Кейс

Кейс 08.10.2013 09:14

Комплексні ситуації

Кейс 1.

Галина працює на посаді бухгалтера 10 років і добре знає свою роботу. Вона завжди сумлінно виконує зобов’язання, які на неї покладені, вкладається в терміни та уважно ставиться до всього, що виконує. Галині 43 роки. Вона мріє про посаду головного бухгалтера, яка за чутками мала ось-ось стати вакантною. Галина є дуже вибагливою до себе та оточуючих стосовно роботи. Це природно відповідає її сильному характеру та схильності до керівництва. На роботі Галину поважають, хоча і вважають досить ексцентричною особою.

Наталя працює у компанії 5 років, має економічну освіту та досвід роботи менеджером. Вона є розумною та енергійною, швидко адаптується до ситуації. Сподівається на кар’єрне зростання у цій компанії. Вважає, що має на це всі шанси, оскільки керівництво ставиться до неї добре і минулого місяця вона отримала премію як кращий працівник. На роботі Наталя підтримує дружні відносини з усіма робітниками, завжди спокійна та розважлива, може підтримати будь-яку розмову. Наталі 28 років.

Наприкінці звітного періоду бухгалтерія мала підготувати звіти для податкової інспекції. В цей час на підприємстві активно проходили переговори із укладанням угоди на тривалий термін з компанією-партнером, тому бухгалтерія займалася нагальними питаннями. Через це звіти до податкової інспекції залишили наостанок.

Галина та Наталя, яким було доручено підготувати звіти, розподілили роботу так, що кожна з них готувала конкретну частину. Наталя витрачала майже весь свій час та увагу на основну свою роботу у відділі. При підготовці звіту вона використовувала дані з попередніх внутрішніх звітів підприємства, які знаходились в кабінеті бухгалтерії. Після того, як Наталя виконала роботу, вона віддала свою частину Галині, щоб та склала звіт докупи.

Коли Галина продивлялася документ, вона помітила одну похибку та вказала на неї Наталі. Наталя відповіла що все виконала правильно і помилки там бути не може, що, скоріш за все, це Галина неправильно зрозуміла інформацію.

Так як звіт був серйозним і мав бути швидко відправленим до податкової інспекції, Галина не відступила в своїх підозрах і наказала Наталі спуститися в архів і підняти вихідні записи про цю статтю. Наталя була дуже зайнята своєю основною роботою і до того ж, вважала себе абсолютно правою, тому вона відмовилась йти до архіву. Галина не звикла до того, що її авторитетом нехтують і її прохання не виконують, тому вона сказала, що Наталя зобов’язана це зробити, адже це саме вона помилилася у звіті.

Наталю обурило те, що Галина відкрито їй наказує, хоча вона не є її безпосереднім керівником. Вона відповіла, що Галина не має ніякого права вказувати їй що робити, і якщо вона так сильно хоче, то може сама спуститися в архів. Галина розлютилася і назвала Наталю некомпетентною, а також звинуватила її в легковажному ставленні до роботи.

Наталя вирішила стояти на своєму і принципово не перевірила дані. Галина остерігалась допустити помилку, оскільки це було б не на користь її планам зайняти посаду головного бухгалтера. Тому вона сама відправилася до архіву та перевірила дані. Виявилось, що Наталя таки припустилася помилки. Галина виправила її самостійно і відправила звіт. Про помилку вона Наталі нічого не сказала.

Через два тижні головний бухгалтер пішла на пенсію і замість неї на посаду взяли Галину. Наталя, яка теж мріяла про цю роботу, була вкрай незадоволена. Вона поділилася своїми переживаннями з приятелькою — секретарем начальника відділу кадрів і та їй розповіла, що відразу після звільнення посади головного бухгалтера Галина заходила до керівника по робочих питаннях та ніби ненароком обмовилася про Наталину помилку у звіті до податкової інспекції. Наталя розлютилася та пішла до Галини, щоб дізнатися, в чому справа. Галина сказала що в колективі нормальним є розповідати один одному про всі робочі питання, а так як Наталя справді була винна, то в неї взагалі не має бути ніяких претензій. Наталя сказала, що Галина навмисно на неї «донесла», щоб «захапати» посаду головного бухгалтера. Галина саркастично відповіла, що тепер вона — керівник, і наступного разу Наталя буде краще слухатись її прохань.  Наталя вирішила, що спокійна робота на цьому підприємстві для неї закінчилась і, піддавшись емоціям, написала заяву про звільнення.

 

Кейс 2.

«Кіндерленд» – товариство з пошиття дитячого одягу. Налічує 5 заводів у різних містах України (Вінниці, Хмельницькому, Одесі, Києві, Львові). Центральний офіс знаходиться у м. Вінниця. Підприємство постачає свої товари під торговою маркою «Кіндерленд» у магазини мереж: «Антошка», «Тигрес», «Сонечко». Означене виробництво є надзвичайно потужним і налічує велику кількість співробітників як на самому виробництві, так і в центральному офісі.

Центральний офіс являє собою п’ятиповерхову будівлю з сучасним ремонтом, меблями, кабінетами, які мають усе необхідне технічне обладнання. Познайомимось з персоналом:

власник корпорації – Черняк Євген Олександрович (приїжджає до офісу регулярно раз на місяць)

виконавчий директор – Бута Ольга Анатоліївна (на цій посаді уже 13 років)

головний бухгалтер – Канюка Галина Михайлівна

заступник гол.бух. – Канюка Ірина Іванівна (невістка гол.бух.)

секретар – Ангеліна (дочка власника корпорації)

секретар – Злата (подруга Ангеліни) та багато інших пересічних співробітників.

Одного разу в «Кіндерленді» виникла наступна ситуація… Секретарка директора Злата, вважаючи себе подругою Ангеліни, дочки власника, вирішивши, що знаходиться під надійним захистом, почала щодня запізнюватися на роботу і закінчувала свій робочий день раніше, а також протягом дня майже безперервно розмовляла по телефону на особисті теми . Оскільки робочий день виконавчого директора починався на годину пізніше, ніж у інших, відповідно, Ольга Анатоліївна про запізнення Злати нічого не знала. Ангеліна, яка знала Злату з дитинства, прикривала її витівки.

Наближався кінець місяця, усі були зайняті підготовкою звітів. Ірина (заст. гол.бух.) мала надрукувати відповідну інформацію та до 25 числа поточного місяці здати її головному бухгалтеру (по сумісництву своїй свекрусі). (Ірина полюбляла насолити Галині Михайлівні, тому, як завжди, залишила усе на останню ніч. Отож, пропрацювавши добу, Ірина о 8.15 попрямувала з флешкою до Злати з надією роздрукувати матеріали, але Злата в цей час лише виходила з дому. О 9 годині Галина зателефонувала Ірині і запитала, де роздруковані матеріали, оскільки Євген Олександрович вирішив заїхати саме в той день і перевірити роботу працівників, не попереджуючи про час свого приїзду.

          Євген Олександрович прибув до офісу о десятій годині ранку, в першу чергу попрямувавши до кабінету головного бухгалтера з надією побачити звіти. Галина Михайлівна звинуватила у невиконаному завданні свою заступницю Ірину. Євген Олександрович вирішив йти до кінця й рушив до Ірини, яка, в свою чергу, сказала, що у всьому винна Злата, якої не було на робочому місці й вона не роздрукувала звіт. Роздратований власник запитав Ангеліну про час прибуття на роботу Злати. Донька стверджувала, що Злата завжди вчасно приходить на роботу і сьогодні також прийшла о 8 годині.

          Не знаючи про візит керівника до Ірини, Злата вирішила, що на неї поскаржилась татусю Ангеліна. Заради помсти, під час неприємної розмови з Євгеном Олександровичем, дівчину «прорвало»: вона почала розповідати, що Ангеліна зустрічається з менеджером з відділу маркетингу, а Сергєєва взагалі забирає чистий папір з офісу додому, а Олійник та Денисюк в робочий час сидять в соціальних мережах, а Іваненко з Калашніком взагалі тільки те й роблять , що влаштовують собі перекур і лише охоронець завжди тихо спить на посту.

Євген О. був шокований і запросив усіх працівників до конференц-зали, де Злата ще раз повторила усі обвинувачення, а далі розпочалося….. Олійник обвинуватила всіх у недотриманні дрес-коду офісного працівника, Галина звинуватила Ірину у тому, що вона фарбує нігті на робочому місці,а Ірина Галину у тому, що свекруха п’є занадто багато кави під час роботи, Тимофєєв звинуватив Сергєєву у підлабузництві та жадібності…

Євген Олександрович був досить досвідченим керівником і завжди умів цінувати працю своїх підлеглих, він довіряв колективу, який протягом багатьох років не підводив його корпорацію і тому не став вдаватися до жорстких санкцій, але прагнув розібратися у ситуації і конструктивно розв’язати конфлікт. Власник звернувся до Ольги Анатоліївни з проханням розібратись із соціально-психологічним кліматом в колективі. І пообіцяв повернутися за тиждень та перевірити ситуацію з вирішенням проблеми а також звіти по виробництву.

          Ольга Анатоліївна, як і Євген Олександрович, вирішила піти назустріч своїм підлеглим, оскільки вони завжди сумлінно виконували свої обов’язки. Вона усвідомлювала, що велике навантаження останніх тижнів та нервова напруга спричинили емоційний вибух. Тому виконавчий директор вирішила зробити усе можливе, щоб у її колективі запанував знову мир та дружба, що сприятимуть продуктивній праці. Які заходи було вжито виконавчим директором?

 

Кейс 3.

Невелика рекламна агенція «A-step» вже протягом 2-х років успішно функціонує на ринку послуг. Завдяки вдалим рекламним проектам неодноразово отримувало винагороди за найкреативнішу або ж найефективнішу рекламу. Останній їх проект було визнано найкращою телевізійною рекламою року в категорії «Комерційна реклама». Усі замовники завжди були задоволені роботою фахівців агенції. За розробку ідеї усіх рекламних проектів та їх просування завжди відповідала креативна група, яка складалася з 5 осіб. Керівництво розглядало лише результат діяльності даного відділу, тому зарплата нараховувалась однакова кожному з працівників без уточнення внеску кожного у той чи інший проект.

Місяць тому одна з працівниць креативної групи вимушена була піти у декрет, замість неї було взято Олену — племінницю Максима Петровича, креативного менеджера (начальника відділу). В останньому проекті дівчина навіть не намагалася робити вигляд, що працює, постійно спізнювалась та днями розмовляла по телефону, що викликало обурення інших співробітників.

На щотижневій нараді Максим Петрович повідомив, що у зв’язку з кризою та скрутними фінансовими обставинами, після даного проекту у фірмі має відбутися скорочення кадрів. У креативному відділі залишиться лише 4 фахівців, залежно від внеску та результатів проекту на запит замовника, який необхідно терміново виконати.

Таким чином усі добре розуміли, що Олена залишиться у будь-якому випадку, виникало питання: хто ж має піти?! Алекс — відповідальний, доброчесний, працьовитий фахівець, член креативної групи; більшість ідей належали йому, саме його ідея допомогла виграти звання «реклами року». Кирило — завзятий, наполегливий, проте у всьому шукає свої зиски, неодноразово конкурував своїми ідеями з Алексом. Два брати Коваленки, на яких трималося усе художнє оформлення, просування реклами та ще й переговори із «важкими» замовниками.

Таким чином, у раніше дружньому колективі почав назрівати конфлікт. Кожний з працівників намагався розробити свою ідею, не обговорюючи її, та якось проявити себе перед керівництвом.

Кирил розумів, що, якщо прибрати Алекса, то його їдеї стануть провідними, і він залишиться не тільки на посаді, а й матиме перспективу кар’єрного росту. Таким чином, одного разу після роботи він залишився поговорити з Алексом:

– Слухай, а давай разом розробимо ідею реклами для компанії «К.» та покажемо її завтра Максиму Петровичу. Тоді ми точно з тобою залишимося, а звільнять одного з братів, навіть один з них буде добре справлятися.

– Але я не можу завтра. В мене зустріч з іншими замовниками.

-        А в тебе є вже якість ідеї? Ти завжди краще всіх все виконуєш. Дай подивлюся…

Зрозумівши, що задумки Алекса кращі, уранці Кирил якнайшвидше пішов до керівника, перед цим зайшовши до братів Коваленків та продемонструвавши їм «свою» ідею.

– Я бачу ти добряче попрацював. Твоя ідея?

– Так. Коваленки можуть підтвердити, ми з ними вже обговорили оформлення. Впораємося швидше ніж треба.

– Молодець, ось як треба працювати. А де Алекс?

– Напевно знову проспав. Останнім часом рідко буває на роботі.

-        Розумію. От і добре, тоді проблема зі скороченням кадрів вирішена. Йдіть працюйте далі.

Повернувшись до агентства, Алексу повідомили що його викликає менеджер.

– Вас звільнено.

– Максим Петрович, я був у замовників.

– Я знаю вже, де Ви були, де Ваш проект?! Дивіться, ось як треба працювати!

– Але це мої ідеї!

– Не намагайтеся мене обдурити. Весь відділ працює, поки Ви відпочиваєте! Якби частіше з’являлися на роботі, то були в курсі усіх подій. Кирило разом з братами Коваленками та Оленою вже детально розробили проект.

Алекс не міг отямитися від образи та обурення, що саме його обвинувачують у лінощах, коли Олена байдикує, а Кирило краде чужі ідеї:

– Але ж усі, майже усі ідеї були моїми! А Кирило зовсім рідко з’являвся на роботі. А Ваша племінниця не працює взагалі!

- Та як Ви можете ще наговорювати на нового співробітника! Вона ще молодий спеціаліст, і якщо в неї щось не виходить, то Ви першим мали б допомогти. Розмову закінчено. Вас звільнено! Я не хочу більше нічого чути!

Алекс вийшов. Підійшовши до Кирила запитав:

– Як ти міг?!

Кирило, навіть не привітавшись, з гордістю відповів:

– Я завжди був кращим за тебе, прийми це.

Після звільнення Алекса справи в агенції погіршилися. Замовники були невдоволені новими ідеями, почали шукати інші компанії. Рейтинги «A-step» стрімко знижувалися.

 

Кейс 4.

Корпорація «Вант-сервіс» займається перевезеннями вантажу по Україні та країнам СНГ, має 2 офіси: у Києві та Харкові. Наймати працівників фірма намагається саме з цих міст чи найближчих до них населених пунктів. Завдяки високій якості своїх послуг «Вант-сервіс» отримував все більше замовлень - виникла гостра потреба у нових працівниках. До компанії було прийнято 20 нових водіїв-експедиторів.

Наступні півроку після найму все йшло добре, однак, пізніше почалися проблеми з дисципліною та занадто явних крадіжок товару з боку нових водіїв.

Керівництво фірми зазвичай закривало очі, коли «старі», добре перевірені працівники трохи крали, оскільки люди виправдовували себе надійною і вірною працею. Лише іноді їх штрафували, наприклад, коли крадіжка була вже занадто явною чи вище «норми», товар був дуже важливим і дорогим, чи клієнт був дуже важливим. Коли траплялась така ситуація, то працівники ніколи не нарікали на штрафи, оскільки і заробітна плата, і ставлення керівництва були хорошими і вони завжди були готові прийти на допомогу своїм підлеглим у разі потреби.

Але нові працівники забули про дисципліну занадто швидко після найму на роботу, ще навіть не зарекомендувавши себе, й поводились досить нахабно. Це викликало невдоволення керівництва та змусило застосувати відповідні санкції. Система штрафів стала більш жорсткою, почали детальніше слідкувати за процесами перевезення. Ставлення до робітників загалом стало більш суворим. Лише до «старих» працівників ставлення майже не змінилось. Така «несправедливість» викликала обурення серед нових водіїв, що спричинило декілька конфліктів між старими працівниками та новими ( боротьба за замовлення, за увагу й повагу з боку керівництва, розборки через усілякі вигадані чутки) та керівництвом й новими працівниками (через великі штрафи та жорсткіші норми).

Побачивши, що колектив починає розпадатися, керівництво вирішує переробити розклад працівників та поставити на деякий час у парних поїздках по одному новому та одному старому працівнику для покращення дружніх стосунків у колективі. Це виявилось досить ефективним кроком, і лише в декількох випадках не подіяло. З невдоволеними новими водіями було проведено бесіду, й керівництво пішло на деякі поступки задля всезагального комфорту та блага роботи. Але подяки за такий крок з боку водіїв не відбулося. Більш того, нарікання «за спиною» з їх боку не припинились, та керівництво не звертало на це увагу, оскільки ці нарікання не мали суттєвого впливу на ефективність роботи.

Все б так і тривало, якби не один інцидент з цими ж водіями в позаробочий час. Оскільки деякі працівники були з інших міст, то житла в Києві та Харкові вони не мали. В час між своїми поїздками вони жили у квартирі, яку їм винаймала фірма. Іноді сусіди нарікали на п’яний ґвалт та пісні вночі, але загалом більше нічого не траплялось та ніякої матеріальної шкоди не завдавалось. Та одного разу після такої ночі виявилось, що необачні нетверезі водії затопили декілька квартир знизу. Масштаб завданих збитків був чималим й, оскільки квартира була зареєстрована на фірму, то рахунок разом із чисельними скаргами висунуто було їй. Оскільки ремонту і відшкодування постраждалі вимагали терміново, то «Вант-сервіс» вирахував їх вартість із зарплат водіїв у повному обсязі за один раз, бо не мав у своїх резервах достатньої суми. Також фірма позбавила водіїв премії до кінця року, що викликало їх невдоволення. Вони нарікали, що це несправедливо, оскільки їх і так позбавили більшої частини заробітної плати.  На це керівництво відповіло, що вважає покарання доцільним і справедливим, оскільки таке порушення дисципліни вже не перше. Декілька працівників погодилось з цим, й інцидент з ними було вичерпано. Та декількох водіїв не вдовольнило таке вирішення, і жодна зі сторін не хотіла йти на компроміс. Ці працівники майже пішли на бунт. Постало питання про їх звільнення.

