Написание контрольных, курсовых, дипломных работ, выполнение задач, тестов, бизнес-планов

Не нашли подходящий заказ?

Заказать в 1 клик: /contactus

Главная \ Методичні вказівки \ Міжнародні економічні відносини

Міжнародні економічні відносини

« Назад

Міжнародні економічні відносини 13.11.2014 15:14

ЗМІСТ КУРСУ « МІЖНАРОДНІ ЕКОНОМІЧНІ ВІДНОСИНИ»

ТЕМА 1. Міжнародні економічні відносини у системі світової економіки.

ТЕМА 2. Міжнародний поділ праці як об’єктивна основа МЕВ.

ТЕМА 3. Міжнародна торгівля як головна форма МЕВ в умовах глобалізації.

ТЕМА 4. Регуювання міжнародної торгівлі .

ТЕМА 5. Міжнародні економічні відносини у сфері послуг.

ТЕМА 6. Міжнародна міграція робочої сили.

ТЕМА 7. Міжнародний рух капіталу.

ТЕМА 8. Міжнародна передача технологій.

ТЕМА 9. Міжнародні валютно-фінансові відносини.

ТЕМА 10. Міжнародні економічні інтеграційні процеси.

ТЕМА 11. Міжнародні економічні організації (МЕО)у багатосторонньому економічному співробітництві і регулюванні МЕВ.

ТЕМА 12. Економічна єдність світу. Глобальні проблеми світової економіки.

ТЕМА 1. “Міжнародні економічні відносини у системі світової економіки”.

1.1 Сутність і форми міжнародних економічних відносин.

1.2 Суб’єкти та об’єкти міжнародних економічних відносин.

1.3 Поняття і сутність світового господарства,етапи і тенденції його розвитку.

1.4 Світова економіка. Поняття, структура і тенденції розвитку

1.5 Основні показники розвитку світової економіки . Проблеми сучасної світової економіки.

1.1 Сутність і форми міжнародних економічних відносин.

Міжнародні економічні відносини (МЕВ) – це комплекс економічних відносин між окремими країнами, їхніми регіональними об'єднаннями, а також окремими підприємствами (транснаціональними, багатонаціональними корпораціями) у системі світового господарства.

Міжнародні економічні відносини (МЕВ), з одного боку, являють собою масштабну і найбільш динамічну частину міжнародних відносин (наряду з воєнними, політичними, гуманітарними, дипломатичними), а з іншого боку, – це система економічних зв’язків з приводу виробництва, розподілу, обміну та споживання, що вийшли за рамки національних границь (рис. 1).

Фактори виробництва:

Природні ресурси

Робоча сила

Капітал

Виробництво

Результати виробництва (товари та послуги)

Розподіл

Обмін

Споживання

Національна економіка

СВІТОВА ЕКОНОМІКА

Національна економіка

Міжнародні економічні відносини

Воєнно-політичні

Економічні

Гуманітарні

Міжнародні відносини

Рисунок 1.1. Формування системи міжнародних економічних відносин.

Коріння сучасних міжнародних економічних відносин сягають у глибоку давнину. Вони почалися з елементарних форм, міжнародної торгівлі на базі натурального обміну між окремими особами, сім’ями і племенами. Об’єктами обміну були, як правило, надлишки окремих товарів та знаряддя виробництва. Міжнародна торгівля, як торгівля між країнами виникла в епоху рабовласницького ладу. Для обміну призначалися переважно предмети розкоші та окремі види сировини.

У другій половині XX ст. міжнародні економічні відносини у світовому господарстві набули надзвичайного значення. Цьому сприяло розширення і поглиблення економічних відносин між країнами , групами країн, окремими фірмами та організаціями. Посилюється міжнародний поділ праці, інтерна-ціоналізація господарського життя, збільшується відкритість національних економік, розвиваються та укріплюються регіональні міжнародні структури. Міжнародні зв'язки пронизують більшість національних економік, спричи-няючи значний вплив на світову економіку. Базуючись на економіці окремих держав та світовій економіці, міжнародні економічні відносини залежать від них. Але вони є самостійним явищем, формою існування і розвитку світового господарства, його внутрішнім механізмом.

МЕВ відображають господарські зв'язки між державами, регіональними об'єднаннями, підприємствами, фірмами, установами, юридичними та фі-зичними особами для виробництва та обміну товарів і послуг, матеріальних і фінансових ресурсів. Основою їх є ринкові системи і механізми.

Фактори, які впливають на МЕВ:

- Міжнародний поділ праці,

- НТП,

- Лібералізація економічної політики,

- Розвиток інформаційних систем,

- Транспорт,

- TV, реклама,

- Маркетинг.

Міжнародні економічні відносини проявляються на різних рівнях економіки - на мікрорівні, макрорівні, наднаціональному рівні. На кожному з рівнів діють різні суб'єкти зовнішньоекономічної діяльності:

на мікрорівні — національні господарства, які безпосередньо здійснюють і регулюють зовнішньоекономічну діяльність
на макрорівні - окремі громадяни, підприємства і фірми, які проводять зовнішньоекономічні операції;
на наднаціональному рівні — міжнародні організації та наднаціональні інститути.

У світовому господарстві розвиваються такі найважливіші форми міжнародних економічних відносин:

міжнародна торгівля товарами та послугами;
міжнародна міграція капіталу;
міжнародна міграція робочої сили;
міжнародна передача технології;
міжнародні валютно-фінансові та кредитні відносини;
міжнародна економічна інтеграція;
міжнародні зусилля у вирішенні глобальних економічних проблем.

Усі форми міжнародних економічних відносин взаємоповязані й взаємозалежні. Для них на сучасному етапі характерне:

інтенсифікація міграції капіталу в різних формах;
збільшення обсягів міжнародної торгівлі;
- зростання масштабів міграції робочої сили;
- прискорення і розширення інтеграції економік країн і регіонів;
- швидкий обмін науково-технічними знаннями;
- розвиток сфери послуг;
- об’єднання зусиль у вирішенні глобальних економічних проблем.

1.2 Об’єкти і суб’єкти МЕВ.

Об’єкти і суб’єкти МЕВ не відрізняються від тих, які існують у межах національних господарств. Об’єктами МЕВ є все те, на що направлена господарська діяльність суб’єктів світового співтовариства. Вони є предметами їх господарських відносин.

Об’єктами МЕВ виступають:

товари і послуги, які знаходяться в обігу на міжнародному ринку. Їх обсяги нині перевищують 8 трильйонів доларів
фактори виробництва
багатостороннє співробітництво країн і організацій у галузі екології
робоча сила
науково-технічні зв’язки;
фінансові операції;
оренда машин і устаткування;
організація і участь у виставках, ярмарках, аукціонах тощо.

Суб’єктами МЕВ виступають:

фізичні і юридичні особи, які беруть участь у реалізації міжнародних господарських домовленостей, договорів та контрактів.
держави, їх відповідні інститути, включаючи і державні підприємства.
міжнародні організації та транснаціональні корпорації.

Варіанти державної участі в МЕВ такі:

Пряме здійснення операції центральними міністерствами і відомствами;
Участь регіональних і муніципальних органів управління, у тому числі цільовий продаж і закупівля товарів на зовнішньому ринку;\надання повноваження окремим фірмам для здійснення оперцій на зовнішньому ринку;
Гарантування експортно-імпортних оперцій.

Залежно від ступеня розвитку стосунків та тривалості дії угод між суб’єктами світогосподарської взаємодії розрізняють рівні розвитку міжнародних економічних відносин:

1) міжнародні економічні контакти – це найпростіші, одиничні, випадкові економічні зв’язки, що мають епізодичний характер і регулюються переважно разовими угодами. Зв’язки даного рівня притаманні юридичним і фізичним особам;

2) міжнародна економічна взаємодія – це добре відпрацьовані, стійкі економічні зв’язки між суб’єктами міжнародних економічних відносин, які базуються на міжнародних економічних угодах і договорах, укладених на досить тривалий період часу;

3) міжнародне економічне співробітництво, тобто міцні й тривалі зв’язки кооперативного типу, які в своїй основі мають спільні, наперед вироблені та узгоджені наміри, закріплені в довгострокових економічних договорах і угодах.;

4) міжнародна економічна інтеграція – вищий рівень розвитку міжнародних економічних відносин, який характеризується взаємним сплетінням економік різних країн, проведенням узгодженої державної політики, як y взаємних економічних відносинах, так і y відносинах з третіми країнами.

1.3 Поняття і сутність світового господарства.

Світове господарство є історичною і політико-економічною категорією, тому що кожному конкретному історичному етапові властиві визначені масштаби і рівень виробництва, інтернаціоналізація господарського життя і соціально-економічна структура. Сучасне світове господарство сягає корінням у XVI – XVII ст., коли поява і розвиток мануфактурного виробництва спричинили необхідність суттєвого розширення ринків збуту і забезпечення стабільного надходження сировини, в тому числі імпортної. Під тиском цієї необхідності торговельні зв’язки різних країн якісно змінились і з другорядних, які не відігравали протягом тисячоліть важливої ролі в національних відтворювальних процесах, вони перетворились у найістотніший їх чинник.

Світове господарство являє собою складну економічну систему. Його суб'єктами виступають:

транснаціональні компанії,
національні господарства,
міжнародні інтеграційні об'єднання,

Світове господарство — це система взаємозв'язаних національних господарств усіх країн світу, об'єднаних міжнародним поділом праці і різноманітними економічними зв'язками у єдиний господарський організм. Сучасне світове господарство перебуває під впливом науково-технічної революції (НТР), початок якої відносять до середини XX ст.

Поняття світове господарство включає:

світове господарство – це сукупність національних господарств, взаємопов'язаних міжнародним поділом праці, міжнародними економічними відносинами;
світове господарство – це сукупність національних економік країн світу, поєднаних мобільними факторами виробництва;
сучасне світове господарство – це сукупність національних економік, що перебувають у тісній взаємодії і взаємозалежності, глобальний економічний організм, підпорядкований об’єктивним законам ринкової економіки;
світове господарство – це сукупність міжнародних економічних відносин у взаємозв'язку з продуктивними силами та відповідним механізмом регулювання й управління.

Світове господарство є складною комплексною системою з досить чіткими межами, якісними і кількісними параметрами. Його не треба ототожнювати зі світовим ринком. Відмінність світового господарства від світового ринку полягає в тому, що воно проявляється насамперед через міжнародний рух факторів виробництва та товарів (меншою мірою). Для світового ринку переважно характерне міжнародне переміщення товару, міжнародна торгівля. Світове господарство поєднує усі основні параметри світового ринку і доповнює його новими суттєвими рисами, пов’язаними з міжнародною мобільністю факторів виробництва.

Характерні риси сучасного світового господарства:

зростання міжнародних форм виробництва на підприємствах, розташованих у декількох країнах, насамперед у рамках ТНК;
економічна політика держав у підтримці міжнародного руху товарів і факторів виробництва на двосторонній і багатосторонніх основах;
виникнення економіки відкритого типу в рамках багатьох держав і міждержавних об’єднань.

Регулюють світове господарство заходами національної та міждержавної політики. У межах світового господарства економіка окремих країн стає все більш відкритою й орієнтованою на міжнародне економічне співробітництво.

Протягом ІІ половини ХХ сторіччяу світовому господарстві відбулися серьйозні структурні зрушення, зокрема:

збільшення обсягів виробництва у матеріальній сфері (особливо в промисловості) та питомої ваги цієї сфери в усьому виробництві;
зменшення питомої ваги сільського господарства у світовому виробництві;
високі темпи зростання сфери послуг та чисельності зайнятих у сфері обслуговування (особливо у високорозвинутих країнах);
стрімкий технічний прогрес транспортної системи світу (особливо морського і повітряного транспорту) та інформаційно-комунікаційних систем;
відносне зниження частки звичайної комерційної торгівлі порівняно з товарообігом, що обслуговує усталені виробничі зв'язки;
зростаюча тенденція до зниження аграрно-сировинної спрямованості виробництва в експорті країн, що розвиваються;
скорочення частки сировинних товарів (крім палива) та збільшення товарообігу машин і устаткування на світовому ринку.

Ускладнюється географічна модель світового господарства. До кінця XIX ст. домінував один центр світового господарства — Європа. Потім утворився другий центр — США. В період між двома світовими війнами виникли нові центри світового значення — СРСР і Японія. Після другої світової війни почали формуватися такі центри світового господарства, як Китай, Індія, група нафтовидобувних країн Південно-західної Азії, Канада, Австралія, Бразилія. Наприкінці,ХХ ст. на світову арену вийшли країни «першої хвилі» (Республіка Корея, Сінгапур, Гонконг, Тайвань) і «другої хвилі» (Малайзія, Таїланд, Філіппіни, Індонезія).

Етапи розвитку світового господарства.

Становлення світового господарства пройшло кілька історичних етапів, протягом яких економічні зв’язки між різними організаційними формами людської спільноти (плем’я, рід, нація, держава тощо) революціонізувалися і вдосконалювалися. Світове господарство як соціально-економічний суб’єкт зароджувалося ще за часів первісних суспільств і пройшло на своєму шляху ряд етапів;

Перший етап – зовнішньоекономічні відносини у стародавньому світі. Йому притаманні:

поява ранньокласових утворень;
зовнішня торгівля – основна, часто єдина, форма економічних відносин між країнами стародавнього світу;
насильницьке вирішення зовнішньоекономічних проблем;
колонізація земель і розвиток ремісництва (I тис. до н.е.).

Характерним для цього етапу було поєднання аграрного і ремісничого виробництва з розвитком торгівлі та грошової форми обігу.

Другий етап – зовнішньоекономічні відносини за часів феодалізму.

Третій етап – міжнародні економічні відносини епохи великих відкриттів XV -XVII століть.

Четвертий етап – міжнародні економічні відносини періоду промислової революції (XVIII – перша половина ХХ століття).

П’ятий етап – міжнародні економічні відносини епохи комп’ютерів, Інтернету (друга половина XX століття – початок XXI).

Як цілісна система світове господарство сформувалося в кінці XIX століття. Цьому передувало:

завершення епохи географічних відкриттів, коли практично всі “білі плями” зникли з карти Землі;
закріплення території землі за одним із національно-державних утворень;
визнання цього утворення іншими державами.

Лише після завершення процесу формування світового господарства як сукупності національних економік, пов’язаних між собою системою мобільних факторів виробництва, став можливий розгляд міжнародних економічних відносин як визначального елементу надзвичайно складної і динамічної системи.

Тенденції розвитку світового господарства.

Світове господарство пройшло у своєму становленні довгий шлях. Сучасне світове господарство виникло після промислового перевороту, в ході переростання капіталізму у монополістичну стадію. На початку ХХ століття воно засновувалося на збро-йній силі, позаекономічному примусі. В середині століття світове господарство вже було розділено на “ капіталістичне ” та “ соціалістичне ”. З 60-х років ХХ сторіччя в систему світового господарства входять країни, що розвиваються, а в середині 70-х із них помітно виділяються нові індустріальні країни (НІК). Після розпаду соцтабору світове господарство починає набувати риси єдиного, цілісного. Світове господарство не є однорідним, включає в себе національні економіки країн трьох типів – розвинених, із перехідною економікою та тих, що розвивають-ся. Світове господарство зараз – глобальне за своїми масштабами, воно засновується на принципах ринкової економіки, об'єктивних закономірностях міжнародного поділу праці, інтернаціоналізації виробництва та капіталу. Наприкінці 90-х років у Світове господарство проявилися такі тенденції:

стабільні темпи економічного зростання, підйом середніх темпів з менш ніж 1% на рік до 3% за десятиліття;
підвищення зовнішньоекономічного фактора у господарчому розвитку. Помітно зросли масштаби та якісно змінився характер традиційної міжнародної торгівлі товарами та послугами, з'явилася електронна торгівля;
глобалізація фінансових ринків та посилення взаємозалежності національних економік;
зростання питомої ваги сфери послуг у національних економіках та міжнародному обміні;
розвиток регіональних інтеграційних процесів.

Головною тенденцією розвитку сучасного світового господарства є рух до створення єдиного планетарного ринку товарів та послуг, економічного зближення та об'єднання окремих країн у єдиний світовий господарчий комплекс. Глобальна світова економіка стає новою реальністю, що підкорюється новим законам, вона набуває риси системи, засновується на техніко-економічній базі інтернаціоналізованого виробництва, спільних узгоджених між багатьма країнами торгівельних та валютно-фінансових режимах. Однак більше половини населення країн, що розвиваються, і досі живуть у замкненій економіці.

1.4 Світова економіка і тенденції її розвитку.

В другій половині XX ст. ринкова економіка перейшла до більш високої, ніж світове господарство, якості і стала світовою.

Характерні риси світової економіки:

розвинута сфера міжнародного обміну товарами на базі міжнародної торгівлі;
розвинута сфера міжнародного руху факторів виробництва (капіталу, робочої сили, технології);
міжнародні форми виробництва на підприємствах, розташованих у декількох країнах;
самостійна міжнародна фінансова сфера, не пов'язана з обслуговуванням міжнародного руху товарів і факторів виробництва;
система міжнаціональних і наднаціональних, міждержавних і недержавних механізмів міжнародного регулювання з метою забезпечення збалансованості і стабільності економічного розвитку;
економічна політика держав, що виходить із принципів відкритої економіки.

Суб'єктами світової економіки є: національні господарства, регіональні (зональні) інтеграційні угруповання країн, транснаціональні корпорації, міжнародні організації, інституціональні інвестори (інвестиційні фонди, банки, холдинги і т. ін.). Для суб'єктів характерні як взаємодія, так і протистояння.

Галузева структура світової економіки являє собою сукупність якісно однорідних груп господарських одиниць і традиційно складається з наступних галузей:

Промисловість.
Сільське господарство.
Будівництво.
Виробнича інфраструктура.
Невиробнича інфраструктура (сфера послуг).

Така класифікація заснована на міжнародних стандартах формування структурних елементів світової економіки: вона виходить з Міжнародної стандартної галузевої класифікації усіх видів економічної діяльності і Міжнародної стандартної класифікації занять, що, у свою чергу, є складовими частинами системи національних рахунків.

Кожна з цих базових галузей може далі підрозділятися на укрупнені галузі, підгалузі і види виробництва. Галузеві пропорції, або галузева структура, являють собою співвідношення питомих ваг окремих галузей.

Первинні галузі – сільське господарство і видобувна промисловість;
Вториннігалузі– обробна промисловість, електроенергетика і будівництво, що використовують сировину первинних галузей;
Третинний сектор – сфера послуг (фінанси, страхування, освіта, культура, наука, охорона здоров'я, ділові й інші послуги), транспорт, торгівля і зв'язок.

Основні риси сучасної світової економіки:

Новий етап інтернаціоналізації виробництва і поглиблення суспільного поділу праці на основі науково-технічної революції:
- усе більш повна взаємозалежність національних господарств;
- поглиблення загальносвітового поділу праці, підвищення експортної орієнтації економік;
- перехід від предметної до подетальної і функціональної спеціалізації національних господарств;
- перехід до єдиних критеріїв техніко-економічної ефективності виробництва.
- Економічна інтеграція – міждержавні об'єднання з особливою організаційною структурою, новий етап усуспільнення виробництва:
  - структурна інтеграція – об'єднання високорозвинених національних господарств для координації економічної політики виробничої кооперації, стимулювання міграцій капіталів і робочої сили (ЄС, ОЕСР, ГАТТ/СОТ та ін.);
  - господарська інтеграція – об'єднання національних господарств для використання переваг спеціалізації і більш повного використання економічних ресурсів.
  - Глобальні економічні та екологічні проблеми – загальносвітові процеси, що торкаються інтересів всього людства:
    - демографічна проблема;
    - продовольча проблема;
    - подолання економічної відсталості країн, що розвиваються, у цьому зв'язку – проблеми боргів.
  - Всесвітня торгівля – новий етап розвитку торгівлі в умовах інтернаціоналізації виробництва й економічної інтеграції:
    - найгостріша конкуренція («торговельні війни»);
    - створення специфічної торговельної інфраструктури розвинутими капіталістичними країнами (монополія на інформаційні й інші інфраструктурні послуги);
    - домінуючий стан Японії, США, країн ЄС;
    - монопольний стан на ринку транснаціональних корпорацій.

Одне з найбільш повних тлумачень світової економіки дав французький економіст Мішель Бо. У поняття світової економіки він включає наступні складові:

сукупність виробничої діяльності людини, яку можна виразити макроекономічними показниками в натуральній і вартісній формі за визначений період часу (зазвичай за 1 рік) (наприклад, сукупний світовий обсяг ВВП (у дол. США), сукупний світовий обсяг виробництва автомобілів у рік (у млн. шт.) і т. ін.);
сукупність національних економік усіх країн світу, кожна з яких займає своє визначене місце у світовій системі;
сукупність міжнародних економічних відносин, економічних зв'язків між національними господарствами;
глобальна діяльність транснаціональних компаній (ТНК) і транснаціональних банків (ТНБ);
інтеграційні угруповання країн, співтовариства країн і міжнародні організації;
світова система, що сформувалася й організована в результаті розвитку капіталістичного способу виробництва;
результат економічної діяльності всього людства, розглянутий з урахуванням стану навколишнього середовища і наявних ресурсів.

Таким чином світова економіка – це економічна система, яка сформувалась до кінця XIX століття і продовжує удосконалюватися.

Основні етапи розвитку світової економіки. Табл. 1.1

Номер етапу	Тривалість	Характеристика
I	XV – XVII ст.	Зародження світового капіталістичного ринку: Великі географічні відкриття; поява колоній; революція цін; мануфактурний період
II	XVIII – XIX ст.	Формування світового капіталістичного ринку, зародження і розвиток загальносвітового поділу праці: промисловий переворот; буржуазні революції; перехід від мануфактурної до фабричної системи
III	Кінець XIX – перша половина XX ст.	Формування системи загальносвітового поділу праці і на цій основі – світового господарства: електротехнічна революція; двигуни внутрішнього згорання; економічний розподіл світу; перехід до монополістичного капіталізму
IV	З 50-х рр. XX ст. дотепер	Функціонування системи загальносвітового поділу праці, посилення взаємозалежності економік усіх країн: науково-технічна революція, процеси інтернаціоналізації й інтеграції глобалізація

Структура світової економіки.

Оскільки світова економіка являє собою сукупність багатьох націо-нальних господарств, що пов'язані між собою численними економічними, політичними, суспільними відносинами, то структурувати світову економіку можна за різними критеріями. Причому кожен з цих критеріїв є значним у якомусь певному випадку і дозволяє проаналізувати ті чи інші процеси світового господарства. Отже, наведемо найпоширеніші концепції структу-рування світової економіки:

§ Концепція центру та периферії.

Країни світової економіки поділяються на більш впливові, які створю-ють так званий «центр», та залежні від них країни — «периферію».

§ Розподіл країн за економічною ознакою.

Це розподіл країн світу на чотири групи за ознакою структури їх економіки: а) промислові країни — це країни, обсяг промислового продукту яких перевищує 50 % валового внутрішнього продукту (ВВП); б)аграрні країни — країни, в яких обсяг сільськогосподарського виробництва понад 50 % ВВП; в) промислово-аграрні країни, де обсяг промислового виробництва перевищує обсяг сільськогосподарського виробництва; г) аграрно-промисло-ві країни - країни, в яких обсяг сільськогоспо-дарського виробництва більший від обсягу промислового виробництва.

За критерієм технологічного розвитку (тобто за рівнем використання НТП):

а) країни, які вступили в постіндустріальний етап економічного розвитку або наукову епоху, характеризуються високим рівнем продуктивності праці, досягненням високого споживання (Франція, СІПА, Японія, ФРН, Канада, Південна Корея, Гонконг, Тайвань). Головне тут - інформація та інновація;

б) країни, які вступили в технічний етап розвитку — вони перебувають на етапі індустріального розвитку (СНД, Східна Європа, країни що розвиваються);

в) країни, які перебува-ють на промисловому етапі економічної еволюції — досягнення НТП тут використовуються дуже рідко.

§ За ступенем розвитку ринку виділяють:

а) країни з розвиненою ринковою економікою;

б) країни з ринковою економікою;

в) країни з перехідною(транзитивною) економікою

і) країни з командною, централізовано-плановою економікою.

§ За рівнем економічного розвитку:

а) економічно розвинені країни;

б) нові індустріальні країни, різкий розвиток яких відбувався двома хвилями:

1) до першої хвилі відносять Південну Корею, Тайвань, Сінгапур:

2) до другої хвилі належать Індонезія, Філіппіни., Малайзія, Таїланд, Мексика, Чілі; в)країни, які розвиваються (частина Латинської Америки, Азії, Африки).

§ За рівнем доходів па душу населення існує такий розподіл:

а) країни, де дохід на душу населення перевищує 1 і тис. доларів на рік (Норвегія, Канада, ОАЕ);

б) країни, де дохід на душу населення складає 2,5-11 тис доларів на рік (США, Німеччина, Франція);

в) країни, де дохід на душу населення дорівнює 0,7-2,5 тис. доларів на рік;

г) країни, де дохід на душу населення менше, ніж 700 доларів на рік.

§ Розподіл світової економіки за регіональною ознакою, основним критерієм якого є географічне місцезнаходження країни: європейські, азіатські і т. д.
Розгляд світової економіки за регіонально-економічною ознакою, коли розподіл здійснюється не лише за географічною, але й за економічною ознакою:

а) країни Західної Європи,

б) країни Східної Європи,

в) країни Центральної Європи,

г) країни Близького Сходу.

1.5 Основні показники розвитку світової економіки.

Для аналізу економічного становища світу використовується цілий ряд показників, що характеризують динаміку і стан світової економіки. Основний з них – валовий світовий продукт (ВСП) – виражає загальний обсяг кінцевих товарів і послуг, зроблених на території всіх країн світу незалежно від національної приналежності діючих там підприємств у визначений період часу. Облік кінцевої продукції передбачає виключення повторного рахунку сировини, напівфабрикатів, інших матеріалів, палива, електроенергії і послуг, використаних у процесі її виробництва.

Показник ВСП виражає загальну активність у світі й окремих країнах. З іншого боку, його складові частини охоплюють основні сфери, галузі і фактори економічного розвитку. Так, розгляд за основними складовими частинами використання ВСП дає уявлення про основні сектори попиту, а аналіз ВСП за виробництвом показує зміни як структури всього господарства, так і основних галузей. ВСП дає можливість визначити місце країни і регіонів у світовому виробництві, суспільну продуктивність праці в різні періоди часу, але не може використовуватися як показник потенціалу окремих видів виробництва, рівня технології або добробуту населення.

У кожній окремо узятій країні розраховується валовий внутрішній продукт (ВВП). ВВП – це сукупна вартість продукції сфери матеріального виробництва і послуг незалежно від національної належності підприємств, розташованих на території даної країни. Він підраховується на основі системи національних рахунків (СНР), що побудована на концепції продуктивного характеру усіх видів діяльності. Вона являє собою сукупність міжнародно визнаних правил обліку економічної діяльності і відображає основні макроекономічні зв'язки внутрішнього і зовнішнього секторів національних господарств.

СНР постійно удосконалюється. У 1993 р. ООН затвердила нову стандартну СНР (попередня була прийнята в 1968 р.). В українську практику СНР стала впроваджуватися з 1988 р. (ще за СРСР), що зумовило проведення величезної роботи з перерахування основних макроекономічних показників розвитку країни й істотно змінило картину структури національного господарства, динаміки і темпів його розвитку.

Другий за значущістю показник – валовий національний продукт (ВНП). Вони відображують результати діяльності в двох сферах народного господарства – матеріального виробництва і послуг, – і визначаються як вартість всього обсягу кінцевого виробництва товарів і послуг в економіці за один рік (квартал, місяць). Підраховуються в поточних або постійних цінах.

Основна відмінність полягає в тому, що ВВП підраховується за так званою територіальною ознакою, ВНП – за національною.

ВНП = ВВП + чистий факторний дохід.

Чистий факторний дохід – це різниця доходів від використання факторів виробництва, що знаходяться за рубежем у власності резидентів, і виплат нерезидентам за використання належних їм факторів виробництва в даній країні, тобто різниця між прибутком і доходами резидентів за рубежем і нерезидентами в даній країні. Звичайно для розвинутих країн ця різниця невелика і складає близько 1% від ВВП.

Підрахунок ВВП/ВНП проводиться за трьома принципами: за виробництвом, використанням і доходами.

ВВП за виробництвом (за галузями) – це сума доданої вартості за всіма галузями національної економіки. Дозволяє виявити співвідношення і роль окремих галузей у створенні ВВП. Динаміка за ряд років дозволяє виявити зміни структури ВВП, динаміку розвитку окремих галузей національної економіки і характер економічної політики в країні. Додана вартість або умовно чиста продукція окремих галузей являє собою різницю між вартістю валової продукції і сумою поточних виробничих витрат, тобто вартість, привнесену в процесі виробництва на тому чи іншому його етапі. Вона складається з перенесеної на продукт амортизації основних фондів, заробітної плати, прибутку, податків. Останні враховуються при підрахунку в поточних цінах.

ВВП за використанням (за витратами)– це сума усіх витрат на купівлю загального обсягу виробленої в даному році продукції.

ВВП за доходами– це сума доходів, отриманих у країні від виробництва продукції даного року (сума доходів від економічних ресурсів, використаних у процесі виробництва суспільного продукту за певний час).

Додана вартість (ДВ) – це вартість, створена в процесі виробництва на даному підприємстві, яка охоплює реальний внесок підприємства в створення вартості конкретного продукту, тобто зарплату, прибуток і амортизацію конкретного підприємства.

ДВ = ВПП – ПМВ + амортизаційні відрахування, де ВПП – валовий продукт підприємства (ринкова ціна випущеної продукції);
ПМВ – поточні матеріальні витрати.

ВВП завищує обсяг виробництва на вартість річних амортизаційних відрахувань і на суму непрямих податків, тому не може відображувати, що виробництво реально додало до добробуту суспільства в даному році. Для цього існують показники чистий національний продукт (ЧНП) і національний дохід (НД).

За допомогою ЧНП виміряється загальний річний обсяг виробництва товарів і послуг, що країна зробила і спожила у всіх секторах свого національного господарства.

ЧНП = ВВП – амортизаційні відрахування.

Національний дохід – це знову створена за рік вартість, що характеризує, що додало виробництво даного року до добробуту суспільства.

НД = ЧНП – сума непрямих податків + субсидії

Тема 2. Міжнародний поділ праці як об’єктивна основа МЕВ.

2.1 Міжнародний поділ праці (МПП)як основа формування світового господарства.

2.2 Теорії МПП( Адама Сміта, Давіда Рікардо, Хекшера-Оліна, Леонтьева).

2.3 Фактори які впливають на розвиток МПП.

2.4 Форми МПП: спеціалізація і кооперування.

2.5 Проблеми участі України у міжнародному поділі праці.

2.1 Міжнародний поділ праці (МПП)як основа формування світового господарства.

В основі МЕВ лежить міжнародний поділ праці (МПП), як обмін між країнами факторами та результатами виробництва у певних кількісних і якісних співвідношеннях. МПП є безпосереднім продовженням суспільного поділу праці.

Історично МПП виник як система, основним структурним елементом якої були національні господарські комплекси. На початкових стадіях розвитку світогосподарські зв’язки зводились до відносин обігу, перш за все товарного пізніше міграції капіталу та робочої сили. Таким чином, міжнаціональні економічні відносини з’явились як похідні, вторинні відносно розвитку суспільного поділу праці в середині країн.

Виникнення та подальший розвиток МПП здійснюється під впливом цілої низки різноманітних факторів. Існує визначена сукупність факторів, що впливають на розвиток МПП, ступінь і масштаби участі в ньому тих або інших країн.

1. Національні фактори МПП: природно-географічні розходження, соціально-економічні умови.

2. Міжнародні фактори МПП: рівень НТП у світі: чим він вище, тим більше наукомісткими стають галузі (продукти) спеціалізації країн; попит на світовому ринку; система міжнародних розрахунків; екологічні проблеми, що по-новому порушують питання про вартість природних ресурсів і якість товарів.

У країнах, які широко використовують МПП, як правило, вищі темпи економічного розвитку. Яскравим прикладом є розвиток Японії, Німеччини, “Нових індустріальних країн” _ Гонконгу, Тайваню, Сінгапуру та Південної Кореї. І навпаки, в країнах, які не зуміли знайти своє місце у МПП, - нижчі темпи розвитку або навіть спостерігається згортання виробництва.

Серед чинників розвитку МПП треба відзначити:

природно-географічні умови;
технічний прогрес;
соціально-економічні умови.

Раніше головну роль відігравали природно-географічні умови: клімат, природні ресурси, розміри території, чисельність населення, економіко-географічне розташування. Довгий час різниця в розподілі природних багатств була основною причиною МПП.

Розвиток технічного прогресу призвів до зменшення значення природно-географічних умов, надавши можливість використати переваги науково-технічних досягнень, розвитку науки і техніки. Нова модель економічного розвитку набула таких характерних рис:

почав переважати інтенсивний тип економічного зростання;
з’явилися нові галузі промисловості та швидко модернізувалися діючі;
скористався виробничий цикл;
розширилася сфера послуг (особливо банківських і страхових).

Паралельно з НТП у МПП значну роль почали відігравати і соціально-економічні умови:

досягнутий рівень економічного і науково-технічного розвитку;
механізм організації національного виробництва;
механізм організації зовнішньоекономічних відносин.

На сучасному етапі вплив перших чинників на МПП вирівнявся, а відмінності в соціально-економічних умовах різних країн набувають вирішального значення. Грандіозні економічні, політичні та соціальні процеси останніх десятиліть суттєво вплинули на МПП. Головним напрямком його розвитку стало розширення міжнародної спеціалізації і кооперування виробництва. Вони є формами МПП і виражають їх суть.

Розвиток МПП обумовлює необхідність підвищення продуктивності праці і зниження витрат виробництва.

Реалізація переваг МПП забезпечує країні в процесі обміну отримання різниці між міжнародною і внутрішньою ціною експортованих товарів та послуг, а також економію внутрішніх витрат від скорочення національного виробництва внаслідок використання дешевого імпорту. Важливою передумовою розвитку МПП є міжнародний поділ інших факторів виробництва – землі, капіталу, технології. Будь-яка країна виробляє той чи інший товар, якщо вона має такі фактори виробництва, які дають їй змогу виробляти цей товар з більшою ефективністю, ніж іншій. Земля, праця, капітал, технологія є однаково важливими факторами для виробництва будь-якого товару.

Форми МПП: спеціалізація і кооперування.

Головним напрямком розвитку МПП стало розширення міжнародної спеціалізації і кооперування, що є формами МПП і виражають його сутність

Під міжнародною спеціалізацією виробництва (МСВ) розуміють таку форму поділу праці між країнами, за якої концентрація однорідного виробництва збільшується на базі диференціації національних виробництв, виділення в самостійні (відокремленні) технологічні процеси, в окремі галузі виготовлення продукції понад внутрішні потреби.

МСВ розвивається в 2-х напрямках – виробничому і територіальному. Виробничий напрямок передбачає міжгалузеву та внутрішньогалузеву спеціалізацію, а також спеціалізацію окремих підприємств, компаній та об’єднань.

У територіальному напрямку виділяють спеціалізацію окремих країн, груп країн та регіонів на виробництві певних видів продукції та їх частин для світового ринку.

Міжгалузева спеціалізація – це взаємовідносини між державами з обміном продуктами різних галузей виробництва. Така форма переважала в 30-ті роки у взаємовідносинах між комплексними галузями (н-д: обробної промисловості загалом і сільського господарства). В 50-60-ті роки ця форма діяла вже на рівні первинних галузей (автомобілебудування, хімічна промисловість тощо). В 70-80-ті роки на перший план вийшла внутрішньогалузева спеціалізація, яка основана на поділі виробничих програм у межах однієї й тієї ж галузі.

Основними формами прояву МВС є предметна, подетальна (по вузлова) та технологічна (по стадійна) спеціалізації. Перша з них передбачає спеціалізацію підприємств різних країн на виробництві та експорті повністю закінченого і готового до споживання виробу. По детальна спеціалізація базується на кооперації виробників різних країн у випуску вузлів та деталей, а технологічна – на здійсненні окремих стадій технологічних процесів виробництва товарів у межах єдиного технологічного процесу.

Найрозвиненіші всі форми спеціалізації в машинобудуванні, приладобудуванні тощо.

З розвитком МПП в МСВ виникли такі поняття, як “ міжнародно спеціалізована галузь ” та “ міжнапродно-спеціалізована продукція ”. Перша з них характеризує ті галузі, які беруть найактивнішу участь в МПП. Для них характерно висока частка продукції на експорт та високий рівень на експорт та високий рівень внутрішньогалузевої спеціалізації.

Міжнародно-спеціалізована продукція – це продукція, яка є предметом двосторонніх та багатосторонніх угод про розподіл виробничих програм і за умови виготовлення в одній чи декількох країнах значною мірою задовольняє потреби світового ринку в ній.

Міжнародне виробниче кооперування - об’єднання зусиль виробників декількох країн у випуску видів товарів для світового ринку.

Коопераційні зв’язки проявляються на всесвітньому міжгалузевому або внутрішньогалузевому рівнях.

У міжнародній практиці виділяють 3 основні форми кооперування:

здійснення спільних програм;
договірна спеціалізація;
створення спільних підприємств.

Реалізуються спільні програми, своєю чергою у 2-х формах:

підрядне кооперування, за якого виконавець за дорученням замовника виконує певні роботи з виробництва деталей, вузлів тощо, які є складовою частиною продукції замовника;
організація спільного виробництва - об’єднання різних видів ресурсів (фінансових, матеріальних, трудових, науково-технічних тощо) партнерів та закріплення за кожним з них повної відповідальності за виробництво певної частини виробу.

Завданням договірної спеціалізації є запобігання дублювання виробництва та прямої конкуренції на ринку між виробниками-учасниками виробничого кооперування. Суть її полягає у розмежуванні виробничих програм і закріпленні за кожним учасником певного асортименту кінцевої продукції.

Характерними рисами такої форми кооперування, як творення спільних підприємств, є об’єднання на пайовій основі власності партнерів, спільне управління підприємством, спільне народження на виробничий і комерційний ризик, розподіл прибутку між партнерами згідно з умовами договору. Найпоширеніші в усьому світі спільні підприємства у формі товариств з обмеженою відповідальністю та акціонерних товариств.

Міжнародне кооперування виробництва охоплює різні сфери співробітництва, головними серед яких є:

виробничо-технічне співробітництво (розроблення і погодження проектно-конструкторської документації, технологічних процесів, якості продукції, виконання будівельно-монтажних робіт; передача ліцензії та прав власності; удосконалення управління виробництвом тощо);
співробітництво у сфері реалізації кооперованої продукції;
співробітництво у після продажному обслуговуванні кооперованої продукції.

Існує класифікація міжнародного кооперування залежно від його основних ознак. Характерні види кооперування, які розрізняють в світовому господарстві:

за видами – економічне, виробниче, науково-технічне, у сфері збуту тощо;
за стадіями – передвиробниче, виробниче, комерційне;
за методами, що використовуються, - виконання спільних програм, договірна спеціалізація, створення СП;
за структурою зв’язків – внутрішньо - і міжфірмове, внутрішньо – міжгалузеве, горизонтальне, вертикальне, змішане;
за територіальним охопленням – між двома і більше країнами, в межах регіону, міжрегіональне, всесвітнє;
за кількістю суб’єктів – дво – багатостороннє;
за кількістю об’єктів – дво – багатопредметне.

Міжнародне кооперування праці повністю базується на МПП і самостійно існувати не може, тоді як МПП не обов’язково вимагає для свого існування і розвитку міжнародного кооперування праці.

Суспільний поділ праці

Міжнародний поділ праці

За родом діяльності

За просторовою диференціацією

Вертикальний

Горизонтальний

Загальний

Частковий

Одиничний

Територіальний

(всередині країни)

Міжнародна спеціалізація

Міжнародна кооперація

Подетальна

Предметна

Технологічна

Виробнича

Територіальна

Міжгалузева

Окремих країн

Внутрішньогалузева

Груп країн

Підприємств

Регіонів світу

Рис 2.1 Міжнародний поділ праці

Формами МПП є міжнародна спеціалізація та кооперація. Вирізняють предметну, подетальну і технологічну спеціалізацію окремих країн, груп країн або регіонів світу. Розвиток міжнародної спеціалізації обумовлює розвиток видів та форм міжнародної кооперації – міжгалузевої, внутрішньогалузевої, окремих підприємств. МПП за родом діяльності розвивається за двома напрямками: вертикальним та горизонтальним. Вертикальне - спостерігається, коли різні виробники формують однолінійний технологічний ланцюг та виконують ряд послідовних виробничних операцій. Горизонтальний поділ праці передбачає виготовлення окремими виробниками компонентів, які поєднуються у технологічно та технічно складному виробі. Горизонтальний та вертикальний міжнародний поділ праці на міжнародному рівні реалізується як загальний (між крупними групами галузей), частковий (відокремлення крупних груп галузей на менш агреговані галузі та підгалузі) і одиничний (внутрішньогалузевий поділ та всередині підприємства) (рис. 2.1).

Таким чином, МПП це взаємопов’язаний процес спеціалізації окремих країн , підприємств та їх об’єднань на виробництві окремих продуктів або їх частин з кооперуванням виробників задля спільного випуску кінцевої продукції.

Особливості МПП у сучасних умовах:

Поглиблення МПП
Поділ світу на розвинуті країни і країни що розвиваються, які характеризуються різною участю в МПП. Країни що розвиваються з монокультурною економікою є постачальниками сировини для розвинутих країн і імпортерами готової продукції з них.
Диференціація між країнами, що розвиваються
Постійні зрушення в економічному співвідношенні розвинутих країн
Активна діяльність ТНК
Тенденції інтеграції, глобалізації, регіоналізації

Для реалізації можливостей, що виникають у процесі розвитку міжнародного поділу праці та забезпечення руху товарів, послуг, капіталу, робочої сили, на світових ринках потрібна взаємодія правових, адміністративних, валютних систем, ефективна організація виробництва і зовнішньої торгівлі. Отже, є необхідність у постійній підтримці міжнародних двосторонніх та багатосторонніх економічних відносин, укладанні зовнішньополітичних та зовнішньоторгових угод як між окремими фірмами, так і між урядами країн.

Теорії МПП: Адама Сміта, Давіда Рікардо, Хекшера-Оліна, Леонтьева.

Теорія МПП базується на працях англійських вчених А.Сміта і Д.Рікардо

А.Сміт у роботі «Дослідження о природі і причинах багатства народів»(1776р) доводив необхідність свободи торгівлі і підприємництва, тому що обмеженість свободи торгівлі перешкоджає подальшому поглибленню МПП між країнами і регіонами.

Знищення цих бар’єрів і розширення міжнародного обміну повинно привести до спеціалізації економік, зростанню їх взаємозалежності і складанню світового господарства.

При цьому кожна країна має приймати участь в МПП тільки тоді, коли вона виробляє хоча б один товар дешевше, ніж інші країни. Тобто, країна повинна спеціалізуватися на виробництві того товару, на якому вона має абсолютну перевагу

Вчення Сміта про поділ праці, визначені ним фактори і наслідки цього процесу здебільшого не втратили свого значення і сьогодні.

Міжнародний поділ праці надає державам певних переваг. Завдяки участі у ньому країна може підвищити ефективність своєї національної економіки. Першою в історії формою економічних відносин між країнами була міжнародна торгівля, яка нині є найрозвинішеною формою міжнародного поділу праці. Адам Сміт, класик економічної науки, застосував для з’ясування причин розвитку світового ринку поняття витрати виробництва різних товарів. Якщо порівняти. Наприклад витрати виробництва вівса і виноградного вина у Шотландії і Португалії, то зрозуміло, що через відмінності у кліматі овес вигідніше вирощувати в Шотландії, а виноград в Португалії. Якщо ці країни відповідно спеціалізуватимуться і обмінюватимуться результатами своєї праці, то це буде вигідно для кожної з них.

Однак, принцип абсолютних переваг виключає з міжнародного обміну країни, які не мають абсолютних переваг ні по якому товару

Економічне вчення Д.Рікардо (1772 –1823). Важливе місце в економічному вченні Рікардо займає питання зовнішньої торгівлі, світового ринку, валютних відносин. Він розробив принцип порівняльних перевагосновою чкого є ідея існування відмінностей між нами в умовах виробництваі довів, що необхідною умовою існування міжнародної торгівлі є виробництво в різних країнах одних і тих же товарів з різними витратами, а тому кожній країні вигідніше виробляти та експортувати ті товари, при виготовленні яких продуктивність праці на підприємствах найвища, тобто вона має порівняльно більш низькі витрати праці і капіталу. Рікардо висунув принцип порівняльнихвідноснихпереваг, як абстрактне обґрунтування переваг міжнародної спеціалізації виробництва (одне з наукових досягнень Рікардо). Сутність теорії: замість випуску усіх товарів, на які є попит, значно вигідніше виробляти тільки ті товари, які потребують найменших витрат. Згідно з його теорією відносних або порівняльних переваг кожна країна зацікавлена спеціалізуватися на виробництві в якому вона має найбільшу перевагу (як у Сміта) або найменшу слабкість. Тобто з якого вона має найбільш відносну вигоду.

