|
|
Главная \ Методичні вказівки \ Історія
Історія« Назад
Історія 13.10.2016 06:41
1.Трипільська культура належить праукраїнцям
Якщо кинути побіжний погляд на мапу України, то Трипільська цивілізація, розташована на Правобережжі в басейні Дніпра-Дністра. Трипільці розписували кераміку за чіткою схемою: дивлячись на посуд зверху, вони начебто розгортали у плані увесь художній задум і центром сюжету вибудовували обраний символ – Сваргу, Хрест або Триквестр. В українській вишивці домінує така ж структура: розгорнута орнаментика символів Сварги, Хреста у Квадраті чи в Ромбі або восьмикутної Зорі, які динамізують сюжетну канву твору. І в кераміці символіка Сварги, Хреста найпоширеніша – винятково священна для кожного майстра з часів давніх. Традиційна орнаментальна мова гончарного розпису, вишивки, килимів, площинного різьблення, успадкувавши художній досвід попередників – праукраїнців, несе в своїй композиційній основі знак Хреста і його багатоманітні стилістичні варіації, в тому числі й Сварги (свастики). У ньому заховано образ Бога - Творця і всього нескінченного Небесного Руху. Принципи побудови орнаментальних схем розписів – космологічна тематика, семантика символів, ритміка елементів композиції – такий же, як і в хліборобів-трипільців епохи енеоліту. У нашому народному хлібопеченні на пошану свят Сонячного циклу – Коляди-Різдва, Великодня, Купала, Калити – з тіста витворюються, як на трипільському посуді, архаїчні символи Хреста, Сварги, птахів, древ, зірок. Тож, аналізуючи численні витвори народного мистецтва, доходимо висновку: вся народна культура українців із глибини тисячоліть і по сьогодні – то хрестоносно виузорена Космічна сила, вкладена в орнаментальні лінії, гармонію кольорів, динаміку ритмів, довершеність художніх засобів, – є світлодайна всуціль. Космотеїчна. У знакових системах трипільського розпису та фігуративної пластики, які успадковувала генетична пам’ять українців, заховане осердя нашого народного світогляду. Ним з правіків формувався, вигранювався і животворив великий Український Стиль Світоосягання і Світовозвеличування. Він уберіг наш народ на перехрестях історичних доріг окремішньою ідентичністю.
2.Українська революція 1917-1920 Революційні події в Україні розпочалися в березні 1917 р. після повалення самодержавства в Росії. На противагу Петрограду, де оформилось так зване двовладдя (Тимчасовий уряд і ради робітничих і солдатських депутатів), ситуація в Україні ще більш ускладнювалася. на політичній арені з’явилась й третя, національнодемократична влада — Центральна Рада. її засновниками виступили українські організації й політичні партії. Основними гаслами Центральної Ради,створеної 3—4 березня 1917 p., стали широканаціональнотериторіальна автономіяУкраїни в складі федеративної демократичної республіки Росії та українізація всіх сфер суспільного життя. Центральна Рада поступово перетворюється із по суті міського, київського органа у загальноукраїнський представницький орган.
10 червня 1917 р. Центральна Рада оприлюднює свій I Універсал, в якому декларує прагнення запровадити автономію України. У середині червня створюється виконавчий орган влади — Генеральний Секретаріат на чолі із В. Винниченком. Тимчасовий уряд змушений був змінити тактику і пішов на переговори із Центральною Радою, наслідком яких став II УніверсалЦентральної Ради, як свідоцтво певного компромісу. Протистояння між обома центрами влади було припинено перемогою більшовицького повстання в Петрограді і ліквідацією Тимчасового уряду у жовтні 1917 р. Центральна Рада засудила переворот, створила Комітет з охорони революції і проголосила себе єдиною владою в Україні. 7 листопада 1917 р. вона видала III Універсал, яким заявлялося про утворення Української Народної Республіки йоголошувалася широка програма соціальноекономічних реформ. Політичне протистояння досягло апогею після I Всеукраїнського з'їзду Рад, який пройшов у Харкові і оголосив Україну радянською республікою 22 січня 1918 р. Центральна Рада своїм IV Універсалом проголосила самостійність УНР. 27 січня 1918 р. делегація Центральної Ради заключила Брестський договір із Центральними державами. 29 квітня 1918 р. відбувся державний переворот, внаслідок якого до влади прийшов гетьман Павло Скоропадський. Прийшовши до влади, П. Скоропадський зосередив у своїх руках усю повноту влади — мав право видавати закони, призначати голову Ради міністрів, затверджувати і розпускати уряд, також він контролював зовнішньополітичну діяльність держави. Суть його державотворчих планів полягала у тому, щоб шляхом встановлення авторитарної форми правління зупинити розвиток революційних процесів, a потім, створити дієздатний державний апарат, боєздатну армію, провести нагальні політичні та соціальноекономічні реформи. Всередині травня 1918 р. опозиція організаційно оформилася в Український НаціональноДержавний Союз, який у серпні перетворився на Український Національний Союз. УНС повів рішучу боротьбу проти гетьманського режиму, а восени взяв курс на повстання. У листопаді 1918 р. для керівництва повстанням було обрано Директорію. В умовах розпаду АвстроУгорської імперії була створена 18 жовтня1918 р. Українська Народна Рада. 13 листопада 1918 р. було проголошено Західноукраїнську Народну Республіку(ЗУНР). У складній політичній обстановці, Народна Рада звернулася до Директорії з проханням про об’єднання УНР і ЗУНР. Акт злуки УНР та ЗУНР був проголошений 22 січня 1919 р. в Києві, а потім його затвердив Трудовий Конгрес. Окупаційний режим Денікіна проіснував в Україні недовго — до початку 1920 p. Трагізм Української національновизвольної революції був зумовлений тим, що розвивалася вона за вкрай несприятливих внутрішніх і зовнішніх умов. Адже до 1917 р. Україна як геополітична реальність не існувала, а створення національної української державності викликало спротив впливових політичних сил. Країни Антанти підтримували претензії Польщі на західноукраїнські землі та плани білої армії щодо відновлення єдиної й неподільної Росії. тому лідери українських урядів діяли за міжнародної ізоляції, а власних сил для перемоги з чисельними ворогами не вистачало.
3.Громадянська війна в Україні 1918-1920
Відмова від терміна «громадянська війна» для характеристики подій в Україні 1918— 1920 pp. видається необґрунтованою. Вона є спробою уникнути аналізу соціальної суті протистояння у ході визвольних змагань та намаганням пояснити всі біди у цей час виключно «отаманщиною» та «зовнішньою агресією», хоча навіть боротьба гетьманату проти Директорії не вписується у цей вузький лексичний діапазон. Наприкінці весни 1919 р. повстанський рух суттєво знесилив радянську владу в Україні. В Україні наступ білогвардійських військ розгортався у двох напрямках: північному — на Київ та південному — на Одесу. Спільний похід військ УНР і ЗУНР, що розпочався наприкінці липня 1919 p., спочатку розгортався досить успішно — протягом серпня вони захопили Вінницю, Житомир та ін. Відкрився шлях на Київ. Важкі бої, нестача зброї, боєприпасів та спорядження з кожним днем дедалі більше знесилювали армії УНР та ЗУНР. Переможцем вийшла білогвардійська Добровольча армія, яка наприкінці літа окупувала майже всю Україну. Нова влада поділила завойовані землі на три області — Харківську, Київську Та Новоросійську. На чолі кожної з них стояв губернатор з необмеженими повноваженнями. Стихійна хвиля народного невдоволення стимулювала появу масового партизанського руху. Найпотужнішою течією повстансько-партизанського руху була махновська. 5 серпня 1919 року Н. Махно видав наказ про утворення Революційної повстанської армії України (махновців), основною метою якої проголошувалася «чесна боротьба за повне визволення трудящих України від усякого поневолення». Потужний жовтневий наступ радянських військ призвів до втрати А. Денікіним стратегічної ініціативи, а вже в березні 1920 р. більшовики володіли майже всіма великими містами України, хоча села зусиллями самооборони ще чинили значний опір. Скориставшись слабкістю свого основного ворога, більшовики втретє встановили свій контроль на теренах України. Задекларовані ними політична лінія та економічна стратегія були більш м´якими та поміркованими порівняно з попередніми періодами. Незважаючи на те що значна частина проголошених положень та постулатів так і залишилася на папері» пропагандистського удару по масах виявилося достатньо, щоб забезпечити радянському режиму певною мірою стабільну соціальну базу та підтримку.
