Математичні моделі трансформаційної економіки

НАЦІОНАЛЬНИЙ АВІАЦІЙНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІНСТИТУТ ЕКОНОМІКИ ТА МЕНЕДЖМЕНТУ

Факультет економіки і підприємництва

Кафедра економічної кібернетики

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

МЕТОДИЧНІ РЕКОМЕНДАЦІЇ

до виконання   курсової роботи з дисципліни

 «Математичні моделі трансформаційної економіки»

для студентів заочної форми навчання спеціальності

8.03050201 "Економічна кібернетика"

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

КИЇВ-2013

УДК 330.342.3..519.86:(076.5)

ББК У.в631р

         М34

 

 

Укладачі :   Олешко Тамара Іванівна, Ратушна Наталя Володимирівна

Рецензенти:   Григорак Марія Юріївна, к.е.н., доц.

                     (Національний  авіаційний університет)

                     Ластівка Іван Олексійович, к.т.н., доц.

                     (Національний  авіаційний університет)

 

Затверджено на засіданні кафедри економічної кібернетики Інституту економіки та менеджменту НАУ (протокол № 8 від  20травня 2013 р.)

 

Математичні моделі трансформаційної економіки: Методичні вказівки до виконання курсової роботи / Уклад.: Т.І. Олешко, Н.В. Ратушна: - К.: НАУ, 2013. – 46 с.

 

Методичні  вказівки містять рекомендації до виконання курсової роботи з дисципліни «Математичні моделі трансформаційної економіки» для студентів заочної форми навчання спеціальності 8.03050201 «Економічна кібернетика».

 

УДК 330.342.3..519.86:(076.5)

ББК У.в631р

М34

© Т.І. Олешко, Н.І.Ратушна 2013

© НАУ, 2013

 

 

 

 

 

 

ЗМІСТ

 

1. Основні вимоги та рекомендації до написання курсової роботи…………… ......................................................................................5

1.1. Загальні характеристики курсової роботи…………..........................6

1.2. Послідовність виконання курсової роботи…………………………7

1.3. Підготовчій етап роботи над курсовою роботою ………………….8

1.4. Робота над текстом курсової роботи……........................................10

1.5. Заключний етап роботи над курсовою роботою..............................12

1.6. Підготовка студента до захисту курсової роботи……..………..…16

2. Методичні вказівки до виконання курсової роботи...........................17

2.1. Глобалізація - ключовий елемент трансформації світової економіки…………………………………………………………..17

2.2. Трансформаційні особливості перехідної економіки…..................21

2.3. Основні поняття адаптивного управління ……………...................24

2.4. Еволюційний підхід до керування в умовах трансформаційної економіки …………………..……………………….................................27

2.5. Основні моделі макроекономічного розвитку ………….…...........29

2.6. Методологічні основи індикативного планування ….…………....33

2.7. Поняття інвестиційної політики і її складові………………...........37

2.8. Моделі реагування підприємства на зміну кон'юнктури ринку.....39

2.9. Теорія очікувань в економіці……………………………………….41

3. Тематика курсових робіт …………………………………..………....44

4. Список рекомендованих джерел……………………………..............46

Вступ

Сучасна економіка, яка переживає завершення нового великого циклу, знаходиться у стані трансформації: переходить  від стаціонарного доіндустріального стану до постіндустріального. У трансформаційній економіці  функціонування різних соціально-економічних систем відбувається під впливом великої кількості збурень зовнішнього середовища. Зовнішні впливи неперервно змінюючись з часом не можуть бути визначеними однозначно. Для здійснення керування у таких системах потрібно враховувати імовірнісний характер впливів. Однак у більшості випадків ні зовнішні впливи, ні їхні статистичні характеристики зазвичай невідомі. Можливість керування економічними об’єктами в умовах неповної або надзвичайно малої апріорної інформації ґрунтується на використанні адаптації, яка зменшує початкову невизначеність  завдяки використанню інформації, отриманої  у процесі керування.

Побудова адаптивних систем керування в економіці базується на широкому використанні  економіко-математичних методів і засобів  обчислювальної техніки. Еволюція та нестаціонарність економічних об’єктів потребує використання ітераційних методів, які враховують еволюцію даних про об’єкт, змінювання моделей планування, оцінки втрат й аналіз реалізації плану  на основі імітації і прогнозу впливу збурень зовнішнього середовища.  При цьому потрібна адаптація не лише економіко-математичних методів до аналізу складних економічних об’єктів, але й самого плану до умов  його реалізації

В результаті вивчення дисципліни студенти повинні знати: основні поняття і принципи трансформаційних процесів, типи моделей, що їх відображають, сутність еволюційного підходу у трансформаційній економіці, класифікацію еволюційних моделей та їхній зміст, основні моделі економічного розвитку провідних країн світу, моделі зростання економіки, вміти : будувати моделі  адаптивного планування та керування , зокрема, моделі реагування підприємства на змінювання ринку, здійснювати індикативне планування і визначати індикатори антикризового планування, прогнозувати інвестиційну діяльність на макроекономічному рівні.

Засвоєння  курсу «Математичні моделі трансформаційної економіки» сприятиме широкому застосуванню набутих знань при постановці і розв’язанні типових задач підвищення ефективності  економічної діяльності, даватиме змогу розробляти шляхи ефективного керування організаційними системами і приймати обґрунтовані управлінські рішення на різних стадіях  виробництва.

 

1. Основні вимоги та рекомендації до написання курсової роботи

 

Метою викладання дисципліни «Математичні моделі трансформаційної економіки» є формування у студентів уявлень про особливості і сутність трансформаційних процесів в економіці, про концепції стратегічного розвитку в умовах трансформацій, про моделі розвитку і очікувань,  про системи адаптивного керування економікою і моделі антикризового  планування.

Основними завданнями, що мають бути вирішені у процесі викладання дисципліни, є надання студентам систематизованих знань щодо суті та етапів побудови моделей еволюційних змін, стратегії макроекономічного розвитку, основних принципів та прийомів математичного моделювання систем адаптивного керування трансформаційною економікою та систем адаптивного керування підприємством, побудови і дослідження моделей антикризового індикативного планування  та адаптивних моделей у керуванні інвестиціями, а також формування умінь:

Засвоєння курсу «Математичні моделі трансформаційної економіки» студентами спеціальності «Економічна кібернетика» передбачає виконання курсової роботи.      

. Тема курсової роботи обирається з переліку тем за двома останніми цифрами залікової книжки студента.

 

1.1. Загальні характеристики курсової роботи

 

У професійній підготовці спеціаліста економічного профілю значну роль відіграє написання студентом курсових робіт.

Курсова робота – це самостійне навчально-наукове дослідження студента, яке виконується з певного курсу або з окремих його розділів.

Згідно з Положенням про  організацію навчального процесу у вищих навчальних закладах України, курсова робота виконується з метою закріплення, поглиблення і узагальнення знань, одержаних студентами за час навчання, та їх застосування до комплексного вирішення конкретного фахового завдання.

Тематика курсових робіт має відповідати завданням навчальної дисципліни і тісно пов’язуватися з практичними потребами конкретного фаху. Вона затверджується на засіданні кафедри.  Виконання курсових робіт визначається графіком.

