міністерство освіти і науки україни

Національний авіаційний університет

 

 

 

 

 

 

О.П. Стасюк

 

 

 

 

 

ПІДПРИЄМНИЦТВО І БІЗНЕС-КУЛЬТУРА

 

Конспект лекцій

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Київ 2011

 

міністерство освіти і науки україни

Національний авіаційний університет

 

 

 

 

 

 

О.П. Стасюк

 

 

 

 

 

ПІДПРИЄМНИЦТВО І БІЗНЕС-КУЛЬТУРА

 

Конспект лекцій

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Київ 2011

УДК

ББК

         С

 

 

 

Рецензенти: канд.екон.наук., доцент В.С.Євстіфеєв, канд. екон. наук., доцент О.В.Тітов

Затверджено на засіданні науково-методично-редакційної ради Інститут економіки та менеджменту НАУ 7 грудня 2004 року.

 

О.П. Стасюк, Н.Ю. Кривицька

 

 

С833 Основи підприємництва: Конспект лекцій /Уклад: – К.:

                  НАУ, 2006. –  с.

 

Конспект лекцій створений з метою.

 

 

УДК

ББК

 

 

 

 

© 

, 2006

 

 

 - К.: НАУ, - 2006. -    с.

 

 

Призначені для студентів спеціальностей 7.050107 “Економіка підприємства”, 8.050106 “Облік і аудит”, 8.050108 “Маркетинг”.

 

ЗАГАЛЬНІ МЕТОДИЧНІ ВКАЗІВКИ

 

Тема 1. Природа і економічна сутність підприємництва.

 

1. Сутність підприємництва

Підприємництво, як соціально-економічне явище, містить в собі широкий спектр таких суспільних відносин, як історичні, економічні, юридичні, психологічні. За своєю економічною природою підприємство представляє собою економічні відносини, які виникають між людьми в процесі організації власного виробництва та його функціонування з метою отримання максимального прибутку.

Основним елементом вивчення відносин підприємництва  є власність. Підприємництво не може зародитись, сформуватись та функціонувати без інвестицій, капітальних вкладень, без фінансування, тобто, без формування власності на засоби виробництва і отримання якої-небудь користі (вигоди) з цієї власності в результаті Ії функціонального використання.

Політична економія вивчає відносини, що виникають між людьми у процесі виробництва, обміну, розподілу та споживання матеріальних благ та послуг, тобто -  виробничі відносини.

“Основи підприємництва” вивчають відносини, що виникають між людьми в зв’язку з організацією, функціонуванням та розвитком власної справи. Будь яка діяльність суб’єктів виробничих відносин являється їх власною справою, а обмін цією діяльністю, які мають місце в любі формі виробничих відносин, представляють собою обмін ділами, обмін діловими відносинами, або в кінцевому рахунку відносинами підприємництва, а люди, які вступають такі ділові відносини, стають діловими людьми, або бізнесменами. Цими положеннями зумовлюється місце “Основ підприємництва” в системі економічних наук. З однієї сторони дисципліна розширює знання фундаментальної економічної науки – політичної економії, а з іншої – використовує знання, одержанні при вивчені економічних дисциплін для розробки способів, методів, прийомів функціонування підприємництва внаслідок того, що вивчає ті ж відносини, але тільки на рівні господарської діяльності, тобто, на тому рівні, де економічна теорія виконує свою практичну функцію.

Виходячи з цього можна визначити, що предметом дисципліни “Основи підприємництва”  є вивчення послідовних дій підприємця з часу зародження підприємницької ідеї до її реального втілення в життя та створення необхідного і додаткового продукту.

Таким чином, “Основи підприємницької діяльності – це наука про закони які управляють відносинами економічної власності між суб’єктами підприємницької діяльності”, між суб’єктом та найманими працівниками, між діями підприємців в процесі виробництва, обміну, розподілу, та споживання корисних властивостей власності.

Методологічною основою дисципліни є економічна теорія, яка є науковою основою, забезпечує необхідним науковим апаратом, формує необхідність використання отриманих раніше знань в господарській практиці.

Мета дисципліни - створити загальну уяву про підприємництво, розкрити його соціально-економічний зміст, показатимеханізм створення власної справи, функціонування, обслуговування та забезпечення підприємництва, а також висвітлити питання та проблеми його управлінням та держаним регулюванням і на цих засадах  сформувати підприємницький спосіб мислення.

 

2. Виникнення та еволюція терміну “підприємництво”

Люба діяльність всіх суспільних формацій завжди базується на економічний основі. Любий завойовник завжди переслідує економічні цілі, він завжди веде військові дії заради в першу чергу власного, а в другу – колективного зиску. Тому підприємство, як економічне поняття виникло дуже давно. Вперше в науковій літературі термін “підприємництво” використав англійський вчений Річард Кантільон (1680-1734рр). Він розглядав його особливу економічну функцію пов’язану з ризиком. Другий англійський вчений – економіст Адам Сміт (1723-1790рр) розглядав підприємницьку діяльність як таку, що пов’язана з зацікавленістю підприємця в особистому збагаченні. Задовольняючи свою зацікавленість, підприємець сприяє найефективнішому задоволенню потреб суспільства. З цією метою підприємець сам веде свою діяльність та розподіляє результати цієї діяльності.

 Давид Рікардо (1772-1823рр) та Карл Маркс (1818-1883рр) розглядали підприємця як звичайного капіталіста, який веде свою діяльність тільки з метою збагачення.

Якісно нове визначення підприємництва можна зустріти в англійського вченого-економіста Алана Маршалла (1842-1924рр) у відповідності до якого він підприємництво розглядає як окремий фактор виробництва, який стоїть поряд із працею, землею, капіталом.

Більш повну характеристику дав американський економіст Йозеф Шумгатер (1883-1950рр), який розкрив наступні функції підприємництва:

1)                 Для підприємництва характерні реформування та перебудова виробництва через впровадження нових технологій, техніки, створення нових товарів, завоювання нових ринків, використання нових сировинних баз, та нових видів сировини.

2)                 Використання науково-обґрунтованих методів управління виробництвом та просування товарів на ринок.

Основними функціями підприємця, за Й. Шумгетером – це виробництво нового товару, послуги, або старого з новими якісними характеристиками, освоєння нових ринків збуту, джерел сировини, напівфабрикатів, впровадження нових технологій і реорганізація виробництва. Підприємцем на думку Шумгетера може бути не тільки власник, капіталіст, але і менеджер відповідного рівня.

Англійський вчений Фрідріх Хаєк (1899-1992рр) розглядає підприємництво як особисту свободу, що дає людині можливість раціонально використовувати свої здібності, знання, інформацію та доходи, і тільки на цій основі знаходити найкращі шляхи задоволення власних та суспільних потреб.

Американський економіст Поль Самуельсон (1915) розглядає підприємництво як новаторську діяльність, а самого підприємця, як сміливу людину з оригінальним мисленням, яка успішно впроваджує свої ідеї в життя.

 

3. Функції, риси та принципи підприємництва.

Враховуючи визначення сутності підприємництва, його характеристику визначними світовими вченими, можна виділити наступні його найважливіші функції:

-                     Новаторська

-                     Організаційна

-                     Господарська

-                     Соціальна

-                     Особистісна

Новаторська функція підприємництва полягає в постійному пошуку та підтримці процесу генерування нових ідей з метою створення нових технологій, товарів, послуг.

Організаційна функція – це постійний пошук та впровадження в виробництво нових форм та методів організації та управління виробництвом, мотивації та стимулювання праці з метою досягнення більш високої ефективності виробництва.

Господарська функція – оптимальна за існуючих виробничих та організаційних умов використання трудових, матеріальних, фінансових та інших ресурсів з метою отримання максимальних прибутків.

Соціальна функція – найбільш повне задоволення суспільних потреб у відповідності до головної мети (місії) підприємства.

Особистісна функція – це втілення в життя своєї власної мети своїми власними руками, знаннями, можливостями, та отримання свого особистого соціального статусу та задоволення від своєї роботи.

Виходячи з основних функцій підприємництва можна сформулювати основні риси підприємництва:

1. Людина – головне і єдине джерело нових ідей, нових технологій та ефективної роботи підприємства .
2. Вміння об‘єднувати людей – шлях до досягнення мети.
3. Цінності фірми в центрі уваги працівників, цінності працівників – в центрі уваги фірми.
4. професійна підготовка – шлях до підвищення ефективності виробництва. (кадри рішають все)
5. впровадження нових методів та форм організації і управління виробництвом – запорука ефективного функціонування. Централіз не повинен пригнічувати плюралізм.
6. бажання споживача – закон для підприємництва (в розумних рамках).

Основними принципами підприємництва є:

-  Вільний вибір діяльності на добровільних засадах.

-  Залучення до підприємницької діяльності майна та коштів, юридичних та фізичних осіб.

-  Самостійне формування напрямків діяльності, вільний вибір постачальників, боротьба за споживачів, ведення цінової політики у відповідності до впливу середовища фірми.

-  Вільний та науково-обгрунтований прийом на роботу найманих  працівників.

-  Самостійне здійснення зовнішньо-економічної діяльності у відповідності до діючого законодавства.

-  Самостійне використання на власний розсуд отриманих прибутків з урахуванням вимог діючого законодавства.

-  Самостійне залучення та використання всіх, необхідних для функціональної діяльності, ресурсів.

-  Підприємництво виступає одним із важливих чинників соціально-економічного розвитку суспільства та являється невід‘ємною його складовою.

 

4. Родові ознаки підприємництва

Існування підприємництва завжди базується на бажанні отримати прибуток від будь якої діяльності.

Підприємництво, як вид діяльності, завжди ведеться заради власної або взаємної вигоди. Всі ці види діяльності ведуться з притаманними тільки підприємництву ознаками, які називаються родовими ознаками підприємництва. До родових ознак відносяться:

-         Обмін діяльністю або предметами діяльності лише суб’єктами економіки;

-         Прагнення любого учасника обміну реалізувати свої інтереси незалежно від того реалізуються при цьому інтереси контрагента;

-         Прагнення до нав‘язання своїх інтересів в тих випадках, коли контрагент відмовляється приймати диктовані йому умови укладення угоди;

-         Проявлення особистої або колективної ініціативи в процесі підготовки та укладання угод;

-         Здатність та готовність до особистого (колективного) ризику заради укладання угоди на вигідних умовах.

-         Здатність робити різні кроки в різних напрямках з метою завоювання вигідних позицій для наступної реалізації вибраних прийомів ділового спілкування;

-         диференціація ймовірних та реальних результатів угоди, визначення пріоритетів діяльності і підкорення їм логіки ділового спілкування.

Родові ознаки підприємництва властиві всім підприємцям всіх суспільно-економічних формацій.

 

5. Стратегія і тактика підприємництва

Термін “Стратегія” походить від грецького strategia (stratos – військо, ago – веду), тобто це військовий термін. В даному контексті стратегія – це сфера військової діяльності по плануванню, підготовці та здійсненню військових операцій. Тобто, стратегія – це управління військовою діяльністю. Термін “стратегія” у відношенні до управління підприємством використав в 1962 році А. Чендлер-молодший у своїй праці. Стратегія та структура.

В зарубіжній та вітчизняній літературі розрізняють процесний,  функціональний, інституціональний та поцентуальний підходи до визначення стратегії підприємства. В загальному вигляді стратегія – це програма дій , що визначає розвиток підприємства та відповідне управління з метою досягнення намічених цілей.

Стратегічними задачами підприємництва можуть бути максимізація доходів, прибутків, обсягу виробництва, долі ринку та ін.

Тактика – це реалізація стратегії в відносинах з контрагентами в кожному конкретному випадку з використанням умов, термінів і предметів угод, тобто, це розробка способів і методів реалізації стратегії підприємства.

 

1. 6.                      Власність – економічна основа підприємництва

Відносини власності на засоби виробництва лежать в основі всіх виробничих відносин любої економічної формації.

Власність – це відносини, що формуються між її суб’єктами в відношенні привласнення засобів виробництва та результатів праці.

Відносини власності складаються із наступних складових:

• Привласнення – повна економічна влада суб’єкта над об’єктом і повна відповідальність суб’єкта за результати користування;
• Володіння – відносини фактичного панування (володіння), но розпорядження і привласнення обмежене існуванням і правами власника;
• Розпорядження –  це фактичне здійснення влади власності над об’єктом власності, фактичне управління нею;
• Користування – це процес фактичного вилучення корисних властивостей з об’єкта власності для задоволення конкретних потреб.

Відомо, що такі форми власності, як групова, колективна, кооперативна, акціонерна історично виникли в результаті розвитку приватної власності. Вони вийшли з особистої власності і прийшли їй на зміну.

Власник має право:

• Вирішувати, яким чином використовувати свою власність;
• Передавати, продавати свою власність кому-небудь;
• Користуватись доходами та іншими вигодами, які дає його власність.

 

Тема 2. Сучасні організаційні форми бізнесу.

 

1. 1.      Складові економіки.

На сьогоднішньому етапі розвитку людства економіка любої держави є змішаною. Змішана економіка – це економіка, до складу якої входять суспільний (державний) та приватний сектори. Державний сектор економіки є власністю держави і знаходиться під управлінням затвердженими урядом або місцевими органами влади організаціями. Приватний сектор народного господарства країни є власністю і знаходиться під управлінням приватних осіб або індивідуально, або колективно.

Державний сектор до свого складу включає:

-                      міністерства, заклади соціального забезпечення, охорони здоров’я, навчальні заклади, силові структури;

-                      місцеві органи влади;

-                      державні корпорації, муніципальні корпорації, державні акціонерні товариства;

-                      державні галузі промисловості;

-                      державні підприємства.

Приватний сектор складається з наступних підрозділів:

1) Неакціонерні форми:

-                      приватний підприємець;

-                      приватне підприємство;

-                      товариство з обмеженою відповідальністю;

-                      товариство з додатковою відповідальністю;

-                      повне товариство;

-                      командитне товариство.

2) Акціонерні форми:

-                      відкрите акціонерне товариство;

-                      закрите акціонерне товариство;

-                      корпорації;

-                      холдингові підприємства;

-                      промислово-фінансові групи;

-                      картелі;

-                      консорціуми.

