|
|
Главная \ Методичні вказівки \ КОНСТИТУЦІЙНО-ПРАВОВИЙ СТАТУС СУДОВИХ ТА ПРАВООХОРОННИХ ОРГАНІВ У ЗАРУБІЖНИХ КРАЇНАХ
КОНСТИТУЦІЙНО-ПРАВОВИЙ СТАТУС СУДОВИХ ТА ПРАВООХОРОННИХ ОРГАНІВ У ЗАРУБІЖНИХ КРАЇНАХ« Назад
КОНСТИТУЦІЙНО-ПРАВОВИЙ СТАТУС СУДОВИХ ТА ПРАВООХОРОННИХ ОРГАНІВ У ЗАРУБІЖНИХ КРАЇНАХ 14.10.2016 13:01
МІНІСТЕРСТВО ВНУТРІШНІХ СПРАВ УКРАЇНИ ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ВНУТРІШНІХ СПРАВ ФАКУЛЬТЕТ ЗАОЧНОГО НАВЧАННЯ ЦИВІЛЬНИХ ОСІБ ННІ ПОЗН
Кафедра загальноправових дисциплін
лекція
з дисципліни«конституційне право зарубіжних країн»
Тема № 12. КОНСТИТУЦІЙНО-ПРАВОВИЙ СТАТУС СУДОВИХ ТА ПРАВООХОРОННИХ ОРГАНІВ У ЗАРУБІЖНИХ КРАЇНАХ
(4 години)
Для заочного навчання цивільних осіб ННІ ПОЗН
Дніпропетровськ – 2015
Лекцію підготувала Наливайко Л.Р. – завідувач кафедри загальноправових дисциплін юридичного факультету Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ, доктор юридичних наук, професор
РЕЦЕНЗЕНТИ: Єрмоленко Д. О., проректор з науково-педагогічної роботи та допрофесійної підготовки, професор кафедри теорії та історії держави і права Класичного приватного університету, доктор юридичних наук, доцент
Максакова Р. М.,завідувач кафедри конституційного, адміністративного та трудового права Інституту управління та права Запорізького національного технічного університету, доктор юридичних наук, доцент
Лекція обговорена та схвалена на засіданні кафедри загальноправових дисциплін юридичного факультету “28” серпня 2015 р., протокол № 2
РЕКОМЕНДОВАНА Література:
Мета лекції:
Виділити основні принципи організації і діяльності судової системи в зарубіжних країнах, висвітити основні напрямки діяльності судової влади; правовий статус суддів, охарактеризувати органи конституційного правосуддя (контролю) в зарубіжних країнах, ознайомитись з діяльністю поліції – ключовою силою правоохоронних органів.
ВСТУП
Суди стали державними установами у далекому минулому, а саме тоді, коли людство відмовилося від самосуду. Та історично відокремлення судової влади у самостійну сферу державного регулювання сталося у XVIII ст. Спочатку у правовій доктрині (зокрема, в теорії розподілу влад, обґрунтованій Дж. Локком і Ш.Монтеск'є), а потім і в конституційних актах (починаючи з Конституції США 1787 р.) суди звільняються від злиття з органами виконавчої влади. З того часу стає правомірним використання поняття судової влади. Судову владу часто називають "третьою владою", оскільки в конституційних текстах і доктрині при перерахуванні гілок влади, що складають систему поділу влади, вона, звичайно, випливає за законодавчою і виконавчою. Проте це жодною мірою не применшує ні її значимості, ні чітко окресленої самостійності стосовно інших гілок влади. Більш того, у залежності від форми правління взаємозалежність законодавчої і виконавчої влади може бути більшою (парламентська форма правління) або меншою (президентська республіка). Судова ж влада при будь-якій із названих форм правління однаково відмежована від інших гілок влади, що, зрозуміло, не виключає її взаємозв'язку з ними. Дана тема є актуальною, потребує всебічного вивчення, бо ж саме судові та правоохоронні органи в зарубіжних країнах забезпечують панування права, вираженого в різноманітних нормативно-правових актах, вводять державне насильство в цивілізовані рамки, гарантуючи захист законослухняних громадян від свавілля з боку держави.
