Цивільні правовідносини. Здійснення та захист цивільних прав

міністерство внутрішніх справ УКРАЇНИ

 

Дніпропетровський державний університет внутрішніх справ

 

 

 

Кафедра цивільно-правових дисциплін

 

 

 

 

 

 

 

 

ЛЕКЦІЯ

з дисципліни «Цивільне право»

 

ТЕМА № 3 Цивільні правовідносини. Здійснення та захист цивільних прав

(2 години)

 

 

 

Для факультету

заочного навчання цивільних осіб ННІ ПОЗН

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Дніпропетровськ - 2015

 

Лекцію підготував старший викладач кафедри цивільно-правових дисциплін Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ, кандидат юридичних наук Лежнєва Т.М.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Рецензенти:

 

Зуєв В.А. – завідувач кафедри цивільно-правових дисциплін Академії митної служби України, кандидат юридичних наук, доцент.

Лежнєв О.І. – директор Товариства з обмеженою відповідальністю «Юридичне бюро «ВОТУМ».

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

         Обговорено на засіданні кафедри цивільно-правових дисциплін, протокол  № 23 від 03 червня  2015 р.

ПЛАН ЛЕКЦІЇ

ВСТУП

1.                   I.                        Поняття, особливості та структура цивільних правовідносин.
2.               II.                        Класифікація цивільних правовідносин.
3.            III.                        Підстави виникнення, зміни та припинення цивільних правовідносин
4.            IV.                        Здійснення та захист цивільних прав та інтересів. Форми та способи захисту цивільних прав.

ВИСНОВКИ

 

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА

 

 Нормативно-правові акти:

1. Конституція України від 28.06.1996 р. // Відомості Верховної Ради України. - 1996.- N 30.- ст. 141.
2. Цивільний кодекс України від 16.01.2003 р. // Відомості Верховної Ради України. - 2003.- NN 40-44. - ст.356.
3. Сімейний кодекс України від 10.01.2002 р. // Відомості Верховної Ради України. - 2002 р. - N 21-22. - ст.135.
4. Господарський кодекс України від 16.01.2003 р. // Відомості Верховної Ради України. – 2003 р. - N 18, N 19-20, N 21-22.- ст.144.

 

Наукові та навчально-методичні джерела:

1. Цивільне право України: Підручник / За ред. О.В. Дзери, Н.С. Кузницової. – К.: Юрінком Інтер.- 2010. – 567 с.
2. Цивільне право України: Навчальний посібник / За заг. ред. І.А.Бірюкова, Ю.О.Заїки. – К.: Істина. - 2007. – 224 с.
3. Цивільне право України: Підручник: У 2 книгах / За ред. О.В. Дзери, Н.С. Кузнецової. – 2-е вид., допов. і перероб. – К.: Юрінком Інтер.- 2008. – 703с.
4. Цивільне право України. Підручник: У 2 т./ За заг. редакцією В.І. Борисової, І.В. Спасибо-Фатєєвої, В.Л. Яроцького. – К: Юрінком Інтер,2004. – Т.1.- 480 с.
5. Харитонов Є.О., Дрімлюк А.І., Калітенко О.М. Цивільне право (в запитаннях і відповідях). – Х.: ТОВ « Одісей», 2008. – 576 с.
6. Цивільний кодекс України: Науково-практичний коментар. – Х.: ТОВ «Одіссей», 2010. – 1200 с.
7. Цивільний кодекс України : Науково-практичний коментар: У 2 ч. / За заг. ред.. Я.М. Шевченко. – К.: Концерн «Видавничий Дім  «Ін Юре», 2011. – Ч. 1. – 692 с.

МЕТА ЛЕКЦІЇ

 

Метою лекції є вивчення основ теорії цивільного права, центральним ядром якої і є вчення про цивільне правовідношення. Послідовне вивчення питань цієї теми дозволить студентам скласти чітке уявлення про цивільні правовідносини, його структурні особливості та елементи, про суб’єкти цивільних прав та обов’язків, а також практики застосування цивільно-правових норм під час здійснення та захисту прав суб’єктів цивільних правовідносин, прищеплення навичок і вміння аналізувати наукові теорії, вирішувати конкретні життєві ситуації, що виникають у сфері цивільно-правового регулювання.

ВСТУП

Перша частина сьогоднішньої лекції є актуальною, оскільки цивільні правовідносини є предметом регулювання цивільного права. Тому встановлення їх ознак, особливостей, що притаманні цивільним правовідносинам порівняно з іншими видами правовідносин, зокрема, трудовим, екологічним, сімейним, господарським тощо є необхідною умовою правильного правозастосування. Важливими як з точки зору теорії цивільного права, так і з практичної точки зору є також питання структури цивільних правовідносин та їх класифікації за різноманітними критеріями.

Друга частина сьогоднішньої лекції є актуальною, оскільки одним із головних принципів цивільного права виступає принцип судового захисту та інтересу (ст. 3 ЦК України) і невідривно пов’язана із попередніми темами. Тому детальне роз’яснення здійснення та захисту цивільних прав, їх форм, способів та видів становитиме мету другої частини сьогоднішньої лекції.

Актуальність цієї теми не викликає сумнівів, оскільки життя настільки різноманітне і щоденно укладаються безліч договорів, інших правочинів, що не завжди суб’єкти правовідносин здійснюють свої права та виконують обов’язки належним чином, що призводить до необхідності уповноваженій особі застосовувати передбачені законом форми та способи захисту цивільних прав та інтересів.

Метою сьогоднішньої лекції виступатиме з’ясування теоретичних аспектів поняття, особливостей, структури та видів цивільних правовідносин, а також з’ясування питання здійснення та практичної реалізації захисту цивільних прав.

Отже, першим питанням сьогоднішньої лекції виступає: поняття, особливості та склад цивільного правовідношення.

 

 

1. Поняття, особливості та види цивільних правовідносин

Цивільно-правові відносини – це особисті немайнові та майнові відносини, врегульовані нормами цивільного права, які складаються між майново та організаційно відокремленими, юридично рівними учасниками, що є носіями суб'єктивних цивільних прав та обов'язків, які виникають, змінюються та припиняються на підставі юридичних фактів і забезпечуються можливістю застосування засобів державного примусу.

За своєю сутністю цивільні відносини (як особисті немайнові, так і майнові) – це відносини приватних суб’єктів громадянського суспільства, яке, будучи сферою приватного життя незалежних один від одного і не підпорядкованих один одному суб’єктів, є первісним стосовно держави та її інституцій явищем, самодостатнім середовищем існування особистості[1].

