|
|
Главная \ Методичні вказівки \ ОСНОВНІ ДЖЕРЕЛА КОНСТИТУЦІЙНОГО ПРАВА ЗАРУБІЖНИХ КРАЇН
ОСНОВНІ ДЖЕРЕЛА КОНСТИТУЦІЙНОГО ПРАВА ЗАРУБІЖНИХ КРАЇН« Назад
ОСНОВНІ ДЖЕРЕЛА КОНСТИТУЦІЙНОГО ПРАВА ЗАРУБІЖНИХ КРАЇН 14.10.2016 12:53
МІНІСТЕРСТВО ВНУТРІШНІХ СПРАВ УКРАЇНИ ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ВНУТРІШНІХ СПРАВ ФАКУЛЬТЕТ ЗАОЧНОГО НАВЧАННЯ ЦИВІЛЬНИХ ОСІБ ННІ ПОЗН
Кафедра загальноправових дисциплін
лекція
з дисципліни«конституційне право зарубіжних країн»
Тема № 2. ОСНОВНІ ДЖЕРЕЛА конституційного ПРАВА ЗАРУБІЖНИХ КРАЇН
(2 години)
Для заочного навчання цивільних осіб ННІ ПОЗН
Дніпропетровськ – 2015
Лекцію підготувала Наливайко Л.Р. – завідувач кафедри загальноправових дисциплін юридичного факультету Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ, доктор юридичних наук, професор
РЕЦЕНЗЕНТИ: Єрмоленко Д. О., проректор з науково-педагогічної роботи та допрофесійної підготовки, професор кафедри теорії та історії держави і права Класичного приватного університету, доктор юридичних наук, доцент
Максакова Р. М.,завідувач кафедри конституційного, адміністративного та трудового права Інституту управління та права Запорізького національного технічного університету, доктор юридичних наук, доцент
Лекція обговорена та схвалена на засіданні кафедри загальноправових дисциплін юридичного факультету “28” серпня 2015р., протокол № 2
РЕКОМЕНДОВАНА Література:
Мета лекції:
Розкрити суть Конституції як головного джерела державного права зарубіжних країн, інші джерела конституційного права, процес конституціоналізму та його основні періоди.
ВСТУП
У реальному житті норми будь-якої галузі права, включаючи конституційне, повинні мати зовнішній вираз. Вітчизняна і зарубіжна юридична література цей "зовнішній вираз права" в одних випадках називають формою або формами права, в інших – джерелами, а в третіх – їх іменують одночасно і формами, і джерелами права. Визначаючи своє ставлення, автор у даній лекції розгляне поняття форма права, як синонім поняття джерела права. При цьому слід звернути увагу на такі моменти. По-перше, ще Г.Ф. Шершеневич, визнаючи той факт, що "різні форми", в яких виражається право, з давніх-давен мали назву "джерел права", але вважав останній термін "малопридатним, зважаючи на його багатоздатність", а тому пропонував замінити іншим виразом "форма права", під яким розумів різні види права, які відрізнялися за способом вироблення змісту норм. По-друге, поняття форма містить понад 20 різних смислових значень і відтінків, які ставлять під сумнів використання терміну форма права замість терміна джерело права. Дана тема є актуальною, так як при вивченні джерел конституційного (державного) права необхідно на досвіді деяких зарубіжних країн уяснити відмінність між конституційними, органічними і звичайними законами; зрозуміти специфіку джерел в країнах з частково писаними або “змішаними” конституціями; порівняти систему джерел конституційного права України з джерелами державного права зарубіжних країн.
