|
|
Главная \ Методичні вказівки \ Методические указания и информация \ ПРЕДМЕТ, МЕТОД ДОСЛІДЖЕННЯ ТА ІСТОРІОГРАФІЯ ІСТОРІЇ ДЕРЖАВИ І ПРАВА ЗАРУБІЖНИХ КРАЇН
ПРЕДМЕТ, МЕТОД ДОСЛІДЖЕННЯ ТА ІСТОРІОГРАФІЯ ІСТОРІЇ ДЕРЖАВИ І ПРАВА ЗАРУБІЖНИХ КРАЇНДата публикации: 26.10.2016 05:44
міністерство внутрішніх справ УКРАЇНИ Дніпропетровський державний університет внутрішніх справ
Кафедра соціально-гуманітарних дисциплін
лекція
з дисципліни Історія держави і права зарубіжних країн
ТЕМА № 1. ПРЕДМЕТ, МЕТОД ДОСЛІДЖЕННЯ ТА ІСТОРІОГРАФІЯ ІСТОРІЇ ДЕРЖАВИ І ПРАВА ЗАРУБІЖНИХ КРАЇН
(2 години)
Для студентів факультету заочного навчання цивільних осіб ННІ ПОЗН
Дніпропетровськ – 2015
Лекцію підготував доктор історичних наук, професор Л.В. Скрипникова, доцент кафедри соціально-гуманітарних дисциплін юридичного факультету ДДУВС М.О.Гринчак
Рецензенти: Первий Г.Л., завідувач кафедри історії та політичної теорії Національного гірничого університету, кандидат історичних наук; доцент Репан О.А., доцент кафедри історії України Дніпропетровського національного університету, кандидат історичних наук, доцент
Лекція обговорена та схвалена на засіданні кафедри соціально-гуманітарних дисциплін 07.09.2015 р. пр.№1
ПЛАН ЛЕКЦІЇ:
Рекомендована література:
Мета ЛЕКЦІЇ:
Ознайомлення з предметом вивчення історії держави та права зарубіжних країн як науки і навчальної дисципліни.
ВСТУП
«Історія держави і права зарубіжних країн» є невід’ємною складовою державного стандарту базових юридичних дисциплін. Саме ця навчальна дисципліна відіграє провідну роль в ознайомленні майбутніх юристів із світовою політичною та правовою культурою, знання якої дає можливість глибше зрозуміти сучасні державо і правотворчі процеси, прогнозувати основні тенденції їх розвитку. Історія держави і права тісно пов’язана з іншими історико-правовими дисциплінами, теорією держави і права і разом з ними виступає методологічним підґрунтям вивчення сучасних галузей права. В лекції ставиться за мету визначити предмет Історії держави та права зарубіжних країн, її методологію, історію становлення як науки, а також місце і роль в системі підготовки фахівців за спеціальністю «Правознавство».
І. ПИТАННЯ
Історія держави і права зарубіжних країн як наука
Перш ніж розпочати висвітлення питання про предмет науки ІДПЗК слід визначитися в самому понятті «наука»? Наука – це сфера дослідницької діяльності, спрямована на виробництво нових знань про природу, суспільство та мислення і така, що вбирає в себе всі умови і моменти цього виробництва: вчених , наукові установи, лабораторії,, методи науково-дослідницької роботи, понятійний та категоріальний апарат, систему наукової інформації, а також всю кількість наявних знань, які виступають в якості або передумов, або засобу, або результатів наукового виробництва. (Философ.словарь. Под ред.И.Т.Флорова. М.1987. С.303-304.). «Історія держави і права зарубіжних країн» – система знань про виникнення й розвиток держави і права в зарубіжних країнах, сформована в результаті цілеспрямованої діяльності людей та відповідних дослідницьких установ. Тобто у самому загальному простому визначенні, ІДП вивчає історичний розвиток держави і права. В той же час самі явища держави і права не припускають такого простого визначення і можуть бути пояснені тільки через співставлення їх з іншими формами суспільної організації і людської культури. Що розуміється під словом «держава»? Як мінімум два взаємообумовлених, але таких, що не співпадають, явища суспільної організації і історії. По – перше, це географічне і політичне поняття, країна з самостійною владою в певних межах, в певний історичний період. По – друге, це державна організація, сукупність установ, правових правил, традицій і принципів, суспільних настанов, форм реалізації влади в суспільстві. У першому випадку ІДП – це предмет політичної історії, у другому – юриспруденції. Тим самим за своєю юридичною спрямованістю ІДП своїм інтересом передбачає державу як державну організацію в еволюції її форм та принципів діяльності. Реалізація його можлива за умов врахування всіх взаємозв’язків цього соціального явища. При цьому спеціальною задачею ІДП є дослідження держави як історичної та територіальної форми, яка виникає в результаті суспільної діяльності держави як організації, як апарату влади. Друга частина об’єкту вивчення – право. Що таке право і яка його роль в суспільстві? За весь час існування в науці так і не склалося однозначного, чіткого визначення. Але якщо в самому загальному визначенні – це сукупність норм, які регулюють суспільні відносини. В той же час – це ідеал, який присутній в суспільній свідомості по відношенню до цих правил, норм. Окрім того передбачається, щоб право втілювало у своєму змісті суспільно доцільну і таку, що поділяється суспільством моральність. Тобто очевидно, що дуже важко розділити історію права і соціальну історію. Власного предмету наукового вивчення ІДП набуває, коли розглядає право і державну організацію в їх історичній взаємодії. Конкретне поєднання державних інститутів і правових форм в історичний період утворюють особливу структуру, котра може бути визначена як право-державний уклад, в якому відображені і особливості цивілізації і культури народу, рівень його соціального розвитку, хід політичної історії в цілому.