І. ПОНЯТТЯ СУДОВОЇ ВЛАДИ ТА СУДОВОЇ СИСТЕМИ
Згідно з теорією розподілу влад, судова влада самостійна і незалежна сфера публічної влади (поряд із законодавчою і виконавчою),яка представляє собою: а) сукупність повноважень щодо здійснення правосуддя; б) систему державних органів які здійснюють ці повноваження. Її найбільш суттєвою особливістю є те, що вона, як випливає з наведеної дефініції, може бути реалізована тільки державними судами, які входять до складу судової системи відповідної країни. В юридичній літературі зміст судової влади складають: - конституційний контроль; - правосуддя; - контроль за законністю та обгрунтованістю рішень і дій державних органів і посадових осіб; - участь у забезпеченні належного виконання вироків та інших судових рішень; - розгляд і провадження матеріалів (справ) про адміністративні порушення, підвідомчі суди; - роз'яснення діючого законодавства з питань судової практики; - участь у формуванні суддівського корпусу і сприяння органам суддівського товариства. А.З. Георгіца вважає, що теоретично судову владу як вид влади не можна ототожнювати із судами, судовою системою. За своїм змістом судова влада виходить за межі її носіїв – судів системою закладених у суди можливостей впливати на інші види державної влади, людину і суспільство в цілому. Але практично судова влада і суд (судова система) не можуть існувати окремо. Можна погодитись також із російським ученим-конституціоналістом Є.І.Колюшіним, який вбачає теоретичне і практичне значення підкреслювання нетотожності судової влади і судів (судової системи) насамперед у намаганні забезпечити їх гармонійну єдність, оскільки справді неефективна судова система паплюжить у підсумку судову владу, а судова влада, відірвана від судової системи, перетворюється у пусте тремтіння повітря. Судова влада, як гілка державної влади, своїм походженням зобов'язана народові, який є джерелом будь-якої державної влади. Тому самостійність і незалежність судової влади, про яку так часто пишуть у наукових працях і фіксують у законодавстві, повинна існувати тільки у взаємовідносинах із владою законодавчою і виконавчою. Але стосовно народу судова влада не може бути самостійною. Більше того, у даному контексті навіть існує об'єктивна необхідність взаємодії трьох видів державної влади як рівноважних, але підпорядкованих владі народу, покликаних забезпечувати й оберігати владу народу. Загальновідомо, що кожна гілка влади здійснює свої функції за допомогою особливих, властивих тільки їй органів. У судової влади такими є суди, які складають у своїй сукупності судову систему, її організаційні форми визначені законом і можуть бути змінені тільки у законодавчому порядку. Вже перша писана конституція - Конституція США - відобразила цей момент, зафіксувавши у розділі. 1 ст. III таке положення: "Судова влада Сполучених Штатів здійснюється Верховним судом і тими нижчими судами, які будуть час від часу встановлюватися і засновуватися Конгресом". У сучасних демократичних державах здійснення основних повноважень судової влади покладається на суди різних категорій (загальної компетенції, спеціалізовані, адміністративні, конституційні), а також іноді на так звані квазісудові органи. Отже, судова система – це сукупність усіх судів даної держави, які мають спільні завдання, пов'язані між собою відносинами щодо здійснення правосуддя. Судова влада володіє рисами (ознаками), які відрізняють її від інших гілок влади. По-перше, вона має конкретний (як правило, інцидентний) характер. За ініціативою заявника суд розглядає і розв'язує на основі норм права і від імені держави конкретні кримінальні, цивільні, адміністративні та інші спори, а також справи про конституційність і законність актів і дій державних органів. По-друге, діяльність судової влади відбувається у межах суворо і детально регламентованої законом процедури. По-третє, судова влада належить судовій установі, а здійснюється одноособове суддею або судовою колегією (суддями; суддями і присяжними; судцями і народними засідателями тощо), її кадровий склад – судді – утворюють особливий професійний прошарок, т.зв. суддівський корпус, який має особливий правовий статус (наприклад, ст. 92 Основного закону ФРН містить таке положення: "Судова влада доручається суддям"). Інакше кажучи, судді є справжніми носіями судової влади. Чи не найяскравіше передав соціальну роль судової влади французький дослідник державного ладу США Алексіє де Токвілль, який у книзі "Демократія в Америці" (1835 р.) писав: "Усі уряди мають ото й усе дві можливості подолати опір, який чинять йому громадяни: матеріальні засоби якими вони самі володіють, і ухвали судів, до чиєї допомоги вони можуть звертатися... велика мета правосуддя полягає в зміні ідеї насильства ідеєю права, у встановленні правової перепони між урядом і силою, яку він використовує”. У конституційно-правовій літературі часто і небезпідставно вказується, що ніхто, крім судової системи в особі утворюючих її судів, не може здійснити правосуддя від імені держави. Крім того, конституційне право багатьох зарубіжних держав забороняє навіть створення і діяльність надзвичайних судів, у тому числі і в умовах надзвичайного військового стану. З іншого боку, підкреслюється, що ніхто, в тому числі і держава в особі її органів, не вправі втручатися в діяльність судової системи щодо здійснення правосуддя. Усі фізичні та юридичні особи, включаючи і вищі органи влади й управління держави, зобов'язані беззастережно виконувати судові ухвали. Відомий латинський афоризм "Ріаі іизгійа, регеаі Ітшпсшз!", ("Та здійсниться правосуддя, хоча би загинув світ!") означає, що право повинно застосовуватися судом, незважаючи ні на які політичні та інші наслідки. Але при всій