Будучи одним з видів правовідносин, цивільні правовідносини мають такі загальні для всіх правовідносин ознаки, як суспільний і вольовий характер цих відносин, їх урегульованість правовим нормами. Але існує також ряд специфічних моментів, що відрізняють цивільні правовідносини від інших правовідносин, наприклад, адміністративних. До числа таких ознак відносяться:

1) предмет цивільно-правових відносин – майнові та особисто немайнові відносини (ч.1. ст.1 ЦК України);

2) широке коло учасників цивільно-правових відносин (ст. 2 ЦК України). Так,  в цивільних відносинах можуть брати участь фізичні, юридичні особи, держава та інші суб’єкти публічного права. Так, в сімейних правовідносинах суб’єктами є тільки фізичні особи (ст. 2 СК України) - подружжя, батьки, діти, усиновлювачі, усиновлені, баба, дід, прабаба, прадід, внуки, правнуки, рідні брати та сестри, мачуха, вітчим, падчерка, пасинок; учасниками трудових правовідносинах є роботодавець (юридична або фізична особа) та працівник (лише фізична особа) (ст.21 КЗпП України); суб’єктами господарювання є господарські організації громадяни України, іноземці та особи без громадянства, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані відповідно до закону як підприємці (ч. 2 ст. 55 ГК України).

3) для цивільно-правових відносин характерна ініціатива і диспозитивність учасників цивільних відносин. Воля й ініціатива сторін необхідна як на етапі формування відносин (чи вступати в договірні відносини, з ким саме, який вид договору обрати тощо), так і на етапі реалізації цивільно-правової відповідальності (лише від суб'єкта права залежить, застосовувати передбачені законом методи примусового впливу на контрагента чи ні). Своєрідним вираженням ініціативи і диспозитивности учасників є цивільно-правовий договір.

4) юридична рівність учасників цивільних правовідносин. Вона полягає у відсутності підпорядкування одного суб’єкта іншому. Саме через це не є цивільними відносини, засновані на адміністративному або іншому владному підпорядкуванні однієї сторони другій стороні, а також податкові і бюджетні відносини, якщо інше не встановлено законом (ч. 2 ст. 1 ЦК України). Так, при виконанні державного замовлення на виготовлення та поставку певного товару підприємство і держава в особі уповноваженого міністерства або відомства є рівними суб'єктами права (хоча існують певні особливості при укладенні цього договору), а при наданні ліцензії на виготовлення цього самого товару діє інший метод правового регулювання: метод влади і підкорення. Тоді ці стосунки регулюються нормами іншої галузі права – адміністративної.

Юридична рівність учасників цивільних відносин, однак, не означає рівності їх суб’єктивних цивільних прав, а зумовлює лише рівність можливостей для їх виникнення, зміни, припинення, а також відповідальності за їх порушення. Юридична рівність суб’єктів цивільних відносин перед цивільним законом і судом не залежить від їх матеріального чи соціального стану.

Юридична рівність (тобто не підпорядкованість один одному) суб’єктів цивільних відносин зумовлюється їх майновою самостійністю та організаційною відокремленістю. Цивільні відносини – це відносини суб’єктів, що знаходяться в одній юридичні площині («горизонталі»), на відміну від відносин в публічному праві, де один суб’єкт часто займає підпорядковане становище щодо іншого.

5) наступною ознакою цивільних відносин є їх заснованість на вільному волевиявленні їх учасників. Цивільні відносини завжди є вольовими, оскільки особи беруть в них участь за власним розсудом, проявляють свою волю до набуття конкретних прав і обов’язків. Й. Покровський зазначає, що «цивільне право споконвіку було правом окремої людської особи, сферою її волі і самовизначення»[2].

Щоправда, до цивільних належать і такі відносини, які можуть виникнути поза волею їх учасників (наприклад, відносини, які опосередковують зобов’язання з відшкодування шкоди, зобов’язання у зв’язку з набуттям чи збереженням майна без достатньої правової підстави).

Свобода волевиявлення учасників цивільних відносин є результатом автономності їх волі і найбільшою мірою проявляється при здійсненні ними правочинів, як односторонніх, так і дво- або багатосторонніх (договорів). Саме при їх вчинення найбільш виразно проявляється дія (поведінка) суб’єктів цивільних відносин за своєю ініціативою, без чийого б то не було примусу, шляхом вільного визначення ними своїх прав та обов’язків[3].

6) цивільні відносини засновані на майновій самостійності їх учасників. Така самостійність полягає в тому, що вони в майновому плані є відокремленими один від одного, що дає змогу не тільки диференціювати та індивідуалізувати їх у цивільних правовідносинах, але і конкретизувати їх правовий статус. Ознакою цивільних відносин слід вважати саме майнову відокремленість, але не обов’язкову наявність у суб’єктів самостійного майна, що не одне і те ж. У зв’язку з цим у літературі пропонується у ст. 1 ЦК України вказати не ознаку майнової самостійності, а майнову відокремленість учасників цивільних відносин[4].

7) наявність найрізноманітніших об’єктів цивільних прав: речі, у тому числі гроші та цінні папери, інше майно, майнові права, результати робіт, послуги, результати інтелектуальної, творчої діяльності, інформація, а також інші матеріальні і нематеріальні блага (ст. 177 ЦК України).

8) Специфіка способів і особливий позовний порядок захисту цивільних прав, а також характер цивільно-правової відповідальності. Невиконання будь-ким із учасників право  відносин взятих обов'язків або порушення чужих прав тягне за собою застосування до порушника засобів державного примусу. Як правило, засоби такого примусу носять майновий характер. При реалізації захисту цивільно-правових інтересів сторін також реалізується принцип рівності сторін.

9) різноманітність підстав виникнення, зміни і припинення цивільних правовідносин,  іменованих юридичними фактами (ст. 11 ЦК України). Більш детальніше про підстави виникнення зміни та припинення цивільних правовідносин ми зупинимося при розгляді третього питання нашої лекції.

Структура цивільного правовідношення

Елементами структури цивільного правовідношення вважають суб'єкти, об'єкт, а також зміст.

У цивільних правовідносинах беруть участь завжди два і більше учасника (яких в науці цивільного права називаються суб'єктами), у противному випадку немає суспільних відносин, а отже, не може бути і правовідносин. Суб'єктом цивільного правовідношення визнається учасник, який бере участь у врегульованому правовими нормами відношенні, поведінка якої трактується правом як юридично можлива або необхідна[5].

Одні учасники правовідносин мають права і є уповноваженими особами, інші — несуть обов’язки і є зобов'язаними особами, однак у більшості випадків вони є одночасно уповноваженими і зобов'язаними особами. Як уповноваженою, так і зобов'язаною стороною може бути одна чи декілька осіб. У деяких цивільних правовідносинах на зобов'язаній стороні може виступати невизначена кількість зобов'язаних осіб (наприклад, у правовідносинах власності суб'єктивному праву власника протистоїть обов'язок кожної особи утримуватися від порушення цього права).

У деяких цивільних правовідносинах суб'єкти мають спеціальну назву. Наприклад, в зобов'язальному правовідношенні наділеного правами суб'єкта називають кредитором, а іншого, що має обов'язки (зобов'язаного), боржником (ст.ст. 509, 510 ЦК України). В цивільному правовідношенні боржник і кредитор протистоять один одному і не можуть співіснувати одинбез одного.

До учасників цивільних правовідносин закон відносить фізичних та юридичних осіб, державу. Автономну Республіку Крим, територіальні громади, іноземні держави та інших суб'єктів публічного права (ст. 2 ЦК України).

