М.В. Корягін, М.Ю. Чік

ОСНОВИ НАУКОВИХ ДОСЛІДЖЕНЬ

Навчальний посібник

2015 р.

ЗМІСТ

РОЗДІЛ 1

НАУКА ТА ІСТОРІЯ ЇЇ РОЗВИТКУ

Тема 1. Процес пізнання та його генезис як основа наукової діяльності

1.1. Визначення процесу пізнання

1.2. Рівні процесу пізнання

1.3. Форми та елементи процесу пізнання

1.4. Типи процесу пізнання

1.5. Генезис процесу пізнання

Після вивчення цієї теми студент повинен знати:

-      основні дефініції процесу пізнання, які розглядаються у цій темі;

-      генезис процесу пізнання як основи наукової діяльності;

-      зміст наукових думок провідних учених щодо вивчення процесу пізнання.

1.1.   Визначення процесу пізнання

Наука тільки тоді є наукою, коли вона рухається. Цей процес більшість науковців ототожнюють з процесом пізнання.

Пізнання – це процес здобуття і розвитку знання, постійного його поглиблення, розширення та вдосконалення з метою здійснення наукових досліджень.

          Загальне вчення про пізнання дає філософська теорія пізнання – гносеологія (від давньогрец. гносис – пізнання; логос – учення, наука). Інколи цей розділ філософії називають епістемологією (від давньогрец. епістема – знання, наука; логос – учення). 

          Різні сторони процесу пізнання досліджуються низкою спеціальних наук: пізнавальною психологією, історією науки, соціологією науки, філософією та ін.

Пізнанням називається як сам процес, так і результат цього процесу. Нове, незалежне від внутрішнього і зовнішнього досвіду пізнання, може виникнути тільки як наслідок творчої фантазії.

Вирізнення наявних дослідницьких підходів робить розгляд пізнання різноплановим. Існують різні трактування процесу пізнання (табл. 1.1).

Таблиця 1.1

Дефініції терміна “пізнання”, надані різними вченими

Продовження табл. 1.1

Продовження таблиці 1.1

У науковому пізнанні істинним має бути не тільки його результат, але й спосіб отримання цього результату – метод. Метод – це система приписів, принципів, вимог, які орієнтують суб’єкта у вирішенні конкретного завдання, досягненні певного результату пізнання і дії. Основна функція методу –  регулювання різних форм діяльності (в тому числі і науково-пізнавальної). Вчення про систему методів, теорію методів називається методологією.

Усі методи наукового пізнання за ступенем узагальнення і сферою дії поділяються на такі основні групи (рис. 1.1):

Рис. 1.1. Методи наукового пізнання

До філософських методів наукового пізнання належать діалектичний і метафізичний. Діалектичним є метод пізнання дійсності в її суперечливості, цілісності і розвитку. Метафізичний метод – метод, протилежний діалектичному, з його допомогою розглядають явища поза їх взаємним зв'язком і розвитком.

До загальнонаукових методів наукового пізнання належать: аналіз, синтез, абстрагування, узагальнення, дедукція, індукція, моделювання, аналогія, логічний та історичний.

До спеціальних методів наукового пізнання належать методи конкретних наук: метод мічених атомів у біології; методи додавання, віднімання, множення, ділення в математиці; методи зважування, вимірювання у фізиці; методи анкетування в соціології тощо. Вони вивчаються тими науками, в яких використовуються.

Для сучасної науки пізнання характерне намагання використовувати різноманітні методи і прийоми дослідження в їхньому поєднанні і взаємодії, оскільки пізнання – це процес цілеспрямованого, активного відображення дійсності у свідомості людини, зумовлений суспільно-історичною практикою людства.

Більш докладно методи наукового пізнання розглянуто в темі 13 цього посібника.

1.2. Рівні процесу пізнання

Пізнання будь-якого предмета, будь-якого нового явища починається з ознайомлення з ним з його зовнішніми проявами і з окремими сторонами, деталями. Природно, що при цьому ще не зрозуміла ні суть предмета, ні його внутрішня логіка. Системні уявлення про нього – ще в майбутньому, а поки відомості про предмет мають розрізнений, уривчастий характер. Тому в пізнанні розрізняють такі рівні: безсистемний, досистемний, псевдосистемний, системний, метасистемний (рис. 1.2). 

Рис. 1.2. Рівні пізнання

На безсистемному (початковому) рівні людина тільки накопичує факти будь-якого предмета, явища. Він відповідає або пасивному, або початковому пізнанню предмета. У першому варіанті суб'єкт (не усвідомлює своєї незадоволеності наявним пізнанням) не піклується про вдосконалення своїх знань. Пізнання цього рівня досягнуто великим досвідом, уроками від викладачів, перейманням традицій, міфів і розумових штампів. Суб'єкт не прагне зрозуміти логіки, що поєднує елементи системи в єдине ціле. Для нього окремі предмети і явища як елементи навіть не найскладніших систем існують “самі по собі”, бо розуміння їх системоутворюючих зв'язків йому ще не під силу.

Суб'єкт залишається на цьому рівні, якщо він інтелектуально пасивний і не усвідомлює необхідності постійно навчатися, пізнавати нове. Безсистемне пізнання предмета через свою нерозвиненість вкрай суперечливе і перевантажене описовістю і конкретністю. Рефлексія за такого пізнання – підсвідома, неусвідомлена, нерозвинена. З її позицій суб'єкт не турбується про якість свого рівня пізнання і відповідно не турбується і про його поповнення. Свої знання він передає іншим людям, як правило, тільки за ініціативи з їхнього боку, а отже, тільки зі зниженням якості.

У кращому разі суб'єкт пізнає предмет настільки, наскільки його цього навчили. Якщо щось він був змушений пізнавати сам, то його рівень ознайомлення з предметом залишається на рівні впізнавання за основними зовнішніми ознаками. При цьому суб'єкт зазвичай легко плутає один предмет пізнання з іншими, схожими. Це наслідок того, що безсистемне пізнання є поверховим. Систематично над предметом суб'єкт самостійно не розмірковує, бо не може або не вміє цього робити, а звертає на нього підвищену увагу лише епізодично, під тиском зовнішніх обставин.

Користуватися предметом він може рівно настільки, наскільки його навчили. І оскільки пізнання є поверхневим, то при використанні його щодо предмета суб’єкт практично не вміє зберігати предмет, не вміє виробити стосовно нього стратегічну, довгострокову лінію поведінки. Щодо самого себе він живе, як живеться. Свій спосіб життя він сліпо стабілізує традиціями, перейнятими від предків. Якщо він прагне зробити якусь кар'єру, то вибудовує її для себе як шаблонно-ситуаційну за аналогією з наочними прикладами зі свого найближчого оточення. Будь-які евристичні зусилля таким людям не властиві, тому вони, переживши пік своєї “інтелектуальної форми” після становлення особистості, починають потроху деградувати, опускатися. Якщо свої навички володіння (або ставлення до предмета) герой нашого прикладу регулярно не підтримує, він практично втрачає своє вміння користуватися предметом або правильно ставитися до явища. У тому числі й до себе самого!

Графічно загальну динаміку інтелектуального пізнання у духовно пасивної, ледачої людини можна відобразити як “деградуючу” криву (рис. 1.3).

Рис. 1.3. Динаміка пізнання на безсистемному рівні

У другому варіанті (тобто, якщо це початковий етап пізнання) активний суб'єкт швидко долає його і переходить до наступного.

На досистемний рівень пізнання суб'єкт виходить буквально за декілька годин або днів, якщо виявляє справжню пізнавальну активність, або на цей рівень його швидко виводять наставники, вчителі. Така пізнавальна активність зазвичай пов’язана ​​з рефлексією якості своїх знань, відчуттям їх неповноти, недостатності. Завдяки своїй рефлексивній культурі суб'єкт з новими знаннями розвиває і свій рівень пізнання. Воно величезною мірою допомагає йому виявляти і вибудовувати у знанні потрібні системоутворюючі зв'язки. Суб'єкт “знаходить” у своєму предметі якісь його характерні, головні і другорядні властивості, починає здогадуватися про внутрішню системність пізнання. Оскільки оволодіння цим рівнем пізнання в обраній галузі ще попереду, то суб’єкт збільшує обсяг знань. Свої пізнання він може передавати лише із збереженням їх якості, бо його рефлексія хоч і активна, але має поки найпростіший організаційний характер.

Стикаючись зі своїм предметом досить часто і регулярно, суб'єкт вже знає його особливості, за якими практично перестає плутати його з іншими схожими предметами. Суб'єкт знає, де цей предмет можна знайти, де і як він існує у природі. Користується предметом суб'єкт як середній господарник, а це означає, що за потреби може його більш-менш зберегти.

Графічно інтелектуальну тенденцію на цьому рівні пізнання можна подати так (рис. 1.4).

Рис. 1.4. Динаміка пізнання на досистемному рівні

Свої навички користування предметом завдяки своїй активності суб'єкт порівняно стабільно зберігає, але загальний характер його діяльності є таким, що він тільки підтримує себе на рівні «найманого працівника» та виконує те, що йому наказали.

На псевдосистемному рівні суб'єкт обнадіює себе досягнутою цілісністю і логічністю пізнаного, якої він набув як накопичений результат його активних і самостійних зусиль. Будучи ще недостатньо сильним у рефлексії, суб'єкт піддається першим радісним враженням від начебто відкритої гармонії Світу і, зачаровуючи, віддається їм. Так, Світ і справді дуже складний, поки добсягнеш до його справжню суть, можна не раз і не два обманутися. На псевдосистемному рівні існує індивідуальна, практично для кожного випадку, “ерзац-логіка”, купуючись на яку, суб'єкт ще не знає всіх можливих “підводних каменів” пізнання, не перевіряє ще раз по-справжньому якість здобутого знання, а поспішає і намагається будувати якісь прогнози. І значна частина цих прогнозів закономірно збувається. Характерна ознака цього рівня пізнання – наявність  винятків, які нібито “підтверджують правило”. На ці винятки прийнято списувати ту частину ще непізнаного, за якою і відрізняється справжня системність від несправжньої.

На цьому рівні якісь позитивні результати пізнання безсумнівно є, але чи правильні вони.

                       На системному рівні пізнання суб'єкт знає зсередини усі головні і другорядні особливості предмета, всі його переваги і вади, корисні, шкідливі і небезпечні сторони. Володіння предметом – мінімально-професійне, що передбачає вміння користуватися предметом настільки довгостроково, наскільки цей предмет може взагалі існувати. За потреби може його змінити, але не більше. Знає, де можна знайти не просто такий же самий предмет, а із заданими споживчими якостями. На цьому рівні пізнання предмета є системним, але цілеспрямованим лише на конкретний предмет. Те, що виходить за межі предмета, суб'єкт знає погано, бо вважає, що до предмета це мало стосується. Суб'єкт ставиться до свого пізнання як до єдиної концепції з варіаціями і різними елементами. Він пізнає системні параметри і їх діапазони. Рефлексія суб'єкта непогано розвинена, але сконцентрована на розвитку пізнання, що стосується тільки свого предмета. Пізнання швидше недорозвинене, бо до кінця суб'єктом не досягнуте. Свої знання він передає як системно організований якісний інструментальний фонд, який треба встигати постійно вдосконалювати (ніби вимушено) під потреби життя. У тому, що не стосується його професійної діяльності, наш герой здебільшого виявляється “сіренькою” особистістю.

Існує теорема Курта Геделя (перша теорема про неповноту), яка доводить, що не може бути такої раціонально-теоретичної системи, яка б одночасно була і несуперечливою сама з собою за своїми складовими елементами і доказовою у всіх своїх частинах. Будь-яка теоретична система (гіпотеза, концепція, теорія, теорема, вчення тощо) містить у собі такі положення, що сприймаються без доведення або істинність яких може бути доведена лише в іншій, “більш високій”, теоретичній системі – в метасистемі.

 Отже, у теоремі Курта Геделя доведена неможливість повного опису системи за умови "невиходу" за її межі, тобто існують  формальні системи, істинність або хибність яких у межах їх самих довести неможливо – для цього треба врахувати стан системи більш високого порядку. Ось цього дослідження “стану системи більш високого порядку” на цьому рівні ще немає.

Графічно тенденцію розвитку пізнання на системному рівні можна уявити так само, як висхідну криву, але її результат, будучи перепровіреним, сприймається вже як наукова перемога! (рис. 1.5).

Рис. 1.5. Динаміка пізнання на системному рівні

Але куди приведе ця тенденція? Треба ж не просто напевно домогтися потрібного результату, треба зуміти домогтися найкращого результату! Домогтися вчасно, домогтися в потрібному місці!

                                    Метасистемний рівень пізнання – вищий рівень системності в знанні. Таке пізнання дає змогу повністю розуміти місце предмета (явища) у світі або бачити предмет як систему в ієрархії інших систем.

Тільки завдяки додатковому пізнанні, яке ніби “оточує” предмет, суб'єкт повністю володіє предметом і правильно орієнтується стосовно нього. Він знає, де цей предмет знаходиться і як предмет влаштований до найдрібніших його деталей. Це структурна, просторова метасистемність. Суб'єкт знає, як і коли предмет із цих деталей (частин) виникає і як на них розпадається. Це темпоральна метасистемність, тобто метасистемність, що виявляється в часі. За бажання суб'єкт може цей або подібний до нього предмет створити заново із заданими властивостями, тому що знає закономірності виникнення (зародження) предмета, його існування і руйнування (відмирання). Якщо це стосується явища, то суб'єкт знає, що це за явище, де воно буває, коли виникає і чого від нього можна очікувати.

Суб'єкт на метасистемному рівні пізнання вміє мислити міждисциплінарно (діалогічно), узагальнено. Свої знання він постійно і системно вдосконалює, прагне активно передати їх як логічно цілісну духовну культуру, що включає в себе усвідомлення необхідності її творчого саморозвитку, тобто вищу рефлексію. Свої навички володіння предметом суб'єкт розвиває залежно від своєї внутрішньої потреби бути повним господарем своєї долі, попри будь-яку ринкову кон'юнктуру: сприятливу або несприятливу. Бо такий суб'єкт – самодостатня особистість. Він начитаний, ерудований. У житті такий суб'єкт є яскравою і різнобічною особистістю, він часто виступає як Творець, Винахідник, Першопрохідник, Дослідник.

Знаючи про предмет не просто більше за інших, а знаючи краще за інших, така людина в суперництві виявляється попереду всіх, бо на практиці досягає результатів, яких не встиг добитися ніхто, крім неї. Користується вона у цьому випадку наявним знанням на межі можливого, тобто її практику можна назвати мистецтвом.

Графічно тенденцію реалізації метасистемного знання на практиці можна уявити у вигляді S-подібної кривої (рис. 1.6). Вона відображає плавне, але чітке і цілеспрямоване творче переміщення з одного системного рівня пізнання на інший, вищий.

Рис. 1.6. Динаміка пізнання на системному рівні

У таких випадках кажуть, що істинно пізнає людина піднімаючись поступово, з одного ступеня пізнання на інший. 

В економічній літературі вченими розглядаються й інші варіанти класифікації рівнів пізнання (табл. 1.2).

Таблиця 1.2

Пропозиції вчених щодо класифікації рівнів пізнання

Продовження табл. 1.2

1.3. Форми та елементи процесу пізнання

Пізнання людиною світу, формування пізнавальних образів починаються з “чуттєвого контакту зі світом”, з “живого споглядання”, “чуттєво-сенситивного відображення” та раціонального пізнання (рис. 1.7).

Рис. 1.7.  Форми пізнання та його елементи

Основними елементами чуттєвого пізнання є відчуття, сприймання, представлення та уявлення.