 

Кейс 5.

Вкотре Надія бігла на роботу заспана і змучена. Не було ще й 7ої години ранку. Такий графік безперечно вибивав її з колії. Робота з самого ранку до пізньої ночі, постійні понаднормові, лише декілька вихідних – це точно не робота її мрії. Але іншого виходу не було – гроші заробляти потрібно, двох дітей прогодувати і за квартиру оренду платити. Чоловік вже давно перестав матеріально допомагати Надії, от і працювала вона так важко.

Загалом, вона любила свій колектив – на заводі всі були як одна сім’я. І до зарплати 100 гривень позичать, і подруга Олена з дітьми інколи посидить, а чоловіки у них які були! Інженери, механіки – всі з золотими руками, якщо треба – завжди допоможуть.

-                 Ти сьогодні знову до світанку? – напівсонний електрик Павло тільки закінчив зміну і вже збирався додому.

-                 А хто ж вас годувати буде? Нам сьогодні ще пиріжки пекти на сніданок, борщі варити на обід і котлетки смажити на вечерю – посміхнулася Надія.

-                 От справжня ти хазяйка, Надійко. Але працюєш – себе не шкодуєш.

-                 Та Сергій Петрович обіцяв, що понаднормові години не забуде - і премію видасть, і до відпустки додасть кілька днів, – вже не дуже впевнено промовила жінка.

-                 Та він і нам багато чого обіцяв!, - зітхнув Павло. – Мені зарплатню вже другий місяць затримує, а Володька з Сергієм з токарного цеху, зарплату не бачили ще з лютого. А у відпустці коли останній раз були! Напевно, років з 5 тому.

-                 Та все ще буде. У цьому місяці Сергій Петрович все обіцяв виплатити. Надіюся, бо діти про табір мріють, а в мене – ані копійчини.

-                 Ну щасливого тобі дня, Надіє. Бережи себе!, - сказав електрик та й пішов собі.

Надія увійшла до їдальні, де вже зібралися її колеги і наводили лад. Побачивши Надію, до неї кинулася подруга Олена. Та в сльозах розповіла, що керівництво відмінило її відпустку, а в неї мама хвора – доглядати нікому.

-                 Ти тільки уяви, - жалілася Олена, - заходжу я до Петровича за відпускними, а він мені каже, що всі відпустки відмінили, нікого зараз не відпускають з роботи! А в мене вже білети до мами в село на руках! І що мені робити?!

Надія тільки хитала головою. А що тут скажеш? Не вперше вже керівництво не дбало про своїх працівників. Спочатку персонал ходив просити, потім вимагав, а коли почали писати скарги «наверх», так ще гірше стало. Сказали: «Не подобається – звільняйся!» А куди ж звільнятися? – Хто її, 50-річну жінку без освіти, візьме на роботу?

Десь вже після обіду заглянув у їдальню й сам Сергій Петрович. Нахабно пройшов без черги, ще й вимагав не звичайний обід, а подати йому щось тільки з печі. Але коли він наказав Надії «хутко збігати» до магазину та купити йому якогось ексклюзивного чаю, жінка не витримала.

-                 Яке Ви маєте право так зверхньо до нас ставитись? Ми такі ж старанні працівники, як і Ви!

Сергій Петрович розгубився, він звик, що підлеглі його бояться і мовчки виконують всі вказівки і забаганки.

-                 Я вже другий тиждень працюю без вихідних, - не заспокоювалася Надія. – А Ви не виконуєте своїх зобов’язань належним чином. За трудовим кодексом, за понаднормові я маю право отримати кілька днів додаткових до своєї відпустки! Так мені навіть відпустку ніхто не дає!

Всі у їдальні завмерли. Ніхто ще не наважувався сказати таке Петровичу. Колеги затамували подих. Сергій Петрович забрав побільше повітря і несамовито почав верещати на «повариху, місце якої на кухні, а у відпустку їй ще зарано, не він же буде варити супи». Про понаднормові він промовчав і швидко пішов геть.

Працівники були шоковані, але почали голосно плескати у долоні на честь сміливої Надії. Сама ж жінка відразу пошкодувала про те, що наробила. Вона боялася гніву керівника і звільнення. Але співробітники заспокоїли її, сказавши, що вже давно час поставити на місце знахабнілого керівника. Після зміни вирішили йти до Сергія Петровича і вимагати виплати зарплатні і відпустки для працівників. Розмова з керівником в черговий раз не принесла ніяких результатів, оскільки він, зрозумівши, з чим прийшли робітники, відразу ж заявив, що у нього важлива нарада і зник.

 

Кейс 6.

В Державному Агентстві України  за останні 10 років склався постійний колектив, де панує дружня атмосфера. Всі питання завжди вирішуються вчасно, якісно, справи доводяться до кінця. Тобто всі колеги - професіонали в своїй справі, на яких можна покластися.

Нещодавно, приблизно півроку тому, на роботу до них влаштувався новий молодий працівник – Карпенко Максим Іванович, який з першого погляду здавався розумною, відповідальною людиною. З самого першого дня він якісно виконував всі свої обов’язки, проте не намагався встановити стосунків з колегами. Він мовчки приходив на роботу, ні з ким не вітався, працював рівно до шостої години вечора і так само мовчки йшов додому.

Колеги не приділяли цьому значної уваги, поки з ним не почало відбуватися щось незрозуміле. Він кожного дня запізнювався на роботу, інколи на півгодини, а інколи взагалі приходив після обіду. Бували випадки, коли він просто не з’являвся на роботу, завчасно не попередивши керівництво, не відповідав на телефонні дзвінки, якщо йому намагалися подзвонити. На наступний день він просто приходив на роботу і казав, що погано себе почував або в нього були якісь дуже важливі справи. Керівник відділу, Дяченко Марина Петрівна, спочатку не звертала на це увагу, та відносилась до його пояснень з розумінням, але врешті-решт все ж таки викликала його до себе і спитала, які ж дійсно були причини його відсутності на роботі. Він казав, що хворів і обіцяв принести довідку, яку таки приніс.

Так повторювалося неодноразово. Також були такі випадки, коли його просили відвезти важливі документи до іншої фірми, але він про це забував або просто казав, що в нього немає часу на це, хоча це була його робота. На нього почали з’являтися скарги від інших працівників, так як їх робота залежала й від його роботи. Якщо він не виконав роботу вчасно, не підготував матеріали, то й інші працівники не могли вчасно скласти звіт і надати його керівництву. В його діях простежувалася регресивна поведінка, наприклад, коли йому робили зауваження про те, що він не виконав роботу, він зі здивованим виразом обличчя питав: «А що, це я повинен був це зробити? Я думав, це робота іншого відділу…Мені про це не казали..». Така поведінка призвела до непорозумінь в колективі, погіршення загальної атмосфери, появи сутичок між ним та іншими працівниками.

Коли він приходив на роботу, він весь день сидів на робочому місці і робив вигляд, що працює, кожні десять хвилин розмовляв по телефону, відволікався, не виконував свою роботу. Лише за межами агентства з ним можна було нормально спілкуватися. На різних корпоративних святах, зустрічах він активно спілкувався з усіма присутніми, жваво обговорював різні події, брав активну участь в їх підготовці та проведенні, в нього було багато приятелів. Незрозумілим для всіх залишалося лише те, чому він так поводить себе в агентстві, в чому причини такої його поведінки. З ним не раз намагалися поговорити колеги, але він не хотів розмовляти на цю тему, казав, що робота його не цікавить, йому головне отримувати заробітну плату. На роботі він ставав наче іншою людиною, мовчазним, непривітним.

Безпосередній керівник намагався виправити ситуацію, оголошував усну догану, попереджував про неприйнятні дії свого працівника, але все було марно. Керівник підрозділу змушений був доповісти директору про наявну проблему в колективі.

Так про цю ситуацію дізнався директор агентства, Остапенко Сергій Миколайович, який був дуже обурений такою поведінкою підлеглого. Він викликав Максима Івановича до себе і сказав йому, що, якщо таке буде продовжуватися й надалі, то його буде звільнено. Максим Іванович відреагував на ці слова спокійно і лише промовив: «Ви не зможете мене звільнити, не маєте для цього законних підстав...». Сказавши це, він покинув кабінет директора. Директор почав міркувати, як вийти з ситуації, яка склалася і зберегти при цьому дружній колектив.

 

Кейс 7.

Олег Валентинович – директор туристичної компанії «Еталон-тур». Він досяг у своєму житті всього власними зусиллями, у тому числі і власної турфірми, яку дуже цінував. Стаж його роботи 15 років, він майстер своєї справи, але з роками все складніше виконувати клопітку роботу керівника агенції самотужки. Обміркувавши всі «за» і «проти» він вирішує, що йому потрібно знайти собі заступника, а згодом, і мудрого керівника своєї компанії. Розглянувши кандидатури всіх працівників агентства, обрав двох менеджерів, але не міг вирішити остаточно, кого ж йому обрати.

          Перша кандидатура – Олена, 25 років, навчалася у КНЕУ, закінчила навчання з червоним дипломом, дуже талановита і здібна дівчина. Вирішила проходити практику у туристичному агентстві «Еталон», і завдяки сумлінній праці через півроку влаштувалася сюди ж на постійне місце роботи. Завжди укладає вигідні для агенції угоди, ніколи не втрачає клієнтів, а, навпаки, робить все можливе, щоб «Еталон-тур» процвітав. При цьому ніколи не хизується своїми досягненнями. Головним її мінусом є  невпевненість у собі і власних силах. Завжди допомагає іншим співробітникам і, коли ті досягають успіху, забувши про те, що саме Олена їм допомогла з цим, приписуючи собі всі досягнення і навіть не згадуючи про неї, їй не вистачає хоробрості наголосити на своєму внеску у ці проекти.

          Друга кандидатура – Вікторія, 25 років, також навчалася у КНЕУ, однак без особливого завзяття – перебивалася «з трійки на трійку», часто прогулювала навчання, але завжди знаходила вихід з будь-якої складної ситуації, яка була викликана її легковажністю стосовно навчання. Прийшовши на практику у туристичне агентство «Еталон-тур», вона відразу зацікавила директора вмінням подати себе, підтримати розмову та своєю харизмою. Тож, незважаючи на незразковий диплом, Олег Валентинович прийняв Вікторію на випробний період. Через півроку він побачив, що вона чудово ладнає з клієнтами, укладає вигідні угоди і прийняв її на роботу. На той час він не знав, що вона не самостійно досягає своїх успіхів, а користується допомогою інших співробітників, найчастіше Олениною. Але Вікторія приписувала вигідні угоди виключно собі.

          Придивившись до обох дівчат, Олег Валентинович почав схилятися до кандидатури Вікторії і це не дивно, оскільки він не помічав усіх її хитрощів. А через скромність Олени не міг побачити в ній сміливого і відчайдушного потенційного керівника його агентства. Колектив, який працював пліч-о-пліч з обома дівчатами, не міг не помітити несправедливість вибору директора, але ніхто не виказував свої думки стосовно цього, оскільки не хотів вплутуватися у цю ситуацію.

Одного дня директор покликав Олену і сказав, що, скоріш за все, обере Вікторію, оскільки та більш смілива та зможе керувати агентством у майбутньому. Олена швидко погодилась, так і не сказавши, що виконувала за Вікторію майже всі доручення, які він їй давав.

Через тиждень директор призначив своїм заступником Вікторію. Коли у черговий раз вона підійшла до Олени з проханням допомогти їй у новому дорученні директора, Олена вперше відмовила і сказала, що тепер не буде допомагати їй. Вікторія зверталася до всіх співробітників, але і вони їй відмовили, аргументуючи це тим, що вона не чесно отримала свою нову посаду. І сказали їй, щоб вона тепер сама викручувалася.

Коли Вікторія прийшла з невиконаним дорученням, директор здивувався і спитав, що ж трапилось. Спочатку Вікторія не хотіла розповідали, але потім зрозуміла, що у неї немає вибору, тому що без Олениної допомоги вона не зможе виконувати всі поставлені їй завдання. Тож, вона все розповіла Олегу Валентиновичу. Той дуже розгнівався, оскільки довіряв дівчині. Обміркувавши всю ситуацію, він вирішив звільнити Вікторію і вибачитися перед Оленою. Покликавши її до себе в кабінет, він вибачився і сказав, що кращого ніж вона, помічника йому не знайти. Олена вибачила свого керівника і посіла заслужену посаду.

 

Кейс 8.

Події відбуваються у газеті «Україна сьогодні». Звільнилася посада літературного редактора і керівництво вирішило розмістити вакансію в Інтернеті, на яку радо відгукнувся студент Микола.

Микола навчається в університеті на філологічному факультеті. Він – людина творча, енергійна, допитлива, активна, з позитивним поглядом на життя. Обожнює літературу, іноземні мови, чому і присвячує свій вільний час. Майбутня професія видається йому привабливою, і він із задоволенням відвідує заняття в університеті. Проте, він хотів би відчути на практиці кропітку працю філолога, тому й вирішив знайти роботу. Особливо він зрадів, побачивши вакансію, яка йому чудово підходила.

Запал парубка відразу ж знизився на співбесіді з головним редактором Олегом Костянтиновичем. Майбутній керівник видався Миколі абсолютно непривітною й похмурою людиною. При зустрічі з хлопцем він навіть не привітався, поводив себе надзвичайно різко, задаючи безліч питань, іноді не пов’язаних ніяким чином із роботою. Також Олег Костянтинович був дуже дратівливим: секретарка, яка принесла йому чай без цукру, отримала суворе зауваження, виголошене на підвищених тонах. Отже, загальне враження від майбутнього керівництва було не з приємних. Незважаючи на безліч недоліків, висловлених головним редактором щодо невідповідності Миколи бажаній йому посаді, Олег Костянтинович все ж таки вирішив прийняти хлопця на роботу.

Миколу розмістили в офісі, де працювало четверо його колег - жінок передпенсійного віку, що не дуже були захоплені своєю роботою й абсолютно не переживали щодо якості виконання поставлених завдань. Вони лише прагнули відпрацювати свій робочий день і швидше повернутися додому, до сім’ї. Звичайно, молодому хлопцеві було важко знайти з ними спільну мову, в першу чергу, через різні вікової категорії. Крім того, його відразу прийняли, так би мовити, «не тепло», оскільки йому потрібно було все пояснити, показати, що і як робити. Це не входило до офіційних обов’язків, тому жінки неохоче відповідали на запитання Миколи. У більшості випадків йому доводилося самому розбиратися, що до чого.

Завданням Миколи та його колег було вичитувати і корегувати матеріали журналістів, які вони скидали колективу літредакторів на їхній сервер. Матеріали, що приходили, був різноманітними, від різних журналістів. Деякі статті потрібно було терміново відкоригувати і відправити на друк, але через те, що матеріал надсилався не систематизовано, розібратися, за що потрібно братися в першу чергу, було надзвичайно важко. Тому Микола вирішив навести порядок і створити перелік папок, на які скидали відповідного типу статті. Це нововведення було з критикою прийняте його колегами, адже вони вже звикли до встановленого механізму робити і пристосовуватися до чогось нового відмовлялися. І які б докази щодо корисності запропонованої ідеї не були надані Миколою, його і не хотіли слухати.

Проте, ідею хлопця підтримав заступник редактора Ігор Степанович, адже саме через не відсортований матеріал літредактори часто зривали друк газети. Йому сподобалася ініціативність хлопця і бажання навести порядок у роботі. Тому нововведення було прийнято, але це посіяло серед колег ще більшу неприязнь до «студентика».

Непривітне ставлення колег не дуже засмутило Миколу, його турбувало інше – зобов’язання виконувати чужу роботу. Справа у тому, що серед його колег була одна жінка, що любила випивати. Через це вона досить часто не була здатна виконувати свої обов’язки. Керівництво її жаліло, адже до пенсії жінці залишалося лише 1,5 року, і не звільняло її, а її роботу ділило порівну між усіма літредакторами. Співробітники боялися грізного характеру головного редактора, тому не сперечалися і сумлінно виконували вимогу. А Микола, обурений таким становищем, вирішив відверто поговорити з Олегом Костянтиновичем. На жаль, як би делікатно Микола не намагався вирішити це питання, крім обурення редактора він нічого не досяг. Олег Костянтинович висловився щодо цього дуже емоційно: «Я сам розберуся, що кому треба робити, а що – ні! Іди і займайся своїми справами!».

Організація праці у газеті була надзвичайно погано влаштована. Від підлеглих вимагалося приходити рівно о 9 годині ранку (з чим у Миколи були проблеми, бо він не одноразово запізнювався і потрапляв на очі суворому Олегу Костянтиновичу, за що і отримував «на горіхи»), а матеріали літредакторам висилали лише після обіду. Тому вони були змушені як мінімум 3 години проводити в офісі, нічого не роблячи. Це дуже обурювало хлопця, бо він розумів, що в цей час міг сходити на пари і відробити всі свої «хвости», а замість цього просиджує на робочому місці задарма. Звичайно, хлопець намагався знайти для себе вихід із даної ситуації, виконуючи домашні завдання або читаючи художню літературу на роботі, але він за це серйозно поплатився.

У головного редактора було правило обходити на початку робочого дня видавництво і контролювати, хто чим занятий. І під час чергового обходу Олег Костянтинович виявив скоєне Миколою порушення. Розгорівся справжній скандал (бо ще з самого ранку редактора засмутили своїм запізненням декілька підлеглих, в тому числі Микола) і Олег Костянтинович навіть погрожував звільнити хлопця. Микола намагався вибачитися і пояснити, що йому ще не надіслали матеріал і тому йому було нічим зайнятися, але це ще більше розлютило керівника і Микола таки отримав догану.