відносній самостійності судової влади вся ж її діяльність багато в чому залежить від інших гілок влади, і передусім від законодавчої. Саме остання визначає компетенцію окремих ланок судової системи, статус судців і цілу низку інших питань. Підвалиною цієї законодавчої регламентації є конституція. Конституційні засади деталізуються у спеціальних законах (про це мова піде нижче). Щодо ролі виконавчої гілки влади стосовно судової системи, то вона менш значна. У самому загальному плані вона зводиться до матеріально-технічного забезпечення діяльності судів. Ця роль дещо більша у тих державах, де на міністерства юстиції покладені окремі управлінські функції та керівництво прокуратурою, як це, наприклад, має місце у ФРН. де на міністерство юстиції земель (їх діяльність координує федеральне міністерство юстиції) покладено призначення більшої частини суддів. Водночас у другій половині XX ст. виявилась тенденція передавання відповідних функцій до особливих органів суддівського самоврядування, які передбачені багатьма конституціями новітнього періоду (наприклад, Вища Рада магістратури – в Італії, Франції; Вища Рада судової влади – у Болгарії; Всепольська Судова Рада – у Польщі, Рада правосуддя – у Вірменії тощо). На такі і подібні до них органи суддівського самоврядування покладені завдання формування суддівського корпусу та кар'єри суддів і прокурорів, їх призначення на посаду, дисциплінарна відповідальність, реорганізації окремих судів, інспектування судів у необхідних випадках тощо. У конституційному праві залишаються спірними проблеми віднесення до органів судової влади прокуратури і особливих органів, покликаних вирішити питання про відповідальність глави держави, міністрів і деяких інших посадових осіб (як, наприклад, Висока палата правосуддя і Суд Республіки – у Франції). Не знає однозначного розв'язання проблема віднесення прокуратури до органів судової влади. Звичайно, тут усе залежить від місця, що посідає прокуратура у системі державних органів. У більшості держав, як свідчить порівняльний аналіз судових систем, прокуратура діє під загальним керівництвом міністра юстиції, утворюючи більш-менш централізовану систему. Але в ряді держав це система не тільки відповідає судовій системі, але й організаційно пов'язана з нею; прокурори перебувають і діють при судах. Судді і прокурори у даному випадку утворюють єдиний професійний корпус, який зветься магістратурою, і звуться магістратами. При такій системі прокуратура охоплюється поняттям судової влади. У тих же державах (КНР, Угорщина та ін.), де прокуратура є організаційно відокремленою самостійною системою, вона посідає нібито проміжне становище між судовою і виконавчою гілками влади, але нерідко ближче до останньої. У США, наприклад, міністр юстиції є одночасно Генеральним атторнеєм, але тут прокуратура має у значній мірі децентралізований характер. Спірним є і віднесення до судової влади передбачені деякими конституціями особливих органів, до компетенції яких входять притягнення до відповідальності високих посадових осіб. Проти віднесення цих органів до судової влади можна висувати такий незаперечний аргумент, як обрання їх членів палатами Парламенту із числа депутатів. ВИСНОВКИ ДО ПЕРШОГО ПИТАННЯ Таким чином, слід піднотувати, що як уже було показано вище, суди існують давно і повсюдно. Але наявність судів не рівнозначна наявності судової влади. Для того, щоб вона склалась у відносно самостійну і незалежну гілку влади, потрібен був значний період розвитку конституціоналізму й утвердження демократичних форм правління. Тому у найбільш загальному плані можна стверджувати, що утвердження самостійної судової влади – це результат руху країн світу по шляху правової державності.
ІІ. КОНСТИТУЦІЙНО-ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ СУДОВОЇ ВЛАДИ У ЗАРУБІЖНИХ КРАЇНАХ
При усій відносній самостійності судової влади її діяльність багато в чому залежить від інших гілок влади і, насамперед, від законодавчої. Адже саме остання визначає компетенцію окремих ланок судової системи, статус суддів і цілий ряд інших питань. Основою цієї законодавчої регламентації є конституція. Важко уявити собі сучасну конституцію, у якій не було б розділу під тією чи іншою назвою ("Про судову владу" – конституції Франції, Іспанії, Японії; "Правосуддя" – Основний закон ФРН, "Суди" – Конституція Португалії і т.п.), де в стислій формі, що властива конституціям, і встановлено те, що прийнято називати "конституційними основами судової влади". Сюди відносяться: • визначення судової влади як однієї зі складових триєдиної системи поділу влади; • основні принципи організації і діяльності судової системи; • правовий статус суддів; • судові гарантії прав і законних інтересів громадян. Основою законодавчої регламентації судової влади є конституція. Практично немає такої сучасної конституції, в якій не було б розділу про цю гілку публічної влади ("Про судову владу" – конституції Іспанії, Франції, Японії; "Правосуддя" – Основний закон ФРН; "Суди" – конституція Португалії; "Судочинство" – конституція Угорщини; "Судова система" – конституція Македонії тощо), де в стислій формі встановлено те, що прийнято об'єднати під назвою "конституційні засади судової влади". Сюди входять: - визначення судової влади як однієї зі складових системи розподілу влад; - основні принципи організації та діяльності судової системи; - правовий статус суддів; - судові гарантії прав і законних інтересів громадян. Ці конституційні засади детально розвинуті в законах про судоустрій (наприклад, у ФРН – Закон про судоустрій (у редакції 1975 р.); у Франції –Кодекс судоустрою 1978 р.; в США –"Судоустрій і судочинство", розд. 28 зводу Законів США; в Іспанії – "Органічний закон