ФІНАНСОВИЙ МЕНЕДЖМЕНТ

ФІНАНСОВИЙ МЕНЕДЖМЕНТ 21.07.2015 08:25

ФІНАНСОВИЙ МЕНЕДЖМЕНТ

ТЕМА 1 ТЕОРЕТИЧНІ ТА ОРГАНІЗАЦІЙНІ ОСНОВИ ФІНАНСОВОГО МЕНЕДЖМЕНТУ

План викладу і засвоєння матеріалу
1.1 Сутність фінансового менеджменту
1.2 Об’єкт та суб’єкт фінансового менеджменту
1.3 Мета, задачі та функції фінансового менеджменту
1.4 Механізм реалізації фінансового менеджменту

1.1 Сутність фінансового менеджменту
Поняття “ менеджмент” можна розглядати з трьох сторін: як систему економічного управління, як орган управління (апарат управління), як форму підприємницької діяльності.
Фінансовий менеджмент – це процес управління формуванням, розподілом і використанням фінансових ресурсів господарюючого суб’єкта та оптимізації обороту його грошових коштів.
Фінансовий менеджмент – це система принципів, засобів та форма організації грошових відносин підприємства, спрямована на управління його фінансово-господарською діяльністю.
Фінансовий менеджмент – форма управління процесами фінансування діяльності підприємства за допомогою методів та важелів фінансового механізму або мистецтво управління фінансовою діяльністю.
З метою управління фінансами підприємств застосовується фінансовий механізм.
Фінансовий механізм підприємств – це система управління фінансами підприємств, яка призначається для організації взаємодії фінансових відносин і фондів грошових коштів з метою ефективного їх впливу на кінцеві результати роботи.
Загальна модель фінансового механізму представлена на рис. 1.1.
До основних принципів фінансового менеджменту відносять:
інтегрованість із загальною системою управління підприємством;
комплексний характер формування управлінських рішень;
високий динамізм управління;
варіантність підходів до розробки окремих управлінських рішень;
орієнтованість на стратегічні цілі розвитку підприємства.
Фінансовий менеджмент являє собою систему управління фінансовими ресурсами та оборотом грошових засобів підприємства. І як кожну управлінську систему його потрібно розглядати у двох аспектах. З одного боку, складовою фінансового менеджменту є суб'єкт управління (тобто підсистема, що управляє), з іншого боку об'єкт управління (тобто підсистема, якою управляють).

 

 

 

 

 

 

 

Рис. 1.1. Загальна модель фінансового механізму

1.2 Об’єкт та суб’єкт фінансового менеджменту
Як суб'єкт управління фінансовий менеджмент підприємства включає:
органи державного управління;
фінансові й податкові органи;
власника;
апарат управління підприємством.
Тобто фінансовий менеджмент як суб'єкт управління охоплює всі рівні управління. Безпосередньо на підприємстві управління здійснює апарат управління підприємством (служба фінансового менеджера) та власник (засновники, збори акціонерів).
Як об'єкт управління фінансовий менеджмент піддається впливу потоків управлінських рішень, реалізація яких дозволяє підтримувати підприємство у стані ділової активності.
Об'єктами фінансового менеджменту є фінанси підприємств та його фінансова діяльність, тобто економічні відносини, які опосередковані грошовим обігом, зміна розміру і складу власного та позикового капіталу підприємства.
Матеріальною основою фінансового менеджменту є грошові потоки підприємства, які втілюються в реальному грошовому обігу, викликаному рухом вартості.
Фінансовий менеджмент є невід'ємною складовою загального менеджменту підприємства. Він дозволяє більш ефективно вирішувати виробничі (програма виробництва і збуту, якість виробничих, матеріальних, фінансових ресурсів, місце розміщення виробництва, його потужність), економічні (оборот і його структура, структура втрат, прибуток, рентабельність, дивіденди), фінансові цілі (платоспроможність, ліквідність, інвестування, фінансування, фінансова структура) господарюючого суб'єкта.
Крім того, фінансовий менеджмент дозволяє виявляти й аналізувати взаємозв'язки між цілями підприємства та координувати їх.

1.3 Мета, задачі та функції фінансового менеджменту
Головна мета фінансового менеджменту – забезпечення зростання добробуту власників капіталу підприємства, що знаходить конкретне втілення у підвищенні ринкової вартості підприємства або його акцій.
У процесі досягнення головної мети фінансовий менеджмент вирішує багато задач, основними серед яких є:
забезпечення високої фінансової стійкості підприємства в процесі його розвитку;
оптимізація грошового обороту і підтримання постійної платоспроможності підприємства;
забезпечення реалізації економічних інтересів суб'єктів фінансових відносин;
забезпечення мінімізації фінансових ризиків.
Забезпечення високої фінансової стійкості підприємства в процесі його розвитку відбувається шляхом втілення ефективної політики фінансування господарської діяльності підприємства, управління формуванням фінансових ресурсів, оптимізації фінансової структури підприємства.
Оптимізація грошового обороту і підтримання постійної платоспроможності підприємства досягається за рахунок ефективного управління грошовими потоками підприємства, підтриманням ліквідності його активів, забезпеченням постійної платоспроможності підприємства.
Забезпечення реалізації економічних інтересів суб'єктів фінансових відносин здійснюється за допомогою ефективного управління активами підприємства, оптимізації їх складу, структури, розміру. При цьому важливе значення має скорочення різниці між величиною номінального прибутку і реальним прибутком, що забезпечується реальним надходженням коштів на підприємство.
Забезпечення мінімізації фінансових ризиків реалізується шляхом ефективного управління фінансовими ризиками, що передбачає оцінку окремих видів фінансових ризиків, застосування превентивних заходів і ефективних форм зовнішнього та внутрішнього страхування.
Фінансовий менеджмент реалізує свою головну мету та основні задачі шляхом здійснення певних функцій. У найбільш загальному плані основними функціями фінансового менеджменту є:
дослідження зовнішнього економічного середовища;
розробка фінансової стратегії підприємства;
аналіз і планування фінансової діяльності;
прийняття рішень з питань оперативної фінансової діяльності;
прийняття інвестиційних рішень;
взаємодія з іншими контрагентами з питань фінансової діяльності (державними органами, фінансово-кредитними установами, суб'єктами фінансового ринку, іншими підприємствами, фізичними особами).
Функції та методи фінансового менеджменту можна поділити на два блоки:
І. Управління зовнішніми фінансами.
ІІ. Внутрішньовиробничий облік і контроль.
Управління зовнішніми фінансами складається з управління оборотними активами (рухом грошових коштів, розрахунками з клієнтами, управління матеріально-виробничими запасами та ін.) та залучення коротко- та довготермінових зовнішніх джерел фінансування.
Внутрішньовиробничий облік і контроль передбачає:
- складання і аналіз фінансової звітності підприємства;
- оцінку поточного стану підприємства та перспективне планування;
- складання кошторису витрат, сплата податків тощо.
Ураховуючи об'єкти та функції фінансового менеджменту на підприємстві, виділяють його наступні напрями:
формування активів (розрахунок реальної потреби за видами активів і визначення їх суми, виходячи з обсягів діяльності підприємства);
формування фінансової структури капіталу (визначення загальної потреби в капіталі, вивчення й аналіз альтернативних джерел формування фінансових ресурсів підприємства);
управління оборотними активами (аналіз і прогнозування тривалості оборотних циклів робочого капіталу); управління необоротними активами (забезпечення ефективного використання основних засобів); управління інвестиціями (формування напрямів інвестиційної діяльності підприємства, оцінка реальних проектів);
управління формуванням власних фінансових ресурсів (визначення потреби у власних фінансових ресурсах для реалізації фінансової стратегії підприємства, підвищення розміру чистого прибутку);
управління залученими фінансовими ресурсами (визначення вартості залучених коштів, оптимізація співвідношення короткострокової та довгострокової заборгованості);
управління фінансовими ризиками (визначення складу основних фінансових ризиків, їх оцінка, формування заходів щодо їх мінімізації та страхування).

1.4 Механізм реалізації фінансового менеджменту

Фінансовий менеджмент набуває практичного втілення завдяки фінансовій політиці підприємства.
Слід відмітити, що в сучасних умовах поняття фінансової політики пов’язується не тільки зі сферою держави, а й з окремими галузями економіки, з підприємницькими структурами, з населенням, в залежності від рівня задач, які вирішує фінансова політика.
В найбільш загальному вигляді під фінансовою політикою розуміють спосіб організації і використання фінансових відносин. При цьому, фінансову політику розглядають на наступних рівнях:
світовому;
макроекономічному;
мікроекономічному.
Кожному рівню фінансової політики відповідає своя мета. Так, на макроекономічному рівні мета фінансової політики полягає в оптимальному розподілі і перерозподілі валового внутрішнього продукту між галузями народного господарства, територіями, соціальними групами населення. На мікроекономічному рівні – в оптимальному розподілі і перерозподілі грошових коштів і фінансових ресурсів, реалізації фінансового менеджменту.
Фінансова політика підприємства, як реалізація фінансового менеджменту, включає багато складових, таких як:
облікова політика;
кредитна політика;
політика управління грошовими засобами;
політика управління витратами;
дивідендна політика тощо.
Вибір варіанту облікової політики підприємство здійснює у відповідності до Закону України “Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні” та національних положень (стандартів) бухгалтерського обліку.
В рамках кредитної політики вирішується питання про забезпечення оборотними засобами, а саме визначається розмір власного оборотного капіталу та потреба в залученому; необхідність залучення довгострокових кредитів; вивчається структура капіталу і фінансова стійкість підприємства.
Політика управління грошовими потоками пов’язана з оптимізацією залишків коштів на рахунках підприємства, мінімізацією розривів між надходженням коштів і їх використанням, застосуванням різноманітних схем розрахунків.
Політика управління витратами реалізується за допомогою системи планів та бюджетування, передбачає розробку кошторисів (бюджетів) за основними елементами витрат і здійснення ефективного контролю за їх виконанням.
Дивідендна політика повинна призвести до рівноваги інтересів як власників, так і менеджерів та інвесторів у відповідності до теорії агентських відносин, а також теорії портфелю, теорії структури капіталу з метою максимізації ціни підприємства. За цих умов можливі наступні варіанти дивідендної політики:
дивіденди як постійний процент від прибутку;
дивіденди як фіксовані виплати;
дивіденди як виплати гарантованого мінімуму та екстра дивіденди;
дивіденди як виплати акціями.
Сам процес реалізації фінансової політики на підприємстві відбувається в три етапи, серед яких:
розробка науково обгрунтованих цілей функціонування та розвитку фінансів підприємств;
побудова й використання відповідного фінансового механізму;
здійснення практичних дій, направлених на досягнення розроблених цілей та поставленої мети.

Питання для роздуму, самоперевірки та повторення
Дайте визначення терміна “фінансовий менеджмент”.
Які принципи притаманні фінансовому менеджменту, які задачі він розв’язує?
Яка головна мета фінансового менеджменту ?
Охарактеризуйте основні напрями фінансового менеджменту.

Завдання, вправи, тести
Завдання 1
1. Фінансовий менеджмент – це:
а) процес управління формуванням, розподілом і використанням фінансових ресурсів господарюючого суб’єкта та оптимізації обороту його грошових коштів;
б) система принципів, засобів та форма організації грошових відносин підприємства, спрямована на управління його фінансово-господарською діяльністю;
в) форма управління процесами фінансування діяльності підприємства за допомогою методів та важелів фінансового механізму або мистецтво управління фінансовою діяльністю;
г) всі відповіді правильні.
2. До основних принципів фінансового менеджменту не відносять:
а) інтегрованість із загальною системою управління підприємством;
б) комплексний характер формування управлінських рішень;
в) орієнтованість на рішення поточних завдань;
г) варіантність підходів до розробки окремих управлінських рішень.
3.Головна мета фінансового менеджменту – це:
забезпечення формування достатнього обсягу фінансових ресурсів відповідно до задач розвитку підприємства в майбутньому періоді;
забезпечення зростання добробуту власників капіталу підприємства, що знаходить конкретне втілення у підвищенні ринкової вартості підприємства або його акцій;
управління формуванням власних фінансових ресурсів (визначення потреби у власних фінансових ресурсах для реалізації фінансової стратегії підприємства, підвищення розміру чистого прибутку);
забезпечення найбільш ефективного використання сформованого обсягу фінансових ресурсів у розрізі основних напрямів діяльності підприємства.
ТЕМА 2 СИСТЕМИ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ФІНАНСОВОГО МЕНЕДЖМЕНТУ

План викладу і засвоєння матеріалу
2.1 Цілі і задачі управління фінансами підприємства
2.2 Організаційне забезпечення системи управління фінансами
2.3 Інформаційне забезпечення процесу управління фінансами
2.4 Поняття фінансової звітності та її забезпечення в ринковій економіці
2.5 Вимоги до фінансової звітності
2.6 Класифікація та склад фінансової звітності

2.1 Цілі і задачі управління фінансами підприємства
Управління фінансами – це сукупність прийомів, методів і засобів, що використовуються для підвищення прибутковості підприємства і мінімізації ризику неплатоспроможності.
Таким чином, основною метою управління фінансами або фінансового менеджменту є одержання максимальної вигоди від функціонування підприємства в інтересах його власників.
Для досягнення цієї мети фінансовим менеджерам необхідно вирішити наступні завдання:
постійно підтримувати поточну платоспроможність (ліквідність) підприємства, тобто своєчасно виконувати поточні зобов’язання за рахунок оборотних активів;
прагнути зростання рентабельності власного капіталу, тобто збільшувати прибуток на кожну грошову одиницю вкладених засновниками коштів;
підтримувати платоспроможність в довгостроковому періоді, тобто виконувати зобов’язання перед інвесторами та кредиторами, які мають довгострокові вкладення в підприємства;
забезпечувати фінансовими ресурсами процеси розширеного відтворення.
Автори підручника “Фінанси підприємства” під редакцією А.М. Поддєрьогіна стверджують, що зміст фінансового менеджменту полягає в ефективному використанні фінансового механізму для досягнення стратегічних і тактичних цілей підприємства.
Фінансовий механізм підприємства – система управління фінансовими відносинами підприємства через фінансові важелі за допомогою фінансових методів.
Фінансові важелі – це набір фінансових показників, через які керуюча система може впливати на господарську діяльність підприємства.
Сформулюємо цілу систему цілей управління фінансами, що різняться за ступенем формалізації і можливостями кількісної оцінки:
виживання підприємства в умовах банкрутства;
лідерство в боротьбі з конкурентами;
максимізація ринкової вартості підприємства;
стійкі темпи зростання економічного потенціалу підприємства;
зростання обсягу виробництва і реалізації;
максимізація прибутку;
мінімізація витрат;
забезпечення рентабельної діяльності;
ідентифікація, оцінка і управління фінансовими ризиками.

2.2 Організаційне забезпечення системи управління фінансами
Система організаційного забезпечення фінансового менеджменту являє собою взаємопов'язану сукупність внутрішніх структурних служб і підрозділів підприємства, які забезпечують розробку і прийняття управлінських рішень щодо окремих напрямків його фінансової діяльності та несуть відповідальність за результати цих рішень.
Виділяють чотири типи центрів відповідальності на підприємстві:
Центр витрат – це структурний підрозділ, керівник якого несе відповідальність тільки за витрачання коштів відповідно до доведеного йому бюджету. Через функціональний напрям своєї діяльності такий структурний підрозділ не може самостійно впливати на обсяг доходів, а також на суму прибутку. Прикладом центру витрат є постачально-заготівельний чи виробничий підрозділ підприємства.
Центр доходу – це структурний підрозділ, керівник якого несе відповідальність тільки за формування доходів у встановлених обсягах. Через функціональний напрям своєї діяльності такий структурний підрозділ не може самостійно впливати на весь обсяг витрат з продукції, яка реалізується, а також на суму прибутку. Прикладом центру доходу є збутовий підрозділ підприємства.
Центр прибутку – це структурний підрозділ, керівник якого несе відповідальність за доведені йому завдання щодо формування прибутку. Через функціональний напрям своєї діяльності такий структурний підрозділ повністю контролює як формування доходів від реалізації продукції, так і обсяг витрат на її виготовлення. Прикладом центру прибутку є структурний підрозділ із закінченим циклом виробництва та реалізації окремих видів продукції.
Центр інвестицій – це структурний підрозділ, керівник якого несе відповідальність за використання наданих йому інвестиційних ресурсів і отримання необхідного прибутку від інвестиційної діяльності. Основним контролюючим показником при цьому є рівень прибутку на інвестований капітал.

2.3 Інформаційне забезпечення процесу управління фінансами
Інформаційна система фінансового менеджменту призначена забезпечувати необхідною інформацією не тільки управлінський персонал та власників самого підприємства, але й задовольняти інтереси широкого кола зовнішніх її користувачів. Основними користувачами фінансової інформації є внутрішні та зовнішні користувачі.
Зовнішні користувачі використовують лише ту частину інформації, яка характеризує результати фінансової діяльності підприємства і його фінансовий стан. Більша частина цієї інформації зосереджена в офіційній фінансовій звітності, яка надається підприємством.
Внутрішні користувачі крім вищеназваної використовують значний обсяг інформації про фінансову діяльність підприємства, яка є комерційною таємницею.
Склад системи інформаційного забезпечення фінансового менеджменту, її широта і глибина визначаються галузевими особливостями діяльності підприємств, їх організаційно-правовою формою функціонування, обсягом та ступенем диверсифікації фінансової діяльності та рядом інших умов.
Конкретні показники системи інформаційного забезпечення формуються за рахунок внутрішніх і зовнішніх джерел інформації.
У розрізі кожної з цих груп джерел уся сукупність показників, які включаються до інформаційної системи фінансового менеджменту, підлягає попередній класифікації.
А. Система показників інформаційного забезпечення фінансового менеджменту, що формуються із зовнішніх джерел. Поділяється на чотири групи:
1. Показники, що характеризують загальний економічний розвиток країни, які у свою чергу поділяються на:
а) показники макроекономічного розвитку;
б) показники галузевого розвитку.
2. Показники, що характеризують кон'юнктуру фінансового ринку, а саме:
а) показники, які характеризують кон'юнктуру ринку цінних паперів (ринку фондових інструментів);
б) показники, які характеризують кон'юнктуру ринку грошових інструментів.
3. Показники, що характеризують діяльність контрагентів і конкурентів, серед яких виділяють такі групи:
а) банки;
б) страхові компанії;
в) постачальники продукції;
г) покупці продукції;
д) конкуренти.
4. Нормативно-регулюючі показники. Показники цієї групи формуються, як правило, в розрізі таких блоків:
а) нормативно-регулюючі показники за різними напрямами фінансової діяльності підприємства;
б) нормативно-регулюючі показники з питань функціонування окремих сегментів фінансового ринку.
Б. Система показників інформаційного забезпечення фінансового менеджменту, що формуються із внутрішніх джерел.
Поділяється на три групи:
1. Показники, що характеризують фінансовий стан і результати фінансової діяльності по підприємству в цілому. Система інформативних показників цієї групи широко використовується як зовнішніми, так і внутрішніми користувачами. Формування системи показників цієї групи засноване на даних фінансового обліку підприємства.
До складу цієї групи показників входять:
а) показники, які обов'язково відображаються в балансі підприємства;
б) показники, які відображаються у звіті про фінансові результати;
в) показники, які відображаються у звіті про власний капітал і у звіті про рух грошових коштів.
2. Показники, що характеризують фінансові результати діяльності окремих структурних підрозділів підприємства. Формування системи показників цієї групи будується на даних управлінського обліку, що має бути організований на підприємстві.
Показники групуються за такими ознаками:
а) за сферою діяльності підприємства (операційна, інвестиційна, фінансова);
б) за центрами відповідальності;
в) за географічним розташуванням;
г) за видом кінцевої продукції тощо.
3. Нормативно-планові показники, які пов'язані з фінансовим розвитком підприємства. Ці показники формуються безпосередньо на підприємстві за такими двома блоками:
а) система внутрішніх нормативів, що регулюють фінансовий розвиток підприємства.
б) система планових показників фінансового розвитку підприємства.

2.4 Поняття фінансової звітності та її забезпечення в ринковій економіці
Фінансова звітність – це сукупність форм звітності, складених на підставі даних фінансового обліку з метою надання користувачам узагальненої інформації про фінансовий стан і діяльність підприємства, а також зміни в його фінансовому стані за звітний період в зручній та зрозумілій формі для прийняття цими користувачами ділових рішень.
Метою ведення бухгалтерського обліку і складання фінансової звітності для прийняття рішень в ринковій економіці є надання користувачам повної, правдивої та неупередженої інформації про фінансовий стан, результати діяльності та рух грошових коштів підприємства.
Відповідно до Закону України “Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні” фінансова звітність підприємств не є комерційною таємницею підприємства. Емітенти облігацій, банки, довірчі товариства, валютні та фондові біржі, інвестиційні фонди та компанії, кредитні спілки, недержавні пенсійні фонди, страхові компанії та інші фінансові установи зобов’язані щорічно надавати річну фінансову звітність для публікації в пресі.
Однак, крім відкритої для зовнішніх користувачів, існує ще й закрита звітність. Вона задовольняє інтереси власника, її призначення – забезпечити ефективне управління внутрішніми підрозділами, прийняття оперативних рішень на рівні цехових дільниць тощо. Це досягається шляхом створення системи додаткового внутрішньогосподарського або управлінського обліку. Тому в Законі України “Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні” (далі – Закон) визначені суб’єкти, що зобов’язані надавати фінансову звітність вузькому колу осіб: органам, яким вони підпорядковуються, власникам (засновникам) та трудовим колективам на їх вимогу тощо. Органам виконавчої влади та іншим користувачам фінансова звітність подається відповідно до чинного законодавства.
Сторони, зацікавлені в інформації про діяльність підприємства, в ринкових умовах можна поділити на дві основні категорії: внутрішні та зовнішні користувачі.
До внутрішніх користувачів відноситься управлінський персонал підприємства, який приймає різні рішення виробничого і фінансового характеру. Наприклад, на базі звітності складається фінансовий план підприємства на наступний рік, приймаються рішення про ціноутворення тощо.
Серед зовнішніх користувачів фінансової звітності виділяють дві групи: користувачі, безпосередньо зацікавлені в діяльності підприємства; користувачі, опосередковано зацікавлені в ній.
До першої групи відносяться:
теперішні та потенційні власники підприємства, яким необхідно визначити збільшення або зменшення частки власних засобів підприємства та оцінити ефективність використання ресурсів керівництвом підприємства;
теперішні та потенційні кредитори, які використовують звітність для оцінки доцільності надання або продовження кредиту, визначення умов кредитування, гарантій повернення умов кредитів, оцінки довіри до підприємства, як до клієнта;
постачальники та покупці, які визначають надійність ділових зв’язків з клієнтом;
держава в особі податкових органів, які перевіряють правильність оформлення звітних документів, розрахунок податків, визначають податкову політику;
службовці підприємства, які цікавляться даними звітності з точки зору рівня їх заробітної плати та перспектив роботи на даному підприємстві.
До другої групи користувачів належать юридичні та фізичні особи, яким вивчення звітності необхідно для захисту інтересів першої групи користувачів, а саме:
аудиторські служби, які перевіряють дані звітності на відповідність законодавству та загальноприйнятим правилам обліку та звітності з метою захисту інтересів інвесторів;
консультанти по фінансових питаннях, які використовують звітність з метою розробки рекомендацій своїм клієнтам щодо розміщення капіталу в те чи інше підприємство;
біржі цінних паперів;
держоргани, які приймають рішення про реєстрацію підприємств, призупинення діяльності підприємств та оцінюють необхідність зміни методів обліку та складання звітності;
законодавчі органи;
юристи, яким необхідна звітність для оцінки виконання умов договорів, дотримання законодавчих норм при розподілі прибутку, а також для визначення умов пенсійного забезпечення;
преса та інформаційні агенства, які використовують звітність для підготовки оглядів, оцінки тенденцій розвитку і аналізу діяльності окремих підприємств та галузей, розрахунку узагальнених показників фінансової діяльності;
статистичні органи, які використовують звітність для статистичних узагальнень по галузях та для порівняльного аналізу і оцінки результатів діяльності на галузевому рівні;
профспілки, зацікавлені у фінансовій інформації для визначення власних вимог у відношенні до заробітної плати та умов трудових угод.

2.5 Вимоги до фінансової звітності
Фінансова звітність повинна задовольняти потреби тих користувачів, які не можуть вимагати звітів, складених з урахування конкретних інформаційних потреб.
Згідно з Положенням (стандартом) бухгалтерського обліку 1 «Загальні вимоги до фінансової звітності» основною вимогою, що ставиться до наданої інформації у фінансових звітах, є правдиве відображення діяльності підприємства. Необхідною умовою такого відображення є забезпечення якісної характеристики інформації: достовірність, зрозумілість, доречність і порівнюваність.
Достовірність інформації значить, що вона не містить помилок і перекручень. Показники звітності повинні бути об’єктивними, обґрунтовані перевіреними даними поточного обліку і підтверджені відповідними документами.
Зрозумілість — інформація, яка наводиться у фінансових звітах, повинна бути зрозумілою, розрахованою на розуміння її користувачами за умови, що вони мають достатні знання і зацікавлені у сприйманні цієї інформації.
Інформація, що підлягає розкриттю, а також інформація, і яка не наведена безпосередньо у фінансових звітах, але є обов’язковою згідно з відповідними положеннями (стандартами), або яка містить додатковий аналіз статей звітності, необхідний для забезпечення її зрозумілості і доречності, подається у примітках до фінансових звітів.
Порівнюваність інформації характеризує можливість користувачам звітності порівнювати:
фінансові звіти підприємства за різні періоди;
фінансові звіти різних підприємств.
Таке порівняння дозволяє оцінити динаміку розвитку підприємства, визначити його місце на ринку.
Невід’ємною умовою корисності фінансової звітності є своєчасність її складання і подання. Найдостовірніша інформація втрачає своє значення, якщо вона надана користувачам несвоєчасно. Тому фінансові звіти повинні подаватися користувачам у строки, які забезпечують їх ефективне використання. Зайва деталізація ускладнює складання звітності та її аналіз, використання в управлінні. Тому державним і громадських органам забороняється вимагати, а підпорядкованим підприємствам подавати звітність за незатвердженими формами.
Для того щоб звітність була дійовим засобом управління і контролю, вона повинна ґрунтуватися на таких основних принципах:
обачність — застосування в бухгалтерському обліку методів оцінки, які повинні запобігати заниженню оцінки зобов’язань і витрат та завищенню оцінки активів і доходів підприємства;
повне висвітлення — фінансова звітність повинна містити всю інформацію про фактичні і потенційні результати господарської діяльності і подій, здатних вплинути на рішення, що приймаються на її основі;
автономність — кожне підприємство розглядається як юридична особа, відокремлена від її власників, у зв’язку з чим власне майно і зобов’язання власників не повинні відображатися у фінансовій звітності підприємства;
послідовність — постійно (із року в рік) застосування підприємством вибраної облікової політики, тобто сукупності принципів, методів і процедур, які використовуються підприємством для складання і подання фінансової звітності. Зміна облікової політики можлива тільки в передбачених положеннями (стандартами) бухгалтерського обліку випадках і повинна бути обґрунтована і розкрита в примітках до фінансової звітності;
безперервність — оцінка активів і зобов’язань підприємства здійснюється виходячи з припущення, що його діяльність буде продовжуватися і надалі;
нарахування та відповідність доходів і витрат. Для визначення фінансового результату діяльності звітного періоду необхідно співставляти доходи звітного періоду з витратами, які здійснюються для отримання цих доходів. При цьому доходи і витрати відображаються в бухгалтерському обліку і фінансовій звітності в момент їх виникнення, незалежно від дати надходження чи сплати грошових коштів;
превалювання суті над формою — операції обліковуються згідно з їх сутністю, а не тільки виходячи з юридичної форми. Так, взяті у фінансову оренду основні засоби відображаються в балансі (звітності) орендаря, тобто по суті як власне майно, хоч за юридичною формою вони не перейшли у власність орендаря, але ним прийняті на себе ризики і вигоди, пов’язані з правом власності на об’єкти лізингу;
історична (фактична) собівартість — пріоритетною с оцінка активів підприємства виходячи з витрат на їх виробництво і придбання;
єдиний грошовий вимірник — вимірювання і узагальнення всіх господарських операцій підприємства у його фінансовій звітності здійснюється в єдиній грошовій одиниці;
періодичність — можливість розподілу діяльності підприємства на певні періоди часу з метою складання фінансової звітності.