Відчуття – це відображення окремих властивостей предметів та явищ внаслідок їхнього безпосереднього впливу на органи чуття людини; ті канали, які зв'язують суб'єкт із зовнішнім світом; компонент чуттєвого образу і компонент діяльності, реакції організму. Але,  будучи  результатом  безпосереднього  впливу

лише окремих властивостей і сторін об'єктів, відчуття, хоч і є джерелом пізнання, дає не цілісну характеристику дійсності, а лише однобічну її картину.

Особливість відчуттів у тому, що в них відбиваються окремі сторони і властивості предметів і явищ матеріального світу, внутрішній стан організму при безпосередньому впливі на органи чуття людини (рецептори) матеріальних подразників. У цьому сенсі можна сказати, що нерухоме око незряче, нерухома рука – не орган пізнання.

Суб'єктивність відчуттів означає, що вони, по-перше, не існують окремо від суб'єкта особистості, по-друге, певним чином залежать від організованих органів відчуття, нервової системи, мозку, їх стану, від рівня розвитку практики і знань людства.

Усі відчуття поділяють на такі види (рис. 1.8)

Рис. 1.8. Класифікація відчуттів

Більш складною формою чуттєвого пізнання є сприймання – чуттєве відображення предметів і явищ дійсності в сукупності притаманних їм властивостей при безпосередній дії їх на органи чуття людини; цілісний, багатоаспектний чуттєвий образ дійсності, який виникає на основі відчуттів, але не є їхньою механічною сумою.

Візьмімо, наприклад, кавун. Він має певну форму, розмір, кольорову гаму, букет запахів і т.д. Але всі ці відчуття при сприйнятті кавуна не фіксуються окремо. Ми сприймаємо його як щось цілісне.

Формування сприйняття як суцільних образів з відчуттів можливе тому, що насправді адекватно сприймаються предмети, які поєднують різні сторони, властивості і ознаки, що відбиваються у відчуттях. Здатність же суб'єкта створювати сприйняття формується у практиці. Наприклад, дорослі люди, які вперше побачили (прозріли), не здатні відразу формувати зорові відчуття у певний образ.

 Це якісно нова форма чуттєвого відображення дійсності, яка виконує дві взаємозв'язані функції (рис. 1.9):

Рис. 1.9. Функції сприймання

Відчуття і сприймання хоч і виступають у процесі пізнання основою, на якій виникає знання про внутрішні та зовнішні властивості дійсності, є конкретно-ситуативними формами чуттєвого відображення, що обмежує їхні можливості та активність у відображенні дійсності і вимагає переходу до більш високої форми – уявлення.

Уявлення – це чуттєвий образ, форма чуттєвого відображення, яка відтворює властивості дійсності за відображеними у пам'яті відбитками предметів, що раніше сприймалися суб'єктом; чуттєвий образ предмета, який уже не діє на органи чуття людини; узагальнений образ дійсності. Воно формується на основі відчуттів і сприймань, отриманих у минулому досвіді, і складається без безпосереднього впливу цих предметів на органи чуття. Для уявлення характерна нова риса – узагальнення, тобто більш глибоке відображення предмета. Уявлення – джерело уяви, фантазії. На його основі можна формувати не тільки образи того, що є, а й того, що не існує в дійсності. Наприклад, образ невідомого літаючого об’єкта (НЛО). Але фантастичний образ поєднує в собі елементи образів, що відображають те, що існує в світі. Це означає, що будь-які уявлення у своїй основі ще мають чуттєво-наочного, предметно-образного характеру.

Уявлення поділяють на образи пам'яті та образи уяви і виконують такі функції (рис. 1.10).

Чуттєве відображення і його основні форми хоч і є необхідною стороною пізнання, все ж обмежені у своїх можливостях давати істинне знання, оскільки чуттєво предмет завжди переживається в безпосередній

Рис. 1.10. Види та функції уявлення

єдності із суб'єктом. Тому знання про дійсність, якою вона є, незалежно від суб'єкта, досягається подальшим розвитком форм пізнання, які виводять за межі безпосередньої чуттєвості. Такою вищою сферою в порівнянні з чуттєвим відображенням, якісно новим рівнем відображення дійсності є раціональне пізнання, діяльність мислення. Розрізняють такі форми мислення: абстрактне та логічне.

Абстрактне мислення є не тільки засобом проникнення у внутрішню сутність речей, засобом відображення законів і закономірностей, що визначають їхнє буття, але і являє собою творчий, активний процес постановки та вирішення проблем. Тому воно є вищим ступенем пізнання.

У чому полягають особливості цієї сторони пізнання?

По-перше, абстрактне мислення є опосередкованим відображенням світу. Воно складається і розвивається лише на основі чуттєвого відображення і пов'язане із зовнішнім світом через органи відчуття.

По-друге, абстрактне мислення – це узагальнене відображення дійсності. Порівнюючи й аналізуючи дані органів відчуття, мислення виділяє подібні, загальні ознаки і властивості у різних предметів дійсності. При цьому паралельно йде процес виділення істотних властивостей, ознак для предметів, що аналізуються, Наприклад, порівнюючи між собою такі явища, як падіння кинутого каменю на землю, своє власне падіння, зигзагоподібне і повільне “приземлення” пера, розум людини помічає те спільне у цих різних з точки зору споглядання явищах, – усі вони падають на землю, притягуються землею.

По-третє, абстрактному пізнанню властива і така риса, як конкретизація. Вона виражається в тому, що мислення (пізнання) не зупиняється на ступені абстракції (загального висновку, правила, закону), а на їх основі шляхом тих же операцій аналізу і синтезу, порівняння застосовує узагальнене знання до нових фактів, приватних, окремих процесів. На основі таких операцій мислення встановлює, що в цих нових досліджуваних процесах і фактах відповідає досягнутим узагальненням, законам і т.д. і що не відповідає, вимагає формулювання нових висновків і законів.

Логічне мислення – це здатність мислити точно й послідовно, не допускаючи суперечностей у своїх міркуваннях, та вміння виявляти логічні помилки. Ці якості мислення мають велике значення у будь-якій галузі наукової та практичної діяльності, у тому числі і в роботі бухгалтера, яка потребує точності мислення, обґрунтованості висновків. Міркування, в яких немає суворої логіки, а натомість присутні непослідовність і суперечності, ускладнюють справу і можуть стати причиною бухгалтерської чи податкової помилки.

Отже, розгляд чуттєвого та раціонального пізнання засвідчує: кожен із них є необхідним, але недостатнім для пізнання загалом, кожен має не тільки переваги, а й недоліки. Постає досить очевидне питання: що є структурними елементами пізнання як процесу?

                                       Виокремлюють три основних структурних елементи процесу пізнання: розуміння, судження, умовивід.

Розуміння – це структурний елемент пізнання, в якому відображається сутність об'єкта і дається його всебічне пояснення. Розуміння як знання сутності, знання про загальне і закономірне формується врешті-решт на основі практики, оскільки саме в процесі практики суб'єкт може визначити суттєві і несуттєві сторони дійсності. У процесі розуміння предмети та явища відображаються в їхніх діалектичних взаємозв'язках та розвитку. Зміна понять є результатом зміни наших знань про дійсність або самої дійсності, що відображається на процесі розуміння. Якщо нові знання не вкладаються в рамки старих понять, то відбувається зміна понять, уточнення їхнього змісту або створення нових.

Розрізняють такі види розуміння: загальне, одиничне, конкретне, абстрактне, відносне й абсолютне. Розуміння своїм логічним змістом відтворює таку діалектичну закономірність пізнання, як зв'язок одиничного, особливого і загального, хоч у процесі розуміння вони є неподільними. Їхній поділ та виявлення залежностей розкривається в судженні. Наприклад, у визначенні “університет – вищий навчальний заклад” відображена така сутнісна ознака цієї інституції, яка відрізняє її від інших закладів.

Розуміння включає такі елементи (рис. 1.11).

Судження –  це елементарний найпростіший структурний елемент вираження змісту розуміння, така логічна форма мислення, в якій стверджується або заперечується щось стосовно об'єкта пізнання. У судженнях виражається зв'язок між поняттями, розкривається їхній зміст, дається визначення.

Рис. 1.11. Операції мислення, на яких ґрунтується розуміння

Розрізняють такі види суджень: стверджувальні, негативні, загальні, часткові, умовні та роздільні. Класифікація суджень відображає загальний напрям пізнавального процесу від одиничного до особливого і далі до загального (рис. 1.12).

Рис. 1.12. Класифікація суджень

Умовивід – це такий логічний процес, у ході якого із кількох суджень на основі закономірних, суттєвих і необхідних зв'язків виводиться нове судження, яке  є новим знанням про дійсність. Перехід до нового знання в умовиводі здійснюється не шляхом звернення до даних чуттєвого досвіду, а опосередковано, на основі логіки розвитку самого знання, його власного змісту.

Розрізняють такі види умовиводів: безпосередні та опосередковані. За характером здобуття нового знання умовиводи поділяються на такі основні види (рис. 1.13).

Рис. 1.13. Класифікація умовиводів

Наприклад: “Усі студенти зобов'язані здавати іспити”, “Іванов – студент”. Висновок: “Іванов зобов'язаний здавати іспити”. Порушення цієї вимоги призводить до помилкових висновків: “Усі студенти зобов'язані здавати іспити”, “Школярі – не студенти”. Висновок: “Школярі не зобов'язані здавати іспити”. Але це не відповідає дійсності. У цьому разі висновок не правдивий, бо в ньому порушені вимоги логіки: друге судження стосується іншого класу явищ.

Отже, пізнання в цілому і всі його форми, етапи залежать від рівня розвитку практики, хоч ця залежність не є раз і назавжди встановленою, незмінною. Вона теж історично змінюється, що і лежить в основі виділення рівнів пізнання, які вирізняються передусім характером зв'язку з практикою, якістю завдань та результатів, а також формами, засобами, методами.

1.4. Типи процесу пізнання

Пізнання – це такий рівень функціонування свідомості, за якого одержується нове знання не тільки для окремого суб’єкта, а й для суспільства у цілому. Нові знання є наслідком людської діяльності та розвиваються з форм донаукового, повсякденного знання, спираються на індивідуальний і загальнолюдський досвід, на суспільну практику. Пізнавальне ставлення людини до світу формується за допомогою різних типів пізнання (рис. 1.14).

          Міфологічне пізнання – тип пізнання, характерний для первісної культури, вид цілісного дотеоретичного пояснення дійсності за допомогою чуттєво-наочних образів надприродних істот, легендарних героїв, які у процесі міфологічного пізнання постають реальними учасниками повсякденного життя. Міфологічне пізнання характеризується персоніфікацією, уособленням складних понять в образах богів і антропоморфізмом.

Міфологічне  пізнання  –  це  пізнання  езотеричне,  або  таємне.  Воно 

Рис. 1.14. Типи пізнання

передавалося через певні ритуали окремим особам і саме по собі, як належить, мало якусь надприродну силу. Міфологія і за межами первісного ладу  та протягом усієї історії людства була і донині залишається суттєвим аспектом культури. Міфологію деколи розглядають як найважливіше явище в культурній історії людства.

          Релігійне пізнання. Його об'єктом в монотеїстських релігіях, тобто в іудаїзмі, християнстві та ісламі, є Бог, який виявляє себе як Суб'єкт, Особа. Акт релігійного пізнання, або акт віри, має персонально-діалогічний характер.

          Мета релігійного пізнання в монотеїзмі – нестворення або уточнення системи уявлень про Бога, а порятунок людини, для якої відкриття буття Бога одночасно виявляється актом самовідкриття, самопізнання і формує в її свідомості вимогу етичного оновлення. У Новому Заповіті метод релігійного пізнання сформульований самим Ісусом Христом в “заповідях блаженства”: “Блаженні чисті серцем, бо вони Бога побачать”.

          Релігійне пізнання через віру, за допомогою якої християнин сподівається поєднатися із Самим Богом як уседосконалим буттям і безмежним джерелом усіх благ. На цьому шляху він стикається з перешкодами, які пов’язані з його одночасним залученням до церковної і світської сфер. У суспільстві ці сфери життєдіяльності досить часто конфліктують одна з одною. 

Вирізняють три концепції релігійного пізнання, що зумовлені вченнями про Бога в католицизмі, протестантизмі та православ’ї (рис. 1.15).

          Філософське пізнання є особливим типом цілісного пізнання світу. Його специфікою є прагнення вийти за межі фрагментарної дійсності і знайти фундаментальні принципи і основи буття, визначити місце людини у ньому. Філософське пізнання ґрунтується на певних світоглядних передумовах. У процесі філософського пізнання суб'єкт прагне не тільки зрозуміти буття і місце

Рис. 1.15. Концепції релігійного пізнання

людини у ньому, але і показати, якими вони мають бути, тобто прагне створити ідеал.

         У філософії є ​​два основних погляди на процес пізнання (рис. 1.16).

Рис. 1.16. Підходи до проблеми пізнання у філософії

            Наукове пізнання – це  дослідження, характерне своїми особливими цілями й завданнями, методами здобуття і перевірки нових знань. Воно покликане прокладати шлях практиці, давати теоретичні основи для вирішення практичних проблем. Рушійною силою наукового пізнання є практика, вона дає науці фактичний матеріал, який потребує теоретичного осмислення та обґрунтування, що створює надійну основу для розуміння сутності явищ об’єктивної дійсності. Шлях пізнання визначається від живого споглядання до абстрактного мислення і від останнього – до практики. Це є головною функцією наукової діяльності.

Наукове пізнання є відносно самостійною, цілеспрямованою пізнавальною діяльністю, яка складається із взаємодії низки компонентів                 (рис. 1.17).

Рис. 1.17. Основні компоненти наукового пізнання

1.5. Генезис процесу пізнання

Пізнання є специфічним різновидом духовної діяльності людини, процесом осягнення навколишнього світу, здобуття і нагромадження знань. В історичному розвитку процес пізнання досліджений у різних філософських концепціях – емпіричній, концепції сенсуалізму, постицизму та ін. (табл. 1.3).

Серед названих найбільш цікавими видаються дослідження процесу пізнання, здійснені  представником німецької класичної філософії Іммануїлом Кантом. Це дослідження пізнання становить предмет вчення про пізнання, яке Кант визначив як особливу галузь філософії, що дістала назву “Теорія пізнання”, і яке у XIX ст. і на початку XX ст. домінувало над усіма іншими напрямами філософії.

Згідно з філософією І. Канта, усередині пізнання вбачають відмінність між формальним (несправжнім) або абстрактним пізнанням і змістовим (справжнім), або конкретним, пізнанням. У свою чергу усередині цього поділу відбувається розчленовування на багато видів пізнання відповідно до найважливіших сфер.

Таблиця 1.3

Філософські концепції дослідження процесу пізнання

“Немає нічого в розумі, чого не було б у відчуттях” – основний принцип сенсуалізму. Логічному мисленню як виду пізнання відводиться роль певного шостого чуття, що впорядковує емпіричний матеріал, який надають інші п'ять органів чуття. Приміром, Дж. Локк вважав, що знання не має в собі нічого того, що не було присутнім у чуттєвому досвіді. Поняття “сенсуалізм” (з лат. sensu – “почуття”) вживається для характеристики представників ранньої філософії, а саме – тих, які надавали почуттям перевагу над розумом

Продовження табл. 1.3

Продовження табл. 1.3

Продовження табл. 1.3

Продовження табл. 1.3

Прогрес пізнання знаходить свою остаточну межу у пізнаваності. За цією межею починається непізнаване. Існування непізнаваного – це те, що не дає зупинитись процесу пізнання.