Основними задачами секторів економіки є:

-                      для приватного сектору – це отримання прибутку;

-                      для державного сектору – забезпечення суспільного добробуту.

Виконання основної задачі приватного сектору економіки – це основна ціль всіх підприємств – суб’єктів підприємницької діяльності, що входять до складу приватного сектору.

Підприємство – це самостійний господарський статутний суб’єкт, який має права юридичної особи та здійснює виробничу, науково-дослідницьку або комерційну діяльність з метою одержання певного прибутку.

Суб’єктами підприємницької діяльності (підприємцями) можуть бути громадяни України та інших держав, не обмежені законом в правоздатності або дієздатності, а також юридичні особи всіх форм власності : приватної, колективної та державної.

 

1. 2.      Сутність та особливості неакціонерних форм суб’єктів підприємницької діяльності.

2.1. Приватний підприємець – це єдина форма підприємництва в якій суб’єктом підприємницької діяльності виступає фізична особа.

Приватний підприємець веде підприємницьку діяльність за свій рахунок, особисто займається управлінням, обліком, несе особисту відповідальність. Його винагородою є отриманий в результаті підприємницької діяльності прибуток та почуття задоволення від ведення вільного підприємництва. Поряд з цим він приймає на себе всю відповідальність за результати своєї діяльності та всі ризики у випадках безрезультатного підприємництва.

В якості прикладів такої діяльності можуть бути:

-                      сільськогосподарські фермери;

-                      місцева роздрібна торгівля;

-                      сфера обслуговування (перукарні, служби побуту, станції технічного обслуговування автомобілів та інші);

-                      місцеве виробництво.

Приватний підприємець в своїй діяльності може використовувати працю найманих працівників:

Юридичні вимоги до приватних підприємців:

-                      реєстрація в місцевих (районних) органах державної адміністрації;

-                      отримання ліцензії на ведення діяльності у випадках коли цього вимагає діюче законодавство;

-                      реєстрація в органах податкової адміністрації, пенсійних фондах, державних статистичних управліннях;

-                      подання поточної звітності (декларації про доходи) про стан діяльності з метою утримання податків, акцизних зборів, мита;

-                      дотримання діючого законодавства та інструктивних актів, що регулюють дану діяльність.

Відповідальність: особиста майнова за любі борги підприємницької діяльності.

Основні цілі: отримання прибутків, почуття задоволення, боротьба за виживання, суспільний статус, вічне існування.

Переваги приватного підприємця: дуже високий динамізм діяльності.

Недоліки приватного підприємця:

-                      обмеженість фінансових ресурсів;

-                      слабкі перспективи досягнення великомасштабного виробництва;

-                      неможливість здійснення великих поставок, а як наслідок – досягнення більш низьких цін;

-                      проблеми використання вихідних днів, відпусток, лікарняних листів;

-                      обмеженість людських здібностей;

-                      слабка конкурентноздатність.

Навіть у тому випадку, коли підприємницька діяльність здійснюється однією людиною, п’ять основних функцій (управління фінансами, маркетинг, матеріально-технічне забезпечення, виробничий процес, взаємодія з органами влади та контролю з питань звітності) необхідно виконувати постійно. Тому така діяльність є великим навантаженням на одну людину, по-перше, через виконання великого кола обов’язків, а по-друге, через недостатній рівень знань при виконанні деяких функцій. Ці проблеми можуть бути вирішені шляхом укладання додаткових угод про співробітництво з іншими приватними підприємцями, залучення до співпраці спеціалістів, укладання партнерських угод.

Приватне підприємництво це найпростіша і найдешевша форма ведення підприємницької діяльності. Започаткування такої діяльності потребує незначних коштів для реєстрації та мінімальних фінансових ресурсів в стартовому періоді.

Приватний підприємець не являється юридичною особою, тому для нього не обов’язково відкривати рахунок в банку, та виготовляти печатку, не обов’язково мати юридичну адресу.

Для реєстрації необхідно подати наступні документи:

-                      реєстраційну картку, яка одночасно є заявою;

-                      2 фотографії;

-                      довідку про присвоєння ідентифікаційного коду;

-                      документ, що підтверджує сплату мито про реєстрацію.

 

2.2. Приватне підприємство – це суб’єкт підприємницької діяльності, що створюється однією особою, свою діяльність виконує на основі статуту та являється юридичною особою.

Юридична особа – це суб’єкт цивільного права, який відповідає наступним вимогам діючого законодавства:

-                      незалежність існування від осіб, які входять до її складу і які можуть змінюватись у відповідності до діючого законодавства;

-                      наявність майна, відокремленого від майна інших осіб;

-                      право придбання, користування і розпорядження власністю, а також право здійснювати від свого імені інші дозволені законом дії;

-                      право від свого імені бути позивачем у суді;

-                      самостійна майнова відповідальність;

-                      наявність розрахункового та інших рахунків в банках, самостійного балансу, печатки зі своєю назвою, товарного знака, юридичної адреси.

Юридичні вимоги до приватного підприємства:

-                      наявність юридичної адреси;

-                      наявність статуту;

-                      реєстрація в фондах пенсійному, соціального страхування, сприяння безробіттю та інших;

-                      вимоги до юридичної особи;

-                      всі вимоги, які пред’являються до приватного підприємця.

Приватне підприємство створюється в тому випадку, коли особа,що його створює, має відповідні стартові фінансові можливості, взаєморозрахунки ведуться через розрахунковий рахунок, а для здійснення виробничої діяльності залучаються наймані працівники всіх ієрархічних рівнів.

 

2.3. Товариство з обмеженою відповідальністю.

Товариство з обмеженою відповідальністю – це товариство, що засновується двома і більше особами з метою ведення спільної підприємницької діяльності при умові створення юридичної умови. При створені товариства обов’язково створюється статутний фонд, розділений на частки, які є власністю засновників. Засновники товариства несуть відповідальність за результати його діяльності тільки розмірами своїх внесків в статутний фонд.

Статутний фонд – це зафіксовані в статуті товариства матеріальні, грошові та інтелектуальні внески засновників, які надаються ними для створення первісного основного та оборотного капіталу товариства. На момент реєстрації товариства кожен із засновників зобов’язаний внести не менше 30 % вкладу, вказаного в установчих документах. Весь розмір вкладу в статутний фонд засновники зобов’язані внести на протязі одного року після реєстрації. Засновник товариства може за згодою решти засновників уступати свою долю в статутному фонді (її частку) одному чи декільком засновникам цього товариства, а якщо це не передбачено уставними документами, то і третім особам. Передача долі (її частини) третім особам можлива тільки після повного внесення вкладу засновником, що її уступає. При передачі долі (її частини) третій особі одночасно відбувається перехід до неї всіх прав та обов’язків, що належали засновнику.

Доля засновника товариства після повного внесення ним вкладу може бути придбана самим товариством. В такому випадку товариство зобов’язане передати її іншим засновникам або третім особам у термін, що не перевищує одного року. Протягом цього періоду розподіл прибутку а також голосування і визначення кворуму у вищому органі проводиться без урахування долі, придбаної товариством.

Вищим органом управління товариства є збори засновників. До компетенції зборів засновників товариства входить:

а) встановлення розміру, форми і порядку внесення засновниками додаткових вкладів;

б) вирішення про придбання товариством долі засновника;

в) виключення засновника з товариства;

г) затвердження планів та звітів діяльності.

Управління поточною діяльністю товариства здійснюється виконавчим органом: колегіальним (дирекція) на чолі з генеральним директором, або одноособовим (директором). Виконавчий орган виконує всі питання діяльності товариства, за винятком що належить виключно до компетенції зборів засновників.

Контроль за діяльністю виконавчого органу товариства здійснюється ревізійною комісією, яка утворюється зборами засновників в кількості передбаченій установчими документами, але не менше трьох осіб.

Для реєстрації товариства з обмеженою відповідальністю необхідні наступні документи:

1)      Установчий (засновницький) договір;

2)      Статут;

3)      Реєстраційна картка в трьох примірниках, яка водночас є заявою про державну реєстрацію;

4)      Документ, що підтверджує сплату реєстраційного збору;

5)      Документальне підтвердження юридичної адреси;

6)      Протокол зборів засновників про наміри сумісної підприємницької діяльності із створенням юридичної особи;

7)      Довідка із банку про внесення 30 % статутного фонду на тимчасовому розрахунковому рахунку.

За наявності необхідних документів орган державної реєстрації повинен протягом  робочих днів з моменту їх надходження провести державну реєстрацію та видати свідоцтво.

З метою переведення тимчасового рахунку в банку на постійний, в банк необхідно подати наступні документи:

-                      копію свідоцтва про державну реєстрацію;

-                      копію установчих документів нотаріально засвідчених;

-                      копію свідоцтва платника податків;

-                      копію документа про реєстрацію в органах Пенсійного фонду.

Банк зобов’язаний задовольнити прохання заявника та в триденний термін повідомити про це податкову інспекцію.

 

2.4. Товариство з додатковою відповідальністю.

Товариство з додатковою відповідальністю – це товариство, статутний фонд якого поділений на долі у відповідності до внесків в нього засновників. За своєю формою, юридичними вимогами, порядком реєстрації і таке інше воно нічим не відрізняється від товариства з обмеженою відповідальністю крім самої відповідальності.

Засновники товариства з додатковою відповідальністю відповідають за борги товариства своїм внеском до статутного фонду, а при недостатності цих сум – додатково належним їм майном в одноковому для всіх учасників кратному до розміру внеску попереднього засновника.

 

2.5. Повне товариство.

Повне господарське товариство – це товариство, створене двома та більше засновниками які займаються спільною підприємницькою діяльністю і несуть солідарну відповідальність за зобов’язаннями товариства всім своїм майном. Повне товариство створюється і діє на підставі установчого договору. Справи повного товариства ведуться за загальною згодою всіх учасників, або одним чи кількома з них на підставі доручення, підписаного рештою учасників товариства. Якщо від імені товариства виступає декілька учасників, то кожен із них може діяти від імені товариства самостійно. Учасник повного товариства може в будь-який час вийти з товариства, попередивши про це не пізніше ніж за три місяці. Якщо при виході одного учасника з повного товариства, товариство зберігається, то учаснику сплачується вартість його внеску у відповідності до балансу на день виходу.

 

2.6. Командитні господарські товариства.

Командитне товариство – це товариство, засноване одним чи більше учасниками, що несуть відповідальність за зобов’язання товариства всім своїм майном, та одним, або більше вкладниками, відповідальність яких обмежується вкладом у майно товариства. Особливістю командитного товариства є те, що до його складу входять учасники та вкладники. В учасників за діяльність товариства відповідальність повна, а у вкладників – відповідальність обмежується розмірами внеску у майно товариства.

Діяльність командитного товариства регламентується установчим договором, який обов’язково повинен включати:

-                      розмір часток кожного із учасників товариства;

-                      розмір, склад та порядок внесення ними вкладів;

-                      форму їх участі у справах товариства;

-                      стосовно вкладників у договорі вказується тільки сукупний розмір їх часток у майні товариства, а також розмір, склад та порядок внесення ними сукупного вкладу.

У командитному товаристві тільки учасники з повною відповідальністю мають право приймати рішення щодо використання спільного майна. Вкладники таких повноважень не мають.

Вкладники командитного товариства мають право:

-                      діяти від імені командитного товариства тільки у разі наявності доручення і згідно із ним;

-                      при ліквідації товариства вимагати повернення вкладу від учасників з повною відповідальністю;

-                      вимагати подання їм різних звітів та балансів, а також забезпечення можливості перевірки правильності їх складання.

При вибутті з товариства всіх вкладників, учасники з повною відповідальністю мають право замість ліквідації товариства перетворити його в повне господарське товариство. При цьому до державного реєстру та установчого договору необхідно внести відповідні зміни.

 

1. 3.      Сутність та особливості акціонерних форм суб’єктів підприємницької діяльності.

Акціонерне товариство, як форма підприємницької діяльності мають тривалу історію, але провідною господарською структурою у ряді галузей народного господарства вони стали лише в другій половині ХІХ століття. Акціонерні товариства створюються з метою об’єднання зусиль підприємців для розв’язання складних виробничих завдань.

Акціонерними товариствами є – «підприємства, установи, організації створені на засадах угоди юридичними особами і громадянами шляхом об’єднання їх майна та підприємницької діяльності з метою одержання прибутку. Акціонерне товариство має статутний фонд, поділений на визначену кількість акцій рівної номінальної вартості і несе відповідальність за зобов’язаннями тільки майном товариства.» акціонерні товариства поділяються на відкриті та закриті.

 

3.1. Сутність та особливості відкритих акціонерних товариств.

Відкриті акціонерні товариства створюються з метою залучення додаткових фінансових ресурсів від широких верств населення, та підприємств, у яких є вільні фінансові кошти для розширення власного виробництва. З цією метою підприємство реєструється як акціонерне. Податок та вимоги до реєстрації такі ж як і до товариств. Про те акціонерні товариства обов’язково реєструються в комісії з цінних паперів та отримують дозвіл на випуск та розміщення акцій на фондових біржах.

Для створення акціонерного товариства засновники повинні:

1)      Зробити повідомлення про наміри створити акціонерне товариство;

2)      Здійснити підписку на акції;

3)      Провести установчі збори;

4)      Провести державну реєстрацію.

Відкрита підписка на акції при створенні акціонерного товариства організовується засновниками. Засновники в будь-якому випадку зобов’язані бути власниками акцій на суму не менше 25 % статутного фонду і строком не менше 2 років.

Засновники акціонерного товариства публікують повідомлення про наступну відкриту підписку, в якій вказують найменування, мету, предмет та строки діяльності, склад засновників, дату проведення установчих зборів, розмір статутного фонду, що передбачається, номінальну вартість акцій, склад майна, що вноситься засновниками в натуральній формі, найменування банку, та номер розрахункового рахунку, на який мають надійти початкові внески. Термін відкритої підписки не може перевищувати 6 місяців. Якщо до цього часу не вдається покрити підпискою 60 % акцій, акціонерне товариство вважається не заснованим. Особам, які підписалися на акції, повертаються внесені ними суми та майно не пізніше як за 30 днів. До скликання установчих зборів особи, які підписалися на акції, повинні внести з урахуванням попереднього внеску (10 %) не менше 30 % номінальної вартості акцій.

