Основи наукових досліджень 30.08.2016 06:23

Наука є тільки тоді наукою, коли вона рухається.

Варто тільки їй зупинитись, як починається регрес,

і всі наукові досягнення, не встигаючи за життям,

стануть анахронізмом і втратять будь-яке значення.

А життя ставить все нові й нові проблеми.

М. А. Кіпарісов

 

1.1. Процес пізнання і наука

Пізнання – процес отримання і розвитку знання, постійного його поглиблення, розширення, удосконалення й відтворення. Пізнання – це надання визначеності різним сутностям, які спостерігаються, поняттям, об’єктам, явищам, взаємодіям в необхідному та достатньому обсязі, що може бути досягнуто порівнянням нового з вже відомим, засвоєним, адже все пізнається в порівнянні. Цей процес зумовлений суспільно-історичною практикою.

В своєму розвитку пізнання пройшло через наступні форми:

& побутово-практичне пізнання;

& ігрове пізнання;

& міфологічне пізнання;

& художньо-образне пізнання;

& філософське пізнання;

& релігійне пізнання;

& наукове пізнання.

Процес пізнання полягає у вивченні визначеності окремо взятого явища; в аналізі його визначеності як частини, елемента певної системи; в дослідженні його визначеності як сукупності всіх дійсних відношень. Такі основні форми та ступені руху пізнання, якщо предмет (явище) вивчається на всіх рівнях. Однак пізнання не завжди ставить перед собою завдання “наскрізного” вивчення предмета на всіх рівнях; іноді цей процес обмежується дослідженням предмета на одному або декількох етапах.

Засновник емпіричного напряму філософії Нового часу Френсіс Бекон під час пошуку методу наукового пізнання виділяв три шляхи пізнання: шлях “павука”, шлях “мурахи” та шлях “бджоли” (рис. 1.1).

 

Рис. 1.1. Шляхи пізнання, виділені Ф. Беконом¹

Пізнання як форма духовної діяльності існує в суспільстві з моменту його виникнення, пройшло разом з ним певні етапи розвитку в різноманітних і взаємопов’язаних соціально-культурних формах.

Процес пізнання – це процес руху людської думки від “незнання” до “знання” (рис. 1.2).

 

Рис. 1.2. Процес пізнання

Як видно з рис. 1.2., результатом пізнання є знання.

Знання – це адекватне відображення об’єктивної реальності у свідомості людини, що ідеально відтворює об’єктивні закономірні зв’язки реального світу.

За типами виділяють знання:

& раціональні й емоціональні;

& феноменальні (якісні) й есенціаналістичні (кількісні);

& емпіричні й теоретичні;

& фундаментальні й прикладні;

& філософські й знання окремих наук;

& природничо-наукові й гуманітарні;

& наукові й позанаукові тощо.

При характеристиці пізнання як процесу виділяють знання, як результат цього процесу, емпіричні й теоретичні (рис. 1.3).

 

Рис. 1.3. Емпіричні й теоретичні знання

Видатний філософ-матеріаліст Дж. Локк виділяв наступні види знання (рис. 1.4)

 

Рис. 1.4. Види знання, виділені Дж. Локком²

Знання історично нашаровуються на деяку фундаментальну основу початкових уявлень про світ, всесвіт, і починаються з природи натуральної.

Також існує концепція особистісного знання. На думку британського вченого М. Полані, науку творять люди, а тому отримані в процесі наукової діяльності знання, як і сам процес, не можна деперсоніфікувати. Тобто не можна відокремлювати людей (вчених) від добутих ними знань.

Полані М. наводить положення про наявність у людини двох типів знань:

& явного, (артикульованого), вираженого в поняттях, судженнях, теоріях та інших формах раціонального мислення;

& неявного, (імпліцитного), який не піддається повній рефлексії прошарку людського досвіду, а виражається в тілесних навичках, схемах сприйняття, практичній майстерності.

Знання набуваються людиною у всіх формах її діяльності – у повсякденному житті, в політиці, в економіці, у мистецтві, але тільки в науці вони визначають головну мету діяльності.

Отримані в ході пізнавальної діяльності знання формують в сукупність тверджень щодо об’єктивної реальності, які залишаються сталими, незмінними до моменту їх спростування. На підставі цих знань формуються правила, закономірності, закони певної галузі науки. Або ці отримані знання можуть бути відкинуті як такі, що не відбивають реальну дійсність, викривляють її.

Знання стає наукою лише тоді, коли воно стикається з серйозними складними проблемами.Наука є не тільки знанням, а й свідомістю, тобто вмінням користуватися набутими знанням.

Науковість слід розглядати як сукупність методологічних регуляторів, що в значній мірі забезпечують спрямованість, рух пізнання до змістовно істинних результатів.

Критеріями науковості, які відрізняють науку від інших форм пізнання, є наступні (див. рис. 1.6)

Всі ці критерії в сукупності є суттєвими характеристиками наукового знання, необхідними ознаками науковості, що дозволяють відрізняти, хоча б на перших етапах, наукове знання від пізнавальних феноменів іншого роду.

В науці пізнавальний метод є основним, таким, що визначає всі інші її сторони. Як зазначалось вище, наука виникає тоді, коли з’являється усвідомлення “незнання”, необхідність отримати нові “знання” (рис. 1.5).

 

Рис. 1.5. Наука як результат пізнавальної діяльності людини

 

 

Рис. 1.6. Критерії науковості

Характеризуючи етапи пізнання, В.І. Ленін писав: “Від живого споглядання до абстрактного мислення і від нього до практики – таким є діалектичний шлях пізнання істини, пізнання об’єктивної реальності”3.

Характеризуючи науку як знання, В.А. Штоф4 ще в 1972 р. виділив наступні її похідні ознаки (рис. 1.7).

 

Рис. 1.7. Ознаки науки як знання

Важливою рисою науки є її активний пошуковий характер. Вона повинна постійно змінюватись і розвиватись, пропонувти нові рішення й результати. Наука є не тільки системою наукових знань, що пояснюють світ, а одночасно й засобом, методом його зміни і перетворення.

 

Наука є сферою суспільного життя, діяльністю людей, яка полягає у здобутті нових, а також у використанні вже існуючих знань (рис. 1.8).

 

 

 

Рис. 1.8. Поняття науки

Відомо чимало підходів до визначення науки. В загальному розумінні термін “наука” означає історично сформовану форму людської діяльності. Як форма людської діяльності – це отримання нового, раніше нікому невідомого, достовірного знання.

Крім того, поняття “наука” включає в себе і результат пізнавальної діяльності, виражений у формі конкретних знань. Ці знання постійно перевіряються і доповнюються, розкриваючи справжні зв’язки між об’єктами природи, суспільства, мислення.