І. КОНСТИТУЦІЯ – ГОЛОВНЕ ДЖЕРЕЛО КОНСТИТУЦІЙНОГО ПРАВА ЗАРУБІЖНИХ КРАЇН
Конституція в його формально-юридичному значенні – це основний закон держави, що приймається в особливому порядку, має найвищу юридичну силу та регулює найважливіші суспільні відносини, які визначають принципи організації публічної влади, закріплюючи при цьому засади конституційного ладу, гарантії прав і свобод людини та громадянина, систему, порядок організації і компетенцію органів державної влади, територіальний устрій держави, державні символи. Класифікація конституцій в літературі традиційно здійснюється за допомогою таких критеріїв: форма конституції; термін дії; спосіб прийняття; порядок внесення змін і доповнень; встановлені конституцією форма правління, форма державного устрою і державно-політичний режим. За формою конституції поділяються на писані та неписані. Писана конституція являє собою основний закон держави, що приймається в особливому порядку і має найвищу юридичну силу, тобто конституцію формально-юридичну. Неписана конституція – це конституція матеріальна, яка не виражена в єдиному писаному акті, а становить собою велику кількість нормативних актів і конституційних звичаїв. За терміном дії конституції поділяються на постійні і тимчасові. Більшість конституцій не передбачають певного терміну дії і, в силу цього, є постійними. За способом прийняття розрізняють откроїровані (даровані “згори” – монархом або президентом) та народні конституції (представницьким органом або шляхом референдуму). За порядком зміни, внесення поправок і доповнень конституції поділяються на: жорсткі, які змінюються і доповнюються в особливому порядку, з дотриманням ускладненої процедури; гнучкі, які змінюються в такому ж порядку, як і звичайні закони. За формою правління, яка закріплюється в конституції, виділяють монархічні та республіканські. У залежності від державно-політичного режиму розрізняють демократичні (встановлює належну модель організації влади, реально гарантує права та свободи людини і громадянина); авторитарні (обмежують певні права людини, насамперед громадянські і політичні) і тоталітарні конституції (затверджують одну ідеологію як загальнообов¢язкову і державну та однопартійну систему). За формою державного устрою, що встановлюється конституціями вони поділяються на федеративні (Конституція ФРН 1949 р.) та унітарні (Конституція України). ВИСНОВКИ ДО ПЕРШОГО ПИТАННЯ Отже, конституція – це головне джерело конституційного права в зарубіжних країнах, яка очолює ієрархічну, співпідлеглу систему джерел. Класифікація конституцій в літературі традиційно здійснюється за допомогою таких критеріїв: форма конституції; термін дії; спосіб прийняття; порядок внесення змін і доповнень; встановлені конституцією форма правління, форма державного устрою і державно-політичний режим.
ІІ. ІНШІ ДЖЕРЕЛА КОНСТИТУЦІЙНОГО ПРАВА
На основі аналізу юридичної літератури і державно-правового життя різних країн світу ми пропонуємо таку класифікацію форм (джерел) конституційного права зарубіжних країн. Перша група – нормативно-правові акти. Це основна і найбільш досконала форма сучасного конституційного права. Порівняно з іншими формами (джерелами) ця група має досить велику питому вагу і водночас є свідченням підвищення ролі держави в регулюванні конституційно-правових відносин. Крім того, невпинному зростанню їхньої кількості "допомагають" такі якості, як здатність швидко реагувати на зміни у суспільному розвитку, чіткість і допустимість викладу приписів, документально-письмова форма закріплення правових норм, яка дозволяє безпосередньо й оперативно ознайомити з їх змістом суб'єктів конституційно-правових відносин. Нормативно-правові акти конституційного права прийнято поділяти на закони, нормативні акти виконавчої влади, нормативні акти органів конституційного контролю (нагляду), парламентські регламенти, акти органів місцевого самоврядування. Закони, як правило, приймаються парламентами, інколи – іншими вищими органами влади ( монархами в абсолютних монархіях; вузькими постійно діючими колегіальними органами в деяких соціалістичних країнах – у КНР, наприклад, Постійним Комітетом Всекитайських зборів Народних