|
|
Главная \ Методичні вказівки \ Методические указания и информация \ Слідчий ізолятор в кримінально-виконавчій системі України як специфічна установа закритого типу
Слідчий ізолятор в кримінально-виконавчій системі України як специфічна установа закритого типуДата публикации: 02.02.2017 12:35
Тема 1. Слідчий ізолятор в кримінально-виконавчій системі України як специфічна установа закритого типу. 1.1 Попереднє ув’язнення та відбування покарання у слідчому ізоляторі як специфічні інститути державного примусу. 1.2 Правова природа і підстави застосування попереднього ув’язнення під варту як запобіжний захід та покарання у виді позбавлення волі. 1.3. Місця попереднього ув'язнення, терміни перебування під вартою, та категорії осіб, які тримаються під вартою в СІЗО.
Відповідно до законодавства України на слідчий ізолятор покладено функції виконання попереднього ув’язнення під варту та кримінального покарання у виді позбавлення волі на певний строк щодо засуджених, залишених для виконання робіт з господарського обслуговування слідчого ізолятора. Попередньому ув’язненню приділяється особлива політично-правова і науково-правова увага, адже воно є місцем перехрещення основних прав на свободу людини, а також основоположного процесуального права на презумпцію невинуватості, та вимог суспільства щодо забезпечення ефективного кримінально-правового переслідування злочинців відповідними державними органами. Воно також є проявом упорядкованого застосування права з одночасним забезпеченням дотримання передумов і вимог правової держави [67, c. 11]. Тому попереднє ув’язнення є компромісом між розумінням того, що покарання може бути обґрунтованим лише за наявності вини і що до моменту її встановлення в рамках передбаченої законом процедури карати людину не можна, та потребою і створенням законодавчих можливостей для проведення кримінального розслідування і судового провадження [68, c. 7–12]. Попереднє ув’язнення викликає особливу увагу також у зв’язку з тим, що воно добре придатне для демонстрації суспільству його очікувань від держави щодо забезпечення нею генеральної превенції і рішучої боротьби зі злочинністю. Воно покликане, відповідно до прийнятих судовою практикою Європейського Союзу з прав людини підстав взяття під варту, захищати від тяжких злочинів з боку рецидивістів, а в разі вчинення найтяжчих злочинів, передусім у разі навмисних деліктів з убивством, надає можливість для негайного взяття під варту з метою заспокоєння населення та суспільства загалом [69, c. 11–12]. Отже, з багатоманітності підстав для взяття особи під варту утворюється певна суміш, яка складається із цілей превенції (загальної та індивідуальної) і забезпечення провадження з кримінальних справ. У зв’язку з цим постають складні політично-правові питання на ґрунті протистояння, що виникає між превентивною обґрунтованістю попереднього ув’язнення, з одного боку, та забезпеченням його обмежень і визначення вимог щодо адекватності його застосування – з іншого, не порушуючи принципових підходів у процесі побудови правової держави. Щодо оцінки ситуації, з європейської точки зору, стосовно правового регулювання і практики виконання попереднього ув’язнення в контексті його наближення до Європейських стандартів можна зазначити те, що з 1995 р. Україна є членом Ради Європи і взяла на себе певну кількість зобов’язань стосовно здійснення низки реформаторських законодавчих заходів та практичних дій, погоджуючись визнати обов’язковими для себе (серед інших) «Європейську Конвенцію про захист прав людини та основних свобод» разом з протоколом до неї, зокрема Протоколом № 6 про скасування смертної кари, а також Європейську Конвенцію проти тортур та нелюдського або принизливого поводження або покарання. Більшу кількість з цих зобов’язань Україна виконала, але, як зазначає Крістоф Флюгге, після перевірки стану установ виконання покарань та СІЗО України, на звернення українського Уряду, експертами Ради Європи (Німеччини, Данії, Англії, Польщі та Швеції) у результаті перевірки 19 слідчих ізоляторів та деяких колоній поряд з позитивними змінами «… залишаються незмінними дві проблеми, що стосуються довічного позбавлення волі та попереднього ув’язнення» порядок виконання останнього, як і до цього часу, має значні недоліки і є дуже віддаленим від європейських стандартів. З метою забезпечення виконання покарання та попереднього ув’язнення під варту відповдно до вимог національного законодавства та міжнародних стандартів 8 листопада 2012 Указом Президента України № 631/2012 було схвалено Концепцію державної політики у сфері реформування Державної кримінально-виконавчої служби України в якій на державному рівні визначаються та визнаються проблеми та недоліки установ виконання покарань та слідчих ізоляторів та визначаються шляхи і способи їх розв'язання. Існуюча система виконання кримінальних покарань та попереднього ув'язнення, побудована ще за радянських часів, не відповідє сучасному рівню соціально-економічного розвитку суспільства та принципам гуманізму і поваги до прав і свобод дюдини у процесі виконання покарань та запобіжного примусу у виді тримання під вартою. Станом на 1 січня 2012 у підпорядкуванні ДПтСУ перебуває 143 установи виконання покарань, 32 слідчі ізолятори, 8 виховних колоній та 697 підрозділів кримнально-виконавчих інспекцій. Загальна чисельність засуджених та осіб ув'язнених під варту становить більше 300 тис., з яких 151 тис. тримається в установах виконання покарань та слідчих ізоляторах, 153 тис. перебувє на обліках в органах кримінально-виконавчої інспекції. Незважаючи на те, що у Кримінально-виконавчому кодексі України 2003 р. закладено якісно нові засади виконання покарнь, на сьогодні фактично збережено радянську систему управління виправними закладами з притаманними їй рисами адміністративно-командного управління, що перешкоджає належному виконанню завдань, покладених на ДПтСУ. Однією з найгостріших проблем ДПтСУ є перевантаженість установ виконання покарань та слідчих ізоляторів. Ця проблема обумовлена низкою чинників серед яких: нерозвиненість механізму застосування системи запобіжинх заходів, альтернативних триманню під вартою, низький рівень роботи кримінально-виконавчих інспекцій, а отже, неефективність покарань, не пов'язаних із позбавленням волі, і, як наслідок, поширеність практики надання судами переваги покаранням у виді позбавлення волі. Украй незадовільними є умови тримання засуджених та осіб узятих під варту в установах виконання покарань та слідчих ізоляторах, не дивлячись на те, що в останні роки були виділені значні фінансові ресурси, більшість проблем ще не розв'язано. Із 32 слідчих ізоляторів 14 - побудовані понад 100 років тому, 5 – понад 200 років, 26 – розташовані в центральних частинах міст, що ускладнює реалізацію заходів з покращення умов тримання. Так, частина режимних корпусів у слідчих ізоляторах перебуває у незадовільному технічному або навіть аварійному стані та не придатна для тримання осіб, узятих під варту. Більшість будівель, споруд та інженерних мереж вичерпали свій ресурс. Незадовільний стан інженерно-технічних засобів охорони та спеціальної техніки негативно впливає на надійність охорони установ виконання покарань і слідчих ізоляторів. З огляду на значну кількість засуджених та ув'язнених хворих на соматичні та психічні захворювання, насамперед туберкульоз та ВІЛ/СНІД, залишається гострою проблема забезпечення належною медичною допомогою ув'язнених, оскільки понад 80% медичного обладнання вичерпало свій ресурс і морально застаріло, що ускладнює своєчасне діагностування і лікування хворих.