Поняття науки слід розглядати з трьох основних позицій:

ð  по-перше, з теоретичної, як систему знань, як форму суспільної свідомості або як систему достовірних і безперервно вдосконалюваних знань про об’єктивні закони розвитку природи і суспільства;

ð  по-друге, як певний вид суспільного розподілу праці, як наукову діяльність, пов’язану з цілою системою відносин між вченими і науковими установами. Наука впливає на розвиток матеріально-технічної бази суспільства, що ґрунтується на широкому застосуванні новітніх науково-технічних досягнень;

ð  по-третє, з позицій практичного застосування висновків науки, тобто її суспільної ролі. Наука виступає виробничою силою у розвитку соціально-економічних відносин у суспільстві, дозволяє створювати нові засоби й предмети праці, технології виробництва, сприяє налагодженню галузевих і міжгалузевих економічних зв’язків.

Нижче наведемо ряд визначень, якими характеризується поняття науки:

• Ø Складне багатогранне цілісне соціально-історичне явище.
• Ø Система знань.
• Ø Своєрідна форма пізнання.
• Ø Спеціальний інститут.
• Ø Діяльність для отримання нового знання і результатів цієї діяльності у вигляді системи отриманих на даний момент знань про явища будь-якої предметної області.
• Ø Сфера людської діяльності, в якій відбувається розробка та теоретична систематизація об’єктивних знань про діяльність, в яку науки – в міру свого розвитку – проникають все глибше і ширше.
• Ø Форма духовної діяльності людей, спрямована на виробництво знань про природу, суспільство і про власне пізнання, що має безпосередньою метою досягнення істини і відкриття об’єктивних законів на основі узагальнення реальних фактів та їх взаємозв’язку, для того щоб передбачати тенденції розвитку дійсності та сприяти її зміні.
• Ø Сукупність знань (переважно в понятійній формі), приведених у цілісну систему на основі визначених принципів, і процес їх відтворення.
• Ø Цілісне формоутворення, що розвивається, яке включає в себе ряд окремих наук, які поділяються в свою чергу на множину наукових дисциплін
• Ø Система знань про закономірності розвитку природи, суспільства і мислення, а також окрема галузь таких знань.
• Ø Особливий вид “соціальної пам’яті” людства, яка теоретично кристалізує минулий досвід пізнання дійсності та оволодіння її законами.
• Ø Багата колекція висловлювань, одна з найбільших сил, що робить людину вільною (Поппер).
• Ø Є, з одного боку, впорядкованою технікою, з іншого – раціоналізованою міфологією; є засобом, завдяки якому відбувається швидке переобладнання всієї нашої цивілізації (Дж. Д. Бернал).
• Ø Сукупність фактів, теорій і методів (Т. Кун).
• Ø Кладовище гіпотез (А.Пуанкаре).
• Ø “Наука як щось існуюче й завершене є чимось найбільш об’єктивним з відомого людині, але в своїй діяльності як мета, до якої ми прагнемо, наука також суб’єктивна й психологічно обумовлена, як і будь-яка інша область людських прагнень, причому настільки суб’єктивна, що на питання “яка мета і значення науки” в різні часи і від різних людей ми отримаємо зовсім різні відповіді (Ейнштейн А.).

Наведемо ще декілька цікавих визначень науки (російською мовою з метою збереження звучності висловлювань):

• Ø Наука есть ясное познание истины, просвещение разума, непорочное увеселение жизни, похвала юности, старости подпора, строительница градов, полков, крепость успеха в несчастии, в счастии украшение, везде верный и безотлучный спутник (М.В. Ломоносов)
• Ø Стараясь познать бесконечное, наука сама конца не имеет и, будучи всемирной, в действительности неизбежно приобретает народный характер… (Менделеев)
• Ø Наука начинается там, где начинают измерять проявление сущности явления (Менделеев)
• Ø Великолепное снадобье; но никакое снадобье не бывает столь стойким, чтобы сохраняться, не подвергаясь порче и изменениям, если плох сосуд, в котором его хранят. (М. Монтель)

Отже, наука – теоретична систематизація об’єктивних знань про дійсність; одна з форм суспільної свідомості. В ході історичного розвитку наука перетворюється на продуктивну силу суспільства і найважливіший соціальний інститут. Термін наука вживається також для позначення окремих галузей наукових знань.

Наука як сфера людської діяльності спрямовує зусилля своїх суб’єктів (про суб’єкти наукової діяльності мова піде нижче) на вироблення нових знань про природу, суспільство, мислення (рис. 1.9).

 

Рис. 1.9. Об’єкти науки як сфери людської діяльності

 

Наука є важливим фактором суспільного розвитку. Зі зміною, еволюцією соціально-економічної формації змінюється і її суспільна роль. Наука виступає одним із видів соціальних інститутів, на який суспільна система покладає певні функції, виконання яких необхідне для нормального функціонування цієї системи.

Наука визначається суспільним буттям, умовами та потребами матеріального й духовного розвитку людства, вона впливає на всі сфери життя й діяльності суспільства, виступає формою суспільної свідомості.

Поза суспільством наука не може ні існувати, ні розвиватися. Але й розвиток суспільства неможливий без науки. Наука є особливою специфічною формою людської діяльності, системою знань, яка самостійно розвивається, має властивість задовольняти різні потреби – від загального знання природи речей до застосування цих знань у складних технологічних процесах.

Суспільна роль науки полягає в наступному:

1) пізнавальний ефект науки встановлюється за достовірністю наукового знання, що дає інформацію про властивості й закони розвитку матерії;

2) технічний ефект науки є результатом застосування відкритих законів;

3) економічний ефект науки є результатом заощадженої суспільної праці.

Подіями, що виникають в суспільстві, обумовлені засоби, що використовуються вченими в їх наукових дослідженнях, а також і самі ідеї, якими вони керуються в теоретичному підході до явищ.

Наука відіграє роль посередника між встановленою та переданою в спадок практикою людей, працюючих для того, щоб жити, і затвердженими ідеями та традиціями, які забезпечують продовження існування суспільства, а також прав і привілей класів, що його утворюють.

Як зазначав Дж. Бернал, наука, свідомо спрямована та не відпущена на долю випадку, може майже безмежно змінювати матеріальну основу життя6.

За специфічною своєю сутністю наука є реакцією самозбереження людини, що заблукала в темному лісі світового життя.

Проникнення науки в усе нові сфери життя – процес безперервний та незворотний. Кожний канал взаємозв’язку науки та суспільства, виникнувши більше не зникає, постійно розширюється, збагачується новими формами стосунків.

