|
|
Главная \ Методичні вказівки \ КОНКУРЕНТНЕ ПРАВО
КОНКУРЕНТНЕ ПРАВО« Назад
КОНКУРЕНТНЕ ПРАВО 03.10.2016 09:06
О.О. Бакалінська
КОНКУРЕНТНЕ ПРАВО
Навчальний посібник
Київ 2010 Міністерство освіти і науки України Київський національний торговельно-економічний університет
О.О. Бакалінська
УДК 346.545/546 (075.8) (477)
ББК 67.99 (2) 3я7(4 Укр)
КОНКУРЕНТНЕ ПРАВО
Навчальний посібник
Київ 2010
ЗМІСТ
ВСТУП
На сучасному етапі соціально-економічних перетворень в Україні важливим державним завданням є забезпечення незворотності трансформаційних процесів, зокрема за допомогою створення дієвої системи державного управління у сфері захисту економічної конкуренції. Економічна конкуренція є тим рушійним елементом ринкової економіки, який забезпечує баланс особистих і приватних інтересів суб’єктів ринку, формує підвалини соціальної стабільності у суспільстві. Намагаючись побудувати соціально-орієнтовану ринкову економіку держава на конституційному рівні визнала необхідність захисту економічної конкуренції та гарантувала цей захист. Протягом останніх п’ятнадцяти років у законодавстві України створені законодавчі підвалини захисту економічної конкуренції. Варто зазначити, що в Україні розвиток економічної конкуренції здійснюється за допомогою цілеспрямованого державного впливу на конкурентні відносини з боку спеціально уповноважених органів. Необхідно зазначити, що останнім часом окремим проблемам правового забезпечення розвитку і захисту економічної конкуренції було присвячено низку дисертаційних досліджень та монографій вчених юристів та економістів. Проте, на нашу думку, недостатнім є обсяг навчально-методичних посібників і підручників, що дозволяють підготувати майбутніх юристів та економістів у сфері захисту економічної конкуренції Цей посібник покликаний дати знання з основ конкурентного права. Він повинен допомогти і тим, хто тільки хоче розпочати свій бізнес і не знає правил конкуренції, і тим, хто займається підприємництвом, але не має достатніх знань і досвіду відстоювання свої законних прав. Вище зазначені аспекти обумовили актуальність цього навчального посібника. Навчальний посібник складається з десяти тем, що охоплюють найбільш важливі аспекти державного регулювання і захисту економічної конкуренції. Кожна тема складається з плану, ключових слів, змісту теми, контрольних питань, практичних та/або ситуаційних завдань. Окремі теми включають також завдання для самостійного опрацювання. Наприкінці навчального посібника надані тестові завдання, що мають за мету перевірку здобутих студентами знань, а також список рекомендованої літератури, що допоможе слухачам належно підготуватися до занять. Навчальний посібник має також предметний покажчик. Бажаємо успіхів!
ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА
Тема 1. ВСТУП ДО КОНКУРЕНТНОГО ПРАВА
1. Конкуренція – основа ринкових відносин 2. Передумови та особливості формування конкурентного законодавства України 3. Поняття конкурентного права. Теорії конкурентного права. 4. Предмет та метод конкурентного права. 5. Суб’єкти конкурентного права 6. Принципи конкурентного права. 7. Джерела конкурентного права.
Ключові слова: конкуренція, конкурентне право, теорії конкурентного права, конкурентне законодавство, принципи конкурентного права.
1. Конкуренція – основа ринкових відносин. Соціально-економічні перетворення, що відбуваються в Україні, суттєво змінили механізм державного регулювання економіки. Головним спрямуванням такого регулювання стає підтримка функціонування внутрішніх ринкових механізмів, зокрема, економічної конкуренції. Конкуренція в ринковій економіці відіграє роль саморегулюючого механізму ринку, що забезпечує формування та функціонування ефективної економіки. Конкуренцію, як економічну категорію, можна визначити саме через суперництво, змагальність між виробниками (продавцями) товарів, а в загальному випадку – між будь-якими економічними ринковими суб’єктами; боротьба за ринки збуту товарів з метою отримання більш високих доходів, прибутків, іншого зиску. Конкуренція являє собою цивілізовану, легалізовану форму боротьби за існування і один з найдієвіших механізмів відбору і регулювання в ринковій економіці [1]. Закон України «Про захист економічної конкуренції» визначає економічну конкуренцію як змагання між суб’єктами господарювання з метою здобуття завдяки власним досягненням переваг над іншими суб’єктами господарювання, внаслідок чого споживачі, суб’єкти господарювання мають можливість вибирати між кількома продавцями, покупцями, а окремий суб’єкт господарювання не може визначати умови обороту товарів на ринку. Конкуренція, таким чином, виступає як фундаментальний елемент ринку, завдяки якому досягається збалансованість між попитом і пропозицією, а в загальному випадку між суспільними потребами і виробництвом. Конкуренція, як особливий вид економічних відносин, може існувати лише за умови наявності на ринку множинності товаровиробників і покупців, які є економічно самостійними і мають доступ до виробничих ресурсів та добросовісно змагаються за споживача. В умовах конкуренції суб’єкти господарювання змушені дбати про вдосконалення організаційної та виробничо-технічної структури власного підприємства, шукати засоби найбільш ефективного використання природних, трудових та фінансових ресурсів. Змагальність підприємців обмежує свободу одного суб’єкта господарювання свободою іншого суб’єкта, що обмежує можливості кожного з суб’єктів господарювання значно впливати або контролювати ситуацію на ринку і забезпечує права споживача на вибір товарів і послуг необхідного асортименту та найкращої якості за найнижчими цінами. Головними функціями конкуренції в ринковій економіці є забезпечення функціонування основних ринкових регуляторів (ціни, норми прибутку, рівня заробітної плати), а також здійснення відбору найбільш ефективних, пристосованих до потреб ринку капіталів, примушуючи товаровиробників постійно займатися економією виробничих ресурсів, знижувати ціни на запропоновані товари та поліпшувати їх нецінові параметри[2]. Без перебільшення можна сказати, що ринкова економіка починає свій справжній розвиток лише тоді, коли починає діяти конкуренція[3] . Конкуренція не лише забезпечує функціонування таких важливих ринкових регуляторів як ціна, прибуток, заробітна плата, податки та субсидії; вона допомагає реалізувати власну економічну свободу особистості та притаманне людині прагнення до влади та суперництва. Таким чином, конкуренція виконує ряд важливих функцій щодо регулювання ринкових відносин, мотивації підприємницької діяльності, розподілу ресурсів та контролю[4] в сфері економіки і одночасно реалізовує державну економічну та соціальну політику. Разом з тим, ефективна реалізація зазначених функцій можлива лише за умови добросовісного та чесного змагання. Проте, логіка конкурентної боротьби та притаманне будь-якій особі прагнення до перемоги призводить до того, що суб’єкти ринку з часом починають ухилятися від змагання шляхом укладання угод, що обмежують конкуренцію та зменшують підприємницький ризик, або починають застосовувати нечесні методи ведення конкурентної боротьби. Порушення основних правил економічного змагання може приймати різні форми – від незаконних, але таких, що не завдають шкоди дій, до зловмисних порушень, метою яких є завдання шкоди або введення в оману як підприємців, так і споживачів. Як показує досвід, ринковий механізм не завжди взмозі захистити конкуренцію. Саме тому держава, що зацікавлена у розвитку конкуренції, змушена створювати і застосовувати спеціальну систему заходів та правил, які гарантують наявність конкуренції та її якість[5]. Таким чином, система саморегуляції ринкової економіки доповнюється системою відповідного правового регулювання. З розвитком виробничих відносин необхідно було не лише регулювати якість конкуренції, а й гарантувати наявність конкуренції взагалі[6]. Саме це викликало необхідність законодавчого забезпечення чесних методів і засобів конкуренції з боку держави. Ця потреба почала задовольнятися з виникненням особливої форми державного регулювання економіки – конкурентного законодавства.
2. Передумови та особливості формування конкурентного законодавства України. Поштовхом до створення національної системи регулювання і захисту конкуренції в Україні став проголошений на державному рівні курс на проведення економічних реформ ринкового спрямування, визначений в Декларації про державний суверенітет України від 16.07.1990 року та Законом “Про економічну самостійність Української РСР” від 03.08.1990 року. Перед державою постала проблема законодавчого забезпечення здійснення реформ як в економічній, так і в соціальній сфері. Визначне значення для забезпечення умов формування і розвитку ринкових механізмів в економіці України мало прийняття 07.02.91 року Закону України “Про власність”[7] та Закону України “Про підприємництво”[8], якими було закладено підвалини змагальності підприємців на ринку. Зокрема, багатоманітність та рівність всіх форм власності, законодавчо визнана свобода здійснення підприємницької діяльності та ін. Першим законом, спрямованим на розвиток і підтримання конкурентного середовища в Україні став Закон України “Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності” від 18.02.1992 року, який заклав правові основи обмеження і попередження монополізму, недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності та здійснення державного контролю за додержанням норм антимонопольного законодавства Треба звернути увагу на те, що умови формування конкурентного законодавства в Україні значно відрізнялися від аналогічних процесів в економічно розвинених країнах, що, головним чином, пояснюється особливостями економічного розвитку України за радянських часів. Конкурентне законодавство в розвинених країнах розвивалося паралельно з розвитком ринкових відносин у цих країнах. Виникнувши наприкінці ХІХ сторіччя, воно постійно реформувалося, пристосовуючись до відповідної ринкової ситуації в певній країні. Проте, спільним для конкурентного законодавства розвинутих країн було те, що воно формувалося в умовах ринку за наявності конкурентних відносин і, головним чином, містило обмежуючі норми, тобто норми, спрямовані на протидію руйнації конкуренції. В Україні процес формування конкурентного законодавства розпочався, коли ще не склалися ринкові відносини, був лише проголошений курс на створення ринкової економіки за умови майже повної відсутності конкуренції на ринку (майже 60 років конкуренцію вважали явищем не сумісним з соціалістичним ладом), а також за умов панування державної монополії. Характеризуючи цей період, хотілося б особливо зазначити, що соціалістична монополія значно відрізняється від монополії капіталістичної. Дослідженню проблем співвідношення соціалістичної та капіталістичної монополії в економічній та юридичній літературі приділялася значна увага, ці питання були проаналізовані в роботах Стародубровської І[9]., Рубіна А[10]., Єрмошенко Н[11]., Варламової А[12]., Бокаревої М.[13] та інших. Зокрема, дослідники виділяють наступні відмінності капіталістичної та соціалістичної монополій:
Таким чином, можна зазначити, що соціалістичні монополії мали такі самі негативні риси, що і будь-які інші монополії – обмеження конкуренції, однак у соціалістичних монополій не було навіть позитивних якостей, які притаманні капіталістичним, ринковим монополіям. Тут треба зазначити, що рівень монополізації економіки України у 1990 році складав майже 100 %[15] . На нашу думку, саме усвідомлення особливостей розвитку монополізму в радянській економіці допомагає зрозуміти особливості розвитку ринкових регуляторів в економіці України, зокрема, конкуренції, а також пояснює необхідність державного втручання в економіку. Якщо західна економічна думка виходить з того, що державне втручання в економічну систему країни необхідно мінімізувати, то цей шлях не для України. Багаторічна відсутність ринкових регуляторів в економіці змушує державу приймати на себе функції регулятора економічних відносин, зокрема, конкурентних. Саме тому на першому етапі розвитку конкурентне законодавство України було спрямоване, головним чином, на демонополізацію економіки та подолання наслідків монополізації ринку, а також створення умов для розвитку конкуренції. Зокрема, Верховною Радою України та Президентом України за період з 1993 – 1995 роки було прийнято низку нормативних актів, спрямованих на демонополізацію економіки і розвиток конкурентних засад в економіці. Головним з них безумовно є Державна програма демонополізації економіки і розвитку конкуренції від 21.12.1993 року, що була спрямована на формування і розвиток конкурентного середовища, яке забезпечувало б ефективне використання суспільних ресурсів, вільний вступ на ринок для підприємців, свободу споживачів у виборі товарів широкого асортименту, кращої якості за більш низькими цінами. Варто зауважити, що процеси демонополізації економіки були безпосередньо пов’язані з приватизаційними процесами, процесами перетворення власності, створення нової економічної системи, основою якої була визнана свобода підприємницької діяльності та захист національних інтересів держави. Намагаючись зберегти науково-технічний і виробничий потенціал держави, державні органи, що здійснювали державне управління в сфері конкуренції, велику увагу приділяли регулюванню сфери дії природних монополій, тобто тих сфер економіки, які ефективно функціонують лише тоді, коли весь ринок охоплюється одним господарюючим суб’єктом[16]. Довгий час проблеми функціонування природних монополій вирішувалися на підставі положень Указу Президента України від 19.09.1997 р. «Про заходи щодо реалізації державної політики у сфері природних монополій». Лише 20.04.2000 року Верховна Рада України прийняла Закон України «Про природні монополії», який визначив правові, економічні та організаційні засади специфічного державного регулювання діяльності суб’єктів природних монополій в Україні . Все це призвело до того, що більшість українських вчених і дослідників визначили законодавство у сфері конкуренції, як антимонопольне. Проте з розвитком ринкових відносин стало зрозуміло, що створення різних суб’єктів господарювання та демонополізація економіки не гарантують наявність конкуренції, а також її ефективну дію. Для ефективного функціонування ринку необхідна не лише множинність суб’єктів господарювання, що діють на ринку, а й те, щоб вони діяли добросовісно. Законодавчі засади захисту добросовісної конкуренції були закладені ще в Законі України “Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності” шляхом встановлення заборони здійснення недобросовісної конкуренції. Проте, досить швидко стало зрозуміло, що забезпечити надійний захист від недобросовісної конкуренції лише за допомогою законодавчих норм, що містилися у статті 7 Закону, неможливо. Це передусім було пов’язано з досить обмеженим та доволі фрагментарним регулюванням цих питань, зокрема, Закон України “Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності” містив лише перелік з п’яти (станом на 1996 р.) правопорушень, що визнавалися недобросовісною конкуренцією і не передбачав особливості захисту та відповідальності за недобросовісну конкуренцію, а застосування методів антимонопольного регулювання не вирішувало проблеми і не завжди могло бути застосовано до регулювання проблем захисту від недобросовісної конкуренції. Крім цього, подальший розвиток ринкових відносин, і як наслідок значне збільшення та урізноманітнення проявів недобросовісної конкуренції в країні, а також особливості їх державного регулювання, все це висувало проблему створення спеціального законодавчого акту з захисту від недобросовісної конкуренції на перший план. Саме тому, 07.06.1996 р. Верховна Рада України прийняла Закон України “Про захист від недобросовісної конкуренції”, яким були визначені правові засади захисту господарюючих суб’єктів (підприємців) та споживачів від недобросовісної конкуренції . Новий етап у розвитку конкурентного законодавства розпочався з набранням чинності Законом України «Про захист економічної конкуренції», який визначив правові засади підтримки та захисту економічної конкуренції, обмеження монополізму в господарській діяльності і спрямований на забезпечення ефективного функціонування економіки України на основі розвитку конкурентних відносин. Особливістю даного Закону України стало те, що він поєднує з одного боку економічні важелі впливу на конкурентні відносини, з іншого - жорстке державне регулювання і контроль за діяльністю суб’єктів конкуренції. Крім того вплив на підприємницькі відносини, відповідно до Закону України «Про захист економічної конкуренції» відбувається за умови наявності певного саморегулюючого (конкурентного) механізму ринку. Державне регулювання лише заповнює прогалини саморегулювання ринку і таким чином підвищує ефективність функціонування ринкових відносин в цілому. Виходячи з того, що основою ефективного розвитку ринкових відносин є використання адміністративно-ринкових регуляторів впливу на ринок, які закладені Законом України «Про захист економічної конкуренції», Указом Президента України від 19.11.2001 року були схвалені «Основні напрями конкурентної політики України на 2002 - 2004 роки», які визначали не лише заходи впливу на економічні відносини, але і створювали організаційно-правові механізми реалізації положень Закону. Паралельне впровадження організаційно-правових засад регулювання відносин в сфері економічної конкуренції, закладених цими нормативними актами, фактично підтвердили початок якісно нового етапу розвитку соціально та економіко-правової системи держави, для якого характерним має стати свідоме та виважене поєднання економічних та управлінських важелів впливу на ринкові відносини, узгодження державної економічної політики та процесів законотворення і правозастосування. Таким чином, в законодавстві України створені підвалини для забезпечення всеохоплюючого захисту економічної конкуренції від будь-яких порушень, а особливості правового регулювання економічної конкуренції створюють підвалини для формування в системі права України нової специфічної спільності – конкурентного права України.
3 Поняття конкурентного права. Теорії конкурентного права. В світі прийнято вважати, що правове регулювання всіх видів діяльності, об’єднаних поняттям “конкуренція”, визначається як конкурентне право[17]. Поняття “конкурентне право” все ще залищається новим в правовій доктрині України і майже не дослідженим. Саме тому варто, на нашу думку, звернути увагу на головні підходи визначення змісту поняття “конкурентне право” в юридичній науці розвинених країн, звідки воно було запозичене. Зокрема, можна виділити три основні підходи до визначення змісту поняття “конкурентне право”. В американській юридичній літературі термін “конкурентне право” використовується як синонім поняття “підприємницьке право” (business competition law)[18]. Застосування терміну “конкурентне” підкреслює необхідність наявності конкуренції для розвитку підприємництва. Що стосується правової регламентації захисту конкуренції від будь-яких обмежень, або недобросовісних дій, то вона здійснюється у рамках антитрестівського права, яке є складовою більш загального поняття “підприємницького, конкурентного права”. Підкреслимо, що метою антитрестівського законодавства США є забезпечення ефективного функціонування економіки. Фактично дію антитрестівського законодавства розглядають саме через показник ефективності, який визначається через морально-етичну категорію справедливості. В той же час застосовуючи поняття “підприємницьке, конкурентне право”, дослідники звертають увагу на те, що термін “конкурентне” вказує на його еволюційне, цивілізаційне значення, як надбання і головну умову демократії. В європейській правовій доктрині поняття “конкурентне право” розглядається в вузькому та широкому розумінні. З одного боку, термін “конкурентне право” використовується для зазначення сукупності правових норм, спрямованих на попередження, припинення і захист від недобросовісної конкуренції. При цьому французькі дослідники зазначають, що правова регламентація захисту від недобросовісної конкуренції є необхідним доповненням правової регламентації будь-якого виду промислової власності[19], а німецька правова доктрина та практика розглядає конкурентне право як окрему галузь права чи підгалузь права[20]; З іншого боку, термін “конкурентне право” використовується як загальне об’єднуюче поняття і охоплює як правову регламентацію захисту конкуренції від будь-яких обмежень конкуренції (антимонопольне право), так і правову регламентацію захисту від недобросовісної конкуренції[21]. Причому досить часто ці два різні за змістом поняття використовуються паралельно. Коли мова йде про конкурентне право як сукупність правових норм, спрямованих на захист від недобросовісної конкуренції, говорять про “класичне” конкурентне право, підкреслюючи особливості застосування та впливу норм з захисту від недобросовісної конкуренції на суспільні відносини[22]. Проте, найбільш поширеною сьогодні є точка зору, відповідно до якої конкурентне право являє собою сукупність правових норм, спрямованих як на недопущення будь-яких обмежень конкуренції, так і на захист від будь-яких проявів недобросовісної конкуренції з метою створення умов для нормального розвитку конкуренції. Звернемо увагу, що в рамках загального поняття конкурентного права антимонопольне право, і право з захисту від недобросовісної конкуренції спрямовані на забезпечення ефективного функціонування ринкової економіки. Проте, унікальність сучасної економічної системи проявляється в тому, що окремі сфери економіки за умов конкуренції є неефективними (сфери дії природних монополій). Тому з метою збалансування економічної системи держава законодавчим шляхом обмежує розвиток конкуренції на цих ринках. На думку К.Ю. Тотьєва законодавство в сфері природних монополій є антиподом антимонопольного законодавства[23]. Варто зауважити, що природні монополії відповідно до чинного законодавства існують в тих сферах економіки, де задоволення попиту є більш ефективним за умови відсутності конкуренції внаслідок технологічних особливостей виробництва, а товари, що виробляються природними монополіями, не можуть бути замінені в споживанні іншими товарами, у зв’язку з чим попит на ринку не залежить від зміни цін. В той же час державне регулювання в сфері природних монополій суттєво відрізняється від антимонопольного регулювання. Головна відмінність полягає в меті державного регулювання. Метою антимонопольного регулювання є створення умов для запуску ринкових механізмів та подальше підтримання їх природнього розвитку. Метою регулювання діяльності природних монополій є створення ефективної мобільної системи державного регулювання природних монополій, при якій суб’єкти природних монополій зацікавлені діяти ефективно, не використовуючи переваг власного монопольного становища, а їх вплив на ситуацію на ринку має суто ринковий характер. Отже, незважаючи на іноді протилежні механізми державного регулювання, метою законодавства про природні монополії є також забезпечення ефективного функціонування економіки. Крім того, як не парадоксально, саме наявність природних монополій підкреслює необхідність конкуренції та переваги свободи підприємницької діяльності. За таких умов право природних монополій є невід’ємною частиною конкурентного права. Таким чином, конкурентне право слід розуміти в його єдності, тобто воно включає як антимонопольне право та право природних монополій, так і право з захисту від недобросовісної конкуренції. Об’єктом охорони цієї правової спільності є свобода конкурентної і господарської діяльності. Необхідно зазначити, що з моменту виникнення конкурентного права дослідниками відпрацьовувалися різні підходи до визначення його природи. В Америці антитрестовське право розглядалося як частина підприємницького права. В Європі до середини 70-х р. ХХ ст. дослідники вказували на різну правову природу антимонопольного права та права із захисту від проявів недобросовісної конкуренції (конкурентного права в вузькому розумінні). Проте, інтеграційні процеси в економіці та процеси уніфікації законодавства і практики його застосування поступово зняли питання галузевої приналежності і суто теоретичні дослідження правової природи конкурентного права – основним є забезпечення ефективного захисту економічної конкуренції. Саме тому, сьогодні майже відсутні дискусії серед європейських науковців з цього питання (крім науковців України, Російської Федерації, Білорусі). Антимонопольне право частіше за все розглядають як частину господарського або торгового права. Конкурентне право в вузькому розумінні розглядають як:
- виходячи з принципу свободи торгівлі та підприємництва, недобросовісну конкуренцію розглядають, як зловживання цією свободою, різновид зловживання правом, як його розуміє класична теорія деліктної відповідальності (Жоссеран Л.). Відповідно суб’єктивний елемент винної дії розглядається як намір завдати шкоди конкуренту [24]. - пануючою теорією конкурентного права сьогодні є теорія, відповідно до якої в основі недобросовісних дій конкурентів лежить особистий інтерес, а не бажання завдати шкоди. Руб’є та інші зводять недобросовісну конкуренцію до “надмірних актів”, що виникають при здійсненні підприємницької діяльності[25].
Аналізуючи певний правовий інститут або галузь права прийнято визначати предмет його правового регулювання. В юридичній науці під предметом правового регулювання розуміються суспільні відносини, що регулюються певною галуззю права. Стосовно конкурентного права такими відносинами є конкурентні відносини. Конкурентні відносини – це відносини, що виникають у зв’язку із здійсненням підприємницької діяльності в умовах конкуренції, в процесі формування і розвитку конкурентного середовища (зокрема, відносини, що регулюють процес обмеження монопольної діяльності і забезпечення добросовісної конкуренції). Безумовно, що не всі підприємницькі відносини є конкурентними за своєю суттю. Отже, для встановлення змісту конкурентних відносин необхідно розглянути поняття конкуренції. Оксфордський словник для ділового світу наводить таке визначення конкуренції: “Суперництво між постачальниками товарів і послуг за ринок. Уряди звичайно дотримуються практики, спрямованої на загострення конкуренції, хоча часто може мати місце конфлікт між політикою, спрямованою на загострення конкуренції, та чисто державними інтересами”[28]. Треба зазначити, що останнім часом більшість дослідників поступово починають відмовлятися від визначення конкуренції як суто економічного явища. На функціонування конкуренції в сучасному світі впливає багато факторів, що змушує вчених розглядати її як комплексну соціально-економічну та правову категорію. Зокрема, можна визначити щонайменше три групи умов, наявність яких необхідна для нормального функціонування економічної конкуренції на ринку:
Таким чином, підприємницькі відносини будуть визнані конкурентними, якщо суб’єкти цих відносин:
В межах єдиного поняття конкурентних відносин можна виділити два їх види: А) Конкурентні відносини, що виникають в процесі конкурентної боротьби, тобто ці відносини виникають між суб’єктами підприємницької діяльності, які здійснюють її для виконання своїх головних задач. Їх часто називають відносинами по горизонталі, чим підкреслюється автономне положення учасників. Ця група відносин в значній мірі охоплюється і регулюється нормами цивільного законодавства. Б) Відносини, що складаються при регулюванні процесу формування, розвитку і захисту конкуренції з боку держави - це відносини між підприємницькими структурами, іншими суб’єктами господарювання і Антимонопольним комітетом, державним управлінням з питань захисту прав споживачів та іншими державними органами. Їх зазвичай називають відносинами по вертикалі. Ці відносини в значній мірі регулюються нормами адміністративного права. Предмет конкурентного права - суспільні відносини, що виникають в процесі формування і розвитку конкурентного середовища (зокрема, відносини що регулюють процес обмеження монопольної діяльності і забезпечення добросовісної конкуренції). Метод конкурентного права є досить своєрідним. З одного боку, використовується метод владних приписів, що властивий адміністративному праву. В конкурентних правовідносинах інтереси держави представляють спеціальні органи – Антимонопольний комітет України та його органи. З іншого боку, відносини між суб’єктами господарювання базуються на юридичній рівності сторін, тобто застосовується цивільно-правовий метод регулювання даних відносин. Особливість методу правового регулювання , в свою чергу пов’язана з особливістю суспільних відносин, їх двояким характером: 1 - в сфері правового регулювання конкурентних відносин діють спеціальні структури – Антимонопольний комітет України та його територіальні відділення, яким надано право здійснювати державний контроль за дотриманням конкурентного законодавства, економічною концентрацією ( отже вони діють в інтересах держави і є носіями державно-владних повноважень). Але крім цього суб’єкти підприємницької діяльності мають право за своєю ініціативою захищати свої права і законні інтереси від проявів недобросовісної конкуренції, як з боку конкурентів, так і з боку відповідних державних органів, звертаючись з позовами до судових органів (отже в цих випадках вони діють як суб’єкти приватного права). 2 - правовідносини виникають за ініціативою будь-кого з учасників (тобто згоди іншого учасника не вимагається). 3 - Учасники можуть нести відповідальність за порушення конкурентного законодавства (в залежності від скоєного правопорушення), як перед державою, так а перед суб’єктом підприємницької діяльності, якому була заподіяна шкода (тобто можуть порушуватися як публічні, так і приватні інтереси). В даних правовідносинах чітко просліджується диференціація публічних і приватних інтересів). 4 - при виникненні спорів можуть вирішуватись як в позасудовому, так і судовому порідку. Крім двоякого характеру цих правовідносин, їм характерні і вертикальні і горизонтальні зв’язки. Слід зазначити, що конкурентне законодавство поєднує два види норм: матеріальні і процесуальні. Таким чином сукупність всіх правових норм, що регулюють організацію формування і розвитку конкурентного середовища, становить визначений комплекс норм, які мають предметну єдність. Але ні предметна єдність цих норм, а ні їх комплексність не означає, що конкурентне право є самостійною галуззю єдиної правової системи. Варто зазначити, що більшість українських науковців, що вивчають проблеми функціонування і захисту економічної конкуренції на ринку вказують на господарсько-правовий характер норм конкурентного права. Проте, на нашу думку, конкурентне право можна визначити, як міжгалузеве утворення в системі права України, яке об’єднує норми різних галузей права спрямовані на розвиток та захист економічної конкуренції. Конкурентне право - це система правових норм, що регулюють суспільні відносини, спрямовані на формування конкурентного середовища, забезпечення ефективного використання суспільних ресурсів, вільний вступ на ринок суб’єктів підприємництва. Іншими словами можна сказати, що конкурентне право - сукупність правових норм, спрямованих на обмеження монополізму та розвиток економічної конкуренції. Таким чином, конкурентне право тісно пов’язане з економічними процесами в державі і використовується для врегулювання специфічних відносин, що виникають в підприємницькій діяльності.
5. Суб’єкти конкурентного права. Суб’єктами конкурентних правовідносин можуть бути будь-які суб’єкти господарювання, споживачі, а також спеціально уповноважені державні органи, зокрема, Антимонопольний комітет України та ін. Відповідно до ст.1 Закону України «Про захист економічної конкуренції» суб’єктом господарювання визнається: «юридична особа незалежно від організаційно-правової форми та форми власності чи фізична особа, що здійснює діяльність з виробництва, реалізації, придбання товарів, іншу господарську діяльність, у тому числі яка здійснює контроль над іншою юридичною чи фізичною особою; група суб’єктів господарювання, якщо один або декілька з них здійснюють контроль над іншими. Суб’єктами господарювання визнаються також органи державної влади, органи місцевого самоврядування, а також органи адміністративно-господарського управління і контролю в частині їх діяльності з виробництва, реалізації, придбання товарів чи іншої господарської діяльності...». Таким чином, суб’єктами конкурентного права можуть бути: * юридичні особи будь-якої організаційно-правової форми та форми власності, фізичні особи, що здійснюють діяльність з виробництва, реалізації, придбання товарів, іншу господарську діяльність; * юридичні та фізичні особи, що здійснюють контроль над іншими фізичними чи юридичними особами; * група суб’єктів господарювання, якщо один або декілька з них здійснюють контроль над іншими; * органи державної влади, органи місцевого самоврядування, а також органи адміністративно-господарського управління і контролю в частині їх діяльності з виробництва, реалізації, придбання товарів чи іншої господарської діяльності; * споживачі; * спеціально уповноважені органи, зокрема, органи Антимонопольного комітету України. Юридичні та фізичні особи визнаються суб’єктами конкурентного права у разі здійснення діяльності з виробництва, реалізації, придбання товарів чи іншої господарської діяльності. Відповідно до ст 3 Господарського кодексу України господарською діяльністю визнається будь-яка діяльність, в тому числі підприємницька, пов’язана з виробництвом і обміном матеріальних та нематеріальних благ, що виступають у формі товару. Особливе місце серед суб’єктів господарювання займають монопольні суб’єкти господарювання. З одного боку, монопольним утворенням притаманні всі ті ознаки, що й іншим суб’єктам господарювання, з іншого - домінуюче становище цих суб’єктів господарювання на ринку створює умови для застосування заходів адресного правового регулювання їх діяльності з боку держави. Саме тому дослідники визначають статус монопольних утворень, як спеціальний[30] . Суб’єктами господарювання згідно із Законом України «Про захист економічної конкуренції» є також “органи влади” та “органи адміністративно-господарського управління та контролю”. Перший термін охоплює міністерства та інші органи виконавчої влади, Верховну Раду Автономної Республіки Крим, державні органи, що здійснюють регулювання діяльності суб’єктів природних монополій, регулювання ринку цінних паперів, державні органи приватизації, Національна рада України з питань телебачення і радіомовлення, місцеві органи виконавчої влади та ін. Термін “органи адміністративно-господарського управління та контролю” охоплює суб’єкти господарювання, об’єднання підприємств, громадських організацій за умови виконання ними функцій управління і контролю в межах делегованих повноважень органів державної влади та органів місцевого самоврядування . Суб’єктами господарювання згідно із Законом України «Про захист економічної конкуренції» визнаються також фізична або юридична особа, що здійснює контроль над іншою фізичною або юридичною особою, а також група суб’єктів господарювання, якщо один або декілька з них здійснюють контроль над іншими – повязані особи . Відповідно до ст. 1 Закону України «Про захист економічної конкуренції» Пов'язаними особами є юридичні та/або фізичні особи, які спільно або узгоджено здійснюють господарську діяльність, у тому числі спільно або узгоджено чинять вплив на господарську діяльність суб'єкта господарювання. Зокрема, пов'язаними фізичними особами вважаються такі, які є подружжям, батьками та дітьми, братами та (або) сестрами. Виходячи із змісту поняття «контроль», наданого в ст. 1 Закону України «Про захист економічної конкуренції», повноваження повязаних осіб в залежності від їх можливості впливати на діяльність інших суб’єктів господарювання можна класиіфікувати на:
Для визнання певного суб’єкта гоподарювання суб’єктом конкурентного права необхідно довести, що він є учасником конкурентних правовідносин, тобто на ринку існує конкурентна ситуація. Наявність конкурентної ситуації на ринку визначається шляхом аналізу структури ринку з метою виявлення і визначення конкуруючих суб’єктів господарювання та домінуючих суб’єктів ринку[32]. Самостійним суб’єктом конкурентного права, на нашу думку, є споживач. Споживач не є безпосереднім учасником конкурентної боротьби. Проте, саме на задоволення потреб споживача спрямовано змагання суб’єктів господарювання. В той же час, саме споживач частіше за все зазнає шкоди внаслідок недобросовісних або обмежуючих дій суб’єктів господарювання. Варто зауважити, що в умовах конкурентної боротьби споживачами[33] можуть бути як громадяни, так і суб’єкти господарювання. Достатньо довгий час конкурентне законодавство не визнавало споживача, як самостійного суб’єкта конкурентних правовідносин. Проте, визначення споживача як фізичної або юридичної особи, яка придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити товари (роботи, послуги), що реалізовуються відповідними суб’єктами господарювання, надане в «Типових вимогах до узгоджених дій суб’єктів господарювання для загального звільнення від попереднього одержання дозволу органів Антимонопольного комітету України на узгоджені дії суб’єктів господарювання», дає підстави стверджувати, що споживач поступово перетвориться в самостійного суб’єкта конкурентного права, який буде не тільки мати безпосередній вплив на конкурентну ситуацію на ринку, а і буде арбітром на ринку, що відповідним чином визначає правила добросовісного та чесного змагання в умовах розвитку економічної конкуренції. Особливе місце серед суб’єктів конкурентного права належить Антимонопольному комітету України та його органам. Це передусім пов’язано з тим, що Антимонопольний комітет України є единим державним органом основним функацональним завданням якого є підтримка та захист економічної конкуренції, виявлення та припинення порушень конкурентного законодавства.
6. Принципи конкурентного права. Конкурентному праву притаманні як загальні принципи - законності, гласності, захисту прав суб’єктів господарювання на засадах їх рівності перед законом, так і спеціальні. Серед спеціальних принципів варто визначити наступні:
Безперечно, виходячи з необхідності захисту приватних і публічних інтересів можливі виключення з цього принципу. У цих випадках необхідно підходити з позицій диференціації захисту публічних і приватних інтересів.
Принцип захисту вітчизняних товаровиробників від недобросовісної та обмежуючої конкуренції з боку іноземних контрагентів. Правовий захист від недобросовісної конкуренції у зовнішньоекономічній діяльності здійснюється на основі Закону України “Про зовнішньоекономічну діяльність” від 16.04.1991 року, а також Законів України “Про захист національного товаровиробника від демпінгового імпорту” від 22.12.1998 року, “Про захист національного товаровиробника від субсидованого імпорту” від 22.12.1998 року. Відповідно до статті 31 Закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність» недобросовісною конкуренцією у зовнішньоекономічній діяльності розуміється: * здійснення демпінгового імпорту, до якого застосовуються антидемпінгові заходи; * здійснення субсідованого імпорту, до якого застосовуються компенсаційні заходи; * здійснення інших дій, що законами України визнаються недобросовісною конкуренцією. Крім того, відповідно до змісту статті 31 Закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність» недобросовісною конкуренцією є також і зростаючий імпорт, тобто здійснення імпорту в обсягах та/або за умов, що заподіюють значну шкоду або створюють загрозу заподіяння значної шкоди українським виробникам відповідних товарів. Відомий російський дослідник та один із фундаторів теорії конкурентного права в Росії К.Ю. Тотьєв виділяє такі принципи: принцип диференціації та захисту приватних та публічних інтересів, ефективного антимонопольного регулювання, заборони зловживань, поєднання попереднього та наступного антимонопольного контролю[34]. Реалізація принципів конкурентного права має на меті забезпечення функціонування ефективного ринкового середовища. Всі ці принципи знайшли своє відображення в конкурентному законодавстві України.
7. Джерела конкурентного права Сьогодні в Україні створено цілісну систему правових та організаційних заходів реалізації конкурентної політики в державі. Принцип державного захисту економічної конкуренції, закріплений в Конституції України, Відповідно до Конституції України: „Кожен має право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом”. „Держава забезпечує захист конкуренції у підприємницькій діяльності. Не допускаються зловживання монопольним становищем на ринку, неправомірне обмеження конкуренції та недобросовісна конкуренція. Види і межі монополії визначаються законом” 2 березня 2002 року набрав чинності Закон України “Про захист економічної конкуренції”, який відкрив якісно новий етап реалізації конкурентної політики. Цей закон, увібравши в себе усі світові досягнення в галузі захисту конкуренції, започаткував перетворення антимонопольного законодавства в законодавство про захист економічної конкуренції. Відповідно до Господарського кодексу України загальними принципами господарювання в Україні є: „...рівний захист державою усіх суб’єктів господарювання; свобода підприємницької діяльності у межах, визначених законом; вільний рух капіталів, товарів, та послуг на території України; обмеження державного регулювання економічних процесів...”. Реалізація зазначених принципів має забезпечити вільний розвиток підприємництва на засадах конкуренції в межах єдиного економічного простору України, що особливо високого рівня відкритості економіки України процесам глобалізації. Так індекс відкритості економіки, який розраховується як співвідношення суми експорту і імпорту до ВВП, в Україні в останні роки складає 100-120 відсотків, тоді як в країнах-членах ЄС він коливається в межах 25-30 відсотків. Крім зазначених законів принцип захисту конкуренції державою знайшов своє відображення в Законах «Про захист від недобросовісної конкуренції», “Про природні монополії”, «Про зовнішньоекономічну діяльність», «Про захист національного товаровиробника від демпінгового імпорту», «Про захист національного товаровиробника від субсидованого імпорту», «Про рекламу», «Про захист прав споживачів» інших нормативних актах щодо правил здійснення контролю за концентрацією, узгодженими діями, дотримання антимонопольних вимог у процесі перетворення державної власності, визначення ринків та монопольного становища суб’єктів господарювання на них. В цілому норми про захист конкуренції містяться у близько 1000 актах законодавства, в тому числі у понад 150 Законах України. Запровадженню букви і духу конкуренції у повсякденне життя слугувало і опрацювання органами Антимонопольного комітету понад 3000 проектів актів законодавства, розроблених іншими центральними державними органами, та більше 12000 проектів рішень органів місцевої виконавчої влади та місцевого самоврядування, які повинні були забезпечувати умови, необхідні для розвитку і вдосконалення конкуренції у конкретних випадках. Все це було викликано тим, що становлення конкурентних відносин в Україні відбувалося паралельно із запровадженням конкурентного законодавства та системи контролю за його дотриманням. Закріплений обов’язок держави щодо забезпечення конкуренції підприємницької діяльності означає: n політика захисту конкуренції у підприємницькій діяльності є державною політикою; n цієї політики повинні дотримуватись всі гілки влади; n законодавча влада приймає необхідні для проведення такої політики закони та інші нормативно-правові акти; n виконавча влада здійснює необхідні заходи для виконання прийнятих нормативно-правових актів, розробляє програми, контролює виконання вимог щодо захисту конкуренції; n судова влада контролює дії законодавчої та виконавчої влади стосовно дотримання вимог законодавства, приймає рішення щодо відповідальності за порушення законодавства; n дії, що сприяють розвитку конкуренції мають отримувати захист з боку держави. Особливе місце серед норм конкурентного законодавства займають норми, що мають організаційний та процедурний характер, які містяться в відомчих актах антимонопольних органів. Характерними ознаками цих актів є підзаконність, спеціалізованість, оперативна розпорядність. Ці норми розроблені на основі Законів України, Указів Президента Ураїни, актів Уряду і спрямовані на реалізацію положень цих нормативних актів, зокрема це: Правила розгляду справ про порушення законодавства про захист економічної конкуренції. Затверджено розпорядженням Антимонопольного комітету України 19.04.1994 р. № 5 (зі змінами та доповненнями в ред.. 29.06.1998 № 169.); Положення про порядок подання заяв Антимонопольного комітету України про попереднє отримання дозволу на концентрацію суб’єктів господарювання (Положення про концентрацією). Затверджено розпорядженням Антимонопольного комітету України 19.02.2002 р. № 33- р Положення про порядок погодження з органами Антимонопольного комітету України рішень органів державної влади, органів адміністративно-господарського управління та контролю, органів місцевого самоврядування щодо демонополізації економіки, розвитку конкуренції та антимонопольного регулювання. Затверджено Розпорядженням Антимонопольного комітету України від 01.04.94 р. № 4-р. (зі змінами та доповненнями). Положення про порядок подання заяв до органів Антимонопольного комітету України про надання дозволу на узгоджені дії суб’єктів господарювання (Положення про узгоджені дії): Затверджено розпорядженням Антимонопольного комітету України від 12.02.2002 р. № 26-р Про затвердження Порядку надання Кабінетом Міністрів України дозволу на узгоджені дії, концентрацію суб’єктів господарювання: Постанова Кабінету Міністрів України від 28.02.2002 р. № 219 та ін. Велике значення в регуляторній діяльності Антимонопольного комітету України займає підготовка та затвердження методичних рекомендацій, прикладом може служити Методика визначення монопольного (домінуючого) становища суб’єктів господарювання на ринку. Затверджено розпорядженням Антимонопольного комітету України від 5. 03. 2002 р. № 49 - р інші. На сьогоднішній день, окрім законодавчих актів у сфері захисту економічної конкуренції досить важливе місце посідають акти органів судової влади, а саме рішення, інформаційні та оглядові листи, роз’яснення президій Верховного та Вищого господарського судів України. Хоча за теорією права та за закон в Україні судові акти (прецеденти) не є джерелами права, але вони носять рекомендаційний характер, а також доволі часто на практиці (мається на увазі практика розгляду справ у суді) досить велика кількість рішень приймається саме у відповідності з цими роз’ясненнями, рекомендаціями. Отже, такими джерелами можна вважати: 1. Оглядовий лист Вищого господарського суду України від 03.12.2004 № 04-5/3180 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням законодавства про захист економічної конкуренції». 2. Оглядовий лист Вищого господарського суду України від 11.07.2005 № 01-8/1222 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням законодавства про захист економічної конкуренції». 3. Оглядовий лист Вищого господарського суду України від 24.10.2006 № 01-8/2361 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням конкурентного законодавства». 4. Оглядовий лист Вищого господарського суду України від 21.08.2007 № 01-8/741 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням конкурентного законодавства». 5. Інформаційний лист Вищого господарського суду України від 13.04.2007 № 01-8/229 «Про деякі питання практики застосування конкурентного законодавства». Основною метою застосування конкурентного законодавства є : n охорона і заохочення конкуренції; n здійснення контролю за суб’єктами господарювання, що мають суттєві економічну владу на товарному ринку; n регулювання процесів концентрації на товарних ринках і контролю за структурою ринку; n захист інтересів споживачів; n сприяння малому підприємництву. Конкурентне законодавство - правова форма державного регулювання ринкових відносин, що представляють собою сукупність нормативних актів, цілями реалізації яких є відтворення і підтримка добросовісної конкуренції, попередження, обмеження і припинення монопольної діяльності і недобросовісної конкуренції. Поява такого законодавства в Україні обумовлена необхідністю створення міцної юридичної бази для реалізації комплексу заходів щодо попередження надмірної монополізації виробництва та інших сфер господарювання, а також для заохочення конкуренції як економічного механізму саморегулювання. Тому це законодавство повинно регулювати відносини як між суб’єктами підприємництва, так і між ними, з одного боку, і державного органу, з іншого боку.
Контрольні запитання
Практичні завдання
Практичне завдання 1
Яке визначення поняття "конкуренція" міститься в економічних словниках? Чи визначено поняття "конкуренція" в законодавстві України? Порівняйте відповідні визначення.
Практичне завдання 2
Порівняйте поняття " конкуренція" і "монополія". Визначте яке значення має конкуренція в процесі здійснення підприємницької діяльності. Які правові ознаки підприємницької діяльності забезпечують конкуренцію на ринку? Чи можливу здійснення підприємницької діяльності в умовах монополії? Обґрунтуйте свою відповідь.
Практичне завдання 3
Співставте поняття «економічна конкуренція», «монополія» та «природна монополія». Вкажіть на особливості економічного та правового визначення цих понять. Чому, на вашу думку, існує природна монополія? Чи пов’язане існування конкуренції на ринку з наявністю монопольних суб’єктів та природних монополій?
Тема 2.
КОНКУРЕНТНЕ ЗАКОНОДАВСТВО ЗАРУБІЖНИХ КРАЇН
1. Концептуальні засади формування конкурентного законодавства в різних країнах світу 2. Антикартельне законодавство США 3. Конкурентне законодавство країн Європи 4. Конкурентне законодавство Японії 5. Міжнародно-правовий захист економічної конкуренції
Ключові слова: американська модель конкурентного законодавства, європейська модель конкурентного законодавства, «принцип заборони», «принцип розумного підходу», «принцип контролю та регулювання»
Хотілося б особливо підкреслити, що конкретне оформлення законодавства про конкуренцію завжди є реакцією на відповідну ринкову ситуацію в певній країні. Саме тому конкурентне законодавство не є статичним, і для всіх часів і ринків його не існує. Традиційно виділяють дві моделі конкурентного законодавства: американську та європейську. В американській моделі антитрестівське законодавство спрямоване на заборону монополій, включає також низку норм з захисту від недобросовісної конкуренції. В європейській моделі законодавство спрямоване на боротьбу зі зловживаннями монополістичного характеру та забезпечення контролю за діяльністю монополій, співіснує з законодавством з захисту від недобросовісної конкуренції. Розглянемо кожну з цих моделей окремо. Корені ринкового права та антимонопольного регулювання сягають сивої давнини. На думку ряду дослідників антимонопольне законодавство бере свій початок від декретів римських імператорів, які намагалися боротися зі спекулятивними монополіями шляхом встановлення твердих цін на певні види товарів. Першим антимонопольним законом загального характеру, де, зокрема, вперше був використаний термін “монополія”, прийнято вважати конституцію про ціни імператора Зенона (483 р. н.е.). В середньовіччі антимонопольне регулювання здійснювалося на підставі загальних правил звичаєвого права. Перші прояви монополістичної діяльності з’явилися в Англії в середині XV сторіччя і зразу ж стурбували суддів. Відношення до обмежень свободи торгівлі було чітко виражене відомим юристом сером Едвардом Коуком у формулі: “правило, згідно з яким уся торгівля або транспорт передаються до рук однієї особи чи компанії і виключається можливість участі в цьому інших осіб, є незаконним”. Саме під впливом таких поглядів у 1623 році англійський парламент ухвалив “Статут про монополії”– перший в історії законодавчий акт, який заборонив всі існуючі монополії в країні[35]. 2. Антикартельне (антитрестівське) законодавство США. В Америці після закінчення громадянської війни відбувалося швидке зростання кількості корпоративних підприємств і їх спробами ліквідувати конкуренцію на ринку. Деякі з штатів намагалися врегулювати процес корпоратизації шляхом прийняття рішень про незаконність окремих корпоративних утворень та шляхом прийняття законів, що забороняли монополії. Перший в Америці закон штату, який забороняв монополії, був прийнятий у штаті Алабама у 1877 році. На загальнодержавному рівні уряд США визнав цю проблему в 1887 році, коли був прийнятий закон “Про торгівлю між штатами”. У 1890 році був прийнятий перший федеральний антимонопольний Закон “Про захист торгівлі та комерційної діяльності проти незаконних обмежень та монополії” (“An Act to Protect Trade Commerce against unlawful Restrain and monopolies”), більш відомий як закон Шермана[36]. У цьому законі були сформульовані два головних принципи американського антитрестівського права – принцип заборони[37] та принцип (правило) “розумного підходу”[38] та наданий уніфікований перелік дій, які завдають або можуть завдати шкоди конкуренції. Наступним кроком у формуванні цілісної та дієвої системи антитрестівського законодавства США стало прийняття у 1914 році двох нормативних актів: Закону Клейтона (The Clayton Act) та Закону “Про Федеральну торгову комісію” (The Federal Trade Commission Act), які розширили та вдосконалили антитрестівське законодавство США. Законом Клейтона заборонялася цінова дискримінація, тобто встановлення продавцем різних цін для різних покупців, якщо відмінності у цінах не зумовлені різними витратами. У 1936 році з метою захисту інтересів продавців Законом Робінсона-Патмана було внесено доповнення до Закону Клейтона, яке забороняло покупцям погоджуватися на заздалегідь дискримінаційні ціни. Заборонялися також винагороди за сприяння торгівлі та мито за “надумане” брокерство. Закон Клейтона забороняв також угоди про ексклюзивні торгові зв’язки та обмежуючі угоди (однак останні іноді могли бути дозволені, якщо відповідали принципу “розумного підходу”). Крім цього законом заборонялися вертикальні та горизонтальні злиття, якщо ці дії шкодили конкуренції або сприяли монополізації ринку. З метою конкретизації положень цієї статті в 1950 році Конгрес доповнив Закон Клейтона Законом Келлара – Кеффауера, яким заборонялося придбання акцій чи майна іншої фірми, яке може зашкодити конкурентній ситуації на ринку. Законом Клейтона заборонялося також об’єднання правлінь. Важливе значення для розвитку американського антитрестівського законодавства мало прийняття Закону “Про Федеральну торгову комісію”. Цим Законом заборонялося використання незаконних методів конкурентної боротьби[39]. В США не існує спеціального закону про охорону від недобросовісної конкуренції, а правовий захист від недобросовісної конкуренції грунтується на загальних нормах антитрестівського законодавства, складовою частиною якого є і положення про захист від недобросовісної конкуренції. На федеральному рівні захист від недобросовісної конкуренції базується на статті 5 Закону “Про Федеральну торгову комісію”[40], яка забороняє недобросовісні або такі, що вводять в оману дії або практику в торгівлі між штатами або в зв’язку з нею. Крім того, стаття 44 (h) Закону про товарні знаки (Закон Ленхема 1946 р.) надає можливість судового захисту від неправомірних заяв відносно свого продукту в торгівлі між штатами. В 1988 році ця норма була розширена і під її вплив стали підпадати неправдиві або такі, що вводять в оману заяви відносно товарів і послуг інших осіб. Крім цього, правова охорона від недобросовісної конкуренції базується також і на нормах звичаєвого права, зокрема, позову про ведення справ під чужим ім’ям[41]. Окрім врегулювання питань захисту від недобросовісної конкуренції Законом “Про Федеральну торгову комісію” врегульовувались процесуальні питання дотримання антимонопольного законодавства, а також випадки вилучення певних дій з-під впливу антимонопольного законодавства. Зокрема, норми антитрестівського законодавства не розповсюджуються на: трудові союзи, що створюються підчас страйків; рибальські та сільськогосподарські об’єднання; на об’єднання в сфері страхування; об’єднання в галузі міжнародної торгівлі; індустрію бейсболу; нафтовий ринок та інші. 3. Конкурентне законодавство країн Європи. В Європі конкурентне законодавство розвивалося в іншому напрямку. Якщо в Америці на перший план виходили проблеми подолання монополістичних тенденцій, в Європі основна увага приділялася створенню законодавчих засад захисту від недобросовісної конкуренції. При цьому в різних країнах обиралися зовсім різні підходи[42]. Якщо в інших галузях законодавства найкращий захист може бути забезпечений лише шляхом прийняття спеціального нормативного акту, то правовою базою для припинення недобросовісної конкуренції може бути як загальна норма в сфері цивільних правопорушень, так і докладні правила, що закріплені в спеціальному законодавчому акті[43] . 3.1. Конкурентне законодавство Франції. Вперше поняття “недобросовісна конкуренція” виникло у Франції в середині XIХ сторіччя. Його почали використовувати суди з метою захисту інтересів підприємців, що зазнавали збитків від нелояльних дій їх нерозбірливих у засобах колег, частіше за все стосовно об’єктів промислової власності. Хоча в той час не існувало заборони на нечесну ділову практику, французькі суди, виходячи з міркувань стосовно неприпустимості порушення правил професійної етики та “чесних” або “добрих” звичаїв підприємницької діяльності, створили ефективну та всеохоплюючу систему захисту від недобросовісної конкуренції на основі загального положення статті 1382 Цивільного кодексу Франції, яке передбачає обов’язкове відшкодування шкоди у випадку здійснення протиправних дій[44]. Цікаво, що відповідно до правової доктрини Франції, акти недобросовісної конкуренції можуть мати місце як у сфері промислового виробництва, так і в сфері вільних професій (нотаріуси, адвокати, лікарі), а також у сфері державного управління та місцевого самоврядування. При цьому підкреслюється, що недобросовісна конкуренція - необхідне доповнення до правової регламентації будь-якого виду промислової власності. У французькій правовій літературі прийнято розрізняти недобросовісну конкуренцію у власному розумінні з іншими видами обмежень у сфері конкурентних відносин. Зокрема, французька правова доктрина в загальне поняття недобросовісної конкуренції включається власне недобросовісна конкуренція, заборонена конкуренція, недозволена конкуренція, а також частково паразитична конкуренціа та паразитичні дії. Різниця між забороненою та недобросовісною конкуренцією полягає в тому, що відповідальність за заборонену конкуренцію настає за порушення умов закону чи договору в той час, як при недобросовісній конкуренції порушник перевищує свої повноваження на шкоду іншим конкурентам.[45]. Різниця між недобросовісною конкуренцією та недозволеною конкуренцією полягає у тому, що відповідно до французької правової доктрини недобросовісна конкуренція є деліктом в той час, коли недозволена конкуренція є квазіделіктом[46]. Паразитична конкуренція полягає в тому, що будь-яка особа “паразитичним” шляхом існує за рахунок іншої особи, використовуючи його репутацію, проте прямого копіювання не здійснюється. А окремі дії особи не можна вважати неправомірними. Паразитичні дії полягають у тому, що підприємець отримує зиск від використання чужої репутації без ризику змішування на ринку з товарами і послугами конкурентів. За таких умов не існує конкурентних відносин. Недобросовісною конкуренцією у Франції визнають незаконне використання ділової репутації, використання незаконних комерційних заходів; дискредитацію підприємства конкурента. Право з захисту від недобросовісної конкуренції з моменту свого виникнення розвивалося як правовий інститут, що забезпечує інтереси підприємців-конкурентів. Проте, вже у 1905 році французький парламент прийняв закон про боротьбу з шахрайством (Закон від 01.07.1905 р. “Про оманливі дії і фальсифікацію товарів та послуг”. Цей закон діє і сьогодні в редакції закону від 10.01.1978 р.), який захищає інтереси споживачів від недобросовісних дій виробників та продавців[47]. 3.2. Конкурентне законодавство Німеччини.Німеччина на відміну від Франції пішла шляхом створення спеціального законодавства у сфері конкуренції. Це пояснюється головним чином тим, що в період формування конкурентного законодавства були відсутні загальні норми цивільного права, які діяли б на території всієї Німеччини. Перший німецький закон у сфері недопущення недобросовісної конкуренції був прийнятий на вимоги промислових та торгових кіл 27.05.1896 р.. Проте він був досить недосконалий – в ньому була відсутня заборона недобросовісної конкуренції (під дію Закону підпадало обмежене коло дій – оманлива реклама, дискредитація, неправомірне використання чужих секретів та фірмових найменувань)[48]. Правова охорона від проявів недобросовісної конкуренції стала більш дієвою з прийняттям 18.08.1896 р. Німецького цивільного уложення, що вступило у дію з 01.01.1900 р., і в якому надавалося загальне визначення цивільного правопорушення та встановлювався склад окремих деліктів. 07.07.1909 року в Німеччині був прийнятий Закон “Проти недобросовісної конкуренції”, який став фундаментом правової охорони проти недобросовісної конкуренції. Цей Закон діє і сьогодні зі змінами та доповненнями (в редакції 1986 року). Підкреслимо, що довгий час Закон від 07.07.1909 року забезпечував правовий захист від недобросовісної конкуренції як на території Західної, так і на території Східної Німеччини. Формально Закон «Проти недобросовісної конкуренції» був відмінений у Східній Німеччині лише в середині 70 - х років. Дія Закону «Проти недобросовісної конкуренції» 1909 року (зі змінами та доповненнями) була поновлена у 1991 році після об’єднання обох Німеччин. Спочатку, до початку 30 - х років ХХ сторіччя, в Німеччині у правовій доктрині та практиці існувала думка, що головною задачею Закону «Проти недобросовісної конкуренції» є захист інтересів конкурентів (окремих підприємців та їх спілок). Проте з часом, враховуючи особливості розвитку господарських відносин, законодавець розширив сферу дії Закону, надавши у 1965 році спілкам споживачів право подавати позови про припинення актів недобросовісної конкуренції у разі порушення прав споживачів[49].. Сьогодні Закон працює в трьох основних напрямках:
Закон складається з двох загальних деліктів (загальної заборони недобросовісної конкуренції та заборони реклами, що входить в оману) та цілої низки сингулярних деліктів. Дослідники виділяють від трьох до десяти недобросовісних конкурентних дій, що заборонені Законом. Це: імітація вирізняльних знаків конкурентів; рабське копіювання; пряме присвоєння результатів чужої праці; дискредитація підприємства; порівняльна реклама; втручання в ділову активність конкурента та інші[51]. Цей закон базується на позовах приватних осіб, що дає можливість відкриття судового переслідування конкурентами, споживачами та спілками підприємців. Останнім часом все більше справ, що розглядаються німецькими судами, розпочаті саме за позовами споживачів або спрямовані на захист споживачів. Крім Закону «Проти недобросовісної конкуренції» до законодавства з захисту від недобросовісної конуренції відносяться і інші нормативні акти, зокрема Закон «Про зниження цін» від 25.11.1933 року, Постанова про премії від 09.03.1932 року, Постанова про спеціальні продажи від 04.07.35 року та інші [52]. Антимонопольне законодавство в Європі розвивалося повільніше. Вперше в Європі законодавство про обмежувальну підприємницьку практику з'явилося в Німеччині у 1923 році, коли був прийнятий урядовий "Декрет про зловживання економічною владою". Декретом був легалізований спеціальний правовий статус монопольних утворень, хоча картелі не були заборонені. Державне втручання в економіку допускалося лише тоді, коли монопольні утворення своїми діями створювали загрозу економіці в цілому або суспільному добробуту. У 1924 та 1925 роках відповідне законодавство з’явилося у Норвегії та Швеції. У цих країнах діяло правило відповідно до якого: “комерційні і промислові об’єднання та угоди, які мають на меті обмежити “вільну дію конкуренції”, визнавалися дійсними за умови їх реєстрації”[53]. На відміну від антитрестівського законодавства США в законодавствах країн Європи діяльність монопольних утворень не заборонялася, а лише підлягала контролю з боку держави. В Європі головував принцип, згідно з яким монопольні утворення визнавалися явищем природнім і навіть необхідним для розвитку економіки, їх діяльність не можна забороняти , а можна лише контролювати і регулювати, якщо картелі своїми діями будуть завдавати шкоди економіці та суспільному добробуту. Найбільш яскраво цей принцип був відображений у резолюції XXVI Конференції Міжпарламентського Союзу в Лондоні (1930 р.). В резолюції зазначалося: “Картелі, трести та інші аналогічні утворення являють собою природне явище економічного життя по відношенню до якого не можна займати повністю негативну позицію. Враховуючи однак, що такі об’єднання можуть негативно вплинути на суспільні інтереси та інтереси держави, їх необхідно контролювати. Цей контроль не повинен приймати форму такого втручання в економічне життя, яка б могла негативно вплинути на її нормальний розвиток. Він повинен бути лише контролем над можливими зловживаннями та припиняти їх.”[54] Проте, рекомендації надані в Резолюції не були реалізовані у 30-і роки, а особливості соціально-економічного і політичного розвитку окремих країн призводили до того, що підприємці іноді були змушені створювати картелі. Прикладом такої ситуації може бути Закон "Про примусове картелювання", прийнятий в Німеччині у 1933 році. Відповідно до цього Закону підприємці були зобов’язані створювати монопольні утворення в машинобудівній та суднобудівній галузі. Після закінчення другої світової війни майже всі країни Європи стикнулися з проблемою розширення обмежувальної ділової практики в зруйнованих національних економіках. Саме це призвело до того, що у Франції, Голландії, Данії почало створюватися спеціальне антимонопольне законодавство. Підкреслимо, що як і до війни антимонопольне законодавство Європи було спрямоване головним чином на регулювання і контроль за монополістичними процесами, а не на їх заборону. 4. Конкурентне законодавство Японії. В Японії законодавство спрямоване на захист від недобросовісної конкуренції, виникло в середині 30 - х років як наслідок ратифікації Гаагського акту Паризької конвенції з метою забезпечення ефективного захисту промислової власності в Японії. Першим нормативним актом у цій сфері став Закон № 14 «Про недопущення недобросовісної конкуренції» ( з подальшими змінами )[55] . На відміну від Німеччини, де правові засади захисту від недобросовісної конкуренції закріплені в одному нормативному акті - Законі проти недобросовісної конкуренції, а інші нормативні акти мають допоміжний характер, в законодавстві Японії має місце множинність законодавчих актів, що встановлюють правові засади захисту від недобросовісної конкуренції[56]. Зокрема це Закон про товарні знаки № 127 від 13.04.1959 року, який відіграє значну роль врегулюванні цієї категорії правопорушень; ряд положень Патентного закону та Закону про корисні моделі, Закону про промислові зразки, що передбачають засоби судового захисту від деяких актів недобросовісної конкуренції; деякі загальні положення Цивільного кодексу Японії врегульовують прояви недобросовісної конкуренції, що не охоплені іншими нормативними актами; в Торговому кодексі міститься шістнадцять статей, що стосуються охорони, використання, ліцензування та передачі прав на фірмове найменування; деякі акти недобросовісної конкуренції забороняються Кримінальним кодексом Японії, Законом про авторське право та Антимонопольним законом. Відповідно до Закону № 14 проявами недобросовісної конкуренції визнаються: * неправомірне використання назв, фірмових найменувань, знаків, контейнерів та упаковки, або інших вказівок товарів, або загальновідомих в Японії операцій, що може призвести до змішування; * ослаблення товарних знаків; * оманлива вказівка місця походження товару на листах та інших ділових бумагах; * вказіка, що вводить в оману відносно якості продукції, способу виготовлення та кількості товару; * дискредитація конкуренції; * захист торгових та промислових секретів. Стаття 2 Торгового кодексу Японії забороняє: експорт товарів, що порушують права інтелектуальної власності в країні призначення; експорт товарів з оманливими вказівками місць походження; експорт товарів, що не відповідають вимогам експортних угод; експортна торгівля, що протирічить чесній діловій практиці. Мета встановлених заборон - збереження та захист доброї репутації японських товарів на зарубіжних ринках[57]. Антимонопольний Закон Японії забороняє наступні види недобросовісної практики: надмірна дискримінація інших підприємців; встановлення надмірно високих цін; схилення або примушення покупців мати справу з порушником; встановлення таких умов торгових операцій, які обмежують ділову активність контрагента; втручання в торговельну діяльність конкурента та ін[58]. Закон № 14 також містить перелік дій, що не визнаються недобросовісною конкуренцією, зокрема: використання родової назви товарів, використання назви, що звичайно використовується у торгівлі, добросовісне використання власного ім’я, добросовісне використання інших товарів чи ділових операцій. В Японії антимонопольне законодавство почало розвиватися після другої світової війни (на відміну від законодавства про захист від недобросовісної конкуренції) під впливом американського антитрестівського законодавства Першим нормативним актом, який врегульовував відносини у сфері конкуренції став Закон 1947 року “Про заборону приватної монополії та забезпечення вільної торгівлі”, який передбачав заборону монополії, забезпечував державні гарантії в захисті вільної конкуренції в торгівлі. Треба зауважити, що в дечому японський закон був набагато жорсткішим, ніж американський. Так, наприклад, було заборонено створювати холдінгові компанії, також підлягали реформуванню державні конгломерати, заборонялося злиття та переплетення директорів, картелі та інші види узгоджених дій[59]. У 1949 та 1953 роках до закону були внесені зміни, що значно послабили антимонопольне законодавство Японії. Відповідно до змін були легалізовані картелі, зняті майже всі обмеження на злиття компаній. Проте, пізніше під впливом зовнішніх та внутрішніх факторів законодавці знов змушені були вводити обмеження на діяльність монопольних утворень: були введені нові податки на монопольні утворення, а також вводився обов’язковий розподіл монопольних утворень в певних галузях промисловості.
5. Міжнародно-правовий захист економічної конкуренції. Значний вплив на формування системи дієвого захисту від недобросовісної конкуренції в національних законодавствах окремих країн справила міжнародно-правова регламентація захисту від недобросовісної конкуренції. Ще у 1900 році на Брюсельській дипломатичній конференції по перегляду Паризької конвенції про охорону промислової власності 1883 року текст конвенції був доповнений статтею 10 bis , яка зобов’язувала країни-учасниці Конвенції забезпечити ефективний захист від недобросовісної конкуренції. Пізніше текст конвенції неодноразово переглядався і сьогодні стаття 10 bis діє в наступній редакції: “Країни Союзу зобов’язані забезпечити громадянам країн-учасниць Союзу ефективний захист від недобросовісної конкуренції”. Актом недобросовісної конкуренції визнається будь-який акт конкуренції, що протиричить чесним звичаям в промислових і торгових справах. Зокрема, підлягають забороні:
Крім того, стаття 10 ter Паризької конвенції покладає на країни-учасниці обов’язок забезпечити засоби, які б дозволили з метою захисту комерційних інтересів діяти через суд або адміністративні органи. Підкреслимо, що конвенція не зобов’язує країни-учасниці приймати спеціальні закони з цього питання. Це право кожної країни, але в усіх випадках засоби захисту повинні бути законними та ефективними. В галузі промислової власності діє також Мадридська угода про припинення неправдивих або таких, що можуть ввести в оману, вказівок про походження товару та Угода про міжнародну реєстрацію знаків (обидві - 1891 р.) Друга світова війна переконала європейців в необхідності співпраці. З цією метою у 1948 році Організація економічного співробітництва (після приєднання у 1960 році США та Канади) отримала назву - Організація Економічного Співробітництва і Розвитку. Метою діяльності цієї організації стала взаємна допомога країн Європи у відбудові економічної системи одне одної. Після приєднання до Організації США через неї реалізовувався “План Маршала”. Правила міжнародної торгівлі, що розроблялися в 40 – х роках ХХ сторіччя передбачали обов’язкове врегулювання питань конкуренції. В 1948 році на Гаванській конференції ООН по торгівлі та зайнятості був прийнятий “Заключний акт та відповідні документи” (так звана Гаванська хартія), яким передбачалося створення Міжнародної торгової організації як спеціалізованої установи ООН, були закріплені основні принципи міждержавних економічних відносин, що мали суто проконкурентний характер. Зокрема, Гаванська хартія містила правила конкуренції для підприємств, хоча вони були адресовані державам-членам Хартії, які зобов’язувалися забезпечити виконання цих правил на національному рівні. Хартія встановлювала основні принципи міжнародного контролю за обмежувальною діловою практикою, включаючи процедуру консультацій, розслідувань та нотифікацій[61]. Гаванська хартія внесла значний вклад у розвиток теорії та практики законодавчого закріплення умов конкуренції. Вперше в міжнародному документі пропонувалося ідентифікувати види обмежувальної ділової практики, до яких віднесли:
Підкреслимо, що відповідно до правил викладених у Хартії, деякі види послуг (транспорт, телекомунікації, страхування) віднесені до сфери міжнародної торгівлі. Гаванська Хартія вперше в історії заклала підвалини комплексного підходу до регулювання проблем конкуренції на міжнародному рівні на двох рівнях: торгової практики держав в цілому та державного контролю за обмежувальною діловою практикою окремих підприємств. Проте, з історичних причин ідея створення Міжнародної торгової організації не була реалізована. Єдиним розділом Хартії, який отримав подальший розвиток та міжнародне визнання, став розділ ІV “Торгова практика” , яким врегульовувалися правила поведінки держав у сфері міжнародної торгівлі. Ці правила після доопрацювання були оформлені в 1948 році в якості тимчасової Генеральної угоди по тарифах та торгівлі (ГАТТ). У тому ж 1948 році після Гаагзького конгресу Європи була створена Рада Європи, а у 1949 році був прийнятий Статут Ради Європи. Рада Європи відповідно до статуту мала лише консультативні повноваження. Поступово в рамках Ради Європи між державами континенту було укладено понад 100 конвенцій, які визначали “правила гри” у різних галузях економічного і суспільного життя. Держави Європи розуміли, що найбільш надійний спосіб контролювати одне одного і не допустити повторення війни – взаємовигідна співпраця. Першою ластівкою такої співпраці став підписаний у 1951 році Паризький договір про створення Європейського співтовариства вугілля і сталі, який був підписаний шістьома державами Європи терміном на 50 років[62]. Цим договором передбачалися заходи спрямовані на створення умов для нормального розвитку конкуренції, за додержанням яких слідкували спеціально створені органи – Суд Справедливості та Рада Міністрів. Подальша співпраця між країнами Європи все більше розширювала рамки співробітництва і вимагала створення єдиних правил конкуренції, які б охороняли конкуренцію не тільки у межах певної держави, але й у межах всіх інтегрованих ринків. Почалася підготовка нового міждержавного договору, який би задовольнив усіх, враховуючи особливості економічного і соціального розвитку кожної з країн. Цим новим договором став Римський договір про утворення “Спільного Ринку” від 27.03.57 року, статті 85-90[63] якого містять в собі “Правила конкуренції”[64]. В Римському договорі були зафіксовані наступні основні напрямки конкурентної політики в рамках співтовариства:
Згідно до ст.85-86 Римського договору (ст 81-82 Амстердамського договору)несумісними з правилами Спільного Ринку визнаються всі угоди та рішення асоціацій підприємств, які прямо або опосередковано обмежують або контролюють виробництво, фіксують ціни, розподіляють ринки, застосовують нерівні умови для еквівалентних угод. Також заборонялось будь-яке зловживання домінуючим становищем, якщо воно могло вплинути на відносини між державами-учасницями договору, а саме: нав’язування прямим або непрямим чином цін та інших умов торгівлі, обмеження виробництва, ринків на шкоду споживачам, а також угоди з навантаженням. Проте, заборона не розповсюджувалась на дії, які заборонялися статтями 85-86 Римського договору, якщо Комісія ЄС дійде висновку, що угоди сприяють покращанню виробництва, технічному або економічному прогресу і одночасно надають споживачам “справедливу частку прибутків” і не накладають неналежних обмежень на конкуренцію. Право надання групових та індивідуальних вилучень з “Правил конкуренції” закріплене за Єврокомісією. Під впливом Римського договору вдосконалювалося законодавство країн Європи і наряду з принципом контролю і регулювання почали застосовувати і принцип заборони. В Римському договорі не міститься окремих норм з захисту від недобросовісної конкуренції, проте це законодавство відноситься до тих сфер правового регулювання де узгодження є необхідним. Статті 100 та 101а Римського договору надають Раді ЄС необхідні повноваження на уніфікацію. Згідно з Римським договором про утворення “Спільного ринку” закладено основні принципи законодавчого захисту конкуренції на спільному ринку. Не дивлячись на недоліки статей 85 і 86 Римського договору, вони в цілому були, все ж таки, далекосяжними. Редакція 81, 82 статей Амстердамського договору щодо регулювання питань конкуренції практично відповідає аналогічним статтям Римського договору. Залишаться незмінними зазначені фундаментальні норми конкурентного законодавства і в Конституції Європейського Союзу, яка на даний час проходить ратифікацію у 27 країнах—членах. Відповідно до Римського договору захист конкуренції, розробка пропозицій щодо найважливіших правил конкуренції, механізмів їх застосування, а також розробка винятків із правил, згідно зі статтею 87 покладено на Європейську Комісію. А оскільки завдання ЄС це, перш за все, забезпечення прозорих і ефективних умов для діяльності економічних суб'єктів з різних країн, які можливі лише за наявності ефективних правил конкуренції і механізмів, що спонукають їх виконувати, то можна стверджувати, що проблеми розвитку і захисту конкуренції є одними з домінуючих в економічній діяльності ЄС, а відповідно і в діяльності Єврокомісії. У рамках Єврокомісії питання захисту конкуренції покладені на Генеральний директорат - IV (сьогодні це - Генеральний директорат з питань конкуренції, надалі DG- конкуренція,), який розробляє пропозиції щодо конкурентних правил, винятків з правил та в межах своєї компетенції надає роз'яснення щодо їх застосування. DG-конкуренція проводить розслідування у конкретних справах про порушення, економічну концентрацію, узгоджені дії та державну допомогу та готує рішення Єврокомісії за результатами цих розслідувань. Єврокомісія, а відповідно і DG-конкуренція при реалізації повноважень щодо захисту конкуренції може діяти: за власною ініціативою; за скаргою підприємців, фізичних осіб або держав-членів; після отримання повідомлення про угоди між підприємцями; після отримання повідомлення про державну допомогу. При цьому, DG-конкуренція не тільки забезпечує захист конкуренції від порушень конкурентного законодавства, але й здійснює великий обсяг профілактичної діяльності, спрямованої на запобігання дій, що спотворюють конкуренцію на спільному ринку. Завдяки цьому, вперше в історії 15 країн, які утворюють ЄС на міждержавному рівні, зуміли забезпечити проведення скоординованої конкурентної політики, чого до цього ще нікому не вдавалося. Прикладом такої співпраці членів ЄС може бути контроль за обмежувальною підприємницькою практикою, коли у березні 1962 року Рада Міністрів ЄЕС схвалила постанову, відому як “Правило № 17”. Згідно з цим правилом, Комісії ЄЕС надано право проводити дослідження секторів економіки, розслідувати ділову діяльність підприємств та асоціацій підприємств. Такі розслідування Комісія могла проводити у відповідь на скаргу або ж за своєю ініціативою. Комісія має право на запит всієї інформації, яку вона вважає потрібною. Здійснюючи розслідування, Комісія могла вимагати надання її представникам усних пояснень, як кажуть, “на місці”. Уповноваженим представникам надавалось право на вхід до приміщень, проведення обшуків у приміщеннях компаній без попереднього їх повідомлення чи ордеру на обшук, але при цьому вони зобов'язані попередньо повідомити відповідні держави-члени про задумані кроки. Підприємства, стосовно яких ведеться розслідування, мають досить обмежені права на одержання від Комісії повідомлень. Ненадання Комісії інформації, яку вона запитала, чи ухилення від розслідувань могли викликати стягнення значних штрафів. “Правило № 17” передбачало тісну співпрацю між Європейськими Співтовариствами і владою держав-членів. Комісія мала право на одержання потрібної їй інформації і від влади держав. Влада зобов'язана також проводити нові розслідування, які є доцільними з точки зору Комісії. Перед прийняттям рішень про те, чи мало місце порушення правил конкуренції, Комісія зобов'язана виступити із заявою про “заперечення”. У заяві мають вказуватися факти, на які Комісія збирається спиратися у прийнятті нею рішення про порушення законодавства. Якщо підозрюваний у вчиненні порушення чи інша зацікавлена особа захоче, то Комісія може влаштувати його слухання, які проводяться приватним чином, і окремі слухання для скаржників і свідків. Комісія могла вимагати від порушників припинення неправомірної діяльності або утримування від неї. Для того, щоб така вимога не була сприйнята як просте гасло Комісія встановлює щоденні штрафи за зволікання у виконанні її рішень, а також значні штрафи за порушення конкурентного законодавства. Попередження та припинення антиконкурентних узгоджених дій, або обмежувальних підприємницьких практик та картелів від самого початку займало значне місце в роботі Єврокомісії. При цьому, ЄС застосував унікальний на той час механізм нотифікації угод чи погоджених дій у підприємництві. Тобто, Єврокомісія скориставшись повноваженнями, передбаченими Римським договором щодо надання дозволу на узгоджені дії підприємців, які разом з антиконкурентними наслідками несли і позитивний результат для розвитку Спільного ринку, розробила низку нормативних актів, так званий „блок виключень”. В різні періоди цей „блок виключень” складався з різної кількості нормативних актів – постанов Єврокомісії, досягаючи наприкінці 80-х – початку 90-х років минулого століття 18-ти. При відповідності конкретної угоди чи договору вимогам „блоку виключень” підприємці могли отримати дозвіл Єврокомісії навіть за наявності антиконкурентного ефекту від такої угоди чи договору. Враховуючи низькій, як на теперішній час, рівень культури конкуренції в країнах-членах ЄС запровадження зазначеного механізму забезпечувало на ділі закріплення єдиних правил конкуренції в економічному житті, ставило перепони до розповсюдження легальних картелів, вказувало орієнтири для розвитку спільних ринків в окремих галузях. Застосування „блоку виключень” дозволило сформувати і сучасне відношення до небезпечних для конкуренції угод, змов, картелів. Це мало велике значення для реалізації конкурентної політики ЄС в умовах, коли ситуацію щодо картелів в окремих країнах, зокрема, Бельгії чи Нідерландах, самі європейці характеризували як „рай для картелів”. Останнім часом у питаннях захисту конкуренції в ЄС відбуваються суттєві зміни. Фактично, можна говорити про новий етап конкурентної політики. Перехід до цього етапу викликаний суттєвим розширенням складу ЄС, зрозуміло, що контролювати з Брюсселю Спільний ринок 27 країн набагато складніше ніж ринок 6 країн. З іншого боку сорокарічний досвід реалізації конкурентної політики ЄС призвів до суттєвого підвищення культури конкуренції та кваліфікації як Єврокомісії, так і національних відомств. За останні роки вдалося практично повністю уніфікувати законодавство про захист конкуренції країн-членів. Ці зміни, перш за все, торкнулися механізмів контролю за антиконкурентними узгодженими діями підприємців, а також розподілу компетенції між Єврокомісією і національними конкурентними відомствами та судами. Суть змін полягає у звуженні сфери отримання попереднього дозволу на дії, які підпадали під так званий „блок виключень” зі ст. 81 договору ЄС, встановленні загальних критеріїв допустимої поведінки підприємств, передача частини справ національним конкурентним відомствам, що в свою чергу має дозволити Комісії сконцентрувати свою діяльність на боротьбі з найбільш небезпечними порушеннями. Положення № 1/2003, яке вступило в дію з 1 травня 2004 р., істотно змінило механізми контролю в ЄС. Наслідки нової правової системи сягають далеко, оскільки вона значно змінить роль Комісії як центрального конкурентного органу ЄС, права країн-членів та становище суб‘єктів господарювання. Комісія публічно оголосила, що в майбутньому вона віддаватиме перевагу своїм політичним функціям, які полягають в розробці нового та внесенні змін до діючого законодавства, у втіленні існуючих правил шляхом видання положень та рекомендацій, а також у розробці загальних рішень для проблем, що виникають. Головні сфери її діяльності становитимуть контроль за державною допомогою, лібералізація та дерегулювання секторів господарства, які раніше належали до державних монополій або характеризувалися державним втручанням до ринків, контроль за злиттям та покарання особливо тяжких порушень Статей 81 та 82 ЄС, які поширюються на Співтовариство. Звичайні справи з картелів та зловживань домінуючим ринковим положенням в принципі будуть розглядатися країнами-членами згідно із положеннями Договору ЄС. Необхідну координацію слідчих, процесуальних дій та прийняття рішень буде виконувати мережа європейських конкурентних органів у тісному співробітництві з компетентними адміністративними органами та судами. Країни-члени ЄС стануть основною правозастосовчою силою конкурентних правил ЄС стосовно картелів та зловживань домінуючим положенням. Їхні процедури, однак, залишатимуться основаними на відповідних національних законодавствах. З метою забезпечення ефективного застосування Статей 81 та 82 Договору ЄС, Положення № 1/2003 Комісія встановлює деякі загальні стандарти, яким країни-члени мають відповідати стосовно їхніх процесуальних норм та практики у конкурентних справах. Для запобігання конфліктів рішень вони також повинні будуть адаптувати основні положення своїх конкурентних законів до законодавства Європейського Співтовариства. На думку експертів ЄС, суб‘єкти господарювання, як адресати Статей 81 та 82 Договору ЄС в майбутньому будуть єдиними відповідальними за правильну оцінку своїх угод, рішень та діяльності на відповідність конкурентним правилам ЄС. Вони втратять переваги правової безпеки, яку забезпечувала їм попередня система попередніх повідомлень. З іншого боку, вони будуть звільнені від тяжкого адміністративного навантаження, тобто – заповнення надзвичайно великого та складного формуляра повідомлення. Важко сказати, чи будуть з точки зору промисловості переваги нової системи перевищувати незручності, які вона викликає. Відповідь значною мірою залежатиме від якості інструкцій Комісії та передбачуваності її рішень. З другої половини ХХ сторіччя значно пожвавилось міжнародне співробітництво в галузі міжнародно-правового забезпечення інтелектуальної власності. Зокрема, спеціалістами Всесвітньої організації інтелектуальної власності було розроблено Типовий закон про товарні знаки, фірмові найменування та недобросовісну конкуренцію для країн, що розвиваються (1967 – 1968 р. р.). Відповідно до закону недобросовісною конкуренцією визнаються:
10.заохочення конкурента до невиконання контракту або використання цього у власних цілях; 11.порівняльна реклама; 12.порушення положень законів, які прямо не регулюють питання конкуренції з метою отримання переваг у конкуренції [66]. Процеси глобалізації економічного і соціального життя призвели до того, що проблема створення ефективного механізму захисту конкуренції від будь-яких обмежень вийшла сьогодні на якісно новий міжнародний рівень. Сьогодні напрямки подальшого розвитку конкурентного законодавства визначаються на міжнародному рівні. В сучасних умовах розвитку міжнародних економічних відносин великий вплив на конкурентне законодавство України має уніфікація норм матеріального права в сфері захисту конкуренції в межах СНД та реалізація положень інших як двосторонніх, так і багатосторонніх угод, спрямованих на розвиток і захист економічної конкуренції. Співробітництво країн СНД з питань розвитку та захисту конкуренції грунтується на положеннях низки документів: Договорів «Про принципи зближення господарського законодавства» від 09.11.1992 року, «Про здійснення узгодженої антимонопольної політики» від 12.03.1993 року, «Про створення зони вільної торгівлі» від 15.04.1994 року (зі змінами та доповненнями), Угоди «Про співробітництво в сфері інвестиційної діяльності» від 24.12.1994 року, Договору «Про проведення узгодженої антимонопольної політики» від 25.01.2000 року, Угоди «Про основні напрямки співпраці держав СНД в сфері захисту прав споживачів» від 25.01.2000 року та ін . Всі ці документи прийняті для реалізації єдиної мети - усунення негативних факторів, що значно впливають на розвиток торгівлі та економічного розвитку, і спрямовані на уніфікацію нормативних актів з питань конкуренції, здійснення ефективної міждержавної конкурентної політики. Договір «Про проведення узгодженої антимонопольної політики» від 25.01.2000 року (замінив аналогічний Договір від 23.12.1993 року) визначає основні поняття антимонопольної політики, визначає мету і завдання антимонопольної політики, визначає загальні принципи конкуренції, закладає підвалини співпраці держав СНД в сфері обмеження монополістичної діяльності та недобросовісної конкуренції (див. Додаток 1 до Договору). Крім того, відповідно до статті 4 Договору реалізація положень Договору покладається на наднаціональний спеціально створений орган - Міждержавну Раду з антимонопольної політики (див. Додаток 2 до Договору). Відповідно до Положення «Про Міждержавну Раду з антимонопольної політики» функціями зазначеної установи є:
Значний вплив на розвиток конкурентного законодавства України мають також норми міжнародних договорів в межах СОТ, які визначають міжнародну політику в галузі конкуренції, зокрема це: Комплекс узгоджених на багатосторонній основі дій, та справедливих принципів, та правил для контролю за обмежувальною діловою практикою”, Угоди прийняті на Уругвайському раунді багатосторонніх торгових переговорів: ГАТС, ТРІПС та ін.
Контрольні запитання
Теми наукових доповідей
Тема 3
СИСТЕМА ДЕРЖАВНОГО РЕГУЛЮВАННЯ ТА ЗАХИСТУ ЕКОНОМІЧНОЇ КОНКУРЕНЦІЇ
1. Нормативне і організаційне регулювання конкуренції 2. Поняття зміст і напрямки конкурентної політики 3. Система державних органів, що здійснюють державну політику в сфері конкуренції
Ключові слова: нормативне регулювання економічної конкуренції, організаційне регулювання захисту економічної конкуренції, державне регулювання економічної конкуренції, конкурентна політика, система органів державного управління в сфері економічної конкуренції
1. Нормативне і організаційне регулювання конкуренції Ринкова економіка в класичному прояві містить стихійне і цілеспрямоване регулювання. Основою такого саморегулювання є об’єктивні економічні закони (наприклад, закон попиту і пропозиції та інші). Наслідки їх дії не завжди мають позитивних ефект з точки зору соціально-економічних інтересів суспільства. Тому саморегулювання необхідно коректувати і доповнювати цілеспрямованими діями з метою зменшення негативних проявів ринкової стихії. Такий вплив здійснюється за допомогою державного регулювання економіки, одним з яких є державне регулювання економічної конкуренції. Державне регулювання економічної конкуренції - це цілеспрямована державна діяльність, що здійснюється на засадах і в межах, встановлених чинним законодавством, по встановленню і реалізації ведення економічної діяльності на товарних ринках з метою захисту добросовісної конкуренції і забезпечення ефективності ринкових відносин. Причиною, що спонукає державу реалізовувати саме ці цілі, є публічних інтерес, що полягає в необхідності підтримки конкурентних засад ринкових відносин. Державна програма демонополізації економіки і розвитку конкуренції таким чином визначає антимонопольне регулювання: " процес обмеження монопольної діяльності, що передбачає безпосереднє державне регулювання на конкретних монополізованих ринках, або діяльність конкретних монопольних утворень шляхом централізованого встановлення кількісних і якісних показників. Основними формами (напрямами) державного регулювання економічної конкуренції є нормативний і організаційний вплив. Нормативне регулювання проявляється у встановленні в нормативно-правових актах правил ведення господарської діяльності, а також у встановленні контролю за його здійсненням. Організаційне регулювання полягає у створенні державою спеціальних організаційних структур з відповідним обсягом повноважень Нормативне регулювання представляє конкурентне законодавство. Антимонопольне законодавство складається з конституційних норм про конкуренцію (зокрема, ст.42) і законодавчих актів, які безпосередньо регулюють конкурентні відносини і слугують базою для проведення антимонопольної політики держави (законодавчі акти про обмеження монополізму, про Антимонопольний комітет, а також інші акти, що містять вимоги антимонопольного характеру). Крім того, антимонопольне законодавство включає в себе постанови Верховної Ради України, Укази Президента України, Постанови Кабінету Міністрів України, нормативні акти відповідних державних органів, що містять правила антимонопольної направленості, нормативні акти Антимонопольного комітету України. Організаційне регулювання захисту економічної конкуренції полягає у створенні надійної та ефективної системи державних органів, які реалізують державну політику в сфері конкуренції. Ще одним важливим елементом цієї системи є забезпечення незворотності ринкових перетворень та поступової заміни адміністративного механізму регулювання конкурентних відносин на переважно економічний.
