ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ

ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ 09.09.2018 11:44

 

ПЕРЕДМОВА

 

Навчальна дисципліна «Історія української культури» згідно з галузевими стандартами вищої освіти України належить до нормативних (обов’язкових) навчальних дисциплін циклу соціально-гуманітарної підготовки студентів усіх галузей знань освітньо-кваліфікаційного рівня «бакалавр».

Предмет курсу «Історія української культури» – розвиток української культури від давніх часів до сьогодення як процес поступового духовного самоусвідомлення і збагачення української нації; культурні та мистецькі надбання народів, які проживали і проживають на  території України.

Метою курсу «Історія української культури» є ознайомлення з історією та сучасним станом української культури та розкриття специфіки української національної культурної традиції як складової світового культурного процесу.

Головним завданням курсу, на думку автора, є формування у студентів цілісного уявлення про безперервність культурного розвитку, визначення  місця та ролі української культури у світовому культурному просторі, ознайомлення студентів із найкращими зразками культурної спадщини України.

Вивчення процесів, що відбувалися в українській культурі впродовж історичного часу, має надзвичайно важливе значення для розширення і формування у студентів наукового світогляду, високих моральних якостей, підвищення загальнокультурного рівня.

Значний виховний потенціал курсу «Історія української культури» дає можливість реалізувати в навчально-виховному процесі низку важливих завдань, зокрема таких, як виховання національної свідомості, формування моральних і естетичних потреб та здатності зберігати й охороняти культурні здобутки України.

Вивчення дисципліни орієнтує студентів на поважне ставлення до національно-культурних досягнень, сприяння збагаченню духовного світу людини, зростанню інтересу до самостій­ного творчого осмислення культурної спадщини, власної участі в культурному будівництві в Україні.

            Студенти повинні знати: основні теоретичні аспекти вивчення культури; основні періоди розвитку української культури у їх хронологічній послідовності та характерні особливості кожного періоду зокрема; стилі, властиві культурним епохам, їх риси; історичний контекст культурних епох та явищ; провідних діячів української культури та мистецтва, їх найважливіші твори та здобутки.

            Студенти повинні вміти: вирізняти основні положення розділів; логічно формулювати тези своєї відповіді, обґрунтовувати їх; самостійно працювати над темою за визначеними джерелами, вміти користуватися електронними інформаційними ресурсами з історії української культури для вироблення найбільш прийнятної стратегії освоєння матеріалів курсу, стисло викладати провідні думки засвоєного матеріалу та самостійно віднайдених або запропонованих джерел; вільно орієнтуватись у вивченому матеріалі, особливостях різних етапів світової та національної культури,  давати оцінку сучасному стану української культури, перспективам та тенденціям її розвитку.

Пропонований конспект лекцій містить стислий виклад матеріалу з історії української культури від найдавніших часів до наших днів. Він знайомить студентів із найвагомішими культурними здобутками українців,   розкриває специфіку української культури, визначає її місце та роль у сучасному світовому культурному просторі.

Пропонований конспект лекцій розрахований на студентів денної, заочної та дистанційної форм навчання.

            Бажаємо успіхів у навчанні.

 

 

 

 

 

 

 

Лекція 1

Вступ. Сутність та сенс культури

План

1. Мета, завдання та структура курсу «Історія української культури».

2. Культура : визначення поняття, види й форми.

3. Джерела та методи дослідження історії української культури.

Основні поняття і терміни теми : культура, цивілізація, субкультура, контркультура, масова культура, елітарна культура, світова культура, національна культура, артефакт.

 

1. На сьогоднішній день осмислення процесів розвитку культури є одним із основних завдань багатьох гуманітарних наук. Це пов’язано з тим, що в кінці ХХ ст. проблеми розвитку культури стали проблемами збереження самої людини. На думку дослідників, саме людина є найбільшою небезпекою для людства.

У ситуації культурного розмаїття, коли в межах однієї державної території зазвичай історично співіснують різні народи, підвищується інтерес до національних особливостей культури. Мабуть, не буде перебільшенням стверджувати, що сьогодні культурна самобутність власного народу оцінюється нами набагато вище, ніж його військова могутність.

Предметом курсу є культурний процес і культурне буття українського народу в контексті культурологічної думки.

Метою навчальної дисципліни «Історія української культури» є вивчення основних періодів розвитку української культури, проблеми етногенезу та культурогенезу українського народу, аналіз історичної специфіки української національної культурної традиції, що постає невід’ємною умовою формування ціннісних орієнтирів та гуманізації сучасного українського соціокультурного простору.

Завдання курсу полягає у тому, щоб ознайомити студентів із основами сучасних підходів до історії національної культури, особливостями історичного розвитку української культури, виявити її зв’язок із соціальними, політичними, цивілізаційними, побутовими, мистецькими явищами і процесами, навчити студентів вільно оперувати сучасними концептами історичної культурології та широким фактологічним матеріалом.

Історія української культури робить наголос на діяльності окремих особистостей – митців, учених, педагогів, духовних пасторів тощо, які, власне, й створюють духовні цінності, а також наслідки їх творчої праці – художні твори, наукові праці тощо.

 

2. Сфера вживання поняття культура надзвичайно різноманітна, наприклад, культура поведінки, культура побуту, фізична культура, політична культура, культура мови, художня культура тощо.

Слово «культура» в буквальному перекладі з латинського означає : обробка, опрацювання, обробіток, догляд, удосконалення. У Давньому Римі воно спочатку вживалося у значенні уміння обробляти землю. Уперше це слово вжив у поетичному трактаті «Землероство» римський письменник Марк Порцій Катон (234–149 до н.е.), позначивши ним процес впливу людини на природуз метою її зміни. Автор помітив, що своєю працею хлібороб вносить у світ природи людський початок. Вирощуючи рослини, в які вкладені не тільки праця, а й знання, він змінює, «культивує» їх.

Стосовно духовного життя цей термін вжив римський філософ і оратор Цицерон. У 45 р. до н. е. в одному із своїх листів він називає філософію культурою душі, тобто мистецтвом плекання розуму, вдосконалення своїх розумових здібностей. Цицерон вважав, що за допомогою філософії можна «обробляти» розум людини і розвивати в ньому якості, гідні громадянина.

В епоху середньовіччя це поняття пов’язувалося зі словом «культ», тобто поклоніння Богу. Лише у XVIII ст. в епоху Просвітництва воно набуло широкого значення і стало позначати всю повноту людської діяльності (причому і як процес, і як результат цієї діяльності) і як специфічну, притаманну тільки людині, ознаку, яка і виокремлює людину від решти живих істот. Саме культура робить людину людиною: люди відрізняються лише рівнем культури – некультурних людей не існує.

Увага до культури як самостійного явища була викликанав ХІХ ст. – століттібурхливого розвитку природничих наук, машинного виробництва, соціального переосмислення буття.Нині існує понад 500 визначень культури.

Прийнято вважати, що перше визначення поняття «культура» належить Е. Б. Тейлору (англійський історик культури, 1832–1917), яке він подав у своїй фундаментальній праці «Первісна культура». ВизначенняБ. Тейлорана сьогодні вважається класичним.

«Культура – комплекс, що включає знання,вірування, мистецтво, мораль, закони, звичаї, а також інші здібності та навики, засвоєні людиною як членом суспільства».

У сучасних європейських мовах слово «культура» вживається принаймні в чотирьох основних значеннях. По-перше, для позначення загального процесу інтелектуального, естетичного, духовного розвитку. По-друге, словом «культура» користуються тоді, коли йдеться про суспільство, яке ґрунтується на праві, порядку, моральності. У цьому значенні поняття «культура» збігається з поняттям «цивілізація». По-третє, під «культурою» розуміють спосіб життя людей, притаманний певній спільності (молодіжна культура, професійна культура тощо), нації (українська, японська, німецька тощо), історичній добі (антична культура, культура Ренесансу, культура Бароко та ін.). Нарешті, по-четверте, слово «культура» вживається як абстрактна, узагальнювальна назва для різноманітних способів, форм і наслідків інтелектуальної та художньої діяльності людей у галузі літератури, музики, живопису, театру, кіномистецтва тощо. Культуру можна визначити як світ свідомого буття людини, створеного людьми в процесі взаємодії з природою та між собою. Вона проявляється в матеріальних, духовних, соціальних продуктах, що покладені в основу суспільного, колективного й індивідуального життя.

Отже, аналіз розвитку уявлень про культуру, сучасні інтерпретації культури дають змогу дійти певних висновків. По-перше, культура являє собою створену людиною «другу природу». По-друге, культура як система спільних цінностей, матеріальних або духовних, ідеальних. По-третє, культура – це міра людського в людині та суспільстві, що є чільною характеристикою розвитку людини як суспільної істоти.

На основі різновидів людської діяльності вчені виділяють в культурі матеріальну, духовну і соціальну (політичну) сфери.

Матеріальна культура включає фізичні об’єкти, створені руками людини (артефакти). Матеріальна культура – це також культура праці і матеріального виробництва, культура і охорона навколишнього середовища, культура топосу (місце проживання), культура ставлення до власного тіла, фізична культура.

            Духовна культура – це результат пізнавальної та інтелектуальної, духовної діяльності людини. Духовну культуру утворюють норми, правила, еталони, моделі і норми поведінки, закони, цінності, ритуали, символи, міфи, знання, звичаї, мова. До духовної культури теж належать відповідні установи, організації і заклади, як от: наукові інститути, вузи, школи, театри, музеї, концертні зали тощо, які забезпечують функціонування духовної культури.

Водночас необхідно вказати на умовність поділу культури на матеріальну й духовну, бо всі без винятку її прояви містять у собі матеріальне і духовне начало.

Соціальна культура фокусує світ людських стосунків. Це культура спілкування, сімейних стосунків, правова культура та ін. Різновидами соціальної культури є також етнічна, національна, елітарна, масова культури, тощо.

Крім типів, виділяють також культурні форми – це форми, в яких існує, зберігається і розвивається інформаційно-знаковий зміст життя суспільства. Вони є засобами та умовами необхідними для задоволення і розвитку людських потреб. У них вирішується завдання збереження, відтворення і примноження соціальної інформації. До найбільших культурних форм у світовому масштабі відносять:

1. Національні культури – є синтезом цінностей створених різними соціальними групами людей і класами певного суспільства. Основними її ознаками є спільна мова, домінуюча релігія, традиції, звичаї, що передаються з покоління в покоління.

2. Регіональні культури – характерні для цілих регіонів, наприклад, форми релігії, філософії, мистецтва.

3. Цивілізації (від лат. сivilis – громадянський, державний) – ступінь розвитку матеріальної і духовної культури.

У межах цих великих культурних форм існують менші форми:

а) субкультура – це культура певної соціальної групи, яка включає стійкі норми, ритуали, особливості мови, зовнішнього вигляду тощо; може бути молодіжна, професійна, кримінальна, релігійна (наприклад, рокери, байкери, армійська, бандитська).

У сучасному світі розрізняють такі субкультури:

– регіональні (зумовлені певними відмінностями між окремими регіонами країни);

• професійні (зумовлені наявністю в суспільстві різних за соціальним статусом груп, що визначає їх соціальні ролі):
• релігійні (що створюються  у випадку, якщо релігійні норми стають основним елементом культури);
• вікові (пов’язані з різними системами цінностей у представників різних поколінь).

б) контркультура – субкультура, що містить у собі соціокультурні цінності та настанови, які суперечать фундаментальним принципам домінуючого культури. Наприклад, нацистські угрупування, тоталітарні секти та ін.;

в) масова культура – це сукупність явищ культури ХХ–ХХІ ст., характерних для економіки (виробництво масових товарів), дозвілля, спілкування і сфери художньої культури, орієнтованих на посередній рівень розвитку масового споживача;

г) елітарна культура – створюється і використовується елітарною частиною суспільства (наприклад, світське мистецтво, салонна музика тощо); вона більш складна за змістом і важка для сприйняття непідготовленими людьми (кінофільми Фелліні, Тарковського, музика Шнітке);

д) народна культура – містить два види – популярну (поп-культура) і фольклорну;

є) сільська культура – культура сільського населення, що ґрунтується на традиціях, сталості відносин, певній замкненості;

•  

Поняттям «культурний регіон» прийнято позначати своєрідну єдність етнічних і національних духовних характеристик, що проявляються у схожості традицій, стійкості генетичних і контактних культурних зв’язків, близькості релігійно-філософських та етико-естетичних світоглядних засад. Сьогодні виділяють такі культурні регіони: європейський (західноєвропейський-північно-американський), далекосхідний, індійський, арабо-мусульманський, тропічно-африканський, латиноамериканський. На формування своєрідності того чи іншого регіону впливали різні фактори, до найважливіших із яких відносять: природно-біологічний (адаптація людини до природних умов, її боротьба за виживання), географічний (ландшафт, клімат), етнічний (специфіка формування і взаємодії етносів та етнічних груп).

Функції культури

Культура соціальна в самій своїй основі й виникає, коли людина, виділивши себе з навколишнього світу, стає здатною вступати з ним у різноманітні відносини і взаємодії. З одного боку, людина створює культуру. З іншого боку, культура, будучи створеною і функціонуючи вже як складна система, у свою чергу, формує людину відповідно до норм і уявлень, що домінують у суспільстві, впливаючи на людину.

У зв’язку з цим можна виділити такі функції, які культура виконує у суспільстві.

1. Суспільно-перетворювальна функція – культура є основою для перетворення природи, суспільства, людини.

2. Етноформуюча та етнозахисна – культура творить народ і забезпечує його самобутність.

3. Орієнтовно-регулятивна – наявність системи норм (моральні та правові) і цінностей, які регулюють суспільні відносини.

4. Пізнавальна – культура містить знання та практичний досвід попередніх поколінь, долучаючись до яких, людина пізнає навколишній світ.

5. Світоглядна – через культурні впливи формується світогляд людини.

6. Аксіологічна (ціннісна) – через культуру людина набуває системи цінностей, які домінують у цьому суспільстві.

7. Семіотична (символічна) – закріплення духовних цінностей через систему символів (засоби літератури, музики, образотворчого мистецтва).

8. Комунікативна – забезпечення зв’язку між поколіннями або представниками різних культурних середовищ.

9. Інтегративна – здатність об’єднання людей незалежно від їх світоглядних та ідеологічних орієнтацій, а також включення нового покоління в суспільство.

 

3.  При вивченні історії використовується поняття історичне джерело. Це комплекс пам’яток минулого, носіїв історичної інформації, що становить джерельну базу історичної науки. Виділяють такі види джерел:

•  

• прикладні – твори прикладного мистецтва, карти, малюнки, креслення;
• етнографічні – пам’ятки, що свідчать про особливості побуту, звичаїв народу;
• лінгвістичні – дані з історії мови, топоніми, гідроніми тощо;
• усні – билини, історичні пісні, казки, прислів’я, приказки, легенди, перекази;
• писемні – актові матеріали, тобто джерела, що є наслідком діяльності установ, організацій, осіб (грамоти, договори, закони, накази, статистичні дані), оповідні пам’ятки (літописи, щоденники, мемуари, листи, записки);
• нині набувають значення кіно-фоно-фотодокументи;

Джерела дослідження проблем з історії української культури.

1.  

2. Лінгвістичні джерела: порівняльне мовознавство як метод дослідження історії мов, вивчення території поширення архаїчних слов’янських географічних назв, вивчення етнічних назв.

3. Археологічні джерела: дослідження археологічних культур і визначення серед них тих, які пов’язані з етногенезом слов’ян, реконструкція матеріальної і духовної культури слов’ян, їх господарства й суспільного устрою. На сучасному етапі досить повно досліджена картина етногенезу слов’ян упродовж І тис. н.е.

4. Антропологічні.

5. Етнографічні.

За такого становища необхідним виявляється реконструкція культури слов’янських племен на основі вивчення письмових та речових джерел.

Письмові джерела фіксують культуру стародавніх слов’ян досить виразно і прив’язано до певної території. Але фіксація починається з того часу, коли наші далекі предки вийшли на історичну арену Європи як більш-менш сформована суспільно-політична сила (приблизно середина І тис. н. е.).

Візантійські вчені в VI ст. н.е. (зокрема Йордан, Менандр Протиктор, Прокопій Кесарійський, Маврикій Стратег) пишуть про слов’ян, називаючи їх антами, венедами і склавінами. Вони характеризують слов’ян як численний, культурний і соціально активний народ, який бере участь у політичному й культурному житті Південно-Східної Європи.

У дослідженні культури слов’янських народів важливе місце належить лінгвістичній науці, оскільки вивчення мови нерозривно пов’язане з історією народу. Особливе місце в лінгвістиці має картографування архаїчних слов’янських гідронімів і топонімів, що дозволяє визначити шляхи і райони розселення стародавніх слов’ян.

Отже, територія формування слов’янської етнокультурної спільноти була досить великою.

Археологічні дослідження стародавньої культури допомогли розкрити складність процесів етнокультурного розвитку на території Південно-Східної Європи на рубежі І тисячоліття до н. е. – І тисячоліття н. е. Цей період характерний безперервним заселенням слов’янськими племенами територій і розвитком їх культур, а також зовнішніми впливами на слов’янську культуру (зокрема іранського, фракійського, германського, балтського і тюркського культурних компонентів).

 

Список рекомендованої  літератури

 

Основна

1. Історія світової та української культури : підручник /  В. А. Греченко, І. В. Чорний, В. А. Кушнерук, В. А. Режко. – К., 2005.
2. Кордон М. В. Українська та зарубіжна культура : курс лекцій / М. В. Кордон. – К., 2002.
3. Культурологія : українська та зарубіжна культура : навч. посіб. / М. М. Закович, І. А. Зязюн, О. М. Семашко         та ін. – К., 2007.
4. Лекції з історії світової та вітчизняної культури : навч. посіб. / за ред. А. Яртися та В. Мельника. – Львів, 2005.
5. Шейко В. М. Історія української культури : навч. посіб. / В. М. Шейко, В. Я. Білоцерківський. –  К., 2010. 

 

Додаткова

6. Історія світової культури : навч. посіб. / за ред. Л. Т. Левчук. – К., 1999.
7. Мир философии. Часть II. Человек. Общество. Культура. –  М., 1991.
8. Ортега-и-Гассет Х. Эстетика. Философия культуры / Х. Ортега-и-Гассет. – М., 1991.
9. Павленко Ю. Історія світової цивілізації : Соціокультурний розвиток людства / Ю. Павленко. – К., 2001.
10.  Тавризян Г. Н. : две концепции кризиса культуры / Г. Н. Тавризян, О. Шпенглер, Й. Хейзинг. – М., 1989.
11.  Тойнби А. Дж. Постижение истории / А. Дж. Тойнби. – М., 1991.
12.  Философия культуры. Становление и развитие / под ред. М. С. Кагана. – СПб., 1998.
13.  Хантингтон С. Столкновение цивилизаций / С. Хантингтон. – М., 2003.
14.  Шпенглер О. Закат Европы. Очерки морфологии мировой истории / О. Шпенглер. – М., 1993. – Т. 1.

 

 

 

Лекція  2 – 3

Історичні умови виникнення та джерела формування української культури

 

План

1. Періодизація історико-культурного процесу в Україні.
2. Культурогенез українського народу. Витоки української культури.
3. Матеріальна та духовна культура стародавнього населення України (палеоліт, мезоліт, неоліт, енеоліт). Феномен Трипільської культури.
4. Культура мідно-бронзової та залізної доби (кімерійці, скіфи, сармати, антична епоха Причорномор’я).
5. Культура давніх слов’ян.

 

Основні поняття і терміни теми: палеоліт, мезоліт, неоліт, енеоліт, анімізм, фетишизм, тотемізм, магія, «палеолітичні венери», трипільська культура, скіфський звіриний стиль, пантеон, язичництво.

 

1. Українська культура – органічна частина світової культури. Опановуючи курс української та зарубіжної культури, необхідно звернути увагу на те, що культура українського народу є частиною світової культури, світової цивілізації. Вона розвивалася за спільними законами, в руслі розвитку європейської культури, хоча і має свої особливості, як і кожна національна культура.

Визначимо головні періоди у розвиткові української культури і дамо їм коротку характеристику.

Перший період розвитку культури України охоплює період від початків людської цивілізації на території України до культури східнослов'янських племен дохристиянської доби. Племена і народи, що проживали на цій території впродовж тисячоліть, творили культуру, передаючи її у спадок наступним поколінням і забезпечуючи цим безперервний прогресивний розвиток. Найдавніші свідчення перебування на території України датуються ще добою пізнього палеоліту. Відчутний слід залишили в історії культури України племена трипільців, кімерійців, скіфів, сарматів. Культура античних міст Північного При­чорномор’я сприяла розвитку економічного життя, суспільних відносин і культури місцевих племен, що прискорювало процес розкладу первіснооб­щинного ладу і сприяло їх подальшому прогресу.

Племена черняхівської культури – анти – мали усталені торговельні та культурні зв’язки з Римом, що було важливим чинником розвитку культури племен на землях антів. Чималий вплив на антів у галузі військової техніки та організації справили племена готів, що жили на півдні України.

Культура доби Київської Русі – це другий період формування культу­ри України. За часів князювання Володимира Святославича на київських землях було введене християнство за грецьким зразком, що відповідало тодішнім інтересам держави. Християнство сприяло розширенню еко­номічних і культурних відносин Київської Русі з європейськими країнами і по суті володіло монополією на культурне творення у державі. Склалася і розвивалася давньоруська мова, почався інтенсивний розвиток освіти, літератури, мистецтва.

Наступний період – третій – це час, позначений формуванням української народності з середини XIII ст. Розвиток української культури в XIV – першій половині XVII ст. органічно пов’язаний з історичними обставинами, що мали місце на землях України, яка входила тоді до Великого князівства Литовського. Кревська унія (1385 р.) поклала початок об’єднанню Литви і Польщі, надавши польській шляхті права володіння українськими землями, тим самим узаконила експансію латинської культури на кілька віків. Позитивним моментом у цьому процесі було входження українських земель у простір західної цивілізації. З іншого боку, Польща повела тотальний наступ на українську культуру, православну віру, звичаї, традиції, мову.

Люблінська унія (1569 р.) остаточно узаконила політику національного, релігійного й соціального гноблення українського народу, що, у свою чергу, спричинило відкритий протест українського населення.

У той час, коли вищі класи почали підпадати під польські впливи, провід та ініціатива в національному житті перейшли до низів. Спочатку провідну роль на себе взяло міщанство, пізніше активізувалися селянські маси. У цей період з’яв­ляється в Україні нова соціальна верства – козацтво, якому судилося відіграти епохальну роль в історії і культурі України.

Зазначимо, що в українській культурі наприкінці XIV– початку XVII ст. перехрещувалися впливи культур Сходу і Заходу, ідей Відродження, гуманізму і Реформації. Ці впливи знайшли в Україні сприятливе підґрунтя в умовах запеклої боротьби за національну державність. Вони дали прекрасні сходи у вигляді відродження національної культури.

Четвертий період розвитку української культури проходив під впли­вом визвольної війни народу під проводом Богдана Хмельницького. Усна народна творчість другої половини XVII ст. відобразила найголовніші по­дії тієї доби. У процесі визвольної боротьби значно поширився світогляд українців, зросла їх етнічна самосвідомість. Розвиваються освіта, книго­друкування сприяє зміцненню культурних відносин України з іншими народами. Події визвольної війни опиняються у центрі уваги літераторів, художників, музикантів, істориків.

У другій половині XVII ст. в Україні поширюється стиль бароко, який став стилем епохи, цілісною художньою системою. У XVIII ст. українсь­ка культура продовжувала розвиватися у важких умовах. Територія України залишалася у складі різних держав, обмежувалися культурні права українського народу, гетьманська влада слабшала, а згодом була остаточно скасована. Українська православна церква втратила свою автономію, стала частиною Російської церкви. Однак навіть у цих умовах творчий геній українського народу створив ряд неперевершених шедеврів, які стали набутком не тільки вітчизняної, а й світової культури.

Наступний період розвитку української культури пов’язаний із гли­бокими перетвореннями у всьому слов’янському світі. Уже наприкінці XVIII ст. почалися процеси формування слов’янських націй, які супроводжувалися бурхливим розвитком національних культур, формуванням етнічної самосвідомості. Джерелом, з якого постають процеси українсь­кого національно-культурного відродження XIX ст., був фольклор. Укра­їнська інтелігенція, яка народжується цього часу, сприяє розвитку демо­кратичних напрямів у культурі. Розвиток нації знаходить вияв у непо­вторних національних формах культурної творчості. Розквітає українсь­ка література, відбувається становлення професійного театру, започатковується музична класика, реалістичного вияву набуває живопис. У XIX ст. витворилася не лише національна культура, спільна для сходу і захо­ду України, але й виник особливий тип митця, діяча української культу­ри, який характеризувався тісним зв’язком із народним життям.

Отже, у XIX на початку XX ст. українська культура продовжувала свій прогресивний розвиток, хоча це відбувалося в умовах систематичних утисків і заборон. Тому українська культура не могла нормально розвиватися за властивими їй еволюційними законами.

Діячам культури доводилося долати не лише внутрішні суперечності та перешкоди, притаманні будь-якій культурі, але й великий політичний тиск з боку державних російської, німецької, польської культур. Історія культури цього періоду ще раз доводить, що за відсутності держави без політичної, матеріальної, правової підтримки культура нації починає занепадати або продовжує свій розвиток через надзусилля.

Історія української культуриXX ст. – складний і суперечливий час, це шостий період розвитку етнокультури українців. Культура України XX ст. – це свідчення незламного духу народу, який постійно тяжів до збереження власної мови, історичної пам’яті, мистецьких надбань минулих часів.

Культурне життя в радянській Україні було цілком обумовлене жорсткою системою і режимом політичної влади, воно мало суперечливий характер, соціалістичні досягнення історичного значення захлиналися в хвилях політичного терору проти культури та її творців, врешті – проти власного народу. Однак і тоді народжувалися діячі, які своїм талантом змушували захоплюватися цілий світ – це і О. Довженко, і М. Багряний і багато інших імен, які сьогодні повертаються до нас із забуття.

90-ті роки XX ст. започаткували сьомий етап історії української куль­тури. Акт про державну незалежність України, прийнятий 24 серпня 1991 р., відкрив нову сторінку в історії культури України. Чи не вперше український народ отримав можливість вільно творити.

У XXI ст. Україна увійшла незалежною державою. Поступово вона посідає гідне місце у світовій системі економічних, політичних і культу­рних зв’язків.

Отже, українська культура – це загальноєвропейська культура, яка постійно зазнавала впливу інших культур, і не завжди ці впливи були позитивними, але українська культура вижила і гідно представлена досягненнями українських митців серед інших народів

2. Культурогенез – процес появи і становлення культури будь-якого народу і народності загалом і появи культури як такої в первісному суспільстві. На сьогодні не існує єдиної теорії появи культури.

Формування етнічної культури (культурогенез) нерозривно пов’язане з формуванням самого народу (етногенезом). Тому, розглядаючи українську культуру, не можна не зупинитися на проблемах етногенезу українців.

Нагадаємо основні точки зору:

1) міграційна (слов’яни прийшли на свою нинішню територію, український народ – це етнос, який виник унаслідок міграції інших народів);

2) автохтонна (слов’яни є споконвічними жителями Східної Європи; на сучасній українській території здавна жили народи, які не вели кочове життя, а займалися матеріальним виробництвом, тобто по історичній вертикалі змінюються культури, а етнос залишається незмінним).

  Сьогодні автохтонну теорію вважають максимально наближеною до істини. 

            Як визнано сучасними вченими,  культурогенез і етногенез стародавнього населення України відзначалися складністю й багатолінійністю. В ідеологічному, етнопсихологічному, філософ­ському, життєдіяльному планах східний слов’янин, а відтак і українець, – не одвічна біологічна й історична даність, а результат тривалої еволюції людського життя на наших землях, спадкоємець усіх попередніх народів, які спільни­ми зусиллями витворили підвалини його специфічно-національних способу жит­тя та світогляду. З огляду на це, пи­тання про генетичні витоки української культури має сьогодні неабияке зна­чення і викликає у своєму розв’язанні доволі гострі, зумовлені актуальними проблемами в житті нашого суспільства, суперечки.

Однак дискусійність багатьох проб­лем, пов’язаних із витоками вітчизняної культури, зумовлена не тільки тенденційністю в їх розв’язанні. Наявність різних наукових концепцій пояснюється браком археологічних даних, інших достовірних джерел інформації, що могли б прояснити картину масштабних історичних подій, що відбувалися на теренах сучасної України.

Питання про історію та витоки української культури є складним і дискусійним. Одні дослідники вважають, що розвиток української культури почався в епоху середньовіччя, а до того культуротворчий процес не раз руйнувався внаслідок активних міграційних процесів та нападів різних завойовників. Інші твердять, що витоки культури слід шукати з епохи бронзи (II тис. до н. е.). Безумовно, впродовж тисячоліть населення України не залишалось етнічно і культурно однорідним. Міграції племен, їх контакти з іншими народами були явищем досить поширеним. Але ці процеси не приводили до повної асиміляції племені, абсолютної руйнації його історичної пам’яті та культури. Окремі етноси можуть виникати і гинути, розквітати і занепадати, але культурні надбання, принаймні якась їх частина, зберігаються і передаються, примножуючись, у спадок новим поколінням.  

 Отже, племена і народи, що проживали на території України впродовж тисячоліть, творили культуру, пе­редаючи її у спадок наступним поколінням і забезпечуючи цим безперервний прогресивний розвиток.

 

3. Первіснообщинний лад у межах території нинішньої України співвідноситься з такими археологічними періодами, як палеоліт – стародавній кам’яний вік (1 млн. – 11 тис. pp. до н.е.), мезоліт – середній кам’яний вік (10 тис. – 7 тис. pp. до н.е.), неоліт – новий кам’яний вік (6 тис. – 4 тис. pp. до н.е.), енеоліт – мідно-кам’яний вік (3300–2800 pp. до н.е.), бронзовий вік     (2800–1200 pp. до н.е.).

Дослідники вважають, що близько 1 млн. років тому на наші терени прийшли перші люди. На сьогодні доведено, що найраніше освоєною територією України було Закарпаття         (с. Королево ).

            Стоянки найдавніших в Україні людей знайдені також на Дністрі, Житомирщині, у Донбасі, Гірському Криму. Археологи знаходять тут кам’яні знаряддя праці, залишки поховань. Залишки штучної будівлі з фундаментом із кісток мамонта досліджено на стоянці Молодове Чернівецької області на річці Дністер. 

            У первісному суспільстві виникає релігія як необхідність пояснення навколишнього світу. Початкові форми релігійних уявлень – тотемізм, фетишизм, магія, анімізм.

            Анімізм – одна з форм релігії, пов’язана з вірою в одушевлення усіх предметів і явищ.

            Магія – сукупність обрядових дій, пов’язаних із вірою в можливість впливу на навколишній світ.

            Тотемізм – комплекс вірувань, пов’язаних із уявленнями про спорідненість людини і тотема (тварини-предка, покровителя).

            Фетишизм – віра в надприродні властивості матеріальних предметів, як природних, так і зроблених людиною.

У VI – ІІІ тис. до н.е. коли на території України наступила епоха неоліту, у житті людини відбувся перший якісний поворот – перехід від збиральництва й примітивного полювання до відтворювальних видів діяльності – землеробства і скотарства – неолітична революція.

            Найбільш відомою культурою України  часів пізнього неоліту та енеоліту є Трипільська культура – IV – III тис. до н. е. на Середньому Подніпров’ї, яку в 1896 р. відкрив український археолог Вікентій Хвойка.

Трипільська культура існувала майже 1500 років і досягла надзвичайного розвитку, зробивши непересічний внесок у світову й українську духовну скарбницю. Вона слугувала взірцем для наступних поколінь.

Характерні особливості трипільської культури:

– поселення зводилися на відкритих місцях без оборонних споруд;

– житло будувалося по колу, одна оселя біля іншої, а середина залишалася порожньою;

– хати зводилися каркасні; проміжки між стовпами запліталися лозою та обмазувалися ззовні й зсередини товстим шаром глини;

– стіни і піч розписувалися яскравими фарбами, різнокольоровим орнаментом;

– у релігійно-ідеологічних уявленнях трипільців пріоритетним був культ Великої Богині-Матері. Їй присвячувалися високомистецькі жіночі статуетки («палеолітичні венери»), які були символом родючості й шанування предків;   

– високий технічний і художній рівень виготовлення кераміки, яка й сьогодні вражає своїм розмаїттям і досконалістю форм, незбагненною вишуканістю та декоративністю орнаменту, його космогонічністю.