 

3.2. Закриті акціонерні товариства.

Закрите акціонерне товариство продає акції невеликій кількості осіб. Переважно це засновники та кілька акціонерів із значними грошовими коштами. Рішення про випуск акцій приймається засновниками або загальними зборами акціонерів. У випадку, коли всі акції товариства розподіляються між засновниками, вини повинні внести до дня скликання установчих зборів не менше 50 % номінальної вартості акцій. Акціонерне товариство може викупити у акціонера оплачені ним акції тільки за рахунок коштів, що перевищують статутний фонд, з метою їх перепродажу, розповсюдження серед своїх працівників або анулювання в термін не більше одного року. На цей період розподіл прибутку, голосування і визначення кворуму на загальних зборах акціонерів проводиться без урахування викуплених акцій.

Повна оплата вартості акцій проводиться акціонерами на протязі року після реєстрації акціонерного товариства.

 

1. 4.      Об’єднання підприємств.

Об’єднання підприємств проходить у тих випадках, коли два і більше підприємств при цьому отримують взаємні вигоди. Об’єднання підприємств здебільшого проходить через злиття або поглинання.

Злиття – це передача своїх активів та пасивів двома та більше підприємствами новому, яке створюється спеціально для цієї цілі.

Поглинання – це процес, коли одне підприємство придбає контроль над іншим шляхом скуповування контрольного пакету акцій.

Підприємство, взяте під контроль та управління в подальшому може функціонувати в якості дочірнього.

Об’єднання підприємств приносить наступні переваги та недоліки.

Переваги об’єднання:

-                      збільшення бази капіталу;

-                      покращення управління;

-                      можливість більш раціональних капіталовкладень;

-                      розширення ринку збуту;

-                      об’єднання засобів на НДР;

-                      усунення конкуренції;

-                      придбання цінних промислових know-how, патентів;

-                      придбання репутації торгової марки.

Недоліки об’єднання:

-                      ускладнення управління;

-                      порушення відносин, що склалися між співробітниками;

-                      зупинка виробничих процесів;

-                      можлива втрата торгового імені, репутації, клієнтури, виробничих секретів та таємниць.

Напрямки зростання при об'єднанні.

При об’єднанні існують наступні напрямки зростання:

-                      горизонтальна інтеграція;

-                      вертикальна інтеграція;

-                      літеральна інтеграція.

При горизонтальній інтеграції проходить об’єднання підприємств що виробляють одну і ту ж продукцію, послуги, виконують аналогічні операції.

Вертикальна інтеграція – це розширення границь виробничого процесу в «прямому» та «зворотному» напрямах.

В «прямому» напрямку проходить злиття виробників та реалі заторів продукції.

В «зворотному» напрямку – об’єднання виробників продукції з виробниками сировини та матеріалів.

Літеральна інтеграція – це об’єднання підприємств, що виробляють різний асортимент продукції.

 

1. 5.      Складні економічні формування.

До складних економічних формувань відносяться:

-                      корпорації;

-                      холдинги;

-                      промислово-фінансові групи;

-                      кателі;

-                      консорціуми та інші.

 

5.1. Корпорація – це підприємство, створене об’єднанням осіб, а її існування, права та обов’язки повністю незалежні від осіб, що входять до її складу.

В корпорації:

-                      власність (активи) компанії належить компанії а не її членам;

-                      борги корпорації – це борги корпорації а не її членів;

-                      управляючі працюють за Статутом;

-                      корпорація несе відповідальність за будь-які порушення своїх співробітників.

 

5.2. Холдинги – це об’єднання підприємств в якому одне акціонерне товариство володіє контрольним пакетом акцій інших акціонерних товариств з метою фінансового контролю за їх роботою та отриманням дивідендів на вкладений капітал.

Розрізняють чистий та змішаний холдинги.

Чистий холдинг – одержання доходів через систему участі в акціонерному капіталі інших підприємств.

Змішаний холдинг – холдингова компанія самостійно займається підприємницькою діяльністю та одночасно створює нові підприємства та філіали.

 

5.3. Фінансово-промислові групи.

Фінансово-промисловою групою є група підприємств, організацій, банків та інших фінансово-кредитних установ, які об’єднали свої статутні фонди для здійснення визначених видів діяльності. Як правило, такі групи являються відкритими акціонерними товариствами.

 

Тема 3. Види підприємницької діяльності.

 

Тема 4. Механізм створення власної справи.

 

1. 6.      Підприємницька ідея.

Створення власної справи це завжди великий ризик. При створенні власної справи завжди необхідно пам’ятати, що це не тільки дає можливість заробити, але і несе за собою відповідальність за функціонування, розвиток та виживання. Стати підприємцем може кожен, залишаються ними тільки ті, хто нестандартно думає, має силу волі, цілеспрямованість, велику працездатність та спрямованість на постійні пошуки нового.

Рішення стати підприємцем включає в себе наступне:

-          бажання створення власної справи;

-          відказ від попередньої кар’єри та готовність змінити свій стиль життя;

-          впевненість в тому, що власна справа – це престижно;

-          можливість створення власної справи (гроші, умови);

-          впевненість в реальності створення власної справи.

Вихідною позицією створення власної справи є ідея. Це ідея нової продукції, послуги, механізм реалізації, управління виробництвом та інше.

Джерелами нової ідеї можуть бути:

-          інформація органів влади;

-          інформація вчених;

-          думка підприємців;

-          відгуки споживачів;

-          науково-дослідницькі та конструкторські розробки.

Після того, як ідея сформувалась та визріла, необхідно вибрати вид діяльності в сфері:

-          виробництво;

-          послуги;

-          ідеї (НДР, винахідництво, технології, рецептура, матеріали, методичні, літературні, художні твори, комерційні послуги, інноваційна діяльність, продаж авторських прав);

-          комерційна діяльність (роздрібна та оптова торгівля, створення профільних, універсальних та спеціальних магазинів, нерухомість, торгово-посередницька, біржова діяльність, аукціони, комерційні банки, фінансові групи);

-          зовнішньоекономічна діяльність – науково-технічна та промислова кооперація, створення представництв, СП, консалтинг, маркетинг, туризм, навчання, стажировки, експорт-імпорт, валютно-кредитні, лізингові, виставки, конференції, тендери.

 

1. 7.      Засновницькі документи.

До засновницьких документів відносяться Статут та Засновницька угода. Статут та Засновницька угода мають самостійне значення і однакову юридичну силу. Тому вони реєструються та перереєструються, як правило, одночасно. Ці документи не повинні дублювати один одного, хоча окремі положення в них однакові. Це відноситься до назви підприємства, його юридичної адреси, величини статутного фонду, величини внеску кожного засновника, порядку і термінів внесення вкладів, формування та повноваження органів управління, умов ліквідації.

Законодавство не містить спеціальних вимог до змісту Статуту та Засновницької угоди. Але поряд з цим в Законі України “Про підприємства” визначені обов’язкові ознаки Статуту будь-якого підприємства. До таки ознак відносяться:

-          визначення власника підприємства;

-          назва підприємства;

-          місцезнаходження (юридична адреса);

-          предмет та цілі діяльності;

-          органи управління, порядок їх формування та повноваження;

-          порядок створення власності;

-          умови реорганізації та ліквідації.

Ціль Статуту – дати повну уяву про правовий статус підприємства, як самостійної господарської одиниці.

Статут повинен вміщати наступні розділи:

1. Загальні положення;
2. Предмет, основні цілі та напрямки діяльності;
3. Зовнішньоекономічна діяльність;
4. Права підприємства;
5. Засоби (фонди) підприємства;
6. виробничо-господарська діяльність;
7. Управління підприємством та його трудовим колективом;
8. Організація та оплата праці;
9. Розподіл прибутків та відшкодування збитків;
10. Облік, звітність та контроль;
11. Припинення діяльності підприємства.

Сутність засновницької угоди полягає в тому, що вона є різновидністю угоди про сумісну господарську діяльність із створенням самостійної юридичної особи.

Його зміст – це об’єднання власності (капіталу) та підприємницьких зусиль з метою отримання прибутків. Тому основою для засновницької угоди є визначення всіх параметрів взаємовідносин між засновниками.

Структура засновницької угоди має наступні розділи:

1. Вступ (преамбула);
2. Предмет угоди;
3. Загальні положення;
4. Юридичний статус підприємства;
5. Види діяльності підприємства;
6. Статутний доход та внесок засновників;
7. Права та обов’язки засновників;
8. Управління підприємством;
9. Розподіл прибутків та відшкодування збитків;
10. Інші умови;
11. Відповідальність за порушення угоди;
12. Умови виходу із угоди;
13. Про комерційну таємницю;
14. Умови та терміни надбання чинності угоди;
15. Про порядок ліквідації підприємства.

Процес підписання засновницьких документів:

1. Підготовча робота (усвідомлення цілей, завдань, методів);
2. Попередні переговори з потенційними засновниками;
3. Збір та узагальнення матеріалів;
4. Розробка засновницьких документів;
5. Юридичні та економічні консультації;
6. Підготовка та проведення зборів засновників.

Перше рішення зборів про наміри сумісної діяльності із створенням юридичної особи оформлюється протоколом, який підписують всі засновники.

Після підготовки засновницьких документів проводяться другі збори засновників на яких проводиться затвердження Статуту та засновницької угоди. Їх підписують всі засновники, нотаріально завіряють та передають на реєстрацію в відділ реєстрації юридичних осіб районної державної адміністрації.

В засновницькій угоді особливу увагу приділяють статутному фонду підприємства.

 

1. 8.      Статутний фонд підприємства та порядок його формування.

Статутний фонд підприємства – це сукупність майнових (фінансових та речових) та інтелектуальних цінностей, які є постійним внеском його засновників в створене ними товариство з метою забезпечення його діяльності отримання на цій основі прибутків.

Порядок внесення та оцінка вкладів кожного засновника в статутний фонд визначаються засновницькими документами. Вартість майна при цьому оцінюють за цінами, що склалися на період заснування підприємства, або відповідно до угоди між засновниками.

Розмір статутного фонду для різних форм підприємств різний, так, для товариства з обмеженою відповідальністю він дорівнює 625 мінімальних заробітних плат, а для ВАТ 1250 мінімальних заробітних плат.

Згідно з Законом України “Про господарські товариства” до моменту реєстрації товариства кожен із засновників зобов’язаний внести не менше 30% вказаного в установчих документах вкладу і цей внесок повинен бути підтверджений документами, виданими банківською установою. На протязі календарного року з метою реєстрації підприємства всі засновники повинні повністю внести свій вклад в статутний фонд. У разі порушення цього положення замовник сплачує за час прострочення 10% річних з недонесеної суми.

Якщо засновник товариства виходить з нього, то йому виплачують вартість частини майна, пропорційну його долі та належну йому частину прибутку, одержаного товариством у поточному році до моменту виходу з нього учасника.

 

1. Державна реєстрація суб'єктів підприємницької діяльності.

Державну реєстрацію суб'єктів підприємницької діяльності здійснюють у виконавчому комітеті міської, районної (в місті) Ради народних депутатів за місцезнаходженням чи місце проживання суб’єктів підприємницької діяльності.

Для державної реєстрації суб’єкта підприємницької діяльності – юридичної особи необхідні наступні документи:

1. Засновницька угода (нотаріально завірена);
2. Статут (нотаріально завірений);
3. Реєстраційна картка, заповнена у трьох примірниках, яка слугує водночас і заявою про державну реєстрацію;
4. Документ, що підтверджує оплату реєстраційного збору;
5. Документ, що підтверджує юридичну адресу;
6. Якщо одним із засновників є юридична особа, то тоді ще надається нотаріально завірена копія свідоцтва про державну реєстрацію юридичної особи.

При наявності всіх необхідних документів орган державної реєстрації повинен протягом 5 робочих днів з моменту надходження документів провести державну реєстрацію та видати заявникові свідоцтво та довідку дозвільну систему. Після державної реєстрації орган, що її проводив у десятиденний термі надає по одному екземпляру реєстраційної картки до Державної податкової інспекції та органу державної статистики. Суб’єкт підприємницької діяльності після державної реєстрації має право виготовити печатки та штампи в дозвільній системі, та повинен в 5-ти денний термін стати на облік в Державній податковій інспекції, органах державної статистики, пенсійному та інших фондах.

Після нотаріального засвідчення Статуту та Засновницької угоди суб’єкт підприємницької діяльності відкриває тимчасовий рахунок в банку, на який засновники вносять 30 % Статутного фонду. Після проведення державної реєстрації та надання в банк копії свідоцтва про державну реєстрацію, нотаріально засвідчених копій зареєстрованих засновницьких документів, копії документа про взяття підприємства на податковий облік, та копії документа про реєстрацію в органах пенсійного фонду, банк переводить тимчасовий розрахунковий рахунок в постійний і в триденний термін повідомляє про це податкову інспекцію.

 

 

1. 10.  Обмеження підприємництва.

Згідно з чинним законодавством обмеження у здійсненні підприємницької діяльності стосуються тих її видів, що пов’язані з наступними діями:

1. Виготовлення та розповсюдження наркотичних засобів та психотропних речовин;
2. Виготовлення і реалізація військової зброї, боєприпасів та вибухових речовин;
3. Видобування бурштину;
4. Охорона окремих особливо важливих об’єктів державної власності;
5. Розробка, випробування, виробництво та експлуатація ракет-носіїв.

Ці види діяльності можуть здійснюватися лише державними підприємствами та організаціями.

Водночас уряд встановлює перелік видів діяльності якими можна займатися лише за ліцензіями. Згідно з чинними законодавством ліцензуванню підлягають ті види діяльності, які безпосередньо впливають на здоров’я людини, навколишнє середовище та безпеку держави.

Ліцензуванню підлягають наступні види діяльності:

1. Розвідка та експлуатація покладів корисних копалин;
2. Виробництво, ремонт та реалізація мисливської, спортивної, холодної, пневматичної зброї та боєприпасів;
3. Виготовлення і реалізація лікарських засобів та особливо шкідливих хімічних речовин;
4. Виготовлення та реалізація пива, алкогольних напоїв, етилового, коньячного і плодового спиртів;
5. Виготовлення тютюнових виробів;
6. Медицинська, ветеринарна та юридична  практика;
7. Створення та утримання гральних закладів, організація азартних ігор;
8. Міжнародні перевезення всіма видами транспорту;
9. Надання послуг для отримання освіти з одержанням спеціального документу державного зразка. Та інші.