Значна увага приділяється таким проблемам науки як: її суспільне значення, сутність її функцій, ролі в формуванні наукового світогляду. Вирішуються питання співвідношення науки і практики, аналізуються шляхи ефективного застосування результатів наукових досліджень. Виникає наука про науку, яка досліджує найрізноманітніші аспекти. В результаті з’являються нові галузі знання, зокрема, історія науки, соціологія науки, психологія наукового пізнання й творчості, методологія наукового пізнання та ін.

Пізнання об’єктивних законів дійсності, пояснення у відповідності до них явищ та процесів природи і суспільства виступають основним завданням науки. Виявлені закони є базою плідної, цілеспрямованої, ефективної діяльності людей. Виявляючи об’єктивні тенденції розвитку природничих і суспільних процесів, наука стає засобом передбачення наслідків людської діяльності, розкриває методику прийняття рішень у цій діяльності. Тому найважливішим завданням науки є передбачення майбутніх змін у природі та суспільстві, застосування наукових висновків у суспільній діяльності.

Безпосереднім завданням науки є опис, пояснення і передбачення процесів і явищ дійсності, які складають предмет її вивчення на основі законів, що нею відкриваються. Тобто в широкому розумінні завданням науки є теоретичне відображення дійсності. Видатний вчений ХІХ-ХХ ст. Е. Мах7 виділяє наступні завдання науки (рис. 1.10).

 

Рис. 1.10. Завдання науки за Е. Махом

Однією із найсуттєвіших характеристик об’єкта в науковому пізнанні виступає функція. Вона є результатом поєднання мети та засобів її досягнення.

У розширеному вигляді ланцюжок наукових категорій можна представити наступним зв’язком: об’єкт → предмет → мета → засіб (функція, метод, форма, зміст) → результат (обґрунтування або заперечення нових ідей, дієвість, ефективність, громадська думка тощо).

Виділяють три основні значення терміну “функція”:

& завдання, які висуваються до певного суспільного інституту: загальні; довгострокові; поточні;

& характер, особливості механізму дії певного суспільного інституту, спосіб виконання ним своїх завдань: інформування про зміни в оточуючому середовищі; формування ставлення (позицій, поглядів, думок) щодо дійсності, тобто соціальна орієнтація;

& залежність однієї величини від іншої.

Під функцією науки слід розуміти цілеспрямовану діяльність, яка має не перехідний і не випадковий характер, а загально-закономірний. Функція науки включає в себе як мету, так і засоби. Вона виражає сутність, суспільне призначення науки, визначає роль науки як суспільного інституту.

Функції науки проявляються через основні напрями її впливу на соціальні явища та суспільні відносини.

Можна виділити три загальні групи соціальних функцій науки. По-перше, функції культурно-світоглядницькі; по-друге, функції безпосередньої продуктивної сили суспільства; по-третє, функції соціальної сили, які пов’язані з тим, що наукові знання та методи дедалі частіше використовуються для вирішення різноманітних проблем суспільного життя. Набуття наукою різних соціальних функцій – наслідок складних і суперечливих процесів, що відбуваються як поступово, так і одночасно.

У розвиненому суспільстві важливою функцією науки є розвиток системи знань, яка сприятиме найраціональнішій організації виробничих відносин і використанню виробничих сил в інтересах усіх членів суспільства. Вона включає в себе ряд конкретних функцій (рис. 1.11).

 

Рис. 1.11. Характеристика функцій науки

 

Традиції науки в колективній роботі найвизначніших радянських вчених “Ленін і наука” академік А.В. Топчиїв формулює наступним чином:

& наявність філософського світогляду, методологічною основою якого є діалектичний матеріалізм;

& глибока народність науки, яка відповідає інтересам всього народу та черпає свої сили в найширших ланках народних мас;

& єдність наукових теорій і практики;

& свідомий колективізм праці вчених, співробітництво поколінь наукових працівників, яке відповідає як вимогам прогресу самої науки, так і морально-етичним нормам суспільства;

& плановість розвитку науки, що концентрує свою увагу на ключових, вирішальних проблемах науково-технічного прогресу;

& творче освоєння та критична переробка наукової спадщини минулого;

& новаторство в науці, яке передбачає принципову боротьбу проти будь-яких проявів відсталості та сміливе впровадження в життя найбільш перспективних досягнень сучасної науки;

& глибокий інтернаціоналізм, що сприяє плідному міжнародному співробітництву;

& високий гуманізм, який сприяє зміцненню миру та прогресу всього людства.

Як зазначає Дж. Бернал: “Традиції знання, які передаються від батьків до дітей, від майстра до підмайстра, є безпосереднім джерелом науки, що існує з самих ранніх віків життя людини й задовго до того, як науку змогли вважати інститутом або міг розвиватися метод, відмінний від здорового глузду й традиційного вчення”9.

У держави, українського бізнесу й науки сьогодні стратегічні інтереси є спільними. Держава турбується про освіту, яка формує професійну стратегію, створює освічену людину, і розвиває науку. Наука відтворює інновації, а інновації – це майбутнє, яке вимагає інтелектуального розвитку. Інтелектуальні особи повинні стати основною ланкою суспільного розвитку в ХХІ ст.

Загальний прогрес у науці відбувається в процесі послідовного вирішення проблем, які обумовлені, передусім, дійсною економічною необхідністю, і тільки потім запропонованих більш ранніми науковими ідеями.

Як зазначає Дж. Бернал: “Прогрес науки залежить від наявності існуючої упродовж тривалого часу традиційної картини, або працюючої моделі всесвіту, що частково піддається перевірці, але частково також міфічної, де перевірка ілюзійна або зовсім неможлива. З іншого боку, вагомим є той факт, що ця традиція, яка склалася, як це є насправді (й завжди повинно бути), з елементів, які взяті як з науки, так і з суспільства, повинна час від часу – й досить часто насильницько – ламатися та змінюватися в світлі знов набутого досвіду, почерпнутого в матеріальному та суспільному світі”10^.

Шлях прогресу в науці ні в якому випадку не був вільним. Він подібно стратегії відбувається більшою частиною несвідомо.

Суттєвою особливістю стратегії науки є визначення послідовності вибору проблем для вирішення. Адже, набагато складніше побачити та сформулювати проблему, ніж знайти шляхи її вирішення, оскільки для першого потрібна уява, а для другого лише вміння.

У науці існує небезпека обмеження кількості визнаних класичних проблем. Зусилля вчених зосереджено на вирішенні й подальшій розробці таких проблем.

Сумніви – ось початок шляху до істини. Сумніви породжують питання, життя дає відповіді. Питання важливіші за відповіді, так як відповідь може бути помилковою. Питання завжди абсолютне, а відповідь майже завжди відносна.

