ЕКОНОМІЧНЕ РАЙОНУВАННЯ УКРАЇНИ

Тема 5. ЕКОНОМІЧНЕ РАЙОНУВАННЯ УКРАЇНИ

 

5.1. Сутність та функції економічного районування

5.2. Ієрархія економічних районів, їх осноні типи та комплексний розвиток

5.3. Економічне районування України

 

5.1. Сутність та функції економічного районування

 

Усі країни світу характеризуються суттєвими територіальними відмінностями, зокрема, великою своєрідністю спеціалізації та структури виробництва, які обумовлені природними, економічними, соціальними, історичними умовами. На цій об’єктивній основі розвивається внутрішньодержавний територіальний поділ праці та формуються своєрідні природно-господарські утворення, які характеризуються певною спеціалізацією – так звані економічні райони. Процес формування економічних районів є об’єктивним. Він відбувається через формування відповідної певним регіональним передумовам господарювання територіальної організації продуктивних сил та структури виробництва. Таким чином, основою формування економічних районів є суспільний територіальний поділ праці, який формує виробничу спеціалізацію окремих територій, виробничі цикли і розвиток системи внутрішніх та міжрайонних зв’язків.

Об’єктивними передумовами формування економічних районів виступають наявні у данному регіоні: природні ресурси, особливості економіко-географічного положення території, система розселення, чисельність населення, територіальна організація виробництв,  виробничий потенціал,  спеціалізація господарства,  рівень господарського освоєння території.

В економічній та географічній науці існують декілька підходів до визначення поняття економічного району. Для усіх них прослідковуються спільні ознаки: спеціалізоване господарство, його комплексність, територіальна цілісність, тісні внутрішньорайонні й міжрайонні економічні зв’язки, відносна повнота та замкненість виробничих циклів, особливості економіко-географічного положення. За загальноприйнятим визначенням П.М.Алампієва економічний район — це географічно цілісна територіальна частина народного господарства країни, яка має свою виробничу спеціалізацію, міцні внутрішні економічні зв’язки і нерозривно зв’язана з іншими частинами суспільним територіальним поділом праці.

На формування економічних районів впливають фактори трьох основних груп: економічні, природні, та історичні. Основними серед них є фактори (економічного походження) формування економічних районів:

1. головним районоутворюючим фактором у кожній країні є суспільний територіальний поділ праці;

2. територіальні виробничі комплекси (ТВК) як сукупність однорідних або тісно зв’язаних між собою різних виробництв, розташованих на певній території;

3. природні умови і ресурси як основа розвитку спеціалізованого господарства району та існування й розвитку інших компонентів продуктивних сил даної території;

4. особливості економіко-географічного положення території району обумовлюють формування спеціалізації його господарства, характер та рівень розвитку економічних зв’язків;

5. районоутворюючі центри — великі міста – економічні центри з потужним виробничим та інфраструктурним потенціалом;

6. форми територіальної організації виробництва — промислові, інфраструктурні (транспортні, рекреаційні) та агропромислові райони, центри, промислові та транспортні вузли, локальні форми територіальної організації господарства регіону;

7. суспільно-політичний устрій (унітарний або федеративний). В Україні суспільно-політичний устрій держави побудовано на засадах унітарності, але з певними елементами федерації, зокрема, з існуванням внутрішньої автономії для АР Крим;

8. адміністративно-територіальний поділ країни. У межах економічних, адміністративних та правових механізмів територіального управління й регулювання в полі адміністративно'територіального поділу країни функціонують як самостійні суб’єкти господарювання різних форм власності, так і окремі ланки господарських комплексів територій.

Економічне районування — науково обгрунтований поділ країни на економічні райони, що склалися історично або формуються внаслідок розвитку продуктивних сил на основі суспільного поділу праці.

Згідно з науковими уявленнями, економічне районування здійснюється за комплексом певних  критеріїв і принципів.

До основних принципів економічного районування  відносяться наступні:

-     чітко визначене економіко-географічне положення;

-     наявність сформованого виробничого комплексу з явно вираженою спеціалізацією;

-     економічне тяжіння до районоформуючого центру;

-     непорушність меж адміністративно-територіального устрою;

-     об'єктивна суспільна цілісність території, що грунтується на взаємопов'язаності всіх її компонентів;

-     перспективність діяльності людини, що дає можливість пов'язувати інтереси регіону з державними інтересами;

-     ефективна міжнародна спеціалізація, що характеризується вигідними зовнішніми зв'язками;

-     комплексно-пропорційний розвиток на основі внутрішніх зв'язків;

-     єдність соціально-економічної регіоналізації та адміністративно-територіального устрою;

-     соціальна та екологічна ефективність процесу життєдіяльності населення.