(Омельченко О. А. Всеобщая история государства и права. Учебник. С. 8–9.). Основна її мета — виявити історичні закономірності й тенденції розвитку держави і права як взаємозалежних, взаємопов’язаних та взаємодіючих соціальних явищ, їх специфіку порівняно із закономірностями й тенденціями розвитку як інших окремих елементів суспільства, так і суспільства в цілому. З вищезазначеного виходить, що предметом вивчення історії держави і права зарубіжних країн є конкретні процеси виникнення й розвитку державно-правових інститутів та явищ, що розвиваються у хронологічній послідовності й виявляються в певному історичному просторі (зарубіжні країни). Немає єдності і в назві: «Історія держави і права зарубіжних країн» або «Загальна історія держави і права», як її називають дехто з учених. Стосовно її найменування відзначимо, що в Україні назва «Історія держави і права зарубіжних країн» використовується повсюдно. В інших країнах (насамперед у Росії) є прихильники, як першої (О.А. Жидков і Н.А. Крашеніннікова), так і другої назви (В.Г. Графський, К.І. Батир, О.А. Омельченко та ін.). На нашу думку, більшу рацію мають останні, тобто ті, хто називає зазначену науку «Загальною історією держави і права». Однак мусимо уточнити: предметом її дослідження має бути держава і право не тільки зарубіжних країн, а й «своєї» країни. Лише тоді ця історія буде «загальною» і зможе визначити історичні закономірності й тенденції розвитку держави і права незалежно від будь-яких «країно-просторових» меж. Поділ на «зарубіжні країни» та «Україну» має здебільше формальний характер і певною мірою прийнятний для відокремлення предмета викладання історико-правових дисциплін у системі юридичної освіти. Виникнення й розвиток загальної історії держави і права Спроби пізнати, пояснити причини історичних змін у політичному устрої та праві починаються з народженням історичних і політичних знань в історії світової культури. Свідченням тому є праці давніх істориків, серед котрих Геродотаз його«Історією»(V ст. до н.е.), Полібійз«Загальною історією»(ІІ ст. до н.е.). Однак передумови переростання історико-правових знань в науку склалися лише наприкінці XVII ст. але розвивалися ж вони ще в рамках загальної історії. У 1685–1696 рр. в Галлє професор К. Келлєр (Целларіус) видав латинською мовою «Всесвітню історію» в трьох томах, у котрій вперше в загальній історії було зроблено її розподіл на давню, середню і нову. Як самостійна галузь наукового знання історико-правова наука бере початок з XIX століття і пов’язана з виникненням історичної школи права в Німеччині (її представники: Ф. Савіньї, Г.Ф. Пухта.). Шеститомна робота «Історія римського права в середні віки» (1831 р.) Пухти стала чи не першим досвідом висвітлення в науковій історії держави і права проблемної історії, що охопила цілу низку правових систем Західної Європи. Подальший її розвиток, з більш широким охопленням проблем, країн пов’язаний з такими іменами, як М. Гуго, К. Ейхгорн та ін. І послідовники, і критики історичної школи, звернувшись до спеціальних історико-правових досліджень, у найкоротший термін завершили перетворення загальної історії права в галузь науки, яка визначила власний предмет дослідження. У першій половині XIX ст. під впливом загальної історичної науки й політичної економії сформувався новий підхід до оцінки закономірностей змін історико-правових явищ – соціологічний. Форми держави і права, на думку його представників, живуть не самостійним життям, а підпорядковані іншим, більш масштабним змінам у соціальному житті народів, пов’язаних із відносинами власності, економічним ладом. У своїх дослідженнях з історії становлення національних держав у Європі, з історії Французької революції XVIII ст. Ф. Гізо, О. Тьєрі, Ж. Мішлєпрагнули показати вплив класової боротьби буржуазії («третього стану») з дворянством на зміни форм держави, на правову політику влади і взагалі — на крах старого й формування нового правопорядку в Європі. Це було вже визнанням ідеї класової боротьби в історії як визначального чинника розвитку права й державної організації. Ідея класової боротьби стала ключовою для соціальної філософії та історико-юридичної концепції марксизму, що склався в 40-х роках ХІХ ст. під сильним впливом соціалістичної ідеології. У працях фундаторів цієї ідеології — німецького економіста й філософа К. Маркса, публіциста й суспільного діяча Ф. Енгельса, а також їх найближчих наукових послідовників Ф. Лассаля, П. Лафарга, К. Каутського, В. Плеханова, В. Леніна та інших — роль класової боротьби була представлена вже як головний чинник усіх змін у світовій історії, включаючи зміни державних форм, правових