4.Великі князі до часів Ольги воювали-вона правила державою
Закріплення за державою з центром у Києві назви Руська земля відбулося у другій пол. IX ст. і було пов'язане з діяннями руських володарів Діра та Аскольда.Про князювання Діра сьогодні нічого певного сказати не можна. Значно більше поталанило Аскольдові, з яким дослідники пов'язують засвідчений чужоземними джерелами морський похід проти Візантії 860 р. Вбивши 882 р. князя Аскольда, княжити в Києві розпочав Олег з роду Рюрика. Він не легковажив владою, а навпаки — прагнув віднайти нових способів для її посилення. Підкоривши деревлян і сіверян, новий київський князь почав розширювати межі своїх володінь. Року 885-го він приєднав землі радимичів, пішов у похід проти уличів та тиверців. На початку X ст. Олег домовився про участь у його військових походах князів хорватів, тиверців і волинян. До складу Київської держави увійшли також племінні союзи словенів і кривичів. Крім того, Олег підкорив і північні неслов'янські народи, зокрема мерю, весь, чудь. Здобувши владу після оповитої серпанком таємничості смерті Олега в 912 p., син князя Рюрика Ігор правив у Києві до 945 р. Як і Олегові, йому довелося зіткнутися з непокорою князів підвладних племен (деревлянами, уличами, тиверцями). Виявом відносин між володарем та підлеглими було полюддя. Зібравши данину князь прагнув вигідно її продати. Здійснював військові походи проти Царгорода. У своїй зовнішній політиці Ігор мусив зважати не лише на Візантію, а ще на печенігів. Трагічна смерть князя Ігоря змусила перебрати державне кермо його дружину – княгиню Ольгу. Ольга вперше в історії Руської держави вдалася до заходів, що передбачали ліквідацію місцевих княжінь: вона скасувала правління деревлянського князя Мала, підпорядкувавши деревлянську землю безпосередньо Києву. Поблизу великих міст Ольга позакладала погости – адміністративно-господарські осередки, де представники князівської влади регулярно збирали встановлену данину, чинили суд тощо. Отож Ольга, згідно із цим тлумаченням, замінила сезонне полюддя регулярним збором данини в погостах. Вирушаючи до Царграда, княгиня Ольга прагнула поновити мирну міждержавну угоду між Руссю та Візантією – адже за звичаями тих часів угода діяла доти, доки живими були володарі, що її уклали. Руські посли були вповноважені просити германського володаря надіслати до Києва вищих священиків для поширення християнства, а також клопотатися про встановлення відносин «миру й дружби». Оттон І задовольнив прохання княгині й у 961 р. надіслав до Києва кількох священиків на чолі з єпископом Адальбертом, одначе розгорнути діяльність у руських землях вони не змогли.
5.Голодомор 1932-1933 рр. в Україні 1. Основні передумові і причини Голодомору. Основними передумовами і причинами Голодомору були: - штучна організація сталінським керівництвом голоду для того, щоб зломити опір українського села політиці суцільної колективізації та «соціалістичним перетворенням» взагалі; - непосильні для селян плани хлібозаготівлі; - політика примусових, із застосуванням репресій, хлібозаготівель; конфіскація владою продовольчих запасів; - небажання колгоспників працювати в громадському господарстві. Найжахливіших масштабів голод набув саме в Україні. Люди вмирали цілими селами; живі не мали змоги ховати померлих. Часто зустрічалися випадки людожерства і трупожерства. А цього часу на сусідніх залізничних станція* під збройною охороною знаходилися тисячі пудів зерна, призначеного для вивозу, у тому числі - за кордон. Трагічні події Голодомору покрила завіса мовчання. Було заборонено будь-яку допомогу з боку міжнародної та радянської громадськості. Уражені голодом райони були оточені внутрішніми військами, що завертали тих, хто намагався дібратися до міста. Охоплені розпачем батьки, намагаючись врятувати дітей, везли їх у міста і залишали там - у лікарнях, магазинах або прямо на вулицях. 3. Наслідки Голодомору. Наслідками Голодомору 1932-1933 pp. були: - масові жертви; дослідники називають кількість жертв злочинної політики сталінського режиму до 10 млн чоловік; - завершення колективізації, утвердження колгоспної системи, розорення села; - придушення опору українського селянства; -масове переселення селян з Росії в Україну; - сталінським режимом було підірвано сили в обстоюванні споконвічних національних прав українського народу. 6.Україна в умовах десталінізації (1953 – 1964 рр.). “Відлига” ЗМІНИ В КЕРІВНИЦТВІ СРСР ТА УРСР НА ПОЧАТКУ 50-х рр. ХХ ст. 5 березня 1953 р. помер Й.Сталін. У результаті формується тимчасове «колективне керівництво» – розподіл найвищих посад між найближчими соратниками Й.Сталіна (Г.Маленков – голова Ради Міністрів СРСР, М.Хрущов – перший секретар ЦК КПРС, Л.Берія – голова Міністерства внутрішніх справ і держбезпеки). Такий компроміс був нетривким, колишні соратники не довіряли один одному, боялися та шукали слушної нагоди позбутися конкурентів. Боротьба за владу, у результаті якої перемогу отримав М.Хрущов 26 червня 1953 р. був заарештований і страчений Л.Берія за звинуваченням у шпигунстві й підготовці державного перевороту. Червень 1953 р. – звільнення з посади першого секретаря ЦК КП(б)У Л.Мельникова, обрання О.Кириченка (вперше українець за походженням обійняв таку високу посаду); арешт і страта міністра внутрішніх справ УРСР П.Мешика та його заступника. З 1957 р. по 1963 р. посаду першого секретаря ЦК КП(б)У обіймав М.Підгорний. 1955 р. – звільнення Г.Маленкова з посади голови Ради Міністрів СРСР та обрання М.Булганіна. М.Хрущов як перший секретар ЦК КПРС отримав усю повноту влади! ПОЧАТОК ДЕСТАЛІНІЗАЦІЇ Десталінізація – процес ліквідації наслідків сталінізації, що почався після смерті Й.Сталіна. - Створення комісій з перегляду справ засуджених у 1934-1953 pp. – Початок реабілітації безвинно засуджених. Реабілітація – виправдання, поновлення доброго імені чи репутації несправедливо обвинуваченої, обмовленої або засудженої особи. - Ліквідація позасудових органів, воєнних трибуналів військ МВС, скасування надзвичайних законів і постанов, спрямованих на боротьбу з «ворогами народу». – Чистка органів держбезпеки і значне скорочення їх кількості. – Припинення ідеологічних кампаній проти інтелігенції, націоналізму тощо. – Уповільнення процесу русифікації. – Зростання ролі українського чинника в різних сферах суспільного життя (висування місцевих і на керівні посади в регіонах, поява вихідців з України в найближчому оточенні М.Хрущова). – Розширення прав республік (в Україні з союзного до республіканського підпорядкування переведено декілька тисяч підприємств та організацій). Процеси лібералізації суспільства 1953-1964 р. отримали назву «відлига». «Відлига» – це назва періоду перебування М.Хрущова при владі в СРСР (1954-1964), що характеризувався політикою десталінізації, політичною реабілітацією і непослідовністю реформ.
7.Доведіть або спростуйте твердження «У середині ХУІІ ст на укр землях посилився соціальний, релігійний та національний гніт» Політика уряду Речі Посполитої відносно України носила яскраво виражений колоніальний характер. Вона була настільки послідовною й цілеспрямованою, що на середину XVII ст. виникла загроза існуванню українського народу. Це обумовило втрату українським суспільством своєї еліти, усунення українських міщан з провідної ролі у житті найбільших міст й розвитку торгівлі, розкол духовенства, гальмування розвитку мови, культури. В економічних відносинах зіткнулись інтереси козацького господарства і фільварково-панщинного. Наприкінці 40-х років XVII ст. феодально-кріпосницький та національно-релігійний гніт Речі Посполитої на українських землях став нестерпним. Для українських селян панщина зросла до 5-6 днів на тиждень, зросли також натуральні та грошові податки. Велика кількість українських земель орендувалась європейськими підприємцями, які нещадно експлуатували селян і землі. Значно погіршилось економічне становище міщан, тому що жителі міст, що знаходились в приватній власності феодалів, повинні були платити додаткові податки, церковну десятину виконували різну роботу на користь власника міста. Заможне реєстрове козацтво також було невдоволене своїм становищем. Реєстрові козаки, як і шляхта, звільнялись від кріпацтва та панщини. Погіршилось становище реєстрового козацтва після придушення козацько-селянських повстань 30-х років XVII ст. Було скорочено реєстр, скасовано виборність старшини, ліквідувався козацький суд, на чолі війська замість гетьмана поставили польського комісара, а посади полковників обіймала шляхта. Спираючись на католицизм, польські магнати здійснювали політику національного та культурного поневолення українського народу. Через католицьку та уніатську церкву польська шляхта прагнула масово окатоличити православних українців, закрити церкви та монастирі, заборонити вживання рідної мови. У середині XVII ст. відсутність власної держави, прогресуюча втрата національної еліти, церковний розкол, колонізація, окатоличення, наростаюче закріпачення селянства спонукали українців до масового народного виступу, а слабкість королівської влади, розширення впливу Запорізької Січі, втрата контролю над нею з боку Польщі робили цей виступ можливим. Народне повстання, що розпочалось 1648 року, швидко переросло у Визвольну війну, яка згодом трансформувалась в Національну революцію.