1.1 Попереднє ув’язнення та відбування покарання у слідчому ізоляторі як специфічні інститути державного примусу. Соціально-правовий інститут виконання попереднього ув’язнення та покарання у виді позбавлення волі в одній установі закритого типу сформувався внаслідок тривалого і доволі складного процесу еволюції кримінально-виконавчої системи і є результатом періоду поліфункціональності місць позбавлення волі. Розвиток місць попереднього ув’язнення відбувався шляхом виокремлення установ, що виконували запобіжні заходи у виді взяття під варту, в самостійний вид установ, а розвиток працевикористання контингенту в’язнів та засуджених – шляхом наближення до самообслуговування місць позбавлення волі, що й зумовило в історичному процесі формування такого явища, як поєднання в одній установі закритого типу виконання двох функцій державного примусу – тобто поліфункціональності цих установ, яка була законодавчо закріплена відповідно: за часів Російської Імперії – в Своде учрежденій и установь о содержащихся под стражею и о ссыльных та пізніше в Загальній тюремній інструкції від 28 грудня 1915 року, за часів Радянського Союзу - Положенні про загальні місця ув’язнення прийнятому НКЮ РРФСР 15 листопада 1920 року, Положенні про виправно-трудові колонії і тюрми від 9 вересня 1961 року, та нині діючими нормативно-правовими актами.
Розглядаючи СІЗО як спеціальну державну інституцію слід окреслити обидві складові його функціональної сфери: 1) виконання попереднього ув’язнення; 2) виконання кримінального покарання у виді позбавлення волі. У зв’язку з цим необхідно визначити місце СІЗО в системі органів та установ Державної пенітенціарної системи України, і на цій основі також можливість розгляду СІЗО як суб’єкта пенітенціарних (кримінально-виконавчих) правовідносин. Згідно зі ст. 1 і 2 Закону України «Про попереднє ув’язнення», останнє є запобіжним заходом, який у випадках передбачених Кримінальним процесуальним кодексом України, застосовується щодо підозрюваного, обвинуваченого (підсудного) та засудженого, вирок щодо якого не набрав законної сили. Метою попереднього ув’язнення є запобігання можливому ухиленню особи, взятої під варту, від органів досудового розслідування та суду, перешкоджанню кримінальному провадженню або зайняттю злочинною діяльністю, а також забезпечення виконання вироку та видачі особи (екстрадиції) або її транзитного перевезення. Тобто таких цілей і завдань, як забезпечення господарського обслуговування СІЗО, цей Закон не передбачає, тому законодавець визначив функцію господарського обслуговування у КВК України, а в частині 4 ст. 4 в редакції Закону України від 20 січня 2005 р. під час визначення переліку установ для попереднього ув’язнення лише підкреслив: «… у випадках і порядку, передбачених кримінально-виконавчим законодавством, засуджені можуть бути залишені для роботи з господарського обслуговування СІЗО за їх письмовою згодою.» Що дійсно притаманно для виправних колоній і слідчих ізоляторів, так це функція ізоляції особи від суспільства. Однак проявляється ця функція в багатьох випадках по-різному, оскільки вона спрямована на досягнення різних цілей. Таким чином, виконання кримінального покарання у виді позбавлення волі природно не є функцією СІЗО. Це, насамперед, одне з похідних від головної функції завдання (підфункція), що стоїть перед даною установою поряд (або всупереч) з основною – тримання під вартою осіб як запобіжний захід. Закон України «Про Державну кримінально-виконавчу службу України» на законодавчому рівні розмежовує поняття «установи виконання покарань» та «слідчі ізолятори», відповідно до їх функціональної приналежності. Зокрема, у ст. 6, що визначає структуру та чисельність ДКВС України, зазначено, що слідчі ізолятори є структурними підрозділами, які здійснюють правозастосовні та правоохоронні функції (п. 1 ст. 6). Їх структура, штати затверджуються центральним органом виконавчої влади з питань виконання покарань (п. 4 ст. 6), вони є юридичними особами, мають печатку із зображенням Державного Герба України та своїм найменуванням, інші печатки і штампи, рахунки в установах банків (п. 6 ст. 6). Відокремлення СІЗО та установ виконання покарань підтверджується законодавцем і в назві ст. 11 цього закону, а також змісті, у якому, зокрема зазначено, що установи виконання покарань та СІЗО утворюються і ліквідуються вказаним вище центральним органом виконавчої влади та виконують функції, передбачені законом та іншими нормативно-правовими актами. Сам факт включення слідчих ізоляторів до структури суб’єктів пенітенціарної системи, зазначених у Главі 3 КВК України за назвою «Органи і установи виконання покарань», надав певне підґрунтя для практичних працівників уважати, що слідчі ізолятори належать до виправних колоній (п. 3 ст. 18 КВК України). Однак ст. 11 КВК України, що визначає види органів й установ виконання покарань, такої установи виконання покарань, як СІЗО, не передбачає. Лише в вищеназваній ст. 18 (п. 3) законодавець зазначає, що лише функції виправних колоній відповідного рівня безпеки виконуються слідчим ізолятором стосовно осіб, залишених для роботи з господарського обслуговування. Отже, сам по собі СІЗО не належать до установ виконання покарань, однак, усе ж таки, виконує функцію цих установ щодо вказаної категорії засуджених (яка не є властивою для нього, а певним додатком пенітенціарної діяльності що реалізується як допоміжна до основної функції з метою економії витрат на утримання системи). Тому не може йтися про повноцінну «делеговану» функцію виконання кримінального покарання в СІЗО, зважаючи на обставини як правового, так і практичного характеру. Процес правового регулювання попереднього ув’язнення під варту складається з трьох основних стадій – регламентації суспільних відносин, дії юридичних норм і реалізації суб’єктивних юридичних прав та обов’язків. Відповідно, можна виокремити і три основні елементи його механізму: юридичні норми (що регламентують виконання попереднього ув’язнення), правовідносини (що виникають, змінюються і припиняються в процесі виконання запобіжного заходу), а також акти реалізації суб’єктивних прав й обов’язків (під час виконання запобіжного заходу). Крім цього, до елементів дії механізму цього правового