Вадою теорії є те, що не враховуються розміри країни, коливання цін і заробітної плати, міжнародних рух капіталу.

Зміст теорії співвідношення чинників виробництва заклечається у Хекшера-Оліна тому, що кожна країна експортує ті фактороінтенсивні товари, для виробництва яких вона має відносно-надлишкові фактори виробництва, і імпортує ті товари, для виробництва яких вона відчуває відносний недолік факторів виробництва і заснована на наступних передумовах:

Існує дві країни, два товара, один з яких є трудомістким, а інший капіталомістким і два чинника виробництва – праця і капітал.
Технології однакові
- Кожна з країн у різній ступені наділена чинниками виробництва(у одній більше капіталу, у другій більше праці)

Сутніть теорії утому, що кожна країна експортує ті товари, для виробництва яких вона має відносно надлишкові чинники виробництва. Так розвинуті країни експортують капіталомістські товари, імпортують трудомістськи

Леонтьев шляхом декількох емпіричних тестів показав, що умови теорії Хекшера-Оліна на практиці не дотримуються. При аналізі трикутника США – Західна Европа – Японія згідно теорії Хекшера-Оліна США повинні були експортувати капіталомісткі та імпортувати працемісткі товари, однак в дійсності більше експортувалась працемістка продукція, а капіталомісткість американського імпорту на 30% перевишувала капіталомісткість експорту. В цьому сутність «парадоксу Леонтьєва». Пояснення цього парадоксу просте: США експортували ті товари, виробництво яких в інших країнах неможливо чи неефективно внаслідок більш низької кваліфікації робочої сили.

Усі розглянуті школи економічної думки відзначають, що вільний МПП дозволяє досягнути економічного оптимуму, як на світовому рівні, так і на рівні кожної країни.

Проблеми участі України у міжнародному поділі праці.

У складі колишнього Радянського Союзу економіка України розвивалась, майже не беручи участі в МПП, міждержавні господарські зв’язки були відсутні майже повністю.

У цього явища були такі причини:

ідеологічні особливості радянської економіки;
обмеженість виходу на світовий ринок, особливості
формування цін, обмеженість розвитку прогресивних форм, зовнішньоекономічної діяльності, тобто закрита ринкова економіка;
багаті природні ресурси союзних республік і
загальносоюзний поділ праці;
політична ізоляція Радянського Союзу;
командно-адміністративна система управління та відповідно
їй система економічних відносин: державна власність яка ототожнювалася суспільною; державний план без урахування ефективності використання ресурсів;
система зовнішньоекономічних зв’язків яка відокремлювала
внутрішню економіку від світового господарства.

Значно змінилася ситуація з набуттям Україною незалежності у 1991 році. Склалися об’єктивні передумови активної участі України в МПП, чому сприяє:

значна зміна системи економічних відносин;
прийняття низки законів та указів Президента про зовнішньоекономічні зв’язки та зовнішньоекономічну діяльність;
прискорення світового науково-технічного прогресу;
необхідність спільного вирішення глобальних проблем людства:

а)демографічної;

б)продовольчої;

в)екологічної;

г)усунення загрози ядерної війни тощо.

структурна перебудова галузей народного господарства;
визнання України та входження її в міжнародні організації.

Незважаючи на це, для активної інтеграції України в МПП необхідно докорінно перебудувати весь зовнішньоекономічний механізм, належно оцінити роль і місце в зовнішньоекономічних зв’язків у розвитку народного господарства.

Для ефективного включення України у глобальні економічні структури і процеси необхідно створити ряд передумов. Серед них слід виділити три основні, реалізація яких створить можливості для включення економіки України у глобальні процеси та структури. Це – системна ринкова трансформація, реструктуризація і відкритість економіки.

Тема 3. Міжнародна торгівля як головна форма МЕВ в умовах глобалізації.

3.1 Поняття міжнародної торгівлі, її показники та місце у системі МЕВ.

3.2 Форми і методи міжнародної торгівлі.

3.3 Структура, динаміка та тенденції розвитку міжнародної торгівлі

3.4 Вплив зовнішньої торгівлі на функціонування національної економіки.

3.1 Поняття міжнародної торгівлі, її показники та місце у системі МЕВ.

Зовнішня торгівля (ЗТ) є важливою і історично першою формою міжнародних економічних відносин. Вона являє собою обмін товарами та послугами між державно оформленими національними господарствами. Це торгівля однієї країни з іншими країнами світу. Вона складається з ввозу (імпорту) і вивозу (експорту) товарів. В сукупності зовнішня торгівля різних країн утворює міжнародну торгівлю.

В сучасних умовах у міжнародній торгівлі приймають участь всі суб’єкти світового господарства. В її основі лежить міжнародний поділ праці. Розвиток міжнародної спеціалізації виробництва та поглиблення розподілу праці (у виді загального, часткового та одиничного) породжує різноманітність форм і напрямків міжнародної торгівлі. Глибокий вплив на неї справляє науково-технічна революція, що прискорила якісні перетворення всіх елементів продуктивних сил і зрушення в географічній та товарній структурі світових товаропотоків.

Місце міжнародної торгівлі в системі міжнародних економічних відносин визначається тим, що:

через неї реалізуються результати всіх форм світогосподарських зв’язків – вивозу капіталу, виробничої кооперації, науково-технічного співробітництва.
розвиток міжнародної торгівлі товарами визначає динаміку міжнародного обміну послугами.
зростання і поглиблення міжрегіональних та міждержавних взаємозв’язків виступають важливою передумовою міжнародної економічної інтеграції.
міжнародна торгівля сприяє подальшому поглибленню міжнародного поділу праці та інтернаціоналізації господарських зв’язків.

Міжнародну торгівлю характеризує велика кількість показників, які можна систематизувати за наступними ознаками:

показники обсягів;
показники структури;
показники динаміки;
показники результатів.

Рис. 3.1. Показники міжнародної торгівлі

Показники обсягів МТ:

Експорт (Е) – це продаж з вивозом за кордон товарів і послуг. До експорту відносять:

ü товари, вироблені, вирощені чи добуті в країні;

ü товари, раніше ввезені з-за кордону, що були перероблені, а також товари, переробка яких здійснювалась під митним контролем.

Реекспорт – продаж та вивіз з країни раніше ввезених на її територію товарів, що не піддавались обробці.

Імпорт (І) – це ввезення в країну товарів та послуг.

До імпорту відносять:

ü товари іноземного походження із країни-виробника або країни-посередника;

ü товари для подальшої переробки під митним контролем.

Реімпорт – ввезення раніше вивезених за кордон товарів, які не піддавались обробці, тобто це експортні операції, що не відбулись. Сюди відносять повернення покупцем бракованого товару, повернення товару, що не був проданий через аукціон, повернення товару, не реалізованого через консигнаційні склади. Основною ознакою реімпортних операцій є перетинання вітчизняними товарами митниці двічі: при ввезенні і вивезенні. Товари, що повертаються з виставок і ярмарок, до реімпортуємих не відносяться.

Експорт та імпорт розраховуються кожною країною в натуральних і вартісних показниках. Вартісні показники розраховуються у національній валюті і переводяться в долари США для міжнародного порівняння. Невелика група країн, особливо країни з високою інфляцією, розраховують експорт та імпорт напряму в доларах США (у тому числі Україна). З метою міжнародного порівняння експорт розраховується в світових цінах на момент перетину товаром кордону на базі ФОБ – вільний на борту (FOB – free on board), імпорт – на базі цін СІФ – вартість, страхування і фрахт (CIF – cost, insurance, freight). Оскільки основна частка товарів в міжнародній торгівлі перевозиться морським транспортом, за основу розрахунку цін експорту та імпорту береться транспортування морем.

В результаті відмінності в базі розрахунків сукупна вартість світового експорту статистично буде завжди менше вартості світового імпорту на величину, приблизно рівну сплаті страхової премії на зовнішньоторговий товар, фрахту судна для його перевезення та інших портових зборів.

зовнішньоторговельний обіг (ЗТО)– сума вартостей експорту та імпорту країни за певний період часу.

ЗТО = Е + І

фізичний обсяг торгівлі – оцінка експорту чи імпорту в незмінних цінах одного періоду (як правило, року);
генеральна (загальна) торгівля – прийняте в статистиці зовнішньої торгівлі визначення зовнішньоторговельного обігу з включенням транзитних товарів;
спеціальна торгівля (СТ)– чистий зовнішньоторговельний обіг, тобто продукція, ввезена в країну чи вивезена з неї

СТ = ЗТО – реекспорт – реімпорт

Показники структури міжнародної торгівлі:

товарна структура – це показники розподілу експорту та імпорту за основними товарними позиціями;
географічна структура – розподіл товарного потоку за країнами, групами країн та регіонами світу;
інституційна торгівля – розподіл торгівлі за суб’єктами і методами товарного обміну;
видова структура – розподіл торгівлі за видами товарного обміну.

Показники динаміки:

темпів росту:

ü темпи росту експорту

Т_р.е.= Е_з.р./ Е_б.р. * 100%,

де Т_р.е.– темпи росту експорту;

Е_з.р.– обсяг експорту в звітному році;

Е_б.р.– обсяг експорту в базисному році.

ü темпи росту імпорту;

Т_р.і.= І_з.р./ І_б.р.* 100%,

де Т_р.і.– темпи росту імпорту;

І_з.р.– обсяг імпорту в звітному році;

І_б.р.– обсяг імпорту в базисному році.

ü темпи росту зовнішньоторговельного обігу;

Т_{р.зт.об.}= ЗТО_з.р./ ЗТО_б.р. * 100%,

де Т_{р.зт.об.} – темпи росту зовнішньоторговельного обігу;

ЗТО_з.р.– обсяг зовнішньоторговельного обігу за звітний рік;

ЗТО_б.р.– обсяг зовнішньоторговельного обігу за базисний рік.

темпи приросту:

ü темпи приросту експорту;

Т_пр.е.= Т_р.е.з.р./ Т_р.е.б.р.* 100%,

де Т_пр.е.– темпи приросту експорту;

Т_р.е.з.р.– темпи росту експорту за звітний рік;

Т_р.е.б.р.– темпи росту експорту за базисний рік.

ü темпи приросту імпорту

Т_пр.і.= Т_р.і.з.р./ Т_р.і.б.р.* 100%,

де Т_пр.і.– темпи приросту імпорту;

Т_р.і.з.р.– темпи росту імпорту за звітний рік;

Т_р.і.б.р.– темпи росту імпорту за базисний рік.

ü темпи приросту зовнішньоторговельного обігу

Т_пр.зто= Т_{р.зто.з.р.}/ Т_{р.зто.б.р.}* 100%,

де Т_пр.зто– темпи приросту зовнішньоторговельного обігу;

Т_{р.зто.з.р.}– темпи зовнішньоторговельного обігу за звітний рік;

Т_{р.зто.б.р.}– темпи зовнішньоторговельного обігу за базисний рік.

Показники результатів міжнародної торгівлі:

сальдо торгового балансу – це різниця між вартісним обсягом експорту та імпорту товарів окремої країни;
сальдо балансу послуг – це різниця між вартістю послуг, які надає країна, і вартістю послуг, які вона імпортує;
сальдо некомерційних операцій – це різниця між прибутками від інвестицій, грошових переказів, внесків, переміщення грошових засобів по спадщині, при вирішенні сімейних проблем. По кожному з цих напрямків руху грошових засобів складається баланс;
сальдо балансу поточних операцій – це сума сальдо торгового балансу, балансу послуг, некомерційних операцій;
індекс “умови торгівлі” – відношення індексу середніх цін експорту певного товару, країни в цілому, групи країн до індексу середніх цін імпорту за певний період часу.

“Умови торгівлі” відображають співвідношення взаємного попиту і взаємної пропозиції на експорт та імпорт кожної країни. Цей показник є важливим орієнтиром для зовнішньоекономічної політики країни. Для розрахунків “умов торгівлі” певної країни порівнюються індекси її експортних та імпортних цін, що публікуються в зіставленій для всіх формі в щомісячному виданні МВФ “International Financial Statistics”.

експорт на душу населення;

Е_д.н.= Е_з.р./ численність населення,

де Е_д.н.– обсяг експорту на душу населення в звітному році;

Е_з.р.– обсяг експорту в звітному році.

імпорт на душу населення;

І_д.н.= І_з.р./ численність населення,

де І_д.н.– обсяг імпорту на душу населення в звітному році;

І_з.р.– обсяг імпорту в звітному році.

експортна квота (відношення експорту до ВВП);

Е_к.в.= Е_з.р./ ВВП * 100%,

де Е_к.в.– експортна квота;

Е_з.р. - обсяг експорту в звітному році;

ВВП – валовий внутрішній продукт.

імпортна квота;

І_к.в.= І_з.р./ ВВП * 100%,

де І_к.в.– імпортна квота;

І_з.р.– обсяг імпорту в звітному році;

ВВП – валовий внутрішній продукт.

квота зовнішньоторговельного обігу;

ЗТО_к.в.= ЗТО_з.р./ ВВП * 100%,

де ЗТО_к.в.– квота зовнішньоторговельного обігу;

ЗТО_з.р.– обсяг зовнішньоторговельного обігу в звітному році;

ВВП – валовий внутрішній продукт.

3.2 Форми і методи сучасної міжнародної торгівлі.

Для сучасної міжнародної торгівлі характерна різноманітність її форм, які можна систематизувати за наступними ознаками:

За специфікою об’єкту:

- торгівля товарами:

сировинними;
паливними;
продовольчими;
напівфабрикатами;
готовими виробами:

а) виробничого призначення;

б) невиробничого призначення;

- торгівля послугами:

виробничими;
транспортними;
експедиторськими;
консультаційними;
консигнаційними;
посередницькими;
туристичними;
маркетинговими;
обліковими;
- орендними;
- ліцензійними;
- іншими послугами.

За специфікою взаємодії суб’єктів:

- традиційна торгівля – експортні та імпортні операції товарів і послуг;

- торгівля кооперованою та спеціалізованою продукцією, яка здійснюється на основі довготермінових угод;

- зустрічна торгівля – торгівля, що грунтується на зустрічних зобов’язаннях експортерів по закупівлі у імпортерів частини чи повністю експортованих товарів.

За специфікою регулювання:

- звичайна торгівля – здійснення регулювання в повному обсязі у відповідності з національним законодавством;

- дискримінаційна торгівля – введення обмежень державою на експортно-імпортні операції;

- преференційна торгівля – привілеї в торгівлі, які надаються країні чи групі країн. Це може бути преференційний тариф чи інші пільгові збори, а також інші правила чи формальності (наприклад, імпортні чи експортні ліцензії).

В сучасних умовах особливої уваги потребує зустрічна торгівля, основні форми якої представлені в таблиці:

Форми міжнародної зустрічної торгівлі Таблиця 3.1.

1. Товаро-обмінні операції та компенсаційні угоди на безвалютній основі	1.1. Угоди з єдиноразовою поставкою	1.1.1. Бартерні угоди
		1.1.2. Пряма компенсація
	1.2. Угоди з тривалими термінами виконання. Глобальні угоди	1.2.1. Базові угоди
		1.2.2. Угоди про товарообмін на основі листа забов’язання
		1.2.3. Протоколи
2. Компенсаційні угоди на комерційній основі	2.1. Короткочасні компенсаційні угоди	2.1.1. Часткова компенсація
		2.1.2. Повна компенсація
		2.1.3. Трьохстороння компенсація
		2.1.4. Короткочасні зв’язані угоди
	2.2. Зустрічні закупки	2.2.1. Паралельні угоди
		2.2.2. Джентельменські угоди
		2.2.3. Угоди з доданням фінансових забов’язань
	2.3. Довгострокові авансові закупки
3. Компенсаційні угоди на основі домовленостей про виробниче співробітництво	3.1. Крупномасштабні довгострокові компенсаційні угоди із зворотньою закупкою товарів	3.1.1. Угоди з зобов’язаннями про компенсації вартості обладнання, яке поставляється
		3.1.2. Угоди з зобов’язаннями по компенсаційним закупкам рівними чи нижчими за вартістю обладнання, яке поставляється
	3.2. “Угоди про розподіл продукції”
	3.3. Угоди “розвиток-імпорт”

Методи міжнародної торгівлі

Метод торгівлі – це засіб здійснення торговельного обміну (торговельної операції чи торговельної угоди). В міжнародній торговельній практиці використовується два основні методи торгівлі:

пряма торгівля (здійснення операції безпосередньо між виробником і споживачем).

А і В – суб’єкти МЕВ

через посередників.

А і В – суб’єкти МЕВ,

П – посередник

При торгівлі напряму виникає визначена фінансова користь, оскільки скорочуються витрати на суму комісійної винагороди посереднику, знижується ризик і залежність результату комерційної діяльності від можливої недбалості чи недостатньої компетенції посередницької організації. Цей метод також дозволяє постійно знаходитись на ринку, враховувати його зміни і своєчасно на них реагувати. В той же час використання торгівлі напряму передбачає наявність комерційної кваліфікації і торгового досвіду. В протилежному випадку фінансові витрати не тільки не скоротяться, але можуть сильно зрости. Крім того, міжнародна торгівля в порівнянні з внутрішньою є більш ризиковою, що обумовлено економічними, політичними, правовими та соціальними умовами в різних країнах, їхніми традиціями та звичаями, а також великими відставаннями між партнерами. В результаті часто буває доцільним, а іноді просто необхідно використовувати посередників для проведення міжнародних торговельних операцій.

Переваги залучення посередників:

підвищують оперативність збуту;
підвищення прибутку за рахунок прискорення обігу капіталу;
посередники знаходяться ближче до покупця, тому оперативніше реагують на зміни в ринковій кон’юнктурі, це дозволяє реалізувати товар на більш сприятливих для експортера умовах;
підвищується конкурентоспроможність товарів за рахунок можливості післяпродажного сервісу;
являються джерелом первинної інформації про рівень якості і конкурентоспроможності товарів.

У межах торгівлі через посередників визначають такі види посередницьких операцій і відповідні їм види угод:

операції з перепродажу (договір купівлі-продажу). Коли посередник викуповує товар у виробника і підписує угоди від свого імені і за свій рахунок (купці, дистриб’ютори, дилери);
комісійні операції (договір комісії, договір консигнації). Коли посередник не викуповує товар у виробника, а підписує угоди від свого імені, але за рахунок виробника і за це отримує винагороду (до 10% від суми угоди). Посередники називаються - комісіонер, консигнатор;
агентські операції (агентські угоди). Мета угоди – одна сторона доручає іншій (агенту) виконувати дії, пов’язані з продажем (частіше за все) чи купівлею товарів, а також з пошуком замовників і виконавців для надання тих чи інших послуг на обумовленій території в погоджений термін за рахунок та від імені виробника (принципала). І посередники при цьому називаються - агенти-повірені, торговельні агенти;
брокерська операція. Посередник – спеціалізований професійний агент, що працює на одному сегменті і здійснює контракт між продавцем і покупцем і за цю послугу отримує винагороду до 2-3%. Підписувати угоду при цьому не має права. Агент-представник, брокер, маклер.

Як правило, посередницькі операції виконують посередницькі фірми. Серед них:

торгові дома;
експортні фірми;
імпортні фірми;
дистриб’юторські фірми;
комісійні фірми;
агентські фірми;
брокерські фірми;

Сучасними особливостями діяльності посередницьких фірм в МТ є:

укрупнення, транснаціоналізація;
спеціалізація (за товарами, видами діяльності, послугами, угодами);
підпорядкування невеликих посередницьких фірм крупним виробникам;
підпорядкування малих і середніх виробників крупним торговельно-посередницьким корпораціям.

Серед посередників можна виділити так званих інституціональних посередників, до яких відносять товарні біржі, аукціони та міжнародні торги (тендери).

Методи здійснення міжнародної торгівлі.

Рівні регулювання міжнародної торгівлі.

В економічній науці виділяють такі рівні регулювання МТ:

Фірмовий;

це домовленість між фірмами про розділ ринків сировини, матеріалів, сбуту товарів, сфер впливу, цінової політики.

Національний;

при якому зовнішня торгівля кожної країни здійснюється відповідно до національних нормативно-правових актів з регулювання ЗЕД.

Міжнаціональний;

проявляється в підписанні відповідних договорів між державами та групами держав.

Наднаціональний;

здійснює стратегію світового співтовариства або заходи щодо регулювання МТ шляхом створення міжнародних спеціальних інституційних структур, відповідних домовленостей (ГАТТ/СОТ, Міжнародна Торгова Палата, тощо).

Регулювання здійснюється за допомогою наступних методів та механізмів регулювання МТ:

адміністративні
економічні
тарифні/нетарифні
тощо

3.3 Структура, динаміка та тенденції розвитку міжнародної торгівлі.

Міжнародна торгівля на сучасному етапі є надзвичайно динамічною. Це зумовлено в значній мірі розвитком спеціалізації та кооперації виробництва в міжнародному масштабі, скасування ряду обмежень у міжнародній торгівлі, високими темпами розвитку нових індустріальних країн. Панівні позиції в світовій торгівлі посідають розвинуті країни, найбільшими експортерами світу є: США, ФРН, Японія, Франція, Великобританія, Італія, Канада, Нідерланди, Бельгія.

Економічно менш розвинуті країни намагаються посилити свої позиції в світовій торгівлі шляхом її диверсифікації – тобто одночасним розвитком багатьох її напрямків та розширенням асортименту товарів.

Сучасний етап розвитку міжнародної торгівлі характеризується такими особливостями:

Різким зростанням обсягів експорту та імпорту
Зростанням ролі зовнішньої торгівлі в економічному розвитку більшості країн, про що свідчить зростання експортної квоти країн
Зміни в товарній структурі світової торгівлі:
- збільшення питомої ваги готових виробів та напівфабрикатів;
- зростання частки машин, обладнання та транспортних засобів;
- інтенсифікація обміну продукцією інтелектуальної праці (ліцензіями, «ноу-хау», інжиніринговими послугами).
- Зрушення в географічному розподілі товарних потоків.
- Розповсюдження сталих та довгострокових відносин між постачальниками та покупцями, зростання питомої ваги внутрішньофірмових постачань у межах ТНК.
- Зростання ролі країн, що розвиваються, у світовій торгівлі.
- Послаблення позицій США, Великобританії, Франції, Італії при істотному зміцненні позицій Японії та нових індустріальних країн, Китаю, Індії.
- Посилення конкуренції між трьома центрами світового економічного розвитку: США, Японією та країнами ЄС.
- Активізація (починаючи з другої половини 70-х років) зустрічної торгівлі.
- Посилення протекціоністських тенденцій у зовнішньо-економічній політиці більшості країн.
- Поява тенденції до створення замкнутих економічних просторів.

Структура міжнародної торгівлі.

Структуру міжнародної торгівлі розглядають у двох ракурсах: як торгівлю окремими групами товарів і як систему методів організації реалізації товарів на світовому ринку.

Товарна структура міжнародної торгівлі – це частка тих чи інших товарів у світовому товарообігу. Сюди відносять такі основні групи товарів:

продовольство(включаючи напої та тютюн)
сировина
мінеральне пальне
продукція переробної промисловості
машини,устаткування,
хімічні товари, метали, текстиль.

Структура міжнародної торгівлі за формами міжнародної торгівлі:

Традиційна торгівля – це торгівля між суб”єктами за традиційними правилами: гроші – товар.

Торгівля продукцією у рамках кооперації – це спосіб реалізації продукції між суб”єктами міжнародної виробничої кооперації, яка здійснюється, як правило, за трансфертними цінами у пільговому режимі.

Зустрічна торгівля – це сукупністьміжнародних торговельних угод, при укладанні яких закупівля продукції супроводжується зворотнім постачанням товарів, з метою досягнення балансу експортно-імпортних операцій:

бартер – це оцінені і збалансовані товарообмінні операції за єдиним договором-контрактом без грошового еквівалента.
зустрічна закупівля.
компенсаційні угоди – це довгострокові угоди(10-20 років), при яких покупець оплачує вартість товарів постачанням інших товарів або наданням послуг, а при необхідності різницю доплачує грошима.
кліринг – це система безготівкових розрахунків за товари, цінні папери та послуги, яка базується на зарахуванні взаємних вимог і зобов”язань.
угода “світч” – передача зобов”язань, угоди з багаторазовим перепродажем товарів.

Сучасні тенденції розвитку міжнародної торгівлі.

Сучасні тенденції розвитку міжнародної торгівлі пов’язані з науково-технічним прогресом, змінами об’єктів торгівлі, виникненням нових суб’єктів торгівлі, змінами організаційно-економічних форм суб’єктів торгівлі. Для сучасного етапу розвитку міжнародної торгівлі характерним є:

1) високий рівень динаміки міжнародної торгівлі, що випереджає зростання промислового та сільськогосподарського виробництва;

2) значне розширення номенклатури та зміна характеру продукції, що надходить до каналів міжнародної торгівлі, оновлення та розширення ассортименту, ускладнення продукції (суднове обладнання, літаки), прискорення морального старіння багатьох товарів. При цьому «старіння» певних елементів часто відбувається непомітно і призводить до загибелі цілих поколінь машин та обладнання. Так, наприклад, різко знижується ефективність цілого парку машин у найважливіших галузях промисловості;

3) НТР дала поштовх подальшому розвитку МПП, спеціалізації виробництва. У результаті значно виріс обмін виробами проміжного характеру (вузлами, деталями, компонентами), що виготовлені на підприємствах різних країн. Зовнішня торгівля все більше перетворюється на зв’язуючий елемент виробничого процесу. Особливо це стосується розвинених країн: в експорті їх продукції машинобудування частка комплектуючих виробів становить близько 50 %;

4) зниження енерго- та матеріалоємності виробництва. Для 80-90-х років характерне зменшення питомої ваги сировини та паливних товарів у загальному обсязі міжнародної торгівлі;

5) зміна форм зв’язку між продавцем і покупцем. Для більшості готових виробів, особливо продукції сучасних у технічному та технологічному відношенні галузей промисловості, широкого розповсюдження набула практика довгострокового узгодження поставок між підприємствами різних країн. Насамперед, це характерно для господарських комплексів ТНК. На сьогодні ТНК – один з найважливіших суб’єктів міжнародних економічних відносин, значна частина зовнішньоторговельних операцій ТНК здійснюються в межах однієї гігантської фірми. Хоча ці операції входять суттєвою складовою до міжнародного товарообігу, але вони здійснюються за законами, що відрізняються від традиційної торгівлі;

6) зміна характеру та масштабів зовнішньоторговельних угод. У багатьох випадках – це крупні угоди щодо економічного співробітництва, що включають не тільки поставку певних товарів, а й надання необхідних послуг щодо обслуговування, фінансування, страхування тощо (комплекс «товар плюс послуга»). Розширення практики поставок «під ключ», коли продавець бере на себе зобов’язання щодо проведення комплексу робіт з будівництва підприємства – від розробки проектної документації до введення підприємства в експлуатацію і досягнення ним запланованих показників;

7) зростання питомої ваги «невидимої торгівлі» – обміну послугами. Темпи її зростання майже втричі перевищують аналогічні показники для торгівлі товарами. Особливо слід виділити стійке абсолютне зростання в міжнародному товарообігу специфічної наукоємної продукції – патентів, ліцензій, «ноу-хау». Домінуюча роль у цьому процесі належить розвиненим країнам, на частку яких припадає близько 99 % світового експорту та 85 % імпорту інтелектуальної продукції. Найбільші імпортери технологій – Японія, Італія, Німеччина, Франція, Великобританія, Аргентина. Найбільший експортер – США;

8) зміни у співвідношенні сил між провідними суб’єктами міжнародної торгівлі:

– скорочення питомої ваги США у світовому експорті. Якщо наприкінці 40-х років на їх частку припадало 32 % світового експорту, то у 1960 році – 17,1 %, а на початку 90 – х – 12 %;

– зростання значення Західної Європи, Японії, Китаю, Індії. Західноєвропейські країни за відповідний період збільшили свою частку з 23 до 44 %, Японія – з 0,5 до 10 %.

У цілому на початку 90-х років на економічно розвинені країни припадало більше 70 % світового експорту, на країни, що розвиваються, 25%, на колишні соціалістичні країни 4 %;

9) зростання в міжнародному товарообігу питомої ваги зустрічної торгівлі. У середині 80-х років зустрічна торгівля становила близько 1/3 у загальному обсязі міжнародного товарообігу, а на початку 90-х років – перевищила 40 %.

Вплив зовнішньої торгівлі на функціонування національної економіки.

Зовнішня торгівля здійснює різноплановий вплив на розвиток національної економіки, який проявляється, насамперед, у функціях зовнішньої торгівлі:

1) функція компенсації недостатніх елементів національного виробництва, необхідних для його відтворення;

2) трансформаційна функція, яка проявляється у здатності зовнішніх чинників виробництва змінювати та урізноманітнювати натурально-речову структуру ВВП і пристосовувати її до потреб споживання, нагромадження та відновлення засобів виробництва. За рахунок цієї функції розширюється асортиментна гама ринкових фондів;

3) ефектостворююча функція, яка ґрунтується на здатності зовнішніх чинників сприяти максимізації національного доходу при зменшенні витрат праці на його виробництво.

Розрізняють прямий та непрямий ефекти від зовнішньої торгівлі. Прямий економічний ефект локалізується в експортуючих та імпортуючих галузях, тобто при його визначенні враховуються витрати та результати безпосередньо в цих галузях.

У той же час, експорт та імпорт певних видів продукції, забезпечуючи пряме зниження суспільних витрат, впливають на умови функціонування не пов’язаних з експортуючими та імпортуючими галузями виробництв, галузей та народного господарства в цілому. У зв’язку з цим говорять про непрямий економічний ефект, який проявляється в розвитку суміжних виробництв. Розмір цього ефекту може в декілька разів перевищити значення прямого безпосереднього ефекту.

Залежно від того, сприяє зовнішня торгівля, участь у міжнародному поділі праці одержанню додаткової економії в інших галузях та на макрорівні в цілому, або, навпаки, викликають додаткові витрати, непрямий ефект зовнішньоторговельного обміну може бути позитивний або негативний.
Повна оцінка сукупного ефекту участі країни в міжнародному поділі праці та міжнародній торгівлі потребує повного врахування прямих та непрямих ефектів і витрат, що виникають у взаємопов’язаних галузях економіки на основі динамічних моделей оптимізації виробництва та зовнішньоекономічних зв’язків.

У світі існує і глобальна організація, що регулює митно-тарифні питання світової торгівлі – Генеральна угода з тарифів та торгівлі (ГАТТ), яка була створена в 1947 році на основі якої у 1995 році була створена Світова Організація Торгівлі(СОТ). СОТ дотримується в своїй діяльності свободи та рівності всіх партнерів, що беруть участь у міжнародній торгівлі. Ця ідея конкретизується в таких положеннях:

1) «режим найбільшого сприяння» – теза про необхідність дотримання рівності, що формулюється, як зобов’язання країн-учасниць встановлювати на товари, що взаємопоставляються, мито не вище того рівня, який встановлений для будь-якої третьої сторони. Ця теза допускає виключення у випадках створення спеціальних інтеграційних угруповань;

2) правомочність використання засобів зовнішньоторговельного регулювання. СОТ визнає єдиний засіб регулювання експортно-імпортних потоків – мито. Решта використовуватися не можуть, а в тих випадках, яких вони все ж використовуються, це має носити тимчасовий характер;

3) стосується принципів прийняття рішень і дії. Це відмова від односторонніх дій на користь переговорів і консультацій. Країни-учасниці СОТ беруть на себе зобов’язання не здійснювати односторонні дії, які пов’язані з обмеженням вільної торгівлі, а всі рішення приймати в межах спільних торгових переговорів.

На сучасному етапі результатом взаємодії світогосподарської торгової практики та регулюючих дій владних структур є тенденція до лібералізації світової торгівлі при одночасній більшій гнучкості протекціоністських бар’єрів

Торгівля за режимом найбільшого сприяння передбачає що держави, які домовляються, на взаємній основі надають одні одній привілеї та пільги щодо ставок мита і митних зборів, а також інших правил і механізмів здійснення зовнішньоторговельних операцій. Режим найбільшого сприяння є одним з головних принципів діяльності країн, що приєдналися до СОТ. При цьому особи, фірми та організації країн — членів СОТ користуються митними, податковими та всіма іншими привілеями, які мають у країні партнера фізичної та юридичні особи третьої країни. Так, якщо країна А надала преференцію країні Б, то ця пільга автоматично поширюється на всі країни — члени COT.

Преференційна торгівля передбачає надання однією державою іншій на взаємній основі або в односторонньому порядку пільг у торговельному режимі. Подібні торговельні преференції застосовуються в усіх сферах торговельного та економічного регулювання (таких як митний тариф, оподаткування, кількісні обмеження, валютні операції, кредитування, страхування, стандартизація, ціноутворення). Преференції надаються на підставі участі в митних та економічних союзах, міжнародних організаціях, у результаті дво– і багатосторонніх домовленостей та угод.

Особливу групу утворюють преференції, які застосовуються стосовно країн, що розвиваються. Такі преференції надаються найрозвинутішими країнами в односторонньому порядку, але рішення щодо їх застосування розробляються на багатосторонній основі. Так, в ЄС існує загальна система преференцій (general system of preferences) як сукупність митно–тарифних пільг, що надаються державами ЄС країнам, що розвиваються. Ці пільги стосуються переважно готових виробів і напівфабрикатів.

Різновидом преференційної є прикордонна торгівля як вид міжнародного товарообміну між підприємствами та організаціями, що розташовані в прикордонних районах сусідніх держав. Умови такої торгівлі регулюються відповідними домовленостями та угодами між державами, але спільною рисою прикордонної торгівлі є її спрямованість на задоволення місцевих потреб щодо виробництва товарів у межах прикордонної території, а також товарів, призначених для споживання в межах цієї ж території. Виручка від прикордонної торгівлі залишається повністю в розпорядженні місцевих органів влади і використовується для розширення асортименту споживчих товарів, закупівлі обладнання, технологій, матеріалів і сировинних товарів для розвитку господарства цих регіонів. Розвиток прикордонної (прибережної) торгівлі сприяє розширенню взаємовигідного товарообміну, кооперації виробництва, інтенсифікації прямих зв'язків, обміну виробничим досвідом, а також зміцненню дружніх зв'язків, добросу–сідства та взаєморозуміння.

Дисримінацїйна торгівля виникає у результаті застосування в торговельно–економічних відносинах жорстких обмежувальний заходів (ембарго, торговельний бойкот, торговельна блокада) тa інших інструментів, що дискримінують права торговельного партнера. Дискримінація у зовнішній торгівлі є відходом від принципу однакового режиму для всіх торговельних партнерів — принципу недискримінації. Згідно з цим принципом, прийнятим ООН та ГАТТ–COT, жодна з країн не може бути дискримінована в процесі міжнародної торгівлі та інших форм міжнародних економічних відносин. Однак на практиці дискримінація у зовнішній торгівлі зустрічається доволі часто, а застосування таких заходи як ембарго, бойкот і блокада, дозволяється ООН як метод торговельно–політичного тиску на країну, що порушує норми міжнародного права.

Тема 4. Регулювання міжнародної торгівлі.

4.1 Види зовнішньоторгівельної політики.Протекціоналізм.

4.2 Методи регулювання зовнішньої торгівлі.

4.3 Тарифне регулювання.

4.4 Нетарифні інструменти регулювання.

4.5 Міжнародні організації з регулювання торговельних відносин.

4.1 Види зовнішньоторгівельної політики.Протекціоналізм.

Для регулювання зовнішньої торгівлі кожна держава законодавчо встановлює певні правила та умови зовнішньоторговельної політики Ними держава намагається забезпечити найсприятливіші умови національним товаровиробникам створити необхідні умови для вивезення національних товарів на ринки інших країн та обмежити ввезення іноземних товарів у свою країну. Так держава відчутно впливає на загальний стан експортно-імпортних відносин.

Залежно від масштабів втручання держави у міжнародну торгівлю розрізняють два типи зовнішньоторговельної політики:

політика вільної торгівлі;
політика протекціонізму.

Політика вільної торгівлі — це політика мінімального втручання держави у зовнішню торгівлю, що розвивається на основі вільних ринкових сил попиту і пропозиції. Така політика будується на усуненні будь-яких перешкод до ввезення і вивезення іноземних та вітчизняних товарів. Митні органи виконують лише реєстраційні функції. Цю політику проводять країни з високим рівнем розвитку продуктивних сил, що дає змогу місцевим підприємцям витримувати конкуренцію.

Протекціонізм – це державна політика захисту внутрішнього ринку від зовнішньої конкуренції з використанням системи обмежень імпорту.

Проводячи політику протекціонізму, держава захищає національних виробників, стимулює розвиток національного виробництва. З іншого боку, така політика може призвести до застійних явищ, оскільки послаблюються стимули до технічного прогресу, що, своєю чергою, веде до падіння конкурентоспроможності національних товарів. За такої політики посилюється нелегальне ввезення товарів контрабандою. Крім того, торгові партнери можуть вжити відповідних заходів щодо експорту товарів цієї країни, що завдасть економіці збитків. Протекціонізм переважає в зовнішньоторговельній політиці країн, що розвиваються.

Виділяють декілька форм протекціонізму:

селективний – скерований проти окремих країн або окремих видів товарів;
галузевий – скерований на захист окремих галузей, найчастіше сільського господарства;
колективний – проводиться об'єднаннями країн щодо країн, які не входять у ці об'єднання;
прихований – здійснюється методами внутрішньої економічної політики.

Стосовно того, що і для якої країни краще – політика вільної торгівлі чи протекціонізм, єдиної думки немає. Сучасний протекціонізм концентрується, в основному, у відносно вузьких галузях. Політика вільної торгівлі є привабливішою. Тому здебільшого країни проводять гнучку зовнішньоторговельну політику, використовуючи як методи протекціонізму, так і політику вільної торгівлі.

Україна віддає перевагу політиці вільної торгівлі, але водночас вибірково проводить політику протекціонізму стосовно певних країн групи товарів.

Методи регулювання зовнішньої торгівлі.

Існують економічні та неекономічні методи регулювання зовнішньої торгівлі.

До економічних інструментів державного регулювання міжнародної торгівлі відносяться тарифні методи, що переважно регулюють імпорт і спрямовані на захист національного товаровиробника від іноземної конкуренції, тому що роблять іноземні товари менш конкурентоздатними.

Інструментом тарифних методів є мито.

Мито це:

інструмент торговельної політики та державного регулювання внутрішнього ринку країни при його взаємодії зі світовим ринком;
сукупність митних ставок, що застосовуються до товарів, які переміщуються через митний кордон, систематизований згідно з товарною номенклатурою зовнішньоекономічної діяльності;
конкретна ставка митного податку, яка належить платі при вивозі та ввезені певного товару на митну територію країни. В цьому випадку поняття митного тарифу повністю співпадає з поняттям митного збору.

Митний тариф – це систематизований звід ставок мита, яким обкладаються товари, ввезені на митну територію країни, чи вивозяться за межі даної території.

Митний тариф виконує наступні функції:

фіскальну, яка відноситься до імпортних і експортних податків, оскільки за їх допомоги держава наповнює бюджет та захищає національних виробників від небажаної іноземної конкуренції;
балансуючу, яка відноситься до експортних податків, які встановлені з метою припинення небажаного експорту товарів, внутрішні ціни на які по тим чи іншим причинам нижче світових.

Митні тарифи класифікуються:

За об’єктом оподаткування. За цією ознакою виділяють наступні тарифи: Імпортні - стягнення, якими обкладається імпорт товарів під час їх пропуску для вільного обігу на ринку раїни. Це переважна форма стягнень, яка застосовується усіма країнами світу. Протягом останніх десятиліть відбулося значне скорочення митних ставок, а в багатьох галузях торгівлі – і їх ліквідація.

Експортні - стягнення, які стягуються з експортних товарів при перетинанні ними кордонів національної митної території. Застосовуються рідко і тільки окремими країнами; здебільшого стосовно енерго - сировинних ресурсів.

Транзитні - на товари, які перевозяться територією країни.

За економічним змістом:

Протекціоністські - спрямовані на захист національного товаровиробника.

Фіскальні - спрямовані на поповнення доходів держаного бюджету. Балансувальні - спрямовані на попередження вивезення товарів, під час виробництва яких застосовувалися субсидії.

За способами стягнення:

адвалорні - нараховуються у процентах до митної вартості товару, що обкладається (наприклад, 15% від ціни товару). Адвалорні ставки є домінуючими в структурі тарифних ставок в Україні - вони застосовуються приблизно в трьох з чотирьох випадків;

специфічні - нараховуються у встановленому розмірі за одиницю товару, що обкладається (наприклад, 30 грн. за тону, 50 грн. за контейнер тощо); у структурі тарифних ставок в Україні специфічні тарифи застосовуються в 1,5 - 2% випадків;

комбіновані - є синтезом обох попередніх (наприклад, 20% але не більше 30 грн. за тону); у практиці застосування тарифних ставок в Україні приблизно у чверті випадків застосовуються комбіновані тарифи.

За походженням:

автономні - стягнення, які запроваджуються згідно з одно - сторонніми рішеннями органів державної влади; за нормальних умов прерогатива щодо принципових рішень у тарифній політиці належить парламентам, а розміри конкретних ставок визначають уряди й конкретні відомства;

конвенційні (договірні) - стягнення, які встановлюються на базі двосторонніх або багато сторонніх угод (наприклад, ГАТТ) або угод про митний союз;

преференційні - стягнення, що мають нижчі ставки порівняно зі звичайними з метою підтримки експорту товарів з країн, що розвиваються.

За часовим принципом:

постійні - стягнення, які не змінюються залежно від кон’юнктури та інших обставин;

змінні,які змінюються у разі зміни кон’юнктури, умов торгівлі, зокрема сезонні стягнення, які застосовуються для оперативного регулювання міжнародною продукцією сезонного характеру, передусім сільськогосподарського.

За характером:

антидемпінгові - стягнення, які застосовуються у випадках ввезення на територію країни товарів за ціною нижчою, ніж нормальні для її ринку ціни;

компенсаційні - стягнення, які застосовуються до товарів, під час виробництва яких використовуються субсидії.

За способом нарахування:

номінальні - вказані у митному тарифі;

ефективні - такі, що враховують рівні мита на комплектуючі до готових виробів.

Податок на імпорт може стягуватись різними способами. У зв’язку з цим виділяють вартісний тариф і специфічне мито.

Вартісний тариф – це податок, представлений у вигляді відсотка від вартості товару.

Специфічне мито – це податок, який стягується у відповідності з фізичною величиною імпорту.

Рівень митного тарифу при імпортних операціях розраховується за такою формулою: ((Ціна внутрішня – Ціна імпортна)/ Ціна імпортна) х 100%

Рівень митного тарифу при експортних операціях розраховується за такою формулою:

((Ціна світова – Ціна експортна)/ Ціна експортна) х 100%

Ціна мита = Митна вартість + Ставка мита на даний товар.

На митниці крім мита оплачуються такі платежі: акциз ( для підакцизних товарів) та ПДВ.

Сума платежів становить:

Ціна мита + Ціна акцизу + Ціна ПДВ + Митні збори.

Ціна акцизу = (Митна вартість + Ціна мита)х Ставка акцизного збору

Ціна ПДВ = (Митна вартість + Ціна мита + Ціна акцизу) х ПДВ

Митний збір = Митна вартість х Ціну митного збору

Неекономічні інструменти регулювання міжнародної торгівлі - це засоби адміністративного впливу на умови міжнародної торгівлі та конкуренції. До них відносяться нетарифні інструменти регулювання.

Ступінь впливу нетарифних інструментів на міжнародну торгівлю важко кількісно оцінити, тому що їх вплив не має яскраво вираженого характеру. На відмінну від тарифного регулювання , яке встановлюється у законодавчому порядку, нетарифні обмеження можуть запроваджуватися за рішенням органів виконавчої та місцевої влади. Згідно з даними ЮНКТАД, у загальному обсязі нетарифних заходів кількісні обмеження становлять до 20%, стільки ж податкові заходи (внутрішні та прикордонні), дещо менші –технічні норми та правила. Лідерами у використанні нетарифних обмежень у міжнародній торгівлі є США, Японія та ЄС.

Нетарифне регулювання застосовується з такими цілями:

Захист національних економік;
Дотримання міжнародної безпеки;
Охоронна життя та здоров’я людей;
Виконання міжнародних забов’язань;
Підтримка стабільності міжнародної торгівельної системи тощо.

Кількісні регулювання – це адміністративна форма регулювання, що передбачає встановлення максимального обсягу товару певної номенклатури, який дозволений для експорту чи імпорту протягом визначеного часу (наприклад року чи кварталу). Кількісні обмеження є більш жорсткою формою обмежень порівняно з митами. Мита лише ослаблюють конкурентні позиції експортера чи імпортера на ринку. Кількісні ж обмеження обмежують саму можливість конкуренції, оскільки лімітують надходження товару на ринок.