Відповідно до ч.1 ст. 2 ЦК України фізичні особи (ст. 24 ЦК України) та юридичні особи (ст. 80 ЦК України) називаються особами, але в межах ЦК України.

Суб'єкти права реалізують свої права і обов'язки завдяки наявності у них правосуб'єктності, яка є можливістю й здатністю особи бути суб'єктом правовідносин з усіма правовими наслідками. Правосуб'єктність поряд із нормою права і юридичним фактом є передумовою виникнення правовідносин.

Правосуб'єктність складається з правоздатності та дієздатності. Ця категорія має об'єднуючий характер і відображає ситуації, коли правоздатність і дієздатність є невід'ємними одна від одної за часом. У колективних суб'єктів права правоздатність і дієздатність завжди збігаються за часом виникнення і дії.

Правоздатність — це абстрактна здатність суб'єкта права мати суб'єктивні права і юридичні обов'язки (ч.1 ст. 25 ЦК України, ч. 1 ст. 91 ЦК України). Правоздатність притаманна усім учасникам правовідносин, хоча вони не повинні обов'язково реалізовувати усі надані їм права. Правоздатність – це лише передумова можливості правоволодіння. Набуття конкретних суб’єктивних прав та володіння ними означає реалізацію правоздатності. Наприклад, володіючи цивільною правоздатністю, кожний суб’єкт може бути власником яхти, але суб’єктивне право власності має лише та особа, яка вже має яхту[6].

Дієздатність — це здатність суб'єкта правовідносин своїми діями приймати на себе обов'язки і використовувати свої права. Іншими словами, це можливість реалізовувати правоздатність. Дієздатність — це здатність своїми діями набувати для себе цивільних прав і самостійно їх здійснювати, а також здатність своїми діями створювати для себе цивільні обов'язки, самостійно їх виконувати та нести відповідальність у разі їх невиконання. (ст. 30 ЦК України). Обсяг дієздатності фізичної особи залежить від рівня інтелектуальної та вольової зрілості особи. Обсяг повної цивільної дієздатності наступає, за загальним правилом, у віці 18 років.

У чинному цивільному законодавстві встановлено декілька різновидів дієздатності, а саме: повна (ст. 34 ЦК України), неповна (ст. 32 ЦК України), часткова (ст. 31 ЦК України), обмежена (ст. 36 ЦК України), визнання фізичної особи недієздатною (ст. 39 ЦК України).

Юридичні особи як приватного, так і публічного права у цивільно-правових відносинах є рівноправними як між собою, так і в стосунках з іншими суб'єктами цивільного права — фізичними особами, державою і територіальними громадянами.

Як і інші учасники цивільних правовідносин, юридичні особи мають правоздатність та дієздатність. Але, на відміну від фізичних осіб, право- та дієздатність юридичних осіб виникають одночасно, а саме в момент державної реєстрації, і припиняються також одночасно — в момент ліквідації юридичної особи та виключення її з державного реєстру.

Правоздатність юридичної особи може бути як універсальною, так і спеціальною. При універсальній правоздатності юридична особа не обмежується у своїх діях — вона може брати участь у будь-яких передбачених законом правовідносинах. Спеціальна правоздатність передбачає участь юридичної особи лише у певних правовідносинах, коло яких визначене статутом. Такі обмеження, як правило, встановлюються у зв'язку з тим, що юридична особа створюється з певною метою, визначеною засновниками, і не може самостійно визначати свою правосуб'єктність. Так, державні, громадські організації обмежені у своїй дієздатності. Для підприємницьких структур спеціальна правоздатність є негативним фактором, оскільки обмежує мобільність у зміні видів діяльності підприємства, основною метою діяльності якого є отримання прибутку, що можливо досягнути лише шляхом активізації господарської діяльності. Спеціальна правоздатність дещо уповільнює цей процес. Для заняття будь-яким новим видом діяльності юридичній особі необхідно здійснити державну реєстрацію змін до установчих документів. Новий ЦК України зробив значний крок вперед у цьому напрямку, оскільки надав юридичним особам можливість укладати будь-які правочини, не заборонені чинним законодавством, тобто універсальну правоздатність. ЦК регулює лише порядок створення, організаційно-правові форми. правовий статус юридичних осіб приватного права (господарських товариств, виробничих кооперативів (ст.87 ЦК) [7].

Держава як суб'єкт цивільних правовідносин визначається у вигляді органів державної влади.

Під об'єктами цивільних прав розуміють будь-які матеріальні та нематеріальні блага, стосовно яких виникають цивільні правовідносини. Іноді їх ототожнюють з об'єктами цивільних правовідносин.[8]

Загальним для всіх об'єктів суб'єктивних цивільних прав є їх призначення для єдиної мети — здатності задовольняти законні інтереси суб'єктів приватних прав.

Різні об'єкти цивільних прав можуть служити задоволенню різноманітних інтересів (майнових або немайнових), але саме призначення об'єктів може бути неоднаковим у різних випадках — у вигляді використання фактичних, природних його якостей, екстракцією його споживчої вартості; у вигляді експлуатації соціальних якостей об'єкта, а саме: шляхом реалізації його обмінної вартості.

Отже, до об'єктів цивільних прав (правовідносин) належать: речі, у тому числі гроші та цінні папери, інше майно, майнові права, результати робіт, послуги, результати інтелектуальної, творчої діяльності, інформація, а також інші матеріальні і нематеріальні блага (ст. 177 ЦК України).

Зміст цивільного правовідношення складають суб'єктивні права та обов'язки його учасників.

Суб'єктивне цивільне право — це міра дозволеної поведінки суб'єкта цивільного правовідношення, ті юридичні можливості, що надані йому нормами права, які іншими словами називають правомочностями.

Суб'єктивне цивільне право є поєднанням трьох правомочностей:

1.  Правомочність на власні дії. Суб'єкт має право здійснювати самостійно фактичні та юридичні дії.

2.  Правомочність вимагати — це можливість вимагати від зобов'язаного суб'єкта виконання ним певних обов'язків.

3. Правомочність на захист, яка полягає у можливості використання механізму державного примусу у випадках порушення суб'єктивного права.

Класичним прикладом суб'єктивного права, що об'єднує всі три правомочності, є право власності, де власник має право вимагати від необмеженого кола осіб не порушувати його прав, утримуватися від дій, може звертатися до використання державного механізму примусу для захисту своїх суб'єктивних прав власності і, відповідно, має правомочність здійснювати будь-які юридичні і фактичні дії щодо належного йому майна, а саме — може володіти, користуватися і розпоряджатися власним майном у власних інтересах.

Суб'єктивний обов'язок — це міра належної поведінки суб'єкта. Суть обов'язків полягає в тому, що суб'єкт має виконувати певні дії, прийняті ним добровільно чи покладені на нього законом, або ж утримуватися від них.

У цивільних правовідносинах існує два види обов'язку — активний та пасивний. Так, активну роль відіграє, як правило, боржник. Він має виконати певні юридичні або фактичні дії для досягнення конкретного результату, для виконання обов'язку (боржник зобов'язується виконати певні юридичні дії на користь або в інтересах кредитора за договором доручення). Пасивна роль полягає в утриманні від активних дій для виконання свого обов'язку.