інституту відносять – правосвідомість, правотворчість, правопорядок та законність, без яких неможливо досягти соціально-корисних цілей під час застосування і безпосереднього виконання цього заходу. Цілями цієї специфічної «правової системи» є забезпечення кримінального судочинства в повному обсязі, соціальної справедливості й дотримання законних прав та інтересів людини і громадянина. Загальною основою для об’єднання певного кола специфічних правових норм, що регламентують правові засади і порядок забезпечення як попереднього ув’язнення під варту, так і покарання у виді позбавлення волі, є інститут. Тому що цей правовий інститут, а не просто група (асоціація) правових норм, уособлює в собі цілісну специфічну систему державного примусу під час застосування цих заходів. Отже, розглядаючи «попереднє ув’язнення» як правовий інститут, що означає «установлення», ми маємо можливість визначити критерії відокремлення цього явища від інших правових структурних утворень, у тому числі від інституту покарання. Як і будь-який державно-владний інститут, пов’язаний з такою гострою сферою суспільних відносин, що передбачають правообмеження у виді ізоляції від суспільства, застосування попереднього ув’язнення і кримінального покарання має органічну причетність до кримінально-правової, кримінально-процесуальної та кримінально-виконавчої (пенітенціарної) політики і є її окремим своєрідним елементом і специфічним аспектом наукового дослідження. Тому, в структурі кримінальної політики держави, можна визначити наявність прояву державної волі у виді заходів: запобіжного характеру, і покарання, які мають свою присутність, як загалом, у стратегічному напрямі боротьби зі злочинністю, так і в таких складових елементах кримінальної політики держави, як кримінально-правова, кримінально-процесуальна, кримінально-виконавча (пенітенціарна) та кримінологічна політика. Кримінальна політика являє собою напрям, у якому формуються вихідні вимоги боротьби зі злочинністю на ґрунті розроблення і здійснення широкого кола запобіжних заходів державного примусу, яким є попереднє ув’язнення і покарання.До цього можна додати, що для виконання попереднього ув’язнення крім кримінально-правової та кримінально-процесуальної політики має значення саме кримінально-виконавча (пенітенціарна) політика, яка тісно інтегрується з ними в єдиний комплекс антикримінального впливу на злочинність. Кримінально-виконавча політика визначає головні напрями правотворчої діяльності держави і правозастосовної діяльності відповідних державних органів у сфері реалізації кримінальних покарань. Визначальний вплив кримінально-правової політики на кримінально-виконавчу політику реалізується через визначення загальних напрямів кримінально-правової репресії. До того ж кримінально-виконавча політика не є пасивним відображенням кримінально-правової політики, вона визначає цілі, принципи, стратегію і напрями функціонування кримінально-виконавчої системи, основні форми і методи реалізації кримінального покарання і, водночас, здійснює зворотний вплив на формування правової політики держави у сфері боротьби зі злочинністю загалом, і кримінально-правової політики зокрема. Вихідними засадами для інституту попереднього ув’язнення є фактори, що визначаються такими напрямами: а) кримінально-правовим, пов’язаним з криміналізацією чи декриміналізацією діянь (без визначення якої не може йтися про взяття особи під варту); б) кримінально-процесуальним, пов’язаним з кримінальним судочинством, яке конкретно регламентує порядок застосування компетентними органами такого запобіжного заходу, як попереднє ув’язнення; в) кримінально-виконавчим (пенітенціарним), що визначає порядок регулювання умов тримання, регламентації правового статусу ув’язнених, забезпечення режиму й охорони та ін.; г) кримінологічним, що на ґрунті вивчення феномена злочинності, її причин й умов визначає головні напрями і засоби запобіжного впливу, і саме кримінологічну сутність цього засобу у виді взяття під варту, а також запобігання злочинам у місцях попереднього ув’язнення. Відповідно до змісту цього напряму кримінальної політики як багаторівневого і багатоаспектного поняття, вважаємо за доцільне виокремити такі його рівні: 1) концептуальний рівень, що передбачає розроблення теоретичних основ і наукові дослідження, які дали б змогу сформувати й обґрунтувати ідеї запобіжних заходів відповідно до закону та загальнолюдських цінностей і принципів моралі; 2) законодавчий рівень щодо забезпечення розроблення нових й удосконалення чинних правових основ діяльності системи попереднього ув’язнення відповідно до державної кримінальної політики; 3) нормативний рівень, що передбачає формування на основі Конституції та чинних законів й удосконалення відомчої та міжвідомчої нормативної бази, що регламентує діяльність державних органів у цій сфері; 4) управлінський рівень щодо організації та здійснення керівництва реалізацією правозастосовного та запобіжного процесу керівництва практикою в системі попереднього ув’язнення, її підрозділів та забезпечення належного й ефективного застосування сил, засобів, форм і методів впливу; 5) правозастосовний рівень, що являє собою безпосередню правозастосовну діяльність посадових осіб місця попереднього ув’язнення у сфері виконання запобіжних заходів та забезпечення режиму тримання. Питання концептуального визначення попереднього ув’язнення слід розглядати як різновид запобіжного заходу примусового характеру, як один з напрямів правоохоронної і правозастосовної діяльності, спрямованої на протидію злочинності. У цьому контексті ці напрями діяльності присутні і в інституті кримінального покарання. Маючи на увазі під правоохоронною діяльністю «державну діяльність, яка здійснюється з метою охорони права спеціально уповноваженими органами, шляхом застосування юридичних заходів впливу в суворій відповідності із законом і при неухильному дотриманні встановленого ним порядку», можна визначити суттєві ознаки, які надають змогу віднести застосування попереднього ув’язнення саме до правоохоронної діяльності. По-перше, виконання запобіжного заходу реалізується завдяки механізму застосування саме юридичних процедур і винесення рішень суду – ухвали чи постанови. По-друге, застосування