8.Доведіть або спростуйте твердження «Литва була загарбником, який позбавив Україну незалежності» Дії литовців на теренах України не мали характеру експансії, схожої на завоювання монголів. Збройне протистояння в боротьбі за українські землі відбувалося переважно між литовцями та іншими чужинцями — претендентами на спадщину Київської Русі. Місцеве населення або зберігало нейтралітет і не чинило опору, або ж підтримувало утвердження литовського правління, яке витісняло золотоординське. Литовська влада була м'якшою, толерантнішою, ніж татарська. На приєднаних до Литви землях руські князі зберігали свою автономність. Збереглася стара система управління, у якій лише руська князівська династія Рюриковичів поступилася місцем литовській Гедиміновичів. Намагаючись зміцнити внутрішню політичну єдність власної держави, максимально централізувати управління, Вітовт незабаром переходить до ліквідації південно-західних руських удільних князівств — Волинського, Новгород-Сіверського, Київського, Подільського. У цих землях починають управляти великокнязівські намісники. Внаслідок цього посилюється соціальний гніт і зводиться нанівець колишня автономія українських земель. Намагаючись проводити гнучку внутрішню політику, литовська верхівка спершу іде на відновлення Київського та Волинського удільних князівств, але протягом короткого часу (1452— 1471) навіть ці залишки автономії українських земель були остаточно ліквідовані, а землі стали звичайними провінціями Литви. Намагаючись максимально сконцентрувати сили проти своїх зовнішніх ворогів, Польща і Литва 1569 р. укладають Люблінську унію. Утворюється нова держава — Річ Посполита. З цього моменту українські землі опиняються у складі Польщі. Починається якісно новий етап їхнього розвитку. Отже, перебування українських земель у складі Великого князівства Литовського тривало декілька віків. У середині XIV ст. розпочалося м'яке, «оксамитове», але досить активне литовське проникнення у землі колишньої Київської Русі. У цей час Литва намагалася толерантно ставитись до місцевого населення, органічно сприймати його традиції та досвід. Після укладення Кревської унії (1385) українські землі остаточно втрачають залишки автономії, а з 1480 р. потрапляють в епіцентр московсько-литовського протистояння. Після утворення Речі Посполитої (1569) вони стають частиною Польщі, що призводить до ополячення та окатоличення українського люду.
9.Доведіть або спростуйте твердження «У другій половині ХУІІ ст Гетьманщина перетворюється на російську провінцію» У другій половині XVIII ст. царизм проводив політику обмеження козацьких порядків в Україні, забороняв вибори гетьмана (після смерті Данила Апостола російський уряд шістнадцять років не дозволяв обирати гетьмана), втручався у внутрішні справи Гетьманщини. Останнім гетьманом України став Кирило Розумовський. У своїй діяльності Розумовський опирався на козацьку старшину. Рада старшини замінила загальновійськову козацьку раду. Гетьман обмежив право переходу селян, зміцнював права козацької старшини. Хоча влада гетьмана була велика, царський уряд контролював всю фінансову систему Гетьманщини. У 1762 р. до влади в Російській імперії прийшла Катерина II. Вона вирішила остаточно знищити автономію Гетьманщини. У листопаді 1764 р. було видано указ про ліквідацію гетьманської влади. Замість гетьманського управління владу перебрала Малоросійська колегія. У 1781 р. було ліквідовано полковий адміністративний розподіл. Лівобережну Україну поділили на намісництва (Київське, Новгород-Сіверське, Чернігівське). У 1783 р. було ліквідовано козацьке військо. Козаки переводилися до розряду державних селян. 1783 р. в Лівобережній та Слобідській Україні було введено кріпацтво. У 1785 р. українська старшина була зрівняна в правах з російським дворянством. Навесні 1775 р. Катерина II доручила генералу Петру Текелію захопити з військом Січ, знищити Kіш та встановити над козаками «єдине начальство». У червні 1775 р. війська Текелія оточили Січ та зруйнували укріплені споруди. У ceрпнi 1775 р. в царському маніфесті Катерини II офіційно оголошувалося про ліквідацію запорозького козацтва та самої назви «запорозький козак». Запорозькі козаки або перетворювалися на кріпаків, або переселялися на Кубань, Кавказ, Дунай та за Дунай. Демократичний характер козацьких порядків не відповідав колоніальній політиці царизму. У другій половині XVIII ст. залишки української автономії були знищені. Козацтво як політичну силу Гетьманщини було ліквідовано. В Україні встановлювався суспільно-політичний устрій, характерний для всієї царської Росії. 10.Політика «воєнного комунізму» та НЕП Воєнний комунізм 3 початком громадянської війни літом 1918 р. та іноземної інтервенції 2 вересня ЦВК оголосив Республіку єдиним військовим табором. Встановлювався командно-адміністративний режим з метою зосередження в руках держави всіх наявних ресурсів і рятування решти господарських зв´язків. Почали здійснюватись надзвичайні заходи, що отримали пізніше назву політики "воєнного комунізму". Вона набула завершених обрисів до весни 1919 р. Складові політики "воєнного комунізму" такі: —введення (травень 1918 р.) продовольчої диктатури (хлібна монополія держави і тверді ціни, продзагони тощо); —націоналізація всіх підприємств; —централізація розподілу сировини і готової продукції; —заборона свободи торгівлі (листопад 1918 p.), згортання грошового обігу, запровадження карткової системи розподілу продуктів; —мілітаризація народного господарства, встановлення державного контролю за виробництвом, запровадження загальної трудової повинності; —введення (січень 1919 р.) продовольчої розкладки на хліб, а потім і на інші продукти сільського господарства. "Воєнний комунізм" — це модель державного регулювання економіки, яка мала подвійну природу. З одного боку, він був реакцією на критичні обставини, і тому являв собою набір вимушених тимчасових заходів, з іншого — його реалізація на практиці стала спробою безпосереднього переходу до нового суспільного ладу. Своєрідним стрижнем політики "воєнного комунізму" стала продрозкладка, згідно з якою кожна губернія мусила здати державі "лишки" зерна та інших продуктів Продрозкладка була одним з елементів встановлення продовольчої диктатури, що виявилася у запровадженні монополії на торгівлю, штучному утриманні твердих цін, створен Становище селянства також було тяжким. Занепад промисловості й відсутність вільного товарообороту позбавляли селян зацікавленості у розширенні свого виробництва. Після закінчення громадянської війни наприкінці 1920 р. на перший план вийшло завдання відбудови народного господарства. Перехід до розвитку в мирних умовах вимагав також зміни методів управління економікою країни. Воєнізована система управління, бюрократизація апарату, незадоволення продрозкладкою викликали весною 1921 р. внутрішньополітичну кризу, яка виявлялась у повстаннях і страйках на підприємствах. У березні 1921 р. X з´їзд РКП(б) у ході внутрішньополітичної боротьби прийняв рішення про заміну продрозкладки продовольчим податком . НЕП Нова економічна політика (неп) — економічна політика, яка проводилася в Радянських республіках починаючи з 1921 року. Була прийнята весною 1921 року X з'їздом РКП(б), змінивши політику «воєнного комунізму», що проводилася в ході Громадянської війни. Нова економічна політика мала на меті відновлення народного господарства і подальший перехід до соціалізму.
