Економіка підприємства

Економіка підприємства 03.12.2014 15:32

 

ТЕМА 3                                                                    ПІДПРИЄМСТВО ЯК ОСНОВНА

СУЧАСНА ФОРМА ГОСПОДАРЮВАННЯ

 

3.1.         Сутність, принципи здійснення, функції та умови підприємницької діяльності

Підприємництво – ініціативно-самостійна господарсько-комерційна діяльність окремих фізичних та юридичних осіб, що її цілком зорієнтовано на одержання прибутку.

Суб’єктами підприємницької діяльності, або підприємцями в Україні є:

-         фізичні особи, тобто громадяни України та інших держав;

-         юридичні особи усіх форм власності.

В Україні правовим забезпеченням підприємницької діяльності  є Закон України “Про підприємництво” від 26 лютого 1991 р. Закон складається з трьох основних розділів:

1. Загальні положення щодо підприємництва (суб’єкти, свобода, обмеження, принципи та організаційні форми).
2. Умови здійснення підприємництва (державна реєстрація, право наймання працівників і соціальні гарантії, відповідальність суб’єктів, припинення діяльності).
3. Стосунки підприємця і держави (гарантії прав, державні підтримка та регулювання, діяльність іноземних підприємств, міжнародні договори).

Основними функціями підприємницької діяльності вважають:

1)    творчу,

2)    ресурсну ,

3)    організаційно-супровідну .

Підприємництво завжди має здійснюватися за науковообгрунтованими принципами, до яких належать:

1)    вільний вибір бізнесової діяльності;

2)    залучення на добровільних засадах ресурсів (грошових коштів і майна) індивідуальних підприємців та юридичних осіб для започаткування й розгортання такої діяльності;

3)    самостійне формування програми діяльності, вибір постачальників ресурсів і споживачів продукції, установлення цін на товари та послуги, наймання працівників;

4)    вільне розпорядження прибутком (доходом), що залишається після внесення обов‘язкових платежів до відповідних бюджетів;

5)    самостійне здійснення підприємцями – юридичними особами зовнішньоекономічної діяльності.

Моделі підприємництва:

Класична модель підприємницької діяльності незмінно орієнтується на найефективніше використання наявних ресурсів підприємства.

Інноваційна модель підприємництва передбачає активне використання переважно інноваційних організаційно-управлінських, техніко-технологічних і соціально-економічних рішень у сфері різномасштабного бізнесу.

Основні організаційно-правові форми підприємницької діяльності:

1)    одноосібна власність;

2)    товариства;

3)    корпорації (акціонерні товариства).

Важливою формою підприємницької діяльності є франчайзинг, який у широкому розуміння цього терміна означає надання права на виробництво та збут продукції, а також практичної допомоги у справі організації бізнесу.

 

3.2.         Договірні взаємовідносини в бізнесі

 

Договір – це форма документального закріплення партнерських зв‘язків (предмета договору, взаємних прав та обов‘язків, наслідків порушення домовленостей). Він опосередковує взаємини у процесі праці, виробництва і реалізації продукції чи надання послуг.

Види договорів:

-         установчий,

-         підприємницький.

Установчий договір є письмовим документом, що засвідчує волевиявлення фізичних чи юридичних осіб щодо заснування нового організаційно-правового утворення для реалізації конкретної підприємницької ідеї.

Підприємницький договір відображає згоду сторін (партнерів) стосовно безпосереднього здійснення вибраної підприємницької (бізнесової) діяльності в певній організаційно-правовій формі.

Класифікація підприємницьких договорів за сферами діяльності:

1. 1.     Купівля-продаж, оренда та лізинг

1.1  . Договір купівлі-продажу продукції підприємства.

1.2  . Договір на поставку товарів через посередника (укладається на поставку фірмою-посередником певних видів продукції покупцям (споживачам) із наперед обумовленою формою її сплати).

1.3  . Договір про:

-         аукціонний продаж товарів (є документальним оформленням угоди щодо прилюдного продажу виставленого на аукціон товару (лотами чи поштучно) за найвищу ціну, оголошену покупцем).

-         Виготовлення продукції із сировини та матеріалів замовника.

1.4  . Договір продажу майна іншим юридичним особам.

1.5  . Державний контракт (державне замовлення) (є письмовим документом, що передбачає забезпечення потреб споживачів, які фінансуються за рахунок державного бюджету і поповнення державного резерву відповідними видами продукції).

1.6  . Договір оренди майна

1.7  . Лізингова угода (це договір між виробником і споживачем стосовно довгострокової оренди машин, устаткування, складних приладів, транспортних та інших технічних засобів праці).

1. 2.     Підрядні послуги

2.1  . Договір про:

-         консалтинг (інформаційне обслуговування);

-         надання юридичних послуг;

-         надання аудиторських послуг;

-         надання брокерських послуг;

-         рекламні послуги.

2.2  Договір про виконання науково-дослідних робіт.

1. 3.     Трудові відносини

3.1  . Тарифна угода

3.2  . Колективний договір

3.3  . Контракт (договір) про наймання:

-         керівника;

-         працівника (спеціаліста, службовця).

1. 4.     Страхування

4.1  . Договір:

-         особистого страхування від нещасних випадків;

-         страхування майна підприємств і громадян;

-         обов‘язкового медичного страхування (відображає документально оформлені відносини між страховиком (страховою установою) і страхувальником, що передбачає страхування персоналу. Зміст такого договору зводиться до оплати страховиком медичних послуг працівникам страхувальника та сплати останнім певних грошових внесків в обумовлені договором терміни).

1. 5.     Розрахунки і кредитування

5.1  . Договір про розрахункове й касове обслуговування.

5.2  . Договір позики під заставу майна.

5.3  . Договір поручительства (документально оформлена домовленість між трьома сторонами (поручителем, кредитором, боржником), відповідно до якої поручитель у разі неплатоспроможності боржника зобов‘язується протягом наперед обумовленого терміну з моменту настання строку платежу відшкодувати позичену боржником суму).

5.4  . Кредитний договір.

1. 6.     Зовнішньоекономічна діяльність

6.1  . Агентський договір.

6.2  . Договір на:

-         декларування товарів для митного контролю

-         транспортно-експедиційне обслуговування зовнішньоторговельних вантажів

6.3  . Договір консигнації.

6.4  . Договір на закупівлю товарів за експортом.

6.5  . Договір поставки товарів за експортом.

6.6  . Ліцензійний договір (відрізняється від звичайної ліцензії (дозволу) на здійснення певного виду підприємницької діяльності. Він укладається між власником конкретної інновації (ліцензіаром) та особою, яка бажає набути право використання (ліцензіатом), і передбачає надання виключної ліцензії на використання винаходів чи “ноу-хау” за певну винагороду у вигляді пашуального платежу або роялті).

1. 7.     Інші договори

7.1  . Договір:

-         доручення;

-         комісії;

-         про спільну діяльність (належить до документів господарського призначення, що передбачає започаткування спільної діяльності без створення юридичної особи (без заснування товариства). Основною його умовою є сплата учасниками майнових або грошових внесків, які потім стають загальною пайовою власністю).

 

 

3.3.         Форми співробітництва у сферах виробництва, товарообміну й торгівлі, фінансових відносин

 

Взаємини між підприємцями, які оформлені договірними відносинами, характеризують партнерські зв‘язки. Форму партнерських зв‘язків завжди пропонує один з партнерів, а конкретна форма таких зв‘язків залежить від специфічних особливостей даного бізнесу.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Рис. 3.1 - Форми співробітництва партнерів

 

Сутнісно-змістова характеристика окремих форм співробітництва:

1.1. Виробнича кооперація – здійснення замкнутого виробничого циклу, готового до споживання продукту всіма партнерами спільно.

         1.2. Проектне фінансування – форма підприємницького співробітництва, за якої:

А) один з партнерів зобов‘язується фінансувати реалізацію підприємницького проекту іншого партнера;

Б) партнер-розробник пропонує іншому партнерові здійснювати практичну його реалізацію і зобов‘язується фінансувати всі необхідні роботи.

1.3. Управління за контрактом – форма партнерських зв‘язків, здійснюваних через передачу одним підприємцем іншому “ноу-хау” управлінського характеру і забезпечення інвестування процесу практичного його використання; за своєю сутністю її можна вважати експортом управлінських послуг.

         1.4. Підрядне виробництво – характеризує форму юридично оформлених взаємин між підприємцями, відповідно до якої один з них здійснює цільове виробництво продукції за прямою вказівкою іншого.

1.5. Спільне підприємництво – означає функціонування організаційного утворення, статутний фонд якого формується за рахунок пайових внесків партнерів-засновників, котрі уособлюють різні форми власності, або один з них є іноземною фізичною чи юридичною особою.

2.1. Бартерні операції – форма реалізації укладеної угоди в натуральній формі згідно з попередньо узгодженою номенклатурою обмінюваних товарів, а також узгодженими строками взаємних поставок продукції.