про судову владу" 1981 р. та ін.), а також у законах про статус суддів (у Франції – "Органічний закон про статус магістратури" 1958 р., у ФРН – "Закон про суддів" 1961 р. та ін.). Зрозуміло, що обсяг конституційного регулювання судової влади у різних державах неоднаковий. Конституція Франції, наприклад, до розділу про судову владу включає лише три статті. У ст. 64 йде мова про те, що Президент Республіки є гарантом незалежності судової влади і про те, що йому допомагає Вища рада магістратури. В цій та наступних двох статтях декларуються деякі загальні принципи правосуддя, і зокрема про незмінюваність суддів і про те, що ніхто не може бути безпідставно позбавлений свободи. Про судову владу в цій Конституції говориться як про "охоронця особистої свободи, яка забезпечує дотримання цього принципу згідно з умовами, передбаченими законом" (ст. 66). Усі інші питання, що стосуються порядку висування кандидатів на суддівські посади, призначення суддів, їх правового статусу і структури судової системи, делеговані органічним законом (Закон про Вищу раду магістратури 1958 р., Закон про статус магістратури 1958 р., Закон про Високу палату правосуддя 1959 р., Закон про Конституційну Раду 1958 р.). Окрім цих законів, організація судів регулюється Кодексом судоустрою, затвердженого Декретом від 16 березня 1978 р. Зовсім інакше здійснене конституційне регулювання судів у ФРН. Розділ IX Основного закону, під назвою "Правосуддя" містить досить докладні положення стосовно юрисдикції судів і основних принципів здійснення правосуддя судами, а також правових гарантій громадян. Широко трактується в Основному законі поняття судової влади. Згідно ст. 92 юрисдикційно влада доручається суддям; вона здійснюється конституційним судом, федеральними судами і судами земель. Для здійснення правосуддя в галузі загальної, адміністративної, фінансової, трудової та соціальної юрисдикції відповідно до ст. 95, Федерація заснувала в якості вищих судових інстанцій: Федеральну судову палату, Федеральний адміністративний, Федеральний фінансовий, Федеральний трудовий і Федеральний соціальний суди. Крім того, ст. 96 дозволила Федерації заснувати федеральний суд для правового захисту комерційної діяльності, військово-кримінальні суди для Збройних сил, а також суди щодо розгляду у дисциплінарному порядку та розгляду скарг. Ще одну модель конституційного регулювання судової влади виявляє Основний закон Іспанії. П. 1 ст. 117 проголошує, що "Судова влада походить від народу і здійснюється від імені Короля суддями і магістратами, які незалежні, не-змінювані, відповідальні перед законом і підкоряються тільки закону". В ньому проголошується принцип єдності судової влади, яка очолюється Генеральною радою як вищим керівним органом (п. 2 ст. 122) – Вищою судовою інстанцією єдиної для всієї Іспанії і для всіх сфер судової діяльності є Верховний суд (ст. 123). В Іспанії с також Конституційний суд, який є єдиним верховним тлумачем Конституції для всієї країни. Конституція у розділі IX підкреслює виняткову незалежність Конституційного суду не тільки від судової влади, але і від законодавчої та виконавчої влад. З точки зору конституційної організації судів з-поміж європейських держав особливе місце посідає Великобританія. Оскільки тут немає писаної конституції, викладеної у вигляді єдиного акта, питання організації судів регламентуються Законами про судоустрій 1873-1875 рр. і Законом 1971 р. про суди Англії та Уельсу, в яких установлена чітка судова ієрархія. Усі суди тут поділені на вищі та нижчі судові установи, а повноваження окремих судових установ регулюються відповідними парламентськими актами. На чолі всієї судової системи, включаючи суди спеціальної юрисдикції, стоїть Лорд-канцлер, який входить до складу уряду (є членом Кабінету міністрів), і одночасно головою Палати лордів Парламенту. Повноваження, якими він володіє щодо судів, делегуються йому парламентськими актами. Із неєвропейських держав доцільно зупинитися на аналізі конституцій США та Японії. У США, наприклад, конституційне регулювання організації федеральних судів і судів штатів відрізняється. Так, згідно з Конституцією США 1787 р., судова влада здійснюється Верховним судом США і тими нижчими судами, які будуть час від часу створюватися Конгресом. Через два роки після прийняття Конституції нижчі федеральні суди були засновані у вигляді судів двох рівнів: районних судів (суди першої інстанції) та окружних судів (апеляційна інстанція). Щодо судових систем окремих штатів, то обсяг конституційного регулювання їх організації розв'язується по-різному. В штаті Нью-Йорк Конституція лише коротко окреслює загальну структуру судів. Конституція же штату Іллінойс, навпаки докладно викладає усно структуру судів цього штату, їх повноваження, порядок обрання і призначення суддів тощо). Конституція Японії 1947 р. присвячує судовій системі VI розділ під назвою "Судова влада". Ст. 76 проголошує, що уся повнота судової влади належить Верховному суду і таким судам нижчих інстанцій, які будуть засновані законом" (це норма, як бачимо, запозичена з Конституції США). Найважливішими є два положення, які встановлені у цій же статті: 1) жоден адміністративний орган не може здійснювати судову владу з правом остаточного розв'язання (абз. 2); 2) усі судді незалежні і діють, додержуючись своєї совісті, при цьому вони керуються тільки Конституцією і законами (абз. 3). В Японії створена багаторівнева судова система – суди в префектурах, апеляційні суди та Верховний суд. Крім того, діють суди у сімейних справах та суди сумарної юрисдикції. Інакше кажучи, зовні судова система схожа на аналогічні структури в інших зарубіжних країнах. Отже, трактування поняття судової влади та її конституційне регулювання в різних країнах різне. Законодавці розглянутих держав додержувалися своїх конституційних традицій. І все ж порівняльний аналіз відповідних положень дає підставу відзначити деякі загальні риси. До них, насамперед, можна віднести: а) заборона на запровадження надзвичайних судів; б) в окремих державах (СІЛА, Японія та ін.) повноваженнями конституційного контролю володіють суди загальної конституції на чолі з Верховним судом; в) конституційне регулювання діяльності судів значно повніше відображене у писаних конституціях. Виділяють три моделі побудови судової системи. 