Головний зміст НЕП — заміна продрозкладки продподатком в селі, використання ринку і різних форм власності, залучення іноземного капіталу у формі концесій, проведення грошової реформи (1922—1924), в результаті якої рубль став конвертованою валютою. НЕП дозволив швидко відновити господарство, зруйноване Першою світовою і Громадянською війнами. З другої половини 1920-х років почалися перші спроби згортання НЕПу. Ліквідовувалися синдикати в промисловості, з якої адміністративно витіснявся приватний капітал, створювалася жорстка централізована система управління економікою (господарські наркомати). Сталін і його оточення узяли курс на примусове вилучення хліба і насильницьку колективізацію села. Проводилися репресії проти управлінських кадрів (Шахтинська справа, процес Промпартії тощо). На початок 1930-х років НЕП був фактично згорнутий. 11.Етапи становлення Давноруської держави І етап - виникнення і становлення (перша пол. IX - кінець X ст). Цей етап пов'язаний з правлінням останніх представників династії давньоруських князів Діра (ймовірно ЗО - 50-х рр. IX ст.) та Аскольда (загинув бл. 882 р.), і початком князювання у Києві династії Рюриковичів - Олега (882 - 912 рр.), Ігоря (912 - 945 рр.), Святослава (969 - 972 рр.) та регентством княгині Ольги (945 - 969 рр.). Основні тенденції та суспільні процеси: 1. Перша спроба хрещення Русі. 2. Об'єднання Новгородського і Київського князівств. Утворення Київської Русі. Вбивство Аскольда і захоплення Олегом влади у 882 р. 3. Активне розширення державних кордонів та централізація держави. 4. Формування системи васально-ієрархічних відносин. Утворюються різні групи феодальне залежних селян: смерди, закупи, рядовичі. холопи, челядь. 5. Протистояння з Візантією. 6. Наростання печенізької небезпеки. Намагаючись сприяти об'єднанню східнослов'янських земель, Святослав у 965 і 968 рр. здійснив два переможних походи проти Хозарського каганату, який здавна перекривав русичам торговельні шляхи та претендував на землі в'ятичів і сіверян. II етап - розквіт і піднесення (кінець X - середина XI ст.) Він припадає на час князювання Володимира (978-1015 рр.) та Ярослава Мудрого (1019-1054 рр.). Основні тенденції та суспільні процеси: 1. Завершення процесу формування території Київської Русі. 2. Невдала спроба реформування язичництва, прийняття у 988 р. християнства. 3. Поступове формування руського кодексу правових норм:"Закон земляний" (Володимир); "Руська правда" (Ярослав Мудрий). 4. Проведення реформ, спрямований на зміцнення державного управління (адміністративна, військова, судова та ін.). 5. Активізація міжнародних контактів, характерною рисою яких стало домінування дипломатії над зброєю, свідченням чого є численні шлюби членів сім'ї Ярослава Мудрого з представниками правлячих династій Заходу. 6. Піднесення розвитку культури. III етап - політичні роздрібненість (кінець XI - сер. XIII ст) Основні тенденції та суспільні процеси: 1. Зародження індивідуальної земельної власності (князівське землеволодіння датується кінцем XI ст., боярське - поч. XII ст.). 2. Посилення чвар та міжусобиць. Після смерті Ярослава Мудрого протистояння та суперечки між претендентами на київський стіл набувають загрозливого характеру. 3. Спроба відновлення державної єдності. 4. Прогресуюче наростання зовнішньої загрози. Спочатку вона виявлялася в посиленні натиску половецьких ханів у другій половині XI ст. що врешті-решт призвело до катастрофи-встановлення монголо-татарського іга. Переяславсько-Московська угода
12. характеристика політ устрою КР на різних етапах її історії В історії Київської Русі можна виділити три послідовних періоди: - період виникнення та становлення й еволюції державних структур, що хронологічно охоплює кінець IX - кінець X ст.; - період найбільшого піднесення і розвитку Київської Русі (кінець X - середина XI ст.) - період політичної роздробленості Київської Русі (кінець XI - середина XIII ст.). Політична й адміністративна система Київської Русі. Політична й адміністративна система Київської Русі базувалася на князівсько-дружинному устрої за тривалого збереження органів самоврядування міських і сільських громад. Громади об'єднувалися у волості - адміністративно-територіальні одиниці, до яких входили міста та сільські округи навколо них. Групи волостей об'єднувалися в землі. Київська Русь сформувалася як одноосібна монархія. На чолі держави стояв великий князь київський, який зосередив в своїх руках усю повноту законодавчої, виконавчої, судової та військової влади. Радниками князя були «княжі мужі» з верхівки його дружини, які діставали титул воєвод, а з XI ст. їх називали боярами. Згодом виникли династії бояр, що обіймали важливі державні посади. Внутрішнє управління державою здійснювали численні княжі управителі (посадники, тисяцькі, дворецькі, тивуни та ін.). Князівська влада спиралася на постійну військову організацію - дружину. Дружинникам-посадникам доручалися в управління окремі волості, міста і землі. Народне ополчення формувалося за десятковим принципом. На чолі окремих підрозділів стояли десятник, соцький, тисяцький. «Тисяча» становила військово-адміністративну одиницю. У ХН-ХІІІ ст. форма держави змінилася. Відносини між окремими князівствами розвивалися на засадах федерації або конфедерації. Політичні передумови роздрібненості були такими: - престолонаслідування серед князів Київської Русі було різним: в одних землях влада передавалася від батька до сина, в інших - від старшого брата до молодшого; , - були ослаблені політичні зв'язки між окремими феодальними володіннями й окремими землями, розвиток окремих земель спричинив виникнення місцевого сепаратизму; - в окремих землях місцеве боярство для забезпечення захисту своїх прав вимагало сильної влади князя; з другого боку - посилювалася реальна влада удільних князів і бояр, влада київського князя була ослаблена; багато бояр ставили місцеві інтереси вище за загальнодержавні; - у Київському князівстві не була створена власна династія, тому що ' Боротьбу за володіння Києвом вели представники всіх княжих родів; - посилилась експансія кочовиків на руські землі.
13.Значення прийняття християнства на Русі Російська церква, розвивалася спільно з державою, стала силою об'єднує жителів різних в культурну і політичну спільність. Перенесення на російський грунт традицій монастирського життя додало своєрідність слов'янської колонізації північних і східних слов'ян Київської держави. Залучення до тисячолітньої християнської історії ставило перед російським суспільством нові культурні, духовні завдання і вказувало на засоби їх вирішення. Запозичення ставало основою для співпраці, з освоюваних досягненні Візантії поступово виростали раніше невідомі слов'янам кам'яне зодчество, іконопис, фрескові розписи, жітейная література і літописання, школа і листування книг. Хрещення Русі, розуміється не як короткочасна дія, не як масовий обряд, а як процес поступової християнізації східнослов'янських і соседствовавших з ними племен - хрещення Русі створило нові форми внутрішнього життя цих сближавшихся один з одним етнічних груп і нових форм їх взаємодії з навколишнім світом. Для російського народу прийняття християнства означало прилучення до багатовікової і високої культури Візантії, але необхідно чітко відокремлювати культуру від релігійної ідеології. Формально Русь стала християнською. Згасли похоронні вогнища, згасли вогні Перуна, який вимагав собі жертв, але довго ще насипали поганські кургани, таємно молилися Перунові і вогню-Сварожичу, справляли буйні свята рідної старовини. Не будучи в силах досягти дійсного і швидкого перетворення новонавернених в християн, грецькі священики пішли на поступки колишньої вірі: вони визнали реальність існування всіх слов'янських богів, прирівнявши їх до бісів, визнали святість традиційних місць і термінів старого культу, вибудовуючи храми на місцях колишніх кумирів і капищ і призначаючи християнські свята приблизно на ті ж дні, до яких приурочувалися раніше поганські. Язичництво зливалося з християнством. Нова російська церква стала новим і рясним джерелом доходів для її духовної матері - константинопольської церкви і новим знаряддям експлуатації в руках верхів київського суспільства. Російська церква відігравала складну і багатогранну роль в історії Русі. Безсумнівна її користь як організації, допомагала молодій російській державності в епоху бурхливого розвитку феодалізму. Незаперечна і її роль у розвитку російської культури, у прилученні до культурних багатств Візантії, у поширенні посвячення і створенні великих літературно-мистецьких цінностей. Героїчна епоха Володимира (княжив 980-1015 рр..) Була оспівана і церковним літописцем і народом тому, що в головних своїх подіях вона зливала воєдино феодальне початок з народним, політика князя об'єктивно збігалася з загальнонародними інтересами.
14.Галицько-волинська держава спадкоємиця київської русі Велика історична заслуга в боротьбі проти монголо-татар, спробах відродження єдиної держави належить Галицько-Волинському князівству, що стало безпосереднім спадкоємцем і правонаступником Київської Русі. Особливістю історії було формування не внаслідок розпалу Давньоруської держави, а з огляду на внутрішні причини розвитку його території. Тут ще до Київської Русі місцеві феодали зуміли об'єднати землі, населені дулібами, тиверцями, білими хорватами, волинянами та іншими племінними структурами. Два князівства - Галицьке і Волинське - мали вдале географічне розташування, мали доступ не для кочівників -передгір'я Карпат і великі лісові масиви Волині. Наприкінці Хет. Володимир Великий (Красне Сонечко) відвоював Волинь і Галичину у поляків і приєднав до Київської Русі; столицею Волині зробив місто Володимир, столицею Галичини - Галич. Аристократія Волинського князівства, на відміну від Галицького, була більш схожа на бояр основної частини Київської Русі. Сформована переважно з дружинників, вона залежала від князя і тому виступала прибічницею централістської ідеї державного будівництва. Сепаратистські настрої галицького боярства зумовили те, що саме Галичина першою з усіх князівств відокремилася від Київської Русі. Це сталося у 1124 р. при галицькому князі Володимирові, який зумів, зміцнивши князівство, протистояти домаганням київських князів. Ше стійкішим і багатшим зробив князівство наступник Ярослав Осмомисл (1153- 1187 рр.). Волинське князівство ще деякий час перебувало у складі Київської Русі і лише після смерті Володимира Мономаха набуло самостійності. В ньому закріпилася старша лінія Мономаховичів, які не полишили таємної думки про оволодіння Київським столом. Лише з приходом на князювання Романа Мстиславича відбувається поворот у бік Галичини.
