Історія Держави і права зарубіжних країн

Історія Держави і права зарубіжних країн 15.10.2016 08:05

 

Історія Держави і права зарубіжних країн

 

Питання для підготовки до екзамену

 

1. Предмет і методи вивчення історії держави та права зарубіжних країн.

Історія держави і права зарубіжних країн - це наука, яка вивчає загальні та специфічні закономірності виникнення, розвитку та функціонування держави і права різних країн в процесі їх конкретно-історичного розвитку.Методи історії держави і права - це ті засоби та прийоми дослідження конкретно-історичних державно-правових явищ, які складають предмет історії держави і права.Види методів:
Діалектичний - допомагає розглядати всі державно-правові явища у взаємозв’язку між собою та крізь призму присутніх їм протиріч. Застосування цього методу дозволяє всебічно та комплексно підходити до вивчення того або іншого державно-правового процесуІсторичний - передбачає конкретне історичне дослідження того або іншого державно-правового явища або процесу. Сутність методу в тому, що вивчаються всі умови, фактори та причини, які передували досліджуваній історико-правовій події.
Системно-структурний - застосовується при дослідженні складних динамічних систем, що складаються з великої кількості елементів. Для історії держави і права важливий тим, що дозволяє з’ясувати структуру будь-якого складного історико-правового явища.Порівняльно-історичний - орієнтує на вивчення конкретних державно-правових процесів шляхом порівняння їх окремих якостей з показниками інших однотипних та одночасних явищ (синхронне порівняння), або шляхом порівняння з показниками явищ різних часових етапів розвитку (діахронне порівняння). Приклад синхронного порівняння: Французька і Північноамериканська буржуазні революції. Приклад діахронного порівняння: реформи Сер-вія Туллія (Стародавній Рим) і реформи Генріха 2 (Середньовічна Англія)Статистичний - застосовується при дослідженні кількісних сторін історичного процесу, коли об’єкту дослідження властиві масові числові показники. Виражається статистичний метод у різного роду показниках, індексах, таблицях та графіках

 

1. Історія держави і права зарубіжних країн - це наука, яка вивчає загальні та специфічні закономірності виникнення, розвитку та функціонування держави і права різних країн в процесі їх конкретно-історичного розвитку.Методи історії держави і права - це ті засоби та прийоми дослідження конкретно-історичних державно-правових явищ, які складають предмет історії держави і права.Види методів:
   Діалектичний - допомагає розглядати всі державно-правові явища у взаємозв’язку між собою та крізь призму присутніх їм протиріч. Застосування цього методу дозволяє всебічно та комплексно підходити до вивчення того або іншого державно-правового процесуІсторичний - передбачає конкретне історичне дослідження того або іншого державно-правового явища або процесу. Сутність методу в тому, що вивчаються всі умови, фактори та причини, які передували досліджуваній історико-правовій події.
   Системно-структурний - застосовується при дослідженні складних динамічних систем, що складаються з великої кількості елементів. Для історії держави і права важливий тим, що дозволяє з’ясувати структуру будь-якого складного історико-правового явища.Порівняльно-історичний - орієнтує на вивчення конкретних державно-правових процесів шляхом порівняння їх окремих якостей з показниками інших однотипних та одночасних явищ (синхронне порівняння), або шляхом порівняння з показниками явищ різних часових етапів розвитку (діахронне порівняння). Приклад синхронного порівняння: Французька і Північноамериканська буржуазні революції. Приклад діахронного порівняння: реформи Сер-вія Туллія (Стародавній Рим) і реформи Генріха 2 (Середньовічна Англія)Статистичний - застосовується при дослідженні кількісних сторін історичного процесу, коли об’єкту дослідження властиві масові числові показники. Виражається статистичний метод у різного роду показниках, індексах, таблицях та графікахПеріодизація і джерела історії держави та права зарубіжних країн.

До джерел історії держави і права зарубіжних країн належать: 
• пам'ятки права певної епохи чи країни-закони, кодекси, конститу 
ції, інші офіційні документи (ЗакониХаммурапі (XVIII ст. до Р. X.); 
Закони XII таблиць (V ст. до Р. X.); Закони Ману (І І ст. до Р. X. — І ст.) 
тощо); 
• історичні трактати, археологічні дані, що певною мірою роз кривають процеси виникнення та розвитку держави і права; 
• конкретні наукові, публіцистичні дослідження вчених Англії, 
Німеччини, Франції, Росії та інших країн, присвячені загальним чи окремим проблемам держави та права різних країн світу. 
Історія держави і права зарубіжних країн вивчає виникнення та розвиток державно-правових інститутів певних країн хронологічно в межах чотирьох основних періодів: 
1) Стародавнього світу (IV тис. до Р. X. - V ст.); 
2) Середніх віків (V ст. - середина XVII ст.); 
3) Нового часу (середина XVII - початок XX століть); 
4) Новітнього часу (ХХ-ХХІ століття).

 

1. Причини встановлення і суть східної деспотії.

Східна деспотія була породжена порівняно низьким рівнем розвитку суспільства, скутістю особистості при наявності міцної сільської громади з нерозвиненістю товарно-грошових відносин і пануванням релігійної ідеології, а також необхідністю керувати великими масами населення, що проживало на великих територіях, і проводити великі громадські роботи.

Східна деспотія характеризується найвищим рівнем централізації влади, вся повнота якої зосереджувалася в одній особі (фараона, імператора). Глава держави володіючи, як світської (законодавчої, виконавчої, військової, судової), так і релігійної владою. Особистість глави держави обожнювався, його воля і влада мали релігійний, сакральний характер і були незаперечності.Веління глави держави здійснювалися за допомогою громіздкого, складного марудного бюрократичного апарату.

Людина цінувався невисоко, навіть будучи формально вільним, він був «рабом порядку», релігії, традицій. Східна деспотія - наслідок раннього стану суспільства і, зокрема, панування общинних відносин. Східна деспотія могла зосередити сили народу на вирішенні найважливіших завдань - створення іригаційних систем, веденні військових дій. Але вона ж гальмувала розкріпачення особистості, часом деформувала суспільні цілі і була однією з причин «застійного» характеру розвитку країн Стародавнього Сходу.

Излагаемая характеристика східної деспотії є, однак, лише узагальнене зображення реального. Східна деспотія типова для багатьох державних утворень країн Сходу. Але, наприклад, в імперії Маур'їв (Давня Індія) ряд рис деспотії був відсутній. Та й в історії Єгипту мали місце випадки гострих конфліктів світської і духовної влади, повалення фараона жрецтвом

 

1. Правове становище населення в державах

Стародавнього Сходу.

Процес економічного розвитку призвів до зростання соціальних суперечностей, внаслідок чого суспільство, з одного боку, розкололося на вільних і рабів, а з іншого, серед вільного населення що більше відособилися різні соціальні групи.У середовищі вільного населення почали виділятися:панівний клас - зосереджував у своїх руках велику кількість рабів, був власником землі, худоби та іншого майна, тримав най-ішжливіші посади у державному апараті, мав усю повноту економічної та політичної сили. Був представлений правителем, спадковою аристократією, воєначальниками, жрецтвом, а також новою майновою знаттю, подібною до торговців-лихварів;вільні селяни (общинники і ремісники) - відбували різноманіт-ш податі: натуральну (зерном, худобою, домашньою птицею тощо), будівельну, військову та інші, внаслідок чого досить швидко зубожіли. Працювали на будівництві храмів, палаців, царських гробниць, іригаційних споруд, прокладанні шляхів тощо. У разі війни повинні були зі зброєю виступати у похід, будувати оборонні споруди.На протилежному полюсі від вільного населення знаходилися раби. Джерелами рабства ставали військовий полон, боргове рабство, продаж батьками в рабство своїх дітей, віддання в рабство злочинців. Раби працювали в царському, храмовому господарстві, на будівництві різних споруд, доріг, іригаційних систем, в ремісничих майстернях, на рудниках; значну кількість рабів використовували в домашньому господарстві як слуг. До рабів ставилися як до худоби: їх таврували, відрізали їм вуха, карали на розсуд господаря, аж до смертної кари включно, приносили в жертву, примушували виконувати найважчу, брудну роботу. Раби у величезній кількості гинули на будівництві пірамід, храмів і палаців, у каменоломня; їх продавали, дарували, обмінювали, закладали, передавали у спадщину. Але слід відзначити, що в залежності від тієї або іншої; країни Стародавнього Сходу умови рабства значно відрізнялися.Кастовий поділКастовий поділ у тій або іншій мірі був властивий усім давнь осхідним суспільствам, а його сутністю було те, що все вільне населення поділялося на зв’язані однією професією замкнені касти, які мали різні права та обов’язки.Кастовий поділ був обумовлений: а) бажанням правлячої верхівки законсервувати власне економічне, політичне та правове привілейоване становище та за допомогою цього припинити про-1 никнення до свого середовища інших членів суспільства; б) необ- і хідністю в умовах складних іригаційних робіт і постійної загро- • зи ззовні чітко диференціювати усе населення на замкнені групи,] кожна з яких професійно займалася б певним видом стратегічно важливої діяльності.Особливості кастового поділу у країнах Стародавнього СходуВ Єгипті відособленими групами були жерці, воїни, переписувачі та інші.У Стародавньому Вавилоні:вільне населення поділялося на дві категорії: авілуми (людина, син людини) і мушкенуми (дрібний люд);за своїм правовим становищем авілум стояв вище мушкенума. Його особа, життя, здоров’я, честь, сім’я охоронялися більш суворо;різниця між авілумами і мушкенумами полягала в тому, що авілуми були повноправними общинниками, а мушкенуми - людьми, які стояли поза общиною і були пов’язані з царським або храмовим господарством.У Стародавній Індії:все вільне населення оділялося на чотири замкнені групи варни: брахманів, кшатріїв, вайшіїв і шудр;поділ на варни було оголошено споконвічно існуючим, він іі\ и освячений релігією;для кожної варни жерцями було розроблено свою дхарму, іиіУіо закон, що регламентував спосіб життя, визначав права та иґкж’язки;на підтвердження кастового поділу жерцями було створено іі'і сі іду про те, що великий Пуруша (божество) створив брахманів 11 « моїх, уст, кшатріїв - із рук, вайшіїв — із стегон, шудр - із сту-щчіі.;від варни залежали тяжкість покарання, розмір одержаної і шідщини, відсоток за договором позики;
до варни брахманів входили жерці, до кшатріїв - воїни та Н|н іс іавники світської знаті, правителі Індії (раджі), до вайшіїв і « няни-общинники і торговці, до шудр - особисто вільні люди, мїї і повинні були вірно служити трьом вищим варнам;в Індії були ще й чандали - вільні люди, що опинилися за ме-і ї м и чотирьох варн. Здебільшого це були представники відсталих іиіімеп. їх вважали „нечистими”, вони виконували брудну роботу, и|иіцювали на цвинтарях, повинні були носити одяг, знятий з мерши їм заборонялося входити вдень у селища, користуватися гро-мііщ ькими колодязями та купальнями. Чандали повинні були все ■ мім життя кочувати, переходячи з одного місця на інше.

 

1. Джерела та основні риси права країн Стародавнього Сходу.

Джерела праваДо основних джерел права у країнах Стародавнього Сходу підносилися:звичаї, які були тісно пов’язані з міфічними приписами та релегійними нормами;закони;правові збірники;судові рішення правителів;адміністративні розпорядження вищих посадових осіб;збірники релігійно-моральних та правових приписів (наприклад, у Індії - дхармашастри);міжнародні договори.Право власності
•Передусім приватна власність у країнах Стародавнього Сходу ни никла на рухоме майно.•Досить рано з’явилася приватна власність на рабів.•Щодо такого об’єкту права власності, як земля, переважала общинна земельна власність. Поступово розвинулися державна (двірцева) та храмова земельна власність, а згодом і приватнії•До об’єктів власності належали: раби, худоба, зерно, знаряддя праці, коштовності.Зобов’язальне правоПраву країн Стародавнього Сходу були відомі такі види до-і опорів, як договір купівлі-продажу, дарування, міни, перевезення, оренди, зберігання тощо.Об’єктами здійснюваних угод виступали різноманітні товари, земля, раби.Під час продажу землі потрібно було дотримуватись особливих формальностей.Найбільшу і найстараннішу правову розробку у країнах Стародавнього Сходу отримав договір позики.Наприкінці рабовласницького періоду набрав поширення договір >собистого найму, а найманих робітників почали використо-' вуваті У землеробстві, ремісництві,торгівлі.ШлюбносімейнеправоХарактерною рисою шлюбно-сімейних відносин у країнах Стародавнього Сходу була наявність великої патріархальної сім’ї і майже необмеженою владою її глави.Ще однією рисою сімейних відносин було багатоженство.Хоч форми шлюбу були різні, часто він був неприхованим продажем дівчини. Шлюбний договір укладали батьки моло-ДИХ.Жінка у сім’ї займала підпорядковане становище та часто ми на досить обмежені майнові права.Розірвання шлюбу міг вимагати, як правило, лише чоловік.Злочинам і покаранням у праві країн Стародавнього Сходу приділялася особлива увага.У давньосхідному праві можна помітити зародки пошгш злочину.Були відомі вже поняття крайньої необхідності, необхідної оборони, а також у деяких збірниках розрізнялися злочини навмисні, випадкові та вчинені через незнання.Як правило, перелік злочинів і проступків був досить великим.Розрізнялися злочини державного характеру (змова, заколот, видача державної таємниці), злочини проти особи (вбивство, заподіяння тілесних ушкоджень, образа), злочини проти власності (крадіжка, грабіж, знищення чужого майна), військові злочини (перехід на бік ворога, порушення військової дисципліни, спізнення на місце збору), релігійні злочини (чаклунство, виготовлення зілля, вбивство священних тварин), злочини проти сім’ї (подружня зрада дружини, статеві зносини з близькими родичами).Широко застосовувалася кара на смерть. Крім того, здійснювалися: спалювання, утоплення, посадження на кіл, розрізання на частини, відрубування ноги, руки, відрізання язика, носа, обернення в рабство, конфіскація майна, заслання, виключення з варни, стягнення штрафів та ін.Практикувалося і таврування злочинців.Зберігалися пережитки родового ладу. Зокрема, передбачалися можливість самосуду і принцип колективної відповідальності общини.Діяв принцип таліону - „око за око, зуб за зуб”.Судовий процесУ країнах Стародвнього Сходу застосовувався обвинувально-змагальний процес, який починався за ініціативою потерпілого.Сторони особисто повинні були з’явитися на судовий розгляд і довести свої вимоги.
Поширеними видами доказів були: показання свідків, судові клятви, письмові документи, ордадії тощо.Пізніше з’явилися елементи розшукового процесу. Це проявилося у тому, що держава почала відігравати все активнішу роль у виявленні та затриманні злочинця, використовуючи з цією метою спеціальних агентів, а головним доказом стало особисте зізнання обвинуваченого. Звичайно, з метоіо його отримання широко почали вживатися тортури.

 

1. Державний і суспільний лад Стародавнього Єгипту.

Вершиною усього державного механізму в Єгипті був фараон. фараон вважався сином бога сонця Ра, тому він не вмирав, а «заходив за свій горизонт».Першим і найближчим помічником правителя в управлінні, довіреною особою, яка очолювала величезну кількість різноманітних чиновників, був у Єгипті дворецький — чатіУ Єгипті найголовнішим з державних сановників був чаті (візир). Він очолював весь чиновницький апарат, охоплюючи і адміністративну, і судову владу. Чаті був управителем усіх царських скарбниць, усіх складів і сховищ, керівником усіх державних і царських робіт, його називали «начальником усієї держави, півдня і півночі». Візир очолював також Раду десяти — дуже важливий орган у системі управління. Високим державним сановником був зберігач царської печатки, або головний скарбник, якого називали «завідувачем того, що дає небо, родить земля і приносить Ніл». Усі чиновники, які займалися організацією громадських робіт, будівництвом і експлуатацією іригаційних споруд, підпорядковувалися «начальнику всіх царських робіт».В умовах двірцевої системи управління спостерігаємо відсутність постійно діючої державної установи з точно визначеною компетенцією, в ній були лише особи, слуги, яким давали доручення.Провідними напрямками в роботі державного механізму були: фінансове відомство; військове відомство, і відомство громадських або публічних робіт, головним завданням якого була турбота про іригаційну систему.Ці відомства діяли в тісному взаємозв'язку, їхні функції часто перепліталися, бо чіткого розмежування компетенції між ними не було. Часто одні і ті ж державні органи ви­конували різні функції.Двірцевій системі був властивий дуже високий ступінь центра­лізації управління, що знаходило свій вияв у намаганні перенести рішення всіх важливих питань до центральних органів — в палац. Звідси — переважний зв'язок між ланками державного механізму за вертикаллю, вирішення найвищим сановником — чаті.Місцевий апарат безпосередньо реалізував основні державні функції. Чиновникам, що стояли на чолі адміністративних одиниць, надавалися дуже великі повноваження.Низовою ланкою в системі управління протягом усієї історії давньосхідних держав була сільська община, яка мала свої органи самоврядування. Представники общинної адміністрації стежили за виконанням общинниками різноманітних повинностей і сплатою податків, забезпечували охорону села, виконували судові функції, організовували працю селян.Суспільство Стародавнього Сходу було складалося з різноманітних груп, що мали різний правовий статус. Для Стародавнього Сходу характерна відсутність чітких соціально-класових меж. Існувала значна кількість різноманітних перехідних соціальних категорій. Населення поділялося на вільне та невільне (рабів). Очолювала суспільну ієрархію аристократія, до складу якої входили правителі, їх родичі, вищі службовці, жерці. Вони здійснювали управлінські функції. За це держава наділяла їх винятковими правами та привілеями. Проміжною категорією населення були, висловлюючись сучасною мовою, люди вільних професій, як-то: середнє та дрібне чиновництво, вояки, купці, ремісники, лихварі тощо. Вони несли державні повинності і були обмежені в правах. Основну масу вільного населення становили селяни общинники. Саме вони виробляли основну масу продукції, сплачували податки, залучалися до виконання громадських робіт (побудова та підтримка в належному стані іригаційних споруд, розбудова фортець, шляхів, храмів тощо). З селян-общинників формувалося військо. Вони були обмежені в своїх правах. Однак будучи основною виробничою силою общинники знаходилися під захистом держави. Невільне населення було представлене рабами. Рабство, як вже зазначалося мало патріархальний характер. Раб ще не став річчю. У Єгипті раб міг мати сім’ю, майно, складати угоди щодо цього майна (продавати, здавати в оренду, позичати тощо). В Єгипті рабам могла надаватися ділянка землі, яку можна було передавати у спадщину. Там же раб міг скаржитися на жорстоке ставлення з боку пана й шукати притулку в храмі. Джерелами рабства були полон, народження від батьків рабів, засудження за злочин чи правопорушення, самопродаж.

 

1. Державний і суспільний лад Вавілону.

Суспільний лад Вавілонської держави

Як всяке рабовласницьке держава, Древній Вавилон знав поділ суспільства насамперед на вільних і рабів.

Раби («вардум») становили нижчий суспільний прошарок. Рабами ставали військовополонені, а також поневолені і стали безправними вільні (наприклад, злочинці і неспроможні боржники). Раби розглядалися законом як річ, що знаходиться в повній власності господаря. Право власності на рабів переходило в родині з покоління в покоління. Рабів продавали, закладали.Пошкодження їх здоров'я або позбавлення їх життя вважалося не більш як пошкодженням майна їх пана, якому винний зобов'язаний відшкодувати збиток. Наприклад, за позбавлення життя раба-вільновідпущеника з необережності винний був зобов'язаний віддати раба за раба; за смерть раба в домі кредитора з вини останнього, за умертвіння його битливій биком пану сплачувалася третину міни; за пошкодження ока рабові або невдалу операцію, яка завдала його смерть, - половина його вартості. Раб не мав права самостійно розпоряджатися чим би то не було з майна пана, навіть якщо користувався великою довірою з боку останнього. Купівля-продаж, вчинена з рабом, каралася стратою для покупця. За сприяння втечі й приховування раба або відмову його видати винний підлягав смертної кари. Навпаки, зловив раба і доставив його пану отримував за послугу нагороду. Для позначення рабського стану на рабів накладалися особливі знаки, що вирізаються або випалюється на тілі. Але таке таврування обмежувало власницькі права пана, який позбавлявся можливості продати раба або віддати його в обмін на іншого.

Раби були царські, храмові, приватновласницькі. Вони не могли бути власниками. Майно, яке мали раби, наживалося з дозволу пана, але вважалося частиною власності пана і переходило до нього після смерті раба. Закони Хаммурапі не обмежували владу пана над рабом. Лише деякі категорії рабів, що складали меншість, користувалися захистом закону. Це рабині, мали дітей від своїх власників. Такі діти вважалися вільними. Закабалення за борги не могли перебувати в рабському стані більше трьох років. Казенному рабові або рабові-вільновідпущеники дозволялося одружуватися на вільній, діти від такого шлюбу були вільні.

Вільне населення Вавилона, у свою чергу, поділялося на повноправних і неповноправних. Повноправні вільні громадяни «авилум» (людина, чоловік) становили основну масу населення. У більшості своїй вони володіли землею, несли майнові та особисті повинності на користь держави. Однак повноправні громадяни не були однорідним станом. У царювання Хаммурапіпроцес розшарування сільської громади зайшов досить далеко. Окремі заможні общинники ставали все більш самостійними.Поряд з ними з'явилися збіднілі общинники, які потрапляли в боргову кабалу. Ряд статей законів Хаммурапі свідчить про прагнення законодавця полегшити становище цих осіб. Так, боржник оголошувався правомочним власником всього свого майна, без його дозволу і дозволу суду позикодавець не мав права відчужувати це майно. «Чоловік» не міг стати рабом-боржником. Закони називають члена сім'ї боржника, відпрацьовує борг у господарстві позикодавця, не рабом, а заручником.Через три роки роботи заручника борг вважався погашеним незалежно від його суми. Обмеження свавілля кредиторів над потрапили у боргову кабалу найбіднішими верствами вільного населення пояснюється прагненням царської влади зберегти могутність війська, основу якого складали вільні.

Безліч статей законів Хаммурапі присвячено правам та обов'язкам воїнів, колишніх основною опорою державної влади.Земельні наділи і худобу, подаровані воїнам, не могли відбиратися у них за борги. Кредитор міг відібрати лише куплені воїном поле, сад, будинок. Дорослий син воїна ставав законним спадкоємцем його наділу. Якщо після смерті воїна залишався малолітній син, то вдова отримувала одну третину наділу, щоб мати можливість виростити майбутнього воїна. У разі полонення воїна його можна було викупити, і він зберігав своє право на земельний наділ. Воїни, забезпечені земельним наділом, були зобов'язані за це за наказом царя у будь-який час виступити в похід. За відмову йшла смертну кару, а людина, що виступив замість воїна, отримував його земельний наділ.

Повноправним громадянам протистояли «мушкену» (покірні). Питання 6 «мушкену» у становій структурі вавілонського суспільства не вирішене однозначно. Походження цієї соціальної групи з достовірністю не встановлено. На нерівноправне становище «мушкену» вказують статті закону, що визначають покарання за злочин проти нього. Членоушкодження, нанесене '«чоловіка», каралося відповідним покаліченням винного, але якщо членоушкодження було скоєно по відношенню до «мушкену», то винний сплачував лише штраф. За вкрадену у «мушкену» річ злодій платив 20-кратний штраф, а за вкрадену річ, яка перебувала у власності царя або храму, - 30-кратний штраф. За однією з версій «мушкену» - це жителі підкорених Хаммурі-пі міст та областей, за іншою - вільновідпущеники.

Поряд зі станами закони Хаммурапі вказують також професійні заняття населення. Перше місце займають придворні службовці, з яких закони називають царського охоронця і вища жрецтво, що стояли в безпосередній близькості до царя. З інших державних службовців закони згадують «редум», «баірум», «декума», «лубуттум». Функції цих осіб не зовсім ясні, ймовірно, це різного роду військовослужбовці. Відповідно до важливих державних значенням релігії і храмів у Вавілонії почесне місце серед представників інших професій займають храмові службовці. З них закони Хаммурапі відзначають тільки осіб жіночої статі: «божа дружина», «божа сестра», храмова діва, храмова блудниця. 4 Досить високе положення в суспільстві займало чиновництво, до нього пред'являлися великі вимоги, але влада наділяла їх землею, яка могла переходити у спадок або звертатися в пенсію.

Нижчі щаблі професійно-службової драбини займали великі купці і підприємці, ремісники, поденники. Низько цінувався працю лікарів, ветеринарів - вони отримували платню, на відміну, наприклад, від архітекторів і корабельників, які отримували за свою працю гонорар (подарунок).

Державний лад Вавилону

Древневавилонское царство являло собою централізовану державу. У руках царя була зосереджена законодавча, виконавча і судова влада. Разом з тим царська влада не була сильною. Цар розглядався як намісник і служитель бога на землі.Таким чином, глава держави не був самостійним, його діяльність направлялася понад, богом. Знизу царська влада обмежувалася сильним духовенством і багатими містами. Три священних міста Вавилонії - Ніппур, Сіппар і Вавилон - мали пільгові грамоти, що ставили їх у привілейоване становище. Цар не мав права саджати у в'язницю громадян цих міст, вимагати з них солдатів, змушувати працювати в храмових господарствах. Охоронцями недоторканності прав міст виступали жерці.

Древневавілонскіе правителі створили налагоджений механізм управління. Досягнуто це було шляхом особистої уваги до всіх, навіть найдрібніших справах своєї держави. Тому в державі цінувалися умілі і досвідчені чиновники. Служива знати витіснила родову. Всі управління зосереджена в царському палаці. Палацова система управління відрізнялася тим, що особи, які керували царським господарством, займали вищі посади в державі; чіткого розмежування функцій між ними не було. Серед вищих сановників держави - ​​візир, дворецький, начальник фінансів, кравчий, головний воєначальник. Дуже високо цінувалися писарі.

У системі державних органів управління розрізнялися центральні та місцеві. Великими містами управляли намісники царя.На місцях, хоча й зі значно обмеженими функціями, зберігалися органи общинного самоврядування, які здійснювали деяку адміністративну, фінансову, судову владу.

Судові функції виконували чиновники, призначувані царем: намісники і правителі місцевості. Вищою судовою інстанцією був цар. Общинні і храмові суди все більше втрачали своє значення.

У Вавилоні існувала постійна армія.

 

1. Характеристика законів Хамураппі (Вавілон).

Закони Хаммурапі були укладені близько 1760 р. до Р. X. Причинами їх появи були: необхідність встановити єдині закони на території всієї держави; бажання закріпити в них суспільний лад; прагнення залагодити гострі соціальні суперечності, що на той час виникли в суспільстві. Текст Законів Хаммурапі був знайдений французьким  ученим Ж.-Ж. де Морганом (1857-1924) у 1901 р. під час розкопок на місці столиці стародавнього Елама—м. Сузи (неподалік від Перської протоки), куди він, очевидно, був вивезений еламитянами як воєнний трофей. Закони були вирізьблені архаїчним клинописом на чорному базальтовому стовпі, заввишки 2,25 м. Сьогодні цей стовп зберігається в Луврі (м. Париж). Текст Законів складається з прологу, 282 статей (нумерацію статей введено дослідниками) і епілогу. У структурі Законів прослідковується певна система. Хоча клинописне право не знало поділу на "цивільне", "кримінальне" тощо, статті згруповані тематично: 1-5 присвячені процесуальним нормам, 6—126 —майновим відносинам, 127—195 — шлюбно-сімейному праву, 196-214 — покаранням за тілесні ушкодження, 215-282 - операціям з рухомим майном, пов'язаними з ним порушеннями та таксами оплати праці. У Законах Хаммурапі яскраво відображені основні риси стародавнього примітивного права: 
• юридичне закріплення станового поділу суспільства, нерівності людей і рабовласництва; 
• казуїстичність (кожна норма регулює конкретні правовідносини, а загальних норм немає); 
• наявність великої кількості прогалин у праві; 
• порівняно низький рівень розвитку юридичної техніки (багато норм сформульовано нечітко чи суперечливо); 
• зв'язок з релігією (релігійні клятви, ордалії впливають на доволі багато законів); 
• переважання кримінально-правових норм над цивільно-правовими, жорстокий і примітивний характер покарань. 
У юридичній літературі Закони Хаммурапі одні дослідники розглядають як збірник чинного на той час права, інші -як юридичний трактат, який відображає картину ідеальної справедливості, деякі -як звіт царя Хаммурапі перед Богом про свою діяльність та ін. Із них найбільш обгрунтованою, очевидно, є перша зі згаданих думок позиція. Власне закони справили значний уплив на формування пізніших пам'яток права Стародавньої Передньої Азії.

 

1. Злочини та покарання за законами Хамураппі.

Важливе місце в Законах Хаммурапі відведено злочинам і покаранням. Стосовно загальних понять кримінального права, то вони майже не розкриті. Лише подекуди взято до уваги намір особи, що вчинила злочин, обставини, які виключають, пом'якшують або посилюють відповідальність. Усі злочини, що згадуються в збірнику, можна поділити на декілька груп: 
1) злочини проти особи (вбивство, заподіяння тілесних ушкоджень, образа, наклеп); 
2) злочини проти власності (пошкодження чи знищення майна, крадіжка, грабіж, розбій); 
3) злочини проти сім'ї (подружня зрада, розпуста, статеві зносини з близькими родичами); 
4) посадові злочини (зловживання службовим cтановищем); 
5) злочини проти правосуддя (неправдиві свідчення, підкуп свідків). 
Закони Хаммурапі зовсім не згадують про державні та релігійні злочини. Ідеться лише про приховування осіб, які посягають на державний лад. Законодавець, очевидно, замовчує ці тяжкі злочини тільки тому, що смертна кара за них вважалася справою очевидною. 
Мета покарання - це, передусім, залякування, тому покарання були надзвичайно жорстокими. Правопорушника, зазвичай, намагалися не перевиховати, а помститися йому, та, по можливості, відшкодувати збитки потерпілому. 
Найвищою мірою покарання була страта, що в Законах царя Хаммурапі згадується понад ЗО разів, її видами було: спалення, втеплення, посадження на палю, повішання, розрізання на частини. Часто згадуються члєноушкоджувальні покарання (відрубування ноги, руки; відрізування носа, вуха, язика тощо). Практикувалося таврування злочинців. 
Покаранням також було: обернення в рабство, конфіскація майна, заслання, грошові штрафи, відшкодування збитків. 
Багато статей Законів Хаммурапі про покарання базувалися на принципі таліону - "око за око, зуб за зуб". Таліон міг бути звичайним (ст. 200), дзеркальним (ст. 230) і символічним (ст. 195). Його застосування відбувалося, коли злочинець і потерпший були рівними. Якщо ж, наприклад, авілум виколов око мушкену, то він сплачував лише грошове відшкодування, а якщо рабу — половину його вартості хазяїну. Загалом покарання (його вид, міра) залежали від кастової належності людини.

 

1. Соціальна структура та державний лад Стародавньої Індії.

Навідміну від інших Східних Дердав в Індії необмежена влада правителя не набула такого розвитку.У розпорядженні правителя знаходився розгалужений і громіздкий державний апарат з великою кількістю урядовців різних рангів і правового статусу.Для побудови і діяльності такого державного апарату характерна двірцева система управління, центром якої був палац правителя.Характерним було об'єднання в одних руках управління країною і палацом.Першим і найближчим помічником правителя в управлінні, довіреною особою, яка очолювала величезну кількість різноманітних чиновників, був головний мантрин. Чиновники центрального управління підрозділялися на декілька розрядів: радник - мантрин, вищий сановник - махаматра, сановник - аматья, наглядач - адх'якша. Тільки нагля­дачів було більше тридцяти. Важливим державним органом були збори царських сановників - мантрипаришад. Він займався перевіркою всієї системи управління, давав поради правителю з важливих питань державної політики. Мантрипаришад мав певний вплив на рішення різноманітних питань і якоюсь мірою обмежував владу раджі. Була, рім цього, таємна рада, до якої входило вісім найповажніших сановників. До центрального апарату належали головний суддя, астролог, охоронець покарань, воєначальники, чиновники, які відали забезпеченням царя, збиранням податків та мита, охоронці державної скарбниці і т.д. Дуже впливовою особою був в Індії хатній жрець - пурохіта. В умовах двірцевої системи управління спостерігаємо відсутність постійно діючої державної установи з точно визначеною компетенцією, в ній були лише особи, слуги, яким давали доручення. Провідними напрямками в роботі державного механізму були: фінансове відомство; військове відомство, і відомство громадських або публічних робіт, головним завданням якого була турбота про іригаційну систему.Ці відомства діяли в тісному взаємозв'язку, їхні функції часто перепліталися, бо чіткого розмежування компетенції між ними не було. Часто одні і ті ж державні органи виконували різні функції.Місцевий апарат безпосередньо реалізував основні державні функції. Чиновникам, що стояли на чолі адміністративних одиниць, надавалися дуже великі повноваження.Низовою ланкою в системі управління протягом усієї сільська община, яка мала свої органи самоврядування. Представники общинної адміністрації стежили за виконанням общинниками різноманітних повинностей і сплатою податків, забезпечували охорону села, виконували судові функції, організовували працю селян.Все вільне населення розділялося на чотири замкнені групи — варни: брахманів, кшатріїв, вайшіїв і шудр.Належність до тієї чи іншої варни визначалася тільки народженням. Перехід із однієї варни до іншої був неможливим.Першу варну складали жерці-брахмани, їм приписували божественне походження, вони користувались особливими пільгами та привілеями. Брахмани були монополістами знань і освіти, часто займали в державному апараті впливові посади різного роду радників, їх обов'язком було постійно вивчати священні книги — Веди і навчати інших, приносити жертви за себе і за інших, дарувати і приймати подарунки. Брахмани вважалися володарями усього живого і мертвого на землі, всі їх бажання повинні були виконуватися безвідмовно. Особу і майно вважали недоторканними, а будь-яка образа, поранення, вбивство брахмана тягнули за собою найсуворіші покарання.Привілейованою варною були і кшатрії-воїни. Цій варні стави­ли в обов'язок управляти країною, захищати її, охороняти підданих, здійснювати жертвопринесення, вивчати Веди, пильнувати, щоб усі люди дотримували законів і релігійних обрядів та ритуалів. Кшатрії становили світську знать, яка була наділена державною, політичною і військовою владою. З варни кшатрієв, як правило, походили правителі Індії — раджі.Варна вайшіїв була непривілейованим станом. До неї входили сєляни-общинники і торговці. Засобом існування вайшіїв були землеробство, скотарство, торгівля. Люди цієї варни були зобов'язані вправно і добросовісно працюва­ти, примножувати своє майно, своєчасно і регулярно приносити жертви, бути покірними волі брахманів, своєчасно сплачувати податки, забезпечувати всім необхідним себе і членів вищих варн.Для варни шудр був визначений лише один обов'язок - вірно служити трьом вищим варнам. Шудри були особисто вільними, вони не були рабами, мали право володіти майном, вільно ним розпоряджатися. Вони мали свої сім'ї, свої права і обов'язки. Однак шудра не мав права брати участь у релігійних обрядах, на нього дивились як на нечистого. Брахман не повинен був давати шудрі ні поради, ні за­лишати своєї їжі, не повинен був навчати шудру священному закону. Але були в Індії і такі вільні люди, які опинилися за межами чотирьох варн — чандали та ін. Здебільшого це були представники відсталих племен. їх вважали «нечистими». Вони виконували брудну роботу, працювали на цвинтарях, повинні були носити одяг, знятий з мерців, і т.ін. їм було заборонено входити вдень у селища, користуватися громадськими колодязями та купальнями.

 

1. Закони Ману. Загальна характеристика.

Закони Ману (Манавадхармашастра) - староіндійський юридичним кодекс, створення якого традиція приписує міфічному предкові людей Ману, сину Самосущого (Брахми). Насправді ж, збірник уклала одна з брахманських шкіл між II ст. до Р. X. і II ст. У другій половині XVIII ст. він був перекладений на англійську мову й таким чином уведений в науковий обіг. 
Закони Ману були написані на санскриті (одна з літературно оброблених давньоіндійських мов) і складаються з 2650 віршів (шлок), згрупованих у 12 глав: І глава розкриває уявлення стародавніх індійців про виникнення Всесвіту, людського суспільства, станів (варн); II глава розказує про правила життя людини в період учнівства; НІ—У глави - про правила життя сім'янина-домогосподаря (шлюбні звичаї, культові приписи, правила збереження ритуальної чистоти, санітарно-гігієнічні приписи тощо); VIглава-правила життя самітника; VII глава — настанови про обов'язки царя й управління державою, VIII глава - настанови про судочинство та юридичну практику; IX глава - про сімейні відносини, покарання за різні злочини, обов'язки членів варн за звичайних умов; Xглава — про дітей від шлюбів між представниками різних варн і каст, про обов'язки членів варн за незвичних обставин; XI глава - приписи про розкаяння й обітницю при спокутуванні вчинених гріхів; XII глава - опис посмертних ушанувань за недобрі справи в цьому житті. 
Характерною особливістю Законів Ману, як і всього стародавнього права, є відсутність загальних правових понять. Однак вони, поряд з казуїстичними нормами, містять майже сучасні за викладом поняття крадіжки, пограбування та необхідної оборони. Норми достатньо чітко згруповано за предметом правового регулювання, що свідчить про високий рівень загальної та політико-правової культури староіндійських кодифікаторів.

 

1. Злочин і покарання за законами Ману.

У відповідності і з Законами Ману перша група приводів судового розгляду стосується забов`язань, що випливають із договору:

-несплата боргу,

-заклад,

-продаж чужого,

-неповернення взятого;

 

потім слідують норми, що стосуються

 

несплати жалування, “Наймит (слуга или работник), который, не будучи больным, отказывается по наглости от исполнения условленной работы, должен быть оштрафован.., и жалованье не должно быть ему уплачено”.

скасування купівлі-продажу, “Если кто-нибудь в этом мире, купив или продав что-либо, раскается в этом, он может отдать или получить эту вещь в течении десяти дней”.

спору господарів з пастухом, “Днем ответственность за целосность скота лежит на пастухе, ночью-на хозяине…Если стадо окружено волками и пастух не спешит к ним на помощ, он должен нести ответственность за животное, на которое волк нападет, а если же он охраняет надлежащим образом – не несет ответственности”.

Потім ідуть норми, що стосуються злочинів-деліктів:

про межу, “Если между двумя селениями возник спор о границе, царь в месяце джьяйштха должен определить границы, когда межевые знаки весьма отчетливо видны. Этими знаками, давностью владения и постоянно текущими потоками воды, царь должен определить границу двух спорящих сторон. Если возникло сомнение даже при осмотре знаков, решение спора относительно границ должно быть возложено на свидетелей. За отсутствием свидетелей люди из четырех соседних деревень, известные своей честностью, должны постановить решение о границе в присутствии царя. Если соседи дают ложные показания, каждый из них должен быть присужден царем к ... штрафу”.

наклеп, “Кшатрий оклеветавший брахмана, подлежит штрафу в сто пан, вайший – в полтораста или двести, шудра – телесному наказанию. Брахман, оклеветавший кшатрия, должен быть оштрафован пятьюдесятью панами, вайшия – двадцатью пьятью, шудру – двенадцатью.За оклеветание чедовека одной с ним варны – двенадцать пан; за речи, которые не должны быть произносимы, штраф удваивается. Шудра, поносящий ужасной бранью вышестоящей варны, заслуживает отрезания языка. Если он надменно учит брахманов их долгу, то царь должен приказать влить кипящего масла в его рот и уши”.

крадіжку, (три міри покарання: тюрма, заковування у кандали та різного роду тілесні покарання) “За похищение людей из хорошей семьи и особенно женщин и драгоценных камней преступник заслуживает телесного или высшего наказания. Преступление, которое совершино в присутствии собственника и сопровождалось насилием, есть грабеж; если оно совершено в его отсутвие – кража”.

вбивство,

насилля, “Тот, кто совершает насилие, должен считаться величайшим преступником, более опасным, чем клеветник, вор и обидчик, наносящий другому удары палкой.Убивающий при самозащите, при охране жертвенных даров, при защите женщин и брахманов, по закону не совершает преступления”.

подружню зраду.

Наступні норми судового розгладу стосувались порушення норм сімейно-шлюбного і спадкового права.

Отже, внутрішня логіка системи викладення норм не дає можливості розділити їх на норми цивільного і кримінального права.

Не дивлячись на різноманітність дхармашастр, вони взаємно впливали одна на одну і були взаємно пов`язані. Усі вони пов`язані спільністю релігійно-філософських концепцій та принципів, на яких вони базувались. Це полягало у понятті суті дхарми, закріпленні неорівності варн, ретуальної чистоти індуса, системи поведінки з метою очищення, у тому числі і за злочині. Зміст, межі дії норм визначені священними джерелами – ведами.

Як уже зазначадось, приватного права власності на землю в Індії не існувало. Рухоме майно перебувало у приватній власності. Свобода розпорядження такою власністю була досить широкою. Староіндійському праву були відомі такі правомірні способи набуття власності, як одержання спадщини, знахідка, купівля, здобич, позичка під проценти, виконання роботи, одержання дарунку від доброчинних людей. Закони визначили 10 засобів існування:

знання

ремісництво

робота за певну плату

спунування

скотарство

торгівля

землекористування

задоволення

мислотиня

лихварство

Серед основних видів власності закони називають землю. Земельний фонд країни складають:

царські

общинні

приватні

За незаконне привласнення чужої власності накладався штраф. Закони Ману встановлювали, що якщо не власник засіяв чуже поле своїми семенами він не має право одержати врожай.

Всі речі поділялися на 2 категорії:

нерухоме – земля

рухоме – раби, худоба, інвентар

Серед договорів закони Ману розрізняють:

договір займу

використання найманої праці

договір оренди землі

договір купівлі-продажу

договір дарування

Майно, здобуте на війні, належало тому, хто його захопив. Право власності набувалось також у результаті володіння. Якщо власник речі не вимагає її повернення від добросовісного володільця протягом десяти років, то він втрачає на неї всі права. Виморочне майно представників трьох нижчих варн переходило у власність царя.

Забов`язання у староіндійському праві випливали із договорів та з деликтів.

Об`єктом договору купівлі-продажу були всілякі рухомі речі належної якості, ваги, об`єму. Продавцем міг бути лише власник речі. Продавець, що вказував покупцеві на всі недоліки речі, звільнявся від покарання. Договір куплі-продажу міг бути розірваний протягом десяти днів після його укладення.

Поширеним був договір позики. Його об`єктом були гроші та продукти сільського господарства. Забезпеченням позики була особа боржника, його родичі, майно. Якщо боржник не міг вчасно повернути борг, то він забов`язаний був його відробити. Проте кредитор нижчої касти не міг змусити боржника вищої касти відробляти борг. Закладати особу можна було лише на певний строк. “Але для аріїв, - говориться в Артхашастрі, - не повинно бути рабства”. Продаж вільних у рабство карався у кримінальному порядку.

Держава встановлювала проценти за позику: для брахмана 2% на місяць, кшатрія – 3%, вайшія – 4%, шудрі – 5%.Зауважимо, що на відміну від Вавилона в Індії Закони Ману наказували царю штрафувати боржника, який скаржиться на кридитора, що самочинно домагається виплати боргу.

Договір найму передбачав, що норма оплати роботи працівника має становити 1/10 частину врожаю. Наймит, що не виконував певного обсягу роботи, штрафувався; йому навіть не оплачували незакінчену роботу, якщо він захворів.

Згідно договору поклажі зберігач не ніс відповідальності, якщо річ було вкрадено або змито повінню.

Договори, укладені п`яним, божевільним і рабом, вважались недійсними. Такими ж вважались і угоди, які укладались шляхом ошуканства.

Староіндійське право регулювало і шлюбно-сімейні відносини. Найпоширинішими були шлюби, коли жінка набувалась чоловіком подібно речі. Передача батьком нареченої жениху давала йому владу над дружиною. Дружина не мала повної правоздатності, її майно передавалось чоловікові, який мав турбуватись про її прожиток і захист.

Причиною для розірвання шлюбу було: безпліддя подружжя, подружня зрада, соромна поведінка, невідома відсутність, погане ставлення. Якщо чоловік мав декілька дружин, то старшою серед них була дружина із вищої варни.

Після смерті батька майно успадковували лише сини. Найстарший син успадковував додаткову частку у розмірі 1/20 всього майна. Дочки усувались від спадщини, проте їх брати повинні були виділити зі свого майна по 1/4 частині, як посаг для своїх сестер.