Кант стверджував, що будь-яке наше пізнання починається з досвіду. Проте досвід має складну структуру. З одного боку, досвід є дією предметів на наші органи чуття. Проте дивитися і бачити – різні речі. Ця різниця продиктована трансцендентальним – ключовим поняттям Канта. Трансцендентальне – це призма розуму, яка відкриває і спотворює справжню реальність; те, що ділить реальність на світ у собі (ноуменальний) і світ для нас (феноменальний). До області трансцендентального належать простір і час – форми апріорного споглядання (трансцендентальна естетика); категорії свідомості, що оформлюють сприйняття (трансцендентальна логіка); нерозв'язні питання (трансцендентальна діалектика), намагаючись відповісти на які ми неминуче потрапляємо в область трансцендентальної ілюзії, бо це знання лежить за межами можливого досвіду (елементи, Бог, свобода, вічність світу).

За версією Канта, світ відчуттів і сприйнять є повним хаосом, нагромадженням безладних відчуттів і подій. Потрібно навести в цьому хаосі порядок. Цей світ перетворюється за допомогою апріорних форм, якими є час і простір. Час і простір існують тільки у феноменальному світі. Вони існують без досвіду і поза досвідом. Накладення зв'язків у світі феноменів відбувається за допомогою категорій розуму. За допомогою цих зв'язків той, що пізнає, перетворює хаос на порядок і закономірний рухомий світ.

Контрольні запитання

1. Що таке процес пізнання?
2. Як класифікують методи наукового пізнання?   
3. Які рівні наукового пізнання виділяють у наукових дослідженнях?
4. Що таке “пізнання” відповідно до наукових праць учених?
5. Як науковці класифікують рівні пізнання?
6. Які існують форми пізнання?
7. Що таке елементи наукового пізнання?
8. Як характеризують та класифікують відчуття?
9. Які виділяють функції сприймання?
10.  Що таке уявлення?
11.  Які функції уявлення виділяють у наукових дослідженнях?
12.  Які операції мислення утворюють поняття?
13.  Що таке судження?
14.  Які існують класифікації умовиводів у наукових джерелах?
15.  Які типи пізнання виділяються науковцями?
16.  Що таке концепції релігійного пізнання?
17.  Які існують підходи до проблеми пізнання у філософії?
18.  Що таке елементи наукового пізнання і як вони класифікуються?
19.  Які філософські концепції дослідження процесу пізнання виділяються вченими?
20.  Як представник німецької класичної філософії Іммануїл Кант характеризував процес пізнання?

Тести для самоконтролю

1. Під процесом пізнання розуміють:

а) процес здобуття і розвитку знання, постійного його поглиблення, розширення та вдосконалення з метою здійснення наукових досліджень.

б) характеристику вищої освіти з ознаками сформованості інтелектуальних якостей особи;

в) спосіб подання інформації;

г) процес руху людської думки від “знання” до “незнання”.

2. Пізнання – це:

а)  спосіб одержання наукових фактів про процес пізнання;

б)  процес аналізу і дослідження науки з метою її вивчення;

в) процес набуття і розвитку знання, постійного його поглиблення, розширення та вдосконалення з метою здійснення наукових досліджень;

г)  процес здійснення наукового діяльності з метою формування наукової думки.

1. У науковому пізнанні істинним має бути не тільки його результат, а й спосіб отримання цього результату:

а) науковий факт;

б) метод;

в) наукове твердження;

г) наукова діяльність.

4. Методи наукового пізнання:

а) теоретичні, філософські, загальноекономічні;

б) дисциплінарні, загальнотеоретичні, спеціальні;

в) специфічні, особливі, звичайні;

г) філософські, загальнонаукові, загальнологічні, спеціальні, дисциплінарні.

5. Безсистемний, досистемний, псевдосистемний, системний, метасистемний – це:

а) рівні пізнання;

б) способи пізнання;

в) шляхи наукового дослідження;

г) варіанти наукового дослідження.

6. Людина тільки накопичує факти з будь-якого предмета, явища, перебуваючи на такому рівні пізнання:

а) досистемному;

б) псевдосистемному;

в) системному;

г) безсистемному.

7. Суб’єкт “знаходить” у своєму предметі якісь його характерні, головні і другорядні властивості, починає здогадуватися про внутрішню системність пізнання на рівні:

а) псевдосистемному;

б) досистемному;

в) системному;

г) безсистемному.

8. Існує індивідуальна, практично для кожного випадку “ерзац-логіка”, використовуючи яку, суб'єкт, ще не знаючи усіх можливих “підводних каменів” пізнання, не перевіряючи ще раз по-справжньому якість набутого знання, поспішає будувати якісь прогнози. Це відбувається на рівні:

а) досистемному;

б) системному;

в) псевдосистемному;

г) безсистемному.

9. Володіння предметом – мінімальне професійне вміння, що передбачає можливість користуватися предметом настільки довго, наскільки цей предмет може взагалі існувати. Це відбувається на рівні:

а) системному;

б) метасистемному;

в) досистемному;

г) безсистемному.

10. Тільки завдяки додатковому пізнанню, яке ніби “оточує” предмет, суб'єкт повністю володіє предметом і правильно орієнтується щодо нього. Це відбувається на рівні:

а) досистемному;

б) метасистемному;

в) системному;

г) безсистемному.

11. Основні форми пізнання:

а) відчуття, сприймання;

б) абстрактне та логічне пізнання;

в) представлення та уявлення;

г) чуттєве та раціональне пізнання.

12. Відчуття, сприймання, представлення, уявлення – це:

а) форми пізнання;

б) види пізнання;

в) елементи чуттєвого пізнання;

г) типи пізнання.

13. Основні форми мислення:

а)  чуттєве й нечуттєве;

б) абстрактне і логічне;

в) безпосереднє та опосередковане;

г) загальне і специфічне.

14. Усі відчуття поділяються на такі види:

а) зовнішні, внутрішні та зовнішньо-внутрішні;

б) екстероцептори, абстрактні та логічні відчуття;

в) безпосередні, внутрішні та зовнішні відчуття;

г) загальні, внутрішні і зовнішні відчуття.

15. Розкриття властивостей та структури об’єктів, спрямування практичної діяльності суб’єкта відповідно до цих властивостей об’єктів – це:

а)  типи відчуття;

б) функції сприймання;

в) види мислення;

г) типи пізнання.

16. Уявлення поділяються на:

а) образи пам'яті та образи уяви;

б) уявлення предметів і явищ;

в) образи предметів і явищ;

г)  певні образи і стани людини.

17. Елементи процесу “розуміння”:

а) аналіз наукових понять;

б) осмислення вже відомих наукових фактів і явищ;

в) виділення предмета як нового, незвичайного, невідомого або окремих його сторін і властивостей;

г) класифікація наукових фактів і явищ.

1. Класифікація суджень:

а) одиничні, особливі, загальні;

б) подвійні, потрійні, загальні;

в) особливі, специфічні, різноманітні;

г) комплексні, одиничні,  специфічні.

1. Міфологічне, релігійне, філософське, наукове – це:

а) види процесу пізнання;

б) форми наукової діяльності;

в) класифікація знання;

г) типи пізнання.

20. Пізнання є ключем до всіх інших наук, бо має у собі “розумове знаряддя”, яке дає розумові вказівки або попереджає щодо помилок (“примар”), – це:

а) концепція сенсуалізму;

б) емпірична концепція;

в) німецька класична філософія;

г) російська філософія.

Практичні завдання

1. У наукових дослідженнях пізнання – це процес здобуття і розвитку знання, постійного його поглиблення, розширення та вдосконалення з метою здійснення наукових досліджень, для якого характерні наявність певних методів. Складіть схему методів пізнання.

2. Пізнання будь-якого предмета, будь-якого нового явища починається з ознайомлення з ним, з його зовнішніми проявами і з окремими сторонами, деталями. Цей процес відбувається послідовно на певних рівнях. Складіть порівняльну таблицю рівнів пізнання.

3. Пізнання є специфічним різновидом духовної діяльності людини, процесом осягнення навколишнього світу, отримання й нагромадження знань. В історичному розвитку процес пізнання досліджений у різних філософських концепціях. Відобразіть основні філософські концепції процесу пізнання  у вигляді таблиці за системою “філософська концепція – основні положення”.

Рекомендована основна література

1. Алексеев П. В. Теория познания и диалектика / П. В. Алексеев, А. В.  Панин. – М. : Высшая школа, 1991. – 383 с.
2. Андрос Е. И. Истина как проблема познания и мировоззрения / Е. И. Андрос. – К. : Наук. думка, 1984. – 142 с.
3. Горский Д. П. О критериях истины. (К диалектике теоретического знания и общественной практики) / Д. П. Горский // Вопросы философии. – 1998. – № 2. – С. 28–39.
4. Лекторский В. А. Объект, субъект, познание / В. А. Лекторский. – М. : Наука, 1980. – 323 с.
5. Губерский Л. В. Людина і світ  : підручник / Л. B. Губерський, В. Г. Кремень, А. О. Приятельчук та ін. / [голов. ред. Л. B. Губерський]. –  2-ге вид. [випр. і доп.] – К. : Т-во “Знання”, КОО, 2001. – 349 с.

Рекомендована додаткова література

1. Ойзерман Т. И. Принцип познаваемости мира / Т. И. Ойзерман // Философ. науки. – 1990. – № 10. – С. 3–12.

2. Хабермас Юрген. Познание и интерес / Юрген Хабермас // Философ. науки. – 1990. – № 1. – С. 88–99.

3. Шевченко B. I. Концепція пізнання в українській філософії / В. І. Шевченко. – К. : Наук. думка, 1993. – 168 с.

4. Ярошевець B. I. Людина в системі пізнання / В. І. Ярошевець. – К. : Вища шк., 1996. – 208 с.

5. Dr. Scharmer Claus Otto. Community Action Research, Handbook of Action Research  / Dr. Claus Otto Scharmer. – Thousand Oaks, Calif.: Sage Publications. – 2001. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.ottoscharmer.com/docs/articles/2001CAR.pdf.

Тема 2.  Поняття науки і наукової діяльності

2.1.    Знання як основа науки і наукової діяльності

2.2.    Визначення, характеристика науки та її види

2.3.    Наука як сукупність знань

2.4.     Характеристика, суб'єкти та об’єкти науки як діяльності

Після вивчення цієї теми студент повинен знати:

-   основні дефініції поняття “знання”;

-   характеристику наукових думок провідних учених щодо класифікації наукових знань;

-   нормативно-правову базу, що регулює наукову діяльність в Україні.

2.1. Знання як основа науки і наукової діяльності

У сучасну епоху суспільство зіткнулось із ситуацією, коли в ньому стрімко змінюються система цінностей і соціальний поділ самого суспільства. Одною з причин цього є зміна уявлень про місце і роль знання у сучасному суспільстві.

Знання є найважливішою складовою змісту освіти, його ядром. На основі знань формуються вміння, навички, розумові і практичні дії. Знання виступають своєрідним “інструментом”, який дає змогу людині засвоювати нову інформацію, знаходити нові зв’язки, формувати нові судження, тобто оволодівати новими знаннями. Вони також є основою моральних переконань, естетичних поглядів, світогляду. На сучасному етапі переходу від індустріального до інформаційно-технологічного суспільства знання стають стратегічним ресурсом як для самої людини, так і для держави у цілому.

                 Філософський енциклопедичний словник дає таке визначення: “Знання – перевірений практикою результат пізнання дійсності, правильне її відображення у мисленні людини; володіння досвідом і розумінням того, що є правильним і в суб'єктивному, і в об'єктивному відношенні та на підставі яких можна побудувати судження і висновки, що здаються досить надійними, для того щоб їх розглядати, як знання”.  Знання також розглядається як перевірене суспільно-історичною практикою відображення дійсності через розумову діяльність людини.

Таким чином, знання – явище багатовимірне і багатоаспектне. Кожну зі сторін знання вивчають різні науки: філософія, психологія, педагогіка, логіка, методологія, теорія пізнання, наукознавство, соціологія. Тому не варто сподіватись на однозначну характеристику цього поняття. Заслуговують на увагу такі визначення поняття  “знання”, що трапляються в літературі (табл. 2.1).

Таблиця 2.1

Дефініції терміну “знання”

Продовження табл. 2.1

Роль знання в економічному розвитку зростає, випереджаючи значущість засобів виробництва та природних ресурсів. Так, за оцінками Світового банку, фізичний капітал у сучасній економіці формує 16 % загального обсягу багатства кожної країни, природний – 20 %, а людський капітал – 64 %. У таких країнах, як Японія і Німеччина, частка людського капіталу становить близько 80 % національного багатства. На сьогодні цінності створюються за рахунок підвищення продуктивності та використання нововведень, тобто застосування знання на практиці. Економічне зростання дедалі більше залежить від здатності здобувати нові знання й застосовувати їх в усіх сферах життя (рис. 2.1).

Частина знань є науковими. Ознаки наукових знань:

– загальність, тобто належність всьому людству;

– перевіреність наукових фактів, тобто можливість перевірки кожного факту з відомих законів чи теорій;

– відтворюваність явищ, тобто можливість повторення відкритого явища іншим ученим (що підтверджує існування певного закону природи);

Рис. 2.1. Спрямування знань

– стійкість системи знань, тобто така глибина опрацювання гіпотези, яка запобігає швидкому старінню знань.

Наукова діяльність, спрямована на здобування, засвоєння, переробку та систематизацію наукових знань характеризується:

– новизною та оригінальністю, тобто щось уже об'єктивно відоме не може бути науковим результатом;

– унікальністю і неповторністю, тобто кожен результат – єдиний у своєму роді і не має потреби у повторенні, крім випадку перевірки своєї правильності;

– імовірнісним характером і ризиком, тобто неможливістю точно передбачити, чи буде отримано передбачуваний результат;

– доказовістю, тобто переконливістю результатів наукової роботи та їх відтворюваністю.

З погляду традиційної логіки виділяються знання істинні та помилкові. Істинне знання – це результат правильного віддзеркалення|відображення| об'єктивних властивостей речей і явищ. Оволодіння учнями об'єктивно істинними знаннями через правильне виконання навчального завдання|задавання| – одна з найважливіших цілей |громадської| освіти|утворення|.

За способом здобуття, структурою, формою існування та іншими ознаками знання поділяють на емпіричні (засновані на досвіді) й теоретичні.

У логіці та методології існує низка підходів до визначення змісту емпіричного і теоретичного знання. Для розуміння закономірностей навчання заслуговує на увагу позиція Н. Вахтоміна: “Специфіка емпіричного знання полягає саме в тому, що воно є знанняпро окремі явища чи окремі відношення, взяті порізно, а теоретичне знання – про сутність, про таке відношення, яке складає основу окремих відносин”.

Вирізняють також знання явні, що мають чітку форму і тим чи іншим чином можуть бути пред`явлені, та неявні (латентні), що зосереджуються у структурах соціокультурного досвіду людства та підсвідомості людини; особистісні (схожі на неявні знання та уміння), їх передача у знаковій формі ускладнена; декларативні (знання про те, що саме людина знає), процедурні (знання про те, що людина вміє робити зі знаннями), експериментальні й епістемічні; безпосередні (ці знання здобувають шляхом спостереження) та опосередковані (здобуваються й підтверджуються експериментальними дослідженнями або виводяться шляхом логічних міркувань); визначені (точні, ясні) та невизначені – здогадки, припущення.

Б. Айсмонтас |також| виділяє два види знань, але не визначає основи такого поділу: знання з|із| предметної|предметної| галузі та знання закономірностей| пізнавальної діяльності.

Основні підходи до класифікації знань показано на рис. 2.2.

