Написание контрольных, курсовых, дипломных работ, выполнение задач, тестов, бизнес-планов

Не нашли подходящий заказ?

Заказать в 1 клик: /contactus

Главная \ Методичні вказівки \ ЛОГІЧНІ ОСНОВИ ТЕОРІЇ АРГУМЕНТАЦІЇ

ЛОГІЧНІ ОСНОВИ ТЕОРІЇ АРГУМЕНТАЦІЇ

« Назад

ЛОГІЧНІ ОСНОВИ ТЕОРІЇ АРГУМЕНТАЦІЇ 14.10.2016 13:01

МІНІСТЕРСТВО ВНУТРІШНІХ СПРАВ УКРАЇНИ

ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ВНУТРІШНІХ СПРАВ

Кафедра соціально-гуманітарних дисциплін юридичного факультету

лекція

з дисципліни «Логіка»

Тема № 6

«ЛОГІЧНІ ОСНОВИ ТЕОРІЇ АРГУМЕНТАЦІЇ»

Дніпропетровськ – 2015

РОЗРОБНИК:

Наріжний Ю.О., доцент кафедри соціально-гуманітарних дисциплін юридичного факультету, кандидат філософських наук, доцент.

РЕЦЕНЗЕНТИ:

Карпова С.Г. , доцент кафедри філософії ДНУ ім. О. Гончара, кандидат філософських наук

Кузьменко В.В., завідувач кафедри філософії та політології ДДУ ВС, доктор філософських наук

Розглянуто та схвалено на засіданні кафедри соціально-гуманітарних дисциплін __ серпня 2015 р., протокол №__.Рецензенти: доктор філософських наук Кузьменко В.В., профессор ДДУ ВС

ПЛАН ЛЕКЦІЇ

Доведення і спростування.
Правила і помилки в аргументації.
Суперечка як спосіб пізнання істини.
Причини непорозумінь при спілкуванні.

МЕТА ЛЕКЦІЇ

Ознайомити майбутніх юристів з принципами і правилами аргументації.

ВСТУП

Метою пізнання є досягнення істини. Нові знання визнаються істинними, якщо вони витримали логічну перевірку на обгрунтованість і вважаються доведеними. Важливою властивістю правильного мислення людини є доказовість. Логічний механізм обгрунтування ісинності знань розкриває спеціальний розділ логіки, який називають теорією аргументації.

Аргументація – це процес обгрунтування певного твердження, положення, судження. (Твердження, положення і судження в аргументації є поняттями тотожними).

Обгрунтуванням є пошук достатніх підстав для доведення істинності тверджень.

Найбільш важливими видами аргументації є доведення і спростування.

Ключові поняття: обгрунтування, доказ, теза доказу, аргумент, демонстрація, діалог, суперечка, дискусія, полеміка, диспут, дебати, троп, метафора, метонімія, гіпербола, літота, ідіома, евфемізм, софізм, паралогізм, парадокс, нонсенс, абсурд.

І ПИТАННЯ

ДОВЕДЕННЯ І СПРОСТУВАННЯ

Доведення

Доведення – це обгрунтування істинності висунутого положення (судження) за допомогою інших, пов’язаних із ним положень (системи суджень), істинність котрих встановлено раніше, або приймається без доведень.

Не слід плутати доведення із доказом.

Доказ являє собою доказові факти.

Джерела відомостей про факти є засобами доказу.

Судовий доказ – це складний логічний процес. Він складається з ряду моментів: збирання, закріплення, перевірки і оцінки доказів. Логічне доведення становить одну із сторін судового доказу.

Будь-яке доведення складається із трьох частин: тези, аргументів (основи) і демонстрації (доказового міркування).

Тезою доказу є положення, істиність котрого треба довести.

Аргументами є система суджень, котра наводиться для обгрунтування підстав істинності тези.

Демонстрацією є спосіб логічного зв’язку тези з аргументами.

Теза доказу

Будь-який доказ припускає наявність доводжуваного положення (тези). Якщо відсутня теза, то й доводити нічого. Теза може бути сформульована як на початку доказу, так і в будь-який інший його момент. Теза висловлюється у формі категоричного судження, наприклад: “Сидорчук не є співучасником скоєного злочину”. Часто тезу формулюють у вигляді запитання: “Чи є зв’язок між діями обвинуваченого та їхніми наслідками ?”. Зазвичай тезу позначають посиланням на те, що дане положення є тезою: “Моя теза така …”, “Ось моє положення …” і т.ін.