15.Порівняйте державний устрій Великого князівства Литовського та Речі Посмолитої Велике князівство Литовське пройшло шлях від ранньофеодальної до станово-представницької монархії. Господар. На чолі держави стояв господар - великий князь. Йому належала військова, адміністративна, законодавча і судова влада. Проте всі найважливіші державні справи він вирішував не одноосібно, а разом з панами-радою і сеймом (сойму). Рада. До складу ради входили найбільш великі феодали і католицькі єпископи . Для вирішення особливо важливих державних питань рада збиралася в повному складі. Великий вальний сейм. Сейм Великого князівства Литовського виріс із стародавніх вічових зборів, на які при феодалізмі стали допускатися тільки особи, що належать до класів шляхти і християнського духовенства. На сеймах основну роль грали великі феодали, шляхта ж змушена була підкорятися волі панів. Недопущення на сейм представників міщан і селян, переважання в ньому впливу великих феодалів робили його представницьким органом лише класу феодалів і особливо його верхівки - князів і панів. Органи центрального управління. Повсякденне керівництво державними справами здійснювалося крім ради посадовими особами: канцлером, який відав державної канцелярією; підскарбієм земським, управляв фінансами. Гетьман найвищий командував військами під час походів і займався питаннями комплектування і постачання армії в мирний час. Місцеві органи управління. На чолі кожного воєводства стояв воєвода, який призначається великим князем і радою.Воєвода керував військовими силами, був головою виконавчих органів воєводства, здійснював контроль за управлінням державними маєтками й доходами, стежив за підтриманням порядку на території воєводства і здійснював правосуддя у міському (замковому) суді. Управління в повітах здійснювалося старостами, які призначалися великим князем і радою. Функції органів державного управління у волостях здійснювали намісники - державці, яким давалися в тримання господарських маєтки і замки. Вони збирали грошові та натуральні податки, стежили за вмістом в належному порядку укріплень, мостів і доріг, могли судити простих людей і в деяких випадках шляхту. У селах представниками адміністрації були сільські війти, сотники, сорочнікі,десятники, у селян-данників - обираються ними старці Судові органи. Вищим судовим органом у державі був суд великого князя (господарський суд), в якому судили господар і пани-рада. Різновидом господарського суду вважався суд панів раді, який розглядав справи без великого князя. У 1581 р. було видано закон про освіту вищого апеляційного суду, що обирається шляхтою. Він став називатися Головним судом, або Головнимтрибуналом. Рішення та вироки суду Головного виносилися більшістю голосів і називалися декретами. Вони мали таку ж силу, як і рішення господарського суду, і оскарженню не підлягали. Місцевими судами були: міські (замкові), земські, підг-морські, копи і війтівську-лавнічьі суди. Державний устрій Речі Посполитої сформувався вже в перші роки її існування. Значний вплив на його розвиток справили Генріхові артикули, ухвалені сеймом з огляду на обрання королем держави ревного католика, французького принца Генріха Валуа у 1572 р. Не пробувши і шести місяців королем Речі Посполитої, він повернувся до Парижа, де посів порожній французький престол. Приймаючи польську корону, Генріх Валуа зобов'язався: o не вирішувати питань війни і миру і не скликати народного ополчення (посполитого рушення) без згоди на те сенату; o оголосити Річ Посполиту дворянською республікою на чолі з виборним королем; o визнати вільні вибори глави держави і не втручатися в них; o скасувати будь-яке успадкування престолу; o скликати кожні два роки сейм, який тривав два тижні. При королі постійно перебувала рада із 16 сенаторів. У разі невиконання правителем узятих на себе зобов'язань шляхта мала право відмовитися покоритися королю. Найвища влада в державі належала центральним органам Речі Посполитої: королю, королівській раді та сейму. Король. У державі йому належала виконавча влада. Будь-який закон, прийнятий сенатом, мав затвердити король. Кандидатом на престол могла бути будь-яка особа католицького віросповідання з-поміж польської знаті, котра знала польське право. Без згоди сейму король не міг виїздити за кордон. Королівська рада - постійно діючий орган влади, який сформувався в середині XIV ст. До її складу входили найвищі урядовці: коронний канцлер, надвірний маршал, коронний підскарбій, воєвода, каштеляни, католицькі єпископи. Сейм (Вальний сейм) утворився у XV ст. До його складу входили члени королівської ради і депутати від шляхти. Це й обумовило його поділ на дві палати: сенат і посольська зборня.Вальний сейм скликали щороку, він вирішував найважливіші питання державного життя. Постанови сейму називали конституціями. Органами місцевого самоврядування були шляхетські повітові сеймики.Низовою ланкою адміністративного управління були волосні та сільські органи, очолювані відповідно волосними і сільськими старостами.
16.Місце і роль козацтва в українській історії Козацтво в Україні виникло більше 500 років тому, в час розпаду Київської Русі після монголо-татарської навали. Українські міста піднімалися з руїн, але володарем колись могутньої держави стали литовські князі, хоча переважну більшість населення Великого Князівства Литовського складали українці й білоруси. В перші часи українці під новою владою почувалися вільно, литовці не утискали їх ані віри, ані мови, ані прав чи звичаїв. Та вже у XV-XVI ст. посилився вплив поляків, починається відбирання прав і процес закріпачення селян. Українці перестали почувати себе господарями на власні землі. Свободолюбний народ, українці шукають виходу, йдуть у степи, за дніпровські пороги — на Запоріжжя. Там, у вільних, але дуже небезпечних місцях і виникає український різновид європейського лицарства, особливий воєнний стан — козацтво, який ширився, поповнювався енергійними та завзятими, сміливими й талановитими вояками. Козаки стали провідною силою, що сприяла формуванню сучасного українського народу. По всій Україні утвердився найдемократичніший на той час устрій козацького народовладдя. Козак і українець означало те й саме, а українців у світі називали «козацьким народом». Прилучатись до козацтва вважали за честь не тільки українці, а й багато чужинців, захоплених доблестю і моральними чеснотами козаків. Козацькі поселення — Січі — мали свій устрій, свої клейноди, свої правила і закони, за якими жили, а головний закон — честь і справедливість. Негідникам і зрадникам там не було місця. Тому козаки були згуртовані, а це робило їх єдиною, могутньою військовою силою. Протягом кількох століть українські козаки стерегли кордони, воювали, захищаючи не лише власні інтереси, а й інтереси інших країн: козацькі загони були бажаною підмогою і у польському, і у французькому війську. Воювали на суші і на морі. Про славетні бої і походи козаків, про їх сміливість, відвагу й винахідливість ходять легенди. Козаки були неперевершеними майстрами військової справи свого часу. Прославили козацтво хоробрі, талановиті ватажки: Остап Дашкевич, Дмитро Вишневецький, Іван Свірговський, Богдан Ружинський, Іван Підкова, Самійло Зборовський, Северин Наливайко, Максим Кривоніс, Петро Конашевич-Сагайдачний, Іван Сулима та інші. Гетьманство Богдана Хмельницького поклало край так званому «золотому спокою». Видатний гетьман, сміливий, рішучий борець за правду, він поклав своє життя за свободу українського народу, але зрадництво татар і Москви не дало здійснитися мріям Хмельницького бачити Україну вільною і скоротило йому віку. Після смерті Хмельницького на Україні почався безлад — багатогетьманство і братовбивча війна. Цей страшний час назвали «руїною». Останні гетьмани — Іван Виговський, Петро Дорошенко, Іван Сірко, Іван Мазепа — шукали підтримки у турків і шведів, намагаючись скинути ярмо Московщини і Польщі. Але сили українського козацтва вже були ослаблені, а союзники не надійні. Тому знову і знову поразки. Ще Пилип Орлик, Іван Скоропадський і Павло Полуботок намагалися продовжити справу Івана Мазепи, але знову зрада. Знесилена і залякана Україна не піднялася на допомогу. Катерина II поставила крапку в історії великого козацтва. Скориставшись відважним військом, щоб відвоювати Крим у Терції, вона наказала знищити Січ. Але козаки не далися московитам, вони хитрощами покинули Січ, залишивши її для пограбування, і пристали до турків. Ті з радістю прийняли мужніх воїнів у своє військо. Та турецьке підданство теж було тісним для українських козаків, вони поверталися до України, дехто наймався реєстровими козаками на Московську службу. Останні українські козацькі поселення були на березі Азовського моря в 1828 році, але й вони були утиснуті царським урядом; їх клейноди і фортецю передали Кубанському козацькому війську. Слава про волелюбних, українських предків, несхитної волі славних козаків, живе і донині. Багато хто з нас і сьогодні носять козацькі прізвища та не знають про це. Через козацтво ми всі творили нашу історію, і кожен з нас не тільки причетний, а й відповідальний за неї. І сьогодні, коли йде становлення незалежної України, як ніколи актуально звучать рядки нашого гімну: Душу й тіло ми положим за нашу свободу
17. основні етапи української національної революції середини 17 ст Українська національна революція у своєму розвитку пройшла кілька етапів:
18.Переяславсько-Московська угода 1 жовтня 1653 р. Земський собор у Москві прийняв рішення про прийняття України "під руку царя". На Україну виїхало посольство на чолі з боярином Бутурліним. 8 січня 1654 р. російська делегація прибуває до м. Переяслава, де на неї чекав Б.Хмельницький з козацькою старшиною. Після переговорів досягнуто угоди про те, що Військо Запорозьке має присягнути на вірність російському государю. В умовах нового карального наступу поляків український уряд змушений був піти на прийняття присяги на вірність Росії. Переговори у Москві відбувалися з 23 березня по 6 квітня 1654 р. і завершилися Підписанням договору, який увійшов в історію як "Березневі статті". Умовами договору були: - підтвердження права та привілеїв Війська Запорозького на маєтності та землі; - встановлення 60-тисячного козацького реєстру; - збереження за гетьманським урядом права контролю над фінансами та податками; - залишити недоторканими права та повноваження місцевих органів влади, права і Київського митрополита, право обрання гетьмана козацтвом. Росія зобов’язувалась обороняти Україну від Польщі, але обмежила право гетьмана на зносини з іноземними державами, зокрема, з Кримом і Туреччиною. За цим договором Україна ввійшла під протекторат Росії на широких правах автономії. У складі монархічної Росії Українська держава з її республікансько-демократичною формою правління була позбавлена можливостей дальшого розвитку. В наступні після 1654 р. десятиріччя йшов поступовий, але невблаганний процес втрати Українською державою своїх етнічних рис, ліквідації демократично-республіканських органів влади. 19. періодизація історії Укр
20.Доведіть, що період Руїни був трагічним етапом історії 17 ст Доба Руїни – надзвичайно важкий для України період, коли після смерті Б. Хмельницького здобутки часів визвольної війни були значною мірою втрачені. Слід звернути увагу на те, що у вітчизняній історіографії немає одностайності щодо її хронологічних меж. Як правило, її датують 60–80-ми роками ХVІІ ст. Питання залишається відкритим, особливо щодо початку цього періоду. Закінчення Руїни пов’язують з гетьмануванням І. Мазепи. Причинами Руїни були: − розкол серед старшини – правлячої верстви українського суспільства; − посилення антагонізму між різними станами українського населення; − слабкість гетьманської влади, не здатної консолідувати народ; − боротьба геополітичних інтересів Російської держави, Турецької імперії, Речі Посполитої тощо. Небажання поступитися своїми вигодами заради блага України, заради збереження козацької держави, непримиренність позиції різноманітних угруповань та окремих осіб ще більш ускладнювали внутріполітичну ситуацію, провокували виступи “покозачених”, створювали хаос і плутанину, робили неможливою хоча б короткочасну стабілізацію. Можна виділити такі характерні ознаки Руїни: − загострення соціальних конфліктів як наслідку соціального егоїзму старшини, її зловживань, намагання реанімувати старі шляхетські порядки, ігнорування соціально-економічних інтересів не лише селян, а й простих козаків; − початок громадянської війни, що вела до розколу України за територіальною ознакою; − зміцнення у свідомості політичної еліти небезпечної тенденції до відмови від національної державної ідеї й висунення на перший план регіональних, а то й приватних політичних інтересів; згасання державної ідеї, повернення до ідеї автономізму; − звертання до урядів іноземних країн при розв’язанні внутрішньополітичних проблем України, які вміло грали на суперечностях, використовуючи їх у власних цілях; − жорстока боротьба за владу, зокрема за гетьманську булаву, в ході якої доходило навіть до знищення суперників (Чорна Рада, 1663 р. тощо). Одночасно Україна мала два, а то й три-чотири гетьмани (згадаймо 1668 р.: П. Дорошенко, П. Суховій, М. Ханенко, Д. Многогрішний), які ворогували між собою і у своїй політиці орієнтувалися на різні країни; − поступове зменшення конструктивності і все більш деструктивний характер дій Запорозької Січі (небажання підпорядковуватися гетьманській владі, ігнорування загальноукраїнських інтересів, віддання переваги лише власним інтересам тощо).
21.Охарактеризуйте основні напрями визвольного руху в Україні З середини 50-х років XIX ст. знову починає відроджуватись український національний рух, активність якого знизилась після розгрому Кирило-Мефодіївського товариства. Зміна на престолі російських царів у 1855 р. сприяла амністії членів братства, тож вони збираються у Петербурзі і відновлюють свою діяльність. Національно-визвольний рух започаткувала патріотична інтелігенція, яка прагнула зберегти від вимирання українську мову, історію, культуру. В Україні як складовій частині Російської імперії поруч з українським національно-визвольним рухом розгортався і загальноросійський революційний рух. Такі його прояви, як діяльність масонських організацій, декабристський рух, діяльність революційних демократів 60-х рр. Наступним етапом загальноросійського революційного руху стала діяльність революційних народників 70-80-х рр., представлених, переважно, різночинною інтелігенцією. Програма керівного органу народників - організації "Земля і Воля", створеної у 1876 р., передбачала захоплення влади шляхом насильницького перевороту, здійснення демократичних перетворень, передачу землі, фабрик і заводів у народну власність. Економічною й адміністративною одиницею нового суспільства вважалася селянська община. Народники 70-х рр. розгорнули широку пропаганду серед селянства (так зване "ходіння в народ") з метою викликати протест проти влади і збройні бунти. У 80-тих рр. відбулася радикалізація народницького руху. Частина народників, об'єднавшись у 1879 р. в організацію "Народна Воля", зосередила діяльність на політичному терорі. Не дивлячись на жорсткі репресії, народницький рух не припинявся до кінця 80-х рр. XIX ст. Основні напрями визвольного руху в суспільно-політичного житті Наддніпрянщини в першій половині XIX ст.: 22. Внутр і зовніш політика Пр і Л України на прикладі двох гетьманів
23. Доведіть, що в ході національно-визвольної війни середини ХУІІ ст формувалася укр козацька держава Військові перемоги Б. Хмельницького привели до суттєвих змін у політичному становищі в Україні. На звільненій території ліквідовувались органи державної влади Речі Посполитої і почала утворюватись нова політична система, формувалась українська національна держава. Піднесення національно-визвольного руху, завдання ведення тривалої і широкомасштабної війни, необхідність управління великою масою людей, значний розмір звільненої території і міжнародні справи — усе це вимагало створення нового ефективного військово-адміністративного апарату, здатного організувати повсталих і досягти поставленої мети. 24. Доведіть або спростуйте твердження «київська русь часів роздробленості була федеративною монархією. Основні причини, що викликали роздробленість: Політичні: • велика держава-імперія, що обіймала обширну територію, об’єднана силою і примусом, з часом розпадається, нею важко управляти з єдиного центру; • сила бере верх над законом, відбуваються постійні міжусобні війни князів за київський престол; не врегульоване право спадкоємності; • прагнення окремих земель до політичної самостійності і незалежності від центру; • відсутність серед спадкоємців династій політика-особистості, якими були Володимир Великий, Ярослав Мудрий, ВолодимирМономах. Економічні: • утвердження нових економічних відносин, феодальної власності на землю, перехід від умовного землеволодіння до спадкового (вотчинного); • загострення протиріччя між ростом економічної могутності місцевої влади і намаганням центру зберегти підпорядкованість всіх земель; • розвиток економічної самостійності окремих регіонів, міст, які були зацікавлені в зростанні продуктивності праці, покращенні обробітку землі, що давало можливість торгувати і розвиватись економічно самостійно, незалежно від центральної влади. Зовнішні: • могутність і єдність держави підривали постійні війни і набіги кочових племен і народів (найголовніші з них – хозари, печеніги, половці, монголо-татари та ін.); • землі Київської Русі залишалися бар’єром між Сходом і Заходом, витримували на собі основний удар ворога, що послаблював їхню могутність; • занепад Візантійської імперії та ріст могутності сусідніх держав - Польщі, Литви, Угорщини. 25. проаналізуйте історичні уроки діяльності ЦР УЦР, після її офіційного проголошення 17 березня 1917 р. (див. О. Копиленко [11, с.46]), стала фундатором відродження української нації, політичного і духовного визволення власного народу, яке ще називали “українізацією” та реалізації його права на самовизначення. Діяльність Центральної Ради (ЦР) була зосереджена в основному на вирішенні національного питання, досягненні автономії України. Партії, що входили до Ради, якийсь час цілком свідомо ухилялися від обговорення гострих соціально-економічних питань, підхід до яких у них значно відрізнявся. Це з часом послабляло вплив ЦР на працюючі верстви українського населення, що, підтримуючи гасла національного визволення, очікувало від революції також поліпшення матеріального становища, аграрної реформи, вирішення соціально-економічних проблем. У ЦР не було єдиної думки про майбутній статус України. «самостійники» на чолі з М. Міхновським виступали за негайне проголошення незалежності. Автономісти (М. Грушевський, В. Винниченко) бачили Україну автономною республікою у федеративному союзі з Росією. Жовтневий переворот 1917 р. різко змінив ситуацію. Центральна Рада (ЦР) засудила повстання в Петрограді й визнала неприпустимим перехід влади до рук Рад. 7 листопада 1917 р. був опублікований ІІІ Універсал, в якому Україна в межах 9 українських губерній проголошувалася Народною Республікою (УНР) у складі «Федерації рівних і вільних народів». Згідно з ІІІ Універсалом, передбачалися: ліквідація поміщицької власності на землю, яка повинна була перейти до рук селян без викупу; запровадження 8-годинного робочого дня; встановлення державного контролю над виробництвом; заходи для зміцнення й поширення місцевого самоврядування; скасування страти; забезпечення демократичних прав і свобод; слова, преси, віросповідання, зборів, спілок, страйків, недоторканість особи, житла; правозастосування національних мов, надання всім народностям національно-персональної автономії; 27 грудня 1917 р. – вибори до Українських Установчих зборів.
