ІЕВ

ІЕВ 13.10.2016 06:50

1. 1.  Первісний лад та основні риси періодизації первісної доби.

Первісна доба — найтриваліша в історії людства. Вона тривала з появи перших людей до виникнення стародавніх цивілізацій (IV- III тис. до н. ери). Первісне суспільство поділяється умовно на

ü кам'яний (палеоліт, мезоліт, неоліт),

ü мідно-бронзовий

ü залізний віки.

Кожному із цих етапів людського життя були притаманні певні риси, особливості, здобутки матеріальної культури, заняття та знаряддя праці.

Так, палеоліт (давній кам'яний вік) був найдовшим періодом. Для нього були характерними примітивні знаряддя праці, збиральництво, мисливство, рибальство, як основні види господарювання, що свідчило про його привласнювальний характер. В цей час людина навчилася видобувати і підтримувати вогонь — одне з найвизначніших її досягнень. З'явилися постійну житла. Палеоліт збігається із найважчим в історії людству льодовиковим періодом.

У мезоліті (середньому кам'яному віці) вдосконалювалися знаряддя праці первісних людей. Були винайдені лук і стріли. З'явився найдавніший транспорт — водний (плоти, човни).

Під час перехідного періоду від мезоліту до неоліту (протонеоліт) зароджуються відтворюючі форми господарювання у тваринництві. Першими прирученими тваринами були собака, свиня і бик. В цей час виникає землеробство, перші постійні поселення людей.

Для неоліту (новий кам'яний вік) притаманне утвердження відтворювальних форм господарювання. Відбувається «неолітична революція». Відтворююче господарство стає цінуючим. Основні заняття людей — землеробство, тваринництво, гончарство та інші. В цей час з'являється наземний транспорт — віз, сани. Худоба використовується як тяглова сила. З'являється система обміну.

Визначальними рисами мідно-бронзового віку було існування відтворюючого господарства, швидкий розвиток орного землеробства, тваринництва, посилення поділу праці на землеробство, скотарство, ремесло. Обмін набуває постійного характеру, стає регіональним.

Ранній залізний вік характеризувався співіснуванням бронзових і залізних знарядь

праці. В цей час відбувається перехід від мотики до сохи та плуга, з'являються залізні ножі, серпи, лемеші, круглі жорна. Бурхливо розвиваються ремесла — ковальство, гончарство. Зростає продуктивність сільського господарства, розвивається птахівництво. Для раннього залізного віку характерний швидкий розвиток торгівлі.

Вдосконалення знарядь праці, суспільний поділ праці, а також торгівля створили передумови для виникнення державних утворень — центрів світової цивілізації. В цілому ж господарство первісної доби мало натуральний характер.

 

2. Господарська діяльність в первісній історії України, Трипільська або Черняхівська культури (обрати одну).

Як свідчать археологічні дані, на території сучасної України були виявлені пам'ятки буття найдавніших людей, що з'явилися в Європі близько 1 млн років тому. Ці залишки виявлено на Закар­патті, Наддніпрянщині, Житомирщині та в Криму. Світове значен­ня має відкриття видатної пам'ятки духовного життя прадавнього населення України — Кам'яної Могили, завдяки якій ми маємо змогу з'ясувати чимало питань життєдіяльності, способу мислен­ня, світосприйняття та духовності первинних спільнот людей, починаючи ще від палеоліту й аж до епохи бронзи. На українських землях знайшли відображення фактично всіх археологічних періодів. У добу палеоліту основу діяльності на­ших давніх земляків становить мисливство, поряд з яким існува­ли збиральництво та рибальство. За ознаками видів діяльності гос­подарство мало привласнювальний характер. Пам'ятки палеоліту були знайдені у так званих стоянках — «стійбищах», що свідчило вже про тривалий час перебування в них людей, які вміли виготовляти кам'яні знаряддя праці. Формою соціальної та господарської організації ви­ступала переважно родова громада. У період неоліту виникає принципово нива форма діяльно­сті — відтворювальна, передусім землеробство та скотарство. Лю­ди переходять до осілих форм життя. Основою людських спільнот виступає вже не лише родова община (кровна спільність), а й сусідська (територіальна спільність).На сьогодні в межах України виявлено близько 700 поселень та окремих місцезнаходжень неолітичної епохи. Визначено до­сить строкатий етнокультурний склад населення цієї доби - строкатий як за рівнем культурно-економічного розвитку окре­мих племен, так і за їхнім походженням. Особливе місце в господарській еволюції українських земель посідає Трипільська культура (VII—НІ тисячолітті до и.е.). Пер­шим дослідником цієї культури був чеський археолог В. Хвойка, життя і наукова діяльність якого була пов'язана з Києвом. На по­чатку XX ст. в селі Трипіллі на Київщині він проводить розкопки і виявляє пам'ятки стародавньої культури, що отримала назву «трипільська».Трипільське суспільство було суспільством землеробів і досягло високого рівня розвитку та стояло на порозі цивілізації. Археологічні розкопки трипільських поселень (Майданецьке, Тальянки, Доброводи та ін.) засвідчують, що чисельність населення в них налічувала від 3 до 10 тис. осіб. Ці поселення розташовувалися на площі 200—400 га, тому їх по праву можна вважати протомістами.. Однак досягти рівня цивілізації трипільцям так і не вдалося через певні вади економіки та природні негаразди, що спіткали суспільство наприкінці IV тисячоліття до н.е. Екстенсивна перелогова система орного землеробства зумови­ла спочатку заселення, а згодом виснаження трипільцями усіх придатних для господарської системи чорноземів Правобережної України. Ці події, що сталися близько 5 тис. років тому, знаменували занепад і зникнення трипільської культури. її значення для стародавньої історії України в тому, що саме з нею пов'язана остаточна перемога відтворювального господарства на українських землях у IV тисячолітті до н.е. Подальше поширення відтворю вального господарства у степо­вій та лісовій зонах вимагають піднесення ролі скотарства.

 

3.Стародавній Єгипет: господарський розвиток та економічна думка.

За археологічними свідченнями, найдавніші поселення земле­робів та скотарів у долині р. Ніл виникають на межі V та IV тис до н.е. Природно-кліматичні умови місцевості були особ­ливо придатні для сільськогосподарського виробництва. Жаркий клімат у поєднанні з долинами родючих ґрунтів дозволяв отри­мувати з землі значний додатковий продукт навіть з урахуван­ням низького рівня техніки землеробства. Основою виробництва додаткового продукту була висока продуктивність землеробства завдяки родючості долинних земель, але господарське викори­стання яких було можливим лише за умови створення зрошуваль­ної системи (будівництва мережі каналів, дамб, гребель). Спору­джувати й експлуатувати таку систему було не під силу окремій сім'ї чи громаді. Для цього були потрібні об'єднання зусиль усього населення річкової долини і злагоджені дії усіх номів (общин) для того, щоб підтримувати систему в порядку та по­стійно розширювати. З найдавніших часів спочатку номи, а потім державна влада виконували цю об'єднавчу функцію. Держава об'єдну­вала господарські дії сільських спільнот для будівництва зрошувальних систем, і це перетворювало вже сформовану общинну трудову повинність індивідів спільно здійснювати господарську діяльність у державну трудову повинність. Саме через суспіль­ні роботи східні владики підпорядковували собі вільних сільсь­ких землеробів, які фактично переставали бути вільними. Отже, можна стверджувати, що до III тисячоліття до н. є. в Єгипті було сформовано господарську модель тотальної підпо­рядкованості населення і його залучення в систему державного господарства, Тут руйнуються община з її традиціями колектив­ного землекористування і встановлюється панівна роль держав­ного господарства з ознаками адміністративно-командної систе­ми . Це і засвідчують найдавніші пам'ятки економічної думки. Так, у «Повчанні гераклеопольського царя своєму синові Мерікара» (XXII ст. до н.е.), написаного в формі порад батька синові, підкреслюється важливість і корисність централізованої влади та контролю за виробництвом і розподілом. А для цього правитель повинен був дбати про матеріальне заохочення чиновників та жерців. Згуртованість підданих, підпорядковане функці­онування системи управління розглядається як запорука стійкого владарювання. Про наслідки руйнації централізованої системи управління, що порушує сувору регламентацію госпо­дарського життя та необхідності відродження деспотично-бюро­кратичного механізму регулювання господарства і повернення до системи трудових повинностей для будівництва пірамід та ірига­ційних систем, ідеться в таких документах, як «Речення Іпусера» (XVIII ст. до и.е,) і «Пророцтво Нефертіті» (XV ст. до н.е.).Адміністративно-господарські документи Стародавнього Єгип­ту (переписи населення, земельні кадастри, документи госпо­дарської звітності, юридичні акти) відображають особливості ор­ганізації господарської діяльності різних верств населення. Вони засвідчують, що все населення було розбите па вікові групи (діти, юнаки, зрілі чоловіки, старі люди) та соціальні розряди (зокрема це воїни, жерці, царські землероби та майстри). Розподіл та пере­розподіл ресурсів за професіями, розрядами, віковими категоріями був прерогативою представників державної влади. У господарському житті давнього єгипетського суспільства провідна роль належала натуральному господарству. Проте в цей період почали зароджуватися і перші ознаки торговельно-обмінних відносин. З'являються такі суб'єкти товарно-грошових відносин, як торгівці та лихварі, люди пов'язані з ринком (не-джес). Мірою вартості виступає зерно (функції грошей — загаль­ного еквівалента ще не було). Про особливості сфери обігу певне уявлення дають древньоєгипетські юридичні акти, за допомогою яких здійснювалося оформлення торгово-лихварських операцій: купівля-продаж землі, худоби, рабів, боргові зобов'язання. На межі 1 тисячоліття до н.е. в Давньому Єгипті посилюються тенденції децентралізації господарської системи. Земельні ділян­ки, які держава виділяла чиновникам в умовне користування, пе­реходили в їхню особисту власність. Соціально-економічними наслідками формування особистої власності процес ожебрачення землеробів і збагачення власників землі, зростання лихварської залежності, послаблення централізації, зменшення розмірів дер­жавної скарбниці. У 1 тис до н.е. Стародавній Єгипет пере­творюється в залежну країну, яка постачає зерно та поповнює скарбниці провідним країнам Західної Азії.

 

4.Стародавній Китай: господарський розвиток та економічна думка.

Землеробство високого рівня, а також тваринництво були основними видами господарської діяльності в Стародавньому Китаї. В долинах рік Хуанхе і Янцзи у Китаї зрошувальне землеробство зародилося вже у IV тис. до н.е. На високоврожайних полях землероби збирали по два урожаї в рік бавовни, цукрової тростини, рису, пшениці, проса, льону та інших культур. Високого рівня розвитку досягли ремесла — ковальство, ткацтво, гончарство, ювелірна справа тощо. Бурхливо розвивалася торгівля, яка мала регіональну спеціалізацію.

Для суспільно-економічного устрою країн Стародавнього Китаю характерним було так зване східне рабство. Особливість його полягає у тому, що основною продуктивною силою суспільства тут були селяни-общинники, землероби, а також вільні ремісники. Раби складали незначний відсоток населення, належали в основному державі, використовувались як домашня прислуга в господарствах царів, деспотів, численних чиновників, при храмах.

Рабів використовували також на будівництві  храмів, доріг, палаців, іригаційних споруд. Лише частково рабська праця використовувалася для обробітку землі, як правило, в системі царського і храмового господарства. Головними джерелами рабства були війни, піратство, заборгованість селян общинам.

Головні течії суспільної думки Стародавнього Китаю (конфуціанство, легізм, даосизм) формувалися в VІ—ІІІ ст. до н. е. Творцем першого вчення став Конфуцій (551—479 до н. е.). Захищаючи інтереси родової знаті, він шукав свій суспільний ідеал не в майбутньому, а в минулому країни. З метою стабілізації соціально-економічного устрою Конфуцій запропонував програму морального удосконалення людини, основними постулатами якої були повага до старших, дружба з братами, розуміння держави як великої сім’ї, розгляд правителя як “батька” народу. Подальший розвиток ідеї конфуціанства дістали в працях Мен-цзи (372—289 до н. е.) і Сюнь-цзи (313—238 до н. е.).

Мен-цзи запропонував власний аграрний проект, сутність якого зводиться до поділу общинної землі на дев’ять рівних наділів, з яких вісім перебувають у користуванні селян, а дев’ятий (“суспільне поле”) обробляється колективно, і його врожай забезпечує потреби державних чиновників. Згідно з концепцією Сюнь-цзи, основними принципами економічної політики держави є економія у витратах, забезпечення добробуту народу, збереження залишків, поділ суспільства на

соціальні ранги.

Виникнення легізму відносять до VІ—V ст. до н. е. й пов’язують з іменами політичних діячів Цзи Чаня та Лі Куя. Легізм відбивав нові тенденції господарського життя країни, формування імператорсько-бюрократичної системи управління. Він перебував у ідейній опозиції до конфуціанства. Легісти обстоювали управління за допомогою законів, були прихильниками політичної централізації й об’єднання держави.

Особливе місце в історії китайської філософії посідає даосизм, прабатьком якого був Лао-цзи — сучасник Конфуція. Він радив не регулювати економічне життя за допомогою законів і знань, а повернутися до природного стану речей, до первіснообщинних часів. Соціальна утопія даосизму мала реакційний характер, несла відмову від усіх досягнень матеріальної й духовної культури. Разом з тим вона була протестом проти несправедливості й експлуатації, запереченням існуючого соціального устрою: “небесне дао віднімає в багатих і віддає бідним те, що в них відібрано… Людське дао діє навпаки”.

 

5.Стародавня Месопотамія: господарський розвиток та економічна думка.

Месопотамія - територія, що розташовувалась між двома річками - Тігр і Євфрат, тому часто ця назва перекладається як Межріччя. Зародженню господарської діяльності на цій території сприяла низка факторів, серед яких: 1)надзвичайна  родючість  ґрунтів,  особливо  придатна для розвитку землеробства;2)географічне розташування (центр Близького Сходу), що забезпечувало провідну роль у розвитку міжнародної торгівлі; 3)природні ресурси [глина, поклади металів(олово,залізо)],що сприяло розвитку різних ремесел. На території Месопотамії з VII по IV тисячоліття до н.е. від­бувався процес розподілу первісного суспільства та виникнення суспільств ранніх цивілізацій. На початку III тисячоліття до н.е. утворюються перші невеликі держави в історичній місцевості Шумер (держава Давній Шумер). Економічною основою цієї першої цивілізації було високо­продуктивне сільське господарство, рівень продуктивності якого визначався природною родючістю ґрунтів і технологією ірига­ційного землеробства. Ця технологія вимагала організаційних зу­силь зі зрошування землі (спорудження гребель, системи сполу­чених каналів, колодязів та іп.), а це, в свою чергу, потребувало багаточисельної і дисциплінованої робочої сили, кваліфікованого управління та нагляду. У ролі керівників, ініціаторів і координа­торів колективних дій виступали жерці та воїни. Цивілізація шумерів була цивілізацією міст. З одного боку, різ­ниця між шумерським містом і селом була невелика, оскільки значну частину його населення становили селяни, Але технології, пов'язані з поданням води, від яких залежало існування людей, вимагали організованих зусиль міського населення. Замість об­робітку невеликих ділянок силами однієї сільської родини, як на­певно робили жителі сіл епохи неоліту, шумери переділили зро­шувані землі на великі лани, що належали богові та якими від його імені розпоряджалися жерці. Місто створювалося на базі однієї або кількох таких храмових громад. Населення шумерських міст, яке займалося землеробством, об'єднувалося в робочі бригади в кількасот, а може, і в кілька ти­сяч осіб. Користуючись найпростішими ручними знаряддями, ці бригади споруджували та обслуговували великомасштабні ірига­ційні системи, необхідні для використання можливостей річки в повному обсязі. Глиняні таблички з одного давньошумерського міста оповідають про те, що землю і врожай у цьому місті було поділено на три категорії: 1) лани, які належали богові та оброб­лялися від його імені; 2) лани, що орендувалися окремими жите­лями на рік; 3) лани, віддані жителям безплатно в постійне кори­стування .Наприкінці ПІ тисячоліття до н.е. внаслідок завоювання міст давнього Щумеру утворюється стійке централізоване держав­не утворення — Шумеро-Аккадське царство, зі столицею у Вави-лоні. В історичному розвитку цивілізації в Месопотамії найвищою межею є Вавилонське царство під час правління царя Хаммурапі (приблизно 1700 р. до н.е.). За­кони Хаммурапі свідчать про розвинутість економічних відносин та відповідне економічне мислення, в системі якого відображено широкий спектр процесів і явищ господарського життя. Численні закони свідчать про розвиток товарно-грошових відносин, тенден­цій зародження ринкового господарства та намагання влади їх обмежити. Вільні громадяни мали повне право розпорядження своїм майном, зокрема землею. Але був заборонений продаж службо­вих наділів. Обмежувалося лихварство та боргове рабство. Зако­ни Хаммурапі суворо регламентували норму процента в грошовій (20 %) та натуральній (33 %) формах, а також передбачали від­строчку виплати боргу в разі неврожаю на 1 рік без сплати додат­кових відсотків. За несвоєчасну сплату боргів ні царські воїни, ні інші громадяни не мали права бути позбавлені своїх земельних наділів. Оренда землі, як правило, була короткостроковою (один-два роки) і відносини оренди оформлялися договором, у якому вказувався термін, об'єкт, розмір і час сплати. Орендарі сплачу­вали 30—50 % врожаю за землю, за сад — 2/3 врожаю тощо. Закони Хаммурапі передбачали встановлення норми грошової винагороди найманим робітникам, форми і строки найму (10— 20 років). Тож можемо зробити узагальнення про те, що закони Хам­мурапі визнавали існування товарно-грошових відносин та ін­ституту приватної власності, проте були спрямовані на гальму­вання їх розвитку і зростання ролі держави, формування тра­диційних підвалин східного суспільства та його соціальної ста­більності.

 

6.Стародавня Індія: господарський розвиток та економічна думка.

Видатною пам’яткою суспільної думки Стародавньої Індії є “Артхашастра” — трактат про мистецтво політики та управління державою, автором якого є Каутілья (кінець IV ст. до н. е.). Трактат розкриває надзвичайну роль давньоіндійської держави в господарському житті. Підтверджується існування управлінського апарату, який контролював усі галузі господарства; пріоритет надавався сільському господарству, передусім землеробству. Земля перебувала в індивідуальному володінні за умови сплати податків. Велику увагу автор приділив питанням фінансового стану країни. Доход держави складається з податків та зборів і власного прибутку державних установ. Держава, на думку Каутільї, має фінансувати розвиток ремесел, торгівлі,

зрошувальних систем, сільського господарства. Фінансове відомство повинно вести чіткий документований облік доходів і видатків.

Економічна думка Стародавньої Індії, як правило, була оповита релігійною оболонкою. Економічні проблеми окремо не досліджувалися, а розглядалися в давньоіндійській літературі лише у зв'язку зі спробами розв'язання конкретних соціальних та політичних завдань. В основу староіндійських уявлень про суспільство було покладено концепцію станової (варнової) ієрархії та кастової визначеності професійних занять. Писемними джерелами середини І тисячоліття до н.е. є переважно релігійні трактати — буддійські та брахманістські (індуїстські). Вони дають уявлення про соціальну структуру суспільства і містять цікавий матеріал, що характеризує специфіку сприйняття окремих економічних категорій, зокрема власності, майна.

Буддійське вчення проповідує відмову від власності як необхідну умову досягнення кінцевого спасіння — нірвани. І хоч воно не заперечує господарської діяльності мирян, подаянням яких мають жити буддійські монахи, але спеціальної уваги їй не приділяє. Рабство розглядається як перешкода до досягнення нірвани, а боргова кабала визнається за страшне лихо. Тому сповідується необхідність всіляко уникати заборгованості та своєчасно сплачувати борги.

Велика кількість брахманістських творів ґрунтується на концепції трьох цілей життя людини — релігійного обов'язку, матеріальної вигоди та чуттєвої любові. Кожній з них присвячено відповідну літературу. Матеріальній вигоді, користі присвячено трактат «Артхашастра» (між IV та III ст. до н. є.). У ньому подано ґрунтовні відомості про економіку, адміністрацію, соціальні та юридичні інститути, зовнішню та внутрішню політику індійської держави, показано величезну роль держави в господарському житті країни. За «Артхашастрою», головною метою економічної політики держави є поповнення скарбниці. Відповідно до цього у трактаті викладено вчення про управління і державні доходи, зокрема розглянуто їх основні джерела, подано рекомендації щодо організації оподаткування та з інших питань економічної політики.

 

7.Загальні риси господарського розвитку країн Стародавнього Сходу.

Стадія формування ранньоцивілізаційних структур є найістотнішим  моментом, що розділяє цивілізаційний процес на      ступені формування та власне розвитку цивілізованих суспільств. Розглядаючи формування та розвиток ранніх цивілізацій саме як  процес соціокультурної еволюції людства, передусім варто торкнутися питання про передумови та умови виникнення ранньоцивілізаційних систем, а відтак і переходу від первісності до цивілізації в цілому. Серед основних передумов  та особливостей розвитку суспільств ранніх цивілізацій слід виділити такі: 

1)сприятливі географічні та кліматичні умови для ведення землеробства;

2)інтенсивний розвиток землеробства на основі зрошувальних систем;

3)розвиток внутрішньої і зовнішньої торгівлі в межах ізольованих регіонів: Єгипет, Месопотаміґ, Індія;

 4)існування невільницьких ринків задля продажу і купівлі рабів (поряд із класичним рабством існувало ще й патріархальне, яке відрізнялось меншим рівнем залучення рабів до господарства та тим, що раби були елементом статусу, основою процвітання їх господаря);

5)основу продуктивних сил складали відносно вільні селяни-общинники;

 6)існування централізованої державної системи господарства;

7)домінування державної та державно-общинної форм власності;

8)відносини між державою і селянами-общинниками мали характер підданства (обов’язок кожного підданого крім сплати ренти ще й відпрацювати громадські роботи);

9)перші прояви систематизації господарських поглядів і думок (зведення законів,актів; твори про управління державою, господарством; документи господарської звітності). Природні умови  й особливості господарства таких найдавніших центрів господарського життя людства, як Месопотамія, Давній Єгипет, Китай Та Індія мають свій спільні риси і відмінності. У регіонах Давнього Сходу було досягнуто великого рівня виробництва, включаючи раціональне використання ресурсів, регулярний обмін між сусідськими громадами, кооперацію праці… Зазначені умови були сприятливими для формування над общинних структур – примітивно організованих протодержав, які виникали на племінній основі і формуванню більш розвинутих і принципово відмінних від них адміністративно-політичних і господарських структур – ранніх держав. Характерними рисами економічної думки Стародавнього Сходу є невіддільність від релігійно-міфологічного розуміння світу, схильність до повчань. Писемні джерела, на підставі яких можна досліджувати економічну думку Стародавнього Сходу, - це як правило зведення законів, юридичні акти і т.д. багато з них має нормативний характер і відображає розвиток господарських процесів із погляду панівних верств – фараонів, царів, вельможних придворних і чиновників.