У судовому пізнанні доведення, як правило, є складним; доводиться не одне, а кілька положень. У складному доказі розрізняють основну тезу і підлеглі їй, часткові тези.

Основною тезою є положення, котрому підлягає обгрунтування інших положень.

Частковою тезою є положення, котре стає тезою лише тому, що за її допомогою доводиться основна теза. Будучи доведеною, часткова теза сама стає аргументом для основної тези.

Аргументи

Довести тезу – означає навести такі судження, котрі були б достатніми для обгрунтування істинності або хибності висунутої тези. Аргументом для доказу тези може бути будь-яка істинна думка, пов’язана із тезою. Будучи засновками доказу, аргументи складають його основу. Основними видами аргументів є факти дійсності, закони науки, аксіоми, дефініції та раніше доведені положення.

Факт – це явище або подія, що має місце в дійсності. Правильно відображений у судженні факт, служить у доказі аргументом. Щоб факти виконували роль аргументів, необхідно брати не окремі факти, а всю сукупність фактів, що стосуються розглядуваного питання, без будь-якого винятку. Довільне вихоплювання потрібних фактів та ігнорування фактів небажаних призводить до викривлення суті і однобічності дослідження. У судовому пізнанні факти є основним видом аргументів. Але судовим доказом кожен факт робиться тоді, коли він встановлений і закріплений із дотриманням вимог процесуальної форми.

Закон науки – є особливого роду істиною, котра не знає винятків. Той чи інший закон науки діє у межах певної галузі науки і поширюються на всі предмети і явища класу предметів. У судовому пізнанні як аргумент постає той чи їнший юридичний закон.

Аксіома – положення, яке не потребує доведення, оскільки його істинність доведено практикою. Роль аксіом у судовому пізнанні виконують презумції, наприклад, такою є “презумція невинності”.

Дефініція – це визначення, яке розкриває зміст поняття, містить ознаки, що виражають сутність предмету. Щоб визначення було достатнє для обгрунтування тези, воно має бути істинним, загальноприйнятим в науці. Визначення котре потребує уточнення і з яким не всі погоджуються, не може бути аргументом. У судовому пізнанні дефініцію застосовують при класифікації скоєного на основі кодексів і нормативних актів.

Реніше доведене положення – визнана раніше наукова теорія або теза, котра входить до змісту певної науки. При доведенні якогось нового положення, посилання на вже існуюче наукове положення цілком правомірне. У судовому пізнанні, окрім положень науки, як основа постають також вказівки Пленуму Верховного Суду та ухвали Судових Колегій Верховного Суду.

Демонстрація

Демонстрація (доказове міркування) – це процес виведення тези з аргументів. Демонстрація є інструментом виправдання нової істини, шляхом пошуку підстав для її обгрунтування. Завдяки демонстрації отримуємо відповідь на запитання – чи дійсно теза випливає із аргументів. Логічний зв’язок тези з аргументами виражається у формі умовиводу.

Види доведення

Доказові міркування розрізняються, перш за все, за своїм відношенням до висунутої тези. Неможливо підтвердити хибну тезу, як неможливо спростувати істинну тезу. Цілеспрямованість демонстрації є вихідною основою для поділу доведень на види.

За способом аргументації доведення поділяються на два види: а) пряме підтвердження тези і б) непряме підтвердження тези.

Прямим підтвердженням тези є доведення, коли теза обгрунтовується безпосередньо аргументами.

Пряме підтвердження тези здійснюється двома методами:

Дедуктивне підтвердження тези. Його сутність полягає у виведенні тези із встановленої істинності аргументів, в підведенні часткового випадку під загальне правило.
Індуктивне підтвердження тези. Досягається через повну індукцію, шляхом вичерпання усіх можливих випадків істинності доводжуваного положення і узагальнення їх у єдиному висновку.

Непрямим підтвердженням тези є доведення, коли істинність тези обгрунтовується за допомогою хибності антитези (судження, котре суперечить тезі).

