|
|
Главная \ Методичні вказівки \ Методологія системного підходу та наукових досліджень
Методологія системного підходу та наукових досліджень« Назад
Методологія системного підходу та наукових досліджень 09.09.2018 11:34
Міністерство освіти і науки УкраїниСумський державний університет
МЕТОДОЛОГІЯ СИСТЕМНОГО ПІДХОДУ ТА НАУКОВИХ ДОСЛІДЖЕНЬ Конспект лекційдля слухачів спеціальності 8.15010002 «Державна служба» усіх форм навчання
Затверджено на засіданні кафедри управління як конспект лекцій із дисципліни «Методологія системного підходу та наукових досліджень». Протокол № 1 від 28.08.2009 р.
Суми Сумський державний університет 2014
Методологія системного підходу та наукових досліджень : конспект лекцій / укладачі: В. М. Кислий, Т. В. Бондар. – Суми : Сумський державний університет, 2014. − 108 с.
Кафедра управління
ЗМІСТ С. ВСТУП…………………………………………………….…5 РОЗДІЛ 1 НАУКОВО-МЕТОДИЧНІ ЗАСАДИ СИСТЕМНОГО ПІДХОДУ………………………………..7 1.1 Методологічні засади системного підходу Системний підхід, його місце та роль у науковому пізнанні. Сутність системного підходу. Історія розвитку системного підходу. Принципи системного підходу………………………...7 1.2 Категоріальний апарат системного підходу Поняття системи та її властивості. Класифікація систем. Зв’язки (потоки). Види зв’язків. Структура системи………...18
РОЗДІЛ 2 СИСТЕМНИЙ АНАЛІЗ: СТАТИЧНИЙ ТА ДИНАМІЧНИЙ АСПЕКТИ………………………...........30 2.1 Модель системи та методи моделювання Модель як метод опису системи. Класифікація моделей. Методи моделювання систем……………………………....…30 2.2 Сутність, принципи, основні етапи та методи системного аналізу Сутність системного аналізу та його предмет. Принципи системного аналізу. Етапи та методи системного аналізу…...40
РОЗДІЛ 3 ОРГАНІЗАЦІЯ ЯК ВІДКРИТА СИСТЕМА………………………………………………….46 3.1 Системний аналіз організації Модель організації як відкритої системи. Аналіз зовнішнього та внутрішнього середовища організації. Методи аналізу середовища. Системний аналіз ієрархії та змісту цілей організації……...……………………………………………………..46 РОЗДІЛ 4 МЕТОДОЛОГІЧНІ ТА ОРГАНІЗАЦІЙНІ ОСНОВИ НАУКОВИХ ДОСЛІДЖЕНЬ……………….59 4.1 Методологічні основи наукового пізнання та творчості Поняття про методологію та метод наукового дослідження. Типологія методів наукового дослідження. Вибір методів дослідження……………………………………………………59
РОЗДІЛ 5 ОРГАНІЗАЦІЯ НАУКОВИХ ДОСЛІДЖЕНЬ ТА НАУКОВО-ДОСЛІДНИХ РОБІТ…………………..65 5.1 Вибір напряму наукового дослідження та етапи НДР Поняття наукової проблеми. Поняття теми дослідження та її формулювання. Визначення предмета та об’єкта дослідження. Мета і завдання дослідження. Порядок здійснення наукового дослідження. Етапи НДР……………….65 5.2 Проведення теоретичних досліджень Сутність, мета, завдання та етапи теоретичних дос-ліджень. Методи теоретичних досліджень. Використання математичних методів у дослідженнях……………………74 5.3 Експериментальні дослідження Сутність, мета, функції наукового експерименту. Класифікація експериментів. Методологія експериментальних досліджень. Загальні вимоги до проведення експерименту. Типові помилки у проведенні експерименту. Робоче місце експериментатора та організація експерименту………….79
РОЗДІЛ 6 ОБРОБКА РЕЗУЛЬТАТІВ ДОСЛІДЖЕНЬ ТА ОФОРМЛЕННЯ РЕЗУЛЬТАТІВ НДР…………….91 6.1 Впровадження та ефективність наукових досліджень Апробація та оприлюднення результатів наукового дослідження. Впровадження результатів наукових досліджень. Ефективність наукових досліджень……………....91
ПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ………………...101
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ТА РЕКОМЕНДОВАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ………………………………………..…...105 ВСТУП Метою вивчення дисципліни «Методологія системного підходу та наукових досліджень» є формування у магістрантів систематизованого комплексу знань про загальні принципи, форми та методи проведення наукових досліджень, оволодіння ними методологією системного підходу, сприяння втіленню дослідницьких та інноваційних підходів, методів, технологій у державну службу. Основними завданнями вивчення дисципліни є такі: визначення місця та ролі системного підходу в науковому пізнанні; оволодіння методологією системного підходу; ознайомлення з принципами, основними етапами та методами системного аналізу; оволодіння сучасною методологією наукових досліджень; ознайомлення з особливостями вибору напрямків наукових досліджень та визначення етапів НДР; ознайомлення з методами проведення наукових досліджень; ознайомлення з особливостями оформлення результатів наукової роботи. У результаті вивчення дисципліни слухачі повинні: знати: методологічні засади системного підходу; принципи, основні етапи та методи системного аналізу; теоретичні та методологічні основи наукового дослідження; особливості вибору напрямку наукового дослідження та формування етапів НДР; методи проведення теоретичних та експериментальних досліджень; основні вимоги до оформлення результатів проведення НДР; особливості впровадження результатів наукової роботи та розрахунку ефективності НДР. уміти: проводити системний аналіз організації; застосовувати системний підхід у стратегічному управлінні організацією; вибирати напрямки наукових досліджень та формувати етапи НДР; формувати задачі та вибирати методи теоретичних та експериментальних досліджень; виконувати розрахунки економічної ефективності теми та результатів наукових досліджень; оформляти результати НДР; використовувати набуті знання у практичній економічній та управлінській діяльності. Теоретичною базою курсу, що вивчається, є знання з таких дисциплін: філософія, економіка підприємства, управління персоналом, інформаційні системи в менеджменті, організація виробництва. Основними розділами та питаннями, які є базовими для викладання дисципліни, є такі: основи теорії пізнання; базові положення системної методології; методи математичного моделювання; основи обчислювальної техніки; засади формування нематеріальних активів підприємства та науково-освітнього потенціалу країни; методи визначення економічної ефективності; організаційно-економічні засади економічної та соціальної політики держави; інноваційна діяльність та інноваційний розвиток підприємств і національної економіки; інформаційні ресурси як складова економічного потенціалу підприємства; гіпертекстові технології і нові можливості бізнесу в мережі Інтернет; функціонування інформаційних систем на макрорівні та глобальні інформаційні технології; організація наукових досліджень на підприємствах, а також досліджень на державному рівні та ін. РОЗДІЛ 1 НАУКОВО-МЕТОДИЧНІ ЗАСАДИ СИСТЕМНОГО ПІДХОДУ 1.1. Методологічні засади системного підходу Системний підхід, його місце та роль у науковому пізнанні
Розглядаючи системний підхід, можна виділити дві світоглядні парадигми. Перша визнає системність як об'єктивну властивість усього сущого, як найважливішу характеристику матерії. Згідно із другою парадигмою, системність являє собою не властивість матерії, а властивість суб'єкта пізнання. Ми будемо виходити з того, що системність є властивістю людського мислення і практичної діяльності, а також властивістю матерії. Системність мислення випливає із системності світу. Результати сучасних наукових досліджень свідчать, що світ є ієрархічною системою систем, що перебувають у розвитку. Крім того, аргументами об’єктивної системності світу є природничі знання. Системність є загальною властивістю матерії. Деякі вчені називають системність формою існування матерії. Такі форми існування матерії, як час, простір, рух, структурованість, є частковими проявами системності навколишнього світу. Всі об’єкти, які нас оточують, є системами. Більше того, ми як біологічні та соціальні організми також є складними системами. У становленні та розвитку системного мислення важлива роль належить фундаментальним науковим відкриттям. Представимо фундаментальні наукові відкриття, що сформували передумови становлення і розвитку системного мислення. В історії науки останніх століть виділяють три основні рівні пізнання навколишнього світу: 1. Перший рівень. Створення основ сучасної фізики і механіки. 2. Другий рівень. Створення основ дарвінізму. Перенесення ідеї руху та безперервної мінливості у сферу живої матерії. 3. Третій рівень. Виявлення єдності всіх еволюційних процесів, що відбуваються на Землі: хімічних, біологічних, фізичних, соціальних тощо. У результаті всіх земних еволюційних процесів відбувається ускладнення структур систем живої та неживої природи. Для визначення процесів виникнення складних структур за відсутності нав’язаного зовнішньою дією порядку використовують термін «самоорганізація». Самоорганізація (Б. Прикін) − це здатність матеріальних частин живої і неживої матерії до самоускладнення, створення більш упорядкованих структур у штучному та природному ході еволюції і їх спрямованості знаходити ефективні альтернативи об’єднання в системи зі зменшуваною їх енергоємністю. Одним із проявів самоорганізації вважається виникнення та існування життя. Процеси самоорганізації вивчає сучасний міждисциплінарний розділ науки − синергетика. Синергетика (Б. Прикін) − це теорія самоорганізації систем за рахунок спонтанного їх переходу від відкритих нерівноважних станів у рівноважні, від менш упорядкованих до більш упорядкованих форм їх організації. На основі узагальнення результатів фундаментальних досліджень різними вченими було виведено системні закони, які є науковою основою системного підходу та системного аналізу. Розглянемо основні системні закони, виведені різними вченими: 1. Закон необхідної різноманітності − зростання різноманітності елементів систем може призводити як до підвищення стійкості, так і до її зниження. 2. Закон ієрархічних компенсацій − закон фіксує, що «дійсне зростання різноманітності на вищому рівні забезпечується його ефективним обмеженням на попередніх рівнях». 3. Закон мінімуму − стійкість цілого залежить від найменших відносних опорів усіх його частин у будь-який момент. 4. Закон розбіжності − активність двох тотожних систем має тенденцію до прогресуючого накопичення відмінностей. При цьому розбіжність вихідних форм відбувається «лавиноподібно», у геометричній прогресії. 5. Закон досвіду − охоплює дію особливого ефекту, частковим вираженням якого є те, що «інформація, пов'язана зі зміною параметра, має тенденцію руйнувати і заміщати інформацію про початковий стан системи». 6. Закон співвідношення частини і цілого − система як ціле, більше від суми елементів, що її складають. 7. Закон сукупних властивостей системи, або закон емерджентності, − властивості системи не зводяться до властивостей її елементів, а є результатом їх інтеграції. 8. Закон залежності властивостей системи не тільки від властивостей складових елементів, але і взаємозв’язків між ними − дві системи, які містять тотожні елементи, можуть бути не схожими за властивостями через різницю у характері зв’язків. 9. Закон взаємозв’язку структури і функції − структура і функції системи є взаємообумовленими. 10. Закон функціональної цілісності системи − функціональна інтеграція елементів у системі. 11. Закон простоти і складності системи − чим простіша система, чим із меншої кількості елементів і зв’язків вона складається, тим менше вона виявляє системну якість, і чим складніша система, тим більш несхожим є її системний ефект порівняно із властивостями кожного елемента. 12. Закон закритих систем − закриті системи підкоряються другому закону термодинаміки та прямують до максимальної неупорядкованості. 13. Закон відкритих систем − відкриті системи завдяки введенню негентропії можуть зберігати високий рівень організованості і розвиватися у напрямі збільшення порядку та складності. 14. Закон взаємозв’язку складності системи та її стійкості, який свідчить про те, що ускладнення систем приводить до зменшення її стійкості. Чим складніша система, тим менше вона стійка. 15. Закон рівноваги системи − система знаходиться у стані рівноваги тільки тоді, коли кожен її елемент знаходиться у стані рівноваги, що визначається іншими елементами. 16. Закон багатоманітності системних уявлень (принцип багатомодельності системи) − цілісність системи не зводиться тільки до однієї її моделі. 17. Закон адаптації систем − чим вища адаптивність системи, тим більшу вона має ймовірність втратити свою ідентичність. 18. Закон розвитку системи − розвиток системи відбувається через виникнення зон неупорядкованості, хаосу, які формують точки біфуркації, перехід через які виводить систему на новий рівень упорядкованості, новий якісний рівень функціонування. Л. фон Берталанфі виділяє основні напрямки системних досліджень:
Виходячи із суб’єктивного поняття системності та вищенаведених положень, розглянемо поняття гносеологічної системності. Гносеологічна системність − досить складне і різноманітне явище, яке проявляється у трьох аспектах (рис. 1.1):
Рисунок 1.1 − Структура системного підходу [23] 1) у системному підході як принципі пізнавальної і практичної діяльності людей. Термін «підхід» означає сукупність прийомів та методів, однорідних за змістом та спрямованих на реалізацію єдиної мети дослідження чи практичної діяльності. Системний підхід є принципом діяльності. 2) у теорії систем, або науковому знанні про системи. Теорія систем пояснює походження, побудову, функціонування і розвиток систем різної природи. Це строге наукове знання про світ систем; 3) у системному методі. Системний метод є сукупністю методів і прийомів пізнання та перетворення дійсності у рамках системної методології розвитку. М. З. Згуровський, Н. Д. Панкратова наводять положення концептуальної новизни системної методології: 1) перехід від дослідження конкретних властивостей об’єктів певного типу до дослідження загальних властивостей, характерних для об’єктів різної природи; 2) перехід від дослідження властивостей та особливостей процесів певного виду до дослідження структури, властивостей взаємозв’язків, взаємозалежності і взаємодії різнорідних процесів; 3) перехід від дослідження окремих властивостей об’єктів певного типу до дослідження властивостей і структури взаємозв’язків, взаємозалежності і взаємодії різнотипних об’єктів. У результаті вивчення теорії систем, застосування методів у рамках системного підходу формується системне мислення. Системне мислення − це вища форма пізнання людини, коли процеси відображення об’єктивної реальності базуються на цілісному відображенні досліджуваного об’єкта з позицій досягнення поставлених цілей дослідження [4]. Системне мислення стає найважливішим фактором досягнення успіху в різних сферах практичної діяльності. Розглянемо, на що спрямоване системне мислення та перетворення дійсності (практичне застосування системного підходу). Аверьянов А. Н. зазначає, що системне пізнання і перетворення світу передбачають: < >розгляд об'єкта діяльності як системи, тобто як обмеженої множини взаємодіючих елементів; встановлення складу, структури і організації елементів та частин системи, виявлення найважливіших взаємодій між ними; виявлення та систематизацію зовнішніх зв'язків системи; визначення функцій системи і її ролі серед інших систем; аналіз структури і функцій системи; виявлення на цій основі закономірностей і тенденцій розвитку системи. Сутність системного підходу
Систематизуючи та узагальнюючи вищенаведені положення про системність дійсності та людського пізнання, про структуру системності, системні закони та фундаментальні наукові відкриття з необхідністю приходимо до поняття та визначення системного підходу. Системний підхід − один із головних напрямків методології спеціального наукового пізнання та соціальної практики, мета і завдання якого полягають у дослідженнях певних об’єктів як складних систем; це методологічний напрямок у науці, завдання якого полягає у розробленні методів дослідження і конструювання складноорганізованих об’єктів – систем різних типів і класів. Разом із цим системний підхід є і як методом наукового дослідження. При цьому системний підхід не існує у вигляді строгої методологічної концепції. Швидше за все це свого роду сукупність пізнавальних правил, дотримання яких дозволяє певним чином зорієнтувати конкретні дослідження. Сутність системного підходу полягає в представленні об’єкта дослідження як системи, тобто цілісної сукупності взаємозв’язаних елементів. Основними припущеннями системного підходу є: < >У світі існують системи.Системний опис істинний.Системи взаємодіють одна з одною, і, отже, все в цьому світі взаємозв'язано.Отже, світ — це також система.Елементний, який полягає у виявленні елементів-складових даної системи. У всіх соціальних системах можна виявити речові компоненти (засоби виробництва і предмети споживання), процеси (економічні, соціальні, політичні, духовні і т. д.) і ідеї, науково-усвідомлені інтереси людей і їх спільнот.Структурний, який полягає у з'ясуванні внутрішніх зв'язків і залежностей між елементами даної системи і дозволяє отримати уявлення про внутрішню організацію (будову) досліджуваної системи.Функціональний, який потребує виявлення функцій, для виконання яких створені й існують відповідні системи.Цільовий, який означає необхідність наукового визначення цілей і підцілей системи, їх взаємних зв'язків між собою.Ресурсний, який полягає у виявленні ресурсів, потріб-них для функціонування системи для вирішення системою тієї або іншої проблеми.Інтеграційний, який полягає у визначенні сукупності якісних властивостей системи, що забезпечують її цілісність і особливість.Комунікаційний, який означає необхідність виявлення зовнішніх зв'язків даної системи з іншими, тобто її зв'язків із навколишнім середовищем.Історичний, який дозволяє з'ясувати умови в часі, які вплинули на виникнення досліджуваної системи, пройдені нею етапи, сучасний стан, а також можливі перспективи розвитку.Історія розвитку системного підходу
