ФІНАНСОВИЙ МЕНЕДЖМЕНТ

ТЕМАТИЧНИЙ ЗМІСТ МОДУЛЯ „ФІНАНСОВИЙ МЕНЕДЖМЕНТ”

 

РОЗДІЛ 1. Теоретичні основи й інформаційна база фінансового менеджменту

 

Сутність, функції, мета, завдання та значення фінансового менеджменту. Стратегія і тактика фінансового менеджменту. Об'єкти і суб'єкти фінансового менеджменту. Місце фінансового менеджменту в організаційній структурі підприємств. Методи і прийоми фінансового менеджменту.

Методологічні основи побудови системи забезпечення фінансового менеджменту. Необхідність і значення визначення вартості грошей у часі. Фактори, що впливають на зміну вартості грошей у часі. Вплив інфляції на зміну вартості грошей. Ризик та його вплив на зміну вартості грошей. Нарахування простих і складних процентів. Майбутня вартість (FV) грошей. Поняття Компаундування  FV ануїтетів. Процентний фактор у розрахунках FV.

Теперішня вартість (PV) грошей та її зміст. Дисконтування. Розрахунок PV ануїтетів. PV довічної ренти. Використання процентного фактора при розрахунках PV

Призначення і види фінансових звітів. Методи їх оцінки.

 Зміст  фінансової звітності підприємства відповідно до П(С)БО.

 Бухгалтерський баланс і його значення для аналізу фінансового стану підприємства. Аналіз звіту про фінансові результати підприємства. Аналіз звіту про рух грошових коштів. Критерії і методика оцінки незадовільної структури балансу підприємств.

Система показників фінансового стану підприємства та їх оцінки. Комплексний аналіз фінансового стану підприємства.

 

РОЗДІЛ 2. Управління фінансово - виробничою діяльністю  і капіталом суб’єкта  господарювання

 

Значення грошових потоків у діяльності підприємства. Класифікація і оптимізація грошових потоків. Принципи управління грошовими потоками. Складання звіту про рух грошових коштів. Зміст і завдання управління вхідними і вихідними грошовими потоками.

Зміст і завдання управління прибутком підприємства. Управління прибутком від операційної діяльності. Фактори, що впливають на формування прибутку. Управління формуванням собівартості. Розрахунок граничної виручки і граничних витрат. Аналіз беззбитковості. Розробка цінової політики та її оптимізація на підприємстві. Політика максимізації прибутку підприємств. Операційний леверидж.

Управління формуванням прибутку від іншої операційної діяльності. Формування прибутку від фінансових операцій.  Фактори, що впливають на розподіл загального прибутку.

Управління використанням чистого прибутку. Політика розвитку підприємства використання прибутку. Дивідендна політика.

Зміст і завдання управління оборотними активами. Управління виробничими запасами. Управління дебіторською заборгованістю. Управління грошовими коштами. Джерела формування оборотних активів підприємств та шляхи забезпечення їх оптимальної структури. Стратегія фінансування оборотних активів. Управління необоротними активами підприємства.

Сутність і класифікація капіталу підприємства. Власний капітал та його формування і управління формуванням власного капіталу. Управління позиковим капіталом. Управління кредиторською заборгованістю.

Вартість капіталу. Визначення вартості власного капіталу. Вартість акціонерного капіталу. Оцінка позичок. Оцінка загальної вартості капіталу. Інфляція та ринкова вартість капіталу. Розрахунок середньозваженої вартості капіталу. Фінансовий леверидж. Ефект фінансового левериджу.

Управління структурою капіталу та її оптимізація. Вплив структури капіталу на вартість підприємства.

 

РОЗДІЛ 3. Інвестиційна діяльність і прогнозування діяльності  суб’єкта господарювання

 

Зміст і завдання управління інвестиціями. Формування інвестиційної політики. Форми реальних інвестицій та особливості управління ними. Види інвестиційних проектів і вимоги до їх розробки. Методи оцінки ефективності інвестиційних проектів. Управління джерелами фінансування капітальних вкладень, Амортизаційна політика підприємства. Визначення оптимальної структури джерел фінансування капіталовкладень. Прогнозування джерел.

Управління фінансовими інвестиціями. Портфель фінансових вкладень та принципи його формування. Методи оцінки інвестиційного портфеля з урахуванням ризику. Диверсифікація інвестиційного портфеля.

Економічна сутність фінансових ризиків та їх класифікація.

Основні види фінансових ризиків: валютний, депозитний, процентний, інфляційний, інвестиційний, кредитний. Визначення рівня ризику та його впливу на фінансовий стан підприємства і його прибутковість.

Зміст управління фінансовими ризиками. Методи розрахунку  і процес їх прогнозування та нейтралізації у фінансовій діяльності підприємств.

Методи  оцінки рівня ризиків.

Способи уникнення та нейтралізації фінансових ризиків. Страхування ризиків. Використання механізмів диверсифікації.

Фінансове прогнозування і планування у системі фінансового менеджменту.

Методи фінансового прогнозування і планування.

Бюджетування та його сутність. Види бюджетів. Складання бюджетів (кошторисів). Методика розрахунку основних фінансових показників бюджетів.

Оперативне фінансове планування як основа внутрішньо фірмового фінансового контролю.

Планування, надходження і використання грошових коштів.

Розробка і застосування платіжного календаря

Зміст і завдання антикризового фінансового управління підприємством.

Методи прогнозування банкрутства підприємства. Система попереднього реагування на загрозу банкрутства і комплекс упереджувальних заходів.

Фінансова санація підприємства як елемент антикризового управління. Менеджмент санації підприємства, його функції та завдання. Методи фінансування санації підприємства. Реструктуризація в системі антикризового фінансового управління підприємством. Організаційно-фінансове забезпечення реструктуризації підприємств.

 

ТЕМИ ЛЕКЦІЙНОГО МАТЕРІАЛУ ДЛЯ  ПРОВЕДЕННЯ ПОТОЧНОГО КОНТРОЛЮ ЗА РОЗДІЛАМИ МОДУЛЯ:

 

Розділ 1. Теоретичні основи й інформаційна база фінансового менеджменту

 

1. Тема 1. Теоретичні й організаційні основи фінансового менеджменту
2. Тема 2. Система забезпечення фінансового менеджменту
3. Тема 3. Визначення слідсті грошей у часі та її використання у фінансових  розрахунках
4. Тема 4. Аналіз фінансових звітів

 

Розділ 2. Управління  фінансово - виробничою діяльністю  і капіталом суб’єкта  господарювання

 

1. Тема 5 Управління грошовими потоками на підприємстві
2. Тема 6. Управління прибутком
3. Тема 7.  Управління активами
4. Тема 8.  Вартість та оптимізація структури капіталу

 

Розділ  3. Інвестиційна діяльність і прогнозування діяльності  суб’єкта господарювання

 

1. Тема 9. Управління інвестиціями
2. Тема 10. Управління фінансовими ризиками
3. Тема 11. Внутрішньофірмове фінансове прогнозування та планування
4. Тема 12. Антикризове фінансове управління підприємством

РОЗДІЛ 1. Теоретичні основи й інформаційна база фінансового менеджменту

 

Тема 1. ТЕОРЕТИЧНІ ТА ОРГАНІЗАЦІЙНІ ОСНОВИ МЕНЕДЖМЕНТУ

 

Методичні вказівки до вивчення теми

 

Фінансовий менеджмент - це процес управління формуванням, розподілом і використанням фінансових ресурсів господарського суб'єкта та оптимізації обороту його грошових коштів [3, с. 11].

З метою управління фінансами підприємств застосовується фінансовий механізм. Фінансовий механізм підприємств - це система управління їх фінансами, призначена для організації фінансових відносин і фондів грошових коштів з метою їх ефективного впливу на кінцеві результати роботи [5, с. 96- 97]. Слід пам'ятати, що фінансовий механізм складається з п'яти взаємозв’язаних елементів: фінансових методів, фінансових важелів:  правового, нормативного та інформаційного забезпечення [1,с.50-53].

Головна  мета фінансового менеджменту - максимізація добробуту власників підприємства у поточному та перспективному періодах.

У процесі досягнення головної мети управління фінансами вирішуються такі основні  завдання:

-         забезпечення формування достатнього обсягу фінансових ресурсів відповідно до завдань розвитку підприємства у майбутньому періоді;

-         забезпечення найефективнішого використання сформованого обсягу фінансових ресурсів у розрізі основних напрямів діяльності підприємства;

-         вдосконалення управління грошовими потоками;

-         забезпечення максимізації прибутку підприємства з найменшим рівнем фінансового ризику;

-         забезпечення мінімізації рівня фінансового ризику при очікуваному рівні прибутку;

-         забезпечення беззбиткової діяльності підприємства [4,с.35-39].

Фінансовий менеджмент реалізує свою головну мету та основні завдання шляхом здійснення таких функцій:

1) функції фінансового менеджменту як керуючої системи;

2) функції фінансового менеджменту як спеціальної галузі управління підприємством.

До питань, які мають розв'язуватись у фінансовому менеджменті, належать:

1. Розроблення  фінансової стратегії суб’єкта господарювання.

2. Створення організаційних структур, що забезпечують прийняття та реалізацію управлінських рішень відносно фінансової діяльності підприємства.

3. Формування ефективних інформаційних систем, що забезпечують обґрунтування альтернативних варіантів управлінських рішень.

4. Здійснення аналізу різних площин фінансової діяльності підприємства.

5. Планування фінансової діяльності підприємства за ключовими напрямами.

6. Розробка ефективної системи стимулювання реалізації управлінських рішень щодо фінансової діяльності підприємства.

7. Здійснення дійового контролю за виконанням прийнятих управлінських рішень.

Об'єктом  управління фінансового менеджменту є фінанси та фінансова діяльність підприємства. Враховуючи особливості здійснення фінансового менеджменту на підприємствах з погляду формування їх капіталу та фінансових ресурсів, розподілу цих фінансових ресурсів, обсягів та інтенсивності грошових потоків та інших умов фінансової діяльності, виникає необхідність класифікації підприємств як об'єктів фінансового менеджменту за:

1) формами власності;

2) організаційно-правовими формами діяльності;

3) галузевими ознаками;

4) розміром власного капіталу;

5) монопольним становищем на ринку;

6) стадіями життєвого циклу [4, с. 39-43].

Слід відокремлювати стратегію фінансового менеджменту від тактики.

Фінансова  стратегія підприємства – це формування системи довгострокових цілей фінансової діяльності та вибір найефективніших напрямів їх досягнення.

До основних етапів процесу формування фінансової стратегії підприємства належать:

1. Визначення загального періоду формування фінансової стратегії.

2. Формування стратегічних цілей фінансової діяльності. Досягнення цілей фінансової стратегії забезпечується за таких умов:

a)     достатності капіталу для формування необхідних активів;

б) оптимальності якісної структури активів і фінансової структури капіталу;

в) зниження рівня фінансових ризиків;

г) впровадження фінансових інновацій.

3. Розробка фінансової політики по окремих аспектах фінансової діяльності.

4. Конкретизація показників фінансової стратегії за періодами її реалізації.

5. Оцінка розробленої фінансової стратегії [3, с. 60-64].

Тактика фінансового менеджменту полягає в маркетингових дослідженнях, прийнятті фінансовим менеджером цінових рішень, вірній орієнтації на ті чи інші сегменти ринку, інтенсивних зусиллях по просуванню товарів, контролі за реалізацією та своєчасним коригуванням маркетингової політики Це – найважливіші складові фінансового успіху підприємств [6,с.265-328].

 

Питання до теми

1. Необхідність і сутність фінансового менеджменту.

2. Особливості фінансового менеджменту, пов'язані з формою власності і сферою здійснення бізнесу.

3. Об'єкт, суб'єкти, мета та завдання фінансового менеджменту.

4. Стратегія і тактика фінансового менеджменту.

5. Функції та механізм фінансового менеджменту.

6. Прийоми і методи фінансового менеджменту та їх характеристика.

7. Місце фінансового менеджменту в організаційній структурі суб’єкту господарювання.

8. Принципи фінансового менеджменту.

9. Загальна схема фінансового менеджменту.

 

Література

1. Балабанов Й. Т. Основы финансового менеджмента: Уч. пособие.-М.: Финансы и статистика, 1998. - С. 39, 50-53.

2. Финансовый менеджмент / Под ред. акад. Г. Б. Поляка. - М.: Финансы  ЮНИТИ,1997.-С.9-14.

3. Бланк И. А. Стратегия и тактика управления финансами. - К.: МП «ИТБМ ЛТД», СП «АДЕФ-Украина», 1996. - С. 11, 60-64.

4. Бланк И. А. Основы финансового менеджмента. Т. 1. - К.: Ника-Центр Эльга, 1999.- С. 35- 49.

5. Финансы / Под ред., проф., А. М. Ковалевой. - М.: Финансы и статистика,1996.-С.96.

6. Финансовый менеджмент: Теория и практика / Под. ред. чл.-корр. АМИР  Е. С. Стояновой. - М.: Перспектива, 1996. - С. 265-328.

 

Тема 2. СИСТЕМА ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ФІНАНСОВОГО МЕНЕДЖМЕНТУ

 

Методичні вказівки до вивчення теми

 

Система  забезпечення фінансового менеджменту включає:

-         систему організаційного забезпечення фінансового менеджменту;

-         систему інформаційного забезпечення фінансового менеджменту;

-         методи внутрішнього фінансового контролю.

 

Система організаційного забезпечення фінансового менеджменту являє собою взаємозв'язану сукупність внутрішніх структурних служб і підрозділів підприємства, створених для забезпечення, розробки і прийняття управлінських рішень стосовно фінансової діяльності та відповідальності за результати здійснення цих рішень.

Загальні принципи формування організаційної системи управління підприємством передбачають створення двох центрів управління – за ієрархічною і функціональною ознаками.

Ієрархічна будова центрів управління підприємством передбачає виокремлення різних рівнів управління. На даний час найпоширенішими є двох або три рівневі системи управління, де перший рівень представлений  апаратом управління підприємством в цілому, а наступні – управлінськими  службами його окремих  структурних одиниць і підрозділів.

Функціональна будова центрів управління підприємством ґрунтується на диференціації за функціями управління або видами діяльності. При функціональній будові центрів управління підприємством обидва ці підходи можуть бути використані окремо або в комплексі. Але досвід показує, що найбільша ефективність організаційної системи фінансового менеджменту досягається за умови використання функціональної будови центрів управління

Функціональна будова центрів управління фінансовою діяльністю суттєво відрізняється на підприємствах різних масштабів (мале, середнє, велике, крупне).

Поряд з традиційною інтеграцією системи фінансового управління із загальною системою управління підприємством на практиці використовуються й інші, прогресивніші форми такої інтеграції, наприклад концепція управління окремими напрямами фінансової діяльності підприємства на основі «центрів відповідальності».

Центр відповідальності – це структурний підрозділ, який повністю контролює покладені на нього напрями фінансової діяльності, а його керівник самостійно приймає управлінські рішення і в межах цих напрямів несе повну відповідальність за досягнення планових (або нормативних) показників, що характеризують рівень фінансової діяльності цього підрозділу. Розбіжності в функціональному спрямуванні діяльності таких структурних підрозділів, їх місця в організаційній структурі фінансового управління дає змогу виокремити чотири типи центрів  відповідальності на підприємстві: центр витрат, центр доходу, центр прибутку і центр інвестицій

Система інформаційного забезпечення являє собою безперервний добір відповідних економічних показників, необхідних для здійснення аналізу, планування і підготовки ефективних управлінських рішень по всім напрямкам фінансової діяльності.

Основними користувачами фінансової інформації є внутрішні та зовнішні користувачі.

Висока роль фінансової інформації у підготовці і прийнятті ефективних управлінських рішень зумовлює високі вимоги до її якості. Інформація для фінансового менеджменту повинна відповідати наступним вимогам: бути суттєвою, повною, своєчасною, достовірною, зрозумілою, порівнянною, ефективною.

Класифікація показників системи інформаційного забезпечення:

А. Система показників інформаційного забезпечення фінансового менеджменту, що формуються із зовнішніх джерел:

1. Показники, що характеризують загальний економічний розвиток країни, які, в свою чергу, діляться на:

a)      показники макроекономічного розвитку;

б) показники галузевого розвитку.

2.  Показники, що характеризують кон’юнктуру фінансового ринку, а саме:

a)     показники кон’єктури ринку цінних паперів (ринку фондових інструментів);

б) показники кон’юнктури ринку грошових інструментів.

3.  Показники, що характеризують діяльність контрагентів і конкурентів, серед яких виділяють такі групи:

a)      банки;

б)  страхові компанії;

в) постачальники продукції;

г) покупці продукції;

д) конкуренти.

4.  Нормативно-регулюючі показники, що формуються у розрізі таких блоків:

a)     нормативно-регулюючі показники по різних напрямом фінансової діяльності підприємства;

б) нормативно - регулюючі показники з питань функціонування окремих сегментів фінансового ринку.

Б.Система показників інформаційного забезпечення фінансового менеджменту, що формуються внутрішніх джерел:

      1. Показники, що характеризують фінансовий стан і результати фінансової діяльності підприємства в цілому:

a)     показники, які обов'язково відображаються в балансі  підприємства;

б) показники, які відображаються у звіті про фінансові результати;

в) показники, які відображаються у звіті про власний капітал, звіті про рух грошових коштів.

     2. Показники, що характеризують фінансові результати діяльності окремих структурних підрозділів підприємства (їх формування  ґрунтується на даних управлінського обліку підприємства):

a)     сферою діяльності підприємства (операційна, інвестиційна, фінансова):

б) центрами відповідальності;

в) географічним розташуванням;

г) видом кінцевої продукції тощо.

 3. Норматнивно-планові показники, пов’язані з фінансовим розвитком підприємства:

a)     система внутрішніх нормативів, що регулюють фінансовий розвиток підприємства;

б) система планових показників фінансового розвитку підприємства.

Використання всіх перелічених показників дозволяє створити систему інформаційного забезпечення фінансового менеджменту суб’єкта господарювання, орієнтовану як на ефективне поточне управління фінансами підприємства, так і на прийняття стратегічних фінансових рішень.

Системи і методи внутрішнього фінансового контролю відіграють важливу роль у механізмі фінансового менеджменту.

Внутрішній фінансовий контроль являє собою організований підприємством процес перевірки виконання і забезпечення реалізації управлінських рішень у сфері управління фінансами підприємства з метою досягнення стратегічних цілей і попередження кризових ситуацій, що можуть призвести до банкрутства.

У практиці країн з розвинутою ринковою економікою застосування дістала нова прогресивна комплексна система внутрішнього контролю, що поширюється у великих компаніях з розгалуженою мережею або в холдингових компаніях, яка називається контролінгом. Сьогодні система контролінгу поступово починає впроваджуватися і на підприємствах  України.

У загальній системі контролінгу виокремлюється один з основних його блоків – фінансовий контролінг.

Фінансовий контролінг забезпечує концентрацію контрольних дій основних напрямків фінансової діяльності підприємства, своєчасне виявлення відхилень фактичних показників від нормативних (планових) і визначення факторів, що зумовили ці відхилення, прийняття управлінських рішень з нормалізації процесу управління фінансами підприємства.

Основні принципи системи фінансового контролінгу:

a)     спрямованість на досягнення фінансової стратегії підприємства;

б) багатофункціональність фінансового контролінгу,

в) орієнтованість на кількісні показники;

г) відповідність методів фінансового контролінгу специфіці методів фінансового аналізу і фінансового планування;

д) своєчасність, простота і гнучкість побудови системи фінансового контролінгу;

є) економічна ефективність впровадження фінансового контролінгу на підприємстві.

Впровадження на підприємстві системи фінансового контролінгу дозволяє значно підвищити ефективність всього процесу управління фінансовою діяльністю.

 

Питання до теми

1. Поняття системи організаційного забезпечення фінансове менеджменту.

2. Ієрархічна і функціональна будови центрів управління підприємством.

3. Типова схема організаційної структури фінансового управління на великих підприємствах.

4. Поняття «центри відповідальності» на підприємстві і їх види.

5. Характеристика і вимоги до інформації та інформаційної системи фінансового менеджменту.

6. Характеристика основних користувачів фінансової інформації.

7. Охарактеризуйте показники, що формуються з внутрішніх і зовнішніх джерел інформації.

8. Сутність внутрішнього фінансового контролю на підприємстві, основні функції  та принципи побудови системи фінансового контролінгу?

9. Поняття система фінансового моніторингу.

 

Література

1. Закон України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» від 16.07.99.

2. Наказ Міністерства фінансів України «Питання складання фінансової звітності» від 24.02.2000.

3. Положення (стандарт) бухгалтерського обліку 1 «Загальні вимоги до фінансової звітності»:Т. Наказ Міністерства фінансів України № 87 від 31.03.99.

4. Положення (стандарт) бухгалтерського обліку 2 «Баланс»: Т. Наказ Міністерства фінансів України № 87 від 31.03.99.

5. Положення (стандарт) бухгалтерського обліку 3 «Звіт про фінансові результати»: Т. наказ Міністерства фінансів України № 87 від 31.03.99.

6. Положення (стандарт) бухгалтерського обліку 4 «Звіт про рух грошових коштів»: Т. наказ Міністерства фінансів України № 87 від 31.03.99.

7. Положення (стандарт) бухгалтерського обліку 5 «Звіт про власний капітал»: наказ Міністерства фінансів України № 87 від 31.03.99.

8. Бланк И. А. Финансовый менеджмент: Уч., курс. - К., 1999. -С. 21-63.

9. Бланк И. А. Основи финансового менеджмента. Т. 1. - К., 1999. - .52-131.

10. Финансовый менеджмент. Учебник / Под ред. акад. Г. Б. Поляка. - М., 1997. – с. 35-122.

11. Финансовый менеджмент. Изд. 2-е / Под. ред. чл.-корр. Е. С. Стояновой. –М., 1999.-С. 15-137.

 

Тема 3. ВИЗНАЧЕННЯ ВАРТОСТІ ГРОШЕЙ У ЧАСІ ТА ЇЇ ВИКОРИСТАННЯ У ФІНАНСОВИХ РОЗРАХУНКАХ

 

Методичні вказівки до вивчення теми

 

Однією з найважливіших властивостей грошей є їх розподіленість у часі. При аналізі коротких періодів (до 1 року) в умовах стабільної економіки ця властивість незначна і нею часто нехтують. Визначаючи річний обсяг реалізації по підприємству, сумують щомісячну виручку. Аналогічно поступають з усіма іншими грошовими потоками, що дозволяє оперувати їх підсумковими значеннями.

Однак у випадку більш тривалих  періодів чи в умовах сильної інфляції виникає серйозна проблема забезпечення порівнянності даних. Та сама номінальна сума грошей, отримана підприємством з інтервалом в один рік і більше, у таких умовах матиме для нього неоднакову цінність. Це зумовлює коригування звітних даних з урахуванням інфляції. Але проблема не зводиться тільки до цього.

Одним з основних принципів фінансового менеджменту є визнання тимчасової цінності грошей, тобто  залежності їхньої реальної вартості від величини проміжку часу, що залишається до їхнього одержання чи витрати. В економічній теорії дана властивість називається позитивною тимчасовою перевагою.

Поряд з інфляційним знецінюванням грошей існує ще як мінімум три найважливіші причини даного економічного феномена:

-         по-перше,  „сьогоднішні” гроші завжди будуть цінніше „завтрашніх” через ризик неотримання останніх, і цей ризик буде тим вище, ніж більше проміжок часу, що відокремлює одержувача грошей від цього „завтра”;

-         по-друге, володіючи коштами  „сьогодні”, економічний суб'єкт може вкласти їх у яке-небудь прибуткове підприємство і отримати прибуток, тоді як одержувач майбутніх грошей позбавлений цієї можливості. Розстаючись із грошима „сьогодні” на певний період часу (припустімо, даючи їх у борг на 1 місяць), власник не тільки піддає себе ризику їхнього неповернення, але й несе реальні економічні втрати у формі не одержаних доходів від інвестування;

-         крім того знижується платоспроможність економічного суб’єкта, тому що будь-які зобов'язання, одержувані ним замість грошей, мають більш низьку ліквідність, ніж „живі” гроші. Тобто в кредитора зростає ризик утрати ліквідності, що є третьою причиною позитивної тимчасової переваги.

Різноманітність завдань з визначення зміни вартості грошей у часі можна поєднати наступним чином:

І. Компаундування - визначення майбутньої вартості грошей:

1.1) вкладених одночасно на певний термін під певний процент (просте Компаундування);

1.2) вкладених рівними частками через рівні проміжки часу під певний процентів (FV або S ануїтетів або ренти):

1.2.1) Компаундування звичайної (відстроченої) ренти - це визначення S ренти, вклади по якій проводяться в кінці кожного періоду;

1.2.2) Компаундування вексельної ренти - визначення S ренти, вклади по якій проводяться на початку кожного періоду.

II. Дисконтування - визначення поточної (теперішньої) вартості грошей (англ. РV,  Р):

2.1) отриманих в майбутньому одночасно (просте дисконтування);

2.2) отриманих в майбутньому через рівні проміжки часу:

2.2.1) в кінці кожного періоду - це визначення теперішньої вартості звичайних ануїтетів, або Р звичайної (відстроченої) ренти;

2.2.2) на початку кожного періоду - це визначення Р (РV) вексельної ренти.

Надаючи кредит (позики, інвестиції), більшість власників грошей не згодні безкоштовно приймати на себе додаткові ризики і встановлюють відповідні умови його повернення, за яких їм будуть відшкодовані всі моральні й матеріальні незручності.

Кількісною мірою величини цього відшкодування є процентна ставка. З її допомогою може бути визначена як майбутня вартість „сьогоднішніх” грошей (наприклад, якщо їх збираються позичити), так і дійсна (поточна чи приведена) вартість „завтрашніх” грошей  (наприклад, тих, якими обіцяють розплатитися через рік після постачання товарів чи надання послуг). У першому випадку говорять про операцію нарощення, тому майбутню вартість грошей часто називають нарощеною. У другому випадку виконується дисконтування чи приведення майбутньої вартості до її поточної величини (на сучасний момент).

Операції нарощення грошей за процентною ставкою більш прості й зрозумілі бо з ними доводиться зустрічатись досить часто, беручи чи даючи гроші в борг. Однак для фінансового менеджменту більш важливе значення має дисконтування грошових потоків, приведення їхньої майбутньої вартості до сучасного моменту часу для забезпечення порівнянності величини розподілених за часом платежів.

Розглянемо деякі елементарні операції з одиничними сумами (разовими платежами).

Процентна (відсоткова) ставка показує ступінь інтенсивності зміни вартості грошей у часі. Абсолютна величина цієї зміни називається відсотком, вимірюється у грошових одиницях (наприклад, грн.) і позначається І. Якщо позначити майбутню суму S, а сучасну (чи первісну) P, то І = S – P. Процентна ставка є відносною величиною, вимірюється в десяткових  дробах чи %, і визначається розподілом відсотків на початкову суму:

і = І/Р =  (S – P) /Р ,                                                        (3.1)

Можна помітити, що формула розрахунку процентної ставки тотожна розрахунку статистичного показника „темп приросту”. Нарощення початкової суми за процентною ставкою називається декурсивним методом нарахування відсотків.

Крім процентної існує дисконтна ставка d (інша назва – ставка дисконту), величина якої визначається за формулою:

d = D / Р = D / (S – P) / S ,                                                       (3.2)

де D – сума дисконту.

Порівнюючи формули (3.1) і (3.2), можна помітити, що сума відсотків І і величина дисконту D визначаються як різниця між майбутньою і сучасною вартістю. Однак зміст, вкладений у ці терміни, неоднаковий. Якщо в першому випадку мова йде про приріст поточної вартості, то в другому визначається зниження майбутньої вартості.

Основною областю застосування дисконтної ставки є дисконтування - процес, зворотний нарахуванню відсотків. Але, іноді вона використовується і для нарощення. У цьому разі говорять про антисипативні відсотки.

За допомогою розглянутих вище ставок можуть нараховуватися як прості, так і складні відсотки. При нарахуванні простих відсотків нарощення початкової суми відбувається в арифметичній прогресії, а при нарахуванні складних відсотків - у геометричній.

 

Операції  з простими відсотками.

 

Нарахування простих декурсивних відсотків визначають за  формулою

                                           (3.3)

а нарахування простих антисипативних відсотків має іншу формулу:

,                                            (3.4)

де n - тривалість позички, вимірювана в роках.

Для спрощення обчислень другі співмножники у формулах (3.3) і (3.4) називаються множниками нарощення простих відсотків:

(1 + nі) - множник нарощення декурсивних відсотків;

[1 / (1 - nd)] - множник нарощення антисипативних відсотків.

Нарощення за антисипативним методом завжди відбувається більш швидкими темпами, ніж при використанні процентної ставки. Тому банки використовують цей метод для нарахування відсотків по видаваних ними позичках у періоди високої інфляції. Однак у нього є істотний недолік: як видно з формули (3.4), при n = 1/d знаменник дробу обертається в нуль і вираз втрачає зміст.

Провівши  моделювання, одержимо:

 ^.                                                (3.5)

Дотримуючись цієї умови, можна одержувати еквівалентні результати, нараховуючи відсотки як за формулою (3.5), так і за формулою (3.4).

Як правило, процентні ставки встановлюються на рік, тому вони називаються річними. Особливістю простих відсотків є те, що частота процесів нарощення протягом  року не впливає на результат. Тобто  немає ніякої різниці нараховувати 30% річних 1 раз на рік  нарахувати 2 рази по 15% річних. Проста ставка 30% річних при одному нарахуванні в рік називається еквівалентною простій ставці 15% річних при нарахуванні 1 раз в півроку.

Дана властивість характеризує те, що процес нарощення за простою процентною ставкою являє собою арифметичну прогресію з першим членом a₁ (а₁ = P) і різницею d = (P × і):

___________________________________________________________

*Антисипативним методом нарахування відсотків звичайно користуються в чисто технічних цілях, зокрема, для визначення суми, дисконтування якої по заданим дисконтній ставці і терміном, дасть шуканий результат. Оскільки в практиці суб’єктів господарювання цей метод практично не зустрічається, в подальшому викладі матеріалу він не деталізується.

 

 [P, P + (P × і), P + 2 × (P × і), P + 3 × (P ×і), ..., P + (k - 1) × (P × і)]

Нарощена сума S є ніщо інше як останній k-й член цієї прогресії (S = a_k = P + n × P × і), термін позики n дорівнює (k – 1). Тому, якщо збільшити n і одночасно пропорційно зменшити і, то величина кожного члена прогресії, у тому числі й останнього, залишиться незмінною.

