|
|
Главная \ Методичні вказівки \ ДЕРЖАВНЕ РЕГУЛЮВАННЯ ЕКОНОМІКИ
ДЕРЖАВНЕ РЕГУЛЮВАННЯ ЕКОНОМІКИ« Назад
ДЕРЖАВНЕ РЕГУЛЮВАННЯ ЕКОНОМІКИ 04.01.2015 03:18
З М І С Т
Вступ
Глибока соціально-економічна трансформація, яка відбувається в Україні, знов поставила комплекс теоретичних і практичних питань про державне регулювання економіки. Світова історія свідчить, що якими б розповсюдженими не були засоби ринкової саморегуляції, якою б високою не була частка приватного сектора в економіці, держава виступає далеко не другорядним, а ключовим фактором соціально-економічної динаміки. Глобальна тенденція світового економічного розвитку, яка обумовлена становленням нового технологічного способу виробництва, подальшим поглибленням суспільного розподілу праці та інтернаціоналізацією господарського життя, зумовила істотне відставання рівня розвитку постсоціалістичних країн від індустріально розвинених держав. Комплекс проблем, які пов’язані з необхідністю переорієнтації економіки в напрямку пожвавлення і зростання, рівноправним входженням в світове співтовариство, вимагає виявлення нової ролі держави як основного суб'єкта соціально-економічних перетворень, уточнення сутності поняття “державне регулювання економіки”, дослідження динаміки напрямків державного втручання в функціонування трансформаційної економіки України. Ситуація ускладнюється тим, що в рамках просування до постіндустріальної стадії розвитку, національна економіка зазнає ринкових перетворень, які обтяжені кризовою ситуацією. В цьому зв'язку формулювання проблеми дослідження включає такі актуальні аспекти, як теоретичне узагальнення економічних функцій держави, інструментів, форм і методів державного впливу на економіку; виявлення особливостей трансформаційного періоду; синтезоване дослідження цих проблем на основі аналізу соціально-економічного положення України. Метою дисципліни є розкриття методології, методики та організаційних основ державного регулювання економіки. Навчальний матеріал ґрунтується на положеннях сучасної економічної теорії і менеджменту, а також Конституції та законів України, інших нормативно-правових актів державних органів. Головними завданнями дисципліни є розкриття: - сутності, мети і завдань державного регулювання економіки; - теоретичних основ формування та реалізації стратегії соціально-економічної політики держави; - методологічних основ, методів і засобів впливу держави на економічний та соціальний розвиток і соціально-економічні процеси; - сутності, функцій, методології та методики соціально-економічного прогнозування, державного програмування і макроекономічного планування; - особливостей державного регулювання різних сфер господарської та соціальної діяльності; - світового досвіду державного регулювання економіки. Вивчення навчального матеріалу дисципліни сприятиме підвищенню рівня загальноекономічної підготовки спеціалістів, формуванню в них навичок самостійного науково-аналітичного опрацювання проблем з позицій суспільних і державних потреб та інтересів.
МЕТОДИЧНІ РЕКОМЕНДАЦІЇ ЩОДО САМОСТІЙНОЇ РОБОТИ СТУДЕНТІВ З ДИСЦИПЛІНИ
В умовах транзитивних перетворень набуває особливого теоретичного і практичного значення аналіз форм, методів та інструментів державного впливу на соціально-економічні процеси, ефективної взаємодії державного регулювання і механізмів саморегулювання ринку, визначення місця держави в управлінні динамікою національного господарства. Активізація економічних функцій держави – загальна тенденція сучасного світового розвитку. Знехтування нею призводить до негативних соціально-економічних наслідків. Ось чому важливим є комплексне вивчення проблеми державного регулювання економіки – її історичних аспектів, форм, методів, важелів, меж у сучасному суспільстві, теоретичних моделей і практичних чинників, а також критеріїв доцільності й результативності. Водночас, розвиток теорії ми розглядаємо не як мету, а як підгрунтя для розв'язання важливого практичного завдання – забезпечення соціально-економічного розквіту України. Державне регулювання економіки є однією із базових загальноекономічних дисциплін, яка вивчає територіальну організацію господарства з метою її раціоналізації та відповідного підвищення економічної, соціальної та екологічної ефективності господарювання на різних територіях країни. З огляду на викладене студенти повинні знати: - законодавчі та нормативно-правові документи, які регулюють розвиток та регулювання соціально-економічної системи України; - сучасні досягнення в галузі теорії та практики державного регулювання економіки; - методологію регулювання соціально-економічних процесів країни; - принципи, критерії та методи макроекономічного планування й соціально-економічного прогнозування. - сучасний стан, проблеми, а також перспективи соціально-економічного розвитку країни; - соціально-економічні передумови розвитку, спеціалізацію, функціонально-галузеву та територіальну структуру виробничої й соціальної сфери. З метою самостійного опанування окремих тем дисципліни пропонуються такі дії: - самостійно сформулювати проблему дослідження; - визначати мету, основні завдання, предмет, об’єкт дослідження; - визначити коло наукових літературних джерел стосовно певної проблематики та її аналітичний огляд; - здійснити пошук і підбір необхідної статистичної інформації; - провести аналіз розвитку об’єкта дослідження; - логічно і аргументовано висловити свої думки, пропозиції, робити висновки.
ТЕМА 1. ДЕРЖАВНЕ РЕГУЛЮВАННЯ ЕКОНОМІКИ ЯК ФУНКЦІЯ ДЕРЖАВИ
1. Вади ринкового саморегулювання 2. Функції держави в сучасній економіці 3. Сутність державного регулювання економіки 4. Методи державного регулювання економіки 5. Система органів державного регулювання економіки
Література для самостійного вивчення теми: 1, 4, 5, 7, 8, 11, 12, 15-17, 20-24.
1. Вади ринкового саморегулювання. Існує тенденція постійного зростання індивідуальних, колективних і суспільних потреб. Задоволення цих потреб натикається на обмеженість економічного потенціалу країни, що може бути проілюстрована за допомогою графіка межі виробничих можливостей. Якщо результати виробництва умовно поділити на дві групи (наприклад, суспільні товари та приватні товари), то межа виробничих можливостей відбиватиме максимальні кількості суспільних і приватних товарів, які можуть одночасно вироблятися за даної кількості ресурсів, якщо припустити, що всі ресурси повністю використовуються. Однак механізм ринкового саморегулювання забезпечує ефективний розподіл ресурсів тільки за певних ідеальних умов. Розподіл ресурсів, за яким стан суб'єктів ринку або поліпшується, або не змінюється, називається ефективним (оптимальним) за Парето. Проте в економіці виникають ситуації, коли ринковий механізм не забезпечує оптимального за Парето використання ресурсів. Такі умови й створюють вади ринкового саморегулювання. Вони виникають внаслідок: неспроможності конкуренції; неспроможності ринку забезпечувати людей суспільними товарами; зовнішніх ефектів (екстерналій); неповноти ринків; недосконалості інформації; економічної нестабільності. Наявність вад ринкового саморегулювання обумовлює необхідність державного регулювання економіки. Міра державного «втручання» в економіку в різних країнах неоднакова. Вона залежить від багатьох факторів: історичних, політичних, ідеологічних тощо. Отже, є всі підстави стверджувати, що сучасна економіка – це змішана економіка, яка функціонує на основі поєднання механізмів ринкового саморегулювання та державного регулювання. 2. Функції держави в сучасній економіці. Функції держави як суб'єкта макроекономічного регулювання можна поєднати за такими п'ятьма напрямами. 1. Забезпечення економіки необхідною кількістю грошей. У цій сфері держава є монополістом і протистоїть великій кількості покупців, які формують попит на гроші. З метою задоволення цього попиту держава здійснює грошово-кредитну політику. 2. Формування правових засад функціонування економіки. З цією метою держава визначає правовий статус окремих форм власності, узаконює існування різних видів господарської діяльності, регулює відносини між виробниками і покупцями товарів, регламентує здійснення окремими підприємствами зовнішньоекономічної діяльності, визначає обов'язки підприємств перед державою і т. д. 3. Усунення вад ринкового саморегулювання. Неспроможність ринку забезпечити ефективний за Парето розподіл ресурсів компенсується державним «втручанням» в економіку. З цією метою держава здійснює захист конкуренції, забезпечує людей суспільними товарами, реагує на можливість виникнення екстерналій, бере участь у розв'язанні проблем неповноти ринків, формує інформаційну інфраструктуру ринку, здійснює стабілізаційну політику. 4. Перерозподіл доходів. Економіка, оптимальна за Парето, констатує стан, за якого ресурси суспільства розподілено найефективніше. Але ефективний розподіл ресурсів ще не означає найефективнішого розподілу доходів членів суспільства. Конкурентні ринки здатні породжувати нерівномірність розподілу доходів і навіть цілковитий брак коштів для існування в непрацездатних членів суспільства. Для зменшення нерівності в доходах держава здійснює перерозподіл їх через різноманітні соціальні програми. 5. Забезпечення людей обов'язковими товарами. Товари (правила поведінки), які держава зобов'язує людей використовувати (додержуватися), називаються обов'язковими товарами. Реалізація економічних функцій держави здійснюється через механізм бюджетного, фіскального, грошово-кредитного, структурного, інвестиційного, цінового, соціального, зовнішньоекономічного та інших напрямів соціально-економічної політики. 3. Сутність державного регулювання економіки. Як метод управління економікою ДРЕ можна розглядати з теоретичного і практичного погляду. За теоретичного погляду державне регулювання економіки – це система знань про сутність, закономірності дії та правила застосування типових методів і засобів впливу держави на перебіг соціально-економічного розвитку, спрямованих на досягнення цілей державної економічної політики. Найагрегованішим об'єктом ДРЕ є економічна система держави, тобто об'єкти державного регулювання економіки і макроекономіки є тими самими. У зв'язку із цим методологічною основою ДРЕ є економічна теорія і передовсім макроекономіка. Об'єктами ДРЕ виступають також: економічні підсистеми (економіка регіонів, народногосподарських комплексів, галузей; сектори економіки; стадії відтворення); соціально-економічні процеси (економічні цикли, демографія, зайнятість, інфляція, науково-технічний прогрес, екологія, кон'юнктура тощо); відносини (кредитні, фінансові, зовнішньоекономічні тощо); ринки (товарів, послуг, інвестицій, цінних паперів, валюти, фондів, капіталів тощо). З практичного погляду ДРЕ – це сфера діяльності держави щодо цілеспрямованого впливу на поведінку суб'єктів господарювання з метою забезпечення пріоритетів державної економічної політики. Виділяють чотири групи факторів, які негативно впливають на обгрунтування та реалізацію державних управлінських рішень у сфері ДРЕ. Це: 1) обмеженість інформації; 2) неспроможність держави повністю контролювати реакцію контрагентів на її дії. Втручання держави в економіку може спричиняти негативні побічні наслідки (екстерналії); 3) недосконалість політичного процесу. Під впливом виборців, груп спеціальних інтересів (лобі), політичних маніпуляцій тощо державні органи здатні застосовувати неадекватні методи регулювання і тим самим проводити неефективну політику; 4) обмеженість контролю над державним апаратом. Особливості становища й поведінки бюрократії здатні посилювати неефективність функціонування економіки, зокрема призводити до надмірного зростання управлінського апарату та невиправданого збільшення бюджетних витрат. Для реальної економіки характерні ситуації, коли одночасно мають місце й вади ринку, й вади державного втручання. При цьому послабити вплив одних вад найчастіше можна лише посилюванням впливу інших. Приймаючи економічні рішення, слід зіставляти наслідки впливу вад ринку та держави, щоб визначити оптимальну форму та межу державного регулювання. 4. Методи державного регулювання економіки. Методи ДРЕ класифікуються за двома ознаками: за формами впливу (прямі і непрямі) та за засобами впливу (правові, адміністративні, економічні і пропагандистські). Методи прямого впливу безпосередньо діють на функціонування суб'єктів ринку. Такий безпосередній вплив здійснюється за допомогою інструментів адміністративно-правового характеру, які регламентують діяльність суб'єктів господарювання, та економічних інструментів прямого впливу. Основними інструментами прямого державного регулювання є: нормативно-правові акти, директивні заходи макроекономічних планів і цільових комплексних програм, державні замовлення, централізовано встановлені ціни, нормативи, ліцензії, квоти, державні бюджетні витрати, ліміти тощо. Методи непрямого регулювання — це методи, які регламентують поведінку суб'єктів ринку не прямо, а опосередковано, через створення певного економічного середовища, яке змушує їх діяти у потрібному державі напрямку. До методів непрямого регулювання належать інструменти фіскального, бюджетного, грошово-кредитного, інвестиційного, амортизаційного, інноваційного та інших напрямів економічної політики, а також методи морального переконування. 5. Система органів державного регулювання економіки. Державне регулювання економіки здійснюється державними ; органами. Держави різняться одна від одної формою правління, і державним устроєм, політичною системою, функціями органів влади. У демократичному, правовому суспільстві державна влада базується на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу й судову. В Україні поділ повноважень між різними гілками влади визначається Конституцією України (1996 р.). Главою держави є Президент України, законодавчу владу здійснює Верховна Рада України, виконавчу — Кабінет Міністрів , України, інші центральні органи виконавчої влади (міністерства, державні комітети, центральні органи державної виконавчої влади зі спеціальним статусом), місцеві державні адміністрації. Судову владу здійснюють Конституційний Суд України, загальні та арбітражні суди.
1.2. Термінологічний словник Вади держави – нездатність держави забезпечити ефективний за Парето розподіл обмежених ресурсів та невідповідність політики розподілу обмежених ресурсів поширеним у суспільстві уявленням про справедливість. Вади ринкового саморегулювання – властивість ринкової економіки, виникають внаслідок неефективного за Парето розподілу економічних ресурсів. Державна економічна політика – цілеспрямований вплив на економічні процеси на макро- і мікрорівні, створення та вдосконалення умов економічного розвитку відповідно до певного суспільного устрою. Державне регулювання економіки – 1. Різновид чистого суспільного товару. 2. Система знань про сутність, закономірності дії та правила застосування типових методів та засобів впливу держави на хід соціально-економічного розвитку, спрямованих на досягнення цілей державної економічної політики. 3. Сфера діяльності держави щодо цілеспрямованого впливу на поведінку суб'єктів господарювання. Державне управління економікою – організуючий і регулювальний вплив держави на економічну діяльність суб'єктів ринку з метою впорядкування її та підвищення результативності. Економічна функція держави – створення передумов, необхідних для ефективної економічної діяльності суспільства. Ефективний за Парето розподіл ресурсів – розподіл ресурсів, за якого стан суб'єктів ринку або поліпшується або не змінюється. Змішана економіка – економічна система, в якій розподіл економічних ресурсів здійснюється на основі поєднання механізмів ринкового саморегулювання та державного регулювання. Змішані суспільні товари – товари, яким у помірному ступені притаманні властивості суспільних товарів. Командна економіка – економічна система, в якій розподіл економічних ресурсів здійснюється централізовано. Межа виробничих можливостей – графік, що ілюструє максимальну здатність економіки виробляти товари за умов повного використання економічних ресурсів. Методи ДРЕ – способи впливу держави на сферу підприємництва, інфраструктуру ринку, некомерційний сектор економіки з метою створення умов для ефективного функціонування їх відповідно до напрямів державної економічної політики. Мотивація у ДРЕ – процес спонукання суб'єктів ринку до діяльності в напрямі державних пріоритетів. Негативні екстерналії – ситуації, коли в результаті дій суб'єкта ринку частка власних витрат перекладається на інших суб'єктів. Неповний ринок – ринок, що не забезпечує потреби споживачів у товарах, навіть якщо ціни перевищують витрати на виробництво їх. Позитивні екстерналії – ситуації, коли суб'єкт ринку бере на себе витрати для реалізації інтересів інших суб'єктів ринку. Правове регулювання – діяльність держави щодо встановлення обов'язкових для виконання юридичних норм (правил) поведінки суб'єктів права. Приватні товари – товари, яким не притаманні властивості суспільних товарів. Ринкова економіка – економічна система, в якій розподіл економічних ресурсів здійснюється через механізм ринкового саморегулювання. Суспільні товари – товари, що мають дві властивості: несуперництво у споживанні та загальнодоступність. Чисті суспільні товари – товари, яким у вищий мірі притаманні властивості суспільних товарів.
1.3. Питання для дискусії 1. Наведіть конкретні приклади вад ринкового саморегулювання. 2. Яка економіка «переможе» ринкова чи змішана? 3. Які інструменти та методи ДРЕ є найбільш досконалими?
1.4. Тести для самоперевірки знань 1. Яке із тверджень є помилковим: “Вади ринку виникають внаслідок... а) нездатності ринкового механізму забезпечити оптимальний за Парето розподіл ресурсів”; б) зовнішніх ефектів (екстерналій)”; в) нездатності ринку забезпечити людей суспільнимитоварами”; г) економічної нестабільності”; д) державного втручання в економіку”.
2. Підприємство, яке породжує позитивні екстерналії... а) бере на себе частку витрат з реалізації інтересів інших суб'єктів ринку; б) функціонує на ринку з низькою ефективністю; в) використовує ресурси, повністю відшкодовуючи витрати; г) одержує еквівалентний прибуток від своєї діяльності; д) перекладає частку витрат на інших суб'єктів ринку.
З.Яке із тверджень критиків монополізації економіки є найменш переконливим? а) монополісти протистоять впровадженню досягнень НТП; б) монополісти вважають можливим і вигідним обмежувати виробництво, встановлюючи монопольне високі ціни; в) монополісти з метою усунення конкурентів установлюють монопольні ціни; г) монополісти здатні чинити тиск на державні органи з метою захисту власних інтересів; д) відповіді а, б, в, г—достатньо переконливі. 4. Перерозподіл доходів, як функція держави, пов'язаний із... а) необхідністю держави подолати вади ринкового саморегулювання; б) неефективним за Парето розподілом обмежених ресурсів; в) нерівномірністю розподілу доходів між членами суспільства; г) необхідністю забезпечити людей суспільними товарами; д) необхідністю забезпечити людей обов'язковими товарами.
5. Економічна функція держави полягає у... а) створенні умов для спокійного та гармонійного розвитку суспільства; б) забезпеченні цілісності та збереженні суспільства, формою якого є ця держава; в) забезпеченні на всій території країни прав і свобод людини і громадянина; г) створенні передумов, необхідних для ефективної економічної діяльності суспільства; д) підтримуванні свободи, суверенітету та історичного існування народів конкретної країни в рамках світового співтовариства.
6. За формою організації, погляду загальносвітових тенденцій, сучасна економіка є... а) економікою суспільного сектору; б) ринковою економікою; в) державною економікою; г) змішаною економікою; д) перехідною економікою.
7. Яке із тверджень є помилковим: «Факторами вад ДРЕ є... а) обмеженість інформації»; б) обмеженість контролю над державним апаратом з боку суспільства»; в) неспроможність конкуренції»; г) нездатність держави повністю контролювати реакцію контрагентів на її дії»; д) недосконалість політичного процесу».
8. Погляди, за якими державне «втручання» необхідне, оскільки державі найліпше відомо, що саме є корисним для людей, називаються... а) протекціонізмом; б) патріотизмом; в) патерналізмом; г) патронатом; д) меценатством.
9. Основна мета адміністративної реформи в Україні полягає у... а) створенні ефективної системи державного управління; б) створенні оптимальної структури органів державного управління; в) скороченні управлінського апарату; г) зміцненні владних повноважень органів державного управління; д) викоріненні бюрократизму та поглибленні демократизації суспільного життя.
10. Яке із тверджень є помилковим: «Виключно законами України встановлюються... а) баланси трудових ресурсів і ринку праці»; б) засади створення і функціонування фінансового, грошового, кредитного та інвестиційного ринків»; в) державний бюджет»; г) система оподаткування»; д) порядок утворення і погашення державного боргу».
ТЕМА 2. СТРАТЕГІЯ СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНОГО РОЗВИТКУ КРАЇНИ
1. Сутність соціально-економічної стратегії 2. Соціально-економічне прогнозування 3. Макроекономічне планування 4. Державне програмно-цільове планування
Література для самостійного вивчення теми: 1, 5, 7, 8, 11–13, 15–17, 19, 21, 24.