З часів античності розпочалося стихійне, неусвідомлене використання елементів системності в окремих галузях пізнання та у практичній діяльності. Це становило перший етап історичного розвитку системного підходу. Із середини ХХ ст., з появою складних систем різної природи та складності, виникла потреба у спеціальному теоретичному та методологічному обґрунтуванні, розробленні методів, які дали б змогу аналізувати складні проблеми як ціле, забезпечували б розгляд багатьох альтернатив, кожна з яких описується великою кількістю змінних, допомагали кількісно вимірювати певні параметри систем у процесі наукового дослідження тощо. Отриману в результаті розвитку й узагальнення широку та універсальну методологію вирішення проблем назвали «системним аналізом». Системний підхід швидко перетворюється у важливий загальнонауковий метод пізнання, і це становить другий етап історичного розвитку системного підходу. Сучасний розвиток системного підходу характеризується тим, що акцент робиться не на використанні складних математичних прийомів, які виявилися неефективними при аналізі комплексних проблем із множиною параметрів, а переважно на розробленні нових діалектичних принципів наукового мислення, логічного аналізу систем з урахуванням взаємозв’язків і різноспрямованих тенденцій розвитку. При такому підході на перший план висувається логіка системного аналізу, впорядкування процедури прийняття рішень. Отже, в сучасних умовах під системним підходом найчастіше розуміють певну сукупність системних принципів наукового пізнання. Розглянемо особливості формування теорії систем. Перший варіант загальної теорії систем був запропонований у 1912 р. Богдановим А. А. у вигляді вчення про тектологію, під якою вченим розуміється загальна організаційна наука. Тектологія Богданова − це загальна теорія організації та дезорганізації, наука про універсальні типи і закономірності структурного перетворення будь-яких систем. А. А. Богданову вдалося закласти основи нової синтетичної науки, хоча його наукові досягнення не одержували визнання тривалий час. У Берліні Богданов А. А. опублікував свої ідеї. З ними ознайомився австрійський біолог і філософ Людвіг фон Берталанфі (1901 − 1972), який створив другий варіант загальної теорії систем. У 30 − 40-ті роки XX ст. Берталанфі, працюючи у Відні, заклав основи концепції організменого підходу до динамічних систем, що має властивість еквіфінальності, тобто здатність досягати мети незалежно від порушень на початкових етапах розвитку. Берталанфі спочатку застосував ідею відкритих систем до пояснення ряду проблем біології і генетики, але потім дійшов висновку, що методологія системного підходу є більш широкою і може бути застосована в різних галузях науки. Так, виникла ідея загальної теорії систем. Л. Берталанфі досить чітко сформулював проблему побудови загальної теорії систем. Для цього необхідно: по-перше, сформулювати загальні принципи і закони поведінки систем безвідносно до їх виду та природи, а також їх складових елементів; по-друге, закласти основи для синтезу наукового знання у результаті виявлення ізоморфізму законів, що належать до різних сфер діяльності. Принципи системного підходу У науковій літературі до основних принципів системного підходу пропонується відносити: < >принцип цілісності – зобов’язує розглядати систему як об’єкт, як ціле, якості якого не зводяться до властивостей окремих його елементів;принцип всебічності – вимагає враховувати всі внутрішні зв’язки і відносини системи, усі фактори, що впливають на її функціонування;принцип системоутворюючих відносин – вимагає визначення саме тих зв’язків між частинами (елементами) системи, які забезпечують її цілісність, існування і розвиток;принцип субординації – вимагає при дослідженні будувати ієрархію елементів і відносин за будь-якими чітко визначеними критеріями;принцип динамічності – згідно з цим принципом усі характеристики системи необхідно розглядати не як постійні, а як змінні, аж до прямо протилежного значення порівняно із початковим;принцип випереджаючого відображення – передбачає наявність постійної актуальної проблематики.Гуманітарна сфера
Рисунок 1.2 − Системний підхід у практичному житті суспільства [23]
1.2. Категоріальний апарат системного підходу Поняття системи та її властивості Система є фундаментальним поняттям системного підходу. Система (від грецьк. Systema, складене з частин, поєднання, складання) (О.В. Кустовська) − це об’єктивна єдність закономірно пов’язаних один з одним предметів, явищ, а також знань про природу і суспільство. У цьому контексті розглянемо поняття цілого та цілісності як базових понять системного підходу. Ціле − форма існування системи у строго визначеній якості, що виражає її незалежність від інших систем. Цілісність − властивість однорідності системи як цілого, яку виражають елементи у її взаємодії. Це основа стабільності та постійності системи. У загальному вигляді поняття системи характеризується: а) множиною елементів; б) зв’язками між ними; в) цілісним характером матеріального об’єкта, явища або процесу. Розглянемо детальніше основні властивості системи [25]. 1. Загальність та абстрактність. Як система можуть розглядатися всі об’єкти, предмети, явища, процеси незалежно від їхньої природи. 2. Множинність. Одна й та сама сукупність елементів може утворювати різні системи, кожна з яких визначається конкретними системоутворюючими відношеннями та властивостями. 3. Цілісність і подільність. Система є передусім цілісною сукупністю елементів. Це означає, що, з одного боку, система − це цілісне утворення, а з іншого − у її складі чітко можуть бути виокремлені цілісні об’єкти (елементи). Однак не компоненти утворюють ціле (систему), а навпаки − при поділі цілого виявляють компоненти системи. 4. Еквіпотенційність. Систему можна розглядати як підсистему системи вищого рівня, і навпаки – підсистему можна розглядати як систему зі своєю структурою, функціями, зв’язками між елементами. 5. Неадитивність системи (емерджентність). Система не зводиться до простої сукупності елементів, тому, розділяючи її на частини, досліджуючи кожну з них окремо, неможливо пізнати всі властивості системи загалом. Цю властивість ще називають системною, або інтегративною. 6. Емерджентність є результатом виникнення між елементами системи так званих синергічних зв’язків, які забезпечують більший загальний ефект функціонування системи, ніж сума ефектів елементів системи, що діють незалежно. 7. Спрямованість процесів самоорганізації обумовлена внутрішніми властивостями об’єктів (підсистем) у їх індивідуальному і спільному прояві, а також впливами з боку зовнішнього середовища. 8. Ієрархічність системи − це складність і багаторівневість структури системи, яка характеризується такими показниками: кількість рівнів ієрархії побудови та управління системою, різноманітність компонентів і зв’язків, складність поведінки та неадитивність властивостей, складність опису й управління системою, кількість параметрів і необхідний обсяг інформації для управління системою. Ієрархічність системи полягає також у тому, що систему можна розглядати як елемент системи вищого порядку (надсистеми), а її елементи як системи нижчого порядку. Надамо систематизацію та класифікацію властивостей соціально-економічних систем, розроблену Р.А. Фатхутдіновим: І. Властивості, які характеризують сутність і складність системи. Первинність цілого (об’єкта) − системи існують як ціле, яке можна поділити на компоненти. Ці компоненти існують тільки завдяки існуванню цілого. Не компоненти породжують ціле, а, навпаки, ціле утворює під час поділу компоненти. У цілісній системі частини функціонують разом, складаючи у сукупності процес функціонування системи. Неадитивність системи (об’єкта) − принципова відмінність властивостей системи від суми властивостей компонентів, з яких вона складається. Кожен компонент може розглядатися тільки у зв’язку з іншими компонентами системи. Розмірність системи (об’єкта) − число компонентів системи та звуків між ними. Складність структури системи − характеризується такими параметрами, як: число рівнів ієрархії управління системою, різноманітність компонентів та зв’язків між ними, складність поведінки та неадитивність властивостей, складність опису та управління системою, число параметрів моделі управління, її вид, осяг інформації, необхідний для її управління, та ін. Жорсткість системи − характеризується такими параметрами: ступінь зміни параметрів системи за заданий проміжок часу, ступінь впливу на функціонування системи об’єктивних законів і закономірностей, ступінь вільності системи та ін. Вертикальна цілісність системи − число рівнів ієрархії, зміни в яких впливають на всю систему, ступінь взаємозв’язку рівнів ієрархії, ступінь впливу суб’єкта управління на об’єкт, ступінь самостійності підсистем системи. Горизонтальна відокремленість системи − число зв’язків між підсистемами одного рівня, їх залежність та інтегрованість по горизонталі. Ієрархічність системи − кожен компонент (підсистема) може розглядатися як підсистема (система) більш глобальної системи. Ця властивість систем виявляється під час структуризації (побудови дерева цілей) і декомпозиції цілей організації, показників товарів і т. ін. Множинність опису системи (різна глибина опису системи) − через складність системи неможливо пізнати всі її властивості і параметри. ІІ. Властивості, що характеризують зв'язок системи із зовнішнім середовищем. Взаємозалежність системи і зовнішнього середовища (принцип «чорної скрині») − система формує і виявляє свої властивості тільки у процесі функціонування і взаємодії із зовнішнім середовищем. Система реагує на впливи зовнішнього середовища, розвивається, але при цьому зберігає якісну однорідність і властивості, що забезпечують відносну стійкість та адаптивність її функціонування. Без взаємодії із зовнішнім середовищем відкрита система не може функціонувати. Розглядаючи систему як «чорну скриню», спочатку аналізують і формують параметри виходу системи, потім визначають впливи зовнішнього середовища на систему, вимоги до її входу, аналізують параметри зворотного зв’язку та параметри процесу в системі. Ступінь самостійності системи − число зв’язків системи із зовнішнім середовищем у середньому на один її компонент чи параметр. Швидкість відмирання, поділу чи об’єднання елементів системи без втручання зовнішнього середовища. Відкритість системи − інтенсивність обміну інформацією чи ресурсами із зовнішнім середовищем, число систем зовнішнього середовища, які взаємодіють із даною системою, ступінь впливу інших систем на дану систему. Сумісність системи − ступінь сумісності системи з іншими системами зовнішнього середовища щодо правового, інформаційного, науково-методичного і ресурсного забезпечення. ІІІ. Властивості, що характеризують методологію цілепокладання системи. Цілеспрямованість системи − означає побудову дерева цілей соціально-економічних і виробничих систем та ін. Спадковість системи − характеризує закономірність передавання ознак на окремих етапах розвитку від старого покоління системи новому. Пріоритет якості – виживають ті технічні та соціально-економічні системи, які із усіх факторів функціонування та розвитку віддають пріоритет якості різних об’єктів і процесів. Пріоритет інтересів системи більш високого рівня − спершу необхідним є задоволення інтересів системи більш високого рівня, а потім − її підсистем. Надійність системи − характеризується безперебійністю функціонування системи під час виходу з ладу одного з її компонентів, стійкістю фінансового стану організації, перспективністю економічної, технічної, соціальної політики, обґрунтованістю місії організації. Оптимальність системи − характеризує ступінь задоволення вимог до системи, виконання запланованих цілей, що забезпечують найкраще використання потенціалу системи. Невизначеність інформаційного забезпечення системи − відображає випадковий, імовірнісний характер стратегічних, тактичних та оперативних ситуацій, параметри яких впливають на виконання місії організації і запланованих цілей. Своєчасність, достовірність, достатність, надійність та інші параметри інформаційного забезпечення є основними факторами ступеня відповідності прогнозних цілей фактичним. Емерджентність системи − цілі (функції) компонентів системи не завжди збігаються з функціями системи. Мультиплікативність системи − результати прояву деяких властивостей системи визначаються не додаванням, а множенням відносних значень даної властивості кожного компонента системи. ІV. Властивості, які характеризують параметри функціонування і розвитку системи. Неперервність функціонування і розвитку системи − система існує, поки функціонує. Усі процеси у системі взаємообумовлені. Функціонування компонентів визначає характер функціонування системи як цілого і навпаки. Одночасно система повинна бути здатною до самонавчання й розвитку. Джерелами розвитку соціально-економічних систем є: протиріччя у різних сферах діяльності, конкуренція, різноманітність форм і методів функціонування. Альтернативність шляхів функціонування і розвитку системи − може мати як об’єктивний, так і суб’єктивний характер. Синергічність системи − ефективність функціонування системи не дорівнює сумі ефективності функціонування її підсистем. Інерційність системи − характеризується швидкістю зміни вихідних параметрів системи у відповідь на зміни вхідних параметрів і параметрів її функціонування, середнім часом отримання результату при внесенні змін у параметри фун-кціонування. Адаптивність системи − характеризує здатність системи нормально функціонувати при змінах параметрів зовнішнього середовища, пристосовуваність системи до цих змін. Поріг адаптації визначається максимальним рівнем зміни параметрів зовнішнього середовища, при якому система продовжує нормально функціонувати. Організованість системи − характеризується ступенем наближення в заданих умовах показників пропорційності, паралельності, неперервності, прямоточності, ритмічності та інших параметрів організації виробничих та управлінських процесів до оптимального рівня. Рівень стандартизації системи − забезпечує сумісність та взаємозамінність даної системи з іншими системами. Інноваційний характер розвитку системи − інноваційний шлях є єдиним шляхом розвитку соціально-економічних систем. Взаємозалежність між системою та зовнішнім середовищем Система формує та проявляє свої властивості при взаємодії із зовнішнім середовищем. Вона розвивається під впливом зовнішнього середовища, але при цьому намагається зберегти власну якісну визначеність і властивості, що забезпечують відносну стійкість та адаптивність її функціонування. Системи функціонують у певному зовнішньому середовищі. Зовнішнє середовище − це все те, що знаходиться зовні системи, поза її межами, включаючи необхідні умови для існування та розвитку системи. Взаємодія між системою та зовнішнім середовищем здійснюється за допомогою входів і виходів. Вхід системи − це дія на неї зовнішнього середовища. Вихід системи − це результат функціонування системи для досягнення певної мети або її реакція на вплив зовнішнього середовища. Загальна кількість взаємодій системи із зовнішнім середовищем дуже велика, тому на практиці та в процесі наукового дослідження обмежуються аналізом найсуттєвіших зв’язків, вибір яких визначається конкретними умовами управління тим чи іншим об’єктом. При дослідженні взаємодії системи із зовнішнім середовищем широко застосовується кібернетична ідея «чорної скрині» (рис. 1.3).