Курсова робота допомагає студентові систематизувати отримані теоретичні знання з вивченої дисципліни, перевірити якість цих знань: оволодіти первинними навичками проведення сучасних досліджень. Уже на цій переший творчий спробі можна виявити здатність студента самостійно осмислити проблему, творчо, критично її дослідити; вміння збирати, аналізувати і систематизувати літературні (архівні) джерела; здатність застосувати отримані знання при вирішенні практичних завдань; формулювати висновки, пропозиції і рекомендації з предмета дослідження. Випадає й слушна  можливість проконтролювати вміння студента правильно організувати свою дослідницьку роботу та оформити її результати.

Курсова робота як самостійне навчально-наукове дослідження має виявити рівень загальнонаукової та спеціальної підготовки студента, його здатність застосовувати одержані знання під час вирішення конкретних проблем, його схильність до аналізу та самостійного узагальнення матеріалу з теми дослідження. Студент вибирає тему курсової роботи згідно свого номеру у списку. Тематика курсових робіт щорічно коригується з  урахуванням набутого на кафедрах досвіду.

Незалежно від теми, структура курсової роботи має бути такою: титульний аркуш; зміст; перелік умовних позначень (при необхідності); вступ; кілька розділів (підрозділів), що розкривають теорію питання та досвід практичної роботи; висновки; список використаної літератури; додатки.

 

            1.2.Послідовність виконання курсової роботи

 

Курсова робота має свою специфіку, її деталі завжди потрібно узгоджувати з науковим керівником.

            Раціональніше організовувати роботу над курсовою роботою, правильно розподілити свій час, спланувати його, глибоко і своєчасно розробити вибрану тему допоможе алгоритм написання курсової роботи. Він дисциплінує виконавця, лімітує термін, відведений на вибір теми, підбір та аналіз літератури з теми дослідження, написання, оформлення і захист курсової роботи.

            Курсову роботу доцільно виконувати в такій послідовності:

1)      вибір теми, ознайомлення з нею, її обґрунтування;

2)      виявлення та відбір літератури з теми;

3)       з’ясування об’єкта , предмета, визначення мети та завдань дослідження;

4)      виявлення і відбір літератури з теми, її вивчення;

5)      складання попереднього плану, узгодження його з керівником;

6)      викладання тексту роботи згідно з її структурою;

7)      виклад теорії і методики;

8)      формування висновків і рекомендацій;

9)      написання вступу та огляду літератури з теми дослідження;

10)  оформлення списку використаних джерел та додатків;

11)              усунення зауважень, врахування рекомендацій наукового керівника;

12)              доопрацювання роботи, остаточне редагування тексту, підготовка до захисту.

Потім здійснюється літературне й технічне оформлення роботи, її рецензування, підготовка до захисту і захист курсової роботи.

            Виконання курсової роботи організується відповідно до графіка, затвердженого кафедрою та деканатом.

            Процес роботи над дослідженням поділяється на три основні етапи:

• підготовчий;
• етап роботи над змістом;
• заключний етап.

 

1.3. Підготовчий етап роботи над курсовою роботою

 

Цей етап починається з вибору теми курсової роботи, її осмислення та обґрунтування. Разом із керівником необхідно визначити межі розкриття теми та перелік установ, досвід роботи яких буде висвітлюватись у дослідженні.

При з’ясуванні об’єкта, предмета і мети дослідження необхідно зважати на те, що між ними і темою курсової роботи є системні логічні зв’язки. 

Об’єктом дослідження є вся сукупність відношень різних аспектів теорії і практики науки, яка слугує джерелом необхідної  для дослідника інформації.

Предмет дослідження – це тільки ті суттєві зв’язки  та відношення, які підлягають  безпосередньому вивченню в даній роботі, є головними, визначальними для конкретного дослідження. Таким чином, предмет дослідження є вужчим, ніж об’єкт.

Визначаючи об’єкт, треба знайти відповідь на запитання: що розглядається? Разом з тим предмет визначає аспект розгляду, дає уявлення про зміст розгляду об’єкта дослідження, про те, які нові відношення, властивості, аспекти і функції об’єкта розкриваються. Іншими словами, об’єктом виступає те, що досліджується. А предметом – те, що  в цьому об’єкті має наукове пояснення.

Правильне, науково обґрунтоване визначення об’єкта дослідження -  це не формальна, а суттєва, змістова наукова акція, зорієнтована на виявлення місця і значення предмета дослідження в більш цілісному і широкому понятті дослідження. Треба знати, що об’єкт дослідження – це частина об’єктивної реальності, яка на даному етапі стає предметом практичної і теоретичної діяльності людини як соціальної істоти (суб’єкта). Предмет дослідження є таким його елементом, який включає сукупність властивостей і відношень об’єкта, опосередкованих людиною (суб’єктом) у процесі дослідження з певною метою в конкретних умовах.

Мета дослідження пов’язана з об’єктом і предметом дослідження, а також з його кінцевим результатом і шляхом його досягнення. Кінцевий результат дослідження передбачає вирішення студентами проблемної ситуації, яка відображає суперечність між типовим станом об’єкта дослідження в реальній практиці і вимогами суспільства до його більш ефективного функціонування. Кінцевий результат відображає очікуваний від виконання позитивний ефект, який формулюється двоступенева: перша частина – у вигляді суспільної корисності; друга – у вигляді конкретної користі, віднесеної до   основного предмета дослідження.

Наявність поставленої мети дослідження дозволяє визначити завдання дослідження, які можуть включати такі складові:

• вирішення певних теоретичних питань, які входять до загальної проблеми дослідження (наприклад, виявлення сутності понять, явищ, процесів, подальше вдосконалення їх вивчення, розробка ознак, рівнів функціонування, критеріїв ефективності, принципів та умов застосування тощо);
• всебічне (за необхідності й експериментальне) вивчення практики вирішення даної проблеми, виявлення її типового стану, недоліків і труднощів, їх причин, типових особливостей передового досвіду: таке вивчення дає змогу уточнити, перевірити дані, опубліковані в спеціальних неперіодичних і періодичних виданнях, підняти їх на рівень наукових фактів, обґрунтованих у процесі спеціального дослідження ;
• обґрунтування необхідної системи заходів щодо вирішення даної проблеми;
• експериментальна перевірка запропонованої системи заходів щодо відповідності її критеріям оптимальності, тобто досягнення максимально важливих у відповідних умовах результатів вирішення цієї проблеми при певних затратах часу і зусиль;
• розробка методичних рекомендації та пропозицій щодо використання результатів дослідження у практиці роботи відповідних установ (організацій).

Виконання завдань дослідження неможливе без ознайомлення з основними літературними (а можливо, й архівними) джерелами з  теми курсової роботи. З метою повного їх виявлення необхідно використовувати різні джерела пошуку: каталоги і картотеки кафедр та бібліотеки вищого навчального закладу, а також провідних наукових бібліотек міста, бібліотечні посібники, при книжні та при статейні списки літератури, виноски і посилання в підручниках, монографіях, словниках та ін., покажчики змісту річних комплектів спеціальних періодичних видань.

Підчас джерелознавчих пошуків необхідно з’ясувати  стан вивченості обраної теми сучасною наукою, щоб не повторювати в роботі загальновідомих істин, конкретніше точніше визначити напрями та основні розподіли свого дослідження.

 

1.4. Робота над текстом курсової роботи

 

Другий етап починається з вивчення літератури з теми курсової роботи. Вивчення літератури треба починати з праць, де проблема відображається в цілому, а потім перейти до вужчих досліджень. Починати ознайомлення з виданням треба з титульного аркуша, з’ясувавши, де, ким, коли воно було видано. Треба переглянути зміст, який розкриває структуру видання, наповнення його розділів, звернутися до передмови, де розкрито призначення видання, завдання, поставлені в ньому автором.