Кримінальне право відрізняється від свого часу досить значним рівнем розвитку. Закони Ману розрізняють навмисні і необережні, рецидив у скоєнні злочинів, співучасть. Проте хоче Таліон не був характерний для індійського права проте деякі встановлювали. Зберігаються ордалії. Зберігіється об’єктивне втілення відповідальність за злочин всією общиною. Серед майнових злочинів перш за все розрізняють крадіжку. Злодія треба вбити на місці злочину, а якщо ні то хазяїна. Крадіжка відрізняється від грабіжу. Покарання також накладаються на тих хто бачив, але не попередив.

Найтяжчий це державний злочин:

зрада

заколот

ламання міських воріт та стін

Види покарань:

Одруження замість смерті, смертна кара, садовіння на кол, топлення, відрубання голови, спалення на вогнищі або на розпеченому ліжку, цькування собаками, топтання слонами, тілесні ушкодження відрізанням руки, ноги, пальців, штраф, заслання, вигнання.

Кровна помста не застосовувалась.

У нормах кримінального права спостерігаються значні пережитки первісного ладу:

1)відповідальність сільської громади за злочин, здійснений на її території, коли злочинця не виявлено;

2)вигнання злочинця.

Індійському праву були відомі державні злочини, злочини проти особи, честі, майнові злочини.

Оскільки у Стародавній Індії не існувало чіткої межі між приватноправовим правопорушенням (деліктом) і злочином, то і поняття злочину не існувало. Закони при розгляді конкретних злоочинів виходять із загальних принципів і понять: з визнання форм вини (умисел або необережність), рецидиву, співучасті, необхідної оборони та ін. Так, вбивця уникав покарання, якщо він вбив, захищаючи себе, жінку або брахмана. За словесної образи або дії бралось до уваги стан злочинця, відсутність умислу та ін. Пом`якшуючими обставинами визнавалось лихо або нещастя, якого зазнав злочинець.

Рецидив, групове вчинення злочину визнавались обставинами, що обтяжують відповідальність. Брались до уваги також статус злочинця і потерпілого, вік, стать, родинні зв`язки, приналежність до варни.

Той, хто підіймав руку на особу вищої варни, втрачав руку, якщо бив ногою – ногу, якщо плював – відрізали губи, якщо хапав за чуб – відрізали обидві руки.

Якщо злочинець і потерпілий належали до однієї і тієї ж варни, то за поранення стягували штраф, а якщо потерпілого було скалічено, то злочинця виганяли з поселення.

Кшатрій, що звів наклеп на брахмана, платив штраф у розмірі 100 пан (пан – 9,76г.срібла), вайшія – 150 – 200 пан, шудра – підлягав тілесному покаранню. За наклеп на кшатрія брахман платив 50 пан, вайшія – 25 пан, шудра – 12 пан. Коли ж шудра лаяв когось із вищої варни, то йому відрізали язик.

Значну увагу староіндійське право приділяло майновим злочинам, розрізняючи насильницькі дії для привласнення речі у присутності власника і крадіжку – за відсутності власника. Покарання залежало від вартості краденого і варнової принадлежності злочинця. Злодій, спійманий на місті злочину, карався смертною карою. Смертній карі підлягали злодії, що крали із царських комор і храмів, за крадіжку слонів, колісниць.

Крадіжка зерна, тварин та інших речей вартістю більше 50 пан каралось штрафом в 11-кратному розмірі вартості украденого.

Збирання фруктів, коріння, дров і трави для тварин не вважалось злочином. З цього прикладу можна зробити висновок, що староіндійське право мало і гуманний характер.

Особливу увагу строіндійське право приділяло злочинам проти сім`ї. Зрадливу дружину зацьковували собаками, а її коханця клали на розпечене залізне ліжко. За згвалтування, коли гвалтівник не був з однієї і тієї ж варни з потерпілою, відрізали пальці, а рівний за становищем сплачував великий штраф. Коли ж шудра мав статеві знисини з жінкою вищої варни, то його кастрували.

Дхарми рекомендували раджі стримувати злочин ув`язненням, кайданами та різними тілесними покараннями, а також смертною карою. Брахмани не підлягали смертній карі, їх таврували і виганяли з варни та країни.

Усі дхарми стосовно чоловіка і дружини свідчать про принизливий стан жінки у староіндійському суспільстві. За Законами Ману “дівчинка, молода або літня жінка нічого не мають діяти за своєю волею, навіть у (власному) домі. У дитинстві жінка має підкорятись батькові, у молодості – чоловікові, після смерті чоловіка – синам. Жінка ніколи не повинна бути самостійною. Вона не повинна бажати розлуки з батьком, чоловіком або синами. Залишаючи їх, вона прирікає обидва (і своє, і чоловіче) сімейства на зневагу…Вона повинна слухатись того, кому можуть віддати її батько або брат…”.

Головним призначенням жінки було народження і виховання дітей, які вважались поряд з тваринами основним багатством. Дружина вважалась частиною чоловіка і право на неї зберігалось за померлим, а тому вдови не могли одружитися вдруге. Існував навіть звичай самоспалення вдів під час похорон чоловіка.

Хоча дхарми незаохочували полігамію, проте чоловік міг привести в дім ще одну дружину, якщо перша була злою, марнотратною, або схильною до п`янства. У Законах Ману записано: “Коли дружина не народжує дітей, то іншу можна взяти на восьмому році, коли народжує дітей мертвими – на десятому, коли народжує тільки дівчаток – на одинадцятому, але якщо розмовляє грубо – негайно.

Шлюбний вік для жінки становив дванадцять років і для чоловіків – шістнадцять. Шлюби жінок з вищих варн з чоловіками з нижчих варн заборонялись.

Розлучення дозволялось з причини жорсткого ставлення одного до іншого або з причин взаємної ненависті.

Жінка, як правило, не допускалось до успадкування майна. Але особлива власність жінки після її смерті успадковувалась як синами, так і дочками.

У Стародівній Індії існували царські і громадські суди.

Вищою судовою інстанцією був той суд, де участь брав раджа “разом із брахманами і досвідченими радниками”, або судова колегія (сабха), що складалась із призначеного раджою брахмана, “оточеного трьома суддями”. Тлумачити норми права у суді міг брахман, кшатрії або вайшій. Окрім того, спеціальні судді розглядали кримінальні справи, здійснювали “нагляд за злодіями”. Більшість справ розглядалась судами громади за варновою ознакою.

Різниці між цивільним і кримінальним процесами не існувало. Розгляд справи міг початись лише за вимогою позивача або потерпілого. Сторона, що звернулась до суду, підтримувала звинувачення. Доказом були свідчення, цінність яких залежала від того, до якої варни належав свідок. За відсутності свідків вдавались до ордалій, яких було п`ять видів: зважування, (коли зважуваний вдруге ставав легшим, то його визнавали винним), вогнем (коли підозрюваний брав розпечене залізо у руки і не залишалось опіків), водою, отрутою. Велике значення мала також клятва2. Основні докази: заяви свідків (жінка не могла бути свідком).

 

1. Виникнення Афінської рабовласницької держави (реформи Тесея і Солона).

Серед заходів ,здійснених Тезеєм, що сприяли виникненню держави, першим було об’єднання трьох племен з центром в Афінах. Для керівництва загальними справами но-вого об’єднання була створена Рада, до якої перейшла части-на справ, що раніше знаходились у віданні окремих племен. Подальші перетворення виразились в оформленні відокремлених соціальних груп. Родова знать, що остаточно закріпила за собою привілеї, створила особливу групу євгатридів, яким було надано виняткове право на заміщення по-сад. Більшу частину населення складали геомори (землероби), виділялась група ремісників (деміургів). 
Наступним кроком до утворення держави було знищення влади базилевса в її минулому значенні і введення но-вої посади архонта. Спочатку архонти вибирались довічно, потім – на 10 років, а з 683 р. до н.е. щороку обирались 9 ар-хонтів. Один з них – перший архонт-епонім, іменем якого на-зивався рік, очолював колегію, мав повноваження щодо на-гляду за внутрішнім управлінням і судові повноваження що-до сімейних справ. Базилевс, який став другим архонтом, ви-конував жрецькі функції, а також суд у релігійних справах. Третій архонт – полемарх – здійснював командування війсь-ком і відав зовнішніми справами. Інші шість архонтів – фес-мофети – були охоронцями законів та очолювали розгляд су-дових справ. Діяльність архонтів контролювалася ареопагом, який у VІІІ ст. до н.е. замінив Раду старійшин. В ареопазі засідали діючі і відставні архонти, які приймали рішення з військових, жрецьких і судових справ.Проникливий і далекоглядний політик Солон (VІ ст. до н.е.) розумів необхідність відновлення єдності поліса, розколотого на ворогуючі угруповання. У 594 р. до н.е. Солона було обрано архонтом. Спираючись на народні збори, він провів ряд важливих реформ: боргова кабала скасовувалась; продані в рабство афіняни під-лягали викупу і могли повернутися додому. Надалі афінянські громадяни за борги не могли перетворюватись в рабів. Проте власність заможних осіб залишалась недоторканою. “Солон, – пише Плутарх, – розчарував заможних тим, що ліквідував боргові зобов’язання, а бідних тим, що не провів переділ землі, як вони сподівались, і не зрівняв усіх за способом життя”. Проте реформи Солона запобігли соціальному вибуху в Афінах. До політичних реформ Солона належить проголошення усіх громадян рівними перед законом, тобто політичної рів-ності, в основу якої було покладено майновий ценз. Усі гро-мадяни Афін були поділені на 4 розряди залежно від прибутку з землі. Перший розряд становили ті, хто мав прибуток не менше 500 медимнів зерна, масла чи вина (1 медимн – 41–52 літри). Ці громадяни називались пентакосимедимнами. До другого розряду належали ті, хто мав прибуток у 300 медимнів. В ополченні вони були вершниками і повинні були за свій ра-хунок придбати спорядження. Громадяни третього розряду мали прибуток не менше 200 медимів, їх звали зевгитами. Це був найчисельніший прошарок афінських громадян. Усі інші були зараховані до четвертого, останнього розряду. Їх звали фетами. Отже, в основу поділу суспільства замість родової озна-ки було покладено майнову. Майнове становище визначало й місце громадянина в ополченні. З представників перших двох станів формувалася кіннота, третього – важко озброєна піхо-та, із фетів – підрозділи легко озброєної піхоти чи допоміж-них загонів. Воєначальниками та архотами могли бути лише ті, хто належав до перших двох розрядів. Солон запровадив раду чотирьохсот (буле) – 100 чоловік від кожної філи. Створення і розширення прав народних збо-рів (екклесії), що стали головним законодавчим і контролю-ючим органом Афін, значною мірою сприяло демократизації суспільного і політичного ладу. Збори і рада відтіснили на другий план ареопаг та колегію архонтів. Був створений суд присяжних – геліея, до якого входили громадяни всіх чоти-рьох розрядів у кількості 6 тисяч чоловік. Велика кількість членів суду присяжних свідчить про демократичні прагнення Солома, бажання забезпечити участь простих людей у діяльності органів влади. Солон анулював надто жорстокі Закони Драконта, за ви-ключенням деяких постанов про вбивство; ввів свободу запо-вітів; усі види майна, у тому числі і земельні ділянки, можна було продавати, заставляти, ділити між спадкоємцями. Була проведена уніфікація системи мір і ваги, здійснений перехід до стабільної грошової одиниці. Реформи Солона в економічній галузі згладили гостроту суперечностей в афінському суспільстві, оскільки задовольняли і середні верстви населення. Солона вважають батьком афінської демократії. У проведенні реформ йому допомагав правник Епіменір. Однак одразу усунути всі соціальні суперечності в афінській державі Солон не міг. Євпатриди були незадоволені послабленням своїх політичних позицій і хотіли реваншу. Се-лянам, колишнім боржникам, які повернулися до Аттики, не повернули їх земельні ділянки, і вони поповнили лави неза-доволеного засиллям євпатридів демоса.

 

 

 

1. Державний лад Афінської демократичної рабовласницької республіки.

За формою державного правління Стародавні Афіни були демократичною республікою. Державний апарат Афінської демократії складався із таких органів влади: народних зборів, ради п’ятисот, геліеї, колегії стратегів і колегії архонтів. Народні збори (екклесія) були головним і вирішальним органом. Повноваження народних зборів були дуже широкими і охоплювали всі найважливіші питання життя Афін. На народних зборах приймались закони, вирішувались питання війни і миру, вибирались посадові особи, заслуховувались звіти магістратів після закінчення строку повноважень, обговорювався та затверджувався державний бюджет, здійснювався контроль за вихованням юнаків, приймалось рішення у випадку остракізму. Народні збори збирались, як правило, через 8–9 днів. Головою народних зборів був голова пританів. Голосування було таємним, за винятком виборів на військові посади. Кожен громадянин міг внести на розгляд свій законопроект. Але при цьому він ніс кримінальну відповідальність (аж до смертної кари), коли з’ясовувалось, що його пропозиція протирічить діючим законам і про це не було оголошено заздалегідь. Остаточне рішення належало геліеї. Обговорення законопроекту, велось у геліеї у формі судового процесу: автор законопроекту виступав обвинувачем старих законів, а їх захисників призначали народні збори. Рішення приймалось більшістю присяжних при таємному голосування. Рада п’ятисот, що була одним з найважливіших державних інститутів афінської демократії, не підміняла народних зборів, а була їх робочим органом. Члени Ради п’ятисот вибирались шляхом жеребкування з числа повноправних громадян, що досягли 30-літнього віку по 50 чоловік від кожної з 10 філ. До неї могли входити представники всіх розрядів населення. Рада п’ятисот діяла як вищий адміністративний орган і муніципалітет з управління службами Афін та його передмість: розв’язувала питання благоустрою міста, його базарів, стану флоту, арсеналу, організовувала доставку продовольства. У її віданні перебувала скарбниця і державна печатка. Рада здійснювала контроль за діяльністю посадових осіб, готувала і попередньо розглядала питання, що виносила на обговорення народних зборів. У системі державних органів зберігся такий державний орган як ареопаг. До нього входили представники афінських аристократів, що займали посади архонтів та колишні архонти, які зробили задовільний звіт про свою річну діяльність. Ареопаг до середини V ст. до н.е. був одним із найважливіших органів державної влади, що контролював діяльність посадових осіб та народних зборів. Але після 462 р. до н.е. за ним було збережено, головним чином, функції судової установи.Серед органів виконавчої влади в Афінах слід відмітити дві колегії: стратегів і архонтів. Колегія десяти стратегів вибиралась відкритим голосуванням із числа найбільш багатих і впливових громадян. Основні функції колегії стратегів – верховне керівницт-во і командування всіма військовими силами афінської дер-жави, фінанси, зовнішні відносини, підготовка до ради п’ятисот і народних зборів, проектів, декретів і розпоря-джень. У віданні колегії архонтів знаходились релігійні, сімейні і справи, що стосувались моралі. Дев’ять архонтів і секретар вибирались за жеребом – по одному від кожної філи. Потім архонти, крім секретаря, піддавались докимасії в раді п’ятисот. Другу перевірку архонти проходили в геліеї. Під керівництвом колегії архонтів діяв вищий судовий орган –геліея. Геліея, крім чисто судових функцій, виконувала функції у сфері законодавства. 
Геліея складалася з 6000 чоловік, щороку вибиралась шляхом жеребкування архонтами з числа повноправних громадян не молодших 30-ти років по 600 чоловік від кожної філи. Увесь склад суду був поділений на десять частин по 500 чоловік у кожній. 1000 суддів були запасними. Суд був відкри-тим і гласним. З метою запобігання підкупу суддів лише в день слухання справи визначалося, яке саме відділення буде її розглядати. Кримінальне судочинство мало кілька стадій: оголошення обвинувачувальної скарги, виступ обвинувача і підсудного, допит свідків, таємне голосування про винність чи невинність підсудного (вердикт), таємне голосування про міру покарання, оголошення вироку, останнє слово підсудного. Рішення суду оскарженню не підлягало. Під час винесення рішень і вироків суд не завжди був зв’язаний законом. Він міг керуватися звичаями своєї країни і фактично сам створював норми права.Крім геліеї, в Афінах було ще декілька судових колегій, які розглядали коло певних справ: ареопаг, чотирі колегії ефетів, колегія сорока. Військо Афін складалось з ополчення, в якому служили всі громадяни від 18 до 60 років.

 

1. Суспільний устрій Афінської аристократичної республіки.

Верховним органом влади в Стародавній Греції були Народні збори (еклезія), що збиралися чотири рази на місяць. До роботи в них допускалися лише чоловіки (народжені від афінянина й афінянки), що досягли 20 років. Особи, народжені від мішаних шлюбів, іноземці, жінки та раби такого права не мали. Зібрання вважалося легітимним, якщо участь у ньому взяли не менше 6000 осіб. За участь у зборах платили гроші. До компетенції Народних зборів належали: прийняття законів, вибори посадових осіб і контроль за їх діяльністю, вирішення питань війни та миру й інші важливі питання.Іншим важливим органом Афін була Рада 500 (буле) - уряд, до складу якого входило по 50 громадян від кожної з 10 територіальних філ. Вони обиралися щорічним жеребкуванням з-поміж громадян, яким виповнилося ЗО років. Засідання Ради 500 відбувалися щоденно. Члени Ради (булевти) за свою службу отримували винагороду. До повно­важень цієїРади належали: фінансові питання, дипломатичні відносини, контроль за службовими особами, попередній розгляд справ, які ви­носилися на Народні збори. У складі Ради діяло 10 комісій.Геліея — вищий судовий орган, який складався з 6000 членів, котрі щорічно обиралися від кожної філи жеребкуванням з повноправних громадян, які досягли 30-літнього віку.У складі геліеї діяло 10 колегій -дикастерій, - кожна з яких викону­вала свої безпосередні функції протягом одного місяця (місяців у греків було 10).
Важливе місце в управлінні державою посідали певні посадові особи, що обиралися відкритим голосуванням на Народних зборах або жеребкуванням строком на один рік і за свою службу (крім стратегів) отримували винагороду. Такими посадовими особами були: стратеги (десять членів), архонти (перший архонт, архонт-епонім, архонт-базилевс, архонт-полемарх і ще шість архонтів),ареопаг, астиноми, агораноми, метрономи та ін.Основними принципами діяльності посадових осіб були такі: посади, зазвичай, були платними; посади були колегіальними (крім стародавніх - архонта, базилевса, полімарха); між посадами не існувало ієрархічної градації (окрім військового управління); всі посадові особи були підзвітні; не можна було поєднувати дві посади одній особі; попередньо кандидатів на посаду перевіряли (докімасія).
У Греції сформувалася така форма правління, як рабовласницька Демократична республіка.Суспільний устрій Афін у V ст. до н. е. є класичним зразком рабовласницької демократії. Населення поділялося на громадян, метеків і рабів.Громадянином вважалася особа чоловічої статі, у якої батько і мати були уродженими і повноправними громадянами Афін. Громадянство набувалося з 18 років, що тягнуло за собою обов'язок дворічної служби у війську. З 20 років дозволялося брати участь у народних зборах. Громадянин залишався військовозобов'язаним до 60 років, у виняткових випадках оголошувалася загальна мобілізація. За філою закріплювався обов'язок формувати військовий загін з числа своїх членів. Командир такого загону обирався.Основна кількість громадян була людьми середнього достатку, чиї земельні наділи не перевищували 10 га. Фізична праця, крім землеробської, вважалася принизливою, недостойною громадянина, нею займалися лише іноземці, вільновідпущеники, раби. Цікаво, що охорона правопорядку також вважалася другорядною справою другого сорту, якої вільні люди уникали. Афіни були єдиним грецьким містом, де існувала поліція.Метеки і вільновідпущеники мали обмежену дієздатність. Вони займалися ремеслом і торгівлею (крім торгівлі нерухомістю). Позбавлялися участі в народних зборах, а займати посади не мали права. За несплату податків могли потрапити у рабство.Раб мав статус речі. Його можна було продати, купити, віддати у найм. Часто громадяни віддавали своїх рабів у найм державі, наприклад, для будівництва флоту чи роботи у рудниках. Рабам заборонявся шлюб, діти від рабині ставали власністю її господаря. Убивство раба формально заборонялося, але не тягнуло за собою жодної відповідальності.

 

1. Суспільний устрій та державний лад Спарти.

Держава утворилася досить рано – у ІХ ст. до н. е. Спарта була рабовласницькою аристократичною республікою із значною часткою залишків первісного ладу. Вищим органом влади вважалася апела.АПЕЛА - народні збори в Спарті. Скликалася за рішенням вищих урядовців (спочатку царями або герусією, пізніше ефорами) один раз на місяць. А. затверджувала мирні угоди, оголошувала війну, обирала посадовців, військових начальників, займалася судовими справами. Усі рішення А. контролювалися герусією або ефорами. Обговорення питань на А. не дозволялося. Голосування відбувалося криком. Рішення А., що на думку царів або герусії було невірним могло бути скасовано. Фактично А. не мала законодавчої влади і не відігравала помітної ролі в житті держави. Брати участь у роботі А. мали право спартіати, які досягли тридцятирічного віку, були наділені клером та робили внески в сиситію. Державу очолювали два царі – архагети. АРХАГЕТИ - у Спарті два царі зі спадковою владою. Вони були верховними жерцями, воєначальниками, вершили суд у справах, що мали значення для всієї общини. В будь-який момент А. могли бути усунені від влади. Наявність царів не повинна створювати враження начебто Спарта була монархією. Насправді влада царів була доволі символічною.Реально влада в державі належала таким суто аристократичним за своїм складом органам як колегія ефорів та герусія. ГЕРУСІЯ - у Спарті рада старійшин. Спочатку мала дорадчі функції, а з VІ – V ст. до н. е. Г. стала вищим органом державної влади. Розглядала державні справи напередодні їх обговорення в апелі. До її складу входило 30 осіб - 28 геронтів та два царі (архагети). Г. не контролювалася жодним державним органом і мала фактично необмежені повноваження. Вона могла скасовувати рішення апелли, керувала усіма фінансовими, військовими, судовими справами, заслуховувала звіти ефорів, виносила смертні вироки, позбавляла громадянства, ініціювала судове переслідування царів тощо. ГЕРОНТИ (грец. - старець) - члени герусії. Г. могли бути тільки представники спартіатської аристократії віком від 60 р. Обиралися пожиттєво. З часом першість серед державних органів посіла колегія ефорів. КОЛЕГІЯ ЕФОРІВ - у Спарті вищий орган державної влади. К.е. обиралася на Народних зборах (апелі) терміном на один рік. Складалася з п’яти членів. Спочатку вважалася дорадчим органом при царях (архагетах). З часом її повноваження суттєво розширилися. К.е. вважалася незалежною від апели та герусії. Слідкувала за діяльністю посадовців та царів, мала право скликати апелу і герусію, вести зовнішньополітичні справи, здійснювала нагляд за ілотами та періеками. Фактично К.е. була безконтрольною, що призводило до чисельних зловживань з боку ефорів.Той факт, що в Спарті існував представницький орган свідчить, що вона була республікою. Але наявність таких суто аристократичних органів як герусія та колегія ефорів, які реально контролювали владу, говорить про аристократизм притаманний цій республіці.Для суспільного ладу Спарти характерне тривале збереження пережитків первіснообщинного ладу і військова організація суспільства. Турбота про збереження солідарності се-ред невеликої кількості повноправних громадян Спарти, що панували над величезною масою поневоленого населення, пояснюється прагненням запобігти виникненню різкої майнової диференціації серед “рівних”, як називали себе спартіати. На це були спрямовані закони проти розкоші, які приписують ЛікургуУсі спартанці, які призивались в ополчення, були наділені земельними ділянками (клерами). У Лаконіці і Месенії їх налічувалось близько 10 тис. Клер вважався невідчужуваним володінням, а оскільки земля була власністю держави, то його не можна було продати, по-дарувати, залишити у спадок. Розміри ділянок були однакові для всіх, тим самим на основі економічної рівності стверджу-валась “община рівних”. Ділянки землі отримали й періеки – ремісники, крамарі. Образ життя спартанців від народження до смерті жорс-тко регламентувався. Із 7 років хлопчики виховувались у гімназіях під наглядом наставників – педагогів. Головна мета навчання і вихо-вання – підготовка майбутнього воїна. З 20 до 60 років спартанець вважався військовозобов’язаним і повинен був систематично вдосконалювати свої атлетичні та бойові навички. До 30 років він не мав політичних прав, йому належало в усьому дотримуватись порад свого опікуна, наставника.Спартанці носили однаковий одяг, користувались однаковим домашнім начинням, дотримувались стандарту, загальноприйнятої форми бороди та вус. До 30 років спартанець повинен був одружитися, інакше він щорічно під час релігій-ного свята підлягав побиттю з боку жінок.Соціальний статус жінок у Спарті був порівняно високий. Вони не знали багатьох господарських турбот, ілоти до-ставляли їм продукти, дітей виховувала держава.Єдність спартанців забезпечувалась спільними трапезами (сиситіями), під час яких прості громадяни та царі їли за одним столом і займалися груповими атлетичними вправами. Кожен вносив щомісячно натуральний внесок в общину. Той, хто не міг цього зробити, вважався “таким, що опустився”, і позбавлявся політичних прав.Військова справа була основним заняттям громадян. Їм заборонялося займатися ремеслом іторгівлею, оскільки це ганьбило їх, бо вважалося справою періеків.Періеки були особисто вільними, політичними правами не користувались, але в інших відносинах були правоздатними: могли набувати власність і здійснювати угоди, несли військову повинність. З боку держави над періеками був встановлений нагляд, що здійснювався спеціальними посадо-вими особами.
Найбільш багаточисельним прошарком населення були ілоти – представники переможених племен, що були перетворені в державних рабів. Своєї землі вони не мали, працювали на ділянці, що була виділена спартіату державою, мали своє господарство і знаряддя праці. Половину врожаю, одержаного з землі, ілоти віддавали власнику ділянки. У період військових дій вони залучались як допоміжна сила, але при цьому їм давали найпримітивнішу зброю, через що вони несли неви-правдано великі втрати. Своє панування над ілотами спартанці підтримували методами жорстокого терору. Ілоти могли бути відпущені на волю державою.Постійні військові заходи вимагали величезних витрат матеріальних і людських ресурсів, що, врешті-решт, стало причиною швидкого занепаду спартанської “общини рівних”. Її політична і суспільна структура не витримала натиску то-варно-грошових відносин.Спарта втратила свою самостійність, потрапила під вла-ду персів, потім македонців, а з 146р. до н.е. – Риму

 

1. Утворення римської рабовласницької держави. Реформи Сервія Тулія.

Заснування Риму історична традиція пов'язує з 753 роком до н.е. Об'єднання трьох племен — латин, сабін та етрусків, що оселилися біля річки Тібр, привело до утворення римського народу.Розвиток скотарства і землеробства викликав майнову диференціацію, появу приватної власності. Поступово виникає патріархальне рабство. Однак все ще велике значення мають родові установи: взаємне право спадкування, загальні земельні володіння членів роду, право носити родове ім'я і т.ін.
Була чітка організація структури римського народу: 300 родів об'єднувалися в 30 курій, 10 курій складали одну трибу, кожна триба, напевне, відповідала одному з трьох племен, що об'єдналися в римський народ. Управління, як і в Афінах, мало вигляд військової демократії: народні збори, сенат — рада старійшин, воєначальник — рекс.Вища влада належала народним зборам (куріатним коміціям), де кожна курія мала один голос. До компетенції народних зборів були віднесені найважливіші питання, які стосувалися інтересів усього римського народу.Сенат складався з родових старійшин (триста — за кількістю родів). Це був впливовий орган, який попередньо обговорював усі основні питання, що виносилися на народні збори. Усі рішення куріатних коміцій повинні були дістати схвалення сенату, сенат самостійно вирішував багато різних справ, що торкалися управління, зовнішньої політи­ки та фінансів.Рекс обирався на народних зборах. Рекс найперше був воєначальником, верховним жерцем, суддею. Межі його влади визначалися звичаями.
Другою групою римського населення були плебеї. Плебеї були вільними людьми, володіли майном, мали рабів, вони могли укладати угоди, захищати в суді свої інтереси. Але вони були позбавлені політичних прав у Римі: не мали права обіймати громадські посади, брати участь у народних зборах, користуватися завойованою землею. Не дозволялося їм і брати шлюб з патриціями.Перемога плебеїв зруйнувала замкнену римську родову організацію і розчистила тим самим шлях до утворення держави. А безпо­середнім виконавцем цього завдання став шостий рекс Риму Сервій Туллій (578-534 рр. до н.е.), реформи якого в VI столітті до н.е зруйнували родову організацію і привілейованості патриціїв, заверши­ли процес перетворення римської родової общини в державу.Сервій Туллій розділив все чоловіче вільне населення Риму — патриціїв і плебеїв — на п'ять класів залежно від майнового цензу. Кожен клас мав право виставити певну кількість військових одиниць — центурій (сотень) з відповідним озброєнням.
І клас - громадяни, майно яких оцінювалося (передусім земля) в 100 тисяч мідних асів. Утворював 98 центурій (з них 80 піших і 18 вершників)
ІІ - в 75 тисяч - 22 центурії (з них 2 допоміжні)
ІІІ - в 50 тисяч - 20 центурій
ІV - в 25 тисяч - 22 центурії (з них 2 допоміжні)
V – в 11 тисяч асів. - 30 центурій
Інші - дістали назву пролетарів – 1 неозброєна центуріяЦентурії були не тільки військовими, але й політичними одиницями. Завдяки реформі Сервія Туллія з'явився новий вид народних зборів — центуріатні коміції. Кожна центурія мала тут один голос, який подавав командир центурії — центуріон. Рішення центуріатних зборів набули сили закону.
Усього центурій було 193, і кожна з них мала один голос. Пер­ший клас, який мав 98 голосів, що становило понад половину від загальної кількості центурій, зосередив у своїх руках усю політичну владу. Голосування на центуріатних зборах починалося з першого класу і вершників, тому, при їхній одностайності, звичайно на цьому і завершувалося. Публічна влада, таким чином, відокремилася від усього народу.Другою частиною реформ Сервія Туллія стало проведення територіального поділу населення: - 4 міські - 17 сільських територіальних триб. У трибу входили всі римські громадяни — патриції і плебеї, — які проживали в даному територіальному окрузі. Підкорялися вони голові триби, який обирався на загальних зборах, за трибами проводили набір війська і стягували податок на військові цілі. Так сформувався ще один елементдержавного устрою.

 

1. Римська рабовласницька аристократична республіка.

Формально вищим органом влади часів Республіки вважалися народні збори (коміції). Вони були трьох видівГоловну роль відігравали центуріатні коміції, які були, по суті, зборами війська. Кожна центурія мала один голос. їх компетенція була досить широкою, вони вирішували питання війни та миру, прийма­ли закони, обирали вищих магістратів і т.д.
Другим видом зборів були трибутні коміції, в роботі яких брали участь мешканці територіальних триб. На них ухвалювали менш важливі рішення, обирали нижчих магістратів, розглядали скарги грома­дян. УIII столітті до н.е. вони отримали право прийняття законів.Існував ще третій вид народних зборів — куріатні коміції, в роботі яких брали участь тільки патриції. Втрачають політичні функції, а надалі зовсім зникають.Народні збори в Римі скликалися вищими посадовими особами, які і головували на них. У цілому ж рль коміцій усіх видів була другорядною.
Центром політичного життя був сенат. Сенат був постійно діючим органом, який завідував фінансами, чеканкою монети, розподілом провінцій, керував військовими справами, розглядав законопроекти, затверджував рішення народних зборів. Крім того, сенат мав зовнішньополітичні функції, займався питаннями релігії, затверджував вибори посадових осіб. У розпорядженні сенату знаходилася казна. Сенатори не обирались. Один раз на п'ять років особливі посадові особи - цензори, які обиралися один раз на п'ять років, складали списки сенаторів, провадили розподіл громадян за трибами, розрядами, центуріями, стежили за дотриманням норм моралі.
Важливою установою в Римській республіці була магістратура - сукупність службових осіб, які виконували різноманітні функції управління. Принципи магістратури: виборність, колегіальність, недовгочасність служби (обирались, як правило, на один рік центуріатними або трибутними коміціями), відповідальність перед народними зборами, безоплатність.Підрозділялися магістрати на ординарні (звичайні) і екстраординарні (надзвичайні).
Очолювали всю систему магістратур консули (їх було двоє). Вони стежили за виконанням законів, командували військом, головували в сенаті і в народних зборах, вирішували питання управління, користувалися правом відміняти рішення інших магістратів (крім трибунів) і т.д. До компетенції преторів, які спочатку були помічниками консулів, належало керівництво судочинством, право видавати загальнообов'язкові постанови. Крім названих, були ще нижчі магістрати: курульні еділи - поліцейські функції, нагляд за порядком у місті; квестори - керівництво державним казначейством, вели деякі кримінальні справи.Плебейські (народні) трибуни з'явилися в процесі боротьби плебеїв з патриціями. Обиралися народні трибуни з середовища плебеїв. Основним їхнім завданням було захищати економічні, політичні та особисті права плебеїв. Обирали щорічно двох, потім п'ятьох, потім десятьох трибунів на зборах плебеїв за трибами. Особа трибуна вважалася недоторканною, а самі плебейські трибуни дістали право накладати «вето» на рішення всіх ординарних магістратів (крім цензорів) і навіть сенату.Екстраординарні магістрати - ті, що діяли лише за певних умов (війна, повстання рабів тощо). До таких магістратів належав диктатор, який призначався консулами за постановою сенату на строк не більший, як шість місяців. На час діяльності диктатора всі інші магістрати підпорядковувалися йому, «вето» плебейського трибуна не діяло. Розпорядження диктатора не підлягали оскарженню, і за свої дії він не відповідав. Диктатор сам призначав свого, помічника - начальника кінноти, який був ще одним екстраординарним магістратом.Спочатку постійної армії не було. Усі повноправні громадяни віком від вісімнадцяти до шістдесяти років, що відповідали майновому цензу, повинні були брати участь у воєнних діях, маючи власну зброю і харчі. У ІІІ столітті до н.е. з'являються вже легіони із союзників, добровольцям виплачують гроші. Армія стає постійною організацією. У 107 році до н.е. консул Марій, зберігаючи військову повинність римських громадян, дозволив набір добровольців, які отримували зброю і платню. Легіонери одержували також частину військової здобичі. Реформа істотно змінила соціальний склад армії - основну її частину становили тепер представники незаможних верств населення. Армія ставала професійною, а тому самостійною політичною силою, а воєначальник - значною політичною фігурою

 

1. Державний лад Риму в період імперії.

У І ст. до н.е. усі протиріччя рабовласницького Риму загострюються, що загрожує існуванню римської держави. Наступає так званий період громадянської війни, відбуваються величезні повстання рабів. У середині панівної верхівки виникають серйозні протиріччя між інтересами великих землевласників і фінансової аристократії. Боротьба іде між трьома партіями:оптиматами(спадкова землевласницька аристократія), вершниками(торгівці, лихварі,банкіри, відкупники та ін.) і популарами(представники інтересів міського і сільського плебсу-дрібних землевласників, ремісників).Усі ці обставини сприяли переходу Риму від республіки до монархії. Перехід цей відбувався поступово і ділився на дві частини: принципат і домінант. Етап принципату називається так через титул особи, яка стояла на чолі Риму-принцепса. З точки зору організації державного механізму цей етап є перехідним від республіки до імперії. У руках принцепса поступово зосереджується необмежена влада, і одночасно з цим продовжують діяти республіканські установи, які перебувають у залежності від принцепса.Принцес був головнокомандуючим армією, оголошував війну і укладав мир, управляв провінціями. Він мав право вето на розпорядження магістратів, виконував функції цензора, а також судді. Народні збори поступово втрачають будь-яке значення. Сенат зберігав деякі повноваження, але уже з ІІ ст. до н. е. його роль полягала у механічному затвердженні позицій принцепса. Магістрати обиралися сенатом із осіб, запропонованих принце псом, і не мали якогось впливу на хід державних справ. У ІІІ ст. Римська імперія переживає розпад рабовласницької системи господарювання. Класові протиріччя ще більше загострюються. Римська держава останнього етапу свого розвитку очолюється імператором –домінусом (владикою). У 395 р. стався поділ Рим. Імперії на дві половини- Західну і Східну.У період імперії старі республіканські установи зникають. Управління державою зосереджується у руках декількох основних відомств, керівники яких призначаються імператором. Влада імператора є необмеженою і божественного походження. Йому належить законодавча влада. Він обирає собі найближчого помічника, який має титул цезаря. Цезар є спадкоємцем імператора. Найголовнішим після імператора органом, що розглядав найважливіші державні справи і готував законопроекти, була державна Рада при імператорі.
Суспільний лад Рим. Імперії характеризується розвитком великого землеволодіння, що почалося ще у період республіки. Велике землеволодіння набуло двох основних форм: латифундії(оброблялись за допомогою рабської праці), а сальтуси (орендарями).
Припинення в ІІ ст.. нових завойовницьких війн і невеликий приріст рабів призвели до їх зменшення. Рабська праця стала дорожчою, а тому їх власники, почали виділяти рабам земельні наділи, обкладаючи їх оброками і різними повинностями. Такі ж наділи здавались і вільним селянам. І ті і другі називались колонами.У 476 р. варварський вождь Одоакр позбавив влади останнього римського імператора,який за іронією долі мав ім`я легендарного засновника Риму і зменшене ім`я засновника імперії- Ромула Августула.

 

1. Правове становище населення в Стародавньому Римі.

Правосуб'єктність (caput), у рабовласницькому Римі визначалась трьома станами (статусами): свободи, громадянства і сімейного стану. За статусом свободи населення Риму поділялось на вільних і рабів; за статусом громадянства вільні утворювали п'ять груп: римські громадяни, латини, перегріни, вільновідпущеники і колони; за сімейним станом — глави родин та інші члени родини. Стани могли змінюватися (римський громадянин міг бути обернений в рабство або перегрій одержати статус римського громадянина тощо) і тоді відповідно змінювалась правосуб'єктність. Зміна статусів дістала назву capitis demi-nutio.1) Стан свободи (status libertatis) — це головний з правових станів: є свобода — є певний мінімум прав, немає свободи — немає абсолютно ніяких прав. Тому найістотніші зміни в стані свободи могли призвести до одного з таких наслідків: набуття свободи (раб, відпущений на волю); втрати свободи (вільна людина, продана в рабство).Такі зміни дістали назву capitis deminutio maxima, тобто найбільші зміни, що призводили до набуття статусу суб'єкта права (особи) чи до його повної втрати.2) Стан громадянства (status civitatis) відносив вільну людину до однієї з вищезазначених груп. Зміна цього статусу призводила лише до зміни громадянства: латини, перегріни могли бути римськими громадянами і, навпаки, римський громадянин міг бути вільновідпущеником (через рабство). Ці зміни правового статусу називали середніми (capitis deminutio media), вони впливали лише на обсяг прав; перегрій, що став римським громадянином, набував більших прав, а римський громадянин, що втратив цей статус (але не свободу), певною мірою обмежувався в правах. Однак зміни в цьому статусі не призводили до повної втрати правосуб'єктності.3) Сімейний стан (status familiae) поділяв вільних на дві групи: осіб свого права (persona sui juris) — глави родини (pater familias) та осіб чужого права (persona alieni juris). До останніх належали всі інші члени сім'ї — так звані підвладні, оскільки вони перебували під владою pater familias.

 

1. Періодизація та загальна характеристика римського рабовласницького права.

Право Стародавнього Риму, виникнення якого було пов’язане з глибинними процесами, що мали місце у римського суспільстві та державі, пройшло у своєму розвитку три періоди.1. Найдавніший період (VI — середина III ст. до н. е.). Римське право цього періоду характеризувалося ще полісною замкнутістю, архаїчністю, нерозвиненістю й сакральним характером основних інститутів.2. Класичний період (середина III ст. до н. е. — кінець III ст. н. е.). Саме протягом даного періоду римське право поступово звільнялось від залишків патріархальності та релігійності й перетворювалося в світську юридичну систему, що характеризувалася більш високим рівнем розробки не тільки рабовласницьких, але й інших універсальних людських відносин. Досконалість цієї правової системи знайшла своє вираження і в юриспруденції, яка дала світові зразки глибокого правового аналізу і високої юридичної техніки.3. Посткласичний період (IV—VI ст.). У цей час, у зв’язку із занепадом рабовласницького суспільства й державності, римське право практично перестає розвиватися, несе на собі відбиток загальної економічної й політичної кризи. Зміни, які відбувалися в ньому в цей час, були пов’язані, передусім, з його систематизацією і поступовим пристосуванням до нових феодальних відносин, які формувалися.

 

1. Джерела та основні риси права Риму найдавнішого періоду.

1. Найдавніший період (VI — середина III ст. до н. е.). Римське право цього періоду характеризувалося ще полісною замкнутістю, архаїчністю, нерозвиненістю й сакральним характером основних інститутів.Архаїчний період характеризується як етап початкового формування римського права. У цей період відбувається становлення головних видів джерел римського права, перехід від звичаїв, звичаєвого права до державного законодавства та заснованої на ньому постійної судової практики.У 367 р. до н. є. була введена посада міського претора. З 242 р. до н. є. почали обирати претора перегринів. Завдання преторів полягало в наданні допомоги консулам, а за їх відсутності — у виконанні обов'язків останніх. Як і консул, претор міг скликати народні збори, засідання сенату, мав право голосувати у них. Поступово в їх руках зосереджувалася судова влада. Претор почав здійснювати правосуддя в Римі, до його функцій належало право проголошувати едикти в судових справах, що відіграло значну роль у розвитку римського приватного права. З введенням посади претора пов'язаний кінець архаїчного періоду. Важливими видами джерел права у цей період були: звичаї, правові звичаї, царські закони, закони.

 

1. Закони ХІІ таблиць – пам’ятка права рабовласницького Риму.

Першою правовою пам'яткою Риму вважаються Закони XII таблиць (V ст. до н. е.), прийняття яких стало результатом вагомої перемоги, здобутої плебеями у боротьбі з патриціями. Характерною озна­кою давнього квірітського права був формалізм. Недотримання обряду набуття т. зв. res mancipi (5-7 свідків, накладання руки на покупку, покладення суми на вагу), навіть якщо йшлося про несуттєві дрібниці, вело до визнання угоди недійсною, незалежно від сплати суми. До res mancipi належали земельні наділи, раби, робоча худоба, будівлі і сіль­ські сервітути. Усі інші товари складали т. зв. res пес mancipi, їх набуття не вимагало специфічного обряду «накладання руки» в присутності свідків.Земля була колективною власністю - ager publicus. У приватну власність сім'ям було роздано, за легендою ще Ромулом, лише по 2 югери (0,5 га), у користування отримували поле 20 югерів (5 га). Після завоювань земля підлягала зрівняльному перерозподілу. Герої отримували додаткові наділи. Держава стежила, щоб не допускався небажаний перерозподіл землі, наприклад, від патриціїв до плебеїв.Існувало боргове рабство (до 326 р. до н. е.), однак у разі виплати боргу такий раб повертав собі волю. Боргове рабство у Римі було скасовано аж через 268 років після реформи Солона в Афінах.Майно вважалося колективною власністю сім'ї, але розпоряджатися ним мав право лише pater familias (батько сім'ї), після його смерті майно ділилося між агнатами - кровними чи прийомними членами родини. Дочка переходила у сім'ю чоловіка без прав на спадок, це ж стосувалося її нащадків, онуків pater familias. Залежності від живого батька син міг позбутися лише після трикратного символічного продажу у рабство, без збереження права на успадкування майна.Шлюб укладався у різних формах - купівлі «накладанням руки» або sine manu (майно у роздільній власності подружжя, шлюб щороку поновлюється після 3-денного відлучення - інакше за терміном давності (1 рік 1 день) дружина стає «власністю» чоловіка).Закони XII таблиць найважчими злочинами, що каралися смертною карою, вважали зраду держави, потраву чужого врожаю, підпал будинку чи поля, злісні наклепи та злісне кривосвідчення. За нічну крадіжку злодія можна було вбити на місці, за денну - він потрапляв у рабство до потерпілого.Вищі магістрати самі вирішували, що є злочином або таким не виступає. Тілесні покарання (крім смертної кари) не застосовувалися. Вільний за злочин міг відкупитися, раб відповідав життям. Крім того, для страти вільного громадянина вимагалося рішення центуріатних коміцій. За засудженими вільними зберігалося право апеляції до народних зборів.Основною формою захисту порушених прав за законами XII таблиць була безпосередня розправа потерпілого з порушником. Спійманого на місці злочину потерпілий міг скалічити чи убити на місці. Пізніше ці функції перебере на себе держава.Оригінали XII таблиць не збереглися (знищені у 387 р. до н. є. під час нападу галлів). Уявлення про них маємо з фрагментарних уривків із творів більш пізніх авторів. Закони XII таблиць були виставлені на головній площі міста. Отримання громадянських прав у 18-річному віці супроводжувалося перевіркою знання молодим римлянином цих законів.

