НАЦІОНАЛЬНА ЕКОНОМІКА 11.07.2014 12:11

Тема 1. Потенціал національної економіки.

Сутність поняття «національне багатство» та його елементи. Створені не фінансові активи (основні та оборотні засоби, запаси готової продукції, державні резерви, цінності). Нестворені не фінансові активи (матеріальні та нематеріальні активи). Фінансові активи (пасиви).

Природні ресурси як економічний фактор. Вплив природних ресурсів на економічний розвиток. Структура природно–ресурсного потенціалу. Характеристика окремих складових природно – ресурсного потенціалу України (земельні, лісові, водні, мінеральні ресурси). Економічна оцінка природно – ресурсного потенціалу. Особливості оцінки окремих видів природних ресурсів.

Роль населення у розвитку економіки та його динаміки. Зміст категорії «людський потенціал». Трудовий потенціал, його склад і структура. Трудові ресурси та зайнятість населення. Розрахунок рівня зайнятості та рівня безробіття.

Сутність поняття «виробничий» та «науково–технічний потенціал». Характеристика виробничого потенціалу України. Промисловість як провідна галузь національної економіка. Основні складові та характеристика науково – технічного потенціалу України.

Зміст поняття «ефективність національної економіки». Соціальна та економічна ефективність. Показники ефективності національної економіки та їх розрахунок. Інтегрований показник ефективності і національної економіки.

 

Основні поняття та визначення

Потенціал національної економіки – здатність економіки країни виробляти товари й послуги та забезпечувати розширене відтворення з метою задоволення потреб населення, покращення якості життя її громадян.

         Національне багатство – сукупність ресурсів країни та накопичених благ, які знаходяться в її розпорядженні та можуть використовуватись для здійснення процесу виробництва продукції, робіт, надання послуг та забезпечення життєдіяльності людей.

         Створені нефінансові активи – частина національного багатства країни, що є результатом виробничої діяльності: основні засоби, запаси матеріальних оборотних засобів та готової продукції, цінності.

Основні засоби  – складова національного багатства країни, яка тривалий час багаторазово і постійно у незмінній натурально-речовинній формі використовується в економіці, поступово переносячи свою вартість на продукцію, роботи, послуги.

Запаси матеріальних оборотних засобів – постійно поновлювана частина національного багатства (сировина, матеріали, паливо, насіння, корма, незавершене виробництво, готова продукція та ін.), яка створена у поточному або у попередньому періоді, та зберігається для наступного продажу, використання у виробництві чи в інших цілях.

Державні матеріальні резерви – частина створених матеріальних благ (засобів виробництва та предметів споживання), яка не використовується в даний час, і являє собою стратегічні запаси країни на випадок непередбачених ситуацій та форс-мажорних обставин.

Цінності– кошторисні товари довготривалого користування (дорогоцінні метали, дорогоцінне каміння, твори мистецтва, антикваріат), які не зношуються з часом, як правило не використовуються для споживання або у виробництві та придбаваються з метою збереження вартості у часі.

Нестворені не фінансові активи – частина національного багатства, що не є результатом виробничої діяльності, яка або існує у природі (земля, вода, ліси, надра та ін.), або є результатом певних юридичних дій (патенти, торгові марки, ноу-хау, гудвіл).

Матеріальні нестворені активи – сукупність активів природного походження (природних ресурсів), які не є результатом виробничої діяльності.

Нематеріальні нестворені активи  - активи, які є результатом певних юридичних дій та надають виключне право своїм власникам на здійснення конкретними видами діяльності або на виробництво певних видів товарів та послуг (патенти, торгові марки, ноу-хау, гудвіл).

Фінансові активи – складова національного багатства, яка відображає вкладення коштів у монетарне золото, цінні папери та інші зобов’язання, які забезпечують зростання економічного потенціалу країни (кредити та запозичення, дебіторська та кредиторська заборгованість та ін.).

Природно – ресурсний потенціал – сукупність природних ресурсів та природних умов, які можуть бути використані в господарській діяльності країни з врахуванням досягнень науково-технічного прогресу.

Природні ресурси – елемент національного багатства, який включає в себе тіла й сили природи (земля, корисні копалини, ліси, вода та ін.), які використовуються (чи можуть бути використані) у виробничій чи іншій діяльності з метою задоволення потреб людського суспільства. 

Людський потенціал – сукупна здатність населення, що проживає (знаходиться) на території країни, забезпечити, за рахунок вроджених здібностей, рівня освіти, набутого професійного досвіду та знань, творчих здібностей, морально-психологічних якостей та фізичного здоров’я, збільшення національного багатства країни.

Трудовий потенціал – можливості країни забезпечувати потреби економіки робочою силою та кваліфікованими працівниками.

Структура трудового потенціалу – співвідношення, яке відбиває взаємозв’язки між окремими його складовими.

Трудові ресурси – частина населення країни, яка за своїми фізичними, духовними здібностями  та професійно-кваліфікаційним рівнем може приймати участь у трудовій діяльності в народному господарстві країни відповідно до встановлених державою умов.

Зайняте населення – особи обох статей у віці 15-70 років, які займаються економічною діяльністю: працюють за наймом; роботодавці; особи, які самостійно забезпечують себе роботою, включаючи зайнятих в особистих селянських господарствах або безкоштовно працюючих у сімейному бізнесі4 служителі релігійних культів, військовослужбовці та ін.

Безробітні – особи обох статей у віці 15-70 років, зареєстровані та незареєстровані у службі зайнятості, які одночасно задовольняють трьом умовам: не мають роботи,  протягом останніх чотирьох тижнів шукали роботу або намагались організувати власну справу, впродовж найближчих двох тижнів готові приступити до роботи.

Економічно активне населення – населення обох статей у віці 15-70 років, яке протягом певного періоду забезпечує пропозицію робочої сили для виробництва товарів та послуг. До нього відноситься особи, зайняті економічною діяльністю та безробітні.

         Виробничий та науково-технічний потенціал – сукупна спроможність галузей народного господарства та регіонів виробляти продукцію, здійснювати інвестиційну та інноваційну діяльність і надавати послуги населенню та виробництву.

          Ефективність національної економіки – співвідношення між результатами функціонування економіки та витратами, які необхідні для досягнення цих результатів.

          Продуктивність праці – показник ефективності використання живої праці в національній економіці, який відображає кількість ВВП, виробленого на одиницю витрат живої праці.

          Матеріаловіддача – показник ефективності використання матеріальних ресурсів в національній економіці, який визначається як співвідношення між вартістю ВВП та матеріальними витратами на його виробництво.

          Фондовіддача – показник ефективності використання основних виробничих фондів в національній економіці, який відображає скільки продукції припадає на одиницю вартості основних виробничих фондів.

 

Тема 2. Структура   національної економіки

Сутність та види структурних пропорцій в економіці. Соціальна структура економіки. Структура форм власності за показниками кількості підприємств та організацій, обсягу реалізованої продукції, кількості найманих працівників. Розподіл населення за рівнем доходів. Зміни у соціальній структурі економіки за роки незалежності України.

Організаційна структура економіки. Сутність секторного поділу економіки. Структура інституційних секторів економіки.. Структура бізнесу в Україні та її основні показники. Роль малого бізнесу в ринковій економіці. Структура організаційно-правових форм господарювання. Характеристика ступеню розвитку корпоративних відносин в економіці.

Основні пропорції відтворювальної структури економіки: між виробництвом засобів виробництва і виробництвом предметів споживання, між споживанням основного капіталу та доданою вартістю, між споживанням та нагромадженням, між виробничими галузями та інфраструктурою. Вплив змін у відтворювальних пропорціях на економічне зростання.

Сутність пропорцій між видами економічної діяльності. Структура укрупнених видів економічної діяльності як ознака розвитку національної економіки. Тенденції у структурній динаміці видів економічної діяльності за показниками зайнятості, вартості основних засобів, валової доданої вартості.

Сутність та види регіональної структури економіки. Територіальні форми організації національної економіки та їх співвідношення. Показники регіональної структури економіки. Структурна динаміка виробництва промислової та сільськогосподарської продукції за економічними районами.

Основні структурні пропорції у зовнішньої торгівлі: між обсягами експорту та імпорту, між товарами та послугами в експортно-імпортних операціях, частка інвестиційних товарів в імпорті. Товарна структура експорту та імпорту як характеристика конкурентоспроможності національної економіки. Структурний ефект: вимірювання та використання в аналізі макроекономічної динаміки.

 

Основні поняття та їх визначення

Структура національної економіки – співвідношення, які відбивають взаємозалежності між окремими частинами економіки та її зв’язки із зовнішнім світом.

Соціальна структура економіки – це розподіл економіки за формами власності та за рівнем доходів населення.

Секторна структура – це розподіл економіки на сектори, між якими існують зв’язки, що пов’язані з виробництвом, розподілом і перерозподілом доходів, виробництвом товарів та послуг, реальним та фінансовим секторами, виробництвом та споживанням тощо.

Нефінансові корпорації – підприємства (юридичні особи) усіх форм власності, діяльність яких орієнтована на виробництво й реалізацію товарів і нефінансових послуг на ринку з метою отримання прибутку, та некомерційні організації, засновані різноманітними групами виробників (асоціації підприємців, торговельні палати тощо).

Фінансові корпорації – комерційні організації, що спеціалізуються на фінансово-посередницькій діяльності: кредитні установи (банки, включаючи Національний банк, фондові біржі, інвестиційні фонди, довірчі товариства, кредитні спілки тощо) та страхові компанії.

Сектор загального державного управління – органи державного управління всіх рівнів; некомерційні організації, що виробляють і надають безкоштовні або пільгові послуги індивідуального характеру у сферах освіти, охорони здоров’я, культури, спорту, відпочинку, соціального забезпечення, тощо; послуги колективного характеру в галузі державного управління, оборони, шляхового та лісового господарства, сільськогосподарського обслуговування тощо.

Сектор домашніх господарств – сукупність фізичних осіб як споживачів, рахунки яких неможливо відокремити від рахунків самого домашнього господарства ні юридично ні економічно.