Представників; народом на референдумах – у Швейцарії). За ступенем важливості і характером регульованих суспільних відносин закони поділяються на такі різновиди. Перший різновид – конституція. Конституція у будь-якій державі – це основний закон, який має особливу форму, зміст, це основне джерело конституційного права і в силу цього заслуговує окремого вивчення. Другий різновид – конституційні закони. Як джерело права вони мають різне значення у різних країнах. Насамперед, під конституційними розуміють ті закони, які вносять зміни до тексту конституції або суттєво доповнюють його, змінюють якісь усталені відносини. Класичним прикладом цих конституційних законів є так звані "поправки" до Конституції США. Їх, як відомо, 27, і кожна з них – це суттєве доповнення тексту американської конституції, суспільних відносин, урегульованих нею, або закріплення необхідних змін у сфері особливо важливих суспільних відносин (наприклад, права і свободи громадян, закріплені у перших десяти доповненнях, які отримали назву "Білль про права"). У деяких країнах конституційними законами офіційно називають складові частини конституції, які не являють собою єдиний нормативний акт вищої юридичної сили, а становлять певну сукупність таких актів (наприклад, в Австрії – це Конституційний закон 1920 р., а також Конституційний закон про нейтралітет 1955 р. та деякі акти, прийняті у попередні роки). В Італії же конституційними визнаються закони, що змінюють саму конституцію, ухвалюють статути областей спеціальної автономії або змінюють територію областей, регулюють діяльність конституційного суду і ті, які розширюють коло суб'єктів законодавчої ініціативи. Третій різновид – так звані органічні закони. Це особливе джерело конституційного права, яке має низку специфічних рис. Передусім, прийняття органічних законів прямо передбачено в конституції на основі так званих бланкетних норм останньої. Такі норми лише визначають коло питань, що мають бути врегульовані органічними законами. Ні відміну від конституційних законів, суть органічних законів полягає у тому, що вони доповнюють конституцію, не змінюючи її основних принципів. Так, ст. 63 Конституції Франції встановлює: "Органічний закон визначає порядок організації та функціонування Конституційної ради та її процедуру". Цікаво, що в Конституції цієї країни ще 12 статей передбачають прийняття органічних законів із питань, віднесених до сфери організації та діяльності виконавчої і судової влади. Ще конкретнішими виглядають відповідні положення Конституції Іспанії. Так, у ст. 81 сказано, що "органічні закони – це закони, які стосуються основних прав і свобод, схвалюють статути про автономію, встановлюють порядок загальних виборів, а також інші спеціально передбаченні Конституцією закони". Органічні закони є характерними для конституційного права ще таких держав, як Грузія, Естонія, Іспанія, Молдова, Португалія, США та інших. Четвертий різновид – звичайні закони. Вони регулюють окремі питання державного або суспільного життя. Від інших звичайних законів закони, віднесені до форм (джерел) конституційного права, відрізняються лише своїм предметом. До числа таких законів можна віднести, наприклад, закон ФРН 1965 р. про порядок зміни території земель, або закон Франції про надання виборчого права громадянам, які досягли 18 років. (1974 р.). П'ятий різновид – нормативні акти, які мають силу закону. Іноді ці акти називають делегованим законодавством. Формально вони не іменуються законами, а завжди мають якусь особливу назву, за якою їх можна відрізняти від інших актів (наприклад, у Франції – це ордонанси; у Великобританії – накази королеви у Таємній раді; на Кубі – декрети-закони Державної ради; у В'єтнамі – частина указів Державної ради; в Іспанії – законодавчі декрети і декрети-закони Уряду тощо). Частенько вони підлягають наступному затвердженню парламентом і є джерелами конституційного права, якщо містять відповідні норми. Будучи актами виконавчої влади, вони водночас регулюють дуже важливі питання, які відносяться, як правило, до сфери законодавчого регулювання. Прикладом можуть служити Указ президента Індії про націоналізацію ряду банків або акт уряду Нігерії, що