Тактика науки – це такий метод вирішення проблем, коли є підстави бути переконаними в тому, що рішення задовільне. Але цього недостатньо для пояснення прогресу в науці в цілому протягом тривалого періоду часу.

Жодна нація не може існувати у світі без позитивного й планового використання науки. Відповідно, прогрес у науці та все зростаюче використання її у громадському житті в майбутньому, напевне відбуватиметься більш раціональним і менш випадковим шляхом, ніж у минулому.

Орієнтація на новації поєднується в науці з жорстким консерватизмом, який є надійним способом проти введення в науку скороспілих, необґрунтованих новацій.

1.2. Предметна область та елементи науки

Предметом науки є закономірні зв’язки об’єктивної реальності, тобто пов’язані між собою форми руху матерії або особливості їх відображення у свідомості людини.

Предметну область науки можна відобразити наступним чином (рис. 1.12).

 

 

Рис. 1.12. Предметна область науки

Зазначені рівні предметної області науки можна представити в такому вигляді (рис. 1.13).

 

Рис. 1.13. Шлях розвитку науки

Характеристика емпіричних, методичних (теоретичних) та методологічних основ науки наведена нижче (рис. 1.14, 1.15, 1.16).

 

Рис. 1.14. Прийоми пізнання та елементи, що характеризують емпіричні основи науки

 

Рис. 1.15. Прийоми пізнання та елементи, що характеризують

методичні (теоретичні) основи науки

 

Рис. 1.16. Характеристика методологічних основ науки

Таким чином, шлях сходження до науки можна представити за допомогою рівнів наукового пізнання та елементів науки (рис. 1.17).

 

Рис. 1.17. Шлях сходження до науки

Наука як система знань має специфічну структуру, що включає такі елементи науки, як: наукові закони, принципи, постулати, правила, наукові факти, гіпотези, теорії, категорії, терміни, поняття, закономірності, парадигми, проблеми (ідеї), методологію, методи, методики.

Наукові закони. Головним складовим елементом науки є наукові закони, які мають відповідати законам об’єктивного світу, бути більш-менш точним їх відображенням. Закони – це прояв істотного необхідного зв’язку явищ, внутрішнього зв’язку між причиною і наслідком, що зумовлює певний закономірний розвиток явищ.

Як влучно зазначив В.Д. Бєлов, основу будь-якої науки приховано в її первинному, корінному законі, під яким розуміють необхідні відносини, що випливають з природи речей; іншими словами, під законом слід розуміти пропозицію, яка виражає встановлення сталості відносин або зв’язку між фактами. Науковий закон силою нашої думки розвивається в систему, більша або менша зрілість якої, а разом з нею і точність знання, прямо пропорційні математичному елементу, що служить для вираження наукових істин11.

Наука у всіх галузях знань відкриває прояви певних законів, закономірності та еволюцію розвитку. Якщо закони філософії відображають найбільш загальні риси економічних відносин, то закони економіки – їх специфічні риси. Окремі закони розкриваються через узагальнення історії науки, аналізу особливостей її поступового руху і відображають відносну самостійність науки, її особливу якість, тоді як загальні закони пов’язують науку з практикою та іншими науками та явищами.

Сам по собі закон, у тому числі й економічний, проявляється з впливом природних, суспільних, технічних та інших, пов’язаних з цим законом, факторів, а не у повній відповідності з його формулюванням і погодженням з дійсністю.

У науці розрізняють також такі її елементи як принципи, постулати, правила.

Принцип – це те, що завжди, за будь-яких умов, без будь-якого винятку властиве певному явищу. Принцип виступає основою, початком, керівною ідеєю у будь-яких відносинах.

З точки зору філософії і політології, принципи – це відображення у свідомості людей суспільних явищ, історичних процесів.

Філософські принципи відображають визначальні вимоги, що використовуються для організації науково обґрунтованої дії в інтересах суспільства. Принципи сприяють оптимальності в діях людей, служать регулятором їх поведінки.

Принципи пов’язані із законами. Закони існують об’єктивно, незалежно від людей; принципи формулюються, встановлюються людьми на основі осмислення цих законів. Вони спеціально створюються в процесі систематизації знань, але, на відміну від законів, об’єктивно у природі не існують. На відміну від законів, принципи мають нормативний, директивний характер, хоча вони також відображають об’єктивні процеси.

Принципи можуть виступати у формі постулатів, тобто попередніх припущень, які є основою для значних теоретичних узагальнень.

Постулат – попереднє припущення в певній науковій теорії, прийняте, як початкове, недоведене в її межах положення, принципи. В методології науки поняття “постулат” зазвичай використовується як синонім більш вживаному поняттю “аксіома”. Інколи зберігається відмінність в значенні цих термінів, яка залишилась з античної філософії: під аксіомами розуміють логічні початкові принципи певної теорії, під постулатами – початкові спеціально-наукові принципи цієї теорії. В окремих випадках терміном “постулат” позначають аксіоми та правила певної теорії.

Правило – положення (припис, норма), яке визначає закономірність, стале співвідношення певних явищ. Правилом також називають принцип, яким керуються у житті, у праці, в поведінці тощо.

Наукові факти. “Факт” (лат. factum) – прийменник минулого часу, похідного від дієслова facere “робити” означав “зроблене”, “здійснене”. Звідси значення “дійсна” подія, пригода.

В науці термін “факт” вживається у трьох наступних значеннях:

1) в значенні деякої “події”, “явища”, “фрагмента дійсності”; але явище – момент буття, частина об’єктивної області; факт – момент, одиниця знання. Факт – це не просто подія або явище, не просто певний фрагмент дійсності, а такі події, явища, процеси, та й взагалі будь-які сторони об’єктивного світу, які увійшли в сферу пізнавальної діяльності науковця, стали об’єктом його наукового інтересу і виявилися зафіксованими за допомогою спостереження або експерименту;

2) в значенні особливого роду емпіричних висловлювань або пропозицій, в яких описуються пізнані події та явища; факт представляє собою висловлювання як про явища, що спостерігаються, так і ті, що не спостерігаються, і їх зв’язки; він в значній мірі – результат ідеалізації, припущення про те, що всі аналогічні явища, зв’язки, відношення мають той самий зміст. В якості фактів можуть виступати й окремі положення теорії. Водночас поняття неправди та поняття факту є несумісними поняттями. Неправдиві пропозиції не можуть складати фундамент наукової теорії.

3) в деяких контекстах термін “факт”, “фактично” вживаються, як синоніми слів: “вірно”, “правильно”, “істина”, “істинний”. Достовірність фактів та їх повнота – необхідна умова правильних висновків, адже факти становлять реальну основу всіх висновків і узагальнень вчених. Без систематизації та узагальнення, без логічного осмислення фактів не може існувати жодна наука.