Рисунок 1.3 − Модель системи на основі принципу «чорна скриня» Підсистемою називають сукупність елементів, які об’єднані єдиним процесом функціонування та при взаємодії реалізують певну функцію чи операцію, що необхідні для досягнення поставленої перед системою мети. Надсистемою називають систему вищого рівня ієрархії, ширшу, глобальну систему, в яку досліджувана входить як складова частина. Елемент − неподільна одиниця при даному способі розчленування системи. Під час дослідження систем важливо виділяти ознаки, які власне утворюють систему. Ці ознаки називаються системоутворюючими факторами. Системоутворюючий фактор − це ознака, яка об’єднує об’єкти в систему. О. В. Кустовська виділяє три основні системоутворюючі фактори: функції системи, стан та наявність рівноваги. Головним системоутворюючим фактором є функції системи. Функція системи – це все те, що виконує або може виконувати система відповідно до свого призначення. Крім функції, до системоутворюючих факторів належать мета та ціль (цілі) системи. Мета – це головне призначення системи, яке не є детермінованим і фіксованим, а може змінюватись у часі. Мета конкретизується за допомогою цілей. Ціль системи − це бажаний стан її виходів. Системоутворюючим фактором є також стан системи, що характеризується кількісними та якісними значеннями внутрішніх параметрів (змінних) системи у певний момент. Ще одним системоутворюючим фактором є наявність рівноваги, тобто здатності системи зберігати свій стан незмінним якомога довше (як за відсутності, так і за наявності зовнішніх збурювальних впливів). Класифікація систем Розглянемо класифікацію систем за різними ознаками (рис. 1.4). Класифікація систем передбачає їх поділ на матеріальні та абстрактні. Матеріальні системи є реальними об’єктами. Вони поділяються на природні і штучні. Природні системи − це сукупність об’єктів природи, а штучні – організаційно-економічних, соціальних або технічних об’єктів. Абстрактні системи – це розумово-зорові уявлення, зображення або моделі матеріальних систем, які поділяються на логічні (описові) та символічні (математичні). Зв’язки (потоки). Види зв’язків Логічні системи є сукупністю суджень та умовиводів про реальні системи. Символічні системи є формалізацією логічних систем. Між елементами довільної системи та між різними системами існують зв’язки, за допомогою яких вони взаємодіють між собою.
Рисунок 1.4 − Схема класифікації систем [8]
Зв’язок − взаємне обмеження поведінки об’єктів, яке створює обмеження на поведінку об’єктів та залежність між ними. Зв’язки можуть виражатися в обміні речовиною, енергією чи інформацією між взаємодіючими системами або елементами. Система може мати зовнішні та внутрішні зв’язки. Зв’язки можуть бути як прямими, так і зворотними. Прямий зв'язок − безпосередній вплив об’єктів один на одного. Зворотний зв'язок − вплив результатів функціонування системи на характер власне функціонування цієї системи. Системний підхід у науковому дослідженні передбачає наявність класифікації зв’язків, зокрема [8]: 1. Зв’язки взаємодії (координації), серед яких можна розрізнити зв’язки властивостей і зв’язки об’єктів. 2. Зв’язки породження (генетичні). Коли один об’єкт є основою, який породжує інший об’єкт. 3. Зв’язки перетворення. Серед цих зв’язків розрізняють ті, які реалізуються через певний об’єкт, що забезпечує це перетворення, і ті, які реалізуються шляхом взаємодії двох або більше об’єктів, у процесі якої чи завдяки якій ці об’єкти разом чи окремо переходять з одного стану в інший. 4. Зв’язки побудови (структурні). Передбачають, що наявність одних елементів системи обумовлює необхідність інших елементів, які взаємодіють із першими. 5. Зв’язки функціонування. Забезпечують процес функ-ціонування об’єкта. 6. Зв’язки розвитку. Характеризують суттєві зміни в побудові об’єкта і формах його життєдіяльності. 7. Зв’язки управління. Можуть утворювати функціональні зв’язки чи зв’язки розвитку. Структура системи Під структурою системи розуміють її стійку впорядкованість і зв’язки між елементами та підсистемами. Структура відтворює найсуттєвіші зв’язки між елементами та підсистемами, що мало змінюються при змінах у системі та забезпечують існування як системи, так і найважливіших її властивостей. Структура системи є способом організації системи та забезпечує її рівновагу. Залежно від характеру внутрішньої організації системи та зв’язків між елементами виокремлюються основні типи структур, які можна зобразити графічно, у вигляді опису, матриць або іншими способами: лінійна (а), матрична (б), мережева (в), кістякова (г), ієрархічна (д), деревоподібна (є) (рис. 1.5).
б)
Рисунок 1.5 − Основні типи структур системи [8]
РОЗДІЛ 2 СИСТЕМНИЙ АНАЛІЗ: СТАТИЧНИЙ ТА ДИНАМІЧНИЙ АСПЕКТИ 2.1. Модель системи та методи моделювання Модель як метод опису системи
Процес дослідження реальних систем, що включає побудову моделі, дослідження її властивостей та перенесення одержаних відомостей на реальну систему, називають моделюванням. Моделювання як метод наукового пізнання виникло у зв’язку з необхідністю вирішення завдань, які з тих чи інших причин не можуть бути вирішені безпосередньо. Отже, моделювання з точки зору наукового дослідження – це метод опосередкованого пізнання за допомогою штучних або природних систем, які зберігають певні особливості об’єкта і таким чином, заміщуючи його, дають змогу отримати нове знання про оригінал. Модель (від лат. modulus − міра) − це певний умовний образ об’єкта дослідження, котрий замінює останній і перебуває з ним у такій відповідності, яка дозволяє отримати нове знання. Метою побудови моделі є відображення тих елементів, взаємозв’язків, структурних та функціональних властивостей системи, які суттєві для мети дослідження. Для різних цілей дослідження будуються різні моделі того самого об’єкта. Це означає, що об’єкт розглядається у різних аспектах. Модель виконує функцію проміжної ланки між дослід- ником та об’єктом пізнання. Метод моделювання передбачає, що об’єкт вивчається не безпосередньо, а шляхом дослідження іншого об’єкта, який у певному відношенні є аналогом першого у відповідності до одного з видів подібності (рис. 2.1).
1
2 3
Рисунок 2.1 – Схема взаємозв’язків між дослідником та об’єктом дослідження при використанні методу моделювання [8]: 1 – первинна інформація (інформаційні потоки) про об’єкт дослідження; 2 – інформаційні потоки, що виникають у процесі пізнання моделі; 3 – інформаційна взаємодія між моделлю та об’єктом дослідження
Оскільки модель є цільовим відображенням деякої системи, то залежно від встановленої цілі можна будувати багато моделей тієї самої системи. У цьому полягає сутність принципу багатомодельності відображення об’єкта (явища). Необхідними і достатніми ознаками моделі є сформульовані В. А. Штофом умови: 1) між моделлю та оригіналом наявне відношення подібності (умова відображення або уточненої аналогії); 2) модель у процесі пізнання є заміною об’єкта, що вивчається (умова репрезентатив-ності); 3) вивчення моделі дозволяє отримати інформацію про об’єкт, що досліджується (умова екстраполяції). Розглянемо види подібності між об’єктом і системою. Відношення, встановлене в результаті фізичної взаємодії у процесі створення моделі, називається прямим. Непряме відношення подібності між оригіналом і моделлю об'єк-тивно існує в природі на основі повного або часткового збігу їх абстрактних моделей. Умовними називають моделі, подібність яких до оригіналу можна встановити на основі певної угоди чи домовленості, наприклад: гроші − модель вартості. У зв’язку з цим доречно розглянути поняття ізоморфізму та гомоморфізму. Ізоморфізм − це поняття, яке характеризує відповідність між структурами об’єктів (наприклад, реальної системи та її моделі). Дві системи є ізоморфними одна одній, якщо кожному елементу однієї системи відповідає лише один елемент другої системи, кожному зв’язку однієї системи відповідає зв'язок в іншій системі. Повний ізоморфізм можливий лише між абстрактними об’єктами. Ізоморфізм пов'язаний не з усіма властивостями і відношеннями, а лише деякими фіксованими у пізнавальному акті властивостями і відношеннями об’єктів, які порівнюються, і які в інших своїх відносинах можуть відрізнятися. Гомоморфізм − неповне наближене відображення структури об’єкта. Гомоморфізм відрізняється від ізоморфізму тим, що відповідність об’єктів є однозначним лише в один бік. Прикладами гомоморфізму можуть бути відношення між картиною і місцевістю Основна функція моделі – це її використання як засобу пізнання. До конкретизованих (похідних від основної) функцій належать [8]: • засіб наукового осмислення дійсності; • засіб спілкування; • засіб навчання і тренування; • інструмент прогнозування; • засіб постановки та проведення експерименту. Модель як засіб осмислення дійсності дає можливість впорядкувати початкові уявлення про об’єкт дослідження. Як засіб спілкування модель дає змогу описати систему, пояснити причинно-наслідкові зв’язки та структуру системи. Використання моделей для навчання і тренування сприяє підвищенню ефективності і скороченню тривалості навчання. Для прогнозування використовуються так звані прогностичні моделі, що дають змогу передбачити поведінку системи в майбутньому на основі інформації про її минулі стани та показники функціонування. Як засіб проведення наукового експерименту модель застосовується в тих випадках, коли проведення реального експерименту неможливе або недоцільне. Розглянемо загальні вимоги, які має задовольняти побудована модель [13]. 1. Адекватність моделі. Цей принцип передбачає відповідність моделі поставленій меті дослідження. 2. Абстрагування від другорядних деталей. Модель має описувати лише найсуттєвіші властивості об’єкта з огляду на мету дослідження та має бути простішою за оригінальний об’єкт. Тому при побудові моделі намагаються досягти її спрощення, зберігаючи при цьому суттєві властивості досліджуваної системи. 3. Необхідне досягнення компромісу між бажаною точністю результатів моделювання та складністю моделі. Оскільки моделі мають наближений характер, то постає питання стосовно достатньої точності такого наближення. З одного боку, для точнішого опису системи необхідна подальша деталізація та ускладнення моделі, а з іншого — це призводить до того, що складність самої моделі наближається до складності оригіналу, що спричиняє виникнення труднощів при знаходженні розв’язків за моделлю. Головними рівнями дослідження та моделювання систем є мікро- та макрорівень. Мікрорівневе моделювання системи пов’язане з детальним описом кожного компонента системи, дослідженням її структури, функцій, взаємозв’язків тощо. Макрорівневе моделювання полягає в ігноруванні детальної структури системи та вивченні лише загальної поведінки системи як єдиного цілого. Метою тут є побудова моделі системи через дослідження її взаємодії із зовнішнім середовищем (моделі типу «чорна скриня»).
Класифікація моделей Класифікація моделей здійснюється за різними класифікаційними ознаками. Розглянемо класифікацію моделей за О. В. Кустовською. 1. За ступенем визначеності моделі класифікуються так: • детерміновані моделі, для яких характерним є те, що при певних значеннях вхідних параметрів на виході можна отримати лише один результат; • стохастичні моделі, в яких змінні, параметри та умови функціонування, стан системи є випадковими величинами та пов’язані стохастичними залежностями; • невизначені моделі, в яких розподіл ймовірностей певних параметрів може або взагалі не існувати, або ж бути невідомим. 2. За закономірностями зміни своїх параметрів моделі поділяються на дискретні, неперервні та дискретно-неперервні. 3. За фактором часу розрізняють статичні та динамічні моделі. 4. За природою моделі можна виокремити два основних класи: предметні та знакові. Розглянемо класифікацію моделей за Ю. П. Сурміним. І. Субстанційний аспект моделі 1. Природа об’єкта моделювання: просторово-геометрична, фізична, хімічна, біологічна, технічна, кібернетична, соціальна, політична, економічна, інтелектуальна. 2. Масштаби об’єкта моделювання: мікромасштабна, макромасштабна, метамодель (система, яка відображає надвелике утворення), мегамодель (система, яка відображає нескінченно велике утворення). 3. Часова характеристика об’єкта моделювання: історична, актуальна, прогностична. 4. Характер детермінації об’єкта моделювання: стохастична (імовірнісна), детермінована. 5. Динаміка об’єкта: статична, динамічна. ІІ. Репрезентаційний аспект моделі: 1. Ступінь складності системи: проста (система, яка складається з невеликої кількості елементів та зв’язків між ними), складна (система, яка складається з великої кількості простих моделей), надскладна (система, яка включає велику кількість складних моделей). 2. Спосіб відображення об’єкта: змістовна (відображає зміст системи), формальна (відображає об’єкт на формальних мовах). 3. Спосіб представлення моделі: абстрактна (єдність деяких символів і знаків), матеріальна (сукупність матеріальних явищ). 4. Форма представлення моделі: графічна, числова, математична, логічна, комп’ютерна, матеріальна, уявна. ІІІ. Екстраполяційний аспект моделі. 1. Кількість функцій, які виконує модель: монофункціональна, поліфункціональна. 2. Характер функцій, які виконує модель: дослідницька, тренінгові, навчальна, практична. 3. Роль у пізнанні: спостереження, описова, експериментальна, концептуальна, теоретична. Для детальнішого опису систем використовують моделі складу та моделі структури. Модель складу системи відображає, з яких елементів і підсистем складається система, а модель структури застосовується для відображення відношень між елементами та зв’язків між ними. Методи моделювання систем Найпоширенішими системно-методологічними підходами до моделювання є аксіоматичний, імітаційний, оптимізаційний і «чорної скрині». Вибір методу моделювання залежить від властивостей об’єкта, рівня знань про нього, мети дослідження та вимог до моделі.