2.6 Класифікація та склад фінансової звітності
Звітність, що складається підприємствами, класифікується за: 1) видами; 2) обсягом даних, що включаються у звіти; 3) метою, з якою складаються звіти; 4) періодичністю складання.
За видами звітність поділяється на бухгалтерську, статистичну та оперативну.
Бухгалтерська звітність містить показники виробничо-фінансової діяльності підприємства. Вона складається на підставі синтетичного та аналітичного обліку, підтверджується первинними документами, а також використовує дані оперативної та статистичної звітності.
Статистична звітність призначена для статистичного вивчення господарської діяльності підприємств і галузей народного господарства та представляє собою систему кількісних та якісних показників, вимірювання та узагальнення яких не характерне для бухгалтерського обліку (наприклад, Звіт з праці).
Оперативна звітність призначена для поточного контролю та управління всередині підприємства на момент здійснення господарських операцій або одразу ж після їх завершення. В ній містяться дані про виконання плану поставок матеріалів, виробництва продукції, а також про дотримання укладених договорів та фінансовий стан підприємства (наприклад, кількість підписаних договорів).
За обсягом даних, які включають у звіт, розрізняють внутрішню та зовнішню звітність. Внутрішня звітність включає інформацію про роботу на якійсь одній ділянці діяльності організації. Складання внутрішньої звітності викликано безпосередньо потребами господарювання. Зовнішня звітність характеризує господарську діяльність організації в цілому та служить засобом інформування зовнішніх користувачів – зацікавлених юридичних та фізичних осіб – про характер діяльності, доходність та майновий стан того або іншого господарюючого суб’єкта.
В залежності від періоду, який охоплює звітність, розрізняють періодичну та річну звітність. Якщо бухгалтерська звітність складається на певну дату протягом року, її називають періодичною. Періодичні звіти складаються регулярно через певні проміжки часу. За цією ознакою розрізняють звітність квартальну та піврічну. Аналіз періодичної звітності дозволяє визначати і швидко виправляти недоліки в роботі, попереджати їх виникнення у подальшому.
Річна звітність характеризує всі сторони господарської діяльності та фінансові результати роботи підприємства за рік.
До стандартних форм квартальної та річної фінансової звітності належать:
“Баланс підприємства” (форма 1);
“Звіт про фінансові результати” (форма 2);
“Звіт про рух грошових коштів” (форма 3);
“Звіт про власний капітал” (форма 4);
“Примітки до фінансової звітності” (форма 5).
Ця звітність представляє собою комплекс показників, яким притаманні як логічний, так і інформаційний взаємозв’язок. Логічний взаємозв’язок полягає у взаємодоповненні та взаємній кореспонденції розділів та статей звітних форм. Регулярність формування на підприємствах стандартної звітності дає змогу проводити аналіз оперативно, без витрачання додаткових зусиль на пошук інформації. Крім цього можна говорити про динаміку показників, про визначення загальних тенденцій розвитку підприємства. Окрім перерахованих форм, необхідно мати додаткову інформацію про підприємство, яку не завжди можна виділити з фінансових звітів. Зміст та обсяг інформації визначається характерними особливостями галузі або конкретного підприємства.
Суб’єкти підприємницької діяльності згідно з Законом повинні надавати різні види фінансової звітності.
Квартальна звітність підприємств складається тільки з Балансу і Звіту про фінансові результати. Суб’єкти малого підприємництва та представництва іноземних суб’єктів господарської діяльності складають лише спрощену форму звітності в обсязі двох форм – Балансу і Звіту про фінансові результати.
Форми фінансової звітності підприємств і порядок їх заповнення встановлюються Міністерством фінансів України за погодженням з Державним комітетом статистики України.

Питання для роздуму, самоперевірки та повторення

Скільки центрів відповідальності виділяють на підприємстві у системі забезпечення фінансового менеджменту? Наведіть приклади.
Наведіть класифікацію інформаційної системи фінансового менеджменту.
перерахуйте основні вимоги до фінансової звітності підприємства.
Назвіть основних користувачів фінансовою звітністю господарюючих суб’єктів.

Завдання, вправи, тести
Завдання 1
1. Центр витрат – це:
а) структурний підрозділ, керівник якого несе відповідальність тільки за витрачання коштів відповідно власних розрахунків ;
б) структурний підрозділ, керівник якого несе відповідальність тільки за витрачання коштів відповідно до доведеного йому бюджету.
в) структурний підрозділ, керівник якого несе відповідальність тільки за формування доходів у встановлених обсягах;
г) немає правильної відповіді.
2. Збутовий підрозділ підприємства є прикладом:
а) центру витрат;
б) центру доходу;
в) центру прибутку;
г) центру інвестицій.
3. Склад системи інформаційного забезпечення фінансового менеджменту визначається:
а) галузевими особливостями діяльності підприємств;
б) організаційно-правовою формою функціонування;
в) обсягом та ступенем диверсифікації фінансової діяльності;
г) усі відповіді правильні.

ТЕМА 3 УПРАВЛІННЯ ГРОШОВИМИ ПОТОКАМИ НА ПІДПРИЄМСТВІ

План викладу і засвоєння матеріалу
3.1 Поняття, види та значення грошових потоків на підприємстві
3.2 Аналіз грошових потоків на підприємстві
3.3 Управління грошовими потоками

3.1 Поняття, види та значення грошових потоків на підприємстві
З трансформацією фінансового аналізу в Україні, увага практиків та науковців стала зосереджуватися на новому для вітчизняних фінансистів понятті “грошовий потік”. Пояснюється це тим, що в ринкових умовах господарювання потенційний власник повинен дати відповідь на три стратегічних питання:
якими повинні бути величина та оптимальний склад активів підприємства, що дають змогу досягнути найбільшого добробуту його власників, акціонерів та трудового колективу;
де знайти джерела фінансування та якою повинна бути їх оптимальна структура;
як організувати поточне та перспективне управління фінансовою діяльністю, щоб забезпечити платоспроможність та фінансову стійкість підприємства.
В контексті розв’язку останнього питання управління грошовими потоками є одним з ключових моментів під час поточного управління підприємством з позиції оптимального співвідношення між ліквідністю та прибутковістю.
Зміст управління потоками грошових коштів залежить від оптимізації фінансових потоків і структури капіталу підприємства. Грошові потоки повинні бути узгоджені між собою таким чином, щоб зберегти ліквідність (фінансову рівновагу) і при цьому уникнути надлишкової (нерентабельної) ліквідності. Тільки за такої умови процес виробництва може відбуватися без перешкод.
Критеріями управління потоками грошових ресурсів є ліквідність і доходність. В такому випадку є очевидним прояв класичного конфлікту між ліквідністю і доходністю: велика доходність будь-якої форми вкладення грошових коштів завжди оплачується зниженням ліквідності, а збільшення шансів на прибуток означає зростання ризику втрати капіталу.
Питання сутності грошових потоків та методів управління ними з різним ступенем теоретичного та практичного висвітлення розглянуто в багатьох іноземних перекладних виданнях останнього часу: В. Ковальова, Дж. К. Ван Хорна, Є. Брігхема, Е. Нікхбахта, Є. Стоянової, І. Балабанова, Т. Райса та інших.
Управління грошовими потоками передбачає комплексні заходи, тому що готівкові кошти, з одного боку, є складовою оборотних активів, з іншого – їх обсяги, шляхи надходження та вибуття залежать, в першу чергу, від зміни обсягів виробничих запасів, стану дебіторської і кредиторської заборгованості, платежів до бюджету тощо.
Наявність грошових коштів тісно пов’язана з прибутком і рухом оборотного капіталу. Якщо суб’єкт господарювання виробляє і реалізує рентабельну продукцію (товари, послуги, роботи), то це є найважливішою передумовою дотримання необхідного рівня потоку грошових коштів. З певною часткою умовності можна сказати, що приріст (зменшення) грошових коштів за певний період повинен відповідати прибутку (збитку) від діяльності підприємства.
В той же час грошовий потік і розрахунок прибутку не співпадають в часі при використанні методу визначення прибутку від реалізації продукції за моментом її відвантаження. В цьому випадку продукція може вважатись реалізованою в одному часовому періоді, а гроші надходити в іншому. Тому орієнтація при оцінці фінансового стану тільки на дані про прибуток є в деякій мірі умовною і може призвести до підвищення фінансового ризику.
Підприємство може бути прибутковим за даними бухгалтерського обліку і звітності і в той же час відчувати певні ускладнення в оплаті своїх поточних зобов’язань. Однією з причин такої ситуації є специфіка відображення інформації в звітності про фінансові результати, яка полягає у використанні методу нарахувань та відповідності доходів і витрат. Інформація про потоки грошових коштів формується за касовим методом, тобто за фактом їх руху на рахунках в банку і в касі підприємства. Результатом використання різних методів формування інформації є невідповідність реального потоку грошових коштів і прибутку, відображеного у звітності.
Розв’язати названі протиріччя призначений Звіт про рух грошових коштів. Він має вагоме значення як для менеджменту підприємства, так і для кредиторів, інвесторів, контрагентів.
При застосуванні наведеної класифікації грошових потоків слід мати на увазі, що віднесення руху коштів до відповідної діяльності залежить, в першу чергу, від характеру основної господарської діяльності підприємства.
Для складання Звіту використовують показники Балансу, Звіту про фінансові результати та дані аналітичного обліку руху грошових коштів.
До Звіту про рух грошових коштів не включаються: внутрішні зміни у складі грошових коштів; негрошові операції (отримання активів шляхом фінансової оренди, бартерні операції, придбання активів шляхом емісії акцій тощо).
Необхідність розподілу діяльності підприємства на три види пояснюється значенням кожної з них та існуванням взаємозв’язку між ними. Якщо основна діяльність забезпечує необхідними грошовими коштами всі три види і є основним джерелом прибутку, то інвестиційна і фінансова сприяють, з одного боку, розвитку основної діяльності, а з іншого – її забезпеченню додатковими грошовими коштами.
Звіт про рух грошових коштів завершується розрахунком змін у величині фонду фінансових ресурсів та визначенням його обсягу на звітну дату. Для цього розмір фонду на початок звітного періоду коригується на суму надходжень та виплат від операційної, інвестиційної і фінансової діяльностей підприємства за звітний період.
Результати розрахунку суми чистого грошового потоку (ЧГП) по операційній, інвестиційній і фінансовій діяльностях дозволяють визначити загальний його розмір по підприємству в звітному періоді. Цей показник розраховується за формулою:

ЧГПп = ЧГПо + ЧГПі + ЧГПф, (3.1)

де ЧГПп – загальна сума чистого грошового потоку підприємства за період, що розглядається, тис. грн.;
ЧГПо – сума чистого грошового потоку підприємства по операційній діяльності, тис. грн.;
ЧГПі – сума чистого грошового потоку підприємства по інвестиційній діяльності, тис. грн.;
ЧГПф – сума чистого грошового потоку підприємства по фінансовій діяльності, тис. грн.
Загальна формула, за якою здійснюється розрахунок суми чистого грошового потоку по операційній діяльності підприємства прямим методом, наступна:

ЧГПо = РП + ІНо – Зтм – ЗПоп – ЗПАУП – ППв – ППпф – ІВо, (3.2)

де РП – сума грошових коштів, отриманих від реалізації продукції, тис. грн.;
ІНо – сума інших надходжень грошових коштів у процесі операційної діяльності, тис. грн.;
Зтм – сума грошових коштів, виплачених за придбання матеріальних цінностей у постачальників, тис. грн.;
ЗПоп – сума заробітної плати, виплаченої оперативному персоналу, тис. грн.;
ЗПАУП – сума заробітної плати, виплаченої адміністративно-управлінському персоналу, тис. грн.;
ППв – сума податкових платежів, перерахована до бюджету, тис. грн.;
ППпф – сума платежів, перерахована у позабюджетні фонди, тис. грн.;
ІВо – сума інших виплат грошових коштів в процесі операційної діяльності, тис. грн.
По інвестиційній діяльності сума чистого грошового потоку в узагальненому вигляді розраховується як різниця між сумою реалізації окремих видів необоротних активів, фінансових інвестицій і сумою їх придбання в звітному періоді.
По фінансовій діяльності сума чистого грошового потоку визначається як різниця між сумою фінансових ресурсів, залучених із зовнішніх джерел, і сумою основного боргу, а також дивідендів (процентів), виплачених власникам підприємства.
Таким чином, грошовий потік – це надходження (вхідний грошовий потік) і витрачання (вихідний грошовий потік) грошових коштів в процесі здійснення господарської діяльності підприємства. Різниця між вхідним і вихідним грошовими потоками по кожному окремому виду діяльності або по господарській діяльності підприємства в цілому називається чистим грошовим потоком.
Показник грошових потоків використовується, з одного боку, як індикатор фінансової стійкості підприємства (показник оцінки потенціалу внутрішніх джерел фінансування).

3.2 Аналіз грошових потоків на підприємстві
Однією з основних умов стабільного фінансового стану підприємства є надходження грошових коштів, що забезпечує покриття його поточних зобов’язань. Відповідно, відсутність такого мінімально необхідного запасу грошових коштів свідчить про фінансові труднощі підприємства. В той же час надмірна величина грошових коштів свідчить про те, що реально підприємство несе збитки, пов’язані з інфляцією і знеціненням грошей. В зв’язку з цим виникає необхідність оцінити раціональність управління грошовими коштами на підприємстві.
Аналіз грошових потоків пов’язаний із з’ясуванням причин, які вплинули на збільшення (зменшення) припливу грошових коштів та збільшення (зменшення) їх відпливу. Це можна робити як за довгостроковий період (декілька років), так і за короткостроковий (квартал, рік). Такий аналіз має безперечний інтерес, якщо він буде здійснений за період, що відображає певний етап в діяльності підприємства, наприклад, з моменту створення, випуску нової продукції, закінчення реконструкції тощо.
Для оцінки ефективності використання грошових коштів здійснюється їх порівняння з отриманим фінансовим результатом підприємства за допомогою наступних формул:
1. Рівень достатності надходження грошових коштів:

Рд = (ГПп / ГПн)×100 (3.3)

де ГПп – позитивний грошовий потік, тис. грн.;
ГПн – негативний грошовий потік, тис. грн.

2. Рентабельність залишку грошових коштів – характеризує суму прибутку (збитку), яка припадає на 1 грн. грошових коштів, що знаходяться у розпорядженні підприємства в середньому протягом періоду дослідження:

Рз = (Фр / Зс) ×100 (3.4)

де Фр – фінансовий результат діяльності підприємства (чистий прибуток звітного періоду), тис. грн.;
Зс – середній залишок грошових коштів, тис. грн.

3. Рентабельність витрачених грошових коштів – характеризує суму прибутку (збитку), яка припадає на 1 грн. грошових коштів, витрачених підприємством за період, що досліджується:

Рв = (Фр / ГПн) ×100 (3.5)

де ГПн – негативний грошовий потік, тис. грн.
4. Рентабельність грошових коштів отриманих – характеризує суму прибутку (збитку), яка припадає на 1 грн. грошових коштів, які отримало підприємство за період, що досліджується, та розраховується за наступною формулою:

Ротр. = (Фр / ГПп) ×100 (3.6)

де ГПп – позитивний грошовий потік, тис. грн.

5. Рентабельність чистого грошового потоку – характеризує суму прибутку (збитку) на 1 грн. чистого грошового потоку:

Рч = (Фр / ГПч) ×100 (3.7)

де ГПч- чистий грошовий потік (ГПп – ГПн), тис. грн.

Для розрахунку даного показника спочатку потрібно визначити чистий грошовий потік як різницю між позитивним та негативним грошовими потоками підприємства:

ГПч = ГПп – ГПн, (3.8)
6. Коефіцієнт ефективності грошових потоків – узагальнюючий показник оцінки руху грошових коштів:

Ке = ГПч / ГПн (3.9)

Різноманітні об’єктивні та суб’єктивні причини можуть викликати дефіцит готівки на підприємстві, що неминуче призведе до негативних наслідків.
Тому наступним кроком після аналізу грошових потоків є використання поточних заходів, спрямованих на оптимізацію таких потоків через вплив на фінансовий цикл підприємства. Управління фінансовим циклом підприємства безпосередньо пов’язане з управлінням його грошовими потоками.

ФЦ = ЧОЗЗ + ЧОД – ЧОК (3.10)

де ФЦ – тривалість фінансового циклу;
ЧОЗЗ – тривалість обороту запасів і затрат;
ЧОД – тривалість обороту дебіторської заборгованості;
ЧОК – тривалість обороту кредиторської заборгованості.
Собівартість випущеної продукції розраховується за формулою: собівартість залишків готової продукції на початок періоду плюс собівартість реалізованої продукції мінус собівартість залишків готової продукції на кінець періоду.
Фінансовий цикл представляє собою період обороту активів, протягом якого готівкові кошти уречевлені в оборотних фондах.
Таким чином, фінансовий цикл включає в себе час надходження оборотних коштів в двох стадіях кругообігу – виробничій і товарній і не включає час їх перебування в грошовій стадії. У разі, коли підприємство видає або отримує аванси, воно повинно скоригувати фінансовий цикл на тривалість їх обороту.

3.3 Управління грошовими потоками
Процес управління потоками грошових коштів представляє собою постійний моніторинг відхилень реального руху грошових коштів від планових показників та використання заходів по усуненню таких відхилень. В свою чергу, планові показники повинні враховувати пропозиції по ефективному використанню грошових коштів (наприклад, прискорення їх обороту).
Даний розділ роботи фінансового менеджера зводиться до розрахунку можливих джерел надходження і відпливу грошових коштів. Використовується та ж схема, що й при аналізі руху грошових коштів, тільки для простоти деякі показники можуть агрегуватися.
Оскільки більшість показників важко спрогнозувати з достатнім рівнем імовірності, то прогнозування грошового потоку зводять до побудови бюджетів грошових коштів в періоді, що планується, враховуючи лише основні компоненти потоку: обсяг реалізації, частку виручки за готівку, прогноз кредиторської заборгованості тощо. Прогноз здійснюється на певний період в розрізі підперіодів: рік по кварталах, квартал по місяцях тощо.
Найпоширенішими прогнозними фінансовими документами надходження та витрачання грошових коштів на підприємствах виступають:
касовий бюджет – план надходження і витрачання грошових коштів, що є однією з основних форм поточного фінансового плану управління грошовими потоками, розробляється на фінансовий рік з помісячною сегментацією;
платіжний календар – форма поточного фінансового плану управління грошовими потоками, розробляється на короткостроковий період з щоденною сегментацією.
Платіжний календар представляє собою план грошових надходжень та витрат за визначений період із залишком (сальдо) на поточному рахунку підприємства. Його інформаційною основою є різноманітні плани та баланси, що складаються на підприємстві: план реалізації продукції, кошторис витрат на виробництво, кошторис використання фонду оплати праці, кошторис державного соціального страхування, кошторис витрат на технічне переозброєння та реконструкцію тощо.
План реалізації продукції (виконання робіт) є основним при визначенні очікуваних надходжень. В умовах ринкової економіки він повинен максимально враховувати рекомендації служби маркетингу підприємства, бути точним та обґрунтованим.
До кошторису виробничих витрат потрібно включати інформацію про суму та час здійснення витрат, необхідних для виконання плану реалізації продукції. В плануванні витрат, зокрема, при визначенні суми витрат на закупку обладнання, матеріалів та напівфабрикатів, беруть участь виробничі служби, в першу чергу – служби підготовки виробництва, постачання, комплектації.
Оптимальний рівень готівки. В сучасних вітчизняних умовах поступово змінюється відношення до нормування традиційно ненормованих оборотних активів. Немає сумніву, що грошові кошти та їх еквіваленти не беруть безпосередньої участі в забезпеченні виробничого циклу, а служать для забезпечення негайних зобов’язань фірми. Їх необхідність передусім диктується дотриманням принципів ліквідності. Однак це не означає, що розмір цих активів не повинен нормуватись. Адже ця інформація є необхідною кожному підприємству для цілей управління.

Питання для роздуму, самоперевірки та повторення
Які особливості аналізу звіту про рух грошових коштів?
Що таке грошові кошти підприємства?
Перерахуйте основні показники ефективності використання грошових коштів?
Що таке «чистий грошовий потік»?
Що таке «фінансовий цикл» і я к його визначають?

ТЕМА 4 ВИЗНАЧЕННЯ ВАРТОСТІ ГРОШЕЙ У ЧАСІ ТА ЇХ ВИКОРИСТАННЯ У ФІНАНСОВИХ РОЗРАХУНКАХ

План викладу і засвоєння матеріалу
4.1 Вартість грошей і час
4.2 Методи визначення вартості грошової одиниці
4.3 Рентні платежі (ануїтети) та їх оцінка
4.4 Доходність фінансових операцій
4.5 Оцінка фінансових активів

4.1 Вартість грошей і час
Фінансовий менеджмент потребує постійного здійснення розрахунків, пов’язаних з надходженням грошових коштів у різні періоди часу. Ключову роль у цих розрахунках відіграє оцінка вартості грошей у часі.
Відповідно до концепції вартості грошей у часі, однакова сума грошей у різні періоди часу має неоднакову вартість: ця вартість у теперішній час завжди є вищою, ніж у будь-якому майбутньому періоді.
Зміну часової вартості грошей можна пояснити наступним чином. Грошова одиниця попереднього року була такою самою, як і поточного. Але наслідки інфляції чітко ілюструють, що купівельна спроможність грошей змінюється з плином часу. Життєвий цикл проектів досить тривалий, тому виникає проблема зіставлення вигід і затрат, що виникають у певному періоді. Концепція оцінки грошей у часі ґрунтується на тому, що вартість грошей з плином часу змінюється з урахуванням норм прибутку на ринку грошей. Нормою прибутку часто виступає позичковий відсоток, тобто сума доходу від використання грошей на ринку капіталів.
До основних факторів, що визначають зміну вартості грошей у часі, належать:
інфляція;
ризик;
оборотність.
Інфляція пов’язана із загальним підвищенням цін у країні. Коли зростають ціни, знижується вартість грошової одиниці. Ураховуючи те, що в майбутньому ціни зростатимуть, вартість грошової одиниці в наступні роки буде ще нижчою, ніж у попередні. Таким чином, купівельна спроможність грошової одиниці сьогодні вища, ніж буде завтра.
Ризик неодержання очікуваної суми є іншою вагомою причиною, згідно з якою будь-який договір, за яким очікується надходження грошових коштів у майбутньому, має певну ймовірність бути невиконаним узагалі або виконаним частково.
Оборотність — здатність грошей до ліквідності — існує тому, що в ринковій економіці грошовий сектор розпадається на дві складові (гроші як капітал і гроші як гроші). Кошти, як і будь-який актив, повинні з часом генерувати дохід за ставкою, яка задовольняє власника цих коштів. Тому сума, очікувана до одержання через деякий час, повинна перевищувати початкову суму, якою володіє інвестор у момент прийняття рішення, на величину можливого доходу.
У будь-якому випадку, навіть не враховуючи інфляцію та ризики, вартість однієї і тієї самої суми грошей сьогодні завжди є більшою, ніж завтра. Тому що вимірювання вартості грошей ґрунтується на можливості їх використання протягом певного періоду часу.
Таким чином, із вищевикладеного можна зробити наступні висновки : сьогодні гроші дорожчі, ніж завтра; гроші втрачають свою вартість через інфляцію, ризик, схильність до ліквідності.
Можливі напрями застосування концепції вартості грошей в часі відображені на рис. 4.1.

 

 

 

Рис. 4.1. Напрями застосування концепції вартості грошей у часі
Для того, щоб порівняти окремі грошові суми і потоки за різні проміжки часу, з'ясувати доцільність та ефективність вкладення коштів, застосовується фінансова математика.
Сучасна теорія фінансів розглядає грошовий потік як стійку сукупність розподілених у часі фактів надходження або вибуття грошових коштів та їх еквівалентів, що генеруються суб'єктом господарювання в результаті здійснення його операційної, інвестиційної та фінансової діяльності, таким чином, грошовий потік можна представити як сукупність послідовних подій, які пов'язані із відособленим та логічно завершеним фактом зміни власника грошових коштів з приводу виконання договірних зобов'язань між суб'єктами господарювання, іншими економічними агентами (державою, домогосподарствами, міжнародними організаціями).
Базовою формою структурування грошових потоків є виділення вхідних (Cash Inflows) та вихідних (Cash Outflows) грошових потоків. Необхідність виокремлення як вхідного, так вихідного грошових потоків як окремого виду пояснюється, окрім функціонально організаційних його особливостей, ще й методологічними потребами інформаційного забезпечення фінансового аналізу та управління грошовими потоками суб'єкта господарювання.
При оцінюванні величини грошових потоків з урахуванням фактора часу найбільш поширеними проблемами є:
складність вибору відповідної відсоткової ставки;
непослідовність у користуванні показниками відсоткових ставок.
Під ставкою відсотка розуміють вимір часової вартості грошей, суму відсотка на інвестиції, яка може бути отримана за даний період часу.
Величина відсоткової ставки відображає вартість капіталу для інвестора, наприклад рівень дохідності за облігаціями державної позики. Оскільки цінність грошей у реальному вираженні може знижуватися протягом часу через інфляцію, у проектному аналізі використовують такі дві ставки:
реальна відсоткова ставка (r) — ставка доходу на капітал без урахування інфляції. У разі використання реальної ставки відсотка необхідно проводити розрахунок грошових потоків у постійних цінах, тобто нейтралізувати вплив інфляції;
номінальна (теперішня) відсоткова ставка (і) — ставка доходу з позицій інвестора на приватному ринку, яка включає інфляцію (t) і тому визначається підсумовуванням реальної ставки відсотка та величини темпу інфляції:

і = r + t, (4.1)

де r — реальна відсоткова ставка (дохідність інвестицій);
t — темп інфляції.
Якщо інфляція має значні темпи, то розрахунок номінальної відсоткової ставки здійснюється за формулою складних відсотків:

і = r + t + r × t , (4.2)
де r × t — інфляційна премія.
Інфляційна премія — це премія за інфляційне очікування, яку інвестори додають до реального, вільного від ризиків рівня доходу (норми прибутку).
Величина реальної ставки визначається за рівнянням:

r = (( 1 + і ) / (1 × t)) – 1. (4.3)

Якщо в аналізі проекту використовують лише реальні (постійні) ціни, то для визначення вартості капіталу не слід збільшувати на інфляцію річні виробничі експлуатаційні витрати і вигоди.
Аналітики при аналізі фінансової привабливості проекту, який реалізується при певному рівні інфляції, повинні враховувати деякі взаємовпливаючі показники: номінальна дохідність проекту, його реальна дохідність, ставка податку та рівень інфляції. Слід пам'ятати, що високоефективні проекти більш чутливі до інфляційних процесів, їх номінальна дохідність різко збільшується в умовах зростання інфляційних процесів, однак при зниженні розвитку інфляції швидкість падіння дохідності відбувається випереджаючими темпами.
Непослідовність у використанні відсоткових ставок є найбільш поширеною помилкою у проектному аналізі. Плутанина реальних ставок з теперішніми спричиняє певне викривлення одних потоків вигід і затрат за рахунок інших. У більшості випадків при аналізі проектів, що проводиться міжнародними організаціями, використовують реальні показники вигід і затрат, навіть у разі відсутності прямих даних про реальні ставки на капітал.
Окремими інфляційними сценаріями передбачені три можливих варіанти співвідношення номінальної ставки відсотка з темпом інфляції:
r = t — нарощення реальної вартості коштів не відбувається внаслідок того, що приріст їх майбутньої вартості поглинає інфляція;
r > t — реальна майбутня вартість коштів збільшується, незважаючи на інфляцію;
3)r < t — реальна майбутня вартість коштів знижується, тобто процес інвестування є збитковим.
На величину відсоткової ставки впливають такі чинники:
дохідність інвестицій — можливість одержання прибутку на інвестиції, вкладені у виробничі засоби;
величина і темп інфляції — тенденції до зростання цін протягом певного часу;
ризик, пов’язаний з інвестиціями, — можливість того, що вкладені гроші не будуть повернені, незважаючи на обіцянки це зробити.
Розмір премії за ризик встановлюється експертним шляхом.