Факти стають складовою частиною наукових знань лише тоді, коли вони виступають у систематизованому, узагальненому вигляді, є основою в підтвердженні природних законів. Закони і факти у науці набувають певної інтеграції і виступають базою для більш широких наукових узагальнень за умови, що вони відображені у теоріях, які представляють собою певну систематизацію знань. Розрізнені факти не можуть виступати фундаментом наукового знання. Наукові теорії основуються не на окремих, одиничних розрізнених фактах, а на системі фактів. Тому систематизація фактів є першим кроком до їх узагальнення, до побудови наукової теорії.

Однак, науковий факт не відображається в нашій свідомості в чистому вигляді. Він включається в наш попередній досвід, у наші знання. На розуміння наукового факту здійснює вплив наш світогляд та наукова позиція.

Наведемо декілька цікавих висловів щодо фактів у науці:

&  Наука не зводиться до суми фактів, як знання не зводиться до груди каміння (Анрі Пуанкаре)

&  Факти мають той недолік, що їх занадто багато (Семюель Макчорд Кродерз)

Важливими структурними елементами будь-якої науки є специфічні категорії, терміни, поняття.

Категорії – найзагальніші філософські поняття науки, що відображають особливості її предмету, змісту і методу. Вони є незмінним засобом дослідження і систематизації матеріалу (категорії товару і вартості, володіння і власності в економічній теорії, подвійності відображення і балансового узагальнення господарських процесів у бухгалтерському обліку). Кожна категорія відображає й фіксує певну сторону об’єктивного світу.

Термін (лат. terminus – межа) – слово або словосполучення, яке фіксує певне поняття науки, техніки, мистецтва тощо. Термін є елементом мови науки, застосування якого зумовлене необхідністю точного та однозначного позначення даних науки, особливо тих, для яких у повсякденній мові немає відповідної назви. На відміну від слів повсякденної мови, терміни позбавлені емоційного характеру. Терміни відображають суть явища й тим самим сприяють орієнтації дослідника у певній галузі знань, більш глибокому розумінню науково-технічних проблем і наукових теорій.

Поняття – одна із форм відображення світу на стадії пізнання, пов’язаної із застосуванням мови; форма (спосіб) узагальнення предметів та явищ. Поняттям називають також думку, яка є узагальненням (та розумовим виділенням) предметів певного класу за їх специфічними (в сукупності відмінними) ознаками, причому предмети одного класу (атоми, тварини, рослини, суспільно-економічні формації, господарські факти тощо) можуть узагальнюватися в поняття за різною сукупністю ознак.

Поняття, визначення створюються наукою для відображення предмета дослідження і формуються в процесі її розвитку. Згодом ці поняття перетворюються в особливу мову даної науки.

Оволодіти поняттям означає визначити:

& обсяг поняття;

& його зміст;

& споріднені поняття;

& експлікацію поняття (тобто вираження, пояснення даного поняття через інші, більш прості).

Це цікаво

Так, експлікація поняття “наука” передбачає наступні, більш прості в порівнянні з “наукою” поняття: & наукова діяльність, науково-технічна діяльність; & наукові дослідження; & вчений, науковець, науковий співробітник; & науково-дослідна організація; & наукова праця, науковий результат.

 

Наявність понятійно-категорійного апарату є важливою ознакою науки і відіграє значну роль в розвитку наукового мислення.

Понятійний апарат будь-якої науки формується із визначень кожної сутності, яка розглядається, саме взявши за основу відомі та визнані поняття. Від точності та змістовності визначень залежить ступінь засвоєності знання конкретної науки. Визначення тієї чи іншої сутності засновуються на загальновідомих поняттях, сталих знаннях, абсолютних істинах або на апріорних положеннях.

В науці для позначення певної її області використовується і таке поняття як парадигми.

Парадигми – визнані всіма наукові досягнення, які протягом певного часу дають науковому світу модель постановки проблем та їх вирішення.

Проблеми.Проблема – це форма теоретичного знання, змістом якої є те, що поки не є пізнаним людиною, але потребує пізнання. Наукова проблема виражається в наявності суперечливої ситуації, яка потребує відповідного розв’язку. Проблема як форма знання включає її постановку та розв’язок, причому вміння правильно поставити проблему – необхідна передумова її розв’язку. Сформульована проблема є ідеєю12; це особлива система знань, яка постійно перебуває в стадії розвитку. Більшість практичних проблем, що протягом багатьох років ускладнюють життя людей, можуть бути вирішені або ж полегшені завдяки науковому дослідженню (науковому підходу до їх вирішення).

При постановці та вирішенні наукових проблем необхідними є: а) визначена система понять, за допомогою яких дослідник буде фіксувати ті чи інші феномени; б) система методів, що обирається з урахуванням цілей дослідження та характеру проблем, що вирішуються; в) опір на наукові традиції.

Гіпотеза (від грец. hypothesis) – наукове припущення, що висувається для пояснення будь-яких явищ дійсності, властивостей або причин досліджуваних явищ і потребує перевірки досвідом та теоретичного обґрунтування; це форма теоретичного знання, що містить пропозицію, яка сформульована на підставі ряду фактів, істинне значення якого не визначене і потребує доказів. Основний зміст гіпотези не повинен суперечити законам, встановленим в певній системі знань.

Гіпотеза має бути гранично простою, тобто такою, яка не потребує висунення нових гіпотез або припущень при збільшенні кількості спостережень та підвищенні їх точності. Простота виступає своєрідним критерієм, який дає змогу зробити вибір між кількома різними гіпотезами.

Характерним для гіпотези є прагнення на основі узагальнення вже наявних знань вийти за їх межі, тобто сформулювати нові положення, істинність яких ще не доведена. Подальший розвиток гіпотези полягає в її доведенні, інакше людина не може керуватися гіпотезою ні в теоретичній, ні в практичній діяльності.

В науці гіпотеза є формою переходу від опису об’єкта, що розглядався, до його пояснення. В ході перевірки гіпотеза може стати істинною теорією; може бути видозмінена, уточнена, конкретизована; може бути відкинута, якщо перевірка дає негативний результат.

В формі гіпотези відбувається реальний рух пізнання до нових, більш глибоких узагальнень, до розкриття непізнаних законів і принципів.

Перетворення гіпотези в наукову теорію відбувається тоді, коли вона доводиться не окремими фактами, а цілою сукупністю практичних результатів. Окремі ж факти підтверджують гіпотезу, збільшують її ймовірність, але не доводять її повністю.