інститутів, культури і навіть ідеологій. Марксизм був лише крайнім утіленням соціологічного підходу до історії держави і права. Однак і інші дослідники стали розглядати юридичні явища тільки як продовження економічного ладу. Так, англійський історик права Ф. Метланд вважав, що економічні відносини — це «основа, з якої розвиваються всі державні установи, правові переконання, мистецтво і навіть релігійні уявлення» [1]. Розвиток у середині XIX ст. науки соціології, а згодом поява порівняльно-історичного методу поклали початок виникненню так званої порівняльно-історичної школи права. Правознавці й історики стали шукати загальні риси розвитку правових і державних систем різних народів і таким шляхом встановлювати загальні закономірності змін історико-правових інститутів. Загальну історію держави і права при такому підході почали розуміти тільки як порівняльну історію. Серед її представників: німецький історик і правознавець А. Пост, котрий написав «Нариси із загальної порівняльної історії держави і права» (1878 р.); англієць М. Мен, якийдосліджував право стародавніх народів і найдавніших форм державності; француз Р. Даррест, з ініціативи котрого було почато видання загальноєвропейського за значенням «Журналу історії французького і зарубіжного права». Накопичення й узагальнення значного фактичного матеріалу в ХХ ст. зробило можливим видання до Другої світової війни таких фундаментальних робіт, як багатотомна «Історія права» німецьких учених Й. Колєра та Л. Венгера (1914 р.), «Історія права» американських істориків права Д. Вігмора і У. Сигля (1924 р.) та ін. Після Другої світової війни низки фундаментальних праць з історії права, політичних інститутів видали француз Ж. Еллюль («Історія інститутів» у 5-ти томах 1969 р.); англієць А. Тойнбі — фундатор так званого цивілізаційного підходу в дослідженні державно-правових явищ, який створив з 1934 по 1957 рр. десять томів всесвітньої історії цивілізацій (робота відома під назвою «Досвід дослідження історії»); швед Е. Аннерс — автор навчального курсу «Історія європейського права» у 2-х томах (1974–1980 рр.) та ін. У цілому ж історія права дещо поступилася своїм значенням у загальній юридичній науці порівняльному правознавству, яке внаслідок особливостей розвитку більшості західних систем права ставало історичним. У зв’язку з цим не можна не відзначити роботу Рене Давида, що вийшла також російською мовою в кількох виданнях під назвою «Основні правові системи сучасності». Вітчизняна наука загальної історії держави і права В Україні проблемами загальної історії держави і права займалися вчені провідних на той час (друга половина ХІХ ст.) університетів. Серед них — професор Харківського університету М.Ф. Володимирський-Буданов (1838–1916 рр.), автор близько 100 робіт у галузі історії права Росії, України, Білорусії, Польщі, котрий у своїх дослідженнях, зокрема, в «Огляді історії російського права» (1886 р.), простежив історію держави і права Росії з найдавніших часів до видання Зводу Законів у XIX ст., виклав історію розвитку основних галузей права (державного, кримінального, цивільного), а також суду та процесу. Не можна обійти увагою ще одного відомого українського юриста того часу, професора Київського університету О.Ф. Кістяківського (1833–1885 рр.), котрий значну увагу приділяв історичному правовому досвіду різних народів. Свідченням тому є історичний нарис науки кримінального права, який було поміщено в передмові до «Елементарного підручника кримінального права», виданого в 1882 р. Захоплення історією серед правників України було зумовлено набуттям досить значного поширення в той час у Західній Європі порівняльно-історичної школи права. Початок історико-порівняльного методу в українській юридичній науці в Україні поклав М. Іванішев — вчитель О.Ф. Кістяківського. Сам же О.Ф. Кістяківський своєрідно визначив мету, використання цього методу, а саме: «Пошук початків справедливості в тих загальних нормах права, які можна виділити з різноманіття всіх часів і народів»[2]. Базуючись на історико-порівняльному методі в поєднанні з соціолого-позитивістським підходом до пояснення процесу походження і функціонування права, М.Ф. Володимирський-Буданов та О.Ф. Кістяківський звернули увагу на звичаєве право, правосвідомість народу, що виникали на ґрунті певних суспільних відносин, на діяльності судді, що обирався народом і протистояв монополії законодавчої влади в руках держави. Ці вчені утворили своєрідну історико-соціологічну течію, яка представляла історичну школу права на Україні. Після революції, у 20-х - 30-х рр. ХХ ст., вивчення історії зарубіжних країн, зокрема історії держави і права, по суті припиняється. Тільки наприкінці 30-х–на початку 40-х рр. відбувається поступове його відновлення. Свідченням тому стала поява таких праць як перший у СРСР курс загальної історії держави і права у 4-х томах колективу авторів (1944–1947 рр.), двотомник з «Історії держави і права зарубіжних країн» під редакцією П.