 

1. Джерела й основні риси права Риму класичного періоду.

класичний (17 р. до н. є. — 284 р. н. є.); В основі класичного римського права лежать вчення про природне право та принципи справедливості і гума­нізму. До цього періоду відносять розквіт римської юридичної науки та судової юриспруденції. В кінці класичного періоду римсь­ке право досягає найвищого ступеня розробки та досконалості. Інститути права класичної епохи набули логічно та юридично закінченого вигляду і системи, стають зразком для приватного права взагалі. Джерела права в цей період — постанови сенату та діяльність юристів.В класичний період глибоку й тонку розробку отримало римське приватне право. Воно досягло найвищого для свого часу рівня юридичної техніки, мало великий вплив на наступну історію права.Центральне місце в римському приватному праві займало правове регулювання речових відносин. З практичною метою римські юристи використовували різні класифікації речей. Це був поділ речей на:— манциповані й неманциповані;— рухомі та нерухомі;— вилучені з цивільного обігу й не вилучені;— одільні та неподільні тощо.Нові, більш складні умови життя, розширення території Римької держави викликали появу нових видів права власності. Квіритська власність, пов'язана з римським громадянством, мала багато незручностей і тому, в межах преторського права, було розроблено конструкцію так званої преторської, або боніторної власності. Для захисту прав бонітарного власника претори використовували й інститути давності набуття.З розширенням кордонів Римської держави й зростанням чисельності іноземців отримали також визнання й правовий захист провінційна власність (для римських громадян) і власність перегрінів.У класичний період право зобов'язань було найбільш розробленою частиною римського права. Воно виступало як юридична форма майнового обігу та як засіб покарання за порушення особистих і майнових прав. Отже право зобов'язань регулювало ту сферу цивільно-правового життя, яка охоплювала різноманітні конкретні потреби людей, встановлювало між ними такі юридичні зв'язки, за якими одна особа могла вимагати від іншої певної дії або утримування від дії.Важливе значення мали розроблені юристами загальні положення про договір (контракт), серед яких: наявність обопільної згоди сторін, добровільність, відсутність обману або погрози. Договори розглядались як непорушні, їх необхідно було суворо дотримуватись.Усі договори, за класифікацією римських юристів, розподілялись на 4 групи. Підставою для такого поділу була різниця в умовах і формі укладання угоди.1. Вербальні — це ті договори, юридична сила яких виникала внаслідок певної словесної формули.2. Літеральні — укладання яких вимагало письмової форми.3. Реальними були договори, необхідною умовою виникнення яких виступала, крім простої угоди між сторонами, передача речі одним контрагентом іншому4. Консенсуальні — договори, засновані на простій неформальній угоді.Подальшого розвитку у класичний період отримали й зобов'язання з деліктів. З одного боку, відбувався процес перетворення низки приватних деліктів у публічні (злочини), з іншого — з'являлися нові види приватних деліктів (обман, погроза тощо).Давньоримське право закріпило патріархальну сім'ю, яка була пов'язана із суспільством і державою через її голову.Характерною рисою класичного періоду є прогресування розкладу патріархальної сім'ї. Поширення шлюбу з необмеженою владою чоловіка вже до II ст. н. е. значно зменшилося, а проживання дружини в будинку чоловіка протягом року вже не спричиняло автоматичного виникнення влади чоловіка. Ставала поширеною нова форма шлюбу без чоловічої влади. Жінка, одружуючись так, не поривала зі своєю колишньою сім'єю, зберігала певну майнову самостійність, отримувала деякі права відносно дітей.Шлюб без чоловічої влади міг бути легко розірваний за взаємною згодою сторін, а також на вимогу однієї з них. На загальному фоні кризи римського рабовласницького суспільства слабшали й сімейні зв'язки, розлучення стали звичайним явищем. Значного поширення набув так званий конкубінат — неоформлене постійне співжиття чоловіка й жінки. Прагнучи подолати негативні явища у сфері сімейних відносин, імператор Август видав закон, який передбачав санкції за безшлюбність і бездітність. Навіть із двох консулів перевагу по службі отримував той, у кого було більше дітей.В класичний період пом'якшення суворої батьківської влади, що скріплювала раніше патріархальну сім'ю, визначило і основні напрямки розвитку спадкового права. Преторським едиктом значно розширювалося коло спадкоємців за законом. Крім підвладних членів сім'ї (агнатів) спадкоємцями ставали, зокрема, когнати аж до шостого коліна рідства, дружина, яка пережила чоловіка й ін. Ослаблення минулого значення агнатської системи родичання й визнання в спадковому праві когнатського, заснованого на кровному зв'язку, було поступово закріплено в імператорському законодавстві.Преторський едикт змінював і форму заповіту, встановлення якого вже не вимагало використання складної процедури (за допомогою «міді й ваги»). Заповіт, як правило, став складатися не в усному, а в письмовому вигляді, але з дотриманням певної форми. Лише солдатські заповіти в період принципату не вимагали формальностей.У республіканський період з'являються поняття провина, необережність і випадок. Такою, що каралася, була тільки умисна дія, що містила в собі склад злочину. Тому, наприклад, необережне вбивство не спричиняло покарання. У період монархії стали притягувати до кримінальної відповідальності й за необережні дії подібного роду.Під час республіки замах не відокремлювався від здійснення злочинної дії й карався так само, як і злочин. В монархічний період проводилася різниця між цими діями, й юристи стали рекомендувати більш м'які заходи покарання при замаху на злочин, який не було доведено до кінця. Винятком з цього стала змова проти існуючого ладу, яка вважалася злочином навіть у тому випадку, коли було прийнято тільки рішення, а справу не здійснено.Була караною і співучасть. Співучасник, який сприяв виконавцеві допомогою й радою, зазнавав однакової міри покарання з виконавцем. З'явилося поняття осудності. Встановлювалося точне поняття необхідної оборони, яка допускалася тільки в тому випадку, коли потерпілому загрожувало насильство.Разом з цим треба відзначити існування такого пережитку самосуду, як убивство батьком заміжньої дочки і її коханця, застигнутих на місці «злочину». Чоловік, як правило, цим «правом» не користувався. Він міг убити коханця тільки в тому випадку, якщо останній був «низького» походження.Досить характерним для цього періоду було розширення кола публічних злочинів унаслідок включення в нього цілої низки злочинів, що вважалися раніше приватними, а також зовсім нових. Публічні злочини розподілялися на чотири категорії:1) злочини проти держави;2) проти релігії;3) проти моральності;4) проти приватних осіб.До першої групи, крім зради й озброєного опору владі, були додані злочини, передбачені низкою спеціальних законів «про образу величності», виданих в І ст. до н. е. За часів республіки за цими законами переслідувалися: замах на безпеку держави, образа величності римського народу, нанесення збитку державі, опір интерцессії трибунів або виконанню магістратами їх функцій і т. д. При розгляді справ за цими злочинами бралися до уваги свідчення жінок, а наклепники залишалися непокараними.В монархічний період поняття цих злочинів суттєво розширилося. До них відносилося все те, що ображало персону принцепсів, причому не тільки дії, але слова, жести, навіть думки й мрії. Крім «образи величності» римського народу, а потім принцепса, до злочинів проти держави відносилися: казнокрадство, хабарництво, використання недозволених коштів під час виборчих кампаній і участь в організаціях, які переслідували ці цілі, спекуляція продовольством і участь в торгових кампаніях подібного роду, участь в союзах або організаціях, не дозволених імператором, підробка монети, користування фальшивими засобами й вагою Злочини, що віднесено до другої групи, (проти релігії), були переважно характерні для часів монархії, в республіканський же період переслідування зазнавали будь-які виключно зухвалі злочини проти встановлених вірувань і культу, а також святотатства. Характерно, що подібного роду дії переслідувалися більше в адміністративному, ніж у судовому порядку.До злочинів третьої групи (проти моральності) відносилися: перелюбство, тобто співжиття з чужим чоловіком, звідництво, кровозмішення, багатомужество, гомосексуалізм та ін.До публічних злочинів проти приватних осіб були віднесені: вбивство, підпал, насильство, насильне обернення в рабство вільних людей і захоплення чужих рабів без згоди їх господарів, лжесвідчення, стягування за борги відсотків понад встановленої норми. Так само до категорії публічних злочинів проти приватних осіб були віднесені в цей період різні види кваліфікованої крадіжки: крадіжка зі зломом, нічна крадіжка, крадіжка в лазнях, крадіжка худоби та ін.До четвертої групи приватних злочинів відносилися: крадіжка, грабіж, який раніше не відокремлювався від крадіжки, тілесні ушкодження, образа особи й пошкодження чужого майна. Проти грабіжника можна було порушити або кримінальне переслідування, або цивільний позов. Але поєднання того й іншого не допускалося.

 

1. Римське рабовласницьке публічне та приватне право.

Сутність поділу права полягає в тому, що в кожній системі права є норми, які покликані забезпечувати насамперед загальнозначущі публічні інтереси, тобто інтереси суспільства, держави в цілому, а є норми, які захищають інтереси окремих осіб, перш за все — приватних власників. Тому сфери суспільних відносин, які пов'язані з державними або приватними інтересами, є предметом регулювання публічного і приватного права. Виходячи цього можна дати і їх визначення.Публічне раво — це сукупність норм, предметом регулювання яких є сфера публічних (державних) інтересів. Це передусім норм конституційного, адміністративного, кримінального, фінансового, процесуального права. Тут юридичний пріоритет має воля органів державної влади, котра, однак, у першу чергу спрямована на захист інтересів особи і населення країни в цілому.Приватне право — сукупність норм права, предметом регулювання яких є сфера приватних, індивідуальних інтересів. Це норми цивільного, торгового, підприємницького та інших галузей права. Тут юридичний пріоритет належить волі приватних осіб, громадян, їх об'єднань, регулювання відбувається на засадах ко­ординації, тобто за принципами юридичної рівності, автономії.Між публічним і приватним правом нема неперехідних кордонів. Вони взаємопов'язані між собою. Ті функції, які вони виконують, зрештою відповідають інтересам усіх. Тому приватне право фактично не існує без публічного, оскільки публічне покликане охороняти і захищати приватні відносини. Приватне право ґрунтується на публічному, без якого воно могло б бути знецінене. Окрім того, в процесі історичного розвитку грані між ними в ряді сфер суспільного і державного життя стираються, виникають змішані публічно-правові і приватно-правові відносини (наприклад, з питань соціального, трудового та іншого права). Разом з тим, на сьогодні публічне і приватне право лишаються фундаментальними вихідними частинами дійсно демократичної правової системи.

 

1. Римське кримінальне право періоду республіки.

спочатку поняття публічного та приватного правопорушення, злочину в римському праві не існувало. Всяке порушення охоплювалося поняттям delictum (правопорушення) незалежно від того, які блага при цьому порушувалися, чиї інтереси воно зачіпало і в якому порядку переслідувалося. Спробу уніфікувати норми, що передбачають покарання за основні правопорушення, зробив Аквілій, прийнявши у III ст. до н. є. закон, однак і він не передбачав розрізнення публічних і приватних деліктів. Загострення класових та суспільних протиріч, падіння традиційної моральності наприкінці доби республіки змушують державу вжити низку заходів для жорсткішого захисту публічних і приватних інтересів. Певна річ, це вимагає створення більш чіткої системи норм, що регулюють дані відносини та забезпечують виконання охоронної функції. Поступово конституюються інститути, які пізніше дістали назву карно-правових. При цьому слід звернути увагу на те, що поняття карного права як галузі римська юриспруденція не виробляє, хоч засади карного права формуються та вдосконалюються досить активно. Йдеться про сукупність принципів та норм, що визначають покарання за правопорушення. Покарання бере на себе держава, визначаючи для цього коло найбільш небезпечних (з її погляду) правопорушень. Такі правопорушення можуть стосуватися не тільки сукупного (державного) інтересу, а й окремих (приватних) інтересів. Однак за ознакою серйозності правопорушення вони об'єднуються в одну групу, оскільки у кінцевому підсумку посягають на публічний правопорядок. Вони дістають назву — delictum publicum (публічних деліктів), на відміну від правопорушень приватного права — delictum privatum.Правопорушення, що стосувалися сфери публічних інтересів, називалися також crimen (злочин), чим підкреслювалася суспільна небезпечність таких деліктів.
Поступово формується система норм, що передбачають покарання за публічні делікти, визначаються умови застосування та критерії тяжкості покарання. Злочини класифікуються за різними ознаками. Зокрема, вони поділяються на ординарні (crimen ordinaria) і екстраординарні, або ж надзвичайні (crimen extraordinaria). Відмінності між ними полягали у такому. По-перше, розрізняли їх не за змістовними (характер злочинних дій, їх спрямованість тощо), а за формальними ознаками — час та спосіб регламентації наслідків нормами права. Ординарними вважалися злочини, які були передбачені нормами jus vetus («старим» правом), що містили точно визначений перелік найменувань правопорушень з суворо формалізованим визначенням змісту противоправних дій. Усі подальші зміни у розумінні сутності та змісту того чи іншого злочину повинні були не виходити за рамки первісних визначень. Екстраординарні злочини передбачалися нормами, що були створені едиктами імператорів. Видаючи едикти, імператори не були обмежені суворими формальними вимогами і тому встановлювали перелік обставин, що тягли пом'якшення або обтяження відповідальності порушника, на свій розсуд. По-друге, за ординарні злочини могли застосовуватися лише заходи покарання, які були передбачені тим давнім законом, де вперше було встановлено покарання за вчинення зазначеної дії. За злочини екстраординарні застосовувалися різні заходи покарання залежно від розсуду судді згідно із загальним положенням: «...тому, хто розглядає crimen extraordinaria, дозволяється виносити такий вирок, який він хоче — тяжчий або легший — але такий, щоб не виходив за межі помірності». Тим самим визначення покарання за екстраординарні злочини вимагало більш складної оцінки правопорушення: треба було не лише встановити факт злочину, а й оцінити сукупність суб'єктивних та об'єктивних обставин його вчинення. При кваліфікації правопорушення з'ясовували сукупність обставин, однаково важливих для визнання дії злочином: causa (мета), persona (суб'єкт, особа), loco (місце), tempore (час), qualitate (властивість), quantitate (обсяг вчиненого), evenni (наслідок). При цьому «суб'єкт злочину» в загальному розумінні був поняттям дуже широким — ним не могли бути тільки боги. Отже, злочинцем не обов'язково мала бути людина: злочин міг бути здійснений тваринами, а у християнську епоху — дияволом, що діє через посередництво тварини або іншої матеріальної субстанції. Натомість оцінка суб'єкту злочину (особи злочинця) у вузькому розумінні вимагала з'ясування того, «чи міг він вчинити злочин, чи не вчиняв злочинів у минулому, чи діяв свідомо і при здоровому глузді». Головна увага приділялася визначенню того, що фактично вчинено, і ставленню злочинця до вчиненого, а також тому, чи є злочинець суспільно небезпечним взагалі. Іноді висувалися також спеціальні вимоги до суб'єкта. Наприклад, жінка або дитина не були суб'єктами «замаху на величність», негромадянин Риму не міг бути суб'єктом посадових злочинів. Серед інших обставин оцінки злочину важливе значення мали характер і суспільна небезпечність дії. Злочин у римському праві вважався суворо індивідуалізованою дією: не визнавалися злочинами правопорушення, вчинені групою. Якщо ж злочин був вчинений колективом осіб, кожному співучаснику ставили у провину лише його власні дії. Злочином визнавалася тільки активна дія: не можна було вчинити злочин бездіяльністю.

 

1. Джерела й основні риси права Риму посткласичного періоду.

У період домінату, в зв'язку з глибокою кризою рабовласницької системи, римське право зазнало деяких незначних змін, але його основні інститути практично зберігалися в незмінному вигляді. В цей час найбільше змінювалися джерела права, серед яких значно зростала питома вага законодавства імператорів. У зв'язку з встановленням всевладдя імператорів, нові покоління юристів почали втрачати право давати обов'язкові консультації, позбавлялися можливостей формулювати нові правові норми, як це вже раніше сталося з преторами. Зменшувалося число класичних юристів, праці й думки яких раніше вважалися джерелом права. У 426 р. юридична сила була визнана лише за творами п'яти юристів: Папініана, Павла, Ульпіана, Модестіна й Гая. Судді повинні були виявляти загальну думку цих юристів, а в разі розбіжності між ними — дотримуватися думки більшості. У разі рівності голосів вирішальною визнавалася думка Папініана, якщо ж в цьому випадку Папініан не висловлювався, суддя міг діяти самостійно. Втрата римським правом минулого динамізму, стирання меж між цивільним і преторським правом, внаслідок чого цей розподіл в єдиному імператорському законодавстві втратив своє значення, створили сприятливі умови для проведення кодифікаційних робіт. Особливо жваво роботи по систематизації права велися в Східно-Римській (Ромейській) імперії. Тут: — в кінці III ст. н. е. були складені приватні збірники римського права — Кодекс Грегоріана й Кодекс Гермогеніана, до яких увійшли справжні тексти імператорських законів, прийнятих в період з 196 по 365 р. нашої ери; — в 438 р. здійснено першу офіційну кодифікацію імператорських конституцій (Кодекс Феодосія). Особливістю цього збірника було те, що він включав в себе тільки чинне імператорське законодавство; — в 528—534 рр., у період правління імператора Юстиніана І, який започаткував важливі політичні і правові реформи, здійснено всеосяжну систематизацію римського права. Одним з найбільш послідовних прагнень Юстиніана було бажання відродити правила давньої римської юридичної культури, повернути юстицію до канонів класичного права. Особливу роль в цьому мала відіграти нова юридична культура, носіями якої виступали найвідоміші юридичні школи в Константинополі, Афінах, Бейруті. Основним шляхом досягнення цієї мети, на думку Юстиніана, повинна була стати всеосяжна систематизація джерел старого і нового права, причому цій систематизації споконвічно передбачалося надати значення єдино дозволеного на майбутнє зводу права, щоб усунути різночитання, протиріччя і суб'єктивні тлумачення, які не узгоджувалися із самим духом централізованої імператорської юстиції. У лютому 528 р. для цих цілей була створена державна комісія під керівництвом видатного юриста того часу Трибоніана, яка до 534 р. підготувала т. зв. Звід законів Юстиніана. Він складався з трьох різних за обсягом, принципами упорядкування й, частково, за характером розглянутих у них питань, частин: Дигести, Інституції і власне Кодексу. 1) Дигести, або Пандекти, найбільш значна за обсягом частина Зводу. Вони представляли систематичну компіляцію цитат — у скороченні або навіть у детальному викладі — із робіт класичних римських юристів. Всього в Дигестах нараховується 9142 фрагменти з майже двох тисяч творів, що належали перу 39 римських правознавців I—V століть. У більшості випадків упорядники зробили певні посилання на назви й навіть на розділи використаних праць. Це сприяло тому, що Дигести стали свого роду юридичною енциклопедією римської юриспруденції, особливо важливої тим, що про більшість юристів, їхні праці й погляди, відомо тільки з цих уривків. Проте компіляція відображала пріоритети імператорської юстиції пізніших часів: найбільша частина тексту припала на витяги з творів Ульпіана, Павла, Папініана, Помпонія, Тая, Модестіна, Юліана. Дигести розподілялися на 50 книг з різних юридичних тем, всередині книг — на титули й на фрагменти. Фрагменти також розподілялися не довільно. Спочатку систематизувалися уривки, що коментували юридичні питання, описані в класичному творі юриста Сабіна з цивільного права, потім тлумачення на преторський постійний едикт, потім — практичні рекомендації й розгляд казусів по творах Папініана. У деяких титулах Дигест був і особливий арреndix — додаток. Важливою особливістю змісту Дигест стало те, що упорядники нерідко наводили різні точки зору на одне й те ж юридичне питання або на одну і ту ж правову норму стародавнього права, а використані казуси аналізувалися з позицій двох найбільш визначних юридичних шкіл класичної юриспруденції — сабініанців і прокульянців. Це охороняло наведені уривки від зайвого догматичного до них підходу і сприяло тому, щоб право не омертвіло надалі. В цілому Дигести були систематизовані за сімома умовним частинами: — у першій (кн. 1—4) розглядалися загальні питання права й вчення про права осіб; — в другій (кн. 5—11) — про право осіб на свої власні і на чужі речі, про захист права власності; — у третій (кн. 12—19) — про зобов'язання двох сторін або зобов'язання, що виникають зі взаємної довіри; — у четвертій (кн. 20—27) — про забезпечення зобов'язань, витрати й позови з зобов'язань, про обов'язки з сімейних і опікунських прав; — у п'ятій (кн. 28—36) — про заповіти; — у шостій (кн. 37—40) — про різні питання, що вирішувалися за суддівським розсудом; — у сьомій (кн. 44— 50) мова йшла головним чином про карне й публічне право. Найбільш цікавою є заключна, 50-а книга Дигест, у якій були систематизовані не стільки юридичні оцінки або роз'яснення вузькоправових інститутів, скільки давні юридичні правила, прислів'я і зафіксовані класичними юристами ще більш давні звичаї (які мали своїм корінням священні римські закони). 2) Другою частиною Зводу був Кодекс. Його основою став ранній Кодекс Феодосія, і, так само як у попередньому, тут систематизувалися тільки чинні імператорські конституції — усього більше 4 тисяч. Кодекс складався з 12 книг і 765 титулів, тексти конституцій наводилися, як правило, у своєму повному обсязі й з вказівками на час та імператора, за правління якого були видані. На відміну від Дигест, присвячених в основному приватному праву, Кодекс систематизував норми публічного права й церковних справ. У 1-й книзі кодифікувалися постанови, що стосувалися церковного католицького права, джерела права недержавної служби. У книгах 2—8-й — акти імператорів про цивільні права і судочинство. У 9-й — з кримінального права. У 10—12-й — з державного управління, фінансів і т.п. Після офіційного оприлюднення Зводу в трьох частинах, подальший розвиток законодавства Юстиніана не зупинився. Було прийнято ще чимало актів, у яких закріплювалися істотні зміни в сфері церковних справ, спадкового та сімейного права. Після смерті імператора його законодавчу спадщину зібрано також під загальною назвою Новел, що згодом стали розглядатися як четверта частина Юстиніанового Зводу, хоча ніколи не мали такого офіційного значення.
3) Інституції подавали систематизований виклад загальних правових принципів, як вони розумілися в римській юридичній традиції, і основних інститутів, головним чином, приватного права. Формально вони повинні були служити офіційним джерелом для початкового вивчення права, але в силу того значення, яке надавав Юстиніан проведеній кодифікації, узагальнені догматичні визначення набули сили закону.
Основними джерелами при упорядкуванні Інституцій стали однойменний твір класичного юриста Гая, а також твори юристів Флорентина, Марсіана, Павла й Ульпіана. За традицією, упорядники розділили Інституції на 4 книги.
У першій книзі даються загальні відомості про правосуддя й право, про правовий статус осіб, про вільновідпущеників, про шлюб, батьківську владу, опіку й піклування.
Друга книга присвячена речовому праву. У ній докладно розглядаються нові засоби розподілу і придбання речей, їх властивості. Тут же говориться про заповіти й легатів.
До третьої книги включені титули, що відносилися до успадкування без заповіту, ступеня когнатського родства тощо. У цій же книзі викладаються загальні положення про зобов'язання й обставини укладання договорів, висвітлюються окремі їх види.
На відміну від Інституцій Гая зобов'язання з деліктів включені в четверту книгу, де особливо докладно розглянуто закон Аквілія про відшкодування збитків. Далі розбираються питання захисту прав (різні види позовів й інтердиктів).У заключній частині Інституцій Юстиніана додані два титули, де перераховані обов'язки людей і різні види злочинів, які особливо були розроблені в імператорському законодавстві (образа його величності, прелюбодіяння, батьковбивство, підробки тощо).
Як історичне джерело Інституції Юстиніана мають меншу цінність, ніж Дигести і Кодекс Юстиніана, але вони характеризуються й безсумнівними позитивними моментами — систематичним, стислим і чітким викладом правового матеріалу з широкого кола питань. Справжній текст Інституцій Юстиніана не зберігся, найдавніша копія відноситься до IX століття.
Здійснена імператором Юстиніаном І, що здобув собі слави найвидатнішого законодавця всіх часів і народів, кодификація римського права заклала основу для подальшого розвитку права.

 

1. Кодифікація Юстиніана.

У 528-534 рр. імператором Східної Римської імперії Юстиніаном з метою систематизації великої кількості правових джерел та зміцнення за допомогою неї тогочасних майнових відносин, імператорської влади й офіційної церкви було здійснено кодифікацію римського права імператорського періоду. У 528 р. було створено спеціальну комісію в складі 10 найвідоміших юристів Стародавнього Риму на чолі з Трибоніаном. Результатом її роботи стали декілька збірок римського права, що пізніше стали єдиним Зведенням законів. 
Складовими частинами кодифікації Юстиніана були: 
• Кодекс Юстиніана (перше видання 529 р., друге — 534 р.) 
із 12 книг - зібрання законодавчих постанов римських імператорів 
II — поч. VI століть; І, IX, X, XI, XII книги були присвячені римському 
публічному праву, а ІІ-УШ - приватному; 
• Цигести, чи Пандекти в 50 книгах — зібрання уривків (коментарі 
до них) майже з 1500 творів 39 найвідоміших римських юристів, 
переважно, П-ІІІ століть; цей твір має чітку структуру: книга 1 містить матеріал про форми права, про правовий статус осіб і посадовців; книги 2-46 присвячені приватному праву; книги 47-48 - кримінальному праву; книга 49 - апеляціям, фіскальному праву; книга 50 -юридичним дефініціям і правилам. 
• Інституції - зведений огляд права (підручник римського 
цивільного права для юридичних шкіл) у чотирьох книгах. Набули 
юридичної сили з 533 р., на них можна було посилатися судцям
у процесі вирішення справ; 
• Новели - збірники конституцій, виданих Юстиніаном після 
обнародування Кодексу. Вони становили основну частину кодифікації.
Кожна з них мала свій номер. Загальна кількість новел - 168, з них 
юстиніанівських — 156. 
Ця кодифікація в XII ст. отримала назву "Зводу цивільного права" (согрш іигіз СІУІІІЗ) та стала найголовнішим джерелом римського права, а Юстиніан набув слави найвеличнішого законотворця всіх часів і народів.
29. Форми цивільного процесу в Римській рабовласницькій державі.

Найдавнішою формою судового процесу в Римі був легісакційний. Для нього був характерним поділ на дві стадії судочинства: «ін юре» та «ін юдиціо». На першій стадії справа розглядалась у прето­ра, який встановлював правомірність позову. Позивач повинен був викликати відповідача до претора, а якщо відповідач не з'являвся, мав право «накласти на нього руку» і привести його силоміць. Перед претором сторони в урочистих формулах висловлювали свої пре­тензії. Було п'ять форм легісакційного процесу. Серед них була і така, Де сторони вносили грошову заставу. Сторона, що програвала спра­ву, втрачала свою заставу, і вона переходила до казни.
Коли сторони не доходили згоди, процес вступав у другу стадію, Претор призначав суддю, який і розглядав справу. Такий суддя знайомився з доказами, заслуховував виступи сторін або їх захисників, свідків, після чого і виносив остаточне рішення.
Відбулися за часів імперії суттєві зміни і в судочинстві. Легісак-ційний процес змінюється формулярним. У цьому процесі значно зростає роль претора, який на стадії «ін юре» надавав претензіям сторін відповідне юридичне оформлення. Він складав письмову юри­дичну формулу, в якій викладав суть справи і передавав її судді, яко­го призначав для конкретного розгляду справи. Формулярний процес передбачав залучення юристів для допомоги сторонам у викладі їх позицій, забезпечення доказами. Цим він сприяв розвиткові римсь­кої юриспруденції. За часів домінату реформою Діоклетіана було введено третю форму процесу — екстраординарну. Тут зникає традиційний розподіл процесу на дві стадії. Магістрат тепер веде справу з початку до кінця, поєднуючи слідчі та судові функції, повністю втрачається принцип змагальності. Процес стає таємним, закритим. Засідання відбувало­ся за закритими дверима. Сторони вносили судове мито на покриття судових витрат. Увесь хід процесу знаходив відображення в судових протоколах. Вирішальне значення серед доказів мало признання під­судного, якого добивалися умовляннями, погрозами, тортурами. У період імперії були створені спеціальні станові суди, які роз-глядали справи сенаторів, військових, духовенства.

 

1. Етапи розвитку феодальних держав Західної Європи. Загальна характеристика.

В розвитку європейських держав в період феодалізму можна виділити декілька етапів:
- Ранньофеодальна монархія. Період формування державності в так званих варварських королівствах. Характерна наявність пережитків первісного ладу (наприклад, народні збори) з одного боку та становлення феодальної державності, з іншого. З часом відбувається відмирання залишків первісного ладу і встановлення суто феодальних відносин. Прикладом ранньофеодальної монархії може слугувати королівство Франків. 
- Період феодальної роздрібненості (сеньйоральної монархії). В зв’язку із зміцненням становища окремих феодалів, відбувається їх поступове перетворення на самостійних (напівсамостійних) володарів. Влада верховного сюзерена (короля, імператора) стає слабкою. Він вже не здатен утримувати в покорі найбільш могутніх феодалів й відбувається подріблення держав. Середньовічні європейські держави перетворилися в систему держав-маєтків, що різнилися ступенем політичної незалежності та економічного розвитку.
- Період станово-представницької монархії. Економічний підйом, що мав місце в Європі у XIII - XV ст. призвів до консолідації західноєвропейського суспільства. Відбувається утворення держав побудованих на національній основі. Подолання феодальної роздрібненості стало можливим завдяки союзу верховної влади та окремих верств суспільства. Особливо важливе місце в союзі належало міщанам. Саме міста стали осередками де найбільш активно відбувався економічний розвиток, тобто саме купцям, ремісникам, лихварям тощо заважали чисельні кордони, митниці, засилля місцевих феодалів, які нерідко займалися не дуже благовидною справою – грабунком. Вони були зацікавлені в створені єдиної централізованої держави з міцною центральною владою, здатною приборкати свавілля феодалів та створити сприятливий для економічного поступу клімат. Союзником королівської влади також виступали дрібні та середні феодали (дворяни), які потерпали від засилля великих феодалів. Наслідком політичного союзу верховної влади та окремих станів суспільства стала поява станово-представницьких установ. Зазвичай до їх складу входили дворянство, духовенство та міщани – найпотужніші страти середньовічного суспільства. В обмін на фінансову та військову підтримку верховна влада була змушена, до певної міри, ділитися з ними своїми повноваженнями. Відтак, виникають представницькі органи – Генеральні штати у Франції (1302 р.), парламент в Англії (1265 р.), рейхстаг у Німеччині, кортес в Іспанії тощо. 

 

 

 

1. Суспільний устрій ранньофеодальної держави франків.

а формою правління держава франків була ранньофеодальною монархією. Спочатку владу здійснювали військові вожді, а громадські та судові справи вирішувались на народних зборах чоловіків – воїнів. Після завоювання Галії державний устрій франків починає ускладнюватися й удосконалюватися. Особливо посилюється влада монарха, яка стає спадковою. 
Король зосередив майже всі функції державного управління. Він виступав, передусім, як «охоронець миру». Якщо спочатку його влада є обмеженою, він виступає виконавцем судових рішень общини, то у УІ ст. влада корля збільшується. У капітуляріях УІ-УІІ ст. говориться про священний характер королівської влади, про необмеженість її законодавчих повноважень. Придворні та все населення країни з 12 років повинне було приносити присягу на вірність короля. 
З УІІ ст. королівську владу обмежують васали короля. Рішення король приймав після його погодження з представниками вищої світської знаті та вищого духовенства. Ці збори становили раду короля. Хоч вона не була постійним державним органом і збиралась тільки час від часу, однак її вплив на короля був суттєвим.
Щороку королі збирали Березневі (травневі за Каролінгів) поля, які виконували роль військових На них вибирались майордоми, оголошувався вступ на престол королів, доводилися до відома зборів прийняті закони тощо. 
Велику роль в управління відігравав королівський двір, котрий був центральним органом королівської влади. Тут зосереджували діяльність вищі чиновники, які називалися міністеріалами. Першим серед них вважався майордом (major domus). Спочатку він був управляючим королівським двором, а пізніше став першим міністром короля. У УІ-УІІ ст. влада майордома особливо посилилася, що призвело в свою чергу до послаблення королівської влади.
При відсутності короля майордом мав право головувати в королівському суді. Він також здійснював командування армією, контролював поступлення податків , віддавав розпорядження герцогам і графам, котрих він фактично призначав від імені короля. У випадку малоліття короля, майордом завідував його вихованням і фактично був главою держави. Таке становище майордома призвело до поступового формального переходу королівської влади саме до нього.
Крім майордома, важливе місце в структурі центрального управління посідали такі особи. Сенешал, який завідував особистими справами короля й управляв усіма слугами королівського двору. Пфальцграф очолював суд королівського двору. Він був присутній при винесенні судових вироків, керував судовими поєдинками, спостерігав за виконанням судових вироків. Реферандарійредагував і оформляв акти, що надходили від короля (едикти, дипломи тощо), зберігав архіви та ін. Маршал спочатку завідував королівською конюшнею, а згодом очолив королівську кінноту, камерарій – майном короля та скарбницею, архікапелан – духовенством королівського двору. 
Місцеве управління.
Держава франків поділялась на окремі округи – паги, які очолювали графи. Їх призначав король із найбільших землевласників. Вони були наділені великою владою, мали право накладати штрафи на порушників громадського порядку. Паги поділялись насотні, котрих очолювали сотники. Вони підпорядковувались графу і мали подібні повноваження в межах сотні. Сотню спочатку очолював виборний сотник, наділений судовими та військовими функціями. З УІ-УІІ ст. сотників, які називалися на півночіцентанаріями, а на півдні вікаріями, вже призначали король або граф. Вони підпорядковувались графам. Сотники головували на судових зібраннях, збирали податки, штрафи (в розмірі 3 соліди), а також відповідали перед графами за збір ополчення в сотні.
У прикордонних землях створювалися крупніші територіальні об‘єднання – герцогства. У них входило декілька пагів (від двох до 12). Одним із головних завдань герцогів, які їх очолювали, було організувати належну оборону держави. Найменшою територіальною одиницею були общини (марки), що належали до складу сотні й користувалися самоуправлінням.
Судові органи. 
Судові справи розглядались на зборах вільних людей сотні під головуванням виборного судді – тунгіна. Вироки виносили виборні засідателі – рахінбурги. До складу суду вибирались зазвичай найбагатші люди, які знали право. На судових засіданнях повинні були бути присутніми все вільне та повноправне населення сотні. Справи вирішувалися за показами сторін та їх свідків без попереднього слідства. В окремих випадках суд використовував ордалії за допомогою розпеченого заліза, кип‘ятку тощо. Винних на суд викликав сам потерпілий, оскільки спеціального органу для цього не існувало. 
Поступово контроль службових осіб короля за діяльністю суду рахінбургів посилився. Карл Великий провів судову реформу, за якою: 
- відмінив обов‘язок вільних жителів з‘являтися на всі судові зібрання (достатньо було з’явитися на такі зібрання тричі на рік); 
- замінив виборних рахінбургів призначеними королем членів суду – скабінами. 
Соціальна структура даного часу була зафіксована Салічною правдою, яка вказувала на наявність таких соціальних груп:
- службова знать, серед якої виділялися антрустіони – найближчі до короля представники військової аристократії:
- вільні франки – общинники, що володіли присадибними ділянками, будівлями, різним реманентом, а члени польової общини (марки) – рівними за жеребом наділами землі лісами пасовиськами, що перебували у колективній власності;
- напіввільні літи – своєрідний прошарок, що перебував на проміжному щаблі між залежним населенням і вільними общинниками. Літи мали власне господарство, свій будинок. Мали право участі у судових засіданнях, військових походах, але разом зі своїм господарем;
- раби – перебували встановищі речі. Вергельд за їхнє вбивство сплачувався на користь господаря. Дружина, діти, майно раба належали також господарю. Шлюб з невільником перетворював вільну особу на раба. Про те рабська праця не мала широкого застосування.

 

1. Державний лад Франкського королівства.

Падіння Риму і завоювання Галлії північно-германськими племенами стали могутнім імпульсом для утворення нового державного механізму, необхідного для організації управління завойованою територією та для її захисту. Військовий вождь (дуче) в таких умовах стає королем, влада якого переходить у спадщину і поширюється на всю територію держави.
Перший франкський король - Хлодвіг (481-511 pp.), засновник династії Меровінгів. Він мав досить значну владу: скликав народне ополчення і командував ним, видавав обов'язкові для всіх розпорядження, чинив вищий суд і т.д. Формується в цей час апарат державного управління. Воєнні дружинники, королівські слуги перетворюються на посадових осіб. Серед них виділяється майордом (старший у домі) - головний управитель королівського палацу, який стає з часом главою королівської адміністрації. Судові функції виконує двірцевий граф, маршал (старший над слугами у стайні) командує королівською кіннотою, референдарій відає королівською документацією, камерарій стежить за надходженнями грошей у скарбницю. Певні фіскальні та поліцейські функції виконували графи і сацебарони. Набуває сили такий орган, як королівська рада, що складалася з представників служилої знаті і вищого духівництва. Чіткого розмежування функцій між особами королівської адміністрації, звісно, не було.
На зміну загальноплемінним народним зборам прийшли збори війська, так звані березневі (потім травневі) поля. На місцях продовжували збиратися сотенні збори, які виконували як адміністративні, так і судові функції.
Переворот 753 року, що його здійснив майордом Карл Мартелл, відсторонив від влади останнього короля з династії Меровінгів і дав франкам нову королівську династію Каролінгів. Своєї найвищої могутності держава Франків досягає за часів Карла Великого (768-814 pp.), який був коронований у Римі в 800 році як імператор.
В державі Франків досить рано з'являються чітко відокремлені одна від одної такі соціальні групи, як служила знать, вільні франки-общинники і напіввільні лити при збереженні певної кількості рабів.
Найвиразніше соціальні відмінності у франкському суспільстві виявлялися у ставленні до рабів. Раб на відміну від вільного франка-общинника розглядався як річ, його викрадення прирівнювалося до викрадення тварини. Рабська праця, однак, не набула великого поширення у франків.
Зберігалося багато старих общинних порядків: існувала общинна власність на поля, луки, пустки, зберігалися рівні права селян на общинний земельний наділ.
Бурхливим розвитком феодальних відносин характеризується VIII століття. У цей час у франкському суспільстві відбувається аграрний переворот, який приводить до широкого утвердження великої земельної власності, до зростання приватної влади феодальних магнатів, до втрати общинниками своїх земельних наділів.
З середини VIII століття на основі поширення договорів комендації (протегування), прекарія, коли селянин віддавав землю землевласнику, а потім отримував її від нього вже на праві володіння, а не власності, закабалення та ін., розвивалася майнова і особиста залежність раніше вільного селянства від феодальних землевласників. Селянство поступово втрачало не лише право власності на свої земельні ділянки, а й особисту волю. Передусім це відчували на собі боржники, які не мали змоги повернути борг, безземельні і т.ін. Активно сприяла цьому процесу держава, яка вже з IX століття заборо­няла переходи селян з одного маєтку до іншого, вимагала, щоб кожна вільна людина знайшла собі сеньйора.

 

1. "Салічна правда" – пам’ятка ранньофеодального права франків.

Салі́чна пра́вда або «Салічний Закон» (Lex Salica) — збірник записів звичаєвого права салічних (приморських) франків. Цей збірник є найважливішим джерелом для вивчення господарського життя і суспільного ладу франків доби Меровінгів, а частково і Каролінгів.
Салічна правда , як і інші подібні до неї германські «варварські правди» не являє собою систематизованого зводу законів або кодексу, який має охоплювати абсолютно всі сторони суспільного життя і викладатись у формі загальних постанов. Положення її не носять характеру загальних юридичних норм, а є фіксованим переліком правових конкретних звичаїв і відповідним їм покарань, головно, у вигляді різних грошових штрафів. Здебільшого її статті присвячені злочинам проти особи і майна. Ці статті встановлюють покарання за крадіжку свиней, рогатої худоби, коней, собак, рабів, за підпал, ламання загорож. Салічна правда передбачала суворі покарання, великі штрафи (вергельди) за вбивство, тілесні ушкодження.
«Салічна правда» — це судебник, що складається з конкретних судових випадків (казусів), які в результаті багаторазових повторів перетворилися на судовий звичай. Однак ця конкретність, детальний опис різних сторін повсякденного життя франків надають творові найбільшої наукової привабливості як історичному джерелу.
За своєю структурою «Салічна правда» досить складний документ, що зберігся у кількох редакціях, послідовність яких не така зрозуміла, як, наприклад, у вестготських законах. Текст «Салічної правди», на думку переважної кількості дослідників, був складений і записаний латинською мовою в останні роки правління франкського короля Хлодвіга, очевидно між 507 і 511 роками.
Первісний текст не дійшов до наших днів. Рукописи, що збереглися, частково є копіями (більш або менш видозміненими) зниклого оригіналу, частково — переробками, кампіляціями, іноді скороченими, іноді, навпаки, значно розширеними. Переважно ці рукописи належать до VIII або IX століття. Дослідники здійснили кілька спроб реконструювати втрачений оригінал, однак всі вони є спірними. Наявні варіанти тексту «Салічної правди», як правило, поділяють на п'ять основних груп, що мають різну кількість рукописів.
Перша група складається з чотирьох найдавніших списків, що дійшли до нас (Паризький рукопис із Національної бібліотеки, № 4404; Вольфенбюттельський рукопис; Мюнхенський рукопис; Паризький рукопис з Національної бібліотеки, № 9653), кожний з яких містить 65 титулів. Для них характерна варварська латина і примітки на салічному наріччі франкського діалекту (так звана мальберська глоса), іноді надзвичайно перекрученому переписувачами. Вважається, що найдавніший і найповніший список «Салічної правди» зберігся у рукописі Паризької Національної бібліотеки, № 4404.
Друга група представлена лише двома рукописами з Паризької Національної бібліотеки, № 18237 і № 4403, що належать до початку IX століття і також мають кожний по 65 титулів і мальберзьку глосу. Будучи в цілому кампіляціями першої групи, вони містять і деякі доповнення, що відображають, зокрема, поширення серед франків християнства (сліди деяких нових християнських обрядів і звичаїв).
Третю групу становлять дев'ять більш обширних рукописів, що є кампіляцією і доповненням до рукописів другої групи. Кількість титулів у них — до 100. Три рукописи, а саме: рукопис з університетської бібліотеки Монпельє 764 року; Паризький — із Національної бібліотеки, № 4627; Сент-галленський 793 року, — мають мальберзьку глосу, решта (шість) — не мають.
До четвертої групи належить лише один рукопис — Heroldina (за ім'ям німецького вченого XVI століття Герольда, який вперше опублікував його 1557 року в Базелі). Твір датовано IX століттям. Він близький до рукописів останньої — п'ятої групи.
П'ята група, так звана Емендата (Emendata), найбільш чисельна, створена за часів правління Карла Великого та його синів, — це буквально виправлені або покращені, тобто відредаговані рукописи. Їх збереглося найбільше — близько 50 примірників. Переважно вони складаються із 70 титулів, без мальберзької глоси. Текст Емендати значно очищений від германізмів і більш літературний, аніж інші варіанти рукописів, перекладений також на франкський діалект. У IX столітті тільки Еменданта мала силу закону.
Як уже зазаначалося, наймовірнішим часом виникнення «Салічної правди» (у її найдавнішій редакції) є 507-511 роки. Потім, як і до інших германських правд, до неї додалися шість нових законів (капітуляріїв), виданими меровінзькими королями, частково є додатками, частково з поправками окремих статей. Капітулярій перший (§ 1-4) і шостий мають такий самий архаїчний характер, як і «Салічна правда». У них є і мальберзька глоса, і розрахунок вергельду у солідах-денаріях. Параграфи 5-8 першого капітулярія, які стосуються сімейного права, являють собою нейстрійський закон середини VI століття, де чітко відбивається вплив римських і вестготських законів. Другий і третій капітулярій належать до періоду правління синів Хлодвіга, так само, як і четвертий капітулярій під назвою «Договір про дотримання миру» королями Хільдебертом І (511-558 роки) і Хлотарем І (511-561 роки). П'ятий капітулярій становить едикт нейстрійського короля Хільперіка (561-584 роки). У ньому змінено (для території Нейстрії) один із важливих пунктів «Салічної правди» про право успадкування землі. Згідно з текстом «Салічної правди» (титул 59, § 5): «Земельна ж спадщина ні в якому разі не повинна дістатися жінці; вся земля нехай переходить чоловічій статі, тобто братам». Тоді як едикт Хільперіка забезпечує успадкування землі і за дочками, відміняючи право сусідів-общинників, що означало розклад попередніх відносин.