1. Сутність соціально-економічної стратегії. Згідно з теорією менеджменту стратегія — це детальний, всебічний комплексний план, спрямований на втілення місії організації (держави). Місія держави зумовлена самою її сутністю, чітко визначеною метою її існування. Питання про побудову цілей у ДРЕ належать до найактуальніших теоретичних і практичних проблем. Процес цілепокладання держави слід розглядати як сукупність певних стадій: визначення суспільних потреб та інтересів; ранжування цілей, соціально-економічне прогнозування, формування концепції соціально-економічної політики, розроблення та реалізація макроекономічних планів і цільових комплексних програм. Ієрархія цілей будується за принципом пріоритетів потреб та інтересів суспільства. Оцінка важливості та ранжування цілей здійснюється відповідно до політики пріоритетів. У даному контексті пріоритети – це найважливіші напрями соціально-економічної політики. Втілення продуманої політики пріоритетів сприяє виникненню цілого спектра позитивних екстерналій, завдяки чому створюються умови для досягнення супутніх цілей, розв'язання суміжних проблем. Визначення пріоритетних напрямів здійснюється за експертними методами на підставі певних критеріїв (факторів). Основними критеріями є: соціально-економічна ефективність; швидкість одержання позитивних результатів; мінімум необхідних ресурсів для реалізації наміченого і т. п. Центральною, визначальною вершиною дерева цілей є стратегічна ціль, що зумовлює якість самого суспільства, забезпечує збереження та вдосконалення його. Стратегічні цілі розгортаються в тактичні. Тактика визначає цілі й засоби, форми й способи діяльності, які найбільш відповідають конкретним обставинам на даний момент і забезпечують досягнення стратегічних цілей. Тактичні цілі, як правило, фіксують великі блоки дій. Оперативні цілі пов'язані з необхідністю запобігання загрозі виникнення негативних явищ і подолання наслідків форс-мажорних обставин (стихійних лих, природних катаклізмів, техногенних катастроф, соціальних заворушень тощо). З метою втілення стратегічних, тактичних та оперативних цілей, а також визначення шляхів і засобів реалізації їх має формуватися концепція соціально-економічного розвитку. Концепція – це система поглядів на певні явища, а також спосіб розуміння їх, тлумачення, інтерпретації. Розроблення концепції є необхідною умовою послідовної та спадкоємної економічної політики. Вона повинна розроблятися на довго-, середньо- і короткострокову перспективу. Концепція ґрунтується на трьох основних елементах: аналізі стану економіки, аналізі цілей і виборі інструментів державного регулювання. Стратегічною метою України за умов трансформації, спрямованої на поєднання механізмів ринкового саморегулювання та державного регулювання, є побудова соціально орієнтованої інноваційної ринкової економіки. Цей напрям, по суті, є вітчизняним трактуванням загальносвітової тенденції руху до постіндустріальної цивілізації, який має бути здійснений еволюційним, безконфронтаційним шляхом. 2. Соціально-економічне прогнозування. Нині прогнозування — один з вирішальних наукових факторів формування стратегії і тактики економічної політики держави. Що вищий рівень соціально-економічного прогнозування в суспільстві, то вища й ефективність цілеспрямованого впливу держави на перебіг соціально-економічних процесів. Прогноз – це науково обґрунтоване судження про можливий стан об'єкта в майбутньому, а також про альтернативні шляхи і строки досягнення такого стану. Процес розроблення прогнозів називається прогнозуванням. Одним з найважливіших напрямів прогнозування суспільного розвитку є соціально-економічне прогнозування. Соціально-економічне прогнозування є складовою ширшого поняття – передбачення, як випереджувального відображення дійсності. Залежно від ступеня конкретизації досліджуваних процесів розрізняють три форми передбачення: гіпотезу, прогноз і план (програму). Гіпотеза характеризує наукове передбачення на рівні загальної теорії. Науковим підґрунтям побудови гіпотези є теорія й відкриті на її підставі закономірності, причинно-наслідкові зв'язки та тенденції функціонування й розвитку об'єктів. На цьому рівні об'єкти описуються за допомогою якісних характеристик. Прогноз, як порівняти з гіпотезою, має більшу визначеність і достовірність, оскільки базується не тільки на якісних, але й на кількісних параметрах. План (програма) – це комплекс конкретних заходів, спрямованих на досягнення певних цілей. Єдність між цими формами передбачення зумовлена тим, що гіпотетичні уявлення та прогнозування створюють умови для науково обґрунтованого планування (процесу прийняття управлінських рішень). Прогнози мають імовірнісний та альтернативний характер. При цьому визначення альтернатив розвитку є одним з результатів прогнозування. Процес розроблення плану (програми) теж мусить мати варіантний характер, але, на відміну від прогнозу, план (програма) — це вже вибраний варіант розвитку, який підлягає практичній реалізації. Відповідно до Закону України «Про державне прогнозування та розроблення програм економічного і соціального розвитку України» прогнозні та програмні документи на державному рівні розробляються на середньостроковий (5 років) і короткостроковий (1 рік) періоди. Прогноз економічного і соціального розвитку на середньостроковий період використовується під час розроблення проекту Програми діяльності Кабінету Міністрів. Параметри прогнозу на короткостроковий період використовуються для розроблення Державної програми економічного і соціального розвитку та для оцінки надходжень і формування показників державного бюджету. Методами прогнозування називають сукупність прийомів та оцінок, що дають змогу на підставі аналізу ретроспективних внутрішніх і зовнішніх зв'язків, притаманних об'єкту, а також їхніх змін зробити достатньо вірогідне судження щодо майбутнього розвитку об'єкта. Вибір методів прогнозування здійснюється згідно з характером об'єкта та вимогами, які висуваються до інформаційного забезпечення прогнозів. 3. Макроекономічне планування. Макроекономічне планування як складова механізму ДРЕ широко використовується в економічно розвинутих країнах з метою соціально-економічної стабілізації, формування макропропорцій та забезпечення динамічності розвитку економіки. У загальному розумінні план – це сукупність обгрунтувань цілей і рішень, необхідних для досягнення їх. Процес розроблення плану називається плануванням. Особливість макроекономічного планування полягає в тому, що об'єктом його є національна економіка, а суб'єктом – держава. Крім того, слід ураховувати часові обмеження планів, що обумовлено календарним характером планування. Отже, макроекономічне планування – це особливий вид діяльності держави щодо визначення стратегічних, тактичних та оперативних цілей планового періоду, а також способів досягнення таких цілей. З погляду обов'язковості виконання суб'єктами господарювання планових завдань розрізняють директивні та індикативні плани. Директивний план має силу юридичного закону, адресний та обов'язковий для виконання характер. За директивного планування посадові особи несуть відповідальність за невиконання планових завдань. Директивне планування притаманне командній економіці. Воно використовувалося у СРСР і соціалістичних країнах з метою прямого впливу держави на всі ланки оргструктури економіки. Індикативний план – це рекомендаційна система планових заходів, спрямованих на досягнення цілей соціально-економічної політики держави, що передбачає створення таких умов функціонування суб'єктів економіки, які б спонукали їх до виконання поставлених завдань. Індикативні плани мають низку особливостей, які суттєво відрізняють їх від планів директивних. По-перше, індикативний план є комплексом рекомендацій; по-друге, рекомендації не мають обов'язкового характеру; по-третє, показники плану призначено для інформування суб'єктів господарювання про цілі, пріоритети та наміри держави; по-четверте, мобільний характер плану передбачає можливість коригування його параметрів відповідно до змін на ринку; по-п'яте, реалізація цілей індикативного плану здійснюється через систему правових та економічних регуляторів. Із цього видно, що індикативне планування властиве економіці змішаного типу, тобто воно зумовлює сутність трансформації в сфері макроекономічного планування в Україні – перехід від директивного планування до індикативного. В Україні макроекономічне планування здійснюється у формі розроблення та реалізації Державної програми економічного і соціального розвитку України (ДПЕСР). Правовою основою державного прогнозування та розроблення програм економічного і соціального розвитку є Конституція України, Закон України «Про державне прогнозування та розроблення програм економічного і соціального розвитку України» (2000 р.), інші нормативно-правові акти. Основними методами планово-економічних розрахунків є балансовий і нормативний. 4. Державне програмно-цільове планування. Вади ринкового саморегулювання та державного втручання в економіку породжують складні соціально-економічні проблеми, вирішення яких пов'язане з використанням так званого програмно-цільового методу планування. Програмно-цільовий метод планування реалізується через цільові комплексні програми. Цільова комплексна програма (ЦКП) – це документ, в якому міститься визначений за ресурсами, виконавцями та строками здійснення комплекс заходів, спрямованих на досягнення цілей. Нині в Україні проводяться науково-дослідні та конструкторські роботи за кількома десятками державних і міждержавних ЦКП і впроваджуються їх результати. Класифікація ЦКП здійснюється за такими основними ознаками: за рівнем, складом, сферою впливу та реалізації; за характером і специфікою проблем і цілей; за термінами виконання. За рівнем, складом, сферою впливу та реалізації виділяють такі програми: міждержавні, державні, міжгалузеві, галузеві, міжрегіональні, регіональні, локальні. За характером і специфікою проблем та цілей розрізняють соціально-економічні, виробничі, науково-технічні, екологічні, інституціональні, регіональні і т. п. програми. За термінами виконання програми поділяють на довгострокові (розраховані на період 5–10 років), середньострокові (1–5 років) і короткострокові (до 1 року). Проект програми має включати такі головні розділи: цільовий, зведений, організаційний. У цільовому розділі наводяться постановка та опис проблеми, а також способи розв'язання її. Зведений розділ програми включає основні показники програми, перелік основних заходів програми, ресурсне забезпечення заходів програми. Організаційно-економічний механізм передбачає створення спрямованої на реалізацію передбачених програмою заходів системи правових, адміністративних та економічних регуляторів. Основним елементом організаційно-економічного механізму реалізації завдань програми є механізм державних замовлень.
2.2. Термінологічний словник Балансовий метод планово-економічних розрахунків – метод розрахунків, що уможливлює узгодження між потребами та засобами для їх забезпечення. Гіпотеза (прогностична) – наукове передбачення на рівні загальної теорії. Державна програма економічного і соціального розвитку України – документ, в якому визначаються цілі та пріоритети економічного і соціального розвитку, засоби та шляхи досягнення їх, формується взаємоузгодження і комплексна система заходів органів законодавчої і виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, спрямованих на ефективне розв'язання проблем економічного і соціального розвитку, досягнення стабільного економічного зростання, а також характеризуються очікувані зміни у стані економіки та соціальної сфери. Державне прогнозування економічного і соціального розвитку – науково обґрунтоване передбачення напрямів розвитку країни, окремих галузей економіки або окремих адміністративно-територіальних одиниць, можливого стану економіки та соціальної сфери в майбутньому, а також альтернативних шляхів і строків досягнення параметрів економічного і соціального розвитку. Директивний план – план, що має силу юридичного закону, адресний та обов'язковий для виконання характер. Притаманний командній економіці. Діагноз – етап прогнозування, на якому досліджується об'єкт з метою виявлення тенденцій його розвитку та вибору методів і моделей прогнозування. Екстраполяція – метод прогнозування, який базується на припущенні того, що закономірність (тенденція) розвитку об'єкта в минулому буде незмінною протягом певного часу і в майбутньому. Індикативний план – рекомендаційна система планових заходів, що передбачає створення таких умов функціонування суб'єктів економіки, які б спонукали їх до виконання поставлених завдань. Притаманний змішаній економіці. Інтуїтивні методи прогнозування – методи, що базуються на використанні інформації, наданої експертами. Контроль – процес забезпечення досягнення цілей плану (програми), метою якого є сприяння тому, щоб фактичні результати якомога більше відповідали цілям плану (програми). Концепція – система поглядів на певні явища, а також спосіб розуміння, тлумачення, інтерпретації їх. Макроекономічне планування – вид діяльності держави щодо визначення стратегічних, тактичних та оперативних цілей планового періоду, а також способів досягнення таких цілей. Методи прогнозування – сукупність прийомів та оцінок, що дають змогу на підставі аналізу ретроспективних даних про розвиток об'єкта зробити достатньо вірогідне судження щодо його майбутнього. Нормативний метод планово-економічних розрахунків – метод, заснований на використанні прогресивної, науково обґрунтованої системи норм і нормативів. Пріоритети – найважливіші напрями державної економічної політики. Прогноз – науково обґрунтоване судження про можливий стан об'єкта в майбутньому, а також про альтернативні шляхи і строки досягнення такого стану. Проекція – етап прогнозування, на якому за даними діагнозу розробляється прогноз розвитку об'єкта, здійснюється оцінка вірогідності, точності обґрунтованості прогнозу. Ретроспекція – етап прогнозування, на якому досліджується історія розвитку об'єкта для одержання його систематизованого опису. Соціальна орієнтована ринкова економіка – модель змішаної економіки, стратегічна ціль соціально-економічної політики України. Стратегія – у менеджменті – детальний, всебічний комплексний план, спрямований на втілення місії держави. Тактика–— цілі і засоби, форми і способи діяльності, які найбільше відповідають конкретним обставинам на даний момент і забезпечують досягнення стратегічних цілей. Цільова комплексна програма – документ, в якому міститься визначений за ресурсами, виконавцями та строками здійснення комплекс заходів, спрямованих на досягнення цілей (розв'язання певних соціально-економічних проблем).
2.3. Питання для дискусії 1. Охарактеризуйте стан реалізації стратегії економічної та соціальної політики України. 2. Чим відрізняються Прогноз економічного і соціального розвитку України та Державна програма економічного і соціального розвитку України? 3. Якими організаційно-економічними засобами забезпечується реалізація індикативних макроекономічних планів? 4. Чим обумовлене застосування програмно-цільового методу планування?
2.4. Тести для самоперевірки знань 1. Згідно з теорією менеджменту стратегія — це... а) детальний, всебічний комплексний план, спрямований на втілення місії організації; б) чітко визначена мета існування організації, обумовлена самою її сутністю; в) побудова соціально-орієнтованої ринкової економіки; г) визначення цілей і засобів, форм і способів діяльності,які найбільшевідповідають конкретним обставинам на даний момент; д) відповіді а, б, в, г — помилкові.
2. За часовою ознакою цілі класифікуються на... а) стратегічні, тактичні, оперативні; б) головні, забезпечувальні; в) загальні (для системи), часткові (для підсистем, елементів); г) кінцеві, проміжні; д) відповіді а, б, в, г — помилкові.
3. Гіпотеза — це... а) наукове передбачення на рівні загальної теорії; б) науково обґрунтоване судження про можливий стан об'єкта у майбутньому, а також про альтернативні шляхи і строки досягнення цього стану; в) особливий вид діяльності держави щодо визначення цілей розвитку на певний період, а також заходів, спрямованих на їх досягнення; г) випереджальне відображення дійсності; д) комплекс заходів, спрямованих на розв'язання конкретної соціально-економічної проблеми.
4. Який з принципів соціально-економічного прогнозування визначає, що економіка розглядається як єдиний об'єкт прогнозування і водночас як сукупність відносно самостійних напрямів розвитку? а) цілеспрямованості; б) системності; в) наукової обґрунтованості; г) адекватності прогнозів об'єктивним закономірностям розвитку; д) альтернативності.
5. Для якого етапу наукового аналізу соціально-економічних процесів характерне дослідження історії розвитку об'єкта з метою систематизованого опису його? а) диспозиція; б) ретроспекція; в) санкція; г) діагноз; д) проекція.
6. За ступенем формалізації методи прогнозуванняподіляються на... а) інтуїтивні та формалізовані; б) колективні та індивідуальні експертні оцінки; в) адаптивні та аналітичні; г) методи на основі одиничних і системи рівнянь регресії; д) простої та складної екстраполяції.
7. Індикативне макроекономічне планування властиве: а) ринковій економіці; б) командній економіці; в) перехідній економіці; г) змішаній економіці; д) монополізованій економіці.
8. Якщо у формулі: Х= Нм • Ец, Нм — норматив місткості ресурсів; Ец — цільовий результат від використання ресурсів, то Х — це... а) потреба в ресурсах для досягнення певного ефекту; б) норматив віддачі ресурсів; в) коефіцієнт зростання наявних ресурсів; г) очікуваний результат (ефект) від використання ресурсів; д) наявні ресурси.
9. Структурно визначена послідовність комплексу робіт (дій), які ведуть до розв'язання конкретної задачі або досягнення цілі (підцілі) програми, називається... а) організаційно-економічним механізмом реалізації ЦКП; б) основним показником ЦКП; в) заходом ЦКП; г) деревом цілей ЦКП; д) життєвим циклом ЦКП.
10. Чергування етапів програмно-цільового планування здійснюється у такій послідовності... а) вихідне завдання на розроблення ЦКП — відбір проблем, що підлягають програмному розв'язанню — розроблення проекту ЦКП — затвердження ЦКП — реалізація ЦКП — звіт про виконання ЦКП; б) вихідне завдання на розроблення ЦКП — розроблення проекту ЦКП — відбір проблем, що підлягають програмному розв'язанню — затвердження ЦКП — реалізація ЦКП — звіт про виконання ЦКП; в) відбір проблем, що підлягають програмному розв'язанню - розроблення проекту ЦКП - затвердження ЦКП - вихідне завдання на розроблення ЦКП - реалізація ЦКП - звіт про виконання ЦКП; г) відбір проблем, що підлягають програмному розв'язанню — вихідне завдання на розроблення ЦКП — розроблення проекту ЦКП — затвердження ЦКП — реалізація ЦКП — звіт про виконання ЦКП.
ТЕМА 3. ФІНАНСОВА ТА БЮДЖЕТНА ПОЛІТИКА 1. Фінансово-бюджетне регулювання 2. Податкове регулювання 3. Грошово-кредитне регулювання
Література для самостійного вивчення теми: 1, 3, 4, 6, 7, 11–13, 15, 16, 19, 22, 24. 1. Фінансово-бюджетне регулювання. Фінанси в загальному трактуванні їх означають застосування різноманітних прийомів розподілу ВВП на централізовані та децентралізовані фонди грошових ресурсів. Через розподільну та контрольну функції фінанси активно впливають на процес суспільного відтворення, опосередковуючи, по-перше, створення фондів нагромадження та споживання, і, по-друге, додержання пропорцій обігу натуральних і грошових ресурсів та раціональне використання їх. В Україні фінансову систему утворюють: державний і місцеві бюджети, або так званий консолідований бюджет; фінанси підприємств усіх форм власності; централізовані державні та інші фонди; фондовий ринок. Правовою основою бюджетного регулювання є Конституція України, Бюджетний кодекс України та інші нормативно-правові акти. Інформаційною базою для прийняття управлінських рішень з питань ефективного використання фінансових ресурсів є зведений баланс фінансових ресурсів держави. В Україні цей баланс входить до складу ДПЕСР України, його вміщено в розділі «Основні і баланси національної економіки». Метою розроблення балансу є визначення обсягів фінансових ресурсів держави на прогнозний період, можливостей використання їх для фінансування економічних і соціальних програм розвитку, а також встановлення оптимальних напрямів їх розподілу та використання. Основна частка державних доходів і витрат здійснюється через бюджетну систему. В Україні бюджетна система складається з державного бюджету та місцевих бюджетів. Організація і принципи побудови бюджетної системи, а також взаємозв'язок між її окремими ланками характеризуються поняттям «бюджетний устрій». Бюджетний устрій України визначається з урахуванням державного устрою та адміністративно-територіального поділу країни. Бюджет, у загальному розумінні, – це план утворення і використання фінансових ресурсів для забезпечення функцій певної організації. Державний бюджет – це річний план державних витрат і джерел фінансового покриття їх. Взаємозв'язки бюджету з іншими ланками фінансової системи регулюються чинним законодавством. Сукупність усіх бюджетів, що входять до складу бюджетної системи України, є зведеним бюджетом України. Державні доходи – це, по-перше, грошові відносини з приводу розподілу ВВП, по-друге, частка ВВП, використовувана державою для здійснення своїх функцій. Доходи бюджетів утворюються за рахунок надходжень від сплати фізичними та юридичними особами податків, зборів та інших обов'язкових платежів, а також надходжень з інших джерел, визначених законодавством. Платежі, утримані із суб'єктів підприємницької діяльності, перераховуються до бюджету в першочерговому й безспірному порядку. Планування державних видатків є складовою бюджетного регулювання. Державні видатки, включаючи чисте кредитування, — це витрати, пов'язані з виконанням державою своїх функцій. Витрати – це платежі, що не підлягають поверненню, не створюють і не погашають фінансових вимог. Вони складаються в основному із закупівель товарів, послуг, оплати праці державних службовців, соціальних виплат та обслуговування державного боргу. Державні видатки здійснюються за статтями на підставі бюджетної класифікації. За функціональним призначенням їх можна об'єднати в п'ять груп: 1. Фінансування державних послуг загального призначення (витрати на державне управління; утримання законодавчих, виконавчих і судових органів; міжнародну діяльність, національну оборону, забезпечення громадського порядку і безпеки тощо); 2. Фінансування виробництва суспільних товарів (витрати на науку, освіту, культуру і мистецтво, охорону здоров'я, фізичну , культуру і спорт, соціальний захист і соціальне забезпечення, житлово-комунальне господарство, засоби масової інформації тощо); 3. Фінансування державних послуг, пов'язаних з економічною діяльністю (видатки на розвиток галузей матеріального виробництва; на підвищення ефективності господарської діяльності, здійснення структурних перетворень в економіці, створення умов економічного зростання, на реалізацію цільових комплексних програм тощо); 4. Видатки державних цільових фондів; 5. Інші видатки (виплати процентів і витрати, пов'язані з обслуговуванням державного боргу, створення резервних фондів, трансферти загального характеру тощо). 2. Податкове регулювання. Особлива роль у державному регулюванні належить податковій політиці. Податки є одним із найважливіших видів державних доходів, що їх одержує держава на підставі своїх владних повноважень. Податок – це обов'язковий платіж, який стягується до бюджету з юридичних осіб і громадян. Основні функції податків: фіскальна, соціальна та регулювальна. Сутність фіскальної функції податків полягає в тому, що вони забезпечують фінансування державних витрат. Сутність соціальної функції податків — у підтримуванні соціальної рівноваги через зменшення надто великої розбіжності реальних доходів окремих соціальних груп населення. Сутність регулювальної функції податків у тому, що за їх допомогою здійснюється регулювання економічної кон'юнктури, секторної, галузевої та регіональної структур економіки, інвестиційної активності, зовнішньоекономічних зв'язків, науково-дослідних робіт, охорони навколишнього природного середовища та інших об'єктів. Сукупність податків, зборів, інших обов'язкових платежів до бюджетів і внесків до державних цільових фондів, а також сукупність державних податкових органів та їх компетенція – становлять податкову систему. Отже, податкова система складається із системи оподаткування та системи податкових органів. Система оподаткування – це нормативне визначені органами законодавчої влади платники податків, їхні права та обов'язки, об'єкти оподаткування, види податків, зборів та інших обов'язкових платежів до бюджетів, внесків до державних цільових фондів, а також порядок стягнення встановлених податкових платежів, зборів і внесків. Податкові платежі здійснюються лише на підставі податкового закону: мають бути законодавче визначені платник податку, об'єкт оподаткування, податкова база, розмір ставки, податковий період і строк сплати податку. Система податкових органів складається із законодавче визначених органів державної податкової служби, до якої входять Головна державна податкова адміністрація України, державні податкові адміністрації в АР Крим, областях, містах Києві і Севастополі, державні податкові інспекції в районах, у містах, районах у містах, міжрайонні державні податкові інспекції, а також податкова міліція України. 3. Грошово-кредитне регулювання. Грошово-кредитна політика (ГКП) – це комплекс заходів у сфері грошового обігу та кредиту, спрямованих на регулювання економічного зростання, стримування інфляції та забезпечення стабільності грошової одиниці, забезпечення зайнятості населення та вирівнювання платіжного балансу. Здійснення державою продуманої грошово-кредитної політики передбачає розмежування її стратегічних і тактичних цілей. Стратегічна ціль ГКП має бути підпорядкованою загальним стратегічним цілям соціально-економічної політики держави. Тактичною метою монетарної політики є забезпечення внутрішньої стабільності грошей, тобто оптимальної рівноваги між попитом і пропозицією грошей. Визначаючи тактичні та оперативні завдання грошово-кредитної політики, потрібно враховувати необхідність диференціації її залежно від конкретної макроекономічної ситуації. Тактика монетарної політики має бути гнучкою, тобто змінюватися відповідно до ситуації на ринку. Реакцією держави на економічну кон'юнктуру є альтернатива: політика «дорогих грошей» — політика «дешевих грошей». Суб'єктом грошово-кредитної політики є держава в особі центрального банку й відповідних урядових структур — міністерства фінансів, скарбниці, органів нагляду за діяльністю банків і контролю за грошовим обігом, установ зі страхування депозитів та ін. Банківська система України є дворівневою і складається з Національного банку України (НБУ) та інших банків, у тому числі державних і комерційних банків різних видів і форм власності. Згідно із Законом України «Про Національний банк України» основною функцією НБУ є забезпечення стабільності грошової одиниці України. Виконуючи свою основну функцію, НБУ сприяє дотриманню стабільності банківської системи, а також (у межах своїх повноважень) – цінової стабільності. Теорія і практика розрізняють дві групи інструментів, за допомогою яких здійснюється комплекс заходів для реалізації цілей ГКП. Це інструменти прямого та опосередкованого впливу. До засобів прямого впливу можна віднести: механізм готівкової емісії; встановлення межі кредиту центрального банку, що надається урядові та банківським установам; пряме регулювання позичкових операцій банків, визначення маржі, розмірів кредитів, що виділяються згідно з пріоритетами макроекономічної політики для фінансування окремих галузей економіки, обмеження споживчого кредиту. Інструменти прямого впливу дають необхідний ефект, коли їх використовують у комплексі із заходами опосередкованого впливу на систему грошового обігу. Система опосередкованого регулювання грошового обігу є елементом економічних методів ДРЕ. Основними економічними засобами і методами ГКП є регулювання обсягу грошової маси через: визначення та регулювання норм обов'язкових резервів для комерційних банків і фінансово-кредитних установ; процентна політика; рефінансування комерційних банків; управління золотовалютними резервами; операції з цінними паперами на відкритому ринку; регулювання імпорту та експорту капіталу.