Непряме підтвердження тези здійснюється також двома методами:

Апагогічне підтвердження тези “від супротивного”. До істинності тези приходять шляхом обгрунтування хибності антитези. Цей метод включає в себе наступні етапи: висувається антитеза і з неї виводяться наслідки з наміром знайти серед них хоча б один хибний; робиться висновок, що антитеза невірна; на підставі закону виключеного третього виводиться положення про те, що висунута теза є істинною.
Розділове підтвердження тези (методом виключення). Доводжувана теза розглядається як одне з декотрого числа припущень, котрі у своїй сумі вичерпують всі можливі по даному питанню припущення. Цей метод застосовується у тих випадках, коли можна бути впевненим, що доводжуване положення входить до числа усіх можливостей, що розглядаються. Теза виступає як один із членів диз’юнкції “або” розподільного (диз’юнктивного) судження. Істинність тези доводиться шляхом встановлення хибності усіх інших членів диз’юнкції.

У кримінальному процесі на прямі і непрямі поділяються факти дійсності (доказові факти) і засоби доведення (джерела доказів). Основою поділу доказів на прямі і непрямі є їх зв’язок із шуканим фактом (доводжуваним положенням).

Прямими доказами є такі факти, котрі пов’язані із шуканим фактом безпосередньо і очевидно.

Непрямими доказами є такі факти, зв’язок котрих із шуканим фактом не дається безпосередньо, не є очевидним.

Неспроможність доведення в цілому

Неспроможність доведення в цілому можлива у наступних випадках: а) теза відсутня, або неконкретна; б) аргументи не мають відношення до тези; в) неможливо продемонструвати зв’язок тези з аргументами.

Спростування

Доведення нерозривно пов’язане із спростуванням. У ході аргументації не тільки доводиться якесь положення, а й одночасно спростовується.

Спростування – це обгрунтування хибності доводжуваного положення, або встановлення неспроможності його доведення в цілому.

Таким чином, логічна операція спростування по суті також є доведенням, але не істинності, а хибності.

У ході аргументації сторона, яка доводить істинність якогось положення є пропонентом, а сторона, котра доводить хибність цього положення – опонентом.

Спростування може бути спрямоване як проти тези і аргументів, так і проти демонстрації. Відповідно розрізняють три види спростування: 1) спростування тези; 2) критика аргументів і 3) виявлення неспроможності демонстрації.

Спростування тези відбувається трьома способами:

- теза може бути спростована фактами;

- теза може бути спростована за допомогою доведення антитези;

- теза може бути спростована завдяки приведенню тези до абсурду (виведенню з неї наслідків, що суперечать дійсності).

Критика аргументів відбувається чотирма способами:

- шляхом доведення хибності аргументів;

- встановленням того, що наведені аргументи є для тези недостатніми;

- встановленням того, що аргументи самі ще не є доведеними;

- встановленням того, що джерело фактів аргументації є неякісне.

Виявлення неспроможності демонстрації відбувається у формі умовиводу, за допомогою котрого здійснюється доведення тези. Демонстрація вважатиметься неспроможною у двох випадках:

- коли встановлено навмисне порушення правил або помилки побудови умовиводу в доказі;

- коли виявлено підбір таких аргументів, із яких істинність тези не витікає.

При виявленні неспроможності демонстрації вказується на те, що в міркуваннях пропонента немає логічного зв’язку між аргументами і тезою. Однак, виявивши порушення правил умовиводу, опонент вказує на неспроможність демонстрації, але ще не спростовує саму тезу. Теза вважається необгрунтованою лише тоді, коли вона не витікає з аргументів за будь-яких варіантів їх підбору.

Наведені способи спростування (спростування тези, критика аргументів, виявлення неспроможності демонстрації) можуть застосовуватися не тільки як самостійні логічні операції, але й комлексно.

ВИСНОВКИ З ПЕРШОГО ПИТАННЯ:

Таким чином, доведення – це обгрунтування істинності висунутого положення (судження) за допомогою інших, пов’язаних із ним положень (системи суджень), істинність котрих встановлено раніше, або приймається без доведень. Доказ являє собою доказові факти. Будь-яке доведення складається із трьох частин: тези, аргументів (основи) і демонстрації (доказового міркування). Тезою доказу є положення, істиність котрого треба довести. Аргументами є система суджень, котра наводиться для обгрунтування підстав істинності тези. Демонстрацією є спосіб логічного зв’язку тези з аргументами.