Суб'єктивне цивільне право (обов'язок) необхідно відрізняти від об'єктивного права (цивільного та будь-якого іншого). Об'єктивне право (право в об'єктивному розумінні) - це сукупність правових норм, а суб'єктивне цивільне право (обов'язок) - це право (обов'язок), яке на  лежить конкретному суб'єктові цивільних правовідносин.

Між об'єктивним і суб'єктивним правом існує тісний зв'язок: суб'єктивне право випливає з об'єктивного, засноване на ньому. Необхідно враховувати й те, що об'єктивне право встановлюється державою, а тому воно породжує певні відносини носіїв суб'єктивних прав і обов'язків не лише один до одного, а й до держави. Суть останніх полягає в тому, що держава визначає в об'єктивному праві (в нормах права) зміст суб'єктивних прав та обов'язків, встановлює мету здійснення суб'єктивних прав і надає можливість захистити порушені права.

ВИСНОВКИ З ПЕРШОГО ПИТАННЯ:

Таким чином, ми з’ясували, що цивільно-правові відносини є різновидом правових галузевих відносин, тому їм властиві ознаки як правових відносин (як виду соціальних відносин), так і галузевих цивільно-правових. У визначенні поняття цивільно-правових відносин передбачені загальні ознаки правових відносин (виникнення на підставі правових норм, приналежність учасникам відносин суб'єктивних прав і обов'язків, можливість застосування засобів державного примусу). В ньому також показані ознаки предмету цивільного права (майнові та особисті немайнові відносини), а також ознаки методу цивільного права (майнова відокремленість, юридична рівність учасників, юридичні факти як підстава виникнення, зміни і припинення суб'єктивних цивільних прав і обов'язків). Особливу увагу ми приділили встановленню елементів цивільного правовідношення: суб’єктного складу, об’єкту, змісту.

 

ІІ. Класифікація цивільних правовідносин

Цивільні правовідносини у своїй сукупності становлять певну систему. їх можна поділити на відповідні види, залежно від тих чи інших обставин.

1)       За підставою виникнення правовідносин вирізняють регулятивні та охоронні правовідносини.

Регулятивні правовідносини – це правовідносини, які призначені для опосередкування (регулювання) зв'язків нормального торгового обороту і виникають переважно на підставі правомірного юридичного акта, як правило, правочину. Охоронні правовідносини – це правовідносини, які виникають у випадках необхідності захисту інтересів учасників цивільного обороту, переважно, на підставі цивільного правопорушення.

2)       За характером взаємозв'язку між зобов'язаним та уповноваженим суб'єктом розрізняють абсолютні, загальнорегулятивні та відносні правовідносини.

Абсолютні правовідносини – це правовідносини, коли уповноваженій особі протистоїть невизначене коло зобов'язаних суб'єктів. Структура цього виду правовідносин: на боці уповноваженої особи – один, на боці зобов'язаної – всі; наприклад, правовідносини, що пов'язані із правом власності. Загальнорегулятивні відносини – це правовідносини, коли кожному суб'єкту правовідносин протистоїть кожен інший суб'єкт цих правовідносин. Структура цього виду правовідносин: на боці уповноваженої особи – кожен, на боці зобов'язаної – всі; наприклад, правовідносини, що пов'язанні з особистими немайновими благами. Відносні правовідносини – це правовідносини, в яких уповноваженій особі протистоїть чітко визначена зобов'язана особа. Структура цього виду правовідносин: на боці уповноваженої особи – один, на боці зобов'язаної – один; наприклад, зобов'язальні правовідносини.

3)       За об'єктом слід виділяти правовідносини майнового та немайнового характеру.

Майнові правовідносини – правовідносини, об'єктом яких є майнові блага, вони відображають їх належність або перехід, наприклад, правовідносини власності. Немайнові правовідносини – це правовідносини, які мають своїм об'єктом немайнові блага, наприклад, правовідносини щодо честі, гідності та репутації.

4)      За залежністю задоволення інтересів уповноваженої особи від дій інших осіб виділяють речові, зобов'язальні, корпоративні та виключні правовідносини.

Речові правовідносини – це правовідносини, які фіксують статику майнового становища суб'єктів, відносини власності (статичні цивільні відносини). Якщо майновий інтерес уповноваженої особи може бути задоволений її власними діями, а всі інші особи зобов'язані лише не заважати їй, то такі правовідносини називаються речовими.

Зобов'язальні правовідносини – це правовідносини, які опосередковують динаміку майнових відносин з передачі майна, виконання робіт, надання послуг, тобто відносини економічного обігу, динамічні цивільні відносини. Якщо ж для задоволення інтересу уповноваженої особи необхідні активні дії конкретних зобов'язаних осіб, то такі правовідносини називаються зобов'язальними.

Корпоративні правовідносини – це правовідносини, які опосередковують процес управління приватним майном корпорації з боку її членів.

Виключні правовідносини – це правовідносини, які фіксують закріплення об'єктів інтелектуальної власності за відповідними особами, а також опосередковують динаміку використання вказаних об'єктів.

5)       За характером поведінки зобов'язаної сторони розрізняють активні та пасивні правовідносини.

Активні правовідносини – це правовідносини, у яких змістом суб'єктивного обов'язку зобов'язаного є вчинення виключно певних дій (передача майна, виконання робіт, надання послуг).

Пасивні правовідносини – це правовідносини, у яких змістом суб'єктивного обов'язку зобов'язаного є утримання від порушення права уповноваженої сторони.

6) за структурою цивільні правовідносини бувають простими та складними.

Простими називаються правовідносини, в яких одній особі належить тільки одне право, а другій тільки один обов'язок. Наприклад, правовідношення, що виникає із договору позики.

Складними є правовідносини, в яких обидві сторони мають як права, так і обов'язки. Так, за договором купівлі-продажу майна покупець має право вимагати передачі йому проданої речі і в той же час зобов'язаний сплатити продавцю її вартість. Продавець, в свою чергу, зобов'язаний передати річ, і в той же час має право вимагати сплати грошей за цю річ.

У складних правовідносинах нерідко зустрічаються елементи, що відносяться до різних зобов’язань. Наприклад, при перевезенні речей виникає обов’язок не тільки перевезти річ, а й зберегти її. В основу класифікації правовідносин покладені різні ознаки. Тому те саме правовідношення може бути одночасно майновим, абсолютним і речовим (правовідносини власності) або майновим, відносним, зобов'язальним.

7) за тривалістю існування – строкові і безстрокові.

ВИСНОВКИ З ДРУГОГО ПИТАННЯ:

Таким чином, ми з’ясували, що цивільно-правові відносини класифікуються за різноманітними критеріями. Найбільш важливі види цивільних правовідносин такі: майнові та особисті немайнові цивільні правовідносини; речові, зобов’язальні, корпоративні, виключні цивільні правовідносини; абсолютні, загальнорегулятивні та відносні цивільні правовідносини; прості та складні цивільні правовідносини; регулятивні й охоронні цивільні правовідносини, активні та пасивні цивільні правовідносини; строкові та безстрокові тощо. Кожна класифікація має юридичне значення, що відбивається на особливостях правозастосування.