В. Гінецинський вважає|лічить|, що, оскільки знання вивчаються різними науками, то і класифікацію знань потрібно розглядати|розглядувати| з погляду кожної з них: “Як і будь-який інший продукт (об'єкт), знання може бути охарактеризоване з погляду чотирьох аспектів: онтологічного, гносеологічного, аксіологічного| і прагматичного. В онтологічному (тобто з погляду на вчення про буття), оскільки в самій дійсності наявні тільки|лише| речі, властивості та стосунки, знання можна поділити| на три види: мереологічне|, реляційне й операційне”.

Основною особливістю мереологічних (класифікаційно-описових) знань є поділ множин на підмножини. Цей вид знань передбачає розчленування ансамблів предметів на підкласи речей-елементів. Основною особливістю реляційних знань є підстановка елементів у всю ту безліч оточень, у яких вони трапляються, що дає підстави виділити відношення цих елементів. Операційне знання характеризується широким використанням процедур перетворення, що визначаються як установлення відповідності між безліччю початкових|вихідних| елементів та похідних|зображень|.

Є різні підходи до класифікації видів знань, описані в багатьох джерелах. Але і для науки, і для освіти важливою є кожна з існуючих груп знань, оскільки у своїй сукупності вони допомагають людині створити цілісне уявлення про навколишній світ, сформувати своє ставлення до нього, дати можливість перетворювати і керувати ним.

Таким чином, знання – це перевірений практикою результат пізнання дійсності, адекватне її відбиття у свідомості людини. Саме процес руху людської думки від незнання до знання називають пізнанням, в основі якого лежить відтворення у свідомості людини об’єктивної реальності. Це взаємодія суб’єкта і об’єкта, результатом якої є нове знання про світ, відображення об’єктивної дійсності у свідомості людини в процесі її практичної діяльності (виробничої, розумової, наукової). Такі нові знання стають наукою, коли вони стикаються із серйозними складними проблемами, тобто наука є не тільки знанням, а  й свідомістю, зокрема вмінням користуватися набутими знаннями.

Рис. 2.2. Класифікація знань

2.2. Визначення, характеристика науки та її види

                Виникнення науки тісно пов’язане з природним процесом поділу суспільної праці, зростанням інтелекту людей, прагненням їх до пізнання невідомого, всього сущого, що становить основу їх буття. При цьому наука є однією з форм суспільної свідомості, що дає об'єктивну картину світу, системою знань про закони розвитку природи і суспільства.

Часто науку визначають як сферу дослідницької діяльності, спрямовану на виробництво нових знань. Однак будь-яке виробництво виникає тоді, коли в ньому є потреба. Чим же зумовлено історичне походження науки?

Походження науки пов'язане із запитами матеріального практичного життя людей, постійного накопичення та відокремлення знань про різні сторони дійсності. Один із засновників наукознавства Дж. Бернал, відзначаючи, що “дати визначення науки, власне кажучи, неможливо”, намічає шляхи, якими можна наблизитися до розуміння того, чим є наука (рис. 2.3).

Рис. 2.3. Визначення поняття “наука” за Дж. Берналом

  
Нині розвиток виробництва неможливий без наукового підходу. Зростає роль інженерної праці. Настав час, коли ефективність виробництва визначається не кількістю витраченої праці, а загальним рівнем наукового розв’язання конкретних виробничих завдань, впровадженням досягнень науки у практику.

            У дослідженнях науки відомого західного філософа Е.Агацці щодо результатів  її впливу на суспільство і природу зазначено, що науку варто розглядати так (рис. 2.4).

Рис. 2.4. Визначення поняття “науки” за Е. Агацці

                  У широкому розумінні наука – це струнка, логічно несуперечлива, історично розвинена система людської діяльності з метою отримання нових знань про світ, про об’єктивні процеси, що існують у природі та суспільстві. Наука оперує системою понять  і  категорій,  що  відображують теоретичні  положення  та  виражають  суттєві  зв’язки  між  ними  і  законами дійсності. Від констатації й точного описування окремих фактів наука має йти до пояснення їх суті, визначення місця у загальній системі, розкриття законів, що містяться в основі цих фактів.

‘

Окрім наведеного вище, існують численні визначення поняття “наука”, окреслені різними науковцями. Найбільш цікавими і змістовними є такі  дефініції (табл. 2.2 і 2.3).

Таблиця 2.2

Варіанти дефініції терміна “наука”

Продовження табл. 2.2

Продовження табл. 2.2

Таблиця 2.3

Дефініції поняття “наука” у словниках

Продовження табл. 2.3

Наука як специфічний вид діяльності, спрямована на отримання нових теоретичних і прикладних знань про закономірності розвитку природи, суспільства і мислення і характеризується такими основними ознаками:

– наявністю систематизованих знань (ідей, теорій, концепцій, законів, принципів, гіпотез, основних понять, фактів);

–   наявністю наукової проблеми, об’єкта і предмета дослідження;

–   практичною значущістю процесу, що вивчається.

Будучи дуже багатогранною, наука різними способами торкається різних сфер суспільного життя. Основне завдання науки – виявлення об’єктивних законів дійсності, а її головна мета – істинне знання (рис. 2.5).

Звідси випливає, що наука має дати відповідь на запитання: Що? Скільки? Чому? Які? Як? На запитання: “Як зробити?” відповідає методика. На запитання: Що зробити? відповідає практика. Відповіді на ці запитання зумовлюють безпосередні цілі науки – описування, пояснення і передбачення процесів та явищ об’єктивної дійсності, що становлять предмет її вивчення, на основі законів, які вона відкриває, тобто у широкому значенні – теоретичне відтворення дійсності.

Рис. 2.5. Завдання науки

Критеріями науковості, якими наука відрізняється від інших форм пізнання, є (рис. 2.6):

Рис. 2.6. Критерії науковості

Об’єктом відображення у науці є природа та суспільне життя. У зв’язку з цим за предметом і методом пізнання усі конкретні науки поділяють на такі види (рис. 2.7).

Рис. 2.7. Поділ наук на види за предметом та методом пізнання

Суспільні науки (економічні, філологічні, філософські, логічні, психологічні, історичні, педагогічні та ін.) вивчають різноманітні сторони суспільного життя, закони функціонування та розвитку суспільного організму. Їх предметом вивчення є дослідження соціально-економічних, політичних та ідеологічних закономірностей розвитку суспільних відносин.

Природничі науки (фізика, хімія, біологія, географія, астрологія та ін.) займаються вивченням закономірних властивостей та зв’язків (законів) живої і неживої природи; предметом вивчення їх є різні види матерії та форми їхнього руху, їх взаємозв’язки та закономірності.

Технічні науки (радіотехніка, машинобудування, літакобудування), займаються вивченням не тільки продуктивних сил у певній сфері господарства, але і промислових відносин; предметом вивчення є дослідження конкретних технічних характеристик і їх взаємозв’язків.

За співвідношенням із практикою виділяють такі види науки (рис. 2.8).

Рис. 2.8. Поділ наук на види за співвідношенням із практикою

Фундаментальні науки не мають прямої практичної орієнтації та безпосередньо не орієнтовані на отримання практичної користі.

Прикладні науки націлені на безпосереднє практичне використання наукових результатів.

Науково-практичні розробки – це творча діяльність, яка здійснюється на системній основі з метою збільшення обсягу наукових знань, у тому числі про людину, природу та суспільство, а також пошук нових сфер застосування цих знань.

Основу розвитку науки, як і інших суспільних явищ, становить матеріальне виробництво, закономірна зміна способу виробництва. Математика і механіка, біологія і фізика, та всі технічні науки зросли, розвивалися й досягли розквіту завдяки розвитку продуктивних сил, зростанню виробничих потреб, так само як і суспільні науки – на основі зміни умов суспільного життя та неодмінно виникаючих завдань перетворення суспільних відносин людськими.

Кожне наукове відкриття, відповідаючи на виникаючі запити життя, водночас ґрунтується на накопичених раніше знаннях у тій чи іншій галузі. Наука є стрункою системою законів та висновків, має свою внутрішню логіку розвитку, особливу послідовність та примхливість. Окремі мислителі, спираючись на всі досягнення науки, можуть іноді робити такі відкриття, для реалізації яких ще не дозріли виробничо-технічні умови.

Наука розвивається у тісній взаємодії зі всіма іншими сторонами та явищами суспільства. На її розвиток впливають політичні і правові відносини в суспільстві.

У методології науки розрізняють такі функції науки: опис, пояснення, передбачення, розуміння, пізнання, конструювання, організація, виховання, пізнання, що становлять предмет її вивчення на основі відкритих нею законів  (рис. 2.9).

Рис. 2.9. Функції науки

          Існують різні думки вчених щодо функцій науки.

          За всього властивого І. Канту емпіризму він не схильний був зводити науку до зборів одиничних фактів. Він вважав передбачення основною функцією науки. 

          І. Кант писав: “Щире позитивне мислення полягає переважно в здатності знати, щоб передбачати, вивчати те, що є, і звідси укладати про те, що повинно відбутися відповідно до загального положення про незмінність природних законів”. 

         Е. Мах єдиною функцією науки вважав опис: “Чи дає опис усе, що може вимагати науковий дослідник? Я думаю, що так!”. Пояснення і передбачення Мах по суті зводив до опису. Теорії, з його погляду, – це ніби спресована емпірія.  

Науці властива пізнавальна і практична діяльність. У першому випадку про науку можна говорити як про інформаційну систему, що здійснює систематизацію раніше накопичених знань, яка слугує основою для подальшого пізнання об'єктивної дійсності, а в другому – про систему реалізації пізнаних закономірностей у практиці.

Узагальнюючи, можна сказати, що поняття науки потрібно розглядати з двох основних позицій (рис. 2.10).

Рис. 2.10. Трактування науки з двох основних позицій

У першому випадку науку розглядають як систему вже накопичених знань, як форму суспільної свідомості, що відповідає критеріям об'єктивності, адекватності та істинності; у другому – як певний вид суспільного поділу праці, як наукову діяльність, пов’язану з цілою системою відносин між ученими і зовнішніми контрагентами. При цьому науку розуміють як особливий спосіб діяльності, спрямований на фактично вивірене й логічно упорядковане пізнання предметів та процесів навколишньої дійсності.

1.3. Наука як сукупність знань

Розглядаючи науку як сукупність знань, відомостей, інформації, до її складу включають гіпотези, теорії, закони, тенденції, принципи, постулати, методи, категорії, поняття, наукові проблеми, наукові факти, завдання тощо (рис. 2.11).

Рис. 2.11. Основні структурні елементи науки

                 Первинним поняттям при формуванні наукових знань є наукова ідея – форма відображення у мисленні нового розуміння об’єктивної реальності. Тому наукові ідеї є своєрідним якісним стрибком думки за межі вже

раніше пізнаного. Вони виступають і як передумови створення теорій, і як елементи, що об’єднують окремі теорії у певну галузь знань. Ідея є основою творчого процесу, продуктом людської думки, формою відображення дійсності. Вона ґрунтується на наявних знаннях, виявляє раніше не помічені закономірності. Ідеї народжуються з практики, спостереження навколишнього світу і потреб життя.

Приклади наукових ідей у дослідженнях в галузі бухгалтерського обліку наведено у темі 9.

Матеріалізованим вираженням наукової ідеї є гіпотеза – наукове припущення, висунуте для пояснення будь-яких явищ, процесів або причин, які зумовлюють певний наслідок. Гіпотеза як структурний елемент науки є спробою на основі узагальнення вже наявних знань вийти за його межі, тобто сформулювати нові наукові положення, достовірність яких потрібно довести. Наука включає в себе гіпотезу як вихідний момент пошуку істини, допомагає істотно економити час і сили, цілеспрямовано зібрати і згрупувати факти.

Гіпотези, як і ідеї, мають імовірнісний характер і проходять у своєму розвитку три стадії (рис. 2.12).

Рис. 2.12. Стадії розвитку гіпотези

Якщо отриманий практичний результат відповідає припущенням, то гіпотеза перетворюється на наукову теорію, тобто стає достовірним знанням. У практиці можуть бути декілька гіпотез з одного і того самого невідомого явища, бо будь-яке явище багатогранне і пов’язане з іншими. Наявність різних гіпотез забезпечує той різнобічний аналіз, без якого неможливе суворе наукове узагальнення.

За визначенням Л. А. Бессонової, гіпотеза є такою формою знання, в якій міститься припущення, сформульоване на основі низки фактів, справжнє значення яких не визначено і потребує доказу. У сучасній методології науки поняття “гіпотеза” використовують у двох значеннях:

– як проблематичну і недостовірну форму знання;

– як метод наукового пізнання.

Гіпотеза має відповідати таким вимогам:

– відповідність установленим у науці законам;

– узгодженість із фактичним матеріалом;

– несуперечність з погляду формальної логіки (якщо йдеться про суперечності самої об'єктивної реальності, то гіпотеза повинна містити суперечності);

– відсутність суб'єктивних, довільних припущень (що не відміняє активності самого суб'єкта);

– можливість її підтвердження чи спростування або в ході безпосереднього спостереження, або опосередковано – шляхом виведення наслідків з гіпотези.

Існують гіпотези: загальні, приватні і робочі.

Загальні гіпотези є фундаментом побудови основ наукового знання, у них висловлюється припущення про закономірності різного роду зв'язків між явищами. Приватні гіпотези також містять припущення, але про властивості одиничних фактів, подій, конкретних явищ. Робоча гіпотеза – це свого роду вихідний момент, припущення, що висувається на першому етапі дослідження і є свого роду орієнтиром дослідницького пошуку.

Слід пам'ятати і про існування так званих adhoc (гіпотез для даного випадку) – це припущення, необхідні для вирішення низки проблем, які згодом можуть виявитися помилковим варіантом.

Процес практичного втілення наукових гіпотез у дослідженнях у галузі бухгалтерського обліку описано у темі 9.

Внутрішній суттєвий стійкий взаємозв’язок явищ у природі і суспільстві, що зумовлює їх закономірний розвиток, визначає закон. Це філософська категорія, що відображає істотні, загальні, стійкі повторювані об’єктивні внутрішні зв’язки в природі, суспільстві і мисленні. Закон виконується через сукупність одиничних, випадкових, мінливих, неповторюваних відношень та функціонування речей. Закон фіксує спільність явищ. Винайдений через здогадку, він потребує логічного доведення і лише в такому разі визнається наукою. Без установлення законів, без вираження їх у системі понять немає науки, не може бути наукової теорії.

Виділяють закони специфічні (дія обмежується однією чи кількома суспільними системами), загальні (діють у всіх суспільних системах) та особливі (притаманні усім або багатьом формам руху матерії).

Одним із результатів наукової діяльності є формування теорій – найвищої форми узагальнення і систематизації знань, що дає цілісне уявлення про закономірності та суттєві зв’язки дійсності. Під теорією розуміють вчення про узагальнений практичний досвід, тобто теорія грунтується на результатах, отриманих на емпіричному рівні досліджень. Ці результати впорядковують, вписують у струнку систему, поєднану загальною ідеєю, уточнюють на основі введених до теорії абстракцій, ідеалізацій, принципів, які дають можливість узагальнити і пізнати існуючі процеси і явища, проаналізувати вплив різних факторів і запропонувати використати їх у практичній роботі. Теорія виступає формою синтетичного знання, в межах якого окремі поняття, гіпотези і закони втрачають колишню автономність і перетворюються на елементи цілісної системи наукових знань.

Наукові теорії, що ґрунтуються на пізнанні об’єктивних законів природи, дають змогу передбачити явища, які можуть виникнути у майбутньому як результат дії цих законів (наприклад, періодичний закон Д. І. Менделєєва передбачив не існуючі на той час хімічні елементи).