4.2 Методи визначення вартості грошової одиниці
У процесі порівняння вартості коштів застосовують два поняття: майбутня вартість коштів та теперішня вартість коштів.
Майбутня вартість (FV) являє собою суму інвестованих у теперішній момент коштів, на яку вони мають перетворитися через певний проміжок часу з урахуванням певної ставки відсотка.
Теперішня вартість (PV) являє собою суму майбутніх грошових надходжень, що наведені з урахуванням певної ставки відсотка до теперішнього періоду.
Якщо інвестування здійснюється у короткому проміжку часу, то користуються простим відсотка — сумою, яка нарахована на первинну вартість вкладу в кінці одного періоду.
При розрахунку суми простого відсотка в процесі прирощення вартості використовують формулу :
І = PV ×n × i , (4.4)

де І – сума відсотка за обумовлений період часу вцілому;
PV – початкова сума грошових коштів (теперішня вартість);
n – кількість інтервалів, за якими здійснюється розрахунок відсоткових платежів, у загальному обумовленому періоді часу;
і – відсоткова ставка, виражена десятковим дробом.
Майбутня вартість вкладання грошей сьогодні з урахуванням нарахованої суми відсотка визначається за формулою:

FV = PV + I = PV × ( 1 + n × i ). (4.5)

Множник ( 1+ n× i ) називають множником або коефіцієнтом нарощення суми простих відсотків. Він завжди > 1.
Якщо інвестування здійснюється у тривалому проміжку часу, то користуються складним процентом. Це сума доходу, яка утворюється в результаті інвестування за умови, що сума нарахованого відсотка не виплачується після кожного періоду, а приєднується до суми основного вкладу і у подальшому платіжному періоді сама приносить дохід.
При довгострокових інвестиціях переважно використовують складні відсотки, які приносять більший дохід, ніж прості.
Процес переходу від теперішньої вартості (РV) до майбутньої (FV) називається компаундуванням.
Компаундування (нарахування) — операція, що дозволяє визначити величину остаточної майбутньої вартості за допомогою складних відсотків.
Рівняння для розрахунку майбутньої вартості шляхом компаундування має такий вигляд:

FV =PV × ( 1+ i )n , (4.6)

де і — ставка відсотка у поточному або реальному вираженнях;
п — кількість років або строк служби проекту;
(1+ i )n — коефіцієнт (фактор) майбутньої вартості для і та п.
Процес дисконтування являє собою операцію, протилежну компаундуванню (нарощуванню складних відсотків) при обумовленому кінцевому розмірі коштів.
Дисконтування — процес визначення теперішньої вартості потоку готівки шляхом коригування майбутніх грошових надходжень за допомогою коефіцієнта дисконтування.
Дисконтна ставка — це відсоткова ставка, яку застосовують для визначення теперішньої вартості до майбутніх платежів, щоб урахувати ризик і непевність, яка пов'язана з фактором часу.
Необхідність дисконтування при оцінюванні інвестиційних проектів зумовлена тим, що, розглядаючи проекти капітальних вкладень, слід зіставити їхні вигоди з іншими альтернативними проектами.
Ставка дисконту, що використовується для визначення теперішньої вартості майбутніх грошових надходжень при оцінюванні проектів капітальних вкладень, здебільшого базується на вартості капіталу підприємства.

4.3 Рентні платежі (ануїтети) та їх оцінка
Під час виконання розрахунків, що виконуються при відборі проектів, досить часто виникає необхідність визначення вартості рівновеликих платежів (або надходжень), які здійснюються через однакові проміжки часу впродовж певного періоду. Такі платежі називають ануїтетом. Розрізняють майбутню вартість ануїтету (вартість ануїтету на момент останньої виплати) та теперішню вартість ануїтету ( дисконтована сума ануїтету на дату останньої виплати).
Визначення майбутньої вартості потоку платежів. Нехай інвестор протягом певного періоду часу в кінці кожного року одержує платежі, які не є однаковими. Якщо він буде інвестувати суму кожного платежу на час до закінчення даного періоду, то після його завершення одержить деяку суму грошей, яку називають майбутньою вартістю потоку платежів.
Майбутню вартість потоку платежів можна визначити за формулою:

F= ∑_(t=1)^n▒〖C_t (1+r)^(n-t ) 〗 (4.7)

де: F – майбутня вартість потоку платежів;
Ct – сума платежу за рік t;
r – відсоток, під який інвестується сума Ct;
n – кількість років, протягом яких проводяться виплати.
Як видно з формули (4.1), нарахування відсотків на перший платіж здійснюється протягом (n – 1) року, тоді як сама виплата відбувається тільки в кінці першого року.
Приведена вартість ануїтету при здійсненні виплат n разів на рік. Для випадку, що розглядається, приведену вартість ануїтету знаходять дисконтуванням майбутньої вартості ануїтету на (1 + r/m)nm. Тоді:

P=C/r(1-1/(1+r/m)mn) (4.8)
Приведена вартість ануїтету при нарахуванні відсотку m разів на рік.

P=C(1-1/(1+r/m)mn/(1+r/m)m-1) (4.9)

Довічна рента. Довічна рента -- рента, виплати якої не обмежені ніякими строками. Інша назва довічної ренти -- перпетуїтет. Майбутню вартість такого ануїтету можна розрахувати приведену вартість довічної ренти, скориставшись цією формулою:

P=C/r (4.10)

Прикладом довічного ануїтету є безстрокові облігації (наприклад, англійська безстрокова державна облігація (консоль), яка випущена у 18 столітті і по ній сплачується дохід кожні півроку) та привілейовані акції, що генерують доход невизначено тривалий час.
Найбільш простим варіантом оцінки привілейованої акції є відношення величини дивіденду до ринкової норми прибутку за акціями даного класу ризику (наприклад, ставки банківського проценту за депозитами з поправкою на ризик).

4.4 Доходність фінансових операцій
На фінансовому ринку інвестора цікавить результативність його операцій.
Результативність інвестицій порівнюють за допомогою такого показника, як доходність. Доходність – це відносний показник, що показує, який відсоток приносить 1 гривня інвестованих коштів за певний період.
У загальному вигляді показник доходності можна визначити як відношення одержаного результату до витрат, що сприяли отриманню даного результату. Доходність виражають у відсотках. Коли ми розглядали питання нарахування відсотків, то оперували певними відсотковими ставками. Ці відсоткові ставки є не що інше, як показники доходності для операцій інвесторів. У фінансовій практиці прийнято, що показник доходності або відсоток на інвестиції звичайно задають або визначають з розрахунку на рік, якщо спеціально не сказано про другий часовий період.
Доходність за період. Доходність за період – це доходність, яку інвестор одержить за певний період часу. Вона визначається за формулою:

r= P_n/P - 1, (4.11)

де r – доходність за період;
P – початково інвестовані кошти;
Pn – сума, одержана через n років.
Доходність з розрахунку на рік. На фінансовому ринку виникає необхідність порівнювати доходності різних фінансових інструментів. Тому показником доходності, що зустрічається найчастіше, є доходність в розрахунку на рік. Він визначається як середнє геометричне, а саме:

r= √(n&P_n/P) - 1, (4.12)

де r – доходність в розрахунку на рік;
n – число років.
Якщо складний відсоток нараховується m разів на рік, то доходність за рік визначається за формулою:

r= m(√(mn&P_n/P)- 1), (4.13)

Величина, яка отримується в круглих дужках правої частини рівняння (4.13), – це доходність за один період нарахування складного періоду. Тому, щоб одержати доходність з розрахунку на рік, її множать на кількість періодів.
Питання для роздуму, самоперевірки та повторення
Які причини зміни вартості грошей у часі.
Чи завжди гроші змінюють свою цінність у часі та чому?
Чим відрізняється простий відсоток від складного?
Сутність процесу дисконтування.
Чим відрізняються процеси компаундування і дисконтування?
Завдання, вправи, тести
Завдання 1.
1. До основних факторів, що визначають зміну вартості грошей у часі не належить:
а) інфляція;
б) асигнація;
в) ризик;
г) оборотність.
2. До основних напрямів застосування концепції вартості грошей у часі не належить:
а) визначення необхідності кредиту;
б) визначення відсоткової ставки;
в) розрахунок амортизації позики;
г) аналіз накопичень.
3. Коефіцієнт нарощення суми простих відсотків визначається за формуло:
а) ( 1- n× i );
б) ( 1+ i )n;
в) ( 1+ n× i );
г) немає правильної відповіді

ТЕМА 5 УПРАВЛІННЯ ПРИБУТКОМ

План викладу і засвоєння матеріалу
5.1 Прибуток як фінансова категорія
5.2 Операційний аналіз на підприємстві
5.3 Розробка цінової політики та її оптимізація на підприємстві
5.4 Управління використанням прибутку

5.1 Прибуток як фінансова категорія
Прибуток – найважливіша фінансова категорія, що відображає позитивний фінансовий результат господарської діяльності підприємства, характеризує ефективність виробництва і в кінцевому рахунку свідчить про обсяг і якість виробленої продукції, стан продуктивності праці, рівень собівартості. Одночасно прибуток впливає на зміцнення комерційного розрахунку, інтенсифікацію виробництва при будь-якій формі власності. Він є не лише джерелом забезпечення внутрішньогосподарських потреб підприємств, а й джерелом формування бюджетних ресурсів держави.
Прибуток виконує такі основні функції:
оцінки підсумків діяльності підприємства;
розподілу (доходу між підприємством і державою, підприємством і його робітниками, між сферою виробництва і невиробничою сферою);
джерела утворення фондів економічного стимулювання і соціальних фондів.
Отже, у зростанні прибутку зацікавлені як підприємство, так і держава.
Для підвищення ефективності роботи підприємств першочергове значення має виявлення резервів збільшення обсягів виробництва і реалізації, зниження собівартості продукції, зростання прибутку. Для визначення основних напрямів пошуку резервів збільшення прибутку фактори, які впливають на його отримання, класифікують за різними ознаками (рис. 5.1.).
Внутрішні фактори поділяються на виробничі та позавиробничі.
Виробничі фактори характеризують наявність і використання засобів і предметів праці, трудових і фінансових ресурсів і, у свою чергу, поділяються на екстенсивні та інтенсивні.
Екстенсивні фактори впливають на процес одержання прибутку через кількісні зміни: обсягу засобів і предметів праці, фінансових ресурсів, часу роботи обладнання, чисельності персоналу, фонду робочого часу тощо.
Інтенсивні фактори впливають на процес отримання прибутку через “якісні” зміни: підвищення продуктивності обладнання і його якості, застосування прогресивних видів матеріалів і удосконалення технології їх обробки, прискорення обертання оборотних засобів, підвищення кваліфікації та продуктивності праці персоналу, зниження матеріалоємності продукції, удосконалення організації праці та більш ефективне використання фінансових ресурсів тощо.

 

 

 

 

Рис. 5.1. Класифікація факторів, які впливають на величину прибутку
До позавиробничих факторів належать, наприклад, постачальницько-збутова і природоохоронна діяльність, соціальні умови праці та побуту тощо.
До зовнішніх факторів відносять природні умови, державне регулювання цін, тарифів, відсотків, податкових ставок і пільг, штрафних санкцій та інше. Ці фактори не залежать від діяльності підприємств, але можуть спричиняти значний вплив на величину прибутку.
При здійсненні фінансово-господарської діяльності всі ці фактори перебувають в тісному взаємозв'язку і взаємозалежності. “Прямий” вплив на величину собівартості продукції, а отже, і прибутку, пов'язаний з тим, наскільки раціонально й економно витрачаються матеріальні ресурси — адже частка матеріальних витрат у складі собівартості зазвичай коливається від 60 до 90 %.
5.2 Операційний аналіз на підприємстві
В ринкових умовах господарювання широкого застосування одержав розрахунок кінцевих результатів діяльності підприємства за допомогою методу “Витрати – Обсяг – Прибуток”.
Фінансовий менеджер орієнтується на досягнення високого або постійно зростаючого прибутку від реалізації. Одержання бажаного результату залежить від трьох складових – витрат на виробництво і реалізацію продукції, планової ціни одиниці продукції і обсягу реалізації. Взаємозв’язок складових визначається в процесі операційного аналізу, який також називають аналізом “Витрати – Обсяг – Прибуток”, тим самим розкриваючи його сутність – дослідження залежності між витратами, обсягом реалізації, ціною і прибутком підприємства, а також пошук можливостей максимізації прибутку шляхом вибору найвигіднішого поєднання змінних та постійних витрат.
Процес оптимізації структури активів і пасивів підприємства з метою збільшення прибутку одержав у фінансовому аналізі назву левериджу. Розрізняють три його види: виробничий, фінансовий і виробничо-фінансовий. В прямому розумінні леверидж розуміють як важіль, при незначній зміні якого можна істотно змінити результати виробничо-фінансової діяльності підприємства.
Аналіз “Витрати – Обсяг – Прибуток” відповідає на найважливіші питання, які стоять перед фінансистами підприємства на всіх основних етапах його грошового обігу.
Операційний аналіз – невід’ємна частина управлінського обліку. Його дані складають комерційну таємницю підприємства.
Такий операційний аналіз сприяє пошуку найбільш вигідних комбінацій між змінними витратами на одиницю продукції, постійними витратами, ціною та обсягом продажу. Тому цей аналіз є неможливим без розподілу витрат на постійні та змінні.
Змінні витрати (витрати на паливо, матеріали, комісійні продавцям) змінюються пропорційно обсягу виробництва.
Постійні витрати (видатки по оренді, амортизаційні відрахування, заробітна плата адміністративного персоналу) не змінюються чи змінюються в незначній мірі при зміні обсягу виробництва продукції.
Змішані витрати включають елементи як постійних, так і змінних витрат. Приклади змішаних витрат: оплата за електроенергію, заробітна плата продавців, яка складається з постійного окладу і комісійних з продажу.

5.3 Розробка цінової політики та її оптимізація на підприємстві
Одержання максимального прибутку можливе при оптимальному поєднанні обсягу реалізації та ціни на продукцію, що випускається.
Існують прості і ефективні визначення оптимального співвідношення цін і обсягів реалізації, основною умовою застосування яких є попередній поділ витрат на постійні та змінні.
Задача максимізації прибутку заключається в тому, щоб визначити стан динамічної рівноваги між попитом і пропозицією, а також визначити рівноважну ціну і відповідний обсяг продаж.
Для підприємства, яке бажає досягти стійкого положення на ринку, встановлення ціни має ключове значення для успіху обраної стратегії. Ціна є інструментом стимулювання попиту і одночасно представляє собою головний фактор довгострокової рентабельності.
При розробці цінової стратегії розглядаються цілі, пов’язані як з прибутком, так і з обсягом продаж і конкуренцією. Ціна визначає рентабельність всієї діяльності, не тільки визначаючи рівень прибутку, але і фіксуючи через обсяг продаж ті умови, за яких досягається окупність всіх витрат (точка беззбитковості).
Визначена ціна безпосередньо формує рівень попиту і, отже, обсяг продаж при еластичному попиті. Надмірно висока або низька ціна може підірвати успіх товару. Існує декілька методів формування ціни:
1) Затратний метод формування ціни
Почати з витрат – це, без сумніву, самий популярний підхід до розробки цінової стратегії. Оскільки виробник поніс витрати, природно, що він насамперед бажає визначити рівень ціни, що забезпечує покриття змінних і постійних витрат і одержання прибутку.
2) Традиційний спосіб встановлення ціни (Р) полягає в додаванні до витрат, що відповідають плановому рівню випуску, деякої фіксованої надбавки (d), що визначається бажаним рівнем рентабельності:

P = C + d = Cзмін + Спост / Q + d, (5.1)

де Р, С і Q – ціна, витрати на одиницю і загальна кількість товару, що відповідають плановому рівню випуску;
Сзмін – змінні витрати на одиницю продукції;
Спост – сумарні постійні витрати.
Призначення ціни тільки з позиції рентабельності може створювати ілюзію стабільного одержання прибутку.
Головний недолік ціни, яка визначається виключно з точки зору витрат, – це ігнорування залежності між ціною і обсягом продажу. Немає ніяких гарантій, що ця ціна забезпечить той обсяг продаж, виходячи з якого вона була розрахована.
Небезпечна ситуація, коли реальний обсяг продаж виявляється нижчим від бажаного рівня: це зазвичай підштовхує управлінців до додаткового підвищення ціни для збереження рентабельності.
При еластичному попиті ця поведінка цін призводить до подальшого зменшення обсягу продаж. Постійні витрати при цьому розподіляться на меншу кількість товару і виявиться, що при орієнтації на фіксовану рентабельність необхідно буде знову підвищити ціни.
Таким чином, якщо в ціноутворенні підприємство притримується бажаного рівня випуску, величини витрат і заданого рівня рентабельності, то воно може прийняти помилкове рішення. Не розуміючи основної тенденції еластичного попиту, можна помилитися при прийнятті рішення. Використовуючи в ціноутворенні поняття беззбитковості, можна виключити помилкові рішення.
Аналіз витрат дозволяє бачити наслідки різних нових стратегій, що розглядає підприємство. Спираючись на результати аналізу, легше перейти до аспектів ціноутворення, що мають якісний характер і пов’язані з чуттєвістю попиту і реакцією конкурентів.
Дуже важливе для аналізу попиту поняття цінової еластичності: виражена у відсотках зміна обсягу продаж товару в результаті зміни його ціни на 1 %:

ε = % зміни обсягу продаж / % зміни ціни (5.2)

Цінова еластичність, як правило, від’ємна, тому що підвищення ціни призводить до зниження попиту, і навпаки.
Цінність еластичності для прогнозування залежить від стабільності умов, в яких проводились спостереження.
В багатьох випадках потрібно не тільки знати, як адаптувати ціну до реальної чуттєвості ринку, але й визначити, як впливати на цю чуттєвість в потрібному для підприємства напрямку.
Еластичність вимірює вплив зміни ціни на зміни обсягу продаж, але не показує вплив ціни на інші більш складні і часто комплексні характеристики, важливі для розуміння реакції покупця (наприклад, віддача переваги певній марці). Крім того, на практиці дуже важко досягти оцінок еластичності, достатньо стабільних і надійних для визначення на їх підставі оптимальної ціни.
Використання гнучкої ціни, тобто продажу одного виду товару різним покупцям за різними цінами, – один з практичних прикладів управління еластичністю.
Для вибору варіантів зміни ціни керуються наступними правилами:
при еластичності попиту більше одиниці (попит еластичний) зміна ціни на 1 % дає більше 1 % зміни обсягу збуту. Отже, зниження ціни викликає таке зростання попиту, при якому загальна виручка зростає;
якщо еластичність попиту дорівнює одиниці, то кожний відсоток зміни ціни приносить 1 % зміни обсягу збуту;
при еластичності попиту менше одиниці (попит нееластичний) зміна ціни на 1 % дає менше 1 % зміни обсягу збуту. Тому зниження ціни не викликає такого підвищення попиту і не компенсує зменшення виручки.
Для максимізації прибутку фінансові менеджери використовують варіантні розрахунки прибутку при різних цінах і обсягах виробництва і визначають оптимальний обсяг виробництва і ціну, що забезпечують найбільший прибуток.

5.4 Управління використанням прибутку
Ефективність роботи підприємства значною мірою залежить від якості управлінських рішень, що стосуються використання одержаного прибутку. Приймаючи ці рішення, власники (менеджери) повинні всебічно зважити напрямки першочергових вкладень, фінансових ресурсів, виходячи з фінансового стану підприємства, рівня його матеріально-технічної бази, соціального розвитку колективу, можливостей прибуткового розміщення коштів на ринку цінних паперів, у грошово-кредитній сфері тощо.
Прибуток, що залишається після сплати перелічених податків, надходить у повне розпорядження підприємства (у господарській практиці ця частина прибутку називається чистим прибутком). Основні напрямки використання чистого прибутку: виробничо-технічний розвиток підприємства, соціальний розвиток, матеріальне заохочення (включаючи виплату дивідендів в акціонерних товариствах), інші витрати.
Підприємство в нових умовах оподаткування прибутку зацікавлене в тому, щоб його прибуток, визначений з метою оподаткування, був якомога меншим. Тому в процесі аналізу виявляються причини, які призвели до штучного завищення валових доходів і заниження валових витрат і, отже, зростання оподатковуваного прибутку та податку на прибуток. Серед причин, які призводять до цього, слід насамперед врахувати такі обставини:
якщо підприємство за звітний період допускає приріст балансових залишків покупних матеріалів, сировини, комплектуючих виробів та напівфабрикатів на складах, у незавершеному виробництві, у залишках готової продукції, витрати коштів на суму цього приросту не вважаються валовими витратами, і це спричиняє до збільшення прибутку як об’єкта оподаткування;
якщо підприємство, відвантаживши продукцію покупцеві і не отримавши платежу за неї, не виконує встановлені законом процедури з приводу передачі до судово-господарських органів позовних заяв щодо стягнення боргу або визнання боржника банкрутом, сума відвантаженого товару (наданих послуг) вважається валовим доходом і оподатковується податком на прибуток;
якщо підприємство витрачає кошти на потреби, не пов’язані з веденням його господарської діяльності (їх перелік жорстко регламентується чинним законодавством), ці витрати до складу валових витрат не включаються, що призводить до зростання податку на прибуток;
при реалізації (продажу) товарів пов’язаним особам за цінами, нижчими від звичайних цін на такі товари, валовий доход обчислюється, виходячи із звичайних цін, тобто податок на прибуток зростає. Аналогічно, якщо підприємство має витрати на закупівлю товарів (робіт, послуг) у пов’язаних осіб за цінами, вищими за звичайні ціни на такі товари (роботи, послуги), до валових витрат включаються такі витрати за звичайними цінами, що також збільшує податок на прибуток.
Управління використанням прибутку також включає формування дивідендної політики.
Термін “дивідендна політика” пов’язаний з розподілом прибутку в акціонерних товариствах. Однак розглянуті в цьому розділі принципи і методи розподілу прибутку можуть бути застосовані не тільки до акціонерних товариств, але і до підприємств будь-якої іншої організаційно-правової форми діяльності (у цьому випадку змінюватись буде тільки термінологія – замість термінів “акція” і “дивіденд” будуть використовуватися терміни “пай”, “внесок” і “прибуток на внесок”); механізм же розподілу прибутку залишиться таким самим. Розподіл прибутку в акціонерному товаристві представляє собою найбільш складний його варіант і тому обраний для розгляду всіх аспектів цього процесу. В більш широкому трактуванні під терміном “дивідендна політика” можна розуміти принципи і методи визначення частки прибутку, сплачуваної власнику капіталу відповідно до його внеску в загальному обсязі власного капіталу підприємства.

Питання для роздуму, самоперевірки та повторення
1. Яке значення прибутку і які фактори, впливають на його величину?
2. Які основні методи планування прибутку?
3. Перерахуйте існуючі методи формування ціни.
4. Що таке операційний аналіз?

ТЕМА 6 УПРАВЛІННЯ АКТИВАМИ

План викладу і засвоєння матеріалу
6.1 Сутність, структура та роль оборотного капіталу
6.2 Нормування та методи оптимізації оборотних активів
6.3 Управління активами підприємства

6.1 Сутність, структура та роль оборотного капіталу
Оборотні кошти визначають як “авансовану в грошовій формі вартість для планомірного створення та використання оборотних виробничих фондів і фондів обігу в мінімально необхідних розмірах, що забезпечують виконання підприємством виробничої програми і своєчасного здійснення розрахунків”. Це визначення, на перший погляд, істотно відрізняється від тих, що наводяться в західних виданнях з фінансового менеджменту. Насправді, в них є багато спільного як за змістом, так і за методами впливу на об’єкт управління, в ролі якого в даному випадку виступають оборотні активи, а авансована в них вартість представляє собою капітал підприємства.
Функціональна роль оборотного капіталу в процесі виробництва суттєво відрізняється від ролі основного капіталу. Оборотні засоби забезпечують безперервність процесу виробництва. Характерною їх особливістю є швидкість обороту.
Речові елементи оборотного капіталу (предмети праці) повністю споживаються в кожному виробничому циклі шляхом зміни своєї натурально-речової форми і повністю включаються до вартості виготовленої продукції (виконаних робіт, наданих послуг).
Кругооборот капіталу охоплює шість стадій (рис. 6.1).

 

 

 

Рис. 6.1. Схема кругообігу оборотного капіталу

Будь-яке виробництво починається з певної суми грошових коштів, які вкладаються у визначену кількість ресурсів для виробництва (або товари для продажу). В результаті стадії постачання оборотний капітал з грошової форми переходить у виробничу (предмети праці або товари).
На стадії виробництва ресурси перетворюються на продукцію, роботи або послуги. Результатом цієї стадії є перехід оборотного капіталу з виробничої форми в товарну.
На стадії реалізації оборотний капітал з товарної форми знову перетворюється на грошову. Обсяги первісної суми грошей і виручки від реалізації продукції (робіт, послуг) не співпадають за розмірами. Отриманий від виробництва фінансовий результат (прибуток або збиток) пояснює причини розбіжності.
Як бачимо, елементи оборотного капіталу є частиною безперервного потоку господарських операцій.
Закупівлі призводять до збільшення виробничих запасів і кредиторської заборгованості; виробництво – до збільшення готової продукції; реалізація – до зростання дебіторської заборгованості і грошових коштів в касі і на поточному рахунку. Цей цикл операцій багаторазово повторюється і в результаті зводиться до грошових надходжень і платежів.
Особливості управління оборотним капіталом визначаються структурною належністю господарюючих суб’єктів. Якщо у торговельних підприємств висока питома вага товарів, у промислових підприємств – сировини та матеріалів, то у фінансових компаній переважають грошові кошти та їх еквіваленти. Взагалі структура оборотного капіталу підприємства є наступною: товарно-матеріальні цінності; товари відвантажені; грошові засоби; дебіторська заборгованість; інші оборотні засоби.