2. Поняття зміст і напрямки конкурентної політики Важливою складовою державної економічної політики є державна політика в сфері конкуренції. Важливість забезпечення функціонування конкуренції пояснюється насамперед тим, що держава не спроможна взяти на себе місію збалансування економічних інтересів, що виконує конкуренція. Держава виконує лише компенсаційну функцію, заповнюючи прогалини конкуренції та здійснює регулюючу діяльність з підтримки в певних межах свободи підприємництва і конкуренції як основи функціонування ринку. Підкреслимо, що залежно від етапу розвитку ринкових відносин функції держави в галузі конкуренції змінюються. Зокрема, на першому етапі держава забезпечує мови для створення конкурентного середовища в країні, тобто виконує системоформуючу функцію. В подальшому з розвитком конкуренції змінюються і функції держави, головним стає створення всеохоплюючої системи підтримки та захисту конкуренції, яка забезпечить незворотність ринкових перетворень. Крім того дієвий конкурентний механізм забезпечує змагальність підприємців на ринку, тобто сприяє реалізації системовідновлюючої функції держави. Саме тому створення чіткої та збалансованої конкурентної політики є найважливішим завданням будь-якої економічної системи ринкового типу. Підкреслимо, що активна роль держави в умовах переходу до ринку полягає у створені, підтримці і захисті необхідних економічних, політичних, правових та соціальних умов функціонування конкуренції. «Така політика повинна матеріалізовуватися, насамперед в широкому спектрі законодавчих актів, які розчищають шлях ринковим перетворенням і вводять у правове русло відносини між їх суб’єктами. Водночас держава покликана дбати про те, щоб прийняті закони неухильно виконувалися - усіма без будь-яких винятків.»[67] Відповідно до Указу Президента України «Про основні напрями конкурентної політики на 2002 - 2004 роки» основними напрямами конкурентної політики України є: * узгодження промислової, зовнішньоекономічної, регуляторної політики та політики у сфері приватизації з конкурентною політикою; * забезпечення ефективного розвитку конкурентних відносин, підвищення конкурентноспроможності вітчизняних підприємств та дальше зменшення рівня монополізації економіки; * оптимізація діяльності органів місцевого самоврядування як суб’єктів економічних відносин; * удосконалення регулювання діяльності суб’єктів природних монополій; * розвиток законодавства про захист економічної конкуренції.[68] Важливе значення має те, що всі основні напрямки економічної політики повинні узгоджуватися з конкурентною політикою, а не навпаки. Таким чином, створюється механізм свідомого пріоритету впливу ринкових регуляторів на економічну систему країни, що на нашу думку буде сприяти підвищенню ефективності всієї системи. Варто зауважити, що заходи щодо реалізації напрямів конкурентної політики України на 2002 -2004 роки мають загальний характер і спрямовані на комплексне вирішення проблем в сфері економічної конкуренції. Найбільше значення для забезпечення розвитку економічної конкуренції на ринках України буде мати: подолання негативного впливу тіньового сектора економіки на конкуренцію; упорядкування та оптимізація системи державної підтримки окремих суб’єктів господарювання; розробка та запровадження дієвого механізму контролю за набуттям у власність об’єктів приватизації; захист інтересів України на світових товарних ринках; оптимізація діяльності органів державної виконавчої влади (зокрема в сфері їх господарської діяльності), місцевого самоврядування адміністративно-господарського управління і контролю розмежування їх компетенції; вдосконалення конкурентного законодавства. Зазначимо, що всі ці заходи мають переважно декларативний характер, тому їх реалізація буде залежати від узгодженої співпраці органів виконавчої і законодавчої влади, від державної волі, а також від свідомої позиції суб’єктів ринку, від їх бажання діяти в ринкових умовах і вимагати від держави реалізації її зобов’язань перед громадянами. Варто зазначити, що питання змісту та основних показників конкурентної політики є предметом економічних досліджень[69]. З метою реалізації стратегічного курсу України на інтеграцію до Європейського Союзу, забезпечення всебічного входження України у європейський політичний, економічний і правовий простір та створення передумов для набуття Україною членства в Європейському Союзі Указом Президента України від 11.06.98 р. було затверджено Стратегію інтеграції України до Європейського Союзу, яка визначила основні напрями співробітництва України і Європейського Союзу на період до 2007 року. З ухваленням Верховною Радою 20.04.2008 Закону України “Про ратифікацію Протоколу про вступ України до Світової організації торгівлі”[70] і набуттям Україною з 16.05.2008 повноправного членства в цій організації відкрилися реальні перспективи інтеграції нашої держави в європейські та світові процеси й структури, системного реформування національної економіки згідно з принципами лібералізації та відкритості ринку. У зв’язку із цим, мають бути враховані правила й можливості СОТ, що вимагає відповідної адаптації законодавства України. Зокрема, це стосується впровадження механізмів, здатних нейтралізувати можливі негативні наслідки у зв’язку із набуттям нашою державою повноправного членства в цій організації та підвищити конкурентоспроможність відповідних галузей національної економіки, а також інструментів захисту внутрішнього ринку щодо протидії недобросовісній конкуренції (антидемпінговий, субсидований та масований імпорт), що допускаються СОТ[71]. Формування цивілізованого ринкового середовища, розвиток конкуренції, зміни в системі виробництва, також запровадження на державному рівні механізмів дерегулювання економіки[72], що відбуваються в економіці України, вимагають зміни підходів до регулювання економічних процесів та спрямування економічної політики держави. Конкурентна політика України являє собою комплекс організаційно-правових заходів спрямованих на розвиток та захист конкуренції, подолання монопольних тенденцій та недобросовісної конкуренції в економіці України, регулювання сфер функціонування природних монополій, сприяння фінансовій, матеріально-технічній, інформаційній, інноваційній, консультативній, а також іншій підтримці суб’єктів господарювання, яка забезпечує розвиток конкуренції та здійснюється уповноваженими органами державної влади, органами місцевого самоврядування та органами адміністративно- господарського управління і контролю. Конкурентна політика України являє собою складну комплексну модель регулювання конкуренції, яка складається з організаційних та правових заходів спрямованих на забезпечення реалізації: * антимонопольної політики в сфері регулювання ринкових монополій, яка охоплює: демонополізацію економіки; попередження монополізації товарних ринків ( антимонопольний контроль дій органів влади і управління та контроль економічної концентрації ринкової влади суб’єктами господарювання); припинення порушень антимонопольного законодавства (зловживання монопольним становищем, антиконкурентні узгоджені дії, дискримінація підприємців органами влади та адміністративно-господарського управління, порушення підприємцями правил одержання згоди антимонопольних органів при здійсненні економічної концентрації); * антимонопольної політики в сфері регулювання природних монополій, яка охоплює: забезпечення умов функціонування, регулювання і контролю за суб’єктами природних монополій; формування ефективного конкурентного середовища на суміжних ринках; * політики з забезпечення добросовісної конкуренції (конкурентної політики в вузькому розумінні), яка охоплює: попередження, припинення і захист від проявів недобросовісної конкуренції; попередження, припинення і контроль за здійсненням рекламної діяльності; забезпечення умов ефективного захисту доброчесної конкуренції. Новим етапом розвитку конкурентної політики безумовно стане проект Основних напрямів конкурентної політики на 2009 – 2012 роки, яка сьогодні розглядається громадської ради з питань підтримки та розвитку конкуренції, що діє при Антимонопольному комітеті України[73]. 3. Система державних органів, що здійснюють державну політику в сфері економічної конкуренції Однією з важливих форм реалізації політики держави є здійснення державного управління в сфері конкуренції. Його зміст розкривається через зміст і характер функцій, що реалізовуються в процесі такої діяльності[74]. Звернемо увагу на те, що функції державного управління в сфері конкуренції мають державно-владний характер з обов’зковим закріпленням у відповідній правовій формі і розподіляються між різними органами державного управління, які створюють систему органів державного управління в сфері конкуренції. Кожен з цих органів державного управління наділений державою певною компетенцією, яка закріплюється у відповідних нормативних актах. Основним органом, що визначає політику, спрямовану на захист конкуренції є Верховна Рада як єдиний орган законодавчої влади. Повноваженнями, наданими Конституцією, ВР надає згоду на призначення на посаду та звільнення Президентом України Голови Антимонопольного Комітету. Як законодавчий орган вона приймає закони, постанови та інші акти в сфері конкурентної політики в тому числі закони про правила конкуренції, норми антимонопольного регулювання, види і межі монополій. Виключно Верховною Радою були прийняті всі закони, які створюють правове середовище для захисту конкуренції в Україні. Зазначеним органом визначаються засади політики України щодо розвитку конкуренції, затверджуються державні програми демонополізації економіки, розвитку конкуренції, підприємництва, програми дій Уряду, в яких ці питання надаються спеціальними розділами, загальнодержавні програми економічного розвитку. Верховна Рада України заслуховує щорічні звіти Антимонопольного комітету, тощо. Важливу роль в формуванні політики України щодо захисту конкуренції відіграє Президент України. Крім такої функції, як призначення на посаду та звільнення з посади за згодою Верховної Ради України Голови АМК видає укази і розпорядження щодо антимонопольної політики, які є обов’язковими до виконання на території України. Крім того, ним розглядаються та затверджуються державні програми розвитку різних видів економічної діяльності, які містять вимоги щодо розвитку конкуренції, протидії монопольним утворенням тощо. Серед органів державного управління в сфері конкуренції визначальне місце належить Кабінету Міністрів України, який забезпечує розробку і здійснення загальнодержавних програм економічного розвитку (зокрема програм демонополізації і розвитку конкуренції), забезпечує проведення фінансової, цінової, інвестиційної та податкової політики.., здійснює управління об’єктами державної власності відповідно до закону (зокрема, за рішенням Кабінету Міністрів України державне підприємство, що не підлягає приватизації, може бути перетворене в казене. Ліквідація або реорганізація казеного підприємства відбувається за рішенням Кабінету Міністрів, та ін. забезпечує рівні умови розвитку всіх форм власності, забезпечує соціальну спрямованість економіки, вживає заходів щодо демонополізації економіки і розвитку конкуренції. Крім того, Кабінет Міністрів України встановлює найважливіші показники і параметри антимонопольного регулювання, зокрема, щодо регулювання цін і тарифів на продукцію виробничо-технічного призначення, товари народного споживання, роботи і послуги монопольних утворень, визначає порядок визначення сум, які повинні вноситись до бюджету підприємствами-монополістами, визначає правові засади створення, реорганізації та ліквідації промислово-фінансових груп та запровадження механізмів запобігання монополізації товарних ринків та ін. Відповідно до ст.10 Закону України «Про захист економічної конкуренції» від 11.01.2001 р., Кабінет Міністрів України має право надати згоду на узгоджені дії та економічну концентрацію, на які не дав згоди Антимонопольний комітет України, якщо учасники цих дій доведуть, що позитивний ефект для суспільних інтересів переважає негативні наслідки обмеження конкуренції . Варто зазначити, що надання такого права Кабінету Міністрів України фактично усуває «монополію» Антимонопольного комітету України на прийняття рішень в сфері економічної конкуренції. В процесах демонополізації та створення умов для конкуренції виробників активну участь бере Фонд державного майна України, який виконує ці завдання при захисті майнових прав України, здійсненні прав розпорядження майном державних підприємств у процесі їх приватизації, створенні спільних підприємств, здійсненні повноважень щодо організації та проведення приватизації майна, яке перебуває у державній власності, здійсненні повноважень орендодавця майна державних підприємств і організацій, їх структурних підрозділів. ФДМ враховує необхідність проведення політики захисту конкуренції при розробці державних програм приватизації, зміни організаційно-правових форм підприємств, здійсненні прав володіння частками майна підприємств, продає майно, що перебуває у державній власності, створює комісії, затверджує плани приватизації тощо. Всі функції, якщо вони пов’язані з перетворенням монопольних утворень, іноземним інвестуванням, виникненням об’єднань підприємств, вирішуються спільно з антимонопольними органами. Міністерство економіки аналізує стан і тенденції економічного і соціального розвитку держави та її адміністративних одиниць, бере участь у формуванні економічної політики країни, визначенні пріоритетних напрямів економічної політики, розробляє заходи та механізми щодо забезпечення економічної безпеки держави і сталого розвитку, детінізації економіки; готує разом з Фондом державного майна України, Антимонопольним комітетом України, іншими органами державної виконавчої влади, а також Національним банком України прогнози економічного і соціального розвитку України на середньо- та короткостроковий періоди, проекти Державної програми економічного та соціального розвитку України на наступний рік; щоквартально проводить моніторинг її виконання; узагальнює пропозиції щодо формування, розміщення і забезпечення взаємодії та підвищення ефективності функціонування об’єктів ринкової інфраструктури; бере участь в реалізації державної конкурентної політики [160][75], в тому числі у процесі реорганізації неплатоспроможних підприємств, сприяє розвитку конкуренції; здійснює державне регулювання цін на продукцію монопольних утворень, визначає методи та встановлює строки регулювання цін на загальнодержавних ринках; приймає разом з Антимонопольним комітетом України рішення щодо запровадження цін на продукцію монопольних утворень на загальнодержавних ринках (за винятком продукції, ціни на яку регулюються рішеннями Кабінету Міністрів України); забезпечує в межах своїх повноважень захист економічних прав та законних інтересів України, суб’єктів її зовнішньоекономічної діяльності; здійснює заходи, спрямовані на захист інтересів суб’єктів підприємницької діяльності України від недобросовісної конкуренції та запобігання їй; веде облік іноземних компаній, які застосовують до України обмежувальну ділову практику або несумлінно виконують зобов’язання перед Україною та українськими партнерами; виявляє і розслідує факти застосування або загрози застосування органами іноземних держав, економічними угрупуваннями або митними союзами до товарів походженням з України антидемпінгових, компенсаційних заходів; вживає заходів щодо врегулювання торговельних спорів та захисту інтересів суб’єктів господарювання в антидемпінгових, антисубсидиційних та спеціальних розслідуваннях; проводить у встановленому порядку антидемпінгові, антисубсидиційні та спеціальні розслідування, готує пропозиції щодо застосування односторонніх обмежень імпорту відповідно до норм та принципів Світової організації торгівлі (СОТ); аналізує разом з іншими органами виконавчої влади результати роботи базових галузей промисловості та розробляє пропозиції щодо формування та реалізації державної промислової політики, проведення структурної реформи у промисловості, паливно-енергетичному комплексі, на транспорті і у сфері зв’язку, міждержавної та міжгалузевої кооперації та ін. Рішення Міністерства економіки України, прийняті у межах його компетенції, є обов’язковими для виконання центральними і місцевими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами, організаціями всіх форм власності та громадянами. Державне управління в сфері захисту прав споживачів від проявів недобросовісної реклами[76] здійснює Державний комітет з питань технічного регулювання та споживчої політики[77] Відповідно до Положення Держстандарт України є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра економіки України. Одним з головних завдань Держстандарту України є здійснення державного контролю за додержанням законодавства про захист прав споживачів, а також про рекламу у цій сфері[78]. Реалізуючи зазначене завдання Держстандарт України здійснює в межах своєї компетенції контроль за додержанням законодавства України про рекламу рекламодавцями, виробниками та розповсюджувачами реклами у сфері захисту прав споживачів від порушень законодавства про рекламу; консультує споживачів з питань законодавства про захист прав споживачів та про рекламу; вживає заходів щодо усунення виявлених порушень, здійснює в межах своїх повноважень заходи щодо адаптації законодавства України з питань стандартизації, метрології, сертифікації, захисту прав споживачів та реклами до законодавства Європейського Союзу. В межах своєї компетенції Держстандарт України має право: давати господарюючим суб’єктам обов’язкові для виконання приписи про припинення порушень прав споживачів; забороняти рекламу, яка порушує вимоги законодавства про рекламу, вимагати її публічного спростування та вимагати від рекламодавців публікації відомостей, що коригують (уточнюють, доповнюють рекламу); подавати до суду позови про захист прав споживачів; накладати стягнення відповідно до законодавства. Особливе місце в системі органів державного управління в сфері конкуренції займає Міжвідомча комісія з міжнародної торгівлі. Міжвідомча комісія з міжнародної торгівлі створена у 1998 році. Відповідно до ст.9 Закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність» від 16.04.91 р., Міжвідомча комісія з міжнародної торгівлі: здійснює оперативне державне регулювання зовнішьоекономічної діяльності в Україні відповідно до законодавства України; приймає рішення про порушення і проведення антидемпінгових, антисубсидиційних або спеціальних розслідувань та застосування відповідно антидемпінгових, антисубсидиційних або спеціальних заходів. Таким чином, діяльність Комісії спрямована на захист національних товаровиробників від недобросовісної конкуренції у зовнішньоекономічній сфері[79]. Особливим напрямком державного управління в сфері конкуренції є державне управління в сфері природних монополій. Відповідно до ст.4 Закону України «Про природні монополії» від 20.04.2000 р., державне регулювання діяльності суб’єктів природних монополій здійснюють Національні комісії регулювання природних монополій. Відповідно до ст. 11 Закону України «Про природні монополії» Національні комісії регулювання природних монополій (далі - Комісії) є центральними органами виконавчої влади зі спеціальним статусом, які утворюються і ліквідуються Президентом України. Комісії діють на підставі положень, що затверджуються Президентом України[80]. Для здійснення своїх повноважень Комісії можуть створювати свої територіальні органи, які діють на підставі положень, що затверджуються Комісією. Голову та членів (не менше двох) комісії призначає і звільняє з посади за поданням Прем’єр-міністра України Президент України. Основними завданнями Національних комісій регулювання природних монополій є: * регулювання діяльності суб’єктів природних монополій; * сприяння створенню умов, які забезпечують за рахунок виникнення та розвитку конкуренції виведення товарного ринку зі стану природної монополії, що дасть можливість ефективніше задовольняти попит; * сприяння розвитку конкуренції на суміжних ринках; * формування цінової політики у відповідній сфері регулювання; * сприяння ефективному функціонуванню товарних ринків на основі збалансування інтересів суспільства, суб’єктів природних монополій, споживачів товарів, що виробляються (реалізуються) суб’єктами природних монополій . Завдання, що покладені на Комісії, планується виконувати через реалізацію функцій управління в сфері природних монополій. Відповідно до ст. 13 Закону України «Про природні монополії» функціями Комісій є: розробка і затвердження спеціальних умов і правил здійснення підприємницької діяльності суб’єктами природних монополій та суб’єктами господарювання, що діють на суміжних ринках, контроль за їх дотриманням, застосування заходів щодо запобігання порушенням цих умов і правил; видача у встановленому порядку суб’єктам природних монополій та суб’єктам господарювання, що діють на суміжних ринках , ліцензій на здійснення відповідних видів підприємницької діяльності; формування у відповідних сферах природних монополій цінової політики, визначать умови доступу споживачів до товарів, що виробляються суб’єктами природних монополій; розробка та подання державним органам пропозицій щодо укладання державних контрактів, розробки стандартів і показників якості товарів і послуг та пропозицій щодо регулювання інвестиційних процесів у сферах природних монополій; складання і ведення реєстрів суб’єктів природних монополій, діяльність яких регулюється Законом України «Про природні монополії»; участь в розробці пропозицій щодо вдосконалення законодавства в сфері природних монополій та їх внесення до відповідних органів; інформування громадськості про свою діяльність та діяльність природних монополій; публікація щорічних доповідей про результати своєї діяльності та діяльності суб’єктів природних монополій; передача у відповідні державні органи матеріалів про порушення чинного законодавства; здійснення інших функцій, що випливають із покладених на них завдань. Таким чином, діяльність Комісій спрямована на легалізацію та регулювання діяльності суб’єктів природних монополій, на забезпечення розвитку конкурентних засад на суміжних ринках. Відповідно до Закону України «Про природні монополії» збитки, завдані в результаті прийняття неправомірних рішень, дій чи бездіяльності органів, які регулюють суб’єкти природних монополій, підлягають відшкодуванню у порядку, передбаченому цивільним законодавством. Посадові особи органів, які регулюють діяльність суб’єктів природних монополій, за невиконання або неналежне виконання посадових обов’язків, у тому числі за розголошення відомостей, що становлять комерційну таємницю, несуть відповідальність у порядку, визначеному законами України Інші міністерства і відомства беруть участь у проведенні політики захисту конкуренції у відповідних секторах економіки. Головним державним органом, який забезпечує державних контроль за дотриманням конкурентного законодавства, захист інтересів підприємців і споживачів є Антимонопольний комітет України.
Контрольні запитання
Практичне завдання 1 Співставте поняття «економічна конкуренція», «монополія» та «природна монополія». Вкажіть на особливості економічного та правового визначення цих понять. Чому, на вашу думку, існує природна монополія? Чи пов’язане існування конкуренції на ринку з наявністю монопольних суб’єктів та природних монополій?
Практичне завдання 2 Охарактеризуйте стан розвитку конкурентної політики України. Яким чином співвідносяться поняття «конкурентна політика», «економічна політика», «соціальна політика»?
Практичне завдання 3 На основі норм діючого законодавства визначте механізми взаємодії Антимонопольного комітету України з іншими органами державної влади. Чи існують недоліки у зазначеного механізму? Які? Висловіть пропозиції по усуненню недоліків у механізмі взаємодії Антимонопольного комітету України з іншими органами державної влади.
Тема 4.
ПРАВОВИЙ СТАТУС АНТИМОНОПОЛЬНОГО КОМІТЕТУ УКРАЇНИ
Ключові слова: державний орган зі спеціальним статусом, повноваження Антимонопольного комітету України, посадові особи Антимонопольного комітету України, територіальне відділення Антимонопольного комітету України
1. Система органів Антимонопольного комітету України Антимонопольний комітет України є державним органом влади зі спеціальним статусом[81]. Особливості спеціального статусу Антимонопольного комітету України обумовлюються його завданнями та повноваженнями, в тому числі роллю у формуванні конкурентної політики, та визначаються цим Законом, іншими актами законодавства і полягають, зокрема, в особливому порядку призначення та звільнення Голови Антимонопольного комітету України, його заступників, державних уповноважених Антимонопольного комітету України, голів територіальних відділень Антимонопольного комітету України, у спеціальних процесуальних засадах діяльності Антимонопольного комітету України, наданні соціальних гарантій, охороні особистих і майнових прав працівників Антимонопольного комітету України на рівні з працівниками правоохоронних органів, в умовах оплати праці. Він обіймає центральне місце серед органів державного управління щодо реалізації державної політики в сфері економічної конкуренції. В своїй діяльності Антимонопольний комітет України підконтрольний Президенту України та підзвітний Верховній Раді України. Крім того, Антимонопольний комітет України щорічно подає Верховній Раді України звіт про свою діяльність. Антимонопольний комітет України утворюється у складі Голови та десяти державних уповноважених, з числа яких призначаються два перших заступники та три заступники Голови Антимонопольного комітету України. Антимонопольний комітет України, адміністративні колегії Антимонопольного комітету України, державні уповноважені Антимонопольного комітету України, адміністративні колегії територіальних відділень Антимонопольного комітету України є органами Антимонопольного комітету України.. Основним завданням діяльності Антимонопольного комітету України є сприяння розвитку ринкових відносин та добросовісної конкуренції на ринку, захист інтересів підприємців і споживачів. Це завдання можна розглядати як творче. Його виконання нерозривно пов’язане з іншим - державним контролем за дотриманням законодавства про захист економічної конкуренції. Контроль за дотриманням конкурентного законодавства може здійснюватися у різних напрямках шляхом попередження, обмеження та припинення порушень антимонопольного законодавства; попередження та нагляду за економічною концентрацією суб’єктів господарювання.
2. Повноваження Антимонопольного комітету України Антимонопольний комітет України відповідно до покладених на нього завдань має наступні повноваження: У сфері здійснення контролю за дотриманням законодавства про захист економічної конкуренції Антимонопольний комітет України має такі повноваження: 1) розглядати заяви і справи про порушення законодавства про захист економічної конкуренції та проводити розслідування за цими заявами і справами; 2) приймати передбачені законодавством про захист економічної конкуренції розпорядження та рішення за заявами і справами, перевіряти та переглядати рішення у справах, надавати висновки щодо кваліфікації дій відповідно до законодавства про захист економічної конкуренції; 3) розглядати справи про адміністративні правопорушення, приймати постанови та перевіряти їх законність та обґрунтованість; 4) перевіряти суб'єкти господарювання, об'єднання, органи влади, органи місцевого самоврядування, органи адміністративно-господарського управління та контролю щодо дотримання ними вимог законодавства про захист економічної конкуренції та під час проведення розслідувань за заявами і справами про порушення законодавства про захист економічної конкуренції; 5) при розгляді заяв і справ про порушення законодавства про захист економічної конкуренції, проведенні перевірки та в інших передбачених законом випадках вимагати від суб'єктів господарювання, об'єднань, органів влади, органів місцевого самоврядування, органів адміністративно-господарського управління та контролю, їх посадових осіб і працівників, інших фізичних та юридичних осіб інформацію, в тому числі з обмеженим доступом; 6) призначати експертизу та експерта з числа осіб, які володіють необхідними знаннями для надання експертного висновку; 7) у випадках та порядку, передбачених законом, проводити огляд службових приміщень та транспортних засобів суб'єктів господарювання - юридичних осіб, вилучати або накладати арешт на предмети, документи чи інші носії інформації, які можуть бути доказами або джерелом доказів у справі незалежно від їх місцезнаходження; 8) у разі перешкоджання працівникам Антимонопольного комітету України у виконанні ними повноважень, передбачених чинним законодавством, залучати працівників органів внутрішніх справ для застосування заходів, передбачених законом, для подолання перешкод; 9) залучати працівників органів внутрішніх справ, митних та інших правоохоронних органів для забезпечення проведення розгляду справи про порушення законодавства про захист економічної конкуренції, зокрема в разі проведення розслідування; 10) залучати до проведення перевірок спеціалістів органів державної влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій за погодженням з їх керівниками, депутатів місцевих рад за їх згодою; 11) проводити дослідження ринку, визначати межі товарного ринку, а також становище, в тому числі монопольне (домінуюче), суб'єктів господарювання на цьому ринку та приймати відповідні рішення (розпорядження); 12) визначати наявність або відсутність контролю між суб'єктами господарювання або їх частинами та склад групи суб'єктів господарювання, що є єдиним суб'єктом господарювання; 13) вносити до органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування обов'язкові для розгляду подання щодо анулювання ліцензій, припинення операцій, пов'язаних із зовнішньоекономічною діяльністю суб'єктів господарювання, у разі порушення ними законодавства про захист економічної конкуренції; 14) надавати обов'язкові для розгляду рекомендації органам влади, органам місцевого самоврядування, органам адміністративно-господарського управління та контролю, суб'єктам господарювання, об'єднанням щодо припинення дій або бездіяльності, які містять ознаки порушень законодавства про захист економічної конкуренції, та усунення причин виникнення цих порушень і умов, що їм сприяють; 15) звертатися до суду з позовами, заявами і скаргами у зв'язку із застосуванням законодавства про захист економічної конкуренції, а також із запитами щодо надання інформації про судові справи, що розглядаються цими судами відповідно до законодавства про захист економічної конкуренції; 16) звертатись та одержувати від компетентних органів інших держав необхідну інформацію для здійснення своїх повноважень; 17) надавати компетентним органам інших держав інформацію у випадках та порядку, передбачених законом; 171) здійснювати повноваження, передбачені Законом України "Про закупівлю товарів, робіт і послуг за державні кошти"; 18) здійснювати інші повноваження, передбачені законодавством про захист економічної конкуренції та Законом України "Про закупівлю товарів, робіт і послуг за державні кошти". У сфері здійснення контролю за узгодженими діями, концентрацією Антимонопольний комітет України має такі повноваження: 1) розглядати заяви і справи про надання дозволу, надання висновків, попередніх висновків стосовно узгоджених дій, концентрації, проводити дослідження за цими заявами і справами; 2) приймати передбачені законодавством про захист економічної конкуренції розпорядження та рішення за заявами і справами про надання дозволу на узгоджені дії, концентрацію, надавати висновки, попередні висновки стосовно узгоджених дій, концентрації, висновки щодо кваліфікації дій відповідно до законодавства про захист економічної конкуренції; 3) переглядати, перевіряти рішення, прийняті органами Антимонопольного комітету України в межах компетенції; 4) дозволяти або забороняти узгоджені дії, концентрацію; 5) при розгляді заяв і справ про порушення законодавства про захист економічної конкуренції, проведенні перевірки та в інших передбачених законом випадках вимагати від суб'єктів господарювання, об'єднань, органів влади, органів місцевого самоврядування, органів адміністративно-господарського управління та контролю, їх посадових осіб і працівників, інших фізичних та юридичних осіб інформацію, в тому числі з обмеженим доступом; 6) здійснювати інші повноваження, передбачені законодавством про захист економічної конкуренції. У сфері формування та реалізації конкурентної політики, сприяння розвитку конкуренції, нормативного і методичного забезпечення діяльності Антимонопольного комітету України та застосування законодавства про захист економічної конкуренції Антимонопольний комітет України має такі повноваження: 1) вимагати від суб'єктів господарювання, об'єднань, органів влади, органів місцевого самоврядування, органів адміністративно-господарського управління та контролю, їх посадових осіб інформацію, у тому числі з обмеженим доступом, необхідну для дослідження ринків, а також інформацію про реалізацію конкурентної політики; 2) узагальнювати та аналізувати інформацію про реалізацію актів законодавства про захист економічної конкуренції щодо пріоритетів і напрямів конкурентної політики; 3) брати участь у розробленні та вносити в установленому порядку Президенту України та Кабінету Міністрів України пропозиції щодо законів та інших нормативно-правових актів, які регулюють питання розвитку конкуренції, конкурентної політики та демонополізації економіки, погоджувати проекти нормативно-правових актів Президента України, Кабінету Міністрів України, центральних і місцевих органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, органів адміністративно-господарського управління та контролю, що можуть вплинути на конкуренцію; 4) надавати обов'язкові для розгляду рекомендації та вносити до органів державної влади, органів місцевого самоврядування, установ, організацій, суб'єктів господарювання, об'єднань пропозиції щодо здійснення заходів, спрямованих на обмеження монополізму, розвиток підприємництва і конкуренції, запобігання порушенням законодавства про захист економічної конкуренції, а також щодо припинення дій або бездіяльності, які можуть мати негативний вплив на конкуренцію; 5) взаємодіяти з органами державної влади, органами місцевого самоврядування, органами адміністративно-господарського управління та контролю, підприємствами, установами та організаціями з питань розвитку, підтримки, захисту економічної конкуренції та демонополізації економіки; 6) узагальнювати практику застосування законодавства про захист економічної конкуренції, вносити до відповідних органів державної влади пропозиції щодо його удосконалення; 7) розробляти та організовувати здійснення заходів, спрямованих на запобігання порушенням законодавства про захист економічної конкуренції; 8) брати участь у розробленні та внесенні Президенту України та Кабінету Міністрів України пропозицій щодо проектів нормативно-правових актів з питань конкурентної політики, розвитку і захисту конкуренції та демонополізації економіки; 9) розробляти та затверджувати разом з іншими заінтересованими органами державної влади міжвідомчі нормативно-правові акти з питань розвитку і захисту економічної конкуренції та демонополізації економіки; 10) приймати власні нормативно-правові акти у формі розпоряджень з питань, що належать до його компетенції, зокрема щодо контролю за узгодженими діями, концентрацією, підвідомчості та розгляду заяв і справ про узгоджені дії, концентрацію, порушення законодавства про захист економічної конкуренції, організації діяльності органів Антимонопольного комітету України; 11) здійснювати офіційне тлумачення власних нормативно-правових актів; 12) надавати рекомендаційні роз'яснення з питань застосування законодавства про захист економічної конкуренції; 13) вносити пропозиції Президенту України, Кабінету Міністрів України, Національному банку України, приписи органам влади, органам місцевого самоврядування щодо зміни прийнятих ними нормативно-правових актів, які не відповідають законодавству про захист економічної конкуренції або внаслідок неоднозначного розуміння яких створюються перешкоди для розвитку конкуренції; 14) утворювати адміністративні колегії Антимонопольного комітету України; 15) утворювати територіальні відділення та дорадчі органи Антимонопольного комітету України; 16) брати участь у розробленні та реалізації міжнародних проектів і програм, а також здійснювати співробітництво з міжнародними організаціями, державними органами і неурядовими організаціями інших держав з питань, що належать до компетенції Антимонопольного комітету України; 17) видавати свої друковані органи, офіційні видання (збірники) актів законодавства про захист економічної конкуренції, вести електронну сторінку в мережі Інтернет; 18) здійснювати інші повноваження, передбачені законодавством про захист економічної конкуренції та Законом України "Про закупівлю товарів, робіт і послуг за державні кошти". В межах визначеної в Законі України «Про Антимонопольний комітет України» компетенції органи Антимонопольного комітету України виконують цілий ряд функцій державного управління, реалізовуючи таким чином надані їм повноваження. В юридичній літературі існують різні підходи до класифікації повноважень, що реалізовуються антимонопольними органами в процесі здійснення останніми своєї діяльності. Наприклад, протягом січня-жовтня 2008 року органами Антимонопольного комітету підготовлено або опрацьвано проекти 1538 нормативно-правових актів з питань, що позначаються на розвтку конкуренції (за аналогічний період 2007 року – 1335) в тому числі 364 - на загальнонаціональному рівні. Органам влади та органам місцевого самоврядування надано 1468 рекомендацій щодо проведення заходів, спрямованих на розвиток підприємництва і конкуренції[82] . Наприклад, повноваження в залежності від їх змісту поділяють на: повноваження, закріплені в нормах матеріального права, повноваження, закріплені в нормах процесуального права; в залежності від завдань антимонопольного органу виділяють:
в залежності від мети та функцій діяльності: організаційно-розбудовчі повноваження; контрольно-попереджувальні повноваження; репресивні повноваження. На нашу думку, класифікація повноважень антимонопольних органів в залежності від мети та функцій їх діяльності в найбільшій мірі розкриває зміст та специфіку діяльності зазначених органів. Саме тому ми пропонуємо класифікувати повноваження Антимонопольного комітету України в залежності від мети та функцій діяльності зазначеного органу. Аналіз повноважень Антимонопольного комітету України дає можливість зробити висновок, що серед повноважень Антимонопольного комітету України основними є контрольно-попереджувальні та організаційно-розбудовчі. Це дає підстави стверджувати, що в його діяльності переважають превентивно-розбудовчі, регулюючі, а не репресивні засади. Проте не можна зменшувати значення тих повноважень Антимонопольного комітету України, що дозволяють йому діючи в межах Закону, ефективно припиняти монополістичну діяльність, недобросовісну конкуренцію та інші порушення конкурентного законодавства, сприяючи таким чином утвердженню ринкових механізмів в економіці країни, розвитку підприємництва і конкуренції. Варто звернути увагу, що з введенням в дію Закону України «Про захист економічної конкуренції» були значно розширені репресивні повноваження Антимонопольного комітету України. Зокрема, в процесі розгляду справ про порушення законодавства про захист економічної конкуренції антимонопольним органам надане право накладати арешт на майно суб’єктів господарювання, вилучати будь-які письмові та інші докази..
3. Правовий статус посадових осіб Антимонопольного комітету України. Відповідно ст. 9 Закону України «Про Антимонопольний комітет України» Голова Антимонопольного комітету України призначається на посаду та звільняється з посади Президентом України за згодою Верховної Ради України. Строк повноважень Голови Антимонопольного комітету України становить сім років. Голова Антимонопольного комітету України не може призначатися на цю посаду більше ніж на два строки підряд. Після закінчення строку повноважень Голова Антимонопольного комітету України продовжує виконувати свої обов'язки до призначення нового Голови. Голова Антимонопольного комітету України може бути звільнений з посади у разі вчинення ним злочину та у зв'язку з неможливістю виконання обов'язків за станом здоров'я. Голова Антимонопольного комітету України має право заявити про свою відставку Президенту України. Припинення повноважень Голови Комітету не тягне за собою складання повноважень державними уповноваженими Антимонопольного комітету України. Відповідно до покладених на нього завдань Голова Антимонопольного комітету України: очолює Антимонопольний комітет України та спрямовує його діяльність, головує на засіданнях Антимонопольного комітету України;
Згідно чинного законодавства перших заступників і заступників Голови Антимонопольного комітету України з числа державних уповноважених призначає на посади та звільняє з посад Президент України за поданням Прем'єр-міністра України, яке вноситься на підставі пропозицій Голови Антимонопольного комітету України. Строк повноважень перших заступників та заступників Голови Антимонопольного комітету України припиняється із завершенням строку їх повноважень як державних уповноважених або відповідно до частини другої статті 18 цього Закону. Перші заступники та заступники Голови Антимонопольного комітету України відповідно до своїх повноважень: 1) координують і контролюють роботу територіальних відділень Антимонопольного комітету України, дорадчих органів Антимонопольного комітету України та установ, що належать до сфери управління Антимонопольного комітету України; 2) спрямовують і контролюють діяльність підпорядкованих їм структурних підрозділів; 3) організовують правове забезпечення діяльності структурних підрозділів апарату Антимонопольного комітету України; 4) забезпечують взаємодію Антимонопольного комітету України з Верховною Радою України; 5) забезпечують взаємодію Антимонопольного комітету України з міністерствами та іншими центральними органами виконавчої влади, правоохоронними органами, судами, іншими органами державної влади, підприємствами, установами та організаціями; 6) забезпечують співробітництво Антимонопольного комітету України з міжнародними організаціями, державними органами та неурядовими організаціями інших держав; 7) за дорученням Голови Антимонопольного комітету України беруть участь у засіданнях комітетів Верховної Ради України під час розгляду питань, пов'язаних з діяльністю Антимонопольного комітету України, та представляють Антимонопольний комітет України у відносинах з іншими органами державної влади, органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами та організаціями; 8) погоджують призначення на посади та звільнення з посад працівників, зміни у структурі та штатному розписі підпорядкованих їм структурних підрозділів. У разі відсутності перших заступників і заступників обов'язки Голови Антимонопольного комітету України виконує державний уповноважений Антимонопольного комітету України. Державні уповноважені Антимонопольного комітету України призначаються на посади та звільняються з посад Президентом України за поданням Прем'єр-міністра України, яке вноситься на підставі пропозицій Голови Антимонопольного комітету України. Строк повноважень державного уповноваженого Антимонопольного комітету України становить сім років. Відповідно до ст..11 Закону України «Про Антимонопольний комітет України» державним уповноваженим може бути призначено громадянина України, який досяг тридцяти років, має вищу, як правило, юридичну чи економічну освіту, стаж роботи за фахом не менше п'яти років протягом останніх десяти років. Державні уповноважені є членами Антимонопольного комітету України як вищого колегіального органу. Державні уповноважені очолюють або входять до складу адміністративних колегій Антимонопольного комітету України, виконують інші обов'язки за дорученням Голови Антимонопольного комітету України. Відповідно до ст.16 Закону України «Про Антимонопольний комітет України» державний уповноважений Антимонопольного комітету України має такі повноваження: 1) розглядати заяви і справи про порушення законодавства про захист економічної конкуренції, про надання дозволу, надання попередніх висновків стосовно узгоджених дій, концентрації, приймати розпорядження про початок розгляду справи або надавати мотивовану відповідь про відмову в розгляді справи, проводити, організовувати розслідування або дослідження за цими заявами і справами, закривати провадження у цих справах незалежно від їх підвідомчості іншим органам Антимонопольного комітету України, вносити, передавати їх в установленому Антимонопольним комітетом України порядку на розгляд цих органів для прийняття рішення; 2) приймати передбачені законодавством про захист економічної конкуренції розпорядження та рішення, надавати висновки щодо кваліфікації дій відповідно до законодавства про захист економічної конкуренції, попередні висновки стосовно узгоджених дій; 3) складати протоколи, розглядати справи про адміністративні правопорушення, виносити постанови в цих справах; 4) проводити перевірки суб'єктів господарювання, об'єднань, органів влади, органів місцевого самоврядування, органів адміністративно-господарського управління та контролю щодо дотримання ними вимог законодавства про захист економічної конкуренції та під час проведення розслідувань за заявами і справами про порушення законодавства про захист економічної конкуренції; 5) безперешкодно входити до приміщень підприємств, установ та організацій під час проведення перевірок та розслідувань за заявами і справами про порушення законодавства про захист економічної конкуренції за умови пред'явлення службового посвідчення і документів, що підтверджують проведення перевірки чи розслідування; 6) при розгляді заяв і справ про порушення законодавства про захист економічної конкуренції, проведенні перевірки та в інших передбачених законом випадках вимагати від суб'єктів господарювання, об'єднань, органів влади, органів місцевого самоврядування, органів адміністративно-господарського управління та контролю, їх посадових осіб і працівників, інших фізичних та юридичних осіб інформацію, в тому числі з обмеженим доступом; 7) викликати для надання пояснень під час розгляду заяв і справ про порушення законодавства про захист економічної конкуренції посадових осіб і працівників суб'єктів господарювання, об'єднань, органів влади, органів місцевого самоврядування, органів адміністративно-господарського управління та контролю, інших юридичних осіб, їх структурних підрозділів, філій, представництв, а також фізичних осіб; 8) призначати експертизу та експерта з числа осіб, які володіють необхідними знаннями для надання експертного висновку; 9) у випадках та порядку, передбачених законом, проводити огляд службових приміщень та транспортних засобів суб'єктів господарювання - юридичних осіб, вилучати або накладати арешт на предмети, документи чи інші носії інформації, які можуть бути доказами чи джерелом доказів у справі незалежно від їх місцезнаходження; 10) у разі перешкоджання працівникам Антимонопольного комітету України виконувати повноваження, передбачені пунктами 4 - 6 і 9 частини першої цієї статті, залучати працівників органів внутрішніх справ для застосування передбачених законом заходів, необхідних для подолання перешкод; 11) залучати працівників органів внутрішніх справ, митних та інших правоохоронних органів до забезпечення проведення розгляду справи про порушення законодавства про захист економічної конкуренції, зокрема в разі проведення розслідування, в тому числі збирання та вилучення доказів, накладення арешту на майно, предмети, документи, інші носії інформації; 12) залучати до проведення перевірок спеціалістів органів державної влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій за погодженням з їх керівниками, депутатів місцевих рад за їх згодою; 13) проводити дослідження ринку, визначати межі товарного ринку, а також становище, в тому числі монопольне (домінуюче), суб'єктів господарювання на цьому ринку та приймати відповідні рішення (розпорядження); 14) визначати наявність або відсутність контролю чи узгодженості дій між суб'єктами господарювання або їх частинами та склад групи суб'єктів господарювання, що є єдиним суб'єктом господарювання; 15) вносити до органів виконавчої влади обов'язкові для розгляду подання щодо анулювання ліцензій, припинення операцій, пов'язаних із зовнішньоекономічною діяльністю суб'єктів господарювання, у разі порушення ними законодавства про захист економічної конкуренції; 16) надавати обов'язкові для розгляду рекомендації та вносити пропозиції органам державної влади, органам місцевого самоврядування, установам, організаціям, суб'єктам господарювання, об'єднанням щодо здійснення заходів, спрямованих на обмеження монополізму, розвиток підприємництва і конкуренції, запобігання порушенням законодавства про захист економічної конкуренції, а також щодо припинення дій або бездіяльності, що можуть мати негативний вплив на конкуренцію; 17) надавати обов'язкові для розгляду рекомендації органам влади, органам місцевого самоврядування, органам адміністративно-господарського управління та контролю, суб'єктам господарювання, об'єднанням щодо припинення дій або бездіяльності, які містять ознаки порушень законодавства про захист економічної конкуренції, та усунення причин виникнення цих порушень і умов, що їм сприяють; 18) звертатися до суду з позовами, заявами і скаргами у зв'язку із застосуванням законодавства про захист економічної конкуренції, а також із запитами щодо надання інформації про справи, що розглядаються цими судами відповідно до законодавства про захист економічної конкуренції; 19) представляти Антимонопольний комітет України без спеціальної довіреності в суді; 20) здійснювати інші повноваження, передбачені законодавством про захист економічної конкуренції та Законом України "Про закупівлю товарів, робіт і послуг за державні кошти". Рішення та розпорядження державних уповноважених Антимонопольного комітету України приймаються від імені Антимонопольного комітету України. Без згоди Антимонопольного комітету України як вищого колегіального органу державний уповноважений не може входити до складу комісій, комітетів та інших органів, що створюються органами державної влади, органами місцевого самоврядування. Державний уповноважений Антимонопольного комітету України зобов'язаний виконувати вимоги законодавства України, бути об'єктивним та неупередженим під час здійснення своїх повноважень. 4. Територіальні відділення Антимонопольного комітету України Антимонопольний комітет України є центральним елементом системи антимонопольних органів України. Регіональними складовими цієї системи виступають територіальні відділення Антимонопольного комітету України (далі відділення). Вони створюються Антимонопольним комітетом України, підвідомчі та підзвітні йому. Відділення реалізовують в регіоні завдання, що покладені на Антимонопольний комітет України Законом України «Про Антимонопольний комітет України», в межах повноважень, визначених Положенням про відповідне територільне відділення Антимонопольного комітету України, що затверджується Комітетом. Відділення в своїй діяльності керується Конституцією і законами України, указами й розпорядженнями Президента України, рішеннями Кабінету Міністрів України, наказами і розпорядженнями Антимонопольного комітету України. Керівництво відділенням здійснює його Голова, який призначається і звільняється з посади Головою Антимонопольного комітету України і несе персональну відповідальність за виконання покладених на відділення завдань. Голова територіального відділення Антимонопольного комітету України в Автономній Республіці Крим призначається на посаду за погодженням з Верховною Радою Автономної Распубліки Крим. Заступник Голови відділення призначається на посаду Головою Антимонопольного комітету України за поданням голови відповідного територіального відділення. Сьогодні в Україні діють 27 територіальних відділень Антимонопольного комітету України, якими вирішуються понад 80% справ віднесених до компетенції антимонопольних органів України[83] . Відповідно до ст. 17 Закону України «Про Антимонопольний комітет України» Голова територіального відділення Антимонопольного комітету України має такі повноваження: 1) проводити, організовувати розслідування за заявами про порушення законодавства про захист економічної конкуренції, дослідження за заявами про надання дозволу, попередніх висновків стосовно узгоджених дій, що підвідомчі адміністративним колегіям територіального відділення, а за дорученням Голови чи органів Антимонопольного комітету України - розслідування за заявами і справами про порушення законодавства про захист економічної конкуренції, дослідження за заявами і справами про надання дозволу на узгоджені дії, концентрацію, підвідомчими цим органам; 2) приймати передбачені законодавством про захист економічної конкуренції розпорядження; 3) проводити перевірки суб'єктів господарювання, об'єднань, органів влади, органів місцевого самоврядування, органів адміністративно-господарського управління та контролю щодо дотримання ними вимог законодавства про захист економічної конкуренції та під час проведення розслідувань за заявами і справами про порушення законодавства про захист економічної конкуренції; 4) безперешкодно входити до приміщень підприємств, установ та організацій під час проведення перевірок та розслідувань за заявами і справами про порушення законодавства про захист економічної конкуренції за умови пред'явлення службового посвідчення і документів, що підтверджують проведення перевірки чи розслідування; 5) при розгляді заяв і справ про порушення законодавства про захист економічної конкуренції, проведенні перевірки та в інших передбачених законом випадках вимагати від суб'єктів господарювання, об'єднань, органів влади, органів місцевого самоврядування, органів адміністративно-господарського управління та контролю, їх посадових осіб і працівників, інших фізичних та юридичних осіб інформацію, в тому числі з обмеженим доступом; 6) викликати для надання пояснень під час розгляду заяв і справ про порушення законодавства про захист економічної конкуренції посадових осіб і працівників суб'єктів господарювання, об'єднань, органів влади, органів місцевого самоврядування, органів адміністративно-господарського управління та контролю, інших юридичних осіб, їх структурних підрозділів, філій, представництв, а також фізичних осіб; 7) призначати експертизу та експерта з числа осіб, які володіють необхідними знаннями для надання експертного висновку; 8) у випадках та порядку, передбачених законом, проводити огляд службових приміщень та транспортних засобів суб'єктів господарювання - юридичних осіб, вилучати або накладати арешт на предмети, документи чи інші носії інформації, які можуть бути доказами чи джерелом доказів у справі незалежно від їх місцезнаходження; 9) у разі перешкоджання працівникам Антимонопольного комітету України виконувати повноваження, залучати працівників органів внутрішніх справ до застосування передбачених законом заходів, необхідних для подолання перешкод; 10) залучати працівників органів внутрішніх справ, митних та інших правоохоронних органів до забезпечення проведення розгляду справи про порушення законодавства про захист економічної конкуренції, зокрема в разі проведення розслідування, в тому числі збирання та вилучення доказів, накладення арешту на майно, предмети, документи, інші носії інформації; 11) залучати до проведення перевірок спеціалістів органів державної влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій за погодженням з їх керівниками, депутатів місцевих рад за їх згодою; 12) проводити дослідження ринку, визначати межі товарного ринку, а також становище, в тому числі монопольне (домінуюче), суб'єктів господарювання на цьому ринку та приймати відповідні рішення (розпорядження); 13) визначати наявність або відсутність контролю між суб'єктами господарювання чи їх частинами та склад групи суб'єктів господарювання, що є єдиним суб'єктом господарювання; 14) вносити до органів виконавчої влади обов'язкові для розгляду подання щодо анулювання ліцензій, припинення операцій, пов'язаних із зовнішньоекономічною діяльністю суб'єктів господарювання, у разі порушення ними законодавства про захист економічної конкуренції; 15) надавати обов'язкові для розгляду рекомендації та вносити до органів державної влади, органів місцевого самоврядування, установ, організацій, суб'єктів господарювання, об'єднань пропозиції щодо здійснення заходів, спрямованих на обмеження монополізму, розвиток підприємництва і конкуренції, запобігання порушенням законодавства про захист економічної конкуренції, а також щодо припинення дій або бездіяльності, що можуть мати негативний вплив на конкуренцію; 16) звертатися до суду з позовами, заявами і скаргами у зв'язку із застосуванням законодавства про захист економічної конкуренції, а також із запитами щодо надання інформації про справи, що розглядаються цими судами відповідно до законодавства про захист економічної конкуренції; 17) представляти територіальне відділення Антимонопольного комітету України без спеціальної довіреності в суді; 18) уповноважувати своїх заступників здійснювати повноваження, передбачені пунктами 1 - 2 частини першої цієї статті; 19) складати протоколи про адміністративні правопорушення; 20) здійснювати інші повноваження, передбачені законодавством про захист економічної конкуренції та Законом України "Про закупівлю товарів, робіт і послуг за державні кошти". Голова територіального відділення Антимонопольного комітету України в Автономній Республіці Крим, голова територіального відділення Антимонопольного комітету України з питань, віднесених до його компетенції, має право бути невідкладно прийнятим відповідно Головою Верховної Ради Автономної Республіки Крим, Головою Ради міністрів Автономної Республіки Крим, керівниками та посадовими особами місцевих органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій. Голова територіального відділення Антимонопольного комітету України має права і виконує обов'язки в межах компетенції, визначеної цим Законом, іншими актами законодавства, Положенням про територіальне відділення Антимонопольного комітету України, що затверджується Антимонопольним комітетом України, здійснює керівництво діяльністю територіального відділення, забезпечує виконання завдань і функцій, покладених на територіальне відділення та його адміністративні колегії. Голова територіального відділення Антимонопольного комітету України зобов'язаний додержуватись вимог законів, бути об'єктивним і неупередженим під час здійснення своїх повноважень. В процесі здійснення своїх повноважень Антимонопольний комітет України і його територіальні відділення тісно координують та взаємодіють з центральними і місцевими органами виконавчої влади[84], органами місцевого самоврядування, адміністративно-господарського управління і контролю. Діяльність антимонопольних органів повинна відбуватися лише в межах закону. Саме тому у випадках незгоди з рішенням антимонопольних органів суб’єкти господарювання, органи державної влади, органи місцевого самоврядування і контролю, інші зацікавлені особи мають право оскаржити рішення органів Антимонопольного комітету України повністю або частково до господарського суду у двомісячний строк з дня одержання рішення. Цей строк не може бути відновлено. При цьому варто мати на увазі, що рішення Антимонопольного комітету України, адміністративної колегії Антимонопольного комітету України та державного уповноваженого Антимонопольного комітету України оскаржуються до господарського суду міста Києва. Рішення адміністративної колегії територіального відділення Антимонопольного комітету України оскаржуються до господарських судів Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва та Севастополя. Прийняття господарським судом до розгляду заяви про визнання недійсним рішення органу Антимонопольного комітету України не зупиняє його виконання (ст.. 60 Закону України «Про захист економічної конкуренції»). Необхідно мати на увазі, що подача заяви до суду чи господарського суду не зупиняє виконання рішень на час розгляду справи судом чи господарським судом, якщо судом не буде винесене рішення про припинення зазначених дій.
Контрольні питання
Практичне завдання 1 На основі аналізу положень Закону України «Про Антимонопольний комітет України» та визначте місце і роль Антимонопольного комітету України в системі державних органів. Які особливості правового статусу Антимонопольного комітету України як державного органу влади із спеціальним статусом? Які повноваження Антимонопольного комітету України визначають спеціальний статус цього органу?
Практичне завдання 2 Шляхом аналізу Закону України «Про державну службу» та Закону України «Про Антимонопольний комітет України» визначте правовий статус державних уповноважених Антимонопольного комітету України. Які вимоги ставляться до державних уповноважених? Які рішення можуть приймати державні уповноважені? Які заходи відповідальності можуть бути застосовані до державних уповноважених у разі прийняття останніми неправомірних рішень?
Практичне завдання 3 На основі аналізу положень діючого законодавства визначте систему Антимонопольного комітету України. Чи забезпечує така система антимонопольних органів всеохоплюючий контроль за дотриманням конкурентного законодавства на всій території України? Яким чином, на вашу думку, можна вдосконалити діяльність антимонопольних органів?
Практичне завдання 4 Шляхом аналізу положень Закону України “Про Антимонопольний комітет України” визначте правовий статус державних уповноважених Антимонопольного комітету України. Які вимоги ставляться до державних уповноважених?
Тема 5.
ДЕРЖАВНИЙ КОНТРОЛЬ ЗА ДОТРИМАННЯМ ЗАКОНОДАВСТВА ПРО ЗАХИСТ ЕКОНОМІЧНОЇ КОНКУРЕНЦІЇ
2. Види державного контролю в сфері конкуренції 2.1. Попередній контроль 2.1.1. Контроль за дотриманням конкурентного законодавства в процесі економічної концентрації 2.1.2. Контроль за дотриманням конкурентного законодавства в процесі узгодження діяльності суб’єктами господарювання; 2.1.3. Контроль за дотриманням вимог конкурентного законодавства в процесі перетворення державної власності; 2.1.4. Контроль за дотриманням вимог конкурентного законодавства при прийнятті рішень органами державної влади, місцевого самоврядування, адміністративно-господарського управління і контролю. 2.2. Поточний контроль 2.3. Наступний контроль
Ключові слова: контроль, державний контроль, види та форми державного контролю, попередній контроль, поточний контроль, наступний контроль
Для здійснення контролю і досягнення завдань, що стоять перед ним, важливими є систематичність, послідовність, всебічність та гласність, проведення аналізу його наслідків з обов’язковими висновками і реагуванням на виявлені недоліки в роботі органів виконавчої влади та їх посадових осіб. Такий підхід до контролю забезпечує йому місце серед основних функцій державного управління, направлених на підвищення ефективності державного управління, узгодженість управлінської діяльності та її результативність[85] . Контроль як функція управління має певні особливості та притаманні йому ознаки. Особливістю контролю є те, що він здійснюється з метою перевірки дотримання і виконання поставлених завдань, прийнятих рішень, тобто після здійснення інших функцій управлінської діяльності. Точніше кажучи, за допомогою контролю перевіряється і оцінюється процес управлінської діяльності. Метою такої перевірки є приведення діяльності у відповідність з чинними правовими нормами та прийнятими згідно з ними управлінськими рішеннями[86] . Здійснення контролю на заключних стадіях процесу управління підкреслює його інтегруючу функцію відносно інших функцій управління. Крім самостійного значення контроль є стадією, допоміжною функцією при здійсненні інших функцій державного управління. Його результативність, значимість визначається змістом самої функції, її місцем в управлінському процесі на тому чи іншому етапі[87] Таким чином контроль в державному управлінні може виступати і як основна, і як допоміжна функція. Функція контролю присутня у діяльності органів виконавчої влади всіх рівнів, як елемент їх управлінської діяльності, як її частина, що не завжди має організаційне відокремлення. Проте, окремі напрями та сфери управління контролюються спеціальними органами державного контролю[88]. Однією з таких сфер є сфера дії конкуренції. Основне місце в системі органів контролю в сфері дії конкуренції займає Антимонопольний комітет України. Відповідно до ч.3 ст.4 Закону України «Про захист економічної конкуренції» державний контроль за додержанням законодавства про захист економічної конкуренції (конкурентного законодавства), захист інтересів суб’єктів господарювання та споживачів від його порушень, в тому числі від зловживань монопольним становищем та недобросовісної конкуренції, здійснюється Антимонопольним комітетом України відповідно до його компетенції. Антимонопольний комітет України здійснює зовнішній контроль за об’єктами організаційно не підпорядкованими йому. Контрольна діяльність Антимонопольного комітету має функціональну спрямованість, а його контрольні повноваження спрямовуються на всі державні органи, тобто він за своєю суттю є спеціальним і надвідомчим. Саме контроль за дотриманням конкурентного законодавства, запобігання, виявлення і припинення його порушень, контроль за економічною концентрацією є головними завданнями діяльності антимонопольних органів. Виконання цих завдань вимагає застосування комплексного підходу, що грунтується на поєднанні методів економічного і правового аналізу, якими, зокрема, встановлюється наявність монопольного становища на певному ринку, ущемлення чи обмеження прав суб’єктів господарювання, впливу на конкуренцію, міра відповідальності за протиправні дії, санкції щодо порушників законодавства в сфері економічної конкуренції тощо[89]. Здійснення антимонопольними органами функції контролю відбувається в таких напрямах: * контроль за дотриманням конкурентного законодавства в процесі економічної концентрації та узгодження підприємницької діяльності; * контроль за дотриманням конкурентного законодавства в процесі перетворення державної власності; * контроль за дотриманням вимог конкурентного законодавства в процесі здійснення господарської діяльності (зокрема, попередження, обмеження, припинення проявів монополізму та недобросовісної конкуренції ); * контроль за дотриманням вимог законодавства про захист економічної конкуренції при прийнятті рішень органами влади, місцевого самоврядування, адміністративно-господарського управління і контролю. Здійснення діяльності антимонопольними органами за цими напрямками дозволяє досягти головної мети державного управління в сфері конкуренції - мінімізації проявів монополізму на ринку , підтримки, розвитку і захисту добросовісної конкуренції. Антимонопольні органи мають досить широкі повноваження, які дозволяють їм самим обирати і застосовувати різні методи контролю та регулювання ринку. Підкреслимо, що відповідно до ч. 2 ст. 8 Закону України «Про Антимонопольний комітет України» здійснення іншими органами державної влади повноважень Антимонопольного комітету в сфері державного контролю за дотриманням конкурентного законодавства не допускається. Таким чином, Антимонопольний комітет України є єдиним органом виконавчої влади, що здійснює державний контроль за дотриманням конкурентного законодавства. Зазначимо, що саме функція контролю за дотриманням конкурентного законодавства, а також специфіка форм і методів її реалізації визначають зміст спеціального статусу Антимонопольного комітету України в системі органів виконавчої влади. Найважливішим завданням антимонопольних органів є контроль за структурою ринку з метою запобігання використанню у підприємницькій діяльності недобросовісних або обмежуючих заходів і методів конкуренції. Це завдання реалізується антимонопольними органами шляхом здійснення заходів попереднього та поточного контролю з метою виявлення суб’єктів господарювання, що займають монопольне (домінуюче) становище на ринку та подальшого контролювання і регулювання їх діяльності, виявлення порушень, що мають ознаки недобросовісної конкуренції та порушень законодавства стосовно фунціонування суб’єктів природних монополій. Антимонопольні органи в процесі реалізації власних контрольних повноважень намагаються запобігти та припинити будь-які порушення конкурентного законодавства. Проте, значна увага а роботі антимонопольних органів приділяється аналізу структури ринку, виявленню суб’єктів господарювання, які обіймають монопольне (домінуюче) становище на ринку. Визначення монопольного (домінуючого) становища підприємців на ринку здійснюється антимонопольними органами на підставі ст. 8 Закону України «Про Антимонопольний комітет України», Закону України «Про захист економічної конкуренції» та Методики визначення монопольного (домінуючого) становища суб’єктів господарювання на ринку, яка призначена для аналізу діяльності суб’єктів господарювання, груп суб’єктів господарювання та споживачів з виробництва, реалізації, придбання товарів, надання послуг, виконання робіт на загальнодержавних та регіональних ринках. Метою визначення монопольного становища суб’єктів господарювання на ринку є отримання необхідної інформації для прийняття рішень з питань розвитку і захисту економічної конкуренції, зокрема демонополізації економіки, антимонопольного регулювання, контролю за узгодженими діями, концентрацією, контролю за дотриманням законодавства про захист економічної конкуренції, захисту інтересів суб ‘єктів господарювання, груп суб’єктів господарювання та споживачів від його порушень. Необхідно зазначити, що відповідно до діючого законодавства України монопольним визнається домінуюче становище суб’єкта господарювання, яке дає йому можливість самостійно або разом з іншими суб’єктами господарювання визначати умови обороту товарів на ринку завдяки тому, що суб’єкт господарювання: не має на ринку товару жодного конкурента або значної конкуренції внаслідок обмеженості можливостей доступу інших суб’єктів господарювання щодо закупівлі сировини, матеріалів та збуту товарів, наявності бар’єрів для вступу на ринок інших суб’єктів господарювання, наявності пільг чи інших обставин; є одним із двох або більше суб’єктів господарювання, що діють на ринку товару, якщо між ними немає конкуренції або є незначна конкуренція[90], і при цьому вони (разом узяті), не мають на ринку товару жодного конкурента або не зазнають значної конкуренції внаслідок обмеженості можливостей доступу інших суб’єктів господарювання щодо закупівлі сировини, матеріалів та збуту товарів, наявності бар’єрів для вступу на ринок інших суб’єктів господарювання, наявності пільг чи інших обставин. Зокрема, якщо суб’єкт господарювання є одним із таких суб’єктів господарювання, і при цьому зазначеним суб’єктам господарювання у складі не більше трьох належать найбільші частки ринку, які в сукупності перевищують 50 відсотків; п’яти - 70 відсотків . Процес визначення монопольного (домінуючого) становища суб’єкта господарювання на ринку складається з декількох взаємопов’язаних стадій: * встановлення об’єктів аналізу щодо визначення монопольного (домінуючого) становища, а саме суб’єкта господарювання (групи суб’єктів господарювання), конкретного товару (продукції, роботи, послуги), який випускається, постачається, продається, придбавається (споживається, використовується) цим (цими) суб’єктом (суб’єктами) господарювання; * складання переліку товарів (робіт, послуг), щодо яких має визначатися монопольне (домінуюче) становище суб’єкта господарювання і які мають ознаки одного товару, товарної групи; * складання переліку основних продавців (постачальників, виробників), покупців (споживачів) товарів (товарних груп); * визначення товарних меж ринку; * визначення територіальних (географічних) меж ринку; * встановлення проміжку часу, стосовно якого має визначатися становище суб’єктів господарювання на ринку - визначення часових меж ринку; * визначення обсягів товару, який обертається на ринку; * розрахунок часток суб’єктів господарювання на ринку; * складання переліку потенційних конкурентів, споживачів цього або аналогічного товару; * визначення бар’єрів вступу на ринок та виходу з ринку для реальних та потенційних конкурентів та споживачів; * встановлення факту монопольного (домінуючого) становища суб’єкта (суб’єктів) господарювання на ринку. Аналізуючи понятійний апарат конкурентного законодавства, можна зробити висновок, що до суб’єктів господарювання, які займають монопольне становище, відносяться суб’єкти, яким притаманна наступна сукупність ознак: n організаційний елемент: до даної категорії можуть відноситися юридичні особи незалежно від організаційно-правової форми та форми власності, а також фізичні особи, які займаються діяльність з виробництва, реалізації, придбання товарів, іншою господарською діяльністю; n оперативно-господарський елемент: вищеназвані суб’єкти займаються діяльність з виробництва, реалізації, придбання будь-яких продуктів діяльності(товарів, робіт, послуг), призначених для обміну на відповідному товарному ринку; n елемент, що характеризує тип відносин: суб’єкти господарювання займають домінуюче положення на ринку певного товару, що дає їм можливість впливати на конкуренцію або обмежувати свободу економічної діяльності інших суб’єктів господарювання незалежно від способу такого обмеження; n елемент, що характеризує співвідношення визначених Законом економічних показників: порівнюється частка, яку суб’єкт фактично займає на ринку певного товару і частка, яка є обмежувальною у відповідності з Законом; n процесуально-правовий елемент: факт монопольного становища встановлений компетентним державним органом (АМК) у відповідності з процедурою, встановленою чинним законодавством. Необхідно зазначити, що в Методиці визначення монопольного (домінуючого) становища суб’єкта господарювання на ринку від 5.03.2002 р. значно вдосконалено механізм визначення монопольного становища, зокрема, поряд з кількісними і якісними характеристиками, запроваджені термінові (строкові) характеристики та характеристики, які характеризують відносини між суб’єктами господарювання на ринку (визначення реальних та потенційних конкурентів та характеристики положення цих суб’єктів на ринку). Вдосконалення організаційно-правового механізму визначення монопольного (домінуючого) становища суб’єкта господарювання на ринку є безумовно позитивним. Достатньо довгий час контроль за діяльністю підприємств-монополістів здійснювався шляхом складання і ведення переліку підприємців-монополістів Антимонопольним комітетом України. Метою створення і ведення переліку підприємств-монополістів було здійснення постійного державного контролю за зазначеними суб’єктами та застосування до них адресних заходів антимонопольного регулювання. Відповідно до Положення складання проекту Переліку монополістів здійснювалося органами державної статистики України шляхом визначення груп взаємнозамінних товарів та часток підприємців на відповідних ринках. Рішення про включення або виключення підприємців з Переліку приймається виключно Антимонопольним комітетом України. Необхідно зазначити, що з 1 січня 2001 року набрав чинності Закон України «Про державну статистику». Відповідно до ст.21 цього Закону: «Статистична інформація, отримана органами державної статистики у процесі статистичних спостережень, не може вимагатися органами державної влади, органами місцевого самоврядування, іншими юридичними особами, об’єднаннями громадян, посадовими та іншими особами з метою використання для прийняття рішень до конкретного респондента». Враховуючи те, що антимонопольне регулювання діяльності підприємств-монополістів має виключно індивідуалізований характер, а на підставі проекту Переліку підприємств-монополістів антимонопольними органами складається Перелік підприємств-монополістів і приймаються рішення про застосування режиму державного регулювання їх діяльності, то використання статистичних даних в процесі антимонопольного регулювання діяльності підприємств-монополістів сьогодні є неможливим. З метою розробки нової системи обліку суб’єктів господарювання, що займають монопольне становище на ринку, було створено Міжвідомчу робочу групу з статистичного вивчення монопольного сектору в економіці України. Важливим є також те, що монопольне (домінуюче) становище суб’єкта господарювання на ринку є об’єктивною ознакою суб’єкта господарювання та існує незалежно від відображення цього факту в Переліку підприємців-монополістів. Це також підтверджується і практикою застосування норм конкурентного законодавства. Зокрема, в п. 3 листа Вищого арбітражного суду України «Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства у вирішенні спорів» визначено, що суб’єктами порушень антимонопольного законодавства можуть бути не лише підприємці, які займають монопольне становище на ринку товарів, робіт, послуг. У зв’язку з цим кожного разу при розгляді заяв і справ про порушення антимонопольного законодавства або про економічну концентрацію є необхідним дослідження ринків та визначення монопольного становища суб’єкта господарювання на них. Крім того, у Постанові президії Вищого арбітражного суду України зазначено, що чинне законодавство не передбачає права органу Комітету застосовувати норми матеріального права до підприємців тільки з часу внесення останніх до переліку підриємців, що займають монопольне становище на ринку [91]. Таким чином, під час розгляду справ про порушення антимонопольного законодавства та заяв про економічну концентрацію, для яких має значення наявність у відповідача (заявника) монопольного становища на ринку, не обов’язково, щоб відповідний підприємць був формально внесений до Переліку на час вчинення порушення або здійснення економічної концентрації. Достатньо, щоб було доведено, що цей підприємець у зазначений час фактично займав монопольне становище на ринку. Рішення Антимонопольного комітету щодо визнання суб’єкта господарювання монополістом повинно бути сформульовано у рішенні за результатами розгляду справи. Звернемо увагу на те, що під час складання і ведення Переліку підприємців-монополістів застосовується індивідуальний підхід, тобто для включення кожного з підприємців до Переліку приймається мотивоване рішення, яке вказує, на думку В. Підлісного, на настання негативних наслідків для підприємців-монополістів. На нашу думку, включення підприємця до Переліку підприємств, які займають монопольне становище на ринку, є підставою для запровадження щодо нього спеціального правового режиму з боку держави. Таку діяльність держави не можна розглядати як дискримінацію суб’єкта господарювання з боку відповідних державних органів, скоріше це один з механізмів реалізації спільної соціальної відповідальності суб’єкта господарювання і держави перед громадянином і суспільством. Безумовно, механізм запровадження цього правового режиму та заходи, що застосовуються до підприємств-монополістів (наприклад, встановлення державою певних сум, що повинні вноситися підприємствами-монополістами за перевищення розрахункової величини фонду оплати праці), дають підстави вважати їх дискримінаційними. Проте, запровадження механізмів дерегулювання в сфері економіки, а також зростання усвідомлення своєї соціальної відповідальності перед громадянами і суспільством як з боку держави, так і окремих підприємців дає підстави сподіватися, що в подальшому втручання держави в діяльність підприємців не буде завдавати значної шкоди їх інтересам, а підприємці будуть ухилятися від використання обмежуючої або несумлінної ділової практики відносно своїх конкурентів. Визначення монопольного (домінуючого) становища суб’єкта господарювання на ринку є певною інформаційною базою для більш глибокого адресного контролю за дотриманням конкурентного законодавства в процесі здійснення господарської діяльності зазначеними суб’єктами та застосування спеціальних заходів антимонопольного регулювання до них. Необхідно зазначити, що з початку законодавчого врегулювання процесів конкуренції в Україні, значна увага приділялася створенню та вдосконаленню механізмів контролю та регулювання діяльності підприємств-монополістів. Відповідна діяльність держави знайшла своє законодавче закріплення в наступних нормативних актах: Законі України «Про приватизацію майна державних підприємств», який визначає особливий порядок приватизації підприємств-монополістів на ринку певних товарів; Порядку надання органами Антимонопольного комітету України висновків щодо умов приватизації підприємств-монополістів, Законі України «Про ціни і ціноутворення», Положенні про державне регулювання цін (тарифів) на продукцію виробничо-технічного призначення, товари народного споживання, роботи і послуги монопольних утворень, Порядку визначення сум, що повинні вноситися до бюджету підприємствами-монополістами у 2002 році та І кварталі 2003 р. у зв’язку з перевищенням розрахункової величини фонду оплати праці, тощо. Проте, державний контроль за дотриманням конкурентного законодавства не обмежується лише визначенням факту набуття суб’єктом господарювання монопольного (домінуючого) становища на ринку та застосування заходів індивідуального характеру. Контроль за дотриманням конкурентного законодавства охоплює також і контроль за діяльністю суб’єктів природних монополій та забезпечення умов для розвитку сумлінної конкуренції на ринку України.