Теорія – найбільш розвинена форма наукового знання, яка дає цілісне, системне, достовірне відображення закономірних і суттєвих зв’язків певної сфери дійсності. Основними функціями теорії вважають:

• синтетичну (поєднання певних достовірних знань в єдину систему);
• пояснювальну (виявлення суттєвих характеристик об’єкта, законів його походження і розвитку);
• методологічну (розробка на базі теорії різних методів і прийомів дослідження);
• передбачувану (формулювання уявлень про існування раніше невідомих фактів і властивостей об’єкта);
• практичну (бути програмою, яка спрямовує практичну діяльність).

Наприклад, класична кількісна теорія грошей, теорія прийняття рішень.

У науці склалися певні критерії, яким має відповідати теорія. Назвемо лише деякі з них.

Теорія не повинна суперечити даним фактів і досвіду і бути перевіреною на наявному дослідному матеріалі.

Вона не повинна суперечити принципам і формальній логіці і має вирізнятися при цьому логічною простотою, “природністю”.

Теорія “добра”, якщо вона охоплює і пов'язує воєдино широке коло предметів.

Теорія має складну структуру, в якій виділяють такі компоненти: поняття, рівняння, аксіоми, закони; ідеалізовані об'єкти – абстрактні моделі; сукупність прийомів, способів, правил, доказів, націлених на прояснення знання; філософські узагальнення та обґрунтування.

Ядром теорії є абстрактний, ідеалізований об'єкт, без якого неможлива побудова теорії, оскільки він містить у собі реальну програму дослідження.

Структуру теорій формують факти, поняття і судження, положення, аксіоми, постулати, принципи, концепції (рис. 2.13).

Рис. 2.13. Структура теорії.

Первинною ланкою в науці є накопичення наукових фактів – знань про об’єкт чи явище, аргументованість яких доведена і які стають складовою наукових знань лише після їх систематизації та узагальнення за допомогою понять, абстракцій, визначень. Будь-який факт науки має багатомірну (у гносеологічному значенні) структуру, у якій можна виділити чотири складові (рис. 2.14).

Поняття є відображенням найбільш суттєвих і властивих предмету чи явищу ознак. Вони можуть бути загальними, частковими, збірними, абстрактними, конкретними, абсолютними і відносними.

Зміст поняття – це сукупність поєднаних у ньому ознак та властивостей. Розкриття змісту поняття називається визначенням. У процесі розвитку наукових знань поняття можуть уточнюватись, доповнюватись у змісті новими ознаками. Поняттям, як правило, завершується процес дослідження. Найбільш узагальнені й  фундаментальні  поняття  називаються  категоріями  –  це  форми логічного мислення, в яких розкриваються внутрішні суттєві сторони і відношення досліджуваного предмета.

Рис. 2.14. Структура наукового факту

Аксіома – це положення, яке сприймається без доказів у зв’язку з їх очевидністю. Істинність аксіом засвідчується в кожному окремому випадку та  підтверджується багатовіковою практикою людини.

Постулат – це твердження, яке сприймається в межах певної наукової теорії як істина без потреби доказування і виступає в ролі аксіоми. Основою великих теоретичних узагальнень є принципи.

Принцип – це головне вихідне положення будь-якої наукової теорії, вчення, науки чи світогляду, виступає як перше і найабстрактніше визначення ідеї, як початкова форма систематизації знань. Під принципом в науковій теорії розуміють саме абстрактне визначення ідеї, що виникла в результаті суб’єктивного вимірювання і аналізу досвіду людей.

Концепція (з лат. – розуміння, сприйняття) – система взаємопов'язаних і сумісних поглядів на певні явища і процеси; спосіб їх розуміння і трактування; головна ідея певної теорії.

Положення – це важливе твердження, ключова сформульована думка в науковому документі, теорії, що визначена на основі наукових фактів. Наукові положення є вираженими у вигляді строгих формулювань основні наукові ідеї, як прийняті за основу при постановці наукового дослідження, так і знову висунуті науковцем.

         Судженням називається думка, в якій утверджується або заперечується що-небудь про предмети та явища об’єктивної діяльності. Судження відображає наявність або відсутність у предметів певних властивостей, ознак, зв’язків і відношень. У судженні виражається наше знання про саме існування предметів і явищ та про всі різноманітні зв’язки і відношення між предметами, явищами та їхніми властивостями. За допомогою суджень ми охоплюємо предмет у найрізноманітніших його проявах.

Наука є складовою частиною духовної культури людства. Як система знань вона охоплює не тільки фактичні дані про предмети навколишнього світу, людської думки та дії, не лише закони і принципи вивчення об’єктів, а й певні форми та способи усвідомлення, які згодом будуть використовуватися у науковій діяльності.

2.4. Характеристика, суб'єкти та об’єкти науки як діяльності

Науковою діяльністю вважається інтелектуальна творча праця, спрямована на здобуття і використання нових знань. Існують різні види наукової діяльності (рис. 2.15):

Рис. 2.15. Види наукової діяльності

Важливим завданням наукової діяльності є формування системи знань, які сприяють найраціональнішій організації виробничих відносин та використанню виробничих сил в інтересах усіх членів суспільства. Вона включає в себе виконання трьох соціальних функцій:

–   пізнавальної – задоволення потреб людини у пізнанні законів природи і суспільства. З моменту свого виникнення наука веде боротьбу в галузях світогляду з теологією. Головними проблемами при цьому є будова та виникнення Всесвіту, виникнення життя та розуму. Зі світоглядного погляду, наука дає  наукову картину світу як цілісну систему уявлень про світ, його властивості та закономірності розвитку;

– культурно-виховної – розвиток культури, гуманізація виховання та формування нової людини;

– практично діючою – удосконалення виробництва і системи суспільних відносин, тобто безпосередньої виробничої сили матеріального виробництва. Методи і дані науки використовують при розробці програм спеціально-економічного розвитку.

У процесі здійснення наукової діяльності беруть участь суб’єкти та об’єкти. Суб’єкт наукової діяльності (від лат. sabjectum – лежить в основі) у теорії науки нині трактується в кількох значеннях (рис. 2.16).

Рис. 2.16. Суб’єкти наукової діяльності

Згідно із законом України “Про наукову та науково-технічну діяльність”, суб'єктами наукової й науково-технічної діяльності є: вчені, наукові працівники, науково-педагогічні працівники, а також наукові установи, наукові організації, вищі навчальні заклади III–IV рівнів акредитації, громадські організації у науковій та науково-технічній діяльності (рис. 2.17).

Суб'єкти наукової діяльності мають спеціальну підготовку, під час якої вони використовують свої знання, засвоюючи засоби і методи їх здобуття, що робить їх самодостатніми на основі своїх світоглядних, ціннісних орієнтацій, етичних принципів і цільових настанов, специфічних для певної галузі наукового пізнання в дослідженнях певної епохи.

фізична особа  (громадянин  України,  іноземець  або особа  без  громадянства),  яка має повну вищу освіту і проводить фундаментальні  та  (або)  прикладні наукові дослідження і отримує наукові  та  (або)  науково-технічні  результати

учений, який за основним місцем роботи та  відповідно до  трудового  договору  (контракту)  професійно займається науковою, науково-технічною, науково-організаційною або науково-педагогічною  діяльністю  та  має  відповідну кваліфікацію незалежно  від  наявності  наукового  ступеню  або вченого звання, підтверджену  результатами  атестації

юридична особа незалежно від форми власності, що створена в установленому законодавством порядку,  для якої наукова або науково-технічна діяльність є основною і  становить  понад 70% загального річного обсягу  виконаних робіт

Рис. 2.17. Суб’єкти наукової та науково-технічної діяльності

Справжній суб'єкт пізнання  ніколи  не  буває  тільки  гносеологічним.  Це

жива  особистість  з  її  пристрастями, інтересами, характером, темпераментом, талантом,  волею  і  т.д.  Але  деколи  під  суб'єктом  пізнання  все-таки  мають на увазі якийсь безособовий логічний згусток інтелектуальної активності.

Суб'єкт і його пізнавальна діяльність можуть бути адекватно зрозумілі лише в їх конкретно-історичному контексті. Наукове пізнання передбачає не тільки свідоме ставлення суб'єкта до об'єкта, але і до самого себе, до своєї діяльності, тобто осмислення прийомів, норм, методів дослідницької роботи, традицій. Суб'єкти пізнання розрізняють на кожному етапі розвитку науки: класичному, некласичному, постнекласичному (табл. 2.4):

Таблиця 2.4

Суб’єкти пізнання залежно від етапу розвитку науки

Наукові дослідження як діяльність залежно від свого цільового призначення, ступеню зв'язку з природою чи промисловим виробництвом, глибини і характеру наукової роботи поділяють на кілька основних типів: фундаментальні, прикладні та розробки.

Фундаментальні дослідження – набуттяя принципово нових знань і подальший розвиток системи накопичених знань. Мета фундаментальних досліджень – відкриття нових законів природи, розкриття зв'язків між явищами і створення нових теорій. Вони становлять основу розвитку як самої науки, так і суспільного виробництва.

Прикладні дослідження – створення нових або вдосконалення існуючих засобів виробництва, предметів споживання і т.п. У галузі технічних наук вони спрямовані на “уречевлення” наукових знань, здобутих у фундаментальних дослідженнях. Об'єктом таких досліджень звичайно є машини, технологія і організаційна структура.

Науково-технічні розробки – використання результатів прикладних досліджень для створення і відпрацювання моделей техніки (машин, пристроїв, матеріалів, продуктів), технологій виробництва, а також удосконалення існуючої техніки. На етапі розробки результати, продукти наукових досліджень набирають такої форми, яка дає змогу використовувати їх в інших галузях суспільного виробництва.

Наука як діяльність спрямована на вироблення нових знань та результату – суми усіх здобутих знань про природу,  суспільство та мислення, що допомагають зрозуміти навколишній світ.

Контрольні запитання

1. Як характеризують науку як систему знань?
2. Якою є характеристика науки як особливого виду людської діяльності?
3. Що таке наукова діяльність?
4. Чим відрізняються наукові знання від звичайних знань?
5. Якими є основні спрямування наукових знань?
6. Які виділяють ознаки наукових знань?
7. Як класифікують знання?
8. Як Дж. Бернал характеризує  поняття “наука”?
9. Як Е. Агацці характеризує поняття “наука”?
10.  Що таке завдання науки?
11.  Які основні критерії науковості?
12.  Як поділяють науку на види за предметом і методом пізнання?
13.  Як поділяють науку на види за співвідношенням із практикою?
14.  Що таке функції науки в сучасних умовах?
15.  Як можна охарактеризувати науку з двох основних позицій?
16. Що таке елементи науки?
17.  Яка послідовність стадій розвитку гіпотези?
18.  Як формується теорія?
19.  Хто є суб'єктами науки як діяльності?
20.  Які виділяють об’єкти науки як діяльності?

Тести

1. Знання – це:

а) сукупність методологічних регуляторів, що значною мірою забезпечують спрямованість, рух пізнання до змістовно істинних результатів;

б) відображення об'єктивної реальності у свідомості людини, що ідеально відтворює об'єктивні закономірні зв'язки реального світу;

в) процес вивчення певного об'єкта (предмета або явища); установлення закономірностей його виникнення, розвитку і перетворення, вивчення взаємодії між явищами з метою раціонального використання отриманих результатів у практичній діяльності людей;

г) найбільш відпрацьовані і визнані нові теорії або сукупності взаємопов'язаних теорій (методів), що стосуються одного об'єкта досліджень і розробок, але ґрунтуються на різних аксіоматичних доктринах та концептуальних засадах.

2. Наука – це:

          а) одна з форм суспільної свідомості, що дає об'єктивну картину світу; система знань про закони розвитку природи і суспільства.

б) це характеристика вищої освіти з ознаками сформованості інтелектуальних якостей особи;

в) ґрунтовні теоретичні знання з обраної теми та проблемний виклад теоретичного матеріалу;

г) теоретична систематизація об'єктивних знань про дійсність; одна з форм суспільної свідомості.

3. Під поняттям “постулат” розуміють:

а) професора у певній галузі знань;

б) те, що завжди, за будь-яких умов, без будь-якого винятку властиве певному явищу;

в) попереднє припущення у певній науковій теорії, прийняте як початкове, не доведене в її межах положення;

г) сукупність методологічних регуляторів, що значною мірою забезпечують спрямованість, рух пізнання до змістовно істинних результатів.

4. Наукова ідея при формуванні наукових знань є поняттям:

а) первинним;

б) вторинним;

в) другорядним;

г) основним.

5.  Принцип – це:

а) головне вихідне положення будь-якої наукової теорії, вчення, науки чи світогляду, виступає як перше і найабстрактніше визначення ідеї, як початкова форма систематизації знань.

б) логічне узагальнення досвіду, суспільної практики;

в) теоретична систематизація об'єктивних знань про дійсність; одна з форм суспільної свідомості;

г) те, що завжди, за будь-яких умов, без будь-якого винятку властиве певному явищу.

6. Наукові закони – це:

а) внутрішній суттєвий стійкий взаємозв’язок явищ у природі і суспільстві, що зумовлює їх закономірний розвиток,

б) сукупність методологічних регуляторів, які значною мірою забезпечують спрямованість, рух пізнання до змістовно істинних результатів;

 в) прояв істотного необхідного зв'язку явищ, внутрішнього зв'язку між причиною і наслідком, що зумовлює певний закономірний розвиток явищ;

г) немає правильного визначення.

7. За визначенням … знання – це перевірений практикою результат пізнання дійсності, правильне її відображення у мисленні людини; володіння досвідом і розумінням, що є правильним і суб'єктивно, і об'єктивно, і на підставі яких можна побудувати судження та висновки:

а) філософського енциклопедичного словника;

б) Платона;

в) М. В.Корягіна;

в) Н. М.Малюги.

8. Ознаками наукових знань є:

а) історичність, повторюваність та постійність;

б) системність, комплексність та загальність;

в) мінливість, удосконалюваність та унікальність;

г) загальність, перевіреність наукових фактів та відтворюваність фактів.

9. Вивчення праць науковців дає змогу назвати наукове і начальне знання як:

а) види знань;

б) типи знань;

в) класифікації знань;

г) характеристику знань.

10. Л. Зоріна дає характеристику таких видів знань:

а) наукове і навчальне знання;

б) явні та неявні знання;

в) основні і допоміжні знання;

г) інтуїтивне та демонстративне знання.

11. Критеріями науковості, за якими відрізняється наука від інших форм пізнання, є:

а) об’єктивність, системність, обґрунтованість;

б) істинність, точність, правдивість;

в) проблемність, невизначеність, удосконалюваність;

г) ідеалізація, досконалість, правдивість.

12. Суспільні, природничі і технічні науки – це поділ науки на види за:

а) типом і видом пізнання;

б) способом та суб’єктом пізнання;

в) предметом і методом пізнання;

г) об’єктом і предметом пізнання. 

13. За співвідношенням із практикою виділяють такі види науки:

а) фундаментальні, прикладні та науково-технічні розробки;

б) суспільні і природничі;

в) технічні та суспільні;

г) природничі і технічні.

1. Опис, виховання, пізнання, конструювання, передбачення – це:

а) види науки;

б) функції науки;

в) типи науки;

г) класифікації науки.   

1. Поняття науки потрібно розглядати з двох основних позицій:

а) з практичної і теоретичної;

б) як певний вид суспільного поділу праці;

в) як сукупність знань та як певний вид діяльності;

г) як систему наукової діяльності.

1. Специфічні, загальні та особливі закони, – це:

а) види законів;

б) типи законів;

в) форми законів;

г) класифікація законів.

17.  Гіпотези як і ідеї мають імовірнісний характер і проходять у своєму розвитку три стадії:

а)  висунення, формулювання та накопичення фактичного матеріалу;

б)  висунення, обґрунтування та формулювання припущень;

в) накопичення фактичного матеріалу; формулювання та обґрунтування гіпотези; перевірка отриманих результатів на практиці;

г) формулювання, перевірка та висунення гіпотези.