6.2 Нормування та методи оптимізації оборотних активів
Особливе місце в системі норм і нормативів, що встановлюються підприємством, відводиться нормативам оборотних активів. В теорії і практиці радянських фінансів протягом багатьох останніх десятиріч був прийнятий поділ оборотних активів на нормовані і ненормовані Такий поділ має глибокий економічний зміст, що ґрунтується на відтворювальній концепції оборотних активів. Прийнято вважати, що в постійному обороті кожного підприємства повинна знаходитись необхідна кількість виробничих запасів (системна частка оборотних активів), яка забезпечує безперервний виробничий цикл.
Вихідними умовами для нормування оборотних активів є:
характер господарських зв’язків – стійкість, надійність;
особливість відтворювальної структури оборотного капіталу;
рівень виробничих затрат як основи визначення необхідності в оборотному капіталі і динаміки його вартості;
розмір будь-якого елементу оборотних активів повинен бути мінімальним для умов функціонування підприємства (умов постачання, збуту тощо) і в той же час достатнім, щоб не створювати перешкод виробничому процесу.
Основним завданням нормування є розробка на кожному підприємстві економічно обгрунтованих норм та нормативів власних оборотних активів, що забезпечують прискорення обігу та найбільш ефективне використання матеріальних і фінансових ресурсів.
Нормування – це процес обчислення тієї частини оборотних активів (запасів та витрат), яка потрібна підприємству для забезпечення нормального, безперервного процесу виробництва, реалізації продукції та здійснення розрахунків. Нормування оборотних активів включає розробку та встановлення на кожному підприємстві спеціальних норм за окремими видами матеріальних цінностей, витрат виробництва і т.д. та розрахунок нормативу власних оборотних активів в грошовому виразі на кінець року, кварталу.
Норма – це обчислювальна за кожним видом оборотних активів відносна або мінімальна їх величина, що необхідна для розрахунку нормативу. За окремими видами оборотних активів вона розраховується в абсолютних величинах (гривнях, копійках), за іншими – у відносних (відсотках).
Розроблені норми діють протягом декількох років та переглядаються при зміні технології виробництва, номенклатури продукції, що випускається, умов матеріально-технічного постачання та ін.
Норматив – це мінімальний розмір власних оборотних активів у грошовому виразі, що необхідний підприємству для забезпечення нормального, безперервного процесу виробництва, реалізації продукції та розрахунків. Нормативи визначаються за кожним видом оборотних активів, що нормуються, і розраховуються на кінець планового року за окремими видами оборотних активів шляхом множення норми на обсяг (одноденне витрачання) нормованих цінностей або витрат виробництва, що приймаються в розрахунок.
Нормування оборотних активів може здійснюватись трьома методами: методом прямого рахунку, аналітичним методом та методом коефіцієнтів.
Метод прямого розрахунку дозволяє найбільш точно визначити потребу в оборотних активах, так як враховує всі організаційно-технологічні, технічні, транспортні та інші характерні особливості, досвід і стан розрахунків. Обґрунтований розрахунок здійснюється за кожним елементом оборотних активів з врахуванням завдань виробничого плану, постачання та збуту.
Аналітичний метод визначення потреби в оборотних активах базується на здійсненні розрахунків з врахуванням середніх фактичних залишків та змін обсягів виробництва. При цьому здійснюється коригування з врахуванням зайвих і непотрібних запасів, неліквідів, які, можливо, мали місце в попередньому періоді.
Коефіцієнтний метод дозволяє здійснити розрахунок потреби в оборотних активах з врахуванням тенденцій і співвідношень в змінах обсягу виробництва та окремих видів запасів і затрат. Частина з них знаходиться в прямій пропорційній залежності від змін в обсягу виробництва – сировина, матеріали, покупні напівфабрикати, незавершене виробництво, готова продукція на складі, інша ж частина залежить в значно меншій мірі – малоцінні і швидкозношувані предмети, запчастини для ремонтів, витрати майбутніх періодів тощо. Співвідношення, що склалися в минулому, з використанням відповідних коефіцієнтів, екстраполюються, на майбутній період.
В практиці нормування оборотних активів допускається використання комбінованого підходу у застосуванні вказаних методів. Але при цьому слід пам’ятати про деякі умовності при застосуванні аналітичного і коефіцієнтного методів, і тому їх слід використовувати для коригування встановлених норм та нормативів в часових проміжках до чергового розрахунку із застосуванням методу прямого розрахунку.
В складі виробничих запасів нормуються наступні групи оборотних активів – сировина, основні матеріали, покупні напівфабрикати, паливо, тара, запасні частини, малоцінні та швидкозношувані предмети. Здійсненню розрахунків передує визначення повного переліку видів перелічених матеріальних цінностей, що використовуються, а також кола постачальників вихідних матеріальних ресурсів.
Норматив оборотних активів, авансованих в сировину, основні матеріали і покупні напівфабрикати, визначається за формулою:

М = В × n , (6.1)

де М – норматив оборотних активів в запасах сировини, основних матеріалів і покупних напівфабрикатів (грн.);
В – одноденні витрати сировини, матеріалів, напівфабрикатів (грн.);
n – норма оборотних активів (дні);
В нормі оборотних активів по кожному виду продукції чи однорідній групі матеріалів враховується час перебування в поточному запасі (П), страховому (С), транспортному (Т), технологічному (А), підготовчому запасах (Д). Таким чином, норматив оборотних активів в запасах сировини, основних матеріалів і покупних напівфабрикатів (М) визначається за формулою:

М = В × (П + С + Т + А + Д) (6.2)

Поточний (складський) запас – основний вид запасу, тому норма оборотних активів в поточному запасі є основною вагомою величиною всієї норми запасу в днях. Він призначений забезпечити безперервність процесу виробництва між поставками матеріалів. Величина складського запасу залежить від частоти і рівномірності постачання, а також від періодичності запуску сировини і матеріалів у виробництво.
Страховий запас є другим за величиною видом запасу, що визначає загальну норму. Страховий, або гарантійний, запас необхідний для кожного підприємства для гарантії безперервності виробничого процесу у випадках порушень умов і строків поставок матеріалів постачальником, транспортом або відвантаження некомплектних партій. Як правило, величина страхового запасу приймається в межах 50% поточного складського запасу, але може бути і більшою, якщо підприємство знаходиться далеко від постачальників і транспортних шляхів або якщо періодично споживаються унікальні, високоякісні матеріали.
Транспортний запас створюється на період розриву між строками вантажообігу і документообігу. При поставках матеріалів на далекі відстані строк оплати розрахункових документів випереджає строк надходження матеріальних цінностей. Тривалість пробігу вантажу від постачальника до покупця по окремій поставці можна встановити співставленням дат відвантаження матеріалів постачальником і надходження його до покупця. На період знаходження матеріалів в дорозі після оплати розрахункових документів у покупця виникає необхідність в коштах.
Транспортний запас не встановлюється у тих випадках, коли строк Технологічний запас створюється на період часу для підготовки матеріалів до виробництва, враховуючи час на аналіз і лабораторні дослідження. Враховується технологічний запас в загальній нормі в тому випадку, якщо він не є складовою частиною виробничого процесу. Наприклад, при підготовці до виробництва деяких видів сировини необхідний час на сушіння, розігрівання, доведення речовини до певних концентрацій тощо.
Норматив оборотних активів на допоміжні матеріали встановлюють по двох основних групах. До першої групи належать матеріали, які витрачаються регулярно і у великій кількості. До другої групи включаються допоміжні матеріали, що використовуються у виробництві рідко і в незначних обсягах. За цією групою норми оборотних активів розраховуються спрощено. Середній фактичний залишок цих матеріалів у звітному році, за винятком зайвих і непотрібних, слід поділити на одноденне їх витрачання в минулому році.
Норматив оборотних активів в незавершеному виробництві визначається за формулою:

Н = З × Д × К , (6.3)

де З – одноденні витрати на виробництво продукції (грн.);
Д – тривалість виробничого циклу (дні);
К – коефіцієнт зростання витрат.
Одноденні витрати визначаються шляхом ділення витрат на випуск валової (товарної) продукції відповідного кварталу на 90.
Приріст нормативу представляє собою різницю між сукупним нормативом, що розрахований на кінець планового року, та нормативом, що діяв на початок цього ж року. Розрахунок нормативу власних оборотних активів економічним методом. Економічний (укрупнений) метод розрахунку нормативу застосовується, як правило, на діючих підприємствах. Особливість обчислення нормативу цим методом полягає в тому, що при ньому не обчислюються нормативи за окремими елементами оборотних активів, а відразу визначається сукупний норматив на кінець планового року. Його визначення здійснюється, виходячи з діючого сукупного нормативу у поточному році, змін обсягів виробництва та прискорення обігу оборотних активів у плановому році.
При обчисленні сукупного нормативу економічним методом на плановий рік сукупний норматив поточного року поділяється на дві частини: 1) норматив за статтями оборотних активів, розмір яких прямо залежить від зміни обсягів витрат на виробництво (сировина, основні матеріали, незавершене виробництво, готова продукція); 2) норматив за статтями оборотних активів, розміри яких прямо не залежать від зміни витрат на виробництво (запасні частини для ремонтів обладнання, витрати майбутніх періодів, малоцінні та швидкозношувані предмети).
Обчислення нормативу за оборотними активами, розмір яких залежить від зміни обсягів виробництва, здійснюється множенням діючого нормативу за цим елементом оборотних активів на відсоток зміни обсягів виробництва, а за оборотними активами, розмір яких не залежить від зміни обсягів виробництва, – множенням діючого нормативу за цими видами оборотних активів на 50 % приросту обсягів виробництва.
Обчислена сума сукупного нормативу на плановий рік з урахуванням зміни обсягів виробництва коригується на встановлений розмір прискорення обігу оборотних активів в плановому році.

6.3 Управління активами підприємства
Активи являють собою ресурси, контрольовані підприємством, використання яких призводить до збільшення економічних вигод у майбутньому. До них належать усі наявні матеріальні цінності, нематеріальні активи та кошти, що належать підприємству на певну дату, а також їх розміщення та використання.
Згідно з П(с)БО № 2 Баланс, активи підприємства поділяються на оборотні та необоротні активи.
Оборотні активи — це грошові кошти та їх еквіваленти, що не обмежені у використанні, а також інші активи, призначені для реалізації чи споживання протягом операційного циклу, чи протягом дванадцяти місяців з дати балансу.
Операційний цикл — це проміжок часу між придбанням запасів для здійснення господарської діяльності та отримання коштів від реалізації вирообленої з них прдукції або товарів і послуг.
У балансі активи підприємства розміщені у трьох розділах:
I розділ— необоротні активи;
II розділ – оборотні активи;
III розділ —витрати майбутніх періодів.
До необоротних активів належать:
нематеріальні активи;
незавершене будівництво;
основні засоби;
довгострокові фінансові інвестиції;
довгострокова дебіторська заборгованість;
відстрочені податкові активи;
інші необоротні активи.
До оборотних активів належать:
запаси (виробничі запаси, тварини на вирощуванні та відгодівлі, незавершене виробництво, готова продукція, товари);
векселі одержані;
дебіторська заборгованість за товари, роботи, чиста реалізаційна вартість, первісна вартість, резерв сумнівних боргів);
дебіторська заборгованість за розрахунками (з бюджетом, за виданими авансами, з нарахованих доходів, із внутрішніх розрахунків);
інша поточна дебіторська заборгованість;
поточні фінансові інвестиції;
грошові кошти та їх еквіваленти (в національній валюті, в іноземній валюті);
інші оборотні активи.
Основними задачами управління оборотними активами є:
забезпечення безперервності процесу виробництва;
прискорення оборотності оборотних активів;
підвищення рентабельності оборотних активів;
мінімізація ризиків і витрат;
пов’язаних з формуванням і використанням оборотних активів.
Для забезпечення безперервності процесу виробництва необхідно сформувати окремі види активів відповідно до обсягів господарської діяльності підприємства і тривалості його операційного циклу.
Операційний цикл суттєво впливає на обсяг, структуру й ефективність використання оборотних активів, яких включає час від моменту закупівлі матеріальних цінностей до надходження грошових коштів від покупців за реалізовану продукцію.
Задача забезпечення ліквідності оборотних активів досягається за допомогою постійного контролю за розміром оборотних активів у грошовій ліквідній формі, а також шляхом забезпечення відповідної частини високоліквідних активів у вигляді поточних фінансових інвестицій та інших активів, які за необхідності можуть швидко трансформуватися у грошові кошти.
Задача забезпечення підвищення рентабельності оборотних активів досягається шляхом своєчасного використання тимчасових вільних залишків грошових активів для формування ефективного портфелю поточних фінансових інвестицій, що можуть принести підприємству прямий дохід у формі процентів або дивідендів, розміщення коштів на депозит. З метою оптимізації прибутковості оборотних активів необхідно оптимально поєднувати активи, що дають прямий дохід, і ті активи, які такого доходу не приносять.
Задача мінімізації ризиків і витрат, пов’язаних з формуванням і використанням оборотних активів, спрямованих на усунення негативних наслідків щодо формування оборотних коштів, може призвести до перебоїв у виробничому процесі, невиконання зобов’язань, втрат можливого прибутку; недостатність виробничих запасів веде до перебоїв у виробництві, зайвих витрат, недоотриманого доходу; наявність зайвих оборотних активів спричиняє зайві витрати щодо фінансування, іммобілізації фінансових ресурсів, недоотримання частини доходу і прибутку. Основна задача раціонального управління оборотними активами підприємства полягає в скороченні періоду оборотності виробничих запасів: дебіторської заборгованості та збільшенні середнього строку сплати кредиторської заборгованості, що дозволяє знижувати поточні фінансові потреби в оборотних активах.
Необоротні активи потребують постійного управління. Це управління здійснюється в різноманітних формах і різних функціональних підрозділах підприємства.
Різноманітність видів та елементів необоротних активів підприємства визначає необхідність їх попередньої класифікації з метою забезпечення цілеспрямованого управління ними.
1. За функціональними ознаками необоротні активи у сучасній практиці поділяються на такі групи:
основні засоби характеризують сукупність матеріальних активів підприємства у формі засобів праці, що багаторазово беруть участь у виробничому процесі та переносять на продукцію свою вартість частинами;
нематеріальні активи характеризують необоротні активи підприємства, що не мають матеріальної форми, але забезпечують здійснення всіх основних видів його господарської діяльності;
незавершені капітальні вкладення характеризують обсяг фактично здійснених витрат на будівництво і монтаж окремих видів основних засобів від початку цього будівництва до його завершення;
устаткування, призначене для монтажу, характеризує ті види устаткування, придбаного підприємством, що призначені для установлення в будівлях і спорудах шляхом їх монтажу (складання, прикріплення до фундаментів або опор тощо), а також контрольно-вимірювальну апаратуру й інші прилади, що монтуються в складі устаткування;
довгострокові фінансові вкладення характеризують усі придбані підприємством фінансові інструменти інвестування з терміном використання більше одного року незалежно від розміру їх вартості.
2. За характером обслуговування окремих видів діяльності підприємства виділяють такі групи необоротних активів:
операційні необоротні активи характеризують групу довгострокових активів підприємства (основних засобів, нематеріальних активів), які безпосередньо використовуються у процесі здійснення його виробничо-комерційної діяльності. Дана група активів відіграє головну роль у загальному складі необоротних активів підприємства;
інвестиційні необоротні активи характеризують групу довгострокових активів підприємства, сформовану в процесі здійснення ними реального і фінансового інвестування: незавершені капітальні вкладення, устаткування, призначене для монтажу, довгострокові фінансові вкладення;
невиробничі необоротні активи характеризують групу об’єктів соціально-побутового призначення, сформованих для обслуговування працівників даного підприємства і знаходяться в його володінні: спортивні споруди, оздоровчі комплекси, дошкільні дитячі заклади тощо.
3. За характером володіння необоротні активи підприємства поділяються на такі групи:
власні необоротні активи, до яких належать довгострокові активи підприємства, що належать йому на правах власності та володіння, відображені в складі його балансу;
орендовані необоротні активи характеризують групу активів, яку підприємство використовує відповідно до договору оренди (лізингу), що узгоджений із їх власником.
4. За формами заставного забезпечення кредиту й особливостями страхування виділяють такі групи необоротних активів:
рухомі необоротні активи характеризують групу довгострокових майнових цінностей підприємства, що у процесі застави можуть бути вилучені з його володіння з метою забезпечення кредиту (машини й устаткування, транспортні засоби, довгострокові фондові інструменти тощо);
нерухомі необоротні активи, до яких належить група довгострокових майнових цінностей підприємства, що не можуть бути вилучені з його володіння в процесі застави, що забезпечує кредит: земельні ділянки, будівлі, споруди тощо.
Система управління операційними необоротними активами – це частина фінансової стратегії підприємства, суть якої полягає у фінансовому забезпеченні своєчасного їх оновлення і високої ефективності використання.
Система управління операційними оборотними активами формується на базі таких основних етапів:
аналіз операційних необоротних активів підприємства в майбутньому періоді;
оптимізація загального обсягу і складу операційних необоротних активів підприємства;
забезпечення своєчасного відновлення операційних необоротних активів підприємства;
формування принципів і оптимізація структури джерел фінансування операційних необоротних активів підприємства.
Оптимізація загального обсягу і складу операційних необоротних активів підприємства здійснюється з урахуванням розкритих у процесі аналізу можливих резервів підвищення виробничого використання операційних необоротних активів у майбутньому періоді. До числа основних із таких резервів належать: підвищення продуктивного використання операційних необоротних активів у часі (за рахунок приросту коефіцієнтів змінності та безперервної їх роботи) і підвищення продуктивного використання операційних необоротних активів за потужністю (за рахунок росту продуктивності окремих їх видів у межах передбаченої технічної потужності). У процесі оптимізації загального обсягу операційних оборотних активів із їх складу вилучаються ті їх види, що не беруть участі у виробничому процесі з різних причин.
З метою забезпечення своєчасного відновлення операційних необоротних активів на підприємстві визначається необхідний рівень інтенсивності відновлення окремих груп операційних необоротних активів; розраховується загальний обсяг активів, що підлягають відновленню в майбутньому періоді; встановлюються основні форми та вартість відновлення різноманітних груп активів.

Питання для роздуму, самоперевірки та повторення
1. Які особливості управління активами?
2. Сутність оборотних активів.
3. Перерахуйте сонові складові оборотних активів підприємства.
4. Що таке «нормування»?

Завдання, вправи, тести
Завдання 1
1. Ресурси, контрольовані підприємтвом, використання яких призводить до збільшення економічних вигод у майбутньому — це:
а) власний капітал;
б) прибуток;
в) доходи;
г) активи.
2. До оборотних активів належать:
а) нематеріальні активи;
б) незавершене будівництво;
в) дебіторська заборгованість;
г) довгострокові фінансові інвестиції.
3. За характером обслуговування окремих видів діяльності підприємства виділяють такі групи необоротних активів:
а) власні й орендовані;
б) основні засоби, нематеріальні активи, незавершені капітальні вкладення, устаткування;
в) операційні, інвестиційні, невиробничі;
г) усі відповіді правильні.

ТЕМА 7 ВАРТІСТЬ ТА ОПТИМІЗАЦІЯ СТРУКТУРИ КАПІТАЛУ

План викладу і засвоєння матеріалу
7.1 Поняття та складові власного капіталу
7.2 Поняття та нормативна класифікація зобов’язань підприємства
7.3 Вплив ціни і структури капіталу на вартість підприємства

7.1 Поняття та складові власного капіталу
Власний капітал — це активи підприємства, що залишаються після вирахування його зобов'язань перед зовнішніми постачальниками.
Слід зазначити, що сума власного капіталу — це абстрактна вартість активів, яка не є його поточною чи реалізованою вартістю, а тому не відображає поточну вартість прав власників підприємства.
Разом з тим, власний капітал є основою для початку і продовження господарської діяльності будь-якого підприємства, він є одним із найістотніших і найважливіших показників, оскільки виконує такі функції:
довгострокового фінансування господарської діяльності — знаходиться у розпорядженні підприємства необмежено довго;
відповідальності та захисту прав кредиторів — відображений у балансі підприємства власний капітал є для зовнішніх користувачів мірилом відносин відповідальності на підприємстві, а також захистом кредиторів від втрати капіталу;
компенсації понесених збитків — тимчасові збитки мають погашатися за рахунок власного капіталу;
кредитоспроможності — при наданні кредиту, за інших рівних умов, перевага надається підприємствам з меншою кредиторською заборгованістю та більшим власним капіталом;
фінансування ризику — власний капітал використовується для фінансування ризикованих інвестицій, на що можуть не погодитись кредитори;
самостійності та влади — розмір власного капіталу визначає
ступінь незалежності (автономності) та впливу його власників на
підприємство;
розподілу доходів і активів — частки окремих власників у капітал є основою при розподілі фінансового результату та майна при ліквідації підприємства.
Збереження свого капіталу підприємство може забезпечити тільки при отриманні прибутку.
Власний капітал утворюється двома шляхами:
внесенням власниками підприємства грошей та інших активів;
накопиченням суми доходу, що залишається на підприємстві.
Власний капітал — це власні джерела фінансування підприємства, які без визначення строку повернення внесені його засновниками (учасниками) або залишені ними на підприємстві із чистого прибутку. Тому за формами власний капітал поділяється на дві категорії:
інвестований (вкладений або сплачений капітал);
прибуток.
За рівнем відповідальності власний капітал поділяється на:
статутний капітал, сума якого визначається в установчих документах і підлягає обов'язковій реєстрації у державному реєстрі господарюючих одиниць;
додатковий капітал (нереєстрований) — це додатково вкладений та індексований капітал, резервний капітал, нерозподілений прибуток.
Статутний і додатковий капітал виконують різні функції. Так, статутний капітал — це первісне джерело інвестування та формування майна підприємства. На відміну від додаткового, він забезпечує регулювання відносин власності та управління підприємством, його розмір не може бути меншим за встановлену законодавством суму.
Мета складання звіту про власний капітал — це розкриття інформації про зміни в структурі власного капіталу підприємства протягом звітного періоду.

7.2 Поняття та нормативна класифікація зобов’язань підприємства
Зобов'язання (Liabilities) – заборгованість підприємства, що виникає внаслідок минулих подій і погашення якої, як очікується, призведе до зменшення ресурсів підприємства, що втілюють економічні вигоди.
Зобов'язання визнають, якщо його оцінку можна достовірно визначити та існує ймовірність зменшення економічних вигод у майбутньому внаслідок його погашення.
Погашення зобов'язання можна здійснювати шляхом: сплати кредиторові грошових коштів; відвантаження готової продукції, товарів або надання послуг у рахунок отриманого авансу від покупця або в порядку заліку заборгованості; переведення зобов'язань у корпоративні права, які належать кредитору (елементи капіталу) тощо.
У кожному разі погашення зобов'язання пов'язано з вибуттям активів, а отже, зі зменшенням майбутніх економічних вигод у результаті вибуття ресурсів підприємства.
Для бухгалтерського обліку зобов'язання поділяють на:
- довгострокові зобов'язання;
- поточні зобов'язання;
- забезпечення;
- непередбачені зобов'язання;
- доходи майбутніх періодів.
Довгострокові зобов'язання (Long-term Liabilities) – зобов'язання, які повинні бути погашені впродовж більш як дванадцять місяців або впродовж періоду більшого, ніж один операційний цикл підприємства з дати балансу, якщо такий цикл становить більш як дванадцять місяців. До довгострокових зобов'язань належать: довгострокові кредити банків; інші довгострокові фінансові зобов'язання; відстрочені податкові зобов'язання; інші довгострокові зобов'язання.
Довгострокові зобов'язання, на які нараховують відсотки, відображають у Балансі за їхньою теперішньою вартістю.
Поточні зобов'язання (Current Liabilities) – зобов'язання, які будуть погашені впродовж операційного циклу підприємства або повинні бути погашенні впродовж дванадцяти місяців, починаючи з дати балансу.
До поточних зобов'язань належать: короткострокові кредити банків; поточна заборгованість за довгостроковими зобов'язаннями; короткострокові векселі видані; кредиторська заборгованість за товари, роботи, послуги; поточна заборгованість за розрахунками (з отриманих авансів, з бюджетом, з позабюджетних платежів, зі страхування, з оплати праці, з учасниками, з внутрішніх розрахунків); інші поточні зобов'язання. Поточні зобов'язання відображають у Балансі за сумою погашення .
Особливим видом зобов'язань є забезпечення, які не мають чітко визначеного терміну та суми погашення на дату балансу. Оцінку забезпечень здійснюють на основі лише попередніх розрахунків. Період нарахування забезпечень зазвичай обмежують дванадцятьма місяцями. Наприкінці року невикористані забезпечення корегують шляхом донарахування.
Забезпечення створюють на відшкодування наступних (майбутніх) операційних витрат на: виплату відпусток працівникам; додаткове пенсійне забезпечення; виконання гарантійних зобов'язань; реструктуризацію; виконання зобов'язань щодо обтяжливих контрактів тощо. Треба мати на увазі, що заборонено створювати забезпечення для покриття майбутніх збитків від діяльності підприємства.
Обтяжливий контракт (Onerous Contract) – контракт, витрати (яких не можна уникнути) на виконання якого перевищують очікувані економічні вигоди від нього.
Особливу групу зобов'язань становлять ті категорії, які обліковують за Балансом, але є дуже важливими позиціями з погляду оцінки впливу потенційних наслідків певних подій на перспективи розвитку підприємства. Серед них потрібно виділити, головним чином, непередбачені зобов'язання.
Непередбачене зобов'язання (Contingent Liabilities) – це:
- зобов'язання, що може виникнути внаслідок минулих подій та існування якого буде підтверджено лише тоді, коли відбудеться або не відбудеться одна чи більше невизначених майбутніх подій, над якими підприємство не має повного контролю;
або
- теперішнє зобов'язання, що виникає внаслідок минулих подій, але не визнається, оскільки малоймовірно, що для врегулювання зобов'язання потрібно буде використати ресурси, які втілюють економічні вигоди, або оскільки суму зобов'язання не можна достовірно визначити.
Доходи майбутніх періодів (Deferred Revenues, Unearned Revenues) – це доходи, отримані у звітному періоді, які підлягають включенню до доходів у майбутніх звітних періодах. У поточному періоді такі доходи визнають як особливий вид зобов'язань.
До доходів майбутніх періодів належать, зокрема, доходи у вигляді отриманих авансових платежів за здані в оренду основні засоби та інші необоротні активи (авансові орендні платежі), передплата на газети, журнали, періодичні та довідкові видання, виручка за вантажні перевезення, виручка від продажу квитків транспортних і театрально-видовищних підприємств, абонентна плата за користування засобами зв'язку тощо.
У Балансі за визначеною П(С)БО 2 "Баланс" формою зобов'язання подано за такими розділами Пасиву:
II. Забезпечення наступних витрат і платежів.
III. Довгострокові зобов'язання.
IV. Поточні зобов'язання.
V. Доходи майбутніх періодів.