Однак тривалість позички (чи іншої фінансової операції, зв'язаної з нарахуванням відсотків) n необов'язково повинна дорівнювати року чи цілому числу років. Прості відсотки найчастіше  використовуються при короткострокових (тривалістю менше року) операціях. У цьому разі виникає проблема визначення тривалості позички і тривалості року в днях. Якщо позначити тривалість року в днях буквою K (цей показник називається тимчасовою базою), а кількість днів користування позичкою t, то використане у формулах (3.3) і (3.4) позначення кількості повних років n можна буде виразити як t/K. Підставивши цей вираз в (3.3) і (3.4), для декурсивних відсотків одержимо:

 ^,                                                   (3.6)

Якщо тимчасова база (K) приймається рівною 365 (366) дням, то відсотки називаються точними. Якщо K = 360 дням, то говорять про комерційні чи звичайні відсотки.

У свою чергу, підрахунок тривалості позички може бути наближеним, коли виходять з тривалості року в 360 днів, або точним - за календарем чи за спеціальною таблицею номерів днів у році. Визначаючи наближену тривалість позички, спочатку підраховують число повних місяців і множать його на 30. Потім додають число днів у неповних місяцях. Загальним для всіх способів підрахунку є правило: день видачі і день повернення кредиту вважаються за один день (назвемо його граничним днем). У наведеному вище умовному прикладі точна тривалість позички складе за календарем 99 днів (21 день у березні + 30 днів у квітні + 31 день у травні + 16 днів у червні + 1 граничний день). Той же результат буде отриманий, якщо використовувати таблицю номерів днів у році (10 березня має порядковий номер 69, а 17 червня - 168). Якщо ж використовувати наближений спосіб підрахунку, то тривалість позички складе 98 днів (21 + 2 × 30 + 16 + 1).

Найбільш часто зустрічаються наступні комбінації тимчасової бази і тривалості позички (цифри в дужках позначають відповідно величину t і K):

1.      Точні відсотки з точним числом днів (365/365).

2.      Звичайні (комерційні) відсотки з точною тривалістю позички (365/360).

3.      Звичайні (комерційні) відсотки з наближеною тривалістю позички (360/360).

Розходження у способах підрахунку днів можуть здаватися несуттєвими, однак при великих сумах операцій і високих процентних ставках вони досягають дуже помітних розмірів.

Зворотним завданням стосовно нарахування відсотків є розрахунок сучасної вартості майбутніх грошових надходжень (платежів) чи дисконтування. У ході дисконтування за відомою майбутньою вартістю S і заданим значенням процентної (облікової) ставки і тривалості операції знаходиться поточна вартість (P). Залежно від того, яка саме ставка (проста процентна чи проста облікова) застосовується для дисконтування, розрізняють два його види: математичне дисконтування і банківський облік.

 

Види дисконтування

Метод банківського обліку одержав назву від однойменної фінансової операції, в ході якої комерційний банк викуповує у власника (враховує) простий чи перекладний вексель за ціною нижче номіналу до витікання зазначеного на цьому документі терміну  погашення. Різниця між номіналом і викупною ціною утворить прибуток банку від цієї операції і називається дисконтом (D). Для визначення розміру викупної ціни (а отже, і суми дисконту) застосовується дисконтування за методом банківського обліку. При цьому використовується проста дисконтна ставка d. Викупна ціна (поточна вартість) векселя визначається за формулою:

,                                                      (3.7)

де t - термін, що залишається до погашення векселя, днів.

Другий співмножник цього виразу (1 - (t / k ) × d) називається дисконтним множником банківського обліку по простих відсотках.

Як правило, при банківському обліку застосовують звичайні відсотки з точною тривалістю позички.

Основною областю застосування простих процентної і дисконтної ставок є короткострокові фінансові операції, тривалість яких менше 1 року. Обчислення з використанням простих ставок не враховують можливість реінвестування нарахованих відсотків, тому що нарощення і дисконтування застосовуються щодо незмінної вихідної суми P чи S.

На відміну від них складні ставки відсотків враховують можливість реінвестування відсотків, тому що в цьому випадку застосовується нарощення за формулою не арифметичної, а геометричної прогресії, першим членом якої є початкова сума P, а знаменник дорівнює (1 + і): [P, P  ×  (1 + і), P  ×  (1 + і)², P  ×  (1 + і)³ , ..., P  ×  (1 + і)ⁿ ],  де n - число років позички , менше числа членів прогресії k на 1 (n = k - 1).

Нарощену вартість (останній член прогресії) знаходять за формулою:

              ,                                                  (3.8),

де (1 + і) ⁿ - множник нарощення декурсивних складних відсотків.

 

З позицій фінансового менеджменту використання складних відсотків є більш кращим, тому що визнання можливості власника в будь-який момент інвестувати свої засоби з метою одержання доходу є наріжним каменем усієї фінансової теорії. При використанні простих відсотків ця можливість часто не враховується, тому результати обчислень виходять менш коректними. Проте при короткострокових фінансових операціях, як і раніше, широко застосовуються обчислення простих відсотків.

Найбільш широко складні відсотки застосовують при аналізі довгострокових фінансових операцій (n > 1). На великому проміжку часу повною мірою  виявляється ефект реінвестування, нарахування „відсотків на відсотки”. У зв'язку з цим питання виміру тривалості операції і тривалості року в днях у випадку складних відсотків стоїть менш гостро. Як правило, неповну кількість років виражають дробовим числом через кількість місяців (3/12 чи 7/12), не вдаючись до більш точних підрахунків днів. Тому у формулі нарахування складних відсотків число років практично завжди позначається буквою n, а не t/K, як це прийнято для простих відсотків. Найбільш педантичні кредитори, приймаючи в увагу велику ефективність простих відсотків на коротких відрізках часу, використовують змішаний порядок нарахування відсотків у випадку, коли термін операції (позички) не дорівнює цілому числу років: складні відсотки нараховуються на період, вимірюваний цілими роками, а відсотки за дробову частину терміну нараховуються за простою процентною ставкою:

  ,                                   (3.9)

де a - число повних років у складі тривалості операції,

t - число днів у відрізку часу, що приходиться на неповний рік,

K - тимчасова база.

У цьому випадку знову виникає необхідність виконання календарних обчислень за розглянутими вище правилами.

Важливою особливістю складних відсотків є залежність кінцевого результату від кількості нарахувань протягом року. Тут знову позначається вплив реінвестування нарахованих відсотків: база нарахування зростає з кожним новим нарахуванням, а не залишається незмінною, як у випадку простих відсотків. Наприклад, якщо нараховувати 20% річних 1 раз у рік, то початкова сума в 1 тис. грн. зросте під кінець року до 1,2 тис. грн.  (1 × (1+ 0,2)). Якщо ж нараховувати по 10% кожні півроку, то майбутня вартість складе 1,21 тис. грн. (1 × (1 + 0,1) × (1 + 0,1)), при поквартальному нарахуванні по 5% вона зросте до 1,216 тис. грн. У міру збільшення числа нарахувань (m) і тривалості операції ця різниця буде дуже сильно збільшуватися. Якщо розділити суму нарахованих відсотків при щоквартальному нарощенні на початкову суму, то вийде 21,6% (0,216 / 1 × 100), а не 20%. Отже складна ставка 20% при однократному нарощенні і 20% (чотири рази по 5%) при поквартальному нарощенні приводять до різних результатів, тобто вони не є еквівалентними.

Цифра 20% відбиває вже не дійсну (ефективну), а номінальну ставку. Ефективною процентною ставкою є значення 21,6%.

У фінансових розрахунках номінальну складну процентну ставку прийнято позначати буквою j.

Дисконтування по складних відсотках у випадку однократного нарахування відсотків має вигляд:

,                                                       (3.10)

де (1 – d)ⁿ - дисконтний множник банківського обліку по складній дисконтній ставці.

Значно більше поширення має математичне дисконтування по складній процентній ставці і. Для m = 1 одержуємо

^,                                                            (3.11)

де 1 / (1 + і)ⁿ - дисконтний множник математичного дисконтування по складній процентній ставці.

При кількаразовому нарахуванні відсотків протягом  року формула математичного дисконтування має вигляд

 ^,                                                         (3.12)

де j – номінальна  складна процентна ставка,

1/ (1 + j / m)^mn – дисконтний  множник математичного дисконтування за складною номінальною процентною ставкою.

В міру збільшення числа нарахувань відсотків протягом  року (m) проміжок часу між двома суміжними нарахуваннями зменшується – при  m = 1 цей проміжок дорівнює 1 року, а при m = 12 – тільки  1 місяцю. Теоретично можна представити ситуацію, коли нарахування складних відсотків виконується настільки часто, що загальне його число в межах року прагне до нескінченості, тоді величина проміжку між окремими нарахуваннями буде наближатися до нуля, тобто нарахування стане практично постійним. Така на перший погляд гіпотетична ситуація має важливе значення для фінансів і при побудові складних аналітичних моделей (наприклад, при розробці масштабних інвестиційних проектів) часто застосовують безкінечні відсотки. Нескінчена процентна ставка (очевидно, що при постійному нарахуванні мова може йти тільки про складні відсотки) позначається буквою δ (читається "дельта"), часто цей показник називають ”сила росту”. Формула нарощення за нескінченою процентною ставкою має вигляд

,                                                 (3.13)

де e – основа натурального логарифма (≈2,71828...),

e ^δп - множник нарощення нескінчених відсотків.

Для нескінчених відсотків не існує розходжень між процентною і дисконтною ставками - сила росту є універсальним показником. Однак поряд з постійною силою росту може використовуватися перемінна процентна ставка, величина якої міняється за заданим законом (математичною функцією). У цьому випадку можна будувати дуже потужні імітаційні моделі, однак математичний апарат розрахунку таких моделей досить складний і не розглядається в межах нашої теми, так само як і нарахування відсотків за змінною безупинною процентною ставкою.

Безконечне дисконтування з використанням постійної сили росту здійсняється за формулою:

 ^,                                                  (3.14)

де 1 / e ^δп - дисконтний множник дисконтування за силою росту.

Між силою росту і дисконтним множником декурсивних відсотків існує наступний зв'язок:

 .                                                            (3.15)

З ускладненням завдань фінансового менеджменту, сфера застосування безкінечних відсотків буде поширюватися, тому що при цьому стає можливим використання більш потужного математичного апарату. Особливо наочно це виявляється у випадку безкінечних процентних ставок

 

Визначення поточної і майбутньої величини грошових потоків

 

Основні правила процентних обчислень залишаються незмінними і для сукупності (потоку) платежів, однак виникає необхідність ввести кілька додаткових понять. У фінансовому аналізі для позначення грошових потоків у найбільш загальному змісті використовується термін рента. Кожен окремий рентний платіж називають членом ренти.

Окремим випадком ренти є фінансова  рента, або аннуїтет - такий потік платежів, усі члени якого рівні один одному, як і інтервали часу між ними. Форму ануїтетів мають багато фінансових потоків, наприклад, виплата доходів по  облігаціях чи платежі по кредиту, страхові внески та ін.

Принцип непостійної цінності грошей унеможливлює пряме підсумовування членів ренти. Для врахування впливу фактора часу до кожного члена ренти застосовують правила нарощення і дисконтування. Причому в аналізі грошових потоків застосовується техніка обчислення тільки складних відсотків, тобто  передбачається, що одержувач потоку має змогу реінвестувати одержувані ним суми. Якби  розміри рент завжди обмежувалися двома-трьома членами, то необхідність створення спеціальних способів розрахунку грошових потоків, можливо, і не виникла б. Ні в теорії, ні на практиці таких обмежень немає, навпаки, існують великі, дуже великі і навіть нескінченні грошові потоки (вічні ренти).

Існують спеціальні методи, що дозволяють аналізувати ренту не по кожному її члену окремо, а як єдину сукупність визначати розміри інших важливих параметрів ренти.

Залежно від числа платежів за період розрізняють річні й p-термінові ренти. У першому випадку за один період ренти (рівний, як правило, одному року) робиться 1 виплата; у другому протягом  періоду робиться p виплат (p > 1). У випадку дуже частих виплат рента може розглядатися як нескінченна (p → ∞). Частіше у фінансовому аналізі мають справу з дискретними рентами, для яких p - кінцеве ціле число. Так само, як і при використанні складної процентної ставки, для одиничних сум, нарощення (дисконтування) рент може робитись 1 раз за період, m раз за  період чи постійно. За величиною членів грошового потоку ренти можуть бути постійними (з рівними членами) і змінними. За імовірності виплат ренти поділяються на реальні й умовні. У випадку умовної ренти виплата її членів ставиться в залежність від настання якої-небудь умови. За своєю загальною тривалістю (чи за числом членів) розрізняють обмежені (з кінцевим числом членів) і нескінченні (вічні, безстрокові) ренти. Щодо фіксованого моменту початку виплат ренти можуть бути негайними і відкладеними (відстроченими). Ренти, платежі по яких робляться наприкінці  періоду, називаються звичайними чи постнумерандо; при виплатах на початку періоду говорять про ренти пренумерандо.

Розглянемо приклад визначення майбутньої величини обмеженої постійної ренти (ануїтета) постнумерандо, яка виплачується 1 раз за рік (p = 1), відсотки нараховуються за складною ефективною процентною ставкою і 20% річних нараховуються також 1 раз за рік (m = 1). Розмір річного платежу R складає 3 тис. грн., загальний термін ренти n дорівнює 5 років.

 

Таблиця 3.1 - Нарощення грошового потоку

 

№ періоду	1	2	3	4	5	Всього
1. Член ренти, тис.грн.	3	3	3	3	3	15
2. Час до кінця ренти, періодів (років)	4	3	2	1	0	–
3. Множник  нарощення	(1+0,2)4	(1+0,2)3	(1+0,2)2	(1+0,2)1	(1+0,2)0	–
4. Нарощена величина, тис. грн. (р.1×р.3)	6,22	5,18	4,32	3,6	3	22,32

 

Отримане значення (22,32 тис. грн.) очевидно, більше арифметичної суми окремих членів ренти (15 тис. грн.), але вона значно менше тієї очікуваної суми, що могла бути отримана, якби  проводилось нарощування за ставкою 20% всі 15 тис. грн. за весь термін ренти. Нарощена сума ренти S отримана шляхом послідовного нарахування відсотків за кожним членом ренти і наступного сумування одержаних результатів.

Увівши позначення k = номера періоду ренти, в найбільш загальній формі даний процес можна виразити наступною формулою:

.                                            (3.16)

У нашому прикладі член ренти R незмінний протягом  усього терміну, процентна ставка і також постійна. Тому нарощену величину ренти можна знайти як суму геометричної прогресії з першим членом 3000 і знаменником (1 + 0,2):

.

Отже, від загальної формули нарощення ренти можна перейти до формули нарощення ануїтета:

.                                             (3.17)

Другий співмножник цього виразу - [((1 + і)ⁿ - 1) / і]  називається множником нарощення ануїтету. Так само як і у випадку з нарахуванням відсотків на одиничні суми, значення таких множників табульовані, що дозволяє полегшити відсоткові нарахування грошових потоків.

Нарощення грошових потоків має місце при періодичному внесенні на банківський депозит фіксованих сум з метою акумулювання коштів до певного моменту часу. Наприклад, розмістивши довгострокову облігаційну позику, підприємство готується до погашення суми основного боргу наприкінці  терміну позики шляхом періодичного внесення на банківський рахунок фіксованих платежів під установлений відсоток. У такий спосіб до моменту погашення облігаційної позики підприємство сконцентрує достатні кошти. Аналогічні завдання вирішуються в ході формування пенсійного  фонду чи при акумулюванні суми для оплати навчання дітей. Наприклад, піклуючись про свою старість, людина може поряд з обов'язковими відрахуваннями в державний Пенсійний фонд вносити частину свого щомісячного заробітку на банківський депозит під відсотки. Нарощення суми такого внеску буде відбуватися за описаним вище алгоритмом. Таким же шляхом підприємства можуть формувати амортизаційний фонд для планової заміни устаткування.

Зворотний щодо нарощення процес - дисконтування грошового потоку, дуже важливий для фінансового менеджменту, бо в результаті визначаються показники – критерії  прийняття фінансових рішень.

Розглянемо цей процес більш докладніше. Припустимо, що розглянутий у нашому прикладі грошовий потік характеризує плановані надходження від реалізації інвестиційного проекту. Доходи повинні надходити наприкінці  періоду. Оскільки ці надходження планується одержати в майбутньому, а інвестиції, необхідні для виконання проекту, повинні бути зроблені вже сьогодні, підприємству необхідно зіставити величину майбутніх доходів із поточною величиною витрат. Для забезпечення порівнянності даних величина майбутніх надходжень повинна бути приведена до дійсного моменту, іншими словами даний грошовий потік повинен бути дисконтовано за ставкою 20%. Підприємство зможе визначити сьогоднішню вартість майбутніх доходів. При цьому процентна ставка буде виступати як  вимірник альтернативної вартості цих доходів: вона показує, скільки грошей могло б одержати підприємство, якби  розмістило приведену (сьогоднішню) вартість майбутніх надходжень на банківський депозит під 20%.

 

Таблиця 3.2 - Дисконтування грошового потоку

 

№ періоду	1	2	3	4	5	разом
1. Член ренти,  тис. грн.	3	3	3	3	3	15
2. Число років від початкової дати	1	2	3	4	5
3. Множник дисконтування	1/(1+0,2)1	1/(1+0,2)2	1/(1+0,2)3	1/(1+0,2)4	1/(1+0,2)5	–
4. Приведена величина, тис. грн. (р.1× р.3)	2,5	2,08	1,74	1,45	1,21	8,98

 

Операції нарощення і дисконтування грошових потоків взаємооборотні, тобто нарощена сума ренти може бути отримана нарахуванням відсотків за відповідною складною ставкою і на сучасну (приведену) величину цієї ж ренти (S = PV× (1+і)n).

З табл. 3.2 видно, що при альтернативних витратах 20% сьогоднішня вартість майбутніх доходів складає 8,98 тис. грн. Саме ця величина і повинна порівнюватися з інвестиціями для визначення доцільності прийняття  проекту чи відмови від його реалізації. Узагальнюючи алгоритм, за яким виконувалися розрахунки, одержуємо загальну формулу дисконтування грошових потоків:

.                                             (3.18)

Тому що в нашому прикладі й і R - постійні величини, знову застосовуючи правило підсумовування геометричної прогресії, одержимо  формулу дисконтування ануїтету:

 

 .                                       (3.19)

Другий співмножник цього виразу  (1 - (1 + і)^-n) / і  називається дисконтним множником ануїтету.

Формули (3.18) і (3.19) описують найбільш загальні випадки нарощення і дисконтування ануїтетів: розглядаються тільки обмежені ренти, виплати і нарахування відсотків виконуються 1 раз протягом року, використовується тільки ефективна відсоткова ставка і. Так само як і у випадку одиничних сум, усі ці параметри можуть мінятися. Тому існують модифіковані формули нарощення і дисконтування ануїтетів, що враховують особливості окремих грошових потоків. Основні з них, що відносяться до обмежених грошових потоків, представлені в табл. 3.3.

У табл. 3.3 не знайшли відображення формули розрахунку необмежених грошових потоків, тобто вічних рент чи перпетуїтетів.

 

Таблиця 3.3 - Основні формули нарощення і дисконтування обмежених ануїтетів

 

Види рент	Нарощення	Дисконтування
1. Річна з нарахуванням кілька разів у році (p = 1, m > 1)
2.p-термінова з нарахуванням 1 раз у році (p > 1, m = 1)
3.p- термінова з нарахуванням кілька разів у році (p > 1, m > 1, p = m)
4. p- - термінова з нарахуванням кілька разів у році (p > 1, m > 1, p ≠ m)
5. Річна з нарахуванням безупинних відсотків  (p = 1, d)
6. p- термінова з нарахуванням безупинних відсотків (p > 1, d)

 

Очевидно, що майбутню вартість ренти такого роду визначити неможливо - її сума також буде прагнути до нескінченності, однак приведена величина вічного грошового потоку може бути виражена дійсним числом. Формула її визначення дуже проста:

 ^,                                                     (3.20)

де R – член ренти (разовий платіж);

i – складна процентна ставка.

Якщо необмежена рента виплачується p раз у році, і нарахування відсотків по ній проводиться m раз за рік, причому m = p, то формула розрахунку її приведеної вартості має вигляд:

 ^,                                                           (3.21)

де j – номінальна процентна ставка

У випадку, якщо член вічної ренти R щорічно збільшується з постійним темпом приросту g, те приведена вартість такої ренти визначається за формулою:

 ^,                                                     (3.22)

де R₁ - член ренти в першому році.

Дана формула має рацію при g < і. Вона застосовується в оцінці звичайних акцій.

 

Обчислення основних параметрів грошових потоків

 

Зіставлення різних варіантів погашення позики тільки за критерієм загальної величини виплачених відсотків, не зовсім  коректне: порівнюються  різні грошові потоки, для яких крім абсолютних сум має значення, в якому конкретно періоді часу гроші були сплачені чи отримані.

Розглянемо докладніше, що собою являє представляє кожний з цих потоків (табл. 3.4).

 

Таблиця 3.4 - Порівняння варіантів виплати позики

 

Члени потоку	Варіанти погашення позики, тис. грн
	повернення основного боргу в кінці строку	фіксована виплата основного боргу	фіксована термінова сплата
1. Одержання позики	+6000	+6000	+6000
2. Платіж наприкінці  1 року	-1200	-3200	-2848,4
3. Платіж наприкінці  2 року	-1440	-2800	-2848,4
4. Платіж наприкінці  3 року	-7728	-2400	-2848,4
5. Приведена до моменту одержання позики сума виплат	-6472,2	-6000	-6000

 

Унаслідок дії принципу тимчасової цінності грошей додавання членів цих потоків є безглуздою операцією - платежі, зроблені з інтервалом в 1 рік, не порівнянні. Тому в рядку 5 табл. 3.4 розрахована дисконтована за ставкою 20% величина кожного з потоків (в останній графі цієї таблиці представлений ануїтет). Два інших потоки складаються з нерівних членів, їх дисконтування виконано за загальною формулою. Як видно з результатів розрахунків, найбільшу негативну величину (- 6472,2) має приведена сума платежів по першому потоці, вона навіть перевищує суму отриманої позики. Тобто, погашаючи борг на таких умовах, підприємство реально несе фінансові втрати. Два останніх варіанти не погіршують фінансового стану підприємства.

Порівнюючи між собою приведені величини грошових притоків і відтоків фінансової операції, визначають найважливіший фінансовий показник - чисту приведену вартість (NPV). Найбільш загальна формула визначення цього показника є такою:

 ,                                                    (3.23)

де I₀ – початкові інвестиції в проект (відтік грошей),

PV – приведена вартість майбутніх грошових потоків за проектом.

При використанні цієї формули всі грошові доходи позначаються позитивними цифрами, а відтоки коштів  (інвестиції, витрати) – негативними.

У нашому прикладі підприємство одержувало кошти  (сума позики 6 млн. грн), а потім протягом  3 років проводило грошові витрати, тобто мали місце відтоки коштів. Тому до початкового моменту приводилися не надходження, а витрати. Звичайно при реалізації інвестиційних проектів спостерігається зворотна картина: спочатку підприємство вкладає кошти, а потім одержує періодичні доходи від цих вкладень. Тому визначимо NPV (3.23) з урахуванням правил дисконтування грошових потоків:

 ^,                                           (3.24)

де n - загальний термін фінансової операції (проекту);

R_k - елемент дисконтованого грошового потоку (член ренти) в періоді k;

k - номер періоду.

Під процентною ставкою і (у даному випадку її називають ставкою порівняння) розуміється річна складна ефективна ставка декурсивних відсотків. Термін операції n у загальному випадку вимірюється роками. Якщо ж реальна операція не відповідає цим умовам, тобто інтервали між платежами не рівні року, то як  одиницю виміру терміну приймаються частки року, вимірювані, як правило, у місяцях, поділених на 12. Наприклад, інвестиції в сумі 500 тис. грн принесуть у перший місяць 200 тис. грн додаткового доходу, в другий 300 тис. грн і в третій - 700 тис. грн. Ставка порівняння дорівнює 25%. Чиста приведена вартість даного проекту складе 1 млн. 147 тис. грн:

 

.

 

Досить розповсюдженою є помилка, коли в подібних випадках намагаються розрахувати місячну процентну ставку розподілом річної ставки на 12, а термін проекту вимірюють у цілих місяцях (замість 1/12   року беруть 1 місяць, замість 2/12 – 2 місяці і т.д.). У цьому разі буде отриманий неправильний результат, тому що виникне ефект щомісячного реінвестування нарахованих складних відсотків.

Якщо грошовий потік складається з однакових і рівномірно розподілених виплат (тобто являє собою ануїтет), можна спростити розрахунок NPV, скориставшись формулами дисконтування ануїтетів. Наприклад, якби в проекті було передбачене одержання протягом  трьох місяців по 400 тис. грн доходу щомісяця (тобто R = 4800), то треба розрахувати приведену вартість ануїтета терміном 3/12 року і числом виплат p = 3. Застосувавши формулу (табл. 3.3), одержимо

.

Крім правильного обчислення чистої приведеної вартості, необхідно розуміти її фінансовий зміст. Позитивне значення цього показника вказує на фінансову доцільність здійснення  операції чи реалізації проекту.

 Негативна NPV свідчить про збитковість інвестування. У прикладі з проектом отримане позитивне значення NPV, що свідчить про його інвестиційну привабливість.

Другим важливим фінансовим показником є внутрішня норма прибутковості (ІRR). ІRR - це така річна процентна ставка, що робить NPV проекту рівним нулю, тобто коли поточна вартість грошових надходжень проекту дорівнює величині інвестицій.

Визначення  ІRR не має прямого алгебраїчного рішення, тому знайти її величину можна шляхом підбору значення або використовуючи який-небудь ітераційний спосіб. Трудомісткість цієї проблеми практично знімається наявністю ПК з пакетом електронних таблиць.

 

Питання до теми

1. Необхідність і сутність визначення часової вартості грошей. Основні причини зміни вартості грошей у часі.

2. Типи задач при визначенні вартості грошей у часі. Класифікація, алгоритм і способи їх вирішення.

3. Проблеми застосування принципів Компаундування та дисконтування в Україні. Значення встановлення зміни часової вартості грошей у світовому господарстві.

4. Поняття і сутність Компаундування. Просте Компаундування. Компаундування ануїтетів (ренти). Поняття звичайної і вексельної ренти.

5. Поняття і сутність дисконтування. Просте дисконтування. Дисконтування звичайної і вексельної ренти.

6. Оцінка майбутньої і теперішньої вартості грошей з урахуванням фактора інфляції.

7. Як вигідніше вкладати гроші: водночас чи рівним частками через рівні проміжки часу?

 

 

 

Література

 

1. Бланк И. А. Финансовый менеджмент. -  К.: Ника-Центр, 2004.-С. 68-86.
2. Брігхем Є. Г. Основи фінансового менеджменту. - К.: Молодь, 1997. -
3. С. 251-297.
4. Финансовый менеджмент: теория и практика: Учебник/  Под ред. Е.С. Стояновой- М.: Изд-во „Перспектива”, 2004. – с.84-132
5. Фінансовий менеджмент.: Навч.посібник/За ред. Поддерьогіна  А.М. – К.: КНЕУ, 2001. – с. 99-128
6. Фінансовий менеджмент.: Навч.посібник/За ред. Г.Г. Кірейцева – К.: КНЕУ, 2002. – с. 111-144

 

Тема 4. АНАЛІЗ ФІНАНСОВИХ ЗВІТІВ

 

Методичні вказівки до вивчення теми

 

За сучасних умов переходу економіки України до ринкових відносин особливо важливим і практично значущим для забезпечення беззбиткової діяльності суб'єктів господарювання та запобігання їх банкрутству є систематичний та якісний аналіз фінансової діяльності, зокрема аналіз фінансових звітів. Для забезпечення якісного та детального аналізу фінансових звітів необхідно оволодіти загальними концептуально-методичними принципами у підходах і трактуваннях фінансового стану підприємства.

Підфінансовим станом підприємства розуміють його спроможність фінансувати свою діяльність. Він характеризується забезпеченістю фінансовими ресурсами, необхідними для нормального функціонування підприємства, доцільністю їх розміщення та ефективного використання, фінансовими взаємовідносинами з іншими юридичними та фізичними особами, платоспроможністю та фінансовою стійкістю [3, с. 409]. Тобто фінансовий стан — це рівень збалансованості окремих структурних елементів активів і капіталу підприємства, а також рівень ефективності їх використання. Оптимізація фінансового стану підприємства є однією з головних умов успішного його розвитку в перспективі. У той же час кризовий фінансовий стан підприємства свідчить про серйозну загрозу можливості  банкрутства [4, т. 2, с. 476].

Фінансовий стан підприємства може бути стійким, нестійким і кризовим [3, с. 409—410]. Він характеризується сукупністю показників, які відображають процес формування і використання фінансових ресурсів підприємства. У ринковій економіці фінансовий стан підприємства, по суті, — це кінцеві результати його діяльності. Крім того, фінансовий стан господарюючого суб'єкта — це характеристика його фінансової конкурентоспроможності, використання фінансових ресурсів і капіталу, виконання зобов'язань перед державою та партнерами по бізнесу.

Фінансовий аналіз — це спосіб накопичення, трансформації й використання інформації фінансового характеру. Фінансовий аналіз підприємства включає велику кількість різних видів оцінок результатів його діяльності. Оптимізація та обсяги даного аналізу залежать насамперед від поставленої мети: визначення доходності фірми для порівняння її з аналогічними показниками інших підприємств чи оцінка підприємства з точки зору його ринкової вартості.

Фінансовий аналіз складається з трьох взаємозв'язаних розділів:

a)     аналіз фінансових результатів;

б) аналіз фінансового стану;

в) аналіз ділової активності.

Слід підкреслити, що основу фінансового аналізу, як і фінансового менеджменту в цілому, складає аналіз фінансових звітів .

Фінансова інформація — це набір даних (у систематизованій певним чином формі) про склад:

-         господарських ресурсів,зобов'язань і фінансових джерел підприємства;

-         рівня прибутку й витрат, які дають змогу оцінити очікувані доходи та пов'язані з ними ризики;

-         оборотів підприємства та якості його активів;

-         обсягу та якості грошових потоків.