запобіжних заходів можливе лише відповідно до норм закону (КПК України та Закону України «Про попереднє ув’язнення»). По-третє, виконання цієї правоохоронної діяльності реалізується в установленому законодавством порядку, з неухильним дотриманням регламентованих нормативно-правовими актами процедур і порядку виконання. По-четверте, компетенція і право реалізації цієї правоохоронної діяльності покладено на спеціально уповноважені державні органи кримінального судочинства й установи пенітенціарної (кримінально-виконавчої) системи України. Отже, воно являє собою найбільш сувору форму запобіжного заходу, пов’язаного з позбавленням волі людини, винуватість якої не встановлено вироком суду, що вступив у законну силу. За правовою природою попереднє ув’язнення не є заходом покарання, цей інститут має зовнішні ознаки кримінально-правового примусу у виді позбавлення волі. Тому, вказаний вид процесуального примусу слід розглядати як одну з форм позбавлення волі, що застосовується до осіб під час досудового розслідування і судового провадження у зв’язку з учиненням ними суспільно небезпечних діянь, що мають юридичні ознаки злочину. Деякі вчені вважають, що застосування заходів процесуального примусу пов’язано з певним обмеженням прав особи, зокрема, права особистої свободи, права вільного пересування і вибору виду занять . На наш погляд, у частині, що стосується особистої свободи, навряд чи можливо вважати це положення обґрунтованим. Попереднє ув’язнення під варту пов’язане не з обмеженням особистої свободи, а є позбавленням свободи як запобіжний захід. Особливість цього запобіжного заходу полягає в позбавленні волі особи, яка обвинувачується (підозрюється) у вчиненні злочину, але ще не визнана винуватою. Крім того, провадження у кримінальній справі продовжується і може закінчитися припиненням справи чи винесенням виправдовувального вироку, а це означає, що відносно обвинувачуваного (підозрюваного) ув’язненого під варту, як і відносно будь-якого обвинувачуваного, повною мірою діє презумпція невинуватості. Загальна декларація прав людини (ст. 11) проголошує, що кожен обвинувачуваний у вчиненні злочину має право вважатися невинуватим доти, доки його винуватість не буде встановлено законним порядком, шляхом гласного судового розгляду у справі. До того ж, обвинуваченому (підозрюваному), у тому числі ув’язненому під варту, слід забезпечити усі можливості для захисту. Таким чином, на нашу думку, не існує суперечностей між презумпцією невинуватості і попереднім ув’язненням під варту. Останнє застосовується як один із запобіжних заходів (ст. 29, 62, 63 Конституції України, ст. 176, 177, 183–202 КПК України, Закон України «Про попереднє ув’язнення») до особи, винуватість якої ще належить встановити судовим рішенням у справі. Вважається, що наука кримінально-виконавчого права може розглядати проблеми виконання попереднього ув’язнення під варту як окремого виду позбавлення волі, у тому числі поглиблено вивчати інститут тримання засуджених, залишених у СІЗО для господарського обслуговування, якому сьогодні недостатньо приділяється уваги. Таким чином, стосовно правової природи попереднього ув’язнення, а також позбавлення волі у виді кримінального покарання, яке здійснюється в СІЗО існують певні неузгодженості між правовим регулюванням та реалізацією правового статусу цих осіб. У разі попереднього ув’язнення особа вважається невинуватою, але тримається в місцях позбавлення волі, у яких існують реальні стосунки, що за сутністю не можна визнати суто кримінально-процесуальними, оскільки вони несуть у собі певні елементи кари, яка полягає у відповідних правообмеженнях й умовах тримання. Таким чином, вказані види позбавлення волі мають розбіжність у таких аспектах: а) позбавлення волі як міри покарання, що виконується в СІЗО, встановлюється вироком суду, що набрав чинності стосовно осіб, винуватість яких доведено; б) позбавлення волі як запобіжний захід у цих установах застосовується за вмотивованим рішенням суду, винесеним відповідно до КК і КПК України (ст. 3 Закону України «Про попереднє ув’язнення») відносно обвинуваченого, підсудного, підозрюваного у вчиненні злочину, та засудженого вирок щодо якого не набрав законної сили; в) цілі і завдання вказаних видів правового примусу різні як за формою, так і за змістом; г) основними місцями виконання покарання у виді позбавлення волі є виправні (виховні) колонії. Функції цих установ відносно засуджених, залишених для робіт з господарського обслуговування, виконують слідчі ізолятори, водночас як попереднє ув’язнення виконується лише в слідчих ізоляторах, й тимчасово в інших місцях, указаних у ст. 4 Закону України «Про попереднє ув’язнення»; д) відбування покарання супроводжується виправним впливом та ресоціалізацією засуджених у СІЗО, стосовно ув’язнених під варту як запобіжний захід, такий вплив не застосовується. Названі ознаки, що характеризують правову природу попереднього ув’язнення під варту, повинні співвідноситися із специфікою стосунків діяльності СІЗО й ув’язненими, що виникають у процесі виконання цього запобіжного заходу і покарання у виді позбавлення волі, де адміністрація цієї установи одночасно реалізує подвійну функцію державного примусу. Отже, це утворення вважаємо за доцільне визнати як різновид заходів кримінально-виконавчого впливу пов’язаних з ізоляцією особи в межах галузі кримінально-процесуального права, а Закон України «Про попереднє ув’язнення» стосується кримінально-виконавчої галузі права, що й зазначено у ст. 1 цього Закону. Ця приналежність також підтверджується чинністю Закону України про ДКВС, який відносить СІЗО до кримінально-виконавчої (пенітенціарної) системи України. Водночас заперечень щодо приналежності виконання покарання у виді позбавлення волі в СІЗО до галузі кримінально-виконавчого права не існує, однак є особливості, закладені в реалізації цього заходу, оскільки його функціональну сторону підпорядковано обслуговуванню попереднього ув’язнення під варту в умовах СІЗО як суб’єкта виконання попереднього ув’язнення та покарання у виді позбавлення волі, що одночасно виконує як вмотивоване рішення суду щодо тримання осіб на попередньому ув’язненні, так і вироку суду стосовно тримання осіб, засуджених до позбавлення волі.