Даний інцидент дуже потішив колег Миколи і вони не соромилися при ньому зловтішатися. Це, в свою чергу, дуже ображало хлопця і, відповідаючи на ці зауваження досить в’їдливо і вказуючи на недоліки роботи його колег, він провокував нові конфлікти в самому колективі. Отже, взаємовідносини на такій омріяній роботі у Миколи не склалися ані з керівником, ані з колегами.

 

Кейс 9. «Конфліктологічна казка»

Перфектландія являла собою країну на одному з досить великих островів у південній півкулі посеред Тихого океану. Широкі повноводні річки, густі ліси, родючі поля – все це наявне в повній мірі. Тому жителі не відчували жодної нестачі з початку заснування країни. Тому король ( такий був устрій в країні) не звертав особливої уваги на проблеми країни та населення, тому що їх, як таких, майже не було.

У правителя Перфектландії був свій міністр, який відав економікою та фінансами країни. Але найбільшою його турботою було управління та підтримка підприємства «Енергоперфект», яке займалося постачанням електроенергії для інших заводів; так як король розумів, що від роботи цієї організації залежать усі підприємства країни, а також усі жителі загалом.

«Енергоперфект» працював за рахунок видобутку вугілля і перетворення його на електроенергію внаслідок спалювання. Підприємство мало штат з тисячі співробітників, які виконували різні обов’язки і разом забезпечували злагоджену роботу організації. А керівну, управлінську функцію виконував генеральний директор Едісон, який , в свою чергу, ніс відповідальність перед міністром.

Але такі майже бездоганні умови, що існували в країні сприяли тому, що за короткий проміжок часу кількість населення швидко зросла, майже втричі. Мешканці споживали все більше ресурсів. Король віддаввирішення цього питання на розсуд міністра, а той, звикши до ідеальних умов, все частіше миттєво видавав накази про збільшення обсягів вироблення енергії. Мовляв, більше населення буде зайняте і отримувати гроші за більший видобуток вугілля, аналогічно більше населення працюватиме у «Енергоперфекті».

Так тривало десять років до того моменту, коли один з працівників наукового відділу «Енергоперфект», який був створений тільки за п’ять років до цього, повідомив про майже повну вичерпаність вугільних ресурсів. Дізнавшись про це, керівник підприємства Едісон, а потім і міністр приховали інформацію від короля, вважаючи, що він, не виконуючи майже ніяких функцій за відсутності проблем, в критичній ситуації лише спричинить хаос. Насправді, кожен з них мав на меті створити свій власний алгоритм вирішення проблеми для того, щоб потім представити його королю, випередивши і послабивши позиції конкурента.

Але система правління, так само як і система забезпечення і розвитку ресурсів, була настільки недосконалою, що ані міністр, ані директор не мали ефективних важелів підтримки для вирішення проблем на рівні виробництва. Тож кожен з них мав звернутись до наукового відділу, а саме: до керівника цього відділу. При чому науковець був поставлений у становище, коли і міністр, і директор вимагали від нього розробленого плану кожен для себе особисто. Відповідно, перший погрожував йому ув’язненням на певний строк, а другий – примусовим звільненням з найгіршими рекомендаціями.

 За п’ять років роботи науковий відділ з невеликою кількістю працівників вже мав свою цілісну, однаково направлену в цілях і діяльності команду, до того ж (через недосконалість механізмів управління) був майже повністю автономним у своїх рішеннях і діяльності. Тому, потайки від вищого керівництва керівник відділу, не маючи для себе прийнятної альтернативи, вирішив розробити план виходу з майже кризової ситуації на таємних зборах своєї команди, які він влаштовував у себе вдома. Розглядаючи короля як єдину підтримку і можливість знайти вихід для себе і забезпечення процесу роботи підприємств країни,він прийшов до короля з візитом, нібито принісши звітність за попередній рік роботи підприємства. Правитель цьому був дуже здивований, адже він вперше особисто мав ознайомитись з подібним документом.

- Ваша Величносте, Ви, звичайно, мене особисто не знаєте, але, я думаю, Вам відомо про науковий підрозділ «Енергоперфект», я його керівник.

- Якого відділу? Втім, неважливо, я сподіваюсь, тут щось нагальне, інакше, Вам, як співробітнику підприємства повинно бути відомо, що такими питаннями займається мій міністр. То в чому справа, викладайте стисло.

- Я з приводу кризи виробництва та ресурсозабезпеченості…

- Чого?! І ви хочете, щоб я витратив свій дорогоцінній час на це безглуздя, замість управління країною? Варта, цьому гостю вже час йти!

- Ваша величносте, але ж від цього залежить доля країни…

Науковець не встиг навіть договорити, найбільше він відчував саме дві речі: образу та неспокій через те, що роки його роботи та його команди були нікому не потрібні, а також те, що образ всемогутнього освіченого демократа-правителя виявився лише ерзацом.

У результаті цих подій, міністр та директор зійшлися тільки в одному - вони спільно дійшли рішення про звільнення науковця через його некомпетентність і пасивність у вирішення нещодавно виниклих проблем, пов’язаних з кризою ресурсозабезпеченості.

Едісон ввів свої методи організації виробничого процесу, знову відокремившись в управлінні від міністра. При цьому кожен діяв незалежно від короля, тому що, як би це не було дивно, ні міністр не мав апарату підтримки або своєї команди, ні ген директор – заступників або головних менеджерів. Минуло кілька роки, а система управління на підприємстві анітрохи не еволюціонувала.

Тому, коли науковець через 5 років прийшов до свого старого робочого місця, почувши про звільнення директора, він навіть не був здивований картині, яку побачив на «Енергоперфект». Як він дізнався від старих своїх колег з інших підрозділів, керівник підприємства був звільнений міністром через майже повну нестачу ресурсів для виробництва, відсутність альтернативних варіантів для продовження роботи. Тому міністр змушений був посісти місце директора. Але весь цей час, окрім боротьби за контроль над найприбутковішим і найбільшим підприємством країни, він більше не втручався у виробничий процес. Тому, як вихід для продовження роботи «Енергоперфекта» і збереження потужностей, він вирішив просто відключити житлові будинки у найвіддаленіших районах. Поступово кількість під’єднаних від мережі будинків зростала. Підприємство занепадало, міністр все рідше там з’являвся через відчуття безвиході та агресивно налаштованих мешканців холодних приміщень, бажаючих з ним «поспілкуватися».

Водночас, чисельність невдоволених швидко зростала. Одного дня їм увірвався терпець й вони рушили до резиденції короля. Правитель після довгих років бездіяльності не зміг навіть нічого відповісти для хоча б тимчасового заспокоєння своїх підданих і не знайшов ніякого іншого виходу, крім швидкого

Вислухавши та впровадивши тоді пропозиції керівника наукового відділу, можна було б мінімальними зусиллями уникнути теперішньої критичної ситуації, однак, король надав перевагу еміграції. Більшість мешканців, наслідуючи його приклад, також емігрували в пошуках кращої долі. Колишній міністр нарешті вдовольнив свою жагу до влади й посів трон. Однак, величність країни залишилася в минулому й управляти йому довелося купкою зубожілих патріотів й тих, хто не мав навіть можливості до втечі.

Кейс 10.

«ААР» - компанія,яка займається розробкою рекламних проектів великого асортименту товарів та послуг на замовлення.

Федоренко Олег Іванович – директор компанії «ААР».

Книш Олександр Васильович – член креативної групи, яка безпосередньо генерує ідеї для реклами, висококваліфікований фахівець, сумлінний працівник.

Теслюк Михайло Олегович – член тієї ж креативної групи, кваліфікований, винахідливий, імпульсивний, емоційний, цілеспрямований, корисливий.

Зубашевський Сергій Петрович – друг Михайла, один з пересічних працівників в креативній групі, член робочої групи, що підпорядковується Олександру, пасивний, легко піддається маніпуляціям.

Одного дня транснаціональна компанія, яка займалася створенням спортивного одягу, оголосила тендер на кращу рекламу між рекламними компаніями, в результаті якого з переможцем буде підписано вигідний дворічний контракт.

Олег Іванович, усвідомлюючи важливість такого прибуткового контракту, вирішив підійти до цієї ситуації наступним чином – розділити креативну групу на дві частини, призначити керівником однієї групи Книша Олександра Івановича,а іншої – Теслюка Михайла Олеговича, а вже між ними оголосити в свою чергу тендер на кращий проект. Керівіникові групи, яка виграє внутрішній тендер, було обіцяно підвищення й грошову винагороду.

Кожному з назначених начальників була підібрана Олегом Івановичем робоча група працівників,виділено окремі приміщення для проведення креативного процесу.

Олександр вирішив створити сприятливу психологічну атмосферу у своїй робочій групі, налагодити комунікативні зв’язки,о б’єднати творчі ідеї усіх членів, спланувати подальшу спільну роботу. За своєю натурою він творчий та креативний. Уже через два дні Олександр прийшов на роботу з цікавою ідеєю, яка містила перші примітки щодо концепції рекламної компанії, слоган, деякі рекламні «фішки». Олександр зібрав свою робочу групу і вирішив поділитися з нею своїми думками, сподіваючись, що це наштовхне на якісь яскраві ідеї інших колег,в результаті чого можна буде швидко розробити основний макет реклами. Ідея справді виявилася досить креативною, новаторською, такою, що відразу б привертала увагу потенційних покупців.

У іншій групі робочий процес відбувався зовсім по-іншому. Михайло вирішив просто розподілити обов’язки між членами групи, призначити хто, коли і що повинен надавати йому для оцінки. На організацію, гармонізацію співпраці та налагодження дружніх стосунків між членами групи і з ним самим Михайло вирішив не витрачати ані зусиль, ані часу. Така політика відразу ж негативно відобразилась на результативності роботи та виробничій атмосфері в цілому.

Михайло прагнув виграти тендер будь-якими шляхами, щоб отримати обіцяну винагороду, підвищення і визнання з боку Олега Івановича. Так, він вирішив зустрітися з Сергієм і дізнатися про справи групи-конкурентів. Михайло приготував для зустрічі колекційне віскі і запросив Сергія до себе додому. Під час «дружньої» зустрічі він поступово звів розмову до того, що його дійсно цікавило. Михайло вирішив дізнатися, чи є у Олександра готовий проект, ідея. Сергій,звичайно, відразу насторожився і відповів Михайлу:

- Слухай, ти звичайно мій кращий друг,але розкривати всі козирі нашої групи я б не хотів,це якось зовсім негарно.

-Ну, ти ж сподіваюсь не думаєш,що я тебе залишу без винагороди за отриману інформацію? Ти практично нічого не отримаєш, якщо виграє Олександр, можливо якусь мізерну винагороду і подяку, але від цього матеріальний стан не покращиться.

- Що ти зараз маєш на увазі ?

-Я пропоную тобі трохи понишпорити, зібрати потрібну інформація і за відповідну винагороду все це надати мені. Потім ти отримаєш подальші вказівки,що потрібно робити. Суму пропоную дуже непогану.

Так закінчилася їх розмова. Сергій пішов додому, де вирішив все обміркувати. Якщо він відмовиться від пропозиції Михайла, то втратить друга, а також чудову нагоду покращити свій фінансовий стан, а якщо не погодиться - то можливо, при умові, що Олександр виграє, дійсно отримає мізерну премію. В найгіршому ж варіанті, якщо він відмовить Михайлу,а той при цьому виграє тендер, то в цьому випадку взагалі залишиться і без друга, і без будь-якої матеріальної винагороди. Так Сергій доходить висновку, що потрібно приставати на Михайлову пропозицію.

Сергій відразу починає діяти: коли з’являються нові ідеї, проекти, розробки в його робочій групі, він оперативно доповідає про все Михайлу, надаючи йому навіть крадені матеріали з комп’ютерів колег. Олександр, нічого не підозрюючи, з повною довірою підпускає всіх близько до себе, бажаючи створити дружні творчі відносини,чим Сергій максимально користується.

Коли підходить термін презентації проектів кожної групи перед комісією, котру створив Олег Іванович, Сергій копіює майже готовий проект рекламної компанії та віддає Михайлу. Але трапилося так, що під час копіювання проекту з головного комп’ютера групи , Володимир, один із працівників Олександра, помічає Сергія і вирішує прослідкувати,  що ж він робитиме. Так виявилося, що Сергій працює на користь конкурентів. Володимир протягом наступних 2 днів збирає переконливі докази своєї здогадки й вчасно доповідає про це Олександру. Олександр, в свою чергу, з наявними доказами звертається до директора з проханням розібратися із неприємною ситуацією.

У результаті Михайло разом з Сергієм були звільнені, і після цього інциденту більше не товаришували.

 

Кейс 11.

Випускниця економічного університету Тетяна ніяк не могла знайти собі роботу. Щоб хоч якось допомогти зневіреній дівчині, її дядько Михайло Панасович, заступник фінансового директора, тимчасово взяв її до себе в компанію менеджером.

Саме підприємство було досить консервативним, як визначила для себе Тетяна - «не першої свіжості». Посади в ньому займали працівники передпенсійного та пенсійного віку, більшість з яких пропрацювала на одному місці понад 25-30 років. Отже, колеги вже не перший рік працювали в такому складі і не лише звикли один до одного, а знали все про життя кожного до найменших дрібниць.

І раптом в цей «клан» потрапляє молода й амбітна Тетяна. З незрозумілих для неї причин, всі її дії сприймаються скептично й ворожо, її постійно обговорюють позаочі й щохвилини пильнують кожен крок.

Працювала вона у помічницях Лариси Захарівни, головного бухгалтера. На відміну від інших колег, Лариса Захарівна, розумна та інтелігентна жінка, допомагала Тетянці, пояснювала все незрозуміле і терпляче ставилася до всіх її помилок. Тому всі на підприємстві недобре називали Тетяну «протеже» Лариси Захарівни.

В одному кабінеті з Тетяною працювали ще Олеся Вікторівна та Оксана Петрівна. Обидві передпенсійного віку. Старі образи в них накопичувались роками. Тетяна була між двома вогнями. Одного разу О.В. не виконала свою роботу, тому О.П. затримала квартальний звіт і отримала догану від керівництва, була позбавлена премії. В кабінеті розпочалася справжня війна. Тетяна опинилася посередником. Обидві жінки використовували її як щит. Щодня жінки галасували, пригадували образи двадцятирічної давнини і наполягали, щоб Тетяна розсудила їх. Але Таня відмовлялась, виправдовуючись, що це зовсім не її справи і вона не хоче нікого образити.

Врешті-решт, весь негатив обох пані об’єднався і вилився хвилею на Таню. Згадали, що вона «по блату» отримала місце в компанії, що їй всього 23 роки, а зарплатня в неї майже така ж як в них, і т.п., що може впасти на думку розлюченим жінкам. Через тиждень необґрунтована ворожість набрала масштабів підприємства. Таня навіть не могла пообідати без пригод. Вже й вахтерка вважала за обов’язок поставити Таню на місце.

Таня погано спала, не могла їсти, весь час відчувала головний біль, і взагалі виглядала хворою. Щоб якось підтримати свою помічницю, Лариса Захарівна дістала їй путівку в Крим на 10 днів. Це викликало нову хвилю обурення та заздрості персоналу. Тетяна була дуже рада путівці й вдячна головному бухгалтеру, однак зізналася, що після відпустки не повернеться на цю роботу.

 

Кейс 12.

          Коваленко Андрій та Шевченко Олександр колеги, разом працюють у банківському відділі, який надає кредити юридичним та фізичним особам. Коваленко Андрій працює у банку понад 10 років, має досвід, визнання в колективі, а також прихильність та зв’язки з керівництвом. Шевченко Олександр – молодий фахівець, який лише нещодавно почав працювати у банку. Спочатку відносини між колегами були хорошими, дружніми, Коваленко допомагав Олександру, вводив його у курс справи.

          Оскільки Коваленко розумів усі тонкощі їхньої справи, він намагався отримати власну вигоду від цієї роботи, використовуючи недосвідченого Олександра. Коваленко, розуміючи, що він отримає додаткову плату залежно від того, яка сума кредиту ним надана, чи своєчасно виплачений кредит позичальником, а також від передчасної виплати, розпочав маніпулювати Олександром, «радити» перевірених ним клієнтів (насправді ж із малозабезпечених сімей, які мали намір брати невеликі споживчі кредити на тривалий термін), передавати йому можливість працювати з ними, а замість цього працювати з клієнтами Олександра з більшими статками, які надавали запити на великомасштабні кредити.

          Внаслідок цього Андрій Коваленко надавав набагато більше кредитів, ніж Олександр Шевченко. Його заробітна плата та репутація постійно зростали. Керівництво було незадоволене Олександром, постійно порівнювало його з Андрієм і ставило останнього за приклад для наслідування молодому спеціалісту. Олександр, зрозумівши свою помилку, вирішив розповісти усе керівнику департаменту. Керівник, звісно, залишився на боці перевіреного працівника Коваленка, на додачу назвавши Олександра ледарем.

Тоді Олександр пішов до Коваленка і відмовився від його «допомоги». Коваленко намагався домовитись з ним, пропонуючи певний відсоток від переданих Олександром угод. Олександр категорично відхилив пропозицію. Тоді Коваленко почав погрожувати Шевченку, запевняючи, що все одно він залишиться тут головним. Під час цієї розмови Коваленко був надто емоційним і колектив відділу мав змогу бути свідком бурхливої розмови.

          Олександр вирішив боротися за свої права і працювати надалі. Колектив знав, що Коваленко не правий і маніпулює Олександром, підтримував молодого фахівця, але ніхто не насмілювався ризикнути й доповісти про усе керівнику департаменту.