Рисунок 2.2 − Графічне зображення моделі складу системи [8] Аксіоматичне моделювання полягає у відповідній інтерпретації та переведенні змістовного (вербального) опису системи на мову математичних термінів і відношень. Емпірико-статистичне моделювання використовує широко відомий кібернетичний принцип «чорної скрині», що не дозволяє отримати модель структури системи, причинно-наслідкові зв’язки. В результаті моделювання отримують моделі типу «вхід − вихід», які базуються на певних гіпотезах про наявність та форми взаємозв’язку між входами і виходами системи. Оптимізаційне моделювання передбачає включення у модель критерію якості функціонування системи. Імітаційні моделі складних систем надзвичайно поширені внаслідок своєї універсальності, можливості проведення численних експериментів, передбачення різноманітних змін. Розглянемо методи математичного моделювання. 1. Моделі математичного програмування (МП) застосовують для визначення оптимального способу розподілу обмежених ресурсів за наявності конкуруючих потреб. 2. Статистичні моделі застосовують для з’ясування причинно-наслідкових зв’язків між економічними факторами, визначення кількісного та якісного впливу одних чинників на інші. Окрім цього, статистичні моделі застосовують до задач економічного прогнозування (моделі екстраполяції, часових рядів, регресійні моделі тощо). 3. Моделі теорії масового обслуговування застосовують для визначення оптимальної кількості каналів обслуговування стосовно потреби у них та дають змогу мінімізувати витрати у разі значної їх нестачі. 4. Моделі теорії ігор. Ігрові задачі передбачають участь у активній взаємодії двох сторін або гравців: керуючої системи, яка визначає стан об’єкта та повинна забезпечити ефективне управління (екстремальне значення цільової функції) та середовища (наприклад, дії конкурентів), що формує вплив, який погіршує ефективність управління системою. 5. Моделі управління запасами застосовуються для визначення часу на розміщення замовлень на ресурси та необхідного обсягу цих ресурсів, а також обсягу готової продукції на складах. Процес побудови моделі складається з таких основних етапів: 1) постановка завдання моделювання; 2) вибір виду моделі; 3) перевірка моделі на достовірність; 4) застосування моделі; 5) зміна або уточнення моделі відповідно до нових умов. Для створення тієї чи іншої моделі системи треба спочатку дати її вербально-інформаційний опис та кортежний запис. Складові вербально-інформаційного опису відображають: 1. Опис зовнішнього середовища. Опис зовнішнього середовища включає: 1) виокремлення головних факторів зовнішнього середовища, які впливають на ефективність функціонування та розвиток системи; 2) ідентифікація взаємозв’язку між факторами; 3) характеристика мінливості факторів. 2. Зв’язки системи із зовнішнім середовищем. Існують такі зв’язки із зовнішнім середовищем: зворотні зв’язки, зв’язки породження, зв’язки перетворення, зв’язки функціонування, зв’язки розвитку, зв’язки управління, синергічні, рекурсивні, циклічні зв’язки. 3. Елементарний склад системи, її частини, що можуть розглядатись як системи меншого розміру, тобто підсистеми. 4. Опис зв’язків між елементами системи та підсистем, або істотні, головні зв’язки між елементами та підсистемами, якщо неможливо описати ці зв’язки. До внутрішніх зв’язків відносять: зв’язки взаємодії або координації (зв’язки властивостей та зв’язки об’єктів), зв’язки породження, зв’язки перетворення, структурні зв’язки, зв’язки функціонування, зв’язки розвитку, зв'язок управління, рекурсивний, циклічний та синергічний. 5. Дію системи. Необхідно описати процес функціонування та розвитку. Кортежний запис моделі системи дозволяє певною мірою проілюструвати розглянуті вище класифікаційні ознаки на формальному рівні [2]. Цей запис моделі системи має такий вигляд: E: <X,Y,B,A,T,W,F> X – множина «входів» системи. Y – множина «виходів» системи. B – множина постійних параметрів системи. A – множина змінних параметрів системи. T – множина параметрів процесів у системі. W(X,T,B) →A W – оператор динаміки, який дозволяє відобразити множини X, T, B у множину А F(X,T,B,A)→ Y. F – оператор системи, який дозволяє множини X, T, B, A відобразити у виходи, описує основні функції системи, мету і призначення Якщо в моделі системи відсутні параметри процесу, тоді F відображає F(X,B) → Y. Моделі із таким оператором є статичними. Якщо наявні параметри процесів, то F відображає модель динамічної системи. Залежно від запису моделі системи і властивостей її множин, розрізняють різні методи моделювання. Якщо всі множини в даній моделі є неперервними, то отримуватимемо неперервні моделі. За умов дискретності множин X, T, B, A модель системи буде дискретною, хоча найчастіше дискретним моделям властивий дискретний спосіб задання множини параметрів процесів у системі. Якщо оператор F лінійний, тобто відношення між множинами є лінійними, то модель системи буде лінійною, в іншому випадку − нелінійною. Залежно від лінійності відношень між окремими множинами у моделях розрізняють лінійні та нелінійні моделі за входами (відношення між входами та виходами), лінійні та нелінійні за параметрами (відношення між параметрами та виходами). Якщо хоча б одна із множин X, T, B, A у складі моделі формується за умов невизначеності, то модель є стохастичною або інтервальною. 2.2. Сутність, принципи, основні етапи та методи системного аналізу Сутність системного аналізу та його предмет
Термін «системний аналіз» переважно використовується для характеристики процедури проведення системного дослідження, що полягає в розчленуванні проблеми на її складові, які доступніші для вирішення, у використанні адекватних спеціальних методів для розв’язання окремих підпроблем і, зрештою, в об’єднанні часткових рішень таким чином, щоб проблема була вирішена загалом. Системний аналіз наприкінці ХХ ст. стає загальним світоглядом, який використовують спеціалісти у різних галузях. Системний аналіз базується на таких методологічних засадах: − органічна єдність об’єктивного та суб’єктивного в процесі наукового дослідження; − урахування структурності системи, що визначає цілісність і стійкість її характеристик; − урахування динамізму системи; − міждисциплінарний характер системних досліджень; − органічна єдність формального та неформального при проведенні аналізу. Принципи системного аналізу У сучасних умовах системний аналіз базується на реалізації певної сукупності системних принципів, до яких належать такі [8]. 1. Принцип оптимальності – це знаходження варіанта рішення, який є найкращим за комплексом показників для заданих умов. 2. Принцип емерджентності виражає таку властивість системи: чим більша система і чим більша різниця між розмірами частини та цілого, тим вищою є імовірність, що властивості цілого дуже відрізняються від властивостей частин. 3. Принцип системності передбачає підхід до об’єкта як до комплексного утворення, системи, що представлена сукупністю взаємозв’язаних часткових елементів (функцій), реалізація яких забезпечує досягнення певного ефекту в мінімальні терміни, з мінімальними витратами ресурсів тощо. 4. Принцип ієрархії – це тип структурних відносин у складних багаторівневих системах, які характеризуються впорядкованістю, організованістю взаємодії між окремими рівнями по вертикалі. 5. Принцип інтеграції передбачає, що дослідження спрямовуються на вивчення інтегративних властивостей і закономірностей. Інтегративні властивості проявляються в результаті сполучення елементів з утворенням цілого, а також сполучення функцій у часі та просторі. 6. Принцип формалізації спрямований на отримання кількісних і комплексних характеристик об’єкта і його елементів. Етапи системного аналізу У загальному вигляді системний аналіз складається з таких процедур: • формулювання проблеми; • ідентифікація призначення системи; • ідентифікація змінних і взаємозв’язків між ними; • ідентифікація функцій і структури системи; • ідентифікація оточення (зовнішнього середовища) системи; • генерація та визначення альтернативних потоків; • оцінювання ресурсів, необхідних для реалізації можливих варіантів; • визначення наявності ресурсів; • оцінка ефективності варіантів і вибір прийнятної альтернативи; • реалізація (впровадження) обраної альтернативи та коригування дій. Етапи системного аналізу можна подати наступним чином [8]: 1-й етап. Аналіз проблеми. 2-й етап. Визначення системи. 3-й етап. Аналіз структури системи. 4-й етап. Формулювання загальної цілі та критерію системи. 5-й етап. Декомпозиція цілі, виявлення потреби у ресурсах і процесах. 6-й етап. Виявлення ресурсів і процесів, композиція цілей. 7-й етап. Прогноз та аналіз майбутніх умов. 8-й етап. Оцінка цілей і засобів. 9-й етап. Відбір варіантів. 10-й етап. Діагноз існуючої системи. 11-й етап. Розроблення комплексної програми розвитку. 12-й етап. Проектування організації для досягнення цілі. Методи системного аналізу У системному аналізі використовується велика кількість методів, кожен із яких має свої переваги і недоліки, а також сферу застосування стосовно як типу об'єкта, так і етапу його дослідження. Усі методи у системному аналізі поділяються на такі групи: 1) неформальні методи: методи «мозкової атаки», метод сценаріїв, метод експертних оцінок, метод «Дельфі», діагностичні методи, морфологічні методи; 2) графічні методи: метод дерева цілей, матричні методи, сіткові (мережеві) методи; 3) кількісні методи: методи економічного аналізу, статистичні методи; 4) методи моделювання: кібернетичні моделі, описові моделі, нормативні операційні моделі (оптимізаційні, імітаційні, ігрові). Розглянемо методи системного аналізу більш детально. Методи «мозкової атаки» Основна мета методів даного типу − пошук нових ідей, їх широке обговорення і конструктивна критика. Гіпотеза полягає у припущенні, що серед великої кількості ідей є щонайменше кілька прийнятних. Метод сценаріїв Це методи підготовки та узгодження уявлень про проблему або аналізований об'єкт, викладені у письмовому вигляді. Методи експертних оцінок Основою цих методів є різні форми експертного опитування з наступним оцінюванням і вибором найбільш кращого варіанта. Метод «Дельфі» На відміну від традиційних методів експертних оцінок метод Дельфі передбачає повну відмову від колективних обговорень. Це робиться для того, щоб зменшити вплив таких психологічних факторів, як приєднання до думки більш авторитетного фахівця, небажання відмовитися від публічно висловленої думки, проходження за думкою більшості. Основа методу − зворотний зв'язок, ознайомлення експертів з ситуацією за допомогою моделі. Діагностичні методи Є прийомами обстеження системи, її підсистем з метою удосконалення форм і методів її роботи. Морфологічні методи Основна ідея морфологічних методів − систематично знаходити все мислимі варіанти вирішення проблеми чи реалізації системи шляхом комбінування виділених елементів або ознак. Цей підхід був розроблений і застосований швейцарським астрономом Ф. Цвіккі і довгий час був відомий як метод Цвіккі. Матричні методи Матричні форми подання та аналізу інформації широко використовуються на різних етапах системного аналізу як допоміжний засіб для представлення та аналізу систем та їх структур. Сіткові (мережеві) методи Сіткові методи є найбільш наочним і зручним засобом відображення динамічних, що розвиваються у часі, процесів, їх аналізу та планування із включенням елементів оптимізації. Використовуються головним чином на етапі побудови програм розвитку. Для проведення системного аналізу важливим є використання таких загальнонаукових методів. Абстрагування − метод, який дає змогу переходити від конкретних питань до загальних понять і законів розвитку. Зміст цього методу полягає в суттєвому відволіканні від несуттєвих властивостей, зв’язків, відносин, предметів та в одночасному виділенні, фіксуванні певних сторін цих предметів, що цікавлять дослідника. Конкретизація − метод дослідження предметів у всій їх різноманітності, у якісній багатогранності реального існування на відміну від абстрактного вивчення предметів. Ідеалізація – конструювання подумки об’єктів, яких немає в дійсності або які практично нездійсненні. Мета ідеалізації: позбавити реальні об’єкти деяких притаманних їм властивостей і наділити (подумки) ці об’єкти певними нереальними і гіпотетичними властивостями. Агрегування – побудова цілісного об’єкта з окремих елементів. Декомпозиція – науковий метод, який передбачає заміну вирішення завдання вирішенням серії менших завдань; процес розділення, що дозволяє розглядати будь-яку досліджувану систему як складну, що складається з окремих взаємопов'язаних підсистем, які, в свою чергу, складаються із елементів. Існують також такі важливі процедури системного аналізу: аналіз, синтез, індукція та дедукція, які будуть розглянуті нижче. РОЗДІЛ 3 ОРГАНІЗАЦІЯ ЯК ВІДКРИТА СИСТЕМА 3.1. Системний аналіз організації Модель організації як відкритої системи
Організація (М. Мескон) − це група людей, діяльність яких свідомо координується для досягнення загальної мети або цілей. Розглянемо загальні характеристики організацій [19]: < >Ресурси. Цілі будь-якої організації включають перетворення ресурсів для досягнення результатів. Залежність від зовнішнього середовища. Організації повністю залежні від зовнішнього середовища як по відношенню своїх ресурсів, так і по відношенню до своїх споживачів.Горизонтальний поділ праці. Розподіл всієї роботи на складові компоненти називається горизонтальним поділом праці. Розподіл більшого обсягу роботи на численні невеликі спеціалізовані завдання дозволяє організації виробляти більше продукції, ніж якщо б та сама кількість людей працювала самостійно. Підрозділи. Складні організації здійснюють чіткий горизонтальний поділ праці за рахунок утворення підрозділів, які виконують специфічні конкретні завдання і досягають конкретних специфічних цілей. Вертикальний поділ праці. Оскільки робота в організації розподіляється на складові частини, хтось повинен координувати роботу групи для того, щоб вона була успішною.Необхідність управління. Для того щоб організація могла досягти своїх цілей, задачі повинні бути скоординовані через вертикальний поділ праці.Інформаційні, фінансові, матеріальні, трудові ресурси тощо
Рисунок 3.1 − Схема організації як відкритої системи [8]
Таблиця 3.1 − Сутність законів організації
Продовження табл. 3.1
Аналіз зовнішнього та внутрішнього середовища організації Основні аспекти внутрішнього середовища організації, які потребують уваги керівництва, − це цілі, структура, завдання, технології та персонал. Цілі організації є бажаним кінцевим рівнем окремих характеристик і параметрів функціонування організації або результати, на досягнення яких спрямована її діяльність. Структура організації − це логічні взаємовідносини рів-нів управління, які дають змогу найефективніше досягати цілей організації. Структура організації передбачає горизонтальний і вертикальний поділ праці, що є необхідною умовою підвищення її ефективності. Завдання − це певна робота, її частина або етап, серія робіт, що повинна бути виконана у заздалегідь встановлені термін і спосіб. Завдання організації поділяють на роботу: з людьми, з предметами чи з інформацією. Технологія − це спосіб поєднання кваліфікаційних навичок, обладнання, інфраструктури, інструментів, відповідних знань, необхідних для здійснення бажаного перетворення входів системи у виходи. Персонал − це керівники різних рівнів, виконавці, співробітники різної кваліфікації. Під зовнішнім середовищем організації розуміють сукупність елементів, що оточують її та суттєво впливають на її діяльність. До характеристик зовнішнього середовища можна віднести: взаємозв’язок факторів зовнішнього середовища, складність і рухливість (постійну зміну) зовнішнього середовища. Зовнішнє середовище для цілей аналізу умовно поділяється на макрооточення та безпосереднє оточення. До макрооточення належать фактори, які можуть не мати безпосереднього впливу на ефективність і стійкість функціонування організації, але все ж мають певний (опосередкований) вплив на неї. До факторів макрооточення належать рівень розвитку технологій, стан економіки, соціокультурні фактори, політичні фактори, відносини з місцевим населенням. Фактори мікрооточення безпосередньо впливають на діяльність організації. До безпосереднього оточення належать споживачі, постачальники всіх входів організації (матеріалів, капіталу, трудових ресурсів), конкуренти, а також органи державного управління та відповідні закони, що регламентують діяльність організацій. Аналіз внутрішнього середовища організації дає змогу виявити ті можливості, той потенціал, на який може розраховувати організація для досягнення своїх цілей. Методи аналізу середовища Найпоширенішими методами збору інформації для відстеження стану зовнішнього середовища є: • кабінетні дослідження, які здійснюються через пошук вторинної інформації на електронних і паперових носіях; • участь у професійних конференціях; • аналіз досвіду співробітників організацій; • маркетингові дослідження ринку та ін. Одним із методів аналізу середовища є SWOT-аналіз (абревіатура таких понять: strength − сила, weakness − слабкість, opportunities − можливості, threats − загрози). Розглянемо методологію проведення SWOT-аналізу. Аналіз середовища у стратегічному управлінні спрямований на ідентифікацію загроз та можливостей із боку зовнішнього середовища, а також сильних і слабких сторін організації. Метод SWOT (абревіатура складена із перших літер англійських слів: Strong − сила, Weaknesses − слабкість, Opportunities − можливості, Threats − загрози) дає можливість провести аналіз внутрішнього і зовнішнього середовища організації у їх єдності та цілісності. Методологія SWOT передбачає виявлення сильних і слабких сторін, а також загроз і можливостей на першому етапі аналізу; встановлення зв’язків між ними шляхом побудови SWOT - матриці. На основі матриці розробляються стратегічні ініціативи відповідно до виявлених факторів. Наступним етапом є оцінка можливостей і загроз. Поряд із SWOT- аналізом доцільно використовувати метод формування профілів середовища. Такий профіль складається окремо для макрооточення, безпосереднього середовища та внутрішнього середовища організації. Застосування цього методу дає можливість визначити значущість для суб’єкта управління окремих факторів середовища і більш ефективно проводити SWOT- аналіз. Розглянемо порядок формування профілів середовища за О. С. Віханським. Метод формування профілів середовища передбачає складання таблиці профілю середовища (табл. 3.2). До таблиці заносять окремі фактори середовища та їх характеристики. Таблиця 3.2 − Профіль середовища
Кожен із факторів оцінюється експертним шляхом: < >оцінка важливості фактора для сфери управління (А) проводиться за шкалою: 3 − важливе значення; 2 − помірне значення; 1 − мале значення;оцінка його впливу на суб’єкт управління (В) − за шкалою: 3 − сильний вплив; 2 − помірний вплив; 1 − слабкий вплив; 0 − відсутність впливу;оцінка спрямованості впливу (С) за шкалою: +1 − позитивна оцінка; -1 − негативна оцінка.Зовнішні фактори Внутрішні фактори Сильні сторони Слабкі сторони
Можливості Стратегічні можливості СіМ: застосування наявного потенціалу для використання зовнішніх можливостей розвитку Стратегічні можливості СліМ: використання можливостей для усунення слабких сторін діяльності організації
Загрози Стратегічні можливості СіЗ: використання сильних сторін для усунення загроз Стратегічні можливості СліЗ: нарощення потенціалу для ліквідації слабких сторін діяльності та усунення загроз На перетині рядків і стовпців формуються чотири поля: поле «СіМ» − сила і можливості; поле «СіЗ» − сила і загрози; поле «СліМ» − слабкість і можливості; поле «СліЗ» − сила і загрози. Необхідно дослідити кожне поле шляхом розгляду всіх можливих парних комбінацій і виділити пріоритетні для стратегії розвитку. Для успішного застосування SWOT - аналізу недостатньо тільки ідентифікувати загрози і можливості зовнішнього середовища. Необхідною є також оцінка важливості загроз та можливостей для суб’єкта управління. Для того щоб оцінити можливості, потрібно визначити для кожної конкретної можливості поле на матриці можливостей (табл. 3.4): поля, отримані на перетині стовпців і рядків матриці, мають різне значення для організації. Так, можливості, які потрапляють у поля «ВС», «ВП», «СС», мають важливе значення для організації.