Читаючи видання, треба уважно стежити за ходом авторської думки, вміти відрізняти головні положення від доказів й ілюстративного матеріалу. Часто статті з наукових збірок складні для сприйняття, тому необхідно їх читати кілька разів, намагаючись виділити головну ідею та аргументи, якими автор її доводить. З’ясовуючи це, треба виписати всі необхідні цитати, цифри, факти, умови, аргументи, якими оперує автор, доводячи основну ідею статті.

Процес уточнення структури курсової роботи складений і може тривати протягом усього дослідження. Попередній план роботи треба обов’язково показати науковому керівникові, оскільки може статися, що потрібно буде переписувати текст роботи.

Готуючись до викладання тексту курсової роботи, доцільно ще раз уважно прочитати її назву, що містить проблему, яка повинна бути розкрита. Проаналізований та систематизований матеріал викладається відповідно до змісту у вигляді окремих розділів і підрозділів (глав і параграфів). Кожний розділ (глава) висвітлює самостійне питання, а підрозділ (параграф) – окрему частину цього питання.

Тема має бути розкрита без пропуску логічних ланок, тому починаючи працювати над розділом, треба відмітити його головну ідею, а також тези кожного підрозділу. Тези необхідно підтверджувати фактами, думками різних авторів, результатами анкетування та експерименту, аналізом конкретного практичного досвіду. Треба уникати безсистемного викладення фактів без  достатнього їх осмислення та узагальнення.

Думки мають бути пов’язані між собою логічно, увесь текст має бути підпорядкований одній головній ідеї. Один висновок не повинен суперечити іншому, а підкріплювати його. Якщо висновки не будуть пов’язані між собою, текст втратить свою єдність. Один доказ має випливати з іншого.

Щодо кожного розділу (глави) роботи необхідно зробити висновки, на основі яких формулюють висновки до всієї роботи в цілому.

Достовірність висновків загалом підтверджується вивченням практичного досвіду роботи конкретних установ, щодо яких проводиться дослідження. Оперативно і в повному обсязі зібрати практичний матеріал, узагальнюючи його та систематизувати допоможе оволодіння студентом основними методами дослідження: спостереженням, експериментом, бесідою, анкетуванням, інтерв’ю, математичними методами обробки кількісних даних, методом порівняльного аналізу та ін. найкращих результатів можна досягти при комплексному використанні цих методів, проте слід мати на увазі, що залежно від особливостей теми дослідження, специфіки предмета і конкретних умов окремі методи можуть набути переважного значення.

Накопичуючи та систематизуючи факти, треба вміти визначити їх достовірність і типовість, найсуттєвіші ознаки для наукової характеристики, аналізу, порівняння. Аналіз зібраних матеріалів слід проводити у сукупності, з урахуванням усіх сторін відповідної сфери діяльності (чи установи). Порівняльний аналіз допомагає виділити головне, типове в питаннях, що  розглядаються, простежити зміни, що сталися в роботі установ протягом останніх років, виявити закономірності, проаналізувати причини труднощів у їх функціонуванні, визначити тенденції та перспективи подальшого розвитку.

Кількісні дані, що ілюструють практичний досвід роботи, можна проаналізувати за методом ранжованого ряду, розподіливши матеріали за роками, звівши їх у статистичні таблиці, таблиці для порівняння та ін., що дозволить зробити конкретні висновки.

Таким чином, широке використання відомих у науці методів накопичення, вивчення, систематизації фактів та практичного досвіду в цілому дасть змогу виконати основне завдання курсового дослідження: поєднати різні роз’єднані знання в цілісну систему, вивести певні закономірності, визначити подальші тенденції розвитку теорії та практики відповідної сфери діяльності.

 

1.5. Заключний етап роботи над курсовою роботою

 

На цьому етапі передбачається написання студентом вступу та висновків до курсової роботи, оформлення списку літератури та додатків, редагування тексту, його доопрацювання з урахуванням зауважень наукового керівника, підготовка роботи до захисту.

Вступ доцільно писати після того, як написана основна частина курсової роботи. У вступі обґрунтовується актуальність теми, що вивчається, її практична значущість; визначаються, об’єкт, предмет, мета і завдання дослідження; розглядаються методи, за допомогою яких воно проводилось і розкривається структура роботи, її основний зміст. Якщо студент вирішив не торкатися деяких аспектів теми, він повинен зазначити про це у вступі.

Обов’язковою частиною вступу є огляд літератури з теми дослідження, в який включають найбільш цінні, актуальні роботи (10-15 джерел). Огляд має бути систематизованим аналізом теоретичної, методичної й практичної новизни, значущості, переваг та недоліків розглядуваних робіт, які доцільно згрупувати таким чином: роботи, що висвітлюють історію розвитку проблеми, теоретичні роботи, які повністю присвячені темі, потім ті, що розкривають тему частково. В огляді не слід наводити повний бібліографічний опис публікацій, що аналізуються, достатньо назвати автора й назву, а поруч у квадратних дужках проставити порядковий номер бібліографічного запису цієї роботи в списку літератури. Закінчити огляд треба коротким висновком  про ступінь висвітленості в літературі основних аспектів теми.

Логічним завершенням курсової роботи є висновки. Головна їх мета – підсумки проведеної роботи. Висновки подаються у вигляді окремих лаконічних положень, методичних рекомендацій. Дуже важливо, щоб вони відповідали поставленим завданням. У висновках необхідно зазначити не тільки те позитивне, що вдалося виявити в результаті вивчення теми, а й недоліки та проблеми, а також конкретні рекомендації щодо їх усунення. Основна вимога до заключної частини – не повторювати змісту вступу, основної частини роботи і висновків, зроблених у розділах.

Список використаної літератури складається на основі робочої картотеки і відображає обсяг використаних джерел та ступінь вивченості досліджуваної теми, є «візитною карткою» автора роботи, його професійним обличчям, свідчить про рівень володіння навичками роботи з науковою літературою. «Список…» повинен містити бібліографічний опис джерел, використаних студентом під час роботи над темою. Укладаючи його, необхідно додержуватися вимог державного стандарту. Кожний бібліографічний запис треба починати з нового рядка, літературу слід розташовувати в алфавітному порядку авторів та назв праць, спочатку видання українською мовою, потім – іноземними. Бібліографічні записи в « Списку …» повинні мати порядкову нумерацію. У тексті роботи слід давати у квадратних дужках посилання на номери списку. Якщо необхідно вказати номер сторінки, її ставлять через кому після номера видання.

Завершуючи написання курсової роботи, необхідно систематизувати ілюстративний матеріал. Ілюстрації можна подавати у тексті або оформляти у вигляді додатків. Усі додатки повинні мати порядкову нумерацію та назви, що відповідають їхньому змісту. Нумерація аркушів з додатками продовжує загальну нумерацію сторінок основного тексту роботи. Обсяг курсової роботи має бути в межах 40 сторінок машинопису без урахування додатків і списку літератури.

Літературне оформлення курсової роботи є важливим елементом її використання і одним із багатьох чинників, на які зважає комісія при оцінюванні під час захисту. Передусім звертається увага на змістовний аспект викладу матеріалу (логічність і послідовність, повнота і репрезентативність, тобто широта використання наукових джерел, загальна грамотність та відповідність стандартам і (прийнятим правилам), а також на текст роботи, список літератури і додатки, на зовнішнє оформлення титульного аркуша.