Близько 2000 р. до н. е. трипільська культура почала занепадати, її носії частково залишають ці землі, відступаючи під тиском численніших і войовничіших, на думку вчених, індоєвропейських народів археологічної культури бойових сокир і шнуркової кераміки, а частково змішуються з ними. Нове населення прийшло зі сходу і, як вважають фахівці, вперше у світі приручило коня для верхової їзди. Індоєвропейці частково осідали на родючих землях і переходили до землеробства, а частково продовжували кочувати у південних регіонах України. Однак відтепер традиції землеробства разом із осілим способом життя стали вирішальними при визначенні культурного розвитку племен на наших землях.

 

4. Після Трипілля на нинішній території України виникали, розвивалися й взаємодіяли одна з одною різноманітні культури, носії яких різними шляхами потрапляли в наші краї.

Початок епохи металів був позначений кардинальними змінами у соціальних відносинах. Зросла роль чоловіка в суспільстві. Господарською основою стала патріархальна сім’я, а це засвідчує про перехід від материнського до батьківського родового ладу – патріархату.

У другій чверті III тис. до н. е. на території України розпочався бронзовий вік. Його особливість – істотне поширення виробів із бронзи – першого штучно створеного людиною металевого сплаву міді з оловом. Опанування нової технології дало змогу значно урізноманітнити асортимент знарядь праці та зброї. Проте бронза не замінила цілком каменю, – речі з нього використовувались упродовж усього бронзового віку. В ливарній справі з’явилися професійні майстри високої кваліфікації. В Україні відомі великі центри стародавньої металургії (Донецький басейн) і металообробки (Карпато-Дунайський регіон).

У сфері культури ідея звеличення людини знайшла своє втілення в широкому побутуванні кам’яних антропоморфних стел. В ідеології племен бронзової доби особливе місце посідав культ предків. Над померлими насипалися кургани, що вимагало фізичних зусиль великих колективів. Кургани були складними архітектурними спорудами. На верхівках окремих курганів розташовувалися святилища, і частина з них, на думку дослідників, виконувала роль своєрідних первісних обсерваторій.

Побут племен бронзового віку збагатився численними прикрасами з бронзи: браслетами, підвісками, кільцями, шпильками, фібулами.

Початок 1 тис. до н. е. пов’язаний із відкриттям заліза і освоєнням технології його виробництва, що значно прискорило розвиток продуктивних сил і сприяло загальному прогресу суспільства.

У межах України на ранньому етапі залізної доби проживали історичні народи, відомі з писемних джерел:

Античні джерела опов­ідають про племена кіммерійців, які проживали на нашій території, мали культурні зв’язки з народами Малої Азії і Кавказу. Культура племен іранського походження, зокрема скіфів, – ще одна яскрава сторінка розвитку людської цивілізації на українських територіях. 

            Культура скіфських і сарматських племен, які мешкали з VII ст. до н. е. до IV ст. н. е. на території сучасної України, є невід’ємною складовою стародавньої культури нашої Батьківщини.

            Високого рівня у скіфів і сарматів досягло ювелірне мистецтво. Для декоративно-прикладного мистецтва скіфів характерним є «звіриний стиль».

Завдяки Геродоту ми знаємо про релігійні уявлення скіфів, знаємо, що скіфи були язичниками і мали розвинений пантеон давніх божеств.

Своєрідним продовженням скіфської культури була сарматська. Сармати теж вели кочовий спосіб життя, так само, як і скіфи, мали воєнізоване суспільство, наслідували міфологію, звичаї, релігійні уявлення та мистецтво скіфів.

Сармати вірили у потойбічне життя, тому споряджали небіжчиків на той світ із їжею, знаряддями праці, зброєю і прикрасами.

Скіфи і сармати тісно взаємодіяли з античним світом через міста-держави у Північному Причорномор’ї (Ольвію, Херсонес, Пантікапей), а також із численними грецькими поселеннями, що входили до складу цих держав.

Греки принесли в Україну (Північне узбережжя Чорного моря) – міста на античний лад, архітектуру, театри, храми, письмо та ін.

           

5.  З розкладом первісного ладу на території слов’янських племен вини­кають напівдержавні об’єднання – союзи племен, на чолі яких стояли князі.

Племена черняхівської культури – анти – мали усталені торговельні та культурні зв’язки з Римом, що було важливим чинником розвитку культури племен на землях антів. Чималий вплив на антів у галузі військової техніки та організації справили племена готів, що жили на півдні України.

Стародавній культурі східнослов’янських племен були притаманні риси, характерні для ранніх етапів розвитку суспільства: міфологічна свідомість, політеїзм, давні форми язичницьких релігійних уявлень і відповідні їм обряди, наявність розгалуженої демонології, первісні форми мистецтва. Слов’яни були язичниками.

            «Служителі культу» у східних слов’ян навряд чи існували. Храмів не було. Дерев’яні зображення богів стояли просто неба – на капищах. Сюди приносили дарунки.

Первісні релігійні вірування давніх слов’ян мали характер практичний, домашній та господарський і супроводжували суто побутові потреби людей. Це були вірування натуралістичного спрямування, тісно пов’язані з навколишнім світом.

Людина прагнула відчувати єдність з природою та прихильність природи до своїх потреб і сподівань, оскільки щохвилинно пересвідчувалася у своїй залежності від природи. Тому первісні вірування та релігії демонструють шанобливе ставлення людей до природи, до навколишнього середовища – насамперед до сонця, води, землі, дерев, а особливо – до тварин і птахів.

Ранні релігії стародавніх слов’ян були анімістичними (лат. anima, animus – душа, живе). Людина вірила, що все навколо неї живе: відчуває, розуміє, має свої бажання, бореться за місце під сонцем.

Для релігійних уявлень праукраїнців є характерним поклоніння силам природи (Сонцю, Воді, Грому, існували в уяві також польовики, лісовики, мавки) і культ предків (культ Рода і рожаниць).

            Боги слов’янського пантеону – Даждьбог (бог Сонця, врожаю, достатку), Перун (бог грози і війни), Сварог (бог вогню), Лада (богиня кохання) та ін.

У праукраїнців існували також ритуали, які мали календарно-обрядовий характер. Частина з них, запозичена християнством, дійшла до наших днів (коляда, масляна, купала).

Типовим слов’янським житлом була напівземлянка з дерев’яними стінами, що обмазували глиною. Існували і наземні будівлі з піччю. В містах археологічні дослідження виявили будинки, що мали два і більше поверхи.

            На Русі великого поширення набули обрядові пісні, танці, скомороші ігри.

            Під час археологічних розкопок знаходять музичні інструменти – гудки, гуслі, сопілки.

Музичним супроводом частіше за все служила гра на рожку, сопілці, гудку, гуслях. Особливою любов’ю в південній частині Русі користувалися струнні інструменти. Пісні, музика й танці супроводжували давніх русичів і під час розваг та відпочинку. Князі й представники заможних верств населення запрошували на бенкети (пири) професійних співаків та акторів, яких інколи й постійно тримали при своїх дворах. Але переважна частина професійних виконавців, згуртувавшись у невеликі колективи, вела мандрівний спосіб життя, виступаючи в різних містах на ринковій площі (торжищі). Таких акторів називали скоморохами. 

Різниця в умовах і способі життя на селі й у місті за часів Київської Русі відчувається досить помітно.

Попри істотну різницю в житті села й міста, існували і досить впливові фактори створення єдиної національної культури: релігія, мова, спільні політичні інтереси. Оскільки все населення однаково страждало від нападів кочових сусідів зі сходу й півдня, докорінні прагнення всіх жителів Давньої Русі були пов’язані зі зміцненням військової могутності держави. Народна мрія про надійну й міцну державу знаходила втілення у творах героїчного епосу. Його напівлегендарні, напівміфічні герої – захисники рідної землі – були популярні серед населення всіх князівств, від півдня до півночі. Найбільшою любов’ю користувалися фольклорні твори про Микулу, Святогора, Вернигору, Прудивуса, Вирвидуба, Добрито, Микиту Кожум’яку, Альошу Поповича, Іллю Муромця.

Отже, українська культура має давні корені і відзначається поступальним, безперервним розвитком. Багато її галузей – прикладне мистецтво, дерев’яна архітектура, народна творчість – мають глибокі тисячолітні традиції. Українська культура збагачувалася надбанням сусідніх народів і племен – скіфів, сарматів, греків. Протягом тисячоліть різноетнічні народи створювали на території України певні культурні традиції, які з часом ставали підґрунтям української культури.

 

 

Список рекомендованої літератури 

 

Основна

1.  Історія світової та української культури : підручник / В. А. Греченко, І. В. Чорний, В. А. Кушнерук, В. А. Режко.  –  К., 2005. 
2.  Історія української культури : у 5 т. Т. 1. Історія культури давнього населення України. – К., 2001. 
3.  Кордон М. В. Українська та зарубіжна культура : курс лекцій / М. В. Кордон. – К., 2002.
4.  Культурологія : українська та зарубіжна культура : навч. посіб. / М. М. Закович, І. А. Зязюн, О. М. Семашко       та ін. – К., 2007.
5.  Лекції з історії світової та вітчизняної культури :  навч. посіб. / за ред. А. Яртися та В. Мельника. – Львів,  2005.
6.  Попович М. В. Нарис історії культури України / М. В. Попович. – К., 2001.
7.  Шейко В. М. Історія української культури : навч. посіб. / В. М. Шейко, В. Я. Білоцерківський. – К., 2010.

 

 

Додаткова

8.  Булашев Г. О. Український народ у своїх легендах, релігійних поглядах та віруваннях / Г. О. Булашев. – К., 1992.
9.  Василенко Г. К. Велика Скіфія / Г. К. Василенко. – К., 1991.
10.  Відейко М. Ю. Україна : від Трипілля до Антів / М. Ю. Відейко. – К., 2008.
11.  Воропай  О. Звичаї нашого народу / О. Воропай. – К., 1993.
12.  Грушевський М. С. Ілюстрована історія України / М. С. Грушевський. – К., 1992.
13.  Давидюк  В. Первісна міфологія / В. Давидюк. – Луцьк, 1997.
14.  Історія української культури : збірник матеріалів і документів / упоряд. : Б. І. Білик, Ю. А. Горбань та ін.; за ред. С. М. Клапчука, В. Ф. Остафійчука. – К., 2000.
15.  Котляр М. Ф. Русь язичницька. Біля витоків східнослов’янської цивілізації / М. Ф. Котляр. – К., 1993.
16.  Пономарьов  А. П.  Українська минувшина :

ілюстрований етнографічний довідник / А. П. Пономарьов, Л. Ф. Артюх, Т. В. Косміна. – К., 1993.

17. Українська культура : історія і сучасність : навч. посіб. / за ред. С. О. Черепанової. – Львів, 1994.
18.  Українці : народні вірування, повір’я, демонологія / за заг. ред А. П. Пономарьова. – К., 1992.
19.  Чмихов М. О. Давня культура : навч. посіб. / М. О. Чмихов. – К., 1994.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Лекція 4

Культура Київської Русі та Галицько-Волинського князівства

 

План

1. Вплив християнства на духовну культуру Київської Русі.
2. Матеріальна та духовна культура Київської Русі (книжна культура, архітектура та образотворче мистецтво тощо).
3. Особливості та характеристика культури Галицько-Волинської Русі.

 

Основні поняття і терміни теми: кирилиця, софійська абетка, школа книжного вчення, монастирська школа, житія, патерики, апокрифи, літописи, билини, культова архітектура, оборонна архітектура, мозаїки, фрески.

 

1.  Культура доби Київської Русі – це другий період формування культури України. 

            Русь – держава східних слов’ян, що утворилася на території Східної Європи в ІХ ст. Центром зародження східнослов’янської державності було середнє Подніпров’я. Через те що центром нової східнослов’янської держави впродовж багатьох століть був Київ, в історичній літературі вона одержує назву Київська Русь.

              Київська Русь успадкувала культуру тих східнослов’янських та неслов’янських племен, які складали етнічне ядро цього державного утворення (в першу чергу полян і древлян). Культура збагачувалась та ускладнювалась за рахунок розширення території дер­жави, включення до її складу інших народів і племен та за рахунок між­державних конфліктів із сусідами. 

Русь була історично важливою контактною зоною між Арабським Сходом і Західною Європою, Візантією і Скандинавією, що спричинило її швидке входження до загальноєвропейської культурної спільності.

Хронологічно Київська Русь охоплює ІХ – середину ХІІІ століття. Вирішальне значення в історичному розвитку держави мала реформа князя Володимира – запровадження християнства.

Саме з початком хрещення Русі починається трансформація східнослов’янської язичницької культури. За часів князювання Володимира Святославича на київських землях було введене християнство за грецьким зразком, що відповідало тодішнім інтересам держави. Процес переходу Русі в християнську віру був складним і тривалим. Він розтягнувся на декілька століть і призвів врешті до формування у певному сенсі «змішаної» культури, що поєднала в собі риси традиційного язичництва (демонологію, народну магію, календарну, трудову, родинну обрядовість) і православного християнства (культ Христа, Богоматері, християнських святих, що часто брали на себе й функції язичницьких божеств: Ілля-Пророк – Перуна, Святий Микола – Велеса тощо). У науці цей специфічний світогляд одержав назву «двовір’я».

             Разом із християнством на Русі утверджується новий світогляд. Людина почала усвідомлювати свою особливу роль у світі, розуміти свою відмінність від іншої природи. Віднині вона є образом і подобою Божою і звідси випливає її нова роль у світі. Вчорашній язичник-слов’янин усвідомив свою виокремленість із природи. Природа віднині розглядається як така, що слугує людині, допомагає їй матеріальними благами.

У процесі поширення й утвердження християнство на Русі поступово втрачало візантійську форму, вбираючи в себе елементи місцевих слов’янських звичаїв, ритуалів, естетичних запитів східних слов’ян.

Під його впливом розвивалися живопис, кам’яна архітектура, музичне мистецтво, розширювалися і зміцнювалися культурні зв’язки Русі з Візантією, Болгарією, країнами Західної Європи. Разом із християнством на східнослов’янських землях були запроваджені церковний візантійський календар, культ «чудотворних» ікон, культ святих.

Отже, запровадження християнства на Русі сприяло зміцненню державності, поширенню писемності, створенню визначних пам’яток літератури. Через християнську літературу на Русь прийшла вся мудрість, раніше накопичена європейським світом.

 

2. Прийняття християнства, торгівля, війна, дипломатичні контакти сприяли пожвавленню культурного життя русичів. Але культурний поступ Київської Русі зумовлювався, в першу чергу, власними потребами й силами, що їх задовольняли. Ось чому сторонні впливи, навіть із найбільш передової в тогочасному світі держави – Візантії, могли лише прискорити ті тенденції, потреба в яких уже відчувалася на вітчизняному ґрунті. Київська держава у цей час вбирала в себе все найкраще що виробили великі сусіди, не забуваючи про національні риси культури.

Особливістю давньоруської культури було також і те, що фактично церквою визначалися напрями розвитку культури. Храми і монастирі стали головними осередками розвитку освіти, науки, мистецтва.           

Специфіка релігійного змісту, можливості доступу до досягнень світової культури сприяли тому, що першими руськими письменниками були переважно священнослужителі: київський митрополит Іларіон, митрополит Климент Смолятич, монах-літописець Нестор, єпископи Кирило Туровський та ін. 

Найдавнішою пам’яткою писемності Київської Русі вважається «Ізборник Святослава», укладений 1073 та 1076 pp. для київського князя Святослава Ярославича.

Першим відомим письменником з місцевого населення був у Київській Русі митрополит Іларіон, автор визначної пам’ятки вітчизняної писемності – церковно-богословського твору «Слово про закон і благодать», написаного між 1037 і 1050 pp., в якому наголошено на величі руського народу, руської землі, руської церкви.

У Київській Русі достатньо швидко виник свій жанр літератури – літописання («Повість временних літ», 1113 р.).

Цінною пам’яткою староукраїнського письменства є «Повчання Володимира Мономаха своїм дітям», написане на початку XII ст.

Після запровадження на Русі християнства з’явився новий вид літератури – житія святих (агіографія). У цих релігійно-біографічних творах розповідалося про життя мучеників, аскетів, церковних і державних діячів, оголошених церквою святими: Іоанна Златоуста, Афанасія Александрійського, князів Бориса і Гліба, вбитих братом Святополком, засновника Києво-Печерського монастиря Антонія Печерського. На початку XIII ст. склався «Києво-Печерський патерик»  – збірник розповідей про життя ченців Києво-Печерського монастиря, заснованого у середині XI ст. Антонієм.

Справжнім шедевром, своєрідною перлиною давньоруської літератури є «Слово о полку Ігоревім» (1187 р.)

Розвиток культури на Русі вимагав підготовки освічених людей, відкриття шкіл, створення певної системи освіти.

Після офіційного запровадження християнства на Русі князь Володимир розпорядився збудувати на Старокиївській горі, поряд із Десятинною церквою, школу для дітей «нарочитої чаді», тобто знаті. Школи відкрилися також у Чернігові, Переяславлі-Залеському, Луцьку, Холмі, Овручі. У них вивчали письмо, читання, арифметику, іноземні мови, риторику, навчали співу, давали певні відомості про поетику, а також географію, історію. Навчання велося церковно-слов’янською мовою, яка «прийшла» разом із церковними книгами з Болгарії. Цією мовою перекладалася й іноземна література.

Ярослав Мудрий відкрив у Новгороді школу для підготовки освіченого духівництва.

У 1086 р. на Русі була заснована перша школа для дівчат. Її фундатором стала дочка Всеволода Ярославовича Янка.

Головними поширеними на той час науками були богослов’я, філософія, історія. Відомості з природознавства та космології черпалися з перекладних книг: «Фізіолог», «Шестоднев», «Християнська топографія» Козьми Індикоплава. Знання з історії подавали візантійські хроніки Іоанна Малали й Георгія Амартола. Як правові джерела широко використовувалися «Статут Володимира Мономаха» та збірка норм давньоруського права – «Руська правда».

При княжих дворах, Печерському та Видубицькому монастирях створювалися книгосховища, в яких відкривали скрипторії – книгописні майстерні, де переписували книги Св. Письма, псалтирі, писання отців церкви та іншу богослужбову літературу.

Найдавнішою і найвідомішою пам’яткою книжкового мистецтва Київської Русі є «Остромирове євангеліє», написане дияконом Григорієм у 1056–1057 рр. на замовлення новгородського посадника Остромира.

До наших днів дійшло близько 400 пам’яток києво-руської книжної культури, і ця кількість дає уявлення про розмах київської книжної культури до навали монголо-татар, що спалили чи не все, що могло горіти.

Окремо варто згадати про медицину. Першими лікарями на Русі були ворожбити, знахарі, віщуни. Лікували за допомогою замовлянь і закликань. Існувала своя фармацевтична наука, яка опиралась на знання флори України. Згодом з’явилися вчені лікарі, що проживали при князівських дворах та монастирях. Так, Печерський Патерик згадує вже про відомих київських лікарів Агапія, Пімена, Алімпія. У XII столітті відомим лікарем був Петро Сірянин. Значними були і лікарські таланти серед жінок на Русі: княжни Єфросинії з Чернігова, а також княжни Євпраксії-Зої. Остання у 1112 р. вийшла заміж за візантійського імператора Йоанна Комнена. Ще в Києві княжна цікавилася медициною, а в Греції поглибила свої знання і була авторкою першого медичного трактату «Алімма». Книга має п’ять частин і 29 розділів і до сьогодні зберігається в бібліотеці Медичі у Флоренції.

Знали на Русі й хірургічне лікування. Про це ми дізнаємося з археологічних знахідок медичних інструментів, зокрема, пінцетів і скальпелів.

            Конкретні наукові знання не мали такої ваги у суспільній свідомості, як загальнотеоретичні міркування, які називалися філософією. Саме в епоху Київської держави закладалися підвалини філософського мислення. Київські книжники пропагували мир між народами, обстоюючи ідею спільності людства, рівності народів, духовного вдосконалення людства.

 Математика мала прикладний ужитковий характер. Знання з математики (чотири математичні дії, дроби та обчислювання процентів) використовувалися під час будівництва та у торгівлі.

З розвитком освіти Київська Русь ставала однією з найбагатших і найосвіченіших країн Європи.

Звертаючи увагу на архітектуру, слід зауважити, що Стародавня Русь була споконвіку дерев’яною, а русичі були народом-теслею. Із установленням ранньо­феодальної держави – Київської Русі формується певний тип забудови міст, що мав тричастинну систему: «дитинець», де містилися князівські та боярські двори; «окольний град», у якому жила переважна частина міського населення; та «посад», заселений ремісниками і торгівцями.

Після прийняття християнства розпочалося кам’яне храмобудівництво, у якому використовувалася розроблена візантійськими майстрами хрестово-купольна система (основа – квадрат, розчленований чотирма стовпами, що примикають до підкупольного простору; прямокутні осередки утворюють «архітектурний хрест»).

Перший православний храм на честь пророка Іллі, збудований Аскольдом і Діром, не зберігся.

  Першою кам’яною церквою на Русі вважається Десятинна церква на честь Богородиці, побудована у Києві  989 – 996 pp.

            Перлина давньоруської архітектури – церква Святої Софії (1037 – 1044 рр.), прикрашені фресковим і мозаїчним живописом. Знаменита «Київська Оранта» («Нерушима стіна») – мозаїчне зображення Богоматері – є одним із найдосконаліших творів усього середньовічного мистецтва. Модернізовано при Мазепі в стилі козацького бароко.

У ХІІ ст. набули значного розвитку місцеві архітектурні школи – київська, чернігівська, переяславська.

Характерними пам’ятками цього періоду є храми Богородиці Пирогощі (1132 р.), Кирилівський (1146 р.), Василівський (1183 р.), Борисо-Глібський (1128 р.) і Успенський в Чернігові (40-ві роки ХІІ ст.).

З-поміж світських кам’яних будівель Києва найзнаменитішою пам’яткою є збудовані Ярославом Мудрим Золоті ворота, які, однак, теж завершувалися так званою домовою церквою. Першою світською спорудою з каменю в Києві є палац князя Володимира, зведений наприкінці X –початку XI ст. Палац збудовано з поєднанням візантійських і ранньороманських традицій зодчества.

Основною прикрасою храмів були ікони. Наприкінці  XI ст. склалася київська школа іконопису. Із художників того часу відоме ім’я Алімпія Печерського, який навчався у візантійських майстрів, що оздоблювали Києво-Печерську лавру. Також відоме ім’я Григорія-іконописця.

            У ІХ – Х ст. швидкими темпами розвиваються фресковий і мозаїчний живопис.

Мозаїка – зображення і орнамент із кусочків різнокольорового натурального каміння, скла (смальти), кераміки. У Київську Русь мозаїка з натурального каменю прийшла в Х столітті після прийняття християнства, але через відсутність потрібного матеріалу особливого поширення не набула. І лише з появою в Києві виробництва скляної смальти в церквах з’являються мозаїчні панно. Софійський собор став першим руським храмом, прикрашеним мозаїкою.

Фреска – живопис на сирій штукатурці.

            Отже, на церковні розписи, фрески, мозаїки, мініатюри, ікони, архітектурні будівлі того часу великий вплив мала візантійська культура. Поступово складається і самобутня архітектура та живопис Київської Русі.

 

3. Монголо-татарська навала перервала яскравий період культурного розвитку, були знищені головні культурні центри, втрачена культурна еліта. На деякий час був затриманий  духовний розвиток України.           

            Зі спустошених ордою країв, де загарбники знищили ґрунт для по­дальшого повноцінного розвитку культури, києво-руські традиції відрод­жуються у Галицько-Волинській Русі, що встояла в зіткненні з ворогом. Центром давньоруської культури стає давній Галич. Але й на теренах Русі Київської залишилися, нехай ї нечисленні, пам’ятки культури й куль­турна традиція, носієм якої було місцеве населення. Монголо-татари були в цілому відносно віротерпимі й дивилися на завойовані землі лише як на постійне джерело данини, що утримувало завойовників від повного спустошення підкорених земель.

Галицько-Волинська Русь після послаблення й спустошення Київської держави золотоординською навалою стала її політичною і культурною наступницею. Впродовж кількох століть вона, за словами М. Грушевською, залишалася головним резервуаром української державності та культури, виробленої київською добою.

У ХІІ–ХІІІ ст. у Галицько-Волинській землі розвивається влас­на архітектурна школа. Давню історію мають архітектурні традиції західноукраїнських земель. Вони складались упродовж віків на основі національної культури давніх слов’ян, культурного спілкування з іншими народами Східної та Західної Європи, а також мусульманського Сходу.

За часів Данила та його наступників розви­валися архітектура і живопис. Відбувалося активне містобудів­ництво, будувалися старі та зводилися нові фортеці. Друга половина XIII ст. позначена будівництвом кам’яних замків у Хотині, Луцьку, Кременці. Споруджувалися храми, зведення яких спиралося на використання елементів візантійського стилю у поєднанні з західно- та південноєвропейськими тенденціями у архітектурі. Із архітектурних пам’яток галицької школи у перебудованому вигляді до наших часів збереглася церква Пантелеймона у Галичі (близько 1200 р.).

Вплив київської традиції позначився на архітектурі Володимира. Найзначнішою його архітектурною пам’яткою є Мстиславів, або Успенський собор (1160 р.), який, за твердженням дослідників, нагадує Кирилівську церкву в Києві. Собор зберігся до нашого часу, хоча його первісний вигляд змінили численні перебудови.

Яскраву сторінку у розвитку мистецтва західноукраїнських земель становить історія малярства, яке також сягає корінням найдавніших часів. Воно розвивалось у традиційних для Середньовіччя формах станкового (мініатюра, іконопис) і монументального (фрески) живопису. До відомих пам'яток давньоруського живопису належить зобра­ження Волинської Богоматері (XIII ст.). Майстерними зразками книжкової мініатюри прикрашене Галицьке Євангеліє (1283 р.)

Галицько-Волинська Русь зберегла і розвинула ті традиції освіти і письменства, які склались у період розквіту Київської Русі.

Високий рівень освіти на західноукраїнських землях засвідчує те, що тут було поширене знання іноземних мов. Деякі листи князі та міщани писали латиною. Значна частина вищого духовенства походила з Греції, що також відбилося на мовній багатобарвності Галицько-Волинського князівства. Водночас мовою політики, міжнародної дипломатії була руська мова.

Покровителем освіти і письменства був волинський князь Володимир Василькович, «книжник великий і філософ».

Визначною пам’яткою писемності Галицько-Волинської Русі є Галицько-Волинський літопис, який, на думку дослідників, укладений за князя Володимира, сина Василька Романовича. Він охоплює майже 90 років – від 1201 р. (або 1205) до 1292 р. і композиційно складається з двох частин. У першій описані роки життя Данила від його дитинства до 1255 р. (або 1261), у другій – події 1262 (?) – 1291 pp.

            Численні літературні та історичні джерела, матеріали археологічних розкопок, етнографічних експедицій засвідчують про високий рівень розвитку ремесел у Галицько-Волинській Русі, існування самобутнього декоративного та ужиткового мистецтва, яке формувалось упродовж віків на західноукраїнських землях. Традиційне ремесло й ужиткове мистецтво збагачувалося досвідченими майстрами, які приходили на ці землі з розгромлених татарами східних князівств. На нових місцях вони розвивали ті художні традиції, які склались у Київській Русі. Значну роль у цьому процесі відігравали й іноземні майстри, зокрема німці, поляки, вірмени.

Свої традиції у Галицько-Волинській Русі мали  художня обробка дерева, ливарництво, ювелірне мистецтво, ткацтво, килимарство.

Похід польського короля Казимира із уграми на західні українські землі у 1349 р. призвів до занепаду Галицько-Волинського князівст­ва. Внаслідок політики обмеження прав місцевого українського населення, до якої вдалися король і його наступники, у 1387 р. Галичину було віднесено до складу Польської держави.

            Отже, культура Галицько-Волинської Русі мала великий вплив на подальший культурний розвиток України. Їй належала істотна роль у збереженні національних традицій у роки, коли Україна, втративши державність, опинилася в становищі колонії, коли щодо України проводилася політика національної асиміляції як польської держави, так і Російської імперії.

            Давньоруська культура – одна з найяскравіших сторінок історії культури середньовіччя. Давньоруські майстри внесли у скарбницю світової культури багато нового і цінного.   Культура Київської Русі створила ті традиції, що використовува­лися всіма поколіннями давньоруської й української народностей. Культурна спадщина ІХ – ХІІІ ст. стала основою національної культури доби Пізнього Середньовіччя.

           

 

 

Список рекомендованої літератури 

 

Основна

1. Історія світової та української культури : підручник / В. А. Греченко, І. В. Чорний, В. А. Кушнерук,                В. А. Режко. –  К., 2005.
2. Історія української культури : у 5 т. Т. 1. Історія культури давнього населення України. – К., 2001. 
3. Історія української культури / за заг. ред.  І. Крип’якевича. – К., 1994.
4. Кордон М. В. Українська та зарубіжна культура : курс лекцій  / М. В. Кордон. – К., 2002.
5. Культурологія : українська та зарубіжна культура : навч. посіб. / М. М. Закович, І. А. Зязюн, О. М. Семашко         та ін. – К., 2007.
6. Лекції з історії світової та вітчизняної культури : навч. посіб. / за ред. А. Яртися та В. Мельника. – Львів,  2005.
7. Попович М. В. Нарис історії культури України / М. В. Попович. – К., 2001.
8. Українська культура : історія і сучасність : навч. посіб. / за ред. С. О. Черепанової. – Львів, 1994.
9. Шейко В. М. Історія української культури : навч. посіб. / В. М. Шейко, В. Я. Білоцерківський.  –  К., 2010. 

 

Додаткова

10.  Бєлонович М. В. Українська культура часів Київської Русі : словник-довідник / М. В. Бєлонович, В. Г. Рибалко. – Х., 1998.
11.  Булашев Г. О. Український народ у своїх легендах, релігійних поглядах та віруваннях / Г. О. Булашев. – К., 1992.
12.  Горський В. С. Нариси з історії філософської культури Київської Русі (середина ХІІ – середина ХІІІ ст.) / В. С. Горський. – К., 1993.
13.  Грушевський М. С. Ілюстрована історія України / М. С. Грушевський. – К., 1992.
14.  Грушевський М. С. Історія української літератури : в 6 т. / М. С. Грушевський. – К., 1993. – Т. 2–3.
15.  Давньоруські любомудри / В. Горський, О. Вдовина, Ю. Завгородній, О. Киричок. – К., 2004.
16.  Дюбі  Ж. Доба соборів : мистецтво та суспільство     980–1420 років / Ж. Дюбі. – К., 2003.
17.  Замлинський  В. Історія України в особах ІХ–ХVIIІ ст. / В. Замлинський, І. Войцеховська, В. Галаган. – К., 1993.
18.  Знойко О. П. Міфи Київської землі та події стародавні / О. П. Знойко. – К., 1989.
19.  Іларіон, митрополит Київський. Про закон і благодать // Київська старовина. – 1992. – № 1.
20.  Історія української культури / за заг. ред. І. Крип’якевича. – К., 1994.
21.  Огородник І. В. Українська філософія в іменах / І. В. Огородник, М. Ю. Русин. – К., 1997.
22.  Повість временних літ. – К., 1990.
23.  Пономарьов  А. П. Українська минувщина :

ілюстрований етнографічний довідник / А. П. Пономарьов, Л. Ф. Артюх, Т. В. Косміна. – К., 1993.

24.  Рыбаков Б. А. Из истории культуры Древней Руси / Б. А. Рыбаков. – М., 1984.
25.  Степовик Д. В. Скарби України / Д. В. Степовик. – К., 1990.
26.  Розвиток народної освіти і педагогічної думки на Україні (Х – поч.  ХХ ст.) : нариси. – К., 1991.
27.  Історія української архітектури / ред. В. І. Тимофієнко. – К., 2003.
28.  Історія української культури : зб. матеріалів і документів / упоряд. Б. І. Білик та ін. – К., 2000.
29.  Огієнко І. Українська культура : коротка історія культурного життя українського народу / І. Огієнко. – К., 1992.
30.  Брайчевський М. Походження слов’янської писемності / М. Брайчевський. –  К., 2007.
31.  Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури : словник - довідник / В. В. Жайворонок. –  К., 2006.
32.  Іванов В. Співацька освіта в Україні Х–ХVIII ст. / В. Іванов.  – К., 1982.
33.  Історія української музики : у 6 т. – К., 1990.
34.  Історія української літератури : в 6 т. / упоряд.                 В. В. Яременко; приміт. С. К. Росовецького. – К., 1993.
35.  Культура і побут населення України : навч. посіб. /        В. І. Наулко, Л. Ф. Артюх, В. Ф. Горленко та ін. – К., 1993.
36.  Сліпушко О. Софія Київська. Українська література середньовіччя : доба Київської Русі (Х–ХШ століття) / О. Сліпушко. – К., 2002.

