цьому останнім спільним місцем проживанням подружжя було м. Москва (Російська Федерація). Як визначити право, що повинно застосовуватися для вирішення справи по суті? Чи може подружжя самостійно обрати право, що буде застосовуватися для вирішення справи по суті?
Завдання № 2 ТОВ „А” (юридична особа, що створена та зареєстрована в Україні) та ТОВ „Д” (юридична особа, що створена та зареєстрована у Латвійській республіці) уклали між собою договір поставки, за яким ТОВ „А” зобов’язувалося поставити зі свого складу у м. Хуст Закарпатської області товар (партію деревини), а ТОВ „Д” зобов’язувалося прийняти товар та оплатити його шляхом банківського переказу зі свого рахунку в банку у м. Рига на рахунок „А” в українському банку. Ст. 5 вказаного договору поставки була сформульована наступним чином: „Правом, що застосовується до договору, є право держави у якій здійснюється його виконання ”. ТОВ „Д” звернулося до господарського суду в Україні з позовом до ТОВ „А” про відшкодування збитків, заподіяних у зв’язку із недопоставкою ТОВ „А” товару. Позовні вимоги обґрунтовувалися на підставі законодавства Латвійської республіки. Чи може суд застосувати право Латвійської республіки для вирішення цієї справи по суті? Чи можуть сторони укласти нову угоду щодо вибору права? Право якої держави слід було б застосувати, якби сторони у договорі не визначили право, що буде застосовуватися?
Завдання № 3 Судноплавна компанія, зареєстрована в Україні, уклала з громадянином Російської Федерації В. трудовий договір, згідно якого В. був прийнятий на роботу на посаду кока на морське судно, яке плаває під прапором України, та виконує рейси з України до Туреччини. Через деякий час договір з В. був достроково розірваний. В. звернувся до суду в Україні з позовом до судноплавної компанії про поновлення на роботі. Право якої держави слід застосувати для вирішення спору по суті? Чи можна до вирішення спору по суті застосувати право Туреччини, якщо судно перетинає територіальні води цієї держави? Які колізійні прив’язки використовуються для вибору права, що застосовується до трудових відносин?
Завдання № 4 Громадянка Латвійської республіки Н. та громадянин України А. уклали шлюб, що був зареєстрований на території Латвійської республіки. Від цього шлюбу народилося двоє дітей, які є громадянами Латвії. Останнє спільне місце проживання подружжя – Україна. Згодом Н. виїхала разом із неповнолітніми дітьми до Латвії. Через деякий час нею був пред’явлений позов до суду в Україні про стягнення з А. аліментів на утримання дітей. Право якої держави повинен застосувати суд, вирішуючи справу по суті? Які правила містяться в законодавстві України щодо колізійного регулювання відносин з утримання?
Завдання № 5 Між фірмою «Р» (юридичною особою, створеною та зареєстрованою у ФРН) та ТОВ «В» (юридичною особою, створеною та зареєстрованою в Україні) був укладений договір поставки, за яким «В» зобов’язувалося поставити товар, а «Р» – прийняти та оплатити його. Через деякий час «В» звернулося до Господарського суду м. Києва із позовом до «Р» про стягнення вартості товару. Позовні вимоги ґрунтувалися на ст. 692 ЦК України. «Р» заперечувала проти застосування ст. 692 ЦК України, оскільки прийнятий нею товар не відповідав вимогам якості, встановленим договором. Договір, укладений між «Р» та «В», не містив окремого пункту про те, нормативними положеннями якого правопорядку слід керуватися при врегулюванні відносин сторін. У якій формі може укладатися угода про вибір права? Чи уклали «В» та «Р» угоду про вибір права? Вирішіть спір.
Завдання № 6 Між українською компанією (виконавець) та французькою компанією (замовник) був укладений договір підряду. У договорі не було зазначено право, що застосовується до нього. Через деякий час з цього договору виник спір, що розглядається українським судом. Як визначити право, що засовується до договору підряду? За яких умов суд може застосувати «закон підрядника»?Які обставини, на Ваш погляд, слід враховувати, визначаючи право найбільш тісного зв’язку в даному випадку?
Завдання № 7 Договір поставки, укладений між українською та польською компаніями, містить ст. 10 наступного змісту «Усі питання, пов’язані із порушенням сторонами своїх зобов’язань за цим Договором, регулюються за правом України». Через деякий час українська компанія звернулася до українського суду із позовом про визнання договору недійсним. Чи може суд, керуючись ст. 10 договору, укладеного між сторонами, застосувати право України для визнання даного договору недійсним? Якщо ні, то як слід визначити право, на підставі якого буде вирішуватися питання щодо недійсності договору? Відповідь обґрунтуйте.
Завдання № 8 Відповідно до ч. 1 ст. 60 Закону України «Про міжнародне приватне право» правові наслідки шлюбу визначаються спільним особистим законом подружжя, а за його відсутності – правом держави, у якій подружжя мало останнє спільне місце проживання, за умови, що хоча б один з подружжя все ще має місце проживання у цій державі, а за відсутності такого – правом, з яким обидва з подружжя мають найбільш тісний зв’язок іншим чином. Чи можна визначити «право, з яким обидва з подружжя мають найбільш тісний зв’язок іншим чином» як право держави: 1) укладення шлюбу; 2) народження дітей; 3) у якій подружжя прожило найбільшу кількість років; 4) у якій знаходиться основна частина майна подружжя? Обґрунтуйте Вашу позицію.
Завдання № 9 Згідно з ч. 5 ст. 5 Закону України «Про міжнародне приватне право» вибір права або зміна раніше обраного права можуть бути здійснені учасниками правовідносин у будь-який час, зокрема, при вчиненні правочину, на різних стадіях його виконання тощо. Відповідно з ч. 1 ст. 303 Цивільного процесуального кодексу України під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції. Розглядаючи спір з договору найму (оренди) квартири, укладеного між громадянином України Т. (наймодавець) та громадянином Китайської Народної Республіки Ч. (наймач), суд першої інстанції засовував право України – як право, обране сторонами у ст. 12 договору найму (оренди). Після винесення рішення судом першої інстанції сторони уклали нову угоду про вибір права, підпорядкувавши відносини, що випливають з договору найму (оренди), праву Швеції. Ч. подав апеляційну скаргу до суду, що ґрунтується на праві Швеції. Чи повинен апеляційний суд розглядати дану апеляційну скаргу? Якщо так, то право якої держави він повинен застосувати?
Тести
А) відносини, до яких застосовується колізійна норма; Б) право держави, що підлягає застосуванню; В) обсяг застосовуваного права; Г) види санкцій, що застосовуються до порушника приватноправових зобов’язань з іноземним елементом.
2. Колізійна норма: А) безпосередньо регулює (визначає) права та обов’язки сторін приватноправового відношення з іноземним елементом; Б) визначає, право якої держави повинно бути застосоване до даного приватного відношення з іноземним елементом; В) створює колізію між правом різних держав; Г) усуває колізію між правовими нормами однієї держави.
3. Колізійна норма наступного змісту: «Право власності та інші речові права на нерухоме та рухоме майно визначаються правом держави, у якій це майно знаходиться, якщо інше не передбачено законом» – є: А) імперативною; Б) диспозитивною; В) альтернативною.
4. Відповідно до Закону України «Про міжнародне приватне право» особистим законом біженця вважається право держави: А) громадянином якої він є; Б) у якій він має місце проживання; В) у якій він має місце перебування; Г) у якій він займається основною діяльністю.
5. Згідно із Законом України «Про міжнародне приватне право» належність майна до нерухомих або рухомих речей, а також інша класифікація майна визначаються за: А) правом держави, у якій це майно було придбане; Б) правом держави, у якій це майно знаходиться; В) правом держави суду, який розглядає спір з приводу цього майна; Г) особистим законом власника речі.
6. Згідно із Законом України «Про міжнародне приватне право» вибір права: А) повинен бути здійснений щодо правочину в цілому; Б) може бути здійснений щодо правочину в цілому або його окремої частини; В) повинен бути здійснений щодо наслідків невиконання або неналежного виконання договору; Г) повинен бути здійснений щодо відступлення права вимоги з договору.
7. Відповідно загальних правил Закону України «Про міжнародне приватне право», визначаючи право найбільш тісного зв’язку за договором купівлі-продажу, суд повинен: А) відразу застосувати право продавця; Б) проаналізувати умови, суть договору, сукупність обставин справи і, якщо в результаті цих дій неможливо визначити право найбільш тісного зв’язку, застосувати право країни місцезнаходження або місця проживання продавця; В) застосувати право суду; Г) застосувати право покупця.
8. За загальним правилом, встановленим Законом України «Про міжнародне приватне право», у разі відсутності вибору права сторонами щодо договору А) продавець має місце проживання або місцезнаходження; Б) споживач має місце проживання або місцезнаходження; В) договір був укладений; Г) договір був виконаний.
9. Відповідно до Закону України «Про міжнародне приватне право» особистий закон юридичної особи може бути визначений: А) тільки як право держави, у якій знаходиться орган управління юридичної особи; Б) як право держави, у якій знаходиться орган управління юридичної особи, тільки в тому випадку, якщо неможливо встановити у якій державі юридична особа зареєстрована або іншим чином створена; В) Закон України «Про міжнародне приватне право» взагалі не передбачає можливість визначення особистого закону юридичної особи як права держави, у якій знаходиться орган управління юридичної особи.
10. Відповідно до Закону України «Про міжнародне приватне право» : А) спадкодавець у заповіті для регулювання спадкових відносин може обрати право будь-якої держави; Б) спадкодавець у заповіті для регулювання спадкових відносин може обрати право держави, громадянином якої він був на момент складання заповіту; В) спадкодавець не має права обирати у заповіті право, застосовуване до спадкових відносин.
Контрольні питання.
1. Яке призначення колізійної норми?
2. Що таке об’єм колізійної норми?
3. Що таке прив’язка колізійної норми?
4. Які колізійні прив’язки використовуються для регулювання договірних, спадкових, сімейних відносин?
5. Як визначити особистий закон юридичної особи та до яких відносин застосовується ця колізійна прив’язка?
6. Чим диспозитивні колізійні норми відрізняються від альтернативних?
7. Які колізійні норми Закону України «Про міжнародне приватне право» є імперативними?
Тема 5. Загальні засади правозастосування в міжнародному приватному праві
Питання для обговорення
1. Кваліфікація у міжнародному приватному праві. 2. Множинність колізійних прив’язок. 3. Обхід закону. 4. Зворотне відсилання та відсилання до права третьої держави. 5. Підходи до розуміння іноземного права. 6. Встановлення змісту, застосування іноземного права. 7. Незастосування іноземного права.
Нормативні акти
Закон України «Про міжнародне приватне право» від 23 червня 2005 року // Відомості Верховної Ради України. – 2005. – № 32. – Ст. 422; з наступними змінами і доповненнями. Європейська конвенція про інформацію щодо іноземного законодавства від 7 червня 1968 року. // Офіційний вісник України – 2004. – № 44. – Ст. 2941. Закон України «Про судову експертизу» від 25 лютого 1994 року. // Відомості Верховної Ради України. – 1994. – № 28. – Ст. 232; з наступними змінами і доповненнями. Цивільний процесуальний кодекс України від 18 березня 2004 року. // Відомості Верховної Ради України. – 2004. – № 40–42. – Ст. 492.
Література Ануфриева Л.П. Международное частное право: В 3-х т. Том. 1. Общая часть: Учебник. – М.: Издательство БЕК, 2002. – С. 218– 264. Балдинюк В. В. О «квалификации» в международном частном праве // Митна справа. – 2001.– № 4. – С.87 – 94. Кисіль В.І. Зворотнє відсилання в міжнародному приватному праві // Актуальні проблеми міжнародних відносин. – К., 1999. – Вип. 13. – ч. 1. – С. 91– 99. Лунц Л.А. Курс международного частного права. Общая часть. – М.: Юрид. лит., 1973. – С. 280– 376. Международное частное право: Учебник / Ануфриева Л.П., Бякишев Г.К., Дмитриева Г.К и др.; Отв. ред. Дмитриева Г.К. – М.: ТК Велби, Изд–во Проспект, 2004. – С. 138– 194. Монастырский Ю. Некоторые вопросы разрешения споров на основе иностранных законов // Законордательсво и экономика. – 1994. – № 19, 20. Муранов А.И. К вопросу об «обходе закона» // Московский журнал международного права. – 1997. – № 3. Толстых В.Л. Международное частное право: коллизионное регулирование. – СПб.: Юридический центр пресс, 2004. – 526 с. Фединяк Г.С., Фединяк Л.С. Міжнародне приватне право: Підручник. – 4–те вид., переробл. і доп. – К.: Атіка, 2009. – С. 66-80. Фурса С. Проблеми застосування норм іноземного права у цивільному і нотаріальному процесах. – Юр.газета. – 2003. – № 12. (http://www.yur-gazeta.com/oarticle/393/). Чубарєв В.Л. Міжнародне приватне право: Навчальний посібник. – К.: Атіка, 2008. – С. 174– 103.
Методичні вказівки
Під час вивчення даної теми студенти повинні ознайомитися із особливостями застосування колізійно-правового методу. Крім того, оскільки використання колізійної норми може призвести до застосування права іноземної держави, необхідно вивчити особливості встановлення змісту, застосування, тлумачення іноземного права. Об’єм колізійної норми вказує на певний вид відносин: договірних, спадкування і т.д. Відтак, для того, щоб визначитися із тим, чи можна застосувати колізійну норму до тих чи інших фактичних відносин, необхідно здійснити правову оцінку фактичних обставин справи або, іншими словами, здійснити їх кваліфікацію. Після такої кваліфікації здійснюється вибір колізійної норми, яка в свою чергу, як правило, містить поняття, терміни, що потребують тлумачення або кваліфікації (наприклад, «місце проживання», «місце укладення договору») тощо. Таким чином, кваліфікація у міжнародному приватному праві полягає у правовій оцінці фактичних обставин справи та у тлумаченні понять, що містяться в обраних колізійних нормах. Звичайно кваліфікація фактичних обставин здійснюється шляхом їх співставлення з тими правовими нормами, які могли б врегулювати відносини. Кваліфікація правових понять, що містяться у правових нормах, також здійснюється на підставі права певної держави. Особливість і складність кваліфікації у міжнародному приватному праві полягає у тому, що в момент її здійснення ще не визначено, право якої держави регулюватиме дані відносини. Вивчаючи цю тему, необхідно розглянути наступні способи, які були запропоновані доктриною та судовою практикою, для здійснення кваліфікації у міжнародному приватному праві: 1) кваліфікація за правом країни суду; 2) кваліфікація за правом країни, з якою правовідношення пов’язане в цілому; 3) автономна кваліфікація. Також слід проаналізувати ст. 7 Закону України «Про міжнародне приватне право», відповідно до якої «при визначенні права, що підлягає застосуванню, суд чи інший орган керується тлумаченням норм і понять відповідно до права України, якщо інше не передбачено законом. Якщо норми і поняття, що потребують правової кваліфікації, не відомі праву України або відомі під іншою назвою або з іншим змістом і не можуть бути визначені шляхом тлумачення правом України, то при їх правовій кваліфікації також враховується право іноземної держави».
Під час застосування колізійної норми можна зустрітися з проблемою «множинності колізійних прив’язок». Відтак, викладач може приділити увагу цьому питанню, зокрема, розглянути види множинності (кумуляцію, розщеплення, альтернативні колізійні прив’язки) та особливості застосування норм з множинними колізійними прив’язками. Для окремих відносин законодавець встановив імперативні колізійні норми, які виключають можливість застосування будь-яких інших правил для визначення застосовуваного права учасниками відносин. Правочин та інші дії учасників приватноправових відносин, спрямовані на підпорядкування відносин праву іншому, ніж те, що визначається згідно із законодавством, в обхід його положень, іменуються обходом закону. Такий правочин є нікчемним відповідно до ст. 10 Закону України «Про міжнародне приватне право». У цьому разі застосовується право, яке підлягає застосуванню відповідно до норм Закону України «Про міжнародне приватне право». Застосування колізійного методу може призвести до виникнення проблеми зворотного відсилання чи відсилання до права третьої держави. Відсилання іноземного законодавства, обраного на підставі вітчизняних колізійних норм, назад до вітчизняного права має назву зворотного відсилання. Відсилання іноземного законодавства, обраного на підставі вітчизняних колізійних норм, до права третьої держави має назву відсилання до права третьої держави. Для кращого розуміння проблеми зворотного відсилання та відсилання до права третьої держави слід наводити конкретні приклади. Окремо слід розглянути наступні способи вирішення проблеми зворотного відсилання: 1) повне прийняття зворотного відсилання і відсилання до права третьої держави; 2) прийняття зворотного відсилання до права третьої держави з умовою; 3) прийняття лише зворотного відсилання; 4) цілковите заперечення зворотного відсилання та відсилання до права третьої держави. За загальним правилом, встановленим Законом України «Про міжнародне приватне право», в Україні зворотне відсилання заперечується, оскільки «будь-яке відсилання до права іноземної держави має розглядатися як відсилання до норм матеріального права, яке регулює відповідні правовідносини, виключаючи застосування його колізійних норм, якщо інше не встановлено законом» (ч. 1 ст. 9 Закону України «Про міжнародне приватне право»). Разом із тим, Закон України «Про міжнародне приватне право» містить також спеціальне правило, за яким «у випадках, що стосуються особистого та сімейного статусу фізичної особи, зворотне відсилання до права України приймається». Застосування колізійної норми може призвести до необхідності застосування іноземного права. У зв’язку із цим, виникають наступні питання: хто повинен встановлювати зміст іноземного права, як встановити цей зміст, та які юридичні наслідки матимуть місце, якщо зміст іноземного права не вдалося встановити. Відповіді на ці питання залежить від розуміння іноземного права. Один із підходів до розуміння іноземного права полягає у тому, що воно розуміється як право, тобто як система правових норм. Якщо іноземне право є правом, то встановлювати його зміст зобов’язаний суд, оскільки суд повинен знати правові норми. Інший підхід до розуміння іноземного права полягає у тому, що іноземне право не є правом, а є фактом. Цей підхід призводить до того, що обов’язок встановлювати зміст іноземного права покладається на сторони. В Україні іноземне право вважається правом, про що свідчить ч. 1 ст. 8 Закону України «Про міжнародне приватне право», яка обов’язок із встановлення змісту іноземного права покладає на суд чи інший орган.
Порядок встановлення змісту та правила застосування іноземного права в Україні встановлені ст. 8 Закону України «Про міжнародне приватне право».
Зокрема, з метою встановлення змісту норм права іноземної держави суд чи інший орган може звернутися в установленому законом порядку до Міністерства юстиції України чи інших компетентних органів та установ в Україні чи за кордоном або залучити експертів (ч. 2 ст. 8 Закону України «Про міжнародне приватне право»).
Якщо викладач вважає за доцільне, можна розглянути механізм отримання інформації про зміст іноземного права через Міністерство юстиції України, проаналізувавши положення окремих двосторонніх договорів про правову допомогу, Європейської конвенції про інформацію щодо іноземного законодавства. Крім того, необхідно зупинитися на тому, як слід розуміти поняття «компетентні органи» та «експерти» у даному випадку.
При застосуванні права іноземної держави суд чи інший орган встановлює зміст його норм згідно з їх офіційним тлумаченням, практикою застосування і доктриною у відповідній іноземній державі (ч. 1 ст. 8 Закону України «Про міжнародне приватне право»).
Особи, які беруть участь у справі, наділені правом подавати документи, що підтверджують зміст норм права іноземної держави, на які вони посилаються в обґрунтуванні своїх вимог або заперечень, іншим чином сприяти суду чи іншому органу у встановленні змісту цих норм (ч. 3 ст. 8 Закону України «Про міжнародне приватне право»).
Невстановлення змісту норм іноземного права в розумні строки , незважаючи на вжиті заходи, призводить до Один із найстаріших принципів правого регулювання полягає у тому, що іноземне право, яке застосовується в силу колізійної норми не повинно порушувати основні принципи правопорядку або публічний порядок тієї держави, у якій вони застосовуються. Відтак доктриною міжнародного приватного права та практикою були вироблені певні способи обмеження можливості застосування іноземного права. Одним із них є застосування застереження про публічний порядок. Зокрема, відповідно до ч. 1 ст. 12 Закону України «Про міжнародне приватне право» норма права іноземної держави не застосовується у випадках, якщо її застосування призводить до наслідків, явно несумісних з основним правопорядком (публічним порядком) України. Розкриваючи питання застосування застереження про публічний порядок, слід розкрити широкий та вузький підходи до його розуміння, пояснити різницю між внутрішнім (звернути увагу на ст. 228 Цивільного кодексу України), міжнародним та транснаціональним («дійсно міжнародним» (truly international) публічними порядками; порівняти позитивне та негативне застереження про публічний порядок. При цьому слід особливо наголосити на тому, що застереження про публічний порядок застосовується у міжнародному приватному праві як виняток. Зокрема, не можна застосувати застереження про публічний порядок лише через відмінності правової, політичної або економічної системи відповідної іноземної держави від правової, політичної або економічної системи України (ч. 2 ст. 12 Закону України «Про міжнародне приватне право»). Суд має право скористатися застереженням про публічний порядок, якщо застосування іноземного права явно несумісне з публічним правопорядком (ч. 1 ст. 12 Закону України «Про міжнародне приватне право»). Застосування застереження про публічний порядок призводить до відмови від застосування права іноземної держави. У таких випадках застосовується право, яке має найбільш тісний зв’язок з правовідносинами, а якщо таке право визначити або застосувати неможливо, застосовується право України (ч. 1 ст. 12 Закону України «Про міжнародне приватне право»). Незастосування іноземного права може бути також результатом застосування імперативних норм. При цьому слід підкреслити, що мова йде про норми, які мають особливе, принципове значення для суспільства, а тому повинні застосовуватися завжди. Тобто, не кожна імперативна норма права України є підставою для відмови у застосуванні іноземного права. У зв’язку із цим, слід проаналізувати ч. 1 ст. 14 Закону України «Про міжнародне приватне право» («Застосування імперативних норм»), а також порівняти її з аналогічними нормами законів про міжнародне приватне право інших держав. Слід звернути увагу на те, що ст. 14 Закону України «Про міжнародне приватне право» надає суду можливість застосувати не лише імперативні норми права України, але й «імперативні норми права іншої держави, які мають тісний зв’язок з відповідними правовідносинами», якщо, звичайно, не підлягають застосуванню імперативні норми права України.
Підставою для відмови у застосуванні норм права іноземної держави може стати відсутність взаємності у застосуванні права України у відповідній державі. Однак, скористатися цим способом практично неможливо, оскільки відповідно до ст. 11 Закону України «Про міжнародне приватне право» суд чи інший орган застосовує право іноземної держави незалежно від того, чи застосовується у відповідній іноземній державі до подібних правовідносин право України, крім випадків, якщо застосування права іноземної держави на засадах взаємності передбачене законом України або міжнародним договором України.
Проте, в останньому випадку вважається, що взаємність існує, оскільки не доведено інше.
Завдання
Завдання № 1
Два підданих Саудівської Аравії протягом останніх двох років проживають в Україні. Між ними виник спір з договору мудраба, за яким одна сторона (рабб аль-маль) надає свій капітал у розпорядження іншої сторони (мудрібу), що управляє капіталом. За цим договором отриманий капітал розподіляється між рабб аль-малем та мудрібом. Збитки несе рабб аль-маль, мудріб не отримує винагороди за свою працю. У договорі не було зазначено право, що до нього застосовується.
Сторони договору мудріба звернулися до українського суду.
За правом якої держави суд повинен кваліфікувати спірні відносини? Як визначити право, що застосовується до договору?
Завдання № 2
Ви є позивачем. Відповідач намагається переконати суд застосувати застереження про публічний порядок, у зв’язку із тим, що норми ЦК України інакше регулюють відносини з договору купівлі-продажу, ніж іноземне право, обране сторонами у договорі.
Наведіть аргументи, які б переконали суд не застосовувати застереження про публічний порядок в даному випадку.
Завдання № 3
Відомо, що застереження про публічний порядок може використовуватися для регулювання внутрішніх відносин, наприклад, для встановлення нікчемності правочину (ст. 228 ЦК України).
На Ваш погляд, чи відрізняється зміст «внутрішнього публічного порядку» від публічного порядку, дотримання якого є підставою для відмови у застосуванні права іноземної держави? Відповідь обґрунтуйте.
Завдання № 4
Розглядаючи спір про спадкування, суд встановив, що спадкодавець, громадянин України, останні 5 років проживав у Федеративній Республіці Німеччина (ФРН). Суд визначив, що застосуванню підлягає право ФРН, оскільки відповідно до ст. 70 Закону України «Про міжнародне приватне право» спадкові відносини регулюються за правом держави, у якій спадкодавець мав останнє місце проживання.
Однак, представник відповідача по справі звернув увагу суду на те, що ч. 1 ст. 25 Ввідного закону до Німецького цивільного уложення встановлює, що відносини спадкування регулюються за правом країни, громадянином якої спадкодавець був у момент смерті. На думку представника відповідача, застосуванню підлягає право України.
Право якої держави суд повинен застосувати для вирішення спору?
Завдання № 5
У договорі купівлі-продажу, укладеному між українським підприємством (продавець) та польським підприємством (покупець), міститься ст. 10 наступного змісту: «До відносини, що виникають з даного договору чи у зв’яжу із ним і ним не регулюються, застосовується право Республіки Польща».
Під час виконання договору між сторонами виник спір, який розглядається українським судом. У судовому засіданні представник української компанії заявив, що угода сторін про вибір права, що міститься у ст. 10 Договору, є нікчемною, оскільки укладена в обхід положень ст. 44 Закону України «Про міжнародне приватне право». На думку представника української компанії, до договору повинно застосовуватися право України – як право продавця.
Чи мав місце обхід закону у цій ситуації? Право якої держави повинен застосувати суд для вирішення спору по суті?
Завдання № 6
Чи є серед наведених норм такі, які є імперативними нормами у розумінні ч. 1 ст. 14 Закону України «Про міжнародне приватне право»?
1.Загальними засадами цивільного законодавства є: 1) неприпустимість свавільного втручання у сферу особистого життя людини; 2) неприпустимість позбавлення права власності, крім випадків, встановлених Конституцією України та законом; 3) свобода договору; 4) свобода підприємницької діяльності, яка не заборонена законом; 5) судовий захист цивільного права та інтересу; 6) справедливість, добросовісність та розумність (ст. 3 ЦК України);
2. Договір є укладеним з моменту одержання особою, яка направила пропозицію укласти договір, відповіді про прийняття цієї пропозиції (ч. 1 ст. 640 ЦК України);
3. Кожному гарантується право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань (ч. 1 ст. 34 Конституції України).
4. Ніхто не може бути свавільно позбавлений життя. Обов’язок держави – захищати життя людини (ч. 1 ст. 27 Конституції України).
Обґрунтуйте Вашу позицію.
Завдання № 7
Відповідно до ч. 2 ст. 309 ЦПК України норми матеріального права вважаються порушеними або неправильно застосованими, якщо застосовано закон, який не поширюється на ці правовідносини, або не застосовано закон, який підлягав застосуванню. Згідно ч. 1 ст. 8 Закону України «Про міжнародне приватне право» при застосуванні права іноземної держави суд чи інший орган встановлює зміст його норм згідно з їх офіційним тлумаченням, практикою застосування і доктриною у відповідній іноземній державі. Чи можна стверджувати, що норми іноземного права були неправильно застосовані, якщо суд не встановив їх офіційного тлумачення та практики застосування? Аргументуйте свою відповідь.
Завдання № 8 Відповідно до ч. 2 ст. 8 Закону України «Про міжнародне приватне право» з метою встановлення змісту норм права іноземної держави суд чи інший орган може звернутися в установленому законом порядку до Міністерства юстиції України чи інших компетентних органів та установ в Україні чи за кордоном або залучити експертів. Хто, на Ваш погляд, може бути експертом у даному випадку? Чи повинна ця особа бути судовим експертом у розумінні ст. 10 Закону України «Про судову експертизу»? До яких «компетентних органів та установ» може звернутися суд для встановлення змісту іноземного права? Чи зобов’язаний суд спочатку звернутися до Міністерства юстиції України для встановлення змісту іноземного права?
Завдання № 9 Для вирішення спору по суті український суд зобов’язаний застосувати право Федеративної Республіки Німеччина. Позивач надав суду висновок однієї німецької юридичної фірми, в якому, з посиланням на норми німецького законодавства, були викладені рекомендації щодо того, як слід вирішити спір. Чи повинен суд керуватися таким висновком при винесенні рішення? Які документи можуть підтверджувати зміст норм права іноземної держави? Якщо особи, які беруть участь у справі, подають суду документи, що підтверджують зміст норм права іноземної держави, чи може суд вирішити справу лише на підставі цих документів?
Тести
1. Відповідно до Закону України «Про міжнародне приватне право», якщо зміст права іноземної держави в розумні строки не встановлений, незважаючи на вжиті згідно із законодавством заходи:
А) застосовується право, яке має найбільш тісний зв’язок із спірними правовідносинами;
Б) застосовується право держави зі схожою правовою системою;
В) застосовується право України;
Г) суд відмовляє у задоволенні позову.
2. Згідно із Законом України «Про міжнародне приватне право» обов’язок встановлення змісту норм права іноземної держави покладається на:
А) суд чи інший орган;
Б) позивача;
В) відповідача;
Г) судового експерта.
3. Згідно із Законом України «Про міжнародне приватне право» норми права іноземної держави застосовуються:
А) згідно із тлумаченням правових понять, що містяться у них, відповідно до права України;
Б) згідно із тлумаченням правових понять, що містяться у них, відповідно до доктрини міжнародного приватного права;
В) згідно з їх офіційним тлумаченням, практикою застосування і доктриною відповідної іноземної держави;
Г) згідно лише з доктриною іноземної держави.
4. Відповідно до Закону України «Про міжнародне приватне право» при визначенні права, що підлягає застосуванню, суд чи інший орган керується тлумаченням норм і понять згідно з:
А) доктриною міжнародного приватного права;
Б) правом тієї держави, до якої належить позивач;
В) правом України, якщо інше не передбачено законом. При цьому якщо норми і поняття, що потребують правової кваліфікації, не відомі праву України або відомі під іншою назвою або з іншим змістом і не можуть бути визначені шляхом тлумачення правом України, то при їх правовій кваліфікації також враховується право іноземної держави;
Г) виключно правом України.
5. За Законом України «Про міжнародне приватне право» зворотне відсилання до права України:
А) не приймається в жодному випадку;
Б) приймається, якщо вирішується питання, чи була дотримана форма правочину;
В) приймається, якщо договір, з якого виникли спірні відносини, був укладений на території України;
Г) приймається у випадках, що стосуються особистого та сімейного статусу фізичної особи.
6. Згідно із Законом України «Про міжнародне приватне право» наслідком обходу закону є:
А) відмова у задоволенні позову;
Б) застосування права держави, яке підлягає застосуванню відповідно до норм Закону України «Про міжнародне приватне право»;
В) вирішення спору ex aequo et bono;
Г) застосування права України.
7. Відповідно до Закону України «Про міжнародне приватне право», якщо застосування права іноземної держави залежить від взаємності, вважається, що вона:
А) існує, оскільки не доведено інше;
Б) відсутня, оскільки не доведено інше.
8. Застосування права іноземної держави на засадах взаємності може бути встановлене:
А) приватноправовим договором;
Б) законом України;
В) законом України або міжнародним договором;
Г) законом іноземної держави.
9. Згідно із Законом України «Про міжнародне приватне право» наслідком відмови застосування іноземного права у зв’язку з його несумісністю з публічним порядком України є:
А) відмова у задоволенні позову;
Б) застосування права України;
В) застосування права, яке має найбільш тісний зв’язок з правовідносинами, а якщо це неможливо – застосування права України;
Г) застосування особистого закону позивача.
10. Відповідно до Закону України «Про міжнародне приватне право» застосування права іноземної держави охоплює:
А) приватноправові норми цієї держави, які регулюють відповідні відносини;
Б) усі норми права цієї держави, які регулюють відповідні відносини;
В) норми договірного права цієї держави;
Г) норми спадкового права цієї держави.
Контрольні питання
1. Які стадії правозастовчого процесу можна виділити, якщо застосовується колізійний метод правового регулювання?
2. Що таке акумуляція колізійної прив’язки?
3. Що таке розщеплення колізійної прив’язки?
4. Які наслідки обходу закону?
5. Які Ви знаєте способи вирішення проблеми зворотної відсилки?
6. Хто повинен встановлювати зміст іноземного права, якщо колізійна норма відсилає до іноземного правопорядку?
7. Що таке застереження про публічний порядок? Для чого воно використовується?
8. Чи існує залежність між застосуванням іноземного права українським судом та застосуванням права України судом відповідної іноземної держави?
Тема 6. Фізичні особи як суб’єкти міжнародного приватного права
Питання для обговорення
Нормативні акти
Конституція України від 28 червня 1996 року. // Відомості Верховної Ради України. – 1996. – № 30. – Ст. 141; з наступними змінами і доповненнями. Всеобщая декларация прав человека от 10 декабря 1948 года // Урядовий кур’єр. – 2008, 12, – № 232. Конвенция о дипломатических сношениях от 18 апреля 1961 г. // Ведомости СССР. – 1964. – № 18. – Ст. 221. Конвенция о консульских сношениях от 24 апреля 1963 г. // Сборник международных договоров СССР. – Вып. ХLV. – М., 1991. Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року // Юридичний вісник України. – 2004. – 12. – № 49. Конвенція про статус біженців від 28 липня 1951 р., // www.rada.gov.ua. Международный пакт об экономических, социальных и культурных правах от 16 декабря 1966 г. // Бюлетень Міністерства юстиції України. – 2002. – № 2. Международный пакт о гражданских и политических правах от 16 декабря 1966 г. // Бюлетень Міністерства юстиції України. – 2002. – № 1. Протоколы № 1, 2, 4, 6, 7, 9, 10, 11 к Конвенции о защите прав человека и основных свобод // Действующее международное право. Т. 2. – М., 1997. Протокол щодо статусу біженців від 31 січня 1967 р. // www.rada.gov.ua. Угода про співробітництво в галузі трудової міграції та соціального захисту трудящих-мігрантів від 15 квітня 1994 р., укладена в рамках Співдружності Незалежних Держав // www.rada.gov.ua. Конвенция СНГ о правах и основных свободах человека 1995 г. // www.rada.gov.ua. Конвенція про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах від 7 жовтня 2002 р., укладена в рамках Співдружності Незалежних Держав // Бюлетень законодавства і юридичної практики України – 2005. – № 6. Германское Гражданское уложение 1896 г. // Германское право. Часть 1. Гражданское уложение / Перев. А. А. Лизунова, Н. Б. Шеленковой, Н. Г. Елисеева. – М.: Международный центр финансово-экономического развития. – 1996. Гражданский кодекс Российской Федерации. – СПб.: Герда, 2003. Гражданское, торговое и семейное право капиталистических стран: Сборник нормативных актов: гражданские и торговые кодексы. Учебное пособие / Под. ред. В.К. Пучинского, М.И. Кулагина. – М.: Изд-во УДН, 1986. Гражданское, торговое и семейное право капиталистических стран: Сборник нормативных актов: законодательство о компаниях, монополиях и конкуренции / Под ред. В.К. Пучинского, М.И. Кулагина. – М.: Изд–во УДН, 1987. Французский Гражданский кодекс 1804 г. / Перев. И. С. Перетерского. – М.: Юриздат. – 1941. Цивільний кодекс України від 16 січня 2003 року // Відомості Верховної Ради України. – 2003. – № 40–44. – Ст. 356; з наступними змінами і доповненнями. Господарський кодекс України від 16 січня 2003 року // Відомості Верховної Ради України. – 2003. – № 18. – Ст. 144; з наступними змінами і доповненнями. Цивільний процесуальний кодекс України від 18 березня 2004 р. // Урядовий кур’єр. – 14 липня 2004 р. – № 130; з наступними змінами і доповненнями. Житловий кодекс Української РСР. Затверджений Законом Української РСР від 30 червня 1983 р. // Відомості Верховної Ради Української РСР. – 1983. – Додаток до № 28. – Ст. 573; з наступними змінами і доповненнями. Земельний кодекс України від 25 жовтня 2001 р. // Урядовий кур’єр. – 2001. – № 11 (15.11.2001) – № 211-212; з наступними змінами і доповненнями. Сімейний кодекс України від 10 січня 2002 р. // Відомості Верховної Ради України. – 2002. – № 21–22. – Ст. 135; з наступними змінами і доповненнями. Закон України «Про нотаріат» від 2 вересня 1993 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1993. – № 39. – Ст. 383; з наступними змінами і доповненнями. Закон України «Про органи реєстрації актів громадянського стану» від 24 грудня 1993 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1994. – № 14. – Ст. 78; з наступними змінами і доповненнями. Закон України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» від 04 лютого 1994 р. // Відомості Верховної Ради України – 1994 – № 23 (07.06.94). – Ст. 161; з наступними змінами і доповненнями. Закон України «Про біженців» від 21 червня 2001 р// Відомості Верховної Ради України – 2001 – № 47 (23.11.2001). – Ст. 250; з наступними змінами і доповненнями. Закон України «Про правовий статус закордонних українців» від 4 березня 2004 р. // Відомості Верховної Ради України. –2004. – № 25 (18.06.2004). – Ст. 343. Закон України «Про міжнародне приватне право» від 23 червня 2005 року // Відомості Верховної Ради України. – 2005. – № 32. – Ст. 422; з наступними змінами і доповненнями. Правила реєстрації актів громадянського стану в Україні, затверджені наказом Міністерства юстиції України від 18 жовтня 2000 р. // Офіційний вісник України. – 2000. – № 42. – Ст. 1803; з наступними змінами і доповненнями. Інструкція про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затверджена наказом Міністерства юстиції від 3 березня 2004 р. // Офіційний вісник України. – 2004. – № 15; з наступними змінами і доповненнями.
Література
Аксенчук Л.А. Правоспособность иностранного гражданина в сфере предпринимательской деятельности // Законодательство. – 2001. – № 2. Алексеев Л.Б., Жуйков В.М., Лукашук И.И. Международные нормы о правах человека и применение их судами Российской Федерации. Практическое пособие. – М.:Права человека, 1996. Аметистов Э.М. Международное право и труд. – М., 1982. Ануфриева Л.П. Иностранные физические лица: правовое положение в России // Российская юстиция. – 1997. – № 6, 7. Баймуратов М.О., Чорнолуцький Р.В. Міжнародне приватне (колізійне) право України: правосуб’єктність осіб (теоретико-методологічні аспекти) : моногр. / М.О. Баймуратов, Р.В. Чорнолуцький. – Суми: Університетська книга, 2009. – 252 с. Бігун В. Цивільна процесуальна правоздатність та дієздатність іноземних осіб // Право України. – 1999. – №10. Богатых Е.А. Гражданское и торговое право: от древнего римского к современному российскому. – М.: ИНФРА– М, 1996. Веберс Я.Р. Правосубъектность граждан в советском гражданском и семейном праве. – Рига, 1976. Галенская Л.Н. Правовое положение иностранцев в СССР. – М., 1982. Герасименко Ю.В. Иностранцы: понятие и содержание их конституционно-правового статуса. – Омск., 1996. Гражданское и торговое право зарубежных государств: Учебник. Отв. ред. Е.А.Васильев, А.С.Комаров. – 4-е изд., переработ. и доп. В 2-х т. – Т. І. – М.: Междунар. отношения, 2004. – 560с. Гражданское право: учебник / Под ред. Ю.К. Толстого, А.П. Сергеева. – М., 1997. Гражданское право: учебник / Под ред. Е.А.Суханова. – М., 1998. – Т. 1. Гражданское право: учебник / Под ред. А.Г. Калпина и А.И. Масляева. – М., 1997. Гражданское, торговое и семейное право капиталистических стран: Сборник нормативных актов: гражданские и торговые кодексы. Учебное пособие / Под. ред. В.К. Пучинского, М.И. Кулагина. – М.: Изд-во УДН, 1986. Ерпылева Н.Ю. Субъекты международного частного права // МПЧП. 2002. – № 2. Ерпылева Н.Ю. Физические и юридические лица как субъекты международного частного права. Правовой статус физических лиц как субъектов международного частного права // Адвокат. – 2004. № 11. Зенин И.А. Гражданское и торговое право капиталистических стран: Учеб. пособие. – М.: Изд–во МГУ, 1992. Институт государства и права Российской академии наук. Общая теория прав человека. – М.:НОРМА. 1996. Карташкин В.А. Права человека в международном и внутригосударственном праве. – М., 1995. Кисіль В.І. Міжнародне приватне право: питання кодифікації. – К.: Україна, 2000. – 430 с. Лазарев Л.В., Марышева Н.И., Пантелеева И.В. Иностранные граждане (правове положение). – М: Российское право, 1992. Марышева Н., Хлестова И. Правовое положение российских граждан за границей. (вопросы и ответы). – М., 1994. Международная защита прав и свобод человека: Сборник документов. – М., 1990. Нешатаева Т.Н. Иностранные предприниматели в России. Судебно-арбитражная практика. – М., 1998. Нешатаева Т.Н. О некоторых проблемах, возникающих при рассмотрении споров с участием иностранных лиц // Законодательство. – 1996. – № 2. Основные институты гражданского права зарубежных стран. Сравнительно-правовое исследование / В.В. Залесский, Г.Е. Авилов, М.М. Вильданова и др. – М.: НОРМА, 1999. Очерки международного частного права / Под ред. проф. А. Довгерта. – Х.: ООО “Одиссей”, 2007. – 816 с. Романов С.В. О теоретических основах правового регулирования статуса иностранцев в Российской Федерации // Московский журнал международного права. – 1996. – №2. Ромовська З. Цивільна правоздатність громадян // Право України. – 1994. – № 10. – С. 51–54. Ромовська З. Цивільна дієздатність громадянина (фізичної особи) // Право України. – 1995. – № 2. – С. 24–26. Савельев В. А. Гражданский кодекс Германии (история, система, институты). – М.: Юрист, 1994. Сборник международных правовых документов, регулирующих вопросы миграции. – М: Международная организация по миграции, 1994. Селіванов В. Приватно-правові засади концепції державної політики прав і свобод людини в Україні // Право України. – 1997. – № 10. – С. 8–18. Смирнова Е.С. Регулирование правового статуса иностранцев в России до начала XIX века // Журнал российского права. – 2004. № 9. Степанюк А.А. Міжнародне приватне право: теоретичні аспекти правового регулювання – Харків: Майдан, 2005. – 200 с. Субъекты гражданского права / Под ред. С.Н. Братуся. – М., 1984. Толстых В.Л. Международное частное право: коллизионное регулирование. – СПб.: Изд-во Р.Асланова “Юридический центр Пресс”, 2004. – 526 с. Харитонов Е.О., Саниахметова Н.А. Гражданское право: Частное право. Цивилистика: Учеб. пособие. – К.: АСК, 2001. Цивільне право України: Академічний курс: Підруч.: У двох томах / За заг. ред. Я.М. Шевченко. – Т. 1, 2. – К.: Ін Юре, 2003. Цивільне право України: Підручник: У 2-х кн. / За ред. О.В. Дзери, Н.С. Кузнєцової. – К.: Юрінком Інтер, 2004. Цивільне право України: Підручник: У 2 т. / Борисова В.І. (кер. авт. кол.), Баранова Л.М., Жилінкова І.В. та ін.; За заг. ред. В.І. Борисової, І.В. Спасибо- Фатєєвої, В.Л. Яроцького. – К.: Юрінком Інтер, 2007. – Т. 1. – 480 с. Цивільний кодекс України: Науково-практичний коментар / За ред. О.В. Дзери, Н.С. Кузнєцової, В.В. Луця. – К.: Юрінком Інтер, 2005. Цивільний кодекс України: Науково-практичний коментар / За ред. розробників проекту Цивільного кодексу України. – К.: Істина, 2004. Цивільний кодекс України: Науково-практичний коментар: У 2 ч. / За заг. ред. Я.М. Шевченко. – К.: Ін Юре, 2004. Цивільний кодекс України: Коментар / За заг. ред. Харитонова Є.О., Калітенко О.М. – Х.: Одіссей, 2003.
Методичні вказівки
Одними із основних учасників приватноправових відносин за участю іноземного елементу, що регулюється нормами міжнародного приватного права, є фізичні особи. Правовий статус фізичних осіб в міжнародному приватному праві регулюється нормами національного законодавства відповідної держави, а також нормами міжнародних договорів та конвенцій. Міжнародні конвенції, що стосуються правового статусу фізичних осіб, як правило, носять двосторонній характер, проте існують і багатосторонні конвенції (наприклад, Конвенція країн СНД про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах від 7 жовтня 2002 р.). Основне питання, що виникає у зв’язку із участю у приватноправових відносинах фізичних осіб, є питання визначення їх особистого закону. У цьому аспекті у науці МПП існує дві основні колізійні прив’язки: закон громадянства та закон постійного місця проживання. Крім того, можливі випадки застосування законодавством окремих країн змішаної системи, а також застосування принципу найбільш тісного зв’язку . Студентам необхідно знати різницю між законом громадянства та законом місця проживання, а також випадки, коли зазначені колізійні прив’язки застосовуються судбсидіарно. За національним законодавством особистим законом фізичної особи вважається право держави, громадянином якої вона є. Якщо фізична особа є громадянином двох або більше держав, її особистим законом вважається право тієї з держав, з якою особа має найбільш тісний зв’язок, зокрема, має місце проживання або займається основною діяльністю. Особистим законом особи без громадянства вважається право держави, у якій ця особа має місце проживання, а за його відсутності – місце перебування. Особистим законом біженця вважається право держави, у якій він має місце перебування (ст. 16 Закону України «Про міжнародне приватне право»). На підставі особистого закону в міжнародному приватному праві вирішуються питання цивільної правосуб’єктності фізичних осіб як учасників приватноправових відносин – виникнення та припинення правоздатності та дієздатності. Міжнародне приватне право України також дотримується правила, що виникнення і припинення цивільної правоздатності фізичної особи, цивільна дієздатність фізичної особи визначаються її особистим законом. Причому іноземці та особи без громадянства мають цивільну правоздатність в Україні нарівні з громадянами України, крім випадків, передбачених законом або міжнародними договорами України. Водночас, цивільна дієздатність фізичної особи щодо правочинів та зобов’язань, що виникають внаслідок завдання шкоди, може визначатися також правом держави місця вчинення правочинів або виникнення зобов’язань у зв’язку із завданням шкоди, якщо інше не передбачено законом. (див. ст. 17, 18 Закону України «Про міжнародне приватне право»). Студенти повинні з’ясувати, що поряд із зазначеними варіантами визначення особистого закону фізичної особи в міжнародному приватному праві має місце застосування і інших колізійних прив’язок, зокрема, до комерційної (підприємницької) діяльності фізичних осіб. Так, національне законодавство регламентує, що право фізичної особи на здійснення підприємницької діяльності визначається правом держави, у якій фізична особа зареєстрована як підприємець. За відсутності в державі вимог щодо обов’язкової реєстрації застосовується право держави основного місця здійснення підприємницької діяльності (ст.19 Закону України «Про міжнародне приватне право»). При вивчені даної теми, необхідно звернути увагу на правовий режим, що надається іноземцям в Україні, та громадянам України за кордоном. Зокрема, розглянути види правових режимів (національний, найбільшого сприяння, привілейований, окремих обмежень), їх зміст та відмінності. Згідно Конституції України (ст.26), за загальним правилом, іноземці наділяються національним правовим режимом, тобто мають такі ж самі права і свободи, а також несуть такі самі обов’язки, як і громадяни України, – за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України. Так, законодавством України передбачена неможливість іноземних громадян отримувати у власність землі сільськогосподарського призначення (ст. 22 Земельного кодексу України), за винятком успадкування; водночас, враховуючи вимоги ст. 81 Земельного кодексу України, землі сільськогосподарського призначення, прийняті у спадщину іноземними громадянами, а також особами без громадянства, протягом року підлягають відчуженню. Іноземці не мають право займати державні посади, обирати та бути обраними до органів державної влади та органів місцевого самоврядування України. Сукупність прав та обов’язків іноземців на території України також залежить від часу проживання на її території. Наприклад, іноземці, що постійно проживають на території України мають право на безоплатну медичну допомогу, а ті, що проживають тимчасово – отримують медичну допомогу на оплатних засадах. Громадяни України на території іноземних держав підпорядковуються законодавству місця їх перебування. При цьому до них за загальним правилом застосовується національний правовий режим, крім випадків, коли інший правовий режим (недискримінаційний, найбільшого сприяння тощо) не встановлений на рівні законодавства приймаючої держави або двосторонніх міжнародних договорів чи багатосторонніх конвенцій. Особливої увагу заслуговує та обставина, що до громадян України можуть бути застосовані принцип взаємності або реторсії, у разі застосування подібних пільг або обмежень до іноземців на території України. З’ясовуючи специфіку правового статусу фізичних осіб в міжнародному приватному праві та враховуючи ту обставину, що для фізичних осіб притаманним є встановлення, зміна або припинення певного цивільного стану (народження, смерть, укладення і розірвання шлюбу, зміна прізвища, ім’я, по батькові тощо), які виникають на підставі юридичних фактів, що підлягають відповідній реєстрації, треба пам’ятати, що вітчизняне законодавство передбачає правило, згідно якого реєстрація актів цивільного стану громадян України, які проживають поза межами України, може здійснюватися в консульській установі або дипломатичному представництві України. При цьому застосовується право України (див. ст.23 Закону України «Про міжнародне приватне право»).
Завдання
Завдання № 1 Громадянин України Прокопенко А. уклав трудовий контракт (за допомогою вітчизняної посередницької фірми) щодо працевлаштування на фірмі у Федеративній Республіці Німеччина (ФРН) в якості програміста. В укладеному іноземною фірмою з іммігрантом контракті було передбачено, що він діє протягом року. Через рік дію контракту було продовжено. Прокопенко А. вирішив забрати до себе дружину та дитину. У зв’язку з цим, він звернувся до фірми з проханням оплатити витрати, що пов’язані з переїздом його сім’ї до ФРН, а також посприяти в отриманні дозволу на проживання в Німеччині членам його родини. Фірма відмовилась нести зазначені витрати. Охарактеризуйте правовідносини. Надайте їм обґрунтовану юридичну оцінку. У випадку відсутності в контракті жодних умов щодо сім’ї, які дії може вчинити працівник? Чи може працівник звернутися до суду країни перебування з позовом щодо переїзду до нього сім’ї? Які його шанси на задоволення позову ?
Завдання № 2 Громадянин Російської Федерації, який з 2003 р. постійно проживає в Україні, пред’явив позов про визнання за ним права власності на частину житлового будинку до місцевого Печерського районного суду м. Києва. Суд позов задовольнив. Чи згодні Ви з рішенням суду? На підставі яких положень українського законодавства суд міг аргументувати винесене ним рішення? Чи укладений міжнародний договір між Україною та Російською Федерацією щодо врегулюванню даних питань? Які положення міжнародного договору могли бути враховані судом при винесенні такого рішення? Назвіть наявні в українському законодавстві положення, що обмежують право власності на нерухомість іноземних громадян, які не проживають постійно в Україні
Завдання № 3. Спеціаліста К. було направлено Міністерством промислової політики України, в системі якого він працював у Києві, на визначений термін на роботу за кордон. К. виїхав до іноземної держави разом із дружиною. Через деякий час дружина К. була прийнята на роботу на те саме підприємство, на якому працював її чоловік. Таким чином, трудові правовідносини виникли у неї з цим же підприємством за кордоном. Пізніше, внаслідок аварії на підприємстві обидва з подружжя отримали трудове каліцтво. Вирішіть ситуацію. Хто має відшкодувати шкоду, що спричинена К. під час його роботи за кордоном? Хто має відшкодувати шкоду, що спричинена дружині К.? Яким чином регламентує дане питання чинне законодавство України та законодавство Німеччини ? У випадку непогодження спеціаліста К. з рішенням організацій, що повинні відшкодувати спричинену шкоду, які дії щодо захисту своїх прав він може вчинити?
Завдання № 4. У 1984р., перебуваючи в Німеччині (НДР), американський сержант Б. одружився там на Глорії В., яка також була родом із США. Їх шлюб було зареєстровано в німецькому відділі актів цивільного стану. Пізніше подружжя переїхало до США. У них народилось троє дітей, а в 1995 р. Глорія повернулась з ними до Німеччини. У 2000 р. Глорія подає позов про розлучення до суду першої інстанції в Німеччині. Одночасно вона просить передати їй батьківські права щодо всіх дітей, а також про стягнення аліментів з чоловіка на неї та дітей. Крім того, Глорія вимагала поділу майна із врахуванням збільшення вартості її частки як дошлюбного періоду, так і спільно нажитого майна. У подружжя було лише рухоме майно, причому у чоловіка все воно знаходилось у США. Охарактеризуйте правовідносини. Надайте їм обґрунтовану юридичну оцінку. Надайте експертний висновок щодо того, чи володіє німецький суд юрисдикцією щодо даного розлучення та всіх пов’язаних із ним питань? Якими колізійними та матеріально-правовими нормами повинен керуватися німецький суд при вирішенні зазначеного спору? Право якої країни має бути застосоване? Чи повинно бути здійснене зрівнювання часток подружжя при поділі майна? Вирішіть спір.
Завдання № 5. Подружжя Олександр та Надія Бойченко живуть уже 20 років у Федеративній Республіці Німеччина (ФРН). Вони мають трьох дітей, які ходять до школи. У 2008 р. брат Надії з дружиною, які постійно проживали в Україні, загинули в автомобільній катастрофі. У них залишилась 6-річна донька, яку до себе взяли дідусь з бабусею. Проте, враховуючи їх дуже похилий вік, Надія вирішила удочерити свою племінницю та перевезти її до ФРН. Для даної мети вона звернулась із клопотанням про удочеріння до суду першої інстанції (ФРН). Охарактеризуйте ситуацію, надайте їй правову оцінку. Чи має німецький суд підстави задовольнити клопотання Надії Бойченко? Аргументуйте свою позицію.
Завдання № 6. Український громадянин М. помер 25.05.2008 р. в м. Фюссене (Німеччина), де до самої смерті він проживав зі своєю дружиною. Свого часу, а саме 08.08.1987 р. подружжя М. уклали договір про спадкування, який було завірено нотаріусом м. Фюссене. У цьому договорі подружжя призначили один одного єдиними спадкоємцями, а свою доньку Т. – спадкоємницею пережившого з подружжя. Спадщина складалась з грошових коштів на банківських рахунках та нерухомості у м. Фюссене. Дружина М. звернулася до органу по спадковим справам з клопотанням видати їй свідоцтво про право спадкування як єдиної спадкоємниці. Вирішіть ситуацію. Надайте їй юридичну оцінку. Які колізійні прив’язки застосовуються для вирішення даної ситуації? Право якої держави має бути застосоване до врегулювання даних правовідносин і чому? Враховуючи норми застосовуваного права, яке рішення має бути прийнято?
Завдання № 7. Громадянка В. уклала шлюб в період існування Радянського Союзу із громадянином Б. Шлюб був зареєстрований у м. Судак (Україна). Через деякий час подружжя переїхало жити в Грузію. В. є громадянкою Грузії, а Б. зберіг громадянство України. Під час конфлікту в Абхазії Б. зник безвісти. Громадянка В. та діти, які проживали разом із батьками в Грузії, бажають оголосити громадянина Б. померлим. У Грузії у Б. було майно. Надайте юридичну оцінку даним правовідносинам. Яким чином може бути вирішена дана ситуація? Законодавство якої держави повинно бути застосованим у подібних випадках? Чи укладений міжнародний договір між Україною та Грузією, що регулює питання такого роду? До установи якої держави слід звертати зацікавленим особам для вирішення даного питання?
Завдання № 8. Громадянин Д., який має німецьку національність та проживав в Івано- Франківській області, виїхав на постійне місце проживання до ФРН і отримав там статус переселенця. В Україні у нього залишився будинок та гараж, і рухоме майно (автомашина та ін.). Щодо права власності на будинок виник спір між Д. та його родичем, який також виїхав у ФРН. Відповідний позов до гр. Д. був пред’явлений у німецькому суді. Вирішіть спір. Охарактеризуйте правовідносини. Надайте їм обґрунтовану юридичну оцінку. Чи зберігається за Д. право на зазначене майно, чи може він його продати, подарувати, заповісти? Законодавство якої держави необхідно застосувати щодо правового режиму майна Д. ? Чим має керуватися німецький суд при вирішенні спору? Чи укладений міжнародний договір між Україною та Федеративною Республікою Німеччина, що регулює подібні питання?
Завдання № 9 Державний нотаріус м. Одеси виніс постанову про відмову у видачі громадянці Естонії Марті М. свідоцтва про право на спадщину майна її матері – квартири в м. Одесі у зв’язку із тим, що у свідоцтві про смерть, виданому в Естонії за місцем смерті спадкодавця, зазначені лише її прізвище та ім’я, але не зазначено по батькові. Нотаріус вважає, що у зв’язку із відсутністю відповідних відомостей про особу (по батькові), не уявляється можливим установити, що власниця квартири та померла особа – це одна і та сама особа. Надайте юридичну оцінку діям нотаріуса. Аргументуйте відповідь вимогами чинного законодавства Естонії та України.
Тести
1. Особистий закон фізичної особи в міжнародному приватному праві визначається за: А) lex fori; Б) lex loci contractus; В) lex loci delicti commissi; Г) lex causae; Д) lex patriae.
2. Правоздатність фізичної особи за законодавством України визначається за: А) правом держави місця її проживання; Б) правом держави, громадянином якої вона є; В) правом держави місця здійснення трудової діяльності; Г) правом держави місця укладення шлюбу.
3. Особистий закон біпатрида за законодавством України визначається за: А) правом держави місця його проживання; Б) правом держави, громадянином якої він є; В) правом держави місця здійснення основної діяльності; Г) правом держави місця укладення шлюбу.
4. Особистий закон апатрида за законодавством України визначається за: А) правом держави місця його проживання; Б) правом держави, громадянином якої він є; В) правом держави місця здійснення основної діяльності; Г) правом держави місця укладення шлюбу.
5. На підставі особистого закону фізичної особи визначається: А) виникнення і припинення цивільної правоздатності фізичної особи; Б) виникнення цивільної правоздатності фізичної особи; В) припинення цивільної правоздатності фізичної особи; Г) виникнення і припинення цивільної правоздатності та дієздатності фізичної особи.
6. На цивільну правоздатність іноземних фізичних осіб в Україні поширюється: А) пільговий правовий режим; Б) національний правовий режим; В) режим найбільшого сприяння; Г) режим окремих обмежень.
7. Закон постійного місця проживання застосовується для визначення дієздатності: А) громадян України; Б) іноземних громадян; В) осіб з подвійним громадянством; Г) осіб без громадянства.
8. Підстави та правові наслідки визнання фізичної особи безвісно відсутньою за українським законодавством регулюються: А) правом держави місця її останнього проживання; Б) правом держави її громадянства; В) правом держави місця здійснення основної діяльності; Г) правом держави місця укладення шлюбу. Д) правом держави останнього з відомих її особистих законів.
9. До особистих немайнових прав фізичної особи за законодавством України застосовується: А) право держави її громадянства; Б) ) правом держави місця її проживання; В) право держави, у якій мала місце дія чи інша обставина, що стала підставою для вимоги про захист таких прав; Г) право держави суду.
10. При реєстрації актів цивільного стану громадян України за межами України в консульській установі застосовується: А) право держави перебування; Б) особистий закон цих громадян; В) право на підставі автономії волі сторін; Г) принцип найбільш тісного зв’язку.
Контрольні питання
Тема 7. Юридичні особи як суб’єкти міжнародного приватного права
Питання для обговорення
Нормативні акти
Конституція України від 28 червня 1996 року. // Відомості Верховної Ради України. – 1996. – № 30. – Ст. 141; з наступними змінами і доповненнями. Конвенція, що скасовує вимогу легалізації іноземних офіційних документів від 05. жовтня1961 року // www.rada.gov.ua. Угода про порядок вирішення спорів, пов’язаних із здійсненням господарської діяльності від 20 березня 1992 р., укладена в рамках Співдружності Незалежних Держав // www.rada.gov.ua Соглашение о сотрудничестве в области инвестиционной деятельности от 1993 г. // Бюллетень международных договоров. – 1995. – № 4. Соглашение о содействии в создании и развитии производственных, коммерческих, страховых и смешанных транснациональных объединений 1994 г. // Бюллетень международных договоров. – 1994. – № 10. Конвенция о трансграничных корпорациях 1998 г. // Содружество. Информационный вестник Совета глав государств и Совета глав правительств СНГ. – 1998. – № 1. Конвенція про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах від 7 жовтня 2002 р., укладена в рамках Співдружності Незалежних Держав // Бюлетень законодавства і юридичної практики України – 2005. – № 6. Германское Гражданское уложение 1896 г. // Германское право. Часть 1. Гражданское уложение / Перев. А. А. Лизунова, Н. Б. Шеленковой, Н. Г. Елисеева. – М.: Международный центр финансово-экономического развития. – 1996. Гражданский кодекс Российской Федерации. – СПб.: Герда, 2003. Гражданское, торговое и семейное право капиталистических стран: Сборник нормативных актов: гражданские и торговые кодексы. Учебное пособие / Под. ред. В. К. Пучинского, М. И. Кулагина. – М.: Изд-во УДН, 1986. Гражданское, торговое и семейное право капиталистических стран: Сборник нормативных актов: законодательство о компаниях, монополиях и конкуренции / Под ред. В.К. Пучинского, М.И. Кулагина. – М.: Изд-во УДН, 1987. Французский Гражданский кодекс 1804 г. / Перев. И. С. Перетерского. – М.: Юриздат. – 1941. Закон України «Про міжнародне приватне право» від 23 червня 2005 року // Відомості Верховної Ради України. – 2005. – № 32. – Ст. 422; з наступними змінами і доповненнями. Цивільний кодекс України від 16 січня 2003 року // Відомості Верховної Ради України. – 2003. – № 40–44. – Ст. 356; з наступними змінами і доповненнями. Господарський кодекс України від 16 січня 2003 року // Відомості Верховної Ради України. – 2003. – № 18. – Ст. 144; з наступними змінами і доповненнями. Закон України «Про зовнішньоекономічну діяльність» від 16 квітня 1991 pоку // Відомості Верховної Ради України. – 2008. – № 23. – Ст.21; з наступними змінами і доповненнями. Закон України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності». від 1 червня 2000 року // Відомості Верховної Ради України. – 2000. – № 36. – Ст. 299; з наступними змінами і доповненнями. Закон України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб– підприємців» від 15 травня 2003 року // Відомості Верховної Ради України. – 2003. – № 31–32. – Ст. 263; з наступними змінами і доповненнями.