Фінансова звітність — це сукупність форм звітності, які складені на основі даних фінансового обліку з метою надання зовнішнім і внутрішнім користувачам узагальненої інформації про фінансовий стан у вигляді, який зручний і зрозумілий для прийняття цими користувачами певних ділових рішень [1, с. 170—171].

У світовій і національній практиці фінансова звітність базується на принципах:

a)      відкритості інформації;

б) зрозумілості фінансовоїзвітності особам, які приймають ділові рішення на її основі;

в) корисності чи значущості та вірогідності;

г) припущень і обмежень, які дають змогу адекватної інтерпретації фінансової звітності [1, с. 172—174].

Головна мета аналізу фінансових звітів — своєчасно виявляти й усувати недоліки у фінансовій діяльності та знаходити резерви поліпшення фінансового стану підприємства та підвищення його платоспроможності.

При цьому треба вирішити такі завдання:

1. На підставі вивчення взаємозв'язку між різними показниками виробничої, комерційної і фінансової діяльності дати оцінку виконання плану з надходження фінансових ресурсів та їх використання з позиції поліпшення фінансового стану підприємства.

2. Прогнозування можливих фінансових результатів, економічної рентабельності, виходячи з реальних умов господарської діяльності й наявності власних і позичкових ресурсів, розробка моделей фінансового стану за різноманітних варіантів використання ресурсів.

3. Розробка конкретних заходів, які спрямовані на ефективніше використання фінансових ресурсів і зміцнення фінансового стану підприємства [3, с. 410].

Слід пам'ятати, що основними джерелами інформації для аналізу фінансового стану підприємства є звітний бухгалтерський баланс (форма № 1), звіт про фінансові результати (форма № 2), звіт про власний капітал (форма № 3), звіт про рух грошових коштів (форма № 4), відомості про стан майна підприємства (форма № 5) та інші форми звітності, дані первинного й аналітичного бухгалтерського обліку, які деталізують окремі статті балансу.

За допомогою аналізу фінансових звітів проводять:

-         попередню (загальну) оцінку фінансового стану підприємства та змін його фінансових показників за звітний період;

-         аналіз платоспроможності та фінансової стійкості підприємства;

-         аналіз кредитоспроможності підприємства та ліквідності його балансу;

-         аналіз фінансових результатів підприємства;

-         аналіз обігу оборотних активів;

-         оцінку потенційного банкрутства;

-         аналіз доходності (рентабельності);

-         аналіз використання капіталу;

-         аналіз рівня самофінансування;

-         аналіз валютної самоокупності .

Основним звітним документом фірми є бухгалтерський баланс, який являє собою моментальний знімок фінансово - господарського стану суб’єкта господарювання на певну дату.

Для аналізу фінансових звітів використовують різні методи й прийоми. Доприйомів належать:

a)     горизонтальний (часовий) аналіз;

б) вертикальний (структурний) аналіз;

в) трендовий аналіз;

г) аналіз відносних показників (коефіцієнтів);

д) порівняльний аналіз;

е) факторний аналіз.

Методи можна узагальнити в дві основні групи:

-         неформалізовані: експертних оцінок; порівняльні; побудови системи показників; побудови системи аналітичних таблиць та ін.;

-         формалізовані: ланцюгових підстановок; абсолютних різниць; балансовий; процентних чисел; простих і складних процентів; дисконтування та ін.

В аналізі також широко застосовують традиційні методи економічної статистики: середніх та відносних величин; групування; індексний та ін. [2, с. 263—265].

Для  аналізу фінансових звітів використовують комплекс показників, які всебічно характеризують стан підприємства, дають відповідь про надійність підприємства як партнера у фінансовому відношенні та про можливість встановлення з ним ділових відносин. У кожного з партнерів підприємства — акціонерів, банків, податкових адміністрацій — свій критерій економічної доцільності. Тому й показники оцінки фінансового стану мають бути такими, щоб кожний партнер зміг зробити вибір, виходячи з власних інтересів [2, с. 266—275].

При аналізі майна підприємства потрібно спочатку згрупувати статті активу та пасиву підприємства (скласти агрегований баланс), далі проаналізувати окремо довгострокові й нематеріальні активи; поточні активи; розбити активи за групами ризику й проаналізувати відхилення за певний час, а потім дослідити окремо власні, позикові й залучені кошти підприємства.

Після зробленого аналізу доцільно розрахувати й розглянути в динаміці основні показники оцінки майна підприємства, такі як коефіцієнт зносу, коефіцієнт оновлення та коефіцієнт вибуття основних активів.

Доцільно також проаналізувати ефективність та інтенсивність використання капіталу, оцінити ділову активність підприємства, а також розрахувати ефект фінансового левериджу (важеля).

Зауважимо, що ліквідність підприємства — це його спроможність швидко продати активи й одержати гроші для оплати своїх зобов'язань, тобто це співвідношення величини його високоліквідних активів (кошти, ринкові цінні папери, дебіторська заборгованість) і короткострокової заборгованості. Аналізуючи ліквідність доцільно оцінити не тільки поточні суми ліквідних активів, а й майбутні зміни ліквідності. Аналіз ліквідності здійснюють на підставі порівняння обсягу поточних зобов'язань з наявністю ліквідних коштів, ретельного аналізу структури кредиторської заборгованості підприємства.

Про незадовільний стан ліквідності підприємства свідчитиме той факт, що потреба підприємства в коштах перевищує їх реальні надходження. Щоб визначити, чи достатньо в підприємства грошей для погашення його зобов'язань, необхідно передусім проаналізувати процес надходження коштів від господарської діяльності та формування залишку коштів після погашення зобов'язань перед бюджетом та позабюджетними фондами, а також виплати дивідендів.

Для аналізу ліквідності доцільно також розраховувати в динаміці коефіцієнти абсолютної ліквідності, покриття, поточної ліквідності, критичної оцінки, поточної заборгованості, період інкасації дебіторської заборгованості, тривалість кредиторської заборгованості, обіг матеріальних запасів, обіг постійних та всіх активів.

Слід підкреслити, що аналіз ліквідності доцільно доповнити аналізом платоспроможності, яка характеризує здатність підприємства своєчасно й повністю виконати свої платіжні зобов'язання, які випливають з кредитних та інших операцій грошового характеру [2, с. 275—279].

Оцінка фінансової стійкості підприємства має на меті об'єктивний аналіз величини й структури активів і пасивів підприємства та визначення на цій основі рівня його фінансової стабільності й незалежності, а також відповідності фінансово-господарської діяльності підприємства цілям його статутної діяльності.

Відповідно до показника забезпечення запасів і витрат власними та позиченими коштами можна назвати такі види фінансової стійкості підприємства:

-         абсолютна фінансова стійкість;

-         нормально стійкий фінансовий стан;

-         нестійкий фінансовий стан;

-         кризовий фінансовий стан.

Фінансово стійким можна вважати таке підприємство, яке за рахунок власних джерел спроможне забезпечити запаси і витрати, не допустити невиправданої кредиторської заборгованості, своєчасно розраховуватися за своїми зобов'язаннями.

Оцінку фінансової стійкості підприємства доцільно здійснювати поетапно, на основі комплексу показників [див. додатки до теми 3].

Після того, як фінансові звіти проаналізовані, аналітик виконуєкомплексну оцінку фінансового стану підприємства, оцінюючи тенденції найбільш загальних показників, які ґрунтовно характеризують фінансовий стан підприємства. Показниками і факторами належного фінансового стану підприємства, зокрема, можуть бути: стійка платоспроможність, ефективне використання капіталу, своєчасна організація розрахунків, наявність стабільних фінансових ресурсів.

До найбільш загальних показників комплексної оцінки фінансового стану підприємства належать показники доходності та рентабельності (див. додатки до теми 3).

Важливе значення мають аналіз структури доходів підприємства та оцінка взаємозв'язку прибутку з показниками рентабельності. При цьому важливо проаналізувати зв'язок прибутку підприємства з формуючими прибуток факторами, що полегшує практичну орієнтацію в цих питаннях.

Для аналізу тенденції показників фінансового стану доцільно використовувати  показники річного діапазону (з виділенням квартальних або щомісячних даних)

 

Питання до теми

1. Сутність, цілі та завдання аналізу фінансових звітів.

2. Призначення та види фінансових звітів.

3. Бухгалтерський баланс та його значення для аналізу фінансового стану підприємства.

4. Методичні принципи оцінки балансу.

5. Побудова та оцінка балансу.

6. Аналіз майна та капіталу підприємства.

7. Оцінка ліквідності підприємства та резерви її поліпшення.

8. Платоспроможність підприємства та шляхи її підвищення.

9. Управління фінансовою стійкістю підприємства.

10. Оцінка рентабельності та прибутковості підприємства.

11. Комплекс оціночних показників, їх характеристика, методи розрахунку.

12. Методи комплексної оцінки фінансового стану підприємства.

13. Значення фінансового аналізу в управлінні підприємством.

14. Методи фінансового аналізу та їх характеристика.

15. Показники оцінки майнового стану підприємства, методика розрахунків і характеристика.

16. Показники фінансової стійкості і структури капіталу, методика розрахунків і характеристика.

17. Показники ділової активності, методика розрахунків і характеристика.

18. Показники ринкової активності, методика розрахунків і характеристика.

19. Аналіз динаміки і структури активу та пасиву балансу.

20. Аналіз звіту про рух грошових коштів.

21. Критерії і методика оцінки незадовільної структури балансу підприємства

 

Література

1. Белолипецкий В. Г. Финансы фирмы: Курс лекций / Под ред.И. П. Мерзлякова. — М.: Инфра-М, 1999. — С. 170—186.
2. Фінанси підприємств: Підручник / За ред. проф. А. М. Поддерьогіна. — К.: КНЕУ, 1999. — С. 264—283.
3. Савицкая Г. В. Анализ хозяйственной деятельности предприятий: Уч. пособие. — Минск: М И П «Экоперспектива», 1998. — С. 409—410.
4. Бланк.И. А. Основи финансового менеджмента. Т. 2. — К.: Ника-центр , 1999.—С. 476.
5. Ришар Ж. Аудит и анализ хозяйственной деятельности предприятия: Пер. с франц. / Под ред. Л. П. Белых. — М.: Аудит, ЮНИТИ, 1997. — С. 11.
6. Чедвик Л. Основи финансового учета: Пер. с англ. / Под ред.

Микрюкова В. А.— М.: Банки и биржи, ЮНИТИ, 1997. — С. 17, 193.

1. Маркарьян 3. А., Герасименко Г. П. Финансовый анализ. — М.:

8. Фінансовий менеджмент: Навч.посібник/ Під ред. проф. Г.Г. Кірейцева–К.: ЦУЛ, 2002, с.379-412
9. Фінансова звітність за національними положеннями (стандартами) бухгалтерського обліку. —К.: Лібра, 1999.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ 2. Управління фінансово - виробничою діяльністю  і капіталом суб’єкта  господарювання

 

 

Тема 5. УПРАВЛІННЯ ГРОШОВИМИ ПОТОКАМИ НА ПІДПРИЄМСТВІ

 

Методичні вказівки до вивчення теми

 

Інформаційна основа для розгляду даної теми – фінансова звітність підприємства.

Грошові потоки підприємства розрізняють за двома видами:

-         вхідні грошові потоки (надходження грошових коштів);

-         вихідні грошові потоки (використання грошових коштів).

Призначення вхідних грошових потоків полягає у забезпеченні підприємства коштами, які необхідні для здійснення поточної та інвестиційної діяльності. Ці потоки суттєво впливають на фінансовий стан підприємства, його платоспроможність.

Процес управління грошовими потоками підприємства базується на певних принципах, основними з яких є :

-          інформативна достовірність (своєчасне та якісне забезпечення інформаційною базою даних);

-          збалансованість (оптимізація грошових потоків за видами, обсягом, часовими періодами та іншими характеристиками у розрізі підпорядкованості грошових потоків стратегії  та тактиці функціонування і розвитку підприємства);

-         ефективність (забезпечення ефективного використання тимчасово вільних грошових активів підприємства, що вивільняються внаслідок нерівномірності руху грошових потоків у процесі фінансово-господарської діяльності);

-          ліквідність підприємства (забезпечення достатнього рівня ліквідності підприємства в умовах нерівномірного руху грошових потоків у часі).

Процес управління грошовими потоками підприємства включає п'ять стадій:

Стадія 1. Забезпечення повного і достовірного обліку грошових потоків підприємства і формування необхідної звітності.

Відповідно до міжнародних стандартів обліку і практики, що склалася, для підготовки звітності про рух грошових коштів використовують прямий і непрямий методи обліку грошових потоків підприємства. Ці методи розрізняються між собою повнотою уявлення даних про грошові потоки підприємства, початковою інформацією для розробки звітності та іншими параметрами.

П(С)БО 4 пропонує застосування непрямого методу складання Звіту про рух грошових коштів, який передбачає трансформацію чистого прибутку в чисту суму отриманих (витрачених) грошових коштів. Непрямий метод — це такий метод, за допомогою якого чистий прибуток або збиток коригуються з урахуванням операцій негрошового характеру, відстрочень, нарахувань минулих років, майбутніх надходжень чи платежів, статей доходів і витрат, пов'язаних з інвестиційною та фінансовою діяльністю. Застосувавши цей метод, користувач отримує інформацію тільки про чисті надходження (вибуття) від операційної діяльності.

 

 

 

Рис. 5.1. - Порядок обчислення грошових надходжень та виплат від операційної діяльності при складанні Звіту про рух грошових коштів

 

Орієнтовний порядок розрахунку за непрямим методом наведено на рис. 5.1.

Наведемо схему розрахунку грошових потоків в результаті інвестиційної діяльності (рис. 5.2).

 

 

 

Рис. 5.2. - Порядок обчислення надходжень та виплат при інвестиційній діяльності

 

Схема розрахунку надходжень/виплат при фінансовій діяльності наведена на рис. 5.3.

 

 

 

Рис. 5.3. - Порядок обчислення надходжень та виплат в межах фінансової діяльності

 

Звіт про рух грошових коштів завершується розрахунком змін у величині фонду фінансових ресурсів та визначенням його обсягу на звітну дату. Для цього розмір фонду на початок звітного періоду коригується на суму надходжень та виплат від операційної, інвестиційної і фінансової діяльностей підприємства за звітний період (рис. 5.4).

 

4. Залишок коштів на кінець звітного періоду

 

 

Рис. 5.4. - Порядок розрахунку змін у фонді фінансових ресурсів

 

Результати розрахунку суми чистого грошового потоку (ЧГП) по операційній, інвестиційній і фінансовій діяльностях дозволяють визначити загальний його розмір по підприємству в звітному періоді. Цей показник розраховується за формулою

 

ЧГПп = ЧГПо + ЧГПі + ЧГПф,                                    (5.1)

де ЧГПп — загальна сума чистого грошового потоку підприємства за період, що розглядається, тис. грн.;

ЧГПо — сума чистого грошового потоку підприємства за операційною діяльністю, тис. гри.;

ЧГПі сума чистого грошового потоку підприємства за інвестиційною діяльністю, тис. гри.;

ЧГПф сума чистого грошового потоку підприємства по фінансовій діяльності, тис. грн.

За інвестиційною діяльністю сума чистого грошового потоку в узагальненому вигляді розраховується як різниця між сумою реалізації окремих видів необоротних активів, фінансових інвестицій і сумою їх придбання у звітному періоді, за фінансовою діяльністю сума чистого грошового потоку визначається як різниця між сумою фінансових ресурсів, залучених із зовнішніх джерел, і сумою основного боргу, а також дивідендів (процентів), виплачених власникам підприємства:

 

ЧГПі=Роз+Рна+Рдфі+Рва+Дп-Поз-DНКБ-Пна-Пдфі-Ва;           (5.2)

ЧГПф=Двк+Ддк+Дкк+БЦФ-Вобд-Вобк-Дза,                             (5.3)

 

де Роз, Рна, Рдфі - сума реалізації вибувших основних засобів, нематеріальних активів, довгострокових фінансових інструментів інвестиційного портфелю підприємства;

Рва - сума повторної реалізації викуплених власних акцій;

Дп - сума дивідендів, одержаних підприємством по довгостроковим фінансовим інструментам інвестиційного портфелю;

Поз, Пна - сума придбаних основних засобів і нематеріальних активів;

DНКБ - сума приросту незавершеного капітального будівництва;

Пдфі - сума придбаних довгострокових фінансових інструментів інвестиційного портфелю;

Ва - сума викуплених власних акцій підприємства;

Двк - сума додатково залучених зовнішніх джерел власного (акціонерного) чи пайового капіталу;

Ддк - сума додаткових довгострокових кредитів і позик;

Дкк - сума додатково залучених короткострокових кредитів і позик;

БЦФ - сума коштів від безоплатного цільового фінансування;

Вобд - виплати основного боргу по довгостроковим кредитам;

Вобк- виплати основного боргу по короткостроковим кредитам і позикам;

Дза - сума дивідендів, виплачених акціонерам на вкладений капітал.

 

Фінансовий результат у разі надходження грошових коштів  визначається як „позитивний грошовий потік (ПГП)”, у разі  витрачання – як ”негативний грошовий потік (НГП) ”:

ЧГП = ПГП + НГП.                                                    (5.4)

Основним джерелом інформації для розробки звітності про рух грошових коштів непрямим методом виступають  баланс, звіт про фінансові результати і використання коштів.

Аналіз грошових коштів прямим методом дозволяє оцінити ліквідність підприємства, детально розкриває рух грошових коштів на рахунках, що дає можливість зробити висновки щодо достатності коштів для сплати поточних зобов'язань за рахунками та здійснення інвестиційної діяльності.

Разом з тим метод має суттєвий недолік, оскільки він не розкриває взаємозв'язок одержаного фінансового результату і зміни величини грошових коштів на рахунках підприємства. Відмінність отриманих результатів за прямим і непрямим методами  відноситься лише до операційної діяльності підприємства.

Таблиця 5.1 – Порівняння алгоритмів визначення чистого грошового потоку від операційної діяльності прямим і непрямим способом.

 

Прямим способом

Непрямим способом

ЧГПо = РП + Іно – Зтм – ЗП – ППб – Іво ;       де РП - сума грошових потоків від реалізації продукції,  Іно- інші надходження від операційної діяльності, Зтм - кошти, виплачені за придбання товарно-матеріальних цінностей,  ЗП - заробітна плата оперативного персоналу і АУП,  ППб- сума платежів податкових і в  позабюджетні фонди, Іво - інші витрати операційної діяльності

ЧГПо= Чп + Аоф + Ана ±DДз ±DЗтм ±DКз  ±  DР;                               де Чп - чистий прибуток, Аоф, Ана - сума амортизації основних засобів і нематеріальних активів, DДз, DЗтм - приріст (зменшення) суми дебіторської заборгованості і запасів товарно-матеріальних цінностей, що входять до складу активів, D Кз, DР - приріст (зменшення) суми кредиторської заборгованості і суми резервного (і ін. страхових фондів) капіталу

 

Стадія 2. Аналіз грошових потоків підприємства в попередньому періоді

Ця стадія пов’язана з виявленням резервів оптимізації грошових потоків підприємства та їх планування на  майбутній період.

Етапи аналізу:

1- й етап. Дослідження динаміки загального грошового потоку (порівняння темпів приросту загального обсягу грошового обороту і темпів приросту активів, обсягу реалізації продукції). Для характеристики рівня генерування грошових потоків застосовується показник  питомої ваги  грошового обороту (Пвго) на одиницю використовуваних активів:

 

Пвго = (ПГП +НГП) /                                           (5.5)

 - середня вартість активів підприємства за період.

 

Дослідження динаміки грошового потоку від операційної діяльності (визначається показник питомої ваги грошового обороту підприємства на одиницю реалізованої продукції (Пгорп):

 

Пгорп = (ПГПо + НГПо) /ВР.                                 (5.6)

Тут ПГПо, НГПо – позитивний і негативний грошовий потік від операційної діяльності,

ВР – обсяг реалізації.

Порівняння темпів динаміки позитивного потоку і темпів динаміки циклу фінансового обороту

 

Тривалість

грошового обороту з операційної діяльності (ТОГО) ТОГО =(ПГПо+НГПо) /ОРд

циклу грошового обороту(ТЦГО)   ТЦГО= ( )/ ОРд

 

Орд –одноденний обсяг реалізації.

2 етап. Розгляд динаміки обсягу і структури позитивного грошового потоку, вивчення джерел надходження грошових коштів за видами діяльності, аналіз співвідношення власного і залученого капіталу. Оскільки основним генератором грошових коштів виступає операційна діяльність, визначається  коефіцієнт операційної діяльності у формуванні потоку (КУод):

 

КУод =ПГПо / ПГП                                          (5.7)

 

3 етап. Розглядається динаміка обсягу і структури негативного грошового потоку, його характер в часі (регулярні потоки чи від надзвичайної діяльності) і розподіл за видами діяльності. Оскільки в забезпеченні розвитку підприємства головну роль відіграють інвестиційні витрати, то важливим для дослідження є коефіцієнт інвестиційної діяльності у формуванні негативного грошового потоку (КУід ):

 

КУід = НГПід / НГП.                                    (5.8)

 

Аналізуючи негативні грошові потоки з фінансової діяльності, слід приділяти увагу співвідношенню позикових і власних коштів.

 

4 етап. Розглядається збалансованість позитивного і негативного потоків. В процесі аналізу використовується балансове рівняння:

ГПп +  ПГП = ГПк + НГП,                               (5.9)

де ГПп, ГПк – сума грошових потоків на початок і кінець року.

 

5 етап. Розглядається динаміка формування грошового потоку і його якість (Ягп):

Я гп  = ЧПрп / ЧГП,                                               (5.10)

де ЧПрп – сума  чистого прибутку від реалізації продукції.

 

Для визначення достатності грошового потоку, що генерується підприємством,  на даному етапі аналізу визначається  коефіцієнт достатності грошового потоку (Кд):

 

Кд =ЧГП / (К+ Δ Зтм + Дза),                               (5.11)

де К – виплати за позички та кредити підприємства;

ЧГП - чистий грошовий потік;

Дза – сума дивідендів (процентів), виплачених власникам підприємства на вкладений капітал (акції, паї, тощо);

Δ Зтм – зміна  запасів ТМЦ, що входять до складу активів.

 

6 етап. Вивчається рівномірність формування грошових потоків.

Враховується, що нерівномірність надходження грошових коштів у часі  може генерувати ряд серйозних фінансових і інвестиційних ризиків, тому величина часового інтервалу в дослідженнях не повинна бути більше місяця.

Для розрахунку рівномірності грошових потоків використовується   середньоквадратичне стандартне відхилення (σ_гп ) і коефіцієнт варіації (СV):

 

σ_гп =                                           (5.12)

СV=                                                                     (5.13)

 

де ГПt – сума грошових потоків у конкретних інтервалах t- періоду;

 - середня величина грошового потоку в одному інтервалі t- періоду;

Pt – питома вага інтервалу t в досліджуваному періоді (частота виникнення відхилень);

п- загальне число інтервалів в періоді.

 

Оптимальною тенденцією є наближення значення показника до “0”, що є ознакою рівномірності надходжень грошових коштів. Таке значення показника не обов’язкове для підприємств із сезонним виробництвом

 

7 етап. Синхронність формування позитивних і негативних грошових потоків в розрізі окремих інтервалів характеризує одна із форм коваріації (ККдп) і оцінюється  на основі коефіцієнта кореляції цих двох видів грошових потоків за формулою

 

ККдп =                  (5.14)

 

Рпо -  частота виникнення відхилень позитивного і негативного грошових потоків в аналізованому періоді;

ПГПt, НГПt- позитивний і негативний грошові потоки в конкретному t - інтервалі періоду;

σпгп, σнгп – стандартні відхилення позитивного і негативного  грошового потоку;

п- загальне число інтервалів за період часу.

 

8 етап. Для аналізу ліквідності грошового потоку протягом періоду, що аналізується, використовується показник ліквідності грошового потоку (Кл):

 

Кл = ПГП / НГП,                                      (5.15)

де ПГП, Н ГП – сума валового позитивного і негативного грошового потоку.

 

9 етап.  Узагальнючим показником оцінки руху грошових коштів є коефіцієнт ефективності грошових потоків (Ке):

Ке = ЧГП / НГП.                                    (5.16)

 

Для визначення достатності величини грошового потоку, що направляється на розвиток підприємства, встановлено коефіцієнт реінвестування  чистого грошового потоку в періоді, що розглядається (Кр):

Кр = (ЧГП – Дза) / ( ∆ РІ +  ∆ ФІд),                     (5.17)

де Кр — коефіцієнт реінвестування чистого грошового по току в періоді, що розглядається;

Дза — сума дивідендів (процентів), сплачених власникам підприємства (акціонерам) на вкладений капітал (акції, паї і т. п.);

∆РІ — сума приросту реальних інвестицій підприємства (у всіх їх формах) в періоді, що розглядається;

∆ФІд – сума  приросту довгострокових фінансових інвестицій підприємства в періоді, що розглядається.

Розрахунок коефіцієнта рекомендується здійснювати за останні три роки.

 

За результатами аналізу грошових потоків фінансовий менеджер може оцінити:

-         обсяг і джерела отримання грошових коштів і напрями їх витрачання;

-         здатність підприємства в процесі поточної діяльності створювати стабільне перевищення сум надходження грошових коштів над сумами здійснення платежів;

-         ліквідність підприємства;

-         достатність власних коштів для здійснення інвестиційної діяльності.

 

Стадія 3. Оптимізація грошових потоків підприємства в майбутньому періоді включає ряд важливих завдань:

-         збалансування грошових потоків,

-         синхронізація грошових потоків за часом,

-         максимізація  чистого грошового потоку.

 

Збалансування грошових потоків повинне  забезпечити  необхідну пропорціональність позитивних і негативних грошових потоків.

Негативні наслідки дефіциту грошових коштів проявляються у зниженні рівня ліквідності, платоспроможності, рості кредиторської заборгованості як поставникам, так і  бюджету, колективу по заробітній платі, що супроводжується  відповідним зниженням рівня продуктивності праці персоналу, ростом тривалості фінансового циклу, а в кінцевому рахунку - у зниженні рентабельності використання власного капіталу й активів підприємства.

Негативні наслідки надлишкового грошового потоку виявляються у втраті реальної вартості тимчасово не використовуваних коштів  від інфляції, втраті потенційного доходу від невикористовуваної частини грошових активів у сфері короткострокового їхнього інвестування, що в остаточному підсумку також негативно позначається на рівні рентабельності активів і власного капіталу підприємства.

Методи збалансування  дефіцитного грошового потоку спрямовані на забезпечення росту обсягу позитивного і зниження обсягу негативного їхніх видів.

Ріст обсягу позитивного грошового потоку в перспективному періоді може бути досягнуто за рахунок:

-         залучення стратегічних інвесторів з метою збільшення обсягу власного капіталу;

-         додаткової емісії акцій;

-         залучення довгострокових фінансових кредитів;

-         продажу частини (чи всього обсягу) фінансових інструментів інвестування;

-         продажу (чи здачі в оренду) не використовуваних видів основних засобів.

Зниження обсягу негативного грошового потоку в перспективному періоді може бути досягнуте за рахунок таких заходів:

-         скорочення обсягу і складу реальних інвестиційних програм;

-         відмова від фінансового інвестування;

-         зниження суми постійних витрат підприємства.

Методи збалансування надлишкового грошового потоку підприємства пов’язані із забезпеченням росту його інвестиційної активності. У системі цих методів можуть бути використані:

-         збільшення масштабів розширеного відтворення операційних необоротних активів;

-         прискорення періоду розробки реальних інвестиційних проектів і початку їхньої реалізації;

-         здійснення регіональної диверсифікованості операційної діяльності підприємства;

-         активне формування портфеля фінансових інвестицій;

-         погашення довгострокових фінансових кредитів.

Синхронізація грошових потоків у часі  повинна забезпечити необхідний рівень платоспроможності підприємства в кожному з інтервалів перспективного періоду  при одночасному зниженні рівня страхових резервів грошових активів.

Прискорення залучення коштів у короткостроковому періоді може бути досягнуте за рахунок наступних заходів:

-         збільшення розміру цінових знижок за продану за готівку продукцію;

-         забезпечення одержання часткової чи повної передоплати за зроблену продукцію, що користається високим попитом на ринку;

-         скорочення термінів надання товарного (комерційного) кредиту покупцям;

-         прискорення інкасації простроченої дебіторської заборгованості;

-         використання сучасних форм рефінансування дебіторської заборгованості - обліку векселів, факторингу, форфейтингу;

-         відкриття кредитної лінії в банку, що забезпечує оперативне надходження засобів короткострокового кредиту при необхідності термінового поповнення залишку грошових активів;

-         прискорення інкасації платіжних документів покупців продукції (часу перебування їх у шляху, у процесі реєстрації, у процесі зарахування грошей на розрахунковий рахунок і т.п.).

Уповільнення виплат коштів у короткостроковому періоді може бути досягнуте за рахунок таких  заходів:

-         використання флоута. Флоут являє собою суму коштів  підприємства, зв'язану уже виписаними ним платіжними документами - дорученнями (чеками, акредитивами і т.п.), але ще не інкасовану їхнім одержувачем. Флоут по конкретному платіжному документу можна розглядати як період часу між його випискою по конкретному платежу та фактичній його оплаті. Максимізуючи флоут (період проходження виписаних платіжних документів до їхньої оплати), підприємство може відповідно підвищувати суму середнього залишку своїх грошових активів без додаткового вкладення фінансових засобів. У закордонній практиці фінансового менеджменту флоут є одним з ефективних інструментів управління залишком грошових активів компаній і фірм;

-         скорочення розрахунків з контрагентами готівкою. Наявні грошові розрахунки збільшують залишок грошових активів підприємства і скорочують період використання власних грошових активів на термін проходження платіжних документів постачальників;

-         збільшення за погодженням з постачальниками термінів надання підприємству товарного (комерційного) кредиту;

-         заміни придбання довгострокових активів, що вимагають відновлення, на їхню оренду (лізинг);

-         реструктуризації портфеля отриманих фінансових кредитів шляхом переведення короткострокових у довгострокові кредити.

Результати цього напрямку оптимізації грошових потоків у часі оцінюють за допомогою коефіцієнта кореляції, що в процесі оптимізації повинен наближатись до значення  +1.

Ріст чистого грошового потоку забезпечує підвищення темпів економічного розвитку підприємства за принципом самофінансування, знижує залежність цього розвитку від зовнішніх джерел формування фінансових ресурсів, забезпечує приріст ринкової вартості підприємства.