Критеріями процесу регіоналізації мають бути: наявність вузлової проблеми як єдності природи, виробництва і людей; відтворюваність процесів господарської діяльності, їхня ефективність і просторова локалізація; урахування регіоноутворюючого значення міст як ядер господарських вузлів, центрів і пунктів; рівень сформованості та інтенсивності зв'язків;імовірність новобудов, освоєння природних ресурсів з урахуванням вимог екологічної безпеки; рівень життя населення.

Основними функціями економічного районування є :

-     створення економічної основи територіального управління господарством регіонів;

-     вдосконалення територіальної структури господарства;

-     формування й реалізація державної регіональної економічної політики;

-     обгрунтування вибору доцільних варіантів розміщення компонентів продуктивних сил;

-     обґрунтування розвитку територіально-виробничих комплексів;

-     підвищення ефективності використання ресурсного, виробничого і науково'технічного потенціалу;

-     сприяння аналізу, діагностики та прогнозування регіонального розвитку;

-     створення основи для розробки і реалізації територіальних комплексних програм і схем природокористування, схем розвитку і розміщення продуктивних сил та розселення населення.

Прикладне значення економічного районування полягає у тому, що воно є основою формування і реалізації державної регіональної економічної політики, а також використовується в практиці територіального управління господарством, при виборі доцільних варіантів розміщення нових виробничих об’єктів та вдосконаленні територіальної структури господарства, обгрунту-ванні перспектив розвитку територіально-виробничих комплексів. Економічне районування сприяє підвищенню ефективності використання ресурсного, виробничого і науково-технічного потенціалу регіонів і всієї країни.

 

5.2. Іерархія економічних районів, їх осноні типи та комплексний розвиток

 

Враховуючи масштабний ранг України, як територіального державного формування, площа котрого є співвідносною з площею більшості європейських країн, але меншою за територію країн субконтинентального рівня (Росії, Канади, США, Індії тощо), науково обгрунтованим є виділення на її теренах за об’єктивними ознаками двох типів економічних районів — галузевих та інтегральних за чотирма ієрархічними рівнями.

Галузеве районування вивчає особливості розміщення і проблеми розвитку окремих складових продуктивних сил та галузей виробництва (природно-ресурсне, агрокліматичне, промислове, агропромислове, демографічне районування). Отже, галузевий район – це територія з підвищеною концентрацією виробництва, продукції чи послуг відповідної галузі, що характеризуються специфічними місцевими умовами, їх структурою, проблемами і перспективами розвитку, його територіальною організацією і положенням в системі міжгалузевого господарського комплексу.

Інтегральне економічне районування розглядає всю сукупність продуктивних сил території як регіональний виробничий комплекс, в основі якого знаходяться наявні у данному регіоні територіально-виробничі комплекси різних рівнів та ступенів сформованності. Згідно ієрархії інтегрального районування, виділяються чотири рівні економічних районів: крупні (макрорайони), середні (мезорайони), малі (мікрорайони) та низові економічні райони.

Крупний (інтегральний) економічний район — великий економічний район, що являє собою цілісний територіально-виробничий комплекс і об’єднує певні групи адміністративно-територіальних одиниць.

Середній (інтегральний) економічний район – це підрайон крупного економічного району й окреслюються межами адміністративної області або автономної республіки.

Малий район (мікрорайон) – це господарські комплекси у низових адміністративних районах з суто місцевими економічними зв’язками. Їх територія відповідає території декількох адміністративних районів, окреслених в межах області. Територія малого району може охоплювати велике місто (наприклад, Київ, Одесу, Харків).

Низовий адміністративно-господарський район охоплює території адміністративних районів. Місто може розглядатися як низовий адміністративно-господарський район. Певна кількість їх може виділятися в межах великих міст.

Комплексний розвиток району – це доцільна технолого-економічна і соціальна збалансованість розвитку всх галузей діяльності людини у відповідності з умовами та ресурсами району та портребами країни. Поняття комплексності передбачає збалансованість всіх сфер життєдіяльності – матеріального виробництва, сфери послуг, інфраструктури, розміщення і зайнятості району, природно-ресурсного потенціалу.

Ефективність комплексного розвитку району обчислюється за формулою:

                  (8)

де Кф – коефіцієнт ефективності; Е – вартість продукції, вивезеної з району; І – вартість продукції, ввезеної до району; Др, Дк — споживання (особисте і суспільне) продукції на душу населення відповідно в регіоні та країні в цілому; Ск, Ср — середньогалузева собівартість одиниці продукції відповідно в спеціалізованому регіоні та по країні (або по районах споживання).