Спростування – це обгрунтування хибності доводжуваного положення, або встановлення неспроможності його доведення в цілому. Спростування може бути спрямоване як проти тези і аргументів, так і проти демонстрації.

ІІ ПИТАННЯ

ПРАВИЛА І ПОМИЛКИ АРГУМЕНТАЦІЇ

Аргументація має свої правила. Правила аргументації, це, перш за все, правила доведення. Вони стосуються тези, аргументів і демонстрації. Недотримання цих правил призводить як до помилок, так і до навмисних порушень. Допущені помилки і порушення в аргументації є підставами для спростування доводжуваних положень.

І. Правила і помилки щодо тези.

Правила щодо тези

Теза має бути логічно визначеною, ясною і точною.
Теза має залишатися тотожною впродовж всього періоду її доведення або спростування.
“Підміна тези”. Коли у ході доведення висунуту тезу підміняють іншою і починають її доводити або спростовувати. Це призводить до повної втрати або часткової підміни тези. Різновидами “підміни тези” є такі прийоми: а) “доведення до публіки” (замість обгрунтування тези звертаються до почуттів людей, намагаються викликати у них симпатію чи антипатію до того, про що йдеться, і цим змусити повірити в істинність або хибність тези); б) “доведення до особи” (помилка являє собою підміну доведення тези посилання на особисті якості або знання того, хто висунув дану тезу).
“Перехід до іншого роду”. Існує два різновиди цієї помилки: а) “хто занадто багато доводить, той нічого не доводить” (виникає тоді, коли замість однієї істинної тези намагаються довести іншу – більш сильну тезу); б) “хто занадто мало доводить, той нічого не доводить” (виникає тоді, коли замість більш сильної істинної тези доводиться слабкіша теза).

Помилки щодо тези

ІІ. Правила і помилки щодо аргументів.

Правила щодо аргументів

Аргументи мають бути судженнями істинними і доведеними.
Істинність аргументів має бути доведеною самостійно, незалежно від тези.
Аргументи мають бути достатньою підставою для підтвердження тези.
Аргументи не повинні суперечити один одному.

Помилки щодо аргументів

Помилка “хибний аргумент”. В якості аргументів використовують не істинні, а хибні аргументи, які видаються за істинні.
Помилка “довільний аргумент”. У якості аргументів використовують довільні твердження: чутки, здогади, версії тощо.
Помилка “коло в доведенні”. Теза обгрунтовується аргументами, а аргументи обгрунтовуються цією ж тезою. Тобто недоведеною тезою обгрунтовують недоведені аргументи.
Помилка “передбачення підстави”. Теза спирається на недоведені аргументи, що лише передбачають тезу.

ІІІ. Правила і помилки щодо демонстрації.

Правило щодо демонстрації: демонстрація має відповідати правилам того умовиводу, у формі котрого здійснюється доведення. Тобто умовивід має бути побудований правильно.

Існує три способи демонстрації: дедуктивний, індуктивний і традуктивний.

Дедуктивний спосіб демострації передбачає три вимиоги: 1) точне визначення вихідного положення, викладеного у більшому засновку, який виконує роль доказу в демонстрації; 2) достовірне описання конкретної події у меншому засновку; 3) дотримання правил силогізму визначеного у доказі виду дедуктивного умовиводу.

Індуктивний спосіб демонстрації застосовується тоді, коли у якості доводів використовуються фактичні дані. Однак, індуктивні обгрунтування часто призводять лише до імовірнісних висновків.

Традуктивний спосіб демонстрації (у фомі аналогії) застосовується у випадку уподібнення одиничних подій та предметів за умов схожості їх суттєвих ознак і відмінностей між ними. Традукція (аналогія) не може дати вичерпного обгрунтування і виступає у якості доповнення дедуктивного та індуктивного способів демонстрації .