 

 

 

Лекція 5

Українська культура польсько-литовської доби

( ХIV– перша половина ХVII ст. )

 

План

1. Поширення гуманістичних ідей у духовній культурі України доби Ренесансу. 
2. Розвиток освіти та наукових знань в Україні: книгодрукування та культурно-просвітницька діяльність братських шкіл.
3. Архітектура і образотворче мистецтво доби Ренесансу. «Золотий вік» львівського архітектурного Ренесансу.

4. Музична культура і театральне мистецтво епохи Ренесансу.

 

Основні поняття і терміни теми: Ренесанс, Реформація, гуманізм, гуманісти, братство, колегія, полемічна література, унія.

 

1.  Ренесанс (від франц. – відродження) – це ціла епоха у розвитку культури Європи в період переходу від Середньовіччя до Нового часу, а також назва художнього стилю, що прийшов на зміну готиці. Охоплює період кінця ХІІІ – XVI ст. включно.

 В європейській культурі розрізняють ранній і пізній гуманізм епохи Ренесансу. Ранній виник в Італії (XIV – середина XV ст.) й ознаменований інтересом до класичних мов, риторики, граматики, поезії, історії та моральної філософії. В його середовищі формувалися ідеї громадянського гуманізму – патріотизм, свобода особистості, гідність людини, громадянське служіння, спільне благо та ін. В останній третині XV ст. в Італії та південній Франції помітно зміщення гуманістичних інтересів до природничих наук, натурфілософії, теології. Цей період прийнято називати пізнім гуманізмом.

Зачинателями гуманістичної культури в Україні і визначними гуманістами XV–XVI ст. вважаються Юрій Дрогобич, Павло Русин та Станіслав Оріховський. Вони перші вивчили латинську мову, навчалися в європейських університетах, збагатили ренесансну культуру, насамперед своїми творами, де відчутне нове розуміння людини-особистості, гордість за працю, за свій рід і батьківщину, бажання прославляти її у світі.

Юрій Дрогобич, або Ю. Котермак з Дрогобича (1450–1494 рр.), вчився в Краківському та Болонському університетах. У 1482 р. йому присвоєно звання доктора медицини – першому серед вихідців з України. Після здобуття ступеня доктора філософії та медицини у Болоньї викладав там у 1478 – 1482 рр. астрономію та математику, а в 1481–1482 рр. займав посаду ректора (деканом) університету медиків та вільних мистецтв. Повернувшись до Кракова, працював професором медицини і астрономії. Він першим із українців почав робити розтин людського тіла, практикував як лікар. За великий внесок у національну культуру одержав ти­тул довічного громадянина Болоньї.

Праці його відомі в Італії, Франції, Німеччині, Угорщині. Юрій Дрогобич був першим українським автором, чия книга вийшла в Римі: там надруковано його твір «Прогно­стична оцінка поточного», тобто наукових знань і фактів у плані їхньої продуктивності. Юрій Дрогобич був учителем знаменитого німецького поета-гуманіста Конрада Цельса.

Павло Русин із Кросна (1470–1517 рр.) вчився у Краківському та Грейсфельдському (Німеччина) університетах. У 1506 р. переїхав до Кракова, де, працюючи магістром університету, викладав курс античної літератури (професор римської літератури). Русин – перший поет-гуманіст в українській літературі, водночас засновник гуманістичної латинської поезії в Польщі.

Станіслав Оріховський (Роксолан; 1513–1566 рр.) народився в с. Оріховці поблизу Перемишля. Вчився у Краківському, Віденському, Віттенбергському, Падуанському, Болонському університетах. Повернувшись на Батьківщину 1543 р., брав активну участь у суспільному житті, в промовах та публіцистичних творах порушував питання про згуртування європейських народів проти турецької експансії. Оріховський – найвизначніша постать у східнослов’янській культурі доби Відродження. В Західній Європі його називали «русинським Цицероном», «сучасним Демосфеном». Його твори з питань історії, філософії були відомі в Італії, Іспанії, Франції, Німеччині. Оріховський належав до еліти європейських гуманістів та діячів Реформації, спілкувався з Мартіном Лютером, дружив із Дюрером, Кранахом, Ульріхом фон Гуттеном, італійським гуманістом П. Рамузіо; великий вплив на нього справила творчість Е. Роттердамського. Оріховського можна віднести до перших полемістів, які виступали проти папства, догматів католицизму. В дусі Реформації він відстоював примат королівської та світської влади, яка повинна працювати на благо суспільства, громадянина, освіти і виховання народу.

До плеяди гуманістів належать також поет і політичний діяча Йосип Верещинський (1532–1598 pp.), який народився на Холмщині, був київським католицьким єпископом (1589–1598 pp.). Він створив проект лицарської школи на Задніпров’ї, висунув ідею козацької держави у формі князівства з центром у Києві.

Прославився гуманістичними поглядами поет Шимон Шимонович (Симон Симонід) (1558–1629 pp.).

В економічному, політичному та культурному відношенні Україна XV–XVI ст. була складовою частиною Європи. Нею цікавилися культурно-освітні діячі, сюди охоче навідувались, тут вільно проживали і творили відомі представники європейської ренесансної культури – Філіп Буонакорсі Каллімах, Юлій Помпоній Лет, Конрад Цельтіс, Ієронім Празький, Ян Лятос, Кирило Лукаріс, Мелетій Пігас, Никифор Параскез. Осідали вони переважно у Львові й Острозі. Поряд із цими містами головними центрами культурного та наукового життя були Київ, Перемишль, Замостя. Саме тут зароджувався і міцнів, структурно оформлявся український гуманістичний рух, зокрема як завдяки безпосереднім контактом із гуманістами Західної Європи, так і через ознайомлення українських авторів із творами європейських мислителів. У згаданих українських містах уже в XVI ст. з’явилися наукові осередки, справжні культурно-освітні центри зі школою, друкарнею, гуртком учених людей, які не тільки творили чи перекладали твори різного змісту – богословські, світські, підручники, а й навчали молоде покоління.

 

2.  Визначну роль у загальнокультурному процесі цього періоду в Україні відіграли братства. Про існування братств уперше стає відомо з писемних джерел XV ст. Вони виникали для захисту соціально-економічних інтересів міщанства, боротьби проти католицької релігійно-ідеологічної експансії та проти денаціоналізації.

У братствах брали участь середні верстви місько­го населення з цехових ремісників, торговців, учителів, православне духо­венство й дрібна шляхта.

Найдавнішими і найпомітнішими були Львівське Успенське братство (1585 р.), Брестське (1591 р.), Люблінське (1594 р.), Київське Богоявленське (1615 р.), Луцьке (1617 р.). Активно діяли братства в Острозі, Дрогобичі, Холмі, Перемишлі та інших містах. Крім церковно-релігійної боротьби з католиками та уніатами, братства займалися широкою громадсько-політичною та культурною діяльністю. Вони організовува­ли лікарні, притулки, школи, друкарні, згуртовували освітянські, наукові, видавничі та інші культурні сили.

В Україні на рубежі ХVІ–ХVІІ ст. формується принципово нова національна система освіти, що ґрунтувалася на національних тради­ціях, використовувала європейський досвід і перебувала під впливом гуманістичних та реформаційних ідей.

Наука в братських школах була доступна дітям будь-якого статку: бідні вчилися за рахунок братств, заможні батьки вносили певну плату. 

Серед предметів, що вивчалися у братських школах, були чи­тання й письмо, пізніше – риторика, граматика, діалектика, музика, Святе Писання; входили до програми й арифметика, і церковний спів. Особлива увага приділялася слов’янській і грецькій мовам: грецькою говорили й писали. Гетьман Сагайдачний у своєму заповіті призначив окремі фонди на утримання вчителів грецької мови в братських шко­лах Львова й Києва. Пізніше, у практичних інтересах, запроваджено було викладання латини (мови навчання у всіх європейських універси­тетах) і польської мови. У середині XVII ст. у реєстрах налічувалося більш ніж 2 тисячі православних братських шкіл, і не тільки в містах. За підтримки православних магнатів братські школи організовувалися і в селах. Видавалися підручники, що друкувалися в основному на тери­торії Польщі німецькими й польськими топографами; пізніше при брат­ствах постали власні друкарні.

            На кошти братств талановиті юнаки отримували можливість продовжити освіту в європейських університетах: у Кракові, Празі, Лейпцизі, Відні, Парижі, Болоньї, Падуї, Гейдельберзі. Так, у реєстрах Гей­дельберзького університету за XVI ст. значиться близько 800 студентів, що прибули з українських земель, більше половини з них – русини (українці), що звичайно записувалися як «рутени». Іноді вони досягали блис­кучих наукових успіхів.

            Першим навчальним закладом вищого ступеня була Острозька греко-слов’яно-латинська школа, заснована у 1576 р. князем Костянтином Остро­зьким  (Лоренцо Медичі української культури) для боротьби проти польсько-шляхетського і католицького засилля.

Острозька академія (греко-слов’янська академія) – фактично перший науковий і вищий навчальний заклад європейського типу на землях України. Проіснувала недовго.

 Сучасники називали Острозьку школу вищого типу «тримовним ліцеєм», «колегією», «академією». Основоположник української історіографії М. Грушевський називає її «першою українською академією наук». Навчання було організовано за західноєвропейською системою «семи вільних мистецтв» (граматика, риторика, діалектика, арифметика, геометрія, музика, астрономія), яка, до речі, впроваджувалася і в систему викладання братських шкіл. Крім слов’янської, вивчалися грецька і латинська мови. Вивчення слов’янської мови і тісно зв’язаної з нею книжної української мови було поставлено глибоко науково, про що свідчать пізніші граматичні праці виховання Острозької школи Мелетія Смотрицького («Граматика словенския», 1619 р.). Пам’яткою філологічної науки в Острозькій школі слід вважати і першу «Граматику словенська язика» (Вільно, 1586 р.).

            Князь Костянтин Острозький, фундатор і меценат культурно-освітнього центру, закликав в Острозьку колегію кращих учених, письменників і педагогів того часу зі Львова, Києва, Вільно та Греції.

Першим ректором Острозької школи у 1570–1580 рр. був учений і письменник Герасим Смотрицький (батько Мелетія Смотрицького), автор політичного трактату «Ключ царства небесно­го», надрукованого 1587 р. у Острозі, та кількох віршів.

            Однак після смерті старого князя К. Острозького (1608 р.) його маєтки й фундації перейшли до католиків. Острозька школа й друкарня поступово завмирали, а на їх місці згодом постала єзуїтська колегія.

            Незважаючи на це, Острозька колегія має величезне значення в історії української культури.

По-перше, це була перша вдала спроба створення українського вищого навчального закладу.

 По-друге, колегія підготувала чимало високоосвічених людей і своїм практичним прикладом спростувала вигадки, поширювані ворогами на кшталт єзуїта Скарги, нібито при православній вірі неможливі ніяка освіта, вища школа, ніяка наука.

По-третє, приклад острозької колегії дав реальну основу для проектів подібних шкіл і по інших місцях, а план Львівської братської школи розроблявся під впливом Острозького зразка.

По-четверте. Острог у період останньої чверті XVI – на початку XVII ст. був головним літературно-видавничим центром України. Саме тут була надрукована знаменита Острозька Біблія.

Книгодрукування

Розвиток друкарської справи в Україні є найкращим підтвердженням благотворного впливу ренесансної культури. У перший період свого існування наприкінці XVI – початку XVII ст. більшість друкарень, що створювалися при братствах, видавали літературу переважно світського спрямування. Поширення освіти спричинило великий попит на навчальну і наукову літературу. Перші книжки «Октоїх» та «Часословець», надруковані кирилицею, з’явилися в Кракові 1491 р., де були досить значними українська і білоруська громади. До цих видань прилучився німець за походженням Швайпольт Фіоль. Мовні українізми його книжок можна пояснити тим, що Фіоль користувався допомогою українських книжників та був виконавцем їхніх замовлень.

Однак початок книгодрукування безпосередньо в українських землях пов’язаний з Іваном Федоровим.

Переїхавши з Москви до Львова у 1572 р. і будучи вже досвідченим фахівцем друкарської справи, І. Федоров за допомогою небагатих міщан заснував друкарню і впродовж 1574 р. видав перші українські «Апостол» і «Азбуку», що мало величезне значення не лише для розвитку інфраструктури української культури, а й для формування національної самосвідомості.

Проте і в Львові Федоров змушений був припинити друкування книг через борги. У 1575 р. він приймає пропозицію князя Костянтина Острозького.

Однією з шести книг Івана Федорова, що побачили світ в Острозі, є знаменита Острозька Біблія (1581 р.), що стала шедевром друкарського мистецтва XVI ст. – перша друкована Біблія слов’янського світу.

            Наприкінці XVI – на початку XVII ст. в Україні було вже чимало друкарень. У численних друкарнях разом із богослужбовою й релігійно-полемічною літературою видавалися в Україні XVI ст. граматики, словники-лексикони («Граматика словенскої мови» Лаврентія Зизанія). 

Література. Ренесансна література утверджувала велич земної людини, її гідність, цінність людської індивідуальності. Мислителі-гуманісти відроджували античну духовну спадщину й класичну латину.

Видатною пам’яткою українського ренесансу називають Пересопницьке Євангеліє – багато оздоблений і чудово ілюстрований рукописний переклад із болгарської (церковно-слов’янської) мови на тогочасну українську. Переклад здійснений в 1556 – 1561 рр. Сьогодні зберігається в Національній бібліотеці ім. М. Вернадського. У бібліотечному фонді Сумського державного університету є факсимільне видання «Пересопницького Євангелія».

В українській літературі Ренесанс проявився переважно у північноєвропейському варіанті, якому притаманний взаємозв’язок із Реформацією. Через це особливе значен­ня має релігійно-полемічна література України кінця XVI – першої третини XVII ст. Адже саме для Реформації характерна гостра релігійна полеміка.

З другої половини XVI ст. в Україні починає розвиватися полемічна література, викликана релігійно-політичним протиборством, Берестейською церковною унією.

Полемічна література – церковно-теологічна і публіцистична література XVI – XVIІ ст. в Україні та Білорусі, яка спрямовувалася проти спроб інших конфесій поширити свій вплив на православне населення.

Поштовхом до полеміки стала книга члена віденської єзуїтської колегії П. Скарги «про єдність церкви Божої»      (1577 р.).  

Українські літератори створюють низку визначних релігійно-публіцистичних творів: «Ключ царства небесного»    Г. Смотрицького (1587 р.), «О єдиной істінной православной вьрь» В. Суразького (1588 р.), «Казання святого Кирила» С. Зизанія (1596 р.), «Апокризис» X. Філалета (1597 р.), Послання І. Вишенського (1588–1614 рр.), «Тренос» М. Смотрицького (1610 р.), «Книга про правдиву єдність православних християн» 3. Копистенського (1623 р.), «Катехізис» Л. Зизанія (1627 р.), «Протес­тація», «Аполлія» Йова Борецького.

У XV ст. відроджується народний героїчний епос України у формі історичних пісень і дум. Виконували кобзарі. Одна з найвідоміших і найдавніших – дума про козака Голоту. Думи та історичні пісні мали велике виховне значення: вони прославляли народних героїв, закликали до боротьби проти іноземних поневолювачів, оспівували подвиги, мужність і відвагу, відданість козаків та їх ватажків, таких, як Байда, Кішка, Сагайдачний та ін.

            3. Епоха Ренесансу помітно вплинула на архітектуру й образотворче мистецтво, які розвивалися у контексті європейських архітектурних традицій і зазнали вагомого впливу ідей християнства. Архітектурні пам'ятки України цієї доби можна поділити на три групи: оборонні споруди, споруди-замки; церковне будівництво.

 Переважна більшість архітектурних пам’яток мала оборонний характер, збудована у важкому фортечному стилі (романському стилі). Прикладом такого типу укріплень є вежі в Луцьку і Кременці, будівництво яких розпочалося в кінці XIII ст.

 У багатьох містах у той час споруджувалися оборонні укріплення  – дерев’яні та кам’яні замки, вали, рови і стіни. Замки-фортеці були збудовані у Кам’янці, Львові, Луцьку, Острозі. В першій половині XVII ст. замість стінових замків стали зводити бастіони з розкішними магнатськими палацами. Замки з бастіонами будувалися у формі квадрата, як у Золочеві та Підбірцях, або п’ятикутника, як, наприклад, у Бродах.

У храмовому будівництві також з’явилися нові тенденції: поряд зі спорудами старого типу зводилися культові споруди урочистого стилю. Наприклад, у Холмі були споруджені вежоподібні церкви Івана Предтечі, Кузьми і Дем’яна, які за своєю оригінальністю не поступаються шедеврам мистецтва древніх. З кам’яних споруд цього періоду відомі також церква св. Онуфрія у Львові (XV ст.), в якій збереглися фрагменти фресок, церква в Зінькові на Поділлі, св. Івана Предтечі і Петропавлівська (XVI ст.) в Кам’янці-Подільському. Серед кам’яних споруд слід зазначити також церкви-фортеці і монастирі: Угнівський, Дерманський, в Зимному і Межиріччі.

Кам’яна архітектура відображала ренесансні віяння. У цей час зводилися замки-фортеці і замки-палаци, переплановувалися та розширювалися міста, переважно в Галичині, на Волині та Поділлі (Львів, Луцьк, Кам’янець-Подільський, Перемишль, Жовква, Броди). У середині XVII ст. перебудовується Київ з центром на Подолі. Велике фортифікаційне будівництво проводиться на Запорізькій Січі. У 30–40-х роках XVII ст. у конструкціях і оформленні споруд уже виразно простежуються риси бароко.

У XVI–XVII ст. в Україні поширився стиль Ренесансу. Найяскравіше він відобразився в архітектурі Львова. На одній із центральних площ цього міста майже повністю зберігся ренесансний ансамбль будинків. Нашарування епох та поєднання різних архітектурних стилів в архітектурному ансамблі Львова роблять місто справжнім музеєм просто неба. Історична центральна частина Львова зарахована ЮНЕСКО до культурної спадщини людства.

Найбільший розквіт Ренесансу у Львові припадає на 70 –90-ті роки XVI ст. До найстаріших будівель «золотого віку» львівського Ренесансу належать будинки на Площі Ринок – «Чорна кам’яниця» (1588–1589 рр., архітектори П. Барбон, П. Римлянин, П. Красовський), будинок Бандінеллі –флорентійського різьбяра, який, до речі, у 1627 р. заснував у місті першу пошту.

Найбільшим досягненням українського Ренесансу у Львові є церковні споруди, зокрема, Успенська церква (1591–1629 рр., архіт. П. Римлянин, В. Капинос, А. Прихильний), вежа Корнякта (1572–1578 рр., П. Барбон), каплиця Трьох Святителів (1578–1591 рр., П. Красовський), які разом утворюють унікальний архітектурний ансамбль.

На урочисте посвячення Успенської церкви у 1631 р. до Львова приїжджав із Києва митрополит Петро Могила з церковним хором. Цікавим переплетенням українського народного стилю з ренесансним є такі архітектурні пам’ятки кінця XVI – початку XVII ст., як каплиця Кампіанів і каплиця Боїмів.

Ознаки ренесансного стилю характерні також для християнських церков Києва, Чернігова, Переяслава і Канева.

Нові віяння, ідеї, суспільні ідеали позначились і на іконописі. Поступово утверджувався реалістичний напрям, характерною особливістю якого є віра в людину, життя. Релігійні образи на полотнах художників поступово втрачають колишню нерухомість і часто набуває рис простих людей.

Обличчя святих набувають більшої виразності, живості, навіть елементів портретності, рухи стають більш природними. При збереженні канону ікони монументальні розписи набувають певної витонченості, глибокої, стриманої емоційності.

По праву шедеврами живопису вважаються іконостаси Успенської та П’ятницької церков, що належать пензлям Ф. Сеньковича та М. Петрахновича. У них гармонійно поєдналися традиції давнього іконопису з впливами гуманістичного ренесансного мистецтва. Відомий мистецтвознавець П. Жолтовський відмічає, характеризуючи ряд зображень апостолів П’ятницького іконостасу: «У кожному з них виступають образи мудрих, освічених, високоморальних і разом з тим близьких народу людей. Ці демократичні образи своєрідно відобразили реальну дійсність тих часів. Художнику підказували їх живі представники тогочасного українського міщанства». Крім іконопису, розвивається портрет. Майстри прагнули увічнити на полотні не лише зовнішні риси, але й характер, якості портретованих. Обмежуючи деталі, митці зосередили увагу на обличчі.

В українському образотворчому мистецтві кінця XVI–початку XVII ст. набуває розвитку портретний живопис. Під впливом гуманістичних ідей художники того часу звертають особливу увагу на обличчя людини, прагнуть передати характер, розум, силу волі, почуття власної гідності. Саме такі риси характеру відображають портрети письменника Яна Гербурта, польського короля Стефана Баторія, князя Костянтина Острозького, львівського купця Корнякта, львівського старости Мнішека та ін.

Здобутки духовної культури українського народу початку ХIV–першої половини XVII ст. дають підставу говорити про її самобутні риси, тісний зв’язок із гуманістичними ідеями. Все це робило її доступною для народу, сприяло прогресу не лише української, але й світової культури.

 

4. У XIV – першій половині XVII ст. вагомих здобутків досягли музична культура і театральне мистецтво. Вони розвивалися у тісному зв’язку зі змінами, що відбувалися в народному побуті та звичаях, а також у діяльності скоморохів, мистецтво яких поєднувало спів, танець і театральні вистави.

У роки боротьби українського народу проти іноземних поневолювачів виникають історичні пісні, які прославляли героїв боротьби з татарською та турецькою агресією, наприклад, українська народна пісня про Байду.

Розвиток різних видів інструментальної музики був пов’язаний із мистецтвом скоморохів, у якому тісно перепліталися гумористичні та жартівливо-танцювальні пісні. У народному середовищі особливою популярністю користувалися такі музичні інструменти, як гудок, гуслі, сопілка, бубон, волинка та інші. У козацькому середовищі перевага надавалася сурмі, бубну, литаврам, бандурі, кобзі, лірі, цимбалам тощо.

Широкої популярності в народному побуті набули танцювальні жанри інструментальної музики. Зокрема, гопак і гопачок. Вони стали відомі багатьом народам і входили до західноєвропейських збірників органної музики того часу.

У процесі становлення української музики важливу роль відіграла музична освіта, яка поширювалася братськими школами. Саме в цей час виникає так званий партесний спів. Це багатоголосий, гармонійний спів по партіях (за голосами), який у кінці XVI ст. досяг значного професійного рівня. Це дало змогу православній церкві використати його на противагу католицькій, де спів супроводжувався на органі.

У XVI – першій половині XVII ст. виникають такі жанри світської музики, як побутова пісня для триголосого ансамблю або хору (кант), сольна пісня зі супроводом, а також цехова інструментальна музика. Канти, як і книжна поезія, формувалися в руслі усної народної пісенності. За змістом вони поділялися на релігійно-філософські, любовні, «жартівливо-гумористичні» тощо.

Розвиток інструментальної музики привів до появи у деяких містах музичних цехів на зразок ремісничих. Такі цехи виникли у Львові, Кам’янець-Подільському, на Волині. Цехові музиканти грали на весіллях, народних гуляннях, похоронах, у їх репертуарі були народні пісні та танці, різноманітні марші. Музичні цехи сприяли розвиткові народної професійної інструментальної музики, виникненню самобутніх ансамблів українських національних інструментів.

У кінці XVI ст. істотно розширюється сфера театрального мистецтва. Витоки розвитку українського театру беруть свій початок від народних ігор Київської Русі. У народних іграх, де широко використовувалися фольклорні твори, простежувалися елементи народної драми, пантоміми, балету.

Від 1573 р. бере свій початок звичай ходити з ляльками, що означало виникнення лялькового театру. Подальший розвиток театру був пов’язаний із виступами скоморохів – народних співаків, музикантів, танцюристів, клоунів, фокусників, акробатів, борців, дресирувальників тощо.

Джерелом мистецтва скоморохів була усна народна творчість. Однак вони були не лише виконавцями, але й творцями поезій, музичного і танцювального фольклору. Народ любив творчість скоморохів за її розважальний, естетично-сатиричний та демократичній характер.

В останній чверті XVI ст. разом із появою братських шкіл виникає шкільний театр. Спочатку він мав лише навчально-виховне значення, а з кінця XVI – першої половини XVII ст. став використовуватися в міжконфесійній боротьбі проти католицизму. Шкільний театр розвивався одночасно з народним театром, репертуар якого складався із містерій різдвяної і великодньої тематики. 

До першого десятиліття XVII ст. відноситься також початок української побутової драми. До цього жанру належить унікальне видання віршованої «Трагедії руської», автор якої невідомий. Зміст твору близький до зразків української народнопоетичної творчості.

Отже, в останній чверті XVI – першій половині XVII ст. Україна пережила культурно-національне піднесення, воістину великий духовний злет. В Україні відбувається великий культурний прогрес, який ніс на собі печать реформаційних гасел. Період другої половини XVI – першої половини XVII ст. займає унікальне місце в історії духовного розвитку українства. Йому притаманний небачений понад 200 років перед тим розквіт культури, освіти й літератури.

Аналіз культурно-духовного розвитку дає повну можливість стверджувати, що під впливом європейської ренесансної думки в Україні сформувалася в цей період культура нового типу; оригінальна культура, в якій рельєфно виявилися світоглядні та мистецькі гуманістичні й реформаційні явища.

У добу Ренесансу українська культура в полемічних творах, витворах мистецтва втілила національні духовні цінності, національну ідею і духовно підготувала, створила ту суспільну атмосферу, в якій розгорнулася національно-визвольна війна під проводом Б. Хмельницького, яка завершилася відновленням Української держави.

Специфікою Ренесансу в українській культурі є прагнення звільнитися від польської культурної опіки, формування культури національного відродження, що виявилося у діяльності братств, у розвитку полемічної літератури, православної освіти та книгодрукування.

 

 

Список рекомендованої літератури 

 

Основна

1. Історія світової та української культури : підручник / В. А. Греченко, І. В. Чорний, В. А. Кушнерук, В. А. Режко. — К., 2005.
2. Історія української культури / за заг. ред.  І. Крип’якевича. – К., 1994.
3.  Кордон М. В. Українська та зарубіжна культура : курс лекцій / М. В. Кордон. –  К., 2002.
4. Культурологія : українська та зарубіжна культура :   навч. посіб. / М. М. Закович, І. А. Зязюн, О. М. Семашко         та ін. – К., 2007.
5. Лекції з історії світової та вітчизняної культури : навч. посіб. / за ред. А. Яртися та В. Мельника. – Львів,  2005.
6. Попович М. В. Нарис історії культури України / М. В. Попович. – К., 2001.
7. Українська культура : історія і сучасність : навч. посіб. / за ред. С. О. Черепанової. – Львів, 1994.
8. Шейко В. М. Історія української культури : навч. посіб. / В. М. Шейко, В. Я. Білоцерківський. — К., 2010.

 

Додаткова

9. Грушевський М. С. Ілюстрована історія України / М. С. Грушевський. – К., 1992.
10.  Грушевський М. С. Історія української літератури :         в 6 т. / М. С. Грушевський. – К., 1993. – Т. 4–5.
11.  Дюбі Ж. Доба соборів : мистецтво та суспільство       980–1420 років / Ж. Дюбі. – К., 2003.
12.  Замлинський В. Історія України в особах ІХ–ХVIIІ ст. / В. Замлинський, І. Войцеховська, В. Галаган. – К., 1993.
13.  Запаско Я. Мистецька спадщина Івана Федорова / Я. Запаско. – Львів, 1974.
14.  Іванов В. Співацька освіта в Україні Х – ХVIII ст. / В. Іванов. – К., 1982.
15.  Ісаєвич Я. Юрій Дрогобич / Я. Ісаєвич. – К, 1972.
16.  Історія української архітектури / ред. В. І. Тимофієнко. – К., 2003.
17.  Історія української культури : у 5 т. Т. 2. Українська культура XIII – першої половини XVII століть  – К., 2001. 
18.  Історія української культури / за заг. ред. І. Крип’якевича. – К., 1994.
19.  Історія української культури : зб. матеріалів і документів / упоряд. Б. І. Білик та ін. – К., 2000.
20.  Історія української літератури : в 6 т. / упоряд. В. В. Яременко; прим. С. К. Росовецького. – К., 1993.
21.  Історія української музики : у 6 т. – К., 1990.
22.  Історія філософії на Україні : у 3 т. – К., 1987. – Т. 1.
23.  Крвавич Д. П. Українське мистецтво : навч. посіб. / Д. П. Крвавич, В. А. Овсійчук, С. О. Черепанова. – Львів, 2005.
24.  Культура і побут населення України : навч. посіб. /        В. І. Наулко, Л. Ф. Артюх, В. Ф. Горленко та ін. – К., 1993.
25. Нічик В. М. Гуманістичні та реформаційні ідеї на Україні (ХVІ – поч. ХVІІ ст.) /В. М. Нічик, В. Д. Литвинов, Я. М. Стратій. – К., 1990.
26.  Огієнко І. Українська культура : коротка історія культурного життя українського народу / І. Огієнко. – К., 1992.
27.  Огієнко І. І. Історія українського друкарства / І. І. Огієнко. – К., 1994.
28.  Огородник І. В. Українська філософія в іменах / І. В. Огородник, М. Ю. Русин. – К., 1997.
29.  Розвиток народної освіти і педагогічної думки на Україні (Х – поч.  ХХ ст.) : нариси. – К., 1991.
30.  Русина О. В. Україна під татарами і Литвою / О. В. Русина. – К., 1998.
31.  Степовик Д. В. Скарби України / Д. В. Степовик. – К., 1990.
32.  Українська культура: історія і сучасність : навч. посіб. / за ред. С. О. Черепанової. – Львів, 1994.
33.  Українські гуманісти епохи Відродження. Антологія. Частини 1, 2. – К., 1995.
34.  Філософія Відродження на Україні. – К., 1990.
35.  Шевчук В. Муза Роксоланська: Українська література XVI – XVIII століть : у 2 кн. Кн. 1. Ренесанс. Раннє бароко / В. Шевчук. – К., 2004. 
36.  Шреєр-Ткаченко О. Я. Історія української музики. – К., 1980.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Лекція 6 

Особливості української культури

другої половини ХVII – ХVIIІ ст.

 

План

1. Історичні та суспільно-політичні передумови розвитку української культури. Самобутні риси культури Козацької держави.
2. Феномен козацького бароко в архітектурі та образотворчому мистецтві.
3. Розвиток освіти та наукових знань в Україні другій пол. ХVII – поч. ХVIIІ ст. Діяльність Києво-Могилянської академії.
4. Особливості літературної діяльності в українській культурі: козацькі літописи,  полемічна література тощо.
5. Музична культура і театральне мистецтво культури   українського бароко.

 

Основні поняття і терміни теми: бароко, козацьке бароко, мазепинське бароко, академія, колегіуми,  козацькі літописи, партесний спів, шкільна драма, вертеп, інтермедія, інтерлюдія.

 

1. Період ХVІІ–ХVІІІ ст. став для України часом небувалих змін. Козацтво, що як політична сила виходить на історичну арену, започаткувало цю епоху козацько-селянськими повстаннями. Визвольна війна під проводом Богдана Хмельницького привела до відновлення і утвердження Української держави – війська Запорізького.

Четвертий період розвитку української культури проходив під впли­вом визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького.

Козацтво впродовж півтора століття вiдiгравало не тільки значну політичну роль доблесного захисника волі й прав українського народу, а й сили, що яскраво виявила себе у культурній розбудові держави. Саме з козацького середовища вийшла нова провідна верства, нова національна аристократія, нова iнтелiгенцiя, яка взяла на себе й утвердження власної державності (вся гетьманщина і особливо Богдан Хмельницький), і розвиток освіти, спорудження та реконструкцію храмів, будівництво громадських споруд, опікування мистецтвом тощо.

Прагнення надолужити втрачене Україною за роки колоніального існування спонукало багатьох дiячiв епохи до активності в галузі культури. Чимало хто з козацької старшини, наприклад, захопився органiзацiєю шкіл і майстерень при монастирях. Їх добробут швидко зростав завдяки потужній економiчнiй пiдтримцi козацтва. 

  Саме козацькі часи в історії України називають добою Бароко, маючи на увазі не лише мистецький стиль, а значно ширше духовне поняття: свiтовiдчуття. Українське Бароко виявилося співзвучним історичному часові, що переживав народ, i тому так повно виразило i його фiлософiю, i психологію, й естетику. Більш того, національний варіант бароко в Україні прямо називають «козацьким».

Доля української культури в XVIII ст. складалася суперечливо.