 

ІІІ. Підстави виникнення, зміни та припинення цивільних правовідносин

Підставою виникнення, зміни та припинення цивільних правовідносин є юридичні факти — конкретні життєві обставини, з якими норми права пов'язують виникнення, зміну або припинення правових відносин.[9] Необхідно зазначити, в науковій та навчальній літературі досі немає єдиного погляду з приводу поняття юридичного факту.[10]

Юридичні факти поділяють на факти дії та факти події.

Юридичні дії— це факти, які породжують, змінюють або припиняють правовідносини на основі волевиявлення людей. У свою чергу вони поділяються на правомірні дії (наприклад, укладання договору) і неправомірні дії (наприклад, заподіяння шкоди).[11]

Правомірні юридичні акти-дії — це діяння, що відповідають вимогам законодавства. До них, зокрема, належать:

• юридичні акти — правомірні дії суб'єктів з метою виникнення, зміни та припинення цивільних правовідносин, наприклад, правочин, в тому числі будь-який договір, акти органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим або органів місцевого самоврядування, рішення суду;
• юридичні вчинки — правомірні дії суб'єктів, з якими закон пов'язує певні юридичні наслідки незалежно від того, чи була у суб'єктів мета досягти того чи іншого правового результату, чи ні, наприклад, скарб, знахідка,  створення літературних, художніх творів, винаходів та інших результатів інтелектуальної, творчої діяльності, тощо.

Неправомірні юридичні акти-дії — це дії, що порушують приписи законодавства, наприклад, завдання майнової та моральної шкоди іншій особі, порушення договірних зобов'язань, безпідставне збагачення, зловживання правом тощо.

Юридичні події— це такі обставини, які породжують, змінюють або припиняють правовідносини незалежно від волі людей (наприклад, стихійні лиха, пожежі, землетруси, смерть, народження і т. ін.). Вони можуть мати юридичне значення лише в тій мірі, в якій впливають на суспільні відносини[12]

Відповідно до ч.1 ст. 11 ЦК України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. В цій нормі відображений загальний принцип приватного права, за яким суб’єктам цивільних відносин дозволено усе, що не заборонено законом або йому не суперечить.

Відповідно до ч.2 ст. 11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є:

1) договори та інші правочини (ст. 202 ЦК України, підрозділ 1 «Договірні зобов’язання» розділу ІІІ Кн..5 ЦК України). Договори у цивільному праві є найбільш поширеним юридичним фактом, з якого виникають права та обов’язки учасників правовідносин. Поряд із договором цивільні права та обов’язки виникають також із односторонніх право чинів, до яких слід віднести передусім заповіт, видачу довіреності тощо.

2) створення літературних, художніх творів, винаходів та інших результатів інтелектуальної, творчої діяльності;

3) завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі;

4) інші юридичні факти.

Відповідно до ч.3 ст. 11 ЦК України цивільні права та обов'язки можуть виникати безпосередньо з актів цивільного законодавства. Як правило, до таких підстав, що прямо закріплюються у цивільному законодавстві, відносяться юридичні факти-події (на відміну від закріплених у ч. 2 ст. 11 ЦК України юридичних фактів-дій). До юридичних фактів-подій зазвичай слід віднести обставини непереборної сили: військові дії, повені, землетруси, епідемії, епізоотії тощо.

Цивільні права та обов'язки можуть виникати безпосередньо з актів органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим або органів місцевого самоврядування (ч.4 ст. 11 ЦК України). До таких актів можна віднести розпорядження відповідних органів місцевого самоврядування про реєстрацію суб’єкта підприємницької діяльності, рішення про оформлення права оренди земельної ділянки, про реєстрацію інвестицій тощо.

У випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов'язки можуть виникати з рішення суду (ч.5 ст. 11 ЦК України).

Відповідно до ч.6 ст. 11 ЦК України у випадках, встановлених актами цивільного законодавства або договором, підставою виникнення цивільних прав та обов'язків може бути настання або ненастання певної події. Прикладами такого юридичного факту-події, з якою закон або договір пов’язують виникнення цивільних прав та обов’язків, можуть виступати: факт хвороби або смерті фізичної особи, якщо укладено договір про особисте страхування (виникнення зобов’язання страховика по сплаті страхової виплати у разі настання страхового випадку); факт виграшу учасником гри або пари 9виникнення обов’язку організатора гри або іншого учасника виконати певне зобов’язання на користь переможця) тощо[13].

ВИСНОВКИ З ТРЕТЬОГО ПИТАННЯ:

Підставою виникнення, зміни та припинення цивільних правовідносин є юридичні факти — обставини реальної дійсності, з якими законодавство пов'язує виникнення, зміну та припинення цивільних правовідносин. З огляду на специфіку цивільного права, одним із найпоширеніших юридичних фактів є правочин. Під правочином слід розуміти дію особи, спрямовану на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

 

IV. Здійснення та захист цивільних прав та інтересів. Форми та способи захисту цивільних прав

Здійснення суб’єктивного цивільного права – це реалізація уповноваженою особою тих можливостей, які є в змісті цього права. Якщо зміст цивільного правовідношення полягає у суб’єктивних правах і обов’язків це є статикою правовідношення, то здійснення цивільних прав і обов’язків – це динаміка правовідносин, тобто реалізація втілених в ньому можливостей.

У ч. 1 ст. 12 ЦК України зазначено, що особи здійснюють свої цивільні права вільно, на власний розсуд, тобто всі питання, пов'язані з використанням суб'єктивних цивільних прав, вирішуються  уповноваженою особою на свій розсуд. Так, ст. 271 ЦК України зміст особистого немайнового права становить можливість фізичної особи вільно на власний розсуд визначати свою поведінку у сфері свого приватного життя, причому здійснення відбувається лише особисто.

При цьому відмова  від здійснення (нездійснення) особами своїх цивільних прав не буде підставою для їх припинення, крім випадків, передбачених законом (ч. 2 ст. 12 ЦК України). Наприклад, нездійснення особою своїх повноважень власника щодо певної речі (права володіти, користуватися, розпоряджатися нею) без наміру відмови від права власності на неї не є підставою для припинення права власності такої особи на зазначену річ.

ЦК допускає можливість відмови від майнового права (ч. 3 ст. 12 ЦК України). Слід зазначити, що за цією нормою особа може відмовитися від свого конкретного майнового права, наприклад від отримання авторського гонорару за певним договором, від права вимоги виконання зобов'язання та припинити його шляхом прощення боргу тощо. Водночас законодавство не передбачає можливості відмовитися від своїх майнових прав у цілому, наприклад відмовитися на майбутнє від права отримувати авторські гонорари за ще неукладеними договорами. Крім того, чинне законодавство не встановлює можливості відмовитися від права на судовий захист, відмовитися від немайнових прав, зокрема від права на захист честі, гідності, ділової репутації тощо.