Помилки щодо демонстрації

Помилка “удаваний вивід” виникає тоді, коли замість правильного доводу аргументи намагаються поєднати з тезою словами “таким чином”, “тому”, “значить”; в результаті чого можуть отримати видимість доказу.
Помилка “після цього – значить, по причині цього” полягає у змішанні причинно-наслідкового зв’язку із простою послідовністю в часі.
Помилка від сказаного у відносному розумінні до сказаного в абсолютному розумінні полягає в тім, що якесь положення, правильне за певних умов, застосовується за будь-яких умов. Різновидом цієї помилки є помилка, що дістала назву від сказаного в принципі до сказаного в усіх випадках без винятку. Помилка полягає в тому, що положення правильне в принципі, яке характеризує загальний стан речей, поширюється на будь-який випадок, на кожен конкретний предмет.
Помилка “не випливає” допускається у тих випадках, коли для доведення тези (за будь-яку ціну) використовується аргумент, логічно не пов’язаний з обговорюваним питанням. Ця помилка можлива при застосуванні наступних прийомів:

- аргумент до сили (коли замість логічного обгрунтування застосовується погроза примусу – фізичного, морального, адміністративного, економічного тощо);

- аргумент до невігластва (коли, використосовуючи непоінформованість опонента і слухачів, нав’язується думка, що суперечить дійсності);

- аргумент до користі (коли замість логічного обгрунтування нав’язують певну думку, лише тому, що так вигідно з тих чи інших причин);

- аргумент до здорового глузду (використовується як апеляція до пересічної свідомості – “цього не може бути, тому що просто не може бути”);

- аргумент до жалю ( коли замість справедливої оцінки вчинку закликають до співчуття);

- аргумент до вірності (коли схиляють до певної думки в силу поваги, прихильності, уподобання, особистої симпатії тощо);

- аргумент до авторитету (коли посилаються на думку того чи іншого авторитету, історичний факт, Біблію тощо).

Дотримання логічних правил аргументації забезпечує доказовість міркування в усіх галузях науки і практики.

ВИСНОВКИ З ДРУГОГО ПИТАННЯ:

Таким чином, правила аргументації, це, перш за все, правила доведення. Вони стосуються тези, аргументів і демонстрації. Недотримання цих правил призводить як до помилок, так і до навмисних порушень. Допущені помилки і порушення в аргументації є підставами для спростування доводжуваних положень. Дотримання логічних правил аргументації забезпечує доказовість міркування в усіх галузях науки і практики.

ІІІ ПИТАННЯ

СУПЕРЕЧКА ЯК СПОСІБ ПІЗНАННЯ ІСТИНИ

Аргументація – складний логіко-психологічний процес. Відбувається цей процес при зіткненні різного роду протилежних думок. Таке зіткнення призводить до суперечки, як одного із способів пізнання істини.

Суперечка – будь-яке зіткнення несумісних думок, під час якого кожна сторона відстоює свою правоту.

В залежності від поставленої мети і мотивів, яку ставлять перед собою сторони, розрізряють такі суперечки: суперечка заради перевірки істини, суперечка заради переконання, суперечка заради перемоги, суперечка заради суперечки, суперечка-гра.

Всі види суперечечок, у свою чергу, поділяються на зосереджені і розосереджені.

Зосереджена суперечка – коли сторони впродовж усієї суперечки зосереджені на одній тезі.

Розосереджена суперечка – така, коли у ході суперечки переходять від однієї тези до другої, а від неї до третьої і т.д.

Суперечку можна вести у двох формах:

а) діалог, коли беруть участь дві особи (проста суперечка);

б) групова суперечка, коли беруть участь декілька осіб (складна суперечка).

Суперечки бувають усні і письмові.

Усні суперечки можуть вестись при слухачах (аудиторії) і без слухачів. Аудиторія виступає в суперечці третьою стороною. Інколи суперечка при аудиторії може перерости в суперечку заради аудиторії. Третьою стороною письмової суперечки є читацький загал.

Залежно від форми проведення суперечок та засобів, які в них використовуюються, останні поділяють на дискусію, полеміку, диспут, дебати.

Дискусія (від лат. discussio – дослідження) – це заздалегідь сплановане публічне обговорення певного питання, яке може проводитися під керівництом її організатора. Проводиться на зборах, симпозіумах, конференціях, семінарах, у періодичних та наукових виданнях. Мета дискусії полягає в досягненні певного ступеню згоди і порозуміння між сторонами відносного обговорюваного питання, розв’язання певної проблеми.

Полеміка (від грець. polemikos – войовничий, ворожий) – це неорганізована публічна суперечка, яка найчастіше виникає спонтанно і має на меті не досягнення згоди, а перемогу над опонентом. Характеризується протистоянням, конфронтацією, протиборством сторін.

Диспут(від. лат. disputare – розмірковувати)– усна публічна суперечка, що виявляється в обговоренні наукового чи суспільно важливого питання із залученням широкого кола фахівців.

