Населення як джерело трудового потенціалу суспільства

Населення як джерело трудового потенціалу суспільства 03.10.2016 09:05

Тема 2. Населення як джерело трудового потенціалу суспільства

2.1            Населення як демоекономічна категорія    .                                    

2.2            Джерела інформації про населення.                                        

2.3            Характеристика населення України.                                     

2.4            Відтворення населення.                                                                      

2.5            Природний рух населення: сутність та показники оцінки.          

2.6            Міграційні процеси: сутність, причини, види та показники міграції.

2.1  Населення як демоекономічна категорія.

 

Населення є одним із головних індикаторів соціально-економічного та екологічного розвитку держави та її регіонів – основою формування трудового потенціалу.

         Організація суспільного виробництва базується на всебічному врахуванні всіх наявних елементів продуктивних сил, і насамперед чисельності населення, яка є вихідною базою визначення кількісних характеристик трудового потенціалу країни, регіону чи населеного пункту. Населення – це сукупність людей, які перебувають в межах даної держави і підлягають її юрисдикції. Воно є сукупність індивідів, які відповідно до біосоціальної сутності людини здійснюють власну життєдіяльність у межах певного ладу і вступають між собою у суспільні відносини (економічні, політичні, правові, сімейні, національні, культурні).

Населення можна характеризувати з двох сторін: як елемент продуктивних сил і як носія соціально-трудових відносин. Однак існує і третя сторона, властива населенню – це відтворення самого населення. Під відтворенням населення розуміють його оновлення шляхом народжуваності і смертності, які постійно змінюють чисельність, статево-вікову структуру та інші його показники.

         Населення не може існувати поза економікою, як і економіка без населення, це дві частини одного соціального організму. По відношенню до економіки населення виступає одночасно як виробник, так і споживач матеріальних і духовних цінностей. У триєдиній системі “населення – діяльність – життєве середовище” перший її елемент населення (за чисельністю, віком та статтю) має визначальне значення для формування двох інших. Питання щодо чисельності населення та його руху в перспективі (народжуваність, смертність, еміграція), а також характеристика його складу є важливими вихідними параметрами при формуванні програм розселення, зайнятості, задоволення соціальних потреб конкретних категорій людей, розвитку економічного потенціалу держави, регіонів. Одночасно демографічна ситуація виступає основним індикатором успішності реалізації трансформаційних ринкових перетворень у державі. Параметри населення є тим чинником, який разом з купівельною спроможністю індивідів визначає потенційний обсяг споживчих товарів та послуг і, таким чином, безпосередньо впливає на виробництво, сферу обслуговування, масштаби експортно-імпортних операцій тощо.         Населення, як складну демоекономічну категорію, прийнято розглядати у кількісних вимірах, використовуючи численні кількісні та якісні характеристики, які відображені на рис. 2.1.

Розрізняють постійне, наявне та юридичне населення.

 

 

 

 

 

Рис. 2.1. Види населення

         Постійне населення – це сукупність людей, що постійно проживають на певній території, незалежно від того чи знаходяться вони в даний момент на цій території.

         Наявне населення даної території – це сукупність людей, які знаходяться на ній, незалежно від тривалості перебування.

         Юридичне населення – це ті, хто значаться у списках жителів даної території та зареєстровані на ній.

         З погляду на можливості трудової діяльності і відповідно до законодавства України населення поділяється на три частини. Перша частина – це особи молодше працездатного віку від народження до 16 років, тобто діти та підлітки, друга частина – це особи працездатного (робочого віку), що складає основну складову трудових ресурсів країни (жінки 16-54 років, чоловіки 16-59 років), третя частина – це особи старше працездатного віку, по досягненню якого установлюється пенсія.

         Працездатне населення – це сукупність осіб, переважно працездатного віку, які здатні за своїми психологічними здібностями брати участь у трудовій діяльності. Працездатне населення під впливом конкретних соціально-економічних умов поділяється на дві групи: економічно-активне і неактивне населення.

         Аналізуючи населення важливо дослідити його розподіл за рядом демографічних ознак, особливо в динаміці, що дозволяє визначити соціально-економічні зрушення у структурі суспільства і виявити закономірності відтворення населення. На розвиток економіки суспільства істотний вплив справляє структура населення. Структуру населення визначається за такими ознаками: статевою, віковою, етнічною, сімейною, соціальною, економічною.

 

 

 

 

2.2 Джерела інформації про населення

 

Кількісні та якісні характеристики населення безперервно змінюються: люди народжуються, вмирають, одружуються, змінюють місце проживання, здобувають освіту тощо. Зміни чисельності і складу населення справляють суттєвий вплив на розвиток економіки і суспільства в цілому.

         Чисельність і склад населення в усіх країнах світу визначається за допомогою перепису, поточного обліку населення (реєстрації народжуваності, смертності, прибуття і вибуття), вибіркового і спеціального демографічного обстеження, реєстрів населення. Переписи населення систематично проводяться в багатьох країнах світу. Організація Об’єднаних Націй рекомендує проводити переписи в рік близький до кінця десятиліття і включати в програми обов’язковий мінімум питань з метою міжнародного порівняння одержуваної інформації.

         Всеукраїнський перепис населення 2001 р. було проведено відповідно до Закону України “Про Всеукраїнський перепис населення”, який визначив правові, економічні та організаційні основи підготовки і проведення, оброблення, поширення та використання його результатів. Основною метою проведення Всеукраїнського перепису було отримання об’єктивних та цілісних даних щодо загальної кількості населення країни, його демографічних і соціальних характеристик.

         У ході Всеукраїнського перепису населення, крім наявного, було обліковано також і постійне населення, за кількістю якого здійснюється розрахунки показників, що характеризуються соціально-економічну структуру населення. Динаміка чисельності населення за даними переписів наведено в таблиці 2.1

                                                                                     Таблиця 2.1

Кількість наявного населення за переписом населення1

		Всього, млн.	У тому числі
			міське		сільське
1926		29,5	5,7		23,8
1939		40,5	13,5		26,9
1959		41,9	19,2		22,7
1970		47,1	25,7		21,4
1979		49,7	30,5		19,2
1989		51,7	34,6		17,1
2001		48,4	32,5		15,9
2005		47,3	32,0		15,3
2008	46,4		31,7	14,7
2010	46,0		31,5	14,5
2011	45,8		31,5	14,3

         Між двома останніми переписами – у січні 1989 р. та грудні 2001 р., за інші роки на 1 січня, кількість наявного населення скоротилась з 51,7 до 48,5 млн. чол. або на 6%, а станом на 2011 рік становить 45,8 млн. чол. і продовжує скорчуватися. Чисельність населення скорочується і в деяких інших країнах Європи, але не з такою інтенсивністю, як в Україні. Доповіді ПРООН наводять прогнози змін населення по країнах світу до 2015 р.: по Україні чисельність населення очікується на рівні 43,3 млн. чол.1

         Вибіркові і спеціальні демографічні обстеження2 застосовуються для розширення програми перепису, отримання попередніх його результатів та прискорення розробки його матеріалів з метою додаткової розробки матеріалів за більш широкою програмою. Поточним обліком населення займаються статистичні та різні адміністративні і державні органи (у вигляді списків або карток населення).

         Джерелом даних про населення можуть бути також і реєстри3. В країнах з добре налагодженою системою обліку реєстри населення є основним джерелом інформації з демографічних питань. На кожну людину після її народження заводиться спеціальна карта, в якому вносяться відомості про події в її житті: одруження, народження дітей, зміна професії, місця роботи, зміна житлових умов, рівня доходу тощо. Такі реєстри населення дають змогу одержати індивідуальні і групові соціальні характеристики в динаміці, розробляти обґрунтовані заходи щодо формування демографічної політики.

         Загальне керівництво веденням регістрів населення в більшості Європейських країн здійснюють центральні державні установи, статистичні органи, органи охорони правопорядку. Згідно з розпорядженням Кабінету Міністрів України розроблено програму формування державного реєстру населення України. Державний реєстр населення України повинен представляти собою автоматизовану інформаційно-обчислювальну систему збору та обробки даних з метою отримання та постійного нагромадження інформації, необхідної для реалізації заходів державної соціальної політики, розробки демографічних прогнозів, стану навколишнього середовища, заходів щодо охорони здоров’я праці, в галузі освіти та культури, забезпеченні житлом, сфері послуг та ін. Одиницею інформації або її носієм у цій системі є особиста регістраційна карта, яка заповнюється на кожну особу і ведеться протягом усього її життя – у пам’яті комп’ютера.

         Переваги реєстру населення перед існуючими джерелами інформації очевидні. До його складу передбачається включати такі основні блоки ознак: демографічна, територіальна, трудова діяльність, освіта, прибутки, витрати, характеристика житла, екологія, майнове становище, стан здоров’я, окремі характеристики (громадянство та ін.). Це дасть реальну можливість відмовитися від прийнятої раніше системи усереднення показників і побудувати нові, що базується на індивідуальних характеристиках кожної особи. При складанні поточних реєстрів дотримуються принципу персоніфікації обліку та повсякденного збору, оновлення інформації про осіб, які постійно живуть на певній території.

 

2.3. Характеристика населення України

    

Україна за чисельністю населення є однією з великих держав Європи. На початок 2010 р. за чисельністю жителів вона була на сьомому місці після Росії, Німеччини, Великобританії, Італії, Туреччини і Франції. Чисельність постійного населення України на початок 2011 року становила 45,8 млн. чоловік. Динаміка його чисельності подана в таблиці 2.2.

                                                                                     Таблиця 2.2.

Чисельність постійного населення1, 2

	1959	1970	1989	1991	1996	2000	2003	2006	2009	2011
Все населення, млн.	41,7	47,1	51,4	51,9	51,3	49,7	47,8	46,9	46,1	45,8
міське сільське	19,0 22,7	25,6 21,5	34,3 17,1	35,1 16,8	34,8 16,5	33,8 15,9	32,0 15,8	31,9 15,0	31,6 14,5	31,5 14,3
Відсотків до всього населення міське сільське	45,5 54,5	54,3 45,7	66,7 33,3	67,6 32,4	67,8 32,2	68,0 32,0	66,9 33,1	67,9 32,1	68,5 31,5	68,7 31,3
Із загальної кількості населення, млн. чоловік жінки	18,5 23,2	21,3 25,8	23,7 27,7	24,1 27,8	23,9 27,4	23,1 26,6	22,1 25,7	21,6 25,1	21,2 24,8	21,0 24,6
відсотків до всього населення чоловіки жінки	44,4 55,6	45,2 54,8	46,1 53,9	46,4 53,6	46,6 53,4	46,5 53,5	46,2 53,8	46,1 53,9	46,1 53,9	46,1 53,9

         Як випливає з таблиці чисельність постійного населення в Україні спочатку зростала, а з 90-х років минулого століття почала зменшуватись через перевагу смертності над народжуваністю. Найстрімкіше скорочення чисельності населення з 2002 р по 2011 р відбувається в Донецькій (405 тис. осіб), Луганській (253,5 тис. осіб), Дніпропетровській (228 тис. осіб), Харківській (309,3 тис. осіб) областях.

         Україна належить до держав з високою щільністю населення. Щільність населення1 на 1 км² на початок 2011 р. складала 76 осіб. Це досить високий показник, що свідчить про сприятливі загалом умови проживання та високий рівень освоєння території. Для порівняння у Російській Федерації щільність населення на 1 км¹ – 8,4 осіб, Білорусії – 47,9 осіб, Казахстані – 5,4 осіб2.

         Однак розселення людей по території України не рівномірне. За цим показником усі області можна поділити на три групи: з високим, середнім та низьким рівнем густоти населення.

         До першої групи з густотою населення понад 100 чоловік на 1 км. кв. належать області: Дніпропетровська, Донецька, Закарпатська, Івано-Франківська, Київська (з Києвом включно), Луганська, Львівська, Чернівецька.

         Другу групу (густота населення від 70 до 100 чол. На 1 км. кв.) складають: Автономна республіка Крим  та області: Вінницька, Запорізька, Одеська, Тернопільська, Харківська, Хмельницька, Черкаська.

         До третьої трупи с густотою населення менш 70 чоловік на 1 км. кв. увійшли решта областей: Миколаївська, Полтавська, Рівненська, Сумська, Херсонська, Чернігівська, Кіровоградська. 

         Зміни в динаміці загальної чисельності населення визначаються змінами у розміщенні міського і сільського населення. Розміщення міського і сільського населення має істотний вплив на раціональне розміщення та оптимальний розвиток продуктивних сил. Розвиток продуктивних сил, поліпшення розміщення виробництва, комплексний підхід до розвитку регіонів визначили інтенсивне територіальне пересування населення, зокрема з сіл в міста. В наслідок цього також відбувалось скорочення чисельності сільського населення, значно підвищилась питома вага міського (табл. 2.2). Дослідження показують, що основна частина населення і його трудового потенціалу зосереджена в містах. Міське населення на початок 2011 р. дорівнювало 31,5 млн. чоловік або 68,7%  загальної чисельності населення країни. Аналіз статистичних даних свідчить, що міське населення протягом значного періоду мало стійку тенденцію до зростання.

         Показник питомої ваги  міських жителів має за даними на початок  2011 р. суттєві територіальні відмінності – від 37% в Закарпатській області до90,1% в Донецькій1. Аналіз даних показує, що лише в 5 областях країни (Вінницька, Закарпатська, Івано-Франківська, Полтавська. Черкаська) переважає сільське населення, а в решті регіональних одиниць частка міського населення становить понад половину населення. Такі особливості територіальної концентрації населення та наявні відмінності соціально-економічного, екологічного та політичного розвитку обумовили і своєрідність зрушень в загальній чисельності населення України та її регіонів.

         Найвищий темп приросту міського населення за вказаний період мав місце в слабо урбанізованих областях з аграрно-індустріальним характером господарства. Міське населення України проживає у різних типах поселень: малих містах (з населенням до 50 тис. жителів), середніх (50-100 тис. жителів), великих 100-250 тис. жителів та найкрупніших (понад 500 тис. жителів), а також у селищах міського типу.

         Слід визначити, що зростання чисельності міського населення характерно для більшості країн з високим рівнем людського потенціалу. Так частка міського населення в США за період з 1975 по 2010 рік зросла з 73,7% до 77,4%, Канаді з 75,6% до 78,9%, Японії з 75,7% до 78,9%, у Франції з 73% до 75,5%, Німеччині з 81,2% до 87,7%, Росії з 66,4% до 72,92.

         Найбільш суттєвим фактором формування чисельності сільського населення є соціально-економічні умови, що склалися в Україні в певні періоди її історичного розвитку. Оскільки основною економічною базою господарського розвитку сільської місцевості є сільськогосподарське виробництво, то в залежності від специфіки цього виробництва в певних природних і соціально-економічних умовах здійснювалося відтворення загальної чисельності населення і особливо його працездатної частини.

         Сільське населення України на початок 2011 р. становило 14,3 млн. чоловік, або 31,3% загальної чисельності населення країни. Аналіз статистичних даних за 1959-2011 р. (табл. 2.2) свідчить, що чисельність сільського населення зменшилась з 22,7 млн. чол. в 1959 р. до 14,3 млн. чол. в 2003 р. або на 8,4 млн. чол., тобто має довготривалу і стабільну тенденцію..

         Таким чином, розміщення населення по території та особливості його зосередження в різних типах поселень обумовлені специфікою соціально-економічного розвитку країни, конкретними зрушеннями в економічній і соціальній сферах, а також у територіальній структурі і організації народного господарства, особливо галузей матеріального виробництва.

         Статево-вікова структура населення є одним з важливих демографічних показників. Вона дозволяє зробити певні висновки щодо демографічних тенденцій та визначити можливі зміни динаміки чисельності населення в майбутньому. Сама ж статево-вікова структура населення є результатом особливостей народжуваності і смертності населення в конкретних історичних умовах відтворення.

         Аналіз статистичних матеріалів (табл. 2.2) свідчить про те, що в Україні спостерігається постійне переважання жінок в загальній чисельності її населення. При цьому абсолютна перевага жінок дещо зростає. Так чисельність жінок збільшилась з 23,2 млн. осіб у 1959 р. до 24,6 млн. осіб у 2011 р., жінки складають 53,9% до всього населення. Перевага чисельності жінок над чоловіками пояснюється насамперед нижчою смертністю жінок, з одного боку, а також війнами і міграцією за межі держави, що найбільше впливає на чисельність чоловіків.

         Важливу роль у природному відтворенні населення та визначенні демографічної бази трудового потенціалу відіграє характер вікової структури населення. Характерною особливістю сучасної вікової структури населення України є зниження частки дітей в загальній чисельності. Це свідчить про те, що в Україні на сучасному етапі її соціально-економічного розвитку склався звужений тип відтворення населення. Причому сільське населення, судячи з його вікової структури, має менші можливості порівняно з міським щодо активізації відтворення нових поколінь.

         Важливим фактором подальшого економічного і соціального розвитку країни є співвідношення між основними віковими групами населення – до працездатного, працездатного та старшого за працездатний (табл. 2.3.).

                                                                                     Таблиця 2.3.

Розподіл постійного населення за основними віковими групами1

	1959	1970	1979	1989	2001	2011
Міські поселення та сільська місцевість
Всього у тому числі у віці	41869046	47126517	49609333	51452034	49240902	45598179
молодшому за працездатний	11332481	12539287	11458455	11828276	87437441	6975669
працездатному	24883145	26246664	28805414	28721553	27984660	273269086
старшому за працездатний	5653420	8340566	9337650	10895316	11492841	11253424
Міські поселення
Всього у тому числі у віці	19147419	25688560	30168937	34297231	32290729	31186018
молодшому за працездатний	4815422	6348660	6831082	8028442	5535563	4489857
працездатному	12189622	15571719	18695542	20216234	19807756	192271309
старшому за працездатний	2142375	3768181	4634832	6046146	6928569	7424852
Сільська місцевість
Всього у тому числі у віці	22721627	21437957	19440396	17154803	15950173	14412161
молодшому за працездатний	6517059	6190627	4622373	3799834	3208178	2485812
працездатному	12693523	10674945	10109872	8505319	8176904	8097777
старшому за працездатний	3511045	4572385	4702818	4849170	4564272	3828572

         Аналіз вікової структури населення за 1959-201 р.р. показує істотне зменшення чисельності населення у віці молодшому за працездатний. З 1979 р. дещо зменшилась чисельність і питома вага осіб працездатного віку (чоловіків у віці 16-69 років і жінок – 16-54 роки). Чисельність населення України у віці, старшому за працездатний, щорічно зростає.1

         Зменшення питомої ваги дітей при одночасному зростанні населення у віці, старшому за працездатний, свідчить про зростання демографічного навантаження постійного населення (табл. 2.4.) та постаріння населення.

                                                                                     Таблиця 2.4.

Демографічне навантаження постійного населення2

(непрацездатне населення на 1000 населення працездатного віку, осіб)

	1959		1970	1979	1989	2010
Міські поселення та сільська місцевість
Всього у тому числі у віці	683	797		722	791	723
молодшому за працездатний	456	479		398	412	312
старшому за працездатний	227	318		324	379	411
Міські поселення
Всього у тому числі у віці	571		651	613	696	629
молодшому за працездатний	395		409	365	397	279
старшому за працездатний	176		242	248	299	350
Сільська місцевість
Всього у тому числі у віці	790		1011	922	1017	950
молодшому за працездатний	513		581	457	447	392
старшому за працездатний	277		430	465	570	558

 

         При збереженні сучасних тенденцій народжуваності і смертності у майбутньому цілком можливе подальше збільшення питомої ваги осіб похилого віку і відповідно – загальне постаріння населення України, що знижує загальний коефіцієнт народжуваності і збільшує коефіцієнт смертності населення.

         У складі населення України за національностями (додаток 3) спостерігається яскраво виражена перевага двох етносів: українці та росіяни. При цьому переважну більшість складають представники корінної національності – українці, чисельність яких становила у 2010 р. 37541,7 тис. осіб, або 77,8% від загальної кількості населення. За 1959-2010 роки кількість українців, які проживають в Україні зросла на 5383,2 тис. осіб. Поряд з українцями на території України проживає понад 100 національностей. Серед них найбільшу частку становлять росіяни - 8334,1 тис. осіб або 17,3% всього населення країни.

         Протягом історичного періоду національний склад населення України змінювався, і сучасні державні кордони країни суттєво відрізняються від етнічних меж проживання українців. Українці проживають не лише на суміжних з Україною територіях, а й в багатьох віддалених від неї країнах світу. Але найбільша кількість українців проживає в Росії. Значна части на українців постійно проживає в Польщі, Білорусі, Словаччині, Молдові, США, Канаді, Аргентині, Німеччині та багатьох інших країнах світу. Національний склад населення України постійно змінюється і під впливом міграції. За останні роки з України виїжджало більше населення, ніж приїжджало на її територію.

2.4. Відтворення населення

 

Використання робочої сили в процесі праці передбачає її відтворення, яке перебуває у взаємозв’язку із відтворенням суспільного продукту. Під відтворенням населення розуміють безперервне відновлення його кількісних і якісних характеристик на протязі тривалого історичного періоду з відносно сталими умовами життя. Відтворення населення – один з головних процесів відтворення суспільства, постійне відновлення генерації людей. Подібно до того, що відтворення не існує поза історичними формами, не існує воно й поза постійною взаємодією двох конкретних демографічних процесів: народжуваності і смертності. Відтворення населення – це єдність цих двох процесів. Саме у народжуваності та смертності знаходять відображення результати взаємодії демографічного процесу з усіма іншими процесами, що перебігають у суспільстві.

         Виділяють три типи відтворення населення: розширене, просте, звужене. При розширеному відтворенні населення народжуваність перевищує смертність. Просте відтворення характеризується постійною кількістю населення внаслідок приблизно однакової народжуваності так і смертності. При звуженому типі відтворення населення смертність перевищує народжуваність.

         Розширене відтворення може бути екстенсивним і інтенсивним. Екстенсивне відтворення означає збільшення чисельності трудового потенціалу в країні та окремих регіонах без зміни якісних характеристик економічно активного населення. Інтенсивне відтворення трудового потенціалу пов’язане зі зміною їхньої якості (зростання освітнього рівня працівників, їхньої кваліфікації, фізичних і розумових здібностей тощо).

Специфіка виробничих відносин багато в чому визначає якісні аспекти відтворення населення. Від характеру виробничих відносин залежить рівень зайнятості та її структури по видах економічної діяльності, по статі й віку, а це, в свою чергу, справляє вирішальний вплив на всі аспекти відтворення населення.

         В суспільному відтворенні населення, як підкреслює Прибиткова І.М.1, виступає водночас як продуктивна та як споживча сила, справляючи вплив на співвідношення фонду споживання й фонду нагромадження в національному доході. Чисельність і динаміка населення, його головних вікових груп (у допрацездатному, працездатному й післяпрацездатному віці) впливають на абсолютну величину й структуру фондів споживання й нагромадження. Наприклад, від чисельності й питомої ваги населення у молодому віці залежить формування нових робочих місць для тих, хто входить у працездатний вік, з одного боку, а також будівництво об’єктів системи освіти й охорони здоров’я, дитячих закладів, житлового фонду тощо.

         Отже, на відтворення населення впливає все навколишнє середовище, тобто і природні, і соціальні, і економічні його компоненти. Залежно від конкретного змісту ці чинники мають як позитивний, так і негативний вплив.

 

 

 

2.5. Природний рух населення: сутність та показники оцінки

 

Кількісні характеристики населення формуються під впливом його природного та механічного руху. Під природним рухом населення у широкому понятті розуміють відтворення населення шляхом зміни поколінь. Природний рух характеризується показниками народжуваності, смертності а також природного приросту. Ці показники визначають у відносному та абсолютному вираженні. Абсолютні показники – це загальна кількість народжених або померлих; відносні показники поділяються на темпи (відношення абсолютної величини приросту до чисельності населення  на початок досліджуваного періоду, %) і коефіцієнти народжуваності, смертності та природного руху як розраховуються на 1000 жителів у проміле, ‰. Вони використовуються для порівняльного аналізу природного руху населення на територіях, населених пунктах в часі та характеристики інтенсивності.

         Загальний коефіцієнт народжуваності (К_н.з.) являє собою відношення числа народжених за рік на 1000 жителів до середньорічної чисельності населення

, (2.1),

де Ч_н – число народжених за рік. осіб;

Ч_ср – середньорічна чисельність населення, осіб.

         Слід підкреслити, що загальний коефіцієнт народжуваності, незважаючи на його поширене застосування, не можна розглядати як показник, що дає вичерпну характеристику рівня народжуваності. На величину цього коефіцієнта суттєво впливає статево-віковий склад населення, тому на практиці застосовують і так званий спеціальний коефіцієнт народжуваності (К_н.с.):

, (2.2.),

де Ч_ж – середньорічна чисельність жінок репродуктивного віку (15-49 років).

         Залежність рівня народжуваності від віку жінок обумовлює необхідність розрахунку спеціальних вікових коефіцієнтів народжуваності (К_н.в.).

, (2.3.),

де Ч_н.в. – число народжених від матерів даного віку, осіб;

Ч_жв- середньорічна чисельність жінок даного віку, осіб.

         Фактором природного руху населення є також смертність. Для її характеристики використовують цілий ряд показників і перш за все коефіцієнт смертності (К_с.з.)

, (2.4.),

де Ч_п – число померлих за рік, осіб.

         Величина цього коефіцієнту значною мірою залежить від вікового складу населення.

         Для поглибленого аналізу демографічного стану використовують спеціальні коефіцієнти смертності, що розраховуються окремо за статтю, віком, причинами смертності тощо. Аналіз інтенсивності і динаміки смертності потребує розгляду коефіцієнту дитячої смертності, який визначається  за формулою

, (2.5.).

де Ч_п.д. – число померлих за рік у віці до одного року, осіб;.

Ч_н – загальне число народжених за цей самий рік, осіб.

         Природний приріст населення є похідним від масштабів народжуваності і смертності і визначається як різниця між числом народжених та померлих за формулами:

, (2.6),

, (2.7.).

 

2.6. Міграційні процеси: сутність, причини, види та показники міграції

 

Поряд з природним рухом на демографічні параметри населення впливає територіальна мобільність або механічний рух населення. Останній пов’язаний з міграційними процесами. Міграція у перекладі з латинської (migratio, migro) означає переміщення, переселення. Переважно під міграцією розуміють такі територіальні переміщення населення, які супроводжуються зміною місця проживання та місця праці (назавжди або на досить тривалий строк) як в межах однієї країни, так і за її межі. У демографічних та демоекономічних дослідженнях термін міграція вживається стосовно таких актів переміщень у просторі, які пов’язані , по-перше, з перетином адміністративних меж населених пунктів, по-друге, із зміною індивідом місця проживання назавжди або на певних строк1.

         Соціально-економічна суть міграції населення полягає у забезпеченні кількісної і якісної відповідності між потребою у робочій силі та наявністю її у різних регіонах держави, а також у реалізації прагнень працівників задовольнити особисті потреби соціального, професійно-кваліфікаційного та духовного характеру.

         В науковій літературі існує різноманітна класифікація факторів (нерідко взаємозалежних), під дією  яких формуються напрямки і масштаби міграційних процесів. Переміщення у просторі відбувається під дією різноманітних факторів – економічних, соціальних, демографічних, політичних, етнічних, освітніх, морально-психологічних, військових, екологічних та інших, але ці чинники діють одночасно, певною мірою взаємозалежні і виявити окремі компоненти міграційного процесу, сформовані під впливом одного чи двох факторів, як правило, складно.

Будь який міграційний акт відбувається під дією комплексу мотивів. Останні залежать від суб’єктивних і об’єктивних причин: з одного боку, міграції відбуваються за особистим бажанням – кожен громадянин має право і можливість вибирати для себе місце проживання і праці, тобто задовольнити свої різноманітні потреби матеріального, професійно-кваліфікаційного і духовного характеру.

         Поділяють також фактори міграції на некеровані і керовані суспільством, іншими словами – умови (природні умови різних регіонів і поселень, ступень їх розвитку, обжитості і благоустрою, географічне місцезнаходження) і фактори – регулятори (демографічні – інтенсивність природного зростання населення, його склад за віком та статтю, співвідношення корінного населення і приїжджаючого, старожилів і новоселів, етнічні відмінності між групами в мові, духовній культурі, побуті, національних обрядах, звичаях, тощо; соціально-психологічні – інтенсивність соціального спілкування людей, соціально-психологічний клімат, соціальні умови життя людей).

         Виділяють також фактори міграції за сферою їх прояву: народногосподарські, територіальні, галузеві та внутрівиробничі а також постійні, тимчасові та змінні в залежності від їх використання при регулюванні міграційних процесів. Міграція справляє значний вплив на формування, функціонування й розвиток ринку праці. Міграція як чинник розвитку ринку виконує прискорювальну, розподільчу та селективну функції1.

         Забезпечення певного рівня географічної мобільності робочої сили, змінність складу трудоактивного населення регіону та збільшення місць проживання індивіда протягом життя є результатами здійснення прискорювальної функції. Розподільча функція міграції проявляється у перерозподілі населення між регіонами за рахунок чого досягається більша відповідність між попитом на робочу силу та її пропозицією. Селективна функція міграції полягає у зміні якісного складу населення і робочої сили регіонів внаслідок нерівномірної участі у міграційних процесах представників різних соціально-демографічних груп.

         У науковій літературі існують різноманітні підходи до виділення типів міграцій. При класифікації міграцій залежно по відношенню до будь-якої країни виділяють зовнішню (міждержавну) і внутрішню. До зовнішньої міграції відносять такий рух населення через державні кордони, який пов’язаний із зміною місця проживання.

         Зовнішня міграція за територіальним охопленням включає міжконтинентальні та внутріконтинентальні переміщення. Зовнішня (міждержавна)міграція існує в різних формах: трудовій, сімейній, рекреаційній, туристичній та інших. Міждержавна міграція робочої сили в другій половині ХХ століття стала важливою частиною процесу інтернаціоналізації міжнародного господарського життя. Трудовий потенціал, будучи важливим фактором виробництва, шукає свого найбільш ефективного використання не лише в рамках національного господарства, але й в масштабах світової економіки. Зовнішня міграція має дві сторони: еміграція – виїзд працездатного населення з країни перебування для довгострокового чи постійного проживання в іншу країни.

         Імміграція – в’їзд робочої сили в дану країну з-за кордону (на постійне або тривале проживання для навчання, працевлаштування, або з метою “втечі” від дискримінації, переслідувань тощо).

         Внутрішня міграція – це переміщення населення в межах однієї країни. Розрізняють міграції сільського та міського населення, міжміські міграції та міграції у межах сільської місцевості. Розрізняють також і міграції в межах окремих великих територіальних одиниць – області, економічного району, автономної республіки. У цих випадках міграції поділяють на внутрішньо обласні та міжобласні, внутрішньо районні та міжрайонні.

За тривалістю міграції поділяються на постійні (безповоротні) та тимчасові (зворотні).

         Постійна (безповоротна) міграція – це переміщення населення, що супроводжується зміною постійного місця проживання. Масштаби зазначених переміщень, структура населення, яке в них задіяне, обумовлюють зміну кількісних і якісних характеристик населення конкретного населеного пункту, збільшують чи зменшують його трудовий потенціал. Прикладом постійної (безповоротної) міграції є переселення сільських жителів до міст, а тимчасової (зворотної) – навчання, робота на іншій території за контрактом тощо.

         Тимчасові міграції поділяються на маятникові, циклічні, епізодичні.

         Маятникова міграція – це щоденні або щотижневі поїздки населення від місць проживання до місць роботи або навчання, що розташовані в різних населених пунктах. У маятникових міграціях бере участь значна частина міського й сільського населення. Радіус маятникової міграції для великих міст складає біля 40-70 км, для середніх 25-30 км. Маятникова міграція задовольняє матеріальні і соціальні потреби, але приводить до надмірної втоми, бо пов’язана також з витратами вільного часу працюючими мігрантами, що скорочує можливості їх відпочинку і відновлення сил, виховання дітей, підвищення освітнього і культурного рівня тощо.

         Циклічна (сезонна) міграція – це переміщення працездатного населення, яке пов’язано з пошуком роботи на деякий час з поверненням на попереднє місце проживання (наприклад сезонні роботи).

         Епізодична міграція являє собою ділові, культурно-побутові, рекреаційні та інші поїздки, що здійснюється нерегулярно у часі.

         Вимушена міграція - це переміщення особи, що супроводжується перетинанням державного кордону, у зв’язку з вчиненням щодо неї або членів її сім’ї насилля чи переслідування в будь-якій формі або реальною можливістю піддатися насиллю чи переслідуванню, а також вимушене, переміщення громадян України, іноземців чи осіб без громадянства, які проживають чи перебувають в Україні, що супроводжується перетинанням меж адміністративно-територіальних одиниць України у зв’язку з екологічними, техногенними та іншими обставинами надзвичайного характеру.

         За правовою ознакою мігрантів поділяють на легальних, напівлегальних, нелегальних. Легальні мігранти перетинають міжнародні кордони на законних підставах, тобто мають візу на в’їзд на певний термін або, перебуваючи в інших країнах, продовжили термін її дії. Напівлегальні мігранти, маючи візу, прибувають до країни на законних підставах, але через певний час з різних причин відмовляються виїхати до своєї батьківщини і залишаються у країні перебування. Нелегальні мігранти покидають країни постійного проживання, перетинають кордони держав без офіційного дозволу, тобто без візи на в’їзд.

         За способом реалізації міграції поділяються на організовані та неорганізовані, індивідуальні. Перша здійснюється за допомоги й за участі державних та громадських органів, другі ж – силами й коштом самих мігрантів без матеріальної та організованої підтримки з боку будь-яких установ.

         Для дослідження міграційних процесів важливе значення має визначення соціально-демографічних характеристик мігрантів, оцінка обсягів міграцій, вивчення кількісних і структурних характеристик міграційних процесів, прогнозування напрямків і інтенсивності їх розвитку. Вивчення міграційних процесів ґрунтується на матеріалах переписів населення, даних поточного обліку мігрантів, вибіркових досліджень окремих міграційних потоків. Основним джерелом оперативної інформації про міграцію населення в Україні сьогодні є поточний облік міграційних подій. Він здійснюється шляхом безпосередньої реєстрації осіб, задіяних в міграційних процесах тих, хто виписується з попереднього або прописується на новому місці проживання.

         Структуру загальних міграційних потоків їх питому вагу, з якої наочно можна уявити її кількісний і якісний характер (орієнтовно, тому. Що ці пропорції змінюються, хоча і у відносно невеликих розмірах), дано на рис. 2.2., яку розроблено кандидатом економічних наук Т.П. Петровою.

         На даний час, розроблено ряд теорій які пояснюють причинно-наслідковий зв’язок міграції робочої сили. За їх допомогою на макрорівні поєднуються масштаби, напрями, інтенсивність різних міграційних потоків між регіонами за параметрами соціально-економічного розвитку території (заробітною платою, рівнем зайнятості, розмірами капіталовкладень, житловими умовами, числом робочих місць та ін.). На мікрорівні вивчається міграційна реакція окремих індивідів, сімей або домогосподарств на зміну тим чи іншим показникам умов життя, важливим з точки зору прийняття рішень на міграцію.

Для характеристики механічного руху населення використовуються такі показники:

-          дані про прибуття і вибуття населення конкретного регіону і країни за певний проміжок часу;

-          сума прибулого і вибулого населення (міграційний обмін);

-          різниця між величиною прибулого і вибулого населення (сальдо механічного руху);

-          інтенсивність механічного руху, що визначається як відношення кількості мігрантів до загальної чисельності населення або число мігрантів на 1000 чол. населення.

Сальдо міграцій населення визначається за формулою:

, (2.8.),

де  - сальдо міграцій населення за міжпереписний період, осіб;

 - чисельність населення на дату наступного перепису, осіб;

 - чисельність населення на момент попереднього перепису, осіб;

 - природний приріст населення за міжпереписний період, осіб.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Рис. 2.2. Структура територіального руху населення в Україні

 

         Загальний обсяг прибуття населення з-за меж України протягом року визначається за формулою:

, (2.9.),

де  - кількість осіб, прибулих з-за меж колишнього СРСР за даними статистики реєстрації за місцем проживання;

 - кількість, осіб прибулих з-за меж колишнього СРСР за даними реєстрації іноземців (термін перебування яких в Україні перевищив 3 місяці);

 - кількість осіб, прибулих з-за меж колишнього СРСР за даними обліку біженців;

 - кількість осіб, затриманих нелегальних мігрантів, прибулих з-за меж колишнього СРСР.

 - кількість осіб, прибулих з держав колишнього СРСР за даними вибіркових обстежень на кордоні;

 - кількість осіб, вибулих протягом року з числа прибулих з держав колишнього СРСР в році Х, термін яких в Україні склав менше 3 років, за даними вибіркових обстежень на кордоні.

         Обсяг вибуття населення за межі України протягом Х року визначається за формулою:1

, (2.10.),

де - кількість осіб, вибулих за межі України за даними статистики реєстрації за місцем проживання;

 - кількість осіб, вибулих за межі колишнього СРСР за даними обліку карток подорожуючих;

 - кількість осіб, прибулих з-за меж колишнього СРСР протягом року Х на І квартал року Х+1 з числа вибулих за межі колишнього СРСР у році Х, термін відсутності яких в Україні склав менш 3 місяці, за даними обліку карток подорожуючих;

 - кількість осіб, вибулих до держав колишнього СРСР за даними вибіркових обстежень на кордоні;

 - кількість осіб, прибулих протягом року Х та І кварталу року Х+1 з числа вибулих до держав колишнього СРСР в році Х, термін відсутності яких в Україні склав менше 3 місяців за даними вибіркових обстежень на кордоні.

За останні роки міграційні процеси в Україні набули принципово нового характеру та якості, змінились пріоритети. Внаслідок відпливу сільських мешканців у міста сформувалися системи з високою концентрацією міського населення. Водночас у сільській місцевості в багатьох регіонах розширюються межі слабо заселених територій, виводяться з господарського обороту значні площі земель. Багаторічний відплив сільської молоді в міста України та за її межі визначив деформацію всіх демографічних структур і процесів у сільській місцевості, що супроводжувалося збільшенням частки осіб пенсійного віку, зростанням смертності, скороченням народжуваності, зниженням природного приросту сільського населення.

         Міграція населення в межах України та в інші країни, за деякими винятками, характеризується зміною її напрямів і географічних зв’язків.

А       налізуючи міждержавну міграцію слід визначити, що число вибулих у 2002 р. з України складало 30810 осіб. У тому числі серед вибули в країни СНД – 19419 осіб, в країни далекого зарубіжжя 11391 осіб.

         В міждержавній міграції можна виділити 5 напрямків:

-                                 міграція з розвинених в промислово розвинуті країни;

-                                 міграція в межах промислово розвинутих країн;

-                                 міграція робочої сили між країнами, що розвиваються;

-                                 міграція робочої сили з бувших соціалістичних країн (схожа на міграцію з країн, що розвиваються в промислово розвинені);

-                                 міграція наукових робітників, кваліфікованих спеціалістів з промислово розвинутих країн в країни, що розвиваються.

         Для промислово розвинених країн іноземна робоча сила з країн, що розвиваються, означає забезпечення ряду галузей, інфраструктурних служб, необхідними робітниками, без яких неможливий нормальний виробничий процес, а іноді і просто нормальне повсякденне життя. Наприклад, у Франції емігранти складають 25% всіх зайнятих в будівництві, в Бельгії – половину всіх шахтарів, в Швейцарії – 40% будівельників.

         Невід’ємною реальністю функціонування українського ринку праці є трудова міграція, тобто переміщення через кордони або між адміністративно-територіальних одиниць України, з метою виконання робіт, надання послуг на платній основі чи зайняття будь-яким видом підприємницької діяльності, не забороненим законодавством. Наші співвітчизники працюють у Сполучених штатах Америки, Великобританії, Німеччині, Франції, Ізраїлі, Туреччині, Греції, на Кіпрі та у багатьох інших країнах. Паралельно з еміграційними в Україні набирають сили імміграційні процеси. Найчастіше серед іноземної робочої сили на вітчизняному ринку праці можна зустріти громадян з Туреччини, В’єтнаму, Китаю, Болгарії, Молдови. Проте, незважаючи на постійне збільшення масштабності еміграційних та імміграційних потоків, Україна продовжує залишатися країною-експортером робочої сили.

         Як вважають українські вчені (член кореспондент НАН України Е.М. Ліанова та ін.), на сьогодні каналами трудової міграції українських громадян є:

-                     самостійний пошук місця роботи (передусім в країнах, з якими Україна не має візового режиму);

-                     використання туристичних агенцій, через які громадяни України легально, як туристи потрапляють до країн, з якими Україна має візовий режим, і не легально займаються на її території трудовою діяльністю;

-                     використання послуг суб’єктів господарської діяльності з посередництва у працевлаштуванні на роботу за кордоном;

-                     запрошення українських фахівців безпосередньо іноземною Стороною.

         Важелями державного регулювання трудових міграцій в Україні є наступні:

-                     створення місткого і привабливого внутрішнього ринку праці;

-                     приєднання України до багатосторонніх міжнародних договорів з питань праці та соціального захисту трудових мігрантів;

-                     укладення міждержавних та міжурядових договорів щодо працевлаштування трудових мігрантів;

-                     співробітництво прикордонних регіонів держав, що межують з Україною, у питаннях розвитку прикордонних міграцій і взаємного врегулювання трудової діяльності громадян, які працюють за межами своїх держав;

-                     розвиток інституту ліцензування господарської діяльності з посередництва у працевлаштуванні громадян України за кордоном з метою посилення їх соціального захисту та запобігання торгівлі людьми.

         Політика Уряду в галузі регулювання трудової міграції є складовою державної політики у сфері зайнятості населення і має, насамперед, вирішуватись через формування сучасного, мобільного внутрішнього ринку праці (через освітньо-професійний рівень, який дозволяє мати роботу, створення робочих місць, через пристойну оплату праці).

         Наслідки міграції не однакові для різних країн та їх територіальних підрозділів. Серед позитивних результатів зовнішньої трудової міграції для України можна назвати макі:

-                                 сприяння інтеграції України до світового ринку праці;

-                                 послаблення потоку безробіття на національний ринок праці, зниження соціальної напруги в суспільстві;

-                                 надходження в Україну додаткової іноземної валюти, шляхом грошових переказів трудових емігрантів та інвестування коштів у економіку через створення спільних підприємств з іноземними засновниками;

-                                 надання працеспроможному населенню можливості реалізувати свої здібності за кордоном, підвищити рівень кваліфікації, покращити матеріальне становище;

-                                 забезпечення за рахунок іноземної робочої сили покриття дефіциту фахівців рідкісних професій та кваліфікацій в Україні;

-                                 стимулювання до більш продуктивної діяльності українських працівників через створення конкуренції з закордонними фахівцями.

         Залучати переважно молодих, добре освічених осіб в міграційні процеси є свого роду демографічною і демоекономічною “інвестицією”1 до країн імміграції та, навпаки, сприяють постарінню населення, погіршення трудоресурсного потенціалу в країнах еміграції. Крім того, міждержавні трудові міграції – важливий чинник технологій, досвіду роботи, перебудови професійної та кваліфікаційної структури зайнятості, швидкого й ефективного пристосування до умов світового ринку.

         Серед негативних наслідків трудової міграції можна назвати такі:

-                   втрата Україною найконкурентоздатнішої частини власної робочої сили (особливо вчених і фахівців), що призводить до уповільнення темпів розвитку науково-технічного прогресу;

-                   підвищення тиску на національний ринок праці в наслідок створення іноземними громадянами конкуренції місцевій робочій силі;

-                   втрата Україною іноземної валюти, що вивозиться іммігрантами як власні заощадження;

-                   дискримінації та експлуатації наших громадян з боку місцевих роботодавців;

-                   виникнення політичних та економічних претензій до України з боку країн-реципієнтів, у зв’язку зі збільшенням нелегальної трудової міграції українців;

-                   підвищення злочинності та соціальної напруги у суспільстві через міжнаціональні конфлікти.

        

         В умовах ринкової економіки та формування ринку праці міграція є засобом активного підтримання територіально-галузевої збалансованості трудового потенціалу в народногосподарському комплексі України.

         Згадані вище вчені вважають, що основні проблемні питання в сфері трудової міграції, які потребують врегулювання наступні:

-                     налагодження обліку трудових мігрантів, які працюють за межами України;

-                     активізація політики щодо формування привабливого внутрішнього ринку праці;

-                     проведення політики щодо посилення соціального захисту трудящих-мігрантів – громадян України, які працюють за кордоном;

-                     проведення політики превентивних заходів щодо запобігання нелегальним трудовим міграціям.

 

 

 

Висновки по темі «Населення як джерело трудового потенціалу суспільства»

         Населення – є джерелом трудового потенціалу країни. Воно водночас є і елементом продуктивних сил і носієм виробничих відносин. Населення країни або народонаселення – це є сукупність людей, які перебувають в межах даної країни і підлягають її юрисдикції.

         По відношенню до економіки населення виступає і як виробник і як споживач матеріальних та духовних цінностей. А тому населення не може існувати поза економікою як і економіка без населення. З огляду на можливості трудової діяльності населення поділяється на осіб молодше працездатного віку; осіб працездатного віку.

         Поновлення чисельності населення є його відтворення. Воно існує трьох типів: просте, розширене і звужене. В даний час для України характерний звужений тип відтворення. Це є наслідком як складної демографічної ситуації так і відлунням соціально-економічної кризи. Відтворення населення характеризує його природний рух.

         Джерела інформації про населення є дані перепису і поточного обліку, які фіксують народжуваність, шлюб, смертність, прибуття та вибуття. Крім того, застосовуються вибіркові і спеціальні демографічні обстеження, якими займаються органи державної влади. Всі ці дані необхідні для широкого кола різноманітних розрахунків на різних рівнях державного управління, для розробки соціально-економічних програм і заходів.

         Населення України характеризуються на даний час таким негативним явищем, як значне перевищення смертності над народжуваністю. Переважна кількість населення України складають міські жителі (66,9%). Проте їх питома вага по регіонах значно відрізняється. Статево-вікова структура населення є одним з важливих демографічних показників. Вона є результатом особливостей народжуваності і смертності. В Україні спостерігається постійне переважання чисельності жінок над чисельністю чоловіків.

         Поряд з природним рухом на демографічні параметри населення впливає механічний рух або територіальна мобільність – міграція. Соціально-економічна сутність міграції полягає у забезпеченні кількісної і якісної відповідності між потребою у робочій силі та її наявністю. На характер міграції впливають різні соціальні та економічні фактори. З цього приводу існує ряд теорій. Міграція здійснює певною мірою вплив на функціонування і розвиток ринку праці. однак міграційні процеси покинуті на призволяще можуть завдати шкоду робочій силі країни, а тому потребують регулювання методами державної міграційної політики.

 

Запитання для самоконтролю

1. Дайте визначення категорії “населення”.
2. Дайте характеристику постійного, наявного і юридичного населення.
3. Назвіть демоекономічні аспекти структури населення.
4. Розкрийте основні джерела інформації про населення.
5. Що собою являє державний регістр населення, його сутність і значення?
6. Дайте характеристику населення України.
7. Відтворення населення та його типи.
8. Розкрийте суть поняття “природний рух населення”.
9. Назвіть показники природного руху.
10. Дайте визначення “міграції” та охарактеризуйте її типи, класифікуйте фактори міграції.
11. Поясніть необхідність дослідження міграційних процесів.
12. Назвіть основні показники, які використовуються для характеристики механічного руху населення.
13. Яка роль міграції в умовах ринкової економіки? Розкрийте її теорії.
14. Трудова міграція та її позитивні і негативні наслідки.