Н.Галанзи (60-ті рр.), праці, присвячені історії держави і права окремих країн Стародавнього Сходу (О.А. Жидков, Е.А. Скрипільов), Стародавньої Греції (С.Ф. Кечек’ян), Стародавнього Риму (Ю.М. Бірюков). Вивчення держави і права зарубіжних країн також відроджувалося і в Україні. Це було пов’язано передусім зі створенням Харківського юридичного інституту, котрий згодом стає центром юридичної освіти й правової науки всієї України. Відродження української школи загальної історії держави і права пов’язано з іменами В.М. Катрича, А.Й. Рогожина, М.М. Страхова, Б.Й. Тищика та ін. У 70-80 рр. свій внесок у розвиток науки історії держави і права зарубіжних країн зробили, зокрема, К.І. Батир, О.А. Жидков, Н.А. Крашеніннінкова, К.Ф. Федоров, З.М. Черніловський. Радянська історіографія держави і права, як і вся історична та юридична наука того часу, перебувала під впливом ідеології марксизму, яка у висвітленні й оцінках історії держави і права визначним вважала соціологічний класовий підхід. Події останніх десятиліть ХХ ст. призвели до суттєвих змін у розвитку нашого суспільства в цілому і в науці зокрема. Визнання людини найвищою цінністю у світі зумовило необхідність переглянути методологічні засади, насамперед гуманітарних наук, відмовитися від класового підходу в оцінках суспільних явищ, фактів, подій. Ці спроби було зроблено і в історико-правовій науці. Сучасна література з історії держави і права зарубіжних країн свідчить, що в цьому питанні існує певна невизначеність, пов’язана зі спробами перегляду старих і неостаточним виробленням нових підходів до періодизації загальної історії держави і права. В основі старого, марксистського підходу лежала категорія «суспільно-економічна формація» [3]. З позицій формаційного підходу певним рівням соціально-економічного розвитку людського суспільства (базису) відповідає певний тип держави і права (надбудова). Сукупність базису й надбудови й складають формацію (лад), тобто певний етап в історичному розвитку суспільства, який перш за все визначається соціально-економічним фактором (базисом). Згідно з формаційним підходом (марксистським- за ім'ям німецького вченого К.Маркса (1818–1883 р.р.) періодизація історичного розвитку класового суспільства і історії держави і права має такий вигляд: І період – рабовласницька формація, рабовласницька держава і право — IV тис. до. н.е.–сер. І тис. н.е.(від утворення перших держав в Месопотамії до падіння Західної Римської імперії в 476 р. н. е.) — Стародавній світ; ІІ період — феодальна формація, феодальна держава і право — сер. І тис. н.е. - ХVII-ХVIII ст.(від падіння Західної Римської імперії в 476 р. н. е. до англійської революції ХVII ст. ) — Середні віки; ІІІ період буржуазна (капіталістична) формація), буржуазна держава і право- ХVII-ХVIII ст.- поч. ХХ ст.(від Англійської революції ХVII ст.. або Французької революції ХVIII ст. до початку Першої світової війни (1914р.)—Новий час; IV період — соціалістична (комуністична) формація, соціалістична держава і право — з 1917 р. (з Великої Жовтневої соціалістичної революції в Росії до сьогодення) —Новітній час. У наш час устої вищенаведеної періодизації похитнулися. Зроблена спроба цю чітку схему — рабовласницька, феодальна, буржуазна, соціалістична держава і право з властивими їм періодами замінити іншими категоріями. Досить поширеною у останні часи є періодизація, заснована на так званому цивілізаційному критерії. Прихильники цього підходу, в основі котрого лежить категорія «цивілізація» [4], вважають, що тип суспільства, держави і права та періоди їх існування зумовлені тією або іншою цивілізацією, яка визначається взаємодією різних чинників: духовно-культурних, зокрема і релігійних, так і об’єктивно-матеріальних- соціально-економічних, географічних та ін. Аналізуючи ці два підходи, доходимо висновку, що в обох із них є свої позитивні та слабкі сторони. При цивілізаційному підході нечіткість у визначенні самого поняття «цивілізація», де суспільство й держава характеризуються переважно за зовнішніми ознаками культури, часом важко вловимими, досить складно провести чіткий розподіл на окремі періоди. Слабкою стороною формаційного підходу є абсолютизація економічного впливу на суть держави, тому у формаційну схему не вкладається історія держави і права східних країн, котрі відрізнялися не тільки особливою, «азіатською» системою виробничих відносин, пов’язаною зі стійкою багатоукладністю, але й найглибшим впливом на все суспільне й державне життя релігійної ідеології, традицій та інших подібних чинників. Використовуючи позитивні сторони обох підходів, склався і третій підхід щодо періодизації історії держави і права зарубіжних країн (Бостан Л, М. та ін. ) Прибічники цього підходу історію державно-організованого суспільства поділяють на дві великі епохи, котрі обумовили сутність та відповідні форми держави і права: Епоха кастово-станового суспільства, де держава за своєю суттю є виразником інтересів вузьких класових