Таблиця 3.4 − Матриця можливостей
Тому їх необхідно обов’язково використовувати. Можливості, які потрапляють у поля «ВСл», «НП», «НСл», практично не розглядаються. Можливості, які потрапили в інші поля, використовують у міру ресурсного забезпечення організації. Така сама матриця складається і для загроз зовнішнього середовища (табл. 3.5). Таблиця 3.5 − Матриця загроз
Загрози, які потрапляють у поля «ВЛ», «ВК», «СЛ», становлять високий рівень небезпеки для організації. Тому їх необхідно терміново усунути. Загрози, що потрапили на поля «ВТ», «СК», «НЛ», повинні бути під контролем і потім усунені. Ті загрози, які знаходяться в полях «ВЛ», «СТ», «НК», потребують також контролю та ліквідації. Загрози, які потрапили в інші поля матриці, не повинні ігноруватися керівництвом організації. Доцільно проводити їх моніторинг та контролювати темп їх розвитку [19]. Системний аналіз ієрархії та змісту цілей організації Серед усіх цілей організації необхідно виокремити базову мету, що є головним стимулом її діяльності і повинна відігравати організуючу та інтегруючу функцію. Така мета − це місія організації, її призначення, задоволення певних потреб споживачів. Для розроблення місії комерційної організації здебільшого необхідно враховувати інтереси всіх зацікавлених сторін діяльності організації: • співзасновників і власників; • співробітників; • споживачів продукції (послуг) організації; • партнерів, постачальників, конкурентів; • громадських організацій та органів місцевого самоуправління; • органів державної влади. Місія організації є орієнтиром для розроблення стратегічних цілей організації. Розглянемо загальну класифікацію цілей [8]: < >За сферою діяльності: виробничі, економічні, технологічні, соціальні, організаційні, управлінські. За ієрархією: місія організації, загальноорганізаційні, функціональні, лінійні цілі. За терміном реалізації: стратегічні, тактичні та операційні. Метод побудови дерева цілей
Метод побудови дерева цілей забезпечує систематизацію багатьох цілей і використовується для одержання необхідної інформації при ухваленні рішення у процесі стратегічного планування. Дерево цілей відображає ієрархію цілей, що є формою їх співпідпорядкованості. Загальний вигляд дерева цілей можна зобразити так, як подано на рис. 3.2: Х0 − генеральна мета розвитку певної системи; Х1, Х2 − проміжні цілі (цілі другого рангу, порядку); Х3, Х4 − цілі третього рангу деталізації тощо
Рисунок 3.2 − Загальний вигляд дерева цілей
Цілі (n-1)-го рангу мають у максимально вичерпно з погляду існування можливих альтернатив бути засобом реалізації цілей n-го рангу. Поступово, просуваючись ієрархією цілей у результаті остаточної деталізації, необхідно досягти конкретних рішень, які є оперативними заходами з реалізації мети системи через реалізацію цілей вищих рівнів ієрархії. На практиці дерево цілей може мати до п’яти рівнів. Побудувавши дерево цілей у цілому, необхідно експертним шляхом встановити значущість окремих цілей та оцінити підцілі нижчих рангів. Зобразимо дерево цілей (рис. 3.3). Згідно з рисунком 3.3 для досягнення цілі Ц0 необхідно реалізувати цілі Ц1, Ц2 і (або) Х3. Експертним шляхом оцінена значущість цих цілей. Головною вимогою під час оцінки значущості (важливості) є рівність суми коефіцієнтів значущості у межах одного рівня ієрархії одиниці. Просуваючись далі за ієрархією дерева цілей, ми бачимо, що для реалізації цілі Ц1 необхідно реалізувати підцілі Ц11 і (або) Ц12, які мають коефіцієнти значущості відповідно 0,7 і 0,3.
Рисунок 3.3 − Умовний приклад дерева цілей
Наступним кроком є визначення значущості кожної підцілі нижчого рівня щодо генеральної мети системи. Для цього необхідно перемножити коефіцієнти значущості підцілей (n-1)-го порядку на коефіцієнти значущості цілей n-го рівня ієрархії. Так, підцілі Ц11 і Ц12 мають значущості щодо генеральної мети системи відповідно 0,35 і 0,15. Дерево цілей може бути графом із логікою «і» чи «або». Якщо при побудові дерева цілей реалізований другий варіант, то отримані коефіцієнти значущості надають можливість вибору найкращої попередньої альтернативи шляхом «відсікання» гілок дерева. На основі визначених альтернатив необхідно розрахувати очікувані величини вигоди з урахуванням встановленого попереднього рівня витрат на реалізацію тієї чи іншої альтернативи. Можливі результати реалізації альтернативних рішень розраховуються як економічний ефект (різниця між доходом і витратами) у межах альтернативи. Наступним кроком є визначення ймовірності одержання альтернативних величин ефекту у грошових одиницях. Далі здійснюється порівняння альтернатив на основі визначення ймовірності отримання конкретної величини ефекту. Порівняння проводиться на основі визначення підсумків альтернативних рішень. Після цього настає процедура ухвалення рішення на основі більшого результату щодо очікуваного ефекту. Кінцевим етапом розрахунків є побудова дерева рішень у кількісному вимірі (рис. 3.4). Згідно з рисунком 3.4 генеральну ціль Ц0 можна реалізувати шляхом реалізації цілі Ц1 або цілі Ц2. Це альтернативні цілі, які є вичерпною множиною по відношенню до ймовірності досягнення цілі вищого рангу.
Рисунок 3.4 − Дерево цілей у кількісному вимірі
У свою чергу, підцілі Ц11, Ц12, Ц21, Ц22 деталізуються і зводяться до конкретних заходів їх реалізації (З1, З2), які відповідно мають конкретну величину економічного ефекту − Р1, Р2 і т.д. За кожним альтернативним заходом окремої підцілі визначається очікуваний результат з урахуванням ймовірності її реалізації шляхом перемноження значення ймовірності на величину ефекту від реалізації окремого заходу – Оч1, Оч2. Наступним кроком є розрахунок очікуваної суми за альтернативною підціллю (наприклад, Ц1) шляхом додавання окремих очікуваних результатів у розрізі заходів із реалізації підцілі.
РОЗДІЛ 4 МЕТОДОЛОГІЧНІ ТА ОРГАНІЗАЦІЙНІ ОСНОВИ НАУКОВИХ ДОСЛІДЖЕНЬ 4.1. Методологічні основи наукового пізнання та творчості Поняття про методологію та метод наукового дослідження
Методологія − це вчення про систему методів наукового пізнання та перетворення реальної дійсності. В буквальному розумінні методологія − це вчення про метод. Головною метою методології є вивчення тих засобів, методів та прийомів наукового дослідження, за допомогою яких суб’єкт наукового пізнання одержує нові знання про реальну дійсність. Предмет її вивчення − це поняття і методи науки, їх сфера застосування. Методологія науки може бути загальною або конкретно-науковою. Загальна методологія науки досліджує закони розвитку наукового пізнання в цілому. Водночас методологія ґрунтується на законах окремих наук, особливостях пізнання конкретних процесів і проявляється у здійсненні теоретичних узагальнень, принципів методів дослідження окремих наук. Тому вона виступає і як конкретно-наукова. Розвиток методології науки пов’язаний з розвитком методів наукового пізнання дійсності. Метод (від грецьк. теthodos - спосіб пізнання) – це спосіб, шлях пізнання та практичного перетворення реальної дійсності, система прийомів та принципів, що регулюють практичну та пізнавальну діяльність людей. Таким чином, щодо наукового дослідження метод визначається як сукупність визначених правил, прийомів, способів і норм пізнання певного суб'єкта чи явища. Типологія методів наукового дослідження У сучасному наукознавстві успішно працює багаторівнева методологічна класифікація методів наукового пізнання, згідно з якою за ступенем спільності та сферою дії методи наукового пізнання поділяються на загальні філософські, загальнонаукові, окремо наукові, дисциплінарні та міждисциплінарні методи дослідження. Загальні методи − це система принципів, прийомів, що мають всезагальний, універсальний характер, є абстрактними, суворо не регламентовані, не піддаються формалізації та математизації і не замінюють спеціальних методів (методів окремих наук). Методи окремих наук − це сукупність способів та принципів пізнання, прийомів і процедур дослідження, що застосовуються в тій чи іншій науці. Загальнонаукові методи дослідження можна класифікувати залежно від рівнів пізнання − емпіричного або теоретичного, на яких вони (методи) застосовуються. На емпіричному рівні переважає живе споглядання (чуттєве пізнання), раціональний момент тут наявний, але має підпорядковане значення. Тому досліджуваний об’єкт відображається переважно з боку зовнішніх зв’язків та проявів, що доступні живому спогляданню. Збирання фактів, їх первинний опис, узагальнення, систематизація – характерні ознаки емпіричного пізнання. До основних методів, які використовуються на емпіричному рівні дослідження, можуть бути віднесені: спостереження, порівняння, вимірювання, експеримент, абстрагування, аналіз і синтез. Теоретичний рівень дослідження пов’язаний із більш глибоким аналізом фактів, із проникненням у сутність досліджуваних явищ, із пізнанням та формулюванням законів, тобто з поясненням реальної дійсності. До основних методів, які використовуються на теоретичному рівні дослідження, можуть бути віднесені: індукція і дедукція, ідеалізація, формалізація та інші. Спостереження – це цілеспрямоване, систематичне, планомірне, активне вивчення предметів та явищ реальної дійсності, що знаходяться в природному стані або в умовах наукового експерименту. Під спостереженням також розуміють апробацію, обґрунтування висунутих гіпотез або проміжних результатів дослідження. Вчений використовує спостереження з метою збору наукових фактів для винайдення способу вирішення проблеми (висування та доведення гіпотези). Наукові факти – відбиті свідомістю факти дійсності, причому перевірені, осмислені та зафіксовані мовою науки у вигляді емпіричних суджень. Порівняння − один із найбільш поширених методів пізнання, яке дозволяє встановити подібність та розбіжність предметів і явищ. Недарма говорять, що «все пізнається в порівнянні». У результаті порівняння виявляється те загальне, що притаманне ряду об’єктів. Різновидом порівняння є аналогія. Аналогія − метод наукового дослідження; завдяки якому досягається пізнання одних предметів і явищ на основі їх подібності з іншими. Одним із різновидів методу аналогій є метод моделювання. Моделювання − метод наукового пізнання, що ґрунтується на заміні предмета або явища, що досліджується, на їх аналог − модель, що містить істотні ознаки оригіналу. Вимірювання − це метод дослідження, за допомогою якого визначаються числове значення деякої величини із використанням одиниці вимірювання об’єкта. Експеримент – метод емпіричного дослідження, що ґрунтується на активному та цілеспрямованому втручанні суб’єкта у процес наукового пізнання явищ та предметів реальної дійсності шляхом створення контрольованих та керованих умов, що дозволяють виділяти визначені якості, зв’язки в об’єкті, що досліджується, та багатократно їх відтворювати. Абстрагування − метод, який дає змогу переходити від конкретних питань до загальних понять і законів розвитку. Зміст цього методу полягає в суттєвому відволіканні від несуттєвих властивостей, зв’язків, відносин, предметів та в одночасному виділенні, фіксуванні певних сторін цих предметів, які цікавлять дослідника. Конкретизація − метод дослідження предметів у всій їх різноманітності, у якісній багатогранності реального існування на відміну від абстрактного вивчення предметів. Метод сходження від абстрактного до конкретного є всезагальною формою руху наукового пізнання, це відображення дійсності в мисленні. Згідно з цим методом процес пізнання ніби розпадається на два відносно самостійні етапи: перший етап − від чуттєво-конкретного до його абстрактних визначень; другий етап − сходження від абстрактних визначень об’єкта до конкретного у пізнанні. Аналіз − метод дослідження, що полягає в мисленому або практичному розчленуванні цілого на складові частини, кожна з яких аналізується окремо у межах єдиного цілого. Синтез − метод вивчення об’єкта у його цілісності, у єдиному взаємному зв’язку його частин. У процесі наукових досліджень синтез пов’язаний з аналізом, оскільки дає змогу поєднати частини предмета (об’єкта чи явища), розчленованого в процесі аналізу, встановити їх зв’язок і пізнати предмет (об’єкт чи явище) як єдине ціле. Індукція − метод дослідження, при якому загальний висновок про ознаки множини елементів виводиться на основі вивчення цих ознак у частини елементів однієї множини. Дедукція − метод логічного висновку від загального до часткового, тобто спочатку досліджують стан об’єкта в цілому, а потім − його складових елементів. Метод ідеалізації – конструювання подумки об’єктів, яких немає в дійсності або які практично нездійсненні. Мета ідеалізації: позбавити реальні об’єкти деяких притаманних їм властивостей і наділити (подумки) ці об’єкти певними нереальними і гіпотетичними властивостями. Формалізація – метод вивчення різноманітних об’єктів шляхом відображення їх структури в знаковій формі за допомогою штучних мов, наприклад мовою математики. Історичний метод дослідження є важливим знаряддям пізнання суспільних явищ та процесів. Його сутність полягає у вивченні всіх явищ та процесів у динамічному розвитку, становленні та у зв’язку з конкретними етапами історії суспільства. Вибір методів дослідження Кожна наука має певну сукупність методів проведення досліджень при вивченні власного предмета, яку можна класифікувати на такі групи: < >методи накопичування фактів, що мають відношення до об’єкта дослідження (спостереження, реєстрація, вимірювання);методи описування фактів, або властивостей ідеалізованого об’єкта дослідження, та факторів, що відбивають ці властивості, а також явищ (процесів), що досліджуються, розвиток яких визначається цими факторами;методи аналізу фактів, властивостей, факторів і явищ за різними показниками і критеріями (оцінка, зіставлення, порівняння, класифікація, впровадження, систематизація);методи обґрунтування наукових висновків, серед яких повинні бути такі методи: побудови (синтезу), доведення, оцінки достовірності;методи вибору та обґрунтування наукових рекомендацій, у т. ч. методи побудови (синтезу), оцінки й оптимізації;методи інтерпретації та експериментальної перевірки висновків і рекомендацій;методи техніко-економічної оцінки рекомендацій.РОЗДІЛ 5 ОРГАНІЗАЦІЯ НАУКОВИХ ДОСЛІДЖЕНЬ ТА НАУКОВО-ДОСЛІДНИХ РОБІТ 5.1. Вибір напряму наукового дослідження та етапи НДР Поняття наукової проблеми
Наукова проблема – питання, що потребує наукового вирішення; завдання для пошуку невідомого; сукупність нових діалектично складних теоретичних або практичних питань, які суперечать існуючим знанням або прикладним методикам у конкретній науці і потребують вирішення за допомогою наукових досліджень. Проблема в науці – це суперечлива ситуація, яка вимагає свого вирішення. Така ситуація найчастіше виникає в результаті відкриття нових фактів, які явно не вкладаються в межі колишніх теоретичних уявлень, тобто коли жодна з теорій не може пояснити щойно виявлені факти. Вирішення проблеми не міститься в існуючому знанні та не може бути отримане шляхом перетворення наявної наукової інформації. Правильна постановка та чітке формулювання проблеми має не менше значення, ніж її вирішення. Вибір проблеми значною мірою визначає як стратегію дослідження взагалі, так і напрям наукового пошуку зокрема. По суті, мова йде про вміння відокремити головне від другорядного, про виявлення того, що поки не відоме науці з предмета дослідження, про усвідомлення того, що ми чогось не знаємо. Джерелами наукових проблем є як практика, так і потреби власне науки (необхідність удосконалення методів наукового дослідження, уточнення категорійно-понятійного апарату тощо). Залежно від способу вирішення всі проблеми можна поділити на три типи: інформаційні, аналогові та гіпотетичні. Інформаційна проблема характерна для проблемного викладення. Ключ до вирішення інформаційної проблеми науковець знаходить в літературних джерелах. Аналогова проблема (аналогічні способи вирішення) характерна для групи практичних проблем. Поставлена проблема даного виду не завжди потребує нового способу вирішення (навіть за умови існування нових фактів), а вирішується за аналогією. Гіпотетичні проблеми вирішуються шляхом суджень та умовиводів у ході висування припущень, гіпотез, їх перевірки та обґрунтування. Будь-яка наукова робота починається з формулювання проблеми, яку необхідно вирішити. Це завдання передбачає виконання цілого комплексу робіт і реалізується декількома етапами: < >визначення мети (на основі вивчення планів науково-дослідних робіт; науково-дослідної тематики, передбаченої планами галузевих міністерств, відомств, академій наук; тем-завдань, замовлень на проведення досліджень; цільових комплексних, галузевих і регіональних науково-технічних програм тощо);постановка проблеми (на основі вивчення літературних джерел, ознайомлення з питаннями, які вже вирішені, ознайомлення з науковими роботами, які дають уявлення про галузь дослідження);розроблення структури проблеми (її конкретизація на основі уточнення мети дослідження; уточнення змісту проблеми; виділення підпроблем; визначення конкретних завдань; вибору методів дослідження);визначення актуальності проблеми. Поняття теми дослідження та її формулювання