3.2. Термінологічний словник Бюджет – план формування та використання фінансових ресурсів для забезпечення завдань і функцій, які здійснюються органами державної влади, протягом бюджетного періоду. Бюджетна класифікація – єдине систематизоване згрупування доходів, видатків (у тому числі кредитування за вирахуванням погашення) та фінансування бюджету за ознаками економічної сутності, функціональної діяльності, організаційного устрою та іншими ознаками відповідно до законодавства України та міжнародних стандартів. Бюджетна програма – систематизований перелік заходів, спрямованих на досягнення єдиної мети та завдань, виконання яких пропонує та здійснює розпорядник бюджетних коштів відповідно до покладених на нього функцій. Бюджетна система України – основна ланка фінансової системи. Складається з державного бюджету, бюджету АР Крим та місцевих бюджетів. Бюджетна установа – орган, установа чи організація, визначена Конституцією України, а також установа, створена в установленому порядку органами державної влади, яка повністю утримується за рахунок відповідно державного бюджету чи місцевих бюджетів. Бюджетний процес – регламентована нормами права діяльність, пов'язана із складанням, розглядом, затвердженням бюджетів, виконанням їх і контролем за виконанням, розглядом звітів про виконання бюджетів, що складають бюджетну систему. Бюджетний устрій – організація і принципи побудови бюджетної системи, її структури, взаємозв'язок між окремими ланками бюджетної системи. Грошово-кредитна політика – комплекс заходів у сфері грошового обігу та кредиту, спрямованих на регулювання економічного зростання, стримування інфляції та забезпечення стабільності грошової одиниці, забезпечення зайнятості населення та вирівнювання платіжного балансу. Девальвація – дії державних органів, спрямовані на зниження обмінних курсів національної валюти. Девізна валютна політика – регулювання курсу національної грошової одиниці через купівлю та продаж іноземної валюти на фінансових ринках. Державний борг – загальна сума заборгованості держави, яка складається з усіх випущених і непогашених боргових зобов'язань держави, включаючи боргові зобов'язання держави, що вступають у дію в результаті виданих гарантій за кредитами, або зобов'язань, що виникають на підставі законодавства або договору. Державний бюджет України – план утворення і використання фінансових ресурсів для забезпечення функцій, які здійснюються державними органами України. Державні доходи – грошові відносини з приводу розподілу ВВП; частка ВВП, що використовується державою для здійснення своїх функцій. Дефіцит бюджету – перевищення видатків над доходами бюджету. Дисконтна валютна політика – опосередкований засіб валютного регулювання через маніпулювання процентними ставками за кредит з метою регулювання попиту на позичковий капітал. Дотації – вид асигнувань з Державного бюджету, використовуваний для збалансування доходів і видатків місцевих бюджетів і покриття касових збитків окремих державних підприємств. Зведений баланс фінансових ресурсів – баланс, який відображає обсяги фінансових ресурсів держави та напрями використання їх для фінансування задоволення загальнодержавних потреб. Зведений бюджет України – сукупність усіх бюджетів, що входять до складу бюджетної системи України. Казначейські зобов'язання – вид цінних паперів на пред'явника, що розміщуються тільки на добровільних засадах серед населення. Кошторис – основний документ, який визначає розмір, цільову спрямованість і щоквартальний розподіл коштів, направлених з бюджету на фінансування установ СЗДУ. Ломбардна процентна ставка – процент, що стягується Національним банком України з комерційних банків за надання їм кредитів під заставу цінних паперів. Міжбюджетні трансферти – кошти, які безоплатно і безповоротно передаються з одного бюджету до іншого. Об'єкт оподаткування – кількісно виміряний економічний феномен, що підлягає оподаткуванню. Облігація – цінний папір, що засвідчує внесення її власником грошових коштів і підтверджує зобов'язання відшкодувати йому номінальну вартість цього цінного паперу в передбачений у ньому строк із виплатою фіксованого процента. Державними облігаціями є: облігації внутрішніх державних позик та облігації місцевих державних позик. Платник податку – юридична або фізична особа, на яку згідно із чинним законодавством покладається зобов'язання сплачувати податки. Податкова база – частка об'єкта оподаткування, на яку нараховується податок. Податкова система – сукупність податків, зборів, інших обов'язкових платежів до бюджетів і внесків до державних цільових фондів, а також сукупність державних податкових органів та їхня компетенція. Складається з системи оподаткування та системи податкових органів. Податок – обов'язковий платіж, який стягується до бюджету з юридичних і фізичних осіб. Політика «дешевих грошей» – політика, спрямована на збільшення грошової пропозиції. Політика «дорогих грошей» – політика, спрямована на зменшення грошової пропозиції. Профіцит (надлишок) бюджету – перевищення доходів над видатками бюджету. Ревальвація – дії державних органів, спрямовані на підвищення обмінних курсів національної валюти. Розпорядники бюджетних коштів – бюджетні установи в особі їхніх керівників, уповноважені на отримання бюджетних асигнувань, взяття бюджетних зобов'язань і здійснення видатків з бюджету. Секвестр бюджету – корекція видатків бюджету з причин відхилення між сумою поточних доходів бюджету та сумою видатків затвердженого бюджету. Ставка податку – частка податкової бази (%), що вилучається у вигляді податку. Ставка рефінансування – плата за кредити (%), що надаються Національним банком комерційним банкам. Субвенції – один з видів державної фінансової допомоги центральним або місцевим органам виконавчої влади, що надається на конкретні цілі, а також для санації підприємств, яким загрожує банкрутство. Субсидії – допомоги, які виплачуються з державного бюджету з метою підтримки населення, а також певних видів підприємницької діяльності, сфер і галузей національної економіки. Фінансова система України – сукупність грошових відносин щодо утворення та використання грошових фондів. Складається з державного бюджету, бюджету АР Крим, місцевих бюджетів, фінансів підприємств, централізованих державних та інших фондів, фондового ринку. Фінансовий норматив бюджетної забезпеченості – гарантований державою у межах наявних бюджетних ресурсів рівень фінансового забезпечення повноважень Ради міністрів АР Крим, місцевих державних адміністрацій та виконавчих органів місцевого самоврядування, що використовуються для визначення обсягу міжбюджетних трансфертів. Цінні папери – грошові документи, що засвідчують право володіння або відносини позики, визначають взаємовідносини між особою, яка їх випустила, та їх власником і передбачають, як правило, виплату доходу у вигляді дивідендів, а також можливість передачі грошових та інших прав, що випливають з цих документів.
3.3. Питання для дискусії 1. Охарактеризуйте бюджетну систему України. 2. Державний борг України та проблеми обслуговування його. 3. Сутність податкової реформи в Україні. 4. Ефективність у суспільному секторі економіки. 5. Стратегія і тактика грошово-кредитної та валютної політики України.
3.4. Тести для самоперевірки знань 1. В Україні бюджетна система складається з... а) державного і місцевих бюджетів, бюджету АР Крим, фінансів підприємств, централізованих державних та інших фондів; б) сукупності підприємств (установ, організацій), що фінансуються з державного і місцевих бюджетів; в) державного бюджету, бюджету АР Крим, місцевих бюджетів; г) доходів і видатків державного і місцевих бюджетів; д) надходжень від сплати фізичними та юридичними особами податків, зборів та інших обов'язкових платежів.
2. Яка з відповідей є помилковою: «Доходи Державного бюджету України формуються за рахунок... а) дивідендів, одержаних від акцій, що належать державі в акціонерних господарських товариствах»; б) частини податку з реклами»; в) частини акцизного збору»; г) надходжень від реалізації державного майна, що перебуває у загальнодержавній власності»; д) орендної плати за оренду майна, що перебуває у загальнодержавній власності».
3. Бюджетні субвенції — це... а) особливий вид асигнувань з державного бюджету з метою збалансування доходів і видатків нижчих бюджетів; б) допомоги, які здійснює держава з державного бюджету з метою підтримки населення, а також певних видів підприємницької діяльності, пріоритетних сфер і галузей економіки; в) оборотна касова готівка, що може використовуватися протягом бюджетного року на покриття тимчасових касових розривів; г) кошти на фінансування невідкладних витрат, що не могли бути передбаченими під час затвердження державного бюджету; д) один з видів державної фінансової допомоги центральним або місцевим органам виконавчої влади, що надається на конкретні цілі.
4. Згідно з бюджетною класифікацією видатки розвитку — це витрати бюджетів на фінансування... а) державних послуг, пов'язаних з економічною діяльністю; б) суспільних послуг; в) державних послуг загального призначення; г) інвестиційної та інноваційної діяльності; д) мережі підприємств (установ, організацій), яка діє на початок бюджетного року.
5. Відповідно до Закону України «Про бюджетну систему України» бюджетну декларацію (постанову про основні напрями бюджетної політики на наступний рік) розробляє... а) Президент України; б) Верховна Рада України; в) Кабінет Міністрів України; г) Міністерство фінансів України; д) Міністерство економіки та з питань європейської інтеграції України.
6. Згідно із Законом України «Про Національний банк України» основною функцією НБУ є... а) одержання прибутку; б) банківське регулювання; в) емісія національної валюти та організація обігу її; г) забезпечення стабільності банківської системи; д) забезпечення стабільності грошової одиниці України.
7. До інструментів грошово-кредитного регулюванняне належить (не належать)... а) емісія грошей; б) податкові ставки; в) норми обов'язкових резервів; г) ставки рефінансування; д) ломбардні процентні ставки.
ТЕМА 4. СТРУКТУРНА ТА ІНВЕСТИЦІЙНА ПОЛІТИКА 1. Структура та структурні зрушення в розвитку економіки 2. Структурний ефект і його вимірювання 3. Державне регулювання структурних зрушеньв економіці 4. Державне регулювання інвестиційної діяльності
Література для самостійного вивчення теми: 1, 2, 4, 6, 7, 11, 13, 15, 17, 19, 21–24.
1. Структура та структурні зрушення в розвитку економіки. Економіка будь-якої країни є складною системою, тобто сукупністю якісно визначених підсистем, між якими існує закономірний зв'язок. Системі притаманні специфічні ознаки: система складається з підсистем (елементів); кожна підсистема (елемент) має всі ознаки системи; кожна підсистема (елемент) складається з підсистем (елементів) нижчого рівня; усі підсистеми (елементи) взаємопов'язані. Співвідношення, які відбивають взаємозв'язки та взаємозалежності між окремими частинами економіки в процесі її розвитку, характеризуються поняттям «структури економіки». Структура економіки — багатопланове поняття, яке відображає співвідношення різних елементів економічної системи. Кількісно характеристику будь-якого виду структури можна визначити як питому вагу (ПВ, %) окремих структурних елементів у складі всієї структури. Залежно від характеру елементів та змісту економічних явищ, зв'язки між якими відображаються в пропорціях, на макроекономічному рівні розрізняють такі основні види структурних співвідношень: відтворювальні, соціальні, галузеві, регіональні, зовнішньоекономічні тощо. 2. Структурний ефект і його вимірювання. Економіка розвивається під впливом багатьох факторів. Водночас є доцільним виокремлення з усієї сукупності факторів економічного зростання впливу, який справляють структурні зміни на розвиток економіки. Вплив структурних змін в економіці на динаміку макроекономічних показників називається структурним ефектом. Він позитивний, якщо структурні зміни супроводжуються високими темпами зростання економіки. Він від'ємний, якщо індекс структурних змін має невелику величину, при цьому економічні пропорції консервативні, має місце застій або зменшення обсягів виробництва. Структура економіки має велике значення для збалансованого розвитку економічної системи країни, ефективного та стабільного її зростання. Світовий досвід указує на те, що економічне зростання країн Західної Європи та Південно-Східної Азії великою мірою пояснюється глибокими структурними змінами, які забезпечили впровадження досягнень науково-технічного прогресу, економію та раціональне використання ресурсів та інші позитивні зрушення. 3. Державне регулювання структурних зрушень в економіці. Регулювання структурних змін в економіці є завданням структурної політики. В широкому розумінні структурна політика держави – це обґрунтування цілей та характеру структурних перетворень, визначення комплексу заходів щодо підтримки розвитку тих елементів економічної системи, які забезпечують економічне зростання та вирішення актуальних проблем сьогодення. Існує два типи структурної політики, пасивна та активна. Пасивна структурна політика полягає в тому, що держава створює правову базу для вільного переливання капіталу та праці з одних галузей в інші, але безпосередньо не втручається в інвестиційні процеси. Структура змінюється внаслідок змін у нормах прибутку. Якщо в певній галузі попит перевищує пропозицію, то в цій галузі норма прибутку зростає. Капітал з інших галузей вилучається власниками і вкладається в галузі з підвищеною нормою прибутку. Виробництво товарів цієї галузі збільшується і пропозиція їх поступово починає перевищувати попит. При цьому норма прибутку в цій галузі спочатку знижується до середньої величини, а потім стає меншою за середню. Власники капіталів починають вилучати їх з цієї галузі і вкладати в іншу, де норма прибутку стає більшою за середню. Отже, ринкове саморегулювання забезпечує найвідповіднішу вимогам ринку структуру економіки. Але цей шлях пов'язаний зі значними соціальними втратами. Активна структурна політика полягає в тому, що держава широко застосовує державні важелі для прискорення прогресивних структурних зрушень. Концепція активної структурної політики ґрунтується на чіткому визначенні найбільш ефективних напрямів структурної трансформації економіки. Для цього здійснюється політика пріоритетів. Найважливіша роль в політиці державних пріоритетів належить напрямам удосконалення галузевої структури економіки. Визначаючи пріоритетну галузь, виходять із таких критеріїв: експортний потенціал галузі; перспективи попиту на продукцію галузі на внутрішньому ринку; досягнення вищої індустріальної стадії розвитку; мінімізація залежності від імпорту сировини, енергії та мінімізація ресурсомісткості виробництва в цілому; мінімізація дефіциту торговельного балансу країни, розв'язання проблем зайнятості населення; вирішення екологічних проблем та ін 4. Державне регулювання інвестиційної діяльності. Найвагомішим фактором структурних змін в економіці є інвестиції. Державна інвестиційна політика – це комплекс правових, адміністративних та економічних заходів держави, спрямованих на поширення та активізацію інвестиційних процесів. Розрізняють державну інвестиційну політику: пасивну та активну. В Україні інвестиційний процес регулюють понад 100 законів та інших нормативних актів, зокрема Закони України «Про інвестиційну діяльність» (1991 р.), «Про іноземні інвестиції» (1992 р.), «Про цінні папери та фондову біржу» (1991 р.), Декрет Кабінету Міністрів «Про режим іноземного інвестування» (1993 р.) та ін. Головним питанням державної інвестиційної політики є визначення пріоритетних сфер та об'єктів інвестування, які мають відповідати як стратегічним національним інтересам держави, так і тим невідкладним завданням, які випливають із сучасного стану та структури економіки. В Україні особливе значення мають бюджетні методи регулювання, оскільки ринок інвестиційних ресурсів недостатньо сформований, існують гіпертрофована структура економіки, надмірна диференціація технічного рівня виробництв, високий рівень монополізації, незамкненість на внутрішній ринок виробничих циклів, бракує довгострокового кредитування інвестиційних проектів, відсутні власні інвестиційні кошти підприємств.
4.2. Термінологічний словник Активна структурна політика – тип структурної політики, коли держава широко застосовує державні важелі для прискорення прогресивних структурних зрушень. Відтворювальна структура економіки – вид структури економіки, який характеризує співвідношення: між виробництвом засобів виробництва і виробництвом предметів споживання; між заміщенням використаних засобів виробництва та новоствореною вартістю; між споживанням та нагромадженням тощо. Галузева структура економіки – вид структури економіки, який .характеризує внесок окремих галузей, виробництв, народногосподарських комплексів у відтворення ВВП. Інвестиції – 1. Вкладання капіталу з метою його збільшення. 2. Всі види майнових та інтелектуальних цінностей, що вкладаються в об'єкти підприємницької та інших видів діяльності, в результаті якої створюється прибуток (дохід) або досягається соціальний ефект. Інвестиційна діяльність – сукупність практичних дій громадян, юридичних осіб і держави з реалізації інвестицій. Інвестиційна політика держави – комплекс правових, адміністративних та економічних заходів держави, спрямованих на поширення та активізацію інвестиційних процесів. Інвестор – особа, яка приймає рішення про вкладення власних, позичених і залучених майнових та інтелектуальних цінностей в об'єкти інвестування. Індексація основних фондів – переоцінка основних фондів, викликана інфляцією. Механізм прискореної амортизації – напрям амортизаційної політики, який забезпечує підприємствам прогрес її п них і алуісіі економіки в короткий термін експлуатації основних фонді» накопичення в амортизаційному фонді достатньої кількості коштів для інвестування. Пасивна структурна політика – політика держави, спрямована на створення правової бази для вільного перетікання капіталу і праці в найбільш рентабельні галузі економіки. Продаж об'єкта приватизації за інвестиційним конкурсом – спосіб приватизації, за яким власником об'єкта стає покупець, котрий запропонував кращу інвестиційну програму розвитку об'єкта приватизації. Продаж об'єкта приватизації за комерційним конкурсом – спосіб приватизації, за яким власником об'єкта стає покупець, котрий за фіксованих початкових умов запропонував найвищу ціну. Продаж об'єкта приватизації за некомерційним конкурсом – спосіб приватизації, за яким власником об'єкта стає покупець, котрий запропонував найкращі умови подальшої експлуатації об'єкта приватизації. Продаж об'єкта приватизації на аукціоні – спосіб приватизації, за яким власником об'єкта стає покупець, котрий запропонував у ході аукціону найвищу ціну. Регіональна структура економіки – вид структури економіки, який характеризує внесок окремих регіонів (адміністративно-територіальних одиниць, економічних районів і т. п.) у відтворення ВВП. Соціальна структура економіки – вид структури економіки, який відображає внесок підприємств різних форм власності та організаційно-правових форм підприємництва у відтворення ВВП, диференціацію доходів різних верств населення і т. п. Структура економіки – співвідношення, які відбивають взаємозв'язки та взаємозалежності між окремими складовими економіки в процесі її розвитку. Структурна політика держави – обгрунтування цілей та характеру структурних перетворень, визначення комплексу заходів з підтримки розвитку тих елементів економічної системи, які забезпечують економічне зростання та розв'язання соціально-економічних проблем. Структурний ефект –. вплив структурних змін в економіці на динаміку макроекономічних показників.