угруповань (рабовласницька та феодальна держави), а право цього періоду — це право-привілей пануючих класів, яке юридично закріплювало існуючу соціальну нерівність. Епоха громадянського суспільства, формування якого починається з перших буржуазних революцій. На цьому історичному етапі держава починає виражати загальносоціальні інтереси, право закріплює соціальну рівність людей, котрі вперше в багатовіковій історії людства, незалежно від їх соціального стану і походження, стали юридично (це ще не означало фактично) рівноправними учасниками суспільного життя. Основним критерієм розподілу на ці дві великі історичні епохи виступає соціально-економічний стан суспільства. Водночас слід зазначити, що їх хронологічні межі не є однаковими для всіх зарубіжних країн. Це обумовлено вже цивілізаційними рисами (соціально-політичними та духовними) того чи іншого суспільства. Визнання існування двох великих цивілізацій — західної та східної – зі своїми специфічними шляхами розвитку передбачає необхідність здійснити періодизацію держави і права зарубіжних країн у рамках цих двох цивілізацій. В історії держави і права: а) країн Східної цивілізації виділяються: І період – ІV тис. до н.е. – кінець ХІХ–поч. ХХ ст.; ІІ період – кінець ХІХ–поч. ХХ ст. – продовжується до сучасності. б) країн Західної цивілізації: І період – І тис. до н.е.–середина ХVП–ХVIII ст.; ІІ період — сер. ХVII–XVIII ст. — продовжується до сучасності. Хронологічні межи:
У свою чергу, в межах цих великих цивілізацій можна виділити т.зв. «локальні» цивілізації, наприклад, давньосхідна, далекосхідна, арабська (мусульманська) — для східної цивілізації та антична (південноєвропейська), східноєвропейська, західноєвропейська, американська — для західної цивілізації.
ВИСНОВКИ З ПЕРШОГО ПИТАННЯ: Таким чином, виходячи з зазначеного можна стверджувати, що ІДПЗК не представляє особливої і самостійної науки, оскільки за своїм науковим змістом і задачам вона водночас входить до сфери як історичної науки, так і правознавства. Але залежно від соціального об’єкту, на який спрямоване пізнання (держава і право – соціальні явища, форми людського буття), вона може вважатися юридичною науковою дисципліною; за методами, за допомогою яких вони вивчаються- переважно історична. Власного предмету наукового вивчення ІДП набуває, коли розглядає право і державну організацію в їх історичній взаємодії.
іі. Питання
Історія держави і права зарубіжних країн як навчальна дисципліна
Навчальна дисципліна “Історія держави і права зарубіжних країн” є концентрованим виразом змісту науки останньої. Водночас вона, порівняно з наукою, має свої певні особливості. По-перше, вона, як і наука, є системою наукових знань про виникнення й розвиток держави і права в зарубіжних країнах,але представляє їх не в повному, а в концентрованому обсязі, який визначається відповідними документами з організації навчальної роботи. Згідно з ними на вивчення цієї дисципліни відводиться певна кількість годин (сьогодні за різними освітньо-професійними програмами це 162, 171, 190, 216 годин), котрі у свою чергу розподіляються в певних пропорціях на аудиторні години й години самостійної роботи. Виходячи з того, що структура та зміст навчальної дисципліни мають формуватися не за логікою функціонування тієї чи іншої науки, а за логікою формування в тих, хто навчається, передусім професійних якостей, здійснюється і відбір навчального матеріалу. По-друге, завдання навчальних дисциплін вужчі, ніж ті, що стоять перед наукою. Навчальна дисципліна націлена на те, щоб студенти, курсанти, слухачі накопичили певну суму знань з проблем виникнення, розвитку та функціонування державних і правових інститутів у зарубіжних країнах, виробили певні навички й уміння аналізу, оцінки фактів, подій та явищ минулого, їх використання в сучасних умовах. Тобто мета, завдання, котрі стоять перед дисципліною, мають передусім навчальний, дидактичний характер. По-третє,наявність у навчальній дисципліні більш жорстких, ніж у науці, міждисциплінарних зв’язків. Це випливає з того, що майбутній юрист повинен засвоїти знання з усіх предметів комплексно, а не окремо. Тому в структурно-логічній схемі викладання дисциплін між ними передбачено взаємозв’язок і спадкоємність. При визначенні змісту навчального матеріалу ми виходимо з наявності синхронного (горизонтального) взаємозв’язку історії держави і права зарубіжних країн передусім із двома навчальними дисциплінами: історією держави і права України й теорією держави і права. Урахування цих взаємозв’язків дозволяє реалізувати принцип єдності національного й загальнолюдського при висвітленні спільного та особливого в процесах державотворення і правотворчості в різних країнах, з’ясувати об’єктивну роль своєї держави в контексті європейського та світового розвитку. Що стосується теорії держави і права, то при всіх об’єктивно наявних відмінностях у підходах та методах вивчення державно-правових явищ, інститутів та установ у теорії і історії