18. Науково-технічна, науково-організаційна та науково-педагогічна діяльність – це:

а) види наукової діяльності;

б) типи наукової діяльності;

в) форми наукової діяльності;

г) класифікація наукової діяльності.

19. Суб’єкт наукової діяльності трактують у кількох значеннях:

а) як окремий народ, усе людство і нація;

б) як аспірант, студент вищого навчального закладу та учень школи;

в) як громадська, наукова організація та науково-дослідне співтовариство;

г) як окремий учений, особливе співтовариство та як усе людство.

20. Суб'єктами наукової і науково-технічної діяльності є вчені, наукові працівники, науково-педагогічні працівники, а також наукові установи, наукові організації, вищі навчальні заклади III–IV рівнів акредитації, громадські організації у науковій та науково-технічній діяльності відповідно до норм:

а) Закону України “Про наукову та науково-технічну діяльність”;

б) Закону України “Про освіту”;

в) Закон України “Про наукову діяльність”;

г) Закон України “Про науково-технічну діяльність”.

Практичні завдання

1. Знання є найважливішою складовою змісту освіти, його ядром. На основі знань формуються вміння, навички, розумові і практичні дії.

Складіть таблицю під назвою “Види знань у наукових працях учених”.

2. Існують різні підходи до класифікації видів наук, описані в багатьох наукових джерелах. На їх основі відобразіть схематично класифікацію наук.

3. Враховуючи норми Закону України “Про наукову та науково-технічну діяльність”, наведіть об’єкти і суб’єкти наукової діяльності з короткою їх характеристикою.

Рекомендована основна література

1. Аванесов В. Знания как предмет педагогического измерения / В. Аванесов  // Школьные технологии. – 2006. – № 2. – С. 162–172.
2. Вахтомин Н. К. Генезис научного знания / Н. К. Вахтомин.  – М. : Наука. – 1973. – 283 с.
3.  Гинецинский В. И. Знание как категория педагогики / В. И. Гинецинский. – Ленінград : Изд-во Ленинград. ун-та. – 1989. – 244 с.
4. Вернадский В. И. Научная мысль как планетное явление / В. И. Вернадский ; отв. ред. А. Л. Яншин. – М. : Наука, 1991. – 270 с.
5. Доброхот М. Л. Сучасне і майбутнє української науки / М. Л. Доброхот // Освіта і управління : текст промови на III Всесвітньому форумі українців (18–20 серпня 2001 p., м. Київ). – Т. 4. –  № 3–4. – 2001. – С. 7–13.

Рекомендована додаткова література

1. Рудий Б. А. Криза еволюціонізму / Б. А. Рудий. – К.: Четверта хвиля, 2003. – 104 с.

2. Bourdieu Pierre. Les Conditions socials internationale des idées / Pierre Bourdieu // Romanistische Zeitschriftfur Literaturgeschichte. – 1990. –  Heildelberg. – № 14–1/2. – p. 1–10.

3. Національна Академія Наук України [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.nas.gov.ua/Pages/default.aspx.

4. McComas William. Ten myths of science: Reexamining what we think we know / William McComas // School Science & Mathematics. – 1996. – Vol. 96. –  p. 10.

5. Hodson D. The mature of scientific observation / D. Hodson // School Science Review. – 1986. – № 58(242). – p. 17–28.

Тема 3. Історія розвитку науки та наукознавства

3.1.    Причини, історичні етапи та періоди розвитку науки

3.2.    Наукові революції та їх наслідки

3.3.    Суть, характеристика та історія розвитку наукознавства

Після вивчення цієї теми студент повинен знати:

-   історичні аспекти розвитку науки;

-   характеристики наукових революцій та їх наслідки для розвитку науки;

-   історію розвитку наукознавства як галузі дослідження, що вивчає закономірності функціонування і розвитку науки.

3.1. Причини, історичні етапи та періоди розвитку науки

Роль науки сформувалась у далекі історичні часи і з кожним днем дедалі більше зростає. Наука перетворюється на безпосередню виробничу силу суспільства, вона не стежить за розвитком техніки, а випереджає його, визначає сучасний прогрес матеріального виробництва. Сьогодні наукове знання пронизує усі сфери суспільного життя, наука орієнтується насамперед на людину, її інтелект, творчі здібності, її цілісний і всебічний розвиток.

                                                  Є декілька основних причин виникнення науки. Першою і головною причиною є формування суб'єктно-об'єктних відносин між людиною і природою, між людиною і навколишнім середовищем. Це пов'язано передусім з переходом людства до виробничого господарства. Так, уже в епоху палеоліту людина створює перші знаряддя праці з каменю та кістки (сокира, ніж, скребло, спис, лук, стріли), оволодіває вогнем і будує примітивні житла. В епоху мезоліту людина робить човен, займається обробкою деревини, винаходить різноманітні більш складні знаряддя праці. У період неоліту (до 3000 р. до н. е.) людина розвиває гончарне ремесло, освоює землеробство, займається виготовленням глиняного посуду, використовує мотику, серп, веретено, опановує метали, використовує тварин як тяглову силу, винаходить колісні візки, гончарне колесо, парусник, хутра. До початку першого тисячоліття до нашої ери з'являються знаряддя праці із заліза.

              Другою причиною формування науки є ускладнення пізнавальної діяльності людини. “Пізнавальна”, пошукова активність характерна і для тварин, але через ускладнення предметно-практичної діяльності людини, освоєння нею різних видів перетворювальної діяльності, відбуваються глибокі зміни у структурі психіки людини, будові її мозку, спостерігаються зміни у морфології її тіла.

              Таким чином, розвиток науки був складовою загального процесу інтелектуального розвитку людського розуму і становлення людської цивілізації. Не можна розглядати розвиток науки у відриві від процесів, які є передумовами виникнення науки (рис. 3.1).

Рис. 3.1. Передумови виникнення науки

                           Інтерес до проблем історії науки не є випадковий. За визначенням Ф. Енгельса, “теоретичне мислення кожної епохи, а значить і нашої епохи, це –  історичний продукт...” (Маркс, Енгельс, т. 20, с. 344).

Історія науки – це дослідження феномену науки в його історії. Наука, зокрема, є сукупністю емпіричних, теоретичних і практичних знань про навколишній світ, здобутих науковим співтовариством. Оскільки, з одного боку, наука представляє об'єктивне знання, а з другого – процес його здобуття і використання людьми, сумлінна історіографія науки має брати до уваги не тільки історію думки, а й історію розвитку суспільства в цілому.

Вивчення історії сучасної науки спирається на безліч збережених оригінальних або перевиданих текстів. Однак самі слова “наука” і “учений” увійшли у вжиток лише у XVIII–XX ст., а до цього натуралісти називали своє заняття “натуральною філософією”.

Хоча емпіричні дослідження відомі ще з античних часів (наприклад, роботи Аристотеля і Теофраста), а науковий метод був у своїй основі  розроблений у Середньовіччі (Ібн ал-Хайсам, Аль-Бірун, Роджер Бекон), початок сучасної науки сягає до Нового часу – періоду, що зветься індустріальною революцією, яка сталася у XVI-XVII ст. у Західній Європі.

Науковий метод вважається таким істотним для сучасної науки, що багато вчених і філософів вважають роботи, виконані до наукової революції, “переднауковими”. Тому історики науки нерідко дають науці більш широке визначення, ніж прийнято в наш час, щоб включати у свої дослідження період античності та Середньовіччя.

Основні історичні етапи розвитку науки наведено у табл. 3.1.

Таблиця 3.1

Історичні етапи розвитку науки

Продовження табл. 3.1

Продовження табл. 3.1

Заслуговує на увагу концепція “сходів наук”, тобто образне уявлення ієрархії основних наук відповідно до природи явищ, які вивчаються, чи відповідно до їх “важливості”. Така  класифікація наук була запропонована Огюстом Контом (рис. 3.2).

Рис. 3.2. Сходи наук за Огюстом Контом

Ці “сходи” відображають:

а) перехід від простих і загальних явищ до складних і окремих;       

б) ускладнення основних форм руху матерії;

в) історичну послідовність розвитку наук.

Такий порядок розподілу різних наук розкриває порядок становлення позитивного розуму в різних галузях. О. Конт вважав, що наведена ієрархія має і практичний сенс: саме в такій послідовності має бути організований і процес освіти. На його думку, навряд чи можливо раціонально вивчати статичні або динамічні явища, що відбуваються в суспільстві, не ознайомившись спочатку із суспільним середовищем, в якому вони відбуваються, і з тим, як влаштований “зсередини” їх специфічний суб’єкт. Адже людина – це перш за все біологічний організм, який складається з певної речовини. Звідси – необхідний поділ науки про природу на дві галузі – органічну і неорганічну. З якою з них потрібно починати вивчення природи? Зрозуміло, з другої, явища якої більш прості і більш незалежні через їх найвищу суспільність.

Розгляд ієрархічної градації наук дає змогу правильно осмислити майбутнє кожної науки, її можливості, цілі і завдання, напрями та особливості розвитку пізнання загалом і місце у ньому людини. 

У результаті розвитку кожної з наук об'єкти, які ця наука може ефективно досліджувати, стають дедалі складнішими. Фізика освоює граничні галузі хімії, хімія – біології. Так, хімічна фізика пояснила причину періодичного закону, природу хімічного зв'язку. Біологічна хімія досліджує обмін речовин у живих організмах, наблизившись до розкриття структури і механізму дії генетичного коду.

Зміщення меж наук відбувається неодночасно. “Наступ” фізики на хімію відбувався двічі: у XVII–XVIII ст. на основі успіхів класичної механіки і в XX ст. у зв'язку з досягненнями квантової фізики. В експансії фізики та хімії в біологію було три “хвилі”: у XVII–XVIII ст. на основі успіхів класичної механіки, у XVIII–XIX ст. в результаті досягнень біохімії в галузі фізіології, а в XX ст. – на основі розвитку молекулярної біології, особливо хімічних основ генетики.

Багатовікову історію мають дискусії з питань: “Чи можна науки, що знаходяться на більш високих щаблях ієрархії, вивести з наук, розташованих нижче? Чи можна пояснити всі явища хімії (біології) на основі фізики? Чи походять вищі науки з нижчих?”

Нині спостерігається взаємопроникнення науки і мистецтва. Протиставлення мистецтва і науки є характерним для класичної науки, для якої характерним є такий підхід: наука – це мислення в поняттях, а мистецтво – це мислення в образах.                                                

Історичний аспект розвитку науки  розглядається також з точки зору періодизації. Зазвичай виділяють такі періоди розвитку науки (табл. 3.2).

Таблиця 3.2

Періоди розвитку науки

3.2. Наукові революції та їх наслідки

Розвиток науки у цілому та її окремих напрямів, відбувався

і відбувається нерівномірно. Етапи спокійного розвитку науки або наукового напряму рано чи пізно завершуються і відбувається “науковий вибух”. При цьому теорії, які протягом певного часу вважалися правильними (“попередні теорії”), фальсифікуються накопиченими практичними й теоретичними фактами, що не спростовуються такими теоріями. Виникають нові теорії (“наступні теорії”), які  пояснюють накопичені факти.

                                       У розвитку науки є дві фази – фаза спокійного розвитку науки і фаза “наукового вибуху”, що інакше називається науковою революцією (рис. 3.3). Цілком очевидно, що фазою, яка визначає подальший напрям розвитку науки, є наукова революція.

Рис. 3.3. Фази розвитку науки

Яким є механізм розвитку наукових революцій? Звідки виникають їх причини – зі “світу ідей” чи їх коріння треба шукати в соціальному середовищі? Нижче описано основні наукові революції (табл. 3.3).

Концепція соціологічної та психологічної реконструкції і розвитку наукового знання пов'язана з ім'ям та ідеями Т. Куна, викладеними в його відомій праці з історії науки “Структура наукових революцій”. У ній досліджуються соціокультурні та психологічні чинники діяльності як окремих учених, так і дослідницьких колективів.

Таблиця 3.3

Основні наукові революції

 Кун вважав, що розвиток науки є процесом почергової зміни двох періодів – “нормальної науки” та “наукових революцій”. Причому останні набагато рідкісніші в історії розвитку науки порівнянно з першими. Соціально-психологічний характер концепції Куна визначається його розумінням наукової спільноти, члени якої поділяють певну парадигму, відданість якій зумовлена положенням їх у певній соціальній організації науки, принципами, сприйнятими при їх навчанні та становленні як учених, симпатіями, естетичними мотивами і смаками. Саме ці чинники, за Куном, і стають основою наукового співтовариства.

Кунівську концепцію дослідження наукової революції можна коротко описати таким чином (табл. 3.4)

Таблиця 3.4

Основні характеристики Кунівської концепції розвитку науки

Кун спробував довести, що розвиток науки відбувається не шляхом плавного нарощування нових знань на основі старих, а через періодичний злам традиційних уявлень, тобто через наукові революції. Таким чином, історія науки постає як конкурентна боротьба між різними науковими спільнотами за утвердження нового наукового світогляду, який передбачає не тільки цілісне бачення стану справ у науці, а й сукупність теоретичних стандартів, методологічних норм, ціннісних орієнтирів.

Центральне місце у концепції Куна посідає поняття парадигми, або сукупності найбільш загальних ідей і методологічних основ у науці, визнаних науковим співтовариством. На його думку, саме зміна парадигм є науковою революцією. Парадигма має дві властивості (рис. 3.4):

Рис. 3.4. Властивості парадигми

Парадигма – це початок будь-якої науки, вона створює можливість для цілеспрямованого відбору фактів та їх інтерпретації. Парадигма, за Куном, або “дисциплінарна матриця”, як він її запропонував називати надалі, включає чотири типи найбільш важливих компонентів (рис. 3.5):

Рис. 3.5. Компоненти парадигми

Усі ці компоненти парадигми сприймаються членами наукової спільноти у процесі їхнього навчання, роль якого у формуванні наукової спільноти підкреслює Кун, і стають основою їхньої діяльності у періоди “нормальної науки”. У період “нормальної науки” вчені мають справу з накопиченням фактів, які Кун поділяє на три типи (рис. 3.6):

Рис. 3.6. Типи фактів у період “нормальної науки”

Однак наукова діяльність у цілому цим не вичерпується. Розвиток “нормальної науки” в рамках прийнятої парадигми триває доти, доки існуюча парадигма не втратить здатності вирішувати наукові проблеми. На одному з етапів розвитку “нормальної науки” неодмінно виникає невідповідність мыж спостереженнями і прогнозами парадигми, виникають аномалії. Коли таких аномалій накопичується багато, припиняється нормальний перебіг науки і виникає стан кризи, яка називається науковою революцією, яка й призводить до зламу старої і створення нової наукової теорії – парадигми.

Найбільша заслуга Т. Куна полягає в тому, що він знайшов новий підхід до розкриття сутності природи науки і її прогресу. На відміну від К. Поппера, який вважав, що розвиток науки можна пояснити виходячи тільки з логічних правил, Кун вносить у цю проблему “людський” фактор, залучаючи до її вирішення нові, соціальні та психологічні, мотиви.

 У результаті обговорення концепції Куна більшість його опонентів сформували свої моделі наукового розвитку і своє розуміння наукових революцій.

3.3.         Суть, характеристика та історія розвитку наукознавства

Стан та розвиток науки, її структури вивчає дисципліна, яка називається наукознавство. Цегалузь досліджень, що вивчає закономірності функціонування і розвитку науки, структуру і динаміку наукової діяльності, взаємодію науки з іншими соціальними інститутами і сферами матеріального і духовного життя суспільства.