Підвищення суми чистого грошового потоку підприємства може бути забезпечене за рахунок здійснення наступних основних заходів:

-         зниження суми постійних витрат;

-         зниження рівня перемінних витрат;

-         здійснення ефективної податкової політики, що забезпечує зниження рівня сумарних податкових виплат;

-         здійснення ефективної цінової політики, що забезпечує підвищення рівня прибутковості операційної діяльності;

-         використання методу прискореної амортизації використовуваних підприємством основних засобів;

-         скорочення періоду амортизації використовуваних підприємством нематеріальних активів;

-         продажу не використовуваних видів основних засобів і нематеріальних активів;

-         посилення претензійної роботи з метою повного і своєчасного стягнення штрафних санкцій

 

 

 

Стадія 4. Планування грошових потоків підприємства

Оскільки більшість показників важко спрогнозувати з достатнім рівнем імовірності, то прогнозування грошового потоку зводять до побудови бюджетів грошових коштів в періоді, що планується, враховуючи лише основні компоненти потоку: обсяг реалізації, частку виручки за готівку, прогноз кредиторської заборгованості тощо. Прогноз здійснюється на певний період в розрізі підперіодів: рік по кварталах, квартал по місяцях тощо.

Найпоширенішими прогнозними фінансовими документами надходження та витрачання грошових коштів на підприємствах виступають:

-         касовий бюджет — план надходження і витрачання грошових коштів, що є однією з основних форм поточного фінансового плану управління грошовими потоками, яка розробляється на фінансовий рік з помісячною  сегментацією;

-         платіжний календар — форма поточного фінансового плану управління грошовими потоками, що розробляється на короткостроковий період з щоденною сегментацією.

Платіжний календар являє собою план грошових надходжень та витрат за певний період із залишком (сальдо) на поточному рахунку підприємства. Його інформаційною основою є різноманітні плани та баланси, що складаються на підприємстві: план реалізації продукції, кошторис витрат на виробництво, кошторис використання фонду оплати праці, кошторис витрат на технічне переозброєння та реконструкцію тощо.

План реалізації продукції (виконання робіт) є основним при визначенні очікуваних надходжень.

Для прогнозу надходжень від продажу (складання бюджету продажу) необхідно враховувати коефіцієнти інкасації готівки та обсяг безнадійної дебіторської заборгованості.

Коефіцієнти інкасації (Кі) відображають процент очікуваних грошових надходжень від продажів у відповідному часовому інтервалі з моменту реалізації:

            (5.18)

де; — j місяць відвантаження; і — місяць надходження готівки за відвантажену продукцію.

 

Визначити коефіцієнти інкасації можна на підставі аналізу погашення дебіторської заборгованості та здійснення негайної оплати реалізованої покупцям продукції, іншої реалізації.

До кошторису виробничих витрат потрібно включати інформацію про суму та час здійснення витрат, необхідних для виконання плану реалізації продукції. У плануванні витрат, зокрема при визначенні суми витрат на закупку обладнання, матеріалів та напівфабрикатів беруть участь виробничі служби, в першу чергу  служби підготовки виробництва, постачання, комплектації.

Платіжний календар відображає очікувані грошові доходи та витрати у плановому періоді і призначений для планування змін обсягу грошових коштів та майбутніх фінансових потреб. Він є засобом „ранньої діагностики” фінансового стану підприємства. Якщо планується позитивне сальдо, то можна розраховувати на отримання додаткового доходу. Якщо ж на стадії проекту виявлено нестачу фінансових коштів, то в керівника є час для вжиття необхідних заходів.

Узагальнений розрахунок основної форми — плану надходження і витрачання грошових коштів на підприємстві — можна відобразити алгоритмом, поданим на рис. 5.5 .

 

 

 

Рис. 5.5. - Алгоритм розробки плану надходжень і витрачання грошових коштів на підприємстві

 

(Докладніше про методологію проходження кожного етапу планування грошових потоків підприємства див. [1,с. 97-110; 3, с.515-522]).

Стадія 5. Забезпечення ефективного контролю грошових потоків підприємства.

У процесі моніторингу поточної фінансової діяльності підприємства контролюють виконання встановлених планових завдань з формування необхідного обсягу грошових коштів і їх витрачання у передбачених напрямах; рівномірність формування грошових потоків у часі , здійснюються інші напрямки контролю.

 

Питання до теми

1. Структура вхідних грошових потоків на підприємстві та їх характеристика.

2. Зміст, завдання і принципи управління вхідними грошовими потоками та їх характеристика.

3. Фактори, що впливають на абсолютну суму грошового потоку.

4. Шляхи прискорення надходження виручки від реалізації.

5. Структура і вплив вихідних грошових потоків на поточний фінансовий стан і кінцеві результати фінансової діяльності підприємства.

6. Управління вихідними грошовими потоками.

7. Управління грошовим потоком - оплата рахунків суб'єктів господарювання.

8. Управління грошовим потоком - платежі державі.

9. Управління грошовим потоком - виплати працівникам підприємства.

 

Література:

 

1. Фінансовий менеджмент. Навч. посібник/ За ред.проф. Г.Г Кірейцева.- Київ: ЦУЛ, 2002, - стор. 68-110

2. Финансовий менеджмент. Уч. пособие/Под ред.проф. Е.С.Стояновой - 5 изд., прер.идоп.- М.: Перспектива, 2004, с.356-361

3. Финансовий менеджмент / И.А. Бланк, - К.: Ника-центр, 2004, с.469-522.

 

Тема 6. УПРАВЛІННЯ ПРИБУТКОМ

 

Методичні вказівки до вивчення теми

 

Прибуток є показником, що формується на мікрорівні. Узагальнюючи в собі фінансові результати різних видів діяльності, прибуток формує одне з джерел сплати податків і поповнює джерела формування фінансових ресурсів підприємства. Управління прибутком підприємства розподіляється на дві важливі підсистеми:

-         управління формуванням прибутку;

-         управління розподілом прибутку.

З урахуванням змісту процесу управління прибутком формуються його мета і задачі (табл. 6.1 допоможе зрозуміти цей процес).

Виконання фінансовим менеджером підприємства основних завдань управління формуванням прибутку підприємства спрямоване на врахування таких особливостей:

-         потенційна різноманітність структури прибутку підприємства (за видами діяльності);

-         специфічність формування та обліку прибутку підприємства в часі;

-         вплив на прибуток звітного періоду збиткових результатів окремих видів діяльності поточного і попереднього періодів господарювання.

 

 

 

 

 

Таблиця 6.1 - Система основних завдань, спрямованих на реалізацію

головної мети керування прибутком.

 

Головна мета управління прибутком

Основні завдань управління прибутком

Забезпечення максимізації добробуту власників підприємства в поточному і перспективному періоді

Забезпечення максимізації розміру формованого прибутку, що відповідає ресурсному потенціалу підприємства і ринковій кон'юнктурі Забезпечення оптимальної пропорційності між рівнем формованого прибутку й імовірним рівнем ризику Забезпечення високої якості формованого прибутку Забезпечення виплати необхідного рівня доходу на інвестований капітал власникам підприємства Забезпечення формування  достатнього обсягу фінансових ресурсів за рахунок прибутку відповідно до  завдань розвитку підприємства в майбутньому періоді Забезпечення постійного зростання ринкової вартості підприємства Забезпечення ефективності програм  участі персоналу в прибутку

 

Прогнозування прибутку підприємства проводиться лише в рамках його звичайної діяльності в розрізі визначення сум прибутку від операційної діяльності, фінансових операцій та іншої звичайної діяльності.

Поняття фінансових результатів діяльності трактується в П(С)БО 3 „Звіт про фінансові результати”:

-         збитки – це перевищення суми витрат над сумою доходів, для отримання яких здійснені ці витрати;

-         прибуток – це сума, на яку доходи перевищують пов'язані з ними витрати;

-         чистий прибуток (збиток) формується поступово протягом фінансово-господарського року від усіх видів звичайної та надзвичайної діяльності ;

-         різниця між чистим доходом і собівартістю реалізованої продукції (товарів, робіт, послуг) називається валовим прибутком (збитком).

Собівартість продукції (товарів, робі і послуг) – це поточні витрати підприємства на її виробництво та реалізацію (у грошовій формі). Склад витрат, які можна відносити на собівартість, регламентований державою, а саме „Методичними рекомендаціями з формування собівартості продукції (робіт, послуг)” від 2 лютого 2001 р.

Фінансовий результат від операційної діяльності визначається як алгебраїчна сума валового прибутку (збитку), іншого операційного доходу, адміністративних витрат, витрат на збут та інших операційних витрат.

Фінансовий результат від звичайної діяльності до оподаткування визначається як алгебраїчна сума прибутку (збитку) від операційної діяльності, фінансових та інших доходів, фінансових та інших витрат.

Різниця між прибутком від звичайної діяльності до оподаткування та сумою податку на прибуток являє собою кінцевий фінансовий результат від звичайної діяльності.

Окремо від фінансових результатів від звичайної діяльності відображаються відповідно: невідшкодовані збитки та прибутки від надзвичайних подій (стихійного лиха, пожеж, техногенних аварій тощо).

Остаточний фінансовий результат діяльності підприємства - чистий прибуток (збиток) визначається як різниця між різними видами доходів та витрат підприємства за звітний період.

Особливе значення фінансові менеджери підприємства надають плануванню прибутку від основної діяльності, який є найвагомішим результуючим показником ефективності ведення обраного власниками підприємства бізнесу. В сучасних умовах господарювання широке застосування одержав розрахунок кінцевих результатів діяльності підприємства за допомогою методу „Витрати - Обсяг – Прибуток”, який відповідає на найважливіші запитання, що стоять перед фінансистами підприємства на всіх основних етапах його грошового обігу:

 

I етап:

1. Скільки готівки необхідно підприємству?

2. Як мобілізувати ці кошти?

3. До якого ступеня можна збільшувати фінансовий ризик, використовуючи ефект фінансового важеля?

II етап:

1. Що важливіше для підприємства: висока рентабельність чи висока ліквідність?

2. Що дешевше: придбання чи оренда нерухомості?

3. Чи слід продавати продукцію нижче її собівартості?

4. Якої продукції виробляти більше: А чи В?

5. Як вплине на продукцію ефект зміни обсягу виробництва чи збуту?

III етап:

1. Яким повинен бути в наявності оптимальний рівень товару, щоб задовольнити клієнтів, але не залучати на це багато оборотних засобів?

2. Яка оптимальна величина короткострокового кредиту, одержаного підприємством, що дозволяє забезпечити і стимулювати продаж товару в розстрочку при одночасному зниженні імовірності виникнення безнадійних боргів і мінімізації коштів, що відволікаються дебіторською заборгованістю?

          IV етап:

1. Яку частину прибутку розподіляти в якості дивідендів?

2. Як знизити суми податків?

Операційний аналіз - невід'ємна частина управлінського обліку. Його дані становлять комерційну таємницю підприємства. Він сприяє пошуку найбільш вигідних комбінацій між змінними витратами на одиницю продукції, постійними втратами, ціною та обсягом продажу. Тому цей аналіз є неможливим без розподілу витрат на постійні й змінні.

Фінансовому менеджеру обов'язково треба пам'ятати про характер руху витрат (сумарних і на одиницю продукції) (табл. 6.2), щоб забезпечити беззбиткову роботу суб’єкта господарювання.

 

Таблиця  6.2 - Вплив зміни обсягу виробництва (реалізації) продукції на змінні й умовно-постійні витрати

 

Обсяг виробництва (збуту)	Змінні витрати		Постійні витрати
	Сумарні	На одиницю продукції	Сумарні	На одиницю продукції
Зростає	Збільшуються	Постійні	Постійні	Зменшуються
Зменшується	Зменшуються	Постійні	Постійні	Збільшуються

 

Визначення беззбитковості можна провести графічно.

 

До складу постійних витрат  входять затрати, сума яких не залежить від зміни обсягу виробництва і реалізації продукції в рамках певного часового періоду. Як правило, постійні витрати здійснюються і за умови відсутності основної діяльності. Постійні витрати, в свою чергу, поділяються на абсолютно постійні (здійснення орендних платежів) та умовно-постійні (знос малоцінних і швидкозношуваних предметів).

Обсяг змінних витрат перебуває у прямій залежності від зміни обсягу виробництва і реалізації продукції. За характером такої залежності змінні витрати можуть мати пропорційний, дегресивний або прогресивний характер росту.

 

Таблиця 6.3. - Вихідні дані  обсягу виробництва і затрат

 

Показники	Значення показників		Різниця між максимальними й мінімальними величинами
	Макс.	Мін.
1 . Обсяг виробництва, тис. шт.	8.5	4,0	4,5
2. Питома вага, %	100	47,1	52,9
3. Сума витрат, тис. грн.	247,4	152,0	95,4-

 

З метою достовірнішого поділу затрат підприємства на постійні й змінні використовують такі методи: максимального і мінімального значення обсягу виробництва, математично-статистичний, графічний з побудовою кореляційного поля і т. ін.

Розглянемо метод максимального і мінімального значення обсягу виробництва. Його етапи наступні:

1)    по підприємству аналізують дані звітного року в розмірі щомісячних обсягів виробництва у натуральному (кількісному) вимірі та здійснених фактичних затрат у вартісному вимірі. Із сукупності даних вибирають два періоди з найбільшим і найменшим обсягом виробництва (наприклад, лютий і серпень);

2)    аналітик будує таблицю для знаходження різниці по рівнях обсягу виробництва і затрат (табл. 6.3);

3)    визначають розмір змінних витрат на одиницю виробу за Кмін — мінімальний обсяг виробництва у процентах до максимального; Кмакс — максимальний обсяг виробництва, у тис. шт.;

4)    визначають суму постійних витрат :

,  (6.1)

 

Постійні витрати = Максимальна сума витрат – Розмір змінних затрат×Кмакс ;   (6.2)

 

5)    складають рівняння загального обсягу витрат підприємства, що відображає залежність зміни загальних втрат від обсягу виробництва:

 

Сума витрат = Постійні витрати + Змінні затрати на одиницю продукції ×Обсяг виробництва продукції.                                                                                          (6.3)

 

На базі системи аналізу витрат, обсягу реалізації та прибутку фінансовий менеджер підприємства вирішує такі питання:

1. Визначення обсягу реалізації продукції, що забезпечує беззбиткову діяльність підприємства (сума чистої виручки від реалізації продукції = сумі загальних витрат на реалізовану продукції).

Виручка від реалізації, при якій забезпечується беззбиткова діяльність підприємства за умови неотримання прибутку, називається порогом (межею) рентабельності. У вартісному вимірі поріг рентабельності визначається таким чином:

ПР = ПВ /Д,                                                               (6.4)

 

де ПР - поріг рентабельності;

ПВ - постійні витрати підприємства;

Д - результат від реалізації після відшкодування змінних витрат у відносному вираженні.

 

У натуральному вимірі поріг рентабельності визначається так:

 Кпор  = ПР даного товару / Ціна реалізації = ПВ / (Ц – ЗВ).      (6.5)

 

Тут Кпор - порогова кількість товару;

Ц - ціна одиниці товару;

 ЗВ- змінні витрати на одиницю товару.

За умови виробництва і реалізації підприємством товарів різного асортименту порогова кількість товарів окремого асортименту визначатиметься як

 

Кпор = (Сума постійних витрат × Пв) / (Ц1 - З1),                        (6.6)

де Пв -питома вага товару у загальній сумі виручки від реалізації;

З - змінні витрати на одиницю товару

2. Визначення обсягу реалізації продукції, що забезпечує беззбиткову діяльність підприємства протягом відносно тривалого періоду.

Тривалий період (протягом якого можливі зміни обсягів не тільки змінних, але й постійних витрат, необхідних для діяльності підприємства, рівня ринкової ціни продукції підприємства та зміни безпосередньо значень порогу рентабельності) може бути представлений як певна послідовність окремих короткочасних періодів.

3. Визначення  необхідного обсягу реалізації продукції для отримання запланованої (цільової) суми валового прибутку (ВП) від основної діяльності.

4. Визначення запасу фінансової міцності підприємства.

Розраховується розмір можливого зниження обсягу реалізації продукції у вартісному вимірі за несприятливої ринкової кон'юнктури, що забезпечує прибуткову діяльність підприємства.

 

Запас фінансової міцності = Виручка від реалізації - Поріг рентабельності          (6.7)

 

Якщо розрахувати отриманий обсяг запасу фінансової міцності у процентах до виручки від реалізації, то оптимальним значенням даного показника є 10% і більше.

5. Визначення необхідного обсягу реалізації продукції для отримання запланованої (цільової) суми маржового прибутку (МП) від основної діяльності.

6. Визначення необхідного обсягу реалізації продукції для отримання запланованої (цільової) суми чистого прибутку (ЧП) від основної діяльності.

7. Визначення можливих результатів зростання валового прибутку від реалізації продукції за оптимізації співвідношення постійних та змінних витрат на виробництво і реалізацію продукції.

Збільшення обсягу прибутку підприємства залежить від трьох факторів:

-         збільшення обсягу реалізації продукції;

-         підвищення ціни на продукцію;

-         зниження затрат на виробництво і реалізацію.

Поширеними у фінансовому менеджменті способами максимізації і темпів наростання прибутку є:

1)      метод граничного аналізу з оптимізацією затрат, обсягу виробництва продукції і прибутку, в основу якого покладено зіставлення граничної виручки з граничними витратами [7, с. 33—36];

2)      метод операційного левериджу.

 

Метод операційного левериджу побудований на зіставленні виручки від реалізації із загальними витратами, а також змінними та постійними витратами. Його зміст полягає в наступному. Будь-яка зміна виручки від реалізації продукції породжує ще значнішу зміну прибутку. Даний феномен має назву виробничого (операційного) важеля, сила дії якого визначається за формулою

 

Сила дії виробничого важеля = результат від реалізації після відшкодування змінних витрат / Прибуток = МП / П.                                                                                                  (6.8)

 

Але ступінь такої зміни залежить від співвідношення між постійними та змінними витратами підприємства, що називається коефіцієнтом операційного левериджу:

 

Коефіцієнт операційного левериджу = Постійні витрати на виробництво та реалізацію продукції / Змінні витрати на виробництво та реалізацію продукції = Постійні затрати на виробництво та реалізацію продукції / Повна сума затрат на виробництво та реалізацію продукції                                                                                                                                  (6.9)

 

Співвідношення приросту суми валового прибутку та суми обсягу реалізації, що досягається за при певному коефіцієнті операційного левериджу, називають ефектом операційного левериджу:

 

Ефект операційного левериджу = Темп приросту валового прибутку. % /

Темп приросту обсягу реалізації продукції, %                                                                  (6.10)

 

При застосуванні методу операційного левериджу необхідно враховувати ряд особливостей:

-         позитивний вплив операційного левериджу може бути досягнутий лише за умови переходу підприємством порогу рентабельності основної діяльності;

-         ніж вище значення коефіцієнта операційного левериджу, тим вищим буде його ефект при збільшенні приросту обсягу реалізації продукції;

-         за умови зниження обсягу реалізації продукції значною мірою знижуватиметься валовий прибуток;

-         ефект операційного левериджу може повністю виявлятись лише в короткотерміновому періоді.

Використовуючи механізм операційного левериджу, підприємства можуть цілеспрямовано управляти постійними й змінними витратами з метою визначення такої їх комбінації, за якої б утримувався найбільший з усіх можливих прибутків.

Формування прибутку підприємства в часі має специфічний характер. Бухгалтерська звітність підприємства дозволяє визначити суму прибутку за певні проміжки часу станом на певну дату. Реально формування прибутку на підприємстві відбувається постійно, що пов'язано з безперервним процесом фінансової діяльності підприємства. За кожною реалізаційною операцією, пов'язаною з відвантаженням продукції, наданням послуг, виконанням робіт або надходженням коштів від здійснення тих чи інших видів діяльності відбувається процес формування прибутку. Тому з метою оперативного управління формуванням прибутку фінансові менеджери розраховують його обсяг у складі виручки від реалізації тих чи інших грошових надходжень. Даний розрахунок, як правило, проводиться з використанням показників рентабельності чи показника витрат на грошову одиницю.

Вплив на прибуток звітного періоду збиткових результатів діяльності попереднього періоду господарювання підприємства зумовлений сальдовим методом його визначення, що і призводить до часткової втрати отриманого прибутку внаслідок раніше допущених збитків.

 

Розробка цінової політики та її оптимізація на підприємстві

 

Завдання максимізації прибутку полягає в тому, щоб визначити стан динамічної рівноваги між попитом і пропозицією, а також встановити рівноважну ціну і відповідний обсяг продаж

Для підприємства, яке бажає досягти стійкого положення на ринку, встановлення ціни має ключове значення для успіху обраної стратегії. Ціна є інструментом стимулювання попиту і одночасно являє собою головний фактор довгострокової рентабельності.

Визначена ціна безпосередньо формує рівень попиту і, отже, обсяг продаж при еластичному попиті. Надмірно висока або низька ціна може підірвати успіх товару.

Існує декілька методів формування ціни.

-         Витратний метод формування ціни

Традиційний спосіб встановлення ціни (Р) полягає в додаванні до повної суми витрат, що відповідають плановому рівню випуску, деякої фіксованої надбавки, що визначається плановим рівнем прибутку (бажаним рівнем рентабельності):

Р = С + d =  (Сзмін + Спост ) + d,                                               (6.11)

 

де  Р, С - ціна, витрати на одиницю, що відповідають плановому рівню випуску;

C змін - змінні витрати на одиницю продукції;

С пост - сумарні постійні витрати.

 

Призначення ціни тільки з позиції рентабельності може створювати ілюзію стабільного одержання прибутку.

Головний недолік ціни, яка визначається виключно з точки зору витрат, - це ігнорування залежності між ціною і обсягом продажу. Немає ніяких гарантій, що ця ціна забезпечить той обсяг продаж, виходячи з якого вона була розрахована.

Небезпечною є ситуація, коли реальний обсяг продаж виявляється нижчим від бажаного рівня: це звичайно підштовхує управлінців до додаткового підвищення ціни для збереження рентабельності.

При еластичному попиті ця поведінка цін призводить до подальшого зменшення обсягу продаж. Постійні витрати при цьому розподіляться на меншу кількість товару і виявиться, що при орієнтації на фіксовану рентабельність необхідно буде знову підвищити ціни.

Таким чином, якщо в ціноутворенні підприємство притримується бажаного рівня випуску, величини втрат і заданого рівня рентабельності, не розуміючи основної тенденції еластичного попиту, то воно може прийняти помилкове рішення. Використовуючи в ціноутворенні поняття беззбитковості, помилкові рішення можна виключити.

-         Метод маркетингових оцінок

Аналіз витрат дозволяє бачити наслідки різних нових стратегій, які розглядає підприємство. Спираючись на результати аналізу, легше перейти до аспектів ціноутворення, що мають якісний характер і пов'язані з чуттєвістю попиту і реакцією конкурентів.

Дуже важливе для аналізу попиту поняття цінової еластичності: виражена у відсотках зміна обсягу продаж товару в результаті зміни його ціни на 1 %:

                                   (6.12.)

Якщо попит еластичний, то при збільшенні ціни він спадає, зменшується виручка від реалізації, а підприємство може втратити весь прибуток. Цінова еластичність, як правило, від'ємна, тому що підвищення ціни призводить до зниження попиту, і навпаки.

Еластичність вимірює вплив зміни ціни на зміни обсягу продаж, але не показує вплив ціни на інші більш складні й часто комплексні характеристики, важливі для розуміння реакції покупця (наприклад, віддача переваги певній марці). Крім того, на практиці важко досягти оцінок еластичності, достатньо стабільних і надійних для визначення на їх підставі оптимальної ціни.

Використання гнучкої ціни, тобто продажу одного виду товару різним покупцям за різними цінами - один з практичних прикладів управління еластичністю.

Для вибору варіантів зміни ціни керуються такими правилами: 

-         при еластичності попиту більше одиниці (попит еластичний) зміна ціни на 1 % дає більше 1 % зміни обсягу збуту. Отже, зниження ціни викликає таке зростання попиту, при якому загальна виручка зростає;

-         якщо еластичність попиту дорівнює одиниці, то кожний відсоток зміни ціни приносить 1 % зміни обсягу збуту;

-         при еластичності попиту менше одиниці (попит нееластичний) зміна ціни на 1 % дає менше 1 % зміни обсягу збуту. Тому зниження ціни не викликає такого підвищення попиту і не компенсує зменшення виручки.

-         Метод граничних втрат

Для максимізації прибутку фінансові менеджери використовують варіантні розрахунки прибутку при різних цінах і обсягах виробництва і визначають оптимальний обсяг виробництва і ціну, що забезпечують найбільший прибуток.

Випуск кожної додаткової одиниці продукції викликає приріст загальної виручки на величину, яка називається в економічній теорії граничною виручкою, а також збільшення валових (сумарних) витрат на величину, що називається граничними втратами. Якщо гранична виручка перевищує граничні витрати, то прибуток збільшується, і, навпаки, якщо гранична виручка менша граничних витрат, прибуток зменшується. При цьому потрібно пам'ятати наступне правило: найбільший прибуток підприємству забезпечують такі обсяг випуску продукції і ціна, при яких граничні витрати дорівнюють або максимально наближаються до граничної виручки

З урахуванням вищесказаного вибирають найкращий результат (табл. 6.3).

 

Таблиця 6.3 -  Варіанти розрахунку прибутку

 

Кількість реалізованих виробів, тис.шт.	Ціна одного виробу, грн.	Виручка від реалізації, тис. грн.	Валові витрати, тис.грн.	Прибуток. тис.грн (1 – 4)	Гранична виручка, тис.грн.	Граничні витрати, тис.грн	Різниця між граничною виручкою і граничним витратами, тис.грн. (6-7)
1	2	3	4	5	6	7	8
2	90	180	150	30	-	-	-
4	80	320	250	70	140	100	+ 40
6	70	420	320	100	100	70	+ 30
8	60	480	410	70	60	90	-30
10	50	500	520	-20	20	110	-90
12	40	480	660	-180	-20	140	-160
14	30	420	830	-410	-60	170	-230

 

Управління розподілом прибутку

 

Отриманий прибуток підприємство розподіляє за двома напрямами:

-         на фінансування певних витрат на рівні держави шляхом сплати в державний та місцеві бюджети податку на прибуток;

-         на формування на рівні підприємства фінансових ресурсів грошових фондів, які мають певне призначення і виконують відповідні функції в його діяльності.

Відповідно управління розподілом прибутку підприємства передбачає вирішення таких завдань:

-         забезпечити збільшення абсолютної суми прибутку після сплати податку на прибуток;

-         забезпечити збільшення абсолютної суми чистого прибутку підприємства;

-         визначення оптимального співвідношення у використанні чистого прибутку на споживання і накопичення;

-         визначення оптимального розміру прибутку, який спрямовується на виплату дивідендів.

Ці завдання фінансові менеджери вирішують, враховуючи особливості чинної податкової політики (шляхом оптимального зменшення оподатковуваної суми прибутку, використання діючих податкових пільг, оптимізації податкових платежів у часі, врахування чинних умов  оподаткування дивідендних виплат тощо.)

 

Вибір дивідендної політики

 

До функцій фінансового менеджера входять розробка й обґрунтування пропозицій з розподілу чистого прибутку і формування грошових фондів підприємства. При цьому найважливішими завданнями є узгодження дивідендної й інвестиційної політики і забезпечення оптимальних пропорцій між реінвестуванням прибутку і використанням її на споживання.

Особливу увагу дивідендній політиці приділяють відкриті акціонерні товариства. Менеджери таких підприємств повинні не тільки піклуватися про раціональний розподіл прибутку на нагромадження і споживання, але і враховувати реакцію фондового ринку на підвищення чи зниження дивідендів. Інформація про дивідендну політику відкритих акціонерних товариств ретельно відслідковується учасниками фінансового ринку, зацікавленими особами. При цьому аналізуються такі основні показники, що характеризує дивідендну політику акціонерного товариства:

 

Ставка дивіденду на одну  акцію =

( Дивідендний фонд / Акціонерний капітал) × 100                       (6.13)

 

 

Доход на одну звичайну акцію = Чистий прибуток / Середня кількість  звичайних акцій в обороті                                                                                                                                   (6.14)

 

Коефіцієнт „ціна – доход” =

= Ринкова вартість акції (курс) / Доход на одну звичайну акцію              (6.15)

 

Дивідендний доход = Дивіденд на одну акцію / Ринкова вартість акції                       (6.16)

 

Коефіцієнт виплати дивідендів = Дивіденд на одну акцію / Доход на одну акцію      (6.17)

 

Інформація про ці показники публікується у фінансовій пресі, а отже, збої у виплаті дивідендів можуть призвести до зниження ринкової вартості акцій.

Інтереси акціонерів пов'язані з підвищенням їхнього сукупного доходу. Необхідно з'ясувати, яка дивідендна політика дасть найбільший приріст цього доходу. Дослідження привели до появи двох теорій дивідендної політики.

1. Теорія нарахування дивідендів за залишковим принципом

 Відповідно до цієї теорії дивідендний фонд по звичайних акціях формується після фінансування за рахунок прибутку всіх необхідних витрат, тобто погашення кредитів, виплати фіксованих дивідендів по привілейованих акціях, відрахувань у фонд розвитку для здійснення інвестицій, а  сума, що залишилася, направляється на виплату дивідендів.

Основними розробниками цієї теорії вважаються Ф. Модільяні і М. Міллер (звідси і скорочена назва - теорія М-М).

Головна теза цієї теорії полягає в тому, що акціонери віддають перевагу стабільності дивідендної політики, а не одержанню надвисоких доходів. Крім того, ці вчені вважали, що сума виплачуваних дивідендів приблизно дорівнює витратам, які необхідно нести для вишукування додаткових джерел фінансування інвестицій. Звідси вони прийшли до висновку, що дивідендна політика на ціну акцій і сукупне багатство акціонерів не впливає і тому не потрібна; пріоритет треба віддавати інвестиційній політиці.

2. Більш розповсюдженою є теорія, що дістала назву „синиця в руці”. Головний її розробник М. Гордон виходив з того, що інвестори хочуть мінімізувати ризик, тому завжди віддають перевагу поточним дивідендам, можливим майбутнім виплатам і приростам акціонерного капіталу. Одержувані регулярно дивіденди зменшують ризик, невизначеність для акціонера, що віддають перевагу менший, але постійний доход на вкладений капітал.  Це приводить до підвищення ціни акціонерного капіталу, тому що збільшується попит на акції. І навпаки, якщо дивіденди компанією не виплачуються, те збільшується невизначеність, зростає необхідна інвесторами норма доходу, що приводить до зниження ринкової ціни акцій.