2.2. Зустрічна поставка – є різновидом бартеру, але передбачає дещо інші умови виконання. Партнери визначають, який товар має бути поставлений, а конкретний асортимент визначається згодом і оформляється у вигляді додатку до договору.

2.3. Комерційна тріангуляція – полягає в тому, що до бартерних операцій залучається ще й третій партнер, якщо цього потребує пошук необхідного товару.

3.1. Звичайна угода -  це загальновизнана універсальна угода про купівлю-продаж, за якої партнерські взаємини оформляються у вигляді договору поставки певного товару.

3.2. Форвардні угоди – є документально оформленими договірними взаємовідносинами, що потребують термінової практичної реалізації.

3.3. Угоди про передачу інформації у вигляді “ноу-хау” реалізуються обов‘язково за певну матеріальну винагороду, умови і розміри якої визначаються цими угодами.

3.4. Угоди про встановлення прямих зв‘язків – партнерські зв‘язки суб‘єктів господарювання, що базуються на безпосередній співпраці в конкретній сфері діяльності.

3.5. Угоди про експорт – це юридично оформлені договірні відносини, спрямовані на поставку конкурентоспроможної продукції конкретним споживачам в інших країнах.

3.6. Угоди про реекспорт характеризують виробничо-економічні відносини, що передбачають купівлю тим чи іншим партнером відповідних видів товарів за кордоном з метою наступної їх поставки партнерам з третьої країни.

3.7. Угоди про імпорт товарів – форма партнерських зв‘язків для організації завезення потрібних товарів з іншої країни.

4.1. Факторинг – відображає фінансово-економічні взаємовідносини між підприємцями і так званими фактор-фірмами (найчастіше з банками), які за певну винагороду беруть на себе організацію одержання дебіторської заборгованості суб‘єктами господарювання з боку інших фірм, або просто купують у них документи, що дають право вимагати у боржників сплати боргу.

4.2. Комерційний трансферт – застосовується у системі міжбанківських зв‘язків і міждержавних відносин. Він означає взаємне придбання партнерами капіталу в національній валюті у визначених розмірах за договірною ціною з наступним її зарахуванням на рахунок покупця в національному банку країни-продавця.

ТЕМА 4                                                              УПРАВЛІННЯ ПІДПРИЄМСТВАМИ

 

4.1.         Сутність і функції процесу управління

 

Особливість підприємства як системи полягає в тому, що підприємство – це відкрита система, яка може існувати лише за умови активної взаємодії з навколишнім середовищем.

 

 

 

 

    Входи                                                                                                Виходи

 в систему                                                                                               із         

                                                                                                             системи

	Внутрішнє середовище підприємства           Трансформаційні процеси

 

 

Земля                                                                                               Товари

Праця                                                                                              Послуги

Капітал                                                                                         Інформація

Підприємство                                                                                  Відходи

 

 

            Специфічне середовище (споживачі, постачальники, банки,

страхові компанії, інші партнери, конкуренти)

 

 

Функції управління:

1. Планування – процес визначення мети діяльності, передбачення майбутнього розвитку та поєднання колективних (індивідуальних) завдань для одержання очікуваного загального результату.
2. Організація – процес формування структури системи, розподіл завдань, повноважень і відповідальності між працівниками фірми для досягнення загальної мети її діяльності.
3. Мотивація – причина, яка спонукає членів трудового колективу до спільних погоджених дій, аби забезпечити досягнення поставленої мети.
4. Контроль – встановлення параметрів діяльності, вимірювання результатів роботи, порівняння їх із запланованим обсягом, за необхідності – коригування діяльності, накопичення досвіду для вдосконалення планування.

 

4.2.         Поняття і теоретико-методологічна основа класифікації методів управління підприємством

 

Методи управління – це способи впливу на окремих працівників і трудові колективи, які необхідні для досягнення цілей фірми (підприємства, організація).

За своїм змістом мотиви діяльності можна поділити на:

-         матеріальні;

-         соціальні;

-         мотиви примусового характеру.

Методи управління діяльністю підприємств:

-         економічні;

-         соціально-психологічні;

-         організаційні.

Економічні методи управління – це такі методи, які реалізують матеріальні інтереси участі людини у виробничих процесах через використання товарно-грошових відносин.

Соціально-психологічні методи управління реалізують мотиви соціальної поведінки людини.

Організаційні методи управління - це комплекс способів і прийомів впливу на працівників, заснованих на використанні організаційних відносин та адміністративній владі керівництва.

Організаційні методи управління :

-         регламентні;

-         розпорядчі.

Регламентні методи – формування структури та ієрархії управління, делегування повноважень і відповідальності певним категоріям працівників фірми, визначення орієнтирів діяльності підлеглих, надання методично-інструктивної та іншої допомоги виконавцям.

Розпорядчі методи – охоплюють поточну (оперативну) організаційну роботу і базуються, як правило, на наказах керівників підприємств. Вони передбачають визначення конкретних завдань для виконавців, розподіл цих завдань між ними, контроль виконання, проведення нарад з питань поточної діяльності фірми.

 

4.3.         Типи організаційних структур управління підприємством

 

Організаційна структура управління будь-яким суб`єктом господарювання – це форма системи управління, яка визначає склад, взаємодію та підпорядкованість її елементів.

Типи організаційних структур управління:

1. Лінійна – це така структура, між елементами якої існують лише одноканальні взаємодії, кожен підлеглий має лише одного лінійного керівника, який виконує всі адміністративні та інші функції у відповідному підрозділі (рис. 4.1).

 

 

 

 

 

 

 

Рис. 4.1 - Лінійна організаційна структура управління

 

2. Функціональна – структура, яка передбачає наявність штабів, але їх персонал має не лише дорадчі права, а й право керівництва і прийняття рішень (рис. 4.2).

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Рис. 4.2 - Функціональна організаційна структура управління

 

3. Лінійно-функціональна – структура управління, яка спирається на розподіл повноважень та відповідальність за функціями управління і прийняття рішень по вертикалі (рис. 4.3).

 

 

 

 

 

 

 

 

Рис. 4.3 - Лінійно-функціональна організаційна структура управління

 

4. Дивізіональна – це структура управління, яка будується не за функціональними ознаками, а за принципами групування виробничих підрозділів за продуктами, групами споживачів, за місцем розташування (рис. 4.4).

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Рис. 4.4 - Дивізіональна організаційна структура управління

 

5. Матрична – це структура, яка передбачає створення поряд з лінійними керівниками та функціональним апаратом управління тимчасових проектних груп, які формуються із спеціалістів функціональних підрозділів і займаються створенням нових видів продукції (послуг).

Генеральний керівник

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Рис. 4.5 – Матрична організаційна структура управління

 

РОЗДІЛ 2

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ТЕМА 5. ВИРОБНИЧІ ФОНДИ ПІДПРИЄМСТВА

 

ТЕМА 6. ОБОРОТНІ КОШТИ

 

ТЕМА 7. НЕМАТЕРІАЛЬНІ РЕСУРСИ ТА АКТИВИ

 

ТЕМА 8. ТРУДОВІ РЕСУРСИ

 

ТЕМА 9. ІНВЕСТИЦІЙНІ РЕСУРСИ

 

 

 

 

 

 

 

 

ТЕМА 5                                                                                     ВИРОБНИЧІ ФОНДИ

                                                                                                                        ПІДПРИЄМСТВА

 

5.1.         Сутність і види капіталу

 

Організація будь-якого процесу виробництва передбачає наявність засобів виробництва, що включають засоби праці, предмети праці та труд людини, тобто її цілеспрямовану діяльність. Але перш, ніж почати діяльність, підприємцю потрібен капітал.

Капітал у буквальному розумінні означає головну суму коштів, необхідних для започаткування та здійснення виробництва.

Авансований капітал – (фр. Avancer – виплачувати наперед)  - це грошова сума, яка вкладається власником у певне підприємство (підприємницьку діяльність) з метою одержання прибутку.

Основний капітал – це частина постійного капіталу, яка складається з вартості засобів праці (будівель, споруд, машин, устаткування) та обертається протягом кількох періодів виробництва.

Оборотний капітал – це та частина постійного капіталу, яка витрачається на придбання на ринку предметів праці (сировини, матеріалів, комплектуючих виробів) та оплату праці робочої сили.

За джерелами формування капітал підприємства ділиться на:

-         власний;

-         позиковий.

Власний капітал створюється переважно за рахунок нерозподіленого прибутку, тобто валового прибутку за вирахуванням сплачених податків, відсотків за кредит і дивідендів. Він включає:

-         статутний;

-         пайовий;

-         резервний.

Позиковий (залучений) капітал формується на тимчасовій основі у вигляді довгострокової або (та) короткострокової позики, яка здійснюється у формі банківського кредиту.