2.1. Попередній контроль в процесі конкуренції здійснюється до початку вироблення прогнозних висновків і прийняття відповідних рішень до початку здійснення господарської діяльності та реалізації управлінських рішень з метою попередження високої коцентрації виробництва та обігу, шляхом попереднього погодження з антимонопольними органами дій, що можуть привести до монополізації ринку, або будь-яким іншим чином негативно вплинути на структуру ринку, а також шляхом надання антимонопольними органами рекомендацій щодо запобігання порушень конкурентного законодавства. Попередній контроль здійснюється в таких напрямках: * контроль за дотриманням конкурентного законодавства в процесі економічної концентрації; * контроль за дотриманням конкурентного законодавства в процесі узгодження діяльності суб’єктами господарювання; * контроль за дотриманням вимог конкурентного законодавства в процесі перетворення державної власності; * контроль за дотриманням вимог конкурентного законодавства при прийнятті рішень органами державної влади, місцевого самоврядування, адміністративно-господарського управління і контролю. Попередній контроль за дотриманням конкурентного законодавства в процесі економічної концентрації здійснюється антимонопольними органами в процесі розгляду заяв на надання попередніх висновків про умови економічної концентрації та надання / або ненадання згоди на економічну концентрацію суб’єктів господарювання. Варто зазначити, що діюче законодавство не дає нормативного визначення поняттю «економічна концентація». Економічну концентрацію визначають як специфічну діяльність спрямовану на: 1) злиття суб'єктів господарювання або приєднання одного суб'єкта господарювання до іншого; 2) набуття безпосередньо або через інших осіб контролю одним або кількома суб'єктами господарювання над одним або кількома суб'єктами господарювання чи частинами суб'єктів господарювання, зокрема, шляхом: а) безпосереднього або опосередкованого придбання, набуття у власність іншим способом активів у вигляді цілісного майнового комплексу або структурного підрозділу суб'єкта господарювання, одержання в управління, оренду, лізинг, концесію чи набуття в інший спосіб права користування активами у вигляді цілісного майнового комплексу або структурного підрозділу суб'єкта господарювання, в тому числі придбання активів суб'єкта господарювання, що ліквідується; б) призначення або обрання на посаду керівника, заступника керівника спостережної ради, правління, іншого наглядового чи виконавчого органу суб'єкта господарювання особи, яка вже обіймає одну чи кілька з перелічених посад в інших суб'єктах господарювання, або створення ситуації, при якій більше половини посад членів спостережної ради, правління, інших наглядових чи виконавчих органів двох чи більше суб'єктів господарювання обіймають одні й ті самі особи; в) створення суб'єкта господарювання двома і більше суб'єктами господарювання, який тривалий період буде самостійно здійснювати господарську діяльність, і при цьому зазначене створення не приводить до координації конкурентної поведінки між суб'єктами господарювання, що створили цей суб'єкт господарювання, або між ними та новоствореним суб'єктом господарювання; 3) безпосереднє або опосередковане придбання, набуття у власність іншим способом чи одержання в управління часток (акцій, паїв), що забезпечує досягнення чи перевищення 25 або 50 відсотків голосів у вищому органі управління відповідного суб'єкта господарювання. Підстави та порядок розгляду заяв та прийняття рішень в процесі контрольної діяльності антимонопольних органів за дотриманням конкурентного законодавства в процесі економічної концентрації здійснюється на основі ст. 22-25 та ст.26 - 34 Закону України «Про захист економічної конкуренції», Постанови Кабінету Міністрів України «Про запровадження механізму запобігання монополізації товарних ринків» та Положення про порядок подання заяв до Антимонопольного комітету України про попереднє отримання дозволу на концентрацію суб’єктів господарювання (Положення про концентрацію). Звернемо увагу на те, що випадки обов’язкового отримання згоди на економічну концентрацію визначені в ст. 24 Закону України «Про захист економічної конкуренції» та Положенні про концентрацію (п.2.1). У разі необхідності отримання згоди на здійснення концентрації органи державної влади, органи місцевого самоврядування, органи адміністративно-господарського управління і контролю, орендарі, суб’єкти господарювання, фізичні і юридичні особи, які в межах своїх повноважень приймають рішення про концентрацію, або які її здійснюють (п.2.3. Положення), подають заяву до Антимонопольного комітету України, або його відділення відповідно до підвідомчості зазначених органів (межі підвідомчості встановлені п.3.7. Положення). Суб’єкти господарювання можуть з власної ініціативи звернутися до органів Комітету із заявою про отримання попередніх висновків з питання запланованої концентрації. Проте, отримання попередніх висновків не звільняють заявника від необхідності звернутися із заявою про надання згоди на економічну концентрацію відповідно до п. 2.1. Положення. За подання заяви щодо отримання згоди на економічну концентрацію та надання попередніх висновків відносно запланованої концентрації заявники сплачують збір відповідно до положень ст. 34 Закону України «Про захист економічної конкуренції». Заява подається у письмовій формі і повинна містити відомості, що вказані в п. 3.8. Положення, в залежності від виду концентрації до заяви додаються документи, які визначені в п. 3.9. Положення. Крім того, під час розгляду заяви у суб’єктів господарювання - учасників концентрації - можуть бути запитані інші необхідні для прийняття обгрунтованого рішення документи і матеріали (передбачені п.3.11. Положення). Попередні висновки щодо запланованої концентрації надаються антимонопольними органами протягом місяця з моменту надходження до Антимонопольного комітету чи його органів заяви виключно на основі поданих заявником документів та інформації. Попередні висновки відповідного органу Антимонопольного комітету України надаються у формі листа, в якому зазначається про: можливість надання дозволу на концентрацію; можливість відмови в наданні дозволу на концентрацію; необхідність чи відсутність необхідності одержання дозволу на концентрацію; недостатність інформації для будь-якого висновку. Попередні висновки надаються виключно на підставі наданої інформації. Висновки про можливість оренди органи Комітету надають протягом п’ятнадцяти днів з дня надходження необхідних матеріалів. Розгляд заяви про надання згоди на економічну концентрацію починається не раніше ніж за 15 днів після надходження заяви до антимонопольних органів. У випадку, коли немає підстав для заборони здійснення концентрації Антимонопольний комітет України або його органи приймають рішення про надання згоди на концентрацію. При виявленні підстав для можливої заборони концентрації, а також у разі необхідності проведення складного поглибленого досліження чи експертизи державним уповноваженим, головою територіального відділення Атимонопольного комітету України приймається розпорядження про початок розгляду справи про концентрацію, про що письмово повідомляється заявник. Справа про концентрацію повинна бути позглянута протягом 3-х місяців. За результатами розгляду справи про концентрацію приймається мотивоване рішення про надання чи ненадання згоди на економічну концентрацію. Варто зазначити, що рішення про надання дозволу на концентрацію може бути надане на невизначений або конкретно визначений строк, який, як правило, не повинен перевищувати п’яти років. Економічна концентрація має бути здійснена протягом року з дня прийняття рішення про надання дозволу на концентрацію, якщо більший строк не визначено у рішенні. Якщо концентрація у цей строк не здійснена, учасники концентрації мають подати нову заяву про отримання дозволу на економічну концентрацію. Варто зазначити, що здійснення економічної концентрації без відповідного дозволу антимонопольних органів призводить до застосування до порушників заходів адміністративної відповідальності. Збільшення кількості випадків надання попередніх висновків з питань економічної концентрації пояснюється, з одного боку, розумінням підприємцями користі від застосування механізму попередніх висновків шляхом мінімізації ризиків, які вони можуть понести у випадку заборони концентрації, з іншого - зваженого підходу антимонопольних органів до надання таких висновків і подальшого розгляду справ про економічну концентрацію. Необхідно зазначити, що основна мета механізму надання попередніх висновків на економічну концентрацію полягає в запобіганні здійснення конкурентних правопорушень. Враховуючи особливості створення та функціонування окремих видів суб’єктів господарювання, контроль за їх діяльністю здійснюється на основі спеціальних нормативних актів, зокрема, контроль за дотриманням конкурентного законодавства здійснюється на підставі Указу Президента «Про інвестиційні фонди та інвестиційні компанії», Положення про особливості контролю за дотриманням антимонопольного законодавства інвестиційними фондами та інвестиційними компаніями , Положення про особливості реорганізації інвестиційних фондів шляхом злиття або приєднання. Попередній контроль за узгодженими діями суб’єктів господарювання здійснюється шляхом надання попередніх висновків та дозволу (відмови в наданні дозволу) на узгоджені дії. Відповідно до ст. 5 Закону України «Про захист економічної конкуренції» узгодженими діями є укладення суб’єктами господарювання угод в будь-якій формі, прийняття об’єднаннями рішень у будь-якій формі,а також будь-яка інша погоджена конкурентна поведінка (діяльність, бездіяльність). Узгодженими діями є також створення суб’єкта господарювання, метою чи наслідком створення якого є координація конкурентної поведінки між суб’єктами господарювання, що створили зазначений суб’єкт господарювання, або між ними та новоствореним суб’єктом господарювання. Відповідно до розділу 3 Положення «Про порядок подання заяв до органів Антимонопольного комітету України про надання дозволу на узгоджені дії суб’єктів господарювання» (Положення про узгоджені дії) попереднє отримання дозволу органів Комітету відповідно до ст. 10 Закону України «Про захист економічної конкуренції» є обов’язковим на вчинення суб’єктами господарювання узгоджених дій, що призвели чи можуть призвести до недопущення, усунення чи обмеження конкуренції. Порядок отримання попередніх висновків та/або дозволу на узгоджені дії аналогічний до порядку одержання попередніх висновків та/або дозволу на економічну концентрацію і закріплений розділом VІ Закону України «Про захист економічної конкуренції» та Положенням про узгоджені дії. Особливістю правового режиму здійснення суб’єктами господарювання узгоджених дій є право антимонопольних органів (ст. 11 Закону України «Про захист економічної конкуренції») визначати типові вимоги до узгоджених дій, при дотриманні яких суб’єкти господарювання звільняються від обов’язку одержувати попередній дозвіл Антимонопольного комітету України на вчинення таких узгоджених дій. Необхідно зазначити, що відповідно до чинного законодавства дозволу не потребують дії суб’єктів господарювання, які практично не можуть завдати шкоди економічній конкуренції. На нашу думку, запровадження механізму отримання попередніх дозволів на здійснення узгоджених дій суб’єктів господарювання та визначення умов, при яких отримання дозволу Антимонопольного комітету України не вимагається, має на меті забезпечення всеосяжного державного контролю за узгодженням діяльністі суб’єктів господарювання на ринку, встановлення чітких правил здійснення такої діяльності, проте обмежує свободу здійснення господарської діяльності на ринку. Тому важливим на цьому етапі розвитку конкурентного законодавства є створення системи недержавного контролю за діяльністю державних органів, особливо тих, які здійснюють контроль за діяльністю суб’єктів господарювання на ринку з метою унеможливлення зловживання останніми власними контрольними повноваженнями. Необхідно зазначити, що зі вступом у дію Закону України «Про захист економічної конкуренції» суб’єкти господарювання отримали можливість звернутися до Кабінету Міністрів України з заявою про надання дозволу на економічну концентрацію чи узгоджені дії, коли антимонопольні органи відмовили в наданні дозволу на економічну концентрацію чи узгоджені дії, якщо учасники узгоджених дій, економічної концентрації доведуть, що позитивний ефект для суспільних інтересів переважає негативні наслідки обмеження конкуренції (ст. 10 та 25 Закону). Відповідно до ст. 33 Закону України «Про захист економічної конкуренції»: у тридцятиденний строк від дня прийняття рішення Антимонопольним комітетом України про заборону узгоджених дій чи концентрації зацікавлені особи можуть звернутися до Кабінету Міністрів України із заявою про надання дозволу на відповідні узгоджені дії чи концентрацію. Порядок надання Кабінетом Міністрів України дозволу на узгоджені дії, концентрацію встановлюється Постановою Кабінету Міністрів «Про затвердження Порядку надання Кабінетом Міністрів України дозволу на узгоджені дії, концентрацію суб’єктів господарювання» і передбачає: створення комісії з числа незалежних експертів для оцінки позитивних і негативних наслідків узгоджених дій, концентрації; встановлення порядку здійснення контролю за виконанням рішення про надання дозволу на узгоджені дії, концентрацію. На основі експертних висновків Кабінет Міністрів України приймає мотивоване рішення про надання дозволу на узгоджені дії, концентрацію або про відмову у наданні такого дозволу. Рішення Кабінету Міністрів України про надання дозволу на узгоджені дії, концентрацію може містити певні вимоги та зобов'язання до учасників узгоджених дій концентрації, в тому числі стосовно вчинення ними певних дій. Варто зазначити, що такі вимоги та зобов'язання не можуть бути спрямовані на здійснення тривалого контролю за діяльністю учасників узгоджених дій, концентрації. Запровадження механізму надання дозволу на узгоджені дії, економічну концентрацію Кабінетом Міністрів України обмежило «монополію» Антимонопольного комітету України на прийняття рішень в сфері економічної конкуренції. Однак, позитивний або негативний ефект від такого перерозподілу повноважень можливо буде оцінити лише після аналізу практики застосування Закону України «Про захист економічної конкуренції». Особливості державного контролю за дотриманням конкурентного законодавства при перетворенні об’єктів державної власностівизначені в Законі України «Про приватизацію державного майна» від 04.03.92 р. № 2163 - ХІІ, Положенні про порядок поділу підприємств і об’єднань та відокремлення від них структурних підрозділів, Положенні про порядок приватизації структурних підрозділів (одиниць) підприємств (об’єднань), Положенні про порядок одержання згоди Антимонопольного комітету України на створення холдингових компаній в процесі корпоратизації та приватизації, Положенні про порядок погодження з Антимонопольним комітетом України проектів установчих документів та планів розміщення акцій холдингових компаній, що створюються в процесі корпоратизації та приватизації, Положенні про порядок одержання згоди Антимонопольного комітету України на поглинання суб’єктів господарювання в процесі приватизації, Порядок надання органами Антимонопольного комітету України висновків щодо умов приватизації та погодження з органами Антимонопольного комітету України приватизації підприємств, що займають монопольне становище на ринку відповідних товарів України, тощо. Особливістю контролю за дотриманням вимог конкурентного законодавства в процесі перетворення державної власності полягає в тому, що на відміну від інших видів контролю, цей вид контролю здійснюється кількома спеціальними державними органами спільно. За 9 місяців 2008 року було розглянуто та надано висновків стосовно 29 комплектів приватизаційних документів[92]. Попередній контроль за дотриманням вимог конкурентного законодавства при прийнятті рішень органами державної влади, місцевого самоврядування, адміністративно-господарського управління і контролю здійснюється шляхом погодження з органами Антимонопольного комітету України рішень, які можуть привести до обмеження чи спотворення конкуренції на відповідних ринках. Зазначимо, що контроль за дотриманням вимог конкурентного законодавства при прийнятті рішень органами державної влади, місцевого самоврядування, адміністративно-господарського управління і контролю є за своїм змістом надвідомчим. Відповідна діяльність здійснюється на підставі ст. 20 Закону України «Про Антимонопольний комітет України» від 26.11.93 р., та Положення про порядок погодження з органами Антимонопольного комітету України рішень органів державної влади, органів адміністративно-господарського управління і контролю, органів місцевого самоврядування щодо демонополізації економіки, розвитку конкуренції та антимонопольного регулювання. Згідно з Положенням підлягають погодженню: затвердження концепцій комплексних програм стосовно розвитку галузей, регіонів, окремих секторів економіки; затвердження галузевих та регіональних програм ринкових перетворень, демонополізації економіки, підтримки підприємництва, залучення іноземних інвестицій, республіканської (АРК), місцевих програм приватизації тощо; визначення та уточнення функцій і повноважень асоціацій, концернів, об’єднань підприємств, місцевих органів виконавчої влади щодо суб’єктів господарювання; ін. Особливо звернемо увагу на те, що відповідно до змін, внесених у 2000 та 2003 році до Закону України «Про Антимонопольний комітет України», значно розширене коло рішень, що підлягають погодженню, що сприяє підвищенню ефективності реалізації контрольної діяльності в цій сфері. Зокрема, новою редакцією ст. 20 Закону передбачено, що органи влади, органи місцевого самоврядування, органи адміністративно-господарського управління і контролю зобов’язані погоджувати з Антимонопольним комітетом України всі рішення, які можуть привести до обмеження чи спотворення конкуренції на відповідних ринках. Положенням передбачається, що рішення центральних органів виконавчої влади надсилаються на погодження до Антимонопольного комітету України, інші рішення відповідно до підвідомчості - до його органів. Рішення, що необхідно погодити з Антимонопольним комітетом України, надсилаються до антимонопольних органів з супроводним листом за підписом керівника відповідного органу та пояснювальною запискою, яка повинна містити його обгрунтування. Внесене до антимонопольних органів рішення розглядається протягом 10-ти днів. В разі необхідності для більш повної та об’єктивної оцінки рішення антимонопольні органи запитують аналітичні дані та матеріали у відповідних органів. В окремих випадках Комітет може провести додаткове вивчення (експертизу) рішення, за таких умов термін розгляду рішення збільшується державним уповноваженим (головою відділення) на 10 днів, про що повідомляється розробник рішення. У разі погодження антимонопольними органами рішення відповідного органу на документі здійснюється гриф «Погоджено» та вказується посада особи, що прийняла відповідне рішення та всі необхідні реквізити відповідно до п. 8 Положення. При наявності зауважень рішення не погоджується. Зауваження Комітету надсилаються органу, що розробив зазначене рішення з відповідною аргументацією щодо відмови. Зокрема у період з січня по жовтень 2008 року Антимонопольним комітетом України відмовлено в погодженні або погоджено із зауваженнями 469 проектів рішень державних органів та органів місцевого самоврядування, в т.ч. 130 проектів, підготовлених центральними органами державної влади (за аналогічний період 2007 року відповідно – 427 та 89 проектів).[93] Особливою формою попереднього контролю за дотриманням конкурентного законодавства є погодження Антимонопольним комітетом України правил та кодексів професійної етики, що розробляються суб’єктами господарювання-конкурентами (відповідно до ст. 33 Закону України «Про захист від недобросовісної конкуренції»), за допомогою Торгово-промислових палат, в певних галузях економіки з метою недопущення недобросовісної чи обмежуючої ділової практики. Метою створення кодексів професійної етики є кодифікація чесних звичаїв та правил поведінки суб’єктів господарювання в певній сфері промисловості. В світі досить часто суди посилаються на кодекси професійної етики при визначенні певної конкурентної дії як недобросовісної. Проте, іноді кодекси професійної етики містять такі правила та вимоги до конкурентів і майбутніх конкурентів, які можна визначити як бар’єри для вступу на ринок. Саме на виявлення та вилучення таких правил спрямована процедура погодження кодексів професійної етики з органами Антимонопольного комітету України. Особливо зазначимо, що порядок погодження Антимонопольним комітетом України правил професійної етики в законодавстві не визначений, що створює значні труднощі в процесі правозастосування . Аналізуючи зміст та напрямки попереднього контролю антимонопольних органів необхідно звернути увагу на їх попереджувально-профілактичний характер. Попередній контроль за дотриманням конкурентного законодавства має на меті попередити та захистити суб’єкти господарювання та органи державної влади, адміністративно-господарського управління і контролю, органи місцевого самоврядування від здійснення дій і прийняття рішень, які можуть завдати шкоди конкуренції. Варто зазначити, що з вступом у дію Закону України «Про захист економічної конкуренції» значно розширилася сфера засосування заходів попереднього контролю. Сьогодні головни завданням антимонопольних органів є попередження порушень конкурентного законодавства до моменту їх практичного вчинення. 2.2. Поточний контроль за дотриманням конкурентного законодавства провадиться в процесі виконання управлінських рішень, поставлених завдань, взятих зобов’язань, здійснення господарської діяльності і має на меті обмеження та усунення проявів монополізму та зменшення рівня концентрації виробництва на ринках, захист від негативних проявів монополістичної діяльності та недобросовісної конкуренції. Поточний або оперативний контроль здійснюється в формі контрольних перевірок та розгляду справ про порушення законодавства про захист економічної конкуренції, що проводяться антимонопольними органами в межах наданої їм компетенції[94]. Правові засади реалізації поточного контролю закладені Положенням про порядок проведення перевірок додержання законодавства про захист економічної конкуренції та розділом VІІ Закону України «Про захист економічної конкуренції», Правилами розгляду справ про порушення законодавства про захист економічної конкуренції. Відповідно до Положення про порядок проведення перевірок додержання законодавства про захист економічної конкуренції антимонопольні органи здійснюють планові та позапланові виїзні перевірки дотримання конкурентного законодавства суб’єктами господарювання, органами влади, місцевого самоврядування, адміністративно-господарського управління і контролю. Підставою для проведення планових перевірок є план-графік, затверджений Головою Антимонопольного комітету України або його відділення. Про здійснення планової виїзної перевірки обов’язково повідомляється об’єкт перевірки (у строк не менше 10 днів до її початку). Позапланові виїзні перевірки дотримання конкурентного законодавства здійснюються в будь-який час без попереднього повідомлення об’єкту, що перевіряється. Підставою для проведення позапланової виїзної перевірки є: доручення Президента України, Кабінету Міністрів України; заяви суб’єктів господарювання, громадян, об’єднань; подання органів влади, органів місцевого самоврядування, органів адміністративно-господарського управління і контролю; безпосередньо виявлені службовцями Комітету ознаки правопорушення конкурентного законодавства; у разі виявлення недостовірних данних заявлених об’єктом перевірки, поданих за запитом Комітету; у разі подання скарги на дії посадових осіб Комітету під час здійснення планової або позапланової перевірки; у разі виникнення необхідності перевірки відомостей наданих особою, що мала правові відносини з об’єктом перевірки та на особисте прохання об’єкта перевірки (п. 8 Положення). Основними завданнями перевірок дотримання конкурентного законодавства, що здійснюються антимонопольними органами, є: * здійснення державного контролю за дотриманням конкурентного законодавства; * своєчасне попередження та виявлення можливих правоворушень конкурентного законодавства, зокрема, зловживань монопольним становищем, антиконкурентних узгоджених дій між суб’єктами господарювання, дискримінації суб’єктів господарювання органами державної влади, місцевого самоврядування, адміністративно-господарського управління і контролю, недобросовісної конкуренції, здійснення економічної концентрації без згоди на це Антимонопольного комітету України, якщо отримання дозволу є обов’язковим; * збір доказів у заявах і справах про порушення законодавства про захист економічної конкуренції; * оцінка діяльності об’єктів перевірки щодо дотримання конкурентного законодавства; * аналіз рішень органів державної влади, місцевого самоврядування, адміністративно-господарського управління і контролю на відповідність конкурентному законодавству (п. 16 Положення). Рішення про проведення перевірки приймається Головою Антимонопольного комітету України, членом Комітету або головою відділення. Для здійснення перевірки утворюється комісія у складі не менше двох осіб, яка затверджуються наказом Голови Комітету чи відділення. В наказі також вказується об’єкт, завдання та термін перевірки. Комісію очолює Голова, його повноваження визначені у п.27 Положення. Перевірка здійснюється на підставі наказу про проведення перевірки та створення комісії, плану проведення перевірки, доручення Голови Комітету, члена Комітету, голови відділення про делегування повноважень щодо проведення перевірки. Залежно від завдань та мети здійснення перевірки голова та члени комісії запитують у керівництва об’єкта перевірки документи, письмові та усні пояснення та іншу інформацію, що стосується завдань та мети перевірки (в тому числі інформацію з обмеженим доступом), потрібну для здійснення комісією своїх функцій. Відповідно до ст. 22 Закону України «Про Антимонопольний комітет України» документи, статистична та інша інформація необхідна для здійснення контролю за дотриманням конкурентного законодавства та розгляду справ про його порушення надаються на вимогу державного уповноваженого, голови територіального відділення Антимонопольного комітету України. У разі відмови керівника об’єкта перевірки надати документи, письмові та усні пояснення, іншу інформацію, в тому числі інформацію з обмеженим доступом, допустити членів комісії до проведення перевірки, складається відповідний акт з підписами членів комісії, про що негайно голова комісії повідомляє керівництву Антимонопольного комітету України, відділення та складає протокол про адміністративне правопорушення згідно зі ст. 166/4 Кодексу України про адміністративні правопорушення. Результати проведення перевірки оформлюються довідкою, що має в собі містити аналіз, висновки і пропозиції з усіх питань, що перевірялися. Голова комісії підсумовує подані матеріали та складає акт перевірки (в двох примірниках), який підписується головою та членами комісії та керівником об’єкта перевірки. Один примірник акту подається Голові Антимонопольного комітету України, другий - вручається (в установленому порядку) керівнику об’єкта перевірки під розписку на першому примірнику акту (протягом п’яти днів після закінчення перевірки). Вимоги, що ставляться до змісту акту, містяться в п. 54 Положення. Керівник об’єкта перевірки може протягом 5 календарних днів з дня отримання акту надати свої зауваження та заперечення до нього. Голова комісії протягом п’яти робочіх днів після проведення перевірки доповідає про її результати особі, що видала наказ про проведення перевірки та створення комісії з наданням акту (з відміткою про вручення його керівнику об’єкта перевірки ) і інших матеріалів комісії, складених за результатами її проведення, крім того у разі необхідності вносить подання про початок розгляду справи про припинення порушення конкурентного законодавства[95]. Якщо в ході перевірки були встановлені ознаки порушень конкурентного законодавства, то Голова Комітету, відділення, або його заступник розглядають надані матеріали та направляють їх у відповідні підрозділи Комітету, відділення для розгляду та вжиття заходів відповідно до законодавства. Проведення перевірок при здійсненні поточного контролю за дотриманням конкурентного законодавста має велике практичне значення. Специфічною формою поточного контролю за дотриманням конкурентного законодавства є розгляд справ про припинення порушень конкурентного законодавства. Специфіка цієї форми контролю полягає в тому, що в процесі рослідування справ про порушення конкурентного законодавства антимонопольні органи безпосередньо припиняють конкурентні правопорушення та усувають їх негативні наслідки, таким чином реалізовуючи покладені на Антимонопольний комітет України повноваження по контролю за дотриманням конкурентного законодавства. Підстави та процедура розгляду справ про припинення порушень конкурентного законодавства визначені Законом України «Про захист економічної конкуренції», Законом України «Про захист від недобросовісної конкуренції», Правилами розгляду справ про порушення законодавства про захист економічної конкуренції. Органи Антимонопольного комітету України розпочинають розгляд справи про порушення законодавства про захист економічної конкуренції за:
У разі виявлення ознак порушення законодавства про захист економічної конкуренції органи Антимонопольного комітету України приймають розпорядження про початок розгляду справи. Заява про порушення розглядається протягом тридцяти календарних днів, а у разі одержання додаткової інформації, яка не може бути надана заявником, строк розгляду заяви може бути подовжений державним уповноваженим, головою відділення на шістдесят календарних днів, про що пісьмово повідомляється заявнику. Розпорядження про початок розгляду справи надсилається відповідачу протягом трьох робочих днів з дня його прийняття. Повідомлення про початок розгляду справи надсилається заявнику та третім особам, якщо рішення у справі може суттєво зачіпити її права і інтереси. Процедура розгляду справи починається із зібрання доказів. Відповідно до ст. 41 Закону України «Про захист економічної конкуренції» доказами у справі можуть бути будь-які фактичні дані, які дають можливість встановити наявність або відсутність порушення, зокрема доказами є: пояснення сторін і третіх осіб, пояснення службових осіб та громадян, письмові докази, речові докази і висновки експертів. Усні пояснення сторін, третіх осіб, службових чи посадових осіб та громадян, які містять дані, що свідчать про наявність чи відсутність порушення, фіксуються у протоколі. Цікаво, що відповідно до Закону особи, які беруть участь у справі, мають право надавати докази та доводити їх достовірність (об'єктивність). У разі необхідності під час проведення розслідування органи Антимонопольного комітету України за власною ініціативою чи за клопотанням особи, яка бере участь у справі, мають право призначати експертизу, про що приймається розпорядження. В розпорядженні зазначаються питання, на які потрібні висновки експертів, та особа, яка буде проводити експертизу. Відповідно до ст. 43 ч.3 Експертиза проводиться експертами відповідних установ або іншими спеціалістами. Експертом може бути призначена будь-яка особа, яка володіє необхідними знаннями для дачі висновку. Орган Антимонопольного комітету України, якщо це необхідно для дачі висновку, може надати експерту для ознайомлення матеріали справи. При цьому експерт не має права розголошувати інформацію з обмеженим доступом, а також інформацію, розголошення якої може завдати шкоди інтересам інших осіб, які беруть (брали) участь у справі, або перешкодити подальшому розгляду справи, що міститься в матеріалах справи. Витрати на проведення експертизи відшкодовуються за рахунок особи, яка вчинила порушення законодавства про захист економічної конкуренції. У разі відмови у відшкодуванні зазначених витрат особа, яка понесла ці витрати, може звернутися до суду із заявою про їх відшкодування. Антимонопольним органам під час розгляду справ про порушення конкурентного законодавства надане право вилучати необхідні для розгляду справи письмові та речові докази (зокрема: документи, предмети чи інші носії інформації) та накладати арешт на майно.[96] Вилучення доказів проводиться на підставі розпорядження державного уповноваженого Антимонопольного комітету України чи голови територіального відділення особисто або уповноваженими ними працівниками Антимонопольного комітету України, його територіального відділення у випадках, якщо: докази не було надано і є достатні підстави вважати, що документи, предмети чи інші носії інформації, які можуть бути доказами чи джерелом доказів у справі, знаходяться у певному місці; існує загроза, що відповідні документи, предмети чи інші носії інформації можуть бути знищені. У разі вилучення оригіналів письмових доказів Антимонопольний комітет України чи його територіальне відділення на клопотання особи, в якої вилучено відповідні докази, протягом трьох днів з дня внесення клопотання надає цій особі завірені копії цих доказів. Завірені Антимонопольним комітетом України чи його територіальним відділенням копії письмових доказів мають силу оригіналу при пред'явленні їх іншим особам. Для забезпечення проведення розгляду справи про порушення законодавства про захист економічної конкуренції, зокрема у разі вилучення доказів та накладеня арешту на майно, органи внутрішніх справ, митні органи та інші правоохоронні органи зобов'язані надавати у межах наданих їм прав допомогу Антимонопольному комітету України, його територіальним відділенням. За результатами розгляду справ про порушення законодавства про захист економічної конкуренції органи Антимонопольного комітету України приймають рішення, в тому числі про: - визнання вчинення порушення законодавства про захист економічної конкуренції; - припинення порушення законодавства про захист економічної конкуренції; - зобов'язання органу влади, органу місцевого самоврядування, органу адміністративно-господарського управління та контролю скасувати або змінити прийняте ним рішення чи розірвати угоди, визнані антиконкурентними діями органів влади, органів місцевого самоврядування, органів адміністративно-господарського управління та контролю; - визнання суб'єкта господарювання таким, що займає монопольне (домінуюче) становище на ринку; - примусовий поділ суб'єкта господарювання, що займає монопольне (домінуюче) становище на ринку; - накладення штрафу; - блокування цінних паперів; -усунення наслідків порушень законодавства про захист економічної конкуренції; - скасування дозволу на узгоджені дії; - оприлюднення відповідачем за власні кошти офіційної інформації Антимонопольного комітету України чи його територіального відділення стосовно рішення, прийнятого у справі про порушення, в тому числі опублікування рішень у повному обсязі (за вилученням інформації з обмеженим доступом, а також визначеної відповідним державним уповноваженим, головою територіального відділення інформації, розголошення якої може завдати шкоди інтересам інших осіб, які брали участь у справі), у строк і спосіб, визначені цим рішенням або законодавством; - закриття провадження у справі (ч.1 ст 48 Закону України «Про захист економічної конкуренції»). Варто звернути увагу, що відповідно до ч. 2 ст 48 Закону України «Про захист економічної конкуренції» органи Антимонопольного комітету України, які прийняли рішення, не мають права його скасувати або змінити. Вони можуть виправити допущені в рішенні описки чи явні арифметичні помилки, роз'яснити своє рішення, не змінюючи при цьому його змісту, а також прийняти додаткове рішення, якщо з якогось питання, що досліджувалося під час розгляду справи, не прийнято рішення. Значне місце в роботі Антимонопольного комітету України займає запобігання порушенням конкурентного законодавства у вигляді надання рекомендацій щодо запобігання конкурентних правопорушень за результатами розгляду заяв і звернень підприємців і споживачів. Зокрема, у випадках, коли при розгляді заяв, звернень підприємців і споживачів встановлюється відсутність підстав для початку справи про порушення конкурентного законодавства, разом з тим, виявляються обставини, що можуть негативно впливати на конкуренцію, обмежувати права підприємців і споживачів. Відповідним державним органам та суб’єктам господарювання надаються рекомендації щодо проведення заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. На відміну від попереднього контролю, який переважно має попереджувально-профілактичний характер, поточний контроль має профілактично-репресивний характер і спрямований на попередження, виявлення і припинення порушень. Варто зазначити, що зі вступом в дію Закону України «Про захист економічної конкуренції» значно розширено коло профілактичних та репресивних повноважень Антимонопольного комітету України. Проте, порядок реалізації цих повноважень недостатньо законодавчо врегульований, що нашу думку, може мати негативний вплив на конкурентну ситуацію. 2.3. Наступний контроль, на відміну від попередніх видів контрольної діяльності, має на меті з’ясувати відповідність результату до започаткованого рішення. Основною метою такого контролю є оцінка досягнутого і розробка стратегії на майбутнє[97]. Наступний контроль в сфері дотримання конкурентного законодавства законодавчо і процесуально не визначений. Він здійснюється антимонопольними органами шляхом аналізу стану розвитку конкуренції на окремих ринках і знаходить своє відображення в державних програмах демонополізації і розвитку конкуренції. Аналіз змісту та напрямків державного контролю в сфері конкуренції дає підстави зробити наступні висновки. Контроль за дотриманням конкурентного законодавства є визначальним чинником спеціального правового статусу Антимонопольного комітету України в системі органів виконавчої влади. За своїм змістом та спрямуванням контроль в сфері конкуренції має спеціальний, надвідомчий характер.
Контрольні питання:
2. Які органи здійснюють державний контроль у сфері захисту економічної конкуренції 3. Як здійснюється державний контроль за узгодженими діями та економічною конценитрацієюю 4. Які особливості контролю за дотриманням вимог конкурентного законодавства при прийнятті рішень органами державної влади, місцевого самоврядування, адміністративно-господарського управління і контролю. 5. Особливості здійснення поточного та наступного контролю: поняття, напрями
Практичне завдання 1 Проаналізуйте механізми контролю за дотриманням конкурентного законодавства у практиці державних картельних відомств держав світу.
Практичне завдання 2 На підстві аналізу форм і методів контролю за дотриманням конкурентного законодавства назвіть: а) позитивні та б) негативні прояви державного контролю. Які перспективи розвитку державного контролю Ви могли б запропонувати?
ОСОБЛИВА ЧАСТИНА
Тема 6 УЗГОДЖЕНІ ДІЇ СУБЄКТІВ ГОСПОДАРЮВАННЯ
3.1. Попередні висновки 3.2. Одержання дозволу на узгоджені дії 3.3.Особливості надання дозволу на узгоджені дії суб’єктів господарювання Кабінетом Міністрів України
Ключові слова: узгоджені дії, горизонтальні узгоджені дії, вертикальні узгоджені дії, конгломератні узгоджені дії, змішані узгоджені дії, узгоджені дії, що можуть бути дозволені
Узгодженими діями є також створення суб'єкта господарювання, метою чи наслідком створення якого є координація конкурентної поведінки між суб'єктами господарювання, що створили зазначений суб'єкт господарювання, або між ними та новоствореним суб'єктом господарювання. Координація (узгоджені дії) суб'єктів господарювання на ринку може здійснюватися у формах:
Статтею 56 Господарського кодексу України визначено: «Створення суб'єктів господарювання здійснюється з додержанням вимог антимонопольно-конкурентного законодавства». Попереднє одержання дозволу органів Комітету на вчинення суб'єктами господарювання узгоджених дій є обов'язковим, зокрема у випадку створення суб'єкта господарювання, об'єднання, метою чи наслідком створення якого є координація конкурентної поведінки між суб'єктами господарювання, що створили зазначені й суб'єкт господарювання, об'єднання, або між ними та новоствореним суб'єктом господарювання, або вступ до такого об'єднання. Вчинення узгоджених дій без одержання дозволу органів Комітету є порушенням законодавства про захист економічної конкуренції і тягне за собою відповідальність, установлену законом. Порядок подання та розгляду заяв до органів Антимонопольного комітету України щодо надання дозволу на узгоджені дії суб'єктів господарювання, надання попередніх висновків стосовно таких дій, а також надання висновків щодо відповідності узгоджених дій суб'єктів господарювання вимогам Закону України "Про захист економічної конкуренції" встановлений Положенням про порядок подання заяв до органів Антимонопольного комітету України про надання дозволу на узгоджені Дії суб'єктів господарювання, затвердженим розпорядженням Антимонопольного комітету України від 12.02.2002 № 26-р та зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 7 березня 2002 р. за № 238/6526. Чинне конкурентне законодавство визначає, що узгоджені дії можуть бути здійснені у наступних формах. Горизонтальні узгоджені дії - укладення суб'єктами господарювання угод у будь-якій формі, прийняття об'єднаннями рішень у будь-якій формі, будь-яка інша погоджена конкурентна поведінка (діяльність, бездіяльність) суб'єктів господарювання, створення суб'єкта господарювання, об'єднання, метою чи наслідком створення якого є координація конкурентної поведінки між суб'єктами господарювання, що створили зазначений суб'єкт господарювання, об'єднання, або між ними та новоствореним суб'єктом господарювання, або вступ до такого об'єднання, коли суб'єкти господарювання, до складу яких входять учасники узгоджених дій, конкурують або можуть конкурувати між собою на одному ринку товарів. Вертикальні узгоджені дії - укладення суб'єктами господарювання угод у будь-якій формі, прийняття об'єднаннями рішень у будь-якій формі, будь-яка інша погоджена конкурентна поведінка (діяльність, бездіяльність) суб'єктів господарювання, створення суб'єкта господарювання, об'єднання, метою чи наслідком створення якого є координація конкурентної поведінки між суб'єктами господарювання, що створили зазначений суб'єкт господарювання, об'єднання, або між ними та новоствореним суб'єктом господарювання, або вступ до такого об'єднання, або між ними та новоствореним суб'єктом господарювання, коли суб'єкти господарювання, до складу яких входять учасники узгоджених дій, не конкурують і за існуючих умов не можуть конкурувати між собою на одному ринку товарів, і при цьому перебувають або можуть перебувати у відносинах купівлі-продажу на відповідних товарних ринках (продавець-покупець, постачальник-споживач). Конгломератні узгоджені дії - укладення суб'єктами господарювання угод у будь-якій формі, прийняття об'єднаннями рішень у будь-якій формі, будь-яка інша погоджена конкурентна поведінка (діяльність, бездіяльність) суб'єктів господарювання, створення суб'єкта господарювання, об'єднання, метою чи наслідком створення якого є координація конкурентної поведінки між суб'єктами господарювання, що створили зазначений суб'єкт господарювання, об'єднання, або між ними та новоствореним суб'єктом господарювання, або вступ до такого об'єднання, коли суб'єкти господарювання, до складу яких входять учасники узгоджених дій, не конкурують і за існуючих умов не можуть конкурувати між собою на одному ринку товарів і при цьому не перебувають або не можуть перебувати у відносинах купівлі-продажу на відповідних товарних ринках (продавець-покупець, постачальник-споживач). Змішані узгоджені дії - укладення суб'єктами господарювання угод у будь-якій формі, прийняття об'єднаннями рішень у будь-якій формі, будь-яка інша погоджена конкурентна поведінка (діяльність, бездіяльність) суб'єктів господарювання, створення суб'єкта господарювання, об'єднання, метою чи наслідком створення якого є координація конкурентної поведінки між суб'єктами господарювання, що створили зазначений суб'єкт господарювання, об'єднання, або між ними та новоствореним суб'єктом господарювання, або вступ до такого об'єднання, коли частина суб'єктів господарювання, до складу яких входять учасники узгоджених дій, конкурують або можуть конкурувати між собою на одному ринку товарів і при цьому перебувають або можуть перебувати у відносинах купівлі-продажу на відповідних товарних ринках (продавець-покупець, постачальник-споживач), а інша частина не конкурують і за існуючих умов не можуть конкурувати між собою на одному ринку товарів і при цьому не перебувають або не можуть перебувати у відносинах купівлі-продажу на відповідних товарних ринках (продавець-покупець, постачальник-споживач
2. Узгоджені дії, що можуть бути дозволені Дозволеними відповідно до ст.. 7-9 Закону України «Про захист економічної конкуренції» є наступні види узгоджених дій: 1. Будь-які добровільні узгоджені дії малих або середніх підприємців щодо спільного придбання товарів, які не призводять до суттєвого обмеження конкуренції та сприяють підвищенню конкурентоспроможності малих або середніх підприємців. 2. Узгоджені дії щодо постачання чи використання товарів, якщо учасник цих дій стосовно іншого учасника узгоджених дій встановлює обмеження на:
3. Угоди про передачу прав інтелектуальної власності або про використання об'єкта права інтелектуальної власності, які обмежують у здійсненні господарської діяльності сторону угоди, якій передається право, але ці обмеження не виходять за межі законних прав суб'єкта права інтелектуальної власності. Зокрема, обмеження стосовно обсягу прав, які передаються, строку та території дії дозволу на використання об'єкта права інтелектуальної власності, а також виду діяльності, сфери використання, мінімального обсягу виробництва. Інші узгоджені дії, що відповідають типовим вимогам, установленим Антимонопольним комітетом України, якщо про це прямо вказано в рішенні Антимонопольного комітету України про встановлення цих типових вимог. Статтею 7 Закону “Про захист економічної конкуренції” виняток зроблено для горизонтальних угод малих та середніх підприємців (конкурентів) щодо спільного придбання товарів, якими відповідно до статті 1 зазначеного Закону визначено суб'єктів господарювання з річним доходом до 500 тисяч євро, якщо на ринку діють його конкуренти із значно більшою часткою. Хоча Закон і не дає визначення значно більшої частки конкурента, як і частки малого та середнього підприємця, можна припустити, що перша має бути принаймні не меншою ніж сукупна частка усіх малих та середніх підприємців, а сукупна частка останніх у співвідношенні з часткою конкурента не повинна створювати ситуацію на ринку, яка може розглядатись як висококонцентрована чи жорстка олігополія, за якої інтенсивність конкуренції за певних інших обставин може суттєво зменшитись. Головна мета таких узгоджених дій і сутність звільнення їх від заборони пов'язана з підвищенням конкурентоспроможності малих та середніх підприємців, що забезпечується, зокрема, ефектом, схожим з ефектом “масштабу виробництва”, коли досягається економія ресурсів за рахунок зменшення витрат на одиницю продукції (сировини), а відповідно зменшується і її кінцева ціна. При цьому вивільнений капітал може бути використаний на технологічний розвиток, на підвищення якості продукції, реклами, сервісного обслуговування чи інші заходи, які можуть бути використані у конкурентній боротьбі. З цього також можна припустити, що звільнені від заборони узгоджені дії малих та середніх підприємців щодо спільного придбання товарів повинні забезпечувати значний ефект, інакше їх позитивний вплив на стимулювання конкуренції напевно буде меншим ніж шкода від обмеження конкуренції між ними. Крім цього, важливе значення має визначення суб'єкта господарювання малим чи середнім підприємцем. Існування підприємства навіть з дуже маленькою часткою на ринку та річним доходом, якому ще далеко до 500 тисяч євро, не дає підстав визнавати його малим чи середнім, якщо контроль пов‘язує з ним компанії з великим річним доходом, перерозподіл якого може забезпечити необхідні умови для розвитку такого підприємства. Якщо така група в цілому може розглядатись як одне ціле з точки зору управління капіталом, тобто, коли така група за визначенням у статті 1 Закону “Про захист економічної конкуренції” є суб'єктом господарювання, що складається з декількох суб'єктів господарювання, при розрахунку необхідно брати сукупні доход(виручку) і частку на ринку всіх учасників групи. Звільнення від заборони передбачені також для певних видів вертикальних угод чи узгоджених дій (частина перша статті 8 зазначеного Закону). За визначенням вертикальними узгодженими діями є такі, участь у яких беруть суб'єкти господарювання, які не є за існуючих умов конкурентами та перебувають у відносинах купівлі-продажу на відповідних товарних ринках (пункт 1.4. Типових вимог до узгоджених дій суб'єктів господарювання для загального звільнення від попереднього одержання дозволу органів Антимонопольного комітету України на узгоджені дії суб'єктів господарювання, затверджених розпорядженням Антимонопольного комітету від 12.02.02 № 27-р, зареєстрованих в Міністерстві юстиції України 07.03.02 за № 239/6527). Фактично, мова йде про узгоджені дії, які передбачають узгодження поведінки на послідовних етапах виробничого процесу та просування товару. Методи, які застосовують виробник або постачальних щодо перепродажу їхньої продукції, як правило включають підтримання ціни перепродажу, участь в ексклюзивній торгівлі товарами постачальника та обмеження географії діяльності посередника (дистриб'ютора). В умовах ексклюзивної торгівлі та обмеження географії ринку посередник, який не має конкурентів, залишається єдиним суб'єктом, який отримує від виробника право постачати товар на ринок. Мета виробника при цьому – надати можливість постачальнику стимул для просування продукції на ринок та надання ним якісних послуг, що сприяє реалізації товару. Схожі з цим методом також умови надання постачальнику певного товару з обов'язковим придбанням у виробника інших, як правило, супутніх товарів, що дає можливість забезпечити у роздрібній торгівлі наявність широкого асортименту товарів певного призначення та приваблення більшої кількості споживачів до цих роздрібних торговців. Метод підтримання ціни перепродажу передбачає зобов'язання (обмеження) постачальника щодо встановлення ціни продукції, за якою вона повинна бути продана споживачам. Можливі різні варіанти встановлення ціни перепродажу – встановлення мінімальної ціни перепродажу, встановлення максимальної ціни, рекомендованої ціни та встановлення фіксованої ціни перепродажу. Наприклад, виробник рекомендує чи встановлює максимальну ціну перепродажу для того, щоб покупець, який потім продає товар у роздріб (споживачам), не міг продавати її за ще більшою ціною, збільшуючи власні доходи та одночасно зменшуючи обсяг реалізації цього товару. Встановлення мінімальної ціни перепродажу дозволяє, зокрема, запобігти “проїзду зайцем” окремих роздрібних торговців – коли один з них забезпечує додаткові послуги для споживача товару, навчаючи для цього персонал, (демонстрування та пояснення роботи товару, консультації щодо вибору моделі тощо), а другий, не витрачаючи додаткових ресурсів, вже “навченому” у свого конкурента споживачу пропонує цей же товар за нижчою ціною. Крім того, підтримання мінімальної ціни перепродажу дозволяє забезпечити більш високу прибутковість постачальника, який отримує економічну зацікавленість у збільшенні витрат на надання додаткових послуг, проведення рекламних кампаній, вигідних як йому (постачальнику) так і роздрібним торговцям. Здебільшого, обмеження в угодах постачання сприяють розвитку підприємств, підвищують ефективність конкуренції та йдуть на користь споживачам, якщо учасники цих вертикальних угод не мають достатньої ринкової влади для того, щоб використати ці методи для боротьби зі своїми конкурентами. Як і в узгоджених діях між суб'єктами, що діють на одному рівні виробництва чи реалізації, до угод між суб'єктами, що діють на різних рівнях, в першу чергу застосовується критерій рівня ринкової влади учасників. Угода про ексклюзивне придбання постачальником у певного виробника не завжди дає постачальнику ринкової влади. Дуже часто ринкова влада посередника обмежена конкуренцією продукції різних виробників. Протилежний вплив на конкуренцію може мати ексклюзивна угода про постачання, коли виробник має велику ринкову владу, яку намагається простягнути на інший “вниз за течією” вертикальний ринок, створивши двосторонню монополію, коли і продавець і покупець мають суттєву ринкову владу. Цього можна досягти навіть за наявності кількох постачальників – розподіливши між ними територію. Аналогічний наслідок матиме ексклюзивна угода між виробником та постачальником, який має ринкову владу і є бар'єри для входження на цей ринок (ситуація “пісчаних годинників” – коли між кількома виробниками і споживачами існує лише один посередник. Наприклад, нафтодобувні підприємства – нафтопереробний завод – заправні станції). Така політика спрямована на витіснення з ринку конкурентів виробника, у яких зникають джерела збуту продукції, та вертикальну монополізацію. Такі угоди є антиконкурентними та забороняються. Обмеження (застереження) щодо винятку для вертикальних узгоджених дій передбачені у частині другій статті 8 Закону “Про захист економічної конкуренції”. Третій загальний виняток стосується встановлення обмежень, що випливають з використання прав інтелектуальної власності (стаття 9 Закону “Про захист економічної конкуренції”). Цей вид узгоджених дій може мати місце як на горизонтальному так і на вертикальному рівні. Права на інтелектуальну власність можна в значно більшій мірі використовувати для того, щоб покласти на покупця (постачальника) зобов'язання, які спричиняють значні обмеження конкуренції. Тому стаття 9 зазначеного Закону передбачає звільнення для обмежень та зобов'язань в тій мірі, в якій вони знаходяться в рамках законної “монополії” відповідного права, тобто в тій мірі, в якій вони і без договірного зобов'язання можуть чи повинні бути забезпечені на підставі відповідного права. Наприклад, надання права постачальнику чи ліцензіату використовувати фірмове найменування, знак для товарів і послуг тощо, із покладенням на нього зобов'язання не реалізовувати продукцію інших виробників, що має забезпечити збереження “чистоти” та репутації торгової марки. В цілому така практика розглядається як звичайні вертикальні угоди з урахуванням всіх критеріїв оцінки їх доцільності та шкідливості. Законом також передбачено можливість здійснення суб'єктами господарювання узгоджених дій, які хоч і обмежують, але не суттєво, конкуренцію, проте сприяють раціоналізації, вдосконаленню виробництва, економічному розвитку тощо (частина перша статті 10 зазначеного Закону), тобто коли такі узгоджені дії через незначний період часу здатні дати поштовх для конкуренції на новому, більш високому рівні, а викликані в кінцевому результаті переваги є доступними також для споживачів. Однак здійснення цих узгоджених дій є можливим лише після одержання відповідного дозволу Антимонопольного комітету, який не вправі його надавати якщо конкуренція обмежується суттєво. В останньому випадку дозвіл може бути наданий Кабінетом Міністрів України виходячи з переваг для суспільних інтересів порівняно з обмеженням конкуренції. За таких обставин механізм регулювання законодавством про захист конкуренції узгодженої діяльності суб'єктів господарювання виглядає наступним чином. З усіх форм і видів узгодженої діяльності суб'єктів господарювання для цілей законодавства про захист економічної конкуренції (в частині регулювання саме узгоджених дій) має значення та узгоджена діяльність, яка полягає у погодженні суб'єктами господарювання своєї конкурентної поведінки або конкурентної поведінки когось із них щодо інших суб'єктів. З цих видів узгоджених дій забороняються узгоджені дії, які призводять до недопущення, усунення чи обмеження конкуренції, тобто, антиконкурентні узгоджені дії - частина перша статті 6 Закону “Про захист економічної конкуренції”. Для більшої ефективності регулювання частина друга цієї статті визначає неповний перелік тих чинників конкуренції, на які спрямовано узгодження діяльності суб'єктів господарювання на ринку – ціни, умови придбання чи реалізації товарів, обсяги виробництва, територіальні межі ринку, кількість чи потужність конкурентів тощо. Теорія кооперативної взаємодії при цьому є базою для аналізу таких узгоджених дій: обмеження конкуренції внаслідок узгоджених дій, здатне мати суттєвий негативний вплив на ринок і тому заборонене, можливе лише за наявності достатньої сукупної ринкової влади в учасників цих дій. У зв'язку з цим горизонтальні узгоджені дії становлять найбільшу небезпеку, оскільки вони збільшують ринкову владу їх учасників. Проте, за умов, коли учасники горизонтальних узгоджених дій мають незначну ринкову частку порівняно зі своїми конкурентами, а узгодження ними певної своєї конкурентної поведінки дозволяє їм “врівноважити” свої можливості у конкуренції зі значно потужнішими конкурентами, це приводить до посилення конкуренції, хоч і внаслідок фактичного зменшення конкурентів. Тому будь які угоджені дії, які призводять до певного обмеження конкуренції, повинні підлягати аналізу з точки зору і їх позитивного впливу на конкуренцію та користі для споживачів. Саме тому не повинно бути “тотальної” заборони на узгоджені дії на всіх рівнях “обмеження” конкуренції. Проблема винятків із заборони в різних країнах вирішується по різному. Існують два основних шляхи врегулювання проблеми – винятки можуть встановлюватись у безпосередньо в законодавстві, або ж відповідне конкурентне відомство може видавати за певних умов виняткові дозвіл (звільнення від заборони) на, в принципі, антиконкурентні узгодженні дії. У більшості систем законодавства про захист конкуренції поєднується обидва шляхи, у найбільш повному вигляді це вирішено в законодавстві ЄС. Власним шляхом пішла практика в США, де суди, застосовуючи правило раціонального підходу (“rule of reason”), в кожному конкретному випадку приймають рішення про те, чи є припустимою антиконкурентна угода, тому що вона є доцільною. В Україні (з прийняттям Закону “Про захист економічної конкуренції”) запроваджено як в більшості країн обидва шляхи: частина звільнень від заборони передбачена у самому Законі (статті 7, 8 та 9 зазначеного Закону), крім того Антимонопольний комітет та Кабінет Міністрів України можуть надавати дозвіл (звільняти від заборони) певні антиконкурентні узгоджені дії, тим самим позбавляючи їх “статусу” антиконкурентних. Для полегшення застосування суб'єктами господарювання положень законодавства щодо допустимості обмежувальних узгоджених дій передбачається визначення критеріїв, які надають можливість правильної оцінки ефекту узгоджених дій. Найбільш широко це передбачає європейська практика шляхом розроблення певних стандартів, загальних характеристик, критеріїв безпечності чи небезпечності узгоджених дій чи їх видів, порівняння з якими спрощує оцінку запланованих узгоджених дій. Головний критерій полягає у розмірі ринкової влади учасників узгоджених дій. Мабуть, відкритим, з точки зору необхідності врахування ринкової влади (частки ринку), поки що залишається питання щодо угод чи узгоджених дій про фіксування цін, до яких законодавство і практика його застосування інших країн є дуже суворими, встановлюючи, фактично, заборону per se на цей вид узгоджених дій. Це пов’язано з функцією ціни як основного регулятора попиту і пропозиції, на яку орієнтується споживач на підсвідомому рівні керуючись законом альтернативної вартості, що особливо суттєво при невисоких доходах населення. Тому фіксування цін навіть при незначній сукупній частці учасників на ринку повинно розглядатись як антиконкурентні. З іншого боку фіксування цін при маленькій сукупній ринковій частці є безрезультатним або ж навіть нерозумним – підняття ціни призведе до зменшення обсягів продажу, зниження ціни - до невиправданої втрати доходів. Фіксування ціни на існуючому (конкурентному) рівні може мати певну вигоду для одного лише за рахунок втрат іншого учасника, тобто за рахунок рівномірного перерозподілу між ними попиту. Розглядаючи проблему правильної оцінки ефекту впливу на конкуренцію тих чи інших узгоджених дій, можна відмітити два шляхи її вирішення. Перший полягає у визначені для певних, загальних видів узгоджених дій тих меж, за якими вони можуть представляти певну або ж абсолютну небезпеку. Як правило, ці межі визначаються виходячи з частки на ринку, на якому відбувається узгодження поведінки у конкуренції, з урахуванням пов'язаності із суміжними ринками. Другий шлях передбачає класифікацію та характеристику ринкових факторів у певних галузях, підгалузях, за яких певні види узгоджених дій не становлять або становлять небезпеку для конкуренції. Цей шлях найбільш складний і має базуватися на вагомому досвіді вивчення відповідних ринків та галузей. Для реалізації зазначених підходів розроблено Типові вимоги до узгоджених дій, затверджені Антимонопольним комітетом (розпорядження від 12.02.02 № 27-р) Типові вимоги до узгоджених дій розроблені на основі концепції регулювання, введеної в ЄС, де виділяється три “списки” узгоджених дій. Перший, “білий список”, визначає узгоджені дії та умови їх вчинення, за яких вони не викликають занепокоєння щодо негативного впливу на конкуренцію. “Чорний список” визначає певні узгоджені дії, їх характеристику, умови їх вчинення, за яких вони визнаються як антиконкурентні та забороняються. Середня межа, у якій ті чи інші узгоджені дії можуть мати за певних умов антиконкурентний ефект залишаються у “сірому списку”. Так, Типовими вимогами до узгоджених дій визначено загальний “білий список”: будь-які узгоджені дії, якщо сукупна частка всіх учасників узгоджених дій на будь-якому задіяному ринку товару (ринку, на якому відбувається узгодження та суміжних з ним ринків) не перевищує 5 відсотків, за винятком, коли здійснюється створення суб'єкта господарювання при наявності вартісних показників, встановлених статтею 24 Закону “Про захист економічної конкуренції” для концентрації; будь-які горизонтальні узгоджені дії, якщо сукупна ринкова частка їх учасників на задіяному ринку не перевищує 15 відсотків, та вертикальні – 20 відсотків, якщо ніхто з учасників не має переважних прав чи повноважень від владних органів чи монопольних утворень. Проте, Антимонопольний комітет все ж таки обережно підійшов до вирішення проблеми тих узгоджених дій, які, як правило, викликають найбільше занепокоєння – це горизонтальне фіксування цін, розподіл ринків та обмеження виробництва або придбання, залишивши для них “білим” лише 5-відсотковий ринковий бар'єр, тобто, перший виняток. Відповідно до цих Типових вимог, узгоджені дії, що підпадають під загальне звільнення, не потребують одержання дозволу Антимонопольного комітету. В будь-якому випадку необхідно виходити з того, що коли узгоджені дії можуть призвести до обмеження конкуренції, іншими словами – коли вони є антиконкурентними і забороняються статтею 6 Закону “Про захист економічної конкуренції” суб’єкти можуть їх здійснювати лише отримавши дозвіл. Питання про необхідність одержання дозволу Антимонопольного комітету на певні узгоджені дії мають вирішувати самі учасники узгоджених дій, оскільки це може їх убезпечити від суттєвих санкцій, передбачених Законом. Запровадження інституту попереднього дозволу на узгоджені дії є спробою дозволити здійснювати діяльність з незначним ефектом антиконкурентності, але з суттєвим позитивним ефектом для ринку, економіки в цілому. За дев’ять місяців 2008 року органами Антимонопольного комітету України розглянуто 47 заяв щодо надання дозволу на узгоджені дії суб’єктів господарювання. У 41 випадках надано дозвіл узгоджені дії (за відповідний період 2007 року – 69 заяв). 3.Правові форми контролю за узгодженими діями суб’єктів господарювання Основними правовими формами контролю органів Антимонопольного комітету України за узгодженими діями суб’єктів господарювання є надання попередніх висновків або дозволу на здійснення цих дій. Таким дозволом є рішення Антимонопольного комітету України, яке містить описово-мотивувальну та резолютивну частини. 3.1.Попередні висновки. Суб'єкти господарювання учасники узгоджених дій можуть з власної ініціативи звернутися до органів Комітету із заявою про надання попередніх висновків стосовно запланованих узгоджених дій. Органи Комітету надають суб'єктам господарювання, органам влади, органам місцевого самоврядування, органам адміністративно-господарського управління та контролю на підставі заяви про надання попередніх висновків, про надання висновків щодо кваліфікації дій та доданої до неї інформації попередні висновки стосовно надання дозволу на узгоджені дії, зміни в узгоджених діях. Одержання попередніх висновків, висновків щодо кваліфікації дій не є обов'язковим і здійснюється виключно в разі виникнення потреби в суб'єкта господарювання. Строк розгляду заяв про надання попередніх висновків стосовно надання дозволу на узгоджені дії, про надання висновків щодо кваліфікації дій, зміни в узгоджених діях становить один місяць з моменту прийняття заяви до розгляду. Висновки щодо кваліфікації дій надаються органами Комітету у формі рекомендаційних роз'яснень щодо відповідності дій суб'єктів господарювання положенням статей 6, 10 Закону України "Про захист економічної конкуренції". Попередні висновки відповідного органу Комітету надаються у формі листа, у якому зазначається про:
Одержання попередніх висновків стосовно узгоджених дій, передбачених пунктом 3.1 Положення про узгоджені дії, не звільняє учасників узгоджених дій, органи влади, органи місцевого самоврядування, органи адміністративно-господарського управління та контролю від необхідності звернутися до відповідних органів Комітету із заявою про надання дозволу на здійснення узгоджених дій у випадках, передбачених статтею 10 Закону України "Про захист економічної конкуренції". 3.2. Одержання дозволу на узгоджені дії. Попереднє одержання дозволу органів Комітету є обов'язковим на вчинення суб'єктами господарювання узгоджених дій, що призвели чи можуть призвести до недопущення, усунення чи обмеження конкуренції, зокрема узгоджених дій, які стосуються: 1) установлення цін чи інших умов придбання або реалізації товарів; 2) обмеження виробництва, ринків товарів, техніко-технологічного розвитку, інвестицій або встановлення контролю над ними; 3) розподілу ринків чи джерел постачання за територіальним принципом, асортиментом товарів, обсягом їх реалізації чи придбання, за колом продавців, покупців або споживачів чи за іншими ознаками; 4) спотворення результатів торгів, аукціонів, конкурсів, тендерів; 5) усунення з ринку або обмеження доступу на ринок (вихід з ринку) інших суб'єктів господарювання, покупців, продавців; 6) застосування різних умов до рівнозначних угод з іншими суб'єктами господарювання, що ставить останніх у невигідне становище в конкуренції; 7) укладення угод за умови прийняття іншими суб'єктами господарювання додаткових зобов'язань, які за своїм змістом або згідно з торговими та іншими чесними звичаями в підприємницькій діяльності не стосуються предмета цих угод; 8) суттєвого обмеження конкурентоспроможності інших суб'єктів господарювання на ринку без об'єктивно виправданих на те причин. Попереднє одержання дозволу органів Комітету є обов'язковим також на зміни в таких узгоджених діях. Відповідно до частини другої статті 26 Закону України "Про захист економічної конкуренції" заява про дозвіл або висновки вважається прийнятою до розгляду після 15 днів з дня її надходження після закінчення п'ятнадцятиденного терміну з дати надходження її до відповідного органу Комітету, якщо протягом цього часу державний уповноважений Комітету чи голова територіального відділення Комітету не повернули заявнику зазначену заяву з повідомленням, що вона та інші документи не відповідають установленим Комітетом вимогам і це перешкоджає її розгляду. Якщо учасник узгоджених дій відмовляє іншому учаснику узгоджених дій - заявнику в наданні документів та іншої інформації, необхідної для розгляду Комітетом, Адміністративною колегією Комітету, державним уповноваженим Комітету чи адміністративною колегією територіального відділення Комітету заяви, то державний уповноважений Комітету чи голова територіального відділення Комітету на підставі звернення заявника приймає розпорядження про надання учасником узгоджених дій такої інформації у визначений строк. Про прийняте розпорядження повідомляється заявнику. Заява вважається прийнятою до розгляду після отримання всієї інформації, передбаченої розпорядженням, зазначеним у пункті 6.2 Положення про узгоджені дії, про що орган Комітету протягом 10 днів повідомляє заявника. Якщо дозвіл на узгоджені дії, які передбачені пунктом 3.1 Положення про узгоджені дії, відповідно до частини третьої статті 26 Закону України було надано органами Комітету на конкретно визначений строк, зокрема на строк дії договору (угоди, рішення), то суб'єкти господарювання мають право звернутися до органів Комітету із заявою про продовження дії дозволу. Така заява подається за три місяці до закінчення строку дії дозволу. Відповідно до частини четвертої статті 26 Закону України "Про захист економічної конкуренції", якщо узгоджені дії провадяться із застосуванням конкурсних процедур (торги, аукціони, конкурси, тендери тощо), заява може подаватись як до початку конкурсної процедури, так і після, але не пізніше тридцяти днів з дати оголошення переможця, якщо інше не передбачено законом. Відповідно до частини п'ятої статті 26 Закону України "Про захист економічної конкуренції", якщо суб'єкт господарювання вчиняє рівноцінні узгоджені дії з різними суб'єктами господарювання, то заява може бути подана щодо однієї узгодженої дії за умови надання інформації щодо всіх інших учасників узгоджених дій у порядку, визначеному цим Положення про узгоджені дії. За подання заяв про надання дозволу на узгоджені дії в установленому порядку справляється плата. Заява про надання дозволу подається у письмовій формі і повинна містити: - найменування органу, до якого подається заява; - посилання на відповідний нормативно-правовий акт (пункт, частина, стаття), що передбачає звернення до Комітету, відділення; - найменування, реквізити заявника та його представника (орган державної влади, орган місцевого самоврядування, орган адміністративно-господарського управління та контролю, суб'єкт господарювання, фізична особа, представництво іноземного суб'єкта господарської діяльності в Україні тощо); - зміст узгоджених дій, про надання дозволу на які звертається заявник; - зміст позитивного суспільного ефекту від узгоджених дій, змін в узгоджених діях з підстав, передбачених частиною першою статті 10 Закону України "Про захист економічної конкуренції", а саме того, що ці дії сприяють: вдосконаленню виробництва, придбанню або реалізації товару; техніко-технологічному, економічному розвитку; розвитку малих або середніх підприємців; оптимізації експорту чи імпорту товарів; розробленню та застосуванню уніфікованих технічних умов або стандартів на товари; раціоналізації виробництва; найменування, - реквізити (поштова адреса, факс, телефон та ін.) учасника(ів) узгоджених дій; перелік документів і відомостей, що додаються до заяви про надання дозволу. Визначення переліку суб'єктів господарювання, стосовно яких учасники узгоджених дій подають документи і відомості, що додаються до заяви про надання дозволу, здійснюється згідно з Порядком визначення переліку суб'єктів господарювання, щодо яких учасники узгоджених дій подають інформацію, наведеним в додатку 4 Положення. Органи Комітету розглядають заяву про надання дозволу на узгоджені дії протягом трьох місяців з дня прийняття її до розгляду відповідним органом Комітету. Заява про зміни в узгоджених діях, на які було отримано дозвіл органів Комітету, якщо ці зміни не передбачають зміну кола учасників та не поширюються на інші товарні ринки, але пов'язані зі зміною предмета і цілей узгоджених дій, порядку розподілу прибутків і збитків між учасниками узгоджених дій, порядку формування та компетенції органу управління створеного суб'єкта господарювання, порядку прийняття рішень цим органом управління, а також якщо ці зміни посилюють узгодженість учасників на ринку та/або призводять до погіршення умов конкуренції між учасниками узгоджених дій в інший спосіб, розглядається органами Комітету протягом тридцяти днів з дня прийняття її до розгляду відповідним органом Комітету. У разі виявлення підстав, за яких орган Комітету не може надати дозвіл на узгоджені дії, зміни в узгоджених діях, а також у разі необхідності проведення складного поглибленого дослідження чи експертизи відповідні органи Комітету розпочинають розгляд справи про узгоджені дії, про що приймається розпорядження та письмово повідомляється особа, яка подала заяву. Разом із повідомленням про початок розгляду справи надсилається перелік інформації, яку заявник повинен надати для прийняття Комітетом рішення у справі. Дозвіл на узгоджені дії, які призвели чи можуть призвести до недопущення, усунення чи обмеження конкуренції, передбачені пунктом 3.2 Положення про узгоджені дії, може бути надано, якщо учасники узгоджених дій доведуть, що ці дії не призводять до суттєвого обмеження конкуренції на всьому ринку чи в значній його частині і сприяють відповідно:
Дозвіл Комітету на узгоджені дії, зміни в узгоджених діях, передбачені пунктом 3.1 Положення про узгоджені дії, не може бути наданий, якщо конкуренція суттєво обмежується на всьому ринку чи в значній його частині. Кабінет Міністрів України може дозволити узгоджені дії, на які Антимонопольним комітетом України не було надано дозволу, якщо учасники узгоджених дій доведуть, що позитивний ефект для суспільних інтересів переважає негативні наслідки обмеження конкуренції. З метою попередження монополізації товарних ринків, суттєвих обмежень конкуренції на них протягом 2006 року органами Антимонопольного комітету були розглянуті 84 заяви про надання дозволу на узгоджені дії і у 69 випадках наданий дозвіл на узгоджені дії (за 2005 рік – 66 заяв), а також 631 заяву про концентрацію суб’єктів господарювання (за 2005 рік – 538 заяв). За результатами їх розгляду у 505 випадках надано дозвіл на концентрацію і у двох випадках у наданні дозволу було відмовлено. В 11 випадках надання дозволів було обумовлено виконанням учасниками узгоджених дій, концентрації зобов’язань, що усували або пом’якшували негативний вплив на конкуренцію. Це, зокрема, дозволило уникнути або істотно пом’якшити антиконкурентні наслідки концентрацій та узгоджених дій на ринках будівельних матеріалів, окремих видів продукції металургійного машинобудування та ремонтно-гірничого обладнання, електродвигунів та генераторів, проектно-конструкторських послуг у галузі енергетики. У 139 випадках заявники відмовилися від запланованих господарських операцій в ході розгляду заяв, що також попередило їхні можливі антиконкурентні наслідки. Внаслідок відмови в погодженні або надання зауважень, врахованих розробниками, до 676 проектів рішень державних органів та органів місцевого самоврядування, зокрема 147 проектів, підготовлених центральними органами державної влади, попереджено відповідну кількість випадків недопущення, усунення, обмеження або спотворення конкуренції на товарних ринках[98]. За 9 місяців 2008 року органами антимонопольного комітету України було розглянуто 47 заяв про надання дозволу на узгоджені дії суб’єктів господарювання у 41 випадку надано дозвіл на вчинення таких дій. 3.3.Особливості надання дозволу на узгоджені дії суб’єктів господарювання Кабінетом Міністрів України. Відповідно до Порядку надання Кабінетом Міністрів України дозволу на узгоджені дії, концентрацію суб'єктів господарювання[99] Для отримання дозволу учасники узгоджених дій, учасники концентрації, органи влади, органи місцевого самоврядування, органи адміністративно-господарського управління та контролю (далі - заявники) у тридцятиденний термін від дня прийняття Антимонопольним комітетом рішення про заборону узгоджених дій чи концентрації можуть звернутися із спільною заявою про надання дозволу (далі - заява). Заява подається у письмовій формі Мінекономіки. Копії заяви та доданих до неї документів надсилаються до Антимонопольного комітету. Заява повинна містити:
Заява скріплюється підписами і печатками заявників. До заяви додаються:
У заяві та доданих до неї документах повинна міститися об'єктивна, повна і достовірна інформація. Антимонопольний комітет визначає у п'ятнадцятиденний термін з дня отримання документів відповідність заявлених узгоджених дій, концентрації тим, що були заборонені Антимонопольним комітетом, і надає свій висновок Мінекономіки. Заява вважається прийнятою до розгляду після 25 календарних днів з дати її надходження, якщо протягом цього часу Мінекономіки не повернуло її заявникам з повідомленням, що заява та інші документи не відповідають встановленим вимогам і це перешкоджає її розгляду. Повернення заяви не позбавляє заявників права звернутися із заявою повторно. Мінекономіки у десятиденний термін з дня прийняття заяви до розгляду утворює комісію з питань оцінки позитивних і негативних наслідків узгоджених дій, концентрації (далі - комісія) та затверджує її склад[100]. Комісія утворюється з числа незалежних експертів у складі від 3 до 11 чоловік, які діють на підставі відповідних угод, укладених ними з Мінекономіки. Формою роботи комісії є засідання, які скликаються заступником Міністра економіки таз питань європейської інтеграції. Засідання вважається правомочним за наявності двох третин затвердженого складу комісії. Результати засідання комісії та результати голосування оформляються протоколом, який підписується всіма членами комісії, присутніми на засіданні. Рішення комісії вважається прийнятим, якщо за нього проголосувала більшість затвердженого складу комісії. Комісія за результатами роботи готує висновки та приймає щодо них умотивоване рішення. У рішенні обов'язково даються:
Рішення комісії передається до Мінекономіки. Мінекономіки протягом 20 днів з моменту отримання рішення комісії розглядає його та готує проект мотивованого рішення Кабінету Міністрів України щодо надання дозволу на узгоджені дії чи відмови в його наданні. У пояснювальній записці до проекту рішення Кабінету Міністрів України даються обґрунтування та прогноз наслідків надання дозволу. Проект рішення, внесений Кабінету Міністрів України, передається до відповідного структурного підрозділу Секретаріату Кабінету Міністрів, який забезпечує діяльність Кабінету Міністрів України з питань, що належать до його компетенції у відповідній галузі економіки. Контроль за виконанням рішення Кабінету Міністрів України про надання дозволу здійснюється шляхом: встановлення відповідності реально вчинених узгоджених дій узгодженим діям, на які було надано дозвіл Кабінету Міністрів України; проведення моніторингу виконання рішення Кабінету Міністрів України; оцінки фактичних позитивних і негативних результатів узгоджених дій; зіставлення позитивного ефекту для суспільних інтересів та негативних наслідків обмеження конкуренції. Забезпечення контролю за виконанням рішення Кабінету Міністрів України про надання дозволу на узгоджені дії покладається на Антимонопольний комітет із залученням Мінекономіки. До здійснення контролю можуть залучатися також інші центральні і місцеві органи виконавчої влади.
Контрольні питання
Практичне завдання 1
На підставі аналізу діючого законодавства визначте особливості співвідношення понять “узгоджені дії” та “антиконкурентні узгоджені дії”. Назвіть спільне і відмінності.
Практичне завдання 2 На основі аналізу положень Закону України “Про захист економічної конкуренції” визначте випадки, коли антиконкурентні узгоджені дії можуть бути дозволені
Тема 7 ДЕРЖАВНИЙ КОНТРОЛЬ ПРОЦЕСІВ ЕКОНОМІЧНОЇ КОНЦЕНТРАЦІЇ
1. Поняття економічної концентрації 2. Види економічної концентрації 3. Правові форми контролю за економічною концентрацією 3.1.Попередні висновки 3.2. Порядок подання заяви 3.3.Порядок розгляду заяви 4. Відповідальність за порушення законодавства про захист економічної конкуренції при здійсненні економічної концентрації, без отримання попереднього дозволу
Ключові слова: економічна концентрація,контроль, пов’язані особи, попередній дозвіл на економічну концентрацію, дозвіл на економічну концентрацію, заборона економічної концентрації
1. Поняття економічної концентрації Як свідчить досвід країн з розвинутою ринковою економікою, належний рівень державного управління сферою захисту конкуренції неможливий без забезпечення ефективного контролю за економічною концентрацією. Відповідно до статті 22 Закону України “Про захист економічної конкуренції” на органи Антимонопольного комітету покладено здійснення такого контролю. Згідно з ч. 2 статті 22 зазначеного Закону концентрацією визнається: 1) злиття суб'єктів господарювання або приєднання одного суб'єкта господарювання до іншого; 2) набуття безпосередньо або через інших осіб контролю одним або кількома суб'єктами господарювання над одним або кількома суб'єктами господарювання чи частинами суб'єктів господарювання, зокрема, шляхом: а) безпосереднього або опосередкованого придбання, набуття у власність іншим способом активів у вигляді цілісного майнового комплексу або структурного підрозділу суб'єкта господарювання, одержання в управління, оренду, лізинг, концесію чи набуття в інший спосіб права користування активами у вигляді цілісного майнового комплексу або структурного підрозділу суб'єкта господарювання, в тому числі придбання активів суб'єкта господарювання, що ліквідується; б) призначення або обрання на посаду керівника, заступника керівника спостережної ради, правління, іншого наглядового чи виконавчого органу суб'єкта господарювання особи, яка вже обіймає одну чи кілька з перелічених посад в інших суб'єктах господарювання, або створення ситуації, при якій більше половини посад членів спостережної ради, правління, інших наглядових чи виконавчих органів двох чи більше суб'єктів господарювання обіймають одні й ті самі особи; в) створення суб'єкта господарювання двома і більше суб'єктами господарювання, який тривалий період буде самостійно здійснювати господарську діяльність, і при цьому зазначене створення не приводить до координації конкурентної поведінки між суб'єктами господарювання, що створили цей суб'єкт господарювання, або між ними та новоствореним суб'єктом господарювання; 3) безпосереднє або опосередковане придбання, набуття у власність іншим способом чи одержання в управління часток (акцій, паїв), що забезпечує досягнення чи перевищення 25 або Учасниками концентрації визнаються: суб'єкти господарювання, стосовно яких здійснюється або має здійснитися злиття, приєднання; суб'єкти господарювання, які набувають або мають намір набути контроль над суб'єктом господарювання, чи суб'єкти господарювання, щодо яких набувається або має набутися контроль; суб'єкти господарювання, активи (майно), частки (акції, паї) яких набуваються у власність, одержуються в управління (користування), оренду, лізинг, концесію або мають набутися, та їх покупці (одержувачі), набувачі; суб'єкти господарювання, що є або мають намір стати засновниками (учасниками) новостворюваного суб'єкта господарювання. У разі коли одним із засновників є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, орган адміністративно-господарського управління та контролю, учасником концентрації вважається також суб'єкт господарювання, активи (майно), частки (акції, паї) якого вносяться до статутного фонду новостворюваного суб'єкта господарювання; фізичні та юридичні особи, пов'язані з учасниками концентрації, зазначеними в абзацах другому - п'ятому цієї статті, відносинами контролю, що дає підстави визнати відповідну групу осіб згідно із статтею 1 цього Закону єдиним суб'єктом господарювання. Концентрація може бути здійснена лише за умови попереднього отримання дозволу Антимонопольного комітету України чи адміністративної колегії Антимонопольного комітету України за наявності вартісних показників, зазначених у статті 24 зазначеного Закону:
При розрахунку обсягів реалізації товарів учасників концентрації використовується сума доходу (виручки) від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг) за вирахуванням суми податку на додану вартість, акцизного збору, інших податків або зборів, базою для оподаткування в яких є оборот, за останній фінансовий звітний рік, що передував поданню заяви. Кошти, отримані від реалізації товарів у межах однієї групи суб'єктів господарювання, пов'язаних відносинами контролю, якщо такий облік ведеться, не враховуються. Якщо учасниками концентрації виступають комерційні банки, для розрахунку вартості активів та обсягів реалізації використовується десята частина вартості активів комерційного банку. У випадках, коли учасниками концентрації є страховики, для розрахунку вартості активів страховика використовується сума нетто активів, а для розрахунку обсягів реалізації товарів - сума доходів від страхової діяльності, визначених відповідно до законодавства України про страхову діяльність. Порядок обчислення порогових показників, що використовуються для цілей цієї статті, а також його особливості стосовно окремих категорій суб'єктів господарювання встановлюються Антимонопольним комітетом України. Концентрація, яка потребує дозволу відповідно до частини першої цієї статті, забороняється до надання дозволу на її здійснення. До надання такого дозволу учасники концентрації зобов'язані утримуватися від дій, які можуть призвести до обмеження конкуренції та неможливості відновлення початкового стану. Статтею 29 Закону України "Про захист економічної конкуренції" передбачено механізм надання органами Антимонопольного комітету України попередніх висновків із питань економічної концентрації, який відкриває для суб’єктів господарювання нові можливості щодо взаємодії з органами Антимонопольного комітету України на ранніх стадіях переговорного процесу підготовки до здійснення економічної концентрації, заощадження ними значних коштів, підвищення стабільності та прозорості державного регулювання у сфері конкуренції. Розширення практики надання попередніх висновків відкриває для суб’єктів господарювання можливість звертатися до органів Антимонопольного комітету України на будь-якому етапі підготовки до здійснення економічної концентрації та прогнозувати остаточні рішення антимонопольних органів. У випадках, коли відмова має високу ймовірність, одержання попередніх висновків дозволяє або відмовлятися від здійснення економічної концентрації на ранніх етапах із значною економією часу та коштів, або посилювати обґрунтованість своїх дій, доводячи переваги позитивного ефекту від концентрації для суспільних інтересів над негативними наслідками від обмеження конкуренції[101]. Якщо проаналізувати статистичні дані діяльності органів Антимонопольного комітету України щодо здійснення контролю за економічною концентрацією, то можна побачити, що протягом 2004 року органами Антимонопольного комітету України було розглянуто 585 заяв про концентрацію суб’єктів господарювання (за відповідний період 2003 року – 643 заяви). За підсумками розгляду заяв і справ про економічну концентрацію у 416 випадках надано дозвіл на економічну концентрацію, у одному випадку концентрація була заборонена. Розглянуто 91 заяву про надання попередніх висновків на концентрацію суб’єктів господарювання [102]. Отже, за розділом V Закону України “Про захист економічної конкуренції”, органи Антимонопольного комітету України здійснюють державний контроль за концентрацією суб’єктів господарювання. У зв'язку з підвищенням вагомості випадків концентрації, на які надається дозвіл, розгляд відповідних заяв суб'єктів господарювання та прийняття рішень за ними зосереджено в Комітеті як колегіальному органі та його адміністративних колегіях. Незважаючи на звуження кола дій, що підпадають під визначення концентрації суб'єктів господарювання, істотного зменшення кількості заяв про одержання дозволу на здійснення концентрації та прийнятих за результатами їхнього розгляду рішень по суті порівняно з попередньою системою не відбулося. За 1995-2001 роки в середньому розглядалося 60 заяв на місяць, а за час з березня 2002 до вересня 2003 року - 59 заяв. За результатами їхнього розгляду протягом 1995-2001 років в середньому на місяць приймалося 39 рішень з питань концентрації по суті, а за час з березня 2002 до вересня 2003 року - 31 рішення на місяць. Поняття "концентрація суб'єктів господарювання" українського законодавства є найбільш близьким поняттю "злиття та придбання" ("mergers and acguisitions"), поширеному в економічній літературі. При цьому, економічні явища, описані вище в пунктах 1 та 2б відповідають за своїм змістом поняттю "злиття", а явища, описані в пунктах 2а, 2в та 3 - поняттю "придбання". Одним із проблемних питань, які виявила практика застосування норм нового Закону, є відмежування створення суб'єкта господарювання двома чи більше засновниками як концентрації від тих же господарських операцій як узгоджених дій. При цьому ключовим у світлі норм Закону "Про захист економічної конкуренції" є розуміння поняття "координація конкурентної поведінки між суб'єктами господарювання". Можливі різні підходи: концентрація при створенні виникає завжди, якщо суб'єкти господарювання конкурують або можуть конкурувати між собою на певних ринках; координація конкурентної поведінки має місце, якщо внаслідок створення між відповідними суб'єктами господарювання не виникає відносин контролю; концентрація є більш жорсткою формою координації, координація набуває характеру змін концентраційного типу, якщо створення суб'єкта господарювання призводить до довгострокових змін у структурі суб'єктів господарювання - засновників, які відображають реструктуризацію пов'язаних з цим ринків; координація не набуває характеру змін концентраційного типу у разі, якщо внаслідок створення не виникає повнофункціонального суб'єкта господарювання (повнофункціонального підприємства), що має власні органи оперативного управління, доступ до достатніх ресурсів господарської діяльності, зокрема, активи (матеріальні та не матеріальні) та персонал. Оскільки учасниками концентрації визнаються як суб'єкти господарювання - особи, що безпосередньо вчиняють певні господарські дії, так і фізичні та юридичні особи, пов'язані з ними відносинами контролю, що дає підстави визнати відповідну групу осіб єдиним суб'єктом господарювання, на практиці виникає проблема визначення відносин контролю. Насамперед це стосується випадків, коли відносини контролю виникають із: укладення договорів і контрактів, які дають можливість визначати умови господарської діяльності, давати обов'язкові до виконання вказівки або виконувати функції органу управління суб'єкта господарювання; заміщення посад керівника, заступника керівника спостережної ради, правління, іншого наглядового чи виконавчого органу суб'єкта господарювання особою, яка вже обіймає одну чи кілька із зазначених посад в інших суб'єктах господарювання; обіймання більше половини посад членів спостережної ради, правління, інших наглядових чи виконавчих органів суб'єкта господарювання особами, які вже обіймають одну чи кілька із зазначених посад в іншому суб'єкті господарювання. Істотною практичною проблемою є випадки, коли необхідно визначити, чи здійснює фізична особа контроль над суб'єктом господарювання - юридичною особою завдяки заміщенню тих чи інших керівних посад на підприємстві (скажімо, чи може розглядатися як контроль заміщення посади керівника виконавчого органу, якщо відповідна посадова особа не має корпоративних прав, що забезпечують можливість впливати на формування цього органу). Крім того, в ряді випадків виникає необхідність у розкритті загального поняття "вирішальний вплив однієї чи декількох пов'язаних юридичних та/або фізичних осіб на господарську діяльність суб'єкта господарювання чи його частини", оскільки в Законі "Про захист економічної конкуренції" не наведено вичерпного переліку обставин, з яких він виникає, в той же час, в господарській практиці мають місце ситуації, коли вирішальний вплив не може бути визначений на основі наявності будь-якої з конкретних обставин, наведених в статті 1 Закону України "Про захист економічної конкуренції". Подання заяви про концентрацію суб'єктів господарювання є обов'язковим за наявності певних порогових показників. В оновленій системі контролю за концентрацією суб'єктів господарювання застосовуються лише вартісні порогові показники. Необхідно зазначити, що дозвіл на концентрацію необхідно отримувати за умов обов’язкового виконання цих трьох порогових показників. Якщо хоч один із показників відсутній, то дозвіл не потрібен. Наприклад, група покупця не діє на ринках України, але має сукупну вартість активів або сукупний обсяг реалізації товарів учасників концентрації, з урахуванням відносин контролю, за останній фінансовий рік, у тому числі за кордоном, суму, еквівалентну більше ніж 12 мільйонів євро, а продавець діє на ринках України і має зазначені порогові показники менше 1 мільйона євро. У той же час, практика показує, що підходи за пороговими значеннями призводять до можливості монополізації локальних ринків з вузькими межами і невеликими обсягами (наприклад, деяких ринків послуг переробки сільськогосподарської продукції, ринків ритуальних послуг, послуг торгівлі у сільській місцевості тощо). Чинна в Україні система контролю за концентрацією суб'єктів господарювання відповідає так званому "принципові дозволу". Концентрація, яка потребує дозволу, забороняється до надання такого дозволу на її здійснення. До надання такого дозволу учасники концентрації зобов'язані утримуватися від дій, які можуть призвести до обмеження конкуренції та неможливості відновлення початкового стану. Разом із тим, учасники концентрації можуть з власної ініціативи звернутися із заявою до Комітету з метою одержання дозволу на свої дії і у випадках, коли одержання дозволу органу Антимонопольного комітету України не є обов'язковим. За результатами розгляду справ про концентрацію органи Комітету можуть прийняти рішення про:
При цьому виникає певне протиріччя між нормою, яка встановлює можливість прийняття рішення про заборону концентрації, та нормою, яка передбачає, що до одержання дозволу відповідна концентрації вже є забороненою за законом. В українській правовій системі заборона вже заборонених дій не має сенсу. Крім того, норми закону, що описують види господарських дій, які визнаються концентрацією, не передбачають такої дії як "погодження установчих документів господарських товариств, об'єднань чи змін до них". Антимонопольний комітет України чи його адміністративна колегія надають дозвіл на концентрацію у разі, якщо вона не призводить до монополізації чи суттєвого обмеження конкуренції на всьому ринку чи в значній його частині. При цьому практичні складності виникають із застосуванням поняття "суттєве обмеження конкуренції на всьому ринку чи в значній його частині". В законі не визначено критерій (критерії), що відмежовують суттєве обмеження конкуренції від несуттєвого. На рівні доктринального розуміння суттєве обмеження конкуренції внаслідок концентрації як правило ототожнюється з випадками, коли концентрація призводить до виникнення ринкової влади, тобто, можливості окремих суб'єктів господарювання самостійно чи разом з іншими встановлювати загальні умови обороту товарів на ринку (ціна, обсяги попиту та пропозиції, бар'єри вступу). Несуттєвими є обмеження конкуренції, коли відбуваються обмеження (зменшення) лише таких ознак конкуренції як змагальність між підприємцями та можливості вибору споживачів, але залишається така її ознака як неможливість окремому суб'єкту господарювання визначати умови обороту товарів на ринку. Однак, на нормативному рівні це не закріплено. Неясним є розуміння поняття "обмеження конкуренції в значній частині ринку". В документах Європейського Союзу досить часто зустрічається правова конструкція "на всьому Спільному Ринку або в значній його частині". Але тут поняття "Спільний Ринок" має значення не економічного поняття "релевантний ринок", а геополітичного поняття "ринок усіх країн - членів ЄС", відповідно "значна частина" - це релевантний ринок зі значними географічними межами в межах геополітичного простору ЄС. Розрізнення цих понять має значення для розмежування повноважень між Європейською Комісією та національними органами. Українське законодавство оперує поняттям "ринок" лише у розумінні "релевантний ринок", сфера обороту товару (взаємозамінних товарів), на який протягом певного часу і в межах певної території є попит і пропозиція. Це за визначенням цілісне економічне явище, і можливість виділення в ньому товарних чи географічних частин з особливими порівняно з іншими частинами умовами конкуренції означає лише некоректне визначення меж цього ринку.
2. Види економічної концентрації Основні принципи розвитку великих компаній у 80-і роки - економія, гнучкість, маневреність і компактність - у другій половині 90-х років змінилися орієнтацією на експансію і ріст. Великі компанії прагнуть віднайти додаткові джерела розширення своєї діяльності, серед яких одним з найбільш популярних є концентрація компаній. До злиття вдаються у даний час навіть дуже успішні компанії. Цей процес у ринкових умовах стає явищем досить звичайним, практично повсякденним. Проблеми злиття і поглинання компаній викликають постійні суперечки в сучасній західній економічній теорії та практиці. Зіштовхуються абсолютно протилежні точки зору про доцільність і ефективність подібної реструктуризації компаній: одні розглядають концентрацію як важливе джерело підвищення результативності діяльності компаній; інші вважають їхнім тільки відображенням владних інстинктів менеджерів, чиє прагнення знижує, а не підвищує ефективність компанії. Але які б не існували думки з цього питання, злиття і поглинання компаній - це об'єктивна реальність, яку необхідно досліджувати, аналізувати і робити відповідні висновки, що дозволяють не повторювати помилки, уже неодноразово пройдені іншими. Для економіки України концентрація не є такою вже частою та масштабною. Проте з подальшою інтеграцією до світового господарства та припливом іноземного капіталу можна очікувати нового переділу власності. А тут вже без концентрації не обійтися. Для успішного регулювання цих процесів необхідно перш за все зрозуміти природу та основні причини об'єднань. У сучасному корпоративному менеджменті можна виділити безліч різноманітних типів злиття і поглинання компаній. Зупинимося на найбільших поширених видах концентрації компаній. У залежності від характеру інтеграції компаній доцільно виділити наступні види: горизонтальні злиття - об'єднання компаній однієї галузі, що виробляють ту ж продукцію чи виконують ті ж самі стадії виробництва; вертикальні злиття - об'єднання компаній різних галузей, зв'язаних технологічним процесом виробництва готового продукту, тобто розширення компанією-покупцем своєї діяльності або на попередні виробничі стадії, аж до джерел сировини, або на наступні - до кінцевого споживача. Прикладом можуть слугувати злиття гірничодобувних, металургійних і машинобудівних компаній; родові злиття - об'єднання компаній, що випускають взаємозалежні товари. Наприклад, фірма, що виробляє і продає фотоапарати, об'єднується з фірмою, що робить фотоплівку чи хімреактиви для фотографування; конгломератні злиття - об'єднання компаній різних галузей без наявності виробничої спільності. Іншими словами, концентрація такого типу - це злиття фірми однієї галузі з фірмою іншої галузі, що не є ні постачальником, ні споживачем, ні конкурентом. У рамках конгломерату поєднувані компанії не мають ні технологічного, ні цільової єдності з основною сферою діяльності фірми-інтегратора. У свою чергу можна виділити три різновиди конгломератних злиттів: • Злиття з розширенням продуктової лінії (product line extension mergers), тобто об'єднання неконкуруючих продуктів, канали реалізації і процес виробництва яких схожі. Як приклад можна привести придбання компанією "Ргосter & Gamble", що є виробником миючих засобів. фірми "Сlогох" - виробника відбілювальних речовин для білизни. • Злиття з розширенням ринку (market extension mergers), тобто придбання додаткових каналів реалізації продукції (наприклад, супермаркетів) у географічних районах, що раніше не обслуговувалися. • Чисті конгломератні злиття, що не припускають ніякої спільності. В залежності від національної ознаки поєднуваних компаній можна виділити два види злиття компаній: національні злиття - об'єднання компаній, що знаходяться в рамках однієї держави; транснаціональні злиття - злиття компаній, що знаходяться в різних країнах (transnational merger), придбання компаній в інших країнах (cross-border acguisition). З огляду на глобалізацію господарської діяльності, в сучасних умовах У залежності від відношення управлінського персонажу компаній до угоди із концентрації компанії можна виділити: дружні злиття та ворожі злиття. У закордонній практиці можна виділити також наступні види злиття компаній:
• злиття, у результаті якого виникає нова юридична особа (statutory mergers); • повне поглинання (full acguisition) чи часткове поглинання (раrtial acguisition); • пряме злиття (outright merger); • злиття компаній, що супроводжується обмінoм акцій між учасниками (stock-swap merger); • поглинання компанії з приєднанням активів за повною вартістю (purchase acguisition) і т.д. Тип злиття залежить від ситуації на ринку, а також від стратегії діяльності компаній і ресурсів, якими вони володіють. Злиття і поглинання компаній мають свої особливості в різних країнах чи регіонах світу. Основною метою аналізу горизонтальних концентрацій є виявлення прагнення конкретного злиття до обмеження конкуренції. Злиття не повинні створювати ринкову владу, ні посилювати її. Ринкова влада для продавця - це вміння з вигодою для себе підтримувати рівень цін вище конкурентного протягом тривалого періоду. За певних умов один-єдиний продавець (монополіст) певного товару, який не має якісних аналогів, може затримати його продажну ціну над рівнем цін, який переважав би на ринку за умов конкуренції. Таким чином, за певних умов, якщо великий обсяг реалізації певного товару належить декільком фірмам, то ці фірми можуть скористатись ринковою владою, наблизившись до дій монополіста застосувавши явну або скриту координацію дій. Результатом застосування ринкової влади буде перехід певних благ від покупця до продавця або в неправильному розподілі ресурсів. В першу чергу необхідно з’ясувати товарні межі ринку, географічні межі ринку, коло продавців та покупців. Розрахувати частки суб’єктів господарювання на товарному ринку до здійснення концентрації і після. В процесі вивчення ринку використовують показник, як індекс ринкової концентрації – ННІ (індекс Нerfindahl-Hirschman Index). Для розрахунку цього індексу сумують квадрати чисел, які відображають частки суб’єктів господарювання, що діють на цьому товарному ринку. Спектр ринкової концентрації розділяють на три зони за значенням ННІ. Неконцентровані а) Індекс ННІ після злиття менше 1000. Ринки вважаються неконцентрованими. Злиття здійснюється за умов неконцентрованих ринків, навряд чи можуть привести до негативних наслідків для конкуренції на ринку і як правило не потребує подальшого аналізу; б) Індекс ННІ після злиття знаходиться в межах 1000 – 1800. Ринки помірно концентровані. Злиття які приводять до збільшення індексу, не перевищуючому 100 пунктів і здійснюються в умовах помірно концентрованого ринку, навряд чи можуть привести до негативних наслідків для конкуренції на ринку і як правило не потребують подальшого аналізу. Злиття які призводять до збільшенню індексу, перевищуючому 100 пунктів і здійснюються в умовах помірно концентрованого ринку, після їх здійснення потенційно можуть стати причиною значного занепокоєння в плані конкуренції, що залежить від інших факторів; в) Індекс ННІ після злиття перевищує 1800. Ринки висококонцентровані. Злиття, які приводять до збільшення індексу, не перевищуючому 50 пунктів, навіть які здійснюються в умовах висококонцентрованих після злиття ринків, навряд чи можуть привести до негативних наслідків для конкуренції на ринку і звичайно не потребують подальшого аналізу. Злиття які приводять до збільшення індексу, який перевищує 50 пунктів і здійснюється за умов висококонцентрованих ринків, після їх здійснення потенційно можуть стати причиною значної стурбованості в плані конкуренції, що залежить від інших факторів. Коли індекс перевищує 1800, можна припустити, що злиття які привели до його збільшення більше чим на 100 пунктів, напевно призведуть до встановлення або до посилення ринкової влади або полегшать її застосування.
3. Правові форми контролю за економічною концентрацією Основними правовими формами контролю органів Антимонопольного комітету України за економічною концентрацією є надання дозволу на здійснення цієї концентрації. Таким дозволом є рішення Антимонопольного комітету України, яке містить описово-мотивувальну та резолютивну частини. Як було зазначено у попередньому розділі, “попередні висновки” Антимонопольного комітету України також можуть надавати суб’єкту господарювання підтвердження права, що йому не потрібно отримувати дозвіл Комітету на відповідну концентрацію. При перевищенні порогових показників, визначених статтею 24 Закону України “Про захист економічної конкуренції”, учасники концентрації повинні звернутися до Антимонопольного комітету з заявою про надання дозволу на концентрацію. Однак закон визначає лише основні вимоги і процесуальні норми розгляду питань економічної концентрації. Порядок розгляду цих питань, відповідно до статті 26 цього закону, повинен встановлювати Антимонопольний комітет України. Тобто законодавець, прийнявши зазначений закон, надав повноваження Антимонопольному комітету України розробити відповідний нормативний акт. Таким нормативним актом є Положення про порядок подання заяв до Антимонопольного комітету України про попереднє отримання дозволу на концентрацію суб'єктів господарювання, затверджене розпорядженням Антимонопольного комітету України від 19 лютого 2002 року № 33-р, зареєстроване в Міністерстві юстиції України 21 березня 2002 року за № 284/6572 (надалі – Положення про концентрацію). До прийняття Закону України “Про захист економічної конкуренції” питання економічної концентрації, крім Комітету, могли розглядати територіальні відділення Комітету і державні уповноважені Комітету. Після 3 березня 2002 року це стало повноваженням лише колегіального рішення Комітету. Причому надання дозволу на концентрацію можливе і Комітетом, і Адміністративною колегією Комітету, а заборона цих дій - повноваження лише Комітету. У січні-жовтні 2008 року органами Антимонопольного комітету України розглянуто 866 заяв про концентрацію суб’єктів господарювання (за аналогічний період 2007 року – 687 заяв). В 682 випадках надано дозвіл на економічну концентрацію Розглянуто 80 заяв щодо надання попередніх висновків на концентрацію суб’єктів господарювання[103]
3.1. Попередні висновки Слід зазначити, що процедура одержання дозволу на концентрацію досить складна і обтяжлива не тільки для заявника, а й для фахівців Антимонопольного комітету України. Вона вимагає великого обсягу відомостей та документів, розробка яких часто буває під силу лише кваліфікованим юристам. Крім того, потрібні й суттєві витрати часу, якого завжди обмаль. Але головне, що виникають непоодинокі випадки, коли вся ця непроста робота в результаті може виявитися взагалі не потрібною тому, що заявники не змогли ретельно з'ясувати всі обставини заявленої дії і концентрація насправді не вимагає дозволу Антимонопольного комітету України. Або ж навпаки, розраховували, що заяву подавати не потрібно, але помилились і не врахували певних умов, а в результаті виявилися перед фактом порушення і необхідності сплати штрафу. Щоб завчасно попередити такі небажані випадки, була введена процедура надання попередніх висновків про концентрацію. Одержання чи неодержання таких висновків повністю залежить тільки від бажання заявника. Якщо заявник має сумнів щодо необхідності чи відсутності необхідності одержання дозволу Антимонопольного комітету України на концентрацію, він може звернутись до Комітету з заявою про надання попередніх висновків, надавши відомості, які необхідні Комітету для надання таких висновків. Відповідно до статті 29 Закону України “Про захист економічної конкуренції”, Антимонопольний комітет України чи адміністративна колегія Антимонопольного комітету України можуть надавати такі попередні висновки на концентрацію у формі листа, в якому зазначається про: можливість надання дозволу на концентрацію; можливість відмови в наданні дозволу на концентрацію; необхідність чи відсутність необхідності одержання дозволу на концентрацію; недостатність інформації для будь-якого висновку. Як бачимо, що відповідні висновки Комітету, як правило залежать від інформації яку надає заявник. Якщо відомості, які надав заявник, є достатніми і дають Комітету підстави зробити однозначний висновок, то Комітет надає висновок, викладений в перших трьох абзацах частини другої статті 29 Закону України “Про захист економічної конкуренції”. Якщо інформації не достатньо, то висновок Комітету буде, “недостатність інформації для будь-якого висновку”. Одержання попередніх висновків стосовно концентрації не звільняє учасників концентрації, органи влади, органи місцевого самоврядування, органи адміністративно-господарського управління та контролю від необхідності звернутися до відповідних органів Антимонопольного комітету України із заявою про надання дозволу на концентрацію у випадках, передбачених статтею 24 цього Закону. Якщо Антимонопольний комітет України надав попередні висновки на концентрацію, що зазначена концентрація не потребує отримання дозволу Антимонопольного комітету України, то ці попередні висновки мають юридичну силу рішення Комітету і цей документ дає право заявнику підтвердити здійснення концентрації з дотриманням вимог законодавства про захист економічної конкуренції. Тому твердження Борисенко Зої Миколаївни, що “документ, який при цьому видається, не має жодної юридичної сили. Його, наприклад, не можна пред'явити на конкурсі з продажу пакетів акцій як підтвердження дозволу Антимонопольного комітету України на придбання таких акцій” є хибним і не відповідає дійсності. За подання заяви про надання попередніх висновків, відповідно до статті 34 зазначеного закону, справляється плата у розмірі 220 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. Строк розгляду такої заяви становить один місяць. Відповідно до “Рекомендаційних роз’яснень Антимонопольного комітету України щодо застосування частини 2 статті 29 Закону України “Про захист економічної конкуренції” при наданні попередніх висновків стосовно концентрації суб'єктів господарювання" від 21 лютого 2003 року № 7- р., попередні висновки надаються виключно на підставі наданої заявником інформації. Додаткових досліджень, запитів інформації чи інших дій Комітету при розгляді заяв про отримання попередніх висновків стосовно концентрації закон не передбачає. Враховуючи, що інвестиційні процеси відбуваються, як правило, досить динамічно, то в цих Рекомендаційних роз'ясненнях зазначено, що в попередньому висновку фіксується саме така ситуація, яка мала місце на момент подання заяви. Оскільки практика надання таких висновків засвідчила, що висновки іноді намагаються отримати, не надаючи при цьому необхідної інформації, то цими рекомендаційними роз'ясненнями був встановлений мінімальний перелік документів, які потрібні фахівцям Комітету для надання прийнятого висновку. Так попередній висновок про можливість надання дозволу на концентрацію або можливість відмови в наданні дозволу на концентрацію може бути здійснений за умови отримання від заявника інформації щонайменше про склад учасників концентрації, сукупну вартість активів і сукупний обсяг реалізації товарів за рік кожного учасника з урахуванням відносин контролю, перелік товарних ринків, на яких здійснює свою діяльність кожен учасник концентрації, а також інформації про сукупні ринкові частки учасників концентрації, якщо вони не менше 5 відсотків. Попередній висновок про необхідність чи відсутність необхідності одержання дозволу на концентрацію може бути здійснений за умови отримання від заявника як мінімум інформації про склад учасників концентрації, сукупну вартість активів і сукупний обсяг реалізації товарів кожного учасника з урахуванням відносин контролю за останній фінансовий рік, попередні рішення Антимонопольного комітету України з питань концентрації щодо заявника та пов'язаних з ним осіб. Зрозуміло, що якщо Антимонопольного комітету України не отримає зазначеної інформації, то заявник ризикує отримати за свої гроші висновок про недостатність інформації для будь-якого висновку.