 

1. Основні риси феодального права.

Історико-правова наука наголошує на низці характерних рис феодального права, що відрізняють його як від рабовласницького, так і від буржуазного права. Для феодального права європейських країн вони будуть такими:
а) основне місце у феодальному праві посідають норми, які регулюють поземельні відносини;
б) феодальне право становить право-привілей. Воно закріплює нерівність різних феодальних станів. Права людини визначаються залежно від того, яке місце посідає вона у феодальній ієрархії;
в) феодальне право, маючи становий характер, не знало чіткого розподілу на галузі права. Воно складалося з ленного права, церковного (канонічного) права, міського (магдебурзького) права і т.д.
г) феодальному праву був притаманний партикуляризм, тобто роз'єднаність права, відсутність єдиного права на всій території держави. Звідси характерною рисою феодального права є панування правових систем, заснованих на місцевих звичаях. Винятком була лише Англія, де на всій території держави діяло «загальне право», яке базувалося на судовому прецеденті;
ґ) феодальне право є правом сильного, «кулачним правом». Це було зумовлено тим, що в руках феодалів об'єднувалася земельна власність з політичною владою над залежним населенням і тому вони мали змогу змушувати селян до виконання різного роду повинностей і придушувати всілякі виступи проти експлуатації;
д) значний вплив на правовий розвиток релігійних догматів приводив до того, що церковні настанови самі перетворювалися на норми права. Наслідком такого явища стала поява особливого церковного (канонічного) права;
є) своєрідністю правового розвитку Західної Європи стало сприйняття, поновлення основних положень римського права. З розвитком у європейських країнах товарно-грошових відносин римське право, яке давало готові рішення для регулювання тор­гового обороту, було поновлене і почало застосовуватися в Італії, Німеччині та інших країнах. Рецепції підпадало передусім приватне право Стародавнього Риму.

 

1. Виникнення парламенту в Англії. Велика Хартія вольностей 1215 року (Англія).

"Вели́ка ха́ртія во́льностей" 1215 р. (Магна Карта) — перша "неписана" конституція Англії. Велика хартія вольностей традиційно вважається першим правовим документом, в якому закладено основи концепції прав людини, створено передумови для подальшого утвердження свободи і панування закону в житті суспільства.
15 червня 1215 під натиском повсталих проти нього баронів, до яких згодом приєдналися також лицарі та городяни, англійський король Іоан Безземельний скріпив своєю печаткою Велику хартію вольностей (Magna Charta), 63 статті якої гарантували права і привілеї феодальної знаті, надання свободи дій церкві і зобов'язували короля дотримуватися державних законів.
Давньогрецькі філософи-софісти проголосили ідею рівності всіх людей від народження, тобто те, що люди мають однакові зумовлені природою права, які мусять гарантуватися законом. Цей принцип знаходив підтвердження та доповнення на кожному етапі розвитку людства. Зробили, зокрема, свій внесок у розвиток уявлень про права людини представники християнства, які поширювали ідеї рівності й свободи всіх людей незалежно від майнового стану та державної належності. Проте за доби рабовласництва й феодалізму йшлося про боротьбу за права лише панівного прошарку суспільства. Першим досягненням на цьому шляху й стала англійська Велика хартія вольностей 1215 р. Вона обмежувала права монарха, захищала права на приватну власність, недоторканість та свободу особистості від абсолютизму. Згодом Реформація, пік якої припав на XVI ст., принесла ідеї віротерпимості і свободи віросповідання, які дістали закріплення у законодавстві ряду європейських країн.
Велика хартія вольностей обнародувана королем Іоаном Безземельним, мала на меті обмеження свавілля короля, надавала окремі привілеї лицарству, певним категоріям купців, верхівці вільного селянства та застерігала окремі права громадян (міщан) загалом.
Ця хартія, поряд із привілеями феодалів, закріпила основні, хоча й елементарні, права людини. Тут зокрема, говориться: "Жодна вільна людина не буде заарештована, або ув'язнена, або позбавлена володіння, або у будь-який (інший) спосіб знедолена... як за законним вироком рівних їй та за законом країни"
Напевне, коли англійський король Іоанн Безземельний ще в 1215 році підписував під тиском бунтівних баронів Велику хартію вольностей (Magna Charta libertatum), він і не здогадувався, що це стане могутнім поштовхом до утворення й розвитку органу, якому протягом усієї подальшої історії випаде честь відігравати роль рушійної сили в процесі розвитку не лише британської, а й усієї західної цивілізації. Саме Magna Charta, яка й по сьогодні є неодмінною складовою британської "конституції", заклала основи обмеженої монархії - форми державного правління, що з XVII ст. незмінно панує в Сполученому Королівстві Великої Британії та Північної Ірландії.
Початок парламентаризму в Англії було покладено підписанням королем Іанном Безземельним саме Великої Хартії вольностей 1215 року, а сама назва "парламент" походить від давньофранцузького слова "parler" - говорити. Британський парламент складається з трьох гілок: Палата лордів (House of Lords), Палата громад (House of Commons) та Корони (Sovereign)
Хартія вміщувала 63 статті, що регулювали питання права власності, свободи та особистої недоторканності англійських баронів (інших осіб, які володіли землею) та охороняла їх від абсолютної королівської влади й обмежувала владу короля і чиновників над людиною. Наприклад, ст. 39 Хартії проголошувала, що жодна вільна людина не буде заарештована чи ув’язнена, чи позбавлена володіння, чи якимось іншим шляхом знедолена без наявності на те законного вироку згідно із законами країни. Статтями 41 і 42 Хартії закріплені права кожного вільно пересуватися в межах країни та виїжджати за межі королівства. Саме Хартія започаткувала нормативне закріплення обмеження свавілля абсолютизму і мала значення не лише для Англії, а й для світової юридичної думки.
Повний текст Великої ХартіЇ нараховує 63 статті, які розміщені без певної системи. Усі статті умовно поділяють на три групи:
Статті, що стосуються матеріальних інтересів різних соціальних груп населення.
Статті, що реформують державний механізм англійської держави.
Статті, що встановлюють принципи діяльності судово-адміністративного апарату.
Велика Хартія вольностей була підтверджена королем Генріхом ІІІ в 1225 p. і остаточно Едуардом І в 1297 році. Разом з тим, зміст Великої Xapтії вже в XIII ст. піддався суттєвим змінам. Перш за все, була виключена стаття 61, яка ставила короля під нагляд баронської олігархії.
З 63 статей Xapтії, що регулювали відносини англійського монарха з його підданими, 30 виражали інтереси баронів, 7 – pицapствa і фрігольдерської верхівки, 3 – городян.
У ст. 1 зазначалось, що англійська церквa вільна і повністю володіє своїми правами. Її сеньйором визнавався папа римський. Усім вільним людям Хартія гарантувала їхні звичаї і вольності. Сума рельєфу за вступ y володіння спадщиною померлого барона або графа чітко фіксувалась. Неповнолітній спадкоємець звільнявся від сплати рельєфу і мита. Для збереження баронії вдові феодала заборонялось виходити заміж удруге без згоди короля.
Згідно з Хартією “щитові гроші” й допомогу король міг стягувати лише за згодою Ради королівства. Порядок збирання грошей на викуп короля з полону, a також на випадок посвячення в лицapство первородного сина, одруження старшої дочки монарха був таким, як і раніше, але сума мала бути помірною.
Піддані королівства дістали право виїжджати з країни "повертатись y повній безпеці пo суші і пo воді". Акт обмежував право сеньйора відбирати y васала фрігольд, тому що це міг тепер зробити лише шериф за наказом короля.
У ст. 39 зазначалось, що "жодна вільна людина не буде заарештована чи ув’язнена або позбавлена володіння чи знедолена будь-яким (іншим) способом", що король не виступить проти неї інакше, ніж відповідно до вироку рівних з ним (перів) і згідно з законом. Отже, ця стаття проголошувала гарантію особистого і майнового захисту від королівського свавілля не тільки баронів, a й усіх вільних підданих. Ідея законності фіксувалась і в ст. 40: "Нікому не будемо продавати права і справедливості, нікому не будемо відмовляти в них або сповільнювати їх".
Нa момент прийняття Хартія відповідала, насамперед, інтеpecам баронів. Іоан клявся, що, коли порушить підписану ним Хартію, відмовиться додержувати вольності баронів, то вони paзом з "общиною всієї землі" можуть примусити його “всіма способами” виконувати прийняті зобов’язання. Визнавалась лише особиста недоторканість короля, його дружини і дітей.
Для контролю за додержанням Xapтії король утворив раду з 25 баронів. Пізніше з неї утворився парламент Англії.
Зразу після закінчення смути Іоан відмовився від Xapтії. У наступний період Хартія була майже забута, проте напередодні буржуазної революції радикальні парламентарії посилались на неї дедалі частіше. Вона стала юридичним символом y боротьбі проти абсолютизму. Статуї 18 баронів, що примусили короля підписати Хартію, і нині прикрашають Палатy лордів.

 

1. Станово-представницька монархія в Німеччині. Золота булла 1356 року

Період станово-представницької монархії в історії Німецької держави, як і в інших західноєвропейських державах, охоплює XIII— XV століття. Та її суттєвою особливістю було те, що становлення такої монархії відбувалося в умовах роздробленості. Здійснювалася централізація по окремих територіях, яка в мініатюрі відображала те, що в інших європейських державах відбувалося в національному масштабі. Князі, зосередивши у своїх руках всю юрисдикцію в межах володінь, ліквідовували відносини васалітету та вводили управління на посадових засадах, із власною податковою, фінансовою та військовою організацією. Територіальні князівства мали і свої станово-представницькі установи - ландтаги.
Як і в інших країнах, у Німеччині виникає станова установа -Рейхстаг. Він виник із зібрань великих феодалів і скликався на розсуд імператора, а в XII ст. стає органом, який обмежив імператорську владу. Складався Рейхстаг з трьох колегій: колегії курфюрстів; колегії князів, графів і вільних господарів (панів); колегії представників імперських міст. Колегії засідали окремо. Реальної влади цей орган не мав, унаслідок роздробленості.
Робилися спроби створити загальні імперські установи. Одним із таких органів повинен був стати заснований у ХУст. Імперський Верховний Суд у справах імперських підданих окремих князівств. Однак уся його діяльність на практиці обмежувалася вирішенням спорів між імперськими "чинами", до того ж, безуспішно.
Золотою буллою називають постанови, прийняті на імперських сеймах (рейстагах) у Нюрнберзі (січень 1356 р.) і Меці (грудень 1356 р.), та затверджені імператором Карпом IV (1347-1378) як основний конституційний акт "Священної Римської імперії" (так тоді називалася Німеччина разом із завойованими нею територіями). Основний зміст цього документа такий:

узаконювався порядок обрання імператора курфюрстами (князями-виборцями, а саме: архієпископами Тріра, Кельна, Майнца, світським князем Саксонії, Бранденбурга, Пфальца та королем Чехії), а також час і місце виборчого з'їзду й детальний регламент виборчої процедури (постійним місцем виборчого з'їзду курфюрстів було проголошено м. Франкфурт-на-Майні, в якому курфюрстери повинні були збиратися за запрошенням архієпископа Майнського не пізніше, ніж через три місяці після того, як імператорський престол стане вакантним, і обирати імператора простою більшістю голосів); курфюрстери мали право зобов'язувати німецького імператора двічі (підчас виборів і після коронації) підтверджувати права та привілеї, котрі вони отримали від нього до дня виборів.

• колегії курфюрстів мали право на своїх щорічних з'їздах приймати рішення з найважливіших питань внутрішньої та зовнішньої політики, що були обов'язковими для короля. Вона ж наділялася вищими судовими повноваженнями, зокрема й правом суду над імператором та відстороненням його від влади;

визначалися ранги й обов'язки курфюрстерів та закріплювалися за ними привілеї- монетна, гірнича, соляна, лісна, судова, ринкова, мисливська, митна регалії (монопольне право), а також юрисдикція над єврейським населенням;
• вміщував постанову про "земський мир" (спроба обмежити феодальний розбій і війни, що руйнували країну, підривали торгівлю, завдавали значних збитків прибуткам імператорів і князів), але одночасно легалізовував міжусобні війни, встановлюючи для них певні межі.
Золота булла відіграла реакційну роль у розвитку Німеччини, позаяк закріпивши її політичну роздробленість, вона відкинула країну на багато років назад. Як конституційний акт Золота булла Карла IV зберігала своє значення до 1806 р. - до припинення існування "СвященноїРимської імперії"

 

1. Станово-представницька монархія у Франції. Великий березневий ордонанс (1357 р.).

Боротьба за централізацію Франції, що розпочалась у XIII ст. реформами Людовика IX, на початку XIV ст. була майже завершена. Три чверті країни було об'єднано під владою короля. Однак феодальна опозиція залишалася ще достатньо сильною, подолати її опір королів­ська влада могла лише заручившись підтримкою дворянства та міщан, потрапляючи таким чином у певну залежність від цих станів. Союз короля з дворянством і міщанами зумовив виникнення станово-представницької монархії, її матеріальним утіленням були Генеральні штати.
Приводом для їх заснування стала суперечка між королем Філіппом IV(Красивим) і Римським Папою Боніфацієм VIII. Король, з огляду на нестачу коштів для війни з Англією, наказав французькому духовенству сплачувати до скарбниці держави все те, що раніше відраховувалося папській курії. Розгнівавшись, папа запросив Філіппа ІV для пояснень до Риму, а в 1301 р. видав буллу, в якій погрожував відлучити короля від церкви. У відповідь король у 1302 р. скликав представницький орган — Генеральні штати, що підтримали його. До їх складу належали три палати: перша складалася з найвищого духовенства (єпископи, аббати, архієпискрпи), запрошених королем особисто; фуга-виборнихпредставниківвіддворянства(крім герцогів і графів); третя - з виборних депутатів з-поміж вільного населення міст. Генеральні штати скликалися з ініціативи короля. Він же визначав питання, що виносяться на їхній розгляд: для з'ясування думки станів щодо миру чи війни, підписання міжнародних договорів, вирішення питань про податки тощо. Своєю чергою, Генеральні штати зверта­лися до короля з проханнями, скаргами та протестами. Спроби цього органу закріпити за собою постійні фінансові чи законодавчі повно­важення успіху не мали. Всі питання розглядались окремо по палатах (рішення приймалося простою більшістю голосів), а остаточна ухвала щодо якоїсь проблеми відбувалася на їхньому спільному засіданні.
Кожна палата, незалежно від кількості депутатів, мала один голос. При такому голосуванні перевага завжди була на боці представників дворянства та духовенства, якщо між ними не було розбіжностей. Вершиною могутності Генеральних штатів був період паризького повстання на чолі з Е. Марселем, коли вони досягай прийняття Великого березневого ордонанса (357 р.), збирали податки, витрача­ли кошти й контролювали весь державний апарат. Однак відсутність єдності між містами та їх непримиренна ворожнеча з дворянством робили спроби Генеральних штатів завоювати собі права, подібно до прав англійського парламенту, безплідними. Після 1359 р. вони скликалися все рідше й часто замінювалися зборами нотаблів (зібраннями вищого духовенства, придворного дворянства та мерів міст, які, на відміну від депутатів, не обиралися, а запрошувалися королем відповідно до їхніх посад). В останній раз з ініціативи короля Генеральні штати були скликані в 1468 р. У XVI-XVII століттях ініціатива їхнього скликання належала феодальній знаті, що пере­бувала в опозиції до абсолютної влади короля.
Обнародування Великого березневого ордонансу (1357 р.) було вершиною діяльності Генеральних штатів. Цей документ був прийнятий у період народного руху 1356-1358 рр. у Парижі, очолюваного купецьким старшиною Е. Марселем. У ньому набуло відобра­ження незадоволення міщан політикою монархії та основні напрямки здійснення реформи державного управління. Зміст цих реформ був викладений у 67 статтях і зводився до такого:

• надавав право Генеральним штатам збиратися самостійно без дозволу короля для обговорення державних справ два рази на рік;
• проголошувалася недоторканність депутатів Генеральних штатів;
• генеральні штати отримували право контролювати податки та витрати державних коштів;
• королівська влада без погодження з Генеральними штатами не могла запроваджувати нові податки, укладати мир із супротивником, змінювати цінність монети;
• уводилася відповідальність посадовців за доручену їм справу;
• заборонялася незаконна конфіскація майна;
• контролю з боку Генеральних штатів підлягали рада короля, армія та державний апарат;

- передбачалася реформа адміністрації та суду, скорочення кількості посадовців і зменшення витрат на їх утримання.
Великий березневий ордонанс був спробою обмежити королів­ську владу. Та, на жаль, цей документ діяв тільки півтора роки, а потім король, зміцнивши свої позиції, став його порушувати, а згодом і зовсім відмовився від нього

 

1. Утворення Московської централізованої держави (ХІV – перша пол. ХVІ ст.)

Утворення Московської держави пов'язане із формуванням російської народності. Перша літописна згадка про Москву датується 1147 р. У XIV ст. Московське князівство стає центром боротьби проти монголо-татарського ярма. Московські великі князі постійно проводили політику завоювання інших земель і приєднання їх до Москви. З початку XIV ст. і по 1917 рік Росія провела у війнах 329 років, тобто майже дві третини своєї історії. Вона воювала з 26 державами і регіонами. Великий князь Іван III наприкінці XV ст. оголошує Московське князівство спадкоємцем гинучої Візантійської імперії, а в 1547 р. Іван IV (Грозний) вінчається на царство, що було кроком до здійснення теорії третього Риму (у 1561 р. царський титул затверджений грамотою константинопольського патріарха). 31550 р. і по XVII ст. скликаються так звані Земські собори, на яких приймались рішення з досить важливих державних питань. Незважаючи на існування Боярської думи та Земського собору, влада великого князя, а потім і царя не була обмеженою, тобто формально органи станового представництва існували, але домінуюча роль Великого князя (царя) була незаперечною. Царі досить жорстоко розправлялися з будь-якою опозицією. У Московській державі існувала двірцево-вотчинна система управління. Органами управління держави були так звані путні (сокольничий, ловчий, конюший, сто-льничий, чашничий), які у кінці XV ст. переростають у прикази, що очолювались дяками. Країна ділилася на повіти, стани і волості на чолі з намісниками і волостелями, компетенція яких не поширювалась на боярські вотчини.
Армія складалася із феодального ополчення — боярських дружин і вільних слуг, інколи скликали всенародне ополчення. На початку XV ст. на перше місце виходить нова організація війська — дворянські полки, які були більш боєздатними.
Судові функції здійснювали великий князь, Боярська дума, путні бояри, а на місцях—намісник і волостелі. З XV ст. центральні судові органи розглядали лише скарги на вироки місцевих судів. Існували також церковний і вотчинний суди. З середини XV ст. намісники і волостелі не могли чинити суд без виборних представників дворянства і верхівки тяглового населення.
Отже, законодавча і судова гілки влади концентрувались в руках Великих князів (царів). За формою правління Московська держава була деспотичною монархією. Особливо яскраво це проявилося після падіння у 1453р. Константинополя. Іван III вважав себе законним спадкоємцем візантійських імператорів як у політичній, так і у духовній сферах. Щоб підвести юридичну базу, він одружився з небогою і спадкоємицею останнього візантійського імператора Софією Палеолог. У відповідності з візантійськими поглядами, держава і церква складали єдине ціле, а імператор був їх главою. Москва таким чином, за твердженням Івана III, перетворилась у «третій Рим» - «четвертому же не бьівати». Цар-самодержець вважався помазаником Божим, а тому опір його волі вважався як гріх і злочин. На початку XVIII ст. було юридично оформлене верховенство царської влади над церквою. Імператор управляв церквою через спеціально створений Синод. Тому російське духовенство було не станом, а служилими людьми - чиновниками, які виконували царську волю.
У Московській державі верховним власником землі також вважався цар. Усі землеволодільці повинні були відбувати службу на користь царя. Тому титул «князь», «боярин» був титулом не власника вотчини, а титулом служилої людини.
У Московській державі існував клас феодалів і феодально залежного населення. До панівного класу належали служилі князі, бояри, слуги вільні, «діти» боярські, «слуги під двірським». Боярство було придворним чином.
Селяни (сироти) поділялися на чорнотяглові і тих, що належали володільцям. Вони мешкали на землях, які належали поміщикам і вотчинникам. Період з XV ст. характеризується закріпленням чор-нотяглових до землі (закріплення за князем), а також закріпленням селян, що мешкали на землі володільців. Першими були закріплені старожили, потім новопорядчики (збіднілі селяни), що не мали засобів для самостійного ведення господарства; срібники, що брали кредит у феодала сріблом. У кінці XV ст. з'явилися бобилі, які шукали залежності від заможного і впливового пана, щоб уникнути державного тягла. Існували і холопи, які інколи обіймали високі державні посад.

 

1. Виникнення станово-представницької монархії в Росії. Земський собор.

Станово-представницька монархія була новою формою державного правління, особливість якої полягала в тому, що царська влада залучала до вирішення важливих питань представників не тільки панівного класу, а й верхівки міського населення. Опертям централізованої держави стає дворянство, котре було зацікавлене в активній зовнішній політиці та в подоланні боярських міжусобиць.
Утворення станово-представницької монархії в Росії проявилося в скликанні Земських соборів.
Від 1547 р. глава держави став називатися царем. Зміна титулу мала такі політичні цілі: зміцнення влади монарха та запобігання претензіям на престол колишніх удільних князів, оскільки титул царя передався у спадок. Наприкінці XVI ст. узвичаївся порядок обрання (затвердження) царя на Земському соборі. Цар як глава держави мав значні повноваження в адміністративній, законодавчій і судовій сферах. У своїй діяльності він спирався на Боярську Думу та Земські собори.
Боярська Дума формально зберегла своє колишнє становище. Це був постійний орган, наділений законодавчими повноваженнями, що разом з царем вирішував найважливіші питання. До складу Боярської Думи належали бояри, колишні удільнікнязі, думні дворяни, окольничі, думні дяки та представникиміського населення.Хочаподальшш склад Думи й змінився в бік збільшення представництва дворянства, вона продовжувала залишатися органом боярської аристократії.
Особливе місце в системі органів державного управління посідали Земські собори. Вони скликалися із середини XVI ст. до середини XVII ст. (перший 1549 р., останній 1653 р.). їх скликання оголошувалося спеціальною царською грамотою. Земські собори складалися з Боярської Думи, Освяченого собору (вищий колегіальний орган православної церкви) та виборних представників від дворян і міського населення. Суперечки, що точилися між ними, сприяли посиленню влади царя. Земські собори вирішували основні питання державного життя: вибори чи затвердження царя, запровадження нових податків, оголошення війни, питання внутрішньої та зовнішньої політики тощо. Питання обговорював кожний стан окремо, але рішення повинні були приймати разом.
Продовжувала розвиватися система приказів, загальна кількість яких на середину XVII ст. сягає 90. Для роботи приказів був характер­ний бюрократичний стиль: чітке підпорядкування (по вертикалі) та безумовне дотримання інструкцій і приписів (по горизонталі). Очолював приказ начальник, який призначався з бояр, окольничих, думних дворян і дяків. Залежно від діяльності приказу начальниками могли бути: суддя, казначей, печатник, дворецький та ін. Ведення діловодства покладалося на дяків. Технічну та канцелярську роботу здійснювали піддячиі. Питаннями організації державної служби відали прикази Великого приходу, Розрядний, Помісний і Ямський. Структур­ним підрозділом приказу був стіл, який спеціалізувався за галузевим або територіальним принципом. Столи поділялися на повиття.
Основними органами управління на місцях у другій половині XVI ст. стають земські та губні ізби. Земські ізби обирало тяглове населення посадів і волостей на один-два роки у складі земського старости, дячка та цілувальників. Земські органи утримувалися коштом місцевого населення. Вони здійснювали фінансові, судові та поліцейські функції.
Губні ізби ставали основними органами управління в повітах. Вони виконували поліцейські та судові функції. Очолював цей орган обраний населенням староста, судочинство покладалося на цілувальників, дяків і піддячних.
На початку XVII ст. було реорганізовано місцеве управління. Адміністративні, поліцейські та воєнні функції покладалися на призначених центральною владою воєвод, їм же почали підпорядковуватися земські й губні ізби, міські приказчики. У своїй діяльності воєводи спиралися на спеціально створений апарат — приказні ізби, до складу яких належали дяки, пристави, приказчики, розсильні тощо. Воєводу призначав Розрядний приказ, затверджував цар і Боярська дума. Строк служби воєводи становив один-три роки.
У цей період було проведено реформу збройних сил. У її контексті продовжувалось упорядкування організації дворянського ополчення, створено постійне стрілецьке військо. На початку XVII ст. виникають постійні полки - рейтарські (від нім. "рейтар" - вершник; вид найманої кінноти), пушкарські, драгунські (від франц. сіга^от - вид кінноти, що вела бій у пішому і кінному строю) та ін. Вони були праобразом постійної та регулярної армії, що сформувалася в Росії тільки у XVIII ст

 

1. Суспільний лад Московії періоду станово-представницької монархії.

Розвиток Росії, звісно, із певними особливостями, проходив у загальноєвропейському річищі. На певному етапі ранньофеодальна держава переросла у станово-представницьку монархію, а остання згодом - в абсолютну. Перехід до станово-представницької монархії в Росії значною мірою стимулювався повстанням 1547 р. в Москві. Царизм шукав зміцнення в розширенні своєї соціально-політичної бази, тож було вирішено залучити до справи державного управління дворянство та верхівку посадського населення.
У 1549 р. був скликаний перший Земський собор - Собор примирення з метою утвердження розгорнутого будівництва органів місцевого земського управління. Услід за Собором примирення був скликаний церковно-земський собор («Стоглав»). Але на шляху реформ стала непримиренна верхівка духовенства та велике боярство, які не побажали ділитися навіть часткою своїх земельних володінь зі служилим дворянством - цією новою опорою царського режиму.
Як наслідок, у 60-х роках XVI ст. Іван Грозний розпочинає т. зв. опричнину. Виділивши собі в безпосереднє управління значну частину території держави, цей цар із допомогою корпусу опричників розв'язав кампанію терору проти опозиціонерів - боярства та церкви, які виступали проти централізаторської політики царя. Символом опричника стала мітла та собача голова, приторочені до сідла «спеціального призначення» царського слуги: «пси цареві» вимітали з держави усяку крамолу.
Після завершення Лівонської війни (1558-1583) Московське царство зосередило свої військові зусилля на сході, завоювавши Казанське (1552 p.), Астраханське (1556 р.) та Сибірське (1598 р.) ханства. В 1654 р. надійшла черга України, коли після визвольної війни
1648-1654 pp. українського народу від польсько-шляхетського панування, Україна з возз'єднанням з Росією потрапила у жорстку кріпосницьку залежність від російського царату.
Суспільний лад цього періоду характеризується цілеспрямованою політикою царизму, спрямованою на ослаблення суспільного класу боярства та на посилення дворянства. Усе більше число дворян уводиться до складу Боярської думи. Вільна служба бояр своєму князеві й право від'їзду відійшли в минуле. Відтепер боярство було зобов'язане службою государю, а від'їзд (тепер уже - лише в межі іншої держави, оскільки власне російські князівства були інкорпоровані до складу Московщини) почав кваліфікуватися як державна зрада (історичний приклад князя Курбського, зв'язаного з ворожими Івану IV боярськими угрупованнями). Знатність походження почала поступатися місцем чину, пожалуваному государем. Стало чином і боярство. Боярством за заслуги міг бути пожалуваний і неродовитий («худородний») царський слуга, і, навпаки, боярський нащадок без номінального царського пожалування боярином відсувався позадки.
Найближче оточення царя і найвпливовішу групу державних управлінців становили придворні. їх вищий розряд становили члени Боярської думи (бояри, окольничі, думні дворяни та думні дяки). До недумних придворних належали спальники, стольники, чашники тощо.
У середовищі служилого дворянства (а позиції цього класу, починаючи з другої половини XVI ст., різко посилилися) провідне місце посідала т. зв. вибрана тисяча, розселена у помістях навколо Москви з тим, щоб у будь-який час бути готовими «на посилки». Далі йшли дворяни виборні, міські, дворові. В основі такого поділу лежала службова придатність: одні складали ядро війська, інші несли гарнізонну службу, треті перебували при дворі.
Укладення про службу 1550 р. урівнювало службу з боярських вотчин та дворянських помість. Будь-який землевласник був зобов'язаний виставляти своїм коштом одного кінного воїна з кожних 150 десятин землі. Зближення правового становища родовитого боярства і служилого дворянства триває і далі. Одночасно зростає станова відособленість класу феодалів від інших груп населення. Так, Указом 1675 р. було на майбутнє заборонено поповнювати дворянство вихідцями з чорносошних селян, посадських людей та деяких категорій служилих людей.
З іншого боку, ще Судебник 1550 р. забороняв приймати у холопи «дітей боярських служилих та дітей їхніх, які не були ще у службі». Під терміном «діти боярські» у цей час розуміється дворянство.
Соборне укладення 1649 р. завершило процес повного закріпачення залежних груп селянства. Відтепер селян-втікачів повертали колишньому власнику, навіть якщо такий втікач устиг на новому місці завести сім'ю й господарство. Пан, який прийняв цього утікача, крім усього іншого виплачував ще й штраф в 10 руб. з кожного прийнятого кріпака на користь його попереднього господаря. З 1661 р. прийом утікачів став додатково каратися ще й побиттям батогами нового власника. Той, хто прийняв утікача, відтепер мав «віддати» не лише його, але й одну селянську сім'ю з числа власних кріпаків (з 1664 p.- навіть 4 селян за кожного прийнятого втікача).
Укладення про холопів 1597 р. забороняло кабальним холопам виходити з холопства навіть після сплати суми боргу. Віднині вони разом зі своїми жінками, дітьми й унуками мусили служити власнику кабали. Щоправда, після смерті останнього всі кабальні підлягали звільненню, а борг - ануляції. Відтепер кабальні холопи не могли передаватися у спадщину.
Укладення 1597 р. призвело до двох важливих наслідків. По-перше, повне холопство (фактично - боргове рабство) почало відмирати - «вкладати гроші» у холопів стало менш вигідним для феодалів. По-друге, власники таких холопів почали широко наділяти їх землею (пустошами, виморочними селянськими маєтностями) із тим, щоб після смерті власника кабали ці холопи ставали кріпаками його спадкоємців. Відбувається зближення, а далі й злиття (за часів Петра І) в один стан двох давніх класів - селянства й холопів.
У період станової монархії цар продовжує поділяти владу з Боярською думою. її правове становище аж до кін. XVII ст. продовжувала визначати ст. 98 Судебника 1550 р.: «А которые будут дела новые, а в сем Судебнике ненаписаны, а как те дела с Государева докладу и со всех бояр приговору вершатся, и те дела в сем Судебнике приписывати». Чисельний склад Боярської думи постійно зростав: за Бориса Годунова в ній числилося 30 чоловік, а наприкінці XVII ст.- уже 167. Як більш вузький орган зі складу Думи була виділена у 80-х роках XVII ст. т. зв. Розправна палата; у випадку відсутності царя саме вона розглядала поточні питання, приймаючи рішення «по тем делам, по которым мочно», або направляючи свою доповідь на вирішення царю.
У найбільш критичні для країни моменти скликалися органи станового представництва - Земські собори. Перший Земський собор був скликаний у 1549 p., останній - у 1653 р.
Учасники Соборів обиралися від дворянства і від посадських людей роздільно. У Соборі 1556 p., скликаному в розпал Лівонської війни, брали участь уже й представники від міщан, а на Земському соборі 1613 р. один-єдиний раз були присутні навіть «повітові люди» - представники особисто вільного «чорносошного» селянства. Також роздільно відбувалися засідання станів.
Напередодні Соборів на місця розсилалися грамоти, в яких пропонувалося прислати по одному чи по два чоловіка (або «сколько пригоже») від станів, нерідкими були випадки фальсифікації виборів місцевими воєводами. Окрім обраних на місцях депутатів від дворянства і посадських людей, своєрідну верхню палату Соборів становили цар, т. зв. Освячений собор та Боярська дума, які входили до Собору не по праву обрання, а за своїм становищем.
Серед найважливіших питань державного устрою Московського царства, які вирішувалися саме Соборами, відзначимо прийняття нового Судебника в 1550 p., обрання царем Бориса Годунова в 1598 р. (це було зроблено в обхід царевича Димітрія, малолітнього сина Івана Грозного) та Михайла Романова у 1613 р. Саме на Соборах затверджувалися надзвичайні податки, до сплати яких притягалися і дворяни, і посадські люди. Звичною на Соборах була різка критика недоліків у діяльності державного апарату, в політиці уряду.
Важливе значення мали Собори 1632, 1634, 1639 та 1642 років. Останній цікавий тим, що середні класи - дворяни та посадські люди -вперше зуміли нав'язати цареві та уряду свою позицію з окремого питання - небажання продовжувати далі війну з Туреччиною за захоплений козаками Азов.
Собор 1648-1649 pp. прийняв Соборне укладення, яке продовжувало діяти майже два століття. Питання про приєднання України вирішували Собори 1651 та 1653 років. Собор 1653 р. став останнім в історії Московського царства, але практика нарад із представниками окремих груп населення тривала ще якийсь час. Так, в 1660 р. було проведено нараду з представниками московського купецтва, а в 1682 р.-із феодалами по питанню ліквідації місництва.
У системі державного управління подальшого розвитку зазнала система приказів. В середині XVII ст. їх число досягнуло п'ятдесяти. Так, лише військове управління було розділене на десяток приказів: розрядний відав службою дворянства, стрілецький - стрільцями, іноземний - службою іноземців, козачий, рейтарський, збройний, бронний, гарматний, ствольний та ін. прикази мали свою відносно вузьку компетенцію.
Для управління новоприєднаними землями створювалися прикази територіальні: малоросійський, сибірський, казанський тощо, причому у віданні цих приказів перебували всі аспекти управлінського та економічного життя підвладних територій. У 1655 р. був затверджений приказ таємних справ як особиста канцелярія монарха. Він координував і контролював діяльність усіх інших приказів, розглядав скарги і чолобитні, подані цареві. В 1640 р. з метою зміцнення класового характеру управлінського апарату було заборонено приймати у піддяки приказів вихідців із духовенства, посадських та рільничих людей, а право служби у цих центральних установах отримали лише дворяни та діти приказних службовців.
Була удосконалена податкова система. Так, у 1653 р. чисельні торгівельні мита та акцизи були замінені єдиним торгівельним митом у 5% від ціни товару. Звичним явищем на поч. XVII ст. стали надзвичайні податки, введення яких пояснювалося військовими потребами.
Розвиток права після Судебника 1550 р. здійснювався шляхом занесення нових указів в особливі т. зв. указні книги, що стосувалися діяльності того чи іншого приказа. Указна книга розбійного приказу становила собою збірку норм карного права, холопського приказу - містила укази про повних і кабальних холопів та про урочні роки, і т. д. і т. п.
Важливою пам'яткою права цього періоду стало Соборне укладення 1649 p.- найбільш повний звід правових норм. Укладення складалося з 25 глав та 967 статей. Після 1649 р. законодавство поповнювалося у формі новоуказних статей, наприклад, новоуказні статті 1669 р. про «татебні, розбійні та убивчі справи», новоуказні статті 1677 р. про помістя й вотчини тощо.
До суттєвих змін у праві цього періоду віднесемо перш за все заміну в зобов'язальному праві забезпечення боргу особою боржника на забезпечення його майном. Кредитор віднині не міг примусити боржника працювати на себе. З 1558 р. заборонялося обертати неплатоспроможних боржників у холопів.
Були заборонені дарування, продаж та заповіт земельних володінь на користь церкви. Щоправда, швидко були винайдені обхідні шляхи, наприклад, обмін такого майна на якесь менш цінне.
«Стоглав» установив шлюбний вік для чоловіків у 15, для жінок -12 років. Чоловік мав право віддавати дружину у заставу і карати її. Придане вважалося власністю дружини й у випадку розлучення поверталося їй. Діти відповідали по борговим зобов'язанням своїх батьків і навпаки. Скарги дітей на батьків не розглядалися, а скаржників били батогом «нещадно».
У карному праві змінюється підхід до поняття злочину. Віднині це вже не «образа» і навіть не завдання збитку, а порушення царської волі, посягання на встановлений порядок управління. Покарання прямо залежало від особи злочинця і потерпілого. Так, за завдання образи митрополиту стягувався штраф у 400 руб., а селянину - 1 руб.
Держава бере на себе розшук і суд над злочинцями. Примирення потерпілої сторони зі злочинцем не лише не веде до припинення справи, але й тягне за собою покарання грошовим штрафом самого потерпілого.
Укладення 1669 р. вводило розмежування злочинів на зумисні, необережні і випадкові. Право цього часу уже визнавало стан необхідної оборони й стан крайньої необхідності. З-під покарання виводилися «біснуваті» (душевнохворі) та особи, молодші семи років.
На першому місці в переліку злочинів Укладення поставило злочини проти релігії. Богохульство та навернення у мусульманську віру каралися спаленням на вогні, менш суттєві проступки (бійка у церкві, лайка на адресу духовенства тощо) каралися батогами та в'язницею.
Далі називалися злочини політичні: змова проти життя й здоров'я государя, державна зрада, зносини з ворогом. Покаранням була смертна кара, причому призначалася вона навіть за голий умисел.
Окремий розділ був присвячений військовим злочинам. Зрада - перехід на бік ворога чи надання йому даних про стан війська - каралася повішанням та конфіскацією вотчин чи помість, втеча з поля бою - нещадним побиттям батогами та конфіскацією половини помість. Каралося також надання відпустки з війська по дружбі чи за хабар. Смертю каралося зґвалтування, здійснене військовим над жінкою.
Наступними у переліку злочинів та покарань йшли злочини проти порядку управління, наразі тут мова йшла не лише про хабарництво, фальшування монети чи підробку документів, але й про порушення державної горілчаної монополії і навіть про зберігання, куріння й продаж тютюну. До речі, в цьому останньому випадку передбачалося «наказание большое без пощады, под смертной казнью».
Злочини проти судової влади включали в себе лжеприсягу та кри-восвідчення (без присяги). Ябедництво (облудний донос) ще за Судебником 1550 р. прирівнювалося до душогубства й розбою. Залежно від ступеня важкості ці злочини каралися «нещадним» побиттям батогами, ув'язненням, грошовим штрафом, заміщенням збитків потерпілого тощо.
Побиття батогами («кнутами») у Росії, на думку дослідників, у більшості випадків закінчувалося смертю чи каліцтвом підданого цьому катуванню. Хрестоматійний приклад, коли Павло І, оголосивши, що, «дякувати Богу, смертна кара у нас відмінена і не мені її вводити», наказав 12 разів прогнати крізь тисячний стрій з різками нещасного зловмисника.
Злочини проти особи охоплювали вбивства, завдання тілесних ушкоджень, образу словом чи дією. За вбивство, як правило, карали смертю, але вбивство дітей їхніми батьками каралося лише річним ув'язненням та церковним покаянням. Членоушкодження каралося за принципом таліону («око за око», «зуб за зуб»), крім того - ще й грошовим штрафом на користь потерпілого - 50 руб. за кожну завдану рану.
Для селян існував «пільговий» режим: за перенесені побої, тілесні ушкодження чи безчестя їх винагороджували сукупно у розмірі 10 руб. Покарання за безчестя сильно різнилися в залежності від особи потерпілого - за митрополита передбачалося ув'язнення, за патріарха - бато-гування, а за всіх інших - т. зв. торгова кара. Остання означала багатократне побиття батогами на торговищах при великому зібранні народу.
Майнові злочини поділялися на татьбу (таємну крадіжку), грабунок (відкрите вилучення чужого майна) та розбій (грабунок, пов'язаний з посяганням на життя і здоров'я потерпілого). За першу крадіжку призначалося побиття батогами, відрізання лівого вуха та два роки робіт у кайданах. Після відбуття покарання злодія відправляли у віддалені місцевості. Повторну крадіжку Судебник 1550 р. карав смертною карою. Укладення 1669 р. уводило смертну кару лише за третю крадіжку, а за другу винного били батогами, відрізали праве вухо і позбавляли волі на чотири роки. Крадіжка церковних предметів уже за перший раз каралася смертю. Не пов'язаний з убивством грабунок на перший раз карався відрізанням правого вуха, трирічним ув'язненням та конфіскацією майна. Повторний розбій карався смертю. Шахрайство каралося на рівних підставах із крадіжкою.
До Укладення були включені і деякі злочини проти моралі. Зокрема, за звідництво передбачалося «нещадне» покарання батогами.
Правосуддя цього часу ще зберігає певні пережитки попередньої епохи, зокрема, жеребкування. Воно допускалося в позовах на суму, меншу за один рубль; в суперечках про межу, коли думки старожилів розходилися; при визначенні належності сімейної пари тому чи іншому поміщику, коли збіглий селянин одружувався з такою ж втікачкою від іншого пана.
Новим у процесі стало те, що суд більше не обмежується наданими показами, а вдається до самостійних розслідувальних дій.

 

1. Абсолютна монархія у Франції. Класичний французький абсолютизм.

Абсолютизм - це третій і останній період в історії феодальної держави та права Франції. Розпочинається він з кінця XVI ст., а зумовлений був тими соціально-економічними змінами, що відбулися у зв'язку з розвитком продуктивних сил (бурхливим зростанням промисловості й технічним її переоснащенням; нагромадженням капіталів у руках верхівки міст; розвитком банків; появою загальнонаціональних ярмарків; виникненням буржуазії та найманих працівників; занепадом дворянства; посиленням експлуатації селянства; загостренням боротьби між феодалами і дворянством, дворянством та буржуазією тощо). У формуванні абсолютизму у Франції були зацікавлені всі прошарки суспільства (духовенство, дворянство, буржуазія міст, пересічні міщани, селяни), що пов'язували своє майбутнє із сильною королівською владою. 
Влада короля поширюється на всю країну та на всі сфери державного й суспільного життя. Від 1614 р. вона стала розглядатись як священна. Держава ототожнюється з особою короля. Не випадково французькому королеві ЛюдовикуXIV легенда приписує вислів "Держава-це я!". Генеральні штати більше не скликаються, міста втрачають самоврядування. Король призначає людей на державні та церковні посади, приймає найважливіші зовнішньополітичні рішення. Йому підпорядковувався весь централізований державний механізм (армія, поліція, адміністративний апарат, суд). 
Розширюється й ускладнюється система центральних органів владигв 1661 р. створюється Великарада, до складу якої належали герцоги, міністри, державні секретарі, канцлер, державні радники та ін. Для обговорення зовнішньополітичних питань скликалася вужча за складом Верховна рада, питання внутрішньодержавного управління розглядала Рада депеш. Існувала також Рада з військових питань. У XVI ст. виникають такі впливові посади, як державні секретарі (з військових справ, морських справ, закордонних справ, двору), а з XVIII ст. їхні заступники, при яких утворюються бюро. 
Місцеве управління вирізнялося надзвичайною складністю та заплутаністю. Його здійснювали численні служби: судове управління, фінансове управління, управління нагляду за шляхами та ін. 
На початку XVI ст. політику центру на місцях здійснювали губернатори. Вони мали значну владу та намагалися провадити незалежну політику. З огляду на це, в другій половині XVI ст. Францію було розділено на адміністративні округи - інтендантства, - на чолі яких були поставлені наділені значними повноваженнями інтенданти поліції, юстиції, фінансів. 
У цей час завершується утворення централізованої постійної армії. Вона тепер формувалася не з найманих іноземців, а з рекрутів, яких вербували з місцевого населення. 
У провінціях, містах, на великих шляхах створюється розгалужена система поліцейської служби, котру з 1667 р. очолює генерал-пейтенант поліції (завдання - підтримувати порядок у масштабах усього королівства). 
Надзвичайно складною була судова система: Паризький парламент і судові парламенти в інших містах, королівські суди, сеньйоріальна юстиція, церковні суди, спеціалізовані трибунали (комерційні, банківські та ін.). 
На певному етапі розвитку абсолютизм Франції відіграв, безумовно, прогресивну роль в об'єднанні країни, нації, у розвитку торгівлі, промисловості, сприянні економічного розвитку загалом. Та водночас абсолютистський апарат управління стає над суспільством, вступає з ним у суперечність, формує його реакційні риси. Така держава сприяла експлуатації безпосередніх виробників за допомогою податків, системи державного боргу й інших вигаданих схем, чим загострювала класову боротьбу.

1. Особливості англійського та німецького абсолютизму.