Дебати (від фр. debats – суперечка) – суперечка, що виявляється у формі обміну думками з приводу тих чи інших проблем, подій, заяв тощо. Сьогодні досить активно розвиваються теледебати за участю аудиторії та телеглядачів.

Взагалі, будь-яка суперечка може привести до бажаного результату, лише тоді, коли вона має логічну основу. Немає сенсу вести суперечку у випадку, коли між думками сторін відсутній логічний зв’язок. Тобто, коли думки (судження) є логічно незалежними, хоча й можуть бути одночасно істинними. “Я йому про Фому, а він мені – про Ярему”. Ведення суперечки має ряд правил. Порушення цих правил заводить суперечку у глухий кут.

Правила ведення суперечки

Будь-яка суперечка повинна мати свою тему, свій предмет.
Предмет суперечки має бути зрозумілим для її учасників.
Тема суперечки не повинна змінюватися протягом всього обговорення.
Суперечка має сенс лише при наявності розбіжностей в позиціях сторін.
Учасники суперечки мають дотримуватися логічних основ аргументації.
В суперечці мають бути дотримані моральні норми людського спілкування.

При веденні суперечки застосовуються різні прийоми. Ці прийоми бувають як коректними, так і некоректними.

Коректні прийоми:

1) ініціатива (вести суперечку по власному сценарію);

2) концентрація дій на найбільш слабку ланку аргументів супротивника, а не прагнути до спростування всіх її елементів;

3) спростування тверджень супротивника його власною зброєю (з прийнятих їм засновків треба вивести наслідки, що підкріплюють вашу тезу);

4) ефект несподіваності (притримати найважливішу і несподівану інформацію під кінець суперечки);

5) відтягування заперечення з метою виграти час на пошук відповіді шляхом повторного запитання або аргументів, або ухиляння від прямої відповіді;

6) приховання тези (спершу запускаються аргументи, які мають навести самого супротивника на вашу тезу );

7) взяти останнє слово (підбиваючи підсумки спору, можна подати його результати у вигідному для вас світлі).

Некоректні прийоми: 1) софізми (навмисні логічні помилки “пастки”); 2) парадокси (невирішувані суперечності, викликані неправильною постановкою запитання; міркування, яке доводить як істинність, так і хибність якого-небудь судження); 3) підміна тези; 4) використання хибних і недоведених аргументів; 5) аргумент до публіки; 6) аргумент до особи; 7) аргумент до авторитету; 8) аргумент до сили; 9) аргумент до здорового глузду; 10) аргумент до невігластва; 11) аргумент до жалю, 12) аргумент до користі, 13) аргумент до вірності.

У суперечці необхідно уникати двох крайнощів:

а) не триматися занадто уперто своїх позицій, якщо аргумент супротивника доказовий. Краще визнати свою помилку, ніж дорого поплатитись за неї;

б) не погоджуватись занадто швидко з аргументами, котрі здаються істинними. Успіх суперечки залежить від вміння “охоплювати всю суперечку”, утримувати в пам’яті загальну картину суперечки.

В суперечці пропонент, висунувши тезу, аргументує її згідно правил доведення. Опонент зазвичай користується операцією спростування. Кінцевою метою суперечки є, якщо не перемога одної із сторін, то компроміс між обома сторонами. В політиці, дипломатії, державницькій діяльності цінується консенсус – загальне порозуміння по усім спірним питанням.

Однак не кожний пропонент або опонент прагне досягти в суперечці істини. Дуже часто супротивні сторони виявляють нетерпимість одна до одної. Суперечці властиві певний ступінь гостроти та емоційності. Але в ході суперечки супротивники не повинні переходити на образи і приниження, будувати розрахунки, “як би болючіше вдарити”. Якщо супротивник вдається до некоректних прийомів або некоректної поведінки, слід “хапати його за руку”, вимагати від нього належної аргументації і тим завдати йому (особливо при аудиторії) відчутного удару, або не продовжувати суперечки за його сценарієм.

Запорукою успіху у будь-якій суперечці є володіння культурою суперечки. Оволодіння культурою суперечки є однією з головних ознак інтелігентності (від лат. intelligens – той хто розуміє, мислить) – людини, яка професійно займається складною розумовою творчою працею.