          Олександр перестав передавати свої угоди Коваленку, але це йому кардинально не допомогло, оскільки Коваленко вирішив усіма іншими можливими способами «вижити» Олександра: налаштовував деяких членів колективу проти Шевченка, вони, в свою чергу, не інформували його про призначені зустрічі, наради, зміни у системі кредитування тощо. Усе це негативно впливало на роботу Олександра.

          Зрештою Олександр під таким натиском вирішив здатися і подав заяву на звільнення. Керівник департаменту, відчуваючи і розуміючи, що Олександр не є поганим працівником і має великий потенціал, і навіть припускаючи те, що Олександр був правий щодо Коваленка, запропонував та переконав Олександра перейти працювати до іншого відділу у цьому ж банку.

 

Кейс 13.

Приватне підприємство «Селянське молоко» функціонує на ринку з 1998 року та спеціалізується на виробництві молочної продукції. Підприємство є одним із лідерів у своїй галузі та виготовляє конкурентоспроможну продукцію, що має гарний попит у споживачів.

На вищезазначеному підприємстві виникла наступна ситуація. Маркетинг-директору Петрову А.О. підприємство «Смак дитинства» запропонувало роботу з більш високою заробітною платою та привабливішими умовами роботи. Зазначимо, що підприємство «Смак дитинства» є головним галузевим  конкурентом «Селянського молока» . Не довго вагаючись, Петров прийняв пропозицію зміни робочого місця й відразу пішов до генерального директора «Селянського молока» Ткаченка І.П., щоб довести до його відома свій намір негайно звільнитися.

Звичайно, Петров хоче вирішити цю ситуацію безконфліктно, але Ткаченко обурений рішенням свого підлеглого. Обурення Ткаченка цілком зрозуміле і обґрунтоване, адже Петров сповістив про своє звільнення раптово, не надавши директору можливість підшукати гідну заміну та прийняти справи. Але маркетинг-директор навіть не усвідомлює чому його заява так роздратувала керівника. В свою чергу, сам факт того, що Петров тепер буде працювати на конкурентів, наштовхує Ткаченка на думку про витік комерційної інформації та розкриття виробничо-технологічних таємниць підприємства.

Директор розлючений, але розуміючи, що він вже нічого не вдієш,адже підписана Петровим заява про звільнення за власним бажанням вже зареєстрована в секретаря.  Ткаченко викликає на розмову начальника відділу кадрів Соболя Д.А., під час якої дає останньому розпорядження ретельно слідкувати за усіма діями маркетинг-директора (чітко контролювати прихід працівника на роботу, фіксувати усі запізнення, незаплановані перерви у роботі, відлучення з робочого місця і т.д.). Таким чином, Ткаченко має намір підловити Петрова на порушенні трудової дисципліни, щоб звільнити його «за статтею» або хоча б оголосити догану, котра буде зафіксована у трудовій книжці останнього.

Тим часом Петров, усвідомлюючи, що працювати на «Селянське молоко» йому залишилося недовго, дозволяє собі інколи запізнюватись на роботу, залишати робоче місце в неналежний час та намагатися не приймати участі у виробничому процесі. Така поведінка Петрова пояснюються також тим, що розраховуючи на те, що його звільнення буде швидким та безпроблемним, він вже паралельно приступив до розробки маркетингового плану підприємства «Смак дитинства», що й вимагає його безпосередньої присутності на цьому підприємстві.

Але наслідки виявилися зовсім не передбачуваними для маркетинг-директора. Гарно спланована система стеження виявила усі порушення трудової дисципліни Петровим. Відділом інформаційного забезпечення були навіть зафіксовані електронні листи, які Петров надсилав у компанію конкурентів. На щастя, зміст цих листів був нейтральним і, таким чином, у комерційному шпигунстві Петрова звинуватити не вдалося.

Відділом кадрів було також з’ясовано, що маркетинг-директор мав намір «переманити» в конкуруючу фірму ще двох співробітників ( Іванова О.К. та Лісову К.Д.). Але швидка реакція генерального директора завадила цьому – Ткаченко оперативно запропонував Іванову та Лісовій підвищення заробітної плати, тим самим переконавши останніх не залишати підприємство.

Отримавши сувору догану за порушення трудової дисципліни, а також скорочення преміальних виплат на 25 % у зв’язку з вищезазначеним порушеннями , Петров обурюється та звинувачує трудовий колектив , а також Ткаченка в недовірі та ворожих настроях. Ткаченко, у свою чергу, задоволений так званою «помстою» за непередбачуване звільнення маркетинг-директора.

 

Кейс 14.

Головний редактор одного відомого глянцевого видання вирішує залишити свою посаду через вік та стан здоров’я. На своє місце він хоче поставити креативного, надійного робітника, який би генерував нові ідеї, надихав інших співробітників, користувався авторитетом серед підлеглих. Його донька Вероніка, яку він дуже любить, теж працює у компанії і керівник безумовно бажає, щоб бізнес залишався родинним. Однак, до доньки керівника більшість фахівців (окрім декількох осіб, які мали надію на підвищення через дружні зв’язки із спадкоємицею видання) ставилися прохолодно через її пихатість, егоїзм, агресивність та брехливість. Також її аж ніяк не можна було назвати креативним фахівцем, повністю відданим роботі.

Колектив видання вже давно склався, всі знали власні можливості та інших. Тому претендентами на цю посаду могли бути дочка директора Вероніка (займала посаду заступника відділу дизайну) або другий редактор Інна Петрівна. Редактор, жінка дуже креативна, написала багато вдалих статей, а її перебування на цій посаді забезпечило суттєве зростання продажів видання. Водночас, Інна Петрівна користувалася авторитетом серед більшості колег, хоча мала й затятих ворогів (переважно, прибічників Вероніки). Колектив видавництва дуже боявся приходу доньки керівника на першу посаду компанії, адже за таких умов продаж видання може різко скоротитися через непрофесійність управлінських рішень, що, в свою чергу, буде відбиватися на зарплаті.

Після оголошення головного редактора про його намір залишити компанію через стан здоров’я на нараді керівників всіх департаментів, донька керівника постійно вимагала від свого хворого батька передати справи компанії саме їй та не віддавати видавництво у чужі руки, та ще й людині, яка прийшла працювати лише два роки тому. Вероніка не дуже люб’язно поводилася з батьком, намагалася його «дотиснути»: звинувачувала, критикувала, нагадувала хто тут донька, а хто - людина з вулиці, кому можна більше довіряти. При цьому батько поводив себе з нею врівноважено та спокійно, пояснюючи її, що це дуже складне питання і він не можна одразу дати відповідь, не обміркувавши всі переваги та недоліки самостійно.

Також у компанії донька директора постійно критикувала, демонструвала ворожість та повчала Інну Петрівну, старшу від неї на 10 років. Редактор відповідала на всі критичні зауваження: «Я розумію твоє бажання, однак, лише факт того, що ти донька головного редактора , ще не означає, що ти можеш зайняти це місце. Тим більше, всі в колективі знають, як «сумлінно» ти працюєш і як ти багато робиш для процвітання бізнесу твого тата. І якщо ти будеш надалі себе так вести, то ти можеш залишитися взагалі без роботи». На що Вероніка відповіла, що вона ще подивиться, хто займе цю посаду.

Протягом цього складного періоду компанії, прибічники доньки керівника намагаються усіляким чином зіпсувати роботу другого редактора, намагаються затримувати видання нових журналів, що негативно відображається на прибутках видавництва. Але ж все-таки завдяки умінню виходити із складних ситуацій Інна Петрівна ці питання вирішує оперативно та відповідально.

Це ще більше дратує доньку і вона вже відкрито шантажує батька: «Якщо ти поставиш на це місце її, то можеш забути про свою доньку». Керівник у розпачі: він не знає, що робити. Він опиняється перед вибором: втратити вередливу, але улюблену доньку чи успішний бізнес, віддавши їй на поталу сотню працівників, які віддано працюють на благо компанії.

Все ж таки на останній своїй нараді він оголошує ім’я людини, яка посяде це почесне місце. Посаду головного редактора обійматиме Інна Петрівна. Своїй донці він пояснив своє рішення тим, що не може передати цілу організацію з великою чисельністю працівників людині, яка не має відповідних навичок та практики управління людьми.  Загалом майже усі працівники були задоволені обраним керівником, крім Вероніки та її прибічників. Але через рік вона зрозуміла свої помилки та вибачилася перед батьком та новим керівником і навіть спробувала долучитися до справ компанії.

 

Кейс 15.

Підприємство UFC (Ultimate Fighting Championship) — міжнародна спортивна організація, що займається підготовкою і проведенням боїв змішаного стилю, а також проводить змагання за світову першість зі змішаних бойових мистецтв. В змаганнях Абсолютного бійцівського чемпіонату беруть участь бійці з різним профілем підготовки, що дає змогу глядачам оцінити перевагу того чи іншого бойового мистецтва і майстерність володіння ним окремого бійця. Чемпіонат UFC є найдавнішим і найпопулярнішим змаганням зі змішаних єдиноборств в їх сучасному вигляді.

Президентом Компанії є Дана Уайт, який за сумісництвом є і головним промоутером UFC.

Джо Сільва – віце-президент компанії. Йому доручено організацію поєдинків (матчмейкер). В майбутньому планує витіснити Дану Уайта та обійняти посаду президента UFC.

Головою правління компанії є Лоренцо Фертітта, який перекупив компанію у минулих власників та призначив Дану Уайта її президентом, а Джо Сільву його заступником.

В Рамках турніру UFC 146 (146 турнір організований компанією) має відбутися перший захист титулу чемпіона у надважкій вазі (ваговий ліміт 120 кг) бразильця Джуніора Дос Сантоса (14 перемог-1 поразка) проти нідерландця Алістара Оверіма ( 36перемог-11 поразок), який був чемпіоном у 3-х інших організаціях до підписання контракту з UFC. За прогнозами, даний турнір має стати рекордним за кількістю глядачів платної трансляції в Інтернеті та на екранах телевізорів. Таким чином, турнір стане найприбутковішим за всю історію компанії.

За 2 місяці до турніру кожний боєць має пройти допінг-контроль. Бразилець пройшов допінг-контроль, тоді як в крові нідерландця знайшли завищену дозу тестостерона у пропорції 14-1 (норма 6-1). Тестостерон є допінг-препаратом, аналогом природнього гормону, який чинить анаболічний ефект на м’язи та впливає на нервову систему: знімає втому та підтримує тонус. Таким чином, боєць не отримав ліцензію на бій і турнір підпав під загрозу зриву.

Керівництво в особі Дани Уайта, Лоренцо Фертітти, Джо Сільви та інших керівних осіб скликали термінову нараду.

Позиція президента Дани Уайта: необхідно провести повторний тест (який у 90% випадків дає такий самий результат) та починати терміново шукати заміну Алістару та ставити на бій іншого бійця. Зберегти чесне ім’я компанії, не порушуючи правил.

Позиція голови правління  Лоренцо Фертітти: піти проти встановлених правил та видати нідерландцю ліцензію на бій, адже гідної заміни немає. Будь-яким чином організувати бій незалежно від думок оточуючих, бо компанія втратить прибуток у розмірі сотні мільйонів. В разі втрати прибутку погрожує звільнити Дану з посади президента.

Позиція віце-президента Джо Сільви: підтримує голову правління та висловлює необхідність йти на ризик (прихований натяк на безініціативність президента компанії).

Позиція бійців UFC (висловлюють свої думки в інтерв’ю): цілком підтримують Дану Уайта. Обґрунтовують це існуванням єдиних правил, незалежно від рівня бійця. В іншому випадку компанія матиме заплямовану репутацію і буде проблематично залучити до UFC нових талановитих бійців, які не бажатимуть працювати з нечесними людьми.

Позиція глядачів: їм головне щоб турнір пройшов без змін.  На репутацію компанії їм байдуже. Саме від них залежить прибутковість заходу.

Таким чином, президент компанії-Дана Уайт має знайти вихід з конфліктної ситуації, конфлікту інтересів, бо в іншому випадку є загроза втратити робоче місце ( президентом стане затятий конкурент Джо Сільва).

 

Кейс 16.

Одну велику українську компанію очолює талановитий керівник і чудова людина — Анатолій Руденко.

Колектив компанії працює енергійно і з зацікавленням. Цьому сприяє програма профілактики й попередження конфліктів, розроблена керівником. У Руденка гарні стосунки з усіма начальниками відділів, зокрема великі надії покладає директор на начальника відділу марке­тингу Сергія Митрофанова — молодого талановитого спеціаліста у своїй галузі.

Але в компанію приходить нова людина — син директора Олександр Руденко. Він одразу займає посаду заступника директора. Анатолій, своєю чергою, покладає на сина обов’язки контролювати діяльність відділів, у тому числі відділ маркетингу. Сергій Митрофанов доброзичливо сприйняв появу нового співробітника, але продовжував вважати своїм безпосереднім начальником Анатолія Руденка, ігноруючи роль «посередника» Олександра.

Олександру відразу не сподобалось, що Сергій посідає важливе місце в компанії і має дружні стосунки з його батьком.

Через кілька днів Олександр викликав до себе Сергія Митрофанова:

—  Я хочу знати, чим займається кожен працівник вашого відділу?

—  Добре. Зараз я принесу Вам наші проекти, — відповів Митрофанов...

Розглянувши проекти, Олександр зробив зауваження щодо недоліків у них, на що Сергій відповів, що проекти були затверджені Анатолієм Руденко, котрий цих недоліків не помітив.

—  Зараз я Ваш начальник, і Ви повинні слухати мої накази. Переробіть проекти і принесіть мені їх на затвердження, — наказовим тоном повідомив Олександр.

—  Я не збираюсь нічого переробляти, по-перше, проекти вже затверджені, по-друге, вони вже реалізуються, я не можу перервати трудовий процес, — сказав Митрофанов і вийшов із кабінету.

Через кілька днів Олександр зайшов у відділ маркетингу і побачив таку картину: співробітники пили каву та вели жваву бесіду на сторонні теми.

—  Чому ви не займаєтесь своїми службовими справами? — гнівно, навіть не привітавшись, запитав Олександр.

—  У нас перерва, — сказав хтось із працівників.

—  У вас повинна бути тільки одна перерва — обідня!

—  Наш безпосередній начальник нормально ставиться до цього, і ми продовжуватимемо так вчиняти і надалі.

Обурений такою розмовою, Олександр Руденко вийшов і швидкими кроками направився до кабінету директора. Олександр влетів у кабінет батька, коли той вів важливі переговори, зі словами:

—  Мені терміново необхідно дещо обговорити!

Анатолій, роздратований безтактністю сина, стримано відповів:

—  Я тебе викличу, коли звільнюся.

Через годину в кабінеті директора відбулася така розмова:

—  Батьку, ти знаєш, що відбувається у відділу маркетингу? Колектив п’є каву і зовсім не думає про роботу.

—  А що робить Митрофанов? Негайно слід його викликати! — гримнув директор.

Хвилин за десять Митрофанов спокійно вислуховував обурливий монолог директора про гаяння робочого часу, неефективне його використання. Олександр Руденко не втратив можливості висловитись з цього приводу.

Вислухавши звинувачення, Сергій відповів, звертаючись до директора

—  Анатоліє Петровичу! В моєму відділі працюють творчі люди, для успішної роботи яких потрібні маленькі розвантажувальні перерви. І Вам добре відомо, що наш відділ працює продуктивно, а це відбувається завдяки цим розвантаженням.

—  Сергію, Вам необхідно переглянути дії Ваших співробітників, тому що працівники інших відділів дізнаються про такий «спосіб розвантаження» і вимагатимуть цього ж. А я не можу дати згоду на марне витрачання робочого часу. Я впевнений, якби працівники Вашого відділу не гаяли часу, їхня продуктивність була б вищою.

—  Добре, я обміркую це.

 

Кейс 17

Алекс — власник оптової торговельної фірми, йому 36 років, в минулому — «коробочник» (ввозив товар в сумках з-за кордону і перепродував його в Україні). Стиль керівництва у нього авторитарний, жорсткий, із використанням заборонених прийомів збору інформації (під­слуховування, інформаторство тощо). Він є прихильником методу «розділяй та володарюй», постійно створює умови для розвитку стресових ситуацій і сварки співробітників. Інакше кажучи, Алекс використовує застарілі деструктивні методи керівництва.

Співробітниця фірми 34-річна Олена пропрацювала в даній фірмі два роки. За рахунок коштів, виділених Алексом, створила «під ключ» два роздрібних магазини, самостійно розробила фірмовий стиль та дизайн. Усіконтакти з контролювальними органами, пожежниками, санепідемстанцією здійснювалися через Олену, оскільки офіційно директором магазинів була вона. Самостійно займалася підбором та навчанням персоналу, також бралася за роботу продавців з тим, щоб бути ближчою до споживача та вивчити торговельний процес. Олена брала участь у переговорах з постачальниками й зарубіжними партнерами Алекса, виконуючи також роль перекладача. Через рік роботи перший магазин було відзначено як кращий магазин року в галузі.

Команда співробітників працювала згуртовано. З найдосвідченіших працівників Олена сформувала прошарок старших продавців, які могли проводити співбесіди з кандидатами на посаду продавця, робили первинний відбір і найкращих направляли на співбесіду з Оленою. Згодом вони також виконували підготовчу роботу, надсилаючи отримані відомості Олені, яка приймала остаточне рішення щодо цін, акційних розпродажів, зустрічей, поточних справ тощо.

На початку трудових відносин між Алексом, Оленою та трудовим колективом Алекс, уникаючи прямих контактів з працівниками, пообі­цяв Олені в порядку винагороди виплачувати відсоток від продажу за умови збільшення обсягу обороту. Але цю угоду не було закріплено на папері, вона існувала лише на словах, тому не реалізувалася, як і обіцян­ка створити нормальні умови праці (комп’ютер, робочий стіл, папки тощо). Ця обставина викликала постійне невдоволення Олени, яка виконуючи обов’язки кількох співробітників, отримувала зарплату в розмірі однієї ставки.