1.2 Правова природа і підстави застосування попереднього ув’язнення. Попереднє ув’язнення під варту є особливим правовим інститутом, що близький до покарання у виді позбавлення волі та являє собою тимчасову примусову ізоляцію особи у відповідності з кримінальним процесуальним законодавством у спеціально призначених для цього установах. Відповідно до закону, попереднє ув’язнення визначається як запобіжний захід щодо підозрюваного, обвинуваченого (підсудного) та засудженого, вирок щодо якого не набрав законної сили. Отже, правова природа виконання примусового заходу – взяття під варту у виді попереднього ув’язнення характеризується тим, що: а) відрізняється від позбавлення волі на певний строк і довічного позбавлення волі: - у визначенні мети і завдань застосування названих інститутів (ст. 1-6 КВК України та ст. 177 КПК України, 1-2 Закону України «Про попереднє ув’язнення»); - у визначенні правових підстав взяття під варту та строках тримання; - у визначенні правового статусу осіб; б) має схожі риси і ознаки позбавлення волі з усіма обмеженнями та наслідками, небажаними для особи; в) має фактичну наявність кримінально-карного аспекту (ч.1 ст.72 КК України – повністю зараховується в строк позбавлення волі). Таким чином, попереднє ув’язнення серед запобіжних заходів, що передбачені чинним кримінальним процесуальним законодавством України, займає особливе місце та має специфічну правову природу одного з найбільш суворих видів державного примусу, що застосовується до особи, яка в судовому порядку ще не визнана винною у вчинені злочину. Відповідно до вимог статті 1 Закону України від 30.06.1993 року “Про попереднє ув’язнення” цей захід застосовується до підозрюваного,обвинуваченого (підсудного) та засудженого, вирок щодо якого не набрав законної сили. Як зазначено в ст.ст. 177 та 197 Кримінального процесуального кодексу України та в ст. 2 вищезазначеного закону, метою попереднього ув’язнення є запобігання можливому ухиленню особи, взятої під варту, від органів досудового розслідування та суду, перешкоджанню кримінальному провадженню або зайняттю злочинною діяльністю, а також забезпечення виконання вироку та видачі особи (екстрадиції) або її транзитного перевезення. Прийняття рішення про обрання цього найбільш суворого заходу процесуального примусу покладено на слідчих суддів місцевих судів, що відповідає принципу змагальності та відкритості при обрані запобіжного заходу. Нині діючий порядок взяття особи під варту, що закріплено у КПК України приведено у відповідність Конституції України, в ст. 29 якої сказано наступне: “Ніхто не може бути заарештований або триматися під вартою інакше, як за вмотивованим рішенням суду і тільки на підставах і в порядку, встановлених законом”. Таким чином, національне законодавство відобразило найбільш принципові положення Конвенції про захист прав людини та основних свобод про обрання запобіжних заходів у чіткій відповідності із законом. Іншим позитивним моментом у нині встановленому порядку ув’язнення особи під варту є його відповідність міжнародним стандартам в контексті реалізації можливості звільнення обвинуваченого або підсудного у вчиненні злочину з-під варти на час розслідування та розгляду його справи судом, якщо не існує прерогативи державних інтересів, які б вимагали тримання такої особи під вартою. Проте, реформування національного законодавства дотепер не зняло питань перед практиками і науковцями, через неоднозначність їх вирішення у законі. Як вірно зазначають ряд вчених, дана проблема є досить важливою, “оскільки і для закону, і для практики, і для науки не байдуже, які умови існують у місцях попереднього ув’язнення, де утримуються особи, які ще не визнані винними у вчинені злочину на підставі вироку суду, який вступив у законну силу”. Вказана позиція ґрунтується на вимогах міжнародного права, норми якого по певних напрямках ратифіковані Україною. Так, у пунктах 2,3 Мінімальних стандартних правил поводження з ув’язненими закріплено положення про те, що підслідні ув’язнені не вважаються винними і з ними варто поводитись відповідно. За умови дотримання законоположень, що стосуються свободи особи або процедури поводження з підсудними ув’язненими, до цих ув’язнених варто застосовувати відповідний режим тримання. Разом з тим, сьогоднішня практика застосування попереднього ув’язнення в Україні свідчить, про те, що за змістом вона є однією із форм позбавлення волі, хоча і носить тимчасовий характер та реалізовується у спеціально визначених для цього державою установах (ст. 4 Закону України від 30.06.1993р. “Про попереднє ув’язнення”). Більш того, встановлена пряма залежність даного запобіжного заходу кримінального процесуального характеру з позбавленням волі – одним із видів кримінальних покарань: перший певною мірою тяжіє над судом при обранні даного виду покарання, у зв’язку з тим, що санкцію на арешт дає суд. Питома вага обвинувачених, щодо яких обрано запобіжний захід у виді взяття під варту, в структурі інших примусових кримінальних процесуальних заходів в Україні постійно зростає і фактично сягає 30%, що є майже однаковою з кількістю засуджених до позбавлення волі. Однією з причин такого положення справ є те, що слідчі, прокурори й судді в теперішніх умовах не можуть подолати стереотипів щодо застосування запобіжних заходів і надають переваги крайнім із них. Чинне кримінальне процесуальне законодавство України надає право, а не зобов’язує органи дізнання, досудового слідства, прокурора, суддю чи суд застосовувати відповідний запобіжний захід. Проте каральна політика, що склалась у роки радянської епохи, зумовила формування відповідної психології сучасних правоохоронців і суддів, що є досить поширеною та такою, що гальмує процеси реформування національної системи права в напряму цивілізованих алгоритмів цієї діяльності. Тим більше, що закон не надає переваги якомусь одному з існуючих запобіжних заходів. Іншою умовою, що формує теперішню практику ув’язнення осіб під варту, є неоднозначне тлумачення дізнавачами, слідчими, прокурорами та суддями підстав застосування даного запобіжного заходу. Підтвердженням даного висновку є наступна статистика: згідно офіційних даних Державної пенітенціарної служби України через слідчі ізолятори щорічно в Україні проходять більше 700 тисяч громадян, у той час, коли засуджується в цілому за цей період тільки до 200 тисяч осіб. Відповідно до чинного КПК України визначаються наступні запобіжні заходи: особисте зобов’язання; особиста порука; застава; домашній арешт; тримання під вартою. Тимчасовим запобіжним заходом є затримання особи, яке застосовується з підстав та в порядку, визначеному цим Кодексом. При цьому найбільш м’яким запобіжним заходом є особисте зобов’язання, а найбільш суворим - тримання під вартою. Запобіжні заходи застосовуються: під час досудового розслідування - слідчим суддею за клопотанням слідчого, погодженим з прокурором, або за клопотанням прокурора, а під час судового провадження - судом за клопотанням прокурора.