Розрізняють такі кількісні інструменти нетарифних обмежень:

ембарго;
квотування;
ліцензування;
“добровільні” обмеження.

Ембарго – це заборона імпорту та \ або експорту. Ці заходи є вимушеними, вони визнаються міжнародною практикою, виступають у відкритій та завуальованій формі.

Відкрита форма – це повна заборона торгівлі – граничний захід, який застосовується не тільки на основі рішення держави-імпортера, а й на основі рішень, узгоджених на міжнародному рівні. Зазвичай у рамках ООН.

До завуальованих заборон належать обмеження щодо заходу іноземних суден у внутрішні води або щодо продажу окремих товарів у роздрібній мережі країн.

Квотування – це кількісне лімітування розміру імпорту\експорту за допомогою глобальних(нерозподілених), індивідуальних(розподілених), групових, сезонних, тарифних та інших видів процентних або вартісних обмежень(квот).

Ліцензування експорту та імпорту передбачає видання державою імпортеру або експортеру через спеціально уповноважений державний орган дозволу (ліцензії) на ввезення або вивезення певного включеного у списки товару протягом встановленого терміну.

Ліцензування служить двом цілям:

Кількісному регулюванню торгівлі – коли з видачею ліцензії надаються квоти, і в певний момент часу їх видача припиняється.
Контроль за імпортом та експортом.

“Добровільне” обмеження експорту – угода між урядом країни-імпортера та урядом та\або компаніями країни-експортерів про обмеження поставок товару у рамках узгоджених обсягів в обмін на відмову імпортуючої сторони від введення жорстких обмежень на імпорт, загроза введення яких використовується як засіб тиску при підготовці укладання угоди.

Міжнародні організації з регулювання торговельних відносин.

Світові торгівельні зв’язки регулюються спеціалізованими міжнародними економічними інститутами. Одним із найважливіших з цих інститутів – Світова організація торгівлі (СОТ) і є головним міжнародним регулятором світової торгівлі. СОТ- це законодавча та інституціональна основа міжнародної торгівельної системи, це механізм багатостороннього узгодження та регулювання політики країн – членів у сфері торгівлі товарами, послугами, інтелектуальною власністю, що займається також вирішенням торгівельних суперечок і розробкою стандартів зовнішньо – торгівельної документації (єдиних технічних стандартів). СОТ перетворена з Генеральної угоди тарифів і торгівлі (ГАТТ) у 1995 році. Ідея СОТ – це утворення міжнародної організації з регулюванням світової торгівлі, яка мала б дієвий характер, спромоглась, нарешті, подолати перешкоди, що муруються протекціоністською політикою держав. Ініціатором виступили США в середині 40-х років, оскільки по закінченню Другої світової війни вони стали наймогутнішою державою світу, обсяг їхньої промисловості становив 51 % всього виробництва несоціалістичних країн. Але американські товари не легко просувались на закордонні ринки, бо скрізь наштовхувались на тарифні й нетарифні бар’єри. А також для США була конкуренція з боку колоніальних країн ( Велика Британія, Франція, Португалія та інші), які в торгівлі зі своїми колоніями застосували преференційну систему, тобто мали необмежені пільги, вільний доступ до ринків багатьох країн, чого були позбавлені Сполучені Штати. Через деякі суперечності та неоднаковість підходів до вирішення проблеми серед 23 країн, що зібрались у Гавані на конференції ООН в 1948 р., утворення МТО не відбулося, проте лишився в силі документ – протокол про тимчасову угоду, що регулює міжнародні торгівельні відносини до ратифікації статуту. Цей документ називався Генеральна угода з тарифів і торгівлі (General Agreement on Tariffs and Trade) – ГАТТ.

ГАТТ визначала права та обов’язки країн - учасниць в галузі зовнішньої торгівлі товарами і послугами, валютної політики, міжнародних перевезень, субсидування експорту тощо. ГАТТ провела вісім багатосторонніх торгівельних переговорів (раундів), на яких обговорювались актуальні проблеми торговельної політики і визначались юридичні норми, правила й принципи світової торгівлі. На восьмому Уругвайському раунді (1986-1993 рр.) було прийнято рішення про перетворення ГАТТ у Світову організацію торгівлі.

СОТ налічує 156 країн – членів. Україна вступила в СОТ в 2008 році. Штаб квартира СОТ знаходиться в Женеві.

Отже, головною метою СОТ є лібералізація міжнародної торгівлі, усунення дискримінаційних перешкод на шляху потоків товарів та послуг, вільний доступ до національних ринків і джерел сировини. Досягнення цієї мети забезпечить зміцнення світової економіки, зростання інвестицій, розширення торговельних зв’язків, підвищення рівня зайнятості й доходів в усьому світі.

Основні функції СОТ:

нагляд за станом торгівлі й надання консультацій з питань управління в галузі міжнародної торгівлі;
вирішення міжнародних торговельних суперечок;
розробка й прийняття світових стандартів торгівлі;
співробітництво з іншими організаціями з питань міжнародної торгівлі і політики;
обговорення нагальних проблем міжнародної торгівлі.

Цілі СОТ

Цілі СОТ визначено в преамбулі Марракеської Угоди про утворення СОТ. Основними з них є:

підвищення життєвого рівня;
забезпечення повної зайнятості;
постійне зростання доходів і ефективного попиту;
розширення виробництва товарів і послуг та торгівлі ними;
оптимальне використання світових ресурсів у відповідності з цілями сталого розвитку;
захист і збереження навколишнього середовища;
забезпечення для країн, що розвиваються і найменш розвинених країн такої участі в міжнародній торгівлі, яка б відповідала потребам їх економічного розвитку.

Основні принципи діяльності СОТ:

Принцип найбільшого сприяння (принцип недискримінації) полягає в тому, що країна мусить надати своєму партнерові по СОТ такі ж самі привілеї, які вона надає будь-якій іншій державі.

Принцип національного режиму базується на тому, що країни – учасниці для своїх партнерів по СОТ повинні встановлювати для товарів такий самий режим, як і для своїх товарів, на власному ринку.

Принцип захисту національної промисловості полягає в тому, що узгоджені в рамках СОТ тарифні рівні не можуть переглядатись окремою державою – членом в односторонньому порядку.

Принцип сприяння справедливій конкуренції має відношення до субсидій і демпінгу. Якщо країна ці заходи застосовує, то її торговельний партнер має право використати компенсаційні заходи, які нівелювали б ці дії. Ці заходи СОТ засуджує.

Принцип дій у надзвичайних ситуаціях має місце, якщо країна потерпає від непередбачуваного лиха (стихійного, соціальних заворушень), то з дозволу СОТ вона може тимчасово вийти за межі взятих на себе торговельних обов’язків (наприклад, може підвищити тариф або ввести квоти).

Принцип регіональних торговельних домовленостейозначає, що для регіональних інтеграційних угрупувань може встановлюватись особливий режим, виняток з узгоджених правил. Наприклад, в ЄС країни – члени встановили між собою найсприятливіший торговельний режим без усяких обмежень. Такі надзвичайні пільги жодна країна ЄС не надає іншим партнерам по СОТ, що є порушенням принципу найбільшого сприяння. Вирішення цієї суперечливості вбачається у створенні міжрегіональних

зон вільної торгівлі, де всі торгівельні бар’єри будуть усунені. Наприклад, ЄС і ЄАВТ утворили в 1994 р. Європейський економічний простір ( по суті, зону вільної торгівлі).

Тема 5. Міжнародні економічні відносини у сфері послуг.

5.1 Сутність та класифікація послуг в міжнародній торгівлі.

5.2 Способи здійснення міжнародних операцій у сфері послуг.

5.3 Масштаби сучасної міжнародної торгівлі послугами.

5.4 Особливості міжнародних транспортних послуг.

5.5 Особливості становлення ринку послуг у відкритій економіці України. Перспективи включення України у світовий ринок послуг.

5.6 Світовий ринок послуг, його особливості і структура.

5.1 Сутність та класифікація послуг в міжнародній торгівлі.

Зовнішня торгівля є важливою і історично першою формою міжнародних економічних відносин. Вона являє собою обмін товарами та послугами між державно-оформленими національними господарствами. Це торгівля однієї країни з іншими країнами світу. Вона складається з ввозу (імпорту) і вивозу (експорту) товарів. В сукупності зовнішня торгівля різних країн утворює міжнародну торгівлю. Однак під широким терміном “міжнародна торгівля” можна розуміти не тільки відносини купівлі продажу товарів, а й послуг.

Світовий ринок послуг – це система міжнародних відносин обміну, де основним товарним об’єктом виступають різноманітні види послуг і яка існує на основі міжнародного поділу праці.

Послуга – це продукт праці, створений в результаті угоди про купівлю- продаж, у якого відсутня речова форма.

Умови розвитку світового ринку послуг:

науково-технічний прогрес(інтелектуальні послуги).
ускладнення виробництва.
насичення ринків товарами(торговельні послуги).
інформаційний бум.
нові наукові відкриття (ноу-хау).
зростання кількості компаній по наданню послуг.
прискорений розвиток нових видів транспорту.
підвищення частки нових видів послуг(банківських, страхових, посередницьких).

Специфіку окремих видів послуг визначає характер учасників ринку послуг і порядок їх взаємодії, технологія надання послуг, їх природа і мета.

Класифікація послуг, яка прийнята Міжнародним валютним фондом, містить 11 секторів:

1.Транспортні послуги:

Пасажирські перевезення (Міжнародні перевезення пасажирів всіма видами транспорту і надання сукупних послуг);
Вантажні перевезення (Міжнародні перевезення вантажів всіма видами транспортту і надання сукупних послуг).

2.Послуги, пов’язані з поїздками:

Послуги пов’язані з діловими поїздками (товари і послуги, придбані не резидентами, які подорожують у справах);
Послуги, пов’язані з особистими поїздками (товари і послуги, придбані не резидентами, які подорожують в особистих спправах).

3.Послуги зв’язку

4.Будівництво

5.Страхування

6.Фінансові послуги

7.Комп’ютерні та інформаціфйні послуги

8.Рояльні та ліцензійні платежі

9.Інші бізнес-послуги:

Посередницькі послуги;
Лізинг;
Інші ділові, професійні та технічні послуги;

10.Особисті, культурні та рекреаційні послуги:

Аудіовізуальні послуги;
Інші послуги.

11.Урядові послуги.

Світовий банк класифікує послуги за укрупненими групуваннями, при цьому до числа послуг включається рух доходу. Послуги поділяються на дві групи:

Факторні послуги, до яких відносяться платежі, що виникають у зв’язку з міжнародним рухом факторів виробництва – капіталу, робочої сили;
Нефакторні послуги, до яких відносяться інші види послуг, не пов’язані з факторами виробництва.

5.2 Способи здійснення міжнародних операцій у сфері послуг.

Різні характеристики послуг впливають на способи, якими здійснюються міжнародні операції. Якщо міжнародні операції з товарами передбачають їх фізичне переміщення з однієї країни до іншої, то тільки деякі операції з послугами передбачають рух через закордон. Однак для більшості послуг час і місце споживання не можна відокремити, що вимагає наближення постачальника послуг до споживача.

Послуги на міжнародному рівні надаються із застосуванням чотирьох способів, зокрема:

1. Транскордонне постачання, тобто надання послуг через кордон. Постачальник і споживач послуги не переміщаються через кордон, його перетинає тільки послуга. Прикладами транскордонних операцій можуть бути послуги, що передаються через засоби телекомунікації чи послуги, вкладені в товар, транспортні послуги.
2. Споживання за кордоном, тобто переміщення споживача до країни експортеру.
3. Комерційна присутність, тобто створення комерційної присутності в країні, у якій повинні надаватися послуги.
4. Присутність фізичних осіб, тобто тимчасовий переїзд фізичних осіб до іншої країни заради надання там послуг.

Загальна кількість послуг, якими торгують останніми двома способами, значно вища від тих, котрими торгують у випадку застосування перших двох. Однак новітні досягнення комунікаційних технологій і розвиток електронної торгівлі створюють дедалі більше можливостей для компанії надавати послуги в режимі транс кордонного переміщення, не створюючи комерційної присутності в країні-імпортера.

Можливі випадки, коли для надання послуги може використовуватися не один спосіб постачання. Наприклад, певна консультаційна послуга може бути надана засобами телекомунікації і безпосередньо присутніми фізичними особами.

5.3 Масштаби сучасної міжнародної торгівлі послугами.

Сфера застосування послуг з кожним роком розширюється, а одним із чинників прискорення цього процесу є бурхливий розвиток новітніх інформаційно-комунікаційних технологій, перш за все, мережі Інтернет, електронної та мобільної торгівлі. Значно впливає на розвиток сфери послуг лібералізація, а також розвиток регіональних інтеграційних процесів, які дедалі більшою мірою руйнують кордони між “внутрішніми” та “закордонними” послугами, роблячи їх предметом міжнародної торгівлі.

Головну роль в міжнародному обміні послугами відіграють індустріально розвинені країни. При цьому лише на чотири країни: США, Францію, Німеччину та Велику Британію – припадає близько 34,5% усього світового експорту послуг. Це пов’язано з тим, що ці країни перейшли до постіндустріальної моделі розвитку, в якій домінує сектор послуг, а також з ростом пропозиції нових послуг. Для цих країн характерне зростання експорту фінансових, інформаційних і ділових послуг.

Хоча в країнах, що розвиваються, сфера послуг і є одним з вирішальних чинників зростання, – все ж їх частка у світовому обсязі торгівлі послугами не перевищує 6%, за чітко вираженої переважаючої частки держав Азії. Основними видами експорту послуг є транспортні, туристичні та фінансові (офшорні).

Частка країн СНД у світовій торгівлі послугами є поки що незначною, проте вони володіють потенціалом для динамічного розвитку сектору послуг, передусім, транспорту, туризму та ін.

Дослідження показало, що тенденція зростання міжнародної торгівлі послугами прямо пов'язана з іноземними інвестиціями. Велику роль у цьому відіграють транснаціональні корпорації й банки, які диверсифікують свою діяльність, стимулюють надходження до країни нових технологій, методів управління і маркетингу тощо. Так, на початку 1970-х років на частку сектору послуг припадала лише незначна частина сумарного обсягу ПІІ у світі, тоді як в 1990 р. ця частка складала менше половини, а в 2004 р. вона перевищила 5,2 трлн. дол. США і склала приблизно 58%. Це обумовлює необхідність якісних змін не тільки в національних режимах регулювання ПІІ, а й усієї міжнародної торгівлі послугами.

5.4 Особливості міжнародних транспортних послуг.

Зовнішньоекономічна діяльність загалом і зовнішньоторговельна зокрема тісно пов'язані з транспортними операціями. Транспортні операції починають і завершують процес реалізації зовнішньоторговельної угоди і тим самим не тільки обумовлюють практичну реалізацію договору купівлі-продажу, але і помітно впливають на контрактну ціну товару. Зусилля підприємства навіть за високої якості експортної продукції можуть бути зведені нанівець незадовільною організацією транспортного обслуговування і помилками при виборі базисних умов постачання товарів, транспортних умов у договорах купівлі-продажу.

Здійснюючи ЗЕД, учасники транспортного процесу вступають у складні відносини, механізм яких формується під впливом політичних і економічних чинників, комерційних і правових міжнародних і національних норм, актів, звичаїв. У цих умовах власникові вантажу все складніше орієнтуватися в транспортній ситуації, що залежить від стану міжнародних ринків і позицій клієнтури, транспортної політики окремих країн і міжнародних союзів. Усе гостріше відчувається потреба у професійних знаннях, у тому числі і знаннях законодавства різних країн, міжнародних угод (конвенцій), звичаїв, техніко-економічних характеристик транспортних засобів, пунктів перевантаження і перевалювання вантажів, ринку транспортних і посередницьких послуг.

Продукцією транспорту є безпосередньо сам процес переміщення товарів від виробника до споживача. У цьому й полягає суть транспортних послуг. Вони — основна з'єднувальна ланка між продавцем і покупцем.

Транспортні послуги розрізняються за наступними категоріями:

пасажирські перевезення
вантажні перевезення
послуги з оренди суден, наземного транспорту з командою та оператором
послуги здіагностики та ремонту транспорту
маневрові послуги
послуги щодо спуску на воду, буксирування
допоміжні послуги.

Транспортні послуги, як і будь-яка послуга, мають свої особливості:

1. Транспорт не виробляє нового товару чи продукту, але саме завдяки їх переміщенню з одного місця в інше забезпечується продовження процесу виробництва та обігу, має місце кінцеве споживання вироблених товарів. Переміщення товарів, продукції з місця виробництва до місця споживання і є тією споживчою вартістю, яку створює транспорт, його транспортні послуги.

2. Реалізація транспортних послуг виражається в тому корисному ефекті, який не може виникати, зберігатися і реалізовуватися у відриві від транспорту. Разом з тим виробництво транспортних послуг не відривне від їх споживання. Транспортні послуги задовольняють потреби в момент свого прояву, тобто створення таких послуг збігається з їх споживанням.

3. Транспорт займає особливе місце в міжнародному товарообігу. З одного боку, він є необхідною умовою здійснення міжнародного поділу праці, зовнішньоекономічних зв'язків. З другого боку — транспортна індустрія виступає на світових ринках експортером своєї продукції — транспортних послуг.

4. На транспортні послуги, що надаються у сфері ЗЕД, впливають всі фактори, що характеризують розвиток ринкової економіки. Насамперед це коливання попиту і пропозиції товарів, цін на нафту, валютного курсу, ступінь втручання держави у зовнішньоекономічну діяльність, стан політичних та економічних відносин різних держав тощо.

Міжнародні перевезення або міжнародні сполучення — це перевезення вантажів або пасажирів між кількома країнами, особливістю яких є обов'язковий перетин кордону як мінімум хоча б двох суміжних країн. Здійснюючи міжнародні транспортні операції, перевізники надають власникам вантажу транспортні послуги, що є специфічним товаром міжнародної торгівлі. Міжнародні транспортні послуги продаються і купуються на міжнародних транспортних ринках. Ціни транспортних послуг та інші умови їх надання в одних випадках є предметом переговорів між зацікавленими сторонами, в інших — установлюються самими перевізниками.

До міжнародних транспортних операцій відносять також і перевезення пасажирів між різними державами. Послуги з доставки пасажирів у міжнародних сполученнях продаються і купуються на відповідних транспортних ринках. Важливу роль при цьому відіграють туристичні агентства та інші подібні організації, що мають тісні зв'язки з підприємствами повітряного, морського, річкового, автомобільного і залізничного транспорту.

Таким чином, послуги з перевезення вантажів і пасажирів є предметом купівлі-продажу на різних міжнародних транспортних ринках. Країни, що беруть участь в міжнародних економічних зв'язках, продаючи і купуючи через своїх власників вантажу, транспортні, туристичні й інші організації транспортні послуги, здійснюють їх експорт і імпорт. Зміст транспортних операцій у зовнішньоекономічній діяльності визначається характером міжнародних сполучень.

Головне місце на ринку транспортних послуг посідають морські перевезення, на котрі припадає 80% усього обсягу вантажообігу в світовій торгівлі.

Отже, транспортне забезпечення зовнішньоекономічної діяльності — це система технічних, технологічних елементів, економічних, комерційно-правових, організаційних чинників, методів управління транспортними операціями у сфері виробництва, обігу і споживання товарів, що переміщуються між країнами.

5.5 Особливості становлення ринку послуг у відкритій економіці України. Перспективи включення України у світовий ринок послуг.

Торгівля послугами відіграє особливу роль у міжнародній економічній діяльності України. Особливості участі України в міжнародній торгівлі послугами в 90-х роках 20ст. та на початку 21 ст. традиційно зумовлюється тим, що вона до певної міри компенсувала негативне сальдо загального торгівельного балансу країни, Це відбувалось завдяки наявності таких особливо важливих для торгівлі послугами переваг міжнародної економічної діяльності, як сприятливе географічне розташування (в економічній термінології – транзитний статус), наявність відповідно до історичних традицій участі в міжнародній торгівлі розгалуженої транспортної інфраструктури рухомого складу. Цей транспортний потенціал, навіть з урахуванням його кризового стану, може, порівняно з переважною частиною економіки, розглядатись як достатньо потужне джерело валютних надходжень. Отже, можна відзначити, що позитивним явищем для України є порівняно значний розвиток сфери послуг. У послуг як виду економічної діяльності є низка об’єктивних переваг, які мають велике значення для трансформаційної економіки України.

Так, інвестиції, взагалі кошти, які вкладаються у сферу послуг, мають, як правило порівняно невеликий термін окупності. Швидкий обіг капіталу в певній сфері чи галузі є важливим чинником розвитку для дефіцитної економіки. Подібний сектор економіки, яким, власне, і є сфера обігу, сам по собі може стати рушійною силою її розвитку. Відносно менші обсяги капіталу, що потрібні для організації виробництва, означають більші можливості для бізнесу, створення робочих місць.

Але структура сфери послуг, яка бере участь у міжнародному співробітництві є дещо гіпертрофованою . На транспортні послуги припадає 85%, зокрема на трубопровідний транспорт- 67% (наприклад для Росії, Європейського Союзу транспортні послуги становлять ¼ від загального показника експорту послуг). Водночас рівень експорту ділових, туристичних послуг, а тим більше послуг інформаційних та таких, що пов’язані з докладанням висококваліфікованих виробничих зусиль, не відповідає потенціалу України.

З метою оптимізації національного механізму регулювання участі України в роботі міжнародного ринку послуг необхідне комплексне узгодження цілей розвитку окремих галузей і структурних підрозділів економіки й міжнародних зобов’язань держави, її очікувань від інших держав щодо їх процедур регулювання. торгівлі з нашою країною. Незважаючи на те, що з 2000 року у вітчизняній економіці спостерігається позитивна динаміка зростання зайнятості у сфері послуг, поки що участь України у торгівлі послугами значною мірою зводиться до “надання в послугу своєї території” для транзиту російських енергоносіїв (тому найбільша частка української торгівлі послугами припадає на РФ). Дослідження показало, що сектор послуг в Україні не набув достатнього розвитку – його частка у ВВП і в структурі зайнятості наближається до 50%, що мало в порівнянні з іншими країнами, та багато видів послуг ще не набули розвитку. Проте помітною є позитивна динаміка в розвитку українського ринку послуг. Так, вартісний обсяг експорту послуг в Україні збільшився з 2118,4 млн. дол. США в 1994 р. до 6134,7 в 2005 р., а імпорт послуг – з 309,4 до 2910,9 млн. дол. США, відповідно. Позитивне сальдо торговельного балансу послугами за підсумками 2005 р. склало 3223,8 млн. дол. США.

У структурі українського ринку послуг переважають традиційні галузі. Так, у 2005 р. Україна експортувала транспортних послуг на 4480,3 млн. дол. США, серед яких найбільшу частину займають послуги трубопровідного транспорту – 1959,8 млн. дол. США. Далі йдуть ділові, професійні й технічні послуги – 584,0 млн. дол. США, послуги з ремонту – 331,6 млн. дол. США та подорожі – 207,0 млн. дол. США.

Як видно, сектор послуг України є ще менш диверсифікованим, ніж товарний, що являє собою серйозну проблему, яка потребує свого вирішення. Очевидно простежується гіпертрофована структура національної сфери послуг у бік транспортного сектору та недостатній рівень розвитку туристичного, інформаційно-комунікаційного, розподільчого і, насамперед, фінансового секторів.

Основні країни – партнери України в експорті послуг – це Російська Федерація, Сполучене Королівство, США, Угорщина, Швейцарія, Кіпр, Німеччина, Бельгія. Основними імпортерами послуг є Російська Федерація, США, Сполучене Королівство, Німеччина, Кіпр, Швейцарія, Австрія, Польща.

Дослідження показало, що розвиток сфери послуг може сприяти покращенню структури українського експорту, в якому зараз переважає продукція з низьким ступенем переробки. Водночас сфера послуг, яка включає транспортну інфраструктуру, рекреаційні ресурси, фінансові, розподільчі та інформаційно-коммунікаційні мережі тощо, має стати пріоритетною “точкою економічного прориву”, забезпечити міцні конкурентні позиції й відіграти роль “локомотиву розвитку”.

Серед проблем, які гальмують розвиток вітчизняного ринку послуг, слід відмітити недостатній розвиток його наукоємних секторів. Так, у 2003–2004 рр. Україна стосовно показників розвитку глобальних технологій утримувала лише 49-е та 52-е місце відповідно серед 62 досліджуваних країн світу.

Водночас розвиток новітніх інформаційно-комунікаційних технологій може сприяти ефективному зростанню сфери послуг та національної економіки загалом. Зокрема, розвиток і поширення мобільної телефонії та електронної торгівлі, що засновані на мережі Інтернет, здатні відкрити нові шляхи участі у функціонуванні глобальних ринків, сприяти вдосконаленню галузевої структури національної економіки та створити нові й більш привабливі робочі місця.

5.7 Світовий ринок послуг, його структура і особливості розвитку.

Поряд зі світовими ринками товарів, капіталів, робочої сили існує й взаємодіє з ними світовий ринок послуг. Світовий ринок послуг – сукупність економічних, правових та організаційних відносин з широким галузево-номенклатурним спектром, що спрямовані на задоволення потреб споживачів і не включають або включають продаж реального продукту у фізичному вимірі. Світовий ринок послуг – найбільш динамічний ринок. Послуги на цьому ринку різноманітні і різнорідні, тому розпадаються, у свою чергу, на окремі більш вузькі ринки: ліцензії і «ноу-хау», інженерно-консультаційних послуг, об’єктів капітального будівництва, транспортних послуг та ін.

В основі світового ринку послуг лежить велика і швидкозростаюча частина світового господарства – сфера послуг. Ще наприкінці 50-х років частка усіх видів послуг у ВВП країн Заходу дорівнювала 55%, а в 90-і роки вона наблизилась до 70%. У країнах, що розвиваються цей показник із приблизно 45% наблизився до 55%. Одночасно спостерігалось збільшення частки зайнятих у сфері послуг: у США – близько 80,5%, в Україні – близько 45%.

Поєднує різні види трудової діяльності насамперед те, що ця праця робить споживчу вартість, що переважно не приймає упредметненої форми (хоча ряд послуг здобуває її у виді програм ЕОМ, кінострічок, різної документації й ін.). Швидкий ріст сфери послуг у другій половині ХХ століття і початку ХХІ століття відбувається насамперед тому, що в багатьох країнах світу досягнутий високий ступінь зрілості економіки і високий рівень життя населення. А як засвідчує практика індустріально розвинутих країн, у міру ускладнення виробництва й насичення ринку товарами попит росте насамперед на послуги. Немаловажною причиною є і процес, що прискорився в умовах НТР, поділу праці, що веде до утворення нових видів діяльності, і насамперед у сфері послуг. Виділення з матеріального виробництва всіх нових видів послуг і зростання виробництва традиційних послуг сприяють збільшенню числа компаній, що спеціалізуються в даній галузі. Цьому допомагає інформатика, що дає виробникам послуг можливість розширювати географію своєї діяльності, спираючись на сучасні засоби зв’язку й обчислювальної техніки. Послугами з метою їхнього продажу усе ширше займаються також компанії й організації сфери матеріального виробництва. Прикладом можуть бути виробники ЕОМ, що продають не тільки свої комп’ютери, але також програмне забезпечення й обчислювальні послуги.

Хоча міжнародна торгівля послугами молодше торгівлі товарами, у неї також великий стаж. Першими великими експертами послуг були фінікійці: ще 3,5 тис. років тому вони регулярно займалися фрахтом суден для торговців з інших країн. Родоначальником міжнародного туризму були древні греки: 2,5 тис років тому.

Структура ринку послуг:

а) географічна:

національний
регіональний
глобальний

б) номенклатурна:

1. визначення Міжнародного влютного фонду:

фрахт
інші транспортні послуги
туризм
інші послуги

2.ЮНТАД

фінансові послуги (банк, страхування)
зв’язок (телефон, інтернет)
будівничі та проектно-конструкторські послуги
транспортні послуги (вантажні та пасажирські перевезення)
професіональні та ділові послуги (юридичні, бухгалтерські, архітекрурні, лінгвістичні, маркетингові, реклама, консалтінг, сертифікація)
комерційні послуги (лізинг, інженірінг, інформаційні послуги)
послуги в сфері туризму
аудіо-візуальні послуги (телебачення, музика)

За останні 15-20 років надзвичайно бурхливо розвивається міжнародний лізинг- (Leasinq-здача в оренду) це спеціальна операція, за якою лізингова фірма (орендодавець) на основі угоди з орендарем купує у виробника предмети оренди(устаткування, обладнання, машини) і передає їх орендареві на певний термін за встановлену плату. Лізинг вважається міжнародним, якщо його суб’єкти належать двом або більше країнам. При лізингу:

Виробник – відразу отримує гроші за свій товар.

Орендар – здійснює орендну плату протягом тривалого періоду, а не платить велику суму грошей відразу.

Лізингова фірма – отримує стабільні значні прибутки.

Обсяг міжнародних лізингових операцій у світі за рік становить 300-500 млрд.$.

Міжнародний лізинг поділяється:

1. За терміном дії оренди:

Рентинг – від 1 години до 1 місяця, особливість: лізингова фірма забезпечує технічне обслуговування і страхування предмета оренди.

Хайринг – від 1 місяця до 1 року, використовується у випадку оренди унікальних видів вимірювальних пристроїв та іншого обладнання

Довгостроковий лізинг – більше 1 року, використовується по відношенню до сучасного авіаційного, енергетичного, електронного обладнання, при умові технічного обслуговування орендарем і страхуванням на користь орендодавця.

2. За окупністю:

Оперативний лізинг – при ньому плата за оренду лише частково компенсує початкову ціну об”єкта лізингу і по закінчені строку дії лізингу, об”єкт(автомобіль,копіювальна техніка, ПЕОМ) повторно здається в оренду(можливо іншому орендарю).

Орендодавець несе всі обов”язки по технічному обслуговуванню та страхуванню обладнання.

Фінансовий лізинг – при ньому орендар отримує на довгий строк об”кт оренди, сплачує періодично вартість об”єкту і проценти лізингу.

В кінці строку оренди орендар може або купити об”єкт по його залишковій ціні, або повернути орендавцю. При фінансовому лізингу період оренди відповілає строку економічного життя об”єкта, Всі обов”язки по страхуванню та обслуговуванню належать орендареві.

3. За суттю експортно-імпортних операцій:

Експортний лізинг – виробник і лізингова компанія знаходяться в одній країні, а орендар в іншій.

Імпортний лізинг – лізингова компанія і орендар знаходяться в одній країні, а виробник в іншій.

Транзитний лізинг – всі учасники знаходяться в різних країнах.

4. За формою надання оренди:

Звичайний лізинг – В-ЛК-О.

Зворотній лізинг – при якому виробник одночасно є і орендарем: лізингова компанія віддаєт куплений об’єкт в оренду тій же компанії, у якої його купила.

Лізинг постачальника – виробник продає об”єкт лізинговій компанії, бере його в оренду і віддає в суборенду іншому орендареві.

Розподільчий лізинг – при ньому, лізингова компанія розділяє об”єкт лізингу на двох і більше орендарів.

Фактори розвитку міжнародного лізингу:

1.Скорочення обсягу ліквідних коштів.
2.Загострення конкуренції, що вимагає оптимізації інвестицій.
3.Зменшення прибутків підприємств.
4.Сприяння розвитку лізингових операцій з боку держави і фінансового світу в цілому, з метою стимулювання економічного зростання, зростання інвестицій.

Значення міжнародного лізингу:

1.Полегшується доступ до високих технологій.
2.Оперативно замінюється старе обладнання на нове.
3.Зекономлені кошти спрямовуються на інші цілі.
4.Відбувається оптимальний розвиток світової економіки.

Міжнародний франчайзинг – це система договірних відносин між великою та малою фірмою, за якою велика фірма(франчайзер) зобов”язується постачати малу фірму(франчайзі) власними товарами, рекламними послугами, відпрацьованими технологіями бізнесу, надавати короткостроковий кредит на пільгових основах, здавати в оренду своє обладнання; мала фірма зобов”язується підтримувати ділові контакти тільки з цією фірмою, вести бізнес”за правилами” великої фірми, перераховувати визначену договором частку від продажу на рахунок великої фірми.

Франчайзинг найчастіше застосовується у сфері роздрібної торгівлі, ресторанах швидкого обслуговування типу “Макдональдс” та “Форнетті”.

Іншими словами міжнародний франчайзинг – це використання вже існуючої і добре відпрацьованої ідеї бізнесу (торгової марки), яка має сформований імідж.

Інжиніринг – це комплекс інженерно-консультаційних послуг, які пов’язані зі створенням об’єктів промислового та сільського господарства, а також забезпеченням діяльності підприємств за широким спектром цілей їх маркетингової діяльності. Інжиніринг – надання технологічних знань, проведення технічних робіт, консультування „на місці подій” з метою оптимізації виробничо-комерційної діяльності.

Ліцензійний обмін – власник винаходу або технічних знань надає іншій стороні дозвіл на використання в певних межах своїх прав на технологію.

Міжнародний консалтинг – це вид міжнародної послугової діяльності, яку здійснюють спеціалізовані фірми одних країн у вигляді надання порад державам, виробникам, продавцям і покупцям інших країн з широкого кола питань економічної діяльності, передусім з консультування у зовнішньоеко номічній сфері.

Досить часто консалтингові послуги проводяться паралельно чи разом з наданням інших видів послуг. Консалтингові послуги надають і фірми, що спеціалізуються і на непослугових видах діяльності. Досить часто великі компанії нафтового, автомобільного та електронного бізнесу створюють свої філії, дочірні компанії, які спеціалізуються в консалтинговому бізнесі.

Структура системи консалтингових послуг:

Консалтинг з питань стратегічного планування та поточного менеджменту.
З питань оподаткування.
З фінансових питань.
З маркетингу та організації збуту.
Консультації при виборі партнера в бізнесі.
З оцінки та підбору кадрів.
З питань організації інвестування.

Основними споживачами консалтингових послуг є: державні організації, виробничі та торговельні фірми, банківські структури та страхові компанії.

Факторинг – (англ.- агент, посередник) – вид фінансових послуг, які комерційні банки, їх дочірні фірми надають дрібним і середнім фірмам (клієнтам), що передають своє право отримання боргу фактор-фірмам. Така фірма купує у клієнтів право на вилучення боргів і частково (від 70 до 90%) оплачує їх вимоги до боржників ще до настання терміну сплати боргу. Решту боргу, крім відсотків, клієнтам повертають після погашення боржником усього боргу. Це прискорює отримання боргів клієнтами. За цю послугу клієнти виплачують певний відсоток.

Послуги є водночас і предметом, який реалізується на світовому ринку, і його потужним динамізатором, фактором, який дедалі більше визначає його параметри, тенденції і навіть характер процесів глобалізації.

На послуги припадає близько 2/3 світового валового продукту, причому в ряді провідних ринкових країн цей показник значно більший і перевищує 70%-80%.

На даний час суттєво змінюються акценти на світовий ринок послуг. Більше уваги приділяється послугам науково-інформаційного характеру, продажу технологій та програмного забезпечення. Світовий ринок послуг розвивається швидше та навіть стає більш важливим у розвинутих країнах, ніж товарний ринок. Це є ознакою постіндустріального суспільства.

Тема 6. Міжнародна міграція робочої сили.

6.1 Причини і види міграції робочої сили.

6.2 Етапи міграції робочої сили.

6.3 Наслідки міграції робочої сили для країн імпортерів та країн експортерів. Сучасний етап міграції робочої сили.

6.4 Діяльність міжнародних організацій праці (МОП), її мета та функції.

6.5 Шенгенські домовленості: історія угоди, політика щодо «третіх» країн.

6.1 Причини і види міграції робочої сили.

Міграція робочої сили (або трудова міграція) як одна із форм міжнародних економічних відносин являє собою переміщення (переселення) працездатного населення за межі країни. Як економічна категорія міграція робочої сили є безпосереднім проявом існування міжнародного ринку праці, що охоплює різноспрямовані потоки мігрантів, які перетинають національні кордони внаслідок нерівного як кількісного, так і якісного розподілення світових трудових ресурсів. Таким чином, світовий ринок праці виступає як загальна сукупність трудових ресурсів, що пропонуються та купуються в різних країнах на основі попиту і пропозиції.

Причинами міграції робочої сили є фактори як економічного, так і неекономічного (політичні, національні, релігійні, расові, сімейні тощо).

Основними причинами міжнародної міграції робочої сили є економічні. Вони діють більш-менш постійно і рівномірно. Політичні причини виникають рідше, але в окремі періоди при певних умовах можуть виникати переміщення великих мас населення. Скажімо, після другої світової війни, згідно з Потсдамською угодою трьох країн-СРСР, США і Великобританії - було змінено кордони Німеччини, а тому переважна більшість німецького населення, що раніше мешкало східніше лінії Одер-Нейсе, а також в країнах Центральної і Південно-Східної Європи, була примусово переселена на територію тодішніх Німецької Демократичної Республіки і Федеративної Республіки Німеччини.

У післявоєнний період примусове переселення майже 6 млн. чоловік відбулося також в результаті утворення самостійних країн на місці колишніх колоній. З колоній емігрувало населення в колишні метрополії. У 80-90-х роках XX століття масштаби міграції значно зросли за рахунок біженців. В Африці їх нараховувалось майже 12 млн. чоловік, в Азії - понад 5 млн. чоловік. В кінці 90-х років XX століття загальна кількість біженців становила майже 30 млн. чоловік.

Міжнародна міграція робочої сили,що спричинена економічними факторами:

дією законів капіталістичного нагромадження, народонаселення, нерівномірності економічного розвитку тощо, які зумовлюють відносне перенаселення в одних країнах та нестачу робочої сили в інших;
істотною різницею в умовах праці, рівні заробітної плати, рівні життя, умовах підприємницької діяльності тощо;
циклічним характером економічного розвитку, зокрема асинхронністю економічного циклу в різних країнах;
нерівномірним розгортанням НТР, структурних криз і структурних реформ;
демографічними факторами, різницею у природному прирості населення. Так, якщо у XX ст. темпи щорічного приросту населення у слаборозвинутих країнах становили приблизно 2,5%, то в розвинутих вони не перевищували 1%;
політичними, військовими, національно-етнічними та іншими неекономічними чинниками.

Причини міграції населення економічного характеру полягають у різному рівні:

економічного розвитку окремих країн;
розходженні в умовах заробітної плати;
наявності безробіття в деяких країнах;
функціонуванні міжнародних корпорацій, що вивозять робочу силу для роботи в закордонних філіях.

Основу міграційних потоків складають робітники, у меншому ступені – службовці. Порівняно новою формою міграції є переміщення науково-технічних кадрів (у США і Західну Європу).

Міжнародна міграція робочої сили класифікується за наступними ознаками:

За напрямами руху:

ü еміграція – виїзд робочої сили за межі країни;

ü імміграція – в'їзд робочої сили в країну;

ü рееміграція – повернення емігрантів на батьківщину на постійне проживання.

За часом:

ü остаточна – виїзд населення в іншу країну на постійне місце проживання;

ü тимчасова – виїзд в іншу країну на певний період часу;

ü сезонна – виїзд населення в іншу країну в певну пору року і на певний термін (на проведення сільськогосподарських робіт);

ü маятникова – характерна для прикордонних районів країн і проявляється в тому, що працівники живуть в одній країні, а працюють постійно чи тимчасово в іншій.

За організацією:

ü добровільна – непримусове переміщення населення;

ü примусова – виселення громадян із своєї країни на підставі рішення судових органів;

ü організована – здійснюють спеціальні інститути згідно з національним законодавством;

ü самодіяльна – нелегальне переміщення населення за межі своєї країни.

За якісним складом:

ü міграція робочої сили низької кваліфікації;

ü міграція робочої сили високої кваліфікації;

ü міграція вчених (“відпив інтелекту”). Може відбуватися як у явній формі, коли спеціаліст переселяється в іншу країну або ж залишається в ній після завершення навчання, так і в прихованій формі, коли спеціаліст нікуди не переселяється, але влаштовується на роботу на підприємство, що належить іноземного капіталу;

За професійним складом:

ü міграція робітників;

ü міграція спеціалістів;

ü міграція представників гуманітарних професій.

Згідно з розробленою Міжнародною Організацією Праці класифікацією, міжнародна міграція має такі види:

Праця за контрактом, коли чітко обумовлений термін перебування у країні, що приймає;
Професіонали, яких відрізняє високий рівень підготовки, наявність відповідної освіти та практичного рівня роботи;
Нелегальні іммігранти, іноземці з простроченою або туристичною візою, що займаються трудовою діяльністю;
Переселенці, тобто ті, хто приїжджають на постійне місце проживання, як правило, у розвинені країни;
Біженці – особи, що мусять емігрувати через загрозу життю та діяльності.

В результаті міграції робочої сили сформувався світовий ринок праці, пропозиція робочої сили на якому залежить від ситуації на внутрішніх ринках праці країн – експортерів і країн – імпортерів робочої сили.

Ринок робочої сили виконує такі функції:

здійснюється остаточне визначення вартості робочої сили, впливає на відхилення ціни на цей специфічний товар від вартості (залежно від співвідношення попиту і пропозиції);
регулює попит і пропозицію робочої сили;
зводить продавців робочої сили з її покупцями;
забезпечує конкуренцію між найманими працівниками, спонукаючи їх до підвищення свого загальноосвітнього і кваліфікаційно-професійного рівня, одночасно знижуючи ціну робочої сили;
забезпечує конкуренцію між підприємцями, спонукаючи їх підвищувати якість умов праці та рівня часткової оплати праці;
сприяє зростанню збалансованості між трудовими ресурсами і робочими місцями, досягнення елективної зайнятості;
прискорює міграційні процеси в національному та інтернаціональному масштабах, вирівнює умови відтворення робочої сили;
сприяє виявленню шляхів та розробці заходів соціального захисту робочої сили.

У залежності від правового статусу міграція може бути легальною і нелегальною.

Нелегальні мігранти – це особи, що у пошуках роботи в'їжджають у країну нелегально або прибувають до неї на законних підставах (туристами, за запрошенням та ін.) і нелегально працевлаштовуються. Останнім часом масштаби нелегальної імміграції значно розширся. Китайці прямують в основному в США і Росію, кубинці – у Флориду, алжирці – у Францію, пакистанці – в Англію і т. д.

Щодо нелегальної трудової міграції, то вона здійснюється під виглядом туристичних поїздок. До 85% всіх трудових мігрантів виїжджають за кордон саме туристичними візами (переважно короткостроковими). При цьому, як правило, необхідні для цього документи не оформляються, а гарантії працевлаштування є вельми сумнівними. Але навіть така перспектива не лякає наших громадян, заради заробітку.

Дослідження причин нелегальної трудової міграції українців показують наявність низки бюрократичних перепон як в Україні, так і в приймаючій країні. Також проблемою «туристичної» міграції є її пропагування з боку спеціалізованих організацій, для яких це основний вид бізнесу та значно великий дохід. Дані Інтерполу свідчать, що структури, які займаються подібними справами у всьому світі заробляють понад 30 млрд. дол. щорічно. Адже вартість доставки одного нелегалу коливається від 3 до 30 тис. дол.

6.2 Етапи міграції робочої сили.

До початку ХVІІІ століття, коли мало місце масове примусове переміщення рабів з однієї країни в іншу, передусім із Африки на Американський континент;
1725-1880 рр., коли мала місце масова еміграція робочої сили з Європи в Північну Америку, Австралію та Нову Зеландію;
1880-1914 рр., коли розгорнулась масова еміграція робочої сили із Східної та Південної Європи, Китаю, Індії, Японії, Східної Африки в Америку;
1918-1939рр., коли зросли масштаби міжнародної міграції робочої сили в традиційні центри прийому іноземної робочої сили;
1945-1989 рр., коли зросли масштаби внутріконтинентальної міграції;
З 1989 року по даний період, коли розгорнулась масова еміграція з країн з перехідною економікою.

Хвилі легітимної міграції як стихійне явище . Напрямки міграції робочої сили.

Основні історичні віхи міграційних процесів

Стародавні цивілізації	Економічна могутність усіх стародавніх цивілізацій була створена за рахунок праці примусово переміщених великих мас людей
Середні віки	Найбільш популярною формою міграції в Європі була наймана військова служба
Кінець XV – початок XVІ віків до другої половини ХІХ віку, первісна або “стара” міграція	Великі географічні відкриття. Чітка спрямованість двох основних міграційних потоків: 1) із Старого Світу до Нового (Північна та Південна Америка, Вест-Індія); 2) примусовий вивіз рабів з Африки до Америки.
60-ті роки ХІХ століття до ІІ світової війни	Зниження кількості емігрантів з Англії, Іспанії, Нідерландів, Португалії і стрімке зростання – з Австро-Угорщини, Росії, Німеччини, Італії. Наприкінці ХІХ століття відбувалась масова еміграція нацменшин (фінів, поляків, прибалтів, українців) з Росії до США, Канади, Австралії, Нової Зеландії, Південної Африки і Аргентини. Масова еміграція солдат і офіцерів Білої Армії, дворян, інтелігенції, промисловців, чиновників після більшовицької революції 1917 року і громадянської війни в Росії.
ІІ світова війна	Насильницьке переміщення військовополонених і остарбайтерів, численні потоки біженців.
Сучасний етап: 1945 по 1973рік	Характерні риси: - масовість (35 млн. робітників-мігрантів); - виникнення більш менш стабільних центрів привабливості; - зростання кількості нелегальних мігрантів; - посилення адміністративно-правового регулювання міграційних процесів; - зростання кількості мігрантів серед наукової інтелігенції і творчої молоді ( “brain-drain” – англ.); - диверсифікація міграційних потоків.