Як і в інших країнах Західної Європи, абсолютна монархія в Англ ії утверджується в період розпаду феодалізму та зародження капіталістичних відносин. Однак, порівняно з класичним абсолютизмом (властивим, скажімо, Франції), англійський мав такі особливості: 
• поряд із сильною королівською владою продовжував існувати 
та діяти Парламент; 
• порівняно незначний рівень бюрократизації та централізації 
державного апарату та збереження порівняно розвинутого місце 
вого самоврядування; 
• збройні сили як постійна армія були нечисленними. 
Вищими органами влади й управління були король, Таємна рада 
та Парламент. Реальна влада зосереджувалась у руках короля, що через численні й тільки йому підпорядковані органи здійснював законодавчі, виконавчі та судові функції. Після прийняття в XVI ст. законів, які проголошували короля главою англіканської церкви, остання втрачає 74 
самостійність і перетворюється на частину державного апарату. Поєднання світської та церковної влади значно посилювало авторитет корони. 
Одним з вищих органів управління була Таємна рада, до складу якої належали представники як феодальної знаті, так і нового дворянства (джентрі) та буржуазії, що тільки зароджувалася. Вони обіймали тут вищі посади: лорда-канцлера, лорда скарбника, лорда охоронця великої печатки, лорда адмірала та ін. До компетенції Таємної ради належали: управління заморськими колоніями, регулювання зовнішньої торгівлі, розгляд деяких судових справ. 
Після виникнення окремої Англіканської церкви вищим церковним органом країни стає Висока комісія (розслідувала справи, пов'язані з порушенням законів про зверхність королівської влади в церковних справах, про боротьбу з єретиками тощо). 
Установлення абсолютизму в Англії зовсім не означало, що її королі повністю стали незалежними від Парламенту. Парламент продовжував скликатися й при абсолютизмі. При Тюдорах він навіть розширив свої повноваження, будучи водночас слухняним інструментом у руках королів. Суперечності між королем і Парламентом розпочалися тільки з кінця XVI ст., коли абсолютизм перестав задовольняти буржуазні елементи суспільства. 
Місцеві органи влади й управління (мирові судді) зі встановленням абсолютної монархії стали більш залежними від центральних органів. Вони залежали від Таємної ради, що спрямовувала та контролювала їхі по роботу (давала завдання, робила запити та ін.). Установився порядок призначення королем на всі посади місцевих органів. Найбільшою адміністративною одиницею було графство, а найменшою — приход. 
Отже, в період абсолютизму в Англії був створений апарат управління, котрий відповідав вимогам панівних класів.
Абсолютна монархія в Німеччині, порівняно з іншими західноєвропейськими країнами, мала певні особливості. Полягали вони, передусім, у тому, що цей абсолютизм встановлювався на загальному тлі феодальної роздробленості, тож абсолютна монархія утвердилася не в масштабах усієї держави, а нарівні окремих князівств. Утвердження абсолютизму було не наслідком тимчасової рівноваги сил дворянства та буржуазії, а проявом повного панування реакційних сил, перемоги реакції над буржуазним рухом і підкорення слабкої німецької буржуазії волі князів. Князівський абсолютизм був реакційним явищем. Якщо в Англії та Франції перехід до абсолютної монархії забезпечив створення централізованих держав, то в Німеччині княжий абсолютизм ще більше закріпив економічну й політичну роздробленість країни, гальмував її розвиток. Князі, фактично, перетворилися на незалежних правителів, звільнилися від військового обов'язку, зовсім не сплачували імператорові податків. Наймогутніші з них (курфюрсти) присвоїли собі право обирати імператора. Імператорська влада втратила значення єдиного загальнодержавного центру, перетворилася на почесне звання. Рейхстаг уже не мав свого колишнього значення. Імператорський суд став безсилим у боротьбі з територіальними князями. 
Особливо яскраво абсолютизм князівської влади проявився в Пруссії та Австрії, що суттєво відрізнялися одна від одної. Пруссія, яка остаточно сформувалася у 1701 р., була онімечченою, централізованою державою, а її король - членом імперської колегії курфюрстів. Вищим органом державного управління була Таємна рада, що складалася з трьох самостійних департаментів: іноземних справ, юстиції та внутрішніх справ. У підпорядкуванні Таємної ради перебували директорії (фінансів, військових справ, королівських маєтків). Серед департаментів виділявся департамент внутрішніх справ, якому підпорядковувалися воєннітадоменіальніпалати. Діялитакож станові установи—ландрати (земські ради), до складу яких належали призначені королем представники дворянства, що виконували й загальнодержавні функції. Міське самоврядування було скасовано. Членів міських магістратів призначав уряд. У цій частині Німеччини значного розвитку набули бюрократизм і дріб'язкова регламентація не тільки державного, але й приватного життя підданих. Звичним явищем були арешти, конфіскації та переслідування іновірців. Отже, Прусську державу цього часу можна назвати поліцейською. 
Подібна система поліцейського управління склалася й у Австрії, хоча остання і не була такою централізованою, як Пруссія, та відзначалася багатонаціональним складом населення. На чолі держави стояв монарх, якого з XV ст. призначав імператор, і він, разом з Таємною Радою, становив вищий орган влади й управління. Згодом Таємну Раду було замінено Конференцією, що поступово перетворилася на постійний орган, але з не точно визначеним складом. Військовими справами відала придворна Військова рада. У1760 р. було засновано, Державну раду, на яку покладалося завдання з розгляду законопроектів і контроль за виконанням законів. Адміністративно-територіальна Австрійська монархія поділялася на провінції, очолювані намісниками, яких обирали місцеві станово-представницькі органи. У містах управління здійснювали місцеві управи та бургомістри.

 

1. Кримінальне право Англії періоду абсолютизму.

У період абсолютизму (XV— XVII ст.) визнання практики, за якою загальний принцип дії і застосування права, встановлений і визнаний одним із вищих судів, набуває значення прецедента, і всяка аналогічна справа мала вирішуватись з посиланням на нього.
Поява нових економічних і суспільних відносин вимагала швидкого вирішення судових справ. Тому з середини XIV ст. канцлер за дорученням короля починає розглядати скарги на рішення Вестмінстерських судів. Його рішення базувались на тому, що, на його думку, було «справедливим для даного випадку», тому-то такий суд стали називати «судом справедливості». Рішення лорда-канцлера мали також значення прецедента.
І, накінець, джерелом права були статути, які приймалися англійським парламентом. Ордонанси короля також були джерелом права. Певне значення для судової практики набули роботи відомих англійських юристів.
Початковою формою покарання за неправомірну шкоду у англо-саксів була кривава помста, а потім штраф. Панувала так звана об'єктивна відповідальність, яка охоплювала навіть випадкове спричинення шкоди або ж викликане самозахистом. Поступово під впливом церкві ідея об'єктивної відповідальності поступається місцем визнанню відповідальності особи, що вчинила дії тільки за наявності вини, тобто задуму або необережності.
У XVI ст. в англійському кримінальному праві остаточно складається трьохчленний поділ злочинів: зрада (трізн), тяжкі кримінальні злочини (фелонії), і менш тяжкі кримінальні злочини (місдімінор).
Окрім Вестмінстерських судів (суд королівської лави, суд загальних тяжб, суд скарбниці) і канцелярського суду у період абсолютизму з'являються надзвичайні суди (Зоряна палата) і судові ради у тих районах Англії, де часто порушувався громадський спокій. Судові ради підпо­рядковувались Таємній раді і мали вести боротьбу проти заколотників. Посилюється значення мирових суддів, до них включають і присяжних засідателів, які одержують право допитувати свідків і оцінювати докази у справі. Усі кримінальні справи розглядали роз'їздні або мирові судді. Метою покарання було устрашіння.

1. «Кароліна» – пам’ятка права феодальної Німеччини.

До кінця XV ст. у Німеччині не існувало єдиної правової системи. На кожній території діяло своє право, нормами якого регулювалася вся сукупність відносин. Після створення в 1495 р. Імперського суду римське право було визнане джерелом права всієї імперії. На його основі мали розвиватися всі галузі права.
У 1532 р. Рейхстаг прийняв загальнонімецьке Кримінальне та кримінально-процесуальне уложення (кодекс) - "Кароліну". Його назва походить від імені імператора Карпа V (1500-1558). Це Уложення мало яскраво класовий феодальний характер і було спрямоване на залякування простого люду та жорстоке придушення будь-яких виступів проти феодального ладу. За більшість злочинів як основний вид покарання передбачалася смертна кара, що могла бути простою (відсікання голови мечем або повішання) та кваліфікованою (спалення, утеплення, четвертування, колесування, поховання заживо). Були передбачені також членоушкоджувальні, болючі та ганебні покарання. Основними видами злочину проголошувалися: злочини проти релігії, держави, власності, особи, моральності, порядку управління, торгівлі тощо. Замість змагального запроваджувався слідчий (інквізиційний) процес, який поділявся на дві стадії — розслідування (збирання інформації про злочин і злочинця, доказів винності підозрюваного) та судовий розгляд (проодив у закритому засіданні). Якщо обвинувачуваний не визнавав своєї провини, то його могли піддати катуванню.

 

1. Кримінальне право за «Кароліною» (1532 р.).

У 1532 р. затверджений рейхстагом звід законів, названий Кароліною, на честь імператора Карла V, який правив у той час. З 219 статей кримінального уложення 142 статті містять норми кримінального процесу, решта – кримінального права.
У зв’язку з тим, що окремі землі виступали проти прийняття загальноімперського законодавства, у вступній частині до Кароліни було сказано: “Але ми хочемо при цьому сказати, що старі, встановлені законні і добрі звичаї курфюрстів, князів і станів ні в чому не повинні заперечуватись”.
Таким чином, за кожною землею було збережено її особливе кримінальне право, Кароліна призначалась лише для заповнення прогалин у місцевих законах.
Вона передбачає багаточисельне коло злочинів: державні (зрада, повстання, порушення земського миру та ін.); проти особи (вбивство, наклеп та ін.); проти моралі (кровозмішування, зґвалтування, двоєженство, подружня зрада та ін.); проти власності (підпал, грабіж, крадіжка, присвоєння), а також деякі інші види злочинних діянь.
У Кароліні одержали фактично вірні визначення не тільки окремі злочини, а й деякі загальні поняття кримінального права: посягання, співучасть (наприклад, пособництво), необережність, необхідна оборона та ін.
Кароліна встановила дуже жорстокі покарання: значна кількість злочинів каралась смертною карою, причому були передбачені кваліфіковані види цієї кари: колесування, четвертування, закопування живим у землю, спалювання тощо. Значне місце займали тілесні покарання. Часто застосовувалось виривання язика і відрубування руки. При незначних проступках застосовувалось позбавлення честі, при цьому засудженого виставляли до ганебного стовпа або в нашийнику на публічне осміювання.
Звертає на себе увагу встановлення жорстоких покарань за посягання на імператорську владу і на власність.

 

1. Кримінальний процес за «Кароліною» 1532 року.

Більша частина статей Кароліни стосувалася правил судочинства. Кароліна зберегла деякі риси обвинувального процесу. Потерпілий або інший позивач міг подати кримінальний позов, а обвинувачений – оскаржити і довести його безпідставність. Сторони мали право пред’являти документи, вдаватись до запрошення свідків, користуватись послугами юристів. Якщо обвинувачення не підтверджувалось, позивач повинен був “відшкодувати збитки, безчестя і оплатити судові витрати”.
У цілому ж, основною формою розгляду кримінальних справ у Кароліні є інквізиційний процес. Обвинувачення пред’являлось суддею від імені держави. Слідство велося за ініціативою суду і не було обмежене строками. Широко застосовувались засоби фізичного впливу на підозрюваного, наприклад, допит, який проводився під час катування. При цьому Кароліна детально регламентує умови застосування катування. Для визнання доказів достатніми для застосування допиту з катуванням потрібні були свідчення двох “добрих” свідків. Головна подія, доведена одним свідком, вважалась напівдоказом. Ряд статей визначають порядок доведення злочину позивачем, якщо обвинувачений не зізнається. Остаточний вирок виносився на підставі особистого зізнання або свідчення винного.
Процес поділявся на три етапи: дізнання, загальне розслідування і спеціальне розслідування. Дізнання складалось з встановлення факту здійснення злочину і особи, яка підозрюється у вчиненні злочину. Загальне розслідування містило короткий допит арештованого з метою встановлення деяких даних про злочин та обставини справи. Спеціальне розслідування – детальний допит обвинуваченого і свідків, збір доказів для остаточного доведення вини злочинця та його засудження. Покарання могли застосовувати на підставі не лише закону, а й таких “розмитих” понять, як “добрі звичаї”, “вказівки доброго і досвідченого у праві судді”. Процес вели таємно і письмово. Ця пам’ятка феодального права діяла в деяких частинах Німеччини до початку XІX ст.

1. Суспільний устрій Росії в період абсолютної монархії.

Наприкінці XVII ст. в Росії формується абсолютна монархія. Вона характеризувалася такими ознаками: вся повнота державної влади концентрується в руках однієї особи; виникає професійний бюрократичний апарат; створюється сильна постійна армія; відсутні станово-представницькі органи й установи. Однак у російського абсолютизму були свої суттєві особливості: 
• абсолютизм у Росії сформувався в умовах розвитку кріпосництва, а не розвитку капіталістичних відносин і відміни феодальних інститутів, як це було в Європі; 
• соціальним підґрунтям російського абсолютизму було кріпосницьке дворянство та служилий стан, тоді як європейський абсолютизм спирався на союз дворянства з містами; 
• становлення абсолютизму в Росії супроводжувалося зовнішньоюекспансією, втручанням держави в усі сфери суспільного життя.

На чолі держави стояв монарх, якому належала вища законодавча, виконавча та судова влада. Він також був головнокомандувачем армії, а з підпорядкуванням церкви державі - главою церкви. Згідно з тогочасними ідеологічними настановами, глава держави зображався "батьком народу", який знає чого хочуть його діти, а тому він має право їх виховувати, повчати та карати. У 1722 р. був виданий указ, згідно з яким монарх діставав право призначати свого спадкоємця. Юридичним джерелом закону стала визнаватися воля монарха. 
Боярська Дума наприкінці XVII ст. з органу, котрому нарівні з царем належала вся повнота влади, перетворюється на судово-управлінський орган, який здійснював нагляд за діяльністю виконавчих органів (приказів) і органів місцевого управління. У 1701 р.функції Боярської Думи були передані Ближній канцелярії, що координувала роботу центральних органів управління, її посадовці об'єдналися в раду й отримали назву Консіліїміністрів. Після утворення в 1711 р. Сенату Боярську Думу було ліквідовано. 
Сенат складався з дев'яти сенаторів і обер-секретаря, призначуваних імператором. За структурою Сенат складався з присутствія (загальних зборів сенаторів) і канцелярії (очолювалася обер-секретарем та складалася зі столів: розрядного, таємного, губернського, приказного та ін.). До компетенції Сенату належали: судова й організаційна діяльність, фінансовий і податковий контроль, зовнішньоторговельні та кредитні повноваження. Спочатку рішення приймалися колегіальне й тільки єдиногласно,аз 1714 р.~ більшістю голосів. Контроль за діяльністю Сенату здійснював спочатку генерал-ревізор, а пізніше - обер-секретар. Для посилення контролю з боку імператора при Сенаті в 1722 р. запроваджувалися посади генерал-прокурора (фактично був главою Сенату) й обер-прокурора (очолювали департаменти Сенату). По смерті Петра І роль Сенату як вищого органу управління починає зменшуватися. Уплив Сенату посилюється знову в 1744 р. Тоді він мав чотири департаменти: духовних, фінансових, торговельно-промислових і судових справ. За царювання Івана Антоновича й Анни Леопольдівіш значення Сенату знову зменшується, а за Єлизавети Петрівни -зростає. За Катерини //Сенат стає вищим судово-адміністративним органом, який складався з шести департаментів. З 1801р. Сенат остаточно стає вищою судовою інстанцією. 
У 1726 р. для вирішення важливих питань внутрішньої та зовнішньої політики було створено Верховну Таємну раду, що отримала законодавчі повноваження та розглядала скарги на дії Сенату, підбирала кандидатури сенаторів. Цей орган управління був ліквідований у 1730 р. Його місце зайняв Кабінет міністрів, який спочатку виконував дорадчі функції при імператриці Анні Іоан ієні, аз 1735 р. отримує законодавчі повноваження. Склад Кабінету міністрів становив три особи. Ліквідований був у 1741 р., а замість нього створюється інший центральний орган, який вирішував питання державного управління - Кабінет її Величності (імператриці Єлизавети Петрівни). Пізніше він називався Імператорською радою (прнПетріІІГ), Радою при найвищому дворі (за Катерини II). Увесь час він зберігав за собою значні повноваження в різних сферах державного управління. 
Центральними органами управління були й прикази (у 1699 р. їх було 44). У1718-1720 рр. замість них були створені колегії, до складу яких належали: президенти, віце-президенти, чотири радники, чотири асесори (засідателі), секретар, актуаріус, регістратор, перекладач, піддячі. У грудні 1718р. був затверджений реєстр колегій. Найважливішими "державними" колегіями були три: Військова, Адміралтейська, Іноземних справ. Фінансовими питаннями відали: Камер-колегія (відповідала за прибутки держави), Ревізіон-колегія (контролювала збирання та витрату казенних коштів). Існували й інші колегії: Комерц-колегія (торгівля), Берг-колегія (гірничасправа), Мануфактур-колегія (легка промисловість), Юстиц-колегія (судова система) тощо. 
У процесі створення нових органів управління виникли нові титули: канцлер, дійсний таємний і таємний радники, радник, асесор та ін. Штати та придвірні посади були прирівняні до офіцерських рангів. Служба стає професійною, а посадовці - привілейованим станом. 
Указом від 1708 р. вся територія Росії поділялася на вісім губерній. У 1714р. їх стає одинадцять. На чолі губерній стояли губернатори, в руках яких зосереджувалась адміністративна, судова та військова влада. У 1713 р. з метою поставити діяльність губернатора під контроль дворянства були запроваджені ландрати (радники; від нім. "пандрат"; "панд" - країна і "рат" - радник), які разом 3 губернатором утворювали колегію з 8, 10 чи 12 осіб, залежно від розміру губернії, для управління нею. Губернії поділялися на повіти, очолювані комендантами. У 1712—1715 рр. адміністративно-територіальний поділ був такий: уся територія держави поділялася на губернії, губернії- на провінції, провінції- на повіти (ліквідовані в 1715 р.). З 1719 р. територія держави поділялася на 45 провінцій, що були основними одиницями управління та складалися з дистріктів (округів). У1775 р. було здійснено губернську реформу, згідно з якою основною адміністративною одиницею, що об'єднувала центр імперії та її округи, була губернія на чолі з губернатором. При останньому існував колегіальний орган - губернське правління, що перебувало під наглядом Сенату. Склад правління такий - губернатор і два радники. Губернське правління виконувало такі функції: загальне управління губернією, публікація законів, указів і розпоряджень імператора, нагляд за їх виконанням, накладання арешту на майно, розгляд скарг та ін. 
У XVII—ХУШ століттях створюється регулярна армія. Наприкінці XVII ст. були розформовані стрілецькі полки та припинило своє існування дворянське кінне ополчення. У 1687 р. було створено "потішні" полки (Преображенський і Семенівський), що стали ядром нової армії. У 1699-1705 рр. у Росії була запроваджена рекрутська система комплектування армії. Рекрутській повинності підлягало все податкове чоловіче населення. Служба була довічною. Солдати набиралися з селян і міщан, офіцери—з дворян. Для підготовки офіцерів були відкриті воєнні школи: бомбардирів (1698 р.), артилерійські (1701, 1712 рр.), Морська академія (1715р.) та ін. Управління армією спочатку здійснювали прикази (Розрядний, Військових справ, Артилерії, Провіантський тощо), а згодом - Сенат, Військова колегія (1719р.), Адм іралтейська колегія (1718 р.). Армія поділялася на полки, полки - на ескадрони та батальйони, а ті, своєю чергою, - на роти. 
Розвивається система каральних органів. Боротьбу з антифеодальними виступами наприкінці XVII ст. вели прикази (Розбійний, Таємних справ, Преображенський). У 1718 р. виникає Таємна канцелярія. Після ліквідації Таємної канцелярії (1726 р.) і Преображен-ського приказу (1729 р.) їхні повноваження переходять спочатку до Сенату та Верховної Таєм ної ради, а потім - до Канцелярії таємних розшукаєш справ (1731 р.). Після її ліквідації в / 762р. було створено Таємну експедицію Сенату, що перебувала під контролем імператриці Катерини II. 
На початку XVIII ст. у структурі державного апарату виникає новий орган - поліція, що у своїй діяльності спиралася на старост вулиць і десятників (обиралися з-поміж купців і ремісників). До компетенції поліції належали: охорона порядку, боротьба зі злочинністю, міський благоустрій, виловлення селян-утікачів, протипожежні заходи.

 

1. Соборне Уложення 1649 року. Злочини та покарання.

Уложення царя Олексія Михайловича — звід законів Рос. д-ви, одна з визнач, пам'яток рос. феод, права на етапі переростання станово-представницької монархії у стадію абсолютизму. Безпосеред. поштовхом до його розробки стало повстання 1648—49 посадських людей Москви, підтримане частиною дворянства, та в ін. містах. Після придушення повстання для підготовки проекту було утворено спец, комісію. Проект розглядався на земському соборі, що розпочався у вересні 1648; після, внісши істотні зміни і доповнення до Уложення, собор і цар затв. його. Вступив у дію в січні 1649. Джерелами С. у. 1649 стали Судебник 1497 Судебник 1550, «Стоглав» 1551, указні книги приказів, цар. укази, рішення земс. соборів, вироки Боярської думи, чолобитні від дворян і посадських людей, литовське, а також візант. право (див. Кормчі книги). Згодом С. у. 1649 було доповнено значною кількістю юрид. актів, названих новоуказними статтями.
С. у. 1649 є спробою упорядкувати прав, надбання за галузями та інститутами. Воно має 25 розділів, в яких розглянуто однорідні питання за ступенем їх важливості, та 967 статей. Уложення регулювало широке коло сусп.-політ. відносин. У ньому закріплювалися привілеї правлячих станів і нерівноправне становище залежних станів, а також статус царя як самодерж. і спадкового монарха. С. у. 1649 містило ряд норм, що регулювали важливі питання держ. управління: прикріплення селян до землі, посад, реформу, зміну статусу вотчини й помістя, регламентацію роботи органів місц. самоврядування, режим в'їзду та виїзду тощо. Цив.-прав. норми Уложення остаточно закріпили монопольне право феодалів на зем. власність, які, зокрема, набували права передавати помісні землі у спадщину, обмінювати їх за певних умов на помісні й вотчинні володіння. Водночас С. у. 1649 передбачало остаточне закріпачення селян, які втратили право переходу до ін. власника (скасовувалися «урочні літа») і підлягали безстроковому розшуку та поверненню власнику.
Багато уваги в Уложенні приділено нормам крим. та суд. права. З крим.-карних діянь найтяжчими, за С. у. 1649, вважалися злочини проти д-ви та особи государя — зрада, змова. Передбачалася також крим. відповідальність за злочини проти порядку, управління, суду, військ, злочини. Докладно регламентувалися злочини проти особи та її майна. Жорстока репресивність особливо виявлялась у системі покарань: смертна кара, що передбачалася як санкція у 60 випадках, дуже часто — кваліфікована (спалювання живцем, колесування, четвертування, залиття горла розплавленим металом, закопування живцем); тілесні покарання — таврування, побиття батогами тощо. Смертна кара і тілесні покарання здійснювалися публічно. Застосовувалися також ув'язнення, каторжні роботи, заслання, майнові покарання, церк. каяття тощо. Найвищими органами суду та апеляц. інстанціями, за С. у. 1649, були цар і Бояр. дума. Суд. функції виконували Монастирський, Розбійний та ін. прикази. Існували також органи вотчинної воєвод, юстиції, губні та земські суд. установи, церк. суди. Уложення запровадило інститут відводу судді. Воно передбачало розшуковий процес у переважній більшості крим. справ та обвинувачувально-змагальний у порівняно невеликих кримінальних і практично у всіх цив. справах. У розшуковому процесі справа порушувалася держ. установою, яка й здійснювала всі слідчі дії. Як докази застосовувалися усні свідчення, письм. док-ти, тортури (порядок їх уперше регламентувався спец, розділом) тощо. С. у. 1649 було гол. джерелом рос. права до введення у дію Зводу законів Російської імперії (1835).

 

1. Право Росії за "Артикулами військовими…"

Військовий статут Петра I - військовий статут, затверджений Петром I 30 березня 1716 при Данцігу. Є одним з основних документів, покладених в основу реформ юридичної системи Російської імперії, що проводяться за Петра.
Статут визначав порядок військової служби, правила взаємин військовослужбовців, військово-кримінальну систему, систему військових чинів, судову систему та багато інших питань. Хоча спочатку (і по назві) статут був призначений для застосування в армії, відразу ж після його прийняття, указом від 10 квітня 1716 він був визначений як основний документ для вирішення справ в загальному судочинстві. В якості загального закону статут не відміняв раніше діяли уложення, а застосовувався одночасно з ними. 

Статут являє собою компілятивний роботу, виконану на підставі багатьох джерел. По всій видимості, основою для нього послужили шведські військові артикули, в які були внесені багато власні зміни, додані елементи, запозичені з німецьких, голландських, данських та французьких законодавств. Вважається, що перший варіант статуту був складений німецькою мовою, потім його перевели на російську, після чого проект піддався виправленню кабінет-секретарем Макаровим і особисто Петром. Далі послідувало його твердження Сенатом. 
Принциповим моментом у прийнятті даного Статуту було те, що він вперше в російській праві поставив на перше місце не моральне і релігійне зміст злочинних дій, а протиріччя волі держави. У Статуті були введені покарання за багато діяння, які взагалі не охоплювалися раніше діючим законодавством, різко посилено відповідальність за злочини. Статут ввів в явному вигляді формальну силу доказів, визначаючи набір необхідних для доказу свідчень і доказову силу кожного з них. 
Основним принципом системи покарань Статуту було залякування потенційних порушників прикладом, для чого були посилені багато раніше існуючі покарання і введені нові . В якості покарань могло застосовуватися членоушкодження. За масову втечу, самовільний трактат чи капітуляцію, здачу фортеці могла бути використана децимації [1]. Покарання у Статуті ділилися на 5 груп: 
1. Звичайні тілесні покарання (зокрема, скутість в залізо, ходінням по дерев'яних кілків, биттям батогами). 
2. Жорстокі тілесні покарання (наприклад, шпіцрутенами, тавруванням залізом, обрізанням вух, відсіканням пальців або руки, каторгою). 
3. Покарання смертні ( розстрілом (аркебузірованіем), відсіканням голови, шибеницею, колесування, четвертування, спалення, залиті горла металом, повішенням за ребро на гак). 
4. Легкі покарання честі (пониження в посаді, звільнення без платні, висилка з держави) 
5. Важкі покарання честі (прибиті імені на шибениці, заломлення шпаги (шельмування), оголошення злодієм (шельма)). 
Серед злочинів, що вимагали смертної кари, фігурували і такі, як чарування (чорнокнижництво), богохульство, непристойне міркування про монарха, лайка про генерала або фельдмаршалом, блуд близьких родичів, крадіжка більше двадцяти рублів, псування прибитого указу, приховування. 
Особливою жорстокістю відрізняється розділ про тортури ("будеже всі злочинці в рівному з'являться підозрі, і між оними батько з сином або чоловік із жінкою знайдеться, тоді сина чи дружину наперед до тортур привесть"). Тим не менш, Статут намагається обмежити тортури і враховує, що під тортурами невинна людина може обмовити себе або інших. Від тортур звільнені дворяни, чиновники, старі, діти, вагітні жінки (за винятком державних справ і вбивств).

 

1. Передумови та основні етапи англійської буржуазної революції.

На початку XVII ст. Англія була типовою аграрною країною. 4/5 від 5 000 000 осіб з їїнаселення проживало в селі. Та капіталістичні відносини в цій країні розвивалися значно інтенсивніше, ніж в інших європейських країнах (окрім Нідерландів). Відбувалося накопичення капіталу в промисловості й торгівлі. Однак розвиток капіталу в Англії стримувався: свавіллям у процесі встановлення та збирання податків; свавіллям судової влади, що перебувала в повній залежності від короля; терором і позасудовими розправами "Зоряної палати" й "Високої комісії""; королівською монополією, що обмежувала свободу торгівлі й урядовими регламентаціями розвитку промисловості; релігійною політикою абсолютизму, що викликала загальне обурення. Отож в Англії складаються об'єктивні (економічні) та суб'єктивні (інтереси буржуазії) передумови до революції, яка розпочалася в середині XVII ст. Вона мала свої особливості: 
• революція розпочалася та відбувалася під релігійним стягом. Роль бойової теорії повстанців відіграла ідеологія пуританізму (від англ. ригіїат, лат. ригіїаз - чистота), гаслами якої були реформи панівної англіканської церкви, очищення її від католицизму, створення своєї общини на чолі з пресвітерами, відновлення давніх вольностей. Під час революції пуритани розділилися на три прошарки (напрямки): пресвітеріани (від грецьк. ргехЬуІегох — старійшин, старійшина; відстоювали інтереси та погляди великої буржуазії: заводчиків, фабрикантів, купців, банкірів), які прагнули встановити в країні парламентську монархію; індепенденти (від англ. іпсіерепсіепіз - незалежні; представники середньої буржуазії, середнього й дрібного дворянства, заможного селянства, дрібних торговців, ремісників) - погоджувалися з ідеєю конституційної монархії (але припускали можливість встановлення республіки) та вимагали, щоби за вільною людиною були визначені права на свободу слова, совісті, друку та ін.; певеллери (від англ. — урівнювачі; представники від ремісників і вільних селян) — вимагали ліквідації монархічної влади та встановлення демократичної республіки з однопалатним парламентом і загальним виборчим правом; 
• проти абсолютизму англійська буржуазія виступила в союзі з новим дворянством (джентрі), а не з народом; 
"Довгий" Парламент, спираючись на підтримку народних мас, зруйнував (з вимушеної згоди короля) основне знаряддя абсолютизму та вжив заходів для унеможливленая безпарламентського режиму надалі: були ліквідовані (липень 1641 р.) "Зоряна палата", "Висока комісія", Ради у справах Півночі та Уельсу; скасовано всі монопольні патенти й привілеї, а їхні володарі виведені з Парламенту (літо 1641 р.), ухвалено біль "Про нерозпуск" чинного Парламенту без його згоди (травень 1641 р.); узаконено, що жоден податок не можна стягувати без згоди парламенту; встановлено незалежність суддів від корони та їх незмінність. 
Наступ Парламенту означав початок революції-у королівської влади відбиралися основні знаряддя самодержавства. Англія перетворювалася на конституційну монархію. Та, затвердивши всі запропоновані Парламентом акти, Карл І лише очікував моменту, щоб одним ударом покінчити з революцією. Великі надії в цьому сенсі він покладав на розбіжності в Парламенті, що особливо сильно загострилися восени 1641 р. при обговоренні так званої "Великої ремонстраці'Г (204 статті з перерахуванням зловживань корони). Боротьба навколо цієї буржуазно-дворянської програми революції була настільки жорстокою, що вона була прийнята Палатою общин більшістю з перевагою лише в 11 голосів. Основна причина перемог Парламенту, до якого в серпні 1641 р., фактично, перейшла вся влада в країні, полягала в тому, що на його боці стояв повсталий народ. Саме народні маси захистили Парламент, коли в січні 1642 р. Карл 1 вирішив арештувати лідерів опозиції. Король, який втратив владу над повсталою столицею, разом зі своїми прихильниками та частиною армії виїздить до Оксфорда, що стає центром контрреволюції. "Конституційний період" революції закінчується, обидві сторони розпочинають підготовку до збройної боротьби.

 

1. Протекторат Кромвеля. "Знаряддя управління" 1653 року.

З моменту проголошення республіки верховна влада в країні належала залишкам Довгого парламенту, в якому після всіляких «чисток» залишилися виключно індепенденти. Другою важливою силою в державі була армія, яка підкорялась особисто О. Кромвелю. Вона й забезпечила проведення всіх тогочасних реформ.
Тривале правління Довгого парламенту викликало обурення населення, особливо армії, яка протягом значного часу не отримувала платні, тоді як депутати збагачувалися завдяки зловживанням під час продажу королівського майна. Армія вимагала нових виборів. Розуміючи неминучість переобрання, депутати прагнули закріпити за собою місця з новому парламенті. Відтак Кромвель розігнав Довгий парламент і скликав конвент (Установчі збори), в якому були самі лише індепенденти. Цей конвент назвали «парламентом святих» (через побожність депутатів). «Святі» прийняли низку важливих реформ:
• оголосили свободу совісті (віросповідань);
• запровадили цивільний шлюб;
• ввели вибори священиків мирянами і скасували церковну десятину;
• вирішили замінити стару (прецедентну) систему судочинства, що спиралася на закони різних часів, новою, заснованою на єдиному судовому статуті (кодексі), прийнятому 1653 р.
Проти таких реформ виступили священики, юристи, а також армія. О. Кромвель розпустив «парламент святих». За згодою армії було прийнято нову конституцію («Знаряддя управління»), розроблену комісією під керівництвом генерала Ламберта. Схвалена 16 грудня 1653 р. Державною радою, вона передавала всю владу Оліверові Кромвелю — лорду-протектору Англії, Шотландії та Ірландії. Кромвель зосереджував у своїх руках всю виконавчу владу, отримував право затверджувати членів Державної ради, а також право збирати податки в розмірах, достатніх для утримання армії. Після цього в його руках було більше влади, ніж у короля напередодні революції. Законодавчу владу, за конституцією, було передано однопалатному парламентові, який складався з депутатів від найважливіших міст країни. Прийняття конституції 1653 р. свідчило про те, що народ був невдоволений як монархією, так і республікою.
Парламент, обраний за новою конституцією, виявив непокору Кромвелю. Парламентарі вимагали свободи віросповідань і політичної діяльності. Кромвель, погоджуючись із першою вимогою, категорично відкидав другу. Зрештою, він розпустив парламент, розділив країну на 14 військових округів, в яких усю повноту влади передав призначеним ним генерал-майорам. Прихильників короля було обкладено спеціальним податком. Святкування Великодня і Трійці було заборонено, як і недільні гуляння, спортивні змагання. Головними заняттями визначалися праця і молитва.
Отже, протекторат Кромвеля виявився військово-релігійною диктатурою, яка трималася на авторитеті сили, пуританських уявленнях про життя та успіхах диктатора у зовнішній політиці.
Так, англійська армія оволоділа містом Дюнкерк у Бельгії, що знаходилося під владою Іспанії. Англійський флот захопив острів Ямайка і розгромив іспанський флот біля Канарських островів, відкривши дорогу англійській торгівлі в Карибському і Середземному морях. «Ключі від континенту, — казали про Кромвеля, — висять у нього на поясі».

 

1. Формування англійської конституційної монархії. "Хабеас корпус акт" 1679 року, Білль про права 1688 р.

(Habeas Corpus Act of 1679) — одна з важливих складових неписаної конституції Великобританії. Повна назва — «Акт про краще забезпечення свободи підданого та про запобігання ув'язненням за морями». Ухвалений парламентом 6.V 1679 як певний наслідок англ. революції 17 ст. у зв'язку з тим, що застосовуване англ. судами з 12 ст. право видання наказу про доставку заарештованого (перші слова наказу «Habeas corpus ad subjiciendum») часто зумовлювало порушення особистої недоторканності: накази видавалися на власний розсуд судці, їх виконання не було обумовлене строками, невиконання не мало наслідком відповідальності. Змістовий стрижень X. к. а. 1679 — визначення процедури і строків перевірки судом законності та обгрунтованості арешту (затримання) і дальшого перебування особи під вартою. Сам заарештований, його довірена особа або будь-хто з гр-н могли вимагати від суду наказ X. к. а. 1679. Суддя вносив до тексту наказу доручення «шерифам чи тюремникам» разом з доставкою до суду заарештованого докладно викласти причини арешту. Встановлювався строк виконання наказу (від 3 до 20 днів), який залежав від відстані до Лондона. Після доставки заарештованого суд мав ретельно розібратися з причинами арешту і/або звільнити заарештованого, або віддати його на поруки чи під заставу, або повернути до тюрми. Рішення суду про звільнення з-під арешту не можна було порушувати повтор, арештом за той самий вчинок. Заборонялося переводити заарештованих з однієї в'язниці до іншої чи тримати їх без суду і слідства у замор, володіннях. Дія X. к. а. 1679 не поширювалася на арешт у зв'язку з учиненням держ. зради і тяжких крим. злочинів. Щодо цього існували особливі правила.
В січні 1689 р. в Лондоні зібрався парламент, названий «Конвентом», з надзвичайними повноваженнями. Було оголошено, що Яків II добровільно зрікся престолу, а королівську владу буде передано Вільгельму Оранському, штатгальтеру Голландії. Передача влади Вільгельму 13 лютого 1689 р. була гучно названа «Славною революцією». Того ж року Вільгельм III видав «Декларацію про права», яка лягла в основу пізнішого «Білля про права». Саме цей документ заклав основи конституційної монархії в країні. В ньому зазначалося, що:
а) усякий закон приймається лише за згодою парламенту, рівно як усякий податок накладається виключно рішенням парламенту. Королівські намагання призупинити дію законів - завідомо незаконні;
б) ніхто, крім парламенту, не може звільнити з-під дії законів, скасувати закон чи призупинити його дію;
в) узаконюється свобода дискусій у парламенті: «свобода слова, дискусій і усього того, що відбувається в парламенті, не може дати привід для переслідування чи бути предметом розгляду в будь-якому суді, крім суду парламенту»;
г) гарантувалося часте і регулярне скликання палат, а «вибори членів парламенту повинні бути вільними»;
д) саме парламент визначає склад і чисельність армії на кожний рік та виділяє для цього необхідні кошти;
є) підданим надається свобода петицій, вони мають право носити зброю.
Як уже вказувалося, запрошення на трон Вільгельма Оранського було справою як торі, так і вігів. Такий союз між феодальним дворянством і буржуазією не був випадковим чи тимчасовим. Компроміс двох класів зберігався й у XVII-XIX ст., він простежується і надалі.

 

1. Війна за незалежність США. Декларація незалежності 1776 року. Статті конфедерації 1781 року (США).

Рух за незалежність північноамериканських колоній від Британської імперії почав набирати чинності з середини XVIII століття. В 1775 р. почалася Війна за незалежність США, після чого стало очевидно, що досягти незалежності колонії зможуть, тільки об'єднавшись. Другий Континентальний конгрес, що відбувся в тому ж році, включав представників від дванадцяти з тринадцяти штатів (за винятком Джорджії) і був головним органом влади колоній протягом всієї війни (до створення Конгресу Конфедерації у 1781 році). Саме Другий Континентальний Конгрес прийняв Статті Конфедерації і виніс їх на ратифікацію.
Декларація незалежності Сполучених Штатів Америки — виданий Другим Континентальним конгресом північноамериканських колоній Великої Британії документ, прийнятий 4 липня 1776 року, яким було проголошено, що тринадцять колоній у Північній Америці стають вільними та незалежними державами і що всі політичні зв'язки між ними та Великою Британією анулюються.
У вступній частині Декларації оповідається про природність людського прагнення до політичної незалежності; визнається, що підстави для досягнення такої незалежності мають бути достатньо вагомими та недвозначними. У преамбулі окреслюється загальна філософія такого явища, як уряд взагалі та пояснюється правомочність революції у випадку, якщо уряд порушує базові права підданих. У Декларації надається довгий перелік «неодноразових утисків та узурпацій», чинених британським урядом проти прав та свобод американських колоністів. Потому згадується про спроби колоністів привернути увагу британської влади до викладених проблем та про прикру відсутність реакції на ці спроби. Як висновок, Декларація містить твердження, що існують умови, за яких люди мають право змінити їхній уряд, що умови були створені внаслідок діяльності Великої Британії і що у зв'язку з цим колонії змушені відкинути свої політичні зв'язки з британською короною і перетворитись на незалежні держави. Декларацію підписано Президентом Другого Континентального Конгресу Джоном Хенкоком та п'ятдесятьма п'ятьма депутатами конгресу.
Статті Конфедерації і вічного союзу (англ. Articles of Confederation and Perpetual Union) — перший конституційний документ США. Статті Конфедерації були прийняті на Другому Континентальному конгресі 15 листопада 1777 року в Йорку (Пенсильванія) і ратифіковано усіма тринадцятьма штатами (останнім це зробив Меріленд 1 березня 1781 р.). У Статтях Конфедерації встановлювалися повноваження і органи влади Конфедерації. Згідно з статтями, Конфедерація вирішувала питання війни і миру, дипломатії, західних територій, грошового обігу та державних позик, в той час як інші питання залишалися за штатами.
Дуже скоро стало очевидно, що повноваження уряду Конфедерації були дуже обмеженими (зокрема, воно не мало повноважень по оподаткуванню) і це послаблювало єдність нової держави. Іншим великим недоліком стало рівне представництво від штатів в Конгресі Конфедерації, що викликало невдоволення великих і густонаселених штатів. Критика Статей Конфедерації і необхідність «створення досконалішого Союзу [1]» призвели до прийняття в 1787 році Конституції США, яка замінила Статті Конфедерації.

 

1. Основні принципи Конституції США 1787 року.

У травні 1787 р. у Філадельфії відкрилося засідання Конституційного конвенту, скликаного для перегляду "Статей конфедерації" 1781р. та вироблення нової конституції. Засідання Конвенту відбувалися таємно, розголошувати зміст дебатів заборонялося. 17 вересня 1787 р. Конвент схвалив проект Конституції, що після її ратифікації 11 штатами в липні 1788 р. набирає чинності. Вона складається з семи статей, більшість з яких мають декілька розділів. Авторами її вважаються Б. Франклін, А. Гамільтон, Д. Медісон. 
Конституції США властиві такі основні принципи, що пронизують основний її зміст: 
1) стабільність - протягом майже 220 років до неї внесено лише 27 поправок; стабільність забезпечується надзвичайно складною процедурою внесення до неї змін і доповнень; такі Конституції називають жорсткими; 
2) республіканська форма правління - встановлена як на федераль ному рівні, так і на рівні штатів; 
3) федералізм - за Конституцією, США перетворилися з конфеде рації на федерацію; чітко визначено повноваження федерального центру; все, що не делеговано центрові, залишається в компетенції штатів або народу; 
4) розподіл влади на три гілки - законодавчу, виконавчу та судову; 
5) компроміспість - Конституція США визначає баланс між центром і штатами, між гілками влади (система "стримування та противаг"), між великими й малими штатами тощо. 

Згідно з Конституцією США 1787 р., законодавча влада надавалася Конгресу, що складався з Палати представників і Сенату. Члени Палати представників обиралися на два роки від кожного штату. До Сенату належало обрати по два представники (сенатори) від кожного штату на шість років. Спочатку законодавчими органами штатів, а з 1913 р. - населенням штатів прямим голосуванням. 
Главою держави та главою виконавчої влади, за Конституцією, був Президент. Він обирався двоступеневими виборами, терміном на чотири роки й наділявся величезними повноваженнями -призначав міністрів (секретарів), які відповідали тільки перед ним; був головнокомандувачем збройних сил; здійснював представницькі функції; призначав членів Верховного суду США та суддів федераті ьі Іої системи; здійснював помилування тощо. Президентом могла бути особа віком від 35 років, яка була громадянином США за народженням та проживала в США не менше від 14 років. 
Судова система США мала два рівні: 1) федеральний (Верховний суд, апеляційні суди (їх 11), окружні суди (89); 2) судові системи кожного штату (Верховний суд штату, суди першої інстанції та місцеві суди). 
Верховний суд є найвищою судовою інстанцією США, єдиним судом, створення якого передбачено Конституцією. Його членів призначає Президент "за порадою і згодою Сенату" на довічно. Рішення Верховного суду не підлягають апеляції в жодному іншому суді. Конгрес має право встановлювати кількість суддів Верховного суду та в певних межах вирішувати, які справи підлягають розглядові в ньому, але він не може змінити прав, наданих Верховному судові Конституцією. 
Конституція США 1787 р. була надзвичайно прогресивним документом того часу. За її прикладом були прийняті конституції в багатьох країнах світу. Сьогодні ж це достатньо поміркований документ, який містить певні колізії та за демократичною спрямованістю поступається деяким конституціям світу. Однак Конституція США залишається одним з найвидатніших правових актів, створених людством. Доповнена поправками та прецедентами Верховного суду, вона є надійним фундаментом американської демократії.

 

1. Біль про права 1791 року. Перший цикл конституційних поправок США.