Доба Руїни та Гетьманщини призвела до занепаду цієї державності і до поділу України спочатку між Росією та Польщею, а згодом (після поділів Польщі) між Росією та Австрією. Тому культурний розвиток проходив значною мірою в несприятливій атмосфері, продиктованій імперськими амбіціями могутніх сусідів.

Певний рубіж між хаотичним станом Руїни та подальшою відносною стабілізацією поклало майже чвертьвікове правління гетьмана Івана Мазепи, меценатська діяльність якого на благо української культури загальновідома.

Після гетьманування Мазепи посилився імперський тиск на українську культуру і відносна стабілізація настала тільки з відновленням гетьманства (1727 р.), але і тут розвиток української культури залежав від несподіваних змін великодержавної політики.

Україна поступово втрачала значення культурного провідника між Росією й країнами Західної Європи, яке вона мала у XVII ст. Росія ж, зацікавлена у зміцненні держави, прагнула обмежити, а відтак і знищити політичну самостійність України (від скасування гетьманства в 1722 р. при Петрі І до знищення Січі при Катерині II у 1775 р.). Істотні зміни відбулися й у соціальній структурі українського суспільства: з одного боку, поступове покріпачення селян за російським взірцем, з іншого – розшарування козацької старшини, частина якої розчинилася в міщанстві, селянстві, а частина зберегла свій соціальний статус, піддавшись неминучій за таких історичних умов русифікації.

Переміщення центра культурного розвитку на північ від України викликало відтік інтелектуальних і культурних сил із української території. Вихідцями з України були чудові художники-портретисти Д. Левицький і В. Боровиковський, що жили й творили в Росії. На традиціях української музичної культури базувалася співоча школа в Глухові, створена за спеціальним імператорським указом. У ній училися композитори М. Березовський і Д. Бортнянський, чия творчість суттєво вплинула на становлення музичної культури в Росії. 1700 р. з Київської академії викликали в Москву й Петербург українських учених ченців, які займали в Росії всі архієрейські кафедри.

Унаслідок специфічних історичних умов, що склалися на Україні у XVIII ст., тут не створилося ні соціальної, ні культурної основи для широкого розвитку Просвітництва: в офіційній культурі, орієнтованій на російську державність, складався стереотип другосортності всього українського; «низова» ж культура, де національні традиції зберігалися, не могла бути тим ґрунтом, у якому вкоренилися б інтелектуальні, «головні» ідеали Просвітництва.

 

2. Проте українська культура ХVІІ–ХVІІІ ст., незважаючи на складні історичні умови, розвивалася. Більше того, саме цей період дослідники називають «золотою добою» української культури.  

Маючи спільні для всіх країн риси, в кожній із держав бароко утверджувало і свої національні особливості. Мало такі національні особливості і бароко в Україні.

Бароко (італ. bагоссо) – напрям та історико-стилістична доба у європейському мистецтві й літературі ХVІІ–ХVІІІ століть. Поняття бароко як художньої системи постренесансної епохи спершу виникло в мистецтвознавстві, а в ХХ столітті було перенесене й на літературу.

Існує кулька версій походження терміна «бароко»: від португальського «baruecco» – перлина неправильної форми; від італійського «bагоссо» – незграбний, грубий, фальшивий; «bагосо» – одна з форм схоластичного (релігійно-догматичного) силогізму (міркування, в якому два посилання об'єднані спільним визначенням).

Під впливом козацтва, його визвольного руху в Україні в XVII ст. зароджується українське козацьке бароко, що найбільше виявилося в архітектурі, літературі та живописі. Визначною його рисою були використання традицій народного мистецтва та широка демократизація сюжетів.

Якщо в Наддніпрянщині майже не відчувалися ренесансні впливи, а основні центри ренесансної культури зосереджувалися на західних теренах, то осередок розвитку барокової культури переноситься на Лівобережжя. 

Пов’язаний з Лівобережжям більшою мірою духовно, розвиток барокового стилю на західноукраїнських землях проходив під відчутним західноєвропейським впливом. Ця обставина зумовила своєрідність барокової культури в цій частині України.

В архітектурі ХVІІ–ХVІІІ ст. спостерігається співіснування та переплетення різних стилів із виразним домінуванням стилю бароко. До естетичних особливостей українського бароко можна віднести багатобарвність, контрастність, мальовничість, посилену декоративність, динамізм і головне – небачену вигадливість форм. В архітектурі стиль бароко породжує форми, що відбивають нескінченну рухливість світу: нерівномірно розподілені колони, стіни, що немовби «дихають» за рахунок гри опуклостей та западин, безліч завитків-волют, пластичний декор і т. п. Деталі занадто перевантажують. В оформленні архітектурних споруд активно залучаються різновиди різьби по каменю, металу та дереву. З’являються величні архітектурні ансамблі.

Українське бароко XVII ст. називають козацьким, оскільки саме козацтво було носієм нового художнього смаку і замовником мистецьких творів.

Пов’язане воно також і з культурною діяльністю гетьманів, козацької старшини, а також заможного міщанства й вищого духовенства. Спокійні, врівноважені форми не відповідають світовідчуванню людини бурхливої епохи, якою було для України XVII ст. Архітектурні пристрасті сучасників окреслюють для нас емоційно-психологічний образ людини того часу як особистості активної, динамічної, що тягнеться до всього яскравого, святкового, перейнятої пафосом надприродного. Керуючись національними й релігійними почуттями, а також бажанням увічнити своє ім’я, замовники споруджують розкішні дерев’яні й кам’яні церкви, прикрашаючи їх багатоярусними різьбленими іконостасами, цими шедеврами національного мистецтва, настінними розписами й іконами, дарують церквам дорогоцінне начиння й літературу.

На відміну від католицької еліти, козацькі гетьмани і полковники не будували собі пишних гробниць. Пам’ятниками по них мали залишитися храми, в яких віруючі щодня молитимуться «за будівничих, жертвователей  храму сього».

Однією з перших споруд у стилі козацького бароко була Миколаївська церква на головному міському майдані у Ніжині (1668–1669 рр.), центрі одного з найбільших козацьких полків. 

У  першій половині XVII ст. в Україні виділилося два архітектурних центри, що розвивали традиції мурованого зодчества з яскраво вираженими націо­нальними рисами: Київ та Чигирин. Їхній вплив відбився на архітектурних спорудах усього Лівобережжя та Слобожанщини. Тут виникли храми, муровані світські житлові та адміністративні будинки, навчальні заклади, трапезні. До таких будов належать Троїцька церква в Чернігові (1679 р.), Михайлівський собор (1690–1694 рр.) та Братська церква Києво-Могилянскої академії (1695 р.), собор Мгарського монастиря біля Лубен (1682 р.), Михайлівська церква Видубицького монастиря, будинок полкової канцелярії в Чернігові (будинок Я. Лизогуба), Переяславський колегіум, митрополичий будинок Софії Київської та Київської академії, будинок Малоросійської колегії в Глухові.

Новий архітектурний стиль у другій половині XVII ст. швидко поширюється містами Лівобережжя і Слобожанщини. Найціннішою групою пам'яток слобідського козацького будівництва другої половини XVII – початку XVIII ст. є низка мурованих церков, форма й конс­трукція яких запозичені з дерев’яної архітектури: Покровська і Воскресенська церкви в Сумах, собор у Лебедині, Преображенський собор в Ізюмі (1685 р.), Покровський собор у Харкові (1686 р.), Вознесенський Собор у Переяславі-Хмельницькому.  

Особливістю козацьких соборів була відсутність чітко виражених фасадів: вони однакові з чотирьох боків, повернуті водночас до всіх частин світу, до всіх присутніх на площі. Демократичність козацького п’ятиверхого собору не заважає йому бути й виразником суто барокового світовідчуття, зокрема складного відчуття неподільної єдності конечного і безконечного.

У козацьких соборах втілено ірраціональний образ світу. За своєю внутрішньою сутністю український козацький собор органічно вписується в картину духовних шукань європейського бароко. Зеленого та блакитного кольору бані соборів прикрашені золотом або обліплені, як небо, золотими зірками. Із середини підкупольний простір також світиться й сяє, як небо вдень, а вночі наповнюється глибокою темрявою. Козацькі собори стали втіленням народної мрії про небо на землі.

Найбільшого розквіту українське бароко набуло за часів гетьмана Івана Степановича Мазепи. Саме тоді в архітектурі сформувалося мазепинське бароко – новий тип церкви, архітектура якої виражає ідею української державності. Притаманні йому риси: монументальність, велич і сила. Фронтони, колони, пілястри та інші елементи європейської архітектури якщо не протиставляють його традиціям дерев’яної народної архітектури, то все ж таки віддаляють від них на певну відстань. Це вже не народно-козачий, а гетьманський храм, просякнутий пафосом утвердження нової державності, духом сильної авторитарної влади.

Його коштом зведено Богоявленську церкву Києво-Могилянської академії (1690–1693 рр.), розпочаті роботи з реставрації Софійської церкви – оновлюється по-бароковому зовнішній вигляд собору. З 1690 р. поряд із Лаврою будується Миколаївський собор. Одним із блискучих досягнень української архітектури доби «мазепинського бароко» дослідники називають церкву Всіх святих над Економічною брамою Києво-Печерської лаври. 

З провінційних Мазепиних будов можна назвати Троїцький собор у Чернігові, Вознесенський – у Переяславі і найзагадковіша – Покровська церква у селі Дігтярівці над Десною, де восени 1708 р. був осідок шведського короля Карла XII і гетьмана Мазепи.

За часів Мазепи активно займається будівництвом і його оточення: полковник Миклашевський будує Георгіївський собор у Видубичах, полковник Мокієвський – Феодосіївську церкву, полковник Герцик – церкву Воздвиження в Ближніх печерах. Продовжують, хоча й не так активно, справу церковного будівництва наступники Мазепи. Іван Скоропадський залишив після себе сімейний монастир у селі Гамалії біля Глухова.

Стилю європейської барокової архітектури відповідають блискучі праці Йогана Готфріда Шеделя, який у 1731–1752 рр. працював у Києві. Він будував Велику дзвіницю у Лаврі (1731–1745 рр.), митрополичі палати та в’їзну браму Софіївського монастиря, здійснив реконструкцію старого корпусу Київської академії.

Близькими до європейської стилістики є й самобутні споруди вихованця Києво-Могилянської академії Г. Григоровича-Барського (1713–1785 рр.). За його проектами споруджено, зокрема, полкову канцелярію в Козельці (1760–1767 рр.), собор Красногорського монастиря у Золотоноші (1757 р.), церкву в с. Лемешах (1761 р.), а в Києві  надбрамну церкву з дзвіницею в Кирилівському монастирі (1750–1760 рр.), Покровську церкву (1766 р.), церкву Миколи Набережного на Подолі.

У Г. Григоровича-Барського та Й. Шеделя вчився кріпак Печерської лаври Степан Ковнір. За його участю споруджено житловий (ковнірівський) корпус, будинок друкарні й дзвіниці на Дальніх та Ближніх печерах Києво-Печерської лаври, церкву Антонія і Феодосія у Василькові (звідки він був родом) та ін.

            За проектом В. Растреллі у 1747–1753 рр. уже у стилі рококо збудовано Андріївську церкву і Маріїнський палац.

 У Львові будується перша споруда у стилі бароко – костьол Петра і Павла ордена єзуїтів. Ця споруда італійського архітектора Джакомо Бріано була зведена під впливом художнього образу костелу Іль Джезу в Римі. Подібною до римського твору архітекторів Д. Б. Да Вінтом та Д. делла Порте створені й інші сакральні пам’ятки – це костьоли Казимира (1656 – 1664 рр.), францісканців (1702 р.), Антонія (1718 р.) та ін.

Чисті форми римського бароко відрізняють костьол Стрітення монастиря Босих кармеліток. Збудована в 1642 – 1644 рр. за проектом італійського архітектора Д. Б. Джизлені, ця споруда має в плані форму латинського хреста. Риси, характерні для культової європейської барокової архітектури, мають костьол Михайла (заснований 1634 р.) та костьол Марії-Магдалини (вул. Степана Бандери, 10).

Вершиною львівського бароко дослідники називають пам’ятки, пов’язані з іменами архітекторів Бернарда Меретина і Яна де Вітте – кафедральний собор св. Юра та домініканський костьол. Скульптури святих, виконані найвизначнішим скульптором доби українського бароко І. Пінзелем, а також кінна композиція «Юрій – змієборець» належать до шедеврів барокової пластики.

 Живопис також увібрав найкращі досягнення бароко – багатий декор, по­золоту, складну композицію, поєднавши їх із традиціями народної творчості. Поряд із існуючими культурними центрами – Львовом, Києвом – сформувалися нові ху­дожні школи в Чернігові, Новгороді-Сіверському, Жовкві.

До храмових розписів входять пейзаж, портрет, жанрова картина. Доба бароко залишила велику кількість пам’яток різьбярства, дерев’яної скульптури, дивовижних багатоповерхових іконо­стасів, що прикрашались особливо пишно.

У живописі, графіці, скульптурі спосте­рігається перехід від середньовічних канонів до реалістичних форм із виразними демократичними елементами.

У роботах таких іконописців, як Фе­дір Сенькович, Микола Петрахнович, Іван Руткович, помітною стала відмова від середньовічних естетичних канонів, утверджувалися реалістичність і життєрадіс­ність. Ці ж тенденції наявні у розписах Успенського собору та Троїцької церкви Києво-Печерської лаври, у церквах Полтави, Переяслава та ін.

Український іконопис вирізнявся живописною розмаїтістю, світ­ськими мотивами, впливом народного світогляду. В іконописі почали широко ви­користовуватися народні мотиви й образи. Святі стають схожими на українських дідів та молодих парубків. На іконах ми бачимо запорожців на чолі зі своїм гетьма­ном, студентів Києво-Могилянської академії, міщан і селян України.

Найхарактер­нішими зразками можна вважати розписи Успенського собору та Троїцької надбрамної церкви Києво-Печерської лаври, Густинського та Хрестовоздвиженського монастирів на Полтавщині, Михайлівської церкви в Переяславі.

Оригінальним національним явищем стали народні ікони – так звані козацькі Покрови, на яких зображувалися козаки, старшини, гетьмани.

Разом із повівом барокового складу в українських церквах досягли надзвичайної пишності та ошатності церковні іконостаси: вони, власне в цім часі, почали підноситися до самої стелі церкви, й то в найвищому місці – під головною банею; число рядів ікон дуже збільшилося; ікони засвоїли звичай триматися золотого тла, а для більшої пишності це тло почали робити не рівним, а рельєфно тисненим візерунком рослинного орнаменту. Особливо славні барокові іконостаси з XVII ст. збереглися в Західній Україні в церквах: рогатинській, св. Параскеви у Львові, а найпишніший – у с. Богородчани, куди його було передано з Манявського скиту. Образи богородчанського іконостасу – малювання майстра Іова Кондзелевича.

Окреме місце в українському бароковому живопису Східної України належить іконостасу Спасо-Преображенської церкви у Великих Сорочинцях Полтавської області, побудованої 1734 р. гетьманом Данилом Апостолом.

            Естетичні уявлення українців найповніше виявились у народному малярстві – популярних картинах «Козак Мамай», «Козак-бандурист», що втілюють ідеал вільної людини, яка понад усе цінує свободу. Як елемент народного побуту такі картини зберігалися до початку XX ст. 

            Характерною складовою храмового живопису стає ктиторський портрет, тоб­то зображення історичних осіб, які жертвували на будівництво храмів, услави­лися благодійними ділами, князів та царів. 

 У добу бароко також набув значного поширення портрет. Світський портрет на українських землях виник у кінці XVI ст. у трьох композиційних варіантах – погрудному, поясному та на повний зріст, які і в наступні століття утримувалися як усталені та незмінні опорні елементи портретного живопису. 

            Новим явищем у світському мистецтві став парсунний (парадний) портрет. Він відходить від іконописних традицій. Робиться спроба максимально правдоподібно передати риси людини. Однак під впливом іконопису портрети цього періоду певною мірою ідеалізовані. Перевага надається зображенню визначних політичних, культурних діячів та міщан. Жіночі портрети зустрічаються рідко, серед них, як перлина, сяє портрет львівської міщанки Варвари Лангиш, виконаний Миколою Петрахновичем. У мистецькому середовищі та серед широкого загалу зажили слави портрети геть­манів Б. Хмельницького, І. Самойловича, І. Скоропадського, Т. Мазепи, славетних воєначальників Леонтія Свічки, Семена Сулими, видатних учених Й. Галятовського, Л. Барановича та ін.

            Художникам іноді навіть замовляли картини, які зображували селян. На другу половину XVIII ст. припадає, вже в повному розумінні слова, світський портретний живопис. Але в цей самий час проявляється тенденція від’їзду з України талановитої молоді до Петербурга, в Академію мистецтв: так, найвідоміші художники Росії того часу: Дмитро Левицький – родом із Києва, Володимир Боровиковський – з Мир­города. Українцем був творець історичного жанру російського академічного мисте­цтва Антон Лосенко. У жанрі монументальної та монументально-декоративної ску­льптури працював виходець з України (м. Ічні) – Іван Мартос.

             

3. ХVІІ–ХVІІІ ст. в Україні знаменувалися підйомом національного інтелекту, що був спричинений насамперед досягненнями в розвитку національної системи освіти. Вона складалася з початкової, середньої та вищої ланок.

Початкову освіту можна було отримати в досить розвинутій мережі братських, церковних, монастирських, січових (при полкових козацьких канцеляріях) шкіл. За свідченням арабських мандрівників XVIII ст., тогочасна Україна була зоною суцільної грамотності, освітою охоплювалося усе підростаюче покоління. Знали письмо не тільки хлопці, але й дівчата, що для XVIII ст. було явищем дуже рідкісним. 

Навчання в таких школах тривало 3 роки (вивчення букваря, часослова і псалтиря) і проводилося тогочасною українською мовою. Вчителями в таких школах були дяки, які водночас виконували різні церковні обов’язки. Платила їм громада.

Середня ланка освітніх закладів була представлена народними учи­лищами, семінаріями, колегіумами.

 Колегіуми – середні навчальні заклади, що здійснювали підготовку служителів релігійного культу, службовців державних установ, учителів початкових класів. У колегіумах навчалися переважно діти старшин, духовенства, заможних міщан і козаків. Викладання велося церковно­слов’янською, польською і латинською мовами, вивчали також грецьку мову.

У Чернігові 1700 р. було відкрито Малоросійський колегіум, навчання в якому тривало шість років. 

Важливим освітнім і науковим осередком на Слобожанщині став Харківський колегіум, заснований 1727 р.

Після закінчення колегіуму студенти могли продовжувати навчання в Києво-Могилянській академії та навчальних закладах Росії. 

Центром освітнього, наукового і культурного життя в Україні була Києво-Могилянська школа, заснована в 1632 р. митрополитом Петром Могилою (1596–1647 рр.), одним із найосвіченіших і найбільш передових людей епохи, видатним українським релігійним й державним діячем. За по­ходженням Могила був знатним молдаванином (сином молдавського господаря), за культурною приналежністю – українським патріотом, за характером освіти й типом особистості – людиною європейських по­глядів.

Усвідомлюючи нагальну потребу введення в Україні європейсь­кої системи освіти, він об’єднав дві київські школи: Лаврську (при Києво-Пе­черській лаврі) і Братську, що утримувалася на свої кошти міщанами ремісничого району Подолу. Завдяки об’єднанню викладацьких сил і матеріальних можливостей шкіл виникла нова, більш високого рівня освітня структура – Колегіум, закінчення якого давало можливість продовжити освіту в будь-якому університеті Європи.

У 1633 р. одержала назву Києво-Могилянська колегія. Завдяки сприянню гетьмана Івана Мазепи в 1701 р. за царськими указами від 11 січня 1694 р. та від 26 вересня 1701 р. вона одержала статус академії та назву Київська академія. 

За змістом навчальних програм і рівнем викладання академія відповідала вимогам європейської вищої освіти. Повний курс навчання тривав 12 років і поділявся на вісім класів.

 Навчалися в ній переважно вихідці з Лівобережжя, але були й студенти з Правобережної України, Закарпаття, Білорусії, Росії, південнослов’янських країн, Молдавії. Академія була світським демократичним всестановим навчальним закладом. У ній навчалися діти духовенства, козаків, селян, міщан. Місця в класі займали відповідно до своєї успішності.

У Києво-Могилянській академії працювали видатні вчені, письменники, митці: Л. Баранович, В. Ясинський, Д. Туптало, Ф. Прокопович, С. Полоцький, Г. Кониський, І. Гізель та ін. З неї вийшли філософи й державні діячі, поети й історики, композитори й медики, полководці та юристи, серед них – історик І. Гізель, поет, вчений Ф. Прокопович, письменник і філософ Г. Сковорода, гетьман України І. Самойлович. У 1734 р. в академії навчався М. Ломоносов (засновник Московського університету).

Після Полтавської битви (1709 р.) академія зазнала репресій. Разом із занепадом національної державності, культури вона переживала трагічні та гіркі часи падіння і втрат. Із її стін витісняли все українське. Заходами Катерини ІІ академія поступово перетворюється на замкнений становий освітній заклад для дітей духівництва, позбавлений матеріальної бази.

 31 жовтня 1798 р. за ініціативою імператора Павла І академія втратила свій статус, її прирівняли до трьох інших російських академій: Московської, Петербурзької та Казанської. У 1817 р. вона припинила свою діяльність, але через рік була реорганізована в суто релігійний навчальний заклад, що готував кадри духівництва.

У Галичині та на Правобережжі існували єзуїтські колегії. Навчання у них проводилося польською і латинською мовами.

У XVIII ст. поширилися медичні знання. З’явилася низка лікарів-українців, які отримали вчений ступінь доктора медицини: І. Полетика, І. Руцький, М. Кружень, П. Погорецький, Н. Максимович, І. Данилевський та ін.

У м. Лубнах 1707 р. відкрилася перша в Україні польова аптека, а 1787 р. в Єлисаветграді – перша медична школа, де лікування у госпіталі поєднували з вивченням медицини.

Діяльність українських лікарів була спрямована на пошуки засобів і методів боротьби з епідемічними захворюваннями.

 

4. Друга половина XVII ст. – це період розквіту в українській літературі стилю бароко, який був одним із головних стильових напрямів у мистецтві Європи наприкінці XVI – середині XVIII ст.

Характерні риси літератури нового часу такі: 1) зберігся зв’язок літератури з релігійним світоглядом; 2) мистецтво слова, зокрема література, поступово ставало самостійною галуззю творчості; 3) все виразніше виявлялися світські й естетичні функції літератури, вироблялися нові форми і способи художньо-словесного зображення; 4) головна увага письменників зосереджувалася на людині, а також її зв’язку з Богом, утверджувалися нові жанри художньої літератури, що розвивалися під впливом соціально-економічних і культурно-освітніх умов.

Феномен українського літературного бароко пов’язаний з іменами К. Транквіліона-Ставровецького, І. Гізеля, Л. Барановича, І. Галятовського, Г. Сковороди та інших видатних письменників і філософів.

Розквіт жанру історично-мемуарної прози припадає на другу половину XVII – першу половину XVIII ст. Найціннішою пам’яткою тут є так званий «Густинський літопис» (переписаний 1670 р. у Густинському монастирі на Полтавщині), в якому викладено історію України від Київської Русі до кінця XVI століття.

Серед історичних творів XVIII ст. особливо вирізняються три фундаментальні козацькі літописи – «Літопис Самовидця», Г. Грабянки та С. Величка.

У 1674 р. у Києві вийшов друком «Синопсис, або стислий опис від різних літописців про початок слов’яно-руського народу». Це був перший систематизований підручник із вітчизняної історії, яку було введено до шкільних програм як самостійний предмет. «Синопсис» орієнтувався на московську монархічну концепцію державного устрою.

Важливий внесок в історію всієї духовної культури українського народу та її барокової літературно-філософської традиції зробив, зокрема, Григорій Савич Сковорода (1722–1794 pp.) – видатний український філософ, мислитель, гуманіст, просвітитель, письменник, лінгвіст, педагог, музикант. Талант Г. Сковороди як поета широко розвивався у віршованих творах, кращі з яких об’єднані у збірці «Сад божественних песней».

Творчість Г. Сковороди мала великий вплив на нову українську літературу, яку започаткував Іван Котляревський (1769–1838 pp.).

 

5. Значний розвиток отримало музичне мистецтво. Вже у XVI ст. в Україні широко використовувалися ноти. Нотну грамоту вивчали студенти колегіумів, а у ХУПІ ст. музичною столицею Лівобережжя став Глухів. Тут була відкрита музична школа, де вивчали вокал, гру на скрипці, флейті, гуслях, арфі. Більшість випускни­ків потрапляла за традицією до Москви і Петербурга. 

            Друга половина XVII–XVIII ст. – один із найплідніших періодів в історії української музики. У цей час значного розвитку набув музичний фольклор, і на середину XVIII ст. сформувався його основний класичний фонд, що є великим надбанням українського народу.

У другій половині XVII ст. виникли своєрідні професійні цехи музикантів. Об’єднані в цехи музиканти обслуговували різноманітні урочисті церемонії, військові походи, панські розваги, їхній репертуар складався з військових маршів, народної танцювальної та інструментальної музики.

Мелодії кантів – багатоголосих пісенних творів – слугували джерелом для розвитку культової музики. Особливо відчутним був їх вплив на хоровий жанр – партесний концерт.

У цей період працюють видатні українські композитори М. Дилецький, М. Березовський, Д. Бортнянський,  А. Ведель.

У другій половині XVII – XVIII ст. подальшого розвитку набув ляльковий театр-вертеп. Вертепні вистави зазвичай супроводжували торги, ярмарки, свята. Популяризації театру-вертепу в народі сприяли мандрівні дяки – студенти Києво-Могилянської академії.

Подальший розвиток сценічного мистецтва привів до виникнення нової форми народного театру, в якому ярмаркові вистави переносилися до своєрідної конструкції приміщення-балагана.

У XVIII ст. поряд із вертепом і шкільною драмою з’являються нові види та форми українського сценічного мистецтва, з-поміж яких провідне місце належало театру. 

Значної популярності досягли драми та інтермедії (короткі одноактні вистави), які виконувалися між частинами шкільної драми.

На зразок театру російського дворянства у XVIII ст. українські магнати створили кріпацький театр. Першим постійним театром став Харківський, заснований у 1798 р. У його репертуарі були Д. Фонвізін, Вольтер та ін. Подібні професійні трупи виникли і в інших містах.

Українська культура XVII–XVIII ст. – це одна з найважливіших епох національної історії. Вона відзначається взаємодією середньовічної спадщини, барокової освіченості та елементів передпросвітницької ідеології та просвітництва. Під впливом козацтва, його визвольного руху в Україні в XVII ст. зароджується українське козацьке бароко, що найбільше виявилося в архітектурі, літературі та живопису. Визначними його рисами були використання традицій народного мистецтва та широка демократизація сюжетів. У цей період в українських землях з'явилися нові міста, значного розвитку набули освіта, друкарство, зародилася професійна музика, популярністю користувався шкільний театр, а мистецтво та архітектура українського бароко не поступалися європейським зразкам.

 

 

Список рекомендованої літератури 

 

Основна

1. Історія світової та української культури : підручник / В. А. Греченко, І. В. Чорний, В. А. Кушнерук, В. А. Режко. – К., 2005.
2. Історія української культури / за заг. ред.  І. Крип’якевича. – К., 1994.
3. Кордон М. В. Українська та зарубіжна культура : курс лекцій / М. В. Кордон. –   К., 2002.
4. Культурологія: українська та зарубіжна культура : навч. посіб. / М. М. Закович, І. А. Зязюн, О. М. Семашко         та ін. – К., 2007.
5. Лекції з історії світової та вітчизняної культури : навч. посібник. /за ред. А. Яртися та В. Мельника. – Львів,  2005.
6. Попович М. В. Нарис історії культури України / М. В. Попович. – К., 2001.
7. Українська культура: історія і сучасність : навч. посіб. / за ред. С. О. Черепанової. – Львів, 1994.
8. Шейко В. М. Історія української культури : навч. посіб. / В. М. Шейко, В. Я. Білоцерківський. – К., 2010.

 

Додаткова

9. Білецький П. О. Нариси з історії українського мистецтва. Українське мистецтво другої половини XVII–XVIII ст. / П. О. Білецький. – К., 1981.
10.  Грушевський М. С. Культурно-національний рух на Україні в ХVI – ХVII ст. / М. С. Грушевський. – К., 1993.
11.  Грушевський М. С. Ілюстрована історія України / М. С. Грушевський. – К., 1992.
12.  Грушевський М. С. Історія української літератури :         в 6 т. / М. С. Грушевський. – К., 1993. – Т. 4–5.
13.  Замлинський В. Історія України в особах ІХ–ХVIIІ ст. / В. Замлинський, І. Войцеховська, В. Галаган. – К., 1993.
14.  Іванов В. Співацька освіта в Україні Х – ХVIII ст. / В. Іванов. – К., 1982.
15.  Ісаєвич Я. Д. Братства та їх роль у розвитку української культури XVI–XVIII ст. / Я. Д. Ісаєвич. – К., 1966.
16.  Історія української архітектури / ред. В. І. Тимофієнко. – К., 2003.
17.  Історія української культури : у 5 т. Т. 2. Українська культура XIII – першої половини XVII століть. – К., 2001. 
18.  Історія української культури : зб. матеріалів і документів / упоряд. Б. І. Білик та ін. – К., 2000.
19.  Історія української літератури : в 6 т. / упоряд. В. В. Яременко;  прим. С. К. Росовецького. – К., 1993.
20.  Історія української музики : у 6 т. – К., 1990.
21.  Крвавич Д. П. Українське мистецтво : навч. посіб. / Д. П. Крвавич, В. А. Овсійчук, С. О. Черепанова. – Львів, 2005.
22.  Литвинов В. Ренесансний гуманізм в Україні. Ідеї гуманізму епохи Відродження в українській філософії XV – почату XVІI ст. / В. Литвинов.  – К., 2000.
23.  Макаров А. Світло українського бароко / А. Макаров. – К., 1994.
24.  Овсійчук В. А. Майстри українського бароко. Жовківський художній осередок / В. А. Овсійчук. – К., 1991.
25.  Овсійчук В. А. Українське мистецтво XVI – перш. пол. XVII ст. Гуманістичні та визвольні ідеї / В. А. Овсійчук. – К., 1985.
26.  Огієнко І. Українська культура: коротка історія культурного життя українського народу / І. Огієнко. – К., 1992.
27.  Огородник І. В. Українська філософія в іменах / І. В. Огородник, М. Ю. Русин. – К., 1997.
28.  Розвиток народної освіти і педагогічної думки на Україні (Х – поч.  ХХ ст.) : нариси. – К., 1991.
29.  Українське бароко та європейський контекст. Архітектура, образотворче мистецтво, театр і музика. – К., 1991.
30.  Українські гуманісти епохи Відродження : антологія :     у 2  т. – К., 1995.
31.  Філософія Відродження на Україні / відп. ред. М. В. Кашуба. – К., 1990. 
32.  Чижевський Д. І. Українське літературне бароко / Д. І.  Чижевський. – К., 2003.
33.  Шевчук В. Козацька держава / В. Шевчук. – К., 1996.
34.  Шевчук В. Муза Роксоланська: Українська література XVI – XVIII століть : у 2 кн.  Кн. 1. Ренесанс. Раннє бароко / В. Шевчук. – К., 2004.  
35. Шевчук В. Муза Роксоланська: Українська література XVI–XVIII століть : у 2 кн. Кн. 2.  Розвинене бароко. Пізнє бароко. / В. Шевчук. – К., 2005. 
36.  Шелест В. Думи – козацький епос // Київська старовина. – 1993. – № 6.
37.  Шреєр-Ткаченко О. Я. Історія української музики / О. Я. Шреєр-Ткаченко. – К., 1980.
38.  Яворницький Д. І. Історія запорозьких козаків : у 3 т. / Д. І. Яворницький. – К., 1990.
39.  Апанович О. Культура козацтва. Деякі аспекти розвитку культури Запорізької Січі  / О. Апанович. Укр. культура. – 1991. – № 1.
40.  Багалій Д. І.   Український   мандрівний    філософ

Г. Сковорода / Д. І. Багалій.  – К., 1992.

41.  Білецький П. О. Нариси з історії українського мистецтва. Українське мистецтво другої половини XVII–XVIII ст. /  П. О. Білецький. – К., 1988.

 

 

 

Лекція 7

Українська культура кінця ХVІII – початку  ХХ ст.

 

План

1. Сутність національно-культурного відродження в Україні.
2. Тенденції розвитку освіти, науки, літератури та мистецтва.
3.  Розвиток театрального і музичного мистецтва.               

 

 Основні поняття і терміни теми: національно-культурне відродження, романтизм, історіографія, народна творчість, нова українська література, нова літературна мова, народництво. Валуєвський циркуляр, Емський указ, громади, «Просвіти», класицизм, реалізм.