Колектив поділяв невдоволення Олени, і позаочі критикував Алекса. Авторитет його як керівника падав дедалі нижче.

Передчуваючи загрозливу ситуацію, Алекс вирішив роз’єднати Олену з персоналом, зменшити її вплив. Адже якщо б Олена віднайшла альтернативне фінансування, Алекс міг би повністю втратити контроль над нею. Він почав наближати до себе старшого продавця одного з магазинів. Завдяки йому він був постійно поінформований про справи Олени, її місцеперебування, стан її справ. Через неформальні канали інформації він ознайомив продавців з планами призначення старшого продавця директором замість Олени. Отже, Алекс мотивував дії цього продавця майбутнім призначенням. Разом з тим Алекс прийняв на роботу продавця — родичку своєї дружини, Тіну, 21-річну студентку без досвіду роботи. Олена, як відповідальний співробітник, почала навчати Тінутонкощам та специфіці продажу, але дівчина залишалася байдужою до справ.

—  Тіно, якщо ти хочеш залишитись тут працювати, ти повинна навчитись виконувати свої обов’язки, — не втрималася одного разу Олена.

—  Головний тут Алекс, а не ти! Так що не вказуй, що мені робити, — відповіла їй Тіна різко і пішла геть.

Олена зрозуміла, що її витискають, і розпочала боротьбу за своє місце під сонцем. Адже вона мала для цього всі підстави. Це саме вона налагодила всю справу «з нуля», завдяки її здібностям і працездатності магазин було визнано кращим! До боротьби спонукало і те, що сама виховувала неповнолітню доньку.

Олена згуртувала навколо себе залишки колективу, оминаючи майбутнього «директора» та «родичку». Напруження наростало, проте Олена, як могла,  уникала відкритих зіткнень. Майбутній «директор» всіляко намагався применшити вклад Олени в роботу, критикував її дії. Одного разу в присутності всього колективу висміяв те, як вона уклала договір з партнерами.

Урешті-решт Олена зрозуміла, що старшого продавця використовують як засіб її усунення, і коли вона залишить своє місце, його також буде звільнено. Вона намагалася поговорити з ним про це, але бажання посісти її місце затьмарило йому розум.

—  Тебе Алекс використовує для того, щоб мене усунути. Як ти цього не розумієш?! Коли він позбавиться мене, усуне й тебе. А директором зробить свою родичку.

—  Не задурюй мені голову цими балачками! Ти просто боїшся, що я займу твоє місце.

Він продовжував відкрито протистояти Олені, брав на себе її обо­в’язки, почав рекомендуватися клієнтам як «директор». І тоді терпець урвався. Оскільки старший продавець був найманим працівником, Олена видала наказ про звільнення його з посади, заборонила охороні пропускати його для зняття магазину з сигналізації тощо. Такі дії Олени знайшли підтримку в колективі. «Родичка» лишилася осторонь.

Алексу нічого не залишилося, як усунути Олену силовим методом, незаконно. Але вона мала дитину на руках і не мала права ризикувати. Посаду директора посіла Тіна. Алекс отримав сімейний бізнес. Через 4 місяці роботи один магазин було закрито. Старший продавець звільнився сам, новому керівництву він прийшовся не до душі. Із розмов з друзями Олені відомо, що він жалкує за втраченим місцем. На думку партнерів та іноземних постачальників, компанія Алекса почала істотно програвати. Її імідж значно погіршився. Більшість постійних, у тому числі корпоративних, клієнтів, яких напрацювала Олена, пішло в інші компанії.

 

Кейс  18

На підприємство одночасно прийшли два спеціалісти: Андрій, який обійняв посаду інженера І категорії, та Володимир, якого зарахували на посаду інженера ІІ категорії.

Андрій був родичем директора фірми Михайла Петровича.

Спочатку між Андрієм та Володимиром склалися добрі стосунки. Андрій — непогана людина, але в роботі був невідповідальним, неорганізованим і не дуже професійним спеціалістом. У нього був невеликий досвід роботи.

Одного разу, відбуваючи у відрядження, Михайло Петрович викликав до себе Андрія і дав йому завдання в короткий термін зробити важливу роботу — проект. Проте Андрій, не бажаючи виконувати її, сказав Володимиру, що Михайло Петрович поїхав у відрядження і попросив переказати своє розпорядження, виконати роботу. Володимир її зробив.

Через деякий час після повернення директора виявилося, що проект доручили виконати Андрію. А він переклав доручену йому справу на свого колегу. Це дуже образило Володимира, і він сказав Андрію: «Я не розумію, навіщо ти так зробив. Якби ти мене попросив, я б допоміг тобі». На що Андрій відповів: «Ну, розумієш, мені там потрібно було доробити дещо незавершене, а термін спливав. А тут ще Михайло Петрович на мене цю роботу скинув». Найбільше Володимира образило те, що Андрій обманом змусив його зробити проект.

Після розмови з Андрієм Володимир обмежив спілкування з ним офіційними рамками. А Андрій робив вигляд, що нічого не сталося і це ще більше чіпляло Володимира.

Оскільки Андрій був неорганізованим і не дуже професійним спеціалістом, то його поточна робота не виконувалася в строк, і начальник відділу Семен Іванович наприкінці місяця зрозумів, що Андрій не встигає зробити виробничий звіт і доручив його допрацьовувати Володимиру. Через це Володимир був ще більше незадоволений, бо розумів, що він відповідальніший, освіченіший, з досвідом роботи і більше відповідає посаді, яку займає Андрій. У той же час побачивши, що керівництво перекладає його роботу на іншого, Андрій почав дивитися на Володимира згори і відчув себе начальником.

Напруга у стосунках між хлопцями зростала. Вони зовсім перестали спілкуватися.

Упродовж наступного місяця Андрій брався за ту чи іншу роботу, проте не виконував свою. Знов підійшов термін здавати звіт, за який він ще і не брався. Семен Іванович, бачачи таку ситуацію, сварив Андрія, навіть зривався на крик, декілька разів скаржився Михайлу Петровичу. Директор викликав Андрія до себе, робив зауваження, розмовляв, пояснював. Але в його поведінці нічого не змінювалося.

Семен Іванович знову був змушений попросити Володимира допрацювати звіт. Проте він відмовився, сказавши, що Андрій займає вищу посаду, і це його прямі обов’язки, за які він отримує зарплату, більшу ніж у нього.

Оскільки Семен Іванович був нестриманою, емоційною людиною, то постійно підвищував голос на Андрія. Це відповідно не подобалось хлопцю, і між ним та начальником відділу зростала напруга. Для того щоб звіт був зроблений, Андрій та Семен Іванович вийшли на роботу в суботу і виконали його.

Наступного місяця підприємству замовили зробити макет, термін виконання якого два місяці. Михайло Петрович викликав до себе Андрія, пояснив йому важливість цієї справи, сказав, що покладається на нього. Андрій запевнив, що виконає роботу і що підстав для хвилювання у Михайла Петровича немає.

Упродовж цього часу Семен Іванович нагадував Андрієві, що необхідно виконувати макет. Андрій казав, що час ще є, зараз він робить невідкладну поточну роботу, а для виконання макета вийде на роботу у вихідний день. Семен Іванович не дуже йому вірив. Після кожної розмови з Андрієм у нього псувався настрій, він часто дратувався, підвищував голос і ходив скаржитися директору. Андрій у відповідь ображав­ся, казав: «Яке ви маєте право на мене кричати, поясність? Я ж пообіцяв, що виконаю роботу, отже виконаю». А Михайло Петрович намагався примирити їх, говорив: «Ми робимо спільну справу, не треба сваритися, кричати, це не метод». Конфлікт тягнувся — інколи посилювався, інколи слабшав, проте не вирішувався.

І ось залишався тиждень до подання макету замовникові. Семен Іванович вкотре запитав Андрія, на якому етапі перебуває робота. Андрій сказав, що йому залишилося дещо допрацювати. Але насправді Андрій не тільки не зробив макет, а й навіть не знав, як його почати виконувати. І тоді, розуміючи, що часу обмаль, він був змушений звернутися до Володимира з проханням виручити його. На що той відповів йому: «Заплати мені гроші за дану роботу, і я виконаю її». Проте сума була велика, хоча вона відповідала цій роботі. Андрій на той час таких грошей не мав.

Їх розмову почув співробітник і розповів про неї Семену Івановичу. Він пішов з’ясувати всі деталі розмови. Володимир сказав, що Андрій просить зробити макет замість нього. Семен Іванович розсердився, що Андрій знову обманював і навіть не починав виконувати роботу. Він розкричався, почав сварити Андрія і обурений пішов до директора. Михайло Петрович намагався залагодити суперечку у відділі. У ході розмови Андрій зізнався, що не знає, як виконати цю роботу. Семен Іванович почав кричати: «Чому ти раніше не сказав? Коли ми встигнемо зробити макет? Ми вимушені будемо платити неустойку». Михайло Петрович, бачачи, що проблема не вирішується запропонував сісти за стіл переговорів.

Кейс 19

Фірма «Астра» займається тиражуванням компакт-дисків для їх розповсюдження на території України. Ця фірма є досить прибутковою, оскільки ринок музичної продукції в Україні дедалі зростає. Тому вище керівництво «Астри» може собі дозволити під час обідньої перерви (14.00—15.00) годувати своїх працівників високоякісними обідами. Це влаштовує всіх: працівників — приємно щодня безкоштовно отримувати смачний, вишуканий, збалансований обід; роботодавців — працівники не розходяться під час обідньої перерви, а перебувають на території фірми, і якщо виникне термінове замовлення або екстремальна ситуація, то співробітник зреагує миттєво.

Проте нещодавно ресторан, який обслуговував «Астру», «підняв» ціни, і керівники звернулись до підлеглих з поясненнями:

—  У зв’язку з тим, що ресторан, який забезпечував вас обідами, підняв ціни, фірма не може собі дозволити безкоштовне харчування.

На що працівники обурились:

—  Ви не в змозі забезпечити безкоштовне харчування своїм працівникам? Але ж прибутки зросли втричі за останній рік!

У відповідь на таку заяву керівництво оголосило про істотну доплату до заробітної плати.

Здавалося, питання з обідами закрите, але буквально через місяць в колективі «Астри» сталась ситуація, що призвела до конфлікту між деякими співробітниками.

Річ у тім, що керівництву все ж вигідніше, коли працівники не розходяться під час обідньої перерви, але й безкоштовно надавати обіди воно не збиралось. Тому було запропоновано такий варіант:

—  На фірму щодня доставлятимуться обіди за символічну плату з вашого боку. Але за однієї умови: необхідно замовляти не менш ніж п’ять обідів (усього на фірмі працює 15 працівників).

Меню й ціни запропоновані поставником, задовольнили лише чотирьох зі співробітників. Але ж необхідно п’ять. Проте більше ніхто не погоджувався, посилаючись на різні причини:

—  Я не вживаю м’яса взагалі, а в меню немає страв без м’яса.

—  Мені подобаються страви української кухні в ресторані поряд з офісом.

—  Я не хочу отримувати обіди щодня, мене б влаштувало тричі на тиждень.

Отже, виходить, що обіди доставлятися все-таки не будуть через відсутність п’яти бажаючих. І ось тут почалися конфлікти між чотирма працівниками, які хочуть прийняти пропозицію керівництва, та іншими працівниками. Перші ображаються, що не зможуть їсти на роботі й кажуть іншим:

—  Ну вам що, шкода тих п’яти гривень? За символічну плату матимете і перше, і друге, і третє, і йти нікуди не треба. Тим більше, що їжа з хорошого ресторану!

А інша сторона стверджує:

—  Справа зовсім не в грошах, а в тому, що керівництво просто намагається прив’язати нас до робочих місць, а ми хочемо відпочивати під час обідньої перерви.

Тепер в колективі напружена атмосфера, він розділився на два блоки, які не хочуть розмовляти один з одним. Все це дуже шкодить роботі, бо клієнтам неприємно мати справу з нервовими працівниками фірми.

Кейс 20

Вантажники одного з цехів половину дня були без роботи у зв’язку з відсутністю вантажу. За 10 хвилин до кінця робочого дня прибули машини з цеглою, які необхідно було швидко розвантажити, оскільки транспорт взяли на замовлення і підприємство змушено буде платити за простій.

Майстер Іванов звернувся до робочих:Розвантажуйте.

Робітники:Знову після роботи... Кому потрібно, той хай і розвантажує.

Майстер:Машини потрібно відпускати, нічого обговорювати

Бригадир нерішуче просить хлопців розвантажувати, бо справді треба.

На що робітники запропонували сплатити їм понаднормові у розмірі 20 у.о.

Робітник Крюков (авторитетна, досвідчена людина сорока років) каже:

—  Набридло через день залишатися після роботи, майже день сиділи без діла, ви не можете організувати роботу, а ми страждаємо, та ще й безплатно. Платіть! Якщо не хочете — привозьте вчасно, і ми розвантажимо.

Майстер звернувся до бригадира при всіх:Що це за бригада, чому ти, бригадир, не можеш організувати роботу?

Два працівника залишаються з бригадиром, інші збираються йти. Тоді майстер поспішає до керівника цеху і пояснює ситуацію.

Начальник цеху, не вникаючи у подробиці, каже, як це люди не будуть розвантажувати, чому нічого не можеш зробити? Що ти за майстер?

Майстер:

—  Вам самому потрібно було вчасно організовувати вивіз. Люди половину дня були без роботи.

Начальник цеху:Клич бригаду. Це не твоя справа.

Приходить бригада. Від імені бригади виступає Крюков, вимагаючи виплатити понаднормові по 20 у.о.

Начальник цеху відмовився платити, пославшись на те, що вони півдня сиділи без роботи та не втомилися.

Крюков каже хлопцям, щоб ті йшли додому. Бригада розходиться, ситуація ускладнюється.

Майстер йде в інший цех, де працює друга зміна, та домовляється з її майстром, який погодився відпустити своїх робітників для розвантаження.

Робітники не спеціалісти з розвантажувальних робіт, не мають необхідного обладнання і тому вагаються. Однак майстер Іванов обіцяє їм виплатити по 15 у.о. Бригада погоджується. Іванов показує, куди слід складати матеріал, і йде, не дочекавшись закінчення розвантаження. Хлопці швидко розвантажують машини.

Наступного дня майстер Іванов виписує «липовий» наряд за понаднормовану роботу бригаді другого цеху. Але оскільки фонд майстра був вже вичерпаний, а в цеху не було передбачено розцінки на подібні види робіт, він звернувся за допомогою до начальника цеху. Начальник цеху звернувся до начальника відділу праці та заробітної плати, розповів йому, як все сталося.

Начальник цеху:

—  Розумієш, сталась така історія. Допоможи з нарядами. Якось потрібно викрутитися.

Начальник відділу праці та зарплати:

—  Так, співчуваю, але допомогти не можу. Піди до заступника директора.

Заступник директора, вислухавши начальника цеху:

—  Скільки працювали? Годину? І по 15 у.о. на чоловіка? Платити повинні винуватці.

Викликає начальника відділу постачання.

Заступник директора:

—  Чому не завезли вчасно? Скільки це триватиме? Будемо платити?

Начальник відділу постачання:

—  Ми не винні. Мабуть, не було замовлених машин. Слід дізнатися у диспетчера.

Тоді заступник директора телефонує диспетчеру:

—  Вчора знову дві машини з цеглою запізнилися. Коли будемо працювати за графіком?

—  Машини направлені вчасно, але вони три години простояли на складі, бо не працював підйомник.

Заступник директора телефонує завідуючому складом:

—  Ти що? Не можеш техніку тримати в порядку?! Машини знову запізнилися! Вантажити треба було самому, руками!

Завідуючий складом:

—  Техніка на складі в порядку, але інспектор з техніки безпеки заборонив працювати, тому що робітник, який працює на підйомнику, не пройшов вчасно інструктаж і несподівано був відсторонений від роботи.

Наприкінці робочого дня до заступника директора поступила доповідна записка, в якій повідомлялось про великий брак продукції: бригада розвантажувала цеглу поспішаючи, без спеціального обладнання. Відповідного інструктажу завчасно не було.

Заступник директора видає розпорядження:

—  непередбачені витрати за розвантаження цегли вирахувати із зарплати завідуючого складом (150 у.о.), оскільки саме він відповідає за своєчасне проходження інструктажу з техніки безпеки всіма його підлеглими працівниками;

—  з майстра Іванова частково утримати вартість бракованої продукції (30 у.о.)

—  начальника цеху попередити про необхідність серйозного дотримання фінансової дисципліни та приведення в норму вантажних робіт.

Начальник цеху оголошує догану Крюкову. Майстер Іванов подає заяву про звільнення.

В результаті через два тижні з цеху звільнилось ще п’ять працівників.

Кейс 21

Власник невеличкого підприємства інколи навідувався до нього, щоб бути обізнаним в поточних справах. Одного разу він прийшов, а директора немає на місці. Знайшовши заступника директора, власник почав йому давати накази. Вислухавши, заступник директора зауважив, що він нічого не знає і поки немає директора він жодних дій не виконуватиме. Це дуже обурило власника і він почав кричати:

—  Ви що? Не знаєте хто я?

Заступник відповідає:

—  Знаю, але в мене є директор, якому я підпорядковуюся. Якщо я виконаю ваш наказ, то директор буде винуватити мене, що я роблю це без його відома.

На що власник відповів:

—  Це все моє, я тут власник, тому я можу наказувати, коли і кому схочу.

Заступник директора каже:

—  За великим рахунком ви для мене ніхто, йдіть до директора і вирішуйте питання з ним, а поки він не накаже, я нічого не робитиму.

Власник ще більше обурився і сказав:

—  Такі працівники не можуть працювати на моєму підприємстві.

Директор та заступник були добрими друзями і директор дуже поважав заступника як фахівця. Він знав, що здебільшого підприємство тримається на ньому.