Всього ліцензуванню підлягає 31 вид діяльності, які за часом змінюються та доповнюються.

Ліцензію на здійснення підприємницької діяльності видає Кабінет Міністрів, або уповноважений ними орган на протязі 30 днів з одержання заяви, та відповідних документів.

 

1. 6.      Припинення діяльності підприємства.

Припинення діяльності підприємства відбувається шляхом ліквідації або реорганізації. Реорганізація підприємства проходить через злиття, поглинання, виділення із підприємства одного та більше нових, перетворення одного підприємства в інше.

Ініціатором ліквідації можуть бути:

-          власник;

-          закінчення терміну діяльності, на який створювалось підприємство;

-          досягнення цілі, поставленої при створення підприємства;

-          рішення суду, арбітражного суду;

-          визнання банкрутом;

-          контролюючі органи при систематичних грубих порушеннях діючого законодавства;

-          ініціатива банку при плато неспроможності.

Ліквідація підприємства може здійснюватись добровільно або примусово ліквідаційною комісією.

Обов’язки ліквідаційної комісії наступні:

1. Вміщує в офіційній пресі за місцезнаходженням підприємства повідомлення про ліквідацію підприємства з вказанням порядку і терміну (не менше 2-х місяців) прийому претензій;
2. Оцінює майно;
3. Визначає дебіторів та кредиторів;
4. Проводить взаєморозрахунки з бюджетом та фондами;
5. Стягує дебіторську заборгованість та розраховується з кредиторами;
6. Сплачує борги третім особам;
7. Складає ліквідаційний баланс та передає його ініціатору ліквідації.

Майно та фінансові засоби після розрахунків з бюджетом, кредиторами, виплатою заробітної плати, розподіляються між засновниками підприємства у відповідності до засновницьких документів. Незадоволені претензії в зв’язку з відсутністю майна та грошей вважаються погашеними.

Ліквідація вважається закінченою, а підприємство припинившим діяльність з моменту внесення відповідного запису в реєстр державної реєстрації.

 

Тема 5. Цілі і організація підприємства.

 

1. Аналіз ресурсів, можливостей, ризиків, СВОТ-аналіз.

 

Управління діяльністю будь-якого підприємства складається з наступних етапів:

1)                      Оцінка стану справ в поточному періоді (ситуаційний аналіз)

2)                      Визначення напрямків розвитку підприємства та окремих бізнесів (постановка задач). Тобто визначення цілей та місії підприємства.

3)                      Складання планів досягнення намічених цілей (розробка стратегій підприємства).

4)                      Організація заходів по виконанню планів (організаційний етап).

5)                      Перевірка досягнутих результатів, а в випадку їх відсутності – з’ясування їх причин (етап контролю).

Для проведення оцінки стану справ в поточному періоді необхідно ретельно проаналізувати середовище, в якому функціонує підприємство та його можливі ресурси. Ефективним інструментом для такого аналізу може бути СВОТ-аналіз.

 

SWOT-аналіз

 

Наступний рівень аналізу ефективності діючої стратегії можна провести з використанням   SWOT-аналізу, тобто аналізу сильних та слабких сторін, загроз та можливостей підприємства. SWOT – це абревіатура, що складається з перших букв англійських слів:

strength – сила;

weaknesses – слабкість;

opportunities – можливість;

threats – загрози.

Сила – це те, що підприємство робить добре, чи характеристика, яка надає йому важливої переваги. До сильних сторін підприємства можна віднести майстерність, накопичений досвід,  цінний внутрішній ресурс чи конкурентоспроможність, тобто, це досягнення підприємства, що ставлять його в переважне становище на ринку.

Слабкість – це види діяльності, які підприємство виконує не досить добре, або ресурси, потенціал, що неправильно використовується.

Можливості – набір альтернатив, що їх може використовувати підприємство для досягнення стратегічних цілей.

Загрози – це будь-які процеси або явища, що перешкоджають підприємству на шляху досягнення стратегічних цілей.

 SWOT- аналіз – це процес групування факторів середовища, в якому функціонуватиме підприємство, на зовнішні і внутрішні та аналіз їх  з позиції визначення позитивного чи негативного впливу на його діяльність.

Орієнтовний перелік сильних та слабких сторін підприємства наведено в табл. 1

 

Таблиця 1

Аспект середовища	Сильні сторони	Слабкі сторони
1	2	3
1. Виробництво	1. Наявність власних розробок продукції, проведення науково-дослідних робіт 2. Ефективна система контролю якості 3. Низькі витрати на виробництво одиниці продукції	1. Велика енергомісткість 2. Швидко старіючі виробничі потужності 3. Неповне використання потужностей 4. Застарілі технології виробництва
2. Фінанси	1. Відсутність довгострокових боргів 2. Платоспроможність 3. Незалежність від зовнішніх джерел фінансування	1. Мала ефективність активів 2. Наявність на балансі соціальної сфери 3. Обмежені інвестиційні можливості
3. Збут та просування товарів	1. Наявність стабільних каналів збуту та просування каналів 2. Цінові переваги на ринку	1. Нестача коштів для вивчення та дослідження ринку 2. Втрата репутації у споживачів
4. Конкурентоспроможність	1. Жорсткий конкурент на ринку 2. Конкурентоспроможність продукції 3. Використання наступальних конкурентних стратегій	1. Неконкурентноспроможність продукції 2. Слабка конкуренція на ринку 3. Втрата конкурентної позиції внаслідок ... 4. Постійні атаки з боку конкурентів
5. Екологічність	1. Зменшення обсягів шкідливих викидів 2. Заміна шкідливих технологій	1. Збільшення обсягів шкідливих викидів
6. Соціальна ефективність	1. Компетентність персоналу 2. Наявність бази професійної підготовки 3. Поліпшення умов праці 4. Наявність програми соціального захисту працівників	1. Висока плинність кваліфікованих кадрів 2. Відсутність соціального захисту працюючих

 

Орієнтовний перелік можливостей та загроз підприємства наведено в табл.2

 

 Таблиця 2

Потенціальні можливості

Потенціальні загрози

Þ                    Зростаючий розвиток економіки Þ                    Соціально-політична стабільність Þ                    Обґрунтоване законодавство Þ                    Збільшення потреб споживачів Þ                    Входження у нові ринки Þ                    Розширення виробництва Þ                    Споріднена диверсифікація Þ                    Вертикальна інтеграція Þ                    Можливість руху в бік більш привабливих груп Þ                    Швидке зростання ринку Þ                    Слабка конкурентна боротьба галузі

Þ                    Інфляція Þ                    Велика ймовірність нових конкурентів Þ                    Зростання збуту товарів-замінників Þ                    Відсутність зростання ринку або спад Þ                    Зростання тиску конкурентів Þ                    Технологічні прориви в інших країнах, що зменшують конкурентоспроможність продукції Þ                    Виникнення труднощів з споживачами та постачальниками Þ                    Зміни в потребах споживачів Þ                    Негативні демографічні зміни Þ                    Негативна екологічна ситуація Þ                    Соціально-політична нестабільність

 

Поданий у таблицях 1 і 2 перелік дозволяє розробити заходи щодо усунення чи пом’якшення впливу погроз і посилення можливостей підприємства. Але більшу ефективність аналізу забезпечує виявлення зв’язків між силою і слабкістю підприємства, загрозами та можливостями. З цією метою складається матриця SWOT-аналізу.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Зовнішнє середовище

	Можливості 1. 2. 3. ... n	Загрози 1. 2. 3. ... n
Сильні сторони 1. 2. 3. ... n	Поле „СІМ”	Поле „СІЗ”
Слабкі сторони 1. 2. 3. ... n	Поле „СлМ”	Поле „СлЗ”

 

 

На перетинах окремих складових груп факторів формуються поля, для яких характерні певні сполучники факторів, які необхідно враховувати в ході подальшої роботи стратегії.

На кожному з полів необхідно розглянути всі моментові парні комбінації і виділити ті, які необхідно враховувати при розробці стратегії підприємства

Для пар з поля „СІМ” необхідно розробляти стратегію, яка дозволяє використати сильні сторони підприємства з метою одержання віддачі від можливостей, що з’явилися в зовнішньому середовищі.

Для пар з поля „СлМ”  стратегія повинна бути такою, щоб за рахунок можливостей, що їх надає зовнішнє середовище спробувати подолати слабкі сторони підприємства.

Для пар з поля „СІЗ” стратегія повинна використовувати сильні сторони підприємства з метою пом’якшення (локалізації) загроз.

 

1. 2.                      Цілі підприємства

Якщо місія підприємства задає загальні орієнтири функціонування підприємства, що віддзеркалюють зміст його існування, то конкретний кінцевий стан, до якого прямує підприємство, фіксується у вигляді його цілей.

Ціль – це результат, якого можна досягти на протязі доступного для огляду і передбачуваного періоду.

Міжнародна теорія і практика висунули та вдосконалили широкий спектр евристичних методів формування та аналізу цілей. До таких методів відносяться „ метод мозкової атаки”, „ метод альтернативних стратегій майбутнього”, „ метод кібернетичних сесій”, „ метод вправ дилетантів”, „Метод Дельфи” та інші.

Досвід показує, що тільки використання сукупності методів дає можливість визначити цілі, що відповідають вимогам, що існують щодо цілей розвитку та цілей управління.

За своїм призначенням, напрямом, терміном та ієрархією цілі класифікуються:

ü   за спрямованістю дії – цілі зовнішні та внутрішні

ü   за напрямами діяльності підприємства – економічні, техніко-технологічні, соціальні, екологічні

ü   за можливістю їх повного здійснення – цілі створення (об’єкт, система), та цілі розвитку (процес)

ü   за охопленням рівнів управління – цілі всього підприємства, окремих підрозділів, груп, індивідуалів

ü   за часовими характеристиками – коротко- (1 рік), середньо- (2 – 5 років) та довгострокові (5 і більше)

ü   за відповідною спрямованістю на види діяльності – стратегічні, тактичні, оперативні

ü   за ступенем оновлення – цілі підтримки наявного рівня, цілі поступового розвитку окремих елементів системи, цілі оновлення

ü   за впливом на окремі елементи підприємства – виробничі та управлінські

ü   за характером діяльності – цілі функціонування та цілі розвитку

ü   за пріоритетами – основні, побічні, підтримуючі

ü   за вимірюваністю – кількісні, якісні

 

Система цілей підприємства має досить складну структуру та різноманітну спрямованість (зовнішньо та внутрішньо спрямовані).

Цілі підприємства відповідають наступним вимогам:

-   досягненість, реальність

-   гнучкість

-   вімірюваність

-   сумісність (соподчиненность)

-   прийнятність, для того хто їх досягає

за напрямками встановлення цілі поділяються:

-   досягнення доходів (грн.)

-   завоювання позиції на ринку (%)

-   впровадження інновації

-   робота з клієнтами

-   ефективний менеджмент

-   потреби та добробут співробітників

-   соціальна відповідальність

 

Процес встановлення цілей передбачає чотири фази:

1. Встановлення і аналіз тенденцій середовища, в якому знаходиться підприємство
2. Визначення цілей підприємства в цілому
3. Побудова ієрархії цілей в цілому
4. Встановлення індивідуальних цілей

 

На будь-якому великому підприємстві, що має кілька структурних підрозділів і рівні у правління, є ієрархія цілей. Ієрархія цілей – це декомпозиція (розукрупнення) цілей більш високого рівня в цілі нижчого рівня, тобто це „дерево цілей”, де встановлюються конкретні задачі, що лежать в основі конкретних видів робіт.

Основне правило побудови „дерева цілей” – це „повнота редукції”

Повнота редукції – процес зведення складного явища, процесу або системи до більш простих складових. При цьому цілі вищого рівня є основою для розробки цілей нижчого рівня, а цілі нижчого рівня є способами досягнення цілей вищого рівня.

При побудові „дерева цілей” використовується „метод дезагрегації для формалізованих цілей” та метод забезпечення необхідних умов для всіх типів цілей.

 

 

 

Метод дезагрегації

 

Далі побудову „і / або” виконують за тими ж правилами: кожна з цілей поділяється на елементи і кожен з них створюється комплекс альтернативних дій для їхнього досягнення.

 

Ієрархія цілей відповідає на запитання про відповідальність за досягнення різних цілей завдяки встановленню взаємозв’язку між ієрархічними рівнями підприємства та цілей.

 

Стратегічні цілі підприємства

Стратегічні цілі – це цілі вищого порядку підприємства. Стратегічні цілі „змушують замислитися над тим, що необхідно почати зараз, щоб зміцнити становище фірми і поліпшити показники роботи в довгостроковій перспективі” (Томи сон А.А., Стрикленд А.Дж. Стратегический менеджмент: Искуство разработки и реализации стратеги: Учебник для вузов: Пер. С англ.. – М.: Банки и биржи: ЮНИТИ 1998. – 576с, С. 17) та спрямовані на:

-   забезпечення більш високих темпів зростання, ніж у середньому по галузі;

-   збільшення частини ринку;

-   підвищення якості продукції або послуг порівняно з конкурентами;

-   досягнення низького рівня витрат;

-   підвищення репутації (іміджу) підприємства.

Стратегічним цілям притаманні такі особливості, як позачасовий характер та складність кількісного вимірювання.

Систему стратегічних цілей підприємства можна представити:

 

 

Цілі підприємства реалізуються через вплив елементів потенціалу на об’єкти. Термін „потенціал” походить від латинського „potentia” і в перекладі означає „сила”. З точки зору стратегії підприємства потенціал визначається як джерела, можливості, засоби, що можуть бути використані для вирішення будь-яких завдань, визначення наявної мети, можливості окремої особи, суспільства, держави в будь-якій сфері. Стратегічний потенціал підприємства – можливості досягнення стратегічних цілей за рахунок ефективного використання ресурсів.