Некомерційні організації, що обслуговують домашні господарства – юридичні особи та їх підрозділи, створені окремими групами домашніх господарств для забезпечення власних інтересів.

Малі підприємства – це новостворювані та діючі підприємства незалежно від форм власності, в яких середня облікова чисельність працюючих за звітний рік не перевищує 50 осіб, а обсяг реалізованої продукції (робіт, послуг) за цей період не перевищує суми, еквівалентної 500 тис. євро за середньорічним курсом НБУ.

Великі підприємства – підприємства, в яких середньо облікова чисельність працюючих перевищує тисячу осіб, а обсяг валового доходу від реалізації продукції (робіт, послуг) за рік перевищує суму, еквівалентну 5 млн. євро.

Середні підприємства – підприємства, які за ознаками середньої облікової чисельності працюючих та обсягу реалізованої продукції не відносяться до малих або великих.

Організаційно-правова форма господарювання – це комплекс юридичних, правових, господарчих норм, які визначають характер, умови та способи формування відносин між власниками підприємства, а також між підприємством і зовнішніми по відношенню до нього суб’єктами господарської діяльності та органами державної влади.

Унітарне підприємство – підприємство, що створюється одним засновником, який виділяє необхідне для того майно, та безпосередньо або через керівника, який ним призначається, керує підприємством.

Корпоративне підприємство – підприємство, що утворюється двома або більше засновниками шляхом об'єднання майна та/або підприємницької чи трудової діяльності, діє на основі їх спільного управління справами, у тому числі через органи, що ними створюються, та спільної участі засновників у розподілі доходів та ризиків підприємства.

Норма нагромадження – питома вага частини валового внутрішнього продукту, яка використовується на нагромадження основного та оборотного капіталу.

Інфраструктура економіки – сукупність видів економічної діяльності, які забезпечують виробництво продукції у матеріальній формі.

Вид економічної діяльності – поєднання дій людей, у результаті якого створюється продукція чи надаються послуги, що характеризуються особливістю призначення, однорідністю використаних ресурсів, спільністю технічної бази та технологічних процесів.

Регіональна структура економіки – це розподіл національної економіки за територіальними формами організації господарства.

Спеціальна (вільна) економічна зона – територія в прикордонних або інших регіонах країни, яка має особливий юридичний та економічний статус.

Територія пріоритетного розвитку – адміністративно-територіальна одиниця, яка має особливий (пільговий) режим інвестиційної діяльності, спрямований на забезпечення соціально-економічного розвитку регіону.

Структурний ефект - вплив структурних змін в економіці на динаміку макроекономічних показників.

 

Тема 3. Фінанси національної економіки

Державні фінанси як центральна ланка фінансової системи України. Призначення, роль та структура державних фінансів. Бюджетна система України. Державний бюджет України: структура доходів та видатків. Бюджетна класифікація. Місцеві бюджети: особливості формування в Україні. Податкова система: основні елементи та їх характеристика. Класифікація податків. Пільгове оподаткування: сутність та форми. Система державних внутрішніх та зовнішніх запозичень: особливості в Україні. Державний борг: економічний зміст та структура. Система державних цільових фондів: склад, джерела та призначення. Фінансове забезпечення соціальних гарантій громадян.  Розвиток державного соціального страхування. Система фінансів підприємств і організацій державної та комунальної форм власності.

Місце банківської системи в кредитній і фінансовій системі національної економіки. Структура кредитної системи. Банківська система у широкому і вузькому розумінні. Функції банківської системи. Принципи організації та діяльності банківських систем.

Дворівнева банківська система. Функції центрального банку. Моделі дворівневої організаційної структури банківських систем. Комерційний банк. Види комерційних банківських установ. Функції комерційних банків. Операції комерційних банків.

Історичні передумови та законодавче забезпечення формування в Україні банківської системи ринкового типу. Особливості національної банківської системи. Функції Національного банку України. Комерційні банки в дворівневій банківській системі України. Групування і ранжирування комерційних банків за критеріями Національного банку України.

Сутність системи небанківських фінансово-кредитних установ. Особливості їх функціонування та взаємодії з іншими економічними суб’єктами. Класифікаційні характеристики небанківських фінансово-кредитних установ та ефективність їх діяльності. Роль і місце фінансових посередників у загальноекономічній та кредитній системі країни. Перспективи розвитку небанківських фінансово-кредитних установ в Україні.

 

Основні поняття та їх визначення

Фінансова система країни – складна багаторівнева система, що включає: відносини, що складаються між різними суб’єктами економіки з приводу мобілізації, розподілу та використання фінансових ресурсів в країні; нормативно-правові акти, що регулюють ці відносини (фінансове законодавство); сукупність форм, методів та інструментів (фінансовий механізм); установи та організації, що забезпечують функціонування фінансової сфери та її регулювання.

Система державних фінансів – центральна ланка фінансової системи, через яку здійснюється багатосторонній регулювальний вплив держави на соціально-економічний розвиток країни.

Фінансова політика держави — одна із основних складових макроекономічної політики, змістом якої є розроблення, прийняття та реалізація рішень щодо мобілізації, розподілу й використання фінансових ресурсів у державі, з одного боку — для забезпечення певних її функцій, а з іншого — задля регулювання фінансової сфери взагалі й окремих ринків зокрема.

Бюджетна система України – сукупність Державного бюджету та місцевих бюджетів, побудована з урахуванням економічних відносин, державного та адміністративно-територіального устрою і врегульована нормами права.

Централізована (або вертикальна) модель організації бюджетної системи – модель міжбюджетних відносин, в основі якої лежить субординація нижчих рівнів державної влади вищим у процесі постачання суспільних благ та жорстка ієрархічна структура, яка заперечує будь-який рівень фіскальної автономії місцевих бюджетів.

 Децентралізована (або розподілена) модельорганізації бюджетної системи – модель міжбюджетних відносин, яка  передбачає, що відповідальність за розробку й здійснення рішень у сфері бюджетних відносин в тій чи іншій мірі розмежовується між рівнями державної влади.

Бюджетний дефіцит  – перевищення видатків бюджету над його доходами.

Бюджетний профіцит – перевищення доходів бюджету над його видатками.

Місцеві бюджети – бюджет  Автономної Республіки Крим, обласні, районні бюджети, бюджети районів у містах та бюджети місцевого самоврядування.

Міжбюджетні трансферти – кошти, які безоплатно і безповоротно передаються з одного бюджету до іншого.

Кошик доходів бюджетів місцевого самоврядування – податки і збори (обов’язкові платежі), що закріплені Бюджетним кодексом України на постійній основі за бюджетами місцевого самоврядування та враховуються при  визначенні обсягів між бюджетних трансфертів.

Принцип субсидіарності  – максимально можливе наближення надання суспільних послуг до їх безпосереднього споживача, що законодавчо закріплене Бюджетним кодексом України.

Податкова система країни– складна багаторівнева система, що включає: податкові відносини, що складаються між державою та платниками податків; нормативно-правові акти, що регулюють ці відносини (податкове законодавство); система оподаткування; фіскальні установи, що здійснюють справляння податків і контроль за їх сплатою (державні податкові органи).

Система оподаткування — нормативно визначені органами законодавчої влади платники податків, їхні права та обов’язки, об’єкти оподаткування, види податків, зборів та інших обов’язкових платежів до бюджетів, а також порядок стягнення встановлених податкових платежів, зборів і внесків.

Податкова політика – це політика держави у сфері оподаткування, яка передбачає прийняття рішень щодо формування та застосування податкових інструментів для досягнення певних цілей та пріоритетів макроекономічного розвитку країни (поповнення доходів бюджету, збільшення обсягів виробництва, зайнятості, зниження рівня інфляції та ін.).

Податки – 1) фіскальні вилучення, що утворюють доходи державного бюджету (у вузькому понятті); 2) всі фіскальні вилучення, встановлені державою, в тому числі відрахування до цільових позабюджетних фондів (у широкому понятті); 3) своєрідна плата всього загалу платників і кожного з них окремо за послуги, які надає держава, виконуючи свої функції.

Класифікація податків — групування видів податків за різними ознаками: формою оподаткування, економічним змістом об’єкта оподаткування, механізмом, суб’єктом, характером стягнення та ін.

Загальнодержавні податки і збори – ПДВ, податок на доходи фізичних осіб, податок на прибуток підприємств, акцизний збір, податок з власників транспортних засобів, мито, фіксований сільськогосподарський податок, деякі платежі (державне мито, плата за користування природними ресурсами, рентні платежі), а також цільові відрахування до бюджетних та позабюджетних фондів (збір на обов’язкове пенсійне страхування, збір за забруднення навколишнього природного середовища тощо).

Місцеві податки та збори – податок з реклами, комунальний податок, а також низка обов’язкових платежів (готельний збір, збір за паркування, ринковий збір, збір за видачу дозволу на розміщення об’єкта торгівлі тощо).

Прямі податки – податки з доходів (прибутків) чи майна, які сплачуються при здійсненні  виробничого процесу та забезпечують реалізацію регуляторної функції податкової політики.

Непрямі податки – податки на споживання, що включаються до ціни товарів, виконання робіт та надання послуг, які  здебільшого виконують фіскальну функцію податкової політики.

Пільгове оподаткування – система внутрішнього перерозподілу фінансових ресурсів між окремими суб’єктами оподаткування, яку використовує держава з метою забезпечення регулювання темпів і пропорцій економіки.

Податкові пільги — це інструменти податкового регулювання, що закріплені в нормативних актах як винятки із загальної схеми обчислення конкретного виду податку і стосуються об’єкта, ставки або інших складових оподаткування.

«Податкові  канікули» – повне звільнення платників податків від сплати податку на певний період з метою стимулювання розвитку підприємництва.

Податковий кредит – форма пільгового оподаткування у вигляді відстрочки  сплати податку, перенесення збитків поточного року на прибуток/  доходи наступного року або майбутніх періодів тощо.

Податкові вилучення — форма пільгового оподаткування, сутність якої полягає в тому, що від оподаткування звільняються деякі об’єкти або окремі елементи чи види діяльності

Система державних запозичень – мобілізація фінансових ресурсів державою, що спрямована забезпечити державні витрати шляхом внутрішніх і зовнішніх позик (державного кредиту), та використовується, як правило,  для покриття дефіциту державного бюджету.

Державний борг— 1) загальна сума заборгованості держави зовнішнім та внутрішнім кредиторам, яка складається з усіх випущених і непогашених боргових зобов’язань уряду, включаючи і ті боргові зобов’язання, що виникають у результаті виданих гарантій за кредитами, та інших зобов’язань, які взяв на себе уряд. 2) загальний розмір накопиченої заборгованості держави зовнішнім і внутрішнім кредиторам, який дорівнює сумі минулих бюджетних дефіцитів за вилученням бюджетних профіцитів.

Державний внутрішній борг — заборгованість держави домогосподарствам і фірмам (юридич­ним і фізичним особам) даної країни, які володіють цінними паперами, випущеними її урядом з метою фінансування бюджетного дефіциту.

Державний зовнішній борг— 1) заборгованість держави за непогашеними зовнішніми позиками і невиплаченими за ними відсотками на певну дату; 2) заборгованість держави перед іноземними громадянами, фірмами, банками, урядами та міжнародними фінансовими організаціями.

Державний прямий борг— та частина державного боргу, яка відображує обсяги позичених ресурсів безпосередньо урядом країни.

Державний гарантований борг— та частина державного боргу, яка відображує боргові зобов’язання уряду, що виникають у результаті виданих ним гарантій приватним підприємцям за кредити у разі неплатоспроможності позичальників.

Державне страхування – сукупність особливих фінансових замкнутих перерозподільчих відносин між його учасниками з приводу формування державних цільових страхових фондів за рахунок їх грошових внесків, призначених для відшкодування можливих збитків та надання допомоги громадянам.

Загальнообов’язкове державне соціальне страхування— система прав, обов’язків і гарантій, яка передбачає надання соціального захисту, що включає матеріальне забезпечення громадян у разі хвороби, повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом, за рахунок грошових фондів, що формуються шляхом сплати страхових внесків власником, або уповноваженим ним органом (роботодавцем), громадянами, а також бюджетних та інших джерел, передбачених законодавством.

Пенсійне страхування – система прав, обов’язків і гарантій, яка передбачає призначення, перерахунок і виплату пенсій, надання соціальних послуг застрахованим особам і членам їхніх сімей з коштів Пенсійного фонду України, що формуються за рахунок страхових внесків роботодавців і громадян на загальнообов’язкове державне пенсійне страхування, бюджетних та інших джерел, передбачених законодавством.

Спеціалізована кредитна система — кредитна система, в якій існує чітка межа між операціями та принципами регулювання діяльності банків і небанківських фінансово-кредитних установ.

Універсальна кредитна система — кредитна система, в якій надається можливість практично всім фінансово-кредитним установам здійснювати різні види кредитно-фінансових послуг.

Банківська система — це сукупність різноманітних видів банківських установ та інституцій у їх взаємозв’язку, яка існує в тій чи іншій країні в певний історичний період і функціонує в межах єдиного фінансового механізму.

Однорівнева банківська система – система з горизонтальними зв’язками між банками з універсалізацією або спеціалізацією їх операцій та функцій. Усі банки, що діють у країні, перебувають на одній ієрархічній сходинці, виконують специфічні функції з кредитно-розрахункового обслуговування клієнтури. Регулювання діяльності такої системи здійснюється директивно на неекономічних засадах небанківськими державними органами.

Дворівнева банківська система являє собою систему, в якій на першому рівні розміщений центральний банк, а на другому — мережа операційних банків та інших фінансово-кредитних інституцій, які підпадають під правила його регулювання.

Трансформаційна функція банківської системи базується на аналогічній функції окремих банків і полягає в зміні (трансформації) якісних характеристик грошових потоків, що проходять через банки, трансформуючи ресурси грошового ринку за строками, за обсягами, за ризиками і в територіальному розрізі.

Функція створення платіжних засобів і регулювання грошового обороту (емісійна) полягає в тому, що банківська система оперативно змінює масу грошей в обігу, збільшуючи чи зменшуючи її відповідно до зміни попиту на гроші, тобто управляє пропозицією грошей. Це досягається з використанням методів та інструментів грошово-кредитної політики центрального банку, реалізацію якої забезпечує система в цілому.

Функція забезпечення стабільності банківської діяльності та грошового ринку (стабілізаційна) пов’язана з високими ризиками, притаманними банківській діяльності. Виконання банківською системою цієї функції проявляється, по-перше, у прийнятті низки законів та інших нормативних актів, що регламентують діяльність усіх її ланок; по-друге, у взаємодії банків між собою з використанням інструментів міжбанківського та грошового ринків.

Операційний банк — це багатофункціональний фінансовий інститут другого рівня банківської системи, що надає широкий спектр послуг кредитного, страхового і платіжного характеру, а також виконує різноманітні фінансові функції стосовно будь-якого підприємства задля реалізації своєї стратегії.

Трансформація ризиків полягає в тому, що банки, діяльність яких пов’язана з високим ризиком, вживаючи відповідних заходів, можуть звести ці ризики для своїх вкладників та акціонерів до мінімуму. До таких заходів належать: диверсифікація активних операцій, створення резервів, диференціація процентних ставок залежно від ризикованості кредитів, страхування депозитів тощо.

Трансформація строків полягає у тому, що мобілізуючи значні обсяги короткострокових коштів і постійно поповнюючи їх, банки дістають можливість деяку їх частину спрямовувати в довгострокові позички та інші довгострокові активи. Це дає змогу позичальникам профінансувати свої довготермінові проекти, а кредиторам банків одержати більший дохід за своїми вкладами.

Трансформація обсягів капіталів виявляється в тому, що, мобілізуючи великі обсяги дрібних вкладів, банки дістають можливість акумулювати великі маси капіталу для реалізації масштабних проектів.

Просторова трансформація означає, що банки можуть акумулювати ресурси з багатьох регіонів і навіть з інших країн і спрямувати на фінансування проектів одного регіону, однієї країни, одного об’єкта.

Небанківські фінансово-кредитні (парабанківські) установи нагромаджують та розміщують грошові кошти підприємств, установ, організацій та населення на ринку грошей і капіталів, а також здійснюють касове обслуговування економічних суб’єктів. Основними їх відмінностями від банківських установ є те, що зобов’язання пара банківських установ не є платіжними засобами, а типові пасивні операції не містять депозитів до запитання юридичних і фізичних осіб, вони не є об’єктом кредитного регулювання і не впливають на пропозицію грошей, не проводять розрахункових операцій від імені своїх клієнтів, депозити будь-якої парабанківської установи в чистому вигляді не входять до складу грошової маси, вони не впливають на структуру і динаміку грошової маси, зокрема, не створюючи мультиплікаційного ефекту.

До складу парабанківської системи входять:

Спеціалізовані кредитно-фінансові інститути (фінансові, страхові, інвестиційні, лізингові, факторингові, компанії, кредитні спілки та товариства, фонди, біржі), які характеризуються тим, що їхня діяльність спеціалізується на обслуговуванні певних типів клієнтів або певних сфер, які надмірно ризикові для банків. Можливість взяття клієнтом кредиту на пільгових умовах зазвичай залежить від членських стосунків з установою. Яскравими представниками ризикових сфер спеціалізації є сільське господарство і підприємництво.

Поштово-ощадні установи — акумулюють грошові кошти широких верств населення через свою розгалужену систему. Гроші надаються іншим фінансово-кредитним установам (банкам), центральним і місцевим органам виконавчої влади, фондам, спілкам. Такі установи малоризикові, відсоткові ставки за депозитними вкладеннями низькі.

 

Тема 4. Роль держави в національній економіці

Місце держави в громадянському суспільстві. Держава як інститут реалізації суспільних інтересів. Функції держави. Економічні функції держави: формування правових засад функціонування економіки; емісійна; усунення вад ринкового саморегулювання; перерозподіл доходів; забезпечення людей обов’язковими товарами. Ефективність за Парето. Вади ринкового саморегулювання. Антимонопольна (конкурентна) політика. Виробництво суспільних товарів як функція держави. Властивості суспільних товарів. Чисті й змішані суспільні та приватні товари. Позитивні й негативні зовнішні ефекти (екстерналії). Неповнота ринків. Недосконалість інформації. Інформаційна асиметрія на ринку. Стабілізаційна політика. Сутність понять: «державне втручання в економіку», «економічна політика держави», «державне управління», «державна регуляторна політика», «державне регулювання економіки». Об’єкти та суб’єкти економічної політики держави.

Суб’єкти і об’єкти розподілу доходів і ресурсів. Сутність ринкового механізму розподілу. Держава як суб’єкт розподілу ресурсів і доходів. Прямі та непрямі (опосередковані) методи розподілу ресурсів і доходів. Власність в системі розподілу. Націоналізація та приватизація власності як методи розподілу власності. Державний сектор економіки. Податкова система як елемент державного перерозподілу доходів. Розподільча функція податків. Складові податкової системи: система оподаткування, система податкових органів. Пропорційна, прогресивна, змішана, регресивна форми оподаткування. Податковий тягар та його розподіл. Податкові пільги як інструмент розподілу. Державний бюджет в системі розподілу. Бюджетна система України. Форми розподілу доходів держави: бюджетні дотації, субсидії, субвенції. Класифікація видатків державного бюджету. Державний борг в системі розподілу.

Поняття суспільного сектору економіки. Сектор державного управління (СДУ). Доходи та видатки установ СДУ. Ефективність суспільного сектору економіки. Джерела фінансування діяльності установ СДУ. Кошториси бюджетних установ. Порядок фінансування органів влади і управління, національної оборони, правоохоронної діяльності і забезпечення безпеки держави, освіти, охорони здоров’я, соціального захисту і соціального забезпечення, культури і мистецтва, фізичної культури і спорту.

Взаємовідносини бізнесу і держави як суперечлива система співробітництва і антагонізму. Передумови взаємозалежності підприємництва і держави. Основні напрямки підтримки державою бізнесу: створення і підтримка інфраструктури економічної системи; сприяння розвитку нових і прогресивних галузей економіки; здійснення і підтримка науково-дослідних і конструкторських розробок; державні закупівлі продукції; стимулювання продажу, збору і зберігання інформації. Підтримка державою крупного, малого і середнього бізнесу.

Сутність тінізації економіки. Класифікація причин виникнення тіньової економіки. Структурні складові тіньової економіки: кримінальна діяльність, неформальна діяльність та фіктивна діяльність. Характерні ознаки видів тіньової економіки. Необхідність і засоби боротьби з тіньовою економікою.

 

Основні поняття та їх визначення

Антимонопольна (конкурентна) політика держави — комплекс заходів, спрямованих на запобігання монопольній діяльності, обмеження та припинення її, а також на розвиток конкуренції.

Вади ринкового саморегулювання — властивість ринкової економіки, виникають внаслідок неефективного за Парето розподілу економічних ресурсів.

Дерегулювання підприємництва — сукупність заходів, спрямованих на зменшення втручання державних органів у підприємницьку діяльність, усунення правових, адміністративних, економічних та організаційних перешкод для її розвитку.

Державна економічна політика — цілеспрямований вплив на економічні процеси на макро- і мікрорівні, створення та вдосконалення умов економічного розвитку відповідно до певного суспільного устрою.

Державне регулювання економіки — 1. Різновид чистого суспільного товару. 2. Система знань про сутність, закономірності дії та правила застосування типових методів та засобів впливу держави на хід соціально-економічного розвитку, спрямованих на досягнення цілей державної економічної політики. 3. Сфера діяльності держави щодо цілеспрямованого впливу на поведінку суб’єктів господарювання.

Державне управління економікою — організуючий і регулювальний вплив держави на економічну діяльність суб’єктів ринку з метою впорядкування її та підвищення результативності.

Економічна функція держави — створення передумов, необхідних для ефективної економічної діяльності суспільства.

Ефективний за Парето розподіл ресурсів — розподіл ресурсів, за якого стан суб’єктів ринку або поліпшується або не змінюється.

Змішана економіка — економічна система, в якій розподіл економічних ресурсів здійснюється на основі поєднання механізмів ринкового саморегулювання та державного регулювання.

Змішані суспільні товари — товари, яким у помірному ступені притаманні властивості суспільних товарів.

Кошторис бюджетної установи — основний плановий документ, який надає повноваження бюджетній установі щодо отримання доходів і здійснення видатків, визначає обсяг і спрямування коштів для виконання установою своїх функцій та досягнення цілей, визначених на рік відповідно до бюджетних призначень.

         Кримінальна діяльність – специфічні заборонені види діяльності, за які передбачено суворе покарання згідно із чинним законодавством. (наркобізнес, проституція, торгівля зброєю, рекет тощо).

Націоналізація – перехід об’єкта власності від приватного власника до держави.

Негативні екстерналії — ситуації, коли в результаті дій суб’єк­та ринку частка власних витрат перекладається на інших суб’єктів.

Неповний ринок — ринок, що не забезпечує потреби споживачів у товарах, навіть якщо ціни перевищують витрати на виробництво їх.

Неформальна  діяльність – легальні види діяльності, що дозволені чинним законодавством, але приховуються з метою часткового або повного ухилення від сплати податків (домогосподарства, малий та середній бізнес).

Обов’язкові товари – товари, які є обов’язковими для споживання суб’єктами економічної діяльності.

Позитивні екстерналії — ситуації, коли суб’єкт ринку бере на себе витрати для реалізації інтересів інших суб’єктів ринку.

Приватизація — 1. Процес перетворення державної власності у недержавну. 2. Відчуження майна, що перебуває у державній власності, на користь фізичних та юридичних осіб, які можуть бути покупцями, з метою підвищення соціально-економічної ефективності виробництва та залучення коштів на структурну перебудову економіки.

Приватні товари — товари, яким не притаманні властивості суспільних товарів.

Прогресивний податок – податок, за яким частка доходу, виплачувана як податок (ставка податку), зростає зі зростанням доходу або купівельної спроможності.

Пропорційний податок – податок, за яким частка доходу, виплачена у вигляді податку, залишається постійною в міру зростання доходу.

Регресивний податок – податок, середня ставка якого знижується зі зростанням доходу.

Ринкова економіка — економічна система, в якій розподіл економічних ресурсів здійснюється через механізм ринкового саморегулювання.

Сектор державного управління — один із секторів економіки, до якого відносять державні установи, головною функцією яких є перерозподіл доходів і багатства, а також надання неринкових (суспільних) послуг як суспільству в цілому, так і окремим його членам (або групам осіб).

Суспільні товари — товари, що мають дві властивості: несуперництво у споживанні та загальнодоступність.

Тіньова економіка – це складне суспільно-економічне явище, пов’язане з незаконним привласненням особою або групою людей частини створеної вартості або частки майна через різного роду викривлення об’єктивної інформації про рух грошових коштів та матеріальних цінностей, спотворення даних первинного обліку для заплутування джерел походження доходу, а також через організацію та реалізацію методом лобіювання відповідних законодавчих норм і нормативів схем корисливого перетоку капіталів, здійснення яких не підлягає під кримінальну відповідальність,  але зумовлює матеріальні втрати державних або підприємницьких структур, або окремих громадян.       

Фіктивна діяльність – заборонена законом  діяльність, що передбачена згідно з вимогами  FATF, Кримінальним кодексом України і спотворює внутрішню структуру перерозподілу фінансових потоків (шахрайство, хабарництво, спекулятивні операції і т. ін.).

Чисті суспільні товари — товари, яким у вищий мірі притаманні властивості суспільних товарів.

 

Тема 5. Організація державного управління національної економіки

Необхідність управління. Підвалини державного управління. Першоджерело владних повноважень. Визначення державного управління. Об’єкти і суб’єкти управління. Сутність об’єкту державного управління. Суб’єкти державного управління. Управлінські відносини між суб’єктами та об’єктами. Прямий і зворотній зв’язок між ними. Субординацій ний та координаційний характер відносин між суб’єктами та об’єктами. Характерні риси державного управління. Американський та Європейський підходи до управління. Головні положення Вільсона. Визначення державного управління Вайтом. Загальне визначення державного управління при Американському підході. Європейський підхід до  державного управління. Державне управління і виконавча влада ознаки механізму здійснення державної влади взаємозв’язок державного управління і виконавчої влади. Ієрархічність побудови системи виконавчої влади. Функції Президента України. Повноваження кабінету Міністрів України. Порядок функціонування міністерств та інших центральних органів виконавчої влади. Повноваження місцевих державних адміністрацій.

Цілі державного управління і їх види.  Ієрархія цілей. Стратегічні тактичні і оперативні цілі.

Функція управління. Загальні і специфічні функції. Функція планування. Організація процесу виконання управлінського рішення. Контрольна функція державного управління. Державне регулювання як головна функція державного управління. Види  ринкового саморегулювання. Усунення вад державним регулюванням економіки. Захист конкуренції. Способи запобігання негативним екстерналіям. Розв’язання   проблем неповноти ринків. Формування інформаційної інфраструктури ринку. Здійснення стабілізаційної політики. Регулювання індивідуальних доходів. Методи державного регулювання економіки. Формування стратегії соціально-економічного розвитку. Прогнозування програмування і планування. Класифікація методів державного регулювання економіки. Прямі і непрямі методи. Основні методи прямого державного впливу. Основні методи непрямого регулювання. Засоби державного регулювання економіки. Правове регулювання. Юридичні норми поведінки суб’єктів ринку. Зміст норм. Основні форми правового регулювання економіки. Адміністративні методи державного регулювання економіки. Інструменти адміністративного регулювання ліцензії, квоти, санкції, норми, стандарти, державні замовлення, ціни. Економічні методи державного регулювання економіки. Державні закупівлі як інструмент фіскальної політики. Бюджет як інструмент регулювання. Сутність регулювальної функції податків. Грошово-кредитне регулювання. Джерела впливу на обсяг грошової пропозиції. Амортизаційна політика як важливий чинник регулювання інвестиційної діяльності. Зміст пропагандистських методів державного регулювання економіки.   

 

Основні поняття та їх визначення

Державне управління – це вид діяльності держави, яка полягає у здійсненні нею управлінського управляючого впливу, шляхом використання повноважень виконавчої влади через використання заходів, нормативно – правових актів, здійснення розпорядчих функцій з метою комплексного соціально – економічного розвитку і забезпечення реалізації державної політики у відповідних сферах суспільного життя.

Об’єкт державного управління –  це система, яка підпорядковується владній волі суб’єкта управління і виконує його рішення, тобто система якою управляють.  Об’єктами можуть бути галузі, регіони, підприємства, органи. 

Функція управління –  це вид державно – управлінської діяльності, що базується на розподілі та взаємодії управлінської праці і здійснюється відповідно до законодавства спеціально створеними органами виконавчої влади з метою втілення в життя завдань державного управління.

Методи державного регулювання економіки – це способи впливу держави на сферу підприємництва, інфраструктуру ринку, некомерційних секторів економіки з метою створення умов для їх ефективного функціонування відповідно до напрямів державної економічної політики.

Методи непрямого регулювання – це методи які діють опосередковано через створення наявного економічного середовища яке змушує їх діяти у потрібному державі напрямі .

Опосередковане регулювання – це вплив на економічні інтереси.

Правове регулювання – діяльність держави щодо встановлення обов’язкових для виконання юридичних норм (правил) поведінки суб’єктів права.

 

Тема 6. Розвиток національної економіки

Сутність та показники економічного розвитку. Зіставлення понять економічне зростання та економічний розвиток. Геометричні моделі економічного розвитку: теорія циклічності та теорія систем. Сутність економічного розвитку. Два підходи до оцінки процесів розвитку. Система показників кількісних змін економічного розвитку. Показники якісних змін економічного розвитку: індекс соціального розвитку, індекс розвитку людського потенціалу, індекс зубожіння та індекс розвитку з врахуванням гендерного розподілу, комплекс індикаторів сталого розвитку.

Теорії та моделі економічного розвитку. Пост кейнсіанські моделі економічного зростання. Основні положення моделей С.Кезнеця, Р.Харрода, О.Домара, Дж.Робінсон. Основні положення неокласичних моделей економічного зростання : виробнича функція, модель Р.Солоу. Сутність ендогенного впливу НТЕП на економічний розвиток: модель П.Ромера. Інституціональна модель економічного розвитку.  Моделі економічного зростання країн, зо розвиваються: двосекторна модель Льюїса, теорія революційні теорія залежності, теорія дуального розвитку.

Етапи економічного зростання та розвитку. Основні підходи до виокремлення етапів економічного розвитку: формаційний, технократичний, цивілізаційний. Сутність формаційного підходу та  етапів економічного розвитку.  Методологічні основи технократичного підходу до етапізації процесів економічного розвитку. Зіставлення підходів Д.Белла, М.Кастельса та С.Глазьєва. основні етапи економічного розвитку за цивілізаційним підходом.

Стратегічна модель економічного розвитку України. Сутність стратегічної мети розвитку національної економіки. Сутність змін, які необхідно здійснити для досягнення цілей економічного розвитку України: напрямки змін у соціальній, інституціональній, інноваційно-інвестиційній сферах, сфері макроекономічної політики, внутрішнього ринку та реального сектору економіки.

 

Основні поняття та їх визначення

Доіндусторіальне суспільство – соціальний порядок, який заснований на примітивних виробничих формах, що розвиваються в галузях, як забезпечують видобуток та первинну обробку ресурсів.

Економічне зростання – збільшення реального обсягу кінцевої продукції або реального ВВП на душу населення за певний період за рахунок збільшення виробничих потужностей економіки.

Економічний розвиток – динамічний багатоваріантний циклічний процес, який має спіралеподібну форму та виявляється через кількісні та якісні зрушення у структурі системи при збереженні її цілісності.

Індекс розвитку людського потенціалу – інтегральний показник, який застосовується для оцінки досягнень країн у рівні соціального розвитку.

Постіндустріальне суспільство – соціальний порядок, за якого виробництво є безперервним впливом на навколишнє середовище, кожна сфера людської діяльності тісно пов’язана з іншими. Найважливішою ознакою постіндустріального суспільства є експансія у економічному секторі виробництва послуг та інформації.

Технологічний уклад – сукупність технологічних процесів, що знаходяться на одному рівні.

 

Тема 7. Регіональний розвиток національної економіки

            Сутність поняття «регіон». Основні показники стану та розвитку регіонів України. Натуральні й вартісні, кількісні й якісні, абсолютні й відносні показники. Система показників, що застосовуються у регіональних стратегіях розвитку, прогнозах та програмах економічного і соціального розвитку регіонів. Валовий регіональний продукт як узагальнюючий показник економічного і соціального розвитку регіону.

         Роль та значення регіональних фінансів у забезпеченні економічного і соціального розвитку регіонів. Структура фінансових ресурсів регіону. Фінансова база регіонів та її склад. Місцеві бюджети та їх функції. Склад доходів місцевих бюджетів. Сутність міжбюджетних трансфертів та їх види. Сутність понять «дотація вирівнювання», «субвенція» та їх  призначення. Фінансові нормативи бюджетної забезпеченості як основа функціонування механізму міжбюджетних трансфертів. Загальний та спеціальний фонди місцевих бюджетів та їх функціональне призначення. Бюджет розвитку як складова спеціального фонду місцевих бюджетів.

         Економічна сутність інвестицій та їх джерела. Реальні та фінансові інвестиції.  Зміст інвестиційної діяльності. Інвестиційний потенціал регіону та об’єкти інвестиційної діяльності. Інвестиційна привабливість регіону та фактори, що її обумовлюють. Сутність понять «інвестиційний клімат», «інвестиційний імідж» та фактори, що їх визначають. Основні напрями підвищення інвестиційної привабливості українських регіонів. Регіональні інвестиційні програми як інструмент удосконалення механізму залучення іноземних інвестицій. Структура регіональної інвестиційної програми.

         Сутність принципи  та мета стратегічного управління регіональним розвитком. Стратегічні завдання державної регіональної політики на період до  2015 року. Механізм реалізації Державної стратегії регіонального розвитку ДСРР) та його складові. Сутність та зміст нормативно-правового, інституційного, організаційного, фінансового та науково-методичного забезпечення механізму реалізації  ДСРР. Механізм реалізації регіональних стратегій розвитку та його складові.     

 

Основні поняття та їх визначення

Регіон – частина території країни із специфічними природно-кліматичними та економічними умовами, що має чітко означені адміністративні межі, власні органи управління, та на якій створюються матеріальні й соціальні блага, необхідні для проживання, організації побуту, відпочинку населення, а також здійснення ним виробничої діяльності.

Показники розвитку регіональної економіки – певні величини, критерії, рівні, індикатори, які дозволяють визначати її стан, зміни цього стану, здійснювати необхідні порівняння, а також аналіз та оцінку ефективності державної регіональної політики та її вплив на розвиток національної економіки в цілому, встановлювати параметри розвитку окремих регіонів.

         Валовий регіональний продукт (ВРП)  – сума валовий доданих вартостей всіх видів економічної діяльності, скорегована на величину непрямо вимірюваних послуг фінансового посередництва та податків, за виключенням субсидій на продукти.

Фінанси регіону – система економічних взаємовідносин, функціонування якої забезпечує розподіл й перерозподіл вартості валового регіонального продукту та створює фонд грошових коштів, необхідних для забезпечення соціальних потреб населення та вирішення проблем соціально-економічного розвитку територій.

Фінансова база регіонів – сукупність всіх можливих джерел  формування доходів органів місцевої державної влади, які використовуються для покриття витрат, необхідних для виконання наданих їм повноважень. Фінансова база регіонів складається з: доходної частини місцевих бюджетів; позабюджетних цільових фондів; інших коштів.

Місцевий бюджет – фонд грошових коштів, які утворюється згідно з нормативним актом відповідного органу місцевої влади конкретного регіону, для забезпечення функцій і повноважень місцевого самоврядування.

          Міжбюджетний трансферт – безоплатне та безповоротне передавання коштів з одного бюджету до іншого.

Дотація вирівнювання – міжбюджетний трансферт на вирівнювання доходної спроможності бюджету, який його отримує.

          Субвенція –  міжбюджетний трансферт для використання на певну мету в порядку, визначеному тим органом, який прийняв рішення про її його надання.

Фінансовий    норматив    бюджетної    забезпеченості – гарантований державою в межах наявних  бюджетних  ресурсів  рівень фінансового  забезпечення  повноважень  Ради  міністрів Автономної Республіки Крим,  місцевих державних адміністрацій  та  виконавчих органів   місцевого   самоврядування,   що   використовується  для визначення обсягу міжбюджетних трансфертів.

Бюджет розвитку – складова частина спеціального фонду місцевих бюджетів, яка формується для фінансування програм соціально-економічного розвитку конкретних адміністративно-територіальних одиниць та зміцнення їх матеріально-фінансової бази.

Інвестиції – усі види майнових та інтелектуальних цінностей, що вкладаються в об’єкти підприємницької та інших видів діяльності, в результаті якої створюється прибуток (дохід) або досягається соціальний ефект.

Інвестиційна діяльність – сукупність практичних дій суб’єктів цієї діяльності (громадян, юридичних осіб і держави) щодо реалізації інвестицій.

         Інвестиційний потенціал регіону – можливість та готовність господарюючих суб’єктів до здійснення інвестиційної діяльності на території регіону, тобто вкладення інвестицій у розвиток його економіки.

         Інвестиційна привабливість регіону – це сукупність факторів (політичних, економічних, правових соціальних, екологічних та ін.), які обумовлюють поведінку діючих та потенційних суб’єктів інвестиційної діяльності (інвесторів) щодо вкладення інвестицій у розвиток економіки регіону.

         Інвестиційний клімат – це умови, які сприяють (гальмують) процесам інвестиційної діяльності у конкретному регіоні та у країні в цілому.

Інвестиційний імідж – відображення інвестиційного клімату, який складається під впливом процесів, що відбуваються на макроекономічному рівні держави та на рівні окремих її регіонів, що безпосередньо впливає на рівень та темпи залучення інвестицій.

         Стратегія – це проект або  план з чітко визначеною довготерміновою метою, а також сукупністю напрямів, завдань та механізмів, необхідних для досягнення цієї стратегічної мети.

         Державна стратегія регіонального розвитку – довгостроковий прогнозний документ, в якому визначаються ключові проблеми регіонального розвитку країни та пріоритети державної регіональної  політики з точки зору загальнодержавних потреб та інтересів, а також інструменти їх реалізації

         Регіональна стратегія розвитку – стратегічний план розвитку, в якому визначаються цілі, завдання, пріоритети та напрями сталого економічного і соціального розвитку конкретного регіону.

 

Тема 8. Прогнозування національної економіки

Сутність понять: «прогноз», «гіпотеза», «план (програма)». Теоретичний та управлінський аспекти прогнозування. Форми поєднання прогнозу і плану (програми). Імовірнісний характер прогнозів. Функції соціально-еконо­мічного прогнозування: науковий аналіз, дослідження об’єктивних зв’язків соціально-економічних явищ, оцінка об’єкту прогнозування, виявлення альтернатив економічного розвитку. Принципи соціально-економічного прогнозування: наукової обґрунтованості, адекватності, альтернативності, системності, цілеспрямованості.

Класифікаційні ознаки прогнозів. Класифікація прогнозів за: масштабами об’єкта; часом випередження; елементами та напрямками відтворення (первинних факторів виробництва та суспільних потреб); функціональним призначенням (пошукові та цільові прогнози). Характеристика прогнозів.

Сутність поняття «метод прогнозування». Класифікація методів прогнозування за ступенем формалізації. Інтуїтивні та формалізовані методи прогнозування. Індивідуальні та колективні експертні оцінки. Прості й складні методи екстраполяції. Методи логічного, інформаційного й статистичного моделювання.

Сутність комплексних економетричних моделей розвитку національної економіки. Зміст прогнозів обсягу виробництва, доходів та споживання населення, капітальних вкладень і основних фондів, рівня зайнятості та безробіття, зовнішньої торгівлі, фінансів, запасів. Характеристика макроекономічних моделей прогнозування економіки України. Державне прогнозування економічного і соціального розвитку України. Зміст Державного прогнозу економічного і соціального розвитку України. Основні параметри прогнозу економічного і соціального розвитку України на коротко- і середньостроковий періоди.

 

Основні поняття та їх визначення

Гіпотеза (прогностична) — наукове передбачення на рівні загальної теорії.

Державне прогнозування економічного і соціального розвитку — науково обґрунтоване передбачення напрямів розвитку країни, окремих галузей економіки або окремих адміністративно-територіальних одиниць, можливого стану економіки та соціальної сфери в майбутньому, а також альтернативних шляхів і строків досягнення параметрів економічного і соціального розвитку.

Діагноз — етап прогнозування, на якому досліджується об’єкт з метою виявлення тенденцій його розвитку та вибору методів і моделей прогнозування.

Екстраполяція — метод прогнозування, який базується на припущенні того, що закономірність (тенденція) розвитку об’єкта в минулому буде незмінною протягом певного часу і в майбутньому.

Інтуїтивні методи прогнозування — методи, що базуються на використанні інформації, наданої експертами.

Методи прогнозування — сукупність прийомів та оцінок, що дають змогу на підставі аналізу ретроспективних даних про розвиток об’єкта зробити достатньо вірогідне судження щодо його майбутнього.

Прогноз — науково обґрунтоване судження про можливий стан об’єкта в майбутньому, а також про альтернативні шляхи і строки досягнення такого стану.

Прогностика – загальнотеоретична наука, яка вивчає закономірності розроблення прогнозів, методи і способи прогнозування.

Прогнозні та програмні документи економічного і соціального розвитку України – документи, що відповідають вимогам законодавства України щодо документів і відображають прогнози та програми економічного і соціального розвитку.

Проекція — етап прогнозування, на якому за даними діагнозу розробляється прогноз розвитку об’єкта, здійснюється оцінка вірогідності, точності обґрунтованості прогнозу.

Ретроспекція — етап прогнозування, на якому досліджується історія розвитку об’єкта для одержання його систематизованого опису.

Учасники державного прогнозування економічного і соціального розвитку України – органи державної влади, які розробляють, затверджують і здійснюють прогнозні документи (Кабінет міністрів України, Міністерство економіки України, інші центральні органи виконавчої влади, Рада Міністрів АР Крим, місцеві державні адміністрації та органи місцевого самоврядування).

 

Тема 9. Програмування національної економіки

Сутність поняття «програма». Системний підхід у соціально-економічній політиці. Принцип емерджентності. Синергетичний ефект. Структурно-логічні елементи системного аналізу: ціль; методи досягнення цілей; визначення потреб у ресурсах і їхній розподіл; модель; критерії. Сутність стратегії соціально-економічного розвитку. Етапи формування стратегії: визначення суспільних потреб та інтересів; обґрунтування цілей; ранжування цілей; дерево цілей; концепція со­ціально-економічної політики. Державні пріоритети. Класифікація цілей. Стратегічні, тактичні, оперативні цілі. Соціально орієнтована ринкова економіка. Стратегія економічної та соціальної політики України.

Програмування національної економіки як явище в системі державного управління. Співвідношення понять «програма» і «план». Директивне та індикативне планування. Сутність реформування макроекономічного планування в Україні. Система програмних документів економічного і соціального розвитку в Україні. Сутність програмно-цільового методу планування. Державна цільова програма (ДЦП). Класифікація ДЦП. Зміст етапів програмно-цільового планування: відбір переліку проблем, що підлягають програмному розв’язанню; формування та видача вихідного завдання на розроблення ДЦП; розроблення проекту ДЦП; затвердження ДЦП; реалізація ДЦП; звіт про виконання ДЦП. Організаційно-економічний механізм реалізації ДЦП.

Принципи розроблення програм економічного і соціального розвитку: цілісності, об’єктивності, науковості, гласності, самостійності, рівності, дотримання загальнодержавних інтересів. Система показників макроекономічних планів. Методи планово-економічних розрахунків. Система балансів, норм і нормативів. Схема балансів.

Державна програма економічного і соціального розвитку України (ДПЕСР) як форма макроекономічного планування. ДПЕСР України в системі прогнозних, програмних та інших державних документів. Структура ДПЕСР України. Розділи і розрізи ДПЕСР України. Зміст ДПЕСР України на середньо- та короткостроковий періоди. Послідовність розроблення ДПЕСР.

 

Основні поняття та їх визначення

Балансовий метод планово-економічних розрахунків — метод розрахунків, що уможливлює узгодження між потребами та засобами для їх забезпечення.

Державна програма економічного і соціального розвитку України — документ, в якому визначаються цілі та пріоритети економічного і соціального розвитку, засоби та шляхи досягнення їх, формується взаємоузгодження і комплексна система заходів органів законодавчої і виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, спрямованих на ефективне розв’язання проблем економічного і соціального розвитку, досягнення стабільного економічного зростання, а також характеризуються очікувані зміни у стані економіки та соціальної сфери.

Державна цільова програма — документ, в якому міститься визначений за ресурсами, виконавцями та строками здійснення комплекс заходів, спрямованих на досягнення цілей (розв’язання певних соціально-економічних проблем).

Директивний план — план, що має силу юридичного закону, адресний та обов’язковий для виконання характер. Притаманний командній економіці.

Індикативний план — рекомендаційна система планових заходів, що передбачає створення таких умов функціонування суб’єктів економіки, які б спонукали їх до виконання поставлених завдань. Притаманний змішаній економіці.

Контроль — процес забезпечення досягнення цілей плану (програми), метою якого є сприяння тому, щоб фактичні результати якомога більше відповідали цілям плану (програми).

Концепція — система поглядів на певні явища, а також спосіб розуміння, тлумачення, інтерпретації їх.

Критерії – ознаки або умови, за якими при порівнянні альтернатив розвитку одній з них надається перевага.

Макроекономічне планування — вид діяльності держави щодо визначення стратегічних, тактичних та оперативних цілей планового періоду, а також способів досягнення таких цілей.

Нормативний метод планово-економічних розрахунків — метод, заснований на використанні прогресивної, науково обґрунтованої системи норм і нормативів.

Принцип емерджентності – принцип, відповідно до якого сукупний об’єкт аналізу має якості, непритаманні кожному з його складових, якщо їх розглядати ізольовано один від одного.

Пріоритети — найважливіші напрями державної економічної політики.

Синергетичний ефект – ефект, що породжується не окремими складовими системи, а їхнім взаємозв’язком, спільними діями.

Системний підхід у соціально-економічній політиці – цілісна методологія, сутність якої полягає у розгляді об’єктів будь-якої природи як багатокомпонентної системи, сукупності взаємопов’язаних і взаємодіючих елементів, що забезпечують свій внесок і вплив на результат функціонування.

Соціально орієнтована ринкова економіка — модель змішаної економіки, стратегічна ціль соціально-економічної політики України.

Стратегія — у менеджменті — детальний, всебічний комплексний план, спрямований на втілення місії держави.

Тактика — цілі і засоби, форми і способи діяльності, які найбільше відповідають конкретним обставинам на даний момент і забезпечують досягнення стратегічних цілей.

Ціль – бажаний стан системи або результат її діяльності.

 

Тема 10. Соціальна спрямованість національної економіки

Сутність поняття блага в економічній літературі. Види благ. Економічний добробут. Корисність як мірило індивідуального добробуту. Характерні особливості категорії корисності та способи її виміру. Функція корисності (або функція індивідуального добробуту). Оцінка рівня добробуту. Сутність понять попиту споживача, надлишку споживача, сукупного надлишку всіх споживачів. Ринковий попит споживачів на дане благо. Вимірювання сукупного надлишку за допомогою графіка ринкового попиту. Критерій оцінки суспільного добробуту. Оптимальний розподіл благ за В. Парето. Концепція оптимального за Парето розподілу ресурсів. Критерії добробуту: ефективність і справедливість.

Сутність соціального вибору. Теорія соціального вибору (або теорія Кеннета Ероу). Способи узгодження індивідуальних уподобань в моделюванні соціального вибору. Проблема раціональності соціального вибору і парадокс голосування (або парадокс М. Кондорсе). Необхідність використання  при соціальному виборі аксіоми повноти та аксіоми транзитивності. Функція соціального добробуту. Побудова кривих незмінного добробуту (або суспільних кривих байдужості). Вибір конкретної форми функції соціального добробуту. Підходи до категорії справедливості: утилітаризм, лібералізм (ролзіанський підхід), ліберальний підхід (класичний лібералізм). Класична утилітаристська (або Бентама) функція добробуту, функція добробуту із зваженою сумою корисностей, роулзіанська функція добробуту.

Сутність соціальної нерівності. Основні причини нерівності в розподілі доходів населення. Бідність, як прояв нерівності в розподілі доходів та стратегічні напрямки їх подолання. Основні показники нерівності в розподілі доходів ( квінтельний і децильний коефіцієнти та коефіцієнт Джині) та їх розрахунок. Побудова кривої розподілу доходів та характеристика доходів домогосподарств: середній дохід, медіанний дохід, модний дохід. Побудова кривої Лоренця.  Основні показники масштабів бідності – межа, рівень і глибина бідності, індекси бідності. Мінімальний споживчий бюджет, межа малозабезпеченості, вартісна величина прожиткового мінімуму. Трансферти та податки. Програми соціальної допомоги. Середня і гранична ставки податку. Пропорційна, прогресивна і регресивна системи оподаткування.

Сутність соціальної сфери та її складові. Основні складові системи фінансового забезпечення соціальної сфери: джерела фінансування, інструменти формування джерел фінансування, напрямки фінансування. Змішане фінансування соціальної сфери. Позабюджетна фінансова страхова система. Кошторисно – бюджетне фінансування соціальної сфери. Кошторис витрат та його складові – загальний і спеціальний фонди. Етапи складання, розподілу, затвердження та виконання кошторисів. Забезпечення фінансовими ресурсами згідно з кошторисом тієї чи іншої галузі соціальної сфери. Фінансування освіти та загально – освітніх закладів, розвитку науки, культури і туризму, охорони здоров’я, фізичної культури і спорту. Основні джерела фінансування соціального захисту та соціальних гарантій.

 

Основні поняття та їх визначення

Бідність –  неможливість через брак коштів підтримувати спосіб життя, притаманний конкрет  ному суспільству в конкретний період часу.

Блага – товари та послуги, інші об'єкти навколишнього світу, власні дії чи дії інших людей, збільшення споживання (використання) яких є бажаним для споживача (підвищує його добробут).

Вторинний розподіл доходів – розподіл, що відображає наслідок перерозподілу доходів між різними групами домогосподарств, який здійснює влада.

Економічний добробут – згідно з А.Пігу — реалізоване за певний проміжок часу споживання товарів і послуг.

Економічні блага – блага, наявні обсяги яких менші за ті, які бажали б мати споживачі благ (тобто менші за потребу в них), на відміну від вільних благ; визначальна властивість економічних благ-рідкісність.

Ефективне (оптимальне за Парето) розміщення – розподіл благ та ресурсів в економіці, за якого поліпшення добробуту будь-якого суб'єкта чи соціальної групи можливе лише за рахунок погіршення добробуту інших.

Ефективність у споживанні для всіх споживачів даного блага (на окремому ринку) – визначається у принципі так само, як ефективність для споживача на ринку певного блага: ефективність у споживанні досягається тоді, коли споживачі ку­пують обсяг блага, який максимізує їх сумарну корисність, що відповідає точ­кам кривої ринкового попиту за кожної заданої ціни.

Квінтильний коефіцієнт – дорівнює відношенню частки доходів вищої квінтильної групи (у відсотках) до част­ки доходів нижньої квінтильної групи. Нижня квінтильна група — це 20% найбідніших домогосподарств, вища група — 20%.

Коефіцієнт Джині – показник нерівності в розподілі доходів, який дорівнює найбагатших домогосподарств країни відношенню площі фі­гури, що утворюється між кривою Лоренца і лінією абсолютної рівності, до площі трикутника, що утворюється лінією абсолютної рівності і координатни­ми осями. Коливається в діапазоні між 0 (у випадку абсолютної рівності) та 1 (або 100%, якщо шкала вимірювання у відсотках) — у випадку абсолютної не­рівності, коли всі доходи суспільства зосереджені у одного індивіда.

Корисність – суб'єктивно оцінене задоволення споживача від споживання блага (кошику благ).

Крива байдужості – графічне відображення всіх комбінацій споживання благ, які для індивіда є ек­вівалентними.

Крива Лоренца – графік у системі координат (де по вертикалі – кумулятивна частка доходів у відсотках від 0 до 100%, по горизонталі – кумулятивна частка у відсотках тих, хто отримує ці доходи, також від 0 до 100%), який ілюструє ступінь нерівності в розподілі доходів.

Крива незмінного добробуту (суспільна крива байдужості) – графічне відображення всіх комбінацій розподілу благ і доходів між індивіда­ми, які відповідають одному фіксованому рівню суспільного добробуту (інши­ми словами— це лінія рівня функції суспільного добробуту).

Медіанний дохід – дохід якогось домогосподарства, котре займає середню (медіанну) позицію при ранжуванні всіх домогосподарств за доходами від нижчих доходів до вищих. Тобто медіанний дохід розподіляє домогосподарства на дві однакові за чисельністю групи: ті, в кого дохід менший за медіанний, і ті, в кого він більший.

Межа бідності –визначає певний рівень доходів у середньому на члена родини протягом року; цей показник дозволяє визначити бідних: до них належать домогосподарства, чий дохід не перевищує межі бідності. В Україні межа бідності (2) визначаєть­ся на підставі відносного критерію зарахування різних верств населення до категорії бідних, який розраховується за фіксованою часткою середньодушового доходу (витрат) — 75% медіанного рівня сукупних доходів (витрат) у розрахунку на умовного дорослого (згідно з Методикою комплексної оцінки бідності).

Мінімальний споживчий бюджет – набір продовольчих і непродовольчих товарів та послуг у натуральному і вар­тісному вираженні, що забезпечує задоволення основних фізіологічних і соціа­льно-культурних потреб людини (згідно з Законом України «Про мінімальний споживчий бюджет»).

Неекономічні блага – блага, які є одночасно необмежені і безоплатні, наприклад, сонячне світло, во­да, повітря. До неекономічних можна віднести деякі соціальні блага, такі, як стосунки в родині, психологічний клімат на роботі, спілкування з друзями.

Особистий розподіл доходів – один з двох підходів до розподілу доходів, (поряд із функціональним розподі­лом доходів), коли розглядається розподіл доходів між окремими особистостя­ми за розміром доходів зі всіх джерел.

Первинний розподіл доходів – розподіл доходів, що утворюється в економіці безпосередньо під час виробни­чих процесів без втручання влади.

Поліпшення за Парето – перерозподіл ресурсів, який не погіршує добробут жодного члена суспільства і при цьому добробут хоча б одного поліпшується.

Прожитковий мінімум – вартісна величина достатнього для забезпечення нормального функціонування організму людини, збереження його здоров'я набору продуктів харчування, а також мінімального набору непродовольчих товарів та мінімального набору по­слуг, необхідних для задоволення основних соціальних і культурних потреб особистості (згідно з Законом України «Про державні соціальні стандарти та соціальні гарантії») .

Рівень бідності визначає частку населення, яка опиняється нижче порога бідності. Показник рівня бідності залежить від нерівності в розподілі доходів і від порога бідності.

Рідкісність – властивість, притаманна всім економічним благам, що означає дисбаланс між можливостями економічної системи, який визначається наявністю цих благ у суспільстві в кожному місці і кожний момент часу та бажаннями споживачів отримати певні обсяги благ.

Соціальна допомога – одна з найпоширеніших форм трансфертів; це програми, які можна розподіли­ти на дві групи: 1) програми типу соціального страхування, 2) програми дер­жавної допомоги.

Соціальний вибір – теорія, яка вивчає зв'язок між уподобаннями окремих індивідів і суспільними уподобаннями, зокрема проблему агрегації індивідуальних уподобань у суспільні (соціальні) уподобання. Вирішення цієї проблеми дозволяє побудувати конкретну функцію суспільного добробуту та порівнювати Парето-ефективні варіанти роз­поділу добробуту (благ і доходів) між членами суспільства з метою вибору кра­щого серед них, який найбільшою мірою відповідає суспільним уявленням щодо справедливості — такий вибір, власне, і називається соціальним вибором.

Соціальні блага – різновид неекономічних благ, таких як стосунки в родині, психологічний клімат на роботі, спілкування з друзями .

Трансферт – невідшкодована передача частки доходів або благ від одних осіб чи установ іншим. Трансферт може здійснюватись у грошовій формі, у вигляді надання пев­них послуг; він може приймати також форму передачі економічних можливос­тей .            

Функція суспільного добробуту (ФСД) – спосіб агрегації індивідуальних уподобань у суспільні уподобання в економіч­ній теорії добробуту. Модель, що формулює цілі суспільства і в якій рівень су­спільного добробуту (W) є математичною функцією розміщення ресурсів між індивідами: W = F(U1,U2,…Un ), де U1,U2,…,Un— рівні корисності, які досягаються кожним із індивідів при певному варіанті розподілу набору благ Х ⁼ (х1, х2, x3, ...) між ними. У свою чергу, кожний з індивідуальних рівнів кори­сності визначається згідно з функціями індивідуальної корисності U1 = f1(X), U2= f2(X).

 

Тема 11. Взаємодія національної економіки з екологією

Сутність поняття екології. Забруднення навколишнього природного середовища та його наслідки. Умови для досягнення стану сталого розвитку. Необхідність державного втручання у вирішенні проблем довкілля. Основні причини до надмірного навантаження довкілля. Особливості сучасного стану екології та необхідність розробки концепції взаємодії економіки та екології. Концепція взаємодії екології та економіки – сутність, спрямованість, реалізація її основних положень, цілей та пріоритетів. Заходи щодо забезпечення охорони навколишнього природного середовища.

Сутність сталого розвитку. Основні цілі і принципи сталого розвитку в Україні. Два типи економічного розвитку: техногенний і сталий та їх характерні риси. Пасивна і активна екологічна політика. Основні принципи та об’єкти охорони навколишнього середовища. Наслідки впливу людської діяльності на природне середовище. Ідея сталого розвитку та її вирішення в сучасних умовах. Основні складові стратегії сталого розвитку людства – екологічна, економічна і соціальна. Реалізація цілей сталого розвитку в промисловому, агропромисловому комплексах та в електроенергетиці. Основні напрямки розв’язання екологічних проблем в Україні.

Система державних органів управління в галузі охорони навколишнього природного середовища. Функції Верховної Ради, Кабінету Міністрів, Міністерства охорони навколишнього природного середовища, Міністерства охорони здоров’я, місцевих державних адміністрацій і громадських організацій в екологічній сфері.

Організаційно економічний механізм забезпечення природоохоронної діяльності. Основні важелі економічного механізму. Ліцензії, ліміти викидів і скидів забруднюючих речовин. Порядок оплати за природні ресурси в залежності від їхнього виду. Платежі за спеціальне використання природних ресурсів, забруднення навколишнього природного середовища, погіршання характеристик природних ресурсів. Алгоритм розрахунку розмірів платежів за викиди та скиди забруднюючих речовин в навколишнє природне середовище. Економічний збиток від негативного впливу на природні комплекси господарської діяльності. Фінансування заходів з охорони природного середовища. Фонди охорони навколишнього природного середовища. Алгоритм визначення загальної економічної ефективності природоохоронних витрат.

 

Основні поняття та їх визначення

Екологічна політика – сукупність заходів держави, спрямованих на збереження безпечного для існування живої й неживої природи нав­колишнього середовища, на захист життя і здоров'я населення від нега­тивного впливу забруднення навколишнього середовища, на досягнення­ гармонічної взаемодії суспільства і природи, охорону,  раціональне використання відтворення природних ресурсів.

Екологічний моніторинг – систематичне збирання, обробка та аналіз даних для контролю рівня забрудненості, прогнозування та фор­мування політики щодо захисту навколишнього середовища.

Екологічний ефект – зміни умов природного життєвого середо­вища (довкілля), кількості та якості природних ресурсів, які характе­ризуються шістьма ознаками: походженням (природний або штучний, зумовлений діяльністю людини), формою вияву (явний і завуальова­ний), можливістю кількісного виміру (вимірюваний і невимірюваний), характером взаемозв'язку з традиційним економічним ефектом (ефект, який безпосередньо збігається або не збігається в часі з досяг­ненням економічного ефекту); можливістю зміни (зворотний і незво­ротний ефект).

Екологічні затрати – сукупність затрат і збитків у сфері природокористування, до яких відносять безпосередні затрати на охорону при^­роди, очистку повітряного та водного басейнів, земель і інших компо­нентів природного житгєвого середовища; витрати на своєчасне відтвор­ення якості порушеного деструктивними змінами природного житгє­вого середовища; збитки, пов'язані з необоротними негативними змі­нами у природному середовищі, кількості та якості природних ресурсів: збитки, пов'язані з необхідністю резервування для природоохоронних цілей об'ектів природи, які могли б експлуатуватися і давати реальний економічний ефект та ін.

Еколого-економічний ефект – алгебраїчна сума традиційного, економічного (як правило, позитивного) та екологічного (як позитив­ного, так і негативного) ефектів у матеріальному виробництві і неви­робничій сфері, які досягаються, як правило, з різним лагом (проміж­ком часу), лише в окремих випадках – одночасно.

Екологія –  природнича наука про взаємозв'язки організмів та їх угруповань з довкіллям; з яким вони утворюють функціональну систе­му, в межах якої здійснюється процес обміну речовин та енергії.

Економічні інструменти – засоби (заходи, методи, важелі) впливу на фінансовий стан економічних суб’єктів, які можна диференціювати на три групи: ціна за ресурси, економічні вигоди, перерозподільні платежі/виплати.

Збори – різноманітні види податків, платежів, вилучень, що в обов’язковому порядку вносяться підприємствами, організаціями, громадянами для оплати послуг, що надаються державними органами.

Кадастр природних ресурсів – документ, призначений для забез­печення органів місцевої влади, підприємств (установ, організацій) ві­домостями про стан природних ресурсів з метою раціонапьного вико­ристання їх та охорони, регулювання правових та економічних відно­син, обґрунтування плати за використання.

Стійкість природного середовища до техногенного навантажен­ня – властивість природних систем зберігати свою структуру і харак­тер функціонування за умов діяння зовнішніх факторів.

Техногенний тип розвитку – природомісткий тип розвитку, що базується на виробництві без урахування екологічний обмежень

 

Тема 12. Національна економіка у глобальному середовищі

Основні форми та механізми міжнародних економічних відносин. Показники активності країни у світових економічних відносинах: експортна (імпортна) квота; обсяг експорту (імпорту) країни на душу населення; експортний потенціал країни; співвідношення частки країни у світовому виробництві певного продукту з її часткою у світовій торгівлі ним; структура експорту; співвідношення між обсягом зарубіжних прямих інвестицій країни та обсягом іноземних прямих інвестицій в її економік; обсяг зовнішнього боргу країни та його співвідношення з ВВП та експортом даної країни. Міжнародні організації та їх роль у зовнішньоекономічних зв’язках (ГАТТ\СОТ; Міжнародний валютний фонд; Світовий банк; Європейський банк реконструкції та розвитку). Актуальність вступу України до Європейського Союзу та основні умови для цього.

Концептуальні засади стратегії розвитку України на 2002–2011 роки. Конкурентна політика на сучасному етапі: заходи щодо формування ефективного конкурентного середовища та її основні напрямки. Зовнішньо та внутрішньо орієнтовані моделі розвитку економіки, основні їх складові. Необхідність і умови подолання зовнішньої залежності економіки України і переходу до внутрішньо орієнтованої моделі розвитку.

Конкурентні переваги та конкурентоспроможність. Розвиток теорії конкурентоспроможності країни. Основні підходи до визначення конкурентоспроможності національної економіки та показників, які її характеризують. Розрахунок показників конкурентоспроможності згідно з методикою Всесвітнього економічного форуму. Оцінка конкурентоспроможності економіки України.

Зовнішньоекономічна безпека національної економіки; класифікація загроз економічній безпеці за параметрами. Необхідність врахування вимог національної безпеки, при програмуванні розвитку держави. Поняття економічної безпеки та основні фактори, що впливають на неї. Зовнішньоекономічна безпека, як основна складова економічної безпеки. Основні напрямки забезпечення зовнішньоекономічної безпеки України: енергетична незалежність; приєднання України до ГАТТ і вступу до СОТ; експортно – імпортна стратегія; кредитна стратегія.

 

Основні поняття та їх визначення

Всесвітній економічний форум (World Economic Forum, WEF)  – міжнародна неурядова організація, яка щороку публікує світовий рейтинг конкурентоспроможності економіки (Global competitiveness report), в якому всі національні економіки ранжуються у відповідності зі ступенем їх конкурентоспроможності в межах глобальної економіки.

Глобалізація  – це 1) процес створення єдиного світового ринку товарів, послуг, фінансових ресурсів, технологій, інтелектуальної власності й робочої сили, інформаційною основою якого стає Інтернет; 2) це тотальна уніфікація світових правил гри; 3) організація і розширення економічної діяльності за межі окремих країн, що пов’язана з економічною відкритістю, зростанням взаємозалежності в торговій, інвестиційній, фінансово-економічній та культурній сферах.

Група Світового банку – міжнародна кредитна установа, головна мета якої полягає у наданні допомоги країнам для їх інтеграції у світову економіку та сприянню тривалому економічному зростанню і зниженню рівня бідності у країнах, що розвиваються.

Зовнішній борг – суму фінансових зобов’язань країни перед іноземними кредиторами.

Зовнішньоекономічна безпека країни – це такий стан відповідності зовнішньоекономічної діяльності національним економічним інтересам, що забезпечує мінімізацію збитків держави від дії негативних зовнішніх економічних чинників та створення сприятливих умов розвитку економіки завдяки її активної участі у світовому розподілі праці.

Зовнішньоекономічна політика – це система заходів, спрямованих на сприятливий розвиток економічних, науково-технічних, виробничих зв'язків із зарубіжними країнами, поглиблення і розширення участі в міжнародному поділі праці з метою вирішення стратегічних завдань соціально-економічного розвитку країни.

Зовнішньоторговельна політика – комплекс державних заходів, спрямованих на регулювання експортної та імпортної діяльності, завдяки яким забезпечується досягнення визначених цілей та реалізація національних інтересів.

Зовнішньоторговельний баланс – економічний показник, що розраховується як різниця між експортом товарів і послуг та їх імпортом.

ЄЕП – регіональне інтеграційне об’єднання, до складу якого ввійшли Росія, Україна, Казахстан та Білорусія, що має на меті поетпаний перехід від зони вільної торгівлі до найвищих ступенів економічної інтеграції. 

ЄС – регіональне інтеграційне економічне та політичне об’єднання на території Західної та Центральної Європи, до складу якого входять 27 країн. 

Конкурентоспроможність країни – здатність економіки країни створювати умови для покращення власних зовнішньоекономічних зв’язків, постійно адаптуватися до зміни ситуації на світовому ринку та по розробленню науково обґрунтованої економічної стратегії та політики.

Міжнародні економічні відносини – це сукупність економічних відносин між окремими країнами, їхніми регіональними об'єднаннями, а також окремими підприємствами (транснаціональними, багатонаціональними корпораціями) у системі світової економіки.

Міжнародний валютний фонд (МВФ) – міжнародна фінансова організація, основною метою діяльності якої є регулювання валютно-кредитних відносин між державами-членами і надання їм фінансової допомоги при валютних ускладненнях, що викликаються дефіцитом платіжного балансу, шляхом надання коротко- і середньострокових кредитів у іноземній валюті.

Платіжний баланс країни – загальнодержавний фінансовий документ, в якому представлені усі результати зовнішньоекономічної діяльності країни, складається Національний банком України.

Світовий ринок – це сукупність національних ринків, поєднаних між собою всесвітніми господарськими зв’язками на підставі міжнародного поділу праці, спеціалізації, кооперування, інтеграції виробництва і збуту товарів та послуг.

Світова організація торгівлі (СОТ) – це міжнародна організація, правонаступниця ГАТТ, діяльність якої спрямована на створення і підтримку системи юридичних норм міжнародної торгівлі.

Структура експорту/імпорту країни – питома вага різних товарних груп у загальному обсязі експорту/імпорту.

Транснаціональна корпорація (ТНК) – єдине економічне угрупування підприємств різної державної належності, що здійснюють свою діяльність, керовану з єдиного центру на території кількох країн на основі національного законодавства.

Частка експорту у ВВП країни – це відношення експорту країни до її ВВП.

Частка імпорту у ВВП країни – це відношення імпорту країни до її ВВП.