За даною формулою ефективність вимірюється в процентах, якщо результат вище 100% - то комплексність економічно ефективна.

 

5.3. Економічне районування України

 

Мережа економічних районів — результат економічного районування у вигляді системи економічних районів різного рангу та типів, яка відображає територіальну організацію народного господарства, що об’єктивно склалася.

До  встановлення  незалежності  в  Україні  економічне  районування  ґрунтувалося  на  інтересах  СРСР.  Тоді  територія  нашої держави умовно була поділена на 3 економічні райони: Донецько-Придніпровський, Південно-Західний та Південний. Економічне районування України за часів СРСР враховувало існування її господарства як складової частини народногосподарського комплексу союзної держави.

Декларація  про  державний  суверенітет  України  і  визнання  її як  самостійної  держави  поклала  початок  новому  етапу  державного  будівництва.  Серед  комплексу  проблем  виникло  питання реформації  територіально-адміністративного  устрою  і  приведення  його  у  відповідність  з  новими  економічними  процесами  та  етно культурними  особливостями.

У 1993 р. В. А. Поповкін у праці “Регіонально-цілісний підхід в економіці” обґрунтував поділ України на п’ять макро-районів,  а  саме:

1)  Центрально-Український  (Київська,  Чернігівська,  Житомирська,  Черкаська  та  Кіровоградська  області);

2) Донбас і Нижнє Придніпров’я (Донецька, Дніпропетровська, Луганська і Запорізька області);

3) Слобідська Україна (Харківська, Сумська і Полтавська області);

4) Придніпровський  (Автономна  Республіка  Крим,  Одеська,  Миколаївська  та  Херсонська  області);

5)Західно-Український (Рівненська, Волинська, Львівська, Івано-Франківська,  Тернопільська,  Вінницька,  Хмельницька, Закарпатська та Чернівецька області).

М. Д. Пістун пропонував поділити Ук раїну на 9 економічних районів:

1)  Донецький  (Донецька  і  Луганська  області);

2)  Придніпровський  (Дніпропетровська,  Запорізька,  Кіровоградська  обл.);

3) Київський (Київська, Чернігівська, Черкаська обл.);

4) Північно-Східний (Полтавська, Сумська, Харківська обл.);

5)  Подільський  (Вінницька,  Тернопільська,  Хмельницька обл.);

6)  Волинський  (Волинська, Житомирська,  Рівненська  обл.);

7)  Карпатський  (Львівська,  Івано-Франківська,  Закарпатська, Чернівецька обл.);

8)  Чорноморський  (Одеська, Миколаївська,  Херсонська  обл.);

9)  Кримський  (Автономна  Республіка  Крим).

На 9 економічних районів пропонував поділити Україну і вчений-географ     Ф. Д.  Заставний,  а  саме:

1)  Донецький  (Донецька  і  Луганська  обл.);

2)  Придніпровський  (Дніпропетровська  і  Запорізька  обл.);

3) Центрально-Поліський (Київська, Чернігівська і Житомирська  обл.);

4) Північно-Східний (Полтавська, Сумська, Харківська обл.);

5)  Подільський  (Вінницька,  Тернопільська  і  Хмельницька обл.);

6)  Центрально-Український  (Черкаська  і  Кіровоградська обл.);

7)  Карпатський  (Львівська,  Івано-Франківська,  Закарпатська і Чернівецька обл.);

8) Західно-Поліський (Волинська і Рівненська обл.);

9)  Причорноморський  (Автономна  Республіка  Крим, Одеська,  Миколаївська  та  Херсонська  обл.).

Радою  по  розвитку  продуктивних  сил  НАН  України  у 1995  р.  запропоновано  поділити  Україну  на  9  економічних районів, а саме:

1)  Донецький  (Донець ка  і  Луганська  обл.);

2)  Придніпровський  (Дніпропетровська  і  Запорізька  обл.);

3) Північно-Східний (Полтавська, Сумська, Харківська обл.);

4)  Столичний  (Київська,  Чернігівська  і Житомирська  обл.);

5)  Причорноморський  (Автономна  Республіка  Крим, Одеська,  Миколаївська  та  Херсонська  обл.);

6)  Карпатський  (Львівська,  Івано-Франківська,  Закарпатська і Чернівецька обл.);

7)  Подільський  (Вінницька,  Тернопільська  і  Хмельницька обл.);

8)  Центрально-Український  (Черкаська  і  Кіровоградська  обл.);

9)  Волинський  (Волинська  і  Рівненська  обл.).