7.3 Вплив ціни і структури капіталу на вартість підприємства
Структура капіталу — це співвідношення різних джерел, власних і позикових коштів у пасиві підприємства.
Так, при використанні підприємством власного капіталу, воно не зобов'язане регулярно і в попередньо визначених сумах робити виплати.
При використанні позикового капіталу, як короткотермінова так і довготермінова заборгованості повинні бути виплачені незалежно від фінансового стану підприємства і в попередньо обумовлених сумах (відсотки та борг) та у визначений час.
Структуру капіталу можна визначити за допомогою двох коефіцієнтів:

1. Кз = ; (7.1)
2. Кв = . (7.2)

При цьому підприємство повинно підтримувати певний баланс між заборгованістю та власним капіталом:
Кз+Кв=1. (7.3)

Тому що, чим більша частка позикових коштів у загальному капіталі підприємства, тим більша сума платежів із фіксованими термінами їх погашення і тим більша ймовірність подій, які ведуть до нездатності підприємства виплатити борги і відсотки, коли настане термін оплати.
Вартість капіталу — це витрати на залучення капіталу, тобто сума коштів, які підприємство повинно регулярно виплачувати власникам капіталу (кредиторам або інвесторам) з урахуванням суми залученого капіталу.
Отже, вартість капіталу — це узагальнююча величина, що ґрунтується на співвідношенні позикових і власних коштів у структурі капіталу підприємства і означає дохід, який підприємство має платити інвесторам при купівлі ними акцій чи облігацій підприємства.
Управління капіталом це управління структурою і вартістю джерел фінансування (пасивів) з метою підвищення рентабельності власного капіталу та здатності підприємства платити дохід кредиторам і співвласникам (акціонерам) підприємства.
Джерела фінансування (або пасиви підприємства), мають різну ціну залежно від шляхів їх залучення.
Ціна джерела фінансування, або іншими словами, вартість капіталу, вимірюється відсотковою ставкою, яку потрібно платити інвесторам, які вкладають капітал у підприємство.
Розрахункам вартості капіталу і різним прийомам оптимізації цього показника велику увагу приділяють в зарубіжному фінансовому менеджменті. Це обумовлено тим, що зарубіжні підприємства мають можливість залучати через фінансовий ринок капітал в різних формах і на різних умовах.
Тому задача фінансового менеджера забезпечити зменшення вартості капіталу для фірми, вибираючи вигідні варіанти його залучання. Для більшості українських підприємств ця задача поки що не дуже актуальна, так, як у них практично не має вибору за рахунок:
великого дефіциту інвестиційних ресурсів в країні;
недорозвиненості фінансового ринку;
обмеженого доступу до кредитів через дуже високі відсоткові ставки.
Але вибираючи між інвестиційним (акціонерним) та кредитним фінансуванням, менеджери повинні враховувати фактори:
Термін використання коштів. Кредит допускає використання коштів протягом короткого періоду часу. Інвестиційні ресурси використовують упродовж тривалого часу.
Вимоги до доходів. Підприємство повинно оплатити відсотки за кредити скоріше, ніж дивіденди. Оплата відсотків здійснюється незалежно від результатів господарської діяльності фірми. Інвестори мають право отримувати дивіденди тільки після сплати відсотків кредиторам.
Вимоги до активів. У разі банкрутства кредитори мають першочергове право на свою частку в активах підприємства. Після повернення боргів усім кредиторам на частину активів, що залишилась, мають право претендувати інвестори.
Умови повернення кредитів. Підприємство повинно повернути кредити і виплатити відсотки в попередньо узгоджені терміни. Підприємство не зобов'язане компенсувати акціонерам їх капіталовкладення.
5. Вплив на керівництво. Кредитори можуть обмежувати дії керівництва підприємства лише в разі несплати відсотків. Акціонери мають право брати участь у голосуванні з приводу діяльності підприємства.
У процесі управління капіталом, необхідно враховувати, що вартість капіталу залежить від рівня підприємницького і фінансового ризику, пов'язаного з цим підприємством. Чим вищий рівень такого ризику, тим більшу плату можуть вимагати інвестори за вкладені кошти в підприємство.
Так, рівень підприємницького ризику, як було сказано в попередніх темах, вимірюється силою впливу операційного важеля.
Фінансовий ризик, пов’язаний з дивідендною політикою (тому не можна зловживати довірою акціонерів, знижуючи вартість капіталу за рахунок невиплати дивідендів), зі збільшенням частки позикових коштів у структурі капіталу, так як з'являються фінансові витрати на обслуговування боргу) (виплата відсотків за кредитами і облігаціями).
Збільшення частки позикового капіталу може спонукати кредиторів підвищити відсоткову ставку за кредитами, і фінансові витрати знову збільшаться.
Крім того виплата відсотків за кредитами відноситься до умовно-постійних витрат, і тоді збільшується рівень підприємницького ризику, пов'язаного з підприємством.

Ставка доходності (прибуток на власний капітал) = ( чистий прибуток (прибуток після сплати податків))/(власний капітал); (7.4)

Чистий прибуток = Прибуток до відрахування податків та відсотків  Виплата відсотків за кредит  Виплата
податків.

(7.5)

Ефект фінансового важеля може бути виміряний за допомогою індексу.
Індекс фінансового важеля = . (7.6)

Рівень ефекту фінансового важеля вказує і на фінансовий ризик, пов'язаний з підприємством, оскільки відсотки за кредити належать до постійних витрат, нарощування фінансових витрат на залучені кошти супроводжується збільшенням сили операційного важеля і зростанням підприємницького ризику.
Оптимальна структура капіталу являє собою співвідношення між зобов'язаннями та власним капіталом підприємства, яке збільшує величину власного капіталу підприємства і, як наслідок, — прибутки його акціонерів. Це співвідношення не є постійним, а змінюється з часом і під впливом певних факторів.
Завдання фінансового менеджера – слідкувати за оптимальним співвідношенням між позиковим і власним капіталом, що дозволить підтримувати кредитну репутацію підприємства і використовувати позитивний ефект фінансового левериджу.
Існують різні рекомендації щодо величини плеча фінансового важеля. Більшість із них зводиться до того, що частка залучених коштів у пасиві не повинна перевищувати 50 %.
У світовій практиці існують відхилення від цього правила. Так, японські компанії широко використовують борги для фінансування своєї діяльності. У них відношення позикового капіталу до суми активів в середньому складає 85 %; у німецьких фірм — 64 %; американських — 55 %.
Як у будь-якому випадку треба пам'ятати, що висока питома вага позикових коштів підвищує ризик банкрутства, тому не слід до краю використовувати можливості залучення позикових коштів.

Питання для роздуму, самоперевірки та повторення
Дайте визначення поняття “власний капітал”.
Які основні функції власного капіталу?
Що таке структура капіталу?
Які фактори повинні враховувати менеджери обираючи між інвестиційним (акціонерним) та кредитним фінансуванням?
Як розраховується ставка дохідності та чистий прибуток?

Завдання, вправи, тести
Завдання 1
1. Активи підприємства, що залишаються після вирахування його зобов'язань перед зовнішніми постачальниками – це:
а) статутний капітал;
б) додатковий капітал;
в) оборотний капітал;
г) немає правильної відповіді.
2. За рівнем відповідальності власний капітал поділяється на:
а) власний і залучений;
б) статутний та додатковий;
в) основний і оборотний;
г) основний та додатковий.
3. Абстрактна вартість активів, яка не є його поточною чи реалізованою вартістю, а тому не відображає поточну вартість прав власників підприємства — це:
а) структура капіталу;
а) сума власного капіталу;
в) вартість капіталу;
г) немає правильної відповіді.

ТЕМА 8 УПРАВЛІННЯ ІНВЕСТИЦІЯМИ

План викладу і засвоєння матеріалу
8.1 Сутність і класифікація інвестицій
8.2 Управління реальними інвестиціями підприємства
8.3 Управління фінансовими інвестиціями
8.4 Ранжування альтернативних інвестиційних проектів

8.1 Сутність і класифікація інвестицій
Поняття інвестицій на підприємстві насамперед пов'язують з кількісною і якісною зміною виробничих потужностей. Без здійснення інвестицій неможливий нормальний процес виробництва.
У загальноекономічному розумінні інвестиції пов'язують з балансом підприємства. У такому розумінні інвестиції – це стан активів підприємства і уречевлення капіталу в активах.
Основною ознакою, за якою інвестиції поділяються на окремі форми, є об’єкт вкладення капіталу. За цією ознакою, згідно зі світовою економічною теорією, інвестиції поділяються на реальні та фінансові. Відповідно до Положень (стандартів) бухгалтерського обліку інвестиції поділяються на фінансові та капітальні.
Під фінансовими інвестиціями розуміють активи, які утримуються підприємством з метою збільшення прибутку за рахунок відсотків, дивідендів тощо, зростання вартості капіталу або отримання інших вигід для інвестора. До фінансових інвестицій відносяться: акції, облігації, депозитні сертифікати, казначейські зобов’язання, інші цінні папери.
Під капітальними (реальними) інвестиціями розуміють усі витрати підприємства на придбання або створення матеріальних і нематеріальних активів, що включаються до їх первісної вартості.
Основні напрями інвестицій – це вкладення коштів у рухоме і нерухоме майно (будівництво виробничих будівель, споруд, об’єктів соціальної сфери, придбання техніки, обладнання, устаткування, поповнення оборотних фондів тощо); придбання акцій, облігацій, інших цінних паперів, цільові грошові (банківські) вклади; придбання або створення нематеріальних активів (науково-технічна продукція, “ ноу-хау ”, інтелектуальні цінності, майнові права, тощо); придбання часток у капіталі інших підприємств та цілісних майнових комплексів (дочірніх підприємств, інших господарських одиниць).
Інвестиції являють собою цілеспрямоване використання капіталу. Їх можна класифікувати за певними ознаками.
1. За видами інвестицій:
виробничі інвестиції – вкладення у виробничі ресурси: основні засоби і предмети праці;
фінансові інвестиції – вкладення коштів у цінні папери, цільові банківські вклади депозити, придбання паїв тощо;
інтелектуальні інвестиції – вкладення коштів у об’єкти інтелектуальної власності. Якщо інвестиції здійснюються з метою створення новинок або їх упровадження у виробництво, то такі інвестиції називають інноваційними.
2. За цілями застосування інвестиції поділяють на – реінвестиції (зміна старих засобів) і нетто-інвестиції (придбання нових активів, розширення виробництва, тощо).
3. За характером участі в інвестуванні виділяють прямі й непрямі інвестиції. Під прямими інвестиціями розуміють безпосередню участь інвестора у вкладенні коштів у вибраний ним об’єкт. Непрямі інвестиції – це інвестиції, які пов’язані з інвестуванням, що опосередковуються інвестиційними або іншими посередниками.
4. За терміном інвестування розрізняють короткострокові й довгострокові інвестиції. Короткострокові – вкладення капіталу на період до одного року (короткострокові депозитні внески, купівля короткострокових ощадних сертифікатів тощо). Довгострокові інвестиції – це вкладення коштів на період понад один рік.
5. За формою власності. Інвестиції поділяють на: приватні, державні, іноземні та спільні.
До приватних інвестицій відносять вкладення коштів фізичними особами або недержавними підприємствами.
Державні інвестиції – це вкладення коштів центральними або місцевими органами влади за рахунок бюджету, позабюджетних фондів і позикових коштів та вкладення державних підприємств.
Іноземні інвестиції – це вкладення коштів іноземних громадян, юридичних осіб і держави.
Спільні інвестиції – це вкладення коштів резидентів і нерезидентів.
Залежно від класифікації інвестицій та напрямів їх здійснення розробляється інвестиційна політика підприємства, яка має відповідати таким вимогам:
довгострокова інвестиційна стратегія повинна бути підпорядкована загальній і конкурентній стратегіям та погоджена з фінансовою стратегією підприємства;
інвестиційна політика повинна охоплювати наступні напрями інвестування: капітальні інвестиції; інвестування в оборотні кошти; фінансові інвестиції; інтелектуальні інвестиції;
інвестиційна політика повинна базуватися на альтернативності вибору;
для обґрунтування доцільності інвестицій необхідно використовувати не тільки фінансові показники їх оцінки, але і неформальні критерії.
Інвестиції здійснюють за такими напрямами:
капітальне будівництво;
інновації, в яких утілюється науково-технічна продукція та інтелектуальний потенціал;
фондовий ринок і акції, облігації, похідні інструменти.

8.2 Управління реальними інвестиціями підприємства
Інвестиційний проект — це документ, що забезпечує окремі напрями стратегічного розвитку підприємства шляхом реального інвестування, обґрунтовує потребу у відповідних інвестиційних ресурсах у різних формах їх і містить систему відповідних управлінських рішень із забезпечення найбільш ефективних форм реалізації викладених у ньому інвестиційних цілей.
Існує кілька способів, щоб визначити, які саме проекти приносять гроші, задовольняють потреби споживачів на конкуруючих ринках. Візьмемо за основу твердження, що метою підприємства є створення позитивного грошового потоку за умови, коли продажна вартість виробленої продукції більша за вартість витрат на виробництво. Також вважається, що максимальна суспільна вигода досягається у тому разі, коли підприємства намагаються якомога повніше задовольнити бажання споживача, ніж потреби суспільства, що диктуються урядом.
Усі методи оцінювання інвестиційних проектів можна поділити на дві групи :
методи дисконтування грошових потоків;
методи, що не враховують вартість грошей у часі.
Найпоширенішими методами оцінювання, що передбачають дисконтування грошових потоків є: чиста теперішня вартість та внутрішня норма прибутковості.
Теорія фінансового менеджменту стверджує, що метою фірми є створити стільки багатства, скільки можливо. Багатство утворюється тоді, коли ринкова вартість виробленої продукції (товару) перевищує вартість ресурсів, витрачених на його виробництво. При оцінюванні інвестиційних проектів необхідно користуватися правилом чистої теперішньої вартості, яке стверджує, що проект є прийнятним, якщо теперішня вартість очікуваних додаткових грошових потоків перевищує теперішню вартість прогнозованих негативних грошових потоків. Вивчення поведінки керівників свідчить, що вони переслідують цілі, пов’язані з обсягами продажу, часткою на ринку, кількістю працівників, зростанням активів, дохідністю залученого капіталу, збільшенням дохідності акцій та задоволенням власних амбіцій.
Проте фундаментальним завданням виробничого або торговельного підприємства є: створення багатства (благ); виробництво товарів і надання послуг, що споживаються, які коштують більше, ніж заплачено за їх виробництво; управління проектами, що коштують більше, ніж на них витрачено; створення позитивного грошового потоку; заробляння грошей шляхом задоволення потреб споживачів на конкурентних ринках. Менеджери створюють багатство, забезпечуючи перевагу ринкової ціни продукції над вартістю витрат. Гроші надходять від споживачів і спрямовуються на оплату постачальникам, зарплату, розрахунки за послуги і капітальними статтями. Усі проекти можуть бути оцінені шляхом визначення чистих грошових потоків, що виникають на фірмі, з використанням правила чистої теперішньої вартості після того, як будуть враховані ризик і розподіл у часі грошових потоків, пов’язаних з проектом.
Метою фірми є створення максимального багатства шляхом використання існуючих і майбутніх ресурсів для виробництва товарів і послуг зараз і в майбутньому вартістю більшою, ніж на них витрачено. Для того, щоб створити багатство зараз, теперішня вартість прогнозованих грошових потоків повинна перевищувати теперішню вартість усіх прогнозованих негативних грошових потоків.
Чиста теперішня вартість (NPV) проекту розраховується як сума всіх майбутніх грошових потоків, дисконтованих за певною ставкою дохідності, за винятком дисконтованої вартості вкладених інвестицій. Правило чистої теперішньої вартості ілюструється формулою:

NPV =∑_(t=1)^n▒(R_t )/〖(1+k)〗^t - C , (8.1)

де Rt — очікувані чисті грошові потоки;
k — ставка дохідності, що вимагається від проекту;
С — початкова витрата капіталу, що здійснюється зараз (або ж теперішні вартості всіх витрат).
Інакше кажучи, чиста теперішня вартість (NPV) є сумою всіх очікуваних грошових потоків (Rt), починаючи з першого року (t = 1) до кінця життєвого циклу проекту (n), дисконтована за ставкою дисконтування проекту k, зменшена на вартість коштів, інвестованих у проект.
Правило чистої теперішньої вартості дає теоретично обґрунтовану відповідь на запитання щодо прийняття або відхилення інвестиційної пропозиції. Альтернативним підходом є розрахунок внутрішньої норми дохідності.
Внутрішньою нормою прибутковості (IRR) є ставка дохідності, яка прирівнює очікувані чисті грошові потоки до початкових витрат. Для розрахунку IRR необхідно обчислити щодо R таку формулу:

IRR=∑_(t=1)^n▒(R_t )/〖(1+r)〗^t - C , (8.2)

де r — ставка дохідності, яка дає NPV = 0.
Проект приймається за умови, що значення його внутрішньої норми дохідності більше за ставку дохідності, що вимагається за проектом.
У даному разі величина k з формули чистої теперішньої вартості являє собою ставку дохідності, що вимагається.
У переважній більшості випадків IRR — метод оцінювання капітальних проектів. Він дає таке саме рішення стосовно прийняття чи відхилення пропозиції щодо інвестування. Проекти з позитивними значеннями чистої теперішньої вартості матимуть вартість r більшу за вартість k.
Методи, що не враховують вартість грошей у часі — це індекс прибутковості та період окупності.
Індекс прибутковості (РІ) є часткою від ділення очікуваних майбутніх грошових потоків на початкові витрати:

РI =(∑_(t=1)^n▒R_t 〖(1+k)〗^t )/C, (8.3)

Єдина різниця між чистою теперішньою вартістю та індексом прибутковості полягає в тому, що при використанні показника NPV початкові витрати віднімаються від теперішньої вартості очікуваних грошових потоків, а при розрахунку показника РІ теперішня вартість очікуваних грошових потоків ділиться на початкові витрати. Проект приймається за умови, якщо його прибутковість більше за одиницю. Відповідно, якщо за проектом індекс прибутковості перевищує одиницю, чиста теперішня вартість є позитивною.
Правило NPV дає керівникам можливість приймати правильні рішення. Проте існує кілька інших прийомів оцінювання капітальних проектів, використання яких може призвести до сумнівних рішень стосовно прийняття або неприйняття проектів. До поширених прийомів належать період окупності проекту, дисконтований період окупності, дохідність залученого капіталу та показник впливу на дохідність акції.
Період окупності є проміжком часу, необхідного для того, щоб відшкодувати початкові інвестиції. Проте метод періоду окупності є недостатнім з огляду на те, що він включає завдання суб’єктивного встановлення терміну періоду окупності, не надає інформації стосовно того, чи створює цей проект багатство, а також може ігнорувати значні виплати поза межею (у часі) точки окупності. Хоча на практиці значення показника періоду окупності дає змогу керівнику оцінити, протягом якого часу кошти знаходяться у зоні ризику.
Дисконтований період окупності різниться від періоду окупності тільки тим, що він розраховується після дисконтування грошових потоків. Таким чином, він завжди буде довшим ніж період окупності, який ігнорує дисконтування. Так само як і період окупності, дисконтований період окупності позначений таким недоліком, як неможливість точно визначити прийнятне значення періоду окупності. Дисконтований період окупності не показує, чи дійсно інвестиція приносить гроші, задовольняючи потреби споживача на конкурентних ринках.

8.3 Управління фінансовими інвестиціями
Управління інвестиціями. Аналіз інвестиційного клімату в країні це перший етап управління інвестиціями на рівні підприємства. Він включає в себе аналіз наступних прогнозів: динаміки валового внутрішнього продукту, національного доходу і обсягів виробництва промислової продукції; динаміки розподілу національного доходу (накопичення і споживання); розвитку приватизаційних процесів; державного законодавчого регулювання інвестиційної діяльності; розвитку окремих інвестиційних ринків, особливо грошового і фондового.
Наступний етап вибір конкретних напрямів інвестиційної діяльності підприємства з урахуванням стратегії її економічного та фінансового розвитку. На цьому етапі підприємство визначає галузеву спрямованість своєї інвестиційної діяльності, а також основні форми інвестування на окремих етапах діяльності. Для цього вивчається інвестиційна привабливість окремих галузей економіки їх кон'юнктура, динаміка і перспективи попиту па продукцію цих галузей.
Інвестиційна привабливість галузей економіки оцінюється під час промислового аналізу, який складається з трьох частин: визначення стадії життєвого циклу галузі; визначення позиції галузі по відношенню до ділового циклу; якісний аналіз та прогнозування перспектив розвитку галузі.
Для інвестування найбільш доцільним є вкладення капіталу в об'єкти тих галузей, які знаходяться в стадії розширення, коли чітко спостерігаються найбільший приріст курсової вартості їх акцій і позитивні перспективи бізнесу.
Основним показником оцінки інвестиційної привабливості галузей є рівень прибутковості їх активів, який розраховується у двох варіантах – це прибуток від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг), віднесений до загальної суми активів, і балансовий прибуток, віднесений до загальної суми активів, що використовуються.
Окрім оцінювання інвестиційної привабливості галузей, у процесі управління інвестиціями підприємство проводить і оцінювання інвестиційної привабливості регіонів, тому що продукція підприємств однієї галузі, що знаходиться в регіонах, має різну привабливість.
На підставі отриманих результатів підприємство приймає рішення про вибір конкретних напрямів і форм інвестування.
У подальшому здійснюється вибір конкретних об'єктів інвестування, що залежить від пропозицій на інвестиційному ринку, серед яких обираються окремі проекти і фінансові інструменти, що відповідають основним напрямам інвестиційної діяльності та економічній стратегії підприємства.
Відібрані об'єкти інвестування аналізуються з позиції їх економічної ефективності, за результатами якого проводиться ранжування об'єктів за критерієм їх оптимальною співвідношення між прибутковістю і ризиком.
До реалізації обираються ті об'єкти, які забезпечують найбільшу дохідність з найменшим рівнем ризику (або з рівнем, який влаштовує підприємство).
Далі визначається ліквідність інвестицій.
Під час здійснення інвестиційної діяльності фірми необхідно враховувати, що в результаті зміни інвестиційного клімату за окремим об'єктами інвестування очікувана дохідність може значно зменшитись. Тому необхідно контролювати всі зміни і своєчасно приймати рішення про вихід з окремих інвестиційних проектів.
Однією з основних складових управління інвестиціями є визначення необхідного обсягу інвестиційних ресурсів та пошук джерел їх формування. При цьому прогнозується загальна погреба в інвестиційних ресурсах, необхідних для здійснення інвестиційної діяльності підприємства в запланованих напрямах.
Залежно від потреби в інвестиційних ресурсах визначають джерела їх формування. При недостатності власних фінансових коштів приймається рішення про залучення позикових коштів.
У результаті здійснення всіх зазначених операцій формується інвестиційний портфель, який являє собою сукупність інвестиційних програм, що здійснюються підприємством.
Останньою стадією управління інвестиціями є управління інвестиційними ризиками. На цьому етапі спочатку необхідно виявити ризик, який може виникнути в процесі інвестування по всіх об'єктах, а потім розробити заходи щодо його мінімізації.
8.4 Ранжування альтернативних інвестиційних проектів
Цілі створення підприємства власниками є не стільки обмежувальним фактором, скільки фактором розвитку. Обмеженість фінансових ресурсів – головна причина обрання одного інвестиційного проекту замість кількох. Лімітування фінансових коштів для інвестицій є фіксована межа річного обсягу капітальних вкладень, які може дозволити собі фірма виходячи із свого фінансового стану. За наявності фінансових обмежень на інвестиції підприємство повинно приймати рішення про інвестиційні проекти, у такій комбінації, що забезпечить найбільший ефект.
Аналізуючи ряд альтернативних інвестиційних проектів в залежності від обраного методу його економічної оцінки, можна отримати далеко неоднозначні результати, які, як правило, суперечать один одному. Разом з тим між розглянутими показниками ефективності інвестицій (NPV, PI, IRR) існує певний взаємозв’язок.
Так, якщо NPV>0, то одночасно IRR>CC і РІ>1; при NPV=0, одночасно IRR>CC і РІ=1.
Як зазначалося в другому питанні даної лекції, при оцінці інвестицій віддається перевага показнику NPV, що пояснюється наступними факторами:
даний показник характеризує величину приросту капіталу підприємства у випадку реалізації пропонованого інвестиційного проекту;
проектуючи використання декількох інвестиційних проектів, можна додавати показники NPV кожного з них, що дає в агрегованому вигляді величину приросту капіталу.
При аналізі альтернативних інвестиційних проектів використання показника внутрішньої норми доходності – IRR в силу ряду притаманних йому недоліків повинно носити обмежений характер

Питання для роздуму, самоперевірки та повторення
1. Дайте визначення термінів “інвестиції”, “інвестиційний проект”.
2. Охарактеризуйте основні види інвестицій.
3. Які основні методи оцінювання інвестиційних проектів ?
4. Як розраховують чисту теперішню вартість і внутрішню норму дохідності?

ТЕМА 9 УПРАВЛІННЯ ФІНАНСОВИМИ РИЗИКАМИ

План викладу і засвоєння матеріалу
9.1 Економічний зміст та поняття фінансового ризику
9.2 Класифікація ризиків
9.3 Управління фінансовими ризиками
9.4 Оцінка ризиків
9.5 Страхування ризиків

9.1 Економічний зміст та поняття фінансового ризику
Під фінансовим ризиком підприємства розуміється ймовірність виникнення несприятливих фінансових наслідків у формі втрати доходу чи капіталу у ситуації невизначеності умов здійснення його фінансової діяльності.
Отже, під ризиком у фінансово-господарській діяльності підприємств розуміють ймовірність виникнення збитків, втрат або недоотримання прибутку порівняно з прогнозним варіантом. Визначення ризику залежить від сфери діяльності його застосування. Ризик має свої специфічні ознаки, такі як: є конкретним явищем, має вірогідний характер; може бути виміряним та оціненим; має конкретну форму прояву, пов’язану з певним об’єктом; є невід’ємним елементом фінансово-економічних відносин. Наявність ризику передбачає здійснення антиризикової діяльності, формами якої є компенсація, репресія, превенція.
З позиції фінансової діяльності підприємства необхідно розглянути поняття ризику, як фінансової категорії. Якщо перевести поняття ризику в площину фінансових категорій, можна сказати, що ризик – це ймовірність виникнення збитків, втрат або недоотримання прибутку порівняно з прогнозним варіантом. З огляду на зазначене, важливо чітко визначитися в розуміння фінансового ризику.
У вітчизняній навчальній літературі фінансові ризики, як правило, лише згадуються, а в більшості підручників не згадуються взагалі. Особливість зазначених ризиків полягає в тому, що вони є наслідком взаємовідносин між суб’єктами ризику, тобто виникають через так званий людський фактор, не мають природних стабілізаторів рівня ризику. А відтак, вони мають небезпечну властивість – постійно змінюватись, не підлягають узагальненню, є суто індивідуальними, характеризують притаманні тільки даному суб’єкту господарської діяльності особливості: вид діяльності, її обсяг, конкурентне середовище, надійність партнерів, кваліфікацію спеціалістів тощо. Тому особливого значення набуває необхідність їх класифікувати, ідентифікувати, виміряти та управляти ними.