 

5.2.         Економічне поняття виробничих фондів

 

Засоби виробництва за своїм матеріально-речовим складом становлять виробничі фонди підприємства, усю сукупність яких поділяють на основні та оборотні.

 

 

 

 

 

 

Рис. 5.1- Структура виробничих фондів

 

Основні фонди – це сукупність засобів праці, які мають вартість і функціонують у виробництві тривалий час у своїй незмінній споживчій формі, а їхня вартість переноситься на вартість продукції, що виробляється, частинами в міру спрацювання (рис. 5.1).

Згідно з Законом України “Про оподаткування прибутку” основні фонди – це матеріальні цінності, які використовуються у господарській діяльності платниками податку впродовж періоду більш ніж 365 календарних днів, та вартість яких поступово зменшується у зв’язку з фізичним або моральним зносом.

Оборотні фонди – частина виробничих фондів у вигляді певної сукупності предметів праці, елементи яких цілком споживаються в кожному виробничому циклі, змінюють або повністю втрачають натуральну форму і переносять всю свою вартість на вартість продукції, що виробляється (на вартість платних послуг) (рис. 5.1).

 

5.3.         Оцінка, класифікація та структура основних фондів

 

Класифікація основних фондів:

1. 1.     за ознакою подібності їхнього функціонального призначення та натурально-речового складу розподіляються на певні види:

-         будівлі;

-         споруди;

-         передавальні пристрої;

-         машини та устаткування (1.    силові машини та устаткування

1.     робочі машини та устаткування
2.   вимірювальні та регулюючі прилади та пристрої, лабораторне устаткування
3.    обчислювальна техніка);

-         транспортні засоби;

-         господарський інвентар;

-         інструмент;

-         виробничий інвентар та приладдя;

-         інші основні фонди.

1. 2.     за призначенням (у сфері використання)

-         виробничі (основні фонди, які беруть участь у виробничому процесі і

                        створюють умови для виробничої діяльності);

-         невиробничі (об`єкти культурно-побутового призначення, житлові

                        будинки, медичні установи та ін.);

1. 3.      за ступенем участі у виробничому процесі:

-         активні (які безпосередньо беруть участь у виробничому процесі – 

                         робочі машини й устаткування, інструмент, вимірювальні

                                   та регулюючі пристрої, ЕОМ, деякі технічні споруди);

-         пасивні (які створюють умови для здійснення процесу

                         виробництва);

1. 4.     по групах для встановлення норм амортизаційних відрахувань:

-       перша : будівлі, споруди, їхні структурні компоненти,

                  передавальні пристрої;

-           друга: автомобільний транспорт, меблі, побутові електронні, оптичні,

                електромеханічні прилади та інструменти, інше

              офісне обладнання, прилади до нього;

-         третя: основні фонди, не включені до першої, другої, четвертої груп;

-         четверта: електронно-обчислювальні машини для автоматичної обробки

                    інформації, їх програмне забезпечення, інші інформаційні системи,

                    телефони (у т.ч. мобільні).

Структура основних фондів – це розподіл основних фондів за видами (групами), відображений у відсотках від їх загальної вартості по підприємству, галузі або житлово-комунальному господарству в цілому.

Основні фонди підприємства оцінюються:

1. залежно від моменту проведення оцінки – за первісною (початковою) чи відновленою вартістю;
2. залежно від стану основних фондів – за повною або залишковою вартістю.

Первісна вартість основних фондів – це фактична їхня вартість на момент уведення в дію чи придбання. Первісна вартість будь-якого виробничого устаткування, крім оптової ціни, включає витрати на його транспортування й установку на місці використання.

Відновна вартість основних фондів – це вартість їхнього відтворення за сучасних умов виробництва. Вона враховує ті самі витрати, що й первісна, але за сучасними цінами.

Залишкова вартість основних фондів – характеризує реальну їхню вартість і ще не перенесену на вартість виготовленої продукції (роботи або послуги).

Залишкова вартість основних фондів є розрахунковою величиною і визначається як різниця між повною первісною (відновною) вартістю та накопиченою на момент обчислення сумою спрацювання основних фондів.

Залишкова вартість основних фондів на час їхнього вибуття (спричиненого спрацюванням) має назву ліквідаційної вартості.

Вона розраховується як сума надходжень від реалізації основних фондів, які вибули, з урахуванням витрат щодо демонтажу та реалізації. У практиці господарювання її використовують для розрахунків норм амортизаційних відрахувань та визначення наслідків ліквідації спрацьованих ОФ.

Повна (первісна й відновна) вартість основних фондів – це вартість у новому, не зношеному стані. Саме за цією вартістю основні фонди рахуються на балансі підприємства протягом усього періоду функціонування.

Балансова вартість групи основних фондів на початок розрахункового року (БВ оф)

 

БВ _оф = БВ _о + В _ноф + В _кр + В _рек – В _в – АВ _о ,

де БВ _о – балансова вартість групи основних фондів на початок року, що

                передував звітному;

     В _ноф – витрати на придбання нових основних фондів;

     В _{кр оф} – вартість здійснення капітального ремонту основних фондів;

     В _{рек оф}– витрати на реконструкцію виробничих приміщень і модернізацію

                устаткування;

     В _{в оф} – вартість виведених з експлуатації основних фондів протягом року, що

               передував звітному;

     АВ _{о оф}– сума амортизаційних відрахувань, нарахованих у році, що передував

                звітному.

Середньорічна вартість – середньозважена повна вартість основних фондів за рік.

 

 В _{ср. оф.} = ПВ _п.р. + ПВ _{в. оф.} * к/12 - ПВ _{виб. оф}. * (12  -к ) / 12

де ПВ _п.р. – повна вартість основних фондів на початок року;

    ПВ _{в. оф.} – повна вартість основних фондів, що надійшли у

                     розрахунковому році;

   ПВ _{виб. оф} – повна вартість основних фондів, що вибули з експлуатації у

                      розрахунковому році.

 

5.4. Спрацювання, амортизація і відтворення основних фондів

 

Основні фонди протягом свого тривалого функціонування зазнають фізичного (матеріального) і економічного спрацювання, а також морального  старіння.

Під фізичним спрацьовуванням основних виробничих фондів розуміють явище поступової втрати ними своїх первісних техніко-експлуатаційних якостей, тобто споживчої вартості, що призводить до зменшення їхньої реальної вартості – економічного спрацьовування.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Рис. 5.2 - Види зносу основних фондів

Фізичний знос пов’язан з впливом природнокліматичних умов і не залежить від того, використовуються основні фонди у виробництві чи ні (рис. 5.2).

Технологічний знос – втрата вартості внаслідок здешевлення відтворення таких самих машин, тобто коли нові машини такої конструкції можуть бути придбані дешевше, ніж ті, що встановлені на підприємстві (рис. 5.2).

Функціональний знос – втрата вартості діючих фізично придатних машин внаслідок того, що випущено нові, кращі, більш потужні.

Соціальний знос – втрата споживчої вартості основних фондів внаслідок незадоволення умов безпеки праці та ергономічності (зручність робочого місця).

Екологічний знос – втрата споживчої вартості внаслідок невідповідності умовам екологічної безпеки.

Наслідки морального зносу  можна усунути (рис. 5.2):

-         модернізацією устаткування;

-         реконструкцією (функціональний знос);

-         скороченням термінів використання основних фондів;

-         підвищенням інтенсивності експлуатації (технологічний знос).

Технологічний знос розраховують за формулою

 

З _т = ПВ  – ВВ.

Функціональний знос розраховують за формулою

 

З ф = ПВ ^с _п – ( ПВ _с  / Т ^с _н П _с – ПВ _н  / Т ^н _н П _н ) * Т ^с _о * П _с ,

де ПВ _{с –} первісна вартість старого обладнання;

     Т ^с _н – нормативний термін експлуатації нового обладнання;

     П _с – річна продуктивність старих і нових основних фондів у

              вартісному визначенні;

    ПВ ^н  - первісна вартість нового обладнання;

    Т ^с _о – нормативний термін експлуатації старого обладнання;

    П _н ^– залишений строк експлуатації старого обладнання.

 Необхідною умовою відновлення засобів праці в натурі є поступове відшкодування їхньої вартості, яке здійснюється через амортизаційні відрахування (амортизацію).

Амортизація основних фондів – це процес перенесення  авансованої раніше вартості всіх видів засобів праці на вартість продукції з метою її повного відшкодування.

Амортизаційні відрахування обчислюють за певними нормами, які характеризують щорічний розмір відрахувань у відсотках до балансової вартості основних фондів. Розрахунки норм амортизаційних відрахувань на повне відновлення основних фондів здійснюють централізовано за формулою

 

Н ав =  (БВ  – ЛВ ) / ( А н * БВ ) * 100,

де  ЛВ  – ліквідаційна вартість  основних фондів;

    А н – амортизаційний період (нормативний строк функціонування)

              основних фондів.