Цілі підприємства виконують наступні функції:

-   виправдовують існування та законність організації;

-   регулюють поведінку організації та її членів;

-   сприяють розподілу відповідальності лише структурними підрозділами;

-   зменшують невизначеність, сприяють пристосуванню до середовища;

-   забезпечують основу для конструювання організації та взаємодію між окремими її системами.

Сукупність цілей підприємства характеризується конкретними показниками, що дає змогу виконувати вимогу вимірюванності.

До сукупності цілей підприємства відносяться:

1. Загальноекономічні цілі: рівень прибутків, рівень рентабельності, річний приріст прибутку, річний приріст доходу на акцію та інші.
2. Маркетингові цілі: загальний обсяг продаж, частка ринку, яку займає підприємство, приріст обсягу продаж, приріст частки ринку, рівень забезпеченості ресурсами, рівень цін.
3. Цілі виробництва: масштаб виробництва та динаміка приросту, рівень витрат, додана вартість та їх динаміка, рівень якості виробництва, впровадження нових методів виробництва, рівень диверсифікації, рівень ефективності.
4. Фінансові цілі : мінімізація податкового пресу, фінансова стабільність, оптимальна структура капіталу, динаміка обіговості капіталу, ціна акції, рівень дивідендів, приріст інвестицій.
5. Науково-технологічні цілі: технологічний рівень, розробка нової продукції, впровадження нових технологій, придбання патентів і ліцензій, адаптація „know-how” до умов виробництва.
6. Кадрові цілі: оптимальний рівень чисельності та структури персоналу, розвиток системи добору та прийому кадрів, підвищення кваліфікації та перекваліфікації кадрів, рівень продуктивності праці.
7. Організаційно-управлінські цілі: започаткування ефективних технологій управління, оптимізація часових характеристик для прийняття рішень, впровадження ефективних методів виробництва та управління.

Після проведення аналізу середовища, визначення цілей та стратегії підприємства необхідно сформувати (переформувати) його організаційну структуру у відповідності до намічених цілей.

 

3. Типи організаційних структур

В залежності від взаємовідносин між різними посадами, підрозділами всередині підприємства можна виділити наступні типи організаційних структур:

- лінійну;

- функціональну;

- регіональну;

- децентралізовану;

- стратегічних груп;

- матричну;

- мережну.

 

Лінійна структура управління

При такій структурі управління розподіл посадових обов’язків здійснено таким чином, щоб кожен співробітник був максимально націленим на виконання виробничих задач. Всі повноваження лінійні ідуть від вищої ланки управління до нижчої.

Переваги:

-   Відповідальність;

-   визначеність обов’язків;

-   чіткий розподіл обов’язків та повноважень;

-   проста в розумінні та використанні;

-   можливість підтримувати необхідну дисципліну.

 

Недоліки:

-   жорсткість;

-   не пристосованість до подальшого росту;

-   методи управління можуть бути диктаторськими, бюрократичними, що стримує ініціативу;

-   керівні особи, як правило, перевантажені.

 

Функціональна структура управління

ФСУ передбачає виділення в підприємстві функціональних напрямків діяльності таких як виробництво, маркетинг, управління персоналом, фінансами та інше.

Переваги:

-   ефективний централізований контроль за досягненням результатів;

-   найбільша придатність для підприємств, діючих в одній сфері бізнесу;

-   висока якість управлінця операціями;

-   ефективне досягнення ефектів масштабу та досвіду.

Недоліки:

-   складність координації різних функціональних підрозділів;

-   достатньо висока ймовірність виникнення конкуренції та конфліктів між функціональними підрозділами;

-   сприяє надмірній спеціалізації та звуженості управлінського мислення;

-   покладає всю відповідальність за ефективність діяльності на верхівку виконавчої влади.

 

 

Регіональна структура управління

використовується великими підприємствами, що займаються підприємницькою діяльністю в віддалених одна від одної територіях та змушених враховувати в своїй діяльності специфіку регіонів.

Переваги:

-   можливість адаптації корпоративної стратегії до умов окремих географічних регіонів;

-   делегування відповідальності за отримання прибутків на нижчі управлінські рівні;

-   добра координація всередині  регіональних підрозділів.

Недоліки:

- складність збереження єдиного іміджу в тих випадках, коли регіональні керівники мають повну свободу в формуванні стратегії.

 

Тема 6. Маркетингове забезпечення підприємництва.

1. 1.                      Сущность, задачи и функции маркетинга.

Концепция маркетинга – это утверждение (взгляд), согласно которому все виды предпринимательской деятельности существуют для удовлетворения нужд потребителя. Следовательно, маркетинг – это создание таких товаров, которые мы можем продать, а не сбыт товаров, которые мы можем произвести.

Управление маркетингом предполагает анализ, планирование, претворение в жизнь и контроль за проведением мероприятий, направленных на установление, укрепление и поддержание желаемых обменов с целевыми покупателями ради получения личной или взаимной выгоды. Достижение эффективных результатов в значительной мере зависит от правильного сочетания между самим товаром, его ценой, мерами по его продвижению и размещению на рынке.

Маркетингу присущи „концепция”, „функция” и „управление”.

-              Концепция маркетинга отражает идею о том, что все виды предпринимательства направлены на удовлетворение нужд потребителя.

-              Функция – это деятельность всех видов предпринимательства по обеспечению сбыта продукции.

-              Управление маркетингом – это управление процессом, состоящим из специфических функций по решению определенных задач, с тем чтобы осуществить обмен.

Задачи маркетинга:

1. Определение потребностей покупателя.
2. Превращение потребностей в продукцию.
3. Определение цены продукции для покупателя.
4. Доставка товара.
5. Информирование покупателя, стимулирование и поддержание сбыта.

Каждой задаче маркетинга соответствует подфункция маркетинга. Так задаче 1 соответствует подфункция «Маркетинговые исследования»,

задаче 2  – «Планирование номенклатуры изделий»,

задаче 3 – «Ценообразование»,

задаче 4 – «Распределение»,

задаче 5 – «продвижение товара» (продажа, реклама)

 

1. 2.                      Рынки и их классификация.

Рынок – это наличие встреч людей прямо или через своих посредников с целью купли или продажи товаров и услуг.

В зависимости от выбранных критериев рынки можно классифицировать следующим образом:

 

Критерий:

 

1. По использованию товара

 

 

2. По активности поведения покупателя

 

 

3. По физическим свойствам товара

 

 

 

 

Название рынка:

 

Потребительский рынок (рынок предприятия, отраслевой рынок)

 

Рынок активный, рынок среднеактивный, рынок низкоактивный, рынок пассивный.

 

Рынок продтоваров, рынок промтоваров, рынок скоропортящихся товаров, рынок товаров длительного пользования

 

 

4. По общественному отношению

 

 

5. По демографическому признаку

 

 

 

6. По географическому признаку

 

 

 

7. По видам сырья

 

 

Рынок предметов роскоши, рынок предметов первой необходимости.

 

По возрасту, полу, профессии, образованию, социальным классам, религиозному, национальному признаку.

 

Региональный, национальный, рынок развитых индустриальных стран, ранок развивающихся стран.

 

Товарные рынки (пшеница кофе, сахар, каучук, сталепрокат, нефть и т. д.)

 

 

1. 3.                      Маркетинговые исследования.

Маркетинговые исследования – это „систематический проблемный анализ, создание модели и определение круга данных с целью принятия наиболее верных решений, улучшение контроля за маркетингом товаров и услуг”, (Ф.Котлер).

Маркетинговые исследования подразделяются по уровням: - это характеристика рынка покупателей, продажи и тенденции сбыта, мероприятия по продвижению товара, возможности расширения рынка, и т.д.

Данные, необходимые для исследования, подразделяются на вторичные и первичные.

Вторичные – это данные, собранные и изученные любым другим учреждением.

Первичные – это не опубликованная информация, собранная самим исследователем.

После сбора данных проводится их анализ и строится прогноз по объемам реализации товаров. Прогноз бывает долгосрочным (3-5 лет) и краткосрочным (до 1 года). При составлении прогноза используются различные методы прогнозирования:

-              обследование (субъективный)

-              количественный метод (объективный)

Выбор метода прогнозирования зависит от точности ожидаемых результатов, однако при этом следует помнить, чем выше точность результатов, тем выше затраты на исследования.

Обследование – это обследование намерений покупателей, маркетинговое тестирование, мнение торговых агентов, экспертные консультации.

Количественный метод включает в себя:

-              ассоциативный прием (установление зависимости между определенными факторами (погодные условия, учетные ставки банков и т.д.) и объемами продаж. Здесь объем продаж – функция одной переменной;

-              прием экстраполяции – фотография зависимости объема продаж от ряда факторов в прошлом и перенесение этой зависимости в будущее;

-              каузальный метод. Динамика рынка изучается с целью проверки и уточнения гипотетической модели.

 

4. Ценообразование.

Цена – это значительная составляющая и единственный элемент комплекса маркетинга, который способствует накоплению ресурсов компании. Вся другая деятельность в рамках маркетинга (реклама, стимулирование сбыта, исследование рынка) является затратной и осуществляется в надежде на получение прибыли в будущем.

На уровень цены влияют внешние факторы (политические, юридические, экономические, технологические), факторы вызванные конкуренцией, факторы распределения (можно попасть в конфликт с фирмами, работающими в системе распределения), вводимые факторы производства (поставщики, профсоюзы, финансы (инвесторы), налоги).

Ценовая политика может быть в трех стадиях:

1. Активная ценовая политика – это:

a)           установление высокой цены на новый товар

b)          политика „снятия сливок” – готовность широкой аудитории купить товар по высокой цене

c)           „движение по кривой спроса”

d)          премиальная проникновения на определенный рынок

e)           Пассивная надбавка к цене

1. установление низкой цены с целью ценовая политика.

Компания достигнувшая лидирующих позиций на рынке не свободна в проведении активной ценовой политики, если сложившаяся в данной отрасли практика выражается практикой „следования за лидером”. Такое явление сводит на нет ценовую дифференциацию.

1. Отклонение от политики ценообразования.

запланированные отклонения (ценовые скидки)

-              это торговые скидки для постоянных клиентов

-              в случае крупного заказа

-              как средство стимулирования сбыта

-              „ценовая война”.

 

1. 4.           Распределение.

К функциям распределения относятся:

концепция и рассредоточение товаров, сортировка и размещение товаров, переход владения товаром от покупателя к продавцу, обеспечение сохранности и защиты товара, находящегося на хранении или в процессе перехода владения, поддержание контактов, ведение переговоров и сделок между покупателями и продавцами, передача права собственности на товар от продавца к покупателю.

Эти все функции необходимы в связи с несовпадением явлений по местонахождению, времени и форме.

К таким несоответствиям можно отнести:

1 – географическое (пр-во в одном, потребление в другом)

2 – временное отставание (пр-в в одно время, пр-во в другое)

a)           Сезонное пр-во – регулярное потребление

b)          Регулярное пр-во – сезонное потребление

c)           Непрерывное пр-во – периодическое потребление

3 – Крупномасштабное производство – мелкосерийное потребление

4 – Специализированное производство – различное потребления

5 – Процесс обмена

6 – Коммуникации, информация.

 

1. 5.           Продвижение товара.

Функция продвижения товара на рынок имеет ряд основных подфункций:

1. персональная продажа;
2. реклама с использованием средств массовой информации;
3. стимулирование сбыта;
4. торговля;
5. спонсорство.

 

Тема 7. Виробнича діяльність підприємницьких структур.

1.Сутність БП.

БП – це документ, якому необхідно складати при будь-якому комерційному заході. БП повинний описувати всі проблеми й описувати способи рішення цих проблем.

Правильно розроблений БП повинний обов'язково відповідати на наступні питання:

1. Чи варто взагалі починати задумана справа.
2. Принесе прибуток, що починається чи справа, і скільки.

БП, виконаний відповідно до визначених вимог і проведеними в ньому спеціальними розрахунками допомагає заздалегідь побачити майбутні проблеми, чи оцінити переборні вони і де треба заздалегідь «розшивати» вузькі, проблемні місця, або обходити виникаючі неприємності.

Особиста участь керівника в складанні БП обов'язково. Інакше (на заході) ніхто не виділить засобів на інвестиції. Крім того, без складання БП підприємець виявляється не готів до його неприємностей, що очікують, а імпровізація може привести до негативних результатів. БП може бути:

• довгостроковим (5 і більш),
• середньостроковим (2-3)
•  поточної (на 1рік, півроку, квартал).

 

2.Структура БП.

З чого складається:

1. Титульний лист.

Þ               Найменування й адреса фірми

Þ               Прізвища й адреси засновників

Þ               Суть проекту

Þ               Вартість проекту

Þ               Оцінка про ступінь секрктности

1. Вступ ( Резюме).

Þ         Основні положення запропонованого проекту

Þ         Діяльність фірми

Þ         Засобу, необхідні на виконання проекту

Þ         Очікуваний попит на продукцію

Þ         Імовірність досягнення успіху

1. Аналіз стану справ у галузі.

Þ         Оцінка поточного стану справ

Þ         Оцінка тенденцій розвитку

Þ         Оцінка ринку збуту

Þ         Оцінка конкурентів

При цьому необхідно піти від наведення лиску власного проекту. Ніж правдивіше і достовірніше інформація про конкурентів, тим реальніше БП. Бізнес вимагає відваги, а не авантюризму.

1. Сутність пропонованого проекту.

Þ         Продукція, послуги

Þ         Приміщення під офіс і його устаткування

Þ         Адміністративний і виробничий персонал

Þ         Інформація про підприємця і його партнерів

1. Виробничий план.

Þ         Опис виробничого процесу

Þ         Операції, передані субпідрядникам

Þ         Виробничі приміщення, верстати, устаткування

Þ                     Джерела постачання вихідною сировиною, матеріалами, що комплектують виробами

1. План маркетингу.

Þ         Оцінка ринку збуту

Þ         Оцінка рівня і тенденції цін

Þ         Канали збуту

Þ         Розробка рекламної компанії

Þ         Прогнозування появи нових аналогічних видів продукції

Þ         Методи стимулювання реалізації

Þ         Організація послепродажного обслуговування

Þ         Формування суспільної думки про фірму і продукцію

Þ         Визначення цінової політики

Þ         Цільові показники

1. Організаційний план.

