|
|
Главная \ Методичні вказівки \ Людський розвиток і його вплив на розвиток людською потенціалу
Людський розвиток і його вплив на розвиток людською потенціалу« Назад
Людський розвиток і його вплив на розвиток людською потенціалу 03.10.2016 08:44
Тема 9. Людський розвиток і його вплив на розвиток людською потенціалу 9.1. Концепція людського розвитку 9.2. Індекс людського розвитку 9.3. Взаємозв’язок економічного зростання, зайнятості і людського розвитку 9.4. Рівень життя, нерівність і людський розвиток 9.5. Гендерна нерівність у розвитку і використанні людського потенціалу 9.6. Динаміка показників людського розвитку в Україні
9.1. Концепція людського розвитку
Глобальна концепція людського розвитку історично й логічно виникла на базі теорії людського капіталу й стала одним з найкращих досягнень людської цивілізації. На відміну від теорії людського капіталу, яка доводить економічну доцільність вдосконалення людини саме як чинника виробництва, концепція людського розвитку виходить з первинної самоцінності розвитку людини, з того, що виробництво існує заради розвитку людей, а не люди – заради розвитку виробництва. Гуманітарна, філософська концепція людського розвитку грунтується на соціально-економічних показниках, а запропонований Програмою розвитку ООН (ПРООН) індекс людського розвитку визнаний у всьому світі як інтегральний показник стану соціально-економічного розвитку країни, що відображає досконалість соціально-трудових відносин. Концепція людського розвитку (розвитку людського потенціалу) з’явилася й набула бурхливого розквіту у глобальному масштабі в останнє десятиріччя ХХ століття. Теорія людського капіталу стала саме тією ланкою, що ефективно поєднала домінуючий у минулому столітті прагматизм, “доходоцентризм” з традиційно привабливими для цивілізованих країн гуманітарними ідеями демократії, “людиноцентризму”. Теорія людського капіталу стала тим підгрунтям, яке створило надійну економічну основу для швидкого й логічного поширення в світі ідей людського розвитку. Концепція людського розвитку як особлива теоретична система й орієнтована на практику державного управління методологія виходить з визнання неможливості звести суспільний прогрес до зростання грошового доходу чи примноження матеріального багатства. В її основі лежить принцип, згідно якого економіка існує для розвитку людей, а не люди – для розвитку економіки. Ні за яких темпів економічного зростання суспільний прогрес неможливий, якщо не реалізовані важливі для людини можливості, серед яких ключовими є такі три: прожити довге й здорове життя; набути, розширювати й оновлювати знання; мати доступ до засобів існування, що забезпечують гідний рівень життя. Людський розвиток визначається як процес зростання людських можливостей, що забезпечується політичною свободою, правами людини, суспільною повагою до особистості. Матеріальне благополуччя розглядається лише як одна з базових можливостей вибору, але воно не є всепоглинаючою метою. Концепції людського розвитку та людського капіталу мають багато спільного, однак вони далеко не тотожні. Центральним елементом концепції людського розвитку є людський потенціал, який за своїм змістом є значно ширшим поняттям, ніж людський капітал. В концепції людського капіталу інвестиції в людину розглядаються передусім як засіб збільшення продуктивності праці й доходу, і саме цим визначається їхня економічна ефективність. В концепції людського розвитку високорозвинена благополучна людина — це мета, а забезпечення її добробуту є кінцеве і єдине завдання розвитку, людський потенціал розглядається не як засіб досягнення добробуту людей, а як обов'язковий компонент їхнього добробуту. За логікою концепції людського розвитку, розширення пропозиції товарів і послуг в результаті зростання їх виробництва може сприяти розширенню можливостей людини, а може й ні. В усякому разі, це сприяння відбувається не прямо і неоднозначно, отож не може бути самоціллю. Таким чином, обсяг валового національного продукту не може бути основним і єдиним показником рівня розвитку країни. Більше того, зростання виробництва і доходів сприяє розвиткові людського потенціалу дедалі повільніше, тобто здатність матеріального збагачення розширювати можливості людей дає дедалі меншу віддачу. Далі, витрати на освіту, зміцнення здоров’я, інші аспекти розвитку людей дають економічну віддачу, яка нерідко перевищує віддачу від інвестицій в фізичний капітал, тому ці види витрат також слід визнавати інвестиціями. Отож, за логікою концепції людського розвитку саме люди стають центром, фокусом теорії розвитку, оскільки вони є одночасно і головною метою суспільного розвитку, і найважливішим його чинником, і інструментом свого власного розвитку. На такій інтелектуальній основі Програмою розвитку Організації Об’єднаних Націй були створені організаційні рамки для поширення ідей і практики людського розвитку в усьому світі. Концептуальний підхід до людського розвитку, розроблений на основі наукових теорій групою експертів ПРООН і вперше викладений у всесвітній Доповіді про розвиток людини за 1990 рік (ці доповіді відтоді стали щорічними), розглядає розвиток людського потенціалу як власне мету і критерій суспільного прогресу (див. [2; 3]). При цьому людський розвиток може розглядатися і як чинник зростання продуктивності праці й національного доходу, однак це зростання має сенс лише у тому випадку, коли воно дійсно впливає на розширення можливостей людей. Людський розвиток розглядається і як процес розширення людського вибору, і як досягнутий рівень добробуту людей. Говорячи про розширення вибору, мається на увазі, що фактично цей вибір стосується безкінечно великого кола проблем, які впливають на життя людей, і коло це історично й територіально змінюється. Разом з тим, на будь-якому етапі розвитку людства залишаються три ключові блоки проблем, три групи потреб людини: прожити довге й здорове життя; набувати, розширювати й оновлювати знання; мати доступ до засобів існування, що забезпечують гідний рівень життя. Той чи інший рівень вирішення цих проблем визначає і спосіб життя, і перспективи вирішення інших життєвих питань. Політична, економічна, соціальна свобода, свобода пересування і вибору місця проживання, благополуччя в сімейному житті й особисте щастя, реалізація творчих здібностей, дотримання прав людини, повага з боку оточуючих і самоповага – це далеко не повний перелік прав, які високо цінуються людьми в усьому світі. Однак забезпечення цих прав буде вкрай проблематичним, якщо не будуть реалізованими права на охорону здоров’я, отримання освіти, доступу до засобів існування. Матеріальне багатство, на збільшення якого орієнтувалися попередні концепції розвитку, і яке ще й нині багатьма людьми нерідко розглядається як найважливіша цінність, справді має велике значення в житті людей. Однак, це значення не є вирішальним, його не можна перебільшувати й ідеалізувати з огляду на такі причини: По-перше, багатство не є неодмінною умовою демократії, рівноправності в суспільстві, збереження й розвитку культурної спадщини. По-друге, багатство саме собою не гарантує правопорядок і соціальну злагоду. По-третє, людські потреби не зводяться до матеріального збагачення: довге і здорове життя, причетність до культури і науки, творча і суспільна активність, збереження довкілля і життя у гармонії з природою для багатьох людей були і залишаються або стають значимими цінностями, причому нерідко важливішими, ніж нарощення багатства. Рівень доходу, досягнутий в країні (як і в родині) на теперішній час, не гарантує економічного процвітання в майбутньому. Проте якщо отриманий дохід достатньою мірою інвестується у людський розвиток, то і економічні показники в майбутньому будуть значно кращими, ніж нині. Відмітна особливість концепції людського розвитку полягає в положенні, згідно якого людям не потрібен безкінечно високий дохід для забезпечення гідного рівня життя. Вищий дохід в цілому сприяє розширенню вибору людини, але цей вплив зменшується мірою збільшення доходу. Можна сказати, що діє принцип спадної корисності доходу для людського розвитку. Концепція людського розвитку пропонує такі способи оптимізації зв’язку між економічним зростанням та людським розвитком: по-перше, нарощення інвестицій в освіту, охорону здоров’я, професійну підготовку, що сприяє реалізації здібностей людей, їх активній участі у виробництві та розподілі благ; по-друге, справедливіший розподіл доходу і багатства, що забезпечує матеріальну основу розвитку людського потенціалу менш конкурентоспроможних груп населення; по-третє, досягнення ретельної збалансованості соціальних витрат, що всемірно зміцнює економічну базу соціальної сфери суспільства; по-четверте, розширення можливостей людей здійснювати свій вибір у політичній, соціальній і економічній сферах, причому особливої уваги потребують ті групи населення, чиї можливості були з різних причин обмеженими (наприклад, жінки). Таким чином, концепція людського розвитку об’єднує вирішення питань виробництва і розподілу товарів та послуг з вирішенням питань формування і використання здібностей і можливостей людей, розглядаючи розвиток людських здібностей як кінцеву мету суспільного прогресу безвідносно до впливу їх на виробництво доходу. Отже, у фокусі концепції людського розвитку знаходиться людина, якнайповніше задоволення її потреб, всебічний розвиток її здібностей. Розвиток суспільства, з погляду цієї концепції, означає постійне розширення можливостей для задоволення не тільки фізичних, а і духовних потреб людей. Базовим принципом концепції людського розвитку є не постійне надання підтримки знедоленим людям, а забезпечення випереджувальних заходів по недопущенню зубожіння, безробіття, втрати здоров’я тощо шляхом стимулювання розвитку людей, підвищення їх ролі в суспільстві, розширення можливостей вибору способу життя, можливостей прийняття рішень стосовно своєї долі, але одночасно й посилення відповідальності за прийняте рішення і його виконання. Таким чином, вибір орієнтованого на людський розвиток типу економічного зростання вимагає своєрідного перелому в поглядах на співвідношення економічного та соціального аспектів розвитку. У традиційному трактуванні соціальний аспект вважався похідним від економічного, людський розвиток – залишковим додатком до економічного, причому в традиціях переважно індустріального розуміння економічного добробуту та могутності. Але інформаційна революція вже відкрила новий, постіндустріальний образ економічної моделі побудови суспільства, в якому економічна могутність створюється і примножується переважно за рахунок творчої інноваційної праці: управління інформаційними потоками, створення високих технологій тощо. Це передбачає обов’язковою умовою високу трудову мотивацію та безперервний розвиток людей, а відповідно - постійне зростання людських потреб і цінностей та можливостей їх задовольняти. В розвинутих країнах визнання продуктивної природи вкладень у людський розвиток має своїм наслідком збалансоване співвідношення економічної і соціальної складових суспільного прогресу, соціально орієнтовану економіку, високі темпи розвитку з “людським обличчям”. Динамічний приріст валового внутрішнього продукту сам по собі вже не відображає високої якості розвитку, і саме тому міжнародні організації, зокрема ООН і Міжнародний Банк реконструкції і розвитку переконливо рекомендують використовувати індекс людського розвитку, в якому комбінуються соціальні і економічні параметри.