Оформляючи текст роботи, треба знайти час для повторного перегляду першоджерел. Це допоможе побачити все цінне, що було пропущено на початку вивчення теми, наштовхне на цікаві думки, поглибить розуміння проблеми.

Доцільно відкласти текст і повернутися до цього через деякий час, щоб подивитися на роботу очима сторонньої особи. Весь цей час не слід читати щось із теми роботи, але постійно думати над нею. У цей період, коли тема вивчена та викладена, з’являються власні думки, власна оцінка та розуміння проблеми – неодмінна умова поліпшення структури і змісту роботи.

Під час редагування тексту бажано прочитати роботу вголос, що дозволить побачити можливу непереконливість доказів та уникнути цього. Не треба боятися скорочувати написане – від цього текст тільки виграє. Під час підготовки слід ретельно відредагувати кожне речення, звернути увагу на вибір необхідних формулювань. Які б просто і чітко, коротко й доступно виражали зміст викладених питань. Не варто послуговуватися складними синтаксичними конструкціями – вони часом слабо зв’язані між собою логічно, місять двозначні тлумачення тощо.

У курсовій роботі необхідно прагнути дотримуватися прийнятої термінології, позначень, умовних скорочень і символів, не рекомендується вживати слова і вирази-штампи, вести виклад від першої особи: «Я спостерігав», « Я вважаю», «Мені здається», « На мою думку», « Ми отримуємо», « Ми спостерігаємо». Слід уникати в тексті частих прізвищ (учених-дослідників, практиків) ініціали як правило, ставляться перед прізвищем.

Завдання студента – в призначений термін подати курсову роботу керівникові для перевірки. Вважається нормою, коли курсова робота переробляється кілька разів. Навіть досвідчені автори неодноразово допрацьовують свої роботи.

До формувань заголовків (назв) розділів (глав) і підрозділів (параграфів) курсової роботи висуваються такі основні вимоги: стислість, чіткість і синтактична різноманітність у побудові речень, з переваженням простих, поширених, послідовне та точне відображення внутрішньої логіки змісту роботи.

Розділи і підрозділи прийнято нумерувати арабськими цифрами. Параграфи ( підрозділи) нумерують окремо в кожному розділі. Позначення розділів ( глав); параграфів і їхні порядкові номери пишуть в одному рядку з заголовком; причому в кінці крапка не ставиться.

Сторінки роботи повинні мати поля: ліве -30мм, зверху – 20мм, праве – 10мм, знизу – 25 мм. Таблиці, малюнки, схеми, графіки та інші ілюстративні матеріали як у тексті роботи, так і в додатках слід виконувати на стандартних аркушах ( 270х297мм) або наклеювати на стандартні білі і аркуші.

Усі сторінки роботи нумеруються від титульної до останньої без пропусків або літерних додатків. Першою сторінкою вважається  титульний аркуш, на ній цифра 1 не ставиться, другою вважається сторінка, що містить «зміст», на ній цифра 2 не ставиться, на наступній сторінці проставляється цифра 3 і далі згідно х порядком. Порядковий номер сторінки проставляється посередині верхнього поля.

Курсова робота відкривається титульним аркушем. На ньому вказуються міністерство, назва навчального закладу, в якому виконувалася робота, назва кафедри, на який вона виконувалась, повна назва теми роботи, прізвище та ініціали студента, курс, група, факультет, де він навчається, прізвище, ініціали, вчене звання наукового керівника, рік, і місце виконання роботи.

На наступній сторінці розміщується зміст із позначенням сторінок, на яких кожний з елементів плану викладений у роботі. Всі розділи і підрозділи, що є у плані, мають бути виділені в тексті заголовками та підзаголовками.

 

1.6. Підготовка студента до захисту курсової роботи

 

Курсова робота подається до ІЗДН за місяць до сесії. Захист курсової роботи проводиться відповідно до графіка, затвердженого кафедрою, в присутності комісії у складі керівника та двох- трьох членів кафедри.

Процедура захисту включає:

• доповідь студента про зміст роботи;
• запитання до автора;
• відповіді студента на запитання членів комісії;
• заключне слово студента;
• рішення комісії про оцінку роботи.

Вступне слово необхідно підготувати заздалегідь у формі виступу, в якому доцільно висвітлити такі важливі питання: обґрунтування актуальності теми дослідження; мета, завдання, об’єкт, предмет дослідження, що вдалося встановити, виявити, довести; якими методами це досягнуто; елементи новизни у теоретичних положеннях та в практичних рекомендаціях; з якими труднощами довелося зіткнутися в процесі дослідження, які положення не знайшли підтвердження. У вступі мають міститися також відповіді на основні зауваження наукового керівника. Доповідь студента не повинна перевищувати за часом 10-15 хвилин. Під час захисту курсової роботи студент зобов’язаний дати вичерпні відповіді на всі зауваження.

Оцінка за курсову роботу заноситься до залікової книжки студента та в екзаменаційну відомість. При визначенні оцінки слід зважати на якість роботи, рівень наукової та практичної підготовки студента.

Захищені курсові роботи здаються на випускову кафедру і зберігаються на кафедрі протягом 1 року.

 

1.1  МЕТОДИЧНІ ВКАЗІВКИ ДО КУРСОВОЇ РОБОТИ

 

Глобалізація - ключовий елемент трансформації світової економіки

Аналізуючи природу економічної нестабільності, багато дослідників всі частіше висловлюють думка про те, що з межами економічного зросту зштовхнулися не просто найбільше промислово розвинені країни. Мова йде про обмеження росту всієї світової економіки, що стала складатися як єдина система, починаючи із середини минулого століття, на хвилі промислової революції й будівництва залізниць .

Користуючись термінологією теорії хаосу, світова економіка завершує свій перехід зі стаціонарного, доіндустріального стану до постіндустріального, здійснюваний через ланцюг біфуркацій і криз, що відповідають більшим економічним циклам Кондратьева.

На думку багатьох ведучих учених Заходу, наприклад, Дж. Сороса, капіталізм у найближче десятиліття ввійде в стан глибокої кризи, що зруйнує й сформовану систему світових фінансових ринків, і систему глобальних торговельних зв'язків. У результаті цієї кризи світова економіка за різними оцінками повинна втратити не менш 1 трлн дол. США. Підтвердженням тому є низка фінансових криз, пережитих світовою господарською системою в останні роки.

Перша подібна криза мала місце в 1873 році й ознаменувалася падінням Віденської фондової біржі. Друга криза світового господарства, що ввійшов в історію як Велика депресія, почався в 1929 році із втрати фондовим ринком США 40 % своєї вартості. У результаті цих криз кардинально перешикувалася структура міжнародної й національної економік, змінилися базові економічні галузі й технології, а головне - суспільна концепція економічного росту.

Сучасні трансформації (зміни) почалися восени 1987 року із кризи на фондовому ринку США. Далі ланцюг криз був практично безперервний, вона послідовно торкала всіх нових і нових країн. Мексиканська криза 1994 року й азіатський 1997 року стали найбільш яскравими й значними проявами загальної тенденції. Фінансові безладдя з Південної Азії швидко перекинулися на всю світову економіку, послідовно втягши у свою орбіту Японію, Західну Європу, США, Україну, Росію.