 

8.Загальна характеристика економічної думки Східної цивілізації.

Із пам’яток економічної думки цивілізації Стародавнього Сходу, які дійшли до нас, найдавнішою вважається «Повчання гераклеопольського царя своєму синові» (Стародавній Єгипет, ХХІІ ст. до н.е.). В ньому мова йде про «правила» мистецтва державного керівництва і господарювання. Критична оцінка стихійного, некерованого росту масштабів боргового рабства і лихварства, завдяки чому навіть «простолюдини» змогли стати багатими, а в країні розпочалася громадська війна, очевидна ще в одній пам’ятці економічної думки Стародавнього Єгипту початку ХVІІІ ст. до н.е – «Речення Іпусера».

 Та найбільш відомим із ранніх пам’яток старосхідної економічної думки є збірник законів, названий істориками на честь його автора «Кодексом Хаммурапі». У ХVІІІ ст. до н.е для Вавілонського царства, розташованого у межиріччі Тигра і Єфрата, виникла реальна загроза руйнування підвалин його цілісності і, можливо, незалежності. Трапилося так, що швидкий розвиток товарно-грошових відносин почав супроводжуватись різким скороченням надходжень податків у державну казну, а відповідно до цього — послабленням ефективності діяльності державних структур і особливо армії. Хаммурапі (1792 — 1750 pp. до н.е.) не міг відбирати у селян землю, знову створювати великі царські господарства, збирати ремісників у царські майстерні. Такі дії призвели б до швидкого занепаду країни, адже люди вже встигли звикнути до самостійності, до відносної волі, до прибутків від ринкової торгівлі. Мудрість Хаммурапі в тому, що він перший із правителів стародавнього світу зрівняв силу царя з силою закону і визнав за підлеглими право самим турбуватися про своє життя. В його законах знайшли відображення розвиток товарно-грошових відносин, заходи, які сприяли розширенню торговельних угод.

 Консолідуючи суспільство і економічне життя старовавилонської держави, кодекс Хаммурапі на перший погляд був націлений на те, щоб сильний не утискав слабкого. Насправді ж закріплені в ньому правові норми жорстко регламентували натурально-господарські основи, пов´язавши їх не тільки з майновою відповідальністю. Царська влада турбувалася про захист інтересів общини і дрібних товаровиробників.

 Так, за зазіхання на особисту власність мірою покарання могло бути рабство чи смертна кара. Намагання звільнити чужого раба чи сприяння його втечі також каралося смертю. Крадіжка майна у мушкена (особа, близька до царя) каралася суворіше, ніж аналогічний злочин, але скоєний проти селянина.

 Своєрідні вимоги держава узаконила у плані "зниження" тяжкості кабали і рабства за борги, а також лихварства. Раніше селяни платили податки здебільшого зерном, олією, шерстю. Хаммурапі почав стягати податки сріблом. Проте аж ніяк не всі селяни продавали продукти на ринку. Багато хто з них був змушений брати срібло в борг за додаткову плату, і ті, хто був не в змозі розплатитися з боргами, були вимушені продавати у рабство кого-небудь із родичів. Однак новий закон давав тепер можливість царським воїнам та іншим громадянам-вавилонянам не втрачати свої земельні наділи за борги. Тому, хто віддавав (чи продавав) за борги в рабство своїх дружину чи дітей, закон гарантував, що після трьох років рабства членів його сім´ї звільнять з одночасним анулюванням боргу. Масштаби лихварства були "впорядковані" так, що межа грошової позики не перебільшувала 20%, а натуральної позики — 35% від первинної суми. Більше того, Хаммурапі декілька разів скасовував усі нагромаджені у країні борги.

 До числа памяток економічної думки цивілізації Стародавнього Сходу слід віднести розробки цілісних систем державного регулювання натурального господарства, оформлені у VI — ІІІ ст. до н. є. у Стародавньому Китаї і в IV — III ст. до н.е. у Стародавній Індії.

 

9.Осьовий час, порівняльний аналіз Західної та Східної цивілізацій.

Формування двох сучасних цивілізацій пов'язують із так зва­ним «осьовим часом», який, на думку К. Яспереа, припадає десь на проміжок між 800 та 200 рр. до Р.Х. Як він зазначає, саме в цей період відбувається «найрізкіший поворот в історії. З'явля­ється людина такого типу, що зберігається донині. Саме в цей час, стверджує Ясперс, відбувається чимало незви­чайного: на Сході і Заході зароджується філософія, виникають нові релігії та їх пророки, а людина усвідомлює своє буття і саму себе. Власне, осьовий час розглядається як перехідний період цивілізаційного процесу. Ці зрушення супроводжувалися певними, досить глобальними змінами в господарській та техніко-техноло­гічній сферах, які найчастіше пов'язують із переходом до так званого залізного віку, поширенням досконаліших знарядь праці та модернізації виробничих процесів. Зазнає змін та певних трансформацій і соціальна структура суспільства, в якій поряд із традиційною державного владою— власністю та системою розподілу виникають відносини власності індивідуальної, як правило, у вигляді рухомості. В соціально-економічному плані осьовий час пов'язаний з появою недержавних власних структур, а в суспільному — з ви­значенням самоцінності людини. Як стверджує К. Ясперс, завер­шення осьового часу тісно пов'язане із створенням світових ім­перій та світових релігій .Усі ці зміни відбуваються одночасно в трьох точках первісних цивілізацій — Китаї, Індії та у Середземномор'ї (Заході), неза­лежно одне від одного. Осьовий час означав руйнування великих стародавніх культур,  призводив їх до загибелі. Отже, осьовий час поклав початок двом основним сучасним цивілізаціям — Східній та Західній, кожна з яких увібрала певні риси попередньої історії вищеназваних регіонів великих стародав­ніх культур. Слід зауважити, що зміни на Сході були значно меншими, ніж на Заході. Проте до осьового часу ці регіони при­йшли з уже досконало сформованими суспільними інститута­ми — державою, владою, власністю. Поява їх була тісно пов'я­зана з тими змінами форм господарської діяльності, що відбува­лися в різних варіаціях у різних регіонах світу. Таким чином, осьовий час — це був період трансформації всієї життєдіяльності людства у межах провідних цивілізацій, він ха­рактеризувався принциповими змінами в соціально-економічній, політичній, етнічній та техніко-технологічпій сферах.

Однією з найвідоміших теорій культурного розвитку є концепція Карла Ясперса. який розробив і ввів таке поняття як «осьовий час». Саме формування 2 сучасних цивілізацій пов’язують з цим поняттям, який на думку Яс перса, припадає десь на проміжок між 800 та 200 р.р. до Р.Х.  Так, охарактеризувати різницю розвитку Стародавніх Сходу та Заходу, не противсяючи їх одна одній, дозволяє саме теорія «осьового часу». Так, в «осьовий час» Соціальна структура східного суспільства була стратифікованою.Основним виробником (і найбільшою верствою-стратою) були землероби, переважно вільні землероби-общинники. Усі члени суспільства фактично перебу­вали в цілковитому підпорядкуванні цареві, який мобілізовував і роздавав споживчі та продуктивні блага, ресурси та привілеї. Він, будучи одночасно і верховним суддею, і верховним жерцем, не лише роздавав блага, а й забирав їх, а часом і саме життя. Єдиним власником основних засобів виробництва - землій води, — була держава та її уособлення — східний деспот-цар. Усі землероби таземлевласники вважалисялише користувачами землі. Найвищим і єдиним власником залишався верховний пра­витель (цар). І громадська земля, і земля окремої родини, і кня­жий уділ — усі ці земельні володіння належали окремим особам. Як результат - у східних деспотіях сформувалася стратово-кастова система, тобто соціальні страти формувалися залежно від господарських або державних функцій їх членів. Особливості східної економіки породжували й своєрідну фор­му фінансово-економічнихвзаємин між власником базових засо­бів виробництва (державою) та їх користувачами: всі виплати, що здійснює землекористувач (чи селянин, чи аристократ), зосере­джуються у царській скарбниці. Тобто доходи давиьосхідної скарб­ниці можна визначити як «репту-податок», інакше кажучи, одно­часно і ренту (плату за землю), і податок (примусові вилучення у підданих держави на її користь), які можуть вилучатися як у грошовій формі, так і в натуральній, а також у вигляді праці. Основою господарства західних країн на відміну від Сходу стала індивідуальна власність на базові засоби виробницт­ва — передусім землю. Суспільна та індивідуальна власність — були чітко відокремленіі забезпечені відповід­ними законодавчими актами. Відмінного є і роль праці рабів, яка набуває певної господарської значущості. Водночас економічні зв'язки за умов панування на­турального господарства  були досить вузькими,  господарське життя переважно зосереджувалося в окремих родинах, у їх до­машньому («ойкісному» — від давньогр. «ойкос» — дім) госпо­дарстві. . На чолі такої патріар­хальної родини стояв родоначальник або домовласник, який у гос­подарському відношенні виступав як управитель та землевлас­ник. У містах-полісах крім повноправних громадян існували та інші кате­горії населення, зокрема метки (іноземці), які прав на землю не мали і вимушені були займатися ремеслом та торгівлею, заняття­ми, які греки вважали негідними громадянина.Така патріархальна родина була самодостатньою і не потре­бувала господарських зв'язків з іншими, подібними до неї, адже забезпечувала власні потреби за рахунок власного ж господар­ства. Лише деякі блага, передусім предмети розкошу, здобува­лися шляхом обміну на власну продукцію. Поділ праці у патріархальній родині ще не визначав суспіль­ного поділу праці, хоча й породжував появу нових форм госпо­дарської діяльності як складових ойкісного господарства. Отже, «осьовий час» поклав початок двом основним сучасним цивілізаціям – Східній та Західній, але головним є те, що з’явилася людина сучасного типу.

 

10.Західна цивілізація та господарський розвиток античних держав (загальна характеристика).

Економічна думка античності знайшла відображення в економічній політиці законодавців та реформаторів Лікурга, Драконта, Солона, братів Гракхів, творах давньогрецьких та давньоримських мислителів Ксенофонта, Платона, Аристотеля, Варрона, Сенеки, у публічних виступах видатних громадських діячів Катона, Колумелли, Цицерона та ін.

У працях мислителів античного світу було викладено багато історичних спостережень за соціально-економічною дійсністю Стародавньої Греції та Стародавнього Риму, висловлено цікаві наукові ідеї стосовно економічних процесів і явищ. Твори античних філософів вирізняє:

ü  глибока розробка найважливіших господарських проблем;

підвищена увага до питань ефективної організації рабовласницького господарства;

ü  спроби побудувати модель "ідеальної" держави та виявити принципи організації та управління містами-державами (полісами);

ü  тісний взаємозв´язок теоретичних узагальнень та практичних рекомендацій.

Ці здобутки по праву ввійшли до скарбниці економічних знань людства. нтичність як особлива епоха в історії середземноморських народів охоплює період з VIII ст. до н.е. (формування давньогрецьких міст-держав Спарти, Афін, Фів, піднесення Карфагену, заснування Риму) до V ст. н.е. (падіння Західної Римської Імперії).

Характерною рисою античності є поєднання різних економічних, політичних моделей та укладів: демократії і деспотії, аристократії і олігархії, республіки і монархії військової та адміністративно-бюрократичної систем управління тощо.

Як і в країнах Стародавнього Сходу в Стародавній Греції та Стародавньому Римі економіка мала переважно натуральний характер, основна маса населення була зайнята сільськогосподарською, насамперед землеробською працею. Водночас поступово зростали масштаби ремісництва (гончарства, ковальства, будівництва), розвивались товарно-грошові відносини і торгівля, здійснювались широкомасштабні кредитні операції тощо.

Соціальну структуру античного суспільства становили великі землевласники та рабовласники (аристократи, патриції), дрібні землевласники (демос, плебеї), раби, ремісники та торговці, заняття яких вважалось ганебним та недостойним вільних громадян. У період пізньої античності з´явились колони (раби, переведені на орендні відносини, залежні землевласники), люмпени (громадяни, позбавлені самостійних джерел існування, яких утримувала держава або приватні особи в обмін на політичну чи силову підтримку), чиновницько-бюрократичний апарат управління тощо.

На думку багатьох дослідників, витоки сучасної західної цивілізації слід шукати саме в античності.

 

11.Стародавня Греція: господарський розвиток та економічна думка.

Ранній етап історії Древньої Греції носить назву крито-мікенський або егейський. У кінці III-II тис. до н.е. перші держави виникають в басейні Егейського моря - на острові Кріт і півострові Пелопонес (місто Мікени). Це були держави монархічного типу з розгалуженим бюрократичним апаратом, сильними общинами. Вони походили на древньосхідні деспотії. Мікени були відкриті Генріхом Шліманом вслід за його сенсаційними розкопками в Малій Азії, де він відшукав легендарну Трою. Поштовхом для початку досліджень англійського археолога А.Еванса на Кріті послужили сюжети багатьох грецьких міфів - про великого майстра Дедала, що побудував для Крітського царя палац-лабіринт, про героя Тесея, що переміг мешканця лабіринту Мінотавра і що знайшов зворотний шлях за допомогою «нитки Аріадни».
У кінці III - початку II тис. до н.е. самим могутнім було Критське царство, що займало винятково вигідне географічне положення і що володіло сильним флотом. Критські майстри майстерно обробляли бронзу, але не знали заліза, виготовляли красивий керамічний посуд, прикрашаючи його кольоровими зображеннями рослин, тварин, людей. Особливо відомі парадні судини з «морськими» сюжетами. Вражає царський палац в Кноссі. План цієї багатоповерхової споруди відразу наводить на думку про лабіринт. Багато які приміщення, сполучені складною системою переходів, коридорів, сходів, не мали зовнішніх вікон і освітлювалися через спеціальні світлові шахти. У палаці діяла система вентиляції і водопостачання. Палац був центром не тільки політичного, але і релігійного життя. Існує гіпотеза, що пристрій палацу якось пов'язаний з уявленнями про замогильний світ. Багато які знахідки вказують на те, що в релігійних уявленнях центральним був культ бика. Дах палацу прикрашали монументальні стилізовані зображення рогів, у вигляді голови бика робили ритуальні судини, на одній з фресок зображена гра акробатів з биком. Кносс був зруйнований і Кріт втратив своє пануюче положення в середині II тис. до н.е. внаслідок невстановленої катастрофи - чи то руйнівного землетрусу (вулкана, що супроводився виверженнями ), чи то зовнішнього нападу, чи то внутрішніх усобиць. Після цього центром ранньої грецької цивілізації стало місто Мікени, населене греками-ахейцями. Його оточували могутні оборонні стіни, складені з величезних, грубо отесаних кам'яних блоків. Головні ворота - Левові - прикрашала трикутна стела з рельєфним зображенням двох левиць. М. Шліман знайшов також «золоту усипальницю» мікенських царів - розташовані по колу підземні споруди з купольними склепіннями. У кінці II тис. до н.е. Мікени очолили війну греків проти міста Трої в Малій Азії. Приблизно в XII в. до н.е. греки-ахейці були витіснені племенами греків - дорійців, що переселилися з півночі Балканського півострова. Ці племена стояли на більш низькому рівні розвитку. Вторгнення первісних племен дорійців привело до занепаду міст і політичного життя, втрати ранньогрецької писемності.

 

12. Стародавній Рим: господарський розвиток та економічна думка.

Економічна думка античності набула подальшого розвитку і завершення у Стародавньому Римі. У давньоримських законах, аграрних проектах, творах державних діячів та учених відобразився прискорений розвиток рабовласництва на основі широкої експансії Риму та створення велетенської імперії. Особливості господарського життя Стародавнього Риму знайшли відображення у натуралізації та аграризації економіки, зумовивши специфіку давньоримської економічної думки .

Соціально-економічні проблеми становлення античного полісу та формування рабовласницьких відносин у V—II ст. до н.е. відобразились у реформах Сервія Тулія, які передбачали поділ населення на 6 розрядів за майновим статусом, у прийнятті "Законів XII таблиць" (451 — 50 pp. до н.е.), які закріпили право приватної власності та правовий статус вільних громадян та рабів тощо.

У трактаті "Землеробство", написаному великим землевласником, письменником і політичним діячем Стародавнього Риму Марком Катоном,визначав землеробство найбільш достойним, почесним та благородним заняттям, ідеалізував натуральне господарство, спрямоване на задоволення власних потреб. На думку мислителя, із землеробів "виходять найвідданіші громадяни і найстійкіші солдати.

Подальшого розвитку економічна думка Стародавнього Риму набула у працях Марка Теренція Варрона (116—27 pp. до н.е.) та Луція Юнія Модерата Колумелли (І ст. н.е.).

Трактат "Про сільське господарство" видатного римського ученого, агронома та історика Марка Теренція Варрона відобразив раціоналізацію та інтенсифікацію сільськогосподарського виробництва, подальшу еволюцію та поглиблення суперечностей рабовласницького господарства.

Однак на противагу Катону, під впливом повстання Спартака Варрон виступав за гнучкі методи примусу рабів до праці. На його думку, матеріальне та моральне заохочення рабів сприятиме створенню умов, за яких у останніх буде "охота до роботи". У трактаті зазначається, що раби краще працюють, якщо "господар щедріше наділяє їх харчами, не скупиться на одяг, дозволяє відпочити і дає деякі пільги, наприклад, дозволяє у маєтку випасати свою скотину і т.д."3. Водночас він розумів обмежені можливості підневільної праці рабів і вважав доцільним застосування праці найманих робітників, особливо у "нездоровій" місцевості або при виконанні великомасштабних робіт.

Економічні проблеми Стародавнього Риму в період кризи рабовласницького маєтку та розвитку колонату знайшли відображення у творах Луція Юнія Колумелли, автора 12 книг "Про сільське господарство".

Пропонуючи раціональні методи господарювання, Колумелла, як і його попередники, прагнув відновити сільське господарство. Він наголошував на тому, що занепад рабовласницьких латифундій зумовлений не стільки зниженням родючості земель, скільки недоліками господарювання, небажанням І землевласників "особисто хазяйнувати... в маєтках".

Із засудженням рабства та великого землеволодіння виступив сучасник І Колумелли Гай Пліній Старший (123—79 pp. до н.е.). У своїй енциклопедичній праці "Природна історія", викладеній у 37 книгах, він зазначав, що розширення виробництва за рахунок нарощування обсягів землеволодіння та 1 рабської праці призводить до зростання витрат з нагляду та управління, які 1 поглинають створюваний дохід.

На противагу Катону Пліній виступав проти надмірної інтенсифікації сільськогосподарського виробництва, наголошуючи на необхідності натурально-господарської орієнтації рабовласницьких маєтків.

Економічні та соціальні проблеми кризи рабовласництва знайшли відображення у працях видатного політичного діяча, адвоката, знаменитого оратора Стародавнього Риму Марка Туллія Цицерона (106—43 pp. до н.е.).

Як прихильник приватної власності, великого землеволодіння, колоніальної експлуатації Цицерон схвально ставився до праць Аристотеля та Ксенофонта, підтримуючи натурально-господарську концепцію своїх попередників. Співчутливо ставлячись до землеробства, він зневажав торгівлю та всі види ремісничої праці.

Центральне місце в економічних поглядах Цицерона займала ідея "справедливості", в основі якої лежить визнання недоторканності власності, нерівномірності розподілу та мирного співіснування різних за майновим та соціальним статусом станів

Економічні погляди християнства базуються на концепції рівності усіх людей перед Богом, справедливості, соціальної, а не індивідуальної оцінки праці. "Якою мірою міряєте, — зазначається у Євангеліях від Марка, Матфея і Луки, — такою буде відміряно і вам".

З ідеєю рівності пов'язані принципи загального обов'язку трудитись та розподілу за працею: "Кожний отримає винагороду за працю свою" , "Якщо хтось не хоче працювати, хай і не їсть".

Ранньохристиянська економічна думка гостро засуджувала лихварство, стягнення процентів за позичку: "Давайте в позику, не чекаючи нічого", — зазначається в Євангелії від Луки.

Однак суперечливий характер християнського вчення та прагнення перетворити його на панівну релігію сприяли появі та розвитку консервативних тенденцій.

 

13. Періодизація Середньовіччя. Розвиток ремесел і міст у період Середньовіччя.

Хронологічні межі епохи середньовіччя охоплюють період з V до середини XVII ст., який у європейських народів був пов'язаний із зародженням, пануванням та розкладом феодалізму.

Поняття "середньовіччя" впровадили письменники епохи Відродження (Ренесансу) для позначення періоду, який наступив після падіння Римської імперії і передував Відродженню.

Термін "феодалізм" виник напередодні Великої французької революції і означав "Старий порядок" (абсолютна монархія, панування дворянства тощо). У марксистській літературі феодалізм визначався як соціально-економічна формація, котра існувала у період між рабовласництвом та капіталізмом.

Сучасна історична наука трактує феодалізм як соціально-економічну систему, яка існувала у Західній та Центральній Європі у період середньовіччя, хоча її окремі риси були притаманні й іншим регіонам світу в різні епохи.

Особливості середньовічного періоду еволюції людського суспільства пов'язані:

з домінуванням натурального господарства, визначальним впливом на життя суспільства традицій та звичаїв;

пануванням великого феодального землеволодіння, дрібним селянським землекористуванням;

позаекономічним примусом безпосередніх виробників;

широким розвитком відносин корпоративного типу (общин, ремісничих цехів, купецьких гільдій тощо);

формуванням європейських народностей та утворенням централізованих держав;

політичною роздробленістю та ієрархічною структурою влади;

пануванням богословного, теологічного світогляду, за якого найвищим джерелом істини визнавалось Священне писання;

зростанням влади та економічної могутності церкви.