Þ         Форма власності

Þ         Ступінь відповідальності засновників

Þ         Інформація про керівний склад

Þ         Організаційна структура

Þ         Розподіл обов'язків і відповідальності

1. Оцінка ризиків і страхування.

Þ         Слабкі сторони фірми

Þ         Імовірність появи нових технологій і продукції

Þ         Альтернативні стратегії

Þ         Форми і методи страхування

1. Юридичний план.

Þ         Практичне обслуговування господарської діяльності

Þ         Консультативні послуги для відділів, виробництв, засновників

Þ         Захист прав власності засновників, інтересів фірми

10. Фінансовий план.

Þ         План доходів і витрат

Þ         План грошових надходжень

Þ         Балансовий план

Þ         Крапка самооплатності

Þ         Джерела і використання фінансів

Þ         Стратегія фінансування

11. План керування.

Þ         Організація і функції керування

Þ         Структура

Þ         Стратегія керування

Þ         Методи керування

12. Додатка.

Þ                     Копії ліцензій, контрактів, договорів

Þ                     Копії сертифікатів

Þ                     Ділова переписка

Þ                     Прайс-листы постачальників і ін.

2 – Вступ (резюме).

Складання БП починається, як правило, з кінця. Резюме готується в самому кінці роботи, після того, як довершені всі інші розділи і підприємець, співробітники і консультанти, цілком усвідомили для себе всі аспекти проекту. Резюме повинне бути складено таким чином, щоб викликати інтерес у будь-якого його читаючого. Отже, стиль викладу повинний бути гранично простим і лаконічним, з min використанням спеціальних термінів і категорій. При цьому, max увага необхідно приділити роз'ясненню тому, що Ви збираєтеся робити, за рахунок яких засобів, чим Ваш продукт буде відрізнятися від продукції конкурентів, чому, на вашу думку, покупці захочуть придбати саме Ваш продукт. Остання сторінка Резюме присвячується очікуваним фінансовим результатам, а саме:

- прогноз обсягів продажів на найближчі 2-3 року;

- прогноз виторгу від продажів;

- прогноз витрат на виробництво;

- прогноз валового прибутку і рівня рентабельності фінансових вкладень у проект;

- і, нарешті – терміни возращения кредитів.

Загальний обсяг резюме не повинний перевищувати 4-х машинописних сторінок.

 

3 – Аналіз стану справ у галузі.

У цьому розділі БП необхідно провести дослідження ринку й у результаті цього дослідження необхідно обґрунтувати і довести яку нишу ринку буде займати запропонований товар. У результаті дослідження необхідно проаналізувати умови постачання, виробництва і  реалізації продукції, послуг, потенціал покупців і можливих конкурентів, зразкові ціни на аналогічну продукцію, її якісні характеристики. Використовуючи отримані результати й умовиводи необхідно обґрунтувати зразковий рівень цін на пропоновану продукцію.

При аналізі конкурентів необхідно чесно й об'єктивно відповісти на наступні питання:

- кількість виробників і зразковий обсяг такої ж або аналогічної продукції;

- як йдуть справи в потенційних конкурентів по обсягах продажів, доходам, прибутку, по впровадженнях нових зразків, технологій і т.д.;

- скільки часу і засобів конкуренти витрачають на рекламу;

- порівняння основних характеристик продукції конкурентів зі своєї по якості, дизайнові, відкликанням покупців;

- порівняти рівень цін на конкурентну продукцію.

 

4 – Сутність пропонованого проекту.

 

 

Тема 8. Управління кадрами та планування робочої сили.

1. Принципи управління

Після побудови організаційної структури управління необхідно встановити принципи управління підприємством. Принципи управління звичайно кожне підприємство може обирати свої, але якщо вони обрані, то вони повинні набрати чинності закону, який ніхто не має права порушувати. Світова практика управління використовувала такі принципи, основні з яких: (по Файолю)

1. Єдність управління – незалежно від структури підприємства, ступеню децентралізації, повну і абсолютну відповідальність за діяльність всього підприємства несе одна особа.
2. Скалярний метод передачі повноважень. Повна і абсолютна відповідальність означає право не тільки управляти, але і передавати, делегувати повноваження іншим особам по лінії керівництва.
3. Єдність підпорядкованості. У кожного службовця повинен бути лише один керівник.
4. Принципи відповідності. Делеговані повноваження повинні відповідати рівню відповідальності.
5. Масштаби управління. Кількість осіб, що знаходиться в ефективному управлінні обмежена.
6. Комунікації, системи зв’язку повинні бути встановлені та підтримуватись в робочому стані.
7. Принципи орієнтування. Підприємства повинні будуватися у відповідності до характеру накладених на них задач та не залежати від суб’єктивних факторів.
8. Принципи вибірковості. Керівництво повинно отримувати лише ту інформацію, яка виходить за межі плану і є виключною (сприятливою чи несприятливою) для подальшого функціонування.
9.  Диференціація роботи. Висококваліфікована праця вимагає умов, які відрізняються від умов для напівкваліфікованих операцій.

10. Розбивка складного елемента на прості складові, спеціалізація та стандартизація.

11. Контроль за здійснення операцій. Ця функція повинна бути доручена чітко визначеному апарату, який відслідковує за щоденним ходом виконання операцій.

12. Планування завжди повинно                               виконанню робіт.

13. Гнучкість. Структура повинна дозволяти вносити в неї корективи у відповідності до впливу зовнішнього середовища.

14. Доступність. Будь-який співробітник має право і можливість подати скаргу, виказати зауваження, висунути претензії відповідному керівникові.

 

2. Планування трудових ресурсів

 

В теперішній час витрати на працю складають значну частину загальних витрат багатьох підприємств різних форм власності, тому дуже важливо забезпечити максимально ефективне використання трудових ресурсів.

Процес планування трудових ресурсів передбачає вирішення наступних задач:

1. Визначення загальних цілей на плановий період (наприклад обсяги виробництва та збуту продукції).
2. Пристосування цих цілей до вимог робочої сили (нормування виробки, продуктивності тощо).
3. Оцінка текучості кадрів
4. Оцінка ефективних змін в робочому часі (вихідні, святкові дні тощо).
5. Визначення місця і часу виникнення дефіциту робочої сили.
6. Прогнозування змін попиту на робочу силу за рахунок таких факторів, як нові технології, підвищення продуктивності праці, зміни ринків збуту, зміни умов національного та міжнародного підприємства.
7. Визначення шляхів подолання названих проблем.
8. Розвиток робочої сили, адаптація до швидкості технологічних, економічних і соціальних змін.
9. Координація і управління всіма видами політики відносно робочої сили.

Функція планування трудових ресурсів повинна вносити вагомий внесок в ефективність діяльності підприємства і повинна бути повністю інтегрована з іншими елементами довгострокового планування і стратегії підприємства.

Існують наступні принципи, що складають основу кадрової політики:

-         демократія управління;

-         знання окремих людей та їх потреб;

-         справедливість;

-         дотримування рівності;

-         послідовність.

Вихідними положеннями в галузі політики планування та використання трудових ресурсів є:

1. Політика зайнятості – забезпечення ефективним персоналом та спонукання його до отримання задоволення від роботи шляхом створення привабливих умов праці, безпеки та можливості для просування;
2. Політика навчання;
3. Політика оплати праці;
4. Політика виробничих відносин – просте вирішення трудових (виробничих) проблем;
5. Політика добробуту – забезпечення послуг, пільг, соціальних умов відпочинку, бажаних для працівника та взаємовигідних для підприємства.

 

3. Прийом, відбір та навчання кадрів.

 

З метою мінімізації помилок при наймі на роботу існує процедура прийому на роботу. Ця процедура включає в себе наступні етапи:

1. Аналіз роботи.
2. Опис роботи.
3. Специфікація роботи.
4. Прийом на роботу.

Аналіз роботи повинен ідентифікувати її складові елементи і обставини, при яких вона виконується. Аналіз роботи повинен охоплювати такі питання, як початкові вимоги для виконання роботи, права і обов’язки робітника, умови роботи, соціальна база роботи.

Опис роботи визначається як широке викладення цілей, масштабу, прав і обов’язків при виконанні окремої роботи і включає в себе наступні аспекти:

1. Загальний опис роботи;
2. Фізичні аспекти роботи;
3. Вимоги навчання;
4. Соціальна взаємодія (робота виконується однією особою чи бригадою).
5. Умови зайнятості (можливості просування, нормальний робочий час, регламентація понаднормових робіт).

Після опису роботи необхідно визначити вимоги до особи для ефективного виконання даної роботи. Ці вимоги зводяться в специфікацію роботи, яка є базою для відбору кадрів.

Специфікація роботи вміщує наступні відомості про працівників:

1. освіта та освіченість
2. фізичні параметри (вік, фізичні дані, зовнішність, за необхідністю – стать)
3. досвід
4. здібність
5. інтереси (хобі, інтерес до роботи)
6. ініціатива та енергійність.

Після аналізу, опису та складення специфікації роботи відділ кадрів може приступити до прийому кандидатів на заміщення вільної вакансії.

Джерел роботи сили є два:

-         внутрішнє;

-         зовнішнє.

Внутрішнє – це просування по службі своїх працівників.

Зовнішнє – це залучення працездатного населення країни через біржі праці, центри працевлаштування молоді, середні та вищі учбові заклади, приватні агентства по працевлаштуванню, профспілки тощо).

Для вибору найбільш прийнятної кандидатури на заміщення вакансії відділ кадрів може використовувати:

-  анкетування;

-  співбесіду;

-  відбіркові тести.

Анкетування є початковим етапом відбору кадрів і може бути як очним, так і заочним. Анкети, як правило, містять наступні питання:

1. Особиста інформація (ПІБ, дата народження, сімейний стан, житлові умови).
2. Освіта
3. Кар’єра (попередні місця роботи, рівень зарплати)
4. Стан здоров’я.
5. Інтереси та хобі в вільний час
6. Відомості про те, чому кандидат претендує на дану роботу.
7. Імена поручителів.

При видачі анкети кандидату доцільно надати копію опису роботи та її специфікацію для створення чіткої уяви про роботу у кандидата.

Після відбору по анкетуванню може бути обрано декілька претендентів на співбесіду.

Співбесіда завжди має 4 головних цілі:

1. Зібрати більш докладну інформацію про кандидата з метою вирішення його долі.
2. Надати кандидату всю відкриту інформацію про роботу.
3. Вирішити наскільки добре кандидат впишеться в існуючий колектив.
4. У випадку прийому кандидата, на роботу сформувати у нього відчуття єдино правильного вибору.

При проведенні співбесіди необхідно отримати відповіді на наступні питання:

1. Фізичні характеристики – здоров’я, зовнішність, манери.
2. Освіта та досвід.
3. Інтелект – зовнішність швидко схоплювати сутність проблеми.
4. Здатність до фізичної роботи, усної мови, рахування.
5. Інтереси – хобі.
6. Диспозиція – лідерство, почуття відповідальності, товариськість.
7. Особисті обставини – як робота буде впливати на особисте життя.

Співбесіда проводиться як в довільній формі, так і з використанням різних тестів. При використанні тестів необхідно завжди пам’ятати, що тести не є виключним засобом відбору і повинні використовуватися з анкетуванням та співбесідою і лише там, де їх можна використовувати. На результати тестування не повинна впливати випадковість.

 

 

 

4. Навчання кадрів

 

Робітники, що працюють в промисловості, торгівлі та інших галузях народного господарства постійно знаходяться в процесі навчання. Вони змінюють свою роботу, з’являється нове обладнання, підвищення на посаді, реорганізація виробництва. Кожна нова ситуація створює проблему навчання до того, як робітник відчує свою компетентність в виконанні своїх щоденних обов’язків.

Причини, що викликають необхідність навчання та перепідготовки кадрів наступні:

-         нестача достатньо кваліфікованої робочої сили на ринку

-         підвищення вартості робочої сили як ресурсу

-         тиск конкурентів на зниження витрат потребує більш ефективного використання праці

-         технологічні зміни

-          поява нових виробничих процесів

-         підвищення в посаді потребує нових навиків менеджменту для координації діяльності підприємства

-         підготовка до того, щоб зайняти більш високу посаду

-         розвиток потенціалу робітників

-         ріст обсягів виробництва і торгівлі

-         соціальна відповідальність підприємства та своїх робітників.

Навчання може проводитися за наступними формами:

-  вступне для нових співробітників

-  виробниче для оволодіння необхідними методами та способами роботи

-  спостережливе навчання для поліпшення знань технічних та адміністративних аспектів роботи

-  управлінське навчання (залучення до більшої відповідальності)

-  навчання посадових осіб для вдосконалення навиків управління.

Навчання проводиться з використанням наступних способів та прийомів:

-  посадові інструкції

-  перехідні навчання (використання тренажерів)

-  імітація – аналогія або відтворення фактичної системи (пілоти)

-  ролеві ігри

-  навчання чутливості (принципи взаємодії)

-  вивчення прецедентів для покращення світогляду та творчого процесу

-  фільми та телепередачі

-  лекції

-  дискусії

-  ротація (тимчасове використання кадрів на інших посадах)

-  навчання за власною програмою

-  використання персоналу для тимчасової роботи в інших галузях.

 

5. Оцінка праці (Продуктивність праці та методи її вимірювання)

 

6. Оплата праці (Тарифна система, форми і системи зарплати)

 

 

Тема 9. Менеджмент.

 

Тема 10. Фінансове обслуговування бізнесу.

 

Тема 11. Система забезпечення функціонування бізнесу.

 

Тема 12. Оцінка фінансового стану підприємства.

21.3. Умови і методи аналізу фінансового становища підприємства

 

Комплексний аналіз фінансового становища підприємства, що працює в ринковій сфері, - досить складна справа, що вимагає залучення багатьох показників, залучення великих масивів статистичної інформації, доступне тільки достатнім фахівцям.  Основним джерелом даних, як уже згадувалося, є фінансова звітність, а в необхідних випадках і дані первинного обліку підприємства, інвентаризація, вибіркових обстежень, переоцінок майна.