У практиці господарювання можуть застосовуватися наступні методи амортизації :

-         метод рівномірного нарахування зносу (метод прямолінійної амортизації);

-         метод одиниці продукції (одиниці послуг);

-         метод урахування цілих значень років експлуатації (метод однозначних чисел);

-         подвійно-знижувальний балансовий метод;

-         система прискореного компенсування витрат;

-         податковий.

1. Метод рівномірного нарахування зносу (метод прямолінійної амортизації) . Цей метод передбачає перенесення балансової вартості основних фондів на собівартість продукції, що виробляється, протягом амортизаційного періоду (нормативного строку служби) засобів праці за однаковими нормами амортизаційних відрахувань. За цим методом величина амортизаційних відрахувань визначається за формулою

АВ = ( ПВ * Н _ав ) / 100,

Н _ав = 100 / Т,

де Т – нормативний строк експлуатації основних фондів у роках.

2. Метод одиниці продукції (одиниці послуг). Сутність методу полягає у визначенні кількості продукції (послуг), яку може виробити машина за нормативний термін експлуатації. Тоді амортизацію нараховують за реальною кількістю продукції (послуг), що вироблена (надана) протягом року.

Ц _пр = ( ПВ – ЛВ ) / Q _норм,,

АВ = Q _факт * Ц _пр ,

де  Q _норм – нормативна кількість виробленої продукції (наданих послуг);

      Q _факт – фактична кількість виробленої продукції (наданих послуг);

      Ц _пр – ціна одиниці продукції (послуг).

3. Метод урахування цілих значень років експлуатації (кумулятивний метод). Цей метод характеризується більш високими нормами амортизації в першій половині амортизаційного періоду і поступовим їх зниженням у другій половині. Визначення амортизаційних відрахувань здійснюється в декілька  етапів:

а) визначається сума цілих значень років експлуатації;

б) обчислюється дріб від ділення цілих чисел років експлуатації (при цьому дріб від ділення цілого значення останнього року експлуатації ставиться на перше місце, передостаннього – на друге і т.д.);

в) відповідний дріб для кожного року перемножується на ціну устаткування і в такий спосіб визначається сума амортизації за потрібний рік.

Н ав = (( Т – і + 1 ) * 100) / Σ Т,

де і – порядковий номер року строку використання, на момент якого

           здійснюється розрахунок.

4. Подвійно-знижувальний балансовий метод. За цим методом норма амортизаційних відрахувань встановлюється через подвоєння норм, обчислених за методом рівномірної амортизації, але амортизаційні відрахування  розраховуються не щодо балансової вартості основних фондів, а щодо залишкової за формулою:

Н ав =  2 * (100 / Т)

5. Система прискореного компенсування витрат. Підприємства можуть самостійно приймати рішення про застосування прискореної амортизації основних фондів, віднесених за укрупненою класифікацією до третьої групи і придбаних. При цьому мають використовуватися такі норми прискореної амортизації відповідно до року експлуатації засобів праці

1-15 %      2-30 %     3-20 %    4- 15 %     5 – 10 %     6 – 7 – 5 %.

6. Податковий метод. Підприємства нараховують амортизацію за 4 групами основних засобів виходячи з балансової вартості кожної на початок звітного податкового періоду та норм амортизаційних відрахувань у розрахунку на податковий квартал:

1 група – 2 відсотки;

2 група – 10 відсотків;

3 група - 6 відсотків;

4 група – 15 відсотків.

Амортизація не нараховується на :

-         споруди благоустрою та житлові будинки

-         бібліотечні та архівні фонди

-         автомобільні дороги загального використання

Відтворення основних фондів:

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Рис.  5.2 - Процес відтворення основних фондів

 

Для підтримки основних фондів у нормальному технічному стані на підприємстві здійснюється:

-         поточний ремонт;

-         капітальний ремонт;

-         відновлювальний ремонт;

-         модернізація;

-         реконструкція;

-         технічне переобладнання.

Поточний ремонт – збереження засобів праці у придатному для продуктивного використання стані проведення регулярних ремонтно-профілактичних операцій з метою усунення дрібних неполадок і запобігання прогресуючому фізичному спрацюванню.

Капітальний ремонт - максимально можливе відновлення первісних техніко-експлуатаційних параметрів засобів праці.

Відновлювальний ремонт – ремонт, необхідність у проведенні якого виникає внаслідок стихійного лиха.

Модернізація діючого виробничого устаткування – удосконалення виробничого устаткування з метою запобігання техніко-економічному старінню та підвищення техніко-експлуатаційних параметрів до рівня сучасних вимог.

Реконструкція основних фондів – розширення та переобладнання основних фондів, які створюють умови для виробничого процесу.

Технічне переозброєння основних фондів – заміна та оновлення активної частини основних фондів.

Згідно з діючим законодавством підприємства мають право на валові витрати віднести витрати, що пов’язані з ремонтом, модернізацією, реконструкцією та технічним переобладнанням у сумі, що не перевищує 5 % сукупної балансової вартості основних фондів на початок звітного періоду витрати, що перевищують вказану суму, відносять на підвищення балансової вартості груп основних фондів та підлягають амортизації.

 

 

5.5. Ефективність використання основних фондів.

 

Система показників, яка може вичерпно характеризувати ефективність основних фондів, охоплює два блоки:

1)    показники ефективності відтворення окремих видів і всієї сукупності засобів праці;

2)    показники рівня використання основних фондів у цілому та окремих їхніх видів.

 

Показники технічного стану основних фондів:

1. 1.     Коефіцієнт зносу основних фондів

 

К _з = З * 100 / ПВ,

де З – сума зносу основних фондів;

      ПВ  – первісна вартість основних фондів .

1. Коефіцієнт придатності основних фондів – виявляє, яку частку складає їх залишкова вартість від первісної вартості

 

К _п = ( ПВ  – З ) * 100 / ПВ.

Показники руху основних фондів:

1. Коефіцієнт оновлення основних фондів – характеризує частку нових, введених в експлуатацію у звітному періоді основних фондів у складі усіх основних фондів, наявних на кінець звітного періоду.

 

К _о = Ф _н / Ф _к * 100,

де Ф _н – сума нових основних фондів за первісною вартістю, що введені

                в експлуатацію у звітному періоді;

        Ф _к – сума основних фондів за первісною вартістю на кінець

               звітного періоду.

1. Коефіцієнт вибуття основних фондів – показує, яка частка основних фондів, наявних на початок звітного періоду, вибула за цей період унаслідок старіння та зносу

К _в = Ф _в / Ф _о * 100,

де Ф _в – сума основних фондів, що вибувають у звітному періоді

               внаслідок старіння та зносу;

    Ф _о – сума основних фондів на початок періоду.

 

 

 

Показники ефективності використання основних фондів

1. Фондовіддача (Ф _в )  – показник, що відображає випуск продукції на 1 грн основних фондів підприємства

Ф _в = Д _р / Ф,

де Д _в – сума доходів від реалізації продукції;

       Ф – загальна вартість основних фондів.

 

1. Фондомісткість (Ф _м ) – показник потреби основних фондів для забезпечення виконання одиниці обсягу роботи

 

Ф _м = Ф / Д _р.

1. 3.     Фондоозброєність праці (Фо) обчислюється за формулою

Ф_о = Ф / Ч,

де Ч - середньооблікова чисельність виробничого персоналу.

1. 4.   Фондовіддача на одного робітника (Ф _вр ) – показник, що характеризує випуск продукції на 1 грн основних фондів з урахуванням кількості робітників

Ф_вр = Д _р / (Ф * Ч)

1. Механоозброєність виробництва (М _в ) – показник вартості машин та устаткування на одиницю обсягу реалізації продукції (послуг). Він застосовується для аналізу зміни питомої вартості засобів механізації. Цей показник розраховується у відсотках (або грн.) на кожну гривню доходів від реалізації продукції підприємств промислового або підрядного типу

М _в = Ф _м / Д _{р .}

1. Механоозброєність праці ( М _п ) – характеризує вартість засобів механізації, що припадають на одного робітника. Цей показник визначають діленням загальної балансової вартості машин та механізмів на середньооблікову кількість робітників

М _п = Ф _м / Ч .

1. Енергоозброєність праці ( Е _п ) – показник, який визначається загальною установчою потужністю двигунів, установок, механізмів у кВт, що припадає на 1 робітника

Е _п = å Е _п / Ч.

1. 8.   Коефіцієнт технологічної структури основних фондів (К _тсф ) – визначається як співвідношення вартості активної частини основних фондів

(Ф _а ) та вартості основних фондів (Ф), за формулою

К _тсф = Ф _а / Ф.

 

5.6 .Склад і структура оборотних фонді.