4.3. Питання для дискусії 1. Охарактеризуйте структуру економіки України. 2. Поясніть зв'язок між інвестиційною та структурною політикою. 3. Що треба зробити для пожвавлення інвестиційноїактивності в Україні?
4.4. Тести для самоперевірки знань 1. Якщо у формулі Х = ао(100 + Тпра) / 100ао — обсяг ВВП у базовому році; Тпра — темп приросту ВВП у році, що аналізується, у порівнянні з базовим (%), то Х— це... а) дефлятор ВВП; б) обсяг ВВП у році, що аналізується; в) темп зростання ВВП; г) питома вага структурного елемента ао у ВВП; д) коефіцієнт зростання ВВП.
2.Яке з тверджень є найменш переконливим: «За активної структурної політики держави структура економіки змінюється внаслідок... а) державних централізованих капітальних вкладень»; б) вільного перетікання капіталу і робочої сили у рентабельніші сфери»; в) надання кредитних пільг»; г) надання податкових пільг»; д) надання фінансової допомоги у вигляді субсидій, дотацій, субвенцію».
3. Пріоритетними є елементи структури, до яких застосовується стратегія... а) розвитку «від досягнутого рівня»; б) встановлення коротко- та середньострокових цілей на рівні, вищому за рівень, досягнутий у минулому; в) встановлення цілей на рівні, нижчому за рівень, досягнутий у минулому; г) ліквідації; д) переорієнтації.
4. До методів прямого регулювання структури економіки належить... а) надання податкових пільг; б) надання кредитних пільг; в) надання фінансової допомоги у вигляді субсидій, дотацій, субвенцій; г) здійснення політики прискореної амортизації; д) експертиза інвестиційних проектів.
5. Яке із структурних зрушень не характерне для економіки України у 1990 — 1999 рр.? а) зменшення питомої ваги галузей ПЕК у структурі промислового виробництва; б) зменшення питомої ваги галузей інвестиційного комплексу; в) збільшення частки енергоємних та екологічно шкідливих галузей у структурі промислового виробництва; г) зменшення питомої ваги машинобудування у структурі промислового виробництва; д) зменшення питомої ваги легкої промисловості у структурі промислового виробництва.
6. Яке із тверджень є помилковим? а) інвестиційна діяльність — це сукупність практичних дій громадян, юридичних осіб і держави з реалізації інвестицій; б) основною метою інвестування є збільшення економічного потенціалу; в) валові інвестиції — це частка ВВП; г) капітальні вкладення — це витрати на створення основних фондів; д) суб'єктами інвестиційної діяльності можуть бути громадяни і юридичні особи України та іноземних держав, а також держава.
7. Що не належить до методів податкового регулювання інвестиційних проектів? а) запровадження диференційованих ставок оподаткування; б) маніпулювання обліковими ставками; в) звільнення від сплати податку; г) зменшення бази оподаткування; д) усунення подвійного оподаткування.
ТЕМА 5. НАУКОВО-ТЕХНІЧНА ТА ІННОВАЦІЙНА ПОЛІТИКА 1. Науково-технічний прогрес та економічне зростання 2. Форми та методи реалізації науково-технічної політики 3. Державне регулювання інноваційних процесів
Література для самостійного вивчення теми: 1, 2, 7, 11, 13, 15, 17, 21, 22, 24.
1. Науково-технічний прогрес та економічне зростання. Вирішальний вплив науково-технічного прогресу на економічний і соціальний розвиток пояснюється тим, що: по-перше, використання у виробництві нової техніки, технології та інформаційних систем стає провідним фактором зростання продуктивності економічних ресурсів; по-друге, НТП позитивно впливає на вдосконалення структури економіки, зменшуючи у складі витрат на виробництво питому вагу живої праці з одночасним збільшенням питомої ваги засобів і предметів праці; по-третє, застосування новітньої техніки і технології виробництва забезпечує підвищення якості продукції (послуг). В Україні існує розгалужена система державних органів, які здійснюють науково-технічну політику. У структурах як законодавчих, так і виконавчих органів державної влади створено відповідні органи, до функцій яких належить формування засад науково-технічної політики. Безпосередню діяльність з розроблення, обґрунтування та ресурсного забезпечення державних науково-технічних програм проводять Міністерство економіки. Міністерство промислової політики, Міністерство освіти та науки, Міністерство фінансів, Національна академія наук України, галузеві академії наук. 2. Форми та методи реалізації науково-технічної політики. Досягнення цілей і завдань науково-технічної політики здійснюється державою через застосування конкретних методів. За формою впливу весь арсенал цих методів поділяється на дві групи: методи прямого та методи непрямого регулювання. До методів прямого регулювання належать: визначення державних пріоритетів розвитку науки і техніки; державні науково-технічні програми; державне замовлення в науково-технічній сфері; державна науково-технічна експертиза; бюджетне фінансування досліджень і робіт, виконуваних у рамках пріоритетних напрямів розвитку науки і техніки; підготовка науково-технічних кадрів; державна політика у сфері патентів і ліцензій. До методів непрямого регулювання належать: інструменти податкової, фінансово-бюджетної, амортизаційної політики; правовий захист інтелектуальної власності; державна політика у сфері міжнародного науково-технічного співробітництва тощо. 3. Державне регулювання інноваційних процесів. Кінцевим результатом упровадження досягнень НТП є інновації. Вони здійснюються з метою отримання економічного, соціального, екологічного, науково-технічного або іншого ефекту. В результаті інновацій породжуються позитивні екстерналії, тобто ефект від інновацій отримують не тільки ті, хто здійснює їх, але й інші фізичні та юридичні особи, які використовують їх. Головною функцією інноваційної діяльності є функція технічних, технологічних, економічних, організаційних, соціальних, екологічних та інших змін. Інноваційний процес складається з взаємозумовлених стадій, які охоплюють невиробничу сферу, сферу матеріального виробництва та сферу експлуатації (рис. 5.3). Розрізняють три форми інноваційного процесу: простий внут-рішньоорганізаційний (натуральна форма), простий міжорганізаційний (товарна форма) та розширений. Процес поширення інновацій проходить дві фази: створення нововведення та розповсюдження його; дифузія нововведення. Об'єктами інноваційної діяльності є розроблення і впровадження нововведень у галузі техніки, технології, економіки, організації та управління. Суб'єктами інноваційної діяльності є юридичні особи незалежно від організаційно-правової форми і форми власності, громадяни України, держави, іноземні організації і громадяни, а також особи без громадянства, що беруть участь в інноваційній діяльності. Державна інноваційна політика здійснюється за такими напрямами: сприяння зростанню інноваційної активності; орієнтація на пріоритетну підтримку інновацій, які складають основу сучасного технологічного прогресу; узгодження державної інноваційної політики з ефективним функціонуванням конкуренції в інноваційній діяльності, захистом інтелектуальної власності; сприяння регіональному розвитку інноваційної діяльності, міжрегіональному і міжнародному трансферту технологій, міжнародному інвестиційному співробітництву, захист інтересів національного інноваційного підприємництва.
5.2. Термінологічний словник Дифузія інновацій – процес передачі інновацій комунікаційними каналами, внаслідок чого нововведення проникають в інші галузі виробництва та знаходять усе більше споживачів. Інноваційна діяльність – діяльність, спрямована на використання та конкретизацію результатів наукових досліджень і розробок для розширення та оновлення номенклатури і підвищення якості продукції з наступною ефективною реалізацією її на внутрішньому та зовнішньому ринках. Інновація – кінцевий результат упровадження досягнень НТП з метою отримання економічного, соціального, екологічного, науково-технічного або іншого ефекту. Наукова діяльність – інтелектуальна творча діяльність, спрямована на одержання і використання нових знань. Головними її формами є фундаментальні та прикладні наукові дослідження. Науковий результат – нове знання, одержане в процесі фундаментальних або прикладних наукових досліджень і зафіксоване на носіях наукової інформації у формі звіту, наукової праці, наукової доповіді, наукового повідомлення про науково-дослідну роботу, монографічного дослідження, наукового відкриття тощо. Науково-технічна діяльність – інтелектуальна творча діяльність, спрямована на одержання і використання нових знань у всіх галузях техніки і технологій. Головними її формами (видами) є науково-дослідні, дослідно-конструкторські, проектно-конструкторські, технологічні, пошукові та проектно-пошукові роботи, виготовлення дослідних зразків або партій науково-технічної продукції, а також інші роботи, пов'язані з доведенням наукових і науково-технічних знань до стадії практичного використання їх. Науково-технічна політика держави – складова соціально-економічної політики, яка визначає основні цілі, напрями, принципи, форми і методи діяльності держави в науково-технічній сфері. Науково-технічний прогрес – історично обумовлений процес удосконалення засобів, предметів, технічних методів і форм організації праці й виробництва на основі широкого використання досягнень науки; процес накопичення знань, кількісного та якісного розвитку продуктивних сил. Прикладні наукові дослідження – наукова і науково-технічна діяльність, спрямована на одержання і використання знань для практичних цілей. Простий внутрішньоорганізаційний інноваційний процес – форма інноваційного процесу, яка передбачає створення та використання нововведення у рамках однієї організації. Нововведення при цьому не набирає товарної форми. Простий міжорганізаційний інноваційний процес – форма інноваційного процесу, яка передбачає створення та використання нововведення як товару, який стає предметом купівлі-продажу. Розширений інноваційний процес – форма інноваційного процесу, яка виявляється в удосконаленні нововведень, розширенні ринків його збуту. Франчайзинг – угода великих корпорацій з окремими підприємствами, за якою фірма-франчайзер передає своєму партнерові (франчайзі) право здійснення окремого виду діяльності з використанням своєї технології, ліцензій, «ноу-хау», торговельної марки. Фундаментальні наукові дослідження – наукова теоретична та (або) експериментальна діяльність, спрямована на одержання нових знань про закономірності розвитку природи, суспільства, людини, їхнього взаємозв'язку.
5.3. Питання для дискусії 1. Охарактеризуйте НТП як фактор виробничої функції. 2. Охарактеризуйте науково-технічну політику в Україні. 3. Що заважає Україні стати провідною науково-технічною країною?
5.4 Тести для самоперевірки знань 1. Як впливає НТП на криву виробничих можливостей? а) переміщує назовні; б) переміщує усередину; в) переміщує вниз; г) змінює на угнуту; д) не змінює положення.
2. Яке із тверджень є помилковим? а) інноваційна діяльність, пов'язана з капіталовкладеннями в інновації, називається інноваційною формою інвестування; б) бюджетне фінансування наукових досліджень належить до методів прямого регулювання НТП; в) згідно з Посланням Президента України до Верховної Ради України, зростання інтелектуального потенціалу нації та науково-технологічні інновації є пріоритетом стратегії економічної політики України; г) інновації – це кінцевий результат інвестицій; д) одним із видів інноваційної діяльності є розроблення та впровадження нових ресурсозберігаючих технологій.
3. Яке з тверджень є помилковим: «Одним з видів інноваційної діяльності є... а) випуск і розповсюдження принципово нових видів техніки і технології»; б) впровадження ресурсозберігаючих технологій»; в) прогресивні міжгалузеві структурні зміни»; г) виробництво товарів (надання послуг, виконання робіт)»; д) розроблення нових енергозберігаючих технологій».
4. Однією із фаз поширення інновацій є... а) реалізація довгострокових науково-технічних програм; б) дифузія нововведень; в) фінансування освіти; г) підготовка висококваліфікованих спеціалістів; д) фінансування фундаментальних наукових досліджень.
5. За простого міжорганізаційного інноваційного процесу... а) нововведення не набуває товарної форми; б) нововведення стає предметом купівлі-продажу в стосунках між виробниками та споживачами; в) нововведення вдосконалюється, набуває нових якостей, розширюються ринки збуту його; г) відбувається розширене відтворення суспільного виробництва; д) відбувається просте відтворення суспільного виробництва.
6. Чергування стадій інноваційного процесу здійснюється у такій послідовності: а) виявлення незадоволених потреб – наукові дослідження – конструкторські розробки – експериментальне виробництво – підготовка масового виробництва – використання новинки; б) виявлення незадоволених потреб – конструкторські розробки – наукові дослідження – експериментальне виробництво – підготовка масового виробництва – використання новинки; в) виявлення незадоволених потреб – використання новинки – конструкторські розробки – наукові дослідження – експериментальне виробництво – підготовка масового виробництва; г) виявлення незадоволених потреб – конструкторські розробки – використання новинки – наукові дослідження – підготовка масового виробництва – експериментальне виробництво.
7. Виникнення позитивних екстерналій від інноваційної діяльності означає, що... а) ефект від нововведень отримує суб'єкт інноваційної діяльності; б) ефект від нововведень отримують суб'єкти, які не беруть участі в інноваційному процесі; в) ефект від нововведень не реалізується повною мірою; г) створюються передумови реалізації ефекту нововведення; д) інноваційний процес охоплює сфери матеріального і нематеріального виробництва і споживання.
ТЕМА 6. ДЕРЖАВНЕ РЕГУЛЮВАННЯ ПІДПРИЄМНИЦТВА 1. Підприємництво як об'єкт державного регулювання 2. Механізм державного регулювання підприємництва
Література для самостійного вивчення теми: 1, 2, 4, 6, 7, 11, 15, 17, 21–23.
1. Підприємництво як об'єкт державного регулювання. Підприємництво – це багатопланове явище, що його можна характеризувати з різних поглядів: економічного, правового, психологічного та ін. Закон України «Про підприємництво» визначає підприємництво як самостійну ініціативу, систематичну, на власний ризик діяльність з виробництва продукції, виконання робіт, надання послуг торгівлі з метою одержання прибутку. Підприємництво відіграє особливу роль у національному господарстві країни, створюючи інноваційне середовище, руйнуючи традиційні структури і відкриваючи шлях до перетворень, тобто стаючи тією силою, котра прискорює рух економіки шляхом ефективності, раціоналізації, бережливості та постійного оновлення. Досвід індустріальне розвинутих країн показує, що розвиток підприємництва – необхідна умова економічного зростання. 2. Механізм державного регулювання підприємництва. Державна підприємницька політика має включати такі складові: - державне регулювання тих процесів, що відбуваються в підприємницькому середовищі та є формотворчими його факторами (політика роздержавлення та приватизації, антимонопольна політика; інститут банкрутства суб'єктів підприємництва тощо; - державну систему підтримки підприємництва. Світовий досвід показує, що роздержавлення — це загальноекономічний процес, який може відбуватися в різноманітних формах: як у межах державної власності (демонополізація), так і поза її межами (денаціоналізація), через перетворення великих державних підприємств на акціонерні товариства, тобто корпоратизацію (акціонування) та трансформацію державної власності в приватну зі зміною суб'єкта права власності (приватизація). Єдину систему державних органів приватизації в Україні репрезентують Фонд державного майна України, його регіональні відділення та представництва в районах і містах, органи приватизації АР Крим. Базою нормативно-правового забезпечення є законодавчі та інші нормативно-правові акти, відповідні норми цивільного, кредитно-фінансового, податкового, адміністративного, трудового та інших галузей чинного законодавства, основними з яких є Закони України «Про підприємництво», «Про власність», «Про підприємства в Україні», «Про господарські товариства» та ін. На сучасному етапі розвитку України суттєвим елементом державної підтримки бізнесу має стати дерегулювання підприємництва, яке означає: спрощення порядку створення, реєстрації та ліквідації суб'єктів підприємництва; скорочення переліку видів підприємницької діяльності, що підлягають ліцензуванню та патентуванню, потребують одержання сертифікатів і будь-яких інших дозволів на здійснення підприємництва; обмеження кількості перевірок і права контролю за діяльністю суб'єктів підприємництва; спрощення процедури митного оформлення вантажів у процесі здійснення експортно-імпортних операцій; забезпечення послідовності та стабільності нормативно-правового регулювання підприємництва.
6.2. Термінологічний словник Антимонопольна (конкурентна) політика держави – комплекс заходів, спрямованих на запобігання монопольній діяльності, обмеження та припинення її, а також на розвиток конкуренції. Банкрутство – визнаний (за заявою кредиторів, самого боржника, податкової служби і т. п.) арбітражним судом факт неспроможності задовольнити вимоги кредиторів, включаючи нездатність забезпечити платежі в бюджет і позабюджетні фонди. Демонополізація – комплекс заходів держави, спрямованих на посилення конкуренції, зниження рівня монополізації ринків. Дерегулювання підприємництва – сукупність заходів, спрямованих на зменшення втручання державних органів у підприємницьку діяльність, усунення правових, адміністративних, економічних та організаційних перешкод для її розвитку. Комерціалізація – процес перетворення структурних підрозділів державних підприємств (об'єднань) у самостійні підприємства. Корпоратизація – процес перетворення державних підприємств, закритих акціонерних товариств, виробничих і науково-виробничих об'єднань у відкриті акціонерні товариства. Ліцензія – спеціальні дозволи, які видаються суб'єктам підприємницької діяльності на здійснення окремих її видів. Монополізований ринок – ринок у визначених територіальних і товарних межах, на якому діє хоча б одне монопольне утворення або існує бар'єр для вступу суб'єктів господарювання на нього. Монопольна діяльність – діяльність підприємства, що займає монопольне становище на ринку. Монопольне становище підприємця – домінуюче становище, яке надає підприємцю можливість самостійно або разом з іншими монополістами обмежувати конкуренцію на певному сегменті ринку. Підприємництво – самостійна ініціатива, систематична, на власний ризик діяльність з виробництва продукції, виконання робіт, надання послуг, а також торгова діяльність з метою одержання прибутку. Підприємство – самостійний господарюючий статутний суб'єкт, який має право юридичної особи та здійснює виробничу, науково-дослідницьку і комерційну діяльність з метою одержання прибутку (доходу). Приватизація – 1. Процес перетворення державної власності у недержавну. 2. Відчуження майна, що перебуває у державній власності, на користь фізичних та юридичних осіб, які можуть бути покупцями, з метою підвищення соціально-економічної ефективності виробництва та залучення коштів на структурну перебудову економіки. Роздержавлення — процес зміни місця й призначення підприємництва в економіці в напрямку посилення економічної самостійності суб'єктів господарювання. Процес, пов'язаний з демонополізацією, приватизацією, денаціоналізацією економіки. Санація — система заходів, спрямованих на запобігання банкрутству підприємств. Свобода підприємницької діяльності — один з принципів підприємницької діяльності, за яким підприємці мають право без обмежень приймати рішення та здійснювати самостійно будь-яку діяльність, що не суперечить чинному законодавству.
6.3. Питання для дискусії 1. Охарактеризуйте підприємницьке середовище в Україні. 2. Які позитивні та негативні наслідки приватизації державного майна в Україні? 3. Сформулюйте пропозиції щодо демонополізації української економіки. 4. Проблеми запровадження механізму банкрутства підприємств в Україні.
6.4. Тести для самоперевірки знань 1. Яке із тверджень є помилковим: «Розвиток підприємництва сприяє... а) стабілізації структури економіки»; б) підвищенню ефективності суспільного виробництва»; в) підвищенню життєвого рівня населення»; г) економічному зростанню»; д) створенню інноваційного середовища».
2. Згідно із Законом України «Про підприємництво» метою підприємництва є... а) інвестування; б) інновації; в) виробництво продукції (виконання робіт, надання послуг); г) одержання прибутку (доходу); д) виконання державних програм економічного та соціального розвитку країни.
3. За галузевою ознакою підприємства класифікуються на: а) цілорічні та сезонні; б) промислові, сільськогосподарські, торговельні, будівельні й т. п.; в) виробничі, невиробничі, комбіновані; г) державні, колективні, приватні, орендні й т. п.; д) малі підприємства, кооперативи, спільні підприємства, конгломерати, франчайзинги.
4. Нормативно-правове регулювання в Україні стосується підприємств... а) приватного сектору; б) державного сектору; в) корпоративного сектору; г) фінансового сектору; д)всіх секторів економіки.