скасував федеративний устрій держави (1966 р.), а потім той же орган (уряд) відновив і реорганізував федерацію (1970-1976 рр.) Друга група – судові прецеденти тобто рішення авторитетних судів (вищих судових органів у конкретних справах, обов'язкові при вирішенні аналогічних справ у подальшому для цих же судів (судових органів, нижчих або рівних за рангом судових установ. Судові прецеденти у якості форми (джерела) конституційного права є найбільш характерними для Великобританії, США, Австралії, Канади, Північної Ірландії, Нової Зеландії, а також у колишніх колоніях Британської імперії - нині членів Співдружності). Стосовно конституційно-правових положень, установлених судовими прецедентами, то у більшості своїй правові норми визначають правове становище громадян і громадських об'єднань, а також взаємовідносин між органами держави. Так, у Великобританії немає законодавчого закріплення права на проведення мітингів, походів і демонстрацій. Але ще на початку XIX ст. рішенням одного із судів із конкретної справи послужили нормою для закріплення такого права. Судові ж прецеденти мають своїми джерелами: а) власне загальне право – сукупність усіх діючих судових прецедентів, починаючи із XIV ст.. тобто з норм і звичаїв, які отримали судове визнання; б) тлумачення норм статутного права, при цьому завдання судді теоретично обмежується з'ясуванням змісту норми закону. В юридичній літературі у цьому зв'язку слушно підкреслюється думка, що судді за допомогою тлумачення створюють нові норми права. В США та Індії, наприклад, особливе значення мають рішення Верховних судів щодо тлумачення конституції. Але у значній кількості країн загальні суди не мають права давати будь-які обов'язкове тлумачення конституції або законів. Тому формами (джерелами) конституційного права можуть бути тільки рішення спеціальних, конституційних судів чи органів, які виконують функції конституційного суду. Третя група джерел – конституційні звичаї (інші назви цього джерела – конституційні угоди або конвенційні норми) – це правила і приписи, які регулюють поведінку основних суб'єктів конституційного права, що не мають офіційної писаної форми, але протягом тривалого часу застосовані та мовчазно санкціоновані державою. А. Дайсі, який перший увів в обіг цей термін, писав: "Конституційні звичаї – це правила, які визначають спосіб, яким належить здійснювати дискреційні повноваження корони (або міністрів як слуг корони). За його словами призначенням конституційних звичаїв було "гарантувати остаточне верховенство виборців у якості справжнього політичного суверена держави". Так, багато положень британської конституції існують і дотепер завдяки так званим "конституційним угодам": "Король повинен погодитись із біллем, який пройшов через обидві палати Парламенту", "Лідер партії більшості – Прем'єр-міністр", "Палаті лордів не належить ініціатива фінансових біллів" та ін. Отже, конституційні звичаї зобов'язані своїм існуванням потребі у нормах, які доповнюють правову основу конституції. Четверта група форм (джерел) – міжнародні та внутрішньодержавні договори, тобто угоди суб'єктів конституційного права. Міжнародні договори служать джерелами конституційного права тільки у випадках, коли регулюють конституційні проблеми і передбачено їх безпосереднє застосування. Так, у Конституції Австрії є спеціальний підрозділ "Б. Європейський Союз", який містить норми (ст. 23а, 23 б, 23в, 23г, 23д, 23е), що визначають порядок проведення виборів до Європарламенту, правовий статус депутатів від Австрії, участь країни у керівних органах Європейського Союзу, обов’язки уповноваженого члена Федерального уряду, в цій інституції, участь країни у спільній зовнішній політиці та політиці щодо забезпечення безпеки Євросоюзу відповідно до розділу V Договору про Європейський Союз. Така тенденція характерна і для інших країн. У Конституції Ірландії, наприклад, відповідна ст. 29, що має назву "міжнародні відносини", у Конституції Іспанії цій проблемі присвячені ст. 93-96 ("Про міжнародні договори") та ін. Щодо внутрішньодержавних договорів, то вони є джерелами конституційного права тільки у тому випадку, якщо регулюють конституційні проблеми, коли на це суб'єкти уповноважені їх укладати. Прикладом можуть бути договори, які укладаються територіальними спільнотами між собою або із центральною владою (ст. 14 ч. 2 Конституції Іспанії). П'ята група форм (джерел) – доктринальні джерела, тобто доктрини відомих учених-юристів. З цього приводу сучасний французький правознавець Р.