Оборотні фонди – це частина виробничих фондів у вигляді певної сукупності предметів праці, елементи яких цілком споживаються в кожному виробничому циклі, змінюють або повністю втрачають натуральну форму і переносять всю свою вартість на вартість продукції (послуги) , що виробляється.

        

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Рис. 5.3 Оборотні фонди підприємства

Виробничі запаси становлять найбільшу частину  оборотних фондів.

Незавершене виробництво – це предмети праці, обробку (переробку) яких не завершено підприємством. Вони перебувають безпосередньо на робочих місцях або в процесі  транспортування від одного робочого місця до іншого.

Витрати майбутніх періодів – це грошові витрати, які зроблено в даний період, але які буде відшкодовано за рахунок собівартості продукції (роботи, послуг) у наступні періоди.

Співвідношення оборотних фондів у розрізі окремих елементів і стадій функціонування (запаси, незавершене виробництво, витрати майбутніх періодів) характеризує їхню виробничо-технологічну структуру.

Структура оборотних фондів на підприємствах різних галузей має значні відмінності, зумовлені конкретними технологіями і формами організації виробництва, умовами забезпечення матеріальними ресурсами, цінами на них тощо.

 

6. Нормування  витрат

 

Оборотні фонди підприємства належать до нормованих. Визначення потреби підприємства в сировині та інших видах матеріальних ресурсів здійснюється за певними нормами їхніх витрат.

Норми оборотних фондів характеризують мінімальні запаси товарно-матеріальних цінностей на підприємстві і розраховують у днях запасу, нормах запасу, гривнях на розрахункову одиницю.

Норма витрат – гранично допустима величина витрати на виготовлення продукції за умов конкретного виробництва з урахуванням застосування найпрогресивнішої технології та сировини (матеріалів) найвищого ґатунку.

Норми класифікуються за наступними ознаками:

А) за призначенням:

-       норми витрат сировини;

-       норми витрат матеріалів;

-       норми витрат енергії;

-       норми витрат палива.

Б) масштабом дії

                          -  групові (на однакові види продукції);

                          -  індивідуальні.

В) періодом дії

                          -  річні (для поточного планування);

                          -  перспективні.

Г) ступенем деталізації об’єктів нормування (вузла та вироби в цілому)

Д) ступенем деталізації нормованих ресурсів

- специфіковані (на види ресурсів з конкретними

      параметрами);

- зведені (на види ресурсів за звуженою номенклатурою).

 

Оборотні фонди нормують наступними методами:

1. 1.     Аналітично-розрахунковий метод.

Він базується на глибокому аналізі та техніко-економічному обґрунтуванні всіх елементів норми з використанням найновіших досягнень техніки і технології виробництва

1. 2.     Дослідно-лабораторний метод.

Норми витрат визначають з допомогою проведення низки дослідів і досліджень. Його використовують для нормування витрати допоміжних матеріалів та інструменту.

1. 3.     Звітно-статистичний метод.

Його суть полягає у встановленні норм витрат, виходячи зі звітних даних про фактичне витрачання ресурсів за минулі роки та очікуваного (можливого) певного зниження норм у наступні роки. Його застосування допускається тільки як виняток – для орієнтованих розрахунків, а також у процесі нормування витрат малоцінних і таких, що їх рідко використовують, матеріалів.

 

7. Ефективність використання оборотних фондів

 

Економія матеріальних ресурсів, що характеризується зниженням абсолютної та питомої витрати окремих видів ресурсів, дає змогу з такої самої кількості сировини й матеріалів виготовлювати більше продукції без додаткових затрат суспільної праці, підвищувати ефективність виробництва в цілому на кожному підприємстві.

Існують два способи економії матеріальних ресурсів:

-          організаційно-економічні заходи;

-          виробничо-технічні заходи.

Організаційно-економічні заходи:

1. Удосконалення матеріальних нормативів;
2. Поліпшення організації матеріального забезпечення виробництва;
3. Упорядкування системи ціноутворення;
4. Застосування дійової системи економічного стимулювання.

Виробничо-технічні заходи:

1. Первинна обробка та збагачення сировини;
2. Комплексна переробка сировини;
3. Застосування ресурсозберігаючої техніки;
4. Запровадження маловідходної та безвідходної технології.

При цьому джерелами економії матеріальних ресурсів є:

-         зменшення питомої ваги матеріалів;

-         скорочення втрат і відходів сировини й матеріалів;

-         використання відходів та побічних продуктів;

-         утилізація вторинних ресурсів;

-         заміна натуральних видів сировини та матеріалів штучними їх видами.

 

 

 

 

ТЕМА 6                                                                                   ОБОРОТНІ КОШТИ

6.1.         Характеристика оборотних коштів. Поняття та структура

На підприємствах мають місце поточні витрати фінансових (грошових) коштів, які у процесі господарювання здійснюють певний кругообіг (проходять грошову, виробничу й товарну стадії).

Оборотні кошти – це сукупність грошових коштів підприємства, необхідних для формування й забезпечення кругообігу виробничих оборотних фондів та фондів обігу (рис. 6.1).

Оборотні кошти підприємств класифікують за наступними ознаками:

1. 1.     за функціональним призначенням

-         виробничі оборотні фонди;

-         фонди обігу (з огляду на це виокремлюють оборотні кошти у сферах виробництва та обігу).

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Рис. 6.1-  Склад оборотних коштів

 

 

1. 2.      залежно  від ролі у виробничому процесі:

-         оборотні фонди (виробничі запаси, незавершене виробництво, напівфабрикати власного виготовлення, витрати майбутніх періодів);

-         фонди обігу (залишки готової продукції, відвантажена продукція, грошові кошти на розрахунковому рахунку, дебіторська заборгованість, інші оборотні кошти).

1. 3.     за принципом формування:

-         нормовані оборотні кошти;

-         ненормовані оборотні кошти.

1. 4.     за джерелом формування:

-         власні;

-         позикові.

 

6.2.         Нормування оборотних коштів. Методи розрахунку нормативів оборотних коштів

 

Норматив оборотних коштів – мінімальна сума грошових коштів, яка постійно необхідна для виробничої діяльності.

Нормування оборотних коштів здійснюється по кожному виду оборотних коштів за нормами запасу.

Норми запасу вимірюються:

-         у днях (по матеріалах, паливу, запасних частинах);

-         грошовими одиницями на одного робітника (мбп);

-         натуральними одиницями на одну одиницю (тис кв м, 100 квартир – матеріали для ремонту будинку).

Нормативи оборотних коштів вимірюються у грошовому виразі за формулою

 

Н = N * В,

де N – норма оборотних коштів;

     В – одноденні витрати.

Відомі три методи розрахунку нормативів оборотних коштів:

-         аналітичний;

-         метод коефіцієнтів;

-         прямого рахунку.

 

Аналітичний метод передбачає ретельний аналіз наявних товарно-матеріальних цінностей з наступним коригуванням фактичних запасів та вилученням з них надлишкових.

Метод коефіцієнтів полягає в уточненні чинних на початок розрахункового періоду нормативів власних оборотних коштів згідно зі змінами в цьому періоді показників виробництва, що впливають на величину цих коштів.

Норматив оборотних коштів у виробничих запасах

Норматив оборотних коштів у виробничих запасах, що їх відносять до оборотних фондів, визначається множенням середньодобового споживання матеріалів у вартісному виразі на норму їхнього запасу в днях.

 На підприємствах існує  кілька видів запасів:

-         транспортний;

-         підготовчий (технологічний);

-         поточний;

-         резервний (страховий).

1. У транспортний запас, що звичайно не перевищує двох днів, оборотні кошти вкладаються на період з моменту оплати виставленого постачальником рахунку до прибуття вантажу на склад підприємства.
2. Підготовчий запас створюється на період часу, необхідного для приймання, складування та підготовки до виробничого використання матеріальних ресурсів.
3. Найбільший за розміром є поточний запас сировини (матеріалів) та інших елементів оборотних фондів (предметів праці).

Його обчислюють у межах половини середнього інтервалу між поставками певних видів матеріальних ресурсів (наприклад, за умовами договору між постачальником і споживачем передбачене надходження матеріалів один раз на місяць, то їхній поточний запас має забезпечувати 15 днів роботи).

1. Визначення резервного (страхового) запасу може здійснюватися двома способами :

-         за середнім відхиленням фактичних строків поставки від передбачених договором;

-         за періодом, необхідним для термінового оформлення замовлення та доставки матеріалів від виробника до споживача.

 

Норматив власних оборотних коштів у виробничих запасах

1. 1.     Паливо

Норматив за цим елементом розраховується для всіх видів палива, які використовуються на підприємстві, крім газу, за формулою

 

Н_пал = N * ( В ^пал _дн – В ^газ _дн ),  

N = N _трансп + N _підг + N _пот + N _рез .