Вирішальним фактором перетворення гіпотези у достовірне знання є практика. Гіпотези виникають у процесі розвитку науки і перетворюються у достовірні положення наукової теорії лише тоді, коли практика підтверджує їх конкретними результатами, здобутими на основі цієї системи знань.

Теорія (від грец. theoria – спостереження, дослідження) – логічне узагальнення досвіду, суспільної практики, що відображає об’єктивні закономірності розвитку природи і суспільства, тобто система узагальнених у тій чи іншій галузі знань.

Під теорією розуміють найбільш розвинену форму наукового знання, що дає цілісне відображення закономірних і суттєвих зв’язків певної області дійсності; систему взаємопов’язаних ідей, побудов та принципів, метою якої є пояснення визначених спостережень; логічне узагальнення досвіду, систему наукових принципів, ідей, які узагальнюють практичний досвід і відображають закономірності природи, суспільства, мислення.

Поняття “теорія” має різні значення: для протиставлення практиці або гіпотезі як неперевіреному знанню у формі припущення; узагальнення провідної практики, відображення її у мисленні шляхом відтворення реальної дійсності.

Теорія фіксує знання про об’єктивні особливості, зв’язки, закономірності, тобто про те, що є об’єктом дослідження.Роль теорії полягає в узагальненні даних спостереження, забезпеченні можливості пояснення, передбачення і розуміння.

Наукова теорія характеризується наявністю загальних законів, сфери застосування, в якій вона задовільно пояснює всі відомі явища, сфери передбачення невідомих явищ, логічного або логіко-математичного апарату виведення наслідків із законів і відповідною схемою, без якої неможливе поняття об’єктів вивчення даної теорії.

Кожна теорія згодом замінюється на більш глибоку. Однак якщо теорія є експериментально перевіреною, то вона не виключається повністю і зберігає своє значення в межах визначеної області застосування.

Наукові теорії прямо чи непрямо, безпосередньо чи опосередковано служать практиці, перевіряються на практиці чи ґрунтуються на міцному фундаменті, встановлених у науковій практиці фактів. Практика діяльності людей, зміни у природі, суспільстві є вирішальним критерієм науковості знання, критерієм його істинності. Положення теорії виступають регуляторами практичної діяльності. Теорія повинна пояснювати не тільки минулі та теперішні події, але й передбачати майбутнє. Вона повинна забезпечувати основу для прогнозування результатів та подій, які поки ще не настали.

Будь-яка наукова теорія, її поняття і закони використовуються для здобуття нових фактів, їх пояснень. Накопичений теоретичний матеріал виступає як необхідна основа для подальшого розвитку науки. Створенням наукової теорії завершується певний етап пізнавального процесу. В ході вдосконалення теорії уточнюються поняття, терміни, створюються нові, більш глибокі абстракції, відкриваються нові закономірності, розкривається суть явищ.

Без теорії вчений не може скласти методику дослідження, оскільки теорія включає зміст методу.

Наведемо декілька цікавих висловлювань щодо теорії:

&  Істотною частиною науки є її теоретична основа, яка узгоджує практичні досягнення науки і надає їм все більшої інтелектуальної погодженості (Джордж Бернал).

&  Теорія сама по собі і для себе не дає жодної користі, якщо не радить нам повірити у зв’язок явищ (Йоганн Вольфганг фон Гете).

Концепція (лат. conceptio – сприйняття) – система поглядів на певне явище; спосіб розуміння, тлумачення якихось явищ, основна ідея будь-якої теорії.

Методологія. Термін “методологія” грецького походження. Він означає “вчення про метод” або “теорія методу”. Методологія досліджує теоретичні проблеми шляхів та засобів наукового пізнання та закономірності наукового дослідження як творчого процесу. Вона виникла на основі аналізу наукової діяльності вчених, загальних особливостей методів та засобів, які застосовуються, їх порівняння та систематизації. Тим самим методологія розкриває сутність наукової пізнавальної діяльності.

Поняття методології є складним і не завжди розуміється однозначно. Воно вживається, перш за все, в широкому змісті загальної методології наук. В цьому випадку це поняття означає філософську вихідну позицію наукового пізнання, загальну для всіх наукових дисциплін.

Поняття методології у більш вузькому розумінні слова означає теорію наукового пізнання в конкретних наукових дисциплінах. В.А. Штофф визначає його так: “На відміну від методології в широкому філософському сенсі, методології, яка загострює увагу на аналізі методологічної ролі та евристичного значення головним чином онтологічних принципів, законів та категорій, методологія науки в більш вузькому сенсі є частиною гносеології; вона представляє собою теорію наукового пізнання і покликана вивчати закономірності складного процесу пізнання в тих його багатообразних формах та проявах, які характерні для науки”13.

Науковий метод. Термін “метод” походить від грецького methodos, що означає “дорога за чим-небудь”, “шлях”. Поняття “науковий метод” можна охарактеризувати як цілеспрямований підхід, шлях, за допомогою якого досягається певна мета, щось пізнається або вирішується. Метод представляє собою комплекс різноманітних пізнавальних підходів та практичних операцій, які спрямовані на здобуття наукових знань.

Поняття “метод” застосовується в широкому або в більш вузькому значенні слова. Частіше за все воно означає спеціальні прийоми наукової дисципліни. Іноді поняття “метод” вживається в широкому розумінні, наприклад метод бухгалтерського обліку. В цьому випадку він служить для позначення пізнавального процесу, який включає, окрім аналізу, й інші логічні засоби (синтез, абстракція, узагальнення).

Основною функцією методу є внутрішня організація й регулювання процесу пізнання або практичного перетворення того чи іншого об’єкта.

Методика. Термін “методика” призначений для позначення різноманітних конкретних форм та способів використання методів, за допомогою яких здійснюється більш глибоке пізнання економічних явищ та процесів.

В економічній науці також вживається поняття “дослідницька процедура”, запозичене з соціології. Зазвичай воно означає певний комплекс пізнавальних засобів та прийомів, а також аспекти організації дослідницької діяльності (необхідний час, план дослідження, кількість співробітників, фінансові витрати тощо).

Найбільш досконалими формами знань в рамках створення науково-методичного апарату є метод і теорія.

 

 

 

1.3. Наука як дiяльнiсть: характеристика, регулювання, суб’єкти

Наука – це не тільки набуті знання, але й діяльність, спрямована на їх отримання, інакше кажучи, наука – це сфера духовного виробництва, і в сучасному суспільстві вона стала сферою масового “виробництва” знань. Науку можна розглядати як духовну, розумову діяльність, що включає і процеси точного логічного мислення, що ґрунтується на суворому застосуванні логіко-математичних методів, і процеси творчого мислення, наукової фантазії, інтуїції, а також інших видів розумової пізнавальної діяльності.