Історичний портрет епохи

Епоха середньовіччя охоплює період з V по XVII ст. Характерними ознаками господарського устрою цього періоду є яскраво виражений натуральний характер, панування феодальних ієрархічних відносин, зорієнтованих на традиції та відтворення існуючого ладу у поєднанні з елементами ринкової та командної систем.

Домінуючою сферою господарського життя було сільське господарство. Організація ремесла і торгівлі мала строго регламентований характер. Купецькі гільдії впорядковували торговельні відносини, а строгі цехові статути визначали технологію, інструменти та тривалість ремісничого виробництва. Основою розподільчих відносин була рента, яка існувала у трьох формах: відробітку, продуктових і грошових виплат. Соціальну структуру суспільства складали селяни, які перебували у залежності від землевласників і були платниками основної маси феодальних повинностей; власники землі, феодали, які були звільнені від податків, але зобов'язані нести військову повинність, здійснювати судочинство і підтримувати наявний порядок. Частка інших верств населення (служителів церкви, торговців та ремісників, слуг тощо) була незначною.

Порівняно з античністю епоха середньовіччя (особливо раннього, так званих "похмурих часів") характеризувалась занепадом суспільних інститутів і систем, жорстокими війнами, епідеміями, бідністю, неуцтвом, занепадом у сфері науки і освіти.

Ядром світогляду феодального суспільства, його Ідеологічною і моральною основою було християнство, яке у IV ст. стало державною релігією. У середні віки монастирі були великими адміністративно-господарськими центрами, виробничими осередками, соціальними притулками, культурними, освітніми центрами, які монополізували просвітництво аж до XIII—XIV ст. Середньовічна університетська наука отримала назву схоластики (від гр. schola — школа) і знайшла яскраве вираження у богослов'ї, зверненні до Біблії як до найвищого критерію істини. Важливу роль відігравала патристика (трактати "отців церкви" Тертуліана, Климента, Кіпріана, Григорія, Августина Блаженного та ін.), яка мала нормативний характер.

Феодальний устрій господарської діяльності та релігійна оболонка, які охопили всі форми інтелектуально-художньої діяльності, справили визначальний вплив на розвиток економічної думки середньовіччя, зумовивши її:

натурально-господарську орієнтацію та практицизм, прагнення дослідити принципи раціональної організації феодального помістя, взаємовідносин натурального і товарного господарства тощо;

тісний зв'язок з економічною політикою держави, спрямованою на захист феодального устрою, обґрунтування законності феодального землеволодіння, вічності станового поділу суспільства тощо;

яскраво виражений теологічний (богословський) характер, релігійно-етичну форму викладу економічних ідей, догматизм, хитросплетіння схоластичних і софістичних суджень;

Християнське учення — це насамперед і по суті Священне Писання. Воно було основою всієї середньовічної культури.

Як і в епоху стародавнього світу економічна думка середньовіччя ще не виокремилась у самостійну галузь знань в силу синкретизму (нерозчленованості, злитості) середньовічної культури. Основними джерелами дослідження економічних ідей епохи середньовіччя є:

юридичні кодекси, цехові статути, міське право, покликані впорядкувати повсякденне господарське життя на основі стійких правових норм, захистити власність та регламентувати розподільчі відносини;

релігійні твори, церковні пам'ятки, присвячені дослідженню етичних проблем та прагненню привести господарську практику у відповідність до божественних настанов;

"єресі" та вимоги селянських повстань тощо.

 

14. Економіка Західної Європи та її аграризація на першому етапі (V-ХІ ст.); основні пам’ятки суспільно-економічної думки.

Аграризація економіки зумовила назву Середньовіччя в науковій літературі "аграрна цивілізація".

Розвиток господарства країн Європи епохи Середньовіччя пройшов три періоди. У ранньому Середньовіччі (V-- X ст.) сформувалися і утвердилися визначальні риси феодального господарства (період генези). XI--XV ст. -- період зрілості феодального господарства в умовах внутрішньої колонізації, розвитку міст і товарного виробництва. У пізньому Середньовіччі (XVI -- перша половина XVIII ст.) зароджувалися ринкові форми виробництва, з'явилися ознаки індустріальної цивілізації.

Становлення феодального господарства яскраво простежується на прикладі Франкського королівства (V--IX ст.), що було створено германськими племенами франків на території Північної Галлії (сучасної Франції), а з VIII ст. запанувало над більшою частиною Західної Європи. У V -- на початку VI ст. за "Салічною Правдою" -- збірником звичаєвого права -- у Франкському королівстві відбувався процес перетворення землеробської громади, що складалася з великих сімей (включаючи родичів до третього покоління), на сусідську, де переважало індивідуальне господарство малих сімей.

За "Салічною Правдою", франки були вільними членами громади з визначеними правами і обов'язками, але соціальні та майнові відмінності в їхньому середовищі були значними. До соціальної структури франкського суспільства належали знатні, вільні, напіввільні літи-землероби і раби.

Одночасно зберігалася земельна власність церкви і галло-римського населення, значна частина якого перейшла на службу до франкських королів. Не було відмінено ні рабство, ні колонат. Продовжували діяти норми римського права. Отже, в аграрних відносинах Франкського королівства доби "Салічної Правди" співіснували римська система приватної власності, землеволодіння франкських громад, королів і знатних осіб.

Протягом VI--VII ст. у франків еволюціонував порядок успадкування землі. Право на неї визнавалося за дочками, братами, онуками померлого. Спадковий наділ перетворювався на алод -- приватну власність невеликої сім'ї або її членів. Ця власність вільно відчужувалася -- заповідалася, дарувалася, продавалася, купувалася, обмінювалася без дозволу громади.

У VIII--IX ст. у франкському суспільстві відбувся переворот в аграрних відносинах, що прискорив процес створення феодального господарства. Його каталізатором стали війни з арабами, германськими та слов'янськими племенами. Війни вимагали великої кількості воїнів. Оскільки військова служба заважала селянам займатися сільськогосподарською працею і розорювала їх, всенародне ополчення втратило своє значення. Головну роль почали відігравати важкоозброєні кінні воїни-рицарі. В умовах панування натурального господарства основою матеріального забезпечення їх могла бути лише земля. Карл Мартелл -- фактичний правитель (714--751 pp.) Франкської держави при останніх Меровінгах провів військово-аграрну реформу. Зміст її полягав у припиненні роздавання землі у спадкову власність.

Одночасно з зростанням великого землеволодіння формувалося феодальне залежне селянство. До нього крім сервів, колонів, вільновідпущених, літів належали також вільні франкські алодисти та дрібні галло-римські землевласники. Цьому сприяли як економічні, так і політичні фактори: великі податки та примуси, борги, насильне захоплення громадських земель і алодів, натуральне господарство, що ставило селян у залежність від природних умов і унеможливило інші заняття, війни та міжусобиці. Перетворення вільних селян на залежних і втрата ними прав на землю відбувалися по-різному. Один з таких шляхів -- насильний продаж землі, виконання певних господарських примусів на користь короля та його намісників. Стали поширенішими прекарні угоди, відомі з римських часів, їхнім змістом було відчуження алоду вільного дрібного землевласника на користь світського магната чи церкви, а потім повернення його селянинові в пожиттєве користування як прекарія ("землі, виданої на прохання"). Крім "прекарія поверненого" існував "прекарій нагороджений", коли селянин крім власної отримував додаткову ділянку землі. Селянські прекарії спочатку регулювалися договором, де зазначалися строки користування землею і розміри чиншу. Поступово прекарії стали спадковими, обумовлювалися сплатою натуральної та грошової ренти, панщинзняними роботами. Отже, селяни, втрачаючи землю як власність, зберігали її як умову господарювання, прикріплювалися до неї як користувачі наділів. Разом з тим обмежувалася особиста свобода прекариста.

Звичайним явищем у Франкській державі стала комендація -- подібний до патронату інститут особистої залежності, коли селяни потрапляли під покровительство короля, світського чи духовного феодала. З часом особиста залежність селян поширилася на їхні землі.

Протягом VIII--IX ст. нівелювалися майновий і соціальний статуси різних категорій залежного селянства. Однак вони неповністю уніфікувалися. Селяни різного походження відрізнялися забезпеченням землею, обов'язками щодо землевласника. У правовому відношенні селяни, які отримали загальну назву "серви" і були нащадками рабів, колонів, літів, перебували в особисто спадкові й залежності від сеньйора. Найістотнішою ознакою їхнього становища було обмеження або заборона відходу з землі. Більшість селян не була спадково залежною. їхні обов'язки зберігалися доти, доки вони користувалися наділом у цій сеньйорії та не були прикріплені до землі. Спроби Карла Великого (768--814 pp.) заборонити відхід селян з землі не мали успіху.

Феодальне господарство утверджувалося в межах маєтку-сеньйорії. Земля поділялася на домен, де господарював сам землевласник, та селянські наділи. Сеньйори "класичного" типу мали значні розміри (кілька сотень гектарів). Доменіальна оранка з зерновим виробництвом становила до третини її загальної площі. Селяни відбували регулярну польову панщину від одного до трьох днів на тиждень, різну примусову роботу, платили натуральну ренту. В кінці IX ст. у цих сеньйоріях було зосереджено не менше третини селян. Частіше зустрічалися сеньйорії з незначним до-меніальним господарством, де переважали тваринництво й земельна рента продуктами.

Внаслідок слабкого зв'язку селянського господарства з ринком грошовому чиншу належала незначна роль.

Отже, протягом V--IX ст. у Франкській державі сформувалася класична форма феодального службового землеволодіння та сеньйоріально-селянських відносин. Дрібне господарство франків, що грунтувалося на алодіальній власності, витіснив феодальний маєток-сеньйорія. Швидкому утвердженню їх (порівняно з іншими країнами Європи) сприяла асиміляція римської господарської спадщини.

Отже, в V--X ст. у країнах Європи формувалося феодальне господарство на основі приватної власності феодала на землю та залежності селян від феодала. Вирішальне значення мали відчуження алоду, перемога великого землеволодіння над дрібним, становлення між землевласниками і селянами відносин панування і підпорядкування, а всередині пануючої верстви -- покровительства і служби.

Загальні риси сеньйорії найбільш чітко і повно простежуються на прикладі Франції. Сеньйорія розширилася територіальне, втягуючи у свою сферу колонізовані землі. Доменіальні володіння збільшувалися за рахунок лісів, луків, пасовищ, тоді як доменіальна оранка зменшувалася. Панщина або зникла, або не перевищувала кількох тижнів на рік. Використовували її переважно для сінокосу, як гужову повинність, часто оплачували харчами, сіном, грішми.

Завершилося феодальне підпорядкування селянства. Хоч існували певні відмінності в становленні його різних категорій, градація правового статусу зменшилася. Загальною ознакою селян була особиста, земельна, судово-адміністративна, військово-політична залежність від власника землі. Приватна юрисдикція остаточно витіснила державну. Права феодалів значно розширилися. Було досягнуто всебічної регламентації життєдіяльності селян. Контролювалися поголовний чинш (обов'язок щодо особистості власника), поземельні примуси, успадкування майна і відчуження земельних ділянок, шлюби селян, постої військ і військові реквізиції, міри маси і об'єму. Власники сеньйорій збирали екстраординарний податок -- таллю, мали судові права щодо вищої юрисдикції, змушували селян будувати замки, дороги, платити сервітути -- спеціальні внески за користування луками, лісами, водними ресурсами, стягували торгові та дорожні мита. Значного поширення набув баналітет -- монопольне право феодалів на господарські об'єкти для переробки сільськогосподарської продукції. Селяни платили десятину на користь церкви і державні податки.

 

15. Відображення господарського розвитку Західної Європи у документальних та літературних джерелах Середньовіччя.

Серед юридичних пам'яток, які дають уявлення про економічну думку країн Західної Європи доби середньовіччя, зокрема раннього, найвідомішими є «Салічна правда» (V ст.) і «Капітуля-рій про вілли» (початок IX ст.). «Салічна правда» (Салічний закон) — запис давнього звичаєвого права племені салічних франків, у якому було відбито економічний лад франків у період розкладу родових відносин і поступового майнового розшарування через виникнення і розвиток індивідуально-родинної власності. «Капітулярій про вілли» дає уявлення про організацію й управління вотчиною за умов переважно натурально-господарських відносин із використанням праці закріпачених селян.

Економічна думка класичного середньовіччя, як і в попередній період, розвивалася під величезним впливом християнської церкви. Найбільшим тогочасним авторитетом, лідером так званої пізньої школи канонізму, який висловив багато важливих економічних ідей, був Тома Аквінський (Аквінат) (1225/26—1274). Його основними творами є «Сума проти язичників» та «Сума теології», де він обстоює централізацію влади, визнає соціальну ієрархію, а її природну підставу бачить у поділі праці, розглядаючи приватну власність як необхідний інститут людського життя.

Тома Аквінський, будучи прихильником натурального господарства, визнавав, проте, необхідність обміну. Тому розгляд його міркувань з проблем обміну, ціни, торгівлі, торгового прибутку, грошей тощо має неабияке значення. При цьому потрібно звернути увагу на двоїстість характеристик і оцінок, які він дає економічним категоріям та явищам. Так, Аквінат дав своє тлумачення «справедливої ціни» — категорії, яка в економічному вченні каноністів заміняла категорії «вартість» («цінність»), «ринкова ціна». Витратний принцип установлення «справедливої ціни» Тома Аквінський уважав недостатнім, оскільки така ціна має узгоджуватися не лише з річчю, що продається, а й зі збитком, якого міг би зазнати продавець, недоодержавши певну кількість грошей, що відповідає його становищу в суспільстві. У такому разі «дозволено по праву продавати річ дорожче, ніж вона варта сама по собі, хоча вона не повинна продаватися дорожче, ніж коштує її власникові». «Справедливі ціни» можуть бути джерелом примноження приватної власності й створення «помірного» багатства.

У своїх поглядах на торговий прибуток та лихварський процент Тома Аквінський також займав двоїсту й компромісну позицію, засуджуючи такого роду доходи як самоціль, єдину мету торгової та лихварської діяльності. Водночас, він виправдовував їх як плату за працю (у тому числі пов'язану з поліпшенням речі продавцем), відшкодування транспортних та інших витрат, винагороду за ризик та як своєрідне відшкодування втрачених доходів, котрі позикодавець міг би мати, використавши позичені гроші у власних інтересах.

Гроші (монети), на думку Аквіната, виникли для полегшення обміну внаслідок домовленості між людьми. Він виділяв «внутрішню цінність» та «номінальну цінність» монети. При цьому слід звернути увагу на двоїстість підходу Томи Аквінського й до цього питання. З одного боку, він виступав проти псування монети, а з другого — уважав, що «номінальну цінність» монети може визначати держава і припускав можливість її певного відхилення від «внутрішньої цінності».

Економічна думка середньовічної Західної Європи, як уже зазначалося, знайшла відображення також у різноманітних релігійних єресях, вивчення яких дасть можливість зрозуміти, що всі вони завжди мали антифеодальну спрямованість, проповідували ідеї рівності всіх людей, повернення до принципів «євангельської бідності» ранньохристиянського ладу, засуджували багатство та необмежене нагромадження власності церквою тощо.

 

16. Відображення господарського розвитку Київської Русі у документальних та літературних джерелах Середньовіччя.

 

Історія економічної думки України часів раннього та класичного середньовіччя пов'язана з добою Київської Русі — першої держави на українській етнічній території. Літературними джерелами, що з них можна дізнатися про тогочасні економічні погляди, є літописи, угоди, грамоти князів, кодекси й записи норм світського та церковного права тощо. Найвідомішими з цих пам'яток є «Руська правда» (зведення законів давньоруського права XI—XII ст.), «Повість временних літ», «Повчання дітям» Володимира Мономаха. У них певною мірою відображено всі основні процеси економічного та суспільного життя Староруської держави, зокрема соціальну структуру й відносини власності, суспільний поділ праці, товарно-грошові відносини, джерела доходів Київської держави тощо. Тому головну увагу під час вивчення економічної думки України доби середньовіччя необхідно приділити передовсім саме цим писемним джерелам.

У найрізноманітніших документах XIV—XV ст. (жалуваних і позичкових грамотах, інвентарях, люстраціях тощо) також відображено відносини вотчинної форми, тогочасну систему повин-ностей, певні аспекти торгівлі, грошового обігу, розвитку сільського господарства та ремесел, надання позичок під заставу майна, у тому числі земельних володінь. Належний внесок у розвиток економічної думки України зроблено так званою полемічною літературою, яка виникла у 80-ті роки XVI ст. у ході боротьби проти унії та католицизму. Так, твори Івана Вишенського наголошують на проблемах соціальної рівності, оскільки майново-соціальна нерівність людей походить не від природи і не від Бога, а від земних несправедливостей, показують основні форми привласнення продукту праці селян і ремісників панами, шляхтою, духівництвом, торговцями.

У найрозвиненішому вигляді економічну думку пізнього середньовіччя репрезентує меркантилізм.

 

17. Економічна думка Раннього та Пізнього Середньовіччя.

Вивчаючи це питання, необхідно враховувати, що сучасні уявлення про економічну думку середньовіччя так само, як і про економічну думку стародавнього світу, ґрунтуються, головно, на матеріалах тогочасних літературних джерел. Економіка доби середньовіччя була переважно аграрною, панувало натуральне господарство. Мислення середньовічної людини мало теологічний характер. Економічна думка ще не відокремилась у самостійну галузь знань. Цей процес почався лише в період пізнього середньовіччя. Те, що можна розглядати як вияви економічної думки, просякнуте духом практицизму. Середньовічні трактати містять численні конкретні господарські поради, різноманітні практичні рекомендації, але надто мало теоретичних узагальнень і спроб осмислення суті економічних процесів та явищ. Основними джерелами економічної думки середньовічного суспільства є юридичні кодекси й церковні пам'ятки. Економічні уявлення народних мас відбилися в різних «єресях» та економічних вимогах селянських повстань.

У найрізноманітніших документах XIV—XV ст. (жалуваних і позичкових грамотах, інвентарях, люстраціях тощо) також відображено відносини вотчинної форми, тогочасну систему повин-ностей, певні аспекти торгівлі, грошового обігу, розвитку сільського господарства та ремесел, надання позичок під заставу майна, у тому числі земельних володінь. Належний внесок у розвиток економічної думки України зроблено так званою полемічною літературою, яка виникла у 80-ті роки XVI ст. у ході боротьби проти унії та католицизму. Так, твори Івана Вишенського наголошують на проблемах соціальної рівності, оскільки майново-соціальна нерівність людей походить не від природи і не від Бога, а від земних несправедливостей, показують основні форми привласнення продукту праці селян і ремісників панами, шляхтою, духівництвом, торговцями.

У найрозвиненішому вигляді економічну думку пізнього середньовіччя репрезентує меркантилізм.

 

18. Економічний розвиток українських земель під владою Польщі та Литви та початок формування фільваркової системи в польсько-литовський період.

За польсько-литовської доби відбулися помітні якісні зрушення, з'явилися нові явища в економічній сфері. Якщо ще у XIV ст. переважала примітивна експлуатація великих природних багатств українських земель, оскільки домінували галузі, що базувалися на полюванні, — бобрівництво, сокільництво та інші види мисливства та ловецтва (шкурка бобра цінувалася більше, ніж мірка пшениці), то, починаючи з XV ст., ситуація змінюється.

Еволюція феодальних відносин зумовила в XIV— XVI ст. зростання великого феодального землеволодіння, причому не тільки князівського, а й боярського. Цей процес був досить динамічним: так, якщо наприкінці XIV ст. в українських землях налічувалося лише кілька десятків великих феодальних латифундій, то вже в першій половині XVI ст. крупними землевласниками були понад сто магнатських родин, а також тисячі шляхтичів. Основними джерелами такого зростання великого феодального землеволодіння були великокнязівські дарування, захоплення феодалами общинних земель, купівля маєтків у інших власників, освоєння нових земель.

Тиск феодалів на селянську общину, що розгорнувся в XIV—XVI ст., виявлявся в привласненні общинних земель, закабаленні селян, призначенні на виборні посади своїх старост та намісників, обмеженні та ліквідації копних (громадських) судів тощо. Внаслідок цього в середині XVI ст. вільних общинних земель в Україні практично не лишилося.

Кількісне зростання феодального землеволодіння супроводжувалося якісними змінами у формах організації праці. У XIV—XVI ст. прогресував розвиток товарно-грошових відносин, бурхливо зростав ринок сільськогосподарської продукції. За цих умов, намагаючись адекватно реагувати на потреби внутрішнього і зовнішнього ринку, феодали перетворили свої земельні володіння на фільварки — багатогалузеві господарчі комплекси, що базувалися на постійній щотижневій панщині залежних селян, були орієнтовані на товарно-грошові відносини, хоча і зберігали значні риси натурального господарства.

За польсько-литовської доби поглибився суспільний поділ праці, активізувалася урбанізація. У XIV—XV ст.

Зрушення в економіці XIV—XVI ст. були тісно пов'язані з соціальними процесами. В соціальній сфері українських земель активно формувалися станова організація суспільства на підставі юридичне визнаних прав, привілеїв та обов'язків.На вершині соціальної ієрархії перебував військово-службовий стан (шляхта), до якого належали представники з різних соціальних груп, що несливійськову службу в князя і могли утримувати себе під час походів.Наступною ланкою шляхетської ієрархії були пани. До цієї категорії шляхти належали члени великокнязівської ради (пани радні) та найзаможніші феодали, які у воєнні походи виїжджали не в складі повітової шляхти, а окремо зі своїми загонами під власними корогвами (пани-хоруговні).Найнижчий щабель займала дрібна шляхта (зем'яни).

У XVI ст. процес оформлення шляхти в привілейований стан вступив у вирішальну фазу. У соціальній сфері відбулися такі зрушення:

1. Шляхта на основі серії юридичних актів остаточно відокремилася від «поспільства» (селянства). 2. Внаслідок формування суспільної структури права князівського прошарку були обмежені, а дрібної шляхти — розширені, що зумовило зближення і внутрішню консолідацію шляхетського стану, ядром якого поступово стали пани.3. У середині XVI cm. паралельно до процесів виділення, консолідації, самоусвідомлення шляхти відбувався процес створення юридична оформленої системи її прав, привілеїв та обов'язків.

Поява Магдебурзького права тісно пов'язана з перебігом тогочасного державотворчого процесу. Для міщан боротьба за надання їм Магдебурзького права була способом здобуття певної автономії від держави та правової основи для захисту від зазіхань крупних феодалів, які вимагали від міст натуральних повинностей, податків та ін.

Незважаючи на те, що розвиток міст гальмувався як державною владою, так і феодальною аристократією, все ж міщани перебували у привілейованому становищі, порівняно з селянством. По-перше, міські мури робили їхнє життя більш захищеним. По-друге, ремесло та торгівля забезпечували вищий, ніж у селян, рівень життя. По-третє, запровадження Магдебурзького права створювало юридичне підґрунтя для відносно незалежного розвитку міст. По-четверте, існування міського самоуправління формувало і фіксувало в ментальності міщан незалежність поглядів, відповідальність, самостійність у прийнятті рішень. По-п'яте, процес обміну інформацією, а отже і генерація нових політичних, економічних та культурних ідей, завдяки порівняно більшій концентрації населення та активним контактам із зовнішнім світом відбувалися швидшими темпами, ніж у сільській місцевості.

 

 

19. Господарський розвиток країн Європи та США у період розкладу феодалізму і генезису індустріального суспільства (ХVI-XVIII ст.)

 

	- нема голосів (3561 відвідувань)
Користувачі повинні бути зареєстровані щоб голосувати за книгу

 

Нема коментарів для цієї книги

Наза

20. Передумови формування ринкового господарства.

Процес первісного нагромадження капіталу забезпечив усі необхідні умови для переходу від переважно натурального, дрібнотоварного господарства до ринкового товарного виробництва:

•    звільнення основної маси робітників від особистої, феодальної залежності і станових, цехових обмежень; відокремлення робітників від засобів виробництва, з метою створення для них необхідності пошуку роботи за грошову плату;

•     концентрація капіталу, переважно в грошовій формі, у руках тих, хто спроможний організувати й управляти великомасштабним товарним виробництвом (у підприємців);

•      наявність ринків постійного збуту продукції.

Примусове позбавлення дрібних товаровиробників засобів виробництва і їх перетворення у бідних продавців своєї робочої сили було важливим кроком до створення умов для капіталіст виробництва.

Другим важливим кроком на шляху організації капіталістичного виробництва був процес нагромадження великих грошових запасів у руках цехових майстрів, фермерів, але головним чином — у купців і лихварів.

Основн джерелами нагромадження капіталів стали:

•   зовнішня торгівля, особливо колоніальними товарами — перцем, прянощами, пахощами, тютюном

•      система протекціонізму, державні позики, податки;

•      пряме пограбування колоніальних володінь і залежних земель, колоніальні війни, торгівля рабами, піратство;

•       організація в колоніях (в Америці) рабовласницького, плантаторського господарства; жорстокі методи поневолення та пограбування корінного населення Африки, Азії, Північної і Південної Америки;

•     нещадна експлуатація позбавлених засобів виробництва і засобів існування пауперів у майстернях і робочих будинках, де робота виконувалася з перервами лише на сон і харчування.

Отже, процес первісного нагромадження капіталу це історичний процес відокремлення виробника від засобів виробництва, процес примусового позбавлення їх приватної власності й перетворення в бідних продавців своєї робочої сили, що передував власне капіталістичному нагромадженню. Його головною відмітною ознакою були розвиток товарно-грошових відносин, становлення ринкової економіки. Виходячи з того, що капітал — це цінність, що зростає, його нагромадження починалося там, де цінність працювала на своє збільшення.

Голов причиною переродж феод відносин у ринкові виступила неадекватність форм організації феод господарства умовам його відтворення й подальшого розвитку суспільства. У надрах феод суспільства відбувалася еволюція господарського розвитку в напрямі поступового витіснення натуральної форми господар­ства товарною. Криза натур системи господарства була по­чатком становлення господарства ринкового типу.

Розклад феод господ-ва був пов'язаний з такими процесами, як розвиток товарного господарства, формування великих капіталів, перетворення феод земельної власно­сті на об'єкт купівлі-продажу, викорис найманої робочої сили, посилення майнової та соц диференціації тощо.

У країнах Зах Європи початок переходу від феод до капітал господарства поклали зміни у сфері матер виробництва, стані та характері розвитку продукт сил, а також розширення внутріш і зовніш ринку, що сформув. на межі XV і XVI ст.

Поява міськ ремісників привела до зрост продуктивн праці та якості товарів, а також до жвавого товарообміну між го­родянами та селянами.

Зростання продуктивн праці у с/г, збільшення обсягів виробництва с/г сир-ни і прод-ства, які спостерігалися від XII ст, відокрем­л ремесла від землеробства, що відбулося під впливом об'єктивного процесу сусп розподілу праці.

Ha фоні розпаду феодалізму виявляються зміни в міській соц структурі. 3 розвитком товарно-грошов відносин найзаможнішими мешканцями міст стають купці, власники ремісни­чих майстерень, домовласники, лихварі, представники духовен­ства.

У процесі свого розвитку ремесло поступово почало перехо­дити у стадію товарного виробництвава — ремісники починають працювати на замовлення споживачів, а вироби продавати торгов­цям. Формами організац такого виробництва стають реміснича майстерня, цех, мануфактура.

 

21. Історичні передумови виникнення, сутність і етапи еволюції меркантилізму.

Епоха меркантилізму охопила тривалий історичний період (XV – XVII ст.), пов’язаний з великими географічними відкриттями, процесами первісного нагромадження капіталу у країнах Зх. Європи, переходом до «високого» Відродження та Просвітництва. У цей період в економіці провідних європейських країн натурально-феодальна господарська система почала поступатися місцем ринково-підприємницьким економічним відносинам. Зростання товарообігу, розвиток внутрішньої та зовнішньої торгівлі потребували великої кількості готівки, що спричинило загострення проблеми «нестачі грошей».

Найбільшого розквіту меркантилізм набув в Англії. Одним із представників раннього меркантилізму був В. Стаффорд, який закликав до розвитку національної промисловості. Розвиваючи концепцію грошового балансу, спрямовану на активне регулювання грошового обігу, Стаффорд наголошував на необхідності заборони вивезення золота та срібла з країни. Виступаючи за державну регламентацію торгівлі. Також значну увагу меркантилісти приділяли державному опікуванню вітчизняної торгівлі, наголошуючи на тому, що набагато доцільніше за одні й ті самі товари платити своїм співвітчизникам, ніж іноземцям. У Франції ж система протекціоністських заходів уряду Кольбера була спрямована на мінімізацію імпорту товарів, активне державне сприяння розвитку вітчизняної промисловості. За рахунок держави у Франції розширювалась мережа мануфактур. Ж.Кольбер заохочував розвиток королівської мануфактури промисловості,створення колоніальних компаній з метою розгортання зовнішньоторгівельної діяльності. Він запровадив протекціоністський митний тариф, здійснив заходи з уніфікації тарифів та укрупнення внутрішніх митних областей.

Керівним принципом Меркантилізму був арістотелівський поділ господарства на економіку і хрематистику із засудженням останньої . У центрі уваги  опинясться саме хрематистика — «породження» грошей грошима. Меркантилісти шукають зв’язку між господарськими явищами, але шукають його на поверхні явищ, у сфері обігу. Економічні погляди меркантилістів не можна розглядати як едину, цілісну, наукову теорію. Те, що пізніше отримало загальну назву меркантилізму, сукупністю особистих поглядів різних людей, а також сукупністю практичних господарських заходів.

 Ідеологію меркантилізму розкривають такі головні положення.

1.    багатством є лише те, що може бути реалізованим і справді реалізується у грошах; тобто нагромадження грошей.

2.    виробництво створює потрібні передумови для утворення багатства, а тому потребує постійного заохочення й розвитку.

3.    безпосереднім джерелом багатства е сфера обігу.

4.    сфера обігу е водночас і джерелом прибутку, що утворюється завдяки продажу товарів за більш високою ціною, ніж ціна купівлі:

Г — Г'

5.     Джерелом багатства е лише зовнішня торгівля.

6.     треба менше купувати в іноземців і більше їм продавати .

Теорія меркантилізму пройшли два етапи у своєму розвитку. Це ранній меркантилізм (монетарний) і розвинутий меркантилізм (мануфактурний) . Ранній меркантилізм грунтувався на теорії грошового балансу. Ця теорія мала два завдання: по-перше, залучити в країну якомога більше грошей з-за кордону; по-друге — зберегти гроші в самій цій країні. (політика зменшення імпорту).

У другій половині ХУІ ст. система монетарного меркантилізму змінюеться системою меркантилізму мануфактурного, що досягла свого розквіту у ХУІІ ст. Основними представниками його були Томас Мен у Англії, Антуан Монкрегьсн у Франції, Антоніо Серра в Італії. Для цієї системи характерною е теорія торгового балансу. Пізні меркантилісти центр ваги перенесли зі сфери грошового обігу у сферу товарного обігу. Вони ставили своїм завданням скасування заборони вивезення грошей, обмежень імпорту іноземних товарів; форсування експорту національної продукції передовсім промислової; завоювання ринків, у тім числі колоніальних, і забезпечення активного торгового сальдо, тобто перевищення вартості вивезених з країни товарів над вартістю товарів, увезених у країну. 3 ціею метою заохочувався розвиток промисловості, що виробляла товари на експорт. На перший план висувалася політика протекціонізму, що розглядалася як найліпший засіб для забезпечення інтенсивнішого розвитку експорту. Держава запроваджувала систему митних заходів.

Ранні меркантилісти вважали, що будь-яка купівля зменшуе їхню кількість, а будь-який продаж — збільшуе. Пізні ж меркантилісти розуміли, що гроші «породжують» гроші і для цього вони мають бути в постійному русі.

Класична політична економія — один із наукових на­прямів світової економічної думки другої половини XVII — першої половини XIX ст.

 

22. Особливості мануфактурного періоду в розвитку промисловості у країнах Західної Європи, США (обрати одну країну на вибір або розкрити загальні особливості).

Історія генези індустріальних країн Західної Європи тісно пов’язана з розвитком мануфактурного виробництва в XVI—XVIІІ ст., від якого в значній мірі залежав економічний розвиток країн у цілому. Характерною рисою мануфактури у порівнянні з попередньою простою кооперацією був перехід до поопераційного поділу праці при виготовленні товарів, що привело до значного підвищення продуктивності праці. Мануфактурне виробництво історично підготувало передумови для великої машинної індустрії.

 

У класичному вигляді процес первісного нагромадження капіталу відбувався в Англії. Ще в XІІI—XIV ст. Англія вивозила сиру вовну на переробку за кордон, зокрема до Голландії. У XV ст. в Англії починають будуватися мануфактури для виробництва сукна з власної сировини, попит на яку з кожним роком зростав.

Зростання попиту на якісне англійське сукно дало поштовх до розведення овець, що стало більш вигідним, ніж землеробство. Високі прибутки англійських феодалів — лендлордів — від продажу вовни сприяли росту аграрного сектору та зумовили насильницький згін селян із землі, захоплення общинних та церковних земель, перетворення їх на пасовища. Лендлорди використовували своє право приватної власності на землю, руйнували житла селян, створювали великі пасовища для овець, які обгороджували парканами, тому цей процес одержав назву «обгороджування». Лендлорди часто здавали «обгороджену» землю в оренду фермерам, які використовували в господарствах вільнонайману робочу силу селян, що втратили землю. Так утворювалися капіталістичні господарства на селі.

Другою стороною первісного нагромадження капіталу було накопичення значних сум грошей у руках окремих людей.

Значну роль для Англії у нагромадженні капіталів відіграли Великі географічні відкриття, грабіж колоній, особливо Індії, нееквівалентна торгівля, піратство, работоргівля, яка набула великих масштабів у XVIІ ст., коли негри з Африки тисячами вивозилися на продаж до Америки.

Що до Голландії, то процес первісного нагромадження капіталу тут почався раніше, ніж в Англії. Ще наприкінці XІV ст. у Голландії сталося руйнування феодальних відносин на селі й утворення фермерських господарств, і як наслідок — виникнення значної кількості вільної робочої сили.

Буржуазна революція в Голландії в другій половині XVІ ст. прискорила процес первісного нагромадження капіталу, який відбувався за рахунок таких джерел, як: розвиток фінансових операцій; сільського господарства; грабування колоній та нееквівалентного обміну товарами з ними; прибутків від торгівлі. Перетворення Голландії на провідну фінансову державу світу активно вплинуло на розвиток мануфактурного виробництва на основі застосування вільнонайманої праці.

Вплив Великих географічних відкриттів прискорив процес первісного нагромадження капіталу в Англії, Голландії та інших країнах Західної Європи та руйнування натурального феодального господарства; ці відкриття втягували феодальне господарство в ринкові відносини, позитивно впливали на розширення мануфактурного виробництва, що створювало передумови для переходу до індустріального суспільства.

З середини XVIІ ст. мануфактура стає панівною формою виробництва, охоплюючи все більшу кількість випуску різних видів товарів та поглиблюючи міжнародний поділ праці. Галузевий склад мануфактур у значній мірі визначався природно-географічними умовами та історичним розвитком тієї чи іншої країни. Так, в Англії в основному переважали суконні, металургійні, металообробні та суднобудівельні мануфактури; у Німеччині — гірничі, металообробні та будівельні, у Голландії — текстильні та суднобудівельні.

Суттєвий вплив на розвиток мануфактурного виробництва та торгівлі мала буржуазна революція в Англії. Вона мала всесвітньоісторичне значення, сприявши остаточній ліквідації феодалізму. Прийшовши до політичної влади у ході революції, англійська буржуазія приймає закони, спрямовані на розвиток промисловості й торгівлі, зміцнення фінансів. Так, у 1651 р. приймається «Навігаційний акт», за яким усі товари, які ввозилися до Англії, повинні були перевозитися лише на англійських судах; парламент своїми законами підтримував процес обгороджування, що забезпечувало дешевою робочою силою мануфактури.

Активною антифеодальною була економічна політика французької буржуазної революції. Революція скасувала податкові привілеї дворян, ліквідувала регламентацію виробництва та цехи, проголосила свободу торгівлі, запровадила політику протекціонізму, значною мірою розв’язала аграрне питання, наділивши селян невеликою кількістю землі. У січні 1800 р. в країні створюється Французький банк, розвивається кредитно-фінансова система.

Розвиток торгівлі в XVIІ—XVIІІ ст. в таких країнах, як Голландія, Англія та Франція приводить до того, що торгівля, особлива колоніальна, стає однією з провідних галузей економіки, приносячи країнам величезні прибутки.

Щоб забезпечити позитивний торговельний баланс країни Західної Європи активно проводили політику протекціонізму спрямовану на захист законами та правилами промисловості та внутрішнього ринку країн від проникнення на нього іноземних товарів

Таким чином, у мануфактурний період розвитку економіки в країнах Західної Європи під впливом Великих географічних відкриттів, швидкого первісного нагромадження капіталу, створення колоніальної системи та становлення світового ринку відбувався розклад натурального феодального господарства. Поряд з цим розвивалися ринкові відносини; значних обсягів набуває внутрішня та зовнішня торгівля, яка сприяє розширенню мануфактурного виробництва, яке заклало підвалини для переходу до індустріального суспільства.

 

23.Зародження індустріального суспільства у країнах Західної Європи в XVI ст., значення буржуазних революцій XVI-XVIII ст. Обрати одну буржуазну революцію та розкрити її особливості.

 

	- нема голосів (3466 відвідувань)
Користувачі повинні бути зареєстровані щоб голосувати за книгу

 

Нема коментарів для цієї книги

Назад

 24.Великі географічні відкриття, їх соціально-економічні причини та наслідки.

   Причини. До далеких подорожей вабили декого ідеалістичні мотиви - відкривати далекі невідомі народи і навертати їх на християнську віру.Побожні ченці й гарячі проповідники немало причинялися до того, щоб заохотити моряків до небезпечних експедицій”. Але ще більшу роль відіграли матеріальні причини. Західна Європа була вже доволі густо заселена, й у деяких країнах був надмір населення, що не міг найти собі потрібного прожитку. Ці люди шукали собі нових засобів до життя і пробували найти їх на морі. Морське розбишацтво розвивалося упродовж цілих середніх віків, і між тими піратами було багато сміливих моряків, що відважилися на найбільш ризиковані експедиції і багато причинялися до нових відкриттів”

Ще однією причиною географічних відкриттів була торгівля, яка розвинулася під час хрестових походів і набула на кінець середньовіччя характеру постійних торговельних зв'язків. Всілякі східні товари -- прянощі (перець, кориця, гвоздика, імбир, мускатні горіхи тощо), цукор, ювелірні вироби, парфумерні товари, всякі східні тканини і т. ін.-- дедалі більше входили в ужиток вищих і середніх класів Західної Європи. Купецтво південно-італійських, південно-французьких і східно-іспанських (каталонських) міст нагромаджувало на торгівлі зі Сходом величезні багатства. «Проблема золота» перетворювалась на гостру економічну проблему, яка потребувала також якнайшвидшого розв'язання.

Основні соціально-економічні наслідки Великих географічних відкриттів такі.

1. Почала складатися колоніальна система, яка прискорила виникнення в Західній Європі капіталістичного виробництва і сприяла нагромадженню в буржуазії значних грошових сум, необхідних для організації великих капіталістичних підприємств

2. Завдяки сміливим експедиціям мореплавців багатьох країн світу Європу, Африку, Америку й Австралію пов'язали між собою торгові шляхи, почав складатися світовий ринок. Його виникнення стало ще одним сильним поштовхом до зародження й розвитку капіталістичних відносин у Західній Європі. Новий світ став ринком збуту для мануфактур Європи.

3. Відбулася так звана революція цін, зумовлена ввезенням із Америки до Європи великої кількості золота й срібла

4. Революція цін сприяла зміцненню позицій міської і сільської буржуазії, що зароджувалася, підвищенню її доходів і збільшенню чисельності мануфактурних робітників.

5. У результаті Великих географічних відкриттів услід за переміщенням головних торгових шляхів центр економічного життя перемістився із середземноморських країн у держави на берегах Атлантичного океану. Стали занепадати італійські міста-республіки, виникли нові центри світової торгівлі — Лісабон, Севілья і особливо Антверпен.

6. Наслідком Великих географічних відкриттів стало посилення нових тенденцій в економічній політиці європейського абсолютизму. Вона набула яскраво вираженого меркантилістського характеру. Правлячі династії Іспанії, Англії, Франції всіма доступними засобами заохочували торгівлю, промисловість, судноплавство, колоніальну експансію.

 

25.Економічний розвиток Франції, Англії та Німеччини в XI- ХV ст. (одна країна на вибір або загальна характеристика).

Економічно розвинені міста Англії, Франції та Німеччини в XI--XII ст. досягли значного розквіту. Збільшилась чисельність міського населення, розвивалися ремесла і торгівля. Панівне місце займало виробництво бавовняних тканин, збут яких забезпечував піднесення ремесла і торгівлі. Збагачувалося купецтво.

Інтенсивний розвиток ремесла в XII--XIII ст. сформував цеховий лад у містах. Ремісничі об'єднання зростали в запеклій боротьбі з феодалами. Хоча головна функція цеху виробнича, але важливе значення вони мали у військовій, оборонній справі. Середньовічний цех організовувався лише за професійними ознаками (шевський, ковальський, кравецький, ювелірний тощо). Цехи складалися з майстерень певного профілю, які розташовувалися по всьому місту. Час від часу члени цеху збиралися в церкві або ратуші, вирішуючи життєво важливі проблеми. Кожний цех мав свій статут. Документ узаконював, регламентував не тільки виробничі, духовні, а й моральні засади життя ремісничого колективу.

У містах склалася ієрархія на зразок сільської общини. Майстри пригнічували підмайстрів, ремісників. Для того щоб стати повноправним членом цеху (майстром), треба було пройти стаж учнівства (3 -- 7 років), скласти складний іспит.

Розвиток ремесла набув бурхливого розвитку в XIII ст. Так, у Парижі в той час налічувалося до 300 різних ремісничих спеціальностей. В інших містах Франції та Німеччини їх було значно менше.

Якщо до XII ст. міста з округами були самостійними економічними районами і не залежали від ввезення сировини чи продуктів харчування, то в XII ст. розпочинається процес обміну між окремими районами. В кожній країні поділ праці призводить до спеціалізації (виробництво вина, олії, вовни, прикрас тощо). Пожвавлення внутрішнього обміну свідчило про зародження єдиного ринку. Цьому сприяли багаточисельні ярмарки, що відбувалися в містах.

У Німеччині міста досягли найбільшого розвитку в XIV --XV ст. Наприкінці XIII ст. тут нараховувалось більше 3500 міст, в яких проживала п'ята частина всього населення. В основному це були малі містечка до тисячі жителів, які об'єднували селянські округи в радіусі 10--30 км. Були в Німеччині й великі міста з чисельністю більше 20 тис. чоловік. Через ці міста проходили торгові шляхи між Південною і Північною Європою.

В умовах свавілля феодалів міста змушені були об'єднуватися в союзи. У другій половині XIV ст. виникають Швабський і Рейнський союзи міст.

З середини V і до другої половини IX ст. візантійські міста, так само як і західноєвропейські, переживали занепад. Набіги слов'ян, болгар, арабів значно поглибили труднощі перехідного періоду від античності до Середньовіччя. Однак міста не зникли.

З другої половини IX ст. розпочалося економічне піднесення візантійських міст. Цьому сприяла зростаюча потреба в предметах розкоші не тільки серед місцевої, а й серед романо-германської та слов'янської знаті. Візантія залишалася чи не єдиним постачальником цих товарів для всієї Європи.

У зміцненні та розвитку міст були зацікавлені імператори, їхня політика була спрямована на отримання податкових платежів з торгівлі та ремесла, які дуже часто становили єдину статтю доходів центральної влади, визначали силу і могутність Візантії. Ця політика знаходила підтримку серед місцевої знаті, яка значну частку своїх прибутків отримувала з державної скарбниці.

Піднесення міст збіглося з сприятливими внутрішніми і зовнішніми умовами: припинилися місцеві смути, набіги слов'ян, розпався Багдадський халіфат. Правда, великою перепоною для успішного розвитку морської торгівлі залишалося арабське піратство.

Найбільшими містами Візантійської імперії були Константинополь і Фесалоніки. В X ст. ремесло і торгівля в цих містах переживали бурхливе піднесення.

Якщо в Західній Європі більшість майстерень перебувала у приватній власності вільних ремісників, то в Константинополі були також державні майстерні: монетний двір, зброярні, майстерні з виготовлення предметів розкоші, дорогих тканин тощо. Вироби константинопольських майстрів славились далеко за межами Візантії. Ремісники самі виготовляли і продавали свої вироби.Головним виробником у візантійському місті залишався дрібний самостійний ремісник, який мав невелику майстерню, що одночасно слугувала крамницею для продажу виготовлених у ній товарів. Значна частина візантійських ремісників і купців була об'єднана у корпорації. Поза корпораціями залишалися майстри, що були не в змозі придбати майстерні й змушені були працювати просто на вулиці

У XIV--XV ст. в Європі виникла нова, вища форма виробництва -- мануфактура. На зміну кустарям-ремісникам прийшли більш організовані великі робітничі майстерні. Хоча там все виконувалося вручну (мануфактура -- латинського походження, означає ручна праця), але у процесі виробництва було застосовано поділ праці.

Як бачимо, ремесло у Західній Європі розвивалося поступово. Спочатку воно зародилося у феодальному сільському господарстві. Лише у VIII--XI ст. воно стає самостійною галуззю суспільного виробництва. Найбільший розвиток міського ремесла припадає на XII--XIII ст., у Німеччині -- XIV--XV ст. Головною організаційною формою ремесла був цех.

Зросло значення торгівлі. Вона мала корпоративний характер. Купці об'єднувалися в торгові гільдії. Склалися внутрішні національні ринки. Головними напрямами міжнародної торгівлі були торгові відносини між європейськими країнами та Сходом.

Отже, товаризація сільського господарства, розклад цехового ладу, розвиток науково-технічного прогресу, зростання внутрішньої та зовнішньої торгівлі, утворення загальнонаціональних ринків свідчили про те, що феодальне господарство вичерпало себе і людство вступило в індустріальну добу.

 

 

26.Структура феодального суспільства, суть рентних відносин та їх види.

Землевласники-феодали мали на землю монопольне право, яке й визначало в умовах аграрної економіки їх панівне становище. Зростання великої земельної власності, джерелом якої були не лише «пожалування», а й прямі захоплення общинних земель, відбувається швидкими темпами. При цьому форми землеволо­діння та соціальну структуру, що існували у Франкській державі, можна уявити за «Салічною правдою», одним з най­давніших зведень звичаєвого права та пам'яткою не лише право­вої, а й економічної думки середньовіччя.

У «Салічній правді» знайшли відображення майнові відноси­ни та захист прав власності через систему штрафів за різні злочи­ни, зокрема за крадіжку худоби .У ній також розглядаються питання майнової нерівності (титул І,VIII), розкладу громади (титули ЬУ, ЬХІІ), формування землеволодіння, зокрема такої його форми як алод (титул ІЛХ та ін.) За «Салічною правдою» основною масою франкського населення є вільні общинники, а основною формою землеволодіння також є общинна (або громад­ська). Особиста ж власність поширюється на будинок, садибу, город, проте не на ріллю, яка залишається громадською, але в особистому користуванні. Вже з другої половини VI ст. у Франк­ській державі алод фіксується як особиста земельна власність: його можна купити, продати, закласти, подарувати, успадкувати. Одночасно вся суспільно-економічна структура спиралася на особисті домогосподарства, що забезпечувало активну участь общинників у громадському житті.

Водночас алод міг бути і великим земельним пожалуванням, яке отримували за службу від королів франків, але це вже було велике землеволодіння, яке займало території, що дорівнюють деяким сучасним державам Європи. Так, католицькі церковні установи, найчастіше монастирі, пе­редавали землю на умовах прекарію, тобто зобов'язання за кори­стування землею виконувати певні повинності. Прекарії могли бути кількох видів, як-от: прекарій пожалуваний, коли селянин, що втратив свій алод, звертається до землевласника (світського чи духовного) з проханням надати йому у користування земель­ний наділ; прекарій повернений, коли селянин, який втрапив у злид­ні, віддає свій алод великому землевласникові та отримує його назад у вигляді вже умовного користувача та прекарій з винагородою, коли прекаріст не лише отримував назад свій наділ, а й додаткові землі у користування [там само].

Головною формою землеволодіння в цей період стає бенефі­цій, адже надання землі у повну власність (у вигляді алоду) значно послаблювали королівську владу і створювали прошарок землевласників, які вже відмовлялися служити. Бенефіції, тобто передача землі в умовну не спадкову власність, що перед­бачала несення певної служби, найчастіше військової. З часом (ЇХ—X ст.) виникає спадкова форма умовного феодального зем­леволодіння — феод (або лєн), що також передбачала несен­ня служби, але й земля, й посада передавалися у спадок. Протя­гом цього часу панівною формою стає теза «немає землі без сень­йора».

Отже, відповідно й селянин ставав утримувачем землі, отри­мував від феодала земельний наділ (вже згадуваний прекарій), де розміщувалися селянська садиба, рілля та інші господарські угід­дя, з яких він і отримував необхідний для утримання власної ро­дини продукт. За це користування (утримання) він ніс певні по­винності на користь земельного власника.

Особиста  залежність  безпосередніх  виробників оформлювалася законодавчо. У капітуляріях (указах) Карла Ве­ликого (768--814 рр.) прямо вказувалося, що кожна вільна лю­дина повинна шукати для себе покровителів і заступників. Над­звичайно важливим документом цієї епохи, пам'яткою економічної думки є «Капітулярш про вілли», датований кінцем VIII ст. Він являє собою указ або інструкцію для управителів тих маєтків, що перебували у віданні королівського двору та служили для за­доволення потреб королівського дому, і містить докладні вказів­ки щодо ведення господарства в маєтках

 

 27.Особливості Європейської торгівлі в середні віки, розвиток банківської системи та кредиту.

ХІ-ХV ст. в країнах Західної Європи інтенсивно розвивалася торгівля, чому сприяв розвиток ремесла та урбанізація. Особливо жваво вона провадилася у могутніх міських республіках Північної Італії — Флоренції, Венеції, Генуї та інших. Північноіталійські купці витіснили з середземноморських торгових шляхів візантійців та арабів. Генуезці, венеціанці, володіючи торговими і військовими кораблями, будували свої торгові факторії на східному узбережжі Середземного моря та в чорноморському басейні, Генуезці поступово закріпилися в пониззях Дону і Дніпра, на узбережжі Криму і Кавказу. Важливими їх колоніями були: Кафа (Феодосія) зіі ринком рабів, Балаклава, Солдайя (Судак) та деякі інші. Не відставали від генуезців венеціанці. Між гіівнічноіталійськими містами-республіками йшла гостра конкурентна боротьба.

Італійські купці торгували в основному із країнами Леванту (Сходу), чому їхня торгівля й отримала назву Левантійської. Зі Сходу привозили передусім південні овочі та фрукти (дактилі, фіги, помаранчі), а також пахуче коріння, ліки, перції, цукор та інші. Великий попит у Західній Європі мали дорогі тканини, скляні вироби, зброя, слонова кістка, ювелірні прикраси. З країн Причорномор'я поступали риба, ікра, сіль, зерно, хутро, невільники. У Єгипті найбільшим портом була Александрія, яка здобула славу «торгу двох світів»: з одного боку сюди приходили каравани з індійським крамом, а з другого — італійські купці. Європейці торгували також із Багдадом, з країнами Середньої Азії, столицями монгольських ханів.

Важливе значення для Західної Європи мала також торгівля Балтійським і Північним морями, річками Ельбою, Шельдою, Одером, Темзою, Західною Двіною, Рейном, Дунаєм, Віспою, Німаном, Реною, Сеною. Якщо левантійська торгівля займалася переважно продажем східних товарів, то північна — виробів місцевої промисловості, продуктів сільського господарства.

Провідна роль у північній торгівлі належала Гамбургу, Любску, Бремену, Брюге, Лондону. Згодом вони об'єдналися у союз приморських міст під назвою Ганза (об'єднання, спілка). Свою діяльність союз розпочав у XII і діяв до XVII ст. У ХІV-ХV ст. до Ганзейського союзу входило 160 міст, у т. ч. Новгород Великий, Гданськ, Рига. Керівництво Ганзи знаходилося в Любеку. Ганзейський союз охороняв своїх членів від грабежів та насильства з боку феодалів, піратів, місцевих властей. Купці союзу монополізували торгівлю Північної Європи.

Товари середньовічних торговельників зустрічалися на чисельних ярмарках Західної Європи. Найбільшою популярністю користувався ярмарок м. Шампань, який тривав майже цілий рік. Ярмарковій торгівлі завдавали великої шкоди безперервні війни. У середні віки розвивалася і сухопутна торгівля. На її перешкоді була відсутність битих шляхів, натуральний характер господарювання, хижацька поведінка феодалів-власників земель, через які проходили торговельні каравани, чинені ними різні обмеження, митні побори. Значною перепоною були розбійницькі ватаги.

З розвитком торгівлі відбувалося становлення грошової, фінан­сово-кредитної систем. У середньовіччі та в період розквіту фео­далізму не існувало державної монополії на карбування монет. Цим правом поряд з королем володіли також суверенні сеньйори та міста. Подібне розмаїття монетних систем привело до поши­рення міняльної справи. Міняйли не лише обмінювали одні гроші на інші, а й займалися кредитними операціями та лихварством.

 

 28.Сутність рабовласницького ладу. Криза рабовласницького ладу, її причини. Колонат.

Рабство - перша і найбільш груба форма експлуатації людини Єдиною. Процес виникнення рабовласницьких відносин в різних країнах відбувався по-різному. Проте були і загальні умови, які Підготували перехід до рабовласницького способу виробництва. Ці умови такі:розвиток продуктивних сил суспільства до такого рівня, коли стає можливим створення не тільки необхідного, але додаткового продукту; поява індивідуального господарства і приватної власності на засоби виробництва;
розвиток майнової нерівності.
Основними його досягненнями були:
розвиток нових галузей в сільському господарстві (садівництво, плодівництво);
винайдення і застосування нових знарядь праці (плуга, коси, ткацького верстата тощо);
освоєння великого будівництва (греблі, зрошувальні системи, шляхи, кораблі, міста);
вдосконалення виробничих навиків та поява нових професій.
Розвиток науки, архітектури, мистецтва.
В умовах рабовласницького ладу відбулося виникнення купців, а поряд з цим з'явилися й металеві гроші. Все це означало третій великий суспільний поділ праці. Виникає торговий капітал та лихварський капітал.
Проте на шляху прогресу виробництва в рабовласницькому суспільстві з самого початку з'явилися істотні перешкоди. До них відноситься передусім головна суперечність рабовласницького ладу, суть якої заключається в рабській формі праці та рабовласницькій формі власності, в діаметральній протилежності становища раба і рабовласника.
Конкретними формами прояву основної суперечності рабовласницького способу виробництва були: протиріччя між розумовою та фізичною працею. Рабовласники з презирством дивилися на фізичну працю, примушуючи до неї рабів. Самі ж виконували розумову працю (вели державні справи, займалися наукою, мистецтвом і ін.); протиріччя між містом та селом (міста були центрами ремісницького виробництва, торгівлі і культури, а околиці міста і далекі провінції їх придатками);
протиріччя між великим виробництвом рабовласників і дрібним господарством вільних ремісників і селян (розорення та витіснення вільних дрібних робітників).
В міру розвитку продуктивних сил, ці протиріччя загострювались і викликали кризу й розпад рабовласницького способу виробництва. Великі рабовласницькі господарства ставали все менш і менш прибутковими.
В цих умовах рабовласники розбивають свої земельні володіння на невеликі ділянки і передають їх в оренду вільним селянам, а також і рабам. Одержавши від великого земельного власника-рабовласника ділянку землі, селяни і раби перетворювалися в підневільних трудівників, зобов'язаних працювати і віддавати землевласникам значну частину виробленої на землі продукції. Це система колонат.
Виникнення колонату свідчило про те, що рабовласницька форма експлуатації зжила себе. Колонат був зародком нових, феодальних відносин всередині рабовласницького суспільства.
Рабовласницький спосіб виробництва був закономірним етапом в розвитку людського суспільства. Місце, яке він займає в історії людства, визначили класики марксизму-ленінізму. Ф.Енгельс, наприклад, писав, що тільки рабство зробило можливим більш повний поділ праці між землеробством і промисловістю і таким шляхом створило умови для розвитку культури стародавнього світу. Без рабства не було б грецької держави, грецького мистецтва і грецької науки; без рабства не було б і Римської імперії. А без того фундаменту, який був закладений Грецією і Римом, не було б і сучасної Європи.
Виконавши свою прогресивну роль, рабовласницький спосіб виробництва гине в результаті загострення властивих йому суперечностей,
На зміну йому приходить феодальний спосіб виробництва, який забезпечує більшу відповідність виробничих відносин рівневі і характеру продуктивних сил.

 

29. Економічні причини розквіту країн античного світу. Особливості економічної думки Західної цивілізації

Численні острови, розділені гірськими хребтами, затоки і гавані визначали відокремленість, автономію економічного життя грецьких общин. Внаслідок цього антична громада, на відміну від сільської східної громади, виступала в основному як місто (поліс). Саме це зумовило перевагу грецького міста над селом. Сільське господарство, внаслідок гострої нестачі землі, мало Другорядне значення.

Однією з основних причин розквіту Стародавньої Греції було широке використання праці величезної кількості рабів.

Римській державі успішно розвивалася торгівля, яка приносила більше прибутків, ніж ремесло. Добре розвинутою була внутрішня торгівля, зосереджена в містах на місцевих ринках, які згодом стали спеціалізованими. Поступово в містах сформувалися великі ярмарки. Після об'єднання під владою Риму всього Середземномор'я успішно розвивалася зовнішня торгівля. Цьому сприяли також географічний поділ праці, успіхи у кораблебудуванні та будівництві доріг, спеціалізація виробництва та розвиток товарно-грошових відносин. Надзвичайно активною морська та караванна торгівля з провінціями. Поступово римські купці проникли на північ Європи. В ІІІ-ІV ст. н. ери в обмін з Римом втягуються народи Північного Причорномор'я, в т. ч. й України. Торгівля сприяла впливу високорозвинутої римської культури на тогочасний світ.

В Стародавньому Римі існувала досить розвинута грошова система. Наслідуючи греків, римляни відливали мідні монети. Однофунтова монета називалася ассом, 1/2 фунтова — сомісом, 1/12 — унцією. Поруч з римськими використовувалися срібні монети драхми грецької чеканки з римською печаткою. В III ст. до н.ери з'явився римський срібний денарій вартістю 10 ассів. Найпоширенішою грошовою одиницею був сестерцій, який дорівнював 2,5 асса. В останній період існування Римської держави в обіг були введені золоті монети — ауерси та соліди.

Рим поступово перетворився у світовий центр грошових операцій. Успішно розвивалася банківська справа. Римські банкіри виступали торговельними посередниками, здійснювали всі грошові операції, використовували чеки, переказні векселі, відкривали безготівкові, поточні, активні і пасивні рахунки.

Розвиток товарно-грошових відносин сягнув найвищого рівня в І-ІІ ст. н.ери. Попит на гроші постійно зростав, вони ставали потрібні всім категоріям населення, що підлягало оподаткуванню і змушене було сплачувати грошові податки. Фінансова система Риму була добре розвинена і трималася на експлуатації римських провінцій, в першу чергу неіталійських.

Існує багато економічних та інших причин, які зумовили розквіт античного Риму. Слід виділити деякі з них. Багатство та сила Римської імперії були зумовлені ходом історичного розвитку. Рим підкорив собі Грецію, Єгипет, успадкував їх культурну спадщину. Наступні завоювання ще більше посилили його. Важливе значення мали внутрішні фактори: тривале існування правової системи, республіканського устрою, сильної держави, які гарантували права і свободи значної частини населення, перш за все право приватної власності. Велике значення в житті античного Риму мала освіта та наука, римляни були найосвіченішими людьми тогочасної доби. Не останню роль в економіці Риму відіграла експлуатація рабської сили, що сприяло вивільненню певної частини людей від важкої праці і заняттям їх наукою, освітою, мистецтвом, літературою, поезією.

 

 30.Назвіть і розкрийте суть форм землеволодіння в епоху Середньовіччя.

 У V -- VI ст. у Франкському королівстві відбувався процес трансформації родової землеробської громади на сусідську -- марку, в якій переважало індивідуальне сімейну господарство -- основна виробнича ланка франкської общини. Вся земля знаходилася у колективній власності громади. У спадок (синам, братам померлого) передавалися наділи орної землі, сади, виноградники, ділянки лісу, луки та пасовища. Мала місце приватна власність, яка поширювалася на будинок з присадибною ділянкою землі та рухоме майно. Неподільні угіддя були спільною власністю членів громади. Права відчуження (вільного розпорядження) землі франки не знали.

Майнова та соціальна диференціація, яка мала місце у франків раніше, значно посилилася після завоювання та колонізації Галлії. Значну частину землі та інших багатств отримали королі, знать, дружинники. Одночасно відбувалося розорення господарства тих членів громади, які загинули на війні, а також внаслідок хвороб, епідемій та інших причин. Посилювався дуалізм між колективною власністю та парцелярними (індивідуальними ) господарствами. Поступово спадкові наділи збільшувалися і перетворювалися на алод -- приватну сімейну власність, яка вільно відчужувалася -- продавалася, обмінювалася, заповідалася і дарувалася без дозволу громади (марки). Марка базувалася, таким чином, на приватній власності на орні землі, колективній власності на угіддя, на вільній праці її членів. Одночасно зберігалася земельна власність галло-римського населення та церкви. Продовжувало діяти римське законодавство, яке оберігало цю власність. Разом з тим зростало землеволодіння франкських королів та знаті.

У VIII -- IX ст. у Королівстві франків аграрні відносини пройшли складну еволюцію, каталізатором якої стали постійні війни та посилення ролі держави в економічному житті. Оскільки війни та військова служба були надто обтяжливими для селянства і призводили до їхнього розорення, всенародне ополчення втратило своє значення. Основою тогочасного війська, служба в якому була престижною, стали важкоозброєні кінні воїни-рицарі. Карл Мартелл, король Франкської держави (714-- 761 рр.) провів військово-аграрну реформу. Суть її полягала у наданні воїнам-рицарям пожиттєвих земельних наділів -- бенефіціїв -- за умови виконання ними військової служби і васальної присяги на вірність королеві-сеньйорові. Частину отриманих земель власники-бенефіціарії віддавали своїм васалам. Так склалося бенефіціальне -- умовно-службове, тимчасове землеволодіння, яке ґрунтувалося на сеньйоріально-васальних відносинах. Право власності на землю зберігалося за сеньйором, який надавав її і міг відібрати у випадку відмови від служби чи зради.

Водночас реформа підготувала умови для розпаду громади, обмежуючи права і обов'язки її членів: звільняла від військової служби, участі в суді, в місцевому управлінні. У часи правління династії Каролінгів (з 751 р.) надання бенефіціїв стало системою. В IX ст. васальна служба стала спадковою. Бенефіцій перетворився на феод (лен) -- основну, найпоширенішу форму землеволодіння доби середньовіччя. Феодальне господарство утверджувалося і розвивалося в межах маєтку-сеньйорїі. Королівськими грамотами феодалам надавався імунітет -- привілей здійснювати у своїх володіннях функції державної влади: фіскальні та судово-адміністративні. Земля поділялася на домен, де господарював сам землевласник, та селянські наділи. Сеньйорії звичайного типу мали значні розміри (кілька сотень гектарів). Орні землі домену" ^;із зерновим виробництвом становили майже третину його загальної площі. Монополія феодалів на землю зростала, що виражалося у принципі "немає землі без сеньйора".

Одночасно зі зростанням великого землеволодіння формувалося феодально залежне селянство. До нього належали серви (нащадки колишніх рабів, колонів), які перебували в особистій спадковій залежності від сеньйорів. У стан селян поступово перейшли вільні франкські солдати та дрібні галло-римські землевласники. їхній перехід був зумовлений різними обставинами -- великими податками, боргами; війнами та усобицями, стихією, натуральним характером господарства, яке ставило людей у залежність від природних умов та унеможливлювало інші заняття. Були поширеними прекарні угоди, відомі з римських часів, згідно з якими алод вільного дрібного землевласника відчужувався на користь сеньйора чи церкви, а потім повертався селянинові в пожиттєве користування як прекарій (земля, видана на прохання). Поступово прекарії стали спадковими, взаємовідносини селян і землевласників обумовлювалися сплатою натуральної чи грошової ренти, виконанням селянином повинностей на користь феодала та обов'язків сеньйорів щодо селян.

Отже, протягом V -- IX ст. у Франкській державі сформувалася класична форма феодального службового землеволодіння та сеньйоріально-селянських відносин. Дрібне господарство франків, що ґрунтувалося на алодальній власності, витіснив феодальний маєток-сеньйорія -- замкнуте натуральне господарство, власник якого (сеньйор) мав усю повноту влади на своїй території.

 

31. Виникнення КПЕ в Англії та Франції. Економічне вчення фізіократів.

   Класична ПЕ зародилася в Англії в кінці XVII ст. та у Франції на початку XVIII ст., прийшовши на зміну меркантилізму. Уперше термін «класична ПЕ» ужив Маркс сто­совно школи, яка розпочала досл-ня внутрішніх закономірнос тей буржуазно-го сус-ва. Класики проголосили ідею природного порядку, дію об'єктивних ек-них з-нів. Класична школа проголосила принцип ек-ної свободи,  ек-ого лібералізму. Класики були про­тивниками про-текціонізму.  Представники -У.Петті, П’єр де Бу-агільбер, А.Сміт, Д.Рікардо - зробили спробу нау-кового аналізу сучасних їм виробничих відносин, використовуючи метод наукової абстракції. Дово-дили, що в ек-ому житті панують об’єктивні з-ни. Вони не залежать від волі людини, але можуть бути нею пізнані. Класична ПЕ проголосила прин-цип ек-ної свободи, максимального обмеження впливу держави на ек-не життя. ПЕ стала наукою про категорії й з-ни ек-ого життя.  В працях пред-ставників КПЕ був дан глибокий аналіз основних категорій товарного госп-ва: товару, грошей, цін-ності (в-сті), капіталу, прибутку зар-пл, ренти.

         Фізіократи  — французькі ек-сти 2-гої пол. XVIII ст., представники класичної ПЕ. Назва цієї науко-вої школи походить від грецьких слів «фізіс» — природа і «кратос» — влада.  Виступаючи проти мерканти­лізму, висували на 1-ий план аграрну проблему, розробили основи, хоча й суперечли-вої, проте прогресивної ре­форми, суть якої поля-гала в кап-ній реорганізації с-г. Основа вчення – чистий продукт. Казали, що багатство створюєть-ся у землеробстві і праця землеробства прод-на. Так досл-ня джерела багатства перенесли у сфе-ру В. Наукова обмеженість фізіократів полягала в тому, що прод-ною сферою вважалося лише зе-млеробство. Утворилась школа фізіократів нап-рикінці 50-х рокій-18ст. її представниками були: Франсуа Кене, Мерсьє де Ла Рів'єр, Жак Тюрбо.

Визнаним главою школи фізіократів був Ф.Кене. (1694-1774) Основний твір Кене – «Ек-на табли-ця». Фах і професійна діяльність Кене як лікаря визна-чили його методологічні підходи шодо досл-ня ек-них питань. Розглядав сус-во як жи-вий організм, розрізняв здоровий та хворий стан. Коли сус-во в здоровому стані – воно має рівно-вагу.  Кене зробив спробу показати стан рівнова-ги в своїй «Ек-ній таблиці» Великою заслугою є досл-ня ек-них процесів як природних, що мають свої внутрішні закономірності . Основою фізіокра-тів є теорія «чистого продукту». Чистий про-дукт – надлишок в-сті с-г продуктів над витрата-ми В. Пром-сть вважали безплідною тому, що тут не створюється чистий продукт, тобто відбуває-ться лише зміна форми багатства, але немає йо-го зростання. У землеробстві на відміну від пром-сті працює земля та природа. В «Ек-ній таблиці » вперше була спроба розглянути В як процес від-творення  і була встановлена класова структур-ра тогочасного сус-ва, в якій Кене виділив:

1 Прод-ний клас -  в землеробстві

2 Клас власників – монарх, церква, землевласни-ки

3 Безплідний – всі хто не зайняті в землеробстві, тому, що їх праця лише повертає витрати на В ні-чого не створюючи.

Кене проаналізував можливості простого відтво-рення, можливості реалізації сус-ого продукту, ек-ні зв’язки між класами. Це було значним внес-ком в ек-ну теорію тому, що  до Кене відтворення на макрорівні не досліджувалося. Послідовником і представником Ф. був А. Тюрго (1727-1781)

Ідеї Ф. одержали подальшого розв-ку, а теорети-чна сис-ма набула найбільш розвинутого вигля-ду. Твір – “Роздуми про створення та розподіл багатств”. Зар-пл – мінімум засобів для існуван-ня. Умова виникнення найманої праці – відокрем-лення виробника від землі як основного засобу В.

Чистий продукт – рез-т більшої прод-сті праці робітника в с-г.  Цінність зв’язана з кор-стю речі, суб’єктивна оцінка кор-сті. Капітал – нагромад-жена цінність, рухоме багатство (засоби В, гроші, предмети). Прибуток – самотійний вид доходу

Гроші – звичайний товар для полегшення обмі-ну. Будь-який товар може стати грошима. Тюрго був також практиком, намагався втілити в життя фізіократичні ідеї. Він був міністром фінансів Лю-довіка XVI Провів низку буржуазних реформ, що призвели до незадоволення знаті і краху фізіок-ратії.

 

32. Основні постулати класичної політичної економії. Головні погляди Адама Сміта.

До класичної політичної економії варто віднести всі концепції, в основі яких знаходяться принципи свободи підприємництва і вільної торгівлі, тобто економічного лібералізму. Ці принципи відбито в вислові, який став гаслом класичної школи: “laissez taire, laissez passer”, або “хай все йде так, як йде”, який приписується французькому економісту, фізіократу Вінсенту де Гурне (1712 – 1759). Це словосполучення означає вимогу повного невтручання держави в економічне і ділове життя. При цьому з кінця XVII – початку XVIII ст. Ідея “економічного лібералізму” перетворилась у своєрідний девіз ринкової ліберальної економічної політики. І саме з цього часу зароджується нова теоретична школа економічної думки, яку пізніше й назвуть класичною політичною економією.
Класична школа повела рішучу боротьбу з протекціоністською ідеологією меркантилістів, звернувшись до найновіших досягнень економічної науки тієї доби і розгорнувши фундаментальні теоретичні дослідження. “Класики”, на відміну від меркантилістів, по суті, заново сформулювали і предмет, і метод вивчення економічної теорії, перенісши теоретичні дослідження із сфери товарного і грошового обігу в сферу виробництва і застосувавши для цього нові методологічні прийоми, які забезпечили проведення достатньо глибокого наукового аналізу економічних явищ і процесів. Таким чином, у свій “класичний період” політична економія набула рис дійсно наукової дисципліни, що вивчає проблеми економіки вільної конкуренції (вільного підприємництва).
У розвитку класичної політичної економії можна виділити такі етапи:
- перший етап – етап зародження; він пов’язаний з іменами таких видатних дослідників, як В. Петті, П. Буагільбер, Р. Кантильон, Д. Юм, фізіократів Ф. Кене і А. Тюрбо;
- другий етап повністю пов’язаний з творчістю засновника економічної науки А. Сміта;
- Третій етап – етап розвитку класичної школи; це творчості великих послідовників та інтерпретаторів вчення А. Сміта – Ж. Б. Сея, Т. Мальтуса, Д. Рікардо;
- Четвертий етап – етап завершення; він пов’язаний із занепадом класичних принципів у дослідженнях Ж. Сисмонді, Н. Сенсора, Ф. Бастіа, Г. Ч. Кері, Дж. С. Мілля.
Труд – батько і найактивніший чинник багатства,
А земля – його мати.
Вільям Петті

Суспільство Сміт розглядає як сукупність індивідів, що наділені від

природи певними властивостями, які наперед визначають їхню економічну

поведінку. Головними є такі, як трудове походження життєвих благ,

схильність до обміну послугами або результатами своєї праці, егоїстичні

інтереси — намагання поліпшити своє становище.

Трудове походження життєвих благ змушує людину жертвувати заради них

«своїм дозвіллям, свободою, спокоєм». Схильність до обміну, «схильність

міняти,, вимінювати, обмінювати один предмет на інший» — одна з

вирішальних ознак людської природи. Вона зумовлює те, що люди через

поділ праці концентрують свою діяльність на якійсь певній її формі, що

підвищує її продуктивність. Керуючись егоїстичними інтересами, пошуком

особистої вигоди, людина оптимізує свої зусилля, а це обертається на

вигоду для всього суспільства.

Розвиваючи вчення основоположників класичної політичної економії про

«природний порядок», Сміт звільняє його від феодальних нашарувань. Він

підкреслює, що за умов «природного порядку» (вільної конкуренції)

складною взаємодією господарської діяльності людей керує «невидима

рука», тобто економічне життя людей підпорядковується об'єктивним

закономірностям. У трактуванні «природного порядку» Сміт виходить з двох

принципів: об'єктивної закономірності природи — дії об'єктивних законів

природи — «невидимої руки» і «природної свободи» людини.

Дія об'єктивних законів спрямована на благо людини. Проте благотворність

дії об'єктивних законів не абсолютна. Вона передбачає певні соціальні

умови, а саме — природну свободу людини, яка проявляється в можливостях

кожної людини (за умов дотримання нею «законів справедливості») вільно

захищати власні інтереси. Лише за цих обставин природна поведінка людини

збігатиметься з дією природних сил, «невидимої руки», тобто із законами

природи.

У концепціях наступників А.Сміта — Рікардо, Сен-Сімона й особливо

К.Маркса — саме ця теза відсутня. У них залишилась лише об'єктивна

закономірність, що керує поведінкою людини.

Ідею природного порядку Сміт поширює і на діяльність держави. Він є

прихильником економічного лібералізму, вільної гри господарських сил,

невтручання держави в економічне життя. Але разом з тим Сміт визнає роль

держави у виконанні нею таких функцій, як оборона країни, правосуддя,

народна освіта, утримання громадських установ тощо. Він також

висловлювався за державне регулювання норми процента й мінімуму

заробітної плати.

33. Марксизм та маржиналізм як два альтернативні напрямки продовження ідей класичної політичної економії.

У останній третині XIX ст.ситуація, яка склалася в економічній науці, викликала необхідність вироблення принципово нових мето­дологічних підходів до аналізу виникаючих у господарській прак­тиці проблем. Ринкова економіка, яка функціонує на власній ма­теріально-технічній основі, породжувала складну систему вироб­ничих і економічних зв'язків, у якій господарюючі суб'єкти по­винні були знаходити оптимальні рішення. Вони зіштовхувалися з проблемою альтернативного вибору із декількох варіантів, який не­обхідно було зробити в рамках певних обмежень, насамперед ре­сурсних.

Розв'язання таких задач з позицій класичної школи, навіть мо­дифікованої економістами першої половини XIX ст., було неможли­вим, оскільки цільове призначення системи вона вбачала у збільшенні багатства, яке є функцією нагромадження капіталу і чисельності працівників. Проблема ефективного розподілу ре­сурсів і пошуку найбільш вдалого варіанта їх комбінації залишала­ся на задньому плані, оскільки вважалося, що він досягається авто­матично в процесі ринкової конкуренції. Тим часом в умовах бурх­ливого зростання масштабів виробничої діяльності саме ця пробле­ма ставала найбільш гострою й актуальною.

Не наблизилися до її розв'язання і критики класичної школи. Узявши під сумнів деякі постулати і підходи класичного напрямку, вони не змогли запропонувати цілісної та переконливої концепції, якою можна було б керуватися в господарській практиці. Історична школа акцентувала увагу на особливостях кожної національної еко­номіки, абсолютизуючи їх унікальність і тим самим позбавляючи себе можливості робити будь-які узагальнення, придатні для вико­ристання під час вироблення економічних рішень. Марксизм, хоча і становив достатньо цілісну концепцію, спрямовував зусилля не на оптимізацію функціонування господарської системи, а на пошу­ки доказів її неминучого краху.

У таких умовах була нагально потрібною загальна теорія, здат­на запропонувати рекомендації, які обґрунтовують економічну по­ведінку господарюючих суб'єктів, що прагнуть якнайкраще ре­алізувати свої інтереси. Така теорія відповідно до характеру задач, що вимагають рішення, повинна була акцентувати увагу на поведінкових аспектах, виявляючи мотиви, якими керуються індивідуу­ми при виборі того чи іншого варіанта господарських дій. Подібний підхід принципово змінював метод економічного аналізу: об'єктивізм класиків, які прагнули віднайти закономірності, що ке­рують господарськими процесами незалежно від волі та свідомості людей, поступався місцем виявленню суб'єктивних спонукань гос­подарюючих агентів, які приймали економічні рішення. Об'єктом вивчення стає психологія господарюючого індивідуума з метою визначення закономірностей формування мотивації його вчинків у сфері економічної діяльності.

Таким чином, суб'єктивно-психологічний підхід стає найваж­ливішим методологічним принципом нового теоретичного напрям­ку в економічній науці.

Розташування у центрі аналізу психології господарюючого суб'єкта, поведінка якого визначала суть процесів, що відбувалися в економіці, обумовило і рівень, яким обмежувалося дослідження. Це був мікроекономічний підхід, за якого об'єктом аналізу ставав ізольовано господарюючий індивідуум, який прагне реалізувати свій економічний інтерес. Економіка в цілому уявлялася як проста сума індивідуальних господарств, закономірності, які визначають поведінку індивідуума, вважалися справедливими і для пояснення поведінки їх сукупностей (класів, націй).

Такий підхід обумовив ще одну методологічну особливість но­вої теорії — концентрацію на статичному аналізі. Досліджуваний об'єкт розглядався, як правило, незмінним у часі. Інтерес викликав не процес змін, що відбуваються в ньому, а стан, у якому він функціонує. Такий стан характеризувався насамперед досягненням рівноваги, що робить об'єкт стійким до різних збурень. Динаміка руху системи уявлялася як послідовна зміна статичних станів, як перехід від одного рівня рівноваги до іншого.

Але, мабуть, найбільш істотним нововведенням у сфері методо­логії став перехід до граничного аналізу Дослідження поведінки економічних суб'єктів показали, що для прийняття рішення має значення не загальна характеристика явища, а ті додаткові обстави­ни, що призвели до розмежування стану, який мав місце до рішен­ня, і стану після його прийняття. Припустимо, родина вирішила ку­пити телевізор. Загальна необхідність цього блага не викликає сумнівів. Але сама по собі потреба в ньому ще не означає, що він придбаний. Для того щоб це відбулося, необхідні певні додаткові умови, наприклад, одержання суми грошей, яких не вистачало для купівлі, або зниження ціни, яке зробило можливою купівлю за вже на­явну суму. Таким чином, між станом до купівлі і після неї пролягає чітка границя, поява якої (тобто саме рішення про купівлю) обумовле­на виникненням деякої додаткової обставини — отриманою сумою гро­шей або зниженою ціною. Такі обставини прийнято називати гранич­ними (marginal) величинами, і вони стали головним об'єктом дослідження нового напрямку економічної науці, що породило зовсім нові можливості аналізу і опису процесів, які відбуваються в економіці. За допомогою граничних величин характеризувалася поведінка і спо­живачів, і виробників, і організацій, й інших економічних суб'єктів. Широке використання методу граничного аналізу дало найбільш часто вживану назву новому напрямку — маржиналізм.

Маржиналісти відкрили шлях активному впровадженню мате­матики в економічні дослідження, результати яких здобували тепер більш чіткі та строгі формулювання, втілювалися у форму рівнянь, формул і графіків.

Основні принципи маржиналістського методу були сформульо­вані наприкінці XIX ст. одночасно і незалежно один від одного трьома економістами, що проживали в різних країнах. У 1871 році в Англії вийшла книга У.С. Джевонса «Теорія політичної еко­номії», в якій розвивалися найважливіші твердження граничного аналізу стосовно дослідження відносин обміну. У тому ж році вий­шла книга австрійця Карла Менгера «Основи вчення про народне господарство», у якій було викладено ті ж ідеї граничного підходу. А в 1874 році з'явилася робота професора Лозаннського універси­тету (Швейцарія) Леона Вальраса «Елементи чистої політичної економії», у якій та ж теорія викладалася за допомогою математич­них функцій і рівнянь.

У 1826 році прусський поміщик Генріх фон Тюнен (1783-1850) видав книгу «Ізольована держава», у якій вперше в широкому мас­штабі було застосовано метод граничного аналізу. Поставивши за­дачу з'ясувати, за яких умов господарюючі одиниці будуть отриму­вати максимальний дохід, Тюнен приходить до висновку, що це відбудеться тоді, коли віддача від застосування останньої дози фак­торів виробництва (праці, капіталу) зрівняється з витратами на їх придбання. Власне кажучи, він стояв біля витоків теорії розподілу на основі граничної продуктивності факторів. Іншим помітним попередником маржиналізму став французь­кий математик Антуан Огюстен Курно (1801-1877). Випущена ним у 1838 році книга «Дослідження математичних принципів те­орії багатства» стала першою серйозною спробою застосування в економіці математичних методів аналізу.

Ще один француз, який зробив внесок у формування теоретич­них уявлень маржиналістів — інженер-мостобудівник Жуль Дюпюі (1818—1885). У книзі «Про вимір корисності суспільних робіт» (1844) він спробував оцінити корисність, яку приносить суспільству використання таких благ, як мости, дороги, канали.

Але, мабуть, у найбільш розробленому вигляді ідея граничної корисності була запропонована у книзі Германа Генріха Госсена (1810—1858) «Розвиток законів людських відносин», яка вийшла у 1854 році. Перший закон Госсена відображає принцип зменшення гранич­ної корисності блага: інтенсивність потреби у чому-небудь змен­шується із її задоволенням і тим швидше, чим частіше вона задо­вольняється.Другий закон — «вирівнювання граничних корисностей» — проголошує, що економічний суб'єкт прагне до такої комбінації за­доволення потреб, за якої граничні корисності отриманих благ вирівнюються, приносячи максимум задоволення.

 

34.Основні постулати маржиналізму.

Починаючи вивчення цього питання, необхідно передовсім з'ясувати для себе, що поява маржиналізму (marginal — граничний) була об'єктивно зумовлена глибокими якісними змінами на мікро- та макрорівнях, які сталися в останній третині XIX ст. в суспільно-економічному житті розвинутих країн Заходу, а саме: все більшою монополізацією економіки, формуванням складніших форм господарювання та взаємовідносин між виробником і споживачем, інтенсивним процесом інтернаціоналізації ринків та ін. Значною мірою його поява стала наслідком величезного прогресу науки, особливо її природничих і гуманітарних галузей. Засновниками маржиналізму вважаються австрієць К. Менгер (1840—1921), англієць В. С. Джевонс (1835—1882) і француз Л. Вальрас (1834—1910).

Далі слід усвідомити, що основна ідея маржиналізму — це дослідження граничних економічних величин як взаємозв'язаних явищ економічної системи на рівні фірми, галузі (мікроекономі-ка) та національної економіки (макроекономіка). З погляду методології головними принципами маржиналізму є: 1) ідеологічна нейтральність аналізу, тобто звільнення його від впливу ідеології та відокремлення від конкретно-економічних дисциплін для з'ясування універсальних закономірностей, незалежних від місця і часу (щоб підкреслити «відстороненість» своїх досліджень, мар-жиналісти, починаючи з В. С. Джевонса і А. Маршалла, почали вживати замість терміна «political economy» нейтральніший — «economics»); 2) перегляд предмета дослідження: провідною стає проблема раціонального розподілу обмежених ресурсів (за словами М. Блауга, «економіка вперше стала наукою, яка вивчає взаємозв'язок між даними цілями і даними обмеженими засобами, що мають альтернативні можливості використання»); 3) методологічний індивідуалізм, тобто пояснення економічних явищ поведінкою окремих індивідів, розгляд суспільства як сукупності атомістичних індивідів, економіки як системи взаємозалежних суб'єктів господарювання, а економічних закономірностей як наслідку взаємодій індивідуальних рішень, основаних на вільному виборі суб'єктів; 4) статичний підхід, оскільки досліджується не те, як змінюється економіка, а те, як вона улаштована, як може існувати і не руйнуватися система, котра складається з індивідів, що керуються власними інтересами; 5) рівноважний підхід; 6) економічна раціональність, яка означає максимізацію суб'єктами господарювання своїх цільових функцій (корисності для споживачів і прибутку для виробників); 7) граничний аналіз; 8) математизація, тобто широке використання математичних методів, зокрема диференціального числення.

 

 35.Промисловий переворот у провідних країнах світу.

Переломним моментом у розвитку продуктивних сил світу стає промисловий переворот (або промислова революція). Такий промисловий переворот стався в Європі внаслідок впровадження машинної праці та переходу від мануфактурного виробництва до фабричного. Це великий стрибок в розвитку людства. Винайдення парового двигуна та впровадження його в виробництво дозволило значно полегшити процес виробництва, зробити його менш трудомістким та суттєво зменшити фінансові витрати на виробництво. Іншою причиною промислової революції може стати перехід від одного способу організації виробництва до іншого, наприклад від мануфактури до фабрики.

Батьківщиною промислового перевороту стала Англія, де в сере­дині XVIII ст. склався комплекс економічних та політичних пе­редумов його успішного здійснення. Головною ж політичною передумовою стає Англійська буржуазна револю­ція (1640—1649 рр.), що скасувала феодальні привілеї та відкри­ла шлях для капіталістичного розвитку.

Промисловий переворот в Англії відбувався приблизно з останньої третини XVIII ст. до першої чверті XIX ст. Його основ­ними етапами були винайдення та застосування машин у тексти­льній промисловості (спочатку у бавовняній), удосконалення ме­талургійного процесу, винайдення та активне впровадження па­рового двигуна і, нарешті, створення галузі, що виробляє маши­ни, — машинобудування. По-перше, бавовняна промисловість була новою галуззю, її ма­нуфактурні підприємства будувалися вже з урахуванням досягнень технічного прогресу, значно більшими за розмірами, що створю­вало сприятливіші умови для запровадження машин. Крім того, продукція бавовняної промисловості споживається різними верст­вами населення, тоді як суконна, традиційна для Англії, промис­ловість значною мірою виконувала державні замовлення. Це роби­ло бавовняну промисловість більш залежною від коливань кон'юнктури ринку, а власників підприємств більш заінтересова­ними у застосуванні нової, ефективнішої техніки та технології.

У результаті завершення промислового перевороту (перша чверть XIX ст.) в Англії пануючим стає фабричне виробництво, країна з аграрної перетворюється в індустріальну. Це проявляєть­ся в значному піднесенні промислового виробництва, передусім виробництва бавовняних тканин (споживання бавовни за 130 ро­ків зросло в 1000 разів); прискорився розвиток металургійної, ма­шинобудівної промисловості. Значного розвитку досягло заліз­ничне будівництво.

Промисловий переворот мав важливі соціальні наслідки. В Анг­лії складається структура капіталістичного індустріального суспіль­ства, різко підвищується питома вага міського населення (в 1811 р. частка сільського населення скоротилася до 35%).Значно зростає роль колоній як ринків сировини та збуту для англійської промисловості. Англія перетворюється в економічно­го лідера доби домонополістичного капіталізму — провідну тор­говельну країну, найбільшу колоніальну державу, «майстерню світу», яка постачала свої товари у більшість країн. У цьому не­абияку роль відіграв перехід до вільної торгівлі — фрітредерства. До політики фрітредерства Англія перехо­дить у 1853 р. Ця політика означала скасування митних зборів на сировину та напівфабрикати й зниження їх на готову продукцію, яка завозилася в країну.

Революція 1789 р. була тією вирішальною подією, яка визначила у Франції початок промислового перевороту і роз­чистила дорогу для розвитку капіталістичної економіки. Промис­ловий переворот в країні тривав майже все XIX ст. Він розпочав­ся в 1810—1820 рр. і прискорився лише в 1850—1860 рр., які можна вважати також роками завершення промислового перево­роту.У 50—60-ті роки значних темпів розвитку набувала важка Промисловість. Використання бесемерівського методу виплавки сталі призвело до підвищення якості продукції І зростання виробництва у вісім разів.

Промисловий переворот було завершено в кінці 60-х років. Франція стала аграрно-індустріальною державою. Загальний об­ом промислової продукції порівняно з початком перевороту зріс у шість разів. Відбувся процес концентрації виробництва, особ-піиіо в легкій промисловості та металургії. Зросло міське насе­лення. Та більша частина національного доходу припадала усе ж І аграрний сектор. У сільській місцевості проживало 56 % меш­канців країни, а в сільському господарстві було зайнято 40 % на-Селення.Вже на етапі промислового перевороту у Франції сформувалися фінансова буржуазія, яка відігравала значну роль в державі,але опікувалася розвитком промисловості. Вона збагачувалася за рахунок лихварства, фінансових та біржових спекуляцій. Грошовий капітал зростав швидше, ніж промисловий. Перевага дрібних селянських господарств стримувала капіталістичний розвиток французького села. Державна митна політика, яка більше сприяла аграріям, ніж підприємцям, стримувала розвиток промисловості

Успішно розвивалася кредитна справа, біржа, банки і акціонерні товариства.

Німеччина: пізніше, ніж Англія та Франція. лише в др. пол.. XIX ст. Найважливішою причиною такого відставання була наявність феод. середньовічних порядків в сілгоспі, збереження цехів у промисловості та політична роздрібненість країни.На відміну від Англії та Франції, становлення суспільства нового типу не революційним, а еволюційним шляхом. Запізнення промислового перевороту було зумовлене ізольованістю країни від світових торговельних шляхів, відсутністю власного флоту. Політичне роздрібнені німецькі держави будували свою власну економічну політику. Основні промислові райони країни — Прусько-Сілезький, Саксонський і Рейнсько-Вестфальський — були-економічно слабо зв'язані між собою. Мануфактури появилися у кінці XVIII ст., і були розташовані, як правило, у сільській місцевості. Промисловий переворот прискорюється у 50-60-их роках, коли німецька промисловість переходить від мануфактурної стадії до фабрично-заводської. Впродовж 60-их років різко збільшується загальна потужність парових двигунів. Особливо високими темпами розвивається важка промиловість.Особливістю запізнілого промислового перевороту в Німеччині було те, що він базувався на основі вітчизняного машинобудування, на власних інженерно-технічних досягненнях.Винайдено барвники, внаслідок чого почала успішно розвиватися хімічна промисловість.Прискореними темпами розвивалася воєнно-промислова база, залізничне будівництво, яке набуло загальнонаціонального характеру, ліквідувало економічну розрізненість країни, сприяло консолідації внутрішнього ринку.

США:Поява у Пн Америці сильної самост. держави створила сприятливі умови для екон. зростання. Пром.переворот розпочався у пн. штатах. Його особливість полягає у відсутності тих докапіталістичних пережитків, які мали місце у країнах Західної Європи, цехових порядків зокрема. Здійсненню промислового перевороту сприяло вигідне терит.-географ. розташ.країни. Створення незалежної держави дозволяло американцям відмежуватися від боротьби Англії та Франції за гегемонію у Європі. Важливу роль у здійсненні промислового перевороту відіграє демографічний фактор.На початковому етапі машини використ.слабо. Більшість текстильних фабрик працювали на енергії води. Пром. переворот у США відбувався за рахунок європейської робочої сили, інтелекту і капіталів. Найбільших успіхів США досягли у будівництві залізниць та використанні паровозів. За два десятиліття (1830-1850) довжина залізниць зросла у 300 разів.Розвиток залізничного будівництва сприяв прискореному росту металургії, добувної та машинобудівної галузей промисловості. У 40-их роках широко застосовуються пудлінгові печі. Виробництво чавуну у 1830-1850 рр. зростає у три рази.Серед найвидатніших винаходів того часу були швейна машина Зінгера, ротаційна типографська машина, телеграф Морзе, револьверний, шліфувальний, фрезерний верстати, косарка Мак-Корміка, комбінована молотилка-віялка Хейрема та багато інших.Суперечності між північними і південними штатами викликали Громадянську війну в США (1861-1865 рр.), яка водночас була буржуазною революцією. Війна закінчилася перемогою Півночі. Важливими її наслідками було скасування рабства, ліквідація політичної та економічної роз'єднаності США.

 На даному етапі промисловий  прогрес дозволив значно збільшити виробництво, запровадив нові способи виготовлення продукції та сировини для промисловості. Промисловий переворот приніс новий етап в економічних відносинах та нову еру в науці і техніці.

 

 36.Кембриджська школа неокласичної політекономії та започаткування економічного аналізу. А. Маршалл.

Спираючись на нові методологічні принципи марженалісти створили цілісну теоретичну систему. В 90рр. вона бувши доповненою завдяки А.Маршалу елементами рікардіанства, а також оснащена розробленим математичним апаратом одержала назву неокласичного напряму.

Саме Кембриджська школа, яка сформувалася у 90рр. 19ст. в Англії поклала початок цьому новому напряму в економічній теорії.

Головна проблема, що знаходилася в центрі уваги представників-неокласиків, перш за все А.Маршала та А.Пігу – задоволення проблем людини.

Визначаючи цілі економічної науки неокласики говорили про вплив різних факторів на економічний добробут. На перший план висувалася корисність благ і попит на ці блага з боку споживачів, при цьому неокласики виходили з того, що економічні закони однакові для будь-якого суспільства, як для індивідуального господарства, так і для сучасних досить складних економічних систем. Вихідною (центральною) у неокласицизмі є ідея економічної рівноваги, яка досягається завдяки механізму ціноутворення у ринковому господарстві.

У цілому до вчених неокласиків відносять усіх вчених, які починаючи з ІІ половини 19 ст. (починаючи з Маршала) використовують постулати класичної школи про економічну свободу, про автоматичне саморегулювання ринкової системи та шкідливість втручання держави в економічне життя.

Економісти, яких називають неокласиками займаються розробкою різних проблем і являють практично не одну, а різні школи зі своїми теоріями. Вони розрізняються і сферою інтересів і глибиною проблем, що аналізуються і одержаними результатами-висновками та рекомендаціями.

Засновником та главою Кембриджської школи був А.Маршалл (1842 – 1924рр.). Основною його працею є: “Принципи економікс”(“The Principles of Economics”) – 1890р.

У цій та інших своїх працях він намагався розробити універсальну економічну теорії на основі об’єднання різних концепцій. Найбільшою його заслугою є створення синтетичної теорії, яка об’єднувала елементи трудової теорії вартості і теорії граничної корисності.

Маршалл переосмилив та переробив теорію трудової вартості (об’єктивна сторона, дія об’єктивного факторів) та теорії граничної корисності (дія суб’єктивних факторів) в теорії взаємних зв’язків попиту і пропозиції. Ключова ідея А.Маршалла полягає в переключенні зусиль з теорії дискусій навколо вартості, “цінності” на вивчення проблем взаємодії попиту і пропозиції, як сил, що визначають процеси, які відбуваються на ринку.

Він грунтовно проаналізував, як складаються (формуються) і взаємодіють попиті пропозиція, ввів поняття еластичності попиту, запропонував свою компромісну теорію ціни.

Основна увага таким чином була сконцентрована на розробці теорії ціни.

До речі Маршалл ввів у науковий обіг поняття “економікс” замість “політичної економії” і дав власне визначення цієї науки (див. підручник).

Ціну продукту він розглядав, як найважливіший елемент ринкової економіки, а ринок як високоорганізовану інституцію, де взаємодіють попит і пропозиція і встановлені ціни.

В його теорії ціни синтетично поєднуються і досліджуються дві групи факторів, що впливають на ринкову ціну.

Маршалл вважав, що його теорія ціни спрямована на пошук всіх факторів, що визначають ціну. Оскільки ринкові ціни складаються під впливом попиту та пропозиції – це в свою чергу на думку Маршалла потребує виділення суми факторів, від яких залежать їх зміни та взаємозв’язок на ринку. З одного боку є ціна попиту; вона формується під впливом попиту на товар; він визначається корисністю продукту. Ця група факторів – ринкового походження. З іншого боку існує ціна пропозиції; вона залежить від витрат виробництва, тобто пов’язана з процесом виробництва. Фактори виробництва: земля, праця, капітал і організаторські здібності підприємця визначають ціну пропозиції. У визначенні ціни він виділяв її залежність від граничних витрат з боку пропозиції і від граничної корисності з боку попиту.

Витрати на виробництво граничної одиниці товару і виручка від його продажу будуть рівні.

Середня або рівноважна ціна товару тлумачилася ним, як результат ціноутворення, коли пересікаються на ринку ціна попиту і пропозиції.

Маршалл одним з перших економістів пов’язав з ціною товару його еластичність.

В теоретичній системі Маршалла важливе місце поряд з теорією ціни посідає теорія розподілу. Згідно з цією теорією кожен із факторів виробництва (земля, праця, капітал, підприємець) мають сторону і попиту і пропозиції. Виходячи з цього кожен з цих факторів мають ціну попиту, яка встановлюється його граничною продуктивністю і ціну пропозиції, яка визначається його граничними витратами.

Величина зарплати, відсотка і ренти є рівноважною ціною цих факторів (праці, капіталу, ренти).

Загальний національний доход є результатом дії всіх факторів і зростання за збільшенням пропозиції факторів.

 

37. Реформи 1848 та 1861 років. Особливості промислового розвитку України в пореформений період.

Реформи 1848 р. в Австро-Угорщині та 1861 р. у Росії малі багато спільного. Як прогресивний крок у сусп розвиткові, вони в цілому створили умови для генезису підприємницьких відносин, здійснення промис перевороту та підвищення ефективності аграрної галузі, істотної розбудови залізничної ме­режі та розширення ринків збуту для капітал виробництва. Разом з тим методи запровадження зазначених реформ, екон життя обох країн обумовлювали довготривале існування пережитків патріархального ладу. Останні суттєво гальму­вали господарську ініціативу селянства та утруднювали процес капітал. перебудови с/господарського виробництва.

Щодо зах територій України, що входили до складу Ав­стро-Угорщини, то законами Угорського сейму та Віденського парламенту (1848 р.) було скасовано панщину та кріпосні повин­ності селянства Закарпаття, Буковини та Галичини. Селяни сталії вільними громадянами, власниками земельних наділів, було роз­ширено їхні політичні права та врегульовано взаємини з поміщи­ками.

Вирішення земельного питання в ході реформи було здійсне­но па користь останніх, зберігши їхню власність у попередніх розмірах і навіть збільшивши її. Але, незважаючи на це, пореформений розвиток с/г західних земель України супроводжувався поступовою товари-зацією його основних галу­зей та орієнтацією на ринкові методи господарювання. Про­гресивні зрушення виявилися, зокрема, у підвищенні врожайності аграрних культур, розвиткові тваринництва, зростанні товар­ності с/г виробництва (особливо технічних культур), яке ставало базою для переробної промисловості. Ви­сокі темпи розвитку були притаманні також ряду промис галузей, зокрема деревообробній, видобувній (буре вугілля, сіль), нафтовій промисловості тощо.

Стосовно Селянської реформи 1861 р. в Росії слід зазначити, що вона також помітно прискорила процес трансформації суспіль­ства в бік його капіталістичної диференціації. Реформа стала переломним моментом в історії розвитку країни. Протягом кіль­кох пореформених десятиріч у Росії, а в її складі— і в Україні, виникли та утвердилися нові, ринкові відносини.

Особливістю Маніфесту 1861 р. було те, що він став першим кроком до поетапних, хоча часто непослідовних, змін у суспіль­стві, які відбувалися протягом другої половини XIX — початку XX ст. Економічні зрушення (скасування панщини та позаеконо­мічних форм  примусу,  перетворення землі  на об'єкт купівлі продажу, наділення селян землею) доповнювалися змінами в по­літичному(особиста незалежність селян від поміщиків) й адміністративному (селянське самоврядування, просвітницька діяль­ність земств) механізмах, соціальному житті суспільства.

Адміністративні перетворення після селянської реформи 1861 р. стали важливими віхами на шляху капіталістичної модер­нізації суспільства. Протягом 60-х рр. XIX ст. були проведені та­кож земська і судова реформи, запроваджено селянське самовря­дування. Завдяки військовій реформі (1874 р.) відбулися перетво­рення у військовій справі: були відмінені рекрутські набори ско­рочено строк служби, розроблена система заходів щодо технічно­го переозброєння армії.

Особливості промислового розвитку України в пореформений період .В пореформений період залишки кріпосництв, невирішеність аграрного питання стали причинами незатухаючої боротьби у селах. Царський уряд намагався стабілізувати становище шляхом перебудови земельно-аграрних відносин. За нову аграрну реформу взявся Голова Ради Міністрів Царського уряду П.А.Столипін. Указом від 9.XI.1906 року скасовувались обов’язкові земельні общини і було надано право кожному селянину вийти з общини і вимагати виділення землі в одному масиві, що отримав назву “відруб”. Цей захід повинен був сприяти створенню стану заможніх селян фермерів. Було створено Селянський земельний банк, який надавав селянам вигідні кредити для купівлі землі, реманенту. Селян переселяли з густонаселених регіонів у Сибір, на Далекий Схід, де був надлишок вільної землі. Протягом 1906-1912рр. близько 1 млн. переселенців дали українські губернії, але значна їх частина (68,5%) повернулася назад. 14.VI.1910 року був виданий закон, який встановив обов’язкове закріплення землі у власність в тих общинах, де не було переділу на протязі 24 років.

Травень 1911 —було прийнято положення про землеустрій, яке доповнювало попередні укази.

Протягом 1906-1917рр. селяни купили у поміщиків понад 7 млн. десятин землі внаслідок цього напередодні Лютневої революції в руках у селян було вже 65% усієї землі, а на одне господарство припадало 8,6 га. В цілому столипінська реформа прискорила перехід українського села на індустріальну основу, створила сприятливі реформи для розвитку селянського землеволодіння. З 1909 по 1913рр. продуктивність с/г зросла в 1,5 рази. Для малоземельних селян створювалися товариства з оренди землі та колективного ведення рільництва. Однак модернізація на селі, яка здійснювалась дуже повільно, була перервана війною 1914 року.

 

38. Кейнсіанство: обгрунтування теорії та практики макроекономічного регулювання.

Кейнсіанство — один з напрямів сучасної макроекономічної теорії, представники якого вважають за необхідне активне державне регулювання економіки, здійснюють комплексний аналіз опосередкованого впливу держави на розвиток макроекономічних процесів.

На відміну від деяких своїх попередників, Кейнс стверджував, що досягти рівноваги в економічній системі через механізм вільної конкуренції, рухливість капіталу тощо неможливо і рівновага — рідкісний випадок в економіці. З цієї причини учений обґрунтовано критикував закон Ж.-Б. Сея. Щоб наблизитися до рівноваги, за Кейнсом, необхідно насамперед регулювати попит через підвищення ефективності інвестиційних процесів з боку підприємств і держави (головну роль у цьому процесі він відводив державі — ефект мультиплікатора). Отже, в теорії Кейнса вирішальна роль належить інвестиціям. Розширення функцій держави, на думку Кейнса, необхідне для боротьби зі зростанням безробіття, кризами, для раціонального використання трудових ресурсів. Збільшення приватних інвестицій держава повинна регулювати здешевленням кредиту. Від загальної суми інвестицій залежать обсяг національного доходу, зайнятість, урівноваження попиту і пропозиції. Тому Кейнс вважав доцільним збільшення державних витрат на громадські роботи і навіть на військові цілі.

Найважливішим засобом регулювання сукупного попиту, за Кейнсом, є бюджетне регулювання, оскільки під час кризи зниження відсоткової ставки незначним чином впливає на рівень інвестицій.

Водночас суперечливим був підхід Кейнса до ролі праці у створенні вартості, позаісторичним — трактування приватної власності та ін.

Запроваджені кейнсіанцями заходи прискорили розвиток економіки, послабили гостроту й глибину економічних криз, соціальну напруженість у суспільстві. Однак таке стимулювання попиту стало у 70-ті роки однією з причин високого рівня інфляції, поглиблення диспропорцій в економіці й на ринку праці, зростання дефіциту державного бюджету тощо. Тому сучасні послідовники Кейнса — посткейсіанці — відмовляються від ортодоксальних положень, обстоюють необхідність державного регулювання сукупного попиту в органічному взаємозв'язку з пропозицією і доходами, посилення методів монетарного регулювання. У політиці доходів вони вбачають засіб розв'язання таких найболючіших проблем економіки, як інфляція та зайнятість.

 

 

 39.Господарство провідних країн світу на початку ХХ ст. і в період Першої світової війни. Становлення системи регульованого капіталізму. Завершення формування світового господарства.

Вдосконалення антитрестівського законодавства здійснив президент Теодор Рузвельт (1901—1909). Було зроблено й ухвалено доповнення до закону Шермана 1901 p., білль про утворення міністерства торгівлі та праці 1903 p., у 1906—1908 pp. — про охорону природних ресурсів країни, яку взяла на себе держава. Для того щоб запобігти хижацькому використанню землі,

У 1914 р. в США ухвалили закон Клейтона, за яким профспілки й союзи фермерів не підпадали під дію антитрестівського закону. Було створено Федеральну резервну систему (ФРС), яку очолювало Федеральне резервне управління Вашингтона. До системи ФРС увійшло 12 федеральних резервних банків, капітал яких мав утворюватися з надходжень (внесків) національних, штатних і промислових банків. У цей самий період було створено Федеральну промислову комісію (ФПК), до обов'язків котрої входило збирання інформації та притягнення до відповідальності (до суду) приватних осіб і корпорацій за нечесні методи діяльності. Усі ці заходи започаткували розвиток державно-монополістичного капіталізму, коли держава здійснювала регулювальні заходи в економіці, охоплюючи її різні галузі.

Держава надавала підтримку аграрному сектору, передусім у справі впровадження наукових методів ведення господарства, створення його інфраструктури — елеваторів, холодильників (холодильних складів), впровадження різноманітних технічних засобів, які забезпечували збереження сільськогосподарської продукції. З 1862 р. держава надавала субсидії сільськогосподарським коледжам, із 1867 р. виділяла кошти на створення експериментальних станцій. У 1891 р. було створено Департамент сільського господарства. Він сприяв фермерам у захисті та збереженні врожаю, впровадженні нових сортів сільськогосподарських культур. З 1913 р. Федеральний резервний акт дозволяв національним банкам кредитування фермерів за їхніми заставними і випуск короткострокових цінних паперів. У 1914 р. ухвалили закон про вдосконалення фермерської освіти та надання кваліфікованої допомоги.

Науковий підхід до ведення господарства проявився в економічно обґрунтованій спеціалізації сільськогосподарських районів країни: Середній Захід і Каліфорнія, Дакота, Небраска стали основними виробниками пшениці; Айова, Небраска, Канзас — кукурудзи. Американське зерно було високої якості й низької собівартості, що вивело країну на перше місце у світі з вивозу зерна.

Внаслідок структурної перебудови сільського господарства пріоритетними стали молочне тваринництво, птахівництво, а також галузі, які орієнтувалися на міський ринок. Для того щоб послабити залежність фермерів від капіталу та послуг залізниць (а їх було монополізовано), від елеваторів, складів, великих оптових магазинів, розпочалося створення всіляких організацій та спілок для захисту фермерських інтересів. З'явилися кооперативні фермерські організації з переробки й продажу продуктів на місцевих ринках.

Причини піднесення Німеччини. 22 монархи і три вільні міста після франко-прусської війни об'єдналися в Німецьку імперію на чолі з імператором, яким за конституцією 1871 р. міг бути тільки прусський король. Об'єднання німецьких земель створило умови для докорінних змін: було ліквідовано митні бар'єри, введено єдину грошово-фінансову систему, прийнято загальнодержавну систему мір, ваги тощо. У країні почалося промислове піднесення. Німеччина здійснювала технічне й енергетичне переоснащення промисловості. До 90-х років у країні завершилася промислова революція. Вона була дещо запізнілою, але, як і в США, давала низку переваг, зокрема можливість широкого використання передового зарубіжного досвіду. Німецька промисловість, особливо важка, будувалася на основі сучасної техніки, тоді як в Англії та Франції наявність численних застарілих підприємств зумовлювали збільшення витрат виробництва. Індустріалізація на основі новітньої техніки і технологій сприяла різкому зростанню обсягу випуску продукції (насамперед у важкій індустрії), підвищенню продуктивності праці, збільшенню розмірів внутрішньої торгівлі.

Важливу роль в економічному піднесенні Німеччини кінця XIX ст. відіграли захоплення Ельзасу та Лотарингії з їхніми величезними запасами залізних руд і одержання 5 млрд франків контрибуції від переможеної Франції. Наприкінці 70-х років відкриття Томаса (обезфосфорювання фосфорних руд) перетворило ці поклади на головну сировинну базу Німеччини. У цих самих районах розміщувалася розвинута бавовняна промисловість.

За темпами економічного розвитку, які зросли в 6 разів, Німеччина поступалася тільки США (в 9 разів). Високими темпами розвивалися галузі важкої промисловості, особливо нові. Різко зросло в Німеччині військове виробництво, обсяги якого в 1913 р. були в чотири рази більшими, ніж у Франції, яка до цього утримувала лідерство.

Розвиток хімічної промисловості й кольорової металургії разом із виробництвом електротоварів служив додатковим стимулом для збільшення виробництва продукції важкої індустрії, яку стали експортувати. Вагомі досягнення нових галузей господарства забезпечили важливі переваги Німеччини на світовому ринку. Це стосується насамперед виробництва міді, цинку, сірчаної кислоти, хімічних міндобрив, барвників, штучного шовку та інших товарів.

Виняткового значення набуло залізничне будівництво. До початку XX ст. Німеччина створила мережу залізниць, причому будували не тільки магістральні лінії, а й під'їзні шляхи до промислових підприємств. Широке залізничне будівництво сприяло значному розвитку гірничозаводської промисловості, а також тракторного машинобудування.