Глобальний характер кризи робить актуальної проблему постіндустріальної нестабільності для всього миру. Виникає потреба в кардинальному перегляді принципів і парадигми економічного розвитку.

Виходячи зі сказаного вище, треба висновок, що одним із ключових процесів розвитку світової економіки на рубежі ХХ-ХХІ століть є прогресуюча глобалізація - якісно новий етап у розвитку інтернаціоналізації господарського життя.

Відношення до глобалізації фахівців неоднозначно, а часом і діаметрально протилежно. Це пов'язане з різними точками зору на наслідки глобалізаційних процесів, у яких одні вбачають серйозну погрозу світовій економічній системі, а інші бачать засіб подальшого прогресу економіки. Безсумнівно, наслідку глобалізації можуть носити як позитивний, так і негативний характер, однак альтернативи їй немає. У цьому зв'язку особливий інтерес викликає дослідження небезпек (погроз), які несуть дані процеси, а також можливостей і вигід, що виникають у процесі глобалізації.

Зупинимося на сутності процесу глобалізації, його передумовах, конкретних проявах, позитивних і негативних наслідках.

У результаті міжнародної кооперації виробництва, розвитку міжнародного подолу праці, зовнішньої торгівлі й міжнародних економічних відносин у цілому відбувається посилення взаємозв'язку й взаємозалежності національних економік, нормальний розвиток яких неможливо без обліку зовнішнього фактора. Дане явище одержало назву інтернаціоналізації господарського життя, під якою розуміється посилення взаємозв'язку й взаємозалежності економік окремих країн, вплив міжнародних економічних відносин на національні економіки, участь країн у світовому господарстві.

У своєму розвитку інтернаціоналізація економіки пройшла ряд етапів.

Етап І. Міжнародне економічне співробітництво,

що зачіпало насамперед  сферу обігу й було пов'язане з виникненням міжнародної торгівлі (кінець XVІІІ - початок XІ століття). Прикладом даного співробітництва є міжнародний рух капіталу, що набрало силу наприкінці  XІ століття.

Міжнародне економічне співробітництво означає розвиток стійких господарських зв'язків між країнами й народами, вихід відтворювального процесу за рамки національних границь.

Етап ІІ. Міжнародна економічна інтеграція, об'єктивно обумовлена поглибленням міжнародного подолу праці, інтернаціоналізацією капіталу, глобальним характером науково-технічного прогресу й підвищенням ступеня відкритості національних економік і свободи торгівлі. Інтеграція походить від лат. іntegratіo - з'єднання окремих частин у загальне, ціле, єдине.

Міжнародна економічна інтеграція - це зближення й взаємна адаптація національних економік, включення їх у єдиний відтворювальний процес в інтернаціональних масштабах. Економічну інтеграцію можна охарактеризувати як процес господарського об'єднання країн на основі подолу праці між окремими національними господарствами, взаємодії їхніх економік на різних рівнях і в різних формах шляхом розвитку глибоких стійких взаємозв'язків. Це досить високий, ефективний і перспективний щабель розвитку світової економіки, якісно новий і більше складний етап інтернаціоналізації господарських зв'язків. На цьому етапі відбувається не тільки зближення національних економік, але й забезпечується спільне рішення економічних завдань.

Міжнародна економічна інтеграція виражається в:

* співробітництві між національними господарствами різних країн і в повній або частковій їхній уніфікації;

* ліквідації бар'єрів у русі товарів, послуг, капіталу, робочої сили між цими країнами;

* зближенні ринків кожної з окремих країн з метою утворення одного єдиного (загального) ринку;

* стиранні розходжень між економічними суб'єктами, що ставляться до різних держав;

* відсутності тієї або іншої форми дискримінації іноземних партнерів у кожній з національних економік і т.п..

Процеси економічної інтеграції відбуваються на мікро-, мезо- та макрорівні. Як  характерна особливість інтеграційних об'єднань у цей час можна назвати їхній розвиток на регіональному рівні (мезорівень): створюються цілісні регіональні господарські комплекси із загальними наднаціональними й міждержавними органами керування.

Етап Ш. Інтернаціоналізація господарської діяльності, у рамках якої відбуваються глибокі зміни у всій системі міжнародних відносин. Істотною їхньою рисою стає глобалізація. Схематично процеси, що ведуть до економічної інтеграції й глобалізації, представлені на рис. 1.1.

 

 

Трансформаційні особливості перехідної економіки

Саме словосполучення "перехідна економіка" показує, що мова йде про перехід чогось до чого. Цим вихідним станом суспільства, від якого починається перехід, у новітній історії був різновид соціалізму, найпоширенішою  назвою якої із другої половини 80-х років XX сторіччя стала "адміністративно-командна система". Відомим є й такий термін, як "централізовано планована економіка", що у більшій мері виражає головну особливість економіки в колишніх соціалістичних країнах. "Кінцевим пунктом призначення" у цьому переході є капіталістична ринкова економіка.

Для того щоб зрозуміти сутність і глибину трансформацій, розглянемо основні категорії перехідних процесів.

Централізовано планована економіка - це економіка з:

* високим ступенем одержавлення національних ресурсів;

*практичною монополією держави в сферах національного господарювання й зовнішніх відносин;

* подавленим ринком;

*складною й малоефективною системою тотального планування;

*пануванням дефіциту всіх ресурсів і товарів;

*адекватній цій економіці політичною, ідеологічною й правовою надбудовою.

Насамперед , централізовано планована економіка означає практично повне одержавлення (етатизацію) ресурсів суспільства в результаті масової націоналізації основних виробничих ресурсів нації. Перевага й панування державної власності - одна з найважливіших і визначальних рис реального соціалізму XX століття. Це перетворило державу в безпосереднього суб’єкта господарської діяльності, різко обмежило або повністю ліквідувало приватнокапіталістичний бізнес і конкуренцію, ринок з усіма його атрибутами, породило особливу систему керування державною власністю - планомірність, стало економічною основою централізовано планованої економіки.

Результатом функціонування централізовано планованої економіки став очевидний для всіх до 80-м років XX століття факт зростаючого відставання країн соціалізму від групи розвинених капіталістичних країн по ефективності виробництва, по життєвому рівні населення, по сукупності економічних, соціальних і політичних воль населення. Наростали економічні труднощі різного роду.

У той же час у капіталістичних країнах поступове посилення ролі держави в соціально-економічному розвитку дало ефект більший, ніж у соціалістичних країнах, при тім, що ступінь одержавлення їхніх економік була помітно нижче, ніж у соціалістичних країнах. Саме економічна неефективність реального соціалізму стала в остаточному підсумку причиною його падіння в переважній більшості соціалістичних країн наприкінці  80-х років минулого сторіччя.

Світова тенденція трансформаційних процесів припускала перетворення неефективної централізовано планованої економіки в більше ефективну - ринкову економіку.

У розвитку світової ринкової економіки виділяють три більших

етапи:

1) ринкова економіка взагалі;

2) класична капіталістична ринкова економіка;

3) сучасна ринкова економіка.

Ринкова економіка взагалі - особлива історична форма організації суспільного господарства, ознаками якої є:

*перевага в різному ступені приватної власності на основну масу ресурсів суспільства;

*відсутність централізованого регулювання всього національного господарства, що припускає стихійний, індивідуалізований і конкурентний зв'язок між товаровиробниками через ринок, що виконує функції суспільного регулятора виробництва, формування всіх економічних пропорцій.