 

1. Наступний період розвитку української культури – це українське національно-культурне відродження (кінець XVIII – початок ХХ ст. ).

  До цього часу завершилася ліквідація української державності. Наприкінці XVIII ст. етнічна й істо­рична територія України залишалася розділеною між Австрійською та Російською імперіями. В обох імперіях розгалужений бюрократичний апарат повністю контролював усі сторони життя суспільства.  

Слід зазначити, що становище української культури на західноукраїнських землях, що входили до складу Австрійської імперії, порівняно з культурою Підросійської України було кращим.

Перш за все така ситуація пояснюється більш демократичним устроєм цієї імперії. З метою приглушення національно-визвольного руху народів, які входили до складу Австрійської імперії, її влада йшла на певні політичні, соціальні і культурні поступки підвладним народам, у тому числі й українському. Західноєвропейська революція 1848 р., що захопила й Австрію, посилила цей процес.

Цим широко користувалися українці, які почали створювати політичні й культурні організації. Однією з них була заснована ще в 1833 р. у Львові студентами Львівської семінарії Маркіяном Шашкевичем, Іваном Вагилевичем і Яковом Головацьким перша в українській історії національно-культурна організація «Руська трійця».

Гуртківці зобов’язувалися утверджувати права рідної мови, робити все для воскресіння української нації. Вищим досягненням гуртка стала поява в 1837 p. альманаху «Русалка Дністровая».

Після революції 1848 р. в Австрійській імперії нерівність української мови було формально усунено. У Львівському університеті відкрили кафедру української мови і літератури.

Отже, культура Західної України в Х1Х – на початку ХХ ст. досягла значних висот, хоча і знаходилася в лещатах Австрійської, а пізніше Австро-Угорської імперії. Причини цьому: порівняно демократичний устрій цієї імперії та безпосередній вплив західноєвропейської культури. Західноукраїнська культура живила своїми культурними потоками всю українську культуру.

Тож справедливим є визначення, що західноукраїнські землі стали своєрідним П’ємонтом українського національного і культурного відродження (П’ємонт – це північна область Італії, де був започаткований національно-визвольний і національно-культурний рух італійців). Таке значення Західної України збереглося і в подальшій українській історії.

Зовсім іншою була культурна ситуація в Російській імперії. Імперська правляча верхівка ретельно стежили за тим, щоб не розвивалися будь-які елементи української культури. Як наслідок, у липні 1863 р. міністр внутрішніх справ Росії П. Валуєв видав таємний циркуляр про заборону українських наукових, релігійних і особливо педагогічних публікацій. Навчання українською мовою визначалося ним як політична пропаганда. Друкувати «малоросійським наречием» дозволялося лише художні твори.

Розвиток національних тенденцій, зростання громадсько-політичної активності українського суспільства під впливом Південно-Західного відділу Російського географічного товариства, що став серйозною науковою організацією в справах українознавства (створене в 1873 р. у Києві), зумовило Ємський указ, який підписав 18 травня 1876 р. Олександр II. Він забороняв ввозити на територію Російської імперії з-за кордону українські книги, українською мовою видавати оригінальні твори і робити переклади з іноземних мов, тексти для нот, театральні вистави і публічні читання. Місцевій адміністрації було наказано суворо стежити, щоб у початкових школах не велося викладання українською мовою, щоб із бібліотек було вилучено україномовні книги. З усіх російськомовних текстів цензори викреслювали слово «Україна», змінюючи його на «Малоросія». Практично вся освіта ставала російськомовною. 

У важкому стані знаходилася освітянська справа, яка закладала фундамент культури народу. Початкову освіту майже нанівець звело закріпачення селян, які вже не могли навчати своїх дітей грамоті. Реформи Олександра П у сфері освіти по суті не покращили шкільництво, формально замінивши всі типи шкіл (церковно-парафіяльні, повітові) на загальностанові – «початкові народні училища». У них мова навчання залишалася російська. Недостатня кількість шкіл, тяжкий матеріальний стан родин селян і робітників не давали змоги більшості їхніх дітей здобути освіту.

Отже, на рубежі XVIII–XIX ст. у розвитку української культури склалася кризова, критична ситуація. Власне, стояло питання про саме її існування. 

У XIX ст. в Україні поступово складається новий соціальний шар суспільства – національна інтелігенція. Поява в її особі культурної еліти і збереження національних культурних традицій в народному середовищі зробили реальним українське культурне відродження.

 Українське національне відродження базувалося на попередніх здобутках ук­раїнського народу, зокрема, традиціях національної державності, матеріальній та духовній культурі. Соціальним під­ґрунтям для потенційного відродження було українське село, яке зберігало го­ловну його цінність – рідну мову. Вихо­дячи з цього, стартові умови для відро­дження були кращими в Наддніпрян­щині, оскільки тут ще збереглися традиції недавнього державно-автоном­ного устрою, політичних прав, залишки козацтва (вільного козацького стану, якого не торкнулося закріпачення) та козацького суду, а найголовніше – тут хоча б частково збереглася власна про­відна верства – колишня козацька стар­шина, щоправда, переведена у дворянство.

  Процес українського національно-культурного відродження історики, як правило, поді­ляють на три етапи:

            1) період збирання спадщини чи академічний етап (кінець XVIII – 40-ві роки XIX ст.);

            2) українофільський, або культурницький етап (40-ві роки XIX ст. – кінець XIX ст.);

            3) політичний етап (з кінця XIX ст.).

           

 Академічний, або антикварний етап, у ході якого відбувалося нагро­мадження знань про минуле і сучасне народу, його історію і фоль­клор, звичаї, мову і т. п. Цим займалися в основному представни­ки освіченої верхівки, необов’язково даної народності.  На основі нагромаджених відомостей створювався пронизаний героїко-патріотичними уяв­леннями образ нації, що надихав нові покоління на боротьбу за її утвердження в сім’ї розвинених народів, кодифікувалася літератур­на мова, провадилися наукові народно-краєзнавчі студії і т. д.

 З виданням «Енеїди» (1798 р.) усьому світу предстали багатство і мелодійність, виразність і колоритність української мови, її здатність до чіткого і яскравого вираження думок не лише в розмові, а й на письмі. З виходом «Енеїди» І. Котляревського традиційно-умовно по­в’язують початок українського відро­дження.

У цей період у середовищі освіченого українського дворянства пробудився інтерес до історичного минулого народу, його побуту, звичаїв і обрядів, мистецьких здобутків. Найбільш визначним твором цього періоду стала «Історія русів» невідомого автора. Вона пронизана тезою, що правонаступницею Київської Русі є не Росія, а Україна.

На Лівобережжі з ініціативи старшини виник широкий рух за вивчення історії козацької України. Розпочалося збирання історичних матеріалів – літописів, хронік, грамот, інших державних документів, їх осмислення через призму національних почуттів. Поступово формувалася українська національна ідея. З-поміж ентузіастів збирання історичної спадщини вирізнялися О. Безбородько, В. Рубан, М. Туманський, О. Мартос та ін. На основі опрацьованих матеріалів і документів з’явилися загальні праці з історії України, зокрема «Історія Малої Росії» (ч. 1, 1822 р.) Д. Бантиша-Каменського. Ф. Туманський зібрав та опублікував деякі документи до історії козаччини і видав «Літопис» Г. Граб’янки. Йому приписується авторство праці «Землеописание о Малыя России», де вперше давався короткий опис географії гетьманської України.

Історичні дослідження привернули увагу освічених верств українського дворянства до життя народу, його побуту, звичаїв, традицій, обрядів. Саме цим пояснюється поява у Петербурзі «Опису весільних українських простонародних обрядів» (1777 р.) Г. Калиновського, який започаткував українську етнографію.

У 1798 р. побачила світ книга Якова Марковича (1776–1804) «Записки про Малоросію, її жителів та виробництва». Вона відіграла роль своєрідної малої енциклопедії природи, історії, народної поезії і мови України.

Дослідження в сфері української фольклористики пов’язані з ім’ям М. Цертелєва, який 1819 р. видав збірку «Опыт собрания старинных малороссийских песней», де вперше надруковані українські думи. Згодом були опубліковані три збірки народних пісень М. Максимовича, в майбутньому першого ректора Київського університету, видатного дослідника української історії, словесності та фольклору: «Малоросійські пісні» (1827 р.) та «Українські народні пісні» (1834 р.) видані в Москві, а «Збірник українських пісень» – у Києві (1849 p.). 

До цього періоду відносять також появу «Грамматики малорусского наречия» (1818 p.) Олексія Павловського. Вона започаткувала дослідження у сфері українського мовознавства і стала, по суті, першою друкованою граматикою живої української мови.

            Отже, впродовж першої, так званої академічної чи антикварної стадії національного Відродження відбувається станов­лення української літературної мови, наукового українознавства, закладаються основи національної самосвідомості. У цей період зріс інтерес до української мови, історії. Поступово обґрунтовувалася ідея самобутності історії України, що сприяло формуванню національної самосвідомості українців.                

  Культурницький етап, під час якого національна інтелігенція вела боротьбу за утвердження національної мови в усіх сферах життя суспільства, зокрема, у системі освіти, науки; виникали національні преса і книговидавництво; утворювалися організаційні форми культурно-національного руху, до якого залучалися представники усіх соціальних верств, нарешті, проголошувалися програми по­дальшого розвитку нації. Погляди діячів національного відрод­ження тепер спрямовували не лише до минулого, а й до майбутньо­го (такою самою мірою величного, як і уявного).

            Початок другої стадії національного Відродження (40-ві роки XIX ст.) знаменують собою, зокрема, творчість Т. Шевченка, утво­рення першої таємної української організації – Кирило-Мефодіївського братства, а також революційні події 1848 р. у Гали­чині. Зміст цієї стадії визначають в першу чергу подальший розви­ток української національної культури, закладення організаційних основ українського національно-культурного руху у вигляді наукових, просвітницьких чи літературних об’єднань інтелігенції, фор­мулювання програм національного розвитку.

Видатною постаттю цього періоду був Тарас Шевченко, якого вважають основоположником критичного реалізму в українській літературі.

В умовах тотального тиску влади представники національної духовної еліти розгорнули широкий просвітницький рух. Поштовхом до нової хвилі просвітництва в Україні стало заснування в Петербурзі журналу «Основа», який видавався у 1861–1862 рр. (упродовж 22 місяців) не лише російською, а й українською мовою. На його сторінках друкувались етнографічні, фольклорні, літературно-художні та критичні праці В. Білозерського, П. Куліша, М. Костомарова, М. Максимовича. Там само, в Петербурзі, коштом В. Тарновського та Г. Галагана відкрилася друкарня, де видавались українські твори Г. Квітки-Основ’яненка, І. Котляревського, Т. Шевченка, П. Куліша, вперше друкувалися твори Марка Вовчка. Саме в «Основі» М. Костомаров видав ряд статей, присвячених основним проблемам українського світогляду. 

У народному середовищі будителями національної свідомості стала молода генерація українських інтелектуалів – студенти Київського університе­ту св. Володимира: В. Антонович, П. Житецький, П. Чубинський, Т. Рильський та інші, які утворили кістяк першої громадсько-просвітницької організації «Київська Громада» (1859–1863 рр.). Згодом вона стала основним культурно-просвітницьким осередком, що згуртував навколо себе прогресивну інтелігенцію Києва.

Натхненна прикладом киян, інтелігенція Полтави, Харкова, Чернігова, Одеси створила свої «Громади», яких усього в Україні було близько 100. Усіх членів «Громад» об’єднувала національна ідея, що розвивалася на демократичному ґрунті: віра в можливість досягнення національного само­визначення, любов до України, повага до українського народу, гордість за надбання духовної та матеріальної культури.

Доробком «громадівців» було й створення недільних шкіл із українською мовою навчання, видання для них підручників рідною мовою, збирання та публікування фольклору, вивчення та пропаганда історії та етнографії України, складання українсько-російського словника.

У цей період  було вперше опубліковано вірш  П. Чубинського «Ще не вмерла Україна» з нотами українського композитора М. Вербицького. Вірш-гімн став могутнім чинником утвердження національної свідомості в масах, становлення української нації.

 Отже, на другому етапі народна мова як обов’язкова поступово вводиться до народних шкіл, а згодом і – до вищих навчальних закладів. Національна мова використовується в наукових дослідженнях, застосовується у політиці, громадському житті, побуті. Вона стає літературною мовою. На цьому етапі відродження також поступово формується національна свідомість.

  Нарешті, третій етап розвитку українського національного Відродження, що характеризується його переходом у політичну стадію, починається в кінці XIX – на початку XX ст. і завер­шується формально з утворенням власної державності. Політичний етап відзначений утворенням національних політич­них організацій, партій, об’єднань, метою яких стало здобуття політичної автономії чи незалежності.

            У ході його відбуваються розширення соціальної бази і географії національного руху, утворення політичних партій, рухів, об’єднань, формулюван­ня вимог політичного суверенітету.

На суспільно-політичній арені України у цей період з’являється плеяда видатних політичних і культурних діячів України, провідне місце серед яких посідають І. Франко, М. Грушевський, Ю. Бачинський, М. Міхновський та ін. Їхня творчість і суспільно-політична діяльність пронизана українською національною ідеєю.

Модерністський період національно-культурного відродження характерний плідним розвитком науки, літератури, драматургії, преси і публіцистики на землях Західної України, а на Сході України – копіткою і наполегливою виховною працею українського театру, який став виразником національних настроїв і почуттів народу України. 

Отже, внутрішня сутність національно-культурного відродження в Україні на різних етапах його еволюції визначалася змістом української національної ідеї, сформульованої представниками національної еліти, що вийшла із середовища українського дворянства, письменників, діячів науки і культури, суспільно-політичних діячів України. У ній відображені віковічні прагнення українського народу до свободи, національної незалежності, державного суверенітету.

 

2. Освіта та наука. Важливим чинником, що започаткував наприкінці XVIII ст. процес національного відродження України, було заснування в 1805 р. на землях східної України університету в Харкові, створеного за приватною ініціативою на кошти харківської громадськості. В його заснуванні важлива роль належить відомому громадському і культурному діячеві Василю Каразіну (1773–1842 pp.), ім’я якого слід згадати разом із іменами Г. Сковороди, В. Капніста, Г. Полетики, І. Котляревського, Г. Квітки-Основ’яненка.

У 1834 р. в Києві було засновано Університет святого Володимира на базі закритого Крем’янецького ліцею. 

Першим ректором став Михайло Максимович. Київський університет став одним із головних осе­редків українського руху.

Третім університетом в Україні був Новоросійський (в Одесі), заснований 1865 р. на базі Рішельєвського ліцею. 

Плідно розвивалися наукові знання. Значний внесок у розвиток хімічної науки в Україні був зроблений В. Каразіним, М. Бекетовим та ін. Значний внесок у розвиток фізики та електротехніки зробив професор Віденського та Празького університетів і празької політехніки Іван Пулюй. Вважають, що він одночасно або й до Рентгена відкрив ефект «рентгенівських променів». Разом із П. Кулішем він зробив перший переклад Біблії українською мовою.

Наприкінці ХІХ ст. в Україні почали провадитися систематичні мікробіологічні дослідження. У 1886 р. І. Мечников разом із Я. Бардахом та М. Гамалія створили в Одесі першу в Україні й Росії і другу у світі після Пастерівського інституту в Парижі бактеріологічну станцію – сьогодні Одеський науково-дослідний інститут вірусології й епідеміології ім. І. І. Мечникова. Через якийсь час такі ж станції були створені у Харкові та Києві (сьогодні Київський науково-дослідний інститут епідеміології, мікробіології і паразитології та Харківський науково-дослідний інститут мікробіології, вакцинації і сироватки). На початку ХХ ст. у Катеринославі був створений санітарно-бактеріологічний інститут (сьогодні Дніпропетровський науково-дослідний інститут гастроентерології).

Ці інститути досліджували інфекційні хвороби людини і тварин, створювали медичні сироватки – вакцини. Дослідники (Д. Заболотний, А. Карпинський, В. Бардах) вивчали мікробіологічні процеси, що відбувалися в земному ґрунті, воді, повітрі. Був зроблений значний внесок у розвиток теорії і практики боротьби з інфекційними захворюваннями.

Розвиток фізіології в Україні зв’язаний з ім’ям російського натураліста І. Сєченова, що якийсь час працював в Одеському університеті та Маріїнській гімназії. З Україною зв’язана чимала частина життя анатома і хірурга М. Пирогова.

Загальне визнання дістали праці та діяльність ви­датних учених у галузі медицини – хірурга М. Трінклера, офтальмолога Л. Гіршмана.

Слід назвати геніального українського винахідника М. Кибальчича, який вже в ті часи запропонував ідею літального апарата (ракети) для польоту в космос (його іменем уже в ХХ ст. названо кратер на Місяці).

Значного розвитку у ХІХ ст. в Україні набули гуманітарні науки – історія України, етнографія, археологія, мовознавство, фольклористика й ін. Всесвітньо відомі імена українських істориків М. Грушевського, М. Костомарова, Д. Яворницького; археологів В. Хвойко, М. Веселовського, етнографа Ф. Вовка, сходознавця А. Кримського, мовознавців А. Потебні, М. Сумцова та ін.

Література. Формування нової літератури в Україні проходило в умовах посилення національного і соціального гноблення. Страждаючи від репресій царського режиму, українська література продовжувала розвиватися в дусі демократичних традицій попередніх сторіч. Створення нової української літератури було тісно пов’язано з національно-визвольним рухом і боротьбою за реалізм і народність.

Нова доба в історії українського письменства починається у 1798 р., коли були опубліковані перші частини  поеми Івана Котляревського «Енеїда» – першого твору, написаного народною мовою. 

Основоположником української художньої прози став Григорій Квітка-Основ’яненко (1778–1843 рр.). Зокрема, великою популярністю користувалася його повість «Конотопська відьма», пронизана народними віруваннями й переказами. Г. Квітка-Основ’яненко перервав традицію використання української мови тільки в комічних жанрах.

Переломною в становленні української літературної мови і суспільному визнанні української літератури є творчість Тараса Шевченка (1814–1861 рр.). Вихід у світ у Петербурзі в 1840 р. його «Кобзаря» стало знаменною подією в українському культурному житті. Особистість і творчість Шевченка – символ всієї української культури.

Справу Тараса Шевченка продовжив поет, прозаїк, перекладач, журналіст, історик, мовознавець Пантелеймон Куліш. Найвідомішим став його роман «Чорна рада». У ній займає центральне місце правдиве відображення визвольної війни українського народу проти польського панування.

До української культури належить Микола Гоголь, козацько-старшинського походження, писав російською мовою, найвизначніший представник «української школи» в російській літературі. Автор творів «Вечера на хуторе близ Диканьки», «Тарас Бульба», «Миргород», «Ревизор», «Мертвые души», матеріали до українського словника тощо.

В українській прозі реалістичний напрямок розвивала Марко Вовчок (Марія Віленська). Послідовно реалізм проявився у творчості таких видатних письменників, як Іван Нечуй-Левицький, Панас Мирний (Рудченко).

Українську класичну сатиричну поезію увінчали твори знаменитого українського байкаря Леоніда Глібова  та сатиричні вірші (так звані співомовки) Степана Руданського.

У своїх повістях, віршах Іван Франко описував життя селян, робітників, інтелігенції Галичини, що знаходилася під владою Австро-Угорської імперії. Він написав також багато публіцистичних і літературно-критичних статей українською, польською і німецькою мовами. Його драма «Украдене щастя» і досі йде на сценах театрів України, на її основі було знято декілька кінофільмів.

Чудовою поетесою і письменницею була Леся Українка. У своїх поетичних працях вона розглядала важливі філософсько-історичні та естетичні проблеми.

Українське село напередодні й у період революції 1905–1907 рр. показали у своїх творах М. Коцюбинський, В. Винниченко, В. Стефаник та ін. Багато хто з цих письменників перекладав українською мовою художні твори світової літератури.

Романтизм і символізм присутні у творчості поета-емігранта Олександра Олеся (Олександр Кандиба, 1878–1944). Представником української емігрантської літератури був і Богдан Лепкий, на поетичному доробку якого позначилися впливи декадентської західноєвропейської поезії. Його перу належить також кілька романів (серед них «Мазепа»).

У творчості видатного українського літератора Михайла Коцюбинського досягнення реалізму, поєднані з новими імпресіоністичними засобами, розвинулися у жанр соціально-психологічних новел.

 Мистецтво. ХІХ – початок ХХ ст. стали плідними в українському образотворчому мистецтві. Заслуга становлення українського реалістичного малярства належить Тарасу Шевченку. Традиції класицизму, засвоєні ним у Петербурзькій академії мистецтв, поступово витісняються реалізмом. У своїх роботах він перший відтворює побут українського селянства («Циганка-ворожка», «Катерина», «Селянська родина» та ін.).

Проте головну увагу художник приділяв портретному жанру. Він написав близько 130 портретів. Серед них найціннішими, безперечно, є його автопортрети. Значну майстерність проявив митець у художній графіці. В 1860 р. за знамениту серію «Живописна Україна» він отримав звання академіка гравюри Петербурзької академії мистецтв.

Великий вплив на творчість українських художників мала діяльність російського Товариства пересувних виставок, членами якого стало багато українських митців (І. Репін, М. Ге, О. Литовченко, М. Ярошенко та ін.). Виставки їхніх картин у другій половині ХІХ ст. щорічно демонструвалися в багатьох містах України, привертаючи пильну увагу громадськості. Вони мали великий естетичний та політичний вплив на сучасників.

В образотворчому мистецтві України утверджується реалістичний напрям, що найяскравіше виявилося у жанрі пейзажу. З-поміж українських пейзажистів вирізняються В. Орловський, С. Світославський, П. Левченко. Найвідомішим був художник С. Васильківський, якому вдалося майстерно поєднати здобутки реалізму з українською національною традицією і на цій основі передати неповторну красу природи рідного краю. Його пейзажі «Козача левада» (1893 p.), «Дніпровські плавні» (1896 p.), «По Донцю» (1901 р.) – справжні шедеври мистецтва.

Поетичні українські пейзажі малювали А. Куїнджі («Місячна ніч на Дніпрі», 1880 р.), І. Айвазовський. Останній жив у Криму, в Феодосії і широко відомий як автор картин на морську тематику. 

Одним із видатних українських живописців початку ХХ ст. був Олександр Мурашко, що став відомим завдяки своїй історичній картині «Похорон кошового» (1900 р.), а також психологічно точним портретам. Він першим із українських художників став виставлятися за рубежем (виставки в Парижі, Мюнхені, Амстердамі, Венеції, Берліні). Його картини експонуються і сьогодні в музеях і приватних зібраннях Амстердама, Женеви, Нью-Йорка. Під впливом подорожей за кордон О. Мурашко позбувся реалістичної манери передвижників, властивої першому періоду творчості, і на початку 1910-х років стає на шлях імпресіоністичного зображення світу. Імпресіонізм (від фр. враження) – напрям у мистецтві останньої третини ХІХ – початку ХХ ст., представники якого надавали першочергового значення показу унікальності моменту, неповторній миттєвості в буденних, звичайних речах.  Відповідно до цього сюжетність відійшла на другий план, натомість найбільшу увагу він звертає на колористичне вирішення теми. 

До імпресіоністів належала і молода талановита українська художниця Марія Башкірцева, яка жила в Італії та Франції. До імпресіонізму починають схилятися І. Похитонов, К. Бокшай, А. Куїнджі та учень Репіна Ф. Красицький, відомий історичною композицією «Гість з Запорожжя».

Помітними постатями серед західноукраїнських живописців кінця XIX – початку XX століття були О. Новаківський, І. Труш, О. Кульчицька, брати Федір і Василь Кричевські. У 1905 р. була організована Всеукраїнська мистецька виставка, що продемонструвала духовну єдність західноукраїнських і наддніпрянських митців.

Початок XX ст. представлений видатними художниками, які плідно працювали в галузі модерністського живопису та скульптури – Казимир Малевич, футуристи брати Бурлюки та Кричевські. Експресіоністичний напрям у галузі живопису розвивали талановиті українські художники світового рівня Олександр Богомазов (малюнок «Львівська вулиця у Києві», 1914 p.), Георгій Нарбут («Алегорія на зруйнування Рейнського собору», 1914 p.). Помітною постаттю серед західноукраїнських живописців кінця XIX – початку XX століття був Олекса Новаківський.

Архітектура. В архітектурі в XIX ст. на зміну пишноті й розкутості українського бароко прийшов стриманий, академічний стиль класицизму. За будівництвом міст наглядали спеціальні комісії і комітети. Громадські споруди будувалися з урахуванням їх призначення – головною метою архітектора стало не створення зовнішньої привабливості, а внутрішній комфорт (висока стеля, вентиляція, освітлення).

Перехід від бароко до класицизму відбився і на плануванні міст. Обов’язково виділяється адміністративний центр із площею, на якій розміщувалися помпезні будівлі урядових установ, квартали були прямокутними, композиції ансамблів, окремих архітектурних комплексів, палацово-паркового ландшафту мали відкритий характер.

У цей час активно забудовуються нові міста на півдні України і в Криму – Маріуполь, Олександрівськ (Запоріжжя), Катеринослав (Дніпропетровськ), Миколаїв, Одеса.

В Одесі  в 1809 р. було споруджено оперний театр.

Одночасно відбувалася реконструкція старих міст Слобожанщини і Подніпров’я.

Архітектурний стиль Києва визначався відомим архітектором А. Меленським. За його проектом споруджені пам’ятник на Честь повернення Києву Магдебурзького права, церква на Аскольдовій могилі, ансамбль Контрактової площі на Подолі, який постраждав від пожежі 1812 р. У 1837–1843 рр. за проектом В. Беретті побудована будівля Київського університету.

Упорядковуються такі міста, як Харків, Полтава. Спорудження в Полтаві монумента на честь Полтавської перемоги  і Успенського собору в Харкові (В. Васильєв, закінчив А. Тон) увічнили пам’ять про спільну боротьбу російського й українського народу проти іноземних загарбників.

У другій половині XIX ст. стильова єдність класицизму руйнується. Складна епоха утвердження капіталізму відбилася і в архітектурі: з’являються нові матеріали, нові замовники. Складається напрям, який отримав назву «еклектика» (змішування).

У київських фасадах того часу можна побачити і готику, і Ренесанс, і романський стиль, багато будівель в «цегельному стилі» (головна прикраса – нештукатурена цегельна кладка). Пошук все більшої різноманітності викликав інтерес і до візантійсько-російських традицій. Вони чітко простежуються у будові найбільшого у Києві кафедрального Володимирського собору, який споруджувався понад 20 років (1862–1886 рр.) за проектами І. Штрома, П. Спарро, А. Беретті. Участь у розписах собору В. Васнецова, М. Врубеля зробило собор видатним явищем у монументальному образотворчому мистецтві.

   В архітектурі на початку XX ст. поширився стиль модерн (із фран. moderne – новітній, сучасний). Одна з кращих споруд, збудованих у цьому стилі, Бессарабський критий ринок у Києві (1910 р., архітектор Г. Гай).

У стилі українського модерну споруджено будинок Полтавського земства (архітектор В. Кричевський, сучасний краєзнавчий музей). Помітний слід в українській архітектурі початку XX ст. залишив В. Городецький (уславлений «Будинок з химерами» – 1903 pp. – будинок сучасного українського мистецтва).

Майстерність і талант українського народу виявилися у створенні палацово-паркових ансамблів. Їх автори, як правило, нам невідомі. Народні майстри створили видатні шедеври архітектурного зодчества: палац Розумовського в Батурині в живописній місцевості над Сеймом, палац Галагана в Сокирницях на Чернігівщині, до якого прилягає лісопарк площею 600 десятин, парк «Олександрія» на березі Росі в Білій Церкві, знаменита «Софіївка» в Умані, де руками кріпаків, без використання якої-небудь, техніки були насипані гори, викопані ставки.

 

3. Театральне мистецтво. Важливим фактором прогресу української культури став театр. Він протидіяв русифікації, прищеплював любов до української мови, глибоку пошану до здобутків національної культури.

У 1818 р. Іван Котляревський очолив любительський  театр у Полтаві. На його сцені були вперше поставлені його п’єси «Наталка Полтавка», «Москаль – чарівник».

У Харківському театрі починає свою роботу Григорій Квітка-Основ’яненко, що пише для нього комедії «Сватання на Гончарівці», «Шельменко-денщик». Разом із п’єсою Т. Шевченко «Назар Стодоля» усі ці 5 п’єс увійшли до золотого фонду української драматургії і не сходять зі сцени до сьогодні.

Серед кращих акторів українсько-російських труп цього часу був кріпосний актор Михайло Щепкін (1788–1863 рр.). Його гру високо цінував Т. Шевченко. 

Заборона Ємським указом 1876 р. театральних постановок українською мовою негативно вплинула на подальший розвиток українського театрального мистецтва. Лише завдяки протестам української інтелігенції відновилося право на існування українського театру. Наслідком стало започаткування у Єлисаветграді 1882 р. першої професійної української трупи. Біля її витоків стояли видатні українські драматурги Михайло Старицький і Марко Кропивницький, останній до того ж був ще режисером і актором.  До провідної трупи ввійшли відомі зірки української сцени брати Тобілевичі (псевдоніми: Івана – Карпенко-Карий, Миколи – Садовський, Панаса – Саксаганський), М. Заньковецька, А. Затиркевич. Театр з великим успіхом виступав у Києві, Чернігові, Полтаві, Харкові, інших містах України. Слухачів кращих оперних сцен Європи й Америки вражали талантом співачки сестри  Ганна та Соломія Крушельницькі.

У 1916 р. було створено Молодий театр, керівником якого став Лесь Курбас (1887–1942 рр.). Він шукав нові форми сценічної дії, використовуючи досвід європейського модерністського театру, ставив п’єси давньогрецького драматурга Софокла, англійського автора Бернарда Шоу, російського письменника Леоніда Андрєєва, інсценізації поем Т. Шевченко «Ян Гус», «Гайдамаки», які сам і писав, п’єси Лесі Українки тощо.

У Галичині перший професійний театр був заснований в 1864 р. з ініціативи «Руської бесіди». Із перервами цей мистецький колектив проіснував більше півстоліття – до Першої світової війни. У репертуарі театру були п’єси як авторів із Східної України (І. Котляревського, Г. Квітки-Основ’яненка, Т. Шевченка, М. Кропивницького, М. Старицького, І. Карпенка-Карого), так і Західної України. В 1893 р. у Львові вперше поставлено видатний твір української класики – «Украдене щастя» І. Франка.

Музика. Народна й церковна музика стали основою для започаткування у ХІХ ст. світської професійної музичної культури. У 1863 р. першу українську оперу «Запорожець за Дунаєм» створив Семен Гулак-Артемовський. 

Основоположником української класичної музики по праву вважається талановитий український композитор, піаніст, диригент, педагог, музикознавець Микола Лисенко. Його яскрава й розмаїта спадщина представлена знаменитими операми «Наталка Полтавка», «Різдвяна ніч», «Утоплена», «Тарас Бульба», «Енеїда» та іншими творами, пройнятими духом народної пісні. В 1904 р. композитор відкрив у Києві музично-драматичну школу, в якій здобули освіту багато українських музикантів й акторів.

Початок ХХ ст. ознаменувався появою цілої плеяди талановитих композиторів. Серед них були Микола Леонтович, Яків Степовий, Кирило Стеценко  та ін.

Одним із перших композиторів-професіоналів у Галичині був Михайло Вербицький. У 1863 р. він написав музику на слова П. Чубинського «Ще не вмерла Україна», яка стала державним гімном України. Один із перших композиторів, що поклав на музику «Заповіт» Т. Шевченка.

Перший оперний театр в Україні було відкрито в Одесі в 1809 р. У Києві і Харкові оперні трупи виникли в 60–70 рр. ХІХ ст. Національна українська опера стала можливою тільки після народження українського професійного драматичного театру (1882 р.).

Український народ дав світовій музичній культурі таких широковідомих майстрів, як співачка Соломія Крушельницька (1873–1952 р.), композитор і диригент Олександр Кошиць (1875–1944 рр.), що виступали в Італії, Польщі, Франції, Америці та ін. країнах.

У розвиток музичного життя зробили внесок й церковні хори. Традиції української народної пісні зберегли співаки-кобзарі, серед яких найбільш талановитими були Остап Вересай (1803–1890 рр.), Гнат Гончаренко (1835 – близько 1917 рр.), Іван Кравченко-Крюковський (1820–1885 рр.), Терентій Пархоменко (1872–1910 рр.) та ін.

Значний внесок галичан і у розвиток музичного мистецтва. Перше українське музичне товариство було започатковане саме у Львові в 1838 р., у Чернівцях – у 1871 р. Першу в Україні консерваторію також було створено у Львові в 1880 р.