1. Судова система з внутрішньою спеціалізацією (універсальної юрисдикції), яка діє в КНР, Нідерландах, Швеції, Японії та інших країнах, є єдиною системою загальних судів, що розглядають усі основні види судових справ. Вони здійснюють і кримінальне, і цивільне, й адміністративне судочинство, а в деяких державах – і судовий конституційний контроль. Ця модель не виключає існування в країні також окремих спеціалізованих судових органів, наприклад, у справах неповнолітніх, патентних і податкових судів. Проте останні тільки доповнюють основну загальну судову систему, а деякі з них мають швидше квазісудовий характер. Система загальних судів має ієрархічну триступінчасту структуру, а в ряді країн – і чотириступінчасту. Основна маса справ розглядається в судах першої інстанції, які умовно можна назвати "районними" (в різних країнах вони мають різні найменування). Наступна інстанція - апеляційні суди, які розглядають скарги на ухвали судів першої інстанції, які входять до судового округу даного апеляційного суду, а також найбільш складні справи, віднесені законом до їх компетенції. Апеляційний порядок розгляду скарг означає повторний розгляд справи у повному обсязі. Така форма характерна для Франції, Індії. Та є ще один варіант оскарження судових ухвал – це касаційний порядок, який, зокрема, існує в країнах колишнього СРСР. Суд розглядає матеріали справи І перевіряє їх з точки зору формальної. Там заслуховуються тільки представники скаржника і думку нейтрального представника державної юстиції. Якщо суд другої інстанції (касаційний суд) знайде будь-які недоліки в процесі, то він скасовує ухвалу нижчестоящого суду і направляє його на повторний розгляд. Нарешті, вищий судовий орган – "верховний суд" (вищий наглядовий орган) перевіряє ухвали нижчестоящих судів у плані правильності застосування правової норми, проте іноді він може розглядати особливо важливі справи в якості першої інстанції. 2. Американська модель, яка існує в деяких державах із федеративним устроєм (наприклад, США). Тут функціонують паралельно федеральна судова система і система судів кожного зі штатів. Компетенція цих судів розрізняється в основному по тому, яка норма – федерального законодавства або права штату - належить застосуванню в даній справі. Наприклад, федеральна судова система США має таку структуру: Верховний суд (дев'ять суддів), близько 100 районних судів (їх іменують також окружними) в якості судів першої інстанції; 14 апеляційних судів (друга інстанція). Поділ території країни на судові округи не збігається з її адміністративно-територіальним поділом. Такий поділ використовується для того, щоб зробити суди максимально незалежними від регіональних влад.
Зупинимось докладніше на судовій системі Португалії. Згідно з Конституцією (ст. 211), у цій державі, крім Конституційного суду існують такі категорії судів: а) Верховний суд і суди загальної юрисдикції першої та другої інстанцій; б) Верховний адміністративний суд і решта адміністративних і фіскальних судів; в) Лічильна палата; г) військові трибунали. Крім того, Конституція передбачає існування морських судів та арбітражних судів. Незалежно від форми (моделі) судової системи, усі конституції демократичних держав містять норми про побудову судів на принципі участі населення у здійсненні правосуддя (наприклад, ст. 91 Конституції Австрії містить формулу: "народ бере участь у здійсненні правосуддя"). Конкретно питання про участь населення в здійсненні правосуддя зводиться до наявності в одних країнах суду присяжних, в інших – інституту судових засідателів (шефенів), а в третіх – обох названих форм. В усіх цих випадках у розгляді справ поряд із професійними суддями беруть участь громадяни, як правило, із числа тих, що проживають на території даного судового округу. ВИСНОВКИ ДО ДРУГОГО ПИТАННЯ Отже, система загальних судів має ієрархічну триступінчасту структуру, а в ряді країн – і чотириступінчасту. Основна маса справ розглядається в судах першої інстанції, які умовно можна назвати "районними" (в різних країнах вони мають різні найменування). Наступна інстанція - апеляційні суди, які розглядають скарги на ухвали судів першої інстанції, які входять до судового округу даного апеляційного суду, а також найбільш складні справи, віднесені законом до їх компетенції. Апеляційний порядок розгляду скарг означає повторний розгляд справи у повному обсязі. Така форма характерна для Франції, Індії. Та є ще один варіант оскарження судових ухвал – це касаційний порядок, який, зокрема, існує в країнах колишнього СРСР. Суд розглядає матеріали справи І перевіряє їх з точки зору формальної. Там заслуховуються тільки представники скаржника і думку нейтрального представника державної юстиції. Якщо суд другої інстанції (касаційний суд) знайде будь-які недоліки в процесі, то він скасовує ухвалу нижчестоящого суду і направляє його на повторний розгляд. Нарешті, вищий судовий орган – "верховний суд" (вищий наглядовий орган) перевіряє ухвали нижчестоящих судів у плані правильності застосування правової норми, проте іноді він може розглядати особливо важливі справи в якості першої інстанції.