Білль про права – назва перших десяти поправок до Конституції США, які закріплюють основні права і свободи людини і громадянина. Поправки були запропоновані Джеймсом Медісон 25 вересня 1789 на засіданні Конгресу США першого скликання і вступили в силу 15 грудня 1791. Вперше на загальнодержавному рівні одноманітно було визначено правовий статус громадянина США, окреслено сфери федерального контролю за дотриманням громадянських прав і свобод, які також вперше в історії конституційного законодавства були побудовані як заборони та обмеження, накладені в першу чергу на самі законодавчі органи. 
Умовно текст Білля про права можна розділити на 2 частини: у першій з них закріплені класичні демократичні права і свободи громадян, а в другій - гарантії їх реалізації, названі у П'ятій поправці "належної правової процедури"
Відсутність в тексті Конституції США статей, що гарантують громадянські права, вже в перші роки існування американської держави стало однією з основних тем політичних розбіжностей, які асоціювалися зі специфічними груповими та партійними інтересами. Від президента, уряду і конгресу очікували обіцяного ще Конституційним конвентом правового документа, який гарантував би громадянам країни їх права і свободи.
1 Свобода слова, свобода релігії, свобода преси, свобода зборів, право на подачу петиції 
2 Право зберігати і носити зброю 
3 Заборонено розміщувати солдатів у приватних будинках без згоди власника 
4 Заборона довільних обшуків і арештів 
5 Право на належне судовий розгляд, право не примушувати свідчити проти себе, гарантія приватної власності
6 Права обвинуваченого, в тому числі право на суд присяжних 
7 Право на суд присяжних у цивільних справах 
8 Заборона надмірних застав та штрафів, жорстоких і незвичайних покарань 
9 Перерахування прав в Конституції не повинно трактуватися як применшення інших прав 
10 Повноваження, які Конституція прямо не відносить до відання Сполучених штатів, зберігаються за штатами і громадянами

 

1. Громадянська війна 1861-1865 років та її вплив на конституційний розвиток США.

ГРОМАДЯНСЬКА ВІЙНА В США 1861-1865 pp. - війна між північними та південними штатами. Була обумовлена соціально-економічними та політичними суперечностями між рабовласницьким Півднем та буржуазною Північчю. У лютому 1861 р. південні штати оголосили сецесію й утворили незалежну державу - Конфедерацію американських штатів, до складу якої увійшли 11 штатів з 34. Був обраний президент Конфедерації, її уряд та прийнято конституцію. 12 квітня 1861 р. війська Конфедерації розпочали бойові дії проти федерального уряду. 15 квітня 1861 р. президент А. Лінкольн оголосив війну південним штатам. На початку війни військова перевага була на боці Півдня, війська якого здобували впевнені перемоги. Однак у 1863 р. відбувся перелом у веденні бойових дій. У червні 1865 р. армія Півдня капітулювала. Перемога Півночі у громадянській війні прискорила індустріальний розвиток США, зміцнила американську федерацію, підсилила президентську владу та авторитет Верховного суду.

 

1. Буржуазна революція та створення буржуазної держави у Франції. Декларація прав людини і громадянина 1789 року.

Декларація прав людини і громадянина 1789 року.
Ідеї та практика державного будівництва в роки Великої Французької революції справили значний уплив на розвиток усього людства, стали основою формування сучасної демократичної держави. 
Причинами революціїбули: 
• конфлікт між новими продуктивними силами та феодальними виробничими відносинами (зміцніла буржуазія вже не хотіла миритися з феодально-абсолютистським ладом, не потребувала опіки з боку держави); 
• більшість населення (селянство, міські низи) через численні податки, повинності та безробіття вели злиденне життя. Загальне не задоволення викликала юридична нерівність і станові привілеї (дворян ство і духовенство були звільнені від сплати основної маси податків. Лише дворянство могло займати адміністративні та судові посади); 
• загальна криза французького абсолютизму: щорічний дефіцит у королівській скарбниці перевищив 80 000 000 ліврів, а державний борг досяг 4 500 000 000 ліврів, постійно збільшувалися податки, зне цінювалися гроші; королівська ж влада витрачала великі гроші на утримання двору, ведення війн та інші потреби; 
У 1788—1789 рр. в країні виникла революційна ситуація. Селянські повстання, що охопили багато французьких провінцій, доповнювалися виступами плебейства в містах. Монархія, що виявилася нездатною старими методами втримувати свої позиції, змушена була піти на поступки: в 1787 р. були скликані нотаблі (збори призначених представників трьох станів), а потім засідання Генеральних штатів, куди було обрано 600 представників від дворянства та духовенства, а також 600 депутатів від третього стану (переважно великої буржуазії). Дворянство, духовенство та король обстоювали станове голосування (кожний стан - один голос), сподіваючись у такий спосіб підкорити собі всю діяльність Генеральних штатів. Третій стан відхилив цей принцип (пропонував поіменне голосування) та 17 червня 1789 р. проголосив Генеральні штати Національними зборами, а 9 липня -Установчими зборами. Тим часом уряд стягував до столиці війська та готувався до розправи з антифеодальним рухом. Однак на боротьбу з абсолютизмом піднялися народні маси. 13 липня 1789р. спалахнуло збройне повстання в Парижі. 14 липня повстанці штурмом взяли королівську фортецю - в'язницю Кастилію. Ця подія врятувала Установчі збори та ознаменувала початок буржуазної революції. 
В історії Великої Французької революції виділяють такі основні етапи: 
1) 14липня 1789р. - 10 серпня 1792р. - перетворення Франції на конституційну монархію. Провідну роль відігравала велика буржуазія та ліберальне дворянство, що переважали в Установчих зборах; 
2) 10 серпня 1792 р.-2 червня 1793 р. -утвердження республіки, проведено більш радикальні антифеодальні заходи, домінувала торговельно-промислова буржуазія; 
3) 2 червня 1793 р. - 27 липня 1794 р. - диктатура якобінців, за вершується ліквідація феодальноїсистеми, встановлюються капіталістичні відносини, етап найвищого піднесення революції, її кульмінація.
Декларація прав людини і громадянина — історичний французький документ, прийнятий постановою Французьких Національних зборів 26 серпня 1789, визначна документальна пам'ятка Великої французької революції.
Декларація включає загальні колективні та індивідуальні права всіх громадян Франції, вона досі носить фундаментальний характер для французького конституційного права.
Ці права включають право брати участь у представницькій владі, рівність перед законом, волю від несправедливого ув'язнення, свободу слова і релігії, податок у залежності від можливості його заплатити (прогресивне оподаткування), безпеку власності. Попри те, що Декларація встановлює загальні права всіх без винятку громадян Франції, у ній жодним чином не відображений статус жінок та рабства.
У 1946 були додані рівні права для жінок, право на роботу, на створення спілок, на страйки, відпочинок, соціальну забезпеченість, допомогу в літньому віці і безплатне навчання.

 

1. Конституції 1791 р. і 1793 р. Франції: порівняльна характеристика.

Прийняття Установчими зборами Конституції Франції Установчі збори 3 вересня 1791 р. затвердили першу в історії Франції Конституцію, підготовлену ще наприкінці 1789 р. Король майже два роки затягував її затвердження, оскільки вважав конституцію занадто радикальною, але згодом підписав Основний Закон країни.
Преамбулою до конституції стала «Декларація прав людини і громадянина», згідно з якою усі громадяни Франції оголошувалися рівними у правах. Конституція 1791 закріплювала конституційну монархію як форму державного правління. Вища законодавча влада надавалася парламенту – однопалатним Законодавчим зборам, що обиралися шляхом двоступеневого голосування терміном на два роки. Його депутати обиралися «активними громадянами» (чоловіками у віці від 25 років) відповідно до майнового цензу. Депутатами могли бути обрані тільки землевласники. Виконавча влада передавалася королю й міністрам, які призначалися королем і звітували тільки перед ним. Король не міг розпускати Законодавчі збори, але одержував право тимчасового вето (заборони) на рішення парламенту. У Конституції Франції були закріплені закони, прийняті Установчими зборами у 1789–1791 роках.
Перша французька республіка, період французької історії з 1792 по 1804. Республіка була проголошена 21 вересня 1792 року у час французької революції, в цей день формально був зміщений Людовик XVI. Офіційно республіка проіснувала аж до утворення Першої французької імперії в 1804 чинним першим консулом Наполеоном Бонапартом, що проголосив себе імператором. Хоча де-факто Республіки нестало у ході перевороту 18 брюмера, здійсненого тим же Бонапартом. Після цього було встановлено консульство (1799-1804).
Французька республіка була унітарною державою.
Вперше унітаризм Французької республіки було проголошено Декретом Національного конвенту «Про єдність і неподільність Французької республіки від 25 вересня 1792»

 

1. Якобінська диктатура у Франції та її державний механізм.

Якобінці, що прийшли до влади в червні 1793 р., були найреволюцій-нішою силою в історії французької революції. Республіка переживала критичний момент: скорочення виробництва, продовольча криза, голодні бунти, заколоти та змови контрреволюційних сил, натиск інтервентів. Дві третини території Франції (60 департаментів із 83) були захоплені ворогами революції. Урятувати та зміцнити революцію неможливо було без задоволення основних вимог народу.
Якобінці спочатку діяли нерішуче. Зміцненню влади якобінців сприяло швидка розробка (протягом двох тижнів) і прийняття 24 червня 1793 р. новоїдеклараціїта нової Конституції. Декларація прав людини та громадянина 1793 р. відрізнялася від попередньої (1789 р.) значно більшим демократизмом і революційністю. Вона, проголошуючи непорушні права людини (рівність, свободу, безпеку, власність та ін.), наголошувала, що уряд повинен забезпечити людині можливість користування ними. Наводився також широкий перелік демократичних свобод: право на зібрання, подачу колективних петицій, свободу совісті тощо. З'являються принципово нові статті: про заборону під страхом смерті монархії, про право народу на повстання проти уряду, якщо останній порушуватиме його права та ін. Декларація 1793 р. стала одним з найдемократичніших документів революції. Та в ній чітко проявлявся і її буржуазний характер. Вона, приміром, закріплювала непорушність приватної власності, розглядала її як природне та невід'ємне право людини. 
Декларація прав людини та громадянина 1793 р. була покладена в основу якобінської Конституції, в якій Франція проголошувалася республікою, де верховна влада належала народові. Верховним органом законодавчої влади став Законодавчий корпус, який повинен був складатися з однієї палати. Виконавча влада доручалася Виконавчій раді, порядок формування якої був такий: збори виборців кожного департаменту висували по одному кандидату, з цих 83 кандидатів Законодавчий корпус призначав 24 членів Виконавчої ради. Виборчі права надавалися чоловікам, які досягли 21 року, незалежно від їхнього майнового стану. Місцеві органи державного управління (в комунах, дистриктах, департаментах) теж формувалися на основі виборів. Ця Конституція була схвалена народом у більшості департаментів. Однак різке загострення внутрішньої та зовнішньої ситуації змусило якобінців відмовитися від утілення Конституції. Ситуація, що склалася, вимагала твердого централізованого управління, дійового державного механізму. Так виникає диктатура якобінців. 
Вищим органом влади, як і раніше, залишався Національний конвент, який зосередив у своїх руках усю найвищу владу та став єдиним центром управління. Розподілу влад не існувало. Конвент мав право видавати закони та через систему різних комітетів і комісій управляв країною. Серед них вирізнялися: Комітет громадського порятунку (фактично був урядовим органом), Комітет громадської безпеки (боротьба з внутрішньою контрреволюцією). Представниками Конвенту на місцях були комісари, що наділялися надзвичайними повноваженнями. Органом боротьби з контрреволюцією був і Революційний трибунал. Якобінці здійснили перебудову армії, вона тепер засновувалася на демократичних засадах, мала надзвичайно високу боєздатність, революційний ентузіазм, тверду дисципліну. Було оголошено про масовий набір в армію. Насамперед, призову підлягали неодружені чоловіки віком від 18 до 25 років. Патріотичне піднесення дало змогу створити масову армію-тільки перший набір дав 450 000 чоловік. 
За неповні 10 місяців свого правління якобінці здійснили низку важливих заходів: остаточно знищили феодальні повинності для селянства, демократизували державний апарат, ліквідували рабство в колоніях. 
Після розгрому внутрішньої контрреволюції та звільнення Франції від зовнішніх інтервентів потреба в якобінській диктатурі відпала, тому її владу в липні 1794 р. було повалено. Падіння якобінської диктатури завершило третій, найвищий і останній етап Великої Французької буржуазної революції.

1. Консульство та імперія Наполеона Бонапарта.

Переворот 18 брюмера (9 листопада) 1799 р. призвів до встановлення у Франції військової диктатури, що захищала інтереси великої буржуазії. У диктатурі буржуазія шукала захисту одночасно від зрівняльних, демократичних прагнень народних мас і від роялістів, які виступали за реставрацію феодальних порядків. Тверда влада потрібна була також буржуазії для продовження загарбницьких війн. 
Розгін уряду Директорії та встановлення Консульства були завершенням буржуазної контрреволюції. Наполеон Бонапарт ліквідував демократичні завоювання революції та залишив від неї тільки те, що влаштовувало велику буржуазію. Бонапартистський режим спирався на велику буржуазію, верхівку нової буржуазної армії, заможну частину селянства, котре боялося відновлення феодальних повинностей у разі реставрації Бурбонів, а також сільську бідноту. В інтересах великої буржуазії та заможного селянства Конституція, котру було прийнято наприкінці 1799 р., гарантувала право власності нових володарів на національне майно, придбане в роки революції, й оголошувала безповоротне відчуження маєтків емігрантів. У 1800 р. було засновано Французький банк, який ще більше зміцнив довіру великої буржуазії до Н. Бонапарта. 
Франція формально залишалася республікою, уряд у складі трьох консулів після закінчення десятирічного строку належало переобирати. Та фактично від республіки залишилася лише зовнішня оболонка. Влада повністю перейшла до першого консула -Н. Бонапарта, а два інші консули мали дорадчі голоси. Перший консул зосередив у своїх руках командування армією, призначення на вищі військові й цивільні посади, керівництво всією внутрішньою та зовнішньою політикою. Конституція була формально схвалена плебісцитом (усенародним голосуванням), але цей плебісцит був тільки комедією - його проводили під наглядом влади, що не давало народові змоги вільно виявити свою волю. 
Законодавчу владу було навмисно розділено між різними установами, щоби перетворити їх на безмовне знаряддя в руках першого консула та замаскувати диктаторський характер усього режиму. Для підготовки законопроектів встановлювалася Державна рада, обговорювати законопроект мав Трибунат, а право ухвалення чи відхилення законопроектів передавалося Законодавчому корпусу. Будь-які його рішення міг відхилити Сенат, що складався з осіб, яких призначав уряд без будь-яких виборів. Членів усіх законодавчих органів призначали зі списку кандидатів, обраних населенням. Право голосу надавалося чоловікам, які досягай 21 року, проживали в певному окрузі один рік і не працювали за наймом.
Місцеве самоврядування було знищене. З 1800 р. на чолі департаментів стояли префекти - ставленики першого консула. Мерів міст і сільських громад також призначав уряд як простих службовців. Створено Міністерство поліції з величезним штатом таємних і явних агентів. Запанував режим бюрократичної централізації та поліцейської сваволі. Останні залишки буржуазно-демократичиих свобод були ліквідовані. У 1801 р. Н. Бонапарт, вбачаючи в релігії один із засобів зміцнення режиму диктатури, уклав конкордат (з лат. сопсогсіаіит - угода) з Папою Римським, за яким католицизм проголошувався "релігією більшості французів". Церква стала частиною державного апарату, а священиків взято на утримання держави. Наполеон Бонапарт дістав право призначати вищих церковних посадовців.
У1802 р. під суворим наглядом поліції проведено плебісцит, який на все життя закріпив за Н. Бонапартом пост першого консула, надав йому право призначати собі наступника. Платню першому консулу було збільшено з 500 000 до 6 000 000 франків на рік. У 1804 р. Н. Бонапарт проголосив себе імператором французів, а 1805 р. - королем Італії. Слово "республіка" поступово зникає з ужитку. На монетах з'явився напис "французька імперія". Трибунат скасовано. Усі справи вершились імператорськими декретами та сенатськими указами. 
Оголошувалась амністія емігрантам, видано декрет про відновлення рабства в колоніях. Для більш надійної охорони своєї влади Наполеон створив Консульську гвардію. Генералам і офіцерам щедро роздавалися нагороди. Було встановлено орден Почесного легіону. Проводилися значні кодифікаційні роботи. З'явилися Цивільний кодекс (1804 р.), Торговий кодекс (1807 р.), Кримінально-процесуальний кодекс (1808 р.), Кримінальний кодекс (1810р.). 
У 1808-1811 рр. могутність наполеонівської армії досягла своєї вершини. Та, починаючи з 1811 р., імперія вступає у смугу кризи. 
Поразка спочатку в Іспанії, потім у Росії примусили Н. Бонапарта зректися престолу. Його було вислано на острів Ельбу, наданий йому в довічне володіння. Це все, що він зберіг від своєї величезної імперії. У Францію повертається брат страченого в роки революції короля Людовика XVI і займає королівський престол під іменем ЛюдовикаХУШ.

 

1. Цивільний кодекс Франції 1804 року.

Одним із завдань Французької революції 1789-1794 рр. було створення єдиної національної правової системи. Мова йшла не лише про створення нового законодавства, але й про його систематизацію. Робилися спроби кодифікувати революційне законодавство, але вони не дали позитивних результатів. І лише після зміцнення влади великої буржуазії, в наполеонівську епоху з'явилися реальні умови для такої кодифікації. У цей період було створено п'ять основних кодексів зокрема першим 21 березня 1804 р. прийнято Цивільний кодекс. Він розроблявся за участю Наполеона І й увійшов в історію як кодекс Наполеона. Кодекс складався з трьох книг, які поділялися на титули, глави та статті (всього 2281 стаття). 
Книга перша - "Про осіб" - закріплювала правовий статус фізичних осіб (неюридичних корпорацій). Усі французи (крім заміжніх жінок) були рівними та мали цивільні права. Перша книга також регулювала сімейні відносини. Визнавався тільки цивільний шлюб. Шлюбний вік для чоловіків становив 18, а для жінок 15 років. Шлюб укладався на добровільній основі, але син, якому не виповнилося 25 років, дочка, що не досягла 21 року, могли одружуватися лише за згодою батьків. Обмежувалася влада батьків над неповнолітніми дітьми. Кодекс допускав розлучення, але тільки з поважних причин (невірність, зловживання, грубе поводження чи образа одним з подружжя іншого). Ініціатором міг стати будь-хто з подружжя, але для жінок причин для розлучення визначалося менше. Відносини в сім'ї засновувалися на владі в сім'ї чоловіка та батька. Дружина була обмеженою в правах. Вона без згоди чоловіка не могла виступати в суді, дарувати, купувати чи продавати майно, їй належало жити з чоловіком і завжди слідувати за ним. Діти поділялися на законних (народжених у шлюбі) та позашлюбних. Заборонявся пошук батьківства. 
Друга книга — "Промайне та різні видозмінювання власності" — присвячена регулюванню майнових відносин, а саме: праву власності, узуфрукту (володінню чужим майном з правом користування прибутками від нього), сервітуту (праву користування чужим майном у певних межах). Кодекс давав класичне визначення права приватної власності. Важливе значення приділялося власності на землю. Власник земельної ділянки вважався абсолютним власником усіх природних багатств, пов'язаних з його землею (скажімо, корисних копалин). Цей підхід у 1810 р. в інтересах держави було переглянуто. Право розробки корисних копалин віднині могло здійснюватися тільки за умови одержання дозволу від держави. 
Третя книга — "Прорізні способи, якими надувається власність" — найбільша за обсягом. Вона визначала основні способи набуття права власності: спадкування, дарування, заповіт, зобов'язання. Договір укладався за згодою сторін, які мали рівні права й обов'язки. Спадкування відбувалося за заповітом або за законом. Усі спадкоємці за законом поділялися на черги до 12-го ступеня споріднення та, згідно із законом, отримували однакові частки спадку. 
Цивільний кодекс Франції 1804 р. став класичним зразком нормативно-правового акта в континентальній системі права та був повністю або частково рецептований у багатьох країнах (Бельгії, Люксембурзі, Греції, деяких латиноамериканських країнах). З численними змінами він діє і в сучасній Франції. Справджується й оцінка, дана цьому актові його ідеологом - Наполеоном: "Мою дійсну славу складають не сорок виграних мною битв - Ватерлоо їх перекреслило. Та не буде забутий Цивільний кодекс".

 

1. Кримінальний кодекс Франції (1810 рік).

Одним із завдань Французької революції 1789-1794 рр. було створення єдиної національної правової системи. Мова йшла не лише про створення нового законодавства, але й про його систематизацію. Робилися спроби кодифікувати революційне законодавство, але вони не дали позитивних результатів. І лише після зміцнення влади великої буржуазії, в наполеонівську епоху з'явилися реальні умови для такої кодифікації. У цей період було створено п'ять основних кодексів.
У1810 р. був затверджений Кримінальний кодекс. Він складався з чотирьох книг. Перші дві присвячувались основним поняттям і принципам кримінального права. Третя - містила конкретний перелік кримінальних діянь і види та міри покарань за них. Четверта -присвячувалася поліцейським порушенням і покаранням. Залежно від характеру покарань кримінальні діяння поділялися на три групи. 
I група: найтяжчі діяння (злочини), що каралися болісними чи ганебними покараннями (смертною карою, каторжними роботами, депортацією — довічним засланням до однієї з колоній, виставлення біля ганебного стовпа в ошийнику, вигнання, громадська деградація—усунення від усіх публічних посад і служб, позбавлення деяких цивільних прав). 
II група: провини, які каралися виправним й заходам й (тюремним ув'язненням, тимчасовим позбавленням деяких політичних, громад ських або сімейних прав, штрафом тощо). 
III група: поліцейські порушення, котрі каралися короткостроковим ув'язненням (на строк від одного до п'яти днів), грошовим штрафом (від 1 до 15 франків), конфіскацією певних предметів, на які накладено арешт. 
З огляду на те, що Кодекс ґрунтувався на буржуазному принципі рівності всіх перед законом і закріплював основні принципи буржуазної законності, він мав прогресивне значення не тільки для Франції, але й позначився на розвиткові кримінального права інших держав (Іспанії, Бразилії, Швейцарії та ін.).

1. Створення німецької імперії. Конституція Німеччини 1871 року.

Буржуазна революція 1848 року в Німеччині зазнала поразки. Завдання, які стояли перед революцією, – соціально-економічне (ліквідація феодальних відносин) і політичне (об'єднання країни) не були вирішені. Об'єднання Німеччини залишалося невідкладним завданням. Політична роздробленість гальмувала подальший економічний розвиток. Вона була основою реакційних політичних режимів. 
Різні соціальні групи боролися за об'єднання країни. В цьому були зацікавлені буржуазія, частина юнкерства, робітничий клас, селянство. 
Вирішення такого загальнонімецького питання можливе було двома шляхами: революційним — через великонімецьку республіку, і реакційним — через об'єднання країни під владою одного із німецьких монархів за допомогою насильницьких, грабіжницьких воєн. І слід визнати, що об'єктивно обидва варіанти були можливими. 
Серйозною спробою реалізувати революційний варіант була революція 1848 року. Однак утворити великонімецьку республіку не пощастило. 
Залишався реакційний варіант, а саме — об'єднання силою, під зверхністю наймогутнішої німецької держави. 
Шістнадцятого квітня 1871 року установчий рейхстаг прийняв Конституцію Німеччини. Конституція передавала всю повноту суверенних прав Німецькій імперії в цілому. Імперському законодавству підлягали такі важливі справи, як зовнішні відносини, військо і військовий флот імперії, митне і торгове законодавство, законодавство про податки, які йдуть на потребу імперії, визначення системи мір і ваг, законодавство про цивільне, карне право і судочинство і т.д. 
Окремі держави, що входили до складу імперії, зберігали свої конституції, ландтаги, уряди, але їх автономія була дуже обмеженою. 
Імперське законодавство здійснювалося рейхстагом і союзною радою (бундесратом). Рейхстаг обирався спочатку на три, а потім на п'ять років. Збирався щорічно. Ніякого контролю над міністерствами рейхстаг не мав. Союзна рада складалася з представників союзних держав, призначених їх урядами. Всього було п'ятдесят вісім депутатів. Кожна держава отримувала певну кількість голосів — від одного до шести. Але Пруссії було надано сімнадцять голосів. Поряд з рейхстагом союзна рада брала участь у законодавстві, утворювала постійні комітети. Вона могла засідати самостійно, рейхстаг такої можливості не мав, Бундесрат мав право передавати імператору своє рішення щодо розпуску рейхстагу. 
Главою імперії був Німецький імператор (кайзер) — король Пруссії. Йому належало право скликати і закривати рейхстаг і союзну раду. Він призначав чиновників, а в разі необхідності давав розпорядження про їх відставку. 
Особливе місце займав єдиний імперський міністр з величезними повноваженнями — імперський канцлер. Він призначався імператором і відповідав лише перед ним. Головував у бундесраті, керував постійними комітетами, підписував закони після імператора. За поданням канцлера імператор призначав і звільняв статс-секретарів закордонних справ, внутрішніх справ, адміралтейства, скарбниці і колоній. 
Спеціальний розділ Конституції був присвячений імперській армії. Кожен німець повинен був служити в армії сім років, витрати на армію несли усі держави. Але і в мирний, і в воєнний час армія перебувала під командуванням імператора. 
Конституція забезпечувала панування Пруссії в Німецькій імперії.
Особлива увага приділялася в Німецькій імперії поліції. Поліцейський корпус був підпорядкований статс-секретарю внутрішніх справ, що забезпечувало централізацію і давало можливість встановити найсуворіший поліцейський режим. 
Судова система Німеччини визначалася Законом про судові установи 1877 року. В окремих державах Союзу існували три судові інстанції. Першою з них був дільничний суд. Тут усі цивільні справи розглядалися одноосібно суддею, а кримінальні — або одноосібно, або за участю двох шефенів (засідателів). Компетенцією земських судів був розгляд цивільних, комерційних і кримінальних справ, а також розгляд апеляційних скарг на вироки і рішення дільничних судів. Вищі земські суди розглядали скарги на рішення і вироки судових установ і в апеляційному, і в касаційному порядку. 
Загальнонімецьким був імперський суд. Його члени призначалися імператором. У складі суду були цивільний і кримінальний сенати (відділення). 
При всіх судах перебувала прокуратура, яка була реорганізована 1877 року на зразок французької. Прокуратурі була підпорядкована поліція, яка під її керівництвом провадила дізнання в кримінальних справах. 
Адвокатура була організована на основі Положення 1878 року як самоврядна корпорація.

1. Цивільний кодекс Німецької імперії 1900 р.

Паралельно з розбудовою апарату Німецької імперії проходило і становлення загальнонімецького права.
Укладення 1900 р. відповідало в цілому новим історичним умовам буржуазного розвитку країни. Сам документ складається з 5 книг: загальні питання права, зобов 'язання, речове право, шлюбно-сімейне законодавство, спадкове право. Ця пандектна (тобто «всеохоплююча») схема пізніше була запозичена цивільним правом інших країн. Щоправда, загальний обсяг Німецького цивільного укладення (2885 параграфів) робить його надто громіздким порівняно з цивільним Кодексом Наполеона.
Право власності на земельну ділянку поширюється на надра і на повітряний простір над нею. Однак для експлуатації надр чи використання повітряного простору вимагається спеціальний дозвіл урядових органів. Угоди із землею і нерухомістю мають обов'язково фіксуватися в іпотечних книгах. Сучасне законодавство розвинутих капіталістичних країн, включаючи й Німеччину, проголошує державну власність на надра, водні ресурси, повітряний простір. Як бачимо, Цивільне укладення 1900 р. більш розширено трактувало права власника нерухомості, ніж це прийнято сьогодні.
Закладалися Німецьким цивільним укладенням і основи соціального законодавства. Працедавець зобов'язувався забезпечити захист робітника від небезпеки для його життя і здоров'я під час роботи, а у разі хвороби чи нещасного випадку виплатити грошову допомогу.
У шлюбному законодавстві зазначалося, що «чоловіку належить вирішення усіх справ стосовно спільного подружнього життя». Можливо, тут далися взнаки і особисті переконання кайзера Вільгельма І щодо місця і ролі жінки - три «К»: «кюхен, кіндер, кірхе», тобто «кухня, діти, церква». Головним обов'язком жінки Цивільне укладення оголошувало ведення домашнього господарства.
В цілому цей документ мав велике позитивне значення, оскільки усував цивільно-правову строкатість 25 суб'єктів імперії, означав перемогу буржуазних принципів над пережитками феодалізму в праві об'єднаної Німеччини.

 

1. Кримінальний кодекс 1871 р. Німеччина.

У процесі об'єднання німецьких земель і створення Другого рейху відбувався розвиток німецького права. Загальний територіальний, політичний та економічний простір вимагав розроблення загальної правової бази, у першу чергу кодифікації карно-правової норми.
У 1871 році було ухвалено Карне уложення Німецької імперії.
Карне уложення Німецької імперії складалося не з чотирьох, а з трьох книг, але в ньому також можна виділити Загальну та Особливу частини. Положення Загальної частини викладалися в першій книзі, присвяченій визначенню злочинів, проступків і поліційних порушень, і в другій книзі, присвяченій стадіям вчинення злочину, співучасті, пом'якшуючим та обтяжуючим вину обставинам тощо. Особлива частина представлена в третій книзі, де викладалися статті, присвячені окремим видам злочинів.
Розмежування злочинних діянь залежало від серйозності покарання. Покарання були спрямовані в основному на залякування. Але смертна кара застосовувалася тільки у двох випадках: за зраду держави й імператора, за спробу насильницького змінення державного ладу, змінення порядку престолонаслідування імперії і за сплановане умисне вбивство. У воєнний час перелік злочинів, за які передбачалася смертна кара, міг бути розширений. За публічне виголошення промови або поширення творів, які підбурюють до державної зради, винного могли засудити до позбавлення волі до 10 років. Позбавлення волі могло призначатися у трьох видах: тюремне ув'язнення з примусовими роботами, утримання у фортеці без примусових робіт та арешт без примусових робіт. Як покарання також застосовувалися каторжні роботи, конфіскація майна, обмеження у правах, штраф та догана. До додаткових покарань належали вислання, повне позбавлення всіх прав честі і тимчасове позбавлення окремих прав.
Карне Німецьке уложення складено в більш пізній час і було більш ліберальним. На відміну від французького кодексу і кодексів деяких німецьких земель укладачі Уложення відмовилися від застосування тілесних покарань.
Після ухвалення Уложення простежувалася тенденція до гуманізації карного права, що позначилося в заміні покарань за деякі злочини на штраф, а також у більш ліберальному підході до покарання неповнолітніх. Ця тенденція була перервана з приходом до влади націонал-соціалістів на чолі з Адольфом Гітлером.

 

1. Державний лад Російської імперії (XVIII – перша половина XIX століття).

Основними тенденціями державного життя Російської Імперії наприкінці XVIII - на початку XIX ст. були зовнішня експансія, зміцнення самодержавства і кріпосництва. Це суперечило загальним процесам демократизації та лібералізації суспільного життя, які становили сутність європейського Просвітительства.
Центральні органи. На чолі Російської імперії стояв цар, імператор — самодержавний монарх. Він користувався необмеже­ною владою.У другій чверті XIX ст., особливо після придушення повстання декабристів і суду над його учасниками, її вплив на державні справи зріс. Завдяки безпосередній близькості до особи імператора і розгалуженню влас­ного апарату, канцелярія перетворилася в орган, що стояв над дер­жавою, над законом. Вона поділялася на відділення. Найважливіше з них — третє, політична поліція. Це був орган політичного розшу­ку і слідства, утворений у 1826 p., після повстання декабристів, для боротьби з революцією, вільнодумством. Канцелярія спиралася на жандармський корпус — воєнне формування політичної поліції, виконавчий орган III відділення.
З 1810 р. при особі імператора перебував дорадчий орган — Державна рада. Компетенцію її не було чітко визначено.
У 1811 р. завершилася реформа центрального галузевого уп­равління. Замість колегій були утворені міністерства, кожне з яких очолював єдиноначальник — міністр. Він безпосередньо підпоряд­ковувався царю. Діяльність міністерств координував Комітет міністрів — дорадчий орган. На його засіданнях головував імператор. Рішення Комітету міністрів вступали в силу лише з санкції імпера­тора.
Діяльність міністерств направляло і контролювало перше від­ділення імператорської канцелярії. Найвагоміша роль відводилася новому відомству — Міністерству внутрішніх справ. Воно відало органами влади й управління на місцях. У його розпорядженні була також поліція. 
Місцеві органи. На місцях — у губерніях владу вершили довірені особи царя — губернатори та генерал-губернатори. Цар призначав з їх числа вищих чиновників, знатних дворян. Губернатор належав до вищої урядової влади. Він очолював губернію, в межах якої здійснював адміністративну та поліцейську владу. Існувало також губернське управління, яке складалося з віце-губернатора, радників, прокурора. В губернії функціонували губернські галузеві установи (казенна палата, рекрутське присут-ствіє, з 1840 р. — палата державних маєтностей та ін.). Це були органи відповідних міністерств на місцях, але вони також підпоряд­ковувалися губернатору. У своїй діяльності губернатор спирався на станові дворянські збори.
Генерал-губернатор очолював кілька губерній. Він наділявся надзвичайними повноваженнями — поєднував владу цивільну і військову.

 

1. Суспільний лад Російської імперії (XVIII – початок ХХ ст.).

 правове становище населення Російської імперії визначалося передусім законами про стани, які містив IX том Зводу законів Російської імперії видання 1899 рА Згідно з цими законами населення Російської імперії, як і раніше, поділялося на її підданих і іноземців. Усвою чергу, піддані поділялися на такі стани: дворянство, духовенство, міські обивателі, сільські обивателі, інородці. Таким чином, на початку XX ст. російське законодавство, що визначало правове становище населення країни, залишалося становим, значною мірою не відповідало новим умовам капіталістичного розвитку Російської імперії. Законодавство зберігало багато особливостей, що склалися історично. Серед нових законодавчих актів, що стосувалися усіх станів, одним з перших був царський Маніфест «Про удосконалення державного порядку» від 17 жовтня 1905 р. Він проголошував «дарування» населенню непорушних основ «цивільної свободи на засадах справжньої недоторканності особи, свободи совісті, слова, зборів, спілок». Це вже були обіцянки явно конституційного характеру. Засади цивільної свободи подальше законодавче закріплення дістали «в Основних державних законах Російської імперії» в редакції 23 квітня 1906 p., де в главі VIII «Про права та обов'язки російських підданих» зміст цих прав було сформульовано так:
«72. Ніхто не може підлягати переслідуванню за злочинне діяння інакше як у порядку, визначеному законом.
73. Ніхто не може бути затриманий під вартою інакше, як у випадках, визначених законом.
Ніхто не може бути засудженим і підданим покаранню інакше як за злочинне діяння, передбачене чинними на час вчинення цих діянь кримінальними законами, якщо при тому нововидані закони не виключають
вчинених винними діянь з числа злочинних.
Житло кожного є недоторканним. Провадження в житлі без згоди його господаря обшуку або виїмки допускається не інакше як у випадках і в порядку, визначених законом.
Кожний російський підданий має право вільно обирати місце проживання і заняття, набувати і відчужувати майно і без перешкод виїздити за межі держави. Обмеження в цих правах установлені особливими законами.
Власність недоторканна.
Російські піддані мають право засновувати товариства і спілки з метою, що не суперечить законам. Умови заснування товариств і спілок, порядок їхньої діяльності, умови і порядок надання їм прав юридичної особи, так само як і порядок закриття товариств і союзів, визначаються законом.
Для відкриття, реєстрації і закриття товариств і спілок були засновані особливі органи — губернські (або обласні) у справах про товариства присутствія.
Діяльність товариств і спілок перебувала під контролем місцевої адміністрації. Так, губернатор або градоначальник могли припинити діяльність товариства, якщо, на їхню думку, ця діяльність загрожувала «громадській безпеці і спокою» або набувала «аморальної спрямованості». Питання про остаточне закриття товариства вирішували губернське або міське у справах про товариства присутствіє. Невизначені і розпливчасті формулювання підстав призупинення діяльності товариств підривали принцип свободи товариств і союзів, проголошений Маніфестом від 17 жовтня 1905 p., а закріплений і в Основних державних законах від 23 квітня 1906 р.

 

1. Державна Дума Росії (формування, структура, компетенція) початку ХХ століття.

Державна дума — представницька установа в Росії (1906— 1917). Встановлена Маніфестом 17 жовтня 1905 р. Розглядала законопроекти, які потім обговорювалися в Державній раді і затверджувалися царем. Вибори багатоступеневі за 4 нерівноправними куріями (землевласницька, міська, селянська, робітнича). Половина населення (жінки, студенти, військовослужбовці) не мала виборчих прав. 
Державна дума обиралася на п'ять років і могла бути розпущена царем у будь-який час. Маніфест від 17 жовтня 1905 р. вніс зміни у положення про вибори Державної думи. У обранні виборників міських виборчих зборів мали право брати участь особи, що проживали у даній місцевості неменше одного року і платили державні та квартирні податки, промислові податки; власники нерухомого майна; особи, що отримували пенсію, окрім робітників та ін. 
Маніфест від 17 жовтня 1905 р. проголошував різноманітні свободи: недоторканість особи, свободу слова, совісті, зборів і спілок. Маніфестом від 20 лютого 1906 р. створювалася Державна рада, яка складалася із представників духовенства, дворянства, торговців, промисловців і науковців. Законопроект, прийнятий Державною думою і Державною радою, набував сили закону, якщо його підписував імператор. Хоча царський указ від 23 квітня 1906 р. підкреслював, що імператорові належала верховна самодержавна влада, все ж можна сказати, що в Росії формувалася конституційна монархія.
Жовтневий Маніфест уперше в історії Росії проголосив заснування парламенту. Справді царський Маніфест установлював «як непорушне правило, щоб жодний закон не міг набути сили без схвалення Державною думою, і щоб обранцям народу забезпечувалася можливість справжньої участі у нагляді за закономірністю дій поставлених від Нас властей». За Маніфестом від 17 жовтня 1917 р. Державна дума була постійно діючим органом, який мав суттєве право в галузі законодавства й управління. Маніфест визначав залучення до участі в Думі деяких класів населення, які раніше були позбавлені виборчих прав.
Державна дума обирала зі свого середовища Голову Державної думи та двох його товаришів (які виконували в разі необхідності обов'язки Голови) строком на 1 рік (після чого вони могли обиратися знову), а також на 5 років секретаря Думи та його товаришів для завідування канцелярією Думи, Обрані особи становили президію з питань, що стосувалися діяльності Думи. Державна дума могла створювати зі свого середовища комісії і відділи для попереднього розроблення питань, законопроектів та інших справ. Постанови Державної думи з усіх названих питань були остаточними.
Державна дума працювала сесійно. Засідання відкривав, закривав і робив перерви Голова Думи. Він же керував засіданнями, голосуванням і дебатами, пильнував за додержанням порядку під час засідання, міг зупинити порушника, позбавити його слова тощо. Для кворуму Думи вимагалася присутність у ній не менше третини усього її складу. Якщо засідання не могло відбутися внаслідок неповного складу, то за вимогою міністра, який вніс питання на розгляд, призначалося його слухання вдруге на засіданні не пізніше як через два тижні у засіданні, яке вважалося дійсним незалежно від кількості присутніх у залі засідань Державної думи.
Засідання Думи були публічними. Закритими для публіки вони оголошувалися або самою Думою, або за розпорядженням Голови Думи внаслідок заяви міністра, який вніс питання на розгляд про те, що воно не підлягає розголошенню у державних інтересах. Усі справи в Думі, у тому числі й пов'язані з прийняттям закону, вирішувалися простою більшістю голосів (за винятком відміни виборів того чи іншого члена Думи і визнання пояснень міністра незадовільними, коли вимагалося 2/3 голосів усього складу Думи). Якщо ж голоси членів Думи розподілялися порівну, то голосування відбувалося вдруге, якщо і після цього не утворювалося більшості, то голос Голови Думи давав перевагу.
Прийнятий Державною думою законопроект аж ніяк не ставав законом. Законопроект з Державної думи надходив до Державної ради, яка могла за наявності бажання його відхилити.
І Державна дума розпочала роботу 27 квітня 1906 р. До її складу було обрано 478 депутатів. У Думі переважали фракція кадетів (179 депутатів) і трудовики (97 депутатів), що зумовлювало її ліволіберальний характер. До складу І Державної думи входили 38 адвокатів, які у дореволюційній Росії мали високу наукову кваліфікацію, чимало професорів, доцентів і приват-доцентів.

 

1. Судова реформа в Росії 1864 року та її значення.

Найбільш послідовною із буржуазних реформ 60-х рр. Була судова реформа. Старі станові суди, що зберігалися з часів Катерини II, були замінені загальними судовими установами для осіб усіх станів, і формально усі судилися в одних і тих же судах, за одними і тими ж законами, при одному і тому ж порядку судочинства. В основі карної системи лежало тілесне покарання, яке нерідко було покаранням на смерть. 
Основна маса цивільних і кримінальних справ розглядалась в окружному суді, де більша частина справ розглядалась судом присяжних засідателів. Справи про державні злочини розглядались без засідателів. Докази: свідчення підсудного, свідків, експертиза, речові докази, письмові докази.
Законом встановлювалися стадії кримінального процесу: 1)попереднє розслідування, яке розділялось на дізнання і попереднє слідство; 2) передача до суду і вирішення судом питання про те, чи досить є доказів, щоб розпочати судочинство; 3) стадія підготовки розпорядження про стан справи: чи може воно слухатись, чи досить підготовлене; 4) розгляд справи в суді.
Були такі апеляційні інстанції:
- для мирових судів – з'їзд мирових судів;
- земських начальників – повітовий з'їзд;
- окружних судів – судова палата;
- судових палат – кримінально-касаційний департамент Сенату.
Статут цивільного судочинства вводив дві системи розгляду цивільних справ: у мирових судах і судово-адміністративних установах та в загальних судах (окружному і судовій палаті). У місцевих судах розглядались позови, ціна яких не перевершувала 30 крб., у загальних – більше 30 крб. Розгляд був відкритим, гласним і змагальним. Відповідач повинен був з'явитись до канцелярії суду протягом місяця (коли жив в Росії), 4-х місяців (якщо за кордоном), при відсутності даних про місце проживання – 6 місяців. При неявці відповідача до суду суддя міг розглядати справу без нього. Неявка до суду позивача вела до припинення розгляду справи.
Справа починалась з письмової або усної заяви; розгляд справи словесний; докази – свідчення, письмові акти, огляд місця суддею, висновки експертів. Вирок оголошувався публічно і через три дні мав бути сформульований. Рішення суду виконувалось поліцією чи особами волосного або сільського управління. Позивач після рішення суду звертався до суду за видачею виконавчого листа, який потім вручався судовому приставу окружного суду. Якщо відповідач протягом 2-х місяців не виконував рішення, то пристав мав описати його майно і продати з молотка.
Скарги на рішення мирового суду подавались з'їздові мирових суддів, на рішення земських начальників і міських суддів – до повітового зїзду, на рішення повітових членів окружного суду – до окружного суду. Апеляційною інстанцією для окружного суду була судова палата. Вищою касаційною інстанцією був цивільний касаційний депар тамент Сенату. Особливістю цивільного процесу було те, що він проходив повільно і супроводжувався дорожнечею судових мит. За новим законом так звана «нотаріальна частина» була довірена нотаріусам, які існували при окружних судах.
Судова реформа мала прогресивне значення, тому що нова судова система замінила собою вкрай роздроблену систему судів (суди по станах, по роду справ, із безліччю інстанцій, де справи велися на основі інквізиційного процесу, при закритих дверях, слідчі функції здійснювала поліція і т.п. ). Проте значення судової реформи 1864 року зменшувало поруч положень судових статутів: вилученням деяких категорій справ із компетенції суду присяжних (у т.ч. про державні злочини), зберіганням системи заохочень суддів місцевими адміністраціями, які представляли їх до чергових чинів і орденів і т.д .

 

1. Селянська реформа 1861 року в Російській імперії та її особливості.