Література
Баймуратов М.О., Чорнолуцький Р.В. Міжнародне приватне (колізійне) право України: правосуб’єктність осіб (теоретико-методологічні аспекти) : моногр. / М.О. Баймуратов, Р.В. Чорнолуцький. – Суми: Університетська книга, 2009. – 252 с. Белов А.П. Субъекты предпринимательской деятельности в праве России и иностранных государств // Право и экономика. – 1999. № 6. Бірюков О. Кодекс про банкрутство США: Зразок регулювання відносин у сфері банкрутства в Україні: Тези III Всеукраїнської конференції «Стан кодифікаційного процесу в Україні: системність, пріоритети, уніфікація». – К., 1995. – С. 55–56. Богатых Е. А. Гражданское и торговое право: от древнего римского к современному российскому. – М.: ИНФРА– М, 1996. Богуславский М.М. Международное частное право. – М.: Юристъ, 2002. – 317 с. Гражданское и торговое право зарубежных государств: Учебник. Отв. ред. Е.А. Васильев, А.С.Комаров. – 4-е изд., переработ. и доп. В 2-х т. – Т.І. – М.: Междунар. отношения, 2004. – 560 с. Гражданское, торговое и семейное право капиталистических стран. Сборник нормативных актов: законодательство о компаниях, монополиях и конкуренции / Под ред. В.К.Пучинского, М.И.Кулагина. – М.: Изд-во УДН, 1987. – 260 с. Ерпылева Н.Ю. Субъекты международного частного права // МПЧП. – 2002. № 2. Ерпылева Н.Ю. Физические и юридические лица как субъекты международного частного права. Правовой статус физических лиц как субъектов международного частного права // Адвокат. – 2004. – № 11. Ерпылева Н.Ю. Правовой статус юридических лиц как субъектов международного частного права // Адвокат. 2004. – № 12. Зенин И.А. Гражданское и торговое право капиталистических стран: Учеб. пособие. – М.: Изд–во МГУ, 1992. Кисіль В.І. Міжнародне приватне право: питання кодифікації. – К.: Україна, 2000. – 430 с. Кібенко О.Р. Сучасний стан та перспективи правового регулювання корпоративних відносин: порівняльно-правовий аналіз права ЄС, Великобританії та України: Автореф. дис. ... д-ра юрид. наук. – Харків, 2006. – 40 с. Корецкий В.М. Очерки англо-американской доктрины и практики международного частного права. – М.: Юридическое изд-во Мин-ва юстиции СССР, 1948. – 396 с. Коссак В. Здійснення спільної підприємницької діяльності, пов’язаної зі створенням юридичної особи // Право України. – 1996. – № 11. Кулагин М.И. Государственно-монополистический капитализм и юридическое лицо: Монография. – М.: Изд–во УДН,1987. Ладыженский А.М. Теории национальности юридических лиц в международном частном праве // Советский ежегодник международного права 1964 – 1965. – М.: Изд– во «Наука», 1966. Ляликова Л.А. Правовые проблемы транснациональных корпораций (Научно-аналитический обзор) // Актуальные проблемы современного буржуазного гражданского права. Сборник научно-аналитических обзоров / Отв. ред. С.Н.Братусь. – М.: ПИК ВИНИТИ, 1983. Международное частное право. (Действующие нормативне акты)./ Составители: Г.К. Дмитриева, М.В.Филимонова – М.: Институт международного права и зкономики имени А.С.Грибоедова, 1999. Основные институты гражданского права зарубежных стран. Сравнительно-правовое исследование / В.В. Залесский, Г.Е. Авилов, М.М. Вильданова и др. – М.: НОРМА, 1999. Очерки международного частного права / Под ред. проф. А. Довгерта. – Х.: ООО “Одиссей”, 2007. – 816 с. Савельев В.А. Гражданский кодекс Германии (история, система, институты). – М.: Юрист, 1994. Степанюк А.А. Міжнародне приватне право: теоретичні аспекти правового регулювання. – Харків: Майдан, 2005. – 200 с. Толстых В.Л. Международное частное право: коллизионное регулирование. – СПб.: Изд–во Р.Асланова “Юридический центр Пресс”, 2004. – 526 с. Тынель А., Функ Я., Хвалей В. Курс международного торгового права. – Минск: “Амалфея”, 2000. – 704 с. Фединяк Г.С. Правосуб’єктність транснаціональних корпорацій у час глобалізаційних процесів (аспекти міжнародного права та міжнародного приватного права): Монографія. – К.: Атіка, 2007. – 200 с. Харитонов Е.О., Саниахметова Н.А. Гражданское право: Частное право. Цивилистика: Учеб. пособие. – К.: АСК, 2001. Хєда С.М. Правове регулювання участі іноземних юридичних осіб у цивільних правовідносинах (порівняльно-правовий аспект). – К.: Юрінком Інтер, 2005. – 184 с. Цивільне право України: Академічний курс: Підруч.: У двох томах / За заг. ред. Я.М. Шевченко. – Т. 1, 2. – К.: Ін Юре, 2003. Цивільне право України: Підручник: У 2-х кн. / За ред. О.В. Дзери, Н.С. Кузнєцової. – К.: Юрінком Інтер, 2004. Цивільне право України: Підручник: У 2 т. / Борисова В.І. (кер. авт. кол.), Баранова Л.М., Жилінкова І.В. та ін.; За заг. ред. В.І. Борисової, І.В. Спасибо-Фатєєвої, В.Л. Яроцького. – К.: Юрінком Інтер, 2007. – Т. 1. – 480 с. Цивільний кодекс України: Науково-практичний коментар / За ред. О.В. Дзери, Н.С. Кузнєцової, В.В. Луця. – К.: Юрінком Інтер, 2008. Цивільний кодекс України: Науково-практичний коментар / За ред. розробників проекту Цивільного кодексу України. – К.: Істина, 2004. Цивільний кодекс України: Науково-практичний коментар: У 2 ч. / За заг. ред. Я.М. Шевченко. – К.: Ін Юре, 2004. Цивільний кодекс України: Коментар / За заг. ред. Харитонова Є.О., Калітенко О.М. – Х.: Одіссей, 2003. Шапира Ж. Международное право предпринимательской деятельности / Пер. с франц. Е.П.Островской и Д.Г.Малькова. – М.: А/о Издательская группа "Прогресс", 1993. Шебанова Н.А. Правовой режим иностранных инвесторов на территории СНГ // Законодательство. – 1997. – № 1.
Методичні вказівки
Найбільш активними учасниками приватноправових відносин, поряд з фізичними особами, у міжнародному приватному праві виступають юридичні особи. У зв’язку із інтеграційними процесами України у сфері зовнішньоекономічної діяльності, нагальним питанням для кожного юриста є знання іноземного законодавства та іноземного приватного права, зокрема у частині, що стосується правового положення юридичних осіб. При вивченні цієї теми студентам необхідно, насамперед, ретельно проаналізувати новели, які закріплені у Законі України «Про міжнародне приватне право», та у Цивільному і Господарському кодексах України. Студентам слід звернути увагу, що єдиного визначення юридичної особи в міжнародному приватному праві не існує. З цією метою необхідно дослідити легальне визначення, загальні підходи до поняття юридичних осіб за законодавством різних держав, а також сукупність характерних ознак, притаманних даним особам як суб’єктам міжнародних приватноправових відносин. До таких ознак (не залишаючи поза увагою традиційні ознаки юридичної особи) доктрина міжнародного приватного права відносить особистий статут, особистий закон юридичної особи та «національність» юридичної особи. Дані ознаки є визначальними для обумовлення цивільної правосуб’єктності юридичної особи в міжнародному приватному праві і безпосередньо залежать від певної підходу, якого в цьому питанні притримується відповідне зарубіжне право. Зокрема, встановлення особистого закону юридичної особи в міжнародному приватному праві безпосередньо пов’язане із доктриною визначення «національності» (державної належності) юридичної особи. У міжнародному приватному праві «національність» юридичної особи, у залежності від законодавства відповідної держави, визначається за наступними доктринами: доктрина осілості (закон місцезнаходження адміністративного центру юридичної особи), доктрина інкорпорації (закон місця створення юридичної особи та затвердження – при дозвільній системі виникнення юридичних осіб, або реєстрації – при явочній системі, її статуту), доктрина центру експлуатації (місця здійснення основної діяльності юридичної особи). Субсидіарно може також застосовуватись доктрина «контролю» та принцип найбільш тісного зв’язку. За національним законодавством особистим законом юридичної особи вважається право держави місцезнаходження юридичної особи (ч. 1 ст. 25 Закону України «Про міжнародне приватне право»). При цьому місцезнаходженням юридичної особи є держава, у якій юридична особа зареєстрована або іншим чином створена згідно з правом цієї держави (доктрина інкорпорації). За відсутності таких умов або якщо їх неможливо встановити, застосовується право держави, у якій знаходиться виконавчий орган управління юридичної особи (доктрина осілості). Студентам необхідно також звернути увагу на з’ясування змісту такої правової категорії, як особистий статут юридичної особи, який у свою чергу визначає цивільну правоздатність та дієздатність юридичної особи, а також коло інших питань що стосуються заснування, функціонування, реорганізації та ліквідації юридичної особи, тобто ті питання, що визначають правове положення конкретної юридичної особи в міжнародному приватному праві. Слід підкреслити, що всі питання особистого статуту юридичної особи вирішуються на підставі її особистого закону. Дана обставина знайшла своє закріплення і в українському законодавстві. Так, передбачено, що цивільна правоздатність та дієздатність юридичної особи визначається особистим законом юридичної особи (ст. 26 Закону України «Про міжнародне приватне право»). У міжнародному приватному праві можуть встановлюватись для іноземних юридичних осіб відповідні правові режими, найбільш поширеними серед яких є: режим найбільшого сприяння та національний правовий режим. Підставою для встановлення певного правового режиму може бути спеціальне внутрішнє законодавство приймаючої держави або двосторонні договори чи багатосторонні конвенції (наприклад, торговельні договори). В Україні, згідно із ст. 29 Закону «Про міжнародне приватне право» іноземні юридичні особи, за загальним правилом, наділяються національним правовим режимом. Необхідно пам’ятати, що правовий статус іноземних юридичних осіб в міжнародному приватному праві визначається нормами законодавства приймаючої держави та положеннями міжнародних договорів. За загальним правилом, для того, щоб здійснювати господарську діяльність на території приймаючої держави, іноземні юридичні особи повинні підтвердити свій правовий статус. Правовий статус підтверджується витягом із торгового або судового реєстру держави, до якої належить іноземна юридична особа. Окремої уваги заслуговує питання щодо допуску та форм участі іноземних юридичних осіб до господарської діяльності в Україні. Чинне законодавство України надає можливість здійснювати іноземним юридичним особам діяльність в Україні у наступних формах: створення юридичної особи (наприклад, дочірнього підприємства), капітал якої повністю належить іноземній юридичні особі; часткова участь – коли іноземна юридична особа може мати певну частку капіталу юридичної особи (придбати або виступити співзасновником); представництво; можливість діяти на підставі приватноправових договорів про сумісну діяльність без створення юридичної особи. Враховуючи ту обставину, що учасниками приватноправових відносин у міжнародному приватному праві виступають не лише юридичні особи, а й інші організації без статусу юридичної особи, студентам бажано ознайомитись із правовим положенням таких утворень за законодавством різних держав, та звернути увагу, що за українським законодавством особистим законом іноземної організації, яка не є юридичною особою відповідно до права держави, у якій така організація створена, вважається право цієї держави. Якщо така організація діє на території України, до її діяльності застосовується законодавство України, яке регулює діяльність юридичних осіб, якщо інше не випливає з вимог законодавства чи суті правовідносин (ст. 27 Закону України «Про міжнародне приватне право»). У зв’язку із зазначеним, студенти повинні опанувати законодавство України у сфері регулювання діяльності представництв (філій) іноземних юридичних осіб. Ще одним важливим положенням Закону є застосування у виключних випадках до іноземних юридичних осіб доктрини місця здійснення основної діяльності. Це виявляється у нормі ст. 29 Закону України «Про міжнародне приватне право», згідно якої підприємницька та інша діяльність іноземних юридичних осіб в Україні регулюється законодавством України щодо юридичних осіб України, якщо інше не встановлено законом. Надзвичайно важливим є питання визначення правового положення у міжнародному приватному праві міжнародних юридичних осіб. Студентам слід звернути увагу не лише на види міжнародних юридичних осіб (міжнародні підприємства та організації, транснаціональні компанії, транснаціональні корпорації, комунітарні підприємства), а також і на відмінності та загальні риси їх правового положення. Розглядаючи дану тему, необхідно також дослідити таке важливе питання як правове положення українських юридичних осіб за кордоном. Останнє безпосередньо залежить від вимог законодавства України, законодавства приймаючої держави та правил міжнародних договорів. Слід звернути увагу, що законодавство деяких держав може містити обмеження щодо допуску іноземних юридичних осіб до окремих видів діяльності на їх території.
Завдання
Завдання № 1 10.05.2007 р. українські громадяни Жук М. та Мелений С. заснували юридичну особу – будівельну фірму ТОВ «Жук ТОВ» з місцезнаходженням в м. Києві. Фірму було внесено до Єдиного державного реєстру підприємств та організацій України. Проте, уже 25.05.2007 р. за рішенням дирекції було вирішено перенести місце статутної осілості та ведення справ до Німеччини (м. Дюссельдорф). Там фірма розпочала участь у господарській діяльності під назвою «Жук–Меу ГмбХ» та не була внесена до місцевого торговельного реєстру. Іноді, проте, фірма продовжувала використовувати своє перше найменування «Жук ТОВ». Восени 2007 р. гр. Жук М. та німецький гр. Густав О. домовились між собою про доручення останньому провести певні інженерні роботи для фірми. Все попереднє листування до досягнення домовленості гр. Жуком здійснювалось на бланках з українською назвою фірми «Жук ТОВ». Проте, над офісом фірми в Німеччині вказувалось її німецьке найменування «Жук–Меу ГмбХ». Гр. Густав О. виконав передбачені роботи та надіслав відповідний рахунок. Проте, платіж на його користь так і не був здійсненний. Гр. Густав О. вирішив звернутися до суду з відповідним позовом. Надайте обґрунтовану юридичну оцінку правовідносинам, що виникли між зазначеними особами. До кого має пред’явити позов гр. Густав О.: до «Жук–Меу ГмбХ», «Жук ТОВ» або ж безпосередньо до учасників цієї юридичної особи – гр. Жук М. та гр. Меленого С.? Обґрунтуйте свою відповідь. До суду якої держави доцільно пред’явити позов? Надайте оцінку, чи має позивач шанс на задоволення свого позову в Німеччині (за наявності у німецького суду відповідної компетенції).
Завдання № 2 У процесі розгляду спору між австрійською фірмою та українською фірмою в МКАС при ТПП України, виникло питання про визначення правового статусу іноземної особи. Так, позивач – австрійська фірма – вважав, що за відсутності угоди сторін, суд має застосовувати до кредитного договору право держави кредитора (яким за договором є позивач). Водночас, позивач не надав суду свідоцтва на підтвердження свого правового статусу. Відповідач – українська фірма – стверджував, що позивача не зареєстровано в Австрії в якості комерційного підприємства, а отже його посилання на австрійське право є неможливим. На підставі яких документів та відповідно до права якої держави може бути належним чином підтверджено правовий статус позивача? Назвіть нормативно-правові акти України, що передбачають положення щодо вирішення цього питання. На підставі якого міжнародного договору юридична особа розглядається як австрійська?
Завдання № 3 У 2008 р. французька фірма уклала з українською юридичною особою договір на поставку товару, який мав бути поставлений, за домовленістю сторін, протягом 5 банківських днів після отримання українською стороною 100 % попередньої оплати. Проте, на відміну від французької фірми, українська юридична особа не виконала взяте на себе зобов’язання за договором, не надаючи жодних пояснень такого невиконання. Виконавши всі формальні вимоги, французька сторона звернулась з відповідним позовом до МКАС при ТПП України. Під час розгляду справи відповідач звернувся до суду з клопотанням про припинення провадження по справі у зв’язку з відсутністю у французької фірми державної реєстрації в якості юридичної особи на території України. Надайте обґрунтовану юридичну оцінку даній справі. Охарактеризуйте дані правовідносини. Яке рішення має прийняти суд? Обґрунтуйте свою відповідь положеннями чинного внутрішнього законодавства та міжнародних угод.
Завдання № 4 У процесі розгляду справи між німецькою фірмою «Фрахт» – позивачем та українською юридичної особою «Лідер» – відповідачем, останнім було поставлене питання перед МКАС при ТПП України про визнання недійсним міжнародного контракту, що є предметом позову. Так, відповідач обґрунтовував свою позицію, виходячи з наступного. На його думку, «Фрахт» не є дієздатною юридичною особою, оскільки ця фірма не зареєстрована в державних органах України, не перебуває на обліку в податкових органах України та не сплачує податки з доходів, що нею отримуються. Крім того, відповідач стверджував, що даний вид діяльності, який позивач здійснює на території України, підлягає ліцензуванню, а отже здійснення такої діяльності без отриманні ліцензії, є незаконним. Судом було з’ясовано, що відповідно до витягу з торговельного реєстру позивач є юридичною особою Федеративної Республіки Німеччина. Надайте обґрунтовану юридичну оцінку даній справі. Які питання необхідно з’ясувати суду для вирішення поданого відповідачем клопотання? Якими документами та нормативним актами повинен при цьому керуватися суд? Вирішіть справу.
Завдання № 5 Австрійська компанія відкрила у 2008 р. в Україні своє представництво. За рішенням районного суду м. Києва проти компанії було задоволено позов про стягнення з неї суми боргу на користь українського ТОВ «Атом». Позивач – ТОВ «Атом» просив звернути стягнення на майно представництва австрійської компанії з метою виконання судового рішення. Охарактеризуйте правовідносини. Чи правомірні вимоги позивача? Чи може вплинути на рішення суду та обставина, що представництво австрійської компанії фактично не мало відношення до укладання та виконання договору, що став предметом судового розгляду? Якими нормативно-правовими актами регламентується статус представництва іноземної компанії в Україні? Аргументуйте свої відповіді.
Завдання № 6 У МКАС при ТПП України при розгляді справи за позовом польської компанії «FCA», відповідач – українська юридична особа ТОВ «Гранд» – просив визнати укладений із компанією «FCA» договір недійсним у зв’язку з тим, що посадова особа ТОВ «Гранд», яка підписала його, не мала відповідних повноважень на укладення договору із компанією «FCA». МКАС установив, що ТОВ «Гранд», яке допустило порушення при укладенні договору у вигляді відсутності повноважень представника, мало намір приховати цей факт від іншої сторони – польської компанії «FCA» і намагалося визнати укладений між ними договір недійсним після спливу трирічного строку після його укладення. До цього часу компанія «FCA» сумлінно виконала свої зобов’язання за договором у повному обсязі. У судовому засіданні сторони контракту погодилися застосовувати до своїх відносин українське право та Принципи міжнародних комерційних договорів УНІДРУА 1994 р. Охарактеризуйте правовідносини. Надайте юридичну оцінку даній ситуації з точки зору українського законодавства та Принципів міжнародних комерційних договорів УНІДРУА. Вирішіть спір.
Тести
1. Особистим законом юридичної особи за українським законодавством вважається: А) право держави місцезнаходження юридичної особи; Б) право держави реєстрації юридичної особи або право держави, у якій юридична особа іншим чином створена; В) право держави, де юридична особа здійснює основну діяльність; Г) право держави, у якій знаходиться офіс юридичної особи; Д) право держави, громадянство якої мають засновники юридичної особи.
2. Особистим законом юридичної особи визначається: А) цивільна правоздатність юридичної особи; Б) цивільна дієздатність юридичної особи; В) цивільна правосуб’єктність юридичної особи; Г) цивільна правоздатність, дієздатність та деліктоздатність юридичної особи.
3. «Національність» юридичної особи в міжнародному приватному праві визначається на підставі: А) критерію інкорпорації; Б) критерію осілості; В) критерію місця здійснення основної діяльності; Г) критерію контролю; Д) всіх названих вище критеріїв (варіанти А), Б) В), Г) – в залежності від колізійного регулювання статусу юридичної особи за законодавством конкретної держави.
4. Термін «комерційне підприємство» в міжнародному приватному праві означає: А) комерційну організацію – суб’єкт цивільного права; Б) основне місце здійснення ділових операцій; В) підприємство як об’єкт цивільних прав – цілісний майновий комплекс.
5. Офшорна компанія – це: А) компанія, що зареєстрована за кордоном; Б) компанія, що зареєстрована на території держави із пільговим податковим режимом та спрощеним порядком реєстрації; В) організаційно-правова форма юридичної особи за зарубіжним правом.
6. Діяльність представництв (філій) іноземних юридичних осіб на території України регулюється: А) правом держави, у якій вони створені; Б) законодавством України, яке регулює діяльність юридичних осіб. В) законодавством України, яке регулює діяльність юридичних осіб, якщо інше не випливає з вимог законодавства чи суті правовідносин.
7. Повноваження органу або представника іноземної юридичної особи в Україні: А) можуть бути обмежені у будь-якому випадку; Б) не підлягають обмеженню на вчинення правочину, яке не відоме праву держави, у якій інша сторона має місце перебування або знаходження; В) не підлягають обмеженню на вчинення правочину, яке не відоме праву держави, у якій інша сторона має місце перебування або знаходження, за винятком, коли інша сторона знала або за всіма обставинами не могла не знати про такі обмеження.
8. Для діяльності іноземних юридичних осіб в Україні встановлено: А) пільговий правовий режим; Б) національний правовий режим; В) режим найбільшого сприяння; Г) режим окремих обмежень.
Контрольні питання
Тема 8. Держава як суб’єкт міжнародного приватного права
Питання для обговорення
Нормативні акти
Конституція України від 28 червня 1996 року. // Відомості Верховної Ради України. – 1996. – № 30. – Ст. 141; з наступними змінами і доповненнями. Конвенция о привилегиях и иммунитетах Организации Объединенных Наций от 13 февраля 1946 г. // Сборник действующих договоров. – Вып. XV. – 1957. Конвенция о привилегиях и иммунитетах специализированных учреждений от 21 ноября 1947 г. // Международное публичное право. Сборник документов. – Т. 1. – М., 1996. Конвенция о дипломатических сношениях от 18 апреля 1961 г. // Ведомости СССР. – 1964. – № 18. – Ст. 221. Європейська конвенція «Про імунітет держав» від 16 травня 1972 р. // www.rada.gov.ua. Германское Гражданское уложение 1896 г. // Германское право. Часть 1. Гражданское уложение / Перев. А.А. Лизунова, Н.Б. Шеленковой, Н.Г. Елисеева. – М.: Международный центр финансово-экономического развития. – 1996. Гражданское, торговое и семейное право капиталистических стран: Сборник нормативных актов: гражданские и торговые кодексы. Учебное пособие / Под. ред. В.К. Пучинского, М.И. Кулагина. – М.: Изд–во УДН, 1986. Гражданское, торговое и семейное право капиталистических стран: Сборник нормативных актов: законодательство о компаниях, монополиях и конкуренции / Под ред. В.К. Пучинского, М.И. Кулагина. – М.: Изд–во УДН, 1987. Французский Гражданский кодекс 1804 г. / Перев. И.С. Перетерского. – М.: Юриздат. – 1941. Закон Сполучених Штатів Америки «Про імунітет іноземних держав» 1976 р. (United States Foreign Sovereign Immunity Act of 1976). // http://en.wikipedia.org/wiki/Foreign_Sovereign_Immunities_Act. Закон України «Про міжнародне приватне право» від 23 червня 2005 року // Відомості Верховної Ради України. – 2005. – № 32. – Ст. 422; з наступними змінами і доповненнями. Цивільний кодекс України від 16 січня 2003 року // Відомості Верховної Ради України. – 2003. – № 40–44. – Ст. 356; з наступними змінами і доповненнями. Господарський кодекс України від 16 січня 2003 року // Відомості Верховної Ради України. – 2003. – № 18. – Ст. 144; з наступними змінами і доповненнями. Закон України «Про зовнішньоекономічну діяльність» від 16 квітня 1991 pоку // Відомості Верховної Ради України. – 2008. – № 23. – Ст.21; з наступними змінами і доповненнями.
Література
Баратянц Н.Р., Богуславский М.М., Колесник А.Н. Современное международное право: иммунитет государства // СЕМП. 1988. М., 1989. С. 165–182. Биктагирова Г.Р. Некоторые вопросы иммунитета государства на примере нового законодательства США, Англии, Австралии, Канады и Европейской конвенции о государственном иммунитете // СЕМП. 1989–1990–1991. СПб., 1992. Богатых Е.А. Гражданское и торговое право: от древнего римского к современному российскому. – М.: ИНФРА, 1996. Богуславський М.М. Иммунитет государства. – М., 1962. Богуславский М.М. Практика применения принципа иммунитета государства и проблема законодательного регулирования // Международное частное право: современная практика. Сборник статей / Под ред. М.М. Богуславского и А.Г. Светланова. М., 2000. Брагинский М.И. Участие Советского государства в гражданских правоотношениях. – М., 1981. Гражданское и торговое право зарубежных государств: Учебник. Отв. ред. Е.А .Васильев, А.С. Комаров. – 4-е изд., переработ. и доп. В 2–х т. – Т.І. – М.: Междунар. отношения, 2004. – 560 с. Жилин Е. Судебный иммунитет иностранных государств // Бизнес-адвокат. 2003. – № 1. Жуков В.А. Юрисдикционные иммунитеты иностранных государств – вызов времени // Юридический мир. 2001. – № 10. 3веков В.П. Государство как субъект гражданских правоотношений с участием иностранных юридических лиц, граждан и государств. Комментарий части первой Гражданского кодекса Российской Федерации для предпринимателей. – М., 1995. Зенин И. А. Гражданское и торговое право капиталистических стран: Учеб. пособие. – М.: Изд-во МГУ, 1992. Канашевский В.А. Правовое положение международной организации как субъекта международного частного и гражданского права // Известия вузов. Правоведение. – 2003. – № 3. Канашевский В.А. Публично-правовые образования РФ как субъекты международного частного права // ЖМЧП. – 2003. – № 3 (41). Канашевский В.А. Сделки с участием государства в международном частном праве // ЖМЧП. – 2006. – № 1 (51). Кисіль В.І. Міжнародне приватне право: питання кодифікації. – К.: Україна, 2000. – 430 с. Клименко О. М. Особливості правового становища держави як суб’єкта приватного (цивільного) права: Автореф. дис. ... канд. юрид. наук. – К., 2006. – 22 с. Морозова Н.В. Практика разрешения споров между государствами и физическими и юридическими лицами иных государств (некоторые гражданско-правовые вопросы) // СЕМП. – 1989–1990–1991. – СПб., 1992. Нешатаева Т.Н. Международные организации и право. Новые тенденции в международно-правовом регулировании. – М., 1998. Нешатаева Т.Н. Межправительственная организация как субъект международного частного права // ЖМЧП. – 1993. № 2-3. Ніколаєв І.С. Держава Україна як суб’єкт міжнародного приватного права: Автореф. дис. … канд. юрид. наук. – Х., 2006. – 20 с. Основные институты гражданского права зарубежных стран. Сравнительно-правовое исследование / В.В. Залесский, Г.Е. Авилов, М.М. Вильданова и др. – М.: НОРМА, 1999. Очерки международного частного права / Под ред. проф. А. Довгерта. – Х.: ООО “Одиссей”, 2007. – 816 с. Савельев В.А. Гражданский кодекс Германии (история, система, институты). – М.: Юрист, 1994. Силкина И.В. Лица, имеющие право ссылаться на государственный иммунитет: современные тенденции в зарубежной судебной практике // МЖМП. – 2005. – № 1. Степанюк А.А. Міжнародне приватне право: теоретичні аспекти правового регулювання. – Харків: Майдан, 2005. – 200 с. Толстых В.Л. Международное частное право: коллизионное регулирование. – СПб.: Изд-во Р.Асланова “Юридический центр Пресс”, 2004. – 526 с. Ушаков Н.А. Юрисдикционные иммунитеты государств и их собственности. – М., 1993. Фолсом Р.Х., Гордон М.У., Спаногл Дж. Международные сделки: Краткий курс. М., 1996. Харитонов Е.О., Саниахметова Н.А. Гражданское право: Частное право. Цивилистика: Учеб. пособие. – К.: АСК, 2001. Хлестова И.О., Швыдак Н.Г. Законодательство капиталистических стран об иммунитете иностранного государства // Законодательство зарубежных стран. Обзорная информация. Вып. 2. – М., 1988. Хлестова И.О. Государственный иммунитет: позиции неоднозначны // Бизнес-адвокат. – 2000. – № 12. Хлестова И.О. Проблемы юрисдикционного иммунитета иностранного государства (законодательство и практика). – М., 2002. Хлестова И.О. Российское законодательство об иммунитете иностранного государства: тенденции развития // Журнал российского права. – 2004. – № 7. Хлестова И.О. О присоединении России к Европейской конвенции об иммунитете государства 1972 г. // Журнал российского права. – 2005. – № 4. Цивільне право України: Академічний курс: Підруч.: У двох томах / За заг. ред. Я.М. Шевченко. – Т. 1, 2. – К.: Ін Юре, 2003. Цивільне право України: Підручник: У 2-х кн. / За ред. О.В. Дзери, Н.С. Кузнєцової. – К.: Юрінком Інтер, 2004. Цивільне право України: Підручник: У 2 т. / Борисова В.І. (кер. авт. кол.), Баранова Л.М., Жилінкова І.В. та ін.; За заг. ред. В.І. Борисової, І.В. Спасибо-Фатєєвої, В.Л. Яроцького. – К.: Юрінком Інтер, 2007. – Т. 1. – 480 с. Цивільний кодекс України: Науково-практичний коментар / За ред. О.В. Дзери, Н.С. Кузнєцової, В.В. Луця. – К.: Юрінком Інтер, 2005. Цивільний кодекс України: Науково-практичний коментар / За ред. розробників проекту Цивільного кодексу України. – К.: Істина, 2004. Цивільний кодекс України: Науково-практичний коментар: У 2 ч. / За заг. ред. Я. М. Шевченко. – К.: Ін Юре, 2004. Цивільний кодекс України: Коментар / За заг. ред. Харитонова Є.О., Калітенко О.М. – Х.: Одіссей, 2003. Шершеневич Г.Ф. Учебник русского гражданского права. – М.: СПАРК, 1995.
Методичні вказівки
У міжнародному цивільному обороті, поряд з фізичними та юридичними особами – головними учасниками приватноправових відносин міжнародного приватного права, може брати участь також держава та юридичні особи публічного права (ст. 30 Закону «Про міжнародне приватне право» , ч. 2 ст. 2 ЦК України). Як суб’єкт міжнародного приватного права держава може виступати учасником різних відносин: щодо отримання майна за договором купівлі-продажу, за договором дарування; може бути стороною іноземного інвестування; може бути стороною орендних відносин; може бути учасником договорів про сумісну діяльність тощо. Студентам слід знати, що оскільки приватне право ґрунтується на принципі юридичної рівності учасників, то держава в цивільних відносинах, у тому числі міжнародних цивільних, діє на рівних засадах з іншими учасниками (згідно з ч. 1 ст. 167 ЦК України). Такий же принцип притаманний щодо участі у цивільних відносинах й інших публічно-правових за своєю природою утворень. Держава відповідає за свої дії як будь-який інший суб’єкт міжнародного приватного права. Необхідно звернути увагу, що держава як особливий суб’єкт права самостійно формує зміст та межі своєї правосуб’єктності. В ринкових відносинах держава виступає як суб’єкт міжнародного приватного права, рівний в правах та обов’язках з фізичними та юридичними особами. При цьому, згідно із Законом України «Про міжнародне приватне право» (ст. 30), до приватноправових відносин з іноземним елементом за участю держави та юридичних осіб публічного права застосовуються правила цього Закону на загальних підставах, якщо інше не передбачено законом. У приватноправових відносинах державу не можна прирівнювати до інших юридичних осіб (про що сумнівно стверджується у теорії «розщеплення держави»), оскільки держава – це особливий суб’єкт з особливою правосуб’єктністю. Адже, виступаючи суб’єктом приватноправових відносин, держава не втрачає принципу суверенітету. Крім того, не існує наддержавного органу, який би наділяв державу правами юридичної особи. Держава сама наділяє інших суб’єктів правами, але не привласнює статусу юридичних осіб. Держава, яка характеризується суверенітетом, завдяки останньому може виступати у відносинах, що регулюються міжнародним публічним та міжнародним приватним правом. Від імені держави діють уповноважені державою суб’єкти: уряд, закордонні представництва, посольства або уповноважені службові та посадові особи. Економічною передумовою участі держави в міжнародному цивільному обороті є наявність у державній власності певного майна. При вивченні даної теми, студенти повинні знати поняття імунітету держави, а також його види та зміст кожного із них; зокрема, судовий імунітет, імунітет від попереднього забезпечення позову, імунітет від примусового виконання рішення, імунітет власності. Крім того, теорія міжнародного приватного права виділяє такі види імунітету: абсолютний та функціональний (або обмежений). Абсолютний – заснований на принципі міжнародно-правової суверенної рівності держав, за яким держава, будучи суб’єктом міжнародного приватного права, не втрачає властивості суверенітету, а функціональний – на принципі постійного користування державою як суверена імунітетом, за яким держава, укладаючи міжнародні приватноправові договори, тим самим сама відмовляється від імунітету і ставить себе у рівне положення з іншими суб’єктами приватного права. Студентам слід звернути увагу на способи вираження згоди держави на незастосування до неї правил імунітету. Потребують аналізу і питання про те, у яких випадках імунітет держави не визнається, та в яких випадках – зберігається завжди. Необхідно також знати особливості правовідносин з участю держав в міжнародному приватному праві, в яких держава є особливим суб’єктом, що проявляється, за загальним правилом, у застосуванні до таких правовідносин її національного права, а також у тому, що приватноправові договори за участю держави піддаються підвищеному ризику. До таких особливостей слід віднести також участь держави у приватноправових відносинах на рівних засадах з іншими учасниками.
Завдання
Завдання № 1 Між українським державним підприємством «ДП Імпульс» та іноземною компанією був укладений договір міжнародної купівлі-продажу (поставки). Державне підприємство не виконало взяті на себе зобов’язання – не здійснило поставку товару у визначений договором строк. Оскільки «ДП Імпульс» не виконало свої договірні зобов’язання, іноземна компанія звернулась з позовом до суду про стягнення збитків та неустойки. У процесі розгляду спору позивач просив суд залучити у якості співвідповідача по справі державу Україна. Своє клопотання позивач аргументував тим, що, на його погляд, відповідно до українського законодавства, державне підприємство створюється державою, яка і наділяє таке підприємство відповідним майном. А тому відповідальність за боргами такого державного підприємства може бути, на думку іноземної компанії, покладена на державу Україну. Надайте юридичну оцінку обставин даної справи. Чи можна погодитись з позицією позивача – іноземної компанії? Які контраргументи, з дотриманням вимог національного законодавства, можуть бути наведені відповідачем по справі?
Завдання № 2 Англійська компанія та українське казенне підприємство «КП Граніт» уклали договір міжнародної купівлі-продажу, у якому, серед інших умов договору, було зроблено арбітражне застереження. У зв’язку зі спорами, що виникли між контрагентами за договором, англійська компанія, відповідно до арбітражного застереження, звернулась до Лондонського третейського суду. Останній виніс рішення на користь англійської компанії. При виконанні рішення третейського суду на території Англії (Об’єднане Королівство Великої Британії і Північної Ірландії) щодо грошових коштів, що знаходились на банківському рахунку боржника, українське казенне підприємство заявило вимогу про скасування рішення третейського суду до відповідного державного суду Англії за місцем винесення арбітражного рішення третейським судом. При цьому «КП Граніт» посилалось на ту обставину, що належне йому майно є власністю держави, та підкреслило, що саме підприємство володіє ним на праві оперативного управління. При цьому казенне підприємство наголосило, що відповідно до загальновизнаних принципів та норм міжнародного права майно, що належить державі і знаходиться за кордоном, є недоторканним та користується імунітетом. Надайте юридичну оцінку даній обставин даної справи. Чи вправі казенне підприємство посилатися на імунітет державної власності при виконанні рішень, винесених проти нього за кордоном? Які положення національного та/або міжнародного права можуть слугувати підставою для відповідних вимог? Які можна навести контраргументи іншій стороні?
Завдання № 3 Посольство ,Республіки Індія звернулось до господарського суду м. Києва з позовом до українського акціонерного товариства «БудК». Позовні вимоги позивача витікали з договору підряду, укладеного між даними суб’єктами. українське акціонерне товариство «БудК» – підрядник – заявило зустрічний позов до посольства Республіки Індія – замовника за договором. У зв’язку з тим, що посольство Республіки Індія посилалось на міжнародний імунітет від судочинства у державі перебування, суд відмовився прийняти зустрічний позов від «БудК». Чи можна погодитись з рішенням господарського суду м. Києва? Чи має право посольство Республіки Індія посилатися на судовий імунітет в українських судах? Якщо так, то в яких випадках? Надайте обґрунтовану юридичну оцінку обставин даної справи.
Завдання № 4 У 2000 р. у США між американською компанією «Nord W» та урядом держави В. був укладений контракт купівлі-продажу озброєння. Оскільки покупець – уряд держави В. не оплатив рахунки по поставці озброєння, компанія «Nord W» пред’явила до уряду держави В. позов про стягнення суми заборгованості та штрафних санкцій за неналежне виконання договірних зобов’язань. Охарактеризуйте правовідносини. Вирішіть спір. Чи буде держава В. користуватися імунітетом у судах США? Аргументуйте відповідь положеннями законодавства США про імунітети іноземних держав. У чому сутність теорії функціонального імунітету з позиції внутрішнього законодавства США?
Тести:
1. Імунітет держави в міжнародному приватному праві означає: А) право держави самостійно визначати власну економічну та політичну системи; Б) непідпорядкування держави рішенням іноземних органів виконавчої влади; В) непідпорядкування держави іноземному суду та іноземному праву; Г) недоторканність співробітників дипломатичних та консульських установ.
2. Держава може мати: А) юрисдикційний імунітет; Б) абсолютний імунітет; В) функціональний імунітет; Г) імунітет власності; Д) тільки юрисдикційний та функціональний імунітет.
3. Українське законодавство закріплює: А) концепцію абсолютного імунітету держави; Б) концепцію функціонального імунітету держави; В) одночасно концепцію абсолютного та функціонального імунітету держави, кожна із яких діє у своїй сфері.
4. Відповідно до українського законодавства судовий імунітет передбачає: А) пред’явлення позову до іноземної держави; Б) залучення іноземної держави до участі у справі як відповідача або третьої особи; В) накладення арешту на майно, яке належить іноземній державі та знаходиться на території України; Г) застосування щодо майна іноземної держави інших засобів забезпечення позову і звернення стягнення на таке майно; Д) зазначені вище дії (варіанти А, Б, В, Г) допускаються лише за згодою компетентних органів відповідної держави, якщо інше не передбачено міжнародним договором або законом України.
5. Держава у приватноправових відносинах з іноземним елементом за законодавством України: А) втрачає владні повноваження; Б) зберігає владні повноваження.
6. Поняття “націоналізація” та “реквізиція”: А) аналогічні за змістом поняття; Б) різні за змістом поняття; В) тотожні поняттю “конфіскація”.
6. Угода про розподіл продукції – це: А) міжнародний договір щодо розмежування державної власності у випадку правонаступництва; Б) цивільно-правовий договір між державою та іноземним інвестором, відповідно до умов якого інвестору надаються права щодо експлуатації природних ресурсів держави; В) угода між державою та експортером, відповідно до умов якої експортер зобов’язаний сплачувати митні збори; Г) правочин між подружжям про розподіл спільно нажитого майна.
Контрольні питання
ОСОБЛИВА ЧАСТИНА
Тема 9. Право власності в міжнародному приватному праві
Питання для обговорення
Нормативні акти
Закон України «Про міжнародне приватне право» від 23 червня 2005 року // Відомості Верховної Ради України. – 2005. – № 32. – Ст. 422; з наступними змінами і доповненнями. Закон України «Про космічну діяльність» від 15 листопада 1996 року № 502/96-ВР // Відомості Верховної Ради України. – 1997. – № 1. – Ст. 2; з наступними змінами і доповненнями. Закон України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» від 01 липня 2004 року № 1952-IV // Відомості Верховної Ради України. – 2004. – № 51. – Ст. 553; з наступними змінами і доповненнями. Земельний кодекс України від 25 жовтня 2001 року № 2768-III // Відомості Верховної Ради України. – 2002. – № 3-4. – Ст. 27; з наступними змінами і доповненнями. Кодекс України про надра 27 липня 1994 року № 132/94-ВР // Відомості Верховної Ради України. – 1994. – № 36. – Ст. 340; з наступними змінами і доповненнями. Кодекс торговельного мореплавства від 23 травня 1995 року № 176/95-ВР // Відомості Верховної Ради України. – 1995. – №№ 47-52. – Ст. 349; з наступними змінами і доповненнями. Повітряний кодекс України від 04 травня 1993 № 3167-XII // Відомості Верховної Ради України. – 1993. – № 25. – Ст. 274; з наступними змінами і доповненнями. Цивільний кодекс України від 16 січня 2003 року № 435-IV // Відомості Верховної Ради України, 2003, №№ 40-44. – Ст. 356; з наступними змінами і доповненнями. Віденська Конвенція про правонаступництво держав щодо державної власності, державних архівів і державних боргів від 08 квітня 1983 року [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=995_072. Конвенція Організації Об’єднаних Націй про юрисдикційні імунітети держав та їх власності від 02 грудня 2004 року [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=995_e50.
Конвенція про заходи, спрямовані на заборону та запобігання незаконному ввезенню, вивезенню та передачі права власності на культурні цінності від 14 листопада 1970 року [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=995_186.
Конвенція про закон, що застосовується до передачі права власності при міжнародній купівлі-продажу товарів від 15 квітня 1958 року [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=995_b86. Конвенція про право, що застосовується до режимів власності подружжя від 14 жовтня 1978 року [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=995_b86.
Конвенція про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах від 22 січня 1993 року // Офіційний вісник України. – 2005. – № 44. – Ст. 2824. Угода про порядок вирішення спорів, пов'язаних із здійсненням господарської діяльності від 20 березня 1992 року // Офіційний вісник України. – 2005. – № 12. – Ст. 587. Угода між Урядом України та Урядом Республіки Молдова про взаємне визнання прав та регулювання відносин власності від 11 серпня 1994 року [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=498_043. Угода між Україною та Російською Федерацією про взаємне визнання прав та регулювання відносин власності від 15 січня 1993 року // Офіційний вісник України. – 2006. – № 47. – Ст. 3159. Постанова Кабінету Міністрів України № 146 від 27 лютого 1995 року «Про затвердження Положення про порядок розміщення дипломатичних представництв, консульських установ іноземних держав, представництв міжнародних та іноземних організацій в Україні» [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=146-95-%EF. Постанова Кабінету Міністрів України № 1388 від 07 вересня 1998 року «Про затвердження Порядку державної реєстрації (перереєстрації), зняття з обліку автомобілів, автобусів, а також самохідних машин, сконструйованих на шасі автомобілів, мотоциклів усіх типів, марок і моделей, причепів, напівпричепів, мотоколясок, інших прирівняних до них транспортних засобів та мопедів» // Офіційний вісник України. – 1998. – № 36. – Ст. 1327. Лист Вищого господарського суду України «Про узагальнення судової практики вирішення господарськими судами окремих категорій спорів за участю нерезидентів» від 01 січня 2009 року // Вісник господарського судочинства. – 2009. – № 2.
Література
Блага І. Обмеження права власності (з історії проблеми) // Право України. – 2000. – № 1. – С. 121–124. Богуславский М.М. Международное частное право: Учебник. – 5-е изд., перераб. и доп. – М.: Юристъ, 2005. – С. 191-226. Васильченко В.В. Науково-практичний коментар Закону України «Про міжнародне приватне право». – К.: Істина, 2007. – С. 98-110. Дмитриева Г.К. Международное частное право (часть третья ГК РФ): Учеб. пособие. – М.: Юристъ, 2002. – 188-200. Звеков В.П. Международное частное право. Курс лекций. – М.: Издательство НОРМА, 2001. – С. 238-251. Иссад М. Международное частное право: Пер. с фр./Ред. и послесл. М.М. Богуславского; Примеч. Л.Р. Сюкияйнена. – М.: Прогресс, 1989. – С. 86-89, 161-173. Кабатова Е.В. К вопросу о современных проблемах международного частного права // Государство и право. — 2000. — № 8. — С. 54–60. Кибенко Е.Р. Международное частное право: Учебно-практическое пособие. – Х.: Эспада, 2003. – С. 83-87. Кичигина И. Л. Коллизии в международном частном праве: метод регулирования // Вестн. МГУ. — 1987. — № 6. — С. 78–84. Ківалова Т. Питання права власності в міжнародно–правових договорах України // Право України. — 2000.— № 7. — С. 111–113. Лунц Л.А. Курс международного частного права: В 3 т. – М.: Спарк, 2002. – С. 417-441. Мащенко В.В. Правовой режим собственности в международном частном праве : Автореф. дис. ... канд. юрид. наук: 12.00.03 / В.В. Мащенко; КГУ им. Тараса Шевченко. – Киев, 1980. – 28 с. Международное частное право: учеб. / Л.П. Ануфриева, К.А. Бякишев, Г.К. Дмитриева [и др.]; отв. ред. Г.К. Дмитриева. – 2-е изд., перераб. и доп. – М.: Проспект, 2009. – С. 273-296. Мережко О.О. Історія виникнення та розвитку міжнародного приватного права та його науки // Актуальні проблеми міжнародних відносин. – 1999. – Вип. 14, ч. 1. – С. 65–72. Міжнародне приватне право. Науково-практичний коментар Закону / За ред. доктора юридичних наук, проф. А.Довгерта. – Х.: ТОВ «Одіссей», 2008. – С. 178-194 Перетерский И.С., Крылов С.Б. Международное частное право: Учебник. – 2-е изд., испр. и доп. – М., 1959. – С. 97-117. Фединяк Г. Право власності юридичних і фізичних осіб, їх об’єднань (з огляду на проблеми теорії та практики міжнародного приватного права) // Вісник Львівського університету. Серія Міжнародні відносини. – 2004. – Вип. 11. – С. 110-117. Федосеева Г.Ю. Международное частное право: Учебник. – М.: «Острожье», 1999. – С. 137-157. Христенко Н. Зародження права власності в міжнародному праві // Підприємництво, господарство і право. – 2009. - № 3. – С. 148-150. Шупінська О.В. Колізійно-правове регулювання відносин власності в Україні та Росії // Порівняльно-правові дослідження. – 2008. - № 1. – С. 137-139. Шупінська О.В. Колізійне регулювання відносин власності в міжнародному приватному праві деяких країн Європейського Союзу // Право України. – 2007. - № 12. – С. 130-134. Шупінська О.В. Міжнародно-правові механізми захисту права власності: практика Європейського суду з прав людини // Юридичний журнал. – 2008. - № 11 (77). – С. 52-56. Шупінська О.В. Становлення інституту права власності в міжнародному приватному праві // Право України. – 2006. - № 7. – С. 127-130.
Методичні вказівки.
Одним з центральних інститутів будь-якої правової системи є право власності. В об’єктивному значенні під правом власності в українській юридичній доктрині розуміють сукупність правил поведінки (норм права), якими регулюються відносини щодо володіння, користування та розпорядження майном. В свою чергу, чинне законодавство України визначає право власності як право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб (ч. 1 ст. 216 Цивільного кодексу України). Факти набуття громадянами України, юридичними особами, створеними за національним законодавством України, територіальною громадою та державою Україна права власності на майно, яке знаходиться за межами України або перетинає державні кордони кількох країн, а також факти набуття іноземцями, іноземними юридичними особами чи державами права власності на майно, розташоване на території України, призводять до виникнення приватноправових відносин, ускладнених іноземним елементом. Правовідносини, пов’язані зі здійсненням та захистом права власності у міжнародному приватному праві, потребують належного правового регулювання, оскільки надзвичайно важливим для надання визначеності таким відносинам є з’ясування того, яке право слід застосовувати в кожному конкретному випадку. Однією з особливостей правового регулювання таких відносин є використання колізійного методу, при якому положення відповідного законодавчого акту (в Україні – положення Закону України «Про міжнародне приватне право», Кодексу торговельного мореплавства тощо) відсилають до матеріально-правових норм відповідної держави. В свою чергу, національне законодавство кожної конкретної держави вибудовує свою систему речових прав та види майна, встановлює вимоги відносно державної реєстрації певного майна, а також умов захисту права власності на те чи інше майно. У зв’язку з цим, при опануванні цієї теми студентам слід звертатись до актів законодавства України (в тому числі до положень Цивільного кодексу України), зокрема, щодо з’ясування питань про поняття рухомих та нерухомих речей, види речей, які підлягають державній реєстрації в Україні, строки набувальної давності тощо. Водночас, не менш важливим для студентів є з’ясування таких джерел міжнародного приватного права у відносинах права власності як міжнародні дво- та багатосторонні договори. До багатосторонніх договорів в сфері речових правовідносин можна віднести, зокрема, Гаазьку конвенцію про закон, що може бути застосовний до передачі права власності при міжнародній купівлі-продажу товарів 1958 року, Гаазьку конвенцію про право, що застосовується до режимів власності подружжя 1978 року, Конвенцію Організації Об'єднаних Націй про юрисдикційні імунітети держав та їх власності 2004 року та інші договори. Студенти повинні визначити, чи є Україна учасником вказаних конвенцій і чи підлягають вони застосуванню на території України. Крім актів національного законодавства України, колізійне регулювання відносин власності здійснюється за допомогою таких міжнародних договорів як Мінська конвенція про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах 1993 року, яку підписали держави – учасниці Співдружності Незалежних Держав. Закон місця знаходження речі (lex rei sitae) є основним правилом, яке застосовується у регулюванні відносин власності, які ускладнені іноземним елементом. Закон України «Про міжнародне приватне право» використовує цю колізійну прив’язку при вирішенні наступних питань: здатність речі певного роду бути предметом права власності або іншого речового права, юридична класифікація речей, обсяг (зміст) права власності, обмеження права власності, порядок виникнення, переходу та припинення права власності (ст.ст. 38, 39 Закону). Висунуті у кінці XIX століття теорії про міжнародно-правовий характер норм міжнародного приватного права (Е. Цительман, Ф. Кан – Німеччина), і підтримувані з деякою модифікацією сучасними авторами (М. Келлером і Сіром – Швейцарія), базувалися на утвердженні звичаєво-правової природи колізійного принципу «закон місця знаходження речі» («lex rei sitae»), оскільки тривалість його використання у більшості країн не викликала сумніву. Не є виключенням і бачення національного законодавця щодо застосування колізійної норми, яка базується на «законі місця знаходження речі» у питаннях врегулювання права власності в міжнародному приватному праві. Сучасна міжнародна практика у врегулюванні колізійних питань права власності виходить з наступного: а) річ, правомірно набута особою, зберігається за її власником при зміні місця знаходження речі (іншими словами, визнається право власності на набуте за кордоном); б) обсяг права власності визначається законом місця знаходження речі (іншими словами, при переміщенні речі із території однієї держави на територію іншої змінюється об’єм права власності, іншими словами, змінюється його зміст). Попри те, що найбільш поширеною колізійною прив’язкою у відносинах власності є «закон місця знаходження речі», безпосередньо Закон України «Про міжнародне приватне право» передбачає винятки, коли «lexreisitae» не застосовується. Першим винятком є питання права власності, відомості про яке підлягають внесенню до державних реєстрів (ст. 40 Закону). Серед об’єктів права власності, щодо яких в Україні ведуться спеціальні реєстри, можна назвати, зокрема, транспортні засоби, повітряні та морські судна. Студентам необхідно проаналізувати джерела законодавства, в яких встановлюється обов’язковість реєстрації відповідних об’єктів права власності. Особливу увагу необхідно приділити Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», в тому числі з’ясувати, який орган є уповноваженим на здійснення дій щодо реєстрації права власності на нерухоме майно. Наступним винятком, коли український законодавець віддає перевагу праву іншому, ніж право місця знаходження речі, є питання права власності на майно, яке перебуває у дорозі (ст. 41 Закону). «Право власності та інші речові права на рухоме майно, що за правочином перебуває в дорозі, визначаються правом держави, з якої це майно відправлене, якщо інше не встановлено за згодою сторін». Існування цього правила можна пояснити можливістю транзитного перетину товаром, що є предметом договору, значної кількості держав з різними правовими системами та правопорядками, а тому застосування в такому випадку прив’язки «lex rei sitae» може призвести до істотних проблем практичного характеру. Водночас, в деяких країнах питання права власності на товар у дорозі вирішується інакше: наприклад, ст. 23(2) угорського Закону про МПП передбачає можливість застосування до даного виду відносин закону місця призначення речі. При вирішенні питання захисту права власності національний законодавець надає заявнику можливість вибору щодо здійснення захисту відповідно до права держави, у якій майно знаходиться, або відповідно до права держави суду. Водночас ч. 2 ст. 42 Закону України «Про міжнародне приватне право». визначено, що: «захист права власності та інших речових прав на нерухоме майно здійснюється відповідно до права держави, у якій це майно знаходиться», а ч. 3 названої статті визначено, що: «захист права власності та інших речових прав, які підлягають державній реєстрації в Україні, здійснюється відповідно до права України». Слід зауважити, що колізійне регулювання відносин власності виключно положеннями Закону України «Про міжнародне приватне право» не вичерпується. Так, в Кодексі торговельного мореплавства можна віднайти колізійні норми, які за змістом не відповідають правилу про застосування права місця реєстрації речових прав, встановленому ст. 40 Закону України «Про міжнародне приватне право»: згідно із ст. 19 Кодексу торговельного мореплавства, право власності на судно, що будується, регулюється законодавством держави, на території якої перебуває таке судно, якщо договором на будівництво судна не встановлено інше. Інакше кажучи, сторони договору на будівництво судна можуть, користуючись принципом автономії волі, обрати право, яке підлягає застосуванню до відносин між ними. При цьому, відповідно до ч. 2 ст. 19 Кодексу торговельного мореплавства, право власності та інші майнові права на судна, що перебувають за межами України, а також виникнення, зміна та припинення цих прав регулюються законодавством держави, під прапором якої плаває судно. Тобто в останньому випадку передбачено застосування колізійної прив’язки «lex flagi».
Завдання
Завдання № 1 Громадянин України Б. вирішив продати розташовану у Київській області належну йому на праві власності земельну ділянку для ведення індивідуального садівництва разом із розміщеним на земельній ділянці будинком. Для цього він зробив оголошення у газеті, а також на своєму веб-сайті. На оголошення відкликнувся Д., громадянин Російської Федерації, який мав намір повернутись до України, оскільки його батько раніше жив у місті Києві. Б. та Д. шляхом електронного листування погодили умови договору купівлі-продажу земельної ділянки, в тому числі ціну та порядок розрахунків, а також домовились відносно дати укладення договору. Коли Б. та Д. звернулись за нотаріальним посвідченням договору, нотаріус відмовив їм, посилаючись на те, що іноземні громадяни не мають права набувати у власність земельні ділянки на території України, а також зазначив, що чинним законодавством України встановлено мораторій на продаж земельних ділянок сільськогосподарського призначення. Дайте юридичну оцінку обставинам справи. Чи правомірно діяв нотаріус? Які обмеження встановлені чинним законодавством України щодо можливості іноземцями набувати у власність майно? Чи може мати громадянин Д. зазначену земельну ділянку на праві користування?
Завдання № 2. У 1994 р. Т. виїхав на постійне місце проживання до США. У 1997 р. придбав за особисті кошти для власного користування автомобіль "Лінкольн-Континентал". Його батько, Є., в цей час перебував у США на лікуванні від променевого захворювання, отриманого під час ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС. З метою уникнення непорозумінь при експлуатації автомобіля при покупці й оформленні автомашини у США він, будучи неповнолітнім, вирішив вписати у документи, як співвласника автомобіля, батька, який своїх коштів за автомобіль не вносив. 18 липня 1999 р. під час повернення до України через Польщу при перетині кордону на придбаному автомобілі Т. повідомив працівників митниці про повернення на постійне місце проживання та про те, що він є єдиним власником автомобіля, про що свідчить відмітка у митній декларації. Львівською митницею громадянину Т. було відмовлено у оформленні права власності на весь автомобіль через те, що він не є єдиним власником автомобіля, а лише співвласником. Тоді Т. звернувся до суду із позовом про визнання права власності на зазначений автомобіль. Під час розгляду справи судом було отримано повідомлення відділу безпеки магістралей та автомобілів Талахассу, штату Флорида США, згідно з яким спірний автомобіль був придбаний Т. 18 лютого 1997 р. в фірмі "Colors Cars" в м. Сарасота, про що йому 13 березня 1997 р. було видано реєстраційний документ, та на прохання позивача за його заявою у цей документ був вписаний його батько - Є., не як власник автомобіля, а як особа, що має право керування ним. Вирішіть спір. Якими документами за національним законодавством України має підтверджуватись право власності на транспортний засіб?
Завдання № 3. Громадянин України Г., будучи власником двох квартир у центрі Києва, прийняв рішення передати одну з них в оренду, для чого звернувся до Приватного підприємства, яке відповідно до інформації, викладеної у рекламному оголошенні, надавало посередницькі послуги щодо здачі в оренду нерухомого майна. З Приватним підприємством Г. уклав договір, за яким Приватне підприємство прийняло на себе зобов’язання протягом одного місяця віднайти орендаря і передати йому у користування належну Г. квартиру. При укладенні договору Г. передав Приватному підприємству ключі від квартири. Після спливу одного місяця від моменту укладення договору Г. зателефонував до Приватного підприємства, однак по телефону йому повідомили, що в даний момент Приватне підприємство змінило своє місцезнаходження. Прийшовши до квартири, яку мав намір здавати в оренду, Г. помітив, що замок змінено і що його ключ від квартири вже не підходить. Сусіди повідомили, що власником цієї квартири тепер є іноземець з Великобританії С. Тоді Г. звернувся до суду з позовом до С. та Приватного підприємства про визнання права власності, усунення перешкод у користуванні майном, а також відшкодування збитків та моральної шкоди. У запереченні проти позову С. зазначив, що є громадянином Великобританії і зараз проживає у Лондоні, ключ від квартири знаходиться у нього, а у відповідності з англійським правом власник ключа від будинку чи квартири вважається особою, яка володіє нерухомістю, а тому він є власником квартири. Вирішіть спір. Законодавство якої держави підлягає застосуванню? Що розуміється під нерухомим майном і за якими правилами здійснюється передача права власності на нерухоме майно за законодавством України?
Завдання № 4. В ході оперативно-розшукових заходів співробітниками податкової міліції 2 червня 2004 р. на території Порту (Україна) було виявлено обладнання цементного заводу загальною вагою 8,3 тис. т. Зазначене обладнання знаходилось на території Порту з 1999 року. Відправником вантажу виступала індійська фірма "Rajendra", яка на той час не мала договірних відносин із Портом, а отримувачем виступало Товариство (Росія), яке згідно з даними Міністерства Російської Федерації з податків та зборів перебувало у розшуку. 7 червня 2004 р. ДПІ звернулась до господарського суду з позовом до Порту та Товариства про визнання права власності на безхазяйне майно за державою, мотивуючи заявлену вимогу положеннями ст. 335 (набуття права власності на безхазяйну річ) та ст. 336 (набуття права власності на рухому річ, від якої власник відмовився) ЦК України. В процесі судового розгляду було встановлено, що майно зберігалось на території Порту в режимі митного складу протягом більше 5 років без належного митного оформлення. Вирішіть спір. Які правила розгляду спорів за участю відповідачів, що знаходяться на території різних держав - учасниць Співдружності Незалежних Держав?
Завдання № 5. У 2005 р. громадянка України А., навчаючись на юридичному факультеті в Сорбонському університеті (Франція), познайомилась з громадянином Франції Ж. та поселилась у його квартирі. Після двох років спільного життя А. та Ж. роз’їхались. При цьому А. взяла з квартири Ж. картину, що висіла на стіні. В подальшому А. ще протягом двох років навчалась у Франції, після чого повернулась до України. У 2010 р. Ж. приїхав до України і почав вимагати від А., щоб вона віддала його картину, оскільки ця картина належала його батькам і є сімейною реліквією. Натомість А. зазначила, що трирічний строк набувальної давності, встановлений ст. 2279 Цивільного кодексу Франції, вже сплинув, а тому Ж. вже не має права вимагати від неї повернення цієї речі, оскільки на даний момент власником речі є вона. Вирішіть спір. Який строк набувальної давності передбачений законодавством України? Право якої держави підлягає застосуванню в даному випадку?
Завдання № 6. 04 квітня 2003 року Товариством з обмеженою відповідальністю «Солодка мить» та Дочірнім підприємством з іноземними інвестиціями Державного підприємства "Medisan" Лікувально-санаторної відновлюючої Асоціації Державної канцелярії Республіки Молдова "Санаторій "Сенетатя" було укладено договір оренди цілісного майнового комплексу санаторію "Сенетатя" за з терміном дії на 25 років. Предмет цього договору згідно п. 1.1 становило зобов'язання орендодавця - ДП "Санаторій "Сенетатя" передати орендареві - ТОВ "Солодка мить" у строкове володіння та користування майно, що визначено у договорі, з наступним переходом права власності на таке майно від орендодавця до орендаря, а орендар зобов'язувався прийняти майно у строкове володіння та користування, а згодом і у власність, а також сплачувати орендодавцеві орендну плату. В подальшому Лікувально-санаторною відновлюючою Асоціацією Державної канцелярії Республіки Молдова та Державним підприємством "Medisan", що входить до складу Асоціації, було заявлено позов до Дочірнього підприємства "Санаторій "Сенетатя" державного підприємства "Medisan" та Товариства з обмеженою відповідальністю "Солодка мить" про визнання недійсним договору оренди, що був укладений відповідачами, зобов'язання товариства звільнити орендоване приміщення та відшкодувати не отриманий прибуток, не чинити перешкод у користуванні майном, власником якого є позивач. На обґрунтування позову зазначено про те, що оспорюваний договір укладено без узгодження з власником майна, яким є державне підприємство "Medisan" Республіки Молдова. Договір укладено директором дочірнього підприємства "Сенетатя" з перевищенням встановлених статутом повноважень, з порушенням законодавства України про власність та про оренду. Вирішіть спір. Право якої держави підлягає застосуванню? Який обсяг прав має власник майна, яке знаходиться на території України? Чи може бути майно передано в оренду особою, яка не є власником майна?
Завдання № 7. Іноземна юридична особа подала до сільської ради в Україні клопотання про надання у власність ділянки надр для розробки родовищ глини. На сесії сільської ради було прийнято рішення про передання у власність іноземній юридичній особі ділянки надр, після чого іноземна юридична особа приступила до видобування глини. Після цього прокуратура області внесла протест на рішення сільської ради, вказавши, що надра в Україні не можуть належати на праві власності іноземним юридичним особам. Чи має в даному випадку рацію прокуратура області? На якому правовому титулі можуть належати надра в Україні іноземним громадянами та юридичним особами? Чим регулюються відповідні відносини?
Завдання № 8. Іноземною компанією було направлено заяву до Києво-Святошинського БТІ для здійснення реєстрації договору купівлі-продажу квартири. До цієї заяви було долучено оригінал договору купівлі-продажу, нотаріально завірена копія цього договору, копія довіреності на представника компанії на проведення реєстрації, а також оригінал квитанції, який свідчить про здійснення оплати за проведення реєстрації договору купівлі-продажу. Відповідач своїм листом у проведенні реєстрації відмовив, посилаючись на те, що компанією не надано лист-погодження Генеральної дирекції з обслуговування іноземних представництв Київської облдержадміністрації. Що в даному випадку підлягає реєстрації: договір купівлі-продажу чи право власності на квартиру? Чи є у БТІ підстави для відмови в реєстрації? В якому порядку здійснюється розміщення дипломатичних представництв, представництв міжнародних неурядових організацій та представництв іноземних організацій?
Завдання № 9. Юридична особа, створена згідно із законодавством Російської Федерації, звернулась до суду в Україні, оскаржуючи постанову Кабінету Міністрів України від 05 травня 1995 року № 316, якою затверджено перелік розташованих та території Автономної Республіки Крим підприємств, установ і організацій, заснованих на загальнодержавній власності, що належать до сфери управління міністерств та інших підвідомчих Кабінетові Міністрів України органів державної виконавчої влади. Свої вимоги юридична особа мотивувала тим, що вищевказана постанова Кабінету Міністрів України суперечить умовам статті 4 Угоди між Україною та Російською Федерацією про взаємне визнання прав та регулювання відносин власності від 15 січня 1993 року, якою передбачено, що об'єкти соціальної сфери, які знаходяться на території Сторін Угоди (або відповідні долі участі в цих об'єктах) – санаторії, санаторії-профілакторії, будинки та бази відпочинку, пансіонати, готелі і кемпінги, туристичні бази, дитячі оздоровчі заклади, будівництво яких здійснювалось за рахунок коштів підприємств та організацій республіканського і колишнього союзного підпорядкування, розташованих на території іншої Сторони, є власністю цієї Сторони. Вирішіть спір.
Завдання № 10. Згідно із французьким законодавством перехід права власності на товар від продавця до покупця відбувається з моменту досягнення сторонами згоди щодо купівлі-продажу. Для переходу права власності за правом України, Федеративної Республіки Німеччина, Російської Федерації необхідна передача речі. Враховуючи наведене, надайте відповіді на наступні питання, виходячи із наступних практичних ситуацій: 1) продавець, що знаходиться у Франції, уклав з покупцем, що знаходиться в Україні, договір купівлі-продажу рухомих речей. Договір укладено в Франції, утім речі покупцю не передано. Через деякий час товар був доставлений продавцем в Україну, де і був прийнятий покупцем. За правом якої держави буде вирішуватися питання припинення та набуття права власності сторонами договору за відсутності згоди між ними про право, яке підлягає застосуванню до вирішення названих питань права власності? Який факт у даній ситуації необхідно вважати за дію, яка стала підставою для виникнення права власності у покупця: договір купівлі-продажу, що укладений у Франції, чи дії щодо прийому-передачі речей між продавцем та покупцем в Україні? 2) продавець, що знаходиться в Україні, уклав з покупцем, що знаходиться в Франції, договір купівлі-продажу рухомих речей. Договір укладено в Україні, утім речі покупцю не передано. Через деякий час товар був доставлений продавцем у Францію, де і був прийнятий покупцем. За правом якої держави буде вирішуватися питання припинення та набуття права власності сторонами договору за відсутності згоди між ними про право, яке підлягає застосуванню до вирішення названих питань права власності? Який факт у даній ситуації необхідно вважати за дію, яка стала підставою для виникнення права власності у покупця: договір купівлі-продажу, що укладений в Україні, дії щодо прийому-передачі речей між продавцем та покупцем, факт перетину товаром кордону Франції?
Тести
1. За загальним правилом, право власності на рухоме майно визначається: А) особистим законом власника майна; Б) правом держави, в якій це майно знаходиться; В) правом держави, в якій це майно зареєстроване; Г) правилом найбільш тісного зв’язку.
2. Виникнення права власності внаслідок набувальної давності визначається: А) правом держави, в якій знаходиться майно на початку відліку строку набувальної давності; Б) правом держави, в якій знаходиться майно на момент спливу строку набувальної давності; В) особистим законом власника майна; Г) правом, обраним за згодою сторін.
3. Право, яке застосовується до відносин власності, може визначатися за угодою сторін щодо питань: А) класифікації майна; Б) можливості речі певного роду бути предметом права власності або іншого речового права; В) виникнення та припинення права власності, що є предметом правочину; Г) виникнення права власності внаслідок набувальної давності; Д) виникнення та припинення права власності на речі, відомості про які підлягають внесенню до державних реєстрів; Е) захисту права власності.