Процедура відмови від права власності на транспортні засоби, тварин, нерухомі речі встановлюється актами цивільного законодавства. Зокрема, відповідно до ч. 3 ст. 347 ЦК України у разі відмови від права власності на майно, права на яке влягають державній реєстрації, право власності на нього припиняється з моменту внесення за заявою власника відповідного запису до державного реєстру.

Із аналізу змісту ч. 4 ст. 12 ЦК України випливає, що особа вправі передати своє майнове право іншій особі. Підставою передачі майна та, відповідно, переходу прав на це майно буде у такому випадку відплатний або безвідплатний договір — договір купівлі-продажу, оренди, комерційної концесії тощо. Водночас законом встановлені окремі випадки, коли передача майнових прав не допускається за певними договорами. Так, за ч. 3 ст. 720 ЦК України підприємницьким товариствам заборонено укладати між собою договори дарування, якщо така можливість прямо не передбачена установчим документом дарувальника.

У ч. 5 ст. 12 ЦК України встановлюється презумпція добросовісності та розумності особи при реалізації нею своїх цивільних прав. Оспорювання цієї презумпції здійснюється винятково у судовому порядку. З іншого боку, дана норма опосередковано закріплює обов'язок учасників цивільного обороту дотримуватися принципів добросовісності та розумності при здійснення цивільних прав, оскільки його межі встановлені законом.

Носій суб'єктивного цивільного права може його здійснювати будь-яким дозволеним законом способом. Кожна особа, здійснюючи свої цивільні права і виконуючи обов'язки, має право вибору такого способу здійснення цивільних прав, який, на її думку, найбільш доцільний за даних умов. Саме такі дії уповноваженої особи і називаються способом здійснення цивільних прав та виконання обов'язків.

Як правило, свої цивільні права уповноважена особа здійснює шляхом власних активних дій. Так, власник може сам користуватись належним йому майном, може передати його в оренду, продати, подарувати або знищити.

Не виключена можливість і пасивних дій носія суб'єктивних прав. Держава, як суб'єкт цивільного правовідношення, надавши право кожному громадянинові відповідно до законодавства України користуватись природними об'єктами для задоволення власних потреб (ч.3  ст. 324 ЦК України), діє теж пасивно, здійснюючи належне їй право власності.

Суб'єктивне цивільне право може здійснюватись як уповноваженою особою безпосередньо, так і з допомогою представника. Здійснення особистих немайнових прав, а також сімейних прав відбувається особисто, але за дітей особисті права можуть здійснювати батьки (ст. 271 ЦК України, ст. 14 СК України).

Здійснення суб'єктивних прав нерозривно пов'язане з виконанням обов'язків. Особа не може бути примушена до дій, вчинення яких не є обов’язковим для неї (ч.2 ст. 14 ЦК України). Якщо кредитор, вимагаючи повернення боргу, здійснює своє право, то боржник, повертаючи борг, виконує свій обов'язок. Виконання обов’язку забезпечується засобами заохочення та відповідальністю, які встановлені договором або актом цивільного законодавства.

Виконувати обов'язки можна як активно, так і пасивно. Шляхом активної поведінки виконується обов'язок зобов'язаної особи у відносних правовідносинах. Наприклад, продавець передає річ покупцеві, він діє активно. Щодо абсолютних правовідносин, то виконання обов'язку зобов'язаної особи відбувається шляхом пасивних дій. Всі особи, які не є власниками певного майна, зобов'язані не чинити перепон власникові у володінні, користуванні чи розпорядженні належним йому майном.

При здійсненні цивільних прав встановлюються певні межі. Межи здійснення цивільних прав і виконання обов’язків – це встановлені законом або договором границі діяльності суб'єктів правовідношення по реалізації можливостей, які складають його зміст (ст.13 ЦК України). Ці межі встановлюються законом по таким критеріям:

1. Способам здійснення (правила про допустимість тих чи інших засобів здійснення. Безхазяйне відношення до пам’ятників історії і культури, які є власністю особи не допускається (ст. 352 ЦК України) );
2. Цілям здійснення (заборона використовувати здійснення цивільних прав і обов'язків для досягнення соціально шкідливих цілей (ст.13 ЦК України – при здійсненні своїх прав  особа зобов’язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб , завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині.). Наприклад, з метою змусити мешканців комунальної квартири  у центрі міста продати свої кімнати і відселитися, власник однієї із кімнат, який має намір викупити квартиру, заселяє туди наркоманів або бомжів.);
3. Строкам здійснення (здійснення цивільних прав і обов'язків має відбуватися у встановлені законом строки, пропуск яких виключає можливість примусового виконання. Наприклад, право на захист  порушеного права втрачається після спливу строків позовної давності);
4. Формам і засобам захисту (закон допускає лише чітко визначені форми і засоби їх захисту).

При порушенні уповноваженою особою встановлених законом, договором, моральними принципами меж здійснення своїх прав можна говорити про зловживання правом (ч.3 ст. 13 ЦК України). Наймач використовує найняте майно не за призначенням; підрядчик при виготовленні речі не виконує вказівок замовника; власник, придбавши собаку, не додержується правил її утримання, від чого потерпають сусіди та інші фізичні, — все це приклади зловживання правом.

Природа терміну “зловживання правом” у теорії цивільного права розглядалася, зокрема М.Агарковим, В. Грибановим, М. Бару. Зловживання правом — це особливе цивільне правопорушення. Специфіка його в тому, що дії порушника випливають з належних йому прав, але при цьому порушують права й охоронювані законом інтереси інших осіб. Відомі випадки, коли особа використовує свої права виключно з метою заподіяти шкоду іншій особі (такі дії порушника називаються шиканою).  Шикана може бути як матеріального, так і процесуального характеру.

Навмисне знищення власником належного йому майна з тим, щоб таким чином отримати вигідні страхові виплати, — це шикана в матеріальному розумінні.

Позивач, аби "насолити" відповідачеві, звертається до суду з позовом про відшкодування йому моральної шкоди, наперед знаючи про безперспективність такого позову. Адже доводити свою невинуватість повинен відповідач, а це, як відомо, несе для нього багато незручностей майнового й морального характеру. Це приклад процесуальної шикани.

Виходячи з викладеного, можна дати таке визначення поняття зловживання цивільним правом. Це таке цивільне правопорушення, яке чиниться уповноваженою особою при здійсненні нею належного їй права та виконанні обов'язку шляхом використання недозволених конкретних форм поведінки.

Від зловживання правом необхідно відрізняти порушення чужого права. Якщо хтось заволодіє чужим майном, не маючи на це права, то він діє протиправне. В наведеному прикладі особа не здійснює свого права, а відтак і не зловживає ним.

Цивільне законодавство не тільки надає можливість суб'єктам цивільних правовідносин набувати та здійснювати суб'єктивні права, а й можливість їх захищати.