ІІІ. КОНСТИТУЦІЙНІ ПРИНЦИПИ ПРАВОСУДДЯ
Конституції більшості держав у тому чи іншому обсязі фіксують і принципи, якими суд повинен керуватися при здійсненні правосуддя, тобто при розгляді конкретних справ. Зрозуміло, що не лише незначна частина правил, які регламентують діяльність суду (для повної регламентації існують процесуальні кодекси). Проте саме ті правила, які зафіксовані в конституціях, можна назвати основоположними. У цілому "каталог" цих принципів і гарантій досить великий; і в правових державах усі вони діють, будучи передбачені якщо не конституціями, то судовим і процесуальним законодавством. Коротко зупинимося на деяких з них. 1. Гарантія підсудності (ст. 101 Основного закону ФРН має такий припис: "Ніхто не може бути вилучений із провадження свого законного судді"). Це означає, що кримінальна або цивільна справа буде розглядатися в суді, який наперед визначений правовими нормами про підсудність. Забороняється утворення спеціальних судів для розгляду будь-якої конкретної справи, як і передавання справ із суду до іншого суду, крім випадків, передбачених законом. 2. Відкритість і гласність правосуддя означає, що судові засідання відкриті для публіки і засобів масової інформації. Так, ст. 209 Конституції Португалії фіксує таке положення: "Судові засідання є відкритими, за винятком випадків, коли сам суд ухвалить про зворотне у мотивованій постанові з метою захисту гідності особи і суспільної моралі або забезпечення нормальної діяльності суду". У будь-якому разі ухвали суду оголошуються публічно. 3. Усний характер процесу (ст. 120 Конституції Іспанії говорить: "Судовий розгляд є переважно усним, особливо в кримінальних справах"). Цей принцип надає найбільші можливості для з'ясування усіх обставин справи, з'ясування позиції всіх учасників процесу. 4. Змагальність. Він означає, що всі сторони в процесі рівноправні, мають рівні можливості для відстоювання своїх правових позицій, а хід їх змагальності одного з іншим допомагає суду об'єктивно оцінювати всі обставини справи. В силу цього принципу сторони вільні у наданні суду доказів, але сам суд не вправі спиратися на докази, отримані з порушенням закону. Загальновизнано, що не можуть використовуватися докази, при отриманні яких допущені приниження гідності особи, тортури і насильства, незаконне вторгнення до житла, зловживання сімейною таємницею, несанкціоноване підслуховування телефонних розмов та ін. 5. Право громадян на захист охоплює не тільки судовий процес, але й усі стадії досудового провадження у справі. Ще Білль про права 1791 р. у шостій поправці до Конституції США прописував, що в усіх випадках кримінального переслідування звинувачений має право на допомогу адвоката для свого захисту. З того часу цей принцип увійшов у більшість конституційних текстів. У Конституції Італії він відбитий таким чином: "Захист є непорушним правом на будь-якій стадії і в будь-якому стані процесу". 6. Презумпція невинуватості. Цей принцип означає, що особа, яка звинувачується у здійсненні злочину, вважається невинною, доки її вина не буде доказана у передбаченому законом порядку і встановлена у вироку суду, який набрав чинності. 7. Ще один принцип діяльності судів випливає з формули: "усі дії судової влади повинні бути мотивовані" (ст. 111 Конституції Італії). Ця вимога легко пояснюється: дії правосудця настільки відповідальні, настільки значущі для інтересів і долей не тільки окремих людей, але й їхніх колективів, що повинні бути багаторазово зважені та всебічно обгрунтовані. Отже, слід зазначити, що перелічені вище принципи – загальні та єдині для усіх судів кожної країни. Статус суддів та їх конституційне становище визначається практично в усіх основних законах демократичних і тих, що обрали цей шлях розвитку державах у формі проголошення ряду принципів. До їх числа відносяться такі: призначуваність, незмінюваність, незалежність суддів, судова несумісність. Діючі конституції у переважній більшості дотримуються принципу призначуваності. Зазначимо, що акт призначення – це аргументоване рішення влад, яке побудоване на юридично регламентованій процедурі професійного відбору, якому передує спеціальна професійна підготовка і суворі правила проходження ступенів суддівської кар'єри. В Італії та Франції, зокрема, це проводиться на конституційній основі. У будь-якому разі процедура формування суддівського корпусу має два етапи: попередній та безпосередній. На першому етапі відбувається відбір кандидатів на посади суддів. Зауважимо, що практично в усіх країнах вимоги, які пред'являються до професійного рівня і кваліфікації, освіти, віку, а також моральних якостей претендентів, досить високі. Конституція Росії (ст. 119), наприклад, фіксує до претендентів на суддівські посади такі вимоги: наявність громадянства