9.2. Індекс людського розвитку
Концепція людського розвитку створювалася ПРООН саме для завдань сприяння людському розвитку у всесвітньому масштабі, на міжнародному рівні. У зв’язку з цим методологія розрахунку індексу людського розвитку ПРООН грунтується на мінімальному наборі показників, за якими можна зібрати достовірні порівнянні дані в усіх країнах світу. Кожен з них покликаний кількісно виразити один з ключових напрямків (вимірів) людського розвитку. Ці показники час від часу переглядаються, вдосконалюються і т.д., однак ключові виміри людського розвитку залишаються незмінними відтоді, як Мегнад Десаі та Амартья Сен винайшли індекс розвитку людського потенціалу (індекс людського розвитку - ІЛР), а ПРООН включила його у свою доповідь 1990 року. Це саме ті три виміри, які відображають ключові можливості у забезпеченні всього процесу людського розвитку: прожити довге й здорове життя (вимір – довголіття); набути, розширювати й оновлювати знання (вимір – освіченість); мати доступ до засобів існування, що забезпечують гідний рівень життя (вимір – матеріальний рівень життя). Вимір довголіття відображає можливість людей прожити тривале й здорове життя. Хоча прямого зв’язку між довголіттям і здоров’ям населення немає (наприклад, нерідко молоді і здорові люди гинуть у військових конфліктах, а хронічно хворі з допомогою медицини живуть довго), однак будь-яке продовження життя в загальному випадку бажане для людей. Значення продовження життя полягає у загальному переконанні в тому, що тривале життя цінне як саме по собі, так і з огляду на різні непрямі переваги, тісно пов’язані з більшою тривалістю життя, наприклад, з огляду на більше можливостей скористатися перевагами освіти, високого рівня життя і т.ін. Виміром довголіття обрано показник середньої очікуваної тривалості життя при народженні. Це один з найпоширеніших показників міжнародної статистики. Він розраховується майже для всіх країн світу за співставною методикою і виражається, як правило, в роках. Середня очікувана тривалість життя при народженні характеризує середній показник тривалості життя стосовно новонароджених в даному році, якщо б їм довелося прожити все життя в умовах даної інтенсивності смертності. Показник освіченостітакож важливий не лише сам по собі. Цей вимір людського розвитку відображає можливості людей набувати знань і здібностей для повноправної та багатогранної участі в житті сучасного суспільства та суттєвого і значимого особистого внеску в це життя. В сучасних умовах цінність освіченості особливо висока і дедалі зростає мірою розвитку науково-технічної революції та інтелектуалізації праці. Особливістю цього показника є те, що він складається з двох компонентів: досягнутий рівень грамотності дорослого населення та сукупна частка учнів в загальній чисельності населення відповідного віку. В кінцевому рахунку зазначені складові показника освіченості беруться з ваговими коефіцієнтами. При побудові цього показника виходять з того, що грамотність є необхідною передумовою здобуття освіти, першим кроком навчання, і тому міра грамотності (частка грамотних у загальній чисельності населення старшого 15 років) має бути важливішим з показників даного виміру людського розвитку, тому більша вага (2/3) надається досягнутому рівню грамотності дорослого населення. Стосовно економічно розвинених країн рівень грамотності – лише мінімальна характеристика освіченості населення. Тому цей показник у межах того ж виміру освіченості доповнено показником сукупної частки учнів (сукупного валового контингенту учнів, або повноти охоплення навчанням). Цій другій складовій показника рівня освіченості надається менша вага (1/3). Сукупна частка учнів розраховується як відношення загальної чисельності людей, які розпочали навчання на всіх рівнях (від початкової школи аж до післядипломної освіти) вподовж даного року до загальної чисельності населення відповідного віку. Межі цього віку звичайно беруться від 5 до 24 років, але в конкретному випадку можуть залежати від країни. Показник матеріального рівня життямає відображати можливості доступу людей до матеріальних ресурсів, необхідних для гідного існування, включаючи ведення здорового способу життя, забезпечення територіальної і соціальної мобільності, обмін інформацією і участь в житті суспільства. Цей вимір, безумовно, є найскладнішим для оцінки і трактування людського розвитку. ПРООН підкреслює, що матеріальний стандарт життя (або персональне багатство) лише відкривають для людини можливості, однак не визначають використання цих можливостей. Тобто, це засіб, що розширює можливості вибору, але не сам вибір. Матеріальний рівень життя при розрахунку ІЛР характеризується скоригованим реальним (розрахованим за паритетом купівельної спроможності національної валюти) валовим внутрішнім продуктом (ВВП) на душу населення. В цьому випадку більше, ніж стосовно інших вимірів людського розвитку, вибір числового показника визначався наявністю зручних і співставних статистичних даних для практично всіх країн, а не обгрунтованістю його як міри людського розвитку, однак знайти більш обгрунтований показник поки що не вдається. Для принаймні часткового згладжування суперечностей ВВП на душу населення як показника людського розвитку використовуються певні методичні прийоми. По-перше, ВВП на душу населення перераховується в міжнародну валюту (на практиці - долар США) не за офіційним обмінним курсом, а за паритетом купівельної спроможності, який визначається кількістю одиниць національної валюти, необхідною для придбання визначеного “кошика” товарів і послуг, аналогічного тому, який можна купити на 1 долар у США. По-друге, для врахування спадної корисності зростаючого доходу використовується процедура логарифмічного нормування ВВП за десятковим логарифмом. При такому розрахунку будь-який приріст доходу дисконтується, однак має певну цінність, а зменшення граничної корисності відображається специфікою самої логарифмічної функції. Таким чином, для кількісного представлення трьох базових вимірів людського розвитку використовуються такі індикатори: середня очікувана тривалість життя при народженні (показник довголіття); частка грамотних серед населення 15 років і старшого та сукупна частка учнів серед населення відповідного віку (показники освіченості); скорегований реальний ВВП на душу населення (показник матеріального добробуту). Перераховані індикатори вимірюються різними одиницями виміру, змінюються вони нерівномірно та нерідко різноспрямовано. Тому для побудови загального індексу людського розвитку (ІЛР) потрібне агрегування цих індикаторів, тобто зведення їх воєдино. В загальному вигляді індекс людського розвитку (HDI) розраховується за формулою простої середньої арифметичної індексу тривалості життя, індексу рівня освіченості та індексу скоригованого реального ВВП на душу населення (1):
(9.1.), Індекс тривалості життя (I life ) обчислюється за формулою (2): (9.2.), де Х i – очікувана тривалість життя при народженні населення і-тої території; Х max – максимальне значення показника (прийняте на рівні 85 років); Х min – мінімальне значення показника (прийняте на рівні 25 років). Індекс рівня освіченості (I educ) обчислюється за формулою (3):
(9.3),
де X adult – індекс грамотності дорослого населення; X child – індекс сукупної частки учнів в загальній чисельності населення відповідного віку. Складові цього індексу X adult та X child обчислюються за такою ж формулою, що і очікувана тривалість життя при народженні (2). При цьому Х i – означає частку грамотних серед дорослого населення і-тої території в % (для розрахунку X adult) і сукупну частку учнів в % (для розрахунку X child); Х max – максимальне значення обох показників (прийняте на рівні 100%); Х min – мінімальне значення обох показників (прийняте на рівні 0%). Індекс скоригованого реального ВВП (I inc) на душу населення обчислюється за формулою (4): (9.4.), де: Х i – скоригований реальний ВВП у розрахунку на рік (за паритетом купівельної спроможності) на душу населення і-тої території; Х max – максимальне значення показника (прийняте на рівні 40000 доларів на рік); Х min – мінімальне значення показника (прийняте на рівні 100 доларів на рік). Таким чином, показник ІЛР для кожної країни свідчить про те, скільки ще належить зробити цій країні для досягнення певних визначених цілей: середньої тривалості життя 85 років, повної грамотності населення і суцільного охоплення навчанням молоді, та рівня середньорічних доходів на душу населення у розмірі 40000 доларів за паритетом купівельної спроможності національної валюти. Ці цілі тим ближчі, чим ближче значення ІЛР до одиниці. Система числових показників вимірювання рівня людського розвитку, яка використовується ПРООН для більшості країн світу, далека від досконалості, у зв’язку з чим вона не лише постійно вдосконалюється, але й постійно підлягає критиці. Однак, вона чітко обгрунтована теоретично і обумовлена наявністю статистичних даних, співставних для практично всіх країн світу. Разом з тим, для розрахунку показників людського розвитку в конкретній країні наприклад, в Україні) можна і варто застосовувати ширшу національну статистичну базу, використовуючи яку розробити хоча і складніші, але виваженіші та інформативніші показники. З метою оптимальної адаптації глобальних ідей людського розвитку до конкретних умов України вітчизняними вченими під керівництвом члена-кореспондента АН України Е.