Оскільки наукова проблема є сукупністю складних теоретичних або практичних питань, то в процесі наукового дослідження, проблему поділяють на складові компоненти – теми. Тема – частина наукової проблеми, яка охоплює одне або декілька питань дослідження. Тема – це не просто назва наукової роботи, а намічений результат дослідження, який спрямований на вирішення конкретного питання. Це відображення наукової проблеми в її характерних рисах, тому формулювання теми уточнює проблему, окреслює межі дослідження, конкретизує основний задум. Разом із цим тема є основною планово-обліковою одиницею при організації наукових досліджень. За напрямами теми поділяють на теоретичні, методологічні та організаційні. Теоретичні теми передбачають дослідження окремих концепцій теорії відповідної науки, які стосуються її наукових законів. Методологічні теми стосуються елементів методів конкретних наук, що застосовуються в процесі вивчення їх об’єктів. Організаційні теми передбачають організацію досліджень за конкретними науковими напрямами і застосування одержаних результатів у практичній діяльності. За причиною виникнення розрізняють три види тем: теми, які виникають в результаті розвитку проблем, над якими працює даний науковий колектив; ініціативні теми; «теми на замовлення». Процес формування теми дослідження передбачає такі етапи, як: < >вибір теми;обґрунтування, уточнення теми;конкретизація теми;формулювання назви теми;затвердження теми.Визначення предмета та об’єкта дослідження
У методології наукових досліджень розрізняють поняття «об’єкт» і «предмет» пізнання. Об’єктом пізнання називають те, на що спрямована пізнавальна діяльність дослідника, процес або явище, яке породжує проблемну ситуацію, обрану для дослідження. Відповідно це та сукупність зв’язків, відносин і властивостей, яка існує об’єктивно в теорії та практиці і є джерелом необхідної для дослідника інформації. Як об’єкти пізнання визначаються лише ті зв’язки, відносини, властивості реального об’єкта, які внесені до процесу пізнання. Будь-який об’єкт дослідження – це певна сукупність властивостей та відносин, яка існує незалежно від дослідника, але ним відображається. Предмет пізнання – досліджувані з певною метою властивості об’єкта. При визначенні предмета та об’єкта дослідження необхідно з’ясувати: предмет і об’єкт дослідження є новими чи традиційними. Відповідно можливі такі комбінації новизни предмета та об’єкта дослідження: < >новий предмет – новий об’єкт;новий предмет – традиційний об’єкт;традиційний предмет – новий об’єкт;традиційний предмет – традиційний об’єкт.Мета і завдання дослідження
Виходячи з назви наукової роботи, визначеного об’єкта та предмета, формулюється мета дослідження, що характеризує, яку найбільш важливу проблему або завдання має намір розв’язати дослідник. Мета дослідження – це очікуваний кінцевий результат, який зумовлює загальну спрямованість і логіку дослідження (теоретичного або прикладного). Мета визначається відповіддю на запитання: «Для чого проводиться дослідження?». Чітке формулювання конкретної мети – одна з найважливіших методологічних вимог до програми наукового дослідження. Мета дослідження полягає у вирішенні наукової проблеми шляхом удосконалення вибраної сфери діяльності конкретного об’єкта. Поставленої мети потрібно обов’язково досягти, на завершальному етапі досліджень необхідно перевірити, чи відповідають висновки поставленій меті. Мета формулюється лаконічно, вона повинна точно виражати те основне, що намагається зробити дослідник. Мета конкретизується та розвивається в завданнях дослідження. Завдання дослідження визначають для того, щоб більш конкретно реалізувати його мету. Завдання наукового дослідження, як правило, полягають у такому: < >вирішення теоретичних питань, які пов’язані з проблемою дослідження (введення до наукового обігу нових понять, розкриття їх сутності і змісту; розроблення нових критеріїв і показників; розроблення принципів, умов і факторів застосування окремих методик і методів);виявлення, уточнення, поглиблення, методологічне обґрунтування істотності, природи, структури об’єкта, що вивчається; виявлення тенденцій і закономірностей процесів; аналіз реального стану предмета дослідження, динаміки, внутрішніх суперечностей розвитку;виявлення шляхів та засобів удосконалення явища, процесу, що досліджується (практичні аспекти роботи); обґрунтування системи заходів, необхідних для вирішення прикладних завдань;експериментальна перевірка розроблених пропозицій щодо розв’язання проблеми, підготовка методичних рекомендацій для їх використання на практиці.Порядок здійснення наукового дослідження.
Етапи НДР Проведення наукового дослідження започатковується розробленням програми. Програма визначає проблему, мету, завдання дослідження, методи їх вирішення, а також основні шляхи і форми впровадження в практику очікуваних результатів. Створення програми розпочинається з розроблення концепції дослідження, що визначає його загальний задум, основну ідею. Концептуальні положення фіксують у методологічному розділі програми. Методологічний розділ передбачає: < >вибір теми дослідження;проблемну ситуацію, яка зумовлює необхідність проведення дослідження (чому проводиться?);визначення об’єкта і предмета дослідження;структурний (логічний) аналіз об’єкта;визначення мети й основних завдань дослідження;обґрунтування робочих гіпотез (гіпотези не є обов’язковим елементом програми);Сутність, мета, завдання та етапи теоретичних досліджень
Теоретичний рівень наукового дослідження пов’язаний з глибоким аналізом наукових фактів, з проникненням у сутність явищ, що досліджуються, з пізнанням та формулюванням законів науки, тобто з поясненням предметів і процесів реальної дійсності. Результати теоретичного дослідження виражені в таких формах, як закон, теорія, наукова гіпотеза. Закон – внутрішній істотний та стійкий зв’язок явищ, що обумовлює їх впорядковану зміну. Теорія – система узагальненого достовірного знання про той чи інший «фрагмент» дійсності, яка описує, пояснює та передбачає функціонування визначеної сукупності об’єктів, що його становлять. Гіпотеза – система умовиводів, за допомогою яких на основі низки фактів робиться висновок про існування об’єкта, зв’язки або причини явища, причому цей висновок не можна вважати абсолютно достовірним. На основі емпіричних даних на теоретичному рівні дослідження відбувається об’єднання за допомогою думки об’єктів, що досліджуються, осягнення їх сутності, законів їх існування, які становлять основний зміст теорій. Таким чином, на теоретичному рівні дослідження за допомогою специфічних методів вирішуються свої пізнавальні завдання. По-перше, дослідник пізнає сутність об’єктів, що вивчаються; по-друге, на теоретичному рівні відбувається осягнення об’єктивної істини у всій її конкретності та повноті змісту. На основі теоретичного пояснення та пізнаних законів відбувається наукове передбачення майбутнього. Таким чином, метою теоретичних досліджень є виявлення істотних зв’язків між об’єктом, що досліджується, та довкіллям, пояснення та узагальнення результатів емпіричного дослідження, виявлення загальних закономірностей та їх формалізація. Теоретичне дослідження завершується формуванням теорії – системи наукових достовірних знань у формі тверджень і доведень, яка не обов’язково пов’язана з побудовою її математичного апарату. Теоретичне дослідження передбачає такі процедури: < >аналіз сутності процесів, явищ; формулювання гіпотези дослідження; побудову (розроблення) фізичної моделі; проведення математичного дослідження; аналіз теоретичних рішень; формулювання висновків. Методи теоретичних досліджень
До основних загальнонаукових методів, які використовуються на теоретичному рівні дослідження, можуть бути віднесені розглянуті вище методи: аналізу та синтезу, індукції і дедукції, сходження від абстрактного до конкретного, ідеалізації та формалізації, системний підхід. Під час розроблення теорій поряд із цими методами використовуються й інші методи. Так, велику роль при побудові будь-яких теорій відіграють, наприклад, логічні закони, що мають нормативний характер. До цих законів відносять: закон тотожності, закон суперечностей, закон виключення третього та закон достатньої підстави. Закон тотожності визначає, що предмет думки в межах одного міркування повинен залишатися незмінним: А є А (А = А), де А – це думка. Цей закон потребує, щоб у повідомленні всі поняття і судження мали однозначний характер, виключали багатозначність і невизначеність. Згідно із законом протиріччя не можуть бути одночасно істинними два висновки, один з яких щось стверджує, а другий − заперечує те саме. Закон стверджує: «неправильно, що А і не А одночасно істинні». Основою закону протиріччя є якісна визначеність речей і явищ, відносна стійкість їх властивостей. Свідоме використання цього закону допомагає виявити і ліквідувати протиріччя в поясненні фактів і явищ, виробити критичне ставлення до будь-якого роду неточностей і непослідовностей в отриманій інформації. Закон виключення третього стверджує, що з двох суперечливих суджень одне помилкове, а друге істинне. Третього не існує. Він виражається формулою А є або В, або не В. Наприклад, якщо правильним є судження «Наш університет є державним навчальним закладом», то судження «Наш університет не є державним навчальним закладом» − помилкове. Вимогу доказовості наукових висновків, обґрунтованості суджень виражає закон достатньої підстави, який формулюється таким чином: будь-яка слушна думка дає достатньо підстав для свого обґрунтування. Спеціальними принципами побудови теорій є також принципи формування аксіоматичних теорій (тобто теорій, які побудовані на деякій множині тверджень, що приймаються без доведень – аксіом, а всі інші знання виводяться з них відповідно до певних логічних правил), що базуються на критеріях несуперечності, повноти та незалежності систем аксіом та гіпотез. Використання математичних методів у дослідженнях Вирішення наукових завдань за допомогою математичних методів здійснюється шляхом математичного формулювання завдання (розроблення математичної моделі), вибору методу дослідження одержаної математичної моделі, аналізу одержаного математичного результату. Математичне формулювання завдання, як правило, подається у вигляді чисел, геометричних образів, функцій, систем рівнянь тощо. Математична модель є системою математичних співвідношень – формул, функцій, рівнянь, систем рівнянь, що описують ті або інші сторони об’єкта, який вивчається, явища, процесу. Першим етапом математичного моделювання є постановка завдання, визначення об’єкта та цілей дослідження, визначення критеріїв (ознак) вивчення об’єктів та управління ними. Наступним етапом моделювання є вибір типу математичної моделі. Як правило, послідовно будується кілька моделей. Порівняння результатів їх дослідження з реальністю дозволяє встановити найкращу з них. Процес вибору математичної моделі об’єкта закінчується етапом її попереднього контролю. При цьому здійснюються такі види контролю: розмірностей, порядків, характеру залежностей, екстремальних ситуацій, граничних умов, математичної замкненості, фізичного сенсу, стійкості моделі. Після математичного формулювання завдання (розробки математичної моделі) здійснюють етап вибору методу дослідження одержаної математичної моделі. Вибір методу дослідження математичної моделі безпосередньо пов’язаний з такими поняттями, як зовнішня та внутрішня правдоподібність. Під зовнішньою правдоподібністю дослідження математичної моделі розумієть очікуваний ступінь адекватності математичної моделі реальному об’єкту стосовно якостей, які цікавлять дослідника. Під внутрішньою правдоподібністю дослідження математичної моделі розуміють очікуваний ступінь точності розв’язання одержаних рівнянь, які взяті за математичну модель об’єкта. Вибір методу дослідження математичної моделі багато в чому визначається її видом. Статичні системи, що представлені за допомогою алгебраїчних рівнянь, досліджуються за допомогою визначників, методу ітерацій, методів Крамера і Гауса. У разі труднощів з аналітичними рішеннями використовуються приблизні методи: графічний метод, метод хорд, метод дотичних. Дослідження динамічних режимів функціонування об’єкта, що подані за допомогою диференційних рівнянь, також визначається класом, до якого відносять ці рівняння. Для вирішення диференційних рівнянь використовуються такі методи: метод поділу змінних, метод підстановки, метод інтегрувального множника, метод якісного аналізу тощо. Для одержання приблизних рішень використовують метод послідовних наближень, метод функціональних рядів, метод Рунге – Кута, числові методи інтегрування тощо. 5.3. Експериментальні дослідженняСутність, мета, функції наукового експерименту Найбільш важливою складовою частиною наукового дослідження є експеримент (лат. experimentum – проба, дослід) − метод емпіричного дослідження, що базується на активному та цілеспрямованому втручанні суб’єкта у процес наукового пізнання явищ та предметів реальної дійсності шляхом створення умов, що контролюються та управляються, які дозволяють установлювати визначені якості та закономірні зв’язки в об’єкті, що досліджується, та багатократно їх відтворювати. Експеримент широко застосовують не лише в природничих науках, а й у соціальній практиці, де він відіграє значну роль у пізнанні та управлінні суспільними процесами. Від звичайного, щоденного, пасивного спостереження експеримент відрізняється активним впливом дослідника на явище, що вивчається. Основною метою експерименту є виявлення властивостей досліджуваних об’єктів, підтвердження наукових гіпотез, і на цій основі більш широке та поглиблене вивчення теми наукового дослідження. Проведення експериментальних досліджень передбачає здійснення ряду пізнавальних операцій: < >визначення цілей експерименту на основі існуючих теоретичних концепцій з урахуванням потреб практики та розвитку самої науки; теоретичне обґрунтування умов експерименту; розроблення основних принципів, створення технічних засобів для проведення експерименту; спостереження, вимірювання та фіксація виявлених у ході експерименту властивостей, зв’язків, тенденцій розвитку досліджуваного об’єкта;статистична обробка результатів експерименту;попередня класифікація та порівняння статистичних даних. Класифікація експериментів