Наука як діяльність – це дослідницька робота, якою займаються вчені між глобальними змінами теорії (в такому розумінні використовується термін “звичайна наука”). Її призначення – детальна розробка загальної теорії та вивчення складних і рідкісних випадків, які ще не отримали достатнього пояснення. Це основний вид діяльності наукових співробітників і вчених, і аспіранти мають можливість здійснити в неї свій внесок.

Мета наукової діяльності – отримання нових наукових знань. В кожному процесі наукового дослідження обов’язково необхідні наступні елементи дослідження: суб’єкт (діяч), засоби та об’єкт.

Наука виникла на основі практичної діяльності людей і застосовується у процесі цієї діяльності.

Основні ознаки науки як діяльності полягають в наступному:

& передусім це суспільна діяльність, форми якої змінюються на різних етапах розвитку суспільства. Соціальна, суспільна природа цієї діяльності виражається не тільки в обміні науковою інформацією, але й в характері наукових досліджень, що ведуться великими колективами, часто об’єднують вчених різних спеціальностей та вирішують комплексні проблеми;

& відрізняється від інших видів діяльності своїм свідомим цілеспрямованим характером, який полягає у використанні тільки накопичених знань та досвіду, особливо спеціальних прийомів та методів для досягнення нових знань;

& мета наукової діяльності – вирішення пізнавальних завдань, відкриття законів об’єктивного світу, знання яких дозволяє свідомо управляти природою та суспільством;

& єдність теоретичної та практичної діяльності.

Науку можна представити як діяльність наукову, науково-технічну, а також науково-педагогічну та науково-організаційну (рис. 1.18).

 

Рис. 1.18. Характеристика науки як діяльності

Охарактеризувати наукову і науково-технічну діяльність можна через форми діяльності (рис. 1.19).

 

Рис. 1.19. Форми наукової і науково-технічної діяльності

В залежності від функцій суб’єктів наукової діяльності можна виділити наступні її види (рис. 1.20).

 

Рис. 1.20. Види наукової діяльності залежно від функцій суб’єктів

Наукова діяльність вимагає специфічної підготовки суб’єкта пізнання, в ході якої він освоює попередній і сучасний концептуальний матеріал, сформовані засоби і методи його розуміння, робить їх своїм досягненням, вчиться грамотно ними оперувати, опановувати відповідну систему цінностей, світоглядних і моральних орієнтацій та цільових установок, специфічних саме для наукового пізнання.

Основними нормативними актами, що регулюють наукову діяльність в Україні, є Закон України “Про основи державної політики у сфері науки і науково-технічної діяльності” та Закон України “Про наукову і науково-технічну діяльність” (рис. 1.21).

 

Рис. 1.21. Законодавче регулювання наукової діяльності в Україні

Основні цілі, напрями, принципи, форми і методи діяльності держави в науково-технічній сфері визначає державна науково-технічна політика, яка є складовою соціально-економічної політики України.

Сутність суб’єктів науково-технічної політики наведено на рис. 1.22.

 

Рис. 1.22. Суб’єкти науково-технічної політики України

Наука створюється співтовариством вчених упродовж вже більше двох тисячоліть і є не лише ставленням вченого до дійсності, що пізнається ним, але й певною системою взаємозв’язків між членами наукового співтовариства. Сьогодні наука, по суті, являє собою потужну галузь з виробництва знань з великою матеріальною базою та розвинутою системою комунікацій.

У загальному розумінні, в якості суб’єкта науки можна визначити інститут науки як організацію людей, які пов’язані між собою певними відносинами, що їх об’єднують, для виконання певних завдань у суспільстві.

Як одиничний елемент поняття “суб’єкт науки” можна представити вченого – особу, що проводить фундаментальні й прикладні наукові дослідження та отримує наукові та/або науково-технічні результати.

Це цікаво

Саме Вевел вважається першим, хто застосував слово “вчений” (“scientist”). У 1840 р. в своїй праці “Философия индуктивных наук” зазначив: “Нам вкрай важливо підібрати назву для тих, хто займається наукою взагалі. Я схильний назвати його Вченим”14.

 

Розвиток науки і техніки пов’язаний з ускладненням методів і форм наукових досліджень, використанням складної апаратури (автономних реакторів, машинних комплексів тощо). В сучасних умовах масштабні наукові дослідження проводяться великими колективами, і вчений є їх активним учасником.

Спробуємо охопити поняття “суб’єкт науки” найбільш повно і в сучасному розумінні. Мабуть, тут не відійти від поняття науки в значенні, що наука – це те, що роблять вчені (звичайно ж, з певними застереженнями).

Як зазначає Дж. Бернал: “набагато легше розпізнати вченого, ніж пізнати, що таке наука”15. Адже кожна наука має спеціальну мову, розроблену для позначення речей і зв’язків. В зв’язку з цим деякі науки, для їх опанування, потребують від людини багато часу, терпіння і таланту.

Сьогодні вчений – це особлива професія. Мільйони вчених працюють в спеціальних дослідних інститутах та лабораторіях. З’явилося поняття “науковий працівник”. Нормою стало виконання функцій наукового консультанта або порадника, їх участь у розробці або прийнятті рішень з найрізноманітніших питань життя суспільства.

В загальному, поняття “суб’єкт” має декілька значень:

1) істота, здатна до пізнання навколишнього світу: об’єктивної дійсності та цілеспрямованої діяльності;

2) особа, група осіб, організація тощо, яким належить активна роль у певному процесі, акті;

3) особа або організація як носій певних прав і обов’язків (юрид.);

4) людина як носій певних фізичних і психічних якостей; людина як об’єкт дослідження (мед)16.

Із наведених варіантів для визначення суб’єкта науки найбільше підходить другий і третій.

Таким чином, суб’єкт науки – це особа, група осіб, організація, яким належить активна роль в науковому процесі, і які наділені певними правами та обов’язками.

Суб’єкти науки є її ключовим елементом: окремий дослідник, наукове співтовариство, науковий колектив і т.д., в кінцевому рахунку – товариство в цілому. Суб’єкти науки досліджують властивості, сторони і співвідношення об’єктів та їх класів (матеріальних або духовних) в заданих умовах і у визначений період часу.

Найбільш цінним для суспільства та нації є поєднання наукової та педагогічної праці в особі викладача вищого навчального закладу. В цьому випадку наукові досягнення за найкоротшою траєкторією стають надбанням освіти та цінностями суспільства і держави.

Натуралісти і творці техніки, філософи, економісти та історики науково-технічного прогресу – люди, які практично керують розвитком науки, і вчені, які теоретично узагальнюють багатолітній досвід науки, – об’єднують зусилля для розробки основ точного і конкретного наукознання.