Така ринкова економіка була елементом розвитку суспільств протягом  декількох тисячоріч, але не була пануючої в цих суспільствах, які одержали назву добуржуазних (рабовласницьких, феодальних). Тут ринок, товарно-грошові відносини обслуговували базисні відносини (рабовласницькі і феодальні), були другорядними і якоюсь мірою підривали базисні відносини.

Класична капіталістична ринкова економіка - другий етап розвитку світової ринкової економіки, що охоплює останні чотири - п'ять сторіч. Вона є якісно іншою ринковою системою з погляду  її зрілості й широти поширення товарно-грошових відносин.

Для цього етапу характерно:

* панування буржуазної (капіталістичної) приватної власності на засоби виробництва;

* робоча сила (здатність до праці) стала приватною власністю її власників, які придбали статус юридично вільних громадян. Але в силу своєї віддаленості від засобів виробництва й життєвих засобів їм доводилося й доводиться продавати єдиний ресурс, що  залишається в їхньому розпорядженні, - робочу силу:

* основними класами цього суспільства є капіталісти й наймані робітники;

* практична загальність товарно-грошових (ринкових) відносин, їхнє проникнення в усі сфери суспільного виробництва. Саме тому даний етап ринкової економіки називається класичним капіталістичним товарним господарством, класичною капіталістичною ринковою економікою.

Третій етап ринкової економіки (останні п'ять - шість десятиліть) - це сучасна ринкова економіка, що найчастіше  називають змішаною економікою через перетворення держави в активний суб'єкт практично всіх господарських відносин. Але й у цьому випадку ринок, приватна власність і конкуренція залишаються фундаментальними характеристиками й основою цього різновиду ринкового суспільства.

 

 Основні поняття адаптивного управління

Ефективність управління реальними об'єктами, як показує практика, звичайно має пряму залежність від ступеня використання адаптивного механізму в процесі управління незалежно від природи керованого об'єкту.

Розглянемо такі поняття, як адаптивність, адаптивне управління, адаптивні системи.

Адаптацію в широкому сенсі розуміють як пристосування системи до зміни умов. Розрізняють:

• пасивну адаптацію — реагування системи на зміну середовища;
• активну адаптацію — дія системи на середовище.

Адаптація в кібернетиці — це накопичення і використання інформації для досягнення оптимального в деякому розумінні стану або поведінки системи при початковій невизначеності в зовнішніх умовах, що змінюються.

Адаптивні системи - це системи, здібні до адаптації. Дані системи підрозділяються на самоналагоджувальні і системи, які саморрганізуються. У першому випадку відповідно до змін зовнішнього середовища міняється спосіб функціонування системи (наприклад, підприємство розширює випуск продукції услід за збільшенням попиту), в другому міняється структура, організація системи (на заводі створили відділ стандартизації у зв'язку із збільшеними вимогами до якості виробів).

На думку учених В. І. Скуріхина і В. А. Забродського, адаптивні системи функціонують відповідно до певних принципів, до яких відносяться:

1) принцип необхідної різноманітності. Він стверджує, що різноманітність системи, що управляє, повинна бути не менше різноманітності об'єкту управління. На відміну від адаптивних інші («неадаптивні») системи управління повинні для підтримки здатності управління об'єктом включати невелике число об'єктів. Адаптивні системи розуміють під собою відсутність певного стаціонарного закону управління для елементів заданого класу. В процесі функціонування системи чим більше виявляється її різноманітність, тим більшою мірою повинні відбуватися зміни її параметрів і структури;

2) принцип дуального управління. Дії, що управляють, носять подвійний характер. З одного боку, вони покликані управляти об'єктом, з іншою — служать для вивчення її властивостей і закономірностей для подальших дій, що управляють, тобто структура дій, що управляють, повинна змінюватися відповідно до змін параметрів системи об'єкту управління;

3) принцип зворотного зв'язку. За допомогою зворотного зв'язку відбувається вимірювання характеристик керованого об'єкту і виробляються реакції, що виражаються в діях, що управляють.

Механізм роботи системи адаптивного управління залежить від підходу до адаптації. Виділяють прямий і ідентифікаційний підходи.

При прямому підході адаптер, який є функціональним блоком алгоритмів, оцінює параметри, що безпосередньо входять в модель системи управління. Використовуючи значення цих параметрів в припущенні істинності, пристрій, що управляє, вибирає регулюючу дію.

При ідентифікаційному підході адаптер оцінює параметри системи (еволюційне управління). Закон управління вибирається з урахуванням одержаних параметрів.

Разом з поняттям адаптивної системи існує поняття управління з адаптацією (адаптивне управління), тобто управління в системі з неповною апріорною інформацією про керований процес, яке змінюється у міру накопичення інформації і застосовується з метою поліпшення якості роботи системи.

Подібне формулювання основних понять теорії адаптації пов'язане з тим, що знання про об'єкт і середовище, в якому він функціонує, невизначені. Відома лише приналежність їх до заданого класу і мета управління, від якої залежить бажана поведінка об'єкту. Завдання полягає в тому щоб знайти алгоритм управління (адаптивний регулятор), що забезпечує досягнення мети за кінцевий час для будь-якого об'єкту і умов його функціонування, що належать заданому класу.

Необхідно відзначити той факт, що істотні особливості соціально-економічних систем не дають можливості використовувати повною мірою схему і методи адаптивного управління, розроблені для технічних систем. Дані системи володіють поряд істотних особливостей, які значно ускладнюють процес управління ними.

До таких особливостей відносяться:

• труднощі при визначенні початкових координат системи, що посилюються практичною неможливістю їх точного вимірювання;
• відсутність чіткої структури і періодичності процесів;
• нерегулярність прояву властивостей;
• нерегулярність дії зовнішніх чинників;
• трудність чіткого визначення критерію функціонування;
• певна вірогідність зміни заданої мети руху системи;
• імовірнісний характер параметрів процесів;
• відсутність стаціонарності внутрішніх і зовнішніх характеристик процесів.

Управління в соціально-економічних системах не може вестися по усереднених характеристиках, оскільки не дає належного ефекту: поки воно ведеться, змінюються і сама система, і її навколишнє середовище. Внаслідок цього математична формалізація процесу управління економіко-соціальними системами веде до побудови моделі, адекватної реальної системи, що не є достатньою мірою.

Істотна відмінність соціально-економічних систем від технічних обумовлена якісною відмінністю типів їх параметрів. Параметри в технічних системах мають, як правило, строго певні фізичні розмірності. Формалізація при цьому відбувається із застосуванням строго певних фізичних і математичних законів. Для соціально-економічних систем проведення формалізації так само важко реалізовується унаслідок виникаючих труднощів точного опису елементів, їх параметрів і взаємозв'язків між елементами. Таким чином управління процесами в соціально економічних системах пов'язане з необхідністю ухвалення рішень в умовах невизначеності і імовірнісної природи параметрів процесів.

 

 Еволюційний підхід до керування в умовах трансформаційної економіки

 Останнім часом має динамічний розвиток новий підхід до пояснення постійних змін економічних процесів і явищ, що одержав назву еволюційна теорія економічних змін.Еволюційний напрямок закладений у роботах Т. Мальтуса й одержав розвиток у роботі Й. Шумпетера «Теорія економічного розвитку». У сучасних умовах розвитку й трансформації економіки України, коли еволюційні процеси найбільш наочні, підходи еволюційної теорії можуть бути ефективними при побудові теорії трансформаційної економіки.