Предметом наукознавства є загальний склад науки, засоби і форми її функціонування, зв’язок і залежність темпів і напрямів її розвитку від інших суспільних явищ та інститутів.

Метою наукознавства є розроблння теоретичних основ організації, планування й управління наукою, тобто системи заходів, що спирається на об’єктивну логіку розвитку науки, забезпечує оптимальні темпи її розвитку й підвищення ефективності наукових досліджень.

Вирізняють такі розділи наукознавства (табл. 3.5).

Таблиця 3.5

Розділи наукознавства та їх характеристика

Продовження табл. 3.5

Виникнення і розвиток наукознавства пов’язані з діяльністю багатьох відомих учених. На початковому етапі окремі аспекти розвитку наукознавства вивчали філософія, особливо із середини ХІХ ст. (Р. Гельмгольц, К. Бернар, Т. Гекслі, А. Тимірязєв, І. Вернадський та ін.). Одну з перших спроб розкрити соціальні, психологічні та інші чинники, що впливають на розвиток науки, зробив швейцарський учений А. Декандоль (“Історія науки і учених за два століття”, 1873). Проблеми формування ученого вивчав В. Оствальд (“Великі люди”, 1909). Потреба в комплексному вивченні науки стала особливо відчутною в першій половині ХХ ст. у зв'язку з величезним зростанням її ролі і розвитком науково-технічної революції. Безпосереднє зародження наукової орієнтації досліджень багато радянських і зарубіжних дослідників пов'язували з дискусією про загальні проблеми розвитку науки, що виникла у зв'язку з доповідями Б. М. Гессена та інших радянських учених на 2-му Міжнародному конгресі з історії науки в Лондоні (1931). Ця дискусія посилила інтерес до марксистської концепції розвитку науки, що ґрунтується на методології діалектичного та історичного матеріалізму, до радянського досвіду створення державної системи організації і планування наукової діяльності.

  У 30-ті роки ХХ ст. формується проблематика наукознавства (спроба польських учених створити програму “Наукознавство”; соціологічна інтерпретація історико-наукового матеріалу Р. Мертоном (США) у книзі “Наука, техніка і суспільство в Англії XVII ст.”, 1938). Найбільший вплив на становлення наукознавства здійснив Дж. Д. Бернал ( “Соціальна функція науки”, 1939, – своєрідне узагальнення роботи проведеного ним Кембриджського семінару “Наука і суспільство”).

Із середини 40-х років у багатьох розвинених країнах розгортаються емпіричні дослідження наукової діяльності (схеми організації наукових підрозділів, проблеми об'єднання учених та інженерів у промислових лабораторіях і науково-технічних проектах, розподіл наукових зусиль і фінансування науки).

Оформлення наукознавства у самостійну галузь відбувається до 60-х років, коли в СРСР, а також в інших країнах виникають сучасні уявлення про предмет і завдання наукознавства та наукові колективи, які розробляють його проблеми.

Складаються аналітичний і нормативний напрями дослідження. Метою аналітичного вивчення є розкриття закономірностей функціонування та розвитку науки як складної системи (внутрішні закономірності розвитку науки, соціально-історичні детермінанти її розвитку, їх взаємодія; типологія зв'язків науки з іншими соціальними інститутами; генезис і структура систем наукового знання; еволюція організаційних форм науки у процесі зміни її об'єму і соціальної функції і т.п.).

Для ключових наукознавчих понять (“наукова діяльність”, “наукове знання”, “наукова творчість”, “інститут науки” тощо) розробляється система непрямих показників (змінних) з використанням методів різних наук. Так, при визначенні місця науки в суспільстві, взаємозв'язків науки з іншими соціальними інститутами застосовують поняття і методи історії, соціології, політичної економії тощо. При цьому досліджується структура науково-технічної діяльності у сфері “дослідження – розробки – впровадження”, функції наукового знання в суспільстві, з'ясовуються особливості наукового потенціалу і його зв'язок з економічним потенціалом держави в умовах науково-технічної революції і т.п.

Проблеми наукової творчості вивчаються за допомогою психологічних і соціально-психологічних методів (мотиваційна структура особистості вченого, вікова динаміка індивідуального і колективного наукової творчості, розподіл ролей і лідерство в наукових колективах, система міжособистісних стосунків у процесі наукової діяльності, психологічний механізм наукового відкриття і його оцінка науковим середовищем і т.д.).

Дослідження змісту і результатів наукової діяльності – системи наукового знання – об'єднує зусилля фахівців у галузі логіки розвитку науки, логіки наукового дослідження, історії науки та історії філософії. При цьому вивчають логічну будову і змістове обґрунтування наукових теорій, умови і способи переходу від одних теоретичних уявлень до інших у процесі історичного розвитку науки. Сформувалася галузь статистичного дослідження структури і динаміки інформаційних масивів науки і потоків наукової інформації – наукометрія.

Розрізняють дев’ять моделей вивчення науки (рис. 3.7).

Рис. 3.7. Моделі вивчення науки

Цей перелік можна продовжити за рахунок історичної (історія науки), біографічної (вивчення і систематизація біографій учених), організаційної (організація науки), психологічної (психологія наукової творчості), прогностичної (прогнозування тенденцій розвитку науки), філософсько-методологічної (філософія науки) складових наукознавства.

У руслі багатьох дисциплін склалися спеціальні галузі (соціологія науки, економіка науки, психологія науки тощо), які входять у систему наукознавства. У наукознавстві використовуються ідеї і методи кібернетики, теорії інформації, теорії систем і т.п. Однак наукознавство – це не комплекс окремих дисциплін і навіть не синтез знань про логіко-пізнавальні, соціальні, економічні, психологічні, структурно-організаційні аспекти розвитку науки, а наука, що вивчає взаємодію різних елементів, котрі визначають розвиток науки як історично мінливих цілісності або системи.

Організаційні форми наукової діяльності поєднують два типи організації (рис. 3.8).

Рис. 3.8. Типи організації науки

На результатах аналітичного вивчення науки грунтуються нормативні наукознавчі дослідження. У найзагальнішому вигляді їх мету можна сформулювати як розроблення теоретичних основ наукової політики і державного регулювання науки (вироблення рекомендацій щодо підвищення ефективності наукової діяльності, об'єктивних критеріїв її оцінювання, визначення найбільш перспективних наукових напрямів як основи довгострокового планування науки). У цих дослідженнях широко застосовують методи наукового прогнозування і системного аналізу. Дедалі важливим стає пошук найбільш раціональних форм організації, в яких би дисциплінарний принцип – основа наукової спадкоємності – поєднувався з проблемною і матричною організацією досліджень (вивчення різних організаційних структур, питання оптимальної чисельності та складу наукових інститутів, бюджету часу персоналу, поділу праці тощо). У вивченні цих проблем застосовують методи теорії організації, цільове програмування, дослідження операцій та мережеве планування.

Виокремлюється група досліджень, присвячених проблемам створення, матеріального, інформаційного, кадрового забезпечення діяльності великих дослідницьких об'єднань, наукових центрів і гігантських науково-технічних проектів (освоєння Космосу, Світового океану та ін.). Головну увагу приділяють вивченню їх функцій у структурі науково-технічного прогресу, проблемам об'єднання різних форм науково-технічної діяльності. Досліджують інформаційні потоки і способи комунікації учасників, застосовують методи функціонально-ієрархічного моделювання, проводять комплексні соціологічні та соціально-психологічні дослідження.

Важливу роль відіграє специфічна проблематика, пов'язана з підготовкою та використанням наукових кадрів (системи відбору, спеціальної підготовки, збереження та підвищення кваліфікації).

В Україні питання наукознавства досліджують у Національній Академії наук України, під керівництвом якої виходить міжнародний науковий журнал “Наука та наукознавство”.

Наукознавство також вивчають і регулють в інших країнах. У Польщі, наприклад, діяльність у галузі наукознавства координує Комітет з наукознавства Польської Академії Наук, у Болгарії створено Центр з наукознавства при Президії Болгарської Академії Наук, у Німеччині – Інститут теорії та організації науки Академії Наук, в Угорщині – Академія Наук. Проблеми наукознавства також вивчають дослідницькі групи під егідою ЮНЕСКО та інших міжнародних організацій.

Контрольні запитання

1. Які основні етапи розвитку науки?
2. Як впливає наука на історію розвитку людини?
3. Що таке наукознавство?
4. Які Ви знаєте розділи наукознавства?
5. Охарактеризуйте основні розділи наукознавства.
6. Якими є наслідки наукових революцій?
7. Які основні причини виникнення науки?
8. Якими є основні історичні етапи розвитку науки?
9. Що таке “сходи науки” за Огюстом Контом?
10.  Що таке наукова революція?
11.  Які наслідки наукових революцій?
12.  Що таке наукова революція за Т. Куном?
13.  Які є моделі вивчення науки?
14.  Які основні характеристики розділів наукознавства?
15.  Що таке типи організації науки?
16.  Які історичні етапи виникнення науки?
17.  Чи підтримують “сходи науки” Огюста Конта інші науковці?
18.  Які основні фази розвитку науки?
19.  Які основні характеристики Кунівської концепції розвитку науки?
20.  Що посідає центральне місце в концепції О. Куна?

Тести

1. Передумови виникнення науки:

а) розвиток людства;

б)  формування мови;

в) розвиток природничих наук;

г) формування граматики.

1. Антична епоха, Середньовіччя, Відродження – це  основні:

а) історичні етапи розвитку науки;

б) характеристики стану науки;

в) історичні системи розвитку науки;

г) історичні класифікації науки.

1. Класифікація наук за Огюстом Контом:

а) види наук;

б) типи наук;

в) сходи наук;

г) різновиди наук.

1. Історичний аспект розвитку науки розглядається також за періодизацією. Зазвичай вирізняють такі періоди розвитку науки:

а) переднаука, донаука та післянаука;

б) міфічна, антична та післяантична наука;

в) магічна, міфологічна та реальна наука;

г) переднаука, антична та середньовічна наука.

1. Спокійний розвиток науки та наукова революція – це:

а) фази розвитку науки;

б) етапи розвитку науки;

в) стадії розвитку науки;

г) періоди розвитку науки.

1. Основні характеристики Кунівської концепції розвитку науки:

а)  допарадигмальна, парадигмальна, постпарадигмальна стадії;

б)  унікальна, єдина, комплексна парадигма;

в)  допарадигмальна стадія, єдина парадигма, нормальний розвиток науки;

г) унікальний, єдиний, нормальний розвиток науки.

1. “Прийнята науковим співтовариством за основу для подальшої роботи; містить змінні питання, тобто відкриває простір для дослідників”, – це характеристика:

а) особливостей парадигми;

б) властивостей парадигми;

в) якостей парадигми;

г) ознак парадигми.

1. Парадигма, за Куном, або “дисциплінарна матриця”, як він її запропонував називати надалі, включає до свого складу чотири типи найбільш важливих компонентів:

а) “символічні узагальнення”, “метафізичні частини парадигми”, цінності, загальновизнані зразки;

б) узагальнення, факти, гіпотези, теорії;

в) проблеми, причини, факти, теорії;

г) наукові парадигми, концепції, теорії, висновки.

1. Інформаційна, логічна, гносеологічна, економічна, політична – це:

а) типи вивчення науки;

б) види вивчення науки;

в) моделі вивчення науки;

г) характеристики вивчення науки.

1.  Виокремлюють такі розділи наукознавства:

а) загальна теорія, загальна практика науки;

б) загальна теорія наук, історія науки;

в) історія, методологія наук;

г) соціологія, політологія науки.

1.  Професійна самоорганізація та інституційне оформлення науки – це:

а) види організації наук;

б) різновиди організації наук;

в) класифікація організації наук;

г) типи організації наук.

1. Перша і головна причина виникнення науки:

а) формування суб'єктно-об'єктних зв’язків між людиною і природою, між людиною і навколишнім середовищем;

б) ускладнення пізнавальної діяльності людини;

в) формування мови;

г) розвиток рахівництва.

1. Складаються перші теоретичні системи знання в галузі геометрії, механіки, астрономії; розвивається натурфілософська концепція атомізму; робляться спроби аналізу закономірностей суспільства і мислення – це характеристика історичного етапу розвитку науки:

а) Середньовіччя;

б) Відродження;

в) Антична епоха;

г) СРСР.

1. У зарубіжній науковій літературі заслуговує на увагу концепція “сходів наук”, що передбачає:

         а)  перехід загальних явищ до простих;

         б) образне уявлення ієрархії основних наук відповідно до природи явищ, які вивчаються, чи відповідно до їх “важливості”;

         в) спрощення основних форм явищ;

         г) хронологічну послідовність розвитку наук.

1.  Класифікація наук була запропонована:

а) Ф. Ніцше;

б) Аристотелем;

в) Сократом;

г) О. Контом.

1.  Формування експериментальної науки на прикладі алхімії Джабіра – це характеристика періоду розвитку науки:

а) середньовічна магічна наука;

б) переднаука;

в) антична наука;

г) докласична наука.

1.     Концепція соціологічної та психологічної реконструкції і розвитку наукового знання пов'язана з ім'ям та ідеями:

а) Ф. Бутинця;

б) О. Конта;

в) Ф. Ніцше;

г) Т. Куна.

1. Згідно з Кунівською концепцією розвитку науки, стадія розвитку, що характеризується наявністю різних поглядів, фундаментальних теорій, загальновизнаних методів і цінностей, – це:

а) єдина парадигма;

б) допарагдимальна стадія;

в) нормальний розвиток науки;

г) науковий розвиток.

1. Галузь досліджень, що вивчає закономірності функціонування і розвитку науки, структуру і динаміку наукової діяльності, взаємодію науки з іншими соціальними інститутами і сферами матеріального і духовного життя суспільства, – це:

а) основи наукових досліджень;

б) методологія наукових досліджень;

в) наукознавство;

г) політологія.

1. Наука розглядається як система, що самоорганізується й керується власними інформаційними потоками, – це модель вивчення науки:

а) інформаційна;

б) логічна;

в) гносеологічна;

г) економічна.

Практичні завдання

1. Оформіть у табличній формі наслідки наукових революцій за принципом “Період революції – Назва революції – Руйнування систем, ідей, концепцій – Формування нових систем, ідей, концепцій”.
2. На основі вивчення історичного розвитку науки складіть таблицю під назвою “Основні етапи розвитку науки”.
3. Наукознавство вивчає закономірності функціонування і розвитку науки, а також розглядає різні моделі розвитку науки. Покажіть схематично моделі вивчення науки та їх характеристику.

Рекомендована основна література

1. Бутинець Ф. Ф. Історія бухгалтерського обліку : у 2 ч. : навч. посіб. / Ф. Ф. Бутинець. – 2-е вид., доп. і перероб. – Ч. 1. – Житомир : Рута, 2001. – 512 с.
2. Бутинець Ф. Ф. Історія бухгалтерського обліку : у 2 ч. : навч. посіб. / Ф. Ф. Бутинець. – 2-е вид., доп. і перероб. – Ч. 2. – Житомир : Рута, 2001. – 512 с.
3. Імянітов Н. С. По сходах наук – до мистецтва / Н. С. Імянітов // Філософія науки. – 2003. – № 4 (19). – С. 3–17.
4. Кохановський В. Філософія науки : підручник для ВНЗ / В. Кохановський.  – К.:  Освіта, 1994. – 360 с.
5. Микулинский С. Р. Чем интересна книга Т. Куна “Структура научных революций”. Послесловие к рус. изд. кн. : Кун Т. Структура научных революций [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.philosophy.nsc. ru/BIBLIOTECA/PHILOSOPHY_OF_ SCIENCE/KUN/3_INTE~1.htm.