Згідно із Законом України “Про наукову і науково-технічну діяльність” суб’єктами наукової й науково-технічної діяльності є: вчені, наукові працівники, науково-педагогічні працівники, а також наукові установи, наукові організації, вищі навчальні заклади ІІІ – ІV рівнів акредитації, громадські організації у науковій та науково-технічній діяльності (рис. 1.23).

 

Рис. 1.23. Характеристика суб’єктів наукової та науково-технічної діяльності

Закон України “Про основи державної політики у сфері науки і науково-технічної діяльності” визначає наступних суб’єктів науково-технічної діяльності (рис. 1.24).

 

Рис. 1.24. Характеристика суб’єктів науково-технічної діяльності

На нашу думку, суб’єктів науки можна поділити на дві групи в залежності від мети їх діяльності:

& суб’єкти, діяльність яких спрямована на виробництво нових наукових результатів: науково-дослідні інститути; ВНЗ ІІІ-ІV рівнів акредитації; наукові підрозділи виробничих підприємств; наукові школи, товариства;

& суб’єкти, діяльність яких спрямована на контроль, оцінку і визнання отриманих наукових результатів (спеціалізовані вчені ради, Вища атестаційна комісія (ВАК) України).

Оцінка (на державному рівні) наукових здобутків здійснюється спеціалізованими вченими радами (рис. 1.25).

Рис. 1.25. Суб’єкти наукової діяльності в Україні17

В Україні спеціалізовані вчені ради із захисту дисертацій з бухгалтерського обліку, аналізу та аудиту (спеціальності 08.06.04), що діють в таких містах станом на 2003 рік:

м. Київ:

& Київський національний економічний університет Міністерство освіти і науки (МОН) України (із захисту докторських і кандидатських дисертацій);

& Київський національний торговельно-економічний університет МОН України (із захисту докторських і кандидатських дисертацій);

& Національний аграрний університет Кабінету Міністрів України (із захисту кандидатських дисертацій);

& Інститут аграрної економіки Української Академії аграрних наук (із захисту кандидатських дисертацій);

м. Харків:

& Харківська державна академія технології та організації харчування МОН України (із захисту кандидатських дисертацій);

м. Луганськ:

& Східноукраїнський Національний університет імені Володимира Даля МОН України (із захисту кандидатських дисертацій);

м. Тернопіль:

& Тернопільська академія народного господарства МОН України (із захисту докторських і кандидатських дисертацій);

м. Львів:

& Львівська комерційна академія Укоопспілки (із захисту кандидатських дисертацій).

Зрозуміло, що всі вищеназвані організації утворюють вчені – звичайні люди, але незвичайні тим, що своє життя вони присвятили науці.

Наукові товариства як особлива структура в науці утворюються із вчених з відповідною науковою спеціалізацію. Співтовариства, за Куном, існують на багатьох рівнях. Найбільш глобальне – співтовариство представників природничих наук. Нижче в цій системі основних наукових професійних груп розташовується рівень співтовариств фізиків, хіміків, астрономів, зоологів.

Однією із форм наукових товариств є наукові школи.

Анатолій Фурман, доктор психологічних наук, у своїй статті “Як розпізнати наукову школу” зазначає “…на певному етапі творчого процесу кожен дослідник, подумки рухаючись непізнаними шляхами конкретної проблемної ситуації, перекодовує її в дослідницьку програму своєї новаторської діяльності, за умов її високої теоретичної новизни, і об’єднує навколо себе вчених-наступників”19. Він виділяє наступні типи наукових шкіл (табл. 1.1).

Таблиця 1.1. Типи наукових шкіл

Назви типів шкіл	Типи наукових шкіл	Характеристика наукових шкіл
		об’єктивний фактор	суб’єктивний фактор
1	2	3	4
Традиціоналіс-тичний	Школа як визначена наукова система	Школа класичного наукового мислення (наприклад, економічна теорія), є розвиненою, хоча й конкурує з новітніми теоріями; детально подана в навчальній літературі	Дійова причетність до такої школи виявляє інтелектуальні та особис-тісні здібності молодої людини до наукової праці (навчання у ВНЗ)
Освітній	Школа науково-освітня	Має оригінальну дослід-ницьку програму; здійснює підготовку молоді до науково-дослідної діяльності у чітко визначеному діапазоні колективного мислення і самостійного пошуку. Таке навчання здійснює сам засновник школи, а згодом – його найближчі послідовники	Участь у роботі такої школи готує молоду  людину до професійної діяльності у сфері сучасної науки (навчання в аспірантурі, докторантурі, викладання на кафедрі)
1	2	3	4
Дослідницький	Школа як дослідниць-кий колектив	Є однією з найрозвиненіших і продуктивних форм організації колективної нау-кової творчості; обов’язково реалізує авторську дослід-ницьку програму, результат якої може стати відкриттям	Співпраця у складі такої школи – це розроблення різних фрагментів дослід-ницької програми та безпосереднє проведення комплексів нового фунда-ментального знання (пере-важно в науково-дослід-ному інституті чи дослід-ницькій лабораторії)
Парадигмаль-ний	Школа як напрямок у певній галузі знань	Є найбільш довершеною формою спільної пізнавальної творчості; характеризує зрілий період розвитку окремої науки	Сповідування певного наукового підходу та свідоме обстоювання тієї чи іншої парадигми про-низує зрілий період твор-чості кожного вченого

 

 

Місія облікової наукової школи, створеної на кафедрі обліку і аудиту Житомирського державного технологічного університету під керівництвом д.е.н, професора Франца Францовича Бутинця полягає у зміцненні національної системи підготовки бухгалтерів і входженні нашого вищого навчального закладу до світового освітнього простору, з одного боку, у контексті розвитку світових освітніх систем, а з іншого – у відображенні економічних, соціальних, етнічних процесів в Україні. Необхідно активно формувати інтелектуальну облікову еліту нації, закріплювати цінності національного обліку, піднімати престиж професії, престиж знань, адже бухгалтерська освіта – це не знання самі по собі, а розвиток особистості, здатної самостійно й вільно мислити та діяти. Сьогодні наукова школа розвивається швидкими темпами. І студенти, і викладачі, і завідувач кафедри перебудували свою роботу відповідно до нових засад діяльності системи вищої освіти за умов ринкової економіки. Кафедра об’єднує фахівців, головний девіз діяльності яких – “Працювати, мислити, шукати”. Однак, кафедра обліку і аудиту ЖДТУ – це не просто група професіоналів, які повторюють зроблене їх лідером, а дружній колектив однодумців, об’єднаних серйозним і зацікавленим ставленням до свого фаху. Наукова школа та її учні з гордістю несуть ім’я школи.