Давид заявляє: "...Доктрина в наші дні, також як і у минулому, складає дуже важливе і досить життєве джерело права". Мова, звичайно, йде про витяги із праць учених, які використовуються у тих випадках, коли не вистачає норм права, існує якась правова прогалина. Так, у судах Великобританії для посилення аргументації використовуються праці англійських державознавців У. Блекстона, А. Дайсі, В. Беджгота та ін. Американці у деяких випадках використовують праці так званих "батьків-засновників", авторів Конституції США Дж. Медисона, Т. Джефферсона, А. Гамільтона, Д. Джея. Шоста група форм (джерел) – парламентські регламенти (статути), які містять норми, що визначають порядок діяльності палат та їх внутрішню структуру. Як правило, вони мають вигляд єдиного акта, що вводиться рішенням самої палати і не потребує промульгації. Нерідко таке ж значення мають парламентські прецеденти – поведінка у конкретних ситуаціях, яка вважається обов'язковою на випадок повторення таких ситуацій. Сьома група форм (джерел) – рішення органів конституційної юстиції (Конституційної ради – у Франції, конституційних судів – в Італії, ФРН, Болгарії, Угорщині, конституційних трибуналів – у Польщі, Іспанії, Верховних судів – у США, Японії, Індії тощо). Звичайно, нормативно-правовий характер мають такі рішення цих органів, які містять конституційно-правові норми – про конституційність законів, про компетенцію державних органів, про тлумачення конституції та ін. Восьма група форм (джерел) – нормативно-правові акти виконавчої влади, до яких відносяться нормативні акти глав держав (укази, декрети, накази тощо) і нормативні акти урядів, а іноді і відомств (ордонанси, декрети, постанови тощо). Зрозуміло, що вказані акти служать джерелами конституційного права тільки в тій частині, в якій містять його норми. Між ними існує певна субординація. Найбільш широку сферу дії мають, безперечно, нормативні акти глав держав. Дев'ята група форм (джерел) – рішення органів місцевого самоврядування (наприклад, місцеві статути, регламенти) – є джерелами конституційного права, коли регулюють суспільні відносини, пов'язані із здійсненням публічної влади. Десята група форм (джерел) – це звід релігійних правил. Названі норми є специфічним джерелом конституційного права в окремих країнах. Наприклад, у конституціях Єгипту 1971 р., Сирії 1971 р., Пакистану 1973р., Ірану 1979 р. шаріат, тобто норми, які містяться в Корані, проголошуються джерелами законодавства, включаючи і конституційне. При цьому юридична сила цих норм переважає навіть силу конституційних норм. Одинадцята група форм (джерел) –політичні декларації і спільні постанови політичного керівництва правлячих партій та вищих органів державної влади. У наш час такі акти характерні для ряду країн, що розвиваються (наприклад, для країн Африки), для КНР, КНДР, Куби. Так, у Лівії прийнята на сесії Загального народного конгресу у березні 1990 р. "Хартія революційної законності" проголошує, що джерелом законності народних зборів і народних комітетів – "революційна законність лідера лівійської революції М. Каддафі, притаманне йому одному і яка є набутим правом, що не відбирається". Директиви лідера обов'язкові для виконання”. ВИСНОВКИ ДО ДРУГОГО ПИТАННЯ Форму права (закон, декрет, указ тощо) можна розглядати в якості юридичного джерела права, найбільш логічним і доцільним є, на наш погляд, їх використання як синонімів, як ідентичних термінів і понять. Як зазначає відомий російський теоретик права М.М. Марченко, саме в цьому "юридичному розумінні" форма права і джерело права застосовуються державознавцями і правознавцями, як тотожні поняття у всіх випадках, коли вони розглядаються у вигляді "способу виразу державної волі", "способу встановлення правових приписів" або "способу, яким правилу поведінки надається державною владою загальнообов'язкову силу".