1. За призначенням об’єкта експерименту: природничонаукові (хімічні, біологічні, фізичні), виробничі, педагогічні, соціологічні, економічні тощо. 2. За характером зовнішніх впливів на об’єкт дослідження: речовинні, енергетичні, інформаційні. Речовинний експеримент передбачає вивчення впливу різних речовинних факторів на стан об’єкта дослідження, наприклад, вплив різних домішок на якість сталі. Енергетичний експеримент використовується для вивчення впливу різних видів енергії (електромагнітної, механічної, теплової тощо) на об’єкт дослідження. Інформаційний експеримент використовується для вивчення впливу інформації на об’єкт дослідження. 3. За характером об’єктів та явищ, що вивчаються в експерименті: технологічні, соціометричні тощо. Технологічний експеримент спрямований на вивчення елементів технологічного процесу (продукції, обладнання, діяльності робітників тощо) або процесу в цілому. Соціометричний експеримент використовується для виміру існуючих міжособистісних соціально-психологічних відносин у малих групах з метою їх подальшої зміни. 4. За структурою об’єктів та явищ, що вивчаються в експерименті: прості та складні. Простий експеримент використовується для вивчення простих об’єктів, які мають у своєму складі невелику кількість взаємозв’язаних та взаємодіючих елементів, що виконують прості функції. У складному експерименті вивчаються явища або об’єкти з розгалуженою структурою та великою кількістю взаємозв’язаних та взаємодіючих елементів, що виконують складні функції. 5. За способом формування умов проведення експерименту: природні та штучні. Природні експерименти характерні для біологічних, соціальних, педагогічних, психологічних наук, наприклад, при вивченні соціальних явищ (соціальний експеримент) в обставинах, наприклад, виробництва, побуту тощо. Штучні експерименти широко використовуються в багатьох природничонаукових або технічних дослідженнях. У цьому випадку вивчаються явища, що ізольовані до потрібного стану, для того щоб оцінити їв в кількісному та якісному відношеннях. 6. За організацією проведення експерименту: лабораторні, натурні, польові, виробничі, відкриті або закриті тощо. Лабораторні досліди проводять з використанням типових приборів, спеціальних моделюючих установок, стендів, обладнання тощо. Натурний експеримент проводиться в природних умовах та на реальних об’єктах. Залежно від місця проведення натурні експерименти поділяють на виробничі, польові, полігонні тощо. Експерименти можуть бути відкритими та закритими. Такі типи експериментів значно поширені в психології, соціології, педагогіці. У відкритому експерименті його завдання відкрито пояснюються тим, хто досліджується, у закритому – для одержання об’єктивних даних завдання експерименту приховуються. 7. За характером взаємодії засобу експериментального дослідження з об’єктом дослідження: звичайні та модельні. Звичайний (класичний) експеримент включає експериментатора, об’єкт або предмет експериментального дослідження та засоби, за допомогою яких проводиться експеримент. Модельний експеримент базується на використанні як об’єкт, що досліджується, моделі, яка може не лише заміщувати в дослідженні реальний об’єкт, але й умови, в яких він вивчається. 8. За типом моделей, що досліджуються в експерименті: матеріальні та розумові. Матеріальний експеримент є формою об’єктивного матеріального зв’язку свідомості із зовнішнім світом. У матеріальному експерименті використовуються матеріальні об’єкти дослідження. Розумовий (ідеалізований, уявний) експеримент є однією з форм розумової діяльності суб’єкта, в процесі якої в його уяві відтворюється структура реального експерименту, тобто засобами розумового експерименту є розумові моделі (чуттєві образи, образно-знакові моделі, знакові моделі). 9. За величинами, що контролюються в експерименті: пасивні та активні. Пасивний експеримент передбачає вимір лише вибраних показників (параметрів, змінних) в результаті спостереження за об’єктом без втручання в його функціонування. Активний експеримент пов’язаний з вибором спеціальних вхідних сигналів (факторів) та контролює вхід та вихід системи, що досліджується. 10. За числом факторів, що варіюються в експерименті: однофакторні та багатофакторні. Однофакторний експеримент передбачає: виділення необхідних факторів; стабілізацію факторів, що заважають; почергове варіювання факторів, що цікавлять дослідника. Стратегія багатофакторного експерименту полягає в тому, що варіюються всі змінні одразу і кожний ефект оцінюється за результатами всіх дослідів, що були проведені в даній серії досліджень. 11. За метою дослідження: перетворювальні, констатуючі, контролюючі, пошукові, вирішальні. Перетворювальний (творчий) експеримент включає активну зміну структури та функцій об’єкта дослідження відповідно до висунутої гіпотези, формування нових зв’язків та відносин між компонентами об’єкта або між досліджуваним об’єктом та іншими об’єктами. Констатуючий експеримент використовується для перевірки відповідних передбачень. У процесі такого експерименту констатується наявність визначеного зв’язку між впливом на об’єкт дослідження та результатом. Контролюючий експеримент зводиться до контролю за результатами зовнішніх впливів на об’єкт дослідження з урахуванням його стану, характеру впливу та ефекту, що очікується. Іноді виникає необхідність провести пошукові експериментальні дослідження. Вони необхідні в тому випадку, якщо виникають труднощі в класифікації всіх факторів, що впливають на явище, яке вивчається внаслідок відсутності достатньої кількості попередніх даних. Вирішальний експеримент ставиться для перевірки справедливості основних положень фундаментальних теорій у тому випадку, коли дві або декілька гіпотез однаково узгоджуються з багатьма явищами. Така узгодженість призводить до труднощів у визначеності правильності гіпотез. Вирішальний експеримент відповідає на питання «так чи ні?». Методологія експериментальних досліджень Методологія експерименту − це загальна структура (методика) експерименту, тобто постановка та послідовність виконання експериментальних досліджень. Експеримент передбачає такі основні етапи: 1) розроблення плану-програми експерименту; 2) оцінку вимірювання та вибір засобів для проведення експерименту; 3) проведення експерименту; 4) обробку та аналіз експериментальних даних. Наведена кількість етапів характерна для традиційного експерименту. Разом з цим в останній час широко використовують математичну теорію експерименту, яка дозволяє значно підвищити точність та зменшити обсяг експериментальних досліджень. У цьому випадку експеримент передбачає такі етапи: розроблення плану-програми експерименту; оцінку вимірювання та вибір засобів для проведення експерименту; математичне планування експерименту з одночасним проведенням експериментального дослідження, обробкою та аналізом одержаних даних. Зупинимося дещо детальніше на окремих етапах експериментального дослідження. Розроблення плану-програми експерименту. План-програма містить найменування теми дослідження, робочу гіпотезу, методику експерименту, план створення експериментальної ситуації, перелік необхідних матеріалів, приладів, установок, список виконавців експерименту, календарний план робіт і кошторис витрат на виконання експерименту. В ряді випадків до плану-програми включають роботи з конструювання та виготовлення приладів, апаратів, пристроїв, методичне їх обстеження, а також програми дослідних робіт на підприємствах. Одним із найбільш важливих етапів складання плану-програми є визначення мети і завдань експерименту. Чітко обґрунтовані завдання – це вагомий внесок у їх вирішення. Кількість завдань повинне бути невеликим. Для конкретного (не комплексного) експерименту оптимальна кількість завдань 3–4. У великому комплексному експерименті їх може бути 8–10. Основа плану-програми − методика проведення експерименту. В методиці детально проектують процес проведення експерименту. Спочатку складають послідовність (черговість) проведення операцій вимірів та спостережень. Потім ретельно описують кожну операцію окремо з урахуванням вибраних засобів для проведення експерименту. Особливу увагу приділяють методам контролю якості операцій, які повинні забезпечувати при мінімальній (раніше встановленій) кількості вимірів високу надійність та задану точність. Розробляють форми журналів для запису результатів вимірів та спостережень. Важливим розділом методики є вибір методів обробки та аналізу експериментальних даних. Обробка даних зводиться до систематизації всіх цифр, класифікації, аналізу. Результати експериментів повинні бути зведені до таких форм запису – таблиць, графіків, формул, номограм, які дозволяють швидко та доброякісно співвідносити одержані результати. Особливу увагу в методиці повинно бути приділено математичним методам обробки та аналізу одержаних дослідних даних – установленню емпіричних залежностей, апроксимації зв’язків між варіюючими характеристиками, встановленню критеріїв тощо. Після розроблення методики визначають об’єм та трудомісткість експериментальних досліджень, які залежать від глибини теоретичних розробок, ступеня точності прийнятих засобів вимірювання. Чим чіткіше сформульована теоретична частина дослідження, тим менший обсяг експерименту. На обсяг та трудомісткість експерименту істотно впливає і вид експерименту. Після встановлення обсягу експериментальних робіт складають перелік необхідних засобів вимірювання, матеріалів, список виконавців, календарний план та кошторис витрат. Не менш важливим є неодмінне розроблення в рамках плану-програми експериментального дослідження так званого плану створення експериментальної ситуації. Експериментальна ситуація – це сукупність умов, за яких проводиться експеримент. План створення експериментальної ситуації завжди пов’язаний не лише із завданнями, методикою, але й з конкретним об’єктом, на якому потрібно вирішувати поставлені завдання та реалізовувати саму методику. У кінцевому підсумку план-програму експериментального дослідження розглядає науковий керівник, обговорюють в науковому колективі та затверджують в установленому порядку. Оцінка вимірювання та вибір засобів для проведення експерименту. Обґрунтування засобів вимірювання – це вибір необхідних для спостережень та вимірів приладів, обладнання, машин, апаратів тощо. Засоби вимірювання можуть бути вибрані стандартні або за їх відсутності – виготовлені самостійно. Дуже відповідальною частиною є встановлення точності вимірів та похибок. Методи вимірювання повинні базуватися на законах спеціальної науки – метрології. Проведення експерименту. Проведення експерименту є найважливішим та трудомістким етапом. Експериментальні дослідження необхідно проводити відповідно до затвердженого плану-програми і особливо методики експерименту. Приступаючи до експерименту, остаточно уточнюють методику його проведення, послідовність випробувань. Обробка та аналіз експериментальних даних. Завершується експеримент переходом від емпіричного вивчення до обробки отриманих даних, логічних узагальнень, аналізу і теоретичної інтерпретації отриманого фактичного матеріалу. Загальні вимоги до проведення експерименту Під час проведення експерименту потрібно дотримуватись таких загальних вимог: < >об’єкт дослідження повинен допускати можливість опису системи змінних, що визначають його функціонування;потрібно мати можливість проведення якісних та кількісних вимірів факторів, які впливають на об’єкт дослідження, зміну його стану або поведінки під час експерименту;опис об’єкта експериментального дослідження потрібно проводити в системі його складових;потрібне обов’язкове визначення та опис умов існування об’єкта дослідження (галузь, тип виробництва, умови праці тощо);потрібно мати чітко сформульовану експериментальну гіпотезу про наявність причинно-наслідкових зв’язків;необхідне предметне визначення понять сформульованої гіпотези експерименту;потрібне обґрунтоване виділення незалежної та залежної змінних;потрібний обов’язковий опис специфічних умов діяльності об’єкта дослідження (місце, час, соціально-економічна ситуація тощо).Типові помилки в проведенні експерименту
1 Сформульовані гіпотези не відбивають проблемну ситуацію, істотні залежності в даного об’єкта. 2 Як незалежну змінну виділено фактор, який не може бути причиною, сталою детермінантою процесів, що відбуваються у даному об’єкті. 3 Зв’язки між залежною та незалежною змінною мають випадковий характер. 4 Допущено помилки в попередньому описі об’єкта, що призвело до неправильної емпіричної інтерпретації змінних і вибору неадекватних показників. 5 Допущено помилки при формулюванні дослідних і контрольних вихідних результатів експерименту, виявляється значна їх різниця, що викликає сумніви в можливості порівняти ці групи за складом змінних. 6 Важко підібрати контрольний об’єкт за однорідними або подібними з експериментальними параметрами. 7 При аналізі результатів експерименту переоцінюється вплив незалежної змінної на залежну, без урахування впливу випадкових факторів на зміни в експериментальній ситуації.
Робоче місце експериментатора та організація експерименту Робочим місцем експериментатора називається частина робочого простору, на яке поширюється безпосередній вплив експериментатора в процесі дослідження. Робочий простір – це частина лабораторного або виробничого приміщення, оснащена необхідними експериментальними засобами, що обслуговується одним або групою дослідників. Робочий простір може бути стаціонарним (у лабораторіях, науково-дослідних закладах, полігонах тощо), умовно-стаціонарним (у пересувних лабораторіях, на тимчасових полігонах), мобільним (у ходових лабораторіях). Лабораторія − це спеціально обладнане приміщення, в якому проводяться експериментальні дослідження. Дослідник (експериментатор) у лабораторії виконує відповідальну роботу, від якої залежить правильність вирішення теоретичної або практичної задачі в цілому. Точність при виконанні методики дослідження, акуратність, старанність при плануванні і підготовці експерименту, уважність при його проведенні – основні умови ефективності експериментальної роботи. Особливе місце серед причин невдач експериментальних досліджень займають суб’єктивні, джерелами яких є психологічні або психофізіологічні причини. Наприклад, психологічними причинами похибок можуть бути психологічні бар’єри та інерційність мислення. Часто нові неочікувані результати експерименту дослідник намагається пояснити з позицій старих уявлень, і якщо вони не вкладаються в старі уявлення, то розглядаються ними як помилки та відкидаються. Тут має місце інерційність мислення, віра в досконалість та універсальність старих уявлень, іноді страх перед новим. Іноді дослідник у процесі аналізу результатів експерименту позасвідомо підганяє експериментальні дані, щоб підтвердити раніше висунуту гіпотезу. Іноді помилки в експерименті пов’язані з тим, що дослідник не уявляє чітко, що він повинен одержати в результаті експерименту. Усе це свідчить про необхідність ретельної підготовки експерименту та багаторазової перевірки його результатів. Приступаючи до проведення експерименту, дослідник повинен ще раз обдумати та уточнити методику, підготувати всю необхідну документацію (акти, лабораторні зошити, журнали), яка призначена для реєстрації ходу та результатів експерименту. Обов’язковою вимогою до проведення експерименту є ведення журналу. Форма журналу може бути довільною, але повинна найкраще відповідати процесу, що досліджується для максимальної фіксації всіх факторів. У процесі експериментальних робіт необхідно строго дотримуватися вимог промислової санітарії, техніки безпеки, пожежної безпеки. Особливо ретельно потрібно виконувати ці вимоги при проведенні виробничих експериментів. Результати деяких лабораторних та більшості виробничих експериментів оформлюються протоколом, який підписує керівник виробництва та експериментатор. Якщо досліджуються люди, то протокол підписують і піддослідні.