9.2 Класифікація ризиків
Фінансові ризики класифікуються за такими основними ознаками:
Ризик зниження фінансової стабільності (або ризик порушення рівноваги фінансового розвитку) підприємства. Цей ризик генерується недосконалою структурою капіталу (використання великої частки позичених коштів), що породжують не збалансування вхідних і вихідних грошових потоків підприємства по об’ємах.
Ризик неплатоспроможності (або ризик незбалансованої ліквідності) підприємства. Цей ризик генерується зниженням рівня ліквідності оборотних активів, що породжують розбалансування вхідного і вихідного грошових потоків підприємства в часі.
Інвестиційний ризик. Він характеризує можливість виникнення фінансових втрат у процесі здійснення інвестиційної діяльності підприємства. Відповідно до видів цієї діяльності розділяють і види інвестиційного ризику – ризик реального інвестування і ризик фінансового інвестування.
Інфляційний ризик. Цей вид ризику характеризується можливістю обезцінення реальної вартості капіталу (у формі фінансових активів підприємства), а також очікуваних доходів від здійснення фінансових операцій в умовах інфляції.
Відсотковий ризик. Він полягає в непередбаченій зміні відсоткової ставки на фінансовому ринку (як депозитної, так і кредитної). Причиною виникнення даного виду фінансового ризику є зміна кон’юнктури фінансового ринку під впливом державного регулювання, зростання чи спад пропозиції вільних грошових ресурсів та інші фактори.
Валютний ризик. Даний вид ризику властивий підприємствам, що ведуть зовнішньоекономічну діяльність. Він проявляється в недоотриманні передбачених доходів у результаті безпосереднього впливу зміни обмінного курсу іноземної валюти, що використовується в зовнішньоекономічних операціях підприємства, на очікувані грошові потоки від цих операцій .
Депозитний ризик. Він відображає можливість неповернення депозитних вкладів (непогашення депозитних сертифікатів ). Він зустрічається досить рідко і пов’язаний з неправильною оцінкою і невдалим вибором комерційного банку для здійснення депозитних операцій підприємства.
Кредитний ризик. Він має місце у фінансовій діяльності підприємства при наданні ним товарного (комерційного) чи споживчого кредиту покупцям. Формою його прояву є ризик неплатежу чи несвоєчасного розрахунку за відпущену підприємством у кредит готову продукцію, а також перевищення розрахункового бюджету по інкасації боргу.
Податковий ризик. Цей вид фінансового ризику має ряд проявів: імовірність уведення нових видів податків і зборів на здійснення окремих аспектів господарської діяльності; можливості збільшення рівня ставок діючих податків і зборів; зміна строків і умов здійснення окремих податкових платежів; імовірність відміни діючих податкових пільг у сфері господарської діяльності підприємства.
Структурний ризик. Цей вид ризику генерується неефективним фінансуванням поточних витрат підприємства, що обумовлюють високу питому вагу постійних витрат у загальній їх сумі. Високий коефіцієнт операційного левериджу при несприятливих змінах кон’юнктури товарного ринку і зниженні валового обсягу вхідного грошового потоку по операційній діяльності генерує значно більш високі темпи зниження суми чистого грошового потоку з цього виду діяльності .
Криміногенний ризик. У сфері фінансової діяльності підприємства він проявляється у формі оголошення його партнерами фіктивного банкрутства; підробки документів, що забезпечують незаконне привласнення сторонніми особами грошових та інших активів; викрадення окремих видів активів власним персоналом та інші.
За характеризуючим об’єктом, виділяють наступні групи фінансових ризиків:
ризик окремої фінансової операції. Він характеризує в комплексі увесь спектр видів фінансових ризиків, властиві певній фінансовій операції (наприклад, ризик властивий придбанню конкретної акції.
ризик різних видів фінансової діяльності (наприклад, ризик інвестиційної чи кредитної діяльності підприємства).
ризик фінансової діяльності підприємства в цілому. Комплекс різноманітних видів ризиків, властивих фінансовій діяльності підприємства, визначається специфікою організаційно-правової форми його діяльності, структурою капіталу, складом активів співвідношенням постійних і змінних витрат.
За сукупністю інструментів, що досліджуються, фінансові ризики поділяються на наступні групи:
індивідуальний фінансовий ризик. Він характеризує сукупний ризик, властивий окремим фінансовим інструментам;
портфельний фінансовий ризик. Він характеризує сукупний ризик, що властивий комплексу однофункціональних фінансових інструментів, об’єднаних у портфель (наприклад, кредитний портфель підприємства, його інвестиційний портфель).
За комплексністю дослідження виділяють наступні групи ризиків:
простий фінансовий ризик. Він характеризує вид фінансового ризику, який не розкладається на окремі його підвиди. Прикладом простого фінансового ризику є інфляційний ризик.
складний фінансовий ризик. Він характеризує вид фінансового ризику, що складається з комплексу його підвидів, що розглядаються.
За джерелом виникнення виділяють наступні групи фінансових ризиків:
зовнішній, систематичний або ринковий ризик. Цей ризик характерний для всіх учасників фінансової діяльності і всіх видів фінансових операцій. Він виникає при зміні окремих стадій економічного циклу, зміні кон’юнктури фінансового ринку та в інших аналогічних випадках на які підприємство в процесі своєї діяльності вплинути не може. До даної групи ризиків можуть бути віднесені інфляційний ризик, відсотковий ризик, валютний ризик, податковий ризик і частково інвестиційний ризик (при зміні макроекономічних умов інвестування);
внутрішній, не систематичний або специфічний ризик. Він може бути пов'язаний з некваліфікаційним фінансовим менеджментом, неефективною структурою активів і капіталу, недооцінки господарських партнерів, великою схильністю до ризикових фінансових операцій з високою нормою прибутку.
За фінансовими наслідками ризики поділяються на такі групи:
ризик, що спричиняє лише економічні втрати. При цьому виді ризику фінансові наслідки можуть бути лише негативними (втрата доходу чи капіталу;
ризик втраченої вигоди. Він характеризує ситуацію коли підприємство через об’єктивні та суб’єктивні причини, що склалися, не може здійснити заплановану фінансову операцію (наприклад, при знижені кредитного рейтингу підприємство не може отримати необхідний кредит і використати ефект фінансового левериджу).
ризик, що спричиняє як економічні втрати, так і додаткові доходи. Він пов’язаний зі здійсненням спекулятивних фінансових операцій.
За характером прояву в часі виділяють дві групи фінансових ризиків:
постійний фінансовий ризик. Він характерний для всього періоду здійснення фінансових операцій і пов’язаний з дією постійних факторів. Прикладом такого фінансового ризику є відсотковий ризик, валютний ризик.
тимчасовий фінансовий ризик. Він характеризує ризик, що носить перманентний характер і який виникає лише на окремих етапах здійснення фінансової операції. Прикладом такого виду фінансового ризику є ризик неплатоспроможності ефективно функціонуючого підприємства.
За рівнем фінансових втрат ризики поділяються на наступні групи:
допустимий фінансовий ризик. Він характеризує ризик, фінансові втрати за яким не перевищують розрахункової суми прибутку за здійснюваною фінансовою операцією;
критичний фінансовий ризик. Він характеризує ризик, фінансові втрати за яким не перевищують розрахункової суми валового доходу за здійснюваною фінансовою операцією;
катастрофічний фінансовий ризик. Він характеризує ризик, фінансові втрати за яким визначаються частковою чи повною втратою власного капіталу.
За можливістю передбачення фінансові ризики поділяються на наступні дві групи:
прогнозований фінансовий ризик. Він характеризує ті види ризиків, які пов’язані з циклічним розвитком економіки, зміною стадій кон’юнктури фінансового ринку.
не прогнозований фінансовий ризик. Він характеризує види фінансових ризиків, які не можна передбачити. Прикладом таких ризиків є ризик форс-мажорної групи, податковий ризик.
За можливістю страхування фінансові ризики поділяють на такі дві групи:
фінансові ризики, які можна застрахувати.
фінансові ризики, які не страхуються. До них відносять ті їх види, на які відсутні пропозиції відповідних страхових продуктів на страховому ринку.

9.3 Управління фінансовими ризиками
У системі методів управління фінансовими ризиками підприємства основна роль належить внутрішнім механізмам їх нейтралізації.
Внутрішні механізми нейтралізації фінансових ризиків являють собою систему методів мінімізації їх негативних наслідків, які обираються і здійснюються в рамках самого підприємства.
Система внутрішніх механізмів нейтралізації фінансових ризиків передбачає використання наступних основних методів.
1. Уникнення ризику. Цей напрям нейтралізації фінансових ризиків є найрадикальнішим. Він полягає в розробці таких заходів внутрішнього характеру, які повністю виключають конкретний вид фінансового ризику. До числа основних із таких заходів відносяться:
● відмова від здійснення фінансових операцій, рівень ризику за якими надмірно високий. Не дивлячись на високу ефективність цього способу, його використання носить обмежений характер, так як більшість фінансових операцій пов’язані зі здійсненням основної виробничо-комерційної діяльності підприємства, забезпечуючи регулярні надходження доходів і формування прибутку;
● відмова від використання у великих обсягах позичкового капіталу. Зниження частки позичкових фінансових засобів у господарському обороті дозволяє уникнути одного із найсуттєвіших фінансових ризиків – втрати фінансової стійкості підприємства. Разом з тим таке уникнення ризику веде за собою зниження ефекту фінансового левериджу, тобто можливості отримання додаткової суми прибутку на вкладений капітал;
● відмова від надмірного використання оборотних активів у низько ліквідних формах. Підвищення рівня ліквідності активів дозволяє уникнути ризику неплатоспроможності підприємства в майбутньому періоді. Проте таке уникнення ризику не лишає підприємству додаткових доходів від розширення обсягу продаж продукції в кредит і частково породжує нові ризики, пов’язані з порушенням ритмічності операційного процесу через зниження розміру страхових запасів сировини, матеріалів, готової продукції;
● відмова від використання тимчасово вільних грошових активів у короткострокових фінансових вкладеннях. Цей спосіб дозволяє уникнути депозитного і відсоткового ризику, але породжує інфляційний ризик, а також ризик упущеної вигоди.
2. Лімітування концентрації ризику. Механізм лімітування концентрації фінансових ризиків використовується зазвичай за тими їх видами, які виходять за межі допустимого їх рівня, тобто за фінансовими операціями, здійснюваним в зоні критичного чи катастрофічного ризику. Таке лімітування реалізується шляхом установлення на підприємстві відповідних внутрішніх фінансових нормативів у процесі розробки політики здійснення різних аспектів фінансової діяльності.
3. Хеджування. Цей термін використовується у фінансовому менеджменті в широкому і вузькому прикладному значенні. У широкому тлумачення термін хеджування характеризує процес використання будь-яких механізмів зменшення ризику можливих фінансових втрат – як внутрішніх (здійснюваних самим підприємством), так і зовнішніх (передачу ризиків іншим господарюючим суб’єктам – страховикам). У вузькому прикладному значенні термін хеджування характеризує внутрішній механізм нейтралізації фінансових ризиків, що базується на використанні відповідних видів фінансових інструментів (як правило похідних цінних паперів – деривативів).
4. Диверсифікація. Механізм диверсифікації використовується перш за все для нейтралізації негативних фінансових наслідків несистематичних (специфічних) видів ризиків. Разом з тим він дозволяє мінімізувати певним чином систематичні (специфічні) ризики – валютний, відсотковий та деякі інші. Принцип дії механізму диверсифікації базується на розмежуванні ризиків, що перешкоджає їх концентрації.
5. Розподіл ризиків. Механізм цього напряму нейтралізації фінансових ризиків базується на власному їх трансферті (передачі) партнерам за окремими фінансовими операціями. При цьому господарським партнерам передається та частина фінансових ризиків підприємства, за якою вони мають більше можливостей у нейтралізації їх негативних наслідків і мають ефективніші способи внутрішнього страхового захисту.
6. Самострахування (внутрішнє страхування). Механізм цього напрямку нейтралізації фінансових ризиків базується на резервуванні підприємством частини фінансових ресурсів, що дозволяє побороти негативні фінансові наслідки за тими фінансовими операціями, за якими ці ризики не пов’язані з діями контрагентів.
Страхування фінансових ризиків із залученням страхової компанії передбачає передачу всього фінансового ризику суб'єкта господарювання або його частини за певну плату (страхову премію) на утримання спеціалізованій фінансовій установі – страховій компанії. За такого варіанта джерелом покриття збитків суб'єкта господарювання в результаті настання несприятливих умов (страхового випадку) є фінансові ресурси страхової компанії. Загалом, на ринку страхових послуг пропонуються такі види страхування фінансових ризиків: (1) страхування кредитів (товарних, експортних тощо); (2) страхування інноваційних ризиків; (3) страхування депозитних ризиків; (4) страхування відповідальності; (5) страхування на випадок не досягнення планового рівня рентабельності та інші).
7. Інші методи внутрішньої нейтралізації фінансових ризиків. До числа основних із таких методів, використовуваних підприємством, можуть бути віднесені:
● забезпечення права вимагати з контрагента з фінансової операції додаткового рівня премії за ризик. Якщо рівень ризику за наміченою до здійснення фінансовій операції перевищує розрахунковий рівень доходу за нею (за шкалою “ доходність-ризик ”), необхідно забезпечити додаткове отримання доходу з неї чи відмовитись від її проведення;
● отримання від контрагентів певних гарантій. Такі гарантії, пов’язані з нейтралізацією негативних фінансових наслідків при настанні випадку ризику, можуть бути надані у формі поручительства, гарантійних листів третіх осіб, страхових полісів на користь підприємства зі сторони його контрагентів за високо ризикованими фінансовими операціями;
● скорочення переліку форс-мажорних обставин у контрактах з контрагентами. У сучасній вітчизняній господарській практиці цей перелік безпідставно розширюється (на відміну від загальноприйнятих міжнародних комерційних і фінансових правил), що дозволяє партнерам підприємства уникати в ряді випадків фінансової відповідальності за невиконання своїх контрактних зобов’язань;
● забезпечення компенсації можливих фінансових втрат через ризики за рахунок передбачуваної системи штрафних санкцій. Цей напрям нейтралізації фінансових ризиків передбачає розрахунок і включення до умов контрактів з контрагентами необхідних розмірів штрафів, пені, недотримок та інших форм фінансових санкцій у випадку порушення ними своїх зобов’язань (несвоєчасних платежів за продукцію, невиплати відсотків тощо). Рівень штрафних санкцій повинен повною мірою компенсувати фінансові втрати підприємства у зв’язку з неотриманням розрахованого доходу, інфляцією, зниженням вартості грошей у часі тощо.
Управління фінансовими ризиками підприємства являє собою процес передбачення і нейтралізації їх негативних фінансових наслідків, пов’язаних з їх ідентифікацією, оцінкою, профілактикою і страхуванням.
Формування і реалізація політики управління фінансовими ризиками передбачає здійснення наступних основних заходів:
Ідентифікація окремих видів ризиків, пов’язаних з фінансовою діяльністю підприємства.
Оцінка широти і достовірності інформації, необхідної для визначення рівня фінансових ризиків.
Вибір і використання відповідних методів оцінювання ймовірності настання ризикової події за окремими видами фінансових ризиків.
Визначення розміру можливих фінансових збитків при настанні ризикової події за окремими видами фінансових ризиків.
Дослідження факторів, що впливають на рівень фінансових ризиків підприємства. У процесі дослідження фактори, що впливають на рівень фінансових ризиків, поділяють на об’єктивні (фактори зовнішнього характеру ) і суб’єктивні (фактори внутрішнього характеру ).
Встановлення гранично допустимого рівня фінансових ризиків за окремими фінансовими операціями і видами фінансової діяльності. Він встановлюється в розмірі окремих видів фінансових операцій з урахуванням відповідного менталітету керівників і фінансових менеджерів підприємства (їх схильність до використання консервативної, помірної чи агресивної фінансової політики щодо окремих видів фінансової діяльності).
Вибір і використання внутрішніх механізмів у нейтралізації негативних наслідків окремих видів фінансових ризиків. Система таких внутрішніх механізмів включає різні методи їх профілактики, заходи зі самострахуванню окремих видів фінансових ризиків.
Вибір форм і методів страхування (“передачі”) окремих фінансових ризиків підприємства. У процесі такого страхування, що здійснюється спеціальними страховими компаніями, ризики, які страхуються зі значними розмірами можливих фінансових втрат, “передаються” частково або повністю іншим суб’єктам господарювання.
Оцінка результатів нейтралізації та організації моніторингу фінансових ризиків. Система показників результативності нейтралізації негативних наслідків окремих видів фінансових ризиків включає рівень можливих фінансових втрат, що нейтралізуються; економічність нейтралізації (співвідношення витрат на її здійснення до розміру можливих втрат); оцінку сукупного ризику фінансової діяльності підприємства з урахуванням заходів щодо їх нейтралізації та інші. Поточний нагляд за фінансовими ризиками включається до загальної системи моніторингу фінансової діяльності підприємства.

9.4 Оцінка ризиків
Оцінка рівня ризику є найбільш складним і відповідальним моментом, оскільки саме від її результатів залежать подальші дії підприємства. В першу чергу необхідно встановити перелік ризиків, які є найбільш реальними. Зміст даної процедури поділяють на два основних етапи.
По-перше, необхідно визначити перелік тих ризиків, зниження яких залежить безпосередньо від підприємства (наприклад, ризик втрати майна через недотримання умов зберігання і умов виробництва). До них, передусім, відносяться внутрішні ризики, (ризики, рівень яких залежить від організаційної структури, професійного рівня працівників, системи управління і контролю), вплив яких можна послабити або, навіть, частково ліквідувати за рахунок підвищення ефективності менеджменту.
По-друге, необхідно визначити ризики зовнішні, рівень яких не залежить від особливостей функціонування підприємства (наприклад, ризик змін законодавства). Ці ризики не можуть бути усунені, проте вони піддаються мінімізації.
Після встановлення переліку ризиків, необхідно визначити міру їх імовірності.
Не дивлячись на високий рівень невизначеності, кожний вид фінансового ризику може отримати відповідну кількісну оцінку.
Ризик має математично виражену ймовірність настання втрати, яка базується на статистичних даних і може бути розрахована з достатньо великим ступенем точності.
Для того, щоб кількісно визначити величину ризику, необхідно знати всі можливі наслідки певної дії та ймовірність самих наслідків. Ймовірність означає можливість отримання конкретного результату. По відношенню до економічних задач методи теорії ймовірностей зводяться до визначення значень ймовірностей настання подій і до вибору з усіх можливих подій найбільш привабливої події, виходячи з найбільшої величини математичного сподівання.
Інакше кажучи, математичне сподівання будь-якої події дорівнює добутку абсолютного значення цієї події та ймовірності її настання. Ймовірність настання події може бути визначена об’єктивним чи суб’єктивним методом.
Об’єктивний метод визначення ймовірності побудований на визначенні частоти, з якою відбувається дана подія. Якщо відомо, що при вкладенні капіталу в будь-яку справу прибуток у розмірі 3000 грн. був отриманий у 26 випадках зі 100, то ймовірність такого прибутку складе 0,26 (26 : 100).
Суб’єктивний метод визначення ймовірності заснований на використанні суб’єктивних критеріїв, які базуються на різноманітних припущеннях. До таких припущень можуть належати: думка особи, що оцінює, її особистий досвід, оцінка експерта, думка фінансового консультанта тощо. Коли ймовірність визначається суб’єктивно, то різні особи можуть встановлювати різне значення для однієї і тієї ж події і, відповідно, здійснювати свій власний вибір.
Прийом експертної оцінки представляє собою комплекс логічних та математично-статистичних методів та процедур, пов’язаних з діяльністю експерта по переробці інформації, необхідної для аналізу та прийняття рішень. Прийом експертної оцінки заснований на використанні здатності спеціаліста (його знань, уміння, досвіду, інтуїції тощо) приймати потрібне, найбільш ефективне рішення.
Величина ризику (ступінь ризику) вимірюється за допомогою двох категорій:
середньоочікуваного значення;
коливання (змінюваність) можливого результату.
Середньоочікуване значення – це значення величини події, яке пов’язане з невизначеною ситуацією. Середньоочікуване значення є середньозваженим для всіх можливих результатів, де ймовірність кожного результату використовується в якості частоти або ваги відповідного значення. Середньоочікуване значення показує результат, на який ми сподіваємось в середньому.
Чисельне значення цього коливання характеризує показник середньоквадратичного відхилення (σ), що розраховується за формулою:

σ= √(∑_(t=1)^n▒〖(ε- ε_R )^2×P_i 〗), (9.1)

де t – число періодів;
n – число спостережень;
ε – розрахунковий дохід по проекту при різних значеннях кон’юнктури;
εR – середній очікуваний дохід за проектом;
Pi – значення ймовірності, що відповідає розрахунковому доходу.
Наступним показником, що дозволяє оцінити ризик, є коефіцієнт варіації.
Коефіцієнт варіації – відносна величина, тому на її розмір не впливають абсолютні значення показника, що вивчається. За допомогою коефіцієнта варіації можна порівнювати навіть коливаність ознак, які виражені в різних одиницях виміру. Коефіцієнт варіації може змінюватись від 0 до 100 %. Чим більший коефіцієнт, тим більша коливаність. Встановлена наступна якісна оцінка різних значень коефіцієнту варіації:
до 10 % – слабкий рівень коливання;
10 – 25 % – помірний рівень коливання;
більше 25 % – високий рівень коливання.
Розрахунок коефіцієнту варіації () здійснюється за формулою:

V_σ= σ/ε_R (9.2)

Крім методу експертних оцінок застосовуються також аналітичний метод оцінки ризику і метод проведення аналогій.
Аналітичний метод дозволяє визначити ймовірність ризиків на підставі власної інформаційної бази. Так, за допомогою аналітичних розрахунків, використовуючи дані бухгалтерської звітності та управлінського обліку, можна встановити ймовірність ризику втрати майна, ризику неплатоспроможності тощо.
Метод проведення аналогії багато в чому подібний до аналітичного, але забезпечує меншу точність. Він ґрунтується на тотожності природи окремих господарських (фінансових) операцій підприємства. Наприклад, на підставі аналізу платоспроможності партнерів встановлено, що в середньому 15 % з них не виконують своїх зобов’язань, внаслідок чого ймовірність виникнення комерційного ризику щодо будь-яких операцій купівлі-продажу також приймається на рівні 15 %. Крім визначення ймовірності ризику, метод проведення аналогії може використовуватися для прогнозування ризику зміни цін та інфляційних процесів.
Оцінка (аналіз) ризику починається з виявлення його джерел і причин. При цьому важливо визначити, які джерела є переважаючими, щоб на них зосередити аналіз.
Найбільш простішим в ризик-менеджменті є аналіз чуттєвості.
Під аналізом чуттєвості розуміють простий, приблизний аналіз з багатьма припущеннями. Його проведення вимагає мінімальної первинної інформації.
Аналіз чуттєвості дозволяє:
перевірити чуттєвість результативної величини (прибутку, чистої теперішньої вартості) по відношенню до зміни однієї з змінних величин;
перевірити, які змінні є найбільш важливими (тобто є джерелами ризику);
визначити критичні значення змінних;
визначити допустимі зміни значень змінних.
Порядок проведення аналізу чуттєвості наступний:
визначаємо всі змінні параметри з їх очікуваною чистою теперішньою вартістю (базова ЧПВ);
по черзі змінюємо значення кожної змінної, що аналізується (припускаючи, що всі інші залишаються незмінними) на будь-якій фіксований %;
розраховуємо показник відношення приросту прибутку (після зміни змінної) до базової величини прибутку (даний показник, що вимірюється у відсотках і є показником чуттєвості результативної ознаки (прибутку) до варіації факторних ознак (змінних параметрів);
аналогічно визначаємо фактори чуттєвості за іншими змінними.
Даний аналіз дозволяє визначити фактори, зміна яких може здійснити значний вплив на результати діяльності підприємства (проекту).

9.5 Страхування ризиків
Страхування фінансових ризиків — вид майнового страхування, яке за своєю суттю є страхуванням ризику втрати прибутку чи неотримання доходу внаслідок різних причин. У вітчизняній страховій науці та практиці питання страхування фінансових ризиків є дискусійним та неоднозначним.
Страхування фінансових ризиків регламентується Законом України "Про страхування" (ст. 6), але ніякого визначення і класифікації фінансових ризиків у чинному законодавстві немає. У цій статті подаються добровільні види страхування, де фінансові ризики є у кількох самостійних видах страхування: 16) страхування кредитів; 17) страхування інвестицій; 20) страхування виданих гарантій (порук) та прийнятих гарантій, а також 18) страхування фінансових ризиків. З поданої класифікації складається враження, що лише ризики, які входять до "страхування фінансових ризиків", носять фінансовий характер.
Більшість страховиків трактують "фінансові ризики" як невиконання з певних причин страхувальником чи його контрагентом договірних зобов'язань за укладеними між ними угодами.
У світовій практиці страхування фінансових ризиків є досить поширеним, а в Україні таке страхування має неоднозначну оцінку як серед страховиків, так і їх клієнтів. Попит на цей вид страхування є дуже низьким, але обсяги страхових платежів за цим видом страхування є значними. У січні-вересні 2005 р. у структурі страхового ринку України на страхування фінансових ризиків відводилося 34,3 %.
Розглянемо, які схеми використовувались та використовуються вітчизняними підприємствами-страхувальниками та страховиками. Перша схема: укладення договору страхування за завищеною ціною.
Друга схема — "зарплатна схема": керівництво певної підприємницької структури домовлялося зі страховою компанією (чи створювало свою) і під виглядом страхових відшкодувань виплачувало співробітникам заробітну плату, обходячи таким чином сплату податку та нарахування зарплати через фонд заробітної плати. Ця схема зараз уже не використовується, бо встановлені законодавчі обмеження.
Третя схема: використання страхових компаній для вивозу капіталу за кордон. Зі страховою компанією укладається договір страхування під ризик, можливість настання якого є низькою (у більшості випадків це саме договір страхування фінансових ризиків). Українська страхова компанія перестраховує такі ризики у перестраховика-нерезидента.
Четверта схема: використання страхової компанії для переведення грошей у готівку. Страхувальник — керівник підприємства, маючи домовленість зі страховою компанією, укладає договір страхування майна і за перерахунком здійснює сплату страхового платежу (умовно 50 тис. грн.). Як фізична особа керівник цього ж підприємства страхує себе від нещасного випадку, уклавши договір страхування від нещасного випадку. При "настанні страхового випадку" отримує готівкою страхову суму, трохи меншу за розмір страхового платежу за договором страхування майна підприємства (умовно 45 тис. грн.). Різниця (у нашому випадку 5 тис. грн.) це винагорода страховій компанії.
П'ята схема: застосовується для оптимізації оподаткування. Вона дозволяє зменшити базу оподаткування прибутку підприємства за рахунок ставки оподаткування. Податок на прибуток підприємства — 25 %, податок на валовий дохід страхової компанії — 3 %. Таку схему використовують, коли існує кептивна страхова компанія або між керівництвом страхової компанії та керівництвом підприємства існують певні домовленості.
Шоста схема: використовується для купівлі нового підприємства. У межах, наприклад, фінансово-промислової групи, відбувається капіталізація страхової компанії, яка з часом купує цінні папери підприємства і стає його власником (співвласником). Таку схему часто використовують банки й страхові компанії, які утворюють фінансову групу для купівлі підприємств.
Отже, в Україні страхування фінансових ризиків використовується більшою мірою з метою оптимізації оподаткування й вивозу капіталу за кордон. Щоб знати, чи займається страховик тіньовим страхуванням, необхідно проаналізувати: динаміку страхових виплат (страхові виплати менші 20 % страхових платежів), обсяг страхових платежів зі страхування фінансових ризиків (великий обсяг свідчить про тінізацію), показники з обсягу перестрахувальних операцій (високі показники — застосування "нереального страхування").