4. Заявник при здійсненні захисту права власності може, на свій вибір, послатися: А) на право держави, у якій майно знаходиться; Б) на право держави суду; В) на право третьої країни; Г) на право держави відповідно до якого майно набуте у власність, якщо право держави місця знаходження майна та право держави відповідно до якого майно набуте у власність не збігаються. Д) правильними є варіанти А і Б; Е) жодна відповідь не є правильною.
6. Захист права власності та інших речових прав на нерухоме майно може здійснюватися: А) за правом держави суду; Б) за правом держави місця знаходження майна; В) за правом держави місця реєстрації майна; Г) за особистим законом власника майна.
7. Захист права власності та інших речових прав, які підлягають державній реєстрації в Україні здійснюється: А) на вибір заявника за правом держави місця знаходження майна або за правом України; Б) за правом України; В) на вибір заявника за правом України або за правом держави суду; Г) на вибір заявник за правом місця знаходження майна або за правом держави суду.
8. До права власності на рухоме майно, що перебуває в дорозі, за загальним правилом, застосовується: А) право держави, з якої майно відправлене; Б) право держави місця призначення майна; В) право перевізника майна; Г) особистий закон власника майна.
9. Відповідно до положень Кодексу торговельного мореплавства, право власності та інші майнові права на судна, що перебувають за межами України, а також виникнення, зміна та припинення цих прав регулюються: А) законодавством держави, на території якої перебуває таке судно; Б) законодавством держави, з якої це судно вибуло; В) законодавством держави, під прапором якої плаває судно.
10. Держава Україна є учасницею: А) Конвенції Організації Об’єднаних Націй про юрисдикційні імунітети держав та їх власності від 02 грудня 2004 року; Б) Конвенції про закон, що застосовується до передачі права власності при міжнародній купівлі-продажу товарів від 15 квітня 1958 року; В) Конвенції про право, що застосовується до режимів власності подружжя від 14 жовтня 1978 року; Г) жодна відповідь не є правильною.
Тема 10. Правове регулювання іноземних інвестицій в Україні
Питання для обговорення
1. Поняття, класифікація іноземних інвестицій та форми інвестиційної діяльності. 2. Джерела правового регулювання інвестиційних відносин. Сеульська та Вашингтонська конвенції. 3. Страхування іноземних інвестицій. 4. Правові режими іноземних інвестицій: національний режим, режим найбільшого сприяння, привілейований режим. 5. Державні гарантії захисту та націоналізація іноземних інвестицій. 6. Правовий режим іноземних інвестицій у вільних економічних зонах. 7. Вирішення інвестиційних спорів у міжнародному приватному праві.
Нормативні акти
Закон України «Про зовнішньоекономічну діяльність» від 16 квітня 1991 року // Відомості Верховної Ради УРСР (ВВР). – 1991. – № 29. – Ст. 377; з наступними змінами та доповненнями.
Закон України «Про режим іноземного інвестування» від 19 березня 1996 року // Відомості Верховної Ради України (ВВР). – 1996. – № 19. – Ст. 80; з наступними змінами та доповненнями.
Закон України «Про захист іноземних інвестицій в Україні» від 10 вересня 1991 року // Відомості Верховної Ради України (ВВР). – 1992 – № 46. – Ст. 616; з наступними змінами та доповненнями. Закон України «Про інвестиційну діяльність» від 18 вересня 1991 року // Відомості Верховної Ради України (ВВР). – 1991. – № 47. – Ст. 646; з наступними змінами та доповненнями.
Закон України «Про загальні засади створення і функціонування спеціальних (вільних) економічних зон» від 13 жовтня 1992 року// Відомості Верховної Ради України (ВВР). – 1992. – № 50. – Ст. 676; з наступними змінами та доповненнями.
Закон України «Про спеціальні економічні зони та спеціальний режим інвестиційної діяльності в Донецькій області» від 24 грудня 1998 року // Відомості Верховної Ради України (ВВР). – 1999. – № 7. – Ст. 50; з наступними змінами та доповненнями.
Закон України «Про спеціальний режим інвестиційної діяльності у Закарпатській області», від 24 грудня 1998 року // Відомості Верховної Ради України (ВВР). – 1999. – № 7. – Ст. 51; з наступними змінами та доповненнями.
Закон України «Про спеціальну економічну зону "Яворів" від 15 січня 1999 року // Відомості Верховної Ради України (ВВР). – 1999. – № 15. – Ст. 82; з наступними змінами та доповненнями.
Закон України «Про спеціальну економічну зону туристсько–рекреаційного типу "Курортополіс Трускавець" 18 березня 1999 //Відомості Верховної Ради України (ВВР). – 1999. – № 18. – Ст. 139; з наступними змінами та доповненнями.
Закон України «Про спеціальну економічну зону "Славутич" від 3 червня 1999 року // Відомості Верховної Ради України (ВВР). – 1999. – № 32. – Ст. 263; з наступними змінами та доповненнями.
Закон України «Про спеціальний режим інвестиційної діяльності на територіях пріоритетного розвитку в Луганській області», від 15 липня 1999 року // Відомості Верховної Ради України (ВВР). – 1999. – № 38. – Ст. 351; з наступними змінами та доповненнями.
Закон України «Про спеціальний режим інвестиційної діяльності на територіях пріоритетного розвитку в Житомирській області», від 3 грудня 1999 року // Відомості Верховної Ради України (ВВР). – 2000. – № 2. – Ст. 15; з наступними змінами та доповненнями.
Закон України «Про спеціальний режим інвестиційної діяльності на території міста Харкова» від 11 травня 2000 року // Відомості Верховної Ради України (ВВР). – 2000. – № 32. – Ст. 259; з наступними змінами та доповненнями.
Закон України «Про спеціальну економічну зону "Миколаїв"», від 13 липня 2000 року // Відомості Верховної Ради України (ВВР). – 2000. – № 42. – Ст. 349; з наступними змінами та доповненнями.
Закон України «Про спеціальний режим інвестиційної діяльності на територіях пріоритетного розвитку та спеціальну економічну зону "Порт Крим" в Автономній Республіці Крим», від 21 грудня 2000 року // Відомості Верховної Ради України (ВВР). – 2000. – № 9. – Ст. 40; з наступними змінами та доповненнями.
Закон України «Про спеціальний режим інвестиційної діяльності на території пріоритетного розвитку у Волинській області», від 5 квітня 2001 року // Відомості Верховної Ради України (ВВР). – 2001. – № 23. – Ст. 113; з наступними змінами та доповненнями.
Конвенція про порядок вирішення інвестиційних спорів між державами та іноземними особами, ратифікована Законом України № 1547–III від 16 березня 2000 року. // Відомості Верховної Ради України (ВВР). – 2000. – № 21. – Ст. 161.
Сеульська конвенція про заснування багатостороннього агентства по гарантіях інвестицій від 01 січня 1985 року // Українська інвестиційна газета. – 2000, 05. – № 19.
Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Кабінету Міністрів України щодо офіційного тлумачення положень частини першої статті 5 Закону України «Про усунення дискримінації в оподаткуванні суб’єктів підприємницької діяльності, створених з використанням майна та коштів вітчизняного походження» та частини першої статті 19 Закону України «Про інвестиційну діяльність» (справа про оподаткування підприємств з іноземними інвестиціями) від29 січня 2002 року, Справа № 1–17/2002 № 1–рп/2002 (Редакційне уточнення тексту внесене згідно з Ухвалою Конституційного Суду № 3–уп/2002 від 14 березня 2002). // Офіційний вісник України 2002. – № 22. – Ст. 1068.
Ухвала Конституційного Суду України про припинення провадження у справі за конституційними зверненнями підприємств з іноземними інвестиціями та іноземних інвесторів, за конституційними поданнями народних депутатів України і Кабінету Міністрів України щодо офіційного тлумачення положень статті 58 Конституції України та окремих положень Закону України «Про іноземні інвестиції», Декрету Кабінету Міністрів України «Про режим іноземного інвестування», Закону України «Про режим іноземного інвестування», Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств», що стосуються спеціального податкового, митного та іншого режиму іноземного інвестування (справа про режим іноземного інвестування) від5 жовтня 1999 року // Экспресс-анализ законодательных и нормативных актов. – 2000. – 01. – №№ 1-2.
Постанова Кабінету Міністрів України від 07 серпня 1996 року № 928 «Про затвердження Положення про порядок державної реєстрації іноземних інвестицій». // Урядовий кур’єр. – 1996. – № 186 – 187.
Постанова Кабінету Міністрів України від 30 січня 1997 року № 112 «Про затвердження Положення про порядок державної реєстрації договорів (контрактів) про спільну інвестиційну діяльність за участю іноземного інвестора». // Урядовий кур’єр. – 1997. – № 31 – 32.
Постанова Кабінету Міністрів України від 07 серпня 1996 року № 937 «Про затвердження Порядку видачі, обліку і погашення векселів, виданих під час ввезення в Україну майна як внеску іноземного інвестора до статутного фонду підприємства з іноземними інвестиціями, а також за договорами (контрактами) про спільну інвестиційну діяльність, та сплати ввізного мита у разі відчуження майна». // Урядовий кур’єр. – 1996. – № 154 – 155.
Постанова правління Національного банку України № 762 від 23 грудня 2009 року «Про врегулювання питань щодо здійснення та реєстрації іноземних інвестицій» // Офіційний вісник України. – 2010. – № 16. – Ст. 767.
Постанова правління Національного банку України № 122 від 16.03.1999 року «Про затвердження Інструкції про порядок видачі індивідуальних ліцензій на здійснення інвестицій за кордон» // Офіційний вісник України. – 1999. – № 17. – Ст. 754.
Положення про порядок іноземного інвестування в Україну,затверджене Постановою Правління Національного банку України від 10.08.2005 року, № 280. // Офіційний вісник України. – 2005. – № 35. – Ст. 2132.
Порядок ведення переліку суб’єктів підприємницької діяльності, які реалізують інвестиційні проекти в спеціальних (вільних) економічних зонах , затверджений Наказом Державної митної служби України від 11.01.2007 року, № 8. // Офіційний вісник України. – 2007. – № 19. – Ст. 766.
Лист Національного банку України від 19.08.06р., № 13–214/3031–8760 «Про інформацію щодо чинних міжнародних договорів України в сфері уникнення подвійного оподаткування та взаємного захисту інвестицій» // Бухгалтер. – 2006, 09. – № 34.
Література
Богуславский М.М. Иностранные инвестиции: правовое регулирование. – М.: БЕК, 1996. – 462 с. Богуславский М.М. Правовое регулирование иностранных инвестиций. — М., 1993. — 362 с. Вознесенская Н. Иностранные инвестиции и смешанные предприятия в странах Африки. — М.: Норма, 1975. — 271 с. Коссак В.М. Цивільно-правові проблеми регулювання іноземних інвестицій в Україні: Автореф. дис... д-ра юрид. наук: 12.00.03 / В.М. Коссак; Київський національний ун-т ім. Тараса Шевченка. — К., 1996. — 48 с. Крупа Л.В. Спеціальний режим підприємницької діяльності у вільних економічних зонах України (комплексне дослідження): Автореф. дис... канд. юрид. наук: 12.00.03 / Л.В. Крупа; Національна юридична академія України ім. Ярослава Мудрого. — Х., 2000. — 20с. Кузнецова Н.С. Подрядные договоры в инвестиционной деятельности и строительстве — К.: Наук. думка, 1993. — С. 6. Літкевич В. Законодавство про іноземні інвестиції: світовий досвід і практика України // Суверенітет України і міжнародне право.– К: Манускрипт, 1995. – С. 178–180. Нгуєн Тхань Хай.Податкові і валютно-фінансові аспекти іноземних інвестицій (порівняльно-правовий аналіз досвіду у В'єтнамі і в Україні): Автореф. дис... канд. юрид. наук: 12.00.03 / Нгуєн Тхань Хай; Київський ун-т ім. Тараса Шевченка. — К., 1998. — 16с. Омельченко А. Державне управління іноземними інвестиціями в Україні (організаційно–правові питання): Автореф. дис....канд. юрид. наук.— К., 1996. — 22 с. Правове регулювання іноземних інвестицій / За ред. В.М. Коссака. – К.: Український центр правничих студій, 1999. – 176 с. Френклін P., Філіпенко А. Міжнародна торгівля та інвестиції: Пер. з англ. – К.: Основи, 1998. – 743 с.
Методичні вказівки
Опанування матеріалу, присвяченого правовому регулюванню іноземних інвестицій в Україні, насамперед передбачає дослідження закріплених у чинному законодавстві визначень поняття іноземних інвестицій. Для цього необхідно звернутись до положень ст. 1 Закону України «Про режим іноземного інвестування», в якій під іноземними інвестиціями розуміються цінності, що вкладаються іноземними інвесторами в об’єкти інвестиційної діяльності відповідно до законодавства України з метою отримання прибутку або досягнення соціального ефекту.
Водночас відповідно до ст. 1 Закону України «Про інвестиційну діяльність» та ст. 1 Закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність» іноземними інвестиціями є всі види майнових та інтелектуальних цінностей, що вкладаються в об’єкти підприємницької та інших видів діяльності, в результаті якої створюється прибуток (доход) або досягається соціальний ефект. Зокрема, такими цінностями можуть бути: кошти, цільові банківські вклади, паї, акції та інші цінні папери; рухоме та нерухоме майно (будинки, споруди, устаткування та інші матеріальні цінності); майнові права інтелектуальної власності; сукупність технічних, технологічних, комерційних та інших знань, оформлених у вигляді технічної документації, навиків та виробничого досвіду, необхідних для організації того чи іншого виду виробництва, але не запатентованих («ноу-хау»); права користування землею, водою, ресурсами, будинками, спорудами, обладнанням, а також інші майнові права; інші цінності.
Одним із основних критеріїв, по якому можна здійснити класифікацію інвестицій є їх майновий або немайновий характер. Немайновими інвестиціями є об’єкти інтелектуальної власності, які не мають вартісного вираження: наприклад, художні твори, технічні, технологічні та комерційні знання, фірмові найменування. Іншим критерієм класифікації інвестиції є участь або навпаки не участь інвестора в управлінні об’єктом інвестування. По названому критерію інвестиції поділяються на прямі і непрямі (портфельні). У залежності від джерела фінансування інвестиції можна поділити на державні та приватні.
У Положенні про порядок видачі індивідуальних ліцензій на здійснення інвестицій за кордон, яке затверджене постановою правління Національного банку України № 122 від 16 березня 1999 р., передбачені наступні види іноземних інвестицій: капітальні, фінансові та реінвестиції. В свою чергу, фінансові інвестиції поділяються на прямі (внесення коштів до статутного фонду юридичної особи в обмін на корпоративні права, емітовані такою юридичною особою) та портфельні (придбання цінних паперів, їх похідних та фінансових активів за кошти на фондовому ринку).
Інвестиційна діяльність може здійснюватися у наступних формах: 1) із створенням юридичної особи; 2) без створення юридичної особи.
В структурі правового регулювання інвестиційних відносин можна виділити два рівня: 1) міжнародно-правовий, що передбачає укладення міжнародних договорів; 2) національний, що включає в себе національне законодавство держави, що приймає інвестиції.
Міжнародно-правові договори, які спрямовані на регулювання інвестиційних відносин за колом учасників, можна поділити на: 1) багатосторонні (наприклад, Конвенція про порядок вирішення інвестиційних спорів між державами та іноземними особами); 2) регіональні міжнародні договори (наприклад, угоди країн в межах ГУАМ); 3) двосторонні договори (наприклад, двосторонні угоди країн щодо сприяння та захисту інвестицій, а також угоди між державами та міжнародними організаціями – МБРР, ЄБРР, ЄС).
Основними міжнародними організаціями, які утворені для вирішення тих чи інших інвестиційних питань, що виникають у процесі правових взаємовідносин між інвестором та приймаючою стороною, є: 1) Міжнародний центр по врегулюванню інвестиційних спорів (надалі – Центр); 2) Багатостороннє агентство по гарантіям інвестицій (надалі – Агентство).
Відповідно до п. 2 ст. 1 Конвенції про порядок вирішення інвестиційних спорів між державами та іноземними особами, яка ратифікована Україною Законом № 1547–III від 16 березня 2000 року (Вашингтонська конвенція 1965 року), метою Центру є забезпечення вирішення через примирення та арбітраж інвестиційних спорів між Договірними державами та особами інших Договірних держав у відповідності з положеннями Конвенції. Відповідно до положень даної конвенції повноваженнями Центру є вирішення названих спорів шляхом примирення або арбітражу.
Процедура примирення спрямована на досягнення згоди між сторонами спору. На відміну від процедури примирення, результатом арбітражної процедури являється винесення рішення, яке є обов’язковим для сторін спору і не підлягає оскарженню, крім тих випадків, що безпосередньо передбачені в Конвенції. Кожна держава – учасник Конвенції повинна забезпечити виконання винесеного арбітражем рішення у відповідності зі своїм національним законодавством, яке регулює виконання судових рішень.
Агентство, відповідно до ст. 2 Сеульської конвенції 1985 року про утворення багатостороннього агентства по гарантіям інвестицій, має наступні завдання: стимулювати потік інвестицій у виробничих цілях між країнами – членами і особливо в країни, що розвиваються, доповнюючи таким чином діяльність Міжнародного банку реконструкції та розвитку, Міжнародної фінансової корпорації і інших міжнародних фінансових утворень розвитку. Для досягнення названих завдань Агентство має наступні повноваження: а) надає гарантії, включаючи сумісне і повторне страхування від некомерційних ризиків у відношенні інвестицій; б) здійснює відповідну додаткову діяльність по сприянню потоку інвестицій в країни, що розвиваються; в) має інші повноваження, які можуть знадобитися для досягнення поставленої мети.
В ст. 11 Сеульської конвенції 1985 року визначаються наступні види некомерційних ризиків, при настанні яких вищевказане агентство гарантує інвесторам виплату відшкодування: 1) переведення валюти; 2) експропріація або інші аналогічні заходи; 3) війна і цивільні безлади; 4) порушення умов договору (контракту). По спільній заяві інвестора і приймаючої сторони Рада директорів агентства кваліфікованою більшістю голосів може прийняти рішення про розширення переліку некомерційних ризиків, окрім тих, що зазначені вище, за виключенням ризику девальвації або знецінення валюти. Утім, не підлягають відшкодуванню збитки, які виникли у результаті: а) будь-якої дії або бездіяльності приймаючого керівництва держави, на які дав згоду володілець гарантії або за які він несе відповідальність; б) будь-якої дії або бездіяльності приймаючого керівництва держави або будь-якої події, яка виникла до укладення договору.
В приймаючих державах іноземним інвестиціям можуть бути надані наступні режими: 1) національний режим; 2) режим найбільшого сприяння; 3) привілейований режим.
Національний режим передбачає, що іноземні інвестори здійснюють свою діяльність, на тих же умовах, що і національні інвестори, за деякими, передбаченими законодавством, виключеннями. Статтею 7 Закону України «Про режим іноземного інвестування»передбачено, щодля іноземних інвесторів на території України встановлюється національний режим інвестиційної та іншої господарської діяльності, за винятками, передбаченими законодавством України та міжнародними договорами України. Статтею 7 Закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність» також передбачено національний режим, який означає, що іноземні суб’єкти господарської діяльності мають обсяг прав та обов’язків не менший, ніж суб’єкти господарської діяльності України. Національний режим застосовується щодо всіх видів господарської діяльності іноземних суб’єктів цієї діяльності, пов’язаної з їх інвестиціями на території України, а також щодо експортно-імпортних операцій іноземних суб’єктів господарської діяльності тих країн, які входять разом з Україною до економічних союзів.
Режим найбільшого сприяння передбачає, що іноземним інвесторам надаються рівні умови здійснення інвестиційної діяльності без надання певних переваг деяким із них. Відповідно до ст. 7 Закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність» режим найбільшого сприяння, який означає, що іноземні суб’єкти господарської діяльності мають обсяг прав, преференцій та пільг щодо мит, податків та зборів, якими користується та/або буде користуватися іноземний суб’єкт господарської діяльності будь-якої іншої держави, якій надано згаданий режим, за винятком випадків, коли зазначені мита, податки, збори та пільги по них встановлюються в рамках спеціального режиму, визначеного нижче. Режим найбільшого сприяння надається на основі взаємної угоди суб’єктам господарської діяльності інших держав згідно з відповідними договорами України та застосовується у сфері зовнішньої торгівлі.
Привілейований режим полягає у тому, що іноземному інвестору при здійсненні інвестиційної діяльності надаються певні пільги у питаннях митних та податкових платежів, ввезення устаткування та сировини тощо. Зокрема, ч. 2 ст. 7 Закону України «Про режим іноземного інвестування»передбачено, що для окремих суб’єктів підприємницької діяльності, які здійснюють інвестиційні проекти із залученням іноземних інвестицій, що реалізуються відповідно до державних програм розвитку пріоритетних галузей економіки, соціальної сфери і територій, може встановлюватися пільговий режим інвестиційної та іншої господарської діяльності.
При проходженні цієї теми необхідно дослідити питання, пов’язані з націоналізацією іноземних інвестицій. Хартія економічних прав і обов’язків держав 1974 року передбачає право кожної країни на націоналізацію іноземних інвестицій. Відповідно до п. «c» ч. 2 ст. 2 Хартії економічних прав і обов’язків держав 1974 року кожна держава має право націоналізувати, експропріювати або передати іноземну власність. В цьому випадку держава, яка застосовує такі заходи, повинна виплачувати відповідну компенсацію з урахуванням її законів, постанов і усіх обставин, які дана держава вважає за необхідне врахувати. У будь-якому випадку, якщо питання про компенсацію викликає спір, він має врегульовуватися відповідно до внутрішнього права націоналізуючої держави і її судами, якщо тільки усі зацікавлені держави добровільно і по взаємній згоді не досягнуть домовленості у відношенні пошуку інших мирних засобів врегулювання на основі суверенної рівності держав і у відповідності з принципом вільного вибору засобів.
Водночас, порівняно з положеннями, які містяться у Хартії економічних прав і обов’язків 1974 року, внутрішнє законодавство України встановлює правило, яке є більш привабливим для іноземного інвестора, оскільки ст. 9 Закону України «Про режим іноземного інвестування» передбачено, що іноземні інвестиції в Україні не підлягають націоналізації. Державні органи не мають права реквізувати іноземні інвестиції, за винятком випадків здійснення рятівних заходів у разі стихійного лиха, аварій, епідемій, епізоотій. Зазначена реквізиція може бути проведена на підставі рішень органів, уповноважених на це Кабінетом Міністрів України.
Залучення іноземних інвестицій, активізація спільно з іноземними інвесторами підприємницької діяльності для нарощування експорту товарів і послуг зумовлюють створення в України спеціальних (вільних) економічних зон, на території яких запроваджуються пільгові митні, валютно-фінансові, податкові та інші умови економічної діяльності національних та іноземних юридичних і фізичних осіб. За ст. 3 Закону України «Про загальні засади створення і функціонування спеціальних (вільних) економічних зон», на території України можуть створюватись спеціальні (вільні) економічні зони різних функціональних типів: вільні митні зони і порти, експортні, транзитні зони, митні склади, технологічні парки, технополіси, комплексні виробничі зони, туристсько-рекреаційні, страхові, банківські тощо. Створення спеціальної (вільної) економічної зони супроводжується прийняттям відповідних законів, наприклад, Закони України «Про спеціальні економічні зони та спеціальний режим інвестиційної діяльності в Донецькій області», «Про спеціальний режим інвестиційної діяльності у Закарпатській області» та «Про спеціальну економічну зону "Миколаїв"».
Перелік питань, що не винесені на практичне заняття:
1. Інвестиційна діяльність без створення юридичної особи: договір про сумісну діяльність; договір про поділ продукції; договір про зв’язані підприємства. 2. Офшорні зони.
Завдання
Завдання № 1.
Здійсніть класифікацію вільних економічних зон, що діють в Україні, за функціональним типом.
Завдання № 2.
Оберіть одну з підписаних та ратифікованих Україною угод про сприяння та взаємний захист інвестицій та дайте їй юридичну характеристику.
Завдання № 3.
Дайте тлумачення ч. 1 ст. 8 Закону України «Про режим іноземного інвестування», яка сформульована наступним чином: «Якщо в подальшому спеціальним законодавством України про іноземні інвестиції будуть змінюватися гарантії захисту іноземних інвестицій, зазначені в розділі II цього Закону, то протягом десяти років з дня набрання чинності таким законодавством на вимогу іноземного інвестора застосовуються державні гарантії захисту іноземних інвестицій, зазначені в цьому Законі.»
Що таке «дідусеве застереження»?
Завдання № 4.
Відповідно до статті 10 Закону України «Про режим іноземного інвестування» компенсація і відшкодування збитків, що виплачується іноземному інвестору, повинна бути швидкою, адекватною та ефективною. Дайте тлумачення поняттю «швидка, адекватна та ефективна компенсація».
Завдання № 5.
Іноземна компанія, зареєстрована за законодавством Сирії, виступила засновником юридичної особи, створеної за законодавством України у формі Товариства з обмеженою відповідальністю «Оріон». Статутний капітал ТОВ «Оріон» було сформовано у вільно конвертованій іноземній валюті, а саме у розмірі еквівалентному 101 мінімальній заробітній платі за законодавством України, що діяла на момент створення товариства. Через рік після створення на загальних зборах учасників ТОВ «Оріон» було прийнято рішення про припинення юридичної особи шляхом її ліквідації через відсутність прибутку. Коли представники ТОВ «Оріон» звернулись до банківської установи, в якій було відкрито рахунок, із заявою про повернення грошових коштів засновникові, внесених як вклад до статутного капіталу юридичної особи, їм було відмовлено на тій підставі, що іноземна інвестиція не була зареєстрована у встановленому законом порядку.
Чи правомірна в даному випадку відмова банку?
Які гарантії надаються іноземним інвесторам за законодавством України?
Яке правове значення державної реєстрації іноземних інвестицій?
Завдання № 6.
Громадянин України Ф. виявив намір придбати частку у статутному капіталі іноземної компанії, створеної за законодавством Федеративної Республіки Німеччини, у громадянина ФРН К. Оформивши в місті Києві договір купівлі-продажу частки, Ф. звернувся до банківської установи, де у нього було відкрито рахунок, із заявою про перерахування коштів на рахунок К., відкритий у банківській установі ФРН. Банк відмовив Ф., посилаючись на те, що для такої операції необхідною є наявність індивідуальної ліцензії Національного банку України.
Здійсніть правову оцінку дій банку.
Яку юридичну пораду можна дати в даному випадку громадянину Ф.?
В яких випадках для інвестицій за кордон резидентам України потрібні дозволи (ліцензії)?
Завдання № 7.
ТОВ П. звернулось до суду з позовом до україно-німецького ЗАТ Г., обласної державної адміністрації та Фірми Н., зареєстрованої за законодавством ФРН, про визнання незаконними дій по реєстрації іноземної інвестиції, скасування реєстрації іноземної інвестиції, визнання інвестицій невнесеними, визнання недійсними інформаційних повідомлень.
Судом було встановлено, що обласною державною адміністрацією зареєстровані іноземні інвестиції Фірми Н. у формі часткової участі в українсько-німецькому ЗАТ Г. як внесок до статутного фонду у вигляді поліграфічних і різальних машин та допоміжного обладнання, сировини допоміжних і виробничих матеріалів, іншого обладнання, послуг для виробництва і управління, програми навчання персоналу, реконструкції виробничих приміщень, оргтехніки, автотранспортних засобів.
Вимоги позивача вмотивовані тими доводами, що позивач вважає незаконним внесення інвестицій до статутного капіталу ТОВ П. у вигляді майна цілісного майнового комплексу, оскільки на момент розгляду спору він оспорює законність набуття українсько-німецьким ЗАТ Г. майна колишнього державного підприємства та витребовує з незаконного володіння останнього майно цілісного майнового комплексу, яким, на думку позивача, ЗАТ Г. володіє незаконно.
Вирішіть спір.
Завдання № 8.
ВАТ Б. (титульний забудовник) та Командитне товариство С., створене за законодавством Російської Федерації (інвестор), уклали інвестиційний контракт на будівництво багатоквартирного житлового будинку на території України, згідно зі статтею 2 якого предметом контракту сторони визначили: реалізацію інвестиційного проекту по будівництву багатоквартирного житлового будинку.
На підставі вказаного контракту сторони передбачили, що титульний забудовник одержує 35 % від загальної площі квартир і площі нежилих приміщень, а інвестор одержує 65 % від загальної площі квартир і площі нежилих приміщень. Відповідно до контракту під внеском титульного забудовника сторони контракту визначили забезпечення реалізації інвестиційного проекту правовстановлюючими документами, технічною і проектною документацією, надання інвестору будівельного майданчика на момент початку реалізації контракту, а під внеском інвестора сторони контракту визначили повне і своєчасне фінансування за свій рахунок і за рахунок залучених коштів будівельно-монтажних і пускових робіт, а також інших заходів, пов'язаних з введенням в експлуатацію об'єкта будівництва - житлового будинку.
Через два роки після укладення зазначеного контракту ВАТ Б. звернулось до господарського суду із позовом про визнання недійсним контракту на тій підставі, що такий контракт не був зареєстрований у МЗЕЗторг, а також недотримані вимоги законодавства.
Вирішіть спір.
Чи підлягають інвестиційні договори реєстрації?
Які вимоги чинного законодавства мають бути дотримані при укладенні інвестиційних договорів?
Тести[1]
1. Відповідно до положень Конвенції про порядок вирішення інвестиційних спорів між державами та іноземними особами 1965 р. метою створення Міжнародного центру по врегулюванню інвестиційних спорів є:
А) визначення переліку некомерційних ризиків, що підлягають страхуванню;
Б) вирішення інвестиційних спорів через примирну процедуру;
В) вирішення через арбітраж інвестиційних спорів;
Г) правильними є варіанти А) і В);
Д) правильними є варіанти Б) і В).
2. Відповідно до положень Сеульської конвенції 1985 р. про утворення багатостороннього агентства по гарантіям інвестицій, при наданні гарантій під капіталовкладення Агентство пересвідчується у:
А) економічній обґрунтованості капіталовкладення і його вкладі в розвиток приймаючої сторони;
Б) відповідності капіталовкладення оголошеним цілям і пріоритетам розвитку приймаючої сторони;
В) відповідності капіталовкладення законам і правилам приймаючої сторони;
Г) існування умов для капіталовкладень в приймаючій країні, включаючи наявність справедливого і рівного підходу до капіталовкладень і правового захисту для нього;
Д) правильними є всі варіанти, зазначені вище;
Е) жоден з варіантів не є правильним, оскільки серед нормативно визначених повноважень Агентства відсутні функції нагляду і контролю.
3. Під поняттям «порушення договору» як ризиком, який Агентство може гарантувати на випадок збитків (відповідно до положень Сеульської конвенції 1985 г. про утворення багатостороннього агентства по гарантіям інвестицій), розуміється:
А) будь–яка відмова приймаючого керівництва держави від договору з володільцем гарантії;
Б) порушення договору у випадку, коли володілець гарантії не має можливості звернутися до судового або арбітражного органу для винесення рішення по позову щодо відмови від договору або його порушення;
В) порушення договору, коли судовий або арбітражний орган не приймає рішення протягом розумного періоду часу, як це передбачено у договорах про гарантії у відповідності з положеннями Агентства;
Г) порушення договору, коли рішення судового або арбітражного органу не може бути виконаним (здійсненим);
Д) всі вказані вище варіанти є правильними;
Е) жодна із запропонованих відповідей не є правильною, оскільки легальне визначення цивільно-правової категорії «порушення договору» в Сеульській Конвенції відсутнє.
4. Відповідно до положень Закону України «Про режим іноземного інвестування» іноземні інвестори мають право на відшкодування:
А) збитків, за виключенням упущеної вигоди та моральної шкоди;
Б) збитків, включаючи упущену вигоду, за виключенням моральної шкоди;
В) збитків, включаючи упущену вигоду і моральну шкоду.
5. Відповідно до положень Закону України «Про режим іноземного інвестування» компенсація, що виплачується іноземному інвестору, визначається на момент:
А) припинення права власності;
Б) припинення інвестиційної діяльності.
6. Відповідно до Закону України «Про захист іноземних інвестицій на Україні» іноземні повинні:
А) дотримуватися законодавства України;
Б) не завдавати шкоди соціальним інтересам України;
В) не завдавати шкоди економічним інтересам України;
Г) не завдавати шкоди політичним інтересам України;
Д) правильними є варіанти А), Б), В).;
Е) правильними є варіанти А), Б), В), Г).
7. Відповідно до Закону України «Про інвестиційну діяльність» інвестиційна діяльність суб’єктів України за її межами регулюється:
А) законодавством іноземної держави, на території якої ця діяльність здійснюється;
Б) відповідними договорами України;
В) спеціальним законодавством України.
8. Відповідно до Закону України «Про загальні засади створення і функціонування спеціальних (вільних) економічних зон» на території України можуть створюватись спеціальні (вільні) економічні зони різних функціональних типів, а саме:
А) вільні митні зони;
Б) вільні порти;
В) вільні експортні зони,
Г) вільні транзитні зони,
Д) вільні митні склади,
Е) вільні технологічні парки;
Є) вільні технополіси;
Ж) вільні комплексні виробничі зони;
З) вільні туристсько-рекреаційні зони;
И) вільні страхові зони;
І) вільні банківські зони;
Й) інші вільні зони функціонального типу;
К) вільні зони, що поєднують у собі функції, властиві різним типам спеціальних (вільних) економічних зон, зазначених у Законі України «Про загальні засади створення і функціонування спеціальних (вільних) економічних зон»;
Л) вільні зони, що поєднують у собі фукції, властиві різним типам спеціальних (вільних) економічних зон, враховуючи функції, властиві таким типам спеціальних (вільних) економічних зон, що не передбачені у Законі України «Про загальні засади створення і функціонування спеціальних (вільних) економічних зон»;
М) правильними є варіанти з А) по К);
Н) всі варіанти є правильними – з А) по Л);
О) жоден із запропонованих варіантів не є правильним.
9. Відповідно до Закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність» на території України згідно з цим Законом запроваджуються такі правові режими для іноземних суб’єктів господарської діяльності:
А) національний режим;
Б) режим найбільшого сприяння;
В) спеціальний режим;
Г) привілейований режим;
Д) правильними є варіанти А) і Б);
Е) правильними є варіанти А), Б) і В);
Є) всі варіанти є правильними.
10. В Україні відповідно до Закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність» запроваджуються такі правові режими для товарів, що імпортуються з держав – членів Світової організації торгівлі (далі – СОТ):
А) національний режим;
Б) режим найбільшого сприяння;
В) привілейований режим.
Г) правильними є варіанти А) і Б);
Д) правильними є варіанти А) і В);
Е) правильними є варіанти А) і В).
Тема 11. Загальні положення про договірні зобов’язання у міжнародному приватному праві
Питання для обговорення
1.1. місце договору у міжнародному приватному праві; 1.2. критерії міжнародності договору; 1.3. поняття та правова природа договору у міжнародному приватному праві; 1.4. класифікація договорів з іноземним елементом.
4.1. особливості; 4.2. джерела; 4.3. співвідношення матеріального та колізійного методів.
5.1. поняття зобов’язального статуту; 5.2. принцип автономії волі сторін (lex voluntatis); 5.3. закон країни продавця (lex venditoris); 5.4. закон найбільш тісного зв’язку (the proper law of the contract); 5.5. інші колізійні прив’язки. 6. Специфіка регламентації договірних зобов’язань у міжнародному комерційному обороті. Недержавне регулювання міжнародних комерційних договорів: 6.1. lex mercatoria; 6.2. Принципи міжнародних комерційних договорів (Принципи УНІДРУА); 6.3. звичаї міжнародної торгівлі.
Нормативні акти
Конституція України від 28 червня 1996 року. // Відомості Верховної Ради України. – 1996. – № 30. – Ст. 141; з наступними змінами і доповненнями. Цивільний кодекс України від 16 січня 2003 року // Відомості Верховної Ради України. – 2003. – № 40–44. – Ст. 356; з наступними змінами і доповненнями. Господарський кодекс України від 16 січня 2003 року // Відомості Верховної Ради України. – 2003. – № 18. – Ст. 144; з наступними змінами і доповненнями. Закон України «Про міжнародне приватне право» від 23 червня 2005 року // Відомості Верховної Ради України. – 2005. – № 32. – Ст. 422; з наступними змінами і доповненнями. Закон України «Про зовнішньоекономічну діяльність» від 16 квітня 1991 pоку // Відомості Верховної Ради України. – 2008. – № 23. – Ст. 21; з наступними змінами і доповненнями. Закон України «Про операції з давальницькою сировиною у зовнішньоекономічних відносинах» від 15.вересня 1995 року // Відомості Верховної Ради України. – 1995. – № 32. – Ст. 255; з наступними змінами і доповненнями. Закон України «Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті» від 23 вересня 1994 року // Відомості Верховної Ради України. – 1994. – № 40. – Ст.364; з наступними змінами і доповненнями.. Закон України «Про регулювання товарообмінних (бартерних) операцій у галузі зовнішньоекономічної діяльності» від 23 грудня 1998 року // Відомості Верховної Ради України. – 1999. – № 5-6. – Ст. 44; з наступними змінами і доповненнями. Декрет Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1993 року № 15–93 «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» // Відомості Верховної Ради України. – 1993. – № 17. – Ст.184; з наступними змінами і доповненнями.. Указ Президента України від 4.10.1994 року № 566 «Про заходи щодо впорядкування розрахунків за договорами, що укладають суб’єкти підприємницької діяльності України». // Урядовий кур’єр. – 1994. – № 154-155. Указ Президента України від 4.10.1994 року № 567/94 «Про застосування Міжнародних правил інтерпретації комерційних термінів» // Урядовий кур’єр. – 1994. – № 154-155. Положення про порядок державної реєстрації договорів (контрактів) про спільну інвестиційну діяльність за участю іноземного інвестора, затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 30 січня 1997 р. № 112 // Урядовий кур’єр. – 1997. – № 31-32. Постанова Кабінету Міністрів Україну і Національний банку України від 21.06.1995 року № 444 «Про типові платіжні умови зовнішньоекономічних договорів (контрактів) і типові форми захисних застережень до зовнішньоекономічних договорів (контрактів), які передбачають розрахунки в іноземній валюті» // Зібрання постанов Уряду України. – 1995. – № 9 –. Ст. 243. Положення про форму зовнішньоекономічних договорів (контрактів), затверджене наказом Міністерства економіки та з питань європейської інтеграції України від 6.09.2001 року № 201. // Офіційний вісник України. – 2001. – № 39 –. Ст. 1784. Принципи міжнародних комерційних договорів (Принципи УНІДРУА). Інкотермс 2000. Міжнародні правила тлумачення торговельних термінів.
Література
Ануфриева Л.П. Международное частное право: В 3–х т. Том 2. Особенная часть: Учебник. – 2–е изд., перераб. и доп. – М.: Издательство БЕК, 2002. Вилкова Н.Г. Договорное право в международном обороте. – М.: «Статут», 2002. Вилкова Н.Г. Договорное право в международном обороте (2-й завод). – М.: «Статут», 2004. – 511 с. Зыкин И.С. Договор во внешнеэкономической деятельности. – М.: Междунар. отношения, 1990. Зыкин И.С. Обычаи и обыкновения в международной торговле. М., 1983. Комаров А.С. Правовые вопросы товарообменных сделок. М. 1994. Кох Х., Магнус У., Винклер фон Моренфельс П. Международное частное право и сравнительное правоведение / Пер. с нем. д–ра юр. наук Ю.М. Юмашева. – М.: Междунар. отношения, 2003. Лунц Л.А. Внешнеторговая купля-продажа (коллизионные вопросы). М., 1972. Лунц Л.А. Курс международного частного права. Особенная часть. М., 1975. Международное частное право: Учебник / Л.П. Ануфриева, К.А. Бякешев, Г.К. Дмитриева и др.; Отв. ред. Г.К. Дмитриева. – 2–е изд., перераб. и доп. – М.: ТК Велби, Изд–во Проспект, 2004. Мережко А.А. Договор в частном праве. – К.: Юстиниан, 2004. Мусин В.А. Международные торговые контракты. – Л: Изд–во ЛГУ, 1986. Поздняков В.С., Садиков О.Н. Правовое регулирование отношений по внешней торговле. Ч. 1. М., 1985. Правовое регулирование отношений по внешней торговле СССР. Ч. 2 / Под ред. В.С. Позднякова. М., 1986. Розенберг М.Г. Международный договор и иностранное право в практике международного коммерческого арбитражного суда. М., 1998. Скаридов А.С. Международное частное право: Учеб. пособие. – СПб: Изд–во Михайлова В.А., – 1998. Фединяк Г.С., Фединяк Л.С. Міжнародне приватне право: Підручник. – 4–те вид., переробл. і доп. – К.: Атіка, 2009. – 500 с. Фолсом Р.Х., Гордон М.У., Спангол Дж. А. Международные сделки. – М.: Логос, 1996. Шмитхофф К. Экспорт: право и практика международной торговли. М., 1993.
Методичні вказівки
Предметом міжнародного приватного права, що відображено і у самій назві відповідної галузі, охоплюються відносини приватноправового характеру, ускладнені іноземним елементом. Сприйнявши відомий ще з часів Ульпіана поділ на ius publicum та ius privatum, можна стверджувати, що приватна сфера у багатьох випадках опосередковується саме договірним регулюванням. Звідси стає очевидною і роль договірних зобов’язань у міжнародному приватному праві. Так само як договір посідає чільне місце у «внутрішньому» цивільному, сімейному та трудовому праві, а часто й у цивільному та господарському процесі, він аналогічно виступає зосередженням відповідних відносин із іноземним елементом. Причому договірна регламентація не втрачає свого значення при застосуванні як колізійного, так і матеріально-правового методів міжнародного приватного права. У наш час, з його глобалізаційними тенденціями, інтенсифікацією товарообміну, поглибленням зв’язків між громадянами та юридичними особами різних країн, саме договір виявився адекватною відповіддю на вимоги сьогодення. До розуміння правової природи договору у міжнародному приватному праві варто підходити шляхом декількох наближень. По-перше, в основі названого поняття лежить відома багатьом правопорядкам конструкція договору, із якої, незважаючи на теоретичні суперечки щодо неї у національних доктринах та неузгодженості її легальних дефініцій у законодавствах різних країн, може бути виведений певний субстрат змісту, що є загальноусталеним і прийнятним для універсального застосування на міжнародному рівні. Таке спрощене для цілей практики розуміння знайшло своє відображення у багатьох уніфікованих джерелах міжнародного приватного права. Відповідно, сам термін «договір» розглядається як омонім, що позначає: а) елемент системи класифікації юридичних фактів (двосторонній чи багатосторонній правочин, що є підставою виникнення договірного правовідношення), b) саме договірне зобов’язальне правовідношення (договірне зобов’язання), а також у багатьох випадках с) засіб фіксації та матеріальний вираз домовленості сторін (один чи декілька документів). У міжнародному приватному праві залишаються актуальними класифікації договорів на односторонні та двосторонні, відплатні (мінові й ризикові) та безвідплатні, консенсуальні та реальні, речові й зобов’язальні, абстрактні та каузальні, основні та додаткові, договори, укладені під умовою (скасувальною чи відкладальною) та без такої, договори на користь контрагентів і договори на користь третіх осіб, основні та попередні договори тощо. Особливого значення у міжнародному приватному праві набуває розподіл договорів на комерційні (підприємницькі) та споживацькі, кожен із яких отримує все більш диференційоване правове регулювання. Будучи загальним поняттям, договір охоплює численні договірні моделі (як поіменовані, так і непоіменовані у різних національних законодавствах), що розрізняються за своїм змістом (предметом договору) і відображають усю розмаїту палітру приватних правовідносин транскордонного характеру: від побутових до суто господарських. Проте для того, щоб розкрити поняття договору у міжнародному приватному праві, немає потреби входити у розгляд особливостей змісту окремих договірних видів, оскільки він відповідає усталеним у більшості правових систем підходам до своїх «внутрішніх» договорів. Лише окремі юридичні конструкції носять переважно міжнародний характер. Для договорів у міжнародному приватному праві найбільш визначальною юридичною ознакою є їх міжнародний характер, тобто наявність у договірному правовідношенні специфічного іноземного елементу. Саме через останній виникає потреба у спеціальній правовій регламентації (зокрема, щодо вибору права, що підлягає застосуванню), яка в свою чергу обумовлює необхідність виокремлення відповідного інституту у міжнародному приватному праві. Тому другим, і вирішальним, наближенням до розуміння сутності розглядуваних договорів є визначення інтегруючого чинника для об’єднання усіх їх різнорідних за своїм предметом видів у єдину групу, тобто встановлення критерію міжнародності. За усталеного у радянській доктрині підходу, який і понині має застосування в українському законодавстві, ключовими для цього є а) наявність іноземних суб’єктів (сторонами договору мають бути особи різної національної (державної) належності), а також b) особливий зміст договору, яким є експортно–імпортні операції у їх широкому розумінні. Окрім зазначених, виділялися й інші критерії для визнання договору міжнародним. Водночас у багатьох правопорядках та уніфікованих джерелах міжнародного приватного права перевага все більше віддається такому критерію, як знаходження комерційних підприємств контрагентів за договором у різних країнах. Причому під «комерційним підприємством» розуміється не суб’єкт права, а місце здійснення комерційної діяльності сторони (місце ведення бізнесу), що безпосередньо випливає із філологічного тлумаченням іншомовних відповідників наведеного терміну: «place of business» (англ.), «établissement» (фр.). Визначення договору в міжнародному приватному праві у переважній більшості випадків будується за принципом «рід + найближчі видові ознаки» (родовим поняттям є «договір», а видовими ознаками – критерії міжнародності договору). На цей час легальна дефініція зовнішньоекономічного договору міститься у ст. 1 Закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність», проте вона не позбавлена окремих вад юридико-технічного та логіко-змістового характеру. Слід мати на увазі, що на позначення договору у міжнародному приватному праві використовуються різні терміни: «зовнішньоекономічні угоди (договори)», «зовнішньоторговельні угоди (договори)», «міжнародні комерційні (підприємницькі) договори» (в окремих джерелах замість терміну «договір» вживається «контракт», проте таке слововживання не несе окремого змістового навантаження). Аналіз наведених вище розбіжностей у понятійному апараті засвідчує наявність різного семантичного наповнення відповідних термінологічних одиниць. Певною мірою компромісним рішенням можуть бути такі позначення, як «договір міжнародного характеру» або просто «договір у міжнародному приватному праві». Також варто наголосити на недопустимості змішування договору як інституту міжнародного приватного права із міжнародним договором, що належить до царини міжнародного публічного права. Пов’язаність договору з декількома правопорядками, його транскордонність дозволяють говорити про існування певного кола умов, що традиційно включаються до договорів міжнародного характеру і в той же час відсутні або мають інший зміст у «внутрішніх» договорах. Серед них можна назвати платіжні й валютні умови, умови про перехід ризиків, про перевезення і страхування, врегулювання митних (транзитних) питань, форс-мажорні застереження й умови про обрання компетентного правопорядку, арбітражні, антидемпінгові, реекспортні та інші захисні застереження тощо. Національні законодавства подекуди встановлюють спеціальні вимоги щодо форми та порядку підписання договорів міжнародного характеру, в окремих випадках передбачають необхідність їх реєстрації, отримання спеціальних дозволів (ліцензій) тощо (див., наприклад, статті 382, 383 Господарського кодексу України, ст. 6 Закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність»). Міжнародний характер договорів у міжнародному приватному праві своє основне юридичне відображення знаходить в особливостях їх правового регулювання. В залежності від відповідного методу міжнародного приватного права (матеріально-правового чи колізійного) регулювання договірних відносин може здійснюватися за допомогою норм прямої дії, які забезпечують безпосередню регламентацію договірних правовідносин, чи за допомогою двоступеневого механізму, що складається із норм відсильного характеру, які лише дозволяють визначити те право, що буде застосовним до договору (колізійних норм), та із відповідних норм прямої дії, до яких відсилає колізійна норма. Правове регулювання договорів, які мають юридичний зв’язок із правопорядками декількох різних держав, характеризується складним поєднанням норм міжнародного та національного права, комплексним застосуванням норм різної галузевої належності у межах національного законодавства, а також активним використанням різного роду недержавних регуляторів. Пряме регулювання договірних відносин міжнародного характеру передбачає безпосереднє застосування матеріальних норм міждержавних договорів з окремих питань міжнародного приватного права, а також опосередковану дію норм інших міжнародних договорів (зокрема, так званих товарних угод, торгових договорів, угод про торгове, науково-технічне та економічне співробітництво, угод про товарообіг та платежі). В свою чергу колізійна регламентація питань договору у міжнародному приватному праві може здійснюватися як за допомогою міжнародних уніфікованих колізійних норм, так і колізійних норм конкретно взятого правопорядку. Проте попередньо перед вирішенням колізійного питання, варто визначитися із поняттям та сферою дії зобов’язального статуту. Зобов’язальний (договірний) статут – це право, що має застосовуватися до зобов’язань, які випливають з договорів. Він визначається прив’язкою відповідної колізійної норми. Основна складність полягає у визначенні меж застосування обраного за допомогою колізійної норми права, тобто у встановленні чіткого кола тих питань, пов’язаних із договором, які будуть регулюватися застосовним правом. Сфера дії зобов’язального статуту може імперативно встановлюватися у законодавстві, проте вона може залишитися і невизначеною. В останньому випадку вирішальну роль відіграють судова (арбітражна) практика та доктрина. За основу визначення меж застосування зобов’язального статуту може бути взятий головний елемент договірного зобов’язання – права та обов’язки сторін договору. Включення до зобов’язального статуту інших питань носить варіативний характер, водночас, у багатьох випадках ключову роль відіграє фактор пов’язаності конкретного питання із правами та обов’язками сторін за договором. Порівняно часто дія зобов’язального статуту охоплює питання дійсності договору, його тлумачення, виконання, припинення, передання вимоги та переведення боргу у зв’язку з договором, а також наслідків невиконання або неналежного виконання договору та його недійсності. Слід мати на увазі, що в окремих випадках (наприклад, щодо позовної давності) зобов’язальний статут може виступати як спеціальна прив’язка lex causa (тобто закон країни, що регулює сутність відношення). Безпосередньо розглядаючи питання про визначення застосовуваного права, перш за все слід зупинитися на принципі автономії волі сторін (див. п. 5 ч. 1 ст. 1, ст. 1 Закону України «Про міжнароде приватне право», ч. 5 ст. 382 Господарського кодексу України). Закон, обраний сторонами (lex voluntatis або lex pro voluntate), передбачає, що сторони вправі підпорядкувати дію договору обраному ними компетентному правопорядку. Воля сторін до обрання права, що буде регулювати їх договірні взаємовідносини і застосовуватися ними самими, судовою установою чи іншими компетентними органами, може бути прямо висловлена сторонами (expresis verbis) у договорі (у застереженні про застосовуване право) чи в окремій угоді, а також може бути витлумачена правозастосовчим органом з огляду на зміст і характер договірного правовідношення та обставин, що його супроводжують. За загальним правилом, що діє у багатьох країнах, сторони не є обмеженими якимось виключним колом правопорядків, вибір права може бути зроблений як щодо договору в цілому, так і щодо його окремих частин (ч. 3 ст. 5 Закону України «Про міжнародне приватне право»), сторони вправі обрати право як під час укладання договору, так і у будь–який момент під час його дії, а згодом вони вправі на власний розсуд змінити обраний правопорядок. Проте, залежно від специфіки договору, що укладається сторонами, право останніх на обрання компетентного правопорядку може залежати від окремих обмежень. Lex voluntatis є первинним у вирішенні питання про визначення права, що регулюватиме договірні відносини, а усі інші колізійні прив’язки, а подекуди і матеріально правові норми міжнародних угод з міжнародного приватного права матимуть субсидіарне застосування лише за умови відсутності вибору сторін. Водночас, сутність принципу автономії волі сторін далеко не обмежується його розумінням як формули прикріплення, оскільки він уособлює у собі такі загальні засади приватного права, як свобода договору і вільне волевиявлення сторін. Автономія волі сторін є колізійною прив’язкою (за своїм призначенням) та вираженням основоположних засад міжнародного приватного права (за способом реалізації). Варто мати пам’ятати, що вибір права (а отже і реалізація автономії волі сторін) не здійснюється, якщо відсутній іноземний елемент у правовідносинах (ч. 6 ст. 5 Закону України «Про міжнародне приватне право»). В той же час, на практиці у багатьох випадках своє застосування мають інші колізійні правила. Серед них слід передусім зазначити про дещо консервативні (за стандартами світової практики) прив’язки lex venditoris та lex loci contractus. Закон продавця (сторони, яка здійснює виконання договору, що має вирішальне значення для його змісту) lex venditoris закріплений, у п. 1 ч. 1 ст. 44 Закону України «Про діяльність міжнародне приватне право», тоді як ч. 5 ст. 382 Господарського кодексу України говорить про закон місця укладення договору. Окремі договірні моделі передбачають застосування інших прив’язок. Окрім того, все більшого поширення у міжнародній практиці набуває принцип найбільш тісного зв’язку (the proper law of the contract), який бере своє коріння у англосаксонському інституті «презюмованої волі сторін». Яскравим свідченням цього процесу є зміст положень ч. 2 ст. 4, ч. 2 ст. 14, ст. 15, ч.ч. 2, 3 ст. 32, ст. 60, ст. 66 Закону України «Про міжнародне приватне право». Дане колізійне правило стало відповіддю на пожвавлення міжнародного торгового (економічного) обороту, ускладнення договірних зв’язків та все більшу гнучкість використовуваних сторонами договірних моделей, які часто-густо не вписуються у прокрустове ложе раніше сформульованих колізійних принципів. The proper law of the contract забезпечує обрання найбільш адекватного правопорядку, який повною мірою відповідатиме сутності договору, його реальному характеру, конкретиці правовідносин між сторонами, на відміну від жорстких прив’язок, застосування яких в окремих випадках штучно прив’язує договір до певного матеріального права. Розглядуваний принцип часто не тільки коригує застосування інших колізійних правил, але в окремих випадках може виступати як обмежувач дії lex voluntatis. Окрім розглянутих вище регуляторів договірних відносин міжнародного приватного права, увага має бути приділена і їх так званому недержавному регулюванню, яке за останні роки значно зміцнило свої позиції. Мова іде, перш за все, про особливу позадержавну нормативну систему транснаціонального комерційного права lex mercatoria, про звичаї міжнародної торгівлі, ділові узвичаєння, арбітражну практику, різні джерела неофіційної кодифікації (уніфікації) міжнародного торговельного обороту.
Завдання
Завдання № 1 Зробіть порівняльний аналіз термінів «зовнішньоекономічна угода (договір)», «зовнішньоторговельна угода (договір)», «міжнародний комерційний (підприємницький) договір». Вкажіть на спільне і відмінне у їх значенні. Який з них є, на Вашу думку, найбільш прийнятним?
Завдання № 2 Складіть письмово розгорнуте застереження у міжнародному комерційному договорі про обрання компетентного правопорядку та дайте відповіді на наступні запитання: 1) якими, на Вашу думку, чинниками мають керуватися сторони договору при обранні права, що має застосовуватися до їх договірних відносин? 2) чи обмежуються сторони у виборі компетентного правопорядку правом лише тих країн, до яких вони належать, і чи можуть вони обрати право третьої країни? 3) чи можуть сторони визначити право, що підлягає застосуванню до договору, вже після його укладення? 4) чи можуть сторони змінити раніше обраний правопорядок і, якщо так, чи матиме така зміна зворотну силу? 5) чи може компетентний правопорядок бути обраний лише щодо окремої частини договору і чи можуть різні частини договору регулюватися різним правом? Відповідь поясніть. 6) до яких аспектів договірних відносин застосовуватиметься право, обране контрагентами: порядок укладення договору, форма договору, дійсність договору, тлумачення договору, права та обов’язки сторін, виконання договору, забезпечення виконання договору, наслідки невиконання або неналежного виконання договору, припинення договору, наслідки недійсності договору, передання вимоги та переведення боргу у зв’язку з договором, процесуальний порядок розгляду спорів за договором?
Завдання № 3 Змоделюйте у схематичному відображенні найбільш оптимальний на Вашу думку правовий алгоритм (послідовність) визначення права, застосовуваного до договору.
Завдання № 4 До фахівця з питань міжнародного приватного права д–ра Германа фон Шльосера звернувся директор українського товариства з обмеженою відповідальністю «Манускрипт» пан Сердешний за правовим висновком. ТОВ «Манускрипт» уклало із компанією «Bribery limited», що є юридичною особою за законодавством Республіки Кіпр, договір довірчого управління майном. Відповідний договір не містив жодної вказівки про застосовне право, проте у п. 7.8 договору зазначалося: «Усі правовідносини, пов’язані із цим Договором, у тому числі його укладенням, зміною, припиненням та дійсністю, а також ті, що виникають в процесі виконання цього Договору, але не врегульовані ним, регламентуються ex aequo et bono». Пана Сердешного цікавить, що означає наведений пункт договору і якими нормами мають керуватися сторони у своїх договірних відносинах, але він не бажає звертатися за роз’ясненням до свого контрагента, оскільки вважає, що це негативно відобразиться на діловій репутації ТОВ «Манускрипт».
Тести
1. Враховуючи зміст положень ст. 1 Закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність» та ст.ст. 5, 43, п. 2 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про міжнародне приватне право», дайте відповідь – яким є логічно-змістовне співвідношення двох понять: «договір у міжнародному приватному праві» і «зовнішньоекономічний договір (контракт)»: А) ці категорії є тотожними поняттями; Б) ці поняття протилежні за змістом; В) це синоніми; Г) це омоніми; Д) поняття «договір у міжнародному приватному праві» є більш широким і включає до свого змісту поняття «зовнішньоекономічний договір (контракт)», оскільки будь-який зовнішньоекономічний контракт є міжнародним приватноправовим договором , але не усі договори в міжнародному приватному праві є зовнішньоекономічні контрактами за законодавством України; Е) поняття «зовнішньоекономічний договір (контракт)» є більш широким і включає до свого змісту поняття «договір у міжнародному приватному праві», оскільки кожний договір з іноземним елементом водночас є зовнішньоекономічним контрактом за законодавством України.
2. Визначальна ознака договорів у міжнародному приватному праві – їх міжнародний характер, проявляється, перш за все, в: А) обов’язковому укладенні та виконанні договору на території трьох і більше держав; Б) специфічній формі вираження взаємної волі сторін у формі арбітражного застереження; В) тому, що такі договори завжди опосередковують приватноправові відносини з іноземним елементом; Г) всі вищевказані варіанти є правильними; Д) жодний з варіантів не є правильним.
3. Зобов’язальний статут – це: А) статут юридичної особи, яка є учасником зобов’язальних відносин за договором у міжнародному приватному праві; Б) право, що має застосовуватися до зобов’язань, які випливають з договорів у міжнародному приватному праві; В) спеціальний міжнародно-правовий акт, що містить положення, які дозволяють визначити право, що підлягає застосуванню до договірних відносин сторін з іноземним елементом; Г) жодний з варіантів не є правильним.
А) визначається прив’язкою відповідної колізійної норми; Б) міститься в об’ємі відповідної колізійної норми; В) може міститися або в прив’язці, або в об’ємі (обсязі) відповідної колізійної норми; Г) визначається судом на влансий розсуд, незалежно від змісту укладеного сторонами договору.
А) воля сторін двостороннього правочину (договору), взаємопогоджена в порядку, встановленому законом чи міжнародним договором України; Б) автономний характер державної волі законодавця при реалізації зовнішнього та внутрішнього суверенітету у приватноправовій сфері; В) право учасників правовідносин визначити, право якої держави підлягає застосуванню до правовідносин з іноземним елементом; Г) принцип, згідно з яким учасники правовідносин з іноземним елементом можуть здійснити вибір права, що підлягає застосовуванню до відповідних правовідносин; Д) принцип, згідно з яким, кожна із сторін є вільною щодо вибору контрагента та щодо формулювання умов договору з урахуванням вимог та обмежень, встановлених законом.
6. Сторони приватноправового договору не можуть здійснити вибір права, що підлягає застосуванню до зобов’язальних відносин між ними, у разі, якщо: А) сторони є громадянами (підданими) різних держав; Б) одна із сторін є особою без громадянства; В) у правовідносинах наявний іноземний елемент; Г) у правовідносинах відсутній іноземний елемент; Д) зобов’язальні правовідносини виникли, змінювалися чи припинилися в офшорній зоні.
7.Згідно ч. 1 ст. 5 Закону України «Про міжнародне приватне право» учасники (учасник) приватноправових відносин з іноземним елементом можуть самостійно здійснювати вибір права, що підлягає застосуванню до змісту правових відносин: А) у випадках, передбачених законом; Б) крім випадків, встановлених законом та міжнародними договорами України; В) крім випадків, коли неможливість вибору права випливає із суті відносин між сторонами; Г) у випадках, коли можливість реалізації сторонами автономії волі випливає із суті відносин між ними; Д) жодний з варіантів не є правильним.
8. За законом України «Про міжнародне приватне право» вибір права може бути здійснений учасниками правовідносин: А) виключно на стадії вчинення правочину (укладення договору); Б) у будь-який час, зокрема, при вчиненні правочину, на різних стадіях його виконання тощо; В) на стадії укладення договору, а у разі виникнення у сторін бажання здійснити вибір права після укладення договору – на це необхідний дозвіл компетентного суду, що розглядає спір між ними; Г) жодний з вищенаведених варіантів не є правильним.
9. У разі відсутності вибору права до змісту правочину застосовується право, яке має найбільш тісний зв’язок із правочином. Якщо інше не передбачено або не випливає з умов, суті правочину або сукупності обставин справи, то правочин більш тісно пов’язаний з правом держави, у якій сторона, що повинна здійснити виконання, яке має вирішальне значення для змісту правочину, має своє місце проживання або місцезнаходження (ч.ч. 2, 3 ст. 32 Закону України «Про міжнародне приватне право»). При цьому стороною, що повинна здійснити виконання, яке має вирішальне значення для змісту договору позики з іноземним елементом, є: А) позичальник; Б) позикодавець; В) позичальник чи позикодавець – залежно від того, яким чином сторона, яка здійснює «вирішальне виконання», визначена в укладеному сторонами договорі; Г) для визначення права, яке підлягає застосуванню до даного договору позики «вирішальне виконання» не має значення, оскільки діє імперативна колізійна прив’язка і правовідносини сторін мають регулюватись правом, держави, у якій позичальник передав позикодавцеві грошові кошти; Д) жодний з вищенаведених варіантів не є правильним.
10. Згідно з положеннями Закону України «Про міжнародне приватне право» вибір права може бути здійснений: А) щодо правочину в цілому або щодо його окремої частини. Б) виключно щодо правочину в цілому; В) виключно щодо правочину в цілому, крім випадків, коли учасники правовідносин у встановленому законом порядку одержали згоду суду чи іншого компетентного органу на вибір права щодо окремої частини вже вчиненого ними правочину; Г) жодний з вищенаведених варіантів не є правильним.
Тема 12. Загальна характеристика відносин купівлі-продажу в міжнародному приватному праві
Питання для обговорення:
2.1. уніфіковані джерела колізійного права; 2.2. уніфіковані матеріально-правові джерела; 2.3. недержавне регулювання та lex mercatoria.
6.1. істотне порушення договору; 6.2. передбачуване порушення договору; 6.3. засоби захисту в разі порушення договору; 6.4. значення вини для відповідальності за Віденською конвенцією та категорія «перешкоди поза контролем сторони».
Нормативні акти
Конвенція Організації Об’єднаних Націй про договори міжнародної купівлі– продажу товарів від 11 квітня 1980 року. // Офіційний вісник України. – 2006. – № 15. – Ст. 1171. Конвенція про позовну давність у міжнародній купівлі-продажу товарів від 14 червня 1974 року. // Офіційний вісник України. – 2004. – № 44. – Ст. 2942. Протокол про зміну Конвенції про позовну давність у міжнародній купівлі– продажу товарів (Відень, 1980 р.). Конвенція про право, що застосовується до міжнародної купівлі–продажу товарів від 15 червня 1955 року. Конвенція про закон, що застосовується до передачі права власності при міжнародній купівлі–продажу товарів від 15 квітня 1958 року. Конвенція про право, що застосовується до договорів міжнародної купівлі–продажу від 22 грудня 1986 року. Угода про загальні умови поставок товарів між організаціями держав–учасниць Співдружності Незалежних Держав від 20 березня 1992 року. Закон України «Про міжнародне приватне право» від 23 червня 2005 року // Відомості Верховної Ради України. – 2005. – № 32. – Ст. 422; з наступними змінами і доповненнями. Цивільний кодекс України від 16 січня 2003 року // Відомості Верховної Ради України. – 2003. – № 40–44. – Ст. 356; з наступними змінами і доповненнями. Господарський кодекс України від 16 січня 2003 року // Відомості Верховної Ради України. – 2003. – № 18. – Ст. 144; з наступними змінами і доповненнями. Закон України «Про зовнішньоекономічну діяльність» від 16 квітня 1991 pоку // Відомості Верховної Ради України. – 2008. – № 23. – Ст.21; з наступними змінами і доповненнями. Закон України «Про операції з давальницькою сировиною у зовнішньоекономічних відносинах» від 15.вересня 1995 року // Відомості Верховної Ради України. – 1995. – № 32. – Ст. 255; з наступними змінами і доповненнями. Указ Президента України від 4.10.1994 року № 567/94 «Про застосування Міжнародних правил інтерпретації комерційних термінів» // Урядовий кур’єр. – 1994. – № 154-155. Постанова Кабінету Міністрів Україну і Національний банку України від 21.06.1995 року № 444 „Про типові платіжні умови зовнішньоекономічних договорів (контрактів) і типові форми захисних застережень до зовнішньоекономічних договорів (контрактів), які передбачають розрахунки в іноземній валюті” // Зібрання постанов Уряду України. – 1995. – № 9 –. Ст. 243. Положення про форму зовнішньоекономічних договорів (контрактів), затверджене наказом Міністерства економіки та з питань європейської інтеграції України від 6.09.2001 року № 201. // Офіційний вісник України. – 2001. – № 39 –. Ст. 1784. Принципи міжнародних комерційних договорів (Принципи УНІДРУА). Інкотермс 2000. Міжнародні правила тлумачення торгових термінів.
Література
Ануфриева Л.П. Международное частное право: В 3–х т. Том 2. Особенная часть: Учебник. – 2–е изд., перераб. и доп. – М.: Издательство БЕК, 2002. Венская конвенция о договорах международной купли-продажи товаров: Комментарий / Отв. ред. А.С. Комаров. М., 1994. Вилкова Н.Г. Договорное право в международном обороте. М.: «Статут», 2002. Вилкова Н.Г. Договорное право в международном обороте. – М.: «Статут», 2004. – 511 с. Зыкин И.С. Договор во внешнеэкономической деятельности. – М.: Междунар. отношения, 1990. Зыкин И.С. Обычаи и обыкновения в международной торговле. – М., 1983. Комаров А.С. Правовые вопросы товарообменных сделок. – М., 1994. Кох Х., Магнус У., Винклер фон Моренфельс П. Международное частное право и сравнительное правоведение / Пер. с нем. д–ра юр. наук Ю.М. Юмашева. – М.: Междунар. отношения, 2003. Лунц Л.А. Внешнеторговая купля-продажа (коллизионные вопросы). – М., 1972. Лунц Л.А. Курс международного частного права. Особенная часть. – М., 1975. Международное частное право: Учебник / Л.П. Ануфриева, К.А. Бякешев, Г.К. Дмитриева и др.; Отв. ред. Г.К. Дмитриева. – 2–е изд., перераб. и доп. – М.: ТК Велби, Изд–во Проспект, 2004. Мережко А.А. Договор в частном праве. – К.: Юстиниан, 2003. Мусин В.А. Международные торговые контракты. – Л: Изд–во ЛГУ, 1986. Поздняков В.С., Садиков О.Н. Правовое регулирование отношений по внешней торговле. Ч. 1. – М., 1985. Правовое регулирование отношений по внешней торговле СССР. Ч. 2 / Под ред. В.С. Позднякова. – М., 1986. Право и внешняя торговля. – М., 1987. Розенберг М.Г. Международный договор и иностранное право в практике международного коммерческого арбитражного суда. – М., 1998. Розенберг М.Г. Заключение договора международной купли-продажи товаров. – М., 1991. Розенберг М.Г. Международная купля-продажа товаров. – М., 1995. Розенберг М.Г. Контракт международной купли-продажи. – М., 1996. Скаридов А.С. Международное частное право: Учеб. пособие. – СПб: Изд–во Михайлова В.А., – 1998. Фединяк Г.С., Фединяк Л.С. Міжнародне приватне право. Підручник. – 4–те вид., переробл. і допов. – К.: Атіка, 2009. – 500 с. Фолсом Р.Х., Гордон М.У., Спангол Дж. А. Международные сделки. – М.: Логос, 1996. Шмитхофф К. Экспорт: право и практика международной торговли. М., 1993.
Методичні вказівки
Серед договірних відносин у міжнародному приватному праві договір міжнародної купівлі-продажу посідає особливе місце. Купівля-продаж історично була однією із найперших форм міжнародного обігу, який протягом довгого часу переважно зводився до торгівлі. Значна кількість інститутів міжнародного приватного права першопочатково постала саме задля регламентації відносин купівлі-продажу між контрагентами з різних країн. Проте і сьогодні розглядуваний договір є одним із найбільш розповсюджених правових інструментів у міжнародному приватному праві . Значення купівлі-продажу серед інших договорів міжнародного характеру пояснюється не тільки кількісними показниками, але й тим, що у багатьох випадках вона виступає своєрідним зосередженням інших приватноправових відносин, ускладнених іноземним елементом, або її елементи зустрічаються (і нерідко домінують) у так званих змішаних договірних зобов’язаннях, або ж договір купівлі-продажу генетично лежить в основі якоїсь іншої договірної моделі. Окрім того, регламентація відносин купівлі-продажу у міжнародному обороті характеризується значним ступенем розробленості та уніфікованості, доволі високим рівнем юридичної техніки, що, зокрема, обумовлює можливість субсидіарного застосування чи застосування за аналогією відповідних норм до інших видів договорів міжнародного характеру. У світлі вищевикладеного стає зрозумілим, чому одним із загальних термінів, використовуваних для позначення договору у міжнародному приватному праві , є «зовнішньоторгова угода». Поняття договору міжнародної купівлі-продажу на базовому рівні може бути виведено із відомої усім правовим системам договірної конструкції купівлі-продажу. Купівля-продаж у міжнародному приватному праві розуміється найбільш широко, охоплюючи собою і відносини поставки, а існуючі раніше відмінності у правовому режимі так званих «зовнішньоторгових поставок» поступово згладжуються (по суті, більшість із договорів міжнародної купівлі-продажу, що укладаються у міжнародному обороті, можуть бути кваліфіковані відповідно до категоріального апарату радянської доктрини як договори поставки). Наявність іноземного елементу у відносинах купівлі-продажу ускладнює «внутрішню» модель відповідного договору, поширюючи на неї майже усі особливості правового регулювання, що є притаманними для договорів міжнародного характеру. Водночас, навіть в порівнянні з іншими договорами у міжнародному приватному праві, купівля-продаж має властиву її специфіку, яка потребує окремого дослідження. Аналіз юридичного опосередкування міжнародних відносин купівлі-продажу засвідчує наявність значної його диференціації, обумовленої, по-перше, суб’єктним складом договору (підприємець чи споживач) та, по-друге, об’єктним складом відповідного зобов’язання (звичайні товари чи речі із спеціальним правовим режимом). Однак найбільш характерним для міжнародного торгового обороту є саме комерційні договори купівлі-продажу «звичайних» товарів (вони і будуть розглянуті нижче). Оскільки зв’язками міжнародної торгівлі охоплюються країни, що належать до різних правових сімей, то логічним наслідком цього є зіткнення багатьох норм окремих національних правопорядків між собою. Значна диверсифікованість правового регулювання відносин купівлі-продажу та суттєві розбіжності у підходах до вирішення ключових питань, без сумніву, негативно впливають на розвиток міжнародної торгівлі та стримують світові тенденції до економічної інтеграції. Один із традиційних засобів, який входить до інструментарію міжнародного приватного права , – колізійний метод – не здатний повною мірою розв’язати зазначені проблеми, адже він фактично не усуває ні питання невизначеності правової регламентації, ні питання негативного впливу аборигенного партикуляризму національного права. Так, до моменту вирішення колізійного питання відповідним правозастосовчим органом (національним судом чи арбітражем) сторони не можуть бути до кінця впевнені, нормами якого права регулюватиметься їх договір купівлі-продажу, що в свою чергу призводить до неоднозначності у вирішенні навіть таких питань, як укладеність та дійсність договору, права та обов’язки сторін, підстави та обсяг відповідальності тощо. Зазначені недоліки частково усуваються дією принципу автономії волі сторін (lex voluntatis) та детально виписаними умовами відповідного договору, проте основним шляхом оптимізації регулювання міжнародних відносин купівлі-продажу товарів виступає уніфікація матеріально-правових норм міжнародного приватного права. Шляхами здійснення останньої є укладення міжнародних договорів, що містять уніфіковані матеріально-правові норми для прямого регулювання договорів міжнародної купівлі-продажу в країнах–учасницях, імплементація уніфікованих норм у національне «внутрішнє» законодавство, прийняття уповноваженими міжнародними організаціями уніфікованих актів рекомендаційного характеру (модельних законів, принципів, правил, типових проформ договорів), фіксація торгових звичаїв у писаних неофіційних джерелах, а також саморегуляція міжнародного торгового обороту, що почасти знаходить свій вираз у lex mercatoria. Найбільш поширеним і, як засвідчує практика, найбільш оптимальним джерелом регламентації купівлі-продажу у міжнародному обороті виступає міжнародний договір, що передбачає пряме матеріально-правове регулювання відповідних відносин. Міжнародні договори можуть уніфікувати і колізійні норми з питань купівлі-продажу (наприклад, Конвенція про право, що застосовується до міжнародної купівлі-продажу товарів 1955 року, Конвенція про закон, що застосовується до передачі права власності при міжнародній купівлі-продажу товарів 1958 року, Конвенція про право, що застосовується до договорів міжнародної купівлі-продажу 1986 року), однак, як вже зазначалося, колізійний метод у відносинах купівлі-продажу не забезпечує адекватного втілення у життя вимог міжнародного обороту. Серед міжнародних договорів, що забезпечують матеріально-правове регулювання, слід згадати, зокрема, Конвенцію про однаковий закон про міжнародну купівлю-продаж товарів та Конвенцію про укладання договорів про міжнародну купівлю-продаж товарів (Гаага, 1964 рік), які, хоча і не отримали в силу різних причин широкого застосування, проте стали провісниками для створення по справжньому універсального інструменту для регулювання відносин купівлі-продажу міжнародного характеру – Конвенції ООН про договори міжнародної купівлі-продажу товарів, прийнятої у Відні 11 квітня 1980 року (далі – Віденська конвенція). Віденська конвенція є доволі вдалою спробою віднайти універсальні і компромісні рішення щодо міжнародної купівлі-продажу товарів, оскільки у ній органічно поєднуються інститути континентальної та англо-американської правових систем, а також окремі юридичні механізми, що були спеціально розроблені для конвенції із урахуванням новітніх тенденцій торгового обороту та вимог практики правозастосування. Термінологічний апарат, юридична техніка та загальний зміст положень Віденської конвенції не є чітко прив’язаними до права будь-якої держави чи правової сім’ї, що забезпечує її прийнятність для багатьох країн. Застосування конвенції до договорів міжнародної купівлі-продажу надає сторонам можливість створити по-справжньому гнучку договірну конструкцію, здатну найповнішою мірою задовольнити їх потреби та індивідуалізувати відповідні договірні зв’язки. Віденська конвенція не носить рекомендаційного характеру і підлягає прямому застосуванню, однак це не заперечує її наскрізно диспозитивної природи. За незначними обмеженнями, сторони договору вправі повністю виключити застосування конвенції до договірних відносин або виключити застосування окремих її положень, аналогічно контрагенти вправі змінити дію норм Віденської конвенції, таким чином адаптувавши їх до специфіки договору. Необхідними умовами для застосування Віденської конвенції є 1) знаходження комерційних підприємств сторін в різних державах, якщо такі держави є учасницями конвенції або якщо за нормами міжнародного приватного права застосовним є право однієї із країн-учасниць конвенції; 2) додержання вимог ст. 2 Віденської конвенції (товар, що продається за договором, не повинен призначатися для особистого, сімейного чи домашнього використання, не повинен продаватися з аукціону, в порядку виконавчого провадження або іншим чином в силу закону, не повинен бути фондовими паперами, акціями, забезпечувальними паперами, оборотними документами, грошами, суднами водного і повітряного транспорту чи суднами на повітряній подушці, електроенергією); 3) відсутність підрядної природи у договору, що укладається контрагентами; 4) відсутність волевиявлення сторін на виключення дії Віденської конвенції щодо їх договірних правовідносин. Віденська конвенція регулює тільки укладення договору купівлі-продажу та права й обов’язки продавця і покупця, що виникають із такого договору, залишаючи поза своєю регламентацією питання дійсності договору, питання власності на товар, що продається за договором, відповідальності продавця за заподіяні товаром шкоду здоров’ю чи смерть якої-небудь особи (так звана product liability). Фактично Віденська конвенція охоплює своєю дією питання укладення договору міжнародної купівлі-продажу, його форми, прав та обов’язків сторін за договором, вимог до предмету договору, переходу ризиків, відповідальності сторін за порушення своїх обов’язків, звільнення від відповідальності, наслідків розірвання договору. Укладення договору у відповідності до Віденської конвенції відбувається за офертно-акцептною схемою, яка з доволі високим ступенем деталізації виписана у частині ІІ конвенції. До договору купівлі-продажу не висуваються жодні вимоги щодо форми, він може доводитись будь-якими засобами, включаючи свідчення свідків (водночас за заявою країни–учасниці конвенції, законодавство якої вимагає обов’язкової письмової форми, відповідні положення будуть незастосовними). Права та обов’язки покупця та продавця Віденська конвенція визначає у відповідності із традиційно усталеним у міжнародній практиці підходом. Основними зобов’язаннями продавця є поставити товар та передати документи, що його стосуються, а також передати права власності на товар згідно із вимогами договору та конвенції. Покупець, в свою чергу, зобов’язаний сплатити ціну за товар та прийняти поставку товару у відповідності до вимог договору та конвенції. Кожний із зазначених обов’язків деталізується у відповідних положеннях Віденської конвенції. Основні права сторін за договором міжнародної купівлі-продажу товарів кореспондують розглянутим вище обов’язкам контрагентів. Окремої уваги заслуговує позиція Віденської конвенції щодо питань порушення договору та відповідальності за нього, зокрема такі категорії, як «істотне порушення договору», «передбачуване порушення договору», «засоби правового захисту в разі порушення договору». Віденська конвенція сутність відповідальності за порушення договору міжнародної купівлі-продажу товарів вбачає у застосуванні управненою стороною до порушника договору так званих засобів правового захисту, що передбачають наділення управненої сторони додатковими правами і, відповідно, покладають на порушника договору додаткові обов’язки. Відповідальність за Віденською конвенцією носить об’єктивний характер (є відповідальністю незалежно від вини), а звільнення сторони від відповідальності за невиконання зобов’язання можливе, якщо сторона доведе, що воно було викликане «перешкодою поза її контролем». Говорячи про матеріально-правове регулювання відносин міжнародної купівлі-продажу, слід зупинитися і на регіональних договірних джерелах міжнародного приватного права. Так, в межах Співдружності Незалежних Держав у 1992 році в м. Києві була укладена Угода про загальні умови поставок товарів між організаціями держав – учасниць Співдружності Незалежних Держав. Відносини міжнародної купівлі-продажу значною мірою підпадають під дію недержавного регулювання. Широке практичне використання мають різного роду типові умови, типові договори розроблені для окремих сфер міжнародного обороту. Звичайно, важливе місце серед регуляторів належить також торговим звичаям, звичаям ділового обороту, діловим узвичаєнням, загальним принципам ведення бізнесу, заведеному порядку, тобто lex mercatoria. Окремі із торгових звичаїв набувають фактично універсального характеру і фіксуються у писаних джерелах. Такими, наприклад, є Міжнародні правила тлумачення торговельних термінів «Інкотермс», підготовлені Міжнародною торговою палатою (остання редакція 2000 року). Правила Інкотермс визначають окремі моделі врегулювання договірних відносин купівлі-продажу (так звані базиси поставки або базисні умови), що мають в своїй основі фіксований розподіл прав та обов’язків між контрагентами щодо перевезення товарів, виконання митних формальностей та переходу ризиків. Правила Інкотермс є джерелом саме недержавного регулювання торгівлі у міжнародному обороті, через що не зовсім коректними видаються приписи Указу Президента України від 4.10.1994 року № 567/94 «Про застосування Міжнародних правил інтерпретації комерційних термінів» та ч. 4 ст. 265 Господарського кодексу України про імперативну дію Правил Інкотермс на території України (також з цього приводу див. п. 3 Інформаційного листа Вищого господарського суду України від 07.04.2008 р. № 01-8/211 «Про деякі питання практики застосування норм Цивільного та Господарського кодексів України»). Також варто вказати, що із договором міжнародної купівлі-продажу товарів пов’язана значна кількість інших приватноправових відносин, ускладнених іноземним елементом. Серед них – питання позовної давності. Основоположним актом щодо цього інституту міжнародного приватного права є Конвенція про позовну давність у міжнародній купівлі-продажу товарів (1974 рік, Нью-Йорк) із Протоколом до неї (1980 рік, Відень).
Завдання
Завдання № 1 Між українським ТОВ «Діоніс» та бельгійською компанією «Douceurs» був укладений договір «Купівлі– продажу кондитерських виробів № 37/А–1», за яким ТОВ «Діоніс» зобов’язувалося передати у власність бельгійському контрагентові одну тонну кондитерських виробів, вироблених українською компанією із сировини, яка поставляється компанією «Douceurs», а остання зобов’язувалася оплатити кондитерські вироби за ціною, що була погоджена сторонами. В пункті 12.5 договору сторони погодили, що «правом, застосовним до цього Договору та до усіх відносин, що виникають у зв’язку з ним, є матеріальне право України». 1. Яким чином сторони договору міжнародної купівлі–продажу товарів, що підпадає під сферу застосування Віденської конвенції, можуть виключити застосування конвенції? 2. Оберіть, яке із наступних тверджень є правильним, або запропонуйте власний варіант. Обґрунтуйте свою відповідь та спростуйте інші варіанти. а) На договір, укладений між ТОВ «Діоніс» та компанією «Douceurs», поширюється дія Віденської конвенції, оскільки Бельгія та Україна є Договірними державами у розумінні Віденської конвенції. b) На договір, укладений між ТОВ «Діоніс» та компанією «Douceurs», поширюється дія Віденської конвенції, оскільки відсилка сторін до матеріального права України одночасно є і відсилкою до Віденської конвенції як частини національного законодавства України. с) На договір, укладений між ТОВ «Діоніс» та компанією «Douceurs», не поширюється дія Віденської конвенції, оскільки відсилка сторін до матеріального права України виражає їх волю виключити застосування Віденської конвенції. d) На договір, укладений між ТОВ «Діоніс» та компанією «Douceurs», не поширюється дія Віденської конвенції, оскільки кондитерські вироби є товарами, призначеними для особистого споживання. е) Ваша власна позиція щодо питання про поширення дії Віденської конвенції на договір, укладений між ТОВ «Діоніс” та компанією «Douceurs». 2. Визначте зобов’язальний статут договору, укладеного між ТОВ «Діоніс» та компанією «Douceurs».
Завдання № 2 Пункт 1 ст. 14 Віденської конвенції вимагає, щоб в оферті була безпосередньо чи опосередковано встановлена вартість (ціна) товару або був передбачений порядок її визначення. В той же час в ст. 55 конвенції вказується, що «коли договір був юридично правильно укладений, але в ньому прямо чи опосередковано не встановлено вартість або не передбачено порядок її визначення, вважається, що сторони, у разі відсутності якої-небудь вказівки про інше, мали на увазі посилання на вартість, яка в момент укладення договору звичайно стягувалася за такі товари, що продавалися за таких же обставин у відповідній галузі торгівлі». 1. Чи не є, на Вашу думку, положення п. 1 ст. 14 та ст. 55 Віденської конвенції такими, що суперечать одне одному? 2. Що таке «достатньо виразна пропозиція про укладення договору»? 3. З якого моменту договір міжнародної купівлі–продажу вважається укладеним? Чи можна розглядати як оферту (і, відповідно, акцептувати) пропозицію про укладення договору, якщо остання не містить жодної вказівки на вартість товару чи порядок її визначення? 4. У яких випадках договір вважатися «юридично правильно укладеним», якщо у ньому прямо чи опосередковано не встановлено вартість товару або не передбачено порядок її визначення? 5. Проаналізуйте ст. 92 Віденської конвенції та спробуйте застосувати зроблені Вами висновки для порівняльного аналізу п. 1 ст. 14 та ст. 55 Віденської конвенції.
Завдання № 3 Компанія «Asunder Ltd» – розповсюджувач спортивних товарів, що має своє комерційне підприємство на території Канади, отримало електронною поштою від Компанії «MacSwindler», що має своє комерційне підприємство на території США, повідомлення наступного змісту: «Вітаємо Вас! Ваша компанія була включена до ексклюзивного переліку адресатів, яким ми надсилаємо нашу унікальну пропозицію. Зайдіть на web–сайт <зазначений адрес>, оберіть необхідну Вам партію кросівок серії Run&Jump™ та придбайте їх у нас. Ви замовляєте – ми привозимо – ви платите». Зацікавившись пропозицією, Компанія «Asunder Ltd» обрала необхідний їй товар із асортименту, запропонованого Компанією «MacSwindler», та надіслала останній (через web–сайт) заповнену форму–замовлення. Інформація з web–сайту була повністю достатньою для визначення конкретного товару та його ціни. 1. Чи буде застосовною до відносин між Компанією «Asunder Ltd» та Компанією «MacSwindler» Віденська конвенція (США та Канада є учасниками конвенції)? Чи підпадають під сферу застосування конвенції договори, які укладаються за допомогою електронного зв’язку? 2. Чи можна вважати пропозицію Компанії «MacSwindler» адресованою одній чи декільком конкретним особам або адресованою невизначеному колу осіб? 3. Чи можна розглядати електронний лист (повідомлення), надісланий Компанії «Asunder Ltd», як оферту до укладення договору міжнародної купівлі-продажу товарів? 4. Чим, на Вашу думку, є форма-замовлення, яку Компанія «Asunder Ltd» надіслала Компанії «MacSwindler»: офертою до Компанії «MacSwindler» чи акцептом оферти Компанії «MacSwindler», зробленої у електронному листі (повідомленні)? 5. Чи був укладений договір міжнародної купівлі-продажу кросівок серії Run&Jump™ між Компанією «Asunder Ltd» та Компанією «MacSwindler»? Якщо так, то у якій формі та в який момент? 6. Чи зміняться зроблені Вами висновки щодо попередніх питань, якщо б пропозиція Компанії «MacSwindler» не містила вказівку про ексклюзивний перелік адресатів?
Завдання № 4 Дві компанії, комерційні підприємства яких знаходяться у країнах, що не належать до Договірних держав за Віденською конвенцією, уклали договір купівлі-продажу, за яким компанія «В» зобов’язалася поставити компанії «А» погоджений сторонами товар. Умови договору передбачали поставку протягом 15 календарних днів після сплати покупцем (компанією «А») 50% відсотків від ціни товару, однак компанія «В» порушила свої договірні зобов’язання і не поставила товар у обумовлений строк. 1. Чи буде застосовуватися до регулювання договірних відносин між компанією «А» та компанією «В» Віденська конвенція, якщо умовами договору було передбачено, що «цей договір регулюється положеннями Конвенції ООН про договори міжнародної купівлі-продажу товарів»? Обґрунтуйте свою позицію посиланнями на Віденську конвенцію. 2. Дайте комплексний правовий висновок щодо можливих способів захисту порушених прав компанії «А».
Завдання № 5 Завдання сформульовано як moot case (справа для учбового судового процесу). Республіки Корінфія та Аквілонія є вигаданими державами.
Учасники спору: 1) Компанія «Пентатлон» є юридичною особою, створеною за законодавством республіки Корінфія (приєдналася до Віденської конвенції без жодних застережень). Вона є всесвітньо відомим виробником мікропроцесорів. Кожна нова серія мікропроцесорів, що випускається Компанією «Пентатлон», відразу стає стандартом для усіх інших виробників мікропроцесорів. З моменту випуску у світ нової серії мікропроцесорів Компанії «Пентатлон» проходить не менше одного року, поки її конкуренти розробляють власні мікропроцесори аналогічні за своїми характеристиками до мікропроцесорів Компанії «Пентатлон». За цей рік усі персональні комп’ютери, які збираються із використанням нових мікропроцесорів, стають лідерами продаж і продаються за значно вищими цінами, ніж інші комп’ютери на ринку. Однак після появи мікропроцесорів від фірм–конкурентів, ціна на комп’ютери із мікропроцесорами Компанії «Пентатлон» зменшується до рівня середніх цін. 2) Компанія «Деллер» є юридичною особою, створеною за законодавством республіки Аквілонія (приєдналася до Віденської конвенції без жодних застережень). Вона є провідним виробником персональних комп’ютерів, продукція якого відома за свій високий технологічний рівень та урахування найновітніших досягнень комп’ютерної індустрії. Обставини справи: В січні 2004 року Компанія «Деллер» отримала від Компанії «Пентатлон» повідомлення про те, що остання розробила нову серію мікропроцесорів «Лекс». В повідомленні містилася пропозиція укласти ексклюзивний договір купівлі-продажу мікропроцесорів «Лекс», за яким Компанія «Пентатлон» зобов’язувалася продати Компанії «Деллер» десять партій мікропроцесорів «Лекс» по 1000 процесорів щомісяця (вартість одного процесора – 500 доларів США), а Компанія Деллер зобов’язувалася оплатити вартість кожної партії протягом п’яти календарних днів з моменту отримання товару, а також: а) розробити нову виробничу лінію для збирання персональних комп’ютерів із процесорами «Лекс», b) проводити маркетингову підтримку комп’ютерів з новим процесом «Лекс»; с) протягом п’яти років не розголошувати технологічну новизну процесору «Лекс». Відповідний договір був належним чином укладений 31 січня 2004 року. Компанія «Деллер» провела підготовчі роботи для переоснащення власних виробничих потужностей та залучила спеціалістів для раціоналізації процесу виробництва комп’ютерів із процесорами «Лекс», витративши на це 100 000 доларів США. Компанія «Пентатлон» протягом лютого 2004 року виробила необхідну кількість процесорів «Лекс» для поставки їх першої партії Компанії «Деллер» (за договором поставка першої партії повинна відбутися 01 березня 2004 року). Однак 29 лютого 2004 року у виробничих приміщеннях Компанії «Пентатлон» сталася сильна пожежа, внаслідок якої були знищені всі вироблені Компанією «Пентатлон» мікропроцесори, а також сильно пошкоджені засоби виробництва (подальша робота стане можливою лише у серпні 2004 року). Розслідування обставин пожежі, проведене компетентними органами, засвідчило, що вона сталася випадково. Водночас, в акті перевірки зазначалося, що виробничі приміщення Компанії «Пентатлон» не були обладнані сучасними засобами протипожежного захисту, які широко використовувалися іншими підприємствами в республіці Корінфія, хоча і не є обов’язковими у відповідності до чинних правил пожежної безпеки. Завчасне вжиття відповідних заходів могло б попередити настання пожежі. 1. Виробіть аргументовану стратегію захисту інтересів Компанії «Деллер» під час можливого арбітражного розгляду. 2. Виробіть аргументовану стратегію захисту інтересів Компанії «Пентатлон» під час можливого арбітражного розгляду.
Тести
1. На даний час Україна: А) є учасницею усіх існуючих і підписаних договірними державами конвенцій у сфері міжнародної купівлі-продажу товарів; Б) є учасницею Віденської конвенції 1980 року без жодних заяв та/або застережень; В) є учасницею Віденської конвенції 1980 року із заявою (застереженням), здійсненою при приєднанні до вказаної конвенції; Г) не є учасницею Віденської конвенції 1980 року, оскільки на дату підписання цієї міжнародної угоди Україна як незалежна держава ще не існувала, а її правонаступництво щодо СРСР та УРСР не поширюється на міжнародні приватноправові нормативні акти.
2. У разі знаходження комерційних підприємств сторін в різних державах, якщо такі держави не є учасницями Віденської конвенції 1980 р.: А) застосування Віденської конвенції для регулювання зобов’язальних правовідносин сторін неможливе; Б) застосування Віденської конвенції для регулювання зобов’язальних правовідносин сторін можливе, якщо суд вважає за доцільне застосувати положення Віденської конвенції, ґрунтуючись на своїй власній правосвідомості; В) застосування Віденської конвенції для регулювання зобов’язальних правовідносин сторін можливе, якщо згідно з нормами міжнародного приватного права застосоване право третьої держави, яка є учасницею Віденської конвенції 1980 року;
3. Віденська конвенція 1980 року не застосовується до продажу: А) товарів, придбаних для особистого, сімейного чи домашнього використання, крім випадків, коли продавець у будь-який час до чи в момент укладення договору не знав і не міг знати, що товари придбані для такого використання; Б) товарів, придбаних не для особистого, сімейного чи домашнього використання, крім випадків, коли продавець у будь-який час до чи в момент укладення договору не знав і не міг знати, що товари придбані не для такого використання; В) комп’ютерного та іншого спеціального обладнання; Г) автомобілів та будь-яких інших наземних транспортних засобів; Д) літаків; Е) Віденська конвенція може застосовуватися для регулювання купівлі-продажу будь-яких товарів.
4. Чи є правильним твердження: «Сторони можуть у договорі виключати застосування Віденської конвенції або відступати від будь-якого з її положень чи змінювати його»: А) так, але таке виключення чи відступ не є обов’язковими для врахування судом у разі виникнення спору; Б) так; В) так, якщо це випливає із принципів національного права сторін і не суперечить суті відносин між ними; Г) ні.
5. За змістом ст. 11 Віденської конвенції 1980 року: А) договір купівлі-продажу обов’язково повинен укладатися чи підтверджуватися в письмовій формі; Б) не вимагається, щоб договір купівлі-продажу укладався чи підтверджувався в письмовій формі; В) договір купівлі-продажу може бути укладений не в письмовій формі, але це може бути очевидною підставою для визнання його неукладеним чи недійсним в судовому порядку; Г) Віденська конвенція не містить жодних вказівок щодо форми договору, оскільки стосується лише питань укладення договору та прав і обов’язків сторін.
6. Якщо сторони договору купівлі продажу (поставки) – юридичні особи за законодавством України – вказали в ньому всі істотні умови поставки, але виклали їх не за правилами Інкотермс (у випадку якщо ні одна зі сторін не вимагала застосування правил Інкотермс), то в даному випадку: А) такий договір є недійсним, оскільки згідно ч. 4 ст. 265 Господарського кодексу України умови договорів поставки повинні викладатися сторонами відповідно до вимог Міжнародних правил щодо тлумачення термінів «Інкотермс»; Б) такий договір є неукладеним, оскільки не містить усіх необхідних істотних умов; В) не можна вважати договір поставки неукладеним та не можна визнати договір поставки недійсним лище на тій підставі, що він не містить вказівки на правила Інкотермс; Г) дійсність (чинність) такого договору залежить від наявності та змісту арбітражного застереження.
7. Строк позовної давності за Конвенцією ООН про позовну давність у міжнародній купівлі-продажу товарів 1974 року становить: А) 1 рік; Б) 2 роки; В) 3 роки; Г) 4 роки; Д) 5 років; Е) це не має значення, оскільки Україна не є учасницею вказаної конвенції.
8. Правова природа Офіційних правил тлумачення торговельних термінів Міжнародної торгової палати «Інкотермс» полягає в тому, що вони є: А) нормативно-правовим актом, обов’язковим до застосування; Б) судовим прецедентом, що набув загального поширення та визнання завдяки діяльності експертів Міжнародної торгової палати; В) яскравим прикладом прямого практичного застосування доктрини як джерела міжнародного приватного права; Г) документом, в якому зафіксовані звичаї ділового обороту.
9. Обсяг обов’язків продавця є мінімальним у разі включення сторонами до договору купівлі-продажу з іноземним елементом посилання на базисну умову поставки за Інкотермс, яка належить за Інкотермс до категорії: А) Е; Б) F; В)C; Г) D; Д) це не має значення, оскільки обсяг зобов’язань продавця є однаковим для при застосуванні будь-якого терміну Інкотермс .
10. Які з нижченаведених питань не знайшли свого врегулюваня в Інкотермс: А) передача права власності; Б) порушення договору та наслідки таких порушень; В) звільнення від відповідальності в певних ситуаціях; Г) усі вищенаведені варіанти є правильними; Д) жодний з вищенаведених варіантів не є правильним, оскільки одним із завдань експертів – розробників Інкотермс було максимальне охоплення усіх питань, пов’язаних з міжнародною поставкою товарів.
Тема 13. Загальні положення зобов’язань з перевезення у міжнародному приватному праві
Питання для обговорення
1. Поняття договору міжнародного перевезення. 2. Джерела регулювання договорів міжнародного перевезення. 3. Колізійне регулювання відносин з договору міжнародного перевезення. 4. Сфера дії: 4.1. Конвенції про міжнародні залізничні перевезення (КОТІФ) від 9 травня 1999 року із змінами, внесеними Протоколом від 3 червня 1999 року; 4.2. Конвенції про уніфікацію деяких правил міжнародних повітряних перевезень, вчиненої 28 травня 1999 року у м. Монреалі; 4.3. Афінської конвенції про перевезення морем пасажирів та їх багажу 1974 року та загальна характеристика Протоколу 1976 року до неї; 4.4. Конвенції про міжнародне перевезення пасажирів і багажу (КАПП), укладеної 1 березня 1973 року у м. Женева; 4.5. Конвенцією про договір міжнародного автомобільного перевезення вантажів (КДПВ), вчиненої 19 травня 1956 року в м. Женеві. 5. Порядок укладення договору міжнародного перевезення. Вимоги до перевізних документів, встановлені конвенціями. 6. Права та обов’язки сторін договору перевезення, визначені транспортними конвенціями. 7. Особливості відповідальності перевізника за договором міжнародного перевезення: 7.1. підстави настання; 7.2. межі; 7.3. підстави настання необмеженої відповідальності; 7.4. підстави звільнення від відповідальності. 8. Порядок пред’явлення претензій (рекламацій) до перевізника за транспортними конвенціями. 9. Строки позовної давності до вимог, що можуть бути заявлені на підставі транспортних конвенцій.
Нормативні акти
Конвенція про міжнародні залізничні перевезення (КОТІФ) від 9 травня 1999 року із змінами, внесеними Протоколом від 3 червня 1999 року. Україна приєдналася Законом України «Про приєднання України до Конвенції про міжнародні залізничні перевезення (КОТІФ)» від 05 червня 2003 року // Урядовий кур’єр. – 2003 – № 124. Конвенція про уніфікацію деяких правил міжнародних повітряних перевезень, вчиненена 28 травня 1999 року у м. Монреалі //Офіційний вісник України. – 2008. – № 100. – Ст. 3295. Афінська конвенція про перевезення морем пасажирів та їх багажу 1974 року та Протокол 1976 року до неї // Офіційний вісник України – 2007. – № 61. – Ст. 2436. Конвенція Організації Об’єднаних Націй про морське перевезення вантажів 1978 року (Гамбурзькі правила) // Законодавство України. <http://zakon1.rada.gov.ua/cgi– bin/laws/main.cgi?nreg=995_391>. Конвенція про міжнародне перевезення пасажирів і багажу (КАПП), укладена 1 березня 1973 року у м. Женева. Законодавство України. <http://zakon1.rada.gov.ua/cgi– bin/laws/main.cgi?nreg=995_845>. Конвенція про договір міжнародного автомобільного перевезення вантажів (КДПВ), вчиненої 19 травня 1956 року в м. Женеві //Офіційний вісник України – 2006 – № 34. – Ст. 2415. Закон України «Про міжнародне приватне право» від 23 червня 2005 року // Відомості Верховної Ради України. – 2005. – № 32. – Ст. 422; з наступними змінами і доповненнями. Кодекс торговельного мореплавства України від 04 травня 1994 року //Відомості Верховної Ради України. – 1995 – № 47. – Ст. 349.
Література Авчинкин Д.В. Правовое регулирование международных перевозок грузов и пассажиров. – Мн.: ИООО « Право и экономика». 2003. – 344 с. Ануфриева Л.П. Международное частное право: В 3–х т. Том. 2. Особенная часть: Учебник. – М.: Издательство БЕК, 2002. – с. 260–285. Анцелевич Г.А. Международное транспортное право: Учеб. Пособие – Киев: Укр. акад. внеш. торговли, 1999. — 306 с. Анцелевич А.Г. Международное морское право: Учебник. – К.: Слово, 2003 Международное частное право: Учебник /Л.П. Ануфриева, К.А. Бякишев, Г.К. Дмитриева. – М.: ТК Велби, Изд–во Проспект, 2004. – с.439–469. Баталов А.А. Современное международно–правовое регулирование воздушных сообщений: теория и практика. – М.: Зерцало– М, 2008. – 224 с. Егиазаров В.А. Транспортное законодательство государств–участников СНГ / В.А. Егиазаров. – М.: Норма. 2007. – 512 с. Ерпылева Н.Ю. Актуальные проблемы теории и практики международного транспортного права. // Адвокат (Москва).– 24.02.2003.– 2002. – C. 33–54. Ерпылева Н.Ю. Международное транспортное право: современные проблемы. //Транспортное право. – 2003. – № 2. – С. 21–26. Ерпылева Н.Ю. Международные транспортные обязательства: основные проблемы правового регулирования //Право и политика. – 2003. – № 3. – С. 83–93. Чубарєв В.Л. Міжнародне приватне право: Навчальний посібник. – К.: Атіка, 2008. – с. 319–335. Юлдашев О.Х. Міжнародне приватне право: Академічний курс: Підруч. для студ. вищ. навч. закл. – К.: Концерн «Видавничий дім «Ін Юре», 2004. – С. 340–399.
Методичні вказівки
В залежності від об’єкту перевезення розрізняють договори міжнародного перевезення вантажу, пасажирів, багажу, пошти. За договором міжнародного перевезення вантажу одна сторона (перевізник) зобов’язується здійснити міжнародне перевезення вантажу довіреного їй другою стороною (відправником) до пункту призначення та видати його особі, яка має право на одержання вантажу (одержувачу), а відправник зобов’язується сплатити за перевезення вантажу встановлену плату та виконати інші обов’язки. За договором міжнародного перевезення пасажира одна сторона (перевізник) зобов’язується виконати міжнародне перевезення другої сторони (пасажира) до пункту призначення, а пасажир зобов’язується сплатити встановлену плату за проїзд та виконати інші обов’язки. За договором міжнародного перевезення багажу перевізник зобов’язується виконати міжнародне перевезення ввіреного йому пасажиром багажу та видати його особі, яка має право на одержання багажу, а пасажир зобов’язується сплатити встановлену плату за провезення багаж та виконати інші обов’язки. З наведеного випливає, що основною ознакою договору міжнародного перевезення є виконання перевізником міжнародного перевезення. У широкому розумінні міжнародним перевезенням є таке, що здійснюється між двома або більше державами. Однак, аналіз конвенцій, що регулюють окремі види міжнародних перевезень, свідчить про те, що вони містять специфічні визначення поняття міжнародного перевезення. Зокрема, міжнародним перевезенням у їх розумінні є перевезення, у якому відповідно до договору перевезення місце відправлення і місце призначення розташовані у двох різних державах–учасницях відповідної конвенції. Крім того, окремі конвенції (наприклад, Монреальська, Афінська) до міжнародних відносять також перевезення, у яких місце відправлення і місце призначення розташовані на території однієї і тієї держави – учасниці, але узгоджена зупинка (передбачений рейсом проміжний порт) – на території іншої держави. Іноземний елемент у договорах міжнародних перевезень може виявлятися так само як і у інших відносинах, що складають предмет міжнародного приватного права (тобто, через суб’єкт, об’єкт, юридичний факт). Наслідком цього буде можливість застосування права різних держав до відповідних відносин. Проте, конвенції, предметом регулювання яких є міжнародні перевезення, не пов’язують свою сферу дії із вказаним розумінням іноземного елементу. Вони застосовуються до міжнародних перевезень Як і інші джерела міжнародного приватного права за способом створення джерела правового регулювання договору міжнародного перевезення поділяють на міжнародні та національні. Одним із основних міжнародних джерел регулювання міжнародних залізничних перевезень є Конвенція про міжнародні залізничні перевезення (КОТІФ)[2] від 9 травня 1980 року[3]. Додаток А до КОТІФ, що має назву «Єдині правила до договору про міжнародне залізничне перевезення пасажирів (ЦІВ)[4]», регулює договір міжнародного залізничного перевезення пасажирів. Додаток В до КОТІФ, що має назву «Єдині правила до договору про міжнародне залізничне перевезення вантажів (ЦІМ)[5]», регулює договір міжнародного залізничного перевезення вантажів. Основним джерелом регулювання договорів міжнародного повітряного перевезення пасажирів, багажу, вантажу є Конвенція про уніфікацію деяких правил міжнародних повітряних перевезень, вчиненена 28 травня 1999 року у м. Монреалі[6] (далі – Монреальська конвенція) . Договори міжнародного морського перевезення пасажирів та багажу регламентується Афінською конвенцією про перевезення морем пасажирів та їх багажу 1974 року. Слід звернути увагу на те, що для України зазначена Конвенція діє в редакції Протоколу 19 листопада 1976 року[7] (далі – Афінська конвенція). Для регулювання договору міжнародного морського вантажного перевезення були прийняті наступні конвенції: 1) Міжнародна конвенція про уніфікацію деяких правил про коносамент, прийнята у Брюсселі 25 серпня 1924 року (Гаазькі правила[8]). У 1968 році у Брюсселі був підписаний Протокол, який розширив сферу дії Гаазьких правил, вніс поправки у межі відповідальності перевізника і порядок заяви вимог до нього. Цей документ отримав назву «правила Вісбі». Зміни до Гаазьких правил були внесені також Брюссельським протоколом 1979 року. Зокрема, Брюсельський протокол ввів спеціальні права запозичення у якості розрахункових одиниць відповідальності перевізника); 2) Конвенція про морське перевезення вантажів, підписана у Гамбурзі 31 березня 1978 року, вступила у силу з 1 листопада 1992 року (Гамбурзькі правила). Україна не бере участі у жодній із цих конвенцій. Джерелом регулювання договорів міжнародного автомобільного перевезення пасажирів та багажу є Конвенція про міжнародні автомобільні перевезення пасажирів та багажу, укладена у Бішкеку 9 жовтня 1997 року(далі– Бішкекська конвенція)[9]. Крім того, договори міжнародного перевезення пасажирів та багажу регулюються Конвенцією про міжнародне перевезення пасажирів і багажу (КАПП), укладеної 1 березня 1973 року у м. Женева[10]. Слід також звернути увагу на те, що 5 липня 1978 року у Женеві до Конвенції був прийнятий прокол про зміни, проте, Україна в ньому участі не бере. У зв’язку із тим, що Україна бере участь у Бішкекській конвенції та у КАПП викладач повинен пояснити, як вирішувати питання щодо конкуренції норм між ними.
Договір міжнародного автомобільного перевезення вантажу регулюється Конвенцією про договір міжнародного автомобільного перевезення вантажів (КДПВ), вчиненої 19 травня 1956 року в м. Женеві[11].
Окремі частини договору міжнародного змішаного перевезення можуть регулюватися конвенціями, що регулюють відповідний вид перевезень. Правила застосування конвенцій до договору змішаного перевезення визначаються самими конвенціями.
Викладач повинен навести приклади такого регулювання.
Крім того, існує Конвенція ООН про змішані перевезення вантажів, укладена у Женеві 24 травня 1980 року. Проте, Україна не бере участі у ній.
Особливості правового регулювання договору міжнародного перевезення.
1. Для усіх конвенцій, що регулюють договір міжнародного перевезення є характерною імперативність норм. В окремих випадках, сторони наділені правом відступати від положень конвенцій, проте така можливість є значно обмеженою.
2. Відповідальність перевізника, встановлена окремими конвенціями, настає незалежно від вини.
3. Відповідальність перевізника, встановлена конвенціями, носить обмежений характер.
Слід зазначити, що обмеження у відповідальності перевізника встановлюються в умовних одиницях. Більшість конвенцій у якості таких використовують спеціальні права запозичення (СПЗ), хоча деякі (наприклад, КАПП) визначають межі відповідальності перевізника у золотих франках (вагою 10/31 грама проби 0,900). Умовні одиниці підлягають перерахуванню у національну валюту певної держави.
4. Обмеження відповідальності не поширюються на випадки, коли перевізник заподіяв шкоду умисно або з грубої необережності.
5. Конвенції, що регулюють договір міжнародного перевезення, встановлюють порядок пред’явлення претензій (рекламацій) до перевізника.
6. Конвенції, що регулюють договір міжнародного перевезення, встановлюють строки позовної давності та окремі правила її застосування, до вимог, передбачених ними.
7. Окремі конвенції встановлюють залежність можливості подачі позову до перевізника від своєчасного пред’явлення претензії.
8. Крім того, конвенції встановлюють вимоги до перевізних документів, встановлюють деякі права та обов’язки сторін із договору перевезення (наприклад, право вантажовідправника на розпорядження вантажем, його обов’язок надати правильні та точні відомості і документи стосовно вантажу тощо).
Викладач повинен пояснити на прикладах кожну із особливостей правового регулювання договору міжнародного перевезення.
Колізійне регулювання договору міжнародного перевезення.
Конвенції з міжнародних перевезень встановлюють лише деякі правила, що стосуються договорів перевезення. Відтак, окремі відносини регулюються нормами певного національного права та договору.
Окремі колізійні норми, що регулюють відносини з договору перевезення, містяться у транспортних конвенціях.
Однак, основна частина правил вибору права, що може бути застосоване до відносин з договору перевезення, міститься у національному законодавстві.
Аналіз Закону України «Про міжнародне приватне право» дає підстави для висновку, що сторони договору перевезення можуть самостійно визначати право, що до нього застосовується (ст. 43).
Однак, при цьому необхідно пам’ятати, що договори пасажирського перевезення є споживчими договорами, відтак, принцип lex voluntatis буде обмежений в даному випадку положеннями ч. 2 ст. 45 Закону України «Про міжнародне приватне право».
Якщо сторони не скористалися можливістю вибору права, воно буде визначатися на підставі колізійних норм.
Відповідно ст. 44 Закону України «Про міжнародне приватне право» у цьому разі застосуванню підлягає право, що має найбільш тісний зв’язок із договором. Воно визначається на підставі ч.2, 3 ст. 32 Закону України «Про міжнародне приватне право», тобто на підставі аналізу умов, суті договору або сукупності обставин справи. У тих випадках, коли зазначені дії не дозволяють визначити право, що застосовується, таким правом буде правом держави, у якій перевізник має своє місцезнаходження (ч. 3 ст. 32, ч. 1 ст. 44 Закону України «Про міжнародне приватне право»).
Проте, для визначення права, яке застосовується до договорів споживання, слід застосовувати ч.ч.3, 4 ст. 45 Закону України «Про міжнародне приватне право».
Окремі колізійні норми містяться у Кодексі торговельного мореплавства України. Вони спрямовані на визначення права, яке підлягає застосуванню до окремих груп відносин, що виникають під час морського перевезення.
Завдання
Завдання № 1
А., маючи намір взяти участь у конференції у Німеччині, придбав авіаквиток на рейс «Київ (Бориспіль) – Франкфурт на Майні; Франкфурт на Майні – Київ (Бориспіль)». Прибувши до аеропорту «Бориспіль», він здав багаж представникові авіакомпанії та отримав ідентифікаційну бирку.
А. прибув до Франкфурту на Майні у час, вказаний у квитку. Проте, багажу свого не отримав. А. звернувся до представника авіакомпанії із заявою про затримку багажу. Представник авіакомпанії запевнив А. у тому, що швидше за все, багаж був помилково відправлений у інше місце і авіакомпанія виконає усі можливі дії щодо якнайшвидшого його розшуку та передачі А.
В результаті А. отримав багаж на третій день з моменту прибуття до Німеччини, після завершення конференції.
Повернувшись до Києва, він звернувся із позовом до авіакомпанії про відшкодування збитків у формі упущеної вигоди у розмірі 12 000 грн. та моральної шкоди у розмірі 55 000 грн., заподіяних порушенням договору перевезення.
Наявність збитків А. пояснював тим, що у багажі були книжки, які він мав намір продати під час конференції, вартістю 12 000 грн.
Моральна шкода обґрунтовувалася душевними стражданнями, яких зазнав А. в результаті неможливості продати книжки.
Позовні вимоги ґрунтувалися на ч. 3 ст. 10 та ч. 2 ст. 22 Закону України «Про захист прав споживачів».
Чи підлягають позовні вимоги задоволенню, якщо Україна та ФРН є учасницями Монрельської конвенції?
В яких випадках відповідальність перевізника за знищення, втрату, пошкодження чи затримку багажу має необмежений характер за Монреальською конвенцією?
Чи може перевізник звільнитися від відповідальності за знищення, утрату, пошкодження чи затримку багажу на підставі положень Монреальської конвенції?
Завдання № 2
Б. придбав авіаквиток в офісі авіакомпанії Х. у м. Києві на рейс «Київ (Бориспіль) – Лондон (Хітроу); Лондон (Хітроу) – Київ (Бориспіль)». Дата вильоту з Києва – 10 липня 2009 року. Дата вильоту з Лондона – 13 липня 2009 року. Виконання перевезення до Лондона відбулося у відповідності із умовами договору перевезення, вказаними у квитку.
13 липня 2009 року Б. прибув до аеропорту Хітроу для того, щоб повернутися до Києва рейсом, квиток на який він придбав ще у Києві.
Однак, йому було відмовлено у реєстрації на рейс, оскільки всі пасажири вже пройшли реєстрацію і вільних місць у літаку більше не було.
Як з’ясувалося, у комп’ютерній системі авіакомпанії стався збій, тому одне місце в літаку було продано двічі.
Представники авіакомпанії вибачилися перед Б. Крім того, авіакомпанія оплатила Б. проживання у готелі протягом 1 доби, трансфер з аеропорту до готелю та у зворотному напрямку, а також перевезла Б. до Києва рейсом від 14 липня 2009 року.
Повернувшись до Києва Б. подав позов до авіакомпанії про відшкодування збитків у формі упущеної вигоди у розмірі 700 000 грн., оскільки неналежне виконання авіакомпанією своїх зобов’язань за договором призвело до того, що 13 липня 2009 року він не зміг взяти участь у ділових переговорах, в результаті яких мав бути укладений контракт на вказану суму.
Відповідач у відзиві на позов зазначив, що згідно з ч. 1 ст. 22 Монреальської конвенції відповідальність перевізника у випадку затримки пасажира обмежується сумою 4150 СПЗ (SDR).
Які види відповідальності перевізника врегульовані Монреальською конвенцією?
Чи можна стверджувати, що у даному випадку відбувалася «затримка» у повітряному перевезенні?
Право якої держави повинно бути застосоване до цього договору, якщо між сторонами не було укладено угоди про вибір права?
Завдання № 3
В. придбав авіаквиток на рейс «Київ (Бориспіль) – Амстердам (Шипхол)». Перебуваючи в літаку, В. постійно замовляв та вживав спиртні напої. Виходячи з літака у Амстердамі, В. не втримав рівновагу, впав з трапа літака, зламавши собі дві руки.
Повернувшись до Києва через деякий час, В. подав позов до авіакомпанії про відшкодування шкоди, заподіяної тілесним ушкодженням під час повітряного перевезення у розмірі 100 000 СПЗ. Позовні вимоги ґрунтувалися на ч. 1 ст. 21 Монреальської конвенції.
Чи підлягає позов задоволенню? Який порядок переведення СПЗ у національну валюту за Монреальською конвенцією?
Завдання № 4
Китайська компанія М. уклала з авіакомпанією Х. договір повітряного вантажного перевезення партії мобільних телефонів з Пекіну до Києва. Одержувач вантажу (українська компанія Т.), прийнявши товар у аеропорту Бориспіль, з’ясувала, що значна частина товару була пошкоджена. Не знаючи як діяти далі, українська компанія звернулася за консультацією до юриста з такими питаннями:
Який порядок надіслання претензії перевізникові у зв’язку із пошкодженням вантажу? Які наслідки того, що претензія не буде подана? Чи можна вимагати відшкодування моральної шкоди у випадку пошкодження вантажу?
Чи може так статися, що перевізник буде звільнений від відповідальності?
Завдання № 5
Одержувач за договором залізничного перевезення вантажу, на який поширюється дія ЦІМ, не отримав вантажу, хоча вже пройшло 14 днів від завершення строку доставки, встановленого за домовленістю сторін.
Варіант: З моменту завершення строку поставки пройшло 32 дні.
Які права виникають у одержувача вантажу у цьому випадку?
Які межі відповідальності перевізника за ЦІМ у випадку прострочення доставки вантажу?
Які межі відповідальності перевізника за ЦІМ у випадку втрати вантажу?
Який порядок подання рекламацій до перевізника за ЦІМ?
Завдання № 6
Під час перевезення пасажирів сполученням «Берлін – Київ» машиніст поїзда Укрзалізниці, під’їзджаючи до Фастова, вимушений був різко загальмувати, оскільки йому стало погано із серцем. В результаті двоє пасажирів (громадянин України та громадянин ФРН) отримали тілесні ушкодження. Обидва з них звернулися з позовами до Укрзалізниці про відшкодування збитків, заподіяних їм в результаті нещасного випадку під час перевезення. У судовому засіданні представник Укрзалізниці заперечив відповідальність Укрзалізниці, оскільки у настанні нещасного випадку не було її вини. (Перевезення, здійснювалося на підставі договорів, до яких застосовуються ЦІВ).
Чи може Укрзалізниця бути звільненою від відповідальності у даному випадку?
Які збитки можуть бути відшкодовані пасажирам у випадку поранення чи іншого завдання шкоди фізичному чи психічному стану пасажирів?
З яким застереженням Україна приєдналася до КОТІФ?
Якщо суд покладе відповідальність на Укрзалізницю, чи буде задоволений позов громадянина України, якщо він ґрунтується на ЦІВ?
Які строки позовної давності, встановлені ЦІВ для вимог про відшкодування збитків у випадку травмувань пасажирів?
Завдання № 7
Громадянин України М. придбав у перевізника, СП «Мандрівник», автобусний квиток для перевезення за маршрутом «Київ – Париж». Під час подорожі, на одній із зупинок М. вийшов із автобуса на 10 хв. Повернувшись, він помітив, що сумка, яку він залишив на своєму сидінні, є напівпорожньою. Відкривши її, він побачив, що з неї зникла відеокамера, годинник та сонцезахисні окуляри. Повернувшись до Києва після 14–денного перебування у Франції, М. звернувся із позовом до СП «Мандрівник» про відшкодування збитків, заподіяних втратою багажу.
Чи розповсюджується на договір перевезення, укладений між М. та СП «Мандрівник», КАПП?
Чи є речі, які були залишені на сидінні автобуса багажем?
Чи можна покласти відповідальність за втрату речей М. на СП «Мандрівник» згідно із КАПП?
Які межі відповідальності перевізника, встановлені КАПП за втрату чи пошкодження багажу?
Які межі відповідальності перевізника, встановлені КАПП за втрату чи пошкодження особистих речей, які пасажир мав із собою?
Який порядок за явлення претензій до перевізника за КАПП у випадку пошкодження чи втрати багажу?
Завдання № 8
СП «Мандрівник» здійснювало перевезення пасажирів за маршрутом «Київ – Лондон» на автобусі, орендованому у СПД Романенка. На одному із поворотів водій автобусу не впорався з керуванням, внаслідок чого автобус в’їхав до кювету. В результаті пасажир Т. отримав тілесні ушкодження. Згодом він звернувся до СП «Мандрівник» із позовом про відшкодування шкоди, заподіяної йому тілесними ушкодженнями під час перевезення.
Представник СП «Мандрівник» у судовому засіданні позову не визнав, у зв’язку із тим, що водій не впорався із керуванням не зі своєї вини, а через несправність автобусу. За умовами договору оренди автобусу, укладеного між СП «Мандрівник» та СПД Романенком, останній мав забезпечити належний стан автобусу.
Чи може СП «Мандрівник» бути звільнене від відповідальності у даному випадку (відповідно до КАПП)?
Який строк позовної давності встановлений КАПП для вимог у зв’язку із смертю чи заподіянням шкоди здоров’ю пасажира?
Завдання № 9
За договором міжнародного автомобільного вантажного перевезення, укладеного між відправником польською компанією Р. та перевізником українською компанією В. перевізник зобов’язувався перевезти товар (партію свинини) у автомобілі з кузовом типу «рефрижератор» з Польщі до України (м. Києва) та передати його там одержувачу. Однак, у момент передачі–приймання товару від перевізника до одержувача, представник одержувача встановив, що м'ясо зіпсоване і зателефонував юристу для з’ясування того, якими можуть бути його подальші дії.
Яким міжнародним нормативно-правовим актом регулюється даний договір перевезення?
Які дії повинен вчинити представник одержувача у даному випадку?
Чи може перевізник звільнитися від відповідальності, якщо м’ясо зіпсувалося внаслідок того, що у дорозі перестав працювати рефрижератор?
Який строк позовної давності встановлений КДПВ для вимог про відшкодування збитків у зв’язку із пошкодженням вантажу?
Які межі відповідальності перевізника встановлені КДПВ у випадку пошкодження вантажу?
Завдання № 10
За договором міжнародного автомобільного вантажного перевезення, укладеного між відправником польською компанією Д. та перевізником українською компанією Л. вантаж повинен бути доставлений одержувачу українській компанії Р. до м. Києва не пізніше 10 липня 2009 року. Однак Р. отримала вантаж лише 14 липня 2009 року. Прострочення доставки вантажу було викликано страйком польських митників. Після прийняття вантажу, одержувач звернувся за консультацією до юриста із питаннями:
Чи повинен перевізник нести відповідальність за прострочення у доставці вантажу у даному випадку?
У якому розмірі можна отримати відшкодування від перевізника у випадку прострочення у доставці вантажу?
За яких умов можна отримати «спеціальні відсотки» від перевізника за прострочення у доставці вантажу, передбачені ст. 26 КДПВ?
Як обраховуються відсотки, передбачені ст. 27 КДПВ?
Тести
1. Ненадання повітряним перевізником пасажиру письмового повідомлення про те, що до перевезення застосовується Монреальська конвенція, яка може обмежувати відповідальність перевізника у встановлених випадках:
А) означає, що договір повітряного перевезення не був укладений;
Б) означає, що договір повітряного перевезення був укладений, проте перевізник не може посилатися на обмеження відповідальності, встановлені Монреальською конвенцією;
В) не зачіпає існування або чинності договору перевезення, на який поширюється дія Монреальська конвенція, у тому числі стосовно положень щодо обмеження відповідальності.
2. Відповідно до Монреальської конвенції повітряний перевізник не має права звільнитися від відповідальності за шкоду, заподіяну у випадку знищення, втрати чи пошкодження вантажу, обґрунтовуючи, що її настання виникло внаслідок:
А) притаманного вантажу дефекту, якості чи вади; Б) несприятливих погодних умов під час повітряного перевезення; В) неправильного упакування вантажу іншою особою; Г) воєнних дій чи збройного конфлікту; Д) дій органу державної влади, пов’язаних з ввозом, вивозом або транзитом вантажу.
3. Повітряний перевізник у договорі може встановити, що межі його відповідальності у випадку смерті або тілесного ушкодження пасажира, знищення, утрати, пошкодження багажу або затримки його доставки: А) перевищують розміри, встановлені Монреальською конвенцією; Б) є нижчими від тих, що встановлені Монреальською конвенцією; В) дорівнюють тим, що встановлені Монреальською конвенцією, якщо пасажир (вантажовідправник) сплатять спеціальний збір перед укладенням договору повітряного перевезення.
4. Якщо за договором залізничного перевезення вантажу за плату місце приймання вантажу і місце, передбачене для видачі, розташовані у двох державах – членах ЦІМ, то до відносин із договору перевезення ЦІМ застосовується: А) у будь-якому випадку; В) тільки у тому випадку, коли перевізник та вантажовідправник домовилися про це; Г) тільки у тому випадку, коли перевізник та вантажоодержувач домовилися про це; Д) якщо перевізник, вантажовідправник та вантажоодержувач мають комерційні підприємства у цих державах.
5. Якщо договором не передбачено іншого, то відповідно до ЦІМ розвантаження вагонних відправок покладається на: А) перевізника; Б) одержувача вантажу; В) митну службу відповідної країни.
6. Відповідно до ЦІВ, у випадку заподіяння шкоди простроченням доставки автомобіля, залізниця зобов’язана сплатити компенсацію правомочній особі компенсацію розмір якої: А) не може перевищувати 10 000 розрахункових одиниць; Б) не може перевищувати вартості перевезення автомобіля; В) не обмежується ЦІВ.
7. Яка (які) із перерахованих умов не є підставою (підставами) для застосування до договору міжнародного морського перевезення пасажирів Афінської конвенції? А) судно, що виконує перевезення, плаває під прапором Держави, яка є Стороною Афінської конвенції; Б) до договору застосовується право Держави, яка є Стороною Афінської конвенції; В) договір перевезення укладено в Державі, яка є Стороною Г) сторони договору домовилися про застосування Афінської конвенції до нього; Д) відповідно до договору перевезення місце відправлення або
8. Відповідно до КДПВ прострочення в доставці вантажу може призвести до сплати компенсації перевізником лише в тому випадку, якщо: А) заява перевізнику була зроблена одержувачем у письмовій формі протягом 21 дня від дня передачі вантажу у розпорядження одержувача; Б) заява перевізнику була зроблена одержувачем у письмовій формі у момент передачі вантажу у розпорядження одержувача; В) одержувач відмовився від прийняття товару; Г) якщо накладна містить спеціальну умову щодо компенсації.
9. Які із умов не визначені КАПП як обов’язкові для отримання пасажиром багажу, який вважався загубленим, але протягом року з дня, коли пасажир вимагав його видачі, був знайдений: А) звернення пасажира до перевізника із вимогою про доставку багажу у пункт відправлення або пункт повернення протягом 30 днів з моменту отримання повідомлення від перевізника про знайдення багажу; Б) повернення пасажиром вартості пасажирського квитка перевізникові; В) повернення будь-якого відшкодування за шкоду, пов’язану із втратою багажу; Г) сплата пасажиром перевізникові платежу у розмірі 20 дол. США за кожен кг знайденого багажу?
10. Пасажир, який отримав багаж, що вважався загубленим, але протягом року з дня, коли пасажир вимагав його видачі, був знайдений: А) втрачає право на отримання відшкодувань у зв’язку із простроченням доставки багажу; Б) не втрачає права на отримання відшкодувань у зв’язку із простроченням доставки багажу; В) не втрачає права на отримання відшкодувань у зв’язку із простроченням доставки багажу, якщо це було передбачено у квитку.
Контрольні питання
1. Чим відрізняється договір міжнародного перевезення від договору внутрішнього перевезення?
2. Яка відповідальність перевізника встановлена Єдиними правилами до договору про міжнародне залізничне перевезення пасажирів і багажу (ЦІВ) (додаток А до КОТІФ) у випадку відміни і запізнення поїзда?
3.Які особи мають право подавати позов до перевізника згідно з Єдиними правилами до договору про міжнародне залізничне перевезення вантажів (ЦІМ) (додаток В до КОТІФ)?
4. Чи може перевізник звільнитися від відповідальності у випадку загибелі чи тілесного ушкодження пасажира за Монреальською конвенцією?
5. Який зміст права розпоряджатися вантажем відповідно до Монреальської конвенції?
6. Чи може застосовуватися Афінська конвенція для регулювання відносин з договору перевезення, якщо судно, яке виконує перевезення плаває під прапором держави, що не є учасницею Афінської конвенції?
7. Чи можна відшкодувати моральну шкоду за КАПП?
8. Чи повинен перевізник згідно з КДПВ виконати вказівку вантажовідправника про доставку вантажу до іншого місця, ніж вказане у вантажній накладній, якщо він уже розпочав перевезення цього вантажу?
Тема 14. Розрахунки в міжнародному приватному праві
Питання для обговорення
1. Міжнародні грошові зобов’язання та міжнародні розрахункові правовідносини: загальна характеристика. 2. Правовідносини по документарному акредитиву. 3. Правовідносини по документарному інкасо. 4. Авансовій платіж і платіж по відкритому рахунку. 5. Банківські гарантії в міжнародних грошових зобов’язаннях. 6. Вексель в міжнародних розрахунках. 7. Чек в міжнародних розрахунках.
Нормативні акти
Закон України «Про обіг векселів в Україні» від 5 квітня 2001 року // Відомості Верховної Ради України. – 2001. – № 24. – Ст. 128). Женевська конвенція від 07 червня 1930 року, якою запроваджено Уніфікований закон про переказні векселі та прості векселі (Україна прєдналась Законом України від 06 липня 1999 р.) // Урядовий кур’єр. – 1999. – № 145-146. Уніфікований закон про переказні векселі та прості векселі: Додаток І до Женевської конвенції від 07.06.1930 р. Застереження і заяви: Додаток ІІ до Женевської конвенції від 07.06.1930 р. Женевська конвенція від 07.06.1930 р. про врегулювання деяких колізій законів про переказні векселі та прості векселі (Україна прєдналась Законом України від 06 липня 1999 р.) // Урядовий кур’єр. . – 1999. – № 145-146. Женевська конвенція від 07.06.1930 р. № 360 про гербовий збір стосовно переказних векселів і простих векселів (Україна прєдналась Законом України від 06 липня 1999 р.) // Урядовий кур’єр. . – 1999. – № 145-146. Конвенция о международных переводных векселях и международных простых векселях (Нью-Йорк, 1988 г.). Конвенция ООН об ответственности операторов транспортных терминалов в международной торговле (Вена, 19 апреля 1991 года) Комиссия ООН по праву международной торговли. Ежегодник. 1992 год. Т. XXIII.- Нью-Йорк: Организация Объединенных Наций, 1994. С. 652 - 660. Конвенция ООН о независимых гарантиях и резервных акредитивах Принята резолюцией 50/48 Генеральной Ассамблеи от 11 декабря 1995 года. Источник: Официальные отчеты Генеральной Ассамблеи, пятидесятая сессия, Дополнение №49 (А/50/49), стр. 403–407. Типовой закон ЮНСИТРАЛ о международных кредитовых переводах от 15 мая 1992 года // http://www.uncitral.org/uncitral/ru/uncitral_texts/payments/1992Model_credit_transfers.html Правовое руководство ЮНСИТРАЛ по электронному переводу средств (подготовлено секретариатом Комиссии ООН по праву международной торговли. Нью-Йорк, 1987). Правовое руководство ЮНСИТРАЛ «По международным встречным торговым сделкам». Нью-Йорк, 22 мая 1992 года Конвенция УНИДРУА о международном факторинге. Оттава, 28 мая 1988 г. Уніфіковані правила Міжнародної Торговельної Палати для гарантій за першою вимогою від 01.01.1992 р. (публікація МТП № 458). Уніфіковані правила та звичаї для документарних акредитивів від 01.01.1993 р. (публікація МТП № 500). Уніфіковані правила для Міжбанківського рамбурсування по документарним акредитивам від 01.01.1995 р. (публікація МТП № 525) Уніфіковані правила по інкасо від 01.01.1979 р. (публікація МТП № 322) (Источник документа: "Инструкция о порядке совершения банковских операций по международным расчетам", N 1 /25.12.85/ Банк внешней торговли СССР, М., 1986, стр. 291-300) Конвенция о коллизионном праве простых и переводных векселей и счетов. Конвенция о коллизионном праве чеков. Принятые на I специализированной Межамериканской конференции по международному частному праву (Панама, 1975) “Унификация права стран Латинской Америки (Часть I и II). Законодательство зарубежных государств, обзорная информация. Выпуск 9”. – М.: Институт законодательства и сравнительного правоведения при Верховном Совете Российской Федерации, отдел научных изданий и организации научных связей. 1991. Европейскaя Конвенция о денежных обязательствах в иностранной валюте (Париж, 11.12.1967 г.) Источник: бюро Договоров на http://conventions.coe.int Европейская конвенция о месте выплат по денежным обязательствам (Базелот, 16.05.1972 г.) Источник: бюро Договоров на http://conventions.coe.int
Література
Агарков М.М. Основы банкового права: Курс лекций. Учение о ценных бумагах: Научное исследование. М., 1994. Альтшулер А., Волков Л. Акредитив в международных расчетах // Новые международные правила по документарным аккредитивам. М.: Внешняя торговля, 1964. № 6. Валютные отношения во внешней торговле СССР // Под ред. А.Б. Альтшулера. М., 1968. Документарные аккредитивы: сравнение UPC 500 и UPC 400: Постатейный детальный анализ / Под ред. Ш. дель Бусто. М., 1995. Дробышев П.Ю. Вексельное право и конвенция ЮНСИТРАЛ о международных переводных векселях и международных простых векселях. М., 1996. Ерпылева Н.Ю. Европейское банковское право: механизм правового регулирования банковской деятельности // Государство и право. – 1998. – № 3. – С. 71-81. Ерпылева Н.Ю Финансовые обязательства в международных коммерческих контрактах (научно-практические аспекты правового регулирования) // ЗиЭ. – 1997. – N 15-16. – С. 65-86. Казакова Н.А. Правовое регулирование форм международных расчетов. – М., 1982. Карашев К.В. К вопросу о правовой природе аккредитивного правоотношения // Актуальные проблемы гражданского права: Сб. статей. Вып. 10. / Под ред. О.Ю. Шилохвоста. – М.: Норма, 2006. – С. 172-225. Куник Я. А. Кредитные и расчетные отношения в торговле. М., 1970. Лазарева Т.П. Международно-правовое регулирование форм расчетов по внешнеэкономическим контрактам. // Закон. – 1995. – № 12. Ландкоф С.Н. Торговые сделки: теория и практика. – Харьков; Киев, 1929. Лунц Л.А. Денежные обязательства в гражданском и коллизионном праве капиталистических стран. – М.: Юриздат, 1948. Международное торговое право: расчеты по контрактам. Сост. и вступительная статья Т.П. Лазаревой. – М., 1996. Полин Д.В. Правовое регулирование расчетов по аккредитиву в торговом обороте: Дис. … канд. юрид. наук. – М., 2001. Розенберг М.Г. Международная купля-продажа товаров: Комментарий к правовому регулированию и практике разрешения споров. 2-е изд., перераб. и доп. – М., 2003. Ростовцева Н.В. Правовое регулирование аккредитивной формы расчетов: Дис. … канд. юрид. наук. – М., 1998. Руководство МТП по операциям с документарными аккредитивами для УОП 500. Публикация МТП № 515 (Е). – М., 1998. Флейшиц Е.А. Расчетные и кредитные правоотношения. – М., 1956. Фрей Л.И. Международные расчеты и финансирование внешней торговли капиталистических стран. – М., 1954. Шамраев А.В. Гражданско-правовой механизм безналичных расчетов. Российский, зарубежный и международный опыт регулирования: Дис. … канд. юрид. наук. – М., 1997. Шамсиев Х.Р. Международно-правовые аспекты применения норм валютного контроля // МЖМП. – 1997. – № 4. – С. 20-38. Шмиттгофф К.М. Експорт: право и практика международной торговли. Пер. с англ. М., 1993. Щербина М. Аккредитив в международных расчетах: некоторые вопросы теории и практики // Журнал Международного частного права. 1996. - № 42. – С. 30-41.
Методичні вказівки
Переважна більшість договірних зобов’язань в міжнародному приватному праві мають відплатний характер, тому грошові зобов’язання складають значну частину майнових відносин. Саме через поширеність грошових зобов’язань виникла нагальна потреба уніфікувати всі форми і способи розрахунків для зручності розуміння і застосування їх юридичними особами – резидентами різних держав. Результатом такої уніфікації стали ряд конвенцій та уніфікованих правил Міжнародної Торговельної Палати, які закріпили правила здійснення міжнародних розрахунків у той чи інший спосіб, врегулювавши такі їх види як: акредитив, інкасо, банківські гарантії, вексель, чек та інші. Одним із основних способів розрахунків є розрахунки за документарним акредитивом. Акредитив розглядають як зобов’язання банка-емітента (банк, який відкрив акредитив), що виникло на підставі доручення клієнта-платника, провести платіж на користь одержувача грошових коштів або визначеної ним особи – бенефіціара. При цьому банк-емітент може доручити проведення відповідного платежу іншому (виконуючому) банку. Незважаючи на те, що акредитив є одним із найдорожчих банківських послуг, він вигідний як покупцю, так і продавцю, оскільки для першого гарантом доставки виступає банк, оскільки саме банк несе відповідальність за повне і належне оформлення документів продавцем, проти яких він вчиняє платіж, а другий не залежить від волі покупця щодо сплати грошей і гарантовано отримає платіж за умови належного виконання своїх обов’язків по договору (наприклад із поставки товару). Іншим способом розрахунку в міжнародних приватноправових відносинах є інкасо. Для експортера інкасо нерідко є неприйнятною формою розрахунків, оскільки він спочатку має відвантажити товар і лише потім передає документи в банк, очікуючи виконання покупцем зобов’язань щодо платежу. Тому для зменшення ризику експортер мусить вимагати банківської гарантії платежу. Інкасо може бути документарним і чистим. Документарне інкасо – операція, відповідно до якої, банк зобов’язується пред’явити третій особі, отримані від свого клієнта документи, як правило, товаророзпорядчі, і видати їх цій особі тільки проти платежу або проти акцепту платежу. Аванс – це грошова сума чи майнова цінність, передана покупцем продавцю до відвантаження товару в рахунок виконання зобов’язань по контракту. Авансові платежі як форма міжнародних розрахунків більш вигідні експортеру і менше – імпортеру. Для імпортера вона являється ризиковою формою розрахунків, тому імпортер наполягає на виставленні на свою користь гарантії першокласного банку (гарантії повернення авансу чи гаранти належного виконання контракту). Значне місце в міжнародних розрахунках посідає форма, за якої платежі здійснюються через так званий відкритий рахунок. Використання цієї форми передбачає ведення партнерами один для одного відкритих рахунків, на яких обліковуються суми поточної заборгованості. Після відвантаження товару і відправлення документів на адресу імпортера експортер заносить суму вартості вантажу на дебет відкритого на покупця рахунка. Імпортер здійснює такий самий запис у кредит рахунку експортера. Після оплати товару експортер і імпортер роблять компенсуючі проведення. Таким чином, ця форма розрахунків передбачає ведення контрагентами великого обсягу роботи з обліку продажу. Платіж на відкритий рахунок — найризикованіша для експортера форма розрахунків, оскільки у нього немає ніяких гарантій, що покупець врегулює свою заборгованість в обумовлений строк. Після того, як всі права на товар перейшли до покупця разом з товаророзпорядчими документами, постачальнику залишається тільки покладатися на платоспроможність і розрахункову дисципліну покупця. Таким чином, ризик несплати імпортером товару при однобічному використанні відкритого рахунку аналогічний ризику непостачання товару або недопостачання товару експортером при авансових платежах. За гарантією банк, інша фінансова установа, страхова організація (гарант) гарантує перед кредитором (бенефіціаром) виконання боржником (принципалом) свого обов’язку. Гарантія за своєю природою є правочином, відокремленим від договору, на якому вона базується (зобов’язання за яким забезпечується гарантією), а гарант жодним чином не зачіпає договору та не зобов’язується відповідно до основного договору, незважаючи на включення в гарантію посилання на такий договір. Чек — це письмова безумовна пропозиція чекодавця платнику здійснити платіж зазначеної у чеку грошової суми чекодержателю готівкою або у безготівковій формі (шляхом її переведення на банківський рахунок власнику чека). Як засіб платежу у міжнародних розрахунках чек використовується у розрахунках за поставлений товар, при остаточному розрахунку за товари (послуги), в регулюванні грошових відносин у разі рекламацій та штрафних санкцій, при погашенні боргу, а також у розрахунках по неторгових операціях. Чек може бути використаний для отримання готівки, для безготівкових платежів і в інших формах розрахунків. Форми та реквізити чека регулюються нормами Женевських чекових конвенцій, англо-американською системою права та національним законодавством. Спори щодо форми чека вирішуються на основі права тієї держави, де виписано чек; права особи, що є платником, по чеку, визначаються законом місця платежу. Для розрахунків за зовнішньоекономічними угодами широко використовуються векселі, які бувають простими (соло-вексель) та переказними (тратта). Більше поширені переказні векселі, які являють собою безумовну пропозицію трассанта (кредитора), адресовану трассату (боржнику), сплатити третій особі (ремітенту) в установлений термін зазначену у векселі суму. Переказний вексель може бути виписаний з пропозицією сплатити зазначену в ньому суму на користь самого трассанта, який стає і ремітентом. Форма та реквізити чека визначаються нормами національного та міжнародного права. Міжнародне вексельне право базується на Женевських вексельних конвенціях, законодавстві країн англо-американського права та законодавстві країн, чиє вексельне право не належить до зазначених систем. У міжнародних розрахунках необхідно враховувати розбіжності, що мають місце у вексельному законодавстві різних країн. В угодах слід передбачати, яким з чинних нормативних актів регулюватимуться фінансові відносини, що виникають упродовж виконання зовнішньоекономічної угоди. Векселі можуть використовуватись як самостійна форма розрахунку або як платіжний інструмент в інших формах розрахунку (інкасо, акредитив, відкритий рахунок).
Завдання
Завдання № 1 Українська компанія (продавець) та італійська компанія (покупець) уклали договір міжнародної купівлі-продажу товарів, при цьому в договорі сторони не обрали матеріальне право, яке застосовується до цього договору. Італійський покупець повинен був розраховуватись шляхом відкриття акредитива в італійському банку на користь продавця. Покупець вчасно відкрив акредитив і з його рахунку була вчасно списана та сума грошей, яка становила вартість придбаного товару, але з вини банка покупця ця сума грошей не була перерахована продавцю. Продавець подав позов до господарського суду в Україні про відшкодування збитків, завданих порушенням покупцем обов’язків за договором. Визначить матеріальне право, якої країни буде застосовуватись, та вирішіть спір.
Завдання№ 2 Українська компанія (продавець) та польська компанія (покупець) уклали договір міжнародної купівлі-продажу товарів, при цьому в договорі сторони передбачили, що оплата за товар буде здійснюватись на умовах безвідкличного акредитиву, який відкривається за дорученням покупця в банку Польщі. В день відкриття акредитиву його сума була списана банком з рахунку покупця, але при цьому не надійшла на поточний рахунок продавця і не була повернута покупцю. Згодом було встановлено, що зазначена сума знаходилась на рахунку банка. У відповідності до арбітражного застереження, продавець звернувся в МКАС при ТПП України до покупця з позовом про сплату суми платежу за товар. На засіданні МКАС представник покупця зазначив, що свої зобов’язання по оплаті покупець виконав. Чи згодні Ви з твердження покупця? Хто є належним відповідачем по даній справі? Чи має право МКАС залучити в якості відповідача банк, що не виконав акредитивне доручення?
Завдання№ 3 Переказний вексель був виданий в США з вказівкою, що платник по векселю в Україні. По формі і реквізитам зазначений вексель відповідав законодавству США, але не відповідав вексельному законодавству України. Платник (українська юридична особа) відмовив акцептувати (платити) вексель з настанням строку платежу, посилаючись на відсутність у векселі необхідних реквізитів, які мають своїм наслідком його недійсність. Чи правомірні дії української юридичної особи (платника)?
Тести
1. Чи залежить акредитив від основного договору в аспекті договірного грошового зобов’язання покупця перед продавцем? А) так, залежить, адже грошове зобов’язання банку-емітента перед платником і грошове зобов’язання покупця перед продавцем є одним і тим самим; Б) ні, не залежить, адже грошове зобов’язання банку-емітента перед платником не можна ототожнювати з грошовим зобов’язанням покупця за основним договором; В) це залежить від умов самого акредитиву.
2. Чи є характерною для акредитивних відносин природа подвійного зобов’язання банка-емітента? А) так, оскільки банк-емітент на підставі договору банківського рахунку приймає на себе зобов’язання щодо виконання доручення клієнта відкрити акредитив перед платником, а з іншої сторони, впровадження дій, спрямованих на виконання платежу за акредитивом породжують грошове зобов’язання банка-емітента перед одержувачем; Б) ні, оскільки у банка-емітента виникають зобов’язання лише перед своїм клієнтом, а підстав вступу у акредитивні правовідносини з одержувачем коштів (продавцем) немає; В) ні, оскільки, як правило, банк-емітент напряму не виплачує грошову кошти одержувачу, а це робить виконуючий банк, тому саме у нього виникає обов’язок перед одержувачем.
3. На кого покладена відповідальність за належне оформлення комерційних документів у відносинах документарного інкасо? А) на банк-емітент; Б) на платника; В) на виконуючий банк; Г) на одержувача коштів.
4. Платником за чеком може бути: А) лише банк; Б) лише чекодавець; В) і банк і чекодавець.
5. У чому проявляється принцип незалежності зобов’язань гаранта перед бенефіціаром від основного зобов’язання? А) в тому, що гарант не є стороною основного договору, а сама гарантія є одностороннім та абстрактним правочином; Б) в тому, що підставами до відмови в задоволенні вимог бенефіціара можуть бути обставини, які стосуються невиконання основного договору; В) в тому, що підставами до відмови в задоволенні вимог бенефіціара можуть слугувати виключно обставини, пов’язані з невиконанням умов самої гарантії.
Контрольні питання
Тема 15. Недоговірні зобов’язання у міжнародному приватному праві
Питання для обговорення
1. Поняття та умови деліктної відповідальності за законодавством України. 2. Колізійні питання деліктних зобов’язань. 3. Заподіяння шкоди суб’єктом іноземної національної належності в Україні. 4. Заподіяння шкоди суб’єктом української національної належності за кордоном. 5. Особливості застосування права і відповідальність за шкоду, заподіяну споживачеві. 6. Особливості визначення права, яке підлягає застосуванню при порушенні особистих немайнових прав.
Нормативні акти
Закон України «Про міжнародне приватне право» від 23 червня 2005 року // Відомості Верховної Ради України. – 2005. – № 32. – Ст. 422; з наступними змінами і доповненнями. Цивільний кодекс України від 16 січня 2003 року // Відомості Верховної Ради України. – 2003. – № 40–44. – Ст. 356; з наступними змінами і доповненнями.
Література
Богуславский М.М. Международное частное право. – М., 1998. – С. 245–252. Забара І. М. Відшкодування моральної (немайнової) шкоди в міжнародному приватному праві: Дис... канд. юрид. наук: 12.00.03 / Київський національний ун– т ім. Тараса Шевченка. – К., 2002. Звеков В.П. Международное частное право. – М., 1999. – С. 123–124, 358–375. Звеков В.П. Обязательства из причинения вреда в международном частном праве (некоторые коллизионные вопросы) // Очерки международного частного права. – М., 1963. – С. 112–136. Кабатова Е.В. Деликты в международном частном праве // Государство и право. – 1992. – № 9. – С. 100–107. Лунц Л.А. Курс международного частного права. Особенная часть. – М., 1975. – С. 356–379. Лунц Л.А., Марышева Н.И., Садиков О.Н. Международное частное право. – М., 1984. – С. 213–222. Малеин Н.С. Возмещение вреда, причиненного личности. – М., 1965. Малеин Н.С. О моральном вреде // Государство и право. – 1993. – № 3. – С. 32–39. Марышева Н.И., Хлестова И.О. Правовое положение российских граждан за границей (вопросы и ответы). – М., 1994. – С. 46–49. Матвеев Ю.Г. Англо-американское деликтное право. - М.: Юрид. лит., 1973. - 174 с.Международное частное право: сборник документов / Сост. К. А. Бекяшев, А. Г. Ходаков. – М., 1997. – С. 911–914. Международное частное право: сборник нормативных документов / Сост. Н. Ю. Ерпылева. – М., 1994. – С. 208–345. Нор В.Т. Имущественная ответственность за неправильные действия должностных лиц. – Львов, 1974.
Методичні вказівки
У вітчизняному законодавстві недоговірні зобов’язання складають широку систему зобов’язань, охоплюючи своїм регулюванням: 1) зобов’язання із завдання шкоди; 2) зобов’язання з публічної обіцянки винагороди; 3) зобов’язання із вчинення дій в майнових інтересах іншої особи без її доручення; 4) зобов’язання із рятування здоров’я та життя фізичної особи, майна фізичної або юридичної особи; 5) зобов’язання із створення загрози життю, здоров’ю, майну фізичної особи або майну юридичної особи; 6) зобов’язання із набуття, збереження майна без достатньої правової підстави (глави 78–83 Цивільного кодексу України). Водночас чинний Закон «Про міжнародне приватне право» у розділі VII «Колізійні норми недоговірних зобов’язань» приділяє увагу лише вибору колізійної прив’язки при регулюванні зобов’язань із відшкодування шкоди (ст. 49), в тому числі завданої внаслідок недоліків товарів, робіт (послуг) (ст. 50), а також зобов’язань, що виникають у зв’язку з набуттям, збереженням майна без достатньої правової підстави (ст. 51). Щоправда, у Законі міститься загальна норма ст. 48, яка встановлює універсальне правило стосовно вибору права при регулюванні зобов’язань із односторонніх дій: з урахуванням спеціальних правил ст.ст. 49–51 застосовується право тієї держави, на території якої мала місце така дія. Ще більш звужений підхід до визначення обсягу правового регулювання недоговірних зобов’язань спостерігається у дво– та багатосторонніх договорах про правову допомогу у цивільних справах. Так, у Мінській конвенції «Про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах» від 22 січня 1993 р. з питань колізійного регулювання недоговірних зобов’язань увагу приділено лише зобов’язанням з відшкодування шкоди (ст. 42). Міжнародне законодавство в сфері недоговірних зобов’язань також тяжіє до регулювання деліктних відносин, причому тих, які виникають при здійсненні міжнародних перевезень. Цим питанням присвячені чимала кількість конвенцій, зокрема: Конвенція про шкоду, завдану іноземними повітряними суднами третім особам на поверхні 1952 р., Брюссельська конвенція про відповідальність операторів ядерних суден 1962 р., Віденська конвенція про цивільну відповідальність за ядерну шкоду 1963 р., Віденська конвенція за шкоду від забруднення нафтою 1969 р., Гаагська конвенція про право, що застосовується до автотранспортних пригод 1971 р., Конвенція про цивільну відповідальність за шкоду, завдану при перевезенні небезпечних вантажів автомобільним, залізничним та внутрішнім водним транспортом 1990 р. Таким чином, як випливає із змісту вітчизняного Закону «Про міжнародне приватне право», правовідносини, пов’язані з недоговірними зобов’язаннями, регулюються переважно законом місця здійснення акту, з яким пов’язуються відповідні правовідносини (lex loci actus comissi). Найпоширенішим видом недоговірних зобов’язань є зобов’язання із відшкодування шкоди. Закон України «Про міжнародне приватне право» в якості основної колізійної прив’язки закріплює правило про те, що права та обов’язки за такими зобов’язаннями визначаються правом держави, у якій мала місце дія або інша обставина, що стала підставою для вимоги про відшкодування шкоди (ч. 1 ст. 49 Закону України «Про міжнародне приватне право»). Водночас Закон України «Про міжнародне приватне право» передбачає також можливість застосування права іншого, ніж право держави, на території мав місце юридичний факт завдання шкоди. Ч. 2 ст. 49 Закону України «Про міжнародне приватне право» встановлює, що права та обов’язки за зобов’язаннями, які виникають внаслідок завдання шкоди за кордоном, визначатимуться правом тієї держави, місце проживання або місцезнаходження в якій мають обидва зі сторін даного зобов’язання – потерпілий і заподіювач. Іншими словами, якщо, наприклад, громадянин України А., перебуваючи у Франції, в результаті ДТП завдав шкоди здоров’ю громадянину України Б., за чинним Законом України «Про міжнародне приватне право» до їхніх правовідносин застосовуватиметься законодавство України саме внаслідок наявності у них спільної національної належності і незважаючи на те, що факт завдання шкоди мав місце на території іноземної держави. Крім того, важливість загальних норм, що регулюють правовідносини щодо завдання шкоди з іноземним елементом обумовлена тим, що ними встановлюються засади обмеження застосування іноземного права. Як відомо, основний принцип обмеження застосування іноземного права випливає із змісту норми ч. 3 ст. 4 Закону України «Про міжнародне приватне право», за якою право, що підлягає застосуванню згідно колізійних норм, не застосовується, якщо за всіма обставинами правовідносини мають незначний зв’язок з визначеним правом і мають більш тісний зв’язок з іншим правом. Для деліктних зобов’язань обмеження у застосуванні визначеного колізійними нормами іноземного права відтворюється у правилі ч. 3 ст. 49 Закону України «Про міжнародне приватне право», відповідно до якого право іноземної держави не застосовується в Україні, якщо дія або інша обставина, що стала підставою для вимоги про відшкодування шкоди, за законодавством України не є протиправною. Доцільність такої норми не викликає жодних сумнівів, адже якщо вітчизняне законодавство не визнає конкретне діяння правопорушенням, сама можливість вирішення питання про відшкодування шкоди нівелюється a priori. Також обґрунтуванням впровадження ч. 3 ст. 49 Закону України «Про міжнародне приватне право» може слугувати той факт, що вона є своєрідним прикладом застосування застереження про публічний порядок (ст. 12 Закону України «Про міжнародне приватне право»). Інститут відшкодування шкоди, завданої внаслідок недоліків товарів, робіт (послуг) в чинному ЦК України регулюється окремими нормами глави 82 про відшкодування шкоди (ст. ст. 1209–1211), а також нормами Закону України «Про захист прав споживачів». Виділення Законом «Про міжнародне приватне право» зазначених норм у особливий масив правового регулювання викликано специфікою суб’єктного складу та невідповідністю в багатьох випадках права держави місця укладення споживчого договору про придбання товарів, замовлення робіт (послуг) та права держави, де виникли негативні наслідки у зв’язку з недоліками товарів, робіт (послуг). Законом України «Про міжнародне приватне право» встановлюються альтернативні прив’язки, які застосовуються на вибір потерпілого, а саме він може обрати для застосування до вимог про відшкодування шкоди, завданої внаслідок недоліків товарів, робіт (послуг): а) право держави, у якій знаходиться місце проживання або основне місце діяльності потерпілого; б) право держави, у якій знаходиться місце проживання або місцезнаходження виробника або особи, яка надала послугу; в) право держави, у якій споживач придбав товар або у якій йому була надана послуга (ст. 50 Закону України «Про міжнародне приватне право»). Останній вид недоговірних зобов’язань, врегульованих Законом України «Про міжнародне приватне право» – набуття, збереження майна без достатньої правової підстави (ст. 51 Закону України «Про міжнародне приватне право»). Основною прив’язкою, якою визначатиметься потрібне право, є право держави, на території якої такі дії мали місце. Разом з для сторін встановлено і диспозитивну норму, в силу якої вони мають право обрати право держави суду у будь-який час після виникнення даного зобов’язання.
Завдання
Завдання № 1 З метою проведення частини відпустки і відзначення п’ятирічного ювілею укладення шлюбу подружжя з Німеччини (чоловік – громадянин Німеччини, дружина – громадянка України) придбали у ЗАТ «Укрінфотур» ваучер на п’ятиденну поїздку до м. Києва. Згідно з умовами, які містилися у ваучері, туроператор ЗАТ «Укрінфотур» зобов’язувався зустріти подружжя в аеропорту, поселити їх в люкс-номері готелю «Дніпро», організувати екскурсії в старовинні місця міста Києва, а також забезпечити квитками до Національної опери України на балет «Ромео і Джульєтта». Усі умови договору, крім останньої, були виконані. Неможливість виконання останньої умови представник ЗАТ «Укрінфотур» пояснив тим, що трупа, яка танцює балет «Ромео і Джульєтта», в даний час знаходиться на гастролях, запропонувавши одночасно або взяти квитки на інший балет до Національної опери або на балет «Ромео і Джульєтта» в одному з інших театрів м. Києва. Від зазначеної пропозиції подружжя відмовились і, достроково повернувшись до Німеччини, пред’явили позов до агента ЗАТ «Укрінфотур» про відшкодування як матеріальної, так і моральної шкоди. Позов був задоволений судом м. Гамбурга, а згодом в порядку регресу відповідні кошти були стягнені з ЗАТ «Укрінфотур». Яке право, на Ваш погляд, підлягає застосуванню при відшкодуванні шкоди в даному випадку: право місця укладення договору чи право держави, де було завдано шкоди подружжю?
Завдання № 2 Підприємець, громадянин України Віктор Іваненко, перебуваючи у Франції з діловою поїздкою, уклав з французькою фірмою договір купівлі-продажу промислового обладнання. Переговори проводились через перекладача, наданого Іваненку українським агентством перекладів «Логос», французькою мовою. Відповідно до умов укладеного договору Іваненко сплатив після поставки товару згідно за надісланими йому рахунками. Лише згодом він помітив, що в рахунки були вписані товари, які йому не потрібні. Іваненко звернувся до продавця з вимогою повернути йому кошти в обмін на повернення непотрібних товарів. Французька фірма – продавець відмовила у задоволенні заявлених вимог, посилаючись на те, що в договорі купівлі-продажу зазначені товари перелічені серед його предметів. Яке право підлягає застосуванню до даних правовідносин і яким чином український підприємець може домогтися задоволення своїх вимоги?
Завдання № 3 Громадянка України Олена Петренко протягом багатьох років з чоловіком і 25-річним сином проживає в Німеччині. Її дочка, також громадянка України, два роки тому одружилась і повернулась в Україну. У 1999 р. О. Петренко разом з сином приїхала у гості до дочки на власному автомобілі, зареєстрованому в Німеччині. Під час однієї із поїздок з дітьми машина під керуванням О. Петренко внаслідок значного перевищення нею встановленої швидкості потрапила у кювет. Результатом аварії стало одержання дітьми серйозних ушкоджень здоров’я. І син, і дочка О. Петренко звернулися з вимогою про відшкодування шкоди з німецької страховки своєї матері. Право якої країни є компетентним у відношенні цих вимог, якщо вказані особи звернулися з позовом до німецького суду?
Завдання № 4 Громадянка Білорусі, знаходячись у відрядженні в Москві, придбала косметичний засіб, виробником якого є відома західноєвропейська компанія, яка здійснює торгівлю в ряді країн СНД. Застосування засобу у суворій відповідності до інструкції призвело до завдання шкоди її здоров’ю. Згідно з цивільним законодавством Білорусі до вимог про відшкодування шкоди, яка була заподіяна споживачеві у зв’язку з купівлею товару, на вибір споживача застосовується: а) право країни, де знаходиться місце проживання споживача; б) право країни, де знаходиться місце проживання або місце знаходження виробника; в) право країни, де споживач придбав товар. Згідно Закону РФ «Про захист прав споживача» шкода, заподіяна внаслідок недоліків товару, підлягає відшкодуванню продавцем або виробником товару – на вимогу потерпілого. Як свідчить практика, стосовно імпортних товарів доцільним є пред’явлення відповідних вимог продавцеві. Виключення складають претензії щодо товарів великих і відомих фірм, зокрема, з країн Західної Європи, з Японії та США. Вибір права якої країни є найбільш доцільним для споживача в даному випадку?
Завдання № 5 На сторінках російського інтернет-видання була вміщена інформація стосовно приїзду на гастролі в Російську Федерацію відомого українського співака П. Інтернет видання повідомляло, що П. співає виключно під фонограму, є наркоманом, людиною з нетрадиційною сексуальною орієнтацією і неодноразово звинувачувався у розбещенні малолітніх. Довідавшись про цю інформацію, П., посилаючись на важкий емоційний стан, що настав внаслідок розповсюдження про нього відомостей, що не відповідають дійсності і принижують його честь і гідність, скасував гастролі. В результаті цього фірма – організатор гастролей П. в Російській Федерації, зазнала збитків, вимогу про відшкодування яких вона пред’явила до П. в суді м. Москви. Представник П. відмовився задовольнити зазначені вимоги, вважаючи, що збитки настали внаслідок неправомірних дій інтернет-видання. Чи може П. бути визнаний належним відповідачем у справі за позовом організатора гастролей? Чи вправі П. пред’явити позов до російського інтернет-видання в українському суді? Право якої країни може бути застосовано при розгляді цих позовів?
Тести
1. Якою є основна колізійна норма, що застосовується до недоговірних зобов’язань: А) право держави, де мала місце відповідна дія або подія, яка стала підставою для виникнення недоговірного зобов’язання; Б) право держави, де настали негативні наслідки для потерпілого; В) право держави, де потерпілий пред’являє вимогу про захист своїх прав; Г) право держави, обране за домовленістю між потерпілим та порушником.
2. За правом якої держави визначатимуться права та обов’язки за зобов’язанням про відшкодування шкоди, завданої громадянином Німеччини громадянинові Німеччини в результаті бійки, що відбулася в м. Одеса: А) Німеччини; Б) за вибором сторін; В) за рішенням суду; Г) України.
3. Право якої держави не може бути застосоване до зобов’язань з відшкодування шкоди, завданої внаслідок недоліків товару – продукту харчування виробництва Китаю, придбаного громадянином України, який постійно проживає в Україні, у Франції, за Законом України «Про міжнародне приватне право» за умови, що шкода (харчове отруєння) настала на території Швейцарії: А) право Китаю; Б) право Франції; В) право Швейцарії; Г) право України.
4. Яке з наведених тверджень не відповідає чинному законодавству з питань недоговірних зобов’язань з іноземним елементом: А) за загальним правилом до зобов’язань, які виникли із завдання шкоди, застосовується право держави, у якій мала місце дія або інша обставина, яка стала підставою для вимоги про відшкодування шкоди; Б) підставою для незастосування в Україні права іноземної держави до зобов’язань із завдання шкоди є його істотна невідповідність законодавству України; В) сторони зобов’язання із завдання шкоди мають право у будь-який час після його виникнення обрати право держави суду; Г) сторони зобов’язання з набуття, збереження майна без достатньої правової підстави мають право у будь-який час після виникнення даного зобов’язання обрати право держави суду.
5. Колізійні норми якого з перерахованих видів недоговірних зобов’язань відсутні у Законі України «Про міжнародне приватне право»: А) зобов’язань про відшкодування шкоди; Б) зобов’язань із набуття, збереження майна без достатньої правової підстави; В) зобов’язань про відшкодування шкоди, завданої внаслідок недоліків товарів, робіт (послуг); Г) зобов’язань з рятування здоров’я та життя фізичної особи, майна фізичної або юридичної особи.
Контрольні питання
1. Які колізійні прив’язки застосовуються у відношенні зобов'язань із завдання шкоди і яка з них є основною? 2. Які критерії покладені в основу поняття “місце вчинення делікту”? 3. Яким чином визначається право, що підлягає застосуванню до правовідносин із завдання шкоди іноземцям в Україні? 4. Правом якої країни визначаються зобов’язання сторін при заподіянні шкоди за кордоном, якщо обидві сторони правовідношення (заподіювач шкоди і потерпілий) є українськими громадянами і українськими юридичними особами ? 5. На яких засадах регулюються відносини, що виникають у зв’язку з набуттям, збереженням майна без достатньої правової підстави? 6. Правом якої країни регулюється відшкодування шкоди у разі, коли місце заподіяння шкоди або місце настання негативних наслідків не співпадають? 7. Які особливості відшкодування шкоди, заподіяної особі шляхом публікації завідомо неправдивих свідчень про неї у засобах масової інформації, в тому числі і в мережі Інтернет? 8. Які особливості колізійних прив’язок, що регулюють умови та порядок відшкодування шкоди, завданої внаслідок недоліків товарів, робіт (послуг)? 9. Яким чином слід регулювати ті недоговірні зобов’язання з іноземним елементом, які не безпосередньо не врегульовані Законом України «Про міжнародне приватне право» та міжнародними конвенціями?
Тема 16. Авторське право та суміжні права в міжнародному приватному праві
Питання для обговорення
Нормативні акти
Бернська конвенція про охорону літературних і художніх творів. Паризький акт від 24 липня 1971 р., змінений 2 жовтня 1979 р. // Інтелектуальна власність в Україні: правові засади та практика. – Наук.-практ. вид.: У 4-х т. / За заг. ред. О.Д. Святоцького. – Т.1: Право інтелектуальної власності. – К.: Видавничий Дім «Ін Юре», 1999. – С.186-224. Всесвітня конвенція про авторське право 1952 р. // Інтелектуальна власність в Україні: правові засади та практика. – Наук.-практ. вид.: У 4-х т. / За заг. ред. О.Д. Святоцького. – Т.1: Право інтелектуальної власності. – К.: Видавничий Дім «Ін Юре», 1999. – С.243-262. Міжнародна конвенція про охорону інтересів виконавців, виробників фонограм і організацій ефірного мовлення. // Інтелектуальна власність. – 2001. - №2. – С.71-75. Конвенция об учреждении Всемирной организации интеллектуальной собственности от 14 июля 1967 г. // Интеллектуальная собственность: нормативно-правовые акты / Под общ. ред. А.Д.Святоцкого, В.П. Петрова. – Т.2. – К.: Ин Юре, 1999. Конвенція про охорону інтересів виробників фонограм від незаконного відтворення їх фонограм 1971 р. // Авторське право і суміжні права. Законодавство та судова практика. – Зб. нормат. актів. – К.: Юрінком Інтер, 2003. – С.171-174. Угода про торговельні аспекти прав інтелектуальної власності (Угода TRIPS). // Інтелектуальна власність. – 1999. - № 5, 6, 7. Цивільний кодекс України від 16 січня 2003 р. // Відомості Верховної Ради. – 2003. - № 40-44. - Ст.356. Закон України «Про авторське право і суміжні права» (в редакції Закону України від 11 липня 2001 р.) // Відомості Верховної Ради. – 2001. - №43. – Ст. 214. Закон України «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні» від 16 листопада 1992 р. // Відомості Верховної Ради України. — 1993. - № 1. - Ст.1. Закон України «Про телебачення і радіомовлення» від 21 грудня 1993 р. // Відомості Верховної Ради України. — 1994. — № 10. — Ст. 43. Закон України «Про кінематографію» від 13 січня 1998 р. // Відомості Верховної Ради України. - 1998. - № 22. - Ст. 114. Закон України «Про розповсюдження примірників аудіовізуальних творів і фонограм» від 23 березня 2000 р.// Відомості Верховної Ради України. - 2000. - № 5-6. - Ст. 46. Закон України «Про особливості державного регулювання діяльності суб’єктів господарювання, пов’язаної з виробництвом, експортом, імпортом дисків для лазерних систем зчитування» від 17 січня 2002 р. // Офіційний вісник України. - 2002. - № 7. - Ст. 276. Постанова Кабінету Міністрів України «Про затвердження розміру винагороди (роялті) за використання опублікованих з комерційною метою фонограм і відеограм та порядок їх виплати» від 18 січня 2003 p., № 71 // Офіційний вісник України. - 2003. - № 4. - Ст. 129. Постанова Кабінету Міністрів України «Про затвердження мінімальних ставок винагороди (роялті) за використання об'єктів авторського права і суміжних прав» 18 січня 2003 p., № 72 // Офіційний вісник України. - 2003. - № 4. - Ст. 129. Постанова Кабінету Міністрів України «Про державну реєстрацію авторського права і договорів, які стосуються права автора на твір» від 27 грудня 2001 р. № 1756 // Офіційний вісник України. - 2001. - № 52. — Ст. 2369. Рекомендації президії Вищого господарського суду України від 10 червня 2004 р. «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов’язаних з захистом прав інтелектуальної власності». // Юридическая практика. - 2004. - № 26.
Література
Авторське право і суміжні права. Європейський досвід: У 2-х книгах / За ред. А.С.Довгерта. — Книга 1: Нормативні акти і документи. Європейська інтеграція України / Уклад. Р. В. Дроб'язко. — К.: Ін Юре, 2001. — 520с. — Книга 2: Виступи, статті європейських спеціалістів / Уклад. В. С. Дроб'язко. - К.: Ін Юре, 2001. - 460 с. Андрощук Г., Крайнев П., Кавасс И. Право интеллектуальной собственности. Торговые аспекты. – К.: Ин Юре, 2000 – 164 с. Ануфриева Л.П. Международное частное право: В 3-х т. Т.2 Особенная часть: Учебник. – 2 - изд., перераб. и доп. – М.: Издательство БЕК, 2002. – 656 с. Богуславский М.М. Вопросы авторского права в международных отношениях. — М.: Наука, 1973. — 336 с. Богуславский М.М. Международное частное право: Учебник. – 3-е изд., перераб. и доп. – М.: Юристъ, 1999. – 408 с. Борохович Л., Монастырская А., Трохова М. Ваша интеллектуальная собственность. – СПб: Питер, 2001 – 414 с. Дозорцев В.А. Интеллектуальные права: Понятие. Система. Задачи кодификации. Сборник статей. М.: «Статут», 2003 – 416 с. Дюма Ролан. Литературная и художественная собственность. — М., 1993. Захист прав інтелектуальної власності: досвід Сполучених Штатів Америки. – Зб. Документів, матеріалів, статтей / За заг. ред. О.Д. Святоцького. – К.: Видавничий центр «Ін Юре», 2003. – 368 с. Звеков В.П. Международное частное право. Курс лекций. – Издательская группа НОРМА-ИНФРА-М, 2001. – 686 с. Інтелектуальна власність в Україні: проблеми теорії і практики: 36. наук, статей / За ред. Ю. С. Шемшученка, Ю. Л. Бошицького. — К.: Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького НАН України, 2002. — 424 с. Калятин В.О. Интеллектуальная собственность (Исключительные права). Учебник. М.: Из-во НОРМА, 2000 – 480 с. Матвеев Ю.Г. Международная охрана авторских прав. - М., - 1987. Матвеев Ю.Г. Международные конвенции по авторскому праву. - М. - Межд. отношения. - 1978. Международное частное право: Учебник. / Отв.ред. Г.К.Дмитриева. – 2-е изд. – М.: ТК Велби, Изд-во Проспект, 2004 – 688 с. Мэггс П.Б., Сергеев А.П. Интеллектуальная собственность – М., Юристь, 2001. Основи інтелектуальної власності. – К.: Видавничий Дім “Ін Юре”, 1999. – 578 с. Оценка интеллектуальной собственности: Учеб. Пособие / Под ред. С.А.Смирнова. – М.: Финансы и статистика, 2003. – 352 с. Право інтелектуальної власності. Академ. курс: Підручник для студентів вищих навч. закладів / За ред. О.А. Підопригори, О.Д.Святоцького. – 2-ге вид., переробл. та допов. – К.: Концерн Видавничий Дім “Ін Юре”, 2004 – 672 с. Право інтелектуальної власності: Акад. курс: Підручник / О.П.Орлюк, Г.О.Андрощук, О.Б.Бутнік-Сіверський та ін., За ред. О.П.Орлюк, О,Д.Святоцького. – К .: Видавничий Дім “Ін Юре”, 2007 – 696 с. Сергеев А.П. Право интеллектуальной собственности в Российской Федерации. Учебник. 2-е изд. –М.: Проспект, 2001. – 752 с.
Методичні вказівки
Невід’ємною складовою системи регулювання приватноправових відносин за участю іноземного елементу є положення міжнародного приватного права, присвячені охороні результатів інтелектуальної, творчої діяльності, тобто праву інтелектуальної власності. Право інтелектуальної власності можна розглядати у двох аспектах: в об’єктивному як систему правових норм, що формують інститут міжнародного приватного права та суб’єктивному як комплекс належних суб’єкту прав. Право інтелектуальної власності в об’єктивному значенні втілюється в нормах національного законодавства та положеннях міжнародних угод про авторське право і суміжні права та право промислової власності. Зміст даного права у суб’єктивному значенні охоплює особисті немайнові та майнові права, що належать автору (виконавцеві, винахіднику тощо) та їх правонаступникам. Міжнародний рівень охорони результатів інтелектуальної, творчої діяльності формують три групи міжнародних угод. До першої належать універсальні конвенції у сфері охорони об’єктів інтелектуальної власності. Це, насамперед, Стокгольмська конвенція про заснування ВОІВ 1967 р. та Угода ТRIPS 1993 р., що поширюють свою дію на охорону всіх або переважної більшості об’єктів інтелектуальної власності. Другу групу становлять міжнародні угоди у сфері охорони авторського права та суміжних прав. Міжнародно-правове регулювання авторських прав здійснюється на підставі положень Бернської конвенції про охорону літературних та художніх творів 1886р. та Всесвітньої (Женевської) конвенції про авторське право 1952 р. До міжнародних конвенцій у сфері суміжних прав належать Римська конвенція про охорону інтересів-виконавців, виробників фонограм і організацій мовлення 1961 р., Конвенція про охорону інтересів виробників фонограм від незаконного відтворення їх фонограм 1971 р. Третя група конвенцій забезпечує міжнародно-правову охорону об’єктів промислової власності. До них належать Паризька конвенція про охорону промислових власності 1883 р., Договір про патентну кооперацію 1970 р., Євразійська патентна конвенція 1995 р., Мадридська угода про міжнародну реєстрацію знаків 1891 р. та інші. Слід ще раз наголосити на відмінностях, що існують між правовим механізмом інтелектуальної власності та правом власності. Різниця між даними інститутами простежується у наявності: 1) різних об’єктів правової охорони (матеріальне благо – для права власності та немайнове благо – для інтелектуальної власності); 2) у суб’єктах (речовому праву не відома фігура «автора (винахідника)»; 3) змісті прав (особисті немайнові та майнові права у сфері інтелектуальної власності); 4) межах дії прав (майнові права інтелектуальної власності обмежені у часі та просторі); 5) спеціальних механізмах судового захисту (віндикаційний та негаторний позов у галузі речових прав, не притаманних праву інтелектуальної власності) тощо. Тому закріплення терміну «інтелектуальна власність» для позначення групи інститутів, що забезпечують правову охорону результатів інтелектуальної творчої діяльності обумовлюється, насамперед, історичною традицією та зручністю використання даної категорії для ідентифікації особливостей результатів творчості. Охорона творів літератури, науки та мистецтва забезпечується у системі права інтелектуальної власності через інститут авторського права. Підготовка студентів до практичних занять по даній темі передбачає наявність знань основних норм, що містяться у положеннях національного законодавства (книги 4 ЦК України, Закону України «Про авторське право і суміжні права» у редакції від 11.07.2001 р., Закону України «Про розповсюдження примірників аудіовізуальних творів та фонограм» від 23.03.2000 р.) та міжнародних конвенцій та угод (Бернської конвенції про охорону літературних і художніх творів (Паризького акта від 24 липня 1971 року, зміненого 2 жовтня 1979 р.), Міжнародної конвенції про охорону інтересів виконавців, виробників фонограм і організацій мовлення від 26 жовтня 1961 р. вчиненої в м. Римі, Конвенції про охорону інтересів виробників фонограм від незаконного відтворення їхніх фонограм від 29 жовтня 1971 р., Договору Всесвітньої організації інтелектуальної власності про авторське право та Договору Всесвітньої організації інтелектуальної власності про виконання і фонограми, 1996 р.). Слід пам`ятати, що відповідно до ст. 5 Закону України «Про авторське право і суміжні права», якщо чинним міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, встановлено інші правила, ніж ті, що містяться в законодавстві України про авторське право і суміжні права, то застосовуються правила міжнародного договору. Об’єктом авторського права є твори у галузі науки, літератури і мистецтва. Охороні, зокрема, підлягають: літературні письмові твори белетристичного, наукового, технічного або практичного характеру виступи, лекції, промови, проповіді та інші усні твори; комп`ютерні програми; бази даних; музичні твори з текстом і без тексту; драматичні, музично-драматичні твори, пантоміми, хореографічні та інші твори, створені для сценічного показу; аудіовізуальні твори; скульптури, картини, малюнки, гравюри, літографії та інші твори образотворчого мистецтва; твори архітектури; фотографії; та інші. При цьому, слід зазначити, що даний перелік не є вичерпним. Твір визнається об`єктом авторського права якщо він втілений в певну форму (усну, письмову, чи будь-яку іншу), при цьому він може бути як обнародуваний, так і необнародуваний. Охороні підлягає як в цілому твір, так і частина твору, яка може використовуватися самостійно, включаючи і оригінальну назву твору. Національним законодавством та міжнародними договорами визначається перелік творів, які не підпадають під охорону авторським правом. Зокрема, не визнаються об`єктом авторського права повідомлення про новини дня або повідомлення про поточні події, що мають характер звичайної прес-інформації, твори народної творчості (фольклор), видані органами державної влади у межах їх повноважень офіційні документи політичного, законодавчого, адміністративного характеру (закони, укази, постанови, судові рішення, державні стандарти тощо) та їх офіційні переклади; державні символи України тощо. Водночас, проекти офіційних державних символів і знаків, а також грошових знаків, до їх офіційного затвердження охороняються як твори. Студентам необхідно відрізняти поняття «автор твору» і «суб`єкт авторського права». Автором може бути лише фізична особа, творчою працею якої створено твір. Суб`єктом авторського права може бути як сам автор, так і інші фізичні або юридичні особи. Автору належить комплекс особистих та майнових прав інтелектуальної власності. До перших належить вимагати визнання свого авторства, згадування його імені у зв'язку з використанням твору, забороняти згадування свого імені, якщо він як автор твору бажає залишитись анонімом; вибирати псевдонім (вигадане ім’я) у зв’язку з використанням твору; протидіяти будь-якому перекрученню, спотворенню чи іншій зміні твору або будь-якому іншому посяганню на твір, що може зашкодити честі і репутації автора; на обнародування твору. Особисті (немайнові) права автора не можуть бути передані іншим особам, проте згідно законодавства можуть належати іншим особам (наприклад, спадкоємця автора). Автору або іншій особі, яка має авторське право, належить виключне право на використання твору в будь-якій формі і будь-яким способом. Майнові права можуть бути передані (відступлені) автором або іншою особою, що має авторське право, іншій особі. Автор або інша особа, що має авторське право (ліцензіар), можуть також видати ліцензію іншій особі (ліцензіату) на використання твору відповідно до такої ліцензії. Передача (відступлення) авторського права і видача ліцензії оформляються відповідним договором. Основними міжнародними угодами у сфері охорони авторських прав є Бернська конвенція про охорону літературних і художніх творів 1886 р. та Всесвітня (Женевська) конвенція про авторське право 1952 р. Бернська конвенція ґрунтується на трьох принципах: 1) принципі «національного режиму», відповідно до якого створені в одній із країн-учасниць Бернського Союзу твори повинні отримувати в усіх інших країнах-учасницях Союзу таку саму охорону, яку ця країна надає своїм громадянам; 2) принципі «автоматичної охорони», відповідно до якого національний режим не залежить від яких-небудь формальних умов, охорона надається у міру факту створення твору і не обумовлюється реєстрацією тощо; 3) принципі «незалежності охорони», відповідно до якого володіння авторськими правами та їх реалізація не залежать від надання охорони в країні походження твору. У 1952 р. з метою гармонізації англо-американської та континентальної системи охорони авторського права в Женеві була підписана Всесвітня конвенція про авторське право. Наступним етапом у розвитку системи міжнародної охорони інтелектуальної власності стало підписання у 1961 р. Римської конвенції, якою вперше закріплені принципи охорони суміжних прав, тобто прав виконавців, виробників фонограм, відеограм та організацій ефірного і кабельного мовлення. Таким чином, об'єктом суміжних прав можуть бути будь-які способи виконання літературних, драматичних, музичних, музично-драматичних, хореографічних, фольклорних та інших творів; запис будь-якого виконання на фонограмі та відеограмі; сповіщення програм шляхом трансляції в ефір і по проводах. Суб’єктами суміжних прав є виконавці, виробники фоно- і відеограм та організації мовлення. Важливим аспектом реалізації виконавцями своїх прав є передумова дотримання ними прав авторів виконуваних творів. Виробники фонограм і організації мовлення повинні дотримуватись прав авторів і виконавців. Організації мовлення повинні дотримуватись прав виробників фонограм, авторів і виконавців. Важливе значення для посилення міжнародного співробітництва у сфері інтелектуальної діяльності відіграє Всесвітня організація інтелектуальної власності, заснована у 1967 р. у Стокгольмі, а з 1974 р. ВОІВ одержала статус спеціалізованої установи ООН. Основні завдання ВОІВ полягають у поліпшенні взаєморозуміння і розвитку співробітництва між державами в інтересах їх взаємної користі на основі поваги до суверенітету і рівності; заохоченні творчої діяльності, сприянні охороні інтелектуальної власності в усьому світі; модернізації і підвищення ефективності адміністративної діяльності союзів держав, створених у сфері охорони промислової власності, а також охорони літературних і художніх творів. Результатом нормотворчої діяльності ВОІВ стала розробка Договору про авторське право та Договору про виконання і фонограми, що мають на меті удосконалити систему захисту правоволодільців та поширити правову охорону творів та об’єктів суміжних також на випадки їх використання у Всесвітній мережі.
Завдання
Завдання № 1 1. У 2006 р. громадянин України – А. опублікував в Україні свій роман, який мав великий успіх. Інший громадянин України – С. переклав роман А. на ряд іноземних мов і опублікував його в ряді зарубіжних країн (США, Великобританії, Німеччини) без згоди А та без виплати винагороди. Дізнавшись про закордонні публікації, А звернувся до відповідних закордонних видавництв з вимогою припинення несанкціонованого випуску його роману. У своїх відповідях зарубіжні видавництва відзначили, що, навіть якщо громадянин А дійсно є автором твору, його авторське право не діє за кордоном, оскільки саме громадянин С. є власником авторських прав на роман на території відповідних країн як особа, що вперше випустила його у світ на іноземній території. Як А. може захистити свої порушені авторські права? Де та за яких умов будуть розглянуті його позовні вимоги? Які міжнародні угоди укладені між Україною і зазначеними державами з питань захисту авторських прав і чи поширюються вони на дану ситуацію?
Завдання № 3 На концерті відомим українським виконавцем Д. у 2008 році було виконано ряд пісень зарубіжного співака на музику іноземного композитора. Концерт транслювався у прямому ефірі телекомпанією «А - ТВ», яка отримала дозвіл на трансляцію у продюсера виконавця Д – громадянина М. Протягом місяця запис концерту також транслювався телеканалами «Б-ТВ» та «С-ТВ». Запис концерту також був розміщений у мережі Інтернет на сайті каналу «С-ТВ». Випадково про виконання пісні українським виконавцем та про її трансляцію дізнався зарубіжний композитор, який заявив до українського суду позов про порушення авторських прав телекомпанією «С-ТВ». Оцініть ситуацію з точки зору чинного законодавства України та міжнародних договорів України? Чи існують процесуальні підстави для пред’явлення позову до українського суду? Норми якого законодавства повинен застосувати суд для вирішення цієї справи? Які міжнародні угоди можуть бути використані судом? Хто буде відповідачем за даним позовом телекомпанія «С-ТВ», «А-ТВ», український виконавець, продюсер виконавця? Вирішіть справу.
Завдання № 4 Громадянин України А під час перебування у туристичній поїздці в США придбав компакт-диск з ліцензійною версією комп’ютерної програми. А. встановив комп’ютерну програму на домашній комп’ютер та, будучи програмістом, змінив її інтерфейс з метою кращого функціонування. У подальшому громадянин А. також встановив комп’ютерну програму на робочому комп’ютері та використовував її при виконанні службових завдань у процесі трудової діяльності в компанії «Оріон». Через три місяці представниками компанії – виробника програмного забезпечення на території України був поданий позов до господарського суду про порушення авторських прав компанією «Оріон» та відшкодування матеріальної шкоди, завданої незаконним використанням програмного забезпечення. У відзиві на позов компанія «Оріон» зазначила, що не несе відповідальність за дії своїх працівників, які були вчинені під час відпустки. Крім того, громадянин А. законно придбав комп’ютерну програму та при її інсталяції на робочому комп’ютері погодився з умовами ліцензійного договору, текст якого висвітлювався на екрані при інсталяції прогарами, а тому набув прав інтелектуальної власності на програму. Як охороняються права іноземних виробників на території України? Якими міжнародними договорами встановлена правова охорона компютерних програм? Які права на комп’ютерну програму, передбачені національним законодавством України? Хто буде відповідачем за даним позовом громадянин А чи компанія «Оріон»? Вирішіть справу.
Завдання № 5 До Вас за юридичною консультацією звернувся директор одного з регіональних телеканалів. Він пояснив, що хотів би придбати документальний фільм французького виробництва, знятого відомим італійським режисером про дику природу Африки. У зв’язку з цим його цікавить: - якими міжнародними та національними актами регулюються відносини по придбанню документальних фільмів? - які існують договірні форми придбання кінофільмів? - які істотні умови та форма таких договорів? - чи потрібні дозволи державних органів України, Франції, Італії або країн Африки для показу такого фільму на території Україні?
Завдання № 6 У 2005 році перекладач українського видавництва «Райдуга» Денисенко на підставі трудового завдання роботодавця переклав фантастичне оповідання маловідомого польського автора під назвою «Добрі наміри». На Батьківщині автора публікація залишилася непоміченою, а представники українського видавництва виявили цікавість у перекладі цього твору на українську мову та його виданні. Більше того, внаслідок цікавого сюжету оповідання та його яскравого та майстерного перекладу українським перекладачем, оповідання стало користуватися великою популярністю і добре продавалося. Згодом оповідання було перекладено з української на російську та англійські мови та надруковано у Російській Федерації та Великій Британії. В Україні оповідання виходило під псевдонімом, а в інших країнах - під справжнім іменем автора. У 2008 році по мотивам оповідання Одеська кіностудія зняла науково-фантастичний фільм. Чи порушені права польського автора? У кого виникло право першого видання твору? Хто має право на переклад твору? Чи можливе опублікування в Україні твору іноземного автора під псевдонімом? Чи буде підлягати охороні оповідання польського автора у Великій Британії та Російській Федерації?
Завдання № 7 У 1957 році міланським видавництвом Фелтрінеллі на італійській мові було вперше опубліковано відомий роман знаменитого російського письменника Б. Пастернака «Доктор Живаго». Оскільки на батьківщині автора – у Радянському Союзі панувала думка про те, що роман носить явно антирадянський характер і його публікація з ідеологічних мотивів була неможливою, автор вирішив самостійно перекласти його та опублікувати в Італії, країні, яка входить до Бернського союзу. Після цього переклади роману публікувалися також в інших державах – учасницях Бернського союзу (більш ніж на 20 мовах). Права видавництва Фелтрінеллі, яке вперше опублікувало роман, після цього неодноразово визнавались у ході судового розгляду у ряді держав. Яка країна буде виступати в якості «країни походження» твору у даному випадку? Чи буде надаватися конвенційна правова охорона роману «Доктор Живаго» і якщо буде, то на підставі яких положень? Чи підпадають під охорону на підставі положень Бернської конвенції твори радянських авторів, опубліковані до приєднання до Бернської конвенції? Чи підлягає конвенційній правовій охороні авторський переклад твору у тих випадках, коли сам оригінал твору не користується охороною у країнах – учасницях Бернської конвенції?
Тести
1. Право інтелектуальної власності - це: А) право власності на річ; Б) право особи на результат інтелектуальної, творчої діяльності; В) право особи на одержання дивідендів за результатами діяльності; Г) право на одержання майна у порядку універсального чи сингулярного правонаступництва. 2. До права інтелектуальної власності належать: А) авторське право і суміжні права; Б) речове право; В) деліктне право; Г) патентне право. 3. На міжнародному рівні охороною інтелектуальної власності займається: А) ІКАО; Б) ВОІВ; В) ТРІПС; Г) ЮНЕСКО. 4. Авторським правом охороняються: А) аудіовізуальні твори; Б) твори ужиткового мистецтва; В) комп'ютерні програми; Г) винаходи; Д) виконання; Е) твори фольклору.
5. Для іноземних осіб і осіб без громадянства у сфері реалізації авторських прав встановлений: А) режим найбільшого сприяння; Б) недискримінаційний режим; В) національний режим; Г) діє принцип взаємності. 6. Знаком охорони авторського права є: А) латинські літери «ТМ», обведені колом; Б) латинська літера «С», обведена колом; В) латинські літери «Р», обведена колом; Г) в Україні відсутній знак охорони авторського права. 7. Строк чинності майнових прав інтелектуальної власності на твір згідно Бернської конвенції становить: А) 50 років; Б) 70 років; В) протягом всього життя автора та 50 років після його смерті; Г) протягом всього життя автора.
8. До основних міжнародних конвенцій, що регулюють відносини по охороні суміжних прав належать: А). Бернська конвенція про охорону літературних та художніх творів 1886 р. Б) Римська конвенція про охорону інтересів-виконавців, виробників фонограм і організацій мовлення 1961 р. В) Паризька конвенція про охорону промислових власності 1883 р. Г) Конвенція про охорону інтересів виробників фонограм від незаконного відтворення їх фонограм 1971 р. Д) Всесвітня (Женевська) конвенція про авторське право 1952 р. 9. До суб’єктів суміжних прав відносяться: А) виконавець; Б) композитор; В) виробник фонограми; Г) видавництво; Д) організація мовлення; 10. Суміжні права виникають: А) з моменту першого виконання чи вироблення фоно- чи відеограми; Б) з моменту першого використання спеціального знаку суміжних прав; В) з моменту державної реєстрації цих прав у компетентному державному органі або ВОІВ.
Тема 17. Право промислової власності в міжнародному приватному праві
Питання для обговорення
Нормативні акти
Парижская конвенция об охороне промишленной собственности от 20 марта 1883г. // Интеллектуальная собственность: нормативно-правовые акты / Под общ. ред. А.Д.Святоцкого, В.П. Петрова. – Т.2. – К.: Ин Юре, 1999. Мадридское соглашение о международной регистрации знаков от 14 апряля 1891 г. // Интеллектуальная собственность: нормативно-правовые акты / Под общ. ред. А.Д.Святоцкого, В.П. Петрова. – Т.2. – К.: Ин Юре, 1999. Мадридська угода про санкції за неправдиві та неправильні позначення походження виробів від 14 квітня 1891р. // Збірка вибраних міжнародних матеріалів. – К., 1999. Лісабонська угода про охорону найменувань місць походження товарів та їх міжнародну реєстрацію від 31 жовтня 1958 р. // Збірка вибраних міжнародних матеріалів. – К., 1999. Міжнародна конвенція по охороні нових сортів рослин від 02 грудня 1961 року // www.rada.gov.ua Конвенция об учреждении Всемирной организации интеллектуальной собственности от 14 июля 1967 г. // Интеллектуальная собственность: нормативно-правовые акты / Под общ. ред. А.Д.Святоцкого, В.П. Петрова. – Т.2. – К.: Ин Юре, 1999. Договір про закони з товарних знаків 1994 р. // Збірник нормативних актів з питань промислової власності / За ред. В.Л.Петрова, В.О.Жарова. – К.: Вища школа, 1999. – С.441–465. Угода про торговельні аспекти прав інтелектуальної власності (Угода TRIPS). // Інтелектуальна власність. – 1999. – № 5, 6, 7. Закон України «Про міжнародне приватне право» від 23 червня 2005 року // Відомості Верховної Ради України. – 2005. – № 32. – Ст. 422; з наступними змінами і доповненнями. Цивільний кодекс України від 16 січня 2003 р. // Відомості Верховної Ради. – 2003. – № 40– 44. – Ст.356; з наступними змінами і доповненнями. Закон України «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі» від 15.12.1993 р. в редакції Закону № 1771– III від 01.06.2000 (із змінами і доповненнями) // Відомості Верховної Ради України. – 2000. – № 37. – Ст. 307; 2001. – № 8. – Ст. 37; 2002. – № 16. – Ст.114; 2002. – № 35. – Ст.256. Закон України «Про охорону прав на промислові зразки» від 15.12.1993 р. (із змінами і доповненнями) // Відомості Верховної Ради України. – 1994. – № 7. – ст.34; 2001. – № 8. – Ст.37; 2002. –№ 16. – Ст.114; 2002. – № 35. – Ст.256. Закон України «Про охорону прав на сорти рослин» від 21.04.1993 р. в редакції Закону від 17.01.2002 // Відомості Верховної Ради України. – 2002. –№ 23. – Ст.163. Закон України «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг» від 15 грудня 1993 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1994. – № 7. – Ст. 36. Закон України «Про ратифікацію Договору про закони щодо товарних знаків» від 13 жовтня 1995 р. // Відомості Верховної Ради. – 1995. – №37. – Ст. 281. Закон України «Про захист від недобросовісної конкуренції» від 7 червня 1996 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1996 р. – № 36. – Ст. 164. Закон України «Про охорону прав на зазначення походження товарів» від 16 грудня 1999 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1999. – № 27– 28. – Ст.181. Закон України «Про охорону прав на топографії інтегральних мікросхем» (із змінами і доповненнями) від 05.11.1997 р. // Відомості Верховної Ради України – 1998. – № 8. – Ст. 28; 1999. – № 34. – Ст.274; 2001. – № 8. – Ст.37; 2002. – № 16. – Ст.114; 2002. – № 35. – Ст.256. Закон України «Про приєднання України до Міжнародної конвенції по охороні нових сортів рослин» від 2.06.1995 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1995. – № 22. – Ст.168. Правила складання та подання заявки на видачу свідоцтва України на знак для товарів і послуг. Наказ Держпатенту України від 28.07.1995 р., № 116 в редакції Наказу Держпатенту № 72 від 20.08.1997 р. // Інновація.– 1997.– №1– 3.– Ст.3. Інструкція про подання, розгляд, публікацію та внесення до реєстрів відомостей про передачу права власності на знак для товарів і послуг та видачу ліцензії на використання знака (міжнародного знака) для товарів і послуг. Затверджена наказом Міністерства освіти і науки України від 03.08.2001 р. № 576 // Офіційний вісник України. – 2001. – № 34. – Ст. 1615. Рекомендації президії Вищого господарського суду України від 10 червня 2004 р. «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов’язаних з захистом прав інтелектуальної власності». // Юридическая практика. – 2004. – № 26.
Література
Андрощук Г., Крайнев П., Кавасс И. Право интеллектуальной собственности: торговые аспекты. Науч.– практ. Изд. – К.: Издательский Дом “Ін Юре”, 2000. – С. 19. (164 с.). Ануфриева Л.П. Международное частное право: В 3–х т. Т.2 Особенная часть: Учебник. – 2 – изд., перераб. и доп. – М.: Издательство БЕК, 2002. – 656 с. Богуславский М.М. Международное частное право: Учебник. – 3– е изд., перераб. и доп. – М.: Юристъ, 1999. – 408 с. Богуславский М.М. Патентные вопросы в международных отношениях. – М. – 1962. Веркман К. Товарные знаки: создание, психология восприятия: Пер. с англ. – М.: Прогрес, 1986 – 518 с. Демченко Т.С. Охорона товарних знаків (порівняльно-правовий аналіз). (Монографія). – К.: Інститут держави і права ім. В.М. Корецького НАН України. 2004. – 184 с. Демченко Т.С. Правова охорона загальновідомих і знаменитих знаків у міжнародній практиці та в Україні. // Вісник господарського судочинства. – 2001. – №3. – С. 198–206. Дозорцев В.А. Интеллектуальные права: Понятие. Система. Задачи кодификации. Сборник статей. М.: “Статут”, 2003 – 416 с. Захист прав інтелектуальної власності: досвід Сполучених Штатів Америки. – Зб. Документів, матеріалів, статтей / За заг. ред. О.Д.Святоцького. – К.: Видавничий центр “Ін Юре”, 2003.– 368 с. Звеков В.П. Международное частное право. Курс лекций. – Издательская группа НОРМА– ИНФРА– М, 2001. – 686 с. Калятин В.О. Интеллектуальная собственность (Исключительные права). Учебник. М.: Из– во НОРМА, 2000 – 480 с. Международное частное право: Учебник. / Отв.ред. Г.К.Дмитриева. – 2–е изд. – М.: ТК Велби, Изд– во Проспект, 2004 – 688 с. Носік Ю. Міжнародно-правова охорона комерційної таємниці // Право України. – 2004. – № 11. – с. 131– 135. Основи інтелектуальної власності. – К. – Ін Юре – 1999. – 578 с. Пиленко А.А. Право изобретателя. – М.: “Статут”, 2001. – 688 с. (Классика российской цивилистики). Право інтелектуальної власності: Акад. курс: Підручник / О.П.Орлюк, Г.О.Андрощук, О.Б.Бутнік–Сіверський та ін., За ред. О.П.Орлюк, О,Д.Святоцького. – К .: Видавничий Дім “Ін Юре”, 2007 – 696 с. Промислова власність в Укрїні: проблеми правової охорони: Зб. наук. статей / За ред. Ю.С.Шемчушенка, Ю.Л.Бошицького. – К.: Ін– т держави і права ім. В.М.Корецького НАН України, 2004 – 548 с. Свядосц Ю.И. Правовая охрана товарных знаков в капиталистических странах. Учеб. пособие, М., 1969. – 189 с. Сергеев А.П. Право интеллектуальной собственности в Российской Федерации. – Учебник. – М. – ТЕИС. – 1996. – с.702. Цират А.В. Франчайзинг и франчайзинговый договор: Учебн. – практ. пособие. – К.: Истина, 2002. – 240 с.
Методичні вказівки
Розвиток міжнародного співробітництва у галузі науки і техніки, посилення міжнародної торгівля призвело до суттєвого збільшення кількості винаходів, що патентуються в іноземних державах. За даними зарубіжних науковців щорічно у світі подається приблизно 800 тис. заявок на одержання патентів. Охорона винаходів, корисних моделей та промислових зразків, нових сортів рослин, торговельних марок та фірмових найменувань здійснюється на підставі норм права промислової власності. Правом промислової власності охоплюються наступні інститути інтелектуальної власності: - охорона прав на винахід і корисну модель; - охорона прав на промисловий зразок; - охорона прав на сорт рослин і породу тварин; - охорона прав на компонування інтегральної мікросхеми (ІМС); - охорона прав на торговельну марку (знак для товарів і послуг); - охорона прав на комерційне (фірмове) найменування; - охорона прав на географічне зазначення; - охорона прав на комерційну таємницю та ноу-хау. Невід’ємний елементом права промислової власності є патентне право, що регламентує відносини по використанню та охороні об’єктів сфери технічної творчості – винаходів, корисних моделей та промислових зразків. На відміну від об’єктів авторського права та суміжних прав об’єктом права промислової власності є належним чином кваліфіковані результати науково– технічної творчості. При цьому рівень творчості, втілений у кожному з видів об’єктів промислової власності може бути різним: ступінь наукової новизни винаходів є значно вищим, ніж характер творчості, виражений у комерційних (фірмових) найменуваннях. Ця обставина зумовлена різним функціональним призначенням об’єктів промислової власності – індивідуалізація товаровиробника (фірмове найменування) та створення нового пристрою, технології, матеріалу (винахід). Для одержання правової охорони результати науково-технічної творчості мають бути не лише зафіксовані у певній матеріальній формі (опис, креслення, зразок), але і визнані у встановленому порядку об’єктами, придатними для надання їм такої охорони. Кваліфікація результатів наукової творчості на предмет охороноздатності здійснюється компетентним державним органом на підставі національного законодавства держави, де запитується правова охорона. Тому на міжнародно-правовому рівні закріплюються лише загальні вимоги до процедури охорони об’єктів промислової власності, що окремо деталізуються у законодавстві кожної держави. Суб’єктами права промислової власності можуть бути будь-які фізичні та (або) юридичні особи, у яких суб’єктивні права на рельтати науково-технічної творчості виникають на підставі договору чи закону. Поняття суб’єкта права промислової власності необхідно відрізняти від автора – фізичної особи, творчою працею якої був створений об’єкт промислової власності. Слід мати на увазі, що фізична особа може бути автором незалежно від досягнення нею відповідного віку. Необхідно наголосити, що незважаючи на закріплення національного режиму охорони прав іноземців у сфері промислової власності, законодавством України передбачається, що іноземні фізичні і юридичні особи, а також особи без громадянства реалізують свої права у відносинах з державними органами України у сфері оформлення виключних прав на об’єкти промислової власності лише через своїх представників у справах інтелектуальної власності (патентних повірених). Авторство, пріоритет і виключні права на об’єкт права промислової власності засвідчується правоохоронним документом, який видається відповідним державним органом (в Україні – Державним департаментом інтелектуальної власності) за результатами проведення експертизи на предмет відповідності заявленої пропозиції вимогам законодавства. Ним може бути патент або свідоцтво). Встановлення відповідності об’єкта промислової власності умовам охороноздатності здійснюється за результатами розгляду заявки компетентним державним органом на підставі експертизи. Національним законодавством передбачено проведення двох видів експертиз – формальної, метою якої є встановлення відповідності матеріалів заявки вимогами чинного законодавства та кваліфікаційної (експертиза заявки по суті). Формальна експертиза проводиться по всіх заявках. Кваліфікаційна експертиза здійснюється з метою встановлення відповідності заявленої пропозиції вимогам патентоздатності. Вона провадиться за бажанням заявника, але стосовно певних об’єктів промислової власності передбачений обов’язковий порядок її проходження як умова надання таким об’єктам правової охорони (селекційні досягнення, торговельні марки, географічні зазначення). Законодавством встановленні різні строки чинності правоохоронних документів на різні види об’єктів права промислової власності. Для певних категорій об’єктів виключних прав передбачений безстроковий режим правової охорони (комерційна таємниця). Основними міжнародними угодами у сфері охорони об’єктів промислової власності є Паризька конвенція про охорону промислових власності 1883 р., Договір про патентну кооперацію 1970 р., Євразійська патентна конвенція 1995 р., Мадридська угода про міжнародну реєстрацію знаків 1891 р. та інші міжнародні договори. Суттєве значення у системі джерел права промислової власності у міжнародному приватному праві відіграють відповідні норми національного законодавства (положення книги 4 Цивільного кодексу України та норми законів України «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі», «Про охорону прав на промислові зразки», «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг» тощо). Міжнародне співробітництво у сфері охорони промислової власності було започатковане у 1883 р.з підписанням Паризької конвенції про охорону промислової власності. Принциповими засадами Конвенції є національний режим, право пріоритету, загальні правила. Відповідно до положень про національний режим Конвенція передбачає, що для охорони промислової власності кожна із країн, що вступила до Паризького Союзу, зобов'язана надавати громадянам інших країн, які приєдналися чи є членами цього Союзу, таку ж саму охорону, яку ця країна надає власним громадянам. Зазначене правило поширюється також і на тих осіб, які не є громадянами країни–члена Союзу, але мають постійне місце проживання або промислове чи торговельне підприємство у країні–члені Союзу. Право пріоритету полягає у тому, що заявка, подана в одній із країн–членів Паризького Союзу, надає заявникові право подати цю саму заявку на цей самий винахід протягом 12 місяців від дати подання першої заявки до будь-якої країни – члена Паризького Союзу з пріоритетом за першою заявкою. Це правило стосується також для інших об'єктів промислової власності, але строки, протягом яких зберігається право пріоритету є різними – 12 місяців для винаходів, 6 місяців для промислових зразків і товарних знаків. Загальних правил, встановлених Конвенцією існує декілька. По-перше, патент, виданий в одній із країн, має чинність лише у межах цієї країни та, по-друге, патенти, видані в різних країнах Союзу на один і той самий винахід, незалежні один від одного. Тому відмова у видачі патенту в одній із країн Сою, визнання його недійсним, не може бути підставою для відмови у видачі патенту в іншій країні – члені Союзу або для визнання його недійсним чи таким, у якого закінчився строк охорони. Важливе значення для посилення міжнародного співробітництва у сфері інтелектуальної діяльності відіграє Всесвітня організація інтелектуальної власності, яка виконує функції по міжнародній реєстрації товарних знаків на підставі Мадридської угоди 1891 р. та адміністративні процедури щодо патентування винаходів у зарубіжних державах згідно Договору про патенту кооперацію 1970 р.
Завдання
Завдання № 1 У липні 2004 р. до Державного департаменту інтелектуальної власності МОН України звернувся із заявкою на винахід, а також подав заяву про конвенційний пріоритет патентний повірений Костенко, який діяв від імені та в інтересах інкорпорованої у Сполучених Штатах Америки корпорації «Chemical Reseach Products Inc» (надалі – корпорація). 8 лютого на заявлений винахід було видано патент. Протягом тривалого часу (з березня 2006 року по червень 2008 року) володілець патенту не учиняв жодних дій по використанню запатентованого ним винаходу. Хоча вчасно та в повному обсязі весь час сплачував річний збір за підтримання його у силі. 10 серпня 2008 р. до Вищого господарського суду України звернулося з позовною заявою про надання дозволу на використання запатентованого Корпорацією винаходу на умовах невиключної ліцензії, зареєстроване у Російській Федерації товариство «Внешторгсервис» (надалі – товариство). В обґрунтуванні своїх позовних вимог Товариство посилалось на те, що Корпорація запатентувала свій винахід на території Україна лише з метою загальмувати розвиток виробництва товарів, що виготовляються з використанням її винаходу та з метою створити таким чином найбільш вигідні умови для власного імпорту. Товариство відмічало також, що його співробітниками було винайдено, апробовано та запатентовано аналогічний винахід ще у 2002 році, але Товариство не встигло подати заявку на одержання патенту в Україні. Крім того, Товариство у своїй позовній заяві вказувало на те, що бездіяльність Корпорації щодо невикористання свого винаходу носить умисних характер і підпадає під дію ст. 5 Паризької конвенції про охорону промислової власності та ст. 13 Цивільного кодексу України. Представник Корпорації у судовому засіданні позовні вимоги заперечував повністю, посилаючись на їх невідповідність чинному законодавству України. 1. Чи обґрунтовані вимоги Позивача? Як має бути вирішено спів між сторонами? 2. Якими нормативно-правовими актами регулюється питання видачі примусової ліцензії? 3. Чи повинна особа, на ім’я якої в даній країні було видано патент використовувати винахід у цій країні , і чи не відміняється патент у даній країні зі спливом певного строку його невикористання? Яке це питання вирішує Паризька конвенція про охорону промислової власності? 4. Чи має право патентовласник ввозити на територію країни видачі патенту з метою продажу товари, виготовлені з використанням запатентованого винаходу і чи не втрачає він внаслідок цього право на патент? 5. Які умови видачі примусової ліцензії на використання запатентованого винаходу встановлені Паризькою конвенцією з охорони промислової власності? 6. Чи може бути патентовласник взагалі позбавлений своїх прав на винахід внаслідок його тривалого невикористання? Якщо так, то за яких умов? 7. Чи може національне законодавство містити більш суворі заходи боротьби із зловживаннями патентовласників, ніж ті, що передбачені Паризькою конвенцією з охорони промислової власності?
Завдання № 2 Під час будівництва метро в м. Вишингтоні (США) був використаний спосіб електрозварювання, створений інститутом Патона в м. Києві. 1. Про який об’єкт промислової власності йде мова у задачі? Якими міжнародними договорами охороняються такий об’єкт? 2. На яких умовах може бути укладений договір про використання об’єкта промислової власності у США? 3. Чи зміниться рішення задачі, якщо буде встановлено, що спосіб електрозварювання не був запентований інститутом Патона в США?
Завдання № 3 Компанія «Хуго Босс АГ» (Німеччина) звернулася з позовом про припинення дії свідоцтва на торговельну марку «BOSS», виданого в Україні на підставі міжнародної реєстрації на ім’я компанії «Реємста» для товарів 34 класу міжнародної класифікації (тютюнові вироби) у зв’язку з тривалістю часу невикористання знака. У відзиві на позов компанія «Реємста» зазначила, що дії «Хуго Босс АГ» по поданню позову про припинення дії свідоцтва на торговельну марку є актом недобросовісної конкуренції. Крім того, торговельна марка «BOSS» у 2006 році була визнана Апеляційною палатою Держдепартаменту інтелектуальної власності добре відомою для товарів 3 та 25 класів міжнародної класифікації товарів і послуг (МКТП) (одяг та парфуми), а тому просить у позові відмовити. 1. Які умови припинення дії свідоцтва на знак для товарів і послуг у зв’язку з невикористанням знака передбачені міжнародними договорами та національним законодавством? 2. Які особливості правового режиму добре відомих товарних знаків? Хто може приймати рішення щодо визнання знака добре відомим в Україні? Які умови визнання знака добре відомим? Вирішіть справу.
Завдання № 4 До господарського суду міста Києва звернулося ТОВ «Мисливець» (Україна) з позовом про дострокове припинення на території України дії міжнародних реєстрацій знаків для товарів і послуг (торговельних марок) №№ 528522, 659003, 659004, власником яких є Autogrill S.P.A. (Італія), та про зобов’язання Департаменту направити відповідне повідомлення до Міжнародного бюро Всесвітньої організації інтелектуальної власності У процесі судового розгляду справи було встановлено, що: – Autogrill S.P.A. є власником торговельних марок (позначення «А АUTOGRILL»): за міжнародною реєстрацією від 26.05.1988 р. № 528522 для товарів і послуг 16, 39, 42 класів МКТП; за міжнародною реєстрацією від 25.07.1996 р. № 659003 для товарів і послуг 29, 30, 32, 35, 39, 42 класів МКТП; за міжнародною реєстрацією від 25.07.1996 р. № 659004 для товарів і послуг 29, 30, 32, 35, 39, 42 класів МКТП; – чинність на території України міжнародних реєстрацій №№ 528522, 659003, 659004 перешкоджає реєстрації позивачем торговельних марок «АВТОГРИЛЬ» та «АUTOGRILL» для споріднених послуг (громадське харчування) 43 класу МКТП. – Autogrill S.P.A. є власником доменного імені www.autogrill.ua; – Autogrill S.P.A. не подано доказів використання ним торговельних марок за міжнародними реєстраціями №№ 528522, 659003, 659004 на території України щодо відповідних товарів і послуг Представники Відповідача проти позову заперечують, зазначаючи, що позначення «A AUTOGRILL», що охороняється на підставі мінародної реєстрації, співпадає з фірмовим найменуванням компанії – правоволодільця. Крім того, компанія є власником доменного імені www.autogrill.ua, тобто здійснює використання знака у мережі Інтернет, а тому підстави для задоволення позову відсутні. 1. Які умови припинення дії правової охорони торговельної марки на території України? 2. Чи встановлені національним законодавством та (або) міжнародними договорами поважні причини невикористання марки? 3. Чи може марка вважатися такою, що використовується, у разі її застосування у складі фірмового найменування чи доменного імені? 4. Вирішіть справу.
Завдання № 5 ТОВ «Ольвія»» (Російська Федерація) звернулася з позовом про визнання недійсною на території України міжнародної реєстрації № 743011 знака для товарів і послуг «Новый жемчуг», зареєстрованого на ім’я ЗАТ «Невская косметика», та зобов’язання відповідача направити до Міжнародного бюро Інтелектуальної власності повідомлення про визнання недійсною на території України міжнародної реєстрації. Судом було встановлено, що 14.08.2004 р. ЗАТ «Невская косметика» подало заявку на міжнародну реєстрацію знака для товарів і послуг «НОВЬІЙ ЖЕМЧУГ» щодо товарів 3 класу МКТП – зубні порошки, пасти. Серед країн, заявлених для реєстрації, зазначалась також Україна. Державний департамент інтелектуальної власності 22.10.2004 р. виніс рішення про попередню повну відмову в наданні правової охорони міжнародній реєстрації № 743011. Підставою для відмови стала наявність в Україні свідоцтва № 17375 на ім’я ТОВ «Ольвія» на знак для товарів і послуг «ЖЕМЧУГ», зареєстрований щодо всіх товарів 3, 5 та 42 класів МКТП, заявка на який була подана 29.05.2002 року. У відповідь на рішення Держдепартаменту від 22.10.2004 р. патентним повіреним ЗАТ «Невская косметика» В.А. Денисенко було подане заперечення із додатками, в якому він просив надати правову охорону позначенню «НОВЬІЙ ЖЕМЧУГ» на підставі листа – дозволу ТОВ «Ольвія» від 28.02.2005 року. Державний департамент інтелектуальної власності виніс остаточне рішення, що повністю скасовує відмову в правовій охороні по заявці № 743011 та надає згоду на таку реєстрацію. У процесі судового розгляду справи було встановлено, що лист – дозвіл з боку ТОВ «Ольвія» був підписаний 18.02.2005 р. головою правління ТОВ «Ольвія» Рябухіним С.С., який на той час не мав права представляти ТОВ «Ольвія». Судом по справі було призначено експертизу згідно з висновком якої позначення «Жемчуг», зареєстроване в Україні згідно з свідоцтвом № 17375, та позначення «НОВЬІЙ ЖЕМЧУГ», що охороняється в Україні на підставі міжнародної реєстрації № 743011, стосовно товару «зубні пасти» є схожими настільки, що можуть бути сплутані споживачами. 1. Яка процедура міжнародної реєстрації торговельної марки згідно Мадридської угоди? 2. Що може бути підставою для відмови у реєстрації торговельної марки? 3. Яке значення має дозвіл на використання марки та в якій формі він надається? 4. Які існують договірні підстави розпорядження майновими правами інтелектуальної власності? В якій формі укладаються такі договори? 5. Вирішіть справу.
Завдання № 6 До Апеляційної палата Державного департаменту інтелектуальної власності України звернулась із запереченням проти видачі патенту України на промисловий зразок «Етикетка (вісім варіантів)» канадська корпорація «Future Electronics Inc.» (надалі – Апелянт). Свої вимоги Апелянт мотивував тим, що промисловий зразок «Етикетка (вісім варіантів)» не відповідає умовам надання правової охорони встановленим Законом України «Про охорону прав на промислові зразки» (далі – Закон), а саме: 1 Промисловий зразок порушує виключні права апелянта на фірмове найменування згідно ст. 8 Паризької конвенції з охорони промислової власності. 2. Промисловий зразок суперечить суспільним інтересам (п. 1 ст. 5 Закону). 3. Промисловий зразок не відповідає умові патентоспроможності «новизна» (пп.. 1. 2 ст. 5 Закону). Власник патенту – фізична особа – громадянин України вважав вимоги Апелянта про визнання недійсним патенту на промисловий зразок необґрунтованими та такими, що суперечить чинному законодавству України. Апеляційна палата вирішила відмовити у задоволенні апеляції. Патент України було залишено чинним. Оцінюючи перший аргумент, Апелянта Апеляційна палата зазначила, зокрема, що відповідно до ст. 8 Паризької конвенції фірмове найменування охороняється у всіх країнах Союзу без обов’язкової реєстрації і незалежно від того, чи є воно частиною товарного знака. Охорона надається в разі недобросовісних дій третіх осіб, які полягають у використанні того ж фірмового найменування або схожого найменування через те, що їх можна сплутати. Але відповідно до положень Закону України «Про охорону прав на промислові зразки» такої підстави для відмови у державній реєстрації промислового зразку як тотожність чи схожість його з фірмовим найменуванням, що належить іншим особам не передбачено.
Завдання № 7 У 2004 році до господарського суду м. Києва звернулась компанія «СЕГА ЕНТЕРПРАЙЗ» з позовом про визнання недійсним свідоцтва України на знак для товарів і послуг, виданого Державним департаментом інтелектуальної власності на ім’я ПП «Агротехсервіс». Відповідач проти позову заперечував, посилаючись на його необґрунтованість. Суд встановив, що Позивачем заявлено вимогу про визнання свідоцтва на знак для товарів і послуг «Сега» недійсним відповідно до ст. 6 bis Паризької конвенції по охороні промислової власності у зв’язку з тим, що він є відтворенням загальновідомого знака «СЕГА», який належить компанії «СЕГА ЕНТЕРПРАЙЗ» (Японія) з 1960 року. Для визначення критеріїв та поняття загальновідомого знаку, враховуючи положення ст. 4 ГПК України та заяви Позивача, ст. 13 Паризької конвенції суд вирішив застосувати для розгляду спору міжнародні торгові звичаї та критерії, закріплені в нормах угоди TRIPS, Картахенської угоди, рекомендаціях Асамблеї членів ВОІВ від 20 – 29 вересня 1999 р. , членом якої є Україна. Крім того, відповідно до ст. 8–а Паризької конвенції, учасником якої є Україна, фірмове найменування охороняється у всіх країнах Союзу без обов’язкового подання заявки або реєстрації, незалежно від того чи є воно частиною товарного знака. Позивач вважає, що дії ПП «Агротехсервіс» по реєстрації на власне ім’я знака, який належить Фірмі «СЕГА ЕНТЕРПРАЙЗ» та співпадає з фірмовим найменуванням, суперечить вимогам ст. 10 bis Паризької конвенції та ст.ст. 4, 15 Закону України «Про захист від недобросовісної конкуренції». Суд дійшов висновку, що порушення законодавства стосовно захисту від недобросовісної конкуренції з боку Відповідача свідчить, що дії ПП «Агротехсервіс» по реєстрації знаку «СЕГА», який вже на момент реєстрації відомий в Україні, суперечить суспільним інтересам стосовно конкуренції і споживачів. Керуючись ст. 42, 124 Конституції України, ст.ст. 6 bis, 8, 10 Паризької конвенції, ст. 1, 5, 6, 19 Закону України «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг», нормами Цивільного кодексу України, суд вирішив позовні вимоги задовольнити. 1. Чи правомірне рішення суду? 2. Що розуміється під терміном «загальновідомий знак» у контексті ст. 6 bis Паризької конвенції і які критерії загальновідомості товарного знака встановлені національним законодавством України? 3. Чи правомірно суд використав для вирішення справи міжнародні торгові звичаї та критерії, закріплені у нормах угоди TRIPS, Картахенської угоди, рекомендаціях Асамблеї членів ВОІВ від 20–29 вересня 1999 р.? 4. Чи надає стаття 6 bis Паризької конвенції захист загальновідомим знакам на території країн – учасниць у тому випадку, якщо вони є підробками загальновідомих в інших країнах знаків? 5. Чи відповідає законодавству України, а також положенням міжнародних договорів висновок суду про те, що дії ПП «Агротехсервіс» по реєстрації на власне ім’я знака, який належить компанії «СЕГА ЕНТЕРПРАЙЗ» та співпадає з її фірмовим найменуванням суперечить вимогам ст. 10 bis Паризької конвенції?
Завдання № 8 За часів існування Радянського Союзу в українському науково-дослідному інституті був розроблений принципово новий двигун для літаків сері «Як». Були подані заявки та отримані патенти у декількох країнах світу, у тому числі в Україні та в Індії. У 2004 році Міністерство оборони Російської Федерації через підконтрольні йому структури почало реалізовувати літаки серії «Як» в Індії саме з цими двигунами. 1. Чи може продавець даного виробу постачати літаки до Індії без дозволу патентовласника? 2. В якому договорі можуть бути врегульовані відносини про права винахідника схеми двигуна? Які істотні умови та форма такого договору? 3. Які негативні наслідки можуть настати у випадку реалізації технічних виробів, створених за допомогою винаходу без дозволу його патентовласника? 4. Який юрисдикційний орган буде розглядати спір у разі його виникнення?
Тести
1. До об’єктів права промислової власності у міжнародному приватному праві належать: А) винаходи; Б) промислові зразки; В) аудіовіальні твори; Г) фонограми; Д) комп’ютерні програми.
2. До права промислової власності належать наступні інститути: А) охорона прав на винаходи і корисні моделі; Б) охорона прав на промислові зразки; В) охорона прав виконавців і виробників фонограм; Г) охорона прав на знаки для товарів і послуг (торговельні марки).
3. Іноземні особи і особи без громадянства реалізують свої права у сфері промислової власності в Україні: А) самостійно; Б) лише через патентних повірених; В) лише через дипломатичні представництва і консульські установи України; Г) особисто чи через довірену особу.
4. Для іноземних осіб і осіб без громадянства у сфері реалізації прав промислової власності встановлений: А) режим найбільшого сприяння; Б) недискримінаційний режим; В) національний режим; Г) принцип взаємності.
5. Конвенційний пріоритет заявки на винахід, корисну модель чи промисловий зразок встановлюється: А) за датою надходження заявки до патентного відомства України; Б) за датою видачі правоохоронного документа патентним органом іноземної держави; В) за датою надходження заявки до патентного органу країни – учасниці Паризької конвенції по охороні промислової власності 1883 p.; Г) за датою опублікування відомостей про заявку Всесвітньою організацією інтелектуальної власності (ВОІВ).
6. Для патентування винаходу, корисної моделі, промислового зразку в іноземній державі необхідним є: А) подання заявки до патентного відомства України; Б) подання заявки до компетентного органу іноземної держави з наступним повідомленням патентного відомства України; В) подання заявки до ВОІВ; Г) подання заявки до компетентного органу іноземної держави, але лише у разі відсутності заперечень від патентного відомства України.
7. Торговельною маркою у міжнародному приватному праві визнається: А) позначення, яким товари і послуги однієї особи, відрізняються від товарів і послуг інших осіб; Б) позначення, яким юридичні особи, що виробляють товари чи надають послуги, відрізняються одна від одної; В) позначення, що прямо чи опосередковано вказує на місце виготовлення товару; Г) форма, малюнок, що визначає зовнішній вигляд промислового виробу і придатні для здійснення промисловим способом.
8. До основних міжнародних конвенцій, що регулюють відносини по охороні торговельних марок належать: А) Бернська конвенція про охорону літературних та художніх творів 1886 р.; Б) Мадридська угода про міжнародну реєстрацію товарних знаків 1891 р.; В) Конвенція про охорону інтересів виробників фонограм від незаконного відтворення їх фонограм 1971 р.; Г) Угода про торговельні аспекти прав інтелектуальної власності (Угода ТRIPS); Д) Паризька конвенція про охорону промислової власності 1883 р.
9. Право на виставочний пріоритет заявки на торговельну марку виникає за сукупності наступних умов: А) виставку проведено на території країни учасниці Паризької конвенції 1883 p.; Б) заявка надійшла до компетентного державного органу України протягом 6 місяців з дати відкриття виставки; В) заявка надійшла до компетентного державного органу іноземної держави протягом 12 місяців від дати надходження заявки до компетентного органу України.
10. Право на конвенційний пріоритет заявки на торговельну марку є чинним: А) протягом 12 місяців від дати подання попередньої заявки до патентного органу країни – учасниці Паризької конвенції 1883 p.; Б) протягом 6 місяців від дати видачі правоохоронного документа патентним органом країни – учасниці Паризької конвенції 1883 p.; В) протягом 18 місяців від дати опублікування відомостей про заявку компетентним державним органом України.
Тема 18. Спадкове і сімейне право в міжнародному приватному праві
Спадкове право
Питання для обговорення
1. Питання спадкування в договорах про правову допомогу. 2. Колізії законодавства в сфері спадкування. 3. Спадкові права іноземних громадян в Україні. 4. Охорона спадкових прав громадян України за кордоном. 5. Особливості переходу спадкового майна до територіальних громад як відумерлого.
Нормативні акти
Закон України «Про міжнародне приватне право» від 23 червня 2005 року // Відомості Верховної Ради України. – 2005. – № 32. – Ст. 422; з наступними змінами і доповненнями. Цивільний кодекс України від 16 січня 2003 р. // Відомості Верховної Ради. – 2003. – № 40– 44. – Ст.356; з наступними змінами і доповненнями.
Література
Беленчук И.А. Права иностранцев, относящиеся к собственности и наследованию в Украинской ССР. – Автореф. дисс... к. ю. н. – К., 1965. Богуславский М.М. Международное частное право. – М., 1994. – С. 293–334. Волчков А.Ф. Оговорка о взаимности в советско-американских наследственных отношениях. – М., 1960. Гольская Д.Х. Основные вопросы производства по наследственным делам, возникающим в отношениях между странами с различным социальным строем. Автореф. дисс... к. ю. н.. – М., 1976. Гольская Д.Х. Правовые проблемы сотрудничества социалистических и капиталистических стран в делах о наследовании. – М., 1980. Кармаза О.О. Спадкування у сучасному міжнародному приватному праві: дис... канд. юрид. наук: 12.00.03 / Київський національний ун–т ім. Тараса Шевченка. – К., 2006. Лунц Л. А. Курс международного частного права. Особенная часть. – М., 1975. – С. 410–485. Лунц Л.А., Марышева Н.И., Садиков О.Н. Международное частное право. – М., 1984. – С. 240– 260. Матвеев Г.К. Вопросы советского коллизионного семейного права // Правоведение. – 1972. – № 2. – С. 99– 105. Международное частное право: сборник документов / Сост. К.А. Бекяшев, А.Г. Ходаков. – М., 1997. – С. 659– 736. Основные институты гражданского права зарубежных стран. Сравнительно– правовое исследование / В. В. Залесский, Г. Е. Авилов, М. М. Вильданова и др. – М., 1999. Претерский И.С., Крылов С.Б. Международное частное право. – М., 1959. – С. 157– 187. Рубанов А.А. Заграничные наследства. – М., 1975. Рубанов А.А. Наследование в международном частном праве (отношения между социалистическими странами. – М., 1972. Рубанов А.А. Наследование в международном частном праве. – М., 1966. Рубанов А.А. Наследственные права граждан социалистических стран и американские законы о выгоде пользования и контроле // Советский ежегодник международного права 1961 г. – М., 1962. Степанюк А.А. Застосування колізійних норм щодо спадкування в міжнародному приватному праві: Дис... канд. юрид. наук: 12.00.03 / Національна юридична академія ім. Ярослава Мудрого. – Х., 2002.
Методичні вказівки
Істотні розбіжності у законодавчих підходах різних держав до визначення вимог до форми та порядку складання заповіту, кола спадкоємців за законом, підстав та порядку вжиття заходів до охорони спадщини, повноважень виконавця заповіту та інших питань обумовлюють необхідність існування численних колізійних норм з питань спадкування та уніфікації законодавства в цій сфері. Міжнародно-правові норми з питань спадкування є частиною національного законодавства України тією мірою, якою вони містяться у договорах про правову допомогу та правові відносини, укладених Україною з іншими державами. Багатосторонні конвенції в цій сфері, що присвячені окремим питанням спадкового права (Конвенція про колізію законів, що стосуються форми заповідальних розпоряджень, ухвалена в Гаазі 5 жовтня 1961 р., Конвенція про право, що підлягає застосуванню до спадкування нерухомого майна, ухвалена в Гаазі 1 серпня 1989 p. та інші), хоча і є поширеними серед окремих держав, проте не є чинними в Україні, що пояснюється принципового різними підходами до регулювання спадкових відносин в Україні та державах Заходу. Відтак основну увагу слід звертати на колізійні норми з питань спадкування, що містяться у внутрішньому законодавстві України. Основна колізійна прив’язка, якою регулюються спадкові відносини з іноземним елементом, передбачена у ст. 70 Закону України «Про міжнародне приватне право», згідно якої спадкові відносини регулюються правом держави, у якій спадкодавець мав останнє місце проживання. У міжнародній практиці під місцем проживання розуміється саме юридичне місце проживання особи, тобто територія тієї держави, право проживання на якій підтверджується наявністю відповідного адміністративного факту (реєстрації, прописки). Це положення є надто важливим, адже ч. 1 ст. 1221 Цивільного кодексу (ЦК) України визначає місце відкриття спадщини як останнє, а не останнє постійне місце проживання спадкодавця, а місце проживання фізичної особи регламентує надзвичайно широко, зараховуючи до нього житловий будинок, квартиру, інше приміщення, придатне для проживання в ньому (гуртожиток, готель тощо), у відповідному населеному пункті, в якому фізична особа проживає постійно, переважно або тимчасово (ч. 1 ст. 29 ЦК України). Крім того, за ст. 1 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» від 11 грудня 2003 р. місце проживання визначається як адміністративно-територіальна одиниця, на території якої особа проживає строком понад шість місяців на рік. Але для цілей спадкового законодавства під місцем проживання спадкодавця слід розуміти територію тієї держави, де він мав право на проживання, що підтверджене відповідними документами, незалежно від того, чи проживав він у даній державі більшість календарних днів протягом року. Винятки з викладеного у ст. 70 правила обумовлюються двома випадками: 1) якщо спадкодавець обрав у заповіті право держави свого громадянства, що існує на момент складання (посвідчення) заповіту, і таке право не співпадає з правом держави місця проживання заповідача (ст. 70 Закону України «Про міжнародне приватне право»). При цьому положення заповіту про вибір права держави громадянства є нечинним, якщо після складання заповіту його громадянство змінилося. Очевидно, що в даному випадку доцільніше було б стверджувати про нечинність відповідного положення заповідального розпорядження у разі зміни громадянства саме на час відкриття спадщини, адже від моменту складання заповіту до настання смерті особа може змінити своє громадянство кілька разів і саме на час відкриття спадщини встановлюються усі правовідносини, наявність яких є підставою для закликання до спадкування певних суб’єктів, рівно як і перешкоди до спадкування; 2) незалежно від того, яке місце проживання мав спадкодавець на час відкриття спадщини, правила спадкування нерухомого майна визначаються правом держави, на території якої знаходиться дане майно, а якщо майно підлягає реєстрації в Україні – правом України (ст. 71 Закону України «Про міжнародне приватне право»). Виходячи з того, що згідно Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень» об’єктом державної реєстрації є тільки нерухомість, яка розташована в Україні (ч. 1 ст. 4), спадковим законодавством України регулюватимуться усі відносини, які виникають у зв’язку зі смертю фізичної особи незалежно від її особистого закону, якщо об’єктом спадкування є нерухоме майно, яке знаходиться в Україні. Відповідно, право іноземної держави підлягає застосуванню до спадкових відносин у випадку знаходження (реєстрації) на її території нерухомого майна – об’єкта спадкування. Як відомо, спадковим правом регулюються не тільки суто спадкові відносини, тобто ті, які виникають після смерті спадкодавця. Важливе значення мають також правовідносини, які виникають у зв’язку зі складанням заповіту. За ст. 72 Закону України «Про міжнародне приватне право» засади заповідальної правоздатності особи (здатність на складання і скасування заповіту), форма заповіту і акта його скасування визначається правом держави, у якій спадкодавець мав постійне місце проживання в момент складання акта (мається на увазі – заповіту – Є.Р.) або в момент смерті. Іншими словами, заповіт має відповідати вимогам права держави постійного проживання спадкодавця на момент складання заповіту або права держави постійного проживання спадкодавця на час відкриття спадщини. Чинне вітчизняне законодавство досить лояльно підходить до вирішення питання про умови дійсності заповіту. Це виражається в тому, що за змістом ст. 72 Закону України «Про міжнародне приватне право» заповіт або акт його скасування не можуть бути визнані недійсними внаслідок недодержання форми, якщо остання відповідає вимогам: 1) права місця складання заповіту, або 2) права громадянства заповідача (імовірно, цю норму слід тлумачити як таку, що встановлює відповідність форми заповіту вимогам права держави громадянства заповідача на час відкриття спадщини – Є.Р.), або 3) права звичайного місця перебування спадкодавця в момент складання акта чи в момент смерті, або 4) права держави, у якій знаходиться нерухоме майно, що є об’єктом спадкування. Наприклад, спадкодавець – громадянин України, який проживає в Україні, склав заповіт на території Англії, де допускається складання цього акту в формі письмового розпорядження, зробленого в присутності свідків (олографічний заповіт). Незважаючи на те, що вітчизняне законодавство обов’язковою умовою чинності заповіту визнає його нотаріальне посвідчення в даному випадку такий заповіт має визнаватися чинним і в Україні, оскільки він відповідає вимогам держави місця перебування спадкодавця на момент його складання. Слід також звернути увагу, що посилання у ст. 72 Закону України «Про міжнародне приватне право» на те, що «заповіт або акт його скасування не можуть бути визнані недійсними (виділено мною – Є.Р.)» є не зовсім точним, адже згідно ч. 1 ст. 1257 ЦК України заповіт, складений з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення, є нікчемним (виділено мною – Є.Р.). Слід припустити, що зазначені у ст. 72 Закону «Про міжнародне приватне право» обставини дають можливість обґрунтувати чинність заповіту в цілому, не звертаючи уваги, відноситься він внутрішнім законодавством до нікчемних або оспорюваних правочинів. Посилання на вибір колізійної прив’язки у спадкових відносинах містяться також і у підзаконних актах. За змістом норми абзацу третього пункту 187 Інструкції «Про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України» якщо останнім постійним місцем проживання спадкодавця є територія іншої держави, вибір колізійної прив’язки залежить того, чи був укладений відповідний договір про правову допомогу між Україною і такою державою. За наявності такого договору відносини по спадкуванню визначаються за законом країни, де спадкодавець мав останнє постійне місце проживання. Виняток стосується нерухомого майна, умови і порядок спадкування якого завжди визначається законом тієї держави, на території якої воно знаходиться. Аналогічний підхід спостерігається і в Конвенції СНД «Про правову допомогу та правові відносини в цивільних, сімейних та кримінальних справах» 1993 р. Згідно ст. 48, що визначає компетенцію по справах про спадкування, провадження по справах про спадкування рухомого майна здійснюється установами Договірної Сторони, на території якої мав місце проживання спадкодавець в момент своєї смерті, а провадження по справах про спадкування нерухомого майна здійснюється установами Договірної Сторони, на території якої знаходиться це майно. При вивченні даної теми студентам також слід ознайомитися з Положенням про порядок учинення нотаріальних дій в дипломатичних представництвах та консульських установах України, що затверджене наказом Міністерства юстиції України та Міністерства закордонних справ України від 27 грудня 2004 р., акцентуючи свою увагу на порядок посвідчення консулами заповітів, вжиття ними заходів до охорони спадкового майна, видачі свідоцтва про право на спадщину та свідоцтва про право на частку в спільному майні подружжя.
Завдання
Завдання № 1 Громадянин України Віктор Юрченко, 1970 р. н., у 1992 р., перебуваючи у відрядженні в Аргентині, познайомився там з аргентинською громадянкою українського походження Іриною Круковець, яка народилась в УРСР 1971 р. і проживала в Аргентині разом з батьками з 1982 р. У 1995 р. вони одружились і після укладення шлюбу переїхали на постійне місце проживання до Києва. З 1998 р. через призначення В. Юрченка головою представництва українського підприємства в Аргентині, він разом з дружиною змушений був переїхати до Буенос– Айреса. У 1999 р. у подружжя народилася дочка Світлана. На початку 2000 р. І. Круковець раптово померла. Після неї залишилася спадщина: нерухомість в Києві і цінні папери в Києві та Буенос– Айресі. В. Юрченко звернувся до приватного нотаріуса з проханням роз’яснити, чи вправі останній оформити спадкову справу. Крім того, заявник поцікавився, за законодавством якої держави повинна здійснюватися реалізація належних йому спадкових прав. Нарешті, він просив нотаріуса підтвердити чи спростувати той факт, що кожному із спадкоємців (йому і його дочці Світлані) буде належати по 1/2 частині спадкового майна. Сформулюйте і обґрунтуйте відповідь на поставлені перед нотаріусом питання.
Завдання № 2 Громадянин Російської Федерації І. Михайлов протягом кількох останніх років перед своєю смертю проживав зі своєю дружиною, громадянкою України, М. Осипенко у м. Донецьку. У січні 2004 р., за кілька днів до смерті І. Михайлова, в присутності нотаріуса м. Донецька він та його дружина уклали спільний заповіт подружжя, в якому вони призначали один одного єдиними спадкоємцями, а свого 12– річного сина Бориса – спадкоємцем після смерті останнього з подружжя. Спадщина складається з банківських рахунків та нерухомості у м. Донецьку. М. Осипенко після смерті чоловіка звернулася до суду за місцем свого проживання про видачу їй свідоцтва про право на спадщину як єдиній спадкоємиці. Яке рішення, на Ваш погляд, повинен прийняти суд? Яким чином відбуватиметься оформлення спадкових прав?
Завдання № 3 Громадянин України І. Федоренко постійно проживав у м. Львові і працював в Угорщині, в м. Будапешт. Його дружина, громадянка Угорщини, проживала разом з чоловіком. Після смерті І. Федоренка залишились його син, який проживає в Будапешті, дочка, яка проживає у Львові, та рідний брат, який проживає в м. Омолоуц (Чехія). Заповіту спадкодавець не залишив. Після його смерті виникли розбіжності з приводу того, кому із спадкоємців і в яких частках повинно належати спадкове майно (жилий будинок і автомобіль – у Львові та гараж – в Будапешті). Орган якої країни є компетентним у вирішенні питання про спадкування? Яким чином повинен відбутися розподіл спадщини?
Завдання № 4 Громадянин України, який постійно проживав у Австралії, за рекомендаціями лікарів переїхав до м. Ов’єдо (Іспанія), в якому прожив два останні місяці безпосередньо перед своєю смертю. В Ов’єдо на всі заощадження він придбав жилий будинок, щодо якого склав заповіт, форма якого відповідає законодавству країни його постійного проживання. Іншого майна, яке могло б бути об’єктом спадкового наступництва, у заповідача не було. Відповідно до змісту заповіту жилий будинок в Іспанії переходить до його племінника – громадянина України. Син заповідача – громадянин Австралії – звернувся до іспанського суду із заявою про визнання заповіту недійсним на тій підставі, що право Австралії як право країни останнього постійного проживання спадкодавця містить колізійну норму, яка відсилає до права країни місця знаходження нерухомого майна. В свою чергу Цивільний кодекс Іспанії передбачає, що у випадку, коли в тексті заповіту не передбачені спадкові права прямих низхідних спадкодавця першого ступеня спорідненості (сина або дочки), такий заповіт визнається недійсним. Суд першої інстанції вимоги заявника задовольнив, застосувавши іспанське право на основі зворотної відсилки, оскільки право Австралії відсилає до права країни місця знаходження нерухомості. Розглядаючи цю справу в порядку касаційного провадження, Верховний суд Іспанії попереднє рішення суду скасував, обґрунтувавши це неможливістю застосовувати в даному випадку зворотну відсилку, оскільки згідно ЦК Іспанії відсилка до іноземного права розглядається як відсилання до його матеріального права; якщо колізійна норма цього права відсилає до права Іспанії, вона застосовується, якщо ні – вона не застосовується. В даному випадку відносини спадкування за заповітом визначаються за правом доміцілія спадкодавця в момент його смерті. Рішення суду якої інстанції є найбільш обґрунтованим? Від органу якої держави залежить прийняття або неприйняття зворотної відсилки? Чи всі обставини справи були враховані судом?
Завдання № 5 Видатна російська балерина Анна Павлова народилася в Росії, проте останні 15 років постійно проживала в Англії. Після її смерті виникло питання про розподіл спадкового майна. Британська влада розглядала спадкодавицю як таку, що має доміцілій в СРСР, хоча після Жовтневої революції вона жодного раЗакон України в СРСР не була. В чому полягає різниця між доміцілієм за походженням (domicileoforigin) і набутим (обраним) доміцілієм (domicile of choice)? Хто і яким чином повинен довести факт набуття нового доміцілію? Яке значення для справи про спадщину А. Павлової мало збереження її доміцілію за місцем народження? Право якої держави повинно застосовуватись у відношенні її спадщини?
Тести
1. Після смерті громадянина України, що сталася в м. Москві, залишилося спадкове майно: квартира в м. Москві та гараж в м. Києві. За правом якої держави регулюватимуться спадкові відносини: А) за правом України; Б) за правом Російської Федерації; В) частково – за правом України, частково – за правом Російської Федерації; Г) за правом держави, обраної спадкоємцями за угодою між ними.
2. Яка колізійна прив’язка застосовується за загальним правилом для регулювання спадкових правовідносин з іноземним елементом: А) право держави місця останнього проживання спадкодавця; Б) право держави, на території якої сталася смерть спадкодавця; В) право держави місця останнього перебування спадкодавця; Г) право держави, обраної спадкодавцем.
3. Громадянин України, перебуваючи на лікуванні в Італії, склав заповіт. Після його раптової смерті, що сталася на території Італії, виявилося, що заповіт за змістом не відповідає законодавству Італії, проте не суперечить законодавству України. Чи є такий заповіт підставою для оформлення спадщини на користь громадян України, призначених у ньому спадкоємцями: А) є, якщо на заповіті проставлено апостиль; Б) є, за умови підтвердження чинності такого заповіту в українському суді; В) є, за умови підтвердження чинності такого заповіту рішенням консула; Г) не є.
4. За правом якої держави відбувається спадкування нерухомого майна, яке знаходиться на території України, згідно вимог Закону України «Про міжнародне приватне право»: А) тільки України; Б) України або держави місця громадянства або постійного проживання спадкодавця на час відкриття спадщини; В) України або держави місця громадянства або постійного проживання спадкоємця на час подання заяви про прийняття спадщини; Г) тієї держави, до якої звернувся перший спадкоємець із заявою по прийняття спадщини.
5. Яка з наведених нотаріальних дій не належить до повноважень посадових осіб консульських установ та дипломатичних представництв України за кордоном: А) вжиття заходів до охорони спадкового майна; Б) видача свідоцтв про право на спадщину; В) видача свідоцтва виконавцю заповіту; Г) посвідчення заповітів.
Контрольні питання
1. Який правовий режим встановлюється в сфері спадкування для іноземців в Україні? 2. Яке законодавство підлягає застосуванню при спадкуванні на підставі колізійних норм вітчизняного законодавства? 3. Які колізійні норми з питань спадкування містяться в договорах про правову допомогу, укладених Україною з іншими державами? 4. Яким чином вирішуються питання, пов’язані з переходом до територіальних громад відумерлого майна? 5. Чи вправі іноземець, який не має постійного проживання в Україні, скласти і посвідчити у українського нотаріуса заповіт у відношенні свого майна, яке знаходиться за кордоном, на користь фізичних осіб, які не є спадкоємцями за чинним в Україні законодавством? 6. Чи визнаються дійсними в Україні з точки зору форми заповіти, складені за кордоном у відношенні майна, що перебуває за кордоном, якщо мова йде про власноручну (олографічну) форму заповіту, яка невідома українському законодавству?
Сімейне право
Питання для обговорення
Нормативні акти
Конвенция о взыскании за границей алиментов 1956 г. // Международное частое право. Сборник документов. – М., 1997. Конвенція про громадянство одруженої жінки від 20 лютого 1957 р. // www.rada.gov.ua Конвенция о согласии на вступление в брак, брачном возрасте и регистрации браков 1962 г. // Международное частное право. Сборник документов. – М., 1997. Конвенция об юрисдикции, применимом праве и признании решений об усыновлении 1965 г. // Международное частное право. Сборник документов. – М., 1997. Конвенция о признании разводов и решений о раздельном жительстве супругов 1970 г. // Международное частное право. Сборник документов. – М., 1997. Конвенция о праве, применимом к алиментным обязательствам, 1973 г. // Международное частное право. Сборник документов. – М., 1997. Конвенция о заключении и признании действительности браков 1978 г. // Международное частное право. Сборник документов. – М., 1997. Конвенция о праве, применимом к режимам собственности супругов, 1978 г. // Международное частное право. Сборник документов. – М., 1997. Конвенція про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей від 25.10.1980 р. // www.rada.gov.ua. Консульский устав СССР. Утвержден Указом Президиума ВС СССР от 25.07.1976 г. // ВВС СССР. – 1976. – №27. Ст. 404. Конвенція про права дитини від 20 листопада 1989 р., схвалена Генеральною Асамблеєю ООН // www.rada.gov.ua. Конвенция о защите детей и сотрудничестве в отношении иностранного усыновления 1993 г. // Международное частное право. Сборник документов. – М., 1997. Конвенція про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах від 7 жовтня 2002 р., укладена в рамках Співдружності Незалежних Держав // www.rada.gov.ua. Германское Гражданское уложение 1896 г. // Германское право. Часть 1. Гражданское уложение / Перев. А.А. Лизунова, Н.Б. Шеленковой, Н.Г. Елисеева. – М.: Международный центр финансово– экономического развития. – 1996. Гражданский кодекс Российской Федерации. – СПб.: Герда, 2003. Гражданское, торговое и семейное право капиталистических стран: Сборник нормативных актов: гражданские и торговые кодексы. Учебное пособие / Под. ред. В. К. Пучинского, М. И. Кулагина. – М.: Изд– во УДН, 1986. Гражданское, торговое и семейное право капиталистических стран: Сборник нормативных актов: законодательство о компаниях, монополиях и конкуренции / Под ред. В. К. Пучинского, М. И. Кулагина. – М.: Изд–во УДН, 1987. Французский Гражданский кодекс 1804 г. / Перев. И. С. Перетерского. – М.: Юриздат. – 1941. Конституція України. Прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1996. – № 30. – Ст. 141; з наступними змінами і доповненнями. Сімейний кодекс України від 10 січня 2002 року // Офіційний вісник України, 2002. –№ 7. – Ст. 273; з наступними змінами і доповненнями. Цивільний кодекс України від 16 січня 2003 року // Голос України. – 2003. – № 47– 48; з наступними змінами і доповненнями. Закон України «Про міжнародне приватне право» від 23 червня 2005 року // Відомості Верховної Ради України. – 2005. – № 32. – Ст. 422; з наступними змінами і доповненнями.
Література
Богатых Е. А. Гражданское и торговое право: от древнего римского к современному российскому. – М.: ИНФРА–М, 1996. Городецкая И.К. Вопросы усыновления в международном частном праве // Проблемы международного частного права / Под ред. Л.А. Лунца. М., 1960. Городецкая И.К. Международная защита прав и интересов детей. М., 1973. Дюжева О.А. Проблемы законодательства о международном усыновлении // Государство и право. 1995. – № 6. Завражнов В. Усыновление иностранцами детей – российских граждан // Российская юстиция. – 2001. – № 7. Зенин И. А. Гражданское и торговое право капиталистических стран: Учеб. пособие. – М.: Изд–во МГУ, 1992. Кисіль В.І. Міжнародне приватне право: питання кодифікації. – К.: Україна, 2000. – 430 с. Косова О. Особенности международного усыновления // Законность. 2001. № 1. Лалетина А.С. Коллизионные нормы, регулирующие имущественные отношения супругов в законодательстве иностранных государств // МЖМП. – 2004. – № 1. Матвеев Г.К. Вопросы советского коллизионного семейного права // Правоведение. 1972. № 2. Нечаева А. Усыновление детей иностранцами в Российской империи // Российская юстиция. – 2002. – № 10. Орлова Н.В. Брак и семья в международном частном праве. – М., 1966. Основные институты гражданского права зарубежных стран. Сравнительно– правовое исследование / В.В. Залесский, Г.Е. Авилов, М.М. Вильданова и др. – М.: НОРМА, 1999. Очерки международного частного права / Под ред. Проф. А.Довгерта. – Х.: ООО «Одиссей», 2007. – 816 с. Паршуткин В., Львова Е. Особенности рассмотрения дел об усыновлении (удочерении) детей иностранцами // Российская юстиция. – 1998. – № 11. Пергамент А.И. Некоторые коллизионные вопросы семейного права в СССР // Вопросы международного частного права. – М., 1976. Савельев В.А. Гражданский кодекс Германии (история, система, институты). – М.: Юрист, 1994. Сакович О.М. Правоотношения супругов по зарубіжному законодательству // Журнал российского права. – № 10. – 2003. Толстых В.Л. Международное частное право: коллизионное регулирование. – СПб.: Изд–во Р.Асланова «Юридический центр Пресс», 2004. – 526 с. Хазова О.А. Брак и развод в буржуазном семейном праве: сравнительно-правовой анализ / Отв. ред. А.А. Рубанов. М., 1988. Харитонов Е.О., Саниахметова Н.А. Гражданское право: Частное право. Цивилистика: Учеб. пособие. – К.: АСК, 2001. Цивільне право України: Академічний курс: Підруч.: У двох томах / За заг. ред. Я.М. Шевченко. – Т. 1, 2. – К.: Ін Юре, 2003. Цивільне право України: Підручник: У 2–х кн. / За ред. О.В. Дзери, Н.С. Кузнєцової. – К.: Юрінком Інтер, 2004. Цивільне право України: Підручник: У 2 т. / Борисова В.І. (кер. авт. кол.), Баранова Л.М., Жилінкова І.В. та ін.; За заг. ред. В.І. Борисової, І.В. Спасибо– Фатєєвої, В.Л. Яроцького. – К.: Юрінком Інтер, 2007. – Т. 1. – 480 с. Чернега К.А. Правовые аспекты легализации «нетрадиционной семьи» в России // Гражданин и право. – 2003. – № 4. Швыдак Н.Г Международная унификация коллизионных норм семейного права // Право и экономика. – 1999. – № 15–16. Шебанова И.А. Семейные отношения в международном частном праве. М., 1995.
Методичні вказівки
Враховуючи ту обставину, що фізична особа є одним із основних учасників приватноправових відносин, що регулюються нормами міжнародного приватного права, важливим є вивчення кола колізійних питань сфери сімейних відносин за участю іноземного елементу. До таких слід віднести питання щодо: права на шлюб, форми та порядку його укладання, дійсності шлюбу, правових наслідків шлюбу, шлюбного договору, майнових прав подружжя, припинення шлюбу та визнання його недійсним, прав та обов’язків батьків та дітей, усиновлення. При вивченні даної теми студентам необхідно, насамперед, керуватися вимогами Закону України «Про міжнародне приватне право» положеннями Сімейного кодексу України, правилами міжнародних конвенцій. Водночас, студенти повинні звернути увагу на специфіку та вимоги зарубіжного законодавства щодо врегулювання сімейних відносин з участю іноземного елементу у відповідній державі. Сімейні правовідносини у міжнародному приватному праві, як і інші відносини сфери міжнародного приватного права, характеризуються спеціальним колізійним регулюванням; уніфікованим та внутрішнім національно-правовим. Так, основними колізійними прив’язками, що застосовуються для врегулювання сімейних відносин за участю іноземного елементу є особистий закон фізичної особи (закон громадянства або закон постійного місця проживання) та закон місця укладення шлюбу. Застосування даних колізійних прив’язок знайшло своє відображення на рівні національного законодавства. Так, ст. 55 передбачено, що право на шлюб визначається особистим законом кожної з осіб, які подали заяву про укладення шлюбу. У разі укладення шлюбу в Україні застосовуються вимоги Сімейного кодексу України щодо підстав недійсності шлюбу. У випадку укладення шлюбу в Україні між громадянином України та іноземцем або особою без громадянства, а також між іноземцями або особами без громадянства форма і порядок укладення такого шлюбу визначаються правом України (ст. 56 Закону України «Про міжнародне приватне право»). Слід звернути особливу увагу, що поряд із зазначеними колізійними прив’язками, до врегулювання окремих питань сімейних відносин, у випадках передбачених законом, можуть бути субсидіарно застосовані інші колізійні принципи; зокрема, принцип автономії волі сторін та принцип найбільш тісного зв’язку, закон звичайного місця перебування, закон місцезнаходження майна, закон останнього спільного місця проживання подружжя. Так, відповідно до українського законодавства принцип автономії волі сторін закріплено, наприклад ст. 59 Закону України «Про міжнародне приватне право», якою визначено, що сторони шлюбного договору можуть обрати право, що застосовується до шлюбного договору, відповідно до частини першої статті 61 Закону. У даному випадку вибір права законодавцем обмежено застосуванням: особистого закону одного з подружжя або права держави, у якій один з них має звичайне місце перебування, або, стосовно до нерухомого майна, застосуванням права держави, у якій це майно знаходиться. Не менш важливим є питання щодо умов дійсності шлюбу в міжнародному приватному праві. Умови дійсності шлюбу поділяються на такі, що відносяться до форми шлюбу (умови форми), та умови, що відносяться до шлюбної право– та дієздатності (матеріальні умови). Умови форми шлюбу – це вимоги, що пред’являються до процедури оформлення шлюбу. Матеріальні умови – це обставини, з наявністю або відсутністю яких закон пов’язує питання щодо дійсності шлюбу. Проте необхідно знати, що право різних держав може не співпадати навіть щодо питання про те, як кваліфікується та або інша вимога. В основі норм, що регламентують питання укладення шлюбу у більшості країн світу, за виключенням багатьох мусульманських держав, закладено принцип моногамії. Тому головною матеріальною умовою укладення дійсного шлюбу є відсутність будь-кого із майбутнього подружжя у стані іншого шлюбу. Іншою матеріальною умовою вступу до шлюбу є досягнення особами, які мають намір укласти шлюб, визначеного віку – шлюбної дієздатності. Причому такій вік в різних державах різний: в одних він може бути низьким, в інших – більш високим, в третіх – для укладення шлюбу з особами, які не досягли повноліття, вимагається згода батьків, опікунів або інших осіб. Ще однією матеріальною умовою укладення шлюбу є положення про відсутність між особами, які мають намір укласти шлюб, кровних (споріднених) відносин. Необхідно також враховувати спеціальні матеріальні вимоги, що вимагаються законодавством різних держав (наприклад, «траурний термін» в Японії, відсутність серйозної душевної хвороби – у деяких штатах США тощо). Вивчаючи дану тему студентам необхідно детально розібратись із правовими наслідками шлюбу в міжнародному приватному праві, зокрема із колізійним регулюванням даного питання, причому не лише за законодавством України (ст. 60 Закону України «Про міжнародне приватне право») і на прикладі зарубіжного законодавства (РФ, Німеччини, Швейцарії, Польщі тощо). Звертає увагу та обставина, що вітчизняний законодавець при вирішенні даного питання обмежує автономію волі подружжя при виборі ними права лише тими колізійними прив’язками, що визначені Законом України «Про міжнародне приватне право». Не менш важливим є питання регулювання майнових відносин подружжя у міжнародному приватному праві. Дані відносини наділені суттєвими особливостями правого регулювання в залежності від того, про яку систему права та про яку державу буде йти мова. Найбільш типовими відмінностями є режим спільності майна подружжя, з однієї сторони, та режим їх роздільної власності – з іншої, та окрім того такий, що встановлений законом або передбачений договором між подружжям. За українським законодавством для регулювання майнових наслідків шлюбу подружжя може обрати право особистого закону одного з подружжя або право держави, у якій один з них має звичайне місце перебування, або, стосовно до нерухомого майна, право держави, у якій це майно знаходить (ч. 1 ст. 61 Закону України «Про міжнародне приватне право»), що у свою чергу вимагає звернення до законодавства відповідної держави та врахування зазначених вище особливостей. Питання про припинення шлюбу в різних державах вирішується по-різному. При цьому можна виділити три основні підходи: розлучення дозволяється (Іспанія, Аргентина, Колумбія); розлучення допускається лише за наявності строго визначених підстав, при цьому взаємна згоді подружжя до таких підстав не включена (Італія); розлучення допускається за наявності легальних умов та підстав, у тому числі і за взаємної згоди подружжя (Англія, Німеччина, Бельгія, Данія, Норвегія, РФ). Щодо колізійного регулювання припинення шлюбу та правових наслідків такого припинення слід підкреслити, що дані питання визначаються правом, яке діє на цей час щодо правових наслідків шлюбу (ст.63 Закону України «Про міжнародне приватне право»). Актуальним у міжнародному приватному правіє питання встановлення та оскарження батьківства, права та обов'язки батьків і дітей, аліментні зобов’язання. Національне законодавство для врегулювання даних питань застосовує, насамперед, особистий закон та принцип найбільш тісного зв’язку (див., ст.ст.65, 66, 67 Закону України «Про міжнародне приватне право»), що у свою чергу вимагає звернення до законодавства зарубіжних держав. Велика різноманітність матеріально-правових норм у внутрішньому праві держав характерна і для сфери усиновлення, що обумовлює появу колізій. Колізії стосуються, передусім таких питань, як: вік, з якого дозволено усиновлення; вимог до особи, яка може бути усиновлювачем; можливості усиновлення повнолітньої особи; необхідність згоди на усиновлення самої дитини; конкретних обставин, що слугують підставою для усиновлення тощо. Для вирішення даних питань вітчизняний закон застосовує таку колізійну прив’язку, як особистий закон (ст.69 Закону України «Про міжнародне приватне право»).
Завдання
Завдання № 1 Громадянка України – Іщенко О. та громадянин Австрії Штольц А. уклали шлюбний договір, в якому було зазначено, що майнові відносини подружжя регулюються австрійським та українським правом. Надайте обґрунтовану юридичну оцінку даній умові шлюбного договору. Чи повинен український суд враховувати дану угоду про вибір права? Аргументуйте відповідь.
Завдання № 2 У 1995 р. суд Німеччини розглядав наступну цивільну справу. Чотирьохрічна дитина була вивезена із Австралії до Німеччини своєю матір’ю – громадянкою Німеччини. Батько дитини, громадянин Австралії, вимагав повернення дитини, посилаючись на норми Гаазької конвенції 1980 р. про цивільні аспекти міжнародного викрадення дітей. Стаття 13 даної Конвенції містить правило, відповідно до якого судовий або адміністративний орган запитуваної держави не зобов’язаний виносити припис про повернення дитини, якщо особа, установа або інша організація, які виступають проти її повернення, доведе, що наявний серйозний ризик того, що повернення дитини вплине на її фізичний або психічний стан або іншим чином поставить дитину у нестерпне положення (п. b). Суд, розглянувши питання щодо серйозного ризику, врахував, що дитина не розуміє найпростіших слів англійською мовою, навіть слова «daddy» (англ. – батько). Його рідною мовою є німецька мова. У зв’язку з наведеним, суд відмовився прийняти рішення про повернення дитини. Наскільки обґрунтованою, на Вашу думку, є позиція німецького суду? Аргументуйте відповідь.
Завдання № 3 Громадяни іноземної держави, які перебували у шлюбі, набули, відповідно до вимог національного законодавства України, громадянство України. Через деякий час суд іноземної держави визнав шлюб між даними громадянами недійсним у зв’язку з тим, що за законодавством відповідної держави шлюби між особами, різниця у віці яких перевищує 20 років, заборонені. Чи буде рішення іноземного суду визнано та виконане в Україні? Аргументуйте свою відповідь.
Завдання № 4 Суд Ірландії відмовив ірландським громадянам у розлученні, у зв’язку з тим, що право Ірландії, враховуючи релігійні приписи (які передбачені щодо даних осіб) забороняє розлучення. Пізніше подружжя переїхало на постійне місце проживання до України, залишаючись громадянами Ірландії. Подружжя звернулось до українського суду з позовом про розірвання шлюбу. Надайте обґрунтовану юридичну оцінку даній справі. Чи повинен український суд у даному випадку враховувати існуючу в ірландському праві заборону щодо розлучень?
Завдання № 5 Рішенням українського суду було відмовлено у задоволенні позовної заяви подружжя Фроліш – громадян Австрії, одному з яких 75 років, іншому – 70, щодо усиновлення громадянина України – хлопчика 10 років. У мотивувальній частині рішення суд зазначив, що вік усиновлювачів не відповідає інтересам дитини. Крім того, пан Фроліш має хворобу серця. Чи можна погодитись з позицією суду? Детально аргументуйте свою відповідь.
Завдання № 6 Громадянин Грузії Калаідзе П. та українська громадянка Павлюченко Н. у 2003 р. зареєстрували шлюб в м. Тбілісі (Грузія). Від цього шлюбу у подружжя народилось двоє дітей – син (2004 р.н.) та донька (2006 р.н.). Оскільки подальше спільне життя подружжя не склалось, Павлюченко Н. разом із дітьми виїхала до своїх батьків в Україну до м. Севастополь. Вона вирішила оформити розлучення. Калаідзе П. не заперечував проти розлучення, проте настоював на тому, щоб син залишився з ним. Не отримавши на це згоди своєї дружини, Калаідзе П. у 2008р. приїхав до Севастополя та без відома Павлюченко Н. забрав сина та вивіз його до Тбілісі. Дізнавшись про це, Павлюченко Н. вирішила оформити розлучення, витребувати дитину назад до України та стягнути з чоловіка аліменти на утримання дітей. Надайте обґрунтовану юридичну оцінку даній справі. Яка установа є компетентною для вирішення справи про розлучення, стягнення аліментів та витребування дитини? Чи має право Павлюченко Н. звернутись до компетентної установи за місцем свого проживання у м. Севастополь? Право якої держави підлягає застосуванню при розлученні, стягненні аліментів та витребуванні дитини? Якщо рішення буде винесене в Україні, чи підлягає воно виконанню в Грузії?
Завдання № 7 Українська громадянка Клименко А. уклала шлюб із громадянином Франції Шарлем М. Шлюб було укладено в 2005 р. у м. Парижі. За час перебування у шлюбі подружжям було спільно набуте нерухоме та рухоме майно. Крім того, подружжя мало майно, набуте ним до укладення шлюбу. Протягом 2005–2007 рр. подружжя спільно проживало у м. Києві. Пізніше Шарль М. повернувся на Батьківщину – до Франції. Клименко А. пред’явила до чоловіка позов про розірвання шлюбу та поділ майна. Позов було пред’явлено до українського суду. Охарактеризуйте правовідносини. Чи вправі суд, за вказаних обставин, прийняти справу про розірвання шлюбу та поділ майна до свого провадження? Вирішіть справу. Аргументуйте відповідь.
Тести
1. До сімейних правовідносин застосовуються колізійні прив’язки: А) lex fori; Б) lex loci contractus; В) lex loci celebrations; Г) lex patriae; Д) lex rei sitae.
2. Колізійні норми, що регулюють сімейні відносини за участю іноземців, містяться в: А) ЦК України; Б) ГК України; В) СК України; Г) Законі України “Про міжнародне приватне право”; Д) взагалі відсутні.
3. Укладення шлюбу з іноземним громадянином на території України регулюється наступним чином: А) форма укладення шлюбу визначається законодавством громадянства чоловіка, а порядок – законодавством громадянства дружини; Б) форма і порядок укладення шлюбу визначаються правом України; В) форма укладення шлюбу регулюється законодавством України, а порядок – законом громадянства для кожної із осіб, які укладають шлюб.
4. Шлюб між громадянином України та іноземцем, що укладений за межами України, є дійсним в Україні: А) якщо він відповідає особистому закону подружжя; Б) якщо він відповідає праву місця укладення шлюбу; В) за умови додержання щодо громадянина України вимог СК України щодо підстав недійсності шлюбу.
5. За загальним правилом правові наслідки шлюбу визначаються: А) правом держави, у якій подружжя мало останнє спільне місце проживання; Б) спільним особистим законом подружжя; В) правом, з яким обидва з подружжя мають найбільш тісний зв'язок; Г) автономією волі сторін.
6. Регулювання майнових наслідків шлюбу може здійснюватися на підставі: А) права особистого закону одного із подружжя; Б) права держави, у якій один із подружжя має звичайне місце перебування; В) права держави місцезнаходження нерухомого майна подружжя; Г) права, яке застосовується до правових наслідків шлюбу.
Контрольні питання
Тема 19. Трудові відносини в міжнародному приватному праві
Питання для обговорення
1.Колізійно-правове регулювання трудових відносин у міжнародному приватному праві. 2. Міжнародно-правове регулювання трудових відносин мігрантів. 3. Правове регулювання працевлаштування та трудових відносин іноземців в Україні. 4. Трудові права іноземців в Україні. Порядок залучення та використання в Україні іноземної робочої сили. 5. Соціальне забезпечення іноземців в Україні. 6. Трудові права та соціальне забезпечення українських громадян за кордоном. 7. Міжнародні угоди з питань соціального забезпечення.
Нормативні акти
Конвенция относительно защиты заработной платы 1949 г. // Ведомости СССР. – 1961. – № 44. Конвенция о трудящихся – мигрантах 1949 г. // Международная защита прав и свобод человека. – М., 1990. Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.50 р. // www.rada.gov.ua Європейська конвенція про інформацію щодо іноземного законодавства та додатковий протокол до неї від 07.06.1968 р. // www.rada.gov.ua Конвенція № 150 Міжнародної організації праці про адміністрацію праці: роль, функції та організація від 26.06.1978 р. // www.rada.gov.ua Международная конвенция о защите прав всех трудящихся – мигрантов и членов их семей 1990 г. // Международное публичное право. Сборник документов. Т. 1. М., 1996. Соглашение о гарантиях прав граждан государств – участников СНГ в области пенсионного обеспечения 1992 г. // Бюллетень международных договоров. – 1993. – № 4. Угода про співробітництво в галузі трудової міграції та соціального захисту трудящих – мігрантів, укладена в рамках Співдружності Незалежних Держав 1994 р. // www.rada.gov.ua Угода щодо статусу Міжнародної організації з міграції в Україні та співробітництва у сфері міграції 1999 р. // www.rada.gov.ua. Конвенція про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах від 7 жовтня 2002 р., укладена в рамках Співдружності Незалежних Держав // www.rada.gov.ua. Договори про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах. Германское Гражданское уложение 1896 г. // Германское право. Часть 1. Гражданское уложение / Перев. А. А. Лизунова, Н. Б. Шеленковой, Н. Г. Елисеева. – М.: Международный центр финансово–экономического развития. – 1996. Гражданский кодекс Российской Федерации. – СПб.: Герда, 2003. Гражданское, торговое и семейное право капиталистических стран: Сборник нормативных актов: гражданские и торговые кодексы. Учебное пособие / Под. ред. В. К. Пучинского, М. И. Кулагина. – М.: Изд–во УДН, 1986. Гражданское, торговое и семейное право капиталистических стран: Сборник нормативных актов: законодательство о компаниях, монополиях и конкуренции / Под ред. В. К. Пучинского, М. И. Кулагина. – М.: Изд–во УДН, 1987. Французский Гражданский кодекс 1804 г. / Перев. И. С. Перетерского. – М.: Юриздат. – 1941. Кодекс законів про працю України від 10.12.1971 р. // Відомості Верховної Ради УРСР. – 1971. – додаток до № 50. – Ст. 375; з наступними змінами та доповненнями. Закон України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» від 4 лютого 1994 р. (з наступними змінами та доповненнями) // Відомості Верховної Ради України. – 1994. –№ 23. – Ст. 161. Закон України «Про міжнародне приватне право» від 23 червня 2005 року // Відомості Верховної Ради України. – 2005. – № 32. – Ст. 422; з наступними змінами і доповненнями.
Література
Алферова Е., Печерский В. Особенности командировок за границу // Закон. 1999. № 11. Аметистов Э.М. Международное право и труд. – М., 1982. Андрианова М.А. Соотношение и взаимодействие международного частного и трудового права России в вопросах регулирования трудовых отношений с участием иностранцев. Международное частное трудовое право // Государство и право. 2002. № 9. Богатых Е. А. Гражданское и торговое право: от древнего римского к современному российскому. – М.: ИНФРА–М, 1996. Глазырин В.В. Труд иностранцев в России. – М., 1997. Глазырин В.В. Условия привлечения иностранной рабочей силы в Российскую Федерацию // Право и экономика. 1997. № 21–22. Давлетгилъдеев Р.Ш. Правовое регулирование привлечения иностранной рабочей силы из стран – членов СНГ // Журнал российского права. – 1999. – № 11. Довгерт А.С. Правовое регулирование международных трудовых отношений. – Киев, 1992. Зенин И. А. Гражданское и торговое право капиталистических стран: Учеб. пособие. – М.: Изд–во МГУ, 1992. Кисіль В.І. Міжнародне приватне право: питання кодифікації. – К.: Україна, 2000. – 430 с. Киселев И.Я. Международный труд: Практическое пособие. – М., 1997. Киселев И.Я. Зарубежное трудовое право. – М., 1998. Кургузова Я. С. «Внешний» и «внутренний» аспекты защиты международных служащих // Законодательство и экономика. – 2003. – № 7. Митрофанов М.В. Служащие международных организаций. – М., 1981. Основные институты гражданского права зарубежных стран. Сравнительно-правовое исследование / В. В. Залесский, Г. Е. Авилов, М. М. Вильданова и др. – М.: НОРМА, 1999. Очерки международного частного права / Под ред. Проф. А.Довгерта. – Х.: ООО “Одиссей”, 2007. – 816 с. Савельев В. А. Гражданский кодекс Германии (история, система, институты). – М.: Юрист, 1994. Толстых В.Л. Коллизионное регулирование трудовых отношений // Трудовое право. 2003. № 4. Толстых В.Л. Международное частное право: коллизионное регулирование. – СПб.: Изд–во Р.Асланова “Юридический центр Пресс”, 2004. – 526 с. Харитонов Е. О., Саниахметова Н. А. Гражданское право: Частное право. Цивилистика: Учеб. пособие. – К.: АСК, 2001. Цивільне право України: Академічний курс: Підруч.: У двох томах / За заг. ред. Я. М. Шевченко. – Т. 1, 2. – К.: Ін Юре, 2003. Цивільне право України: Підручник: У 2–х кн. / За ред. О. В. Дзери, Н. С. Кузнєцової. – К.: Юрінком Інтер, 2004. Цивільне право України: Підручник: У 2 т. / Борисова В. І. (кер. авт. кол.), Баранова Л. М., Жилінкова І. В. та ін.; За заг. ред. В. І. Борисової, І. В. Спасибо–Фатєєвої, В. Л. Яроцького. – К.: Юрінком Інтер, 2007. – Т. 1. – 480 с.
Методичні вказівки
Трудові правовідносини у міжнародному приватному праві у нинішніх широкомасштабних інтеграційних процесах набувають особливого значення, що вимагає їх детального регулювання. Глобальні та регіональні процеси розпаду одних державних утворень, виникнення нових самостійних держав обумовило певний поштовх міграційних процесів. Переміщення людей із однієї держави до іншої обумовлює зростання процесів, пов’язаних із пошуком роботи. Ці обставини зумовлюють серйозну увагу світового співтовариства до проблеми сучасної трудової міграції, а також до забезпечення прав трудящих–мігрантів, які законно проживають на територіях, зокрема, держав Ради безпеки країн Європи. Проблеми трудових відносин, що складаються у міжнародній сфері, набувають сьогодні надзвичайно актуального характеру. При вивченні даної теми студентам необхідно звернути увагу, що для трудового права характерним є наявність як публічно-правових, так і приватноправових елементів. Щодо сфери міжнародного приватного права слід підкреслити, що мова йде про такі трудові відносини, які безсумнівно мають цивілістичний характер, до складу яких входять, насамперед, відносини трудового найму, які в цілому підпорядковуються принципам регулювання, що притаманні приватноправовій сфері. Водночас при вивченні трудових відносин необхідно окрему увагу приділити також публічно-правовим аспектам, оскільки у більшості випадків саме їх рішення є важливою передумовою для виникнення трудових правовідносин цивілістичного характеру. Трудова діяльність у міжнародній сфері підпорядковується ряду специфічних правил. Нині законодавство більшості держав передбачає обов’язкову видачу дозволів на в’їзд іноземних громадян та осіб без громадянства на свою територію у сполученні з наданням дозволу на роботу (Австрія, Франція, Німеччина, Швейцарія, Іспанія, Велика Британія, Канада, США та інші). В інших державах отримання дозволу на роботу вимагається не від фізичної особи, яка планує здійснювати трудову діяльність, а від організації, яка укладає договір із майбутнім працівником (наприклад, у Монголії). В деяких державах поряд із дозволом на залучення іноземної робочої сили, що видаються юридичними особами, вимагається видача безпосередньо іноземцям підтверджень на право трудової діяльності (наприклад, в РФ). Необхідно підкреслити, що у цілому загальні або спеціальні вимоги подібного роду, містять матеріально-правові приписи, що мають публічно– правовий аспект. Дана обставина свідчить про те, що відносно таких приписів та відносин, що ними регулюються, не постає проблема вибору правопорядку. Адже публічно-правові відносини підпорядковуються територіальному закону. Крім того, такі норми необхідні для встановлення правового режиму, статусу іноземців, у тому числі трудящих – мігрантів, у кожній конкретній державі. Необхідно підкреслити, що для регулювання трудових відносин в міжнародному приватному праві характерним є застосування принципу автономії волі сторін, вибору права на підставі відповідних колізійних прив’язок, сформульованих у законодавстві окремих держав, а також застосування уніфікованих колізійних та матеріальних норм. Основними колізійними принципами у трудових відносинах виступають закон місця виконання роботи та особистий закон роботодавця. За національним законодавством, за загальним правилом, до трудових відносин застосовується право держави, у якій виконується робота, якщо інше не передбачено законом або міжнародним договором України (ст. 52 Закону України «Про міжнародне приватне право») . Територіальній закон України застосовується до трудових відносин громадян України, які працюють за кордоном, у спеціально обумовлених випадках, якщо: громадяни України працюють у закордонних дипломатичних установах України; громадяни України уклали з роботодавцями – фізичними або юридичними особами України трудові договори про виконання роботи за кордоном, у тому числі в їх відокремлених підрозділах, якщо це не суперечить законодавству держави, на території якої виконується робота; це передбачено законом або міжнародним договором України (див. ст. 53 Закону України «Про міжнародне приватне право»). Окремої уваги заслуговує національне колізійне регулювання трудових відносин іноземців та осіб без громадянства, які працюють в Україні. Зокрема, Законом встановлено, трудові відносини іноземців та осіб без громадянства, які працюють в Україні, не регулюються правом України в разі, якщо: іноземці та особи без громадянства працюють у складі дипломатичних представництв іноземних держав або представництв міжнародних організацій в Україні, якщо інше не передбачено міжнародним договором України; іноземці та особи без громадянства за межами України уклали з іноземними роботодавцями – фізичними чи юридичними особами трудові договори про виконання роботи в Україні, якщо інше не передбачено договорами чи міжнародним договором України. Загалом, правове регулювання трудових відносин у міжнародному приватному праві залежить від національно-правових норм конкретної держави, на території якої буде виконуватись трудова діяльність особи. Незважаючи на наявність основних колізійних підходів до вирішення даного питання, нині законодавство багатьох держав (Велика Британія, Канада, Угорщина, Німеччина та інші), застосовуючи принцип автономії волі сторін до трудових відносин, у принципі без обмежень, дозволяє сторонам розширити сферу дії закону.
Завдання
Завдання № 1 Громадянин Німеччини Л. працює в українській установі. Між ним і роботодавцем виникла суперечка відносно розміру заробітної плати. Представник адміністрації установи стверджував, що трудовий договір регулюється українським правом, оскільки трудові відносини здійснюються на території України. Відповідно всі питання, у тому числі питання заробітної плати, повинні вирішуватися за українським правом. Зі свого боку Л. стверджував, що заробітна плата повинна виплачуватися за німецькими нормативами, оскільки даний договір регулюється правом Німеччини. На думку гр. Л., договір між ним і роботодавцем відповідно до німецького права є договором про надання послуг і, отже, повинен регулюватися у відповідності до Закону України «Про міжнародне приватне право» (ст.44) правом держави постійного місця проживання особи, чиє виконання має вирішальне значення для змісту договору, тобто правом Німеччини. Вирішіть спір. Надайте обґрунтовану юридичну оцінку даній справі. Надайте оцінку аргументам сторін. Хто правий у цій суперечці?
Завдання № 2 Громадянин України Коваленко М. працює протягом шести місяців на науково-дослідній станції Академії наук Російської Федерації в Антарктиді. Право якої держави буде регулювати трудові відносини між Коваленко М. и роботодавцем? Аргументуйте відповідь.
Завдання № 3 Громадянин Туреччини, що працює водієм-експедитором на українському підприємстві, звернувся із заявою до роботодавця із проханням надати йому кілька вихідних днів протягом мусульманських свят. Замість цього він погоджувався відробити дані дні протягом святкових і вихідних днів, передбачених українським законодавством. Директор підприємства відмовив, пославшись на те, що Кодексом законів про працю України така практика заборонена. Охарактеризуйте правовідносини. Чи правомірні дії директора підприємства? Аргументуйте відповідь. Правом якої держави регулюються дані трудові відносини? Чи можливий у трудовому договорі, укладеному гр. Туреччини та українським підприємством, вибір застосовного права?
Завдання № 4 Керівник представництва іноземної компанії в Україні запропонував гр. С. підписати зміни до трудового договору, що передбачають збільшення тривалості робочого дня до 10 годин. Гр. С. відмовився від такої пропозиції, внаслідок чого був звільнений. Не погоджуючись зі звільненням, гр. С. звернувся до суду із позовом про поновлення на роботі. Представник роботодавця під час судового процесу стверджував, що трудове законодавство України не поширюється на іноземні компанії, а також підкреслив, що збільшення тривалості робочого дня компенсувалося ще одним додатковим вихідним днем на вибір працівника протягом тижня. Надайте обґрунтовану юридичну оцінку даній справі. Яке рішення повинен винести суд? Надайте оцінку аргументам представника іноземної компанії.
Завдання № 5 До української юридичної фірми «УкрПраво» із проханням про працевлаштування на роботу на посаду юриста звернувся громадянин США Дж. Рональд, який має диплом про закінчення у 1998 р. юридичного коледжу Нью-Йоркського університету (м. Нью-Йорк, штат Нью-Йорк, США). Надайте юридичну оцінку даній ситуації. Чи має право гр. Дж. Рональд займатися юридичною практикою в Україні, представляти інтереси клієнтів в українських судах, прокуратурі, адміністративних органах, державних установах? Аргументуйте відповідь.
Завдання № 6 У колективному договорі, який було укладено на українсько-болгарському підприємстві з іноземними інвестиціями, були передбачені умови, відповідно до яких заробітна плата працівника визнається справою суто індивідуальною і як така повинна видаватися працівникові зі збереженням конфіденційності. При цьому працівники структурних відділів та служб підприємства, які володіють інформацією про заробітну плату інших співробітників, зобов’язані дотримуватись професійної таємниці та не поширювати відомостей що стосуються розмірів заробітної плати працівників підприємства. Крім того, у колективному договорі зазначалось, що заробітна плата буде видаватися працівникам у закритих конвертах. Надайте юридичну оцінку даним умовам колективного договору. Чи передбачає українське законодавство можливість віднесення відомостей про заробітну плату до комерційної або професійної таємниці? Аргументуйте відповідь.
Тести:
1. До трудових правовідносин застосовуються колізійні прив’язки: А) lex fori; Б) lex loci contractus; В) lex loci laboris; Г) lex loci delegationis; Д) lex patriae; Е) lex rei sitae.
2. Колізійні норми, що регулюють трудові відносини з участю іноземців, містяться в: А) ЦК України; Б) ГК України; В) КЗпП України; Г) Законі Україні «Про міжнародне приватне право»; Д) взагалі відсутні.
3. За загальним правилом трудові відносини в міжнародному приватному праві регулюються: А) особистим законом роботодавця; Б) особистим законом працівника; В) правом держави, де виконується робота; Г) правом держави місця укладення трудового договору.
4. Трудові відносини громадян України, які працюють за кордоном, регулюються правом України: А) у будь-якому випадку; Б) у випадку укладення із українським роботодавцем трудового договору про виконання роботи за кордоном; В) у жодному випадку не регулюються.
5. Трудові відносини іноземців, які працюють в Україні: А) регулюються правом України; Б) регулюються правом України у передбачених законом випадках; В) не регулюються правом України у передбачених законом випадках; Г) регулюються правом держави їх громадянства.
6. МОП – це: А) міжнародна організація працівників; Б) міжнародна охорона праці; В) міжнародна організація праці; Г) Міністерство охорони праці.
Контрольні питання
1. Які колізійні прив’язки застосовуються для колізійного регулювання трудових відносин в міжнародному приватному праві? 2. Співвідношення колізійного та матеріально-правового методів регулювання міжнародних трудових відносин. 3. Колізійно-правове регулювання праці відряджених працівників, дипломатів і міжнародних службовців. 4. Регулювання трудових відносин у закордонних установах і міжнародних організаціях. 5. Роль МОП у регулюванні праці іноземців. 6. Які документи та до якого органу повинен подати іноземець, що бажає працевлаштуватися в Україні? 7. Які існують обмеження щодо використання праці іноземців в Україні?
Тема 20. Міжнародний цивільний процес Тема: Міжнародний цивільний процес. Питання для обговорення
Нормативні акти Гаазька конвенція з питань цивільного процесу 1954 року// Офіційний вісник України, 2005, № 4 (11.02.2005), ст. 264 Конвенція про отримання за кордоном доказів у цивільних або комерційних справах 1970 року // Офіційний вісник України, 2005, N 44 (16.11.2005), ст. 2821 Конвенція що скасовує вимогу легалізації іноземних офіційних документів, 1961 року // Офіційний вісник України, 2003, N 46 (28.11.2003), ст. 2419, Офіційний вісник України, 2004, № 3 (06.02.2004), уточнення. Конвенція про вручення за кордоном судових та позасудових документів у цивільних або комерційних справах, 1965 // Офіційний вісник України, 2004, № 31 (20.08.2004), ст. 2124. Брюссельская конвенция по вопросам юрисдикции и принудительного исполнения судебных решений в отношении гражданских и коммерческих споров ,1968 год // Библиотечка Вестника ВАС РФ.- М.: ЮРИТ-Вестник, 1999. С. 196 - 208. (Извлечение). Конвенция о юрисдикции и приведении в исполнение судебных решений по гражданским и коммерческим делам (Лугано) //Приложение к Веснику Высшего Арбитражного Суда Российской Федерации. – 2000. - № 10. – С.29. Європейська конвенція про інформацію щодо іноземного законодавства , 1968 року// Офіційний вісник України, 2004, N 44 (19.11.2004), ст. 2941. Угода про порядок вирішення спорів, пов’язаних зі здійсненням господарської діяльності, 1992 рік // Офіційний вісник України, 2005, N 12 (08.04.2005), ст. 587. Конвенція про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах, 1993 рік // Офіційний вісник України, 2005, N 44 (16.11.2005), ст. 2824. Договір між Україною та Чеською Республікою про правову допомогу в цивільних справах, 2001р. // Офіційний вісник України, 2006, N 31 (16.08.2006), ст. 2285. Договори про правову допомогу цивільних та сімейних справ. Цивільний процесуальний кодекс України № 1618-IV від 18.03.2004// Відомості Верховної Ради України, 2004, N 40-41 (08.10.2004), ст. 492, Господарський процесуальний кодекс України №1798-XII від 06.11.1991// Відомості Верховної Ради України, 1992, N 6 (11.02.92), ст. 56. Сімейний кодекс України № 2947-III від 10.01.2002 р. //Урядовий кур’єр від 6 березня 2002 р. - №8. Закон України “Про нотаріат” № 3425-XII від 01.01.1994 // Відомості Верховної Ради України, 1993, N 39 (28.09.93), ст. 383. Закон України “Про виконавче провадження” № 606-XIV від 21.04.1999 // Відомості Верховної Ради України, 1999, N 24 (18.06.99), ст. 207. Закон України "Про міжнародне приватне право" № 2709-IV від 23.06.2005// Офіційний вісник України, 2005, N 29 (05.08.2005), ст. 169. Закон України від 15.05.2003 р. “Про прийняття Статуту Гаазької конференції з міжнародного приватного права // Урядовий кур’єр від 18 червня 2003 р. - № 110. Постанова Пленум Верховного Суду України № 12 “Про практику розгляду судами клопотань про визнання й виконання рішень іноземних судів та арбітражів і про скасування рішень, постановлених у порядку міжнародного комерційного арбітражу на території України" від 24.12.1999 // Вісник Верховного Суду України, 2000, 00, № 1. Наказ Міністерства Юстиції України “Про затвердження Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України" №113 від 04.06.2002 // Офіційний вісник України, 2002, N 26 (12.07.2002), ст. 1244. Наказ Міністерства Юстиції України "Про затвердження Положення про порядок учинення нотаріальних дій в дипломатичних представництвах та консульських установах України" № 142/5/310 від 27.12.2004 // Офіційний вісник України, 2004, N 52 (14.01.2005)(частина 2), ст. 3492. Постанова Кабінету Міністрів України "Про надання повноважень на проставлення апостиля, передбаченого Конвенцією, що скасовує вимогу легалізації іноземних офіційних документів" № 61 від 18.01.2003 // Офіційний вісник України, 2003, N 4 (07.02.2003), ст. 120. Роз’яснення Президії Вищого господарського суду України №04-5/608 від 31.05.2002 "Про деякі питання практики розгляду справ за участю іноземних підприємств і організацій" // Вісник господарського судочинства, 2002, 00, № 3
Література
Ануфриева Л.П. Международное частное право : Учебник. Т. 3. Трансграничные банкротства. Международный коммерческий арбитраж. Международный гражданский процесс. М.: БЕК, 2001. Гусєв Є.В. Виконавче провадження з іноземним елементом в судовій практиці УРСР // Проблеми правознавства. – 1974. - № 29. – С. 32-38. Гусев Е.В. Производство по признанию и исполнению в СССР иностранных судебных решений ( Процессуальные стадии) // Советское государство и право. – 1988. - №10. – С. 120-125. Дробязкина И.В. Международный гражданский процесс: проблемы и перспективы. – СПб.: Изд-во Р. Асланова «Юридический цеентр Пресс», 2005. – 321 с. Елесеев Н.Г. Гражданское процесуальное право зарубежных стран: Источники, судоустройство, подсудность: Учебное пособие. М., 2000. Кисіль В. Приходько М. Міжнародно-правова уніфікація в регулюванні основних питань міжнародного комерційного арбітражу //Збірник рішень та арбітражної практики Вищого арбітражного суду України. – 1995.- № 2.- С.218-225. Кодифікація приватного (цивільного ) права України / за ред. проф. А. Довгерта. – К.: Український центр правничих студій,2000.- 336с. Литвинский Д.В. Признание иностранных су4дебных решений по гражданским делам ( сравнительно – правовой анализ французского законодательства, судебной практики и юридической доктрины). – СПб.: Издательский Дом С.-Петерб. Гос. Ун-та, Издательство юридического факультета С. – Петерб. Гос. Ун-та,2005. –952 с. – (Серия «Сравнительное правоведение») Мамаев А.А. Международная судебная юрисдикция по трансграничным гражданским делам: монография. – М.: ТК Велби, 2008. – 176с. Марышева Н.И. Рассмотрение судами гражданских дел с участием иностранцев. М., 1970. Матвеев Г.К. Предмет, система и задачи дальнейшего развития международного частного права // Советский ежегодник международного права, 1978.- М.:Наука,1980. – С. 278-291. Медведев И.Г. Международное частное право и нотариальная деятельность. М., 2005. Муранов А.И. Исполнение иностранных судебных и арбитражных решений: компетенция российских судов. М., 2002. Нешатаева Т.Н. Международный гражданский процес. М., 2001. Нешатаева Т.Н Международное гражданское право и международный гражданский процесс: Учебный курс в трёх частях. – М.: ОАО «Издательский дом «Городец»»,2004. – 624с. Практическое руководство по применению Гаагской конвенции от 15 ноября 1965 г. о вручении за границей судебных и внесудебных документов по гражданским или торговым делам /(пер. с англ. А.Н.Жильцов и др. ; отв. ред. А.Н.Жильцов ). – М.: Волтерс КЛУВЕР, 2007. –320 с. –(Серия «Современное зарубежное и международное частное право»). Светланов А.Г. Международный гражданский процесс: современные тенденции. М., 2002. Фединяк Л.С. Підсудність та юрисдикційний імунітет держави, її органів та представників. – Львів: Світ,1998.- 24 с. Фединяк Л.С. Підсудність цивільних справ з “іноземним елементом”: доктрина, законодавство та правозастосовча практика. – Львів.:Світ,1998.- 47 с. Фединяк Л. Визнання іноземних судових рішень на теріторії України: окремі питання // Право України.-2000.- №7.- С.82-84. Фединяк Л. Вирішення проблем lis alibi pendens у законодавстві та міжнародно–договірній практиці держав // Вісник Львівського університету. –С. 109-115 ( Серія міжнародні відносини. - 2001.-Вип. 6) Цивільний процесуальний кодекс України: Науково-практичний коментар: У 2 т./ За заг. ред. С.Я Фурси. – К.:КНТ2006. –Т.2. –800с. –(Серія “Процесуальні науки”). Черняк Ю.В. Інститут підсудності в міжнародному приватному праві країн Європейського союзу та України: Монографія. – К.: Прецедент.2008.- 276 с. Шак Х. Международное гражданское процессуалье право. М., 2001. Штефан О.О. Цивільне процесуальне право у схемах: Навч. Посіб.-К.:МАУП, 2004.- С.152-153. Юрова Н.М. Международное гражданское процессуальное право: теоретические основы имплантации норм в правовой системе Российской Федерации. М. : Волтерс Клувер, 2008. – 352с. Методичні вказівки
Під міжнародним цивільним процесом (МЦП) в науці міжнародного приватного права традиційно розуміється сукупність норм процесуального права, пов’язаних з регулюванням цивільно-процесуальних відносин, ускладненими іноземним елементом. До МЦП включає питання: про міжнародну підсудність (юрисдикцію., компетентність) цивільних справ; про цивільно-процесуальне становище іноземних громадян, юридичних осіб, іноземних держав та їхні державних представництв і консульських установ; про цивільно-процесуальне становище міжнародних ( міждержавних) організацій; про судові докази у цивільних справах з іноземним елементом; про надання правової допомоги у виконані іноземних судових доручень; про визнання і примусове виконання іноземних судових рішень; про застосування іноземного права; про юридичне значення впровадження у справах, поручених в іноземних судах і не закінчених там. Джерела МЦП мають подвійний характер – норми внутрішнього законодавства окремих держав та міжнародні договори. Внутрішні джерела – Конституція України ( ст. 9 Основного Закону, ст. 26, ч. 2 ст. 55) , Цивільний процесуальний кодекс України від 18 березня 2004 року (розділи:VIII ,X, 9 стаття ЦПК), Закони України: “Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства” від 4 лютого1994 року, “Про біженців” від 21 червня 2001 року, “Про нотаріат” від 2 вересня 1993 року. Друга група джерел МЦП – міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України В МЦП під міжнародною підсудністю розуміють розмежування юрисдикції національних судів різних держав з вирішення спору з іноземним елементом. Вирізняють три основні системи визначення підсудності: 1) за принципом громадянства сторін спору; 2) за принципом місця проживання (місцезнаходження) відповідача; 3) за ознакою фактичної присутності відповідача. Підсудність за місцем проживання (знаходження) відповідача (германська система) означає, що компетентним розглядати спір буде суд країни, в якій має місце проживання відповідач-фізична особа чи має місцезнаходження адміністративний центр юридичної особи - відповідача. Такого принципу визначення підсудності дотримується більшість країн континентальної Європи, в тому числі Україна. Підсудність за ознакою громадянства (латинська модель) означає, що позов компетентний розглядати суд тієї країни, громадянином якої є відповідач. Такого принципу дотримується Франція, Італія. Підсудність за ознакою фактичної присутності відповідача враховує фактичну можливість вручення відповідачу виклику до суду. Такої системи дотримуються США, Великобританія. Питання визначення міжнародної підсудності в Україні вирішуються в розділі XV ГПК України, розділі X ЦПК України, статях 75-77 Закону України «Про міжнародне приватне право». Згідно зі ст. 1 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» іноземець – особа, яка не перебуває у громадянстві України і є громадянином(підданим) іншої держави або держав. Особа без громадянства, за цією нормою ,- це особа, яку жодна держава відповідно до свого законодавства не вважає своїм громадянином. У МЦП можуть брати участь й іноземні підприємства та організації(цих суб’єктів умовно називають іноземними особами), що мають місцезнаходження за межами України та засновані відповідно до законодавства тієї країни, де вони створені. До цивільних процесуальних прав іноземців належать насамперед право на доступ до суду і до засобів судового захисту, а також право на справедливий публічний розгляд у суді. Право на ефективні засоби судового захисту з боку компетентних національних судів забезпечується кожній особі, в тому числі й іноземці та особи без громадянства, права і свободи яких порушуються. Ці положення закріплені як у міжнародно-правових актах з прав людини, двосторонніх договорах про взаємну правову допомогу, так і внутрішньому законодавстві кожної держави. Іноземні особи мають процесуальні права та обов’язки нарівні з фізичними та юридичними особами України, за винятками, встановленими Конституцією та законами України. А також міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України (ст. 410 ЦПК України). При розгляді справ за участю іноземних осіб у вітчизняних судів виникає необхідність отримати відомості про іноземну особу, повідомити її про час та місце розгляду справи, вручити документи, допитати свідків, що знаходяться за кордоном. Для здійснення зазначених дій існує інститут судового доручення. До міжнародних договорів, які регулюють порядок направлення іноземних судових доручень належать: двосторонні договори про правову допомогу з цивільних, сімейних та кримінальних справ, Гаазька Конвенція з питань цивільного процесу 1954 року, Мінська конвенція СНД про правову допомогу та правові відносини з цивільних, сімейних та кримінальних справ 1993р., Конвенція про вручення за кордоном судових та позасудових документів з цивільних та торгових справ 1965р., Конвенція про отримання за кордоном доказів з цивільних та торгових справ 1970 р. Порядок виконання судових доручень іноземних судів регламентується також внутрішніми нормативними актами, зокрема ст.415 ЦПК України та ст. 80 Закону України «Про міжнародне приватне право». Дія судового рішення, винесеного судом однієї держав, обмежена територією цієї держави. Це викликано перш за все тим, що судове рішення розглядається в якості частини правопорядку тієї держави, в рамках юрисдикції котрого воно було винесено. Тобто допустимість признання і виконання судового рішення визначається законодавством конкретної держави і міжнародними договорами, в котрих вона приймає участь. Визнання на території держави судових рішень інших держав означає надання цим рішенням такої ж юридичної сили, котру мають вітчизняні судові рішення. В залежності від видів рішень достатньо лише їх визнання (розірвання шлюбу) або вимагається і визнання, і виконання. Визнання іноземного судового рішення є обов’язковою передумовою його примусового виконання. Вітчизняна практика йде шляхом закріплення положень про визнання і приведення до виконання іноземних судових рішень в двосторонніх договорах про правову допомогу та правові відносини з цивільних, сімейних та кримінальних справ, які укладені з багатьма країнами. Зберігають свою дію для України в порядку правонаступництва договори про правову допомогу, укладені колишнім СРСР з деякими країнами. Окрім двосторонніх договорів положення про взаємне визнання та виконання рішень іноземних судів передбачені міжнародними багатосторонніми міжнародними угодами, участь в деяких з них бере і Україна. Так, першоджерелами регулювання вказаних правовідносин в нашій країні є саме міжнародні акти, такі як: Мінська конвенція держав-учасниць СНД від 22 січня 1993 року; Київська угода про порядок вирішення спорів, пов'язаних зі здійсненням господарської діяльності держав-учасниць СНД від 20 березня 1992 року; Кишинівська конвенція від 7 жовтня 2002 року про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах країн СНД і інші міжнародні договори (не є чинною для України). На підставі ст.7 Київської угоди держави-учасниці СНД прийняли на себе зобов'язання взаємно визнавати і виконувати рішення суду, що вступили у законну силу, при цьому, рішення винесені компетентним судом однієї держави СНД, у частині звернення стягнення на майно відповідача підлягає виконанню на території іншої держави СНД, призначеними судом або визначеними законодавством такої країни. Це означає що іноземне судове рішення країн СНД може виконуватися не тільки судовими виконавцями, але й іншими органами, у компетенцію яких входить виконання судових рішень відповідно до законодавства кожної окремої країни СНД (приміром, це можуть бути кредитні установи). Мінська конвенція СНД (1993 р) переважно спрямована на вирішення спорів цивільно-правового характеру (сімейних, спадкових, трудових, тощо), а Київська угода СНД (1992 р.) спрямована на вирішення підприємницьких конфліктів (господарських спорів). По окремим категоріям справ міжнародна спільнота приймає спеціальні міжнародні конвенції, такі як – Гаазька конвенція про визнання і виконання рішень у справах про аліментні зобов'язання щодо дітей від 15 квітня 1958 р.; Гаазька конвенція про визнання і виконання рішень, які належать до аліментних обов'язків від 2 жовтня 1973 р.; Гаазька конвенція про визнання і виконання іноземних судових рішень у цивільних і торговельних справах від 1 лютого 1971 р. В країнах Західної Європи діють дві багатосторонні конвенції: Брюссельська конвенція про юрисдикцію та приведення до виконання судових рішень з цивільних та комерційних справ 1968 року, учасниками якої є країни ЄС (в 2000 році в межах ЕС було прийнято Регламент № 44/2001 про юрисдикцію, визнання та приведення до виконання судових рішень з цивільних та торгових справ, покликаний замінити Брюссельську Конвенцію 1968 року) , а також Луганська конвенція про юрисдикцію та приведення до виконання судових рішень з цивільних та комерційних справ 1988 року. Україна участі в цих конвенціях не бере, а тому виникають певні проблеми з виконанням рішень українських судів в багатьох країнах Європи. Виконання таких рішень можливо лише в тому випадку, коли це допускається законодавством відповідної країни. Шляхом подолання цієї проблеми є приєднання України до Луганської конвенції 1988 року. Процесуальні правовідносини, які спрямовані на визнання та виконання рішень іноземних судів в Україні врегульовані у Розділі VIII чинного Цивільного процесуального кодексу України, що має відповідну назву. Даний розділ складається із двох глав: «Визнання та звернення до виконання рішення іноземного суду, що підлягає примусовому виконанню» та «Визнання рішення іноземного суду, що не підлягає примусовому виконанню». В цілому, Розділ VIII увібрав у себе основні положення Закону України від 29 листопада 2001 року «Про визнання та виконання в Україні рішень іноземних судів», який було інкорпоровано у новий ЦПК України після чого цей закон втратив чинність. Для правильного застосування норм процесуального законодавства має також значення і Постанова Пленуму ВСУ від 24 грудня 1999 року № 12 «Про практику розгляду судами клопотань про визнання й виконання рішень іноземних судів та арбітражів і про скасування рішень, постановлених у порядку міжнародного комерційного арбітражу на території України», але із урахуванням того, що дана постанова приймалася у розвиток положень старих моделей законодавства, а тому може застосовуватись із певними застереженнями. Окрім того, для правильного застосування норм ЦПК України про визнання і виконання судових рішень мають значення й інші нормативні акти, Закон України «Про міжнародне приватне право»; Закон України «Про виконавче провадження» тощо. ЗавданняЗавдання № 1 1. Складіть клопотання про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду ( ст. 394 ЦПК). 2. Складіть ухвалу суду про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду. 3. Складіть ухвалу суду про відмову у задоволенні клопотання у наданні дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду. 4. Складіть заперечення проти клопотання про визнання рішення іноземного суду. 4. Складіть ухвалу суду про визнання в Україні рішення іноземного суду.
Завдання № 2 Рішенням господарського суду Донецької області від 13.04.2007 позовні вимоги Компанії «OBST SA» (Швейцарія) до Товариства з обмеженою відповідальністю «Поліграфічне підприємство «Експрес» (м. Макіївка Донецької області) про стягнення суми заборгованості за поставлений товар з урахуванням процентів за користування чужими грошовими коштами, штрафу та пені за несвоєчасне виконання грошового зобов’язання задоволені. Судове рішення мотивоване тим, що Покупець - Товариство з обмеженою відповідальністю «Поліграфічне підприємство «Експрес» порушив умови договору, а також норми, що регулюють загальні умови виконання зобов’язань та правила виконання договорів купівлі-продажу (поставки) за матеріальним правом Швейцарії. Застосування права Швейцарії суд мотивував тим, що можливість обрати застосовне право ( що і було зроблено сторонами в пункті 12 Договору) випливає із принципу автономії волі сторін правочину, закріпленого в статті 5 Закону України «Про міжнародне приватне право», та пунктах 8, 9 статті 6 Закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність» (в редакції на момент укладення контракту). Крім того, позивач посилається на статтю 116 Закону Швейцарії «Про міжнародне приватне право», яка також передбачає право сторін обрати застосовне право. Постановою Донецького апеляційного господарського суду рішення господарського суду скасовано з огляду на те, що згідно із статтею 4 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд дійсно має право застосовувати норми права інших держав, але тільки у випадках, прямо передбачених у законі або міжнародному договорі (конвенції, ратифікованої обома державами, двосторонній угоді між цими державами), а не в зовнішньоекономічному контракті. Чи вірною є позиція суду апеляційної інстанції?
Завдання № 3 На розгляді українського господарського суду знаходилась довіреність, що була видана в Чехії чеською юридичною особою українській юридичній фірмі на ведення справ в суді. Довіреність була нотаріально посвідчена, але на ній був відсутній апостиль. Суд прийшов до висновку, що повноваження особи, що підписала, позовну заяву, не підтверджені з огляду на неналежне оформлення довіреності. Чи обґрунтована позиція суду? Наведіть способи посвідчення іноземних офіційних документів.
Завдання № 4 Рішенням господарського суду Дніпропетровської області позовні вимоги товариства з обмеженою відповідальністю «А» (Україна) до першого відповідача - фірми «Б» (Туреччина) і другого відповідача - фірми «С» (Туреччина) про стягнення з відповідача-2 на користь позивача матеріальної і моральної шкоди за втрату ділової репутації були задоволені частково. В обґрунтування можливості розгляду в господарському суді позову до іноземних юридичних осіб місцевий господарський суд послався на статті 2, 50, 56, 75 Закону України «Про міжнародне приватне право». Місцевим господарським судом було зазначено, що підставою для відкриття провадження у справі та її підсудності на території України господарському суду Дніпропетровської області є те, що рухоме майно відповідача-2, на яке могло бути звернуто стягнення (автомобіль), знаходилось на території міста Дніпропетровська. Постановою апеляційної інстанції рішення господарського суду Дніпропетровської області було скасовано, а провадження у справі припинено. В постанові Дніпропетровського апеляційного господарського суду зазначалось, що при розгляді заяви позивача до іноземних підприємств (резидентів Республіки Туреччина) місцевий господарський суд повинен був керуватися саме нормами Господарського процесуального кодексу України в силу того, що відповідно до статті 14 Закону України «Про міжнародне приватне право» правила цього Закону не обмежують дію імперативних норм права України, що регулюють відповідні відносини, незалежно від права, яке підлягає застосуванню. Оскільки статті 15 і 124 ГПК України є імперативними нормами права України, вони регулюють порядок розгляду в господарських судах України спорів за участю іноземних підприємств та організацій. Господарський процесуальний кодекс України є спеціальним нормативним актом, яким не передбачено інший порядок розгляду зазначеної категорії справ (на відміну від Цивільного процесуального кодексу України, який визначає, що цивільне судочинство здійснюється відповідно до Конституції України, цього Кодексу та Закону України «Про міжнародне приватне право», статті 2 Цивільного процесуального кодексу України), господарський суд помилково прийняв до провадження і розглянув спір по суті. Чи вірною є позиція суду апеляційної інстанції?
Завдання № 5 До Ленінського районного суду м. Вінниці надійшло клопотання ТОВ «Гетекс» ( Російська Федерація) про надання дозволу на примусове виконання рішення Арбітражного суду м. Москви від 17.06.2006 р. (в Російський Федерації існує система державних арбітражних спеціалізованих судів, які вирішують господарські чи комерційні спори) про стягнення 46 800 дол. США неустойки з ТОВ «Вінн-Агро-Експорт» (Україна). Ухвалою Ленінського районного суду було надано дозвіл на примусове виконання рішення арбітражного суду м. Москва з огляду на те, що вказане іноземне судове рішення набрало законної сили та оскаржено відповідачем не було. При цьому суд застосував ст. 3,4 Нью-Йоркської Конвенції «Про визнання та виконання іноземних арбітражних рішень» та ст.. 7 Київської угоди «Про порядок вирішення спорів, повязанних з веденням господарської діяльності». Чи вірно вчинив суд з точки зору застосування міжнародних договорів України? Як співвідносяться між собою Київська угода про порядок вирішення спорів, повязанних з веденням господарської діяльності, та Мінська Конвенція СНД про правову допомогу та правові відносини з цивільних, сімейних та кримінальних справ 1993 року?
Завдання № 6 До українського суду звернулась юридична особа з Російської Федерації з клопотанням про надання дозволу на примусове виконання рішення, ухваленого російським судом. Боржник ( українська юридична особа) подав заперечення проти цього клопотання, посилаючись на те, що рішення не може бути виконано, оскільки російський суд неповно дослідив обставини справи, зокрема, не призначив експертизу та не повідомив українського боржника належним чином про час та місце судового розгляду. Яке рішення повинен винести суд?
Тести
А) визнається і виконується автоматично в разі подання відповідного клопотання; Б) наявність міжнародного договору, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України; В) на підставі принципу взаємності.
А) одного року з дня набрання ним законної сили; Б) трьох років з дня набрання ним законної сили; В) п’яти років з дня набрання ним законної сили.
А) місцевим судом за місцем проживання (перебування) або місцезнаходженням боржника; Б) апеляційним судом за місцем проживання (перебування) або місцезнаходженням боржника; В) місцевим господарським судом за місцем проживання (перебування) або місцезнаходженням боржника.
А) сторона, стосовно якої постановлено рішення іноземного суду, була позбавлена можливості взяти участь у судовому процесі через її неповідомлення про розгляд справи; Б) виконання рішення потягне великі фінансові витрати; В) іноземна держава, на території якої винесено рішення, не є учасницею Нью-Йоркської конвенції 1958 року про визнання та приведення до виконання іноземних арбітражних рішень.
А) іноземний суд неправильно встановив фактичні обставини справи; Б) предмет спору за законами України не підлягає судовому розгляду; В) виконання рішення суду буде суперечити публічному порядку України.
А) не може бути оскаржена; Б) може бути оскаржена лише в апеляційному порядку; В) може бути оскаржена в порядку і строки, передбачені ЦПК України.
Тема 21. Міжнародний комерційний арбітраж 1. Поняття і юридична природа міжнародного комерційного арбітражу. 2. Конвенція про зовнішньоторговельний арбітраж 1961 р. Арбітражний регламент ЮНСІТРАЛ. 3. Постійно діючі арбітражні суди. 4. Міжнародний комерційний арбітражний суд та Морська арбітражна комісія при Торгово-промисловій палаті України. Регламент МКАС при ТПП України. 5. Арбітраж при Міжнародній торговій палаті, арбітраж в Стокгольмі інші арбітражні суди. 6. Розгляд спорів в арбітражі ad hoc.
Нормативні акти
Конвенція про визнання та приведення до виконання іноземних арбітражних рішень (Нью-йорк, 1958)// Международный коммерческий арбитраж: Законы Украины, Международные Конвенции, Инкотермс. – К.:ТПП України, 1995. – С. 22-31. Рекомендація відносно тлумачення пункту 2 статті ІІ і пункту 1 ст. VІІ Нью-Йоркської конференції про визнання та виконання іноземних арбітражних рішень, здійсненої у Нью-Йорку 10 червня 1958 року, прийнята Комісією Організації Об’єднаних Націй з права міжнародної торгівлі 7 липня 2006 року на її тридцять дев’ятій сесії. Європейська конвенція про зовнішньоторговельний арбітраж від 21.04.1961 р.// Международный коммерческий арбитраж в Украине: законодательство и практика / Под общ. ред. И.Г. Побирченко. – Науч.-практ. издание. – К.: Издательский дом «Ин Юре», 2000. – с.96-102. Угода про порядок вирішення спорів, пов’язаних із здійсненням господарської діяльності від 20 березня 1992 р., м. Київ Конвенція про вирішення інвестиційних спорів між державами і іноземними особами (Вашингтонська конвенція 1965 р.). Інформаційно-аналітичний центр «ЛІГА» www.liga.net. Московська конвенція про вирішення арбітражним шляхом цивільно-правових спорів, що випливають із відносин економічного та науково-технічного співробітництва 1972 р. Інформаційно-аналітичний центр «ЛІГА» www.liga.net. Міжамериканська конвенція про міжнародний комерційний арбітраж (Панамська конвенція 1975 р.). Інформаційно-аналітичний центр «ЛІГА» www.liga.net Арбітражний регламент ЮНІСІТРАЛ 1976 р. Корабельников Б.Р. Исполнение решений международных коммерческих арбитражей. – 2-е изд., перераб. и доп. – М.: ИД ФБК-ПРЕСС, 2003. – с. 430-459. Типовий закон ЮНСІТРАЛ про міжнародний комерційний арбітраж 1985 року.// Международный коммерческий арбитраж в Украине: законодательство и практика / Под общ. ред. И.Г. Побирченко. – Науч.-практ. издание. – К.: Издательский дом «Ин Юре», 2000. – с.110-122. «Переглянуті статті Типового закону ЮНСІТРАЛ про міжнародний торговий арбітраж» від 07.07.2006 // Практика международного коммерческого арбитража, 2007, 00, № 3-4. Цивільний процесуальний кодекс України № 1618-IV від 18.03.2004// Відомості Верховної Ради України, 2004, N 40-41 (08.10.2004), ст. 492. Господарський процесуальний кодекс України № 1798-XII від06.11.1991// Відомості Верховної Ради України, 1992, N 6 (11.02.92), ст. 56. Кодекс торгівельного мореплавства України №176/95-ВР від 23.05.1995 //Відомості Верховної Ради України, 1995, N 52 (26.12.95), ст. 349. Закон України «Про внесення змін і доповнень до деяких законодавчих актів України у зв’язку з прийняттям Закону України «Про міжнародний комерційний арбітраж» від 15.02.95р. // Відомості Верховної Ради України. - 1995р. - № 4.-Ст.45. Закон України «Про міжнародне приватне право» від 23 червня 2005 р. № 2709-ІV // Голос України, 2005, 07, 29.07.2005 № 138 Закон України «Про третейські суди» від 11 травня 2004 р. № 1701-ІV// Голос України, 2004, 06, 22.06.2004 N 113. Закон України «Про торгово – промислові палати в Україні» від 2 грудня 1997 р. № 671/97-ВР //Офіційний вісник України, 1997, число 52 (10.02.98), № 13 Закон України «Про міжнародний комерційний арбітраж» від 24 лютого 1994 р. № 4002-ХІІ // Відомості Верховної Ради України. – 1994 р.-№25.-С.198 Закон України «Про виконавче провадження» від 21 квітня 1999р. № 606-ХІV //Офіційний вісник України, 1999, N 19 (28.05.99), ст. 813. Регламент МКАС при ТПП України, затверджений рішенням Президії ТПП України від 17 квітня 2007 р., протокол № 18(1) Регламент МАК при ТПП України від 17 квітня 2007 р., протокол № 18(1) Правила зі здійснення сприяння МКАС при ТПП України арбітражу відповідно до Арбітражного регламенту ЮНІСІТРАЛ, затверджено рішенням Президії ТПП України від 29 листопада 2001 р., протокол № 18(10). Постанова Верховної Ради України «Про порядок введення в дію Закону України «Про міжнародний комерційний арбітраж».// Відомості Верховної Ради України.- 1994р. - №25. - Ст.198. Постанова Пленум Верховного Суду України «Про практику розгляду судами клопотань про визнання й виконання рішень іноземних судів та арбітражів і про скасування рішень, постановлених у порядку міжнародного комерційного арбітражу на території України» № 12 від 24.12.1999 // Вісник Верховного Суду України, 2000, 00, № 1. Положення про Міжнародний комерційний арбітражний суд при Торгово-промисловій палаті України. Додаток №1 до Закону України «Про міжнародний комерційний арбітраж» від 24.02.94р. // Відомості Верховної Ради України.- 1994р. - №25. - Ст.198. Положення про Морську арбітражну комісію при Торгово-промисловій палаті України. Додаток № 2 до Закону України «Про міжнародний комерційний арбітраж» від 24.02.94р. // Відомості Верховної Ради України.- 1994р. - №25. - Ст.198. Указ Президії Верховної Ради УРСР «Про ратифікацію Конвенції про визнання і виконання іноземних арбітражних рішень» від 22.08.1960р. // Відомості Верховної Ради УРСР. - 1960р. - № 31. Указ Президії Верховної Ради УРСР «Про ратифікацію Європейської конвенції про зовнішньоторговельний арбітраж» від 25.01.1963р.- Відомості Верховної Ради УРСР. - 1963р. - № 8.
Література
Ануфриева Л.П. Международное частное право : Учебник. Т. 3. Трансграничные банкротства. Международный коммерческий арбитраж. Международный гражданский процесс. М.: БЕК, 2001. Актуальные вопросы международного коммерческого арбитража: к 70-летию Международного коммерческого арбитражного суда при Торгово-промышленной палате Российкой Федерации / Отв. ред. А.С. Комаров. М., 2002. Ануров В.Н. Нарушение третейского соглашения // Третейский суд. - 2002. - №1-2, 3-4. Богуславский М.М. Международный коммерческий арбитраж. - М.: 1993. Брунцева Е.В. Международный коммерческий арбитраж / Учебное пособие. СПб.: Издательский дом «Сентябрь», 2001. «Бейкер и Макензи»: Международный коммерческий арбитраж. Государства Центральной и Восточной Европы и СНГ: Учебно-практическое пособие / Отв. ред. А. Тынель, В. Хвалей. – М.: Издательство БЕК, 2001. Виноградова Е.А. Разрешение экономических споров третейским судом / Арбитражный процесс. М., 2001. Виноградова Е.М. Третейский суд: законодательство, практика, комментарий. - М., 1997. Волин А.А. Разрешение хозяйственных споров третейским судом. - М., 1962. Джудитта К.М. Автономия воли в практике международного коммерческого арбитража. - М., 1996. Дмитриева Г.К. Международный коммерческий арбитраж. Учебно-практическое пособие. - М., 1997. Дубровина М.А. Международный коммерческий арбитраж в Швейцарии: Автореф. Дисс. канд. юрид. наук. - М., 2001. Зайцев А.И. Отличия российского третейского судопроизводства от государственного: исторический аспект // Развитие альтернативных форм разрешения правовых конфликтов. - Саратов, 2000. - Ч.2. Зайцев А.И. Третейское судопроизводство России: Автореф. дисс. … канд. юрид. наук. - Саратов, 2004. Закон України „ Про третейські суди”: Науково-практичний коментар ; за заг. ред. Ю.В. Білоусова та П.В. Куфтирєва.- К.: Правова єдність, 2008.- 432 с. Кейлин А.Д. Судоустройство и гражданский процесс капиталистических государств, ч. ІІІ. Арбитраж. - М.: Внешторгиздат, 1961. Корабельников Б.Р. Признание и приведение в исполнение иностранных арбитражных решений: Научно-практический комментарий к Нью-Йоркской конвенции 1958 года и главам 30 и 31 АПК РФ. 3-е изд., перераб. и доп. - М., 2008 г. Комаров В.В. Международный коммерческий арбитраж. - Харьков: Основа, 1995. Комаров В.В., Погорецкий В.Н. Международный коммерческий арбітраж.- Харьков, 2009.-164с. Коннов А.Ю. Понятие, классификация и основные виды альтернативных способов разрешения споров // Журнал российского права. - 2004. - № 12. Курочкин С.А. Третейское разбирательство гражданских дел в Российской Федерации: теория и практика / С.А. Курочкин. – М.: Волтерс Клувер, 2007. – 272 с. – (Серия «Гражданский и арбитражный процесс – современный взгляд»). Лебедев С.Н. Регламент международного коммерческого арбитража: Английская модель // Советское государство и право. - 1991. - № 5. Лебедев С.Н. Международный торговый арбитраж. - М., 1965. Лебедев С.Н. Международное сотрудничество в области коммерческого арбитража. Международные конвенции, соглашения и другие документы по вопросам арбитража. - М., 1979. Лебедев С.Н. Международный коммерческий арбитраж: компетенция арбитров и соглашение сторон. - М., 1988. Международный коммерческий арбитраж. Государства Центральной и Восточной Европы и СНГ. Учебно-практическое пособие \ Отв. ред. А. Тынель, В. Хвалей. - М., 2001. Международный коммерческий арбитраж в Швеции. Под ред. В.С. Позднякова. - М., 1984. Международный коммерческий арбитраж. Под ред. И.Г. Побирченко. Київ: «ТПП України», 1995. Международный коммерческий арбитраж в Украине : законодательство и практика. Под общей ред. И.Г. Побирченко. Науч.-практ. Издание.- К.: Издательский дом « Ин Юре», 2000. Міжнародний комерційний арбітраж в Україні: теорія та законодавство/ Під заг. ред. І.Г. Побірченка.- К., 2007.- 584с. Международный коммерческий арбитраж: современные проблемы и решения: Сборник статей к 75-летию Международного коммерческого арбитражного суда при Торгово-промышленной палате Российской федерации, М., 2008г. Минаков А.И. Арбитражные соглашения и практика рассмотрения внешнеэкономических споров. - М., 1985. Міжнародний семінар з комерційного арбітражу (27-28 травня року, Київ). - Київ: УПФ, 1994. Носырева Е.И. Альтернативное разрешение гражданско-правовых споров в США. – Воронеж. Издательство Воронежского государственного университета, 1999. – С.224. Морозов М.Э., Шилов М.Г. Правовые основы третейского разбирательства. - Новосибирск, 2002. Мусин В.А. Исполнение решений третейских судов и возникающие в связи с этим проблемы / Третейский суд при Санкт-Петербургской торгово-промышленной палате. - СПб., 2001. Новиков Е.Ю. Правовая природа третейского разбирательства // Российский ежегодник гражданского и арбитражного процесса. №2.2002-2003 / Под ред. В.В. Яркова. - СПб., 2004. Новиков Е.Ю. Третейское разбирательство споров, подведомственных судам общей юрисдикции: Проблемы нормативного регулирования / Актуальные проблемы гражданского процесса. - СПб., 2002. Носырева Е.И. Альтернативное разрешение споров в США. - М., 2005. Притика Ю.Д. Проблеми захисту цивільних прав та інтересів у третейському суді: Монографія. – К.: Видавничий Дім «Ін Юре», 2006. – 636с. Поздняков В.С. Международный коммерческий арбитраж в Российской Федерации. - М., 1996. Поздняков В.С. Международный коммерческий арбитраж в Российской Федерации. Закон, регламент, комментарий. - М., 1996. Попов М.А. Проблема преюдиции решений и тождественности исков применительно к третейским судам // Третейский суд. - 2001. - №2. Розенберг М.Г. Практика международного коммерческого арбитражного суда: Научно-практический комментарий/ ТПП РФ. - М: Международный центр финансово-экономического развития, 1998. Скворцов О.Ю. Постатейный научно-практический комментарий к Федеральному закону «О третейских судах в Российской Федерации» // третейский суд. 2003. №1. Скворцов О.Ю. Третейское разбирательство предпринимательских споров в России: Проблемы, тенденции, перспективы развития // М.: Волтерс Клувер, 2005. Суханов Е.А. Третейские суды в системе торгово-промышленных палат: Состояние дел и перспективы развития // Хозяйство и право. 2003. №1. Тарасов В.Н. Третейский процесс. СПб., 2002. Третейский суд. Комментарий законодательства. Постатейный научно-практический комментарий к законодательству о третейском разбирательстве / Под ред. проф. В.А. Мусина. СПб., 2004. Третейский суд. Законодательство, практика, комментарий. Составитель и автор комментариев Виноградова Е.А. - М., 1997. Хейфец Б.С. Арбитраж по морским спорам. - М.: Изд-во ТПП СССР, 1981. Хлестова И.О. Арбитраж во внешнеэкономических отношениях стран-членов СЭВ. М., 1980. Цират Г.А., Цират А.В. Международный арбитраж как способ разрешения внешнеэкономических споров. - Киев: «Довіра», 1997. Шмиттгофф К. Експорт: право и практика международной торговли: Пер. с англ. - М.: Юридическая литература, 1993. Методичні вказівки
Поняття “міжнародний комерційний арбітраж” є складеним, і його з’ясування передбачає розкриття таких категорій як “арбітраж”, “міжнародний арбітраж” та “комерційний арбітраж”. Насамперед, звернемось до поняття “арбітраж”. Арбітраж (arbitrage) у перекладі з французької мови означає “третейський суд”. Саме в такому значенні термін “арбітраж” вживається у більшості мов світу. В сучасних правових реаліях термін “арбітраж” в Україні означає те саме, що і в інших правових системах світу - третейський суд. Поняття “арбітраж” та “третейський суд” слід вживати як синоніми. Не дивлячись на те, що названі поняття за своїм змістом співпадають, слід однак, констатувати, що і поняття “арбітраж”, і поняття “третейський суд” можуть вживатися принаймні у двох розуміннях: по-перше, як певна інституція, завданням якої є вирішення спорів, і по-друге, як власне процедура, порядок вирішення спору. В розумінні судової інституції (органу, закладу, утворення) третейський суд (арбітраж) – це особа (особи), обрана або призначена у встановленому сторонами порядку, що розглядають і вирішують переданий їй на розгляд спір в порядку, що також визначений сторонами, і правомочний винести рішення, що має для сторін той ступень обов’язковості, що прямо чи опосередковано визначений в їхній угоді. Інакше кажучи, це організації, що діють на громадських (недержавних) засадах і компетентні розглядати цивільно-правові спори між особами, що погодилися на такий розгляд і довірили його обраним ними арбітрам. З’ясувавши сутність поняття “арбітраж”, необхідно дослідити питання про те, який арбітраж може вважатися міжнародним, а це у різних країнах світу вирішується по-різному. Зазвичай, від інших третейських судів міжнародний арбітраж відрізняється наявністю у спорі, що вирішується, іноземних сторін або принаймні сторін “з іноземним елементом” – наприклад, іноземної інвестиції у спільному підприємстві тощо. Питання про те, що саме слід розуміти під таким “іноземним елементом”, у різних країнах вирішується по різному. Так, наприклад, у Швейцарії арбітраж може вважатися міжнародним, якщо хоча б одна із сторін спору має постійне місцезнаходження за кордоном (таким чином, якщо спір виник між двома іноземними громадянами, що постійно проживають у Швейцарії, “іноземний елемент” відсутній). Типовий закон ЮНСІТРАЛ визначає основним критерієм місце розташування комерційних підприємств сторін. Можуть використовуватися також інші альтернативні критерії: місце арбітражу, місце виконання істотної частини зобов’язання; місце, з яким предмет спору має найбільш тісний зв’язок. Так, в деяких країнах міжнародний характер арбітражу визначається характером угоди: у Франції, наприклад, спірна угода вважається міжнародною, “якщо зачіпає міжнародні торгові інтереси”. У правовій доктрині питання про її правову природу та про природу арбітражного рішення, а отже – і міжнародного комерційного арбітражу в цілому вирішувалося по-різному. У юридичній літературі сформувалося чотири основні теорії з цього питання: “договірна” (“консенсуальна”, “цивільно-правова”, “матеріальна”), “процесуальна”, “змішана” та “автономна”. “Договірна” (“консенсуальна”) теорія визначає арбітражний розгляд як звичайні цивільно-правові відносини, в рамках яких існують цивільно-правові зобов’язання. Природа арбітражної угоди зводиться або до договору доручення, або до мирової угоди. Так, при розгляді арбітражної угоди як договору доручення третейські судді розглядаються як “мандатарії” (повірені) сторін, що за їх дорученням та від їхнього імені укладають обов’язковий для сторін договір – арбітражне рішення. “Процесуальна” теорія розглядає арбітраж (третейський суд) як особливу форму державного правосуддя, а всі елементи і стадії арбітражного розгляду, включаючи арбітражну угоду – предметом процесуального права. Винесення арбітражного рішення повністю ототожнюється з рішенням державного суду. Представники даної теорії посилаються на закріплення положень про арбітраж у процесуальному законодавстві, використання процесуальної термінології, на те, що в разі перегляду державним судом третейського рішення, функції обох судів збігаються. В рамках даної теорії арбітражна угода як пророгаційна угода, що має на меті лише визначити компетентний суд, та сам арбітраж розглядаються окремо. Теорія “sui generis” (“загальна”, “змішана” теорія), за якою третейський суд розглядається як змішане явище, що поєднує матеріально-правові та процесуально-правові елементи. Арбітражний суд ґрунтується на цивільному договорі, що тягне процесуальні наслідки. Згідно теорії про змішану природу арбітражу на різних етапах його функціонування більше проявляється або договірна, або процесуальна сторона явища. Так, на першому етапі – укладення арбітражної угоди виникають питання дійсності арбітражної угоди, її форми, дієздатності і правоздатності сторін, можливості арбітражу, тобто допустимості арбітражної угоди. Ці питання беззастережно належать до договірної сфери і можуть бути вирішені лише за допомогою загальних положень про договір. У разі виникнення спору і передачі його на вирішення відповідного арбітражу яскраво прослідковується його процесуальний характер, про що свідчать такі елементи цивільно-процесуальної сфери: заявлення позовних вимог, питання доказування, процедура розгляду спору, винесення рішення, його оскарження тощо. Своєрідною є так звана “автономна” теорія, яка виникла порівняно недавно і заперечує як договірний, так і процесуальний характер арбітражного розгляду. Третейський суд розглядається як автономне явище. Прибічники даної теорії вважають, що юридична природа арбітражу може бути визначена тільки з врахуванням його мети та реальної користі, тобто тих гарантій, які необхідні сторонам, щоб не звертатися до державного суду. Арбітраж розглядається як інститут per se. Справжня юридична природа арбітражу полягає в тому, що він є оригінальною системою, вільною від договірних та процесуальних елементів, яка дозволяє забезпечити необхідну швидкість розгляду справ і встановлює гарантії, на які претендують сторони. З огляду на велику кількість та різноманітність міжнародних комерційних арбітражів, що існують у світі, існує цілий ряд критеріїв їх класифікації: ü за терміном дії, ü за юрисдикцією, ü за характером спорів, що вирішуються, ü за ступенем обов’язковості для сторін арбітражного розгляду, ü за засадами вирішення спорів, ü за способом створення арбітражів, ü за способом формування складу арбітрів. Найважливішою (через відмінності у правовому становищі) є класифікація міжнародних комерційних арбітражів за терміном їх дії. Виділяють постійно діючі (інституційні) суди, суди обмеженого строку дії та суди “ad hoc” (“ізольовані”) – для окремого випадку. Правове регулювання міжнародного комерційного арбітражу здійснюється як на міжнародному, так і на національному рівнях. З чинних на сьогоднішній день конвенцій, які регулюють міжнародний комерційний арбітраж, до всесвітніх належать Конвенція про визнання і приведення до виконання іноземних арбітражних рішень (Нью-Йоркська конвенція 1958 р.) і Конвенція про вирішення інвестиційних спорів між державами та іноземними особами (Вашингтонська конвенція 1965 р.). До регіональних належать Європейська конвенція про зовнішньоторговельний арбітраж 1961 р., в якій беруть участь більшість європейських держав, Конвенція про вирішення арбітражним шляхом цивільно-правових спорів, що випливають із відносин економічного і науково-технічного співробітництва (Московська конвенція 1972 р.), яка діяла в країнах - колишніх членах РЕВ (Ради економічної взаємодопомоги), та Міжамериканська конвенція про міжнародний комерційний арбітраж (Панамська конвенція 1975 р.), яку ратифікували 16 держав Південної та Північної Америки. До міжнародних конвенцій загального характеру належать конвенції, покликані врегулювати питання, які стосуються будь-яких арбітражних угод, арбітражних процесів, арбітражних рішень, що належать до категорії комерційних, - Нью-Йоркська конвенція про визнання та приведення до виконання іноземних арбітражних рішень, Європейська конвенція про зовнішньоекономічний арбітраж, Панамська конвенція про міжнародний комерційний арбітраж належать до їх числа. Прикладом спеціальної міжнародної конвенції може бути Вашингтонська конвенція 1965 р. про вирішення інвестиційних спорів між державами та іноземними особами, яка регулює лише спеціалізований арбітраж, покликаний вирішувати інвестиційні спори. Після проголошення незалежності Україна стала на шлях створення ринкової економіки, яка не можлива без широкого розвитку зовнішньоекономічної діяльності українських підприємців. Цей розвиток забезпечується за допомогою реформування законодавства, що регулює підприємницьку діяльність, а також шляхом створення нового законодавства, в тому числі про міжнародний комерційний арбітраж. Першим етапом на цьому шляху стало прийняття 24 лютого 1994 року Закону України “Про міжнародний комерційний арбітраж”, який було розроблено на підставі Типового закону ЮНСІТРАЛ. Слід зазначити, що на відміну від практики деяких країн, які при прийнятті національних законів про міжнародний арбітраж запозичили типовий закон, внесли до нього певні зміни і доповнення, український законодавець повністю запозичив норми Типового закону без змін. Цей Закон поширюється як на ізольований, так і на постійно діючий арбітраж. У додатках до Закону наведені Положення про два постійно діючих арбітражі - Міжнародний Комерційний Арбітражний Суд при Торгово-промисловій Палаті України і Морську арбітражну комісію при ТПП України. Таким чином, відповідно до положень Закону створено нові арбітражні інституції. Метою прийняття цього Закону було комплексне врегулювання питань міжнародного комерційного арбітражу на законодавчому рівні. Закон містить тридцять шість статей, які згруповані у сім розділів. Поняття арбітражної угоди міститься в ст.7 Закону України «Про міжнародний комерційний арбітраж». Положення цієї статті визначають останню в якості угоди сторін про передачу до арбітражу всіх або певних спорів, які виникли або можуть виникнути між ними у зв’язку з будь-якими конкретними правовідносинами, незалежно від того, чи мають вони договірний характер, чи ні. В залежності від видового критерію арбітражна угода може бути укладена у вигляді арбітражного застереження в контракті або як окрема угода. Домовленість сторін яка міститься в окремій угоді або в відповідному застереженні щодо арбітражного розгляду спору прийнято називати третейським записом (compromis). Теорія комерційного арбітражу виділяє ще один вид арбітражної угоди – арбітражний договір. Як правило, зміст арбітражної угоди складають наступні суттєві та факультативні умови: 1) вид арбітражу (включно з правильною назвою інституційного арбітражу, якщо сторони обирають цей вид); 2) коло спорів, що передаються на розгляд до арбітражу; 3) місце арбітражу; 4) кількість арбітрів, їх національність і кваліфікаційні вимоги; 5) право, що застосовується до суті спору; 6) мова арбітражного провадження; 7) право, що застосовується до арбітражної угоди; 8) правила процедури; 9) повноваження арбітрів вирішувати спір за справедливістю чи у як дружні посередники (можливість відступати від норм права); 10) інші питання (застереження про виключення можливості оспорювання арбітражного рішення; порядок розподілу арбітражних витрат тощо). Арбітражна угода може містити й інші умови, що включаються до неї в залежності від особливостей контракту і волі сторін. Існують три способи наділення арбітражу компетенцією: 1) шляхом укладення арбітражної угоди; 2) шляхом визнання позивачем у його позовній заяві юрисдикції арбітражу, якщо відповідач на запит арбітражу письмово висловив свою згоду на розгляд ним даного спору; 3) у разі наявності міжнародної угоди, в якій встановлена компетенція міжнародного арбітражу. Компетенція міжнародного комерційного арбітражу як методу вирішення приватноправових спорів – це, з одного боку, повноваження арбітрів розглядати зовнішньоекономічні спори взагалі та конкретний спір зокрема та, з іншого боку, обсяг процесуальних прав арбітрів щодо здійснення процесу та ухвалення рішення. Важливою ознакою компетенції арбітражу є те, що вона базується на угоді сторін про розгляд їх спорів в арбітражі, залежить від права, застосовуваного до арбітражної угоди, права місця проведення арбітражу і права країни, у якій може бути подане клопотання про визнання і виконання арбітражного рішення, таким чином визначаючи відповідну угоду в якості основного джерела. Цим вона відрізняється від компетенції державного суду, чия компетенція ґрунтується цілком на процесуальному законодавстві відповідної держави. Ще однією ознакою компетенції є визначення її обсягу та можливість її обмеження самими сторонами спору. Наступною ознакою компетенції є право арбітрів на визначення своєї власної компетенції у випадку заперечень щодо останньої сторонами спору. Мова йде про принцип „компетенція компетенції”. Процедура арбітражного розгляду приватноправових спорів має свою власну специфіку, хоча спостерігаються деякі спільні риси з розглядом справ в державних юрисдикційних органах. Характерною особливістю арбітражного процесу, на відміну від процесу національних судів є майже необмежене право сторін щодо встановлення процедури вирішення спору. Даний принцип є однією з найбільш привабливих рис для сторін при розв’язанні спорів в порядку міжнародного комерційного арбітражу.Процедура арбітражного розгляду приватноправових спорів має свою власну специфіку, хоча спостерігаються деякі спільні риси з розглядом справ в державних юрисдикційних органах. Характерною особливістю арбітражного процесу, на відміну від процесу національних судів є майже необмежене право сторін щодо встановлення процедури вирішення спору. Даний принцип є однією з найбільш привабливих рис для сторін при розв’язанні спорів в порядку міжнародного комерційного арбітражу.Теорія міжнародного комерційного арбітражу під арбітражним рішенням розуміє рішення, що виноситься після розгляду спору і остаточно вирішує усі або частину поставлених перед складом арбітражу питань. Закон України «Про міжнародний комерційний арбітраж» передбачає у статті 31 наступні вимоги до форми арбітражного рішення: 1) воно має бути винесене у письмовому вигляді; 2) підписане одноособовим арбітром або арбітрами; при колегіальному арбітражному розгляді достатньо наявності підписів більшості всіх членів третейського суду за умови зазначення причини відсутності інших підписів; 3) повинно містити дату і місце проведення арбітражу. Аналізуючи зміст арбітражного рішення слід зазначити що ряд арбітражних законів та арбітражних регламентів містить вимоги щодо змісту останнього. Наприклад, ст. 31 Закону України “Про міжнародний комерційний арбітраж” передбачено, що арбітражне рішення повинно містити:мотиви, на яких воно ґрунтується; висновок про задоволення або відхилення позовних вимог; сума арбітражного збору і витрат по справі, їх розподіл між сторонами; Після винесення арбітражного рішення кожній стороні повинна бути надана його копія, підписана арбітрами. Прийняте по справі арбітражне рішення, вважається остаточним і за загальним правилом не може бути оскарженим. Підписуючи арбітражну угоду, сторони не рідко прямо передбачають, що рішення арбітрів буде для них остаточним і обов’язковим. Якщо таке положення відсутнє в угоді сторін, відповідне застереження діє в силу застосування положень більшості арбітражних регламентів і арбітражних законів. Необхідно підкреслити, що оспорювання, і як його результат – оскарження арбітражного рішення розглядається у практиці арбітражних закладів як виняткова обставина. Повертаючись до самого рішення арбітражу, арбітражне законодавство визначає, що рішення, які прийняті по суті спору, так і з питань попереднього або проміжного характеру, є остаточними і підлягають невідкладному виконанню. Арбітражне рішення не може бути оскаржене до жодної вищестоящої інстанції, подібно судовому рішенню. Однак повне усунення будь-якої форми контролю за арбітражним рішенням могло б призвести до виконання таких рішень, котрі, в разі їх винесення в межах судової системи, були б скасовані або змінені вищестоящим судом. Для того, щоб попередити можливість виконання подібних арбітражних рішень, в міжнародному комерційному арбітражі передбачені і діють механізми оспорювання арбітражного рішення – внутрішнє оспорювання (інституційне – в межах самого арбітражного закладу, про що мова вже йшла раніше), і зовнішнє (судове) оспорювання арбітражних рішень, які виконуються в місці їх винесення Результатом проведення оспорювання може стати скасування (повністю або частково) такого арбітражного рішення судом у місці, де воно було винесено, що в свою чергу тягне за собою зазвичай неможливість його визнання і приведення до виконання в усіх інших країнах - учасницях Нью-Йоркської конвенції. В світі існує три моделі судового оспорювання арбітражних рішень в місці його винесення: 1) перевірка рішення по суті (на предмет правильності застосування матеріального і процесуального права і встановлення фактів, які мають суттєве значення для справи, а також наявності процесуальних порушень) тобто фактичне оспорювання справи; 2) перевірка рішення на предмет наявності у складу арбітражу компетенції і суттєвих процесуальних порушень, допущених при розгляді справи; 3) відсутність будь-якої судової перевірки. Окрім того, є країни, де існують змішані моделі. Саме однією з переваг міжнародного комерційного арбітражу, порівняно з іншими способами вирішення міжнародних економічних спорів, і перш за все через систему державних судових органів, є наявність достатньо розробленої системи визнання і примусового виконання арбітражних рішень, прийнятих на території іноземної держави, так званих іноземних арбітражних рішень. Оскільки виконання арбітражних рішень може проходити як у добровільному, так і у примусовому порядку, звернемо увагу на основні моменти цих процедур. Добровільним виконанням є процедура, коли сторона, проти якої було винесено арбітражне рішення, виконує зазначене рішення без залучення з боку сторони в інтересах якої було прийнято рішення примусових заходів, визначених законодавством кожної країни. Зобов’язання сторін вважати для себе рішення арбітрів обов’язковим і добровільно йому підкорятися випливає із самої арбітражної угоди, яку укладають сторони при зверненні до арбітражу. Якщо ж боржник ухиляється від виконання підтверджених іноземним арбітражем обов’язків або не вдається до жодних дій для добровільного виконання, виникає необхідність державного примусу, у зв’язку з чим і постає питання про визнання та виконання іноземних арбітражних рішень. Отже, примусовим виконанням арбітражного рішення є процедура виконання арбітражного рішення, коли до сторони проти якої винесено арбітражне рішення, застосовуються засоби примусового характеру, які спрямовані на виконання положень арбітражного рішення і передбачені законом країни місця виконання. Однією з головних складових в системі міжнародно-правового регулювання визнання і приведення до виконання іноземних арбітражних рішень є, як вже зазначалося вище Нью-Йоркська конвенція про визнання та виконання іноземних арбітражних рішень 1958 року. Отже, узагальнюючи основні принципи, переваги і досягнення Нью-Йоркської Конвенції, можна в загальному вигляді можна сформулювати такі висновки: конвенція надає можливість виконання іноземного арбітражного рішення – в усіх державах-учасницях Конвенції; вона містить унікальний механізм надання арбітражному рішенню міжнародного характеру; конвенція обмежує можливість втручання державних судів у процедуру арбітражного провадження і оспорювання арбітражних рішень; обмежує можливості відмови у визнанні і приведенні до виконання іноземних арбітражних рішень; конвенція забезпечує остаточний характер арбітражного рішення і достатньо швидкі строки його винесення в порівнянні з національними судовими системами. Завдання
Завдання № 1 1. Ви є юридичним консультантом німецької компанії “У”, яка хотіла б укласти з українською компанією договір про спільне використання кам’яного кар’єру та інвестувати у цей проект 1 млн. євро. Президент компанії “У” звернувся до Вас із проханням підготувати проект арбітражного застереження, яке б захистило інтереси Вашої компанії. По-перше, президент хотів би дізнатися Вашу думку щодо основних юридичних та практичних проблем, які слід брати до уваги при підготовці арбітражного застереження. По-друге, він попросив надати йому проект застереження з відповідними поясненнями. 2. Складіть Ухвалу МКАС при ТПП України про порушення провадження у справі. 3. Складіть ухвалу МКАС при ТПП України про відкладення розгляду справи. 4. З яких частин повинно складатися рішення МКАС при ТПП України. 5. Складіть Ухвалу суду про відмову у задоволенні клопотання про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного арбітражу. 6. Складіть Ухвалу суду про визнання в Україні рішення іноземного арбітражу.
Завдання № 2 Українським підприємством був поданий позов до МКАС при ТПП України до відповідача – італійського підприємства, в зв’язку з виявленням у порту призначення недостачі товару. В позовній заяві позивач посилався на арбітражне застереження, що містилося у договорі поставки, укладеного між ним та відповідачем. Відповідач заперечував існування між ним та позивачем договору поставки, а відтак і арбітражного застереження, що містилося у ньому. При цьому він звернув увагу на те, що з наданої позивачем ксерокопії тексту контракту чітко видно, що до тексту було внесено зміни, зокрема, стерті та дописані від руки найменування та адреса постачальника. Крім того, відповідач звернув увагу на те, що договір підписано особою, яка не має жодного відношення до відповідача, а відтак, не була уповноваженими підписувати договори від імені відповідача. Позивач повідомив арбітражному суду, що оригіналу контракту в нього немає. За його даними, зміни до тексту контракту, який було направлено відповідачу факсом, зроблені останнім. Разом з тим, позивач вважає, що своїми наступними діями (відвантаження товару, отримання грошей за товар, виставлення рахунку) відповідач схвалив контракт та арбітражне застереження, що міститься в ньому. У якій формі може укладатися арбітражне застереження відповідно до законодавства України? Чи можна вважати, що сторони спору уклали дійсну арбітражну угоду у даному випадку?
Завдання №3. ТОВ «Промінь» уклало договір поставки устаткування з німецькою фірмою. Ст. 10 цього договору передбачала, що усі спори, що виникають із цього Договору будуть вирішуватися Міжнародним комерційним арбітражним судом при ТПП України. Через 2 місяці з моменту укладення договору німецька фірма уклала договір уступки права вимоги із зазначеного договору, за яким право вимоги поставки устаткування переуступила швейцарській фірмі. Українська фірма не виконала своїх зобов’язань за договором, а саме не поставила в обумовлений строк устаткування. Швейцарська фірма звернулася до Міжнародного комерційного суду при ТПП України з позовом про відшкодування збитків, заподіяних невиконанням договору. ТОВ «Промінь» заперечило компетенцію Міжнародного комерційного арбітражу вирішувати даний спір, оскільки воно не укладало з швейцарською фірмою арбітражної угоди. Чи можна стверджувати, що арбітражне застереження зберігає чинність при заміні сторони у основному договорі?
Завдання № 4 Підприємство з іноземними інвестиціями уклало договір страхування фінансових ризиків із українською страховою компанією «М». У договорі страхування було зазначено, що невід’ємною частиною цього договору є Правила добровільного страхування фінансових ризиків страхової компанії «М». Розділ 8 Правил мав назву «Порядок вирішення спорів» і передбачав, що усі спори, що виникають із договору страхування вирішуються державним судом України або Міжнародним комерційним арбітражним судом при ТПП України або Арбітражним інститутом Стокгольмської торгової палати. Чи можна стверджувати, що сторони, які підписали договір страхування уклали арбітражну угоду? Чи змінилося б рішення задачі якби у правилах не зазначалося про можливість розгляду спорів державним судом, а лише перераховувалися арбітражні установи?
Завдання № 5 Укладений сторонами 22.02.94 в Австрії контракт містив наступну умову, яка мала назву «Арбітраж» : «… продавець та покупець вирішують усі спори, що виникають з контракту, шляхом переговорів. У випадку неможливості вирішення конфлікту шляхом переговорів, вирішення спору переноситься до арбітражів країн сторін договору, рішення яких є остаточним для обох сторін». Щодо змісту арбітражного застереження, представник позивача в засіданні арбітражного суду, пославшись на доповнення до позовної заяви пояснив, що в контракті сторони мали на увазі, що спори, які можуть виникнути із контракту, будуть вирішуватися постійно діючим арбітражем , який створено і існує в країні місцеперебування продавця і покупця. Сторони розуміли, що таким арбітражем може бути лише арбітраж, створений в цих країнах для розгляду спорів, які випливають із договірних та інших цивільно-правових відносин при здійсненні зовнішньоекономічних зв’язків. На день підписання контракту в Україні існував лише один арбітраж, створений для розгляду зазначених спорів – МКАС при ТПП України. Враховуючи, що спершу право вибору арбітражу при подібних арбітражних застереженнях належить позивачу, останній обирає звернення до МКАС при ТПП України. Повідомлення позивачем відповідача листом про свій вибір арбітражу заперечень не викликало. Чи є компетентним Міжнародний комерційний арбітражний суд при ТПП України розглядати спір, що виникнув із згаданого контракту?
Завдання № 6 Позов було заявлено російською організацією до бельгійської фірми в зв’язку з неповною оплатою товарів, поставлених згідно трьох контрактів, укладених в 1993 р. В одному із зазначених сторонами контрактів передбачено вирішення спорів в арбітражному суді при ТПП РФ в м. Москва. В двох інших міститься арбітражне застереження, згідно якого спори, які випливають із зазначених контрактів, “ повинні вирішуватись відповідно до Правил Арбітражу”. Але конкретний арбітражний інститут ні в тому, ні в іншому контракті не зазначено. МКАС при ТПП Російської Федерації визнав, що до його компетенції входить вирішення спорів при неясному арбітражному застереженні. При цьому було враховано, що позивач, заявивши позов в МКАС, стверджував, що сторони мали на увазі передавати спори до Арбітражного суду при ТПП РФ, а, відповідач, заперечуючи проти заявлених йому вимог по суті, посилався на обгрунтування своїх заперечень на відповідний параграф Регламенту Арбітражного суду, тобто письмово підтвердивши згоду на вирішення спору цим судом.
Завдання № 7 Французьке підприємство «А» уклало договір купівлі-продажу 65 тис. тон сирої нафти із туніським підприємством “В”, що спеціалізувалося на нафтовій діяльності, шляхом обміну офертою та акцептом. Оферта та акцепт містили посилання на стандартний контракт купівлі-продажу нафти підприємства «В», що містив арбітражне застереження, що передбачало арбітраж за регламентом Міжнародної торгової палати. Сторони визначили у договорі, що до нього застосовується право Франції. Між сторонами виник спір, що стосувався ціни. Після чого підприємство «А» повідомило свого контрагента про свій намір розглянути спір у арбітражному порядку. Підприємство «В» відмовилося призначати арбітра, посилаючись на те, що між сторони не укладали арбітражної угоди, яка, згідно французького законодавства, хоча і може бути укладена шляхом відсилки до іншого документу, однак необхідно, щоб про існування такого застереження було вказано у основному контракті, крім тих випадків, коли між сторонами існують тривалі договірні відносини. Які аргументи можна навести для того, щоб обґрунтувати компетенцію арбітражного суду розглядати цей спір? Які аргументи можна навести, щоб заперечити компетенцію арбітражного суду розглядати цей спір?
Завдання № 8 Справа включала складну систему контрактів, що дозволяли Ірану одержувати збагачений уран від французької компанії. Сторони цих трьох контрактів були різними як і арбітражні застереження, що в них містилися. Сторони першого контракту погодилися на арбітраж МТП, але не вказали місця проведення арбітражу, ні матеріального права, що буде застосовуватися до суті спору. Інший контракт – між сторонами, що не брали участі у першому контракті, - містив арбітражне застереження МТП, що передбачав арбітраж у Женеві і французьке матеріальне право. Третій контракт був укладений між однією із сторін другого контракту і третьою особою. Він встановлював, що спори повинні вирішуватися в рамках МТП у Парижі на підставі французького права. Складність полягала у тому, що у той час, коли регламент МТП передбачає призначення кожною стороною по одному арбітру – крім тих випадків, коли підлягає призначенню одноособовий арбітр, - він також передбачає призначення максимум трьох арбітрів. У зв’язку із цим частина сторін була позбавлена можливості призначити власних арбітрів. Інша складність полягала на зазначення різних місць проведення арбітражу (Женева, Париж та третє місце, яке повинно було бути визначеним Арбітражним судом МТП), а також різне право, що підлягало застосуванню, (у двох контрактах – французьке право, право, визначене рішенням арбітрів – у третьому контракті). Чи буде арбітраж у рамках МТП компетентним розглядати цю справу, що випливає одночасно з трьох договорів? Обґрунтуйте свою позицію.
Тести
А) державний орган, що утворюється для вирішення спорів із договірних та інших цивільно-правових відносин, що виникають при здійсненні зовнішньоторговельних та видів міжнародних зв’язків; Б) недержавний незалежний орган, що утворюється для вирішення спорів, що виникають із цивільних правовідносин; В) недержавний незалежний орган, що утворюються за угодою сторін для вирішення спорів із договірних та інших цивільно-правових відносин, що виникають при здійсненні зовнішньоторговельних та видів міжнародних зв’язків .
2. До міжнародного комерційного арбітражу можуть за угодою сторін передаватися: А) спори із договірних та інших цивільно-правових відносин, що виникають при здійсненні зовнішньоторговельних та видів міжнародних зв’язків; Б) спори із договірних та інших цивільно-правових відносин, що виникають при здійсненні зовнішньоторговельних та видів міжнародних зв’язків, якщо комерційне підприємство хоча б однієї із сторін знаходиться за кордоном; В) спори із договірних та інших цивільно-правових відносин, що виникають при здійсненні зовнішньоторговельних та видів міжнародних зв’язків, якщо комерційне підприємство відповідача знаходиться на території України.
3.Арбітраж ad hoc – це: А) арбітраж для вирішення конкретного спору; Б) постійно діючий арбітражний суд; В) арбітраж, який знаходиться за кордоном; Г) арбітраж, непов’язаний нормами права при вирішенні спору.
4.Арбітражна угода – це: А) угода про передачу спорів на розгляд до арбітражу; Б) угода про вибір застосовного права; В) угода про створення постійного арбітражного суду.
А) у передачі спорів на розгляд до міжнародного комерційного арбітражу; Б) у незалежності арбітражної угоди від умов основного договору; В) в праві міжнародного комерційного арбітражу самостійно визначати свою компетенцію.
А) усній формі; Б) письмовій формі; В) нотаріальній формі.
А) сторонами; Б) головою постійно діючого арбітражного суду; В) третейським судом (складом), який розглядає конкретну справу; Г) компетентним державним судом.
А) продовжувати розгляд справи по суті і вирішити питання про наявність або відсутність компетенції у постанові або як з питання попереднього характеру, або в рішенні по суті спору; Б) відкласти розгляд справи або зупинити розгляд справи по суті до вирішення ним питання щодо наявності у нього компетенції; В) відкласти розгляд справи або зупинити розгляд справи по суті до вирішення ним питання щодо наявності у нього компетенції, розглянути це питання і винести з цього приводу мотивовану ухвалу.
А) арбітраж невірно застосував норми матеріального права; Б) арбітражну угоду визнано недійсною; В) арбітраж не повністю з’ясував фактичні обставини, що мають значення для справи.
А) за місцем знаходження боржника; Б) за місцем знаходження МКАС при ТПП України, який виніс рішення; В) за місцем розгляду справи арбітражним судом.
А) арбітражний суд неправильно встановив фактичні обставини справ; Б) рішення арбітражного суду містить способи захисту прав та охоронюваних інтересів, які непередбачені законами України; В) виконання рішення арбітражного суду буде суперечити публічному порядку України.
Література та перелік корисних посилань до всіх тем курсу «Міжнародне приватне право»
Література
Авторське право і суміжні права. Європейський досвід: У 2-х книгах / За ред. А.С.Довгерта. — Книга 1: Нормативні акти і документи. Європейська інтеграція України / Уклад. Р. В. Дроб’язко. — К.: Ін Юре, 2001. — 520с. — Книга 2: Виступи, статті європейських спеціалістів / Уклад. В. С. Дроб'язко. - К.: Ін Юре, 2001. - 460 с. Авчинкин Д.В. Правовое регулирование международных перевозок грузов и пассажиров. – Мн.: ИООО « Право и экономика». 2003. – 344 с. Агарков М.М. Основы банкового права: Курс лекций. Учение о ценных бумагах: Научное исследование. М., 1994. Аксенчук Л.А. Правоспособность иностранного гражданина в сфере предпринимательской деятельности // Законодательство. – 2001. – № 2. Алексеев Л.Б., Жуйков В.М., Лукашук И.И. Международные нормы о правах человека и применение их судами Российской Федерации. Практическое пособие. – М.:Права человека, 1996. Алексеев С.С. Теория права.– М.: БКК, 1995.– 320 с. Алекссев С.С. Частное право: Научно-публицистический очерк – М.: Статут, 1999. – 160 с. Алферова Е., Печерский В. Особенности командировок за границу // Закон. 1999. № 11. Альтшулер А., Волков Л. Акредитив в международных расчетах // Новые международные правила по документарным аккредитивам. М.: Внешняя торговля, 1964. № 6. Аметистов Э.М. Международное право и труд. – М., 1982. Андрианова М.А. Соотношение и взаимодействие международного частного и трудового права России в вопросах регулирования трудовых отношений с участием иностранцев. Международное частное трудовое право // Государство и право. 2002. № 9. Андрощук Г., Крайнев П., Кавасс И. Право интеллектуальной собственности. Торговые аспекты. – К.: Ин Юре, 2000 – 164 с. Ануфриева Л.П. Иностранные физические лица: правовое положение в России // Российская юстиция. – 1997. – № 6, 7. Ануфриева Л.П. Международное частное право: В 3–х т. Том 1 Обшая часть. – Учебник, М: БЕК., 2000.– 288 с. Ануфриева Л.П. Международное частное право: В 3–х т. Том. 1. Общая часть: Учебник. – М.: Издательство БЕК, 2002. Ануфриева Л. П. Международное частное право: В 3–х т. Том 2 Особенная часть. Учебник. М.: БЕК, 2000.– 656 с. Ануфриева Л.П. Соотношение международного публичного и международного частного права: правовые категории. — М.: СПАРК, 2002. Анцелевич А.Г. Международное морское право: Учебник. – К.: Слово, 2003 Анцелевич Г.А. Международное транспортное право: Учеб. Пособие – Киев: Укр. акад. внеш. торговли, 1999. — 306 с. Баймуратов М.О., Чорнолуцький Р.В. Міжнародне приватне (колізійне) право України: правосуб’єктність осіб (теоретико-методологічні аспекти) : моногр. / М.О. Баймуратов, Р.В. Чорнолуцький. – Суми: Університетська книга, 2009. – 252 с. Балдинюк В.В. О «квалификации» в международном частном праве // Митна справа. – 2001.– № 4. – С.87 – 94. Баратянц Н.Р., Богуславский М.М., Колесник А.Н. Современное международное право: иммунитет государства // СЕМП. 1988. М., 1989. С. 165–182. Баталов А.А. Современное международно–правовое регулирование воздушных сообщений: теория и практика. – М.: Зерцало– М, 2008. – 224 с. Беленчук И.А. Права иностранцев, относящиеся к собственности и наследованию в Украинской ССР. – Автореф. дисс... к. ю. н. – К., 1965. Белов А.П. Субъекты предпринимательской деятельности в праве России и иностранных государств // Право и экономика. – 1999. № 6. Бігун В. Цивільна процесуальна правоздатність та дієздатність іноземних осіб // Право України. – 1999. – №10. Биктагирова Г.Р. Некоторые вопросы иммунитета государства на примере нового законодательства США, Англии, Австралии, Канады и Европейской конвенции о государственном иммунитете // СЕМП. 1989–1990–1991. СПб., 1992. Бірюков О. Кодекс про банкрутство США: Зразок регулювання відносин у сфері банкрутства в Україні: Тези III Всеукраїнської конференції «Стан кодифікаційного процесу в Україні: системність, пріоритети, уніфікація». – К., 1995. – С. 55–56. Блага І. Обмеження права власності (з історії проблеми) // Право України. – 2000. – № 1. – С. 121–124. Богатых Е.А. Гражданское и торговое право: от древнего римского к современному российскому. – М.: ИНФРА– М, 1996. Богуславский М.М. Вопросы авторского права в международных отношениях. — М.: Наука, 1973. — 336 с. Богуславский М.М. Иностранные инвестиции: правовое регулирование. – М.: БЕК, 1996. – 462 с. Богуславський М.М. Иммунитет государства. – М., 1962. Богуславский М.М. Международное частное право. – М.: Юристъ, 2002. – 317 с. Богуславский М. М. Международное частное право: Практикум. — М.: Юристъ, 1999. Богуславский М.М. Международное частное право: Учебник. 5– е изд., перераб. и доп.. – М.: Юристъ, 2004. – 604 с. Богуславский М.М. Международное частное право. Элементарный курс. – М.: Юристъ, 2002. Богуславский М.М. Правовое регулирование иностранных инвестиций. — М., 1993. — 362 с. Богуславский М.М. Практика применения принципа иммунитета государства и проблема законодательного регулирования // Международное частное право: современная практика. Сборник статей / Под ред. М.М. Богуславского и А.Г. Светланова. М., 2000. Борохович Л., Монастырская А., Трохова М. Ваша интеллектуальная собственность. – СПб: Питер, 2001 – 414 с. Брагинский М.И. Участие Советского государства в гражданских правоотношениях. – М., 1981. Валютные отношения во внешней торговле СССР // Под ред. А.Б. Альтшулера. М., 1968. Веберс Я.Р. Правосубъектность граждан в советском гражданском и семейном праве. – Рига, 1976. Венская конвенция о договорах международной купли-продажи товаров: Комментарий / Отв. ред. А.С. Комаров. М., 1994. Веркман К. Товарные знаки: создание, психология восприятия: Пер. с англ. – М.: Прогрес, 1986 – 518 с. Вилкова Н.Г. Договорное право в международном обороте. М.: «Статут», 2002. Вилкова Н.Г. Договорное право в международном обороте (2-й завод). – М.: «Статут», 2004. – 511 с. Власенко Н.А. Коллизионные нормы в советском праве. — Иркутск: Изд-во иркут. ун–та, 1984. Вознесенская Н. Иностранные инвестиции и смешанные предприятия в странах Африки. — М.: Норма, 1975. — 271 с. Волчков А.Ф. Оговорка о взаимности в советско-американских наследственных отношениях. – М., 1960. Всесвітня конвенція про авторське право 1952 р. // Інтелектуальна власність в Україні: правові засади та практика. – Наук.-практ. вид.: У 4-х т. / За заг. ред. О.Д. Святоцького. – Т.1: Право інтелектуальної власності. – К.: Видавничий Дім «Ін Юре», 1999. – С.243-262. Гаврилов В.В. Международное частное право: Краткий учебный курс. – М.: Статут, 2000. Гаврилов В.В. Международное частное право.– М.: Норма–Инфра. – М, 2000. – 304 с. Галенская Л.Н. Международное частное право: Учебное пособие – Л.: Издательство ЛГУ, 1983. – 233 с. Галенская Л.Н. Правовое положение иностранцев в СССР. – М., 1982. Герасименко Ю.В. Иностранцы: понятие и содержание их конституционно-правового статуса. – Омск., 1996. Гольская Д.Х. Основные вопросы производства по наследственным делам, возникающим в отношениях между странами с различным социальным строем. Автореф. дисс... к. ю. н.. – М., 1976. Глазырин В.В. Труд иностранцев в России. – М., 1997. Глазырин В.В. Условия привлечения иностранной рабочей силы в Российскую Федерацию // Право и экономика. 1997. № 21–22. Гольская Д.Х. Правовые проблемы сотрудничества социалистических и капиталистических стран в делах о наследовании. – М., 1980. Городецкая И.К. Вопросы усыновления в международном частном праве // Проблемы международного частного права / Под ред. Л.А. Лунца. М., 1960. Городецкая И.К. Международная защита прав и интересов детей. М., 1973. Гражданское и торговое право капиталистических государств. — 3– е изд. / Отв. ред. Е.А. Васильев. — М.: Междунар. отношения, 1993. Гражданское и торговое право зарубежных государств: Учебник. Отв. ред. Е.А.Васильев, А.С.Комаров. – 4-е изд., переработ. и доп. В 2-х т. – Т.І. – М.: Междунар. отношения, 2004. – 560с. Гражданское право: учебник / Под ред. А.Г. Калпина и А.И. Масляева. – М., 1997. Гражданское право: учебник / Под ред. Е.А.Суханова. – М., 1998. – Т. 1. Гражданское право: учебник / Под ред. Ю.К. Толстого, А.П. Сергеева. – М., 1997. Гражданское, торговое и семейное право капиталистических стран: Сборник нормативных актов: гражданские и торговые кодексы. Учебное пособие / Под. ред. В.К. Пучинского, М.И. Кулагина. – М.: Изд-во УДН, 1986. Гражданское, торговое и семейное право капиталистических стран. Сборник нормативных актов: законодательство о компаниях, монополиях и конкуренции / Под ред. В.К.Пучинского, М.И.Кулагина. – М.: Изд-во УДН, 1987. – 260 с. Давлетгилъдеев Р.Ш. Правовое регулирование привлечения иностранной рабочей силы из стран – членов СНГ // Журнал российского права. – 1999. – № 11. Данилькевич Н.И., Федоров О.Н. Международное частное право: Учеб. пос. — Днепропетровск: Арт–Пресс, 1999. Данилькевич Н.И., Федоров О.Н. Международное частное право: Учеб.–метод. пос. — Днепропетровск: ДГУ, 1998. Дахно І.І. Міжнародне приватне право: Навч. посіб.– К.: МАУП, 2001. – 312с. Демченко Т.С. Охорона товарних знаків (порівняльно-правовий аналіз). (Монографія). – К.: Інститут держави і права ім. В.М. Корецького НАН України. 2004. – 184 с. Демченко Т.С. Правова охорона загальновідомих і знаменитих знаків у міжнародній практиці та в Україні. // Вісник господарського судочинства. – 2001. – №3. – С. 198–206. Джеров А. Вещное право. — София: Изд. на българската Академия на науките, 1993. Дмитриева Г.К., Довгерт А.С. Международное частное право: Учеб. пособие. – М.: Юристъ, 1993. – 167 с. Довгерт А.С. Гармонізація цивільного (приватного) права в Європі // Проблеми гармонізації законодавства України з міжнародним правом: Матеріали науково-практ. конф. — К., 1998. Довгерт А.С. Правовое регулирование международных трудовых отношений. – Киев, 1992. Дозорцев В.А. Интеллектуальные права: Понятие. Система. Задачи кодификации. Сборник статей. М.: «Статут», 2003 – 416 с. Документарные аккредитивы: сравнение UPC 500 и UPC 400: Постатейный детальный анализ / Под ред. Ш. дель Бусто. М., 1995. Дробышев П.Ю. Вексельное право и конвенция ЮНСИТРАЛ о международных переводных векселях и международных простых векселях. М., 1996. Дюжева О.А. Проблемы законодательства о международном усыновлении // Государство и право. 1995. – № 6. Дюма Ролан. Литературная и художественная собственность. — М., 1993. Егиазаров В.А. Транспортное законодательство государств–участников СНГ / В.А. Егиазаров. – М.: Норма. 2007. – 512 с. Ермолаев В.Г., Сиваков О.В. Международное частное право: Курс лекций. — М.: Былина, 1998. Ермолаев В.Г., Сиваков О.В. Международное частное право: Учеб. пос. – М.: ФОРУМ–ИНФРА, 1998. – 264 с. Ерпылева Н.Ю. Актуальные проблемы теории и практики международного транспортного права. // Адвокат (Москва).– 24.02.2003.– 2002. – C. 33–54. Ерпылева Н.Ю. Европейское банковское право: механизм правового регулирования банковской деятельности // Государство и право. – 1998. – № 3. – С. 71-81. Ерпылева Н.Ю. Коллизионные вопросы в современном международном частном праве // Законодательство и экономика. 1998. № 2. Ерпылева Н.Ю. Международное транспортное право: современные проблемы. // Транспортное право. – 2003. – № 2. – С. 21–26. Ерпылева Н.Ю. Международное частное право. — М.: Юристъ, 1999. Ерпылева Н.Ю. Международные транспортные обязательства: основные проблемы правового регулирования //Право и политика. – 2003. – № 3. – С. 83–93. Ерпылева Н.Ю. Понятие, предмет, система и источники международного частного права. //Международное частное и публичное право. – 2002. – № 1. – С. 18– 29. Ерпылева Н.Ю. Правовой статус юридических лиц как субъектов международного частного права // Адвокат. 2004. № 12. Ерпылева Н.Ю. Субъекты международного частного права // МПЧП. 2002. – № 2. Ерпылева Н.Ю. Физические и юридические лица как субъекты международного частного права. Правовой статус физических лиц как субъектов международного частного права // Адвокат. – 2004. № 11. Ерпылева Н.Ю Финансовые обязательства в международных коммерческих контрактах (научно-практические аспекты правового регулирования) // ЗиЭ. – 1997. – N 15-16. – С. 65-86. Жилин Е. Судебный иммунитет иностранных государств // Бизнес-адвокат. 2003. – № 1. Жильцов А.Н., Муранов А.И. Национальные кодификации в современном международном частном правае. Тенденции и противоречия в его развитии на пороге третьего тысячелетия // МЧП. Иностранное законодательство. — М., 2001. Жуков В.А. Юрисдикционные иммунитеты иностранных государств – вызов времени // Юридический мир. 2001. – № 10. Завражнов В. Усыновление иностранцами детей – российских граждан // Российская юстиция. – 2001. – № 7. Захист прав інтелектуальної власності: досвід Сполучених Штатів Америки. – Зб. Документів, матеріалів, статтей / За заг. ред. О.Д. Святоцького. – К.: Видавничий центр «Ін Юре», 2003. – 368 с. Звеков В.П. Государство как субъект гражданских правоотношений с участием иностранных юридических лиц, граждан и государств. Комментарий части первой Гражданского кодекса Российской Федерации для предпринимателей. – М., 1995. Звеков В. П. Международное частное право: Курс лекций. – М.: Норма– Инфра. – М, 1999. – 686 с. Звеков В.П. Международное частное право. Курс лекций. – Издательская группа НОРМА-ИНФРА-М, 2001. – 686 с. Звеков В.П. Обязательства из причинения вреда в международном частном праве (некоторые коллизионные вопросы) // Очерки международного частного права. – М., 1963. – С. 112–136. Зенин И.А. Гражданское и торговое право капиталистических стран: Учеб. пособие. – М.: Изд– во МГУ, 1992. Зыкин И.С. Договор во внешнеэкономической деятельности. – М.: Междунар. отношения, 1990. Зыкин И.С. Обычаи и обыкновения в международной торговле. М., 1983. Інтелектуальна власність в Україні: проблеми теорії і практики: 36. наук, статей / За ред. Ю. С. Шемшученка, Ю. Л. Бошицького. — К.: Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького НАН України, 2002. — 424 с. Институт государства и права Российской академии наук. Общая теория прав человека. – М.:НОРМА. 1996. Иссад М. Международное частное право. – М.: Прогресс, 1989. – 399 с.; 1999. – 367с. Кабатова Е.В. Деликты в международном частном праве // Государство и право. – 1992. – № 9. – С. 100–107. Кабатова Е.В. К вопросу о современных проблемах международного частного права // Государство и право. — 2000. — № 8. — С. 54–60. Казакова Н.А. Правовое регулирование форм международных расчетов. М., 1982. Калятин В.О. Интеллектуальная собственность (Исключительные права). Учебник. М.: Из-во НОРМА, 2000 – 480 с. Канашевский В.А. Правовое положение международной организации как субъекта международного частного и гражданского права // Известия вузов. Правоведение. – 2003. – № 3. Канашевский В.А. Публично-правовые образования РФ как субъекты международного частного права // ЖМЧП. – 2003. – № 3(41). Канашевский В.А. Сделки с участием государства в международном частном праве // ЖМЧП. – 2006. – № 1 (51). Карашев К.В. К вопросу о правовой природе аккредитивного правоотношения // Актуальные проблемы гражданского права: Сб. статей. Вып. 10. / Под ред. О.Ю. Шилохвоста. – М.: Норма, 2006. – С. 172-225. Кармаза О.О. Спадкування у сучасному міжнародному приватному праві: дис... канд. юрид. наук: 12.00.03 / Київський національний ун–т ім. Тараса Шевченка. – К., 2006. Карташкин В.А. Права человека в международном и внутригосударственном праве. – М., 1995. Киселев И.Я. Международный труд: Практическое пособие. – М., 1997. Киселев И.Я. Зарубежное трудовое право. – М., 1998. Кисіль В.І. Зворотнє відсилання в міжнародному приватному праві // Актуальні проблеми міжнародних відносин. – К., 1999. – Вип. 13. – ч. 1. – С. 91– 99. Кисіль В.І. Міжнародне приватне право: питання кодифікації. – К.: Україна, 2000. – 429 с. Кібенко О.Р. Сучасний стан та перспективи правового регулювання корпоративних відносин: порівняльно-правовий аналіз права ЄС, Великобританії та України: Автореф. дис. ... д-ра юрид. наук. – Харків, 2006. – 40 с. Кичигина И. Л. Коллизии в международном частном праве: метод регулирования // Вестн. МГУ. — 1987. — № 6. — С. 78–84. Клименко О.М. Особливості правового становища держави як суб’єкта приватного (цивільного) права: Автореф. дис. ... канд. юрид. наук. – К., 2006. – 22 с. Комаров А.С. Правовые вопросы товарообменных сделок. М. 1994. Корецкий В.М. Очерки англо-американской доктрины и практики международного частного права. – М.: Юридическое изд-во Мин-ва юстиции СССР, 1948. – 396 с. Корчиго Е.В., Катков Д.Б. Некоторые вопросы российской доктрины международного частного права (МЧП). // Государство и право. – 2001. – № 10. – С. 76– 88. Косова О. Особенности международного усыновления // Законность. 2001. № 1. Коссак В. Здійснення спільної підприємницької діяльності, пов’язаної зі створенням юридичної особи // Право України. – 1996. – № 11. Кох Х., Магнус У., Винклер фон Моренфельс П. Международное частное право и сравнительное правоведение / Пер. с нем. д–ра юр. наук Ю.М. Юмашева. – М.: Междунар. отношения, 2003. Крылов С.Б. Международное право, – М.: Юриздат, 1949. – 548 с. Кузнецов И.Н. Международное частное право. Общая часть: Учеб. посо– бие. — М. 1991. Кузнецова Н.С. Подрядные договоры в инвестиционной деятельности и строительстве — К.: Наук. думка, 1993. Кулагин М.И. Государственно-монополистический капитализм и юридическое лицо: Монография. – М.: Изд–во УДН,1987. Куник Я. А. Кредитные и расчетные отношения в торговле. М., 1970. Кургузова Я.С. «Внешний» и «внутренний» аспекты защиты международных служащих // Законодательство и экономика. – 2003. – № 7.
Ладыженский А.М. Теории национальности юридических лиц в международном частном праве // Советский ежегодник международного права 1964 – 1965. – М.: Изд– во «Наука», 1966. Лазарев Л.В., Марышева Н.И., Пантелеева И.В. Иностранные граждане (правове положение). – М: Российское право, 1992. Лазарева Т.П. Международно-правовое регулирование форм расчетов по внешнеэкономическим контрактам. // Закон. – 1995. – № 12. Лалетина А.С. Коллизионные нормы, регулирующие имущественные отношения супругов в законодательстве иностранных государств // МЖМП. – 2004. – № 1. Ландкоф С.Н. Торговые сделки: теория и практика. Харьков; Киев, 1929. Літкевич В. Законодавство про іноземні інвестиції: світовий досвід і практика України // Суверенітет України і міжнародне право.– К: Манускрипт, 1995. – С. 178–180. Лунц Л.А. Внешнеторговая купля-продажа (коллизионные вопросы). М., 1972. Лунц Л.А. Денежные обязательства в гражданском и коллизионном праве капиталистических стран. М.: Юриздат, 1948. Лунц Л.А. Курс международного частого права: В 3–х т. – М.: Спарк, 2002,– 1007 с. Лунц Л.А. Курс международного частного права. Общая часть. – М.: Юрид. лит., 1973. Лунц Л.А. Курс международного частного права. Общая часть. – М.: Юрид. лит., 1975. Лунц Л.А., Марышев Н.И., Садиков О.Н. Международное частное право. — М.: Юрид. лит., 1984. Ляликова Л.А. Правовые проблемы транснациональных корпораций (Научно-аналитический обзор) // Актуальные проблемы современного буржуазного гражданского права. Сборник научно-аналитических обзоров / Отв. ред. С.Н.Братусь. – М.: ПИК ВИНИТИ, 1983. Малеин Н.С. Возмещение вреда, причиненного личности. – М., 1965. Малеин Н.С. О моральном вреде // Государство и право. – 1993. – № 3. – С. 32–39. Марышева Н., Хлестова И. Правовое положение российских граждан за границей. (вопросы и ответы). – М., 1994. Матвеев Г.К. Вопросы советского коллизионного семейного права // Правоведение. 1972. № 2. Матвеев Ю.Г. Англо-американское деликтное право. - М.: Юрид. лит., 1973. - 174 с.Матвеев Ю.Г. Международная охрана авторских прав. - М., - 1987. Матвеев Ю.Г. Международные конвенции по авторскому праву. - М. - Межд. отношения. - 1978. Мащенко В В. Правовой режим собственности в международном частном праве. — К., 1980. Международная защита прав и свобод человека: Сборник документов. – М., 1990. Международное торговое право: расчеты по контрактам. Сост. и вступительная статья Т.П. Лазаревой. М., 1996. Международное частное право. Действующие нормативные акты: Учеб. пособие / Сост. Г.К. Дмитриева, М.В. Филимонова. — М.: Изд–во Института междунар. права и экономики им. А.С. Грибоедова, 1997. Международное частное право. (Действующие нормативне акты)./ Составители: Г.К. Дмитриева, М.В.Филимонова – М.: Институт международного права и зкономики имени А.С.Грибоедова, 1999. Международное частное право (конспект лекций в схемах) / Ред.– сост. Д.И. Платонов. — М.: ПРИОР, 1999. Международное частное право: Конспект лекций. — М: ПРИОР, 2002. Международное частное право: Краткий курс / Под ред. Н.И. Марышевой.– М. Контракт, Инфра– М, 2001.– 284 с. Международное частное право / Под ред. Г.К. Дмитриевой. — М., 2002. Международное частное право / Под ред. Н.И. Марышевой. — М., 2000. Международное частное право/ Под ред. Г.К. Матвеева. – К.: Вища школа, 1985. – 176 с. Международное частное право: сборник документов / Сост. К. А. Бекяшев, А. Г. Ходаков. – М., 1997. – С. 911–914. Международное частное право: сборник нормативных документов / Сост. Н. Ю. Ерпылева. – М., 1994. – С. 208–345. Международное частное право: Современные проблемы / Под. ред. М.М Богуславского. — М., 1994. — 507 с. Международное частное право: Учебник / Ануфриева Л.П., Бякишев Г.К., Дмитриева Г.К и др.; Отв. ред. Дмитриева Г.К. – М.: ТК Велби, Изд– во Проспект, 2004. Международное частное право: Учебник / Под ред. Г.К. Дмитриевой. — М.: Проект, 1997. Международное частное право: Учебник / Под ред. Г. К. Дмитриевой.– М.: Проспект, 2000. – 656 с. Международное частное право: Учеб. пособие / Под ред. проф. Г.К. Дмитриевой. — М.: Юристъ, 1993. Международное частное право: Учебник. / Отв.ред. Г.К.Дмитриевой. – 2-е изд. – М.: ТК Велби, Изд-во Проспект, 2004 – 688 с. Международное частное право: Учеб. пособие / Сост. Д.В. Задыхайло. — Харьков: Консум, 1998. Мережко А.А. Договор в частном праве. – К.: Юстиниан, 2004. Мережко А.А. Коллизионное право США. – К.: Юстиниан. – 2003. – 123 с. Мережко А.А. Наука международного частного права: история и современность. – К.: Таксон, 2006. – 356 с. Мережко А.А. Эволюция международного частного права. // Юридическая практика. – 24.04.02. – № 17. – <http://yurpractika.com/article.php?id=10001150> (03.05.09). Мережко О.О. Історія виникнення та розвитку міжнародного приватного права та його науки // Актуальні пробл. міжнар. відносин. – 1999. – Вип. 14, ч. 1. – С. 65–72. Міжнародне приватне право. Науково-практичний коментар Закону / За ред. доктора юридичних наук, проф. А. Довгерта. – Х.: ТОВ «Одіссей», 2008. – 352 с. Митрофанов М.В. Служащие международных организаций. – М., 1981. Монастырский Ю. Некоторые вопросы разрешения споров на основе иностранных законов // Законордательсво и экономика. – 1994. – № 19, 20. Морозова Н.В. Практика разрешения споров между государствами и физическими и юридическими лицами иных государств (некоторые гражданско– правовые вопросы) // СЕМП. – 1989–1990–1991. – СПб., 1992. Муранов А.И. К вопросу об «обходе закона» //Московский журнал международного права. – 1997. – № 3. Мусин В.А. Международные торговые контракты. – Л: Изд–во ЛГУ, 1986. Мэггс П.Б., Сергеев А.П. Интеллектуальная собственность – М., Юристь, 2001. Нечаева А. Усыновление детей иностранцами в Российской империи // Российская юстиция. – 2002. – № 10. Нешатаева Т.Н. Иностранные предприниматели в России. Судебно-арбитражная практика. – М., 1998. Нешатаева Т.Н. Международные организации и право. Новые тенденции в международно-правовом регулировании. – М., 1998. Нешатаева Т.Н. Межправительственная организация как субъект международного частного права // ЖМЧП. – 1993. № 2-3. Нешатаева Т.Н. О некоторых проблемах, возникающих при рассмотрении споров с участием иностранных лиц // Законодательство. – 1996. – № 2. Ніколаєв І.С. Держава Україна як суб’єкт міжнародного приватного права: Автореф. дис. … канд. юрид. наук. – Х., 2006. – 20 с. Нор В.Т. Имущественная ответственность за неправильные действия должностных лиц. – Львов, 1974. Омельченко А. Державне управління іноземними інвестиціями в Україні (організаційно–правові питання): Автореф. дис....канд. юрид. наук.— К., 1996. — 22 с. Орлова Н.В. Брак и семья в международном частном праве. – М., 1966. Основи інтелектуальної власності. – К.: Видавничий Дім “Ін Юре”, 1999. – 578 с. Основные институты гражданского права зарубежных стран. Сравнительно-правовое исследование / В.В. Залесский, Г.Е. Авилов, М.М. Вильданова и др. – М.: НОРМА, 1999. Оценка интеллектуальной собственности: Учеб. Пособие / Под ред. С.А.Смирнова. – М.: Финансы и статистика, 2003. – 352 с. Очерки международного частного права / Под ред. проф. А. Довгерта. – Х.: ООО “Одиссей”, 2007. – 816 с. Панов В.П. Международное частное право. Схемы. Документы: Учеб. пособие. — М.:Право и закон, 1996. Поздняков В.С., Садиков О.Н. Правовое регулирование отношений по внешней торговле. Ч. 1. М., 1985. Покровский И.А. Основные проблемы гражданского права. – Изд. 3-е, стереотип. М.: Статут», 2001. – 354 с. Полин Д.В. Правовое регулирование расчетов по аккредитиву в торговом обороте: Дис. … канд. юрид. наук. М., 2001. Попов А.А. Международное частное право: Учеб. Пособие. – 2– е изд., доп. и перераб. – X.: Каравелла, 2000. – 244 с. Попов А.А. Международное частное право. — Харьков, 1999. Попов: А.А. Международное частное право.– X.: РА, 1998. – 220 с. Попов А.А. Торговое право. — Харьков: Каравелла, 1999. Право и внешняя торговля. М., 1987. Право інтелектуальної власності. Академ. курс: Підручник для студентів вищих навч. закладів / За ред. О.А. Підопригори, О.Д.Святоцького. – 2-ге вид., переробл. та допов. – К.: Концерн Видавничий Дім “Ін Юре”, 2004 – 672 с. Право інтелектуальної власності: Акад. курс: Підручник / О.П.Орлюк, Г.О.Андрощук, О.Б.Бутнік-Сіверський та ін., За ред. О.П.Орлюк, О,Д.Святоцького. – К .: Видавничий Дім “Ін Юре”, 2007 – 696 с. Правовое регулирование отношений по внешней торговле СССР. Ч. 2 / Под ред. В.С. Позднякова. М., 1986. Претерский И.С., Крылов С.Б. Международное частное право. – М., 1959. – С. 157– 187. Промислова власність в Укрїні: проблеми правової охорони: Зб. наук. статей / За ред. Ю.С.Шемчушенка, Ю.Л.Бошицького. – К.: Ін– т держави і права ім. В.М.Корецького НАН України, 2004 – 548 с. Розенберг М.Г. Заключение договора международной купли-продажи товаров. М., 1991. Розенберг М.Г. Контракт международной купли-продажи. М., 1996. Розенберг М.Г. Международная купля-продажа товаров. М., 1995. Розенберг М.Г. Международная купля-продажа товаров: Комментарий к правовому регулированию и практике разрешения споров. 2-е изд., перераб. и доп. М., 2003. Розенберг М.Г. Международный договор и иностранное право в практике международного коммерческого арбитражного суда. М., 1998. Романов С.В. О теоретических основах правового регулирования статуса иностранцев в Российской Федерации // Московский журнал международного права. – 1996. – №2. Ромовська З. Цивільна дієздатність громадянина (фізичної особи) // Право України. – 1995. – № 2. – С. 24– 26. Ромовська З. Цивільна правоздатність громадян // Право України. – 1994. – № 10. – С. 51– 54. Ростовцева Н.В. Правовое регулирование аккредитивной формы расчетов: Дис. … канд. юрид. наук. М., 1998. Рубанов А.А. Заграничные наследства. – М., 1975. Рубанов А.А. Наследование в международном частном праве. – М., 1966. Рубанов А.А. Наследование в международном частном праве (отношения между социалистическими странами. – М., 1972. Рубанов А.А. Наследственные права граждан социалистических стран и американские законы о выгоде пользования и контроле // Советский ежегодник международного права 1961 г. – М., 1962. Руководство МТП по операциям с документарными аккредитивами для УОП 500. Публикация МТП № 515 (Е). М., 1998. Савельев В. А. Гражданский кодекс Германии (история, система, институты). – М.: Юрист, 1994. Сакович О.М. Правоотношения супругов по зарубіжному законодательству // Журнал российского права. – № 10. – 2003. Сборник международных правовых документов, регулирующих вопросы миграции. – М: Международная организация по миграции, 1994. Свядосц Ю.И. Правовая охрана товарных знаков в капиталистических странах. Учеб. пособие, М., 1969. – 189 с. Селіванов В. Приватно-правові засади концепції державної політики прав і свобод людини в Україні // Право України. – 1997. – № 10. – С. 8–18. Силкина И.В. Лица, имеющие право ссылаться на государственный иммунитет: современные тенденции в зарубежной судебной практике // МЖМП. – 2005. – № 1. Сергеев А.П. Право интеллектуальной собственности в Российской Федерации. Учебник. 2-е изд. –М.: Проспект, 2001. – 752 с. Скаридов А.С. Международное частное право. — СПб.: Изд– во В.Я. Михайлова, 1998. Смирнова Е.С. Регулирование правового статуса иностранцев в России до начала XIX века // Журнал российского права. – 2004. № 9. Степанюк А.А. Застосування колізійних норм щодо спадкування в міжнародному приватному праві: Дис... канд. юрид. наук: 12.00.03 / Національна юридична академія ім. Ярослава Мудрого. – Х., 2002. Степанюк А.А. Міжнародне приватне право: теоретичні аспекти правового регулювання – Харків: Майдан, 2005. – 200 с. Субъекты гражданского права / Под ред. С.Н. Братуся. – М., 1984. Толстых В.Л. Коллизионное регулирование договорных отношений // Хозяйство и право. – 2002. № 11. – С. 92–95. Толстых В.Л. Коллизионное регулирование трудовых отношений // Трудовое право. 2003. № 4. Толстых В.Л. Коллизионное регулирование трудовых отношений // Трудовое право. 2003. № 4. Толстых В.Л. Международное частное право: коллизионное регулирование.– СПб.: Юридический центр пресс, 2004. – 526 с. Тынель А., Функ Я., Хвалей А. Курс международного торгового права. — Минск: Амалфея,1999. Тынель А., Функ Я., Хвалей В. Курс международного торгового права. – Минск: “Амалфея”, 2000. – 704 с. Ушаков Н.А. Юрисдикционные иммунитеты государств и их собственности. – М., 1993. Фединяк Г.С. Правосуб’єктність транснаціональних корпорацій у час глобалізаційних процесів (аспекти міжнародного права та міжнародного приватного права): Монографія. – К.: Атіка, 2007. – 200 с. Фединяк Г.С., Фединяк Л.С. Міжнародне приватне право. — К.: Юрінком– інтер, 2000. Фединяк Г.С., Фединяк Л.С. Міжнародне приватне право: Підручник. – 3– є вид., доп. і перероб. – К.: Атіка, 2003. Фединяк Г.С., Фединяк Л.С. Міжнародне приватне право: Підручник. – 4–те вид., переробл. і доп. – К.: Атіка, 2009. – 500 с. Федосеева Г.Ю. Международное частное право. — М., 1999. Флейшиц Е.А. Расчетные и кредитные правоотношения. М., 1956. Фолсом Р.Х., Гордон М.У., Спаногл Дж. Международные сделки: Краткий курс. М., 1996. Фрей Л.И. Международные расчеты и финансирование внешней торговли капиталистических стран. М., 1954. Френклін P., Філіпенко А.. Міжнародна торгівля та інвестиції: Пер. з англ. – К.: Основи, 1998. – 743 с. Фурса С. Проблеми застосування норм іноземного права у цивільному і нотаріальному процесах. – Юр.газета. – 2003. – № 12. (http://www.yur-gazeta.com/oarticle/393/. Харитонов Е.О., Саниахметова Н.А. Гражданское право: Частное право. Цивилистика: Учеб. пособие. – К.: АСК, 2001. Хєда С.М. Правове регулювання участі іноземних юридичних осіб у цивільних правовідносинах (порівняльно-правовий аспект). – К.: Юрінком Інтер, 2005. – 184 с. Хлестова И.О. Государственный иммунитет: позиции неоднозначны // Бизнес-адвокат. – 2000. – № 12. Хлестова И.О. О присоединении России к Европейской конвенции об иммунитете государства 1972 г. // Журнал российского права. – 2005. – № 4. Хлестова И.О. Проблемы юрисдикционного иммунитета иностранного государства (законодательство и практика). М., 2002. Хлестова И.О. Российское законодательство об иммунитете иностранного государства: тенденции развития // Журнал российского права. – 2004. – № 7. Хлестова И.О., Швыдак Н.Г. Законодательство капиталистических стран об иммунитете иностранного государства // Законодательство зарубежных стран. Обзорная информация. Вып. 2. – М., 1988. Цивільне право України: Академічний курс: Підруч.: У двох томах / За заг. ред. Я.М. Шевченко. – Т. 1, 2. – К.: Ін Юре, 2003. Цивільне право України: Підручник: У 2-х кн. / За ред. О.В. Дзери, Н.С. Кузнєцової. – К.: Юрінком Інтер, 2004. Цивільне право України: Підручник: У 2 т. / Борисова В.І. (кер. авт. кол.), Баранова Л.М., Жилінкова І.В. та ін.; За заг. ред. В.І. Борисової, І.В. Спасибо- Фатєєвої, В.Л. Яроцького. – К.: Юрінком Інтер, 2007. – Т. 1. – 480 с. Цивільний кодекс України: Науково-практичний коментар / За ред. О.В. Дзери, Н.С. Кузнєцової, В.В. Луця. – К.: Юрінком Інтер, 2005. Цивільний кодекс України: Науково-практичний коментар / За ред. розробників проекту Цивільного кодексу України. – К.: Істина, 2004. Цивільний кодекс України: Науково-практичний коментар: У 2 ч. / За заг. ред. Я.М. Шевченко. – К.: Ін Юре, 2004. Цивільний кодекс України: Коментар / За заг. ред. Харитонова Є.О., Калітенко О.М. – Х.: Одіссей, 2003. Цират А.В. Франчайзинг и франчайзинговый договор: Учебн. – практ. пособие. – К.: Истина, 2002. – 240 с. Черевик Е. Инвестиционный процесе в развивающихся странах. – М.: Инфра– М, 1995. Чернега К.А. Правовые аспекты легализации «нетрадиционной семьи» в России // Гражданин и право. – 2003. – № 4. Чубарєв В.Л. Міжнародне приватне право: Навчальний посібник. – К.: Атіка, 2008. Чубарєв В.Л. Проблема співвідношення міжнародного і національного права та Конституція України / Конституція України – основа подальшого розвитку законодавства. 35. наук. праць: Вин. 2.– К.: Ін– т законод– ва ВРУ, 1997.– С. 44–56. Чубарєв В.Л. Систематизація національного законодавства з точки зору ст. 9 Конституції України / Конституція України та проблеми систематизації законодавства. Зб–к наукових праць: Вин. 5. – К.: Ін–т законод–ва ВРУ, 1999. – С. – 32–43. Шамраев А.В. Гражданско-правовой механизм безналичных расчетов. Российский, зарубежный и международный опыт регулирования: Дис. … канд. юрид. наук. М., 1997. Шамсиев Х.Р. Международно-правовые аспекты применения норм валютного контроля // МЖМП. – 1997. – № 4. – С. 20-38. Шапира Ж. Международное право предпринимательской деятельности / Пер. с франц. Е.П.Островской и Д.Г.Малькова. – М.: А/о Издательская группа "Прогресс", 1993. Швыдак Н.Г Международная унификация коллизионных норм семейного права // Право и экономика. – 1999. – № 15–16. Шебанова Н.А. Правовой режим иностранных инвесторов на территории СНГ // Законодательство. – 1997. – № 1. Шебанова И.А. Семейные отношения в международном частном праве. М., 1995. Шершеневич Г.Ф. Учебник русского гражданского права. – М.: СПАРК, 1995. Шмитхофф К. Экспорт: право и практика международной торговли. М., 1993. Шпек Р. Іноземні інвестиції в Україні // Урядовий кур'єр. —1994. — 2 квітня. Щербина М. Аккредитив в международных расчетах: некоторые вопросы теории и практики // Журнал Международного частного права. 1996. - № 42. – С. 30-41. Юлдашев О.Х. Міжнародне приватне право: Академічний курс: Підруч. для студ. вищ. навч. закл. – К.: Концерн «Видавничий дім «Ін Юре», 2004.
Корисні посилання:
http://www.state.gov/www/global/legal_affairs/private_intl_law.html – база даних з міжнародного приватного права підрозділу Державного департаменту США, відповідального за координацію діяльності США в сфері міжнародного приватного права; http://www.unidroit.org/ – сайт УНІДРУА; http://www.uncitral.org/ – сайт ЮНСІТРАЛ; http://www.hcch.net/ – сайт Гаазької конференії з міжнародного приватного права; http://www.wto.org/ – сайт Світової організації торгівлі; http://lexmercatoria.org – база даних з права міжнародної торгівлі Університету Тромсо; http://cisgw3.law.pace.edu/cisg/links.html – база посилань Інституту міжнародного комерційного права Школи права Пейс (США); http://www.law.nyu.edu/library/foreign_intl/ – база посилань Школи права Університету Нью-Йорка; http://www.washlaw.edu/forint/ – база посилань Бібліотеки Школи права Університету Уошбурна; http://memory.loc.gov/law/GLINv1/GLIN.html – база посилань Бібліотеки конгресу США; http://wwwsecure.law.cornell.edu/world/ – база посилань Інституту правової інформації Корнельської школи права; http://www.asil.org/resource/Home.htm – база посилань Американської спілки міжнародного права.
[1] Контроль знань змісту положень Конвенції про порядок вирішення інвестиційних спорів між державами та іноземними особами 1965 р., Сеульської конвенції 1985 року про утворення багатостороннього агентства по гарантіям інвестицій, Закону України «Про режим іноземного інвестування», Закону України «Про захист іноземних інвестицій в України», Закону України «Про інвестиційну діяльність», Закону України «Про загальні засади створення і функціонування спеціальних (вільних) економічних зон», Закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність».
[2] Абревіатура «КОТІФ» походить від назви Конвенції французькою мовою «Convention relative aux transports internationaux ferroviaires» (COTIF) [3] Україна приєдналася до Конвенції Законом України від 05 червня 2003 року № 943 із наступними застереженнями: «1) посилаючись на параграф 3 статті 12 Конвенції Україна не вважає себе зв'язаною положеннями параграфа 1 і параграфа 2 цієї статті; 2) Україна залишає за собою право відповідно до параграфа 1 [4] Абревіатура «ЦІВ» походить від назви Додатку А французькою мовою «Rиgles uniformes
|
|||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||