держави і права є багато спільного: 1) обидві ці дисципліни, акцентуючи увагу на минулому в розвитку держави і права, не залишають поза увагою й сьогодення; 2) приділяючи значну увагу причинам та умовам зародження держави і права, вони в той же час центральне місце відводять закономірностям їх розвитку; 3) досліджуючи процес виникнення, становлення і розвитку держави і права в цілому, вони водночас тримають у полі зору і процес розвитку держави і права окремих країн. Діахронний (вертикальний) взаємозв’язок історії держави і права зарубіжних країн з іншими навчальними курсами виявляється в тому, що вона є вихідною для галузевих юридичних дисциплін, оскільки висвітлює історичні підвалини тієї чи іншої галузі права, ознайомлює тих, хто навчається, з понятійно-категоріальним апаратом окремих її інститутів. У пропонованому нами навчальному курсі значна увага приділена проблемам становлення й розвитку таких галузей права, як державне (конституційне), цивільне та суміжні з ним галузі права, кримінальне право та процес. Система навчального курсу, його програмне забезпечення. Система навчального курсу «Історія держави і права зарубіжних країн», її зміст і взаємозв’язок з іншими навчальними дисциплінами визначається відповідними нормативними документами з організації навчального процесу у вищих закладах юридичної освіти ІІІ-IV рівня акредитації. Серед них: освітньо-професійні програми (ОПП), навчальні плани закладу освіти, навчальні програми дисципліни. На відміну від колишніх радянських часів, коли всі навчальні заклади мали неухильно дотримуватися однієї єдиної “типової” навчальної програми, сьогодні в цьому питанні існує певна свобода, котра дає можливість фахівцям з історії держави і права зарубіжних країн або дотримуватись традиційного погляду на структурну побудову та зміст програми, або ж висувати альтернативні варіанти. Джерела та література На відміну від науки історії держави і права зарубіжних країн, у навчальної дисципліни є свої особливості щодо використання джерельної й літературної бази. Предметом безпосереднього дослідження в науці виступають першоджерела (закони, що збереглися на базальтовому стовпі, металевих табличках, папіруси, древні рукописи та ін.), у навчальній дисципліні — оброблені (перекладені, систематизовані тощо) ученими першоджерела, уміщені, як правило, у різного роду хрестоматіях, збірках, спеціальних виданнях. Нижче наводимо перелік хрестоматій та збірок, у яких зосереджені джерела з усього курсу, та які можуть бути використані в навчальному процесі переважно при розгляді узагальнювальних питань. 1) Хрестоматія з історії держави і права зарубіжних країн: Навч. посіб. для студ. юридичних спец. вищ. закл. освіти/ За ред В.Д.Гончаренка.—Т.1-2.— К.: ІнЮре,1998. 2) Історія держави і права зарубіжних країн: Хрестоматія: Навч. посіб. для студ. юридичних спец. вищ. закл. освіти / В.Д. Гончаренко (ред.), В.Д. Гончаренко (упоряд.). — К.: Видавничий Дім «Ін Юре», 2002. 3) Шевченко О.О. Історія держави і права зарубіжних країн: Хрестоматія.—К.:Вентурі,1995. 3) Історія держави і права зарубіжних країн (практичні завдання для вивчення пам’яток права) / Укл. Бостан Л. М ., Бостан С. К. — Запоріжжя,1998. 4) Документы по истории зарубежного права.— М.,1987. 5) Крестовская Н.Н. История государства и права зарубежных стран: Практикум.—Х.: ООО Одиссей, 2002. 6) Сборник документов по всеобщей истории государства и права.—Л.:ЛГУ,1977. 7) Хрестоматия по истории государства и права зарубежных стран: для вузов по спец. «Правоведение» /Под ред. и с предисл. З.М. Черниловского.— М.: Юрид. лит., 1984; 2-е изд.—М., 1994. 8) Хрестоматия по всеобщей истории государства и права / Под ред. К.И. Батыра и Е.В. Поликарповой.—Т.1-2.—М.:Юристъ,1996. Що стосується літератури, то теоретично в навчальному процесі можна використати всі досягнення наукової думки в цій галузі, але реалії такі, що, найчастіше, ті, хто навчаються, використовують навчальну літературу. У сучасних умовах вона найбільш оперативно відображає зміни, що відбулися в історико-правовій науці. Видану останнім часом навчальну літературу, зміст котрої охоплює весь навчальний курс «Історії держави і права зарубіжних країн», можна умовно класифікувати за двома групами: вітчизняна й зарубіжна ( видана переважно в Росії). Оскільки вітчизняна навчальна література відповідає нашим освітнім стандартам, то вона буде основною при вивченні тих чи інших тем курсу. З метою уникнення повторів нижче наводимо бібліографічні дані найпоширеніших на сьогодні в Україні підручників та навчальних посібників:
ВИСНОВКИ З ДРУГОГО ПИТАННЯ:
Отже, навчальна дисципліна «Історія держави та права зарубіжних країн» є фундаментальною історико - правовою навчальною дисципліною, вивчення якої спрямовано на набуття студентами, курсантами, слухачами знань історії виникнення та розвитку держави і права як соціальних явищ, необхідних для розуміння сучасних процесів державо і правотворення як в світі, так і в Україні.