У практичних ситуаціях фінансовим менеджерам необхідно враховувати конкретні обставини і вибирати підхід відповідно до обставин. Доводиться балансувати між виплатою достатніх дивідендів (щоб були задоволені акціонери) і реінвестуванням прибутку (для забезпечення розвитку підприємства). Зваженою вважається дивідендна політика без різких коливань (різке зниження дивідендів в одному році, потім підвищення і т.д. ), при якій щорічно виплачується стабільний доход. По можливості, треба намагатися забезпечити акціонерам доход більший, ніж банківський відсоток. Іноді можна вдаватися до виплати дивідендів акціями, щоб зберегти прибуток в обороті підприємства.

 

Питання до теми

1. Зміст і завдання управління формуванням прибутку підприємства.
2. Управління прибутком від операційної діяльності.
3. Розкрийте зміст основних понять операційного аналізу – межа рентабельності, валова маржа, запас фінансової міцності, сила впливу операційного важеля.
4. Як дані операційного аналізу використовують для максимізації прибутку підприємства?
5. Управління собівартістю продукції та її вплив на формування прибутку від реалізації.
6. Розробка цінової політики та її оптимізація.
7. Управління формуванням прибутку від фінансових операцій.
8. Управління розподілом прибутку підприємства.
9. Управління використанням чистого прибутку підприємства.
10. Управління використанням чистого прибутку підприємства на виплату дивідендів.
11.  Теорії дивідендної політики

 

Література

1. Закон України «Про внесенні змін і доповнень до Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» від 22 05 97 (з наступними змінами та доповненнями).

2. Бланк И. А. Словарь – справочник финансового менеджера. — К:  Ника-Центр, 1998. —270с.

3. Воробйов Ю М Фінансовий менеджмент: Навч. посібник. Кн. 1. — Сімферополь: Таврія, 1999 — С 96—182.

4. Гридчина М.В. Финансовый менеджмент: Курс лекций. – К.:МАУП, 2002.-160с.:-С. 58-71

5. Финансовый менеджмент: Учебник для вузов / Под. ред. проф. Н Ф.Самсонова — М : Финансы ЮНИТИ. 1999. — С. 363—397

6. Финансовый менеджмент: теория и практика: Учебник/ Под ред. проф. Стояновой Е.С. --М : Из-во „Перспектива”, 2004. - С.182-235

7. Фінансовий менеджмент: Навч. посібник: /За ред.проф. Г.Г. Кірейцева– К.: ЦУЛ, 2002 – с. 144-177.

8. Шеремет А.Д., Хайфулин Р С. Методика финансового анализа — М: ИНФРА-М, 1996. — С. 33—36.

 

Тема 7. УПРАВЛІННЯ АКТИВАМИ

 

Методичні вказівки до вивчення теми

 

Управління активами включає:

-         формування і управління  фінансово-експлуатаційними потребами в оборотних коштах;

-         управління дебіторською заборгованістю;

-         стратегію  фінансування поточних активів;

-         управління джерелами формування оборотних коштів;

-         управління необоротними активами;

-         управління фінансуванням необоротних активів;

-         управління коштами і короткостроковими фінансовими вкладеннями.

Усе майно підприємства можна розділити на:

1) іммобілізовані активи (1 розділ балансу);

2) мобільні активи (2 розділ балансу), що містять у собі запаси, кошти, дебіторську заборгованість та ін.

Стійкість фінансового положення підприємства значною мірою залежить від доцільності і правильності вкладень фінансових ресурсів у активи. Структура господарських засобів відчутно залежить від виду діяльності підприємства.

 

 

 

 

Аналіз складу оборотних активів.

 

З метою поглибленого аналізу оборотних активів доцільно їх згрупувати за категоріями ризику.

 

Таблиця 7.1 - Класифікація  активів за рівнем  ризику

 

Рівень  ризику	Група поточних активів
Мінімальний	Гроші в національній валюті і їх еквіваленти, легко реалізовані короткострокові цінні папери
Малий	Дебіторська заборгованість підприємств із нормальним фінансовим положенням + запаси (крім залежаних) + готова продукція масового споживання, що користується попитом
Середній	Продукція виробничо-технічного призначення, незавершене виробництво, витрати майбутніх періодів
Високий	Дебіторська заборгованість підприємств, що знаходяться у важкому фінансовому положенні, запаси готової продукції, що вийшла з уживання, залежані запаси, неліквіди

 

Наприклад, є велика імовірність того, що дебіторську заборгованість буде легше реалізувати (перетворити в грошову форму), ніж незавершене виробництво чи витрати майбутніх періодів. При цьому слід враховувати область застосування того чи іншого виду оборотних коштів. Активи, що можуть бути використані тільки з певною метою, мають більший ризик (меншу імовірність реалізації), ніж багатоцільові активи. Ніж більше засобів вкладено в активи, що потрапили в категорію високого ризику, тим нижче ліквідність підприємства (табл. 7.1).

Як розвиток цього аналізу доцільно оцінити тенденцію зміни співвідношень важкореалізованих активів і загальної величини активів, а також важко - і легкореалізованих активів. Тенденція названих співвідношень до росту вказує на зниження ліквідності.

При проведенні такого аналізу слід пам'ятати, що класифікація оборотних коштів на важкореалізовані й легкореалізовані не може бути постійною, а міняється зі зміною конкретних економічних умов. Наприклад, в умовах нестабільності постачання та інфляції підприємства будуть зацікавлені до вкладу коштів у виробничі запаси та інші види товарно-матеріальних цінностей, ринкові ціни на які стабільно ростуть, що дає підставу зарахувати активи вказаної групи до легкореалізованих.

Існують серйозні негативні наслідки наявності важкореалізованих активів на балансі підприємства. Цей „мертвий капітал” сповільнює оборотність засобів на підприємстві і знижує ефективність його діяльності. Важкореалізовані активи, відображені в складі окремих елементів оборотних коштів, також викривляють справжню картину ліквідності підприємства (див. додатки  до теми 3).

Якщо важкореалізовані  активи складають значну частину оборотних коштів, то керівництву підприємства і його головному бухгалтеру слід вжити термінових заходів щодо стабілізації фінансового стану підприємства.

Такими заходами повинні стати:

-         інвентаризація стану майна з метою виявлення активів „низької” якості (зношеного устаткування, залежаних запасів матеріалів; дебіторської заборгованості, нереальної до стягнення) і уточнення реальної величини майна підприємства;

-         удосконалення організації розрахунків з покупцями (в умовах інфляції, як правило, вигідніше продавати продукцію швидше і дешевше, ніж очікувати більш вигідних умов її реалізації);

-         скорочення надмірних запасів товарно-матеріальних цінностей і, як наслідок, зменшення відтоку коштів.

 

Управління рухом коштів

Особливе значення для стабільної діяльності підприємства має швидкість руху коштів. Однією з основних умов фінансового благополуччя підприємства є надходження коштів, що забезпечує покриття його поточних зобов'язань.

Відсутність мінімально необхідного запасу коштів свідчить про серйозні фінансові труднощі підприємства. Надмірна ж їх величина вказує на те, що підприємство зазнає збитків, пов'язаних, по-перше, з інфляцією і знеціненням грошей і, по-друге, з упущеною можливістю їхнього вигідного розміщення та одержання додаткового доходу. У цьому зв'язку виникає необхідність оцінити раціональність управління коштами на підприємстві. Існують різні способи такого аналізу. Зокрема, своєрідним барометром виникнення фінансових труднощів є тенденція скорочення частки грошових коштів у складі поточних активів підприємства при зростаючому обсязі його поточних зобов'язань. Тому щомісячний аналіз співвідношення коштів і найбільш термінових зобов'язань (термін яких закінчується в поточному місяці) може дати досить красномовну картину надлишку (недостачі) коштів на підприємстві.

Іншим способом оцінки достатності коштів є визначення коефіцієнта оборотності коштів. З цією метою використовується формула:

 

Період обороту = (Середні залишки коштів × Тривалість періоду) / Оборот за період  (7.1)

 

Для розрахунку середніх залишків коштів залучаються внутрішні облікові дані.

Для того, щоб розкрити реальний рух коштів на підприємстві, оцінити синхронність надходження і витрати коштів, а також оцінити величину отриманого фінансового результату зі станом коштів на підприємстві, слід виділити і проаналізувати всі напрямки їх надходження та вибуття.

Визначення мінімально необхідної потреби в грошових активах для здійснення поточної господарської діяльності спрямовано на встановлення нижньої межі залишку грошових активів у національній і іноземній валютах (у процесі розрахунків іноземна валюта перераховується за певним курсом у національну).

Мінімально необхідна потреба в грошових активах для здійснення поточної господарської діяльності може бути визначена за наступною формулою:

 

ДАтіп = ПРда / Ода,                                            ( 7.2)

 

де ДАтіп - мінімально необхідна потреба в грошових активах для здійснення поточної господарської діяльності в майбутньому періоді; ПРда - передбачуваний обсяг платіжного обороту по поточних господарським операціях у майбутньому періоді (відповідно до  плану надходження і витрати коштів підприємства); Ода - оборотність грошових активів (у разах) в аналогічному за терміном звітному періоді (вона може бути скоректована з урахуванням планованих заходів по прискоренню обороту грошових активів).

Приклад відповідно до плану надходження і витрат коштів на майбутній рік обсяг платіжного обороту по поточних господарських операціях передбачений у розмірі 30 тис. грн. Оборотність залишків грошових активів у звітному році склала 24 рази. Визначити мінімальну потребу грошових активів.

Підставляючи ці дані у формулу, одержимо:

ДАтіп = 30 / 24= 1,25 тис. грн.

 

Розрахунок мінімально необхідної потреби в грошових активах для здійснення поточної господарської діяльності може бути здійснений ще і іншим методом за формулою:

 

ДАтіп = ДАк + (ПРда – ФРда) / Ода,                             (7.3)

 

де ДА_К – залишок грошових активів на кінець звітного періоду;

ПРда – планований обсяг платіжного обороту по поточним господарських операціях у майбутньому періоді;

 ФРда – фактичний обсяг платіжного обороту по поточним господарських операціях у звітному періоді;

 Ода – оборотність грошових активів (у разах) у звітному періоді.

 

Доповнимо дані попереднього прикладу наступними показниками: залишок грошових активів на кінець звітного року склав 1,1 тис. грн., фактичний обсяг платіжного обороту по поточних господарських операціях склав у звітному році 26,2 тис. грн.

Підставляючи ці дані у формулу, одержимо:

ДАтіп = 1,1 + (30 - 26,2 ) / 24= 1,1 + 0,16 = 1,26 тис. грн.

У зарубіжній практиці для визначення оптимальних розмірів грошових коштів на рахунку (касі) набули розповсюдження наступні моделі:

-         Модель Баумоля, за якою вважається, що розпочинаючи роботу, підприємство має максимальний доцільний рівень коштів, які протягом деякого періоду витрачає; кошти, що надходять від реалізації товарів і послуг, вкладаються ним у  короткострокові цінні папери. Із закінченням запасу грошових коштів (дорівнює 0, або досягається заданий рівень безпеки), підприємство продає частину цінних паперів для  поповнення запасу грошових коштів до початкової величини:

С                                                            (7.4)

де С – мінімальна  сума грошових коштів на рахунку, F – витрати по конвертації грошей в цінні папери; T – середня сума потреби в грошових коштах протягом періоду (рік, квартал, місяць); r – доходність короткострокових цінних паперів.

Середній грошовий запас коштів складає С/2, а  загальна кількість угод по конвертації цінних паперів в грошові кошти ( k ) дорівнює:

k = Т× С                                                        (7.5)

Загальні витрати (ЗВ) такої політики управління складуть:

ЗВ = F ×k + r×,                                              (7.6)

де (F ×k) – прямі витрати, (r × С/2) – втрачена вигода від зберігання коштів на поточному рахунку, замість того, щоб інвестувати їх у цінні папери.

 

За Є.С. Стояновою, мінімальний залишок приймається  нульовим, ДА опт – оптимальний (максимальний) залишок грошових активів, Рк - середня сума витрат по одній операції,  Ода – загальні витрати грошових коштів протягом періоду (рік, квартал, місяць), СПкфи – ставка процента  по короткостроковим  фінансовим вкладенням (десятковий дріб). Середній залишок грошових активів дорівнює ½ Допт.

ДА опт;

-         Модель Міллера – Орра застосовується для випадків, коли залишок коштів на поточному рахунку змінюється  випадково (хаотично), можливо і з значними коливаннями. Коли залишок досягне верхньої межі, підприємство  починає купувати цінні папери, а коли залишок досягне нижньої межі – підприємство продає свої цінні папери з метою утримати  запас грошових коштів на деякому нормальному рівні.

S=,                                                    (7.7)

 

де V – варіація щоденного надходження грошових коштів, що розраховуються за статистичним даними; S – розмах варіації залишку грошових коштів на поточному рахунку; F -  витрати по конвертації грошових коштів у цінні папери; r – щоденна доходність короткострокових цінних паперів:

 

Зв = Зн + S,                                                (7.8)

де Зв – верхня  межа грошових коштів на поточному рахунку; Зн – нижня межа грошових коштів на поточному рахунку:

 

Тп = Зн + S / 3.                                             (7.9)

Тут Тп – величина залишків грошових коштів, до якої потрібно повернутись у випадку, коли фактичний залишок коштів на поточному рахунку виходить за межі інтервалу (Зн, Зв)

 

Управління дебіторською заборгованістю

Значна питома вага дебіторської заборгованості в складі поточних активів визначає їхнє особливе місце в оцінці оборотності оборотних коштів. У найбільш загальному вигляді зміни обсягу дебіторської заборгованості за рік можуть бути охарактеризовані даними балансу. Для цілей внутрішнього аналізу слід залучити дані аналітичного обліку: ордерів чи відомостей обліку, що їх заміняють, розрахунків з покупцями і замовниками, з постачальниками по авансах, виданих підзвітними особами, з іншими дебіторами. Для узагальнення результатів аналізу складають зведену таблицю, в якій дебіторська заборгованість класифікується за термінами утворення.

Аналіз короткострокової заборгованості проводиться на підставі даних аналітичного обліку розрахунків з постачальниками, отриманих кредитів банку, розрахунків з іншими кредиторами (журналів-ордерів № 4, 6, 8, 10, відомостей і ін.). У ході аналізу робиться вибірка зобов'язань, терміни погашення яких настають у звітному періоді, а також відстрочених і прострочених зобов'язань.

Для оцінки оборотності дебіторської заборгованості використовують наступні показники:

 

Оборотність дебіторської заборгованості = Виручка від реалізації / Середня  дебіторська заборгованість                                                                                                    (7.10)

 

Середня  дебіторська заборгованість = (Дебіторська заборгованість на початок періоду + Дебіторська заборгованість на кінець періоду) / 2                                                   (7.11)

 

Період погашення дебіторської заборгованості  = 360 / Оборотність дебіторської заборгованості                                                                                                                       (7.12)

 

Частка дебіторської заборгованості в загальному обсязі поточних активів = (дебіторська заборгованість / поточні активи) × 100.                                                                 (7.13)

 

Слід мати на увазі, що ніж більше період прострочення заборгованості, тим вище ризик її непогашення.

Існують деякі загальні рекомендації, які дозволяють управляти дебіторською заборгованістю:

-         контроль стану розрахунків з покупцями по відстрочених (простроченим) заборгованостях;

-         по можливості, орієнтування на більше число покупців з метою зменшення ризику несплати одним чи декількома великими покупцями;

-         спостереження за співвідношенням дебіторської і кредиторської заборгованості: значне перевищення дебіторської заборгованості створює погрозу фінансової стійкості підприємства і робить необхідним залучення додаткових (як правило, дорогих) джерел фінансування;

-         використання способу надання знижок при достроковій оплаті.

 

Управління виробничими  запасами

Оцінка запасів проводиться по кожному виду (виробничі запаси, готова продукція, товари і т.д.).

Оборот виробничих запасів характеризує швидкість руху матеріальних цінностей і їхнього поповнення. Ніж швидше оборот капіталу, поміщеного в запаси, тим менше потрібно капіталу для даного обсягу господарських операцій.

Терміни обороту виробничих запасів підприємств однієї і тієї ж галузі, як правило, характеризують, наскільки успішно використовується ними капітал.

Акумулювання запасів пов'язане із значним додатковим відтоком коштів, що робить необхідною оцінку можливості і доцільності скорочення терміну збереження матеріальних цінностей. Падіння купівельної спроможності грошей змушує підприємства вкладати тимчасово вільні засоби в запаси матеріалів. Крім того, накопичення запасів часто є змушеною мірою зниження ризику непостачання сировини і матеріалів, необхідних для виробничого процесу.

Разом з тим політика нагромадження запасів товарно-матеріальних цінностей приводить до додаткового відтоку коштів унаслідок:

-         збільшення витрат, що виникають у зв'язку з володінням запасами (оренда складських приміщень і їхнє утримання, витрати по переміщенню запасів, страхування майна та ін.);

-         збільшення витрат, пов'язаних з ризиком втрат через старіння і псування, а також розкрадання і безконтрольне використання товарно-матеріальних цінностей;

-         збільшення сум податків, що сплачуються. В умовах інфляції фактична собівартість витрачених виробничих запасів (суми їхнього списання на собівартість) істотно нижче їх поточної ринкової вартості. У результаті величина прибутку виявляється "роздутою", але саме з неї буде розрахований належний до сплати податок. Аналогічна картина і з податком на додаткову вартість.

-         відволікання засобів з обороту порушують фінансову стабільність діяльності, змушуючи керівництво підприємства в терміновому порядку вишукувати необхідні для поточної діяльності кошти (як правило, дорогі).

Ці та інші негативні наслідки політики нагромадження запасів нерідко цілком перекривають позитивний ефект від економії за рахунок більш ранніх закупівель.

Значний відтік коштів, пов'язаний з витратами на формування і збереження запасів, робить необхідним пошук шляхів їхнього скорочення. Завдання полягає в тому, щоб знайти „золоту середину” між надмірно великими запасами, здатними викликати фінансові утруднення (недостача коштів), і надмірно малими запасами, небезпечними для стабільності виробництва. Таке завдання не може бути вирішена в умовах стихійного формування запасів, необхідна налагоджена система контролю й аналізу стану запасів.

У теорії і практиці управління запасами виділяють такі основні ознаки незадовільної системи контролю ресурсів:

-         тенденція до постійного росту тривалості збереження запасів;

-         безупинний ріст запасів, помітно випереджаючий динаміку збільшення обсягу реалізованої продукції;

-         часті простої устаткування через відсутність матеріалів;

-         недостача складських приміщень;

-         періодична відмова від термінових замовлень через недолік (відсутності) запасів товарно-матеріальних цінностей;

-         великі суми списань через наявність застарілих (залежаних), що повільно обертаються запасів;

-         значні обсяги списань запасів унаслідок їхнього псування і розкрадань.

 

Контролю та аналізу стану запасів сприяє виконання обліково-аналітичної роботи:

1. Оцінка раціональності структури запасів, що дозволяє виявити ресурси, обсяг яких явно надлишковий, і ресурси, придбання яких потрібно прискорити. Це дозволить уникнути зайвих вкладень капіталу в матеріали, потреба в яких скорочується чи не може бути визначена. Не менш важливо при оцінці раціональності структури запасів установити обсяг і склад зіпсованих і неходових матеріалів. У такий спосіб забезпечується підтримка виробничих запасів у найбільш ліквідному стані і скорочення засобів, іммобілізованих у запаси.

2. Визначення термінів і обсягів закупівель матеріальних цінностей. Незважаючи на неоднозначність прийнятих рішень для кожного конкретного підприємства, загальним є підхід до визначення обсягу закупівель, що дозволяє враховувати:

-         середній обсяг споживання матеріалів протягом виробничо-комерційного циклу (звичайно визначається на підставі результатів аналізу споживання матеріальних ресурсів у минулих періодах і обсягу виробництва в умовах передбачуваного збуту);

-         додаткову кількість (страховий запас) ресурсів для відшкодування непередбачених витрат матеріалів (наприклад, у випадку термінового замовлення) чи збільшення періоду, необхідного для формування необхідних запасів.

3. Вибіркове регулювання запасів матеріальних цінностей, яке припускає, що потрібно акцентувати увагу на дорогих чи якісних матеріалах, що мають високу споживчу привабливість.

4. Розрахунок показників оборотності основних груп запасів і їхнє порівняння з аналогічними показниками минулих періодів, щоб установити відповідність наявності запасів поточним потребам підприємства. Для цього розраховують оборотність матеріалів, що значаться на різних субрахунках ("Сировина і матеріали", "Покупні напівфабрикати і комплектуючі вироби, конструкції і деталі", "Паливо", "Тара і тарних матеріалів", "Запасні частини" та ін.), а потім загальну оборотність матеріалів шляхом визначення середньої зваженої величини.

Оскільки виробничі запаси враховують за вартістю їхнього придбання, то для розрахунку коефіцієнта оборотності запасів використовується не виторг від реалізації, а собівартість реалізованої продукції. Для оцінки швидкості обороту запасів застосовують формулу:

 

                    Оборотність запасів = Собівартість реалізованої продукції

                                             Середня величина запасів                                     (7.14)

 

Середня  величина запасів =                                           (7.15)

Зп - залишки  запасів на початок року,

Зк -залишки  запасів на кінець року.

 

Термін  зберігання запасів визначають за формулою

 

.                          (7.16)

У теорії управління запасами доведено, що при деяких обмеженнях та передумовах можна розрахувати розмір оптимальної партії замовлень (Есопотіс Оrdег Qиапtіtу - ЕОQ).

                                                       (7.17)

де ЕОQ - обсяг партії, од.;

F - вартість виконання одного замовлення (витрати на розміщення замовлення, по отриманню та перевірці товарів);

D - величина витрат запасів за той же період, од.;

H - втрати по утриманню ТМЦ на одиницю запасів за деякий період, в тому числі витрати по зберіганню, транспортуванню, страхуванню разом з рівнем прибутку на інвестований в запаси капітал.

 

У значній мірі період перебування засобів в обороті визначається внутрішніми умовами діяльності підприємства, його стратегією управління активами (чи її відсутністю).

На  величину коефіцієнта оборотності поточних активів безпосередній вплив має прийнята на підприємстві методика їхньої оцінки.

У загальному випадку оборотність засобів, вкладених у майно, може оцінюватися за наступними основними показниками: швидкість обороту (кількість оборотів, що роблять за аналізований період капітал чи підприємства його складові) і період обороту - середній термін, за який повертаються в господарство вкладені у виробничо-комерційні операції кошти.

Управління активами включає ефективне їх використання, яке характеризується рядом показників.

Швидкість обороту активів підприємства прийнято розраховувати за допомогою формули

 

.                (7.18)

Середня величина активів (С_А) за даними балансу визначається за формулою

С_А   ,                                              (7.19)

де Ап, Ак - величина активів на початок і на кінець періоду.

Тривалість одного обороту в днях  (То)визначається за формулою

 

.                                              (7.20)

 

Ніж менше тривалість одного обороту, тим більше оборотів зроблять оборотні кошти. При прискоренні оборотності оборотних коштів знижується потреба в них, створюється резерв для збільшення випуску продукції.

Найголовнішим синтетичним показником використання оборотних коштів є коефіцієнт рентабельності активів (майна) -  ROA:

 

ROA = .                      (7.21)

 

Цей коефіцієнт показує, яку прибуток одержує підприємство з кожної гривні, вкладеної в активи.

В аналітичних цілях прораховують як рентабельність усієї сукупності активів, так і рентабельність поточних активів.

 

Питання до теми

1. Визначте найбільш оптимальну модель фінансування оборотних активів підприємства:

1) агресивна модель фінансування поточних активів полягає в тому, що довгострокові пасиви є джерелом покриття необоротних активів;

2) консервативна модель фінансування поточних активів передбачає, що варійована частина поточних активів покривається довгостроковими пасивами;

3) компромісна модель фінансування поточних активів передбачає, що довгострокові пасиви є джерелом покриття необоротних активів, постійної частини поточних активів і приблизно половини варійованої частини поточних активів;

4) ідеальна модель фінансування поточних активів полягає в тому, що довгострокові пасиви встановлюються на рівні необоротних активів.

2. Обґрунтуйте необхідність використання двох методів визначення оптимальної потреби в обігових коштах підприємства.

3. Обґрунтуйте точку зору щодо оптимального співвідношення дебіторської і кредиторської заборгованості підприємства.

4. Показники, що характеризують стан дебіторської заборгованості підприємства.

5. Як можна розрахувати постійну потребу підприємства в оборотних коштах?

6. Як політика фінансування оборотних коштів впливає на рівень ліквідності?

8. Які витрати обумовлені збільшенням оборотних коштів у виробничих запасах?

9. Способи керування дебіторською заборгованістю.

10. Завдання і способи управління залишками коштів  на поточному рахунку.

11. Сутність і класифікація, склад і структура активів підприємства.

12. Порядок визначення потреби в оборотних активах підприємства.

13. Управління виробничими запасами підприємства.

14. Управління фінансуванням оборотних активів підприємства.

 

Література

1. Закон України «Про підприємства в Україні» від 27.03.91.
2. Закон України «Про господарські товариства» від 19.09.91.
3. Бланк И. А. Основи финансового менеджмента. - К.: Ника-Центр, 1999. - С. 259-413.
4. Бланк И. А. Финансовый менеджмент. - К.: Ника-Центр, 2004. - С. 153-248.
5. Джеймс Ван Хорн. Основы управлення финансами. - М.: Финансы и статистика, 1996. -С. 222-312.
6. Стоянова Е. С. Финансовый менеджмент. - М.: Перспектива, 2004. - С. 264-356.
7. Фінанси підприємств: Підручник / За ред. проф. . Поддєрьогіна А. М.- К., КНЕУ, 1999.-С. 143-172.
8. Фінансовий менеджмент: Навч.посібник/ За ред. проф. Кірейцева Г.Г.. –К.: ЦУЛ, 2002, с.178-205

 

 

Тема 8. ВАРТІСТЬ ТА ОПТИМІЗАЦІЯ СТРУКТУРИ КАПІТАЛУ

 

Методичні вказівки до вивчення теми

 

Управління капіталом - це управління структурою і вартістю джерел фінансування (пасивів) з метою підвищення рентабельності власного капіталу і здатності підприємства виплачувати доход кредиторам і співвласникам (акціонерам підприємства).

Джерела фінансування (пасиви) підприємства мають різну ціну  залежно від шляхів їхнього залучення. Ціна джерела  фінансування, чи іншими словами, вартість капіталу виміряються відсотковою ставкою, яку потрібно платити інвесторам, що вкладають капітал у підприємство.

Щоб виплачувати певний відсоток доходу на вкладений інвесторами капітал, підприємству треба одержати доход не менше цього відсотка. Тому поняття „вартість капіталу” можна трактувати як необхідну ставку доходу, яку повинно мати підприємство для покриття витрат по залученню капіталів на ринку.

Розрахункам вартості капіталу і різних прийомів оптимізації цього показника приділяється велика увага в зарубіжному фінансовому менеджменті. Це обумовлено можливістю зарубіжних підприємств залучати через фінансовий ринок капітал у різних формах і на різних умовах. Фінансовий ринок формує ринкові ціни капіталу, залученого з різних джерел. Завдання фінансового менеджера - забезпечити зменшення вартості капіталу для фірми, вибираючи вигідні варіанти його залучення.

Для більшості українських підприємств це завдання поки не настільки актуальна, тому що в них практично немає вибору через великий дефіцит інвестиційних ресурсів у країні, нерозвиненість фінансового ринку, обмеженого доступу до кредитів через високі процентні ставки.

 

Вартість  капіталу

 

Вартість акціонерного капіталу (від звичайних акцій, випущених раніше) залежить від суми дивідендів і темпу приросту дивідендів і розраховується за формулою

СКа = (Д×100)/Ц а + Т,                                        (8.1)

де Д - сума дивідендів, виплачена на акцію; Ца - поточна ціна акції; Т - постійний темп приросту дивідендів, %

 

Вартість нерозподіленого прибутку приймається рівною СКа, тому що якби цей прибуток був не залишений для реінвестування діяльності СПД, а виплачений у вигляді дивідендів, то акціонери могли б інвестувати їх в інші акції, облігації й активи. Отже використовуючи нерозподілений прибуток, підприємство повинне заробити доход, який забезпечить ставку доходу не нижче СКа.

Якщо СПД (суб’єкт підприємницької діяльності) хоче залучити капітал за рахунок додаткової емісії акцій, то вартість акціонерного капіталу за рахунок нового випуску звичайних акцій складе:

 

СКдоп.а = [(Д×100)/Ц а(1 – Зва)] + Т,                  (8.2)

де 3ва - витрати на випуск і розміщення нових акцій.

 

СКдоп.а буде перевищувати вартість нерозподіленого прибутку, оскільки виникають витрати на їхній випуск і розміщення.

За даними американських дослідників, середні витрати на випуск і розміщення великих партій звичайних акцій (на суму більше 50 млн. дол.) становлять приблизно 4%, а невеликих партій (менш 1 млн. дол) – близько 21%. Тому для невеликих фірм додатковий випуск акцій може бути надто дорогим джерелом фінансування.

Вартість капіталу від випуску привілейованих акцій визначається за формулою

СКпр.а = [Дф / Цпр.а(1 – Зв пр.а)] ×100%         (8.3)

 

де Дф - фіксована сума дивідендів на привілейовану акцію;

Цпр.а - ціна привілейованої акції;

Зв пр.а - витрати на випуск привілейованих акцій.

 

Для раніше випущених привілейованих акцій витрати на випуск не враховуються. Вартість капіталу від нового випуску облігацій

СКп о = [К / Цо(1 – Зво)] ×100%,                          (8.4)

де К - річний купон (сума доходу) на облігацію;

 Цо - ціна облігації;

 Зво-затрати на випуск і розміщення нових облігацій.

 

Вартість капіталу від раніше випущених облігацій не включає витрати на випуск, тому визначається так:

СКо = К /Цо.                                                        (8.5)

Для порівняння вартості акціонерного і позикового капіталу необхідно при розрахунку вартості позикового капіталу, залученого за рахунок кредитів, враховувати податкову економію. Відсотки за кредит відносяться на собівартість, тому не обкладаються податком на прибуток, а виплата дивідендів здійснюється за рахунок чистого прибутку після сплати податку на прибуток.

Вартість капіталу, отриманого за рахунок кредитів

СКкр = [Пкр(1 – Нпр) / Кр] ×100%,                       (8.6)

де Пкр - сума відсотків за кредит;

Нпр - ставка податку на прибуток;

Кр - сума кредиту.