Відповідно до ст. 177 КПК України (мета та підстави застосування запобіжних заходів) метою застосування запобіжного заходу є забезпечення виконання підозрюваним, обвинуваченим покладених на нього процесуальних обов’язків, а також запобігання спробам: 1) переховуватися від органів досудового розслідування та/або суду; 2) знищити, сховати або спотворити будь-яку із речей чи документів, які мають істотне значення для встановлення обставин кримінального порушення; 3) незаконно впливати на потерпілого, свідка, іншого підозрюваного, обвинуваченого, експерта, спеціаліста у цьому ж кримінальному провадженні; 4) перешкоджати кримінальному провадженню іншим чином; 5) вчинити інше кримінальне правопорушення чи продовжити кримінальне правопорушення, у якому підозрюється, обвинувачується. Підставою застосування запобіжного заходу є наявність обґрунтованої підозри у вчиненні особою кримінального правопорушення, а також наявність ризиків, які дають достатні підстави слідчому судді, суду вважати, що підозрюваний, обвинувачений, засуджений може здійснити дії, передбачені частиною першою ст. 177 КПК України. Слідчий, прокурор не мають права ініціювати застосування запобіжного заходу без наявності для цього підстав, передбачених КПК України. Відповідно до ст. 183 КПК України тримання під вартою є винятковим запобіжним заходом, який застосовується виключно у разі якщо прокурор доведе, що жоден із більш м’яких запобіжних заходів не зможе запобігти ризикам, передбаченим статтею 177 КПК України. Запобіжний захід у виді тримання під вартою не може бути застосований, окрім як: 1. До особи, яка підозрюються або обвинувачується у вчиненні злочину, за який законом передбачено основне покарання у виді штрафу в розмірі понад три тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, - виключно у разі якщо прокурором, крім наявності підстав, передбачених ст. 177 КПК, буде доведено, що підозрюваний, обвинувачений не виконав обов’язки, покладены на нього при застосуванні іншого, раніше обраного запобіжного заходу, або не виконав у встановленому порядку вимог щодо внесення коштів як застави та надання документа, що це підтверджує; 2. До раніше судимої особи, яка підозрюється або обвинувачується у вчиненні злочину, за який законом передбачено покарання у виді позбавлення волі на строк до трьох років, виключно у разі, якщо прокурором, крім наявності підстав, передбачених ст.177 КПК, буде доведено, що перебуваючи на волі, ця особа переховувалася від органу досудового розслідування чи суду, перешкоджала кримінальному провадженню або їй повідомлено про загрому у вчиненні іншого злочину; 3. До раніше не судимої особи, яка підозрюється чи обвинувачується у вчиненні злочину, за який законом передбачено покарання у виді позбавлення волі на строк до п'яти років, - виключно у разі, якщо прокурором, крім наявності підстав, передбачених ст.177 КПК, буде доведено, що перебуваючи на волі, ця особа переховувалася від органу досудового розслідування чи суду, перешкоджала кримінальному провадженню або їй повідомлено про підозру у вчиненні іншого злочину; 4. До раніше не судимої особи, яка підозрюється або обвинувачується у вчиненні злочину, за який законом передбачено покарання у виді позбавлення волі на строк понад п'ять років; 5. До раніше судимої особи, яка підозрюється або обвинувачується у вчиненні злочину, за який законом передбачено покарання у виді позбавлення волі на строк понад три роки; 6. До особи, яку розшукують компетентні органи іноземної держави за кримінальне правопорушення, у зв'язку з яким може бути вирішено питання про видачу особи (екстрадицію) такій державі для притягнення до кримінальної відповідальності або виконання вироку, в порядку і на підставах, передбачених розділом ІХ КПК України або міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України. При обранні запобіжного заходу, крім наявності ризиків зазначених в ст.177 КПК, слідчий суддя, суд оцінює в сукупності всі обставини, у тому числі: вагомість наявних доказів про вчинення кримінального правопорушення; тяжкість покарання, що загрозує відповідній особі у разі визнання винуватим; вік та стан здоров'я; міцність соціальних зв'язків в місці постійного проживання, у тому числі наявність родини й утриманців; наявність місця роботи або навчання; репутацію; майновий стан; наявність судимостей; дотримання умов застосованих запобіжних заходів, якщо вони застосовувались до нього раніше; наявність повідомлення про підозру у вчиненні іншого кримінального правопорушення; розмір майнової шкоди, у завданні якої підозрюється чи обвинувачується особа, або розмір доходу, в отриманні якого внаслідок вчинення кримінального правопорушення підозрюється, обвинувачується особа, а також вагомість нових доказів, якими обгрунтовується відповідні обставини. В разі обрання запобіжного заходу у виді тримання під вартою слідчий суддя, суд виносить ухвалу про застосування запобіжного заходу у виді тримання під вартою в якій визначається дата закінчення її дії. Аналіз зарубіжного законодавства з означеної тематики свідчить, про те, що там, де такий перелік обставин чітко визначений, у законі кількість судових помилок щодо обрання запобіжного заходу у виді тримання під вартою зведена до мінімуму. Таким чином, правова природа попереднього ув’язнення пов’язана не тільки з об’єктивною необхідністю застосування різноманітних форм державного примусу до осіб, які підозрюються чи обвинувачуються у вчиненні злочину, але й з суб’єктивною практикою реалізації норм закону, яка відображає рівень правової культури та індивідуальної правосвідомості дізнавачів, слідчих, прокурорів і суддів. Єдиною підставою для попереднього ув’язнення, у відповідністю зі ст. 3 Закону України “Про попереднє ув’язнення”, є вмотивоване рішення суду про обрання як запобіжного заходу тримання під вартою або про застосування тимчасового чи екстрадиційного арешту, винесене відповідно до Кримінального і Кримінального процесуального кодексів України та/або рішення компетентного органу іноземної держави у випадках, передбачених законом. Щодо правової природи виконання покарання у виді позбавлення волі в СІЗО, то відповідно до чинного законодавства (ст.50 КК України) воно є заходом примусу, що застосовується від імені держави за вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні злочину, і полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого шляхом ізоляції та поміщення на певний строк до кримінально-виконавчої установи закритого типу функції якої виконує слідчий ізолятор відповідно до ч.3 ст.18 КВК України. Покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами. Виконання та відбування покарання у виді позбавлення волі засудженими, залишеними для роботи з господарчого обслуговування слідчого ізолятора регламентовано Кримінально-виконавчим кодексом України та відомчими нормативно-правовими актами Державного департаменту України з питань виконання покарань.