5. Відповідно до Закону України «Про приватизацію майна державних підприємств» приватизація державного майна — це... а) перетворення структурних підрозділів державних підприємств у самостійні підприємства; б) відчуження майна, що перебуває у державній власності, на користь фізичних та юридичних осіб з метою підвищення соціально-економічної ефективності виробництва та залучення котів на структурну перебудову економіки; в) комплекс заходів, які здійснюються державою з метою зниження рівня монополізації ринків; г) процес переходу від державної економіки до багатоукладної, до подолання соціально-економічної монополії держави; д) процес перетворення державних підприємств, закритих акціонерних товариств, виробничих об'єднань у відкриті акціонерні товариства.
6. Яке з тверджень є помилковим: «До груп порушень антимонопольного законодавства України належить... а) зловживання монопольним становищем»; б) порушення прав споживачів»; в) неправомірні угоди»; г) дискримінація підприємців органами влади та управління»; д) недобросовісна конкуренція».
7. Яке з тверджень є помилковим? а) Банкрутство — це визнаний арбітражним судом факт неспроможності фізичної чи юридичної особи задовольнити вимоги кредиторів; б) Суб'єктами банкрутства можуть бути юридичні особи — суб'єкти підприємницької діяльності, неспроможні своєчасно виконати свої зобов'язання перед бюджетом; в) Суб'єкт підприємницької діяльності стає банкрутом тільки за рішенням арбітражного суду; г) Боржник може звернутися до арбітражного суду із заявою про порушення справи про банкрутство з власної ініціативи; д) Банкрутство — це система заходів, спрямованих на запобігання неспроможності суб'єктів підприємницької діяльності виконати свої зобов'язання перед кредиторами.
ТЕМА 7. ДЕРЖАВНЕ РЕГУЛЮВАННЯ ЗОВНІШНЬОЕКОНОМІЧНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ 1. Основи зовнішньоекономічної політики 2. Регулювання торговельної діяльності 3. Регулювання іноземного інвестування 4. Роль держави в залученні іноземних кредитів
Література для самостійного вивчення теми: 1, 4, 7, 9, 11, 15, 18, 22, 24. 1. Основи зовнішньоекономічної політики. Включення національної економіки в систему світових господарських процесів позитивно впливає на розвиток економіки країни, сприяє підвищенню технічного рівня виробництва, раціональному використанню природно-сировинних ресурсів, ліквідації дефіциту окремих товарів, а отже, і підвищенню рівня життя населення. Державне регулювання ЗЕД є об'єктивною необхідністю. Таке регулювання спрямоване на забезпечення захисту інтересів країни та суб'єктів її зовнішньоекономічної діяльності, створення для останніх рівних можливостей розвивати всі види підприємницької діяльності та напрями використання доходів і здійснення інвестицій, на розвиток конкуренції та обмеження монополізму. До головних цілей державного регулювання зовнішньоекономічної діяльності в Україні належать: забезпечення збалансованості економіки та рівноваги внутрішнього ринку, стимулювання прогресивних структурних змін в економіці, створення найсприятливіших умов для залучення національної економіки в систему світового поділу праці. Регулювання ЗЕД здійснюється за допомогою законів України, актів тарифного та нетарифного регулювання, економічних заходів оперативного регулювання, рішень недержавних органів управління економікою, які ухвалюються відповідно до їхніх статутних документів, договорів, що укладаються між суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності. Для іноземних суб'єктів господарської діяльності на території України встановлюються такі правові режими: національний (іноземні суб'єкти господарювання мають обсяг прав та обов'язків не менший, ніж українські підприємці); найбільшого сприяння (іноземні суб'єкти господарської діяльності мають такі самі права, преференції та пільги відносно мита, податків і зборів, якими користуються підприємці будь-якої іншої країни, котрій наданий такий режим); спеціальний (застосовується до території спеціальних економічних зон і митних союзів, що в них входить Україна, або в разі встановлення такого спеціального режиму відповідно до міжнародних угод). Основними видами зовнішньоекономічної діяльності є зовнішня торгівля, фінансово-кредитні операції, підприємницька діяльність, науково-технічна кооперація з іноземними підприємцями, надання їм різноманітних послуг. Центральні органи державного управління України регулюють діяльність усіх суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності незалежно від форм власності та територіального розміщення. До них належить Верховна Рада, Кабінет Міністрів, Національний банк, Міністерство економічного розвитку і торгівлі, Міністерство доходів і зборів, Антимонопольний комітет України та ін. Державне регулювання зовнішньоекономічної діяльності здійснюється за допомогою адміністративних та економічних методів. 2. Регулювання торговельної діяльності. У системі зовнішньоекономічних відносин держави головне місце належить торговельній діяльності. Міжнародна торгівля — це система економічних відносин країн, метою яких є ввезення або вивезення товарів і послуг. До товарів, що продаються та купуються на зовнішньому ринку, належать: готова продукція, сировина, напівфабрикати, а також призначені для продажу продукти інтелектуальної діяльності — патенти, ліцензії, фірмові знаки тощо. Міжнародна торгівля послугами охоплює міжнародний туризм, транспортні послуги, страхові операції, банківські, біржові та посередницькі послуги, ярмарки та ін. Залежно від масштабів втручання держави в міжнародну торгівлю розрізняють два типи зовнішньої торговельної політики: вільну торгівлю та протекціонізм. Політика вільної торгівлі не передбачає втручання держави в зовнішню торгівлю. За цих умов експортно-імпортні відносини регулює не держава, а ринок на підставі співвідношення попиту і пропозиції. Вільна торгівля стимулює конкуренцію, примушує національні підприємства підвищувати якість своєї продукції та знижувати ціни. Протекціонізм— це державна політика захисту внутрішнього ринку від іноземної конкуренції через систему певних обмежень. Така політика, з одного боку, сприяє розвитку національного виробництва та захисту вітчизняного виробника, а з іншого — може призвести до застійних явищ в економіці, посилення монополізму та зниження конкурентоспроможності національних товарів. Як правило, країни проводять гнучку зовнішньоторговельну політику, котра поєднує як елементи вільної торгівлі, так і протекціонізм. Регулювання зовнішньоторговельної діяльності здійснюється за допомогою економічних та адміністративних методів. Економічні методи, у свою чергу, поділяються на тарифні та нетарифні. Центральне місце в державному регулювання зовнішньої торгівлі належить тарифному регулюванню, яке в Україні спирається на Закон України «Про єдиний митний тариф». Митний тариф — це систематизований перелік товарів із зазначенням мита, яким вони обкладаються під час перетину митного кордону країни. Митні тарифи розробляються за товарним класифікатором. Поширенішим класифікатором, що діє в міжнародній торгівлі, є так звана Гармонізована система опису та кодування товарів, яку Україна почала застосовувати з 1991 р. Запровадження мита сприяє захисту національних виробників від іноземної конкуренції, забезпечує надходження коштів до державного бюджету, поліпшує умови доступу національних товарів на зарубіжні ринки. У міжнародній практиці застосовується мито: експортне, імпортне, транзитне, антидемпінгове, компенсаційне, інші види. Величина мита визначається за допомогою ставок, які поділяються на адвалорні (відсоткові), специфічні та комбіновані. Важливим митним інструментом є антидемпінгове мито. Воно застосовується тоді, коли в країну ввозяться товари за цінами, значно нижчими, ніж їхні ціни або навіть собівартість у країні-експортері, через що зазнають шкоди національні виробники аналогічних товарів. Антидемпінговим митом може обкладатися й експортна продукція, якщо її ціна суттєво нижча за ціну інших експортерів подібних товарів. До нетарифних методів державного регулювання зовнішньоторговельної діяльності відносять: надання субсидій виробникам експортних товарів, пільгове експортне кредитування, застосування індикативних цін, установлення мінімальної митної вартості на окремі товари та ін. Субсидії спрямовано на підтримку національних виробників і за характером виплат їх поділяють на прямі й непрямі. Прямі субсидії надаються експортеру у формі безпосередніх виплат на відшкодування різниці між його витратами та отриманим доходом, а непрямі є формою надання пільг в оподаткуванні та кредитуванні тощо. Експортне кредитування передбачає фінансове стимулювання розвитку експорту національних товарів. Воно, як правило, здійснюється у формі надання державних кредитів національним експортерам під пільгові процентні ставки або іноземним імпортерам за умови придбання товарів лише вітчизняного виробництва. Застосування індикативних цін спрямоване на збільшення валютних надходжень від експорту продукції і зменшення валютних витрат на закупівлю імпортних товарів. Індикативними називаються ціни на товари, які відповідають цінам, що склалися на аналогічну продукцію на момент здійснення експортно-імпортних операцій. Контрактна ціна може відхилятися від індикативної у разі суттєвого відхилення умов експортно-імпортних операцій від тих, які були враховані під час визначення індикативних цін. Таке відхилення цін дозволяється лише за наявності підтвердження контрактної ціни Міністерством економіки та з питань європейської інтеграції України. На окремі імпортні товари (тютюнові вироби, автомобілі та ін.) держава встановлює їх мінімальну митну вартість. Метою її запровадження є забезпечення повноти сплати податку на додану вартість і недопущення заниження митної вартості товарів, що ввозяться в Україну. До найпоширеніших адміністративних інструментів державного регулювання ЗЕД належать квотування та ліцензування. Квотування – це кількісне обмеження імпорту або експорту певної категорії товарів, а ліцензування – це умови і порядок надання державними органами спеціального дозволу на ввезення або вивезення таких товарів. Перелік товарів, щодо яких установлюються спеціальні експортно-імпортні режими чи взагалі забороняється експорт та імпорт, затверджується Кабінетом Міністрів України. Надання квот і ліцензій на експорт та імпорт товарів і послуг здійснюється Міністерством економіки та з питань європейської інтеграції України. 3. Регулювання іноземного інвестування. Одним з напрямів зовнішньоекономічної політики є регулювання іноземних інвестицій. Необхідність залучення зовнішніх інвестицій зумовлюється тим, що країна, маючи обмежені бюджетні фінансові ресурси, не може власними силами забезпечити ефективні структурні зміни в економіці. Це потребує пошуку додаткових фінансових джерел, найзначнішим з яких є іноземні інвестиції. Політика України щодо державного регулювання іноземних інвестицій визначається Законами України «Про зовнішньоекономічну діяльність», «Про режим іноземного інвестування», «Про захист іноземних інвестицій» тощо, а також Положенням про порядок державної реєстрації іноземних інвестицій та Положенням про порядок державної реєстрації договорів (контрактів) про спільну інвестиційну діяльність за участю іноземного інвестора, затвердженими постановами Кабміну України, та ін. Цими документами визначаються загальні засади державного регулювання іноземними інвестиціями, суб'єкти, види і форми інвестування, порядок контролю за здійсненням інвестицій та державні гарантії їх захисту. Іноземні інвестиції підлягають обов'язковій реєстрації, яка здійснюється Радою міністрів АР Крим, обласними, Київською та Севастопольською міськими державними адміністраціями. Формами здійснення інвестицій можуть бути: часткова участь у спільних підприємствах або придбання частки у діючих підприємствах; створення підприємств, що повністю належать іноземним інвесторам, або придбання у повну власність діючих підприємств; придбання рухомого чи нерухомого майна; придбання прав користування землею і концесій на використання природних ресурсів та ін. Іноземні інвестиції можуть вкладатися в будь-які об'єкти інвестування, за винятком окремих видів діяльності, де інвестування може здійснюватися лише після одержання ліцензії. З моменту зарахування інвестиції на баланс підприємства воно набуває статусу підприємства з іноземними інвестиціями. До таких відносять підприємства будь-якої організаційно-правової форми, у статутному фонді яких іноземна інвестиція становить не менше 10%. Отже, іноземні інвестори можуть створювати на території України власні підприємства, філії, представництва та інші структури. 4. Роль держави в залученні іноземних кредитів. Для стимулювання іноземного інвестування в країні можуть встановлюватися пільги та гарантії майнових прав та інтересів інвесторів. Пільгами можуть бути: звільнення від обкладання митом майна, що ввозиться в Україну як внесок іноземного інвестора до статутного фонду підприємства; скасування процедури ліцензування і квотування за умови сертифікації продукції як продукції власного виробництва. Для окремих суб'єктів підприємницької діяльності, що здійснюють інвестиційні проекти із залученням іноземних інвестицій, які спрямовані на реалізацію державних програм розвитку пріоритетних галузей економіки, може встановлюватися пільговий інвестиційний режим. Одним із видів міжнародного руху капіталів є експорт позичкового капіталу, який виступає у формі міжнародного кредиту. Іноземні кредити є важливим інструментом фінансування зовнішньої торгівлі, комплексної модернізації і реконструкції підприємств, підтримування стабільності міжнародних розрахунків. До основних джерел іноземних коштів, що їх залучає Україна, належать: • позички міжнародних фінансових організацій: Міжнародного валютного фонду (МВФ), Світового банку (СБ), Європейського банку реконструкції і розвитку (ЄБРР); • кредити іноземних держав; • кредити держав-постачальників енергоносіїв; • розміщення облігацій внутрішньої державної позики; • надання гарантів, субсидій, стипендій, науково-технічної допомоги від міжнародних фінансових організацій та економічно розвинених країн. Порядок залучення та пріоритетні напрями використання іноземних кредитів регламентуються відповідними законами та постановами уряду. Згідно з цими документами уповноваженими щодо залучення кредитів є Кабінет Міністрів або Верховна Рада України. Кабінет Міністрів має право залучати іноземні кредити в тому разі, коли законом про державний бюджет на відповідний рік для покриття дефіциту бюджету визначені джерела фінансування. У разі, коли одержання позик від іноземних держав, банків і міжнародних організацій не передбачено державним бюджетом, прийняття рішень про одержання кредитів та здійснення контролю за використанням їх належить до повноважень Верховної Ради України. Свою згоду на таку позику та надання повноважень уряду на її залучення Верховна Рада підтверджує ухвалою Закону «Про ратифікацію угоди про залучення іноземного кредиту». Залучення іноземних позик здійснюється поетапно. Послідовність етапів така: подання пропозицій до закордонних представництв України, міністерств, інших державних органів та юридичних осіб про залучення іноземних кредитів; опрацювання пропозицій Мінекономіки, Мінфіном України за участю банку-агента, який визначається рішенням уряду; підготовка проектів міжнародних угод, протоколів, заяв та інших документів щодо залучення кредитів; підписання уповноваженими особами міжнародних угод та інших документів про надання іноземного кредиту; ратифікація міжнародних угод Верховною Радою України.
7.2. Термінологічний словник Адвалорна митна ставка – митна ставка, яка встановлюється у процентах до ціни товару. Антидемпінгове мито – мито, яке вводиться з метою захисту від демпінгу. Ставка антидемпінгового мита не повинна перевищувати різниці між демпінговою ціною конкурентного товару та середньою ціною товару, що експортується або імпортується в країну. Демпінг – продаж товарів на міжнародних ринках за ціною, що менша за витрати на виробництво їх. Зовнішньоекономічна діяльність – заснована на взаємовигідних економічних відносинах і здійснювана як на території України, так і за її межами діяльність у галузі міжнародної торгівлі, руху капіталів, міграції робочої сили, передачі технологій тощо. Зовнішньоекономічний договір (контракт) – нотаріально оформлена угода двох або більше іноземних контрагентів, яка спрямована на встановлення, зміну або припинення їх взаємних прав та обов'язків у ЗЕД. Іноземні інвестиції – цінності, що вкладаються іноземними інвесторами в об'єкти інвестиційної діяльності відповідно до законодавства України з метою отримання прибутку або досягнення соціального ефекту. Квотування – інструмент державного регулювання експортно-імпортних операцій суб'єктів ЗЕД через встановлення на певний період кількісних обмежень щодо ввезення в країну та вивезення за її межі певної категорії товарів. Застосовуються глобальні, групові, індивідуальні квоти. Ліцензування – нормативне встановлені умови, порядок і процедура надання спеціально уповноваженими державними органами дозволу на експорт та імпорт певних товарів, робіт, послуг, прав інтелектуальної власності у відповідних обсягах і суворо визначені строки. Застосовуються генеральні, разові, відкриті ліцензії. Митний тариф – систематизований перелік товарів із зазначенням мита, яким вони обкладаються під час перетину митного кордону країни. Мито – податок, який стягується митними органами з експортних або імпортних товарів. Міжнародна торгівля — система економічних відносин країн, метою яких є ввезення або вивезення товарів і послуг. Міжнародний кредит – економічні відносини, що виникають між державами, іноземними комерційними банками та фірмами з метою позичання валютних або товарних ресурсів на умовах повернення їх у визначені строки та сплати процентів за користування. Національний режим для іноземних суб'єктів господарської діяльності на території України – режим, який означає, що іноземні суб'єкти господарської діяльності мають обсяг прав та обов'язків не менший, ніж українські підприємці. Підприємства з іноземними інвестиціями – підприємства (організації) будь-якої організаційно-правової форми, створені відповідно до законодавства України, іноземна інвестиція в статутному фонді яких становить не менше 10%. Політика вільної торгівлі – державна політика, спрямована на скасування штучних бар'єрів у зовнішній торгівлі. Експортно-імпортні відносини регулює не держава, а ринок на підставі співвідношення попиту та пропозиції. Протекціонізм – державна політика захисту внутрішнього ринку від іноземної конкуренції через систему певних обмежень. Режим найбільшого сприяння для іноземних суб'єктів господарської діяльності на території України – режим, який означає, що іноземні суб'єкти господарської діяльності мають такі самі права, преференції та пільги відносно мита, податків і зборів, якими користуються підприємці будь-якої іншої країни, котрій надано такий режим. Специфічна митна ставка – митна ставка, яка встановлюється у грошовій формі на одиницю маси, об'єму або кількості товару. Спеціальний режим для іноземних суб'єктів господарської діяльності на території України – режим, який застосовується на території спеціальних економічних зон і митних союзів, що в них входить Україна, або встановлений відповідно до міжнародних угод. Тарифне регулювання зовнішньої торгівлі – регулювання, що ґрунтується на використанні митних тарифів.
7.3. Питання для дискусії 1. Охарактеризуйте зовнішньоекономічну політику України. 2. Що перешкоджає вступу України до Всесвітньої торговельної організації?
7.4. Тести для самоперевірки знань 1. Режим найбільшого сприяння для іноземних суб'єктів ЗЕД на території України означає, що вони... а) зобов'язані додержуватися норм міжнародного права; б) зобов'язані додержуватися норм національного законодавства; в) мають обсяг прав та обов'язків не менший, ніж вітчизняні підприємці; г) мають такі самі права, преференції та пільги, якими користуються підприємці будь-якої іншої країни, котрій наданий такий режим; д) мають враховувати у своїй діяльності цілі та пріоритети розвитку національної економіки.
2. Сутність політики вільної торгівлі полягає у... а) захисті внутрішнього ринку від іноземної конкуренції; б) відкритості економіки з одночасним застосуванням заходів щодо захисту внутрішнього ринку; в) демонополізації зовнішньої торгівлі; г) відкритості економіки для експорту та імпорту товарів; д) вступі країни до Всесвітньої організації торгівлі.
3. До тарифних інструментів державного регулювання зовнішньої торгівлі належить (належать)... а) застосування індикативних цін; б) мито; в) установлення мінімальної митної вартості; г) пільгове оподаткування; д) надання субсидій виробникам експортних товарів.
4. Адвалорні митні ставки встановлюються у... а) грошовій формі; б) процентах до ціни; в) грошовій формі та у процентах одночасно; г) відповіді а, б, в — правильні; д) відповіді а, б, в — помилкові.
5. Бюджетні кошти можуть бути інвестовані за кордон на підставі рішення... а) Президента України; б) Верховної Ради України; в) Кабінету Міністрів України; г) Міністерства економіки та з питань європейської інтеграції України; д) Міністерства фінансів України.
6. Для отримання статусу підприємства з іноземними інвестиціями в статутному фонді підприємства частка таких інвестицій має становити не менше... а) 10%; б) 30 %; в) 50 %; г) 70 %; д) 90 %.
7. Гарантом іноземних кредитів, отриманих за міжнародними угодами, від імені держави виступає... а) Президент України; б) Верховна Рада України; в) Кабінет Міністрів України; г) Міністерство економіки та з питань європейської інтеграції України; д) Міністерство фінансів України.
ТЕМА 8. ДЕРЖАВНЕ РЕГУЛЮВАННЯ ЦІН ТА ІНФЛЯЦІЇ 1. Необхідність і методи державного регулювання цін 2. Антиінфляційна політика
Література для самостійного вивчення теми: 1,7,10,15,22, 23.