ІІІ. ПРОЦЕС КОНСТИТУЦІОНАЛІЗМУ ТА ЙОГО ОСНОВНІ ПЕРІОДИ
Глибоке і всебічне розкриття сучасного розуміння поняття конституції неможливе без розгляду світового конституційного процесу, який же, звичайно, зумовлюється еволюцією суспільства і держави у новий та новітній часи. В цьому розвиткові виділяються чотири основні етапи. Перший охоплює період з кінця XVIII ст. до закінчення Першої світової війни; другий –період між двома світовими війнами; третій – період від закінчення Другої світової війни до кінця 80-х років; четвертий – сучасний етап, який розпочався на зламі 80-х-90-х рр. XX ст. Перший, або початковий етап конституційного розвитку – це період становлення та утвердження буржуазного суспільства у передових державах Європи і Америки. Саме тут з'являються перші писані конституції США (1787 р.), Франції (1791 р.), які справили величезний вплив на світовий конституційний розвиток. Якщо американська конституційна модель слугувала зразком для конституцій країн Латинської Америки (перша з них прийнята у Венесуелі 1811 р., в Мексиці у 1824 р.. Уругваї – в 1830 р., в Аргентині – в 1853 р.); то французька – для конституцій європейських країн. Крім того, значний вплив справила неписана конституція Великобританії на конституції перших домініонів: Канади 1867 р., Австралії 1900 р., Південно-Африканського Союзу 1909 р. Тільки в кінці періоду з'являються перші конституції у країнах Азії (Японії 1889 р., Китаю 1912 р , Ірану 1906 р.) на Африканському континенті, крім ПАС, тільки Ліберія мала конституцію, прийняту в 1847 р. та скопійовану з Конституції США. Конституції, прийняті в цей період, відносять до т.зв. старих конституцій, більшість з них вже не діє. Чинними залишаються конституції США, Норвегії (1814 р.), Нідерландів (1815 р.), Бельгії (1831 р.), Люксембургу (1868 р.), Швейцарії (1874 р.), Австралії (1900 р.) та деякі інші. В цілому конституціям цього періоду були притаманні певні загальні риси, які дозволяють скласти уявлення про існуючу конституційну модель. В її основу покладена ліберальна концепція конституції як законодавчого акта, покликаного максимально обмежити втручання держави в життя громадянського суспільства і окремого індивіда. Правовий зміст конституції зводився до норм, які регулюють організацію державної влади на основі класичного принципу розподілу влад, а також правове становище особи, що включало її політичні та громадянські права. Другий етап конституційного розвитку у літературі характеризується такими основними рисами. По-перше, високим ступенем активності конституційної правотворчості: були прийняті десятки нових конституцій, модернізовані деякі старі. Зокрема, прийняті конституції в деяких країнах, які не мали раніше основних законів (Єгипет, Ефіопія, Таїланд та ін.). У старих конституційних державах (Австрія, Іспанія, Мексика, Німеччина та ін.) конституції фіксували зміну форми держави. На сьогодні з них чинними залишаються лише конституції Фінляндії (1919 р.), (Австрії (1920 р.), Латвії (1922 р.), Ірландії (1937 р.), Мексики (1917 р.). По-друге, зміст конституцій цього періоду, що характеризуються як нові, не зазнали суттєвих змін. У їх підвалинах залишилась та ж ліберальна концепція. Однак розроблені в них принципи, які визначають демократичну організацію державної влади і правове становище особи, набувають на цьому етапі нову якість завдяки фіксації загальнолюдських цінностей, що мають універсальний характер. По-третє, починають формуватися нові тенденції конституційного розвитку, до яких відносяться: введення до предмета конституційного регулювання нового комплексу суспільних відносин (насамперед, економічних і соціальних); розширення меж втручання держави в життя суспільства та індивідів (визнання її економічної та соціальної ролі); надання конституційного статусу новим інститутам (політичним партіям і профспілкам); поява нової категорії прав і свобод людини (соціально-економічних); запровадження інституту конституційної юстиції тощо. По-четверте, на основі концепції, що виходила з постулатів марксистської теорії про закономірності розвитку суспільства і держави, була створена принципово нова "соціалістична" конституційна модель, яка знайшла своє відображення у Конституції РРФСР 1918 р., конституціях Угорщини 1919 р., Монголії 1940 р. У цій моделі принцип народного суверенітету був замінений принципом належності державної влади тільки трудящим на чолі з робітничим класом; принцип політичного, економічного та ідеологічного плюралізму – принципом монізму як основи політичної, економічної організації суспільства та його духовного життя (однопартійність, всевладність Рад, безроздільне панування соціалістичної власності та