Лібанової та професора О.Власюка розроблено національні методики вимірювання людського розвитку для регіонів України [6]. Ці методики враховують багато більше основних аспектів людського розвитку: демографічний розвиток; розвиток ринку праці; матеріальний добробут населення; умови проживання населення; рівень освіти населення; стан та охорону здоров`я; соціальне середовище; екологічну ситуацію; фінансування людського розвитку. Для розрахунку значення кожного з названих аспектів використовуються цілі групи детальніших показників (див. рис. 9.1). Продумана, виважена і зрозуміла методика обрахування ІЛР та його складових, крім ранжування і поділу країн на групи, дозволяє оцінити відповідність поточної ситуації певним орієнтирам, що виражаються оптимальними значеннями показників людського розвитку, а також зміну її за певний період. Порівняння індексів тривалості життя, освіченості та рівня життя дає можливість, за інших рівних умов, уточнити пріоритетність відповідних програм людського розвитку і необхідні розміри фінансування їх. Разом з тим, ІЛР не враховує багато параметрів, що забезпечують можливості вибору, цінні для людей. У зв’язку з цим триває постійна робота по вдосконаленню методики його розрахунку та по доповненню його іншими синтетичними показниками. Однак, ніякі зміни у методиці розрахунку ІЛР не можуть зменшити його значення як принципово нового інструменту вивчення суспільного прогресу. Разом з тим, методика розрахунку ІЛР ПРООН має бути розширена і вдосконалена при використанні всередині країни.
9.3. Взаємозв’язок економічного зростання, зайнятості і людського розвитку
Економічне зростання відкриває широкі можливості для розвитку людського потенціалу і розширення для людини спектра вибору. Але для того, щоб цей потенціал міг бути реалізований, необхідно забезпечити неухильне розширення можливостей людей, більш справедливий розподіл цих можливостей між усіма членами суспільства. У той же час без економічного зростання спроби домогтися справедливого розподілу можливостей людського розвитку можуть привести до сукупного нульового результату, коли розширення можливостей для одних груп людей буде досягатися за рахунок їхнього скорочення для інших груп, що рівнозначно перерозподілу бідності. Можливість займатися продуктивною працею, забезпечення зайнятості - основна сполучна ланка між досягненням економічного зростання і створенням можливостей для розвитку людини. Причини ключового значення проблем зайнятості з погляду концепції людського розвитку можна узагальнити так: 1) трудова діяльність людини дозволяє їй самостійно забезпечити необхідні для гідного існування доходи, які можуть бути спрямовані на індивідуальний людський розвиток, на інвестиції в освіту, зміцнення здоров'я, на підвищення якості життя; 2) трудова, і в цілому економічна діяльність дозволяє кожному реалізувати накопичений людський капітал і створює стимули для одержання освіти й інших приватних інвестицій у людський капітал, у тому числі у людський капітал майбутніх поколінь; 3) нормально й ефективно функціонуючий ринок праці, надаючи більшості працездатних роботу і дохід, дозволяє державі, чиї бюджетні можливості завжди обмежені, зосередитися на підтримці і захисті окремих соціально вразливих і непрацездатних категорій громадян і, таким чином, забезпечити більшу рівність можливостей для людського розвитку всіх громадян; 4) високий рівень зайнятості в умовах ефективного виробництва забезпечує не тільки стабільність індивідуальних доходів, але і зростання податкових надходжень до державного бюджету і сукупних доходів суспільства, створюючи можливості для виробництва більшої кількості суспільних благ, що сприяють людському розвитку; 5) трудова діяльність багато в чому визначає процес соціалізації особистості, формує ціннісні установки й орієнтації, перешкоджає формуванню і поширенню девіантної і криміногенної поведінки; 6) високий рівень економічної активності в працездатному віці приводить до того, що виробниче середовище стає навколишнім середовищем багатьох людей протягом тривалого періоду життя, тому умови праці в найширшому розумінні визначають якість трудового життя і, відповідно, умови і стандарти життя людей. Без трудової діяльності для суспільства не може бути людського розвитку, тому що зникають матеріальна основа цього розвитку і стимули, що забезпечують у майбутньому затребуваність результатів цього розвитку. З урахуванням цих проблем Міжнародною організацією праці були сформульовані принципи державної політики, економічної і суспільної стратегії в сфері зайнятості, що сприяє людському розвитку. Конвенція МОП 1964 р. № 122 про політику в галузі зайнятості передбачає, що з метою стимулювання економічного зростання і розвитку, підвищення рівня життя, задоволення потреб у робочій силі й ліквідації безробіття та неповної зайнятості необхідно прагнути до повної, продуктивної й вільно обраної зайнятості. Повна зайнятість при цьому трактується як забезпечення роботою усіх, хто готовий приступити до неї і шукає її. Продуктивна зайнятість розуміється по-перше, як економічно ефективна і доцільна зайнятість, і по-друге, як зайнятість, що відповідає кваліфікації і здібностям працівника й дозволяє йому реалізувати свій трудовий потенціал та мати гідний заробіток. Таким чином, завдання поєднання економічного зростання і людського розвитку може бути сформульоване як завдання забезпечення економічного зростання, яке супроводжується створенням нових економічно ефективних робочих місць, що розширюють можливості зайнятості. Однак, опосередковуюча роль зайнятості між економічним зростанням і людським розвитком не така однозначна. Існують такі проблеми: По-перше, економічне зростання може досягатися двома шляхами: за рахунок залучення до економічної діяльності додаткових працівників і за рахунок інтенсивнішого використання тієї ж кількості економічно активного населення, тобто екстенсивним або інтенсивним шляхом розвитку. Очевидно, що в другому випадку збільшення суспільного багатства здійснюється шляхом зростання продуктивності праці. У цьому випадку вигоди, одержувані від збільшення економічної ефективності і суспільного багатства, можуть діставатися тій же (чи навіть меншій) кількості членів суспільства і вплив такого економічного зростання на людський розвиток буде суперечливим, якщо здобутки людей, що виграли при такому сценарії розвитку виявляться меншими, ніж втрати тих, що програли. По-друге, саме по собі збільшення зайнятості без підвищення ефективності суспільного виробництва не є самоціллю і може обмежувати можливості людського розвитку через скорочення вільного часу, необхідного людині для розвитку, особливо за умови не вільно обраної зайнятості. Важливим показником, що характеризує розширення можливостей у трудовій сфері для людського розвитку, тобто показником, що демонструє відносне збільшення доступу до трудової діяльності, може служити співвідношення темпів росту зайнятості і темпів росту економічно активного населення. У цілому з урахуванням екстенсивних і інтенсивних факторів економічне зростання, виражене у динаміці ВВП, залежить від динаміки рівня зайнятості, продуктивності праці і чисельності економічно активного населення. Зміна рівня зайнятості саме і відображає коефіцієнт розширення можливостей. Економічне зростання може досягатися як шляхом розширення можливостей, так і шляхом зростання продуктивності праці. На збільшення можливостей працевлаштування позитивно впливає збільшення ВВП на душу населення, тобто зростання продуктивності праці, але збільшення доходів не означає автоматичного розширення можливостей працевлаштування. До країн, які у 1990-х рр. досягли економічного зростання, яке супроводжувалося розширенням можливостей, входять 12 промислово розвитих країн з помірними показниками росту, у тому числі Канада, Швейцарія і Сполучені Штати. Підвищення продуктивності праці було відзначено майже у всіх країнах, що домоглися економічного зростання, яке супроводжувалося розширенням можливостей. Ідеальний сценарій виглядає так: стійке економічне зростання веде до розширення можливостей, сприяючи скороченню безробіття, збільшенню продуктивності праці й підвищенню доходів усе більшої частки працюючих. Якщо ж економічний ріст не супроводжується збільшенням числа робочих місць, збільшення доходів і підвищення продуктивності праці приносять користь лише тим, хто має роботу, а в цілому відзначається зростання безробіття і збільшення розриву між зайнятими і безробітними. Таким чином, важливу роль у забезпеченні того, щоб економічний ріст супроводжувався розширенням можливостей зайнятості і сприяв людському розвитку, відіграють не тільки темпи такого росту, але і чинники, за рахунок яких він досягається і які впливають на кількість і характеристики створюваних робочих місць. Взаємовплив зайнятості, людського розвитку і економічного зростання багатоплановий і неоднозначний. Але забезпечення повної продуктивної зайнятості безперечно є потужним і однозначно позитивним чинником як економічного зростання країни, так і розширення можливостей людського розвитку. Тому активна політика зайнятості має стати пріоритетом як економічної, так і соціальної політики держави.
9.4. Рівень життя, нерівність і людський розвиток
Рівень життя є однією з найважливіших соціально-економічних категорій, що характеризує становище людини в суспільстві, можливості реалізації її потреб, можливості людського розвитку. Поняття «рівень життя» найчастіше означає ступінь задоволення матеріальних, духовних і соціальних потреб населення. Таке визначення характеризує статику рівня життя. Тим часом рівень життя — це динамічний процес, на який впливають безліч факторів. З одного боку, рівень життя визначається складом і обсягом потреб у різних благах, що постійно змінюються. З іншого боку, рівень життя обмежується можливостями задоволення потреб, виходячи з положення на ринку товарів і послуг, доходів населення, заробітної плати працівників. Разом з тим, і розмірзаробітної плати, і рівень життя визначаються масштабами і ефективністю виробництва, станом науково-технічного прогресу, культурно-освітнім рівнем населення, національними особливостями, політичною владою та ін. Дуже часто рівень життя ототожнюється з поняттям «добробуту», що розуміється як визначений рівень споживання. З позицій концепції людського розвитку найбільш повно сутність рівня життя розкриває наступне визначення: рівень життя — це комплексна соціально-економічна категорія, що відображає рівень розвитку фізичних, духовних і соціальних потреб, ступінь їхнього задоволення й умови в суспільстві для розвитку і задоволення цих потреб. Відповідно до конвенцій Міжнародної організації праці кожна людина має право на такий життєвий рівень (включаючи їжу, одяг, житло, медичний догляд, соціальне обслуговування), який необхідний для підтримання здоров'я і добробуту її та її родини, а також право на забезпечення у випадку безробіття, інвалідності, втрати годувальника і т.п. У кожній країні ці права реалізуються на основі національної концепції рівня життя. Підвищення рівня життя виступає водночас метою та пріоритетним напрямом суспільного розвитку й асоціюється з соціальним прогресом суспільства. Динаміка показників рівня життя свідчить про результати економічного розвитку країни, а також про ступінь соціалізації економіки. Особливого значення підвищення рівня життя набуває у орієнтованому на людський розвиток суспільстві. В системі визначення рівня життя населення центральне місце посідають показники доходів як основного джерела задоволення особистих потреб у товарах та послугах і підвищення рівня добробуту. В концепції людського розвитку показники доходів населення використовуються як міра контролю над ресурсами. Рівень доходів дає уявлення про матеріальні можливості людей, особливо якщо цей рівень досить низький. Крім того, величина доходів відображає можливості людей у тих сферах життя, що безпосередньо не пов'язані з основними індикаторами людського розвитку. Серед них слід зазначити, наприклад, можливість подорожувати і відпочивати, спілкуватися з рідними і друзями, здобувати й облаштовувати житло, відвідувати театри і музеї. Середньодушовий доход відбиває ступінь включеності жителів тієї чи іншої держави у світ соціальних зв'язків, що виявляється, зокрема, у наявності тісного зв'язку ВВП на душу населення з різними показниками доступу до інформації і сучасних засобів комунікації. Ріст рівня доходів розглядається в концепції людського розвитку як один з основних засобів, що сприяють розширенню можливостей людини і підвищенню рівня добробуту. Однак доход не є мірилом людського щастя. Його недостатньо для задоволення багатьох нагальних потреб, що сягають за межі матеріального добробуту. Так, історія демонструє чимало прикладів, коли збільшення національного багатства не супроводжувалося належною мірою розширенням людської свободи, зміцненням здоров'я людей чи підвищенням безпеки їхнього життя. Подібна картина була характерна для колишнього СРСР в 60-80-х рр. Більш того, як це не парадоксально, економічне зростання може супроводжуватися збільшенням рівня бідності в країні. Так, у США, Великобританії, Новій Зеландії в 1975-1995 р. спостерігалися стійкі темпи росту ВВП на душу населення при одночасному підвищенні частки бідного населення. Визначальним у співвідношенні між нагромадженням багатства і людським розвитком є не стільки швидкість приросту багатства, скільки те, як воно використовується людьми. Суспільство може витрачати доходи на озброєння, а може направляти ресурси на розвиток освіти й охорони здоров’я. Нечисленна група багатих людей може споживати дуже велику частку національного доходу, прирікаючи значну частину населення на бідність. Урівнюючий розподіл ресурсів відкриває доступ до освіти й охорони здоров'я всім членам суспільства. Окрема людина може витратити частину свого доходу на наркотики, а може купити основні продукти харчування. Значення має не сам процес нагромадження багатства, а той вибір, що роблять люди і суспільство. З погляду завдань людського розвитку розширенню можливостей людей і підвищенню рівня добробуту сприяє не лише зростання рівня доходів, але й справедливий їх розподіл. Рівність і її протилежність - нерівність є складними багатомірними категоріями. Можна говорити про нерівність (і відповідно про рівність) у доходах і в добробуті, одержуваній корисності, політичних правах і свободах, про нерівність перед обличчям смерті і т.ін. Для розуміння всієї системи нерівності в суспільстві необхідно вивчати відмінності між окремими соціальними і демографічними групами, між країнами і регіонами цих країн. Особливе місце серед різних видів нерівності займає економічна нерівність, під якою розуміють відмінності між людьми й окремими групами людей за розмірами одержуваних ними доходів і накопиченого багатства. Природним продовженням нерівності в доходах є різниця в рівні витрат і споживання різних людей. Природа економічної нерівності досить різноманітна, але в цілому причини, якими вона викликається, можна розділити на дві групи. Перша група являє собою цілу низку особистісних характеристик людей, що впливають на можливості одержання того чи іншого рівня доходу й особливості споживання людини. Серед них виділяються стать і вік, родиний стан і стадія розвитку сім’ї, специфіка потреб і смаків, здібності і психологічні риси, освітній рівень і т.д. До другої групи причин відносяться особливості механізму розподілу національного доходу і багатства чи пряма дискримінація, що обумовлюють обмеженість доступу до ресурсів значної частини населення. Тому для того, щоб встановити справжню міру й причини економічної нерівності, варто порівняти людей не стільки за показниками доходу чи багатства, скільки за широким переліком соціальних, демографічних, географічних і інших характеристик. Економічна нерівність спричиняє нерівний доступ до ресурсів. Цим обумовлюються різні можливості для людського розвитку різних груп населення. Бідність - одна з ключових проблем сучасності – дуже тісно пов’язана з нерівністю в доходах. Більш того, при крайніх ступенях нерівності може скластися така ситуація, що плоди економічного зростання будуть споживатися меншою частиною населення, у той час як рівень життя більшої частини буде знижуватися. У рамках теорії людського розвитку поширена точка зору, що більш рівномірний розподіл багатства й доходів швидше прискорює людський розвиток, ніж сповільнює його. Ця позиція обргунтовується як емпіричними доказами з досвіду цілого ряду країн (Японія, Тайвань (Китай), Швеція, Коста-Рика й ін.), так і деякими теоретичними міркуваннями. Зокрема, закон спадної корисності доходу пояснює, чому більш рівномірний розподіл дає більший ефект для людського розвитку. Адже в цьому випадку за інших рівних умов прискорено прогресують бідні групи населення, а віддача від приросту доходу для здоров'я й освіченості у бідних людей вища, ніж у багатих. Бідність - одна з головних проблем, що продовжує залишатися невирішеною, незважаючи на значні успіхи в економічному розвитку за останні десятиліття. У 60-70-х рр. ХХ століття панувала точка зору, що бурхливе економічне зростання автоматично вирішить проблему бідності. Однак час минає, а проблема залишається: як і раніше існують бідні країни і регіони, як і раніше існують на межі виживання багато людей - як у бідних, так і в багатих країнах. Бідність – це явище багатогранне, відповідно й показник бідності повинен відбивати в собі цю багатогранність. У рамках концепції людського розвитку для цього розроблені два показники бідності - індекс бідності (злиденності) населення для країн, що розвиваються (ІБН-1), і індекс бідності (злиденності) населення для розвинутих країн (ІБН-2). Ці індекси являють собою комплексні агреговані показники, що відбивають різні аспекти нестатків у житті людини за трьома основними елементами, що відображаються в ІЛР, - довголіттям, рівнем освіти й матеріальним рівнем життя. Труднощі виміру інших складових людського розвитку (політична свобода, особиста безпека й т. ін.) не дозволяють включити їх в індекси бідності населення. Відмінності між ІЛР і ІБН полягає в тому, що ІЛР визначає рівень прогресу в суспільстві, а за допомогою індексів бідності населення виміряються масштаби нестатків у тієї частини населення, яку прогрес обійшов. Індекси бідності населення складаються з таких компонентів [2, с. 284]:
У рамках концепції людського розвитку бідність розглядається як багатогранне явище, яке не зводиться винятково до низьких доходів. Якщо розвиток людини полягає в розширенні її можливостей вести гідне, творче і здорове життя, то бідність - це відсутність цих можливостей і свободи вибору.
9.5. Гендерна нерівність у розвитку і використанні людського потенціалу
Окрім економічної нерівності, крайнім виявом якої є бідність, іншою суттєвою перешкодою на шляху розвитку людства є нерівність гендерна, яка нині притаманна всім суспільствам, незалежно від політичного устрою та рівня соціально-економічного розвитку, і проявляється в нерівних можливостях жінок і чоловіків щодо структур влади, сфери освіти та зайнятості, доходу та власності. Цілі Розвитку Тисячоліття, прийняті світовим співтовариством у 2000 році, проголошують забезпечення ґендерної рівності одним із пріоритетів міжнародного розвитку та індикатором соціально-економічного розвитку країни [9, с.5]. Формування гендерної соціально-економічної культури в суспільстві, поширення гендерних знань, реалізація ідей гендерної рівності сприяє ефективному використанню людського потенціалу як чоловіків, так і жінок, а, отже, розширенню можливостей людського розвитку. Ґендерна нерівність є одним з проявів соціально-економічної диференціації населення, що зумовлює різні можливості самореалізації жінок та чоловіків в суспільстві. Гендер - це категорія, яка відображає соціальну стать, соціально обумовлену конструкцію, що грунтується на біологічних відмінностях між чоловіками й жінками. Вона відображає відмінності в соціальних ролях, поведінці, ментальних характеристиках між чоловіками і жінками. Це певний соціально-рольовий статус, який визначає соціальні можливості жінок і чоловіків в різних сферах життєдіяльності – освіті, професійній діяльності, доступі до влади та економічних ресурсів, сімейній ролі тощо. Гендерна соціально-економічна нерівність - це соціальні, а не біологічні причини відмінностей у можливостях людей залежно від статі. Гендерна дискримінація - це довільне, необгрунтоване, невиправдане обмеження прав і можливостей людей (як жінок, так і чоловіків) залежно від їх статі, що зменшує для них можливості у трудовій та соціальній сфері. Ідеал гендерної рівності означає, що жінки та чоловіки повинні користуватися однаковим суспільним статусом, мати однакові умови для реалізації всіх прав людини, однакові можливості робити внесок у національний політичний, економічний, соціальний розвиток та користуватися його результатами. Прояви ґендерної нерівності в соціально-економічній сфері не лише суперечать настановам демократії та принципу справедливості щодо рівного ставлення до особи, незалежно від статі, а й мають наслідки для добробуту та соціального розвитку всього суспільства, оскільки знижують можливості економічного зростання на основі ефективного використання людського потенціалу. Гендерний розвиток - це процес зменшення гендерної нерівності й подолання гендерної дискримінації в суспільстві. Для розробки ефективних заходів політики розвитку людського потенціалу важливе значення має комплексна оцінка ситуації з ґендерної рівністю. З цією метою ПРООН використовує і щорічно розраховує для багатьох країн світу (для яких є потрібні дані) два основні інтегральні показники: індекс розвитку з урахуванням гендерного фактору (ІРГФ) і показник розширення можливостей жінок (ПРМЖ). За допомогою Індексу розвитку з урахуванням гендерного фактору коректується показник Індексу людського розвитку для визначення гендерної рівності за основними його вимірами: тривалістю життя, рівнем освіченості і рівнем матеріального рівня життя. Ці показники спочатку розраховуються окремо для жінок і чоловіків певної країни, потім розраховуються рівнорозподілені індекси за кожним виміром, і ІРГФ розраховується як середнє арифметичне значення трьох рівнорозподілених індексів (див. [2, с.285]). Якби можливості людського розвитку були однаковими для чоловіків і жінок певної країни, то ІРГФ в ній дорівнював би ІЛР. Оскільки в усіх країнах гендерна нерівність існує, то ІРГФ завжди менший, ніж ІЛР. Наприклад, у 2010 році в Україні значення ІЛР було 0,777, а ІРГФ – 0,773. В цілому Україна за цим показником виглядає досить благополучною порівняно з іншими країнами: 57-ме місце серед 144 країн, для яких розраховувався ІРГФ. Це зумовлено тим, що у нас не простежується ґендерних відмінностей в доступі до базової освіти, для жінок характерні високі, за міжнародними стандартами, рівні економічної активності та зайнятості [2, с.240-242]. Проте, ці сприятливі потенційні можливості супроводжуються значними ґендерними диспропорціями в політиці та сфері державного управління, в можливостях доступу до гідної праці та економічних ресурсів. Ці диспропорції відображаються показником розширення можливостей жінок, який дозволяє оцінити нерівність в положенні жінок та чоловіків у трьох ключових областях: - участь та повноваження в прийнятті політичних рішень, що вимірюється часткою місць в органах управління, які посідають жінки та чоловіки; - участь та повноваження в прийнятті економічних рішень, що вимірюється відсотковою часткою жінок та чоловіків, що посідають керівні посади, та відсотковою часткою жінок та чоловіків на посадах спеціалістів та технічних працівників; - можливості доступу до економічних ресурсів та їх використання, що вимірюються розрахунковим показником заробленого доходу жінок та чоловіків. ПРМЖ розраховується за спеціальною методикою (див. [2, с.287]). Чим ближчий він до 1, тим менше диспропорцій між чоловіками й жінками у цих ключових областях. За цим показником Україна серед країн світу виглядає дуже скромно значення ПРМЖ у 2010 році було 0,411 і наша країна посідала 65-те місце серед 78 країн, для яких він розраховувався. [2, с.244-246]. Це обумовлено комплексом причин: в Україні жінки дуже незначно представлені в представницьких органах влади та на вищих щаблях державного управління: вони становлять лише 5,3% народних депутатів, обраних до Верховної Ради України останнього скликання (2010 р.). В апараті державного управління простежується чітка закономірність: чим вище орган державної влади, тим менше представництво жінок у його складі. Хоча жінки становлять абсолютну більшість серед державних службовців, як керівників, так і спеціалістів, із просуванням по службі їх питома вага зменшується Гендерні диспропорції у сфері прийняття рішень визначаються не лише об’єктивними чинниками (нижчі доходи та економічна залежність жінок від чоловіків, нерівний розподіл домашніх обов’язків), а й традиційною системою ґендерних норм, що спрямовують соціалізацію жінок на виконання переважно сімейних, допоміжних ролей, а політичне життя проголошують прерогативою чоловіків. Проте, недостатнє представництво жінок на вищих щаблях державного управління ускладнює формування ґендерно-чутливої політики, обмежує просування ґендерної рівності до інших сфер суспільного життя. Рівноправна участь жінок і чоловіків у політичному житті є також необхідною умовою суспільного розвитку, оскільки міжрегіональні порівняння доводять, що на рівні окремих країн вищі показники участі жінок в державних структурах супроводжуються нижчими рівнями корупції та сприяють посиленню соціальної орієнтації державної політики. Ґендерні проблеми на ринку праці України визначаються дисбалансом щодо можливостей доступу жінок і чоловіків до гідної праці, оскільки часто жінки з високим освітньо-професійним рівнем вимушені реалізувати свою трудову активність на менш престижних посадах, що вимагають нижчої кваліфікації, менше оплачуються та мають обмежені можливості професійного просування. Високі рівні економічної активності українських жінок супроводжуються тенденцією погіршення як кількісних, так і якісних характеристик зайнятості. Про більш сприятливе становище чоловіків свідчить ґендерний аналіз зайнятого населення за статусом та формами зайнятості. За даними Обстеження населення з питань економічної активності Держкомстату, в 2011 р. жінки становили лише 25% роботодавців, маючи внаслідок цього менші можливості доступу до економічних ресурсів та обмежені можливості прийняття рішень. Водночас, серед жінок вищою є питома вага самозайнятого населення та безкоштовно працюючих членів родини (10,5% жінок проти 9,1% чоловіків), вони частіше зайняті неповний робочий час. Хоча рівень безробіття чоловіків, розрахований за методологією МОП, перевищує рівень безробіття жінок (відповідно 9,4 проти 8,8% у 2010 р.), жінкам складніше, ніж чоловікам, повторно влаштуватись на роботу. Середня тривалість безробіття серед жінок вища, ніж серед чоловіків (відповідно 23 проти 21 місяці у 2010 р.), що призводить до підвищеного ризику “застійного” безробіття і втрати економічної активності. В певній мірі триваліший період пошуку роботи відбиває більш пасивну поведінку жінок, проте, можна стверджувати про існування певної дискримінації на ринку праці, оскільки при наймі на роботу перевага часто віддається чоловікам, а не жінкам, навіть із вищими освітньо-кваліфікаційними рівнями; в Україні поширена практика ґендерно-привілейованих оголошень про вакансії. Менш сприятливе становище жінок на ринку праці України визначається не лише дією ринкового конкурентного механізму та наявністю прямих бар’єрів для зайнятості (вужчий професійний вибір, відсутність необхідних для них робочих місць або необхідної кваліфікації), а й істотно пов’язане з репродуктивною діяльністю. Внаслідок цього жіноча робоча сила цінується менше і жінки стикаються з непрямими перешкодами, що зумовлені ґендерними стереотипами. Негативний вплив ґендерної сегрегації в “горизонтальній” формі (між різними професіями та видами економічної діяльності) полягає в зниженні гнучкості ринку праці, обмеженні для окремих працівників (як жінок, так і чоловіків) можливостей займатися певними професіями, що зменшує ефективність використання людського потенціалу та сприяє посиленню розшарування населення за рівнем доходу. Жіноча зайнятість традиційно переважає в сферах діяльності з найнижчими рівнями середньої заробітної плати - сфері соціального забезпечення, освіті, охороні здоров’я, побутовому обслуговуванні та культурі, в яких жінки становлять понад 70% працюючих. Водночас, “чоловічими” видами діяльності залишаються високооплачувані галузі важкої промисловості, транспорт, сфера підприємництва. Внаслідок цього середня заробітна плата жінок протягом останніх років не перевищує 70% середньої заробітної плати чоловіків. Основною причиною існування ґендерного розриву в рівні оплати праці працівників з однаковими професійними характеристиками є “вертикальна” форма професійної сегрегація, за якої жінки концентруються на посадах нижчого рівня в усіх, без винятку, секторах економіки і внаслідок цього мають нижчі рівні заробітної плати. Жіноча зайнятість здебільшого формується за рахунок тих посад, що потребують нижчої кваліфікації: жінки становлять 64% всіх спеціалістів та технічних працівників в Україні, проте лише 38% серед керівників всіх рівнів [1, с.10-11]. Становлення демократичного суспільства передбачає забезпечення рівних можливостей для самореалізації особи незалежно від її статі, віку, національності або соціального походження. Забезпечення рівних прав і можливостей жінок і чоловіків потребує спеціального державного механізму, тобто системи державних органів, які займалися б розробкою, заохоченням реалізації, контролем, оцінкою і пропагандою підтримки ґендерної політики, спрямованої на демократичний розвиток суспільства і самовираження в ньому як рівних обох соціальних статей. Ціль розвитку тисячоліття, що стосується викорінення гендерної нерівності та розширення можливостей жінок, зазнала в Україні значної адаптації, оскільки початкові міжнародні завдання фокусувались на усуненні гендерних відмінностей в сфері освіти, що є досі актуальним для більшості регіонів, які розвиваються. В Україні це завдання вже досягнуте, оскільки нині не спостерігається гендерних обмежень в доступі до всіх освітніх рівнів, більш того, в системі вищої освіти існує помітний гендерний дисбаланс на користь жінок. Не простежується кількісного дисбалансу за ознакою статі і в сфері економічної активності населення - рівні економічної активності жінок в Україні є одними з найвищих у світі. Проблеми гендерної нерівності у нас мають принципово інший характер: високі рівні економічної активності та освітньо-професійної підготовки жінок супроводжуються їх незначним представництвом в політиці та сфері прийняття рішень, в тому числі, економічних, існуванням гендерних відмінностей в оплаті праці. Тому в Україні були розроблені конкретні стратегічні завдання для досягнення поставленої мети, із врахуванням реальних проблем гендерної нерівності в суспільному житті [9, с.21-22]: Завдання 1: Досягнення тендерного паритету в представницьких органах влади та на вищих щаблях виконавчої влади шляхом забезпечення цих структурах тендерного співвідношення на рівні не менше 30 до 70 відсотків представників тієї чи іншої статі; Завдання 2: Скорочення розриву у доходах жінок і чоловіків. Для регулярного моніторингу виконання поставлених завдань було запропоновано ряд конкретних індикаторів гендерної рівності (табл. 9.1), прогрес в досягненні яких деталізовано за періодами до 2015 року. Кількісні значення запропонованих показників були обгрунтовані виходячи з реалій українського суспільства та експертних оцінок. Зокрема, виділення окремих індикаторів для представницьких органів влади різного рівня зумовлене сучасними особливостями їх тендерного складу: якщо в Верховній Раді спостерігається дуже низьке представництво жінок, то на місцевому рівні їх частка є значно вищою. Більш того, для сільських та селищних органів влади нині характерна протилежна проблема, що полягає в небажанні чоловіків брати участь в їх роботі внаслідок низького престижу та обмежених можливостей. Тому, в цьому випадку важливим є заохочення чоловіків до більш активної роботи на міцевому рівні представницьких органів, і дотримання відповідного гендерного співвідношення. Конкретизовані значення запропонованих показників були затверджені Міністерством економіки та з питань європейської інтеграції України. Таблиця 9.1. Деталізовані значення індикаторів, що характеризують досягнення гендерної рівності в Україні (в рамках Цілей Розвитку Тисячоліття) [9, с.21-22].
Скороченню ґендерної професійної нерівності сприятимуть цілеспрямовані заходи державної політики, спрямовані на зростання престижу і рівня оплати праці в традиційно “жіночих” галузях, боротьбу із ґендерними стереотипами, що звужують можливості професійного вибору як жінок, так і чоловіків, починаючи з рівня здобуття освіти, розширення можливостей освіти вподовж усього життя. Визначальне значення для забезпечення ґендерного паритету в суспільстві має можливість збалансованого поєднання професійної діяльності та сімейних обов’язків як жінок, так і чоловіків, шляхом трансформації сталих стереотипів щодо традиційних ґендерних ролей, більшого залучення чоловіків до виконання сімейних і батьківських обов’язків, заохочення чоловіків до використання відпустки з догляду за дітьми, можливість надання якої визначається чинним законодавством. Хоча ґендерна нерівність в основному здійснює негативний вплив на жінок, чоловіки також зазнають певних проявів дискримінації в суспільстві. Про менш сприятливе становище чоловіків свідчать демографічні характеристики населення України, оскільки для чоловіків характерна не лише менша середня очікувана тривалість життя, а й гірші характеристики здоров’я. Ґендерні обмеження чоловіків також існують в сфері шлюбно-сімейних стосунків, оскільки чоловіки часто мають обмежені можливості реалізації права на батьківство після розлучення. Пенсійний вік для жінок в нашій країні встановлено на 5 років раніше, ніж для чоловіків, що можна трактувати, з одного боку, як дискримінацію жінок у трудовій сфері (менше можливості мати оплачувану роботу), а, з іншого боку, як дискримінацію чоловіків (менше можливості мати вільний час, особливо з урахуванням меншої тривалості життя чоловіків). Тому ґендерний розвиток не можна розуміти виключно як боротьбу за права жінок. Він означає досягнення рівних і широких можливостей всебічного розвитку і повної реалізації людського потенціалу як чоловіків, так і жінок з метою досягнення загальнолюдської справедливості та максимального соціально-економічного прогресу людства. 9.6. Динаміка показників людського розвитку в Україні
Після набуття незалежності Україна пройшла крізь дуже важку соціально-економічну кризу, протягом якої критично зменшився рівень життя людей і погіршилися всі без винятку економічні показники. Проте, з 1999 року, за офіційними даними, почалося економічне зростання, що повинно призвести до підвищення життєвого рівня більшості українців. Використовуючи систему показників ПРООН прослідкуємо як змінювалися основні показники людського розвитку за 1992-2010 роки [2; 3; 4]. Інтегральними узагальненими показниками, що відображають порівняльні можливості людей у різних країнах світу є індекси людського розвитку. Рейтинг країни у загальносвітовому порівнянні визначається за зменшенням цих зведених показників. В таблиці 9.2 наведено значення основних показників людського розвитку для України за 1992-2010 рр. Як бачимо, показники людського розвитку в Україні різко погіршилися протягом середини 90-х років, ІЛР з 0,773 у 1993 р. зменшився до 0,730 у 1997 р., тобто на 5,6%, але з 1998 р. ІЛР почав покращуватися. В Звіті за 2004 рік (у ньому наведені дані за 2002 рік) Україна вже займала 70 місце, і ІЛР тсановив 0,777 ( порівняно з 1998 роком збільшився на 6,3%). Для порівняння: у 2002 р. ІЛР у Норвегії, яка вже кілька років поспіль займає перше місце, становив 0,956 (на 23 % більше, ніж в Україні), а загальносвітовий рівень становив 0,729 (на 6,2% менше, ніж в Україні) [2, с. 161-162]. Таблиця 9.2 Значення основних індикаторів людського розвитку в Україні, 1992-2002 рр.
Зрозуміло, що різке погіршення умов людського розвитку і, відповідно, різкий спад його показників були викликані в Україні перехідними процесами, передусім глибокою соціально-економічною кризою. Однак, перехід до ринкової економіки здійснюють і інші країни – наші сусіди, з якими маємо спільне минуле і приблизно однакові стартові умови, однак втрати у рівні людського розвитку вони мають набагато менші. Наприклад, Росія має у 2002 р. ІЛР 0.795 і посідає 57 місце у рейтингу, Білорусія – 0.790 і 62 місце, Естонія – 0,853 і 36 місце. Польща, яка на початку свого перехідного періоду була з точки зору ІЛР, позаду України, змогла покращити ситуацію протягом минулого десятиріччя і обігнати Україну ( ІЛР у Польщі за 2002 рік становив 0,850 (рейтинг – 37) [2, с. 161-162]. Щоб проаналізувати причини такого різкого падіння ІЛР, розглянемо динаміку його складових – очікуваної тривалості життя, освіченості та рівня доходів населення (табл.3.3.2). В Україні середня очікувана тривалість життя знизилась за період 1992-1995 років з 69,1 до 66,9 років (на 3,2%). Це скорочення було викликане різними причинами. Економічний і психологічний тягар перехідного періоду істотно підвищили рівень стресогенних чинників для українських громадян і сприяли розвитку таких негативних явищ, як збільшення рівня отруєння алкоголем, зловживання наркотиків, збільшення нещасних випадків, самогубств тощо. Починаючи з 1996 року середня очікувана тривалість життя почала збільшуватися, що стало індикатором закінчення шокового періоду кризи. У 2002 році середня очікувана тривалість життя становила 69,5, тобто зросла на 3,8% порівняно з 1995 роком і навіть перевищила показники 1992 року. На базі показника очікуваної тривалості життя ПРООН розраховує індекс очікуваної тривалості життя (ІОТЖ). Його динаміка наведена в табл.19.1. Свого найнижчого значення ІОТЖ набуває в 1995 році (0,698), що логічно пояснюється найменшою очікуваною тривалістю життя в цей рік. Порівняно з 1992 роком ІОТЖ знизився на 5,2%. Починаючи з 1996 року він зростає і досягає значення 0,74 у 2002 році, що на 5,7% вище ніж в 1995 році. Світовим лідером за цим показником є Японія, де очікувана тривалість життя в 2002 році становила 81,5 року, а ІОТЖ – 0,940 (на 27% більший, ніж в Україні); загальносвітовий показник становить – 0,70, що на 5,4% менше, ніж в Україні [2, с.161-164]. Освітній компонент ІЛР складається з двох частин: індексу грамотності дорослого населення (віком від 15 років) та індексу сукупної частки учнів (ІСЧУ). В таблиці 3.3.2 наведено динаміку зміни показників грамотності дорослого населення і ІСЧУ. Як бачимо, індекс грамотності дорослого населення для України є традиційно високим, останні чотири роки він знаходиться на рівні 99,6%, що цілком узгоджується із середнім рівнем цього показника в країнах Східної Європи і СНГ, і є наслідком тривалої уваги до освіти в нашій країні (передусім, за часів Радянського Союзу). Разом з тим, Всеукраїнський перепис населення 2001 року виявив в Україні 235639 осіб неписьменних (0,49% населення), включаючи 14961осіб віком від 10 до 19 років. Важливим для України резервом підвищення рівня людського розвитку є рівень охоплення навчанням населення відповідного віку, що відображається індексом сукупної частки учнів. З 1992 по 1994 рік цей показник дещо знизився, з 73,7% у 1992 році до 72,4% у 1994 році (тобто на 1,8%). Це падіння можна пояснити глибокою економічною кризою, внаслідок якої молоді люди замість того, щоб навчатися, змушені були шукати заробіток. Але починаючи з 1995 року цей показник впевнено зростає і в 2002 році досяг рівня 84%, що відповідає середньому рівню розвинених країн, хоча й містить значні резерви (наприклад, у Швеції, Австралії, Бельгії, Великобританії, Фінляндії цей показник значно перевищує 100%, що свідчить про те, що в цих країнах охоплені навчанням не лише молоді люди, а й громадяни старшого віку, а також про те, що ці країни стали “навчальними закладами” для громадян інших країн). Якщо порівнювати з 1994 роком, то ІСЧУ зріс в Україні на 16%. Загальносвітовий ІСЧУ у 2002 році становив 64% (на 24% менше, ніж в Україні) [2, с.161-164]. Акумулюючи показники грамотності дорослого населення і сукупної частки учнів, індекс рівня освіченості дає більш повну уяву про рівень освіти в даній країні. В Україні цей показник на початку розбудови незалежної держави трохи зменшився, у 1992 році він становив 0,902, у 1993 році – 0,898, у 1994 році – 0,899, у 1995 році – 0,900. Але починаючи з 1996 року індекс рівня освіченості починає зростати, досягши у 2002 році рівня 0,944, що на 4,6% більше, ніж у 1992 році, і на 4,8% більше, ніж у 1995 році. Для порівняння: загальносвітовий індекс рівня освіченості у 2002 році становив 0,76, що на 19,5% менше, ніж в Україні[2, с.161-164]. З трьох основних компонентів ІЛР Україна найбільше відстає за показником виробництва валового внутрішнього продукту на душу населення. Як наглядно демонструють дані табл. 3.3.2, ВВП стрімко падав до 1998 року включно, і зростає з 1999 року і дотепер. Аналіз зміни показника ВВП на душу населення дає можливість виділити в історії незалежної України два різні етапи: велика депресія, яка тривала включно до 1998 року; і українське економічне відродження, що розпочалося з 1999 року і триває донині. Порівняно з Великою депресією 30-х років у США, економічний спад в Україні був удвічі глибшим і тривав утричі довше. Цей надзвичайний економічний колапс був спричинений як об’єктивними факторами, так і (не меншою мірою) – помилками і прорахунками у керівництві економікою та державою. Все це призвело до стрімкого падіння обсягу ВВП в Україні, а також показника ВВП на душу населення. Так, з 5921 дол. США за ПКС у 1992 році він зменшився до 3194 дол. США у 1998 році, тобто на 46,1%. Найбільш сильний спад відбувся у 1992-1994 роках, ВВП зменшився на 31%. Українське економічне відродження розпочалось з 1999 року. Криза в економіці змусила уряд вдатися до істотних змін в економічній політиці, найважливішими з яких стали заходи, спрямовані на контролювання бюджетного дефіциту. За рахунок зменшення непродуктивних видатків, реструктуризації боргу і зусиль у напрямку розширення податкової бази та виведення економічної діяльності та підприємств з тіньової економіки, уряду вдалося перейти від дефіциту бюджету на рівні майже 7% у 1997 році до невеликого (0,7%) профіциту у 2000 році. Реорганізувавши видаткові пріоритети, уряд зміг також ліквідувати всю заборгованість пенсіонерам, підвищити пенсії і виплатити майже всю суму заборгованості з заробітної плати. Ці реформи справили вирішальний вплив на економічний розвиток. Так, починаючи з 1998 року ВВП на душу населення зріс з 3194 дол. США до 4870 дол. США у 2002 році, тобто на 52,5%. Але якщо порівнювати з 1992 роком, то ВВП на душу населення становить у 2002 82,2% аналогічного показника 1992 року. Для порівняння: найвищий ВВП на душу населення за даними Звіту про людський розвиток 2004 року був у Люксембурзі, і становив 61190 дол. США, що у 12,56 рази більше, ніж в Україні; а загальносвітовий показник ВВП становив 7804 дол. США, на 60,2% більше, ніж в Україні. Оскільки індекс ВВП на душу населення базується на показнику ВВП на душу населення за паритетом купівельної спроможності, то його зміни ідентичні зміні показника ВВП на душу населення. В 1992 році для України цей показник становив 0,681 і до 1998 року він падав. У 1998 році він впав до 0,578, але починаючи з 1999 року індекс ВВП починає зростати і в 2002 році досяг значення 0,65, тобто порівняно з 1998 роком зріс на 12,5%. Загальносвітовий показник індексу ВВП на душу населення становив 0,73 (на 12,3% більше ніж в Україні) [2, с.161-164]. Таким чином, з проведеного аналізу можна зробити наступні висновки: Перше десятиліття демократії принесло українським громадянам нові можливості і свободи і, разом з тим, - зменшення середніх доходів у розрахунку на душу населення. За період 1992-1998 роки цей показник зменшився на 46,1% - безпрецедентне падіння за такий короткий період. З цим економічним спадом також пов`язане зменшення тривалості життя. Однак зменшення середнього ВВП на душу населення не відображає всіх реалій життя у сьогоднішній Україні. Чимала частка українців живуть сьогодні значно краще, ніж жили найзаможніші люди за радянських часів. Разом з тим, поширеною реальністю стали злидні, жебрацтво, неможливість отримати потрібну медичну допомогу і багато інших негативів, що обумовлені бідністю і зменшують загальний рівень людського розвитку. На фоні економічного зростання необхідно забезпечити подолання набутих в період кризи важких соціально-економічних проблем. В цьому аспекті актуальним для України є зменшення соціальної диференціації, подолання бідності, попередження неграмотності серед молоді, приборкання темпів розповсюдження тяжких хвороб (в тому числі соціальних), покращення екологічної ситуації.
Висновки по темі «Людський розвиток і його вплив на розвиток людською потенціалу» Концепція людського розвитку як особлива теоретична система й орієнтована на практику державного управління методологія виходить з визнання неможливості звести суспільний прогрес до зростання грошового доходу чи примноження матеріального багатства. В її основі лежить принцип, згідно якого економіка існує для розвитку людей, а не люди – для розвитку економіки. Концепція людського розвитку розглядає розвиток людини як основну мету і критерій суспільного прогресу. Основні цілі людського розвитку формуються у трьох напрямках: перший – можливість прожити довге життя, підтримуючи хороший стан здоров`я, другий – доступність знань, одержання освіти, третій – наявність засобів, що забезпечують гідний рівень життя. Звичайно, розуміння людського розвитку не закінчується на цьому: це також широкі можливості вибору в усіх сферах життя, політична, економічна та соціальна свобода, можливості займатися творчою та виробничою діяльністю, відчувати повагу до себе і мати гарантію прав людини. Однак, якщо не реалізовано три основні положення стосовно здорового життя, освіти та гідного рівня доходів, то більшість інших цілей залишаються недосяжними. Матеріальне благополуччя розглядається лише як одна з базових можливостей вибору, але воно не є всепоглинаючою метою. Інтегральними узагальненими показниками, що відображають порівняльні можливості людей у різних країнах світу, є індекси людського розвитку, що з 1990 р. розраховуються ПРООН і публікуються у щорічних звітах. Вони акумулюють в одному числовому показнику три найважливіші складові цього розвитку: тривалість життя, освіченість (письменність та охоплення навчанням), а також ВВП на душу населення за паритетами купівельної спроможності валют. Ці складові вводять у загальні розрахунки за спеціальними формулами й у такий спосіб одержують зведений індекс людського розвитку (ІЛР), який для кожної країни виражається відносною величиною (наприклад, у 2002 р. від максимального 0,956 в Норвегії до мінімального 0,273 в Сьєрра-Леоне). Рейтинг країн у загальносвітовому порівнянні визначаються за зменшенням цих зведених показників. Взаємовплив зайнятості, людського розвитку і економічного зростання багатоплановий і неоднозначний. Але забезпечення повної продуктивної зайнятості безперечно є потужним і однозначно позитивним чинником як економічного зростання країни, так і розширення можливостей людського розвитку. Тому активна політика зайнятості має стати пріоритетом як економічної, так і соціальної політики держави. Рівень життя є однією з найважливіших соціально-економічних категорій, що характеризує становище людини в суспільстві, можливості реалізації її потреб, можливості людського розвитку. Рівень життя — це комплексна соціально-економічна категорія, що відображає рівень розвитку фізичних, духовних і соціальних потреб, ступінь їхнього задоволення й умови в суспільстві для розвитку і задоволення цих потреб. З погляду завдань людського розвитку розширенню можливостей людей і підвищенню рівня добробуту сприяє не лише зростання рівня доходів, але й справедливий їх розподіл. Особливе місце серед різних видів нерівності займає економічна нерівність, під якою розуміють відмінності між людьми й окремими групами людей за розмірами одержуваних ними доходів і накопиченого багатства. Природним продовженням нерівності в доходах є різниця в рівні витрат і споживання різних людей. У рамках концепції людського розвитку бідність розглядається як багатогранне явище, яке не зводиться винятково до низьких доходів. Якщо розвиток людини полягає в розширенні її можливостей вести гідне, творче і здорове життя, то бідність - це відсутність цих можливостей і свободи вибору. Економічним аргументом для рішучого подолання ґендерної дискримінації в суспільстві має стати розуміння того, що існування ґендерної нерівності є причиною додаткових витрат для суспільства в цілому, оскільки погіршує перспективи економічного зростання, послаблює систему управління державою та знижує ефективність стратегії розвитку. Гендерний розвиток означає досягнення рівних і широких можливостей всебічного розвитку і повної реалізації людського потенціалу як чоловіків, так і жінок з метою досягнення загальнолюдської справедливості та максимального соціально-економічного прогресу людства. Показники людського розвитку в Україні різко погіршилися протягом середини 90-х років, ІЛР з 0,773 у 1993 р. зменшився до 0,730 у 1997 р., тобто на 5,6%, що було зумовлено передусім безпрецидентним падінням обсягу ВВП, а також суттєвим зменшенням тривалості життя. З 1998 р. ІЛР в Україні почав покращуватися, і у 2002 році досяг значення 0,777. Розробка концепції людського розвитку дозволила сформулювати якісно новий, перспективний підхід до розуміння суспільного прогресу. Цей підхід зорієнтований на людину, на розширення можливостей її життєвого вибору. Він пропонує шляхи розв’язання дуже важливих соціально-економічних проблем, актуальних не лише для країн, що розвиваються, але й для розвинених та постсоціалістичних країн, включаючи й Україну. На основі концепції людського розвитку пропонується виважена і реальна система заходів, що базується на справедливішому розподілі виробничих активів і доходів, орієнтується на розширення можливостей розвитку здібностей і задоволення потреб людей, їхню активну участь в житті суспільства.
Запитання для самоконтролю
КомментарииКомментариев пока нет Пожалуйста, авторизуйтесь, чтобы оставить комментарий. |
|||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||