Рекомендована додаткова література

1. Лановик Б. Д. Економічна історія світу та України : підручник / Б. Д. Лановик, З. М. Матисякевич, Р. М. Матейко та ін. – Тернопіль : Економічна думка, 1997. – 479 с.
2. Гальперин Я. М. Курс истории бухгалтерского учета / Я. М. Гальперин, Н. А. Кипарисов, Н. А. Леонтьев и др. –  М. : Госпланиздат, 1945. – 225 с.
3. Лучко М. Р. Історія обліку : світ та Україна, погляд крізь роки / М. Р. Лучко, М. Я. Остап’юк. – Тернопіль : Зорепад, 1998. – 151 с.
4. Національна Академія Наук України [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.nas.gov.ua/Pages/default.aspx.
5. Маздоров В. А. История развития бухгалтерского учета в СРСР  / В. А. Маздоров. – М. : Финансы, 1975. – 259 с.

Тема 4. Класифікація наук та регулювання наукової діяльності

4.1.    Передумови, принципи та ознаки класифікації наук

4.2.    Регулювання наукової діяльності в Україні

4.3.    Регулювання наукової діяльності за кордоном

Після вивчення цієї теми студент повинен знати:

-   підходи до класифікації наук та наукової діяльності;

-   порядок організації та управління науковою діяльністю в Україні та за кордоном;

-   історію розвитку та функціонування Національної академії наук України.

4.1      Передумови, принципи та ознаки класифікації наук

Наука в ідеалі є одним цілим, оскільки її найвища мета – вивчити світ у всій його повноті. Однак наука є також практичною діяльністю людства, а тому поділяється на галузі (окремі науки) за предметом і методами досліджень.

Будь-яка наукова пізнавальна діяльність передбачає взаємодію суб'єкта (учений, науковий колектив) і об'єкта науки (предметна галузь, що вивчається), у процесі якої використовують певну систему методів, прийомів дослідження і мову певної науки (знаки, символи, формули тощо).

                               Класифікація – це багатоступінчастий, розгалужений поділ логічного обсягу поняття. Її результатом є система підрядних понять:  поняття, яке підлягає поділу, є родом, нові поняття – видами, видами видів (підвидами) і т.д. Найбільш складні і досконалі класифікації дає наука, що систематизує в них результати попереднього розвитку класифікацій галузей знання і одночасно дає перспективу подальших досліджень. Класифікація поділяється на природну і штучну. Підставами природної класифікації беруть суттєві ознаки, з яких випливає багато похідних властивостей об'єктів. Штучну класифікацію використовують для впорядкування об'єктів із несуттєвими ознаками, аж до посилання на початкові літери імен цих об'єктів (алфавітні покажчики, іменні каталоги в бібліотеках тощо).

         Проблема класифікації наук – це проблема зв'язку між науками і разом з тим проблема структури всього наукового знання. Щоб правильно розкрити основну тенденцію її розвитку, необхідно сприйняти її з історичної точки зору. Тоді ми зрозуміємо колишню простоту і стрункість загальної класифікації наук, побачимо нові підходи, що сприяли розвитку теперішньої класифікації наук.

Розрізняють такі основні тенденції еволюції класифікації наук:

1)          від формальних побудов до діалектичних (від вчорашнього дня до сьогоднішнього). Основною тенденцією еволюції колишніх класифікацій наук, починаючи з епохи Відродження,  коли виникло природознавство як наука, і до сучасності, був рух від формальних їх побудов, що розкривали лише зовнішні зв'язки між науками і відповідно між їх об'єктами, до розкриття їх внутрішніх зв'язків. Є  п'ять аспектів еволюції такої класифікаційної ознаки:

– від диференціації наук до їх інтеграції;

– від координації наук до їх субординації;

– від суб’єктивності до об’єктивності в обґрунтуванні зв’язку наук;

– від ізольованості наук до міждисциплінарності;

– від однотипності до розгалуженості в зображенні класифікації наук;

2) від часткової діалектики до їх повноти (від сьогоднішнього дня до завтрашнього). Основною тенденцією в еволюції сучасних класифікацій наук, починаючи приблизно з середини XIX ст., тобто з моменту повного розгортання науково-технічної революції, став рух до все більш широкого і послідовного поширення діалектики на самі основи класифікації наук і взагалі на всі її ланки і деталі. Розрізняють  шість аспектів еволюції такої класифікаційної ознаки:

– від замкнутості наук до їх взаємодії;

– від однолінійності наук до їх комплексності;

– від сепаратизму до глобальності в науковому розвитку;

– від функціональності до субстрактності;

– від множинності наук до єдиної науки;

– від одновимірності до багатовимірності у класифікації наук. 

Питання класифікації наук вчені розглядали ще з періоду античності. Тривають вони і сьогодні (табл. 4.1).

Таблиця 4.1

Класифікація наук

Продовження табл. 4.1

Окремих галузей науки дуже багато, чимало з них діляться на підгалузі, так, наприклад, фізика включає в себе механіку, оптику, електромагнетизм, ядерну фізику, тощо. Механіку, в свою чергу можна розділити на статику й динаміку, механіку суцільних середовищ, небесну механіку і так далі.

Нині на найвищому рівні класифікації галузі науки за співвідношенням із практикою поділяють на:

– фундаментальні науки, які безпосередньо не орієнтовані на отримання практичної користі;

– прикладні науки, спрямовані на безпосереднє практичне використання наукових результатів;

– науково-практичні розробки – здійснюються на системній основі з метою збільшення обсягу наукових знань, а також пошуку нових сфер застосування цих знань.

Розглянемо класифікацію залежно від предметної галузі вивчення науки. У сучасному наукознавстві виділяють два напрями наук: природничий і гуманітарний.

Предметною областю природничого напряму науки є природні властивості, зв'язки і відношення речей, які “працюють” у світі людської культури у вигляді природних наук, технічних винаходів і пристосувань, виробничих технологій тощо.  До цього напряму наук належать також економічні науки.

Предметною областю гуманітарного напряму науки є область явищ, в яких представлені властивості, зв'язки і стосунки самих людей як істот, по-перше, соціальних (громадських), а по-друге, духовних, наділених розумом. У нього входять суспільні науки (філософія, соціологія, історія та ін.), а також релігія, мораль, право тощо.

Існує багато інших критеріїв розрізнення гуманітарного та природничого знання. Систематизувати їх можна у вигляді зведеної таблиці відмінностей (табл. 4.2).

Таблиця 4.2

Критерії відмінностей між природничими та гуманітарними науками

У класифікації наук виділяють також:

– галузі наук;

– підгалузі наук;

– напрями підготовки;

– спеціальності підготовки.

Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України визначило такі галузі науки, що покладені в основу сучасної класифікації наук (табл. 4.3). Саме в цих галузях науки в нашій країні проводяться наукові дослідження.

Таблиця 4.3

Основні галузі науки

Продовження табл. 4.3

Міністерством освіти і науки, молоді та спорту України затверджено       перелік  спеціальностей   з  економічних  наук.  За  науковими  спеціальностями 

здійснюється підготовка  наукових  кадрів,  проводяться  захисти  дисертацій на здобуття  наукових  ступенів  кандидата  наук  і   доктора   наук, присуджуються наукові ступені і присвоюються вчені звання. Питання  присудження наукових ступенів доктора і кандидата наук,  а  також  присвоєння  вченого  звання  старшого наукового співробітника належать до компетенції Міністерства освіти і науки, молоді та спорту України (табл. 4.4).

Таблиця 4.4

Характеристика економічних наук

Згідно з Постановою Кабінету Міністрів України № 787 від 27.08.2010 р. “Про затвердження переліку спеціальностей, за якими здійснюється підготовка фахівців у вищих навчальних закладах за освітньо-кваліфікаційними рівнями спеціаліста і магістра” та наказу Міністерства освіти і науки України № 1067 від 09.11.2010 р. з 2011/2012 навчального року введено в дію перелік спеціальностей, за якими здійснюється підготовка фахівців у ВНЗах України (табл. 4.5. і табл. 4.6).

Таблиця 4.5

Напрямки підготовки

              Основними спеціальностями напряму підготовки “Економіка та підприємництво” є такі (табл. 4.6)

Таблиця 4.6

Спеціальності напрямку підготовки “Економіка та підприємництво”

4.2.         Регулювання наукової діяльності в Україні

Цілей і завдань наукової діяльності досягають шляхом застосування державних методів регулювання, зазначених у нормативно-правових актах.

Основні нормативні акти, якими регулюється наукова діяльність в Україні наведено в табл. 4.7.

Таблиця 4.7

Нормативно-правове регулювання наукової діяльності

Продовження табл. 4.7

Організацією науки в Україні займається Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України, яке визначає разом з науковими установами напрям розвитку наукових досліджень та використання їх у народному господарстві.

Державна система організації і управління науковими дослідженнями в Україні дає можливість концентрувати та орієнтувати науку на виконання найбільш важливих завдань. Управління науковою діяльністю організовано за територіально-галузевим принципом. Сьогодні науково-дослідну роботу ведуть:

– науково-дослідні та проектні установи й центри Академії Наук України (НАН);

– науково-виробничі, науково-дослідні, проектні установи, системи галузевих академій;

– науково-дослідні, проектні установи і центри міністерств і відомств;

– науково-дослідні установи і кафедри вищих навчальних закладів;

– науково-виробничі, проектні установи і центри при промислових підприємствах, об’єднаннях;

– ієрархічну вершину цієї сукупності установ, центрів, підприємств завершує Державний комітет України з питань науки і технологій, який забезпечує єдину державну політику в галузі науки та її використання в практиці.

Вищим державним науковим центром є Національна Академія Наук України (НАН). Назва Академії неодноразово зазнавала змін (табл. 4.8).

Таблиця 4.8

Назви Академії Наук

Відділення НАН об’єднують науково-дослідні інститути (НДІ), які очолюють розвиток науки у певній галузі знань. У них зосереджені провідні наукові сили. Структуру управління в НДІ показано на рис. 4.1.

Рис. 4.1. Структура організації управління НДІ

Нині НАН України складається з шести регіональних центрів (рис. 4.2). У галузевих НДІ окремі підрозділи здійснюють наукові дослідження за темами профілю, переважно прикладного характеру, в яких має потребу галузь, до якої вони входять.

Рис. 4.2. Регіональні центри НАН України

Національна академія наук України очолює і координує разом з Міністерством освіти і науки, молоді та спорту України фундаментальні і прикладні дослідження в різних галузях науки. Вона є державною науковою установою, яка об’єднує всі напрями науки та підтримує міжнародні зв’язки з науковими центрами інших країн. При Національній Академії Наук України створена міжвідомча рада з координації фундаментальних досліджень. Очолює НАН України Президент, який обирається загальними зборами вчених. Вони ж обирають трьох віце-президентів, вченого секретаря, Президію і ревізійну комісію. Академія Наук України має в своєму складі відділення з відповідних галузей науки, зокрема, математики, інформатики, механіки, фізики і астрономії; наук про землю; хімії, загальної біології, економіки, історії, філософії, літератури, мови і мистецтва та ін.

До складу НАН входять наукові інститути з відповідних галузей, є територіальні відділення (Донецьке, Західне, Південне та ін.) і територіальні філіали.

Крім НАН в Україні функціонують галузеві академії, наприклад: Академія економічних наук, Академія педагогічних наук України, Українська академія аграрних наук, у складі якої є НДІ з економіки; Академія медичних наук України, Академія правових наук України, Академія мистецтв України.

Науково-дослідну діяльність прикладного характеру на нижчих рівнях здійснюють в НДІ відділи, лабораторії, сектори, а також вищі навчальні заклади (університети, академії, інститути). Останні мають спеціальні підрозділи, які виконують науково-дослідні роботи за рахунок державних бюджетних і госпрозрахункових коштів. Проводять дослідження науково-педагогічні працівники із залученням студентів, а також молодих учених, здобувачів кандидатських і докторських дисертацій за науковою тематикою вищих навчальних закладів.

Результати наукової діяльності в України втілюються у друкованих виданнях, а також сприяють зростанню кількості наукових та науково-педагогічних працівників.

Станом на 31.12.2011 р. в Україні публікуються 1416 наукових фахових видань, в яких можуть оприлюднюватись результати наукових досліджень. Станом на 01.01.2010 р. кількість кандидатів наук в Україні становили 29,7 тис. осіб, що на 4 тис. осіб більше, ніж у 2005 р., а кількість докторів наук – 7,5 тис. осіб, що на 0,6 тис. осіб більше, ніж у 2005 р. Протягом 1990–2010 рр. максимальним приріст кандидатів наук був у 2009 р. (30,3 тис. осіб), а докторів наук – протягом 2007–2010 рр. (7,5 тис. осіб). Найменший приріст кількості докторів наук був у 1990 р. (2,9 тис. осіб) порівняно з 2010 р., а найменший приріст кількості кандидатів наук – у 1995 р. (18,6 тис. осіб).

4.3.    Регулювання наукової діяльності за кордоном

У світовому науковому середовищі наукові дослідження виконують переважно організації та підрозділи, які займаються цим видом діяльності професійно, беруть участь у міжнародному на­уково-технічному співробітництві.

У країнах “Великої вісімки” вищими державними науковими центрами є такі наукові структури (табл. 4.9).

Таблиця 4.9

Вищі державні наукові центри у країнах “Великої вісімки”

                                           У США вищим державним науковим центром є Національна академія наук США (англ. United States National Academy of Sciences) – провідна наукова організація США, утворена 3 березня 1863 р. актом Конгресу, підписаним президентом Авраамом Лінкольном. Академія слугує “радником нації в питаннях науки, техніки і медицини”. Члени академії працюють на громадських засадах.

Сьогодні в академії близько 2000 дійсних членів і 350 іноземних. Серед академіків – близько 200 лауреатів Нобелівської премії. Нові академіки обираються довічно таємним голосуванням дійсних членів. Обрання в академіки вважається одним з найпочесніших символів визнання наукових заслуг. Керує академією рада з 12 членів на чолі з президентом. Президент і члени ради обираються на 6 років, президент може бути обраний не більше ніж на два терміни.

Академія наук Японії – японська почесна організація, що об'єднує провідних японських учених. Знаходиться в районі Тайто метрополії Токіо. Особливий орган Міністерства культури і науки Японії. Заснована        1947 р. шляхом перейменування Імперської академії наук. Поділяється на два відділення: гуманітарні науки та природничі науки. Членство в організації пожиттєве. Кількість постійних членів – понад 150 осіб. Організація дає щорічні премії дослідникам, які зробили великий внесок у розвиток науки в Японії.

         Французька академія наук (фр. Académie des sciences) –

    наукове товариство, засноване в 1666 р. королем Франції

Людовиком XIV за пропозицією Жана-Батиста Кольбера для заохочення й захисту духу французьких наукових досліджень. Одна з перших в Європі академій наук, Французька академія наук була та залишається з часу свого заснування одним із лідерів наукових пошуків на континенті.

Своїм виникненням в епоху правління Людовика XIV Французька академія наук завдячує плану французького державного діяча Жана Батиста Кольбера організувати в країні загальну академію. До 60-х років XVII ст. вже існувала організована кардиналом Рішельє Академі франсез, перед якою стояло завдання піклуватися про стан французької мови. Кольбер вперше зібрав 22 грудня 1666 р. в королівській бібліотеці невелику групу науковців, а потім проводив такі засідання кожні два тижні. В перші 30 років свого існування Академія наук не мала офіційного статусу. На відміну від Лондонського королівського товариства, Французька академія наук була утворена як урядовий орган. Від неї вимагалося стояти осторонь від політики й уникати дискусій на релігійні та соціальні теми. 20 січня 1699 р. Людовик XIV офіційно затвердив правила Академії та її першу назву – Королівська академія наук. Академія базувалася в паризькому Луврі.