1. Необхідність і методи державного регулювання цін. Ціна є одним з найважливіших інструментів регулювання економіки, її регулювальний вплив на економіку охоплює багато напрямів. За допомогою цін виробництво підпорядковується суспільним потребам, вираженим у формі платоспроможного попиту, ціни стимулюють зниження витрат на виробництво і реалізацію товарів, запровадження досягнень НТП, підвищення якості товарів тощо. Світова практика підтверджує, що державне регулювання цін у тій чи іншій мірі існує в усіх країнах. Сутність і форми державного впливу на процеси ціноутворення залежать від стану економічного розвитку країни. З метою здійснення цінової політики держава створює спеціальну систему органів ціноутворення, до якої в Україні входять загальнодержавні, регіональні та відомчі установи. До першої групи належить Міністерство торгівлі та економічного розвитку України, до другої – управління з питань цінової політики Ради міністрів АР Крим, обласних. Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій. Державне регулювання цін – це засіб досягнення певних цілей державної економічної політики. Можна виділити декілька найтиповіших цілей, кожній з яких відповідають певні методи державного впливу на ціноутворення: 1. Запобігти руйнівному впливу цін на економіку. Така ціль, як правило, ставиться, коли в економіці порушено природні господарські зв'язки, бракує необхідної інфраструктури ринку, наявні гострий дефіцит основних товарів, високий рівень інфляції, безробіття і т. ін. 2. Стримати інфляцію за допомогою політики доходів. У межах цієї політики ставиться завдання зупинити розкручування спіралі «зарплата - ціни» і знизити на цій основі інфляцію до нормального рівня. 3. Забезпечити доступ до товарів першої необхідності всім верствам населення незалежно від рівня їхніх грошових доходів. Така ціль може бути виправданою за умов порівняно невисокої ефективності суспільного виробництва, коли існує суперечність між високими витратами на виробництво товарів першої необхідності та низькою заробітною платою широких верств населення. 4. Захистити внутрішній ринок від негативного впливу зовнішньої конкуренції. Внутрішні ціни в кожній країні, як правило, відрізняються від світових, що зумовлено неоднаковим рівнем витрат на виробництво та різницею в системі оподаткування 5. Стримати монополізм і забезпечити конкурентне середовище на ринку. Регулювання цін монополістів здійснюється або через установлення фіксованих чи граничних рівнів цін, граничних рівнів посередницько-збутових і торговельних націнок (надбавок), граничних нормативів рентабельності, або запровадженням обов'язкового декларування зміни цін. 2. Антиінфляційна політика. Важливим індикатором здоров'я економіки є інфляція, яка характеризується загальним підвищенням цін і зниженням купівельної спроможності грошей. Вона виникає не стихійно, а під впливом двох факторів: грошових – емісія паперових грошей, швидкість обертання їх, стан фінансово-кредитної системи, відношення національної валюти до інших валют; виробничих (негрошових) – монополізація виробництва, брак конкуренції, структурні перекоси в матеріальному виробництві та ціновій політиці, витратний характер економіки. Грошові фактори формують інфляцію попиту, яка виявляється у перевищенні сукупного попиту над пропозицією і виникненні надлишкової платоспроможності. Якщо зростання сукупного попиту не компенсується підвищенням пропозиції, то це призводить до інфляційного зростання цін, яке супроводжується збільшенням грошової маси. Переповнення каналів обігу грошовою масою знецінює грошову одиницю, що є найхарактернішою ознакою інфляції попиту в її класичному вигляді. Виробничі фактори викликають інфляцію витрат (пропозиції). Причиною цієї інфляції також є гроші, але тут вони відіграють пасивну роль. Головним її імпульсом стає збільшення витрат виробництва в результаті підвищення заробітної плати та цін на сировину, матеріали, устаткування тощо. Інфляція витрат завжди загрожує скороченням товарного забезпечення і, зрештою, породжує спад виробництва і скорочення робочих місць. Утілення в життя такої політики потребує від уряду розроблення антиінфляційної програми, яка визначає мету, завдання та способи реалізації її, що залежить від стадії інфляційного процесу, його інтенсивності та інших факторів. Завдання боротьби з інфляцією та обмеження масштабів інфляційних наслідків — різні й потребують різних методів регулювання. Важливою частиною розроблення антиінфляційної програми є встановлення кількісних показників, які визначають її кінцеві результати. До них відносять цінові показники (темп інфляції, індекс споживчих цін та ін.), динаміку грошової маси в обігу, розмір та динаміку державних витрат тощо. У сучасній практиці мають місце такі напрями антиінфляційної політики: дефляційна політика (регулювання попиту) та політика доходів (регулювання витрат).
8.2. Термінологічний словник Адаптаційна політика – комплекс заходів держави, спрямованих на пристосування до інфляції та припинення інфляційних сподівань. Реалізується через індексацію доходів населення. Антиінфляційна політика – комплекс заходів держави, спрямованих на боротьбу з інфляцією. Граничний рівень рентабельності – інструмент державного регулювання цін, що передбачає встановлення нормативу рентабельності в процентах до витрат виробництва. Граничний рівень цін – установлений державою діапазон рівня цін (мінімальна ціна – максимальна ціна) на певні товари (послуги). Декларування зміни ціни – метод державного регулювання цін, який передбачає, що підприємство для підвищення ціни, яку регулює держава, повинно звернутися в органи ціноутворення для отримання на це дозволу. Державне регулювання цін – політика впливу держави на ціни за допомогою законодавчих, адміністративних, кредитно-фінансових та інших заходів з метою сприяння стабільному розвитку економіки. Дефляційна політика – напрям антиінфляційної політики; комплекс заходів держави, спрямованих на приборкання інфляції попиту. Дефляція – падіння загального (середнього) рівня цін в економіці. Дисципліна цін – дотримання визначених нормативними актами вимог щодо формування, встановлення та використання цін. «Заморожування» (блокування) цін–— метод державного регулювання цін, який передбачає заборону державою змінювати рівень цін на певні товари (послуги). Інфляція – зростання загального (середнього) рівня цін в економіці. Інфляція витрат (пропозиції) – інфляція, яка викликана зменшенням сукупної пропозиції і супроводжується зменшенням реального обсягу виробництва та зайнятості. Інфляція попиту – інфляція, викликана перевищенням сукупного попиту над пропозицією та виникненням надлишкової платоспроможності. Політика доходів – напрям антиінфляційної політики; комплекс заходів держави, спрямованих на приборкання інфляції витрат. Фіксовані ціни – ціни, рівень яких установлюється державою. Ціна – кількість грошей (інших товарів і послуг), яку сплачують або отримують за товар (послугу).
8.3. Питання для дискусії 1. Охарактеризуйте цінову політику в Україні. 2. Фактори інфляції в Україні. 3. Позитивні та негативні наслідки адаптаційної політики.
8.4. Тести для самоперевірки знань 1. До прямих методів державного регулювання цін належить... а) «заморожування» (блокування) цін; б) уведення граничних нормативів рентабельності; в) диференціація ставок товарних податків; г) зміна ставок ввізного мита; д) пільгове оподаткування та кредитування.
2. Регулювання цін через уведення граничних рівнів рентабельності стимулює збільшення в її складі... а) валового прибутку; б) чистого прибутку; в) величини витрат; г) розмірів непрямих податків; д) розмірів прямих податків.
3. При декларуванні цін обмежується (обмежуються)... а) рівень самої ціни; б) розмір заробітної плати; в) норма прибутку в ціні; г) величина витрат; д) амортизаційні відрахування.
4. Установлення тарифів на теплову енергію для потреб населення належить до компетенції... а) Кабінету Міністрів України; б) Міністерства економіки та з питань європейської інтеграції України; в) Міністерства фінансів України; г) Міністерства палива та енергетики України; д) місцевих рад і державних адміністрацій.
5. До факторів інфляції витрат належать (дві правильні відповіді)... а) зростання цін на ресурси; б) підвищення заробітної плати; в) дефіцит бюджету; г) збільшення безробіття; д) підвищення ставок оподаткування.
6. Дефляційна політика здійснює свій антиінфляційний вплив через регулювання... а)попиту; б) пропозиції; в) ставок оподаткування; г) інвестицій; д) витрат.
7. Адаптаційна політика здійснюється через... а) вільне ціноутворення; б) індексацію доходів; в) фіксацію цін; г) обмеження заробітної плати; д) збільшення податків на заробітну плату.
ТЕМА 9. РЕГІОНАЛЬНА ЕКОНОМІЧНА ПОЛІТИКА 1. Регіональна економічна політика, її сутність і завдання 2. Механізм реалізації регіональної економічної політики держави 3. Державне регулювання соціально-економічного розвитку регіонів 4. Місцеві бюджети як фінансова основа соціально-економічного розвитку регіону
Література для самостійного вивчення теми: 1, 4, 6, 11, 14-16, 22, 23.
1. Регіональна економічна політика, її сутність і завдання. До складу України входять 24 області, АР Крим, два міста загальнодержавного підпорядкування: Київ і Севастополь. Усього в країні існує близько 12 тис. різних територіальних утворень. Різні території України мають свої особливості й відмінності як щодо економічного розвитку, так і в соціальному, історичному, мовному та ментальному аспектах. Брак власної державної регіональної політики в недалекому минулому призвів до значних диспропорцій у регіональній структурі економіки країни та нагромадження економічних і соціальних проблем. Об'єктами ДРЕП є територіальні утворення, в межах яких здійснюється державне управління та місцеве самоврядування. Суб'єктами ДРЕП є органи державної влади, представницькі органи місцевого самоврядування, які в межах своєї компетенції розв'язують проблеми соціально-економічного розвитку регіонів. Предметом ДРЕП є: по-перше, розподіл влади між центром і регіонами; по-друге, практична діяльність держави в особі державних органів у регіонах. Важливо розрізняти державну регіональну політику як стратегію і тактику держави щодо регіональних процесів і «внутрішню» політику самих регіонів. Регіони можуть мати свої пріоритетні напрями розвитку, які іноді не збігаються з державними. Державна регіональна економічна політика і політика органів місцевого самоврядування та виконавчих органів відповідних регіональних утворень не повинні бути суперечливими: в ідеалі вони мають становити одне ціле, доповнюючи та збагачуючи одна одну. Регіональна політика держави має передбачати поступове вирівнювання існуючих відмінностей між економічними та соціальними рівнями розвитку окремих регіонів, зважаючи на їхні історичні, демографічні, природно-ресурсні та економічні особливості, й спрямовуватися на підтримку внутрішньорегіональної та міжрегіональної збалансованості соціально-економічного розвитку, створення умов для ефективної економічної діяльності суб'єктів господарювання. 2. Механізм реалізації регіональної економічної політики держави. Основними складовими елементами механізму державного регулювання регіонального розвитку є: - нормативно-правова база; - реалізація ДПЕСР України, державних регіональних ЦКП, а також програм соціально-економічного розвитку відповідних адміністративно-територіальних утворень; - бюджетно-фінансове регулювання регіонального розвитку та селективна підтримка окремих регіонів з боку держави; - створення та розвиток спеціальних (вільних) економічних зон у певних регіонах; - розвиток міжрегіонального та прикордонного співробітництва тощо. Нормативно-правовою базою ДРЕП є: Закони України «Про місцеві Ради народних депутатів та місцеве і регіональне самоврядування» (1995 р.), «Про формування місцевих органів влади» (1994р.), «Про столицю України — місто-герой Київ» (1999р.), Бюджетний кодекс України (2001 р.); Декрет Кабінету Міністрів України «Про місцеві податки і збори» (1993 р.), інші нормативно-правові акти. Законодавчі акти визначають права та обов'язки регіонів у бюджетній і податковій сферах, їхні повноваження в управлінні майном, що перебуває у загальнодержавній власності, їхню участь у реалізації загальнодержавних і регіональних програм. Нормативні акти регулюють порядок створення і використання регіональних фондів субвенцій, інвестування, соціальної підтримки населення. Для повнішого врахування інтересів регіонів за допомогою нормативних актів вносяться уточнення і доповнення до деяких нормативно-правових актів. 3. Державне регулювання соціально-економічного розвитку регіонів. Відповідно до Закону України «Про державне прогнозування та розроблення програм економічного і соціального розвитку України» в АР Крим, областях, районах і містах України розробляються прогнози економічного та соціального розвитку на середньостроковий період (5 років) і програми економічного та соціального розвитку на короткостроковий період (1 рік). Вплив держави на економіку регіонів здійснюється через пряме державне інвестування, надання субсидій, створення спеціальних фондів для фінансування програм, залучення іноземного та вітчизняного приватного капіталу, пільгове кредитування та оподаткування, преференції та спрямування коштів державних позабюджетних фондів. Із централізованих джерел фінансуються витрати на нове будівництво, роботи з реконструкції підприємств базових галузей економіки, будівництво важливих природоохоронних об'єктів, тобто ті виробництва, які мають загальнодержавне значення. Особливим напрямом державної допомоги є фінансування структурної перебудови і реконверсії депресивних територій, тобто тих, де показники розвитку відстають від нормативних. Також допомога надається регіонам з відносно низьким рівнем промислового потенціалу та надлишком трудових ресурсів, гірським та іншим регіонам зі складними природно-географічними та екологічними умовами. Складовим елементом ДРЕП є державна регіональна фінансова політика, тобто сукупність державних фінансових заходів розв'язання їхніх фінансових проблем. Державна регіональна фінансова політика передбачає низку заходів щодо вдосконалення пропорцій розподілу доходів і видатків зведеного бюджету між державним бюджетом і місцевими бюджетами відповідно до компетенції, функцій та обов'язків, які виконують центральні та місцеві органи державної виконавчої влади та органи місцевого самоврядування. 4. Місцеві бюджети як фінансова основа соціально-економічного розвитку регіону. Важливою ланкою бюджетної системи є місцеві бюджети. Місцевий бюджет відповідно до Бюджетного кодексу України містить у собі надходження і витрати на виконання повноважень органів влади АР Крим, МДА та органів місцевого самоврядування. Ці надходження і витрати складають єдиний баланс відповідного бюджету. Головними функціями місцевих бюджетів є: формування грошових фондів для забезпечення діяльності місцевих органів влади; розподіл і використання грошових коштів між галузями економіки; контроль за фінансово-господарською діяльністю підприємств (установ, організацій), підвідомчих органам місцевого самоврядування. У межах регіональної політики держава здійснює регулювання міжбюджетних відносин, метою якого є забезпечення відповідності між повноваженнями на здійснення видатків, закріплених законодавчими актами України за бюджетами, та бюджетними ресурсами, які повинні забезпечувати виконання цих повноважень. Інструментом регулювання міжбюджетних відносин є міжбюджетні трансферти. Для розподілу міжбюджетних трансфертів використовується фінансовий норматив бюджетної забезпеченості. Він визначається шляхом ділення загального обсягу фінансових ресурсів, що спрямовуються на реалізацію бюджетних програм, на кількість мешканців чи споживачів соціальних послуг. Фінансові нормативи для місцевих бюджетів коригуються коефіцієнтами, що враховують відмінності у вартості надання соціальних послуг залежно від кількості населення та споживачів соціальних послуг, а також соціально-економічні, демографічні, кліматичні, екологічні та інші особливості регіонів. Основними видами міжбюджетних трансфертів є: дотації вирівнювання; субвенції; кошти, що передаються до державного бюджету та місцевих бюджетів з інших місцевих бюджетів; інші дотації.
9.2. Термінологічний словник Вільна економічна зона – форма організації господарської діяльності на певній території, у межах якої встановлюється особливий режим економічної діяльності (податкові, кредитні, митні та ін. пільги). Типи вільних економічних зон: зовнішньоторговельні, технологічні, спеціалізовані, економічного розвитку. Державна регіональна економічна політика – сукупність організаційно-правових та економічних заходів, здійснюваних державою у сфері регіонального розвитку країни відповідно до її стратегічних і тактичних цілей. Державна регіональна фінансова політика – сукупність заходів держави у галузі фінансів, спрямованих на вдосконалення регіональної структури економіки та розв'язання фінансових проблем регіонів. Дотація вирівнювання – міжбюджетний трансферт на вирівнювання дохідної спроможності бюджету, який його отримує. Коефіцієнт вирівнювання – коефіцієнт, що застосовується при розрахунку обсягу дотації вирівнювання та коштів, які передаються до державного бюджету з місцевих бюджетів, з метою зміцнення дохідної бази бюджетів місцевого самоврядування. Матеріальна та фінансова основа місцевого самоврядування – рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, позабюджетні цільові та інші кошти, земля, природні ресурси, що є у комунальній власності територіальних громад. Міжбюджетні відносини – відносини між державою, АР Крим і місцевим самоврядуванням щодо забезпечення відповідних бюджетів фінансовими ресурсами, необхідними для виконання функцій, передбачених законодавством. Міжбюджетні трансферти – кошти, які безоплатно і безповоротно передаються з одного бюджету до іншого. Місцеві бюджети – бюджети, до яких в Україні належать обласні, міські, районні, районні в містах, селищні та сільські бюджети. Місцеві податки і збори – одне з джерел власних доходів місцевих бюджетів. Запроваджуються відповідними радами. Муніципальні фінанси – фінанси, що складаються з місцевих бюджетів адміністративно-територіальних одиниць і фінансів суб'єктів господарювання, що використовуються для задоволення державних потреб. Нормативи відрахувань до місцевих бюджетів загальнодержавних податків – процент, що визначає частку загальнодержавних податків, яка зараховується до міських бюджетів. Затверджуються Верховною Радою України. Принцип субсидіарності – розподіл видів видатків між державним і місцевими бюджетами, а також між місцевими бюджетами на основі максимально можливого наближення надання суспільних послуг до їх безпосереднього споживача. Рада – орган місцевого самоврядування, що представляє спільні інтереси територіальної громади. Регіон – частка території країни, територіальний елемент соціально-економічної системи країни. Територіальна громада – жителі, об'єднані постійним проживанням у межах відповідної адміністративно-територіальної одиниці.
9.3. Питання для дискусії 1. Охарактеризуйте регіональну політику в Україні. 2. Проблеми відносин: центр – регіони. 3. У чому полягає особливість міжбюджетних відносин в Україні?
9.4. Тести для самоперевірки знань 1. Яке з тверджень є помилковим? а) кількість областей в Україні – 26; б) містами загальнодержавного підпорядкування в Україні є Київ і Севастополь; в) об'єктами державної регіональної економічної політики є територіальні утворення, в межах яких здійснюються державне управління та місцеве самоврядування; г) проект програми економічного і соціального розвитку області розробляється облдержадміністрацією; д) затвердження місцевого бюджету – одна із функцій місцевих рад.
2. Органом місцевого самоврядування в Україні є... а) Комітет Верховної Ради України з питань державного будівництва, місцевого самоврядування й діяльності рад; б) Управління регіональної економічної політики Міністерства економіки України; в) місцева рада; г) місцева державна адміністрація; д) управління економіки місцевої державної адміністрації.
3. Яка з відповідей є правильною: «В АР Крим, областях, районах і містах України розробляються прогнози та програми економічного і соціального розвитку на (відповідно)... а) довгостроковий та середньостроковий періоди»; б) середньостроковий та довгостроковий періоди»; в) довгостроковий та короткостроковий періоди»; г) короткостроковий та середньостроковий періоди»; д) середньостроковий та короткостроковий періоди».
4. Дотація вирівнювання – це... а) кошти, які безоплатно і безповоротно передаються з одного бюджету до іншого; б) гарантований державою рівень фінансового забезпечення повноважень регіональних органів державної влади та органів місцевого самоврядування; в) доходи бюджету та кошти, залучені в результаті взяття боргових зобов'язань регіональними органами державної влади та органами місцевого самоврядування; г) міжбюджетний трансферт на вирівнювання дохідної спроможності бюджету, який його отримує; д) норматив відрахувань від загальнодержавних податків і зборів до місцевих бюджетів.
5. До місцевих податків і зборів в Україні належать (дві правильних відповіді)... а) акцизний збір; б) курортний збір; в) податок на прибуток; г) готельний збір; д) податок на додану вартість.
6. Запровадження місцевих податків і зборів належить до компетенції. ... а) Верховної Ради України; б) Кабінету Міністрів України; в) Міністерства фінансів України; г) місцевої ради; д) місцевої державної адміністрації.
7. Нормативи відрахувань від загальнодержавних податків і зборів до місцевих бюджетів затверджує... а) Верховна Рада України; б) Кабінет Міністрів України; в) Міністерство фінансів України; г) місцева рада; д) місцева державна адміністрація.
ТЕМА 10. СУСПІЛЬНИЙ СЕКТОР ЕКОНОМІКИ ЯК ОБ’ЄКТ ДЕРЖАВНОГО РЕГУЛЮВАННЯ 1. Регулювання суспільного сектору економіки 2. Кошториси бюджетних установ 3. Державні закупівлі як засіб задоволення державних потреб 2. Механізм державних закупівель
Література для самостійного вивчення теми: 1, 3, 4, 6, 7, 11–13, 15, 16, 19, 22, 24.