ІІІ. ПИТАННЯ
РОЗВИТОК ПЕРВІСНОГО СУСПІЛЬСТВА
Історія людини починається з тривалого (декілька мільйонів років) дородового періоду, коли ще не існувало родової організації, а люди були представлені бродячими групами (ордами) чисельністю декілька десятків особин-збирачів. Це ще не був «homo sapiens» – «людина розумна», а скоріше «homo erectus» – «людина прямоходяча». Але управління в таких групах уже існувало у формі переважання влади найбільш біологічно сильної та агресивної особини-вожака. Така система домінування, успадкована від приматів, є найбільш ранньою системою управління та притаманна всім стадним суспільствам. Групи збирачів не були стійкими об'єднаннями, вони були здатні розпадатися, перемішуватись, що сприяло збагаченню генофонду людини. Однак з появою великих колективних полювань, узагалі всіляких інших колективних способів здобування засобів до життя кровнородинні групи (орди) стають більш стійкими, припиняється перемішування представників різних груп, шлюбні відносини у таких групах приводять до імбрідингу, що збіднює спадковість та загрожує біологічній деградації суспільства. Це підтверджується даними палеоантропології (генералізований тип неандертальців, що вироджується). Рятування роду людського від виродження відбувається стихійно. Стародавні люди, звичайно, нічого не знали про генофонд та біологічну небезпеку імбрідингу, але вони бачили, що шлюбні відносини всередині замкнутих груп порушували їх єдність, викликали бійки серед чоловіків. У стародавні часи смертність серед жінок була більш високою, ніж серед чоловіків, і жінок «не вистачало». Суперництво через жінок викликало гострі конфлікти, заважало виробничим процесам, і тому, власне, шлюбні зв'язки всередині замкнутої групи інтуїтивно сприймалися колективами як грізна небезпека. На період колективних полювань шлюбні стосунки у замкнутих групах стали обмежуватися, табуюватися, а потім і зовсім заборонятися. Заборона шлюбних стосунків (екзогамія) всередині замкнутої групи стала справжньою революцією в історії людства. Шлюбні стосунки між різними групами («нашими» та «чужими») не заборонялися. Поступово встановлювалися постійні шлюбні союзи між двома різними замкнутими групами. Виникли рід та дуально-родова організація – шлюбний союз двох родів, а також проблема самоідентифікацїі роду та його членів: це «Ми», а це «Вони», з'являється поняття родової належності. Екзогамія – заборона шлюбних стосунків усередині кровнородинної групи – поклала початок власне родовому ладу. Це сталося приблизно 40 тисяч років тому та знаменувало собою остаточне становлення людини розумної (Homo sapiens. Заслуга відкриття роду належить видатному американському вченому-етнографу Льюісу Моргану). Однак родові групи тривалий час були ще малочисельними, джерела харчування ненадійними, постійне житло відсутнє, смертність висока, особливо серед жінок та дітей: середня тривалість життя стародавніх людей не перевищувала 35 років. Становище врятувало «явище» (воно тривало декілька тисяч років!), яке археолог Гордон Чайлд назвав неолітичною революцією. Неолітична революція та родовий лад Неолітична революція (10-5 тис. років до н. е., в різних географічних зонах хронологія різна) була пов'язана з переходом від споживання готових продуктів природи до справжнього виробництва та осілого способу життя. Не останню роль в еволюції людського суспільства зіграли кліматичні зміни, пов'язані із закінченням останнього заледеніння. Потепління викликало зміну клімату, в багатьох районах зникли тропічна рослинність і тваринний світ, що давали їжу людям. Природа «видавила» людей до долин великих рік, де залишалися рясна рослинність та тваринний світ. Тут люди навчилися збирати злаки, а потім і культивувати їх. Неолітична революція викликала швидке зростання народонаселення («демографічний вибух»), ускладнила родоплемінну організацію, викликала розселення народів та формування різних етносів. Від первісних родів відокремлюються нові родові групи, які, однак, не поривали зв'язків із старими родами. Поєднані родинними зв'язками та спільністю мови, вони утворюють племена та союзи племен - вищу структуру родоплемінного ладу. Соціальна історія народів тісно переплітається з їх етнічною історією: у родинних об'єднань формуються стародавні мови, мовні групи та родини (індоєвропейська, семіто-хамітська, алтайська, угро-фінська, уральська, тибетська та ін.), що згодом поділяються на велику кількість національних мов. У людей при цьому формується уява про свою етнічну (національну) ідентичність, яка виступає основою соціальної (політичної) цілісності. Невипадково всі держави з давніх-давен та до цього часу «наполегливо» зберігають національний характер. При цьому слід ураховувати й зворотний вплив: державне, «зовнішнє» об'єднання різних етносів може спричинити їх взаємну асиміляцію та утворення нового етносу. Союзи племен – це остання межа родового ладу, за якою починається державна історія людей. Що відрізняє «державне» суспільство від додержавного? Феномен публічної влади, соціальний контроль тощо зароджуються та існують уже за родового ладу. Там влада представлена зборами «народу», родовими