1. 2.     Матеріали

При нормуванні матеріалів оборотні кошти поділяють на дві групи:

А) Основні матеріали та матеріали, які мають у вартості продукції питому вагу 70-80 %. Норматив розраховують методом прямого рахунку, по кожному виду матеріалів з урахуванням норми запасу та одноденних витрат матеріалів

 

Н _мат = N * В _одн .

Б) Для другої групи норматив оборотних коштів розраховують аналітичним способом на підставі фактичних даних за звітний період

N = З ^зв / В ^зв ,

де З зв – середній залишок матеріалів у звітному періоді;

               В – одноденні витрати.

3. Запасні частини

Розраховується методом прямого рахунку для деталей, які мають значну питому вагу в устаткуванні

Н _з.ч. = N _{з ч} *  ( n _м * n _д * k  * Ц ) / Т _т.с.,

де N _м – кількість механізмів, які мають запасні частини даного виду;

    N д – кількість деталей в одному механізмі;

    K – коефіцієнт, що враховує пониження потреби в запасних частинах по

         однорідних деталях у зв’язку з тим, що при наявності великої

         кількості взаємозамінюваних та одноіменних деталей і однотипних

         механізмів потреби в поточних залишках запасних частин

          знижуються;

    Ц – ціна однієї деталі;

    Т – строк служби деталей.

4. Малоцінні і швидкозношувані предмети

                       Норматив для цієї групи розраховується за формулою

Н _мбп = N _мбп  * Ч,

N = (В _зв – З _нос) / Ч,

 де N мбп – норма запасу МШП, у гривнях на 1 робітника;

      Ч – середньооблікова чисельність робітників;

      В зв – фактична вартість МШП у звітному періоді;

      З нос – знос МШП.

 

Норматив оборотних коштів у незавершеному виробництві

Норматив оборотних коштів у незавершеному виробництві можна визначити за формулою

Н ^ок _нв = V _д * Т _ц * К _нв,

де V _д – середньодобовий випуск продукції за її виробничою

             собівартістю;

     Т _ц – середня тривалість виробничого циклу у днях;

     К _нв – коефіцієнт наростання витрат (собівартість незавершеного

             виробництва).

 

Норматив оборотних коштів у інших нормованих елементах

1. Витрати майбутніх періодів

Розраховується, виходячи із залишку коштів на початок періоду та суми витрат протягом розрахункового періоду з відрахунком величини наступного погашення витрат за рахунок собівартості продукції,

Н _мп = В _поч + В _пл – В _пог.пл ,

        де В _поч – залишки коштів на початок періоду;

  В _пл – сума витрат, які слід буде зробити в плановому році;

  В _пог.пл – сума майбутнього погашення витрат за рахунок собівартості

            продукції.

2. Готова  продукція

Н _гп = В _д * З _дн ,

     де В _д – одноденний випуск продукції за виробничою собівартістю;

З _дн – норма запасу готової продукції в днях.

3. Розрахунки зі споживачами

Комунальні підприємства авансують упродовж пільгового періоду своїх абонентів на суму одноденних доходів

Н _аб = N _л * Q _одн ,

де N _л – сума пільгового строку сплати за спожиту продукцію, дн;

    Q _одн – одноденний обсяг реалізованої продукції.

 

6.3. Ефективність використання оборотних коштів

Ефективність використання оборотних коштів характеризується швидкістю їхнього обертання, оборотністю.

Коефіцієнт оборотності оборотних коштів показує кількість оборотів за рік і визначається відношенням реалізованої за рік продукції (РП) до середньорічного залишку нормованих оборотних коштів (С _зал )

К _об = РП / С _зал, _{оборотів}

Коефіцієнт завантаження оборотних коштів - величина, обернена коефіцієнту оборотності

К _зав = С _зал / РП.

Цей коефіцієнт показує, скільки оборотних коштів підприємства припадає на одну гривню реалізованої продукції.

Тривалість обороту оборотних коштів показує тривалість одного обороту оборотних коштів в днях і визначається як

Т _об = Т / К _об ,

де Т – період (360,90,30 днів)

Для характеристики економічної ефективності використання оборотних коштів може застосовуватися показник їхньої рентабельності, обчислюваний як відношення прибутку підприємства до суми його оборотних коштів.

Серед заходів для підвищення ефективності використання оборотних коштів чинне місце належить

1. оптимізації запасів ресурсів і незавершеного виробництва;
2. скороченню тривалості виробничого циклу;
3. поліпшенню організації матеріально-технічного забезпечення;
4. прискоренню реалізації товарної продукції.

 

 

 

 

 

 

 

 

ТЕМА 7                                                                         НЕМАТЕРІАЛЬНІ РЕСУРСИ

                                                                                                                           ТА АКТИВИ

 

7.1. Нематеріальні ресурси. Поняття та види

 

Нематеріальні ресурси – це складова частина потенціалу підприємства, здатна забезпечувати економічну користь протягом відносно тривалого періоду. Відмінними рисами цих ресурсів є недостатня матеріальна основа одержання доходів та невизначеність розмірів майбутнього прибутку від їхнього використання.

Поняття “нематеріальні ресурси” використовується для характеристики сукупності об`єктів інтелектуальної  власності.

Інтелектуальна власність – це юридична категорія, яка застосовується для визначення результатів творчої праці людини.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

А

 

Рис. 7.1 - Нематеріальні ресурси підприємства

1. Об`єкти промислової власності:

Винахід – це результат творчої діяльності людини в будь-якій галузі технології. Об`єктами винаходу можуть бути продукт і спосіб.

Корисна модель – це результат творчої діяльності людини, об`єктом якої може бути конструктивне вирішення пристрою або його складових частин.

Промисловий зразок – результат творчої діяльності людини в галузі художнього конструювання. Об`єктом такої діяльності може бути форма, малюнок, кольори або їхнє поєднання, що визначають зовнішній вигляд промислового виробу і призначені для задоволення естетичних та ергономічних потреб.

Знаки для товарів та послуг (товарні знаки) – оригінальні позначення, за допомогою яких товари та послуги одних осіб відрізняють від однорідних товарів і послуг інших осіб.

Зазначення походження товару – це словесне чи графічне позначення місця походження товару.

Фірмове найменування – це стале позначення підприємства або окремої особи, від імені якої здійснюється виробнича чи інша діяльність.

Недобросовісна конкуренція – будь-які дії в конкуренції, що суперечать правилам, торговим та іншим чесним звичаям у підприємницькій діяльності.

2. Об`єкти, що охороняються авторським правом та суміжними правами:

Твори в галузі науки, літератури, мистецтва – у будь якій формі (письмовій, усній, образотворчій (ілюстрації, картини), об`ємно-просторовій (скульптури, моделі), в інших).

Комп`ютерна програма – об`єктивна форма подання сукупності даних та команд, призначених для забезпечення функціонування електронних обчислювальних машин.

База даних – сукупність даних, матеріалів або творів, систематизованих у формі, яку читає машина.

Топологія інтегральних мікросхем – зафіксоване на матеріальному носії просторово-геометричне розташування сукупності елементів інтегральної мікросхеми та зв`язків між ними.

1. Нетрадиційні об`єкти інтелектуальної власності:

Раціоналізаторська пропозиція – це технічне вирішення, яке є новим і корисним для підприємства, до якого воно подано.

Ноу-хау – не захищені охоронними документами та не оприлюднені знання чи досвід технічного, виробничого, управлінського, комерційного, фінансового чи іншого характеру, що можуть бути використані в наукових дослідженнях та розробках.

Комерційна таємниця – це відомості, безпосередньо пов`язані з діяльністю підприємства, які не є державними таємницями і розголошення яких може завдати шкоди інтересам підприємства.

 

7.2. Нематеріальні активи

 

Нематеріальні активи – це категорія, яка виникає внаслідок володіння правами на об`єкти інтелектуальної власності або на обмежені ресурси та їхнього використання в господарській діяльності з отриманням доходу.

До нематеріальних активів включають:

А) права, що з`являються унаслідок володіння підприємством:

-         патентами на винаходи, корисні моделі, промислові зразки;

-         свідоцтвами на знаки для товарів та послуг, найменування місця походження товару, фірмове найменування;

Б) права, що виникають унаслідок володіння підприємством об`єктами авторського права (твори науки, літератури, мистецтва, комп`ютерні програми, бази даних);

В) права на використання створених на підприємстві нетрадиційних об`єктів інтелектуальної власності (раціоналізаторських пропозицій, ноу-хау, комерційних таємниць);

Г) права на користування земельними ділянками та природними ресурсами;

Д) монопольні права та привілеї на використання рідкісних ресурсів, включаючи ліцензії на здійснення певних видів діяльності;

Ж) організаційні витрати на створення підприємства;

З) права, що з`являються унаслідок укладених підприємством з іншими організаціями ліцензійних угод на використання об`єктів інтелектуальної власності.

Право власності на винаходи, корисні моделі та промислові зразки засвідчується патентами.