3.2. Порядок подання заяви Якщо заявник упевнений у тому, що концентрація все ж таки вимагає отримання дозволу, то, відповідно до статті 26 Закону України “Про захист економічної конкуренції”, він повинен звернутися до центрального апарату Антимонопольного комітету України з відповідною заявою. Далеко не всі суб’єкти господарювання зрозуміли, що це має відбутися до моменту здійснення концентрації, а тому на цій підставі часто виникають непорозуміння. Юридичним фактом здійснення концентрації при створенні або злитті суб'єктів господарювання є момент державної реєстрації юридичної особи, яка з'являється в результаті цих дій. При приєднанні одного суб'єкта господарювання до іншого це момент виключення суб'єкта господарювання, який приєднується, з Єдиного державного реєстру суб'єктів підприємницької діяльності. Якщо купуються прості іменні акції в документарній формі, то моментом здійснення концентрації буде день внесення змін до реєстру власників іменних цінних паперів. А при придбанні простих іменних акцій, випущених у бездокументарній формі, або знерухомлених акцій це буде момент зарахування придбаних цінних паперів на рахунок покупця у зберігача. Якщо ж це акції на пред'явника, то просто момент переходу права власності на акції відповідно до договору купівлі-продажу. Коли майно придбається, набувається в інший спосіб у власність або одержується в управління (користування) відповідно до договору (доручення). Цей момент важливо не пропустити, оскільки здійснення концентрації без отримання відповідного дозволу органів Антимонопольного комітету України у разі, коли наявність такого дозволу була необхідна, є порушенням законодавства про захист економічної конкуренції і тягне за собою відповідальність. Значна кількість інвесторів не розуміє цієї деталі і звертається до Комітету вже після здійснення концентрації або не звертається взагалі, а тому дуже ризикує. По-перше, сам Антимонопольний комітет України, якщо концентрація призводить до обмеження конкуренції, може звернутися до суду із заявою про визнання недійсними угод, рішень, інших актів, відповідної установчої угоди про створення суб'єкта господарювання, та скасування його державної реєстрації. А по-друге, будь-яка зацікавлена третя особа може оскаржити таку концентрацію у суді. У результаті угоду про концентрацію можуть визнати недійсною і провести двосторонню реституцію. У результаті учасники концентрації можуть зазнати величезних збитків. Тому краще не ризикувати. У деяких випадках інвестор, намагаючись про всяк випадок застрахувати себе від таких раптових, непередбачуваних подій, а можливо, щоб додати вагомості своїм діям, виявляє бажання отримати дозвіл Антимонопольного комітету України навіть у тих випадках, коли порогові показники не досягають передбачених у статті 24 Закону України “Про захист економічної конкуренції”. Справа в тому, що розрахунок цих показників досить складний і цілком можливі помилки. Тому розсудливі підприємці, коли є хоч найменші сумніви, вважають за краще сплатити 5100 грн. за розгляд заяви, ніж потім, можливо, втрачати десятки, а то й сотні тисяч гривень. Комітет не має права відмовляти заявнику в розгляді такої заяви. У 2002 році до Антимонопольного комітету України надійшло більше 800 заяв на отримання дозволу на концентрацію, але більше ніж у половині випадків згоди Комітету взагалі не вимагалося[104]. Заяву подає особа, яка прийняла рішення про концентрацію або яка її безпосередньо здійснює. У випадках оренди заяву про надання дозволу на концентрацію подає орендар, а заяву про надання висновків про можливість оренди й умови договору оренди подає орендодавець. Усі ці особи, можуть уповноважити свого представника подати заяву до Комітету, а також представляти інтереси учасників заявленої дії в процесі розгляду заяви. Але повноваження цього представника повинні бути відповідним чином оформлені. При зверненні до Антимонопольного комітету України він має пред'явити доручення всіх учасників концентрації. Таким документом є: договір-доручення або довіреність, у якому учасники заявленої дії не тільки доручають своєму представнику представляти свої інтереси в органах Комітету, а й зазначається, що ризики негативних наслідків, пов'язаних з переглядом органом Комітету рішення, прийнятого на підставі поданої представником недостовірної інформації, а також відповідальність за подання такої інформації несуть самі учасники концентрації, які призначили представника. До заяви додаються документи, перелік яких визначений Положенням про концентрацію. Для різних видів концентрації склад цих документів дещо відрізняється. Так, при придбанні чи одержанні в управління 25 або 50 відсотків голосуючих акцій подаються копії установчих документів усіх учасників концентрації та свідоцтво про реєстрацію покупця, проект договору купівлі-продажу, копія балансу покупця, інформація про зміст заявленої дії й розрахунок сумарних вартісних показників, відомості про основні види діяльності кожного учасника концентрації, його частку на ринку, а також копії рішень, реалізація яких може забезпечити отримання контролю. А при одержанні висновків про можливість оренди подаються копії установчих документів і копія свідоцтва про реєстрацію підприємства, яке передається в оренду, а також проект договору оренди, копія дозволу органу Комітету на одержання в оренду, інформація про зміст заявленої дії і розрахунок сумарних вартісних показників, відомості про основні види діяльності кожного учасника концентрації, його частку на ринку. Наприклад, стосовно підприємств, які приватизуються, подаються копії плану приватизації об'єкта, плану розміщення акцій та акту оцінки вартості майна. Стосовно іноземних суб'єктів господарювання подаються відповідно оформлені виписки з торговельних (банківських) реєстрів країн, де офіційно зареєстровано головні органи управління цих суб'єктів, а також легалізовані належним чином копія документа про реєстрацію й довіреність на здійснення представницьких функцій. Тут слід мати на увазі, що 10 січня 2002 року Верховна Рада України прийняла Закон № 2933-III "Про приєднання України до Конвенції, що скасовує вимогу легалізації іноземних офіційних документів". Ця Конвенція набрала чинності для України 22 грудня 2003 року. Тепер замість консульської легалізації, яка вимагала посвідчення документів компетентними органами України з подальшим засвідченням їх у консульській установі відповідної держави, необхідно лише проставлення штампу (апостилю), що засвідчує справжність підпису та автентичність печатки, якою скріплений документ. В усіх можливих випадках концентрації до органів Антимонопольного комітету України подаються її економічне обґрунтування й письмові підтвердження повноважень представників учасників концентрації представляти їхні інтереси перед органами Комітету. В економічному обґрунтуванні, зокрема, повинні бути висвітлені мета, очікувані результати концентрації та її вплив на відповідні товарні ринки. Але перелік документів не є вичерпним. У разі необхідності в учасників концентрації в межах компетенції Комітету може бути запитана й інша інформація, необхідна для розгляду заяви чи справи. Водночас якщо необхідні документи вже подавалися до Комітету або відділення не більше року тому і до них після цього не вносилися зміни, то повторне подання не вимагається. Якщо для прийняття рішення немає потреби в одержанні всіх документів і відомостей, зазначених у Положенні про концентрацію, то їхній перелік за погодженням з державним уповноваженим може бути скорочено. Інформація, яка подається до Антимонопольного комітету України, має бути повною і достовірною. Подання недостовірної інформації — один із видів порушень конкурентного законодавства і тягне за собою відповідальність згідно зі статтею 52 закону "Про захист економічної конкуренції". Якщо заявник вважає, що частина наданої ним інформації конфіденційна або таємна, то він має подавати її окремо, в опечатаному печаткою конверті, а на кожній сторінці чітко зазначити, що це "інформація з обмеженим доступом". При цьому необхідно вказати вид інформації і пояснити, чому саме ця інформація не підлягає розголошенню. Якщо заява подається більше ніж однією особою у зв'язку зі створенням, злиттям, приєднанням тощо, то інформація з обмеженим доступом може бути подана окремо з посиланням на неї як на доповнення. У таких випадках комплект документів, доданих до заяви, вважається повним після одержання всіх доповнень. Якщо інформація буде визнана інформацією з обмеженим доступом, тобто конфіденційного або таємною, вона буде використовуватися і зберігатися відповідним чином. У Комітеті для цього існує перший відділ, де виконавець у справі має працювати з документами обмеженого доступу. Решта відомостей, а також інформація про прийняті рішення за результатами розгляду заяв може бути оприлюднена в засобах масової інформації. Однак, відповідно до статті 27 Закону "Про захист економічної конкуренції", оприлюднювати інформацію щодо концентрації можна лише в тому випадку, якщо вона раніше вже була десь публічно оголошена або заявник не заперечує проти такої публікації. Якщо концентрація проводиться з застосуванням конкурсних процедур (торги, аукціони, конкурси, тендери тощо), то заява може подаватись як до початку конкурсної процедури, так і після неї. але не пізніше тридцяти днів з дати оголошення переможця. Для відшкодування витрат по розгляду заяв законом встановлена плата в розмірі 300 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян за надання дозволу 80 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян за надання попередніх висновків. Плата за попередні висновки потім зараховується при поданні заяви на одержання остаточного дозволу. У разі звернення за дозволом до Антимонопольного комітету України на концентрацію після отримання попередніх висновків плата становить 220 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. Плата зараховується до спеціального фонду Державного бюджету України як власні надходження Антимонопольного комітету і використовується на його потреби. Неподання документа про сплату збору є підставою для залишення заяви без руху на термін, визначений Комітетом. У разі несплати суми збору у зазначений строк заява залишається без розгляду.
3.3. Порядок розгляду заяви Заява вважається прийнятою до розгляду після 15 днів з дня її надходження, якщо протягом цього часу її не буде повернуто заявнику з повідомленням, що вона й інші документи не відповідають установленим вимогам і це перешкоджає її розгляду. При недружньому придбанні, коли учасник концентрації відмовляє іншому учаснику концентрації - заявнику, в наданні документів, необхідних для пред'явлення Антимонопольному комітету, то на підставі звернення заявника державний уповноважений Антимонопольного комітету України, відповідно до статті 26 Закону "Про захист економічної конкуренції", приймає відповідне розпорядження про надання такої інформації. Повідомлення про це надсилається заявнику, а його заява до надходження потрібної інформації залишається без руху. І тільки після одержання всієї необхідної інформації заява вважається прийнятою. Найсерйозніші справи розглядає сам Комітет. Це, зокрема, концентрація, пов'язана з забезпеченням національної безпеки, оборони, захисту суспільних інтересів, яка, як правило, здійснюється на підставі рішень Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України. Тільки Комітет повинен розглядати концентрацію, учасником якої є підприємство, яке має стратегічне значення для економіки й безпеки держави, транснаціональна корпорація, суб'єкт господарювання, у складі якого є іноземна особа. Крім того, особливої уваги Комітету потребують питання концентрації, за результатами якої досягається або суттєво посилюється монопольне становите. Комітету підвідомчі також питання про концентрацію, пов'язану зі створенням ПФГ, а також про надання орендодавцеві висновків про можливість оренди підприємства, яке діє на ринках, що охоплюють територію понад половини регіонів України. А в принципі, Комітет може прийняти до розгляду будь-яке питання про концентрацію. Решта питань розглядає Адміністративна колегія Комітету. При цьому Голова Комітету має право витребувати будь-яку справу, яка є в провадженні органу, уповноваженого розглядати заяву, справу, і передати її на розгляд іншому органу Комітету. Відповідно до статті 27 Закону “Про захист економічної конкуренції” Комітет чи його Адміністративна колегія повинні розглянути заяву протягом 30 днів з дня її прийняття. Якщо протягом цього часу органи Антимонопольного комітету України не розпочали розгляд справи про концентрацію, то рішення про надання дозволу, відповідно до статті 28 Закону України “Про захист економічної конкуренції”, вважається прийнятим. Днем прийняття рішення вважається останній день терміну розгляду заяви, про яку йдеться. Це ще називається "мовчазна згода". Однак "Положенням про концентрацію" все ж таки передбачено, що за відсутності підстав для заборони концентрації Комітет чи Адміністративна колегія Комітету приймає рішення про надання дозволу на концентрацію, про що може повідомити заявнику. Якщо в результаті розгляду документів фахівцями Комітету виявлено підстави для заборони концентрації, а також у разі необхідності проведення складного поглибленого дослідження чи експертизи розпочинається розгляд справи про концентрацію. Державний уповноважений Антимонопольного комітету України приймає розпорядження про початок розгляду справи про концентрацію і про це повідомляється особа, яка подала заяву. Разом із повідомленням про початок розгляду справи надсилається перелік інформації, яку заявник повинен надати для прийняття органами Комітету рішення у справі. У процесі розслідування службовці Комітету збирають і аналізують документи й відомості, досліджують ринок, одержують усні й письмові пояснення службових осіб та громадян, організовують проведення експертиз, Усні пояснення, які мають значення для розгляду заяви, справи, оформляються протоколом, який має бути підписаний особами, котрі надали й отримали усні пояснення. За необхідності органи Антимонопольного комітету України своїм розпорядженням можуть призначати одну чи кілька експертиз із метою з'ясувати питання, які виникають при розгляді заяви чи справи і потребують наукових, технічних або інших спеціальних знань. Експертиза призначається як за власною ініціативою, так і за клопотанням особи, котра бере участь у справі. У разі необхідності проведення додаткових досліджень або при суперечливих висновках кількох експертиз може бути призначена додаткова чи повторна експертиза. Відповідно до статті 30 Закону України "Про захист економічної конкуренції", строк розгляду справи не повинен перевищувати трьох місяців з дня подання заявником інформації у повному обсязі та отримання результатів експертизи. Якщо протягом цього терміну рішення не було прийнято, вважається, що дозвіл надано з дня закінчення терміну розгляду, про що орган Комітету, який розглядав справу, може повідомити заявнику. Якщо розгляд справи зупиняється у зв'язку з необхідністю вирішення органом Комітету чи судом питань, пов'язаних з цією справою, строк її розгляду продовжується на відповідний період. Якщо рішення органів Комітету може суттєво зачепити законні інтереси третіх осіб, то вони теж можуть бути залучені до участі в розгляді цієї справи. В обох зазначених випадках органи Комітету приймають розпорядження, про що повідомляють заявнику. За результатами розгляду заяви Антимонопольним комітетом чи Адміністративною колегією Комітету може бути прийняте рішення про надання дозволу на концентрацію, а також рішення про погодження установчих документів або внесення змін до них. Рішення щодо її заборони може прийняти лише Комітет. Ці рішення можуть, по суті, відрізнятися від попередніх висновків, якщо при їх одержанні була надана неповна або недостовірна інформація. У разі відмови в наданні дозволу на концентрацію Комітет може запропонувати заявнику виконати певні дії, за умови виконання яких у майбутньому виникнуть підстави для надання дозволу. Статистика свідчить, що Комітет забороняє концентрацію вкрай рідко. Тобто при добросовісному зверненні до Антимонопольного комітету України за дозволом на концентрацію шанси отримати позитивне рішення досить великі. На практиці Антимонопольний комітет України просто нерідко залишає заяви суб’єктів господарювання без розгляду через недостатній обсяг наданої інформації. Так органами Комітету було розглянуто: протягом 2002 року - 728 заяв на здійснення концентрації. За результатами розгляду заяв і справ про концентрацію в 396 випадках було надано згоду, у трьох випадках згода на здійснення концентрації була надана за умови виконання учасниками певних зобов'язань, у двох випадках у згоді було відмовлено. Решту заяв було залишено без розгляду, переважно через неподання заявниками інформації про відносини контролю, а також у намірах відмови від здійснення концентрації взагалі; протягом 2004 року – розглянуто 585 заяв на здійснення концентрацій. Відкрито 46 справ про концентрацію, 72 справи про порушення законодавства про захист економічної конкуренції. 153 заяви про концентрацію залишено без розгляду і повернуто заявнику. За результатами розгляду заяв і справ про концентрацію в 416 випадках надано дозвіл на концентрацію, у 1 випадку концентрація була заборонена. Розглянуто 91 заяву про надання попередніх висновків на концентрацію суб’єктів господарювання. У деяких випадках дозвіл на концентрацію надається, але за умов виконання певних вимог і зобов'язань, які усувають або пом'якшують негативний вплив концентрації на конкуренцію. Це може бути, зокрема, обмеження щодо управління, користування чи розпорядження майном, зобов'язання здійснити відчуження майна або його частини й інші дії. Наприклад, бельгійській компанії "Сан Інтербрю", яка кілька років тому висловила бажання придбати Харківське ВАТ "Рогань", як умову надання згоди Антимонопольного комітету України було запропоновано протягом року після цього придбання продати пиво-безалкогольний комбінат "Крим", котрий незадовго до цього був придбаний бельгійцями. Таке рішення обґрунтовувалося, з одного боку, намаганням не перешкоджати надходженню в Україну солідних іноземних інвестицій, а з іншого боку, прагненням не допустити монополізацію ринку пива. Як і вимагалося, кримське підприємство було продане заявником у встановлений Комітетом термін. Орган, який прийняв рішення, не має права його змінити або скасувати без істотних обставин, обумовлених у законі. Він має право лише виправити допущені описки чи помилки, не змінюючи при цьому основного змісту рішення. Якщо з якогось досліджуваного під час розгляду справи питання не було прийнято рішення, може бути прийняте додаткове рішення. Дозвіл Антимонопольного комітету України на здійснення концентрації має обмежений термін дії. Концентрація повинна бути здійснена протягом року, якщо інше не визначено в рішенні. У випадку, коли учасники концентрації не встигли реалізувати свої плани в зазначений термін, вони повинні подати нову заяву. Таке трапляється, наприклад, коли заявник дозвіл на придбання пакета акцій отримав, а конкурс виграв інший суб’єкт господарювання, а не він, або змінилися плани. Так, як ситуація на ринку протягом певного часу може суттєво змінитися, тому якщо протягом року не було здійснено концентрацію і плани у заявника не змінилися щодо цієї концентрації, то необхідно йому звертатися до Комітету ще раз за дозволом. У процесі розгляду заяв чи при провадженні справ іноді бувають випадки, коли інвестор з тих чи тих причин змінює свої плани. Або ж він, нарешті, усвідомлює, що ці плани нереальні і дозвіл Комітету він отримати не зможе. Втративши інтерес до концентрації, він або не надає інформації Комітету, або відкликає заяву. У випадку надходження від заявника клопотання про відкликання заяви приймається розпорядження відповідних органів Комітету про залишення заяви без розгляду. На етапі розгляду справи відповідно до статті 32 Закону "Про захист економічної конкуренції", в разі надходження від заявника клопотання про відкликання заяви або про закриття розгляду справи, а також при неподанні заявником необхідної інформації, що перешкоджає розгляду справи, розгляд справи про концентрацію підлягає закриттю без прийняття рішення по суті. Усе це, однак, не позбавляє заявника права з часом знову звернутися до Антимонопольного комітету України з новою заявою про надання дозволу на концентрацію. Якщо обставини, які характеризують концентрацію, суттєво не змінилися, то подання такої заяви не потребує повторної сплати відповідного збору. До повторної заяви додаються копія попередньої заяви, необхідні документи з виправленнями й документи, не додані до попередньої заяви. Якщо порівняно з попередньою заявою суттєво змінюються обставини, які характеризують концентрацію, зокрема міняється склад учасників, вид концентрації й інші важливі характеристики, то, згідно з "Положенням про концентрацію", повторна заява подається до Комітету як нова заява. За її подання знову сплачується відповідна плата. Дозвіл Антимонопольного комітету України на концентрацію може бути наданий, якщо вона не призводить до монополізації або суттєвого обмеження конкуренції на всьому ринку чи в значній його частині. Якщо Комітет з цих причин забороняє концентрацію, заявники можуть звернутися з заявою про надання дозволу до Кабінету Міністрів України. Він може дозволити концентрацію, на здійснення якої Комітет не дав дозволу, якщо позитивний ефект для суспільних інтересів переважає негативні наслідки обмеження конкуренції. Такий дозвіл надається в порядку, визначеному Постановою Кабінету Міністрів України від 28 лютого 2002 року за № 219 "Про затвердження Порядку надання Кабінетом Міністрів України дозволу на узгоджені дії, концентрацію суб'єктів господарювання'. Цією постановою передбачено створення комісії з числа незалежних експертів для оцінки позитивних і негативних наслідків оспорюваної концентрації. Організаційні питання роботи з цією комісією та підготовка відповідного рішення Кабінету Міністрів України покладені на спеціальний підрозділ Міністерства економіки України. Забезпечення контролю за виконанням рішення Кабінету Міністрів України, яке буде прийняте з цього питання, покладені на Антимонопольний комітет із залученням Мінекономіки й інших органів виконавчої влади. Спільним Наказом Міністерства економіки України (24 квітня 2003 року № 106) і Антимонопольного комітету України (11 лютого 2003 року № 41-р), зареєстрованим у Міністерстві юстиції України 14 травня 2003 року за № 366/7687, було затверджено Положення про Комісію з питань оцінки позитивних і негативних наслідків узгоджених дій, концентрації суб’єктів господарювання. Яким встановлено порядок утворення, роботи і прийняття рішення зазначеної комісії, а також права та обов’язки Комісії і її членів. Інформація про прийняті рішення за результатами розгляду заяв, справ про концентрацію може бути опублікована в “Офіційному віснику України”, інших друкованих чи електронних засобах масової інформації або оприлюднена в інший спосіб. У випадку здійснення концентрації без попереднього дозволу органів Антимонопольного комітету України виникає ризик визнання такої концентрації порушенням законодавства про захист економічної конкуренції, передбаченим статтею 50 Закону "Про захист економічної конкуренції", це тягне за собою відповідальність, встановлену статтею 52 зазначеного закону. Зокрема, такими порушеннями є концентрація без отримання у відповідних випадках дозволу Комітету; невиконання вимог погоджених установчих документів; недотримання умов, за наявності яких окремі випадки інвестиційної діяльності не вважаються концентрацією і тому не вимагають отримання дозволу Комітету; невиконання вимог і зобов'язань, якими було обумовлено надання дозволу Комітету. Крім того, якщо концентрація призводить або може призвести до монополізації чи суттєвого обмеження конкуренції, Комітет може звернутися до суду з позовом про визнання недійсними угод, рішень, інших актів, відповідної установчої угоди про створення суб'єкта господарювання та скасування його державної реєстрації. Якщо орган Комітету дав дозвіл на концентрацію на підставі поданої недостовірної інформації, то рішення про надання дозволу може бути переглянуте за нововиявленими обставинами протягом п'яти років з моменту його прийняття. Усе вище наведене стосується випадків, які підпадають під порогові показники концентрації. Крім того, слід мати на увазі, що це є дії, які по суті своїй, є діями, котрі сприяють концентрації ринків, але не мають відповідних масштабів. Для антимонопольного регулювання таких дій свого часу були розроблені відповідні нормативні документи Антимонопольного комітету України, зареєстровані в Міністерстві юстиції України, які не втратили своєї юридичної сили і діють сьогодні паралельно з Положенням про концентрацію. Так, порядок одержання дозволу органів Комітету на поглинання одного суб'єкта господарювання іншим шляхом придбання контрольного пакета акцій суб'єктів господарювання в процесі приватизації регламентується Положенням про порядок одержання згоди Антимонопольного комітету України на поглинання господарюючих суб'єктів у процесі приватизації, затвердженим розпорядженням Комітету від 21 червня 1994 року за № 8-р і зареєстрованим у Міністерстві юстиції України 5 липня 1994 року за №148/357, крім випадків, визначених законодавством. Тобто якщо в процесі приватизації купується контрольний пакет акцій суб'єкта господарювання, але за пороговими показниками це придбання не підпадає під дію Положення про концентрацію, то покупець повинен погодити з Антимонопольним комітетом України свої дії відповідно до зазначеного положення. Таким самим чином порядок одержання дозволу органів Комітету на створення холдингових компаній у процесі корпоратизації та приватизації регламентуються Положенням про порядок одержання згоди Антимонопольного комітету України на створення холдингових компаній у процесі корпоратизації та приватизації, затвердженим розпорядженням Комітету від 21 червня 1994 року № 6-р і зареєстрованим у Міністерстві юстиції України 5 липня 1994 року за № 150/359, а також Положенням про порядок погодження з Антимонопольним комітетом України проектів установчих документів та планів розміщення акцій холдингових компаній, що створюються в процесі корпоратизації та приватизації, затвердженим розпорядженням Комітету від 21 червня 1994 року за № 7-р і зареєстрованим у Міністерстві юстиції України 5 липня 1994 року за №149/358. У відповідних випадках чинними є і Положення про порядок підтвердження Антимонопольним комітетом України наявності контрольного пакета акцій, затвердженого розпорядженням Комітету від 21 червня 1994 р за № 9-р і зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 5 липня 1994 року за № 147/356, а також Положення про особливості контролю за дотриманням антимонопольного законодавства інвестиційними фондами та інвестиційними компаніями, затвердженого розпорядженням Комітету від 18 листопада 1994 року за № 13-р і зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 9 грудня 1994 року за № 297/507 (зі змінами й доповненнями). Останній документ регулює порядок повідомлення органів Антимонопольного комітету України про придбання цінних паперів інвестиційними фондами й інвестиційними компаніями, а також про укладення інвестиційним керуючим договору управління активами інвестиційних фондів і компаній. Висновки Комітету про доцільність створення промислово-фінансових груп, про техніко-економічне обґрунтування та Генеральну угоду ПФГ надаються відповідно до статті 3 Закону України "Про промислово-фінансові групи в Україні". А висновки органів Комітету про можливість оренди й умови договору оренди цілісного майнового комплексу підприємства чи його структурного підрозділу, який перебуває в державній, комунальній власності або належить Автономній Республіці Крим, надаються орендодавцеві відповідно до статті 9 Закону України "Про оренду державного та комунального майна".
4. Відповідальність за порушення законодавства про захист економічної конкуренції при здійсненні економічної концентрації, без отримання попереднього дозволу Відповідно до статті 50 Закону України “Про захист економічної конкуренції” порушенням законодавства про захист економічної конкуренції є: 10) недотримання умов, передбачених пунктом 2 частини третьої статті 22 цього Закону; 11) порушення положень погоджених з органами Антимонопольного комітету України установчих документів суб'єкта господарювання, створеного в результаті концентрації, якщо це призводить до обмеження конкуренції; 12) концентрація без отримання відповідного дозволу органів Антимонопольного комітету України, у разі якщо наявність такого дозволу необхідна; Порушення законодавства про захист економічної конкуренції тягне за собою відповідальність, встановлену законом. Зокрема, органи Антимонопольного комітету України накладають штрафи на об'єднання, суб'єктів господарювання: юридичних осіб; фізичних осіб; групу суб'єктів господарювання - юридичних та/або фізичних осіб, що відповідно до статті 1 цього Закону визнається суб'єктом господарювання, у випадках, передбачених частиною четвертою цієї статті. За порушення, передбачені: пунктами 5, 8, 10, 11, 12 та 19 статті 50 цього Закону, накладаються штрафи у розмірі до п'яти відсотків доходу (виручки) суб'єкта господарювання від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг) за останній звітний рік, що передував року, в якому накладається штраф; Доход (виручка) суб'єкта господарювання від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг) визначається як сумарна вартість доходу (виручки) від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг) усіх юридичних та фізичних осіб, що входять до групи, яка визнається суб'єктом господарювання відповідно до статті 1 цього Закону. У разі, коли декілька юридичних та/або фізичних осіб - суб'єктів господарювання, які входять до групи, що визнається суб'єктом господарювання, вчинили діяння (дії, бездіяльність), які призвели до порушення законодавства про захист економічної конкуренції зазначеним суб'єктом господарювання, та/або мають права, без яких вчинення порушення було б неможливим, та/або отримали чи можуть отримати переваги у конкуренції чи інші вигоди, штраф накладається на суб'єкт господарювання в особі юридичних та/або фізичних осіб, які вчинили наведені діяння (дії, бездіяльність) або отримали чи можуть отримати наведені вигоди. Під вигодою вважається, зокрема, можливість впливати на діяльність інших юридичних та/або фізичних осіб - суб'єктів господарювання, одержання частини їх прибутку. Якщо доходу (виручки) немає або відповідач на вимогу органів Антимонопольного комітету України, голови його територіального відділення не надав розмір доходу (виручки), штраф, передбачений абзацом другим частини другої цієї статті, накладається у розмірі до двадцяти тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян; штраф, передбачений абзацом третім частини другої цієї статті, - у розмірі до десяти тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян; штраф, передбачений абзацом четвертим частини другої цієї статті, - у розмірі до двох тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. Рішення про накладення штрафів у розмірах понад одну тисячу неоподатковуваних мінімумів доходів громадян приймаються виключно Антимонопольним комітетом України, адміністративною колегією Антимонопольного комітету України на їх засіданнях. У разі, якщо суб'єкт господарювання працював менше одного року, розмір штрафу обчислюється від доходу (виручки) суб'єкта господарювання за весь час до прийняття рішення про накладення штрафу. Відповідно до статті 53 Закону України “Про захист економічної конкуренції”, якщо суб'єкт господарювання зловживає монопольним (домінуючим) становищем на ринку, органи Антимонопольного комітету України мають право прийняти рішення про примусовий поділ суб'єкта господарювання, що займає монопольне (домінуюче) становище.
Примусовий поділ не застосовується у разі: неможливості організаційного або територіального відокремлення підприємств, структурних підрозділів чи структурних одиниць; наявності тісного технологічного зв'язку підприємств, структурних підрозділів чи структурних одиниць (якщо обсяг продукції, яка вживається суб'єктом господарювання, перевищує тридцять відсотків валового обсягу продукції підприємства, структурного підрозділу чи структурної одиниці). Рішення органів Антимонопольного комітету України про примусовий поділ суб'єкта господарювання підлягає виконанню у встановлений строк, який не може бути меншим шести місяців. Реорганізація суб'єкта господарювання, що підлягає примусовому поділу, здійснюється на його розсуд за умови усунення монопольного (домінуючого) становища цього суб'єкта господарювання на ринку. Статтею 55 Закону України “Про захист економічної конкуренції” передбачено відшкодування шкоди. Особи, яким заподіяно шкоду внаслідок порушення законодавства про захист економічної конкуренції, можуть звернутися до суду, господарського суду із заявою про її відшкодування. Шкода, заподіяна порушеннями законодавства про захист економічної конкуренції, передбаченими пунктами 1, 2, 5, 10, 12, 18, 19 статті 50 цього Закону, відшкодовується особою, що вчинила порушення, у подвійному розмірі завданої шкоди.
Контрольні питання:
Ситуаційне завдання № 1 До Антимонопольного комітету України звернулися засновники науково-промислової корпорації "CAN" з проханням надати згоду на її утворення. Метою створення корпорації є поєднання наукового та виробничого потенціалу засновників для розробки і виробництва сучасних конкурентноспроможних свинцево-кислотних акумуляторних батарей за ресурсозберігаючою технологією. При цьому ринок свинцево-кислотних акумуляторів не є монополізованим. Окрім засновників корпорації на цьому ринку діють інші вітчизняні та зарубіжні виробники. При розгляді заяви встановлено, що корпорація на момент створення не стане монополістом у виробництві акумуляторних батарей. Створення корпорації сприятиме розширенню виробництва хімічних джерел струму, появі конкурентноспроможної продукції, нових робочих місць та не завдасть шкоди навколишньому середовищу, оскільки виробничі цикли не є замкнутими.
1. Які нормативні акти регулюють порядок розгляду питань про надання згоди на створення об’єднань? 2. Чи є підстави в даному випадку для позитивного вирішення питання про створення науково-промислової корпорації "CAN"?
Ситуаційне завдання № 2
До Антимонопольного комітету України надійшла заява від компанії «UKRN III» про надання згоди на придбання у власність пакета акцій ВАТ «Київтелемонтаж» (м. Київ) у розмірі, що забезпечує перевищення 50 відсотків голосів у вищому органі управління підприємства. Основним видом діяльності компанії «UKRN III» є інвестиційна діяльність в Україні. Компанія пов’язана відносинами контролю господарської діяльності з іншими суб’єктами господарювання, що створюють єдину групу. До складу цієї групи входить, зокрема, ВАТ «ІнтерВідеоКиїв», що займає монопольне становище на регіональному ринку послуг кабельного телебачення у межах тих мереж, які воно обслуговує. У свою чергу ВАТ «Київтелемонтаж» займає монопольне становище на регіональному ринку послуг кабельного телебачення міста Києва у межах мереж, які товариство обслуговує. Загальна кількість абонентів (індивідуальних та колективних), які уклали договори на обслуговування, складає близько 187 тисяч. ВАТ «Київтелемонтаж» пов’язане відносинами контролю також з деякими регіональними операторами кабельного телебачення. У ході розгляду заяви до Комітету надійшов лист Управління зв’язку, телекомунікацій та інформатизації Київської міської державної адміністрації, в якому висловлювалася стурбованість тим, що придбання компанією «UKRN III» контрольних пакетів акцій ВАТ «ІнтерВідеоКиїв» та ВАТ «Київтелемонтаж» призведе до посилення монопольного становища зазначених товариств. Як обставина, що свідчить про можливі негативні наслідки такої концентрації в листі наводився факт надіслання товариствами «ІнтерВідеоКиїв» та «Київтелемонтаж» абонентам мережі кабельного телебачення повідомлень про намір розірвати раніше укладені договори на надання послуг кабельного телебачення з одночасними пропозиціями про укладення угоди з ТОВ «Воля-Кабель». Було встановлено, що ВАТ «ІнтерВідеоКиїв» та ВАТ «Київтелемонтаж» займають монопольне становище у межах кабельних мереж, які вони обслуговують. Унаслідок концентрації посилення їхньої ринкової влади не відбувається. Дії «ІнтерВідеоКиїв» та «Київтелемонтаж» щодо переукладання договорів на надання послуг кабельного телебачення ніяк не впливали на монополізацію товарних ринків. Крім того, зазначені дії не містили ознак порушення законодавства про захист економічної конкуренції, оскільки не призвели до відмови у наданні абонентам послуг кабельного телебачення. Заявниками було запропоновано концепцію модернізацію мереж кабельного телебачення в м. Києві на основі застосування сучасних технологій, запровадження нових видів телеінформаційних послуг, що забезпечить можливість збільшення пакетів телевізійних програм при підвищенні якості їх ретрансляції, а також розширення пропозицій щодо нових сервісів телемережі: Інтернету, електронної пошти, передачі даних, модемного зв’язку тощо. Досягнення економічного ефекту, адекватного інвестиційним ризикам, і надання споживачам міста Києва сучасних та якісних послуг без об’єднання ресурсів ВАТ «ІнтерВідеоКиїв» та ВАТ «Київтелемонтаж» згідно з даними заявника є неможливим. Надані заявником та підтверджені експертами розрахунки свідчили також про те, що консолідація управління товариствами «ІнтерВідеоКиїв» та «Київтелемонтаж» призведе до зниження витрат, що дозволить зменшити абонентну плату за послуги кабельного телебачення та встановити прийнятні для споживачів розцінки на інші послуги телемережі. Кваліфікуйте викладені факти з точки зору конкурентного законодавства. Як вирішити справу?
Тема 8 МОНОПОЛІСТИЧНІ ПРАВОПОРУШЕННЯ
Ключові слова: монополістичні правопорушення, зловживання монопольним (домінуючим) становищем, антиконкурентні узгоджені дії, антиконкурентні дії органів влади, місцевого самоврядування, органів адміністративно-господарського управління і контролю, обмежувальна та дискримінаційна діяльність суб’єктів господарювання об’єднань
1 Поняття монополістичного правопорушення Визначення поняття монопольного правопорушення в Законі “Про захист економічної конкуренції” відсутнє, хоча це значно спростило б кваліфікацію порушень законодавства про захист економічної конкуренції. Законодавець обмежився лише конкретним переліком видів поведінки, яка спрямована на недопущення, обмеження чи усунення конкуренції на ринку певного товару, кожному з яких присвячена окрема стаття Закону: стаття 6 – антиконкурентні узгоджені дії; стаття 13 – зловживання монопольним становищем; 15-17 – антиконкурентні дії органів влади, органів місцевого самоврядування та органів адміністративно-господарського управління та контролю; 18 –21 - обмежувальна та дискримінаційна діяльність суб’єктів господарювання, об’єднань. Монопольне правопорушення виступає в якості підстави для виникнення правовідносин, в рамках яких реалізується відповідальність за порушення антимонопольного законодавства, що передбачена розділом VІІІ Закону “Про захист економічної конкуренції”. Варто відзначити, що з прийняттям Господарського кодексу України окремі порушення законодавства про захист економічної конкуренції знайшли своє додаткове легальне закріплення ще й в Господарському кодексі України (глава 3 та 28 відповідно). Монопольне правопорушення є різновидом господарського правопорушення, що обумовлено юридичною природою конкурентного законодавства як господарсько-правового інституту, відповідною сферою і характером цих правовідносин. Дані правопорушення, відмічає В.С Щербина[105], є різновидом позадоговірних правопорушень у господарській діяльності. Іншої думки дотримується Л.Б. Біла[106]: розглядаючи антимонопольне законодавство в якості інституту адміністративного права, вона аналізує антимонопольні правопорушення з точки зору адміністративного проступку. Монопольні правопорушення виникають, по-перше, в результаті діяльності суб’єктів господарювання, органів влади, органів місцевого самоврядування, органів адміністративно-господарського управління і контролю, яка суперечить нормам законодавства про захист економічної конкуренції та має на меті здобуття або утримання суб’єктом господарювання або групою чи органом влади виключного або домінуючого становища або використання його наслідків. По-друге, наслідком такої діяльності є порушення суб’єктивних прав суб'єктів господарювання, які беруть участь у конкуренції, та споживачів, а звідси впливає на добробут споживачів. По-третє, неузгодженість діяльності підприємців, органів влади і управління з покладеними на них юридичними обов’язками обумовлює правопорушення в цій сфері господарювання. Отже, монополістичні правопорушення як різновид правопорушень – це такі, що суперечать нормам конкурентного законодавства, види діяльності, які не узгоджуються з покладеними на підприємців, органи державної влади і управління юридичними обов’язками, порушують суб’єктивні права підприємців, які беруть участь у конкуренції чи споживачів та здійснюють негативний вплив на конкуренцію.[107] Будь-яке правопорушення характеризується посяганням на певний об’єкт. Воно являє собою винну протиправну поведінку, характеризується суб’єктивним та об’єктивними властивостями, що в сукупності утворюють склад правопорушення. Наявність складу монополістичного правопорушення – загальна, і, як правило, єдина підстава господарсько-правової відповідальності. Склад монополістичного правопорушення є тим юридичним фактом, що породжує правовідносини в сфері здійснення антимонопольного регулювання. Склад монопольного правопорушення характеризується такими елементами, як: Об’єкт, об’єктивна сторона, суб’єкт, суб’єктивна сторона правопорушення. Кожний із конкурентних складів монополістичних правопорушень, вказаних в статті 6, 13, 15-17, 18- 21 Закону, виступає в якості прикладу недопущення, обмеження чи усунення конкуренції. Треба звернути увагу на той факт, що в науці кримінального права давно склалось поняття злочину як підстави кримінальної відповідальності, що включає в себе такі чотири ознаки: об’єкт та об’єктивна сторона; суб’єкт та суб’єктивна сторона. Вчення про склад правопорушення, яке характеризується зазначеними ознаками, одержало розвиток в адміністративному праві, а також загальній теорії права. Іншої думки дотримуються представники цивільного та господарського права, вважаючи, що склад правопорушення включає протиправну дію, шкоду, причинний зв’язок і вину; інколи ці елементи називаються умовами відповідальності. Суб’єкт монополістичного правопорушення не включений до складу поряд з іншими його елементами. Це пояснюється тим, що суб’єкт “створює” склад правопорушення, а не є його частиною. Це з одного боку. З іншого, без суб’єкта не було б монополістичного правопорушення, оскільки не буває безсуб’єктних правопорушень загалом.[108] Статті 6, 13, 18 -21 Закону передбачають склади правопорушень, що є характерними для підприємців, а стаття 15-17 Закону – стосується дій, неприпустимих для органів влади, органів місцевого самоврядування органів адміністративно-господарського управління і контролю. Монополістичне правопорушення не обмежується лише порушенням антимонопольного законодавства, а стосується також порушень суб’єктивних прав учасників господарських відносин та споживачів. Монополістичне правопорушення, в основному, здійснюється шляхом активних дій, що включають в себе свідому спрямованість волі на досягнення певної мети чи результату. Крім того, бездіяльність потрібно буде доказувати в монополістичних справах. А це є практично неможливим або може породити свавілля та суб’єктивізм з боку осіб, які проводять розслідування. З метою усунення останнього в антимонопольному законі необхідно вказати на випадки такої бездіяльності з боку монополістичних правопорушників. Однією з підстав застосування відповідальності є вина. У той же час вина не є обов’язковою підставою для відповідальності за монополістичні правопорушення. Ризик пов’язаний не тільки з наслідками, а з їх врахуванням та регуляцією поведінки в ситуації невизначеності. Це не винна і не протиправна, а правомірна діяльність суб’єктів господарювання, органів влади, органів місцевого самоврядування органів адміністративно-господарського управління і контролю, яка пов’язана з непередбаченими, але допустимими випадковостями, що здійснюють обмежувальний вплив на конкуренцію. Існуючий поділ вини на умисел та необережність допомагає краще зрозуміти, що для монополістичних правопорушень характерним є факт вини, причому у формі прямого умислу. Мета вказується в складі монополістичного правопорушення не завжди, а лише тоді, коли вона визначає сутність правопорушення. В залежності від суб’єктного складу порушників монополістичні правопорушення поділяються на дві групи: індивідуальні тобто ті, що вчиняються одним суб’єктом господарювання чи органом влади та колективні – ті, що вчиняються двома або більше суб’єктами господарювання. До першої відносяться зловживання монопольним (домінуючим) становищем суб’єкта господарювання та антиконкурентні дії органів влади, місцевого самоврядування, органів адміністративно-господарського управління і контролю. До другої – антиконкурентні узгоджені дії суб’єктів господарювання, обмежувальна та дискримінаційні дії підприємств та об’єднань. Спільним для всіх порушень буде намір суб’єкта господарювання порушника до набуття, збереження або утримання монопольного (домінуючого) становища.
2. Антиконкурентні узгоджені дії Між суб'єктами ринку може здійснюватись така координація підприємницької діяльності (узгоджені дії), за якою суб'єкти господарювання (підприємці) замінюють ризики, що породжує конкуренція, на координацію своєї економічної поведінки та кооперацію у різноманітних сферах господарської діяльності. Така заміна, як правило, призводить до зниження інтенсивності конкуренції. Відповідно до частини першої статті 6 Закону України "Про захист економічної конкуренції" (надалі - Закон) антиконкурентними узгодженими діями визнаються узгоджені дії, які призвели чи можуть призвести до недопущення, усунення чи обмеження конкуренції. Тобто, необхідною ознакою порушення є настання або можливість настання наслідків у вигляді:
Оскільки узгоджені дії визнаються антиконкурентними за умов, що вони можуть призвести до недопущення, усунення або обмеження конкуренції, тобто, за умов можливого настання цих наслідків, для кваліфікації не має значення, чи відбулося недопущення, усунення чи обмеження конкуренції фактично. Під можливістю настання наслідків ("...можуть призвести до...") необхідно розуміти високу ймовірність їх настання, тобто, вони, зазвичай, мають місце за відсутності виняткових умов або чинників. Під недопущенням конкуренції необхідно розуміти створення такої ситуації, коли посилюються бар'єри входження на ринок потенційних конкурентів або створюються умови, за яких суб'єкти господарювання, що діють на одному ринку, але з об'єктивних причин не конкурують (ще не конкурували), не вступають у конкурентну боротьбу. У цьому випадку недопущення конкуренції може мати на тому ринку, на якому конкуренції не було. У зв'язку з цим, наслідок у вигляді недопущення конкуренції характерний здебільшого для вертикальних антиконкурентних узгоджених дій, хоча може мати місце також і за горизонтальних антиконкурентних узгоджених дій, зокрема, щодо суміжних ринків. Під усуненням конкуренції необхідно розуміти повне чи суттєве припинення змагальності між конкурентами, внаслідок чого покупці (продавці) позбавляються можливостей вибирати між продавцями (покупцями). Під обмеженням конкуренції необхідно розуміти зменшення впливу визначальних для конкуренції факторів внаслідок виникнення або посилення у відповідних суб’єктів господарювання ринкової влади, що характеризується в кожному конкретному випадку відповідними якісними та кількісними показниками залежно від кон’юнктури ринку. Таким чином об’єктом правопорушень законодавства про захист економічної конкуренції у вигляді антиконкурентних узгоджених дій суб’єктів господарювання є право підприємців здійснювати свою діяльність на засадах рівності в умовах добросовісної конкуренції. В свою чергу наявність на ринку добросовісної конкуренції зумовлює змагальність підприємців по відношенню до ціни, якості товарів, інших факторів, що складають їх споживчу цінність, з метою отримати вигідніші умови виробництва і збуту товарів (робіт, послуг). Ефективна конкуренція є найбільш дієвим інструментом досягнення оптимальної продуктивності праці. Неправомірне обмеження конкуренції, в наслідок вчинення антиконкурентних узгоджених дій заважає досягненню стабільного функціонування економіки, знижує рівень заможності споживачів, що в кінцевому випадку ускладнює проведення задовільної соціальної політики. Крім того об’єктом правопорушень може бути право власності на матеріальні цінності втрачені чи неотримані, в наслідок неправомірного обмеження конкуренції, або конкретною, або невизначеною кількістю учасників ринку, що не беруть участі у вчиненні антиконкурентних узгоджених дій. Згідно статті 5 Закону України "Про захист економічної конкуренції" узгодженими діями є укладення суб'єктами господарювання угод у будь-якій формі, прийняття об'єднаннями рішень у будь-якій формі, а також будь-яка інша погоджена конкурентна поведінка (діяльність, бездіяльність) суб'єктів господарювання. Зокрема, відповідно до частини другої статті 6 Закону антиконкурентними узгодженими діями між суб'єктами господарювання визнаються узгоджені дії, які стосуються: 1) встановлення цін чи інших умов придбання або реалізації товарів; 2) обмеження виробництва, ринків товарів, техніко-технологічного розвитку, інвестицій або встановлення контролю над ними; 3) розподілу ринків чи джерел постачання за територіальним принципом, асортиментом товарів, обсягом їх реалізації чи придбання, за колом продавців, покупців або споживачів чи за іншими ознаками; 4) спотворення результатів торгів, аукціонів, конкурсів, тендерів; 5) усунення з ринку або обмеження доступу на ринок (вихід з ринку) інших суб'єктів господарювання, покупців, продавців; 6) застосування різних умов до рівнозначних угод з іншими суб'єктами господарювання, що ставить останніх у невигідне становище в конкуренції; 7) укладення угод за умови прийняття іншими суб'єктами господарювання додаткових зобов'язань, які за своїм змістом або згідно з торговими та іншими чесними звичаями в підприємницькій діяльності не стосуються предмета цих угод; 8) суттєвого обмеження конкурентоспроможності інших суб'єктів господарювання на ринку без об'єктивно виправданих на те причин. Цей перелік не є вичерпним. Законом не визначено, які саме дії складають об’єктивну сторону порушення, а тому антиконкурентними узгодженими діями можуть бути будь-які погоджені дії в конкуренції, що призвели або можуть призвести до зазначених у статті наслідків, а саме: недопущення, усунення чи обмеження конкуренції. Єдиних і простих правил оцінки антиконкурентного ефекту узгоджених дій не існує. Кожний випадок необхідно вивчати окремо. Необхідно відрізняти антиконкурентні узгоджені дії від паралельної поведінки незалежних підприємців на ринку. Остання має місце тоді, коли її результати (встановлення ціни, обсягів виробництва, умов договорів тощо) є подібними до тих, що існували б за умови входження зазначених суб'єктів господарювання (підприємців) до складу єдиного суб'єкта господарювання.Але за паралельної поведінки дії суб'єктів господарювання є об'єктивним наслідком розвитку ринку і фактично викликані економічними чи соціально-економічними чинниками. Як правило, загроза паралельної поведінки виникає на олігополістичному ринку. Олігополія[109] - стан ринку, на якому діє незначна (як правило, 2 - 10) кількість суб'єктів господарювання з приблизно однаковими і значимими на ринку частками (як правило, понад 10 відсотків), або коли їхня сукупна частка на ринку і частка кожного з них значно перевищує відповідно сукупну частку інших підприємців та частки кожного з них. Такими, зокрема, є випадки, коли сукупна частка на ринку не більша ніж: - трьох суб'єктів господарювання з найбільшими частками на цьому ринку, перевищує 50 відсотків; - п'яти суб'єктів господарювання з найбільшими частками на цьому ринку, перевищує 70 відсотків. Спільною рисою антиконкурентних узгоджених дій і паралельної поведінки є послаблення змагальності між їх учасниками. В той же час головна відмінність між антиконкурентними узгодженими діями та паралельною поведінкою полягає у тому, що антиконкурентні узгоджені дії обумовлюються спільними, узгодженими діями, домовленостями між суб'єктами господарювання, а паралельна поведінка передбачає самостійність кожного підприємства у визначенні його дій на ринку. Паралельна поведінка на олігопольному ринку, яка призвела, зокрема, до встановлення таких цін чи інших умов придбання або реалізації товару, які неможливо було б встановити за умов існування значної конкуренції на ринку, тобто, призвела до несправедливого розподілу суспільних благ, може бути кваліфікована і як зловживання колективним монопольним (домінуючим) становищем кожним або деким із них. Кваліфікацію відповідної поведінки суб’єктів господарювання як зловживання колективним монопольним становищем можливо і доцільно застосовувати за наступних умов: а) сукупні ринкові частки відповідних суб’єктів господарювання відповідають вимогам частини 5 статті 12 Закону України "Про захист економічної конкуренції"; б) наявні докази того, що між відповідними суб’єктами господарювання немає конкуренції або є незначна конкуренція і вони не зазнають значної конкуренції з боку інших учасників ринку, зокрема у період, коли мали місце негативні прояви на ринку; в) відсутні прямі докази змови між суб’єктами господарювання, що відповідають вимогам, зазначеним у пунктах "а" та "б". При цьому монопольне (домінуюче) становище має бути визначено рішенням органу Антимонопольного комітету України, відповідно до статті 12 Закону. Залежно від структури ринку, виду суб'єктів господарювання, їх місця на ринку можна виділити такі основні види антиконкурентних узгоджених дій: 1) Види антиконкурентних узгоджених дій залежно від мети. Залежно від мети (бажаного економічного наслідку) можна виділити такі види антиконкурентних узгоджених дій, що можуть учинятися в будь-якій формі: Антиконкурентні узгоджені дії щодо ціни на свої товари (послуги) Суть антиконкурентних узгоджених дій щодо ціни полягає у тому, що суб’єкти господарювання беруть в ній участь з метою одержати можливість діяти як суб’єкт господарювання із значною ринковою владою чи монополія. Монопольні ознаки та наслідки антиконкурентних узгоджених дій - підвищення цін або розподіл ринків. Існують наступні види антиконкурентних узгоджених дій щодо ціни: встановлення, фіксація певного розміру чи розмірів цін (тарифів). спотворення торгів (пропозиції ціни). цінові антиконкурентні узгоджені дії можуть полягати у погодженні інших, ніж ціна умов діяльності учасників, але які безпосередньо чи опосередковано впливають на неї. Наприклад, суб’єкти господарювання можуть домовитися змінити характеристики товару, уповільнити або відмінити впровадження інновацій з метою скорочення витрат або підвищення прибутків. Антиконкурентні узгоджені дії проти конкурентів Антиконкурентні узгоджені дії проти конкурентів передбачають здійснення спільних дій з метою завдання шкоди чи перешкод своїм конкурентам, які не належать до групи учасників. Такі антиконкурентні узгоджені дії дозволяють підвищувати ціни суб’єктам господарювання, які є учасниками антиконкурентних узгоджених дій, після того, як компанії, проти яких були спрямовані антиконкурентні узгоджені дії, опинились у неконкурентоспроможному стані. До таких антиконкурентних узгоджених дій можуть відноситися ситуації коли суб’єкти господарювання можуть знизити доходи своїх конкурентів шляхом таких тактичних засобів, як бойкоти та "хижацьке" ціноутворення (встановлення цін, нижчих за витрати). Такі дії змушують конкурентів залишати ринок або обмежують їх конкурентоспроможність. Крім того, суб’єкти господарювання можуть домовитися підвищувати витрати конкурентів і в такий спосіб змушувати їх встановлювати вищі ціни. Це у свою чергу дозволяє учасникам підвищувати ціни до рівня цін конкурентів (ефект "парасольки"). Суб’єкти господарювання можуть домовитися заважати як існуючим, так і потенційним конкурентам. Це, в свою чергу, дозволяє або підвищувати ціни, або заважати вступу на ринок і в такий спосіб поступово руйнувати конкурентні ціни. Антиконкурентна поведінка в цьому випадку вважається особливо ймовірною, коли присутнє державне регулювання. 2) Антиконкурентні узгоджені дії щодо маніпуляції умовами, за якими відбувається конкуренція До цього виду антиконкурентних узгоджених дій належать угоди щодо обмеження виробництва, ринків товарів, техніко-технологічного розвитку, інвестицій та диференціація продукції з метою руйнування конкурентних цін, зокрема, спотворення результатів торгів, аукціонів, конкурсів, тендерів є одним із непрямих шляхів встановлення неконкурентних цін. Передумовами інтенсивної конкуренції є повна інформованість споживачів та ідентичність пропонованої продукції. З метою їх усунення чи обмеження можуть укладатися: Угоди щодо диференціації продукції Принцип диференціації полягає в тому, що суб’єкти господарювання намагаються диференціювати свої товари з метою зниження конкуренції на даному ринку. Споживачі, що мають сталу зацікавленість в унікальних характеристиках продукції даного суб’єкта господарювання, незалежно від того, чи є вони реальними або ілюзорними, схильні заплатити додаткову надбавку до ціни, яка залежить від вагомості цієї зацікавленості. Якщо існують покупці, які більш ніж інші схильні перейти до споживання продукції конкурентів, суб’єкт господарювання буде намагатися ізолювати їх серед усієї множини своїх клієнтів, запропонувавши їм спеціальні умови, які не надаються лояльним покупцям. Аналогічні наслідки можуть мати: угоди, в результаті яких збільшуються "витрати пошуку" споживачів; угоди, що обумовлюють неподання певної інформації; обмеження осіб, що надають професійні послуги у праві діяти під торговельною маркою відомої фірми, що продає супутні товари або послуги; угоди щодо ненадання консультаційної інформації щодо діяльності конкурентів; угоди, які підвищують можливості цінової дискримінації та надання знижок певним групам споживачів. Реклама як засіб диференціації продукції, звичайно, пом’якшує конкуренцію. З іншого боку, реклама може містити інформацію щодо характеристик продукції, зокрема цінову, що створює стимули до порівняльного аналізу споживачами товарів або послуг даного типу, а, отже, до конкуренції. Цінова реклама, на відміну від просування на ринок торговельної марки, у такий спосіб працює проти принципу диференціації, підвищуючи здатність споживачів порівнювати різні варіанти товару за ціною. Тому угода щодо обмеження цінової реклами серед учасників ринку підвищує складність здійснення порівнянь споживачами, яка, в свою чергу, означає, що, діючи відносно незалежно, виробники матимуть більшу цінову свободу та можливість встановлювати вищі ціни на товари, ніж за нормальних умов конкуренції. Отже, проста угода, яка забороняє цінову рекламу серед осіб, що надають професійні послуги таких, як адвокати, медичні працівники, фармацевти, бухгалтери, може вважатися незаконною і мати відчутні негативні ефекти для кінцевих споживачів. Угоди щодо бар’єрів входження на ринок Угоди щодо встановлення суб'єктами господарювання нових галузевих стандартів чи створення труднощів в отриманні суб'єктами господарювання ліцензій (дозволів) можуть суттєво підвищити бар'єри входження на ринок або навіть призвести до виходу з ринку суб'єктів господарювання - новачків. Аналогічні наслідки матимуть місце й у випадку домовленостей учасників ринку не мати справи з постачальниками суб'єкта господарювання, який нещодавно увійшов на ринок, так званий бойкот. Угоди "спокійного життя" Такі угоди прямо не передбачають зміни конкретних умов формування ціни або структури ринку, інших головних елементів конкуренції, а зумовлюють вплив на не головні її елементи і через них опосередковано на основні. До не головних елементів конкуренції можна віднести рекламу, години роботи магазинів, зовнішнє оформлення товару тощо. Аналогічні наслідки мають місце у разі домовленості щодо єдиного режиму роботи магазинів. Тобто, учасники антиконкурентних узгоджених дій позбавляються конкуренції з боку тих підприємств, які могли б працювати в інший час. Полегшувальні угоди "Полегшувальні угоди" - це узгоджені дії (угоди) суб'єктів господарювання, які не передбачають вчинення дій, які призводять до угод щодо диференціації продукції бар’єрів входження на ринок, "спокійного життя", але можуть сприяти таким діям або полегшувати їх вчинення. Такі угоди, як правило, становлять найменшу загрозу конкуренції. Найхарактернішим прикладом "полегшувальних угод" виступають узгоджені дії суб'єктів господарювання щодо обміну інформацією. Загалом обмін інформацією між суб'єктами господарювання сприяє прозорості ринку, покращує умови його функціонування, зменшує витрати на виробництво тощо. Однак, якщо між лідерами олігопольного ринку погоджено (укладено угоду про) здійснення обміну інформацією щодо основних елементів конкуренції (ціни, обсягу виробництва, контрагентів, умов договорів), то такі узгоджені дії (угода) можуть (може) суттєво обмежити конкуренцію з настанням відповідних наслідків, передбачених статтею 6 Закону. 3) види антиконкурентних узгоджених дій залежно від відносин учасників на ринку. Залежно від структури ринку, виду суб'єктів господарювання, їх місця на ринку, можна виділити три основні види антиконкурентних узгоджених дій, що можуть вчинятися в будь-якій формі:
Горизонтальними антиконкурентними узгодженими діями є угоджені дії (угоди), що здійснюються (укладені) на одному і тому ж рівні виробництва або розподілу товарів (послуг) двома (або більше) суб'єктами господарювання, які фактично повинні бути конкурентами між собою, але шляхом вчинення дій, зазначених у статті 6 Закону, обмежують конкуренцію між собою. Вчинення таких угоджених дій безпосередньо передбачає встановлення монопольних цін, розподіл ринку, усунення з ринку завдає конкуренції найбільшої і безпосередньої шкоди Горизонтальні антиконкурентні узгоджені дії, окрім зазначеного, можуть також передбачати:
Вертикальними антиконкурентними узгодженими діями є узгоджені дії (угоди), що здійснюються (укладені) двома (або більше) суб'єктами господарювання, відповідають таким умовам: а) суб'єкти господарювання - учасники угоджених дій (угод) перебувають у відносинах продавець - покупець (постачальник - споживач); б) такі узгоджені дії (угода) передбачають обмеження підприємницької діяльності хоча б одного із учасників погоджених дій (угоди) у його відносинах з третіми особами; в) зазначені обмеження підприємницької діяльності призводять або можуть призвести до наслідків, передбачених статтею 6 Закону. Загалом, вертикальні погоджені дії (угоди) на конкурентних ринках не тільки не обмежують конкуренції на них, але й нерідко посилюють її. Зокрема, вибір виробником автомобілів одного дистриб'ютора своїх товарів за умови відсутності монопольного (домінуючого) становища виробника дозволяє йому здійснювати інвестиції у торгівлю власними автомобілями, створюючи кращі умови для споживача, стимулюючи інших виробників до аналогічних дій (конкуренція між торгівельними марками та їх власниками). І навпаки, якщо один із учасників вертикальних узгоджених дій (угоди) займає монопольне (домінуюче) становище на ринку, антиконкурентний ефект таких узгоджених дій (угоди) стає, як правило, неминучим, і ці узгоджені дії (угоди) перетворюються на неправомірні. Найбільш поширеними прикладами вертикальних антиконкурентних узгоджених дій є наступні. Узгоджені дії (угоди) стосовно встановлення цін перепродажу. Такі узгоджені дії (угоди) мають місце тоді, коли між постачальником певного товару і його розповсюджувачем досягається домовленість щодо рівня ціни, за якою цей товар має продаватися його розповсюджувачем (дистриб'ютором) іншим підприємцям, споживачам, тобто особам, які не є учасниками погоджених дій (угод). Залежно від стратегії постачальника ціна перепродажу може встановлюватися як на високому, так і на низькому рівні стосовно конкурентної ціни. Але порушення складає не рівень ціни (високий чи низький), а наслідок погоджених дій (угод) у вигляді встановлення цієї ціни розповсюджувачем не самостійно в конкуренції з іншими розповсюджувачами, а за погодженням (угодою) між постачальником, який є монопольним утворенням чи має значну ринкову владу, і розповсюджувачем його товарів. За цих умов обмеження конкуренції у вигляді встановлення фіксованих цін може мати місце як на ринку самого товару, так і на ринку з розповсюдження товарів постачальника, який є монопольним утворенням чи має значну ринкову владу. Для доведення антиконкурентних узгоджених дій стосовно встановлення цін перепродажу достатньо встановити наявність монопольного (домінуючого) становища чи значної ринкової влади у постачальника та обмеження свободи розповсюджувача встановлювати ціну на свої послуги, або ціну товару для його покупців. Узгоджені дії (угоди) стосовно виключного розповсюдження товарів Такі узгоджені дії (угоди) мають місце тоді, коли постачальник бере на себе зобов'язання визначити лише одного розповсюджувача свого товару. Це призводить до усунення з ринку розповсюдження товару інших розповсюджувачів, а, отже, до усунення конкуренції на цьому ринку. Аналогічні наслідки мають узгоджені дії (угоди), якими передбачається призначення постачальником одного розповсюджувача на певній території. Для доведення антиконкурентних узгоджених дій стосовно виключного розповсюдження товарів, як і в попередньому випадку, достатньо довести монопольне (домінуюче) становище постачальника товару чи наявність у нього значної ринкової влади та неможливість інших розповсюджувачів цього товару внаслідок відповідного погодження дій (укладення угоди) надавати зазначені послуги на певній території. Угоджені дії (угоди) стосовно вибіркового розповсюдження товарів Такі узгоджені дії (угоди) мають місце тоді, коли між постачальником товару і його розповсюджувачами досягаються домовленості щодо продажу постачальником своїх товарів лише тим розповсюджувачам, які відповідають певним умовам. До прикладу, постійно мати у продажу певний асортимент супутніх товарів; здійснювати продаж у спеціалізованих магазинах, оформлених відповідним чином, чи з примусовим асортиментом; надавати послуги передпродажної підготовки товару або його гарантійного обслуговування. Для доведення антиконкурентних узгоджених дій стосовно вибіркового розповсюдження товарів необхідно не тільки встановити наявність монопольного (домінуючого) становища постачальника на ринку та погоджених дій (угод) щодо відповідних обмежень, але й неоднакових вимог до розповсюджувачів або(та) надмірність вимог до розповсюджувачів, зокрема їх невідповідність характеристикам товару. І навпаки, за наявності рівного ставлення постачальника до всіх розповсюджувачів, які дотримуються встановлених вимог та обґрунтованості цих вимог, погоджені дії (угоди) не можуть бути визнані неправомірними. Узгоджені дії (угоди) стосовно виключної закупівлі товарів Такі узгоджені дії (угоди) мають місце тоді, коли між постачальником і розповсюджувачем його товарів досягається домовленість щодо закупівлі розповсюджувачем товарів лише в одного постачальника. Антиконкурентний ефект цього виду дій (угод) полягає в обмеженні доступу на ринок товарів інших постачальників (пункт 5 частини другої статті 6 Закону). Для доведення антиконкурентних узгоджених дій стосовно ексклюзивної закупівлі товарів необхідно встановити монопольне (домінуюче) становище постачальника - учасника узгоджених дій (угод) та створення перешкод іншим постачальникам у реалізації їх товарів. Зазначені перешкоди, зокрема, виникають, якщо постачальник - монопольне утворення здійснює погоджені дії (укладає угоди) з такою кількістю розповсюджувачів його товарів, що інші постачальники не можуть протягом тривалого часу знайти альтернативні способи розповсюдження своїх товарів, зокрема й створити власну мережу розповсюдження. Узгоджені дії (угоди) стосовно використання прав інтелектуальної власності, зокрема, франшизні угоди Такі узгоджені дії (угоди) мають місце тоді, коли між власником права інтелектуальної власності (патенти, знаки для товарів і послуг, авторські права) й певним підприємцем досягається домовленість щодо передачі цьому підприємцю права на відповідну інтелектуальну власність або надання йому дозволу використання цього права. Специфіка та спосіб доведення неправомірності узгоджених дій (угод) стосовно використання права інтелектуальної власності, як і стосовно франшизних угод, передбачає встановлення наявності такого обсягу обмежень, які призводять або можуть призвести до наслідків, передбачених статтею 6 Закону. Тобто, антиконкурентний ефект узгоджених дій (угод) стосовно використання права інтелектуальної власності полягає у встановленні таких обмежень (за змістом і обсягом) у діяльності учасників погоджених дій (угод), які виходять за межі законних прав її власника і призводять або можуть призвести до наслідків, передбачених статтею 6 Закону. Конгломератними антиконкурентними узгодженими діями (угодами) є узгоджені дії (угоди), що здійснюються (укладені) двома (або більше) суб'єктами господарювання, і відповідають таким умовам: а) суб'єкти господарювання - учасники погоджених дій (угод) не є конкурентами та не перебувають у відносинах продавець - покупець (постачальник - споживач); б) таке погодження дій (угода) передбачає обмеження у підприємницькій діяльності хоча б одного з її учасників у його відносинах з третіми особами; в) зазначені обмеження підприємницької діяльності призводять або можуть призвести до наслідків, передбачених статтею 6 Закону. За своєю природою, змістом, основними видами та способами доведення конгломератні антиконкурентні узгоджені дії є аналогічними до вертикальних антиконкурентних узгоджених дій (угод), за винятком того, що між їх учасниками відсутні відносини продавець - покупець (постачальник - споживач). На практиці нерідко суб'єктами господарювання можуть здійснюватися (укладатися) одночасно погоджені дії (угоди) різних видів і спрямованості (горизонтальні, вертикальні, конгломератні). Крім того, одні й ті ж узгоджені дії (угода) також можуть містити одночасно елементи різних видів антиконкурентних узгоджених дій. Тому під час розгляду справ про порушення законодавства про захист економічної конкуренції у вигляді антиконкурентних узгоджених дій слід кожного разу умовно розділяти погоджені дії (угоди) та їх окремі елементи за їх видами та окремо по кожному виду погоджених дій (угод) [елементу погоджених дій (угод)] проводити збір доказів. 4) види антиконкурентних узгоджених дій залежно від форми взаємодії учасників на ринку У частині першій статті 5 Закону наведено можливі форми здійснення узгоджених дій: укладення суб'єктами господарювання угод у будь якій формі; прийняття об'єднаннями рішень у будь-які формі; будь-яка погоджена конкурентна поведінка суб'єктів господарювання; створення суб'єкта господарювання, метою чи наслідком чого є координація конкурентної поведінки між суб'єктами господарювання, що створили зазначений суб'єкт господарювання, або між ними та новоствореним суб'єктом господарювання. Під укладенням угоди необхідно розуміти укладення цивільно-правового договору. При цьому не має значення, у якій формі укладено договір. Якщо, згідно з законодавством, договір має бути укладений у певній формі, під укладенням угоди розуміється укладення договору в такій формі. Якщо укладення договору не відбулося, або договір був укладений в іншій, ніж передбачено для цього типу договорів, формі, що робить його недійсним, за наявності реального узгодження, такі дії розглядаються як погоджена конкурентна поведінка. Під прийняттям об'єднаннями рішень розуміється видання органами управління об'єднання або уповноваженими ними на це особами будь-яких розпорядчих, рекомендаційних, інструктивних документів (розпоряджень, інструкцій, листів тощо), які передбачають угоджену конкурентну поведінку учасників об'єднання. Узгодження конкурентної поведінки може відбуватися будь-яким чином і у будь-якій формі. В усякому разі узгоджена конкурентна поведінка в основі своїй має впевненість, порозуміння щодо адекватної реакції конкурентів, постачальників чи покупців, що може забезпечуватись як фіксацією правил поведінки у певних документах, так і "мовчазним" прийняттям до виконання пропозиції щодо певного способу діяльності на ринку (до прикладу, один із конкурентів поширює інформацію серед інших про те, що він з наступного місяця підвищуватиме ціну на товар на 10 відсотків. За відповідної кон'юнктури ринку це стимулює й інших конкурентів підняти ціну, тобто, підтримати ринкову поведінку конкурента для отримання надприбутків). Окремою формою узгоджених дій є створення суб'єкта господарювання, метою чи наслідком створення якого є координація конкурентної поведінки між суб'єктами господарювання, що створили зазначений суб'єкт господарювання, або між ними та новоствореним суб'єктом господарювання. Будь-яке створення суб'єктів господарювання викликане спільним економічним інтересом засновників, який полягає у розвитку бізнесу саме у такий спосіб. Тому при створенні завжди виникають передумови узгодження дій цих суб'єктів господарювання. Крім того, сам акт створення є узгодженими діями засновників. Тобто, створення суб'єкта господарювання завжди призводить чи з великою імовірністю може призвести до узгодження дій (бездіяльності) засновників між собою, засновників та створеного суб'єкта господарювання. У випадку настання негативних наслідків для конкуренції створення суб'єкта господарювання є антиконкурентними узгодженими діями. Однією з ознак створення суб'єкта господарювання як узгоджених дій є наявність координації конкурентної поведінки між суб'єктами господарювання, що створюють суб'єкт господарювання, або між ними та новоствореним суб'єктом господарювання, тобто, будь-яке узгодження дій (бездіяльності) у підприємницькій діяльності суб'єктами господарювання, які конкурують або можуть конкурувати між собою. Створення суб'єкта господарювання не розглядається як узгоджені дії, лише якщо між суб'єктами господарювання, що створюють суб'єкт господарювання, або між ними та новоствореним суб'єктом господарювання відсутня координація конкурентної поведінки, тобто, якщо засновники і створений ними суб'єкт господарювання не конкурують і не можуть конкурувати між собою. Це має місце, зокрема, у випадках, коли: всі зазначені суб'єкти господарювання діють на ринках із різними товарними межами, при цьому жоден з них не діє також на ринках, що є суміжними з ринками, на яких діє будь-який інший із зазначених суб'єктів господарювання, і не має реальних можливостей у найближчий час вступити на ці ринки; зазначені суб'єкти господарювання діють на ринках із різними географічними межами, і при цьому немає підстав розглядати їх як потенційних конкурентів; зазначені суб'єкти господарювання не можуть конкурувати між собою через певні законодавчі чи адміністративні обмеження. Відповідно до частини другої статті 5 Закону України "Про захист економічної конкуренції" узгоджені дії вчиняються особами – фізичними чи юридичними. При цьому, результат узгоджених дій, у тому числі і неправомірний досягається завдяки певним діям відповідних посадових чи службових осіб суб'єктів господарювання. За таких обставин суб’єктом правопорушення у вигляді антиконкурентних узгоджених дій суб’єктів господарювання є суб'єкти господарювання - фізичні чи юридичні особи, які вчинили відповідні антиконкурентні узгоджені дії. Поведінка у конкурентній боротьбі (конкурентна поведінка) є важливою складовою реалізації стратегії розвитку відповідного суб'єкта господарювання не залежно від того це здійснюється в умовах досконалої чи обмеженої конкуренції. Адже успішна реалізація конкурентної поведінки дозволяє підприємцю не тільки отримувати прибуток сьогодні, але й створювати передумови для його отримання в майбутньому. Саме завдяки успіхам у конкурентні боротьбі досягаються результати бажані для суб'єкта господарювання. Відповідно до Господарського кодексу господарською діяльністю є діяльність у сфері суспільного виробництва, спрямована на виготовлення та реалізацію продукцію, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність. Така діяльність, що здійснюється для досягнення економічних і соціальних результатів та з метою одержання прибутку є підприємництвом. Господарська діяльність може здійснюватись і без мети одержання прибутку. З суб’єктивної сторони правопорушення у вигляді антиконкурентних узгоджених дій суб’єктів господарювання винне діяння, оскільки негативний наслідок для суспільних та приватних інтересів у вигляді неправомірного обмеження конкуренції досягається в наслідок цілеспрямованої діяльності дієздатних осіб, коли в конкретній угоді, договорі чи погодженні або узгодженні кроків у конкурентній боротьбі міститься вияв волі до досягнення певного результату, певної мети. При цьому, враховуючи, що частина перша статті 6 Закону передбачає, що протиправними є узгоджені дії, які не тільки призвели до недопущення, усунення чи обмеження конкуренції, але й узгоджені дії, можуть призвести до зазначених негативних наслідків для конкуренції, вина може бути як у вигляді умислу, так і у вигляді необережності. Тобто, настання певного негативного наслідку для конкуренції - недопущення, усунення чи обмеження, в наслідок узгоджених дій суб’єктів господарювання завжди містить вину осіб, причетних до здійснення зазначених узгоджених дій. Виявлення конкретного змісту вини – наявності прямого або непрямого умислу чи необережності у діях порушників законодавства про захист конкуренції має важливе значення при визначенні механізму вчинення антиконкурентних узгоджених дій суб’єктів господарювання, їх спрямованості, особливо у складних випадках, коли антиконкурентний ефект поєднується з певним позитивним впливом на ринок. Ймовірно, що антиконкурентні узгоджені дії суб’єктів господарювання,: у яких домінує антиконкурентний ефект, а суспільна вигода відсутня або незначна, є порушенням, що вчинено з прямим умислом, спрямованим на недопущення, усунення чи обмеження конкуренції; які хоча й наносять шкоду конкуренції, проте покращують виробництво і розподіл товарів або сприяють технічному або економічному розвитку, чесно ділять прибуток із споживачем незначна, є порушенням, що вчинено з непрямим умислом чи з необережності. Особливості кваліфікації дій як антиконкурентних узгоджених дій Наявність порушення можна починати доводити, виходячи з того, що антиконкурентні узгоджені дії здійснено, якщо події, що відбулися або можуть відбутися на ринку, не можуть бути пояснені в інший спосіб, крім існування антиконкурентних узгоджених дій. Для цього корисно з'ясувати, які дії вчинили учасники узгодженої дії, а від яких утрималися для досягнення своїх намірів і чому. При встановленні порушення слід пам'ятати, що Статтями 7, 8, 9, 10 та 11 Закону "Про захист економічної конкуренції" за певних умов дозволяються узгоджені дії суб'єктів господарювання, які обмежують конкуренцію, але не призводять і не можуть призвести до суттєвого обмеження конкуренції на всьому ринку чи в значній його частині, тобто, до появи ринкової влади в учасників узгоджених дій. Як ринкова влада розглядається здатність суб'єкта господарювання (групи суб'єктів господарювання) визначати чи суттєво впливати на умови обороту товару на ринку, не допускати, усувати, обмежувати конкуренцію, зокрема підвищувати ціну та підтримувати її понад рівень ціни, що існував би за умов значної конкуренції. Ціна (будь-якого рівня), встановлена суб'єктами господарювання, що мають ринкову владу або обмежують чи спотворюють конкуренцію, за визначенням буде ціною, яку неможливо було б встановити за умов існування значної конкуренції на ринку, оскільки встановлена не за умов конкуренції, а підприємцями, конкуренція між якими обмежена (усунута) внаслідок антиконкурентних узгоджених дій. За допомогою штучного підтримання неконкурентної низьких цін під час реалізації антиконкурентних узгоджених дій можна усунути з ринку конкурентів, які не є учасниками угоджених дій (угоди), а після того, як загроза з боку конкурентів зникне, встановити монопольно високі ціни на товари і отримати монопольний прибуток. Шляхом узгоджених дій (угоди) про обмеження чи заборону на ведення відповідним чином рекламної діяльності можна позбавити споживачів інформації щодо товарів з більш привабливими цінами і примусити їх купувати за цінами, які склалися в умовах обмеженої в такий спосіб конкуренції. Отже, для визнання узгоджених дій (угоди) як антиконкурентних узгоджених дій не має значення рівень монопольної ціни (високий, низький чи навіть "нормальний"), який встановлюють за домовленістю між собою конкуренти, розмір ціни (цін) при виявленні порушень, передбачених статтею 6 Закону, не є окремим складом порушення, а може слугувати лише одним із доказів координації дій і вагомості обмеження конкуренції. Крім того, Типові вимоги до узгоджених дій суб'єктів господарювання для загального звільнення від попереднього одержання дозволу органів Антимонопольного комітету України на узгоджені дії суб'єктів господарювання, затверджені розпорядженням Антимонопольного комітету України від 12 лютого 2002 року № 27-р та зареєстровані в Міністерстві юстиції України 7 березня 2002 року за № 239/6527, передбачають вимоги до узгоджених дій, що у сьогоднішній ситуації в Україні, на думку Антимонопольного комітету України, не становлять загрози для розвитку конкуренції.
Органи державної влади, місцевого самоврядування та органи адміністративно-господарського управління та контролю також можуть бути суб'єктами порушення, передбаченого статтею 6 Закону у випадках, коли вони виступають однією із сторін угоджених дій (угод) саме на тих ринках, на яких вони здійснюють господарську діяльність, та при цьому визнаються відповідно до статті 1 Закону суб'єктом господарювання.
Не може бути звільнена від відповідальності особа, визначена у цій частині, якщо вона: не вжила ефективних заходів стосовно припинення нею антиконкурентних узгоджених дій після повідомлення про них Антимонопольному комітету; була ініціатором чи забезпечувала керівництво антиконкурентними узгодженими діями; не надала всіх доказів або інформації стосовно вчинення нею порушення, про які їй було відомо та які вона могла безперешкодно отримати. Відповідна інформація може бути одержана також від суб'єкта господарювання, якого намагаються втягнути в антиконкурентні узгоджені дії, але якому участь в антиконкурентних узгоджених діях є невигідною.
До прикладу, спільним у розгляді справ про порушення, передбачені статтями 13 (зловживання монопольним становищем) і 6 Закону, окрім випадків порушень, зазначених у пункті 4 частини другої статті 6 Закону, є те, що при їх розгляді як правило необхідно проводити дослідження ринку, визначати структуру, рівень концентрації на ньому, ринкову частку підприємств, що вчинили порушення законодавства про захист економічної конкуренції, або підприємців, в інтересах яких органи влади і управління вчинили протекціоністські дії. Визначення меж товарних ринків і становища на них учасників узгоджених дій (угоди) у ході розгляду справ про порушення, передбачені статтею 6 Закону, органи Антимонопольного комітету України повинні здійснювати, виходячи з положень статті 1 Закону України, відповідно до повноважень, передбачених статтею 7 Закону "Про Антимонопольний комітет України", та відповідно до Методики визначення монопольного (домінуючого) становища суб’єктів господарювання на ринку, затвердженої розпорядженням Антимонопольного комітету України від 5 березня 2002 року № 49-р і зареєстрованої у Міністерстві юстиції України 1 квітня 2002 року за № 317/6605.