 

Теоретично вартість капіталу тим вище, ніж більше ризик, пов'язаний із вкладенням капіталу. У свою чергу, ризик підвищується зі збільшенням тривалості періоду, на який залучається капітал. З цих позицій найдорожчим  джерелом фінансування є власний (акціонерний) капітал і реінвестований (нерозподілений) прибуток, які притягнуті на необмежений час, а найдешевшим – непрострочена кредиторська заборгованість як безпроцентний короткостроковий кредит.

Практично  фінансові менеджери мають більше можливостей для маневру при використанні власного капіталу, тому що можуть застосовувати в короткостроковому періоді різні тактичні прийоми зменшення його вартості (наприклад, припинення виплати дивідендів, виплата дивідендів акціями). Умови залучення позикового капіталу закріплені відповідними договорами, змінити які можна тільки за згодою з кредиторами, інакше будуть застосовані штрафні санкції, що впливають на величину вартості капіталу (наприклад, кредиторська заборгованість, перетворюючись з нормальної в прострочену, стає платною через пеню і штрафи).

 

Середньозважена  вартість капіталу і шляху її зменшення

 

Залучаючи капітали з різних джерел, фінансові менеджери намагаються оптимізувати структуру капіталу, щоб зменшити середньозважену вартість капіталу (СК_СВ) - середню плату підприємства за всі джерела фінансування.

 

Таблиця 8.1- Вихідні дані

 

Джерела фінансування за даними балансу)	Сума капіталу, тис, грн.	Середня вартість джерела. %	Питома вага джерела в пасиві
Акціонерний капітал
У тому числі:
звичайні акції	600	32	0,41
привілейовані акції	60	25	0,04
Нерозподілений прибуток	300	30	0,20
Позиковий капітал
У тому числі кредити:
довгострокові	100	20	0,08
короткострокові	400	15	0.27
Усього	1460		1,00

 

Для розрахунку СК_СВ необхідно спочатку визначити вартість капіталу по кожному джерелу, потім питому вагу кожного джерела у всьому капіталі, перемножити вартість кожного джерела капіталу на його питому вагу і скласти отримані добутки. Для розрахунку питомої ваги найчастіше  використовують дані пасиву балансу, але для більш точної оцінки суму капіталу можна перерахувати за ринковими цінами акцій і облігацій.

Середньозважена вартість капіталу може бути використана в інвестиційному аналізі як дисконтна ставка для дисконтування грошових, потоків при розрахунку NРУ проекту, для зіставлення з величиною ІRR проектів. Якщо ІRR виявиться більше середньозваженої вартості капіталу, то проект може бути схвалений, якщо менше, то проект відхиляється.

Приклад. Розрахувати середньозважену вартість капіталу СПД за даними, приведеним у табл. 8.1.

 

Розв’язання

СКсв = 32 × 0,41 + 25 × 0,04 + 30 × 0,2 + 20 × 0,08 + 15 × 0,27 = 25,75 %

 

Вартість капіталу і вартість підприємства взаємозалежні. Один з методів оцінки вартості підприємства - капіталізація доходів. Якщо спрогнозувати середньорічний грошовий потік (чистий прибуток плюс амортизація), а потім капіталізувати його, використовуючи як дисконтну ставку середньозважену вартість капіталу, одержимо вартість підприємства.

Ніж більше грошовий потік, обумовлений діяльністю підприємства, і нижче вартість капіталу, тим вище вартість підприємства. Якщо вартість фінансування збільшується, то вартість підприємства зменшується. Зі зменшенням вартості фінансування вартість підприємства збільшується. Такий розрахунок можна застосовувати при вирішенні різних завдань, зокрема  при виборі можливості продати підприємство за запропонованою ціною чи реконструювати його.

Приклад. Підприємство можна продати за 4,3 млн. гр. од. або реконструювати. Після реконструкції прогнозується середньорічний чистий грошовий потік 0,54 млн. гр. од. Середньозважена вартість капіталу - 12%. Який варіант слід вибрати?

Для вибору варіанта потрібно визначити вартість підприємства методом капіталізації доходів. Якщо вище виявиться ціна продажу, то підприємство доцільніше продати, а якщо вище буде розрахункова вартість, те вигідніше його реконструювати.

Розв’язання

 Розраховуємо вартість підприємства як приведену вартість вічної (постійної) ренти за формулою:

FV_A=A /Kr.n

0,54:0 ,12 = 4,5 млн. гр. од.

Оскільки 4,5 > 4,3, те кращим варіантом буде реконструкція підприємства.

 

Для зниження середньозваженої вартості капіталу можна використовувати такі прийоми, як зменшення  дивідендів чи тимчасове відмовлення від їхньої виплати, виплата дивідендів акціями, залучення додаткової кредиторської заборгованості відповідно до договорів про постачання товарів, якщо це не загрожує значним зниженням показників ліквідності підприємства), одержання кредитів на пільгових умовах під пріоритетні інвестиційні програми (такі кредити можуть надаватися підприємствам України державним інноваційним фондом, різними міжнародними фондами й організаціями для підтримки підприємницької діяльності).

 

Управління  структурою капіталу

 

У процесі управління капіталом підприємства треба, враховувати, що вартість капіталу залежить від рівня підприємницького і фінансового ризику, пов'язаного з цим підприємством. Ніж вище рівень такого ризику, тим більшу плату можуть зажадати інвестори за вкладення засобів у підприємство. Рівень підприємницького ризику виміряється силою впливу операційного важеля.

Фінансовий  ризик пов'язаний з дивідендною політикою (тому не можна зловживати довірою акціонерів, знижуючи вартість капіталу за рахунок невиплати дивідендів) і підвищенням частки позикових засобів у структурі капіталу, тому що з'являються фінансові витрати по обслуговуванню боргу (виплата відсотків по кредитах і облігаціях). Підвищення частки позикового капіталу може спонукати кредиторів підняти процентну ставку по кредитах, при цьому фінансові витрати ще більше зростуть. А оскільки виплата відсотків по кредитах відноситься до умовно-постійних витрат, то підвищиться також рівень підприємницького ризику, пов'язаний з підприємством.

Однак залучення позикового капіталу в розумних межах дає можливість одержати ефект фінансового левериджа, що також повинні враховувати фінансові менеджери, регулюючи структуру капіталу підприємства.

Фінансовий леверидж  (важіль) означає використання боргів для фінансування інвестицій. Показником фінансового левериджа є відношення довгострокового позикового капіталу до власного капіталу (плече фінансового важеля).

Ефект фінансового важеля виявляється у збільшенні рентабельності власного капіталу за рахунок використання позикового капіталу, незважаючи на його платність. Беручи в борг кошти, фірма може збільшити доход на кожну одиницю власного капіталу, поки віддача від позикових засобів більше, ніж відсотки, що доплачуються за використання цього капіталу.

Приклад. Фірми А і Б мають однаковий капітал і однакову економічну рентабельність капіталу, що складає 20 %. Економічна рентабельність розраховується як відношення суми прибутку (до відрахування податку) і відсотків за кредит до суми всього капіталу. Відрізняються фірми А і Б структурою джерел фінансування: фірма А має в пасивах 1 млн. грн власного капіталу і не має позикових засобів, а фірма Б має 500 тис. грн власного капіталу і 500 тис. грн позикового капіталу. Прибуток (з урахуванням відсотків за кредит) в обох підприємств однаковий - 200 тис. грн (прибуток до відрахування податку плюс відсотки за кредит).

Визначити вплив фінансового левериджа на рентабельність підприємств.

Розв’язання

Рентабельність власного капіталу фірми А складає

200 тис.грн. / 1 млн.грн. × 100 % = 20 %.

Фірма Б повинна платити за користування кредитом 15 % від 500 тис. грн, тобто 75 тис. грн.

Таким чином, рентабельність власного капіталу фірми Б становить (200 тис. грн. - 75 тис.грн.) / 500 тис.грн. × 100 % = 25 %.

При однаковій економічній рентабельності всього капіталу 20 % у фірм А та Б різна рентабельність власного капіталу через різну структуру пасивів.

Фірма Б має рентабельність власного капіталу на 5 % вище, ніж фірма А, у результаті використання позикових засобів. Це і є ефект фінансового левериджа.

Але він може бути не тільки позитивним, але і негативним. Зростання плеча фінансового важеля може призвести до збільшення плати за кредит; якщо процентна ставка перевищить економічну рентабельність, фінансовий важіль буде зменшувати рентабельність власного капіталу.

У наведеному прикладі ефект фінансового важеля визначений без врахування податку на прибуток. З урахуванням податку на прибуток (наприклад 30 %) ефект зменшиться і складе:

 5 % o (1 – 0,3) = 3,5 %.

Ніж вище податок на прибуток, тим менше фінансовий важіль буде впливати на рентабельність власного капіталу, розраховану за чистим прибутком.

Ефект фінансового левериджа (ЕФЛ) можна розрахувати за формулою

ЕФЛ = (Рк - r)(1 - Нпр) ПК/ВК,                                   (8.7)

де Рк - економічна рентабельність капіталу (відношення прибутку до відрахування податку і відсотків за кредит до суми всього капіталу підприємства), %; r  - процентна ставка за користування кредитом, %; Нпр - ставка податку на прибуток, частка одиниці; ПК/ВК - плече фінансового левериджа (відношення суми позикового капіталу до суми власного капіталу).

Підставивши у формулу (8.7) дані наведеного прикладу, одержимо

ЕФЛ = (20 % - 15 %)(1 - 0,3) × 500/500 = 3,5 %.

 

Завдання фінансового менеджера – стежити за оптимальним співвідношенням позикового і власного капіталу, що дозволяє підтримувати кредитну репутацію суб’єкта підприємницької діяльності і використовувати позитивний ЕФЛ.

Існують різні рекомендації щодо величини плеча фінансового важеля. Більшість з них зводиться до того, що частка позикових засобів у пасиві не повинна перевищувати 50 %. Разом з тим практичний досвід діяльності підприємств в різних країнах свідчить про можливість відхилень від цього рівня і індивідуального підходу фірм до структури джерел фінансування.

Формування раціональної структури капіталу СПД багато в чому залежить від зовнішніх факторів, особливо від ситуації на грошовому ринку і на ринку капіталів. Для вітчизняних підприємств у даний час ці фактори є визначальними, умови фінансового ринку практично позбавляють більшість підприємств можливості ефективно керувати структурою і вартістю капіталу.

 

Питання до теми

1. Капітал,  його сутність і вартість.

2. Сутність власного капіталу, його складові та їх характеристика.

3. Визначення ціни капіталу.

4. Оптимізація структури капіталу.

5. Структура капіталу та інвестиційна діяльність підприємства.

6. Основи теорії Міллера—Модільяні.

7. . Сутність і вимірювання фінансового левериджу.

 

Література

1. Бланк И. А. Финансовый менеджмент: У 2-х т. — К.: Ника-Центр, Эльга, 2004.—С. 251-371.
2. Гридчина М.В. Финансовый менеджмент: Курс лекций. – К.: МАУП, 2002. -С. 117-125
3. Ковалев В. 3. Финансовый анализ: Управление капиталом. Выбор инвестиций. Анализ отчетности. — М.: Финансы и статистика, 2000. — С. 290—314.
4. Финансовый менеджмент: теория и практика: Учебник/ Под ред. проф. Стояновой Е.С. --М : Изд-во „Перспектива”, 2004. -  С.149-182
5. Фінансовий менеджмент: Навч. посібник: /З а ред.проф. Г.Г.Кірейцева. – К.: ЦУЛ, 2002. – С. 226-255.

 

 

 

 

РОЗДІЛ 3. Інвестиційна діяльність і прогнозування діяльності  суб’єкта господарювання

 

Тема 9. УПРАВЛІННЯ ІНВЕСТИЦІЯМИ

 

Методичні вказівки до вивчення теми

 

Згідно зі статтею 1 Закону України „Про інвестиційну діяльність” під інвестиціями розуміють „всі види майнових та інтелектуальних цінностей, що вкладаються в об’єкти підприємницької та інших видів діяльності, в результаті чого створюється прибуток (дохід) або досягається соціальний ефект”.

Основна мета інвестиційної діяльності – забезпечення реалізації найбільш ефективних форм вкладення капіталу, направлених на розширення економічного потенціалу підприємства.

Інвестиційна політика – частина загальної фінансової стратегії підприємства, що ґрунтується на виборі і реалізації найбільш ефективних форм реальних і фінансових інвестицій для забезпечення високих темпів його розвитку і розширення економічного потенціалу господарської діяльності.

Інвестиції представляють собою цілеспрямоване використання капіталу, класифікація якого наведена на рис. 9.1.

Джерелами фінансування інвестиційної діяльності суб’єктів господарювання виступають фінансові ресурси (рис. 9.2).

Рис. 9.1. - Класифікація інвестицій		Рис. 9.2. - Джерела фінансування інвестицій

 

Залежно від того, які джерела фінансових ресурсів залучає підприємство для фінансування своєї інвестиційної діяльності, виділяють три форми фінансування інвестицій:

-         самофінансування – це фінансування повністю за рахунок власних фінансових ресурсів, використовується при реалізації короткострокових інвестиційних проектів з невисокою нормою рентабельності;

-         кредитне фінансування використовується в процесі реалізації короткострокових інвестиційних проектів з високою нормою рентабельності інвестицій, тому що його необхідно повернути на визначених умовах. З іншого боку, кредитор не претендує на участь в доходах від реалізації інвестицій;

-         змішане фінансування – комбінація декількох джерел фінансування, що може засновуватись при реалізації будь-яких інвестиційних проектів.

 

Управління  реальними інвестиціями

 

Реальні й фінансові інвестиції як об'єкти управління мають певні особливості, що визначають процедуру організації управління вкладеним капіталом. Капітальні вкладення є більш складним об'єктом управління, ніж фінансові.

Підприємства, які здійснюють виробничу діяльність, обов'язково періодично роблять капітальні вкладення в розвиток виробництва, для відновлення асортименту продукції і технологій, освоєння нових видів діяльності та ін.

До завдань фінансового менеджера входить обґрунтування варіантів рішень про фінансування капітальних вкладень і визначивши джерел їхнього фінансування; організація фінансування капіталовкладень; моніторинг інвестиційних проектів: організація виходу з проекту в разі потреби; визначення фактичної ефективності капітальних вкладень (рис. 9.3):

 

Визначити вартість проекту

 

 

Рис. 9.3. - Процес прийняття рішень про  капітальні вкладення

 

Отже, перший крок – розрахунок вихідних інвестицій кожного інвестиційного проекту. Для цього треба з'ясувати, за якою ціною можна придбати (побудувати) усе необхідне для здійснення проекту (ліцензія, ноу-хау, будинку, споруди, машини устаткування, послуги), які вимагаються додаткові витрати (упакування, доставку, монтаж, підготовку кадрів і т.д. ), а також який доход можна одержати від продажу замінного майна.

Інвестиційний проект може бути відхилений уже на цьому етапі через неможливість підприємства профінансувати первісні капітальні вкладення.

Якщо проект може бути профінансований, необхідно оцінити його ефективність. На цьому етапі відбирається найвигідніший проект із можливих варіантів.

Другий крок – прогнозування майбутніх доходів. Для цього визначають додатковий грошовий потік, який щорічно в результаті реалізації інвестиційного проекту може одержувати підприємство.

Додатковий грошовий потік – це приріст грошового потоку, отриманий за рахунок здійснення інвестиційного проекту протягом  його економічного циклу життя.

Економічний цикл життя проекту – це період, протягом якого інвестиції забезпечують достатній грошовий потік. Цей період часто перевищує строк окупності первісних інвестицій, але може бути коротшим фізичного циклу життя проекту (період, за який відбувається фізичний знос об'єкта інвестицій).

При оцінці проектів із тривалим економічним циклом життя (більше 10 років) звичайно обмежуються так називаним планованим періодом життя проекту, тобто  періодом, на який можна виконати досить реальні прогнозні розрахунки ефективності вкладень.

Сутність, зміст, сфера застосування формалізованих методів оцінки доцільності інвестиційних проектів описані в багатьох навчальних посібниках по фінансовому менеджменту [5; 7; 9]. Ці методи можна умовно розділити на дві групи:

- прості, що використовуються для швидкої попередньої оцінки і відбору об'єктів;

- більш точні, враховуючий тимчасовий лаг між капітальними вкладеннями і майбутніми доходами; їх використовують при складанні бізнес-планів інвестиційних проектів.

 

Прості методи швидкої попередньої оцінки  інвестиційних проектів.

 

Метод облікової (бухгалтерської) норми прибутку.

 

Метод полягає у визначенні середньої норми прибутку за період життя проекту (чистий бухгалтерський прибуток поділяють на середні витрати за проектом). При цьому вибирають проект із найбільшою середньою нормою прибутку.

Приведемо розрахунок облікової (бухгалтерської) норми прибутку (табл. 9.1), де показані два варіанти розрахунку: перший враховує тільки бухгалтерський прибуток; другий - більш точний, тому що враховує грошовий потік проекту (чистий прибуток + амортизація).

 

Таблиця 9.1 - Розрахунок облікової (бухгалтерської) норми прибутку

 

Показник	Варіант 1 (без розрахунку грошового потоку)	Варіант 2 (на базі розрахунку грошового потоку)
1. Середні доходи від реалізації (за період життя), тис. грн.	1000	1000
2. Середні з витрати по проекті усього, тис. грн.	700	700
У т. числі:
2.1. Амортизація, тис. грн.	200	200
3. Середній  прибуток, тис. грн. (стор.1 -стор.2)	300	300
4. Середній податок на прибуток (30%)	90	90
5. Середній чистий бухгалтерський прибуток	210	210
6. Середній  грошовий потік доходів від проекту, тис.грн.(стор.2.1.+стор.5)	-	410
7. Середня норма прибутку (рівень рентабельності проекту), %	210/700×100 = 30	410/700×100 = 58,6

 

Простий метод окупності капітальних вкладень.

За цим методом визначають кількість років (Т), необхідну для повного відшкодування початкових витрат. Початкові капітальні вкладення (І) потрібно розділити на середньорічний чистий прибуток (або середньорічний грошовий потік):

Т = ,                                                                 (9.1)

де  - середньорічний чистий прибуток, тис.грн.

 

Якщо прогнозуються різні грошові потоки за роками, то щорічні грошові потоки слід складати доти, поки сума не зрівняється із сумою первісних вкладень. Вибирають проекти з найменшими строками окупності.

 

Методи оцінки інвестицій з урахуванням часу

 

До другої групи відноситься метод чистої нинішньої (приведеної) вартості (метод NPV); внутрішньої норми прибутку (ставки рентабельності) - метод ІRR, дисконтний метод окупності капітальних вкладень; метод еквівалентної річної вартості. В основу використання цих методів покладена процедура дисконтування грошових потоків, що дозволяє врахувати зміну вартості грошей у часі при прийнятті інвестиційних рішень.

Для фінансових менеджерів при використанні цих методів відповідальним моментом є вибір дисконтної ставки. Її розмір має враховувати ризикованість проекту. Дисконтні ставки підвищуються, якщо зростають відсотки по кредитах і темпи інфляції. Більш тривалий проект, як правило, більш ризикований, оскільки з'являється непевність у поверненні вкладених грошей. Тому при інших рівних показниках довгострокові проекти слід дисконтувати за більш високими ставками, ніж короткострокові.

Найбільш часто при експертизі проектів використовують метод NPV.

Якщо розділити дисконтовану вартість (NPV) грошових потоків на суму початкових інвестицій, одержимо показник, названий індексом прибутковості. При розгляді декількох проектів кращим буде той, в якого більше індекс прибутковості чи NPV.

 

Метод внутрішньої норми прибутку (ІRR).

 

Внутрішня норма прибутку ІRR - це дисконтна ставка, при якій NPV проекту дорівнює нулю, тобто PV (приведена вартість) грошових потоків проекту дорівнює  (первісним інвестиціям): PV = І, чи FV (1 / (1 + r) = І; ставка r  у такому випадку і є ІRR, яку можна вважати або мінімально припустимою нормою прибутку, або максимальною процентною ставкою, під яку підприємство може залучити засоби для інвестицій, щоб не мати грошових утрат по проекту.

ІRR можна визначити двома методами: послідовних наближень і графічно.

Метод послідовних наближень полягає в послідовному розрахунку значень ІRR при різних дисконтних ставках доти, поки не буде знайдена ставка, при якій NPV = 0 чи майже дорівнює нулю, оскільки при такому способі використовують дисконтні ставки, що представляють собою ціле число, а ІRR може знаходитися між двома цілими ставками. Наприклад при 15 % NPV ще позитивна, а при 16 % - уже негативна. Це означає, що ІRR складатиме 15 % з десятими. Хоча метод послідовних наближень на дозволяє зовсім точно розрахувати ІRR, для практичних розрахунків цього достатньо.

При розрахунку ІRR графічно (рис.9.2) треба виконати такі процедури:

-         задати деяку дисконтну ставку,

-         визначити NР і відзначити відповідну точку на графіку (точка А),

-         задати набагато більшу дисконтну ставку, обчислити NPV, що різко зменшиться,

-         відзначити другу точку на графіку (точка Б);

-         з'єднати дві точки і при необхідності продовжити криву NРV до перетину з віссю ординат. Точка перетину і буде ІRR.

 

Рис. 9.2.- Графік визначення ІRR

Приклад. Визначити NPV інвестиційного проекту, якщо доходи будуть надходити  в сумі 10, 30, 35 тис.грн. відповідно через 3,4, і 5 років. Первісні інвестиції  50 тис.грн., дисконтна ставка - 15%.

1. Метод послідовних наближень.

При дисконтній ставці 15 % NPV  проекту складає - 8,87 тис.грн.

PV= [10/(1+0,15)³]+[ 30/(1+0,15)⁴]+[ 35/(1+0,15)⁵] = 41,13 тис.грн.

NPV = 41,13 - 50,0 = - 8,87 тис.грн.

Задаємо більш низьку дисконтну ставку r  = 14 % і розраховуємо NPV

У цьому випадку NPV =  - 7,325 тис.грн.

Будемо знижувати дисконтну ставку до одержання першого позитивного значення NPV:

r = 12 %, NPV =  -3,955 тис. грн.;

r = 10 %, NPV = - 0,265 тис. грн.;

r  = 9 %, NР= 10 o 0,772 + 30 o 0,708 + 35o 0,65- 50 = 1,71 тис. грн.

Таким чином, NPV проекту перетворюється в нуль при дисконтній ставці вище 9 %, але нижче 10 %. Значить ІRR = 9,8 %.

 

Графічний метод

 

На рис. 8.2 наведено два значення NPV, обчислені при r  = 9 % і при r  = 15 %. З'єднуємо дві точки та одержуємо значення ІRR ≈ 9,8 %.

Кожне підприємство може визначити для себе необхідне значення ІRR, тобто мінімально припустимий розмір прибутку, що інвестор повинний одержати на кожну грошову одиницю капіталовкладень. Ця норма залежить від податкової і кредитної політики, умов фінансування.

Потім прогнозують майбутні доходи (грошові потоки) від реалізації конкретного проекту і розраховують його ІRR.

Якщо ІRR проекту перевищує встановлене підприємством необхідне значення ІRR, проект приймається, якщо ІRR менше - відхиляється.

Якщо прогнозують однакові грошові потоки від реалізації проекту, то Завдання визначення ІRR спрощується. У цьому разі застосовують формулу для визначення приведеної вартості ануїтету:

Оскільки грошові потоки проектів є ануїтетом, те необхідно визначити процентну ставку, при якій

 FV=  А  ×  Кrп = І,                                   (9.2)

де А - щорічний грошовий потік; Кrп -  коефіцієнт дисконтування при ставці r і кількості років п; І - первісні інвестиції.

 

Приклад. Початкові інвестиції проекту складають 20555 гр. од. Щорічні грошові потоки прогнозуються по 5000 гр. от.од протягом  6 років. Необхідна ставка доходу для підприємства - 15 %.  Чи слід фінансувати цей проект?

Розв’язання

Визначаємо ІRR проекту.

5000 × Кrп = 20555, звідси Кrп = 20555 / 5000 = 4,111

За  таблицею коефіцієнтів для визначення приведеної вартості ануїтетів знаходимо, що коефіцієнту 4,111 при періоді 6 років відповідає значення r = 12 %. Це і є ІRR розглянутого проекту.

Оскільки необхідна ставка доходу для підприємства вище (15 %), проект не треба фінансувати.

Відповідно до дисконтного методу окупності капітальних вкладень щорічний грошовий потік дисконтується за необхідною ставкою прибутку, і ця дисконтована вартість накопичується доти, поки не стане рівною сумі початкових інвестицій. Проекти з більш коротким терміном дисконтованої окупності переважніші.

 

Метод еквівалентної річної вартості (приведених витрат)

 

За цим методом капітальні вкладення перераховують в еквівалентну річну вартість за допомогою спеціальної дисконтної ставки, а потім додають до річних експлуатаційних витрат. У такий спосіб одержують суму щорічних приведених витрат.

Еквівалентна річна вартість – це сума капітальних вкладень, яка щорічно повинна відшкодовуватися протягом життя проекту. При порівнянні альтернативних пропозицій вибирають проект з найбільш низькою річною сумою приведених витрат. Для зменшення ризику, пов'язаного з фінансуванням капітальних вкладень, використовують різні прийоми перевірки інвестиційних проектів на чутливість до виникнення несприятливих ситуацій. Проект, який більше від інших реагує на зміну умов, вважається найбільш ризикованим. Наприклад, використовують такий прийом, як підвищення дисконтної ставки при розрахунку NPV. Проект, у якого при цьому більш різко знижується NPV, є більш ризикованим.

Приклад.  Є два інвестиційних проекти - А і Б. За проектом А грошові потоки  складають: у перший рік - 1000 грош. од., другий - 1500 грош. од. За проектом Б: у перший рік - 1800 грош. од., у другий - 700 грош. од. Початкові інвестиції однакові і складають 1600 грош. од. Первісна дисконтна ставка - 10%. Потім ставка зростає до 12%. Який проект більш ризикований?

Розв’язання

При ставці 10 %

NPV _А = 548 грош. од.;  NPV Б = 614,9 грош. од.

При ставці 12 %

NPV _А = 488,5 грош. од.;  NPV Б = 565,3 грош. од.

Розрахуємо відхилення в абсолютних і відносних величинах.

Для проекту А

абсолютне відхилення 548 - 488,5 = 59,5 грош. од,

відносне відхилення 59,5/  548 х100% = 10,9%.

Для проекту Б

 абсолютне відхилення 614,9 - 565,3 = 49,6 грош. од.,

відносне відхилення 49,6/  614,4 х100% = 8%

Проект А більш ризикований, тому що його NPV  більш чутлива до зміни дисконтної ставки.

Можна застосувати і такий підхід, як поділ прогнозованих майбутніх грошових потоків за проектом на безпечну (надійну) і ризикову частини. Частку безпечних надходжень визначають експертно. Ризикову частину грошових потоків відкидають, а безпечну дисконтують за безпечною дисконтною ставкою (теоретично приймають на рівні прибутковості коштовних державних паперів, тобто  малодоходних, але безпечних вкладень капіталу). Далі визначають NPV тільки з урахуванням безпечної частини дисконтованого грошового потоку. Якщо навіть при зменшенні грошового потоку до безпечної частини отримаємо позитивне значення NPV, інвестиційний проект вважається надійним.

Приклад. Фахівці фірми підрахували, що протягом  п'яти років щорічно будуть надходити наступні грошові потоки: у перший рік - 7000 грош. од., у другий - 6000 грош. од., у третій - 5000 грош. од., у четвертий - 4000 грош. од., у п'ятий - 3000 грош. од.

Частка безпечних надходжень за експертними оцінками складає: у перший рік - 95 , у другий - 80 , у третій - 70 , у четвертий - 60 , у п'ятий - 40. Первісні інвестиції - 11000 грош. од. Безпечна дисконтна ставка - 10%. Визначити доцільність цього проекту.

Розв’язання

Визначаємо NРV з огляду тільки на безпечні потоки:

NPV=

Отже, цей проект досить безпечний.

 

Існують також інші прийоми перевірки проектів на чутливість.

Формалізовані методи оцінки доцільності капітальних вкладень досить умовні, що обов'язково треба враховувати при оцінці результатів, отриманих при їхньому використанні в інвестиційному аналізі. Так, у них закладена умова, що менеджери можуть детально прогнозувати майбутні грошові потоки. Насправді це дуже важке завдання, тому що на майбутні грошові потоки впливає безліч факторів (обсяг і ціни реалізації продукції, ріст заробітної плати, цін на сировину, матеріали, накладні витрати, відсотки по кредитах, зміни податкової політики і т.д. ). Чим віддаленіше період, тим важче зробити правильний прогноз. А переоцінка чи недооцінка майбутніх грошових потоків може призвести до того, що буде схвалений проект, якому треба відхилити, і навпаки.

У розрахунок NPV, як правило, закладають однакову  дисконтну ставку на весь період реалізації проекту. В бізнесі вона, як і відсотки по кредитах, змінюється з року в рік, але спрогнозувати на перспективу зміни з достатнім ступенем  імовірності практично неможливо.

Використання формалізованих методів істотно допомагає приймати рішення по інвестиціях, може служити їх основою, але ухвалення остаточного рішення в кожному конкретному випадку доповнюється неформалізованими підходами й у значній мірі результат залежить від досвіду, кваліфікації і навіть інтуїції менеджерів.

Фінансові менеджери повинні вміти вибирати найбільш вигідні інвестиційні проекти та пропонувати оптимальну стратегію фінансування капіталовкладень.

Стратегія фінансування капіталовкладень – це програма, в якій представлені суми залучення засобів за рахунок власного чи позикового джерел, терміни їхнього залучення та тривалість періоду, на який залучаються засоби.

Проект можна фінансувати протягом кількох періодів, які відрізняються різним сполученням власних і позикових джерел, що також відображається у програмі.

Процес розробки стратегії фінансування припускає розрахунки вартості капіталу, що залучається з різних джерел; оцінку змін структури капіталу; облік збільшення фінансового ризику при значному залученні позикових засобів; оцінку впливу різних варіантів залучення капіталу на платоспроможність і фінансову стійкість підприємства; узгодження стратегії фінансування капіталовкладень з дивідендною політикою, оцінку можливостей і обсягів емісії акцій і облігацій та зміни в цьому зв'язку положення підприємства на фінансовому ринку.