У країнах з розвитий ринковою економікою існують  апробовані методики комплексного аналізу фінансового стану підприємств. Однак механічне перенесення їх у практику Россі неможливо, потрібна адаптація. У нашій країні методики, адекватні ринковим умовам створюються. Відпрацьовуються, впроваджуються в господарську практику.  Найчастіше нове, незвичні для радянської економіки методи аналізу і показники діяльності підприємств використовуються аудиторськими службами і фахівцями консультаційних дослідницьких організацій переважно недержавного спектра економіки. Нові методи фінансового аналізу діяльності підприємства приймають на озброєння державні служби, наукові організації, офіційна статистика.

Головні перешкоди на шляху впровадження нових методів аналізу полягає в недостачі підготовлених кадрів працівників фінансово-економічних, бухгалтерських служб підприємств, що володіють навичками аналізу. Не менші труднощі представляє недосконалість фінансової звітності і бухгалтерського обліку на підприємстві, що не відповідає світовим стандартам.

Головна відмінність бухгалтерського обліку пропущене

Оцінку фінансово-виробничої діяльності підприємств за минулий період, що найбільшою мірою відповідає прийнятому в міжнародному практиці термінові «рахівництво». Відповідно до міжнародних стандартів бухгалтерський облік – це система, що вимірює, обробляє і передає інформацію, необхідну для прийняття управлінських рішень. В даний час намітилася стійка тенденція до побудови  російського фінансового обліку й аналізу на основі принципів ГААП.

Фінансовий стан фірми діагностується на основі використання групи, системи показників, що відбивають наявність, розміщення, використання в русі фінансових ресурсів підприємства в грошовому вираженні. Воно формується під впливом різноманітних організаційно-технічних і производственно господарських, а також кон'юнктурних факторів.

Однак самі по собі показники не дають повного представлення про стан бізнесу. Важливі їхні взаємозв'язки з іншими показниками або їхньої зміни протягом якого-небудь періоду. Механізм фінансового аналізу спрямований на з'ясування цих зв'язків і змін. У зв'язку з цим методика фінансової звітності включає горизонтальний аналіз, вертикальний аналіз, трендовый аналіз, метод фінансових коефіцієнтів. Порівняльний аналіз, факторний аналіз.

Горизонтальний або тимчасовий аналіз заснований на зіставленні фінансових звітностей поточного і попереднього періодів, кожної позиції звітності з попереднім періодом, полягає в розгляді основних показників пропущено динаміці. Адже найчастіше окремо узятий показник «мертвий», і тільки в збігу з попереднім або наступним він оживе. Наприклад, прибуток за звітний період, скажемо, місяць, склала 200 грошових одиниць. Багато це або мало? Проаналізувавши, що в попередньому звітному місяці вона склала 150, а в попередньому звітному році за той же звітний період – 100 грошових одиниць, можна з упевненістю сказати, що підприємство прибуткове і тенденція збільшення, що наміриться, прибутку може бути продовжена і далі.

Вертикальний (структурний) аналіз визначає структури підсумкових фінансових показників і виявляє вплив кожної позиції звітності на підсумкових показників. Приміром, сукупний доход фірми склав 2000 одиниці, але відомо, з чого він складається, і виникає необхідність його структурування, у ході якого установлюється, що за рахунок використання засобів виробництва отримано 1000 одиниць, за рахунок інвестування – 500 одиниць пропущено. Таким чином, стає ясно, який вид діяльності підприємства більш прибутковий, а який немає і на чому необхідно сконцентрувати основну увагу. При проведенні вертикального аналізу ціла частина прирівнюється до 100 пропущене обчислюється питома вага кожної складової. Цілими частинами виступають підсумки балансу підприємства, звіту про фінансові результати і їхнє використання. Вертикальний аналіз корисний для порівняння важливості окремої групи засобів або їхніх джерел для діяльності підприємства. Він необхідний, зокрема для виявлення змін у структурі засобів підприємства і їхніх джерел.

Аналіз тенденцій розвитку (трендовый аналіз) дозволяє порівняти кожну позицію звітності з поруч попередніх періодів і визначити тренд, тобто основну тенденцію динаміки показника, очищену від випадкових впливів і індивідуальних особливостей змін показника за окремі періоди. Аналіз тенденцій розвитку звичайно виражається в індексах. Трендовый аналіз досить корисний і важливий, тому що дозволяє виявити глибокі структурні зміни в діяльності підприємства.

Метод фінансових коефіцієнтів дає можливість установити співвідношення між двома абсолютними величинами. Отримана відносна величина – це показник, призначений для порівняння фінансового становища й операцій підприємства з іншими підприємствами, фірмами, компаніями або з його діяльністю в попередні періоди. Основна мета використання цих коефіцієнтів – виявлення спрямованості подальшого  розвитку підприємства. Існує кілька способів перебування відносних показників. Наприклад, відношення чистого прибутку до обсягу реалізації показує, скільки в середньому чистому прибутку приходиться на кожну одиницю вартості обсягу реалізації.

Порівняльний або просторовий аналіз одночасно проводиться, по-перше, як внутрішній аналіз зведених показників звітності за окремими показниками, наприклад, прибутку підприємства, дочірніх фірм, підрозділів, цехів, і, по-друге, як міжгосподарський аналіз показників даної компанії, наприклад випуск продукції в порівнянні з показниками конкурентів, зі среднеотраслевыми і середніми загальноекономічними даними.

Факторний аналіз дозволяє врахувати вплив окремих складових факторів (як внутрішніх, так і зовнішніх) на формування підсумкового показника.

Підсумком аналізу фінансового становища є оцінка сприятливості виявлених співвідношень. У цьому випадку звичайно застосовують три методи: приблизних експертних оцінок, порівняння з результатами попереднього років, зіставлення підсумків діяльності фірми з показниками роботи інших компаній тієї ж галузі.

Метод приблизних оцінок ґрунтується на визначенні числових даних основних, що розраховуються в ході аналізу коефіцієнтів, отриманих емпіричним шляхом. Найчастіше подібна оцінка виходить або з власних спостережень підприємства, або від вищих органів (міністерства, центрального банку). Так, наприклад, стосовно до діяльності комерційного банку прийнято вважати, що коефіцієнт обмеження внесків повинний бути дорівнює 1, а граничний норматив максимального розміру великих ризиків не перевищувати 25% власних засобів банку. Однак застосовувати метод приблизних оцінок необхідно з великою обережністю. Довгий час вважався, що якщо коефіцієнт поточної ліквідності (відношення оборотних коштів до короткострокових зобов'язань) більш 2, те це свідчить про гарний фінансовий стан підприємства. У той же час підприємство з коефіцієнтом поточної ліквідності більш 2 може мати слабке фінансове становище, характеризуемое занадто великою дебіторською заборгованістю, надлишковими матеріальними запасами, недостатнім контролем за коштами пропущено.

Використання методу порівняння з результатами попереднього років однієї і тієї ж компанії дозволяє не тільки боле точно оцінити сьогоднішній стан але і прогнозувати тенденції розвитку. Однак у переломні періоди варто обережно робити прогнози, з огляду на по можливості усі фактори, що впливають на роботу компанії. Слабість цього методу полягає в тому, що гарні результати діяльності в минулому і сьогоденні не завжди можуть виявитися прийнятними в майбутньому. Вищесказане ще раз доводить необхідність проведення комплексного аналізу.

Використання методу галузевих показників припускає зіставлення підсумків діяльності компанії з підсумками інших компаній тієї ж галузі, сфери бізнесу. Галузеві показники можуть бути використані також при оцінці різного роду тенденцій.

При використанні галузевих показників необхідно враховувати слабкі сторони цього методу. Навіть у тому випадку, якщо порівнювані підприємства функціонують в одній галузі, результати їхньої діяльності можуть бути непорівнянні. Так, якщо одне підприємство продає нафтопродукти, що купує у виробника, а інше саме займається виробництвом, переробкою і продажем нафтопродуктів, то підсумки їхньої фінансово-господарської діяльності складно зіставити. Крім того, більшість великих компаній функціонує більш ніж в одній галузі, і для них характерний високий рівень диверсифікованості. Різні підрозділи таких підприємств мають неоднакові рівні рентабельності і ризику. Тому при обробці зведених фінансових звітів для фінансового аналізу часто стає неможливим використовувати для порівняння галузевих показників. Але, незважаючи на всі ці недоліки, при відсутності даних про діяльності підприємства в минулому найкращим є використання галузевих показників для оцінки поточної діяльності.

 

       

Для одержання боле повної інформації про підприємство можна порівняти результати його діяльності з результатами конкурентів або з галузевими, середніми даними.

Фінансовий аналіз звичайно включає два основні, взаємозалежних аспекти: аналіз фінансових результатів діяльності підприємства й аналіз фінансового стану підприємства.

 

21.4. Аналіз фінансових результатів діяльності підприємства

 

Найбільш важливі результати фінансової діяльності підприємства відбивають у бухгалтерському балансі підприємства, у звіті про фінансові результати і їхнє використання й у звіті про рух грошових коштів. За даними цих форм звітності розраховуються узагальнюючі показники ефективності фінансово-господарської діяльності підприємства.

Аналіз фінансових результатів діяльності підприємства складається з наступних частин:

Пропущено

 

 

1. Факторний аналіз рівнів рентабельності.
2. Аналіз беззбитковості підприємства (оптимізація обсягу виробництва, прибутку, витрат).

 

21.4.1. Факторний аналіз загальної, валовий (балансової)   прибутку

 

Показник балансового прибутку характеризує загальну суму прибутку підприємства, отриману за визначений період, і відбиває кінцевий фінансовий результат виробничо-господарської діяльності підприємства.

Факторний аналіз припускає аналіз усіх факторів, що впливає на балансовий прибуток, і головних показників, на основі яких визначається прибуток, таких, як ціни, витрати. У силу того, що балансовий прибуток розраховується як різниця між ціною продажу і витратами виробництва і звертання товару, усі фактори, що впливають на ціну і витрати, що були розглянуті в попередніх главах книги, і насамперед у главах 7 і 8, визначають величину прибутку. Крім цього, на нее впливає прибуток від реалізації і позареалізаційних операцій, що у свою чергу залежить від ряду факторів.

 

21.4.2. Факторний аналіз прибутку від реалізації продукції  (робіт, послуг)

 

Прибуток від реалізації продукції як складового балансового прибутку показує, добре або погано, вигідно або невигідно була реалізована продукція. Вона розраховується як різниця між виторгом від реалізації, з одного боку, і податком на додану вартість і витратами на виробництво – з іншої. Прибуток взаємозалежний не тільки з умовами виробництва, але і з умовами реалізації продукції.

Основним фактором, що визначає прибуток від реалізації, виступає зміна від обсягу реалізації, структури продукції, відпускних цін на реалізовану продукцію, цін на сировину, матеріали, паливо, тарифів, рівня витрат матеріальних і трудових ресурсів.

Облік впливу різних факторів на прибуток від реалізації включає, по-перше, розрахунок загальних змін прибутку від реалізації продукції за поточний період у порівнянні, наприклад, з попереднім роком і, по-друге, факторний аналіз включає розрахунок впливу на прибуток відпускних цін на продукцію в порівнянні з попереднім періодом, зміни в обсязі продукції (збільшення або зменшення її в реальному грошовому вираженні за період), структурних змін в обсязі виробництва продукції, економії від зниження витрат виробництва і звертання, змін у витратах за рахунок структурних зрушень у виробленій продукції.

Окремими розрахунками виявляється вплив на прибуток зміни тарифів на послуги, цін на ресурси. Сума змін за рахунок усього набору факторів визначає загальну зміну прибутку за конкретний період.

 

21.4.3. Факторний аналіз рівнів рентабельності

 

пропущено

абсолютною оцінкою розраховують також і відносну ефективність господарювання, представлену насамперед рентабельністю, відносною прибутковістю.

По економічному змісті і методам розрахунку показники рентабельності можна розділити на три основні групи.

Показники рентабельності першої групи розраховуються як відношення прибутку до обсягу продажів. У залежності від того, яка саме прибуток коштує в чисельники відносини, розрізняють наступні показники рентабельності цієї групи:

    

 

 

                           ;                                    ;                                   ;

 

 

У закордонній господарській практиці ці показники називають рентабельністю продажів або маржею прибутку ( комерційною маржею). Економічний зміст цих показників складається у відображенні питомої ваги прибутку (доходу) у кожнім карбованці  обсягу продажів. Ріст рентабельності продажів означає більш ефективне ведення господарства. Одночасно ці показники служать орієнтиром в оцінці конкурентноздатності продукції підприємства. Зниження показників рентабельності продажів свідчить, як правило, про падіння попиту на продукцію.

За допомогою факторного аналізу можна оцінити вплив змін рентабельності за рахунок факторів зміни ціни продукції і її собівартості особистих матеріальних витрат, а також на основі розрахунку рівнів рентабельності в залежності від зміни розміру і характеру авансованих засобів: усі виробничі активи підприємства, інвестований капітал (власний платозаемный), акціонерний капітал:

 

 

                                     

 

 

Названі показники досить зручні для практичного застосування. Вони відповідають інтересам різних учасників. Наприклад, адміністрацію підприємства цікавить віддача (прибутковість) усіх виробничих активів; потенційних інвесторів і кредиторів – віддача на инвестируемый капітал; власників і засновників – прибутковість акцій.

У третій групі показників при розрахунку рентабельності замість прибутку в розрахунок приймається чистий потік коштів:

 

 

                                     

 

Дані показники дають представлення про ступінь можливості підприємства забезпечувати кредиторів, позичальників і акціонерів пропущене

Використовуються в аналізі й інші показники рентабельності (прибутковості, прибутковості). Прибутковість підприємство з виробництва продукції розглядається і як добуток величини продуктивності на коефіцієнт співвідношення цін одиниці продукту й одиниці ресурсу. І нарешті, останнє співвідношення становить самостійний інтерес. Його звичайно називають фінансовою продуктивністю (дефлятором ціни) у силу того, що воно характеризує міру відшкодування додаткових витрат у ціні реалізованої продукції в результаті збільшення (зменшення) витрат за рахунок росту (зниження) цін на ресурси. Підприємства найчастіше звертають головну увагу на проблеми за змінами так називаної промислової, виробничої продуктивності і намагаються знизити роль зовнішнього фактора або фінансової продуктивності.