Патентом називається виданий державним органом охоронний документ, який підтверджує право його власника на відповідний об`єкт промислової власності.

Правова охорона знаків для товарів і послуг, зазначення походження товару та фірмового найменування здійснюється на підставі їхньої державної реєстрації. На зареєстрований знак для товарів і послуг (зазначення походження товару, фірмове найменування) видається свідоцтво, яке засвідчує його пріоритет.

“Ноу-хау”, раціоналізаторські пропозиції, які є власністю підприємства не потребують спеціального правового захисту. Порядок їх захисту визначає керівництво підприємства.

Інші нематеріальні активи не мають спеціального правового захисту, тобто їх власники мають виключне право на їх використання.

Реалізація права власності на  нематеріальні ресурси можлива або через їхнє використання самим власником, або наданням з його дозволу такого права іншій зацікавленій стороні. Така передача права використання здійснюється у формі ліцензійної угоди.

Ліцензія – дозвіл використовувати технічне досягнення або інший нематеріальний ресурс протягом певного строку за обумовлену винагороду.

Ліцензійна угода – це договір, згідно з яким власник винаходу, промислового зразка, корисної моделі тощо (ліцензіар) передає іншій стороні (ліцензіату) ліцензію на використання у певних межах своїх прав на патенти, “ноу-хау”, товарні знаки тощо.

 

7.3.         Оцінка вартості нематеріальних активів

 

Оцінка вартості нематеріальних активів проводиться у певній послідовності і включає такі етапи:

1. обстеження нематеріальних активів;
2. правова експертиза;
3. з’ясування типу вартості, що визначається, і вибір відповідного методу (методів) оцінки вартості;
4. формування інформаційної бази для проведення оцінки;
5. розрахунки вартості нематеріальних активів за вибраними методами;
6. підготовка звіту про оцінку.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Рис. 7.2 – Класифікація методів оцінки вартості нематеріальних активів

 

Дуже поширеним є витратний підхід, який полягає у розрахунку витрат на відтворення нематеріальних активів.

За методом початкових витрат вартість нематеріальних активів визначається за бухгалтерською звітністю підприємства за кілька останніх років. При цьому увага звертається на величину таких витрат і термін створення активів. Реалізація методу початкових витрат передбачає такі кроки:

-         виявляються всі фактичні витрати, пов`язані зі створенням, придбанням або запровадженням об`єкта інтелектуальної власності;

-         витрати коригуються на величину індексу цін на день оцінки;

-         визначається нарахована величина амортизації об`єкта інтелектуальної власності;

-         вартість об`єкта інтелектуальної власності визначається як різниця між величиною витрат, що коригувалися, і нарахованою амортизацією.

Ідея методу вартості заміщення полягає в тому, що максимальна вартість певного нематеріального активу визначається мінімальною ціною, яку необхідно заплатити за придбання активу аналогічної корисності або аналогічної споживчої вартості.

За методом відновної вартості відновна вартість активу визначається як сума витрат, необхідних для створення нової точної копії оцінюваного активу в сучасних цінах.

Прибутковий підхід виходить із передбачення, що економічна цінність конкретного активу на поточний момент обумовлена розміром доходів, які сподіваються отримати з цього активу в майбутньому. Тобто, вартість об`єкта може бути визначена як його здатність давати прибуток у майбутньому.

За методом капіталізації прибутків оцінка складається з таких етапів:

-         виявлення джерел і розмірів чистого прибутку, що його дає відповідний актив;

-         визначення ставки капіталізації чистого прибутку;

-         розрахунок вартості активу діленням чистого прибутку на ставку капіталізації.

Метод дисконтування майбутніх грошових потоків передбачає:

-         оцінку майбутніх грошових потоків, що становлять чистий прибуток від використання об`єкта інтелектуальної власності і величину амортизації цього об`єкта;

-         визначення ставки дисконтування;

-         розрахунки сумарної поточної вартості майбутніх прибутків;

-         додавання до отриманого результату вартості об`єкта інтелектуальної власності, приведеної до поточного періоду.

Ринковий підхід до оцінки вартості нематеріальних активів реалізується за допомогою методу порівняльного аналізу.

                Метод порівняльного аналізу продажу передбачає порівняння об`єкта інтелектуальної власності, що оцінюється, з вартістю аналогічних об`єктів, які були реалізовані на ринку.

За методом звільнення від роялті вартість активів визначається на підставі умовного припущення, що вся інтелектуальна власність, яка використовується підприємством, йому не належить. Тоді частину виручки підприємство мало було б виплачувати у вигляді винагороди (роялті) власникам цієї інтелектуальної власності. Насправді цю частину підприємство залишає собі. Цю частину виручки вважають додатковим прибутком, який створюється даним нематеріальним активом.

Нематеріальні активи підлягають амортизації. Норму амортизаційних відрахувань установлює підприємство залежно від строку використання окремого виду нематеріальних активів. Стосовно до нематеріальних активів, щодо яких неможливо встановити період використання, норма амортизації визначається в розрахунку на 10 років, тобто 10 %.

 

 

 

 

 

 

 

ТЕМА 8                                                                                    ТРУДОВІ РЕСУРСИ

 

 

8.1.      Персонал підприємства. Склад та структура

 

 

Трудові ресурси – це частина працездатного населення, що за своїми віковими, фізичними, освітніми даними відповідає певній сфері діяльності.

Трудові ресурси можуть бути:

-                     реальними (ті люди, які вже працюють);

-                     потенційними (ті, що колись можуть бути залучені до конкретної

                    праці).

Персонал підприємства – це сукупність постійних працівників, що отримали необхідну професійну підготовку та мають досвід практичної діяльності.

Персонал підприємства поділяють на:

-         персонал основної діяльності;

-         персонал неосновної діяльності.

Залежної від виконуваних функцій увесь персонал підприємства поділяють на чотири категорії:

1. робітники;
2. службовці;
3. спеціалісти;
4. керівники.

Робітники – це персонал, безпосередньо зайнятий у процесі створення матеріальних цінностей, а також зайнятий ремонтом, переміщенням вантажів, перевезенням пасажирів, наданням матеріальних послуг та ін.

Робітники  залежно від відношення до процесу створення продукції поділяються на:

-         основні (які безпосередньо беруть участь у процесі виготовлення продукції або надання послуг);

-         допоміжні (які виконують функцію обслуговування основного виробництва).

Службовці – це працівники, що здійснюють підготовку і оформлення документації, господарське обслуговування, облік і контроль.

Спеціалісти – це працівники, які займаються інженерно-технічними, економічними та іншими роботами.

Керівники – це працівники, що обіймають посади керівників підприємства та його структурних підрозділів.

Важливою є класифікація персоналу за професіями, спеціальностями, кваліфікацією.

Професія характеризує вид трудової діяльності, спеціальність виділяється в межах певної професії і характеризує відносно вузький вид робіт.

Кваліфікація характеризує якість, складність праці і є сукупністю спеціальних знань і навичок, які визначають ступінь підготовленості працівника до виконання професійних функцій обумовленої складності.

За рівнем кваліфікації робітники поділяються на чотири групи:

-         висококваліфіковані (особливо складні та відповідальні роботи);

-         кваліфіковані (складні роботи);

-         малокваліфіковані (нескладні роботи);

-         некваліфіковані (допоміжні та обслуговуючі роботи).

        

8.2.      Чисельність окремих категорій працівників

 

Управління трудовими ресурсами підприємства потребує обов`язкового формування системи оцінки трудового потенціалу підприємства. Слід розрізняти такі види чисельності працюючих:

-         явочна;

-         облікова;

-         середньооблікова.

Явочна чисельність – кількість працівників, що з`явилися на робочі місця у визначений час.

Облікова чисельність – кількість всіх постійних, тимчасових і сезонних працівників, котрих прийнято на роботу терміном на один і більше днів незалежно від того, перебувають вони на роботі, знаходяться у відпустках, відрядженнях, на лікарняному листку тощо.

Середньооблікова чисельність – кількість працівників за певний період, яка визначається як сума середньомісячної чисельності поділена на кількість місяців у розрахунковому періоді.

 Різниця між обліковою та явочною чисельністю характеризує резерв (в основному робітників), що має використовуватись для заміни тих, хто не виходить на роботу з поважних причин.

                На підприємствах найчастіше розраховують чисельність промислово-виробничого персоналу на плановий період методом коректування базової чисельності

 

Ч пл =  [(Ч _б * DV) / 100] + DЧ,

де Ч _пл – чисельність промислово-виробничого персоналу, що необхідна для

                 забезпечення планового обсягу виробництва;

       Ч _б – базова (очікувана) чисельність;

       D V – плановий темп зростання обсягу виробництва продукції;

       D Ч – сумарна зміна чисельності за пофакторним розрахунком можливого 

               зростання продуктивності праці.

