|
|
Главная \ Методичні вказівки \ Інноваційний менеджмент
Інноваційний менеджмент« Назад
Інноваційний менеджмент 25.07.2015 08:08
МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
ХАРКІВСЬКА НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ МІСЬКОГО ГОСПОДАРСТВА
МЕТОДИЧНІ ВКАЗІВКИ до практичних занять з дисципліни “Інноваційний менеджмент” (для студентів 5-6 курсів денної і заочної форм навчання спеціальності 7.050107 “Економіка підприємства”)
Харків – ХНАМГ – 2007 Методичні вказівки до практичних занять з дисципліни «Інноваційний менеджмент» (для студентів 5-6 курсів денної та заочної форм навчання спеціальності 7.050107 "Економіка підприємства") Укл. С.В. Дворкін – Харків: ХНАМГ, 2007р. – 40 с.
Укладач: Дворкін С.В.
Рецензент: Димченко О.В.
Рекомендовано кафедрою міської і регіональної економіки, протокол № 8 від 23.01.2007р.
Зміст
Вступ
Дисципліна “Інноваційний менеджмент” посідає особливе місце в системі економічної вищої освіти. Бурхливий розвиток економіки, глобалізаційні тенденції спонукають до більш уважної роботи управлінця в сфері розробки, впровадження інновацій та стимулювання інноваційної роботи на підприємстві. Інновації є рушієм позитивних змін, що безсумнівно ведуть до покращення економічного стану підприємства й країни в цілому, підвищують конкурентоспроможність. Практичні заняття мають на меті закріпити лекційний матеріал у ході розв’язання задач, семінарських дискусій, вирішення управлінських проблем. Тематика, коло питань, що освітлюються на заняттях, звісно, можуть бути розширені, особлива увага може бути приділена темам, що стали актуальними у зв’язку з міжнародними процесами, змінами в законодавстві й ін. Ці вказівки мають на меті служити довідковим і методичним посібником при проведенні й підготовці до практичних занять.
Практичне заняття 1 Предмет і сутність інноваційного менеджменту
Основні питання для обговорення:
Ключові поняття: інновація, менеджмент, інноваційний менеджмент, теорія економічного розвитку Й. Шумпетера, теорія еволюційної економіки Р. Нельсона – С. Уінтера, наукові підходи до інноваційного менеджменту, методи інноваційного менеджменту.
Загальні відомостіУ практичному занятті (проходить у вигляді семінарського) пропонують розглянути історичний розвиток і сучасний стан інноваційної теорії, поняття й сутність інноваційного менеджменту. Менеджмент — це процес планування, організації, приведення в дію й контроль організації з метою досягнення координації людських і матеріальних ресурсів, необхідних для ефективного досягнення завдань. Менеджмент пронизує всю організацію, торкається практично всіх сфер її діяльності. Інноваційний менеджмент - це комплексна система управління інвестиціями, що вкладає власник у розвиток усіх видів інновацій. Вона включає побудову організаційних структур, вибір напрямів інновацій, оптимізацію інвестицій, різні аспекти управління персоналом. Інновація - конкретний результат інноваційної діяльності, що одержав реалізацію у вигляді нового або вдосконаленого продукту, реалізованого на ринку, нового або вдосконаленого процесу, використовуваного в практичній діяльності. З поняттям "інновація" тісно зв'язані поняття новація, винахід, відкриття. Інновація - нововведення, перетворення в економічній, технічній, соціальній і іншій областях, пов'язане з новими ідеями, винаходами, відкриттями. Інновація в підприємництві - комерційне використання економічних або технологічних нововведень. У вузькому значенні тут інновація - перше використання винаходу, за яким відбувається його поширення (дифузія). Інновація становить інтерес для бізнесу, оскільки дає тому, хто її використовує, тимчасове монопольне положення на ринку. Новація - нововведення, якого не було раніше: нове теоретичне знання, новий метод, принцип і т.д. Винахід - технічне рішення, що володіє новизною, практичною застосовністю, корисністю для господарської діяльності. Щоб бути визнаним винаходом, це рішення також повинне мати винахідницький рівень, тобто, не бути очевидним, виходячи з поточного рівня знань фахівців. Об'єктами винаходу можуть визнаватися: пристрій, спосіб, речовина, штам мікроорганізму, культури кліток рослин і тварин, а також нове застосування відомих раніше пристрою, способу, речовини, штаму. Винахід є об'єктом промислової власності. Права на винахід захищаються патентним правом. Виходячи із закону, автор винаходу одержує монопольне право на використання свого винаходу. Це право обмежене певним строком, а також деякими іншими умовами. Це право може бути переуступлене автором іншій особі. Право на винахід виникає при його державній реєстрації. Відкриттям звичайно визнається встановлення невідомих раніше об'єктивно існуючих закономірностей, властивостей і явищ матеріального світу, що вносять корінні зміни у рівень пізнання. Наукові підходи до інноваційного менеджменту: системний, відтворювально-еволюційний, функціональний, маркетинговий, нормативний, комплексний, інтеграційний, процесний, оптимізаційний, директивний, поведінковий та ситуаційний. До методів інноваційного менеджменту відносять: методи аналізу, прогнозування, методи дослідження операцій (лінійного й нелінійного програмування), стратегічного й тактичного маркетингу, методи ціноутворення. Наука, технологія, економіка й освіта є компонентами цілісної системи інноваційної діяльності. Елементами комплексного забезпечення інноваційної діяльності є правове забезпечення, нормативно-методичне забезпечення, фінансове і матеріальне забезпечення, інформаційне забезпечення.
Практичне заняття 2
Основні етапи інноваційного процесу та їх характеристика
Основні питання для обговорення:
Ключові поняття: інноваційний процес, етапи інноваційного процесу, інноваційний проект, структура інноваційного проекту, дифузія нововведень, трансферт технологій. Основні відомостіІнноваційний процес являє собою послідовність дій щодо ініціації інновації, розробки нових продуктів і операцій, їхньої реалізації на ринку й подальше поширення результатів. Інноваційний процес містить у собі сім елементів, з'єднаних у єдину структуру. До цих елементів відносять: зародження ідеї інновації; маркетинг інновації; оцінка економічної ефективності інновації; освоєння інновації; комерційна реалізація інновації; просування інновації. Форми інноваційного процесу: внутрішньоорганізаційний, міжорганізаційний, розширений. Характеризуючи процес формування нововведень в організації необхідно вичленовувати стадії формування інноваційного задуму та передпроектного дослідження інноваційних можливостей організації. Дифузія - процес поширення інновацій всередині даної соціальної системи, а також від однієї соціальної системи до іншої. Якщо в колишні часи процес поширення якого-небудь нововведення займав кілька століть, то наприкінці XX століття розвиток коштів комунікацій, зняття інформаційних бар'єрів сприяли різкому прискоренню процесів дифузії. Трансферт технологій являє собою рух технології з використанням яких-небудь інформаційних каналів від одного її індивідуального або колективного носія до іншого.