На вибір стратегії фінансування істотно впливають не тільки внутрішні фактори - темпи зростання прибутку,  бажання чи небажання засновників збільшити частку прибутку, що направляється на накопичення, замість збільшення дивідендних виплат, але і зовнішні - доступність для підприємства банківських кредитів, рівень процентних ставок за користування кредитом, можливість залучення капіталу через ринок цінних паперів, стабільність податкового законодавства, рівень інфляції, а також інші фактори, які можна об'єднати в одне загальне поняття - інвестиційний клімат.

Для реалізації на практиці обраної стратегії фінансування менеджери повинні виконати визначені технічні процедури залучення джерел капіталовкладень:

-         укласти кредитні договори з банками;

-         організувати, зареєструвати і здійснити первинне розміщення (андерайтинг) випусків акцій, облігацій;

-         укласти договору з інвестиційним банком, інвестиційним фондом і іншими фінансовими посередниками.

Після початку фінансування капіталовкладень фінансові менеджери повинні забезпечити моніторинг інвестиційного проекту, щоб вчасно виявити відхилення від бізнес-плану і вжити заходів до їхнього усунення.

Здійснення капіталовкладень пов'язане з певними інвестиційними ризиками, тому можуть виникати ситуації, коли фінансові менеджери повинні обґрунтувати найкращий варіант виходу з проекту ще до завершення  чи капіталовкладень уже після введення об'єктів капіталовкладень в експлуатацію (наприклад, продаж невстановленого устаткування й об'єктів незавершеного будівництва, тимчасова консервація, здача в оренду і т.д. ). Вибирають варіант, що може звести до мінімуму фінансові втрати в результаті відмови від проекту. У процес управління капіталовкладеннями входить також процедура постаудиту. Вона включає порівняння фактичних результатів із запланованими і з'ясування причин виникнення відхилень. Наприклад, керівництво багатьох закордонних фірм вимагає від експлуатаційних відділів щомісячних звітів протягом шести місяців функціонування нового проекту, а потім – щоквартальних  звітів доти, поки не будуть досягнуті очікувані результати. Тільки після цього спеціальні звіти не вимагаються.

Постаудит є складною процедурою. По-перше, на діючому підприємстві дуже важко відокремити поточні результати конкретних капіталовкладень від загальних результатів діяльності підприємства, по-друге, іноді складно вимірити фактичну економію витрат від реалізації проекту (наприклад, від застосування нової комп'ютерної системи), по-третє, часто до моменту одержання результатів від довгострокових інвестицій комусь висунути претензії, тому що менеджери, відповідальні за ці результати, вже перемінили місце роботи.

 

Управління   фінансовими  інвестиціями

 

Фінансові інвестиції - менш трудомісткі у процесі управління капітальними  вкладеннями, але вони потребують спеціальних знань і застосування особливих процедур управління.

Здійснення  фінансових інвестицій має ряд особливостей, основними з яких є:

-         фінансові інвестиції — самостійний вид господарської діяльності, що стосується як операційної діяльності підприємства, так і процесу реального інвестування;

-         фінансові інвестиції використовуються підприємством з метою отримання додаткового інвестиційного доходу в процесі використання вільних грошових коштів;

-         процес обґрунтування управлінських рішень, пов'язаних із здійсненням фінансових інвестицій, порівняно з реальними інвестиціями є простішим і не таким трудомістким.

Фінансове інвестування здійснюється в таких основних формах:

a)      вкладення капіталу в статутні фонди спільних підприємств;

b)     вкладення капіталу в доходні види грошових інструментів;

c)      вкладення капіталу в доходні інструменти фондових бірж.

Основними фондовими інструментами є боргові цінні папери, державні цінні папери, цінні папери муніципальних органів, цінні папери, емітовані комерційними банками, цінні папери підприємств та ін.

Особливу увагу треба приділити методам оцінки реальної вартості окремих видів фінансових вкладень. Оцінка ефективності того чи іншого фінансового інструменту інвестування зводиться до оцінки його реальної вартості, яка забезпечує отримання норми інвестиційного прибутку.

Такими нормами прибутку є:

-         проценти по вкладах у статутні фонди;

-         проценти на депозитні вклади в комерційних банках;

-         проценти по облігаціях та інших боргових цінних паперах;

-         дивіденди по акціях та інших пайових цінних паперах.

Важливе значення має оцінка ефективності фінансових інвестицій, що здійснюється так само, як і оцінка реальних інвестицій шляхом зіставлення обсягу інвестиційних витрат, з одного боку, із сумою грошового потоку від здійснення такого інвестування, з другого. Особливість такого порівняння полягає в тому, що при фінансових інвестиціях у сумі грошових потоків відсутні амортизаційні відрахування. Отже, необхідно розглянути основні моделі оцінки ефективності фінансових інвестицій, зокрема оцінки вартості облігацій та акцій. До портфель цінних паперів можуть входити або однотипні цінні папери, або різноманітні акції, облігації, ощадні сертифікати та ін. Структуру портфелю підбирають залежно від того, яку основну мету ставить перед собою інвестор - прибутковість  чи безпека збільшення капіталу.

Можливе формування портфелів двох типів:

1)    орієнтованого на переважне одержання доходу за рахунок відсотків і дивідендів;

2)    спрямованого на переважний приріст курсової вартості вхідних у нього інструментів.

Фінансовим менеджерам слід прагнути до формування портфеля, збалансованого за ризиком  і доходом, тобто  набір інвестиційних інструментів повинен до мінімуму знижувати ризик втрат і одночасно максимізувати доход. Зменшення ризику досягається за рахунок диверсифікованості портфеля, ризик утрат знижується за рахунок того, що невисокі доходи по одному виду паперів можуть компенсуватися високим прибутком по іншому виду. Зменшення ризику досягається також за шляхом включення в портфель цінних паперів широкого кола галузей, не зв'язаних тісно між собою, що дозволяє уникнути синхронності циклічних коливань їхньої ділової активності.

При управлінні портфельними інвестиціями треба постійно відслідковувати ситуацію на фінансовому ринку, оцінювати окремі цінні папери й у цілому прибутковість, ризикованість портфеля, тобто  здійснювати безупинний моніторинг.

Складність управління портфелем полягає в тому, що всі застосовувані методи і моделі управління приблизні, тому їхнє використання не завжди приводить до позитивного результату. Елементи гри, присутні при операціях на ринку цінних паперів, іноді дозволяють досягти успіху не за рахунок наукового підходу, а за рахунок інтуїції і успіху і, навпаки, можна втратити доход діючи відповідно до отриманої аналітичної інформації.

Управляти  портфелем фінансових інвестицій можна активно і пасивно. Для активного керівництва потрібні кваліфіковані фахівці з ринку цінних паперів. Тому вигідніше передати портфель у довірче управління фінансовому посереднику.

 

Питання до теми

1.Економічна сутність і класифікація інвестицій.

2. Інвестиційна політика підприємства.

3. Форми реальних інвестицій та їх характеристика.

4. Класифікація інвестиційних проектів підприємства.

5. Методи оцінки ефективності реальних інвестиційних проектів.

6. Форми фінансових інвестицій та їх характеристика.

7. Розробка політики управління фінансовими інвестиціями.

8. Методи оцінки ефективності фінансових інвестицій.

9. Формування портфеля фінансових інвестицій.

 

Література

1. Закон України «Про інвестиційну діяльність» від 18.09.91.
2. Закон України «Про підприємства в Україні» від 27.03.91.
3. Закон України «Про господарські товариства» від 19.09.91.
4. Закон України «Про цінні папери та фондову біржу» від 18.07.91.
5. Закон України «Про приватизаційні папери від 06.03.92.
6. Постанова Кабінету Міністрів України «Про Державний інноваційний фонд» від 18.02.92.
7. Фінансовий менеджмент: Навч. посібник/ За ред.проф. Кірейцева Г.Г.- К.: ЦУЛ, 2002, - стор. 268-331.
8. Финансовий менеджмент: Уч. пособие/Под ред.проф. Стояновой  Е.С.- М.: Перспектива, 2004. -  С.243-247
9. Финансовий менеджмент: Уч.курс,/ И.А. Бланк. - К.-  Ника-центр,2004. - С.380-469.
10. Фінансовий менеджмент: Навч. посібник/ За ред.проф. Поддєрьогіна.- К.: КНЕУ, 2001, - стор. 188-201.

 

Тема 10. УПРАВЛІННЯ ФІНАНСОВИМИ РИЗИКАМИ

 

Методичні вказівки до вивчення теми

 

За ринкових умов господарювання ефективність діяльності підприємства визначається трьома основними параметрами: рентабельністю, ліквідністю та ризиковістю.

Головна мета фінансово-господарської діяльності — максимізація рентабельності при стабільній платоспроможності та мінімальних ризиках. Необхідність оволодіння основами управління фінансовими ризиками пояснюється тим, що підприємства здійснюють свою фінансову, інвестиційну та операційну діяльність під постійним впливом чинників, що мають загрозу заподіяння збитків, неплатоспроможності та банкрутства.

Причини можливих негативних фінансових результатів діяльності підприємств виявляються на трьох рівнях — операційному, інвестиційному та фінансовому. Отже, за джерелами виникнення ризики можна класифікувати як операційні, інвестиційні та фінансові. Сукупний ризик розраховується як сумарна величина ризиків за всіма джерелами. Основні фактори, що впливають на рівень сукупного ризику підприємства, у структурно-логічному вигляді зображені на рис. 10.1.

Операційні ризики можуть призвести до отримання збитків від основної діяльності підприємства. Вони є наслідком прорахунків у виробничій сфері, постачанні та збуті.

Ризик отримання збитків від інвестиційної діяльності підприємства дістав назву інвестиційного. На рівень ризику впливають такі фактори, як ліквідність, прибутковість, склад, структура та інші параметри інвестиційного портфеля. У зарубіжній економічній літературі операційні та інвестиційні ризики часто позначають як ділові ризики. Рівень ділового ризику можна зменшити перш за все шляхом диверсифікації інвестицій, виробництва та асортименту продукції, що виробляється.

 

 

 

Рис. 10.1. - Фактори, що впливають на  рівень сукупного ризику

 

Першопричини суто фінансових ризиків лежать у площині структури капіталу. Ці ризики визначаються також як ризики структури капіталу - в разі незадовільної структури капіталу виникає ризик того, що підприємство залучатиме кошти за ризиковою процентною ставкою і врешті-решт стане неплатоспроможним і щодо нього буде порушена справа про банкрутство. При оцінці фінансового ризику розраховують показники, що характеризують структуру капіталу та фінансову незалежність підприємства (показник фінансового левериджу, коефіцієнти незалежності та фінансової стабільності).

Класифікація ознак фінансових ризиків за видами є основним параметром їхньої диференціації у процесі управління. До числа видів фінансових ризиків підприємства відносяться:

-         ризик зниження фінансової стійкості виникає через  недосконалість структури капіталу (високої частки використовуваних позикових засобів), що веде до незбалансованості величини позитивного і негативного грошових потоків підприємства, ризику банкрутства підприємства. Ризик неплатоспроможності підприємства виникає через зниження рівня ліквідності оборотних активів, що веде до незбалансованості позитивного і негативного грошових потоків підприємства в часі, що небезпечно для функціонування підприємства;

-         інвестиційний ризик характеризує можливі фінансові втрати в процесі здійснення інвестиційної діяльності підприємства. Залежно від видів інвестиційної діяльності мають місце ризик реального інвестування і ризик фінансового інвестування. Інвестиційні ризики відносяться до "складних ризиків", що розділяються, у свою чергу, на підвиди.( ризики несвоєчасної підготовки інвестиційного проекту, відкриття фінансування по інвестиційному проекті і т.д.). Інвестиційний ризик зв'язаний з можливою втратою капіталу і включається в групу найбільш небезпечних фінансових ризиків;

-         інфляційний ризик характеризується можливістю знецінення реальної вартості капіталу й очікуваних доходів від реалізації фінансових операцій в умовах інфляції. У сучасних умовах цей вид ризику має постійний характер, тому  у фінансовому менеджменті йому приділяється постійна увага;

-         процентний ризик полягає в непередбачуваній зміні процентної ставки на фінансовому ринку (як депозитної, так і кредитної) внаслідок змін на фінансовому ринку через  впливи державного регулювання; зміни наявності грошових ресурсів та інших факторів, що виявляються в емісійній діяльності і дивідендній політиці підприємства, у короткострокових фінансових вкладеннях і деяких інших фінансових операціях;

-         валютний ризик характерний для підприємств, що проводять зовнішньоекономічну діяльність і виражається в недоодержанні ними запланованих доходів внаслідок  зміни обмінного курсу іноземної валюти, використовуваної в зовнішньоекономічних операціях підприємства, що може призвести до фінансових утрат підприємства;

-         депозитний ризик відбиває можливість неповернення депозитних внесків. Цей вид ризику пов'язаний з неправильною оцінкою і невдалим вибором комерційного банку для здійснення депозитних операцій підприємства;

-         кредитний ризик має місце у фінансовій діяльності підприємства при  неплатежах чи несвоєчасних розрахунках  за відпущену підприємством у кредит продукцію,  а також перевищення розміру розрахункового бюджету по інкасації боргу;

-         податковий ризик може проявитися внаслідок змін у фіскальній політиці держави, збільшення рівня ставок діючих податків і зборів та ін., що негативно відбивається на фінансовій діяльності підприємства;

-         структурний ризик обумовлюється неефективним фінансуванням поточних витрат підприємства, що приводить до росту в складі собівартості питомої ваги постійних витрат, росту коефіцієнта операційного левериджа і зниження позитивного грошового потоку від операційної діяльності, що, в свою чергу,  негативно відображається на результатах фінансової діяльності підприємства;

-         криміногенний ризик виявляється у фінансовій діяльності підприємств внаслідок оголошення його партнерами фіктивного банкрутства; підробки документів, що забезпечують незаконне присвоєння сторонніми особами грошових та інших активів; розкрадання окремих видів активів власним персоналом і т.п. Значні фінансові втрати, що у зв'язку з цим несуть підприємства на сучасному етапі, обумовлюють виділення криміногенного ризику в самостійний вид фінансових ризиків;

-         інші види ризиків включають: ризики стихійних лих, ризик несвоєчасного здійснення розрахунково-касових операцій, ризик емісійний та ін.

Головними завданнями управління фінансовими ризиками є оптимізація структури капіталу (співвідношення між власними та позичковими джерелами формування фінансових ресурсів) та оптимізація портфеля боргових зобов'язань. Передумовою оптимізації структури капіталу є розрахунок ефекту фінансового левериджу. Оптимізація портфеля боргових зобов'язань досягається на основі:

-                     диверсифікації кредиторів;

-                     максимізації рівня показника дюрації (середньозваженого строку непогашеної заборгованості);

-                     мінімізації платежів за користування позичковим капіталом.

На практиці всі види  ризиків тісно переплітаються і являють собою складний комплекс причинно-наслідкових зв'язків. З огляду на це у вітчизняних літературних джерелах досить часто можна зустріти узагальнений підхід до трактування фінансового ризику, під яким розуміється ймовірність виникнення несприятливих фінансових наслідків у формі втрати доходів чи капіталу в ситуації невизначеності умов здійснення фінансової діяльності підприємства [4, с. 203].

Згідно з цим підходом до фінансових ризиків належать не тільки ті ризики, які випливають з фінансової діяльності (ризик структури капіталу), а й операційний та інвестиційний ризики. Враховуючи цю обставину, надалі під терміном «фінансовий ризик» ми розумітимемо сукупний ризик підприємства, хоча при дослідженні економічної сутності ризиків слід враховувати джерела їх походження — операційна, інвестиційна чи фінансова діяльність підприємства.

Управління фінансовими ризиками є одним з найважливіших функціональних завдань фінансового менеджменту. На практиці цю сферу управління фінансами здебільшого виокремлюють у специфічний напрям діяльності фінансового менеджменту — ризик-менеджмент.

Базовими величинами, що розраховуються під час оцінки ризиків, є величина збитків, яких може зазнати підприємство та ймовірність настання цих збитків.

Кількісний вимір ризику

 

Фінансисти визначають ризик як ступінь невизначеності результату, точніше варіацію (розкид) очікуваних значень прибутковості навколо її середньої величини (математичного чекання). Під математичним чеканням розуміється середньоарифметична з усіх прогнозованих значень прибутковості, зважена за імовірністю досягнення нею цих значень.

Поєднуючи різні фінансові інструменти, інвестор прагне максимально диверсифікувати ризик, тобто  уникнути одночасної зміни прибутковості кожного інструмента в тому самому  напрямку. Та частина ринкового ризику, що піддається такій диверсифікованості, називається несистематичним чи диверсифікованим ризиком. Величина ринкового ризику, що не піддається диверсифікації називається систематичним ризиком.

Диверсифікованість інвестиційного портфеля є найбільш очевидним і простим способом мінімізації ризику. Якщо скористатися статистичною термінологією, диверсифікований ризик відбивається в ступені кореляції між окремими активами, що входять у портфель. Наявність високої позитивної кореляції (коефіцієнт кореляції близький до +1) збільшує несистематичний ризик портфеля; при негативних значеннях коефіцієнта кореляції цей ризик мінімізується. Однак поряд з взаємозв'язками між акціями, що входять у портфель, існує кореляція їхньої прибутковості з прибутковістю ринку в цілому, тобто  поводженням „середньої” акції. Вплив цього зв'язку не можна усунути шляхом простої диверсифікованості портфеля, тому керування інвестиційним ризиком припускає використання більш складних методів. Для правильного розуміння їхньої суті треба більш докладно розглянути загальні принципи кількісного виміру ризику.

Середня арифметична очікуваних доходностей () інвестицій, зважена за імовірністю виникнення окремих значень, називається математичним чеканням. Умовимося називати цю величину середньою очікуваною прибутковістю:

,                                                     (10.1)

де Р_i - імовірність одержання прибутковості rі.

У статистиці кількісним вимірником ступеня відхилення значень змінної навколо її середньої величини (математичного чекання) є показник дисперсії:

                                          (10.2)

Квадратний корінь з дисперсії називається середнім квадратичним або стандартним відхиленням:

                                                             (10.3)

 

Цей показник використовують у фінансовому менеджменті для кількісного виміру ступеня ризику планованих інвестицій. Ніж більше діапазон очікуваних значень прибутковості вкладень навколо їх середньоарифметичної величини, тим вище ризик даного вкладення. Фактична величина прибутковості може бути як значно вище, так і значно нижче її середньої величини. Практична цінність такого підходу полягає не тільки (і не стільки) у застосуванні статистичних формул, а в усвідомленні необхідності різноманітного планування інвестиційних рішень. Будь-які очікувані результати цих рішень можуть мати  лише імовірнісний характер.

Як мінімум, необхідно планувати не менше трьох варіантів розвитку подій: оптимістичний, песимістичний і найбільш ймовірний. Повна імовірність виникнення всіх цих варіантів повинна дорівнювати 1.  Наприклад, оцінюючи дві акції А і Б, інвестор прийшов до висновку, що розподіл ймовірностей їхньої очікуваної прибутковості можна подати в такий спосіб:

 

Таблиця 10.1 - Розподіл ймовірностей прибутковості акцій

Варіанти прогнозу	Імовірність		Прибутковість, %
	акція А	акція Б	акція А	акція Б
Оптимістичний	0,3	0,3	100	20
Реалістичний	0,4	0,4	15	15
Песимістичний	0,3	0,3	-70	10

 

Середньоарифметична очікувана прибутковість (математичне чекання), зважена по імовірності кожного варіанта складе:

для акції А

Е_А;

для акції Б

Е_Б  .

 

Тобто з погляду  очікуваної прибутковості інвестору байдуже, яку саме акцію придбати - кожна з них повинна принести йому 15% доходу. Однак дана логіка міркувань помилкова. Насамперед  інвестор повинен оцінити величину ризику, відносно кожного з порівнюваних активів. Для цього йому слід розрахувати стандартні відхилення прибутковості по кожному цінному папері.  Ці  розрахунки  виконані в табл. 10.2.

Розкид значень очікуваної прибутковості по акції А майже в 20 разів більше, ніж по акції Б. Очевидно, що перше вкладення є більш ризикованим, тому пропонована по ньому компенсація ризику у вигляді 15%-ой прибутковості абсолютно недостатня. Точно таку ж середню очікувану прибутковість здатна принести менш ризикована акція Б.

 

 

 

 

 

Таблиця 10.2 –Розрахунок ризиковості акцій

 

Акція	Еi	Рi
А	100	0,3	15	85	2167,5
	15	0,4	15	0	0
	-70	0,3	15	-85	2167,5
ВСЬОГО ЗА А:		1		0	4335
σА
Б	20	0,3	15	5	7,5
	15	0,4	15	0	0
	10	0,3	15	-5	7,5
ВСЬОГО ЗА Б:		1		0	15
σБ

 

Тісноту зв'язку двох змінних у статистиці вимірюють за допомогою коефіцієнтів кореляції, які розраховують за формулою:

 

,                                          (10.4)

де Cov(А, Б) – коефіцієнт коваріації між прибутковістю акцій А і Б.

Коефіцієнт коваріації обчислюється за формулою:

 

  .                        (10.5)

 

Використавши дані табл. 10.2, одержимо:

 

 

 

 

„Поводження" акцій на ринку абсолютно ідентичне, тому вони не можуть бути використані для диверсифікованості несистематичного ризику інвестиційного портфеля. Зі збільшенням вартості акції А буде зростати в ціні й акція Б, відповідно падіння ціни на першу акцію обумовлюється впливом тих же факторів, що й на другу. У разі позитивного впливу факторів, інвестор буде багатіти значно швидше, однак у протилежному разі його збитки також будуть зростати значними темпами. Результати оцінки ризиків є основою для вибору відповідних заходів щодо їх нейтралізації.

До інструментів нейтралізації ризиків слід віднести такі:

-         формування резервів;

-         диверсифікація ризиків;

-         хеджування;

-         страхування ризиків за допомогою страхових компаній.

Найпоширенішим інструментом нейтралізації наслідків надання ризиків є використання для цих цілей резервного капіталу. Резерви створюються відповідно до чинного законодавства або установчих документів підприємств за рахунок нерозподіленого прибутку або коштів власників. В окремих випадках джерелом формування резервного капіталу можуть бути валові витрати суб'єктів господарювання, що регулюється законодавчими актами з питань оподаткування.

Для банківських установ, страхових компаній та деяких інших сфер діяльності нормативними актами встановлено особливий порядок формування резервного капіталу. Зазначимо, що як резервний капітал, джерелом формування якого є кошти власників, можна розглядати додатковий вкладений капітал.

Зменшення рівня фінансових ризиків можна досягти, застосовуючи механізм диверсифікації. Розрізняють диверсифікацію інвестицій, активів, продукції та виробництва. При вивченні цього питання слід враховувати, що законодавством встановлені вимоги щодо диверсифікації активів та їх ліквідності у разі, якщо суб'єкти господарювання здійснюють свою діяльність у сфері банківської чи страхової справи, фінансового посередництва та в ряді інших випадків.

Диверсифікація активів може здійснюватися шляхом розподілу значної їх частини між найліквіднішими, безпечнішими і прибутковішими категоріями, наприклад:

-         кошти на розрахунковому рахунку;

-         банківські вклади (депозити);

-         нерухоме майно;

-         цінні папери, що передбачають одержання прибутків;

-         цінні папери, що імітуються державою;

-         готівка в касі в обсягах лімітів залишків каси.

При розробці політики диверсифікації активів треба враховувати принцип обмеженого обсягу окремих їх категорій та необхідність їх диверсифікації. Так, банківські вклади (депозити) повинні бути розміщені не в одному банку, а в кількох. У нерухоме майно рекомендується інвестувати також обмежену суму коштів. Якщо кошти вкладаються у прибуткові цінні папери, то слід дотримуватися принципу диверсифікації видів цінних паперів (акції, облігації) та їх емітентів. У разі збереження значної суми коштів в іноземній валюті їх також треба диверсифікувати.

У практиці фінансового менеджменту для позначення різних методів нейтралізації ризиків зміни цін на окремі елементи активів (страхування валютного ризику, ризику падіння курсу цінних паперів чи зміни цін на готову продукцію або сировину та матеріали) вживається термін «хеджування».

Механізм хеджування ризиків полягає в здійсненні зустрічних операцій з купівлі-продажу активів (фінансових інструментів). До основних фінансових інструментів хеджування ризиків належать такі:

-         форвардні й ф'ючерсні контракти;

-         опціони;

-         операції типу «своп».

При вивченні вказаних фінансових інструментів треба враховувати, що вони можуть використовуватися як з метою нейтралізації ризиків зміни цін на окремі позиції активів, так і в спекулятивних цілях.

Фінансовий інструмент використовується як хеджування і враховується в цій якості, якщо:

-         точно визначена позиція активів, за якою існує ризик втрат від зміни цін і яку підприємство з цієї причини хеджує;

-         фінансовий інструмент точно визначений як хедж у момент його придбання або продажу;

-         існує зворотна залежність між зміною ціни на актив і зміною ціни на інструмент, визначений як хедж, у результаті чого ризик втрат від зміни цін на активи суттєво знижується.

Якщо фінансовий інструмент не задовольняє ці вимоги, він визначається як спекулятивний.

У ряді випадків нейтралізувати ризики за рахунок внутрішніх механізмів фінансової стабілізації неможливо. У цьому разі з метою уникнення збитків від настання ризиків фінансовим службам підприємства доцільно звертатися до послуг страхових компаній. На ринку страхових послуг пропонуються такі види страхування фінансових ризиків:

-         кредитів (товарних, експортних тощо);

-         інноваційних ризиків;

-         депозитних ризиків;

-         відповідальності;

-         на випадок недосягнення планового рівня рентабельності і т. ін.

Умови, порядок та механізм страхування фінансових ризиків страховими компаніями детально висвітлюються при вивченні дисциплін, присвячених страховій справі.

 

Питання до теми

1. Сутність і класифікація фінансових ризиків.

2. Політика управління фінансовими ризиками.

3. Порядок виявлення та оцінки ризиків.

4. Показники оцінки фінансових ризиків.

5. Організація ризик-менеджменту на підприємстві.

6. Премія за ризик і порядок її визначення.

7. Хеджування як інструмент нейтралізації ризиків.

8. Зовнішнє страхування фінансових ризиків.

9. Механізм диверсифікації фінансових вкладень підприємства.

10. Прогнозування ризиків.

Література

1. Закон України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» від 30.06.99.

2. Закон України «Про інвестиційну діяльність» від 18.09.91.

3. Бланк И. А. Финансовый менеджмент .- К.: Ника- центр, 2004.–

С. 522-559

4. Бланк И. А. Основы финансового менеджмента. Т. 2. — К.: Ника-Центр, 1999. — С. 200—256.

5. Контроллинг в бизнесе: Методология. и практика основы построения контроллинга в организациях / А. М. Карминский и др. — М.: Финансы и статистика, 1998. — С.43—57.

6. Контроллинг как инструмент управлення предприятием / Под ред. Данилочкиной Н. Г. — М.: Аудит, 1998. — С. 163— 227.

7. Страхові послуги: Навч.- метод, посібник /За заг. ред. Артюха Т. М. — К.: КНЕУ, 2000. — С. 42—49; 66—71.

8. Фінанси підприємств: Підручник / За ред. проф. А. М. Поддєрьогіна. — К., КНЕУ, 2000.—С. 374—450.

 

 

Тема 11. ВНУТРІШНЬОФІРМОВЕ ФІНАНСОВЕ ПРОГНОЗУВАННЯ ТА ПЛАНУВАННЯ

 

Методичні вказівки до вивчення теми

 

При вивченні цієї теми треба акцентувати увагу на таких питаннях:

1. Сутність і цілі внутрішньофірмового фінансового прогнозування та планування.

2. Система прогнозування фінансової діяльності,

3. Поточне фінансове планування.  

4. Система оперативного фінансового планування (бюджетування).

При розгляді першого питання „Сутність і цілі внутрішньофірмового фінансового прогнозування та планування” необхідно мати на увазі, що ефективне управління можливе за прогнозування і планування, тобто управлінські рішення необхідно аналізувати, передбачати, приймати і контролювати їх виконання. Управління фінансами підприємства за цих умов можливе при прогнозуванні і плануванні всіх грошових потоків, господарських процесів усіх суб'єктів господарювання.

Фінансове планування — це процес розробки системи фінансових планів і бюджетів щодо забезпечення функціонування і розвитку підприємства необхідними фінансовими ресурсами і підвищення ефективності його фінансової діяльності в наступному періоді. У ринковій економіці фінансове планування, як і в попередні роки в адміністративно-командній економіці, не носить директивного централізованого і галузевого характеру, а має чисто внутрішньофірмові ознаки.

Мета внутрішньофірмового фінансового планування — забезпечити фінансові можливості для успішної господарської діяльності, досягти прибутковості і конкурентоспроможності підприємства.

Значення фінансового прогнозування і планування полягає в тому, що воно:

-         втілює стратегічні цілі у форму конкретних фінансово - економічних показників;

-         забезпечує фінансовими ресурсами операційну та інвестиційну діяльність підприємства;

-         визначає життєздатність проекту підприємства в умовах конкуренції;

-         є фактором отримання фінансової підтримки з боку як внутрішніх, так і зовнішніх інвесторів.

Внутрішньофірмове фінансове планування базується на:

-         прогнозуванні фінансової діяльності;

-         поточному фінансовому плануванні;

-         оперативному фінансовому плануванні.

Першим етапом планування діяльності СПД є прогнозування основних напрямів і цільових параметрів фінансової діяльності шляхом розробки загальної фінансової стратегії, покликаної визначити завдання і параметри поточного фінансового планування. У свою чергу, поточне фінансове планування створює основу для розробки і доведення до безпосередніх виконавців оперативних фінансових планів, бюджетів по основних напрямах фінансової діяльності підприємства.

При розгляді питання «Система прогнозування фінансової діяльності» слід мати на увазі, що перспективне фінансове планування включає розробку фінансової стратегії підприємства і прогнозування фінансової діяльності, спрямованої перш за все на розробку фінансової стратегії підприємства.

Етапи формування фінансової стратегії включають наступні етапи:

1. Визначення загального періоду формування фінансової стратегії.

2. Дослідження факторів зовнішнього фінансового середовища і кон'юнктури фінансового ринку.

3. Формування стратегічних цілей фінансової діяльності підприємства.

4. Конкретизація цільових показників фінансової стратегії по періодах її реалізації.

5. Розробка фінансової політики по напрямах фінансової діяльності, що вивчаються.

6. Розробка систем організаційно-економічних заходів по забезпеченню реалізації фінансової стратегії.

7. Оцінка ефективності розробленої фінансової стратегії.

Результатом перспективного фінансового планування є розробка трьох фінансових документів:

-         прогнозу звіту про прибутки й збитки;

-         прогнозу руху грошових коштів (потоків);

-         прогнозу бухгалтерського балансу.

Після складання цих прогнозів визначають стратегію фінансування підприємства, сутність якої полягає у:

-         формуванні структури і витрат капіталу;

-         визначенні джерел довгострокового фінансування;

-         виборі способів нарощування капіталу на перспективу.

Розробка фінансової стратегії і фінансової політики щодо найважливіших напрямів фінансової діяльності дає змогу приймати ефективні управлінські рішення, пов'язані з фінансовим розвитком підприємства.

Фінансове прогнозування являє собою основу для фінансового планування на підприємстві (тобто складання стратегічних, поточних і оперативних планів) і для фінансового бюджетування (тобто складання загального, фінансового й оперативного бюджетів).

Прогнозування складається з вивчення можливого фінансового стану підприємства на довгострокову перспективу. На відміну від планування метою прогнозування є не розробка прогнозів на практиці, оскільки вони є лише припущенням можливих змін. Прогнозування передбачає розробку альтернативних фінансових показників і параметрів, використання яких дозволяє визначити один з варіантів розвитку фінансової діяльності підприємства.

Основою фінансового прогнозування є прогноз продажів і відповідних їм витрат; кінцевою метою - розрахунок потреб у зовнішнім фінансуванні.

Основні  кроки прогнозування потреб фінансування є такими:

1.      Складання прогнозу продажів статистичними та іншими доступними методами.

2.      Складання прогнозу змінних витрат.

3.      Складання прогнозу інвестицій в основні й оборотні активи, необхідні для досягнення потрібного обсягу продажів.

4.      Розрахунок потреб у зовнішнім фінансуванні і пошук відповідних джерел з урахуванням принципу формування раціональної структури джерел засобів

 

Таблиця 11.1 - Системи фінансового планування та форми реалізації його результатів на підприємстві

 

Системи фінансового планування	Форми реалізації результатів фінансового планування	Період планування
Прогнозування фінансової діяльності	Розробка загальної фінансової стратегії і фінансової політики за основними напрямами фінансової діяльності підприємства	До 3-х років
Поточне планування фінансової діяльності	Розробка поточних фінансових планів за окремими питаннями фінансової діяльності	1 рік
Оперативне планування фінансової діяльності	Розробка і доведення до виконавців бюджетів, платіжних календарів та інших форм оперативних планових завдань з усіх питань фінансової діяльності	Місяць, квартал

 

Методи  фінансового прогнозування

 

Перший метод – бюджетний заснований на концепції грошових потоків зводиться до розрахунку фінансової частини бізнес-плану.

Другий метод має дві модифікації: „метод відсотка від продажів” і „метод формули”.

Всі обчислення робляться на основі трьох припущень:

1. Змінні витрати, що впливають як на активи, так і на зобов'язання (при нарощуванні обсягу продажів на визначену кількість відсотків, збільшуються в середньому на стільки ж відсотків).

Це означає, що і поточні активи, і поточні пасиви складатимуть в плановому періоді колишній відсоток від виторгу.

2. Відсоток збільшення вартості основних засобів розраховують під заданий відсоток нарощування обороту відповідно до технологічних умов бізнесу і з урахуванням наявності недовантажених основних засобів на початок періоду прогнозування, ступеня матеріального і морального зносу наявних засобів виробництва і т.п.

3. Довгострокові зобов'язання й акціонерний капітал беруть для прогнозу незмінними. Нерозподілений прибуток прогнозують з урахуванням норми розподілу чистого прибутку на дивіденди і чистої рентабельності реалізованої продукції: до нерозподіленого прибутку базового періоду додають прогнозований чистий прибуток (добуток прогнозованого виторгу на чисту рентабельність реалізованої продукції) і віднімають дивіденди (прогнозований чистий прибуток, помножений на норму розподілу чистого прибутку на дивіденди).

Прорахувавши все це, з'ясовують, скільки пасивів не вистачає, щоб покрити необхідні активи пасивами - це і буде потрібна сума додаткового зовнішнього фінансування. Розрахувати цю суму можна також за формулою (11.4).

 

Чиста рентабельність реалізованої продукції = Чистий прибуток / Виторг від реалізації = Чистий прибуток = Виторг від реалізації × Чиста рентабельність реалізованої продукції,	11.1
(ДивідендиФакт /  Чистий прибуток факт ) = Норма розподілу чистого прибутку на дивіденди,	11.2
(Чистий прибутокфакт / Виручка факт ) = Чиста рентабельність реалізованої продукції,	11.3
Потреба в додатковому зовнішньому фінансуванні = Необхідний приріст основних активів + [Афакт × Темп приросту виручки – Пфакт × Темп приросту виручки] – Чистий прибутокфакт / Виручка факт× Виручка прогноз× (1 – Дивіденди Факт / Чистий прибутокфакт ),	11.4

де Афакт, Пфакт – змінювані активи і пасиви звітного балансу.

 

Формула (11.4) свідчить, що потреба в зовнішньому фінансуванні тим більше, ніж більші нинішні активи, темп приросту виторгу і норма розподілу чистого прибутку на дивіденди, і тим менше, ніж більші нинішні пасиви і чиста рентабельність реалізованої продукції.

 

При вивченні питання „Поточне фінансове планування” необхідно виходити з того, що поточне фінансове планування розглядається як складова перспективного фінансового плану і є конкретизацією його показників на поточний плановий період. Дане планування полягає в розробці конкретних видів поточних фінансових планів, які дозволяють визначити на наступний період усі джерела фінансування розвитку підприємства, сформувати структуру його доходів і витрат, забезпечити постійну платоспроможність підприємства, визначити структуру його активів і капіталу на кінець періоду, що планується. Поточний фінансовий план розробляють на рік з розбивкою по кварталах.

Основними видами поточних фінансових планів підприємства є:

-         план доходів і видатків з операційної діяльності;

-         план доходів і видатків з інвестиційної діяльності;

-         план надходжень і видатків грошових коштів (план руху грошових коштів);

-         прогнозний баланс.

План доходів і видатків з операційної діяльності є одним з основних видів поточного фінансового плану підприємства, метою розробки якого є визначення суми чистого прибутку від виробничо – комерційної  діяльності підприємства.

План доходів і видатків з інвестиційної діяльності відображає основні напрями фінансового забезпечення цієї діяльності. Метою розробки цього плану є визначення обсягу та потреби у фінансових ресурсах для реалізації запланованих інвестиційних програм, а також можливість надходження цих ресурсів у процесі здійснення інвестиційної діяльності.

План надходжень і видатків грошових коштів відображає результати прогнозування грошових потоків підприємства. Метою його розробки є забезпечення постійної платоспроможності підприємства на всіх етапах планового періоду.

Прогнозний баланс відображає результати прогнозування складу активів і структури фінансових засобів, що використовуються підприємством, на кінець планового періоду. Мета розробки прогнозного балансу — визначення необхідного приросту окремих видів активів із забезпеченням їх внутрішньої збалансованості, а також фінансування оптимальної структури капіталу, що забезпечує достатню фінансову стійкість підприємства в періоді, що планується.

Баланс — це зведена таблиця, в якій відображаються джерела капіталу (пасив) і напрями його розміщення (актив). Баланс активів і пасивів необхідний для того, щоб визначити, в які види активів спрямовуються грошові кошти і за рахунок яких видів пасивів підприємство фінансує створення цих активів.

При розгляді питання „Система оперативного фінансового планування (бюджетування)” треба мати на увазі, що воно необхідне для оперативного контролю за фактичним надходженням і фактичними грошовими видатками. Система оперативного планування фінансової діяльності полягає в розробці комплексу короткострокових планових завдань з фінансового забезпечення основних напрямів фінансово-господарської діяльності підприємства. Головною формою такого фінансового завдання є бюджет (кошторис).

Бюджет — це оперативний фінансовий план на короткостроковий період, що розробляється, як правило, в рамках наступного кварталу з розбивкою по місяцях (і менших періодах), що відображає надходження і витрачання грошових коштів у процесі здійснення конкретних видів фінансово-господарської діяльності підприємства.

Бюджет є інструментом як планування, так і контролю. На початку періоду діяльності бюджет — це план або норматив; в кінці періоду діяльності він слугує засобом контролю, за допомогою якого фінансові менеджери можуть оцінити ефективність діяльності і прийняти управлінські рішення щодо вдосконалення діяльності підприємства в майбутньому.

Розробка бюджетів спрямована на вирішення наступних завдань:

1) визначення обсягу і видатків, що пов'язані з діяльністю окремих структурних одиниць і підрозділів підприємства;

2) забезпечення покриття цих видатків фінансовими ресурсами з різних джерел.

Особливою формою бюджету є платіжний календар, що розробляється за окремими видами руху грошових коштів і по підприємству в цілому.

Правильно складений платіжний календар дозволяє виявити фінансові помилки, недостатність коштів, з'ясувати причину такого стану, намітити відповідні заходи і таким чином оперативно уникнути фінансових ускладнень та забезпечити платоспроможність підприємства.

Бюджетування не може існувати без зворотного зв’язку. Його роль виконує  контроль виконання бюджету.

 

Питання до теми

1. Сутність і цілі внутрішньо фірмового фінансового прогнозування і планування.

2. Значення фінансового прогнозування і планування в фінансовому менеджменті.

3. Система прогнозування фінансової діяльності.

4. Перспективне фінансове планування і фінансова стратегія.

5. Система поточного планування фінансової діяльності.

6. Сутність і значення плану надходжень і видатків грошових коштів (план доходів і витрат грошових коштів) підприємства.

7. Значення прогнозного балансу.

8. Сутність і призначення оперативного фінансового планування.

9. Зміст бюджету та його класифікація.

10. Поняття «бюджетування», характеристика бюджетів за сферами діяльності підприємства.

 

Література

1. Закон України «Про підприємства в Україні» від 27.03.91.
2. Закон України «Про банкрутство» від 14.05.92.
3. Бланк И.А. Финансовий менеджмент: Уч.курс. - К.: Ника-центр, 2004, С.96-144.
4. Савчук  В.П. Управление  финансами предприятия. Учебное пособие – М.: БИНОМ. Лаборатория знаний, 2003. - С.243-307.
5. Финансовий менеджмент. Уч. пособие/Под ред.проф. Стояновой  Е.С.- М.: Перспектива, 2004. -  С.406 – 429.
6. Фінансовий менеджмент: Навч. посібник/ За ред.проф. Кірейцева Г.Г. – К.: ЦУЛ, 2002. - С. 416-447.

 

Тема 12. АНТИКРИЗОВЕ ФІНАНСОВЕ УПРАВЛІННЯ ПІДПРИЄМСТВОМ

 

Методичні вказівки до вивчення теми

 

Вивчення теми „Антикризове фінансове управління підприємством” дозволяє отримати базову підготовку з питань запобігання фінансовій кризі та управління фінансовим оздоровленням підприємств різних форм власності і напрямів діяльності.

При вивченні теми треба ознайомитися з такими основними групами питань:

-         сутність та основні завдання антикризового фінансового управління;

-         фінансовий контролінг в системі антикризового управління;

-         методи профілактики кризи та прогнозування банкрутства;

-         управління фінансовою санацією підприємства;

-         досудова санація;

-         план санації в ході провадження справи про банкрутство;

-         реструктуризація підприємства в системі антикризового фінансового управління.

 

Сутність та основні завдання антикризового фінансового управління

 

Необхідність оволодіння основами антикризового фінансового управління викликана тим, що за умов ринкової економіки підприємства здійснюють свою фінансово-господарську діяльність, перебуваючи під постійним впливом несприятливих внутрішніх і зовнішніх чинників, які можуть призвести до фінансової кризи та банкрутства.

Під фінансовою кризою розуміють фазу розбалансованої діяльності підприємства та обмежених можливостей впливу його керівництва на фінансові відносини, що виникають на цьому підприємстві. На практиці з кризою, як правило, ідентифікується загроза неплатоспроможності та банкрутства підприємства, діяльність його в неприбутковій зоні або відсутність у підприємства потенціалу для успішного функціонування.

З позиції фінансового менеджменту кризовий стан суб'єкта господарювання полягає в його неспроможності здійснювати фінансове забезпечення поточної виробничої діяльності.

Фінансову кризу на підприємстві характеризують трьома параметрами: джерела (фактори) виникнення; вид кризи; стадія розвитку кризи. Ідентифікація вказаних ознак дозволяє правильно визначити діагноз фінансової неспроможності підприємства та підібрати найбільш ефективний каталог антикризових заходів.

Антикризове  фінансове управління - це система прийомів і методів управління фінансами, спрямована на попередження фінансової кризи та банкрутства підприємства. Антикризовий фінансовий менеджмент значною мірою повинен спиратися на функціональний і методологічний інструментарій контролінгу, а також враховувати вимоги Закону „Про відновлення платоспроможності боржника або оголошення його банкрутом”, який визначає механізм фінансової санації та банкрутства підприємств.

Антикризове фінансове управління підприємством можна розглядати в двох ракурсах:

-         по-перше, це система профілактичних заходів, спрямованих на попередження фінансової кризи: постійний аналіз сильних і слабких сторін підприємства, прогнозування банкрутства, управління ризиками (мінімізація і нейтралізація), впровадження системи попереджувальних заходів тощо;

-         по-друге, це система управління фінансами, спрямована на виведення підприємства з кризи, в тому числі шляхом проведення санації чи реструктуризації суб'єкта господарювання.

Фінансовий контролінг у системі антикризового управління.

Суттєвим фактором, який зумовлює прийняття неправильних управлінських рішень у фінансовій сфері, є відсутність на вітчизняних підприємствах системи ефективного контролінгу. Фінансовий контролінг включає широке коло функцій і завдань:

-         розробка фінансової стратегії;

-         прогнозування, планування та бюджетування;

-         координація планів і діяльності;

-         фінансовий аналіз;

-         оцінка та управління фінансовими ризиками;

-         внутрішній аудит і контроль;

-         інформаційне забезпечення;

-         методологічне забезпечення та внутрішній консалтинг.

Як елемент антикризового фінансового управління, контролінг забезпечує вирішення таких завдань:

1. Впровадження (або підвищення ефективності функціонування) системи раннього попередження та реагування для прискорення виявлення кризових явищ і забезпечення вжиття адекватних заходів для їх подолання.

2. Розробка ефективної санаційної концепції та плану санації, що має здійснюватися у тісному співробітництві із зовнішніми експертами.

3. Контроль за реалізацією плану санації та своєчасне виявлення відхилень, додаткових ризиків і шансів з відповідним коригуванням плану.

Вказані завдання досягаються в ході виконання службами контролінгу своїх функцій та використання специфічних методів й інструментів. До основних специфічних методів контролінгу належать бенчмаркинг, вартісний аналіз, аналіз точки беззбитковості, портфельний аналіз, опитування (анкетування); SWOT - аналіз (аналіз сильних і слабких місць); нуль-базис бюджетування; АВС - аналіз; ХУZ-аналіз.

Детальна характеристика вказаних методів наведена у рекомендованому до вивчення теми переліку літературних джерел.

Дійовим інструментом фінансового контролінгу, без якого неможливо запровадити ефективне антикризове управління підприємством, є система раннього попередження та реагування (СРПР). Першочерговим її завданням є своєчасне виявлення кризи на підприємстві, тобто ситуації безпосередньої чи опосередкованої загрози його існуванню. З іншого боку, за допомогою вказаної системи виявляються додаткові шанси для суб'єкта господарювання. На базі системи раннього попередження та реагування будується система управління ризиками, яка включає ідентифікацію ризиків, їх оцінку та нейтралізацію.

Одним з головних завдань СРПР є виявлення загрози банкрутства — прогнозування банкрутства.  Основне значення прогнозування банкрутства полягає у своєчасній розробці контрзаходів, спрямованих на подолання на підприємстві негативних тенденцій. Коло осіб (інституцій), для яких важливими є результати прогнозування банкрутства, досить широке. Сюди можна віднести як менеджмент, наглядову раду, власників даного підприємства, так і його клієнтів, кредиторів, постачальників засобів виробництва, конкурентів, фінансові органи.

Існує думка, що прогнозування банкрутства (кризи) є нічим іншим, як оцінкою кредитоспроможності підприємства, тобто основний його зміст зводиться до прогнозування й оцінки можливих негативних сценаріїв розвитку підприємства, що можуть призвести до неплатоспроможності й втрати ліквідності даного підприємства, а отже, до неповернення кредитів і збитків для кредиторів.

Для ознайомлення з методами прогнозування банкрутства підприємств доцільно звернутися до рекомендованих літературних джерел та додатків до теми 12.

Управління фінансовою санацією підприємства

 

У разі, якщо заходи з попередження фінансової кризи на підприємстві не принесли бажаного результату (або вони взагалі не проводилися) і підприємство опинилося на межі банкрутства, то можливо використання ще одного інструменту антикризового управління, за допомогою якого можна уникнути банкрутства та ліквідації, — фінансова санація. Її мета -  покриття поточних збитків та усунення причин їх виникнення, поновлення або збереження ліквідності і платоспроможності підприємств, скорочення всіх видів заборгованості, покращення структури капіталу та формування фондів фінансових ресурсів, необхідних для проведення санаційних заходів виробничо-технічного характеру.

В організації фінансової санації підприємств розрізняють три основні функціональні блоки:

1) розробка плану санації;

2) проведення санаційного аудиту;

3) менеджмент санації.

Як правило, розробкою санаційної концепції (плану) за дорученням власників чи керівництва підприємства займаються консалтингові фірми у тісному взаємозв'язку з внутрішніми службами контролінгу (якщо вони є на підприємстві). Якщо санація здійснюється в рамках провадження справи про банкрутство, то план санації за дорученням арбітражного суду розробляє керуючий санацією.

Санаційний аудит проводиться аудиторськими компаніями на замовлення власників підприємства, потенційних санаторів, кредиторів та інших осіб, які можуть взяти участь у фінансуванні санації. Основна його мета полягає в оцінці санаційної спроможності підприємства на основі аналізу фінансово-господарської діяльності та наявної санаційної концепції, або плану санації.

Санаційна спроможність — це наявність у підприємства, що перебуває у фінансовій кризі, фінансових, організаційно-технічних і правових можливостей, які визначають його здатність до успішного проведення фінансової санації. До загальних передумов санаційної спроможності належать наявність у підприємства ефективної санаційної концепції та потенціалу для майбутньої успішної діяльності, а саме:

а) стійких позицій на ринку та реальних можливостей збільшення обсягів реалізації;

б) конкурентних переваг;

в) виробничого і кадрового потенціалу;

г) реальної та дійової санаційної концепції.

Вирішальним для успішного проведення фінансового оздоровлення підприємства є організація ефективного менеджменту санації. Сутність його можна розглядати з двох точок зору: інституційної та функціональної. З інституційного боку до менеджменту санації можна віднести всіх фізичних осіб, які уповноважені власниками суб'єкта господарювання чи силою закону провести фінансову санацію підприємства, тобто здійснювати фактичне управління підприємством на період його оздоровлення. Зауважимо, що досить часто на межу банкрутства підприємство виводить саме невміле чи навмисно неправильне управління.

Керівництво підприємства, яке призвело його до фінансової кризи, як правило, не в змозі ефективно управляти фінансовою санацією. Звідси випливає необхідність заміни керівництва підприємства або передачі повноважень щодо санації третім особам. У Великобританії, наприклад, щорічно з 60 тисяч порушених справ про банкрутство близько 90% закінчуються зміною керівництва.

Загалом до осіб, які можуть бути носіями менеджменту санації, треба віднести контролюючі органи (наприклад, департамент банківського нагляду НБУ, страховий нагляд тощо), консультантів, аудиторів, керуючих санацією, які призначаються відповідно до рішення арбітражного суду, представників банківських установ чи інших кредиторів, досвідчених менеджерів, а також колишнє керівництво підприємства. Вирішення питання з призначенням менеджменту санації належить до числа першочергових заходів у рамках фінансового оздоровлення.

З функціонального боку менеджмент санації — це система антикризового управління, яка полягає в ефективному використанні фінансового механізму з метою запобігання банкрутству та фінансового оздоровлення підприємства.

Функціональні сфери менеджменту санації можна розглядати як окремі фази управлінського циклу, причому в процесі санації підприємства такі цикли перманентно повторюються при досягненні окремих стратегічних чи тактичних цілей.

До функціональних сфер менеджменту санації треба віднести такі:

а) постановка цілей (загальні завдання та цілі менеджменту санації,

б) формування та аналіз проблеми (головна проблема — фінансова криза);

в) пошук альтернатив, прогнозування та оцінка їх реалізації (підбір та оцінка необхідного каталогу санаційних заходів);

г) прийняття рішення;

д) реалізація (проведення конкретних санаційних заходів);

е) контроль;

є) аналіз відхилень.

Основне завдання фінансового менеджменту в ході санації підприємства — правильне визначення потреби в капіталі для проведення санації та мобілізація фінансових джерел санації підприємств. Для визначення конкретних шляхів мобілізації фінансового капіталу треба вивчити порядок визначення потреби в коштах, форми фінансування, правила, якими треба керуватися при формуванні активів і пасивів, методи оптимізації розміру та структури капіталу.

Фінансування  санації може здійснюватися за рахунок власних коштів підприємства (самофінансування), фінансових коштів власників, за допомогою кредиторів і, як виняток, шляхом одержання державної фінансової підтримки.

За формальними ознаками розрізняють два види санації:

а) санація без залучення додаткових фінансових ресурсів на підприємство;

б) санація із залученням нового фінансового капіталу.

У першому випадку санація може здійснюватися в таких формах:

-         зменшення номінального капіталу підприємства;

-         конверсія власності в борг;

-         конверсія боргу у власність;

-         пролонгація сплати заборгованості;

-         добровільне зменшення заборгованості;

-         самофінансування.

Санація із залученням нового фінансового капіталу може набувати таких форм:

-         альтернативна санація;

-         зменшення номінального капіталу з подальшим його збіль­шенням (двоступінчаста санація);

-         безповоротна фінансова допомога власників;

-         безповоротна фінансова допомога персоналу;

-         емісія облігацій конверсійної позики;

-         залучення додаткових позик.

Детальна характеристика вказаних форм санації наведена в літературних джерелах, рекомендованих до вивчення теми.

Окремий вид санації підприємств — це санація за допомогою державної фінансової підтримки. Фінансування державою санаційних заходів може здійснюватися на поворотній або безповоротній основі. У ряді випадків держава може вдатися до непрямих методів сприяння санації суб'єктів господарювання: податкові пільги, створення особливих умов підприємницької діяльності і т. д.

 

Досудова санація

 

Закон „Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом” розрізняє поняття „санація” і „досудова санація”. Під санацією розуміють заходи щодо оздоровлення підприємства в рамках провадження справи про банкрутство. Досудова санація — система заходів із відновлення платоспроможності боржника, що здійснюються власниками боржника чи менеджментом підприємства, яке перебуває в кризі, з метою запобігання його банкрутству та ліквідації шляхом реорганізаційних, організаційно-господарських, управлінських, інвестиційних, технічних, фінансово-економічних, правових заходів у межах чинного законодавства до початку порушення провадження справи про банкрутство.

 

План санації в ході провадження справи про банкрутство

 

Головна ідея санації в ході провадження справи про банкрутство полягає у створенні умов для задоволення претензій кредиторів не лише за рахунок проведення ліквідаційних процедур, а і в результаті відновлення успішної фінансово-господарської діяльності боржника чи коштів його правонаступника.

Ухвала про проведення санації боржника приймається арбітражним судом за клопотанням комітету кредиторів. До основних передумов прийняття рішення про проведення санації боржника після порушення справи про банкрутство належать такі:

1. Санаційна спроможність боржника, тобто наявність реального плану санації.

2. Наявність реальних можливостей виконання плану, відновлення платоспроможності підприємства-боржника та його успішної виробничо-господарської діяльності.

3. Наявність санатора, який має достатньо фінансових ресурсів для фінансового оздоровлення боржника.

Ініціатива про санацію може виходити від потенційного санатора, розпорядника майна, а також від самого підприємства-боржника. У першому випадку кредитори можуть вийти з клопотанням про проведення санації, якщо після опублікування в засобах масової інформації (офіційному друкованому органі Верховної Ради чи Кабінету Міністрів України) оголошення про порушення справи про банкрутство підприємства надійшли пропозиції від осіб, які бажають задовольнити вимоги кредиторів до боржника та виконати його зобов'язання перед бюджетом і цільовими фондами. Натомість зазначені особи мають право пропонувати свої умови санації чи реструктуризації боржника.

З пропозицією про санацію може вийти також розпорядник майна підприємства, який призначається ухвалою арбітражного суду про порушення справи про банкрутство з метою забезпечення майнових інтересів кредиторів. З відповідною пропозицією розпорядник майна виходить, якщо в ході виконання своїх функцій він дійшов висновку про наявність у боржника реальних можливостей виходу з фінансової кризи.

У разі, якщо ініціатором санації є боржник, то справа про банкрутство, як правило, також ініціюється боржником. Це робиться в тому випадку, коли підприємство є санаційне спроможним, однак у нього бракує часу для реалізації плану санації. Заява про банкрутство подається з надією отримати відстрочки кредиторів зі сплати заборгованості в ході провадження справи про банкрутство, наприклад у результаті укладання мирової угоди. Разом із заявою про банкрутство в даному разі боржник подає до арбітражного суду план санації і проект мирової угоди.

Одночасно з винесенням ухвали про санацію арбітражний суд своєю ухвалою призначає керуючого санацією, припиняючи повноваження керівника боржника. Керуючий санацією протягом трьох місяців з дня винесення ухвали зобов'язаний подати комітету кредиторів для схвалення узгоджений план санації (реорганізації). Якщо протягом шести місяців з дня винесення ухвали про санацію до арбітражного суду не буде подано план санації боржника, арбітражний суд має право прийняти рішення про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури. План санації вважається схваленим, якщо за нього на засіданні комітету кредиторів було віддано більше половини голосів кредиторів — членів комітету кредиторів.

Арбітражний суд спеціальною постановою затверджує умови санації підприємства-боржника, які можуть мати вигляд:

а) плану реорганізації (як правило, без збереження юридичної особи боржника);

б) плану фінансової санації (зі збереженням юридичної особи боржника).

Як правило, план реорганізації розробляється в тому випадку, якщо фінансування санації здійснюється зовнішнім санатором.

Зазначимо, що процедура санації у справах про банкрутство ще не набула в Україні належного поширення й застосовується рідко.

Таблиця 12.1 – Реструктуризаційні заходи

 

Реструктуризація виробництва	Реструктуризація активів	Фінансова реструктуризація	Корпоративна  реструктуризація
-         зміна керівництва підприємства; -         впровадження нових, прогресивних форм і методів управління; -         диверсифікація асортименту продукції; -         покращення якості продукції; -         підвищення ефективності маркетингу; -         зменшення витрат на виробництво; скорочення чисельності зайнятих на підприємстві	-         продаж частини основних фондів; -         продаж зайвого обладнання, запасів сировини і матеріалів тощо; -         продаж окремих підрозділів підприємства; -         зворотний лізинг; -         реалізація окремих видів фінансових вкладень; -         рефінансування дебіторської заборгованості.	-         реструктуризація заборгованості перед кредиторами; -         одержання додаткових кредитів; -         збільшення статутного фонду; -         заморожування інвестиційних вкладень.	-         часткова або повна приватизація; -         поділ великих підприємств на частини; -         виокремлення з великих підприємств підрозділів; -         виокремлення з підприємства об'єктів соцкультпобуту та інших непрофільних підрозділів; -         приєднання чи злиття з іншими, потужнішими підприємствами

 

 

 

Реструктуризація підприємства в системі антикризового фінансового управління

Реструктуризація підприємства — це здійснення організаційно-господарських, фінансово-економічних, правових, технічних заходів, спрямованих на реорганізацію підприємства, зміну форм власності, управління, організаційно-правової форми, що сприятиме фінансовому оздоровленню підприємства, збільшенню обсягів випуску конкурентоспроможної продукції, підвищенню ефективності виробництва та задоволенню вимог кредиторів.

У літературних джерелах, присвячених дослідженню реструктуризації підприємств, залежно від характеру заходів, які застосовуються, виділяють такі форми реструктуризації:

-         реструктуризація виробництва;

-         реструктуризація активів;

-         фінансова реструктуризація;

-         корпоративна реструктуризація (реорганізація).

Заходи, передбачені вказаними формами реструктуризації, надані у табл. 12.1.

Реорганізація підприємств, які мають кредиторську заборгованість, повинна здійснюватися з дотриманням вимог щодо переведення боргу, зокрема:

а) переведення боржником свого боргу на іншу особу допускається тільки за згодою кредитора;

б) новий боржник вправі висувати проти вимоги кредитора всі заперечення, що ґрунтуються на відносинах між кредитором і первісним боржником;

в) порука і встановлена третьою особою застава припиняються з переводом боргу, якщо поручитель або заставодавець не виявив згоди відповідати за нового боржника;

г) уступка вимоги і переведення боргу, основані на угоді, укладеній у письмовій формі, повинні бути вчинені в простій письмовій формі.

Перед здійсненням санаційної реорганізації необхідно провести поглиблений аналіз фінансово-господарського стану підприємства, що перебуває в кризі, який повинен базуватися на аналізі основних характеристик діяльності даної юридичної особи. За результатами аналізу робиться висновок про санаційну спроможність підприємства та доцільність його реорганізації. Ефективність реструктуризації забезпечується заходами, які покладені в основу плану реструктуризації. У плані треба відобразити переваги обраних організаційних форм і методів реструктуризації.

 

Питання до теми

1. Сутність та основні завдання антикризового фінансового управління.

2. Моделі прогнозування банкрутства суб'єктів господарювання.

3. Фінансовий контролінг у системі антикризового управління.

4. Методи профілактики кризи.

5. Управління фінансовою санацією підприємства.

6. Організаційно-фінансове забезпечення реструктуризації підприємств.

 

Література

1. Закон України «Про банкрутство» від 14.05.92. із змінами і доповненнями.
2. Бланк И.А. Финансовий менеджмент. Уч.курс. - К.: Ника-центр, 2004.
3. Финансовий менеджмент. Уч. пособие/Под ред.проф. Стояновой  Е.С.- М.: Перспектива, 2004.
4. Фінансовий менеджмент. Навч. посібник/ За ред.проф. Кірейцева Г.Г. – К.: ЦУЛ, 2004.