РФ, вищої юридичної освіти, стажу роботи з юридичної професії не менше п'яти років, досягнення 25-річного віку. У ФРН згаданий закон про судців передбачає необхідність складання двох державних іспитів при наявності юридичної освіти та проходження спеціального судового стажування (п. 1 § 5). Ще більш високі вимоги ставляться до осіб, які претендують на зайняття посади у вищих судах. Так, у ФРН для обрання суддею Федерального конституційного суду кандидат має досягти 40-річного віку, володіти правом бути обраним до Бундестагу, успішно скласти кваліфікаційні іспити. У РФ кандидат на аналогічну посаду повинен володіти вищою кваліфікацією в галузі права. Наявність ученої або академічного ступеня полегшує доступ до займання посади судді. Право й обов'язок проведення відбору кандидатів належить, як правило, або органу типу магістратури (Іспанія, Італія, Польща, Румунія, Франція), або міністерству юстиції і спеціальним кваліфікаційним комісіям (Австрія, Росія, США, Угорщина, ФРН та ін.), або власне судовим органам (у Великобританії кандидатів на посаду суддів рекомендує відомство лорд-канцлера, в Японії судді нижчих судів відбираються Верховним судом). Другий етап пов'язаний з процедурами безпосереднього призначення на посаду або безпосередніх виборів суддів. У більшості держав розвиненої демократії професійні судді призначаються на посаду. Про те значення, яке надається актові призначення, свідчить той факт, що в багатьох країнах, наприклад, в Австрії та Франції, цей акт віднесений до компетенції президента. У США федеральні судді призначаються президентом за згодою Сенату. Конституція Польщі встановлює, що судді призначаються Президентом за пропозицією Всепольської судової Ради (ст. 179). У ФРН основна частина федеральних суддів і суддів земель призначаються міністерством юстиції. В Японії судді в основному призначаються урядом, а у Великобританії мирові (непрофесійні) судді призначаються лорд-канцлером. Досить розповсюдженим залишається і спосіб формування суддівського корпусу шляхом виборів (Болгарія, Чехія та ін.). Крім того, обираються (хоча і різними способами) члени суду присяжних, судові та народні засідателі, ассізи. Інший важливий конституційний принцип, який визначає становище суддів, є принцип незмінюваності. За загальним правилом, суддя обіймає свою посаду або довічно, або по досягненні певного (пенсійного) віку (ст. 87 Конституції Греції), або до того часу, доки його поведінка є бездоганною (ст. 115 Конституції Литви, ст. З Конституції США), або не порушує головних положень Основного закону і конституційного ладу (п. 1 ст. 98 Основного закону ФРН). У конституціях і спеціальних законах зарубіжних країн найчастіше вказується на який термін проводиться призначення. Наприклад, у Грузії та Японії призначення суддів здійснюється на 10 років, у Молдавії – спочатку на певний термін, а потім – безстрокове. В основному ж судді обіймають свою посаду: в Італії до 70 р., у Великобританії – до 72 р., а судді вищих інстанцій до 75 р. згідно з принципом незмінюваності, особу, яка призначена на судову посаду, не можна без її згоди не тільки звільнити, але й перевести на іншу посаду, за винятком підстав, вказаних в законі. Підставою для звільнення судді від посади є вирок суду, який набрав законну чинність (ст. 115 Конституції Литви, ст. 147 Конституції Естонії та ін.). Існує також інститут судової відставки або "звільнення за власним бажанням" у випадках небажання виконувати обов'язки судді, досягнення пенсійного віку, за іншими підставами, вказаними в законі (ст. 88 Конституції Греції, ст. 100 Конституції Казахстану, ст. 97 Основного закону ФРН). У тій чи іншій формі майже всіма конституціями проголошується принцип незалежності суддів. Це означає, що при здійсненні своїх повноважень вони керуються тільки законом. Не припускається можливість втручання в діяльності суддів. Найбільш розповсюджена конституційна формула: "судці підкоряються тільки закону" (ст. 101 Конституції Італії, ст. 97 Основного закону ФРН, ст. 117 Конституції Іспанії та ін.). У Франції незалежність суддів не проголошується Конституцією 1958 р., але випливає з доктрини неупередженості судді, яка відображена в Органічному законі 1958 р. (в редакції 1984 р.) про статус магістратів. Для гарантування незалежної (неупередженої) діяльності суддів ст. 11 Органічного закону встановила, що магістрати користуються особливим захистом від будь-яких погроз на їх адресу та посягань. У країнах англосаксонської системи права, в США і Великобританії, незалежність суддів забезпечується сукупністю ряду принципів і положень: неупередженістю суддів, терміном їх перебування на посаді та умовами відставки. Важливою матеріальною гарантією незалежності суддів є високий рівень отриманої ним службової винагороди. Ще