1) дії, що призводять до суттєвих обмежень конкуренції, при цьому користь для споживачів незначна або взагалі відсутня. До них відносяться погоджені дії щодо фіксування цін, розподілу ринку або розподілу споживачів між конкурентами. Це розглядається як одна із обтяжуючих обставин при визначенні розміру штрафу. При цьому необхідно вживати заходів щодо вилучення незаконно одержаного прибутку і передачі матеріалів до правоохоронних органів для вирішення питання про притягнення до кримінальної відповідальності; 2) дії, які поряд з обмеженням конкуренції надають певні переваги споживачам. При визначенні суми штрафу за вчинення порушення необхідно враховувати користь, яку узгоджені дії надають споживачам; 3) дії, які мають незначний антиконкурентний ефект і надають значну користь споживачам. При визначенні розміру штрафу необхідно враховувати позитивний вплив узгоджених дій на ринкову ситуацію. Доцільно також розглянути питання про коригування погоджених дій для усунення антиконкурентного ефекту; 4) дії, які мають незначний антиконкурентний ефект і надають незначну користь споживачам. Необхідно також враховувати рівень обмеження конкуренції при визначенні розміру штрафу та вживати заходів щодо зміни погоджених дій для усунення антиконкурентного ефекту. Для до точного встановлення складу правопорушення і міри відповідальності за його вчинення у ході збирання та аналізу доказів по справі необхідно з'ясувати наступне: яку саме мету переслідують антиконкурентні узгоджені дії (який тип обмеження на конкуренцію накладає); частку ринку, яку зачіпають антиконкурентні узгоджені дії; наскільки суттєво узгоджені дії обмежують конкуренцію, наскільки це важливо для споживачів; яку користь приносять узгоджені дії для споживачів; наскільки необхідно обмеження конкуренції для успішної реалізації угоди; яку вигоду отримали або можуть отримати учасники узгоджених дій (додатковий прибуток, нанесення конкурентам збитків, більш сприятливі (спокійні) умови для своєї діяльності тощо). Горизонтальні узгоджені дії. Фіксування цін конкурентами саме по собі розглядається як заборонене у майже всіх країнах світу. В Україні підходи до застосування статті 6 Закону України “Про захист економічної конкуренції” в частині фіксування цін на горизонтальному рівні, тобто, між конкурентами, закріплено у пункті 2.4. Типових вимог до узгоджених дій суб’єктів господарювання, згідно з яким узгоджені дії, що можуть призвести до фіксування цін можуть вважатись антиконкурентними якщо сукупна частка учасників узгоджених дій на задіяному ринку перевищує 5 відсотків. Такий підхід є виправданим потребою відсікти дрібні випадки фіксування цін з метою більш ефективного зосередження ресурсів органів Антимонопольного комітету на питаннях, які дійсно справляють відчутний вплив на конкуренцію. Не має значення, чи була сукупна частка на ринку учасників узгоджених дій у розглянутій справі 35 відсотків, чи 20 відсотків, чи менше, але якщо вона була більша п’яти відсотків, цього вже достатньо для кваліфікації порушення. Саме такий підхід був використані при розгляді справи проти “Аль-Ямі” щодо фіксування цін у м. Харкові. Подібна справа була розглянута Вінницького відділенням Комітету (рішення від 21.06.02 № 20-рш у справі № 08-26.20.1.1,3/24-02). Порушення було вчинене на ринку заготівлі молока у межах Вінницької області групою молокопереробних підприємств і полягало в узгодженні ціни на закупівлю молока, яка встановлювалась на заниженому рівні. Як і в попередній справі проти ЦСО, у цьому випадку було достатньо прямих доказів цінової змови між молокопереробними підприємствами. На відміну від справи проти ЦСО у справі проти молокозаводів кваліфікація порушення здійснювалась лише за Законом “Про захист економічної конкуренції”. Проте підхід був використаний саме такий до оцінки негативних наслідків узгоджених дій, як і у справі проти ЦСО. Крім того, Відділення для доведення антиконкурентних узгоджених дій молокозаводів аналізувала наявність економічних підстав для встановлення нижчих цін. Фіксування цін чи на існуючому рівні, чи на іншому, усуває одну із найважливіших форм конкуренції і не знаходить виправдання. Здатність фіксувати ціни на розумному рівні сьогодні через економічні зміни і ділові стосунки може стати нерозумним і шкідливим завтра. На відміну від попереднього Закону, Закон України “Про захист економічної конкуренції” не передбачає такої санкції, як вилучення прибутку, незаконно одержаного в результаті антиконкурентних узгоджених дій. Цей надприбуток, як дзеркальне відображення завданої шкоди, може відігравати роль при вирішенні судом питання відшкодування завданої порушенням шкоди; але це питання вирішується у позовному порядку судом і не покладає на органи Антимонопольного комітету обов’язку його встановлювати. В той же час, фіксування цін на рівні, вищому від конкурентного, є додатковим суттєвим фактором, що впливає на тяжкість порушення, і, відповідно, на міру відповідальності за порушення. За тим же принципом, що охоплює необхідність дослідження ринку при фіксуванні цін застосовано і у справі проти покупців макулатури - ВАТ “Рубежанський картонно-паперовий комбінат” – виробника картону та ТОВ “Торговий дім “Київський картонно-паперовий комбінат” - ексклюзивного партнера першого по закупівлі макулатури, що узгодили закупівельні ціни на макулатуру в українських постачальників (Рішення Київського обласного Відділення від 15.11.02 № 10 у справі № 27/20-р-22-02). Становище на ринку покупців макулатури (виробників картону) посіло знову ж таке визначальне місце у визначення критерію “антиконкурентності”. Але якщо у справі проти ЦСО розглядались дії виробників (продавців), то у цій справі дії вчинені покупцями. Однак фіксування цін між покупцями, так само як і між продавцями, усуває конкуренцію між ними, що саме по собі вже є шкідливим для ринку. Висновок Відділення про антиконкурентний характер узгоджених дій ґрунтувався саме на оцінці ринкової влади виробників на ринку картону. А сам характер антиконкурентності полягав у тому, що “встановлення єдиних закупівельних цін на макулатуру усунуло між ними конкуренцією та обмежило конкурентне середовище на всьому ринку, враховуючи їх домінуюче становище, призвело до обмеження конкуренції та порушення прав підприємств постачальників макулатури щодо можливості встановлювати договірні ціни, які б регулював ринок”. Для всіх наведених вище справ характерною була наявність чітко зафіксованих домовленостей конкурентів про фіксування цін, більше того, порушники самі підтверджували факт узгодження цін. Така ситуація є більше винятком, ніж правилом, оскільки узгоджені дії з розряду класичних картелів не є випадковими діями і навряд чи можна говорити про можливість не усвідомлення їх учасниками протиправності їх вчинення. Доведення ж факту таємних домовленостей про фіксування цін звичайно є значно складнішим явищем, ніж це продемонстровано у наведених вище справах, і забезпечується, як правило, лише достатньою кількістю непрямих доказів як щодо мотивації поведінки на ринку так і щодо власне факту домовленості про таку поведінку. Можна одразу сказати, що перші спроби збору та використання непрямих доказів виявилися невтішними. Одна з перших справ за Законом “Про захист економічної конкуренції” про фіксування цін за відсутності прямих доказів була розглянута Закарпатським відділенням Комітету (рішення Закарпатського відділення Комітету від 20.03.03 № 6 у справі № 04-30/2002). Порушення було визнане на ринку нафтопродуктів в межах Закарпатської області - узгодження групою із дев’яти підприємств - операторів цього ринку цін реалізації нафтопродуктів та її фіксації на одному рівні. Встановлено, що починаючи з 10.11.02 мінімальні роздрібні ціни на всі марки моторних бензинів та дизельне паливо досягли рівня максимальних роздрібних цін. При цьому ціни на однаковому рівні були на всі марки бензинів та дизельне паливо незалежно від покриття транспортних та інших витрат на реалізацію товару. До 10.11.02 ціни на нафтопродукти в різних операторів були різними. У рішенні зазначалося, що об’єктивних причин у суб’єктів господарювання щодо підвищення рівня мінімальних роздрібних цін на нафтопродукти не було, зокрема, закупівельні ціни не підвищувалися, навіть більше того, мали тенденцію до зниження. Аналіз показував, що фактичні витрати операторів ринку, пов’язані з реалізацією нафтопродуктів, не відповідали витратам. Власне відсутність об’єктивних чинників для підвищення цін і зупинення їх на однаковому рівні були переконливими доказами узгоджених дій операторів ринку. До того ж, доказами узгодження роздрібних цін на нафтопродукти на всіх АЗС області були протоколи узгодження умов реалізації нафтопродуктів, накази про встановлення цін на нафтопродукти, калькуляції цін на нафтопродукти, затверджені керівниками суб’єктів господарювання в одні й ті ж самі дати. На запити відділення щодо причин встановлення саме таких цін на нафтопродукти жоден з операторів ринку не надав обґрунтованої відповіді. У підтвердження обмеження внаслідок узгоджених дій конкуренції на ринку нафтопродуктів області також встановлено, що загальна частка суб’єктів господарювання - учасників узгоджених дій на цьому ринку склала більше 50 відсотків. Як відомо, оцінка непрямих доказів ґрунтується на підході “теза – антитеза”. Непрямі докази не встановлюють безпосереднього факту, який потребує доведення, а встановлюють ланцюжок обставин, які неминуче породжують виникнення шуканого факту. Достатність і переконливість непрямих доказів перевіряється застосуванням методу доведення від зворотного, тобто, що не може бути інших причин, що породжують виникнення певних обставин, ніж встановлені. Залишення хоча б одного альтернативного варіанту завжди може бути підставою для визначення неповноти непрямих доказів. Спроба віднайти та обґрунтувати такий зв’язок мала місце при розгляді справи проти ТОВ “Авіас” та ТОВ “Сентоза Ойл” (рішення Комітету від 14.10.03 № 345-р у справі № 28-26.13/88-03). Важливим моментом у цій справі є встановлений факт видання обома підприємствами в однин день і в один час декількох наказів про зміну цін на нафтопродукти, який зіграв важливу роль у подальшому. Аналізуючи цю справу, одразу варто зупинитись на результаті її перевірки господарськими судами. Суди і першої, і другої інстанцій прийшли до висновку про недостатність доказів узгодження конкурентами своїх цін. Вищий господарський суд аналізуючи матеріали справи не був настільки категоричним. Загальна позиція суду, яка зводилась до питання “яким же чином ці докази свідчать про погодження цін” стримувалась наявністю саме цих наказів – виданих в один день і в один час на обох підприємствах і справу було передано на новий розгляд до суду першої інстанції. Варто більш детально зупинитися на окремих положеннях рішення Комітету. Висновки про узгодження компаніями умов реалізації нафтопродуктів зроблені виходячи з наступних встановлених фактів: укладеного договору про відпуск нафтопродуктів (який передбачав здійснення перевірок його реалізації, що дало підстави для висновку про можливість здійснювати компаніями моніторинг діяльності одна одної, передбачати обсяги реалізації нафтопродуктів та стратегію діяльності кожної з компаній); факт проведення працівниками ТОВ “Авіас” перевірки діяльності автозаправної станції ТОВ “Сентоза Ойл”; з часу укладення договору компаніями встановлювались однакові ціни протягом тривалого часу і не надано економічних обґрунтувань їх підвищення; встановлено факт одночасного видання наказів про рівень цін; директор ТОВ “Сентоза Ойл” обіймав посаду начальника відділу з експлуатації та будівництва АЗС у ТОВ “Авіас”; ТОВ “Сентоза Ойл” всіляко перешкоджала встановленню обставин у справі. Компанії проти висунутого звинувачення заперечували, апелюючи тим, що: договір не передбачає будь-яких умов, що дозволяють компаніям узгоджувати конкурентну поведінку; суміщення посад не дозволяє координувати діяльність компаній, оскільки функції за посадою начальника відділу не забезпечують доступ до відповідної інформації; проведення перевірки викликано звичайною необхідністю з’ясувати дотримання умов договору іншою стороною; підвищення цін та однаковий їх розмір були виключно результатом закупівлі нафтопродуктів у одного постачальника; видання наказів одночасно є випадковим збігом обставин, що з високим ступенем ймовірності може мати місце, враховуючи постійний моніторинг цін конкурентів та у зв’язку з цим щоденне видання наказів. Крім того, ТОВ “Авіас” вказувалось на те, що укладений договір має на меті лише розширення мережі збуту нафтопродуктів, що дозволяє залучити більшу кількість споживачів. Між іншим, Комітетом при розгляді справи було встановлено, що за період дії договору сукупна частка компаній зросла на 25 відсотків порівняно з попереднім роком. Оцінка співвідношення тверджень Комітету та компаній виявилась більше, ніж складною. Перша причина полягає у складній логічній ув’язці Комітетом обставин справи – однакові ціни тривалий період, суміщення посад, проведення перевірки виконання умов договору оцінені у рішенні не як такі, що свідчать про узгодження конкурентної поведінки чи наявність умов, що сприяли її узгодженню, а як такі, що підтверджують антиконкурентний ефект узгоджених дій. Ця справа є прикладом для аналізу підходів Комітету щодо оцінки горизонтальних узгоджених дій. Вертикальні узгоджені дії. Рішенням Комітету від 07.11.03 № 363-р у справі № 23-26.13/72-03 було визнано антиконкурентними узгодженими діями узгодження трьома суб’єктами господарювання (фірмою – постачальником борошна та двома хлібозаводами) умов придбання та реалізації борошна. Справа була розпочата у зв’язку із зростанням цін на хліб та хлібобулочні вироби у травні-червні 2003 року у Запорізькій області. Майже ідентична справа була розглянута Черкаським відділенням Комітету (рішення від 26.12.03 №11 у справі № 04-26.2-02/03).щодо закупівлі борошна ВАТ “Черкасихліб” у постачальника - ТОВ “Магазин 1001 дрібниця”. Обидві справи об’єднує також те, що постачальники борошна, які є відповідачами у цих справах, пов’язані відносинами контролю і є єдиним суб’єктом господарювання. Під час розгляду було встановлено, що в межах Черкаської області частка на ринку у ВАТ “Черкасихліб” складає 55,7 відсотка, а Смілянського хлібокомбінату 5,3 відсотка. Враховуючи можливість узгодження між Смілянським хлібокомбінатом та ВАТ “Черкасихліб” своєї ринкової поведінки, можливим було б застосування до цих суб’єктів господарювання частини четвертої статті 12 Закону. З цією метою необхідно встановити, що між ними немає значної конкуренції (є незначна конкуренція). Для цього можуть бути використані встановлені обставини щодо взаємної купівлі-продажу і замовлення виготовленні певних сортів хліба (ціни та розподіл асортименту) між цими виробниками хліба, обставини, що характеризують їх відносини з постачальниками борошна і вказують на ймовірність узгодженої поведінки. Концепція застосування такого підходу є такою: суб’єкт господарювання, незважаючи на його маленьку частку на ринку, здійснює узгоджену з монополістом поведінку; оскільки монополіст не зазнає (за визначенням) впливу (на нього) ринкових факторів, а сам їх здатен визначати, то і перший суб’єкт господарювання, стратегія діяльності якого внаслідок узгодження своєї поведінки з монополістом залежить не від зовнішніх для нього ринкових факторів, а є проявом (відтворенням) намірів монополіста і є їхньою спільною стратегією, також не зазнає конкуренції з боку інших учасників ринку, маючи над ними ринкову владу разом з монополістом. Тобто, за певних обставин узгодження конкурентної поведінки може розглядатися, як зловживання колективним монопольним становищем. Висновки про узгоджені дії ВАТ “Черкасихліб”, Смілянського хлібокомбінату, ТОВ “Кіровоградспецснаб” та ТОВ “Магазин 1000 і 1 дрібниця” у справі ґрунтувались на таких обставинах: стабільна поведінка щодо зменшення постачальників фактично до одного; відмова ВАТ “Черкасихліб” в укладенні договору з ДА “ДАК “Хліб України” на постачання борошна за нижчими цінами; придбання (постачання) борошна цими суб’єктами господарювання тривалий час за цінами, які не відповідали ринковим, при можливості закупляти борошно за нижчими цінами; розірвання попередніх та укладення нових договорів в один день 18.06.03 щодо придбання борошна за значно вищими цінами та прийняття невигідних, з точки зору забезпечення захисту своїх прав, умов цих договорів; підвищення ціни на хліб в результаті придбання дорогого борошна; взаємний перепродаж борошна вищого ґатунку між ВАТ “Черкасихліб” та ТОВ “Кіровоградспецснаб”, який не обґрунтований з економічної точки зору і господарської доцільності (ВАТ “Черкасихліб” перепродавав ТОВ “Кіровоградспецснаб” раніше куплене в нього борошно, після чого знову у нього ж його і придбавав, в результаті ціна борошна була суттєво “накручена”). У сукупності зазначені обставини є непрямими доказами наявності узгодженої конкурентної поведінки. У цьому випадку можна визначити мету – отримання надприбутку постачальником борошна. Разом з тим врегулювання сторонами питань їх “внутрішніх” відносин (ціни купівлі-продажу)могло розглядатись і в контексті зловживання монопольним становищем по вертикальному ланцюжку кількома монополістами. Інший важливий аспект оцінки вертикальних узгоджених дій, що не лише висвітлює проблематику, а й представляється визначальним для подальшого застосування законодавства про захист, полягає у визначенні критеріїв допустимості вертикальних цінових обмежень. Органами Антимонопольного комітету України у період з січня по жовтень 2008 року припинено 205 порушень законодавства про захист економічної конкуренції у вигляді антиконкурентних узгоджених дій суб’єктів господарювання: 130 – порушень, 75 дій, що містили ознаки антиконкурентних узгоджених дій, відповідно до ст.. 6 та 46 Закону України «Про захист економічної конкуренції»[110]. 3. Зловживання домінуючим (монопольним) становищем Відповідно до законодавства суб’єкту господарювання (групі суб’єктів господарювання), що займають монопольне (домінуюче) становище на ринку, заборонено зловживати цим становищем, і таким чином, спотворювати конкурентні ринкові відносини, негативно впливати (зачіпати) інтереси держави, підприємців, громадян. Так, у Законі України "Про захист економічної конкуренції" ч. 1 ст. 13 визначено, що: "Зловживання монопольним (домінуючим) становищем на ринку – дії чи бездіяльність суб’єкта господарювання, який займає монопольне (домінуюче) становище на ринку, що призвели або можуть призвести до недопущення, усунення чи обмеження конкуренції, зокрема обмеження конкурентоспроможності інших суб’єктів господарювання, або ущемлення інтересів інших суб’єктів господарювання чи споживачів, які були б неможливі за умов існування значної конкуренції на ринку", а ч. 3 цієї ж статті – що зловживання монопольним (домінуючим) становищем на ринку забороняється і тягне за собою відповідальність згідно з законом. Застосування норм ч. 1 ст. 13 вищевказаного Закону можливе лише за умов попереднього визначення монопольного (домінуючого) становища на ринку, так як цього вимагає її складова – гіпотеза. Це випливає з того, що порушниками (отже, і суб’єктами права) законодавства про захист економічної конкуренції у вигляді зловживання монопольним (домінуючим) становищем на ринку можуть бути: а) господарюючий суб’єкт, що займає монопольне становище на товарному ринку; б) їх група, що займає монопольне становище на товарному ринку. У зв’язку з цим необхідно також зупинитись на дефініції "монопольного (домінуючого) становища". Відносно-визначаюче поняття такого становища містить ст. 12 Закону України "Про захист економічної конкуренції". Абсолютного визначення не має через те, що майже у всіх частинах її міститься гіпотеза "не зазнає значної конкуренції". Слід підкреслити, що "домінування" є юридичним терміном, а відповідним економічним терміном може бути "ринкова влада". Одна чи більше фірм разом можуть бути домінуючими, якщо вони мають суттєву (монопольну) ринкову владу по відношенню до конкурентів та/або до їх бізнес-партнерів, та/або їх замовників. Ринкова влада може бути різною в залежності від монополістичної структури ринку. Відповідно до своєї економічної суті традиційно структури ринку, в якому суб’єкт господарювання може набути ринкову владу, поділяють на: монополію, домінуюче становище та олігополію. Монополія – коли на ринку один суб’єкт господарювання виробляє продукт або надає послугу, якому немає заміни. Домінуюче становище – коли в оточенні конкурентів суб’єкт господарювання має певну владу над ринком, дозволяючи йому контролювати певну його частину. Олігополія – коли на ринку домінують декілька конкурентів, як правило, за таких обставин передбачається їх взаємозалежність, якщо між ними немає зговору. Таким чином, порушення законодавства про захист економічної конкуренції суб’єктом господарювання у вигляді зловживання своїм монопольним (домінуючим) становищем на ринку характеризується рядом факторів: - таке порушення на ринку певного товару вчиняє тільки той суб’єкт господарювання, який займає монопольне (домінуюче) становище на цьому ж ринку, тобто він має можливість сам або разом з іншими суб’єктами обмежувати конкуренцію; - поведінка (дії, бездіяльність) суб’єкта господарювання (їх групи) є активною чи неактивною, при цьому вона може зашкодити суспільним відносинам, які виникають під час функціонування суб’єктів на ринку; - дії, що визнаються зловживанням монопольним (домінуючим) становищем на ринку, антимонопольні органи мають оцінювати з точки зору їх впливу на економічну ситуацію в країні в цілому та на кожному товарному ринку окремо. Оцінці підлягає вплив цієї діяльності на інтереси держави, суб’єктів господарювання та фізичних осіб. У відповідності з теорією права та на підставі викладеного можна зробити висновок, що об’єктами порушень законодавства про захист економічної конкуренції є всі відношення, пов’язані з поведінкою суб’єктів господарювання, що займають монопольне (домінуюче) становище на ринку, пов’язані як із проявами, так і з виявленням та припиненням порушень у вигляді зловживання монопольним становищем. Прийняття законодавцем цілої низки нормативно-правових актів, направлених на попередження, виявлення та припинення цього виду порушень пояснюється також тим, що зловживання монопольним (домінуючим) становищем негативно впливає як на розвиток та функціонування ринку в цілому, так і на окремих підприємців, особливо тих, які змушені перебувати у ділових стосунках з монополістами. Крім того, зловживання монопольним становищем на ринку призводить до дестабілізації ринків, встановлення нерівних (невигідних) умов здійснення господарської діяльності для вітчизняних товаровиробників, поглибшають кризу неплатежів та інфляційні процеси, мають визначальний вплив на ціноутворення в інших галузях та заважають структурним змінам в економіці регіону, держави. Відповідно до Закону України "Про захист економічної конкуренції" зловживання монопольним (домінуючим) становищем на ринку, зокрема, визнається: - встановлення таких цін чи інших умов придбання або реалізації товару, які неможливо було б встановити за умов існування значної конкуренції на ринку; - застосування різних цін чи різних інших умов до рівнозначних угод із суб’єктами господарювання, продавцями чи покупцями без об’єктивно виправданих на те причин; - обумовлення укладання угод прийняттям суб’єктом господарювання додаткових зобов’язань, які за своєю природою або згідно з торговими та іншими чесними звичаями у підприємницькій діяльності не стосуються предмета договору; - обмеження виробництва, ринків або технічного розвитку, що завдало чи може завдати шкоди іншим суб’єктам господарювання, покупцям, продавцям; - часткова або повна відмова від придбання або реалізації товару за відсутності альтернативних джерел реалізації чи придбання; - суттєве обмеження конкурентоспроможності інших суб’єктів господарювання на ринку без об’єктивно виправданих на те причин; - створення перешкод доступу на ринок (виходу з ринку) чи усунення з ринку продавців, покупців, інших суб’єктів господарювання. Діяльність органів Антимонопольного комітету України, по виявленню та припиненню порушень законодавства про захист економічної конкуренції свідчать про те, що зловживання монопольним становищем посідають основне місце за кількістю припинених порушень. У структурі припинених Комітетом зловживань монопольним становищем переважають порушення цінового характеру: встановлення таких цін придбання або реалізації товару (послуг), які неможливо було б встановити за умов існування значної конкуренції на ринку; застосування різних цін до рівнозначних угод з продавцями чи покупцями без об’єктивних причин; встановлення дискримінаційних цін (тарифів) на свої товари, що обмежують права окремих споживачів; встановлення монопольно високих цін (тарифів) на свої товари, що призвело або може призвести до порушення прав споживачів. При цьому розмір таких цін (тарифів) досить часто перевищує економічно обґрунтований рівень у 1,5-2 рази. Прикладом такого порушення можуть бути дії ТОВ "Луганське енергетичне об’єднання" по встановленню завищеної плати за видачу технічних умов по підключенню споживачів до власних електричних мереж. Вартість цієї послуги у порівнянні з аналогічною у найближчих областях (Донецькій, Харківській та Запорізькій) була більшою в 1,5-2,0 рази. Крім того, були порушені вимоги Національної комісії регулювання енергетики стосовно порядку формування вартості таких послуг. Цим порушенням було нанесено шкоди понад 3,5 тисячам підприємців Луганщини. Завищення цін (тарифів) здійснюється різноманітними способами: шляхом включення до ціни необґрунтованих або фактично не понесених витрат (частіш за все); шляхом економічно необґрунтованого завищення рівня рентабельності; шляхом стягнення плати за фактично не надані або надані у неповному обсязі послуги; шляхом повторного стягнення плати за одні і ті ж послуги. Одним з таких порушень було визнано дії ЗАТ "Лисичанський склозавод "Пролетарій". Порушення полягало у встановленні економічно необґрунтованої завищеної ціни на поліроване листове скло шляхом включення до ціни середнього рівня рентабельності, розмір якої у 2,5 рази перевищував рівень, що склався по галузі при виробленні скло-керамічних та полімерних виробів і сягнув за 60 %. Внаслідок таких дій товариство набувало можливості отримувати надприбутки за рахунок споживачів, які не мали альтернативи придбання товару відповідного споживчого призначення. Мають місце і інші види порушень: нав’язування таких умов договору, які ставлять контрагентів у нерівне становище, або додаткових умов, які не відносяться до предмету договору, у тому числі нав’язування товару, не потрібного контрагенту; нав’язування суб’єкту господарювання додаткових зобов’язань, які за своєю природою та відповідно до торгових та інших чесних звичаїв у підприємницькій діяльності не стосуються предмету договору. Як приклад, можна навести наступні дії ЗАТ "Сєвєродонецьке об’єднання "Азот", яке при укладанні договору з ТОВ "Рутина" нав’язувало йому продаж дисперсії клею ПВА тільки великими партіями (цистернами), а малими партіями постачати відмовляло. Такі дії змушували споживача залишати без використання тривалий час великі (для нього) обігові кошти, що негативно впливало на його господарську діяльність. Виявляються та припиняються органами Комітету порушення конкурентного законодавства, пов’язані з монопольним становищем суб’єктів господарської діяльності: позбавлення контрагентів права вибору товару(послуги); встановлення вимог відносно користування послугами лише окремих суб’єктів господарювання; встановлення обов’язкових додаткових платних послуг; нав’язування платних послуг, якими споживачі фактично не користуються; примушення споживачів до безоплатного виконання робіт на користь монопольного формування, обумовлення надання певних послуг через погашення заборгованості за інші послуги; вимагання від споживачів послуг теплопостачання фінансової допомоги у розмірі 10 % вартості отриманої теплової енергії та ін. Дії ОКП "Компанія "Луганськвода" по введенню непотрібної споживачам послуги по опломбуванню водолічильних вузлів та стягнення за неї плати не зважаючи на те, що витрати на виконання службових обов’язків контролерів (саме вони ці роботи виконують) водопровідно-каналізаційних підприємств вже було включено до складової частини тарифу на централізоване водопостачання. Іншими словами, за виконання однієї й тієї ж технологічної операції із споживачів двічі стягувалась плата. Виявлялися зловживання монопольним становищем, направлені на дестабілізацію ринку: шляхом часткової або повної відмови від реалізації або закупівлі товару при відсутності альтернативних джерел постачання або збуту, що призвело (могло призвести) до створення або підтримки дефіциту на ринку, до встановлення монопольних цін; шляхом обмеження виробництва, ринків або технічного розвитку, що завдало (могло завдати) шкоди іншим суб’єктам господарювання, покупцям, продавцям; шляхом суттєвого обмеження конкурентоспроможності інших суб’єктів господарювання на ринку без об’єктивно виправданих на те причин; шляхом створення перешкод доступу на ринок (виходу з нього) або усунення з ринку продавців, покупців, інших суб’єктів господарювання; шляхом обмеження або припинення виробництва, вилучення з обігу товарів, що призвело (могло призвести) до створення чи підтримки дефіциту на ринку, встановленню монопольних цін. Найбільшу кількість зловживань монопольним становищем виявлено та припинено на ринках житлово-комунального господарства. На ринках енергетики, де тарифи на основні послуги регулюються державою, монополісти часто обумовлювали укладання договорів прийняттям зобов’язань, за своєю природою не відповідаючи їх предмету. Як зловживання монопольним становищем органи Антимонопольного комітету України кваліфікували необґрунтоване відключення споживачів від електропостачання, відмови у видачі технічних умов на підключення споживачів до мереж електропостачання. Аналогічно кваліфікувались органами Комітету нав’язування порядку розрахунку за спожиту електроенергію, який ущемляв інтереси споживачів. Немало зловживань монопольним становищем припинено також на ринках транспорту, аграрно-промислового комплексу (послуги зі збереження та відпуску зерна, молока та ін.), на ринку ветеринарно-санітарної експертизи продуктів тваринного та рослинного походження, ринках зберігання та роздрібної торгівлі нафтопродуктами, ринках послуг з оформлення та реєстрації документів на право власності на нерухомість. Таким чином, результати роботи органів Антимонопольного комітету України показують, що на монополізованих ринках має місце багаточисельність видів прояву зловживання монопольним становищем і цілком вірно, законодавець не зробив вичерпного переліку таких порушень, а передбачив частиною 1 ст. 13 Закону України "Про захист економічної конкуренції" вірогідність їх виникнення в будь-яких інших діях, досі не відомих у практиці. В країнах, де існує законодавчий захист конкуренції, передбачені положення, забороняючі зловживання домінуючими позиціями на ринку (принцип заборони), або положення, протидіючі такому зловживанню (принцип боротьби із зловживаннями)[111]. Різниця полягає лише в тому, що заборона діє автоматично без попереднього рішення антимонопольної установи і допускає стосовно періоду порушення механізм зворотної дії (тобто, дія спрямована в минуле) положень антимонопольного законодавства і, насамперед, правових положень щодо штрафних санкцій. Принцип же боротьби із зловживаннями має своєю передумовою прийняття антимонопольною установою відповідного рішення і передбачає, що антимонопольне законодавство і правові положення щодо штрафних санкцій можуть застосовуватись лише при наявності такого рішення (тобто, дія спрямована у майбутнє). Це дуже суттєва різниця. Якщо антимонопольний орган з’ясовує факт монополістичного правопорушення і відповідний суб’єкт господарювання припиняє дане зловживання самостійно, рішення при дії принципу буде все ж таки прийняте, у той час, як при дії принципу боротьби із зловживаннями справа вважається закінченою, оскільки не має причин для адміністративного втручання. Антимонопольний Закон України в статті 12 визначає монопольне становище на ринку певного товару, а в статті 13 – зловживання ним. Про правові наслідки такого зловживання мова йде в інших статтях Закону: стаття 52 – вилучення незаконно одержаного прибутку; 53 – примусовий поділ монопольних утворень, 55 – відшкодування збитків, заподіяних внаслідок зловживання монопольним становищем. Дані правові норми реалізуються в межах цивільного законодавства. Оскільки вилучення незаконно одержаного прибутку, як і компенсація збитків, є прямим наслідком зловживання монопольним становищем, то в цьому випадку немає потреби у попередньому втручанні антимонопольних органів. А тому зазначене положення може тлумачитись у розумінні принципу заборони. Виявивши зловживання монопольним становищем на ринку, антимонопольний орган має право зобов’язати відповідних підприємців припинити зловживання, прийняти рішення про примусовий поділ монопольного утворення, яке припустилося зловживання, а у випадку не виконання рішень антимонопольних органів – накласти відповідно правопорушенню стягнення. Дані повноваження антимонопольна установа може успішно реалізовувати як в межах принципу заборони, так і в межах принципу боротьби із зловживанням. Правда, в цій ситуації бракує можливості запроваджувати грошові стягнення із зворотною дією, тобто з моменту початку правопорушення у формі зловживання монопольним становищем, а не з моменту прийняття відповідного рішення щодо його припинення. Однак, господарсько-правових заходів достатньо для того, щоб кваліфікувати українську антимонопольну систему за принципом заборони. Суб’єктом зловживання монопольним становищем є як підприємець-юридична особа, так і підприємець-фізична особа. Суб’єкт господарювання, у відповідності з вимогами статті 13 Закону повинен обіймати монопольне домінуюче становище, яке б давало йому можливість самостійно або разом з іншими суб’єктами господарювання обмежувати конкуренцію на ринку певного товару або володіти ринковою владою. Таким чином, передумовами застосування статті 13 Закону є: а) наявність монопольного становища на ринку; б) зловживання цим становищем. В статті 13 Закону дається перелік достатньо сформульованих фактичних дій підприємців, які характеризують неправомірність їх поведінки в умовах здійснення конкурентної боротьби. Підприємець-монополіст також може: А) здійснювати конкурентну діяльність, яка базується на більш вдалому господарюванні, тобто захищати свої легітимні комерційні інтереси; Б) пристосовувати свої ціни до умов конкурентного середовища; В) анулювати довгострокові контракти з контрагентами, якщо він не задоволений їх послугами. Зазначимо, що саме існування монопольного становища не є неправомірним. Чинне законодавство переслідує лише зловживання монопольним становищем підприємцем, результатом якого є чи може бути обмеження конкуренції та порушення законних інтересів господарюючих суб’єктів чи споживачів. Останнє повинно враховуватись при оцінці правомірності тих чи інших дій суб’єктів господарювання на ринку. Зловживання проявляється в діях, які за характером спрямованості можна кваліфікувати на:
На практиці обидві ці форми переплітаються і в чистому вигляді зустрічаються дуже рідко. Зловживання монопольним становищем характеризується такими видами діяльності суб’єктів господарювання на ринку, які впливають на конкуренцію на різних рівнях виробництва та реалізації. Серед видів зловживання суб’єктів господарювання, що займають монопольне становище на ринку, розрізняють[112]:
Нав’язування монополістом не вигідних для контрагентів умов договору або таких, що не відповідають його предмету, в тому числі і товарів, не потрібних контрагенту, є суттєвим порушенням антимонопольного законодавства, а також порушенням принципу свободи договірних відносин. В літературі дана договірна практика називається індивідуальною антиконкурентною практикою[113]. Її суть полягає в тому, що умови договору можуть обмежувати або усувати змагальність на ринку та погіршувати конкурентне становище контрагентів та інших учасників ринкових операцій. Прикладом порушення конкурентного законодавства в частині нав’язування таких умов договору, які ставлять контрагентів в нерівне становище є діяльність Закритого акціонерного товариства “Іман” (далі – ЗАТ “Іман” міста Севастополя.[114] При аналізі товарного ринку м’ясних виробів в місті Севастополі Антимонопольним комітетом було визначено, що ЗАТ “Іман” станом на 1 жовтня 1994 року займає монопольне становище на товарному ринку міста Севастополя як по виробництву, так і по реалізації ковбасних виробів. При проведенні перевірки господарської діяльності зазначеного товариства Комітетом було встановлено, що згідно з п.8 Договору на постачання ковбасних виробів та м'ясних напівфабрикатів передбачається вилучення 15 відсотків чистої торговельної надбавки підприємств торгівлі на користь ЗАТ “Іман”. Зловживання монопольним становищем може здійснюватись монополістом в процесі організації реалізації товару на ринку. Прикладами неправомірної поведінки з боку монополістів в зазначеній сфері можуть бути: встановлення заборони експорту, тобто зобов’язання контрагента не вивозити товар в іншу місцевість; відмова у постачанні, тобто відмова постачати товар певному покупцеві у випадку, коли він відхилився від ціни, вказаної або рекомендованої постачальником; встановлення зобов’язання покупця використати товар в певних цілях, які продиктовані постачальником. Створення перешкод доступу на ринок (виходу з ринку) в результаті зловживання монопольним становищем є різновидністю неправомірної поведінки суб’єктів господарювання на ринку певного товару. Наприклад: зловживання у вигляді відмови у доступі до певної технології; зловживання правом інтелектуальної власності, насамперед його поширення на незахищений ним товар; зловживання у вигляді часткової або повної відмови від договірних відносин з потенційним конкурентом. Встановлення монопольно високих або монопольно низьких цін – одна із фактичних обставин зловживання монопольним становищем. Підвищуючи ціну на товар за відсутності у споживача вибору, монополіст примушує останнього або платити ціну за рахунок обмеження інших потреб, або відмовитись від споживання товару, що не завжди буває можливим. І навпаки, штучно знижуючи ціну на товар, монополіст створює бар’єр для вступу на ринок нових конкурентів або примушує за рахунок ефекту масштабу виробництва вийти на ринок існуючих більш слабких конкурентів. Зловживання у вигляді дискримінації щодо цін і знижок – це створення різних умов відносно однакових товарів контрагентів, внаслідок чого останні зазнають труднощів у конкурентній боротьбі. Якщо спостерігаються різні ціни і різні знижки для однієї і тієї ж групи товарів, в першу чергу необхідно з’ясувати, чи зумовлені вони різницею у витратах на виробництво, транспортування, реалізацію тощо, а чи ж вони неадекватні і тому дискримінаційні. Отже цінова дискримінація здійснюється тоді, коли суб’єкт господарювання є монополістом або володіє ринковою владою та має можливість виділяти окремі групи споживачів (покупців), кожна з яких має різну готовність та спроможність платити за товар. Прикладом такої незаконної діяльності може бути практика підприємств-монополістів. Зокрема, ВАТ “Черкасиобленерго” в 2002 році запровадило новий порядок оплати за спожиту населенням електричну енергію, згідно якого оплата здійснювалася на підставі заяв-зобов’язань споживачів про середньомісячне споживання електроенергії та рахунків, які виписувалися енергопостачальником, хоча Правилами користування електричною енергією для населення та іншими нормативними актами заяви-зобов’язання не передбачені. РЕМи ВАТ “Черкасиобленерго” уклали додаткові угоди з районними відділеннями ВАТ “Державний ощадний банк України” та районними вузлами зв’язку щодо припинення прийому оплати за електроенергію від населення за квитанціями абонентських книжок та зміни первинного документу з приймання платежів від населення за використану електроенергію – запровадження оплати за рахунками, виписаними енергопостачальником згідно з графіком, затвердженим ВАТ “Черкасиобленерго”. При цьому, РЕМи ВАТ “Черкасиобленерго” у рахунках допускали невідповідність показань лічильників та кількості спожитої електроенергії – у більшості випадків показники у розрахунках енергопостачальників були завищені. В розрахунках містилося попередження: “Виправленню не підлягає. В разі несплати рахунку вживаються заходи по припиненню електропостачання”. Відповідно до рішення Черкаського територіального відділення Антимонопольного комітету України на порушників накладено штраф.[115] Підсумовуючи вище викладене, можна зробити висновок, що дії суб’єктів господарювання, які характеризуються як зловживання монопольним становищем, мають місце тоді, коли:
Склад такого монополістичного правопорушення, як зловживання монопольним становищем, включає в себе, як правило, не тільки неправомірну поведінку підприємця-монополіста, але й факт наявності його вини Суб’єктивний елемент складу монополістичного правопорушення характеризується як правило прямим умислом і обов’язковою спеціальною метою. Загалом положення статті 13 Закону мають не тільки заборонний, але й регулятивний характер. Вони встановлюють певні правила поведінки на ринку та безпосередньо регулюють взаємовідносини суб’єктів господарювання. У 2006 році спостерігалося загострення проблеми зловживань монопольним (домінуючим) становищем на ринках платних послуг, пов’язаних із здійсненням функцій держави, та легітимації таких порушень державними органами. Йдеться насамперед про послуги бюро технічної інвентаризації, послуги з проведення обов’язкових профілактичних медичних оглядів, профілактичних наркологічних та медичних оглядів водіїв та кандидатів у водії транспортних засобів, послуги, пов’язані з наданням дозволів на розробку проектів забудови, послуги санітарної експертизи, обов’язкової сертифікації персоналу з неруйнівного контролю об’єктів тощо. Протягом 2006 року зловживання монопольним (домінуючим) становищем на цих ринках виявлено та припинено у 21 регіоні й на загальнодержавному рівні, антиконкурентні дії органів влади й органів місцевого самоврядування – у 19 регіонах і на загальнодержавному рівні. В багатьох випадках ці порушення зачіпали інтереси широких кіл підприємців і споживачів. Наприклад, внаслідок припинення зловживань монопольним (домінуючим) становищем на ринках послуг з оформлення та реєстрації документів на право власності на нерухоме майно, включно інвентаризаційні роботи, захищені інтереси понад 1,1 млн осіб у Луганській, Харківській та Черкаській областях. В результаті скасування, на вимогу територіального відділення Комітету, неправомірно встановлених органами місцевого самоврядування щорічних зборів за видачу дозволу на розміщення об’єкта торгівлі та плати за погодження асортименту в санепідемстанції і дозволу служби протипожежної безпеки, попереджено неправомірні втрати понад двадцяти тисяч малих та середніх підприємців Тернопільської області у розмірі понад 6 млн грн за рік[116]. За 9 місяців 2008 року органами Комітету припинено 1029 зловживань монопольним (домінуючим) становищем (в аналогічний період 2007 року – 1423 порушення) з них: 564 порушення відповідно до ст. ст.13 та 52 Закону України «Про захист економічної конкуренції»; 465 дій, що містять ознаки зловживань монопольним (домінуючим) становищем, відповідно до ст. ст. 13 та 46 Закону[117]. 4 Антиконкурентні дії органів влади, органів місцевого самоврядування, органів адміністративно-господарського управління та контролю В умовах сучасної економіки ринок сам по собі не може забезпечити повної економічної стабільності, держава зобов’язана відігравати активну роль у стабілізації економіки. Це відбувається шляхом формування відповідної державної економічної політики з ефективним використанням економічних, правових та адміністративних важелів. Саме останні є результатом діяльності органів влади, оскільки базовими елементами механізму координації системи господарства є ринок і держава. Важливе значення має проблема їхнього раціонального співвідношення, яке не є сталим і залежить від багатьох умов: рівня економічного розвитку, специфіки виробництва, менталітету нації тощо. Обидва механізми мають свої переваги та недоліки, а тому головним завданням держави є раціональний розподіл функцій між ними, оскільки надмірне адміністративне втручання може спотворювати ринкові механізми. Держава має регулювати ті сфери і процеси, які не може і координувати взагалі або ринок виконує недостатньо ефективно. Втручання владних органів у економічні процеси є добре відомим явищем, оскільки держава завдяки використанню набору певних інструментів економічної політики може прямо чи опосередковано підтримувати окремих учасників ринку або цілі галузі, обмежуючи умови вільної конкуренції. На жаль, саме дискримінація суб'єктів господарювання органами влади, органами місцевого самоврядування та органами адміністративно-господарського управління та контролю у вигляді антиконкурентних дій залишається одним з найпоширеніших видів порушень законодавства про захист економічної конкуренції, оскільки чиновники різного рівня використовують свою владу для надання переваг чи пільг окремим суб'єктам господарювання. Це відбувається шляхом як прийняття письмових рішень, так і усних вказівок або будь-яких інших дій або бездіяльності, які вже призвели чи можуть призвести до недопущення, усунення, обмеження чи спотворення конкуренції. При наявності цієї серйозної проблеми ступінь застосування конкурентного законодавства до державних органів залишається особливою проблемою для всіх конкурентних законодавств світу. Слід зазначити, що в законодавстві більшості країн світу порушеннями вважаються антиконкурентні узгоджені дії (в тому числі дії між конкуруючими фірмами - картелі) і зловживання монопольним (домінуючим) становищем. В країнах, які перейшли від адміністративно-командної системи до вільного ринку, порушенням законодавства про захист економічної конкуренції, як правило, визнаються також дії органів державної влади, місцевого самоврядування, адміністративно-господарського управління та контролю, направлені на дискримінацію суб'єктів господарювання. Введення таких норм в законодавство про захист економічної конкуренції виправдовується низьким рівнем правосвідомості у суспільстві, неможливістю для більшості громадян скористатися послугами адвоката. Цей підхід нетиповий для країн з розвинутою економікою, оскільки спори, які виникають з приводу протиправних дій органів влади, вирішуються у судах. Панівною думкою в юридичній практиці більшості країн є те, що державний орган підпадає під дію конкурентного законодавства в тій частині, в якій він так чи інакше займається підприємницькою діяльністю, тобто пропонує або придбаває товар на ринку. Іншим випадком є той, коли органи влади не займаються підприємницькою діяльністю, а виконують свої владні функції, тобто працюють в рамках своїх владних повноважень. У чому ж криється причина неправомірних дій органів влади, які, будучи наділені державою владними повноваженнями щодо здійснення регулятивних, організаційно-розпорядчих та консультативно-дорадчих функцій, і зобов’язані регулювати діяльність на відповідних ринках виключно у межах наданих їм повноважень, все ж-таки здійснюють такі неправомірні дії? небажанням органів влади відійти від старого стилю управління, їх намагання шляхом невиправданих адміністративних методів управління економікою досягти зміни ситуації на краще у найближчому майбутньому без врахування негативних наслідків таких дій для суспільства у більш віддаленій перспективі; недосконалою структурою доходів місцевих бюджетів, які формувалися переважно за рахунок податку на прибуток податку та податку на додану вартість, що спонукало, з метою наповнення бюджету, встановлювати заборони на реалізацію товару з одного регіону в інший (у більшості зарубіжних країн основу місцевих бюджетів складають податок з продажу і податок на нерухоме майно); намаганням органів влади уникнути обов’язкового погодження з органами Антимонопольного комітету рішень, що підлягають такому погодженню, зокрема, з питань цінового регулювання; кризовими явищами у економіці; значним поширенням практики здійснення господарської діяльності органами влади; створенням “тіньових угруповань”, зокрема, за участю керівних працівників підприємств та службових осіб органів влади та управління; недостатністю темпів запровадження ринкових методів регулювання економіки, про що свідчить зростання апарату управління та сталість адміністративних методів управління; створенням підґрунтя для зловживання службовим становищем посадовими особами органів влади завдяки наявності великої кількості дозвільних процедур. Законом України "Про захист економічної конкуренції" передбачається, що рішення, які дискримінують підприємців, а лише та їх частина, яка впливає на конкуренцію. Це повинно сприяти концентрації зусиль органів Антимонопольного комітету саме на порушеннях конкурентного характеру. Окрім того, Законом істотно розширено коло дій державних органів, які визнаються антиконкурентними (стаття 15, 16 та 17 Закону). Як і у випадках інших порушень цього Закону, тут також встановлено принцип загальної заборони антиконкурентних дій державних органів. Склад порушень у вигляді антиконкурентних дій органів державної влади передбачає одночасно два об'єкта – конкуренцію, що ґрунтується на рівних правах та можливостях суб'єктів господарювання, та, як наслідок, права учасників господарського обороту - суб'єктів господарювання. Суть порушень полягає в обмеженні права чи можливості займатись вільною, на свій розсуд господарською діяльністю, порушенні принципу самостійності і рівності учасників господарського обороту, штучному створенні переваг для певних суб’єктів господарювання, що в кінцевому рахунку призводить до недопущення, усунення, обмеження чи спотворення конкуренції, стримування її розвитку. Під спотворенням конкуренції розуміється настання (можливість настання) таких наслідків вчиненого діяння, що полягають у зміні об'єктивно існуючих факторів, що обумовлюють (визначають) стан, інтенсивність, можливості конкурувати на ринку певних суб’єктів, внаслідок чого цим суб’єктам створюються менш або більш сприятливі умови у конкуренції, в той час як для інших конкурентів ці умови залишаються незмінними і тому, в цілому, конкуренція на ринку не зазнає обмежень або може навіть ставати більш жорсткою. Суб'єктами передбачених порушень є центральні та місцеві органи виконавчої влади, державні органи, що здійснюють регулювання суб'єктів природних монополій, ринку цінних паперів, державні органи приватизації, органи місцевого самоврядування та органи адміністративно-господарського управління та контролю, а також суб'єкти господарювання, яким зазначені органи делегували свої владні повноваження, в межах цих делегованих повноважень. Статтею 15 Закону України “Про захист економічної конкуренції” визначено антиконкурентними діями органів державної влади, органів місцевого самоврядування та органів адміністративно-господарського управління та контролю такі дії: 1) прийняття будь-яких актів (рішень, наказів, розпоряджень, постанов тощо), надання письмових чи усних вказівок, укладення угод або будь-які інші дії чи бездіяльність органів влади, органів місцевого самоврядування, органів адміністративно-господарського управління та контролю (колегіального органу чи посадової особи), які призвели або можуть призвести до недопущення, усунення, обмеження чи спотворення конкуренції (це визначено частиною першою статті 15 Закону, яка містить у загальному вигляді види дій органів влади, які визнаються антиконкурентними і забороняються); 2) заборона або перешкоджання створенню нових підприємств чи здійснення підприємництва в інших організаційних формах у будь-якій сфері діяльності, а також встановлення обмежень на здійснення окремих видів діяльності, на виробництво, придбання чи реалізацію певних видів товарів; 3) пряме або опосередковане примушення суб'єктів господарювання до вступу в асоціації, концерни, міжгалузеві, регіональні чи інші форми об'єднань або здійснення концентрації суб'єктів господарювання в інших формах; 4) пряме або опосередковане примушення суб'єктів господарювання до пріоритетного укладення договорів, першочергової поставки товарів певному колу споживачів чи першочергового їх придбання у певних продавців; 5) будь-яка дія, спрямована на централізований розподіл товарів, а також розподіл ринків між суб'єктами господарювання за територіальним принципом, асортиментом товарів, обсягом їх реалізації чи закупівель або за колом споживачів чи продавців; 6) встановлення заборони на реалізацію певних товарів з одного регіону країни в іншому або надання дозволу на реалізацію товарів з одного регіону в іншому в певному обсязі чи за виконання певних умов; 7) надання окремим суб'єктам господарювання або групам суб'єктів господарювання пільг чи інших переваг, які ставлять їх у привілейоване становище стосовно конкурентів, що призводить або може призвести до недопущення, усунення, обмеження чи спотворення конкуренції; 8) дія, внаслідок якої окремим суб'єктам господарювання або групам суб'єктів господарювання створюються несприятливі чи дискримінаційні умови діяльності порівняно з конкурентами; 9) дія, якою встановлюються не передбачені законами України заборони та обмеження самостійності підприємств, у тому числі щодо придбання чи реалізації товарів, ціноутворення, формування програм діяльності та розвитку, розпорядження прибутком. Варто підкреслити, що дії, визначені частиною другою статті 15, передбачають лише окремі конкретні види, а не вичерпний перелік дій органів влади, які визнаються антиконкурентними і забороняються, а тому цей перелік при практичному застосуванні може бути доповнений іншими випадками, які відповідають ознакам заборонених дій. Законом встановлений принцип заборони таких дій органів влади, які в цілому підпадають під загальне визначення порушення і при цьому можуть мати вплив на конкуренцію. Таким чином, в результаті накопичення суттєвого досвіду припинення антиконкурентних дій органів влади Законом не тільки уточнено формулювання цього виду порушень, а й суттєво розширено коло дій органів влади, що дасть змогу запобігти багатьом порушенням. Стаття 15 охоплює більш широке коло діянь органів влади, які можуть призвести до передбачених частиною першою цієї статті наслідків, а саме: недопущення, усунення, обмеження, спотворення конкуренції. При цьому варто звернути увагу на те, що це не всі рішення органів влади, які дискримінують підприємців, а лише та їх частина, яка впливає на конкуренцію. Слід зазначити, що до таких наслідків призводять безпосередньо ці діяння (надання письмових чи усних вказівок, укладення угод чи будь-які інші дії чи бездіяльність), на відміну від дій цих органів, які полягають у схиленні чи наданні рекомендацій, що схиляють інші органи, суб'єктів господарювання до вчинення порушень. Крім того, законом передбачено додаткову ознаку (наслідки) протиправного діяння – “що завдало чи може завдати шкоди іншим суб'єктам господарювання, покупцям, продавцям”. Це дуже важливо, особливо з огляду на те, що дія, яка вже завдала шкоди, має бути якнайшвидше відмінена, оскільки багато суб'єктів господарювання, права яких порушені подібними діями місцевих органів влади і які нерідко зазнали конкретних матеріальних втрат, продовжують зазнавати збитків і не тільки під час розгляду органами Комітету їхніх заяв, і й деякий час навіть після прийняття відповідного рішення органів Комітету; а дія, яка ще не настала, але може завдати шкоди в майбутньому, має бути попереджена органами Комітету, що дає змогу запобігти вчиненню порушень і не призвести як до спотворення конкуренції, так і до завдання шкоди суб'єктам господарювання. Окрім цього, в законодавче поле була введена принципово нова стаття, яка з’явилася також внаслідок досвіду роботи органів Комітету, і яка суттєво скоротила коло дій державних органів, які можуть призвести до порушення. Це стаття 16 Закону, згідно з якою визнається окремим видом порушення делегування окремих владних повноважень об'єднанням, підприємствам та іншим суб'єктам господарювання, якщо це призводить або може призвести до недопущення, усунення, обмеження чи спотворення конкуренції. Практика застосування конкурентного законодавства засвідчила необхідність приділення серйозної уваги таким фактам, коли органи влади не своїми власними діями, а опосередковано впливають на спотворення конкуренції у підпорядкованих їм сферах суспільного життя Необхідність делегування державою окремих владних повноважень суб’єктам господарювання обумовлена тим, що у разі, якщо певне питання потребує державного регулювання, однак вимагає неефективних витрат, чи відповідні суб’єкти входять до єдиної міжнародної системи, яка вимагає здійснення певних повноважень недержавними інституціями, повноваження можуть бути передані галузевим асоціаціям, концернам, іншим об’єднанням чи окремим суб’єктам господарювання. Слід зазначити, що з роками таких прикладів стає не менше, при цьому така практика залишається не тільки звичною для України, а й продовжує поширюватись. Зважаючи на відсутність чіткого правового регулювання цих відносин, частішають випадки, коли таке делегування надає суттєвих переваг окремим суб’єктам, посилює їх ринкову владу, оскільки суб'єкти господарювання, яким владні структури делегували свої повноваження, виконують їх на госпрозрахунковій основі, і, маючи виключні права, зловживають ними. Це проявляється у встановленні завищених цін, розширеного переліку необхідних документів, нав’язуванні додаткових послуг тощо. Окрім того, такі неправомірні дії органів влади сприяють створенню нових монопольних структур, які в своїх інтересах і в інтересах чиновників, які за них "потурбувались", досить активно і, часто, безкарно зловживають таким своїм становищем, вимагаючи надто великої плати за свої послуги. Це лягає важким тягарем на плечі підприємців, споживачів, простих громадян, які користуються послугами таких структур. Отже, господарська діяльність органів влади є також важливим чинником, який спотворює конкуренцію. До господарської діяльності належать не тільки платні послуги, які надають суб’єкти господарювання внаслідок делегованих їм владних повноважень, а й послуги, які надають державні органи самостійно. Ці послуги безпосередньо випливають із владних повноважень державних органів або є супутніми під час виконання ними своїх владних функцій., що дозволяє нав’язувати підприємцям не завжди потрібні їм роботи. Характерною рисою зазначених послуг, що відрізняє їх від інших видів діяльності органів державної влади, місцевого самоврядування, адміністративно-господарського управління та контролю є те, що фінансування такої діяльності здійснюється безпосередніми споживачами послуг. З правової точки зору адміністративні послуги складають сферу публічних послуг, оскільки це - діяльність щодо задоволення певних потреб особи, яка здійснюється за зверненням цієї особи. На відміну від послуг приватного сектору, який намагається максимально розширити асортимент послуг, номенклатура публічних послуг має ґрунтуватися на принципі - держава робить тільки те, що не може або не повинен робити приватний сектор. Але, як свідчить практика, на сьогодні більшість із видів діяльності, передбачених у затверджених переліках платних послуг, не є адміністративними послугами, оскільки вони належать або до загальних обов'язків усіх адміністративних органів (надання інформації, текстів нормативних актів, консультування тощо), або взагалі не пов'язані з реалізацією владних повноважень (ксерокопіювання, ламінування тощо). Реалізація завдань, визначеними Заходами щодо реалізації Основних напрямів конкурентної політики на 1999-2000 роки, затвердженими Указом Президента “Про Основні напрями конкурентної політики на 1999-2000 роки та заходи щодо їх реалізації”, зокрема, передбачала припинення неправомірного здійснення органами виконавчої влади госпрозрахункової діяльності (управлінські послуги повинні бути платними тільки у випадку, коли громадянин має вибір – чи користуватися цією послугою, чи ні, створення на базі госпрозрахункових підрозділів державних органів відповідних підприємств, з їх подальшою приватизацією чи без такої, виключення можливості нав’язування супутніх послуг, пов’язаних із виконанням державних функцій) як шляхом недопущення делегування повноважень органів виконавчої влади суб'єктам господарювання, за винятком випадків, визначених законодавством, відкликання раніше неправомірно наданих таких повноважень, так і шляхом оптимізації обсягів господарської діяльності органів виконавчої влади шляхом. Для цього необхідно було здійснити: - визначення вичерпних переліків платних послуг, що можуть надавати органи виконавчої влади, удосконалення порядку їх надання; - поступове звуження сфери надання органами виконавчої влади послуг, що надаються суб'єктами господарювання, підконтрольними цим органам, і встановлення, починаючи з 2004 року, заборони надання таких послуг органами виконавчої влади; - недопущення нав'язування супутніх послуг, пов'язаних із виконанням функцій державного управління, та підміни виконання обов'язків органів державної влади наданням платних послуг; - запровадження механізму регулювання цін і тарифів на послуги органів виконавчої влади. Однак, за час дії Указів не було жодного випадку добровільного припинення госпрозрахункової діяльності державними органами та не створено жодного самостійного підприємства на базі госпрозрахункових підрозділів. Чому ж саме здійснення органами влади госпрозрахункової діяльності є тим важливим чинником, який призводить до порушень законодавства про захист економічної конкуренції, адже органи влади виконують свої владні функції, і як саме органи влади в цій частині підпадають під дію законодавства про захист економічної конкуренції? У конкурентному праві України як суб'єкти господарювання розглядаються усі без винятку особи, які здійснюють діяльність з виробництва, реалізації чи придбання товарів. Не є винятком органи державної влади, органи місцевого самоврядування, адміністративно-господарського управління та контролю, які монопольно здійснюють деякі види господарської діяльності. При придбанні товарів (послуг, робіт) для власних потреб, тобто без мети перепродажу органи влади, органи місцевого самоврядування, як правило, не набувають ознак суб’єкта господарювання. Придбання товарів для перепродажу чи розподілу з реалізацією за межі органу влади, як юридичної особи визнається господарською діяльністю органу влади, а орган влади визнається суб’єктом господарювання при здійсненні придбання цих товарів, які перепродає, і, отже, зобов’язаний виконувати вимоги законодавства про захист економічної конкуренції, передбачені для суб’єктів господарювання. Всього в Україні органи влади здійснюють близько 100 видів господарської діяльності, яка включає надання платних інформаційних, консультативних, експертних та інших послуг фізичним та юридичним особам та населенню. Практика здійснення органами Антимонопольного комітету України контролю за додержанням законодавства про захист економічної конкуренції підтверджує висновки про необхідність обмеження владно-господарського дуалізму органів влади як чинника, що сприяє неправомірному обмеженню конкуренції і вчиненню значної кількості порушень законодавства. Слід зазначити, що кожне порушення законодавства про захист економічної конкуренції, вчинене органом влади чи його посадовою особою, є неправомірним обмеженням прав і свобод суб'єктів господарювання, які діють на ринку, а це є передумовою повного усунення або часткового обмеження конкуренції на товарних ринках та їх монополізації. Слід зазначити, що на більшості ринків послуг органи влади через природні економічні, соціальні, політичні умови є монополістами, отже, можуть зловживати своїм монопольним становищем. Це проявляється у наступному: державні функції делегуються органами влади “своїм” суб'єктам господарювання, які так чи інакше залежать від цих державних органів і слугують їх владним інтересам; самостійне розширення органами влади сфери господарської діяльності шляхом створення знов-таки “своїх” госпрозрахункових підрозділів та надання їм певних пільг, у той же час послугами цих госпрозрахункових підрозділів підприємців змушують користуватися під час реєстрації підприємств, отриманні ліцензій, дозволів тощо; поширення практики нав’язування підприємцям непотрібних їм супутніх послуг за додаткову плату, самочинне розширення кола платних послуг та встановлення необґрунтовано високих тарифів на них, прийняття власних неправомірних владних рішень, норми яких зобов’язують суб'єктів господарювання користуватися послугами органів влади. Складається ситуація, коли учасники ринку підпадають під подвійний тиск таких “госпрозрахункових “ відомств: з одного боку – як конкуренти, з іншого – як об’єкти контролю, що призводить до усунення з ринку “не своїх” суб'єктів господарювання та монополізації відповідних товарних ринків. У кінцевому підсумку цей тиск перетворюється на додатковий і досить істотний, а іноді і непереборний бар’єр вступу на ринок для підприємців, а відтак знову ж-таки призводить до монополізації відповідних товарних ринків. Слід зазначити, що створення штучної монополії є найнебезпечнішими наслідками таких дій, оскільки прояви монопольної діяльності з боку органів влади є більш серйозною загрозою для конкуренції у порівнянні з монопольною діяльністю суб'єктів господарювання. Отже,наявна система платних послуг, пов’язаних із здійсненням функцій держави, призводить до часткового обмеження або повного усунення конкуренції на ринках, де державними органами здійснюється господарська діяльність; створення штучної монополії; можливості вчинення антиконкурентних дій з боку державних органів щодо підприємців, нав’язування їм додаткових платних послуг та штучного стримування розвитку підприємництва. Відповідно до статті 17 забороняються дії чи бездіяльність органів влади, органів місцевого самоврядування, органів адміністративно-господарського управління та контролю (колегіального органу чи посадової особи), що полягають у схиленні суб'єктів господарювання, органів влади, органів місцевого самоврядування, органів адміністративно-господарського управління та контролю до порушень законодавства про захист економічної конкуренції, створенні умов для вчинення таких порушень чи їх легітимації. Схиленням до порушень законодавства про захист економічної конкуренції є дії зазначених у статті суб'єктів, що передбачають будь-який вплив на суб'єктів господарювання, органи влади, органи місцевого самоврядування, органи адміністративно-господарського управління та контролю для того, щоб вони вчинили діяння, які визначені як порушення законодавства про захист економічної конкуренції. Такий вплив може бути у формі примушування, тиску, погроз, підмови, підкупу тощо, а іноді такі дії полягають у наданні рекомендацій, що схиляють до порушень законодавства про захист економічної конкуренції. Під легітимацією розуміється підтвердження або визначення законності (правомірності) діянь, які визнаються Законом як порушення законодавства про захист економічної конкуренції. Зокрема, легітимація може мати місце при затвердженні запропонованих суб'єктом господарювання цін чи порядку їх формування, які неможливо б було встановити за умов існування значної конкуренції на ринку. До речі, Суд Європейського Співтовариства розробив принцип, у відповідності з яким органи державної влади не можуть вживати заходів та виконувати дії, які спонукають підприємців до порушення конкурентного законодавства, створюють умови для порушень, або ж легітимують ці порушення через затвердження результатів (порушення) - наприклад, узгоджених тарифів авіаперевезень рішенням державного органу. Тому і владні дії повинні бути охопленими сферою застосування закону, тому це знайшло відображення у статті 17 Закону. Антиконкурентними діями органів влади визнається також укладення між зазначеними органами, а також між цими органами та суб'єктами господарювання угод, надання цими органами повноважень фізичним чи юридичним особам для провадження відповідних дій, що спричиняють спотворення конкуренції. Слід зазначити, що антиконкурентні дії органів влади можуть здійснюватися ними безпосередньо або у складі об’єднань органів влади чи в інший спосіб окремою посадовою особою, групою посадових осіб чи уповноваженим працівником органу влади як у вигляді прийняття будь-яких актів (рішень, наказів, розпоряджень, постанов тощо), надання письмових чи усних вказівок; укладення угод; в інший спосіб; чи у вигляді бездіяльності органів влади. Здійснення антиконкурентних дій органів влади у вигляді узгоджених дій із суб'єктами господарювання також визнається порушенням стосовно органів влади та кваліфікується відповідно до статей 15, 17 Закону. Окрім того, у випадку визнання органів влади суб’єктами господарювання на задіяному учасниками узгоджених дій ринку – ще й відповідно до статті 6 Закону, яка визначає узгоджені дії суб'єктів господарювання. При цьому, якщо дія органу влади стосується всіх учасників ринку, тобто навіть без дискримінації їх між собою, антиконкурентні наслідки, принаймні на регіональних ринках, не зменшуються, а зростають, що посилює ступінь втручання органу влади у ринкові процеси та спотворення конкуренції. Як зазначалося раніше, формулювання порушень у вигляді антиконкурентних дій органів влади Законом “Про захист економічної конкуренції” дещо уточнено: тепер це не всі рішення, які дискримінують підприємців, а лише та їх частина, яка впливає на конкуренцію. Враховуючи зазначене, для того, аби чіткіше уявити суть антиконкурентних дій органів влади, спробуємо їх кваліфікувати за їх наслідками для конкуренції та/або підприємців. Ця кваліфікація може виглядати наступним чином:
- саме на конкуренцію на певному товарному ринку (ринку) через встановлення контролю або загальний вплив на основні умови його функціонування, зокрема, на: кількість, вид чи склад учасників ринку; “правила гри”; територіальні чи товарні межі ринку, в т.ч. розподіл ринку за різними ознаками; обсяг ринку; цінові та нецінові умови товарів на ринку; встановлення штучних бар’єрів вступу на ринок чи виходу з нього; встановлення централізованого розподілу товарів; рух інвестицій тощо. - на окремий суб’єкт господарювання чи групу суб’єктів господарювання в частині обмеження прав та можливостей, в тому числі в рівності їх прав та можливостей на здійснення правомірних самостійних дій в господарській діяльності щодо вступу на ринок чи виходу з нього або здобуття завдяки власним досягненням конкурентних переваг над іншими суб’єктами господарювання, що впливає або може вплинути на конкуренцію на одному чи декількох товарних ринках. Це, зокрема, дії щодо: заборони (обмеження, перешкоджання) або примушення (схилення) до створення нових підприємств; здійснення окремих видів діяльності або встановлення різних умов діяльності, створюючи штучні перешкоди чи надаючи переваги; обмеження вступу на ринок чи виходу з нього або усунення з ринку; обмеження чи перешкоджання доступу на загальних засадах до обмежених ресурсів; примушення суб’єктів господарювання до спільної діяльності чи перешкоджання їй, спотворення конкурентних засад державних продажів чи закупівель товарів тощо. - на конкретний вид діяльності чи коло видів діяльності суб’єктів господарювання; - на конкретний товар (продукцію, послугу, види робіт, документи, що підтверджують зобов’язання та права); - на домогосподарства ( кінцевий споживач, пересічний громадянин). 2. За видом впливу - як такі, що призводять або можуть (в недалекому часі) призвести до: - недопущення конкуренції, зокрема, шляхом обмеження ринку чи участі в конкурсних процедурах одним учасником або заборони конкуренції; - усунення конкуренції, зокрема, шляхом надання виключного права на здійснення будь-якої господарської діяльності чи надання робіт (послуг); - обмеження конкуренції, зокрема, шляхом встановлення адміністративних бар’єрів; - спотворення конкуренції, зокрема, встановленням різних “правил гри” для різних учасників ринку або для різних територій. 3. За антиконкурентними наслідками (ефектом) - як такі, що: - призводять до монополізації одного чи кількох товарних ринків; - мають суттєві антиконкурентні наслідки (ефект) на всьому ринку чи в значній його частині; - мають помітні антиконкурентні наслідки (ефект) на всьому ринку чи в значній його частині; - не мають помітних антиконкурентних наслідків (ефекту). Як бачимо, ця класифікація дає змогу більш детальніше оцінити очікувані антиконкурентні наслідки (ефект): монополізація, суттєвий чи помітний ефект, незначний (неістотний, непомітний), недопущення чи усунення конкуренції; спотворення конкуренції; обмеження конкуренції; а також значущості збитків, нанесених окремим особам чи суспільству, розповсюдженості та тривалості дій. Розуміння цих наслідків даватиме змогу органам влади не допускати введення норм у свої рішення, які можуть містити ознаки порушення законодавства, а працівникам Комітету це дозволить ефективно прийняти рішення щодо антиконкурентних дій органу влади, зокрема: уточнити причини виникнення порушення та умови, що їм сприяли, включаючи аналіз нормативної бази щодо повноважень органу влади на здійснення дій; оцінити можливу причину дій органу влади в частині прийняття антиконкурентного рішення (уточнити інші дії, пов’язані з дією органу влади: технічні, фінансові, організаційні заходи, здійснені в розвиток чи на забезпечення виконання основних дій), можливість вжиття заходів для усунення наслідків порушень та їх переліку, і що найголовніше - можливість швидкого усунення порушення, адже поки порушення продовжує відбуватися в часі, це продовжує спотворювати конкуренцію. Практика застосування статті 15 Закону показала, що під дію цієї статті може підпадати широкий спектр дій органів влади, оскільки будь-які їх регуляторні рішення щодо підприємницької діяльності вже самі по собі є певним обмеженням підприємницької діяльності. З метою з’ясування різниці між регуляторними діями органів влади, які спрямовані на вдосконалення економічних відносин та тими регуляторними діями органів влади, які призводять до порушень у вигляді антиконкурентних дій, звернемось до детального аналізу кола дій органів влади з наведенням деяких прикладів таких порушень та їх кваліфікації. Отже, згідно з частиною першою статті 15 закону порушенням законодавства є антиконкурентні дії органів влади у вигляді прийняття письмових чи усних рішень, дії чи бездіяльності, і якою визначено такі порушення, а саме: - дії, які призвели (можуть призвести) до недопущення конкуренції; - дії, які призвели (можуть призвести) до усунення конкуренції; - дії, які призвели (можуть призвести) до обмеження конкуренції; - дії, які призвели (можуть призвести) до спотворення конкуренції. Так, Великобілозерська сільська Рада відмовила ПП “Лонас” у розміщенні аптечного закладу на території с. Велика Білозерка, мотивуючи це лише вимогами постанови Кабінету Міністрів України від 19 січня 1994 року № 40 “Про затвердження нормативів мінімального забезпечення населення державними та комунальними закладами охорони здоров’я, що здійснюють реалізацію лікарських засобів”. З’ясувавши, що цим актом законодавства органу влади не надано право обмежувати кількість аптечних закладів на відповідній території, територіальним відділенням визнано це обґрунтування безпідставним, а дії Ради - антиконкурентними, які передбачені частиною першою, а також абзацом другим частини другої статті 15 Закону шляхом прийняття рішення, яке призвело до обмеження конкуренції та встановлення обмежень на реалізацію лікарських засобів в межах с. Велика Білозерка. В результаті дослідження стану ринку роздрібної реалізації лікарських засобів, територіальні межі якого включають с. Велика Білозерка., було з’ясовано, що на ринку вже діють дві аптеки з часткою на ринку в 91,32 відсотка та 8,68 відсотка, а тому усунення конкуренції не відбулося. Але враховуючи специфіку зазначеного ринку, а саме: незначні територіальні межі (село) та об’єктивно обмежені обсяги ринку з боку попиту, якщо село не стоїть на транзитних транспортних шляхах, можуть існувати обставини, за якими гіпотетично органи влади вправі встановлювати обмеження на кількість учасників ринку з боку пропозиції. Такими обставинами можуть бути недоцільність існування необмеженої кількості аптек з точки зору економічної ефективності їх існування: можливе повернення витрат з належною прибутковістю. До речі, у світовій практиці аналогом є недоцільність існування необмеженої кількості таксомоторів в місті (в Лос-Анджелесі за визначеним обсягом ринку таксомоторних перевезень пасажирів станом на 1995 рік існувало обмеження на 1000 таксомоторів). Проте вимоги щодо обмеження потужностей пропозиції на ринку повинні вживатися з як прозорими умовами діяльності підприємців, так і з конкурентними засадами вступу на ринок з обмеженими потужностями, а також з існуванням реального конкурентного тиску на цьому ринку чи суміжному за територією чи товаром ринках.[118] Тут об’єктом впливу є рішення Ради, а об’єктом захисту - конкуренція і вид діяльності, оскільки існує відмова при наявності ліцензії на реалізацію та виконання інших вимог для здійснення такої діяльності. Абзац другий частини другоївизначає наступні види порушень:: - заборона створенню нових підприємств у будь-якій сфері діяльності; - заборона здійснення підприємництва в інших організаційних формах у будь-якій сфері діяльності; - перешкоджання створенню нових підприємств у будь-якій сфері діяльності; - перешкоджання здійснення підприємництва в інших організаційних формах у будь-якій сфері діяльності; - встановлення обмежень на здійснення окремих видів діяльності; - встановлення обмежень на виробництво певних видів товарів; - встановлення обмежень на придбання певних видів товарів; - встановлення обмежень на реалізацію певних видів товарів. Управління охорони здоров’я Хмельницької обласної державної адміністрації необґрунтовано запровадило наказом від 27.09.02 № 129 вимогу отримання суб’єктами господарювання згоди головних спеціалістів, головних лікарів районів, начальників міських управлінь охорони здоров’я як умови одержання суб’єктами господарювання довідок про стан матеріально-технічної бази суб’єкта господарської діяльності, наявність у нього нормативно-правових документів, необхідних для провадження господарської діяльності з медичної практики, переробки донорської крові та її компонентів, виготовлення з них препаратів. Дії обласної державної адміністрації щодо встановлення цієї вимоги визнано порушенням законодавства у вигляді антиконкурентних дій органу влади шляхом перешкоджання створенню нових підприємств чи здійснення підприємництва у сфері діяльності з медичної практики.[119] Ще одним з таких обмежень є введення умовного порядку реалізації продукції. Запорізька обласна державна адміністрація, прийнявши “Програму заходів щодо стимулювання виробництва і розвитку зерна в області на 2001 – 2004 роки”, затверджену розпорядженням, встановила порядок реалізації зерна за межі області і купівлі-продажу його комерційно-господарськими суб'єктами в межах області тільки за контрактами, зареєстрованими на Запорізькій товарній біржі “Гілея”.[120] При прийнятті такого рішення місцевий орган влади намагався застосувати рішучі економічні та організаційні заходи на покращення ситуації на ринку зерна, зокрема, на підвищення пропозицій зерна, на справедливий розподіл обмеженого в цій ситуації доходу в ланцюжку створення вартості від зерна до постачання на прилавок продовольчих товарів широкого вжитку. Але встановлення зазначеної вимоги призвело до порушення у вигляді встановлення обмежень на реалізацію певних видів товарів. Абзац третій частини другої визначає два види порушень: - пряме або опосередковане примушення суб'єктів господарювання до вступу в асоціації, концерни, міжгалузеві, регіональні чи інші форми об'єднань суб'єктів господарювання; - здійснення концентрації суб'єктів господарювання в інших формах. Мінекономіки нормативним актом (до речі, не погодженим з Комітетом) встановило вимоги щодо обов’язкового маркування штриховими кодами майже усіх, за невеликим виключенням, товарів. Законодавством встановлений такий перелік товарів та право суб'єктів господарювання на добровільне застосування штрихових кодів для товарів в порядку, передбаченому законодавством, яким, зокрема, передбачено членство Асоціації “ЄАН-України”, оскільки ця Асоціація визнана організацією, що надає відповідні коди в Україні. Встановлення вимоги щодо обов’язкового маркування штриховими кодами майже усіх товарів кваліфікувалися Комітетом як антиконкурентні дії у вигляді опосередкованого примушення суб'єктів господарювання до вступу в Асоціацію[121]. При розгляді цієї справи було встановлено, що антиконкурентні дії органів влади вплинули на суб'єктів господарювання (підприємства) в частині обмеження прав та можливостей. Окрім того, також існували факти протидії суб'єктів господарювання зазначеним діям органу влади, що й було доказом доведення примушення цих суб'єктів до вступу в Асоціацію. Абзац четвертий частини другої визначає три види порушень: - пряме або опосередковане примушення суб'єктів господарювання до пріоритетного укладення договорів; - пряме або опосередковане примушення суб'єктів господарювання до першочергової поставки товарів певному колу споживачів; - пряме або опосередковане примушення суб'єктів господарювання до першочергового придбання товарів у певних продавців. Це порушення є досить розповсюдженим, особливо дискримінація суб'єктів господарювання шляхом їхнього примусу до пріоритетного укладання договорів, як у випадку закріплення Львівською обласною державною адміністрацією споживачів газу за визначеними обласною адміністрацією фірмами-постачальниками з наведенням конкретних обсягів постачання, що випливало з протоколу наради з питань газозабезпечення промислових підприємств області. [122] Тут об’єктом впливу є конкуренція на певному товарному ринку через загальний вплив на основні умови його функціонування, зокрема, на розподіл та обсяг ринку за різними ознаками, а також на групу суб’єктів господарювання в частині обмеження прав та можливостей. Інший приклад. Чернігівська міська рада розпорядженням “Про використання платіжних карток при отриманні заробітної плати” зобов’язала бюджетні установи та підприємства комунальної власності запровадити систему безготівкових розрахунків фізичних осіб з використанням національних платіжних карток через акціонерний комерційний банк (АКБ) “Демарк”. Згідно з розпорядженням працівники вищезазначених установ та підприємств зобов’язані отримувати заробітну плату, соціальні виплати та здійснювати розрахунки за комунальні послуги лише у відділеннях АКБ “Демарк”, хоча послуги по безготівковим розрахункам фізичних осіб з використанням платіжних карток в м. Чернігові надають 12 банків (філій). [123] Такі дії Чернігівської міської ради були визнані, зокрема, порушенням у вигляді примушення суб’єктів господарювання до пріоритетного укладання договорів. Абзац п’ятий частини другої визначає такі види порушень: - будь-яка дія, спрямована на централізований розподіл товарів; - розподіл ринків між суб'єктами господарювання за територіальним принципом; - розподіл ринків між суб'єктами господарювання за асортиментом товарів; - розподіл ринків між суб'єктами господарювання за обсягом їх реалізації; - розподіл ринків між суб'єктами господарювання за обсягом їх закупівель; - розподіл ринків між суб'єктами господарювання за колом споживачів; - розподіл ринків між суб'єктами господарювання за колом продавців. Державним комітетом природних ресурсів України видано накази “Про реорганізацію топографо-геодезичних підприємств Держкомприродресурсів” та “Про внесення змін до наказу Держкомприродресурсів від 30.06.2004 № 70”, відповідно до яких Держкомприродресурсів призначив конкретних суб'єктів господарювання відповідальними за виконання топографо-геодезичних та картографічних робіт у визначених регіонах, а отже, розподілив ринки топографо-геодезичних та картографічних робіт між суб'єктами господарювання, які йому підпорядковані, за територіальним принципом, що призвело до порушення законодавства про захист економічної конкуренції.[124] Абзац шостий частини другої визначає такі види порушень: - встановлення заборони на реалізацію певних товарів з одного регіону країни в іншому; - надання дозволу на реалізацію товарів з одного регіону в іншому в певному обсязі; - надання дозволу на реалізацію товарів з одного регіону в іншому за виконання певних умов. Слід зазначити, що обмеження вивезення продукції за межі “довірених” їм територій, тобто, за регіональні межі, є характерним бажанням місцевих органів влади. Так, рішенням Чернівецької обласної Ради “Про заборону вивозу за межі області лісоматеріалів неопрацьованих” від 16 червня 2000 року обмеження стосувалися вивозу лісу-кругляку, а в розпорядженні Хмельницької обласної державної адміністрації від 17 січня 2001 року “Про забезпечення підприємств м’ясної і молочної промисловості області сільськогосподарською сировиною” під подібне обмеження підпадали молоко і м’ясо. [125] Як бачимо, ці дії органів влади спрямовані на відновлення нарядної системи відпуску продукції, мотивуючи це необхідністю вжиття заходів щодо захисту споживчого ринку. Абзац сьомий частини другої визначає наступні порушення: - надання окремим суб'єктам господарювання (групам суб'єктів господарювання) пільг, які ставлять їх у привілейоване становище стосовно конкурентів, що призводить до недопущення, усунення, обмеження чи спотворення конкуренції; - надання окремим суб'єктам господарювання (групам суб'єктів господарювання) інших переваг, які ставлять їх у привілейоване становище стосовно конкурентів, що призводить до недопущення, усунення, обмеження чи спотворення конкуренції; - надання окремим суб'єктам господарювання (групам суб'єктів господарювання) пільг, які ставлять їх у привілейоване становище стосовно конкурентів, що може призвести до недопущення, усунення, обмеження чи спотворення конкуренції; - надання окремим суб'єктам господарювання (групам суб'єктів господарювання) інших переваг, які ставлять їх у привілейоване становище стосовно конкурентів, що може призвести до недопущення, усунення, обмеження чи спотворення конкуренції. Тернопільська міська рада внесла зміни до Положення про порядок оплати за тимчасове користування місцями розташування спеціальних конструкцій для зовнішньої реклами у м. Тернополі, встановивши при цьому різні коефіцієнти для обчислення розміру цієї оплати до розповсюджувачів зовнішньої реклами в залежності від їх місця реєстрації: для розповсюджувачів, зареєстрованих у м. Тернополі та Тернопільській області, коефіцієнт було встановлено вдвічі менший, ніж для розповсюджувачів з інших областей України.[126] Зазначені дії містять ознаки порушення у вигляді надання окремим групам суб'єктів господарювання пільг, чи інших переваг, які ставлять їх у привілейоване становище стосовно конкурентів, оскільки могли призвести до недопущення, усунення, обмеження чи спотворення конкуренції. Слід зазначити, що найбільша кількість порушень щодо надання окремим суб'єктам господарювання пільг та переваг, які ставлять їх у привілейоване становище щодо інших суб'єктів господарювання, відбувається при проведенні конкурсів на перевезення пасажирів. Так, зокрема, Чернігівською облдержадміністрацією на Державне підприємство “Чернігівське обласне автотранспортне управління“ було покладено проведення конкурсів на перевезення пасажирів на приміських і міжміських внутріобласних маршрутах, укладення договорів на перевезення пасажирів з перевізниками і контроль за виконанням цих договорів. Однак, при проведенні зазначених конкурсів облавтоуправління допустило численні порушення встановлених законодавством вимог, а саме: не проводилися конкурси на маршрутах, що обслуговувались автотранспортними підприємствами області та ПП “Надія“ (м. Городня). Враховуючи, що на них припадає 57 відсотків приміських та міжміських внутріобласних маршрутів, це спотворювало ринкові засади формування та функціонування пасажирських автоперевезень ринку в області. Райдержадміністраціями без проведення конкурсу з усіма автотранспортними підприємствами області (АТП) на 2000, 2001, 2002 роки були укладені договори на перевезення пасажирів, якими передбачена компенсація збитків від перевезення пільгових категорій пасажирів на міських та приміських маршрутах за рахунок місцевих бюджетів чи субвенцій. Це надало автотранспортним підприємствам переваги відносно інших суб'єктів господарювання. При цьому облавтоуправління як відповідальний організатор конкурсів, не публікувало в пресі інформацію про їх проведення. Оголошення про проведення конкурсів з їхніми умовами окремим перевізникам також не надсилались. Внаслідок цього конкурси фактично проводились безальтернативно, для кожного з претендентів окремо. Не були розроблені і затверджені критерії, що повинні враховуватися при визначенні переможців конкурсу на перевезення пасажирів. В порушення нормативних вимог облавтоуправління укладало договори з приватними перевізниками та видавало їм дозволи на перевезення на міжобласних і міжнародних пасажирських маршрутах на основі протоколів конкурсів, проведених ним, не Укравтотрансом як замовником таких перевезень. Така практика ставила цих перевізників в привілейоване становище порівняно з тими, які брали участь у конкурсах Укравтотрансу. Окрім того, автогосподарство УМВС, як претендента, облавтоуправлінням було звільнено від сплати за участь у конкурсі на приміський маршрут. Таким чином, Державне підприємство “Чернігівське обласне автотранспортне управління” вчинило порушення конкурентного законодавства у вигляді надання окремим суб'єктам господарювання пільг та переваг, які ставлять їх у привілейоване становище щодо інших суб'єктів господарювання та здійснення дій, внаслідок яких окремим суб'єктам господарювання створюються дискримінаційні умови діяльності порівняно з конкурентами. [127] Абзац восьмий частини другої визначає наступні види порушень: - дія, внаслідок якої окремим суб'єктам господарювання (групам суб'єктів господарювання) створюються несприятливі умови діяльності порівняно з конкурентами; - дія, внаслідок якої окремим суб'єктам господарювання (групам суб'єктів господарювання) створюються дискримінаційні умови діяльності порівняно з конкурентами. Вінницька міськрада прийняла рішення про затвердження порядку визначення плати за земельні ділянки, які перебувають у державній та комунальній власності. Пунктом 2.2 цього Порядку був визначений мінімальний розмір орендної плати за такі земельні ділянки в розмірі 1 відсотка від їх грошової оцінки. При цьому пунктом 2.6 цього Порядку плата за надання в оренду іноземним державам, іноземним юридичним та фізичним особам, а також спільним підприємствам встановлюється в розмірі 8 відсотків від їх грошової оцінки. Тобто, норма пункту 2.6 Порядку містить дискримінаційні ознаки відносно окремих груп орендаторів, хоча законодавством не передбачено такої диференціації.[128] Зазначені дії кваліфікувалися як антиконкурентні дії органу влади шляхом створення окремим суб'єктам господарювання або групам суб'єктів господарювання несприятливих чи дискримінаційних умов діяльності порівняно з конкурентами. Важливим моментом при прийнятті такого рішення є те, що в принципі не кожна диференціація є дискримінаційною. Наприклад, за умов доцільності освоєння земельних ділянок зі створенням бажаної для міста соціальної інфраструктури ця норма не вважалася б дискримінаційною, зокрема: - дія, якою встановлюються не передбачені законами України заборони (обмеження) самостійності підприємств; - дія, якою встановлюються не передбачені законами України заборони (обмеження) самостійності підприємств щодо придбання товарів; - дія, якою встановлюються не передбачені законами України заборони (обмеження) самостійності підприємств щодо реалізації товарів; - дія, якою встановлюються не передбачені законами України заборони (обмеження) самостійності підприємств щодо ціноутворення; - дія, якою встановлюються не передбачені законами України заборони (обмеження) самостійності підприємств щодо формування програм діяльності та розвитку; - дія, якою встановлюються не передбачені законами України заборони (обмеження) самостійності підприємств щодо розпорядження прибутком. Міністерство транспорту України пунктом 1.8 Правил обслуговування залізничних під’їзних колій ввело непрозоре та неоднозначне в трактуванні положення: підприємства, які мають склади та площадки біля колій залізниць, забезпечують компенсацію на поточне утримання цих колій з прирівненням цих колій до під’їзних колій, які належать підприємствам. Ці дії можуть мати суттєві антиконкурентні наслідки у вигляді спотворення конкуренції у різних галузях, зокрема, внаслідок негативного впливу на конкурентоспроможність вітчизняних виробників, і кваліфікуються за ознаками порушення абзацу дев’ятого частини другої статті 15 у вигляді встановлення не передбачених законами України обмежень самостійності підприємств, а також статті 17 у вигляді схилення суб'єктів господарювання, а саме залізниць до порушень законодавства про захист економічної конкуренції, створенні умов для вчинення таких порушень та їх легітимації. [129] Зрозуміло, що Міністерство транспорту ввело цю норму виключно для поліпшення діяльності залізниць, зокрема, шляхом введення компенсації на поточне утримання зазначених колій, керуючись відомчим інтересом та наданими повноваженнями щодо забезпечення впровадження державної політики в галузі залізничного транспорту. Але при цьому до повноважень Міністерства транспорту не належить діяльність щодо обмеження самостійності підприємств, оскільки це не передбачено чинним законодавством про підприємства, про підприємництво, про власність. Стаття 16 передбачає два види порушень: 1) заборона делегування окремих владних повноважень об'єднанням, підприємствам та іншим суб'єктам господарювання, якщо це призводить до недопущення, усунення, обмеження чи спотворення конкуренції; 2) заборона делегування окремих владних повноважень об'єднанням, підприємствам та іншим суб'єктам господарювання, якщо це може призвести до недопущення, усунення, обмеження чи спотворення конкуренції. Державним департаментом автомобільного транспорту Міністерства транспорту України було прийнято наказ № 1 “Про базові автотранспортні підприємства”, яким затверджені Рекомендації по організації співробітництва з базовими автотранспортними підприємствами (АТП) у сфері приміських автобусних перевезень та Заходи з організації співробітництва з базовими автотранспортними підприємствами. Цим наказом голові райдержадміністрації разом з начальником облавтоуправління було запропоновано забезпечити виконання Заходів, а саме: визначення базових АТП, якими перевізникам регіону повинні були надаватися послуги з паркування автобусів, їх технічного обслуговування та контролю технічного стану перед виїздом на маршрути, медичного огляду водіїв перед виїздом на лінію, а також виконання функцій диспетчерсько-організаційного центру організації приміських автобусних перевезень у районі, тобто, дії щодо організації пасажирських перевезень на автобусних маршрутах загального користування. На виконання цього наказу Золочівська райдержадміністрація визначила в Золочівському районі базовим АТП ВАТ “Восток”, яке повинно було виконувати зазначені вище функції, зокрема, щодо диспетчерсько-організаційного центру організації приміських автобусних перевезень у районі. Поряд з цим, відповідно до статей 7 та 11 Закону України “Про автомобільний транспорт”, повноваження щодо організації пасажирських перевезень на автобусних маршрутах загального користування надані, зокрема, місцевим державним адміністраціям та органам місцевого самоврядування в межах делегованих цим законом повноважень та у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України. Отже, дії Золочівської райдержадміністрації, які полягають у виконанні зазначеного наказу, зокрема, в частині надання базовим АТП функцій диспетчерсько-організаційного центру з організації приміських автобусних перевезень у районі, які відповідно до Закону України “Про автомобільний транспорт” віднесені до повноважень органів влади, містять ознаки порушення законодавства про захист економічної конкуренції у вигляді делегування окремих владних повноважень суб'єктам господарювання, що при певних обставинах може призвести до обмеження конкуренції. [130] Стаття 17 передбачає три види порушень: заборона дій чи бездіяльності органів влади, органів місцевого самоврядування, органів адміністративно-господарського управління та контролю (колегіального органу чи посадової особи), що полягають у схиленні суб'єктів господарювання, органів влади, органів місцевого самоврядування, органів адміністративно-господарського управління та контролю до порушень законодавства про захист економічної конкуренції, створенні умов для вчинення таких порушень чи їх легітимації. Національна комісія регулювання електроенергетики (надалі – НКРЕ) своєю постановою затвердила Тимчасову методику розрахунку роздрібного тарифу на передачу електроенергії місцевими (локальними) електромережами та тарифу на постачання електроенергії, яка не містить чіткого визначення того, що слід розуміти під термінами “інші витрати” та “інші потреби”. Внаслідок цього обленерго формує, а НКРЕ затверджує тарифи на свої товари (роботи, послуги) включаючи такі “витрати”, як, зокрема, накладені на них штрафи, пеню, неустойку, оплату путівок тощо, і які досягають 50 відсотків від загальної суми “інших операційних витрат”. Подібна ситуація спостерігається також при розробці і затвердженні тарифів на транспортування природного та нафтового газу, постачання природного газу за нерегульованим тарифом. Ці дії НКРЕ не тільки створюють умови для вчинення порушень суб’єктами природних монополій в частині ущемлення інтересів споживачів, а й мають суттєвий негативний на конкуренцію на багатьох ринках товарів між імпортерами та вітчизняними суб'єктами господарювання, для яких зазначені виробничі фактори (електроенергія, газ) мають питому вагу в структурі витрат, а тому містять ознаки порушення статті 17 за кваліфікаціями: створення умов для вчинення порушень суб’єктами природних монополій законодавства про захист економічної конкуренції (при затвердженні методик); в частині ущемлення інтересів споживачів та спотворення конкуренції на багатьох ринках; легітимація таких порушень (при затвердженні тарифів), а також бездіяльність щодо зміни таких умов після неодноразової критики зазначених дій НКРЕ іншими органами влади, об’єднаннями підприємств тощо.[131] Як свідчить практика діяльності органів Комітету, у структурному відношенні порушень майже половина всіх виявлених і припинених порушень припадає на порушення шляхом обмеження прав суб'єктів господарювання щодо набуття та реалізації товарів та встановлення заборон чи обмежень відносно окремих суб'єктів господарювання або груп суб'єктів господарювання. Велику частку становлять порушення у вигляді надання окремим суб'єктам господарювання пільг та інших переваг, які ставлять їх у привілейоване становище стосовно конкурентів, що призводить або може призвести до недопущення, усунення, обмеження чи спотворення конкуренції та встановлення заборони на реалізацію певних товарів з одного регіону країни в іншому або надання дозволу на реалізацію товарів з одного регіону в іншому в певному обсязі чи за виконання певних умов. Загальною рисою всіх цих рішень є те, що вони, будучи спрямованими на регулювання діяльності галузі чи регіону, спотворюють конкуренцію, перешкоджають правильному функціонуванню ринкових механізмів, оскільки норми цих рішень є дискримінаційними. Тому вони кваліфікуються як антиконкурентні дії органів влади, і повинні, у разі можливості, запобігатися, або ж каратися відповідними санкціями, коли вже здійснені. Таким чином, Закон “Про захист економічної конкуренції” визначив свою чітку позицію, заборонивши антиконкурентні дії органів влади, місцевого самоврядування, адміністративно-господарського управління та контролю відповідно до статті 15, поширивши заборону на дії, які перешкоджають або спотворюють конкуренцію, з боку третіх сторін – об’єднань, підприємств та інших суб'єктів господарювання, яким делеговані повноваження органів влади (стаття 16), або суб'єктів господарювання чи органів влади, яких примусили до порушення Закону (стаття 17). За січень-жовтень 2008 року органами Антимонопольного комітету України припинено 502 порушення законодавства про захист економічної конкуренції у вигляді антиконкурентних дій органів влади, органів місцевого самоврядування, органів адміністративно-господарського управління і контролю (у 2007 році – 639 порушень)[132]. 5. Обмежувальна та дискримінаційна діяльність суб’єктів господарювання, об’єднань Набрання чинності Законом України “Про захист економічної конкуренції” поставило на порядок денний необхідність теоретичного обґрунтування та усвідомлення нових категорій правопорушень, зокрема, передбачених ст. 18-22 (розділ ІV) Закону України “Про захист економічної конкуренції.”Варто зазначити, що Законом визначаються чотири взаємопов'язані але окремі склади антимонопольних правопорушень:
Відповідно до змісту ст. 18 Закону України “Про захист економічної конкуренції” обмежувальною є діяльність суб'єктів господарювання, об'єднань спрямована на схилення інших суб'єктів господарювання до вчинення порушень законодавства про захист економічної конкуренції чи сприяння вчиненню таких порушень. Крім того суб’єктам господарювання, об'єднанням забороняється примушувати інших суб'єктів господарювання: Об’єктом правопорушення є конкуренція та свобода вибору моделі здійснення підприємницької діяльності, що закріплена в ст.42 Господарського кодексу України. Об'єктивна сторона передбачає два варіанта поведінки ( дій) правопорушника: схилення до порушення законодавства чи примушення до порушення законодавства про захист економічної конкуренції. Схилення інших суб'єктів господарювання до вчинення порушень законодавства про захист економічної конкуренціїє дією, що у часі передує наявному чи можливому порушенню законодавства про захист економічної конкуренції і полягає у спонуканні, переконанні іншої особи у доцільності та необхідності порушити вимоги законодавства. Схилення може здійснюватися шляхом погрози настання несприятливих наслідків у разі відмови чи, навпаки, отримання вигоди у разі згоди, або із застосуванням як засобу тиску авторитету державного органу, підмови, підкупу тощо. При цьому, важливо, що особа, яку схиляють, залишає за собою самостійність у прийнятті рішення про вчинення або не вчинення протиправного діяння. Закон не вимагає, щоб правопорушення, до якого схиляють суб’єкта господарювання, державний орган, було реалізовано в дійсності. Необхідно, проте, щоб дії, до яких схиляють суб’єкта господарювання, однозначно можна було кваліфікувати як такі, що мають ознаки порушення законодавства про захист економічної конкуренції. При цьому, як і у випадку схилення до порушень законодавства про захист економічної конкуренції з боку органів влади, можливі форми такого схилення не деталізуються. Другий варіант поведінки, передбачений частиною другою статті 18, виступає у формі примушення інших суб'єктів господарювання до вчинення певних діянь. Під примушенням слід розуміти дії суб'єктів господарювання, об'єднань, що полягають у такому впливі на суб'єкта господарювання, його посадових осіб, працівників, інших осіб, який змушує їх проти свого бажання вчиняти певні дії, що мають безпосередній вплив на здійснення господарської діяльності цього суб'єкта господарювання. Не є примушенням пропонування пільг, компенсацій, хабарів, які не обмежують можливості вільного вибору поведінки. Не є примушуванням дії між суб'єктами господарювання пов'язаними відносинами контролю, оскільки такі дії розглядаються як порушення, вчинене єдиним суб'єктом господарювання. Частина друга статті 18 містить вичерпний перелік діянь, примушення до яких з боку суб'єкта господарювання, є правопорушенням. Такими діяннями є:
Слід зазначити, що вчинення узгоджених дій, передбачених статтями 7, 8, 9 та 10 Закону, а також концентрації суб'єктів господарювання за доброю волею всіх їхніх учасників, не є правопорушенням. Правопорушенням є лише примушення інших суб'єктів господарювання до таких дій. Правопорушення, передбачене статтею 18 Закону, має спеціальний суб'єкт – суб’єкт господарювання чи об'єднання. Суб'єктом господарювання є юридична особа незалежно від організаційно-правової форми та форми власності чи фізична особа, що здійснює діяльність з виробництва, реалізації, придбання товарів, іншу господарську діяльність, у тому числі яка здійснює контроль над іншою юридичною чи фізичною особою; група суб'єктів господарювання, якщо один або декілька з них здійснюють контроль над іншими. Суб'єктами господарювання визнаються також органи державної влади, органи місцевого самоврядування, а також органи адміністративно-господарського управління та контролю в частині їх діяльності з виробництва, реалізації, придбання товарів чи іншої господарської діяльності. Об'єднанням є об'єднання юридичних та (або) фізичних осіб, у тому числі об'єднання підприємств, а також громадські організації. Об'єднанням підприємств, відповідно до ст. 118 Господарського кодексу України, є господарська організація, утворена у складі двох або більше підприємств з метою координації їх виробничої, наукової та іншої діяльності для вирішення спільних економічних та соціальних завдань. Об'єднання підприємств утворюються підприємствами на добровільних засадах або за рішенням органів, які відповідно до цього Кодексу та інших законів мають право утворювати об'єднання підприємств. В об'єднання підприємств можуть входити підприємства, утворені за законодавством інших держав, а підприємства України можуть входити в об'єднання підприємств, утворені на території інших держав. Об'єднання підприємств утворюються на невизначений строк або як тимчасові об'єднання. Об'єднання підприємств є юридичною особою. Громадською організацією, відповідно до ст.3 Закону України „Про об’єднання громадян” є об'єднання громадян для задоволення та захисту своїх законних соціальних, економічних, творчих, вікових, національно-культурних, спортивних та інших спільних інтересів. Суб'єктивна сторона цього правопорушення передбачає прямий умисел і як правило спеціальну мету. Наприклад, Ф-ка міська асоціація поліграфістів розповсюдила листи, в яких було проінформовано підприємців, що надають послуги з ксерокопіювання, щодо проведення більшістю підприємців міста акції одночасного підвищення ціни на ксерокопію формату А4 до 30 копійок за одну копію. Крім того, Голова Асоціації звернувся до мешканців міста з повідомленням про підвищення цін на послуги з ксерокопіювання та обґрунтуванням необхідності підвищення вартості копіювальних робіт і закликом до суб'єктів господарювання приєднатися до акції з підвищення ціни. Водночас, за допомогою міського або мобільного зв'язку підприємців додатково було повідомлено про дату конкретного підвищення ціни на ці послуги. Чеки, отримані в місцях надання копіювальних послуг, підтвердили факт підвищення ціни, яка була ініційована Асоціацією та підтримана 37 суб'єктами господарювання. Як свідчать пояснення підприємців стосовно причин підвищення ними цін на послуги з ксерокопіювання, вони погодилися з доводами Асоціації щодо підвищення цін. Такі дії Асоціації поліграфістів щодо організації та практичній реалізації комплексу заходів інформаційного впливу стосовно суб’єктів господарювання є порушенням законодавства про захист економічної конкуренції у вигляді схиленні інших суб'єктів господарювання до антиконкурентних узгоджених дій стосовно встановлення цін. Неправомірним використанням суб'єктом господарювання ринкового становища, відповідно до змісту ст. 19 Закону є дії суб'єктів господарювання, які отримали дозвіл відповідних органів Антимонопольного комітету України на узгоджені дії відповідно до частини першої статті 10 Закону, суб'єктам господарювання, узгоджені дії яких дозволені згідно із статтями 7, 8 і 9 Закону, спрямовані на встановлення щодо господарської діяльності суб'єктів господарювання обмежень, які, як правило, не застосовуються до інших суб'єктів господарювання, або застосовувати без об'єктивно виправданих причин різний підхід до різних суб'єктів господарювання. Крім того, суб'єктам господарювання, які відповідно до частини третьої статті 10 Закону отримали дозвіл Кабінету Міністрів України на узгоджені дії незалежно від наявності в них монопольного становища, забороняється вчиняти дії, що вважаються зловживанням монопольним (домінуючим) становищем на ринку, відповідно до статті 13 Закону. Неправомірним вважаються також дії суб'єктів господарювання, які отримали дозвіл Антимонопольного комітету України спрямовані на схилення інших суб'єктів господарювання до надання будь-яким суб'єктам господарювання без об'єктивних причин переважних умов у господарській діяльності та ін. Вчинення антимонопольного правопорушення передбаченого ст. 19 Закону України «Про захист економічної конкуренції» здійснюється суб'єктами господарювання, які мають спеціальні дозволи на вчинення дій, що забороняються (за звичайних умов) антимонопольним законодавством або обмежуються ним. Метою вчинення цього правопорушення є бажання суб'єкта господарювання утримати власне привілейоване становище на ринку і встановити контроль за діяльністю інших суб'єктів господарювання. Таким чином, неправомірне використання суб'єктом господарювання ринкового становища може бути вчинено лише умисно. Наприклад, підприємство "Д-міськтепломережа" направило до БТІ листа з проханням не видавати приватному підприємцю документи на відчуження приміщення до погашення заборгованості за опалення даного приміщення. БТІ, враховуючи дане прохання, затримало видачу цих документів. Оскільки наявність у власника приміщення заборгованості по комунальним платежам не є законною підставою для затримання чи відмови у видачі документів, підприємство "Д-міськтепломережа" не мало законних підстав спонукати іншого суб'єкта господарювання затримувати виконання або не виконання послуги споживачам, що мали заборгованість . Крім того Підприємством "Д-міськтепломережа" з БТІ були укладені договори, згідно з якими БТІ зобов’язувалося контролювати заборгованість населення та підприємств за послуги перед видачею довідок характеристик на відчуження нерухомого майна, а підприємство "Д-міськтепломережа" сплачувати послуги по прийманню довідок та перевірці даних по заборгованості. Дії підприємства "Д-міськтепломережа" призвели до вчинення БТІ порушень законодавства про захист економічної конкуренції у вигляді зловживання монопольним становищем і були визнані порушенням законодавства про захист економічної конкуренції, передбаченим частиною 1 ст.19 Закону. Стаття 20 Закону України “Про захист економічної конкуренції” встановлює заборону щодо дискримінації суб’єктів господарювання. Зокрема, суб'єктам господарювання, що мають значно більший ринковий вплив порівняно з малими або середніми підприємцями, які є їх конкурентами, забороняється створення перешкод у господарській діяльності малим або середнім підприємцям. Як і положення ст. 7 Закону положення ст. 20 спрямовані на захист інтересів малих і середніх підприємців. Крім того, чинним законодавством об'єднанням забороняється відмовляти суб'єктові господарювання у прийнятті до такого об'єднання, яка ставить його у невигідне становище в конкуренції, якщо така відмова є необґрунтованою і невиправданою (ч.1 ст. 21 Закону України «Про захист економічної конкуренції»). Зокрема, збороняється відмовляти у прийнятті в об'єднання, якщо виконуються такі умови: об'єднання може об'єднати всіх учасників певного ринку чи території; об'єднання створюється чи діє для досягнення цілей, що не передбачають отримання прибутку; створення та діяльність об'єднання не призводить до економічної концентрації та антиконкурентних узгоджених дій. На нашу думку, положення ст. 18-21 Закону мають превентивний та загальнорегулятивний характер, і спрямовані передусім на визначення меж дозвільної поведінки суб'єктів господарювання та об'єднань, шляхом встановлення заборони на ті дії, які можуть призвести до обмеження чи усунення конкуренції, а також неправомірного використання ринкового середовища. Характеризуючи склад правопорушення необхідно зазначити, що законодавець визначив об'єктивну сторону зазначених правопорушень, а наявність прямої заборони лише вказує на небезпечність такої діяльності з боку суб'єктів господарювання для розвитку конкуренції. Варто також зазначити, що всі правопорушення розділу ІV Закону можуть бути вчиненні лише умисно. Вважаємо, що напрацювання практики припинення цієї категорії правопорушень антимонопольними органами надасть можливість в здійснити більш докладний аналіз положень розділу ІV Закону України «Про захист економічної конкуренції».