Питання для роздуму, самоперевірки та повторення
1. Що таке фінансовий ризик?
2. Які основні методи нейтралізації фінансових ризиків?
3. Які основні заходи необхідні для ефективної політики управління фінансовими ризиками ?

 

Завдання, вправи, тести
Завдання 1
1. Ризик, що характеризується можливістю обезцінення реальної вартості капіталу — це:
а) інвестиційний ризик;
б) відсотковий ризик;
в) структурний ризик;
г) кредитний ризик.
2. До основних методів нейтралізації фінансових ризиків не належить:
а) хеджування;
б) диверсифікація;
в) планування ризиків;
г) розподіл ризиків.
3. Самострахування фінансових ризиків не передбачає:
а) страхування кредитів;
б) страхування майна;
в) страхування відповідальності;
г) страхування інноваційних ризиків.

ТЕМА 10 АНАЛІЗ ФІНАНСОВИХ ЗВІТІВ

План викладу і засвоєння матеріалу
10.1 Зміст і завдання аналізу фінансової звітності
10.2 Методи аналізу фінансової звітності
10.3 Аналіз динаміки і структури активів і пасивів балансу
10.4 Показники фінансової стійкості і стабільності підприємства та їх оцінка

10.1 Зміст і завдання аналізу фінансової звітності
Для того, щоб оцінити поточний і прогнозний фінансовий стан підприємства, необхідно провести фінансовий аналіз. Він є методом оцінки і прогнозування фінансового стану підприємства на підставі даних бухгалтерського обліку і звітності. Його завдання – оцінити фінансовий стан, з’ясувати можливості підвищення ефективності роботи підприємства за допомогою раціональної фінансової політики; оцінити напрями розвитку підприємства, виходячи з потреби у фінансових ресурсах.
Метою аналізу фінансової звітності є надання оцінки результатам господарської діяльності підприємства за звітний рік та його поточному фінансовому стану.
Під фінансовим станом розуміють спроможність підприємства фінансувати свою діяльність. Фінансовий стан може бути стійким, нестійким та кризовим. Здатність підприємства своєчасно здійснювати платежі та фінансувати свою діяльність на розширеній основі свідчить про його задовільний фінансовий стан.
Головною метою фінансового аналізу є своєчасне з’ясування і виправлення недоліків у фінансовій діяльності підприємства та знаходження резервів покращення фінансового стану підприємства і його платоспроможності.
Аналіз фінансової звітності повинен дати відповідь на два запитання: перше – чи має підприємство прибуток за результатами своєї господарської діяльності і друге – чи спроможне підприємство виконати взяті на себе зобов’язання і чи не призведе таке виконання до його ліквідації в зв’язку з недостатністю ресурсів.
Саме тому інформація, яку надають баланс і звіт про фінансові результати, містить наступні дані:
розмір капіталу і майна підприємства в абсолютних показниках (балансовий підсумок);
структура капіталу і майна (баланс);
зміни власного капіталу протягом звітного періоду;
розміри отриманого прибутку або понесених підприємством збитків протягом звітного періоду.
Аналіз фінансової звітності виконують, перш за все, фінансові менеджери підприємства для виявлення та усунення проблем в поточній діяльності, для розробки та прийняття рішень щодо підвищення ефективності виробничо-збутових операцій, раціонального використання наявних ресурсів, підвищення платоспроможності і підвищення фінансової стійкості підприємства, а також для забезпечення виконання планових фінансових показників і зобов’язань перед кредиторами та інвесторами.
Аналізом фінансових звітів займаються не лише керівники і відповідні служби підприємства, але і його засновники та інвестори з метою вивчення ефективності використання ресурсів, банки – для оцінки умов кредитування та визначення ступеню ризику, податкові органи – для виконання плану надходження коштів до бюджету тощо. Відповідно до цього аналіз поділяється на внутрішній та зовнішній.
Внутрішній аналіз проводиться службами підприємства і його результати використовуються для планування, контролю і прогнозування фінансового стану підприємства.
Основним змістом внутрішнього аналізу фінансового стану підприємства є:
а) аналіз динаміки прибутку та рентабельності підприємства;
б) аналіз кредитоспроможності підприємства;
в) оцінка використання майна і вкладеного капіталу;
г) аналіз власних фінансових ресурсів;
д) аналіз ліквідності і платоспроможності;
ж) аналіз самоокупності підприємства.
Зовнішній аналіз здійснюється інвесторами, постачальниками матеріальних і фінансових ресурсів, органами контролю на основі оприлюдненої звітності.
Основним змістом зовнішнього фінансового аналізу є:
аналіз абсолютних показників прибутку;
аналіз показників рентабельності;
аналіз фінансового стану підприємства, його фінансової стабільності;
аналіз ефективності використання залученого капіталу;
економічна діагностика фінансового стану підприємства.
Слід зазначити, що аналіз фінансової звітності не дозволяє робити категоричні висновки і тільки орієнтує користувача інформації в оцінці фінансового стану підприємства та визначенні його вузьких місць.

10.2 Методи аналізу фінансової звітності

Міжнародна практика розробила певні методи аналізу фінансової звітності, які ґрунтуються на різноманітних абсолютних та відносних типових показниках, що дають можливість не тільки проводити аналіз статей балансу підприємства, але і робити порівняльний аналіз по ряду підприємств окремої галузі господарства або таких, що займаються аналогічними видами діяльності. Такі співставлення звичайно проводяться не тільки за звітний період, але і за ряд років, що відображає доволі тривалий період діяльності підприємства. Це дозволяє визначати тенденції розвитку підприємства на перспективу, що має велике значення в практичній діяльності, оскільки підприємства здійснюють як довгострокове, так і середньострокове та поточне планування своєї діяльності.
Основними методами аналізу звітності є наступні:
читання звітності;
горизонтальний аналіз;
вертикальний аналіз;
трендовий аналіз;
розрахунок фінансових коефіцієнтів.
Читання звітності – це вивчення абсолютних показників, представлених у звітності. Шляхом читання звітності визначають майновий стан підприємства, коротко- і довгострокові інвестиції, джерела фінансування власного капіталу, оцінюються зв’язки між постачальниками і покупцями, виручка від діяльності та прибуток звітного року.
Горизонтальний аналіз – дозволяє визначити абсолютні і відносні зміни різних статей звітності у порівнянні з попереднім роком, півріччям чи кварталом.
Для визначення змін у господарській політиці підприємства більш, ніж за два послідовних роки, застосовується аналіз тенденцій розвитку (аналіз тренду), який є варіантом горизонтального аналізу.
Аналіз тенденцій розвитку передбачає використання індексів. При розрахунку індексів значення базисного року приймається за 100 %. Відповідно до цього розраховуються індекси для інших років. Базисним роком обирається той рік, показники якого є типовими, характерними для здійснення підприємницької діяльності за нормальних умов. При цьому слід обирати тільки значимі показники.
На відміну від горизонтального аналізу, що показує динаміку статей фінансової звітності за ряд років, вертикальний аналіз є аналізом внутрішньої структури звітності. При проведенні такого аналізу ціла частина приймається за 100 % і обчислюється питома вага кожної її складової. Такими цілими частинами може бути валюта балансу (Актив, Пасив), обсяг реалізації у Звіті про фінансові результати. За допомогою цього методу аналізу з’ясовують, яку частку у групі або підгрупі становить конкретна стаття, що дозволяє визначити вплив показника цієї статті на діяльність підприємства.
Оцінити фінансову звітність підприємства допомагають різні фінансові коефіцієнти, які показують фінансові пропорції між різними статтями звітності.
Фінансові коефіцієнти можна умовно поділити на чотири групи:
показники ефективності виробничої діяльності;
показники ділової активності;
показники ліквідності;
показники фінансової стійкості.
В залежності від конкретних цілей та завдань можна виконати фінансовий аналіз різного ступеня деталізації. Єдиної методики немає, тому аналітики використовують різноманітні набори показників.
Найчастіше оцінку фінансового стану проводять за допомогою фінансових коефіцієнтів, розрахованих на підставі показників балансу і Звіту про фінансові результати. За допомогою цього способу вивчаються такі важливі аспекти фінансового стану і результатів діяльності підприємства, як ліквідність, довгострокова платоспроможність, рентабельність.

10.3 Аналіз динаміки і структури активів і пасивів балансу

Про склад і структуру активів і пасивів балансу вже йшлось в лекції 2. Тому розглянемо значення бухгалтерського балансу для фінансового аналізу.
При економічному читанні балансу ставляться такі основні завдання: 1) виявити наявність та розміщення засобів на підприємстві, встановити зміни, які відбулися у їх складі і джерелах утворення за звітний період, дати оцінку цим змінам; 2) визначити платоспроможність підприємства і фактори, які впливають на неї; 3) вивчити швидкість обігу товарів; 4) проаналізувати стан дебіторської і кредиторської заборгованості; 5) визначити ступінь використання кредитів банку та своєчасність їх погашення; 6) перевірити підстави утворення і використання коштів фондів спеціального призначення; 7) встановити, як виконується бізнес-план підприємства; 8) встановити, як здійснені розрахунки з бюджетом та позабюджетними фондами; 9) визначити реальну вартість підприємства і його акцій; 10) зіставити баланс, який аналізується, з даними інших підприємств тієї ж галузі економіки.
Для вирішення цих задач в балансі виявляють характер і загальну направленість змін. Читання обов’язково передбачає наявність хоча б двох балансів: на початок і на кінець звітного періоду. Саме так створюється необхідна база для того, щоб розглядати баланс не як нерухому величину, а надати за допомогою порівняння характеристику цього балансу в цілому і окремих його частин.
Показники бухгалтерського балансу підприємства досліджуються шляхом горизонтального та вертикального аналізу.
При проведенні вертикального аналізу балансу необхідно звернути увагу на наступне:
аналізують майно підприємства, досліджуючи абсолютні показники, порівнюючи вартість майна на початок та кінець звітного періоду, з даними минулих періодів (див. табл. 10.1).
Таблиця 10.1
Абсолютні показники балансу підприємства
Назва показника Порядок (формула) розрахунку Призначення (опис)
Вартість майна підприємства Ф. 1 (ряд. 280) Валюта або підсумок балансу
Дебіторська заборгованість Ф. 1 (Σ ряд. 160, 170 – 210)
Характеризує вартість вилучених на певний період з господарської діяльності підприємства оборотних засобів
Кредиторська заборгованість Ф. 1 (Σ ряд. 530 –610)
Визначає вартість тимчасово залученого майна інших підприємств та фізичних осіб у господарський оборот підприємства в результаті несплати відповідних платежів
особлива увага приділяється статтям балансу, що свідчать про можливі недоліки та незадовільну роботу підприємства, тобто “негативним” статтям балансу;
при здійсненні аналізу проводять об’єктивну оцінку вартості майна в цілому, а також тієї частки, що реально знаходиться у власності та розпорядженні підприємства;
оцінюють стан необоротних активів підприємства та рівень його забезпеченості оборотними засобами (табл. 10.2).
Таблиця 10.2
Показники оцінки майнового стану підприємства
Назва показника Порядок (формула) розрахунку Призначення (опис)
Робочий капітал Ф. 1 (ряд. 260 – ряд. 620) Це власні оборотні засоби, які визначаються як різниця між оборотними активами підприємства та його короткостроковими зобов’язаннями; наявність робочого капіталу свідчить, що підприємство має фінансові ресурси для розширення діяльності та інвестування
Частка власних оборотних засобів Ф. 1 (ряд. 260 – ряд. 620) /ф. 1 (ряд. 260) Визначається як питома вага власних оборотних засобів в загальній вартості оборотних засобів; характеризує фінансову стабільність підприємства
Коефіцієнт зносу основних засобів Ф. 1 (ряд. 032) / ф. 1 (ряд.031) Розраховується як відношення суми зносу до первісної вартості основних засобів, характеризує фізичний стан основних засобів; стабільність та покращання показника в динаміці є позитивною тенденцією
Коефіцієнт придатності основних засобів Ф. 1 (ряд. 030) / Ф. 1 (ряд. 031) Розраховується як відношення залишкової вартості основних засобів до їх первісної вартості; чим він більший, тим кращий технічний стан основних засобів

Оскільки при читанні балансу користуються не одним, а хоча б двома балансами, це дозволяє з самого початку виявити загальну тенденцію у русі статей балансу, оцінка правильності (або помилковості) якої повинна і в подальшому стати однією з важливих задач його аналізу. Зіставляючи баланси на початок і кінець досліджуваного періоду, визначають як зміни всього балансу (збільшення або зменшення балансових статей), так і характер зрушень у складі його окремих вузлових частин. Практика аналізу балансів свідчить про те, що вже таке початкове знайомство з балансовими показниками в значній мірі визначає весь хід подальшого аналізу балансу. Дослідник звертає увагу на ті зміни в складі балансу, які є найбільш сприятливими, і на ті, які, навпаки, насторожують.
Наступним кроком ознайомлення з балансом є перевірка зусиль, здійснених підприємством і направлених на ліквідацію «хворих» статей балансу або, принаймні, до найбільшого їх скорочення.
На етапі перевірки забезпеченості підприємства власними оборотними засобами визначається величина власних оборотних засобів та ступінь забезпеченості ними підприємства.
Баланс підприємства можна вважати в цілому позитивним, якщо коефіцієнт платоспроможності більше 2,0; забезпеченість власними оборотними засобами більше 0,1; наявний приріст власного капіталу; немає різких змін в окремих статтях балансу; дебіторська заборгованість знаходиться в рівновазі з кредиторською; в балансі немає «негативних» статей; запаси та затрати не перевищують величини джерел їх покриття за рахунок власних оборотних засобів та позик.
Отже, ознаками «позитивного» балансу є наступні:
валюта балансу в кінці звітного періоду збільшилась в порівнянні з початком;
темпи приросту оборотних активів вищі, ніж темпи приросту необоротних активів;
власний капітал підприємства перевищує позиковий і темпи його росту вищі, ніж темпи росту позикового капіталу;
темпи приросту дебіторської та кредиторської заборгованості є приблизно однаковими ;
частка власних засобів в оборотних активах повинна бути більше 10 %.

10.4 Показники фінансової стійкості і стабільності підприємства та їх оцінка
Фінансова стійкість – це стан майна підприємства, що гарантує йому платоспроможність. Фінансова стійкість підприємства передбачає, що ресурси, вкладені в підприємницьку діяльність, повинні окупитись за рахунок грошових надходжень від господарювання, а отриманий прибуток забезпечувати самофінансування та незалежність підприємства від зовнішніх залучених джерел формування активів.
Розглянемо наступні коефіцієнти, які можна використати для аналізу довгострокової платоспроможності підприємства:
коефіцієнт концентрації власного капіталу;
коефіцієнт концентрації позикового капіталу;
співвідношення позикового і власного капіталу;
коефіцієнт забезпеченості за кредитами.
Чим вище значення коефіцієнта концентрації власного капіталу, тим більш фінансово стійке, стабільне і незалежне від кредиторів підприємство. Якщо його значення дорівнює 1 (або 100 %), це означає, що власники повністю фінансують своє підприємство.
Згідно з методикою № 81 і Методикою № 22 підприємство вважається фінансово стійким за умови, що частина власного капіталу в загальній сумі фінансових ресурсів підприємства становить не менше 50 %.
Хочемо звернути увагу також на П(С)БО 5, відповідно до якого заповнюється форма фінансової звітності «Звіт про власний капітал». Показники, наведені у Звіті, можна використовувати для аналізу динаміки структури власного капіталу.
Чим нижчий показник концентрації позикового капіталу, тим менша заборгованість підприємства, тим стійкіше його положення. Зростання цього показника в динаміці означає збільшення частки позикових коштів у фінансуванні підприємства.
Співвідношення позикового і власного капіталу. Як і перераховані вище коефіцієнти, цей показник дає найбільш загальну оцінку фінансової стійкості підприємства. Він розраховується за формулою:

Співвідношення позикового капіталу і власного = Позиковий капітал (ряд. 430+480+620+630 ф. 1) / Власний капітал (ряд. 380 ф. 1) (10.1)

Показник має досить просту інтерпретацію: його значення, що дорівнює, наприклад, 0,3, означає, що на кожну 1 грн. власних коштів, вкладених в активи підприємства, припадає 30 коп. позикових коштів. Зростання показника в динаміці свідчить про посилення залежності підприємства від інвесторів і кредиторів, тобто про деяке зниження фінансової стійкості, і навпаки.
Коефіцієнт забезпеченості за кредитами (інше найменування цього коефіцієнта – коефіцієнт покриття відсотка). З його допомогою оцінюється потенційна можливість підприємства погасити позику. Коефіцієнт показує ступінь захищеності кредиторів від несплати відсоткових платежів. Він розраховується за формулою:

Коефіцієнт забезпеченості за кредитами = Фінансовий результат (прибуток) до оподаткування від звичайної діяльності (ряд. 170 ф. 2) + Витрати на виплату відсотків (ряд. 140 ф. 2) / Фінансові затрати (ряд. 140 ф. 2) (10.2)

Зменшення значення коефіцієнта порівняно з аналогічним коефіцієнтом попереднього періоду свідчить про збільшення витрат підприємства на виплату відсотків за кредит.
Можна сформулювати правило, яке застосовують для підприємств будь-яких типів: кредитори (постачальники, інші контрагенти) віддають перевагу підприємствам з високою часткою власного капіталу, з більшою фінансовою автономністю, оскільки таке підприємство з більшою ймовірністю може погасити борги за рахунок власних коштів. Власники ж підприємства (акціонери, інвестори, інші особи, які зробили внесок до статутного капіталу) віддають перевагу розумному зростанню в динаміці частки позикових коштів.
Аналіз фінансової стійкості може проводитися із використанням показників таблиці 10.3.
За рівнем покриття різних видів джерел суми запасів і витрат розрізняють такі види фінансової стійкості підприємства:
абсолютна стійкість фінансового стану, коли власні джерела формування оборотних активів покривають запаси і витрати. При цьому наявність власних джерел формування оборотних активів визначається за балансом підприємства як різниця між сумою джерел власних та прирівняних до них коштів і вартістю основних фондів та інших необоротних активів;
нормальний стійкий фінансовий стан, коли запаси і втрати покриваються сумою власних джерел формування оборотних активів і довгостроковими позиченими джерелами;
нестійкий фінансовий стан, коли запаси і витрати покриваються сумою власних джерел формування оборотних активів, довгострокових позикових джерел, короткострокових кредитів і позик;
кризовий фінансовий стан, коли запаси і витрати не покриваються всіма видами можливих джерел їх забезпечення (власних, позикових та ін.), підприємство перебуває на межі банкрутства.
Таблиця 10.3
Показники оцінки фінансової стійкості підприємства
Назва показника Порядок (формула) розрахунку Нормативне (рекомендоване) значення Призначення (опис)
Коефіцієнт автономії Ф.1 (ряд. 380/ ряд. 640) > 0,5 Визначається як відношення загальної суми власних коштів до підсумку балансу, чим більше значення коефіцієнта, тим менша залежність підприємства від зовнішніх джерел фінансування
Коефіцієнт фінансової залежності Ф.1 (ряд. 640/ ряд. 380) – Показник обернений до коефіцієнта автономії; показує, яка сума загальної вартості майна підприємства припадає на 1 грн. власних коштів
Коефіцієнт маневреності власних засобів Ф. 1 (ряд. 380
– ряд. 080) / ф. 1 ряд 380 – Характеризує ступінь мобільності власних засобів підприємства
Коефіцієнт маневреності робочого капіталу Ф. 1 (ряд. 260
– ряд. 620)/ ф. 1 (ряд. 380) > 0,5 Розраховується як відношення вартості робочого капіталу (власних оборотних коштів) до суми джерел власних коштів; характеризує ступінь мобільності використання власних коштів підприємством
Коефіцієнт фінансової стабільності Ф. 1 (ряд.380)/ ф. 1 (ряд. 420 + ряд. 480 + ряд. 620
+ ряд. 630) > 1 Визначається як відношення власного капіталу та залученого
Коефіцієнт співвідношення залученого і власного капіталу Ф. 1 (ряд. 420 + ряд. 480 + ряд. 620 + ряд. 630)/ ф.1 (ряд. 380) Залежить від характеру
господарської діяльності Розраховується як відношення всієї суми зобов’язань по залучених коштах та суми власних коштів
Коефіцієнт концентрації власного капіталу (коефіцієнт автономії, коефіцієнт незалежності) Власний капітал (ряд. 380 ф. 1) / Активи підприємства (ряд. 080+260+270 ф. 1) – Визначає частку коштів власників підприємства в загальній сумі коштів, вкладених у майно підприємства. Характеризує можливість підприємства виконати свої зовнішні зобов’язання за рахунок використання власних коштів, незалежність його функціонування від позикових коштів.
Коефіцієнт концентрації позикового капіталу Позиковий капітал (ряд. 430+480+ 620+630 ф.1) / Активи підприємства (ряд. 080 + 260 + 270 ф. 1) – Є доповненням до попереднього коефіцієнта – їх сума дорівнює 1 (або 100%). Коефіцієнт характеризує частку позикових коштів у загальній сумі коштів, вкладених у майно підприємства
Питання для роздуму, самоперевірки та повторення
1. Дайте визначення терміну “фінансова звітність”.
2. Охарактеризуйте основні групи користувачів фінансової звітності.
3. Які основні методи аналізу фінансової звітності?
4. Які показники використовують у системі фінансового управління ?
5. Які групи коефіцієнтів використовують у фінансовому менеджменті?

ТЕМА 11 ВНУТРІШНЬОФІРМОВЕ ФІНАНСОВЕ ПРОГНОЗУВАННЯ ТА ПЛАНУВАННЯ

План викладу і засвоєння матеріалу
11.1 Місце фінансового планування в ринковій економіці
11.2 Зміст і задачі фінансового планування
11.3 Порядок розробки фінансового плану

11.1 Місце фінансового планування в ринковій економіці

Невизначеність, властива ринковим умовам господарювання, визначає нагальну необхідність планування або моделювання діяльності підприємства. При цьому фінансове планування можна визначити як один з найголовніших інструментів зміни напрямків фінансових потоків на підприємстві.
Планування – це процес розробки і прийняття цільових установок кількісного і якісного характеру з визначенням шляхів найефективнішого їх досягнення. Це установки, що розробляються у вигляді «дерева цілей».
Місце фінансового планування в ринковій економіці визначається тим, що планування є однією з функцій управління, тому фінансове планування – це функція управління фінансами.
Функції управління – це частина управлінської діяльності. Вони визначають формування структури управлінської системи.
Планування в управлінні – це:
конкретизація цілей управління в системі показників фінансово-господарської діяльності підприємства;
розробка стратегії і тактики діяльності, орієнтованої на досягнення цілей менеджменту.
З погляду менеджменту функція «планування» полягає в розробці змісту та послідовності дій для досягнення сформульованих цілей.
План підприємства, який враховує працю людей і рух ресурсів (матеріальних і фінансових), має силу наказу для зазначених в ньому осіб і структурних одиниць. В плані чітко і докладно зазначаються:
мета діяльності підприємства та його структур за плановий період, кількісно виражена системою встановлених показників із зазначенням конкретних видів випуску та характеру роботи;
методи і терміни ув’язки засобів і цілей;
етапи і строки виконання робіт;
виконавці плану по термінах і видах робіт;
методи, етапи і засоби контролю виконання плану.
Практично вся система господарського управління і регулювання виробництва створена на методах планування. Оскільки завершення одного етапу роботи служить початком наступного, пов’язати всі етапи без допомоги планування неможливо.
Необхідність складання планів визначається багатьма причинами, наприклад, В.Ковальов виділяє три найважливіших:
невизначеність майбутнього;
координуюча роль плану;
оптимізація економічних наслідків.
Фінансове планування не тотожнє фінансовому прогнозуванню.
Відомо, що прогнозування сконцентровано на найбільш ймовірних подіях і результатах. Якщо уявити наперед, що саме може відхилити заплановане в будь-який інший бік, тоді найбільш імовірно, що підприємство помітить небезпечні симптоми, а, отже, зможе зреагувати швидше, щоб виправити положення.
Слід відзначити, що фінансове планування не ставить за мету обов’язково звести до мінімуму ризики. Навпаки, його зміст полягає в аналізі і виборі ризиків, які необхідно прийняти, і тих, яких можливо було б уникнути.
В основу фінансового планування покладено стратегічний і виробничий плани.
Стратегічний план передбачає формулювання цілей, задач і сфери діяльності підприємства.
Виробничі плани складаються на основі стратегічного і передбачають визначення виробничої, маркетингової, науково-дослідної та інвестиційної політики.

11.2 Зміст і задачі фінансового планування
Фінансове планування означає свідому організацію фінансового розвитку на основі гармонійної і, по можливості, оптимальної структури цілей і відповідних їм засобів досягнення.
В той же час фінансове планування – процес розробки людьми конкретного плану фінансових заходів, тобто звичайний вид діяльності людини. Для того, щоб ця діяльність була успішною, необхідна наявність методології і методики розробки фінансового плану.
Планування фінансів, як і будь-який інший вид діяльності, має свою мету і свої задачі.
Метою планування фінансів є визначення можливих обсягів надходження грошових коштів і їх витрачання в плановому періоді.
Фінансовий план можна розглядати як завдання по окремих показниках, а також як фінансовий документ, що забезпечує взаємозв’язок показників розвитку підприємства з наявними ресурсами, взаємодію сукупної вартісної оцінки коштів, що беруть участь у відтворювальних процесах та в процесах обігу грошового капіталу.
Основне завдання фінансового планування – це забезпечення нормального відтворювального процесу необхідними джерелами фінансування, їх формування та використання.
Друге завдання – дотримання інтересів акціонерів та інших інвесторів. Бізнес-план, що містить докладне фінансове обгрунтування інвестиційного проекту, є для інвестора основним документом, що стимулює вкладення капіталу.
Третє завдання – гарантія виконання зобов’язань підприємства перед бюджетом та позабюджетними фондами, банками та іншими кредиторами. Оптимальна для підприємства структура капіталу приносить максимальний прибуток і максимізує платежі до державного бюджету.
Четверте завдання – виявлення резервів та мобілізація ресурсів з метою ефективного використання прибутку та інших доходів.
П’яте завдання – контроль за фінансовим станом, плато- і кредитоспроможністю підприємства.
Логічна послідовність процесу планування наведена на рис. 11.2.
Фінансове планування потрібне, в першу чергу, для збереження фінансової рівноваги підприємства, а, з іншого боку, – для уникнення накопичення зайвих ліквідних засобів.
Воно повинно охоплювати всі фінансово-економічні та виробничо-господарські процеси (рис. 11.3).
ефективно ці завдання можна лише в межах одночасного планування. Щоб пов’язати всі розрахунки один з одним, розробляють схему інтегрованого загального планування на підприємстві або систему планування.
Таке інтегроване планування дозволяє уникнути фінансової нерівноваги. Отже, фінансове планування представляє собою фінансове забезпечення господарської діяльності підприємства і формує основу для прийняття фінансових рішень.
11.3 Порядок розробки фінансового плану

Фінансовий план – це заключна частина бізнес-плану, яка узагальнює всі попередні розділи у вартісному виразі. В ньому повинні бути відображені дані про обсяг продажу і загальний прибуток, обсяг інвестицій, джерела фінансування, використання власних коштів, а також позикових (із зазначенням строків і джерел погашення заборгованості), строки окупності капіталовкладень, витрати виробництва та обігу, відсоткове співвідношення доходів і витрат, строки виплати дивідендів (для акціонерного товариства).