одним конституційним принципом, який характеризує правовий статус судді, є принцип несумісності. Це заборона суддям обіймати одночасно інші державні та громадські посади. Так. Конституція Греції у ст. 89 забороняє суддям виконувати будь-яку іншу оплачувану роботу, а також займатися будь-якою професійною діяльністю. З цього правила зроблено виняток: судді можуть обиратися членами академій і професорами вузів. Схожу норму містять ст. 111 Конституції Білорусі, ст. 86 Конституції Грузії. Нарешті, судовий імунітет означає, що суддя не може бути притягнений до дисциплінарної, а тим більше – кримінальної, відповідальності за свої ухвали з конкретних питань. ВИСНОВКИ ДО ТРЕТЬОГО ПИТАННЯ Отже, конституції більшості держав у тому чи іншому обсязі фіксують і принципи, якими суд повинен керуватися при здійсненні правосуддя, тобто при розгляді конкретних справ. Зрозуміло, що не лише незначна частина правил, які регламентують діяльність суду (для повної регламентації існують процесуальні кодекси). Проте саме ті правила, які зафіксовані в конституціях, можна назвати основоположними. У цілому "каталог" цих принципів і гарантій досить великий; і в правових державах усі вони діють, будучи передбачені якщо не конституціями, то судовим і процесуальним законодавством. Коротко зупинимося на деяких з них.
ВИСНОВКИ З ТЕМИ
Отже, можна підвести наступні підсумки: 1. Суди існують давно і повсюдно. Але наявність судів не рівнозначна наявності судової влади. Для того, щоб вона склалась у відносно самостійну і незалежну гілку влади, потрібен був значний період розвитку конституціоналізму й утвердження демократичних форм правління. Тому у найбільш загальному плані можна стверджувати, що утвердження самостійної судової влади – це результат руху країн світу по шляху правової державності. 2. Система загальних судів має ієрархічну триступінчасту структуру, а в ряді країн – і чотириступінчасту. Основна маса справ розглядається в судах першої інстанції, які умовно можна назвати "районними" (в різних країнах вони мають різні найменування). Наступна інстанція - апеляційні суди, які розглядають скарги на ухвали судів першої інстанції, які входять до судового округу даного апеляційного суду, а також найбільш складні справи, віднесені законом до їх компетенції. Апеляційний порядок розгляду скарг означає повторний розгляд справи у повному обсязі. Така форма характерна для Франції, Індії. Та є ще один варіант оскарження судових ухвал – це касаційний порядок, який, зокрема, існує в країнах колишнього СРСР. Суд розглядає матеріали справи І перевіряє їх з точки зору формальної. Там заслуховуються тільки представники скаржника і думку нейтрального представника державної юстиції. Якщо суд другої інстанції (касаційний суд) знайде будь-які недоліки в процесі, то він скасовує ухвалу нижчестоящого суду і направляє його на повторний розгляд. Нарешті, вищий судовий орган – "верховний суд" (вищий наглядовий орган) перевіряє ухвали нижчестоящих судів у плані правильності застосування правової норми, проте іноді він може розглядати особливо важливі справи в якості першої інстанції. 3. Конституції більшості держав у тому чи іншому обсязі фіксують і принципи, якими суд повинен керуватися при здійсненні правосуддя, тобто при розгляді конкретних справ. Зрозуміло, що не лише незначна частина правил, які регламентують діяльність суду (для повної регламентації існують процесуальні кодекси). Проте саме ті правила, які зафіксовані в конституціях, можна назвати основоположними. У цілому "каталог" цих принципів і гарантій досить великий; і в правових державах усі вони діють, будучи передбачені якщо не конституціями, то судовим і процесуальним законодавством. Коротко зупинимося на деяких з них. МЕТОДИЧНІ ПОРАДИ ЩОДО ПІДГОТОВКИ ДАНОЇ ТЕМИ
В ході лекції розглянуто лише частину з того значного кола питань, що необхідно буде опанувати майбутнім юристам при вивченні курсу. Саме тому при підготовці до практичних занять з теми рекомендується звернутись не лише до базових підручників, а ще й до інших джерел, які можна знайти у бібліотеці університету або у книжковому фонді навчально-методичного кабінету кафедри загальноправових дисциплін. В процесі вивчення теми лекції пропонується для кращого засвоєння навчального матеріалу ознайомитись з підручниками та посібниками з числа зазначених у списку літератури. При використанні джерел закордонних авторів необхідно опанувати навчальний матеріал, корегуючи його з урахуванням положень законодавства України. Пропонується звернути особливу увагу на низку питань, що є дискусійними серед науковців, а тому іноді відзначаються суттєво відмінними один від одного поглядами вирішення теоретичної проблеми.
КомментарииКомментариев пока нет Пожалуйста, авторизуйтесь, чтобы оставить комментарий. |