6 Відповідальність за порушення конкурентного законодавства
Розвиток ринкової економіки та вільної конкуренції супроводжується кардинальними змінами в рамках умов діяльності господарюючих суб’єктів. Для того, щоб ці зміни проходили упорядковано, потрібно відповідне регулювання підприємницької діяльності із застосуванням правових норм, які можуть бути орієнтиром для добросовісної поведінки на ринку та основою для переслідування зловживань. Лише таким шляхом можна запобігти перетворенню свободи у свавілля, а конкуренції у піратство по відношенню до слабкіших ринкових партнерів. В правовому забезпеченні переходу від централізованої економіки до ринкових відносин важливу роль відіграє антимонопольне законодавство. Воно здійснює вплив на прийоми та засоби конкурентної боротьби, на форми монополістичних зв’язків між підприємцями, а також орієнтовано на введення правового механізму обмеження монопольної політики. Одним із заходів впливу, механізмів застосування конкурентного законодавства є відповідальність. Беручи до уваги юридичну природу даного законодавства, як господарсько-правового інституту, можна впевнено стверджувати: відповідальність за порушення конкурентного законодавства є різновидністю господарсько-правової відповідальності. Відповідальність у господарському праві – це комплексний правовий інститут, який має свій особливий предмет регулювання – господарські правопорушення, окрему групу яких складають монополістичні правопорушення. Адже антимонопольне законодавство як господарсько-правове явище регулює відносини, які складаються в сфері здійснення антимонопольного регулювання. Питанню відповідальності за порушення антимонопольного законодавства присвячений розділ VІІІ Закону “Про захист економічної конкуренції”, а також деякі окремі статті як зазначеного Закону. Як різновидність форм державного примусу, відповідальність за монополістичні правопорушення має всі ознаки, що притаманні юридичній відповідальності в цілому. По-перше, вона застосовується до осіб, які вчинили правопорушення. По-друге, вона застосовується до правопорушників тільки уповноваженим на це державним органом. По-третє, відповідальність полягає в застосуванні до правопорушників передбачених законом санкцій. Відповідальність за монополістичні правопорушення пов’язана із застосуванням відповідних санкцій, спрямованих на відновлення порушених прав та стимулювання нормальних ринкових відносин. “Відповідальність – як правильно зазначає Б.С. Антимов, - це спосіб спонукання, а у випадку необхідності – і примусу боржника до виконання приписів норм права”[133]. Джерелом формування відповідальності за монополістичні правопорушення є, зокрема, адміністративне право, цивільне право. Це обумовлено комплексним характером антимонопольного законодавства, в якому органічно поєднані норми різних галузей права. В залежності від цього антимонопольні санкції мають адміністративно-правове та цивільно-правове коріння. Правова природа санкцій за монополістичне правопорушення визначається змістом об’єкту юридичного захисту та регулювання, а саме захист інтересів підприємців та споживачів шляхом запобігання та припинення порушень антимонопольного законодавства. В юридичній літературі санкції в більшості випадків пов’язують з відповідальністю, хоча поняття відповідальності використовується не тільки в праві. Існує поняття відповідальності моральної, економічної, політичної тощо. Дослідження проблеми юридичної відповідальності знайшло своє місце в роботах ряду вчених. Наприклад, О.Е. Лейст під відповідальністю розуміє реалізацію правових санкцій. На його думку санкції правових норм є основою всіх видів відповідальності. Вони також є нормативним визначенням заходів державного примусу, що застосовується у випадках правопорушення та містять його підсумкову оцінку. Головна ж ціль санкцій – попередження правопорушення, а якщо останнє здійснено – застосування та реалізація санкцій, спрямованих на виконання загальної та приватної презумпції. Відповідальність – це вид санкцій, який характеризується специфічними ознаками, а санкції – вся система засобів примусу, і тільки в іншу чергу елемент правової норми, в якій формально закріплені державно-правові наслідки неправомірної поведінки. Санкції – це лише засіб, що забезпечує реалізацію юридичної відповідальності. Санкції та відповідальність – взаємопов’язані між собою поняття. Це з одного боку. З іншого, дані поняття не можна ототожнювати, оскільки не можна ототожнювати санкції із самими мірами відповідальності. Погоджуючись із останнім положенням, вважаю що санкція є лише певною мірою юридичної відповідальності. Міри юридичної відповідальності мають певні правові форми та закріплені правовими нормами. Санкція випливає із відповідальності, так як служить мірою впливу, яка застосовується до правопорушників. В санкції відображається конкретний результат впливу відповідальності. Найважливіші конституційні положення у сфері захисту конкуренції закріплені в частині 3 статті 42 Конституції України, а саме: „ Держава забезпечує захист конкуренції у підприємницькій діяльності. Не допускаються зловживання монопольним становищем на ринку, неправомірне обмеження конкуренції та недобросовісна конкуренція. Види і межі монополії визначаються законом». Усе конкурентне законодавство України виростає із цих положень. Суспільна небезпечність порушень законодавства про захист економічної конкуренції полягає у тому, що вони посягають на суспільні відносини, які складаються у сфері господарської діяльності на засадах ринкових відносин та охороняються державою в інтересах усього суспільства й окремих його суб’єктів. Незаконні дії завдають руйнівного впливу на одну з важливих сфер суспільного життя – господарську. й вплив загрожує умовам нормального існування суспільства, його позитивному розвитку. Тому за порушення конкурентних правових норм чинне законодавство встановлює юридичну відповідальність – цивільно-правову, адміністративну та кримінальну, а також встановлює до суб’єктів господарювання організаційно-правові заходи та фінансові санкції. Відповідальність за порушення вимог законодавства про захист економічної конкуренції закріплена в таких нормативно-правових актах і Кодексах України: Закон України „Про захист економічної конкуренції”, Закон України „Про захист від недобросовісної конкуренції”, Закон України “ Про природні монополії”, Кодекс України про адміністративні правопорушення , Кримінальний кодекс України. На відміну від багатьох державних органів Антимонопольному комітету України та його органам надано право без звернення до суду за власними рішеннями накладати штрафи на порушників конкурентного законодавства. Система санкцій постійно удосконалюється, вона стає більш всеохоплюючою, потенційно більш жорстокою до порушників, а значить - більш дієвою. З прийняттям Закону України "Про захист економічної конкуренції" склад санкцій дещо змінено, а відповідальність за порушення суттєво збільшено. По-перше, розширилось коло осіб, на яких Антимонопольний комітет України може накладати штрафи. Надано право накладати штрафи не тільки на юридичних, а й на фізичних осіб чи групу підприємців, якщо вони можуть бути визнані суб'єктами господарювання відповідно до статті 1 цього Закону. По-друге, удвічі збільшилися суми потенціальних штрафів. Якщо раніше міг бути застосований максимальний штраф до 5% виручки від реалізації продукції суб'єкта господарювання за рік, то тепер максимальна межа за деякі порушення становить 10%. Штраф за порушення порядку подання інформації Антимонопольному комітету України збільшився від 0,5% до 1,0% річної виручки від реалізації. По-третє, у разі наявності незаконно одержаного прибутку, який перевищує десять відсотків доходу (виручки) суб’єкта господарювання від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг) за останній звітний рік, накладається штраф у розмірі, що не перевищує потрійного розміру незаконно одержаного прибутку. Розмір незаконно одержаного прибутку може бути обчислено оціночним шляхом[134]. В удосконаленому вигляді система санкцій за порушення конкурентного законодавства тепер складається з таких заходів впливу:
Штрафи. Характер штрафних мають санкції, що передбачені статтею 52 Закону України “Про захист економічної конкуренції”. Підставою для накладання штрафів є положення статей 50, 52 Закону, що передбачають застосування такого виду санкцій, їх розмір, а також вказані правопорушення, на які вони розраховані. Фактичною ж підставою для застосування штрафних санкцій є встановлення наявності факту порушення законодавства про захист економічної конкуренції передбаченого ст.50 Закону України “Про захист економічної конкуренції”. Необхідно зазначити, що одним з найбільш дискусійних питань юридичної відповідальності в сфері економічної конкуренції є проблема правової природи штрафів, що застосовуються до порушників конкурентного законодавства органами Антимонопольного комітету України[136]. Зазначимо, що саме штрафні санкції є основним і найбільш поширеним заходом юридичного примусу, що застосовується до порушників конкурентного законодавства. В літературі сформувалися дві основні позиції з цього питання: одні вважають ці штрафні санкції проявом цивільно-правової відповідальності, інші - адміністративної відповідальності[137]. Ця проблема має велике теоретичне і практичне значення, зокрема тому, що розміри штрафів, які накладаються на порушників конкурентного законодавства - юридичних осіб в декілька разів перевищують розміри адміністративних стягнень, що накладаються на порушників - фізичних осіб. Цим самим створюється ситуація, при якій суб’єкт господарювання та громадянин за одне правопорушення несуть різну відповідальність, що звичайно дискримінує юридичних осіб. Враховуючи те, що законодавчі засади застосування економічних санкцій за порушення законодавства в сфері конкуренції закладені Законом України «Про захист економічної конкуренції», ін., вони безсумнівно є проявом юридичної відповідальності. Проте, при визначенні видів відповідальності в Законі України «Про захист економічної конкуренції», зокрема в ст. 51 Закону визначено, що порушення законодавства про захист економічної конкуренції тягне за собою відповідальність, встановлену законом, а також в інших нормативних актах антимонопольного законодавства. Проведення різниці між економічними (фінансовими) санкціями і іншими видами відповідальності призводить до того, що окремі вчені вважають фінансові санкції окремим видом юридичної відповідальності[138], а інші - атрибутом адміністративної відповідальності[139]. Цікавим є підхід І. Зуба, який вважає, що «питання про фінансові та інші санкції як новий вид відповідальності правомірно ставити лише у тому разі, якщо не вдається їх ідентифікувати в рамках існуючих видів».[140] Варта також уваги позиція вчених, які спираючись на положення ст.92 Конституції України зазначають, що в Україні існує лише чотири види відповідальності (цивільна, адміністративна, кримінальна, дисциплінарна), а «існування інших видів відповідальності, крім передбачених Конституцією неможливе». Проте, згідно з рішенням Конституційного Суду України від 30.05.2001 р. (Справа № 1-22/2001, № 7 -рп/2001: справа про відповідальність юридичних осіб) в п. 1.1. зазначено: « Положення пункту 22 частини першої статті 92 Конституції України треба розуміти так, що ним не встановлюються види юридичної відповідальності., за цим положенням виключно законами України визначаються засади цивільно-правової відповідальності, а також діяння, що є злочинами, адміністративними або дисциплінарними правопорушеннями як підстави кримінальної, адміністративної, дисциплінарної відповідальності, та відповідальність за такі діяння. Зазначені питання не можуть бути предметом регулювання підзаконними нормативно-правовими актами».[141] В той же час, визначаючи свою позицію стосовно правової природи фінансових санкцій за порушення законодавства, зокрема валютного та податкового, Конституційний суд України підкреслив, що зазначені порушення посягають на правопорядок в публічних сферах. І одночасно визнав непереконливим віднесення фінансових санкцій до заходів адміністративної відповідальності. На нашу думку, штрафні санкції за порушення антимонопольного законодавства є проявом адміністративної відповідальності юридичних осіб. Це підтверджується тим, що штрафні санкції за порушення антимонопольного законодавства стягуються спеціальним юрисдикційним органом - Антимонопольним комітетом України його територіальними органами в межах повноважень, визначених ст. 8 Закону України «Про Антимонопольний комітет України». Відповідні стягнення накладаються в спеціальному, оперативному порядку, визначеному «Правилами розгляду справ про порушення законодавства про захист економічної конкуренції», затвердженими розпорядженням Антимонопольного комітету України від 19.04.94 р. № 5 (з наступними змінами і доповненнями) та ін. Крім того, в законодавстві надано виключний перелік діянь, за які застосовуються штрафні санкції. Зауважимо, що штрафи, які накладають антимонопольні органи, є основним видом відповідальності юридичних осіб за вчинення конкурентних правопорушень і мають репресивний, а не компенсаційний характер, характерний для цивільно-правової відповідальності. Головним теоретичним каменем спотикання у цій проблемі, вважає Лилак Д.Д., є відсутність в КУпАП прямої норми про те, що юридичні особи можуть бути суб’єктами адміністративного проступку. Зокрема, Стефанюк В. зазначає, що: «...уважно проаналізувавши норми щодо віку, після досягнення якого настає відповідальність, щодо обставин, які виключають адміністративну відповідальність, неосудності особи, мети адміністративного стягнення, тощо можна дійти висновку, що КУпАП встановлює адміністративну відповідальність лише фізичних осіб»[142]. Перехід до ринкових відносин, поява господарюючих суб’єктів різних організаційно-правових форм звичайно відродили адміністративну відповідальність у вигляді штрафу.[143] Варто зауважити, що розширення кола суб’єктів адміністративної відповідальності за рахунок юридичних осіб не є новим для теорії і практики права. В попередні роки, зазначає О.П.Альохін, колективні суб’єкти адміністративної відповідальності, в тому числі у вигляді штрафу, були відомі адміністративному праву. Зокрема, Указом Президії Верховної Ради СРСР від 21.07.1961 р. «Про подальше обмеження штрафів, що накладаються в адміністративному порядку» було скасовано накладання штрафів в адміністративному порядку на підприємства, установи, організації і встановлено їх накладення на посадових осіб. Таким чином підсилювалася особиста відповідальність посадових осіб та усувалося безособове покладання відповідальності на підприємство. Аналіз конкурентного законодавства дає можливість зробити висновок про те, що суб’єктами правопорушень в сфері конкуренції частіше за все виступають саме юридичні особи. На нашу думку, визнання юридичних осіб суб’єктами адміністративної відповідальності на законодавчому рівні створить підстави для розгляду штрафних санкцій, що застосовуються органами Антимонопольного комітету України до порушників антимонопольного законодавства як прояв адміністративної відповідальності. Це в свою чергу допоможе врегулювати та взаємоузгодити механізми застосування заходів адміністративної відповідальності, забезпечити рівні умови застосування заходів адміністративного впливу до порушників конкурентного законодавства, створити спеціальні адміністративні процедури припинення антимонопольних правопорушень, які б враховували всі їх особливості[144], значно підвищити ефективність адміністративної відповідальності за конкурентні правопорушення. Найжорсткіші санкції передбачено за антиконкурентні узгоджені дії, зловживання монопольним становищем та за невиконання рішень органів Комітету або виконання їх не в повному обсязі. Відповідно до статті 52 штраф за такі дії чи бездіяльність може досягати 10% доходу (виручки) суб'єкта господарювання від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг) за останній звітний рік, що передував року, в якому накладається штраф. При цьому слід звернути увагу на те, що за основу, нарахування цих процентів, береться виручка не лише від частини діяльності підприємця, у межах якої відбулося порушення, а від усієї виручки суб'єкта господарювання[145]. Якщо суб'єкт господарювання працював менше року, розмір штрафу обчислюється від доходу за весь час роботи до моменту прийняття рішення про накладення штрафу. Якщо ж виручки зовсім немає або відповідач на вимогу органів Антимонопольного комітету України не повідомив розмір доходу (виручки), штраф може бути накладений у розмірі до 20 тис. неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. Якщо суб'єкт господарювання в результаті порушення отримав незаконний прибуток, який перевищує 10% доходу від реалізації, штраф може бути значно більшим. Проте він усе ж таки не повинен перевищувати потрійного розміру незаконно одержаного прибутку. У разі потреби розмір доходу (виручки) може бути визначений органами Антимонопольного комітету України на підставі адміністративної інформації, отриманої з інших джерел. За порушення порядку подання інформації Антимонопольному комітету України , схилення до вчинення порушень, створення обмежень підприємцю за факт звернення до Антимонопольного комітету України і за створення перешкод працівникам Комітету у здійсненні їх діяльності передбачено штраф у розмірі до 1% відповідного доходу. А у випадках відсутності інформації про виручку штраф може становити до 2 тис. неоподатковуваних мінімумів доходів громадян[146]. Решта порушень, які становлять найбільшу кількість у переліку їх видів, караються штрафом у розмірі до 5% доходу, а у випадках, коли доходу (виручки) немає або відповідач на вимогу органів Антимонопольного комітету України не надав інформацію про розмір доходу, штраф накладається у розмірі до 10 тис. неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. Відповідно до статті 52 Закону "Про захист економічної конкуренції" рішення про накладення штрафів у розмірах понад 1 тис. неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (17 тис. грн.) приймаються тільки Антимонопольним комітетом або його адміністративною колегією на їх засіданнях. Якщо порушником є суб'єкт господарювання, який складається з кількох юридичних чи фізичних осіб, то для розрахунку доходу (виручки) від реалізації підсумовуються відповідні показники всіх цих осіб, що входять до складу групи. Відповідно до зазначеного, штраф, по суті, теж накладається не на основного відповідача, а на групу юридичних та фізичних осіб, які пов'язані з ним відносинами контролю і можуть у результаті порушення дістати переваги в конкуренції. Інша справа, що сплачувати цей штраф вони можуть як солідарно, тобто кожен свою частку, так і відразу всією сумою, якщо її візьме на себе один учасник. Штраф має бути сплачений у двомісячний строк з дня одержання рішення про його накладення. За кожен день прострочення сплати штрафу стягується пеня у розмірі 1,5% від суми штрафу. При цьому розмір пені не може перевищувати розмір самого штрафу. У разі несплати штрафу у строки, передбачені рішенням, та пені органи Антимонопольного комітету України стягують штраф та пеню в судовому порядку. Прийняття господарським судом до розгляду заяви про визнання недійсним рішення органу Антимонопольного комітету України не зупиняє його виконання. Нарахування пені зупиняється на час розгляду органом Антимонопольного комітету України заяви особи, на яку накладено штраф, про перевірку чи перегляд рішення у справі про порушення законодавства про захист економічної конкуренції. Крім того, нарахування пені припиняється на час розгляду судом справи про визнання недійсним рішення Антимонопольного комітету України щодо накладення штрафу або відповідного рішення суду в порядку нагляду чи за нововиявленими обставинами. Якщо сплата штрафу надто обтяжлива для порушника, то за його заявою органи Антимонопольного комітету України своїм рішенням мають право відстрочити або розстрочити сплату накладеного ним штрафу. Протягом п'яти днів з дня сплати штрафу суб'єкт господарювання зобов'язаний надіслати відповідно до Антимонопольного комітету України або його територіального відділення документи, що підтверджують сплату штрафу. Зокрема у період з січня по жовтень 2008 року сума накладених штрафів дорівнює 10566,14 тис. грн., за цей період порушниками всього сплачено 15407,13 тис. грн[147]. Адміністративна відповідальність. Система санкцій, крім штрафів, які безпосередньо накладаються органами Антимонопольного комітету України, включає в себе також адміністративну відповідальність посадових осіб та інших працівників суб'єктів господарювання і органів влади за порушення порядку надання інформації Комітету, а також за створення перешкод його працівникам при проведенні перевірок, огляду, вилученні чи накладенні арешту на майно, документи або інші носії інформації. Посадові особи зазначених органів, крім того, можуть нести адміністративну відповідальність за невиконання рішень органів Комітету. Адміністративна відповідальність посадових осіб за невиконання рішення Антимонопольного комітету України певною мірою компенсує відсутність штрафу за антиконкурентні дії органів влади, делегування владних повноважень підприємствам та схилення до вчинення порушень законодавства про захист економічної конкуренції чи сприяння вчиненню таких порушень, обмежувальну діяльність об'єднань. Законодавець мав на увазі, що у випадку вчинення цих порушень органи Антимонопольного комітету України проводять розслідування, надають рекомендації щодо припинення дій, які мають ознаки порушення, рекомендації щодо усунення причин їх виникнення або вжиття заходів для усунення наслідків. Якщо ж ці заходи не допомогли, приймається рішення про необхідність припинення дій, які кваліфікуються статтею 50 як порушення. І лише у разі невиконання такого рішення Антимонопольного комітету України має бути застосована адміністративна відповідальність посадової особи органу влади[148]. У чинному Кодексі України про адміністративні правопорушення є ряд статей, які стосуються порушень законодавства про захист економічної конкуренції. Це ст.164-3 "Недобросовісна конкуренція", ст.165-2 "Порушення порядку формування та застосування цін і тарифів", ст.166-1 "Зловживання монопольним становищем на ринку", ст.166-2 "Неправомірні угоди між підприємцями", ст.166-3 "Дискримінація підприємців органами влади і управління", ст.166-4 "Порушення порядку подання інформації та виконання рішень Антимонопольного комітету України та його територіальних відділень". Ці статті внесені в Кодекс в 1994-1995 роках після створення в Україні Антимонопольного комітету. Відповідно до цих статей незаконне копіювання форми, упаковки, зовнішнього оформлення, а так само імітація, копіювання, пряме відтворення товару іншого підприємця, самовільне використання його імені тягне за собою накладення штрафу від 30 до 44 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян з конфіскацією виготовленої продукції, знарядь виробництва і сировини чи без такої. Умисне поширення неправдивих або неточних відомостей, які можуть завдати шкоди діловій репутації або майновим інтересам іншого підприємця карається штрафом від 5 до 9 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. Отримання, використання, розголошення комерційної таємниці, а також конфіденційної інформації з метою заподіяння шкоди діловій репутації або обману іншого підприємця тягне за собою накладення штрафу від 9 до 18 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. Різні види зловживань монопольним становищем для керівників підприємств закінчуються штрафом у розмірі до 15 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, а для осіб, які займаються підприємницькою діяльністю - до 30 неоподатковуваних мінімумів[149]. Антиконкурентні узгоджені дії у вигляді укладання угод, спрямованих на встановлення (підтримання) монопольних цін (тарифів), знижок, надбавок (доплат), націнок, розподіл ринків за територіальним принципом, асортиментом товарів, обсягом їх реалізації чи закупівель або за колом споживачів чи за іншими ознаками з метою їх монополізації, усунення з ринку або обмеження доступу на нього продавців, покупців, інших підприємців тягне за собою накладення штрафу на керівників (розпорядників кредитів) підприємств, об'єднань, господарських товариств у розмірі до 15 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, а на осіб, які займаються підприємницькою діяльністю, - до 30 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. Дискримінація підприємців органами влади і управління у вигляді заборони створення нових підприємств, а також встановлення обмежень на здійснення окремих видів діяльності примушування підприємців до вступу в об'єднання, а також до пріоритетного укладання договорів, першочергової поставки товарів певному колу споживачів, прийняття рішень про централізований розподіл товарів, що призводить до монопольного становища на ринку, встановлення заборони на реалізацію товарів з одного регіону в інший, надання окремим підприємцям податкових та інших пільг, які ставлять їх у привілейоване становище, що призводить до монополізації ринку, обмеження прав підприємців, встановлення заборон чи обмежень відносно окремих підприємців тягнуть за собою накладення штрафу у розмірі до 15 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. Неподання, несвоєчасне подання, або подання завідомо недостовірної інформації органам Антимонопольного комітету України тягне за собою накладення штрафу у розмірі до 7 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, а на осіб, які займаються підприємницькою діяльністю - до 20 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. Якщо посадові особи органів виконавчої влади та місцевого самоврядування, і керівники (розпорядники кредитів) підприємств ухиляються від виконання рішень органів Антимонопольного комітету України вони караються штрафом до 6 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. Особи, які займаються підприємницькою діяльністю несуть відповідальність у розмірі до 16 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. Зазначеним Кодексом (стаття 255) надано права уповноваженим посадовим особам органів Антимонопольного комітету України складати протоколи про адміністративні правопорушення, визначені статтями 164-3,166-1,166-2,166-3,166-4. Водночас справи про такі порушення посадові особи Комітету розглядати не можуть. Ці протоколи подаються до суду. Але об'єктивні обставини, що складаються при проходженні цих протоколів, часто унеможливлюють ефективне вирішення питань. З метою удосконалення практики застосування адміністративної відповідальності за порушення конкурентного законодавства Комітетом у 1999 р. був підготовлений проект змін до Кодексу, яким запропоновано надати можливість посадовим особам Комітету не тільки складати протоколи про адміністративні правопорушення, але й розглядати відповідні справи та накладати адміністративні стягнення. Цей проект 16 листопада 2000 р. було прийнято Верховною Радою України у першому читанні. Паралельно до Закону України "Про Антимонопольний комітет України" внесено зміни, якими надано право державному уповноваженому Антимонопольного комітету України та голові територіального відділення не тільки складати протоколи про адміністративні правопорушення, але й розглядати відповідні справи та накладати адміністративні стягнення за порушення антимонопольного законодавства. (Це положення набере чинності з дня внесення відповідних змін до Кодексу України про адміністративні правопорушення, які ще не внесено). Проте в редакції Кодексу, затвердженій 5 квітня 2001 p., Антимонопольний комітет так і не було включено до складу органів, уповноважених розглядати справи про адміністративні правопорушення, як це передбачалося проектом. Після цього Комітет знову подав відповідні пропозиції для внесення змін до Кодексу, але до їх прийняття процедура накладення адміністративних стягнень поки що передбачає лише складення державним уповноваженим Антимонопольного комітету або головою територіального відділення відповідних протоколів і надсилання їх органам, які уповноважені розглядати справи про адміністративні правопорушення. Відповідно до статті 221 Кодексу, справи про адміністративні правопорушення, передбачені статтями 164-3, 166-1, 166-2, 166-3, 166-4, розглядають судді районних (міських) судів. Отже, протоколи, складені посадовими особами Антимонопольного комітету України, надсилаються до відповідного суду. Важливо тільки стежити за тим, щоб не прострочити час, протягом якого може накладатися зазначена санкція. Згідно зі статтею 38 Кодексу адміністративне стягнення може бути накладене не пізніше 2 місяців з дня вчинення порушення, а при триваючому порушенні - 2 місяців з дня його виявлення. Слід зазначити, що органи Антимонопольного комітету України з метою всебічного з'ясування обставин справи зобов'язані досліджувати регіональні та загальнодержавні ринки, одержувати від сторін письмові та усні пояснення, складати подання з попередніми висновками і виносити їх на розгляд органів чи посадових осіб, яким підвідомча справа. В окремих випадках для з'ясування обставин, що мають значення для справи і вимагають спеціальних знань, провадиться експертиза. Усі ці заходи, як правило, неможливо здійснити за два місяці, встановлені Кодексом для підготовки прийняття рішення[150]. У результаті адміністративні санкції накладаються судами вкрай рідко порівняно з кількістю виявлених порушень. Навіть у тих випадках, коли органами Антимонопольного комітету України протоколи до суду надсилалися своєчасно, іноді термін притягнення до відповідальності минав у зв'язку із з'ясуванням у судах обставин, що мали важливе значення для вирішення питання. І якщо в кінцевому підсумку підтверджувалася наявність підстав для притягнення до адміністративної відповідальності, то суд уже не міг нічого зробити. Крім встановлення терміну давності можливість накладення адміністративного стягнення ускладнюється ще й тим, що статтею 17 Кодексу передбачене звільнення від відповідальності, якщо порушення було скоєно в стані крайньої необхідності, необхідної оборони або порушник був у стані неосудності чи не підлягав адміністративній відповідальності. Наведене доповнюється також можливістю звільнення від адміністративної відповідальності при малозначущості правопорушення (стаття 22 Кодексу). За таких умов орган, уповноважений вирішувати справу, може звільнити порушника від адміністративної відповідальності і обмежитися усним зауваженням. Усе це практично зводить нанівець намагання працівників Комітету якнайшвидше обґрунтувати порушення і скласти протокол, не виходячи за межі терміну давності. За 9 місяців 2008 року органами Комітет було складено та надіслано на розгляд судів 5 протоколів про адміністративні правопорушення – порушення законодавства про захист економічної конкуренції (за аналогічний період 2007 року – 14 протоколів)[151]. Кримінальна відповідальність. У нинішній редакції Кримінального кодексу України є кілька статей щодо покарання за порушення конкурентного законодавства. Це статті: 228 - " Примушування до антиконкурентних узгоджених дій "; Примушування до антиконкурентних узгоджених дій, які заборонені законом про захист економічної конкуренції, шляхом насильства чи заподіяння матеріальної шкоди або погрози застосування насильства чи заподіяння такої шкоди карається позбавленням волі на строк від трьох до семи років. Ті самі дії, вчинені організованою групою або особою, раніше судимою за злочин, передбачений цією статтею, караються позбавленням волі на строк від семи до дванадцяти років. Статтею 38 Кодексу України про адміністративні правопорушення визначено, що в разі відмови у порушенні або закритті кримінальної справи, але за наявності в діях порушника ознак адміністративного правопорушення не пізніше як через місяць з дня прийняття рішення про відмову в порушенні кримінальної справи або про її закриття на звинуваченого може бути накладене адміністративне стягнення. Протягом січня-жовтня 2008 року органами Комітету подано до правоохоронних органів 17 матеріалів щодо ознак злочину (за аналогічний період 2007 року – 39 відповідних матеріалів)[152]. Відшкодування шкоди. Санкції компенсаційного характеру виконують функцію відновлення майнової бази потерпілого за рахунок правопорушника. Вони реалізуються шляхом відшкодування збитків, заподіяних внаслідок зловживання монопольним становищем (стаття 55 Закону). Відшкодування збитків – одна із форм відповідальності за порушення антимонопольного законодавства. Склад та поняття збитків стаття 55 Закону не розкриває. Тому, при вирішенні питань, пов’язаних із заподіянням шкоди в результаті порушення законодавства про захист економічної конкуренції слід керуватись нормами Цивільного кодексу України. Крім наведених видів відповідальності, які є обов'язковим етапом в процедурі розслідування та припинення порушень, слід назвати і відшкодування шкоди, яка здійснюється в судовому порядку але за ініціативою постраждалої особи. Законом України "Про захист економічної конкуренції" визначено, що особи, яким заподіяно шкоду внаслідок порушення конкурентного законодавства можуть звернутися до суду, господарського суду із заявою про її відшкодування. А от відшкодування шкоди постраждалому це справа цілком добровільна. Постраждалий сам вирішує чи доцільно йому звертатись до суду з цією метою. З урахуванням всіх обставин справи та платоспроможності порушника суд визначає можливу компенсацію завданої ним шкоди. Тобто рівень відшкодування в принципі може бути різним в залежності від ситуації, що складається в процесі судового розгляду. Але при цьому статтею 55 визначено, що за порушення, які визначені пунктами 1, 2, 5, 10, 12. 18, 19 статті 50 збитки відшкодовуються у подвійному розмірі. Тобто якщо шкода була нанесена в результаті: антиконкурентних узгоджених дій; зловживання монопольним становищем; здійснення без дозволу узгоджених дій, які можуть бути дозволені згідно зі ст.10; недотримання умов, передбачених пунктом 2 частини 3 статті 22; концентрації, здійсненої без згоди органів Антимонопольного комітету; обмеження підприємця за звернення до Антимонопольного комітету; невиконання учасниками концентрації вимог і зобов'язань, якими було обумовлене рішення про надання дозволу - то потерпіла особа має право отримати суму вдвічі більшу, ніж вона втратила в результаті нанесеної їй шкоди. Подвійне відшкодування збитків є принципово новою вимогою закону. Раніше в Законі "Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності" такої жорсткої вимоги не було. Збитки відшкодувались у порядку, передбаченому цивільним законодавством, тобто визначались суддею з урахуванням всього спектру обставин справи. У непоодиноких випадках порушники конкурентного законодавства відшкодовують потерпілим збитки без розгляду судами відповідних позовів. Зрозуміло, що це відбувається не з їх власної ініціативи, а за активного сприяння фахівців Антимонопольного комітету. Розуміючи всю безперспективність спростування факту порушення, порушник не хоче втягуватись у судову тяганину і тому погоджується сплатити санкції добровільно. Найчастіше це має місце за результатами розгляду справ про зловживання монопольним становищем на ринках житлово-комунальних послуг. Типовою тут є ситуація, коли порушник замість того, щоб повертати переплачені споживачем кошти певний період надає свої послуги безоплатно, тобто сума боргу перед споживачем зараховується у рахунок майбутніх його платежів. Сума відшкодованої шкоди за 9 місяців 2008 року склала 6935,35 тис. грн. ( за аналогічний період 2007 року - 46326, 97 тис. грн.[153]. Скасування державної реєстрації. Для випадків концентрації можна назвати ще один специфічний вид санкцій - скасування державної реєстрації. Якщо концентрація призвела чи може призвести до монополізації або суттєвого обмеження конкуренції на ринку, орган АМКУ відповідно до "Положення про порядок подання заяв до АМКУ про попереднє отримання дозволу на концентрацію суб'єктів господарювання" може звернутися до суду із заявою про визнання недійсними актів про створення суб'єкта господарювання та про скасування його державної реєстрації. У деяких випадках скасування реєстрації є відчутнішою проблемою для підприємців, ніж будь-які штрафи та інші санкції. Доречно зазначити, що Антимонопольний комітет України має право вносити до органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування обов’язкові для розгляду подання щодо анулювання ліцензій, припинення операцій, пов'язаних з зовнішньоекономічною діяльністю суб'єктів господарювання. Крім застосування штрафних санкцій до порушників конкурентного законодавства Закон України «Про захист економічної конкуренції» передбачає можливість застосування Антимонопольним комітетом України цілої низки специфічних додаткових заходів примусу в сфері економічної конкуренції, які на нашу думку мають адміністративний характер: застосовуються спеціально уповноваженими органами - Антимонопольним комітетом України та його територіальними відділеннями, спеціально уповноваженими особами цих органів, застосовуються в позасудовому порядку з метою забезпечення ефективного захисту економічної конкуренції та стабільного функціонування економічної системи України.[154] До заходів адміністративної примусу в сфері економічної конкуренції можна віднести: примусовий поділ суб’єкта господарювання, що займає монопольне (домінуюче) становище на ринку; зобов’язання органу влади, органу місцевого самоврядування, органу адміністративно-господарського управління і контролю скасувати або змінити прийняте ним рішення чи розірвати угоди, визнані антиконкурентними діями органів влади, органів місцевого самоврядування, органів адміністративно-господарського управління і контролю; блокування цінних паперів; скасування дозволу на узгоджені дії у разі неправомірного використання суб’єктом господарювання ринкового становища; вилучення товарів з неправомірно використаним позначенням та копій виробів іншого господарюючого суб’єкта (підприємця), спростування неправдивих, неточних або неповних відомостей, оприлюднення відповідачем за власні кошти офіційної інформації Антимонопольного комітету України чи його територіального відділення стосовно рішення, прийнятого у справі про порушення, в тому числі опублікування рішень в повному обсязі (за вилученням інформації з обмеженим доступом, а також визначеної відповідним державним уповноваженим, головою територіального відділення інформації, розголошення якої може завдати шкоди інтересам інших осіб, які брали участь у справі), у строк і спосіб, визначений цим рішенням або законодавством та ін. Примусовий поділ монопольних утворень. Певною мірою санкцією можна вважати примусовий поділ суб'єкта господарювання, що займає монопольне (домінуюче) становище. При цьому доцільно розрізняти поняття "примусовий поділ" і "поділ монополіста у процесі демонополізації". Якщо примусовий поділ здійснюється лише у випадку зловживань монопольним становищем, то поділ у процесі демонополізації має на меті поліпшити стан монополізованих ринків і може здійснюватися за рішенням відповідних органів. Якщо поділ суб'єкта господарювання здійснюється для припинення зловживань монопольним становищем, то необхідними етапами в процедурі його проведення є підтвердження факту наявності монопольного становища і факту наявності систематичних порушень конкурентного законодавства. З цією метою при виявленні ознак порушень проводиться ретельне розслідування, з'ясовуються всі обставини справи і, якщо підтверджується монопольне становище та є вагомі підтвердження порушень, приймається рішення про примусовий поділ. При цьому законом визначено, що примусовий поділ не може бути застосований у разі неможливості організаційного або територіального відокремлення підприємств, структурних підрозділів чи структурних одиниць, а також за наявності тісного технологічного зв'язку структурних підрозділів. Ці винятки із закону характеризуються певною невизначеністю, що може суттєво ускладнювати застосування процедури примусового поділу на практиці[155]. Специфічним заходом адміністративного примусу в сфері економічної конкуренції є примусовий поділ суб’єкта господарювання, що займає монопольне становище на ринку. Варто зауважити, що примусовий поділ як захід відповідальності лише у тому випадку, коли монопольний суб’єкт зловживає монопольним становищем на ринку, тобто примусовий поділ монополіста є додатковим заходом примусу, що застосовується до порушників законодавства про захист економічної конкуренції. Законом України «Про захист економічної конкуренції» визначаються також випадки, за яких застосування такого примусового заходу як примусовий поділ неможливо при: а/ неможливості організаційного або територіального відокремлення підприємств, структурних підрозділів чи структурних одиниць; б/ наявності тісного технологічного зв’язку підприємств, структурних підрозділів чи структурних одиниць (якщо обсяг продукції, яка вживається суб’єктом господарювання, перевищує тридцять відсотків валового обсягу продукції підприємства, структурного підрозділу чи структурної одиниці). Форма та порядок здійснення примусового поділу суб’єкта господарювання в Законі не визначений. Таким чином, приймаючи рішення про застосування до порушника конкурентного законодавства такого примусового заходу як примусовий поділ, антимонопольні органи не втручаються в процеси реорганізації суб’єкта господарювання, встановлюючи лише умову про усунення монопольного становища суб’єкта господарювання на ринку та термін, протягом якого такий поділ повинен відбутися. Відповідно до ст. 53 Закону України «Про захист економічної конкуренції» рішення антимонопольних органів про примусовий поділ монополіста підлягає у термін не менший шести місяців. В процесі здійснення державного контролю за дотриманням конкурентного законодавства антимонопольні органи можуть прийняти рішення про застосування до суб’єкта господарювання такого примусового заходу як блокування цінних паперів. Зауважимо, що блокування цінних паперів як захід адміністративного примусу, відповідно до змісту Закону, застосовується на стадії прийняття попереднього рішення по справі. Законодавством України передбачається, що такий захід примусу як блокування цінних паперів застосовується відносно іменних цінних паперів та акцій, тобто корпоративних цінних паперів, які дають право певним чином впливати на діяльність окремих підприємств та структуру ринку в цілому. Заблокувати акції або іменні цінні папери, відповідно до законодавства, може лише реєстратор або реєстроутримувач під час реєстрації переходу права власності на ці папери. Тому механізм використання цього запобіжного заходу Антимонопольним комітетом України вимагає додаткового врегулювання. У разі прийняття органами влади, місцевого самоврядування, органами адміністративно-господарського управління і контролю рішення, яке суперечить нормам антимонопольного законодавства, або обмежує чи усуває конкуренцію на ринку, або негативно впливає на конкурентну ситуацію на ринку, органи Антимонопольного комітету України приймають рішення про зобов’язання зазначеного органу змінити або скасувати рішення, яке негативно впливає на розвиток конкуренції. Варто зауважити, що не зважаючи на те, що рішення антимонопольних органів має обов’язковий характер, Законом України «Про захист економічної конкуренції» передбачено, що скасування або зміна антиконкурентного рішення здійснюється органом, який його прийняв. Таким чином, Антимонопольний комітет України, визначаючи певне рішення органу влади, органу місцевого самоврядування, органу адміністративно-господарського управління і контролю таким, що суперечить конкурентному законодавству, в той же час не втручається в управлінську діяльність зазначених органів. Крім того, у разі укладання органами влади, місцевого самоврядування, органами адміністративно-господарського управління і контролю угод, які визнаються Антимонопольним комітетом України, як антиконкурентні, антимонопольні органи зобов’язують органи влади, місцевого самоврядування, органи адміністративно-господарського управління і контролю розірвати такі угоди. Таким чином, антимонопольні органи не втручаються в господарську діяльність зазначених суб’єктів, надаючи їм можливості для припинення договірних відносин з найменшими втратами. На нашу думку, надання органами влади, місцевого самоврядування, органами адміністративно-господарського управління і контролю можливості самостійно скасовувати або змінювати неправомірні рішення, а також самостійно розривати антиконкурентні угоди з одного боку підвищує відповідальність зазначених органів при прийнятті відповідних рішень та укладанні угод, з іншого - вказує на початок нового цивілізованого етапу відносин між антимонопольними органами та органами влади, місцевого самоврядування, органами адміністративно-господарського управління і контролю. Аналіз положень Закону України «Про захист економічної конкуренції» дає підстави вважати цей захід примусу в сфері економічної конкуренції, як додатковий, який застосовується лише у разі визнання певного рішення або угоди з участю органів влади, місцевого самоврядування, органів адміністративно-господарського управління і контролю антиконкурентними. Специфічним проявом позбавлення спеціального права, як заходу юридичної відповідальності в сфері економічної конкуренції, є скасування дозволу на узгоджені дії у разі неправомірного використання суб’єктом господарювання ринкового становища. Антимонопольний комітет України або Кабінет Міністрів України надають дозвіл на узгоджені дії, якщо учасники цих дій доведуть, що ці дії сприяють: * вдосконаленню виробництва, придбанню або реалізації товару; * техніко-технологічному, економічному розвитку; * розвитку малих або середніх підприємств; * оптимізації експорту чи імпорту товарів; * розробленню та застосуванню уніфікованих технічних умов або стандартів на товари; * раціоналізації виробництва (ч.1 ст. 10 Закону України «Про захист економічної конкуренції»), або, що позитивний ефект для суспільних інтересів переважає негативні наслідки обмеження конкуренції (ч.3 ст. 10 Закону України «Про захист економічної конкуренції»). В той же час будь-яке неправомірне використання суб’єктом господарювання ринкового становища, отриманого внаслідок здійснення дозволених узгоджених дій, суперечить меті узгодження, на яке надавалася згода, а таким чином підриває умови конкурентного змагання ринку. Виходячи з цього органи Антимонопольного комітету України, встановлюючи факт неправомірного використання суб’єктом господарювання ринкового становища, яке відбулося внаслідок отримання дозволу на узгоджені дії, приймають рішення про скасування такого дозволу, тому що неправомірне використання ринкового становища внаслідок здійснення узгоджених дій само собою може становити загрозу системі ринкової економіки. Таким чином, скасування дозволу на узгоджені дії у разі неправомірного використання суб’єктом господарювання ринкового становища є важливим заходом адміністративного примусу, що застосовується до порушників конкурентного законодавства. Скасування дозволу на узгоджені дії є частіше за все додатковим заходом впливу на правопорушників. Метою його застосування є припинення узгоджених дій, які завдають шкоди всій ринковій структурі країни. Законом України «Про захист економічної конкуренції» передбачена можливість застосування антимонопольними органами такого примусового заходу як оприлюднення відповідачем за власні кошти офіційної інформації Антимонопольного комітету України чи його територіального відділення стосовно рішення, прийнятого у справі про порушення, в тому числі опублікування рішень в повному обсязі (за вилученням інформації з обмеженим доступом, а також визначеної відповідним державним уповноваженим, головою територіального відділення інформації, розголошення якої може завдати шкоди інтересам інших осіб, які брали участь у справі), у строк і спосіб, визначений цим рішенням або законодавством. Законом не передбачено, за яких умов може бути застосовано такий примусовий захід. На нашу думку, офіційне оприлюднення матеріалів по справі може застосовуватися антимонопольними органами в тих випадках, коли вирішення справи має велике значення для розвитку конкуренції в країні, рішення по справі має прецедентний характер і може мати вплив на практику припинення аналогічних правопорушень, якщо в процесі розслідування справи органами Антимонопольного комітету України використовувалися нові засоби виявлення і припинення правопорушень та ін. Принципово, що у порушників є можливість звільнення від відповідальності, оскільки органи Антимонопольного комітету України (відповідно до ст. 46 Закону «Про захист економічної конкуренції») мають право надавати рекомендації органам влади, органам місцевого самоврядування, органам адміністративно-господарського управління та контролю, суб’єктам господарювання, об’єднанням, стосовно припинення дій, які містять ознаки порушення законодавства про захист економічної конкуренції, усунення причин виникнення цих порушень і умов, що їм сприяють, а у разі, якщо порушення припинено – щодо вжиття заходів для усунення наслідків цих порушень. За умови виконання положень рекомендацій у разі, якщо порушення не призвело до суттєвого обмеження чи спотворення конкуренції, не завдало значних збитків окремим особам чи суспільству та вжито відповідних заходів для усунення наслідків порушення, провадження у справі про порушення законодавства про захист економічної конкуренції не розпочинається, а розпочате провадження закривається. Рішення (витяг з нього за вилученням інформації з обмеженим доступом, а також визначеної відповідним державним уповноваженим Антимонопольного комітету України, головою територіального відділення Антимонопольного комітету України інформації, розголошення якої може завдати шкоди інтересам інших осіб, які брали участь у справі), розпорядження органів Антимонопольного комітету України, голів його територіальних відділень надається для виконання шляхом надсилання або вручення під розписку чи доведення до відома в інший спосіб. Рішення, розпорядження органів Антимонопольного комітету України вважається таким, що вручене відповідачу, через десять днів з дня оприлюднення інформації про прийняте рішення, розпорядження в офіційному друкованому органі (газета Верховної Ради України "Голос України", газета Кабінету Міністрів України "Урядовий кур'єр", "Офіційний вісник України", друковані видання відповідної обласної ради за останнім відомим місцем проживання чи місцем прописки, юридичної адреси відповідача). Застосування компенсаційних санкцій можливе лише за наявності певних умов: наявності майнової шкоди; протиправної поведінки правопорушника; причинного зв’язку між протиправною дією та шкодою; вини, якщо інше не передбачено законом. Тільки сукупність зазначених умов, що утворюють склад монополістичного правопорушення, є підставою для стягнення заподіяної шкоди. Презумпція вини у цивільному праві встановлено законодавцем, виходячи з міркувань доцільності, найповнішого захисту інтересів громадян чи організацій. Заподіювач шкоди краще обізнаний з такими обставинами, в яких йому доводилось діяти і які так чи інакше впливають на заподіяння шкоди, ніж потерпілий. Тому їм легше довести свою невинність, ніж потерпілому їхню вину. Вина, як психічне ставлення господарюючого порушника до своєї неправомірної поведінки та її наслідків, може бути як у формі умислу, так і у формі необережності. Але форма вини за загальним принципом, є лише умовою, а не мірою відповідальності. Тому при будь-якій формі вини, як правило, збитки повинні відшкодовуватись в повному обсязі. Підставою для стягнення компенсаційних санкцій є наявність об’єктивних та суб’єктивних елементів складу монополістичного правопорушення, які виступають як органічне ціле в умовах винної відповідальності. Напроти, при розгляді справ, пов’язаних із стягненням присікальних санкцій та штрафів, антимонопольні органи мають справу з так званим “незалежним” складом монополістичного правопорушення: для накладання відповідальності достатньо встановити факт монополістичного правопорушення. Розгляд антимонопольними органами справ, пов’язаних із застосуванням санкцій, переслідує як правоохоронну, так і профілактичну мету. Важливо не тільки вирішити справу по суті, але й прийняти заходи щодо попередження правопорушень в сфері господарської діяльності. А саме: узагальнити практику розгляду монопольних справ; з’ясувати причини невиконання або неналежного виконання антимонопольних вимог; забезпечити усунення правопорушення шляхом рекомендації здійснити певні правомірні дії тощо. Конкурентне законодавство повинно демонструвати, що відповідальність за монополістичні правопорушення буде більш вагомішою у порівнянні з перевагами, які одержують суб’єкти господарювання внаслідок монополістичного правопорушення. Привабливість одержання прибутку сильно знижується при наявності ризику накладання санкцій в якості покарання за порушення норм конкурентного законодавства.
Контрольні питання 1. Що таке монополістична діяльність? Які існують види монополістичної діяльності? 2. Як співвідносяться понять "монополістична діяльність" і "свобода підприємництва"? 3. Що представляє собою монополістичне утворення? Які існують види монополістичних утворень? Які особливості їх правового статусу? 4. Чи завжди монополістична діяльність є правопорушенням? Що означає зловживання монопольним становищем? Які види зловживання монопольним становищем передбачені чинним законодавством України? 5. Які дії вважаються антиконкурентними узгодженими діями? 6. Чому деякі антиконкурентні узгоджені дії можуть бути дозволені? Який орган надає згоду на вчинення антиконкурентних узгоджених дій? 7. Хто такі малі та середні підприємці? Чому до них не застосовуються норми ст. 6 Закону України «Про захист економічної конкуренції». 8. Які дії органів державної влади, органів місцевого самоврядування та органами адміністративно-господарського управління і контролю можуть вважатися дискримінацією суб’єктів господарювання? 9. Що таке обмежувальна та дискримінаційна діяльність суб’єктів господарювання та об’єднань? Чи є така діяльність монополістичним правопорушенням? 10. Яка відповідальність передбачена чинним законодавством України за порушення законодавства про захист економічної конкуренції?
Ситуаційне завдання № 1 УМВС України в Д-кій області у відповідності із угодою про співпрацю делегувало приватному підприємству "Паспорт-сервіс" свої повноваження щодо оформлення та видачі паспортів України для виїзду за кордон, що створило йому привілейовані умови та надало виключне право встановлювати тарифи на здійснення цих послуг. Громадяни області при оформленні закордонного паспорта, не маючи альтернативи, були змушені звертатися тільки до цього підприємства, яке незалежно від потреб нав'язувало непотрібні платні консультаційні послуги. Інші суб'єкти господарювання надавати послуги, пов’язані з оформленням та видачі паспортів України для виїзду за кордон внаслідок цього не мали змоги. Чи є ознаки порушення чинного законодавства? Яке рішення повинно бути прийнято?
Ситуаційне завдання № 2 Обласне комунальне підприємство „Компанія „Л” займає монопольне становище на ринках централізованого водопостачання та централізованого водовідведення, а також на суміжних ринках платних послуг, пов’язаних із прийняттям в експлуатацію, опломбуванням та реєстрацією засобів обліку питної води. ОКП «Компанія «Л» запровадило непотрібну споживачам платну послугу з опломбування засобів обліку (обвідних засувок) питної води, технологічні операції якої практично є виконанням працівниками водопровідного господарства функціональних обов’язків з контролю за споживанням води. За цю послугу зі споживачів було стягнуто понад 106,5 тис. грн. Чи є ознаки порушення чинного законодавства? Яке рішення повинно бути прийнято?
Ситуаційне завдання № 3 Обласною державною адміністрацією 18.03.2003 року було прийнято розпорядження, яким передбачалось, що всі договори (контракти) підприємств усіх форм власності про вивезення за межі області металобрухту повинні узгоджуватись з облдержадміністрацією, а кожний випадок вивезення металобрухту можливий лише за наявності узгодження з адміністрацією області. Таким чином, була здійснена фактична заборона на безперешкодну реалізацію металобрухту з одного регіону в іншій, обмежені права підприємців щодо вільного придбання та реалізації товару, встановлювалась залежність прав підприємців від вимог окремих працівників адміністрації. 1. Чи є ознаки правопорушення в діях облдержадміністрації? 2. Які нормативні акти були порушені облдержадміністрацією при встановленні такого спеціального порядку? 3. Які санкції можуть бути застосовані до порушників в цьому випадку?
Ситуаційне завдання № 4 Група молокопереробних підприємств: ВАТ “ВВМЗ”, ВАТ ”Вм”, ВАТ “БЗСЗМ”, ВАТ «Ж» ВАТ “Т”, ВАТ “МПМ”, ВАТ «ЯМ» ВАТ “ХЗ” на товарному ринку заготівлі молока у межах Вінницької області мають сукупну частку в розмірі 48,3 відсотка. У березні 2002 року ці підприємства водночас у середньому на 17 відсотків зменшили закупівельну ціну на молоко, що придбавалося в товаровиробників, в тому числі у населення. При цьому, молокопереробні підприємства відповідно не знизили відпускні ціни на свою продукцію, незважаючи на зменшення власних витрат на молочну сировину. Наприклад, при зниженні собівартості масла в середньому на 17,6 відсотків ціна на масло була зменшена тільки на 1,7 відсотків. Доведено, що рішення про це було прийнято на нараді керівників зазначених підприємств. Встановлено, що ними узгоджувалися також питання розмежування зон заготівлі молока. Чи є порушення в діях зазначених підприємств? Кваліфікуйте порушення. Яке рішення у цій справі має бути прийнято? Ситуаційне завдання № 5 ВАТ “Черкаський хлібокомбінат” (далі -ВАТ “Черкасихліб”) протягом 2003 року закуповувало борошно за найвищими в області цінами, особливо після надходження на ринок борошна нового врожаю. При цьому кількість постачальників борошна на ВАТ “Черкасихліб” протягом 2001 року зменшилася з 20 до 2 (ГОВ “Кіровоградспецснаб” та ТОВ Інтерагросервіс (с. Худяки Черкаського району, а у 2004 році ТОВ “Кіровоградспецснаб” став єдиним постачальником пшеничного борошна на ВАТ “Черкасихліб”. У ході перевірки з'ясовано, що Черкаське відділення Державного підприємства ДАК “Хліб України” у грудні 2003 року надавалися пропозиції постачання борошна ВАТ “Черкасихліб” за нижчими цінами. Але ВАТ “Черкасихліб” відмовило відділенню ДАК “Хліб України” в укладанні договору. Чи є порушення в діях ВАТ “Черкасихліб”? Яке рішення мало прийняти Черкаське відділення Антимонопольного комітету України?
Ситуаційне завдання № 6 Починаючи з березня місяця 2005 року в усіх регіонах України відбулося значне підвищення цін на цукор у роздрібній торгівлі - торговельній мережі та на продовольчих ринках. Найбільш швидкими темпами відбувалося зростання цін протягом квітня-липня місяця і свого піку досягло у липні 2005 року. Темпи зростання цін у виробників цукру склали 124,3 відсотка, у оптових торговців – 167,6 відсотка. При цьому, роздрібна надбавка на цукор в торговельній мережі у цей період фактично не відрізнялася від зимової та становила в середньому лише 8 відсотків. Аналіз економічної ситуації на ринку цукру у період січня-липня 2005 року показав відсутність об’єктивних економічних причин, які б могли обумовити суттєве зростання цін. За результатами розслідування встановлено, що сукупна частка найбільш крупних оптових продавців цукру на загальнодержавному ринку цукру склала близько 27 відсотків. За результатами перевірок було встановлено, що на ринку відсутня значна конкуренція з боку інших учасників ринку, що мають незначні частки на цьому ринку або їхні обсяги продажу були незначними. Дослідженням виявлено схожість дій восьми найбільших оптових постачальників цукру щодо підвищення оптових цін на цукор в частині синхронного у часі та динаміки темпів росту оптових цін на цукор.. Чи є ознаки порушення чинного законодавства? Яке рішення повинно бути прийнято?
Ситуаційне завдання № 7. Ч-ка міська рад зобов’язала бюджетні установи та підприємства комунальної власності міста запровадити систему безготівкових розрахунків фізичних осіб з використанням національних платіжних карток через акціонерний комерційний банк “Д”. Згідно з розпорядженням працівники зазначених установ та підприємств зобов’язані були отримувати заробітну плату, соціальні виплати та здійснювати розрахунки за комунальні послуги лише у відділеннях АКБ «Д», хоча послуги по безготівковим розрахункам фізичних осіб з використанням платіжних карток в місті надавали 12 банків та філій. Чи є ознаки порушення чинного законодавства? Яке рішення повинно бути прийнято?
Тема 9 ПРАВОВІ ЗАСАДИ ЗАХИСТУ ВІД НЕДОБРОСОВІСНОЇ КОНКУРЕНЦІЇ
2. Основні форми недобросовісної конкуренції 2.1.Неправомірним використанням ділової репутації суб’єкта господарювання 2.2. Створенням перешкод суб’єктам господарювання у процесі конкуренції та досягненням неправомірних переваг у конкуренції 2.3. Неправомірним збиранням, розголошенням та використанням комерційної таємниці 3. Система захисту від недобросовісної конкуренції. 4.Особливості припинення недобросовісної конкуренції у зовнішньоекономічній діяльності
Ключові слова: недобросовісна конкуренція, звичай, неправомірне використання ділової репутації суб`єкта господарювання (підприємця); створення перешкод суб’єктам господарювання; змішування знак для товарів і послуг; дискредитація суб’єкта господарювання; ділова репутація; неправомірне збирання, розголошення та використання комерційної таємниці; комерційна темниця.
1. Поняття недобросовісної конкуренції Одним із пріоритетних напрямів створення ефективного конкурентного середовища в національній економіці держави є боротьба з недобросовісною конкуренцією. Законодавство про запобігання недобросовісній конкуренції є частиною конкурентної політики. Воно захищає товарні ринки та гарантує споживачам можливість вибору продавця. За умов, коли продавці застосовують елементи недобросовісної конкуренції, що дозволяє їм посісти привабливіше місце на ринку, істотно зменшується конкуренція. При цьому має місце значна ймовірність підвищення цін і зниження якості. Вперше поняття “недобросовісна конкуренція” виникло у Франції в середині XIХ ст. Його почали використовувати суди з метою захисту інтересів підприємців, що зазнавали збитків від нелояльних дій їх нерозбірливих у засобах колег, частіше за все стосовно об’єктів промислової власності. Хоча в той час не існувало заборони на нечесну ділову практику, французькі суди, виходячи з міркувань стосовно неприпустимості порушення правил професійної етики та “чесних” або “добрих” звичаїв підприємницької діяльності, створили ефективну та всеохоплюючу систему захисту від недобросовісної конкуренції на основі загального положення ст. 1382 Цивільного кодексу Франції, яке передбачало обов’язкове відшкодування шкоди у випадку здійснення протиправних дій. Недобросовісною конкуренцією у Франції визнають незаконне використання ділової репутації, використання незаконних комерційних заходів, дискредитацію підприємства-конкурента. Перший закон у сфері недопущення недобросовісної конкуренції у Німеччині був прийнятий на вимоги промислових та торгових кіл 27 травня 1896 р., проте він був досить недосконалий: в ньому була відсутня заборона недобросовісної конкуренції (під дію закону підпадало обмежене коло дій – оманлива реклама, дискредитація, неправомірне використання чужих секретів та фірмових найменувань). Закон “Проти недобросовісної конкуренції”, прийнятий, став фундаментом правової охорони проти недобросовісної конкуренції. 7 липня 1909 р. в Німеччині Цей Закон зі змінами та доповненнями (в редакції 1986 р.) діє й сьогодні. в трьох основних напрямках: 1) захист одних конкурентів від інших конкурентів; 2) захист дилерів та постачальників від недобросовісної поведінки виробників; 3) захист громадськості, тобто споживачів, від аморальної, оманливої, нав’язувальної торговельної практики та методів реклами. Значний вплив на формування системи захисту від недобросовісної конкуренції в національних законодавствах окремих країн справила міжнародно-правова регламентація захисту від недобросовісної конкуренції. Ще у 1900 р. на Брюссельській дипломатичній конференції з перегляду Паризької конвенції про охорону промислової власності 1883 р. текст конвенції був доповнений ст. 10 bis, яка зобов’язувала країни–учасниці Конвенції забезпечити ефективний захист від недобросовісної конкуренції. Пізніше текст конвенції неодноразово переглядався і сьогодні ст. 10 bis діє в наступній редакції: “Країни Союзу зобов’язані забезпечити громадянам країн–учасниць Союзу ефективний захист від недобросовісної конкуренції”. Актом недобросовісної конкуренції визнається будь-який акт конкуренції, що суперечить чесним звичаям у промислових і торгових справах. Зокрема, підлягають забороні: всі дії, які можуть призвести до змішування відносно підприємства, продуктів або промислової чи торгової діяльності конкурента; оманливі твердження при здійсненні комерційної діяльності, які можуть дискредитувати підприємство, продукти або промислову чи торгову діяльність конкурента; вказівки або твердження, використання яких при здійсненні комерційної діяльності можуть ввести громадськість в оману відносно характеру, способу виготовлення, якості, придатності або кількості товарів. Крім того, ст. 10-ter Паризької конвенції покладає на країни-учасниці обов’язок забезпечити засоби, які би дозволили підприємцям із метою захисту комерційних інтересів діяти через суд або через адміністративні органи. Підкреслимо, що конвенція не зобов’язує країни-учасниці приймати спеціальні закони з цього питання. Це – право кожної країни, але в усіх випадках засоби захисту повинні бути законними та ефективними. Варто зазначити, що в законодавстві країн Європи встановлена абсолютна заборона на будь-які прояви недобросовісної конкуренції, тоді як діяльність монопольних утворень довгий час не заборонялася, а лише підлягала контролю з боку держави. З другої половини ХХ ст. значно пожвавилось міжнародне співробітництво в галузі міжнародно-правового забезпечення інтелектуальної власності. Зокрема, фахівцями Всесвітньої організації інтелектуальної власності було розроблено Типовий закон про товарні знаки, фірмові найменування та недобросовісну конкуренцію для країн, що розвиваються (1967 – 1968 рр.). Відповідно до закону недобросовісною конкуренцією визнається: підкуп покупців конкурента з метою їх залучення; промисловий шпіонаж або підкуп службовців конкурента з метою розвідування ділової або комерційної таємниці; використання або розкриття без дозволу технічного “ноу-хау” конкурента; підбурювання службовців конкурента до порушень договорів із найму або до звільнення з роботи; погрози на адресу конкурента подати позов про порушення патенту чи товарного знаку, якщо погроза робиться недобросовісно з метою скорочення обсягу продажів конкурента та перешкод конкуренції; бойкотування торгівлі з метою перешкодити конкуренції або ліквідувати її; демпінг; створення уявлення про надто вигідні умови купівлі, якщо це не відповідає дійсності; копіювання товарів, послуг, реклами та інших характеристик комерційної діяльності конкурента; заохочення конкурента до невиконання контракту або використання його у власних цілях; порівняльна реклама; порушення положень законів, які прямо не регулюють питання конкуренції з метою отримання переваг у конкуренції. Україна приєдналася до Паризької конвенції про охорону промислової власності 25 грудня 1991 р. Країни–члени Паризького союзу зобов’язані забезпечувати ефективний захист від недобросовісної конкуренції. Проте досвід показує , що такі дії досить важко вирізнити, тобто довести, де підприємець ще діє у межах дозволених правил конкуренції, а де він вийшов за рамки цих правил. Тому розслідування проблем недобросовісної конкуренції – одне з найскладніших в діяльності антимонопольних органів. Відповідно до чинного законодавства захист прав та законних інтересів суб’єктів господарювання від проявів недобросовісної конкуренції може здійснюватись антимонопольними органами як на території України так і закордоном якщо дії або їх негативний вплив поширюється і на територію України. Варто відзначити, що це істотне зрушення у напряму вдосконалення механізму захисту прав суб’єктів господарювання завжди мало суто територіальний, а не екстериторіальний характер[156]. Верховна Рада України прийняла Закон “Про захист від недобросовісної конкуренції”, 7 червня 1996 р. в якому дається загальне визначення поняття «недобросовісна конкуренція», а також перелік дій, що визнаються недобросовісною конкуренцією. Відповідно до ст. 1 Закону “Про захист від недобросовісної конкуренції” недобросовісною конкуренцією є будь-які дії у конкуренції, що суперечать торговим та іншим чесним звичаям у підприємницькій діяльності. Зокрема, недобросовісною конкуренцією визнаються: неправомірне використання ділової репутації господарюючого суб’єкта (підприємця), створення перешкод суб’єктам господарювання у процесі конкуренції та досягнення неправомірних переваг у конкуренції; неправомірне збирання, розголошення та використання комерційної таємниці. Особливістю Закону України “Про захист від недобросовісної конкуренції” є те, що його метою є захист як суб’єктів господарювання, так і споживачів від недобросовісної конкуренції. Неможливо не звернути увагу на тісний зв’язок норм конкурентного законодавства (зокрема, законодавства із захисту від недобросовісної конкуренції) з законодавством про інтелектуальну власність. Хоча в Україні захист від недобросовісної конкуренції і не розглядають як один з об’єктів інтелектуальної власності, водночас законодавче забезпечення охорони інтелектуальної власності значно впливає на розвиток конкурентного законодавства. Це передусім є пов’язане з тим, що найважливіші переваги у конкурентній боротьбі (при загальному досить високому рівні розвитку технологій) надають засоби індивідуалізації продукції та послуг суб’єкта господарювання, а також науково-технічні досягнення, ефективне застосування яких може забезпечити стійке становище суб’єкта господарювання на ринку. Недобросовісна конкуренція тягне за собою юридичну відповідальність осіб, якщо їх дії мають негативний вплив на конкуренцію на території України, незалежно від того, де вчинено такі дії. Заборона недобросовісних конкурентних дій, які не визначені в Законі ”Про захист від недобросовісної конкуренції”, здійснюється відповідно до ст. 1 цього Закону та ст. 32 Господарського кодексу України. Закон не дає вичерпного переліку дій, які можуть бути визнані як недобросовісна конкуренція. Такий підхід було використано і при визначенні поняття “недобросовісна конкуренція” в Паризькій конвенції про охорону промислової власності від 20 березня 1883 р., стаття 10 bis якої вважається світовим стандартом у підході до визначення поняття недобросовісної конкуренції. Варто відзначити, що зміни до Закону України «Про захист від недобросовісної конкуренції» внесені Верховною Радою України 18.12.2008 року (ст. 3) фактично підтвердили необхідність прямого застосування норм Паризької конвенції в практичній діяльності Антимонопольного комітету України, зокрема при кваліфікації дій як недобросовісної конкуренції.
Суб’єкти господарювання у своїй діяльності використовують добросовісні або недобросовісні способи збільшення своєї частки на ринку. Добросовісні способи включають: досягнення кращого співвідношення ціни і якості; надання додаткових послуг, знижки постійним покупцям; повідомлення справжніх відомостей про товар; використання внутрішнього ресурсу підприємств (фірм), власної позитивної репутації. До недобросовісних способів належать: неправомірне використання позитивних результатів діяльності інших підприємств (фірм); завдання навмисної шкоди діловій репутації конкурентів; вплив на споживчий попит шляхом розповсюдження неправдивих відомостей та ін. Слід мати на увазі, що визначення поняття "недобросовісна конкуренція" за допомогою звернення до торгових та інших чесних звичаїв у підприємництві створює можливість суб'єктивного тлумачення зазначених норм. У чинному законодавстві немає визначення таких понять, як "торгові та інші чесні звичаї у підприємницькій діяльності". Проте в діловій та судовій практиці є прагнення до встановлення чіткого змісту таких дій та правових норм. Щоб звинувачення не мало суб'єктивного змісту, а компетентні органи мали можливість оголошувати неприпустимими певні дії, які з об'єктивних причин не відповідають духу чесної виваженої конкуренції, зміст недобросовісних дій повинен бути закріплений у правових нормах.
Термін "чесні звичаї" відображає моральні, соціальні та економічні традиції, які існують у конкретному суспільстві, тому тлумачення цього терміна може бути різним у різних країнах. Наприклад, при прийнятті рішень щодо “чесності” звичаїв у справах про недобросовісну конкуренцію німецькі судді посилаються на “позицію гіпотетичного доброго та законослухняного споживача або конкурента, який оцінює вплив певної дії на оточуючих.” У Франції судді при визначенні певної дії як недобросовісної конкуренції керуються “думкою професіоналів”, тобто конкурентів відповідного порушника та представників торгово-промислових палат. Відповідно до ст. 7 Цивільного кодексу України звичаєм визнається правило поведінки, яке не встановлено актами цивільного законодавства, але є усталеним у певній сфері цивільних відносин. Також звичай може бути зафіксований у відповідному документі. У Цивільному кодексі регламентовано і те, що цивільні відносини можуть регулюватися звичаєм, зокрема звичаєм ділового обороту, але знову ж таки, не регламентовано поняття звичаю ділового обороту. Суб'єкти господарювання (підприємці) при сприянні Торгово-промислової палати України та інших заіцікавлених організацій розробляють правила професійної етики у конкуренції для відповідних сфер підприємницької діяльності, а також для певних галузей економіки (ст. 33 Закону). Розроблені суб'єктами господарювання правила професійної етики у конкуренції погоджуються з Антимонопольним комітетом України. Правила професійної етики у конкуренції можуть використовуватись при укладанні договорів, розробці установчих та інших документів суб'єктів господарювання. Дуже важливим є те положення, що звичай, який суперечить договору або актам цивільного законодавства, у цивільних відносинах не застосовується. Наслідками недобросовісної конкуренції є: формування у споживачів помилкового, викривленого сприйняття товару; невиправдані економічні збитки конкурентів; неправомірне використання позитивних результатів діяльності іншої особи, поліпшення конкурентної ситуації для себе; зниження передбачуваності ринку та ін. Закон “Про захист від недобросовісної конкуренції” наводить перелік дій, які характеризують недобросовісну конкуренцію, проте він не є вичерпним. З огляду на перспективу економічного зростання важливості набуває забезпечення добросовісної конкуренції на внутрішньому ринку України, насамперед захисту від надмірного та неякісного імпорту. На вітчизняному ринку є чимало прикладів недобросовісної конкуренції шляхом фальсифікації товарів. Вітчизняні суб'єкти господарювання, ще явно недостатньо використовують правові шляхи захисту своїх інтересів від недобросовісних способів ведення конкурентної боротьби. Одним із типових прикладів припинених порушень конкурентного законодавства у вигляді недобросовісної конкуренції є розглянута Антимонопольним комітетом України справа за заявою німецької фірми “Ostfriesische Tee – Gesellschaft Laurens Spethmann GmbH & Co” з приводу недобросовісної конкуренції з боку українського ТОВ “Зовнішньоторговельна фірма “Мономах”. Німецька фірма та її торговельні партнери, серед яких є німецькі, російські та українські підприємства, з 1979 р. постачають на ринок України чай різних видів і сортів, на упаковках яких міститься знак “MILFORD TEA”. Цей знак зареєстрований у Німеччині та має міжнародну реєстрацію. ТОВ “Мономах” з 1995 р. по 1998 р. здійснювало реалізацію на українському ринку продукції німецької форми і було обізнано в тому, що позначення “MILFORD” належить і використовується німецькою фірмою. У квітні 1997 р. ТОВ “Мономах” від свого імені подало до Державного патентного відомства України заявку на реєстрацію знака “MILFORD”. У вересні того ж року німецька фірма подала до Державного патентного відомства України заявку на продовження поширення міжнародної реєстрації знака “MILFORD” на територію України. Держпатент відмовив німецькій фірмі, посилаючись на те, що пріоритет у подачі заявки на реєстрацію знака “MILFORD” належить ТОВ “Мономах”. Після цього німецька фірма звернулася із вимогою захисту своїх прав до Антимонопольного комітету України. Після проведення експертизи ТОВ “Мономах” було відмовлено в реєстрації знака “MILFORD” на таких підставах: позначення не може бути зареєстроване як знак для товарів через схожість настільки, що його можна сплутати зі словесним позначенням “MILFORD FAMILY”, раніше зареєстрованим в Україні на ім’я німецької фірми; воно є таким, що може ввести в оману споживачів щодо дійсного виробника товару, оскільки широкому колу споживачів є добре відомою продукція німецької форми (чай в широкому асортименті), що тривалий час реалізується в Україні з використанням тотожного знака для маркування зазначених товарів. Розслідуванням у справі встановлено, що ТОВ “Мономах” подало також від власного імені заявки на реєстрацію знаків інших іноземних компаній – виробників чаю: “Dilmah”, “Brooke Bond”, “Batik”, “Lipton”, “Pickwick”. Подібна практика є хибною і не дозволяється у міжнародному торговому обігові згідно зі звичаями чесної торгівлі. Постановою Антимонопольного комітету України дії ТОВ “Зовнішньоторговельна фірма “Мономах” щодо подачі від свого імені без дозволу фірми “Ostfriesische Tee – Gesellschaft Laurens Spethmann GmbH & Co” (Німеччина) заявки на реєстрацію знака для товарів і послуг “MILFORD”, який є тотожним відомому в Україні знаку, зареєстрованому в країнах Євросоюзу, визнано діями, що суперечать чесним звичаям у підприємницькій діяльності та здатні викликати змішування щодо продуктів та торговельної діяльності фірми. Відповідно до ст. 10 bis Паризької конвенції з охорони промислової власності та ст.1 Закону України “Про захист від недобросовісної конкуренції” зазначені вище дії є актом недобросовісної конкуренції. При визначенні розміру штрафу було враховано, зокрема, що представник відповідача в ході слухань у справі визнав факт порушення, а на момент прийняття рішення у справі юридичні наслідки порушення було припинено, оскільки Укрпатент відхилив заявку відповідача. Недобросовісна конкуренція це завжди активна поведінка суб’єкта господарювання, що суперечить правилам та звичаям підприємницької діяльності. Така поведінка є протизаконною. Отже, визначення недобросовісної конкуренції в українському законодавстві не передбачає бездіяльності суб’єктів господарювання. При цьому необхідно враховувати, що зовсім не обов’язково, на думку антимонопольних органів, щоб суб’єкт господарювання, який чинить протиправні «дії у конкуренції», та особа, права якої порушені такими діями, здійснювали господарську діяльність на одному товарному ринку, тобто, щоб задіяні товари і послуги були взаємозамінними або конкуруючими[157]. У судовій практиці Німеччини були випадки встановлення факту конкурентних відносин між суб’єктом господарювання, чий бізнес полягав у підсмажуванні кавових зерен, та торговцями квітами. Приймаючи рішення суд виходив з того, що підприємець, використовуючи для реклами вислів «Замість квітів кава» своїми діями поклав початок конкурентним відносинам[158]. Втім недобросовісна конкуренція може мати негативні наслідки і для осіб, щодо яких відсутні конкурентні відносини. Це в першу чергу споживачі, яким можуть завдаватися збитки через рекламу, що вводить в оману. У цьому випадку конкурентні відносини існують між відповідними суб’єктами господарювання – безпосередніми конкурентами, один з яких поширює недобросовісну рекламу. При кваліфікації певної поведінки суб’єктів господарювання як недобросовісної конкуренції варто довести, що суб’єкти господарювання: виробляють однакові або схожі товари (роботи, послуги), діють на одному ринку, між ними існує конкурентна ситуація. Крім того, один з них має певні здобутки (пріоритети (знаки для товарів та послуг, фірмові найменування, товари, роботи, послуги, ділову репутацію)) використання яких надає йому переваги у конкурентній боротьбі завдяки власним зусиллям. Інший суб’єкт господарювання використовує або намагається використати здобутки найбільш успішного суб’єкта господарювання у власних цілях порушуючи, як правило, його виключні права або експлотуючи його репутацію з метою отримання додаткового незаконного доходу, соціально-економічного зиску. За умови, що така поведінка порушника суперечить правилам здійснення підприємницької діяльності.