Селянська реформа 1861 року — система заходів російського уряду, спрямована на поступову ліквідацію в країні кріпосницьких відносин.
Мета реформи – Зміцнення монархічної влади за збереження панування на селі її опори — поміщиків.
19 лютого 1861 були оприлюднені «Маніфест» про скасування кріпосного права та «Положення про селян, що виходять з кріпосної залежності», згідно з яким її позбулися 22,5 мільйонів осіб. Водночас за поміщиками залишалися всі їхні землі. Вони були зобов'язані надавати селянам так званий «садибний притулок» та тимчасові обробіткові ділянки, розміри яких визначалися спеціальними «уставними грамотами». Община залишалась, як і раніше, недоторканою.
Реформа на місцях визначалася чотирма «Місцевими положеннями». Найвищі розміри наділів коливалися тут від 3 до 12 десятин на ревізьку душу (причому найбільші показники припадали на Степовий регіон), нижчі були на третину менші. На Лівобережжі землею наділяли згідно зі спадково-сімейним принципом, і відробітки тут були вищі, у Київській, Подільській та Волинській губерніях — за інвентарними правилами 1847—1848, і повинності тут були менші.
Наслідки реформи
- Соціальна диференціація селян.
- Збереження поміщицького землеволодіння.
- Тимчасово зобов'язаний стан.
- Викупна операція
- Зниження купівельної спроможності селян.
- Обмеження самоврядування і правового статусу селян.
- Безпосереднім результатом селянської реформи стало прискорення майнової диференціації населення. 
Сутність селянської реформи
- Було запроваджено загально-російську систему селянського управління: сільські громади об'єднувались у волості.
- Кругова порука.
- Загальна відповідальність за сплату податків.
Способи проведення реформи подекуди наражалися на значний спротив. Селяни відмовлялися вносити викупні платежі, вимагали наділення їх «дарчими ділянками».

 

1. Земська та міська реформи в Росії у другій половині ХІХ століття.

Земська реформа 1864 року — реформа системи регіонального управління Російської імперії, викликана необхідністю пристосувати самодержавний лад до потреб капіталістичного розвитку та прагненням царської влади залучити на свій бік лібералів у боротьбі з революційним рухом.
Згідно з «Положенням про губернські і повітові земські установи» (1864), були створені губернські та повітові земські збори та земські управи. В основу виборчої системи були покладені виборні, майнові (цензові) та станові засади.
Виборці ділилися на 3 курії: повітових землевласників, міських виборців і виборних від сільських товариств.
Право участі у виборах за 1-ю курією мали власники не менш ніж 200 дес. землі, власники промислових, торговельних підприємств або нерухомого майна на суму не нижче 15 тис. крб або з доходом не менше 6 тис. крб на рік, а також уповноважені від землевласників, товариств і установ, що володіли не менше 1/20 цензу 1-й курії.
Виборцями міської курії були особи, які мали купецькі свідоцтва, власники підприємств або торгових закладів з річним обігом не нижче 6 тис. крб, а також власники нерухомої власності на суму від 500 крб (у невеликих містах) до 3 тис. крб (у великих містах). Від виборів, таким чином, були усунуті наймані робітники, дрібна буржуазія, інтелігенція.
Вибори за селянською курією були багатоступеневими: сільські товариства обирали представників на волосні сходи, ті - виборників, а останні - "гласних" у повітові земські збори.
Губернські гласні обиралися на повітових земських зборах.
Система виборів забезпечувала значне переважання в земствах поміщиків.
Головами губернських і повітових з'їздів були предводителі дворянства.
Земські збори і управи як установи не мали права спілкуватися між собою, не мали примусової влади, бо поліція їм не була підпорядкована; їх діяльність контролювалася губернаторами і міністром внутрішніх справ, які мали право припиняти виконання будь-якої постанови земських зборів.
Побоюючись впливу земських установ, уряд надав їм право відати лише місцевими господарськими справами: утриманням шляхів сполучення, будівництвом і утриманням шкіл і лікарень (для чого земства отримували фінансування за рахунок місцевих зборів), піклуванням про розвиток місцевої торгівлі та промисловості тощо.
Земська реформа сприяла розвитку місцевої ініціативи, господарства та культури.
Міська реформа (реформа міського самоврядування) 1870 року - одна з реформ імператора Олександра II, що мала за мету дати населенню міст право відати своє міське господарство. Підготовка реформи почалася ще в 1862, але цар випустив "Міське положення 16 червня 1870" тільки через 8 років.
Суть: вводилися міські громадські управління, у віданні яких стояли господарські питання: зовнішній благоустрій міста, забезпечення продовольством, протипожежна безпека, пристрій пристаней, бірж і кредитних установ і пр. 
проголошувалося, що під установами міського самоврядування малося на увазі міське виборчі збори, дума та міська управа. 
Дума обиралася на 4 роки. Основними функціями думи були "призначення виборних посадових осіб і справи суспільного устрою", "призначення змісту посадовим особам міського громадського управління і визначення розміру оного", "встановлення, збільшення і зменшення міських зборів та податків" та інші. Витрати на утримання думи були у відомстві губернатора. Засідання думи могли бути призначені "на розсуд міського голови", на вимогу губернатора або за бажанням не менше однієї п'ятої числа гласних. 
Міська управа вибиралася міською думою на 4 роки, її функціями були: 
-"Безпосереднє завідування справами міського господарства та -громадського правління" 
-Збір потрібних відомостей для думи 
-Складання міських кошторисів 
-Справляння і витрата міських зборів, звіт перед думою про свою діяльність 
У 509 містах Росії були введені думи - безстановий органи міського самоврядування. Вони обиралися раз на 4 роки городянами-платниками податків, які мали певний майновий ценз. За розміром податку, що сплачується виборці ділилися на три виборчі збори. 
Реформа 1870 послужила поштовхом до торгово-промислового розвитку міст, вона закріпила систему органів міського громадського управління. Одним з результатів реформ Олександра II було прилучення суспільства до цивільного життя. Була покладена основа для нової російської політичної культури.

 

1. Реорганізація поліції та армії в Росії у другій половині ХІХ століття.

Реорганізація армії та тюремної системи були складовою реформування державного і суспільного ладу другої половини XIX ст.
Реорганізація збройних сил країни - військова реформа-з усією гостротою постала в другій половині XIX ст. До проведення військових реформ російська армія в мирний і воєнний час за чисельністю була майже однаковою (понад 1 млн вояків). Рядовий склад комплектувався через виконання рекрутської повинності податними станами: селянами й міщанами (привілейовані стани від рекрутської повинності були звільнені). Управління армією було децентралізованим: частина її підкорялася безпосередньо цареві, частина - військовому міністрові, а гвардійські гренадерські корпуси - особливому головнокомандувачеві, одному із членів імператорського дому.
Першим законодавчим актом про перетворення в армії стало Положення з охорони військової дисципліни і дисциплінарних стягнень (1863 р.), що лягло в основу Дисциплінарного статуту (1869 р.). Положення вимагало суворого дотримання дисципліни та встановлювало обов'язок для солдатів і офіцерів брати участь у боротьбі з порушенням суспільного спокою. Провини й недогляди солдат і офіцерів підлягали покаранню відповідно до ретельно розробленої системи дисциплінарних стягнень. Зберігалися розходження в покараннях для солдатів і офіцерів. Для рядових було збережено тілесні покарання різками. Обер-офіцери за здійснення провин піддавалися товариському судові офіцерів, дворянського за складом.
Із 1864 р. по 1869 р. було здійснено реформу системи організації військ (розподіл за родами й визначення тактичних одиниць, в яких передбачався за штатами мирного часу вузький контингент, і ширший за рахунок резервістів - за штатами воєнного часу) та перебудова управління армією (військовому міністерству були підлеглі всі галузі військового управління і всі роди військ). Усю територію Російської імперії було переділено на 15 військових округів, у кожному з яких створювалися військово-окружна рада на чолі з начальником округу, штаб і управління (артилерійське, інженерне, інтендантське й військово-медичне). Українські губернії увійшли до складу трьох округів - Київського, Одеського, Харківського (у 80-х роках його було ліквідовано). Водночас з округами утворювались інші органи місцевого військового управління. У кожній губернії та повіті було засновано управління військового начальника.
Головне питання реорганізації збройних сил - всестанова військова повинність, яка запроваджувалася для осіб, котрі досягли 21-річного віку, - було вирішено Статутом про військову повинність (1874 р.). У піхоті було встановлено 6-річний термін служби з подальшим зарахуванням на дев'ять років у запас. У флоті служба тривала сім років (із зарахуванням у запас на три роки). На дійсну службу визначалися не всі покликані в армію, а лише ті, на кого випав жереб. Інші зараховувалися в ополчення. Від військової служби цілком звільнялися священнослужителі християнських віросповідань.
Перебудова системи тюремних органів царським урядом розпочалась у пореформений період, коли ліквідували арештантські роти й боргові тюрми. Відбувався процес централізації тюремних установ: у складі Міністерства внутрішніх справ створено Головне тюремне управління (1879 р.), в підпорядкування якого перейшли всі місця позбавлення волі. Дещо пізніше це управління було передане у підпорядкування Міністерству юстиції. Систему установ цього управління утворювали: тюрми, арештантські відділення, покірні будинки, безстрокова каторга, попереднє ув'язнення, пересильні тюрми, військові тюрми, окремі тюрми для неспроможних боржників і для військополонених тощо. Для здійснення керівництва місцевими тюрмами засновано відповідні губернські інспекції (1880 р.). Зросло значення каторги (найвища міра покарання в Російській імперії). Поряд із старими каторгами й тюрмами виникали нові (о. Сахалін, Якутія).
Стан тюрем, як і раніше, залишався дуже бідним. Засудженим жінкам у царській тюрмі загрожував замах на їхню статеву незалежність. (Особливий наказ (1886 р.) на о. Сахалін визначав порядок роздання ув'язнених жінок неодруженим чиновникам). Підлітки перебували в тюрмах разом із дорослими. Політичні в'язні тримались окремо від кримінальних. Засуджені за державні злочини зосереджувалися в окремих камерах. їм обов'язково голили головуй заковували в кайдани. Політичні в'язні мали право читати книжки "лише серйозного і наукового змісту", а газети й журнали - тільки річної давності. їм заборонялося мати свої самодіяльні організації, вибирати старосту тощо.
Режим у місцях позбавлення волі не був позбавлений численних пережитків феодалізму і не мав належної регламентації: зберігався середньовічний звичай таврування каторжан (до 1863 р.) й покарання жінок різками (до 1893 р.). Різними були умови утримання в'язнів (залежали від станової належності). Згідно зі Статутом про утримання під сторожею (1890 р.), особи вищих і нижчих станів тримались окремо. Використовувати на господарських роботах дозволялося тільки в'язнів із селян чи міщан. В'язнів залучали до малокваліфікованих видів робіт - плетення виробів із ниток, соломи, виготовлення кошиків із дроту тощо.\

 

1. Звід законів Російської імперії. Загальна характеристика.

Раніше спроби кодифікації права в Росії терпіли невдачу. 
У 1826 році робота з кодифікації відновилася. М. М. Сперанський, фактично керував кодифікацією, запропонував скласти Повне зібрання законів. До 1830 року повне зібрання законів Російської імперії було підготовлено, а в квітні 1830 року надруковано. Воно включало 40 томів законів (330920 актів) і 6 томів додатків (покажчики, книга креслень і малюнків і т.д.).
Діюче цивільне законодавство було систематизовано в X томі Зводу законів. Значна увага приділялася в Зводі законів зміцненню права власності. Майно ділилося на нерухоме та рухоме. Нерухоме майно поділялося на "набутих" і родове. У ст. 262 ч. I т. X Зводу законів вперше в російському законодавстві було дано поняття права власності як права "виключно і незалежно від особи стороннього володіти, користуватися і розпоряджатися оним (майном) вічно і спадково". Право власності на землю визначалося як право "на всітвори на поверхні її, на все, що полягає в надрах її, на води, в межах її знаходяться, і, словом, на всі її приналежності". Поряд з правом власності захищалося право законного володіння.Значне місце було відведено зобов'язального права, що створювалося розвитком товарно грошових відносин. Договори укладалися за взаємною згодою сторін. Предметом договору могли бути майно або "дії осіб".  Сімейне право. Книга перша Зводу законів "Про права і обов'язки сімейних" регулювала сімейно-шлюбні відносини. Встановлювався шлюбний вік для чоловіків - у 18 років, для жінок - у 16 років. Особам старше 80 років вступати в шлюб заборонялося.Спадкове право. Майно переходило до спадкоємців або за заповітом, або за законом. Духовний заповіт повинно було складатися "в здоровому розумі й твердій пам'яті" особами не молодше 21 року, "мають за законами право відчужувати своє майно". Для заповіту обов'язковою була письмова форма.У розвитку права слід зазначити унікальну систематизацію законодавства - створення Повного зібрання законів і Зводу законів Російської імперіі. В умовах кризи феодалізму абсолютна монархія прагнула утримати владу дворян посиленням каральних ланок державного апарату. З цією метою були створені Третє відділення імператорської канцелярії, корпус жандармів.Будучи в своїй основі феодально-кріпосницького, Звід законів враховував в деякій мірі інтереси розвивається буржуазії. Кодифікація російського права мала велике значення. Вона призвела до формування спеціальних галузей законодавства: цивільного, кримінального та інших, що стало важливим етапом у створенні галузей права. Разом з тим у Зводі містилося багато застарілих норм. У 1836 році було розпочато роботу зі створення нового кримінального кодексу. У 1845 році було затверджено "Ухвала про покарання кримінальних та виправних".Незважаючи на те, що Повне зібрання законів і Звід законів Російської імперії увібрали в себе чимало застарілих норм, які гальмували розвиток капіталістичного суспільства, ці зібрання законів значно підняли авторитет Російської держави в очах більш цивілізованої Європи і проіснували, переживши ряд змін, до 1917 року.

 

1. Зміни в державному ладі Росії після Лютневої революції 1917 року.

У країні склалося кілька політичних угруповань, які проголосили себе урядом Росії: 
1) Тимчасовий комітет членів Державної Думи сформував Тимчасовий уряд, головним завданням якого було завоювання довіри населення. Тимчасовий уряд оголосив себе законодавчою і виконавчою владою, в якій відразу виникли такі суперечки: 
- Про те, якою повинна бути майбутня Росія: парламентською чи президентською; 
- Про шляхи розв'язання національного питання, питань про землю і ін; 
- Про виборчий закон; 
- Про вибори в Установчі збори. 
При цьому час для вирішення поточних, корінних проблем невідворотно упускалося. 
2) Організації осіб, які оголосили себе органами влади. Найбільшим з них був Петроградська рада, що складаються з помірно-лівих політиків і запропонував робітникам і солдатам делегувати в Раду своїх представників. 
Рада оголосила себе гарантом від повернення до минулого, від відновлення монархії і придушення політичних свобод. 
Також Рада підтримала кроки Тимчасового уряду по зміцненню демократії в Росії. 
3) Крім Тимчасового уряду і Петроради формувалися та інші органи фактичної влади на місцях: фабрично-заводські комітети, районні ради, національні об'єднання, нові органи влади на «національних окраїнах», наприклад, у Києві - Українська Рада ». 
Сформована політична ситуація стала носити назву «двовладдя», хоча на практиці це було багатовладдя, що переростає в анархічне безвладдя. Монархічні і чорносотенні організації в Росії були заборонені і розпущені. У новій Росії збереглися дві політичні сили: ліберально-буржуазна і левосоциалистические, але в яких відбувалися розбіжності. 
Крім того, існувало і потужний тиск низів: 
- Сподіваючись на соціально-економічний покращення життя, робочі вимагали негайного підвищення заробітної плати, введення восьмигодинного робочого дня, гарантій від безробіття і соціального забезпечення. 
- Селяни виступали за перерозподіл запущених земель, 
- Солдати наполягали на пом'якшенні дисципліни. 
Розбіжності «двовладдя» його постійне реформування, продовження війни і ін призвело до нової революції - Жовтневої революції 1917 року. 
Отже, результатом лютневої революції 1917 року стало повалення самодержавства, зречення царя від престолу, виникнення в країні двовладдя: диктатури крупою буржуазії в особі Тимчасового уряду і Ради робітничих і солдатських депутатів, який представляв революційно-демократичну диктатуру пролетаріату і селянства. 
Перемога лютневої революції була перемогою всіх діяльних верств населення над середньовічним самодержавством, ривком, які поставили Росію поруч із передовими країнами в сенсі проголошення демократичних і політичних свобод. 
Лютнева революція 1917 року стала першою переможною революцією в Росії і перетворила Росію, завдяки повалення царату, в одну з найдемократичніших країн. Виник у березні 1917р. двовладдя стало відображенням того факту, що епоха імперіалізму і світова війна надзвичайно прискорили хід історичного розвитку країни, перехід до більш радикальних перетворень. Надзвичайно велика і міжнародне значення Лютневої буржуазно-демократичної революції. Під її впливом у багатьох воюючих країнах посилився страйковий рух пролетаріату. 
Головною подією цієї революції для самої Росії стала виникла необхідність проведення давно назрілих реформ на основі компромісів і коаліцій, відмова від насильства в політиці. 
Перші кроки до цього зроблені в лютому 1917 року. 

 

1. Жовтневий переворот у Петрограді в жовтні 1917 р. ІІ Всеросійський з’їзд Рад та його нормативно-правові акти.

У лютому 1917 р., коли у Росії розпочалася друга буржуазна рево люція, чисельність більшовицької партії не перевищувала, згідно і уточненими даними, 20 тис. чоловік. Партія була буквально нашпиго­вана провокаторами, лідери її не були широко відомими. Коли в квіт­ні 1917 р. Ленін висунув гасло «жодної підтримки Тимчасовому уря­ду», це зустріло непорозуміння в самій партії. Загострення внутріш­ньополітичної кризи в країні стимулювало радикалізацію суспільства.
Серед перших декретів контрольованого більшовиками 2-го Все­російського з'їзду Рад 1917 р.— «Декрет про мир» і «Декрет про зем­лю».
До середини лютого 1918 р. радянська влада була встановлена в *>7 губернських центрах та інших великих містах, у 17 випадках це иідбувалося внаслідок збройних повстань. 1 листопада було припине­нії видачу заробітної плати чиновникам, які не виходили на роботу, 
В кінці листопада для керівництва народним господарством країни іїула створена ^ Вища Рада Народного господарства (ВРНГ), перед икою постало завдання підготувати перехід від робітничого контролю по безпосереднього управління господарством на основі націоналізації промисловості, транспорту, банків. До березня 1918 р. в 31 губернії було націоналізовано 836 найпотужніших підприємств.За приховування хліба застосовува-нисн найжорстокіші заходи. Це було оголошення війни селянству. За офіційними радянськими джерелами, у цій війні загинув кожний
313п'ятий боєць продовольчих загонів. У червні 1918 р. були запрова джені вже згадані комбіди, члени яких допомагали вилучати хліб \ заможних сільчан. 20 відсотків конфіскованого становила винагороди для цих добровільних помічників.
Влітку 1918 р. добровільний принцип комплектування Червоної Армії був замінений загальною військовою повинністю. Це дозволило довести армію на кінець 1918 р. до одного мільйона чоловік. Було створено центральний апарат управління військовими силами - Реио люційну Військову Раду
Лібералізація в економіці і національному питанні майже не чи-чепила політичного життя. ^ Партія кадетів була поставлена пом законом уже в листопаді 1917 р., далі настала черга лівих есерів (після заколоту в липні 1918 р.) та анархістів. Розгром меншовиків навесні 1921р. (заарештовано 2 тис. чоловік, включаючи ЦК) завершим справу. Поворот до НЕПу сприяв швидкій відбудові народного господарс­тва.
І все-таки перша червоногвардійська атака на капітал не пройшла без сліду. Вона мала колосальний вплив не лише на майбутню долю СРСР, але й на суспільний розвиток, державне і правове будівництво практично усіх країн світу

 

1. Вибори та розпуск Установчих зборів в Росії.

Питання про Установчі збори формулювалися в програмах ряда політичних партій ще у 1905 році. У серпні – вересні 1917року Тимчасовим урядом був прийнят ряд актів, на основі яких до кінця вересня було розроблено та прийнято Положення про вибори в Установчі збори.
Установчі збори у Росії – представницьке, створене на основі загального виборчого права, призначене відповідно з державно-правовими поглядами ради установлення форми управління та вироблення конституції. Було обрано в листопаді-грудні 1917 року зібралось у січні 1918 року. Більшість місць отримали представники партій лівого центру. Бюро більшовицької фракції в Установчих зборах зайняло позицію, яка не збігається з позицією ЦК партії більшовиків в питаннях про відношення до Установчихзборів та радам.
У Росії уперше вимога скликання установчих зборів (Великого собору) видвинули декабристи. Після ідея установчих зборів ( Земного собору) пропагувалась „Землей и волей” 1860-х рр. та війшла у програмні документи „Народной воли”. В 1905 р. більшовики ставили скликання Тимчасового революціоного права. Після скинення у лютому 1917 року самодержавства, в умовах озброєного повстання переростання буржуазно-демакратичної революції в соціалістичну,
Формально головною задачею Тимчасового уряду вважалося скликання Установчих зборів. Воно згоджувалося на вибори вУстановчі Збори з ціллю відвернути маси від революційної боротьби, але затягувало підготовку до виборів. Про скликання Установчих зборів Тимчасовий уряд заявило у своїй декларації 2 березня 1917 року. Створена 13 березня Особлива нарада по підготовці закону про вибори в Установчі збори почало свою роботу тільки 25 травня. В цю нараду входили представники будь-яких політичних партій , Рад, суспільних організацій національних околиць, але в цілому переважали кадети та безпартійні інтелігенти. Нарада закінчила свою роботу на початку вересня. Тимчасовий уряд тільки 14 червня під впливом Квітневої кризи 1917 року вперше об”явило строки: виборів – 17 вересня, скликання Установчих зборів - 30 вересня 1917 року. 
Після Великої Жовтневої революції СНК постановою від 27 жовтня підтвердив дату виборів 12 листопада 1917 року. 
Здобуття успіху на виборах більшовиками
Розпуск Установчих зборів та становлення єдиним вищим органом влади Всеросійського з'їзду рад робочих та солдатських депутатів
У перервах між сесіями Всеросійського з”їзду рад вищим органом влади в країні був Всеросійський центральний виконавчий комітет ( ВЦВК ). Його структура та порядок роботи були затверджені на засідані ВЦВК. Пленарні засідання проходили не ріже одного разу на два тижня. Засідання в вузкому складі скликалися по мірі необхідності, по ініціативі партийних фракцій чи по вимогам групи членів ВЦВК ( не меньш 10 чоловік).
Структура ВЦВК включала: президіум, відділи, та комісії. Президиум складався із представників партийних фракцій, готувавматеріали до засідання ВЦВК, контролював роботу комісій та відділів. Його засідання проходило два-три раза на тиждень.
Висновок. 5 січня 1918 року відкрилися Установчі збори. Голова ВЦВК зачитав від імені ВЦВК та ЦК партії більшовиків „Декларацию прав трудящегося и эксплуатируемого народа», у якій формувалися головні політичні, соціальні та економічні цілі партії: диктатура пролетаріата, націоналізація землі.
Після розпуску Установчих зборів єдиним вищим органом влади став Всеросійський з”їзд рад робочих та солдатських депутатів. Паралельно з ціми радами існувала система рад селянських депутатів, знаходившись під сильним політичним впливом партії есерів.

 

1. Конституція РСФСР 1918 року. Розробка, прийняття та загальна характеристика.

Конституція РСФСР 1918 р. - перша конституція Радянської держави. Рішення про підготовку першої радянської Конституції було прийнято на ІІІ Всеросійському з'їзді Рад у січні 1918 р. .По конституції 1918 року ВЦИК був вищим законодавчим, розпорядницьким і контролюючим органом Російської Соціалістичної Федеративної республіки. Конституція чітко установлює відповідальність СНК перед З'їздом Рад і Вциком, а наркомів перед СНК і Вциком. 
Звання народного комісара належало винятково членам СНК, що відає загальними справами РСФСР і ніяким іншим представникам Радянської влади як у центрі так і на місцях привласнено бути не могло. Це положення в Конституції обмовляється окремою статтею. Виборче право.
Правом обирати і бути обраними в Ради користалися не залежно від підлоги, раси, національності, віросповідання, осілості, яким до дня голосування виповнилося 18 років громадяни РСФСР, що: 
а) добували засобу до життя продуктивним і суспільно корисною працею, а також обличчя, зайняті домашнім господарством, що забезпечує для перших можливість продуктивної праці, якось: робітники та службовці усіх видів і категорій, зайняті в промисловості, торгівлі, сільському господарстві й ін., селяни і козаки-хлібороби, що не користаються найманою працею з метою витягу прибутку
б) солдати Радянської Армії і флоту
в) громадяни, перераховані вище, але частково втратили працездатність
Спеціально обговорено, що місцеві Ради можуть знижувати виборчий вік, а так само те, що активне і пасивне виборче право надається в деяких випадках і громадянам іноземних держав. 
Перераховані вище громадяни не можуть обирати і бути обраними, якщо вони прибігають до найманої праці з метою витягу прибутку, живуть на нетрудовий доход, є приватними торговцями, ченцями, духовними служителями церков і релігійних культів, а також злочинці, душевно хворі й інші обличчя. 
Вибори повинні вироблятися в присутності виборчої комісії і представника місцевої Ради відповідно до сталих звичаїв у дні, установлювані місцевими Радами. Про хід і про результат виборів складався протокол за підписом членів виборчої комісії і представника місцевих Рад. Докладний порядок виробництва виборів, а дорівнює участь у них професійних і інших організацій визначався місцевими Радами відповідно до інструкції Вцика. 
Перша конституція Росії виявилася законом, що закріплює тоталітаризм, безконтрольність державної влади, тобто антиконституційним по суті. Однак з погляду формальної Конституційний закон 1918р. безумовно, мав всі ознаки Основного: він був затверджений виборним органом влади; проголосив республіканську форму правління, федеративне державний устрій (п.1 глави 1 розділ ІІ); установив порядок формування представницьких органів влади через виборчу систему (розділ ІV). За працюючими вперше були закріплені деякі політичні й соціально-економічні права (розділ 5), рівність у правах незалежно від раси й національності. Цей Закон, безсумнівно, виконував установчу функцію, тому що вводив або санкціонував нові інститути влади: систему Рад, структуру й компетенцію уряду, державні символи й ін. У ньому були зафіксовані принципово інша, чим колись, система влади й нові підстави її відносин з опозиційними силами. Із цього погляду можна вважати, що Конституція РСФСР 1918р. виконувала й свою політичну функцію.
В основу даного документа, як і режиму, що йому відповідав, була покладена теорія насильства, диктатури, у сутності заперечливу ідею права.
Соціальна функція виявилася покрученої в не меншій мері. З одного боку, нова влада в главу кута ставила саме працюючої людини, залучаючи його до політичного життя, ставлячи завдання ліквідувати безграмотність, прагнучи зжити соціальний паразитизм. можливість представити у владі різні соціальні інтереси; навпроти, вона узаконила тоталітарну владу, що нав'язувала суспільству єдино можливий шлях розвитку. Виправдуючи прямі репресії, класову ворожнечу, Конституція виконувала антисоціальну функцію, розділяючи населення на "своїх" і "ворогів".
В області міжнародної політики нова влада відповідно до Конституції 1918 р. поводилася не менш суперечливо. З одного боку, ставилися, здавалися б, досить розумні завдання - досягнення "демократичного миру трудящих без анексій і контрибуцій на основі вільного самовизначення націй", проголошення повної незалежності Фінляндії й волі самовизначення Вірменії (п.4, 6 глави 3 розділ ІІ). З іншого боку - виправдувалися явно неправові дії в області міжнародного спілкування: анулювання позик, розрив таємних договорів, розрив "з варварською політикою буржуазної цивілізації" (п."г" глави 2, п.4, 6 глави 3 розділу ІІ), тобто відмова від наступності не тільки у внутрішньої, але й у зовнішній політиці. Тут доречно помітити, що саме розвиток вітчизняного конституційного законодавства в XX ст. показав важливість розробки й використання інституту наступності з метою збереження правового простору в умовах переходу суспільства від однієї соціально-політичної системи до іншої.

 

 

 

1. І та ІІ Всесоюзні з’їзди  Рад та їх акти. Утворення СРСР. Конституція СРСР 1924 р.В радянських республіках у 1922 р. були скликані з'їзди Рад. Вони прийняли рішення про утворення СРСР. 30 грудня 1922 року відбувся І з'їзд Рад СРСР. Він затвердив конст. Документи: Декларацію Договір
   Російської, Української , білоруської, закавказької республік про утворення СРСР. Було створено першу радянську Конституцію, яка була затверджена на ІІ всесоюзному з'їзді Рад у січні 1924 р. Конституція проголосила, що СРСР є "добровільним об'єднанням рівноправних народів, що за кожною республікою забезпечене право вільного виходу з Союзу.
   — перша Конституція Союзу Радянських Соціалістичних Республік. Затверджена 2-м З'їздом рад СРСР 31.1 1924 (м. Москва). Складався з Декларації про утворення СРСР 1922 і Договору про утворення СРСР 1922. За цим Осн. Законом до компетенції СРСР були віднесені питання: дип. зносин, укладення договорів з ін. д-вами; врегулювання проблем кордонів між союз, республіками; укладення внутр. позик; керівництво зовн. торгівлею; виділення окр. галузей пром-сті й підприємств, які мають загальносоюзне значення; керівництво збройними силами; затвердження і зміни союз, конституції тощо. Передбачалися форм, гарантії недоторканності території союз, республік. Для обмеження чи скасування права виходу із Союзу потрібна була згода всіх союз, республік . Найвищим органом влади СРСР визначався З'їзд рад, а в період між з'їздами — Нейтральний Виконавчий Комітет СРСР. ЦВК поділявся на дві палати — Союзну Раду, яка обиралася З'їздом рад з представників союз, республік (у складі 414 депутатів) пропорційно до кількості населення кожної з них, та Раду Національностей, що утворювалась із представників союз, і авт. республік (по 50 осіб) та авт. областей (по 1 особі) і затв. на З'їзді. Обидві палати, як і ЦВК у цілому, приймали декрети, кодекси, постанови, розпорядження. Сесії ЦВК скликалися тричі на рік, позачергові — за постановою Президії ЦВК, на вимогу президій Союз. Ради чи Ради Національностей або ЦВК однієї із союз, республік. Проекти нормат. актів набували сили закону лише після їх схвалення як Союз. Радою, так і Радою Національностей. У разі суперечностей між палатами вони мали передаватися на узгоджувальну комісію. Якщо не досягалося згоди, спір розглядався на спільному засіданні палат, а далі — на черговому чи надзвичайному З'їзді рад.
   Конституція СРСР 1924 втратила чинність з 5.XII 1936 у зв'язку із прийняттям Конституції СРСР 1936.

 

1. Створення та діяльність радянської міліції в 1917-1920 роках.

Правовою підставою організації радянської міліції була постанова НКВД "Про робочу міліції" видана 28.10 (10.11). 17 року. У цій постанові не передбачалися організаційні форми міліцейського апарату. Пов'язано це було, перш за все, з поглядами правлячої верхівки на державний устрій. Погляди ці полягали в тому, що зі зламом старої державної машини, насамперед, ліквідувалися армія і поліція, а їх функції переходили до збройного народу. Такий погляд існував якийсь час після Жовтневої революції. 
У силу того, що формування робочої міліції не мали постійного штату, вони носили характер масових самодіяльних організацій. Проте реальний стан справ показав нежиттєздатність подібного підходу до організації ОВС.
Вже в березні 1918 року комісар НКВД поставив перед Урядом питання про організацію радянської міліції на штатних засадах. Це питання було розглянуто на засіданні Уряду, і НКВД було запропоновано розробити і внести проект положення про радянську міліцію. 10 травня 1918 колегія НКВД прийняла наступне розпорядження: "Міліція існує як постійний штат осіб, що виконують спеціальні обов'язки, організація міліції повинна здійснюватися незалежно від Червоної Армії, функції їх повинні бути строго розмежовані". 15 травня це розпорядження було розіслано по телеграфу всім губернаторам Росії. 5 червня того ж року, був опублікований проект Положення про народну робочо-селянської охорони (міліції).
З'їзд голів губернський Рад, який проходив з 30.07. по 01.08.18 р. "визнав необхідність створення радянської робочо-селянської міліції". 21.08.1918 року РНК розглянув проект Положення про радянську міліцію. РНК доручив НКВД, спільно з НКЮ, переробити проект в інструкцію, пристосувавши її до виконання прямих обов'язків міліції. І, нарешті, 21.10.1918 року НКВД і НКЮ затвердили Інструкцію про організацію радянської робітничо-селянської міліції.
15.10.1918 р. ця інструкція була розіслана в губернські і повітові управління міліції. Вона встановлювала організаційно-правові форми міліції для всієї Російської Федерації. Центральним органом радянської міліції стало Головне управління міліції. Воно здійснювало: загальне керівництво діяльністю радянської міліції; видання наказів і інструкцій, що визначають технічну і, обов'язково, політичну сторони роботи; і т.п.
Основні ланки апарата міліції складали губернські і повітові управління. Великі міста могли мати свою міську організацію міліції, але з особливого дозволу НКВД. Низова ланка апарата - ділянка на чолі з дільничним начальником, якому підкорялися старші міліціонери і міліціонери. Губернські управління були одночасно органами НКВД і органами губернського Виконкому Рад.
У грудні 1918 року ГУ міліції розробило і затвердило Загальну інструкцію міліціонерам, Інструкцію районним начальникам і їхнім помічникам, Інструкцію старшим і черговим по району міліціонерам, Інструкцію по вживанню зброї. Всі нормативні акти були схвалені Першим Всеросійським з'їздом завідуючих губернськими і міськими управліннями міліції. 
У складні роки становлення нової "робітничо-селянської" влади процес становлення міліції продовжувався. 3 квітня 1919 РНК РРФСР видав декрет "Про радянську робітничо-селянської міліції", за яким співробітники міліції не підлягали призову в Червону Армію, залишалися на своїх місцях і вважалися прикомандированими до управлінь виконкомів Рад.
Крім загальної (уездно-міський) міліції для організації правопорядку в країні організується спеціалізовані види міліції. Так, 21 лютого 1919 ВЦИК видає постанову "Про організацію залізничної міліції і залізничної охорони", а ще до цього, 25 липня 1918 року РНК прийняв декрет "Про заснування річкової міліції". Потім у квітні 1919 року вийшов декрет ВЦВК про радянську річковий робітничо-селянської міліції.
Восени 1919 року НКВС, обстеживши стан охорони на підприємствах, прийняв рішення організувати промислову міліцію. На неї покладалися завдання боротьби з розкраданнями гос.собственности і т.п. 3 березня 1920 у складі ГУ міліції РСФСР утворили відділ, у губернський управліннях - відділення промислової міліції, на підприємствах - її підрозділу. 
Для активізації боротьби зі злочинністю були здійснені заходи з об'єднання органів ВЧК і міліції. У червні 1919 року 3-я Всеросійська конференція ЧК прийняла резолюцію "Про взаємовідносини між місцевими ЧК і міліцією", схвалену НКВД. Вона встановила: "В колегії місцевих відділів управління вводити в якості членів голів ЧК". Для зміцнення апарата карного розшуку із середовища ЧК призначалися люди на посаді зав. кримінально-розшуковими відділеннями. У липні 1919 року сталося часткове об'єднання апарата карного розшуку і транспортних ЧК. У жовтні 1920 року були створені самостійні органи карного розшуку на транспорті організовані за лінійним принципом.
В органах міліції починаються створюватися науково-технічні підрозділи. У лютому 1919 року колегія НКВД затвердила кошторис на освіту кабінету судової експертизи, реєстраційного та дактилоскопічного бюро і музею. Створений при Центророзиске кабінет судової експертизи був першим науково-технічним підрозділом, і не тільки в ОВС. 

 

1. Конституція РСФРР 1918 року: загальна характеристика.

Конституція РСФСР 1918 р. - перша конституція Радянської держави. Рішення про підготовку першої радянської Конституції було прийнято на ІІІ Всеросійському з'їзді Рад у січні 1918 р. 1 квітня 1918 р. ВЦВК створив комісію в складі представників від комуністичної фракції ВЦВК, від фракції лівих есерів, від максималістів, а також від наркоматів.
В обстановці різкої боротьби Комісія затвердила більшовицький проект "Основных начал" Конституції. Більшу роль у підготовці Конституції зіграла Комісія ЦК РКП (б) під головуванням В.И. Леніна, створена 28 червня 1918 р. Комісія розробила, доповнила й виправила ряд основних глав і статей Конституції. 10 липня 1918 р. V Всеросійський з'їзд Рад одноголосно затвердив Першу Конституції РСФСР. 19 липня 1918 р. текст першої Конституції РСФСР був опублікований у газеті "Вісті ВЦВК".
По Конституції вищим органом державної влади РСФСР був Всеросійський з'їзд Рад, вищим законодавчим, розпорядницьким і контролюючим органом між з'їздами - ВЦВК, що створював уряд РСФСР - Рада Народних Комісарів - СНК. Органами Радянської влади на місцях були обласні, губернські, повітові (районні), волосні з'їзди Рад, міські й сільські Ради і їхні виконкоми. Вся система органів державної влади будувалася на основі принципу демократичного централізму.
Перша радянська Конституція мала відкрито класовий характер. Конституція встановлювала обмеження в правах для "непрацюючого" населення. Право обирати і бути обраними в Ради надавалося по досягненні 18 років - робітником, що служить, солдатам, селянам і козакам "не найманою працею, що користується, з метою витягу прибутку". 
Перша конституція Росії виявилася законом, що закріплює тоталітаризм, безконтрольність державної влади, тобто антиконституційним по суті. Однак з погляду формальної Конституційний закон 1918р. безумовно, мав всі ознаки Основного: він був затверджений Ґ61

чйявс від раси й національності. Цей Закон, безсумнівно, виконував установчу функцію, тому що вводив або санкціонував нові інститути влади: систему Рад, структуру й компетенцію уряду, державні символи й ін. У ньому були зафіксовані принципово інша, чим колись, система влади й нові підстави її відносин з опозиційними силами. Із цього погляду можна вважати, що Конституція РСФСР 1918р. виконувала й свою політичну функцію.
В основу даного документа, як і режиму, що йому відповідав, була покладена теорія насильства, диктатури, у сутності заперечливу ідею права. Конституція не убезпечила від насильства окрему особистість і заперечувала можливість представити у владі різні соціальні інтереси; навпроти, вона узаконила тоталітарну владу, що нав'язувала суспільству єдино можливий шлях розвитку. Виправдуючи прямі репресії, класову ворожнечу, Конституція виконувала антисоціальну функцію, розділяючи населення на "своїх" і "ворогів".
В області міжнародної політики нова влада відповідно до Конституції 1918 р. поводилася не менш суперечливо. З одного боку, ставилися, здавалися б, досить розумні завдання - досягнення "демократичного миру трудящих без анексій і контрибуцій на основі вільного самовизначення націй", проголошення повної незалежності Фінляндії й волі самовизначення Вірменії (п.4, 6 глави 3 розділ ІІ). З іншого боку - виправдувалися явно неправові дії в області міжнародного спілкування: анулювання позик, розрив таємних договорів, розрив "з варварською політикою буржуазної цивілізації" (п."г" глави 2, п.4, 6 глави 3 розділу ІІ), тобто відмова від наступності не тільки у внутрішньої, але й у зовнішній політиці. Тут доречно помітити, що саме розвиток вітчизняного конституційного законодавства в XX ст. показав важливість розробки й використання інституту наступності з метою збереження правового простору в умовах переходу суспільства від однієї соціально-політичної системи до іншої.

 

1. Основні нормативно-правові акти проведення примусової колективізації сільського господарства в СРСР.

Всеохоплююча колективізація розпочався з кінця 1929 р. 
Одним із перших нормативних актів була Постанова РНК СРСР від 21 травня 1929 р. (на її основі 13 серпня 1929 р. було ухвалено постанову РНК УСРР), яка визначила ознаки куркульських господарств. До них належали ті, де, по-перше, використовували найману працю (хоча Кодекс законів про працю 1922 р. цього не забороняв); по-друге, які мали які-небудь механізми чи машини для посіву, збирання чи переробки сільськогосподарської продукції (сівалки, молотарки, косарки, млини тощо); по-третє, ті, де використовували чужу працю й отримували так звані нетрудові доходи (торгівля, лихварство, служба в культових установах); нарешті, ті, хто здавав в оренду житлові чи виробничі приміщення.
На початку 30-х років проведення колективізації супроводжувалося вже масовим застосуванням репресій щодо тих, хто чинив опір. У січні 1930 р. приймають постанову ЦК ВКП(б) "Про заходи у справі ліквідації куркульських господарств у районах суцільної колективізації". Цьому документу позаконституційного партійного органу надано силу закону, який підлягав негайному виконанню.
У квітні 1930 р. ВУЦВК приймає постанову про заборону оренди землі і використання найманої праці в одноосібних селянських господарствах. Вона надавала право колгоспним активістам конфісковувати майно куркулів і виселяти їх за межу районів та округів. Відібране рухоме і нерухоме майно передавали колгоспам. 
Особливе місце в системі правового забезпечення надзвичайних заходів у вже колективізованому селі посідала заборона отоварювати трудодні до повного виконання плану хлібозаготівель. Це була вже майже неприхована дармова експлуатація селянина-колгоспника, позбавленого права розпоряджатися продуктом своєї праці.
7 серпня 1932 р. опубліковано постанову ЦВК і РНК СРСР "Про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперації та зміцнення суспільної (соціалістичної) власності", названу в народі "законом про п'ять колосків". Вона передбачала смертну кару навіть для дітей із 12-річного віку, а за "пом'якшувальних" обставин - позбавлення волі не менш як на 10 років із конфіскацією майна. Все це - за розкрадання колгоспної власності. Цей акт установлював кримінальну відповідальність ще й за анти колгоспну агітацію, насильство та загрозу насильства стосовно колгоспників чи активістів. Міра покарання - позбавлення волі на термін від 5 до 10 років.
Вищезгадана постанова, а також ухвали РНК УСРР від 20 та 24 листопада 1932 р. санкціонували масові обшуки в селян із негайною конфіскацією наявного хліба. Запроваджується практика стягування штрафів продовольством із боржників із хлібозаготівлі.

 

1. Виборчі реформи Великобританії у першій половині ХХ ст.

Демократизація британської політичної системи відбувалася шляхом поступових і послідовних державних реформ. Вона була пов'язана зі збільшенням електорату, забезпеченням демократичного формування палати громад та розширення прав місцевого самоуправління. Якщо в результаті виборчої реформи 1832 р.,(було надано представництво у парламенті великим містам, що виникли в ході промислової революції, а також було вилучено представництво «гнилих містечок»), робітники не отримали виборчого права, що викликало сплеск чартистського руху, то зміни відбулися внаслідок другої і третьої виборчих реформ 1867 р. і 1884 р.
В результаті виборчої реформи 1867 р. право голосу отримали власники або наймачі окремих будинків, квартир чи кімнат, які платили орендну плату не менше 10 ф. ст. на рік. Саме в таких умовах жила на той час високооплачувана категорія робітників. Тож в результаті реформи кількість виборців у містах зросла на 825 тис. чол. за рахунок дрібних власників і кваліфікованих фабричних робітників. Участь у виборах з 1867 р. брали 25% усіх чоловіків з 20-річного віку.
За реформою 1884 р. ценз, застосований в 1867 р. до міських жителів, поширився на графства, тобто на населення дрібних міст і сільської місцевості. Виборче право отримали дрібні орендарі в Англії й Ірландії, частина робітників, що працювали в сільському господарстві чи жили поза містом. Участь у виборах тепер брали 56% усіх чоловіків з 20 років. Отже, виборче право отримала більшість робітників.
Закон 1885 р. встановлював рівномірний розподіл виборчих дільниць у залежності від чисельності населення (105 містечок із населенням менше 16 тис чол. втратили права представництва в палаті, їх мандати було передано новоствореним округам у графствах з населенням 50 тис чол.; тобто кожні 50 тис. чол. представляв у палаті громад 1 депутат). 
Демократизації політичної системи сприяв закон про таємне голосування (1872 р.). За цією системою, кожен виборець отримував бюлетень, на якому були надруковані імена усіх кандидатів, проходив за перегородку, де залишався один і відзначав олівцем імена тих, за кого він подає голос (голосування відбувалося за партійними списками). Якщо брати до уваги відміну майнового цензу для депутатів (1858 р.) і новий текст присяги (1866 р.), що відкривав доступ у парламент людям нехристиянського віросповідання, формально з того часу будь-хто міг стати депутатом.

 

1. Буржуазно-демократична революція (1918 рік) в Німеччині. Веймарська Конституція 1919 року.