26.чи згодні ви з твердженням: «колгоспна система- це форма закріпачення селянства?» Так, згодна За допомогою надзвичайних заходів можна було інакше, ніж через ринок, тобто значно вигідніше для держави, розподілити вироблену сільськогосподарську продукцію. Однак ці заходи не здатні були змусити селянина – господаря виробляти продукцію в потрібній для держави кількості. Справу могло вирішити тільки примусове вилучення у селян засобів виробництва і перетворення їх у найману робочу силу, яка працює за командою і не розпоряджається виробленим продуктом. Зручним шляхом для цього була комунікація селянства. Ось чому вже у 1927 році, тобто до запровадження надзвичайних заходів, генсек сформулював незвичний термін – «всеосяжна колективізація». Колгоспи були зручною формою викачування з села ресурсів до державного бюджету. Від самого початку сталінське керівництво розглядало колективізацію як засіб прискорення індустріалізації (тобто за рахунок пограбування села) і разом з тим вирішення хлібної проблеми, ліквідації заможного селянства – головного ворога радянської влади. Створивши колгоспи, держава установила над ними всеосяяший контроль. Першою ж заповіддю були поставки державі. Розподіляти на трудодні після поставок, як правило, було нічого, бо розміри цих поставок заздалегідь не визначалися. За вироблену продукцію колгоспи одержували від держави суто символічну плату. Колгоспники покладалися в основному на свою присадибну ділянку. Вони перетворювалися на людей «нижчого гатунку», головне суспільне призначення яких - забезпечення індустріалізації дешевим хлібом. Примусити їх погодитися з такою роллю можна було лише позаекономічними методами. І, справді, сталінське керівництво, ввівши у 1932 р. паспортну систему в місті, фактично прикріпило селян до землі, зробило їх державними кріпаками, об'єктом середньовічної експлуатації. Підготовка до суцільної колективізації тривала у 1928-1929 рр. Вона передбачала: 1. згортання НЕПу; 2. заміну продподатку силовим вилученням хліба у селян; 3. заборону приватної торгівлі; 4. тиск на «куркульство» (штрафи, обшуки, розпродаж майна тих, хто не розрахувався з державою, арешти за відмову здавати хліб); 5. покарання місцевих партійних працівників за м’якотілість «у боротьбі з «куркульством»; 6. відмову від ленінських принципів кооперації. 27.Етапи стародавньої історії україни Прадавню історію України (до нашої ери) можна умовно поділити на дві доби – кам’яну і металу. Найпершим і найбільш давнім за часом періодом історії України є період палеоліту. Він поділяється археологами на ранній, середній і пізній. У період раннього палеоліту (приблизно 1 млн. років тому) природно-кліматичні умови були сприятливі для проживання людини. Пралюди, які з’явилися на території сучасної України, прийшли з Передньої Азії через Балкани і Центральну Європу. Ці людські істоти названі в науці архантропами (прадавніми людьми). Основним їх заняттям було полювання на диких тварин. Вони збирали рослинну їжу – плоди, ягоди, коріння. Архантропи широко використовували вогонь, який забезпечував захист від холоду і, можливо, навіть використовувався для приготування їжі. Прадавні люди в цей період користувались примітивними знаряддями: дерев’яними киями, загостреними палицями, круглими рубилами, зробленими з різних порід каменю. Найдавніше місцезнаходження прадавніх людей на території України знайдено неподалік селища Королево на Закарпатті. Воно сягає у давнину майже 1 млн. років (період раннього палеоліту). У період середнього палеоліту (150–35 тис. років тому) на території сучасної України з’являються люди нового фізичного типу – неандертальці. Вони жили в печерах. У цих людей вдосконалюється виробництво крем’яних і кам’яних знарядь, мисливської зброї, з’являються гостронаконечники, що використовуються як ножі і наконечники для списів. У побуті неандертальці широко використовували вогонь. Про існування вже на той час початків релігійних уявлень і вірувань свідчать обряди поховання у неандертальців, а також осмислення ними явищ життя і смерті Період пізнього палеоліту (40–15 тис. років тому) збігається в часі з настанням останнього, четвертого зледеніння, але сам льодовик не досягнув України. В цей період з’являється людина сучасного типу – «homo sapiens» (людина розумна). Вони виготовляли знаряддя з каменю та кістки, прикраси, статуетки. Джерелом добування їжі залишалось полювання на великих тварин, проте мисливська зброя стала досконалішою – з’явились дротики, гарпуни, списокидачі. В епоху пізнього палеоліту склався родовий лад і відбулася племінна організація суспільства. Середньокам’яна доба (мезоліт) тривала з 14 по 11 тисячоліття до нашої ери. Були створені долото, сокира, тесло, нові знаряддя з кістки та дерева з крем’яними пластинами. В цей період з’являється лук. Основним заняттям людини й надалі залишаються полювання, рибальство та збиральництво у вдосконалених формах. В епоху мезоліту людина приручила собаку. В добу неоліту (новий кам’яний вік – 10–5 тисячоліття до нашої ери) людина приручає всі основні види домашніх тварин, виникає примітивне землеробство. Брак дичини, особливо в степовій зоні, став однією з причин переходу людства до відтворюючого господарства – скотарства та землеробства. Цей процес іноді називають «неолітичною революцією». Важливим досягненням в добу неоліту стало виготовлення глиняного посуду. У людей неолітичної доби розширюється світогляд, з’являються нові культи, пов’язані з виникненням землеробства. Епоха неоліту – це племінний лад, економічною і соціальною основою якого був матріархат. Перехідною епохою від кам’яного віку до епохи бронзи був енеоліт – міднокам’яний вік (4–3 тисячоліття до н. е.). В цей час людство оволоділо першим металом – міддю. Енеолітична доба характеризується зростанням продуктивності праці, а початку розпаду первіснообщинного ладу. В добу міді намічається перехід від мотичного до ранніх форм орного землеробства, а зміна у виробничій діяльності зумовила зміни в комплексі вірувань. В епоху енеоліту людина пристосовує коня для їзди. В цей період з’являється одна з найяскравіших культур давньоєвропейської історії – трипільська Наступним після енеоліту етапом в історії людства був період бронзи (від 2 до 1 тисячоліття до н. е.) – першого штучно створеного людиною сплаву, який має великі переваги над міддю. Крім знарядь праці, з бронзи також виготовляли зброю. За доби бронзи патріархальні відносини (верховенство чоловіків) остаточно утвердились у тогочасному суспільстві. Ранньозалізна доба – це нова доба в історії людства, яка починається приблизно з рубежу 2-го і 1-го тисячоліття до н. е. Застосування залізних знарядь сприяло прогресу у всіх видах виробництва, зокрема у землеробстві. У лісостеповій частині домінуючою галуззю господарства стало орне землеробство, де вже використовувались залізні сокири, наральники, серпи. За ранньозалізної доби все більше ремесел ставали самостійними напрямками господарювання, що дало змогу перейти від натурального обміну до справжньої торгівлі. 28.доведіть, що грецька колонізація Пн Причорномор’я мала позитивний вплив на подальшу історію Укр. Колоністи намагалися відразу стати політично та економічно незалежними від метрополії. Найбільше переселенців походило з іонійського міста Мілета, хоча Надчорномор’я колонізували також вихідці з інших грецьких міст. Так з’являються міста-держави: Ольвія (Очаківський р-н Миколаївської обл.), Тіра (м. Білгород-Дністровський), Херсонес(Севастополь), Пантикапей (Керч), Фанагорія (на Таманському п-ові), Керкінітіда (Євпаторія), Німфей (у складі сучасної Керчі), Танаїс (Ростовська обл.), Теодосія (Феодосія) тощо. Грецькі поліси були більш розвинені з погляду державності й права, особливо у порівнянні з державами кочовиків, а згодом і слов’ян. Грецька колонія складалася з центра - поліса, а також із прилеглих землеробських поселень (хори), розташованих навколо міста, селищ, хуторів, окремих садиб. Місто мало чітко сплановану забудову. Існували портові, торгові, адміністративні та культові райони, що поділялися на квартали. Ремісничі квартали та житла бідняків були винесені на околицю. У центрі міста знаходилася головна площа - агора. грецькі міста-поліси були першими на території України досконало організованими державами з високим рівнем культурного життя й мали позитивний вплив на інші утворення і племена 29. реформи 60-70 в російській імперії Селянська реформа. 