Плідну діяльність проводило Музичне товариство ім. Миколи Лисенка у Львові. Причому при останньому в 1905 р. організовано Вищий музичний інститут ім. Миколи Лисенка. У його створенні брав активну участь український композитор, музикознавець, фольклорист, педагог Станіслав Людкевич, який був його директором у 1910–1915 рр.

Українське мистецтво у ХІХ ст. розвивалося поряд з російським мистецтвом таким чином, що розділити їх важко. Але український народ зробив великий внесок у розвиток музики, живопису, архітектури та інших видів мистецтва цього часу. І цей внесок є спільним надбанням.

 

 

Список рекомендованої літератури 

 

Основна

1. Історія світової та української культури : підручник / В. А. Греченко, І. В. Чорний, В. А. Кушнерук, В. А. Режко. – К., 2005.
2. Історія української культури / за заг. ред. І. Крип’якевича. – К., 1994.
3. Кордон М. В. Українська та зарубіжна культура : курс лекцій / М. В. Кордон. –  К., 2002.
4. Культурологія: українська та зарубіжна культура : навч. посіб. / М. М. Закович, І. А. Зязюн, О. М. Семашко         та ін. – К., 2007.
5. Лекції з історії світової та вітчизняної культури : навч. посіб. /за ред. А. Яртися та В. Мельника. – Львів,  2005.
6. Попович М. В. Нарис історії культури України / М. В. Попович. – К., 2001.
7. Шейко В. М. Історія української культури : навч. посіб. / В. М. Шейко, В. Я. Білоцерківський. – К., 2010.

 

Додаткова

8. Білецький П. О. Нариси з історії українського мистецтва. Українське мистецтво другої половини XVII–XVIII ст. / П. О. Білецький. – К., 1981.
9.  Гнідан О. Д. Історія української літератури кінця ХІХ – початку ХХ ст. : у 2 кн. / О. Д. Гнідан.  – К.,  2006. –     Кн. 2.
10.  Грицак Я. Нариси історії України ХІХ–ХХ ст. Творення модерної нації / Я. Грицак. – К., 1996.
11.  Грушевський М. Хто такі українці і чого вони хочуть / М. Грушевський. – К., 1991.
12.  Грушевський М. С. Ілюстрована історія України / М. С. Грушевський. – К., 1992.
13.  Жулинський М. Г. Історія української літератури        ХІХ ст. : підруч. : у 2 кн. / М. Г. Жулинський. –  К.,     2006. – Кн. 2.
14.  Забужко О. Філософія української ідеї та європейський контекст / О. Забужко. – К., 1993.
15.  Забужко О. Шевченків міф України / О. Забужко. – К., 1997.
16.  Забужко О. С. Філософія української ідеї : Франківський період / О. С. Забужко.  – К., 1993.
17.  Зайцев П. Життя Тараса Шевченка / П. Зайцев. – К., 2004.
18.  Історія української архітектури / ред. В. І. Тимофієнко. – К., 2003.
19.  Історія української культури : зб. матеріалів і документів / упоряд. Б. І. Білик та ін. – К., 2000.
20.  Історія української літератури : в 6 т. / упоряд. В. В. Яременко; прим. С. К. Росовецького. – К., 1993.
21.  Історія української музики : у 6 т. – К., 1990.
22.  Крвавич Д. П. Українське мистецтво : навч. посіб. / Д. П. Крвавич, В. А. Овсійчук, С. О. Черепанова. – Львів, 2005.
23.  Лобановський Б. Б. Українське мистецтво другої половини ХІХ ст. – поч. ХХ ст. / Б. Б. Лобановський, П. І. Говдя. – К., 1989.
24.  Лук М. I. Етичні ідеї в філософії України другої половини ХІХ – початку ХХ ст. / М. I. Лук, В. С. Лісовий. – К., 1993.
25.  Митці України : енциклопедичний довідник / ред. А. В. Кудрицького. – К., 1992.
26.  Огородник І. В. Українська філософія в іменах / І. В. Огородник, М. Ю. Русин. – К., 1997.
27.  Попович М. В. Національна культура і культура нації / М. В. Попович. – К., 1991.
28.  Розвиток народної освіти і педагогічної думки на Україні (Х – поч.  ХХ ст.) : нариси. – К., 1991.
29.  Степовик Д. В. Українське мистецтво першої половини. ХIХ ст.  / Д. В. Степовик. – К., 1982.
30.  Степовик Д. В. Скарби України / Д. В. Степовик. – К., 1990.
31.  Українська культура: історія і сучасність : навч. посіб. / за ред. С. О. Черепанової. – Львів, 1994.
32.  Українська народність: нариси соціально-економічної і етнополітичної історії. – К., 1990.
33.  Хижняк З. Києво-Могилянська академія / З. Хижняк. – К., 1991.
34.  Шпорлюк Р. Українське національне відродження в контексті європейської історії кінця ХVІІІ – початку    ХІХ ст. // Україна. Наука. Культура. – К., 1991. – Вип. 25.
35.  Шпорлюк Р. І. Українське національне відродження (ХVIII – ХХ ст.) / Р. І. Шпорлюк. – К., 1991.
36.  Шреєр-Ткаченко О. Я. Історія української музики /            О. Я. Шреєр-Ткаченко. – К., 1980.
37. Щербаківський В. Українське мистецтво / В. Щербаківський. – К., 1996.
38.  Білецький П. О. Нариси з історії українського мистецтва. Українське мистецтво другої половини XVII–XVIII ст. / П. О. Білецький. – К., 1981.
39.  Білецький П. О. Апостол України: життя і творчість Тараса Шевченка / П. О. Білецький.  – К., 1998.

 

 

 

Лекція  8 – 9

Особливості української культури ХХ ст.

 

План

1. Головні тенденції та періодизація розвитку української культури ХХ ст.
2. Культура і духовне життя в Україні у 17 – 20-х рр. ХХ ст.
3. «Розстріляне Відродження» 30-х років ХХ ст. та його трагічні наслідки для української культури.
4. Культурна ситуація на західноукраїнських землях.
5. Політична та культурно-просвітницька діяльність шістдесятників.
6. Творчість діячів української культури в еміграції.

 

            1. Історія української культури ХХ ст. – складний і суперечливий час – це шостий період розвитку етнокультури українців. Культура України XX ст. – це свідчення незламного духу народу, який постійно тяжів до збереження власної мови, історичної пам’яті, мистецьких надбань минулих часів. По­чаток століття був періодом, коли закладалися головні, фундаментальні за­сади, з яких виходив розвиток культури України у подальші часи. Бурхливе століття накла­ло свій відбиток на розвиток української культури. Високі злети чередувалися з падіннями, українська культура виходила на високу орбіту світової культури і одночасно зазнавала нечуваних утисків тоталітарної системи.

Цей новітній період розвитку української культури можна поділити на кілька етапів:

            – коротка доба відновлення україн­ської державності (1917–1920 рр.), коли було створено принципово нові умови для розвитку української на­ціональної культури, але поступ культури відбувався в період гост­рого військово-політичного проти­стояння, громадянської війни та іно­земної військової інтервенції;

            – радянський етап (1921–1991 рр.), який охоплює і добу злету 20-х років покоління «розстріляного відро­дження», яке вже в 30-ті роки зазна­ло тотальних репресій не тільки про­ти митців, працівників культури, але й звичайних її носіїв, і добу «відли­ги» з рухом так званих шістдесятни­ків, і період подальшої русифікації та утисків української культури;

            – етап розбудови незалежної України і відродження національної куль­тури, який розпочався нещодавно і триває.

 

              2. Національна революція в Україні призвела до колосального злету національного самоусвідомлення народу, духовного піднесення її інтелігенції, посіяла надії на краще майбутнє, відновлення української державності, розквіт української культури.

Українські уряди, які виникли в цей час (УНР, Гетьманської Держави, УНР-Директорії), послідовно провадять політику українізації, яка полягала у підтримці української мови, розвитку української середньої та вищої освіти, книгодрукування, наукових закладів, музейних установ, бібліотек, мистецьких об’єднань тощо.

Але малий строк діяльності цих урядів та брак коштів не дали відновити загублені традиції та створити міцну основу для культурного розвитку нації.

За 4 місяці своєї влади (28 листопада 1917 – 29 квітня 1918 рр.) в умовах жорстокої політичної та військової боротьби Центральна Рада спромоглася лише створити українське Міністерство освіти (міністр В. Прокопович), яке склало плани українізації школи, нові навчальні плани для них, проекти створення українського університету в Кам’янці-Подільському, народних університетів у Києві, Харкові та Одесі, Педагогічної академії в Києві. Деякі з цих проектів почали втілюватися в життя.

Відбувалася українізація вищої школи. У вузах запроваджувалася змішана мова викладання, були створені українознавчі кафедри. 

Створено перші українські гімназії, відкрито українські видавництва, видано майже 700 назв українських книжок, виходило 63 українських періодичних видання. Українізація державних установ та школи зустріла відчайдушну протидію старого чиновництва, викладачів гімназій та вузів, деяких батьків, обіжники міністерства викликали саркастичні відповіді провінційних установ. Це також затримало реалізацію планів уряду та міністерства. Але саме в цей час було закладено підвалини подальших успіхів у галузі культури Гетьманського уряду, а також, зрештою, основні засади радянської українізації.

Керівництво Української Центральної Ради усвідомлювало необхідність охорони пам’яток старовини і мистецтва. Продовжували існувати старі та відкри­валися нові краєзнавчі та історичні музеї, працювали Київське товариство охорони пам’яток старовини і мистецтва, Одеське товариство історії і старожитностей.

З українською пов’язане велике відродження просвіт на Наддніпрянщині. «Просвіти» можна вважати ядром національно-культурного відродження в провінції. Вони відкривали хати-читальні, бібліотеки, народні будинки, мали свої театральні трупи, хорові колективи, оркестри, видавництва.

5 грудня 1917 р. було засновано Українську академію мистецтв (згодом Художній інститут), що давала вищу художню освіту. Першим ректором академії став Ф. Кричевський, професорами були українські художники М. Бойчук, В. Кричевський, Г. Нарбут, О. Мурашко та інші.

За сім із половиною місяців гетьманської влади (29 квітня – 14 грудня), власне, була далі продовжена культурницька політика Центральної Ради. Восени 1918 р. в Україні вже було 150 українських гімназій, у жовтні відкрито українські університети у Києві та Кам’янці-Подільському, покладено початок створенню Державного українського архіву, Національної галереї мистецтв, Українського історичного музею, Української національної бібліотеки, Українського театру драми та опери, Державної капели під керівництвом О. Кошиця, Українського державного симфонічного ансамблю під керівництвом композитора та диригента О. Горілого (Горелова).

            24 листопада 1918 р. було відкрито Українську академію наук. Її попередницею було НТШ у Львові (1973–1893 рр.). Першим президентом академії був призначений В. Вернадський. Створено 3 відділки академії: фізико-математичний, соціально-економічний та історико-філологічний.

Події громадянської війни в Україні не сприяли розвиткові культури, спричинили до припинення функціонування багатьох культурно-освітніх закладів, які потім були відновлені радянською владою.

Культурно-просвітницька робота, започаткована гетьманським урядом, продовжувалась і в перші роки радянської влади, але під іншими ідеологічними гаслами і з орієнтацією на інші суспільно-духовні цінності (політика «коренізації», кампанія з ліквідації неписемності населення, наукові дослідження, що зосередилися в Всеукраїнській академії наук (ВУАН).  

Оскільки основна маса населення, перш за все сільська, не прийняла нової влади і чинила їй спротив, перед останньою постало завдання привернути широкий загал на свій бік.

Це завдання більшовики спробували здійснити за допомогою політики коренізації. Суть її полягала в залученні до управління державою представників корінної національності й створення умов для розвитку культур корінних націй. Вона почала проводитися з 1923 р. і в Україні отримала назву українізації.

Українізація сприяла великим зрушенням у галузі української культури: організовувалися українські освітні й культурні заклади, видавалися українською мовою література й преса. 

 Освіта й виховання переводилися виключно на комуністичні рейки, література та преса пропагувала здебільшого інтернаціоналізм та комунізм, з класики відбиралися насамперед революційні демократи та народники. Та незважаючи на свою суперечливість, українізація стала фундаментом подальшого розвитку українського національного відродження.

Національне відродження охопило різні сфери життя, у тому числі освіту, науку, літературу, мистецтво.

Наука. Українську науку на світовий рівень вивели природознавець Володимир Вернадський, Євген Патон (1870–1953), який запропонував принципово нові методи електрозварювання.

Особливі заслуги у розвитку медичної науки мали такі українські вчені із світовим ім’ям, як мікробіолог і епідеміолог Дмитро Заболотний, гігієніст і епідеміолог Овксентій Корчак-Чепурківський, патофізіолог Олександр Богомолець. Заслуженим авторитетом користувалися терапевтичні школи Миколи Стражеско (кардіологія, ревматизм, сепсис, клінічна гематологія) і Феофіла Яновського  (туберкульоз, захворювання нирок), офтальмологічна школа Володимира Філатова.

 Серед гуманітарних підрозділів Академії наук активну діяльність розгорнула історична секція, яку очолив Михайло Грушевський, який у 1924 р. повернувся з еміграції. Він реорганізував роботу секції, створив науково-дослідну кафедру історії України, очолив Археографічну комісію, редагував журнал «Україна», «Наукові збірники» історичної секції. Автор  10-томної монографії «Історія України-Русі».

Література. До 1932 р. існували умови до розвитку в Україні (як і загалом у СРСР) різних літературних напрямків.

Представниками символізму в Україні були О. Олесь, М. Вороний, Г. Чупринка, О. Кобилянська, Д. Загул, Я. Савченко, М. Терещенко, П. Тичина, В. Ярошенко, які організували групу «Музагет» (1919 р.). Їх теоретичні засади – світ непізнаванний і відображати його можна лише приблизно, символічно.

Продовжували творити представники футуризму (з латинської «майбутнє»). Вони проповідували мистецтво майбутнього в незвичайних проявах, аж до створення своєрідної мови і слів, таким чином відкидаючи традиційну літературу і пропагуючи модернізацію її змісту й форми. Представники – М. Семенко, Г. Шкурупій, М. Ірчан, М. Терещенко, М. Бажан, Ю. Яновський. Вони створили групу «Аспандут» – Асоціація панфутуристів.

З’явився такий напрям, як пролеткультівство. Це була лівацька течія, теоретики якої заперечували значення класичної спадщини, пропагували створення «лабораторним шляхом» «чисто пролетарської культури», яка відповідала б «пролетарській психіці». В Україні теоретиками й активними пропагандистами пролеткультівських теорій були В. Блакитний, Г. Михайличенко, М. Семенко, М. Хвильовий. Ці теорії були досить суперечливі. Так, деякі лідери українських пролеткультівців (М. Хвильовий, В. Сосюра), з одного боку, проголошували ідеї, які можна назвати космополітичними, а з іншого – підкреслювали особливе значення використання й розвитку української мови, виступали проти насильної русифікації.

Опонентами пролеткультівців стали так звані неокласики. Вони орієнтувалися на класичні зразки світової літератури. Представники – М. Зеров, М. Рильський, П. Филипович, М. Драй-Хмара, О. Бурггардт (Юрій Клен).

Різноманітні літературні напрямки сприяли оформленню певних літературних об’єднань. Серед них набільш авторитетними були Спілка пролетарських письменників «Гарт» і Спілка селянських письменників «Плуг».

Учасники Спілки пролетарських письменників «Гарт», серед яких були В. Сосюра, І. Кулик, М. Хвильовий, П. Тичина, Ю. Смолич, підкреслювали свою підтримку комуністичної партійності, а, з іншого боку, головний теоретик «Гарту» – В. Блакитний говорив про створення «комуністичної культури, культури загальнолюдської, інтернаціональної і безкласової». Лідери «Гарту», виходячи а того, що культура – явище цілісне, вважали, що їх організація повинна об’єднувати діячів музики, театру, живопису. 

Після розпаду «Гарту» (що стався в 1925 р. у зв’язку зі смертю його організатора Василя Блакитного) Микола Хвильовий засновує Вільну академію пролетарської культури (ВАПЛІТ) як альтернативу масовим і підлеглим владі офіційним організаціям. Члени ВАПЛІТЕ – М. Яловий, А. Любченко, М. Куліш, М. Бажан, І. Дніпровський, О. Досвітній, Г. Епік, М. Йогансен, І. Сенченко, О. Копиленко, П. Панч, Ю. Смолич, П. Тичина, Ю. Яновський. Вони наполягали на європейській орієнтації, що виразилося у лозунгу: «Геть від Москви». У 1926 р. діяльність ВАПЛІТЕ піддана партійній критиці. М. Хвильовий, М. Яловий, О. Досвітній виключені з ВАПЛІТЕ. Був підданий критиці роман М. Хвильового «Вальдшнепи», частина журналу «Вапліте» з продовженням роману конфіскована в типографії. В 1928 році організація самоліквідована.

«Плуг» – спілка селянських письменників (А. Головко, П. Панч). У своїй платформі ця Спілка ставила завдання спрямовувати творчість на організацію психіки і свідомості селянської маси, сільської інтелігенції в дусі пролетарської революції.

У першій половині 20-х років ХХ ст. з’являється «теорія боротьби двох культур» (української і російської), яку активно відстоював один із лідерів комуністичної партії України Д. Лебідь. Прихильники цієї теорії розглядали українську культуру як відсталу, селянську, заперечували необхідність її розвитку. Ця теорія на практиці могла поглибити розрив між робітниками і багатомільйонною селянською масою, вона зміцнювала платформу двох національних таборів – російського й українського, озброюючи кожний із них ідеєю боротьби до повної перемоги «своєї» культури. Ця теорія була засуджена на офіційному рівні.

У 1927 році в Україні для протиставлення недержавним літературним об’єднанням й більшовицького керівництва літературним процесом була створена офіційна Всеукраїнська спілка пролетарських письменників.

Українізація дала поштовх для активізації мистецького життя, в тому числі мистецтва театру і кіно.

Справжньою творчою лабораторією став театр Леся Курбаса «Березіль». Режисер виводив український театр на шлях європейських пошуків нових засобів виразності. Невипадково макети театрального об'єднання «Березіль» отримали золоту медаль на Всесвітній театральній виставці у Парижі в 1925 р. Тут були вперше поставлені п’єси видатного драматурга М. Куліша «Народний Малахій», «Мина Мазайло».

Великих успіхів було досягнуто в кіномистецтві. З 1922 року почалося ви­робництво художніх фільмів, більшість яких було присвячено подіям грома­дянської війни. Найбільш вдалим серед історичних фільмів був «Тарас Трясило» режисера П. Чардиніна (1927 р.). 

Переломний етап у розвитку укра­їнського   радянського   кіномистецтва пов’язаний з творчістю О. Довженка, який в 1926 році працював кінорежисером на Одеській кіностудії. В історії укра­їнського та світового кіномистецтва по­чесне місце  посідають  його  фільми «Сумка дипкур’єра», «Звенигора» (1928 р.), «Арсенал» (1929 р.), «Земля» (1930 р.).

У 1958 р. на всесвітній виставці в Брюсселі його фільм «Земля» включено до почесного списку дванадцяти кращих фільмів світу всіх часів і народів. Стилістика, створена Довженком, поклала початок напряму, який визначають як «український поетичний кінематограф».

 Пер­шим звуковим фільмом в Україні була документальна стрічка «Симфонія Дон­басу» Д. Вертова (1930 р.), а серед ху­дожніх – «Фронт» О. Соловйова (1931 р.). Талановитим українським режисером став і видатний скульптор І. Кавалерідзе, що спробував себе у кіно наприкінці 20-х років ХХ ст.

            Мистецтво. Український живопис 1920-х років представлений різними течіями й напрямками. Поряд із представниками традиційного реалізму працювали прихильники футуризму, формалізму (надання переваги форми над змістом).

У живописі найбільш відомими були полотна К. Костанді, Ф. Кричевського, С. Мурашко, М. Самокиша. Г. Нарбут оформив перші українські радянські книги і журнали «Мистецтва», «Зорі», «Сонце труда». У Західній Україні в перші післяреволюційні роки працювали такі художники, як І. Трут, О. Монастирський, І. Курплас.

            Київський художній інститут став справжнім центром авангардного образотворчого мистецтва. Сюди в цей час повертається Казимир Малевич – основоположник такого модерністського напряму в живописі, як супрематизм, в якому зображення складалося зі сполучень найпростіших геометричних фігур. У 20-х роках ХХ ст., крім Української академії мистецтв, в Харкові і Одесі була організована ціла мережа державних художніх музеїв.

М. Бойчук був творцем тогочасного іконописного стилю у живопису – поєднання впливів візантійського мистецтва та інших монументальних стилів раннього ренесансу з елементами українського національного орнаменту, мозаїки та фрески, іконопису та портретного живопису ХVІІ–ХVІІІ ст. Майже всі «бойчукісти» були репресовані, а їх численні монументально-декоративні роботи та фрески знищені (розписи Луцьких казарм у Києві 1919 р., оформлення українського павільйону на І Всесоюзній сільськогосподарській виставці в Москві у 1923 р., фрескові розписи Київського художнього Інституту, монументальні фрески інтер’єрів Першого селянського санаторію ім. ВУЦВК на Хаджибейському лимані в Одесі, Одеського Дому преси та ін.).

У розвиткові скульптури головний акцент робився на її пропагандистських, ідеологічних можливостях. Практично в кожному місті, селищі міського типу були поставлені пам’ятники В. Леніну  на шкоду відтворенню в скульптурі постатей видатних представників української нації. Щоправда, винятком став образ всенародно шанованого Тараса Шевченка. Найвідоміші його пам’ятники у Харкові, Києві й Каневі створив Матвій Манізер. У Донбасі в Святогорську пам’ятник Артему (Федору Сергєєву) виконаний Іваном Кавалерідзе  в стилі кубізму.

У руслі розвитку світової архітектури збагачувалося українське архітектурне мистецтво. Українське бароко поступово витісняється, хоча окремі будівлі в цьому стилі ще зводяться. Прикладом може служити будівля Сільськогосподарської академії у Києві.

Поширення набули нові архітектурні стилі, зокрема, два близькі – раціоналізм і конструктивізм. Вони мали багато спільних рис, оскільки обстоювали раціональну доцільність, економність, лаконізм у засобах виразу, засвоєння досягнень науки і техніки. До цих стилів відносять головпоштамт і комплекс адміністративних будівель («Держпром») у Харкові.

 

3. Утвердження тоталітарного режиму на початку   1930-х рр. мало негативні наслідки стосовно української культури. Не лише згортається політика українізації, але й починається винищення української творчої еліти. Розпочалася чорна доба «розстріляного відродження», кульмінацією якої став страхітливий голодомор 1932–1933 pp.

Термін «розстріляне Відродження» вперше запропонував діаспорний літературознавець Юрій Лавриненко, вживши його як назву збірника найкращих текстів поезії та прози 1920–30-х рр. За це десятиліття (1921–1931 рр.) українська культура спромоглася надолужити відставання в багатьох галузях культури, викликане двохсотрічним пануванням царської Росії й навіть переважити на терені вітчизни вплив інших культур, російської зокрема. Так, на 1 жовтня 1925 року в Україні налічувалося близько 5000 письменників.

Комуністичний терор 30-х років ХХ ст., що прийшов на зміну українському відродженню 20-х років ХХ ст., зупинив на злеті, перервав, відсунув у часі на десятиліття розвиток української культури, літератури, розвиток української нації як цілісного організму. Значна частина української інтелігенції, молодих талановитих письменників, поетів, діячів культури, науки та мистецтва загинула в сталінських тюрмах і концтаборах.

Про масштаби репресій свідчать такі факти: було репресовано 238 українських письменників і 62 українських вчених мовознавців (із 85). Лише наркомат освіти, який очолив проведення в життя політики українізації, «очистили» від 2 тисяч співробітників.

У 1930 р. був організований судовий процес над Спілкою визволення України, яка нібито була створена для відділення України від СРСР, Головні обвинувачення були висунуті проти віце-президента Всеукраїнської академії наук С. Єфремова. Перед судом постало 45 чоловік, серед яких були академіки, професори, вчителі, священнослужитель, студенти. Були винесені суворі вироки, хоча насправді ніякої підпільної організації не існувало. Подальші арешти в середовищі діячів науки і культури і жорстокі розправи проводилися без відкритих процесів. Закрили секцію історії Академії наук, був арештований М. Грушевський. Його незабаром звільнили, але працювати перевели до Москви. Туди ж перевели і кінорежисера О. Довженка.

Кульмінацією дій радянського репресивного режиму стало 3 листопада 1937 року. Тоді «на честь 20-ї річниці Великого Жовтня» у Соловецькому таборі особливого призначення за вироком трійки розстріляний Лесь Курбас. У списку «українських буржуазних націоналістів», розстріляних 3 листопада, також були Микола Куліш, Матвій Яворський, Володимир Чеховський, Валер’ян Підмогильний, Павло Филипович, Валер’ян Поліщук, Григорій Епік, Мирослав Ірчан, Марко Вороний, Михайло Козоріс, Олекса Слісаренко, Михайло Яловий та інші.

Загалом в один день за рішенням несудових органів було страчено понад 100 осіб представників української інтелігенції – цвіту української нації.

Зазнавав арешту М. Рильський, 10 років провів у таборах за обвинуваченням у участі у міфічній Українській військовій організації Остап Вишня, були розстріляні Г. Косинка, М. Зеров, М. Семенко. Покінчив життя самогубством М. Хвильовий, який мужньо намагався врятувати багатьох товаришів. 

Обвинувачення в буржуазному націоналізмі було висунене проти наркома освіти М. Скрипника – старого більшовика, одного з керівників Жовтневого повстання. Він був одним з небагатьох, хто не побоявся відкрито виступити з критикою сталінських методів, відстоював політику українізації. У 1933 р. напередодні арешту М. Скрипник застрелився.

На межі 1920–1930-х рр. була заборонена Українська автокефальна церква, створена на хвилі національного революційного піднесення. Після Другої світової війни така ж доля спіткала й греко-католицьку церкву. Усього ж в міжвоєнний період зруйновано 8 тисяч церковних споруд, тобто більше половини усіх храмів.

Примусова колективізація, загибель мільйонів селян під час голодомору завдали нищівного удару українській культурі в цілому, бо українське село – носій і хранитель традиційної народної культури, звичаїв, хранитель мовних традицій.

Для культури це мало трагічні наслідки, оскільки вона була поставлена під суворий партійний контроль. Для його полегшення створені, крім Спілки письменників, Спілки композиторів, художників, архітекторів. Влада призупиняла всі творчі пошуки. «Соціалістичний реалізм» (сам термін виник у 1932 р.) проголошений єдиним правильним методом літератури і мистецтва, що збіднювало, звужувало творчий процес. Прославляння міфічних досягнень, лакування дійсності, фальсифікація історії стали органічними якостями ідеологізованої літератури. Були зупинені авангардні пошуки й експерименти, які у всьому світі продовжували залишатися магістральною лінією розвитку мистецтва. Диктувалося верховенство історико-революційної, виробничої тематики.

 У живописі такі жанри, як натюрморт, пейзаж, портрет, відсувалися на другий план тому, що вони ніби не несли класового навантаження. В архітектурі провідним стилем став радянський (сталінський) псевдокласицизм, який повинен був відображати стабільність режиму, непохитність влади. Найбільш відомою будівлею, побудованою в стилі неокласицизму, є споруда Верховної Ради у Києві (1935–1936 рр.).

Отже, внаслідок національної революції 1917–1920 рр., за діяльності українських національних урядів розпочався новий етап національного відродження в Україні. Він продовжився і за перше десятиліття радянської влади і проявився в усіх галузях національної культури. Однак з початку 30-х років ХХ ст. розпочалися жорстокі репресії проти української інтелігенції. Національне відродження перетворилося в «Розстріляне Відродження».

 

4. Зовсім інша ситуація склалася після кінця громадянської війни у Західній Україні. Значна частина західноукраїн­ських земель після громадянської війни увійшла до складу Польщі. Українці на території цієї держави зазнали дискри­мінації й у сфері мови та освіти.

У 1923 р. міністерство освіти Польщі заборонило вживати слова «українці» і «український», замість них запрова­джувалися терміни «русин» і «русь­кий». У 1924 р. вживання української мови було заборонене в усіх державних установах та органах самоврядування. Більшість українських шкіл було перетворено в двомовні («утраквістичні») з перевагою польської мови.

Полонізу­валися й вищі навчальні заклади. Укра­їнці змушені були заснувати у Львові таємний Український університет (1921–1925 рр.). Він налічував 3 факультети, 15 кафедр, 54 професори, 1500 студен­тів. Викладання велося конспіративно в приміщеннях різних українських уста­нов, а часом і в помешканнях профе­сорів. Ряд закордонних університетів визнали Український університет у Львові рівноправним із західноєвропей­ськими і зарахували студентам роки навчання в ньому. Водночас існувала таємна українська політехніка. Проте внаслідок поліційних переслідувань та­ємні університет і політехніка вимушені були припинити свою діяльність.

Головним осередком української куль­тури залишалося наукове товариство ім. Т. Шевченка (НТШ) у Львові. У ньому працювало понад 200 науковців. Вони підтримували тісний зв’язок із ВУАН.

 

5. Смерть Сталіна (1953 р.) та розвінчання культу його особи поклали початок новому етапу в культурному розвитку всіх народів СРСР, який отримав назву «відлиги». Розпочався новий виток опозиційного руху в Україні, внутрішніми передумовами якого були утиски національного культурно-духовного життя, цілеспрямована русифікація українського населення (з кінця 50-х рр. ХХ ст. російська мова була обов’язковою для навчання, а українська вивчалася лише за бажанням). У 1958 році була прийнята партійна постанова «Про зміцнення зв’язку школи з життям», яка фактично проголосила політику «злиття націй» і русифікації. Цю інтернаціоналістичну кому­ністичну ідею підтримували партійні функціонери в Україні. Політиці русифікації організується спротив у легальній та нелегальній площинах.

Національно-культурну боротьбу з кінця 50-х рр. ХХ ст. продовжила молода генерація так званих «шістдесятників» –українських інтелектуалів, насамперед письменників і поетів, які своєю творчістю прагнули відродити справжні вартості української радянсь­кої культури, вірили у можливість демократичного реформування радянської системи.

Осередком духовного становлення багатьох «шістдесятників» був київський Клуб творчої молоді «Сучасник». Його виникнення припадає на 1959 р. Президентом клубу став Лесь Танюк – студент режисерського факультету театрального інституту. За ініціативою художниці Алли Горської до них прилучилася велика група живописців. Клуб допомагав молоді наблизитися до народних витоків художнього слова, поезії, театру, малярства, музики, став творчою лабораторією молодих представників української культури. Поїздки по Україні, шевченківські вечори, знайомство із спадщиною «розстріляного українського Відродження» сформували світогляд незалежних духом митців.

Під безпосереднім впливом київського Клуб творчої молоді під назвою «Пролісок» постав у Львові. Його президентом обрали Михайла Косіва. Подібні клуби з’явилися у Дніпропетровську, Одесі та інших містах.

«Шістдесятників» репрезентували – поети Ліна Костенко, Микола Вінграновський, Василь Симоненко, Іван Драч, Микола Сингаївський, Віталій Коротич, Василь Стус, літературознавці і критики Іван Дзюба та Іван Світличний, письменники Євген Гуцало, Юрій Мушкетик, Роман Іваничук, Микола Руденко, публіцисти Валентин Мороз, В’ячеслав Чорновіл, художники Панас Заливаха та Алла Горська, твори яких виходили далеко за рамки соціалістичного реалізму, підносячи українську літературу та мистецтво на шаблі світової культури.

У зв’язку з реабілітацією жертв сталінських репресій повернулися з таборів та заслання 25 письменників: Зінаїда Тулуб, авторка засудженого історичного роману «Людолови», відомий літературознавець Євген Шабліовський, автор нарисів з історії української літератури, письменники Борис Антоненко-Давидович, Наталя Забіла, Олександр Ковінька, Василь Мисик, Іван Багмут та ін. Посмертно були реабілітовані й повернуті в літературу та мистецтво письменники, художники, актори «розстріляного відродження», розпочалося друкування їхніх творів, з’являються наукові дослідження їх творчості.

У 1962 р. з’являється стаття І. Дзюби «Перший розум наш», присвячена викриттю прислужницької ролі тієї частини української інтелігенції, яка в ім’я корисливих благ зреклася власного народу. На конференції з питань культури української мови у Київському університеті (лютий 1963 р.) «шістдесятники» вимагали визнання української мови урядовою мовою УРСР. У 1964 р. вони поширювали листівки з протестами проти навмисного підпалу Державної публічної бібліотеки АН України в Києві, коли назавжди загинули унікальні рукописи та рідкісні книги. А в 1965 р. І. Дзюба у своїй статті «Інтернаціоналізм чи русифікація?» говорив про необхідність розширення прав національної культури.