1.3. Місця попереднього ув'язнення, терміни перебування під вартою, та категорії осіб, які тримаються під вартою в СІЗО. Відповідно до чинного законодавства України ухвала суду про попереднє ув’язнення виконується в наступних установах: – СІЗО ДПтС України (ДКВС України); – гауптвахти Військової служби правопорядку у Збройних Силах України; – ізолятори тимчасового тримання МВС України; – дисциплінарні ізолятори або карцери установ виконання покарань. Крім названих місць, за наказом ДДУПВП від 30.12.2003 р. №280, створено «дільницю слідчого ізолятора на території виправної колонії», а також затверджено Положення про дану дільницю, яке погоджено з Верховним Судом України 30.12.2003 р. і Генеральною прокуратурою України 26.12.2003 р. та зареєстровано в Міністерстві юстиції України 17.01.2004 р. за №65/8664. Згідно даного документа ця дільниця розташовується на території виправних колоній мінімального із загальними умовами тримання та середнього рівнів безпеки, де тримаються засуджені до покарання у виді позбавлення волі на певний строк, вироки щодо яких не набрали законної сили, у яких закінчився встановлений КПК України строк для подання апеляції та яким рішенням комісії з питань розподілу, направлення та переведення осіб, засуджених до позбавлення волі, територіального органу ДПтСУ визначено відбування покарання в установах відповідного рівня безпеки. Попереднє ув’язнення застосовується щодо таких категорій осіб: а) підозрюваного, тобто особа, якій у порядку передбаченому статтями 276-279 КПК України, повідомлено про підозру, або особа, яка затримана за підозрою у вчиненні кримінального правопорушення ( ч. 1 ст. 42 КПК України); б) обвинуваченого (підсудного) – особа, обвинувальний акт щодо якої переданий до суду в порядку, передбаченому статтею 291 КПК (ч. 2 ст. 42 КПК України); в) засудженого, вирок щодо якого не набрав законної сили. г)особи, відносно яких відповідно до КПК України застосовано екстрадиційний арешт. У СІЗО можуть знаходитись й інші особи, які залишені там на законних підставах, а саме: - засуджені, які залишені для роботи з господарського обслуговування місця попереднього ув’язнення (ст. 89 Кримінально-виконавчого кодексу України (КВК)); - засуджені, які чекають відправки в колонію; - засуджені, які тимчасово залишені в слідчому ізоляторі або переведені туди з арештного дому, виправного центру, дисциплінарного батальйону або колонії, при необхідності провадження слідчих дій у справі про злочин, вчинений іншою особою або цією ж особою, за який вона не була засуджена, чи у зв’язку з розглядом справи в суді (ст. 90 КВК); - засуджені, яких переводять з однієї колонії в іншу ( так звані “транзитно-пересильні”). При цьому правовий статус та умови тримання цих категорій осіб є відмінними від ув’язнених під варту, тому що визначається не тільки нормами КПК України, але й КВК України.
Терміни перебування під вартою. Відповідно до ст.197 КПК строк дії ухвали слідчого судді, суду про тримання під вартою або продовження строку тримання під вартою не може перевищувати шістдесяти днів. Строк тримання під вартою обчислюється з моменту взяття під варту, а якщо взяттю під варту передувало затримання підозрюваного, обвинуваченого, - з моменту затримання. У строк тримання під вартою включається час перебування особи в медичному закладі під час проведення стаціонарної психіатричної експертизи. У разі повторного взяття під варту особи в тому ж самому кримінальному провадженні строк тримання під вартою обчислюється з урахуванням часу тримання під вартою раніше. Строк тримання під вартою може бути продовжений слідчим суддею в межах строку досудового розслідування в порядку, передбаченому КПК. Сукупний строк тримання під вартою підозрюваного, обвинуваченого під час досудового розслідування не повинен перевищувати: - 6 місяців – у кримінальному провадженні щодо злочинів невеликої або середньої тяжкості; - 12 місяців – у кримінальному провадженні щодо тяжких або особливо тяжких злочинів. Строк тримання під вартою може бути продовжено. Клопотання про продовження строку тримання під вартою має право подати прокурор, слідчий за погодженням з прокурором не пізніше ніж за п’ять днів до закінчення дії попередньої ухвали про тримання під вартою. Таке клопотання подається до місцевого суду, в межах територіальної юрисдикції якого здійснюється досудове розслідування. Клопотання про продовження строку тримання під вартою, крім відомостей, зазначених у статті 184 цього Кодексу, повинно містити: 1) виклад обставин, які свідчать про те, що заявлений ризик не зменшився або з’явилися нові ризики, які виправдовують тримання особи під вартою; 2) виклад обставин, які перешкоджають завершенню досудового розслідування до закінчення дії попередньої ухвали про тримання під вартою. Слідчий суддя зобов’язаний розглянути клопотання про продовження строку тримання під вартою до закінчення строку дії попередньої ухвали згідно з правилами, передбаченими для розгляду клопотання про застосування запобіжного заходу. Слідчий суддя зобов’язаний відмовити у продовженні строку тримання під вартою, якщо прокурор, слідчий не доведе, що обставини, зазначені у частині третій цієї статті, виправдовують подальше тримання підозрюваного, обвинуваченого під вартою. Відповідно до ст. 201 КПК підозрюваний, обвинувачений, до якого застосовано запобіжний захід, його захисник, має право подати до місцевого суду, в межах територіальної юрисдикції якого здійснюється досудове розслідування, клопотання про зміну запобіжного заходу, в тому числі про скасування чи зміну додаткових обов’язків, передбачених частиною п’ятою статті 194 цього Кодексу та покладених на нього слідчим суддею, судом, чи про зміну способу їх виконання. Копія клопотання та матеріалів, якими воно обґрунтовується, надається прокурору не пізніше ніж за три години до початку розгляду клопотання. До клопотання мають бути додані: 1) копії матеріалів, якими підозрюваний, обвинувачений обґрунтовує доводи клопотання; 2) перелік свідків, яких підозрюваний, обвинувачений вважає за необхідне допитати під час розгляду клопотання, із зазначенням відомостей, які вони можуть надати, та обґрунтуванням значення цих відомостей для вирішення питання; 3) підтвердження того, що прокурору надіслана копія клопотання та копії матеріалів, що обґрунтовують клопотання. Слідчий суддя, суд зобов’язаний розглянути клопотання підозрюваного, обвинуваченого протягом трьох днів з дня його одержання згідно з правилами, передбаченими для розгляду клопотання про застосування запобіжного заходу. Слідчий