Право на захист належних особі цивільних прав та інтересів — це можливість застосування уповноваженою особою заходів правоохоронного характеру у разі посягання на її суб'єктивні права чи охоронювані законом інтереси або у разі їх порушення з метою поновлення порушеного права і припиненні дій, що порушують право. Кожний спосіб захисту цивільного права може застосовуватися в певному процесуальному порядку, який іменується формою захисту цивільних прав. В науці цивільного права розрізняють:

Юрисдикційну форму захисту – це захист цивільних прав державними або уповноваженими державою органами. Юрисдикційна форма захисту означає можливість захисту цивільних прав у судовому або адміністративному порядку. Згідно зі ст. 16 ЦК України, захист цивільних прав здійснюється у встановленому порядку судом. Цивільні права можуть захищатись також у випадках і порядку, встановлених законом, Президентом України, органами державної влади або органу місцевого самоврядування, а також нотаріусом (ст.17,18 ЦК України). На відміну для традиційних форм захист цивільних прав, звернення до нотаріусу – це нова форма захисту. Згідно зі ст.18 ЦК України нотаріус здійснює захист цивільних прав шляхом вчинення виконавчого напису на борговому документі. Порядок вчинення виконавчих написів нотаріусами встановлений Законом України «Про нотаріат» та гл. 16 Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженим наказом Мін'юсту України № 296/5 від 22 лютого 2012 р. Цей спосіб захисту цивільних прав застосовується досить часто, оскільки дозволяє швидко здійснити захист порушених прав, що позитивно впливає на активність господарського обігу, а таке завдання є основним у цивільному законодавстві. Виконавчі написи здійснюються як державними, так і приватними нотаріусами у випадках, якщо заборгованість має безспірний характер та термін позовної давності за нею ще не сплив на підставі документів, що містяться в переліку документів, за якими стягнення заборгованості проводиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів, затверджених постановою Кабінету Міністрів України № 1172 від 29 червня 1999 р[14]. Стягнення за виконавчим написом провадиться в порядку, встановленому Законом України «Про виконавче провадження», який визнає виконавчий напис як підставу виконання і як виконавчий документ (статті 3, 181 Закону).

• Неюрисдикційну форму захисту – це захист цивільного права самостійними діями уповноваженої особи без звернення до державних або інших уповноважених органів. Конституція України надала право кожному захищати свої права і свободи від порушень та протиправних посягань будь-якими не забороненими законом засобами (ч.5 ст. 55 України). Самозахист цивільних прав – це здійснення уповноваженою особою не заборонених законом дій фактичного або юридичного порядку, спрямованих на захист його особистих або майнових прав і інтересів у відповідності до моральних засад суспільства (ст.19 ЦК України). Ці міри можуть бути загальноприйнятими у суспільстві або передбачені законом чи договором. До загальноприйнятих відносяться такі фактичні дії, як використання різного роду охоронних засобів і приладів у виді замків, охоронної сигналізації, решіток. Крім того, законом, як кримінальним, так і цивільним передбачені такі міри самозахисту як необхідна оборона (ст. 1169 ЦК України) і крайня необхідність (ст. 1171 ЦК України). І в тому, і в іншому випадку при захисті своїх прав громадянин не повинен перевищувати меж дозволеного. Тобто, способи самозахисту повинні відповідати змісту права, що порушене, а також наслідкам, що спричинені цим порушенням.

Засоби оперативного впливу – це такі юридичні міри, які застосовуються до порушника безпосередньо уповноваженою особою як стороною у цивільному відношенні без звернення за захистом права до компетентних органів. Наприклад:

q     одностороння відмова від порушеного іншою стороною договору;

q     затримка вантажу одержувачу до внесення їм оплати;

q     перевід на попередню оплату продукції.

На відміну від самозахисту, засоби оперативного впливу носять не фактичний, а юридичний характер. Односторонній характер мір оперативного впливу потребує спеціальних гарантій:

q     застосування їх можливе тільки у випадках, передбачених законом або договором;

q     їх застосування не позбавляє можливості зобов’язаної особи звернутися до суду.

Способами захисту цивільних прав визнаються заходи примусового характеру, які можуть бути застосовані до правопорушника. Загальний перелік цих засобів передбачений у ст. 16 ЦК України. До них належать:

q     визнання цих прав (визнання права власності чи інших речових прав на певне майно (ст.. 392 ЦК України); щодо визнання права авторства на твір науки, літератури, мистецтва (ст.ст. 423,432 ЦК України)

q     визнання правочину недійсним (ст.ст. 215-236 ЦК України). Метою звернення до суду з таким позовом є застосування наслідків його недійсності, тобто реституції, відшкодування збитків та моральної шкоди, завданої укладанням такого правочину;

q     припинення дії, яка порушує право. Так, зокрема, цей позов може подаватися у випадках, коли іншою особою чиняться перешкоди у здійснення власником повноважень користування та розпорядження належним йому майном (негаторний позов – ст. 391 ЦК України); у разі неправомірного використання об’єкта права інтелектуальної власності (статті 424, 432 ЦК України);

q     відновлення становища, яке існувало до порушення. Відновлення становища, яке існувало до порушення, має місце у випадку, коли визнання факту порушення суб'єктивного права та притягнення винного до відповідальності недостатньо, а потрібно поновити порушене право у повному обсязі (застосувати реституцію). Цей спосіб захисту може знаходити свій прояв у вимогах про виселення особи з незаконно зайнятого нею приміщення; про усунення перешкод у здійсненні права власності; про застосування наслідків недійсного правочину; про заборону використання твору без дозволу автора.;

q     примусове виконання обов'язку в натурі. Примусове виконання обов'язку в натурі - спосіб захисту цивільного права, який випливає із загального принципу повного та належного виконання зобов'язання. Цей спосіб полягає у зобов'язанні вчинити дію або утриматися від дії, незалежно від застосування до неї інших заходів впливу (відшкодування збитків чи моральної шкоди, накладення штрафу, пені та ін.). Такий спосіб захисту може мати місце при невиконанні обов’язку сплатити кошти за виконану роботу (за договором підряду), передати річ кредитору (за договором купівлі-продажу, міни, поставки, дарування з обов’язком передати річ у майбутньому), виконати роботу чи надати послугу (за договорами про виконання робіт та надання послуг);

q     зміна правовідношення. Зміна правовідношення - це спосіб захисту, який полягає у заміні одного правовідношення іншим, переростанні одного обов'язку в інший, покладенні на боржника нового обов'язку. Наприклад, позов про зміну вартості некомплектного товару чи товару, асортимент якого не  відповідає умовам договору купівлі-продажу (статті 670, 684 ЦК України);

q     припинення правовідношення. Припинення правовідношення застосовується, як правило, у разі невиконання чи неналежного виконання боржником своїх обов'язків або неправомірного використання кредитором (носієм) свого суб'єктивного права. У судовій практиці такі позови називають перетворювальними, або конститутивними. До них слід віднести, наприклад, позови про розірвання цивільно-правових договорів у разі їх невиконання або неналежного виконання умов договору;

q      відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди. Ст. 22 ЦК України передбачає загальну норму щодо відшкодування збитків внаслідок наявності складу цивільного правопорушення: порушення цивільного права чи інтересу; завдання збитків та причинний зв'язок між порушенням права та збитками. При наявності таких обставин в особи виникає право на відшкодування завданих збитків. Збитки, яких завдано особі, поділяються на дві групи, їх інколи ще називають позитивною та негативною шкодою. У реальні збитки включається фактична оцінка тих матеріальних втрат, які зазнала особа, а також ті додаткові витрати, яких зазнала чи повинна зазнати особа для поновлення цивільного права для повернення до первісного стану.