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Рис. 11.1 Логіка планування

Виконати
Умови, від яких залежить ефективність фінансового планування, витікають з самих цілей цього процесу і необхідного кінцевого результату. Акцент повинен бути зроблений на трьох з них.
1. Прогнозування. Першу умову можна сформулювати як здатність складати акуратні і обґрунтовані прогнози.
Не можна зводити прогнозування до чисто технічної вправи. Підгонка тенденцій під минулі факти і дані нічого не варта. Це пов’язано з тим, що майбутнє не обов’язково відтворює минулі картини, що було б зручним для планування.
2. Вибір оптимального фінансового плану.
В кінці своєї роботи фінансовому менеджеру доведеться визначити, який фінансовий план є найкращим. До цього часу не існує ніякої моделі чи процедури, які могли б врахувати всі складності і приховані перешкоди, що виникають в процесі фінансового планування.

 

 

 

 

 

Рис. 11.3. Склад фінансового планування

Очевидно, такі моделі ніколи не з’являться. Ця смілива заява базується на законі, який витікає з аксіом.
Аксіома 1. Сукупність невирішених проблем є нескінченною.
Аксіома 2. Кількість невирішених проблем, які окрема людина може враховувати кожний даний момент, не може перевищувати десяти.
Закон. Отже, в будь-якій діяльності завжди будуть існувати деякі 10 проблем, які можна назвати, але які не мають формального розв’язку.
Однак фінансовим менеджерам, які розробляють план, доводиться зустрічатись з невирішеними проблемами на кожному кроці, тому їм потрібно докласти максимум зусиль для пошуку аргументів.
Складання фінансового плану починають з прогнозу обсягу продажу. Прогноз обсягу продажу складається за кожним видом продукції, як правило, на 3 роки: для I-го року – щомісячно, для II-го – щоквартально, для III-го – на рік в цілому. Це пов’язано з тим, що в перший рік виробництва повинен бути відомий покупець продукції. Розрахунки на другий і третій роки мають характер прогнозів, складених на підставі маркетингових досліджень.
Важливим документом фінансового плану вважається баланс грошових витрат і надходжень, який має й іншу назву – баланс грошових потоків. Мета його складання полягає в тому, щоб досягти синхронності надходження і витрачання грошових коштів або, іншими словами, досягти необхідного рівня ліквідності активів майбутнього підприємства. Так як ліквідність визначається величиною на будь-яку дату, бажано, щоб дані балансу грошових витрат і надходжень наводились на короткі відрізки часу. При подовженні часових відрізків значення даних, викладених в цьому документі, знижується, навіть якщо вони є надійними.
Ліквідність проекту, що реалізується, може впливати на його прибутковість. Недостатність грошових коштів в конкретний момент часу спричиняє неплатежі і навіть загрозу банкрутства. Затримка в платежах призводить до необхідності сплачувати більші штрафи і пеню, що зменшують балансовий прибуток.
Баланс грошових потоків складається у вигляді таблиці, в якій відображаються дані про наявність грошових коштів на початок періоду, їх надходження і витрачання в самому періоді, і завершується таблиця даними про наявність грошових коштів на кінець періоду.
В аналітичних цілях таблиця може бути доповнена даними про дебіторську заборгованість, а саме: про розмір безнадійних боргів, складських запасів, кредиторської заборгованості, що були взяті з інших розділів фінплану. Дані балансу грошових потоків необхідно пов’язати з діями підприємства по формуванню власних оборотних коштів. Адже саме недостатність власних оборотних коштів та їх імобілізація створюють ситуацію, коли в потрібний момент на рахунках підприємства немає потрібних грошових коштів. Потрібно згадати і про те, що показники ліквідності визначаються співвідношенням розміру оборотних коштів і короткострокових позикових джерел їх формування.
Невеликий документ з досить простою структурою носить назву таблиці доходів і витрат. Цей документ показує, як буде формуватися прибуток підприємства.
До складу фінансового плану входить також баланс активів та пасивів підприємства.
Баланс активів та пасивів підприємства складається з метою оцінки тих видів активів, в які спрямовуються грошові кошти та тих видів пасивів, за рахунок яких планується фінансувати придбання чи створення цих активів. Серед активів балансу виділяють поточні активи (рахунок в банку, каса, інші надходження, дебіторська заборгованість) – як найбільш мобільну частину коштів, запаси та фіксовані активи. В пасиві відображено власні та позикові кошти, причому важливе значення має їх структура та зміна протягом запланованого трирічного періоду.
При складанні фінансового плану також проводиться аналіз беззбитковості підприємства (метод «Витрати – Обсяг – Прибуток»). Методологічні основи цього методу розроблені вже досить давно, але практичному його використанню сприяла система обліку витрат «direct-costing», в основі якої лежить розподіл витрат на постійні та змінні, які по-різному реагують на зміну обсягу виробництва.

Питання для роздуму, самоперевірки та повторення
Дайте визначення термінів “прогнозування” і “планування”.
Які принципи притаманні фінансовому плануванню, які задачі воно вирішує?
Що є головним інструментом фінансового планування?
Як розраховується потреба в додатковому зовнішньому фінансуванні?
Які основні види і напрямки планування?

Завдання, вправи, тести
Завдання 1.
1. До головних методів фінансового прогнозування належать:
а) метод ланцюгових різниць і метод експертних оцінок;
б) метод відсоткових чисел і морфологічні методи;
в) бюджетний і “метод відсотка від продажів”;
г) метод відносних різниць і балансовий метод.
2. Основними кроками прогнозування потреб фінансування є:
а) складання прогнозу продаж статистичними і іншими доступними методами;
б) складання прогнозу інвестицій в основні і оборотні активи, необхідні для досягнення необхідного обсягу продаж;
в) складання прогнозу змінних витрат;
г) усі відповіді правильні.
3. Основне завдання фінансового планування — це:
а) розрахунок необхідних фінансових ресурсів;
б) виявлення резервів та мобілізація ресурсів з метою ефективного використання прибутку та інших доходів;
в) забезпечення нормального відтворювального процесу необхідними джерелами фінансування, їх формування та використання;
г) дотримання інтересів акціонерів та інших інвесторів.

ТЕМА 12 АНТИКРИЗОВЕ ФІНАНСОВЕ УПРАВЛІННЯ ПІДПРИЄМСТВОМ

План викладу і засвоєння матеріалу
12.1 Поняття банкрутства
12.2 Процедура визнання підприємства банкрутом
12.3 Методи прогнозування банкрутства
12.4 Фінансова санація

12.1 Поняття банкрутства

Сучасне поняття банкрутства бере своє джерело з конкурсного процесу, що мав місце в середньовічній Італії. Термін банкрутство в перекладі з італійської означає: banco — лава, rotto — зламаний. Така назва походить від звичаю перекидати чи ламати лаву, на якій сидів неплатоспроможний міняйла. З часом термін банкрут (банкрутство) залишився, але став означати фінансовий крах боржника, неспроможного виконати свої зобов’язання перед кредиторами.
Законодавче визначення поняття банкрутства міститься в Господарському кодексі України (далі — ГК) і в Законі України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом».
Зазначені нормативні акти встановлюють умови та порядок відновлення платоспроможності суб’єкта підприємницької діяльності — боржника або визнання його банкрутом та застосування ліквідаційної процедури, повного або часткового задоволення вимог кредиторів.
Відповідно до ч. 2 ст. 209 ГК банкрутством вважається нездатність боржника відновити свою платоспроможність та задовольнити визнані судом вимоги кредиторів інакше як через застосування визначеної судом ліквідаційної процедури.
Водночас, поряд з поняттям банкрутства, важливим є поняття неплатоспроможності боржника, оскільки ГК і Закон першою чергою спрямовані на відновлення платоспроможності.
Згідно з ч. 1 ст. 209 ГК суб’єкт підприємництва (боржник) визнається неспроможним у разі нездатності після настання встановленого строку виконати свої грошові зобов’язання перед іншими особами, територіальною громадою або державою інакше як через відновлення його платоспроможності.
Отже, за неспроможності боржник може виконати свої зобов’язання через процедуру відновлення платоспроможності, а за банкрутства боржник (банкрут) має задовольнити вимоги кредиторів через ліквідаційну процедуру.
Виокремлюють кілька рівнів неплатоспроможності.
Поточна неплатоспроможність — фінансовий стан будь-якого підприємства, якщо на конкретний момент через випадковий збіг обставин тимчасово суми наявних у нього коштів і високоліквідних активів недостатньо для погашення поточного боргу.
Критична неплатоспроможность — фінансовий стан підприємства містить ознаки потенційного банкрутства. За критичної неплатоспроможності перевага повинна надаватися позасудовим заходам відновлення платоспроможності боржника або його санації в процесі провадження справи про банкрутство.
Надкритична неплатоспроможність — якщо за підсумками року коефіцієнт покриття менше ніж 1 і підприємство не отримало прибутку, то такий його фінансовий стан характеризується ознаками надкритичної неплатоспроможності, коли задоволення визнаних судом вимог кредиторів можливе не інакше як через застосування ліквідаційної процедури.

12.2 Процедура визнання підприємства банкрутом
Справи про банкрутство розглядаються виключно господарськими судами, навіть якщо одна із сторін – це фізична особа, в тому числі така, що не є суб’єктом підприємницької діяльності.
Боржниками можуть бути лише юридичні особи, що зареєстровані як суб’єкти підприємницької діяльності, а кредиторами – як юридичні, так і фізичні особи.
Ініціаторами порушення процедури банкрутства можуть бути як кредитори підприємства-боржника, так і саме підприємство. Справи про банкрутство підвідомчі господарським судам і розглядаються ними за місцезнаходженням боржника.
Право на звернення до господарського суду із заявою про порушення справи про банкрутство мають боржник, кредитор.
Якщо кредитор має на руках виконавчий документ, він не зобов’язаний звертатися до боржника з претензією, перш ніж подати заяву про порушення справи про банкрутство.
Проте на практиці господарські суди вимагають від кредитора також доказів неплатоспроможності боржника.
Для ініціювання процедури визнання підприємства банкрутом кредитору достатньо надіслати до господарського суду заяву, додавши до неї необхідні докази.
Заява про порушення справи про банкрутство подається боржником або кредитором у письмовій формі, підписується керівником боржника чи кредитора (іншою особою, повноваження якої визначені законодавством або установчими документами), громадянином – суб’єктом підприємницької діяльності (його представником) і повинна містити: найменування господарського суду, до якого подається заява; найменування (прізвище, ім’я та по батькові) боржника, його поштову адресу; найменування кредитора, його поштову адресу, якщо кредитором є юридична особа, якщо кредитор – фізична особа, в заяві зазначаються прізвище, ім’я та по батькові, а також місце його проживання; номер (код), що ідентифікує кредитора як платника податків і зборів (обов’язкових платежів); викладення обставин, які підтверджують неплатоспроможність боржника, із зазначенням суми боргових вимог кредиторів, а також строку їх виконання, розміру неустойки (штрафів, пені), реквізитів розрахункового документа про списання коштів з банківського або кореспондентського рахунку боржника та дату його прийняття банківською установою боржника до виконання; перелік документів, що додаються до заяви.
З метою забезпечення майнових інтересів кредиторів в ухвалі господарського суду про порушення провадження у справі про банкрутство або в ухвалі, прийнятій на підготовчому засіданні, вказується про введення процедури розпорядження майном боржника та призначається розпорядник майна у визначеному порядку.
Кредитори мають право запропонувати кандидатуру розпорядника майна, яка відповідає попередньо встановленим вимогам.
Розпорядником майна може бути призначено фізичну особу – суб’єкта підприємницької діяльності, яка має вищу юридичну чи економічну освіту або володіє спеціальними знаннями, не є зацікавленою особою стосовно боржника та кредиторів і яка має ліцензію арбітражного керуючого, що видається в установленому законодавством порядку.
Розпорядниками майна не можуть призначатися особи, які:
здійснювали раніше управління боржником – юридичною особою, за винятком випадків, коли з моменту усунення даної особи від управління боржником пройшло не менше трьох років;
мають судимість за вчинення корисливих злочинів.
Розпорядник майна призначається на строк не більше, ніж шість місяців. Цей строк може бути продовжений або скорочений судом за клопотанням комітету кредиторів чи самого розпорядника майна або власника (органу, уповноваженого управляти майном) боржника.
Попереднє засідання господарського суду проводиться не пізніше трьох місяців після проведення підготовчого засідання суду. Про попереднє засідання суду повідомляються сторони, а також інші учасники провадження у справі про банкрутство.
На цьому засіданні господарський суд розглядає реєстр вимог кредиторів, вимоги кредиторів, щодо яких були заперечення боржника і які не були включені розпорядником майна до реєстру вимог кредиторів.
За результатами розгляду господарський суд виносить ухвалу, в якій зазначається розмір визнаних судом вимог кредиторів, які включаються розпорядником майна до реєстру вимог кредиторів, та призначається дата проведення зборів кредиторів.
Ухвала є підставою для визначення кількості голосів, які належать кожному кредитору при прийнятті рішення на зборах (комітеті) кредиторів.
Протягом трьох місяців з дня винесення ухвали про санацію боржника керуючий санацією зобов’язаний подати комітету кредиторів для схвалення план санації боржника.
План санації повинен містити заходи щодо відновлення платоспроможності боржника, умови участі інвесторів, за їх наявності, у повному або частковому задоволенні вимог кредиторів, зокрема шляхом переведення боргу (частини боргу) на інвестора, строк та черговість виплати боржником або інвестором боргу кредиторам та умови відповідальності інвестора за невиконання взятих згідно з планом санації зобов’язань.
План санації повинен передбачати строк відновлення платоспроможності боржника. Платоспроможність вважається відновленою за відсутності ознак банкрутства, визначених Законом.
План санації вважається схваленим, якщо на засіданні комітету кредиторів таке рішення було підтримано більш як половиною голосів кредиторів – членів комітету кредиторів.
Схвалений комітетом кредиторів план санації та протокол засідання комітету кредиторів подаються керуючим санацією в господарський суд на затвердження не пізніше п’яти днів з дня проведення засідання комітету кредиторів.
У разі схвалення комітетом кредиторів плану санації, який передбачає більший строк санації боржника, ніж початково встановлений, господарський суд продовжує строк санації, якщо є підстави вважати, що продовження строку санації і виконання плану санації призведе до відновлення платоспроможності боржника.
Якщо протягом шести місяців з дня винесення ухвали про санацію до господарського суду не буде подано плану санації боржника, арбітражний суд має право прийняти рішення про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури.
Приймати рішення про ліквідацію підприємства можуть такі особи та органи:
власник (власники) або орган, уповноважений створювати підприємство, а щодо господарських товариств – вищий орган товариства;
власник (власники) за участю трудового колективу або органу, уповноваженого створювати таке підприємство;
суд або господарський суд.
Що стосується підстав для ліквідації підприємства, то такими можуть бути:
закінчення строку, на який воно створювалося, або досягнення мети, поставленої при його створенні;
рішення власника (власників), органу, уповноваженого створювати підприємство, або вищого органу товариства;
рішення суду або господарського суду про визнання недійсними установчих документів і рішення про створення підприємства;
рішення суду або господарського суду за поданням органів, що контролюють діяльність товариства, у разі систематичного або грубого порушення ним законодавства;
рішення господарського суду про визнання підприємства банкрутом;
рішення суду про заборону діяльності підприємства через невиконання умов, встановлених законодавством, і незабезпечення дотримання цих умов чи незміну виду діяльності в передбачений рішенням строк;
рішення суду або господарського суду про скасування державної реєстрації підприємства через несвоєчасне повідомлення підприємством про зміну його найменування, організаційної форми, форми власності та місцезнаходження;
рішення суду або господарського суду про скасування державної реєстрації підприємства через неподання протягом року до органів державної податкової служби податкових декларацій, документів фінансової звітності відповідно до законодавства;
інші підстави, передбачені законодавчими актами України.
Строк ліквідаційної процедури не може перевищувати дванадцяти місяців, однак господарський суд може продовжити цей строк на шість місяців.

12.3 Методи прогнозування банкрутства

Сучасна економічна наука має у свому арсеналі велику кількість різноманітних прийомів і методів прогнозування фінансових показників, в тому числі в плані оцінки можливого банкрутства. Розглянемо три основних підходи до прогнозування фінансового стану з позиції можливого банкрутства підприємства: а) розрахунок індексу кредитоспроможності; б) використання системи формалізованих і неформалізованих критеріїв; в) оцінка і прогнозування показників задовільності структури балансу.
Розрахунок індексу кредитоспроможності. Однією з перших спроб використати аналітичні коефіцієнти для прогнозування банкрутства вважається робота У. Бівера, який проаналізував 30 коефіцієнтів за п’ятирічний період по групі компаній, більша частина з яких збанкрутіла (Beaver 1966). Всі коефіцієнти були згруповані ним в шість груп, при цьому дослідження показало, що найбільшу значимість для прогнозування мав показник, що характеризував співвідношення припливу грошових коштів і залученого капіталу.
Найбільш відома в цьому напряму є праця західного економіста Е. Альтмана, що розробив за допомогою апарату мультиплікаційного дискримінантного аналізу (Multiple-discriminant analysis, МDA) методику розрахунку індексу кредитоспроможності (Altman, 1968). Цей індекс дозволяє заздалегідь розділити господарські суб’єкти на потенційних банкрутів і небанкрутів.
При побудові індексу Альтман дослідив 66 підприємств промисловості, частина яких збанкрутіла в період між 1946 та 1965 р.р., а частина працювала успішно, і дослідив 22 аналітичних коефіцієнта, які могли б бути корисними для прогнозування можливого банкрутства. З цих показників він відібрав п’ять найбільш значних для прогнозу і побудував багатофакторні регресійні рівняння. Таким чином, індекс Альтмана представляє собою функцію від деяких показників, що характеризують економічний потенціал підприємства і результати його роботи за минулий період. В загальному вигляді індекс кредитоспроможності (Z) має наступний вигляд:

Z = 1,2 К1 + 1,14 К2 + 3,3 К3 + 0,6 К4 + 0,999 К5, (12.1)

де К1 = робочий капітал / загальна кількість активів (частка оборотних засобів у активах; показує ступінь ліквідності активів);
К2 = чистий прибуток / загальна кількість активів (рентабельність активів, обчислена за нерозподіленим прибутком);
К3 = прибуток до оподаткування / загальна кількість активів (рентабельність активів, обчислена за прибутком від реалізації продукції);
К4 = власний капітал (ринкова вартість акцій) / поточні зобов’язання (коефіцієнт покриття за ринковою вартістю власного капіталу);
К5 = чистий дохід / загальна кількість активів (віддача всіх активів, оборотність активів).
Критичне значення Z = 2,675, із цим значення порівнюється розрахункове значення Z для конкретного підприємства. Якщо Z < 2,675, підприємству в найближчі два-три роки загрожу банкрутство; якщо Z > 2,675, це свідчить про сталий фінансовий стан підприємства.
Відомі й інші подібні критерії. Наприклад, у 1977 р. британські вчені Р.Тафлер і Г. Тишоу апробували підхід Альтмана на даних вісімдесяти британських компаній і побудували чотирьохфакторну прогнозну модель з певним набором факторів (Taffler, Tisshaw).
Значимість методики Альтмана визначається не стільки приведеним в ній критеріальним значенням показника Z, скільки власне технікою. Застосування критерію Z для українських підприємств якщо і є можливим, то з дуже великим припущенням. Причин тому декілька. По-перше, модель збудована за даними американських компаній, разом з тим очевидно, що будь-яка країна має свою специфіку організації бізнесу (про це, до речі, свідчать і дослідження британських вчених). По-друге, критерій Z побудований, в основному, за даними 50-х років; за минулі роки економічна ситуація змінилась у всьому світі і тому зовсім не обов’язково, що повторення аналізу за методикою Альтмана сьогодні залишило б структурний склад моделі без зміни. По-третє, модель Альтмана може бути реалізована лише у відношенні великих компаній, що котирують свої акції на біржах. Саме для таких компаній можна отримати об’єктивну ринкову оцінку власного капіталу (показник К3). Однак вже є досвід розрахунку індексу Z для вітчизняних компаній нафтогазового комплексу.
З метою своєчасного виявлення тенденцій формування незадовільної структури балансу у прибутково працюючого суб’єкта підприємницької діяльності і вжиття випереджувальних заходів, спрямованих на запобігання банкрутству, проводиться систематичний експрес-аналіз фінансового стану підприємств (фінансовий моніторинг) за допомогою коефіцієнта Бівера.
Коефіцієнт Бівера розраховується, як відношення різниці між чистим прибутком і нарахованою амортизацією до суми довгострокових і поточних зобов’язань, за формулою:

Кб = (Ф220 – Ф260) / (П480 + П620), (12.4)

де Кб – коефіцієнт Бівера;
Ф220, Ф260 – чистий прибуток і амортизація, наведені у рядках 220 і 260 форми № 2 «Звіт про фінансові результати» відповідно;
П480, П620 – довгострокові і поточні зобов’язання (підсумки розділів ІІІ і ІV), наведені у рядках 480 і 620 форми № 1 «Баланс».
Ознакою формування незадовільної структури балансу є таке фінансове становище підприємства, у якого протягом тривалого часу (1,5–2 роки) коефіцієнт Бівера не перевищує 0,2, що відображає небажане скорочення частки прибутку, який направляється на розвиток виробництва. Така тенденція в кінцевому випадку призводить до незадовільної структури балансу, коли підприємство починає працювати в борг і його коефіцієнт забезпечення власними засобами стає меншим 0,1.

12.4 Фінансова санація
Одним із засобів подолання платіжної кризи та запобігання банкрутству підприємства є фінансова санація. В чому ж суть фінансової санації підприємств? Термін «санація» походить від латинського «sanare» і перекладається як оздоровлення або видужання. Економічний словник трактує це поняття як систему заходів, що здійснюються для запобігання банкрутством промислових, торгових, банківських монополій. Санація може відбуватися способом об'єднання підприємства, яке перебуває на межі банкрутства з потужнішою компанією; з допомогою випуску нових акцій або облігацій для мобілізації грошового капіталу; збільшення банківських кредитів і надання урядових субсидій; перетворення короткострокової заборгованості в довгострокову; повної або часткової купівлі державою акцій підприємства, що перебуває на межі банкрутства. Проте, на нашу думку, таке трактування цілей санації та механізму її проведення, перелік санаційних заходів є недостатньо точно окресленим, оскільки запобігання банкрутству ще не означає оздоровлення та повного виходу підприємства з фінансової кризи, а названі заходи, по-перше, не є вичерпними і, по-друге, не розкривають принципових методологічних підходів до вибору тих чи інших форм санації.
Деякі із вітчизняних авторів (наприклад І. А. Бланк) із санацією ототожнюють лише заходи щодо залучення зовнішньої фінансової допомоги, які спрямовані на запобігання оголошенню підприємства-боржника банкрутом та його ліквідації. З цим не можна погодитись, оскільки невід'ємною складовою частиною процесу оздоровлення будь-якого підприємства є мобілізація внутрішніх фінансових резервів. Відомий фахівець у галузі банкрутства М. І. Тітов у монографії, присвяченій матеріально-правовим та процесуальним аспектам банкрутства, пропонує таке законодавче визначення санації: санація - це оздоровлення неспроможного боржника, надання йому з боку власника майна, кредиторів та інших юридичних і фізичних осіб (у тому числі зарубіжних) фінансової допомоги, спрямованої на підтримку діяльності боржника і запобігання його банкрутству. Однак це визначення також не вільне від розуміння санації тільки як інституту фінансової підтримки боржника.
Згідно із Законом України «Про банкрутство» під санацією розуміють задоволення вимог кредиторів та виконання зобов'язань перед бюджетом та іншими державними цільовими фондами. Згідно з таким підходом санація є лише інститутом переведення боргу. З цим теж аж ніяк не можна погодитися.
Згідно із Законом «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» санація - це система заходів, що здійснюються в процесі провадження справи про банкрутство з метою запобігання визнанню боржника банкрутом та його ліквідації, спрямована на оздоровлення його фінансового стану, а також на задоволення в повному обсязі або частково вимог кредиторів через кредитування, реструктуризацію боргів і капіталу та (або) зміну організаційної чи виробничої структури суб'єктів підприємницької діяльності. Досудова санація - система заходів для відновлення платоспроможності боржника, які здійснюються власником підприємства-боржника з метою запобігання його ліквідації. Ці заходи стосуються реорганізаційних, організаційно-господарських, управлінських, інвестиційних, технічних, фінансово-економічних, правових питань і провадяться згідно з чинним законодавством до початку порушення справи про банкрутство.
Використавши все раціональне, що є в кожному з цих трактувань, можна сформулювати одне універсальне визначення. На нашу думку, найближче до цього підійшли кілька зарубіжних економістів (Н. Здравомислов, Б. Бекенферде, М. Гелінг). Вони вважають, що санація - це система фінансово-економічних, виробничо-технічних, організаційно-правових та соціальних заходів, спрямованих на досягнення чи відновлення платоспроможності, ліквідності, прибутковості та конкурентоспроможності підприємства-боржника в довгостроковому періоді.
За джерелами мобілізації фінансових ресурсів, розрізняють автономну та гетерономну санацію. Автономна санація передбачає фінансування оздоровлення підприємства за рахунок його власних ресурсів і коштів, наданих власниками та іншими особами (без залучення в санаційний процес сторонніх осіб). Гетерономна (зовнішня) санація характеризується участю в ній сторонніх осіб, зокрема банків та інших кредиторів, клієнтів, держави.
Метою фінансової санації є покриття поточних збитків та усунення причин їхнього виникнення, поновлення або збереження ліквідності та платоспроможності підприємств, скорочення всіх видів заборгованості, поліпшення структури оборотного капіталу та формування фондів фінансових ресурсів, необхідних для проведення санаційних заходів виробничо-технічного характеру.

Питання для роздуму, самоперевірки та повторення
1. Як забезпечується досягнення високої ставки доходності власного капіталу?
2. Що таке банкрутство?
3. Які ознаки банкрутства?
4. Яка найпоширеніші діагностики банкрутства?
5. Які можливі заходи для уникнення банкрутства?
6. Як розраховується значення коефіцієнта Бівера ?

Завдання, вправи, тести
Завдання 1
1. Найважливіша фінансова мета, що забезпечує стійкий розвиток кожного підприємства — це:
а) досягнення постійного рівня прибутку;
б) досягнення високої ставки дохідності власного капіталу;
в) зниження сукупних витрат;
г) немає правильної відповіді.
2. Темп стійкого розвитку підприємства забезпечується:
а) за рахунок внутрішніх джерел фінансування;
б) за рахунок позикового капіталі;
в) правильні відповіді а) і б);
г) немає правильної відповіді.
3. Банкрутство — це:
а) природний процес конкурентної боротьби, у ході якої слабі підприємства, що виготовляють продукцію, яка не має попиту, припиняють свою діяльність;
б) неплатоспроможність підприємства, боргова нездатність і неможливість продовження виробничої і фінансово-господарської діяльності через відсутність коштів;
в) правильні відповіді а) і б);
г) немає правильної відповіді.