«Шістдесятники» намагалися відродити у людських душах віру у найсвятіші ідеали, пробудити інтерес до рідного слова та культури. Своєрідною формою опору тоталітарному режимові була поява позацензурних видань «самовидавів». Перший самвидав з’явився у 1964 р.  Це –  «Воля і Батьківщина» – машинописний журнал Українського національного фронту, а також «Український вісник», який редагував В’ячеслав Чорновіл. Ці опозиційні журнали популяризували і друкували твори І. Дзюби, В. Мороза, Е. Сверстюка, І. Світличного, а також вірші В. Симоненка, який, звертаючись з надією до молодого покоління українців, підкреслював, що «можна все на світі вибирати, сину, вибрати не можна тільки Батьківщину». Частина цього твору була покладена на музику В. Пашкевичем і стала визнаною піснею-гімном синівській любові.

Ідеями самоутвердження та героїки пройнята поезія Ліни Костенко, яка порушувала проблеми марнотності життя, засуджувала намагання позбутися своєї національної самобутності. Хвилювали твори поета Василя Стуса, глибоко патріотичні за своєю сутністю. Він зробив спробу синтезувати національну догматику із загальнолюдськими цінностями, боровся за виповнення і реалізацію людини, і лише через неї – нації і народу.

Принципи «шістдесятництва» знайшли своє виявлення у мистецькій творчості. Так, у 1965 р. талановита київська художниця Т. Яблонська створила картину «Травень». У цьому творі давня традиція українського народного живопису набувала своєрідної трансформації у професійне мистецтво, впроваджувалася образно-символічна система відображення світу.

            Деякі зрушення відбулися і в галузі українського кінематографа. На той час в Україні працювало 3 кіностудії (Київ, Одеса, Ялта). Новим явищем в українському радянському кіно були одеські фільми Марлена Хуцієва та Ф. Миронера «Весна на Зарічній вулиці» (1956 р.), «Жага» Є. Ташкова (1959 р.), а також «Іванна» В. Івченко (1960 р.), «Сон» В. Денисенко (1964 р.).

Спадкоємці традицій О. Довженка в кінематографії – Сергій Параджанов, Леонід Осика, Юрій Іллєнко та ін. у середині 60-х рр. ХХ ст. започаткували новий напрям, який отримав назву українського поетичного кіно. Естетична платформа поетичних фільмів ґрунтувалася на традиціях народної культури. Твори цього напрямку стали живим втіленням національної своєрідності кінематографу України.

 Серед особливостей поетичного кіно треба виділити його тісний зв’язок із літературою, звертання до української класики. «Тіні забутих предків» (1964 р.) С. Параджанов створив за однойменною повістю М. Коцю­бинського, «Камінний хрест» (1968 р.) Л. Осика – за В. Стефаником, «Вечір напередодні Івана Купала» Ю. Іллєнко (1966 р.) зняв за М. Гоголем. Проте зв’язок з літературою не обмежувався звертанням до першоджерел. До кінематографічного процесу долучилися інші письменники – автори сценарію І. Чендей, І. Драч, Д. Павличко, які збагатили твори новими засобами, творчо підійшли до прочитання прози, впровадили жанр притчі, внутрішній монолог поєднали з художністю й документалізмом.

Процес розвитку української музики в 50-60-ті роки ХХ ст. характеризується удосконаленням усіх її жанрів, створенням нових творів (представники: В. Губаренко, К. Данькевич, В. Кирейко, Є. Станкович; пісенна творчість: А. Малишко, М. Ткач, М. Сингаївський, П. Майборода, О. Білаш, І. Шамо; оперні співаки: Д. Гнатюк, А. Солов’яненко, Є. Мірошниченко, Д. Петриненко).

Оригінальним мистецьким явищем була авторська пісня. У розвиток цього жанру неоціненний внесок зробив видатний композитор В. Івасюк.

У 60-90-х роках ХХ ст. відбувається стильове оновлення художньої творчості, поширюється експериментаторство в галузі сучасних художніх технік, з’являються нові мистецькі жанри (представники: К. Трохименко, М. Бурачек, П. Волокидін, О. Шовкуненко, М. Глущенко, В. Касіян, Т. Яблонська, Ф. Манайло, В. Задорожний, І. Марчук, В. Бородай, Г. Кальченко).

Отже, «шістдесятники» хотіли зробити літературу та мистецтво незалежними від комуністичної ідеології, забезпечити провідну роль української мови в освітній і культурній діяльності України, експериментували з різними стилями. Їхня діяльність викликала хвилю заборон, а згодом і арештів, що прокотилися Україною.

«Відлига» закінчилася трагічно для покоління шістдесятників». Більшість з них були репресовані, а В. Стус, В. Марченко, О. Тихий, Ю. Литвин загинули в ув’язненні.

 

6. Невід’ємну складову частину процесу національно-культурного відродження становить творчість представників української еміграції. Українська культура почала розвиватися у різних край Європи, Американського та Австралійського континентів.

Еміграційний процес почався відразу ж після занепаду УНР і продовжувався впродовж наступних періодів. Українці осідали у Відні, Варшаві, Парижі, Берліні, Белграді, Софії та інших європейських центрах. Щоб задовольнити свої духовні   потреби й дати вихід творчим можливостям, українці за кордоном розгорнули бурхливу організаційну та культурно-освітню діяльність. Були створені українські науково дослідні заклади, просвітницькі організації, засновано чимало газет та видавництв.

Першою заснованою у діаспорі вищою школою став Український вільний університет у Відні. Його фундатором був Союз українських журналістів і письменників, а співзасновниками – юрист, професор С. Дністрянський та професор М. Грушевський. Після закінчення Другої світової війни університет відновив свою діяльність у Мюнхені (Німеччина), де проводилися ґрунтовні українознавчі дослідження.

Великим центром міжвоєнної еміграції була Чехія, особливо Прага та курорти містечко Подебради. В історії української діаспори чеський період називають «золотим» віком. У Празі, де зібралися кращі мистецькі та наукові сили, був створений Музей визвольної боротьби України, що функціонував під керівництвом Дмитра Антоновича. Музей став визнаним загальноукраїнським центром музейних та архівних пам’яток, пов’язаних із українським еміграційним та політичним рухом XX століття. А сам Д. Антонович створив і видавав на еміграції універсально-оглядовий збірник «Українська культура», – жанр якої – академічні лекції. У Празі діяла Українська студія пластичного мистецтва, зі стін якої вийшло чимало талановитих митців. У 1926 р. науковець і мистецтвознавець В. Щербаківський здійснив у чеській столиці видання другого випуску «Українського мистецтва», присвяченого буковинським і галицьким дерев’яним церквам, надгробним і придорожнім хрестам, скульптурам і каплицям.

У Празі жили і працювали видатні українські поети –Олександр Олесь, Олег Ольжич, Євген Маланюк, поетеса Олена Теліга. З Чехією пов’язані також імена Наталени Королевої та Василя Королева - Старого – забутих сьогодні письменників.

У 1939 р., коли німецькі війська окупували Чехословаччину, майже всі українські установи припинили свою роботу. У 1945 р. деякі з них були перенесені до Берліну, Парижа та на Американський континент.

Найбільш численна українська діаспора у післявоєнний період сформувалася у США. Вона була найбільш політизованою. Українці в Америці заснували Українську національну асоціацію, яка почала видавати найпопулярнішу на Заході українську газету «Свобода», а також інформативний англомовний «Український тижневик». У США було створено Наукове товариство ім. Т. Шевченка і Українську академію мистецтв та науки, що продовжували в імміграції традиції своїх львівських та київських прототипів. У 1964 р. у Вашингтоні було встановлено пам’ятник Т. Г. Шевченку, на відкритті якого побувало майже  100 тис. українців. Автором монументу став всесвітньовідомий скульптор і живописець Леонід Молоджанин (Лео Мол). На американському континенті були також установлені пам’ятники В. Великому, М. Шашкевичу, В. Стефанику, Лесі Українці та іншим діячам української культури. Америка стала притулком для багатьох дисидентів. У 70-х рр. ХХ ст. сюди прибули В. Мороз, П. Григоренко, С. Караванський, Н. Світлична, Раїса та Микола Руденки, уникаючи від переслідувань радянського режиму.

«Батьком»  українського співу в Америці називають композитора, диригента і хормейстера Олександра Кошиця. Своєю творчістю він пропагував українську культуру за кордоном, знайомив із мистецтвом українського хорового співу.

Важливе значення для збереження української культурної спадщини мало відкриття у 1970 р. трьох українських кафедр у Гарвардському університеті. Невдовзі був заснований Гарвардський український дослідний інститут під керівництвом Омеляна Пріцака. Українська католицька шкільна система у США, крім релігії та вивчення української мови, забезпечувала ознайомлення нових поколінь з історією та культурою України.

З усіх українських митців найбільшої світової слави зажив Олександр Архипенко, який прибув у США ще в 1923 році. Він увійшов в історію мистецтва як один із основоположників культури модернізму. Мав індивідуальні виставки в Німеччині, Франції, Англії. У Нью-Йорку відкрив власну мистецьку школу.

Збереженню й популяризації українського мистецтва в діаспорі служать і Український музей у Клівленді, Український національний музей у Чикаго, музей-архів у Денвері. Претендує на загальноукраїнський музей діаспори відомий музей Союзу українок у Нью-Йорку. До категорії музеїв слід також віднести дуже цінну і багату мистецьку збірку під церквою на православному кладовищі в Савт Бавнд Бруку. В Едмонтоні в 1974 р. створено Українсько-Канадський архів-музей. Уряд провінції Альберта щорічно виділяє на його утримання приблизно 5 тисяч доларів.

Селом української культурної спадщини називають заповідник-музей просто неба, створений у 1971 р. за 50 кілометрів від Едмонтона. Тут працює музей народного мистецтва з неодмінними писанками, вишиванками, керамікою, давнім одягом. Заповідник має дослідницький та реставраційний центри.

У церковній архітектурі спостерігається своєрідна мішанина стилів – українсько-канадський синтез. Найпомітнішими зразками українсько-канадської архітектури є церкви Матері Божої Неустанної Помочі в Йорктоні, Володимира й Ольги у Вінніпезі, св. Йосафата в Західному Торонто, Успенія в Портедж Ля Прері, Покрови в Даворіні, св. Йосафата в Едмонтоні і «степова катедра» в Кукс Крік. Міжнародним визнанням користується творчість українського архітектора Радослава Жука. До здобутків української сакральної архітектури належать споруджені за його проектами церкви пресв. Євхаристії (Торонто), пресв. Родини і св. Йосипа (Вінніпег), Чесного Хреста в Тандер-Беї (Онтаріо), пресв. Трійці (Кергонксон, штат Нью-Йорк). У 90-ті роки споруджено церкву св. Степана (Калгарі, Канада), яка репрезентує подальший розвиток ідеї церковної будови як незламної фортеці. Кожна баня немов розтята по вертикалі навпіл. На місці розтину, на неприступному мурі височить далеко знесений у небо хрест. Професор Р. Жук нагороджений Канадською медаллю архітектури (1986 р.), обраний почесним членом Королівського інституту архітектури Канади.

Другою за численністю була канадська діаспора. Центром українства вважався Едмонтон, Вініпег, а особливо Торонто – осередок Всесвітнього конгресу вільних українців. Важливу роль для розвитку української культури відігравали музеї, зокрема, «Село української спадщини», Український музей у Саскатуні, Парк української писанки у Вегревілли, де встановлена 20 - метрова писанка, що крутиться на металевій опорі (автор проекту Павло Цимбалюк). Писанка стала окрасою Канади, символом української громади.

На відміну від американської діаспори канадській притаманний дещо патріархальний, фольклорний підхід до української культури. Дуже популярним у Канаді було існування значної кількості українських танцювальних та співочих ансамблів. Взагалі україно-канадці виробили власну культурну традицію. Письменники, як наприклад, Ілля Кирияк, майстерно змалювали українською та англійською мовами життя перших українських переселенців у Канаді. Архітектор Радислав Жук поєднував у проектах українських церков традиційні та сучасні елементи. Часто використовував у своїй творчості українські мотиви художник Вільям Курилюк, який здобув світову славу.

У 1970–1980 рр. у Канаді активізувалися українознавчі дослідження в університетах, був заснований інститут українських студій (1976 р.), опублікована «Енциклопедія України». В пам’ять 50-ї річниці голодомору 1932–1933 рр. у Канаді був створений широковідомий документальний фільм про цю страшну для українського народу трагедію. Українці Канади, які становили 3% населення країни, боролися за офіційне визнання української культури, були у перших рядах тих, хто примусив канадський уряд виробити політику багатокультурності й у 1987 р. увести відповідні положення до Конституції Канади.

Притулком для помітної частини українських політичних та культурних діячів у роки радянського свавілля стала Франція. У Парижі вони створили бібліотеку ім. Симона Петлюри, в якій зберігалося чимало цінних творів української літератури та історії. У м. Сарселі (неподалік Парижа) почало працювати Наукове Товариство ім. Т. Шевченка, що представляло європейське відділення цієї організації. У Франції плідно працював відомий український історик Ілля Борщак. Його праці, написані з використанням багатої джерельної бази, присвячені українсько - французьким зв’язкам, які у XVIII ст. підтримували гетьман на еміграції Пилип Орлик та його син Григорій.

У Франції під керівництвом учасника Української Національної революції 1917 – 1921 рр. В. Кубійовича побачила світ україномовна «Енциклопедія українознавства». А в 1967 р. у Сорбонському університеті була захищена перша дисертація з україніки – «Драй – Хмара» і українська «неокласична школа». Її авторка Оксана Драй - Хмара згодом опублікувала й листи свого батька і заслання у Лук’янівській в’язниці, що відкрили світові одну із драматичних сторінок в історії української культури.

Італія стала духовним осередком українців за кордоном. Після того як у 1946 р. радянський уряд заборонив в Україні діяльність греко-католицької церкви, чимало її інституцій було переміщено до Риму. Італійська столиця була місцем осідку такого чернечого ордену, як василіани. Наприкінці 60-х рр. ХХ ст. у Римі був відкритий Український католицький університет, а у 1969 р. завершилося будівництво собору св. Софії, значну частину коштів на яке виділив кардинал Й. Сліпий.

Ціла мережа українських організацій була заснована в Австралії. Серед них можна виділити Жіночу асоціацію, молодіжні організації «Пласт», «СУМ», філіал НТШ, а також різноманітні профспілкові й творчі колективи.

Отже, українська культура в діаспорі – це творче продовження тих культурних процесів, що розгорнулися в Україні на початку XX ст., розвиток тих напрямів, що були заборонені комуністичним тоталітарним режимом. Діаспора збагатила вітчизняну культурну спадщину, зберегла багатьох культурних діячів, відродила діяльність низки установ та організацій, підготувала ґрунт для подальшого піднесення української культури.

 

 

Список рекомендованої літератури 

 

Основна

1. Історія світової та української культури : підручник / В. А. Греченко, І. В. Чорний, В. А. Кушнерук, В. А. Режко. – К., 2005. 
2. Історія української культури / за заг. ред.  І. Крип’якевича. – К., 1994.
3. Кордон М. В. Українська та зарубіжна культура : курс лекцій / М. В. Кордон. – К., 2002.
4. Культурологія: українська та зарубіжна культура : навч. посіб. / М. М. Закович, І. А. Зязюн, О. М. Семашко та     ін. – К., 2007.
5. Лекції з історії світової та вітчизняної культури : навч.   посіб. /за ред. А. Яртися та В. Мельника. – Львів,  2005.
6. Мєднікова Г. С. Українська і зарубіжна культура ХХ століття : навч. посіб. / Г. С. Мєднікова. – К., 2002.
7. Попович М. В. Нарис історії культури України / М. В. Попович. – К., 2001.
8. Українська культура: історія і сучасність : навч. посіб. / за ред. С. О. Черепанової. – Львів, 1994.
9. Шейко В. М. Історія української культури: навч. посіб. / В. М. Шейко, В. Я. Білоцерківський. – К., 2010.

 

Додаткова

10.  Гринишина М. Театр української драматургії. Сучасна та класична українська п’єса на сценах театру у 1930-х роках / М. Гринишина. – К., 2006.
11.  Грицак Я. Нариси історії України ХІХ–ХХ ст. Творення модерної нації / Я. Грицак. – К., 1996.
12.  Даниленко В. М. Сталінізм на Україні : 20-30-ті роки / В. М. Даниленко та ін. – К., 1991.
13.  Дзюба І. Інтернаціоналізм чи русифікація / І. Дзюба.  – К., 1991.
14.  Довженко О. Україна в огні. Щоденник / О. Довженко.  – К., 1990.
15.  Енциклопедія українознавства : загальна частина. – К., 1995. – Т. 2, 3.
16.  Єфремов С. Історія українського письменства / С. Єфремов.  – К., 1995.
17.  Заставний Ф. Українська діаспора. Розселення українців в зарубіжних країнах / Ф. Заставний. – Львів, 1991.
18.  Історія української літератури : в 6 т. / упоряд. В. В. Яременко; прим. С. К. Росовецького. – К., 1993.
19.  Історія української музики : у 6 т. – К., 1990.
20.  Історія української радянської музики : навч. посіб. – К., 1990.
21.  Касьянов Г. Українська інтелігенція 1920–30-х років : соціальний портрет та історична доля / Г. Касьянов. – К., 1993.
22.  Касьянов Г. Українська інтелігенція в русі опору 1960 – 80-х років / Г. Касьянов. – К., 1995.
23.  Касьянов Г. В. Невзгодні: українська інтелігенція в русі опору 1960–1980 рр. /   Г. В. Касьянов. – К., 1995.
24.  Кормич Л. І. Культурологія (історія і теорія світової культури ХХ століття) : навч. посіб. / Л. І. Кормич, В. В. Багацький. – Х., 2003.
25.  Крвавич Д. П. Українське мистецтво : навч. посіб. / Д. П. Крвавич, В. А. Овсійчук, С. О. Черепанова. – Львів, 2005.
26.  Лавриненко Ю. Розстріляне Відродження / Ю. Лавриненко. – Мюнхен, 1959.
27.  Митці України : енциклопедичний довідник / ред. А. В. Кудрицький. – К., 1992.
28.  Павличко С. Дискурс модернізму в українській літературі / С. Павличко. – К., 1997.
29.  Петров В. Діячі української культури (1920–1940 рр.) – жертви більшовицького терору / В. Петров. – К., 1992.
30.  Петров В. П. Діячі української культури 1920–1940 рр. Жертви більшовицького терору / В. П. Петров.  – К., 1997.
31.  Полевой В. М. Двадцатый век. Изобразительное искусство и архитектура стран и народов мира / В. М. Полевой. – М., 2009.
32.  Розвиток народної освіти і педагогічної думки на Україні (Х – поч.  ХХ ст.) : нариси. – К., 1991.
33.  Сверстюк Є. Блудні сини України / Є. Сверстюк.  – К., 1993.
34.  Скуратівський В. Екранні мистецтва в соціокультурних процесах XX ст. / В. Скуратівський. – К., 1997.
35.  Степовик Д. В. Скарби України / Д. В. Степовик. – К., 1990.
36.  Хвильовий М. Україна чи Малоросія // Твори : у 2 т. /   М. Хвильовий. – К., 1991. – Т. 2.

 

 

 

Лекція 10

Провідні тенденції розвитку

сучасної української культури

 

1. Період «перебудови» в Україні як передумова  національного відродження української культури.
2. Досягнення і проблеми розвитку культури суверенної України.
3. Особливості та характерні риси українського соціокультурного простору наших днів.

 

1. Політика перебудови, гласності і демократизації, започаткована М. С. Горбачовим, мала свої наслідки й для культурного життя. Почалося нове національне відродження України, нерозривно пов’язане з ідеєю здобуття державної незалежності.

Піднесення національної свідомості дало змогу заснувати у 1989 р. Товариство української мови імені Т. Г. Шевченка, яке поставило завдання утвердження української мови у всіх сферах суспільного життя, її всебічного розвитку.

У 1989 p., після перших демократичних виборів до Верховної Ради УРСР, нею з величезними ускладненнями було прийнято Закон УРСР «Про мови в Українській PCP», спрямований на захист національної мови, забезпечення її всебічного розвитку і функціонування в усіх сферах суспільного життя. Відповідно до Закону українську мову в республіці проголошено державною. При цьому реалізація Закону наштовхнулася на труднощі, пов’язані з небажанням змінювати мову ділового спілкування більшістю установ. Українська мова по інерції сприймалася ще як провінційна та селянська, слабко розвинена і взагалі непрестижна.

 У 1989 р. у Львові було відновлене Наукове товариство ім. Т.Г. Шевченка, розпущене радянською владою після приєднання Західної України до СРСР. Творча інтелігенція стала ініціатором створення Народного Руху України, який був покликаний започаткувати її національне, у тому числі й культурне, відродження.

Почалося активне введення до культурного обігу раніше забороненої чи просто не публікованої української художньої, наукової, політичної літератури минулих десятиліть, а також культурного доробку української діаспори. До деякої міри культурницькі гасла були евфемізмами, що за ними стояли проблеми відновлення справжньої, не декоративної української державності – на той час, зрозуміло, в рамках СРСР.

Роль авангарду в розвитку української культури, ліквідації «білих плям історії» відіграла Спілка письменників України та її центральний орган – газета «Літературна Україна». Публіцистика зайняла провідні позиції. Широкий резонанс мали виступи О. Гончара, Б. Олійника, В. Яворівського. Почали друкуватися заборонені раніше твори В. Винниченка, М. Грушевського, М. Зерова, М. Хвильового, інших репресованих поетів і письменників, представників української діаспори.

Поступово змінилися акценти в питаннях віровизнання, проголошено забезпечення права свободи совісті. Почалася відбудова багатьох запустілих, використовуваних як господарські споруди і просто недоруйнованих упродовж 20–80‑х pp. ХХ ст. церковних приміщень, легалізували свою діяльність українські греко-католики, відновився рух серед православних щодо відновлення незалежності української православної церкви від Московського патріархату. 

У галузі освіти було взято курс на її гуманізацію, засвоєння учнями й студентами загальнолюдських цінностей. Проте фінансування цієї сфери було недостатнім.

Суттєві зрушення відбулися в історичній науці. По-новому було розглянуто і досліджено події Визвольної війни українського народу середини XVII ст., діяльність І. Мазепи, С. Петлюри та інших видатних громадсько-політичних діячів України.

Продовжувала зростати кількість науковців. Їх кількість досягла у 1989 р. 220 тис. чол. (із них 6,8 тис. доктори наук і 73,7 тис. – кандидати наук). Перевага надавалася прикладним дослідженням за рахунок фундаментальних. При цьому понад 90% технологічних розробок не впроваджувались у виробництво.

Значною подією в культурному житті України стало проведення Першого фестивалю «Червона рута» (Чернівці, 1989 р.), який відбив зацікавленість значної частини української молоді в процесах відродження і самобутнього розвитку української популярної музики.

Помітні зміни відбувалися й у сфері художньої творчості. Хоча горбачовська політика «гласності та демократизації» не означала цілковитого скасування цензури та повної свободи слова й творчості, а лише принесла послаблення партійно-державного тиску на митців, у їх середовищі почалося значне пожвавлення. Виникали численні незалежні театри-студії, мистецькі угруповання поза традиційними творчими спілками, вийшла з «підпілля» й швидко почала завойовувати популярність молодіжна субкультура, особливо музична.

Втім і традиційні творчі спілки не залишалися осторонь цих процесів. Коли українські письменники масово вирушили у «велику політику», то кінематографісти та театральні діячі зосередилися на обстоюванні нових господарчих та правових умов для професійної роботи – аби здобути на майбутнє реальні гарантії творчої свободи та матеріальної незалежності від державного та партійного чиновництва. Саме в 1987–88 рр. на всій території СРСР почалося запровадження нових, «госпрозрахункових» засад роботи закладів культури та перехід на «нормативний метод» фінансування культурних витрат, що полягав у обрахуванні необхідних коштів не за «залишковим» принципом, а на підставі «науково визначених» норм забезпечення населення певними культурними закладами й послугами та норм фінансових і матеріальних витрат на це забезпечення. Однак практично вся культурна інфраструктура, як, втім, і вся економіка залишалися під державним контролем та керувалася переважно командно-адміністративними методами, а єдиними джерелами фінансування культури залишалися державний та місцеві бюджети.

            Отже, зміни в суспільному житті України створили умови для подальшого розвитку української культури.

 

2.  90-ті роки XX ст. започаткували сьомий етап історії української куль­тури. Акт про державну незалежність України, прийнятий 24 серпня 1991 р., відкрив нову сторінку в історії культури України. Чи не вперше український народ отримав можливість вільно творити.

Після проголошення незалежності 24 серпня 1991 р. починається розбудова са­мостійної держави і проводиться формування власної культурної політики, спрямо­ваної на забезпечення вільного розвитку національної культури та збереження культурної спадщини. Держава формує законодавчу базу, яка могла б забезпечити розвиток культури та вільний доступ усіх громадян до її здобутків. Так, у 1992 р. Верховна Рада прийняла «Основи законодавства України про культуру», де були задекларовані основні принципи державної політики в галузі культури, спрямовані на відродження і розвиток культури української нації та культури національних меншин, забезпечення свободи творчості, вільного розвитку культурно-мистецьких процесів, реалізацію прав громадян на доступ до культурних цінностей, створення матеріальних та фінансових умов розвитку культури. В «Основах» зазначені пріо­ритети у розвитку культури, права і обов’язки громадян у сфері культури, регламе­нтована діяльність у цій сфері; у тому числі професійна творча діяльність, міжна­родні культурні зв'язки.

У розділі IV «Основ законодавства про культуру» йдеться про фінансування і матеріально-технічне забезпечення культури, зокрема, ст. 23 передбачає, що дер­жава гарантує необхідність асигнувань на розвиток культури в розмірі не менше восьми відсотків від національного доходу України. Передбачаються також форми недержавного фінансування цієї сфери.

Конституція України (1996 р.) підтвердила зафіксований попередніми законода­вчими актами принцип державності української мови (ст. 10), проголосила гарантії та свободи у галузі літературної, художньої, наукової й технічної творчості, захист інтелектуальної власності та авторських прав (ст. 54).

На жаль, фінансово-економічні проблеми останнього часу не дають можливості фінансувати сферу культури у повному обсязі, так, як це передбачено чинним зако­нодавством України. За відсутності належного державного фінансування в Україні створюються інші механізми матеріального забезпечення сфери культури: створю­ються благодійні фонди, культурні товариства, об'єднання митців, зароджується діяльність меценатів. Проте поки що це не може замінити повноцінного державно­го фінансування. У цих умовах відбувається комерціалізація культури, коли ство­рюються низькопробні, але прибуткові культурні проекти.

Через матеріальні труднощі, особливо в перші роки незалежності, скорочувала­ся кількість закладів культури (перш за все у сільській місцевості), а багато талано­витих митців виїжджали за кордон у пошуках достойного заробітку. Загальмувався розвиток кінематографії, за останні роки українські фільми практично не знімають­ся, а технічні потужності вітчизняних кіностудій використовуються для зйомок ре­клами та відеокліпів. Не кращі часи переживає книговидавництво – більшість ви­дань на полицях книгарень російськомовні, до того ж видрукувані за межами України.

Ще одна проблема української сучасної культурної сфери – переповнення культурного простору зразками зарубіжної масової культури (кінематографічна продукція, музика, телебачення, літературні твори тощо). Ці далеко не найкращі твори маскультури витісняють національну культуру з активного вжитку, особливо в молодіжному середовищі.

Значні труднощі доводиться долати Національній академії наук України, що че­рез недостатнє фінансування втрачає кращих спеціалістів.

У процесі розбудови нової держави актуальною стає проблема люди­ни як творця. По суті відбувається зміна світоглядного ставлення до людини, гуманістичного усвідомлення ролі людини у процесі творчості. Гуманістична орієнтація суспільства має на меті втілення у практику пріоритетів загальнолюдських цінностей, які знаходять вираження у на­ціональній культурі. У площині відродження національної культури ак­туальною залишається мовна проблема, адже культура і мова належать до найголовніших духовних цінностей кожної особистості та всього сус­пільства.

Усе це свідчить про необхідність реформ у культурній сфері, стрижнем яких має стати реформування культурної політики. Водночас зрозуміло, що за будь-яких реформ повинні зберегтися державне фінансування як головне джерело підтримки культури (незалежно від форм власності та господарювання), а також переважна частина матеріально-технічної інфраструктури культури.

Процес реформування культурної сфери повинен містити такі го­ловні моменти:

– формування нової законодавчої бази для культури, мистецтва, суміжних сфер суспільного життя, яка б відповідала сучасним світовим вимогам та українським особливостям і узгоджувалась із законодавством про «неприбуткові» організації як серцевиною такого законодавства;

– реорганізація державних та регіональних інституцій, які донині «керували культурою», аби спрямувати їхню діяльність на рейки під­тримки культури як такої, незалежно від підпорядкування та форми власності;

– реорганізацію майнових та фінансово-господарських взаємовідносин у культурній сфері в напрямі трансформування культурної інфраструк­тури у складову «третього сектору суспільного виробництва»;

– заохочення недержавних, незалежних культурно-мистецьких ор­ганізацій (спілок, фундацій, професійних гільдій, творчих колективів), які забезпечуватимуть здоровий розвиток культури через різноманітність творчих, господарських, адміністративно-правових форм її існування;

– гуманізація культурного життя і передусім у сфері освіти та нау­ки;

            – створення режиму здорового протекціонізму щодо вітчизняної культури, національної культурно-мистецької продукції, аби забезпе­чити їх конкурентоспроможність, не допустити нової «культурної коло­нізації» України, сприяти її входженню в континуум світових культур.

Таким чином, ми стоїмо сьогодні на порозі великих зрушень у роз­витку української культури. Багатовіковий досвід її розвитку, в якому були часи піднесення і занепаду, розквіту і згасання, свідчить, що на­ша культура має сили та резерви для виходу з кризового стану, але це потребуватиме максимально зосереджених зусиль всього народу, дер­жавної та міжнародної підтримки, докорінних змін у сучасній куль­турній сфері. Стає зрозумілим, що глибинна структурна перебудова всіх сфер життя українського народу, включення в загальноєвропейську та загальносвітову цивілізацію неможливі без концентрації громадсь­кої уваги на культурній роботі, без визнання пріоритетності вирішення завдань духовного оновлення країни. Письменник Р. Іваничук влучно зазначив: «24 серпня 1991 року Україна раптово перемістилася з Азії в Європу, і хоч Європа вважається світовою «модницею», все ж вона оціню­ватиме нас за нашим розумом. Що ми бідні – всі бачать, що ми потен­ційно багаті – теж усі знають, але шануватимуть нас європейські народи не за наші скарги на злидні, не за наш традиційний український мазохізм і навіть не за матеріальний достаток, що є річчю набутною, а передусім за рівень просвіченості наших громадян».

Незважаючи на серйозні проблеми і згадані вище негаразди, культура України була й залишається яскравим явищем світової культури, ста­новить ще невикористаний резерв у загальнолюдській цивілізації

У XXI ст. Україна ввійшла незалежною державою. Поступово вона посідає гідне місце у світовій системі економічних, політичних і культу­рних зв’язків.

 

3.  Сучасні досягнення української культури дають змогу критично подивитися на власний, притаманний їй тип культури та з’ясувати її історичні й культурні межі. Сучасна людина починає усвідомлювати, що культурна самобутність її народу невіддільна від культурної самобутності інших народів, що усі ми підпорядковані «законам» культурної комунікації. Особливістю сучасного стану української культури є формування, поряд із традиційною культурою, образу нової культури. Перший образ відображений насамперед ідеями історичної і органічної цілісності та спадковості традицій. Новий образ  все більше асоціюється з глобальними ідеями, єдністю людства та його долі. Планетарне мислення стає домінуючим, народжується новий тип людини і нові картини світу у творах мистецтва.

Однією з особливостей вітчизняної культури є новий тип культурної комунікації, що передбачає:

- всезростаючу здатність до розуміння чужої культури;

- визнання іншої культурної самобутності, іншої істини, вміння включати їх у свою позицію і своє світобачення;

- визнання правомірності існування багатьох поглядів на істину, вміння будувати діалогічні відносини і йти на розумний компроміс;

- зростання  ваги усвідомленої рефлексії,  вироблення нових способів вирішення культурних проблем.

З року проголошення незалежності України і розбудови самостійної держави Україна були створені більш сприятливі умови для розвитку культури.