У 1918 році в Німеччині створюються умови, що неминуче вели до революційного вибуху. Боротьба монополій за надприбутки, зростання експлуатації, авантюристична зовнішня політика – все вступало у відверті суперечності з інтересами німецького народу. Перша світова війна ще більше загострювала революційну кризу. 
Розвиток подій підштовхнула революція, яка спалахнула в жовтні 1917 року в Росії. Під її впливом у січні 1918 року, коли відбувалися переговори в Брест-Литовську, робітничий клас у Берліні, Мюнхені та інших містах провів демонстрації, страйки, під час яких уперше в Німеччині з’явилася Ради робітничих депутатів і революційні старости. 
Навесні 1918 року наступ німецьких військ на Західному фронті провалився. Головнокомандувач Гінденбург офіційно заявив про необхідність перемир’я і створення уряду, “з яким буде рахуватися Антанта”. Третього жовтня 1918 року був сформований коаліційний уряд на чолі з принцом М. Баденським. 
Почала створюватися небезпечна для юнкерства і монополістичної буржуазії ситуація. Озброєний робітничий клас був готовий до боротьби. Однак для перемоги була необхідна революційна робітнича партія. 
В Німеччині існувала соціал-демократична партія. Однак її політика підтримки імперіалістичної війни відштовхнула від неї значну частину робітників і викликала розкол у самій партії. 
Усі ці обставини і визначили характер і особливості революції в Німеччині. 
На початку жовтня 1918 року “Спартак” провів свою конференцію, яка закликала до боротьби проти уряду. Спартаківці організують демонстрації, значну роботу проводять серед військових моряків. У цей час німецький військовий флот отримує наказ – вийти у відкрите море і дати бій англійській ескадрі, яка значно переважала німецькі морські сили. 
Військові моряки зрозуміли намір командування, і 3 листопада 1918 року на військово-морській базі у місті Кіль вибухнуло повстання. Тут знаходилося 40 тис. моряків і морських піхотинців. Робітники Кіля підтримали повстання, була створена Рада робітничих і матроських депутатів. 
Подібні повстання, слідом за Кілем, відбуваються в інших містах. Всюди виникають Ради робітничих і солдатських депутатів, які беруть владу до своїх рук. 
Дев’ятого листопада повстання перемагає в Берліні. На мітингу озброєних робітників і солдатів К. Лібкнехт проголошує “вільну Німецьку Соціалістичну республіку”. Кайзер Вільгельм тікає до Голландії. Німецька імперія перестала існувати. 
За таких умов імперський канцлер М. Баденський передає владу соціал-демократичному урядові на чолі з Фрідріхом Ебертом. Десятого листопада 1918 року збори делегатів від солдатів і робітників Берліна обрали виконавчий комітет Берлінської Ради робітничих і солдатських депутатів і затвердили уряд Еберта, визнавши його “чисто соціалістичним урядом”. Отримавши санкцію Берлінської ради, уряд Еберта став називати себе Радою Народних Уповноважених (РНУ). 
Новий уряд видає декларацію, яка не йшла далі буржуазно-демократичних реформ, і розпочинає боротьбу проти Рад робітничих і солдатських депутатів, вимагаючи скликання установчих зборів.
Веймарська Конституція 1919 року - осн. закон Німеччини, ухвалений Установчими зборами 31 .VII 1919 у Веймарі. Закріпила ліквідацію монархії та перетворення Німеччини на парлам. республіку у формі федерації з 15 земель і 3 вільних міст. Найвищим органом держ. влади визнавався рейхстаг (державні збори), передбачався і пост президента країни. В. к. запровадила пропорц. систему виборів. Країна була поділена на 35 виб. округів. Партії, які брали участь у виборах, виступали зі своїми списками кандидатів. Депут. місця розподілялися відповідно до кількості голосів, поданих за той чи той список.
Парламент був двопалатним: рейхстаг -нижня, рейхсрат (державна рада) — верхня палата. Рейхсрат складався з представників земель. У разі розбіжностей між палатами рішення приймав президент: він або підтримував позицію рейхсрату, або виносив спірне питання на референдум.

 

1. Корпоративна держава в Італії в1920-х рр.

Італія стала першою країною в Європі, де сформувався тоталітарний режим фашистського типу. Створена в 1922 р. Велика фашистська рада із суто партійного органу перетворилася на державний орган, що мав величезні повноваження. У країні насаджувався культ Муссоліні. У 1926 р. фашисти проголосили його вождем італійського народу. У 1929 р. Муссоліні налагодив стосунки з Ватиканом, що ще більше зміцнило його режим у католицькій Італії.
З кінця 20-х років починається процес активного втручання фашистської держави у сферу економіки. Італійський варіант цього процесу полягав у будівництві «корпоративної держави». 1927 р. Велика фашистська рада прийняла Хартію праці, відповідно до якої профспілки були замінені корпораціями. Ці корпорації об’єднували представників держави, підприємців і робітників відповідно до галузей виробництва. Ці організації повинні були не тільки управляти виробництвом, але й згладжувати суперечності між працею і капіталом. Ідеологи фашизму стверджували, що корпоративізм сприятиме ліквідації класових розходжень і забезпечить соціальну гармонію в суспільстві.У 1930 р. була створена Національна рада корпорацій, що повинна була об’єднати в єдине ціле політичне й економічне життя. Спочатку Рада об’єднала 22 галузі; до її складу входили міністри, представники фашистської партії, бізнесмени й профспілкові діячі. З 1934 р. корпоративна система стала тотальною. Національна рада корпорацій увійшла до складу фашистського державного апарату й узяла на себе функції вищого керівного органу в галузі економіки.Реорганізація вищих законодавчих органів у 1939 р. завершила будівництво корпоративної держави. Функції палати депутатів почала виконувати палата фашизму й корпорацій. Було також покінчено з виборністю: на всі ключові пости призначалися лише члени фашистської партії, чисельність якої до цього часу зросла до 1,5 млн. чоловік.У 30-ті роки Італія здійснювала політику автаркії, яка полягала у створенні національно замкненої економіки, що спирається на власні ресурси. Ця політика стимулювала розвиток національної промисловості, у першу чергу військової. Фашистський уряд прийняв програму переозброєння армії. Економічна стабілізація дозволила Італії перейти до активної зовнішньої політики.

 

1. “Новий курс” Президента США Ф.Рузвельта.

У 1929-1933 роках світова економічна криза охопила і США. Криза викликала різке скорочення обсягу виробництва, розлад фінансової системи, повсюдне розорення і банкрутство промислових, торговельних і фінансових фірм, масове безробіття. Четвертого березня 1933 року президентом став Ф. Рузвельт. Сукупність заходів, спрямованих на державне регулювання американської економіки з метою виходу з кризи, запропонованих Рузвельтом і його радниками, отримала назву «Нового курсу». 
Уряд Рузвельта розпочав реалізацію політики «Нового курсу» зі створення Національної адміністрації відбудови промисловості (НІРА), яка повинна була вивести промисловість з кризи, і вжиття заходів по боротьбі з безробіттям. 
«Новий курс» провадився за такими основними напрямками:
1.Відбудова банківсько-фінансової системи. Встановлений державний контроль над золотом, що знаходилося в обігу. Держава випускала долари, що взагалі не були забезпечені золотом. Обмін паперових грошей на золото був заборонений. Громадяни США, в яких було золота більш ніж на сто доларів, повинні були здати його в банк. Золото не можна було вивозити за кордон. Міністерство фінансів мало право припинити на якийсь час банківські операції. 
2.Відбудова промисловості. В середині 1933 року Конгрес прийняв Закон про відбудову промисловості. З метою знищення «руйнівної конкуренції» і досягнення миру в промисловості закон передбачав самообмеження різних галузей промисловості «Кодексами чесної конкуренції», який визначав монопольні ціни, умови торговельного кредиту, мінімальну заробітну плату робітників і службовців, розмір квот продукції, що випускалася, ринки збуту і т.ін. «Кодекси» після їх схвалення і скріплення підписом президента набували для даної групи підприємств силу закону.
3.Аграрна політика - Законі про регулювання сільського господарства. Був створений спеціальний адміністративний орган, офіційною метою якого було регулювання цін на сільськогосподарську продукцію і доведення їх до рівня 1909-1914 років. Щоб збалансувати ціни, встановлювався відсоток скорочення засівних площ фермерами з виплатою компенсації за необроблені землі. Одночасно заохочувалося знищення частини вже отриманого врожаю, за що видавалася премія. Скорочені відсотки з іпотечної заборгованості фермерів, через федеральні банки фермерам була надана позика у розмірі двох мільярдів доларів.
4.Боротьба з безробіттям: 
- грошові субсидії, 
- організація громадських робіт (1934 році була створена Федеральна адміністрація надзвичайної допомоги, яку 1935 року заступила Адміністрація розвитку громадських робіт. Безробітних направляли в трудові табори),
- введення системи соціального страхування від безробіття (1935 р Закон про соціальне страхування), 
- пенсійне забезпечення.
Заходи «Нового курсу» шляхом втручання держави в економічне життя врятували банки і монополії від краху, певною мірою стабілізували економіку.
У 1935-1936 роках Верховний суд США, посилаючись на те, що законодавство, яке обмежує приватне підприємництво, «суперечить конституції США», скасував закони «Нового курсу»

 

1. Конституція СРСР 1936 року: загальна характеристика.

У лютому 1935 р . Пленум ЦК ВКП (б) виступив з ініціативою внесення вимірювань до Конституції (у частині уточнення соціально-економічної основи суспільства на новому етапі і в частині зміни виборчої системи). 
Слідом за цим з'їзд Рад Союзу РСР прийняла відповідну постанову і доручив ЦВК створити Конституційну комісію. 
Нова Конституція складалася з 13 розділів і 146 статей. Зазначалося, що політичну основу СРСР становлять Ради депутатів трудящих, яким належить вся влада в країні. 
Економічну основу СРСР становлять соціалістична система господарства і соціалістична власність на знаряддя і засоби виробництва. 
Соціалістична власність виступає у двох формах: державній і кооперативно-колгоспної. Поруч з соціалістичною системою господарства законом допускалося дрібне приватне (засноване на особистій праці) господарство. Господарське життя країни визначалася державним народно-господарським планом. Праця розглядався як обов'язок. 
Державний устрій країни визначалося як федеративна (союзне) об'єднання одинадцяти республік. Давався вичерпний перелік прав федеративних органів, не перераховані повноваження залишилися за союзними республіками. 
Вищим органом влади в СРСР ставав Верховна Рада СРСР, наділений законодавчою владою і складався з двох палат: Ради Союзу і Ради Національностей. Глава 9 Конституції була присвячена змінам у виборчій системі. Закріплювалося загальне, рівне і пряме виборче право при таємному голосуванні, що надається з вісімнадцятирічного віку.
У цілому, Конституція 1936 р. закріпила загальний принцип рівноправності громадян Радянського Союзу лише за двома соціальними показниками, які не викликали ніяких політичних сумнівів: раси і, як це не дивно, національності, закріпила, що «жінки в СРСР надаються рівні права з чоловіком», вибори депутатів є загальними: всі громадяни СРСР, які досягли 18 років, незалежно від статі мають право брати участь у виборах. 
Депутатом також міг стати будь-який громадянин - незалежно від приналежності до статі.

 

1. Особливості італійського та японського фашизму.

Завдання суцільної фашизації Італії Б. Муссоліні поставив у 1925 р. За його задумом усі без винятку італійці повинні були проникнутись фашистським світоглядом і виробити фашистську поведінку. При цьому Б. Муссоліні реально враховував традиційно високий авторитет у країні католицької церкви. Ніколи не будучи ревносним католиком, він 1929 р. уклав з Папою Римським Пієм XI т. зв. Лютеранський пакт, за яким в обмін на визнання останнім Італійського королівства Ватикан отримав статус самостійної держави. У школах було збережено викладання Закону Божого й легалізовувалася діяльність єдиної нефашистської партії «Католицька дія».
Державну поліцію було замінено фашистською міліцією, яка хоча й присягала королю, але виконувала лише накази дуче; на таємну поліцію ОВРА (Муссоліні порівнював її з «жахливим драконом») було покладено завдання проведення тотального шпигунства, провокацій і терору. Для контролю над діяльністю префектів та керівників великих державних підприємств і закладів до них приставлялися фашистські комісари, які після проведених Б. Муссоліні партійних чисток прагли за всяку ціну догодити дуче.
У 1926 р. фашисти запровадили новий виборчий закон, за яким партія, яка набирала на виборах понад половину голосів, отримувала з місць у парламенті. При цьому, правом висувати кандидатів у депутати були наділені лише загальнонаціональні фашистські організації. Новий закон фактично монополізував владу за фашистською партією. Проте головні важелі залишалися в Б. Муссоліні, який, окрім того, що був головою уряду, до 1929 р. особисто очолював 8 з 13 міністерств.
Особливістю японського тоталітаризму був його майже середньовічний містицизм, густо переплетений з шовінізмом. Убивши особливо хороброго ворога, японські солдати з'їдали його сиру печінку, вважаючи, що цим переймають відвагу убитого. В німецькій армії не було жодного, хто повторив би подвиги Гастелло чи Матросова. В радянській армії таких було, відповідно, до 100 чол. і понад 200 чол.
В японській армії було 20 тис. добровільних смертників-тьойсінтай: люди-торпеди, люди, що кидалися з гранатами під танки або приковували себе до кулеметів тощо. З них - 5 тис. - привілейовані камікадзе («вітер богів») молоді льотчики, що здійснювали один єдиний бойовий виліт. Літак, перевантажений вибухівкою, відразу після зльоту губив шассі. Льотчик, приречений на загибель, летів шукати американський авіаносець. Подібний фанатизм був характерною ознакою усієї японської армії - уцілілих її бійців та офіцерів виловлювали в Індокитаї та на Філіппінах ще в 70-80-х роках, війна для них тривала навіть після капітуляції Японії 2 вересня 1945 р.
Японський фашизм мав дві принципові відмінності від європейського. По-перше, в Європі фашистські партії контролювали армію, а в Японії сама армія відігравала роль керівної політичної сили. По-друге, і в Італії, і в Японії фашизм не ліквідував монархії (те ж було і в Румунії). Але якщо італійський і румунський королі перетворилися у номінальні фігури, то японський мікадо (імператор) не втратив своєї абсолютної влади і впливу, зберігалися також усі установи, наприклад, таємна рада, пов'язані з монархією.

1. Радянсько-німецькі договори 1939 року та їх наслідки.

23 серпня 1939 року було підписано радянсько-німецький договір про ненапад, т.зв. пакт Молотова-Ріббентропа, який Гітлер назвав "шлюбом за розрахунком". У таємному додатковому протоколі до пакту про ненапад зафіксовані стратегічні агресивні наміри Сталіна і Гітлера щодо сфер впливу у Східній Європі. Так, у пункті 2 зазначалося, що "на випадок територіальних і політичних перетворень в областях, які належать Польській державі, сфери впливу Німеччини на СРСР будуть розмежовані приблизно по лінії рік Нарев, Вісла, Сан", в пункті 3 було записано: "Щодо Південно-Східної Європи Радянська сторона вказала на свою зацікавленість у Бессарабії. Німецька сторона ясно заявила про повну політичну незацікавленість у цих територіях".
28 вересня 1939 року було укладено німецько-радянський договір "Про дружбу і кордони", який остаточно розмежовував зони німецької і радянської окупації колишньої Польщі. Лінія кордону проходила по так званій "лінії Керзона", визначеній країнами Антанти в 1919 році.
Наступним кроком у реалізації статей німецько-радянського договору, що стосувалися українських земель, було вирішення проблеми Північної Буковини та Бессарабії. 28 червня 1940 року Радянський Союз, погрожуючи Румунії війною, змусив її віддати ці землі, заселені українцями. Рішенням Верховної Ради СРСР від 2 серпня 1940 року вони увійшли до складу Української РСР. Радянізація західноукраїнських земель.
В цілому зміни, що відбувалися в Західній Україні, мали суперечливий характер.
З одного боку: 
1. Здійснювалась експропріація маєтків польських землевласників. 2. Проведено земельну реформу (конфісковано землеволодіння поміщиків, монастирів і державних чиновників). Земля передавалась селянським комітетам, яким належало поділити її серед безземельних і малоземельних селян; до кінця 1939 року було конфісковано 2753 млн. га - майже третину всіх сільськогосподарських угідь, але близько половини цієї площі роздали селянам, решта мала послужити основою для створення колгоспів і радгоспів тощо. 3. Націоналізовано промисловість, торгівлю і банки. 4. Введено 8-годинний робочий день. 5. Зменшено безробіття.
Але, на жаль, ці позитивні зміни затьмарились репресивним свавіллям, командно-адміністративними, тоталітарними методами, які ламали віками сформований уклад життя. Зокрема:
1. Відбулась руйнація політичної та культурної інфраструктури, створеної українською інтелігенцією: а) перестали функціонувати всі українські партії; б) закрито "Просвіту"; в) ліквідоване Наукове Товариство ім. Т.Шевченка тощо. 2. Насильно націоналізовано навіть дрібні підприємства, знищено розгалужену мережу кооперативів та споживчих товариств. 3. Окрім конфіскації поміщицької землі, проведено "розкуркулення" заможних селян. 4. Призначено на керівні посади "перевірених" жителі Східної України або Росії, здебільшого росіян, які слабо орієнтувалися в місцевих умовах і мали недостатню фахову підготовку. 5. Проводились тотальні репресії проти національне свідомих представників західноукраїнського суспільства.

1. Конституційний розвиток Франції після Другої світової війни. Конституція 1946 року.

Після визволення у Франції склалася нова політична ситуація. Колишні політичні сили, які уособлювали Третю республіку, були скомпрометовані внаслідок їхньої капітуляції перед нацистами. На політичну арену вийшли нові суспільно-політичні об'єднання. Впливовою силою став Союз деголлівців. Найбільшим політичними партіями стали Французька комуністична партія (ФКП), яка 1945 р. нараховувала 800 тис. чоловік.
Відновили свою діяльність радикали і праві довоєнні партії. Вони прагнули зберегти конституцію Третьої республіки.
9 вересня 1944р. генерал Шарль де Голль сформував новий коаліційний Тимчасовий уряд, до якого увійшли учасники руху Опору. Вся повнота влади була фактично зосереджена в руках голови Тимчасового уряду генерала Ш. де Голля. 
Однією з першочергових проблем повоєнної Франції було питання про новий конституційний устрій Франції. Його мали вирішити Установчі збори, вибори до яких було призначено на 21 жовтня 1945 р. Одночасно в країні проходив референдум, який мав на меті визначити статус і повноваження майбутнього парламенту, а також виявити ставлення до політичної системи Третьої республіки. Референдум відкрив ідею повернення до Третьої республіки.
"Народно-Республіканський рух" спільно з іншими партіями Установчих зборів розробили проект, який у вересні 1946 р. Установчі збори прийняли як новий проект конституції. Його було схвалено в результаті референдуму, що відбувся 13 жовтня. 
За новою конституцією парламент поділявся на дві палати - Національні збори і Раду республіки. В руках першої палати була, власно кажучи, зосереджена вся влада. Вона приймала закони і контролювала діяльність уряду. Президентові республіки, якого обрали на сім років, надавалися другорядні функції. 24 грудня 1946 р. нова конституція набрала сили.

 

1. Утворення ФРН. Конституція 1949 року.

Після розгрому нацистської Німеччини її терени було окуповані військами СРСР, Великої Британії, США та Франції. Запроваджувався окупаційний режим. Вся Німеччина була поділена на чотири зони окупації – радянську, американську, французьку та британську. Управлінням країни займалася Союзна контрольна рада. У грудні 1946 р. всупереч спільним домовленостям союзників було запроваджене сепаратне управління британською та американською окупаційними зонами, - так звана, Бізонія. У 1948 р., після приєднання до Бізонії французької зони окупації, утворилася Тризонія. Це призвело до розколу Німеччини на західну та східну. У 1949 р. у східній та західній Німеччині були прийняті конституції. Утворилося дві німецькі держави _ Федеративна республіка Німеччини та Німецька Демократична Республіка. 
КОНСТИТУЦІЯ ФРН 1949 р. - основний закон Федеративної Республіки Німеччини. Інша назва "Боннська конституція". К.ФРН була розроблена в період окупації Західної Німеччини військами США, Beликої Британії та Франції. Прийнята в травні 1949 р. Конституція запровадила у ФРН парламентську республіку з федеративним устроєм та буржуазно-демократичним режимом. До складу ФРН увійшло 10 земель. ФРН визначається як демократична, соціальна і федеративна держава. Перший розділ конституції присвячений правам людинии: право на життя та недоторканність, рівність усіх перед законом, свообода віросповідання, совісті, думки, зібрань, союзів. Проголошується таємниця листування, недоторканність житла тощо. Вищим законодавчим органом є двопалатний парламент: верхня палата — бундесрат, нижня - бундестаг. Бундесрат формується з представників урядів земель. Бундестаг — обирається громадянами на 4 роки шляхом загального, прямого і таємного голосування за змішаною виборчою системою. Главою держави є президент, якого обирають Федеральні збори (особливий орган, який формується з членів бундестагу і обраних представників від земель) на 5 років. Президент представляє республіку в міжнародних справах, є гарантом конституційного ладу, призначає й звільняє федеральних судій та деякі категорії федеральних посадовців. Провідна роль у системі виконавчої влади належить уряду на чолі з канцлером. Федеральний канцлер "встановлює основні положення політики й несе за них відповідальність". Судова влада здійснюється Федеральним конституційним судом, федеральними судами та судами земель. Конституційний суд наділений широкими повноваженнями: контроль за конституційністю нормативних актів, розгляд спорів між органами федерації і земель та ін.

 

1. Характеристика Конституції Японії 1947 року.

КОНСТИТУЦІЯ ЯПОНІЇ 1947 р. - основний закон держави. Текст Конституції був розроблений американською окупаційною адміністрацією. Схвалений японським парламентом і 3 листопада 1946 р. промульгований імператором. Набула чинності 3 травня 1947 р. Конституція складається з преамбули. 11 глав (103 статті). В ній простежуються впливи американської конституції (див. Конституція СІЛА 1787 р.) та Конституції Японії 1889 р. Основний Закон базується на трьох принци­пах: народний суверенітет, права і свободи громадян та пацифізм. За Конституцією в Японії встановлювалася парламентарно-монархічна форма державного правління з унітарним устроєм і буржуазно-демократичним політичним режимом. За імператором формально збережено доволі широкі повноваження, однак фактично він є тільки символом держави та народу. Всі свої дії імператор здійснює за порадою і згодою уряду від імені народу (Глава І). Вищим органом влади й єдиним законодавчим органом є двопалатний парламент, який складається з палати представників та палати радників (Глава IV). Вищим органом виконавчої влади є Кабінет міністрів. Главою уряду є прем'єр-міністр, який призначається парламентом з-поміж його депутатів. Кабінет несе колективну відповідальність перед парламентом. Вищим судовим органом держави є Верховний суд, голову якого призначає імператор. Глава ІІ ("Відмова від війни") проголошує відмову від ведення війни, від ство-ення сухопутних, морських і військово-повітряних сил, а також засобів ведення війни. Конституцією запроваджувалася автономія органів місцевого самоврядування, які набували право в межах своєї компетенції видавати постанови, стягувати податки, керувати своїм майном та справами. У Конституції проголошуються традиційні буржуазно-демократичні права і свободи, відокремлення церкви від держави, заборона рабства й примусової праці, встановлюється свобода праці та місця проживання тощо. В основному законі також означені головні обов'язки громадян: сплата податків, праця тощо. Станом на 1 січня 2000 р. Конституція Японії не зазнала змін, що обумовлено жорсткою системою внесення до неї змін. Створення конституції стало найважливішою демократичною акцією у повоєнній історії Японії

 

1. Характеристика Конституції Італії 1947 року.

Історія конституційних інститутів в Італії налічує більше півтора століть. За цей період країна пройшла через режим конституційної монархії, тоталітарну фашистську диктатуру, а після того, як в 1946 році в результаті референдуму була відкинута монархічна форма правління, в Італії була прийнята одна з найдемократичніших конституцій післявоєнної Європи. 
У березні 1848 р. в Королівстві Сардинія вперше був прийнятий конституційний закон, так званий "Альбертінскій статут", названий так на ім'я короля Карла Альберта. Після повного об'єднання Італії в 1870 році, Альбертінскій статут став Конституцією всієї країни. 
За своїм характеру Альбертінскій статут - типова дарована "зверху" конституція. Разом з тим Альбертінскій статут вводив окремі елементи народного представництва. При всіх своїх правових і станових обмеження, Альбертінскій статут знаменував собою початок демократичної еволюції Італії, хоча і в рамках конституційної монархії. 
Демократичний конституційне розвиток Італії було перерване в 1922 році після встановлення в країні тоталітарного фашистського режиму на чолі з Беніто Муссоліні. 
В конституційному плані новий режим оформився з ухваленням 24 грудня 1925 так званого "Закону № 2263". У країні був встановлений однопартійний режим, а голова партії - вождь (дуче) - одночасно був главою всієї виконавчої влади в країні. Інститут монархії при фашизмі зберігся. Такий стан корони полегшило ліквідацію фашистського режиму в 1943 році після поразки Італії в другій світовій війні, в якій вона брала участь на боці Німеччини і Японії. 
На референдумі 2 червня 1946 більшістю у 54,3% голосів була відкинута монархічна форма правління і одночасно було обрано Установчі збори. 18 червня 1946 Італія була офіційно проголошена Республікою. 
Нова Конституція Італії була прийнята на урочистому засіданні Установчого зборів 22 грудня 1947 453 голосами, проти було подано 83 голоси. 27 Грудень 1947 Конституція була промульгірована Тимчасовим главою держави І. Бономі а з 1 січня 1948 р. вона вступила в силу. 
Загальна характеристика діючої італійської Конституції 
Італійська Конституція - це багатоплановий, ретельно і детально пророблений політико-юридичний документ. У ній немає окремої преамбули. Філософські установки, соціально-правові основи і юридичні принципи відображені безпосередньо у відповідних розділах самого конституційного тексту. 
Конституція складається з вступного розділу "Основні принципи", двох головних частин "Права і обов'язки громадян" і "Пристрій Республіки" і перехідних і прикінцевих постанов. Всього в Конституції 139 статей. Перехідні та заключні постанови мають свою особливу, римську нумерацію (усього XVIII статей). 
Італійська Конституція має жорсткий характер. Її перегляд можливий виключно в рамках особливої процедури і за наявності в обох палатах Парламенту розширеного, так званого "конституційної більшості". 
У італійському конституційному праві основний закон країни прийнято відносити до категорії "широких конституцій", в які, поряд з нормами, що визначають устрій держави і що гарантують права і свободи громадян, включені також політико-соціальні принципи.
Своєрідно вирішується в італійській Конституції питання про співвідношення міжнародного права і внутрішнього закону. Ст. 10 Конституції визначає, що правопорядок Італії узгоджується із загальновизнаними нормами міжнародного права. 
В італійській Конституції, хоча вона і не містить окремої згадки про принцип поділу влади, проводиться чітке розходження трьох основних державних функцій: законодавча функція належить Парламенту та обласним coветам в межах їх компетенції; виконавча влада є прерогативою президента Республіки, міністрів та органів виконавчої влади областей, провінцій і комун; судова влада входить в компетенцію різних судових органів, включаючи Конституційний суд.

 

1. Конституційний розвиток Франції після Другої світової війни. Конституція 1958 року.

У післявоєнні роки Франція пройшла два етапи в своєму конституційному розвитку. Перший етап 1946-1958р.р.-період Четвертої республіки - характеризувався спочатку широким демократичним підйомом після Другої світової війни, який привів до прийняття найбільш демократичної конституції за всю історію країни. Після вступу в силу основного закону 1946р. Фактично встановлений політичний режим став суперечити формальним положенням цього акту. Перехід до П'ятої республіки став логічним завершенням подій і відображенням нового співвідношення політичних сил.
Загроза громадянської війни у Франції сприяли прийняттю парламентом 1 червня 1958 року закону про наділення генерала Ш. де Голля повноваженнями по розробці конституції. Після розробки проекту співробітниками Ш. де Голля, обговорення в Консультативному конституційному комітеті і на Раді Міністрів конституція була передана на референдум і затверджена на ньому 28 жовтня 1958 року. Цей акт поклав початок періоду П'ятої республіки, вона стала 17-ою з 1789 року і основним законом 22-го по рахунку політичного режиму в країні.
Конституція 1958 року складається із короткої преамбули і 16 розділів, розбитих на 93 статті. В конституції відсутній звичайний для сучасних актів розділ про права і свободи. Преамбула обмежується посиланням на Декларацію прав людини і громадянина 1789 року і на преамбулу конституції 1946 року, яка в цій частині з юридичної точки зору залишається в силі.
Конституція визначила основні параметри держави, встановивши, що Франція є неподільною, демократичною і соціальною республікою. В основному законі закріплене надзвичайно важливе положення про те, що республіканська форма правління не може бути предметом перегляду. Термін "демократична" республіка вперше був включений в конституцію 1848 року і означав введення тільки для чоловіків загального виборчого права. Згідно ст.3 діючого основного закону загальне виборче право може бути прямим і похідним, а також рівним і таємним. Термін "соціальна" республіка вперше був включений в конституцію 1946 року і впроваджений в діючому акті. 
Важливою нормою акту 1958 року є положення про джерело державної влади, закріплене в статті 3: "Національний суверенітет належить народу, який здійснює його через своїх представників і шляхом референдуму. Ніяка частина народу, ніяка окрема особа не можуть присвоїти собі його здійснення".
Процедура перегляду конституції встановлена в її 16-му розділі, який включає тільки одну 89-ту статтю. Порядок внесення змін включає дві стадії:1) внесення поправок і їх прийняття, 2) ратифікація цих поправок. Ініціатива внесення поправок належить президенту республіки, який діє за пропозицією прем'єр-міністра , і членами парламенту. Друга фаза-ратифікація-може бути здійснена двома способами. Основний-ратифікація на референдумі, на якому досить отримання простої більшості голосів виборців. Однак, президент може передати проект на ратифікацію парламента, який скликається в якості конгресу, тобто президенту належить право вибору способу ратифікації. На загальних зборах парламентських палат проект рахується схваленим, якщо він отримає 3/5 загального числа поданих голосів. Конгрес може тільки прийняти чи відхилити передані йому поправки і не може вносити в них зміни.

 

1. Воз’єднання ФРН і НДР.

Наприкінці 80-х рр. ХХ ст. загострилася соціально-економічна і політична ситуація в НДР. СРСР, будучи послаблений внутрішніми негараздами не міг надати НДР ефективної допомоги. Відтак протягом одного року, з жовтня 1989 р. по жовтень 1990 р. відбувся процес об’єднання Німеччини. Утворилася єдина держава – ФРН. 
У травні 1989 р. уряд НДР був змушений відкрити угорсько-австрійський кордон, що призвело до масових втеч східних німців на захід. У листопад того ж року розпочалася сама масова демонстрація в історії мирних революцій Східної Європи. У лавах демонстрантів по всій країні нараховувалося близько 1 млн. чоловік. Комуністичний уряд остаточно втратив контроль над ситуацією. Приєднання НДР до ФРН стало незворотнім. 
Першим кроком до об’єднання став договір про економічну, валютну і соціальну унію (18 травня 1990 р.). В НДР було запроваджено західну марку. У серпні 1990 р. було підписано договір про “єдину виборчу реформу”. Згідно з договором всі вибори повинні були проходити за законами ФРН. 31 серпня того ж року було підписано Договір про об’єднання Німеччини. З жовтня 1990 р. цей договір набув чинності. 12 вересня 1990 р. в Москві мінстри закордонних справ СРСР, США, Великої Британії, Франції, ФРН та НДР підписали договір про остаточне врегулювання проблеми Німеччини (так званий, договір “чотири плюс два”). НДР увійшла до складу ФРН. Об'єднання Німеччини — приєднання НДР і Західного Берліну до ФРН (зразка до 1990). Відбулося 3 жовтня 1990 року.Після перших багатопартійних виборів 1990 року основу для об'єднання Німеччини заклав Договір про остаточне врегулювання стосовно Німеччини ([1]) (його також називоють договором «Два плюс чотири», за країнами, які його підписали: НДР і ФРН плюс Великобританія, Франція, СРСР, США).
3 жовтня 1990 р., згідно з «Альянсом», за який проголосувала більшість населення Східної Німеччини, німецькі землі було об'єднано в єдину Федеративну Державу Німеччину.Після Другої світової війни Німеччина була розділена на 12 територій (2 території відійшли до СРСР і Польщі), 1 територія (незалежний Саар), 5 територій — зона окупації СРСР, США (Бремен і Південна Німеччина), Великобританії і Франції, і 4 берлінських зони. В 1948 р. три зони Великобританії і США об'єдналися в Бізонію, до яких потім приєдналася Франція (Тризонія), і була проголошена ФРН. У 1949 р. на території радянських зон проголошена НДР. Берлінський анклав оголошено формально під протекторатом США, Великобританії і Франції. У 1953 р. увійшов до ФРН.
НДР і ФРН вважалися правонаступниками довоєнної Німеччини.
Між ФРН і НДР кордон був з особливим режимом. У 1989 р. він змінився на полегшений режим, після чого почався інтенсивний відтік німців з НДР до Австрії та ФРН.
Процес об'єднання Німеччини є наслідком загальної кризи соціалістичного ладу, зокрема гострої кризи в СРСР.
В результаті об'єднання на території колишньої НДР було створено 5 нових земель (Мекленбург — Передня Померанія, Бранденбург, Саксонія, Саксонія-Анхальт і Тюрингія). Границі земель ФРН не змінилися. Нова Німеччина стала членом ЄС і НАТО. Спочатку, особливо восени 1989, коли впала Берлінська стіна, Німеччину охопила загальна ейфорія. Однак практичні аспекти інтеграції двох різних держав виявилися дуже непростими. Не тільки економіка, але навіть матеріальний стан НДР був у значно гіршій формі, аніж припускали на Заході.

 

1. Конституція СРСР 1977 року: загальна характеристика.

Конституція СРСР 1977 року — основний закон СРСР, прийнятий 7 жовтня 1977 року Верховною радою СРСР замість Конституції СРСР 1936 року. Вона містила 9 розділів, 21 главу і 174 статті.
Преамбула - характеристика радянського суспільства як "розвиненого соціалістичного суспільства, як закономірного етапу на шляху до комунізму". Також в преамбулі сказано, що Конституція зберігає принципи попередніх Конституцій.
Політична система - Стаття 1 позначала, що СРСР "є соціалістична загальнонародна держава, яка виражає волю й інтереси робітників, селян, інтелігенції, трудящих усіх націй і народностей країни"
Стаття 6 законодавчо закріплювала керівну і спрямовуючу роль КПРС, що була ядром політичної системи СРСР. Законодавчо закріплювалася важлива роль в політичній системі профспілок, комсомолу та інших масових громадських організацій.
Економічна система - Стаття 10 зафіксувала, що основу економічної системи СРСР становить соціалістична власність на засоби виробництва, існуюча в двох формах: державна (загальнонародна) і колгоспно-кооперативна.
Пізніше дана стаття була викладена в новій редакції, відповідно до якої основою економічної системи СРСР були оголошені власність радянських громадян і державна власність.
Стаття 16 закріплювала принцип державного планування економіки, разом з тим передбачала поєднання централізованого управління з господарською самостійністю й ініціативою підприємств, використання господарського розрахунку, прибутку, собівартості та інших економічних важелів і стимулів
Органи влади
У новій Конституції був введений новий Розділ IV - " Ради народних депутатів і порядок їх обрання ", де була закріплена вся система Рад, збільшений термін повноважень Верховних Рад з 4 до 5 років, місцевих Рад - з 2 до 2,5 років. Згодом (у 1988 році) був встановлений єдиний термін для всіх рад - 5 років.
Закріплювався також вже існував у колишньої Конституції принцип загального, рівного, прямого виборчого права при таємному голосуванні. При цьому, згідно зі статтею 96, був знижений вік пасивного виборчого права в Ради до 18 років, до Верховної Ради СРСР - до 21 року (раніше - 23 роки).
Розділ V закріплював положення про вищих державних органах влади - Верховній Раді і Раді Міністрів СРСР. У розділі VI були позначені органи влади союзних і автономних республік, де вищими державними органами влади були місцеві Верховні Ради і Ради Міністрів.
Державний устрій
Розділ III визначав національне і державний устрій Союзу, а також, як і всі попередні Конституції СРСР, закріплював право республік Союзу на на вільний вихід зі складу СРСР. Дане положення відіграло помітну роль в розпаді СРСР в 1991 році.
Було зафіксовано право про безкоштовність всіх видів освіти.
Також громадяни СРСР мають право на охорону здоров'я, на житло на користування досягненнями культури гарантується свобода наукової, технічної та художньої творчості. Права авторів, винахідників і раціоналізаторів охороняються державою тощо.
Дана конституція Увійшла в історію як «конституція розвиненого соціалізму».

 

1. Розпад СРСР. Утворення СНД.

 

Після смерті генерального секретаря ЦК КПРС К. Черненка в березні 1985 року на посаду керівника партії і держави обрано Михайла Горбачова. Саме за його ініціативою розпочалася перебудова в СРСР (з квітня 1985 року). Перебудова мала охопити п'ять провідних сфер життєдіяльності суспільства:
• економіку (перехід від екстенсивних методів господарювання до інтенсивних);
• внутрішню політику (демократизація суспільного життя та народовладдя);
• зовнішню політику (припинення «холодної війни» та побудова спільноєвропейського дому);
• соціальну сферу (поліпшення матеріального та культурного добробуту населення);
• ідеологію (ліквідація цензури; гласність, вільне виявлення думки громадян).
Теоретично ідеї перебудови мали шанс на реалізацію, але, як показало подальше життя, крім загальних декларацій, М. Горбачов так і не зміг протягом 6-річного періоду висунути будь-яку практичну концепцію реформування радянського суспільства.
Перебудова мала чотири етапи:
• березень 1985 року - січень 1987 року — перебудова здійснюється під гаслом «більше соціалізму»;
• 1987-1988 pp. — основний лейтмотив — «більше демократії»;
• 1989-1990 pp. — розмежування й розкол у таборі провідників перебудови;
• 1991 рік — перемога радикал-реформізму, розпад СРСР.
Після невдалої спроби державного перевороту в серпні 1991 р.Горбачов був не в змозі втримати ситуацію під своїм контролем. 25 грудня 1991 р. відмовився від президентства й передав владу Борису Єльцину.
Розпад СРСР призвів до незалежності 15 республік СРСР і появи їх на світовій політичній арені як самостійних держав 
Розпад СРСР відбувався на тлі загального економічного, зовнішньополітичного та демографічної кризи. В 1989 вперше офіційно оголошено про початок економічної кризи в СРСР. На території СРСР розгорається ряд міжнаціональних конфліктів.
7 лютого 1990 ЦК КПРС оголосив про ослаблення монополії на владу, протягом декількох тижнів пройшли перші конкурентні вибори. Багато місця в парламентах союзних республік отримали ліберали і націоналісти.
Проголошення незалежності Україна
У грудні 1991 глави трьох республік, засновників СРСР, - Білорусії, Росії і Україна зібралися в Біловезькій пущі для підписання договору про створення ССГ. Проте, ранні домовленості були відкинуті.

8 грудня 1991 вони констатували, що СРСР припиняє своє існування, оголосили про неможливість утворення ССД і підписали Угода про створення Співдружності Незалежних Держав (СНД). Підписання угод викликало негативну реакцію Горбачова, однак після серпневого путчу реальною владою він вже не мав. Як підкреслював згодом Єльцин, Біловезькі угоди не розпускали СРСР, а лише констатували його фактичний до того моменту розпад.
21 грудня 1991 на зустрічі президентів у Алма-Аті ( Казахстан) до СНД приєдналися ще 8 республік: Азербайджан, Вірменія, Казахстан, Киргизія, Молдавія, Таджикистан, Туркменія, Узбекистан, було підписано так звану Алматинську угоду, що стало основою СНД.
СНД було засновано не в якості конфедерації, а як міжнародна (міждержавна) організація, яка характеризується слабкою інтеграцією і відсутністю реальної влади у координуючих наднаціональних органів. Членство в цій організації було відкинуто прибалтійськими республіками, а також Грузією (вона приєдналася до СНД лише в жовтні 1993 р. і заявила про вихід з СНД після війни в Південній Осетії влітку 2008 року).
Установчі збори в Росії
Виборна представницька установа, яка після повалення царизму 1917 мала вирішити питання про держ. лад країни та вироблення конституції. Гасло У. з. в Р. набуло поширення у політ, б-бі проти самодержавства на початку 20 ст. і стало популярним серед нар. мас під час Лютневої революції 1917 в Росії. Тому формально гол. завданням Тимчасового уряду Росії вважалося скликання Устан. зборів, про що він заявив 2(25).XІ 1917. Але з різних причин вирішення цього питання затягувалося. Тільки в кін. вересня уряд підготував Положення про вибори до Установчих зборів, яке передбачало пропорц. систему виборів, засн. на заг. виб. праві. Вибори було призначено на 12(25).XI 1917. Після Жовтневої революції 1917 в Росії РНК на чолі з В. І. Леніним, враховуючи популярність ідеї Устан. зборів серед нар. мас, постановою від 27.Х(9.ХІ) 1917 підтвердила цю дату. Через незадовільну підготовку вони відбувалися з 12(25) листопада до поч. 1918. Було обрано 715 депутатів. Більшість місць отримали партії есерів та меншовиків (за більшовиків проголосували лише 24 % виборців, а в Україні — тільки 10 %). 5(18).І 1918 відбулося перше й останнє засідання Устан. зборів. На нього з'явилося бл. 410 депутатів, переважно есери-центристи. Напередодні було розстріляно демонстрації на підтримку Зборів.
Після того як більшість депутатів під головуванням есера-центриста В. М. Чернова відмовилась обговорювати Декларацію прав трудящого та експлуатованого народу 1918, запропоновану від імені ВЦВК Я. М. Свердловим, не визнала декретів рад. влади про мир, землю, більшов. фракція, а за нею і ліві есери покинули засідання. Вночі з 6(19) на 7(20).І 1918 Всерос. ЦВК прийняв декрет про розпуск Устан. зборів, схвалений 3-м Всерос. з'їздом рад. Згідно з постановою цього з'їзду, з текстів ухвалених законів вилучалися усі посилання на Устан. збори. Розпуск Зборів спричинив загострення громадян, протистояння у країні. Есери й меншовики боролися проти рад. влади під гаслом передачі всієї повноти влади Устан. зборам. Частина депутатів переїхала з Петрограда до Самари, де утворила 8.VI 1918 Комітет членів Устан. зборів, який проголосив себе тимчас. верховною владою, що діяла від імені Устан. зборів. У кін. 1918 адмірал О. В. Колчак (самопроголошений «верховний правитель Російської держави») ліквідував цей орган, деяких депутатів було розстріляно.

Контрреформи в Росії
Контрреформи в Росії 80 -х — початку 90-х рр. 19 ст. - загальнодерж. політ, курс, здійснюваний у Росії за царювання Олександра III і спрямований проти бурж. реформ 60—70-х рр. Цар. уряд почав послідовно скасовувати інститути і принципи, запроваджені в результаті реформ. Були частково ліквідовані суттєві бурж. перетворення, відновлено частину дореформ. порядків.
Цар. маніфест від 29.IV(11.V) 1881 проголосив непохитність самодержавства. Згідно з Положенням про заходи з охорони державного порядку і громадського спокою від 14(26).VIII 1881 на місцях у разі необхідності могла бути введена одна з двох стадій виняткового стану: посиленої або надзв. охорони. Широкі повноваження в адм. та суд. сферах надавалися генерал-губернаторам (губернаторам), градоначальникам: право закривати збори, пром. і торг, заклади, забороняти органи друку, право арешту та вислання в адм. порядку, право видавати обов'язкові постанови з метою захисту громад, порядку, за порушення яких винні підлягали арешту на строк до 3 місяців або штрафу до 500 руб. 18(30).
Спробою реставрації кріпосн. порядків було введення у 1889 інституту земс. начальників. На ці посади призначалися виключно дворяни. Вони мали право втручатися у рішення сільс. зборів, призначення та звільнення посад, осіб, застосовувати до селян різні покарання: штраф до 6 руб., арешт до 3 днів, тілесні покарання.
1890 прийнято нове Положення про земські установи, яке внесло обмеження у земс. реформу. Були внесені зміни у виб. систему земств. Селяни обирали лише кандидатів до повітових земс. зборів, а далі губернатор з їх числа призначав гласних. Земства було поставлено під контроль і нагляд держ. адміністрації. Ці обмеження перетворили земства у виконавчі госп. органи при місц. адміністраціях.
1892 проведено міську контрреформу. Нове Міське уложення 1892 різко підвищило майн. ценз при виборах, внаслідок чого прикажчики і дрібні крамарі були позбавлені права обиратися до міських дум. Цього права не мали також євреї. Посилився нагляд за органами міського самоврядування з боку урядових адм. органів: було утворено заг. установи для земс. та міських органів самоврядування — губернські в земських та міських справах присутствія, які очолювали губернатори.