 

 40.Світова економічна криза 1929 – 1933 років, її причини та наслідки

Світова економічна криза 1929-1933 рр.: причини наслідки.
У 20-х рр. світове господарство в цілому розвивалося стабільно, але в США восени 1929 р. розпочалася економічна криза, яка швидко поширилася й на інші країни світу. Криза розпочалася в Нью–Йорку з краху на фондовій біржі й охопила банківську систему, промисловість та сільське господарство. Біржову паніку 23 жовтня 1929 р. викликало катастрофічне падіння курсу акцій, ціну яких завищували біржові спекулянти. Коли курси акцій відірвалися від номіналу й почали падати, кредитори стали вимагати повернення позик. Спекулянти для отримання необхідних коштів почали продавати акції, прискорюючи цим їх падіння. За період з 1929 по 1933 р. загальна ціна біржових акцій зменшилася у 4,5 рази.
Обвал курсу цінних паперів на Нью-Йоркській біржі викликав паніку в США і в усіх інших країнах Заходу. Величезна хвиля фінансово-економічних потрясінь прокотилася по всьому Західному світу. Криза набула всеохоплюючого характеру, проте найсильніше вразила США (Велика депресія).
За чотири роки Великої депресії промислове виробництво в США скоротилося на 46,2 %, найбільше постраждало автомобілебудування (-80%), випуск чавуну (-79%), добування нафти (-78%), вугілля (-59%).

Скорочення виробництва призвело до безробіття, заробітна плата знизилася вдвічі, багато населення опинилося без житла, виникають «гуверівські містечка»- збудовані на околиці міст із ящиків та решток будматеріалів, починається голод. Падіння життєвого рівня посилило соціальну напруженість: акції протесті, «голодні марші», пікети, демонстрації.
Криза в промисловості переплелася із аграрною кризою. Щоб не допустити падіння цін, фермери знищували продукцію: пшеницю спалювали в топках паровозів і пароплавів, молоко виливали у водойми, картопляні і бавовняні поля заливали гасом або заорювали.

Криза негативно вплинула й на світову торгівлю. Скорочення торгового обігу призвело до згортання міжнародних зв’язків. Лише у 1931-1932 рр. 75 країн світу збільшили митні збори, ввели різні квоти та інші обмеження на імпорт.
Порушились основи фінансових зв’язків між країнами. Восени 1929 р. інфляція охопила країни з аграрною економікою. У вересні 1031 р. нова хвиля інфляції спонукала Англію відмінити золотий стандарт, а весною 1933 р. від золотого стандарту відійшли і США.
Економічна криза в Германії набула особливо гострого характеру. Це пояснювалося залежністю країни від іноземного капіталу. Найважчим був 1932 р.: обсяги промислового виробництва скоротилися на 40%, 68 тис. підприємств збанкрутувало, потужності машинобудівної та автомобільної промисловості досягали 25%, будівельної – 20%, видобуток кам’яного вугілля та бурого скоротився за ці роки на 30-40 %, виробництво сталі та чавуну знизилося вдвічі, розладналася кредитно-грошова система, на 60% скоротився обсяг зовнішньої торгівлі.. Різко зросла кількість безробітних, яка досягла у 1932 р. 7 млн. осіб.

 

41.Школа монетаризму М. Фрідмена та її розвиток.

монетаризм — теорія, розроблена американським економістом Мілтоном Фрідменом, так звана «чиказька школа». Автор одержав за цю теорію Нобелівську премію. Прихильниками монетаризму гроші розглядаються як вирішальний чинник суспільного відтворення (звідси й назва теорії).

Таким чином, монетаризм являє собою економічну теорію, що ґрунтується на вирішальній ролі грошей (грошової маси) в економіці в цілому, і особливо у формуванні цін та регулюванні інфляції. Саме тому монетаристи, виступаючи проти державного втручання в економіку, визнають роль держави тільки в контролі над грошовою масою й в управлінні емісією грошей, державним бюджетом, а також у підтримці достатньо високого рівня позичкового процента. Монетаристи виходять з існуючої взаємодії кількості грошей і наявного прибутку, оскільки вона економічно закономірна, природна, і виступають проти будь-якого соціального захисту населення. Соціальна політика, на думку М. Фрідмена, призводить до демотивації економічної діяльності людей і врешті-решт погіршує, а не покращує економічне становище як країни в цілому, так і окремих її громадян.

Чиказька школа (монетаризм) - течія неолібералізму, що виникла в 50-60-х роках XX ст. у Чиказькому університеті як своєрідна реакція на тривалий період ігнорування ролі грошового фактора в господарських процесах; поєднує неокласичні підходи з монетарною концепцією державного регулювання.

Попередниками сучасного монетаризму були відомі американські дослідники І. Фішер і Л. Мізес.

Фішер Ірвінг(1867-1947) - американський економіст і статистик, якого вважають засновником монетаризму. Він розвинув кількісну теорію грошей. Знамените “рівняння обміну”: МV=РQ,виведене ним у 1946 р., стало основою розробки концепції сучасного монетаризму. Фішер очолив групу американських теоретиків (Г.Саймонс, Ф.Найт та ін.), котрі як і Кейнс доводили, що поступальний розвиток залежить від грошового чинника, але заперечували кейнсіанські методи регулювання, що базувались на експансіоністській грошовій політиці (дефіциті бюджету). Послідовником цієї школи, а також засновником “нової школи монетаризму” став М. Фрідмен (н. 1912).

Фрідмен Мілтон(нар. 1912) - видатний американський економіст, лауреат Нобелівської премії, економічний радник кількох президентів СІІІА. Основні праці - “Нариси позитивної теорії” (1953), “Кількісна теорія грошей” (1956), “Програма монетарної стабілізації” (1959), “Теоретичні основи аналізу кредитно-грошової системи” (1970), “Гроші та економічний розвиток” (1973), “Монетарна історія США, 1867-1960” (1981, у співавторстві з Анною Шварц).

Фрідмен пропонує модель, основою якої є стабілізація економіки монетарними засобами. Вона спирається на особливу грошову теорію, згідно якої грошова сфера визнається важелем державного регулювання економіки. Відкритість економіки розглядається Фрідменом як можливий чинник грошової дестабілізації. Фрідмен пропонує державі маніпулювати соціальними витратами залежно від стану розвитку економіки. Ці основні відмінності зумовлені тим, що модель Фрідмена формувалась багато пізніше інших неоліберальних моделей, була реакцією на активне впровадження кейнсіанських рекомендацій та їх негативні наслідки.

Спираючись на базу даних з економічної історії США, Фрідмен доводить, що циклічність економічного розвитку має грошову природу: зростання грошової маси в обігу провокує інфляцію. Тому грошова сфера, пропонування грошей мають бути основними об'єктами державного контролю. Держава, виконуючи стабілізаційну функцію, може скористатись лише одним інструментом впливу на економіку - грошовою емісією. Виходячи з того, що недостатня кількість грошей в обігу призводить до кризи виробництва, а надлишкова - до інфляції, Фрідмен запропонував визначення оптимально необхідної кількості грошей для нормального функціонування економіки за допомогою “рівняння обміну”: загальна ціна створеного в межах країни продукту повинна дорівнювати величині грошової маси з урахуванням швидкості обігу грошей. Грошова емісія має бути орієнтованою на приріст ВВП. Фрідмен увів поняття “портфелю активів” (сукупності всіх ресурсів індивіда, його багатства) як проміжну категорію, що пов'язує гроші і ВВП. Він посилається на консерватизм людини відносно “портфелю активів”, стійкість якого забезпечує і стійкість ВВП.

Фрідмен виводить рівняння довгострокової рівноваги грошового ринку, згідно якого пропонує підтримувати темп приросту готівки на рівні 3 % на рік, а з урахуванням потенційних грошей (строкових вкладів і облігацій державних позик) - на рівні 1 %. У цілому щорічний приріст не повинен перевищувати 4-5 %, що забезпечить “природний рівень безробіття”. На відміну від кейнсіанців, які в аналізі залежності між інфляцією та безробіттям посилалися на “криву Філліпса”, Фрідмен доводить, у довгостроковому періоді такої залежності не існує. Прискорення інфляції позитивно впливає на безробіття лише тимчасово, у довгостроковому періоді економіка повертається до “природного рівня” зайнятості, а інфляція не забезпечує її зростання. Концепцією “природного рівня безробіття” Фрідмін пояснив явище стагфляції.

 

 

 

 

42.Розвиток повоєнного інституціоналізму.

  Інституціоналізм — своєрідний напрям в ек-ній науці. Йо­го своєрідність полягає у тім, що прихи-льники інститу­ціоналізму в основу аналізу беруть не тільки ек-ні проблеми, а зв'язують їх з пробле-мами соц-ими, політичними, етичними, правови-ми. Вони не сприйняли абстрактного методу кла-сиків. Критикували їх за те, що ті відмовились від аналі­зу поведінки людини, як особистості, котра перебуває в певному су­спільному середовищі. Вони критикували неокласиків за схематизм і відірва-ність від реальності. Інституціоналізм став своє- рідним опо­зиційним напрямом в ек-ній науці, хоч і не мав значного впливу на ек-ну політику. Він виник як американське явище і довго лишався таким. Еволюціонуючи, інституціоналізм набрав но­вих рис, змінилося його місце, у науці ідеї ін-ституціоналізму позна­чилися на поглядах бага-тьох ек-стів.

Інституціоналізм у ПЕ почав формуватися наприкінці XIX ст. Його ідейні основи було закладено Америка-сь­ким ек-стом і соціологом Т. Вебленом. Прихи-льники інституціоналізму вирішальну роль у сус-ому розв-ку надають інститутам. Відтак ек-ні про-цеси в інституціоналістів набувають психологіч-ного забарвлення. Усім інститутам притаманні риси колективної психології. Інституціоналізм не має якихось загальних теоретичних засад. На відміну від психологічної школи граничної кор-сті інститу-ціоналісти рушієм ек-ого розв-ку визнають психо-логію колективу, сус-ва, а не окремих суб'єктів госп-ня — «робінзонів». Інституціоналісти підда-ли критиці неокласичну кон­цепцію конкурентної ек-ки з її основною ідеєю ринкової рівно­ваги, ві-дкинули постулат «гармонії інтересів». Визн-ню неокласиками ринку як універсального, високо-ефе­ктивного механізму розподілу ек-них ресур-сів, а отже, як фак­тора ефективного функ-ня ек-ки в цілому, інституціо­налісти протиставили досл-ня ринку як соц-ого інституту, що зазнає глибоких змін із розв-ком сус-ва. Інстнтуціоналіс-ти визнавали обмеженість ринкового механізму регулювання ек-­ки і виступали за впровадження сус-ого контролю над нею. Ін­ституціоналізм у своєму розв-ку пройшов кілька етапів. Еклек­тизм, строкатість притаманні цій течії, зумовили фор-мування в її рамках різноманітних напрямів. Пе-редовсім можна виділити ранній інституціоналізм і неоінституціоналізм. У рамках раннього інститу-ціоналізму склались 3 основні на­прями: 1) соц-но-психологічний, 2) соц-но-правовий, 3) емпірик-ний (кон'юнктурно-статистичний).

 

43. Нові ліберальні доктрини -теорії "економіки пропозиції" та "раціональних очікувань".

Сформувались  дві течії в новій неокласичній теорії: «раціональних очікувань» та «економіки пропозиції».

Теорія «раціональних очікувань». її представники (Р. Лукас, Т. Сарджент, Н. Уоллес) намагаються сформулювати модель, яка формалізує суб'єктивну поведінку виробників та споживачів, прогнозуючи їхню реакцію на зміни політики та ринкової економічної ситуації. (У цьому контексті необхідно докладно ознайомитись із принципами використання методів функціонального аналізу.) Заперечуючи необхідність державного втручання в економіку, вони спираються на тезу про типовість економічної поведінки, яка врівноважує ситуацію і нівелює будь-які політичні рішення.

Прихильники теорії виділяють два підходи до оцінки очікувань: «адаптивні очікування» і «раціональні очікування». «Адаптивні очікування» спираються на колишній досвід: знання наслідків певних економічних дій, урахування колишніх помилок. На підставі «адаптивних очікувань» фірми пристосовуються до економічної ситуації, виробляють стратегію поведінки.

«Раціональні очікування» базуються на наукових прогнозах, що враховують функціонування реальної економічної моделі: динаміку цін, витрат, рівень ставки процента, наслідки конкретної економічної політики, вплив урядових рішень на макроеко-номічні показники тощо.

Автором ідеї «раціональних очікувань» є Дж. Мут, який 1956 р. сформулював цей постулат і відобразив його у побудованій ним моделі. Лише через десять років до цієї ідеї повернувся і використав її Р. Лукас — лауреат Нобелівської премії (1995).

Гіпотеза про раціональні очікування стала новим імпульсом для використання методу функціонального аналізу. Так, Лукас побудував функцію пропозиції праці.

Заперечуючи політику державного регулювання, нові класики пропонують формувати економічну політику держави так, щоб вона забезпечувала стабільність рішень та законів, щоб нові правила набирали чинності через достатній проміжок часу, аби агенти могли адаптувати і прогнозувати свої дії.

Теорія «економіки пропозиції». Заперечуючи використання політики стимулювання попиту, її представники — А. Лаффер, Р. Мандель, М. Фелдстайн, М. Боскін — доводять, що пропозиція є провідною категорією економічних відносин і будь-яке суспільство виходить із можливостей пропонування, що визначаються ресурсними можливостями. Тому немає необхідності в державному втручанні, оскільки воно буде нівельоване очікуваннями та відповідною поведінкою суб'єктів, яка в кінцевому рахунку завжди визначатиметься їхніми можливостями.

Основний шлях до зростання виробництва вони вбачали в стимулюванні праці, заощаджень та інвестицій. Основним джерелом інвестицій (як і покриття дефіциту державного бюджету) є заощадження. Автори теорії виступали проти високих податків, за розумну податкову політику. Високі податки, на їхній погляд, є причиною перерозподілу ресурсів з приватного сектора в державний, що призводить до зниження продуктивності праці, зростання витрат виробництва та цін.

Представники школи «економіки пропозиції», захищаючи принципи вільного підприємництва, піднесли проблему оподаткування до рангу конкретної економічної політики, обґрунтовуючи свої висновки економетричними моделями та програмами дальшого розвитку економіки.

Щоб ліпше зрозуміти ці положення нових неокласиків, необхідно розглянути, як, спираючись на них, вони аналізують вузлові категорії ринкової економіки: економічне зростання, податкова політика, інфляція, гроші, ціни, заробітна плата, прибуток тощо.

 

44. Форми і методи господарювання в період НЕПу в Україні. Різні оцінки впровадження НЕПу в економічній думці.

Причини переходу до непу:

Глибока соціально-економічна і політична криза влади

Масові повстання в сільській місцевості, виступи в містах, армії та на флоті

Злам ідеї побудови соціалізму і комунізму шляхом ліквідації ринкових відносин

Намагання утримати владу в будь-який спосіб

Спад революційної хвилі на Заході. Відкладення «світової» революції.

Мета

• Ліквідація загрози нової громадянської війни

• Рятування більшовицького режиму

• Покращення економічного становища країни, що знаходилася в міжнародній ізоляції

Основні заходи:

Промисловість: часткова денаціоналізація (оренда та передача в приватну власність дрібних та середніх підприємств).Концесії.

С/г: Продовольчий податок, оренда, наймана праця

Торгівля і обмін: Відновлення торгівлі (державна, кооперативна, приватна). Ліквідація безоплатних послуг

Фінанси: Відновлення грошово-фінансової системи (запровадження твердої валюти — червінця)

С-ма управління: Децентралізація: запровадження горизонтальної системи управління (система трестів)

Трудові відносини: Система вільного найму робочої сили;

Матеріальне стимулювання праці; підприємництво

Особливості впровадження непу в Україні

• Неп було запроваджено пізніше, ніж в інших радянських республіках

• Упровадження непу супроводжувалося боротьбою із селянським повстанським рухом

• Податки на селян були вищими, ніж в інших радянських республіках

Наслідки

• Швидке відновлення сільського господарства, промисловості, транспорту

• Відновлення і розвиток торгівлі

• Зростання кількості міського населення

• Підвищення продуктивності праці

• Підвищення рівня життя населення

• Прискорення соціальної диференціації в місті; поява «нової буржуазії»

• Прискорення розшарування селянства

• Наростання економічної нестабільності, періодичні економічні кризи

• Зростання безробіття

 

45.Стан економічного потенціалу України в момент проголошення незалежності.

Розпад СРСР був зафіксований 1 грудня 1991 р. Але першим кроком до незалежної (і політично, і економічно) держави — України було проголошення «Декларації про державний сувере­нітет України» (16 липня 1990 р.) та прийняття «Акту проголо­шення незалежності України» (24 серпня 1991 р.). Проголошення незалежності України означало створення цілком іншої політич­ної й соціально-економічної ситуації.Власне, за роки існування союзного народногосподарського комплексу було практично вичерпано продуктивний потенціал Донбасу, багаторічні проблеми якого (технологічна застарілість, моральна й матеріальна зношеність, ускладненість умов видобут­ку вугілля, соціальні проблеми) виявилися проблемами винятко­во України. Отже, українська економіка впродовж багатьох років виконува­ла функції сировинного придатку, продукція, що тут вироблялася для кінцевого споживання, не перевищувала третини загального виробництва  в  республіці.  Союзний  уряд,  особливо  у   1970—1980-х роках постійно обмежував капітальні вкладення, необхідні для ефективного функціонування економіки республіки, відбува­лося невпинне «старіння» основних фондів, знижувався коефіцієнт їх придатності, що стало дуже гострою проблемою української економіки, особливо за умов розбудови незалежної держави. Величезні структурні диспропорції, що сформувалися в україн­ській економіці, призвели до катастрофічних наслідків в екології, до втрат природних і людських ресурсів. Отже, економіка країни потребувала глибокої й докорінної перебудови, здійснення швидких, радикальних перетворень, спря­мованих на заміну існуючої економічної системи іншою з метою забезпечення її ефективного функціонування.

46.Радикальні економічні перетворення другої половини 90-х років та їх наслідки  в Україні.

Розпад СРСР був зафіксований 1 грудня 1991 р. Але першим кроком до незалежної (як політично, так і економічно) держави України було проголошення «Декларації про державний суверенітет України» (16 липня 1990 р.) та прийняття «Акта проголошення незалежності України» (24 серпня 1991 р.)

Негативні тенденції української економіки в момент переходу до незалежності посилювалися вичерпаністю природних ресурсів, які тривалий час забезпечували потреби всього Радянського Союзу, практичною відсутністю власних запасів енергоносіїв (нафти та газу), що робить її економіку залежною від постачань цих важливих ресурсів. В умовах Радянського Союзу це відчувалося не дуже помітно, адже величезні ресурси Сибіру та інших регіонів СРСР були цілком доступними і для українських споживачів.

Важливим етапом у вирішенні головних завдань перехідного періоду були «Основні напрями економічної політики в умовах незалежності», розглянуті наприкінці жовтня 1991 р. Верховною Радою України, — які передбачали структурну перебудову господарства України, конверсію оборонної промисловості, перерозподіл матеріальних і трудових ресурсів на користь галузей, що виробляють споживчі товари для населення, а також переорієн­тацію машинобудування на першочергове задоволення потреб агро-
промислового комплексу, легкої та харчової промисловості тощо.
У березні 1992 р. Верховна Рада України прийняла «Основи національної економічної політики України», що було наступним кроком на шляху розбудови національної економіки. «Основи» містили цілий ряд заходів, як то: роздержавлення, приватизацію, структурну перебудову та модернізацію промисловості, відмову від ряду принципових положень, прийнятих при утворенні СНД (Україна залишається у складі СНД, але повністю виходить з «руб­левого» простору, що стало можливим завдяки запровадженню купоно-карбованця), перехід до взаєморозрахунків з країнами Спів­дружності на основі світових цін, переорієнтацію зовнішньої торгівлі на західні ринки тощо. Певною мірою прийняття цієї програми стало умовою вступу України до Міжнародного Валютного Фонду (МВФ) у квітні 1992 р.
Економіка України переживає глибоку системну кризу, про що переконливо свідчили пануючі в цей період в економічній сфері тенденції. Передусім це катастрофічне падіння основних економічних показників.

Глибокі деформації відбулися  у сфері державних фінансів. Україна стала лідером серед інших країн за обсягами дефіциту державного бюджету. У 1994 р. фінансування бюджетного дефіциту поглинуло від 85 до 95 % кредитної емісії і досягло майже 20 % валового національного продукту. За даними Світового банку, рівень інфляції в Україні у другій половині 1993 р. був найвищим у світі (10 256 %). На початку 1993 р. уряд подав до Верховної Ради України «Основи національної політики на 1993 рік», в яких передбачалися заходи, спрямовані на фінансову стабілізацію, проте вимога уряду щодо здійснення жорсткої грошово-кредитної політики не отримала належної підтримки парламенту.
Кінець 1991 — перша половина 1994 рр. — це період поглиблення структурного розбалансування економіки України. Світовий досвід переконливо свідчить, що для ефективного господарювання необхідно, щоб у структурі промислового виробництва частка базових галузей (паливно-енергетичний та металургійний комплекси) становила від 19 до 23 %.

У жовтні 1995 р. Президент починає здійснювати курс на радикальні економічні перетворення, у ході реалізації якого відміняються дотації на виробництво збиткової продукції, відпускаються ціни, а також фіксований курс до твердих валют.

Серед найбільш важливих змін, що відбуваються в українській економіці в цей період, слід також назвати суттєве зростання темпів приватизації; істотне уповільнення темпів спаду виробництва (12,2 % у 1995 р. проти 22,9 % у 1994 р.); створення відповід­них законодавчих засад для ліквідації державної монополії щодо власності на землю та формування різних її форм.
Наступний етап реформування економіки України характеризується проголошенням коригування курсу реформ на створення державно регульованої, соціально спрямованої ринкової економіки, або, інакше кажучи, проголошено курс на побудову соціаль-
ного ринкового господарства, яке давно вже є реальністю у провідних країнах світу (наприклад у Німеччині).
У 1996 р. ВВП скоротився на 10 %, промислове виробництво — на 5 %, випуск товарів народного споживання — на 20 %. Спад відбувається й в аграрному секторі. Як і раніше, величезною залишалася заборгованість із зарплати, пенсій, стипендій, яка розтяглася на багато років. У 1997—1999 рр. в Україні продовжувався трансформаційний спад.
Проте починаючи з 1995 р. фіксується уповільнення темпів падіння ВВП більше ніж удвічі. Позначився процес економічної стабілізації в експортоорієнтованих і базових галузях. Однак вихід з кризи ускладнюють енергомісткі експортоорієнтовані галузі, що займають важливе місце у структурі українського виробництва. А наприкінці 1997 р. почала втрачати позиції українська валюта, що проявилося у зниженні курсу гривні. Особливо болюче вдарив по гривні російський дефолт восени 1998 р., після чого гривня знецінилася наполовину, а в наступний рік її курс продов­жував знижуватися.