Таким чином, різні автори підходять до економічного районування  України  по-своєму,  але  наявність  багатьох  проектів свідчить про те, що така не обхідність існує і його потрібно буде  проводити.  А  покищо  в  Україні  діє  адміністративне  районування.  У  складі  республіки  є  Автономна  Республіка  Крим,  24 області,  два  міста  республікансь кого  підпорядкування  —  Київ  та

Севастополь, 490 районних центрів та 178 районів у містах.

Враховуючи  необхідність  здійснення  державної  регіональної економічної політики, Кабінет Міністрів України у 1998 р. вніс  на  розгляд Верховної Ради України  проект Закону України  “Про  концепцію  державної  регіональної  економічної  політики”,  в  якому  пропонується  мережа  економічних  районів  України в такому складі:

1.  Донецький  (Донецька  і  Луганська  обл.);

2.  Придніпровський  (Дніпропетровська,  Кіровоградська  і Запорізька  обл.);

3.  Східний (Полтавська, Сумська, Харківська обл.);

4.  Центральний (Київська, Черкаська обл. та м. Київ);

5.  Поліський  (Волинська, Житомирська,  Рівненська,  Чернігівська обл.);

6.  Подільський  (Вінницька,  Тернопільська  і  Хмельницька обл.);

7. Причорноморський  (Автономна  Республіка  Крим, Одеська,  Миколаївська  та  Херсонська  обл.).

8.  Карпатський  (Львівська,  Івано-Франківська,  Закарпатська і Чернівецька обл.).

Тож, найпоширенішою є схема, за якою пропонується виділяти 9 районів. Однією з головних ознак формування економічного (соціально-економічного) району є наявність великого міського центру (ядра), до якого тяжіє територія району. Такими центра­ми в Україні є міста-мільйонники (Київ, Харків, Одеса, Донецьк, Дніп­ропетровськ) та Львів.

 

Завдання для контролю знань студентів до теми 5

 

Запитання для самоперевірки

 

1. Перечисліть основні фактори (економічного походження) формування економічних районів.

2. Назвіть принципи та критерії  економічного районування.  

3. Перечисліть функції економічного районування. В чому полягає суть його практичного значання?

4. Поясніть іерархію економічних районів, назвіть основні їх типи.

5. Наведіть підходи різних вчених до виділення економічних районів в межах України.

 

 

Тестові завдання

 

1. Що не є об’єктивними передумовами формування економічних районів:

а) природні ресурси

б) технологічне забезпечення

в) система розселення

г) виробничий потенціал

2. Географічно цілісна територіальна частина народного господарства країни, яка має свою виробничу спеціалізацію, міцні внутрішні економічні зв’язки і нерозривно зв’язана з іншими частинами суспільним територіальним поділом праці – це:

а) економічна область

б) економічний регіон

в) економічний район

г) немає правильної відповіді

3. Створення економічної основи територіального управління господарством регіонів явлєється:

а) функцією економічного районування

б) завданням економічного районування

в) метою економічного районування

г) принципом економічного районування

4. Результат економічного районування у вигляді системи економічних районів різного рангу та типів, яка відображає територіальну організацію народного господарства, що об’єктивно склалася – це:

а) сукупність економічних районів

б) адміністративна одиниця

в) економічний район

г) мережа економічних районів

5.  Згідно ієрархії інтегрального районування, виділяються такі рівні економічних районів:

а) крупні, середні, малі, низові

б) галузеві, адміністративні, локальні

в) глобальні, локальні

г) макрорайони, мезорайони, мікрорайони

6. Районоутворюючі центри — великі міста – економічні центри з потужним виробничим та інфраструктурним потенціалом України – це:

а) Дніпропетровськ, Одеса, Львів, Вінниця, Сімферополь, Житомир, Ужгород, Кіровоград

б) Київ, Донецьк, Дніпропетровськ, Херсон, Львів, Сімферополь, Житомир

в) Київ, Харків, Донецьк, Дніпропетровськ, Одеса, Львів, Вінниця та Чернігів

г) Київ, Харків, Одеса, Донецьк, Дніп­ропетровськ)та Львів.

 7. Основними принципами економічного районування є:

а) політична стабільність

б) галузева спеціалізація

в) територіальна єдність

г) економічна цілісність

 

Завдання 1.Заповніть узагальнюючу таблицю  по історії економічного районування України.

 

Століття, рік	П.І.П. учених, що займалися економічним районуванням	Назва найважливіших теоретичних робіт	Науковий внесок в розвиток економічного районування