Принципове розходження між еволюційною економікою й нееволюційними теоріями складається в різному розумінні значимості рівноваги й нерівноваги в економічному розвитку. Відповідно до еволюційного підходу, прогрес економіки відбувається саме тоді, коли новатори вторгаються в економічний простір, коли своїми технологіями й продуктами вони збуджують нові потреби, ламають сформовану структуру попиту та пропозиції, змінюють структуру цін. Конкуренція між новаторами й консерваторами (технологіями й продуктами, що перебувають на різних етапах життєвого циклу) є невід'ємним атрибутом еволюційного розвитку економіки.

Основним об'єктом еволюційної економіки є популяція фірм у конкретному ринковому середовищі. Таким середовищем в економіці є галузь.

Популяція фірм - це сукупність фірм, що визначається (за аналогією з біологічними популяціями) трьома складовими:

1)   правилами поведінки окремої фірми;

2) правилами взаємодії фірм між собою;

3) правилами появи на ринку нових фірм і відповідно правилами виходу фірм із популяції.

Розвиток еволюційної економіки призвів до концентрації уваги на таких поняттях, як:

• · неповнота інформації при прийнятті управлінських рішень;
• · процес формування очікувань суб'єктами економіки;
• · деталізований аналіз функціонування різних ринків в умовах невизначеності й т.і.

Невідповідність ділового поводження фірм відповідним зразкам поводження обумовлює наявністю елементів невизначеності й ризику. Еволюційна теорія дозволяє вирішувати виникаючі із цим проблеми шляхом обліку цих складових у процесі прийняття рішень і на наступних етапах їхньої реалізації.

Процеси, що забезпечують пошук і вибір в еволюційному процесі, також еволюціонують у часі. У зв'язку із цим ситуація в галузі несе в собі тільки зародок ситуації в ній у майбутній період. Процес переходу з одного стану в інший не є однозначно визначеним, тому необхідно враховувати елемент випадковості, який властивий результатам пошуку.

Таким чином, першочерговим фактором, що визначає поточну ситуацію в галузі, є розподіл ймовірності ситуацій у галузі, які можуть реалізовуватися в поточний період часу. В еволюційній теорії стан середовища (у цьому випадку галузі) у періоди часу, що передують t, не впливають на ймовірності переходу зі стану t в t+1. Тому зміна в часі ситуацій у галузі є марківським процесом.

Одним з основних понять, на якому базується еволюційна теорія, є поняття життєвого циклу (ЖЦ). Дане поняття широко використовується в економіці й застосовується для наочного подання розвитку в часі галузі, технології, підприємства, товару (послуги), інновації й ін. Будь-який ЖЦ характеризується послідовною зміною наступних стадій: зародження й ріст, стабільне існування, деградація й смерть.

У нелінійній динаміці й синергетиці будь-який стан динамічної (тобто що змінюється) системи характеризується положенням відповідної точки у фазовому просторі (ФП), координатами якої є значення макро- і мікропараметрів. Дослідження еволюції системи у ФП дозволяє:

1)   виявити області її стійкості (атрактори) і визначити тип поводження;

2) виявити точки, у яких подальший розвиток системи прогнозувати неможливо (крапки біфуркації);

3) розрахувати параметри впливу для перекладу системи з одного стійкого стану в інший (від одного атрактора до іншого) і ін.

Найпростіше ФП будується на площині в координатах F(t) і F' (t), де F(t) — фізичний обсяг випуску деякого товару в одиницю часу; F' (t) — похідна функції F(t) за часом.

 

 Основні моделі макроекономічного розвитку

 

В сучасній глобальній економічній системі утворилось декілька моделей макроекономічного розвитку. Перша модель — неоліберальна — характерна для англосаксонських країн, таких, наприклад, як США, Великобританія, Ірландія й Нова Зеландія. Ця модель відрізняється відносно невисокою роллю держави в економіці й високою підприємницькою активністю. У порівнянні з іншими розвиненими країнами у відзначених державах значно скоротилася частка державної власності, зменшилися по відношенню до прибутків державні витрати, трохи знизився рівень соціального захисту населення. Англосаксонські країни демонструють у цей час доволі високу динаміку економічного розвитку. Недоліком моделі є неоднорідність суспільства, досить різко диференційованого за рівнем доходів.

Другою моделлю є соціальне ринкове господарство, характерне для континентальних європейських країн, Канади й Ізраїлю. Тут історично велика роль держави, відповідно більша частка державної власності, високий рівень державних витрат, широкомасштабні програми соціального захисту населення. Доходи приватного сектора економіки держава перерозподіляє через податкову систему, що доволі таки обтяжена для підприємців і кола осіб з високим заробітком. По суті, така модель - це соціал-лібералізм, своєрідний компроміс між соціалізмом і капіталізмом. До основних недоліків цієї моделі варто віднести високий рівень безробіття, дефіцит державних фінансів, неефективність державного підприємництва в ключових галузях економіки.

Третя модель діє в країнах Східної Азії (Японія, Південна Корея, Тайвань, Сінгапур). Її особливості полягають у тісному переплетенні інтересів підприємців і держави, експортної орієнтації національної економіки. Зовсім недавно така модель вважалася «азіатським чудом», але валютно-фінансова криза кінця 90 -х років минулого сторіччя й економічний спад у Японії наприкінці другого тисячоріччя показали її негативні риси.

Четверта модель розвитку може бути представлена китайською моделлю ринкової економіки, провідна роль у якій належить державному сектору зі збереженням колишньої комуністичної ідеології.

І, нарешті, п'ята модель розвитку представлена рядом країн Центральної й Східної Європи, які перебувають у стадії переходу від командно-адміністративної економіки до ринкової системи. Для цієї моделі характерні риси як неолиберализма, так і соціального ринку.

Особливості основних моделей макроекономічного розвитку представлені в табл.1.

 

 

 

 

Таблиця 1. Загальна характеристика основних моделей економічного розвитку провідних країн світу

Країна	Особливості моделі розвитку
	Позитивні риси	Негативні риси
1	2	3
США	Гнучкий ринок праці, вільний ринок товарів й послуг, низький рівень податків, нещадна конкуренція, акціонерний капіталізм (над менеджерами тяжіє тиск бажання отримати прибуток в інтересах акціонерів)	Нерівність у розподілі прибутків; невисока якість суспільних товарів і послуг (зокрема, середньої освіти); низький рівень заощаджень й інвестицій; капіталізм, націлений на короткострокову перспективу, одержання швидких результатів
Японія	Система довічного наймання заохочує лояльність і високий професійний рівень працівників, висока якість суспільних товарів і послуг (особливо освіти), тісні зв'язку між банками й компаніями. Корпоративна перехресна система участя захищає менеджерів, від нетерплячості акціонерів, дозволяючи сконцентруватися на довгостроковій інвестиційній, перспективі. На відміну від США японський капіталізм, орієнтується, на довгострокову перспективу розвитку. Переваги Японської моделі в цей час стали коренем усіх проблем національної економіки компанії, захищені від повномасштабного, впливу на них ринкових сил, ускладнюються ефективно використати свій капітал
Південно-Східна Азія	Регіон досить довго є предметом інтелектуальних суперечок серед економістів. Економічний ріст країн Південно-Східної Азії, на думку одних, доводить правильність політики, орієнтованої на ринковий розвиток: низькі податки, габкий ринок праці, активна участь у міжнародній торгівлі. Інші економісти вважають, що успіхи східно-азіатської моделі пов'язані з особливою промисловою політикою місцевих урядів, із селективною державною підтримкою ряду галузей національно го господарства. Правда полягає в тім, що не існує єдиної східно-азіатської моделі. Щодо ліберальній економіці Гонконгу протистоїть регульована економіка Південної Кореї, корумпованої Індонезії, благополучний і законослухняний Сінгапур і т.п. Загальною рисою розвитку країн регіону є відкритість їхніх економік, а також високий рівень заощаджень й інвестицій