1. Регулювання суспільного сектору економіки. Суттєву роль в економіці відіграє суспільний сектор. За цієї обставини державний бюджет є одним з основних інструментів макроекономічної політики. Держава бере на себе зобов'язання надавати чисті й змішані суспільні товари та послуги, які приватний сектор не продукує або виробляє в недостатній кількості. Згідно із системою національних рахунків до сектора загального державного управління відносять державні установи й організації, що фінансуються з державного і місцевих бюджетів. До їх складу входять установи й організації загального управління, фінансів, регулювання економіки, науково-дослідної діяльності, охорони навколишнього природного середовища, оборони, підтримування внутрішнього порядку, безкоштовного або пільгового обслуговування населення у сферах освіти, охорони здоров'я, фізкультури і спорту, культури і мистецтва, соціального забезпечення. Функціонування організацій та установ державного сектора економіки пов'язане з використанням багатьох видів матеріальних ресурсів і грошових коштів, необхідних для надання послуг окремим особам і суспільству в цілому. Для зазначених установ, як і для інших секторів економіки, є об'єктивним відшкодування здійснених витрат, їх суспільний облік і контроль. З одного боку, ці установи є споживачами результатів праці інших секторів економіки, а з іншого – своєрідним постачальником різних послуг. Отже вони включаються в систему суспільного поділу праці, а їхня діяльність набуває фінансово-господарського характеру. Основними показниками, що характеризують стан і завдання розвитку сектора, є: - питома вага загальної суми державних доходів і витрат у ВВП; - питома вага державних видатків на освіту, охорону здоров'я, національну оборону, правоохоронну діяльність, охорону навколишнього природного середовища і т. д. у державному бюджеті або у ВВП; - обсяг державних видатків за відповідними напрямами на душу населення; нормативи, що визначають мінімальні стандарти споживання суспільних благ (прожитковий мінімум, розмір мінімальної заробітної плати, пенсії, гарантований мінімум послуг у галузі освіти, охорони здоров'я тощо); - показники рівня життя населення. 2. Кошториси бюджетних установ. Використання різних джерел фінансування діяльності установ та організацій СЗДУ значною мірою залежить від характеру суспільних товарів. Державні фінанси забезпечують надання чистих суспільних (гарантованих Конституцією України) товарів і змішаних суспільних товарів у межах нормативного рівня споживання. Кошти підприємств, громадських організацій і населення забезпечують фінансування змішаних суспільних товарів у тій частині, що перевищує встановлений державою нормативний рівень споживання, а також фінансування приватних товарів, що виробляються установами сектора державного управління. З метою посилення контролю і забезпечення цільового та ефективного використання бюджетними установами та організаціями коштів, що надходять на їх утримання, Кабінетом Міністрів України затверджено Положення про порядок складання єдиного кошторису доходів і видатків бюджетної установи, організації. Такий кошторис є основним документом, який визначає загальний обсяг, цільове надходження і щоквартальний розподіл коштів установи. Його формування здійснюється на підставі показників лімітної довідки про основні дані фінансово-господарської діяльності, яку вища організація направляє всім підпорядкованим установам у двотижневий термін після її затвердження, з чого й починається фінансування установи. Єдиний кошторис складається всіма установами на календарний рік і затверджується керівниками вищих організацій не пізніше як через місяць після затвердження відповідного бюджету, з якого фінансується установа. Разом з кошторисом на затвердження вищою організацією подається штатний розпис установи, включаючи структурні підрозділи, які працюють на умовах госпрозрахунку чи надають окремі платні послуги. Єдиний кошторис, крім асигнувань з бюджету, включає також позабюджетні кошти. Він складається з двох розділів – доходів і видатків. Доходна частина складається з бюджетних асигнувань і позабюджетних коштів. Видаткова частина включає витрати, що здійснюються за рахунок бюджетних асигнувань, і витрати, що фінансуються за рахунок позабюджетних надходжень, з виділенням витрат, що здійснюються установами за рахунок прибутку, що залишається в їхньому розпорядженні. У кошторисах передбачаються витрати тільки на поточне утримання бюджетних установ, придбання устаткування та інвентарю, капітальний ремонт будинків тощо. Капітальні вкладення, якщо такі передбачено, фінансуються за окремими кошторисами. Сучасна бюджетна класифікація включає такі основні статті видатків: заробітна плата; нарахування на заробітну плату; канцелярські й господарські витрати; службові відрядження та роз'їзди; витрати на навчання персоналу, науково-дослідницькі роботи; стипендії; витрати на харчування; витрати на придбання ліків; витрати на придбання інвентарю, спецвзуття, спецодягу, обмундирування; витрати на придбання устаткування та механізмів; витрати на капітальний ремонт будинків і споруд; інші витрати. 3. Державні закупівлі як засіб задоволення державних потреб. Державні замовлення є інструментом задоволення державних потреб у продукції (роботах, послугах). Правову основу функціонування механізму державних закупівель в Україні становлять Закон України «Про поставки продукції для державних потреб» та інші нормативно-правові акти. Організаційна робота щодо впровадження державної політики у сфері державних закупівель здійснюється Міністерством економіки та з питань європейської інтеграції України, а також відповідними підрозділами інших центральних державних органів. На регіональному рівні цю роботу виконують відповідні структурні підрозділи управлінь економіки місцевих державних адміністрацій. Перелік видів продукції (робіт, послуг), необхідних для забезпечення державних потреб, визначається Кабінетом Міністрів України. Цей перелік формується на підставі політики державних пріоритетів, досліджень кон'юнктури внутрішнього і зовнішнього ринків, завдань макроекономічних планів (програм). Він може включати: озброєння; військову техніку; роботи з будівництва найважливіших державних об'єктів; розвиток систем зв'язку та інформатики; перевезення вантажів і пасажирів різними видами транспорту; фундаментальні наукові дослідження; забезпечення приросту запасів корисних копалин; продовольство; послуги установ соціальної сфери тощо. Для обґрунтування ресурсної забезпеченості державних потреб Мінекономіки України розробляє однопродуктові матеріальні баланси попиту й пропозиції найважливіших видів продукції, що включаються до балансового розділу Державного прогнозу соціально-економічного розвитку України. Державними замовниками є міністерства, інші центральні органи державної виконавчої влади України, Рада Міністрів АР Крим, обласні, Київська і Севастопольська міські державні адміністрації та установи, уповноважені Кабінетом Міністрів укладати державні контракти з виконавцями державного замовлення. Основними функціями державних замовників є: конкурсний відбір виконавців державного замовлення; укладання державних контрактів з виконавцями державного замовлення; гарантія оплати виконавцям державного замовлення продукції, яка поставляється для задоволення державних потреб на умовах, що визначаються державним контрактом. Виконавцями державного замовлення є суб'єкти господарської діяльності всіх форм власності, які виготовляють і поставляють продукцію для державних потреб відповідно до умов укладеного державного контракту. 4. Механізм державних закупівель. Стосунки між замовником і виконавцем регламентуються державним контрактом. Поставки продукції для задоволення державних потреб фінансуються за рахунок коштів державного бюджету та інших джерел фінансування, що залучаються для цього. Обсяги коштів для закупівлі зазначеної продукції передбачаються в законі про державний бюджет України на поточний рік і визначаються урядом відповідними рішеннями про використання позабюджетних джерел фінансування. Гарантом за зобов'язаннями державних замовників є Кабінет Міністрів України. Продукція, що поставляється виконавцями державних замовлень, має відповідати обов'язковим вимогам державних стандартів та іншим умовам, встановленим контрактами. З метою ефективного використання державних фінансових ресурсів, створення конкурентного середовища на ринку і запобігання необґрунтованому завищенню цін державний замовник зобов'язаний здійснювати конкурсний відбір виконавців через проведення торгів. Проведення торгів є обов'язковим, коли вартість закупівель становить 10 тис. грн. і більше. Конкурсний відбір виконавців державного замовлення проводиться за такими етапами: формування конкурсного комітету; оголошення про проведення конкурсу; попередня кваліфікація претендентів; подання тендерних пропозицій; оцінка й порівняння тендерних пропозицій; визначення переможця конкурсу; укладення контракту.
10.2. Термінологічний словник Вартість пропозиції – розрахована претендентом сума коштів, за яку він згоден виконати умови замовлення конкурсу (тендеру). Виконавці державного замовлення – суб'єкти господарської діяльності, які виготовляють і поставляють продукцію для задоволення державних потреб відповідно до умов укладеного державного контракту. Державне замовлення – засіб ДРЕ шляхом формування на контрактній (договірній) основі складу та обсягів продукції, необхідної для державних потреб, розміщення державних контрактів на поставку (закупівлю) її серед підприємств. Державний контракт – договір, укладений державним замовником від імені держави з виконавцем державного замовлення, в якому і визначаються економічні та правові зобов'язання сторін і регулюються взаємовідносини замовника і виконавця. Державні замовники – органи виконавчої влади та установи, уповноважені Кабінетом Міністрів України укладати державні контракти з виконавцями державного замовлення. Державні потреби – потреби держави в продукції, необхідній для розв'язання соціально-економічних проблем, підтримання обороноздатності країни та її безпеки, створення та підтримання на належному рівні державних матеріальних резервів, реалізації державних і міждержавних ЦКП, забезпечення функціонування органів державної влади. Конкурс, тендер – форма розміщення державного замовлення, яка передбачає вибір претендента шляхом оцінювання його пропозицій. Претендент конкурсного відбору виконавців держзамовлення – суб'єкт господарської діяльності, який підтвердив намір взяти участь у конкурсі й надав тендерні пропозиції. Сектор загального державного управління – один із секторів економіки, до якого відносять державні установи, головною функцією яких є перерозподіл доходів і багатства, а також надання неринкових (суспільних) послуг як суспільству в цілому, так і окремим його членам (або групам осіб). Тендерна (конкурсна) документація – комплект документів, який містить інформацію про предмет замовлення, умови та вимоги до складання тендерної пропозиції. Тендерна пропозиція – пропозиція щодо певного об'єкта закупівлі, яка готується і надається на конкурс претендентом відповідно до вимог тендерної документації.
10.3. Питання для дискусії 1. Охарактеризуйте суспільний сектор економіки, його роль та сутність. 2. Визначте структуру сектору загального державного управління. 3. Охарактеризуйте організаційно-економічний механізм державних закупівель. 4. Як можна визначити ефективність у суспільному секторі економіки?
10.4. Тести для самоперевірки знань
1. Виробництво та пропозицію яких товарів та послуг охоплює суспільний сектор економіки? а) тільки суспільних; б) тільки квазісуспільних; в) суспільних та квазісуспільних; г) усіх товарів та послуг, які виробляються в межах НЕС; д) тільки імпортних товарів; е) усіх товарів та послуг.
2. До сектору загального державного управління належать... а) підприємства, які виробляють товари для продажу їх на ринку за цінами, що відшкодовують витрати виробництва та забезпечують прибуток; б) установи, основною функцією яких є фінансове посередництво, що здійснюється на комерційній основі; в) бюджетні установи, головною функцією яких є перерозподіл доходів і багатства, а також надання неринкових послуг суспільству в цілому та окремим його членам; г) організації, головна функція яких полягає у наданні неринкових послуг членам цих організацій; д) домашні господарства.
3. Що окреслює мінімально необхідні межі суспільного сектора економіки? а) сфера пропозиції суспільних товарів; б) сфера вказісуспільних товарів; в) сфера пропозиції суспільних та квазісуспільних товарів; г) пропозиція усіх товарів вітчизняного виробництва; д) сфера імпорту.
4. Яка із статей матеріального балансу (балансу попиту і пропозиції найважливіших видів матеріально-технічних ресурсів) належить до розділу, що характеризує пропозицію? а) виробниче споживання; б) невиробниче споживання; в)виробництво; г)експорт; д) перевищення пропозиції над попитом.
5. Організації та установи суспільного сектора надають послуги: а) тільки окремим особам; б) тільки суспільству в цілому; в) окремим особам і суспільству в цілому; г) усі відповідв неправильні.
6. Що є головним джерелом фінансування суспільного сектора економіки та основним інструментом регулювання діяльності орга- нізацій і установ цього сектора? а) державний та місцеві бюджети; б) страхові й інвестиційні та інші приватні комерційні фонди; в) кошти підприємств та громадських організацій; г) кошти населення.
7. Державне замовлення – це... а) потреба країни в продукції (роботах, послугах), необхідній для виконання державою своїх функцій; б) договір між державою і виробником; в) форма закупівлі продукції (робіт, послуг), яка передбачає вибір виробника шляхом оцінювання його пропозицій»; г) засіб задоволення державних потреб у продукції (роботах, послугах); д) комплект документів, в якому визначено організаційні та правові зобов'язання держави та підприємства.
ТЕМА 11. СОЦІАЛЬНА ПОЛІТИКА 1. Сутність і мета соціальної політики 2. Реальні доходи населення та їх регулювання 3. Регулювання обсягу споживання матеріальних благ і послуг 4. Регулювання ринку праці та зайнятості населення
Література для самостійного вивчення теми: 1, 4, 6, 7, 11, 13, 15-17, 21-24.
1. Сутність і мета соціальної політики. Соціальна політика є визначальним напрямом внутрішньої політики держави. Соціальна політика – це складова загальної політики, втілена в соціальні програми та різноманітні заходи, спрямовані на задоволення потреб та інтересів людей і суспільства. Зрозуміло, що соціальна політика має бути адекватною стану економіки, але ігнорування соціальними проблемами може призвести до значних економічних втрат. Метою соціальної політики держави є забезпечення стабільної, без заворушень і потрясінь, життєдіяльності суспільства, досягнення соціальної злагоди та соціальної цілісності, належного рівня добробуту людей. Способом реалізації соціальної політики є система соціального захисту і соціальних гарантій. Соціальний захист – це система державних заходів щодо забезпечення достойного матеріального і соціального становища громадян. Соціальні гарантії – це система обов'язків держави перед своїми громадянами щодо задоволення їхніх соціальних потреб. Існують соціальний та ринковий підходи до реалізації соціальної політики. Соціальний підхід виходить із того, що суспільство має гарантувати кожному громадянину доходи, не нижчі за межу малозабезпеченості; ринковий підхід – з того, що суспільство бере на себе зобов'язання тільки створити умови кожному члену суспільства для виявлення ним економічної активності та одержання доходу. У розвинутих країнах світу найчастіше комбінуються обидва ці підходи, що забезпечує результативність соціальної політики та достойний рівень життя населення. Показником результативності соціальної політики є рівень життя населення. Рівень життя населення – це міра задоволення матеріальних, духовних і соціальних потреб людини, забезпечувана сукупністю матеріальних і соціальних умов життя. Основними елементами рівня життя є: рівень і структура споживання матеріальних благ (продуктів харчування та непродовольчих товарів); рівень споживання послуг установ побутового обслуговування, охорони здоров'я, освіти, культури, соціального забезпечення, фізкультури; рівень забезпеченості житлом. 2. Реальні доходи населення та їх регулювання. Одним з індикаторів економічного розвитку країни й найважливішим показником добробуту населення є реальні доходи населення. Загалом розрізняють номінальні та реальні доходи. Номінальні доходи – це фактично отримані гроші. Реальні доходи – це кількість товарів і послуг, які можна придбати за одержані номінальні доходи. На основі даних про реальні доходи населення прогнозується загальний обсяг, структура і динаміка споживання населенням матеріальних благ і послуг, склад і джерела доходів населення, розмір і рівень диференціації доходів окремих соціальних груп. В основу розрахунків реальних доходів населення покладено балансові розрахунки. Баланс грошових доходів і витрат населення (БГДіВН) характеризує обсяги і джерела грошових доходів і витрат населення, а також грошовий обіг між домашніми господарствами та підприємствами (установами, організаціями) інших секторів економіки. В основі реальних доходів переважної більшості населення є реальна заробітна плата робітників і службовців, реальні доходи селян від власного та колективного господарства. Належний рівень заробітної плати стимулює продуктивність праці, спонукає працівників підвищувати свою кваліфікацію, є індикатором узгодження інтересів підприємців і найманих працівників. В Україні законодавче встановлюється мінімальна заробітна плата та мінімальні ставки компенсаційних доплат (за роботу в несприятливих, шкідливих і небезпечних умовах) залежно від стану економічного розвитку країни, досягнутого рівня продуктивності праці, середньої заробітної плати, розміру мінімального споживчого бюджету. Також встановлюються норми оплати праці, визначено гарантії оплати щорічних відпусток, єдині тарифні умови оплати праці робітників і службовців за загальними професіями та посадами, порядок затвердження коефіцієнтів співвідношень мінімальної заробітної плати і мінімальних тарифних ставок. 3. Регулювання обсягу споживання матеріальних благ і послуг. Для прогнозування рівня життя населення та державного регулювання його використовують показники соціальних гарантій населенню, такі як: прожитковий мінімум, мінімальний споживчий бюджет, мінімальний нормативний споживчий кошик, межа малозабезпеченості, мінімальна заробітна плата (пенсія, стипендія, грошова допомога) та ін. Основним інструментом регулювання доходів населення є використання мінімального споживчого бюджету. Мінімальний споживчий бюджет (МСБ) визначає такий обсяг доходів, який уможливлює придбання набору споживчих товарів і послуг для задоволення основних фізіологічних і соціально-культурних потреб людини. Одиниця виміру – кількість гривень на рік (місяць) на одну людину. При визначенні натурально-речової структури МСБ використовують дані про склад мінімальних нормативних споживчих кошиків. Мінімальний нормативний споживчий кошик (МНСК) включає збалансований набір товарів (послуг) за такими основними статтями витрат людини: продукти харчування (хліб і хлібопродукти, м'ясо та м'ясопродукти, молоко та молокопродукти, масло, яйця, риба та рибопродукти, картопля, овочі та бахчеві, фрукти, ягоди, олія, цукор і т.д.); непродовольчі товари (одяг, білизна, взуття, ліки, предмети сангігієни, меблі, предмети культурно-побутового та господарського призначення і т. п.); послуги (житлово-комунальні, культурно-просвітницькі, побутові, транспорту, зв'язку, перебування дітей у дошкільних закладах і т. п.). 4. Регулювання ринку праці та зайнятості населення. Інформаційною основою державного регулювання зайнятості населення є зведений баланс трудових ресурсів і баланс ринку праці. Ці баланси включено до балансового розділу ДПЕСР України. Державне регулювання ринку праці в Україні здійснюється на підставі законодавчих актів, основним з яких є Закон України «Про зайнятість населення» (1991 р.). Закон гарантує всім працездатним особам працездатного віку: право здійснювати будь-яку законну економічну діяльність; захист від дискримінаційної практики найму на роботу і звільнення; безоплатну допомогу в пошуках роботи відповідно до інтересів, здібностей, освіти та вмінь особи, ураховуючи потреби суспільства; грошову компенсацію, пов'язану із направленням на роботу до інших регіонів; вихідну грошову допомогу у разі втрати постійної роботи; безкоштовне навчання й перенавчання безробітних; надання роботи за фахом випускникам державних професійних навчальних закладів; визначення осіб, які зараховуються до категорії безробітних, а також осіб, яким надається спеціальний захист. Для фінансування заходів, передбачених державною програмою зайнятості створено Державний фонд сприяння зайнятості населення.
11.2. Термінологічний словник Баланс громових доходів і видатків населення – баланс, що відображає обсяг і джерела грошових надходжень, обсяг і структуру грошових витрат населення. Баланс ринку праці – баланс, що відображає пропозицію робочої сили і попит на робочу силу. Безробітні – 1. Люди, що не мають роботи. 2. Працездатні громадяни працездатного віку, які з незалежних від них причин не мають заробітку (трудового доходу) через відсутність підходящої роботи та зареєстровані в державній службі зайнятості як особи, що шукають роботу. Зайнятість населення – 1. Діяльність працездатного населення зі створення ВВП. 2. Діяльність громадян, яка пов'язана із задоволенням особистих і суспільних потреб і, як правило, дає їм дохід у грошовій або іншій формі. Зведений баланс трудових ресурсів – баланс, що відображає склад і розподіл трудових ресурсів. Індекс споживчих цін – темп приросту середньої ціни фіксованого набору матеріальних благ і послуг, включених до мінімального нормативного споживчого кошика. Мінімальна заробітна плата – визначений державою розмір заробітної плати, нижче якого не можна оплачувати виконану найманим працівником повну місячну (денну, годинну) норму праці. Мінімальний нормативний споживчий кошик – збалансований набір товарів і послуг за основними статтями витрат людини (сім'ї) на рік (місяць): продукти харчування, непродовольчі товари, послуги. Мінімальний споживчий бюджет – обсяг доходів, який уможливлює придбання набору споживчих товарів і послуг для задоволення основних фізіологічних і соціально-культурних потреб людини на рік (місяць). Оплата праці – заробіток, обчислений, як правило, у грошовій формі, який за трудовою угодою роботодавець виплачує працівникові за виконану роботу або надані послуги. Працездатний вік – період активної трудової діяльності людини. В Україні для жінок та чоловіків – 16-60 років. Реальний дохід – кількість товарів (послуг), які окрема особа або група осіб можуть купити за свій номінальний дохід протягом певного проміжку часу; номінальний дохід, скоригований на рівень цін. Рівень життя населення – міра задоволення матеріальних, духовних і соціальних потреб людини, яку забезпечує сукупність матеріальних і соціальних умов життя. Соціальна інфраструктура – комплекс об'єктів соціальної сфери, які забезпечують надання населенню соціальних, комунальних, культурних, побутових і т. п. послуг. Соціальна політика – система управлінських, організаційних, регулятивних, саморегулятивних заходів, дій, принципів і засад, спрямованих на забезпечення оптимального рівня та якості життя населення, соціального захисту їх і соціальної безпеки в суспільстві. Соціальний захист – сукупність державних заходів щодо забезпечення достойного матеріального і соціального становища членів суспільства. Соціальні гарантії – система обов'язків держави перед своїми громадянами стосовно задоволення їхніх соціальних потреб. Тарифна система – сукупність тарифних сіток, тарифних ставок, схем посадових окладів і тарифно-кваліфікаційних довідників, що є підставою для формування й регулювання заробітної плати. Трудові ресурси – 1. Населення, яке володіє фізичною та інтелектуальною здатністю до праці відповідно до встановлених державою умов відтворення індивідуальної робочої сили. 2. Чисельність населення, зайнятого в суспільному виробництві, а також працездатного населення працездатного віку, незайнятого в ньому.
11.3. Питання для дискусії 1. Охарактеризуйте соціальну політику в Україні. 2. Охарактеризуйте рівень життя населення України. 2. Шляхи розв'язання проблеми нерівності в доходах різних верств населення. 3. Охарактеризуйте ринок праці в Україні.
11.4. Тести для самоперевірки знань 1. Яке із тверджень є помилковим: «Головними важелями соціальної політики в Україні мають бути... а) адресна підтримка соціальне незахищених верств населення»; б) зміцнення позицій прошарку людей з високим рівнем доходів»; в) пенсійна реформа»; г) забезпечення випереджального зростання вартості робочої сили»; д) активна демографічна політика».
2. Обсяг реальних доходів населення залежить від таких двох факторів... а) чисельності населення; б) розміру заробітної плати; в) динаміки ВВП; г) динаміки цін на споживчі товари; д) обсягу номінальних доходів населення.
З.Яке із тверджень є помилковим: «Державне регулювання оплати праці здійснюється через... а) установлення мінімальної заробітної плати»; б) установлення мінімальних ставок компенсаційних доплат за роботу в несприятливих, шкідливих та небезпечних умовах»; в) установлення прогресивно-пропорційної форми оподаткування доходів громадян»; г) установлення розмірів посадових окладів керівникам державних підприємств»; д) гарантію оплати жінкам декретної відпустки та відпустки для догляду за дітьми до трьох років».
4. Мінімальний нормативний споживчий кошик — це... а) вартість збалансованого набору товарів і послуг, споживання яких забезпечує мінімальні потреби людини на рік (місяць); б) частка сімейного бюджету, яка витрачається на купівлю продуктів харчування; в) збалансований набір товарів і послуг, споживання яких забезпечує мінімальні потреби людини на рік (місяць); г) енергетична цінність товарів, споживання яких дає змогу відшкодовувати людині витрачену енергію; д) норматив витрат державного бюджету на соціальні цілі.
5. Яка із статей балансу грошових доходів і витрат населення належить до дохідної частини? а) Витрати населення на придбання іноземної валюти; б) Перевищення доходів над витратами; в) Приріст заощаджень у вкладах; г) Пенсії, стипендії, грошові допомоги; д) Придбання цінних паперів.
6. Яке з тверджень є недостатньо повним: «Відповідно до Закону України «Про зайнятість населення»... а) зайнятість — це діяльність громадян щодо задоволення їхніх особистих і суспільних потреб, яка дає їм дохід»; б) безробітними вважаються громадяни, які не мають роботи»; в) громадяни, які звертаються до державної служби зайнятості населення з питань зайнятості, мають право на безкоштовну профорієнтацію, консультацію, перепідготовку, отримання відповідної інформації з метою працевлаштування»; г) в Україні ведеться статистична звітність, яка має відображати стан ринку праці і зайнятості населення»; д) послуги щодо забезпечення зайнятості населення надаються державною службою зайнятості безкоштовно».
7. Природне безробіття — це наявність... а) фрикційного безробіття; б) структурного безробіття; в) циклічного безробіття; г) фрикційного та структурного безробіття; д) фрикційного та циклічного безробіття.
8. Які організаційні заходи щодо регулювання зайнятості населення належать до пасивних? а) Грошові допомоги для відшкодування безробітним утрати доходів; б) Створення нових робочих місць; в) Професійна орієнтація населення; г) Надання допомоги громадянам у разі трудової міграції; д) Організація громадських робіт.
9. Яка із статей балансу ринку праці належить до розділу, що характеризує попит на робочу силу? а) Наявність вакантних робочих місць; б) Звільнені з причин плинності кадрів; в) Зайняті у домашньому господарстві; г) Випускники навчальних закладів; д) Чисельність безробітних на початок року.
10. Працездатний вік в Україні — це вік... а) від 16 до 60 років включно; б) від 18 до 60 років включно; в) від 16 до 60 років включно — для чоловіків; від 16 до 55 років включно — для жінок; г) від 18 до 60 років включно — для чоловіків; від 18 до 55 років включно — для жінок; д) відповіді а, б, в, г — помилкові.
ТЕМА 12. ДЕРЖАВНЕ РЕГУЛЮВАННЯ ПРИРОДООХОРОННОЇ ДІЯЛЬНОСТІ 1. Необхідність охорони навколишнього природного середовища 2. Державне екологічне регулювання 3. Економічний механізм забезпечення природоохоронної діяльності
Література для самостійного вивчення теми: 1, 4, 7, 13, 15, 17, 22.
1. Необхідність охорони навколишнього природного середовища. Сучасні екологічні проблеми породжені певною мірою відставанням економічної думки. До 70-80-х років XX ст. основна увага в економічній теорії й практиці приділялася двом факторам економічного зростання – праці та капіталу. Природні ресурси вважалися невичерпними. Поза розглядом залишалися й наслідки економічної діяльності у вигляді забруднень і деградації навколишнього середовища та ресурсів. Усі екологічні проблеми можна поділити на дві групи. Перша об'єднує проблеми, викликані природним ходом змін умов життя – клімату, ґрунтів, водного режиму та інших природних явищ. Другу групу проблем складають наслідки, що виникають в природі в результаті господарської діяльності людини – нераціонального використання природних ресурсів і забруднення навколишнього природного середовища. Отже, деградація навколишнього середовища — негативна екстерналія економічної діяльності. Друга група проблем є особливо актуальною, розв'язання їх — предмет державної політики у сфері охорони навколишнього природного середовища. З погляду на роль і місце природних ресурсів і природного середовища у розвитку економіки розрізняють два типи економічного розвитку: техногенний і сталий. Характерними рисами техногенного типу економічного розвитку є виснажувальне використання невідновлюваних видів природних ресурсів (передовсім корисних копалин) і надмірна експлуатація відновлюваних ресурсів (ґрунту, лісів і т. п.) з швидкістю, що перевищує можливості їх відтворення та відновлення. Стратегія сталого типу економічного розвитку забезпечує задоволення не тільки потреб сьогодення, але й не ставить під загрозу здатність задовольняти потреби майбутніх поколінь. Прихильники сталого розвитку підкреслюють незворотний характер шкоди навколишньому середовищу, заподіяної в результаті нераціонального використання природних ресурсів. Нині в Україні відбувається трансформація економічної стратегії в напрямку становлення сталого типу економічного розвитку. 2. Державне екологічне регулювання. Розрізняють два типи екологічної політики: політика пасивна та активна. Пасивна політика виходить з ідеології стримування зростання забруднення. Вона ґрунтується на використанні переважно адміністративно-розпорядчих (регламентаційних) інструментів, екологічних стандартів і норм, дозвільних процедур. Активна політика орієнтована на послідовне скорочення забруднення. Для цього застосовуються економічні регулятори – емісійні нормативи поетапного зниження забруднення, тимчасові дозволи на викиди і т.п. Об'єктами правової охорони навколишнього природного середовища в Україні є: - навколишнє природне середовище як сукупність природних і природно-соціальних умов і процесів; - природні ресурси як залучені в господарський обіг, так і не-використовувані в економічному процесі в даний період (земля, надра, води, атмосферне повітря, ліс та інша рослинність, тваринний світ); - ландшафти та інші природні комплекси; - території та об'єкти природно-заповідного фонду; - здоров'я і життя людей. Головним органом виконавчої влади України з питань раціонального використання природних ресурсів є Міністерство екології та природних ресурсів України (МЕПР). До центрального апарату міністерства входять департаменти: з питань ядерної безпеки, з питань екологічної безпеки, з питань охорони довкілля та природних ресурсів, з питань координації та системного розвитку. МЕПР відповідає за розроблення екологічної політики України та визначення стратегічних завдань для впровадження її через свої місцеві підрозділи. Регіональні представництва МЕПР здійснюють державну екологічну експертизу, екологічний та економічний аналіз, моніторинг стану довкілля, забезпечення ядерної та радіаційної безпеки, а також контроль за виконанням вимог екологічного законодавства. Обласні органи МЕПР підпорядковуються не лише міністерству, а й обласним державним адміністраціям. Для запобігання шкоді навколишньому середовищу, а також нераціональному використанню природних ресурсів в Україні застосовуються такі екологічні процедури: екологічна експертиза, екологічний моніторинг та екологічна інспекція. Найважливішим засобом розв'язання екологічних проблем є програмно-цільове планування, розроблення та реалізація екологічних ЦКП. 3. Економічний механізм забезпечення природоохоронної діяльності. Фінансування заходів з охорони навколишнього природного середовища здійснюється за рахунок державного бюджету, бюджету АР Крим, місцевих бюджетів, коштів підприємств, установ та організацій, позабюджетних фондів охорони навколишнього природного середовища, добровільних внесків та інших коштів. Основним джерелом надходжень до бюджетів є плата за використання природних ресурсів. Плата за спеціальне використання природних ресурсів установлюється на основі нормативів плати і лімітів використання ресурсів. Нормативи плати за використання природних ресурсів визначаються з урахуванням поширення їх, якості, можливості відтворення, доступності, комплексності, продуктивності, місцезнаходження, можливості переробки та утилізації відходів та інших факторів. Платежі за використання природних ресурсів у межах встановлених лімітів відносять на витрати виробництва, а за понадлімітне використання та псування їхньої якості стягують з прибутку, що залишається в розпорядженні підприємств (установ, організації) чи громадян. Плата за забруднення навколишнього природного середовища встановлюється на основі лімітів викидів і скидів забруднених речовин у навколишнє природне середовище, захоронення (складування) відходів промислового, сільськогосподарського, будівельного та іншого виробництв. Платежі підприємств (установ, організацій), а також громадян за викиди і скиди забруднювальних речовин у навколишнє природне середовище, захоронення (складування) відходів та за інші види шкідливого впливу в межах лімітів стягуються з прибутку, що залишається в розпорядженні підприємств чи окремих громадян. Платежі за погіршання характеристик природних ресурсів (зниження родючості ґрунту, продуктивності лісів, продуктивності водойм) у результаті володіння і користування ними встановлюються також на основі відповідних нормативів. Платежі за використання природних ресурсів надходять до державного та місцевих бюджетів і спрямовуються на виконання робіт з відтворення цих ресурсів, підтримання їх у належному і стані. Платежі за забруднення навколишнього природного середовища надходять до місцевих, обласних і державного фонду охорони навколишнього природного середовища у співвідношенні: 70, 20 і 10%. Кошти місцевих і державного позабюджетного фондів охорони навколишнього природного середовища мають використовуватися тільки для цільового фінансування природоохоронних і ресурсозберігаючих заходів, а також заходів, спрямованих на зменшення негативного впливу навколишнього природного середовища на здоров'я людей.
12.2. Термінологічний словник Екологічна експертиза – оцінка наслідків майбутньої діяльності підприємств, яка може загрожувати стану навколишнього природного середовища. Результатом є експертний висновок. Екологічна політика – сукупність заходів держави, спрямованих на збереження безпечного для існування живої й неживої природи навколишнього середовища, на захист життя і здоров'я населення від негативного впливу забруднення навколишнього середовища, на досягнення гармонічної взаємодії суспільства і природи, охорону, раціональне використання й відтворення природних ресурсів. Екологічне регулювання – система правових, адміністративних та економічних методів і засобів впливу держави, спрямованих на примушування забруднювачів навколишнього середовища обмежити викиди шкідливих речовин у природні й техногенні середовища, а також на матеріальне стимулювання сумлінних природокористувачів. Екологічний моніторинг – систематичне збирання, обробка та аналіз даних для контролю рівня забрудненості, прогнозування та формування політики щодо захисту навколишнього середовища. Екологія – природнича наука про взаємозв'язки організмів та їх угруповань з довкіллям, з яким вони утворюють функціональну систему, в межах якої здійснюється процес обміну речовин та енергії. Кадастр природних ресурсів – документ, призначений для забезпечення органів місцевої влади, підприємств (установ, організацій) відомостями про стан природних ресурсів з метою раціонального використання їх та охорони, регулювання правових та економічних відносин, обгрунтування плати за використання. Стійкість природного середовища до техногенного навантаження – властивість природних систем зберігати свою структуру і характер функціонування за умов діяння зовнішніх факторів. Техногенний тип розвитку – природомісткий тип розвитку, що базується на виробництві без урахування екологічних обмежень.
12.3. Питання для дискусії 1. Охарактеризуйте екологічний стан України. 2. Екологічні обмеження та свобода економічної діяльності. 3. Екологічна політика в контексті державної політики України.
12.4. Тести для самоперевірки знань 1. Яке із тверджень є помилковим? а) Екологія – це наука про відносини організмів з навколишнім середовищем; б) Слово «екологія» походить від грецького «дім, житло»; в) Екологія – це наука про взаємодію суспільства з навколишнім середовищем; г) Екологія – це наука про раціональне використання природних ресурсів; д) Відповіді а, б, в, г – правильні.
2. Яке із тверджень є помилковим? а) Екологічне регулювання – це реакція держави на негативні екстерналії від діяльності людей та господарюючих суб'єктів; б) Активне екологічне регулювання виходить з позиції стримування зростання забруднення навколишнього природного середовища; пасивне – з позиції послідовного зменшення забруднення; в) Земельний кадастр містить інформацію про правовий режим земель, розподіл їх між власниками та землекористувачами за категоріями земель, відомості про якісну характеристику та цінність земель; г) Для фінансування екологічних заходів утворюються державний та місцеві позабюджетні фонди охорони навколишнього природного середовища; д) Екологічні стандарти і норми запроваджуються з метою встановлення правил, вимог щодо охорони навколишнього середовища, використання природних ресурсів і забезпечення екологічної безпеки.
3. Яке із тверджень є помилковим: «Об'єктом правової охорони навколишнього природного середовища є... а) інтелектуальний потенціал суспільства»; б) здоров'я та життя людей»; в) території та об'єкти природно-заповідного фонду»; г) природні ресурси»; д) ландшафти та інші природні комплекси».
4. Забезпечення функціонування державної екологічної інформаційної системи належить до компетенції... а) Верховної Ради України; б) Кабінету Міністрів України; в) Міністерства екології та природних ресурсів України; г) Державного комітету інформаційної політики, телебачення та радіомовлення України; д) громадських природоохоронних об'єднань.
5. Що не належить до системи екологічних нормативів? а)Гранично допустимі концентрації забруднювальних речовин у навколишньому природному середовищі; б) Граничне допустимі рівні акустичного шкідливого вплину на навколишнє природне середовище; в) Гранично допустимі викиди та скиди у навколишнє природне середовище; г) Гранично допустимий вміст шкідливих речовин у продуктах харчування; д) Відповіді а, б, в, г – правильні.
6. Платежі підприємств за понадлімітне використання та псування якості природних ресурсів... а) відносяться на витрати виробництва; б) стягуються з прибутку підприємств; в) стягуються з фонду заробітної плати працівників; г) стягуються з доходу керівників підприємств; д) відшкодовуються страховими компаніями.
7. Установлення правового режиму зон надзвичайної ситуації та визначення статусу потерпілих громадян належить до компетенції. .. а) Верховної Ради України; б) Кабінету Міністрів України; в) Міністерства екології та природних ресурсів України; г) Міністерства з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи України; д) місцевих рад і державних адміністрацій.
Список рекомендованої літератури
1. Антоненко Л.О., Шиян Н.І. Державне регулювання економіки: методологічні та організаційно-правові аспекти: Лекція / Харківський держ. аграрний ун-т ім. В.В.Докучаєва. – Х., 1999. – 38с. 2. Антошкіна Л.І., Бабіч Н.М., Беседін В.Ф., Беседін І.В., Бондар І.К.. Державне регулювання економіки України: методологія, напрями, тенденції, проблеми / Науково-дослідний економічний ін-т Міністерства економіки України / М.М. Якубовський (ред.). – К., 2005. – 410с. 3. Архієреєв С.І., Демьохіна О.О., Євтушенко В.А., Козуб Д.А., Рябова Т.В. Державне регулювання економіки: Навч. посібник для студ. екон. спец., що вивчають курси "Державне регулювання" та "Економічна політика" / Національний технічний ун-т "Харківський політехнічний ін-т" / С.І. Архієреєв (ред.), Н.Б. Решетняк (ред.). – Х.: НТУ "ХПІ", 2004. – 205с. 4. Бабич Д.В. Державне регулювання економіки в умовах ринку. – Х.: Основа, 1997. – 407с. 5. Бандурка О.М., Петрова К.Я., Удодова В.І. Державне регулювання економіки: Підручник для вищих закл. освіти МВС України / Університет внутрішніх справ. – Х.: Вид-во Ун-ту внутрішніх справ України, 2000. – 160с. 6. Бутенко А.І., Кучеренко В.Р.. Державне регулювання економіки в перехідній період / НАН України; Інститут проблем ринку і економіко-екологічних досліджень. – О.: Градостроитель, 1999. – 116с. 7. Вергун М.Г., Маслак П.В. Державне управління та державне регулювання економіки: навч. посібник для студ. вищ. навч. закл. / Житомирський національний агроекологічний ун-т. Інститут післядипломної освіти та дорадництва. – Житомир: Рута, 2009. – 240с. 8. Гіль С.Є., Дудник О.А., Єфремова Л.В. та ін. Державне регулювання економіки: Навч. посібник / Харківський держ. економічний ун-т. – Х.: ХДЕУ, 2002. – 84с. 9. Гриньова В.М., Новікова М.М. Державне регулювання економіки: підручник. – К.: Знання, 2008. – 398c. 10. Гриньова В.М., Новікова М.М. Державне регулювання економіки: Навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. / Харківський держ. економічний ун-т. – Х.: ВД "ІНЖЕК", 2004. – 753с. 11. Дідківська Л.І., Головко Л.С. Державне регулювання економіки: Навч. посібник. – 4.вид., випр. – К.: Знання, 2004. – 213с. 12. Ковтун О.І.. Державне регулювання економіки: навч. посібник. – Л.: Новий Світ-2000, 2007. – 428с. 13. Михасюк І.Р., Мельник А.Ф., Крупка М.І., Залога З.М. Державне регулювання економіки: Підруч. для вищих навч. закл. / Львівський національний ун-т ім. Івана Франка. – 2.вид., випр. і доп. – К.: Атіка, 2000. – 592с. 14. Міненко В.Л. Державне регулювання ринку праці в умовах глобалізації економіки: теорія та практика: [монографія] / Національна академія держ. управління при Президентові України. Харківський регіональний ін-т держ. управління. – Х.: Магістр, 2009. – 204с. 15. Могильний О.М. Державне регулювання економіки: Навч. посібник для студ. вищих навч. закл. / Інститут підготовки кадрів держ. служби зайнятості України. – К.: ІПК ДСЗУ, 2006. – 490с. 16. Музиченко А.С. Державне регулювання інвестиційної діяльності / Науково-дослідний економічний ін-т Міністерства економіки України. – К.: Науковий світ, 2001. – 345с. 17. Онишко С.В. Державне регулювання національної економіки: навч. посібник для студ. вищ. навч. закладів / Державна податкова адміністрація України; Національний ун-т держ. податкової служби України. – Ірпінь: Національний ун-т ДПС України, 2007. – 358c. 18. Скрипник А.В. Державне регулювання трансформаційної економіки (аспекти моделювання) / Державна податкова адміністрація України; Академія держ. податкової служби України. – Ірпінь: Академія ДПС України, 2002. – 312с. 19. Стельмащук А.М.. Державне регулювання економіки: Навч. посіб. для студ. екон. спец. / Тернопільська академія народного господарства. – Т.: Економічна думка, 2000. — 316с. 20. Стеченко Д.М. Державне регулювання економіки: Навч. посіб.. – 3. вид., випр. – К.: Знання, 2006. – 262с. 21. Транченко Л.В., Лисенко Н.О. Державне регулювання економіки: навч.-метод. посіб. для студ. ВНЗ / Європейський ун-т. – К.: Видавництво Європейського університету, 2007. – 196с. 22. Третяк Г.С., Бліщук К.М.. Державне регулювання економіки: [навч. посібник] / Львівський регіональний ін-т держ. управління Національної академії держ. управління при Президентові України. – Л.: ЛРІДУ НАДУ, 2008. – 118с. 23. Чернюк Л.Г., Пішеніна Т.І., Пепа Т.В. Державне регулювання економіки: Навч. посіб. для дистанційного навчання / Відкритий міжнародний ун-т розвитку людини "Україна". – К.: Університет "Україна", 2007. – 322с. 24. Чистов С.М., Никифоров А.Є., Куценко Т.Ф. та ін. Державне регулювання економіки / Київський національний економічний ун-т. – 2. вид., доопр. і доп. – К.: КНЕУ, 2004. – 441с. 25. Швайка Л.А. Державне регулювання економіки: підручник. – К.: Знання, 2008. – 462с. 26. Шиян Н.І. Державне регулювання економіки: навч. посібник для студ. екон. спец. / Харківський національний аграрний ун-т ім. В.В.Докучаєва. – Х.: Формат Плюс, 2008. – 384c.
КомментарииКомментариев пока нет Пожалуйста, авторизуйтесь, чтобы оставить комментарий. |