2.1.Неправомірним використанням ділової репутації суб’єкта господарювання визнаються: - неправомірне використання чужих позначень; - неправомірне використання товару іншого виробника; - копіювання зовнішнього вигляду виробу; - порівняльна реклама. Діловою репутацією вважається оцінка професійних якостей, придбана протягом тривалого часу суспільна оцінка діяльності господарюючого суб'єкта, а також його продукції (товарів, робіт, послуг). Відповідно до ст. 1 Закону України “Про банки і банківську діяльність” діловою репутацією є сукупність інформації про особу, що дає можливість зробити висновок про професійні та управлінські здібності особи її порядність та відповідність її діяльності вимогам закону. Ділову репутацію прийнято розглядати як результат сприйняття діяльності її власника оточуючими. Стосовно юридичних осіб об’єктом оцінки виступають товари, роботи, послуги, що виробляються суб’єктом господарювання. В процесі здійснення діяльності суб’єктами господарювання вони вступають в різні відносини, результат яких має безпосередній вплив на формування ділової репутації та її оцінку. Зокрема, І. Коваль виділяє три групи таких відносин. - Відносини зі споживачами (покупцями) товарів робіт послуг. Об'єктом оцінки товару за цих умов виступає якість товарів, робіт, послуг. - Відносини з діловими партнерами, контрагентами та конкурентами. Об'єктом оцінки в цьому разі є дотримання суб'єктами господарювання правил ділового обігу, договірної дисципліни, партнерське відношення до бізнесових справ. - Відносини суб'єкта господарювання з органами державної влади, контролюючими органами, засобами масової інформації. Об’єктом оцінки виступає дотримання суб’єктами господарювання чинного законодавства, участь в суспільних проектах та благодійницькій діяльності[159].Таким чином, ділову репутацію варто оцінювати виходячи з цих параметрів. Неправомірність використання ділової репутації повинна доводитися в кожному конкретному випадку. Чинне законодавство пов’язало доведення факту недобросовісності використання ділової репутації суб’єктом господарювання з безпосереднім посяганням на конкретний об’єкт інтелектуальної власності в якому втілена певна складова ділової репутації суб’єкта господарювання. Варто зазначити, що об’єктом посягання може бути як один об’єкт, наприклад фірмове найменування, а може бути сукупність об’єктів та їх втілень. Доведення “недобросовісності” використання ділової репутації завжди пов’язаний із встановленням факту несанкціонованого використання певного об’єкта, що є складовою ділової репутації певного суб’єкта господарювання. Несанкціонованим є використання об’єктів без дозволу їх власників, осіб, що мають пріоритет на використання певних об’єктів (санкціонований державою шляхом реєстрації), або першими ввели певний об’єкт у оббіг (пріоритет використання). Для кваліфікації певних дій як неправомірного використання ділової репутації суб’єкта господарювання необхідною умовою є безпосереднє введення контрафактних об’єктів у господарській оббіг. При цьому доводити наявність у власника збитків не потрібно, а наявність прибутку у порушника є лише додатковою умовою складу правопорушення, бо сам факт неправомірного використання є підставою для застосування заходів відповідальності. Закон України "Про захист від недобросовісної конкуренції" забезпечує захист від недобросовісної конкуренції не тільки суб'єктів господарювання – підприємців, але й споживачів, заради яких, зрештою, і здійснюється підприємницька дiяльнiсть. I це є зрозумілим, оскільки саме споживач, купуючи товари та користуючись послугами, забезпечує прибуток підприємців, які виробляють товари i надають послуги. Звісно, що кожен із підприємців намагається зробити все для того, щоб споживачі знали про його існування на ринку. Для цього потрібно інвестувати кошти, час й інтелектуальну працю в зусилля із визначення свого товару, послуги або сфери підприємництва i відмежування його від інших з тим, щоб запобігти неправильному уявленню споживачів про свій товар, послугу або підприємницьку діяльність. I саме товарний знак (знак для товарів i послуг) i фірмове найменування підприємця звичайно ж є найважливішими ознаками, що iндивiдуалiзують кожного конкретного суб'єкта господарювання.
Варто відзначити, що відповідно до змін у Закон України «Про захист від недобросовісної конкуренції» від 18.12.2008 р., зокрема ст..4 Закону, істотно розширено коло об’єктів, що підлягають охороні. Відповідно Закону охороні підлягають:ім’я, комерційне (фірмове) найменування, торговельна марка (знак для товарів і послуг), рекламні матеріали, оформлення упаковки товарів і періодичних видань, інші позначення. Для задоволення вимоги суб’єкта господарювання про захист від неправомірного використання його позначення необхідно довести: його пріоритет у позначення; порушення його прав відповідачем шляхом використання ідентичного знака або найменування; можливість змішування з його діяльністю.
Звертає на себе увагу той факт, що пріоритет визначається не як ознака надання правової охорони об’єкту інтелектуальної власності, а як ознака, що дозволяє ідентифікувати діяльність суб’єкта господарювання у цивільному та господарському оббігу, тобто необхідно довести, що правовласник раніше почав використовувати позначення або схожі на них позначення у господарській діяльності, що призвело чи може призвести до змішування з діяльністю цього суб’єкта господарювання.
Змішування може встановлюватися різними шляхами. Найбільш поширеними є такий вид змішування, коли позначення є настільки схожим з позначенням, яке охороняється, що споживачі не можуть встановити автентичний. При встановленні факту змішуваності, варто враховувати такі фактори, як ступінь вирізняльної значущості позначення, що охороняється; обсяги діяльності; ділова репутація власника; рівень інформованості споживачів, а також схожість позначень. В окремих випадках, недобросовісні конкуренти можуть створювати умови за яких споживачі та контрагенти вводяться в оману стосовно наявності тісних господарських зв'язків між компаніями яких фактично не існує, що в практичній діяльності призводить до змішуваності стосовно договірних зв'язків та інші.
Хоча вина не є необхідним елементом складу правопорушення, що аналізується, однак доказ умислу правопорушника може мати значення для підтвердження можливості змiшування з діяльністю іншого підприємця. Умисел правопорушника також має значення у визначенні виду санкції, яка застосовується. За наявності умислу порушника є можливим застосування штрафу в більшому розмірі, ніж за відсутності умислу.
Наступними складами правопорушень, що входять до цієї форми недобросовісної конкуренції, є неправомірне використання товару іншого виробника та копіювання зовнішнього вигляду виробу. Відповідно до ст. 5 Закону “Про захист від недобросовісної конкуренції” неправомірним використанням товару іншого виробника визнається введення у господарський обіг під своїм позначенням товару іншого виробника шляхом змін чи зняття позначень виробника без дозволу уповноваженої на те особи. Це правопорушення може бути вчинено шляхом підміни менш відомим товаром більш відомого товару або товаром гіршої якості товару кращої якості. Таке правопорушення не тільки вводить в оману споживача, а й порушує добре ім’я товару i ділову репутацію виробника або постачальника товару. Така "підміна" товару є недобросовісною конкуренцією, навіть якщо при цьому не використовувалися чужий товарний знак або фірмове найменування. При встановленні факту порушення передбаченого ст. 5 Закону України “Про захист від недобросовісної конкуренції” у формі неправомірного використання товару іншого виробника варто враховувати: - товар, що вводиться в обіг є товаром іншого виробника; - відповідний товар користується попитом і характеризується достатньо високою якістю; - використання товару є неправомірним тобто товар вводиться в господарський обіг без дозволу правовласника; - конкурент свідомо позбавляється позначень правоволодільця і має на меті використати досягнення конкурента у власних цілях; - введення такого товару з власними позначеннями порушника в обіг буде сприяти формуванню позитивної репутації цієї особи; - введення такого товару в обіг буде сприяти частковому відтоку споживачів у добросовісного конкурента; - така поведінка може завдати шкоди конкуренту. Копіюванням зовнішнього вигляду виробу (ст. 6 Закону “Про захист від недобросовісної конкуренції”) є відтворення зовнішнього вигляду виробу іншого суб'єкта господарювання і введення його у господарський обіг без однозначного зазначення виробника копії, що може призвести до змішування з діяльністю іншого суб'єкта господарювання. Не визнається неправомірним копіювання зовнішнього вигляду виробу або його частин, якщо таке копіювання обумовлено виключно їх функціональним застосуванням. Потрібно пам'ятати, що дія цієї статті не поширюється на вироби, що мають охорону як об'єкти права інтелектуальної власності.
Отже, склади правопорушень, передбачені ст. 5 i 6 Закону “Про захист від недобросовісної конкуренції”, включають дії, що вводять в оману споживачів та інших осіб щодо характеру, способу i місця виготовлення, споживчих властивостей, якості товару.
Для встановлення факту порушення у вигляді копіювання зовнішнього вигляду виробу необхідно встановити та довести: - зовнішній вигляд виробу, що копіюється є оригінальним і вирізняє певний товар поміж інших аналогічних; - товар зовнішній вигляд якого копіюється користується попитом; - споживачі асоціюють відповідний зовнішній вигляд певного виробу з високою якістю товару; - введення в обіг товару зовні схожого на відомий призведе до змішування з діяльністю конкурента, що має добру репутацію; - надання певного зовнішнього вигляду власному виробу буде сприяти розширенню кола споживачів та надасть можливість отримати додатковий дохід. Варто зазначити, що чинне законодавство дозволяє копіювати зовнішній вигляд виробу у разі якщо таке копіювання є функціонально необхідним. Тобто відповідний виріб буде непридатним для реалізації своєї функції. Особливістю при кваліфікації цього порушення є те, що під дію норми ст. 6 Закону України “Про захист від недобросовісної конкуренції” копіювання зовнішнього вигляду виробу не підпадають вироби, що мають охорону як об'єкти права інтелектуальної власності. Це пояснюється передусім тим, що право інтелектуальної власності надає абсолютну охорону об'єктам, що охороняються як об'єкти права інтелектуальної власності. Порівняльною є реклама, що містить порівняння з товарами, роботами, послугами чи діяльністю іншого суб’єкта господарювання (підприємця)(ст. 7 Закону). Не визнається неправомірним порівняння в рекламі, якщо наведені відомості про товари, роботи, послуги підтверджені фактичними даними, є достовірними, об'єктивними, корисними для інформування споживачів. Таким чином, порівняння в рекламі не є порушенням якщо наведенні відомості відповідають дійсності і є корисними для споживачів. Тобто при кваліфікації певної інформації як порівняльної реклами варто довести, що така інформація не підтверджена фактичними відомостями. Порівняльна реклами може бути двох видів. Позитивна, тобто позитивне посилання на товар іншого суб’єкта господарювання і поширення здобутого високою якістю товару та іншими показниками авторитету та репутації конкурента на власну продукцію. Негативна порівняльна реклама, тобто пригортання уваги до власної продукції за рахунок поширення інформації про неіснуючі недоліки в продукції конкурента. Проте, незалежно від виду порівняльної реклами вона є незаконною, за винятками встановленими чинним законодавством. Відповідно до ст.1 Закону України “Про рекламу” рекламою є інформація про особу чи товар, розповсюджена в будь-якій формі та в будь-який спосіб і призначена сформувати або підтримати обізнаність споживачів реклами та їх інтерес щодо таких особи чи товару. Відповідно до Закону України “Про інформацію” інформацією є документовані або публічно оголошені відомості про події та явища, що відбуваються у суспільстві, державі та навколишньому природному середовищі. Споживачами реклами є невизначене коло осіб, на яких спрямовується реклама. Особливості кваліфікації інформації як порівняльної реклами Для кваліфікації певної рекламної інформації як порівняльної реклама необхідно встановити та довести: - інформація, що надається є рекламною інформацією; - рекламна інформація містить порівняння з товарами, роботами, послугами конкретного суб’єкта господарювання; - замовник реклами (особа, що поширює інформацію) є конкурентом суб’єкта господарювання з товарами, роботами, послугами якого здійснюється порівняння; - інформація, що міститься в рекламі не підтверджена фактичними даними; - використовуючи порівняння в рекламній інформації суб’єкт господарювання розширить коло контрагентів (споживачів та постачальників); поширення такої інформації може негативно вплинути на ділову активність конкурента
2.2. Створенням перешкод суб’єктам господарювання у процесі конкуренції та досягненням неправомірних переваг у конкуренції є: - дискредитація суб’єкта господарювання; - схилення суб’єкта господарювання до бойкоту; - схилення постачальника до дискримінації покупця; - підкуп працівника постачальника; - підкуп працівника покупця; - досягнення неправомірних переваг у конкуренції; - . поширенням інформації, що вводить в оману
Дискредитація суб’єкта господарювання – це поширення у будь-якій формі неправдивих, неточних або неповних відомостей, пов’язаних з особою чи діяльністю суб’єкта господарювання, в тому числі щодо його товарів, які завдали або могли завдати шкоди діловій репутації суб’єкта господарювання. (ст. 8 Закону України "Про захист від недобросовісної конкуренції"). Ділова репутація – це оцінка професійних якостей, здобута протягом тривалого часу суспільна оцінка діяльності суб’єкта господарювання, а також його продукції (товарів, робіт, послуг). Діловою репутацією вважається оцінка професійних якостей, придбана протягом тривалого часу суспільна оцінка діяльності господарюючого суб'єкта, а також його продукції (товарів, робіт, послуг).
Характерною рисою цієї неправомірної дії є те, що при вчиненні дії, яка має ознаки дискредитації особа, що її вчиняє не обов'язково отримує певні переваги чи зиск. Крім того при кваліфікації певної дії як дискредитації підприємця не обов'язково доводити наявність шкоди достатнім є можливість її завдання.
Відповідно до ст. 94 Цивільного кодексу України юридична особа має право на недоторканість її ділової репутації, відповідне право належить і фізичній особі (відповідно до ст. 299 Цивільного кодексу України). Проте, спосіб реалізації права на захист особа обирає на свій розсуд (відповідно до ст. 20 Цивільного кодексу України), тобто може використовувати як адміністративні (зокрема, шляхом звернення до антимонопольних органів), нотаріальні, судові засоби захисту так і здійснювати самозахист порушених прав.
Згідно положень ст. 8 Закону “Про захист від недобросовісної конкуренції” дискредитація здійснюється шляхом поширення відомостей про товари, роботи, послуги суб’єкта господарювання або інші складові його ділової репутації. Для визнання відповідної поведінки дискредитацією необхідно встановити, що такі відомості є неточними, неповними, недостовірними. Проте, варто враховувати, що відповідно до Науково-практичного коментарю Всесвітньої організації інтелектуальної власності щодо застосування положень Паризької конвенції про охорону прав промислової власності від 20.03.1883 р. зазначається:
п. 12.66 Згідно до ст. 10 bis (3) Паризької конвенції, будь-яка вказівка чи твердження, використання якого може ввести в оману, треба “зокрема”, розглядати як такі, що суперечать чесним звичаям. п. 12.70. Загально визнано, що введення в оману не обмежується завідомо недостовірними заявами чи твердженнями, які можуть створити недостовірне враження у споживача. Достатньо того, що вказівка (як це передбачено в ст. 10 bis (3)3 Паризької конвенції) може ввести в оману. Навіть заяви, які є правдивими, можуть розглядатися як неправдиві. п. 12.78. Повідомлення, що вводе в оману не обов’язково повинно носити стверджуючий характер: напівправда завжди одночасно і напівнедостовірність. п. 12. 91. “… будь-які, навіть правдиві зауваження, здатні дискредитувати конкурента, підпадають під пряму заборону, як акт дискредитації конкурента, підпадають під пряму заборону, як акт дискредитації або є порушенням про чесні торгові звичаї. Таким чином, любі зауваження на адресу конкурентів, навіть якщо вони вірні по суті, розглядаються як акт недобросовісної конкуренції при умові, що такі “нападки” стають надмірними.” При встановленні факту дискредитації варто встановити: 1) по-перше це поширення відомостей. Під поширенням відомостей розуміється повідомлення їх будь-якій третій особі, декілька особам, або невизначеному колу осіб. Це може бути публікація їх у пресі, повідомлення по радіо, на телебаченні, в інших засобах масової інформації, у публічних виступах, заявах, як усних так і письмових і таке інше. 2) по-друге ці відомості повинні бути неправдиві, неточні або неповні, тобто не відповідати дійсності (неправдивий характер) або бути викладеними неправдиво, неточно чи неповно. Зверніть увагу, що неправдиві відомості навмисно спотворюють дійсний стан конкурента; неточні – вибірково встановлюють ті чи інші факти; неповні – повністю не відображають стан справ конкурента. Але якщо ці відомості хоча і негативно характеризують підприємця, але відповідають дійсності, крім випадків надмірного перекручення відомостей при якому правдива інформація створює невірне уявлення у конкурентів та споживачів. 3) по-третє поширення неправдивих, неточних чи неповних відомостей завдали або могли завдати шкоду ділової репутації. Обов’язковою умовою складу правопорушення є необхідність доведення факту наявності у суб’єкта господарювання збитків, або хоча б можливості їх завдання. Відповідно до ст.22 Цивільного кодексу України особа, якій завдано збитків у результаті порушення її прав має право на їх відшкодування. Варто враховувати, що збитками є:
Варто зазначити, що збитки не обов’язково повинні бути завдані, достатньо якщо існує реальна можливість їх завдання. При встановленні факту дискредитації необхідно довести, що збитки яких було завдано або може бути завдано є наслідком саме дискредитації. Доказом може служити документальні підтвердження факту розірвання договорів, що є наслідком дискредитації, а також негативна динаміка реалізації продукції суб’єкта господарювання за відсутності інших негативних факторів впливу (таких як сезонні спади реалізації сезонної продукції), або відмова від укладання договорів і ін. Крім того, у разі наявності достатніх підстав суб’єкт господарювання, права якого були порушені, має право вимагати відшкодування моральної шкоди, яка може полягати у приниженні честі, гідності, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи (п.4 ч.2 ст.23 ЦК). Моральна шкода відшкодовується за рішенням суду. Схиленням до бойкоту суб'єкта господарювання є спонукання його конкурентом іншої особи, безпосередньо або через іншу особу, до відмови від установлення договірних зв'язків із цим суб'єктом господарювання, до невиконання (розірвання) або виконання неналежним чином договірних зобов'язань перед цим суб'єктом господарювання. Під схиленням розуміють різні заходи спонукання конкурентом іншої особи яка перебуває в договірних або намагається набути такі зв’язки з конкурентом до відмови у встановленні таких зв’язків (схилення до бойкоту), до розірвання вже існуючих зв’язків (схилення до дискримінації покупця (замовника) або до розірвання договору). Спонукання до дезорганізації господарської діяльності конкурента завжди умисне його метою є отримання максимального прибутку за рахунок конкурента. Недобросовісний конкурент може застосовувати різні заходи впливу контрагентів конкурента , зокрема шляхом надання їм переваг у постачанні товарів або наданні винагород які можуть мати майновий характер, або створювати уявлення про ненадійність конкурента ін. Наслідком таких дій є отримання додаткової клієнтури та розширення обсягів реалізації власної продукції за рахунок дезорганізації діяльності конкурента. Бойкот виявляється в повній або частковій відмові від підтримки ділових стосунків з суб’єктом господарювання (відмові купувати чи продавати товар) або у встановленні таких цін та тарифів на свої товари чи послуги, за яких суб’єкт господарювання відмовиться від них з власної ініціативи. Проте, варто враховувати, що за відсутності необхідних конкуренту зв’язків, а таким чином і товарів може призвести до припинення діяльності конкурента або навіть стійкої неплатоспроможності суб’єкта господарювання і як наслідок для його банкрутства. При встановленні факту схилення до бойкоту суб’єкта господарювання варто встановити: - чи відбулася відмова у встановленні господарських зв’язків чи ні; - відмова стала наслідком активних дій конкурента або посередника, який пов’язаний з конкурентом суб’єкта господарювання (причому зв’язок між посередником та конкурентом можна встановити); - такі дії здійснювалися з конкурентним наміром; - відмова від встановлення договірних зв’язків призвела до дезорганізації діяльності конкурента внаслідок неможливості придбати певний товар чи реалізувати його. Зміни, яких зазнав Закон України «Про захист від недобросовісної конкуренції» визначив, що вчиняти порушення передбачені главою ІІІ може як безпосередньо контрагент, що співпрацює з суб’єктом господарювання чиї права порушуються так і особи які пов’язані з цією особою. Цей аспект регулювання підприємницьких відносин дуже важливий тому, що з розвитком ринкових відносин суб’єкти господарювання все частіше вдаються до різних схем організації та здійснення діяльності завдяки використанню, яких безпосередню або фактичну участь окремого суб’єкта господарювання виявити неможливе як і встановити корисну чи будь-яку іншу мету дій спрямованих на дезорганізацію діяльності конкретного суб’єкта господарювання. Саме тому, визнання того факту, що дія може вчинятися не тільки конкурентом але і іншими особами дозволяє більш ефективно захистити інтереси конкурента чиї права порушені. Одночасно з цим посилання в ст. 1 Закону України «Про захист від недобросовісної конкуренції» до термінів, що містяться в ст. 1 Закону України «Про захист економічної конкуренції» дає нам підстави при виявленні фактів недобросовісної конкуренції, що зчиняються особами які не є конкурентами але діють в їх інтересах чи з ними спільно заходів юридичної відповідальності, що застосовується за недобросовісну конкуренцію тому, що в такому разі ці особи виступають у якості пов’язаних осіб тобто осіб, що своїми діями підтверджують наявність відносин контролю між ними і конкурентами особи, яка постраждала від недобросовісної конкуренції. Схиленням постачальника до дискримінації покупця (замовника) визнається (ст. 11) спонукання постачальника конкурентом покупця (замовника), безпосередньо або через іншу особу, до застосування постачальником до покупця (замовника) невигідних умов у господарській діяльності порівняно з цим чи іншими конкурентами покупця (замовника). В даному прояві недобросовісної конкуренції важливим є те, що невигідні умови, які пропонуються вичиняються „без достатніх на те підстав”, тобто інспіруються конкурентом покупця з метою дезорганізації його діяльності. Схилення постачальника до надання конкуренту покупця переваг перед покупцем не буде правопорушенням, якщо для такого надання переваг будуть достатні підстави. Закон не визначає в чому полягає саме невигідність умов договору для контрагента, проте достатнім є застосування тільки до одного суб’єкта господарювання за умови, що до інших ці умови не поширюються, тобто не обов’язково щоб саме постачальник здобував якісь привілеї внаслідок цих їх можуть здобувати інші особи, зокрема і ті, що пов’язані з постачальником відносинами контролю, але в будь-якому разі отримає перевагу конкурент покупця чи замовника при цьому постачальник діє свідомо по суті дискримінуючи покупця в порівняні з іншими контрагентами. Здійснюючи різні види діяльності суб’єкт господарювання не повинен порушувати правилам, торгові та інші чесні звичаї у підприємницькій діяльності. Про це ж свідчить і тлумачення слова „дискримінація” – „несправедливе або незаконне обмеження у правах, позбавлення рівноправності”. Схилення до дискримінації може приймати різні форми, зокрема в ст. 11 Закону України “Про захист від недобросовісної конкуренції” передбачається, що дискримінація полягає в наданні певних переваг конкуренту покупця. Ці переваги можуть полягати у праві переважного придбання товару або отриманні додаткового обслуговання чи наданні додаткових знижок інших засобів зацікавлення у підтримці господарських зв’язків. Варто враховувати, що для кваліфікації правопорушення як схилення постачальника до дискримінації покупця замовника варто довести сам факт дискримінації, а також умисний характер поведінки конкурента, що своїми діями чи через посередника ставить покупця конкурента у невигідне становище в порівнянні з покупцем недобросовісного підприємця
Підкупом працівника, посадової особи постачальника (ст. 13) Підкуп працівника, посадової особи постачальника - це надання або пропонування йому конкурентом покупця (замовника), безпосередньо або через іншу особу, матеріальних чи інших вигод за неналежне виконання або невиконання працівником, посадовою особою постачальника службових обов'язків, що випливають з укладеного або пов'язані з укладенням між постачальником і покупцем (замовником) договору поставки товарів, виконання робіт, надання послуг, іншого договору або за неукладення договору. До працівника постачальника прирівнюється й інша особа, яка згідно з своїми повноваженнями приймає рішення від імені постачальника про поставку товару, виконання робіт, надання послуг, впливає на прийняття такого рішення або якимось чином пов'язана з ним.
Підкупом працівника покупця (замовника) визнається (ст. 14) Підкуп працівника, посадової особи покупця (замовника) – це надання або пропонування йому конкурентом постачальника, безпосередньо або через іншу особу, матеріальних чи інших вигод за неналежне виконання або невиконання працівником, посадовою особою покупця (замовника) службових обов’язків, що випливають з укладеного або пов’язані з укладенням між постачальником і покупцем (замовником) договору поставки товарів, виконання робіт, надання послуг, іншого договору або за неукладення договору. Підкуп це умисні дії особи спрямовані на отримання певного бажаного результату за рахунок надання грошової або іншої допомоги особі від якої залежить прийняття бажаного рішення. Підкуп працівника постачальника чи працівника покупця полягає в тому, що особі, яка уповноважена укладати правочини від імені постачальника чи покупця, суб'єктом господарювання надається винагорода або інші матеріальні або нематеріальні блага з метою з метою неналежного виконання зобов’язань з боку цього працівника щодо виконання укладеного з конкурентом договору. Внаслідок цього, конкурент особи, що вчиняє підкуп зазнає збитків або не отримує прогнозованих прибутків.
Особливості кваліфікації дій як підкуп працівника постачальника чи покупця або осіб, що можуть діяти від їх імені. При кваліфікації правопорушень як підкупу працівника постачальника чи покупця варто враховувати:
- Правопорушення вчинюється особою, що перебуває з в трудових відносинах або в прирівняних до них, або має можливість приймати рішення від імені постачальника або покупця;
- Правопорушення полягає у невиконанні чи неналежному виконанні трудових обов’язків працівником, або інших, зокрема і представницьких функцій або реалізації прав, що підтверджують наявність відносин контролю між окремими суб’єктами господарювання чи між ними і фізичними особами;
- Працівник діє умисно з корисливих мотивів;
- Невиконання своїх обов’язків працівником пов’язано з отриманою ним винагородою від конкурента постачальника чи покупця або від особи, що діяла в інтересах конкурента;
- Дії працівника покупця чи постачальника призводять до завдання шкоди роботодавцеві (скорочення кола споживачів, відмова від зобов’язань за договорами) або можуть негативно вплинути на його ділову активність;
- Перевагу в конкуренції одержує конкурент постачальника чи покупця або пов’язані з ним особи
Досягненням неправомірних переваг у конкуренції (ст. 15) Досягненням неправомірних переваг у конкуренції є отримання таких відносно іншого суб'єкта господарювання шляхом порушення чинного законодавства, яке підтверджено рішенням органу державної влади, органу місцевого самоврядування, наділеного відповідною компетенцією. .Неправомірними можуть вважатися переваги, які здобуває суб’єкт господарювання в конкуренції внаслідок обмеження чи порушення прав конкурентів або такі, що здобуваються без достатніх підстав. Під терміном “державний орган” розуміють: суди, господарські суди, рішення органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, органів адміністративно-господарського управління і контролю, на які законодавством покладені функції контролю за додержанням законодавства в певній сфері та прийняття рішень про встановлення факту порушення. Особливістю кваліфікації цього правопорушення полягає в тому, що суб’єкт господарювання намагається утримати переваги, які він здобув незаконно. Незаконність таких переваг підтверджується рішенням відповідного державного органу, який встановив факт неправомірної діяльності, а в окремих випадках навіть застосував певні засоби відповідальності. Проте, суб’єкт господарювання не тільки не припинив порушення але і продовжує його вчинення внаслідок чого отримує незаконні переваги за умови, що такі переваги не можуть бути здобуті іншим чином. Багаторічна практика застосування конкурентного законодавства виявила, що істотною прогалиною правового захисту економічної конкуренції в Україні була відсутність дієвого механізму припинення дій та поширення відомостей щодо суб’єктів господарювання їх діяльності, що не відповідають дійсності або вводять в оману суб’єктів господарювання та споживачів. Саме тому доповнення глави ІІІ Закону України «Про захист від недобросовісної конкуренції» ст.. 15-1 має дуже суттєве значення, а також відповідає міжнародно-правовим зобов’язанням України Поширенням інформації, що вводить в оману, є повідомлення суб'єктом господарювання, безпосередньо або через іншу особу, одній, кільком особам або невизначеному колу осіб, у тому числі в рекламі, неповних, неточних, неправдивих відомостей, зокрема внаслідок обраного способу їх викладення, замовчування окремих фактів чи нечіткості формулювань, що вплинули або можуть вплинути на наміри цих осіб щодо придбання (замовлення) чи реалізації (продажу, поставки, виконання, надання) товарів, робіт, послуг цього суб'єкта господарювання. Зокрема, інформацією, що вводить в оману, є, відомості, які: - містять неповні, неточні або неправдиві дані про походження товару, виробника, продавця, спосіб виготовлення, джерела та спосіб придбання, реалізації, кількість, споживчі властивості, якість, комплектність, придатність до застосування, стандарти, характеристики, особливості реалізації товарів, робіт, послуг, ціну і знижки на них, а також про істотні умови договору; - містять неповні, неточні або неправдиві дані про фінансовий стан чи господарську діяльність суб'єкта господарювання; - приписують повноваження та права, яких не мають, або відносини, в яких не перебувають; - містять посилання на обсяги виробництва, придбання, продажу чи поставки товарів, виконання робіт, надання послуг, яких фактично не було на день поширення інформації. Під введенням в оману як правило розуміють хибне сприйняття дійсності, зумовлене неправильним, викривленим відображенням її органами чуття; уявний образ чого-небудь, що помилково сприймається як дійсне. Введення споживачів в оману як і, як і дискредитація конкурента, має на меті залучення уваги до своїх товарам шляхом поширення не відповідної дійсності інформації. Проте, на відміну випадків дискредитації конкурента, тут наголошується не так на хибних чи обманних заявах по відношенню до конкурента та його товарів, але і подання недостовірної інформації щодо власних товарів. Під обманом зазвичай розуміють умисне введення в оману іншої особи або підтримуванні вже наявної у неї оманливої уяви шляхом передачі інформації, що не відповідає дійсності або замовчування про різні факти, речі, явища і т. ін. з метою схилити цю особу до певної поведінки. Поняття «омана» не обмежується явно облудними заявами чи твердженнями, які можуть створити хибне враження у споживача. Так було в деяких випадках правдиві затвердження також можуть ввести споживачів в оману щодо вищих споживчих властивостей тієї чи іншої товару, при цьому, наприклад, підкреслюється, продукція саме даного виробника відрізняється такими-то параметрами, хоча відповідно до ухвалених стандартам цим параметрами відповідає аналогічна продукція будь-якого виробника. Внаслідок цього у споживача може виникнути хибне враження, що тільки товар даного виробника має такими-то споживчими властивостями, тоді як у насправді такі ж споживчі властивості притаманні аналогічним товарам інших виробників. Наприклад, Антимонопольний комітет України оштрафував на 300 тис. грн ТОВ «Віва» (м. Луцьк) за недобросовісну конкуренцію відносно всесвітньо відомого виробника кондитерських виробів «FERRERO». Як встановив Комітет, ТОВ «Віва» виробляло та реалізовувало цукерки «Extaza» і «Місячний Рафаель» в упакуванні, яке імітує оформлення цукерок «Raffaello» виробництва корпорації «FERRERO». Тобто, такі дії є намаганням ТОВ «Віва» використати чужу ділову репутацію шляхом введення в оману споживачів. Підтвердженням цього є те, що ТОВ «Віва» взагалі не рекламувало цукерки «Extaza» та «Місячний Рафаель». Натомість витрати на рекламу цукерок «Raffaello» з боку СOPEMAPTEK C.A. і ТОВ «Ферреро Україна», які є офіційними реалізаторами цієї продукції, становлять майже 11 млн грн. «Бізнес зобов’язаний власними силами, ресурсами й умінням боротися за споживачів – саме в цьому полягає суть добросовісної конкуренції. Тому там, де порушуватимуться права чесного підприємця, там, де матимуть місце факти введення в оману українських споживачів, буде «лезо» антимонопольного розслідування та жорстке покарання», – прокоментував прийняте рішення в.о. Голови Антимонопольного комітету України Олександр Мельниченко. Як відомо, в 2005 році Комітет припинив недобросовісну конкуренцію відносно корпорації «FERRERO» з боку ДП «Севастопольський виноробний завод» і ТОВ «ТД «Маркет-Груп». Комітет заборонив підприємствам виробляти та реалізовувати шампанське вино «Raffaell», елементи упаковки якого композиційно та графічно співпадали з елементами упакування цукерок «Raffaello»
2.3. Неправомірним збиранням, розголошенням та використанням комерційної таємниці є: - неправомірне збирання комерційної таємниці; - розголошення комерційної таємниці; - схилення до розголошення комерційної таємниці; - неправомірне використання комерційної таємниці. У ст. 505 Цивільного кодексу України дається визначення поняття комерційної таємниці: це – інформація, яка є секретною в тому розумінні, що вона в цілому чи в певній формі та сукупності її складових є невідомою та не є легкодоступною для осіб, які звичайно мають справу з видом інформації, до якого вона належить, у зв'язку з цим має комерційну цінність та була предметом адекватних до існуючих обставин заходів щодо збереження її секретності, вжитих особою, яка законно контролює цю інформацію.
Комерційна таємниця – це інформація щодо технічної, організаційної, комерційної діяльності підприємства, розголошення якої може завдати шкоди його інтересам. Тобто відомості, пов'язані з виробництвом, технологією, управлінням, фінансовою та іншою діяльністю суб'єкта господарювання, що не є державною таємницею, розголошення яких може завдати шкоди інтересам суб'єкта господарювання, можуть бути визнані його комерційною таємницею. Склад і обсяг відомостей, що становлять комерційну таємницю, спосіб їх захисту визначаються суб'єктом господарювання відповідно до закону. Неправомірним збиранням відомостей, що становлять комерційну таємницю (ст.16), вважається добування протиправним способом зазначених відомостей, якщо це завдало чи могло завдати шкоди суб'єкту господарювання. Неправомірним вважається збирання комерційної таємниці незалежно від того, яким способом здійснювалися протиправні дії: крадіжка документів, підслуховування розмов, одержання таких відомостей від осіб, що володіють ними, за плату тощо. Але обов'язковим є встановлення факту заподіяння шкоди підприємцю або можливості заподіяння. Шкода може бути як позитивна (витрати, затрати на зниження шкідливих наслідків такого правопорушення), так i у вигляді неодержаних доходів (збитки від зниження реалізації продукції або від зниження попиту на послуги).
Розголошення комерційної таємниці (ст. 17) пов’язане з ознайомленням іншої особи без згоди особи, уповноваженої на те, з відомостями, що відповідно до чинного законодавства України становлять комерційну таємницю, особою, якій ці відомості були довірені у встановленому порядку або стали відомі у зв’язку з виконанням службових або інших обов’язків, якщо це завдало чи могло завдати шкоди суб’єкту господарювання. Під розголошенням слід розуміти як незаконне ознайомлення інших осіб із відомостями, що є комерційною таємницею, так i створення особою, який ці вiдомостi стали вiдомi (у зв'язку з професійною або іншою діяльністю i яка повинна зберігати їх у таємниці), умов, сприятливих ознайомленню із ними сторонніх осіб. До таких осіб належать працівники правоохоронних органів, банківських установ, податкових органів, органів влади та управління, а також інші особи, які відповідно до законодавства мають право знайомитися із відомостями, що становлять комерційну таємницю, або мають доступ до таких відомостей за характером професійних або інших обов’язків, що вони виконують їх. Засоби розголошення комерційної таємниці (повідомлення іншим особам, у засобах масової інформації або іншим чином) значення не мають.
Необхідно пам'ятати, кваліфікуючи дії суб’єктів господарювання як розголошення, схилення до розголошення, неправомірне збирання та використання комерційної таємниці, що не усякі підприємницькі відносини обов'язково є конфіденційними i не будь-яка інформація, розкрита у конфiденцiйних відносинах, обов'язково становить комерційну таємницю.
Постановою Кабінету Міністрів України "Про перелік відомостей, що не становлять комерційної таємниці" вiд 9 серпня 1993 р. № 611 регламентовано, що комерційну таємницю не становлять: установчі документи, документи, що дозволяють займатися підприємницькою чи господарською діяльністю та її окремими видами; інформація за всіма встановленими формами державної звітності; дані, необхідні для перевірки обчислення і сплати податків та інших обов'язкових платежів; відомості про чисельність і склад працюючих, їхню заробітну плату в цілому та за професіями й посадами, а також наявність вільних робочих місць; документи про сплату податків і обов'язкових платежів; інформація про забруднення навколишнього природного середовища, недотримання безпечних умов праці, реалізацію продукції, що завдає шкоди здоров'ю, а також інші порушення законодавства України та розміри заподіяних при цьому збитків; документи про платоспроможність; відомості про участь посадових осіб підприємства в кооперативах, малих підприємствах, спілках, об'єднаннях та інших організаціях, які займаються підприємницькою діяльністю; відомості, що відповідно до чинного законодавства підлягають оголошенню.
Підприємства зобов'язані подавати перелічені у цій постанові відомості органам державної виконавчої влади, контролюючим і правоохоронним органам, іншим юридичним особам відповідно до чинного законодавства, за їх вимогою.
Необхідними критеріями інформації для віднесення її до комерційної таємниці з метою її захисту законодавством є такі: інформація, не досить відома громадськості; власник iнформацiї здатний одержувати прибуток із використання цієї iнформацiї; iнформацiя є корисною; власник iнформацiї вживає заходів для захисту iнформацiї.
Схиленням до розголошення комерційної таємниці (ст. 18) є спонукання особи, якій були довірені у встановленому порядку або стали відомі у зв'язку з виконанням відповідних обов'язків відомості, що відповідно до закону становлять комерційну таємницю, до розкриття цих відомостей, якщо це завдало чи могло завдати шкоди суб'єкту господарювання. Неправомірним використанням комерційної таємниці є впровадження у виробництво або врахування під час планування чи здійснення підприємницької діяльності без дозволу уповноваженої на те особи неправомірно здобутих відомостей, що становлять відповідно до закону комерційну таємницю. За неправомірне збирання, розголошення або використання відомостей, що є комерційною таємницею, винні особи несуть відповідальність, встановлену законом. Неправомірним використанням комерційної таємниці визнається впровадження у виробництво або врахування під час планування чи здійснення підприємницької діяльності без дозволу уповноваженої на те особи неправомірно здобутих відомостей, що становлять відповідно до законодавства України комерційну таємницю. Проте, спосіб використання таких відомостей не має значення.
3. Система захисту від недобросовісної конкуренції Відповідно до ст. 3, 7, 27 Закону України “Про захист від недобросовісної конкуренції», ст. 40 Господарського кодексу України та ст. 8 Закону України “Про Антимонопольний комітет України”, державний контроль за дотриманням конкурентного законодавства, захист інтересів підприємців та споживачів від його порушень здійснюються Антимонопольним комітетом України відповідно до його повноважень, визначених законом. У межах своєї компетенції Антимонопольний комітет України виявляє та припиняє прояви недобросовісної конкуренції, розглядає справи про припинення порушень у формі недобросовісної конкуренції та застосовує заходи відповідальності за їх вчинення.
Дуже важливо захистити від недобросовісної конкуренції не лише споживачів, але й саму конкуренцію. Необхідно, аби покарання та засоби захисту самі по собі негативно не впливали на конкуренцію. Наприклад, важливим є не вимагати оголошення для споживачів інформації в обсязі більшому, ніж це необхідно для попередження ошукування. Надмірні вимоги оголошення інформації можуть призвести до ситуації, коли у продавця не буде бажання надавати навіть правдиву інформацію, яка буде дійсно корисною для споживачів. Відповідно до статті 28 Закону України “Про захист від недобросовісної конкуренції” особи, права яких порушені діями, визначеними цим Законом як недобросовісна конкуренція, можуть протягом шести місяців з дня, коли вони дізнались або повинні були дізнатися про порушення своїх прав, звернутися до Антимонопольного комітету України, його територіальних відділень із заявою про захист своїх прав. Закінчення строку звернення із заявою є підставою для відмови у прийнятті заяви. Якщо Антимонопольний комітет України, його територіальні відділення визнають поважними причини пропуску строку звернення із заявою, порушене право підлягає захисту. Таким чином, необхідною умовою для початку розгляду справи про недобросовісну конкуренцію є вчасно подана до антимонопольних органів, належним чином оформлена заява зацікавлених осіб. Відповідно до ст. 29 Закону Суб'єкт господарювання не може бути притягнутий до відповідальності за вчинення дій, визначених цим Законом як недобросовісна конкуренція, якщо закінчився строк давності притягнення до відповідальності. Строк давності притягнення до відповідальності за недобросовісну конкуренцію становить три роки з дня вчинення порушення, а в разі триваючого порушення - з дня закінчення вчинення порушення. Перебіг строку давності зупиняється на час розгляду органами Антимонопольного комітету України справи про недобросовісну конкуренцію. Варто звернути увагу на те, що відповідно до ст. 20 Цивільного кодексу України спосіб захисту порушених прав обирається особою самостійно, тобто особа у разі порушення власних прав має звернутися безпосередньо до суду. Особливістю розгляду справ Антимонопольним комітетом України про недобросовісну конкуренцію є відсутність необхідності визначення монопольного становища сторін. З метою припинення, усунення та попередження проявів недобросовісної конкуренції антимонопольні органи надають суб’єктам господарювання рекомендації, проводять роз’яснювальну роботу. Слід відзначити, що досвід роботи із заявами та зверненнями стосовно випадків недобросовісної конкуренції в Антимонопольному комітеті України свідчить, що значну складність становить забезпечення доказами встановлення факту порушення. Основним доказом незаконності недобросовісних дій є їх невідповідність правилам, торговельним та іншим чесним звичаям у підприємницький діяльності. Професійні правила і торговельні звичаї у різних сферах економіки можуть бути різними. Тут немає однакових стандартів для всіх. По суті заходи захисту від недобросовісної конкуренції можуть діяти лише в тих сферах економічної діяльності, які прийняли правила професійної етики чи вважають «добрими (чесними)» відповідні торговельні звичаї. Експертизу на подібність до ступеня змішування виконують спеціалізовані організації. Вчинення дій, визначених як недобросовісна конкуренція, тягне за собою накладання Антимонопольним комітетом України штрафів, передбачених Законом, а також адміністративну, цивільну та кримінальну відповідальність у випадках, передбачених законодавством. Відповідальність за недобросовісну конкуренцію включає: - накладання штрафів на суб’єктів господарювання; - адміністративну відповідальність громадян; - відшкодування збитків; - вилучення товарів. Вчинення суб'єктами господарювання дій, юридичними особами визначених як недобросовісна конкуренція, тягне за собою накладання на них Антимонопольним комітетом України, його територіальними відділеннями штрафів у розмірі до пяти відсотків виручки від реалізації товарів, виконання робіт, надання послуг суб'єкта господарювання за останній звітний рік, що передував року, в якому накладається штраф. Якщо доходу (виручки) немає або відповідач на вимогу органів Антимонопольного комітету України, голови його територіального відділення не надав відомостей про розмір доходу (виручки), штраф, передбачений частиною першою цієї статті, накладається у розмірі до десяти тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. Доход (виручка) суб'єкта господарювання від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг) визначається як сумарна вартість доходу (виручки) від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг) усіх юридичних та фізичних осіб, що входять до групи, яка визнається суб'єктом господарювання. У разі, коли декілька юридичних та/або фізичних осіб - суб'єктів господарювання, які входять до групи, що визнається суб'єктом господарювання, вчинили діяння (дії, бездіяльність), які призвели до порушення законодавства про захист економічної конкуренції зазначеним суб'єктом господарювання, та/або мають права, без яких вчинення порушення було б неможливим, та/або отримали чи можуть отримати переваги у конкуренції чи інші вигоди, штраф накладається на суб'єкт господарювання в особі юридичних та/або фізичних осіб, які вчинили наведені діяння (дії, бездіяльність) або отримали чи можуть отримати наведені вигоди. Під вигодою вважається, зокрема, можливість впливати на діяльність інших юридичних та/або фізичних осіб - суб'єктів господарювання, одержання частини їх прибутку. У разі потреби розмір доходу (виручки) може бути визначений органами Антимонопольного комітету України на підставі адміністративної інформації, отриманої з інших джерел. Рішення про накладення штрафів у розмірах понад одну тисячу неоподатковуваних мінімумів доходів громадян приймаються виключно Антимонопольним комітетом України, адміністративною колегією Антимонопольного комітету України на їх засіданнях. .У разі, якщо суб'єкт господарювання працював менше одного року, розмір штрафу обчислюється від доходу (виручки) суб'єкта господарювання за весь час до прийняття рішення про накладення штрафу. Адміністративну відповідальність за недобросовісну конкуренцію передбачено ст. 164-3 Кодексу про адміністративні правопорушення. Відповідно до цієї статті: незаконне копіювання форми, упаковки, зовнішнього оформлення, а так само імітація, копiювання, пряме відтворення товару іншого підприємця, самовільне використання його імені – тягне за собою накладення штрафу від 30 до 44 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян із конфіскацією виготовленої продукції, знарядь виробництва i сировини чи без такої; умисне поширення неправдивих або неточних відомостей, які можуть завдати шкоди діловій репутації або майновим інтересам iншого підприємця, тягне за собою накладення штрафу від 5 до 9 неоподатковуваних мiнiмумiв доходів громадян; отримання, використання, розголошення комерційної таємниці, а також конфіденційної інформації з метою заподіяння шкоди діловій репутації або майну іншого підприємця, тягне за собою накладення штрафу від 9 до 18 неоподатковуваних мiнiмумiв доходів громадян.
Збитки, заподіяні внаслідок недобросовісної конкуренції, підлягають відшкодуванню за позовами заінтересованих осіб у порядку, визначеному цивільним законодавством України. При цьому слід враховувати, що про відшкодування збитків може йтися тільки тоді, коли є всі необхідні підстави для застосування заходів майнової відповідальності. При цьому важливо довести, що обсяг збитків, які стягуються, виник через допущене правопорушення. Вилучення товарів із неправомірно використаним позначенням та копій виробів іншого суб'єкта господарювання У разі визнання вчинення порушень, передбачених статтями 4 і 6 Закону, органи Антимонопольного комітету України або особи, права яких порушені, мають право звернутися до суду із позовом про влучення відповідних товарів з неправомірно використаним позначенням, копій виробів іншого суб'єкта господарювання і у виробника, і у продавця. Порядок використання вилучених товарів визначається Кабінетом Міністрів України. Рішення про вилучення товарів з неправомірно використаним позначенням та копій виробів іншого суб'єкта господарювання приймається у разі, якщо можливість змішування з діяльністю іншого суб'єкта господарювання не може бути усунена в інший спосіб. У разі встановлення факту дискредитації суб'єкта господарювання органи Антимонопольного комітету України мають право прийняти рішення про офіційне спростування за рахунок порушника поширених ним неправдивих, неточних або неповних відомостей у строк і спосіб, визначені законодавством або цим рішенням. Справи про недобросовісну конкуренцію розглядаються Антимонопольним комітетом України та його територіальними відділеннями у порядку, визначеному Законом України “Про захист від недобросовісної конкуренції”, Законом України “Про захист економічної конкуренції”, Законом України “Про Антимонопольний комітет України” та іншими актами законодавства України. У процесі розгляду справи органи Антимонопольного комітету України можуть прийняти попереднє рішення за умов та у порядку, передбачених статтею 47 Закону України "Про захист економічної конкуренції". У процесі розгляду справи органи Антимонопольного комітету України за поданою суб'єктом господарювання заявою про вжиття заходів для відвернення негативних та непоправних наслідків для суб'єктів господарювання внаслідок порушення законодавства про захист економічної конкуренції можуть прийняти попереднє рішення про: - заборону особі (відповідачу), в діях якої вбачаються ознаки порушення, вчиняти певні дії, в тому числі про блокування цінних паперів; - обов'язкове вчинення певних дій, якщо невідкладне вчинення цих дій є необхідним виходячи із законних прав та інтересів інших осіб. Попереднє рішення може бути оскаржене в порядку, визначеному у п'ятнадцятиденний строк з дня його одержання. Цей строк не може бути поновлено. Антимонопольний комітет України, його територіальні відділення у справах про недобросовісну конкуренцію приймають обов'язкові для виконання рішення про: - визнання факту недобросовісної конкуренції; - припинення недобросовісної конкуренції; - офіційне спростування за рахунок порушника поширених ним - неправдивих, неточних або неповних відомостей; - накладання штрафів; - закриття провадження у справі. У разі надходження від заявника клопотання про відмову від заяви про захист своїх прав органи Антимонопольного комітету України можуть прийняти рішення про закриття провадження у справі. У рішенні вказуються результати розгляду справи по суті, наводяться мотиви рішення, зазначаються дії, які сторони повинні виконати або від яких утриматися, та строк виконання рішення. У резолютивній частині рішення про накладення штрафу зазначається розмір штрафу. Абзац 1 п.1 ст.251 Господарського кодексу України визначає, що ухилення від виконання або несвоєчасне виконання рішень Антимонопольного комітету України чи його територіальних відділень про припинення порушень конкурентного законодавства тягне за собою застосування Антимонопольним комітетом України штрафних санкцій до порушників. Кримінальну відповідальність за недобросовісну конкуренцію передбачено ст. 229 та 231 Кримінального кодексу України. Так, незаконне використання знака для товарів і послуг, фірмового найменування, кваліфікованого зазначення походження товару або інше умисне порушення права на ці об'єкти, якщо це завдало матеріальної шкоди у великому розмірі, караються штрафом від 200 до 100 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправними роботами на строк до 2 років, або позбавленням волі на той самий строк із конфіскацією відповідної продукції та знарядь і матеріалів, які спеціально використовувалися для її виготовлення. Ті самі дії, якщо вони вчинені повторно або за попередньою змовою групою осіб, або завдали матеріальної шкоди в особливо великому розмірі, караються штрафом від 1000 до 2000 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправними роботами на строк до 2 років, або позбавленням волі на строк від 2 до 5 років із конфіскацією відповідної продукції та знарядь і матеріалів, які спеціально використовувалися для її виготовлення. Матеріальна шкода вважається завданою у великому розмірі, якщо її розмір у 200 і більше разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян, а завданою в особливо великому розмірі, – якщо її розмір у 1000 і більше разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян. Ст. 231 Кримінального кодексу України передбачає, що умисні дії, спрямовані на отримання відомостей, які становлять комерційну таємницю, з метою розголошення чи іншого використання цих відомостей (комерційне шпигунство), а також незаконне використання таких відомостей, якщо це спричинило істотну шкоду суб'єкту господарювання, караються штрафом від 200 до 1000 неоподатковуваних мiнiмумiв доходів громадян або обмеженням волі на строк до 5 років, або позбавленням волі на строк до 3 років. Умисне розголошення комерційної таємниці без згоди її власника особою, якій ця таємниця відома у зв'язку з професійною або зі службовою діяльністю, якщо воно вчинено з корисливих чи з інших особистих мотивів i завдало істотної шкоди суб'єкту господарської діяльності, карається штрафом від 200 до 500 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян із позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною дiяльнiстю на строк до 3 років або виправними роботами на строк до 2 років, або позбавленням волі на той самий строк.
4. Особливості припинення недобросовісної конкуренції у зовнішньоекономічній діяльності Важливим напрямком розвитку конкурентного законодавства є створення законодавчих підвалин добросовісної конкуренції у зовнішньоекономічній діяльності. Уявляється, що головною задачею регулювання конкурентних процесів у зовнішньоекономічній діяльності є збереження та захист доброї репутації українських товарів на зарубіжних ринках та захист вітчизняного товаровиробника вд недобросовісної діяльності з боку імпортерів. Правовий захист від недобросовісної конкуренції у зовнішньоекономічній діяльності здійснюється на основі Закону України “Про зовнішньоекономічну діяльність” від 16.04.1991 року , а також Законів України “Про захист національного товаровиробника від демпінгового імпорту” від 22.12.1998 року, “Про захист національного товаровиробника від субсидованого імпорту” від 22.12.1998 року, Закон України «Про усунення дискримінації в оподаткуванні суб’єктів підприємницької діяльності, створених з використанням майна та коштів вітчизняного походження» від 17 лютого 2000 р. Відповідно до статті 31 Закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність» недобросовісною конкуренцією у зовнішньоекономічній діяльності розуміється: * здійснення демпінгового імпорту, до якого застосовуються антидемпінгові заходи; * здійснення субсідованого імпорту, до якого застосовуються компенсаційні заходи; * здійснення інших дій, що законами України визнаються недобросовісною конкуренцією. Законодавством передбачено, що в разі застосування суб’єктами господарювання за кордоном певних дій, що не відповідають конкурентним правилам, що, своєю чергою, завдає або може завдати шкоди національному товаровиробникові, компетентні державні органи можуть прийняти рішення про запровадження особливих умов імпортування. До дій, які можуть викликати впровадження особливих заходів, відносять: Субсидований імпорт — увезення на митну територію країни імпорту (Україну) товару (товарів), що користується пільгами від субсидії, яка надається для виробництва, перероблення, транспортування або експорту такого товару в країні, з якої він експортується. Демпінговий імпорт — увезення на митну територію України товару за цінами, нижчими від порівнянної ціни на подібний товар у країні експорту, що завдає шкоди національному товаровиробнику подібного товару. Крім того, спеціальні заходи щодо імпорту здійснюються за наявності дослідження, в ході якого визначаються: 1) тенденції зростання обсягу імпорту в Україну товару (товарів) та (або) умов його здійснення; 2) факти заподіяння значної шкоди та (або) виникнення загрози заподіяння значної шкоди національному товаровиробнику, що є наслідком цього імпорту; 3) наявність причинно-наслідкового зв’язку між зростанням обсягу імпорту товару та (або) умовами його здійснення та заподіянням значної шкоди та (або) виникненням загрози заподіяння значної шкоди. Крім того, відповідно до змісту статті 31 Закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність» недобросовісною конкуренцією є також і зростаючий імпорт, тобто здійснення імпорту в обсягах та/або за умов, що заподіюють значну шкоду або створюють загрозу заподіяння значної шкоди українським виробникам відповідних товарів. Проведення антидемпінгового розслідування, а також розгляд питань щодо субсидованого імпорту та особливих умов імпорту в Україні здійснюється Міністерством економіки та з питань європейської інтеграції, Державною митною службою України, а також Міжвідомчою комісією з міжнародної торгівлі. Державний контроль за дотриманням конкурентного законодавства у зовнішньоекономічній діяльності здійснює Антимонопольний комітет України щодо порушень конкурентного законодавства.
Контрольні питання
Практичне завдання 1
Як співвідносяться поняття «недобросовісна конкуренція» та «промислова власність»? В яких випадках для захисту об’єктів промислової власності застосовуються заходи конкурентного законодавства?
Практичне завдання 2
Визначте за яких умов порівняльна реклама не буде вважатися недобросовісною конкуренцією. Чи не суперечить така ситуація інтересам споживачів? Які можливості для захисту прав споживачів закладені Законом України «Про захист від недобросовісної конкуренції»
Практичне завдання 3
На підставі аналізу чинного законодавства визначте особливості співвідношення понять «недобросовісна конкуренція» та «недобросовісна реклама». Назвіть спільне і відмінності.
Ситуаційне завдання № 1 З квітня 1998 року до червня 2001 року СП “ЛЛЛ” виробляв та реалізовував апельсиновий безалкогольний напій “ФАНТАзія”. При цьому назва напою на етикетці була виконана у два рядки з домінуючою частиною назви - “ФАНТА” великими літерами у першому рядку та частиною “зія” маленькими літерами у другому рядку. Такі дії СП “ЛЛЛ” у вигляді використання на етикетці безалкогольного напою “ФАНТАзія” назви, графічно зображеної у два рядки з домінуючою частиною “ФАНТА”, можуть призвести до змішування діяльності СП “ЛЛЛ” з діяльністю підприємства “Дзе ККК”, та підприємства “БББ”. Представники “Дзе ККК” зазначили, що СП “ЛЛЛ” виробляло під назвою “ФАНТАзія” саме апельсиновий напій і розливало його у пластикові прозорі пляшки, що додатково збільшувало ступінь схожості продукції Заявників та СП “ЛЛЛ”. Час виходу на ринок України представників “Дзе ККК”, а також дата реєстрації знаків для товарів і послуг “FANTA” і “ФАНТА” свідчать про те, що вони мають пріоритет на використання позначення “ФАНТА” і не надавали дозволу СП “ЛЛЛ” на використання позначення “ФАНТА”. Крім того, СП “ЛЛЛ” подало до Науково-дослідного центру патентної експертизи Держпатенту України заявку на видачу свідоцтва на словесно-зображувальний знак для товарів і послуг “ФАНТАзія”, де зображення знака є фактично копією зазначеної етикетки безалкогольного напою “ФАНТАзія”. Проте, СП “ЛЛЛ” не отримало свідоцтва на цей знак і права користуватися і розпоряджатися ним на свій розсуд.
Ситуаційне завдання № 2 Керівні посади в дочірньому підприємстві ААА обіймають колишні працівники НВП «Інститут «Т» – директор та головний інженер. Вони працювали в НВП «Інститут «Т» на керівних посадах і володіли інформацією щодо діяльності цього підприємства, особисто укладали договори на постачання комплектуючих для виробництва гідродинамічних нагрівачів «Дніпро», на продаж продукції «Т», формували дилерську мережу та цінову політику, відповідали за технічні питання: проведення досліджень, випробувань, розробку технічних умов, удосконалення продукції. Зазначені особи, внаслідок виконання службових обов’язків, мали доступ до конфіденційної інформації, яка може бути визнана комерційною таємницею. Перед звільненням з НВП «Інститут «Т» вони розпискою зобов’язалися не розголошувати комерційної таємниці. Однак, після переходу на роботу до дочірнього підприємства ААА ці особи використали доступну їм конфіденційну інформацію для організації виробництва гідродинамічних нагрівачів «Дніпро».
Ситуаційне завдання 3 У липні 1998 р. дочірнє підприємство “Б” звернулося до державного підприємства “П” із проханням розіслати клієнтам, які оформили передплату на журнал “Н” (видавець – компанія “С”), рекламні числа журналу “W” (ДП “Б”). Згодом компанія “С” звернулася до Антимонопольного комітету України із заявою, у якій вказувала, що ДП “Бурда-Україна” схилило постачальника (підприємство “П”) до дискримінації покупця послуг останнього (видавництво “С”), оскільки держпідприємство “Преса” надало можливість ДП “Бурда-Україна” провести рекламну компанію серед передплатників схожого за тематикою видання без додаткових витрат, за винятком витрат на розсилку журналів. Крім того, ДП “Б” неправомірно використало адресну базу передплатників журналу “Наталі”, що складає за наказом керівника компанії “С”, її комерційну таємницю. Все це давало, на думку компанії “С”, підстави для кваліфікації дій ДП “Б” як недобросовісної конкуренції і притягнення її до відповідальності. Під час розгляду справи представники ДП “Б” вказали, що ніяких переваг у розумінні Закону України “Про захист від недобросовісної конкуренції” вони не мали. Про те, що адресна база передплатників журналу “Н” складає комерційну таємницю компанії “С”, вони не знали, оскільки держпідприємство “П” їх про це не повідомило; взагалі ДП “Б” безпосередньо не збирала та не використовувала цю інформацію. Крім того, н6а їх думку, ДП “Бурда-Україна” і компанія “С” відносно державного підприємства “Преса” виступали не як покупці, а як постачальники. Хто є постачальником, а хто – замовником у відносинах між ДП “Б”, компанією “С” та державним підприємством “П”? Чи поширюються положення ст..11 Закону України “Про захист від недобросовісної конкуренції” на відносини, що склалися між сторонами спору? Що таке комерційна таємниця? який порядок її захисту і використання? чи можна вважати, що ДП “Б” неправомірно використала комерційну таємницю?
Ситуаційне завдання № 4 В квітні 1998 року ВАТ «Оболонь» розпочало випуск безалкогольного напою «CAMPARI’s». Патентний повірений фірми «CAMPARI» в Україні звернувся до Антимонопольного комітету України з заявою про усунення порушення прав фірми «CAMPARI» на використання назви та маркування, вказавши на те, що назва «CAMPARI» є загальновідомою права фірми зареєстровані в Державному патентному відомстві України 18.06.95 р. ВАТ «Оболонь» факт правопорушення не визнало посилаючись на те, що назва «CAMPARI» не є відомою в Україні, крім того, напій «CAMPARI» є малоалкогольним, а «CAMPARI’s» безалкогольним, тому змішування не може бути. В процесі розгляду справи було встановлено, що ступінь змішуваності назви та етикетки напою «CAMPARI’s» з назвою та маркуванням напою «CAMPARI» 70 до 30.
Чи є ознаки правопорушення в діях ВАТ «Оболонь»? Що таке недобросовісна конкуренція? Яке рішення повинен прийняти Антимонопольний комітет України?
Завдання для самостійного опрацювання Практичне завдання 1
На основі аналізу положень Закону України «Захист національного товаровиробника від демпінгового імпорту» визначте особливості такого прояву недобросовісної конкуренції як демпінг. Чим він загрожує ?
Практичне завдання 2
На основі аналізу положень Закону України «Захист національного товаровиробника від субсидованого імпорту» визначте особливості такого прояву недобросовісної конкуренції як субсидований імпорт. Чим він загрожує?
Практичне завдання 3
На підставі норм чинного законодавства проаналізуйте процедури захисту національного товаровиробника від різних форм недобросовісної конкуренції у зовнішньоекономічної діяльності.
Тема 10 ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ДІЯЛЬНОСТІ СУБЄКТІВ ПРИРОДНИХ МОНОПОЛІЙ
2. Суб’єкти природних монополій, їх правовий статус 3. Державне регулювання діяльності суб’єктів природних монополій 4. Інструменти регулювання природних монополій 5.. Відповідальність суб’єктів природних монополій.
Ключові слова: природна монополія, державне регулювання природних монополій, Національні комісії з регулювання природних монополій, методи регулювання природних монополій
1. Поняття природної монополії Сучасна теорія природної монополії склалася в останні кілька десятиліть на Заході. Уява про природні монополії, що прийшла з класичних західних підручників, пов'язана з наявністю економії від масштабу, що розуміється як зниження довгострокових середніх витрат з ростом обсягу випуску[160]. «Оксфордський словник для ділового світу» визначає природну монополію як монополію, за якої мінімально ефективний масштаб виробництва більший чи дорівнює загальному попиту, як наприклад, у розподілі електроенергії. Більше того, монополії можуть існувати в результаті наявності бар'єру до вступу на ринок, урядових привілеїв чи обмеженої інформації[161] . Вважається, що природна монополія існує через комбінацію розміру ринку і характеристик галузевих витрат. Вона існує, коли ефект розміру в процесі виробництва товару є настільки великим, що відповідний ринок може обслуговуватися єдиною фірмою. Якби природний монополіст був поділений на три окремі фірми для досягнення конкуренції, результатом цього обов'язково було би збільшення загальних витрат виробництва тієї ж кількості товарів, що раніше вироблялися одною єдиною фірмою. Економія за рахунок масштабів означає зменшення витрат на одиницю продукції (або на виробничу операцію чи функцію) у міру зростання абсолютного обсягу продукції за період. Наочними прикладами цього є регульовані галузі, зокрема, перевезення вантажів, залізниці тощо[162]. На сьогодні питання регулювання діяльності суб'єктів господарювання, які виробляють (реалізують) товари на ринку, що перебуває у стані природної монополії, та діяльності суб'єктів господарювання, що діють на суміжних ринках, визначено Конституцією України, Господарським кодексом України, Законами України «Про природні монополії», «Про захист економічної конкуренції», «Про ціни і ціноутворення», «Про ліцензування певних видів господарської діяльності», «Про телекомунікації», «Про електроенергетику», «Про житлово-комунальні послуги», «Про теплопостачання», «Про нафту і газ», «Про поштовий зв'язок», «Про місцеве самоврядування в Україні», «Про місцеві державні адміністрації», «Про управління об'єктами державної власності» та іншими нормативно-правовими актами[163]. По-перше, природна монополія - це особливий стан товарного ринку. Такий стан характеризується наступними економіко-правовими показниками[164]: По-перше положення Закону «Про природні монополії» поширюються на виключні сфери господарювання[165]. Законодавчий орган виділив наступні галузі господарювання діяльність яких, відповідно до цього Закону регулюється у таких сферах суб'єктів природних монополій: транспортування нафти і нафтопродуктів трубопроводами; транспортування природного і нафтового газу трубопроводами та його розподіл; транспортування інших речовин трубопровідним транспортом; передачі та розподілу електричної енергії; користування залізничними коліями, диспетчерськими службами, вокзалами та іншими об'єктами інфраструктури, що забезпечують рух залізничного транспорту загального користування; управління повітряним рухом; централізованого водопостачання та водовідведення; централізованого постачання теплової енергії; спеціалізованих послуг транспортних терміналів, портів, аеропортів за переліком, який визначається Кабінетом Міністрів України. Ці сфери і визначають межі дії правового режиму регулювання природних монополій. В інших країнах проводиться ще більша диференціація у сферах природних монополій, що тягне і спеціальне правове регулювання. Так, в Німеччині природно-монопольні сфери розподіляються на первинні (залізничні мережі, лінії електропередач) і вторинні (кабелі) мережі. Із-за більшої суспільної значимості і істотного зіткнення публічних і приватних інтересів більш інтенсивному публічно-правовому регулюванню підпадають первинні мережі. Задоволення попиту на даних ринках ефективніше при відсутності конкуренції (витрати виробництва на одиницю продукції суттєво знижуються із збільшенням обсягу виробництва). Товари (послуги), які виробляються (надаються) суб’єктами природних монополій не можуть бути замінені у споживанні іншими товарами. Продукція суб’єктів природних монополій задовольняє дуже важливі потреби населення і при цьому є незамінною; Попит на даному товарному ринку на товари (послуги), які виробляються (надаються) суб’єктами природних монополій менше залежать від зміни цін на цей товар, чим на інші види товарів (нееластичний попит). Питання в тому, що з економічної точки зору природна монополія існує, коли ефект масштабу настільки великий, що одна фірма може задовольняти весь ринок, маючи більш низькі ціни витрат на одиницю продукції, чим мало б декілька конкуруючих фірм. Подібні умови мають місце в діяльності підприємств, які називають підприємствами спільного користування це електропостачання, зв’язок. В цьому випадку ефект масштабу у виробництві і розподілі продукції настільки великий, що для отримання низьких витрат на одиницю продукції і низької ціни необхідна крупномасштабна діяльність. В подібній ситуації конкуренція є просто нерентабельною. Якщо б ринок був поділений між багатьма виробниками, ефект масштабу не був би досягнутий. Витрати на одиницю продукції були б високими і потрібні були б високі ціни для їх покриття. По-друге, режим природної монополії є винятковим і є різновидом державного регулювання економіки, зумовленого публічним інтересом. З економічної точки зору винятковість означає виведення окремих сфер господарювання із-під впливу суто ринкових, конкурентних механізмів саморегулювання, а з правової - в обґрунтованому обмеженні дії принципу свободи економічної діяльності з метою реалізації і захисту публічних інтересів шляхом державного регулювання. Таке обмеження застосовується з використанням двох правових засобів державного регулювання ринкових відносин - заборон і позитивних обов’язків. Тому встановлення відповідного монопольного режиму означає введення особливого стану в окремому секторі економіки, що неможливо уявити собі без економічних і юридичних підстав. Перелік суб'єктів природних монополій складається та ведеться Антимонопольним комітетом України відповідно до його повноважень. У багатьох випадках сутність і особливості функціонування природних монополій пов’язані з мережевою організацією виробництва. Цілісна мережа, яка охоплює великі території й до того ж має диспетчерські служби, які володіють ситуацією й керують оперативним усуненням недоліків у роботі, коштує надто дорого. Тому утримання паралельних мереж веде до невиправданого зростання витрат на одиницю виробленої продукції. Ще проблематичніше створення нових мереж. Висока капіталомісткість будівництва трубопроводів, залізничних колій, портів, ліній зв’язку в поєднанні з досить тривалим терміном окупності зазнаних витрат, створює непереборні бар’єри для здійснення нових капіталовкладень. Тому ці сфери суспільного виробництва не дуже привабливі для окремих інвесторів. Більше того, окремим підприємцям це й не під силу. Тут потрібне поєднання капіталів багатьох суб’єктів господарювання, а оскільки бажаючих на такі малоприбуткові дії, як правило, не знаходиться, то цю функцію бере на себе держава. Вона змушена це робити тому, що природні монополії є переважно стратегічними об’єктами, від яких залежать не тільки комфортні умови життя населення і необхідні умови для розвитку виробничої сфери, а й безпека держави. Водночас бути монополістом, а тим паче природним монополістом, дуже вигідно. Коли у споживача послуг немає вибору, він змушений платити будь-яку ціну за потрібну йому послугу. Еластичність попиту у сфері природних монополій мінімальна. Тут споживач під тиском зміни цін практично не може переключитися на споживання іншої продукції, як це буває в інших галузях. Наприклад, зростання цін на авіаперевезення змушує багатьох споживачів користуватися іншими видами транспорту або зростання цін на окремі продукти харчування переорієнтовує на споживання іншої їжі. А підвищення тарифів на електроенергію навряд чи призведе до відмови від їх споживання, оскільки замінити електроенергію в побуті і у виробництві майже неможливо. Поєднання всіх наведених чинників забезпечує природним монополіям досить вигідний режим існування. Вони мають такі економічні і юридичні переваги, які дозволяють нав’язувати свої, часто невигідні вимоги контрагентам. Характерні порушення - завищення цін і тарифів, нав’язування умов договору невигідних споживачу, нав’язування непотрібних споживачу товарів, зниження якості продукції і якості обслуговування, встановлення бар’єрів доступу інших підприємців на потенційно конкурентні суміжні ринки тощо. Серед таких методів підприємницької поведінки природних монополістів, які дозволяють їм отримувати від споживачів максимальні прибутки, найбільш витончений - метод встановлення різного роду дискримінаційних цін. Особливістю конкурентної політики у сфері природних монополій є перехід від відомчого регулювання до створення ефективної, прозорої, недискримінаційної системи регулювання природних монополій незалежними державними органами. У сфері природних монополій конкуренція принципово неможлива. Але для ефективного функціонування економіки, забезпечення безпеки людям і навколишньому середовищу, досягнення балансу інтересів суб’єктів природних монополій і споживачів, захисту інтересів суміжних ринків необхідний регулюючий орган, який би зміг максимально ефективно виконувати функцію, яку виконує конкуренція на інших ринках. Основні схеми регулювання природних монополій:
Основним недоліком першої схеми регулювання є те, що спроба об’єднати дві зовсім різні функції - функції регулювання (економічного і технічного) з функцією контролю за дотриманням конкурентного законодавства приводить до конфлікту інтересів. Наділені регуляторними функціями антимонопольні органи стають разом з суб’єктами природних монополій безпосередніми учасниками певних економічних відносин і тому втрачають неупередженість у сфері контролю, в тому числі регулюючого органу, в даному випадку самого себе. Друга схема базується на відомчих принципах і має ще більше недоліків. Основна проблема полягає в тому, що регулювання здійснюється відомствами, які одночасно є суб’єктами регулювання і органами, які управляють підприємствами, які діють як у сфері природних монополій, так і на суміжних ринках. Стараючись забезпечити ефективне функціонування певного ринку, відомчий регулюючий орган не може не пам’ятати про те, що він відповідає ще і за ефективне управління конкретними підприємствами, які діють на ринку. Тому використовуючи важелі впливу на весь ринок, регулюючий орган допомагає «своїм» підприємствам, що призводить до дискримінації учасників ринку і неефективності всієї системи регулювання. Найбільш раціональною є третя схема регулювання. Вана дозволяє звільнити конкурентне відомство від невластивих йому регуляторних функцій, дає можливість суттєво зосередити обмежені ресурси на вирішенні його головної задачі, а саме: захисту, підтримці і розвитку конкуренції[166]. Остаточне законодавче закріплення цієї схеми стало можливим після прийняття Закону України «Про природні монополії», який передбачає розвиток незалежних регулятивних органів; при цьому Антимонопольний комітет України зберігає довгострокову функцію контролю, захисту і розвитку конкуренції у сфері природних монополій. Природна монополія - стан товарного ринку, при якому задоволення на цьому ринку є більш ефективним за умови відсутності конкуренції внаслідок технологічних особливостей виробництва, а товари (послуги), що виробляються суб’єктами природних монополій, не можуть бути замінені у споживанні іншими товарами (послугами), у зв’язку з чим попит на цьому товарному ринку менше залежить від зміни цін на ці товари (послуги). Природна монополія - це особливий стан ринків, які мають дві характерні ознаки. Перша пов’язана з технологією і транспортуванням товарів, для яких створення і діяльність паралельних структур неефективне: задоволення попиту в умовах монополії ефективніше, ніж в умовах конкуренції. Друга ознака пов’язана з особливостями попиту. Продукція природних монополій задовольняє життєво необхідні потреби населення й підприємців і, як правило, не може бути замінена товарами інших галузей економіки. Природна монополія існує там, де ефект масштабу виробництва настільки великий, що одна фірма може забезпечувати ринок, маючи при цьому нижчі витрати на виробництво, ніж якби тут працювало кілька конкуруючих фірм. Це має місце, зокрема, в електро-, водо-, тепло-, газопостачанні, окремих сферах транспорту і зв’язку. Наявність більше ніж одного суб’єкта господарювання тут, як правило, призводить до зниження ефективності суспільного виробництва. Конкуренція в цій ситуації просто нерентабельна. Відсутність дієвих конкурентних механізмів і загроза зловживання економічною владою суб’єктів таких монополій заставляє державу створювати спеціальну систему регулювання в галузі природних монополій. Господарський кодекс України та Закон України «Про природні монополії» формулюють легальне визначення цього поняття. Згідно з ч.І ст.28 Господарського кодексу України стан товарного ринку, за якого задоволення попиту на цьому ринку є більш ефективним за умови відсутності конкуренції внаслідок технологічних особливостей виробництва (у зв'язку з істотним зменшенням витрат виробництва на одиницю продукції в міру збільшення обсягів виробництва), а товари (послуги), що виробляються суб'єктами господарювання, не можуть бути замінені в споживанні іншими, у зв'язку з чим попит на цьому товарному ринку менше залежить від зміни цін на ці товари, ніж попит на інші товари (послуги), - вважається природною монополією. Подібне визначення природної монополії надане в ст. 1 Закону України „Про природні монополії" (далі - Закон). Порівнюючи зазначені визначення, слід вказати, що в Законі зазначено більш точно - не «суб'єкти господарювання», а «суб'єкти природних монополій». Це підкреслює той факт, що мова йде про суб'єктів господарювання, які діють на ринку природної монополії. Разом з тим, варто враховувати, що природна монополія є різновидом (видом) монополії. У законодавстві України відсутнє легальне визначення поняття «монополія», до чого слід віднестись критично, оскільки важко визначати видове поняття («природна монополія»), якщо родове поняття («монополія») не визначене. Антимонопольний комітет України відзначає, що об'єктивно існує група ринків, які мають у значній кількості випадків ключове, системоутворююче значення для національної економіки, але за своєю природою не можуть бути демонополізовані. Йдеться про ринки природних монополій (транспортування нафти і газу трубопроводами, передача та розподіл електроенергії, користування залізничними коліями та об'єктами інфраструктури, що забезпечують рух залізничного транспорту загального користування, зв'язок загального користування, централізоване водо- та теплопостачання, централізоване водовідведення та деякі інші)[167]. Основну частину монополізованих товарних ринків в Україні всі останні роки складали ринки, монополізація яких обумовлена переважно природними чинниками (включаючи загальноекономічні). Наприклад, у 2006 р. вони складали 53,3 відсотка загальної кількості монополізованих товарних ринків[168]. Станом на 01.11.2008 року в Україні налічується 11 суб’єктів природних монополій, що діють на 12 ринках. Територіальними відділеннями Комітету затверджено переліки суб’єктів природних монополій у складі 1636 суб’єктів господарювання, які діють на 2377 регіональних ринках[169] Отже, природна монополія - це специфічний різновид монопольного ринку, на якому той або інший вид діяльності здійснюють один або обмежена кількість суб'єктів, які мають на це виключне право. Особливість природної монополії в порівнянні, наприклад, зі штучною монополією, - у тому, що таке виключне право суб'єкта господарювання виникає не в результаті його конкурентної боротьби, а унаслідок визнання державою неефективності конкуренції на даному ринку. Власне кажучи, виключне право є результатом усунення і недопущення державою конкуренції на певному ринку. Тому було б вірніше вказувати, що природна монополія - це не стан товарного ринку, а різновид монопольного типу ринку. У ст.2 Закону України „Про природні монополії" визначена сфера його застосування - дія цього Закону поширюється на відносини, що виникають на товарних ринках України, які перебувають у стані природної монополії, та на суміжних ринках за участю суб'єктів природних монополій. Передбачене цим Законом регулювання діяльності суб'єктів природних монополій не застосовується в сферах, що не належать до природних монополій, якщо інше не встановлено законами України. У сферу дії Закону включаються не тільки ринки природних монополій, а й суміжні ринки. У Законі „Про природні монополії" суміжний ринок визначений як товарний ринок, що не перебуває в стані природної монополії, для суб'єктів якого реалізація вироблених товарів або використання товарів інших суб'єктів господарювання неможливе без безпосереднього використання товарів, що виробляються (реалізуються) суб'єктами природних монополій (ч.1 ст.1). На відміну від ринків природних монополій, де природною є відсутність конкуренції, на суміжних ринках природними мають бути конкурентні відносини. Наприклад, на ринках надання послуг із перевезення вантажів і пасажирів, що є суміжними зі сферою природної монополії, можуть розвиватися два види конкуренції: конкуренція між різними видами транспорту і конкуренція між підприємствами в межах однієї галузі транспорту. Світовий досвід показує, що на ринках, суміжних з ринками природної монополії в галузі залізничного транспорту, може ефективно розвиватися конкуренція. Наявність конкурентів на ринках перевезень, здійснюваних залізничним транспортом, може бути достатньою умовою, аби обмежити сферу державного регулювання чи навіть повністю виключити необхідність такого регулювання. Проте за наявності на ринку лише двох чи трьох конкурентів можлива загроза антиконкурентних погоджених дій між ними, зокрема, у вигляді встановлення таких цін на ринках вантажних перевезень, які було б неможливо встановити в разі існування конкуренції.[170] 2. Суб’єкти природних монополій, їх правовий статус. Згідно з ч.2 ст.28 Господарського кодексу України суб'єктами природної монополії можуть бути суб'єкти господарювання будь-якої форми власності (монопольні утворення), які виробляють (реалізують) товари на ринку, що перебуває в стані природної монополії. Правовий статус суб'єктів природних монополій пов'язаний з їхнім виключним станом на ринку. Абсолютний характер прав суб'єктів природних монополій обумовлений тим, що їм у відповідних правовідносинах протистоїть невизначене коло суб'єктів господарювання, зобов'язаних утримуватися від здійснення певних видів господарської діяльності. З огляду на легальне визначення, суб'єктів природної монополії варто вважати специфічним різновидом суб'єктів господарювання і видом монопольних утворень. Слід зазначити, що в законодавстві ЄС використовується поняття «служби загального економічного значення», у яке включаються ті підприємства, що є суб'єктами таких ринків, стан яких відповідно до Закону України "Про природні монополії" визначається як природна монополія. Згідно зі ст.5 Закону перелік суб'єктів природних монополій складається та ведеться Антимонопольним комітетом України відповідно до його повноважень. Суб'єкти природних монополій, стосовно яких здійснюється державне регулювання, включаються у відповідний перелік. Отже, практично з'ясувати, які підприємства визнані суб'єктами природних монополій, можна з переліків, що складаються Антимонопольним Комітетом України щодо загальнодержавного ринку та його територіальних відділень щодо регіональних ринків[171]. Отже, суб'єкти природних монополій є учасниками двох груп відносин: 1) відносини між суб'єктами природних монополій і споживачами; 2) відносини між суб'єктами природних монополій і органами державного регулювання їхньої діяльності. Обидві ці групи відносин регулюються законодавством про природні монополії. Згідно з ч.1 ст.10 Закону суб'єкти природних монополій зобов'язані:
Суб'єкти природних монополій функціонують у різноманітних організаційно-правових формах, наприклад, «Укрпошта», «Національна енергетична компанія «Укренерго» — державні підприємства, підприємства водопостачання та водовідведення, обласні «Водоканали» є комунальними, «Укрнафта», «Укртелеком» — відкриті акціонерні товариства. Деякі суб'єкти природних монополій були приватизовані. Але переважна більшість суб'єктів природних монополій перебуває в державній власності — «Укрзалізниця», ДП «Аерорух»[172]. 3. Державне регулювання діяльності суб’єктів природних монополій Природні монополії через їхню специфіку вимагають особливих форм державного регулювання, особливого правового режиму регулювання і контролю за діяльністю суб'єктів, що функціонують на таких ринках. Необхідними структурними елементами державного регулювання діяльності суб'єктів природних монополій є:
Законом України «Про природні монополії» встановлено, що суб'єктами державного регулювання природних монополій є національні комісії, а у випадках, установлених законом, – органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування.У зв'язку з відсутністю таких комісій для деяких сфер діяльності на сьогодні певні регулюючі функції здійснюються органами виконавчої влади, в тому числі місцевими державними адміністраціями та органами місцевого самоврядування. Зазначене свідчить про відсутність системності в існуючій моделі регулювання та не відповідає ідеології та принципам регулювання діяльності на ринках природних монополій та суміжних ринках, що закріплені Законом України «Про природні монополії». Вдосконалення регулювання діяльності на ринках природних монополій та суміжних ринках передбачає створення та функціонування окремих самостійних комісій у сферах, зокрема: зв'язку; транспорту (повітряний, морський і залізничний); енергетики (електроенергія, нафта, природний газ, централізоване теплопостачання);комунальних послуг (централізоване опалення, водопостачання та водовідведення). Комісії відповідно до законів України мають здійснювати регулювання діяльності на ринках природних монополій та суміжних ринках (наприклад, тарифоутворення, ліцензування, забезпечення доступу до товарів та послуг), а також вирішувати в межах компетенції спірні питання, що виникають між споживачами відповідних товарів та самими суб'єктами господарювання, які виробляють (реалізують) товари на ринку, що перебуває у стані природної монополії, та суб'єктами господарювання, що діють на суміжних ринках. У перехідний період (до створення комісій): – певні регулюючі функції (ліцензування, тарифоутворення, забезпечення доступу до відповідних ринків) здійснюватимуть уповноважені у відповідних сферах органи; – Антимонопольний комітет України виконуватиме контролюючі функції із забезпечення доступу споживачів до товарів, які виробляються (реалізуються) суб'єктами природних монополій та суб'єктами господарювання, що діють на суміжних ринках, здійснюватиме заходи із запобігання монополізації суміжних ринків; – органи місцевого самоврядування здійснюватимуть делеговані законом функції: встановлюватимуть тарифи на водопостачання, водовідведення, постачання тепла і, частково, на виробництво тепла відповідно до порядку формування тарифів, що затверджуватимуться уповноваженими у відповідних сферах органами. Статус комісій як органів державного регулювання у цій сфері має забезпечувати їх незалежність у прийнятті рішень. Реалізація цього принципу є основою для забезпечення ефективної конкуренції, прозорості та відсутності дискримінації у сфері природних монополій. З огляду на зазначене комісії повинні мати високий ступінь незалежності для здійснення справедливого, неупередженого, передбачуваного і деполітизованого регулювання згідно із законодавчо встановленими нормами[173]. Регулювання діяльності суб'єктів природних монополій здійснюється національними комісіями регулювання природних монополій, які утворюються і функціонують відповідно до Закону. У випадках, встановлених законом, регулювання діяльності суб'єктів природних монополій може здійснюватися органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування. Якщо діяльність суб'єктів природних монополій, яка підлягає регулюванню згідно з цим Законом, спрямована на задоволення потреб окремого регіону, то функції регулювання діяльності суб'єктів природних монополій, визначені цим Законом, можуть бути делеговані в установленому порядку Раді міністрів Автономної Республіки Крим, обласним, Київській та Севастопольській міським державним адміністраціям з наданням їм повноважень, передбачених статтею 14 Закону. Органом регулювання у сфері зв'язку є Національна комісія з питань регулювання зв'язку, яка утворюється відповідно до Закону України "Про телекомунікації" . Державний контроль за додержанням законодавства про захист економічної конкуренції у сферах природних монополій здійснюється Антимонопольним комітетом України відповідно до його компетенції. Розділ III Закону України "Про природні монополії" визначає правовий статус Національних комісій регулювання природних монополій. Згідно з ч.1 ст.11 Закону національні комісії регулювання природних монополій (далі — комісії) є центральними органами виконавчої влади із спеціальним статусом, які утворюються та ліквідуються Президентом України[174]. Комісії діють на підставі положень, що затверджуються Президентом України. Для здійснення своїх повноважень комісії можуть створювати та ліквідовувати свої територіальні органи, які діють на підставі положень, що затверджуються комісіями. Комісії складаються з Голови комісії та не менше двох членів комісії, яких призначає за поданням Прем'єр-міністра України на посади та припиняє їх повноваження на цих посадах Президент України. Термін повноважень голів і членів комісій становить шість років, при цьому забезпечується періодична ротація складу комісій. Порядок ротації для голів та членів комісії встановлюється положеннями про комісії. Одна й та сама особа не може бути членом комісії більше двох термінів підряд. Повноваження Голови та членів комісії припиняються достроково в разі: подання заяви про відставку; набрання законної сили обвинувальним вироком суду у скоєнні злочину; грубого порушення посадових обов'язків; неможливості виконання обов'язків за станом здоров'я; подання заяви про звільнення у зв'язку з виходом на пенсію. Організаційно-технічну та іншу роботу щодо забезпечення діяльності комісій здійснює їх апарат відповідно до положень про комісії. На членів комісій та на працівників апарату комісій поширюється правовий статус державних службовців. Основними завданнями комісій є: регулювання діяльності суб'єктів природних монополій; сприяння створенню умов, які забезпечують за рахунок виникнення та розвитку конкуренції виведення товарного ринку із стану природної монополії, що дасть можливість ефективніше задовольняти попит, а також сприяння розвитку конкуренції на суміжних ринках; формування цінової політики у відповідній сфері регулювання; сприяння ефективному функціонуванню товарних ринків на основі збалансування інтересів суспільства, суб'єктів природних монополій та споживачів товарів, що виробляються (реалізуються) суб'єктами природних монополій (ст.12 Закону). Найбільш поширеним заходом впливу в сфері природних монополій є цінове регулювання, яке здійснюється на підставі Положення про державне регулювання цін (тарифів) на продукцію виробничо-технічного призначення, товари народного споживання, роботи і послуги монопольних утворень від 22.02.95 № 135 Станом на 1 січня 2003 р. на підставі рішень, прийнятих за участю органів Антимонопольного комітету України, державне регулювання цін (тарифів) здійснювалося щодо 265 суб'єктів господарювання, які діють на 439 регіональних товарних ринках. Порівняно з 1 січня 2002 р. кількість суб'єктів господарювання, стосовно яких здійснювалося таке регулювання, зменшилася на 12,5 відсотка. У 2002 р. з ініціативи органів Антимонопольного комітету України було запроваджено державне регулювання цін і тарифів на продукцію та послуги 58 суб'єктів господарювання на 9 ринках відповідних товарів у Волинській, Миколаївській, Полтавській та Чернівецькій областях. Запровадження державного регулювання цін (тарифів) на продукцію, роботи й послуги монопольних утворень здійснювалося насамперед на соціально значущих ринках, на яких внаслідок об'єктивних причин розвиток конкуренції є неможливим, у той же час захист прав споживачів вимагав вжиття невідкладних заходів. Водночас, у 2002 р. державне регулювання цін і тарифів було скасовано на 19 ринках відповідних товарів (послуг) стосовно 96 суб'єктів господарювання. Органи Антимонопольного комітету ініціювали скасування державного регулювання цін і тарифів насамперед у зв'язку з розвитком конкуренції на відповідних товарних ринках. При цьому органами Антимонопольного комітету враховувалося, що раніше запроваджене регулювання негативно позначалось як на умовах конкуренції на відповідних ринках, так і на інтересах споживачів цих товарів (послуг). Органи Комітету також ініціювали скасування державного регулювання цін і тарифів у випадках, коли суб'єкти господарювання, щодо продукції яких воно здійснювалося, тривалий час не вчиняли порушення законодавства про захист економічної конкуренції[175]. Засобами підтримки необхідних обсягів виробництва можуть бути також обов'язкове державне замовлення і державний контракт стосовно суб'єктів господарювання на ринку, що перебуває в стані природної монополії. Ст.13 Закону „Про природні монополії" визначає функції комісій. Комісії відповідно до покладених на них завдань: розробляють та затверджують спеціальні умови і правила здійснення підприємницької діяльності суб'єктами природних монополій та суб'єктами господарювання, що здійснюють діяльність на суміжних ринках, контролюють їх дотримання, вживають у встановленому порядку заходів щодо запобігання порушенням цих умов і правил; видають у встановленому порядку суб'єктам природних монополій та суб'єктам господарювання, що здійснюють діяльність на суміжних ринках, ліцензії на здійснення відповідних видів підприємницької діяльності; формують у відповідних сферах природних монополій цінову політику, визначають умови доступу споживачів до товарів, що виробляються суб'єктами природних монополій; подають відповідним державним органам пропозиції щодо укладання державних контрактів, розробки стандартів і показників якості товарів і послуг та пропозиції щодо регулювання інвестиційних процесів у сферах природних монополій; складають і ведуть реєстри суб'єктів природних монополій, діяльність яких регулюється відповідно до цього Закону; беруть участь у розробці та вносять у встановленому порядку пропозиції щодо вдосконалення законодавства про природні монополії; інформують громадськість через засоби масової Комісії мають право: - отримувати документи, статистичну та іншу інформацію про діяльність суб'єктів природних монополій, необхідні для здійснення покладених на них функцій; - приймати в межах своєї компетенції у порядку, встановленому положеннями про комісії, рішення, що є обов'язковими для виконання суб'єктами природних монополій; - приймати рішення про накладання штрафів на суб'єктів природних монополій у випадках, передбачених цим Законом; - складати протоколи про порушення посадовими особами суб'єктів природних монополій законодавства про природні монополії відповідно до Кодексу України про адміністративні правопорушення ; - застосовувати у встановленому законом порядку відповідні санкції до суб'єктів природних монополій та суб'єктів господарювання, що здійснюють діяльність на суміжних ринках, за порушення ними умов та правил здійснення підприємницької діяльності у сферах природних монополій та на суміжних ринках (ліцензійних умов); - приймати з питань, що належать до їх компетенції, нормативні акти, контролювати їх виконання; - встановлювати для суб'єктів природних монополій у порядку, визначеному комісіями, вимоги щодо здійснення ними підприємницької діяльності, яка не належить до сфери природних монополій, у разі, якщо ця діяльність має вплив на ринок, що перебуває у стані природної монополії; - звертатися до суду з відповідними позовними заявами у разі порушення суб'єктами природних монополій та суб'єктами господарювання, що здійснюють діяльність на суміжних ринках, норм цього Закону. Крім цього, Антимонопольній комітет України вживає активних заходів щодо регулювання природних монополій. У випадку, якщо при перевірці діяльності суб'єктів природних монополій органи Антимонопольного комітету виявлять і порушення, вони повідомляють про них відповідному органу державного регулювання діяльності суб'єктів природних монополій. Останньому також доцільно інформувати органи Антимонопольного комітету про відомі йому порушення законодавства про захист економічної конкуренції суб'єктами природних монополій, припинення яких входить у компетенцію цих органів. Практика показує, що особливо важливе місце в роботі органів Антимонопольного комітету займають справи про попередження і припинення зловживань суб'єктами природних монополій своїм монопольним (домінуючим) становищем на ринку, особливо, у енерго-, водо- газопостачанні. Особливу увагу у 2006 році органи Комітету приділяли захисту добросовісної конкуренції, прав і законних інтересів підприємців і споживачів від негативних проявів монополізму на ринках житлово-комунальних послуг, послуг, пов’язаних із виконанням функцій держави, паливно-енергетичного комплексу, агропромислового комплексу, зокрема, продуктів харчування, телекомунікаційних послуг і зв’язку, пасажирських автоперевезень. На ринках житлово-комунального господарства органами Комітету протягом 2006 року в 26 регіонах України виявлено та припинено 580 зловживань монопольним (домінуючим) становищем. Це забезпечило захист найширших кіл громадян. Наприклад, внаслідок припинення зловживань монопольним становищем на ринках теплопостачання, водопостачання та водовідведення у Луганській області захищено законні інтереси понад 900 тисяч споживачів, у Донецькій – близько 848 тисяч, у Львівській – понад 400 тисяч, у Волинській – близько 360 тисяч, у Рівненській – понад 300 тисяч, у Чернігівській – близько 240 тисяч, у Запорізькій – понад 200 тисяч, у Івано-Франківській – понад 160 тисяч. Беручи до уваги, що тарифи на житлово-комунальні послуги регулюються органами місцевого самоврядування, органи Комітету посилили роботу щодо виявлення та припинення порушень у вигляді дій або бездіяльності державних органів, що створювали умови або легітимували зловживання монопольним становищем з боку житлово-комунальних підприємств, насамперед у вигляді встановлення економічно необґрунтованих тарифів. Протягом 2006 року виявлено та припинено 235 таких порушень законодавства у 23 регіонах України. Це у 3,7 разу більше, ніж у 2005 році[176]. Крім того, контроль за цінами та ціноутворенням суб'єктів природних монополій здійснює урядовий орган державного управління, утворений у складі Міністерства економіки, - Державна інспекція з контролю за цінами та її територіальні органи - державні інспекції з контролю за цінами в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі. Ключовими суб’єктами державного управління паливно-енергетичним комплексом є Кабінет Міністрів України, галузеві міністерства і відомства: Міністерство палива та енергетики України і Міністерство вугільної промисловості, Державний комітет ядерного регулювання України, Національне агентство України з питань забезпечення ефективного використання енергетичних ресурсів. До повноважень Кабінету Міністрів України, як вищого органу управління, належить виконання Законів України у сфері ПЕК, затвердження енергетичної політики та умов управління державними енергетичними активами, удосконалення системи управління ПЕК. До повноважень міністерств слід віднести безпосереднє державне управління у галузях відповідно до затверджених Кабінетом Міністрів України засад. Окремі повноваження щодо управління в енергетиці, пов’язані з розміщенням енергетичних об’єктів і формуванням соціально значимих тарифів, можуть делегуватися відповідним органам місцевого самоврядування. Державне регулювання діяльності суб’єктів природних монополій та суміжних ринків в електроенергетичній, газовій і нафтовій галузях здійснюється Національною комісією регулювання електроенергетики (НКРЕ) та Міністерством будівництва, архітектури та житлово-комунального господарства (у сфері теплопостачання). Основним завданням Комісії є регулювання відносин між учасниками енергетичних ринків на засадах недискримінаційності та ефективності їх роботи. НКРЕ здійснює в установленому порядку перегляд умов ліцензування підприємницької діяльності із формуванням кваліфікаційних вимог до керівників підприємств, створює системи моніторингу ліцензованої діяльності, визначає механізм припинення дії ліцензій. Основними завданнями Національного агентства України з питань забезпечення ефективного використання енергетичних ресурсів є: проведення єдиної державної політики у сфері використання енергетичних ресурсів та енергозбереження; забезпечення збільшення частки нетрадиційних та альтернативних видів палива у балансі попиту та пропонування енергоносіїв; створення державної системи моніторингу виробництва, споживання, експорту та імпорту енергоносіїв, удосконалення системи обліку та контролю за споживанням енергетичних ресурсів; забезпечення функціонування єдиної системи нормування питомих витрат енергетичних ресурсів у суспільному виробництві. Контроль за технічним станом об’єктів, режимами енергоспоживання, дотримання вимог безпеки здійснюють відповідні державні інспекції, а також відповідні комісії з питань техногенно-екологічної безпеки та надзвичайних ситуацій, функції і повноваження яких слід чітко регламентувати законами й іншими нормативно-правовими актами для того, щоб забезпечити баланс інтересів громадян, держави і власників енергетичних об’єктів. Предметом пильної уваги органів Комітету у звітному році залишалися ринки паливно-енергетичного комплексу, насамперед, ринки нафтопродуктів, газу, послуг з постачання електроенергії. Випадки антиконкурентних узгоджених дій суб’єктів господарювання на цих ринках виявлено та припинено в 11 регіонах України, зловживань монопольним (домінуючим) становищем – у 22 регіонах України та на загальнодержавному рівні. Зокрема, на виконання рекомендацій Комітету ЗАТ “УКРГАЗ-ЕНЕРГО” вирішено проблеми безперебійного постачання газу ряду великих промислових підприємств України (зокрема, ВАТ “Дніпропетровський металургійний завод ім. Петровського”, ВАТ “Запорізький металургійний комбінат “Запоріжсталь”, ВАТ “Дніпроазот” і АТЗТ “Харківський жировий комбінат”).У Волинській, Дніпропетровській, Донецькій, Сумській, Тернопільській, Чернівецькій, Чернігівській областях та в місті Києві протягом року виявлено та припинено низку порушень у вигляді антиконкурентних узгоджених дій суб’єктів господарювання стосовно встановлення завищених цін на нафтопродукти та скраплений газ як моторне паливо. Це сприяло стабілізації, а в подальшому й зниженню цін на ці товари. Захист прав та інтересів значної кількості громадян забезпечило припинення порушень законодавства про захист економічної конкуренції на ринках окремих суміжних послуг, пов’язаних із електро- та газопостачанням. Так, унаслідок припинення зловживань монопольним (домінуючим) становищем на ринках послуг з монтажу лічильників природного газу населенню у Луганській, Львівській та Черкаській областях захищено права та законні інтереси понад 1,5 млн громадян, а припинення зловживання монопольним становищем на ринках послуг з періодичної повірки, обслуговування та ремонту засобів вимірювальної техніки електромереж у місті Севастополі попередило неправомірні втрати споживачів у розмірі 1,5 млн грн. за рік[177]. 4. Інструменти регулювання природних монополій Хоча регулювання може встановлювати обмеження на широкий спектр рішень, які приймають підприємства, трьома ключовими сферами регулювання є ціна, обсяг виробництва продукції та кількість підприємств. Рідше регулюють якість продукту та інвестиційну політику підприємств[178] Регулювання ціни Орган регулювання визначає ціну, яку підприємства мають призначати на свою продукцію, або навпаки забороняє встановлювати ціну у певних межах. Якщо уряд побоюється, що монополіст може встановити надто високу ціну, реакцією стане встановлення максимальної ціни. Якщо регульоване підприємство має конкурентів, які не підпадають під регулювання, регуляторний орган, очевидно, має не допустити демпінгового ціноутворення (тобто такого ціноутворення, що змушує конкурентів виходити з ринку). У такому разі встановлюють і максимальну, і мінімальну ціну. Здебільшого регулювання не обмежується значенням однієї ціни. Натомість може встановлюватися загальна цінова структура. Так, регулювання телекомунікаційних компаній потребувало встановлення різних тарифів на міжміські дзвінки залежно від певного часу доби та днів тижня. Встановлення структури ціни на противагу встановлення однієї ціни набагато ускладнює впровадження економічного регулювання та може призвести до додаткових втрат, як буде показано нижче. Оскільки прибуток визначається багатьма чинниками (де ціна є лише одним з них), регуляторний орган змушений витрачати чималі ресурси для моніторингу норми прибутку підприємства. Затримка в реагуванні на нові умови попиту чи витрат регулятора може призвести до того, що регульоване підприємство отримуватиме надто високу або надто низьку норму прибутку.[179] Вдосконалення правової бази формування тарифів природних монополістів передбачає законопроект „Про внесення змін до статті 9 Закону України „Про природні монополії”, схвалений на засіданні Уряду 25 квітня 2008 року. Законопроектом запропоновано внести зміни, спрямовані на недопущення включення до валових витрат виробництва та обігу, витрат, що безпосередньо не пов’язані з виробництвом. Зокрема, під час обчислення валових витрат виробництва та обігу запропоновано не враховувати суми безнадійної дебіторської заборгованості, суми визнаних штрафів, пені та неустойок, вартість товарів, що добровільно перераховуються іншим юридичним та фізичним особам, вартість реалізованих виробничих запасів тощо. Проведений Антимонопольним комітетом аналіз нормативної бази, якою визначаються механізми ціноутворення у сферах природних монополій в окремих галузях економіки, встановлює, що існуюча законодавча, методична та методологічна база формування та встановлення цін (тарифів) на послуги суб’єктів природних монополій є недосконалою та непрозорою. А в окремих галузях не розроблена взагалі. Це пов’язано з тим, що у законах відсутні особливості порядку формування тарифів для суб’єктів природних монополій. Органи, які затверджують ці тарифи, не бачать підстав вилучати понаднормовані витрати, посилаючись на Положення бухгалтерського обліку №16 „Витрати”, затвердженого наказом Міністерства фінансів від 31 грудня 1999 року № 318 (Положення). Однак, зазначене Положення має застосовуватися лише для відображення усіх операцій, здійснених господарюючим суб’єктом, і не є нормативним актом, на базі якого формується склад витрат на послуги суб’єктів природних монополій. Наявність у статті 9 Закону України „Про природні монополії” норми, що „При регулюванні цін (тарифів) на товари суб’єктів природних монополій враховуються: витрати, які згідно з законами про оподаткування відносяться на валові витрати виробництва та обігу...„ призводять до того, що в існуючих галузевих методиках регулюючі органи передбачають можливість включення до тарифів будь-яких витрат, зазначених в Положенні. Наприклад, за даними ГоловКРУ, підприємства житлово-комунального господарства впродовж 2000 – 2002 років віднесли на операційні витрати 353,9 млн. гривень боргів, 280 млн. гривень наднормативних витрат, 32 млн. гривень витрат на виконання робіт, не пов’язаних із статутною діяльністю. Ці суми становлять третину річної суми збитків галузі[180]. Регулювання обсягів виробництва. Обмеження на обсяги продукції, яку продають, можуть використовувати і разом із регулюванням ціни, і самостійно. У США у минулому багато штатів, де видобувають нафту, встановлювали ліміти її видобутку. Хоча обсяги виробництва встановлював уряд штату, ціни визначали національні та міжнародні ринки (очевидно, обмеження випуску не могло не впливати на ринкові ціни). Як альтернативний варіант досить часто використовують таке регулювання обсягів виробництва, що дає змогу задовольнити весь попит за регульованою ціною. Таку форму використовують у регулюванні постачання електроенергії. Нарешті, регулювання може встановлювати обмеження на ціну, яку визначає підприємство, лишаючи рішення щодо обсягів виробництва нерегульованим. Наприклад, регулюючи ціни на газ, жодних обмежень на обсяги постачання не накладають. Контроль входження на ринок і виходу з нього. Входження на ринок може регулюватися на кількох рівнях. По-перше, обмеження вступу нових підприємств здійснюють під час регулювання інфраструктурних галузей для досягнення ефективності виробництва. По-друге, регуляторний орган може контролювати вступ регульованих підприємств і на регульовані, і на нерегульовані ринки. В Україні енергопостачальні компанії здійснюють діяльність у межах чітко визначеної території - зазвичай області. Прикладом заборони на входження до ринку також може бути Акт з телекомунікацій 1996 року у США, що забороняє регіональним компаніям пропонувати послуги міжміського телефонного зв'язку своїм місцевим клієнтам, якщо регуляторний орган вважає місцевий ринок достатньо конкурентним. Мета регулювання виходу підприємства з ринку - необхідність надання послуг більшій кількості споживачів, ніж це може бути забезпечено вільним ринком. Іншими словами, регулятор забороняє регульованому підприємству відмовлятися від надання послуг для окремих сегментів ринку. Ідеться про забезпечення загальнодоступності послуг. Досягнення цієї мети може потребувати від регульованого підприємства надавати послуги на неприбуткових ринках (наприклад, у важкодоступних регіонах, сільській місцевості). Регулювання інших умов. Суть економічного регулювання - обмеження рішень підприємств щодо ціни, кількості та можливості входження на ринок і виходу з нього. Очевидно, підприємства мають можливість ухвалювати рішення щодо набагато більшої кількості змінних. Одна з них - якість продуктів чи послуг. Регуляторний орган може визначити мінімальні стандарти надійності надання послуг. Так, наприклад, якщо енергопостачальна компанія допускає регулярні відключення електроенергії, регуляторний орган повинен втрутитися, вимагаючи збільшити потужності для забезпечення надійності електропостачання. Хоча якість товарів і послуг також можна контролювати з огляду на вимогу забезпечити їхню безпечність для споживачів, економічне регулювання зазвичай не встановлює серйозних обмежень щодо їхньої якості.