 

 Методологічні основи індикативного планування

 

На сучасному етапі розвитку світової економіки особливе місце в забезпеченні ключових процесів бізнесу грає стратегічне управління, що включає планування, організацію і контроль системи ключових показників, управління якістю, аналіз одержуваної інформації і прогнозування результатів діяльності господарюючих суб'єктів. Рішення проблем стратегічного управління ґрунтується на інтеграції об’єктно-орієнтованих технологій проектування, інтелектуальних послуг, сучасних інформаційних технологій, що використовують передові досягнення у області аналізу, прогнозування, ситуаційного моделювання і формалізованих знань експерта для обробки оперативної інформації, для ухвалення рішень в аналізованій мережі. Сучасні прогностичні системи застосовуються в тих областях, де ефективність залежить від зіставлення безлічі різних чинників, обліку причинно-наслідкових зв'язків, від необхідності нетривіальних міркувань.

Прогнозування в рамках індикативного планування виступає як його перша, обов'язкова, аналітична стадія. Відбувається деяке взаємопроникнення і взаємовплив прогнозних і планових процедур. У зв'язку з цим планове рішення повинне містити дві групи характеристик:

1) індикатори — характеристики бажаних станів об'єкту управління в опорних точках;

2) регулятори — характеристики способів досягнення цих станів.

Індикатори визначаються як параметри меж, в межах яких система, що включає організаційні механізми, технологічні зв'язки, матеріальні і фінансові потоки, може стійко функціонувати і розвиватися. На відміну від «показника», що дає лише кількісну констатацію, індикатор носить векторний, направлений характер. Індикатори мають граничні (порогові) значення рівнів прибутковості, податкових ставок, режимів розвитку багаторесурсних систем. Під індикативним плануванням слід розуміти планування, що оперує показниками-індикаторами: індексами зміни економічних величин, структурними співвідношеннями, динамікою дисконтування, рухливістю облікових ставок і ін. Зміст його складає сукупність процедур узгодження процесів відтворення, які реалізуються на різних рівнях управління:

• на макроекономічному рівні — у вигляді прогнозів, що розробляються державними органами господарського управління, бюджетних планів і програм;
• на регіональному або територіальному рівні — у вигляді регіональних прогнозів, що розробляються владними структурами, програм і бюджетних планів;
• на мезоекономічному рівні — у вигляді мегакорпораціями (міжгалузевими, міжрегіональними і міжнародними фінансово-промисловими групами) планів, що розробляються, прогнозів і програм розвитку галузей і підгалузей, територіально-виробничих комплексів непромислових  вузлів;
• на мікроекономічному рівні - у вигляді стратегічних планів розвитку підприємств як юридичних осіб.

Індикативне планування на мікроекономічному рівні —

це процес формування системи параметрів (індикаторів), що визначають стан господарюючого суб'єкта і заходів дії на нього.

Розробка індикативного плану починається з формулювання цілей розвитку підприємства на перспективу і оцінки наявних ресурсів, які можуть бути задіяні для реалізації цих цілей.

Структура індикативного плану підприємства представлена на рисунку:

 

 

 

 

Вибрана стратегія підприємства відображає основні напрями його розвитку. Згідно вибраної стратегії розвитку формуються індикативні річні бюджети підприємств. Щодо річних бюджетів формуються тактичні бюджети, наприклад на квартал, на місяць.

Тактичні плани містять ті заходи, які повинні бути виконані в конкретних умовах для забезпечення реалізації індикативного річного бюджету підприємства. Саме за допомогою тактичних планів відбувається координація поточної діяльності так, щоб у разі відхилення від поставлених завдань в одному періоді можна було досягти намічених в річному плані цілей за рахунок інтенсивнішої роботи в іншому періоді.

Річний бюджет потребує коректування (або навіть в повній модифікації) тільки в тому випадку, якщо виконання поставлених в ньому завдань стає неможливим залежно від змін зовнішнього і внутрішнього середовища підприємства і не може бути забезпечено за допомогою відповідних тактичних планів. У цій ситуації зміні підлягають індикативні річні плани, щоб не зірвати виконання стратегічних завдань підприємства.

Стратегічні завдання можуть бути переглянуті тільки тоді, коли зміна річних бюджетів не здатна в намічені в стратегії терміни усунути виникле відхилення і повернути діяльність підприємства в плановані рамки.

Згідно структурі індикативного плану схема процесу індикативного планування складається з шести етапів :

 

Поняття інвестиційної політики і її складові

Одним з рушійних елементів трансформації економіки виступають інвестиції. Це пов'язано із здатністю інвестицій акумулюватися і перерозподілятися в ефективніші об'єкти вкладення і, отже, прискорк вати економічне зростання, збільшувати продуктивність, підвищувати ділову активність в країні, збільшувати об'єми ВВП і т.д. Тому вивчення управління інвестиціями на основі адаптивного підходу дозволяє ефективно формувати інвестиційну політику держави, підприємства і інших суб'єктів господарювання.

Інвестиції — всі види майнових і інтелектуальних цінностей, що вкладаються в об'єкти підприємницької і іншгх видів діяльності, внаслідок чого створюється прибуток або досягається соціальний ефект.

Виділяють два основні види інвестицій: реальні і фінансові.

Реальні інвестиції — це вкладення капіталу в яку-небудь галузь економіки або підприємство, результатом чого є утворення нового капіталу або приріст наявного капіталу (будівлі, устаткування, товарно-матеріальні запаси і т. д.).

Фінансові інвестиції— вкладення капіталу (державного або приватного) в акції, облігації, інші цінні папери. Тут приросту реального капіталу не відбувається, а відбувається  лише покупка, передача титулу власності.

Поняття інвестицій нерозривно пов'язане з поняттям інвестиційного процесу.

Інвестиційний процес — це процес вкладення інвестицій. При здійсненні інвестиційного процесу розв'язуються чотири основні питання:

1)    які інвестиції необхідно здійснювати;

2)    які об'єми інвестицій;

3)    у які об'єкти інвестувати ресурси;

4)    де узяти фінансові ресурси, необхідні для здійснення інвестування. Рішення цих питань вимагає певної послідовності і набору методів, методик і

моделей. Сукупність заходів, дій і забезпечуючого інструментарію називається політикою.

Інвестиційна політика — це система заходів, направлених на встановлення структури і масштабів інвестицій, напрямів їх використання і джерел отримання в сферах і галузях економіки.

Суб'єктами інвестиційної політики (ІП) виступають: юридичні і фізичні особи, органи місцевого самоврядування, держава, тобто інвестиційна політика здійснюється відповідно на рівні підприємства, регіону і держави. У зв'язку з цим виникає цілий ряд завдань, що вирішуються в рамках чотирьох питань інвестиційної політики: