ОРГАНІЗАЦІЯ І ЗДІЙСНЕННЯ ДЕРЖАВНОЇ ВЛАДИ В УКРАЇНІ 14.10.2016 12:58
МІНІСТЕРСТВО ВНУТРІШНІХ СПРАВ УКРАЇНИ
ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
ВНУТРІШНІХ СПРАВ
ФАКУЛЬТЕТ ЗАОЧНОГО НАВЧАННЯ ЦИВІЛЬНИХ ОСІБ ННІ ПОЗН
Кафедра загальноправових дисциплін
лекція
з дисципліни«Конституційне право України»
Тема № 5. Організація і здійснення державної влади
в Україні
(2 години)
Для заочного навчання цивільних осіб ННІ ПОЗН
Дніпропетровськ – 2015
Лекцію підготувала Наливайко Л.Р. – завідувач кафедри загальноправових дисциплін юридичного факультету Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ, доктор юридичних наук, професор
Рецензенти: Єрмоленко Д. О., проректор з науково-педагогічної роботи та допрофесійної підготовки, професор кафедри теорії та історії держави і права Класичного приватного університету, доктор юридичних наук, доцент
Максакова Р. М.,завідувач кафедри конституційного, адміністративного та трудового права Інституту управління та права Запорізького національного технічного університету, доктор юридичних наук, доцент
Лекція обговорена та схвалена на засіданні кафедри загальноправових дисциплін юридичного факультету
«28» серпня 2015 р., протокол № 2
ПЛАН ЛЕКЦІЇ:
- Державна влада як інститут конституійного права………………………8
- Органи держави: поняття, ознаки, класифікація…………………………11
- Конституційні загальні засади організації і здійснення державної влади в Україні…………………………………………………………………………...21
РЕКОМЕНДОВАНА Література:
- Конституція України від 28 червня 1996 року // Відомості Верховної Ради України. — 1996. — № 30. — Ст. 141 (зі змінами внесеними Законом України «Про відновлення дії окремих положень Конституції України» від 21 лютого 2014 р. // Офіційний вісник України. — 2014. — № 19. — Ст. 583).
- Конституційний договір між Верховною Радою України та Президентом України про основні засади організації та функціонування державної влади і місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття нової Конституції України // Відомості Верховної Ради України. — 1995. — № 18. — Ст. 133.
- Про Кабінет Міністрів України : Закон України від 27 лютого 2014 року (зі змінами і допов.) // Відомості Верховної Ради України. — 2014. — № 13. — Ст. 222.
- Про комітети Верховної Ради України : Закон України від 4 квітня 1995 року (зі змінами і допов.) // Відомості Верховної Ради України. — 1995. — № 19. — Ст. 134.
- Про судоустрій і статус суддів : Закон України від 7 липня 2010 року (зі змінами і допов.) // Відомості Верховної Ради України. — 2010. — № 41-42, № 43, № 44-45. — Ст. 529.
- Бевзенко В. Публічне правонаступництво: сутність, процедура та особливості / В. Бевзенко // Право України. — 2014. — № 3. — С. 75-90.
- Бобровник С. Структурна характеристика правового конфлікту / С. Бобровник // Право України. — 2015. — № 1. — С. 93-98.
- Буличев А. Проблемні питання встановлення взаємозв’язку понять «публічний службовець», «державний службовець» і «військовослужбовець» / А. Буличева // Підприємництво, господарство і право. — 2013. — № 8. — С. 138-142.
- Вітвіцький С. С. Контрольно-наглядова діяльність держави: поняття та юридична природа / С. С. Вітвіцький // Науковий вісник Ужгородського національного університету. Серія «Право». — 2013. — № 22. — Ч. ІІ., Т. 2. — С. 158-163.
- Колодій А. Громадянське суспільство: доктрина та вітчизняна практика / А. Колодій // Право України. — 2013. — № 9. — С. 270-282.
- Константний О. Окремі проблеми становлення самостійної судової влади в Україні / О. Константний // Підприємництво, господарство і право. — 2007. — № 10. — С. 33-38.
- Косінов С. Народ як первинний суб’єкт здійснення контролю над публічною владою / С. Косінов // Право України. — 2013. — № 10. — С. 178-184.
- Костюченко О. Інструментальна теорія С. С. Алексеєва / О. Костюченко // Юридична Україна. — 2013. — № 2. — С. 15-20.
- Куян І. До питання про родове і видові поняття суверенітету / І. Куян // Право України. — 2013. — № 10. — С. 185-193.
- Литвин І. Історико-правові аспекти становлення публічної влади на місцевому рівні в Україні / І. Литвин // Підприємництво, господарство і право. — 2013. — № 6. — С. 67-71.
- Наливайко Л. Р. Державний лад України: теоретико-правова модель : монографія / Л. Р. Наливайко. — Х. : Право, 2009. — 600 с.
- Наливайко Л. Р. Європейський досвід забезпечення транспарентності державної влади / Л. Р. Наливайко // Держава і право. Збірник наукових праць. Юридичні і політичні науки. Спецвипуск. — К., 2014. — С. 51-58.
- Наливайко Л. Співвідношення категорій «конституційний лад» та «державний лад» в умовах конституційної модернізації / Л. Наливайко // Право України. — 2014. — № 9. — С. 32-44.
- Німченко В. Референдум як форма народовладдя потребує конституційного врегулювання / В. Німченко // Право України. — 2013. — № 6. — С. 235-241.
Мета лекції:
Визначити державну владу як інститут конституійного права, поняття, ознаки, класифікація органів держави, конституційні засади організації і здійснення державної влади в Україні.
ВСТУП
Динаміка сучасного державно-політичного життя висуває нові дослідницькі пріоритети, нові методологічні підходи. Особливої актуальності набувають дослідження всієї сукупності факторів, що формують основу демократичної правової держави.
Реформування держави, спроба побудувати демократичну правову державу вимагають детального з'ясування сутності, поняття та генези її механізму. Крім того, вивчення політико-правового знання про механізм держави дозволяє виділити пріоритетні напрями його подальшого реформування.
Держава не може розглядатися як застигла, статична система. Вона функціонує і розвивається як єдина система зі своїми елементами. Поняття «механізм держави» є системоутворюючим для сприйняття її як цілісного явища. Воно дозволяє пов'язувати елементи держави у структурно-функціональний «вузол» і надавати їм динамічного смислу.
До того ж державний лад проявляється безпосередньо в організації держави, зокрема в її формах, механізмі та в інших організаційно-правових інститутах. Відповідно основним системоутворюючим, організаційним елементом держави є її механізм.
І. ДЕРЖАВНА ВЛАДА ЯК ІНСТИТУТ КОНСТИТУЦІЙНОГО ПРАВА
Влада – це суспільне відношення, що характеризується здатністю та можливістю одних людей або владних груп досягати здійснення своєї волі іншими людьми або групами (підвладними). Різновидом влади є політична влада, під якою розуміють владу певної групи людей (еліти) над усім суспільством, що характеризується використанням у випадку необхідності примусових заходів. Вона здійснюється через низку політичних інститутів, правовий статус яких тією або іншою мірою регулюється нормами конституційного права. Такими інститутами є:
v держава;
v система місцевого та іншого (найчастіше – соціально-професійного) самоврядування;
v політичні партії (як правлячі, так і опозиційні);
v інші об'єднання громадян;
v засоби масової інформації;
v іноді – церква та інші релігійні структури.
Державна влада – це вид публічної політичної влади, що здійснюється державою та її органами, здатність держави підпорядковувати своїй волі поведінку людей та діяльність об'єднань, що знаходяться на її території.
Поряд із державною владою складовими публічної влади є влада народу (безпосереднє народовладдя, що здійснюється через вибори, референдуми) та місцеве самоврядування.
Відмежувати державну владу від інших різновидів публічної влади можна за такими ознаками:
1)у кожній країні існує тільки одна державна влада;
2)державна влада поширюється на всіх членів суспільства;
3)державна влада може розв'язувати загальносуспільні проблеми;
4)вона має у своєму розпорядженні такий особливий механізм та апарат, яких не мають інші;
5)державна влада встановлює загальнообов'язкові, формально визначені для всього населення правила поведінки – юридичні (правові) норми;
6)ця влада характеризується суверенністю (суверенітетом),тобто верховенством, повнотою, неподільністю, самостійністю, формальною незалежністю від влади будь-якої організації або особи як у даній країні, так і за її межами.
Відповідно до частин 2, 3, 4 ст. 5 Конституції України носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування. Право визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить виключно народові і не може бути узурповане державою, її органами або посадовими особами. Ніхто не може узурпувати державну владу.
Положенням частин 2, 3, 4 ст. 5 Конституції України дано офіційне тлумачення згідно з Рішенням Конституційного Суду України від 05.10.2005 р. № 6-рп/2005. Так, положення ч. 2 ст. 5 Конституції України «носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ» треба розуміти так, що в Україні всявлада належить народові. Влада народу є первинною, єдиною і невідчужуваною та здійснюється народом шляхом вільного волевиявлення через вибори, референдум, інші форми безпосередньої демократії у порядку, визначеному Конституцією та законами України, через органи державної влади та органи місцевого самоврядування, сформовані відповідно до Конституції та законів України. Результати народного волевиявлення у визначених Конституцією та законами України формах безпосередньої демократії є обов'язковими.
Положення ч. 3 ст. 5 Конституції України «право визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить виключно народові і не може бути узурповане державою, її органами або посадовими особами» треба розуміти так, що тільки народ має право безпосередньо шляхом всеукраїнського референдуму визначати конституційний лад в Україні, який закріплюється Конституцією України, а також змінювати конституційний лад унесенням змін до Основного Закону України в порядку, встановленому його розділом XIII.
Положення ч. 4 ст. 5 Конституції України «ніхто не може узурпувати державну владу» слід розуміти як заборону захоплення державної влади шляхом насилля або в інший неконституційний чи незаконний спосіб органами державної влади та органами місцевого самоврядування, їх посадовими особами, громадянами чи їх об'єднаннями.
ВИСНОВКИ ДО ПРЕШОГО ПИТАННЯ
Таким чином, державна влада – це вид публічної політичної влади, що здійснюється державою та її органами, здатність держави підпорядковувати своїй волі поведінку людей та діяльність об'єднань, що знаходяться на її території.
Поряд із державною владою складовими публічної влади є влада народу (безпосереднє народовладдя, що здійснюється через вибори, референдуми) та місцеве самоврядування.
ІІ. ОРГАНИ ДЕРЖАВИ: ПОНЯТТЯ, ОЗНАКИ, КЛАСИФІКАЦІЯ
Варто відзначити, що в юридичній науці немає єдиного підходу щодо розуміння терміна «орган держави». Перш ніж розглядати існуючі погляди та точки зору науковців щодо визначення поняття державного органу, необхідно звернутися до етимології цього терміна.
У Сучасному тлумачному словнику української мови понятгя «орган» (від грец. organon – знаряддя, інструмент) розуміється як організація, установа, яка виконує певні функції в галузі державного управління.
Вважається, що термін «державний орган» отримав широке застосування у XIX ст., коли на ґрунті поширення ідей народного суверенітету і розподілу влади склалося уявлення про державу як засіб здійснення влади, яка належить народові. Цей засіб (механізм) розглядався як такий, що об'єктивно має складну організацію, елементами якої є державні органи.
Сьогодні у правовій науці існує велика кількість визначень терміна «державний орган», що дає можливість розглядати їх під різними кутами зору, вивчати та аналізувати їх особливості. Такий стан речей потребує системного підходу, що дозволить впорядкувати науковий матеріал з метою створення цілісної концепції державного органу.
У вітчизняній доктрині зустрічаються спроби наукового дослідження зарубіжної державно-правової літератури, де висвітлюється теорія державних органів. Зокрема, виокремлюються три підходи до розуміння сутності державного органу, що склалися в юридичній літературі: французький (Л. Дюгі, М. Оріу, Г. Ф. Шершеневич та ін.), німецький (Г. Єллінек, М. Коркунов, Ф. Кокошкін, Гірке та ін.) і суб'єктивний (Г. Кельзен). Слід зазначити, що наведені пропозиції є раціональними, заслуговують на увагу, проте критерієм їх виділення є переважно історико-філософські погляди, що панували на початку XX ст.
Крім того, в юридичній літературі щодо характеристики державного органу виділяються функціональний, соціологічний, юридичний, організаційний підходи. Відповідно за функціональним підходом державний орган пропонується розглядати як структуру, що виконує певні функції держави; за соціологічним – як колектив людей, що склався у процесі поділу праці для виконання покладених державою завдань у певній сфері; за юридичним – звертається увага на структури, наділені компетенцією, державно-владними повноваженнями; за організаційним – досліджується місце державного органу в державному апараті і його внутрішня побудова – організація елементів та їх взаємодія.
На підставі комплексного аналізу різноманітних точок зору можна констатувати, що в сучасній юридичній науці всю їх чисельність умовно можна поділити на п'ять груп. Найбільш вагомими підходами до розуміння поняття державного органу є такі.
Згідно з пертим підходом, державний орган є структурним елементом механізму держави, який наділений державно-владними повноваженнями та відповідними матеріальними засобами, необхідними для здійснення завдань і функцій держави. Державний орган трактується лише як структурна частина державного механізму, не розкриваються його внутрішня організація і складові елементи.
Прихильники другого підходу вважають, що державний орган є складовою частиною державного апарату (колективна чи індивідуальна структурна ланка апарату держави; спеціально створена структура, яка є складовою частиною державного апарату), що бере участь у реалізації функцій держави та наділена для цього владними повноваженнями. Подібне розуміння поняття державного органу є більш вузьким, ніж попередня точка зору. Згідно з цим підходом, так само залишається нерозкритим питання про внутрішню структуру державного органу, його елементи.
Третя група вчених визначає державний орган як сукупність осіб, громадян або державних службовців, які здійснюють завдання і функції держави. Слід зазначити, що найбільш численною у правовій доктрині є саме третя група дослідників, яка трактує державний орган як колектив державних службовців. Подібне розуміння державного органу, порівняно з іншими, ставить на перше місце людський фактор, професійні якості особи чи осіб, які реалізують державно-владні повноваження.
Наявність людського фактора в апараті держави потребує високої правової культури державних службовців, їхньої якісної професійної підготовки. З цього приводу доцільно навести думку Ю. Тодики, який вважає, що правова культура посадової особи виявляється у підготовці її до сприйняття прогресивних, правових ідей, проголошених у Конституції України, зокрема в її І розділі «Загальні засади», у вмінні та навичках користуватися правом, у правильній оцінці власних знань права.
Відповідно до четвертого підходу, державний орган розуміється як організаційно відокремлена, самостійна державна інституція, що діє від імені та за уповноваженням (дорученням) держави, яка має відповідні владні повноваження й компетенцію, виключає власну структуру і застосовує адекватні форми й методи діяльності у процесі здійснення покладених завдань і функцій. Авторські визначення в межах цього підходу є логічними та заслуговують на увагу, але потребують істотних уточнень і доповнень. Справа в тому, що будь-який державний орган є державною інституцією (організацією), проте не кожна державна інституція (організація) наділена державно-владними повноваженнями та може бути державним органом.
П'ята група вчених є прихильниками змішаного підходу, вони вважають, що державним органом є частина державного апарату, яка є групою осіб або однією особою, наділена державно-владними повноваженнями (які реалізуються у визначених законом правових та організаційних формах) для виконання завдань і функцій держави. Подібне розуміння терміна «державний орган» є найбільш оптимальним, виваженим і ґрунтовним, оскільки одночасно визначається місце органу держави в державному апараті й аргументується наявність власної структури державного органу. Такий підхід дозволяє більш повно дослідити ознаки державного органу, визначити його сутність, проаналізувати взаємозв'язок з іншими державно-правовими категоріями тощо.
Існують й інші авторські точки зору на визначення дефініції «державний орган», які не можуть бути віднесені до жодного із проаналізованих вище підходів і є досить дискусійними. З метою забезпечення повноти, всебічності та комплексності розгляду цієї правової категорії варто проаналізувати наступне визначення. Державний орган трактується як направлені на виконання специфічних державних функцій, врегульовані відповідними правовими нормами діяльність та взаємовідносини людини чи об'єднаної спільною ідеєю групи людей, акти яких сприймаються членами суспільства як державні. У цьому визначенні, на противагу іншим, робиться акцент на діяльнісному аспекті державного органу. Центром уваги є діяльність та взаємовідносини людини (людей). Варто зазначити, що подібне розуміння державного органу є недостатньо обґрунтованим і не отримало подальшого розвитку в правовій доктрині й широкої підтримки з боку науковців. Слід наголосити, що державний орган є системою, яка здійснює діяльність, а не діяльністю, що виконується системою.
Отже, в юридичній літературі термін «державний орган» різними авторами трактується по-різному. Проте важливим залишається той факт, що саме державні органи складають структуру державного апарату та наділені владними повноваженнями. Адже саме від рівня їх розвитку, взаємодії, налагодженості взаємозв'язків та чіткості повноважень залежать ефективність державного апарату, його розвиток та подальше вдосконалення.
Таким чином, на основі проаналізованих у межах цього дослідження наукових підходів до питання визначення терміна «державний орган» Л.Р. Наливайко сформулювала визначення поняття державного органу. Державний орган – це структурно відокремлена, внутрішньо організована, юридично оформлена частина державного апарату, що є колективом громадян (громадянином), має державно-владні повноваження та необхідні правові, матеріально-фінансові засоби для реалізації завдань і функцій держави, використовує правові й організаційні форми та методи діяльності.
Важливим є аналіз співвідношення терміна «державний орган» з термінами «орган держави», «орган державної влади». В юридичній науці майже не існує теоретичних розробок із визначення співвідношення, взаємовпливу, взаємообумовленості цих понять, які дозволили б органічно дослідити правову природу, внутрішню сутність, соціальне призначення державного органу.
Синтезуючи результати наукових досліджень, можна стверджувати, що терміни «державний орган» та «орган держави» є синонімічними й вживаються в юридичній літературі для позначення одного і того ж явища. Тому доцільно використовувати ці терміни як рівнозначні, тотожні.
Щодо співвідношення термінів «державний орган» та «орган державної влади» вченими акцентується увага на їх конституційно-правовій об'єктивації й зазначається, що в чинній Конституції України взагалі не використовуються терміни «державний орган» та «орган держави», натомість законодавцем вживається термін «орган державної влади». Проте у Конституції України все ж таки декілька разів вживається термін «орган держави». Зокрема, у статтях 17, 59 Конституції України. Разом із тим аналіз норм Основного Закону дозволяє констатувати, що законодавцем переважно використано термін «органи державної влади». Так, у ст. 5 Конституції України зазначено: «Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади»; ст. 13 закріплює: «Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади»; ст. 19 встановлює: «Органи державної влади, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України» тощо. Виходячи з аналізу змісту ст. 6 Конституції України, можна зробити висновок, що органи державної влади розуміються як сукупність органів законодавчої, виконавчої, судової влади. З цього приводу Ю. Тодика зазначає, що державно-владні повноваження притаманні всім органам держави, які тому і названі Конституцією України органами державної влади. У Конституції України не розрізняються терміни державний орган та орган державної влади, про що свідчить аналіз її статей.
Конституція включила в поняття «орган державної влади» не тільки органи законодавчої влади, як це було в попередніх радянських конституціях, але і органи виконавчої й судової влади. В юридичній літературі зазначається, що за радянських часів поняття «орган держави» певною мірою протиставлялося поняттю «орган державної влади». За тогочасною політико-правовою теорією державний механізм розглядався як сукупність різних органів держави, насамперед органів державної влади, а також органів державного управління, судових органів і органів прокуратури. І лише ради всіх рівнів вважалися власне органами державної влади. Тобто всі інші державні органи – виконавчі, судові не визнавалися органами державної влади.
В. Кравченко пропонує розглядати терміни «державний орган» та «орган державної влади» такими, що застосовуються в законодавстві та літературі, якщо і не як тотожні, то такі, що мають близьке значення, характеризують однопорядкові явища. На обґрунтування цього висновку вчений наводить думку російського дослідника Б. Габричидзе, який вважає, що і перший, і другий терміни охоплюють структурно-організаційні форми реалізації державної влади. У контексті розгляду цього питання заслуговує на увагу думка Ю. Фрицького, який вважає, що слід розрізняти два терміни, а саме: «державний орган» та «орган державної влади», оскільки обидва розкривають зміст організаційно-правових форм реалізації єдиної державної влади, а не лише окремих форм законодавчої, виконавчої і судової влади, визначених у Конституції. До того ж вчений поділяє державні органи, залежно від діяльності, яку вони здійснюють, на органи державної влади, функціонування яких здійснюється на підставі принципу розподілу влади, та інші державні органи.
«Орган держави» та «орган державної влади» не є тотожними поняттями, хоча і здійснюють єдину державну владу. «Класична» тріада гілок влади не охоплює вичерпно всі існуючі види державних органів. Адже, як зазначається в юридичній літературі, доктрина «поділу влади» будується на деяких узагальнених, найбільш типових функціях державної влади, тоді як реальна система органів держави обумовлюється не тільки цим фактором, а ще й іншим – змістом більш конкретних функцій та компетенції, що випливають із життєвих потреб організації державного та суспільного життя країни.
У російській науці конституційного права також пропонують відмежовувати органи державної влади від державних органів. Обґрунтуванням цієї доктринальної позиції є ухвала Конституційного Суду Російської Федерації від 29 травня 1997 р.. Відповідно до рішення Суду, у державному апараті слід відрізняти органи державної влади і державні органи, що не мають статусу органів державної влади. Останні, здійснюючи владні повноваження, не мають права прийняття правових актів зовнішньої дії, що поширюються на громадян, їх недержавні об'єднання. Підсумовуючи, можна зазначити, що кожний орган державної влади є державним органом, проте не кожний державний орган є органом державної влади.
Вище зазначалося, що законодавцем у Конституції України переважно вживається термін «орган державної влади». У поточному законодавстві України термін «державний орган» або «орган держави» також застосовуються у практичному аспекті. Так, наприклад, у Законі України «Про громадянство України» окремий розділ присвячений повноваженням Президента України та державних органів, які беруть участь у вирішенні питань громадянства, у Законі України «Про Центральну виборчу комісію» зазначено, що Центральна виборча комісія визначається як «центральний державний орган» тощо.
Отже, аналіз чинного законодавства України дозволяє зробити висновок про синхронне використання в нормативно-правових актах двох термінів «державний орган» та «орган державної влади». Аналогічний підхід також зустрічається в науковій літературі, що іноді породжує термінологічну нечіткість та неоднакове розуміння цих державно-правових категорій.
Тому доцільним є розмежовувати терміни «державний орган» та «орган державної влади», що дозволить більш точно застосовувати нормативно-правові акти на практиці, уникати подвійного тлумачення правового статусу державних органів влади тощо.
В юридичній науці пропонується розглядати поняття «державний орган» ширше, ніж поняття «орган державної влади». На підтримку цієї тези цитується ч. 2 ст. 19 Конституції України, де зазначено, що органи державної влади «зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України». Як зазначає В. Шаповал, це означає, що за змістом положень Основного Закону повноваження органу державної влади мають бути визначені конституційно і (або) законодавчо. Можна зробити висновок, що повноваження державного органу можуть бути визначені і підзаконними нормативно-правовими актами. Така можливість об'єктивно існує за змістом ст. 92 Конституції України, відповідно до якої виключно законами визначаються організація і діяльність органів виконавчої влади; судоустрій, судочинство, статус суддів, організація і діяльність прокуратури, органів дізнання і слідства, органів та установ виконання покарань; організація і порядок діяльності Верховної Ради України тощо.
За будь-яких умов названа стаття не може законодавчо унормувати статус тих державних органів, який конституційно не встановлений Тому поняття державного органу можна сприймати як ширше, ніж поняття органу державної влади. Якщо статус державного органу може визначений підзаконними актами, прийнятими на основі так званих статусних законів, то статус органів державної влади визначається виключно Конституцією і (або) законами України.
Тому органи державної влади іноді можуть вважатися різновидом державного органу, який має вищий рівень правового забезпеченим статусу. І хоча такий підхід є формальним і виглядає дещо штучним, він відповідає змісту Конституції і реаліям державної практики. Його штучність значною мірою обумовлена самим терміном «орган державної влади», який не має чітко визначених змістовних особливостей, порівняно з терміном «державний орган», і укорінений у практиці державного владарювання за радянських часів.
До того ж у сучасній практиці державного будівництва, у жодному з основних законів, прийнятих в інших країнах, ніж так звані соціалістичні і пострадянські, термін «орган державної влади» не вживається. Відповідним цілям слугує термін «державний орган» («орган держави»), хоча в конституційній практиці звичайно взагалі уникають будь-якої термінології узагальненого характеру, пов'язаної з визначенням державного механізму та його складових.
Отже, підсумовуючи, можна зазначити, що всі існуючі точки зору щодо співвідношення категорій «державний орган» та «орган державної влади» доцільно поділити на дві групи – широке та вузьке розуміння терміна «орган держави». Згідно з широким підходом, державний орган включає в себе як органи законодавчої, виконавчої, судової влади, так й інші державні органи, що здійснюють державну владу, проте неналежать до жодної з гілок влади – Президент України, прокуратура тощо. Згідно з вузьким підходом, термін «державний орган» збігається з терміном «орган державної влади».
У контексті розгляду співвідношення зазначених державно-правових категорій можна констатувати, що іноді в науковій літературі «державний орган» та «орган державної влади» розглядаються як синоніми, іноді наповнюються різним смисловим навантаженням. Практика використання цих термінів дозволяє зауважити, що умовно термін «орган державної влади» частіше вживається галузевими юридичними науками, зокрема в конституційно-правовому та адміністративно-правовому аспектах тощо. У свою чергу, термін «державний орган» переважно використовується в теорії держави і права.
ВИСНОВКИ ДО ДРУГОГО ПИТАННЯ
Велика кількість визначень терміна «державний орган» дає можливість розглядати їх під різними кутами зору, вивчати й аналізувати їх особливості. На підставі комплексного аналізу різноманітних точок зору всю їх чисельність умовно можна поділити на п'ять основних підходів щодо розуміння поняття державного органу. Згідно з першим підходом, державний орган розглядається як елемент механізму держави, який наділений державно-владними повноваженнями та відповідними засобами, необхідними для здійснення завдань і функцій держави. Змістом другого підходу є визначення державного органу як частини державного апарату, що бере участь у реалізації функцій держави та наділена для цього владними повноваженнями. Згідно з третім підходом, державний орган трактується як сукупність осіб, громадян або державних службовців, що здійснюють завдання і функції держави. За четвертим підходом державний орган розглядається як державна інституція або організація, що діє від імені та за дорученням держави, має владні повноваження. Згідно з п'ятим підходом, який є змішаним, державний орган розглядається як частина державного апарату, яка є групою осіб або однією Комплексний аналіз наукових праць та синтез власних висновків щодо теорії державного органу дозволяє виділити такі ознаки органу держави: 1) структурна відокремленість; 2) внутрішня організованість; 3) юридична оформленість; 4) наявність державно-владних повноважень; 5) наявність правових, матеріально-фінансових засобів; 6) спрямованість на реалізацію завдань і функцій держави; 7) використання правових і організаційних форм та методів діяльності.
Питання наукової класифікації державних органів розглядається невід'ємно від визначення дефініції державного органу, аналізу співвідношення цієї правової категорії з іншими, дослідження його ознак тощо.
ІІІ. КОНСТИТУЦІЙНІ ЗАСАДИ ОРГАНІЗАЦІЇ І ЗДІЙСНЕННЯ ДЕРЖАВНОЇ ВЛАДИ В УКРАЇНІ
Держава функціонує головним чином через систему органів, установ та процедур, які у своїй сукупності утворюють державний механізм. Однією із складових державного механізму є державний апарат, до якого входять створені державою органи, що здійснюють діяльність від імені держави у сфері правотворчості, правореалізації та правосуддя.
Конституційно-правове регулювання державного механізму в демократичних країнах та тих, що мають намір такими бути, засновується на певних принципах:
1) принцип народного суверенітету, який виходить із того,що джерелом усієї влади є народ (частини 2, 3,4 ст. 5 Конституції України);
2) принцип представницької демократії, який означає, що правління у державі здійснюється через виборні державні органи, які, у свою чергу, можуть формувати інші державні органи (друге речення ч. 2 ст. 5 Конституції України). Наприклад, Президент України, який обирається громадянами України, що мають право голосу, призначає на посаду та звільняє з посади за згодою Верховної Ради України Генерального прокурора України (п. 11 ч. 1 ст. 106 Конституції України);
3) принцип розподілу державної влади на три гілки: законодавчу, виконавчу, судову, який означає, що кожна з гілок влади має певну самостійність і врівноважується іншими гілками (ч. 1 ст. 6 Конституції України). Хоча в дійсності у багатьох країнах створюються органи, які не можна віднести до жодної з традиційних гілок влади. Наприклад, в Україні це Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, Рахункова палата, Рада національної безпеки і оборони України, Центральна виборча комісія тощо.
У федеративних та децентралізованих унітарних державах поділ влади відбувається ще по вертикалі і передбачає розмежування предметів відання і повноважень державної влади між центральною владою та регіонами, а також між державою та самоврядними місцевими територіальними колективами.
На сучасному етапі вчені неоднозначно ставляться до принципу розподілу влади та до системи стримувань і противаг. Так, існують дві діаметрально протилежні точки зору щодо розв'язання цієї проблеми: організаційно-правова, що обґрунтовує необхідність та історичну перспективу розподілу влади; соціологічна стверджує, що вся влада має належати народу. Зважаючи на існування наведених точок зору, сьогодні найбільшого розповсюдження дістав підхід, за якого присутні одночасно і влада народу, і розподіл влади. На єдності та неподільності влади, а на умовності терміна «розподіл влади», наголошують багато українських вчених, зокрема М. Цвік, О. Фрицький, Ю. Шемтенко. Іноді таку модель організації державної влади називають поняттям «інтеграційної системи поділу влади», коли поряд із настановою про розмежування повноважень визначаються принципи, як співпраця різних гілок влади та їх взаємний контроль. У цілому ж принцип розподілу державної влади сьогодні вважається не стільки умовою демократії, скільки запобіжним за своїм характером інститутом.
Одним із елементів реалізації принципу розподілу влади у демократичній державі є система стримувань і противаг, головне призначення і завдання якої – забезпечення політичної стабільності та безперервності функціонування державної влади; узгодження дій всіх гілок влади, недопущення кризи діяльності державного механізму. Отже, під системою стримувань та противаг розуміють сукупність законодавчо закріплених повноважень, форм, методів і процедур, призначених для забезпечення реалізації принципу розподілу влади, недопущення домінування будь-якої гілки влади та досягнення динамічної стабільності між ними. Найбільш загальними елементами системи стримувань і противаг, які існують у сучасній теорії та практиці конституційного права і використовуються в Україні, є такі:
- різні терміни функціонування державних органів влади;
- різні засоби формування гілок влади;
- відкладальне право вето Президента щодо прийнятих парламентом законів; інтерпеляція (запити депутата);
- створення контрольних і слідчих комісій;
- інвеститура (вотум довіри) – при формуванні уряд має одержати довіру парламенту;
- право промульгації, під яким розуміють дії глави держави з метою визнання та офіційного оприлюднення прийнятого парламентом закону для забезпечення його чинності та реалізації;
- інститут контрасигнування, за якого акти президента діють лише за умови скріплення їх підписом прем'єр-міністра або міністра, відповідального за виконання цього акта;
- колегіальний-характер уряду;
- конституційно-правова відповідальність вищих державних органів та посадових осіб.
4)принцип конституціоналізму, зміст якого полягає в установленій державою можливості існування лише тих органів держави, що передбачені конституцією, а також у необхідності прийняття цими органами рішень, що ґрунтуються на конституції. Відповідно до ч. 4 ст. 5 Конституції України ніхто не може узурпувати державну владу, а згідно з ч. 2 ст. 6 органи законодавчої,виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження в установлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України;
5)принцип законності передбачає здійснення діяльності органів держави на основі закону та прийняття рішень у межах їх повноважень. Так, відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України;
6)принцип забезпечення реалізації прав та свобод особи, змістом якого є створення державними органами та посадовими особами необхідних умов для виконання чи використання суб'єктами конституційно закріплених прав та обов'язків. Так, ч. 2 ст. 3 Конституції України встановлює, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави;
7)принцип професіоналізму, тобто наявності визначених державою професійних прав та обов'язків, що характеризуються як статус посадової особи та надають цим посадовим особам можливість найповніше реалізовувати повноваження від імені держави;
8)принцип юридичної відповідальності, тобто обов'язку посадових осіб нести відповідальність перед державою та суспільством у випадку прийняття ними неконституційних та неправомірних рішень. Наприклад, відповідно до ч. 1 ст. 111 Конституції України Президент України може бути усунений з постав порядку імпічменту в разі вчинення ним державної зради або іншого злочину.
ВИСНОВКИ ДО ТРЕТЬОГО ПИТАННЯ
Отже, держава функціонує головним чином через систему органів, установ та процедур, які у своїй сукупності утворюють державний механізм. Однією із складових державного механізму є державний апарат, до якого входять створені державою органи, що здійснюють діяльність від імені держави у сфері правотворчості, правореалізації та правосуддя.
Конституційно-правове регулювання державного механізму в демократичних країнах та тих, що мають намір такими бути, засновується на певних принципах.
ВИСНОВКИ З ТЕМИ
Отже, можна підвести наступні підсумки:
1. Державна влада – це вид публічної політичної влади, що здійснюється державою та її органами, здатність держави підпорядковувати своїй волі поведінку людей та діяльність об'єднань, що знаходяться на її території.
2. Поряд із державною владою складовими публічної влади є влада народу (безпосереднє народовладдя, що здійснюється через вибори, референдуми) та місцеве самоврядування.
3. Велика кількість визначень терміна «державний орган» дає можливість розглядати їх під різними кутами зору, вивчати й аналізувати їх особливості. На підставі комплексного аналізу різноманітних точок зору всю їх чисельність умовно можна поділити на п'ять основних підходів щодо розуміння поняття державного органу. Згідно з першим підходом, державний орган розглядається як елемент механізму держави, який наділений державно-владними повноваженнями та відповідними засобами, необхідними для здійснення завдань і функцій держави. Змістом другого підходу є визначення державного органу як частини державного апарату, що бере участь у реалізації функцій держави та наділена для цього владними повноваженнями. Згідно з третім підходом, державний орган трактується як сукупність осіб, громадян або державних службовців, що здійснюють завдання і функції держави. За четвертим підходом державний орган розглядається як державна інституція або організація, що діє від імені та за дорученням держави, має владні повноваження. Згідно з п'ятим підходом, який є змішаним, державний орган розглядається як частина державного апарату, яка є групою осіб або однією Комплексний аналіз наукових праць та синтез власних висновків щодо теорії державного органу дозволяє виділити такі ознаки органу держави: 1) структурна відокремленість; 2) внутрішня організованість; 3) юридична оформленість; 4) наявність державно-владних повноважень; 5) наявність правових, матеріально-фінансових засобів; 6) спрямованість на реалізацію завдань і функцій держави; 7) використання правових і організаційних форм та методів діяльності.
4. Питання наукової класифікації державних органів розглядається невід'ємно від визначення дефініції державного органу, аналізу співвідношення цієї правової категорії з іншими, дослідження його ознак тощо.
5. Держава функціонує головним чином через систему органів, установ та процедур, які у своїй сукупності утворюють державний механізм. Однією із складових державного механізму є державний апарат, до якого входять створені державою органи, що здійснюють діяльність від імені держави у сфері правотворчості, правореалізації та правосуддя.
6. Конституційно-правове регулювання державного механізму в демократичних країнах та тих, що мають намір такими бути, засновується на певних принципах.
МЕТОДИЧНІ ПОРАДИ ЩОДО ПІДГОТОВКИ ДАНОЇ ТЕМИ
В ході лекції розглянуто лише частину з того значного кола питань, що необхідно буде опанувати майбутнім юристам при вивченні курсу.
Саме тому при підготовці до практичних занять з теми рекомендується звернутись не лише до базових підручників, а ще й до інших джерел, які можна знайти у бібліотеці університету або у книжковому фонді навчально-методичного кабінету кафедри загальноправових дисциплін.
В процесі вивчення теми лекції пропонується для кращого засвоєння навчального матеріалу ознайомитись з підручниками та посібниками з числа зазначених у списку літератури. При використанні джерел закордонних авторів необхідно опанувати навчальний матеріал, корегуючи його з урахуванням положень законодавства України.
Пропонується звернути особливу увагу на низку питань, що є дискусійними серед науковців, а тому іноді відзначаються суттєво відмінними один від одного поглядами вирішення теоретичної проблеми.