Практичне заняття 3 Методи пошуку інноваційних ідей
Основні питання для обговорення: 1. Класифікація методів пошуку. 2. Сутність мозкового штурму, конференції ідей. 3. Сутність синектики. 4. Основні положення теорії вирішення винахідницьких задач та їх застосування. 5. Практичне застосування методів пошуку.
Ключові поняття: мозковий штурм, конференція ідей, синектика, теорія вирішення винахідницьких задач.
Основні відомості В управлінській практиці використовують різноманітні методи творчого пошуку альтернативних варіантів, які умовно поділяють на три групи: методи індивідуального творчого пошуку (аналогії, інверсії, ідеалізації); методи колективного творчого пошуку (“мозковий штурм”, конференція ідей, метод колективного блокноту); методи активізації творчого пошуку (метод контрольних запитань, метод фокальних об'єктів, метод морфологічного аналізу). Мозковий штурм – це ефективний метод колективного обговорення, пошук рішення, в якому вільно висловлюють думку всі учасники. Принцип мозкового штурму простий. Ви збираєте групу учасники дискусії, ставите їм завдання і просите всіх учасників висловити свої думки з приводу рішення цього завдання: ніхто не має права висловити на цьому етапі свої думки про ідеї інших або давати їм оцінку. За ці декілька хвилин можна отримати велику кількість ідей, які служитимуть основою для отримання найбільш розумного рішення. Мозковий штурм можна вважати вдалим, якщо висловлені під час I етапу 5 або 6 ідей служитимуть основою для рішення проблеми. Методика проведення дискусії: 1. Ведучий ставить перед учасниками мозкового штурму завдання і розповідає про його правила: мета штурму – запропонувати найбільшу кількість варіантів рішення завдання; примусьте працювати свою уяву; не відкидайте ніяку ідею лише тому, що вона суперечить загальноприйнятій думці; розвивайте ідеї інших учасників; не намагайтеся дати оцінку запропонованим ідеям – цим ви займетесь трохи пізніше. 2. Ведучий призначає секретаря, який буде записувати всі ідеї, що виникають, слідкувати за тим, щоб не порушувались правила, при необхідності втручатися. Перший етап триває до тих пір, доки з'являються нові ідеї. 3. Ведучий оголошує коротку перерву, щоб учасники налаштувались на критичний лад мислення. Починається II етап. Тепер учасники мозкового штурму згруповують і розвивають ідеї, висловлені в ході I етапу (список ідей можна надрукувати і роздати або вивісити на дощі). Проаналізувати і вибрати ті ідеї, які можуть допомогти знайти відповіді на поставлені питання, учасники приймають рішення. 4. Ведучий підводить підсумок дискусії. Якщо мозковий штурм не приніс потрібного результату, слід обговорити причини невдачі. Конференція ідей відрізняється від методу «мозкового штурму» тим, що допускає доброзичливу критику у формі реплік або коментарів. Вважається, що така критика може підвищити цінність ідей, що висувають. Усі висунуті ідеї фіксують в протоколі анонімно. Не рекомендується залучати до конференції ідей осіб, які скептично налаштовані щодо можливостей вирішення даної проблеми. Синектика має чимало загальних рис із мозковим штурмом, однак, якщо мозковий штурм є разовим заходом і разовим інструментом для групової кооперації, то синектика припускає створення постійно діючої творчої групи. Правила набору синектичної групи такі: групу комплектують із представників різних професій (у першу синектичну групу ввійшли біолог, дизайнер, психолог і архітектор); критерієм відбору при комплектуванні служать такі здатності кандидатів, як наявність практичного досвіду в своїй області діяльності й гнучкість мислення; у групу повинні ввійти люди з різним складом характеру, крім того, участь обмежують віковими рамками (групи формують з людей віком від 25 до 40 років); після того, як проектна фірма визначає своїх людей (3-4 кандидатури), гідних увійти в групу синекторів, останню доповнюють два-три спеціально запрошених з боку фахівця, покликаних забезпечити професійну неоднорідність формування групи. Так само як і в "мозкових атаках", генерація ідей відбувається під час спеціальних сесій. Продуктивність групи, як показує досвід, сильно залежить від особистості керівника. Нікого із синекторов, крім керівника групи, не посвячують в конкретні умови творчого завдання, що охороняє учасників від шаблонів сприйняття завдання. Обговорення починають з розгляду якихось загальних ознак завдання. Так, вирішуючи завдання забезпечення швидкого охолодження газових сумішей у конкретних пристроях, керівник може запропонувати групі почати з дискусії на тему переносу атмосферного тепла. Після одержання ряду загальних ідей група обертає свою увагу на конкретне завдання, чому в чималому ступені сприяє талант її керівника. Вирішення конкретної проблеми здійснюється у два етапи: спочатку незвичне перетворюють у звичайне, "одомашнюють", а потім відбувається зворотний хід - перетворення звичайного в незвичайне. Вирішення конструюють за допомогою одного із чотирьох типів аналогій, причому вибір конкретної аналогії знову ж залишається за керівником групи. Пряма аналогія припускає зіставлення проектованого устрою із уже відомими об'єктами й відповідь на питання: "Як у принципі вирішують такі завдання?" Фантастична аналогія зобов'язує синектора розглянути проблему очами неіснуючих істот, або використати для її рішення фантастичний елемент. Символічна аналогія пропонує коротко й метафорично(поетично, алегорично) описати суть проблеми. Суб'єктивна аналогія припускає вживання синектора в образ явища або об'єкта техніки, з якими зв'язано поточну проблему. Теорію вирішення винахідницьких завдань створено в кінці 40- початку 50-х рр. в СРСР як особливу технологію прискорення винахідницької творчості з намаганням виключити елементи випадковості з винахідництва. Основні функції й області застосування ТРВЗ: вирішення творчих і винахідницьких завдань будь-якої складності й спрямованості без перебору варіантів (і не очікуючи натхнення); вирішення наукових і дослідницьких завдань; виявлення проблем, труднощів і завдань при роботі з технічними системами й при їхньому розвитку; виявлення й усунення причин браку й аварійних ситуацій; максимально ефективне використання ресурсів природи й техніки для вирішення багатьох проблем; прогнозування розвитку технічних систем і одержання перспективних рішень (у тому числі й принципово нових); об'єктивна оцінка рішень; систематизація знань будь-яких областей діяльності, що дозволяє значно ефективніше використати ці знання й на принципово новій основі розвивати конкретні науки; розвиток творчої уяви й мислення; розвиток якостей творчої особистості й розвиток творчих колективів. Пропонують спробувати розв’язати творче завдання з використанням одного з розглянутих методів пошуку.