старійшинами, вождями, магами, жрецями, «священними» царями, таємними чоловічими союзами. Ця влада перебуває всередині родового суспільства і не замінюється одразу ж та раптом на державну. Державна влада виникає з родоплемінної. З позиції суто класової теорії історичного процесу вважалося, що «демократичний» родовий лад («свобода, рівність та братерство стародавніх родів» – Л. Морган) був знищений пануючим класом власників, що виділився з суспільства. Завершуючи своє «Стародавнє суспільство», Л. Морган писав: «Власність та посада були грунтом, на якому виросла аристократія... З настанням цивілізації зростання власності прийняло такі величезні розміри, її форми стали такими різноманітними, її застосування так розширилось, а її використання в інтересах власників таке майстерне, що вона зробилася силою, нездоланною для народу. Які ж основні чинники призводять до трансформації родової організації у державну? Вони можуть бути різноманітними і за важливістю відігравати різну роль у конкретних суспільствах. На Сході («азійський тип») це перш за все централізована організація громадських робіт, без яких тутешнє суспільство не могло б вижити; в античному світі це внутрішні соціальні суперечності. В ранній середньовічній Європі це військова функція, яка, утім, відіграє величезну роль у всіх суспільствах. Скрізь, де родоплемінні інститути не впораються з виникаючими управлінськими проблемами, вони замінюються на інститути державні. Нерідко трапляється так, що елементи родової організації «вживляються» до державної організації, стають її органічними складовими. Це стосується передусім степових кочових народів (доісламські раби, тюрки, монголи), для яких родовий осередок є найбільш органічним елементом управлінської та військової структур.
ВИСНОВКИ З ТРЕТЬОГО ПИТАННЯ:
При першому наближенні держава є організацією управління суспільством. По суті це державно-організоване суспільство. Воно охоплює органи влади, тобто державний апарат з його ланками, порядок відносин між органами влади та суспільством, прерогативи влади, засоби контролю суспільства за органами влади, якщо такі є, наявність податків, бюджету. Якою б не була держава, вона зростає на функції управління. Однак управління - чинник необхідний, але недостатній. Управляються стадо, бродяча група, рід, плем'я, але таке управління не є державою. Кваліфікуючими ознаками державного управління вважаються територіальна та адміністративна структуризація суспільства (на відміну від кровно-родинної), примусові функції влади, поділ суспільства на класи (за марксистською версією – «антагоністичні»).
ВИСНОВКИ З ТЕМИ: Розглянувши питання вступної лекції до навчального курсу “Історія держави та права зарубіжних країн” можна зробити загальний висновок: ІДПЗК за своїм науковим змістом і задачам водночас входить до сфери як історичної науки, так і правознавства. Але залежно від соціального об’єкту, на який спрямоване пізнання (держава і право – соціальні явища, форми людського буття), вона може вважатися юридичною науковою дисципліною, за методами, за допомогою яких вони вивчаються, переважно історична. Власного предмету наукового вивчення ІДП набуває, коли розглядає право і державну організацію в їх історичній взаємодії. Зміст його (предмету) – це конкретні процеси виникнення й розвитку державно-правових інститутів та явищ, що розвиваються у хронологічній послідовності й виявляються в певному історичному просторі (зарубіжні країни). Основна її мета — виявити історичні закономірності й тенденції розвитку держави і права як взаємозалежних, взаємопов’язаних та взаємодіючих соціальних явищ, їх специфіку порівняно із закономірностями й тенденціями розвитку як інших окремих елементів суспільства, так і суспільства в цілому. Навчальна ж дисципліна ІДПЗК, спираючись на досягнення наукових досліджень, містить квінтесенцію сучасних знань про державу і право в її історичному часі та географічному просторі. Ії вивчення в вищих закладах юридичної освіти має за мету ознайомити курсантів (студентів) зі світовим досвідом державо і правотворення, виявити загальні закономірності та особливості цього процесу в окремих країнах, сформувати у тих, хто навчається, навички історичного мислення, бачення перспектив подальшого розвитку держави і права як зарубіжних країн, так і України, її місця і ролі у цьому загальному історичному процесі.
МЕТОДИЧНІ ПОРАДИ ЩОДО ПІДГОТОВКИ ДАНОЇ ТЕМИ Питання для самоперевірки:
[1] Цит. за: Омельченко О.О. Всеобщая история государства и права: Учебник в 2 т.—М.:Остожье,1998.— Т.1.—С.23. [2] Див.: Кистяковский А.Ф. Элементарный учебник общего уголовного права.—К.,1882.—С.32. [3] «Суспільно–економічна формація» — історично визначений щабель у розвитку людського суспільства, що характеризується єдністю продуктивних сил і виробничих відносин (економічний базис), які визначають сутність надбудовних структур, якими є, зокрема, держава і право. [4] За А.Дж.Тойнбі «Цивілізація» — це відносно замкнутий і локальний стан суспільства, що відрізняється спільністю культурних, економічних, географічних, релігійних, психологічних і інших ознак, два з яких залишаються незмінними: 1) релігія і форми її організації; 2) територія. |