Після обідньої перерви власник знову заїхав на підприємство і, зайшовши до директора, почав йому дорікати, що на підприємстві погана дисципліна, розповів як усе було. Директор на це відповів, що все правильно, що не може бути два директори, що такі питання вирішує тільки він і він надає накази заступнику. На що власник заявив, що він тут головний директор, а директор підприємства — лише виконавець і як власник він вимагає звільнення заступника директора.

На що директор відповів:

—  Мій заступник — головний спеціаліст на виробництві, на ньому тримається половина підприємства, а інша — на мені, без такого фахівця підприємство не зможе нормально функціонувати, і навіть, потрібен значний час, щоб знайти, навчити такого фахівця, і головне щоб була до нього довіра.

Але обурений власник наполягав, що тут не потрібні люди, які зневажають його наказами. Грюкнув дверима та пішов.

Тоді директор запросив свого заступника і сказав:

—  Ви не могли відповісти, що виконаєте наказ, а потім знайти мене та повідомити? Якби Ви не були гарним фахівцем і ми б не приятелювали, я б Вас звільнив.

Це дуже образило заступника і він сказав, що згоден писати заяву про звільнення зараз. Директор, розуміючи що ситуація виходить з-під контролю, каже:

—  Добре, йдіть та працюйте, я владнаю цей конфлікт.

Через деякий час власник знову навідався і спитав у директора, чи звільнив він свого заступника. На що директор сказав, що не може цього зробити, бо підприємство понесе збитки, та запросив заступника до себе в кабінет, попередньо попросивши його вибачитись перед власником. Хоча заступник і не вважав себе винним, але погодився. Власник завдяки цій ситуації погодився нічого не змінювати на підприємстві.

 

Виробнича продукція підприємства «Елан» протягом 10 років його роботи характеризувалася великим приростом та високим ґатунком, завдяки М. В. Іванову — керівнику відділу виробництва продукції. Він мав досвід роботи, вмів правильно організувати виробничий процес, знаходив спільну мову з працівниками, але цього року його кандидатуру було замінено іншою. Ним став С. М. Семенюк — племінник директора І. В. Петрова, і все різко змінилось, оскільки новий завідувач відділу не мав досвіду роботи, був грубий з працівниками, що призвело до звільнення багатьох спеціалістів. Під кінець року приріст виробництва знизився.

І. В. Петров розуміє, що його вчинок був необдуманий, хоче повернути назад свого колишнього працівника М. В. Іванова, але запізно — він уже рік працює на підприємстві «Зоря» і дуже задоволений своєю посадою.

Петров також розуміє, що конкурентність підприємства «Зоря» збільшується завдяки М. В. Іванову, і він вирішує повернути колишнього співробітника за всяку ціну. Зрозуміло, що працівник відмовляє у даній пропозиції. Директор обурений відмовою, починає шантажувати Іванова тим, що розповість К. М. Кириляку, його нинішньому директору, про те, що його працівник мав справу з законом. Іванов у розпачі. Але через кілька днів він завітав до І. В. Петрова і сказав, що має інформацію й докази того, що під керівництвом директора на підприємстві відбувалися фінансові махінації. На підтвердження цього М. В. Іванов подав своєму колишньому директорові копії документів, які це підтверджують.

Своєю чергою племінник директора С. М. Семенюк розуміє, що може втратити великооплачувану посаду, і починає фабрикувати наклеп на свого дядька вищим органам, з метою посісти його місце. Також він поширює плітки в колективі про те, що директор в наступному році зменшить штат працівників на 30 %, оскільки стан підприємства занепадає.

Дізнавшись про це, директор викликає С. М. Семенюка до себе в кабінет і попереджує про те, що якщо він не припинить поширювати плітки, то до нього буде застосовано санкції.

Але С. М. Семенюк не зважає на попередження свого дядька і продовжує робити своє.

І. В. Петров, своєю чергою дізнавшись про це, вирішує перевести його на менш оплачувану посаду.

Після того, як С. М. Семенюк дізнався, що його переведено, він вчиняє у кабінеті директора грандіозний скандал, а згодом вирішує домогтися, щоб директора було знято з посади. Для цього він починає збирати підписи проти його кандидатури, пояснюючи це тим, що його дядько поганий керівник і що перебування його на посаді директора призводить до занепаду підприємства.

Отже, конфліктна ситуація на підприємстві «Елан» загальмувала роботу. Директор І. В. Петров у розпачі, не знає, як приховати свою участь у фінансових махінаціях, як повернути колишнього працівника, відновити працю на підприємстві, налагодити відносини з керівництвом, а також переконати працівників підприємства в тому, що ніякого масового звільнення не буде і підприємство розвиватиметься.

Кейс  23

На базі ТОВ «Еллада» у зв’язку зі зміною кон’юнктури ринку, а також політики державного регулювання підприємництва засновниками товариства було вирішено змінити організаційно-правову форму підприємства шляхом його реорганізації у командитне товариство. Відтак частина засновників ТОВ повинні були взяти на себе повну відповідальність у межах усього власного майна та перетворитися на засновників командитного товариства, а інша частина — бути відповідальними за зобов’язання даного підприємства лише у межах власного внеску до його статутного фонду, а отже отримати статус вкладників командитного товариства. Дані заходи були тимчасовими і через рік планувалося проведення повторної реорганізації й відновлення ТОВ.

Проте колишні рівноправні партнери все ж виявилися у різному правовому статусі, у їх руках вже було зосереджено нерівні організаційно-управлінські повноваження з погляду законодавства.До проведення реорганізації кожен засновник відповідав за певний сектор роботи підприємства, ним же призначалися і відповідні начальники відділів. Після створення командитного товариства між засновниками виникли суперечки саме з приводу кадрового забезпечення пла­ново-економічного відділу, оскільки тут визначалася політика функціонування та розвитку підприємства.До проведення реорганізаційних заходів начальник планово-економічного відділу P. P. Родзінський був призначений на дану посадуС. С. Свєчкіним, який мав належну економічну освіту і за згодою усіх засновників опікувався даною сферою роботи. Але за нових умов Свєчкін втратив частину своїх повноважень, серед яких і призначення на дану посаду.

Упродовж кількох років Родзінський займав вищезгадану посаду, і всі засновники були повною мірою задоволені результатами роботи як відділу, так і його начальника. Надалі ж виявилося, що у планах засновника з повною відповідальністю Хлєбова було заміщення Родзінського на даній посаді Сахаровим, якого йому як кваліфікованого спеціаліста порадили ділові партнери. Своїми планами Хлєбов поділився зі Свєчкіним, а точніше сказати, поставив того перед фактом. Між ними відбулась дуже жорстка розмова, із взаємними образами, хоча до цього їх стосунки були дружніми. Кожен мав цілу низку заперечень проти позиції іншого, зокрема Свєчкін аргументував свої погляди тим, що Родзінський має значний досвід роботи у даній галузі і виконує її належним чином, а Хлєбов посилався на блискучі рекомендації Сахарова від попередніх роботодавців, а також необхідність зміни стратегії розвитку підприємства та запровадження нових методів управління.

Інакше кажучи, кожен відстоював свою позицію, не намагаючись прислухатися до думки іншого. Консенсусу вони не досягли, і Хлєбов заявив, що він зробить так, як він хоче, незважаючи на думку Свєчкіна. Отже, попри заперечення Свєчкіна, Сахарова було призначено на посаду заступника начальника планово-економічного відділу. Проте такий стан справ не задовольнив жодного з них, і за будь-якої нагоди між ними виникали суперечки стосовно даного питання. Відтоді на засіданнях засновників значно менше уваги приділялося нагальним питанням роботи підприємства, а більше — розв’язанню проблем особистого характеру між конфліктуючими засновниками.

Родзінський же не підозрював про суперечки між засновниками та вкладниками товариства, він продовжував виконувати свої посадові обов’язки. Призначення Сахарова він сприйняв не дуже позитивно, оскільки це був потенційний претендент на його посаду, але розумів, що під час відряджень йому необхідна людина, яка могла б його замінити. Проте за кілька днів роботи Родзінський помітив, що деякі документи, які часом навіть містили комерційну таємницю, на певний час зникали з його робочого столу, а потім з’являлися. Родзінський провів невелике розслідування серед працівників, проте ніхто з них не зміг цього пояснити. Родзінський пов’язав ці події з появою нового працівника, хоча насправді ніяких доказів цього в нього не було, і повідомив про все Свєчкіна як особу, яку досі вважав своїм безпосереднім начальником та мав з ним гарні стосунки. Свєчкін, своєю чергою, мав неприємну розмову з Хлєбовим, після чого їх стосунки лише загострилися.

Наступного дня Сахаров, перебуваючи у кабінеті Родзінського, почав на нього кричати та звинувачувати в обмовлянні його перед керівниками. Свою ж причетність до зникнення документів Сахаров вже не заперечував, а пояснив це тим, що просто вирішив ознайомитися з ними. Він звинуватив Родзінського у тому, що той через занепокоєння щодо можливої невигідної для себе конкуренції намагається усунути його, Сахарова, зі свого кар’єрного шляху. Родзінський же своєю чергою пояснив Сахарову, в досить категоричній формі, що той є лише заступником і має виконувати свої обов’язки в межах дозволеного, і що, взагалі, за таке можна і посадити.З того часу Сахаров почав відверто вороже ставитися до Родзінського, при нагоді не втрачав жодного шансу вказати на недоліки його роботи у присутності колективу відділу та засновників підприємства. І хоча ці зауваження були часто необґрунтованими, це підірвало авторитет Родзінського перед засновниками і вкладниками товариства.

У такій ситуації виникли також часті суперечки між Свєчкіним та Хлєбовим, кожен з яких мав власне бачення будь-якої управлінської проблеми. Під час цих суперечок тема розмови переходила на особистості. Тобто дискутування щодо роботи підприємства практично зникли, а отже кожен з керівників відділів видавав свої власні накази для виконання на підприємстві.Особовий склад відділу був добре ознайомлений з методами управління Родзінського, знали ціну його порадам та поважали його як кваліфікованого спеціаліста і керівника. Після призначення Сахарова працівники відчули новий негативний стиль управління. До того ж зазвичай ці вказівки йшли у розріз із наказами Родзінського. У такій ситуації для підтримання стабільності підприємства працівники планово-економічного відділу вирішили виконувати накази лише одного з керів­ників, але ця модель поведінки також не виправдала себе, оскільки Сахаров залишив увесь відділ без премії за невиконання його розпоряджень. Як наслідок цього багато працівників звільнилися, і робота відділу, а разом з тим і усього підприємства, значно погіршилася.

 

 

У конструкторському бюро у відділі інформації працювала група перекладачів у складі п’яти жінок. Вони працювали добре, перевиконували норму. Керівник визначав загальний обсяг роботи, перекладачі розподіляли його між собою, допомагаючи один одному.

Наприкінці тижня керівник проводив нараду групи, на якій оцінював роботу кожного і повідомляв про роботу на наступний тиждень. Наради відбувалися живо. Самі перекладачі пропонували для обговорення вихідний матеріал. Але у групі була одна перекладачка, що не мала досвіду і кваліфікації, тому за потреби, їй всі допомагали. Вона, звичайно, була вдячна за допомогу, але це її трохи дратувало.

І ось одного разу, на черговій нараді вона вперше проявила ініціативу:

—  Є велика серія статей, що мітять матеріал необхідний нашому бюро. Переклад цих статей допоміг би нам у роботі.

—  От і добре, Лідіє Петрівно, — підтримав її керівник, Ви маєте негайно розпочати цю роботу, а вашу поточну роботу розподілять між співробітниками відділу.

Лідія Петрівна, не шкодуючи сил, усі дні, вечори і навіть вихідні дні просиджувала за роботою. Перші переклади допомогли конструкторам істотно просунутись в розробках. Її переклади виявились високої якості. Об’єм роботи значно перевищив той, який був у групі.

Керівництво конструкторського бюро і керівник відділу були дуже задоволені її роботою і високо оцінили ініціативу. Вона почала працювати самостійно.

Через два місяці ставлення до перекладачки з боку колективу змінилося. Керівник відділу не міг зрозуміти, що відбулося. Він працював в окремому кабінеті. Але коли заходив в кімнату до перекладачів, бачив, що вона сидить із заплаканими очима. А в кімнаті обтяжлива тиша. Розпитування нічого не давали, всі знизували плечима. А вона посилалась на особисті обставини. Керівник відчув що від нього щось приховують і вирішив поговорити з Лідією Петрівною особисто:

—  Лідіє Петрівно, прошу Вас, не приховуйте причини негараздів у колективі від мене, інакше я Вам не допоможу.

—  Розумієте, Євгене Івановичу, спочатку дівчата просто не схвалювали моєї ініціативи, але я думала, що швидко це минеться. Проте, сталося навпаки, дівчата в моїй присутності критикували мій зовнішній вигляд. Ви розумієте, це не дуже приємно, одного разу підсунули невірні переклади ідіоматичних виразів. Тепер відкрито звинувачують мене у кар’єризмі. Я й гадки не мала, що моє бажання працювати спричинить таке принизливе ставлення до мене.

—  Ви сильна жінка, Лідіє Петрівно, за таких умов багато хто не зміг би працювати, а Ви працюєте як і раніше, і дуже добре. Я прошу Вас не хвилюватися, а з дівчатами я поговорю.

Проте ситуація погіршувалась. Загальний обсяг перекладів у групі став зменшуватися. Група почала поводитися демонстративно: на традиційних щотижневих нарадах всі сиділи мовчки і чекали вказівок від керівника. Тоді керівник вирішив поговорити з ними:

—  Шановні колеги, я завжди вважав всіх вас дружнім колективом і досить працьовитими людьми. Ніколи не міг подумати, що ви будете жорстоко придушувати ініціативу ваших колег. Я просив би вас припинити таку поведінку, адже це погано впливає на роботу відділу і на ваші стосунки.

Відповіді він так і не дочекався.

Тоді він пересадив Лідію Петрівну в іншу кімнату, їй дали спокій, але об’єм перекладів, як і раніше, скорочувався, потім, стабілізувався на нижчому рівні, ніж кілька місяців тому.

Керівник критикував групу: «Ви погано працюєте, вам би брати приклад з Лідії Петрівни, замість того щоб дружньо працювати, ви її відкинули, а самі стали працювати набагато гірше». Перекладачки відповідали рішучою і дружною відсіччю, апелюючи до існуючих норм перекладу.

—  Є нормативи, ми за ними і працюємо.

Група стала некерованою.

Тоді керівник домігся перегляду премій за перевиконання норм і за якість перекладів. Результат виявися несподіваним: чотири перекладачки подали заяви про звільнення. Через деякий час керівник залишився з однією ініціативною перекладачкою.

 

Кейс 25

Тишу кімнати заступника завідуючого відділом наукової установи Бориса Сергійовича Іваненка порушив дзвінок із приймальні. Це була секретар директора установи Івана Петровича Макаренка:

—  Борисе Сергійовичу, зайдіть до приймальні! Негайно. Для вас є завдання.

Борис Сергійович відчув, що це буде не звичайне чергове завдання. Він особисто (не посилаючи когось із підлеглих) піднявся на третій поверх і зайшов до приймальні. Там зібралось чимало людей, кожний намагався вирішити швидше свою справу із секретарем директора, але та піднялась назустріч Борису Сергійовичу, який завітав сюди останнім. Секретар неголосно звернулася до заступника завідувача відділом: «Іван Петрович наказав виконати терміново» і простягла Борису Сергійовичу невеликий аркуш паперу. Заступник побачив вгорі справа на аркуші написане великими жирними літерами прізвище завідувача відділом — Казанському — і зрозумів, що, справді, це завдання для їхнього відділу і вже хотів вийти з приймальні (самого завдання він не міг прочитати, оскільки воно було надруковане дрібнішими літерами, а окулярів у поспіху Іваненко не взяв), та секретарка сказала, що він повинен засвідчити власним підписом факт того, що завдання ним отримане, що власне і зробив розгублений заступник.

Іваненко ще швидше пішов до свого кабінету — йому кортіло прочитати, що то за термінове завдання. Воно полягало у підготовці певного наукового матеріалу, що, в принципі, відповідав тематиці досліджень відділу, але в «папірцеві» не було вказано, з якою метою чи на замовлення якої особи (організації) слід підготувати наукову продукцію, був відсутній також підпис директора.

Заступник завідувача відділом вже почав був розмірковувати, як виконуватиме завдання, але потім спохватився, що організовувати виконання завдань по відділу — це прерогатива завідуючого, тим більше на документах було його прізвище. Тому, хоча папірець із завданням вручили безпосередньо йому, Іваненко вирішив передати його М. М. Казанському. З чим він і зайшов до його кабінету:

—  Нам тут директор делегував завдання. Оскільки вас не було на місці, я його забрав. Ось подивіться.

—  А навіщо? Хто тебе просив брати ще одне завдання!? Ти що не знаєш, що у нас і так повний аврал? Я не буду цим займатися!!!

—  Але що я міг зробити? Мені зателефонувала секретарка і попросила терміново зайти. Мені потрібно було відмовитися виконувати прохання директора?

—  Я не знаю. І взагалі, не заважай працювати.

Іваненко вийшов з кабінету. Його настрій було зіпсовано. Мало того, що секретарка нав’язала це завдання особисто йому, так ще й завідуючий накинувся на нього.

Казанський, як і сказав, не збирався організовувати виконання завдання, незважаючи на неодноразове нагадування заступника, посилаючись на те, що терміну виконання на папері не вказано — він не звертав уваги на слова Іваненка про прохання директора щодо термінового виконання, яке було передано секретарем усно.

Через тиждень директор викликав Іваненка до себе:

—  Ну, що, як просувається виконання завдання? Я сподіваюся воно вже завершене?