Практичне заняття 4
Організація творчості як процесу
Основні питання для обговорення: 1. Поняття творчої ініціативи. 2. Передача творчих ініціатив. 3. Організація винахідництва й раціоналізаторства на підприємствах.
Ключові поняття: творча ініціатива, винахідництво, раціоналізаторство, дослідницькі проекти, розробка й впровадження нових виробів
Основні відомості
На практичному занятті пропонують розглянути організацію творчості на прикладі дослідницьких проектів і підготовки до виробництва нових виробів. Під дослідницьким проектом розуміють розроблений план досліджень, пошуків, розробок, спрямованих на рішення актуальних теоретичних і практичних завдань, що мають народногосподарське, соціально-культурне, політичне значення. У дослідницьких проектах приводять науково обґрунтовані технічні, економічні або технологічні (інноваційні) рішення. Розрізняють кілька типів дослідницьких проектів.
Підготовка виробництва до випуску нових виробів на підприємстві носить комплексний характер і ділиться на внутрішню й зовнішню. Зовнішню підготовку здійснюють проектні й науково-дослідні інститути, конструкторські бюро, у тому числі інноваційні фірми. Внутрішню підготовку проводить безпосередньо на підприємстві. Однак і в тім, і в іншому випадках, як і в інших областях керування підприємством, вихідним пунктом стратегії керування впровадженням нової техніки (виробу, товару) є одержання необхідної інформації. Інформаційне забезпечення стратегії керування впровадженням нового виробу - складова всієї інформаційної системи підприємства, конкретно тієї її підсистеми, що ставиться до питань керування НТП. Інформаційні задуми виходять із великого масиву зовнішньої й внутрішньої інформації. Насамперед це такі джерела:
Розробку тематики НДІОКР базують також на результатах аналізу попиту на нові вироби (техніку), в яких формуються вимоги споживачів до технічних параметрів виробу, їхньої надійності й економічності. У загальному випадку конструкцію нового виробу розробляють поетапно: • необхідні розрахунки;
Після цього розробляють технологію виготовлення виробу й здійснюють впровадження його у виробництво за такими етапами:
На кожній стадії підготовки виконуються комплексні роботи: науково-дослідні, дослідно-конструкторські, технологічні, розрахунково-економічні. Нову продукцію створюють за участю всіх фахівців фірми - менеджерів, дизайнерів, конструкторів, технологів, випробувачів - на трьох основних стадіях:
Ці стадії носять укрупнений і завершальний характер за рахунок розширення функцій дизайнерів і конструкторів західних і японських фірм. Таке розширення функцій для проектувальників дозволяє більш оперативно вирішувати проблеми створення нових виробів ще й тому, що дизайнери постійно націлені на інновації й по суті є генераторами ідей. У сучасних ринкових умовах розвиток підприємства й створення нової техніки - це безперервні, що йдуть наростаючими темпами, інноваційні процеси. Підприємство не може розвиватися й нормально функціонувати, якщо не обновляються структури його керування й не випускаються нові товари.
Практичне заняття 5
Джерела і механізми фінансування інноваційної діяльності
Питання для обговорення:
1. Власні джерела фінансування інноваційної діяльності. 2. Позикові джерела фінансування інноваційної діяльності. 3. Державна підтримка інноваційної діяльності. 4. Розв’язання задач з теми.
Ключові поняття: амортизація, прибуток, кредити, венчурне фінансування, лізинг, селенг, державна інноваційна політика.
Основні відомості За видами власності джерела фінансування ділять на: державні інвестиційні ресурси (бюджетні кошти, кошти позабюджетних фондів, державні запозичення, пакети акцій, майно державної власності); інвестиційні, у т.ч. фінансові, ресурси господарюючих суб'єктів, а також громадських організацій, фізичних осіб і т.д. Це інвестиційні ресурси колективних інвесторів, у тому числі страхових компаній, інвестиційних фондів і компаній, недержавних пенсійних фондів. Сюди ж відносять власні кошти підприємств, а також кредитні ресурси комерційних банків, інших кредитних організацій і спеціально уповноважених урядом інвестиційних банків. На рівні держави джерелами фінансування є: власні кошти бюджетів і позабюджетних фондів, притягнуті кошти державної кредитно-банківської й страхової систем, позикові кошти у вигляді зовнішнього (міжнародних запозичень) і внутрішнього боргу держави (державних облігаційних і інших позик). На рівні підприємства джерелами фінансування є: власні кошти (прибуток, амортизаційні відрахування, страхові відшкодування, нематеріальні активи, тимчасово вільні основні й оборотні кошти); притягнуті кошти, отримані від продажу акцій, а також внески, цільові надходження й ін.; позикові кошти у вигляді бюджетних, банківських і комерційних кредитів. Важливим фінансовим джерелом різних форм інноваційної діяльності є бюджетні асигнування, за рахунок яких виконують цільові комплексні програми, пріоритетні державні проекти. Венчурне фінансування - це довгострокові фінансові інвестиції з високим ступенем ризику в акції новостворених малих інноваційно-технологічних фірм (або венчурних підприємств, що вже добре себе зарекомендували), які орієнтовані на розробку й виробництво наукомістких продуктів, задля їх розвитку й розширення, з метою отримання прибутку від приросту вартості вкладених коштів. Іншими словами, венчурне фінансування представляє собою своєрідну позику коштів, довгостроковий кредит без отримання будь-яких гарантій, при цьому венчурний капіталіст вкладає кошти в акціонерний капітал підприємства, іншу частину якого складає інтелектуальна власність засновників венчурного підприємства. Роль посередників між потенційними інвесторами й підприємствами, що потребують стартового капіталу чи фінансових коштів для реалізації нової ідеї, виконують венчурні інституції: венчурні фонди, інвестиційні компанії, промислово-фінансові групи, бізнес-інкубатори, технопарки, консорціуми й ін. Використання різноманітних венчурних інституцій дозволяє залучати в якості інвесторів великі компанії, корпорації, національні та комерційні банки, пенсійні фонди, страхові компанії, та навіть приватних осіб. Венчурне фінансування докорінно відрізняється від будь-якого іншого, у тому числі найбільш розповсюдженого - банківського, і має певні переваги: інноваційний венчурний бізнес з самого початку припускає можливість провалу проекту, що інвестується; венчурне фінансування не потребує щорічних виплат за відсотками, ліквідної застави; інвестор не вимагає страхувати свої ризики, при цьому активно допомагає новій фірмі порадами, досвідом і діловими зв'язками. Лізинг і інвестиційний селенг використаються при недостачі власних коштів для реальних інвестицій, а також при капітальних вкладеннях у проекти з невеликим періодом експлуатації або з високим ступенем змінюваності технології. Лізинг є одним з перспективних методів залучення позикових коштів. Його розглядають як один з різновидів довгострокового кредиту, наданого лізинговою компанією (банком) лізингоотримувачу в натуральній формі й погашається в розстрочку. Даний метод дозволяє підприємству-лізингоотримувачу швидко здобувати необхідне йому устаткування, не відволікаючи зі свого обороту значні фінансові ресурси. Селенг являє собою специфічну форму зобов'язання, що полягає в передачі власником (юридичною особою або громадянином) прав на користування й розпорядження його майном на якийсь строк за певну плату. Як таке майно можуть виступати як позаоборотні активи (будинок, споруди, устаткування), так і оборотні активи (кошти, цінні папери й ін.). При цьому власник залишається власником переданого в наймання майна й може на першу вимогу повернути його. Селенг-компанія залучає й вільно використовує за своїм розсудом майно й окремі майнові права юридичних осіб і громадян. За допомогою селенга надають фінансову допомогу компаніям, що гостро терплять нужду в різних видах ресурсів, включаючи і кошти. Тому в закордонній практиці селенг перетворився в один з важливих методів фінансування інвестицій у різних сферах підприємницької діяльності. Практичне заняття 6
Форми інноваційної діяльності на підприємствах
Питання для обговорення: 1. Впровадження нових технологій і виробів. 2. Короткострокова й довгострокова інноваційна діяльність. 3. Системи механічного й органічного менеджменту.
Ключові поняття: механічний менеджмент, органічний менеджмент, впровадження нових виробів і технологій.
Основні відомості
Механічний та органічний менеджмент пов’язані с формуванням відповідних типів структур управління. Нові, більше гнучкі типи організаційних структур, які багато організацій стали розробляти і впроваджувати, одержали назву адаптивних, оскільки їх можна швидко модифікувати відповідно до змін навколишнього середовища й потребами самої організації. Ще одна назва адаптивних структур - органічні. Воно пов'язано з їхніми можливостями адаптуватися до змін у навколишнім середовищі подібно тому, як це роблять живі істоти. Органічну структуру будують на цілях і припущеннях, що радикально відрізняються від тих, що лежать в основі бюрократії. Англійські вчені-біхевіористи Т.Бернс і Г.М.Сталкер провели порівняння органічних і бюрократичних структур, які вони назвали механічними. Ними було відзначено, що в механічній структурі проблеми й завдання, з якими зіштовхується організація в цілому, розбиваються на безліч дрібних складових за окремими спеціальностями. Кожен фахівець вирішує своє завдання як відособлене від інших. Технічні методи і засоби рішення завдань, права й обов'язки кожного елемента системи точно визначені. Взаємодія в системі управління відбувається, в основному, по вертикалі. Виробнича діяльність і поводження персоналу регламентовані інструкціями та рішеннями керівництва. При керуванні такою організацією, що має складну ієрархічну структуру, використовують просту систему контролю, де інформація надходить знизу нагору. Однак, коли виникають проблеми, які не можна розкласти на окремі елементи й розподілити між фахівцями відповідно до певної ієрархічної ролі, то в цьому випадку тільки органічні системи дозволяють адаптуватися до нестабільних умов. Тут співробітники повинні будуть вирішувати свої завдання у світлі завдань організації в цілому, значна частина формальних характеристик і посадових обов'язків відпадає: вони повинні переглядатися в ході рішення завдань. Взаємодія відбувається як по вертикалі, так і по горизонталі, у вигляді консультації колег. Аналізуючи залежність успішного функціонування організації від її структури, Т.Бернс і Г.М.Сталкер прийшли до висновку, що органічні структури найбільше підходять для фірм, які діють при швидко мінливих обставинах, у той час як механічні навпаки - більше підходять для організацій, що діють в умовах, які міняються досить повільно. Тому адаптивні типи структур не можна вважати в будь-якій ситуації більш ефективними, чим механічні. Вони являють собою лише дві крайні точки в континуумі таких форм і реальні структури лежать між ними. Крім того, буває, що різні підрозділи усередині однієї й тієї ж організації мають різні структури. Два основних типи органічних структур, що використовують сьогодні, - це проектні й матричні організації.
Практичне заняття 7 Організаційні форми інноваційних підприємств і стратегія їх дії
Основні питання для обговорення: 1. Сутність і структура понять “інноваційне підприємство”, “інноваційна стратегія”. 2. Особливості стратегії різних типів інноваційних підприємств.
Ключові поняття: інноваційна стратегія, віоленти, патієнти, комутанти, експлеренти.
Основні відомості Світовий історичний досвід незаперечно доводить, що ефективний і стійкий розвиток підприємств у різних сферах бізнесу досягається за рахунок оперативного використання в своїй господарській діяльності відкриттів, винаходів й інших інновацій, що забезпечують стратегічні конкурентні переваги на ринку. Підприємства, що здійснюють впровадження нововведень, зосереджуються на пошуку принципово нових, ефективних технологій, проектуванні необхідних, але ще не відомих видів товарів, методів організації виробництва, збуту товарів і т.д. Для реалізації наступальної інноваційної стратегії необхідно: — керівникам підприємства мати інноваційне мислення; — мати персонал творчого складу і високої кваліфікації; — гарне знання ринку і маркетингових методів; — мати можливість розподілу ризику; — обґрунтовано обирати ефективну інновацію; — скласти план і провести велику організаторську роботу з впровадження нововведення. Наступальна інноваційна стратегія має кілька різновидів, серед яких можна виділити три основні. 1. Стратегія досягнення переваг у витратах за рахунок більш дешевого виробництва і збуту продукції. Масове виробництво дозволяє мінімізувати постійні витрати і встановлювати низькі ціни. 2. Стратегія орієнтації на нові ринки — найбільш ризикована і дорога; припускає розробку нових товарів і освоєння нових ринків одночасно, що дозволяє знизити залежність підприємства від одного продукту чи асортиментної групи і виявити найбільш ефективну сферу діяльності. 3. Стратегія орієнтації на конкретний сегмент ринку досягається через низькі ціни, шляхом контролю витрат і концентрації зусиль на декількох товарах, призначених для особливих груп споживачів. Унікальність товару досягається за рахунок підвищення його якостей і специфічних споживчих властивостей. Інноваційний проект пов'язаний з визначеним ступенем ризику, що обумовлюється: - неготовністю ринку відразу сприйняти нововведення; - технічною чи технологічною недоробкою нового товару; - практичною неефективністю; - неповною реалізацією у встановлений термін; - великою невизначеністю результатів прийнятої стратегії й інших причин. Вибір конкретної стратегії інновації здійснюють з обліком внутрішньофірмових і зовнішніх умов функціонування підприємства, виходячи із системи взаємозалежних критеріїв. У сфері великого стандартного бізнесу діють фірми-віоленти. Фірми-віоленти - фірми з "силовою" стратегією. Вони мають великий капітал, високий рівень освоєння технології. Віоленти займаються великосерійним і масовим випуском продукції для широкого кола споживачів, що пред'являють "середні запити" до якості й задовольняються середнім рівнем цін. Віоленти працюють в "околах" максимуму випуску продукції. Їхня науково-технічна політика вимагає прийняття рішень про строки поставки продукції на виробництво (у тому числі, про придбання ліцензій); про зняття продукції з виробництва; про інвестиції й розширення виробництва; про заміну парку машин і устаткування. Середнім і дрібним бізнесом, орієнтованим на задоволення місцево-національних потреб, займаються фірми-комутанти. Фірми-комутанти діють на етапі падіння циклу випуску продукції. Їхня науково-технічна політика вимагає прийняття рішень про своєчасну поставку продукції на виробництво, про ступінь технологічної особливості виробів, що випускають віоленти, про доцільні зміни в них відповідно до вимог специфічних споживачів. Фірми-експлеренти одержали назву "піонерських". Вони працюють в "околах" етапу максимуму циклу винахідницької активності й із самого початку випуску продукції. Фірми-патієнти працюють на вузький сегмент ринку й задовольняють потреби, сформовані під дією моди, реклами й інші кошти. Вони діють на етапах росту випуску продукції й одночасно на стадії падіння винахідницької активності. Вимоги до якості й обсягів продукції в цих фірмах пов'язані із проблемами завоювання ринків. Виникає необхідність ухвалювати рішення щодо проведенні або припиненні розробок, про доцільність продажу й покупки ліцензій і т.п
Практичне заняття 8
Оцінка ефективності інновацій
Основні питання для обговорення:
1. Сутність категорій “ефект” і “ефективність”. 2. Методи оцінки ефективності інвестицій в інновації, що не враховують вплив фактору часу. Зведені витрати. 3. Методи оцінки ефективності інвестицій в інновації, що враховують вплив фактору часу. Чистий приведений доход. 4. Вартісна оцінка застосування нових предметів праці, засобів праці. Сукупний економічний ефект. 5. Ефективність спеціалізації, кооперування, диверсифікації виробництва. 6. Розв’язання задач й управлінських ситуацій.
Ключові питання: ефект, ефективність, фактор часу, зведені витрати, чистий приведений доход, внутрішня норма доходності (IRR), термін окупності інвестицій, ітеративний метод знаходження значення IRR.
Основні відомостіЕфективність реальних інвестицій з коротким інвестиційним циклом можна визначити, використавши метод так званих зведених витрат чи ланцюговий метод і без урахування чинника часу. Зведені витрати (Zві) являють собою суму поточних витрат на виробництво (собівартість) одиниці продукції (Сі) і питомих капітальних вкладень (Кі), зведених до однакової розмірності в часі відповідно до нормативного коефіцієнта порівняльної ефективності капітальних витрат (Ен), тобто для визначення їх величини застосовують формулу Zві = Сі + ЕнКі, За умови однакового обсягу виробництва за порівняними варіантами можуть братися не питомі (в розрахунку на одиницю), а загальні показники собівартості річного випуску і капітальних вкладень. Найкращим (економічно вигідним) вважають варіант інвестування з найменшими зведеними витратами. Величина перевищення зведених витрат за порівнюваними варіантами характеризує економічний ефект від реалізації кращого з них. Річний економічний ефект від здійснення окремого привабливішого заходу, що обумовлює зниження собівартості продукції, але потребує додаткових капітальних вкладень, можна розрахувати, використавши дещо модифіковану формулу: EEp = (ΔП – Ен Кд) N, де EEp – річний економічний ефект від здійснення заходу; ΔП — додатковий прибуток від реалізації одиниці продукції внаслідок зменшення її собівартості; Кд — додаткові питомі капітальні вкладення; N — річний обсяг випуску продукції в натуральному вираженні. За умови наявності невеликої кількості варіантів інвестиційних рішень з метою вибору кращого з них можна використовувати й ланцюговий метод (метод попарного порівняння) за властивою йому формулою: Ер = де Ер — розрахунковий коефіцієнт ефективності додаткових капітальних вкладень; Сi, Сі+1 — собівартість продукції за двома порівнюваними варіантами; Кi, Кі+1 — капітальні вкладення за двома порівнюваними варіантами. Більш капіталомісткий варіант інвестиційного рішення буде економічно ефективним, якщо Ер > Ен. Вибір ефективнішого варіанта об'єктового інвестування, здійснюваного на основі порівняно найменших зведених витрат, може доповнюватися таким посилюючим чинником, як визначення рентабельності продукції за загальновідомою формулою Рпі = де Ці — продажна ціна одиниці продукції. Насамкінець, за вибраним найефективнішим варіантом інвестування конкретної форми розширеного відтворення основних фондів підприємства може додатково обчислюватися коефіцієнт абсолютної ефективності капітальних вкладень як відношення прибутку на одиницю продукції до їх питомої величини. Безпосередньо ефективність інвестицій (інвестиційних проектів) в ринкових умовах господарювання характеризує система показників, що охоплює: 1) чистий приведений дохід (чисту теперішню чи майбутню приведену вартість); 2) індекс дохідності (прибутковості, рентабельності) інвестицій; 3) термін окупності інвестицій; 4) внутрішня норма дохідності. Показник чистого приведеного доходу (ЧПД) дає узагальнену характеристику результату інвестування — абсолютну величину ефекту від реалізації певного обсягу інвестицій. При оцінці ефективності реальних інвестицій він є основним (критеріальним) і залежно від конкретної ситуації (необхідності обчислення чистої теперішньої чи майбутньої вартості) визначається з однієї з двох формул: ЧПД’ = або ЧПД’’ = , де ГПі - грошовий потік і-го розрахункового року; ІКі – сума інвестицій і-го розрахункового року. Як синоніми стосовно чистого приведеного доходу в окремих задачах цього розділу використовують показник чистої приведеної (поточної, дисконтної) вартості. Індекс дохідності (ІД) у методичному відношенні є схожим на використовуваний раніше показник «коефіцієнт ефективності капітальних вкладень». Проте в даному випадку як дохід виступає не прибуток, а грошовий потік (ГП) стосовно інвестиційних коштів (ІК), приведених за умови різночасності до теперішньої або ж майбутньої вартості. Виокремлений показник характеризує не абсолютну, а відносну ефективність інвестицій і розраховується за формулою ІД=ГП/ІК. Замість точнішого за назвою індексу дохідності використовують індекси прибутковості й рентабельності інвестицій. Хоч останні правильніше було визначати на основі лише прибутку. Термін окупності інвестицій (Ток) як показник їх ефективності також базується на дисконтованій величині грошового потоку. Найточніше його можна розрахувати, користуючись формулою: Ток = Тіц – 1(2) + де Тіц — тривалість інвестиційного циклу (кількість років грошових надходжень); ІКді — дисконтована сума інвестицій за і-й рік розрахункового періоду; - сума грошових потоків за зростаючим підсумком, що за абсолютною величиною найбільше наближається до дисконтованої суми інвестицій; ГПдt(t-1)— дисконтована сума грошового потоку в останній чи передостанній розрахунковий рік. Цілком допустимим, хоч і менш точним, є методичний підхід до визначення терміну окупності інвестицій на основі середньорічної величини грошових потоків. З огляду на технологію обчислення складнішим за інші є показник внутрішньої норми дохідності (ВНД), який характеризує рівень дохідності інвестицій через дисконтну ставку, за котрої чистий приведений дохід у процесі дисконтування дорівнюватиме нулю, тобто абсолютні величини дисконтованих грошових потоків й інвестицій стають однаковими. ВНД завжди знаходиться в межах кількісно меншої і більшої дисконтної ставки й обчислюється за формулою: ВНД = ДСм + де ДСм, ДСб — задана умовою задачі відповідно кількісно менша (індекс «м») і більша (індекс «б») дисконтна ставка, %; ЧТВмдс ЧТВбдс -— чиста теперішня вартість за умови взятої відповідно меншої і більшої дисконтної ставки. Можливим є дещо інший методичний підхід до визначення ВНД, який зводиться до розв'язання рівняння ГПд = ІК (1+ де ГПД — сумарний дисконтований грошовий потік за весь період реалізації інвестиційного проекту; ІК — обсяг інвестиційних коштів за альтернативними проектами; t — тривалість реалізації інвестиційного проекту, років. Таке рівняння прийнятне для визначення ВНД за можливими варіантами інвестування за умови невеликого (тривалістю 3—4 роки) періоду реалізації інвестиційного проекту, оскільки стає квадратним або кубічним і розв'язується за загальновідомою розрахунковою процедурою. Тому по відповідних задачах ВНД рекомендується визначати за універсальнішою формулою. Вартісну оцінку результатів використання виготовлених впродовж кількох років нових засобів праці здійснюють шляхом перемножування ціни і продуктивності одиниці та обсягу їх щорічного використання в усіх сферах. При цьому задля безпомилкового визначення обсягу використання нових засобів праці за роками розрахункового періоду доцільно побудувати спеціальну таблицю із зазначенням років їх експлуатації і сфер використання. Вартісна оцінка результатів використання нових предметів праці зводиться до визначення сукупного обсягу виробництва відповідної кількості продукції у вартісному виразі у всіх сферах застосування. Методично розрахунки здійснюються у такій послідовності: 1) обчислюють можливий обсяг виробництва продукції з нових предметів праці за сферами використання шляхом ділення обсягу застосування нових предметів праці за певний рік на нормативну величину їх витрати на один виріб; 2) визначають вартісну оцінку основних результатів використання нових предметів праці множенням ціни одиниці продукції на річний обсяг її виготовлення за кожною сферою застосування; 3) здобуті результати розрахунків за сферами використання нових матеріалів підсумовують і таким чином визначають шуканий показник. Основним показником ефективності переважної більшості об'єктових напрямів науково-технічного прогресу слугує річний економічний ефект. Методичний підхід до його визначення диференціюють залежно від груп заходів у галузі науково-технічного прогресу. Розрахунок річного економічного ефекту від механізації та автоматизації виробництва, застосування нових технологічних процесів, що забезпечують економію виробничих ресурсів за умови випуску однотипної продукції, здійснюють за формулою різниці зведених витрат Еср = (З1 – З2)А2, де З1, 32 — зведені витрати на виготовлення одиниці продукції за допомогою відповідно базової (індекс «1») і нової (індекс «2») техніки чи технології; A2 — річний обсяг виробництва продукції (виконання роботи) за допомогою нового заходу науково-технічного спрямування, фіз. од. Для розрахунків річного економічного ефекту від виробництва і використання нових засобів праці застосовують модифіковану формулу різниці зведених витрат, що враховує коефіцієнти зростання продуктивності kзп і зміни довговічності (строку служби) kзп нового засобу праці порівняно з базовим, а також економію споживача за весь строк експлуатації нового засобу праці Ес. Ця формула має такий вигляд Еер = (З1kзпkt - З2 + Ес)А2, де А2 — річний обсяг виробництва нового засобу праці. При цьому величину Ес розраховують за формулою чистої економії експлуатаційних витрат Ес = (В1екс – В2екс) – Ен (К2с – К1с), де В1екс , В2екс— річні експлуатаційні витрати споживача за умови використання відповідно базового (індекс «1») і нового (індекс «2») засобів праці у розрахунку на обсяг продукції (роботи), вироблюваної (виконуваної) за допомогою нового засобу праці; К2с , К1с— сукупні капітальні вкладення споживача за умови використання базового і нового засобів праці; Ен — нормативний (прийнятний) коефіцієнт ефективності (прибутковості, рентабельності) інвестиційних ресурсів споживача нового засобу праці. При визначенні річного економічного ефекту від виробництва і використання нових предметів праці застосовують модифіковану формулу різниці зведених витрат
де q1пв, q2пв— питома витрата відповідно базового і нового предмета праці на одиницю вироблюваної споживачем продукції; Епс — питома економія поточних і капітальних витрат споживача в розрахунку на одиницю споживаного нового предмета праці; А2 — річний обсяг виробництва нового предмета праці. Річний економічний ефект від вироблення нової кінцевої продукції підвищеної якості й конкурентоспроможної на ринку, включаючи товари споживчого призначення, можна визначити за формулою. На госпрозрахунковому рівні річний економічний ефект визначають окремо у продуцента і споживача технічних новин, а також народногосподарський (сукупний) економічний ефект, що являє собою алгебраїчну суму ефектів виробника і споживача нової техніки й технології. Для повнішої (комплексної) оцінки ефективності технічних новин і нововведень можна використовувати, крім річного економічного ефекту, інші окремі показники: річну чи загальну економію відокремлених видів за поточними і капітальними витратами, зростання продуктивності праці, зниження трудомісткості виробів, вивільнення працівників, коефіцієнт (індекс) прибутковості чи термін окупності інвестиційних ресурсів як обернені вимірники тощо. При цьому останні два показники (коефіцієнт прибутковості і термін окупності інвестицій) дозволяють розраховувати на основі не грошового потоку, а прибутку (валового, чистого). Насамкінець варто виокремити необхідність у відповідних випадках визначення соціального ефекту від виробництва та застосування нових засобів і предметів праці, товарів споживацького призначення, підвищення рівня екологізації виробництва. У загальну вартісну оцінку соціального ефекту можна включати в першу чергу такі його складові елементи, як економія фонду заробітної плати внаслідок усунення важких умов праці, зменшення витрат на оплату листків непрацездатності, скорочення обсягу капітальних вкладень в охорону праці тощо. Рівень спеціалізації виробничого підприємства (об'єднання, корпорації) тієї або іншої галузі народного господарства визначається коефіцієнтом спеціалізації, що розраховують як частку основної (профільної) продукції в загальному обсязі товарної продукції відповідного суб'єкта господарювання. При цьому важливо зазначити, що основною (профільною) вважають ту продукцію, заради виробництва якої створювали (будували) спеціалізоване підприємство певної галузевої підпорядкованості. Об'єктивно обумовлений спеціалізацією виробництва рівень розвитку кооперування даного підприємства з іншими використовується коефіцієнт кооперування, що характеризує частку купованих напівфабрикатів і комплектуючих виробів у повній собівартості товарної продукції підприємства-виробника. Оптимальний розмір підприємства (об'єднання), економічна ефективність розвитку спеціалізації, кооперування і комбінування виробництва визначають на базі показника загальних (питомих) зведених витрат з урахуванням додаткових чинників (транспортних витрат, вартості витрат сировини й матеріалів, капітальних вкладень у суміжні галузі й інфраструктуру). З огляду на це формула зведених витрат Zзвоп для вибору (обгрунтування) оптимальних розмірів підприємства має вигляд:
Zзвоп = Ci + Bтi + Qi + Eн (Ki1 + Ki2 + Ki3 + Ki4) → min де Bтi — транспортні витрати на доставку сировини (матеріалів) для виробництва й готової продукції споживачам; Qi— вартість втрат сировини (матеріалів) і готової продукції у процесі транспортування й зберігання; Ki1— капітальні вкладення (інвестиції) у створення (спорудження) підприємства i-го розміру; Ki2, Ki3, Ki4— додаткові інвестиційні ресурси у водопостачання, комунікаційні системи й очисні споруди, транспорт. Для визначення економічної ефективності концентрації, спеціалізації, кооперування і комбінування виробництва обчислюють загальний річний економічний ефект Еер у вигляді різниці зведених витрат з урахуванням транспортних витрат до (індекс «1») й після (індекс «2») підвищення рівня розвитку відповідної суспільної форми організації виробництва в розрахунку на річний обсяг випуску продукції ВП2 після проведення заходів щодо розвитку тієї або іншої форми організації виробництва за формулою Еер = [(С1 + Вт1 + ЕНК1) - (С2 + Вт2 + ЕНК2)]ВП2. При цьому враховують також поодинокі оцінні показники: відносне збільшення обсягу виробництва, приріст прибутку, зростання продуктивності праці, фондовіддачі й рентабельності продукції, абсолютне і відносне зменшення окремих елементів поточних витрат. Визначення економічної ефективності диверсифікації виробництва, яка стає однією з поширених форм його організації за умови посилення конкуренції продуцентів на ринку, має базуватися на обчисленні кількох взаємопов'язаних показників: зростання обсягу виручки від реалізації диверсифікованої продукції, приріст валового і чистого прибутку, коефіцієнт прибутковості й термін окупності інвестицій у подальший розвиток диверсифікації виробництва. При цьому варто наголосити, що розрахунки коефіцієнта прибутковості й терміну окупності повинні обов'язково здійснюватися з використанням дисконтованих (зведених до теперішньої вартості) щорічних інвестицій та грошових потоків. Інтегральний коефіцієнт організаційно-технічного рівня виробництва визначають застосуванням двох розрахункових операцій. Під час першої з них розраховують окремо коефіцієнт технічного й організаційного рівня виробництва (kтрв, kорв) за формулою:
де qві — коефіцієнт вагомості і-го показника певної їх сукупності, що відібрані для визначення технічного та організаційного рівня виробництва; Пні, Прі— відповідно нормативне і розрахункове за конкретний рік значення г-го показника технічного чи організаційного рівня виробництва; n — кількість показників у групі, що використовують для визначення окремо технічного та організаційного рівня виробництва. Друга розрахункова операція зводиться до безпосереднього визначення шуканого інтегрального коефіцієнта організаційно-технічного рівня виробництва шляхом середньозваженої інтеграції коефіцієнтів, що характеризують окремо технічний та організаційний рівень виробництва, на основі заданої їх вагомості.
Практичне заняття 9
Правове регулювання інноваційної діяльності
Основні питання для обговорення: 1. Поняття про інтелектуальну власність. 2. Патенти й ліцензії. 3. Нематеріальні активи і правове питання: економічний, бухгалтерський та правовий аспекти. 4. Розв’язання задач з теми.
Ключові питання: інтелектуальна власність, патент, ліцензія, авторське право, суміжні права, патентне право, нематеріальні активи, амортизація нематеріальних активів, облік нематеріальних активів.
Основні відомості
Інтелектуальна власність - у найширшому розумінні означає закріплені законом права на результат інтелектуальної діяльності в промисловій, науковій, художній, виробничій та інших сферах. Законодавство, яке визначає право на інтелектуальну власність, базується на праві кожного володіти, користуватися і розпоряджатися результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності, які, будучи благом не матеріальним, зберігаються за його творцями і можуть використовуватися іншими особами лише за узгодженням з ними, крім випадків, визначених законодавством. Поняття "інтелектуальна власність" виникло в процесі тривалої практики юридичного закріплення за певними особами їхніх прав на результати інтелектуальної діяльності у сфері науки, виробництва, мистецтва і літератури. Інтелектуальну власність поділяють на авторське право і суміжні права й патентне право. Спільною ознакою авторських і патентних прав є те, що їх об'єктами виступають результати творчої діяльності людини. Авторським правом регулюють відносини, які виникають в процесі створення й використання літературних, музичних і художніх творів, витворів кінематографії, наукових праць, серед яких необхідно виділити комп'ютерні програми й бази даних. Інститутом суміжних прав регулюються відносини, пов'язані зі створенням і використанням результатів творчої діяльності (наприклад, виконавська діяльність артистів, фонограми, відеограми тощо). Патентне право - система норм, які встановлюють охорону винаходів, промислових зразків, торгових марок шляхом видачі охоронних документів. Розвитком і захистом інтелектуальної власності в усьому світі займається Всесвітня організація інтелектуальної власності (ВОІВ), заснована при ООН в 1967 році. ВОІВ сприяє підписанню нових міжнародних угод і модернізації національних законодавств, заохочує адміністративне співробітництво між країнами, надає технічну допомогу країнам, що розвиваються, і утримує служби, які полегшують міжнародний захист винаходів, знаків та промислових зразків. При ВОІВ діє центр по арбітражу й посередництву. З 1999 року ВОІВ надає послуги з врегулювання суперечок, які виникають при реєстрації й використанні найбільш поширених типових назв доменів в Інтернеті (.com, .net, .org). ВОІВ здійснює управління 21 угодою, які охоплюють основні аспекти інтелектуальної власності. Двома ключовими угодами є Паризька конвенція про охорону промислової власності (1883) й Бернська конвенція про охорону літературних і художніх творів (1886). В Україні діють такі законодавчі акти по захисту інтелектуальної власності, як закони України “Про авторське право і суміжні права", "Про охорону прав на знаки для товарів і послуг", "Про охорону прав на промислові зразки", “Про охорону прав на винаходи і корисні моделі", "Про охорону прав на зазначення походження товарів", "Про охорону прав на сорти рослин", "Про охорону прав на топографії інтегральних мікросхем". Норми щодо регулювання відносин інтелектуальної власності містяться також в інших законах, наприклад, законах України "Про розповсюдження примірників аудіовізуальних творів, фонограм, відеограм, комп'ютерних програм, баз даних", "Про особливості державного регулювання діяльності суб`єктів господарювання, пов'язаної з виробництвом, експортом, імпортом дисків для лазерних систем зчитування", "Про племінну справу у тваринництві", "Про науково-технічну інформацію", "Про лікарські засоби" тощо. Крім того, при регулюванні відносин інтелектуальної власності у разі необхідності застосовуються міжнародні договори у сфері інтелектуальної власності, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України. В січні 2004 року було прийнято новий Цивільний кодекс України, в якому чітко визначено поняття "право інтелектуальної власності", відображено його співвідношення з правом власності на річ, визначено об'єкти, суб'єкти права, зміст майнових і особистих немайнових прав інтелектуальної власності, підстави їх виникнення, умови використання об'єктів інтелектуальної власності і передачі прав на них, визначаються наслідки порушення права інтелектуальної власності і способи судового захисту. Цивільний кодекс України також дає перелік об'єктів права інтелектуальної власності. Цей перелік не остаточний і може постійно поповнюватися новими результатами творчої діяльності. З економічної точки зору, інтелектуальна власність — це витрати капіталу на освіту або придбання підприємцем нематеріальних об’єктів, що здійснюються з метою його приросту. Висловлюючись бухгалтерською мовою, інтелектуальна власність є не чим іншим, як нематеріальними активами підприємства. Бухгалтерський облік нематеріальних активів з 01.01.2000 р. здійснюється на підставі П(С)БО 8 «Нематеріальні активи» в розрізі груп, тобто сукупних однотипних за призначенням і використанням активів. Нематеріальні активи відображаються на синтетичному рахунку 12. Методи нарахування зносу також визначає підприємство самостійно, а розрахунок амортизації здійснюють відповідно до П(С)БО 7 «Основні кошти», згідно з яким нарахування амортизації починають з місяця, наступного за місяцем, в якому нематеріальний актив зараховано на баланс підприємства.
Приклади задач
1. Підприємство планує реалізувати інвестиційний проект вартістю 1** тис. грн., практичне здійснення якого спрямовано на організацію виробництва нового виду продукції. Фінансування проекту будуть здійснювати на початку першого року його реалізації. Очікують такі грошові потоки на кінець року: 1-го - 5* тис. грн.; 2-го - 4* тис. грн.; 3-го - 5* тис. грн. За розрахунковий період беруть початок 4-го року. Визначити: 1) майбутню чисту приведену вартість інвестиційного проекту при значеннях ставки дисконтування * і ** %; 2) внутрішню ставку прибутковості проекту; 3) строк окупності вкладених інвестицій.
2. Розроблено три інвестиційних проекти, які мають вихідні параметри, наведені в табл. При розрахунках прийняти ставку дисконту, що дорівнює 12%.
ВИХІДНІ ЕКОНОМІЧНІ ПАРАМЕТРИ ІНВЕСТИЦІЙНИХ ПРОЕКТІВ
Обґрунтувати економічну ефективність інвестиційних проектів за такими показниками: 1) чистий приведений доход; 2) рівень рентабельності інвестицій; 3) внутрішня норма прибутковості проекту
3. Розглянуте устаткування бере участь у багатьох виробничих процесах. Потрібно вирішити експлуатувати старе або купити нове. Вихідні дані для ухвалення рішення мають такий вигляд.
4. Вихідні дані для розрахунку представлені в таблиці:
Визначити найбільш перспективний вид вкладення капіталу за допомогою критерію зведених витрат, а також річний економічний ефект від практичної реалізації найбільш ефективного варіанта, якщо передбачуваний обсяг випуску продукції – 20 000 одиниць.
5. Підприємство має два варіанти інвестування наявних у нього $100,000. У першому варіанті підприємство вкладає в основні кошти, здобуваючи нове обладнання, що через 6 років (строк інвестиційного проекту) може бути продано за $8,000; чистий річний грошовий доход від такої інвестиції оцінюють в $21,000. Відповідно до другого варіанту підприємство може інвестувати гроші в робочий капітал (товарно-матеріальні запаси, збільшення дебіторських) і це дозволить одержувати $16,000 річного чистого грошового доходу протягом тих же шести років. Необхідно врахувати, що по закінченні цього періоду робочий капітал вивільняється (продають товарно-матеріальні запаси, закривають дебіторські рахунки). Який варіант варто вибрати, якщо підприємство розраховує на 12% віддачі на інвестовані їм кошти? Скористатися методом чистого приведеної вартості.
6. Розрахувати показники конкурентоспроможності продукції (верстати токарні) за вихідними даними.
7. Розрахувати показники конкурентоспроможності продукції (холодильник) за вихідними даними.
Навчальне видання
Методичні вказівки до практичних занять з дисципліни “Інноваційний менеджмент” (для студентів 5-6 курсів денної і заочної форм навчання спеціальності 7.050.107 “Економіка підприємства”)
Укладач: Сергій Володимирович Дворкін
Редактор: З.М. Москаленко
План 2007, поз. 421 Підп. до друку Формат 60х84 1/16. Папір офісний. Друк на ризографі. Умовн.-друк. арк. 1,7 Обл.-вид. арк. 2,0 Замовл. № _____ Тираж примірників.
61002, Харків, ХНАМГ, вул. Революції,12
Сектор оперативної поліграфії ІОЦ ХНАМГ
61002, Харків, вул. Революції, 12 КомментарииКомментариев пока нет Пожалуйста, авторизуйтесь, чтобы оставить комментарий. |
||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||