Упущеною вигодою є ті втрати, яких зазнала особа внаслідок порушення цивільного права та інтересу, тобто ті доходи, які особа, що зазнала посягання, могла б отримати у разі відсутності порушення цивільного права чи протиправного посягання.

При обчисленні розміру упущеної вигоди першочергове значення має визначення реальності тих доходів, які потерпіла особа передбачала отримати за звичайних умов цивільного обороту. Обов'язок щодо доведення розміру тих доходів, яких особа отримала б у разі непосягання на її право, покладається на потерпілого.

Можливість використати відшкодування збитків як засіб захисту порушених прав виникає у фізичних та юридичних осіб з самого факту невиконання обов'язку порушення цивільних прав, тобто незалежно від того, чи міститься в тій або іншій правовій нормі згадування про таке право. Відшкодування збитків може поєднуватися з іншими способами захисту.

Майнова шкода, яка завдана особі, як правило, відшкодовується грішми, однак у випадку згоди чи вимоги особи, якій завдано шкоди, вона може бути відшкодована і в інший спосіб, встановлений за домовленістю сторін або рішенням суду;

q     відшкодування моральної (немайнової) шкоди. Відповідно до ст. 23 ЦК особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав.

Моральна шкода полягає:

1. у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв’язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров’я;

2. у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів;

3.  у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку із знищенням чи пошкодження її майна;

4.  У приниженні честі, гідності, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.

Моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб. Моральна шкода відшкодовується незалежно від майнової шкоди, яка підлягає відшкодуванню, та непов’язана з розміром цього відшкодування.

Право на відшкодування моральної шкоди у ряді випадків закріплене і гарантоване Конституцією України.

Визначення поняття моральної шкоди закріплене у багатьох законодавчих актах, що не сприяє уніфікованому розумінню цього поняття. Міститься воно і у постанові Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» від 31 березня 1995 року № 4[15].

Моральна шкода, як правило, супроводжує будь-яке порушення цивільного права чи охоронюваного законом інтересу. Тому інколи визнається, що факт заподіяння моральної шкоди не вимагає окремого доказування. Предметом доказування, крам наявності самого факту завдання моральної шкоди, є її глибина, від якої залежить розмір та форма відшкодування. Моральну шкоду, зважаючи на її сутність не можна відшкодувати в повному обсязі, оскільки немає і не може бути точних критеріїв майнового виразу душевного болю, спокою, честі, гідності особи. Зважаючи на це будь-яка компенсація моральної шкоди не може бути адекватною дійсним стражданням, тому будь-який її розмір може мати суто умовний вираз.

Відшкодування моральної шкоди застосовується у випадках заподіяння останньої, під якою розуміють фізичні та моральні страждання, яких зазнав потерпілий у разі порушення, невизнання чи оспорення його суб'єктивного цивільного права.

q     визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади АРК або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. Визнання незаконними рішень, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади АРК чи органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб полягає у позбавленні у судовому порядку або в іншому порядку, визначеному законом, юридичної сили винесеного рішення, вчиненої дії або зобов'язання вказаних суб'єктів владних правовідносин вчинити певну дію для захисту порушеного чи оспорюваного права чи законного інтересу. І хоча наведений спосіб судового захисту цивільного права не є виключно прерогативою суду, судовий контроль за законністю актів та дій у сфері управляння є більш ефективним порівняно з адміністративним, оскільки суд незалежний і підпорядковується виключно закону, судовий розгляд дає можливість повно і відкрито виявити дійсні обставини справи і прийняти законне та обґрунтоване рішення у справі[16];

q     інші способи захисту, що встановлені у законі або договорі (наприклад, ст.432 ЦК України встановлює як спосіб захисту прав інтелектуальної власності зупинення за рішенням суду пропуску через митний кордон України товарів, імпорт чи експорт яких здійснюється з порушенням прав інтелектуальної власності).

 

ВИСНОВКИ З ЧЕТВЕРТОГО ПИТАННЯ:

Таким чином, ми з’ясували, що вільне здійснення особою на власний розсуд належних їй цивільних прав має встановлені законом або договором певні межі, яких вона мусить дотримуватися. Порушення меж здійснення цивільних прав з метою завдати шкоди іншій особі у цивільному праві називається «шикана». Кожна особа має право на захист своїх прав та інтересів у разі їх порушення, невизнання чи оспорювання, та наступне відшкодування збитків і компенсацію моральної шкоди за вчиненні протиправні дії. Розрізняють форми та способи захисту цивільних прав, які чітко визначені законом. Диспозитивність учасників цивільних відносин полягає у можливості вибору тих форм та способів захисту, які передбачені у законодавстві.

 

ВИСНОВОК ПО ТЕМІ:

Сьогодні ми з вами розглянули ще одну комплексну важливу тему, впродовж якої нами були розглянуті питання поняття, особливостей, структури та видів цивільних правовідносин, а також питання здійснення та практичної реалізації захисту цивільних прав.  Окрему увагу нами приділено формам та способам захисту цивільних прав. Цілеспрямований юридичний вплив на суспільні відносини здійснюється у формі правовідношення, яке виступає правовою формою зв'язків та взаємодії їх учасників.

Цивільне правовідношення - це результат правового регулювання відносин між його учасниками нормами цивільного права. Водночас цивільне правовідношення виступає і засобом правового впливу на фактичні відносини людей, адже за межами практичної діяльності суб'єктів права правова норма втрачає своє значення, а вплив останньої на суспільні відносини не можна відокремити від правовідношення. Маю надію, що цю тему ви засвоїте добре, оскільки в масштабі дуже невеликого часу ми спромоглися зазначити ключові питання, на які ви будете звертати увагу при розгляді кожної наступної теми, а саме щодо здійснення та захисту цивільних прав та таке інше.

На наступній лекції ми з вами розглянемо правовий статус фізичних осіб як суб’єктів цивільних правовідносин. У мене все, дякую за увагу. У кого є питання, будь-ласка, слухаю.

Питання до самоконтролю:

1. Дайте визначення здійснення суб’єктивних цивільних прав.
2. Що означає термін «зловживання правом»?
3. Які межі здійснення цивільних прав встановлені цивільним законодавством?
4. В чому полягає виконання обов’язку?
5. Які способи захисту цивільних прав?
6. В чому відмінність способів та форм захисту цивільних прав?
7. Які форми захисту цивільних прав?
8. В чому полягає моральна шкода?
9. Який склад збитків?
10. В чому полягає виконання обов’язку в натурі як спосіб захисту цивільних прав?