         Чисельність робітників, що зайняті на роботах, які нормуються, розраховується за формулою

 

Ч ^рн_пл = (S t _i * m _i ) / (Т _рп * К _вн ),

де t _i – планова трудомісткість одиниці виробу або послуги;

       m _i  - кількість виробів (послуг);

      n – кількість видів виготовлюваних одиниць продукції або послуг;

      Т _рп – розрахунковий ефективний фонд часу одного працівника;

      К _вн – очікуваний коефіцієнт виконання норм. 

Чисельність основних робітників, зайнятих на ненормованих роботах, розраховується за нормами обслуговування

 

Ч ^ос_пл = (m _o * П _зм * К_ro) / Н _об,

де m _o – кількість об`єктів, що обслуговуються;

                     П _зм – кількість змін роботи на добу;

               К_ro- коефіцієнт переводу явочної чисельності в облікову;

               Н _об – норма обслуговування одного об`єкту – кількість об`єктів на

                           одного робітника.

К _ro= 100 / (100 – f),

де f – плановий процент невиходів робітників на роботу.

Чисельність допоміжних робітників, для яких неможливо встановити норми обслуговування та розрахувати трудомісткість робіт

 

Ч ^д_пл = П _рм * П _зм * К _ro ,

де П _рм – кількість робочих місць.

Чисельність працівників управління спеціалістів, службовців розраховується за кожною функцією методом прямого нормування.

При встановленні чисельності управлінського персоналу керуються типовими штатними розкладами.

 

8.3.      Кадрова політика підприємства

 

Під кадровою політикою розуміють систему політичних поглядів, ідей, принципів, які визначають основні напрями роботи з персоналом, її форми і методи.

Кадрова політика розробляється власниками підприємства, вищим керівництвом, кадровими службами для визначення генерального напряму і засад роботи з кадрами, загальних і специфічних вимог до них (рис. 8.1).

Основними цілями кадрової політики є :

-         своєчасне забезпечення організації персоналом необхідної якості й у достатній кількості;

-         забезпечення умов реалізації передбачених трудовим законодавством прав і обов`язків громадян;

-         раціональне використання трудового потенціалу;

-         формування і підтримання ефективної роботи  трудових колективів.

Основні різновиди кадрової політики:

1. політика добору кадрів;
2. політика профнавчання;
3. політика праці;
4. політика формування кадрових процедур, політика соціальних відносин.

Загальними принципами кадрової політики для більшості підприємств є:

-         справедливість,

-         послідовність,

-         дотримання трудового законодавства,

-         рівність,

-         відсутність дискримінації.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ТЕМА 9                                                                          ІНВЕСТИЦІЙНІ РЕСУРСИ

 

9.1.         Поняття, склад і структура інвестицій

 

Інвестиції – це довгострокові вкладення капіталу у підприємницьку діяльність з метою одержання певного доходу (прибутку).

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Рис. 9.1 - Функціонально-елементний склад інвестицій підприємства

 

Внутрішні інвестиції – це вкладання капіталу однієї країни в підприємства цієї самої країни.

Зовнішні інвестиції – це вкладення в підприємства іноземного капіталу.

Усі внутрішні та зовнішні інвестиції можуть бути приватними або державними.

Прямі інвестиції – це вкладення капіталу за кордоном. Їх величина дорівнює не менш як 10 % вартості того чи іншого проекту.

Портфельні інвестиції – закордонні інвестиції розміром до 10 % вартості капітального проекту, що здійснюється за їх допомогою.

Фінансові інвестиції – інвестиції, які означають використання наявного капіталу для придбання (купівлі) акцій, облігацій та інших цінних паперів, що випускаються підприємством або державою.

Реальні інвестиції – це вкладання капіталу в різні сфери і галузі економіки з метою оновлення існуючих і створених нових благ. Реальні інвестиції називають капітальними вкладеннями.

За функціональною спрямованістю розрізняють валові і чисті капітальні вкладення.

Валові капітальні вкладення – це загальна сума одноразових витрат капіталу на просте і розширене відтворення виробничих основних фондів та об`єктів соціальної інфраструктури.

Чисті капітальні вкладення – витрати лише на розширене їх відтворення.

Залежно від класифікаційних ознак та напрямків використання капітальних вкладень розрізняють таку їх структуру:

-         галузеву;

-         територіальну;

-         технологічну;

-         відтворювальну;

-         структуру за формами власності.

Галузева структура характеризує розподіл капітальних вкладень по галузях і видах виробництв.

Територіальна структура – це співвідношення їх розподілу по економічних районах, областях країни.

Технологічна структура – це співвідношення між основними їх складовими частинами: затратами на будівельно-монтажні роботи, вартістю обладнання, машин і механізмів, іншими капітальними затратами.

Відтворювальна структура – відображає співвідношення довгострокових витрат на нове будівництво, розширення, реконструкцію і технічне переоснащення, тобто форми відтворення основних фондів.

Структура за формами власності – свідчить про значне переважання державних інвестицій над приватними. Поки що вони є домінуючими, але з ростом приватизації, акціонуванням державних підприємств має зростати частка приватного капіталу в загальному його обсязі.

 

9.2. Планування виробничих інвестицій

 

Планування капітальних вкладень на підприємстві включає два етапи:

А) обчислення необхідного обсягу виробничих інвестицій на розрахунковий період;

         Б) визначення джерел фінансування капіталу.

Ситуація 1. Попит ринку задовольняється повністю пропонованою для продажу продукцією (послугами) за її кількісними та якісними характеристиками. Тенденцій до зростання попиту не очікується, тому це не потребує збільшення обсягу виробництва на даному підприємстві.

За цим варіантом здійснюється лише просте відтворення основних фондів переважно за рахунок амортизаційних відрахувань

 

КВ ₁ = Σ Ц _і * N _і + С _р.т.о. – А,

     де Ц _і  - повна вартість придбання нових основних фондів на заміну

                   застарілим;

         N _і  - кількість основних фондів і-го виду, яку необхідно придбати;

         С _р.т.о. – загальна сума витрат на ремонт і технічне обслуговування наявних

                    основних фондів підприємства;

          А – загальний амортизаційний фонд підприємства.

Ситуація 2. Попит на ринку не задовольняється пропозицією продукції. Є тенденції до зростання попиту на дану продукцію, тому керівництво і трудовий колектив зацікавлені у відповідному збільшенні обсягу її виробництва шляхом введення в дію додаткових виробничих потужностей з метою одержання бажаного приросту прибутку.

Для визначення необхідного обсягу капітальних вкладень за цим варіантом економічної ситуації залежно від стадії планування використовують два методи:

- попередні приблизні розрахунки;

- прямі розрахунки.

За методом попередніх приблизних розрахунків, по-перше, обчислюють необхідну середньорічну величину виробничої потужності, виходячи з очікуваного коефіцієнта її використання у розрахунковому році та виявленого попиту ринку на продукцію (послуги); по-друге, визначають величину середньорічної виробничої потужності, якої не вистачає для задоволення ринкового попиту на продукцію (послуги); по-третє, розраховують абсолютну величину необхідного додаткового введення в дію виробничої потужності підприємства ( ∆ N _абс ) , використовуючи для цього спеціальний коефіцієнт перерахунку середньорічного її приросту в абсолютний, який майже завжди дорівнює 0,5 за середніми даними тривалого періоду; по-четверте, на основі питомих капітальних вкладень на одиницю приросту виробничої потужності визначають загальну суму необхідних капітальних вкладень на певний розрахунковий період

 

КВ = С _к.в.од. *  ∆ N _абс ,

де С _к.в.од. –питомі капітальні витрати на одиницю приросту виробничої потужності.

Розрахований цим методом обсяг капітальних вкладень, з появою необхідної інформації, має бути уточнений шляхом застосування іншого методу – прямих обчислень за даними кошторисної вартості всієї сукупності заходів, передбачених програмою технічного переозброєння підприємства.

Ситуація 3. Попит на ринку на даний вид продукції (послуги) має тенденцію до спаду. Продукція (послуга) за основними показниками втратила конкурентоспроможність. За цієї умови підприємство мусить або модернізувати її, або ж терміново організувати виробництво нової продукції (послуги), здатної конкурувати на ринку. За цим варіантом розрахунки необхідного обсягу капітальних вкладень здійснюються переважно за розглянутою вище схемою другої ситуації. Проте при цьому треба додатково врахувати значні капіталовкладення на нові вироби, які повинні за своїми техніко-економічними характеристиками повністю задовольняти вимоги покупця.

Джерелами фінансування відшкодування капітальних затрат можуть бути:

1. власні кошти підприємства у вигляді залучення частини нерозподіленого прибутку, доходи від реалізації цінних паперів;
2. довгострокові кредити банків;
3. залучення закордонних інвестицій та створення спільних підприємств;
4. кошти державного бюджету, тобто централізовані капітальні вкладення.