—  Так, Іване Петровичу, завдання практично завершене, воно перебуває вже на останній стадії виконання, але мені потрібно ще декілька днів, аби завершити.

—  Погано. Я сподівався на те, що сьогодні воно буде завершене. Гаразд, я даю тобі ще декілька днів. Але наступного разу воно має бути виконано. Це зрозуміло?

—  Так, дякую.

Але й наступного тижня робота не виконувалась: завідувач не давав розпорядження на виконання, а сам заступник при такому відношенні завідувача не смів розпочинати роботу, тим більше, що у відділі і так зібралось багато незавершених завдань, а тут ще й кілька провідних співробітників захворіли на грип.

Згодом Іваненка знову запросила секретар до приймальні:

—  Борисе Сергійовичу, Іван Петрович вимагає подати готову наукову доповідь. Вона йому необхідна. Вона вже готова? Коли він зможе її отримати?

—  Вона ще в стадії опрацювання, ще декілька днів. І взагалі, чому завжди питають з мене? Я що завжди за все повинен відповідати?

—  Але ж Ви пам’ятаєте, що на документах стоїть ваш підпис.

—  Так, пам’ятаю, то що з того? Завдання було для завідуючого. А повісили все на мене! Неначе крім мене більше нікого немає в цій установі!

—  Може, й так. Але підпис там стоїть Ваш. Так, що і питати будуть з вас. Покваптесь. Ви ж знаєте, Іван Петрович не любить чекати.

У зв’язку з невиконанням вказаного завдання директор виніс заступ­нику завідуючого відділом Б. С. Іваненку догану і усно зазначив, що у разі невиконання завдання Іваненка буде звільнено.

Іваненко злякався втратити роботу, бо був уже у поважному віці, мав хвору дружину і обмежені можливості знайти аналогічну вакантну посаду в іншому місці. Тому він вирішив розпочати виконання роботи. Наступного дня про це дізнався завідуючий:

—  Так… Борисе Сергійовичу, отже самовільно все вирішуємо і робимо? Без мого відома завдання беремо і виконуємо, так?

—  Але ж це завдання повинно було бути готове ще два тижні тому. Я і так отримав догану від директора, ви що, хочете, щоб він мене взагалі звільнив!? Ви цього домагається?

—  Мені байдуже. Ти отримував завдання без мого відома. Запам’ятай, якщо в цій доповіді буде хоч одне посилання на матеріал нашого відділу або наші наукові надбання, то тоді вже я подбаю про те, щоб тебе звільнили.

Іваненко працював над підготовкою матеріалу в позаурочний час і таки написав доповідь та подав її директору, підписавшись власноруч особисто від себе, щоправда вказавши свою посаду.

Про це дізнався завідувач:

— Ну що ж, Борисе Сергійовичу, ви мене не послухалися. Я вам раджу написати заяву про звільнення, так би мовити, «за власним бажанням», ви розумієте, про що я?

—  Нічого я не розумію! І не збираюся подавати ніяку заяву! Ні так, ні за власним бажанням. Ніяк.

І вийшов з кабінету. Він не міг цього собі дозволити, та й не хотів, бо робота йому з усіх сторін подобалась, він понадіявся на захист в «цій справі» з боку директора, тим більше, що він задовольнив його прохання-завдання з підготовки наукової доповіді та ще й, на його думку, найкращим чином — так він оцінював свою роботу. Проте Казанський розпочав скрупульозно відстежувати явку Іваненка на роботу, перебування на обідній перерві — заставив табельника відділу фіксувати всі його спізнення, не приймав пояснень їх на зразок: «проблеми з транспортом», «довга черга в аптеці, а терміново потрібно було придбати ліки для дружини» тощо. Нещадно став завідувач критикувати результати наукової діяльності свого заступника, давав негативну оцінку його діям, як організатора роботи у підрозділі за своєї відсутності, а потім і подав ряд доповідних з цих приводів на ім’я директора.

Іваненко своєю чергою також написав скаргу, в якій жалівся на «цькування» з боку завідуючого («про відсутність належних умов для плідної праці у відділі завдяки неправомірним і непорядним діям завідуючого»).

Директор І. П. Макаренко зібрав директорат і оголосив про невідповідність наукового рівня службовому становищу співробітників відділу, особливо завідувача. Обвинувачення директора базувались на аналізі підготовленої наукової продукції згідно з описаним вище завданням, а також ним були використані доповідні завідувача, але не проти заступника, а проти нього самого, як такого, що «розвалив» дисципліну у відділі. На підставі цього на директораті було поставлено питання про розгляд ініціації доцільності та можливості подальшого перебування завідувача відділом М. М. Казанського на своїй посаді. Завідувач відділом виніс на розгляд директорату зі своєї сторони питання неможливості перебування на службі свого заступника Б. С. Іваненка. Вималювався трикутникоподібний конфлікт у науковій установі.

 

Кейс 26

Оксану Юріївну Калину — молоду, перспективну працівницю, що працювала на міжнародному торговому підприємстві «N», за досягнення в роботі було підвищено на посаду заступника директора планово-наукового відділу, що займався стратегічним плануванням діяльності фірми та її розвитком. Нова начальниця — Галина Марківна Паровенко, привітала Оксану з підвищенням та зазначила, що вона може розраховувати на її допомогу.

Працюючи у відділі, Оксана виявила на ринку товаровиробників вільний сектор, в якому фірма могла б розвиватися далі. Розробивши відповідний проект, вона подала його на розгляд до керівництва фірми. Через деякий час Галина Марківна повернула проект і повідомила, що керівництво, нажаль, ним не зацікавилось. Також вона сказала, що вважає Оксану ще недостатньо компетентною для розроблення проектів такого масштабу, і в майбутньому, якщо в неї з’являться будь-які ідеї, Оксані краще спочатку порадитись з нею. Якщо їй сподобається певна ідея, то вона особисто сприятиме її ухваленню керівництвом фірми, а поки що Оксані варто займатися роботою, яка більше відповідає її кваліфікації.

Після цього Галина Марківна не доручала Оксані серйозних справ, а лише відповідати на телефонні дзвінки, ксерокопіювати документи, готувати їй каву. Оксана виконувала цю роботу хоча її й обурювало, що вона, висококваліфікована працівниця, з двома вищими освітами змушена виконувати роботу простої секретарки. Але вона мирилася з цим, розраховуючи на сприяння директорки в затвердженні проекту. Час від часу Галина Марківна зверталась до Оксани за черговим звітом стосовно доробок в проекті.

Через деякий час Галина Марківна поїхала у відрядження. За відсут­ністю директорки, Оксана перебирала робочу документацію і побачила ухвалений вищим керівництвом план свого проекту, але його автором було зазначено Галину Марківну. З документа Оксана також дізналася, що згідно з планом проекту у місті до якого поїхала (ніби-то у відрядження) Галина Марківна, вже було нещодавно створено новий філіал підприємства спільно з закордонними партнерами. Керівником філії було призначено Галину Марківну. Оксана подала до керівництва скаргу на Галину Марківну, яка привласнила її проект. Повернувшись з відрядження, директорка відразу ж викликала Оксану до свого кабінету, де порадила їй звільнитися за власним бажанням. На що Оксана відповіла, що вона не збирається звільнятись і якщо буде необхідно, то вона звернеться навіть до суду, щоб відстояти свої права.

Керівництво зібрало директорат, щоб розглянути справу стосовно скарги і виявити, хто ж насправді є автором проекту. Галина Марківна наполягала тому, що це її власний проект і заступниця лише намагається, скориставшись ситуацією, посісти її місце. Адже власної кваліфікації та досвіду як особі, що працює на підприємстві недовго, Оксані не вистачає для того, що б зробити кар’єру. Керівництво опинилося в складній ситуації, адже в результаті розголосу, якщо справа піде до суду, може постраждати репутація підприємства.

Кейс 27

Кафе-кондитерська «Дольче-Віта», що відкрилось нещодавно (близько півроку тому), є досить прибутковою організацією, за короткий період здобуло репутацію, як таке, що має гарний сервіс, безліч продук­ції (солодощі, кава), незвичайний інтер’єр та розташоване у центрі міста. Володіє та керує справами кафе О. А. Мармеладов — молодий, перспективний працівник.

Оскільки справи йшли добре, сформувалась постійна клієнтура, і кафе перейшло до розряду VIP-закладу. Мармеладов серйозно замислюється над розширенням закладу та його оновленням. Для цього необхідна велика сума коштів. Мармеладов не був прихильником боргів, тому вирішив взяти до кафе співвласником старого шкільного друга — С. А. Щербакова, який працює заступником директора в одному з ресторанів. Щербаков погодився не одразу: його влаштовувала попередня посада і заробіток, але він був амбіційним, мав досвід роботи у цьому бізнесі і мріяв про власну справу.

Після укладання договору розпочалось будівництво: кафе-кондитер­ська перетворилась на VIP-ресторан «Дольче-Віта+», де генеральним директором став О. А. Мармеладов, а його заступником та директором з організаційних питань С. А. Щербаков.

Проте після реорганізації, справи в ресторані пішли не так добре як планувалося: постійних клієнтів поменшало, репутація ресторану знизилась, клієнти скаржились на необґрунтовано завищені ціни та на помпезність самого закладу (на вході до кафе був розташований фейс-контроль, до закладу впускали лише у вишуканому вбранні та за VIP-картками).

Щербаков, що спочатку був прихильником нововведень (запропонованих Мармеладовим), почав наполягати на невеликому зниженні цін та спрощенні системи фейс-контролю.

Якщо все так залишиться, казав Щербаков, у нас не залишиться жод­ного клієнта: до нас хочуть потрапити, а ми їх не впускаємо — це ж смішно! Та й яка взагалі різниця, у що вдягнений клієнт, головне не в піжамі та спроможний розрахуватись.

Своєю чергою Мармеладов роздратовано доводив:

—  Ти що? У нас елітний заклад і ми маємо дотримуватись усіх вимог, чи ти хочеш перетворити цю красу на кафетерій-забігайлівку? Чи буде приємно клієнту у костюмі від «Крістіан Діор» поруч з клієнтом у шортах та кросівках? Раджу не панікувати потрібен лише час — сформується постійний контингент і ми станемо кращі у цьому бізнесі.

Час минав, а ряди постійних клієнтів так і не поповнювались: організація стала нерентабельною, працівники почали скаржитися на затримку зарплатні, дехто забажав звільнитись.

Щербаков нагадав Мармеладову свої прогнози:

—  Я попереджав тебе — скоро навіть не зможемо відповідати рівню клієнтів, яких у нас і так немає, я вже не можу дозволити собі нову краватку придбати!

Проте Мармеладов лише погодився на незначне зниження цін, про інше і чути не хотів.

Одного разу, за відсутності Мармеладова, Щербаков дав вказівку охоронцям впускати до закладу усіх бажаючих. В обох приміщеннях не було де яблуку упасти: того вечора ресторан отримав неабиякий прибуток, працівники були задоволені, чекали довгоочікуваної зарплати. Через декілька днів повернувся Мармеладов і не повірив своїм очам: в його ресторані сидів різний контингент людей — в костюмах, в джинсах, шортах і тому подібне, але всі відпочивали і були задоволені, а головне платоспроможні.

Наступного дня Мармеладов зібрав усіх працівників і повідомив, що за самоуправство звільнено охорону, офіціантів, натякнув на звільнення іншим за дії, що скоєні без його дозволу. З Щербаковим він говорив наодинці:

—  Вважай це останнім попередженням, я тут головний, мої накази обговоренню не підлягають. Забігайлівки тут не буде, і крапка!

На вході вже стояли нові охоронці. Сам Мармеладов, здавалось, жив на роботі (приходив раніше, йшов останнім). А Щербаков, навпаки, з’являвся на роботі дуже рідко. Справи йшли погано, клієнтів було мало. Одного вечора до ресторану під’їхав Щербаков у звичайних джинсах, футболці, а потрапити до ресторану йому вдалося не одразу, новий охоронець його не впізнав і не впустив всередину. Це було останньою краплею. Коли на прохання охоронця спустився Мармеладов і побачив, що не впускають його заступника, він розсміявся і сказав, що й сам скоро його не впізнає, тому що той рідко буває на роботі.

Розлючений Щербаков, своєю чергою, нагадав, що організація Товариство з обмеженою відповідальністю і якщо через тиждень справи не підуть угору, він забере свою частку і йде зі справи — це був ультиматум для Мармеладова.

 

Кейс 28

Події відбуваються у військовій частині інженерного полку. Молодий лейтенант Андрій, який вже служить третій рік опинився у ситуації, коли йому не виплатили вчасно заробітну плату. А трапилось все так.

Кожного місяця, 10 числа кожному службовцю нараховується зарплата, яка є активною цього ж дня. 10 числа Андрій вирішив не перевіряти свій баланс на картці, сподіваючись зняти гроші згодом. Навіть знаючи про те, що його колеги по службі отримали зарплату, він все одно не перевірив — «не було потреби», вважав Андрій.

Тринадцятого числа, в обідню перерву, Андрій вирішив зняти частину грошей, але коли він почав перевіряти баланс, виявилось, що йому не нарахували заробітної плати. «Дивно!» — сказав Андрій своєму товаришу Богдану, також лейтенанту, — «А ти отримав зарплату?», — запитав Андрій у нього. На що той відповів: «Так, я вже її майже витратив». Андрія ця новина здивувала, і він вирішив звернутись безпосередньо до начальника фінансової служби — Олега Михайловича. У цій інстанції йому повідомили, що в них перевірка і порадили написати заяву, запевнивши, що начфін розгляне її сьогодні і вирішить цю проб­лему, так щоб завтра гроші були на рахунку.

На даний момент Андрія ця відповідь влаштувала, і він вирішив зачекати до завтрашнього дня.

Наступного дня Андрію повідомили, що через два дні його взвод відправляють на п’ять днів на полігон, тому Андрій вирішив поквапитись із розв’язанням своєї проблеми. Як виявилось, чекання було марним: через два дні після візиту до фінансової частини Андрія розізлило таке ставлення до вирішення питань, а також те, що в цю ніч він мав їхати на полігон навіть не маючи часу на відпочинок і нестачу грошей. Коли, через годину чекання Андрій увійшов до кабінету, між чоловіками розпалилась суперечка:

—  Пам’ятаєте мене? — запитав з докором Андрій, сердито дивлячись у вічі свого опонента.

—   Ні! Я що повинен всіх пам’ятати? Ти думаєш, що один тут служиш?!

—  Чому мені досі не нараховано заробітну плату? Вже пройшло три дні, а Ви ще не розібрались, чим взагалі Ви тут займаєтесь? — підвищивши голос, продовжував питати Андрій.

—  Я ж сказав тоді, нарахую! Ти взагалі хто тут такий, щоб мені вказу­вати і докоряти?! — кинувши папку з документами на стіл, гаркнув начфін.

—  Не хочете по-доброму? — риторично запитав Андрій, направляючись до виходу. — Якщо не розв’яжете це питання… — Не закінчивши свій протест, Андрій почув у спину:

— Пішов геть! — почервонівши від злості крикнув начфін.

Після цієї розмови Андрій вирішив негайно звернутись до свого командира батальйону — Василя Сергійовича, не розповідаючи йому про конфлікт з Олегом Михайловичем.

Під кінець дня Андрія підбадьорила розмова з Василем Сергійовичем, який його запевнив, що особисто розбереться з цим питанням, і коли той приїде з полігону, все буде вже зроблено.

Через п’ять  днів, коли повернувся Андрій, він був дуже здивований, що гроші так і не з’явились, і випадково зустрівшись із командиром, Андрій його запитав, чому так. На що Василь Сергійович йому відповів звинувативши:

—  Лейтенант, ти що, не розумієш, що в мене часу не було і немає. В мене є справи важливіші за твої.

—  Тоді навіщо обіцяли розібратись? Що за безвідповідальність? — впевнено і твердо відповів Андрій.

—  Безвідповідальність? Ти мені ще поговори, взагалі лишу зарплати. Зрозумів? — пригрозив Василь Сергійович і пішов.

Андрію більше нічого не лишилося робити, як піти до замполіта полковника Юрія Івановича і викласти суть справи. Юрій Іванович негайно зателефонував до начальника фінансів і пригрозив, що якщо той не розв’яже до кінця дня цю проблему і не прозвітує, то втратить погони.

Наступного дня на рахунку у Андрія вже була заробітна плата, а в особисту справу начальника фінансів та командира батальйону було внесено суворі догани за халатність при виконанні своїх обов’язків.

 

Кейс 29

Конфлікт розгортається між відділом постачання i збуту (ВПіЗ) та відділом автоматизованої системи управління (ВАСУ) на підприємстві «Янтар».

Конфлікт між BПiЗ та ВАСУ триває вже багато років i перетворився в протистояння, яке періодично переростає в яскраві кoнфлiкти. Першопричина цього вже давно забулася. Персонал обох відділів не спілкується, кожен новачок з першого дня і інформується про те, що йому не можна мати ніяких відносин з ворожим відділом. Схожі відносини i між начальниками відділів.

Начальником ВПіЗ є Irop Володимирович, який лише два роки працює на цій посаді, — це син головного програміста ВАСУ Валентини Микитівни. Посаду він здобув багато в чому завдячуючи дружнім стосункам матері з дружиною директора підприємства. Валентина Микитівна — людина передпенсійного віку, яка є безцінною для відділу, адже, крім неї, користуватися ПК ніхто не вміє.