19 лютого 1861 р. цар Олександр ІІ підписав маніфест і серію законів про скасування кріпосного права. Українські губернії були поділені на три окремі групи: лівобережні (Полтавська, Чернігівська і частина Харківської), правобережні (Київська, Подільська іВолинська) та південні (Катеринославська, Таврійська і Херсонська), в яких розподіл землі відбувався за трьома «Місцевими положеннями», що відповідало земельним відносинам між поміщиками та селянами. Особливості аграрної реформи: Таким чином, селянська реформа внесла істотні зміни в правове становище селянства України. А саме:− селянин мав право самостійно вирішувати сімейні і господарські питання;− набувати у власність нерухоме майно;− займатися торгівлею і різними промислами;− селянин ставав суб’єктом судового процесу – за ним закріплювалось право подавати позов і відповідати в суді тощо. В 1866 р. селянська реформа була поширена на державних селян Лівобережної та Південної України, а в 1867 – на державних селян Правобережної України. Земська реформа 1864 р. Ця реформа проводилась у шести із дев’яти українських губерній (за винятком Правобережної України, де земства були запроваджені аж 1911 р.). Відповідно до цієї реформи у губерніях і повітах створювалися виборні (на три роки) земські установи, що мали дві ланки: земські збори і земські управи. земства не мали політичної влади і відали лише місцевими господарськими такультурно-освітніми проблемами (наприклад, міністерство освіти покривало 14% коштів на утримання шкіл, 2% давало духовенство, а 84% – земства). Міська реформа 1870 р. Ця реформа спочатку була проведена лише в шести містах України: Києві, Харкові, Херсоні, Катеринославі, Полтаві і Миколаєві, а згодом в інших українських містах. Згідно з нею створювалися виборні (на 4 роки) міські думи як розпорядчі та міські управи, як виконавчі органи. Вибори відбувалися на основі майнового цензу. У виборах брало участь все населення, що платило податки Судова реформа 1864 р. Ця реформа проголошувала демократичні принципи: виборність мирових суддів і присяжних засідателів, незалежність і незмінність суддів, рівність всіх перед законом, гласність тощо. Суд ставав триступеневим: мировий суд, до якого суддів обирало саме населення, та державні суди, які поділялися на цивільні і карні. Вину підсудного встановлювали присяжні судді, вибрані населенням. Військова реформа Цією реформою вводилась загальна військова служба, час якої зменшувався з 25 до 4–5 років. Найбільш значущою подією соціально-економічного життя населення українських земель у ХІХ ст. стало скасування кріпацтва. У Наддніпрянській Україні в цей час кріпацтво залишалося недоторканним. Із 13,5 млн. усього населення 5,3 млн. становили поміщицькі селяни, а 5,2 млн. — державні. Ніяких громадянських прав вони не мали, як не мали і коштів, щоб поліпшити рутинні способи ведення своїх господарств. Малопродуктивна кріпацька праця давалася взнаки і в поміщицьких економіях та промислових мануфактурах. 30. дайте хар-ку державотворчих процесів в умовах незалежності Основними державотворчими подіями й процесами в незалежній Україні є: • заміна назви «Українська Радянська Соціалістична Республіка» на назву держави «Україна» (закон від 17 вересня 1991 p.); • визначення правового статусу населення законом від 8 жовтня 1991 р, «Про громадянство України»: громадянство України надавалося всім, хто проживав на її території, не був громадянином іншої держави і не заперечував проти прийняття українського громадянства; • прийняття закону «Про Державний кордон України» (4 листопада 1991 p.), яким встановлювалися кордони, порядок їх охорони і перетину; • прийняття Верховною Радою «Декларації прав національностей України» (1 листопада 1991 р.), у якій підкреслюється, що Україна гарантує всім народам, національним групам, громадянам, що проживають на її території, рівні економічні, політичні, соціальні й культурні права; • формування Збройних сил на основі закону «Про збройні сили України» (6 грудня 1991 р.) і воєнної доктрини України (19 жовтня 1993 p.), яка базується на без'ядерному і позаблоковому статусі України, принципі розумної достатності озброєння, відмові від визнання будь-якої країни потенційним противником; • створення Служби безпеки України (СБУ), компетенція якої полягає у захисті державного суверенітету, конституційного ладу, територіальної цілісності, науково-технічного та оборонного потенціалу України, у боротьбі з організованою злочинністю у сфері управління й економіки; • затвердження Верховною Радою державної символіки України (січень—лютий 1992 p.): Державний Герб (тризуб), Державний Прапор (синьо-жовтий), Державний Гімн (музика Михайла Вербицького (1815—1870 pp.) до національного гімну «Ще не вмерла України...», текст Павла Чубинського (1853—1884 pp.); створення Національного банку України, Української фондової біржі, посольств і консульств, експортно-імпортних організацій; • формування трьох гілок влади — законодавчої, виконавчої і судової, відповідних владних інститутів; • формування багатопартійної системи; • розробка й прийняття нині діючої Конституції України (1996 р.) (конституційний процес триває, внесення змін до Конституції лишається актуальним питанням). 31. основні етапи наступу рос самодержавства на автономію Гетьманщини Офіційна російська політика в українському питанні щодо ліквідації української автономії та інкорпорації цих земель до складу імперії пройшла кілька етапів. І етап – (1708 – 1728 рр.) – форсований наступ на українську автономію. Суть імперської політики знайшла чітке висловлення у листі князя Галіцина до канцлера Головкіна «Задля нашої безпеки в Україні треба насамперед посіяти незгоду між полковниками і гетьманом. Не треба виконувати прохань гетьмана. Коли народ побачить, що гетьман уже не має такої влади, як Мазепа, то сподіваюсь, буде приходити з доносами...». Здійснюється обмежена влада гетьмана та контроль за нею (гетьманську резиденцію перенесено до Глухова, ближче до російського кордону, біля гетьмана перебував російський резидент-наглядач); експлуатація демографічного потенціалу (1721р. будівництво Ладозького каналу – 10 тис. козаків, 30% загинуло, Дербентський похід – з 6790 козаків загинуло 5183 особи); культурні обмеження (1720р. заборона друкування книг, які різнилися б наріччям). Росіяни отримували на Україні великі землеволодіння. 29 квітня 1722 р. створено Малоросійську колегію, що ставала вищим судовим, контролюючим та наглядаючим органом в Україні. ІІ етап – (1728 – 1734 рр.) – повернення Україні частини її прав та вільностей. 1727 – 1734 рр. гетьмування Д.Апостола. 1727 р. – «Решительные пункты» (документ, що регулював відносини Гетьманщини з Росією). ІІІ етап – (1734 – 1750 рр.) – посилення імперського тиску. Вся повнота влади на Україні передавалась «Правлінню гетьманського уряду» на чолі з кн. О. Шаховським. Цей орган діяв у відповідності до наказу: «Недремным оком наблюдать за поступками тамошнего малороссийского народа». Україна стала основною базою для постачання російських військ матеріальними та людськими ресурсами під час російсько-турецької війни (1735 – 1739 рр.). Україна втратила 35 тис. осіб і 1,5 млн. крб. збитків. ІV етап – ( 1750 – 1764 рр.) – тимчасове уповільнення процесу російської експансії. 1750 – 1764 рр. гетьманування К.Розумовського. 1754 р. ліквідовується митний кордон між Гетьманщиною та Росією. 1761 р. Київ назавжди переходить під пряме імперське правління. Як сказав О.Субтельний: «Гетьманщина за Розумовського переживала «золоту осінь» своєї автономії». V етап – (1764 – 1783 рр.) – остаточна ліквідація української автономії. 32. діяльність двох течій укр Руху Опору
КомментарииКомментариев пока нет Пожалуйста, авторизуйтесь, чтобы оставить комментарий. |
||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||