Чимало творів нового смислового ґатунку з’явились у майстернях художників, письменників, драматургів. Усе це склало досить строкату панораму культурного життя в новому ідеологічному просторі. Пошуковий новаторський вектор сучасного образотворчого мистецтва, світоглядна, аксіологічна, етнокультурна його парадигматика на сьогоднішньому етапі розвитку досить різнопланова.

 Після завоювання незалежності в літературі та мистецтві України стверджується плюралізм, сама думка про можливість існування якого у тоталітарному суспільстві була ірреальною.

Провідним у новому постіндустріальному суспільстві стає постмодернізм. Характерними рисами постмодернізму є деканонізація тра­диційних цінностей, деконструкція естетичного суб’єкта, сти­льовий синкретизм, інтертекстуальність, цитатність як метод художньої творчості, фрагментарність і принцип монтажу, іронізм, пародійність, гедонізм, естетизація потворного, змішування високих і низьких жанрів, театралізація всіх сфер культурного буття, репродуктивність і тиражування, орієнта­ція на споживацьку естетику, запозичення принципів інфор­маційних технологій. У культурі постмодернізму поєднують­ся толерантність, плюралістичність, відкритість, антитоталітарність як заперечення влади над природою й особистістю і водночас – втрата ціннісних критеріїв, емоційності, цинізм, поверховість, естетична вторинність.

У постмодернізмі авангардистській установці на новизну протистоїть бажання опанувати досвід світової куль­тури шляхом її іронічного цитування. Постмодернізм відвер­то стверджує, що текст не відображає реальності, а творить нову реальність (дійсність не виявляється, існують лише тек­сти). Сприйняття світу як грандіозного звалища накопичених людством артефактів, традицій, образів, стилів за умови того, що немає системи координат, принципової ієрархії цінностей, перетворює художній текст на випадковий бріколаж, який постулює хаос як спосіб організації.

            Дослідники зазначають, що український постмодернізм є вторинним явищем щодо західного, оскільки не виростає на ґрунті глобальної інформатизації суспільства. Його простором перетворень стають передусім відроджені змісти національ­ної традиції, зокрема барокової, класицистичної, романтич­ної, авангардної. Для діяльності літературних гуртів «Бу-Ба-Ву», «Лу-Го-Сад», «Нова дегенерація», «Пропала грамота» характерне карнавальне блазнювання, в якому іронічній трансфор­мації піддаються усталені цінності. Герої романів Ю. Андруховича «Рекреації», «Московіада», «Перверзія», книг О. Забужко профанують світ швидше від неспроможності порозу­мітися одне з одним, їхнє плетиво словес – радше спосіб при­ховати порожність буденності їхнього буття. Однак та ж сама іронія породжує життєстверджуючу стихію народного карна­валу, як у спектаклі «Енеїда» в театрі ім. І. Франка в Києві.

Панівним стилем у творчому житті стає авангардизм, який імперативно насаджується творчими угрупованнями, як свого часу партія насаджувала соцреалізм. Високий рівень політизації суспільства привів до того, що в галузі літератури найбільшого поширення набула публіцистика.

            З’явилися нові молоді літератори, які намагаються по-новому вирішити літературні проблеми, йти в ногу зі світовим літературним процесом. Це – дочка Ліни Костенко Оксана Пахльовська, О. Забужко, Ю. Андрухович, К. Москалець, Є. Пашковський та ін. 

Панораму культурного життя України в новому ідеологічному просторі відбиває активна виставкова діяльність митців як усередині країни, так і за її межами:

– у  живописі та графіці (С. Поярков, А. Блудов, П. Бевза,    В. Шерешевський, С. Лопухова, Е. Бельський, В. Шкарупа, С. Принь, А. Гідора, В. Макєєв, Т. Свірелі, В. Куць, І. Горін, Н. Яковчук, С. Савченко, О. Малих та ін.);

– у скульптурі (О. Пінчук, О. Денисенко, Р. Романишин, О. Дергачов, М. Дерев’янко, С. Дерев’янко, Б. Бистров, В. Микитенко, О. Кузьмін, О. Смірнов, О. Сухоліт та ін.);

– у декоративно-прикладному мистецтві: А. Бокотей,    В. Гінзбург, О. Шевченко, Р. Петрук, І. Тарнавський, які працюють у техніці скла та вітража;

– Б. Данілов, Л. Боннський, Н. Береза, Н. Ісупова та С. Козак, які працюють у кераміці;

– Жоголь, Г. Забашта, Г. Грищенко, Т. Місковець, Мороз, М. Кірницька, Н. Максимова, Н. Шимін, В. Хоменко, О. Потієвська, які працюють у текстилі;

–  О. Федоров, С. Заварзін, Г. Корнієнко, С. Вольський та інші, які працюють у галузі сучасного ювелірного дизайну.

Отже, сучасний стан української культури, як і культури у всьому світі, характеризується як досягненнями та перспективами, так і втратами та протиріччями. Утворення української незалежної держави відкриває перед національною культурою нові можливості. Подальший розвиток української культури великою мірою залежить від політичних та економічних чинників. Будемо мати надію, що сучасна політична ситуація призведе до економічного зростання, яке, у свою чергу, має активізувати українське культурне життя.

            На культурі не економлять і не заробляють. Умова для успішного розвитку держави одна: має бути прямий державний за­хист культури, необхідно вкладати достатньо коштів в освіту, науку і культуру, їх пріоритет, первісність перед усіма іншими проблемами суспільства і держави незаперечні і доведені історією, досвідом роз­витку всіх передових країн світу.

Культура ­– неначе вічна золота нитка історії, що з’єднує поко­ління, епохи, часи і спрямована в майбутнє. Спільна турбота про неї – живодайна. Українська культура накопичила великі цінності. Завдання нинішніх поколінь – зберегти і примножити їх.

 

 

Список рекомендованої літератури 

 

Основна

1. Історія світової та української культури: підручник /      В. А. Греченко, І. В. Чорний, В.  А. Кушнерук, В. А. Режко. – К., 2005. 
2. Кордон М. В. Українська та зарубіжна культура : курс лекцій / М. В. Кордон. –  К., 2002.
3. Культурологія : українська та зарубіжна культура : навч. посіб. / М. М. Закович, І. А. Зязюн, О. М. Семашко та ін. – К., 2007.
4. Лекції з історії світової та вітчизняної культури : навч. посібник /за ред. А. Яртися та В. Мельника. – Львів,  2005.
5. Мєднікова Г. С. Українська і зарубіжна культура ХХ століття : навч. посіб. / Г. С. Мєднікова. – К., 2002.
6. Попович М. В. Нарис історії культури України / М. В. Попович. – К., 2001.
7. Українська культура: історія і сучасність : навч. посіб. / за ред. С. О. Черепанової. – Львів, 1994.
8. Шейко В. М. Історія української культури : навч. посіб. / В. М. Шейко, В. Я. Білоцерківський. – К., 2010.

 

Додаткова

9.  Дзюба І. Між культурою і політикою / І. Дзюба. – К., 1998.
10.  Енциклопедія українознавства : загальна частина. – К., 1995. – Т. 2, 3.
11.  Зарубіжні українці: етнографічний довідник. – К., 1991.
12.   Ісаєвич Я. Д. Україна давня і нова : народ, релігія, культура / Я. Д. Ісаєвич. – Л., 1996.
13.  Історія української музики : у 6 т. – К., 1990.
14.  Кормич Л. І. Культурологія (історія і теорія світової культури ХХ століття) : навч. посіб. / Л. І. Кормич, В. В. Багацький. – Х., 2003.
15.  Краснодембський О. На постмодерністських роздоріжжях культури / О. Краснодембський. – К., 2000.
16.  Крвавич Д. П. Українське мистецтво : навч. посіб. / Д. П. Крвавич, В. А. Овсійчук, С. О. Черепанова. – Львів, 2005.
17.  Культурне відродження в Україні. – К., 1993.
18.  Митці України : енциклопедичний довідник / ред. А. В. Кудрицького. – К., 1992.
19.  Пашук А. І. Українська церква і незалежність України / А. І. Пашук.  – Л., 2003.
20.  Полевой В. М. Двадцатый век. Изобразительное искусство и архитектура стран и народов мира / В. М. Полевой. – М., 2009.
21.  Попович М. В. Національна культура і культура нації / М. В. Попович. – К., 1991.
22.  Скуратівський В. Екранні мистецтва в соціокультурних процесах XX ст. / В. Скуратівський. – К., 1997.
23.  Сухомозький М. Україна у світі / М. Сухомозький. – К.,  2007.
24.  Українці в зарубіжному світі. – К., 1991.
25.  Українці: Східна діаспора. – К., 1993.
26.  Феномен української культури: методологічні засади осмислення. – К., 1996.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ОСНОВНІ ТЕРМІНИ ДИСЦИПЛІНИ

           

«Апостол»  – перша друкована книга в Україні, видана у лютому 1574 р. І. Федоровим у Львові.

            Абстракціонізм – формалістична течія в образотворчому мистецтві (виникла на початку XX ст.), що відмовляється від реалістич­ного зображення предметів і  явищ.

Авангардизм (франц. – передовий загін) – умовний термін для позначення загальних новаторсь­ких напрямів у художній культурі XX ст., яким притаманні прагнення докорінно оновити художню практику, пошук   нетрадиційних засобів вираження форми й змісту творів.

Автохтон, абориген – корінний житель країни чи місцевості, який мешкає в ній з давнини.

Агіографія  – жанр церковної літератури, який передбачає розповіді про життя свя­тих («житія»), про діяння мучеників («мартирологи»), легенди про монахів. З часом імена святих етапи пов'язувати з певними днями в році, а житія об’єднувати в календарні збірники («мінеї»), які використовуватись під час богослужіння.

Альма-матер – старовинна студентська назва університету, пере­носно – місце, де хтось вчився, виховувався.

Альманах – неперіодична літературна збірка творів різних авторів.

Анімізм (від лат. – душа, дух) – віра в існування душ і духів, які нібито управляють усім матеріальним світом.

Антропогенез – виникнення людини, процес виділення людини з тваринного світу, олюднення мавпи під впливом суспільної практики.

Антропологія – біологічна наука про походження та еволюцію фізичної організації людини та її рас. Іноді розуміється як сукупність наук про людину, включаючи етнографію, культурну та соціальну антропологію.

Антропоморфізм – наділення явищ природи, тварин, предметів і фантастичних створінь людськими властивостями, а також уявлення божества в образі людини.

Антропоцентризм - філософське вчення, за яким людина є центром Всесвіту і метою всіх подій, які в ньому відбуваються, що вона створена Богом «за своїм образом і подобою».

Апокрифи (від грецьк. – «таємничий», «прихований») –релігійні тво­ри з біблійними сюжетами, які не визнавалися церквою ка­нонічними і були заборонені.

Археологія (від грецьк. «архатос» – стародавній, «логос» – сло­во) – наука, яка вивчає історію людського суспільства на ос­нові вивчення пам’яток кам’яного, мідного (бронзового), залізного і почасти пізніших віків. До пам’яток, що називають­ся археологічними, належать: стоянки, поселення, поховання, різні типи знарядь праці, зброї, посуду, прикрас, предмети по­буту, мистецтва.  

Байда – узагальнений образ патріота рідної землі, борця проти ту­рецького і татарського поневолення, герой широковідомої ук­раїнської народної пісні «В Цареграді, на риночку»; іноді його пов’язували з конкретною історичною особою – Дмитром Вишневецьким.  

Бакалавр – перший вчений ступінь в університетах ряду країн. 

Балаган – театральне видовище переважно комічного характеру на ярмарках і народних гуляннях.

Бароко – один із провід­них художніх стилів кінця XVI – середини XVIII ст. Виник в Іта­лії, поступово поширився в інших країнах Європи та Латинській Америці. Мистецтву бароко властиві грандіозність, пишність, динаміка, патетична піднесеність, інтенсивність почуттів, прист­расть до ефективних видовищ, поєднання ілюзорного та реаль­ного, сильні контрасти масштабів і ритмів, світла та тіні.

Берестяні грамоти – давні тексти, розміщені на бересті (корі бере­зи) шляхом видавлювання чи видряпування спеціальною паличкою-писалом. За змістом – це короткі листи світського ха­рактеру, доручення, боргові зобов'язання, чолобитні, любовні послання, учнівські вправи.

Билини – народні епічні пісні періоду Київської Русі. Перші записи билин датовані початком XVII ст.

Біблія (від грецьк. – книги) – збірник священних книг християнської та частково іудейської релігій. У III ст. до н.е. була перекладена з давньоєврейської на давньогрецьку мови.  

Братства – національно-релігійні та громадсько-культурні ор­ганізації в Україні, які почали виникати в кінці XVI ст., відсто­ювали права українського народ, ставали на захист православної віри, піклувалися про освіту.

Бурлескна література – жартівлива література.

Велес – бог худоби, чередників та музик у слов’янській міфології. 

Зернь – виріб із узорів із найменших зернят металу.

Вертеп – український народний ляльковий театр в ХVІІ–ХІХ ст.; ящик без передньої кришки, де була обладнана сцена, яка зоб­ражувала народження Христа. Звідси походить і назва «вертеп» (з грецької – печера, в якій народився Ісус).

Відродження, Ренесанс – епоха в історії культури країн Європи, перехідна від середньовічної культури до культури Нового часу (в Італії ХІV – XVІ ст., в інших країнах ХV –XVІ ст.). Прикметні риси – антиклерикальна спрямованість, гуманізм, звернення до античної спадщини, прагнення її відродження й переосмислення на основі нової буржуазної ідеології, що зароджувалася.

Вітраж – малярство на склі; картина або узор з кольорового скла (у вікнах, дверях).

Господарсько-культурні типи – історично сформовані комплекси господарства і культури етносів, які проживають у схожих природно-географічних умовах і знаходяться приблизно на однаковому рівні свого господарсько-культурного та соціально-політичного розвитку.

Готика (від лат. gotico – готський) – художній стиль середньовічного мистецтва в країнах Західної і Центральної Європи ХІІ–ХV ст. Найяскравіше виявився в культовій архітектурі. Для нього характерне устремління споруди вгору за рахунок гострих шпилів, великі вікна, прикрашені вітражами, численні гостроконусні арки, багатство скульптур, оздоб, що надавало готичним соборам легкості й динамічності.

Гравюра – картина, малюнок, отримані шляхом відбитку, полігра­фічного відтворення кліше, виготовленого гравером (художни­ком).

Графіка – вид образотворчого мистецтва, основним зображальним засобом якого є малюнок, виконаний на папері, тканині тощо олівцем, пензлем, вуглиною чи відбитий на папері зі спеціаль­но підготовленої форми.

Графіті – стародавні написи й малюнки, зроблені гострими предме­тами на ремісничих виробах, стінах споруд.

«Громади» – осередки української інтелігенції, що проводили національно-культурну  і громадсько-політичну працю в другій по­ловині XIX ст. – на початку XX ст. в Україні.

Гуманізм (від лат. humanus – людяний, людський) –    1) прогресивний ідейний напрям культури епохи Відродження, що утверджував право людини на земне щастя, боровся за визволення науки й людської особистості від церковних обмежень; 2) ставлення до людини як до найвищої цінності, захист її права на свободу, щастя, всебічний розвиток і вияв своїх здібностей.

Дадаїзм – модерністська літературно-художня течія, що зародилася (1916 р.) у Цюриху під впливом сприйняття Першої світової війни як розв’язання в людині одвічних тваринних інстинктів. Художні методи його представників ґрунтуються на програмному ірраціоналізмі та демонстративному антиестетизмі. У 20-х роках ХХ ст. у Франції дадаїзм злився з сюрреалізмом, а в Німеччині – з експресіонізмом.

Державна мова – визнана законом урядова мова в державі, обов’яз­кова для державної адміністрації, суду й шкільного навчання.

Дитинець – укріплена центральна частина стародавнього міста на Русі. З XIV ст. почала називатися Кремль.

Дисиденство – морально-політична опозиція до існуючого державно­го (політичного) ладу, панівних у суспільстві ідей та цінностей.

Діаспора – частина народу, що проживає поза країною свого походження. Діаспори утворилися в результаті насильницького виселення, загрози геноциду та інших соціальних причин.

Думи – лірико-епічні твори української усної словесності про події з життя козацької України ХVІ–ХVІІ ст. Думи не співаються, а виконуються речитативом (мелодійною декламацією) у супро­воді музичного акомпанементу на бандурі, кобзі або лірі.

Духовна культура – система духовних (тобто нематеріальних) цінностей: релігійних, наукових, моральних, естетичних, політичних, правничих тощо. Сюди ж належать види і способи творчої діяльності, спрямовані на створення, збереження та поширення духовних цінностей.

            Елітарне мистецтво – мистецтво, яке орієнтується на невелику групу людей.

Етнічна культура – успадкований від предків комплекс господарського і соціального життя, матеріальної і духовної культури, що визначає стиль життя, виконує етноідентифікуючу роль, дає можливість виділити і протиставити себе іншим етносам.

Етногенез – походження народів як історико-етнічних спільнот.

Етнос – стійка міжпоколінна природно та історично сформована на певній території динамічна людська спільнота, що, маючи самоназву (етнонім) і усвідомлюючи свою єдність, протиставляє себе всім іншим аналогічним утворенням і відрізняється від них стійкими і своєрідними рисами культури, способом життя, етнічними стереотипами.

            Житія – вид релігійно-біографічної літератури про життя муче­ників, аскетів, церковних і державних діячів, яких церква ого­лосила святими.

Золоті ворота – головна урочиста брама давнього Києва, видатна пам’ятка архітектури часів Київської Русі. Споруджена в 1037 р. за Ярослава Мудрого. Назва походить від позолоченого куполу надбрамної церкви.  

Ідол  –  у язичницьких релігіях – об’єкт культу, предмет, який начеб­то містить у собі божество або є ним.  

            Ізборники – хрестоматії, книги, в яких списувалися матеріали, виїмки, витримки з інших, іноді й більших творів.

Ікона (від грецьк.  – образ, зображення) – у церквах так зва­ної апостольської традиції (насамперед, православні та като­лицькі) – зображення Ісуса Христа, Діви Марії, священних персонажів старозавітної та новозавітної історії (патріархів, царів, апостолів, пророків), християнських святих і сюжетів, які зв’язані з їхніми діяннями.

Імпресіонізм (франц. – вражен­ня) – напрям у мистецтві та літературі останньої третини XIX – початку XX ст. Провідною метою мистецтва імпресіо­нізм проголошував витончене відтворення суб’єктивних швид­коплинних вражень та спостережень, мінливих відчуттів і пе­реживань художника. Імпресіонізм сформувався в пейзажному

Інкрустація – вид оздоблення виробів і приміщень узорами і зобра­женнями з шматочків мармуру, кераміки, металу, дерева, пер­ламутру, які врізані у поверхню.

Інтермедії – короткі одноактові вистави комедійного характеру з народного життя, які гралися між діями серйозної вистави, існували, як і самостійні твори.

Квадривіум – підвищений курс освіти в середньовічній школі. За цим курсом передбачалося вивчення чотирьох предметів: му­зики, арифметики, геометрії, астрономії.

Києво-Печерська лавра – православний чоловічий монастир, засно­ваний у Києві 1051 р. Відіграла значну роль у розвитку ук­раїнської культури, була центром літописання, іконопису, кни­годрукування.  

Києво-Печерський патерик (від грецьк. «патер» – батько) – збірка творів про історію Києво-Печерського монастиря та його пер­ших подвижників, яка була складена в першій третині XIII ст. (1215–1230 рр.).

Класицизм (від латин. – взірцевий) – один із основних напрямів у європейській літературі й мистецтві XVII – XVIII ст., зразком для якого було класичне (давньогрецьке й давньоримське) мистецтво.

Конструктивізм (від латин. – побудова) – течія в художній культурі 20–30-х років XX ст., яка під гаслом «констру­ювання довколишнього середовища» висунула на перший план функціональну виправданість форм, доцільність конструкцій, раціональну ясність, логічність художньої творчості.

Контркультура – сукупність політичних, соціальних, ідеологічних рухів, ідей та дій західноєвропейської та північноамериканської молоді лівоекстремістської спрямованості, що виникли на початку 60-х років ХХ ст. і досягли кульмінації в 1968 р. Контркуль­тура відрізняється від домінуючої культури, протистоїть їй, знаходиться в конфлікті з домінуючими цінностями.

Концептуальне мистецтво – одна з течій авангардизму, яка розгля­дає художній твір як засіб демонстрації ідей, понять, концепцій.

Коренізація – політика, спрямована на забезпечення в державних і партійних установах достатньої кількості представників корінного населення та вживання їхньої рідної мови; сприяння організації шкіл і вузів, культурних закладів, які б вели діяльність мовами корінних національностей; видання їхніми мовами періодики та книг. В Україні політика коренізації одержала назву «українізація».

Кубізм – модерністська течія в об­разотворчому мистецтві першої чверті XX ст., яка ґрунтується на комбінації геометричних форм, деформованих фігурами.  

Культура – світ свідомого буття людини, створеного людьми в процесі взаємодії з природою та між собою.

Культура – сукупність усіх цінностей, створених працею і творчістю людей.

Культурогенез – процес зародження матеріальної і духовної культури людства.

Літопис – історико-літературний твір у Київській Русі, пізніше в Україні, Росії та Білорусі, в якому оповідь велася за роками.

Магія (від грецьк. – чародійність) – віра в надприродну можливість впливу практичної дії людини на об’єктивну дійсність; ряд символічних дій та ритуалів із заклинаннями і обря­дами.

Масова культура – поняття, що характеризується особливостями творення культурних цінностей у сучасному індустріальному суспільстві, розрахованих на масове використання. У матеріалістично-речовому розуміння – культура повсякденного життя, призначена для засвоєння масовою свідомістю.

Матеріальна культура – сукупність усіх матеріальних цінностей, створених певною культурою, її уречевлена складова.

Мініатюри – ілюстрації до рукописних книг. Композиції цих ілюс­трацій були гармонійними, пози і рухи персонажів легкі, неви­мушені, старанно вимальовувався орнамент.

Містерія (від грецьк. – таїнство) – духовна драма в середньовічній Європі, яка брала свої сюжети зі Святого Писання.

Міф – оповідь, яка передає уявлення давніх народів про походження світу, явищ природи, про богів та легендарних героїв; виникає у всіх народів на ранній стадії розвитку для пояснення явищ природи.

Міфологія – форма суспільної свідомості, що несе в собі узагальне­не та водночас персоніфіковане уявлення народів про світ ре­чей та явищ. Відзначається нерозчленованістю світу реаль­ності та уяви і реалізується в ритуалах і магії.

Модерн (франц. – найновіший, сучасний) – формалістичний напрям образотворчого та прикладного мистецтва кін­ця XIX — початку XX ст., що протиставляється мистецтву ми­нулого.

Модернізм (від фран. – новітній, сучасний) – загальна назва течій у мистецтві й літературі ХХ ст., яким властиві заперечення реалізму, суб’єктивізм у художній творчості, пошуки нових мистецьких форм.

Мозаїка – сюжетні чи орнаментні композиції, зроблені з природно­го кольорового каменю, смальти, керамічної плитки. Мозаїка, а також фрески належать до монументального живопису.

Народна драма – поширені у ХVІІІ – ХХ ст. самодіяльні вистави, в основі яких сюжети і тексти усної фольклорної традиції, що розігрувалися згідно з установленим  каноном.

Націоналізм – політичний принцип, згідно з яким політична і національна спільнота мають збігатися. Інакше кажучи, нація повинна  мати власну державу – ось головний зміст націоналізму як політичного принципу.

Національна культура – це сукупність символів, вірувань переконань цінностей, норм поведінки, які характеризують духовне життя певної нації.

Образотворче мистецтво – живопис, графіка, скульптура.

Оранта – у ранньому церковному малярстві зображення людської фігури з молитовно розпростертими і піднятими вгору руками, пізніше – тип образу Богоматері.

Орнамент – оздоблювальний візерунок, побудований на ритмічно­му повторенні геометричних, рослинних та ін. елементів (жи­вописний, графічний, скульптурний), розташованих симетрич­но один одному.

Офорт – вид гравюри; малюнок вишкрябується гравірувальною голкою у шарі лаку, що покриває поверхню металевої пласти­ни, після чого прошкрябані місця протравлюються кислотою. Зображення відбивається з пластини, витравлені місця якої за­повнені фарбою.

Пантеон – група богів, що належать до певної релігії або міфології.

Перун – головний бог у язичників.

Плінфа (від грецьк. –  цеглина) – широка і тонка випале­на цегла великого формату, яку застосовували в будівництві у Візантії та у Х–ХІІІ ст. у Київській Русі.

Полемічна література – церковно-теологічна і публіцистична літе­ратура ХVІ–ХVІІ ст. в Україні та Білорусі, яка спрямовувалася проти спроб інших конфесій поширити свій вплив на право­славне населення. Була важливою зброєю в боротьбі за соціальне і національне визволення народу, яскравим явищем української культури.

Поп-арт (від англ. – популярне, за­гальнодоступне мистецтво, яке справляє шокуючий вплив) – течія в авангардистському мистецтві (форма модернізму) кінця 1950 –1960 рр., яка проповідує використання предметів масово­го споживання як творів мистецтва і в якій образотворча творчість представлена композиціями з реальних предметів. Складовими частинами твору поп-арту можуть бути ма­некени, частини машин, опудала, афіші, недокурки.

Поп-музика – поняття, яке охоплює різноманітні стилі та жанри, пе­реважно розважальної естрадної музики. На Заході з 1950 р. під цим терміном прийнято розуміти музичні стилі, що постійно змінюються і грунтуються на використанні електрогітар та інших музичних інструментів, що посилюють звук.

Постімпресіонізм – один із су­часних напрямів в архітектурі та мистецтві кінця XIX – початку XX ст., що протиставив себе модернізмові й претендує на його заміну. Для постімпресіонізму характерний взаємовплив різних течій та індивідуальних творчих систем. Постмо­дернізм орієнтується на буденні смаки, погляди й настрої масо­вої свідомості.

«Просвіти» – самодіяльні національно-культурні, економічні та освітні українські товариства, які існували як у Східній, так і в Західній Україні у 1868–1939 рр.

Просвітництво – ідейний і громадський рух в країнах Європи, що стали на шлях капіталістичного розвитку, охоплює період ХVІІ–XVІІІ ст. Його представники прагнули перебудувати всі суспільні відносини на основі розуму, рівності, справедливості. Вони планували здійснити таку перебудову шляхом поширення передових ідей, знань, освіти, а також поліпшення морального стану суспільства.

Реалізм (від лат. – суттєвий, дійсний) – у літературі й мистецтві прагнення її представників до правдивого, об’єктивного відображення дійсності, відтворення в їхніх творах типових характерів героїв, які діють за типових обставин.

Релігія – система поглядів, світосприймання і світовідчуття, що передають віру людини в існування Бога і мають зовнішні прояви в поведінці, побуті.

Ритуал – церемонія, дійство здебільшого релігійного призначення, що має символічний характер і забезпечує згуртованість суспільства, відвертає конфлікти та нейтралізує агресивність; більш сувора форма регулювання поведінки, ніж звичай.

«Розстріляне Відродження» – літературно-мистецьке покоління 20-х – початку 30-х рр. ХХ ст. в Україні, яке дало високохудожні твори у галузі літератури, живопису, музики, театру і було знищене тоталітарним більшовицьким режимом.

Романський стиль – художній стиль середньовічної Європи, який охоплював у своєму розвитку Х–ХІІ ст.  

Романтизм – ідейно-художній напрям у літературі, мистецтві європейських країн у кінці XVІІІ – на початку ХІХ ст. Романтики ви­ступали проти раціоналістичних догм класицизму, ставили на перший план духовне життя людини. Вони зображали незви­чайні явища та обставини, особливих героїв із сильним харак­тером і пристрастями.  «Незвичайні герої діяли у незвичайних обставинах» – так можна сформулювати основний принцип романтичного мистецтва.

«Руська правда» – перше писемне зведення законів Київської Русі ХІ–ХІІ ст.

Скань (від давньорус. – сукати, звивати) – художні вироби з тонкого золотого, срібного або мідного дроту.

Скоморохи – мандруючі актори, співці, музиканти, іноді виступали і як акробати, і як дресирувальники.

Скрипторії – майстерня при монастирі, в якій працювали переписувачі рукописних книг.

 Смальта – кольорове, непрозоре скло для мозаїчних робіт.

Станкове мистецтво – термін, яким визначають твори образотвор­чого мистецтва, що мають самостійний характер; у живопи­су – картина, в скульптурі – статуя, погруддя. У добу Київської Русі – це ікони.

Стилос – спеціальний інструмент, за допомогою якого на берестяних грамотах видавлювали тексти.

Субкультура – сукупність культурних зразків, тісно пов’язаних із домінантною культурою і у той самий час відмінних від неї. У антропології – група людей у межах більшого суспільства з відмінними стандартами та моделями поведінки.

Супрематизм (від латин. – найвищий) – різновид абстрактного мистецтва, створеного у 1913 р. К. С. Малевичем. Тяжіє до зображення художнього світу в формі найпростіших різнокольорових і різновеликих геометричних фігур (квадрат, коло, трикутник).

Схоластика (від грецьк. – учений, шкільний) – за­гальна назва середньовічної філософії, яка викладалась в тодішніх університетах. Термін став символом розумування, догматизму і беззмістовності, формального знання.  

Сюрреалізм (від франц. – надреалізм) – авангардистський напрямок у художній культурі XX ст., який проголосив зображення сфери несвідомого головною метою мистецтва.

Тотемізм – віра в надприродний зв’язок родової групи людей із представниками тваринного чи рослинного світу, предметами чи явищами природи, віра в те, що ці представники, явища чи предмети є предками їхніх родів.

Традиція – спосіб передачі етнічного досвіду від одного покоління до наступного у вигляді звичаїв, правил поведінки і т. д.

Тривіум – три предмети, що їх вивчали у школах Середньовіччя: гра­матика, риторика, діалектика.

Унія церковна – об’єднання православної та католицької церков під владою Папи Римського.

Фетишизм (від франц. – ідол, талісман) – віра в надприродні властивості матеріальних предметів, як природних, так і зроблених людиною.

Фреска (від італійського – свіжий, сирий) – художнє зоб­раження, що зроблене водяними фарбами на вогкій штукатурці.

Футуризм (від латин. – майбутнє) – загальна назва авангардистських художніх течій 1910-х – початку 20-х років у деяких європейських країнах (Італії, Росії та ін ). Футуристи висували ідеї створення «мистецтва майбутнього», заперечува­ли художні традиції. Вони прагнули насаджувати ідеї ур­банізму, фантастики, знаків і символів.

Храмова архітектура – споруди, пов’язані з релігією, з бого­служінням, із церквою; та, що належить церкві.

Чернь – темно-сірі або чорні зображення на срібних і золотих виро­бах, один із видів ужиткового мистецтва.

Шестидесятники – назва нової генерації (покоління) радянської та української національної інтелігенції, що ввійшла в культуру (мистецтво, літературу тощо) та політику в СРСР у другій половині 1950-х – у період тимчасового послаблення комуністично-більшовицького тоталітаризму та хрущовської «відлиги» (десталінізації та деякої лібералізації) і найповніше себе творчо виявила на початку та в середині 1960-х років (звідси й назва).

Шкільна драма – вистави, що ставилися у XVII – XVIII ст. учнями Києво-Могилянської колегії, а потім академії та братських шкіл за творами переважно викладачів цих закладів. У них ви­користовувалися релігійні, біблійні та історичні сюжети дидак­тичного характеру

Шоу – в широкому розумінні – масове видовище, один із головних елементів масової культури, який розрахова­ний на психологічний вплив на глядача.

Язичництво – система первісних дохристиянських релігійних віру­вань, поглядів і обрядів. У східних слов’ян набуло форми обо­жнення сил природи, тварин та рослин, а також  людино­подібних істот: русалок, берегинь, рожениць.

 

 

Навчальне видання

 

 

 

 

 

 

Історія української культури

Конспект лекцій

для студентів спеціальностей

12010001  «Лікувальна справа»,

12010003 «Медико-профілактична справа»

денної форми навчання

 

 

 

 

 

 

Відповідальний за випуск В. А. Нестеренко

Редактор  Т.Г.Чернишова

Комп’ютерне верстання  Н. В. Лобко

 

 

 

 

 

Підписано до друку  24.09.2012. , поз.

Формат 60х84/16. Ум. друк. арк. 9,07. Обл.-вид. арк. 7,69. Тираж       пр. Зам. №        .

Собівартість видання        грн.        коп.

 

 

 

 

Видавець і виготовлювач

Сумський державний університет,

вул. Римського-Корсакова, 2, м. Суми, 40007

Свідоцтво суб’єкта видавничої справи ДК № 3062 від 17.12.2007.