ВИСНОВКИ З ТРЕТЬОГО ПИТАННЯ:

Таким чином, суперечка – будь-яке зіткнення несумісних думок, під час якого кожна сторона відстоює свою правоту. В залежності від поставленої мети і мотивів, яку ставлять перед собою сторони, розрізряють такі суперечки: суперечка заради перевірки істини, суперечка заради переконання, суперечка заради перемоги, суперечка заради суперечки, суперечка-гра. Всі види суперечечок, у свою чергу, поділяються на зосереджені і розосереджені. Зосереджена суперечка – коли сторони впродовж усієї суперечки зосереджені на одній тезі. Розосереджена суперечка – така, коли у ході суперечки переходять від однієї тези до другої, а від неї до третьої і т.д. Суперечку можна вести у двох формах: а) діалог, коли беруть участь дві особи (проста суперечка); б) групова суперечка, коли беруть участь декілька осіб (складна суперечка). Залежно від форми проведення суперечок та засобів, які в них використовуюються, останні поділяють на дискусію, полеміку, диспут, дебати.

ІV ПИТАННЯ

ПРИЧИНИ НЕПОРОЗУМІНЬ ПРИ СПІЛКУВАННІ

В будь-якій мові існує маса висловів, в яких існує відступ від іх буквального смислу. В мовознавстві такі вислови називають тропами. Тропи часто призводять до непорозумінь при аргументації. Основними видами тропів є метафора, метонімія, гіпербола, ідіома.

Метафора – це вислів у переносному значенні, приписування ознак одного явища або предмета іншому, якому ці ознаки не належать. Наприклад: “Темна людина” ознака темряви преноситься на людину.

Метонімія – це заміна предмета іншим ім’ям, нерозривно пов’язаним в нашій свідомості з уявленням про цей предмет. Наприклад: “Органи розберуться”, “Вийшов у люди”.

Гіпербола – це засіб, сутність якого полягає в навмисному перебільшенні сили, значення, розміру певного явища. Наприклад: “Не кожен птах долетить до середини Дніпра”. В протилежність гіперболі існує літота. Наприклад: “Ворога шапками закидаєм”.

Ідіома – вислів властивий певній національній мові і неперевідний на інші мови. Наприклад: “Бити баклуші”, “Ляси точити” тощо.

В практиці спілкування поширене явище заміни буквального значення мовних висловів фігуральними. Фігуральні вислови, які пом’якшують або затушовують їх прямий смисл, називають евфемізмами.

Евфемізм являє собою своєрідний натяк, яким опонентам або аудиторії пропонується самим здогадатися, про що йде мова. Наприклад: Замість того щоб сказати “він бреше”, говориться “мій шановний опонент неточно викладає факти”.

Тепер розглянемо суто логічні випадки непорозумінь у спілкуванні.

Абсурд є висловлюванням, що суперечить саме собі і з точки зору логіки – безглузде. Наприклад: “Cмажений льод”, “Зелений вітер” тощо.

Нонсенс також є безглуздим висловлюванням. У складі такого висловлювання слова займають місця, які не відповідають семантичним категоріям. Наприклад: “Фізика трапляється дешево”.

Парадокс – це несподіване, але вмотивоване міркування, висновок котрого суперечить здоровому глузду. Парадокси виникають тоді, коли у ході міркування зустрічаються взаємовиключаючі твердження, хоча усі з них однаковою мірою логічно правильно побудовані. Наявність парадоксу вказує на те, що міркування відбувається з порушенням певних правил силогізму або принципів відношень між судженнями. Різновидом парадоксу є антиномія – суперечність між обопільно обгрунтованими твердженнями. Наведемо приклад антиномії І.Канта “Кожна складна субстанція складається із простих частин – не існує нічого простого”.

В суперечці часто припускаються логічних помилок, які можуть бути навмисними і ненавмисними.

Навмисна логічна помилка називається софізмом, а ненавмисна – паралогізмом. Приклад софізму: “Ти згоден з тим, що ти маєш те, чого не втрачав? Роги не втрачав?”.

В ході аргументації особливе місце належить логіці запитань і відповідей. Постановка запитання і пошук інформації для відповіді складають властиву будь-якому пізнавальному процесу запитально-відповідну форму розвитку знань. Знання логічного механізму цієї форми є раціональною основою успішної аргументації. В судочинстві запитально-відповідна форма виконує роль процесуально-правового алгоритму, який визначає основні напрямки, найважливіші позиції і межі судового дослідження по кримінальним і цивільним справам.