5.Відповідальність суб’єктів природних монополій Національні комісії регулювання діяльності суб'єктів природних монополій накладають штрафи на суб'єктів природних монополій за: несвоєчасне надання інформації органам, які регулюють діяльність суб'єктів природних монополій, - у розмірі до двохсот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян; ненадання інформації органам, які регулюють діяльність суб'єктів природних монополій, або надання завідомо недостовірних даних - у розмірі до однієї тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян; невиконання або несвоєчасне виконання рішень органів, які регулюють діяльність суб'єктів природних монополій, та порушення умов та правил здійснення підприємницької діяльності у сферах природних монополій та на суміжних ринках (ліцензійних умов) - у розмірі до п'яти тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. Сума штрафів, накладених на суб'єктів природних монополій, зараховується до Державного бюджету України. Суб'єкти природних монополій, на які накладено штраф, сплачують його у тридцятиденний термін з дня одержання рішення про накладення штрафу. Прибуток, одержаний суб'єктами природних монополій у результаті порушення норм цього Закону, вилучається в судовому порядку до Державного бюджету України. Виручка, одержана суб'єктами природних монополій у результаті порушення встановлених органами, які регулюють діяльність суб'єктів природних монополій, рівня цін (тарифів) вилучається до відповідного бюджету згідно з законодавством про ціни і ціноутворення. Збитки, завдані діяльністю чи бездіяльністю суб'єктів природних монополій у результаті порушення норм цього Закону, підлягають відшкодуванню у порядку, передбаченому цивільним законодавством України. Крім того, у разі порушення чинного конкурентного законодавства до суб’єктів природної монополії застосовуються санкції передбачені за порушення законодавства про захист економічної конкуренції. Застосування санкцій здійснюється Антимонопольним комітетом України або його територіальними відділеннями.
Контрольні питання 1. Поняття і ознаки природних монополій. 2. Правовий статус суб’єктів природних монополій. 3. Особливості державного контролю в сфері природних монополій. 4. Правовий статус державних комісій з регулювання діяльності суб’єктів природних монополій. 5. Відповідальність за порушення законодавства в сфері природних монополій.
Практичне завдання 1
Антимонопольні органи встановили, що підприємство «Водоканал» зловживає монопольним становищем. Чи мають право антимонопольні органи накласти штраф на підприємство «Водоканал», якщо воно є природною монополією?
Ситуаційне завдання № 1. Підприємство «Мрія», яке здійснює поставки електроенергії на ринку м. Миколаєва перевищила тарифи встановлені НКРЕ на 25 %. Споживачі звернулися до НКРЕ з вимогою про зменшення цін. Які заходи впливу можуть бути застосовані до підприємства «Мрія»? Чи можуть з цьому випадку застосовуватися положення Закону України «Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності».
Тестові завдання
1. Підприємець, що працює на загальнодержавному ринку, одержав лист від територіального відділення Антимонопольного комітету України з запитом інформації, що становить державну таємницю. Які дії він повинен здійснити з урахуванням визначених законодавством України повноважень Комітету: а) надати повну відповідь, вказавши, що надані відомості становлять комерційну таємницю та розголошенню не підлягають; б) не надавати ніякої відповіді; в) надіслати листа про те, що відповісти на поставлені питання не може, оскільки запитана інформація становить комерційну таємницю; г) надати повну відповідь.
2. До повноважень Антимонопольного комітету України не відносяться: а) прийняття законодавчих актів з питань розвитку конкурентної політики; б) контроль за дотриманням антимонопольного законодавства України; в) контроль за дотриманням законодавства про рекламну діяльність; г) застосування санкцій за порушення антимонопольного законодавства; д) розгляд справ про недобросовісну конкуренцію.
3. Визначте відносини до яких застосовується Закон України "Про захист економічної конкуренції": а) які вплавить чи можуть вплинути на економічну конкуренцію на території України; б) які вплавить чи можуть вплинути на економічну конкуренцію на світовому ринку; в) відносини, в яких беруть участь суб’єкти господарювання; г) рекламна діяльність; д) права на об’єкти промислової власності.
4. Адміністративна монополія створюється через: а) прийняття рішень органами влади і управляння про об’єднання підприємств; б) вдалі дії фірми на ринку; в) особливості технології виробництва та обслуговування; г) примусовий поділ підприємств;
5. Термін повноважень членів Національних комісій регулювання природних монополій складає: а) 6 років; б) 5 років; в) 1 рік; г) 7 років.
6. Кабінет Міністрів України може надати дозвіл на узгоджені дії заборонені Антимонопольним комітетом України у разі: а) якщо учасники цих дій доведуть, що позитивний ефект для суспільних інтересів переважає негативні наслідки обмеження конкуренції; б) якщо учасники цих дій доведуть, що прибуток держави для переважатиме негативні наслідки обмеження конкуренції для окремих підприємців; в) якщо такі дії спрямовані на вдосконалення виробництва, оптимізацію експорту та імпорту товарів; г) якщо такі дії спрямовані на раціоналізацію виробництва.
7. Термін повноважень державних уповноважених Антимонопольного комітету України складає: а) 7 років; б) 5 років; в) 10 років; г) 4 роки.
8. Антимонопольний комітет України це: а) державний орган із спеціальним статусом, метою діяльності якого є забезпечення державного захисту економічної конкуренції у підприємницькій діяльності; б) центральний орган із спеціальним статусом, метою діяльності якого є забезпечення державного захисту економічної конкуренції у підприємницькій діяльності; в) центральний орган виконавчої влади метою діяльності якого є забезпечення державного захисту економічної конкуренції у підприємницькій діяльності; г) незалежний орган метою діяльності якого є забезпечення державного захисту економічної конкуренції у підприємницькій діяльності.
9. Голова Антимонопольного комітету України: а) призначається на посаду та звільняється з посади Президентом України за згоди Верховної Ради України; б) призначається на посаду та звільняється з посади Верховною Радою України за згоди Президента України; в) обирається на посаду державними уповноваженими; г) призначається на посаду та звільняється з посади Президентом України.
10. Антимонопольний комітет України утворюється у складі : а) Голови та десяти державних уповноважених; б) Голови та семи державних уповноважених; в) десяти державних уповноважених зі складу яких обирається Голова Антимонопольного комітету України.
11. Систему антимонопольних органів, яку очолює Голова Антимонопольного комітету України , утворюють: а) Антимонопольний комітет України і його територіальні відділення; б) державні уповноважені та Голови територіальних відділень Антимонопольного комітету України; в) Голова Антимонопольного комітету та Голови його територіальних відділень; г) Голова Антимонопольного комітету, державні уповноважені та Голови територіальних відділень Антимонопольного комітету України.
12.Конкурентне право це: а) система правових норм, спрямованих на обмеження монополізму, недопущення недобросовісної конкуренції з метою забезпечення розвитку економічної конкуренції; б) система нормативних актів, спрямованих на обмеження монополізму, недопущення недобросовісної конкуренції з метою забезпечення розвитку економічної конкуренції; в) система правових норм, спрямованих на обмеження монополізму і недопущення недобросовісної конкуренції в підприємницькій діяльності.
13. Антимонопольне регулювання здійснюється в наступних напрямках: а) нормативне і організаційне регулювання; б) нормативне і функціональне регулювання; в) нормативне і оперативне регулювання; г) організаційне та оперативне регулювання.
14. Основними моделями конкурентного законодавства є: а) американська та європейська; б) американська та німецька; в) німецька та французька; г) англійська та німецька.
15. Антиконкурентними узгодженими діями не визнаються: а) узгоджені дії, які стосуються добровільних узгоджень малих і середніх підприємців щодо спільного придбання товарів; б) узгоджені дії, які стосуються встановлення цін та умов придбання товарів; в) узгоджені дії, які стосуються розподілу ринків; г) узгоджені дії, які стосуються суттєвого обмеження конкурентоспроможності інших підприємців.
16.Які з перерахованих узгоджених дій можуть бути дозволені Антимонопольним комітетом України при певних обставинах: а) узгоджені дії, які сприяють техніко-технологічному та економічному розвитку; б) узгоджені дії, які стосуються встановлення цін та умов придбання товарів; в) узгоджені дії, які стосуються розподілу ринків; г) узгоджені дії, які стосуються суттєвого обмеження конкурентоспроможності інших підприємців.
17. Дозвіл на здійснення узгоджених дій може надаватися: а) Антимонопольним комітетом України або Кабінетом Міністрів України; б) виключно Антимонопольним комітетом України; в) виключно Кабінетом Міністрів України.
18. Не вважається економічною концентрацією: а) створення суб’єкта господарювання, метою чи в наслідок створення якого здійснюється координація конкурентної поведінки між суб’єктами господарювання, що створили зазначений суб’єкт господарювання або між ними та новоствореним суб’єктом господарювання; б) злиття суб’єктів господарювання; в) приєднання суб’єкта господарювання; г) набуття одним суб’єктом господарювання контролю над діяльністю іншого суб’єкта господарювання.
19. В яких випадках забороняється відмовляти суб’єкту господарювання у вступі до об’єднання? а) якщо об’єднання може об’єднати всіх учасників ринку чи території; б) якщо внаслідок об’єднання значно обмежується конкуренція на ринку; в) якщо діяльність суб’єкта господарювання на ринку буде не ефективною; г) якщо частка суб’єкта господарювання на ринку не перевищую 10%.
20. Суб’єкт господарювання повинен отримати дозвіл на здійснення концентрації: а) вартість (сукупна вартість) активів або обсяг (сукупний обсяг) реалізації товарів, у тому числі за кордоном, не менш як у двох учасників концентрації, з урахуванням відносин контролю, перевищує суму, еквівалентну 1 мільйону євро, визначену за курсом Національного банку України, що діяв в останній день фінансового року у кожного, та вартість (сукупна вартість) активів або обсяг (сукупний обсяг) реалізації товарів в Україні хоча б одного учасника концентрації, з урахуванням відносин контролю, перевищує суму, еквівалентну 1 мільйону євро, визначену за курсом Національного банку України, що діяв в останній день фінансового року. б) якщо його частка на ринку більше 5%; в) якщо вартість його активів або обсяг реалізації товарів перевищує 500 тис. євро за останній звітний рік; г) якщо здійснює діяльність на ринку споживчих послуг.
21. Дозвіл на економічну концентрацію надається: а) Антимонопольним комітетом України; б) Антимонопольним комітетом України або Кабінетом Міністрів України; в) виключно Кабінетом Міністрів України; г) Державною податковою службою.
22. Строк давності притягнення до відповідальності за порушення законодавства про захист економічної конкуренції складає: а) 5 років з дня вчинення правопорушення або з дня закінчення вчинення правопорушення; б) 3 роки з дня вчинення правопорушення або з дня закінчення вчинення правопорушення; в) 1 року з дня вчинення правопорушення або з дня закінчення вчинення правопорушення; г) 6 місяців з дня вчинення правопорушення або з дня закінчення вчинення правопорушення.
23.Чи можуть органи влади та місцевого самоврядування делегувати окремим суб’єктам господарювання владні повноваження, якщо таке делегування може вплинути на стан конкуренції на ринку? а) ні; б) так; в) може якщо суб’єкт господарювання не буде використовувати надані йому повноваження у власних цілях.
24. Який орган може надавати висновки щодо відповідності поведінки суб’єктів господарювання нормам конкурентного законодавства: а) Антимонопольний комітет України; б) Кабінет Міністрів України; в) Міністерство економіки та з питань європейської інтеграції України; г) Державна податкова служба.
25.Підставами для початку розгляду справи про порушення конкурентного законодавства є: а) заяви суб'єктів господарювання, громадян, об'єднань, установ, організацій про порушення їх прав внаслідок дій чи бездіяльності, визначених цим Законом як порушення законодавства про захист економічної конкуренції, подання органів державної влади, органів місцевого самоврядування, органів адміністративно-господарського управління та контролю про порушення законодавства про захист економічної конкуренції, власна ініціатива органів Антимонопольного комітету України; б) виключно за власною ініціативою органів Антимонопольного комітету України; в) виключно за заявами суб'єктів господарювання, громадян, об'єднань, установ, організацій про порушення їх прав внаслідок дій чи бездіяльності, визначених цим Законом як порушення законодавства про захист економічної конкуренції, подання органів державної влади, органів місцевого самоврядування.
26. За наслідками розгляду справ про порушення законодавства про захист економічної конкуренції Антимонопольні органи можуть прийняти наступні рішення: а) визнання вчинення порушення законодавства про захист економічної конкуренції, припинення порушення законодавства про захист економічної конкуренції, зобов'язання органу влади, органу місцевого самоврядування, органу адміністративно-господарського управління та контролю скасувати або змінити прийняте ним рішення чи розірвати угоди, визнані антиконкурентними діями органів влади, органів місцевого самоврядування, органів адміністративно-господарського управління та контролю, визнання суб'єкта господарювання таким, що займає монопольне (домінуюче) становище на ринку, примусовий поділ суб'єкта господарювання, що займає монопольне (домінуюче) становище на ринку, накладення штрафу, блокування цінних паперів, усунення наслідків порушень законодавства про захист економічної конкуренції, скасування дозволу на узгоджені дії, закриття провадження у справі; б) ) визнання вчинення порушення законодавства про захист економічної конкуренції, припинення порушення законодавства про захист економічної конкуренції; в) визнання суб'єкта господарювання таким, що займає монопольне (домінуюче) становище на ринку, примусовий поділ суб'єкта господарювання, що займає монопольне (домінуюче) становище на ринку, накладення штрафу, блокування цінних паперів, усунення наслідків порушень законодавства про захист економічної конкуренції, скасування дозволу на узгоджені дії, закриття провадження у справі.
27. Конкурентне право складається: а) антимонопольного права, права з захисту від недобросовісної конкуренції, права природних монополій; б) антимонопольного права, права з захисту від недобросовісної конкуренції; в) антимонопольного права, права природних монополій.
28 В якій країні вперше було прийнято спеціальний нормативний акт з питань захисту від недобросовісної конкуренції: а) Німеччина; б) Франція; в) США.
29. В якій країні вперше було прийнято спеціальний нормативний акт з питань антимонопольного регулювання: а) США; б) Німеччина; в) Франція.
30. На основі яких принципів відбувається антимонопольне регулювання в США: а) принципі заборони та принципі «розумного підходу»; б) принципі заборони та принципі контролю; в) принципі контролю та принципі «розумного підходу».
31. На основі яких принципів відбувається антимонопольне регулювання в європейських країнах: а) контролю та регулювання, а в виключних випадках застосовується принцип заборони; б) принципі заборони та принципі «розумного підходу»; в) принципі контролю та принципі «розумного підходу».
32. Яким міжнародно-правовим актом вперше була встановлена заборона недобросовісної конкуренції? а) Паризькою конвенцією про охорону промислової власності; б) Мадридською угодою про міжнародну реєстрацію знаків; в) Бернською конвенцією про охорону літературних і художніх творів.
33. Недобросовісною конкуренцією є: а) будь-які дії у конкуренції, що суперечать правилам, торговим та іншим чесним звичаям у підприємницькій діяльності; б) негативні дії у конкуренції, що суперечать правилам, торговим та іншим чесним звичаям у підприємницькій діяльності; в) будь-які дії у конкуренції, що суперечать правилам у підприємницькій діяльності; г) будь-які дії у конкуренції, що суперечать правилам, торговим звичаям.
34. Протягом якого терміну антимонопольні органи повинні розглянути заяви про надання попередніх висновків стосовно узгоджених дій: а) 1 місяць; б) 3 місяці; в) 6 місяців; г) 14 днів.
35. Недобросовісною конкуренцією у зовнішньоекономічній діяльності вважається: а) здійснення демпінгового імпорту, до якого застосовуються антидемпінгові заходи, здійснення субсидованого імпорту, до якого застосовуються компенсаційні заходи, здійснення інших дій, що законами України визнаються недобросовісною конкуренцією; б) здійснення демпінгового імпорту, до якого застосовуються антидемпінгові заходи, здійснення субсидованого імпорту, до якого застосовуються компенсаційні заходи; в) здійснення демпінгового імпорту, до якого застосовуються антидемпінгові заходи та здійснення інших дій, що законами України визнаються недобросовісною конкуренцією.
36. Які органи державної влади здійснюють контроль за дотриманням конкурентного законодавства у зовнішньоекономічній діяльності: а) Кабінет Міністрів України, Міжвідомча комісія з питань міжнародної торгівлі, Антимонопольний комітет України; б) виключно Кабінет Міністрів України, Міжвідомча комісія з питань міжнародної торгівлі; в) виключно Міжвідомча комісія з питань міжнародної торгівлі, Антимонопольний комітет України; г) виключно Антимонопольний комітет України.
37. Закон України «Про захист економічної конкуренції» визначає контроль як: а) всі перераховані; б) вирішальний вплив однієї чи декількох пов'язаних юридичних та/або фізичних осіб на господарську діяльність суб'єкта господарювання чи його частини, який здійснюється безпосередньо або через інших осіб, зокрема завдяки: праву володіння чи користування всіма активами чи їх значною частиною; в) вирішальний вплив однієї чи декількох пов'язаних юридичних та/або фізичних осіб на господарську діяльність суб'єкта господарювання чи його частини, який здійснюється безпосередньо або через інших осіб, зокрема завдяки: праву, яке забезпечує вирішальний вплив на формування складу, результати голосування та рішення органів управління суб'єкта господарювання; укладенню договорів і контрактів, які дають можливість визначати умови господарської діяльності, давати обов'язкові до виконання вказівки або виконувати функції органу управління суб'єкта господарювання; г) вирішальний вплив однієї чи декількох пов'язаних юридичних та/або фізичних осіб на господарську діяльність суб'єкта господарювання чи його частини, який здійснюється безпосередньо або через інших осіб, зокрема завдяки: заміщенню посади керівника, заступника керівника спостережної ради, правління, іншого наглядового чи виконавчого органу суб'єкта господарювання особою, яка вже обіймає одну чи кілька із зазначених посад в інших суб'єктах господарювання; обійманню більше половини посад членів спостережної ради, правління, інших наглядових чи виконавчих органів суб'єкта господарювання особами, які вже обіймають одну чи кілька із зазначених посад в іншому суб'єкті господарювання.
38. Законодавство про захист економічної конкуренції ґрунтується на нормах: а) установлених Конституцією України, і складається з Закону «Про захист економічної конкуренції», законів України "Про Антимонопольний комітет України", "Про захист від недобросовісної конкуренції", інших нормативно-правових актів, прийнятих відповідно до цих законів; б) установлених Конституцією України, і складається з Закону «Про захист економічної конкуренції», законів України "Про Антимонопольний комітет України", "Про захист від недобросовісної конкуренції", «Про природні монополії», інших нормативно-правових актів, прийнятих відповідно до цих законів; в) установлених Конституцією України, законів України "Про Антимонопольний комітет України", "Про захист від недобросовісної конкуренції", «Про природні монополії», інших нормативно-правових актів, прийнятих відповідно до цих законів.
39. Відповідно до чинного законодавства природною монополією є: а) стан товарного ринку, при якому задоволення попиту на цьому ринку є більш ефективним за умови відсутності конкуренції внаслідок технологічних особливостей виробництва (у зв'язку з істотним зменшенням витрат виробництва на одиницю товару в міру збільшення обсягів виробництва), а товари (послуги), що виробляються суб'єктами природних монополій, не можуть бути замінені у споживанні іншими товарами (послугами), у зв'язку з чим попит на цьому товарному ринку менше залежить від зміни цін на ці товари (послуги), ніж попит на інші товари (послуги) (далі - товари); б) стан товарного ринку, при якому задоволення попиту на цьому ринку є не ефективним за умови відсутності конкуренції внаслідок технологічних особливостей виробництва, а товари (послуги), що виробляються суб'єктами природних монополій, можуть бути замінені у споживанні іншими товарами (послугами), у зв'язку з чим попит на цьому товарному ринку менше залежить від зміни цін на ці товари (послуги), ніж попит на інші товари (послуги) (далі - товари); в) стан товарного ринку, при якому задоволення попиту на цьому ринку є ефективним за умови відсутності конкуренції внаслідок технологічних особливостей виробництва, а товари (послуги), що виробляються суб'єктами природних монополій, можуть бути замінені у споживанні іншими товарами (послугами), у зв'язку з чим попит на цьому товарному ринку істотно залежить від зміни цін на ці товари (послуги), ніж попит на інші товари (послуги) (далі - товари).
40. Державний контроль за додержанням антимонопольного законодавства у сферах природних монополій здійснюється: а) Антимонопольним комітетом України; б) Національними комісіями регулювання природних монополій; в) Кабінетом Міністрів України.
а) всі перераховані; б) Комітетом; в) Постійно діючою адміністративною колегією Комітету; г) державним уповноваженим Комітету д) тимчасовою адміністративною колегією Комітету; е) адміністративною колегією територіального відділення Комітету.
а) узгодження промислової, зовнішньоекономічної, регуляторної політики та політики у сфері приватизації з конкурентною політикою; б) підтримання малого та середнього бізнесу; в) підтримка підприємницької діяльності; г) рівність суб’єктів господарювання.
а) двох осіб; б) трьох осіб; в) п'яти осіб.
а) 10 днів; б) 20 днів; в) 7 днів; г) 5 днів.
а) транспортування нафти і нафтопродуктів трубопроводами, транспортування природного і нафтового газу трубопроводами та його розподіл, транспортування інших речовин трубопровідним транспортом; б) постачання природного газу та інших речовин, транспортування яких здійснюється трубопровідним транспортом; в) внутрішні та міжнародні перевезення пасажирів та вантажів залізничним, повітряним, річковим та морським транспортом; г) постачання електричної енергії.
а) внутрішні та міжнародні перевезення пасажирів та вантажів залізничним, повітряним, річковим та морським транспортом; б) зв'язку загального користування; в) централізованого водопостачання та водовідведення; г) централізованого постачання теплової енергії.
а) Дискредитація господарюючого суб'єкта (підприємця); б) Порівняльна реклама; в) Неправомірне використання товару іншого виробника; г) Копіювання зовнішнього вигляду виробу.
а) вважається добування протиправним способом відомостей, що відповідно до законодавства України становлять комерційну таємницю, якщо це завдало чи могло завдати шкоди господарюючому суб'єкту (підприємцю); б) ознайомлення іншої особи без згоди особи, уповноваженої на те, з відомостями, що відповідно до чинного законодавства України становлять комерційну таємницю, особою, якій ці відомості були довірені у встановленому порядку або стали відомі у зв'язку з виконанням службових обов'язків, якщо це завдало чи могло завдати шкоди господарюючому суб'єкту (підприємцю); в) спонукання особи, якій були довірені у встановленому порядку або стали відомі у зв'язку з виконанням службових обов'язків відомості, що відповідно до законодавства України становлять комерційну таємницю, до розкриття цих відомостей, якщо це завдало чи могло завдати шкоди господарюючому суб'єкту (підприємцю).
а) Антимонопольним комітетом України; б) Торгово-промисловими палатами; в) Кабінетом Міністрів України; г) Податковою службою України.
а) якщо наведені відомості про товари, роботи, послуги підтверджені фактичними даними, є достовірними, об'єктивними, корисними для інформування споживачів; б) що містить порівняння з товарами, роботами, послугами чи діяльністю іншого господарюючого суб'єкта; в) як виключення в тих випадах, коли наведені відомості про товари, роботи, послуги підтверджені фактичними даними.
а) суб'єкт господарювання, доход (виручка) від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг) за останній фінансовий рік чи вартість активів якого не перевищує суми, еквівалентної 500 тисячам євро, визначеної за курсом Національного банку України, що діяв в останній день фінансового року, якщо на ринках, на яких діє цей підприємець, є конкуренти із значно більшою ринковою часткою; б) суб'єкт господарювання, виручка від реалізації продукції за останній фінансовий рік чи вартість активів якого не перевищує суми, еквівалентної 500 тисячам євро, визначеної за курсом Національного банку України, що діяв в останній день фінансового року; в) суб'єкт господарювання, доход від реалізації продукції за останній фінансовий рік чи вартість активів якого не перевищує суми, еквівалентної 100 тисячам євро, визначеної за курсом Національного банку України якщо на ринках, на яких діє цей підприємець, є конкуренти із значно більшою ринковою часткою.
а) суб'єкти господарювання, об'єднання, інші особи в частині виконання ними функцій управління або контролю в межах делегованих їм повноважень органів влади чи органів місцевого самоврядування; б) суб'єкти господарювання, об'єднання; в) особи в частині виконання ними функцій управління або контролю в межах делегованих їм повноважень органів влади чи органів місцевого самоврядування;
а) Антимонопольний комітет України, постійно діючі та тимчасові адміністративні колегії Антимонопольного комітету України, державний уповноважений Антимонопольного комітету України, адміністративні колегії територіальних відділень Антимонопольного комітету України; б) Антимонопольний комітет України, державний уповноважений Антимонопольного комітету України, адміністративні колегії територіальних відділень Антимонопольного комітету України; в) Антимонопольний комітет України, постійно діючі та тимчасові адміністративні колегії Антимонопольного комітету України, адміністративні колегії територіальних відділень Антимонопольного комітету України.
а) суб'єктами господарювання визнаються органи державної влади, органи місцевого самоврядування, а також органи адміністративно-господарського управління та контролю в частині їх діяльності з виробництва, реалізації, придбання товарів чи іншої господарської діяльності; б) не визнаються суб'єктами господарювання органи державної влади, органи місцевого самоврядування, а також органи адміністративно-господарського управління та контролю; в) суб'єктами господарювання визнаються органи місцевого самоврядування, органи адміністративно-господарського управління та контролю в частині їх діяльності з виробництва, реалізації, придбання товарів чи іншої господарської діяльності.
а) фізичної особи з придбання товарів народного споживання для кінцевого споживання; б) діяльність органів місцевого самоврядування, органів адміністративно-господарського управління та контролю; в) органів місцевого самоврядування, органів адміністративно-господарського управління та контролю в частині їх діяльності з виробництва, реалізації, придбання товарів чи іншої господарської діяльності.
а) міністерства та інші центральні органи виконавчої влади, Верховна Рада Автономної Республіки Крим та органи виконавчої влади Автономної Республіки Крим, державні органи, що здійснюють регулювання діяльності суб'єктів природних монополій, ринку цінних паперів, державні органи приватизації, Національна рада України з питань телебачення і радіомовлення, місцеві органи виконавчої влади; б) центральні органи виконавчої влади, Верховна Рада Автономної Республіки Крим та органи виконавчої влади Автономної Республіки Крим, державні органи, що здійснюють регулювання діяльності суб'єктів природних монополій; в) міністерства та інші центральні органи виконавчої влади, місцеві органи виконавчої влади.
а) суб'єкти господарювання, об'єднання, інші особи в частині виконання ними функцій управління або контролю в межах делегованих їм повноважень органів влади чи органів місцевого самоврядування; б) особи в частині виконання ними функцій управління або контролю; в) суб'єкти господарювання, об'єднання, інші особи.
а) юридичні та/або фізичні особи, які спільно або узгоджено здійснюють господарську діяльність, у тому числі спільно або узгоджено чинять вплив на господарську діяльність суб'єкта господарювання; б) юридичні, які спільно або узгоджено здійснюють господарську діяльність, у тому числі спільно або узгоджено чинять вплив на господарську діяльність суб'єкта господарювання; в) юридичні та/або фізичні особи, які спільно або узгоджено здійснюють господарську діяльність.
а) так; б) ні; в) зазначені дії будуть розглядатися як економічна концентрація.
а) узгоджені дії, які призвели чи можуть призвести до недопущення, усунення чи обмеження конкуренції; б) узгоджені дії, які можуть призвести до недопущення, усунення чи обмеження конкуренції; в) узгоджені дії, які призвели до недопущення, усунення чи обмеження конкуренції.
а) стосовно використання об'єктів інтелектуальної власності; б) стосовно встановлення цін та інших умов придбання чи реалізації товарів; в) стосовно ринків розповсюдження товарів.
а) учасники узгоджених дій застосовують обмеження, які не є необхідними для реалізації узгоджених дій; б) учасники узгоджених дій не застосовують обмеження, які є необхідними для реалізації узгоджених дій; в) учасники узгоджених дій не вчиняють їх.
а) так; б) ні, порогових кількісний показник монопольного становища дорівнює 35%; в) ні.
а) дії чи бездіяльність суб'єкта господарювання, який займає монопольне (домінуюче) становище на ринку, що призвели або можуть призвести до недопущення, усунення чи обмеження конкуренції, зокрема обмеження конкурентоспроможності інших суб'єктів господарювання, або ущемлення інтересів інших суб'єктів господарювання чи споживачів, які були б неможливими за умов існування значної конкуренції на ринку; б) дії суб'єкта господарювання, який займає монопольне (домінуюче) становище на ринку, що призвели або можуть призвести до недопущення, усунення чи обмеження конкуренції; в) дії чи бездіяльність суб'єкта господарювання, який займає монопольне (домінуюче) становище на ринку, які були б неможливими за умов існування значної конкуренції на ринку.
а) прийняття будь-яких актів (рішень, наказів, розпоряджень, постанов тощо), надання письмових чи усних вказівок, укладення угод або будь-які інші дії чи бездіяльність органів влади, органів місцевого самоврядування, органів адміністративно-господарського управління та контролю (колегіального органу чи посадової особи), які призвели або можуть призвести до недопущення, усунення, обмеження чи спотворення конкуренції; б) прийняття будь-яких актів (рішень, наказів, розпоряджень, постанов тощо), надання письмових чи усних вказівок які призвели або можуть призвести до недопущення, усунення, обмеження чи спотворення конкуренції; в) прийняття будь-яких актів (рішень, наказів, розпоряджень, постанов тощо), надання письмових чи усних вказівок які призвели до недопущення, усунення, обмеження чи спотворення конкуренції.
а) так; б) ні; в) ці питання не регулюються конкурентним законодавством.
а) якщо вона не призводить до монополізації чи суттєвого обмеження конкуренції на всьому ринку чи в значній його частині; б) якщо вона призводить до монополізації чи суттєвого обмеження конкуренції на всьому ринку чи в значній його частині; в) якщо вона не призводить до монополізації на всьому ринку чи в значній його частині.
а) до Антимонопольного комітету України; б) до територіальних відділень Антимонопольного комітету України; в) до Антимонопольного комітету України чи до територіальних відділень Антимонопольного комітету України.
а) після 15 днів з дня її надходження, якщо протягом цього часу державний уповноважений Антимонопольного комітету України, голова його територіального відділення не повернули заявнику заяву із повідомленням, що вона та інші документи не відповідають встановленим Антимонопольним комітетом України вимогам і це перешкоджає її розгляду; б) після 20 днів з дня її надходження; в) якщо протягом 10 днів державний уповноважений Антимонопольного комітету України, голова його територіального відділення не повернули заявнику заяву із повідомленням, що вона та інші документи не відповідають встановленим Антимонопольним комітетом України вимогам.
а) за три місяці до закінчення дії попереднього дозволу; б) подавати заяву не треба; в) термін дії дозволу продовжується автоматично за умови відсутності порушень з боку учасників узгодження.
а) як до початку конкурсної процедури, так і після, але не пізніше тридцяти днів з дати оголошення переможця, якщо інше не передбачено законом; б) після початку конкурсної процедури, але не пізніше десяти днів з дати оголошення переможця, якщо інше не передбачено законом; в) після початку конкурсної процедури, але не пізніше тридцяти днів з дати оголошення переможця.
а) протягом трьох місяців з дня прийняття її до розгляду відповідним органом Антимонопольного комітету України; б) протягом місяця з дня прийняття її до розгляду відповідним органом Антимонопольного комітету України; в) протягом двох місяців з дня прийняття її до розгляду відповідним органом Антимонопольного комітету України;
а) протягом тридцяти днів; б) протягом десяти днів; в) протягом двадцяти днів.
а) тридцяти днів з дня прийняття її до розгляду відповідним органом Антимонопольного комітету України; б) двадцяти днів з дня прийняття її до розгляду відповідним органом Антимонопольного комітету України; в) трьох місяців з дня прийняття її до розгляду відповідним органом Антимонопольного комітету України.
а) може бути опублікована в друкованих чи електронних засобах масової інформації або оприлюднена Антимонопольним комітетом України чи його територіальним відділенням в інший спосіб; б) не може бути опублікована в друкованих чи електронних засобах масової інформації або оприлюднена Антимонопольним комітетом України чи його територіальним відділенням в інший спосіб; в) може бути оприлюднена виключно Антимонопольним комітетом України.
а) не звільняє учасників узгоджених дій, учасників концентрації, органи влади, органи місцевого самоврядування, органи адміністративно-господарського управління та контролю від необхідності звернутися до відповідних органів Антимонопольного комітету України із заявою про надання дозволу на узгоджені дії, концентрацію; б) звільняє учасників узгоджених дій, учасників концентрації, органи влади, органи місцевого самоврядування, органи адміністративно-господарського управління та контролю від необхідності звернутися до відповідних органів Антимонопольного комітету України із заявою про надання дозволу на узгоджені дії, концентрацію; в) не звільняє учасників узгоджених дій, учасників концентрації від необхідності звернутися до відповідних органів Антимонопольного комітету України із заявою про надання дозволу на узгоджені дії, концентрацію.
77. В який термін від дня прийняття рішення Антимонопольним комітетом України про заборону узгоджених дій чи концентрації зацікавлені особи можуть звернутися до Кабінету Міністрів України із заявою про надання дозволу на відповідні узгоджені дії чи концентрацію? а) у тридцяти денний строк; б) у десятиденний строк; в) у тримісячний строк.
78. Плата за надання дозволу на концентрацію становить:
а) 300 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян; б) 220 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян; в) 100 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.
79. Плата за надання попередніх висновків про можливість надання дозволу на економічну концентрацію складає: а) 220 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян; б) 300 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян; в) 100 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.
80. Плата за надання дозволу на узгоджені дії становить: а)150 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян; б) 100 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян; в) 300 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.
81. Експертиза при розгляді справи про порушення законодавства про захист конкуренції призначається: а) Антимонопольним комітетом України за власною ініціативою чи за клопотанням особи, яка бере участь у справі; б) Антимонопольним комітетом України за власною ініціативою; в) за клопотанням особи, яка бере участь у справі.
82. Вилучення письмових та речових доказів, зокрема документів, предметів чи інших носіїв інформації, що можуть бути доказами чи джерелом доказів у справі про порушення законодавства про захист економічної конкуренції, проводиться: а) на підставі розпорядження державного уповноваженого Антимонопольного комітету України чи голови територіального відділення особисто або уповноваженими ними працівниками Антимонопольного комітету України, його територіального відділення; б) на підставі розпорядження державного уповноваженого Антимонопольного комітету України чи голови територіального відділення; в) на підставі розпорядження державного уповноваженого Антимонопольного комітету України особисто або уповноваженими ним працівниками Антимонопольного комітету України.
83. У разі вилучення оригіналів письмових доказів Антимонопольний комітет України чи його територіальне відділення на клопотання особи, в якої вилучено відповідні докази надає цій особі завірені копії цих доказів: а) протягом трьох днів; б) протягом п'яти днів; в) протягом тижня.
84. Завірені Антимонопольним комітетом України чи його територіальним відділенням копії письмових доказів мають силу: а) оригіналу при пред'явленні їх іншим особам; б) нотаріально завірених копій; в) не мають юридичної сили.
85. За яких умов державний уповноважений, голова територіального відділення Антимонопольного комітету України чи уповноважені ними працівники Антимонопольного комітету України, його територіального відділення накладають арешт на майно: а) у разі, коли вилучити докази немає можливості, державний уповноважений, голова територіального відділення Антимонопольного комітету України чи уповноважені ними працівники Антимонопольного комітету України, його територіального відділення накладають арешт на предмети, документи, інші носії інформації, що можуть бути доказами чи джерелом доказів у справі; б) у разі, коли вилучити докази складно, державний уповноважений, голова територіального відділення Антимонопольного комітету України чи уповноважені ними працівники Антимонопольного комітету України, його територіального відділення накладають арешт на предмети, документи; в) у разі, коли вилучити докази немає можливості, державний уповноважений, голова територіального відділення Антимонопольного комітету України чи уповноважені ними працівники Антимонопольного комітету України, його територіального відділення накладають арешт на предмети, документи.
Питання з дисципліни "Конкурентне право"
1.Право суб’єктів підприємницької діяльності на конкуренції і способи його захисту.
СПИСОК РЕКОМЕНДОВАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ Основні джерела Міжнародні договори та конвенції
Нормативні акти
Акти Президента та Кабінету Міністрів України
Нормативні акти міністерств і відомств
Судові роз’яснення та рішення
Дисертації та автореферати
Підручники та посібники
Додаткова література
Мельниченко О.І. Захист від недобросовісної конкуренції у сфері інтелектуальної власності. Інтелектуальна власність в Україні: проблеми теорії і практики: Зб. наук. статей / За ред. Ю.С. Шемшученка, Ю.Л. Бошицького. - К: Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, 2002. - С. 233-263.
ПРЕДМЕТНИЙ ПОКАЖЧИК
американська модель конкурентного законодавства 35, 36, 37 антиконкурентні дії органів влади, місцевого самоврядування, органів адміністративно-господарського управління і контролю 216, 219, 221,225, 239 антиконкурентні узгоджені дії 176, 178, 180, 182, 184, 185, 188 Антимонопольний комітет України 69, 70,94 блокування цінних паперів 266 вертикальні узгоджені дії 122, 201 відповідальність за порушення конкурентного законодавства 168,203, 215, 247, 248, 256, 301, 335 відшкодування шкоди 170, 261 вилучення товарів із неправомірно використаним позначенням 303 горизонтальні узгоджені дії 122, 196, демпінговий імпорт 29, 307 державний контроль 92, 93, 94,132, 141, 153 державний орган зі спеціальним статусом 70 державне регулювання економічної конкуренції 57 державне регулювання природних монополій 324, 332 ділова репутація 283, 291 докази 115, 117, європейська модель конкурентного законодавства 35,38, 40 конкуренція 8,9 економічна концентрація 141-142 економічна концентрація, що потребує дозволу 143 звичай 280 злиття 142, 145, 150 змішані узгоджені дії 123 змішування 287 знак для товарів і послуг 285 зловживання монопольним (домінуючим) становищем 203, 205, 211, інструменти регулювання природних монополій 332,333, 334 контроль 25, 146, конгломератні узгоджені дії 123 комерційна темниця.297 конкурентне законодавство 10, 30, 33 конкурентна політика 58, 60 конкурентне право 23, мовчазна згода 161 монополістичні правопорушення 173, 174, 174, 175 монопольне (домінуюче) становище95, 97, 99 наступний контроль 118,267 недобросовісна конкуренція 279, 282 неправомірне використання ділової репутації суб`єкта господарювання (підприємця) 283 неправомірне збирання, розголошення та використання комерційної таємниці 297, 298, 299 обмежувальна та дискримінаційна діяльність суб’єктів господарювання об’єднань241 паралельна поведінка 179, 180 повноваження Антимонопольного комітету України 71, 73, 74 примусовий поділ 169,264 принципи конкурентного права 27 «принцип заборони» 36 «принцип розумного підходу» 36, 37 «принцип контролю та регулювання» 42 природна монополія314, 319 пов’язані особи 25, 146 попередній контроль 100,101, 105,107,132, 143 попередні висновки 132,154 посадові особи Антимонопольного комітету України,71, 78, 80, 81, 86 поточний контроль 110,114, 115, 173 рекомендації Антимонопольного комітету України 257, 268, 269 рішення Антимонопольного комітету України 116, 250, 268 санкцій за порушення конкурентного законодавства 250, 301 скасування державної реєстрації 263 скасування дозволу на узгоджені дії або економічну концентрацію 267 створення перешкод суб’єктам господарювання 290, 291, 293 суб’єкти конкурентного права 23 суб’єкти природних монополій 322 субсидований імпорт 29, 306 суміжний ринок 321 теорії конкурентного права 16, 17, 18, 19 територіальне відділення Антимонопольного комітету України 85, 255 узгоджені дії 120, 121 узгоджені дії, що можуть бути дозволені 124, 136, 137 учасники економічної концентрації 145, 146, 147 учасники узгоджених дій штрафи 251, 256, 301, 335
[1] Современный экономический словарь./ Сост. Б.А. Райзберг, Л.Ш.Лозовский, Е.Б.Стародубцева. - М.: “Инфра-М” 1996 - С. 156
[2] Кривенко К. Монополія і конкуренція в ринковій економіці // Економіка України.- 1992. - № 12. – С. 66-70. [3] Корчак Н.М. Правові питання антимонопольного регулювання підприємницької діяльності: Автореф. дис..канд. юр.наук: 12.00.04 / Київський університет iм. Тараса Шевченка.– К.: 1996.- С. 6 [4] Зейдель Х., Теммен Р. Основы учения об экономике. – М.: “Экономика” 1994. – С. 375-376. [5] Тотьев К. Ю. Монополия и конкуренция: правовые аспекты регулирования. - М.: «Юрист»1996. – С. 15. [6] Кованич В.Е. Антитрестовское законодательство и экономика. - В., 1994. – С 115. [7] Закон втратив чинність [8] Закон втратив чинність. [9] Стародубровская И.В. От монополизма к конкуренции - М.: “Политиздат”, 1990. - С.27. Стародубровская И.В. Антимонопольная политика: теоретические и практические аспекты - М.: “Наука” 1991. - 54 с. [10] Рубин А. Проблемы монополизма в социалистической экономике // Вестник АН СССР. “Экономика”.- 1990. - № 1 – С. 81-83. [11] Ермошенко Н.Н. Антимонопольное законодательство и конкуренция.// Проблемы становления хозяйственного законодательства Украины: Сб. научных трудов. - Д.: Институт экономико-правовых исследований. 1993 – С. 49-57. [12] Варламова А. Конкуренция и монополия: Сравнительный анализ зарубежного опыта...// РИСК - 1997. - С.56 - 60. [13] Бокарева М. Монополизм и антимонопольное регулирование.// М.: “Наука”. 1990. – С. 5 - 45 [14] Ермошенко Н.Н. Антимонопольное законодательство и конкуренция.// Проблемы становления хозяйственного законодательства Украины: Сб. научных трудов. - Д.: Институт экономико-правовых исследований. 1993 – С. 55-57. [15] Завада О.Л. На сторожі добросовісної конкуренції // Урядовий кур’єр – 2000. - № 219 – С. 5
[16] Макконел К. Брю С. Экономикс. - М.: “Экономика”.-1998. – С.145. [17] Елиаш К. Недобросовестная конкуренция и ее правовая регламентация // Реферативный журнал. Серия 11 “Право и философия”. - 1990 - № 6 – С. 79. [18] Allison Y.R. Prentice R.A. Howell R.A. Business law. Text and Cases.- Chicago. 1997. – Р. 225. [19] Еременко В.И. Законодательство о пресечении недобросовестной конкуренции капиталистических стран. М.: “ВИНИТИ”, 1991. –С.26 [20] Нойффер И. Т. Основы законодательства против недобросовестной конкуренции.// В сб. Основы немецкого торгового и хозяйственного права. – М.: “Бек”, 1995. - С. 76 – 82. Бильденс А. Основные черты германского и европейского антимонопольного права. // В сб. Основы немецкого торгового и хозяйственного права. – М.: “Бек”1995. - С.63 - 75. Дерінгер А. Ріттер Програма допомоги Антимонопольному комітету України у розвитку конкурентної політики. // К.: Матеріали семінару Антимонопольного комітету України. 8 - 11 лютого 1994 р. - 13 с. [21] Дерінгер А. Ріттер Програма допомоги Антимонопольному комітету України у розвитку конкурентної політики. // К.: Матеріали семінару Антимонопольного комітету України. 8 - 11 лютого 1994 р. – С. 3-4 [22] Еременко В.И. Законодательство о пресечении недобросовестной конкуренции капиталистических стран. М.: “ВИНИТИ”, 1991. – С. 116-119 [23] Тотьев К.Ю. Конкурентное право. - М.: “РДЛ”. - 2000. – С. 80. [24] Еременко В.И. Защита от недобросовестной конкуренции по законодательству Франции.// Законодательство и экономика. М. 1997. -№13-14 - С. 61 – 72. [25] Еременко В.И. Законодательство о пресечении недобросовестной конкуренции капиталистических стран. М.: “ВИНИТИ”, 1991. – С. 13-14. [26] Тамож – С. 214-215. [27] Так звана зручність використання. [28] Дахно І.І. Антимонопольне право. Курс лекцій. - К.: “Четверта хвиля” 1998- С 10. [29] Бакалінська О.О. Захист економічної конкуренції: організаційно-правові засади державного управління. Дис...канд. юр.наук: 12.00.07. КНТЕУ – 2003. – С. 68 [30] Тотьев К.Ю. Конкурентное право. - М.: “РДЛ”. - 2000. – С. 120 [31] В Америці така ситуація має назву переплетення директорів і забороняється антитрестівським законодавством. [32]Зокрема, Тотьєв К.Ю. всіх суб’єктів господарювання учасників конкурентних правовідносин поділяє на дві групи: реальні та потенційні конкуренти. [33]На відміну від споживчого права, де споживачем виступає громадянин, який набуває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити товари (роботи, послуги) для власних побутових потреб [34] Тамож – С. 121 [35] Дахно І.І. Антимонопольне право. Курс лекцій. - К.: “Четверта хвиля” 1998. – С. 54. [36] Хохлов Д.В. Антимонопольное (антитрестовское) законодательство США // Законодательство и экономика.- М.: 1998. - № 5. - С.57-66. [37] Відповідно до « принципу заборони» - певні дії спрямовані на монополізацію ринку заборонялися незалежно від мотивів та наслідків їх вчинення. [38] Відповідно до «принципу розумного підходу» - окремі дії, що мали ознаки монополізації могли бути дозволені державним регулятором, якщо позитивний ефект їх вчинення перевищував негативні наслідки обмеження конкуренції або, якщо такі дії не завдавали шкоди конкуренції внаслідок їх незначущості [39] Никеров Г.И. Антимонопольное регулирование в США: 115-летний опыт и его итоги // Государство и право -М.: 1999. - № 6 - С.69-76. [40] Гражданское, торговое, семейное право капиталистических стран: Сборник нормативных актов:законодательство о компаниях, монополиях, конкуренции - М., 1987 - С. 198. [41] Тамож [42] Введение в интеллектуальную собственность. - М.: “ВОИС”, 1999. – С. 254 [43] Еременко В.И. Законодательство о пресечении недобросовестной конкуренции капиталистических стран. М.: “ВИНИТИ”, 1991. – С.250-256 [44] Еременко В.И. Защита от недобросовестной конкуренции по законодательству Франции.// Законодательство и экономика. М. 1997. -№13-14 - С. 69 [45] [45] Еременко В.И. Законодательство о пресечении недобросовестной конкуренции капиталистических стран. М.: “ВИНИТИ”, 1991. – С.21; Еременко В.И. Защита от недобросовестной конкуренции по законодательству Франции.// Законодательство и экономика. М. 1997. -№13-14 - С.75; Зименкова О. И. Правовые средства пресечения недобросовестной конкуренции/ В сб. Гражданское, торговое и семейное право капиталистических стран. - М.: “УДН”.1987. - Т.2. - С.209. [46] Еременко В.И. Законодательство о пресечении недобросовестной конкуренции капиталистических стран. М.: “ВИНИТИ”, 1991. – С.22 [47] Еременко В.И. Защита от недобросовестной конкуренции по законодательству Франции.// Законодательство и экономика. М. 1997. -№13-14 - С.75; Варламова А. Конкуренция и монополия: Сравнительный анализ зарубежного опыта...// РИСК - 1997. - С.56 - 60. [48] Нойффер И. Т. Основы законодательства против недобросовестной конкуренции.// В сб. Основы немецкого торгового и хозяйственного права. – М.: “Бек”, 1995. - С. 76 – 82 [49] Тамож – С. 78 [50] Consumer Protection 2000: Public Interests and Corporate Priorities in the1990s- New York. 2001. – Р.59. [51] Еременко В.И. Защита от недобросовестной конкуренции по законодательству Германии // “Законодательство и экономика”. 1995. – С. 82 [52] Нойффер И. Т. Основы законодательства против недобросовестной конкуренции.// В сб. Основы немецкого торгового и хозяйственного права. – М.: “Бек”, 1995. - С. 80. [53] Жидков О.А. Законодательство о капиталистических монополиях. – М.: “Юрид.лит”. 1968.- С. 65 [54] Агаев Р.Г. Сравнительно-правовой анализ антимонопольного законодательства зарубежных стран и практики его применения // Законодательство и экономика. М.: 1995. - № 3-4. - С. 113-119. [55] Еременко В.И. Законодательство о пресечении недобросовестной конкуренции капиталистических стран. М.: “ВИНИТИ”, 1991- С. 169. [56] Еременко В.И. Особенности японского антимонопольного законодательства // Законодательство и экономика. -1995. - № 3-4 - С 126- [57] Варламова А. Конкуренция и монополия: Сравнительный анализ зарубежного опыта...// РИСК - 1997. - С.59 - 60. [58] Таніхара Осами. Пояснення антимонопольного закону. – Токіо: Ітібасі, 1991. –56 c. [59] Кузьмин Р.И. Антимонопольное регулирование в хозяйственном праве Японии: Автореф. дис... канд. юр. наук 12.00.04/ Донецк: Институт экономико-правовых исследований НАН Украины. 1997. - 25 с [60] Convention of Paris for the protection of industrial property of March 20, 1883 //United Nations - Treaty Series.- New York .1977. Volume 828. - Р. 138-140 [61] Конкуренция и антимонопольное регулирование М.: “Логос”. 1999. - 315-319 [62] Энтин Г.С. Европейское право М.: “Норма” 2007. – С.11. [63] В редакції Амстердамського договора о ЄС ст. 81-82 Договора [64] Договоры, учереждающие сообщества./ Европейское право. М., 2000. – С. 99-228; 291-400. [65] Энтин Г.С. Европейское право М.: “Норма” 2007. – С. 881-911. [66] Підопригора О.А. Підопригора О.О. Право інтелектуальної власності України: Навчальний посібник. - К.: “Юрінком Інтер”, 1998. – С. 66, Право Европейского Союза: правовое регулирование торгового оборота - М.: Институт законодательства и сравнительного правоведения, 2000. – С. 146. Введение в интеллектуальную собственность. - М.: “ВОИС”, 1999. – Розділ 12. [67] Будівництво нової України - велика спільна справа. Звернення Президента України Л.Д. Кучми зі щорічним посланням до народу, Верховної Ради України // Урядовий кур’єр - 1998- 14 трав. [68] До сьогодні не прийнято жодного нормативного акту, який би замінив цей Указ Президента України, крім того окремі завдання, що визначені Указом ще не реалізовані. [69] Костусев А.А. Конкурентная политика в Украине.- К.: КНТЕУ 2004. – С. 89-279, Борисенко З.М. Основи конкурентної політики. К.: Таксон 2004, Антимонопольна діяльність. Підручник. – К: 2005 – С.42-62; Антимонопольно-конкурентна політика: теорія та практика. - К.: Фенікс. – 2006. [70] Про ратифікацію Протоколу про вступ України до Світової організації торгівлі: Закон України від 20.04.2008 [71] Копиленко О. Клименко О. Проблеми розвитку конкурентного законодавства України // Конкуренція. Вісник Антимонопольного комітету України – 2008- № 2.- С. 5. [72] Дерегулювання - сукупність заходів, спрямованих на зменшення втручання державних органів у підприємницьку діяльність, усунення правових, адміністративних, економічних та організаційних перешкод у розвитку підприємництва заходів . [73] www. amc.gov.ua [74] Цветков В.В. Державне управління: основні фактори ефективності (політико-правовий аспект) - Х.: “Право”, 1996. -164 с. [75] Відповідно до Положення про порядок поділу підприємств і об’єднань та відокремлення від них структурних підрозділів і одиниць . Міністерство економіки може виступати ініціатором відповідного поділу чи відокремлення та ін. [76] Відповідно до ст. 10 Закону України «Про рекламу» від 07.07.96 р. № 270/96-ВР. [77] Назва відповідно до Указу Президента України від 01.01.2002 р. № 887/2002 «Про Державний комітет України з питань технічного регулювання та споживчої політики.» [78] Раніше питання щодо недобросовісної реклами регулювалися відповідно до Указу Президента України «Про заходи щодо запобігання недобросовісній рекламі та її припинення» від 05.12.94 р. У 1995 році ст. 7 Закону України «Про обмеження монополізму...» була доповнена ч.5, в якій також заборонялися прояви недобросовісної реклами. Відповідно до цих документів запобігання і припинення порушень у вигляді недобросовісної реклами здійснювалося Антимонопольним комітетом України. Проте, після прийняття у 1996 році Закону України «Про рекламу» контроль за дотриманням законодавства про рекламу (зокрема, припинення порушень у вигляді недобросовісної реклами) було покладено на Державний комітет України у справах захисту прав споживачів. [79] Відповідно до ст. 32 Закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність» недобросовісною конкуренцією при здійсненні зовнішньоекономічної діяльності розуміється: здійснення демпінгового імпорту, до якого застосовуються антидемпінгові аходи; здійснення субсидованого імпорту, до якого застосовуються компенсаційні заходи; здійснення інших дій, що законами України визнаються недобросовісною конкуренцією [80] Відповідно до Концепції адміністративно-правової реформи ЦОВВ із спеціальним статусом діють на підставі статутних законів щодо цих органів. Тобто, положення про те, що Національні комісії регулювання природних монополій діють на підставі положення, яке затверджується Президентом України, входить у протиріччя з Концепцією]. Відповідно до рішення Конституційного Суду України положення Закону України «Про природні монополії» присвячені порядку формуванню Національних комісій Президентом України визнані неконституційними [81] Концепція адміністративної реформи в Україні. К., 1998. - 48 с.
[82] Інформація про діяльність Антимонопольного комітету України в січні-жовтні 2008 року.- К.: 2008.-С. 3.
[83] Антимонопольний комітет України. Річний звіт за 2007 рік // www. amc.gov.ua [84] Зокрема, відповідно до ч. 5 ст.7 Закону «Про Антимонопольний комітет України» Антимонопоьний коітет України взаємодіє з правоохоронними органами. Крім того, 05.01.2000 р. був підписаний спільний Наказ Антимонопольного комітету України і Державної митної служби № 11/6 «Про порядок взаємодії між Антимонопольним комітетом і Державною митною службою». Порядок взаємодії Антимонопольного комітету України з іншими державними органами визначений Положенням про порядок погодження з органами Антимонопольного комітету України рішень органів державної влади, органів адміністративно-господарського управління та контролю, органів місцевого самоврядування щодо демонополізації економіки, розвитку конкуренції та антимонопольного регулювання. Затверджено Розпорядженням Антимонопольного комітету України від 01.04.94 р. № 4-р. [85] Реформування державного управління в Україні: проблеми та перспективи. К.: “Оріяни” 1998. – С. 212; Андрійко О.Ф. Державний контроль у сфері виконавчої влади України. К.: Інститут держави і права ім. Корецького НАН України, 1999. – С. 41; Державне управління та адміністративне право в сучасній Україні: актуальні проблеми реформування.Наукова доповідь.- К., 1999 – С. 28-36 [86] Андрійко О.Ф. Державний контроль у сфері виконавчої влади України. К.: Інститут держави і права ім. Корецького НАН України, 1999. – С.6. [87] Реформування державного управління в Україні: проблеми та перспективи. К.: “Оріяни” 1998. – С. 212; [88] Авер’янов В.Б. Андрійко О.Ф. Виконавча влада і державний контроль. – К.: Інститут держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, 1999. – С. 28 [89] Підлісний В. Контроль за дотриманням антимонопольного законодавства // Бізнес. 2001 - № 14/2 (429) – С. 27 – 31. [90] Поняття «незначна конкуренція» в законодавстві не визначено. [91] Постановa Президії Вищого арбітражного суду України від 14.09.98 р. № 02-7/11-44п/ 695.
[92] Інформація про діяльність Антимонопольного комітету України в січні-жовтні 2008 року.- К.: 2008.-5с. [93] Інформація про діяльність Антимонопольного комітету України в січні-жовтні 2008 року.- К.: 2008.-5с.
[94] Звернемо увагу на те, що відповідно до ст. 1 Указу Президента України від 23.07.98 р. № 817/98 «Про деякі заходи з дерегулювання підприємницької діяльності» встановлено, що органи виконавчої влади, уповноважені від імені держави здійснювати перевірку фінансово-господарської діяльності суб’єктів підприємництва, проводять планові та позапланові перевірки. Статтею 5 цього Указу встановлено, що право здійснювати перевірки фінансово-господарської діяльності суб’єктів підприємництва можуть: органи державної податкової служби, митні органи, органи державного казначейства, державної контрольно-ревізійної служби, органи Пенсійного фонду. Зазначені в статті 5 Указу контролюючі органи мають право проводити перевірки фінансово-господарської діяльності суб’єктів підприємницької діяльності лише в межах їх компетенції. Пунктом 1 Порядку координації проведення планових виїзних перевірок фінансово-господарської діяльності суб’єктів підприємницької діяльності контролюючими органами, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 29 січня 1999 року №1112, також встановлено, що планові виїзди перевірки фінансово-господарської діяльності суб’єктів підприємницької діяльності проводяться всіма контролюючими органами, визначеними Указом Президента України від 23 липня 1988 року №817 .Серед контролюючих органів, визначених Указом Президента України від 23 липня 1988 року №817, органи Антимонопольного комітету не значаться, оскільки згідно зі статтями 1 і 3 Закону України «Про Антимонопольний комітет України» вони відповідно до своєї компетенції здійснюють контроль за дотриманням антимонопольного законодавства.
[95] Необхідно зазначити, що відповідно до діючого законодавства Антимонопольний комітет України може прийняти рішення про початок розгляду справи про порушення законодавства про захист економічної конкуренції на основі матеріалів перевірки лише стосовно дій чи бездіяльності, що містять ознаки зловживань монопольним становищем, антиконкурентних узгоджених дій суб’єктів господарювання, дискримінації суб’єктів господарювання органами державної влади, місцевого самоврядування, адміністративно-господарського управління і контролю, інших антимонопольних правопорушень, за винятком випадків недобросовісної конкуренції. Відповідно до чинного законодавства підставою для початку розгляду справи, що містить ознаки недобросовісної конкуренції, може бути лише заява постраждалої сторони. Таким чином, навіть при виявленні недобросовісної конкуренції Антимонопольний комітет не може припинити порушення, почавши справу за власною ініціативою. На нашу думку, ця норма значно обмежує можливості Антимонопольного комітету України щодо припинення порушень у вигляді недобросовісної конкуренції, що завдає значної шкоди розвитку ринкових відносин. Протягом девяти місяців 2008 року до органів Антимонопольного комітету надійшло 3850 заяв, за результатами перевірок розпочато 202 справи та надано 168 рекомендацій. Проте фактів недобросовісної конкуренції всього 63. Відносно невелика кількість заяв, що отримав Комітет, обумовлена декількома факторами. В першу чергу, недостатнім рівнем правової обізнаності підприємців у питаннях можливості застосування антимонопольного законодавства до недобросовісних дій конкурентів. Крім того, це законодавство захищає тільки тих суб’єктів господарювання, які легально працюють у правовому полі, в той час, як значна частка суб’єктів господарювання функціонує у тіньовій сфері економіки, де існують інші засоби вирішення спірних питань. Разом з тим, підприємці починають самостійно використовувати конкурентне законодавство в конфліктних ситуаціях, при проведенні переговорів, прямо звертатися до судових інстанцій. [96] Варто зазначити, що відповідно до положень Закону України «Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності» антимонопольні органи мали право збирати докази шляхом запиту інформації та документів, проте, не мали права примусово вилучати докази та накладати арешт на майно. Таким чином, положення Закону України «Про захист економічної конкуренції»значно розширюють повноваження антимонопольних органів. [97] Андрійко О.Ф. Державний контроль у сфері виконавчої влади України. К.: Інститут держави і права ім. Корецького НАН України, 1999. – С. 19.
[98] Річний звіт Коміту за 2006 р.// www. amc.gov. ua [99] Постанова Кабінету Міністрів України від 28 лютого 2002 р. N 219
[100] Положення про Комісію з питань оцінки позитивних і негативних наслідків узгоджених дій, концентрації суб'єктів господарювання. Наказ Міністерства економіки та з питань європейської інтеграції України 24.04.2003 N 106 Розпорядження Антимонопольного комітету України 11.02.2003 N 41-р
[101] Річний звіт Антимонопольного комітету України за 1999 рік. Окреме видання. К. – 1999. – с. 65 [102] Довідка до Річного звіту Антимонопольного комітету України за 2004 рік. – К.2005. – С. 15 [103] Інформація про діяльність Антимонопольного комітету України в січні-жовтні 2008 року.- К.: 2008.-5с.
[104] Борисенко З.М. Основи конкурентної політики: Підручник – К.: Таксон, 2004, ст. 493
[105] Щербина В.С. Господарське право -Київ, 2000 - С. 218. [106] Біла Л.Р. Адміністративна відповідальність за порушення антимонопольного законодавства. Автореф. Дис. - Одеса 1995 - С. 11. [107] Корчак Н.М. Правові питання антимонопольного регулювання підприємницької діяльності: Дис...канд. юр.наук: 12.00.04 / Київський університет Т. Шевченко.– К., 1996.- С. 135. [108] Там само. – С. 141. [109] Термін "олігополія" не міститься в законодавстві про захист економічної конкуренції, але він є загальноприйнятим в економічній теорії. [110] Інформація про діяльність Антимонопольного комітету України в січні-жовтні 2008 року.- К.: 2008.-5с.
[111] В Україні з огляду на зміни, внесені Законом України “Про захист економічної конкуренції” від 11 січня 2001 року, діє паралельно одразу два принципи. [112] Корчак Н.М. “Правові питання антимонопольного регулювання підприємницької діяльності в Україні” – К.1996 р. – С. 131. [113] Див.Дахно І.І. Антимонопольне право –К., 1998 – С. 15._ [114] Антимонопольний комітет України. Річний звіт. - К. 1995. – С. 17
[115] Звіт про діяльність Антимонопольного комітету України за 2002 рік – К., 2003 р. С. 64. [116] Річний звіт Комітету за 2006 р.// www. amc.gov. [117] Інформація про діяльність Антимонопольного комітету України в січні-жовтні 2008 року.- К.: 2008.-5с.
[118] Річний звіт Коміту за 2002 р.// www. amc.gov. uа [119] Річний звіт Комітету за 2002 р. .// www. amc.gov. ua [120] Річний звіт Комітету за 2002 р. .// www. amc.gov. ua [121] За матеріалами розгляду заяви Комітетом. 2003 р. .// www. amc.gov. ua [122] Річний звіт Комітету за 2003 р. .// www. amc.gov. ua [123] Річний звіт Комітету за 2003 р. .// www. amc.gov. ua [124] Рекомендації Антимонопольного комітету України від 17.06.2004 № 17-р .// www. amc.gov. ua [125] Річний звіт Комітету за 2001 р. .// www. amc.gov. ua [126] Річний звіт Комітету за 2003 р. .// www. amc.gov. ua
[127] Річний звіт Комітету за 2003 р. .// www. amc.gov. ua [128] Річний звіт Комітету за 2003 р. .// www. amc.gov. ua [130] Річний звіт Комітету за 2004 р. .// www. amc.gov. ua [131] Звіт Комітету за 2003 р. .// www. amc.gov.ua [132] Інформація про діяльність Антимонопольного комітету України в січні-жовтні 2008 року.- К.: 2008.-5с.
[133] Б.С. Антимов Ответственность в хозяйственном праве – М.. 1978.- С. 219. [134] Борисенко З. Система відповідальності за порушення конкурентного законодавства.// Еконміка України.- 2003.- № 6 .- с. 19 [135] Борисенко З. Тамож.- С. 26. [136] Бакалінська О.О. Організаційно-правові засади захисту економічної конкуренції в Україні. Монографія. – К.: КНТЕУ. 2005- 179 с. [137] Лилак Д.Д. Адміністративна і цивільно-правова відповідальність юридичних осіб у сфері економічних відносин (колізії теорії і проблеми практики)// Право України. 2000. № 1 - С. 24-25. [138] Воронова Л.К. та ін. Фінансове право - Х .: 1998. - С. 282 -285 [139] Лук’янець Д. Правова природа і особливостi відповідальності за порушення законодавства про захист економічної конкуренції. Підприємництво, господарство і право. 2001. - № 8. - С. 78 -80. [140] Зуб И.О. О правовой природе финансовых санкций // Предпринимательство, хозяйство и право - 1997. - № 3. - С. 8. [141] Рішення Конституційного Суду України від 30.05.2001 р. (Справа № 1-22/2001, № 7 -рп/2001: справа про відповідальність юридичних осіб).
[142] Лилак Д.Д. Адміністративна і цивільно-правова відповідальність юридичних осіб у сфері економічних відносин (колізії теорії і проблеми практики)// Право України. 2000. № 1 - С. 24-25. [143] Кротюк В. Іоффе А. Лук’янець Д. Фінансові санкції та адміністративна відповідальність: проблема співвідношення. // Право України. 2000. - № 5. - С.29-33. [144] Як, наприклад, у Бельгії , де існує дві основні адміністративні процедури припинення порушень в сфері конуренції: загальна та скорочена, та особлива процедура. Загальна процедура припинення порушень конкурентного законодавства застосовується у разі виявлення адміністративних проступків в сфері конкуренції відповідним державним органом. Загальна процедура складається з низки етапів, головним з яких є проведення експертизи та встановлення факту правопорушення. Варто зазначити, що державний адміністративний орган лише збирає матеріали, аналізує їх, виносить пропозиції стосовно остаточного рішення. Проте, рішення про накладання стягнення та застосування інших заходів примусового характеру приймає незалежний судовий орган. Тривалість загальної процедури розгляду справи не перевищує трьох-шести місяців. Скорочена процедура припинення правопорушення застосовується в тих випадках, коли при виявленні конкурентного правопорушення порушник визнає факт скоєння конкурентного правопорушення і припиняє його(якщо порушення триває). Остаточне рішення про застосування заходів примусового характеру приймає суд. Тривалість скороченої процедури - від трьох днів до двох тижнів. Особлива процедура припинення конкурентних правопорушень застосовується державним конкурентним органом Бельгії в тих випадках, коли справа має загальнодержавне, прецедентне значення. Термін особливої процедури в законодавстві не обмежений і може тривати від декількох місяців до декількох років. [145] Шуміло І. Антиконкурентні узгоджені дії. // Господарське право.—2001.—№1 – с.15-18 [146] Борисенко З. Система відповідальності за порушення конкурентного законодавства.// Еконміка України.- 2003.- № 6 .- с. 19-26.
[147] Інформація про діяльність Антимонопольного комітету України в січні-жовтні 2008 року.- К.: 2008.-5с. [148] Бакалінська О. Амплітуда правового механізму // Конкуренція. - 2002. - № .2 – С. 54. [149] Саніахметова Н.О., Мельник С.М. Підстава і види юридичної відповідальності за зловживання монопольним (домінуючим) становищем на ринку// Господарське право .- 2003.- № 3.- с. 27-30.
[150] Ефективність державного управління. Практикум. Випуск 2. Конкурентна політика. За загальною редакцією І. Розпутенка. К.І.С. Київ 2003.- 253 с. [151] Інформація про діяльність Антимонопольного комітету України в січні-жовтні 2008 року.- К.: 2008.-5с.
[152] Тамож. [153] Тамож. [154] Бакалінська О.О. Проблеми адміністративної відповідальності у сфері економічної конкуренції // Вісник прокуратури . 2002. № 4. – С.48-54. [155] Лук’якець Д. Правова природа і особливості відповідальності за порушення законодавства про захист економічної конкуренції. // Підприємництво, господарство і право. – 2001. - №8. – С.78-80.
[156] Закон України «Про внесення змін та доповнень до Закону України «Про захист від недобросовісної конкуренції» від 18.12.2008 р. [157] Про особливості застосування положень законодавства про захист від недобросовісної конкуренції у зв’язку з набранням чинності Законом України «Про внесення змін до Закону України «Про захист від недобросовісної конкуренції» від 18 грудня 2008 року № 689 – VI. Інформаційний лист Антимонопольного комітету України [158] Виступ Анете Кур на міжнародній конференції у Києві (1995 рік) на тему: «Принципи права щодо недобросовісної конкуренції, з центром уваги на німецькому праві». [159] Коваль І. Неправомерное использование деловой репутации субьекта хозяйствования как форма недобросовестной конкуренции// Підприємництво, господарство і право. – 2002 р. - № 10 – С. 24 –27. [160] Белоусова Н.И., Васильєва Е.М., Лившиц В.Н. Реформирование естественньїх монополий в России: теоретический аспект // Зкономика и организация промьішленного производства. -1999.-№4.-С. 88. [161] Дахно 1.1. Антимонопольне право. Курс лекцій. - К.: Четверта хвиля, 1998. - С. 18. [162] Портер Майкл Е. Стратегія конкуренції: Пер. з англ. - К.: Основи, 1998. - С. 30 [163] Про Концепцію вдосконалення державного регулювання природних монополій. Указ Президента України від 27 вересня 2007 року № 921/2007 [164] Тотьев К.Ю. Конкурентное право. – М.: РДЛ. 2000 – С. 282-302 [165] Анохіна І.О. Правове регулювання діяльності субєктів природних монополій Автореф. Дис...канд. юр.наук: 12.00.04 – ДІЕПІ. –Д. 2005 – С. 5-6
[166] Анохіна І.О. Правове регулювання діяльності субєктів природних монополій Дис...канд. юр.наук: 12.00.04 – ДІЕПІ. –Д. 2005. – С. 27. Губрієнко Олена Миколаївна Організаційно-правові засади державного управління в галузі електроенергетики в Україні Автореф диссертации: 12.00.07 – Національна академія держ. податкової служби України. - Ірпінь, 2006. – С. 11-15
[167] Антимонопольний комітет України. Річний звіт. - К., 2007. - С. 4. [168] Тамож [169] Інформація про діяльність Антимонопольного комітету України в січні-жовтні 2008 року.- К.: 2008.-5с.
[170] Вощилко В. Залізна логіка галузі // Конкуренція. Вісник Антимоно-польного комітету України. - 2003. - № 3. –С. 5. [171] Саниахметова Н.А. (ред.) Предпринимательское право в вопросах и ответах. - Харьков: [172] pravoznavec.com.ua/books/312/24029/14/ - 57 [173] Про Концепцію вдосконалення державного регулювання природних монополій. Указ Президента України від 27 вересня 2007 року № 921/2007 [174]8 липня 2008 року Конституційний Суд України прийняв Рішення у справі щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень абзаців першого, другого частини першої, частини другої статті 11 Закону України «Про природні монополії» від 20 квітня 2000 року № 1682-ІІІ (далі - Закон) (справа про національні комісії регулювання природних монополій). Конституційний Суд України вирішив: 1. Визнати такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), положення Закону України „Про природні монополії" від 20 квітня 2000 року № 1682-ІІІ, а саме: - абзацу першого частини першої статті 11 щодо утворення та ліквідації національних комісій регулювання природних монополій Президентом України; - абзацу другого частини першої статті 11 щодо затвердження Президентом України положень про національні комісії регулювання природних монополій; - частини другої статті 11 щодо призначення та припинення повноважень голів національних комісій регулювання природних монополій, їх членів Президентом України за поданням Прем'єр-міністра України.// www.sokol-law.org/content/view/2205/85/lang [175] Антимонопольний комітет України. Звіт за 2002 р. - К., 2003. - С.83. [177] Антимонопольний комітет України. Звіт за 2006 р. - К., 2007. - С.4 [178] http://links.dir.com.ua/linkinfo.php?linkID=11943 [179] Вдосконалення системи тарифного регулювання природних монополій. Антимонопольний комітет України.Головне управління державної служби України - К. 2006 [180] www.kmu.gov.ua/control/uk/publish/article?art_id=76810213&cat_id= 103615 - 38k КомментарииКомментариев пока нет Пожалуйста, авторизуйтесь, чтобы оставить комментарий. |