Начальник ВАСУ Анатолій Дмитрович, зважаючи на похилий вік головного програміста, посилає на курси користування ПК молоду працівницю Ольгу Іванівну, аби згодом вона змогла замінити Валентину Микитівну, коли та вийде на пенсію. Однак Валентина Микитівна високо цінує свою «унікальність» i не бажає мати конкурентів. Отже, після закінчення курсів ПК Ольга зустрічається з відвертою вopoжicтю з боку головного програміста. Валентина Микитівна намагається усілякими методами позбутися своєї конкурентки: розпускає плітки, постійно робить доноси начальникові. Проте колектив ВАСУ на чолі з начальником відділу Анатолієм Дмитровичем на боці Ольги. Кульмінацій­ною точкою конфлікту стало створення Валентиною Микитівною паролю доступу до ПК i відмова повідомляти його Ользі. Після цього Анатолію Дмитровичу довелося втрутитися до конфлікту особисто, погрожуючи Валентині Микитівні звільненням, якщо вона не припинить заважати Ользі працювати. Валентина Микитівна робить вигляд відступу, але насправді вона має таємний намір посісти місце Анатолія Дмитровича.

Отже, тепер між матір’ю (Валентиною Мікітівною) та сином (Ігорем Володимировичем) існує домовленість щодо сприяння звільненню Анатолія Дмитровича i передачі його посади Валентині Микитивні.

Тож Валентина Микитівна намагається використати свої дружні зв’язки з максимальною ефективністю, тоді як її син також не забуває де тільки можливо «копати ями» для Анатолія Дмитровича.

Конфлікт між відділами загострюється.

Kpiм цього, виникає конфлікт між Валентиною Микитівною й персоналом, з одного боку, та між Валентиною Микитівною й начальником відділу — з другого.

Згодом директор підприємства та навіть інші відділи зацікавились тим, що відбувається. Персонал інших відділів також не бажає залишатися осторонь і починає приєднуватися до обраної кoнфлiктуючої сторони. Забута першопричина ворожнечі між ВАСУ та ВПіЗ обростає легендами й плітками. Ситуація вимагає втручання та негайного розв’язання.

Але директор підприємства намагається бути осторонь якомога можна довше, адже син Анатолія Дмитровича — зять мера міста, на території якого розташоване підприємство. Від сприяння мера істотно залежить благополуччя фірми «Янтар», оскільки планується ще будувати додатковий завод на теритopiї міста, а для цього необхідна земля, яку дістати вкрай важко. Директор фірми чудово розуміє, що мер вже бачить свого зятя на посаді Анатолія Дмитровича, а можливо, згодом (років через 10) і на посаді самого директора, адже в того немає дітей. Це гарантуватиме спочатку дочці мера, а потім i йому, коли він залишить свою посаду, безбідне життя та володіння досить великим і прибутковим підприємством. Але на директора тисне його дружина — подруга Валентини Микитівни, вплив якої на чоловіка досить значний, якщо не вирішальний.

Кейс 30

Підприємство «Модерн» існувало впродовж багатьох років і досить непогано розвивало свою діяльність завдячуючи вправному керівникові Ользі Миколаївні Ефімовій. Саме на цьому підприємстві пропрацювала все своє життя (більше 35 років) Ніна Іванівна Калугіна. В перші роки роботи керівництво запропонувало їй, як некваліфікованому робітнику, напрацювати вміння й навички на місці зі шкідливими умовами праці. Ніна Іванівна погодилась, оскільки вищої освіти не мала, а заробітна плата була досить непоганою. За 18 років перебування у забрудненому й погано опалювальному приміщенні стан здоров’я Калугіної значно погіршився.

Керівник Ольга Миколаївна Єфімова працювала на підприємстві «Модерн» від самого початку його існування і разом із начальником відділу кадрів Світланою Анатоліївною Овчинніковою. Оскільки основ­ний прибуток надходив саме за рахунок робітників зі шкідливими умовами праці, домовились якомога більше створювати саме таких місць, і якомога довше тримати за ними своїх робітників. Оскільки некваліфіковані працівники є здебільшого нещодавніми випускниками загальноосвітніх шкіл, вони не знали досконало чинного законодавства України. Саме цим і користувалось керівництво підприємства.

На черговому обстежені робочого місця та умов праці (вони проводились досить рідко, іноді не проводились зовсім) атестаційна комісія, оцінивши фактори виробничого середовища і трудового процесу, виявила певні недоліки зі здоров’ям. За результатами обстеження, Ніна Іванівна повинна була отримати ІІІ групу інвалідності, із виплатою соціальної допомоги 60 % встановленого прожиткового мінімуму. Але ж за законом ці пільги вона вже мала отримувати 8 років тому. Калугіна звернулась у відділ кадрів, саме до Очвиннікової з проханням виплатити значну заборговану суму за минулі роки. Але Світлана, побоюючись залишитись без премії, яку вона отримувала неофіційно майже двічі на місяць, відіслала її до керівника підприємства, пославшись на свою некомпетентність у цьому питанні.

Єфімова зустріла Ніну Іванівну, яка вистояла величезну чергу і дуже стомилась, суворим поглядом, сидячи у великому кріслі. Наказовим тоном сказавши «Зачекайте!!!», вона почала шукати у шафі якісь папери, а знайшовши, подзвонила своїй подрузі і домовилась про зустріч за 5 хвилин. Звернувшись до відвідувачки, вона сказала: «Говоріть швидко й коротко, в мене багато справ». Не давши Ніні Іванівні закінчити розповідь, директор, посилаючись на нестабільність у країні, досить вправно пояснила це питання так, що законодавство кожного разу змінюється і це тільки зараз можна отримувати пільги, а те, що було раніше, вже не враховується.

Ніна Іванівна розуміла, щось тут не так, вона багато чула від співробітників різні плітки про керівництво, але нічого зробити не змогла в цій ситуації. Коли надійшов час іти на пенсію, аби все зробити певним чином, вона завчасно звернулась до спеціалістів, які її попередили, що відповідно до Закону України «Про пенсійне забезпечення» жінка, відпрацювавши на роботі зі шкідливими умовами більше ніж 10 років, має право йти на пенсію у 50 років, а не як усі у 55 років. Саме дотримуючись закону, Калугіна звернулась до відділу кадрів, щоб оформити пенсію. Вона зібрала всі необхідні документи, сподіваючись, що підприємство своєчасно направить їх на оформлення, але згодом документи повернули Ніні Іванівні, сказавши, що не вистачає печатки з відділу кадрів.

Завітавши до начальника відділу кадрів Очвиннікової з проханням виправити помилку і відіслати документи, Калугіна знов зіткнулась з непорозумінням, а саме Світлана Анатоліївна відповіла їй:

— Знаєте, скільки таких, як Ви, на цьому підприємстві працює? Я дуже зайнята іншими питаннями, і Ваша справа розглядатиметься лише тільки наступного року! Ви можете й попрацювати ще один рік!

Калугіна, як інвалід ІІІ групи, досить часто хворіла і не могла більше працювати. Вона довела начальнику відділу кадрів, що закон на її боці, і якщо цього року вона не вийде на пенсію, справа розглядатиметься у судовому порядку. Світлана Анатоліївна захвилювалась, оскіль­ки таких працівників у неї було не менше 100 осіб.

 

Кейс 31

Товариство з обмеженою відповідальністю «МОЛЬ» займалося юридичними порадами, консультаціями, оформленням документації на купівлю-продаж приватного майна, оформленням оригіналів документації тощо. Статутний фонд товариства сформували три особи.

Спочатку співзасновником і директором був В. С. Остапенко. Під час його правління в колективі зберігалась досить легка ненапружена обстановка; усі юристи, що працювали, отримували заробітну плату, були у гарних стосунках з директором, і ніколи не виникало підстав для конфліктів. За два роки спільної праці склалися дружні відносини у колективі.

Фірма стала дедалі прибутковішою і виникла потреба в нових працівниках. Тоді директор В. С. Остапенко узяв на роботу під свою відповідальність студента 3-го курсу денної форми навчання С. Дибкова. Хлопець досить сумлінно працював, хоча інколи через навчання не встигав виконати свою роботу і не завжди вчасно приходив, але Остапенко ставився до нього добре, розуміючи студентські проблеми.

Згодом, коли діяльність ТОВ «МОЛЬ» почала давати досить непоганий прибуток, співвласники порадилися й призначили директором досить молоду дівчину Ірину Андріївну Степаненко.

Дівчина на вигляд була гарненька, років 25, строго одягнена, розумна й досить амбіціозна. Десь понад місяць вона придивлялась і знайомилась з колективом. Після того як Ірина зрозуміла, що всі будуть підпорядковані їй, вона почала висловлювати своє незадоволення роботою колег.

Студенту С. Дибкову заявила, що не збирається тримати лежня — або він працюватиме, або його буде звільнено, — мотивуючи це тим, що він досить часто займається своїми справами, не виходячи на робоче місце. Ось і зараз відсутній на роботі. Хоча хлопець мав поважну причину і довідку від лікаря, намагався все пояснити, але директор його не вислухала і виставила за двері.

Через тиждень після конфлікту Ірина Андріївна викликала до себе Сергія Дибкова і сказала, що зараз склалася скрутна ситуація, на фірмі не вистачає коштів, і вона повинна його звільнити.

Новина для співробітників виявилась несподіваною, усі були неприємно здивовані й розгублені, адже ТОВ «МОЛЬ» розвивалося і прибуток зростав щомісяця. Тому Іван Дмитрович Лютий, як головний бухгалтер і кваліфікований юрист, заступився за хлопця і сказав І. А. Сте­паненко, щоб вона не показувала своїх амбіцій і не створювала в колективі напружених відносин. Ірина Андріївна відповіла, що це не його справа і цю проблему вона вирішить так, як вона вважає за найліпше для фірми. І якщо йому щось не подобається, він може шукати собі нове місце роботи.

Наступного дня, напередодні 8 березня, до фірми завітав співзаснов­ник підприємства В. С. Остапенко з цукерками, пляшкою і квітами.
Першим його запитанням було: «А де ж наші хлопці?», на що Ірина, посміхаючись, відповіла: «Їх звільнено». В. С. Остапенко нахмурився і сказав, що вона не мала права нікого звільняти, не попередивши його. Її самовільні дії — то велика помилка в роботі. Остапенко поставив ультиматум: або вона віднайде Дибкова й Лютого і вибачиться перед ними, або це для неї погано закінчиться...

У компанії, яка займається виробництвом слабоалкогольних напоїв, ухвалили рішення найняти на роботу менеджера з персоналу (МП). Одним з першочергових його завдань були оцінювання мікроклімату в колективі і розроблення методик його поліпшення. МП запланував почергові зустрічі з кожним керівником відділів з метою з’ясування їхнього бачення ситуації в компанії, оцінювання мікроклімату в їхніх відділах і отримання можливих рекомендацій.

Перша зустріч була запланована з начальником клієнтського відділу, що займався організацією роботи операторів. Начальник цього відділу добре висловлювався про своїх співробітників, але дуже жорстко висловився на адресу роботи сусіднього відділу: «Менеджери із сусіднього відділу, які дають нам заявки на замовлення, роблять це не якісно: не прислухаються до думки більш досвідчених колег, кривословлять і…».

Начальник відділу продажів відмовився розмовляти, оскільки саме в даний момент необхідним було складання плану продажів на майбутній рік, і попросив повернутися до цієї розмови наприкінці тижня. Після другої спроби сісти за стіл переговорів МП все ж таки вдалося зустрітися з начальником відділу продажів. Той ще раз відзначив, що завдання, що їх він вирішував протягом тижня, були вкрай невідкладні, а зараз готовий приділити час МП для розгляду спільних питань. Після обговорення результатів поточного року і планів на майбутній рік, МП перейшов до розмови про можливі причини обурення начальника клієнтського відділу. МП з’ясував, що у відділі продажів працює 15 менеджерів, у завдання яких входить обслуговувати наявних і залучення нових клієнтів. 5 менеджерів працюють більше двох років і є незаперечними лідерами по продажах. 7 працюють біля року і 3 біля місяця і перебувають на випробувальному терміні. Начальник відділу продажів стверджує, що всі менеджери компетентні в документації і розуміються на всіх необхідних бухгалтерських документах, обізнані з порядками й термінами подання документації. Він також запропонував провести комплексну атестацію персоналу для виявлення недоробок і невідповідності займаній позиції. Необхідність у проведенні подібного заходу з погляду начальника відділу продажів була викликана щоденними сутичками між операторами клієнтського відділу і менеджерами відділу продажів. Причини сутичок зазвичай полягали у невірно заповнених адресах постачань, нерозбірливому почерку в заявках, не оформлених накладних на відвантаження та ін. На питання МП про те, як вирішуються подібні ситуації зараз, начальник відділу продажів відповів, що менеджери й оператори розбираються самостійно, він же утручається вкрай рідко.

Ознайомившись з баченням ситуації начальником відділу продажів, МП ще раз зустрівся з начальником клієнтського відділу для з’ясування деяких моментів. Виявилося, що начальник клієнтського відділу жодного разу не з’ясовував причини виникнення сутичок. Своє бачення ситуації він склав з обговорень операторів у загальному буфеті. Працюючи в окремому кабінеті і маючи цілком завантажений робочий день складанням звітності за фактами відвантажень клієнтам, повернень, обмінів, начальник клієнтського відділу мало уваги приділяв корегуванню процесів взаємодії співробітників у відділі.

МП дістав дозвіл обговорити питання, що виникли, з операторами. Оператори працювали в компанії з самого її заснування. Це були жінки, які до цього працювали у великих державних підприємствах. Оператори свої думки висловили кількома реченнями, які зводилися до такого: «Ці менеджери працювали так завжди. Їм тільки гроші потрібні. Що ви ще хочете?» Точка зору менеджерів була більш емоційною: «Вони за людей нас не вважають. Відмовляються нам допомагати! До них у відділ навіть заходити не можна, документи в бокс і тільки!»

Перед МП постали більш конкретні питання у рішенні першочергового завдання: А як розв’язати ситуацію? Скільки знадобиться часу? І які необхідні ресурси для вирішення цього завдання?

 

Кейс 33

Олександр Теплюк, менеджер з продажу великої металургійної компанії, обміркував новину, яку дізнався кілька днів тому. Все почалося з проекту розвитку менеджменту, в якому він брав участь. Професор, що спеціалізувався з менеджменту в торгівлі репрезентував результати дослідження ефективності роботи жінок, які працюють у торгівлі в iндycтpiaльнiй сфері. Головною ідеєю дослідження було те, що жінки зазвичай досягають у цій сфері значних ycпixів.

На коктейльній вечірці, організованій керівником Теплюка паном Шевчуком, дружина Шевчука відвела Олександра убік i поцікавилася, чому він не найняв жодної жінки як представника з продажу. Він пробурмотів, що не знає жодної жінки, яка б зверталася в компанію по роботу i що в нього все одно немає вакансії. Обидва положення були правдивими, але вони не задовольнили дружину Шевчука. Олександра від подальших розмов на цю тему врятувало лише милосердне втручання Шевчука, оскільки той бажав, щоб Теплюк привітався з кимсь iз гостей.

На ранок Олександр був засмучений, дізнавшись про непередбачене звільнення Андрія Буровського, представника з продажу в одному з регіонів. У Олександра не було нікого, хто б перебував на стажуванні та зміг би взяти цю територію на опрацювання, також він не міг згадати нікого, кому б міг запропонувати цю роботу. В нього також не було жодного резюме інших, хто цікавився б такою вакансією.

Bci торгові представники компанії були досвідчені в металургії, визнані замовниками, працювали в компанії вже не один рік, але не були придатні для цієї посади.

Після того як пані Шевчук дізналася про відкриту вакансію в одному з регіонів, вона подзвонила Олександру і наполягала на тому, щоб він найняв жінку для цього регіону. Олександр обережно звернувся до шефа, щоб повідомити йому про телефонні дзвінки дружини. Фактично він просив пана Шевчука припинити втручання пані Шевчук у відділ збуту. Але відповідь боса була не такою, як cпoдiвaвcя Олександр. Висновком зустрічі було те, що, можливо, Теплюк має пошукати якусь жінку на заміну Буровського. Було ясно, що пан та пані Шевчуки провели не одну годину на дозвіллі за обговоренням справи. Здавалося, що дружина вже досить довго тиснула на керівника компанії, використовуючи істерики, розповідаючи про те, що права жінок принижуються, i він вже не міг цьому протистояти. Пану Шевчуку хотілося спокою, і він був твердо налаштований виконати бажання дружини.

Теплюк почав свій пошук, обдзвонивши представників з продажу i цікавлячись, чи знають вони якогось торгового представника-жінку, що працює в технічній сфері, яку б вони могли порекомендувати. Йому нічим не могли допомогти.

На металургійному факультеті університету було дві студентки, але жодна не виявила навіть найменшого інтересу до сфери продажу. Теплюк телефонував у всі кадрові агентства, але ніде не було хоч когось, хто міг би відповідати специфікації роботи. Пропонувалося, щоб компанія провела необхідне технічне тренування, але Теплюк знав, що компанія не підготовлена до цього. Більше того, вартість тільки одного такого стажиста була занадто високою.

Теплюк повернувся до офісу пана Шевчука i доповів про результати своїх пошуків.

Пані Шевчук зателефонувала наступного дня: «Я не можу повірити, що у всьому світі немає жінки, котра змогла б у нас працювати. Ви шукали поверхово. Шукайте глибше».

Теплюк запропонував зараз найняти чоловіка на посаду, що звільнялась через два тижні, а згодом, по можливості, продовжити пошук жінки на роботу у компанію. Але шеф вважав інакше і сказав: «Здається, Ви потрапили у халепу. Ви маєте задовольнити її потребу, інакше я знайду людину, що працюватиме краще за Вас». Теплюк таки знайшов більш-менш підходящу кандидатуру для вакансії, але через кілька місяців з’ясувалося, що рівень продажу у тому peгіоні сильно впав, i пані Шевчук звинуватила Олександра Теплюка в цьому та запропонувала йому звільнитися. Пропрацювавши у компанії 15 poків, Олександр мав шукати нову роботу. Через місяць після звільнення він дізнався, що його місце посів двоюрідний брат дружини шефа.