Запитання – це виражена в питальному реченні думка, спрямована на уточнення або доповнення вихідного, або базисного знання.

Види запитань

По відношенню до обговорюваної теми запитання бувають а) за темою; б) не за темою.

Згідно пізнавальної функції запитання бувають а) уточнюючі (чи-запитання) “А чи вірно те, що …?”, “Чи був мотив у громадянина …?”; б) доповнюючі (що-запитання) “що?”, “коли?”, “де?”, “яким чином?”.

Згідно структури запитання бувають прості і складні. Складні запитання складаються з декількох простих, пов’язаних логічними зв’язками. Бувають кон’юнктивними, диз’юнктивними і змішаними.

Згідно семантичної характеристики запитання бувають коректними (правильно поставленими) і некоректними (неправильно поставленими). Коректним запитання вважатиметься тоді, коли його базис являє собою істинне несуперечливе знання. Некоректним вважається запитання з хибним або суперечливим базисом. Наприклад: “Який вид енергії використовується в НЛО?” Перш ніж з’ясувати вид енергії, треба довести сам факт існування НЛО.

Відповідь – це нове судження, уточнююче або доповнююче у відповідності з поставленим питанням вихідне знання.

Види відповідей

Згідно відношення до запитання відповіді бувають а) по суті запитання; б) не по суті запитання.

Згідно граматичної структури запитання бувають короткі “так”, “ні” і розгорнуті, в яких повторюються всі елементи запитання. Наприклад: “Наполеон був католиком?” – “Так, він був католиком”.

Згідно обсягу інформації запитання бувають повні і неповні. Повна відповідь включає інформацію стосовно всіх елементів запитання, а неповна відповідь – лише стосовно деяких його елементів.

Згідно області пошуку відповіді запитання бувають прямі і непрямі. Наприклад: Пряма відповідь – “Кит риба?” – “Ні, кит не риба”. Непряма відповідь – “Кит риба?” – “Кит є ссавцем”.

Згідно семантичної характеристики – істинні і хибні. Істинною відповідь буде тоді, коли адекватно відображатиме дійсність.

Згідно ступеню точності – точні і неточні. Неточною відповідь буде тоді, коли в самому запитанні поняття і питальні слова подаються двозначно, тобто порушена понятійно-структурна характеристика запитання. Наприклад: на запритання “Ти продовжуєш носити роги?” будь-яка відповідь означатиме, що людина носить або носила роги.

ВИСНОВКИ З ЧЕТВЕРТОГО ПИТАННЯ:

Таким чином, непорозуміння виникають, коли опонент не бачить переносного значення тропа і розуміє його в буквальному смислі. Виникає помилка фігурального мислення. Найчастіше трапляється з людьми у яких відсутнє почуття гумору. В практиці спілкування поширене явище заміни буквального значення мовних висловів фігуральними. Фігуральні вислови, які пом’якшують або затушовують їх прямий смисл, називають евфемізмами. В ході аргументації особливе місце належить логіці запитань і відповідей. Постановка запитання і пошук інформації для відповіді складають властиву будь-якому пізнавальному процесу запитально-відповідну форму розвитку знань. Знання логічного механізму цієї форми є раціональною основою успішної аргументації. В судочинстві запитально-відповідна форма виконує роль процесуально-правового алгоритму, який визначає основні напрямки, найважливіші позиції і межі судового дослідження по кримінальним і цивільним справам.

ВИСНОВКИ З ТЕМИ:

Таким чином, суперечка – будь-яке зіткнення несумісних думок, під час якого кожна сторона відстоює свою правоту. Залежно від форми проведення суперечок та засобів, які в них використовуюються, останні поділяють на дискусію, полеміку, диспут, дебати.

Запитання на закріплення матеріалу

Що таке аргументація?
Що ми розуміємо під обгрунтуванням?
Яка різниця між доведеням і доказом?
Що є тезою доказу?
Що є аргументом?
Поясніть сутність демонстрації.
Які види доведення ви знаєте?
Що таке спростування?
Які різновиди суперечок вам відомі?
В чому полягають причини непорозумінь при спілкуванні?
Дайте характеристику основним видам запитань і відповідей.