суддя, суд має право залишити без розгляду клопотання про зміну запобіжного заходу, подане раніше тридцяти днів з дня постановлення попередньої ухвали про застосування, зміну або відмову у зміні запобіжного заходу, якщо у ньому не зазначені нові обставини, які не розглядалися слідчим суддею, судом. Стаття 219 КПК визначає строки досудового розслідування, яке повинно бути закінчено: 1) протягом одного місяця з дня повідомлення особі про підозру у вчиненні кримінального проступку; 2) протягом двох місяців з дня повідомлення особі про підозру у вчиненні злочину. Строк досудового розслідування може бути продовжений у порядку, передбаченому параграфом 4 глави 24 цього Кодексу. При цьому загальний строк досудового розслідування не може перевищувати: 1) двох місяців із дня повідомлення особі про підозру у вчиненні кримінального проступку; 2) шести місяців із дня повідомлення особі про підозру у вчиненні злочину невеликої або середньої тяжкості; 3) дванадцяти місяців із дня повідомлення особі про підозру у вчиненні тяжкого або особливо тяжкого злочину. Стаття 294 КПК визначає загальні положення продовження строку досудового розслідування. Якщо внаслідок складності провадження неможливо закінчити досудове розслідування кримінального проступку (дізнання) у строк, зазначений у пункті 1 частини першої статті 219 цього Кодексу, він може бути продовжений в межах строку, встановленого пунктом 1 частини другої статті 219 цього Кодексу, районним (міським) або іншим прирівняним до нього прокурором. 2. Якщо досудове розслідування злочину (досудове слідство) неможливо закінчити у строк, зазначений у пункті 2 частини першої статті 219 цього Кодексу, він може бути продовжений в межах строків, встановлених пунктами 2 та 3 частини другої статті 219 цього Кодексу: 1) до трьох місяців - районним (міським) або іншим прирівняним до нього прокурором; 2) до шести місяців - прокурором Автономної Республіки Крим, прокурором області, міст Києва і Севастополя чи прирівняним до них прокурором або їх заступниками; 3) до дванадцяти місяців - Генеральним прокурором України чи його заступниками. Строк досудового розслідування злочину може бути продовжений до трьох місяців, якщо його неможливо закінчити внаслідок складності провадження, до шести місяців - внаслідок особливої складності провадження, до дванадцяти місяців - внаслідок виняткової складності провадження. Відповідно до ст. 202 КПК (Порядок звільнення особи з-під варти) підозрюваний, обвинувачений, який був затриманий, звільняється з-під варти негайно у разі застосування: - запобіжного заходу у вигляді особистого зобов’язання; - -особистої поруки (після надання його поручителями визначеного зобов’язання); -запобіжного заходу у вигляді домашнього арешту підозрюваний, обвинувачений, який був затриманий: 1) негайно доставляється до місця проживання і звільняється 2) негайно звільняється з-під варти та зобов’язується невідкладно прибути до місця свого проживання, якщо згідно з умовами обраного запобіжного заходу йому заборонено залишати житло в певний період доби. Підозрюваний, обвинувачений звільняється з-під варти після внесення застави, визначеної слідчим суддею, судом в ухвалі про застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою, якщо в уповноваженої службової особи місця ув’язнення, під вартою в якому він перебуває, відсутнє інше судове рішення, що набрало законної сили і прямо передбачає тримання цього підозрюваного, обвинуваченого під вартою. Після отримання та перевірки документа, що підтверджує внесення застави, уповноважена службова особа місця ув’язнення, під вартою в якому знаходиться підозрюваний, обвинувачений, негайно здійснює розпорядження про його звільнення з-під варти та повідомляє про це усно і письмово слідчого, прокурора та слідчого суддю, а якщо застава внесена під час судового провадження, - прокурора та суд. Перевірка документа, що підтверджує внесення застави, не може тривати більше одного робочого дня. Начальник установи попереднього ув'язнення зобов'язаний Узагальнення практики застосування запобіжного заходу у виді взяття під варту та продовження строків тримання під вартою показує, що суди України в цілому забезпечують своєчасний розгляд справ цієї категорії у відповідності із законом. Разом з тим, трапляються випадки неправильного застосування процесуального закону, який регулює судовий розгляд таких справ у зв’язку з чим, як зазначено в п. 1 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 25.04.2003р. №4 суди при вирішенні питань, пов’язаних із обранням запобіжного заходу у вигляді взяття під варту і продовженням строків тримання під вартою мають додержуватись вимог ст. 29 Конституції України, ст. 5 Конвенції про захист прав людини та основних свобод, відповідно до яких обмеження права особи на свободу й особисту недоторканість можливе лише в передбачених законом випадках за встановленою законом процедурою. Вище перераховані проблеми з питань попереднього ув’язнення характерні і для зарубіжних країн, тобто носять глобальний характер. Так, дослідниками встановлена пряма залежність кількості обвинувачених та осіб, які тримаються під вартою. У багатьох Європейських країнах питома вага осіб, які знаходяться в місцях попереднього ув’язнення, складає від 25 до 50 % від кількості обвинувачених. В країнах Південної Америки цей показник складає 45-90%, тобто до дев’яти обвинувачених на кожного ув’язненого під вартою, в Азії – 83%. Отже, такий правовий інститут, як попереднє ув’язнення, є необхідним процесуальним запобіжним заходом, який діє у повній відповідності з нормами міжнародного права і має об’єктивну природу та соціальну потребу, пов’язану з необхідністю протидії злочинності та забезпеченням захисту законних прав потерпілих від суспільно небезпечних діянь. Разом з тим, більшість науковців виступають проти однакового поводження з особами, ізольованими в силу запобіжного заходу, і засудженими до позбавлення волі, та вважають, що місця попереднього ув’язнення обов’язково мають бути відділені від місць позбавлення волі, а ув’язнені під варту повинні піддаватися зовсім іншому режиму, ніж засуджені до позбавлення волі. Зважаючи на викладене, інститут попереднього ув’язнення під варту, як спеціальний запобіжний захід, у сучасний період є проблематичним і потребує подальшого удосконалення та реформування як у плані кримінально-виконавчого напрямів цього державного примусу, а також всебічного дослідження з боку науки та практики його застосування і виконання. Як підсумок розглянутих питань слід зазначити таке:
|