марксистсько-ленінської ідеології): принцип свободи й автономності особи, яка користується широкими правами і свободами – її підлеглості суспільству і державі, наділення її правами і свободами в інтересах соціалістичного будівництва. Новою тенденцією стало закріплення системи соціальних і економічних прав. Третій етап призвів до глобалізації конституційного процесу: до нього прилучилися понад 130 нових держав. Цьому етапові притаманна така характерна риса як багатоманітність конституційних моделей та їх різновидів. Основними були: західна конституційна модель, яка склалася на попередніх етапах; соціалістична, представлена радянськими конституціями і конституціями інших соціалістичних країн (Албанія, Болгарія, В'єтнам, КНДР, КНР, Куба, Монголія, НДР, Польща, Румунія, Угорщина, Чехословаччина, Югославія); нова конституційна модель країн, що розвиваються. Кожна із названих моделей мала свої різновиди, свої тенденції розвитку. Зокрема, розвиток західної конституційної моделі характеризується наявністю двох різновидів, які у державознавстві позначаються як конституції "другої хвилі" (або "нового покоління" та "старі" конституції. До першої групи відносяться конституції, прийняті у розвинутих країнах, де після Другої світової війни ліквідовані тоталітарні режими (ФРН, Греція, Італія, Іспанія, Португалія, Японія), а також конституції Франції 1946 і 1958 рр. До другої групи відносяться конституції інших розвинутих країн (наприклад, закон про Форму правління 1974 р. у Швеції, Конституційний акт 1982 р. в Канаді, конституція Південно-Африканської Республіки 1983 р.). Новацією цих конституцій було введення до предмета конституційного регулювання нового блоку суспільних відносин – економічних і соціальних. У результаті конституція набуває нову якість – стає основним законом не тільки держави, але в певній мірі і суспільства. Нові конституції значно розширили межі втручання держави в економічну, соціальну та духовну сфери життя суспільства, водночас покладаючи на неї відповідні обов'язки перед суспільством у цілому та його членами. В західній науці конституційного права таке явище знайшло своє відображення у новому понятті соціальної конституції. Так, Ф. Ардан пише: соціальна конституція – це принципи економічної та соціальної організації, введення яких до тексту основного закону стало "звичайним явищем новітнього часу". Стосовно другого різновиду західної конституційної моделі, то він представлений "старими конституціями", які не зазнали якісних змін (саме в цьому розумінні вони є "старими"). Модернізацію ж. якої вони зазнали, стосувалася в основному двох об'єктів конституційного регулювання: прав і свобод людини, а також зовнішньополітичної діяльності держави. Але головна відмінність цих конституцій від конституцій "другої хвилі" полягала в тому, що "старі" конституції, як і раніше, залишили поза увагою питання економічної та соціальної організації суспільства. Друга конституційна модель цього етапу була представлена соціалістичними конституціями. Основу цієї моделі склали радянські конституції та у першу чергу Конституція СРСР 1936 р., принципові положення якої відтворювалися основними законами соціалістичних держав, які виникли після Другої світової війни. До них відносилися, зокрема такі: суттєве розширення рамок конституційного регулювання; тотальна етатизація суспільства – підпорядкування державі усіх сфер його діяльності; розгорнута інституалізація марксистсько-ленінської партії як єдиної керівної сили суспільства і держави; посилення і реалізації основного закону. Водночас у 80-і рр. у конституційному розвитку деяких країн (СРСР, Польща, Угорщина, Югославія) окреслились тенденції до певної демократизації. Так, декларувалися деякі нові політичні та громадянські права; уперше запроваджуються їх юридичні гарантії. Однак ці новели не зачіпали у цілому підвалини самої моделі, часто не мали ніякого практичного значення. Важливою особливістю третього етапу було виникнення нової конституційної моделі у країнах, що розвиваються, яка мала два різновиди: "прорадянський" і "прозахідний". Прозахідна модель була представлена в основному конституціями колишніх метрополій. За підрахунками У. Дейла (Великобританія), тільки чиновники міністерства колоній цієї країни розробили конституції для 33 країн британської Співдружності". Але вже з середини 60-х рр. посилився вплив "соціалістичної" конституційної моделі. Найбільший вплив ця модель справила на конституції країн так званої "соціалістичної орієнтації" (Алжир, Бенін, Конго, Ефіопія та ін.) – Конституції в цих країнах складалися вже за участю радників із соціалістичних країн, і, цілком зрозуміло, сприйняли ідеї, принципи та інститути "соціалістичного" конституціоналізму. Водночас у цей період з'явився і новий фактор – взаємовплив конституції самих молодих держав. Прикладом можуть служити конституції Індії 1950 р. і Танзанії 1975 р., положення яких відтворювалися в основних законах багатьох країн, що розвиваються. На четвертому етапі найбільш характерною тенденцією стало здійснення широкомасштабних конституційних реформ, оновлення практично усього конституційного законодавства. Тільки за період 1989-1995 рр. у світі прийнято близько 100 нових конституцій. На Африканському континенті із 53 держав нові конституції прийняли 36 і цей процес продовжується. В цілому в світовому конституційному просторі відбувається демократизація принципів, норм та інститутів. При цьому, звичайно ж, зберігаються відмінності між конституціями окремих країн, зумовлені історичними особливостями розвитку суспільства і держави. Зокрема, певними особливостями характеризуються конституції Китаю, Куби, КНДР і СРВ, у яких збереглися деякі ідеї та принципи "соціалістичної" моделі; а також у мусульманських країнах, в житті яких істотну роль відіграє іслам. ВИСНОВКИ ДО ТРЕТЬОГО ПИТАННЯ Отже, конституціоналізм – це теорія і практика конституційного будівництва і його основні етапи були приведені нами вище. основні етапи конституціоналізму. Глибоке і всебічне розкриття сучасного розуміння поняття конституції неможливе без розгляду світового конституційного процесу, який же, звичайно, зумовлюється еволюцією суспільства і держави у новий та новітній часи. В цьому розвиткові виділяються чотири основні етапи. Перший охоплює період з кінця XVIII ст. до закінчення Першої світової війни; другий –період між двома світовими війнами; третій – період від закінчення Другої світової війни до кінця 80-х років; четвертий – сучасний етап, який розпочався на зламі 80-х-90-х рр. XX ст.
ВИСНОВКИ З ТЕМИ
Отже, можна підвести наступні підсумки: 1. Конституція – це головне джерело конституційного права в зарубіжних країнах, яка очолює ієрархічну, співпідлеглу систему джерел. 2. Класифікація конституцій в літературі традиційно здійснюється за допомогою таких критеріїв: форма конституції; термін дії; спосіб прийняття; порядок внесення змін і доповнень; встановлені конституцією форма правління, форма державного устрою і державно-політичний режим. 3. Форму права (закон, декрет, указ тощо) можна розглядати в якості юридичного джерела права, найбільш логічним і доцільним є, на наш погляд, їх використання як синонімів, як ідентичних термінів і понять. Як зазначає відомий російський теоретик права М.М. Марченко, саме в цьому "юридичному розумінні" форма права і джерело права застосовуються державознавцями і правознавцями, як тотожні поняття у всіх випадках, коли вони розглядаються у вигляді "способу виразу державної волі", "способу встановлення правових приписів" або "способу, яким правилу поведінки надається державною владою загальнообов'язкову силу". 4. Конституціоналізм – це теорія і практика конституційного будівництва і його основні етапи були приведені нами вище. основні етапи конституціоналізму. 5. Глибоке і всебічне розкриття сучасного розуміння поняття конституції неможливе без розгляду світового конституційного процесу, який же, звичайно, зумовлюється еволюцією суспільства і держави у новий та новітній часи. В цьому розвиткові виділяються чотири основні етапи. Перший охоплює період з кінця XVIII ст. до закінчення Першої світової війни; другий –період між двома світовими війнами; третій – період від закінчення Другої світової війни до кінця 80-х років; четвертий – сучасний етап, який розпочався на зламі 80-х-90-х рр. XX ст.
МЕТОДИЧНІ ПОРАДИ ЩОДО ПІДГОТОВКИ ДАНОЇ ТЕМИ
В ході лекції розглянуто лише частину з того значного кола питань, що необхідно буде опанувати майбутнім юристам при вивченні курсу. Саме тому при підготовці до практичних занять з теми рекомендується звернутись не лише до базових підручників, а ще й до інших джерел, які можна знайти у бібліотеці університету або у книжковому фонді навчально-методичного кабінету кафедри загальноправових дисциплін. В процесі вивчення теми лекції пропонується для кращого засвоєння навчального матеріалу ознайомитись з підручниками та посібниками з числа зазначених у списку літератури. При використанні джерел закордонних авторів необхідно опанувати навчальний матеріал, корегуючи його з урахуванням положень законодавства України. Пропонується звернути особливу увагу на низку питань, що є дискусійними серед науковців, а тому іноді відзначаються суттєво відмінними один від одного поглядами вирішення теоретичної проблеми.
КомментарииКомментариев пока нет Пожалуйста, авторизуйтесь, чтобы оставить комментарий. |