РОЗДІЛ 6 ОБРОБКА РЕЗУЛЬТАТІВ ДОСЛІДЖЕНЬ ТА ОФОРМЛЕННЯ РЕЗУЛЬТАТІВ НДР 6.1. Упровадження та ефективність наукових досліджень Апробація та оприлюднення результатів наукового дослідження
Основними формами апробації наукових досліджень є обговорення їх на семінарах, конференціях, оприлюднення та експериментальне впровадження. Колективне обговорення роботи, звичайно, проводиться в колективі, де виконувалася НДР: на засіданнях кафедри, лабораторії, відділу, науково-технічної ради залежно від особливостей теми (ступеня її новизни, складності, комплексності та значущості). До участі в обговоренні бажано залучати провідних спеціалістів, які є знавцями в питаннях, що обговорюються. Учасників обговорення потрібно попередньо ознайомити з планом, основними положеннями теми, висновками та рекомендаціями. Усне повідомлення без попереднього ознайомлення учасників обговорення з основними матеріалами є малоефективним. Однією з найбільш ефективних форм колективного обговорення є наукова дискусія. Від учасників дискусії вимагається активність, вміння бачити позитивні сторони праці, що обговорюється, чітко формулювати суть помилок і недоліків, зазначати можливі шляхи їх виправлення, толерантність у відстоюванні своєї позиції. Наукові семінари. Науковий семінар є специфічною формою колективного обговорення наукових проблем, яка забезпечує умови для розвитку мислення через дискусію. Керує науковим семінаром провідний вчений, який активно і плідно працює в галузі науки. Традиційно на розгляд учасників наукового семінару виносять одну або декілька доповідей, для чого заздалегідь призначають доповідачів. У процесі обговорення доповіді доцільно призначати двох опонентів із учасників семінару. Опоненти попередньо ознайомлюються з доповіддю, вивчають літературу за темою доповіді і дають розгорнуту аргументовану оцінку при обговоренні. Конференції (форуми, симпозіуми). Під конференцією розуміють збори, наради представників наукових, громадських та інших організацій для обговорення і вирішення певних питань. Конференції можуть проводитися на різних рівнях (вузівські або міжвузівські, міські, регіональні, всеукраїнські, міжнародні), з різним контингентом учасників (науковці, практики, представники громадськості, представники владних структур і т. ін.), з різним змістом питань, що виносяться на обговорення (наукові, науково-практичні, практичні) тощо. Конгрес – це з’їзд або нарада з широким представництвом переважно міжнародного характеру. Студентські конференції. Залучення студентів до участі у конференціях дозволяє розвивати ініціативу, активність і самостійність та виховує відповідальність перед колективом. При її проведенні студенти привчаються працювати над додатковою літературою, удосконалюють навики логічного викладення матеріалу, вміння грамотно та послідовно пояснити матеріал теми. Оприлюднення результатів наукових досліджень може здійснюватися у формі: публікації статей у фахових виданнях, тез виступів на конференціях, семінарах, симпозіумах, нарадах, круглих столах тощо, опублікування наукової монографії. Особливою формою оприлюднення є автореферати кандидатських і докторських дисертацій. Експериментальне впровадження, тобто впровадження як елемент самого дослідження, необхідно вирізняти від впровадження, яке здійснюється після завершення роботи. Перше передбачає не лише удосконалення практики, але й перевірку, уточнення і розвиток теорії та методики, відпрацювання рекомендацій. Друге передбачає впровадження відпрацьованих, готових, перевірених результатів, тобто перш за все удосконалення практичної діяльності, що не виключає, звичайно, в подальшому доробленні та удосконалення впровадженої НДР. Упровадження результатів наукових досліджень Результативність дослідження значною мірою визначається ступенем реалізації його результатів, тобто впровадженням. Упровадження завершених наукових досліджень – заключний етап НДР. Упровадження – це передача замовнику НДР наукової продукції (звіти, інструкції, методики, технічні умови, технічний проект тощо) у зручній для реалізації формі, що забезпечує техніко-економічний ефект. Необхідно відмітити, що НДР перетворюється в продукт лише з моменту її споживання замовником. Отже, упровадження завершених наукових досліджень полягає в передачі наукових результатів у практичне використання. Основними результатами наукових досліджень є такі: < >теоретичні результати (визначення/уточнення термінології, виявлення властивостей об’єктів, що досліджувалися, закономірностей їх взаємодії з іншими явищами тощо);методологічні або методичні результати (розроблення методик обліку, аналізу, контролю, оцінки об’єктів, що досліджувались, а також методики з організації та управління тощо);прикладні (практичні) результати (застосування розроблених класифікацій, методик, алгоритмів і т. ін. в процеси обліку, аналізу, контролю, оцінки, організації, управління діяльністю окремої організації, підприємства, групи підприємств, галузі тощо).Ефективність наукових досліджень
Наука є найефективнішою сферою капіталовкладень. У світовій практиці заведено вважати, що прибуток від капіталовкладень у науку є набагато більшим, ніж прибуток в інших галузях економіки. За даними закордонних спеціалістів, на один долар витрат на науку прибуток на рік є 4–7 доларів і більше. В Україні на 1 грн, що була витрачена на НДР та ДКР, прибуток є також досить великим і становить в середньому 3–8 грн. Проте про ефективність досліджень можна робити вис-новки лише після їх успішного завершення та впровадження, тобто тоді, коли вони починають давати віддачу для національної економіки. Велику роль відіграє фактор часу. Тому час розроблення прикладних тем, по можливості, повинен бути найкоротшим. Найкращий термін – до трьох років. Для більшості досліджень ймовірність отримання ефекту в народному господарстві перевищує 80 %. У загальному випадку під ефектом розуміють результат зіставлення нового стану явища після досягнення продиктованих потребами суб’єкта цілей з якістю його початкового стану. Результатом НДР є досягнення наукового, науково-технічного, економічного, фінансово-економічного, соціального та екологічного ефектів. Науковий ефект характеризується приростом кількості і якості інформації або суми знань у певній галузі науки. Науково-технічний ефект пов’язаний з аналогічним приростом науково-технічної інформації і характеризує можливість використання результатів виконаних досліджень в інших НДР і ДКР, спрямованих на створення нової продукції або технології. Економічний ефект відображає результат перевищення доходів від упровадження результатів НДР над витратами на їх здійснення. Фінансово-економічний ефект разом з економічним ефектом, передбачає поліпшення кінцевого стану організації щодо її фінансової стійкості, ліквідності, платоспроможності (поліпшення структури активів і пасивів, підвищення здатності розраховуватися за зобов’язаннями, приріст власного капіталу). Соціальний ефект відображає поліпшення якості життя людей, що адекватно зростанню доходів працівників, забезпеченню їх зайнятості, підвищенню кваліфікації, поліпшенню умов праці, скороченню травматизму і кількості випадків професійних захворювань, поліпшенню соціальної захищеності. Екологічний ефект означає зниження антропогенного впливу на довкілля в результаті впровадження НДР. Ефективність досліджень − це характеристика сукупності отриманих наукових, економічних і соціальних результатів. Порівняння отриманих результатів із витратами на їх досягнення характеризує ефективність дослідження в цілому. Критеріями ефективності наукових досліджень є наступні такі: < >наукова значущість виконаної роботи;обсяг наукової продукції, який вимірюється загальною або середньою кількістю публікацій, що припадають на одного наукового співробітника, виконаних і захищених дисертаційних робіт, завершених тем або зданих звітів тощо;економія суспільних витрат.  (6.1)
де Вкошт – загальна кошторисна вартість НДР та ДКР, тис. грн; Р – середньоспискова кількість робітників основного та підсобного персоналу відділу, кафедри, лабораторії, НДІ, осіб. Критерій впровадження Кв закінчених тем дорівнює
де mвпр − кількість закінчених НДР, одиниць; m – загальна кількість НДР, одиниць. Економічну ефективність Кеф визначають за формулою
де Е – ефект від упровадження теми, тис. грн; В – витрати на виконання та впровадження теми, тис. грн. Економічний ефект від упровадження – основний показник ефективності наукових досліджень. Ефект від упровадження розраховують за весь період, починаючи від часу розробки теми до одержання віддачі. Звичайно, час такого періоду складає кілька років. Рівень новизни прикладних досліджень та розробок характеризується критерієм новизни Кнов, тобто числом завершених робіт, за якими одержані авторські свідоцтва та патенти на винаходи. Критерій новизни вимірюється абсолютним числом авторських свідоцтв і патентів. Разом із тим більш об’єктивними є відносні показники, наприклад, кількість авторських свідоцтв і патентів, що віднесена до визначеної кількості робітників даного колективу (до 100 або до 1000) або до числа тем, що розробляються колективом і за якими потрібно оформлювати авторські свідоцтва та патенти. Якщо колектив НДІ виконав розробки та здійснена їх продаж за кордон, то ефективність таких розробок можна оцінити за кількістю проданих за кордон ліцензій або показником, що характеризує валютну виручку Квал продажу
де Д − величина валютного доходу, тис. грн; ∑В − сумарні витрати на проведення НДР та ДКР, на оформлення та продаж ліцензій, на виконання міждержавних ліцензійних відносин тощо. Чим вищі показники Квироб, Кв, Кеф, Кнов, Квал тим ефективніша НДР колективу. Економічний ефект від упровадження НДР розраховується за типовими методиками розрахунку ефекту від упровадження нововведень. Вирізняють три види економічного ефекту: попередній, очікуваний та фактичний. Попередній економічний ефект установлюють при обґрунтуванні теми наукового дослідження та включення її до плану робіт. Розраховують його за орієнтовними, укрупненими показниками з урахуванням обсягу впровадження результатів досліджень. Очікуваний економічний ефект розраховують у процесі виконання НДР. Його умовно відносять (прогнозують) до визначеного періоду (року) впровадження НДР у виробництво. Очікуваний ефект розраховують не лише на один рік, але і на більш тривалі періоди (інтегральний результат). Орієнтовно такий період становить до 10 років від початку впровадження для нових матеріалів, та до 5 років для конструкцій, приладів, технологічних процесів. Очікуваний економічний ефект розраховують організації, які виконують наукові розробки. Фактичний економічний ефект визначається після впровадження наукових розробок у виробництво, але не раніше ніж через рік. Розрахунок його виконують за фактичними витратами на наукові дослідження та впровадження з урахуванням конкретних вартісних показників даної галузі (підприємства), де були впроваджені наукові розробки. Фактичний економічний ефект розраховують підприємства, на яких здійснюється впровадження результатів НДР. Фактичний економічний ефект є найбільш достовірним критерієм економічної ефективності виконання НДР.
ЗАПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ < >Охарактеризуйте сутність системного підходу. Назвіть основні положення системного підходу.У чому полягає сутність основних принципів системного підходу?Якими є закономірності становлення системного підходу в науковому пізнанні?Охарактеризуйте сучасний етап розвитку системного підходу.Дайте визначення поняття системи? Які види систем Ви знаєте? У чому полягає сутність структури системи? Який Ви знаєте головний системоутворювальний фактор?Що таке модель? Які моделі використовують для детальнішого опису системи?Охарактеризуйте поняття та види зв’язків.Які види моделювання Ви знаєте?Характеристика сутності місії та цілі. Як відбувається структурування мети у системному аналізі?Назвіть методи системного аналізу.Яка функція системного аналізу у системних дослідженнях?З яких компонентів складається організація з погляду її відкритості?Які класифікаційні ознаки цілей організації Ви знаєте?Які фактори зовнішнього та внутрішнього середовищ Ви знаєте?Чим визначаються особливі функції системного підходу в науковому пізнанні й соціальній практиці?З чиїм ім’ям пов’язують перетворення проблеми системного характеру науково-теоретичних знань у методологічну?Назвіть основні властивості системи.Що таке ієрархія, розмірність та надійність системи?Яке Ви знаєте основне поняття системних досліджень?Назвіть об’єкти опису для створення моделі.У чому полягає зміст проектування організації?Види моделей за фактором часу.На який кінцевий результат орієнтуються при використанні методу побудови «дерева цілей»?Які системоутворювальні фактори та властивості виокремлюються з погляду системного підходу при дослідженні організації як соціально-економічної системи?Який поділ праці передбачає структура організації?Чиї інтереси враховуються при визначенні місії комерційної організації?Хто вперше вказав на відмінність об’єкта і предмета дослідження?У чому полягає сутність принципу децентралізації?За допомогою чого будується модель типу «чорна скриня»?Чим визначається адекватність моделі об’єкта дослідження?Назвіть етапи і методологічні принципи системного аналізу.Розкрийте зміст понять «методологія» та «метод». Назвіть та наведіть коротку характеристику загальнонаукових методів, які використовуються на емпіричному та теоретичному рівнях дослідження. Охарактеризуйте наукову проблему. Чи міститься вирішення проблеми в існуючому знанні? Наведіть стислу характеристику об’єкта та предмета дослідження. Чи є правильним твердження, що об’єкт та предмет дослідження співвідносяться між собою як загальне та часткове?Що таке програма дослідження? Які основні розділи вона має?Що таке етап НДР і які основні етапи НДР ви знаєте? Коротко охарактеризуйте основні етапи НДР. Що розуміють під інформаційним забезпеченням наукових досліджень? Яким чином проводять інформаційний пошук у бібліотеці? У чому полягає сутність процесу побудови теоретичного знання? Надайте характеристику окремим стадіям теоретичного дослідження. Дайте характеристику поняття «експеримент». Чим відрізняється експеримент від звичайного, щоденного, пасивного спостереження?Які основні етапи включає традиційне експериментальне дослідження? Наведіть характеристику окремих етапів. Назвіть вимоги до проведення експерименту. Які методичні прийоми викладання наукових матеріалів використовуються в науковій практиці? Який прийом набув найбільшого поширення? Які основні композиційні елементи включає рукопис наукової праці? Назвіть основні рекомендації щодо підготовки наукової праці. Що таке академічний етикет щодо тексту наукової роботи? Які особливості має науковий стиль? Охарактеризуйте структурні одиниці, на які поділяється звіт з НДР. Як правильно організувати колективне обговорення наукової проблеми? Назвіть рівні впровадження результатів наукових досліджень. З яких стадій складається впровадження наукових досліджень у практику роботи підприємств? Дайте характеристику цих стадій. Що розуміють під ефектом наукових досліджень? Що розуміють під економічною ефективністю наукових досліджень? Назвіть критерії ефективності праці окремих науковців та роботи науково-дослідної групи або організації.СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ТА РЕКОМЕНДОВАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ < >Системи і моделі: теорія, методологія, практика / М. П. Бутко [та ін.]. − Ніжин : ТОВ «Видавництво «Аспект-Поліграф», 2007.Дивак М. П. Методичний посібник із дисципліни «Системний аналіз» / М. П. Дивак. − Тернопіль, 2004. − 136 с.Закон України «Про наукову і науково-технічну діяльність».Згуровський М. З. Основи системного аналізу : підручник / М. З. Згуровський, Н. Д. Панкратова ; за заг. ред. М. З. Згуровського. − К. : Вид. група BHV, 2007.Катренко А. В. Системний аналіз : підручник / А. В. Катренко. − Львів : Новий світ-2000, 2003.Кислий В. М. Організація наукових досліджень : навчальний посібник / В. М. Кислий. − Суми : Університетська книга, 2011.Кислий В. М. Організація промислового виробництва : у 2 ч. / В. М. Кислий. – Суми : Вид-во СумДУ, 2008. − Ч. 2. – 158 с.Кустовська О. В. Методологія системного підходу та наукових досліджень : курс лекцій / О. В. Кустовська. – Тернопіль : Економічна думка, 2005. Никифорюк Б. В. Системний підхід до прийняття управлінських рішень / Б. В. Никифорюк. − Львів : Українська академія друкарства, 2007.Основи наукових досліджень. Організація самостійної та наукової роботи студента : навч. посібник / Я. Я. Чорненький, Н. В. Чорненька, С. Б. Рибак та ін. – К. : ВД «Професіонал», 2006. – 208 с.Пономаренко О. І. Системні методи в економіці, менеджменті та бізнесі: навчальний посібник / О. І. Пономаренко, В. О. Пономаренко. − К. : Либідь, 1995.Типове положення з планування, обліку і калькулювання собівартості науково-дослідних та дослідно- конструкторських робіт.Шарапов О. Д. Системний аналіз : навч.-метод. посібник для самост. вивч. дисц. / О. Д. Шарапов, В. Д. Дербенцев, Д. Є. Семьонов. − К. : КНЕУ, 2003. − 154 с. Швець С. В. Основи системного підходу : навчальний посібник / С. В. Швець. − Суми : Вид-во СумДУ, 2004. Шейко В. М. Організація та методика науково-дослідницької діяльності : підручник / В. М. Шейко, Н. М. Кушнаренко. – 2-ге вид., переробл. і доповн. – К. : Знання-Прес, 2002. – 295 с.Яковлєв А. І. Соціально-економічна ефективність нововведень за умов ринку : навч. посібник / А. І. Яковлев. – К. : ІСДО, 1994.Єріна А. М. Методологія наукових досліджень : навчальний посібник / А. М. Єріна, В. Б. Захожай, Д. Л. Єрін. − К. : Центр навчальної літератури, 2004.Баскаков А. Я. Методология научного исследовния : учебное пособие / А. Я. Баскаков, Н. В. Туленков. − К. : МАУП, 2004.Виханский О. С. Менеджмент : учебник / О. С. Виханский, А. И. Наумов. − 4-е изд., перераб. и доп. − М. : Экономистъ, 2006.Лудченко A. A. Основы научных исследований : учеб. пособие / A. A. Лудченко, Я. А. Лудченко, Т. А. Примак ; под ред. A. A. Лудченко. − К. : Т-во «Знання», КОО, 2000. − 114 с.Основы научных исследований : учебник для техн. вузов / В. И. Крутов, И. М. Грушко, В. В. Попов [и др.] ; под ред. В. И. Крутова, В. В. Попова. – М. : Высш. школа, 1989. – 400 с.Проблемы методологии системного исследования / под ред. И. В. Блауберга [и др.]. − М. : Мысль, 1970.Сурмин Ю. П. Теория систем и системный анализ : учеб. пособие / Ю. П. Сурмин. − К. : МАУП, 2003. − 368 с.Тимченко А. А. Основи системного проектування та системного аналізу складних об’єктів : основи системного підходу та системного аналізу об’єктів нової техніки : навчальний посібник / за ред. Ю. Г. Леги. − К. : Либідь, 2004.Фатхутдинов Р. А. Управление конкурентоспособностью организации : учебник / Р. А. Фатхутдинов. − 3-е изд., перераб. и доп. − М. : Маркет ДС, 2008. – 432 с. (Университетская серия). Навчальне видання
МЕТОДОЛОГІЯ СИСТЕМНОГО ПІДХОДУ ТА НАУКОВИХ ДОСЛІДЖЕНЬ
Конспект лекційдля слухачів спеціальності 8.15010002 «Державна служба» усіх форм навчання
Відповідальний за випуск О. М. Теліженко Редактори Н. В. Лисогуб, Н. З. Клочко Комп’ютерне верстання Т. В. Бондар
Підп. до друку 10.04.2014, поз. 59. Формат 60х84/16. Ум. друк. арк. 6,28. Обл.-вид. арк. 6,16. Тираж 30 пр. Зам. № Собівартість видання грн к.
Видавець і виготовлювач Сумський державний університет, вул. Римського-Корсакова, 2, м. Суми, 40007 Свідоцтво суб’єкта видавничої справи ДК № 3062 від 17.12.2007. КомментарииКомментариев пока нет Пожалуйста, авторизуйтесь, чтобы оставить комментарий. |
||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||
в)
г)
д)
є)
(6.2)
(6.3)
(6.4)