Міграційні потоки розвиваються хвилеподібно. Спочатку в новій країні закріплюються емігранти-піонери. Потім до них приїжджають їхні родичі та друзі. Хвиля еміграції набирає сили, але через певний проміжок часу вона спадає, потім процес повторюється.

Можна виділити 5 напрямків міжнародної міграції робочої сили:

з країн, що розвиваються в промислово розвинуті країни;
у рамках промислово розвинутих країн (в основному з неекономічних причин, також спостерігається відплив умів з Європи в США);
між країнами, що розвиваються; (в основному між НІК і країнами арабських еміратів; між країнами-членами ОПЕК та іншими країнами, що розвиваються);
з колишніх соціалістичних країн у промислово розвинуті;
міграція науковців, кваліфікованих фахівців із промислово розвинутих у країни, що розвиваються.

6.3 Наслідки міграції робочої сили для країн імпортерів та країн експортерів.

Позитивні соціально-економічні наслідки міграції робочої сили країн експортерів:

Знижується напруга на внутрішньому ринку праці завдяки експорту надлишкової робочої сили.
Зростають надходження до бюджету у вигляді податків з фірм-посередників.
Збільшуються валютні надходження до країни за рахунок приватних переказів емігрантів.
Зростає рівень життя і добробут залишених вдома членів сімей і утриманців мігрантів за рахунок переказів і речових відправлень.
Збільшуються можливості приватного інвестування завдяки поверненню на батьківщину (після ротації) особистих коштів, засобів виробництва тощо мігрантів.
Підвищується техніко-економічний рівень виробництва внаслідок праці більш кваліфікованих емігрантів, що повертаються на батьківщину з розвинених країн.
З’являється можливість створення високоприбуткової галузі з експорту робочої сили.
В окремих випадках, якщо це передбачено двосторонніми угодами, держава може отримувати компенсацію за використання імпортованих трудових ресурсів.

Позитивні соціально-економічні наслідки міграції робочої сили країн імпортерів:

Стимулюється розвиток виробництва внаслідок екстенсивного збільшення робочої сили.
Зростає конкурентоспроможність продукції завдяки використанню більш дешевої праці іммігрантів.
Знижуються витрати на підготовку та перекваліфікацію власних кадрів, в тому числі вищої кваліфікації.
Заповнюються вакансії в непрестижних сферах і галузях економіки.
Під час криз знижується соціальна напруга за рахунок звільнення іммігрантів і заповнення вакансій робітниками-резидентами.
Зменшується бюджетне навантаження завдяки економії коштів по пенсіям та соціальним пільгам.
Зростає продуктивність праці робітників і ефективність виробництва в цілому за рахунок конкуренції на ринку праці.
Покращується демографічна ситуація в “старіючих” країнах, а в деяких – і генофонд нації.

Негативні соціально-економічні наслідки міграції робочої сили країн експортерів:

Зменшуються можливості власного розвитку внаслідок відтоку кваліфікованих кадрів і фахівців (“втрата розумів”) в більш привабливі країни.
Знижується загальна конкурентоспроможність на власному ринку праці в результаті відтоку кваліфікованих, молодих кадрів.
Виникає можливість приховування мігрантами доходів і ухилення від податків щодо країн, які не мають між собою двосторонніх угод про уникнення подвійного оподаткування.
Зменшуються надходження до бюджету як слідство скорочення кількості потенційних платників податків.

Негативні соціально-економічні наслідки міграції робочої сили країн імпортерів:

Посилюється напруга на ринку праці щодо робітників-резидентів за рахунок найму більш дешевої іноземної робочої сили.
Зростають витрати на соціальний захист іммігрантів.
Здійснюється відтік за кордон валютних коштів у вигляді переказів іммігрантів.
Збільшується загроза загострення міжнаціональних, міжетнічних, міжконфесійних та інших соціальних проблем.
Погіршується криміногенна ситуація в країні.

На початок 90-х років у світі нараховувалося понад 25 млн працівників-мігрантів, що становило близько 1 % усіх трудових ресурсів. Причому зростання кількості іммігрантів триває, незважаючи на заходи багатьох країн з обмеження міграції. Розширення міграції спричинило появу в країнах імміграції двох ринків праці — для робітників — громадян даної країни та для іноземних робітників. Другий з цих ринків формується значною мірою за рахунок нелегальної міграції. Проте, незважаючи на всі зусилля, заборонити нелегальну міграцію повністю не вдалося жодній з країн. Нелегальні іммігранти використовуються на низькооплачуваних роботах та на роботах зі шкідливими умовами праці без соціального захисту, що суперечить національним законодавствам та міжнародним конвенціям. В більшості розвинутих країнах Заходу вже склалося коло професій, які характерні лише для мігрантів (вантажники, робітники на конвеєрах, прибиральниці тощо). Для місцевого населення ці спеціальності непрестижні навіть в умовах високого безробіття.

Проблема відтоку інтелекту.

Однією з найважливіших особливостей сучасного стану міжнародної міграції є "відплив інтелекту", тобто безповоротна або довготривала еміграція вчених і висококваліфікованих спеціалістів.

Основними причинами цього процесу в більшості країн є:

постійне зниження соціального статусу вченого та спеціаліста;
те, що результати роботи вчених та спеціалістів часто не знаходять своєї остаточної реалізації;
бажання покращити своє матеріальне становище;
більша можливість за кордоном реалізувати свої знання та досвід;
національна та релігійна нетерпимість;
зростання безробіття в країні, навіть серед висококваліфікованих спеціалістів.

Явище "відплив інтелекту" властиве практично усім країнам, які стали на шлях економічного реформування, особливо там, економіка котрих не дає можливість забезпечити відповідне працевлаштування фахівців, підготовлених у сфері вищої освіти. Чисельність фахівців, які виконують науково-дослідні роботи, за останні десять років в Україні скоротилася наполовину. 30% вчених, залишаючись на своїх робочих місцях, фактично працюють над виконанням досліджень зарубіжних замовників.

Сучасний етап міграції робочої сили.

Особливості сучасного етапу міграційних процесів :

Період 1945-1973 рр.

1. Стрімке зростання прибулих в метрополії з колишніх колоній і домініонів. Так, до 1970 року у Францію емігрували 600 тис. алжирців, 140 тис. марокканців, 90 тис. тунісців та сотні тисяч із Сенегалу, Малі, Того, Нігеру та багатьох інших країн. До Англії, наприклад, з 1946 року по 1959 рік прибуло тільки з Ірландії 350 тисяч осіб. Перед Першою світовою війною, з початком економічного пожвавлення, посилилась міграція, але перервана війною. Після Другої світової війни потік мігрантів знову почав збільшуватись

2. Згаданий період – це час створення, становлення і ліквідації так званої “системи гостьових робітників” (“guestworker system”) , яка в найбільш організованому класичному вигляді була впроваджена у Німеччині (ФРН): Федеральний Офіс Праці здійснював організований набір (вербування) робочої сили, перевіряв виробничі навички робітників, здійснював медичні експертизи тощо. Підприємці компенсували всі фінансові витрати Федерального Офісу і використовували робітників у виробництві. Умови найму були юридично закріплені у двосторонніх угодах між ФРН та країнами-експортерами: спочатку з Італією, пізніше – з Грецією, Туреччиною, Марокко, Португалією, Тунісом і Югославією. Це сприяло масовому збільшенню числа мігрантів. В ФРН їх кількість становила: 1956 рік – 95 тис.; 1966 рік – 1 млн. 300 тис.; 1973 рік – 2 млн. 600 тис. осіб. Аналогічні явища спостерігалися і в інших країнах. Так, з 1950 по 1970 рік кількість емігрантів у Франції, Великій Британії та Швейцарії зросла відповідно з 2 млн. 128 тис. до 3 млн. 339 тис., з 1 млн. 573 тис. до 3 млн. 968 тис. і з 279 тис. до 983 тисяч. Загострення соціально-економічних проблем, політичні та деякі інші чинники призвели до ліквідації “guestworker system” в 1973 році.

3. Виникнення незалежних держав внаслідок краху колоніальної системи зумовили появу зворотних потоків мігрантів, насамперед, з числа інтелігенції з метрополій до колишніх колоній і домініонів.

4. Серед причин міграції цього періоду переважають економічні, що пов’язані з пошуком забезпеченого, заможного життя.

5. Диверсифікація потоків як за географічним походженням мігрантів, так і країн-реципієнтів. К 70-м рокам в загальній кількості іммігрантів поступово зростає доля прибулих з Африки, Азії та Латинської Америки і відповідно знижується доля європейців.

Період з 1973 року по теперішній час

1. Поступово скорочується міграція робочої сили у Західну Європу і збільшується у країни Північної і Південної Америки, Австралії та деякі інші, і відбувається одночасна трансформація країн Південної Європи з еміграційних в імміграційні.

2. Стрімко зростає кількість іммігрантів у нафтодобувних країнах Близького Сходу.

3. Посилюються масові потоки біженців внаслідок політичних, релігійних та різних форс-мажорних обставин. Ще в 1956 році європейці вперше з часів ІІ світової війни знов зіткнулись з таким явищем, як біженці з Угорщини, а в 1968 році – з Чехословаччини. 90-ті роки увійшли в історію як драматичні для громадян колишньої Югославії, Албанії, жителів Ефіопії і Еритерії, деяких країн Африки і курдів, а з жовтня цього року – Афганістан.

4. Нова геополітична ситуація в Європі, викликана колапсом Радянського Союзу, появою нових незалежних країн, крахом комуністичних режимів в країнах Східної Європи і Балтії і утворення СНД призвели в 90-і роки до нової хвилі мігрантів у різні країни світу, насамперед, до Західної Європи, а також до США, Ізраїлю, Аргентини, Австралії, Канади та в деякі інші.

Особливості міжнародної трудової міграції на сучасному етапі:

переважання міграції робочої сили у загальному обсязі міграційних потоків;
зростання демографічних факторів у розвитку міжнародної міграції робочої сили;
розширення географії міжнародної міграції робочої сили (зростає кількість країн, звідки емігрує і куди іммігрує населення);
розширення масштабів міжнародної міграції робочої сили. Це означає збільшення кількості міграційних потоків робочої сили, а також розширення структури міграційних потоків (вчені, робітники, спеціалісти і т.д.) та збільшення форм міграції;
збільшення обсягів нелегальної міграції;
збільшення частки висококваліфікованих спеціалістів (робітників, інженерів тощо) у міграційних потоках;
глобальний характер міжнародної міграції робочої сили. Це означає, що в міграційні потоки втягнуто більшість країн світового співтовариства;
інтенсивний характер міжнародної міграції робочої сили. Це означає зростання кількості і швидкості міграції населення.

В результаті міграції робочої сили сформувався світовий ринок праці, пропозиція робочої сили на якому залежить від ситуації на внутрішніх ринках праці країн-експортерів і країн-імпортерів робочої сили.

Сучасні центри тяжіння робочої сили

Сучасні центри тяжіння робочої сили

Західна Європа	Загальна кількість зайнятих щорічно коливається в межах 4-7,5 млн. чоловік. Їх питома вага в загальній чисельності працюючих в деяких країнах становить: Люксембург – 33%; Швейцарія – 20%; Австрія – 9%; Бельгія – 9%; Німеччина – 8%; Франція – 8%; Нідерланди – 5%; Данія – 4%; Італія – 2%.
США	Іноземці складають більше 7% від загальної чисельності, причому 75% від загальної чисельності іноземців-резидентів, які народжені за межами США (близько 26 млн. осіб), мешкають у семи штатах: Каліфорнії, Нью-Йорку, Техасі, Флориді, Нью-Джерсі, Іллінойсі, Массачусетсі. В Каліфорнії на них припадає 22% населення. Серед країн-експортерів робочої сили до США слід назвати Мексику, на яку припадає 12% прибулих, а також Китай, Філіппіни, В’єтнам, Індію, колишні республіки СРСР і Домініканську Республіку.
Нафтодобувні країни Близького Сходу	В регіон щорічно прибуває близько 4 млн. іноземців, в основному з Індії, Пакистану, Бангладеш, Філіппін та деяких інших країн. Питома вага іммігрантів: Катар – 95%; Саудівська Аравія – 48%; Бахрейн – 46%; Оман – 40%; ОАЕ – 37%.
Латинська Америка	Загальна чисельність прибулих дорівнює 7-8,5 млн. чоловік. Найбільше притягує до себе Аргентина. Серед інших країн, з точки зору тяжіння, можна також виділити Венесуелу.
Австралія	Країна стає все більш привабливою для іноземців. Сьогодні одна чверть населення Австралії – іммігранти з більше ніж 100 країн світу.
Азіатсько-Тихоокеанський регіон	Головними країнами-реципієнтами виступають Південна Корея, Японія, Бруней, Гонконг, Малайзія, Сінгапур, Тайвань, в які прибувають вихідці з Китаю, Таїланду, Лаосу, В’єтнаму, Індії та Філіппін.
Африка	В Північній Африці центром тяжіння виступає Лівія, що приймає, насамперед, єгиптян, а на півдні – Південно-Африканська республіка, яка притягує вихідців з Мозамбіку та деяких інших сусідніх країн. Певну привабливість має також Нігерія, здебільшого для вихідців з Гани, Чаду та Беніну.

Українці та еміграційні світові процеси.

Офіційна статистика – 2 млн. громадян

Не офіційно – 7 млн. громадян (Н. Карпачова)

Еміграція:

В основному в 90-х рр. емігрували у зв’язку з розбалансованістю економіки, наслідком було приховане безробіття.
Якщо економіка буде розвиватися такими же темпами, то повернення цих емігрантів практично не можливе.
Інтенсивний ріст економіки може сприяти поверненню робочої сили
2004р. – Аргентина, Великобританія, Канада, ФРН, Польща, Росія – 3 млн. чол., США – 500 тис. Чол..
Мігранти інвестують в Україну 19 млрд. $ на рік, 1,5 млрд. $ на місяць – грошові перекази.

Організації з міграції в Україні:

Державний комітет по справам націоналізації та міграції
Державна митниця
Міністерство праці
Держкомкордон

З приводу емігрантів допомога: укладання угод про нормальні умови праці з приймаючими країнами.

Іммігранти: Україна – країна ЄС, угода реадмісії, щодо повернення робочої сили в країну з якої вони приїхали.

Останнім часом в Україні спостерігається небувалий наплив нелегальних мігрантів із країн «третього світу», що використовують територію України як перевалочний пункт для подальшого проникнення в Західну Європу. Слід зазначити, що останнім часом Україна досягла значного прогресу в законодавчому врегулюванні проблеми нелегальної міграції та біженців. Ідеться, насамперед, про прийняття нової редакції законів України «Про громадянство», «Про біженців», «Про імміграцію» та низки інших законодавчих актів у сфері міграції. А в січні 2002року український парламент ратифікував Конвенцію ООН із захисту біженців 1951року. За свідченням деяких експертів. Україна сьогодні є найбільшою транзитною зоно в СНД, і показник кількості нелегалів, які залишилися на території країни, перевищує загальновизнані європейські норми в 20-25раз.

На початок 2007 року, за даними різних джерел, за кордоном перебувало понад 7 млн. українців. Основна їх кількість працює у країнах Європи та Америки: в Аргентині – 100 тис., Бразилії – 150, Великій Британії – 70. Греції 200, Ізраїлі – 150, Іспанії – 400, Італії – понад 500, Канаді – 150, Росії – 3 млн., Туреччині – 30, Чехії – 400 тис. чол. З усіх громадян України, які мешкають за кордоном, владою країн перебування легалізовано близько 500 тис. Решта перебувають там нелегально, що зменшує можливість їх підрахування.

6.4 Діяльність міжнародних організацій праці (МОП), її мета та функції.

Міжнародна організація праці (МОП) була створена в 1919 році відповідно до Версальського договору. Місцезнаходження – Женева (Швейцарія). Членами її є більш 170 країн. Як спеціалізована установа з 1946 р. входить у систему ООН, що сприяє установленню миру та соціальної справедливості, міжнародно-визнаних людських і трудових норм, захисту основних прав працюючих, поліпшенню умов праці та життя, соціальному прогресу у всіх його аспектах.

Членами МОП можуть бути: уряди країн-учасниць; профспілки; організації підприємців.

У 1976 р. на Всесвітній конференції по зайнятості в рамках МОП була прийнята Програма Дій, відповідно до якої організація набирання робочої с повинна проводитися на основі дво- або багатосторонніх угод, розроблених на основі вивчення економічних і соціальних потреб країн-експортерів і імпортерів робочої сили.

Для організації професійно-технічного навчання під егідою МОП діють Міжнародний інститут трудових проблем (Женева) і Міжнародний центр по технічній і професійній підготовці підвищеного типу (м. Турін, Італія).

Діяльність  МОП носить гуманістичний характер. Вона  націлена на   всемірне   сприяння  розвитку  підприємницьких   початків   в економіці.   Проте   це  здійснюється  при  найважливішій   умові:
виробітку соціально-економічних і юридичних механізмів,  з  одного
боку,  повинна  сприяти розширенню і розвитку підприємництва,  але
одночасно, з іншого боку, не повинна дозволяти розвиватися йому за
рахунок посилення експлуатації працюючих, обмеження їхніх  прав  і
інтересів.
     У  цих  цілях  МОП розробляють визначені правила поведінки  -
найважливіші регулятори ринкових і інших відносин між  робітниками
і  роботодавцями, державою й організаціями працюючих,  державою  і
підприємницькими структурами. Це реалізується у виді нормативних і
рекомендаційних актів міжнародного рівня в різноманітних  областях
підприємництва і соціальної сфери - Конвенцій і Рекомендацій МОП.
     Конвенція  МОП - документ, що стає обов'язковим для виконання
(у  змісті  дотримання викладених у ньому трудових норм) державою-
членом  МОП після його ратифікації - прийняття на себе зобов'язань
по  розробці  і  реалізації необхідних заходів для  дотримання  її
положень.  Міжнародні  трудові норми акумулюються  в  Міжнародному
Кодексі Праці.

Структура МОП:

ü Міжнародна конференція праці – вищий законодавчий орган;

ü Адміністративна рада – для керівництва над комітетами і комісіями при МОП;

ü Міжнародне бюро праці – інформаційний і консультативний орган.

Основні принципи:

праця не є товаром;
свобода слова і профспілкової діяльності є необхідною умовою
постійного прогресу;
злидні в будь-якому місці є погрозою для загального добробуту;
боротьба з потребою повинна вестися з неослабною силою в
кожній державі і шляхом постійних і об'єднаних міжнародних зусиль,при яких представники робітників і підприємців, що користуються рівними правами з представниками урядів, приєднаються до них у
вільному обговоренні і прийнятті демократичних рішень із метою
сприяння загальному добробуту.

Основна функція МОП – прийняття конвенцій і рекомендацій, що встановлюють міжнародні трудові стандарти (тривалість робочого дня, умови праці, оплату праці, соціальне забезпечення і т. д.). Усього було прийнято 172 конвенції і 181 рекомендація.

Багато документів і конвенції МОП були спрямовані на ліквідацію різних форм дискримінації іноземної робочої с: «Про інспекції режиму перевезень емігрантів» (1926 р.), «Про соціальну політику на територіях поза метрополіями» (1955 р.), «Проти применшення прав в області праці і занять» (1958 –1960 рр..), «Про трудящих на плантаціях» (1960 р.), «Про основні цілі і норми соціальної політики» (1962 р.), «Про збереження прав мігрантів в області соціального забезпечення» (1981 – 1982 рр..) , «Конвенція про працю в риболовецькому секторі N 188» (14.06.2007р.), «Конвенція про безпеку та гігієну праці в сільському господарстві N 184 [Конвенція]» (21.06.2001р.)

МОП розробляє міжнародні стандарти з питань праці, які є рекомендаційними для національних урядів у питаннях, що стосуються проблем зайнятості, рівня оплати праці, системи соціального страхування, захисту інтересів мігрантів тощо.

У своїй діяльності МОП керується чотирма стратегічними цілями:

Просування і здійснення основних принципів і прав у сфері праці;
Створення більших можливостей для жінок і чоловіків в одержанні якісної зайнятості і прибутку;
Розширення охоплення ефективності соціального захисту для всіх;
Зміцнення трипартизму і соціального діалогу.

Трепартизм – регулювання трудових і зв’язаних з ним економічних і політичних відносин на основі рівноправної взаємодії, співпраці представників найманих робітників, роботодавців і держави.

6.5 Шенгенські домовленості: історія угоди, політика щодо «третіх» країн.

Шенгенська угода — договір «Про відміну паспортного митного контролю між країнами Європейського союзу». Перша домовленість “ Про поступове скасування перевірок на спільних кордонах ” об’єднала групу з п’яти Європейських країн (Францію, Німеччину, Бельгію, Люксембург і Нідерланди).

Значним кроком у формуванні єдиного європейського міграційного простору було набрання чинності 1995р. Шенгенськими домовленостями спочатку для семи країн ЄС (Бельгія, Іспанія, Люксембург, Нідерланди, Німеччина, Португалія, Франція), трохи згодом ще для трьох (Данія, Швеція та Фінляндія).1997р. до Шенгенських угод приєдналися Італія, Австрія, Греція.

Ще 1960 р. країни Бенілюксу скасували контроль на своїх внутрішніх кордонах. 1985 р. у замку Шенген у Люксембурзі було підписано угоду між урядами держав економічного Союзу Бенілюкс, Федеративною Республікою Німеччиною і Французькою Республікою. Прикордонний контроль як такий не відмінявся, проте значно послаблювався (щоб уникнути подвійних перевірок, створювалися спільні прикордонні пости, запроваджувавс візуальний та вибірковий контроль). Окрім того, впродовж п'яти років сторони угоди мали підготуватися до остаточного скасування прикордонного контролю на внутрішніх кордонах і його перенесення на зовнішній кордон. Завершення цього процесу було підтверджено 1990 р. підписанням Конвенції про застосування Шенгенської угоди.

З метою запобігання небажаним наслідкам відміни прикордонного контролю Конвенція передбачала заходи боротьби з неконтрольованою міграцією, торгівлею зброєю та наркотиками, контрабандою. Вона запроваджувала постійний обмін інформацією та співпрацю між правоохоронними та судовими інституціями різних країн, зокрема, створення Шенгенської інформаційної системи, до якої мали вносити дані про всіх осіб, які за тих чи інших обставин привертали увагу поліції країн-учасниць.

Шенгенські домовленості передбачали також узгодження візових політик держав, що їх підписали. Зокрема, було введено візу єдиного взірця, складено список країн, громадяни яких повинні мати візи для в'їзду до Шенгенського простору. Періодично його переглядають. Нині до нього входить 101 країна світу, в тому числі й Україна.

Конвенція містила також спільні критерії щодо видачі віз. Відповідно до неї (ст. 5) в'їзд іноземцеві дозволяється, якщо його не розглядають як особу, що становить загрозу будь-якій країні, що є договірною стороною, до того ж він має необхідні для перетину кордону документи, візу, підтвердження мети та умов запланованої поїздки, фінансові засоби і для поїздки, і для повернення.

Первісно Шенгенська угода містила також розділ, присвячений питанню притулку. Проте згодом у зв'язку з підписанням у 1990 р. Дублінської конвенції (набула чинності 1997 р.) його було вилучено. Підписавши Дублінську конвенцію, країни ЄС погодилися, що розгляд заяв шукачів притулку повинна брати на себе та країна, яка дозволила їм в'їзд, тобто оформила візу, або ж перша країна в'їзду у разі нелегального проникнення.

Одночасно розроблялися механізми гарантій, які мали забезпечити прозорість, об'єктивність і справедливість надання статусу біженця. Наприклад, одним із основних положень Резолюції Ради ЄС 1995 р. про мінімальні гарантії процедур надання притулку було забезпечення можливостей для оскарження відмови у наданні статусу біженця. Причому подання апеляції мало призупиняти виконання наказу про депортацію.

У 1996 р. було вироблено спільну позицію щодо узгодженого застосування терміна «біженець», в основу якого покладено тлумачення терміна, якого дотримується УВКБ ООН. Разом з тим європейські країн,. погодилися з необхідністю захисту осіб, яким у разі повернення на батьківщину загрожує небезпека внаслідок обставин, що не були враховані у Конвенції 1951 р. Тобто притулок в Європі може бути надано ширшій категорії, ніж це передбачено Конвенцією Об'єднаних Націй.

Міжнародна організація по міграції (МОМ)

Міжнародна організація міграції (МОМ) створена в 1949 р. як Міжнародна організація у справах біженців, пізніше її повноваження були розширені й у 1989 р. вона була перейменована в МОМ. До неї входить 81 країна, у тому числі 46 є членами МОМ, 35 – спостерігачами (Україна є спостерігачем). МОМ не входить у систему ООН, але тісно з нею співробітничає.

МОМ працює в чотирьох широких галузях міграційного менеджменту, серед яких:

Міграція та розвиток;
Сприяння врегульованій міграції;
Упорядкування міграції;
Примусова міграція.

Основними функціями МОМ відповідно до статуту є:

розробка довгострокових програм в області регулювання міграційних потоків;
надання допомоги з питань організації міграції;
розвиток технічного співробітництва в області міграції;
запобігання відпливу умів і рееміграція;
надання експертних послуг у зв'язку з міжнародною міграцією робочої сили;
організація пересування біженців;
надання державам форуму для обміну думками, досвідом і співробітництва.

На даний час значне число установ і організацій, насамперед у рамках ООН, а також регіональних угруповань займаються проблемами, пов'язаними з міграцією населення і трудових ресурсів.

Представництво МОМ в Україні почало працювати в Києві у 1996р. коли Україна отримала статус країни-спостерігача МОМ. У 2001р. Україна звернулась із запитом про надання їй статусу країни-члена МОМ, і у 2002р. Парламент України ратифікував угоду про членство України в організації.

Комісія ООН по народонаселенню має у своєму розпорядженні відповідний фонд, частина якого використовується на субсидування національних програм в області міграції населення. Ряд міжнародних договорів, прийнятих ВООЗ (Всесвітньою організацією охорони здоров'я), містить спеціальні норми, що стосуються фізичного стану трудящих-мігрантів. У конвенціях ЮНЕСКО маються положення, спрямовані на поліпшення освіти трудящих-мігрантів і членів їхніх родин.

У Європі забезпеченням і захистом прав трудящих мігрантів займається Міжурядовий комітет з питань міграції (СІМЕ).

На інтеграційному рівні регулювання міжнародної міграції робочої с здійснюється шляхом виконання угод, договорів, правил, контрактів, укладених між державами інтеграційних об'єднань.

Основні завдання:

надання безвізового пересування населенню в рамках інтеграційного об'єднання;
створення загальних інформаційних систем з міграції робочої с в рамках інтеграційного об'єднання;
уживання спільних заходів по боротьбі з нелегальною міграцією;
прийняття спільних технічних мір для здійснення контролю над емігрантами.

Тема 7. Міжнародний рух капіталу.

7.1 Сутність та форми міжнародного руху капіталу.

7.2 Міжародний кредит і його основні види.

7.3 Сутність інвестицій. Прямі і портфельні інвестиції.

7.4 Чинники прямого іноземного інвестування. Тенденції розвитку ринку міжнародних інвестицій.

7.5 Прямі іноземні інвестиції в економіці України.

7.1 Сутність та форми міжнародного руху капіталу.

Міжнародний рух капіталу(МРК) є важливою складовою і формою сучасних МЕВ.

Капітал є одним із факторів виробництва – ресурсом, який необхідно затратити для виготовлення будь-якої продукції. Капітал представляє собою нагромаджений запас засобів в продуктивній, грошовій чи товарній формах, необхідний для створення матеріальних і нематеріальних благ та послуг.

Міжнародний рух капіталу - це процес вилучення частини капіталу з національного обігу у данній країні і переміщення його в товарній або грошовій формі у виробничий процес і обіг іншої країни. МРК - це зустрічний рух капіталу між країнами який приносить їх власникам дохід.

Основною причиною експорту (вивозу) капіталу за кордон є його відносний надлишок в даній країні. Це знаходить прояв в насиченості внутрішнього ринку такою кількістю капіталу, коли його застосування на національному рівні не приносить прибутку, або веде до його зменшення. Пошук сфер прибуткового вкладення штовхає капітал за межі національної економіки.

В основі міжнародного руху капіталу лежать такі причини:

Інтернаціоналізація виробництва - розвиток і поглиблення міжнародних економічних, політичних, культурних та інших відносин між країнами.
Відмінності у витратах виробництва - бажання обійти тарифні і нетарифні обмеження, захистити свій капітал від інфляції, непередбачуваності економічної і політичної ситуації в країні.
Прагнення на довгий період забезпечити задоволення своїх економічних, політичних та інших інтересів на території тієї чи іншої країни.
В деяких кранах - дефіцит інвестиційних ресурсів, капіталу в грошовій формі.
Прагнення країн залучити іноземні технології в національне виробництво, підвищити його науково-технічний і технологічний рівень, здійснити структурну перебудову в напрямі експортоорієнтованих та високотехнологічних галузей
Вирішення проблеми зайнятості населення.

Особливо гостру потребу в додаткових ресурсах капіталу відчувають країни, що розвиваються, країни з перехідною економікою, країни, в яких відбуваються структурні перетворення. Як правило, в таких країнах нагромадження власного капіталу недостатні.

Отже, основною причиною міжнародного руху капіталу виступають відмінності в обсязі отриманого прибутку, доступі до технологій. Поряд з цим діють і інші чинники, на яких акцентують увагу різні теорії:

Теорія ринкової влади С.Хаймера - суб’єкт інвестиційної діяльності, який вивозить капітал, керується прагненням домінувати на ринку та досягнути ринкової влади. Закордонне інвестування здійснюється з метою придушення конкуренції і збереження контролю над ринком. Практикуються і так звані “захисні інвестиції”: створення за кордоном виробничих потужностей, що є мало не збитковими, зі свідомою метою підриву позицій конкурентів на цих ринках.

Теорія інтерналізації – кожна фірма переслідує мету мінімізації трансакційних витрат (витрат на укладання угод). Зі зменшенням трансакційних витрат операції фірм починають набирати “внутрішнього характеру”, тобто відбувається інтерналізація ринків. Мета мінімізації транскацій залишається основним мотивом переведення діяльності за кордон.

Концепція конкурентоспроможності галузі - пояснює міжнародний рух капіталу посиленням конкуренції технологічного характеру між суб’єктами ринку капіталів.

Концепція оборони національного суверенітету грунтується на тому, що зростання зарубіжних інвестицій у національній економіці може спричинити зменшення частки внутрішнього виробництва. Саме тому уряди дотримуються політики протидії розширенню впливу країн-експортерів капіталу або регулюють експорт-імпорт капіталу.

Концепція валютного простору – головним стимулом переведення виробничих потужностей (капіталу в матеріальній формі) за кордон є наявність конкурентних переваг щодо країни-реципієнта. Такі переваги мають інвестори з країн із більш сильною валютою, ніж валюта країн-реципієнтів.

Інфраструктура міжнародного ринку капіталів складається з:

кредитних інститутів, що приймають вклади і задовольняють потреби в інвестиційних кредитах;
кредитних інститутів, що ведуть справи клієнтів на біржах;
інвестиційних фондів і компаній, що вкладають отримані кошти в цінні папери, диверсифікуючи вклади з метою зменшення ризику;
великих підприємств, що виступають на міжнародному ринку в якості самостійних суб’єктів;
страхових компаній;
громадських емітентів;
інвестиційних банків, які для зменшення ризику вводять програми торгівлі цінними паперами.

Вивіз капіталу – найбільш характерна риса міжнародних економічних процесів ХХ століття, коли темпи його зростання почали перевищувати темпи зростання міжнародного виробництва і міжнародної торгівлі. В сучасних умовах збільшується кількість країн, що беруть участь в іноземному інвестуванні. До цього процесу підключаються країни Південно-Східної Азії, Центральної і Східної Європи, хоча частка останніх в русі іноземних інвестицій залишається невеликою.

Змінюються напрямки руху капіталу: якщо раніше, до другої світової війни, капітал рухався переважно у слаборозвинені країни (колонії), то тепер три чверті всіх іноземних інвестицій приходиться на розвинені країни світу. Країни, що переважно приймають капітал: США, Ірландія, Португалія, Італія, Велика Британія, Туреччина, країни, що розвиваються. Країни, які переважно вивозять (нетто-інвестори),- Японія, Франція, Німеччина. Якщо до 1985 року лідером у здійсненні іноземних інвестицій вважалися США, то тепер – країни Європейського Союзу, Японія.

Форми міжнародного руху капіталу:

Міжнародні кредити
Економічна допомога (безкоштовна або безвідсоткова)
Прямі іноземні інвестиції
Портфельні інвестиції

Велику роль в міжнародному русі капіталів відіграють транснаціональні банки (ТНБ) і транснаціональні корпорації (ТНК).

Конкретні форми міжнародного руху капіталу:

За джерелами походження –

офіційний (державні кошти або МВФ, СБ тощо);
приватний (недержавний) капітал – приватні фірми, банки(інвестиції, торгівельні кредити, міжнародні банківські кредити) .

За характером використання коштів:

підприємницький – кошти у виробництво з метою отримання прибутку;
позичковий (міжнародний кредит) – кошти з метою отримання відсотків;
міжнародна економічна допомога.

За термінами вивезення капіталу:

короткостроковий (до одного року);
середньостроковий (більше одного року);
довгостроковий (більше 3 років).

За типом фінансових зобов’язань:

кредитні операції;
інвестиційні операції.

За цілями використання:

прямі інвестиції;
портфельні інвестиції.

7.2 Міжнародний кредит і його основні види.

Міжнародний кредит – це форма руху позикового капіталу у сфері міжнародних економічних відносин, де кредиторами і позиковцями виступають суб’єкти різних країн. Суб’єктами цих відносин є держави та державні органи, кредитні організації, нефінансові заклади, а також інші юридичні та фізичні особи.

Міжнародний кредит виражає відносини, які склалися між кредиторами і позиковцями різних країн з приводу надання, використання та погашення позики. Кредитні відносини складаються на принципах:

поверненості;
терміновості;
платності;
гарантованості.

Функції міжнародного кредиту:

забезпечення перерозподілу між країнами фінансових і матеріальних ресурсів, що сприяє їх ефективному використанню;
збільшення нагромадження в межах всього світового господарства за рахунок використання тимчасово вільних грошових коштів одних країн для фінансування капіталовкладень в інших країнах;
прискорення реалізації товарів у світовому масштабі.

Фактори поширення кредитних відносин у міжнародній сфері:

інтернаціоналізація виробництва і капіталу;
активізація міжнародних економічних зв’язків;
зміцнення позицій ТНК;
НТР, досягнення у сфері комунікаційних технологій.

Форми міжнародного кредиту:

1. За цільовим призначенням:

Звязані кредити – надаються на конкретні цілі, обумовлені в кредитній угоді. Вони можуть бути:

комерційні – які надаються для закупівлі певних видів товарів і послуг;
інвестиційні – для будівництва конкретних обєктів, погашення заборгованості, придбання цінних паперів;
проміжкові – для змішаних форм вивезення капіталів, товарів і послуг, наприклад, у вигляді виконання підрядних робіт.

Фінансові кредити – це кредити, які не мають цільового призначення і можуть використовуватися позичальниками на будь-які цілі.

2. За загальними джерелами:

Внутрішні кредити – це кредити, що надаються національними суб’єктами для здійснення зовнішньоекономічної діяльності іншим національним суб’єктам.

Іноземні (зовнішні) кредити – це кредити, що надаються іноземними кредиторами національним позичальникам для здійснення зовнішньоекономічних операцій.

Змішані кредити – це кредити як внутрішнього, так і зовнішнього походження.

3. За кредиторами:

Приватні кредити – кредити, надані приватними особами.

Урядові (державні) кредити – кредити, надані урядовими установами від імені держави.

Кредити міжнародних фінансово-кредитних організацій.

Змішані кредити.

4. За формою кредитування:

Товарні кредити – міжнародні кредити, що надаються експортерами своїм покупцям у товарній формі з умовою майбутнього покриття платежем у грошовій чи іншій товарній формі.

Валютні (грошові) кредити – кредити, надані у грошовій формі: у національній або іноземній валюті.

1. За формою забезпечення:

Забезпечені кредити – кредити, забезпечені нерухомістю, товарами, документами, цінними паперами, золотом та іншими цінностями як заставою;
Бланкові кредити – кредити, надані просто під зобоязання боржника вчасно погасити, документом при цьому виступає соло-вексель з одним підписом позичальника.

За строками:

Надстрокові – добові, тижневі, до трьох місяців;
Короткострокові – до 1 року.
Середньострокові – від 1 до 5 років.
Довгострокові – понад 5-7 років.

За валютою позики:

у валюті країни-позичальника;
у валюті країни-кредитора;
у валюті третьої країни;
у міжнародній грошовій одиниці (СПЗ).

Основна частка операцій на ринку євровалют здійснюється з головними вільноконвертованими валютами: доларами (60%), йєнами (6%), євро (17%), швейцарськими франками (1%).

Самі великі банки мають широку мережу закордонних філій і відділень, через яку вони контролюють фінансові операції на міжнародному рівні. Це – транснаціональні банки (ТНБ), серед яких лідирують американські. В 1960 р. тільки 8 банків США мали філії за кордоном, їх активи складали не менш 4 млрд дол. В 90-ті роки закордонні філії вже мали більше 100 американських банків із загальними активами більше 500 млрд дол. Основна клієнтура ТНБ – промислові ТНК, які самі беруть активну участь в світових фінансових операціях.

Єврокредити, як правило, надаються на умовах “рол овер” (роловерний кредит) на строк 5-10 років. Весь договірний строк ділиться на періоди по 3-6 місяців, а тверда відсоткова ставка встановлюється лише для першого періоду. Для кожного наступного вона коректується з врахуванням зміни цін та валютних курсів на міжнародному грошову ринку. Відсоткова ставка за роловерними кредитами складається з двох частин – базової ставки і маржі. За базу приймаються відсоткові ставки за три- або шестимісячними міжбанківськими депозитами на відповідному ринку, наприклад ЛІБОР (LIBOR) у Лондоні.

ЛІБОР – ставка, запропонована на Лондонському міжбанківському ринку депозитів. Це відсоткова ставка, за якою провідні банки Лондона надають позиковий капітал у певній валюті іншим банкам. Вона служить базовою ставкою для багатьох операцій на міжбанківському ринку позикових капіталів. Маржа коливається від 0,25 до 2% залежно від стану ринку та надійності (рейтингу) позичальника.

По аналогії з ЛІБОР в інших фінансових центрах останнім часом стали формуватися свої базові ставки: ФІБОР – у Франкфурті-на-Майні, СІБОР – в Сінгапурі, БІБОР – в Бахрейні тощо.

В міжнародному кредитуванні широко застосовуються синдиковані кредити, які надаються декількома банками одному позичальнику. Створення синдикату банків дозволяє об’єднати ресурси його учасників для проведення великих кредитних операцій. Обсяги синдикованого кредиту, як правило, сягають декількох міліардів доларів, а строки досить тривалі – в середньому 7-10 років. Такі умови кредитування дозволяють з одного боку, зібрати таку суму кредиту, яка не під силу одному банку, а з іншого - розподілити кредитний ризик між всіма його учасниками пропорційно їхньої частки в сумі кредиту.

Кредитування зовнішньої торгівлі охоплює кредитування експорту та кредитування імпорту. Кредитування імпорту здійснюється у формі комерційного або банківського кредиту.

Комерційні кредити поділяються на:

кредит за відкритим рахунком – коли експортер записує на рахунок імпортера у вигляді боргу вартість проданих товарів, а імпортер зобов’язується погасити у встановлений термін;
вексельний кредит – коли експортер виставляє переказний вексель (тратту) на імпортера.

Банківські кредити на імпорт:

акцептний кредит – імпортер погоджується оплатити трату експортера і його банк у встановлений термін погашає зобов’язання;
акцептно-рамбурсний кредит – банк імпортера виставляє безвідкличні акредитиви на банк експортера. Після відвантаження товару експортер передає документи до банку, який акцептує переказний вексель і виплачує експортерові вартість товару. Потрібні для цього кошти банк експортера отримує через переоблік трати на світовому грошовому ринку. Коли настане термін оплати, останній тримач пред’являє її до оплати банкові експортера, який здійснює платіж за рахунок відшкодування, отриманого від банку імпортера.

Кредитування експорту може здійснюватися у таких формах:

авансових платежів, які надають країни-експортери іноземним виробникам;
банківського кредитування: надання кредитів в дорозі; відкриття кредитних ліній; надання кредитів під товари або товарні документи в країні імпортера; бланкові кредити;
факторингу – придбання банком або спеціалізованою факторинговою компанією права вимоги щодо виплат за фінансовими зобов’язаннями здебільшого у формі дебіторських рахунків за поставлені товари чи послуги. Експортер поступається факторинговій фірмі правом отримання платежів від платників за поставлені товари. Остання в свою чергу зобов’язується повертати йому гроші у міру їх надходження від боржників або оплатити йому всю суму відразу. За здійснення факторингових операцій експортер вносить передбачену угодою плату, яка може бути дещо вищою від відсотків за кредит(строк до 1 року);
форфейтинг – купівля банком-форфейтором в експортера векселів, акцептованих імпортером. В обмін на придбані цінні папери банк виплачує експортеру еквівалент їх вартості готівкою з вирахуванням фіксованої облікової ставки, премії за ризик неоплати зобов’язань та разового збору за зобов’язання купити векселі експортера(строк від 6 місяків до 6 років);
лізинг – кредитування купівлі машин, обладнання, споруд виробничого призначення на основі укладання орендної угоди, за якої орендар сплачує орендну плату частинами та орендодавець зберігає право власності на товари до кінця терміну(строк від 3 до 15 років);
компенсаційні угоди – форма довгострокового кредитування, за якої в рахунок погашення кредиту здійснюються зустрічні поставки продукції, виробленої на обладнанні, під купівлю якого був наданий кредит.

7.3 Сутність інвестицій. Прямі і портфельні інвестиції

Інвестиції – це економічні ресурси, які спрямовуються на збільшення реального капіталу, тобто на розширення або модернізацію виробництва

Інвестиції – це також всі види майнових та інтелектуальних цінностей, що вкладаються в об’єкти підприємницької та інших видів діяльності, у результаті якої створюється прибуток або досягається соціальний ефект.
Такими цінностями можуть бути:

грошові кошти, цільові банківські вклади, паї, акції та інші цінні папери;
рухоме і нерухоме майно (будинки, споруди, обладнання та інші матеріальні цінності);
майнові права, що випливають із авторського права, досвід та інші інтелектуальні цінності;
сукупність технічних, технологічних, комерційних та інших знань, оформлених у вигляді технічної документації, виробничого досвіду, необхідних для організації того чи іншого виробництва, але не запатентованих («ноу-хау»);
права користування землею, водою, ресурсами, будівлями, обладнанням.

Отже, в широкому розумінні інвестиції є вкладенням капіталу з метою його збільшення. При цьому приріст капіталу повинен бути достатнім, щоб компенсувати інвестору відмову від використання коштів на споживання в теперішньому періоді, винагородити його за ризик та відшкодувати збитки від інфляції в майбутньому періоді.

Інвестиції – це економічна категорія розширеного відтворення, яка є основним інструментом формування мікро- та макроекономічних пропорцій і визначає темпи економічного росту.

Таким чином, інвестиції – це те, що «відкладають» на завтрашній день, щоб мати можливість більше споживати в майбутньому. Під інвестиціями розуміють економічні ресурси, які спрямовуються на збільшення реального капіталу товариства, тобто на розширення або модернізацію виробничого апарату. Це може бути пов’язане з придбанням нових машин, будинків, транспортних засобів, а також із будівництвом доріг, мостів та інших інженерних споруд. Сюди необхідно включати і витрати на обладнання, наукові дослідження та підготовку кадрів, що є інвестиціями в «людський капітал», який на сучасному етапі розвитку економіки набуває все більшого значення, бо саме результатом людської діяльності виступають і будинки, і споруди, і машини, і обладнання, і, найголовніше, основний фактор сучасного економічного розвитку – інтелектуальний продукт, який визначає економічне положення країни у світовій ієрархії держав.

В економічному аналізі розрізняють валові та чисті інвестиції. Валові інвестиції характеризують загальний обсяг інвестиційних коштів у певному періоді, спрямованих на відтворення (нове будівництво, реконструкція, розширення, придбання засобів виробництва), приріст товарно-матеріальних запасів, а також на підтримання діючих потужностей. Чисті інвестиції є вкладенням коштів у виробничі фонди, що заново створюються, та виробничий апарат, що відновлюються. Вони дорівнюють сумі валових інвестицій, зменшеній на суму амортизаційних відрахувань у певному періоді.

Динаміка показника чистих інвестицій відображає характер економічного розвитку країни в розрізі співвідношення між простим та розширеним відтворенням.

Якщо сума чистих інвестицій складає від’ємну величину (тобто обсяг валових інвестицій менший суми амортизаційних відрахувань), це означає зниження виробничого потенціалу і, як наслідок, зменшення обсягу випуску продукції.

Якщо сума чистих інвестицій дорівнює нулю (обсяг валових інвестицій дорівнює сумі амортизаційних відрахувань), це говорить про відсутність економічного росту, бо виробничий потенціал залишається при цьому незмінним.

І нарешті, якщо сума чистих інвестицій є додатною величиною (обсяг валових інвестицій перевищує амортизаційні відрахування), це означає, що економіка знаходиться на стадії розвитку, бо забезпечується розширене відтворення її виробничого потенціалу.Зростання обсягу чистих інвестицій зумовлює збільшення доходів, причому темпи зростання суми доходів значно перевищують темпи росту обсягу чистих інвестицій. В економічній теорії цей процес називається «ефект мультиплікатора».

Обсяг інвестицій залежить від:

Рівня заощаджень у доходах населення. В умовах низьких доходів на душу населення основна їх частина використовується на споживання. Із зростанням доходів збільшується їх частка, що спрямовується на заощадження, які є джерелом інвестиційних ресурсів. Спостерігається пряма залежність між рівнем заощаджень і обсягом інвестицій.
Норми дохідності інвестицій. Прибуток є основним мотивом інвестування, тому чим вища норма дохідності очікується, тим більш привабливими будуть вкладення.
Темпів інфляції. Чим вищий цей показник, тим більше буде знецінюватись майбутній прибуток від інвестицій і, відповідно, буде менше стимулів для нарощування обсягів інвестицій. Тут спостерігається зворотна залежність (виняток становлять ринок нерухомості, валютний ринок та ринок лікувальних засобів).
Ставки банківського процента. Якщо очікувана норма чистого прибутку перевищує ставку банківського процента, то за подібних умов інвестування буде ефективним, і навпаки. Така залежність є зворотною.
Податкової політика. При збільшенні рівня податкового тиску зменшується попит на інвестиції.

У процесі інвестиційної діяльності важливим є фактор часу. Інвестору необхідно співставляти час інвестування і час отримання прибутку або соціального ефекту. Ці два процеси можуть відбуватися в різній часовій послідовності. При їх послідовному протіканні прибуток отримується одразу після завершення інвестицій у повному обсязі. При паралельному протіканні отримання прибутку можливе ще до повного завершення процесу інвестування (на певному етапі інвестування можливий випуск продукції, що забезпечить отримання прибутку). При інтервальному протіканні між періодом завершення інвестування та отриманням прибутку проходить певний час.

Прямі і портфельні інвестиції.

Важливе значення має поділ інвестицій на прямі та портфельні, особливо при експорті капіталу і створенні транснаціональних корпорацій.

Прямі інвестиції за звичай здійснюються у формі кредиту без інвестиційних посередників з метою оволодіння контрольного пакету акцій корпорації і отримання прибутку.

Портфельні інвестиції, як правило, здійснює пасивний інвестор, придбавши невелику долю (пай) компаній в надії на отримання нехай і невеликих але стабільних прибутків. Такий інвестор звичайно не прагне до управління компанією, її фінансове становище цікавить його тільки в момент виплати дивідентів.

Відмінності між прямими і портфельними інвестиціями.

*Ознаки*	*Прямі інвестиції*	*Портфельні інвестиції*
*Головна мета вивозу*	Контроль іноземною фірмою	Отримання високих прибутків
*Шляхи досягнення мети*	Організація і ведення виробництва за кордном	Придбання зарубіжних цінних паперів
*Методи досягнення мети*	а)повне володіння зарубіжною фірмою; б)придбання контрольного пакету акцій.	Придбання такої кількості акцій, які не дають право контролю над фірмою
*Форми доходу*	Підприємницький прибуток,дивіденди	Дивіденди, проценти

7.4 Чинники прямого іноземного інвестування. Тенденції розвитку ринку міжнародних інвестицій

Серед чинників, що можуть впливати на обсяги прямого іноземного інвестування(ПІІ), доцільно обрати наступні

Різна прибутковість вкладання капіталу у виробництво різних країн
Скорочення рівня оподаткування
Диверсифікація ринків
Подолання імпортних бар’єрів міжнародної торгівлі
Забезпечення доступу до дешевих природніх ресурсів і дешевої робочої сили
Скорочення транспортних витрат на доставку товару споживачу(виробляється у країні, куди надходять інвестиції)
Розширення ринку збуту продукції

Чинники вибору країни, в яку слід вкладати інвестиції:

Динаміка економіки (економічний потенціал)
Виробничі потужності промисловості
Фінансова допомога з боку уряду
Динаміка ринку
Людський потенціал
Забезпеченість сировиною
Експортні можливості
Інноваційний потенціал
Суспільна стабільність

Основна частина ПЗУ припадає на ТНК у формі передачі філії:

¨ Управлінчих навичок

¨ Торговельних секретів

¨ Технологій

¨ Права використання торгової марки материнської компанії

В умовах фінансової глобалізації інвестиційні ресурси переміщуються у відповідності з принципом господарської доцільності і концентруються у регіонах, де можна досягти найбільшої ефективності

Прилив інвестицій стає одним з ключових критеріїв в статусі країни, успішності її включення до світового господарства.

Позитивний вплив ПЗІ на приймаючи країни

Збільшення нагромадження капіталу
Нові технології виробництва і управління
Зменшення безробіття
Стимулювання внутрішньої конкуренції
Позитивний вплив на стан платіжного балансу за рахунок зменшення імпорту

Тенденції розвитку ринку міжнародних прямих інвестицій.

У 70-ті роки ХХ ст. домінуючою формою міжнародного інвестування були прямі інвестиції, а вже наприкінці століття спостерігається випереджувальний розвиток портфельного інвестування. За 1970—1990 рр. обсяг прямих інвестицій із сімки провідних промислово розвинених країн зріс у 43 рази, портфельних — у 149 разів. З 80-х років вивіз капіталу у формі портфельних інвестицій за своїми обсягами почав перевищувати прямі інвестиції.

Вид інвестицій	Роки
Вид інвестицій	1970	1975	1980	1985	1990	1995	1996	1997	1998	1999	2000
Прямі	14	34	83	76	283	369	358	448	439	600	717
Портфельні	5	27	61	233	330	764	1163	1040	653	745	757

ПРЯМІ ТА ПОРТФЕЛЬНІ ІНВЕСТИЦІЇ ІЗ СЕМИ ПРОВІДНИХ РОЗВИНЕНИХ КРАЇН СВІТУ (брутто, за рік у млрд дол.)

Міжнародні прямі інвестиції — це вкладення капіталу резидентом однієї країни у підприємство-резидент іншої країни з метою набуття довгострокового економічного інтересу та отримання підприємницького прибутку (доходу) в країні інвестування, що забезпечує контроль інвестора над об’єктом інвестування.

Основними причинами збільшення обсягів прямого іноземного інвестування у 1980—2000-ті роки стали:

дерегулювання фінансових систем;
реформа режиму іноземного інвестування;
реформа режиму торгівлі;
демонополізація;
приватизація.

Проте значне зростання прямих іноземних інвестицій було досить нерівномірним. Якщо у 1980-ті роки темпи зростання прямих зарубіжних інвестицій (ПЗІ) значно випереджали темпи зростання зовнішньої торгівлі, то у 1990—1996 рр. реальні темпи зростання цих показників становили лише 1 %. У 1997—2000 рр. значний приріст прямих інвестицій забезпечили операції, що пов’язані зі злиттям та поглинанням.

Понад 90 % експорту та близько 80 % імпорту прямих інвестицій у світі в 1990-ті роки припадає на країни ОЕСР. Із них частка США та Великобританії як за експортом, так і за імпортом становить приблизно половину всіх прямих інвестицій групи ОЕСР.

Частка країн, що розвиваються, дорівнює приблизно 30 % усіх ПЗІ. З них приблизно 1/3 всього припливу надходить у Китай, а на три країни (Китай, Сінгапур, Малайзія) припадає половина всіх ПЗІ поза групою ОЕСР.

Частка країн, що розвиваються, як джерела ПЗІ є незначною (14 %), проте свідчить про певну тенденцію: у минулому країни, що розвиваються, були виключно реципієнтами ПЗІ.

На США та Китай за 2000—2004 рр. припадало 32 % всіх прямих іноземних капіталовкладень.

Основна тенденція розвитку ринку міжнародних прямих інвестицій — поступове підвищення частки розвинених країн та зниження частки країн, що розвиваються, і країн з перехідною економікою.

Прямі іноземні інвестиції в економіці України.

Інвестиційний клімат в Україні складається з безлічі складових, головними з яких є ступінь довіри інвесторів до органів влади, стабільність й прогнозованість економічної й політичної ситуації, прозорі ринкові й структурні перетворення, наявність відповідної ринкової інфраструктури, ріст економіки.

На сьогодні вже створено єдине правове поле для інвестування, зокрема, Законами України «Про інвестиційну діяльність» й «Про режим іноземного інвестування» забезпечено всім суб'єктам інвестиційної діяльності, незалежно від форм власності й господарювання, рівні права здійснення інвестиційної діяльності, збереження умов, при яких було здійснене інвестування, передбачені гарантії захисту інвестицій.

Для підвищення захисту іноземних інвестицій Законом України від 16.03.2000 №1547-ІІІ ратифіковано Вашингтонську конвенцію 1965 року про порядок дозволу інвестиційних спорів між державами й іноземними особами.

Для сприяння інтенсивному економічному співробітництву між країнами в області інвестування, обігу приватного капіталу й економічного розвитку держав, стійких правил для інвестування, збільшення ефективності використання економічних ресурсів міждержавні угоди «Про сприяння й взаємний захист інвестицій» підписані вже з 70 країнами світу. Ще ряд проектів угод перебувають у стадії узгодження.

У 2006 році зусилля Уряду були спрямовані на поліпшення інвестиційного клімату й подолання нестабільності, що виникла внаслідок ліквідації в законодавстві пільг для інвесторів, які реалізовували інвестиційні проекти в технопарках і вільних економічних зонах, а також нестабільності через затяжну дискусію, що стосується реприватизації раніше приватизованих підприємств, посилення податкового преса й лібералізації торговельного режиму.

Свідченням цього є активізація інвесторів на вітчизняному ринку й збільшення обсягів залучення прямих іноземних інвестицій.

У цілому, приріст сукупного обсягу іноземного капіталу в економіці країни за 2006 рік склав 4295,9 млн. USD, що становить 54,8% до приросту за 2005 рік.

Загальний обсяг прямих іноземних інвестицій, внесених в Україну, станом на 1 січня 2007 року склав 21186,0 млн. USD, що становить 125,4% до обсягів інвестицій на початок 2006 року й 454,6 USD на душу населення.

Значний вплив на поліпшення інвестиційного клімату буде здійснено за умови реалізації завдань ряду указів Президента України з питань поліпшення інвестиційного клімату й нормативних актів Кабінету Міністрів України, а також пріоритетних завдань Державної програми економічного й соціального розвитку України на 2007 рік.

Динаміка обсягів іноземних інвестицій в економіку України, USD
(на початок року, млн. USD).

роки	Прямі іноземні інвестиції в Україну	Прямі інвестиції з України
1995	483,5	20,3
1996	896,9	84,1
1997	1438,2	97,4
1998	2063,6	127,5
1999	2810,7	97,5
2000	3281,8	98,5
2001	3875,0	170,3
2002	4555,3	155,7
2003	5471,8	144,3
2004	6794,4	166,0
2005	9047,0	198,6
2006	16890,0	219,5
2007	21186,0	221,5

Тема 8. Міжнародна передача технологій.

8.1 Сутність та форми міжнародного технологічного обміну. Особливості міжнародного технологічного обміну в сучасних умовах.

8.2 Види ліцензійних домовленостей, особливості міжнародної ліцензійної торгівлі.Строки ліцензійних умов. Економічний зміст патенту.

8.3 Міжнародні правові норми в області передачі технологій.

8.4 Особливості міжнародного ринку інжинірингових послуг.

8.5 Участь України в міжнародному обміні технологіями.

8.1 Сутність та форми міжнародного технологічного обміну.

Стрімке зростання науково-технічного обміну на сучасному етапі розвитку призвело до становлення в останній чверті ХХ ст. нового єдиного ринку – технологічного, який функціонує поряд із традиційними: товарів, капіталу, робочої сили.

Міжнародна передача технологій – це міждержавне переміщення на комерційних засадах або безповоротній основі конструкторських рішень, систематизованих знань та виробничого досвіду для виробництва товарів, використання процесу чи надання послуг, які включають управлінську діяльність і маркетинг, тобто передача технології в «чистому» вигляді.

Міжнародний технологічний обмін(трансферт технологій) – це сукупність економічних відносин різних країн з приводу обміну науково-технічними досягненнями.

Причини міжнародного технологічного обміну:

Науково-технічний прогрес
Різний технічний рівень країн
Значні фінансові витрати на науково-дослідні і дослідно-конструкторські роботи(НДДКР)
Необхідність дорогого устаткування і висококваліфікованих кадрів

Ці причини змушують фірми брати участь у міжнародному науково технічному поділі праці.

В умовах прискорення НТП передова техніка і технології сконцентровані у невеликій групі промислово розвинутих країн, що мають можливість витрачати величезні кошти на НДДКР(США, Європа, Японія)

Поглиблення міжнародного науково-технічного поділу праці призводить до дедалі більшої спеціалізації фірм у вузьких галузях науки і техніки.

Обмін науково-технічними знаннями забезпечує окремим країнам, що не мають достатньо фінансових ресурсів для проведення НДДКР досягнення високих темпів економічного розвитку за рахунок використання передових технологій.

У міжнародній економіці матеріальними носіями технології можуть виступати:

а) товари – у випадку міжнародної торгівлі високотехнологічними товарами;

б) капітал – у випадках міжнародної торгівлі високотехнологічними капіталоємними товарами, наприклад, машинами та обладнанням, що створені на основі нових технічних рішень, а також поставка комплектних підприємств, які реалізують нові технологічні процеси, системи організації виробництва;

в) праця – у випадку міграції висококваліфікованих науково-технічних кадрів.

Процес міжнародної передачі технології включає такі етапи:

1) відбір і придбання технології;

2) адаптація та освоєння придбаної технології.

До міжнародного технологічного обміну залучені:

а) наука – теоретичні закономірності пізнання природи;

б) техніка – досвід перетворення природи;

в) виробництво – створення матеріальних благ;

г) управління – дії щодо вирішення виробничих та інших завдань.

Форми міжнародного обміну технологіями:

За характером угоди міжнародна передача технології може здійснюватись на комерційних та некомерційних засадах. Якщо покупець оплачує науково-технічні знання, які передав йому продавець, то таку передачу визначають як комерційну. Якщо грошових зобов’язань не виникає, то передача технології носить некомерційний характер.

Форми МТО

Некомерційні

Комерційні

Технічні і наукові журнали, патентні видання, спец. література

Матеріальні види технологій

Послуги

Нематеріальні види технологій

Підприємства під ключ

Технологічні лінії

Агрегати, устаткування

Науково- технічні

Інжиніринг

Консультаційні

Навчання персоналу

Навчання студентів і аспірантів

Міграція вчених і фахівців

Бази і банки даних

Міжнародні виставки, конференції, сімпозіуми

Стажування вчених

Діяльність міжнародних організацій в сфері науки і техніки

Патент

Ліцензія

Копірайт

Товарний знак

Ноу-хау

До некомерційних форм передачі технології належать:

науково-технічні публікації
міжнародні виставки, конференції, симпозіуми
стажування і навчання вчених, студентів і аспірантів тощо

До комерційних форм передачі технології належать:

a) Ліцензійні угоди.

Їх сутність зводиться до того, що ліцензіар (власник технології) дозволяє і фактично сприяє ліцензіату (особі чи організації, яка купує технологію чи відповідні права) у використанні запатентованого винаходу чи технології у вигляді ноу-хау. Ліцензіар, як правило, одержує винагороду за використання технології чи надані послуги.

Оплата ліцензійних угод може мати вигляд:

- роялті – періодичних процентних відрахувань від собівартості ліцензованої продукції (тобто проценту від реалізації продукції, яка виготовлена за ліцензією). Розмір роялті – 2 – 10 %, частіше – 3 – 5 %;

- паушальних платежів – виплати ліцензіару твердої фіксованої суми за 2–3 рази.

b) Патенти – свідоцтво, яке засвідчує монопольне право винахідника на його використання.

c) Копірайт – ексклюзивне право автора літературного, аудіо- відео- продукту на показ і відтворювання.

d) Товарний знак – символ(малюнок, сполучення букв, графічне зображення) визначеної організації, який не може бути використаний без офіційного дозволу власника.

e) Ноу-хау – надання технічних знань, практичного досвіду, технічного, комерційного, управлінського, фінансового і іншого характеру, що мають комерційну цінність, застосовані у виробництві і не забезпечені патентним захистом.

f) Інжинірінг – надання інженерно-консультаційних послуг для реалізації технічного поректу.

g) Франчайзинг – контракт на передачу товарного знаку, технології

h) Консалтинг – надання інформаційно-консультативних послуг з широкого кола питань економічної та зовнішньо-економічної діяльності.

Особливості міжнародного технологічного обміну у сучасних умовах.

У сучасних умовах міжнародному технологічному обміну притаманні певні особливості, серед яких:

1. Розвиток ринку наукоємних технологій. Зараз прогресивною вважається тенденція не просто зростання експортного потенціалу країни, а збільшення частки наукоємних високотехнологічних товарів у загальній структурі експорту. Існує загальновизнана класифікація високих технологій для експорту та імпорту продуктів, що дає змогу дослідити торгівлю продуктами високих технологій у 10 головних технологічних галузях:

біотехнології
технології наук про життя людини
оптоелектроніки
комп’ютерів і телекомунікацій
електроніки, комп’ютеризованого виробництва, нових матеріалів, аерокосмічних технологій, озброєння, атомних технологій.

2. Монополія найбільших фірм на ринках технологій. Науково-дослідні розробки концентруються в найбільших фірмах промислово розвинутих країн, оскільки тільки вони володіють достатніми фінансовими коштами для проведення таких досліджень. Транснаціональні корпорації активно залучають у проведення НДДКР свої закордонні філії, дочірні компанії, для яких характерне підвищення частки витрат на наукові розробки в загальній сумі витрат ТНК.

3. Технологічна політика ТНК. Останнім часом відбулися зміни в напрямках НДДКР, які проводять ТНК. Дослідження зміщуються в галузі, що визначають успіх у виробничій і збутовій діяльності:

- удосконалювання традиційних видів виробів для їх кращого пристосування до вимог світового ринку;

- створення принципово нових товарів, дослідження ринків, де можна очікувати високих прибутків;

- продаж ліцензій на початкових етапах життєвого циклу товарів, щоб встигнути окупити частину витрат на НДДКР доходами від реалізації їх результатів;

- встановлення монопольно високих цін на запатентовану продукцію й обмеження виробництва і випуску нової продукції покупцями ліцензій;

-використання патентів для контролю за розвитком техніки або гальмування цього розвитку.

4. Взаємини ТНК із країнами, що розвиваються. ТНК намагаються створити таку структуру міжнародного поділу праці, яка забезпечувала б економічну і технологічну залежність країн, що розвиваються. Нерідко ТНК переміщують в країни, що розвиваються, виробництво товарів, життєвий цикл яких минув і прибуток від реалізації яких поступово зменшується в розвинутих країнах.

5. Участь у міжнародному трансферті технологій дрібних та середніх фірм. Перевага таких фірм полягає у вузькій спеціалізації. Випускаючи обмежену номенклатуру товарів, ці фірми отримують доступ на вузькоспеціалізовані світові ринки. Вони не несуть додаткових витрат на вивчення ринку, рекламу, приділяють увагу безпосередньому вирішенню науково-технологічних завдань. Продаж ліцензій для цих фірм – найбільш конкурентна форма передачі технології, тому що вони не можуть суперничати з великими корпораціями ні за масштабом експорту високотехнологічної продукції, ні за вивезенням підприємницького капіталу.

6. Розвиток міжнародної технічної допомоги. Ця допомога надається розвинутими країнами країнам, що розвиваються, в галузі передачі технічних знань, досвіду, технології, технологічно ємної продукції, навчання персоналу. Міжнародні програми технічної допомоги спрямовані на підвищення технічного рівня країн-одержувачів і здійснюється на багатосторонній основі, у тому числі по лінії міжнародний організацій ( наприклад, організаціями системи ООН, МВФ, Світовим банком, ОЕСР та ін.) чи на двосторонній основі.

Види ліцензійних домовленостей, особливості міжнародної ліцензійної торгівлі. Строки ліцензійних умов.

Види ліцензійних домовленостей:

- патентні класичні ліцензії, коли купуються права на запатентований винахід;

- ноу-хау ліцензії, які передбачають передачу не тільки запатентованої технології, але й виробничого досвіду (їх частка – 70 – 80 % на світовому ринку ліцензій).

Надання ліцензій здійснюється на основі укладання ліцензійної угоди. При цьому ліцензіата цікавлять такі моменти:

а) передача права власності за відповідними технологіями, такі розглядаються в ліцензії як об’єкт купівлі-продажу;

б) максимальна готовність предмета ліцензії для комерційного (в тому числі виробничого) використання, технічна достатність;

в) мінімізація комерційних і технічних ризиків, а також витрат коштів і часу в зв’язку з освоєнням ліцензії.

Розрізняють три основні види ліцензійних угод:

- угода виняткової ліцензії;

-угода простої ліцензії;

- угода повної ліцензії.

Угода виняткової ліцензії надає ліцензіату ексклюзивні права на використання винаходу чи секрету виробництва у межах, обумовлених в угоді. Ліцензіар вже не може надавати аналогічні до умов ліцензії права іншим фірмам. Це не обмежує права ліцензіара на самостійне використання предмету даної ліцензії, а також на видачу ліцензії іншим особам першої угоди. Виняткова ліцензія – найбільш поширена форма ліцензійних угод у світовій практиці, яка характерна для несерійних товарів.

Угода простої ліцензії дозволяє ліцензіату на певних умовах використовувати винахід чи ноу-хау, залишаючи при цьому ліцензіару право як самостійного використання, так і видачі аналогічних за умовами ліцензій іншим зацікавленим покупцям.

Угода повної ліцензії дає ліцензіату всі права на використання винаходу (секретів виробництва) протягом терміну дії угоди. При цьому сам ліцензіар на цей же термін позбавляється права використання предмету ліцензії. Договір повної ліцензії, як правило, укладається у випадках, якщо ліцензіар не має можливості для самостійного використання винаходу або проведення комерційної роботи щодо реалізації винаходу на ринку іншим потенційним покупцям.

Термін дії ліцензійної угоди коливається від 3 до 10 років. Для безпатентних ліцензій, освоєння яких не потребує великих капітальних витрат, термін дії ліцензійної угоди – 3 – 7 років; для патентних ліцензій, об’єктом яких є продукція, з коротким терміном морального старіння (електроніка, приладобудування, зв’язок) – 5 – 7 років; для безпатентних ліцензій, освоєння яких пов’язане з поставками обладнання протягом довгого періоду часу та значними капітальними витратами – 7 – 10 років.

Економічний зміст патенту.

Патент був першим документом, який використовувався у торговельних відносинах між винахідниками та споживачами їх продукції. Видача патенту – свого роду компроміс між приватними інтересами винахідників і виробників нової продукції та суспільною потребою в її використанні.

Економічний зміст патенту полягає в наданні державою на своїй території монопольного права винахідникові на використання його винаходу протягом певного терміну (як правило, 15 – 20 років). Це монопольне право полягає в тому, що в межах вказаного терміну дії патенту тільки його власник може виготовляти, використовувати і продавати товари, в яких втілюється його винахід або використовувати певні методи та засоби виробництва цієї продукції. Практично всі товари, які виходять на ринки розвинених країнах, є запатентованими.

Відмітимо, що не кожний винахід може бути захищений патентом. Патентоспроможність винаходу означає, що він пропонує технічне вирішення завдання шляхом створення нових машин чи технологічних процесів, характеризується новизною, підвищує рівень традиційного інженерного розв’язання технічного завдання і може бути використаний на практиці.

8.3 Міжнародні правові норми в області передачі технологій.

Удосконалення засобів спостереження, прослуховування та копіювання, а також посилення конкурентної боротьби висунули питання про підвищення рівня захисту конфіденційної інформації і розробки правових норм, які б регулювали використання технічних засобів захисту інформації та визначали відповідальність за їх знищення.

Захист прав інтелектуальної власності в сфері міжнародної передачі технології здійснюється на таких рівнях:

– міжнародному;

– національному;

– рівні міжнародних інтеграційних об’єднань.

Головні договори, які регулюють питання охорони інтелектуальної власності в міжнародному масштабі:

– Договір про патентне співробітництво (1970 р.);

– Конвенція Паризького союзу (учасниками якої є 85 держав);

– Ніццька угода про міжнародну класифікацію товарів і послуг (1957 р.);

– Договір про реєстрацію товарних знаків (1973 р., Відень);

– Всесвітня конвенція про авторське право (1952 р.);

– Конвенція про охорону інтересів виробників фонограм від незаконного відтворення їхніх фонограм (1971 р.).

Важливим нормативним міжнародним документом у цій сфері є «Кодекс поведінки в сфері передачі технології», який розробляється Конференцією ООН з торгівлі і розвитку – ЮНКТАД. Основна мета кодексу – сприяти розширенню міжнародної передачі технології на умовах рівних можливостей для всіх країн, незалежно від рівня їх соціально-економічного розвитку.

Потрібно відмітити, що Кодекс носить рекомендаційний характер. Він поки що не прийнятий у повному обсязі, його вдосконалення триває.

Під егідою СОТ (світової організації торговлі) в ході Уругвайського раунду переговорів була підписана угода щодо торгових аспектів прав на інтелектуальну власність (ТРІПС), яка регламентує взаємовідносини між її власниками та державою, встановлює ступінь відповідальності за порушення прав на інтелектуальну власність. На відміну від інших міжнародних угод у цій сфері, вона визначає конкретні терміни приведення законодавств країн-учасниць у відповідність з напрацьованими нормами і передбачає жорсткий контроль за виконанням цих норм, створює механізм розв’язання суперечливих питань на міжнародному рівні. Інтелектуальна власність розглядається Угодою ТРІПС як об’єкт міжнародної торгівлі, а її захист є однією з форм зовнішньоторговельного регулювання.

8.4 Особливості міжнародного ринку інжинірингових послуг.

До нових форм передачі технології, коли її основними носіями виступають люди, в першу чергу, кваліфіковані кадри та менеджери, відносяться угоди:

- інжинірингу;

- франчайзингу;

- управлінські контракти.

Інжиніринг як предмет комерційної угоди – це різного роду інженерно-консультаційні послуги покупцю, який використовує їх для оптимізації капіталовкладень, пов’язаних з будь-яким технічним проектом.

Інжиніринг передбачає:

- складання технічних завдань;

- проведення передпроектних робіт та техніко-економічних обґрунтувань будівництва;

- проведення інженерно-пошукових робіт для будівництва об’єктів;

- розробку технічних проектів і робочих креслень будівництва нових та реконструкції діючих об’єктів;

- розробку пропозицій щодо внутрішньозаводського та внутрішньоцехового планування;

- проектування та конструкторську розробку машин, обладнання, устаткування;

- розробку складу матеріалів, сплавів, інших речовин, проведення їх випробувань;

- консультації та авторський нагляд за монтажем, пусконалагоджувальними роботами і експлуатацією обладнання і об’єктів в цілому;

- консультації економічного, фінансового та іншого порядку.

Інжиніринг займає проміжне положення між торгівлею науково-технічними знаннями в «чистому» та матеріалізованому вигляді. Предметом угоди може бути як увесь комплекс послуг, пов’язаних з проектуванням і будівництвом, так і один чи декілька елементів цього комплексу.

Інжинірингові компанії поділяються в основному на дві групи:

1) інженерно-консультаційні;

2) інженерно-будівельні.

Угоди про франчайзинг - передбачають надання великою фірмою права невеликій фірмі вести протягом обумовленого терміну свою справу. При цьому велика фірма надає обладнання і дозволяє невеликій фірмі працювати під своєю маркою.

Відносно новою формою передачі технології в «чистому» вигляді є експорт методів управління та організації (експорт гудвіла). Його поява пов’язана із зростанням ролі управлінського чиннику в справі забезпечення ефективності сучасного виробництва.

Традиційні форми торгівлі створюють сприятливі умови для розширення технологічного обміну. Основною формою комерційної передачі технології в матеріалізованому вигляді виступає експорт машин, обладнання та інших видів промислової продукції. Практично кожен контракт як щодо комплектного експорту та імпорту машин та обладнання, так і розрізненого, передбачає передачу технології.

Різновидом міжнародної передачі технології вважається міжнародне технічне сприяння чи технічна допомога, яка активно розвивається з середини 70-х років.

Технічна допомога – технічне та технологічне сприяння країнам, що розвиваються та країнам з економікою, перехідною до ринкової, з метою доповнення й підвищення рівня необхідних для розвитку знань, виробничих навичок та кваліфікації, – як технічної, так і адміністративної.

Участь України в міжнародному обміні технологіями.

Участь України у міжнародному обміні технологіями та обміні результатами науково-технічної діяльності характеризується рядом проблем, найбільш суттєвими з яких є: незначні обсяги реалізації вітчизняної високотехнологічної продукції на ринках країн ЄС, незадовільна структура вітчизняного експорту, відсутність закордонних охоронних документів, незначні обсяги науково-технічного обміну, високий ступінь інерційності розвитку науково-технологічної сфери, особливо людського капіталу, а також невизначеність довгострокових наслідків новітніх технологій для генофонду нації, здоров’я людини, еколого-техногенного стану.

Розвиток трансферу технологій гальмується відсутністю попиту на відповідні науково-технічні розробки з боку держави та приватного сектору. Низькими залишаються обсяги державного замовлення на новітні технології, які щорічно становлять близько 1 % бюджетного фінансування наукової сфери.

Табл. 8.1

Впровадження інновацій на промислових підприємствах України

	Питома вага п-в, що впроваджували інновації. %	Впроваджено нових технологічних процесів, процесів	у т.ч. маловідходні, ресурсозберігаючі	*Освоєно виробництво нових видів продукції, найменувань**	з них нові види техніки	Питома вага реал. Іннов. продукції в обсязі промислової, %
2006	10,0	1145	424	2408	786	6,7
2007	11,5	1419	634	2526	881	6,7
2008	10,8	1647	680	2446	758	5,9

Зберігається тенденція зменшення кількості поданих заявок на винаходи до Держдепартаменту інтелектуальної власності (порівняно з 2006 р. зменшилася на 13,6 %). Кількість використаних у виробництві винаходів скоротилась на 19,8 %. Число зареєстрованих ліцензійних договорів становить лише 2,2-2,6 % від числа патентів, що в декілька разів менше показників провідних країн. Велика тривалість терміну розгляду заявок на патенти і винаходи: тривалість розгляду заявки на винаходи 1,5-3 роки, а заявка на знаки для товарів і послуг розглядається 1,5-3,5 роки. Ускладненість та забюрократизованість реєстрації права інтелектуальної власності на Україні призводить до того, що «трансфер технологій» за кордон стає цілеспрямованим відбиранням за безцінь українських технологій іноземними фірмами.

Табл. 8.2

Інноваційна активність

	Питома вага п-в, що займ. інновац.	Заг. сума витрат	У тому числі за напрямами
			дослідження і розробк.	у тому числі		придбання нових технологій	підготовка виробництва для впровадження інновацій	придбання машин та облад. пов'язані з упровадженням інновацій
			дослідження і розробк.	внутрішні НДР	зовнішні НДР	придбання нових технологій	підготовка виробництва для впровадження інновацій
	%	млн. грн.
2006	11,2	6160,0	992,9	-	-	159,5	954,7	3489,2
2007	14,2	10850,9	986,5	793,6	192,9	328,4	-	7471,1
2008	13,0	1994,2	1243,6	958,8	284,8	421,8	-	7664,8

Рівень розвитку міжнародного трансферу технологій в Україні є низьким. Про це свідчить:

1. Незадовільна структура зовнішньої торгівлі товарами України з європейськими країнами. Спостерігається тенденція перевищення імпорту над експортом у торгівлі України з ЄС, що свідчить про більшу відкритість українського ринку для виробників з ЄС порівняно з рівнем відкритості ринку країн ЄС для вітчизняних експортерів (у 2007 р. експорт товарів з України до країн ЄС склав 13916,4 млн дол., імпорт – 22217,7 млн дол., негативне сальдо – 8301,4 млн дол.). Експорт України до країн ЄС переважно складається з: чорних металів (21,2 %), енергетичних матеріалів, нафти та продуктів її перегонки (19,3 %), одягу текстильного (5,7 %), деревини та виробів деревини (4 %), в той час як імпорт характеризується вищою наукомісткістю товарів, (в його структурі понад 30 % становить виробниче устаткування, продукція машинобудування та транспортні засоби – 11 %, хімічна продукція – близько 12 %.

2. Нераціональна структура торгівлі України послугами з країнами ЄС. Найбільшу частку у експорті (71,3 %) та в імпорті (20,7 %) займають транспортні послуги. Для порівняння: експорт комп’ютерних послуг – 1,2 %; роялті та ліцензійні послуги – 0,2 %; НДДКР – 1,5 %; імпорт комп’ютерних послуг – 2,9 %; роялті та ліцензійні послуги – 6 %; НДДКР – 1,7 %.

3. Різниця у показниках експорту високорозвинених країн (у тому числі країн ЄС) та України. В експорті високорозвинених країн частка продукції високих і середніх технологій складає: у США – 74,7 %; в Японії – 83,4 %; в ЄС – понад 63 %. В той же час вітчизняний експорт за рівнем технологічномісткості має таку структуру: продукція сфери високих технологій – 4,4 %; середньовисоких – 18,9 %; середньонизьких – 56,7 %; низькотехнологічних – 19 %. Високотехнологічна продукція з України переважно експортується до Росії, Білорусі, Індії, Ірану, Грузії, а у країни ЄС – Німеччину, Угорщину, Італію – в значно менших обсягах. Загалом експорт високотехнологічних виробів переважає у країни СНД – 56 %, а імпорт – з країн ЄС – 50 %, що свідчить про відносну закритість європейського ринку для вітчизняних технологій та можливість їх збуту переважно на ринках країн, створених на території колишнього СРСР. Зовнішня торгівля України з ЄС товарами, які відносяться до групи високих технологій „Аеронавігаційні або космічні апарати”, упродовж останніх п’яти років характеризується позитивним сальдо торговельного балансу, у 2007 р. воно склало 770 тис. дол. Найбільше української аеронавігаційної та космічної техніки експортується у Німеччину (49,9 %), 15,8 % – у Словаччину, 10,4 % – у Польщу, імпорт здійснюється переважно з Німеччини (42,6 %), Великобританії (12,6 %), Італії (11,8 %).

Тобто, потрібно посилити контроль за імпортом технологій в Україну, зокрема, розробити чітку систему експертизи імпортованих технологій за критеріями: рівень новизни, екологонебезпечність, обґрунтована необхідність імпорту. Передбачити у вітчизняному законодавстві (Закон України “Про державне регулювання діяльності у сфері трансферу технологій”) відповідні санкції для підприємств усіх форм власності, які використовують імпортні технології, що погіршують стан довкілля, особливо, якщо є вітчизняні аналоги з нижчим рівнем небезпеки для навколишнього середовища.

Тема 9. Міжнародні валютно-фінансові відносини.

9.1 Світова валютно-фінансова система, принципи її функціонування, етапи розвитку.

9.2 Поняття валюти і її види. Сутність обмінного валютного курсу. Плаваючий та фіксований валютний курс.

9.3 Сутність та форми міжнароднодних розрахунків.

9.4 Платіжний баланс, його сутність та структура. Чинники, які впливають на стан платіжного балансу.

9.1 Світова валютно-фінансова система, принципи її функціонування, етапи розвитку.

Міжнародні валютні відносини – це сукупність економічних відносин пов’язаних з функціонуванням світових грошей і які обслуговлюють:

Зовнішню торгівлю і послуги
Рух капіталу
Переказ прибутку від інвестицій
Міжнародне кредитування
Науково-технологічний обмін
Туризм
Державні та приватні грошові перекази

Валютні відносини здійснюються на національному та міжнародному рівнях

Національна валютна система – це форма організації валютних відносин країни, яка визначається валютним законодавством.

Міжнародна валютна система(МВС) – це форма організації валютних (грошових) відносин в рамках світового господарства, закріплена міжнародними угодами.

Міжнародна валютна система – це засоби, інструменти і міждержавні органи, за допомогою яких здійснюються взаємні платіжно-розрахункові відносини в межах світового господарства.

МВС спрямова на стимуляцію інтеграційних процесів, зменшення амплітуди коливань курсів національних валют ті їх взаємну ув’язку. Існує в межах певних інтеграційних об’єднань. Прикладом є Європейська валютна система.

Елементи міжнародної валютної системи:

Національні і колективні резервні валютні одиниці(Євро, СДР).
Склад і структура міжнародних ліквідних активів.
Механізм валютних паритетів та обмінних валютних курсів
Структура платіжного балансу. Національне і міждержавне регулювання платіжного балансу.
Умови взаємної конвертованості валют.
Форми міжнародних розрахунків.
Умови взаємної конвертованості валют.
Міжнародні організації з регульовання валютно-фінансових відносин.

Світова валютна система –

це форма організації міжнародних валютних ( грошових) відносин, що історично склалася і закріплена міждержавною домовленістю
це сукупність способів, інструментів, міждержавних органів, за допомогою яких здійснюється взаємний платіжно-розрахунковий обіг у межах світового господарства.
Включає міжнародні організаційні інститути та комплекс міжнародно-договірних і державно-правових норм, що забезпечують функціонування валютних інструментів.

Головне завдання світової валютної системи полягає у:

ефективному опосередкуванні платежів за експорт і імпорт товарів, капіталу, послуг та інших видів міжнародної діяльності;
створенні сприятливих умов для розвитку виробництва та міжнародного поділу праці;
забезпеченні безперебійного функціонування економічної системи вільного підприємництва.

Світова валютна система склалась до середини XIX ст. Характер її функціонування і стабільність залежать від ступеня відповідності її принципів структурі світового господарства, розстановки сил та інтересам ведучих держав.

Хоча світова валютна система переслідує глобальні світо-господарські цілі та має особливий характер функціонування , вона тісно пов’язана з національними валютними системами, діє як грошова система окремих країн і виконує східні функції.

Функції світової валютної системи:

здійсння платежіі для покриття угод між суб’єктами господарювання
забезпечення стійкої одиниці вартості и стандартів відкладених платежів

Основна відмінність функціонування світової грошової системи від національноїполягає в тому, що міжнародні розрахунки зазвичай припускають існування операцій з іноземною валютою мінінімум для однієї зі сторін, яка приймає участь в угоді. Операції з іноземною валютою зазвичай здійснюються на ринку іноземної валюти.

Зв’язок та відмінності національних та світової валютних систем проявляються в їх елементах.

Таблиця 9.1

Основні елементи національної і світової валютних систем

Національна валютна система	Світова валютна система
Національна валюта	Резервні валюти, міжнародні рахункові валютні одиниці
Умови конвертування національної валюти	Умови взаємної конвертування валют
Паритет національної валюти	Уніфікований режим валютних паритетів
Режим курсу національної валюти	Регламентація режимів валютних курсів
Наявність чи відсутність валютних обмежень, валютний контроль	Міждержавне регулювання валютних обмежень
Національне регулювання міжнародної валютної ліквідності країни	Міждержавне регулювання міжнародної валютної ліквідності
Регламентація використання міжнародних кредитних засобів обігу	Уніфікація правил використання міжнародних кредитних засобів обігу
Регламентація міжнародних розрахунків країни	Уніфікація основних форм міжнародних розрахунків
Режим національного валютного ринку та ринку золота	Режим світових валютних ринків та ринку золота
Національні органи, що керують та регулюють валютні відносини країни	Міжнародні організації, які здійснюють міждержавне валютне регулювання

Основні складові світової валютної системи:

світовий грошовий товар;
валютний курс;
валютні ринки;
міжнародні валютно-фінансові організації.

Світова валютна система порйшла 4 етапи, які представляють 4 світові валютні системи.

Етапи розвитку світової валютної системи:

Перша валютна система стихійно склалась наприкінці ХІХ ст. на базі так званого золотого стандарту, при якому валюти окремих країн вільно перетворювались у золото на внутрішніх ринках цих країн і проіснувала до 1922 року. Характеристика системи «золотого стандарту»:

Закріплення за золотом грошових функцій, фіксований золотий вміст(паритет) національної грошової одиниці.
Конвертируємність валюти в золото забезпечувалось як всередині держави, так і за кордоном
Вільний обмін грошей на золото, експрорт та імпорт золота.
Жорстке співвідношення між золотим запасом країни і її грошовою масою.

Механізм міжнародних розрахунків встановлював фіксований курс валют. Переваги даної системи полягають в стабільності валютних курсів.

Проте система золотого (золотомонетного) стандарту мала й недоліки. Вона була занадто жорсткою, недостатньо еластичною, дорогою, залежною від рівня видобутку золота, а також умови функціонування золотого стандарту обмежували можливості проведення окремими державами власної валютно-грошової політики. Таким чином, були підготовлені об’єктивні умови до зміни системи золотого стандарту на більш ефективну систему золотодевізного стандарту. Друга валютна система була створена у 1922 році рішенням генуєзьської конференції. Характеристика системи «золотодевізного стандарту»:

Банкноти обмінюються не на золото, ана «девізи» (банкноти, векселя, чеки) інших країн, які потім обмінюються на золото.
В якості девізної валюти бів обраний долар і англійський фунт.
Курс валют фіксований.

Принципи створення третьої світової валютної системи були закладені на конференції 44 держав у 1944 р. в Бреттон-Вудсі (Штат Нью-Гемпшір, США). Характеристика системи «золотовалютного стандарту»:

Припинення обміну паперових грошей на золото, хоча зберігається функція остаточних грошових розрахунків між країнами золотом.
Американський долар стає резервною валютою, який поряд з золотом став мірою цінності валюти різних країн, а також засобом міжнародних кредитних розрахунків.
Американський долар обмінюється на золото центральним банком країн в казначействі США(1944р) по курсу 35$ за 1 тройську унцію золота(31,1г).
Були створені Міжнародний валютний фонд (МВФ) і Міжнародний банк реконструкції і розвитку (МБРР).
Всі країни взяли зобов’язання підтримувати твердий курс своєї валюти до долара

К кінцю 60-х років Бретон-Вудська система починає протирічити процесам інтернаціоналізації світового господарства. Режим «золотовалютного» стандарту поступово перетворився в «доларовий» стандарт. Економіка США переживала труднощі із-за дефіциту платіжного балансу і США відмовились від обміну долара на золото.

Контури четвертої світової валютної системи, що функціонує та розвивається і в даний період у світовій економіці, були визначені на конференції представників країн – членів МВФ, що відбувалася в м. Кінгстон на Ямайці в 1976 р. Кінгстонська угода поклала початок утворенню Ямайської валютної системи. В її основу покладено здійснення за допомогою МВФ нових принципів у взаємних відносинах. Характеристика ямайської валютної системи:

Функція золота як міри вартості скасувалась.
Регулювання валютних курсів і підтримки сталості валютних паритетів.
Усунення валютних обмежень, тобто системи економічних і організаційних заходів, які регламентують операції з національною й іноземною валютою.
Надання кредитів країнам-членам МВФ.
Надання права вибору країнами будь-якого режиму валютного курсу і визнання системи плаваючих валютних курсів замість їх жорсткої фіксації.
Вводиться стандарт СДР - спеціальні права запозичення, як колективна резервна валюта МВФ. СДР є умовною одиницею у вигляді кредитних записів на рахунках МВФ пропорційно квотам країн-учасниць. Курс СДР визначається «валютним попитом» американського долара, євро, японської єни, фунт стерлінгу

У березні 1979 р. було створено європейську валютну систему (ЄВС), щоб протистояти гегемонії долара у світовій валютній системі. У ній беруть участь країни-члени ЄС.

Механізм ЄВС включає три основні елементи:

європейська валютна одиниця;
режим сумісного коливання валютних курсів;
Європейський фонд валютного співробітництва.

Метою європейської валютної системи є:

досягнення валютної стабільності;
створення єдиної валюти, яка оберталася б в ЄС, вирівнювання основних економічних показників та уніфікація економічної політики;
стабілізація економічного становища країн – членів ЄВС.

Такою валютою у безготівкових розрахунках у рамках ЄС певний часб уло ЕКЮ (колективна міжрозрахункова одиниця), зараз цю функцію виконує Євро.

9.2 Поняття валюти і її види. Сутність обмінного курсу. Плаваючий та фіксований валютний курс

Валюта – об’єкт міжнародних валютних відносин – гроші, які виконують функцію обміну в міжнародних розрахунках і забезпечують зв'язок і взаємодію національного і світового господарства.

Валюта – в широкому розумінні означає грошову одиницю будь-якої країни.

Класифікація видів валют в залежності від:

1) Статусу

Національна валюта – це грошова одиниця певної країни, встановлений законом платіжний засіб.

Іноземна валюта – це грошові знаки іноземних держав, кредитні та платіжні засоби, виражені в іноземних грошових одиницях, що використовуються в міжнародних розрахунках.

Міжнародна валюта – це міжнародна або регіональна грошова розрахункова одиниця, засіб платежу та резервний засіб: СДР спеціальні права запозичення(СПЗ) – міжнародні платіжні засоби, які використовуються МВФ для безготівкових міжнародних розрахунків через записи на спеціальних рахунках та як розрахункова одиниця МВФ; розрахункова одиниця Європейського валютного союзу євро.

2) Ступеню конвертування валют

Вільно конвертовані валюти (обмін без обмежень на любі іноземні валюти - це долар, єна, французький франк, англійський фунт стерлінга, євро – використовуються для здійснення платежів по міжнародним угодам, активно купуються і продаються на головних валютних ринках)
Частково конвертовані валюти (у країнах, де зберігаються валютні обмеження – це валюти, які обмінюються тільки на деякі інші валюти і які валютні обмеження ні за всіма валютними операціями або тільки для нерезидентів ) Вона поділяється на зовнішньо конвертовану і внутрішньо конвертовану
Неконвертовані валюти (замкнуті валюти, у країнах, де для резидентів та для нерезидентів використовується внутрішня валюта )

3) Матеріально-речової форми

Готівкова(банкноти)
Безготівкова(форекс)

4) Залежно від відношення до курсів інших валют

Сильна(тверда) – стабільний валютний курс, рух якого відбувається відповідно фундаментальним макроекономічним закономірностям
Слабка(м’яка)

5) Принципу побудови

кошикового типу (СДР)
звичайна(долар, єна та т.п.)

6) Відношення до валютних запасів країни

Резервна валюта - національна валюта провідних країн світу, яка накопичується центральними банками інших країн як резерв коштів для міжнародних розрахунків(долар США, євро, єна)

Об’єктивні посилки для здобуття статусу резервної валюти

Домінуючі позиції країни у світовому виробництві, експорті товарів і капіталів, в золото-валютних резервах.
Розвинена мережа кредитно-банківських установ, в тому числі за кордоном.
Організований та місткий ринок позичкових капіталів.
Лібералізація валютних операцій.
Вільна оборотність валюти, що забезпечує попит на неї в інших країнах
Активна зовнішня та валютно-кредитна політика.
Упровадження валюти в міжнародний оборот через банки та міжнародні валютно-кредитні і фінансові організації.

7) Від видів валютних операцій

Валюта ціни контракту.
Валюта платежу.
Валюта кредиту.
Валюта клірингу.
Валюта векселя.

Сутність обмінного валютного курсу.

Важливим елементом будь-якої валютної системи є валютний курс – це співвідношення, за яким одна валюта обмінюється на іншу, або «ціна» грошової одиниці однієї країни, що визначена в грошових одиницях інших країн. Він є формою світової ціни кредитно-паперових грошей. Встановлення курсу називається котируванням валюти. При котируванні валют зазначають курс продавця, за яким банки продають валюту, і курс покупця, за яким вони її купують. Різниця між курсом продавця і курсом покупця являє собою маржу, яка покриває витрати і формує прибуток банку з валютних операцій.

Валютний курс –це ціна одиниці іноземної валюти, виражена у національній грошовій одиниці.

Валютний курс виконує низку важливих економічних функцій. За його допомогою долається національна обмеженість грошової одиниці певної країни.

Функції валютного курсу:

інтернаціоналізація грошових відносин;
забезпечення взаємного обміну валютами при торгівлі товарами, послугами, при русі капіталів і кредитів;
використовується для порівняння цін світових та національних ринків, а також вартісних показників різних країн, виражених в національних чи іноземних валютах;
використовується для періодичної переоцінки рахунків в іноземній валюті компаній та банків;
перерозподіл національного продукту між країнами.

Номінальний валютний курс – це конкретна ціна національної валюти на іноземну валюту і навпаки.

Реальний валютний курс - це номінальний курс помножений на співвідношення рівня цін в двох країнах. Розраховується на базі середніх цін в країнах, які є головними партнерами даної країни (свідчить про конкурентоспроможність товарів відносно до імпортерів).

Спот курс –обмінний курс на протязі не більше 2 робочих днів з моменту досягнення угоди про курс – це курс на ринку на певну дату.

Форвардний курс – узгоджений курс, обмін за цим курсом здійснюється в майбутньому, більше 3 днів після узгодження.

На валютний курс впливають такі фактории:

зміна обсягів ВВП
стан торговельного балансу країни
рівень інфляції
внутрішня та зовнішня пропозиція грошей
процентні ставки
перспективи політичного розвитку
різниця процентних ставок в різних країнах;
діяльність валютних ринків;
ступінь використання визначеної валюти на євроринку та
міжнародних розрахунках;
прискорення чи затримка міжнародних платежів;
ступінь довіри до валюти на національному та світових ринках;
валютна політика
продуктивність праці;
довгострокові темпи зростання національної валюти;
місце і роль країни у світовій торгівлі.

Усі ці обставини ускладнюють визначення та вибір режиму валютного курсу. Кожна валюта має стільки валютних курсів, скільки існує валют. Різниця між обмінними курсами валют по відношенню до національної призвело до виникнення операції «Аобітраж», яка припускає обмін двох валют через третю з метою отримання прибутку, використовуючи різницю між обмінним курсом і крос-курсом.

Крос-курс – курс обміну двох валют (А і В) через третю (С). Визначення крос-курсу відбувається шляхом конвертації валюти А спочатку в валюту С, а потім валюти С в валюту В.

Як свідчить світовий досвід, центральні банки застосовують такі види режимів валютних курсів:

фіксований валютний курс;
«вільно плаваючий»;
«регульований плаваючий» курс;

Фіксований валютний курс – це офіційно встановлене центральним банком фінансове співвідношення між національною грошовою одиницею та валютою інших країн. Фіксований курс встановлюється на ґрунті таких показників:

як співвідношення цін у даній країні з цінами головних торгівельних партнерів
рівень валютних резервів
стан торговельного балансу.

Фіксований валютний курс є найсприятливішим за умови внутрішніх кризових ситуацій у нестабільній економіці. Він забезпечує нижчі темпи інфляції та досить стабільні умови для зовнішньоекономічної діяльності, бо створює можливість прогнозувати розвиток ситуації в країні.

Одним із головних питань, які стоять перед центральним банком при встановленні фіксованого валютного курсу, є пошук певного міжнародного стандарту, на який буде зорієнтована вартість національної грошової одиниці.

«Вільно плаваючі» курси являють собою співвідношення між національною грошовою одиницею та валютами інших країн, яке складається залежно від попиту та пропозиції валют на валютному ринку країни.

«Плаваючі» курси частіше використовуються в країнах із розвинутою ринковою економікою та високим рівнем ВВП. Для успішного застосування плаваючого курсу необхідні:

економічна та політична стабільність держави
відсутність або незначні темпи інфляції, що досягається проведенням жорсткої монетарної та фіксальної політики

Водночас за вільного «плавання» валютних курсів зовнішні фактори меншою мірою впливають на стан національної економіки, оскільки плаваючий валютний курс вирівнює попит та пропозицію на іноземну валюту, змінюючись сам, а не змінюючи розмір валютних резервів. Отже, у разі використання плаваючого валютного курсу рух іноземної валюти не впливає на грошову базу, і центральний банк може проводити свою власну грошово-кредитну політику, передбачаючи, що це не вплине значною мірою на стан платіжного балансу.

«Регульований плавуючий» курс. Даний режим характеризується тим, що у процесі встановлення валютного курсу на валютному ринку відчутний вплив центрального банку країни, який згладжує різні короткострокові, а іноді і середньострокові коливання курсу, що стимулює зовнішню торгівлю. У цьому разі необхідні значні резерви валюти та міцна матеріальна база для прогнозування курсу, а також зростає роль фіскальної та монетарної політики щодо підтримування інфляції національної грошової одиниці. У 1997 р. в Україні був установлений режим регульованого «плаваючого» курсу, зокрема визначений «валютний коридор». Таку саму курсову політику НБУ продовжував і в 1998 році.

Валютний коридор – це можливе мінімальне та максимальне відхилення офіційного курсу національної грошової одиниці до іноземних валют.

Така система дає змогу уникати різних коливань курсу національної грошової одиниці за умови, що економічна політика, яка здійснюється в країні, не протидіє зростанню інфляції (інакше виникне питання: яким чином утримувати валютний курс у межах валютного коридору за обмежених валютних резервів?). При цьому важливо, щоб уряд країни, котра застосовує валютний коридор, відкрито заявив про політику регулювання обмінного курсу в межах цього коридору для збільшення довіри як національних, так і іноземних до курсової політики та стійкості національної валюти.

Спотовий та форвардний валютні курси.

Іноземна валюта може знадобитися господарському суб’єкту, як негайно, так і для здійснення угод на перспективу. У зв’язку з цим розрізняють два види обмінних курсів:

спотовий курс (spotrate) – обмінний курс по касовим операціям (для негайних угод). Як правило, цей курс приводиться в процесі для більшості валют. Він використовується для торгових угод, які будуть укладені не пізніше 48 робочих годин після публікації;
форвардний курс (forvardrate) – обмінний курс по терміновим операціям (для укладання угод через 30, 60, 90, 180 днів). Термінова угода – це контракт між банком та його клієнтом, за яким певна валюта буде обміняна на потрібну валюту у визначений день, за курсом, визначеним на сьогодні. Як правило, цей курс наводиться в процесі тільки для основних валют.

Спотовий курс може відрізнятися від форвардного як в обидві сторони. Різниця в обчисленні обмінних курсів по терміновим операціям відображає різницю між ринковими нормами проценту в порівнюваних країнах.

Вибір валютної стратегії має враховувати фактори, які мають значний вплив на валютний ринок:

темпи інфляції
стан платіжного балансу
різницю процентних ставок за кредит
спекулятивні валютні операції
прискорення або затримування міжнародних платежів
ступінь довіри до національної грошової одиниці на національному та світових валютних ринках.

Фактор прискорення або затримування міжнародних платежів також впливає на курсове співвідношення валют. Очікуючи падіння курсу національної грошової одиниці, імпортери прагнуть прискорити платежі контрагентам в іноземній валюті, щоб уникнути можливих втрат від підвищення курсу іноземної валюти. У разі зміцнення національної грошової одиниці імпортери прагнуть затримати платежі у вільно конвертованій валюті. Така тактика справляє певний вплив на платіжний баланс і, як наслідок, на валютний курс національної грошової одиниці.

9.3 Сутність та форми міжнародних розрахунків

Основною формою валютних відносин є міжнародні розрахунки, які проводяться з міжнародних операцій і відображаються в узагальненому вигляді і платіжних балансах усіх країн світу.

Міжнародні розрахунки – це:

комерційні платежі за грошовими вимогами і зобов’язаннями, що виникають між підприємствами, банками, установами й окремими особами різних країн, пов’язані зі світовою торгівлею, міжнародним кредитом і прямими зарубіжними інвестиціями;
некомерційні платежі, пов’язані з перевезенням пасажирів, страхуванням, туризмом, переказом грошей за кордон тощо.

Міжнародні розрахунки у зв’язку з рухом капіталу пов’язані з функціонуванням фінансових ринків, з рухом цінних паперів як у формі прямих, так і портфельних інвестицій.

Особливістю платежів з міжнародних розрахунків є необхідність обміну, тобто продажу-купівлі одних валют на інші, незалежно від того, в якій валюті і якій формі виконується платіж.

Основними формами міжнародних розрахунків у міжнародній торгівлі є товарний акредитив і акцепт документів, переданих банкові на інкасо.

Акредитив – це розрахунковий або грошовий документ, який являє собою доручення однієї кредитної установи іншій здійснити за рахунок спеціально заброньованих коштів оплату товарно-транспортних документів зі відвантажений товар або сплатити пред’явникові акредитива певну суму грошей.

Акредитив може бути: безвідзивним, відзивним, передатним (переуступним). За випуск і оплату акредитива комерційні банки отримують певну винагороду.

Акцепт - це згода на оплату або гарантування оплати документів.

Інкасо – це банківська операція, за допомогою якої банк за дорученням свого клієнта отримує на підставі розрахункових документів грошових коштів, що належать клієнту, від підприємств, організацій, установ за відвантажені на їх адресу товарно-матеріальні цінності або надані послуги і зараховує ці кошти на його рахунок в банку.

9.4 Платіжний баланс. Сутність, структура та чинники, які впливають на стан платіжного балансу.

Платіжний баланс країни являє собою систематичний запис та оцінку операцій, пов’язаних з отриманням і виплатою грошових коштів між резидентами цієї країни і резидентами решти світу.

До операцій отримання грошових коштів входить:

експорт товарів і послуг (включаючи перевезення і туризм);
отримання доходу від іноземних інвестицій;
приплив капіталу, тобто придбання зарубіжними компаніями внутрішніх активів країни.

До операцій виплат грошових коштів відносяться:

імпорт товарів і послуг;
відплив капіталу, тобто придбання резидентами зарубіжних активів.

Платіжний баланс складається з трьох частин:

«рахунок поточних операцій»;
«рахунок операцій із капіталом та фінансових операцій»;
«рахунок офіційних резервів».

Таблиця 9.1

Стандартне подання платіжного балансу (в доларах, дані умовні)

	Дебет	Кредит	Чистий дебет(-) або кредит(+)
А. Поточний рахунок
Товари	600	500
		25
Чистий товарний торговельний баланс			-75
Послуги
А) Транспортні перевезення	100	50
Б) Туристичні послуги	75	60
В) Інвестиції	50	100
Г) Інше	25	50
Чистий баланс товарів та послуг			-65
Односторонні перекази	75	25
Чистий баланс поточного рахунку			-115
Б. Рахунок руху капіталу	100	50
Довготерміновий капітал	25	50
А) Прямі інвестиції	500	600
Б) Портфельні інвестиції	260	250
Короткостроковий капітал	25	50
	50	100
Чистий баланс руху капіталу			±215
В. Рахунок офіційних резервів
Монетарне золото(нетто)	50	25
Інші резервні активи(нетто)	5	100
Зобов’язання перед іноземними центральними банками(нетто)	100	15
Чистий баланс офіційних резервів
Чисті помилки і пропуски	10		-90
Загальні дебет і кредит	2050	2050	-10

Перша частина платіжного балансу (А) – «рахунок поточних операцій» - включає такі статті: на стороні кредиту – товарний експорт, експорт послуг, чисті доходи від інвестицій; на стороні дебету – товарний імпорт, імпорт послуг, чисті грошові перекази. Поточний платіжний баланс включає операції, котрі завершуються протягом даного періоду. Вони, відображаючись у платіжному балансі, в наступні періоди не мають на нього ніякого впливу.

Розглянемо більш детально основні види поточних операцій

Під товарами маються на увазі група статей платіжного балансу, яка підсумовує за ринковими цінами експорт і імпорт звичайних товарів, товарів для подальшої обробки (товари, що перетинають кордон з метою подальшої обробки, після чого вони повертаються до країни – власника товару), ремонт товарів (вартість ремонту пересувного устаткування), придбання товарів в портах транспортними організаціями (паливо, продовольство, матеріальні запаси, допоміжні матеріали).
1. Послуги, які надаються резидентами нерезидентам, включають:

транспортні послуги;
поїздки;
послуги зв’язку;
будівельні послуги;
страхові послуги;
фінансові послуги;
інші послуги.

Доходи — це група статей, яка включає платежі між резидентами і нерезидентами, пов'язані з оплатою праці нерезидентів і операції, пов'язані із замовленнями на інвестиції.

Оплата праці включає заробітну плату та інші виплати, отримані працівниками і службовцями за межами країни, резидентами котрих вони є, що виконані ними для резидентів інших країн.

Доходи від інвестицій поділяються на:

доходи від прямих інвестицій: від паєвої участі в капіталі компанії (дивіденди, розподілений і нерозподілений прибуток зарубіжних відділень, реінвестований прибуток); відсотки по боргових зобов'язаннях (відсотки, сплачувані прямому інвестору підприємством прямого інвестування і навпаки);
доходи від портфельних інвестицій: рух коштів між резидентами і нерезидентами в результаті купівлі і продажу акцій, облігацій, довгострокових цінних паперів, державних векселів та інших інструментів фінансового ринку;
доходи від інших інвестицій: відсотки (надходження і виплата) по іншим фінансовим вимогам і зобов'язанням (відсотки по депозитам, позикам від МВФ).

Поточні трансферти. Ця стаття відображає операції міждержавного передання матеріальних ресурсів, коли в обмін країна не отримує ніякого вартісного еквівалента. В залежності від напрямку трансферти відображаються лише по кредиту або дебету.

До поточних трансфертів відносяться: грошові трансферти урядам на фінансування витрат, гуманітарна допомога, регулярні внески міжнародним організаціям, оплата урядом або міжнародними організаціями витрат на надання технічної допомоги.

Друга частина платіжного балансу(Б) – «Рахунок руху капіталу» фіксує рух капіталу, за допомогою якого фінансується експорт та імпорт товарів і послуг, і поділяється на рахунок операцій капіталу і фінансовий рахунок.

Рахунок операцій з капіталом відображає капітальні трансферти і придбання / продаж нематеріальних нефінансових активів.

Капітальні трансферти — це трансферти, які передбачають передавання права власності на основний капітал. До них відносяться інвестиційні трансферти (кошти, що передаються однією країною іншій з метою оплати купівлі основного капіталу: будинків, споруд, аеродромів, аеропортів, мережі зв'язку, лікарень тощо); трансферти, що пов'язані з міграцією (вартісна оцінка майна мігрантів, яке перевозиться з країни в країну), акумулювання боргу кредитором (списання всієї або частини суми боргу корпорацій банком); приватні пожертвування на інвестиційні цілі (наприклад, переказ спадку, заповіданого на фінансування будівництва лікарень

Стаття «Придбання / продаж нематеріальних нефінансових активів охоплює операції з активами, котрі не є результатом виробництва (земля, її надра), а також нематеріальні, невідчутні активи (придбання патенті] торгівельних знаків, авторських прав).

Фінансовий рахунок включає операції по прямому і портфельному інвестуванню.

Третя частина платіжного балансу(В) — «Рахунок офіційних резервів» — служить для регулювання «незбалансованості» платіжного балансу з поточних операцій і руху капіталу, а також для підтримання необхідного курсу національної валюти (фіксованого курсу і регулювання короткострокових коливань плаваючих валютних курсів).

Рахунок поточних операцій і рахунок операцій з капіталом і фінансових операцій, за винятком короткострокового капіталу і резервних активів, разом становлять базовий баланс.

Баланс офіційних резервів включає операції з резервними активами.

Резервні активи — це іноземні високоліквідні активи країни, котрі знаходяться під контролем органів грошово-кредитного регулювання і можуть бути в будь-який момент використані для регулювання «незбалансованості» платіжного балансу по поточних операціях і руху капіталу, а також для підтримання необхідного курсу національної валюти.

Резервні активи включають:

монетарне золото, котре знаходиться в розпорядженні центрального банку або уряду країни і може бути реалізоване на світових ринках золота або міжнародним організаціям за іноземну валюту;
спеціальні права запозичення (СДР) — резервний актив, що випускається МВФ, котрий розподіляється між країнами-членами у відповідності з їх квотами. Він використовується для придбання іноземної валюти, надання кредитів і здійснення платежів;
резервну позицію в МВФ, тобто суму резервної частки країни в капіталі МВФ (складає 25% квоти країни в капіталі фонду);
валютні активи, які складаються з іноземної валюти, банківських депозитів, урядових цінних паперів, акцій підприємств, фінансових деривативів. Валютні активи в структурі резервних активів мають найбільшу питому вагу;
інші вимоги, котрі включають решту вимог в іноземній валюті.

Аналіз платіжного балансу дозволяє робити висновок про доходи, отримувані країною від інших країн, і платежі іншим країнам, про пропозиції і попит на ту чи іншу валюту, про суб'єкти міжнародних відносин. Платіжний баланс говорить про стан офіційних резервів іноземної валюти, про позиції національної валюти і спроможності країни платити за своїми зобов'язаннями, про стан національної економіки та її місце в системі світо господарських зв'язків.

На платіжний баланс країни впливають чотири економічні сили:

темі інфляції;
реальний рівень зростання ВВП;
відсоткові ставки;
валютний курс «спот».

Порівняльне підвищення рівня цін в країні позначається на конкурентоспроможності її товарів і послуг. Товари і послуги, які виробляються всередині країни, виявляються дорогими для покупців зарубіжжя. Внаслідок цього відбувається скорочення експорту. Водночас збільшується імпорт через підвищення рівня цін на вітчизняні товари. Це означає зменшення припливу і збільшення відпливу валюти.

Високі темпи ВВП також призводять до збільшення імпорту товарів послуг. Це пояснюється тим, що високі темпи зростання ВВП означають підвищення рівня доходів всередині країни, частина яких витрачатиметься на імпорт.

Рівні відсоткових ставок впливають на рух капіталу. Підвищення відсоткових ставок може потягти за собою приплив капіталів, зниження — відплив.

В умовах плаваючих валютних курсів високий поточний курс «спот» іноземної валюти перешкоджає проведенню імпортних операцій і сприяє проведенню експортних. Низький валютний курс сприяє імпорту і перешкоджає експорту.

Для того, щоб платіжний баланс країни знаходився в стані рівноваги повинні виконуватись три умови:

основна умова балансу – це нульове вальдо, тобто рівність дебетової і кредитової сторін балансу;
повна зайнятість в країні;
відсутність серйозних обмежень щодо міжнародних операцій.

Активний платіжний баланс країни сприяє підвищенню курсу національної грошової одиниці, бо зростають попит на неї іноземних боржників та надходження іноземної валюти на національний валютний ринок. Пасивний платіжний баланс призводить до зниження курсу національної грошової одиниці, адже боржники обмінюють її на вільно конвертовану валюту для погашення своїх зовнішніх забов’язань, й одночасно скорочуються надходження іноземної валюти на національний валютний ринок.

При активному сальдо платіжного балансу збільшується надходження іноземної валюти в країну, що призводить до зростання валютних резервів держави. Пасивне сальдо спричиняє відплив іноземної валюти з країни і призводить до зменшення валютних резервів. Стан платіжного балансу країни визначається її економічним потенціалом, особливостями структури економіки, участю економічних агентів країни в міжнародній кооперації, зв’язками із світовим ринком позичкових капіталів, станом державного регулювання економіки і зовнішньоекономічних відносин. Тому платіжний баланс чітко відображає економічне становище країни, широко використовується в інтересах прогнозування і макроекономічного регулювання. За формою складання платіжний баланс визначається як платіжний звіт за певний період часу, в якому відображаються усі економічні ситуації між резидентами і нерезидентами держави. Платіжний баланс базується на принципах бухгалтерського обліку: кожна економічна операція має подвійний запис кредиту однієї статті та дебету іншої. Це правило свідчить про те, що більшість економічних операцій за суттю є обміном економічними цінностями. У більшості країн платіжні баланси розробляються за схемою, яка рекомендована Міжнародним валютним фондом.

Проблеми дефіциту платіжного балансу.

Платіжний баланс відіграє роль макроекономічної моделі, яка відображає економічні операції, що здійснюються між національною економікою та іншими країнами світу.

Платіжний баланс чітко відображає економічне становище країни, широко використовується в інтересах прогнозування і макроекономічного регулювання.

Платіжний баланс України протягом останніх років має негативне сальдо, яке обумовлене дефіцитом торгівельного балансу та балансу рухів капіталів і кредитів.

Дефіцит платіжного балансу свідчить про не конкурентноздатність вітчизняних товарів та послуг на світовому ринку, і активне втручання імпортної продукції – про недостатність та низьку привабливість нерезидентів до внутрішнього ринку капіталів. Існують, звичайно, і зовнішні причини незбалансованості: зростання світових цін на енергоносії, погіршення загальної економічної кон’юктури тощо.

Складною проблемою платіжних балансів є їх дефіцит (від’ємне сальдо) з поточних операцій багатьох країнах світу з різних підсистем світового господарства. Особливо гострою ця проблема є для більшості країн, що розвиваються та переходять до ринкової економіки. Для ліквідації незбалансованості платіжного балансу здійснюють певні заходи.

Традиційно для погашення дефіциту платіжного балансу використовують іноземні кредити та ввіз капіталу. Проте, це метод тимчасового балансування, оскільки згодом необхідно виплачувати як відсотки і дивіденди, так і суму боргу. Надзвичайним джерелом погашення пасивного сальдо платіжного балансу може бути в окремих випадках зовнішня допомога у формі субсидій, пільгових кредитів.

Однак стратегічно для ліквідації дефіцитного платіжного балансу країна повинна вжити усіх необхідних заходів, спрямованих на стійкий, збалансований, урівноважений розвиток національної економіки. Це досягається через розвиток імпортозамінюючих виробництв, стимулювання експорту, а головне - через загальне зростання національної економіки на конкурентоспроможній, пропорційній основі.

Щодо України, то її поточний платіжний баланс дефіцитний. Від’ємне сальдо поточного рахунку обумовлене значним дефіцитом торгівельного балансу, який утворюється в основному за рахунок імпорту енергоносіїв. Становище дещо пом’якшується за рахунок позитивного сальдо балансу послуг та торгівельного балансу з багатьма країнами, звідки не ввозяться енергоносії.

Оскільки валютні резерви країни складають незначну суму, фінансування від’ємного сальдо поточного платіжного балансу здійснюється за рахунок зовнішніх джерел, що призводить до зростання зовнішньої заборгованості. Звідси стратегічне вирішення проблеми дефіциту платіжного балансу України знаходиться на шляху структурної трансформації усієї економіки. Для цього потрібен час і відповідна, на основі чіткого державного регулювання, економічна політика з обов’язковим урахуванням соціальних потреб.

Очевидно, що серйозність проблем, зв‘язаних із здійсненням державних кредитних операцій, підвищує вимоги до управління державним боргом.

В управлінні державним боргом використовуються такі заходи:

Рефінансування – це погашення держаного боргу шляхом випуску нових займів.
Конверсія – це зміна доходності позики. Держава, як правило, зменшує розмір процентів, які мають виплачуватися за позикам.
Консолідація – це збільшення строків дії випущеної позики.
Консолідація і конверсія можуть проводитись одночасно.
Уніфікація позик – це об‘єднання кількох позик в одну, коли облігації раніше випущених кількох позик, обмінюються на облігації нової позики.

Коливання валютного курсу як засіб регулювання платіжного балансу.

Фактори, що впливають на величину валютного курсу.

Як будь-яка ціна, валютний курс відхиляється від вартісної основи купівельної спроможності валют – під впливом попиту та пропозиції валюти. Співвідношення такого попиту та пропозиції залежить від ряду факторів. Багатофакторність валютного курсу відбиває його зв'язок з іншими економічними категоріями – вартістю, ціною, грошима, відсотком, платіжним балансом. При чому відбувається складне їх переплетіння та висування в якості вирішальних то одних, то інших факторів.

Фактори, що впливають на величину валютного курсу:

структурні (ті, що діють в довгостроковому періоді);
кон’юктурні (ті, що викликають короткострокове коливання валютного курсу).

До структурних факторів відносяться:

конкурентноздатність товарів на світовому ринку та її зміна;
стан платіжного балансу країни;
різниця процентних ставок в різних країнах;
державне регулювання валютного курсу;
ступінь відкритості економіки.

Кон’юктурні фактори пов’язані з коливаннями ділової активності в країні, політичною обстановкою, слухами та прогнозами.

До структурних факторів відносяться:

діяльність валютних ринків;
спекулятивні валютні операції;
кризи, війни, стихійні лиха;
прогнози;
циклічність ділової активності в країні.

Тема 10. Міжнародні економічні інтеграційні процеси.

10.1 Поняття, цілі та об'єктивні умови міжнародної економічної інтеграції. Етапи міжнародної економічної інтеграції.

10.2 Особливості розвитку європейських інтеграційних процесів. Європейський союз: етапи формування, сучасні проблеми. Європейська асоціація вільної торгівлі.

10.3 Особливості інтеграції у північній Америці. НАФТА.

10.4 Інтеграційні процеси південної Америки.

10.5 Економічна інтеграція у Азіатсько-Тихоокеанському регіоні (АСЕАН, АТЕС) та проблеми інтеграційних процесів в Африці.

10.6 Проблеми інтеграційних процесів східної Європи і пострадянських країн.

10.7 Участь України в інтеграційних процесах.

10.1 Поняття, цілі та об'єктивні умови міжнародної економічної інтеграції. Етапи міжнародної економічної інтеграції.

Міжнародна економічна інтеграція — це вищий рівень розвитку міжнародних економічних відносин, коли інтернаціоналізація господарського життя проявляється у переплетінні національних господарств двох або кількох країн та проведенні ними узгодженої міждержавної торговельно-економічної політики.

Економічна інтеграція є наслідком поглиблення міжнародного територіального поділу праці. На певному етапі розвитку цього процесу економічні стосунки між країнами світу характеризуються вже не тільки торговельними, але й тісними виробничими, фінансовими зв'язками. Економічна інтеграція — це процес зближення національних економік шляхом утворення єдиного економічного простору для вільного переміщення товарів, послуг, капіталів, робочої сили через національні кордони. Національні економіки, спеціалізуючись на певних товарах та послугах, водночас доповнюють одна одну в системі світового господарства. Слово «інтеграція» походить від латинського «integer» — цілий; отже, інтеграція веде до утворення цілісної економічної системи.

Сучасна міжнародна економічна інтеграція відбувається під впливом низки факторів світового розвитку, серед яких найсуттєвішими є глобалізація і регіоналізація.

Глобалізація означає тісну взаємодію і сплетіння економічних, політичних, соціальних, правових, інформаційних, культурних та інших трансакцій на світовому терені; поширення безпосередніх і опосередкованих зв'язків між суб'єктами економічної діяльності всіх країн світу; формування єдиної (глобальної) для всього світового суспільства системи світогосподарських відносин. Поняття глобалізації тісно пов'язане з інтернаціоналізацією господарського життя. Глобалізація супроводжується утворенням міжнародних організацій, що є регуляторами цього процесу.

Регіоналізація — це поглиблення міжнародних зв'язків на компактному просторі, що зветься регіоном. Регіон характеризується не тільки близьким розташуванням країн одна до одної, але й спільністю природних, історичних, економічних, політичних, культурних умов.

На макрорівні міжнародної економічної інтеграції процес інтеграції йде через взаємодію окремих фірм прилеглих країн на основі формування різноманітних економічних відношень між ними, у тому числі створення філій за кордоном. На міждержавному (макро-) рівні інтеграція відбувається на основі формування економічних об’єднань держав і узгодження національних політик.

Економічна інтеграція має у своїй основі ряд об’єктивних факторів, серед яких найважливіше місце займають:

глобалізація господарського життя;
поглиблення міжнародного розподілення праці;
загальносвітова за своїм характером науково-технічна революція;
підвищення відкритості національних економік;
соціально-економічна однорідність національних підприємств;
близькі рівні розвитку груп держав;
тривала співпраця;
спільні кордони та умови розвитку;
розвиток комунікаційних можливостей;
тісне переплетіння економік на мікрорівні;
спільність культурних і історичних традицій;
цілеспрямована політика державних органів і партій держав щодо інтеграційних процесів;
об’єктивна необхідність спільного рішення глобальних проблем людства.

Усі ці фактори взаємообумовлені.

Міжнародна економічна інтеграція є вищою формою інтернаціоналізації господарського життя, що передбачає зближення і взаємопристосування всіх структур національних господарств.

Економічна інтеграція суттєво відрізняється від економічного співробітництва країн. На етапі економічної інтеграції:

а) формується міжнародний господарський комплекс зі своєю структурою та органами управління. Спільні умови господарської діяльності визначаються і погоджуються всередині кожної країни, на міждержавному та наддержавному рівнях;

б) зростає можливість об'єднання різноманітних ресурсів для спільного вирішення соціально-економічних проблем;

в) основою інтеграційної діяльності є не зовнішньоторговельний обмін, а взаємодія в галузі виробництва, науки, причому на пільгових порівняно з іншими країнами умовах;

г) інтеграційне співробітництво має комплексний і довготривалий характер.

Інтеграція має декілька рівнів:

взаємодія на рівні підприємств та організацій (створення ТНК, МНК);
взаємодія на рівні держав;
взаємодія на рівні партій та організацій, соціальних груп, окремих громадян різних країн;
інтеграційне угруповання як результат міжнародного об'єднання.

Для розвитку інтеграційних процесів необхідна наявність низки об'єктивних та суб'єктивних передумов, головними з яких є:

сучасна НТР, яка об'єктивно зумовлює формування міждержавного господарського простору з оптимальним поєднанням можливостей і потреб національних економік;
соціально-економічна однорідність національних господарств, що підлягають об'єднанню;
близькі рівні економічного розвитку країн, що інтегруються;
досить тривалий період і досвід взаємного економічного співробітництва групи країн;
цілеспрямована діяльність державних органів країн, партій, соціальних груп і класів щодо інтеграційних процесів.

Цілі міжнародної економічної інтеграції залежать від тієї форми, у якій відбувається інтегрування. При формуванні зони вільної торгівлі і митного союзу (ці дві форми зараз є найбільш розповсюдженими) країни-учасниці прагнуть забезпечити розширення ринку і створення сприятливого середовища для торгівлі між собою, одночасно перешкоджаючи просуванню на ринок конкурентів з третіх країн.

Розвиток економічної інтеграції має як позитивний ефект на сторони, що приймають участь в інтеграції, так і певні негативні наслідки. Так, формування інтеграційних блоків значно посилює їх економічний потенціал, сприяє розширенню товарообігу і коопераційно-виробничих зв’язків. Це підтверджується розвитком багатьох інтеграційних групувань, у тому числі ЄС, НАФТА, МЕРКОСУР та ін.

Крім того, економічне зближення країн у регіональних рамках створює сприятливі умови для фірм країн-учасниць економічної інтеграції, захищаючи їх в певній мірі від конкуренції з боку третіх країн. Це також сприяє розповсюдженню передової технології.

Далі, інтеграційна взаємодія дозволяє її учасникам спільно вирішувати найбільш гострі соціальні проблеми, такі, як вирівнювання умов розвитку найбільш відсталих регіонів, пом’якшення стану на ринку праці, проводити науково-технічну політику, що характерно для країн-членів ЄС. До переваг міжнародної економічної інтеграції також належать збільшення розміру ринку – ефект від масштабів виробництва (для країн з малою місткістю національного ринку), на цій основі виникає необхідність визначення необхідного розміру підприємства; забезпечення кращих умов торгівлі; розширення торгівлі паралельно з покращенням інфраструктури; посилення конкуренції між країнами.

Проте, взаємодія національних господарств відбувається з різним ступенем інтенсивності, в різних масштабах, проявляючись більш чітко в окремих регіонах. Для більш відсталих країн це приводить до відтоку ресурсів (факторів виробництва), відбувається перерозподіл на користь більш сильних партнерів. Не можна не відмітити наявність олігопольної змови між ТНК країн-учасниць, що призводить до підвищення цін. Ще одним негативним наслідком є ефект втрат від збільшення масштабів виробництва при дуже сильній концентрації. Періодично виникають суперечності інтересів країн-учасниць і всередині групувань.

Етапи (рівні) міжнародної економічної інтеграції.

Перша половина ХХ ст. стала епохою формування незалежних національних держав, у другій половині ХХ ст. почався протилежний процес. Ця нова тенденція спочатку (з 1950-х) отримала розвиток тільки у Європі, але згодом (з 1960-х) розповсюдилася і на інші регіони. Багато країн добровільно відмовляються від повного національного суверенітету і створюють інтеграційні об’єднання з іншими державами. Головною причиною цього процесу є прагнення до підвищення економічної ефективності виробництва.

Міжнародна економічна інтеграція має декілька рівнів свого прояву, а інтеграційний процес проходить у своєму розвитку ряд основних етапів.

Щодо рівнів інтеграції, то вони визначаються таким чином:

1. Взаємодія на рівні приватного підприємства та організації. Міжнародна інтеграційна практика свідчить; саме на їхню долю припадає значний тягар забезпечення інтеграційного процесу.

2. Взаємодія на рівні держав. На цьому рівні забезпечується інтегрування основних ланок національних економік, а також створення юридично-правових норм та умов інтеграційного процесу.

3. Соціально-політичний рівень розвитку інтеграційного процесу. На цьому рівні створюються політичні, культурні, релігійні, чисто людські передумови успішного розвитку інтеграційного процесу.

4. Рівень власне інтеграційного об'єднання чи угруповання.Це рівень міжнародної економічної спільності з притаманними їй економічними інтересами, з властивими їй характерними рисами та особливостями. Саме на цьому рівні інтеграційне об'єднання виступає як суб'єкт міжнародних економічних відносин, не позбавляючи такого статусу жодну з країн-інтегрантів.

У своєму розвитку міжнародна економічна інтеграція проходить декілька етапів, кожний з яких передбачає більш широку інтеграцію та має свої особливості (табл.10.1).

Зона вільної торгівлі виникає тоді, коли група країн скасовує обмеження на взаємну торгівлю, але, разом з цим, кожна країна-учасниця зберігає свою власну систему тарифів і квот на торгівлю з третіми країнами. Іншими словами, це зона, в межах якої підтримується вільна від митних і кількісних обмежень міжнародна торгівля товарами. Розрізняють повну та промислову зони вільної торгівлі. Промислова зона вільної торгівлі репрезентує незначну ступінь економічної інтеграції і охоплює торгівлю лише промисловими товарами. Прикладом промислової зони вільної торгівлі є Європейська асоціація вільної торгівлі (ЄАВТ).

Таблиця10.1

Форми економічної інтеграції

Форма економічної інтеграції	Скасування тарифів та квот між учасниками	Єдина торгівельна політика щодо третіх країн	Скасування обмежень на рух виробничих факторів	Гармонізація економічної політики та інституцій	Єдина валюта, єдина валютна політика
1. Зона вільної торгівлі	Так	Ні	Ні	Ні	Ні
2. Митний союз	Так	Так	Ні	Ні	Ні
3. Спільний ринок	Так	Так	Так	Ні	Ні
4. Економічний союз	Так	Так	Так	Так	Ні
5. Повна економічна інтеграція	Так	Так	Так	Так	Так

Митний союз - це інтеграційне об'єднання, утворюється тоді, коли країни-учасниці усувають будь-які обмеження на взаємну торгівлю, а також вводять спільну систему тарифів і квот по відношенню до третіх країн. Таким чином, митний союз передбачає заміну декількох митних територій однією при повній ліквідації митних податків в межах митного союзу і створенні єдиного зовнішнього митного тарифу.

Спільний ринок - це митний союз з усуненням будь-яких обмежень на переміщення товарів, послуг, а також виробничих факторів: капіталу і робочої сили. Створення єдиного спільного ринку вимагає гармонізації та уніфікації значної кількості законодавчих правил та норм у багатьох сферах діяльності, що потребує формування наднаціональних органів управління і контролю. Побудова спільного ринку повинна завершитися створенням дійсно єдиного економічного, правового та інформаційного простору і дати імпульс для переходу до якісно нової сходинки економічної інтеграції – економічного союзу.

Економічній союз - складна форма міждержавної економічної інтеграції, що потребує проведення єдиної економічної і валютно-фінансової політики, створення системи регулювання соціально-політичних процесів, координацію національних податкових, антиінфляційних, валютних та інших заходів.

Повна економічна інтеграція (економічний і валютний союз/політичний союз) - найвища сходинка економічної інтеграції, передбачає проведення єдиної валютної політики, введення єдиної валюти, створення нового інституту - Єдиного Центрального банку, який разом з Центральними банками країн-учасниць створить єдину систему Центральних банків країн, що входять до економічного і валютного союзу.

Варто підкреслити: якщо зона вільної торгівлі, митний союз чи спільний ринок здебільшого виникають внаслідок ліквідації обмежень, то створення економічного союзу та економічного і валютного союзу потребує згоди всіх країн-членів на передачу економічного суверенітету до нових наднаціональних установ.

Приклади форм міжнародної економічної інтеграції наведені у табл. 10.2.

Таблиця 10.2

Ступені розвитку регіональної економічної інтеграції

Ступені	Приклади
1. Зона вільної торгівлі	ЄС у 1958-1968 ЄАВТ з 1960 НАФТА з 1988 МЕРКОСУР з 1991
2. Митний союз	ЄС у 1968-1986 МЕРКОСУР з 1996
3. Спільний ринок	ЄС у 1987-1992
4. Економічний союз	ЄС з 1993
5. Повна економічна та політична інтеграція	Поки що прикладів немає

Таким чином, можна виділити чотири етапи встановлення і розвитку міжнародної економічної інтеграції:

Створення зони вільної торгівлі з відміною митних тарифів та інших обмежень між країнами-учасниками.
Створення митного союзу з установленням єдиних тарифів у торгівлі і у русі робочої сили та капіталу.
Виникнення економічного союзу, що являє собою начальну фазу реальної економічної інтеграції.
Повна інтеграція з єдиною економічною політикою, спільною валютою та органами наднаціонального регулювання.

Останні два етапи можуть включати у себе певні складові, пов’язані зі специфікою того чи іншого інтеграційного групування. Більшість з існуючих у світі інтеграційних групувань знаходяться поки що на стадії формальної інтеграції, тобто проходять перший та другий етапи інтеграційного розвитку. У цілому послідовний розвиток форм міжнародної економічної інтеграції забезпечує більш повне і раціональне використання економічного потенціалу країн та підвищення темпів їх розвитку. Водночас вирішуються важливі питання соціальної політики як внаслідок об'єктивно зумовленого зниження цін на основні товари і послуги та створення нових робочих місць, так і через концентрацію зусиль країн-учасниць на пріоритетних програмах соціально-економічного розвитку. Слід також зазначити, що в зрілих інтеграційних угрупованнях виробляються і реалізуються потужні та дійові механізми й інструменти забезпечення групової економічної безпеки.

10.2 Особливості розвитку європейських інтеграційних процесів. Європейський союз: етапи формування, сучасні проблеми. Європейська асоціація вільної торгівлі

Найбільшого ступеню зрілості досягнув інтеграційний господарчий комплекс у Західній Європі, де у 1957 р. біло створено Європейська економічна спільнота (ЄЕС). Сучасна історія створення та розвитку Європейського Союзу починається з 1951 року. У квітні цього року було підписано договір про Європейське об’єднання вугілля та сталі (ЄОВС, ECSC — European Coal and Steel Community), у яке увійшли 6 країн – Франція, ФРН, Італія, Бельгія, Нідерланди, Люксембург. Ціллю договору було об’єднання європейських ресурсів по виробництву сталі та вугілля, договір став дійсним у 1952 році. Це була свого роду передісторія західноєвропейської інтеграції. Реальний відлік її виникнення і розвитку починається з 1957 року, коли ті ж країни підписали договори про створення Європейської економічної спільноти (ЄЕС, EEC — European Economic Community) та Європейської спільноти по атомній енергетиці (Євратом, Euratom — European Atomic Energy Community). До складу спільноти увійшли країни з високим рівнем розвитку, що визначило високі темпи його економічного росту протягом наступних 15 років. Подальше розширення ЄС можна побачити у табл.10.3. Найбільш важливим та широким по сфері компетенції з цих трьох європейських спільнот було ЄЕС, так що у 1993 році воно було офіційно перейменоване у Європейську спільноту (ЄС, EC — European Community).

Процес розвитку і перетворення цих європейських спільнот у сучасний Європейський союз проходив наступним шляхом:

по-перше, передачі все більшого числі функцій управління на наднаціональний рівень;
по-друге, збільшення числа учасників інтеграції.

Таблиця 10.3

Історія розширення ЄС

Рік	Країна	Загальна кількість членів
1957	Бельгія, Німеччина, Італія, Люксембург, Нідерланди, Франція	6
1973	Велика Британія, Данія, Ірландія	9
1981	Греція	10
1985	Ґренландія (автономна територія Данії) виходить із спільноти	10
1986	Португалія, Іспанія	12
1990	Німецька Демократична Республіка (приєдналася до Західної Німеччини)	12
1995	Австрія, Фінляндія, Швеція	15
2004	Угорщина, Кіпр, Латвія, Литва, Мальта, Польща, Словаччина, Словенія, Чехія, Естонія	25
2007	Болгарія, Румунія	27

За оцінкою на 2007 рік ВВП на душу населення країн-учасниць ЄС становить $29900.

За час свого існування динаміка частки внутрішнього регіонального експорту країн-учасниць ЄС була досить стабільною і це інтеграційне об’єднання посідає велике місце у процесах взаємної торгівлі зі країнами-партнерами у їх спільній зовнішній торгівлі. ЄС є найбільш розвинутим інтеграційним групуванням серед усіх, що існують у світі.

Крім ЄС у Європі виникла в 1960 р. на основі підписаної в Стокгольмі конвенції ще одна організація.

ЄАВТ – це торгово-економічне об'єднання, створене з ініціативи Великобританії як відповідь на створення Загального ринку. На момент створення в ЄАВТ увійшли: Австрія, Великобританія, Данія, Норвегія, Португалія, Швейцарія і Швеція. З 1961 р. до ЄАВТ приєдналася Фінляндія як асоційований член. У 1970 р. учасницею ЄАВТ стала Ісландія. У 1973 р. з ЄЕАВТ вийшли Великобританія і Данія, у 1986 р. – Португалія, а в 1995 р. – Австрія, Швеція і Фінляндія. На даний час членами ЄАВТ є Ісландія, Норвегія, Швейцарія і Ліхтенштейн.

Основу ЄАВТ складає зона вільної торгівлі. У взаємній торгівлі скасовані мита і кількісні обмеження, однак відсутній єдиний зовнішній тариф. Кожна держава проводить самостійну торговельну політику стосовно третіх країн, а товари з цих країн не можуть вільно переміщатися усередині ЄАВТ (крім промислових товарів з ЄС). Розширюється співробітництво в області науки і техніки, захисту навколишнього середовища.

Асоціація не ставить собі за мету створення економічного і валютного, а тим більше політичного союзу.

Діяльністю ЄАВТ керує Рада у складі ради міністрів або постійних глав делегацій. У її завдання входить розробка рекомендацій і виконання урядами країн-членів угод, укладених у рамках асоціації. Рішення і рекомендації вимагають, як правило, одностайності. Поточними справами керує Секретаріат. Штаб-квартира – у Женеві.

10.3 Особливості інтеграції у північній Америці. НАФТА.

Іншим прикладом інтеграційних тенденцій, що розвиваються вже не в Європі, а в Північній Америці, є НАФТА. За підрахунками спеціалістів, це об'єднання об'єднує сьогодні територію з населенням понад 430 млн. чоловік; на нього припадає понад 20% обсягу світової торгівлі. Щорічне виробництво товарів і послуг цими країнами складає 7 трлн. долл. США.

Північноамериканська асоціація вільної торгівлі була створена шляхом підписання угоди в грудні 1992 р. між трьома країнами - США, Канадою і Мексикою, що вступили в силу з 1 січня 1994 р. Згідно з цією угодою, з січня 1994 року розпочато формування найбільшого у світі ринку. Виникненню НАФТА передувала угода між США і Канадою (1989 р.) про зону вільної торгівлі, що поклала початок інтеграції в Північної Америці. Мексика приєдналася до угоди в лютому 1991 р. Особливість угоди про НАФТА полягає у тому, що вперше у світовій практиці в системі світових господарських зв'язків інтеграційне угруповання об'єднало найбільш високо розвинуті країни сучасності з однією з країн, що розвивається, яка ледь піднялась до рівня «нових індустріальних середніх держав». США мали безумовну ініціативу та лідерство у створені НАФТА, про що свідчить економічний потенціал учасників об’єднання на час його формування (табл. 10.4).

Таблиця 10.4

Економічний потенціал учасників НАФТА на момент формування

Країни-учасниці	ВВП	ВВП на душу населення
США	100%	100%
Канада	9,4%	87,7%
Мексика	5,5%	15,5%

У рамках НАФТА передбачено заходи для лібералізації руху товарів, послуг і капіталів через кордони, що розділяють три країни. В угоді передбачено захист північноамериканського ринку від експансії азіатських і європейських компаній, що намагаються обминути американські митні бар'єри шляхом реекспорту своїх товарів у США через Мексику. Досягнуто згоди про ліквідацію більшості тарифів на продукцію сільського господарства, за винятком обмежень у торгівлі кукурудзою, цукром, деякими овочами і фруктами, а також про поступову (протягом 10 років) ліквідацію митних бар'єрів у торгівлі автомобілями і текстилем.

У цілому НАФТА - молоде економічне формування. Механізми співробітництва НАФТА також знаходяться в стадії формування.

НАФТА як інтеграційне об’єднання має такі особливості:

По-перше, Північно-американська зона вільної торгівлі має континентальні масштаби. У світовому господарстві — це перше інтеграційне угруповання з такою характеристикою воно об'єднує лише три, але досить великі за територією, людськими ресурсами та економічним потенціалом країни.

По-друге, країни, що об'єднались в НАФТА, мають різні рівні економічного розвитку, більше того, рівень Мексики різко контрастує з рівнем США та Канади. Власне, це не є винятковим явищем: у Західній півкулі подібний приклад демонструє МЕРКОСУР, до якого поряд з такими велетнями Латинської Америки, як Бразилія та Аргентина, входять Уругвай і Парагвай, котрі значно поступаються їм в економічному розвитку.

По-третє, яскраво вираженим центром Північноамериканської зони вільної торгівлі залишаються США — світовий лідер з науково-технічним потенціалом та конкурентноспроможною економікою.

Основні торговельні та інвестиційні канали в межах угруповання спрямовані переважно зі США або до США; більша частина зовнішньоторговельного обороту Канади і Мексики припадає на торгівлю зі США. Що до канадсько-мексиканських торгівельних та інвестиційних зв'язків, то до останнього часу вони залишалися надто слабкими.

По-четверте, угода має широко масштабний характер: вона охоплює виробничу сферу, міжнародну торгівлю, фінансові відносини між країнами — інтегрантами, інвестиційну діяльність, розширює вільний рух капіталів, необмежений вивіз прибутків і доходів, поглиблює лібералізацію взаємної торгівлі, регулює порядок міграції робочої сили тощо.

По-п'яте країни-члени НАФТА є водночас і атлантичними, і тихоокеанськими, вони майже рівновіддалені від двох інших потужних світових економічних регіонів — Західної Європи та Азійсько-Тихоокеанського регіону, що дає можливість рівномірно розвивати економічні зв'язки з ними і суттєво впливати на розвиток цих зв'язків.

На відміну від Європейського Союзу, що піднявся на найвищий інтеграційний щабель, НАФТА не має досконалої структури національних органів регулювання тристоронніх відносин, що на даний час цілком улаштовує Канаду і Мексику, які вбачають в ній загрозу політичній та економічній незалежності. Зрештою, зона вільної торгівлі — це перший етап у міжнародній економічній інтеграції, і йому притаманні свої інституційні механізми.

Економічний ефект від створення НАФТА:

Очікування різкого збільшення американського експорту (у 1994 р. американський експорт виріс на 17,5% лише від створення НАФТА), а звідси:

Збільшення зайнятості;
Перенесення трудомістких, наукомістких та брудних виробництв до Мексики;
Зниження виробничих витрат, підвищення конкурентоспроможності;
Отримання великих фінансових вливань за рахунок лібералізації міграції капіталу (до 8% ВВП Мексики);
Зростання зайнятості у Мексиці, приплив нових технологій.

Негативним моментом для Мексики є жорстка конкуренція з боку США та Канади; до 60% сільськогосподарської продукції, що вирощується, стане не конкурентоспроможною.

Наслідками для Канади стали пільгові умови для співробітництва з Мексикою, мексиканський ринок дуже місткий, звідси можливість для Канади різко збільшити свій експорт; зниження витрат на оплату праці.

10.4 Інтеграційні процеси в Південній Америці.

З історичних та географічних причин економіка Південної Америки розвивалась переважно на узбережжі. Відсутність розвинутого транспортного сполучення між країнами (несприятливий рельєф) створили ускладнення для інтеграції, на відміну від компактної території Західної Європи.

Більшість латиноамериканських країн у 80-ті роки проводили політику «відкритої економіки», але це не принесло їм відчутних результатів, оскільки знижувались ціни на сировину і необхідно було обслуговувати зовнішній борг.
Нова концепція інтеграції як основа для розвитку зв’язків Латинської Америки з іншими регіонами світу, отримала назву концепції «відкритого регіоналізму», тобто інтеграції, що ґрунтується на низьких митних бар’єрах та більш відкрита для світового ринку.

Причини прискорення інтеграції в регіоні:

1) конкуренція в торгівлі, з одного боку, та зростання доходів від використання нових технологій та інвестицій, з іншого боку, стимулювали створення більш крупних і відкритих ринків.

2) лібералізація зовнішньої торгівлі в 80-х роках.

3) радикальний перегляд механізмів інтеграції в регіоні.

Латиноамериканська асоціація інтеграції (ЛАІ) – одне з великих інтеграційних об’єднань у регіоні. Включає 10 країн Південної Америки – Аргентину, Болівію, Бразилію, Венесуелу, Колумбію, Парагвай, Перу, Уругвай, Чилі, Еквадор та Мексику. Була створена згідно з Договором Монтевідео, підписаному в 1980 році. Цей договір створив загальні правові межі для регіональної інтеграції та надав державам-членам можливість вести переговори і укладати угоди щодо різноманітних економічних питань, що представляють взаємний інтерес. ЛАІ замінила Латиноамериканську асоціацію вільної торгівлі (ЛАВТ), створену згідно з «Угодою Монтевідео» 1960 р. Тоді була створена жорстка тарифна система, яка в ряді випадків себе не виправдовувала, а з позиції сьогоднішнього дня була просто невигідною. Країни повинні були надати режим найбільшого сприяння для всіх країн ЛАВТ, а не тільки своїм партнерам, що в подальшому могло б привести до двосторонньої вигоди. На практиці країни перестали пропонувати своїм пріоритетним партнерам товари за пільговими тарифами, оскільки це автоматично розповсюджувалось і на інших членів ЛАВТ. Це стало спричиняти збитки національним економікам з боку конкурентів з інших країн.

Тому «Угода Монтевідео» через 20 років була переглянута і згідно нових умов передбачала укладання торгових угод з декількома або навіть з однією країною. Було констатовано, що загальне зниження тарифів не служить цілі латиноамериканської інтеграції, яка повинна поглиблюватись поетапно.

Іншим великим інтеграційним угрупованням континенту є МЕРКОСУР (Mercado Comun del Sur) – спільний ринок країн Південного конусу. Створений в 1991 році. Налічує чотирьох повноправних – Аргентину, Парагвай, Уругвай, Бразилію та двох асоційованих членів – Болівію та Чилі.

Це найбільший інтегрований ринок Латинської Америки, де сконцентровано:

45 % населення (більше 200 млн.);
50 % сукупного ВВП (більше 1 трлн. дол. США);
40 % прямих зарубіжних інвестицій;
60 % сукупного товарообігу;
33 % зовнішньої торгівлі регіону.

Для керівництва процесом інтеграції в 1994 році були створені такі інституції:

– Рада спільного ринку (в складі міністрів закордонних справ);

– Група спільного ринку – виконавчий орган, який постійно функціонує і має адміністративний секретаріат із штаб-квартирою в Монтевідео;

– 10 технічних комісій, які підпорядковані групі спільного ринку і займаються питаннями торгівлі, митного регулювання, технічних норм, валютно-фінансової політики, макроекономічної політики, наземного та морського транспорту, промислової технології, сільського господарства та енергетики.

Відзначимо, що МЕРКОСУР – об’єднання, яке стабілізуючим чином впливає на економіку країн-членів блоку. Так, стримування інфляції здійснювалось зростанням імпорту, а регулювання тарифної політики сприяло «гальмуванню» темпів економічного падіння.

Проте, незважаючи на наявність істотних позитивних здобутків, на шляху розвитку цього інтеграційного об’єднання чимало проблем, серед яких можна виділити такі:

а) не досягнута мета повної відміни тарифів у внутрішньорегіональній торгівлі. Учасники МЕРКОСУР домовились тимчасово на перехідний період (до 2000 року) зберегти значну кількість виключень із загального режиму Так, Уругвай має 950 тимчасових виключень з безмитної торгівлі між країнами-членами МЕРКОСУРу, Аргентина – 221, Бразилія – 28, Парагвай – 272;

б) не вдалось узгодити в намічені терміни і єдині зовнішні тарифи на імпорт товарів з країн, що не входять до МЕРКОСУР;
в) не завершена робота по відміні нетарифних обмежень.

У цілому перспективи МЕРКОСУР оцінюються як сприятливі.
До інших інтеграційних об’єднань континенту відносяться:

– Андський пакт (Болівія, Венесуела, Колумбія, Перу, Еквадор).

– Центральноамериканський спільний ринок (Гватемала, Гондурас, Коста-Рика, Нікарагуа, Сальвадор).

– КАРИКОМ або Карибське співтовариство (налічує 14 англомовних країн Карибського басейну) – досить розвинуте інтеграційне угруповання, має низку єдиних зовнішніх тарифів.

Але ці інтеграційні об’єднання мають формальний характер.

10.5 Економічна інтеграція в Азіатсько-Тихоокеанському регіоні (АСЕАН, АТЕС) та проблеми інтеграційних процесів в Африці.

В Азійсько-Тихоокеанському регіоні (АТР) інтеграційні процеси вже протягом кількох років визначають головні напрями і зміст його розвитку. Інтеграційні процеси в АТР, гігантському за своєю економічною потужністю, проходять на території з населенням більш 3,5 млрд. чол. На АТР припадає 56% світового валового продукту, 45% світового експорту і 45% світового імпорту.

Специфіка інтеграційних процесів в АТР полягає в наступному:

в інтеграцію включені як розвинені, так і держави, що розвиваються, які мають різний рівень економічного розвитку;
процеси інтеграції відбуваються в основному на мікроекономічному рівні, між фірмами, корпораціями країн регіону;
інтеграція протікає на регіональному рівні й великою мірою на рівні окремих субрегіонів
ступінь організаційної готовності інтеграційних процесів поки невелика;
відсутнє чітке інституціональне оформлення даного інтеграційного угруповання.

Азіатсько-Тихоокеанський регіон включає ряд субрегіональних об'єднань: Асоціацію країн Південно-Східної Азії (АСЕАН), Організацію Азіатсько-Тихоокеанського економічного співробітництва (АТЕС), Австралійсько-Новозеландську зону вільної торгівлі, Південно-Тихоокеанський форум (ПТФ), Тихоокеанська економічна рада (ТЕР).

Існують спільні консультативні організації, що допомагають інституціональному становленню інтеграційних процесів в АТР і в його субрегіонах, наприклад КТЕС - Конференція по тихоокеанському економічному співробітництву, КТТР - Конференція по тихоокеанській торгівлі та розвитку й ін.

На сучасному етапі розвитку світової економіки, основне місце в інтеграційних процесах в Азіатсько-Тихоокеанський регіоні займає міжконтинентальний інтеграційний конгломерат під назвою “Азіатсько-Тихоокеанське економічне співробітництво” (АТЕС) засноване в 1989 р. Її членами (до 1997 р.) були 18 держав: Австралія, Бруней, Гонконг, Канада, Китай, Кирибати, Малайзія, Маршаллові Острови, Мексика, Нова Зеландія, Папуа - Нова Гвінея, Республіка Корея, Сінгапур, США, Таїланд, Тайвань, Філіппін, Чилі. У 1997 р. до АТЕС приєдналася Росія, і організація стала включати 19 держав. Цей “елітарний клуб 19-ти”, становлення котрого як суб'єкта міжнародних економічних відносин ще не завершилося, стрімко набирає сили не лише в регіоні, а й у світовому масштабі. Постійно відкритий для нових членів, він формується як динамічний і впливовий економічний союз, у якому зароджуються по суті не відомі донині механізми співпраці й узгодження інтересів таких гігантів, як США, Японія, Китай, а з недавнього часу і Російська Федерація, що зрештою домоглася членства в цьому клубі.

Основна мета АТЕС - шляхом об'єднання країн у даному угрупованні стимулювати взаємне співробітництво в різноманітних сферах: у першу чергу, на ринку товарів і капіталів, а також у сфері транспорту, енергетики й ін. Кінцева мета об'єднання - утворення зони вільної торгівлі в 2020 р., а всі необхідні умови для цього повинні бути забезпечені промислово розвиненими країнами об'єднання до 2010 р. За оцінками експертів. Східна Азія (а ядром розвитку інтеграційних процесів у ній є АСЕАН і АТЕС) може перевершити за розмірами ВВП Західну Європу, а до 2020 р. - Північну Америку.

Загалом, у процесах азіатсько-тихоокеанського співробітництва головну роль грає Японія. Хоча останнім часом усе більше значення одержують чотири «азіатських тигри», США, Китай.

Найбільше активно інтеграційні процеси протікають в Асоціації країн Південно-Східної Азії (АСЕАН), створеної в 1967 р., до якої спочатку належали Малайзія, Філіппіни, Таїланд, Індонезія та Сінгапур, а потім поступово приєдналися Бруней (1984р.), В'єтнам (1995р.), Лаос та М'янма (1997р.). Існують плани приєднання Камбоджі.

Тривалий час роль Асоціації в регіоні була більше політичною, ніж економічною. Тому, проіснувавши понад 25 років, вона ще не створила зону вільної торгівлі і тільки планує реалізувати це завдання. У 1992 р. між державами - членами АСЕАН була досягнута домовленість про організацію зони вільної торгівлі до 2009 р. на основі поступового зниження тарифів. Країни АСЕАН широко співробітничають як між собою, так і з третіми країнами, особливо з Японією, США, Південної Кореєю, Тайванем, останнім часом із Китаєм.

В цілому країни АСЕАН зіткнулися з проблемами економічного регіоналізму, оскільки держави, що проводять прискорену економічну модернізацію, як показує світовий досвід, не поспішають відмовлятися від політики протекціонізму.

Інтеграційні процеси розвиваються на різноманітних континентах, у різноманітних регіонах земної протоки: в Африці, на Близькому Сході, у Латинській Америці. У 80-і роки країни, що розвиваються, заснували більш 40 торгово-економічних об'єднань, але більшість із них знаходилися на етапі передінтеграції або перших етапах інтеграції. Деякі до цього часу розпалися, наприклад в Африці - ЕКОВАС, у Латинській Америці - АЛАДИ, ЕКЛАК.

Проблеми інтеграційних процесів в Африці.

Після здобуття незалежності багатьма країнами континенту – колишніми колоніями, у 60-х роках почались інтеграційні процеси.

Інтеграція на Африканському континенті відбувається в дуже складних умовах. Що конкретизується в наступному:

1) різний рівень економічного розвитку країн континенту;

2) загальний низький рівень економіки (на початку 90-х рр. з сорока найменш розвинутих країн світу двадцять п’ять були розташовані в Африці);

3) велика кількість міжнародних організацій економічного та фінансового профілю, які виступають за розвиток інтеграції (близько 40);

4) вплив на розвиток інтеграційних процесів колишніх метрополій (угруповання франкомовних, англомовних країн);

5) розвиток інтеграції відбувається переважно в межах окремих галузей:

ОМВГ – організація по освоєнню басейну річки Гамбія;
ОМВС – організація по освоєнню басейну річки Сенегал;
організація по експлуатації та розвитку басейну річки Катери;
Африканська лісопромислова організація;
Міжнародний союз країн-виробників какао;
Асоціація з розвитку рисоводства в Західній Африці.

6) значний вплив ТНК (у 80-ті рр. світовим співтовариством значною мірою були відрегульовані підходи ТНК до співробітництва).

Інтеграційні угруповання в Африці

Економічне співтовариство Західно-Африканських держав (ЕКОВАС), метою якого є поетапне створення спільного ринку в регіоні. ЕКОВАС створене в 1975 році, до його складу входить 16 країн. У 1995 році на черговому самміті ЕКОВАС було проголошено про наміри подальшої активізації співробітництва та поглиблення інтеграції в напрямку введення до 2006 року єдиної валюти.

1993 рік, в м. Кампала (Уганда) – підписана Угода про перетворення зони преференційної торгівлі країн Східної та Північної Африки (ЗПТ) у Спільний ринок Східної та Північної Африки (КОМЕСА), в планах якого – формування Спільного ринку до 2000 року, Валютного союзу – до 2020 року. До КОМЕСА входить 16 країн.

Співтовариство розвитку Півдня Африки (САДК) налічує 12 держав-членів. Розвиток співробітництва йде за принципом «гнучкої геометрії» і різнотемповості інтеграційних процесів всередині співтовариства. Цілі:

– створити єдину енергосистему країн Півдня;

– спільно використовувати водні ресурси;

– створити спеціальні органи з питань фінансування та інвестицій, а також з питань праці і зайнятості;

– активізувати зусилля щодо створення до 2000 року на Півдні Африки зони вільної торгівлі;

– визначились основні «донори» – Скандинавські країни, які нададуть до 50 % зовнішнього фінансування;

– поступова уніфікація підходів щодо створення прийнятного для всіх інвестиційного клімату, податкового та митного законодавства.

Митний та економічний союз Центральної Африки (ЮДЕАК), до складу якого входить 6 країн (існує понад 30 років з 1967 р.). Для цього інтеграційного угруповання характерним є:

– впровадження єдиного зовнішнього митного тарифу;

– на основі спільної участі країн ЮДЕАК в «зоні французького франку» створення Валютного союзу Центральної Африки, центральним інститутом якого є Банк держав Центральної Африки (випускає єдині для всіх учасників платіжні засоби).

Проблеми розвитку даного угруповання (як і більшості африканських інтеграційних об’єднань):

1) різний рівень економічного розвитку країн;

2) однорідність і слабку диверсифікацію національних економік;

3) нерозвиненість інфраструктури;

4) політична нестабільність в деяких країнах-членах.

10.6 Проблеми інтеграційних процесів Східної Європи і пострадянських країн.

Організацію Чорноморського економічного співробітництва (ОЧЕС) було створено 25 червня 1992 р. у Стамбулі в ході зустрічі на найвищому рівні глав держав і урядів Азербайджану, Албанії, Болгарії, Греції, Грузії, Молдови, Росії, Румунії, Туреччини та України шляхом прийняття Декларації та підписання Босфорської заяви, в якій було виражено бажання перетворити Чорне море в регіон миру, свободи, стабільності і процвітання через взаємне співробітництво.

Декларація визначила пріоритетні напрямки та основні механізми взаємодії в межах ЧЕС, такі як:

* спрощення візового режиму;

* приведення до загального знаменника митних правил та інструкцій;

* уніфікація податкового режиму;

* заохочення розвитку співробітництва в різних галузях діяльності країн-учасниць ЧЕС, які представляють обопільний інтерес.

Географія ЧЕС вже вийшла за межи Чорноморського регіону. Ряду країн, які не відносяться до Чорноморського регіону такі, як Австрія, Єгипет, Ізраїль, Італія, Польща, Словацька Республіка та Туніс, вже надані права участі в якості спостерігачів в ЧЕС.

Відповідно до положень основного документу ЧЕС — Стамбульської декларації 1992 року — його учасником може стати будь-яка держава, яка поділяє цілі та принципи співробітництва, що закріплені в даній декларації.

Основні цілі створення ОЧЕС:

- перетворення Чорного моря в територію миру, стабільності і процвітання завдяки розвитку дружніх і добросусідських відносин;

- розвиток економічного співробітництва між країнами-членами на основі принципів гельсінського Заключного акта та рішень, що міститься в документах ОБСЄ;

- поліпшення умов для підприємницької діяльності і стимулювання індивідуальних та колективних ініціатив підприємств та фірм;

- сприяння економічному співробітництву з урахуванням специфічних умов, інтересів та проблем країн-учасниць;

- розвиток всеохоплюючого багатостороннього та двостороннього чорноморського економічного співробітництва;

- оптимальне використання всіх можливостей для розширення та диверсифікації співпраці.

Специфічність ОЧЕС полягає в наступному :

по-перше, ОЧЕС як потенційно місткий внутрішній ринок зі значним науково-технічним потенціалом має перспективу стати і ключовим місцем торгівлі між Європою, Близьким Сходом та Азією;
по-друге, це перше велике інтеграційне угрупування країн постконфронтаційного етапу розвитку світової економіки, яке може поєднати держави, що до останнього часу розвивалися, маючи різні політичні та економічні установки;
по-третє, до ОЧЕС увійшли новоутворені незалежні країни — колишні республіки СРСР, які вперше роблять спробу зінтегруватися на певній організаційній основі без явного домінування Росії, на відміну, наприклад, від економічного союзу на основі СНД. Крім того, участь у ОЧЕС Росії, і інших колишніх республік СРСР надає характерного колориту взаємовідносинам між країнами-учасницями.

На 4-х зборах Міністрів закордонних справ 30 червня 1994 року всі країни-учасниці ОЧЕС підписали Угоду про заснування Чорноморського Банку Торгівлі та Розвитку (ЧБТР) в Салоніках (Греція). Угода про заснування банку підписана та ратифікована всіма 11 країнами-учасницями ОЧЕС. 24 січня 1997 року ця угода вступила в силу.

Співдружність Незалежних Держав (СНД) було створено в якості регіонального співтовариства держав у відповідності з підписаною в Мінську угодою про створення СНД, Алма-Атинською декларацією та протоколом до Мінської угоди.

Цілі:

обов'язкове виконання взятих на себе у рамках СНД міжнародних обов'язків;
невтручання у внутрішні справи;
дотримання територіальної цілісності та недоторканість границь СНД;
обов'язкове дотримання міжнародних норм у галузі прав людини та основних принципів щодо прав національних меншин;
об'єктивне представлення суспільно-політичного життя у засобах масової інформації держав-членів, недопущення розповсюдження повідомлень, які можуть спричинити міжнаціональні конфлікти;
заборона діяльності політичних партій та угруповань, що основані на ідеях фашизму, расизму, міжнародних конфліктах тощо.

Члени:Азербайджан, Вірменія, Республіка Бєларусь, Грузія, Казахстан, Киргизія, Молдова, Російська Федерація, Республіка Таджикистан, Туркменистан, Україна, Узбекистан.

1993 p. країни-члени підписали угоду про створення Економічного союзу, яким передбачалось вільний рух товарів, послуг, капіталів та робочої сили, реалізація скоординованої політики (грошова та кредитна системи, ціни та податки, бюджетні питання, митна та валютна сфери), підтримка вільного підприємництва, сприяння сумісного виробництва та координація господарського законодавства.

Головними цілями Економічного союзу визначено:

· формування умов стабільного розвитку економік країн-учасниць; поетапне створення загального (спільного) економічного простору на основі ринкових відносин;

· забезпечення рівних можливостей для всіх господарських суб'єктів;

· реалізація спільних економічних проектів; вирішення актуальних соціально-економічних завдань.

Організація за демократію та економічний розвиток ГУАМ — регіональне об'єднання чотирьох держав: Грузії, України, Азербайджанської Республіки та Республіки Молдова. В основі утворення цієї форми співробітництва лежить єдність позицій країн із подібними політичними й економічними зовнішніми орієнтаціями. Організація була створена для протистояння впливу Росії в регіоні й отримала підтримку Сполучених Штатів. У 1999 організація була перейменована у ГУУАМ завдяки вступу Республіки Узбекистан до неї, яка, однак, вийшла з організації 5 травня 2005, викликавши повернення початкової назви.

Історія утворення

Заснування політико-консультативного форуму ГУАМ у складі 4 країн (України, Азербайджану, Грузії й Молдови) відбулося 10 жовтня 1997 року в Страсбурзі під час Саміту Ради Європи, під час якого було схвалено Спільне Комюніке глав України, Грузії, Азербайджану й Молдови. У цьому документі було зафіксовано рівень політичного зближення й практичного співробітництва між країнами цієї групи, спільність позицій з ключових міжнародних проблем й процесів у пострадянському просторі.

24 квітня 1999 року під час Вашингтонського саміту президентів країн-членів до ГУАМ приєднався Узбекистан. Розширене таким чином об'єднання держав отримало назву ГУУАМ.

Співробітництво

Спільні економічні інтереси держав ГУАМ найбільше сконцентровані навколо питань транспортування прикаспійських енергоносіїв та прокладання нових транзитних маршрутів через Кавказький регіон.

Ефективним напрямком економічного співтовариства є розвиток інвестиційної діяльності між державами ГУАМ, створення спільних підприємств з переробки сільськогосподарської продукції, в галузі машинобудування, енергетики і транспорту.

Іншим важливим напрямком співпраці в межах ГУАМ - є проблеми безпеки й стабільності в регіоні. Співпраця делегацій країн ГУАМ в рамках міжнародних організацій, в першу чергу ООН та ОБСЄ, реалізується на постійній основі, що включає регулярні консультації з метою обговорення тих чи інших питань, які виникають під час роботи та торкаються інтересів країн ГУУАМ, та вироблення спільних позицій. Започатковано механізм головування національних делегацій країн ГУУАМ у рамках міжнародних організацій.

Зміцнення і поглиблення цієї форми співробітництва країн ГУАМ допомагає більш ефективній координації індивідуальних позицій та зусиль країн об'єднання, реалізації їхніх національних інтересів у діяльності міжнародних організацій.

Учасники об'єднання зацікавлені у всебічному розвитку співробітництва з третіми країнами та міжнародними організаціями, які виявляють інтерес до діяльності ГУАМ та можуть сприяти досягненню цілей та принципів, викладених у Ялтинській Хартії ГУАМ. З цією метою в рамках об'єднання за ініціативою України створюється інститут спостерігачів. До порядку денного 58-ї сесії Генеральної Асамблеї ООН включено питання про надання ГУУАМ статусу спостерігача в ГА ООН. Організаційна структура

10.7 Участь України в інтеграційних процесах.

Умовою розв’язання кардинальних проблем внутрішнього розвитку, необхідною складовою зовнішньої стратегії України стало питання про її ставлення до тих або інших міжнародно-економічних об’єднань та коопераційних, інтеграційних процесів. Виходячи з цього особливий інтерес становить оцінка окремих географічних векторів зовнішньоекономічної орієнтації України, з яких європейський є особливо важливим.

Європейська інтеграція, яка із запровадженням на початку 2002 р. євро перейшла на новий, вищий щабель, є важливим фактором міжнародних економічних відносин. У загальноєвропейському масштабі нова грошова одиниця дала змогу уникнути значних витрат у зв’язку з переведенням однієї валюти в іншу, що означатиме виграш від 40 до 50 млрд. дол. щорічно. Запровадження євро сприяло зниженню інфляції, процентних ставок, податків, зменшенню потреб підприємств в обігових коштах, стабілізації фінансового сектору, зниженню валютних ризиків, скороченню накладних витрат з обслуговування операцій, прискоренню та здешевленню між валютних переказів.

Європейська інтеграція не тільки стала фактором прискорення економічного розвитку країн ЄС, зростання їх значення в міжнародній торгівлі, валютно-фінансових відносинах, а й центром тяжіння геополітичних інтересів багатьох країн.

До числа таких країн належить й Україна.

Можливості українського співробітництва з ЄС мають визначатися за умови врахування тенденцій фронтальної регіональної інтеграції, яка стала основним інструментом перетворень у Старому світі та поєднала в собі як риси базової їх філософії, так і цільової функції. А оскільки взаємне тяжіння західноєвропейських країн не означає субконтинентального автаркізму, для України воно являє собою такий процес регіоналізації, який стає дійовою формою вираження тенденції глобалізації. Причому такою, яка з очевидних географічних та історичних причин не може не зачіпати життєвих інтересів України.

Зважаючи на пострадянські умови – неконкурентоспроможність технологічно відсталої промисловості, успадковану штучну однобічність зовнішньої орієнтації та транспортної інфраструктури, здатність України налагодити ефективне співробітництво з ЄС стала в 90-х роках та на початку нового століття індикатором її реального суверенітету.

Справді, після здобуття Україною державної незалежності поступова інтеграція в загальноєвропейські структури і налагодження багатосторонньої кооперації з ЄС стали її головними геостратегічними пріоритетами. Отримання Україною повноцінного членства в провідних континентальних економічних та політичних організаціях можна вважати необхідними передумовами найбільш органічної моделі реалізації її інтересів на світовій арені, перетворення на активного учасника життя світового співтовариства.

Членами ЄС є країни з потужними економічними системами та високим рівнем життя. Проте недоречними є безапеляційно-скептичні оцінки перспектив українського співробітництва з ЄС. Теза про те, що „Європа не заінтересована в сильній Україні, воліючи радше бачити її своїм сировинним придатком”, не має під собою такої аргументації, яка б базувалася на аналізі світових коопераційно-інтеграційних тенденцій.

Скоріше об’єктивне відставання українського господарського комплексу від економік західних європейських країн є підставою для прискореного його ринкового реформування, зокрема відповідно до вимог так званої Білої Книги, де визначилися принципові заходи щодо реформування внутрішнього ринку країн – кандидатів на вступ до ЄС, необхідного узгодження їхніх законодавчих систем тощо.

Для України економічна інтеграція в європейський економічний простір є, як було не одноразово проголошено найвищими чинниками в державі, пріоритетним географічним напрямом і практичним засобом входження у світове господарство.

Тема 11. Міжнародні економічні організації у багатосторонньому економічному співробітництві і регулюванні міжнародних економічних відносин.

11.1 МЕО, їх роль і значення для регулювання МЕВ і світової економіки. Сучасна система МЕО, їх класифікація.

11.2 МВФ, місце і роль в регулюванні міжнародного контролю.

11.3 Світовий банк, його цілі та функції.

11.4 Лондонський та Паризький клуби по регулюванню зовнішньої заборгованості країн, їх характеристика.

11.5 Роль СОТ та інших організацій в регулюванні міжнародної торгівлі.

11.1 МЕО, їх роль і значення для регулювання МЕВ і світової економіки. Сучасна система МЕО, їх класифікація.

Ефективною формою економічного співробітництва та регулювання міжнародних економічних відносин є діяльність міжнародних економічних організацій (МЕО). Становлення та розвиток системи МЕО – це об’єктивний процес, що є виразом глобальної тенденції до інтернаціоналізації та інтеграції господарського життя. МЕО вирішують різноманітні проблеми міжнародного співробітництва – глобальні, регіональні, галузеві.

Прообрази міжнародних організацій існували ще в стародавньому світі, коли об’єднання держав вирішували питання регулювання спорів між державами, а також проблеми, пов’язані з розвитком торгівлі. У середні віки з’являються вже більш зрілі форми міжнародних об’єднань і союзів, покликаних вирішувати економічні питання, наприклад, Ганзейський союз північнонімецьких держав – торговельна організація купців германських земель.

Міжнародні організації (МО) сучасного вигляду виникають у середині XIX ст. До початку Першої Світової війни їх було вже біля 500, значна їх частина припинила своє існування, але виникли нові. Першими міжнародними організаціями були: Міжнародний союз електрозв’язку (1865, Женева), Всесвітній поштовий союз (1874, Берн), Міжнародний союз залізничного транспорту (1980, Берлін). З метою офіційної реєстації МО в 1909 у Брюсселі почав діяти Союз міжнародних асоціацій.

МО – це стабільне об’єднання не менше трьох держав, які мають цілі, компетенцію, постійні органи управління, а також політико-організаційні норми (установлення, серед яких статут, процедура, членство, порядок прийняття рішень тощо). Цілі та діяльність МО повинні відповідати загальновизнаним принципам міжнародного права й принципам, закріпленим у статуті ООН.

МО діляться на дві основні категорії – міжурядові (міждержавні) та неурядові, існують МО, які мають змішане членство: в них перебувають держави, громадські організації та інші, найчастіше регіональні.

Класифікація міжнародних організацій:

за компетенцією:

а) загальна (ООН, ОАЕ(організація африканської єдності), ОАД(організація американських держав), ЛАД(ліга арабських держав), ЮНКТАД);

б) вузька (ОПЕК(організація держав-експертів нафти), УПЕБ, МОП, СОТ);

за рівнем:

а) урядові (20%);

б) неурядові (75%);

в) змішані (5%);

за часом дії:

а) постійні;

б) тимчасові;

за масштабом (за географічною ознакою):

а) всесвітні;

б) регіональні;

МО загального характеру вирішують широке коло питань політичного, економічного, соціального, культурного, гуманітарного співробітництва. Організації вузької компетенції – це спеціалізовані організації системи ООН, а також галузеві МО.

Головним завданням економічних міжнародних організацій є сприяння економічному співробітництву держав, регулювання МЕВ на інтернаціональному рівні, а також виконання таких функцій:

Рисунок 11.1

Функції міжнародних організацій

Функції

МО

Сприяння еконо-мічному співро- бітництву країн

Регулювання МЕВ на над-національ-ному рівні

Встановлення загального порядку діяльності держав у різних економічних сферах

контрольна

інформаційна

спостережна

організаційна

МО набувають все більшого значення в сучасному світі, зростає їх кількість і авторитет. Керівним „принципом” діяльності МО є принцип суверенності та рівноправності держав.

Основою створення МО є міжнародні угоди держав, які добровільно вступаючи в МО, мають право вийти з неї, або припинити свою діяльність. Рішення МО носять рекомендаційний характер.

Фінансові кошти МО складаються з обов’язкових внесків країн-учасниць (за регулярним бюджетом), а також добровільних внесків, що об’єднуються у фонди.

У світі нараховується більш ніж 100 міжнародних організацій з регулювання економічних проблем. Міжнародні економічні організації виникли як відображення глобальної тенденції до інтернаціоналізації господарського життя, вони є наслідком і інструментом розширення міжнародного економічного співробітництва й економічної інтеграції. Інтернаціоналізація господарського життя та інтеграційні процеси сприяють значному збільшенню числа міжнародних економічних організацій, розширенню їхніх функцій.

11.2 МВФ, місце і роль в регулюванні міжнародного контролю.

У міждержавному регулюванні валютних та кредитних відносин основна роль належить спеціальним міжнародним валютно-фінансовим організаціям, серед яких провідне місце займають Міжнародний валютний фонд (МВФ), Світовий банк, Міжнародний банк реконструкції і розвитку (МБРР), регіональні банки та валютно-кредитні організації ЄС – Європейський інвестиційний банк (ЄПБ), Європейський фонд валютного співробітництва, Європейський банк реконструкції і розвитку (ЄБРР).

Міжнародний валютний фонд (МВФ) – це міжурядова валютно-кредитна організація, яка виконує функції регулювання, фінансування, нагляду та консультування держав-членів у сфері валютно-фінансових відносин.

Створений на міжнародній конференції в м. Бреттон-Вудсі (США) в 1944 р., а розпочав працювати з 1947 р.Має статус спеціалізованого закладу ООН.

У 1959 р. членами Фонду були 49 держав, у 1970 р. - 116, 1992 р. – 157, 1997 р. – 182 держава, 2010р. – 186 держав

МВФ – це організація акціонерного типу. Його ресурси формуються за рахунок внесків країн-учасниць відповідно до встановленої для кожної країни квоти. Розмір квоти залежить від рівня економічного розвитку країни та її ролі в світовій економіці й міжнародній торгівлі. Квота переглядається кожні 5 років. Квота України разом з 10 іншими країнами своєї групи становила 4,88% (для порівняння: США – 17,78, Німеччини та Японії – по 5,54, Франції та Великобританії – по 4,98%). Залежно від розмірів квот розподіляються голоси між країнами під час прийняття рішень в керівних органах МВФ. Кожна держава має 250 голосів плюс один голос на кожні 100 тис. СПЗ її квоти. Величина квоти визначає можливості країни впливати на політику МВФ.

Цілі МВФ:

сприяти міжнародному співробітництву шляхом забезпечення механізму для консультацій та погоджених дій стосовно міжнародних валютних питань;
сприяти збалансованому зростанню міжнародної торгівлі з метою підвищення рівня зайнятості та реальних доходів населення, розвитку виробничих можливостей країн-членів; *сприяти стабільності валют і впорядкованим валютним відносинам та запобігати конкурентному знеціненню валют;
сприяти створенню багатосторонньої системи платежів та переказів по поточних операціях і прагнути до ліквідації валютних обмежень;
надання кредитів своїм членам на реорганізацію економіки для встановлення більш ефективного співробітництва; надання додаткових послуг країнам-членам (підвищення кваліфікації персоналу, технічна допомога в спеціалізованих сферах, інформаційне обслуговування).

Форми діяльності:

інспектування (було зв'язано з переходом від паритетної до відкритої системи обміну валют. При цьому члени МВФ вирішили, що фонд повинен розширити свою діяльність за межі мінової вартості, вивчати всі сфери економіки країн, які визначають розмір цієї вартост і, і неупереджено давати оцінку економічної діяльності країн для всієї спільноти членів)
консультації (використовує три типи консультацій: щорічні, додаткові (може організувати директор- розпорядник фонду у випадках, якщо країна несподівано опиняється в складній економічній ситуації, або є підозра, що її дії суперечать “кодексу поведінки” і можуть завдати шкоди іншим країнам) та спеціальні (проводить з тими країнами, економічна політика яких значною мірою визначає стан світової економіки)
надання послуг
фінансування.

Безпосереднє фінансування здійснюється за допомогою таких механізмів:

1.резервний транш ( це перевищення квоти країни в МВФ над “скоригованою” сумою її валютних коштів, що знаходяться у фонді на рахунку загальних ресурсів)

2.кредитні транші(МВФ надає кредити у вигляді чотирьох траншів, кожний з яких дорівнює 25 відсоткам квоти.)

Основними завданнями МВФ є:

сприяння розвитку міжнародної торгівлі та валютного співробітництва встановленням норм регулювання валютних курсів та контролю за їх дотриманням;
сприяння багатосторонній системі платежів та ліквідація валютних обмежень;
надання валютних кредитів державам-членам для вирівнювання платіжних балансів;
організація консультативної допомоги з фінансових і валютних питань.

Кредитні операції МВФ здійснює лише з офіційними органами країн-членів – казначействами, центральними банками, валютними стабілізаційними фондами. Кредити надаються у формі продажу іноземної валюти за національну, а погашають їх, викуповуючи національну валюту за іноземну.

МВФ надає кредити декількох видів:

1. Резервні кредити (“стенд-бай”) – для стабілізації платіжного балансу, дефіцит якого має тимчасовий або циклічний характер, в межах одного-двох років з можливим його продовженням до 4-5 років, за середньою ставкою 3,25%.

2. Розширене кредитування (ЕФФ) – для підтримки середньострокових програм (3-4 роки) подолання труднощів платіжного балансу, причиною яких є макроекономічні та структурні проблеми, звичайно за ставкою 4,5% річних.

3. Компенсаційні та надзвичайні кредити (ССФФ) – для компенсації скорочення експортного виторгу за незалежними від країни-позичальника причинами (на 3-5 років). Викуп національної валюти здійснюється у строк до 5 років, звичайно - на умовах 3,25% річних.

4. Фінансування системних перетворень (СТФ) – цей механізм запроваджений у 1993-1995 рр. для країн з перехідною економікою, які мали значні проблеми з платіжним балансом внаслідок переходу від торгівлі на базі неринкових цін до торгівлі на ринковій основі.

5. Стабілізаційний (“буферний”) кредит (БСФФ) – для фінансування запасів сировини в звўязку з несприятливою конўюнктурою на світових ринках (на 3-5 років). Починаючи з 1984 р. цей механізм не використовувався.

6. Фінансування структурної перебудови (САФ) – для надання пільгової допомоги найменш забезпеченим країнам-членам Фонду. Сума, яка може бути надана країні, становить не більше 50% квоти з річними лімітами 15, 20 та 15% для першого, другого та третього року відповідно. Кредити надаються за 0,5% річних на строк до 10 років.

7. Розширене фінансування (ЕСАФ) – для структурної перебудови зовнішніх розрахунків, якщо наявні серйозні порушення платіжного балансу (до 3 років), відсоткова ставка 0,5%.

Кредити МВФ надає лише з дотриманням певних економічних і політичних вимог у формі програми стабілізації економіки. Країни-члени зобов’язані надавати МВФ інформацію про офіційні запаси золота і валютні резерви, стан економіки, платіжний баланс, іноземні інвестиції та грошовий обіг тощо.

Світовий банк, його цілі та функції.

Світовий банк, заснований в 1944 році, є однією з найбільших у світі організацій, що надають допомогу з метою розвитку. Банк здійснює свою діяльність більш ніж в 100 країнах, що розвиваються, роблячи фінансову й консультаційну допомогу з метою підвищення рівня життя й поліпшення життя найбіднішого населення. Банк розробляє стратегії допомоги для кожної зі своїх країн-клієнтів у співробітництві з державними органами, неурядовими організаціями й приватним сектором. Представництва Банку в різних країнах світу займаються реалізацією його програм, підтримують зв'язок з урядом і цивільним суспільством і сприяють більш глибокому розумінню проблем розвитку.

Структура Групи Світового банку.

Група Світового банку – багатостороння неурядова кредитно-фінансова установа, яка об’єднує чотири окремі фінансові установи:

Міжнародний банк реконструкції та розвитку (МБРР);
Міжнародну фінансову корпорацію (МФК);
Міжнародну асоціацію розвитку (МАР);
Багатостороння агенція з гарантій інвестицій (БАГІ).

До цієї групи належать також: Міжнародний центр з урегулювання інвестиційних спорів (МЦУІС), який має специфічні функції, але організаційно пов’язаний зі Світовим банком.

Історія створення і розвитку Світового банку.

Формування Групи Світового банку було розпочато рішенням Бреттон-Вудської Конференції про заснування МБРР водночас з МВФ. Ці два інститути тісно зв'язані між собою за основними цілями, а також організаційно. Так, членом МБРР може стати тільки учасник МВФ. Структурно обидва вони входять до системи ООН.

Спочатку діяльність МБРР була пов'язана з кредитуванням розвинутих країн, в першу чергу європейських, що постраждали під час Другої світової війни. Після відбудови їх економіки, а також внаслідок появи великої групи нових держав, що звільнились від колоніальної залежності, цілі й функції МБРР змінюються. Постає необхідність створити інститут, структурно пов'язаний з банком, який би зосередився на допомозі країнам, що розвиваються. З цією метою в 1956 р. була утворена Міжнародна фінансова корпорація(МФК). Для сприяння економічним перебудовам в найменш розвинутих країнах в 1960 р. розпочала діяльність Міжнародна асоціація розвитку(МАР).

Співвласниками Світового банку є більше 184 країн-членів, інтереси яких представляють Раду керуючих і Раду директорів, що перебуває у Вашингтоні. Країни-члени є акціонерами Світового банку, що володіють правом приймати остаточне рішення.

Цілі та функції Світового банку.

Однією з цілей Світового банку є заохочення інвестування країн-членів в інші країни, особливо в такі, що розвиваються. Проте соціально-політична нестабільність в деяких регіонах робить інвестування там ризикованим. Щоб убезпечити своїх учасників від фінансових втрат, Світовий банк формує в 1988 р. організацію, яка б гарантувала відшкодування можливих втрат від некомерційних ризиків, – Багатосторонню агенцію з гарантій інвестицій. З проблемами інвестування пов'язано утворення в 1966 р. Міжнародного центру з урегулювання інвестиційних спорів. Таким чином, до групи Світового банку входять такі міжнародні банки: МБРР, МФК, МАР, БАГІ.

Незважаючи на певну різницю у функціях, всі організації Світового банку тісно зв'язані, перш за все, єдністю цілей: сприяння стабільному економічному зростанню країн-членів, допомога в реконструкції господарства країн, що розвиваються, заохочення розвитку приватного сектора, заохочення іноземного інвестування.

Група єдина й організаційно: практично всі структури підпорядковані єдиному керівникові – Президенту Світового банку, мають спільну адміністративну систему. Водночас за функціями інститути Світового банку мають специфічні розбіжності.

Банк використає свої фінансові ресурси, висококваліфікований персонал і велику базу знань для надання допомоги кожної із країн, що розвиваються, у процесі забезпечення стабільного, стійкого розвитку, заснованого на принципах соціальної справедливості. Основна увага приділяється наданню допомоги найбіднішим групам населення з найбідніших країн, однак всім своїм клієнтам Банк указує на необхідність вживання наступних заходів:

інвестування в розвиток людських ресурсів, зокрема шляхом удосконалювання систем охорони здоров'я й освіти;
концентрація зусиль на соціальному розвитку, залученні широких верств населення до рішення проблем розвитку, удосконалюванні методів керування й нарощуванні інституціонального потенціалу як основних факторах зниження рівня бідності;
зміцнення здатності урядів надавати якісні послуги, забезпечення ефективності й прозорості їхньої діяльності;
охорона навколишнього середовища;
підтримка й стимулювання розвитку приватного підприємництва;
підтримка реформ, спрямованих на макроекономічну стабілізацію, що забезпечує умови для інвестицій і довгострокового планування.

Видаючи кредити, проводячи консультації з питань економічної політики й надаючи технічну допомогу, Світовий банк сприяє реалізації в країнах широкого кола програм, метою яких є скорочення бідності й підвищення рівня життя населення в країнах, що розвиваються. Завданням глобальної боротьби з бідністю є надання людям в усьому світі шансу поліпшити своє життя. За період життя останнього покоління для скорочення рівня бідності й підвищення рівня життя людей було зроблено більше, ніж за який-небудь інший період в історії. У країнах, що розвиваються:

середня тривалість життя збільшилася з 55 до 65 років;
число грамотних серед дорослого населення подвоїлося;
загальне число дітей, що навчаються в початковій школі, виросло з 411 до 681 мільйона;
дитяча смертність знизилася на 50 відсотків.

Найбільш пріоритетними завданнями, установлюваними в рамках здійснюваних Банком програм, є забезпечення стійкого соціального розвитку, розвиток людського потенціалу й підвищення ефективності керування економікою, причому усе більше уваги приділяється залученню різних верств населення до рішення завдань розвитку, удосконалюванню керування й інституціональному будівництву.

Банк також надає допомогу країнам у зміцненні й підтримці основних умов, які необхідні для залучення приватних інвестицій і підтримки їх на належному рівні. Опираючись на сприяння Банку у вигляді кредитування й консультацій уряди проводять всебічне реформування економіки своїх країн і зміцнюють банківську систему. Вони інвестують кошти в розвиток людських ресурсів, в інфраструктуру й охорону навколишнього середовища, що підсилює привабливість країни для приватних інвесторів і підвищує ефективність капіталовкладень.

11.4 Лондонський та Паризький клуби по регулюванню зовнішньої заборгованості країн, їх характеристика.

Система світових фінансових інституцій не обмежується Всесвітнім банком, МВФ та іншими регіональними банками. Стратегія цих інституцій не змогла відкрити шлях для довгострокового вирішення проблеми заборгованості. Ці проблеми вирішуюсть дві неформальні організації — Паризький і Лондонський клуби, завдяки своїй ролі у вирішенні проблем платіжного дисбалансу та комерційного боргу. У Паризькому клубі реструктуруються борги урядів і гарантовані ними борги, а в Лондонському клубі — заборгованості перед комерційними банками.

У рамках Паризького клубу країни, що відчувають труднощі у сплаті боргів іншим державам і приватним закладам, проводять переговори зі своїми кредиторами про перегляд умов і графіків платежів. Мабуть, сама назва «Паризький клуб» не зовсім точна, хоча це неформальне об’єднання, а не офіційна міжнародна організація. У нього немає штаб-квартири, секретаріату, а, головне, немає юридичного статусу.

Паризький клуб не дуже відомий широкій публіці, що пов’язано певною мірою з політикою конфіденційності, що ним провадиться. Тим не менш, за приблизно 40 років свого існування клуб став однією з головних дійових осіб у проведенні міжнародної стратегії у сфері кредитування і забезпечення погашення заборгованостей. Ця стратегія нерідко коригується, але в її основі завжди покладено два принципи: проведення внутрішніх реформ і структурної перебудови з наданням зовнішньої фінансової допомоги у формі нових позик або пільгових умов погашення вже існуючих боргів.

Перші переговори в рамках клубу було проведено в 1956 р., який був позначений власне заснуванням клубу. Найбільша активність припадає на останні 20 років, коли біля 100 країн уклали більше двохсот угод про реструктуризацію боргів на суму понад 350 млрд дол.

Особливість структурної організації Паризького клубу полягає в тому, що він являє собою зібрання представників суверенних держав-кредиторів, на якому головує високопосадовець державного Казначейства Франції.

Традиційно, методи і процедури діяльності клубу ніколи офіційно не оформлювалися в будь-якій документації, проте наведені нижче п’ять принципів вважаються керівними у діяльності клубу:

Консенсус. Жодне рішення не може бути схвалено Паризьким клубом, якщо воно не є прийнятним для всіх без винятку країн-кредиторів, що беруть участь.
Солідарність між кредиторами. Жоден кредитор не намагається домовитися з країною-боржником про кращі умови, ніж для інших кредиторів Паризького клубу.
Умови. Паризький клуб погоджується на переоформлення заборгованості країни-боржника тільки в тому разі, якщо в цій країні здійснюється програма, що підтримується МВФ у рамках відповідного механізму верхніх кредитних траншів.
Зіставність умов. Країна-кредитор, що бере участь, а також будь-який двосторонній кредитор, який не бере участі в роботі Паризького клубу, за жодних обставин не мають ставити для будь-якої країни-боржника умови, менш сприятливі, ніж ті, які передбачені багатосторонньою угодою, укладеною з Паризьким клубом.
Дії виходячи з конкретної ситуації. Будь-яке рішення, що приймається Паризьким клубом стросовно заборгованості країни-кредитора, має ґрунтуватися на оцінці конкретної економічної та фінансової ситуації в даній країні.

Офіційні кредитори Паризького клубу, як правило, установлюють дві попередні умови початку переговорів про переоформлення заборгованості. По-перше, кредитори мають бути впевнені в тому, що країна-боржник не зможе виконати своїх зобов’язань по зовнішнім платежам, якщо тягар її заборгованості не буде полегшено. Для цього країна-боржник має продемонструвати, що вона потребує фінансування. По-друге, кредитори Паризького клубу також наполягають на тому, щоб країна-боржник, яка домагається переоформлення своєї заборгованості, вдалася до необхідних заходів, з тим щоб усунути причини, які утруднюють здійснення платежів, і досягла стійкого покращення своєї позиції по зовнішніх платежах. Тому від боржника вимагається вжиття заходів щодо стабілізації в контексті програми стабілізації, яка підтримується МВФ у рамках одного з механізмів верхніх кредитних траншів («стенд-бай», ЕФФ), або САФ/ЕСАФ, або програми накопичення прав (РАП) — для країн, які мають заборгованість з платежів перед МВФ.

Умови переоформлення заборгованості Паризьким клубом, як правило, залежать від рівня доходів у країні-боржнику, а також від категорії позики (комерційна позика, надана за ринковими ставками, або позика, надана на пільгових умовах у порядку офіційної допомоги на цілі розвитку чи ОПР). Кредитори Паризького клубу в кожному конкретному випадку вирішують, які умови мають установлюватися для тієї або іншої країни-боржника — пільгові чи звичайні, причому це рішення приймається виходячи з рівня доходів у даній країні.

Різновиди базових умов реструктуризації боргу (офіційного):

Торонтські умови;
Х’юстонські умови;
Тринідатські умови;
Лондонські умови (посилені Торонтські);
Неапольські умови;
Ліонські умови;
ініціатива НІРС;
стандартні класичні умови.

Торонтські умови. У 1988 р. на зустрічі голів держав «великої сімки» в Торонто були прийняті рекомендації про підвищення ефективності перегляду зовнішніх боргів найбідніших країн із найвищими рівнями зовнішньої заборгованості. Пізніше Паризький клуб заявив про підтримку цих рекомендацій, які дістали назву Торонтських умов.

Ці умови можуть застосовуватися лише до країн, дохід на особу в яких не перевищує встановленого Всесвітнім банком рівня, що дає право отримувати кредити від Міжнародної асоціації розвитку. Кредиторам запропоновано кілька варіантів умов, які вони можуть використовувати при реструктуризації боргу:

Варіант А: зменшення суми боргу. Списання третини боргу, перегляд умов погашення згідно з ринковими ставками процента для іншої частини боргу та встановлення строку погашення 14 років, у тому числі пільговий восьмирічний період.

Варіант В: довгострокові борги. Нарахування процентів згідно з ринковими ставками та встановлення строку погашення 25 років, у тому числі пільговий період 14 років.

Варіант С: зменшення платежів з обслуговування боргу. Надання пільгових процентних ставок (3,5 % чи половина ринкової ставки, з яких потрібно вибрати більшу величину), встановлення строку погашення 14 років, у тому числі пільговий восьмирічний період.

На основі Торонтських умов за період 1988—1990 pp. було підписано 26 угод про перегляд боргів. Порівняно зі звичайними умовами повернення боргів застосування Торонтських умов дало можливість скоротити приблизно 20 % виплат з погашення процентів за період припинення виплат основної суми.

Х’юстонські умови. Були прийняті в 1990 р. і призначені для реструктуризації боргу найбідніших країн з середнім рівнем доходу, що мали значну зовнішню заборгованість. Згідно з Х’юстонськими умовами:

строк погашення комерційних кредитів збільшувався до 15 років, у тому числі пільговий період 8 років;
строк погашення кредитів, наданих у межах програм офіційного розвитку, збільшувався до 20 років з пільговим періодом 10 років;
кредитори отримували право продавати чи обмінювати зобов’язання з погашення всієї суми кредитів, наданих у рамках офіційного сприяння розвитку, або 10 % непогашеної суми комерційних кредитів (чи зобов’язання з погашення комерційних кредитів на суму 10 млн дол. США, якщо величина буде більшою за вказані 10 %).

Для того щоб отримати право на реструктуризацію боргу Х’юстонськими умовами, країна-боржник має відповідати принаймні двом із трьох таких критеріїв:

- річний дохід на особу не має перевищувати встановлену Всесвітнім банком верхню межу для даної групи країн;

- співвідношення суми боргу кредиторам Паризького клубу і суми боргу комерційним кредиторам має дорівнювати 1:5;

- обсяг заборгованості має характеризуватися такими показниками: сума боргу не менша за 50 % ВВП; співвідношення боргу до вартості експорту не менше від 275 %, коефіцієнт запланованого обслуговування боргу не менший за 30.

Тринідатські умови. У 1990 р. стало очевидним, що надані згідно з попередніми умовами пільги недостатні для вирішення проблеми країн-боржників. Тому були запропоновані Тринідадські умови, які передбачали списання 2/3 боргу найбідніших країн та країн із найбільшими сумами зовнішнього боргу. Однак на зустрічі голів держав «великої сімки» в Лондоні ці умови не були підтримані в повному обсязі.

Лондонські умови. У грудні 1991 р. Паризький клуб прийняв компромісні Лондонські (посилені Торонтські) умови. Замість списання 2/3 боргу вони передбачали чотири варіанти 50-відсоткового скорочення чистої приведеної вартості сум, що підлягали консолідації та належали до непогашених комерційних кредитів (тобто сум, що не належали до залишку боргу). Варіанти Лондонських умов:

анулювання 50 % боргу і реструктуризація залишкової суми на 23 роки з шестирічним пільговим періодом і нарахуванням процентів за ринковою ставкою;

реструктуризація боргу за пільговими процентними ставками на 23 роки без пільгового періоду;

реструктуризація боргу за ринковими процентними ставками на 25 років з 16-річним пільговим періодом;

реструктуризація зобов’язань з обслуговування кредитів, наданих як офіційне сприяння розвитку, на 30 років з 20-річним пільговим періодом.

Неапольські умови. Діють із початку 1995 р. і спрямовані на подолання проблеми заборгованості країн із низьким рівнем доходу. У 1995—1998 pp. було скорочено заборгованість більше ніж 30 країн із низьким рівнем доходу, з них сім країн отримали скорочення боргу на 67 %.

Ліонські умови. З 1997 р. Також розраховані на країни з низьким рівнем доходу. Передбачають 80-відсоткове зниження боргових зобов’язань. Дія Ліонських умов доповнюється програмою МВФ і Всесвітнього банку щодо зниження платежів у МВФ, запровадженою в 1997 р. Уперше ця програма була застосована до Уганди, де завдяки їй співвідношення борг/експорт у 1998 р. знижено до 202 %, потім у Болівії — зниження до 205 %.

Ініціатива НІРС. З метою подолання кризи заборгованості найбідніших країн із найбільшою зовнішньою заборгованістю МВФ та Всесвітній банк уперше погодилися списати частину боргів цих країн, виступивши в 1996 р. зі спільною Ініціативою НІРС (Highly Indebted Poor Countries Initiative). У 1999 p. дану ініціативу було переглянуто, і тепер вона має назву Посилена Ініціатива НІРС.

Ініціатива НІРС має кілька особливостей, які відрізняють її від попередніх умов скорочення боргу. По-перше, вона розширює список боргів, що підпадають під скорочення, включаючи в нього заборгованість перед багатосторонніми кредиторами (міжнародними фінансовими організаціями).

По-друге, Ініціатива встановлює чіткий індикатор сталого зовнішнього боргу, якого має досягнути країна. Сталий зовнішній борг — це такий обсяг зовнішнього боргу країни, за якого очікується, що вона здатна виконувати поточні та майбутні зобов’язання з обслуговування боргу в повному обсязі без потреби у скороченні чи відстроченні боргу, без акумулювання несплачених сум боргу та без загрози зростанню економіки країни.

У рамках Ініціативи НІРС індикатор сталого зовнішнього боргу встановлено у вигляді двох співвідношень: приведеної вартості боргу до експорту (не більш ніж 150 %) та до державних доходів (не більше 250 %).

По-третє, для реалізації Ініціативи були .знайдені нові джерела та механізми фінансування скорочення боргу. Вони охоплюють продаж частини золотих запасів МВФ і надання можливості Світовому банку та іншим міжнародним організаціям використовувати частину власних ресурсів. Було також створено Довірчий фонд НІРС (НІРС Trust Fund), у який можуть робити внески офіційні донори для того, щоб допомогти міжнародним організаціям скорочувати борг.

Посилена Ініціатива передбачає більший розмір скорочення боргу, має дві основні відмінності від попереднього варіанта, що стосуються умов реалізації програми:

- щоб здобути право на скорочення боргу за цими умовами, країна-боржник має не тільки показати хороші результати проведення економічних реформ, як передбачалося першим варіантом, а й розробити та впровадити в життя Стратегію подолання бідності. Отже, відбулося зміщення акценту від макроекономічної та структурної політики до соціальної сфери.

- було знято жорсткі часові обмеження щодо початку завершальної стадії програми, тобто стадії, коли кредитори надають 90-відсоткове списання чистої приведеної вартості боргу.

Стандартні класичні умови. У рамках Паризького клубу передбачено також стандартні (класичні) умови реорганізації зовнішнього боргу для країн із середнім рівнем доходу: реструктуризація до 100 % боргу (у деяких випадках тільки основної суми боргу) зі строком погашення 10 років з п’ятирічним пільговим періодом та на основі ринкових ставок процента.

Категорії країн-боржників:

Найбідніші країни — Торонтські, Лондонські, Неапольські та Ліонські умови.
Бідніші з країн із середнім рівнем доходу — Х’юстонські умови.
Багаті країни з середнім рівнем доходу — стандартні умови Паризького клубу.

Винятки: в окремих випадках сума зовнішнього боргу країни може бути скорочена на особливих умовах з політичних та інших причин.

Безперечно, у Паризького клубу є певні і досить очевидні недоліки. «Гра» відбувається за правилами, установленими кредиторами. Через слабкість своєї позиції боржники, хоча вони і не згодні з цими правилами, змушені погоджуватися на умови, що диктуються їм. У Паризькому клубі боржники беруть участь у переговорах по одному, а кредитори — всі разом, отже боржникові доводиться виступати проти цілого картелю кредиторів.

Увесь процес ведення переговорів і прийняття рішень у Паризькому клубі не регулюється ніякими положеннями. При прийнятті рішень кредитори відкриті до різноманітних політичних впливів, і боржники жодним чином не захищені від упередженості на основі політичних міркувань.

У 1978 р. з боку ЮНКТАД було висловлено думку про те, що процес ведення переговорів про перегляд умов кредитів рівною мірою має забезпечувати захист інтересів як кредиторів, так і боржників. Поки що цього не досягається, оскільки процес переговорів цілком і повністю готується і проводиться кредиторами і в інтересах кредиторів. Переговори в Паризькому клубі жодним чином не сприяють інтересам боржника.

Лондонський клуб, офіційно відомий під назвою «Консультативний комітет комерційних банків», являє собою форум, на якому відбувається реструктуризація боргів, наданих комерційними банками (без гарантій з боку урядів країн-кредиторів). Як і у випадку Паризького клубу, у нього немає статуту, а склад членів змінюється у міру необхідності. Спільні та відмінні характеристики Лондонського і Паризького клубів можна простежити за допомогою Таблиці 11.1

Таблиця 11.1

СПІЛЬНІ ТА ВІДМІННІ ХАРАКТЕРИСТИКИ ЛОНДОНСЬКОГО І ПАРИЗЬКОГО КЛУБІВ

Функціональна ознака	Лондонський клуб	Паризький клуб
Мета діяльності	Розв’язання фінансових проблем країн, які розвиваються, щодо обслуговування та погашення зовнішнього боргу
Статус і організаційна структура	Неформальні організації без офіційного мандату з непостійним складом учасників
Процедурна організація діяльності	Основні підходи до оцінки фінансової поведінки дебіторів і умов кредитування ідентичні
Періодичність скликань засідань	Жорстко не регламентується; засідання проводяться в разі поточної потреби
Початок діяльності	1976 р.	1956 р.
Сфера діяльності	Реструктуризація заборгованості комерційним структурам	Реструктуризація заборгованості офіційним (державним) кредиторам
Початок програми реструктуризації	Визначається дебітором (дата, вказана в інформаційному повідомленні боржника про відмову від сплати боргів)	Визначається кредитором (дата, з якої країни-кредитори відмовляються надавати боржникові нові кредити)
Представництво інтересів кредиторів	Інтереси кредиторів представляє Банківський консультативний комітет (БКК) з числа найбільш заінтересованих банків	Інтереси кредиторів представляють найвпливовіші банки, незалежно від їх частки у борговому фінансуванні
Можливість перегляду процентних платежів і основної суми боргу	Умови «старих» боргів не переглядаються. Клуб погоджує пакет заходів щодо реструктуризації заборгованості, і банки стають власниками нових євробондів	Домовленості минулих періодів можуть бути переглянуті
Необхідність підтримання дебіторів МВФ та іншими фінансовими інституціями	Не є обов’язковою	Реструктуризація заборгованості поєднується з вимогою підписання угоди на виділення траншів МВФ і альтернативне кредитування з інших джерел

Перше засідання Лондонського клубу відбулося у 1976 р. у контексті переоформлення заборгованості Заїру. переоформлення звичайно охоплювало прострочені платежі у рахунок погашення основної суми боргу без надання нових коштів. Після боргової кризи в Мексиці банки розпочали численні надзвичайні операції з переоформлення, під час яких до боржників застосовувалися серйозні санкції. З 1985 р. банки усвідомили, що репресивні заходи зменшують імовірність платежів і, таким чином, тільки погіршують становище. З цього часу умови реструктуризації були пом’якшені шляхом зменшення спредів і подовження як періоду консолідації, так і періоду погашення.

Подальший, ще більш фундаментальний крок було зроблено у 1989 р. в контексті плану Брейді, у якому визнавалася необхідність полегшення сукупного боргового тягаря за допомогою заходів зі скорочення боргу і його обслуговування. «Облігації Брейді» — це цінні папери, що випускаються шляхом обміну позик комерційних банків на нові облігації, забезпечені заставою. Перевагою плану Брейді було те, що при вирішенні питання реструктуризації боргу він пропонував так зване «меню варіантів», що надавало кредиторам більшу гнучкість для ефективного управління своїми портфелями суверенних боргів. Проте не зрозуміло, які переваги отримує позичальник від скорочення боргу і використання «меню варіантів». Переваги можливостей з фінансування, які відкриває врегулювання його боргових проблем, отримані ціною перетворення боргу в цінні папери, які можуть стати предметом купівлі-продажу. Зміна форми боргу означає, що позичальник має менше інформації і менше можливостей впливати на дії своїх кредиторів.

Угоди про реструктуризацію боргів комерційними банками під егідою Лондонського клубу засновані на трьох головних положеннях:

Положення про спільний доступ. При виплаті заборгованості не припускається дискримінація жодного з кредиторів;
Положення про рівноправ’я. Усі позики розглядаються на рівноправній основі, що передбачає однакові права на платежі і заставу, які залежать від фактичного обсягу ризику банку;
Положення про обов’язкову передплату. У випадку дострокових платежів у рахунок погашення боргу їх розподіл між кредиторами проводиться на рівній основі.

Лондонський клуб проводить свої засідання на прохання боржника, якому або загрожує дефолт, або який уже припустив неплатежі і перебуває під загрозою серйозного накопичення боргу. Боржник, як правило, звертається до банку, від якого очікує співчутливого ставлення до свого запиту; в більшості випадків це банк з максимальною сумою наданих кредитів. Після цього складається перелік усіх кредиторів, і банки призначають координаційний комітет банків, на які припадає максимальна сума наданих кредитів. Цьому комітетові надаються повноваження діяти від імені всіх банків-кредиторів. Наступний крок координаційного комітету полягає у призначенні різних підкомітетів. Найважливішим з них є економічний підкомітет, в обов’язки якого входить оцінка становища із заборгованістю і загальних економічних перспектив країни з метою інформувати інші комерційні банки-кредитори про можливості боржника з погашення своїх боргових зобов’язань.

Етапи реструктуризації боргу Лондонським клубом:

Боржник оголошує мораторій на платежі та складає Інформаційний меморандум;
Кредитори формують Банківський консультативний комітет;
Вибір посередників з обслуговування, адвокатів та юридичних консультантів;
Збори з вивчення стану заборгованості, боржника;
Узгодження основних умов;
Документальне оформлення угоди про перегляд боргу;
Підписання юридичних документів усіма сторонами.

Готовність кредиторів проводити операції зі скорочення боргу помітно відбилася на ключовому організаційному принципі перегляду боргу. Скорочення боргу призвело до перенесення центру уваги переговорів зі збереження вартості активів кредитора на досягнення скорочення боргу, достатнього для відновлення фінансового та економічного «здоров’я» боржника й отримання в кінцевому підсумку доступу до добровільного міжнародного фінансування.

11.5 Роль СОТ та інших організацій в регулюванні міжнародної торгівлі.

У сучасному світі основна частина світових торгових відносин здійснюється під спостереженням міжнародних економічних організацій.

Світова організація торгівлі (СОТ) – це одна з наймолодших міжнародних організацій, яка є правонаступником Генеральної Угоди з тарифів і торгівлі (ГАТТ). ГАТТ як міжнародна організація вже не існує, але існує угода ГАТТ, яка значно доповнена і вже не є основним законодавчим актом міжнародної торгівлі.

СОТ почала діяти з січня 1995 року. ЇЇ створення – це результат важких і багатопланових міжнародних торгових переговорів, в яких брало участь 125 держав. Переговори, що проводились в рамках ГАТТ, отримали назву Уругвайський раунд (переговори були відкриті в місті Пунта-дель-Есте, Уругвай, у вересні 1986р., тому і отримали цю назву).

Ці переговори встановили своєрідний рекорд за своєю протяжністю (вересень 1986р. – грудень 1993р.) і за широким колом питань, що стали предметом переговорів. Офіційно переговори були завершені на нараді країн-учасниць в місті Марракеше 15 квітня 1994 р. підписанням заключного акту, після якого могла бути підписана угода про установу СОТ.

Угода про СОТ і всі домовленості, що входять до неї, передбачують, що країни-члени СОТ повинні були провести взаємні переговори про зниження бар’єрів в торгівлі товарами і послугами.

В своїй діяльності СОТ має слідувати процедурній практиці і рішенням, прийнятим країнами-учасницями ГАТТ-1947., в рамках СОТ продовжувє діяти прийнята ГАТТ-1947 система прийняття рішень шляхом консенсуса. У тих випадках, коли консенсус не може бути досягнутим, рішення можуть бути прийняті простим голосуванням, причому кожна країна-учасниця має один голос.

СОТ має статус юридичної особи і користується всіма привілеями і імунітетами, що пропонуються спеціалізованою установою ООН.

Бюджет СОТ (127 млн. швейцарських франків (приблизно 80 млн. дол. США)) затверджується Конференцією міністрів (Генеральною Радою) і формується з внесків країн-членів. Угода визначає, що в цій області СОТ буде продовжувати практику ГАТТ. В ГАТТ внесок кожної країни був пропорційний її частці в міжнародній торгівлі.

Мета і функції СОТ.

Основною метою створення СОТ стала заміна старої, роздробленої системи ГАТТ новою, інтегрованою міжнародною організацією, наділеною повноваженнями для діючого проведення в життя принципів і правил міжнародної торгівлі, погоджених у ході торгових переговорів. Угода про установу СОТ зводиться у єдину, підвідомчу цій організації, систему всіх угод і домовленостей, досягнутих в результаті багатобічних торгових переговорів у рамках ГАТТ. З юридичної точки зору, практичне застосування результатів “уругвайського” раунду, з огляду на всю сукупність положень ГАТТ і, особливо, домовленостей “токійського” раунду, було б значно утруднене. Тому учасниками переговорів було прийнято рішення про те, що всі домовленості, досягнуті в ході багатобічних торгових переговорів, є невід'ємною частиною Генеральної Угоди ,а отже - і СОТ , і країни, що беруть участь в Угоді, приймають на себе всі зобов'язання, що містяться в ньому.

Світова організація торгівлі є єдиною правовою й інституціональною основою світової торгівельної системи.

Система СОТ покликана виконувати наступні функції (роль СОТ):

- вона діє як комплекс погоджених на багатобічній основі правил, що регулюють поводження урядів країн-членів у торгівлі. Власне кажучи, це правила поведінки держав і їхніх торгуючих суб'єктів на світових ринках;

- вона виконує роль форуму для торгових переговорів, спрямованих на лібералізацію торгівлі і забезпечення її більшої передбачуваності або шляхом відкриття національних ринків, або шляхом зміцнення і розширення самих правил;

- вона виконує роль міжнародного суду, що дозволяє урядам країн-членів СОТ вирішувати суперечки між собою.

На сьогодні СОТ налічує 157 членів, що охоплює понад 95 відсотків світової торгівлі та понад 85 відсотків населення світу.

Конференція ООН з торгівлі та розвитку (ЮНКТАД, UNCTAD) — орган Генеральної асамблеї ООН, який не є міжнародною торговою організацією. Створений в 1964 р. і нараховує 168 країн-членів. Основні завдання — сприяння розвитку міжнародної торгівлі, рівноправного взаємовигідної співпраці між державами, напрацювання рекомендацій по функціонуванню міжнародних економічних відносин. Резолюції, заяви ЮНКТАД мають характер рекомендацій. Під егідою ЮНКТАД розробляються багатосторонні угоди і конвенції. Найвищий орган ЮНКТАД — Конференція і Рада з торгівлі та розвитку, в рамках якої працює шість комітетів.

Тема 12. Економічна єдність світу. Глобальні проблеми світової економіки.

12.1 Причини, рушійні сили і особливості глобалізації економічного розвитку світу.

12.2 Глобальні проблеми світової економіки.

12.1 Причини, рушійні сили і особливості глобалізації економічного розвитку світу.

Протягом останніх десятиліть у світі виникло та загострилося певне коло проблем, що стосуються інтересів та долі всього людства. Розв'язання даних проблем не підсильне жодній з країн світу окремо. Необхідні скоординовані зусилля всієї світової спільноти. Подібні проблеми дістали назву глобальних (від лат. "globus" - куля, фр. "global" - всеохоплюючий, загальний). Глобалістика як самостійна галузь знань та досліджень про найбільш загальні, планетарні проблеми сучасності та майбутній розвиток людства перебуває в процесі становлення. Причини виникнення глобальних проблем різноманітні. Їх можна поділити на три групи:

причини природного і демографічного характеру;
негативні наслідки господарської діяльності людей;
побічні наслідки розвитку науки і техніки.

Причини формування глобалізаційних процесів:

процес інтернаціоналізації, який приводить до поглиблення співробітництва між країнами та посилення їх взаємозалежності;
науково-технічний прогрес: поява інформаційних технологій, які корінним чином змінюють всю систему соціально-економічних відносин, переносять на якісно новий технічний рівень організаційно-економічні відносини, транспортні та комунікаційні зв’язки (зниження витрат на трансакції);
загострення проблем, що є загальними для всіх людей і країн світу та є важливими з точки зору збереження та розвитку людської цивілізації.

Основні ознаки процесу глобалізації:

взаємозалежність національних економік та їхнє взаємопроникнення, формування міжнародних виробничих комплексів поза національними кордонами;
фінансова глобалізація – зростаюча фінансова єдність та взаємозалежність фінансово-економічних систем країн світу;
послаблення можливостей національних держав щодо формування незалежної економічної політики;
розширення масштабів обміну та інтенсифікація процесів руху товарів, капіталів, трудових ресурсів;
створення інституцій міждержавного, міжнародного регулювання глобальних проблем;
тяжіння світової економіки до єдиних стандартів, цінностей, принципів функціонування.

Що стосується рушійних сил глобалізації світової економіки, то в основі цього явища лежать декілька чинників, що відносяться до ведучих сфер сучасного життя .

По-перше, це економічний чинник. Величезна концентрація і централізація капіталу, зростання великих компаній і фінансових груп, які в своїй діяльності все більше виходять за межі національних кордонів, освоюючи світовий економічний простір.
По-друге, політичний чинник. Державні кордони поступово втрачають своє значення, стають все більш прозорими, дають все більше можливостей для свободи пересування.
По-третє, міжнародний чинник. Динаміка глобалізації пов’язується з датами великих міжнародних подій. Це, передусім, конференція Європейських співтовариств в Люксембурзі в 1985 р., яка прийняла Європейський акт (набрав чинності в 1987 р.), що проголосив чотири свободи в міжнародному русі товарів, людей, послуг і капіталу. Далі, це конференція ГАТТ в Пунта-дель-Есте в 1986 р., що відкрила Уругвайський раунд переговорів (про зниження тарифів і інших обмежень в торгівлі). І нарешті, це возз’єднання Німеччини і ліквідація СЄВ і Варшавського пакту.
По-четверте, це технічний чинник. Засоби транспорту і зв’язку створюють досі небачені можливості для швидкого поширення ідей, товарів, фінансових ресурсів.
По-п’яте, суспільний чинник. Послаблення ролі традицій, соціальних зв’язків і звичаїв сприяє мобільності людей в географічному, духовному і емоційному значенні.
По-шосте, лібералізація, дерегулювання ринків товарів і капіталу посилили тенденцію до інтернаціоналізації економічної діяльності.

Сучасні процеси глобалізації розгортаються передусім між промислово розвиненими країнами і лише у другу чергу захоплюють країни, що розвиваються (в минулому в більшості - колоніальні володіння).

Глобалізація економічної діяльності розвивається у наступних основних напрямах:

1.Міжнародна торгівля:

товарами;
послугами;
технологією;
об’єктами інтелектуальної власності.

2. Міжнародний рух факторів виробництва:

капіталу (у вигляді прямих іноземних інвестицій);
робочої сили (у вигляді стихійних міграцій некваліфікованих і малокваліфікованих робітників і у вигляді “ відпливу умів ”).

3. Міжнародні фінансові операції:

кредити (приватні, державні, міжнародних організацій);
основні цінні папери (акції, облігації і інші боргові зобов’зання);
похідні фінансові інструменти (ф’ючерси, опціони і інш.);
валютні операції.

При цьому співвідношення як між цими трьома напрямами, так і різними формами в рамках кожного з них в останні роки істотно змінюється .

12.2 Глобальні проблеми світової економіки.

Глобалізація світо господарських зв’язків загострює глобальні проблеми людства, які можна визначити як комплекс зв’язків і відносин між державами і соціальними системами, суспільством і природою в загальнопланетарному масштабі, які зачіпають життєві інтереси народів всіх країн світу і можуть бути вирішені лише в результаті їх взаємодії.

Класифікація глобальних проблем:

Політичні проблеми (недопущення світової ядерної війни і забезпечення стабільного миру, роззброєння, військові та регіональні конфлікти).
Природно-екологічні проблеми (необхідність ефективної і комплексної охорони навколишнього середовища, енергетична, сировинна, продовольча, кліматична, боротьба з хворобами, проблеми світового океану тощо).
Соціально-економічні проблеми (стабільність розвитку світового співтовариства, ліквідація відсталості країн, що розвиваються, проблема розвитку людини, злочинність, стихійні лиха, біженці, безробіття, бідність та ін.).
Наукові проблеми (освоєння космічного простору, довгострокове прогнозування тощо).

Кожна з названих глобальних проблем породжена специфічними причинами, які зумовлені, з одного боку, особливостями розвитку продуктивних сил, географічним положенням країн, рівнем прогресу техніки, природно - кліматичними умовами, тобто матеріальним змістом суспільного способу виробництва, а з іншого боку, - специфічною суспільною формою, особливостями розвитку відносин власності. При чисельності глобальних проблем їм притаманні причинно-наслідкові зв’язки, які визначають розвиток технологічного способу виробництва.

Демографічна проблема. Найбільш поширеною причиною загострення глобальних проблем є інтенсивне зростання в останні роки народонаселення планети, або, так званий, демографічний бум, який до того ж супроводжується нерівномірністю зростання чисельності населення в різних країнах та регіонах, причому найвищий приріст населення спостерігається в країнах з низьким рівнем розвитку продуктивних сил. Так, якщо темпи приросту населення в країнах, що розвиваються протягом ХХ ст. складав близько 2,5% в рік, то в розвинених країнах не перевищував 1%. Це стало причиною того, що в Африці, Азії і Латинській Америці близько 1 млрд. чол. живуть в умовах абсолютної бідності, близько 250 млн. дітей хронічно недоїдають, а від голоду і недоїдання щорічно помирає майже 40 млн. чол.

Демографічний вибух спричиняє загострення таких глобальних проблем як продовольча, екологічна, сировинна, енергетична. Важливою причиною загострення глобальних проблем з точки зору матеріально-речового змісту є низький рівень впровадження ресурсо- та енергозберігаючих, а також екологічно чистих технологій. Внаслідок цього з природної речовини, яка залучається у виробничий процес лише 1,5% приймає форму кінцевого продукту.

Екологічна проблема. Важливою складовою глобальних проблем є екологічні, спричинені варварським відношенням людини до природи, що проявляється у масовій вирубці лісів, знищенні річок, створенні штучних водосховищ, забрудненні шкідливими відходами прісної води. Щорічно у світі знищується 15 млн. га лісів, на одне посаджене дерево припадає 10 вирубаних.

Порівняно з початком ХХ ст. споживання прісної води зросло більше, ніж в 7 разів і у 90-х рр. складало майже 300 кубометрів в рік на людину. Враховуючи, що чверть людства відчуває нестачу прісної води, проблема забезпечення населення якісною питною водою висувається на перше місце. При цьому за даними Світової організації з охорони здоров’я, виникнення близько 80% різноманітних захворювань пов’язане зі споживанням неякісної питної води.

Злочинно халатне відношення людей до природи спостерігається і у втраті величезних масивів землі. За останні 100 років людство втратило 200 млн. км² землі, а на сьогодні щорічно втрачає близько 6-7 млн. га родючих земель.

З початку 70-х років розпочалася екологічна криза, яка означає різне загострення протиріч між людиною і природою, їх конфлікт, глобальне порушення рівноваги у природному кругообігу речовин.

Важливими ознаками цієї кризи є глобальні зміни клімату і виникнення парникового ефекту. В результаті безпрецедентних масштабів впливу людини на навколишнє середовище, виходу людської діяльності за межі планети у космічний простір, втягування у виробничий процес всіх складових біосфери (повітря, води, рослинного і тваринного світу) озоновий шар над планетою різко зменшується, що може призвести до всесвітнього потепління, танення льодовиків Арктики, затоплення більшої частини населених пунктів Землі, посилення ураганів інше.

Ще однією ознакою екологічної кризи є проблема відходів внаслідок виробничої діяльності людини. Значні відходи накопичуються у Світовому океані. Океанський планктон щорічно поглинає близько 50 млрд. т вуглекислого газу, значна частина якого осідає на дно. Цей процес суттєво впливає на зростання вмісту вуглекислого газу в атмосфері планети. Експорт отруйних речовин складає на сьогодні більше 3 млн. т. в рік.

Шляхи вирішення екологічної проблеми. Основними шляхами вирішення екологічної проблеми з точки зору матеріально-речового змісту суспільного способу виробництва є:

швидкий розвиток і використання таких основних видів само відновлюваної енергії як сонячна, вітрова, океанічна, гідроенергетична інше;
структурні зміни у використанні існуючих не відновлюваних видів енергії, а саме: збільшення частки вугілля в енергобалансі при зменшенні долі нафти і газу, оскільки запаси останніх на планеті значно менші, а їх цінність для хімічної промисловості набагато більша;
необхідність створення екологічно чистої вугільної енергетики, яка б працювала без шкідливих викидів газу. Це потребує значних державних витрат на природоохоронні заходи;
розробка всіма країнами конкретних заходів з дотримання екологічних стандартів – чистоти повітря, водних басейнів, раціонального споживання енергії, підвищення ефективності своїх енергетичних систем;
вивчення запасів всіх ресурсів з використанням найновіших досягнень НТР. Як відомо, сьогодні розвіданий неглибокий шар Землі – до 5 км. Тому важливо відкрити нові ресурси на більшій глибині Землі, та на дні Світового океану;
інтенсивний розвиток країнами, що розвиваються, власного сировинного господарства, включаючи переробні галузі. Для вирішення проблеми голоду в цих країнах необхідно розширювати посівні площі, впроваджувати передову агротехніку, високопродуктивне тваринництво та рослинництво;
пошук ефективних методів управління процесом зростання народонаселення з метою його стабілізації на рівні 10 млрд. чол. на початок ХХІІ ст.;
призупинення вирубки лісів, особливо тропічних, забезпечення їх раціонального використання;
формування у людей екологічного світогляду, що дозволило б розглядати всі економічні, політичні, юридичні, соціальні, ідеологічні, національні, кадрові питання як в рамках окремих країн, так і на міжнаціональному рівнях;
комплексна розробка законодавства про охорону навколишнього середовища, в тому числі про відходи. Так, в США, Франції та інших країнах уряд зобов’язаний надавати підприємствам і організаціям технічну і фінансову допомогу у переробці відходів, вилучення з них цінних компонентів, проведенні науково-дослідних робіт в даній сфері, поширенні передового досвіду інше. З цією метою використовуються податкові пільги, надання субсидій, зниження тарифів на перевезення вторинної сировини тощо;
нарощування екологічних інвестицій. Так, в Австрії такі інвестиції складають більше 15% всіх капіталовкладень.

Паливно-енергетична і сировинна глобальні проблеми. Використання паливно-енергетичних і сировинних ресурсів на сьогодні зростає значними темпами. На кожного жителя планети виробляється 2 кВт енергії, а для забезпечення загальновизнаних норм якості життя необхідно 10 кВт. Такий показник досягнутий лише у розвинених країнах світу. У зв’язку з цим нераціональне використання енергії у поєднанні зі зростанням народонаселення та нерівномірним розподілом паливно-енергетичних ресурсів різних країн та регіонів призводить до необхідності нарощення їх виробництва.

Проте енергетичні ресурси планети обмежені. При запланованих темпах розвитку ядерної енергетики сумарні запаси урану будуть вичерпані в перші десятиліття ХХІ ст. Проте, якщо витрати енергії будуть на рівні енергетики теплового бар’єру, то всі запаси не відновлюваних джерел енергії згорять у перші десятиліття. Тому з точки зору матеріально-речового змісту основними причинами загострення паливно-енергетичної та сировинної проблем є зростання масштабів залучення у виробничий процес природних ресурсів та їх обмежена кількість на планеті.

Шляхи вирішення паливно-енергетичної та сировинної глобальних проблем.

Основними шляхами вирішення паливно-енергетичної та сировинної проблем з точки зору матеріально-речового змісту суспільного способу виробництва є:

зміна механізму ціноутворення на природні ресурси. Так, ціни на них у слаборозвинених державах диктують крупні ТНК, які зосередили у своїх руках контроль над природними багатствами. За даними ЮНКТАД, від трьох до шести ТНК контролюють 80-85% світового ринку міді, 90-95% світового ринку залізної руди, 80% ринку бавовни, пшениці, кукурудзи, кави, какао інше;
об’єднаним зусиллям розвинених держав протиставити стратегію об’єднання дій країн-експортерів паливно-енергетичних та паливних ресурсів. Ця стратегія повинна стосуватися об’єму добування всіх видів ресурсів, квот їх продажу на зовнішніх ринках інше;
оскільки розвинені країни і ТНК намагаються здійснювати лише первинну обробку мінеральної сировини в країнах, що розвиваються, то останнім необхідно нарощувати випуск готової продукції, що дозволило б їм знано збільшити доходи від експорту;
проведення прогресивних аграрних перетворень;
об’єднання зусиль всіх країн для вирішення глобальних проблем, значно збільшити витрати на усунення екологічної кризи за рахунок послаблення гонки озброєнь та скорочення воєнних витрат.
використання комплексу економічних заходів управління якістю навколишнього середовища, в тому числі субсидій та дотацій на виготовлення екологічно чистої продукції, за виконання державних екологічних проектів інше.

Міжнародні економічні відносини

Природні ресурси

Капітал

Виробництво

Розподіл

Обмін

Споживання

Національна економіка

СВІТОВА ЕКОНОМІКА

Економічні

Міжнародні відносини

Вертикальний

Територіальний

Міжнародна кооперація

Подетальна

Предметна

Технологічна

Виробнича

Територіальна

Міжгалузева

Окремих країн

Внутрішньогалузева

Підприємств

Регіонів світу

Рис. 3.1. Показники міжнародної торгівлі

Форми міжнародної зустрічної торгівлі Таблиця 3.1.

Комментарии