Однією з умов підприємства є розширення ринку збуту продукції, здійснюване, якщо це вдається, за рахунок зниження ціни товару при збереженні або навіть підвищенні якості. У всякому разі, в умовах конкуренції підприємство  не прагнути підвищувати ціни на свою продукцію. При відносній незмінності цін на споживані ресурси роль дефлятора цін у збільшенні прибутковості невелика. Це сприяє переключенню уваги виробника на внутрішні ресурси, зниження матеріалоємності і трудомісткості продукції, підвищення фондовіддачі, продуктивності праці як головних важелів росту прибутковості.

 

21.4.4. Аналіз беззбитковості підприємства

 

Аналіз беззбитковості дозволяє визначити той мінімально необхідний обсяг реалізації продукції, при якому підприємство покриває свої видатки і працює беззбитково, не даючи прибуток, але і не терпить збитків.

У самому загальному виді діяльність будь-якого підприємства здійснюється за схемою «витрати – процес виробництва – прибуток». Для визначення мінімально необхідного для беззбиткової роботи обсягу реалізації продукції усі витрати, як відомо, поділяються на постійні і перемінні. Такий підхід дозволяє спростити облік і оперативно одержувати дані про поточний прибуток.

Для підприємств, що роблять і реалізують один продукт, розрахунок крапки беззбитковості може бути досить простим; той же розрахунок для підприємств, що роблять і реалізують кілька продуктів, виявляється досить складним.

Виходячи з припущення,  що сукупні витрати  лінійним образом залежать від обсягу продукції, що випускається , одержуємо наступну формулу, що дозволяє визначити мінімально необхідний для беззбиткової роботи обсяг реалізації продукції:

 

де     – середні перемінні витрати;

           – постійні витрати;

           – обсяг виробництва.

Пропущено

їсти вона рівна . Дорівнюючи значення виторгу і сукупних витрат, одержуємо:

 

відкіля знаходимо критичний обсяг виробництва , при якому виторг дорівнює витратам виробництва, тобто виробник не одержує прибутку:

 

Помітимо, що різниця  являє собою умовний прибуток, що одержало би підприємство від продажу одиниці продукції, якби не було постійних витрат. Припустимо, що підприємство випускає і реалізує продукцію за ціною, рівних 2000 грошових одиниць за одиницю продукції, тоді як перемінні витрати в розрахунку на одиницю продукції рівні 1000. Річні постійні витрати складають 5 мільйонів грошових одиниць. Тоді критичний обсяг виробництва дорівнює  = 5 000 000 / (2000–1000) = 5000 (одиниць).

Роблячи і реалізуючи обсяг продукції вище цього критичного рівня, підприємство забезпечить беззбитковість своєї діяльності й одержання прибутку.

Подібного роду нехитрий аналіз може бути виконаний у графічній формі. Побудуємо графічну залежність виторгу підприємства і сукупних витрат від обсягу виробництва (мал. 21.4.2.), використовуючи для простоти лінійну модель цього зв'язку (вплив ефектів нелінійності, що спостерігається в дійсності, розглянуто вище в главі 7 «Виробництво і споживання» і в главі 14 «Ціни і ціноутворення»).

Крапка беззбитковості  розділяє зону виробничої діяльності підприємства на двох частин. При обсязі випуску менше критичного  підприємство зазнає збитків (зона збитковості), а при обсязі, що перевищує критичний, дістає прибуток (зона беззбитковості). У той же час у самій крапці  пропущене

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

       Пропущено

підприємство лише відшкодовує витрати, не одержуючи при цьому прибутку і не терплячи збитку.

 

21.5. Аналіз фінансового стану підприємства

 

Як уже відзначалося, основними джерелами інформації для оцінки фінансового стану підприємства служать дані фінансової звітності: бухгалтерський баланс підприємства, звіт про фінансові результати і їхнє використання, звіт про рух грошових коштів.

Оскільки фінансова звітність готується головним чином для зовнішніх користувачів, у неї необхідно внести визначені корективи для того, щоб звітність мала економічну спрямованість. У цих цілях використовуються різні форми попередньої обробки фінансової звітності: побудова агрегированного аналітичного нетто, проведення структурування балансу, облік фактора інфляції.

На основі агрегированного балансу проводиться аналіз усіх засобів підприємства по наступних основних видах статей пасиву (притягнуті засоби) і активу (розміщені, вкладені кошти):

 

Актив	Пасив
1. Иммобилизационные активи	1. Власний капітал
2. Оборотні кошти    (поточні активи)	2. Позиковий капітал (поточні      зобов'язання)
2.1. Запаси і витрати	2.1. Довгострокові зобов'язання
2.2. Дебіторська заборгованість	2.2. Короткострокові кредити і   позики
2.3. Грошові кошти і цінні     папери	2.3. Кредиторська заборгованість

З аналітичного балансу можна одержати ряд найважливіших характеристик фінансового становища підприємства, таких, наприклад, як загальна вартість майна підприємства, рівна валюті (підсумкові) балансу. Иммобилизационные активи показують засобу, відвернені з обороту, що не беруть участь у ньому. Величина дебіторської заборгованості дорівнює сумі товарів відвантажених, розрахунків з дебіторами й авансів, виданих постачальникам і підрядчикам. Це, по суті, борг інших підприємств даному підприємству. Сума вільних коштів включає короткострокові фінансові вкладення і грошові кошти. Величина кредиторської заборгованості дорівнює сумі розрахунків із кредиторами, авансів, отриманих від покупців і замовників, і інших короткострокових пасивів. Це, власне кажучи, борги даного підприємства іншим підприємствам, отримані від них кредити.

Розміри і структура засобів, що додатково утягуються, (пасивів) установлюються на основі порівняння пасиву балансу підприємства в різні періоди, що відповідають двом датам, що випливають друг за другом. У ході аналізу встановлюються загальний розмір додатково притягнутих засобів, капіталів, а також масштаби збільшення (зменшення) короткостроковий заборгованості, довгострокової пропущено

нормально працюючого підприємства характерно довгострокове нарощування засобів, що утягуються в господарську діяльність. Це свідчить про наявність у його менеджерів добре продуманої концепції розвитку, диверсифікованості діяльності, завоювань нових ринків збуту.

Важливим показником, що включається в баланс, є власний капітал, що належить підприємству. Частково він дорівнює різниці між активом (вкладеннями) і позиковим капіталом фірми.

 Аналіз змін у джерелах фінансування підприємств природним образом доповнюється дослідженням напрямків інвестування приваблюваних капіталів. У процесі такого аналізу на основі даних активу балансу підприємства визначається комплекс структурних оцінок, що характеризують зміну активів фірми, включаючи елементи мобільних і иммобилизационных засобів і їхній балансовий підсумок. Одночасно встановлюються, піддаються аналізові й оцінці напрямку інвестування (вкладення) знову притягнутих капіталів, у якості яких розглядаються вкладення у виробничій (основний і оборотний) капітал і фінансові вкладення (цінні папери, довгострокові інвестиції). Аналіз структурних показників нових інвестицій з урахуванням їх обсягу, напрямків використання, технологічної структури, очікуваної ефективності звичайно супроводжується розглядом найважливіших причин, що спонукали підприємство вибрати ту або іншу інвестиційну стратегію, і в цьому зв'язку обґрунтованості початих менеджерами дій.

У структурованому балансі статті активу аналітичного балансу згруповані по ступені їхньої ліквідності, тобто по можливості звертання в грошові кошти, а статті пасиву – по ступені терміновості погашення зобов'язань.

Фінансова звітність підприємств, що функціонують в умовах інфляції, повинна бути відповідним чином підготовлена, очищена від інфляційного впливу. Корекція фінансової звітності виробляється або по коливаннях курсів валют, або по коливаннях товарних цін.

Баланс будь-якого підприємства відбиває як грошові, так і негрошові статті, тому найпростішим варіантом коректування є переоцінка всіх статей балансу по зміні курсу карбованця щодо курсу більш стабільної валюти, наприклад долара. Простіше говорячи, баланс може складатися не тільки в карбованцях, але й у доларах. Застосування такого балансу для аналізу має свої достоїнства і недоліки. Безсумнівним достоїнством є простота його використання. Метод не вимагає великого обсягу додаткової інформації. Однак у ряді випадків він дає неточні результати, тому що курсові співвідношення карбованця і долара не завжди збігаються з їх реальною купівельною спроможністю.

Більш об'єктивні, реальні результати дає переоцінка статей активу і пасиву балансу з урахуванням коливань рівнів товарних цін, тобто приведення його до діючих цін, їх поточному рівневі. Однак такий спосіб більш трудомісткий, і його можна виконувати при наявності достовірної інформації про стан запасів товарних цінностей підприємства.

Для переоцінки статей балансу по коливаннях рівнів товарних цін можна використовувати наступні способи: а) облік зміни загального рівня цін; б) пропущене

Вирахування показників фінансового аналізу стану підприємства засновано на визначенні співвідношень між окремими статтями фінансової звітності. Загальна методика такого аналізу полягає в зіставленні розрахованих за даними звітності показників зі среднеотраслевыми нормами або аналогічними даними по діяльності підприємства за ряд років.

Систему показників фінансового аналізу підприємства можна розділити на наступні основні групи:

-       показників ліквідності;

-       показники «фінансового важеля»;

-       показники платоспроможності;

-       показники ефективності;

-       показники прибутковості.

Розглянемо більш докладно кожну групу показників, використовуваних для фінансового аналізу підприємства.

Показники ліквідності характеризують здатність підприємства виконувати свої зобов'язання, використовуючи свої активи. Для ефективного виміру ліквідності використовується система коефіцієнтів, що відбивають співвідношення визначених статей балансу й інших видів фінансової звітності.

У загальному випадку показники ліквідності відбивають касову позицію підприємства в залежності від швидкості реалізації або ступеня покриття майновими засобами поточних боргових зобов'язань.

Найбільш важливими з них є наступні:

 

 

                                     

 

 

Показник характеризує можливість підприємства закрити поточні зобов'язання за рахунок поточних активів, тобто визначає, скільки грошових одиниць поточних активів приходиться на грошову одиницю поточних зобов'язань.

 

 

 

 

 

 

Показник визначає здатність підприємства виконувати свої поточні зобов'язання з ліквідних активів і доповнює показник загальної ліквідності, тому що останній не дає належного представлення про якісний склад тих засобів, що є джерелами покриття поточних зобов'язань.

 

 

 

 

Показник відбиває можливості покриття поточних зобов'язань за рахунок коштів підприємства і його короткострокових фінансових вкладень. При рівному значенні показника загальної ліквідності в двох підприємств кращий пропущене

 

 

 

 

Коефіцієнт оцінює можливість підприємства оплатити свої зобов'язання з залученням, у разі потреби, всіх оборотних коштів, у тому числі і повільно реалізованих активів, таких, як товарно-матеріальні запаси, незавершене виробництво. Підприємство здатне оплатити свої борги, якщо зверне свої засоби в гроші. Банківський критерій, застосовуваний звичайно для оцінки надійності позичальника по цьому показнику, установлює можливість надання кредиту позичальникам, що мають величину коефіцієнта покриття, рівну 2 або більш.

Показники «фінансового важеля» являє собою співвідношення власних і позикових засобів. Вони мають значення як для власників, так і для кредиторів фірми, оскільки відбивають стійкість її фінансових позицій, здатність виконувати зовнішні короткострокові і довгострокові зобов'язання, використовуючи свої активи. Використовуються наступні показники:

 

 

 

 

Даний показник відбиває частку активів, фінансовану позиковими засобами. Чим нижче його значення, тим ситуація привлекательнее для кредиторів фірми. Зі збільшенням суми боргу збільшуються і виплати позичкового відсотка, тобто цей показник характеризує ступінь, у якій фірма ризикує своею здатністю покривати свої боргові зобов'язання.

 

 

 

 

Показник визначає частку, що складають поточні активи у власному капіталі підприємства, і характеризує можливість маневрування ресурсами. По величині цього коефіцієнта можна судити про фінансову незалежність підприємства, тобто про здатності не виявитися в положенні банкрута у випадку тривалого технічного переозброєння або труднощів зі збутом продукції.

Показники платоспроможності відбивають здатність підприємства виконувати свої зовнішні зобов'язання, використовуючи свої активи. Ці показники вимірюють фінансовий ризик, тобто імовірність банкрутства. У загальному випадку підприємство вважається платоспроможним, якщо величина його загальних активів перевищує величину зовнішніх зобов'язань. Ніж значніше загальні активи перевищують зовнішні зобов'язання, тим вище ступінь платоспроможності. Для виміру рівня платоспроможності використовують спеціальний коефіцієнт, що показує частку власного капіталу підприємства в його загальних обязательствах. пропущено

 

Тема 13. Конкуренція в підприємницькій діяльності.

Однією з рушійних сил підприємництва є конкуренція. Існують різноманітні форми та методи конкурентної бо­ротьби, які по-різному впливають на підприємницьку діяльність і конкурентоспроможність фірми. Конкуренція відіграє важливу роль як рушійна сила розвитку еко­номічної системи капіталізму, змушує підприємців мобілізовувати всю енергію і здібності для підвищення конкурентоспроможності своїх підприємств.

 

§1. Сутність конкуренції

 

Конкуренція (лат. сопсuгеге — зіштовхуюсь, змагаюсь, як економічна категорія) — боротьба (в тому числі зма­гання, зіткнення, взаємодія) між виробниками (продавця­ми) за найвигідніші умови виробництва і збуту товарів та послуг, за привласнення максимальних прибутків.

У разі зіткнення інтересів окремих виробників або продавців товарів і послуг кожен з них намагається довести свої переваги, забезпечити вигідніше і стабільніше поло­ження, в тому числі за рахунок послаблення або навіть банкрутства конкуруючих підприємств.

Сутність конкуренції повніше розкривається в її функціях. Вона сприяє:

1) розширенню підприємствами масштабів виробництва, підвищенню продуктивності праці й за рахунок цього зниженню витрат виробництва на одиницю про­дукції, а отже і ціни;

2)        економії  ресурсів (природних,  матеріальних, трудових, фінансових та ін.);

3)        впровадженню досягнень науки і техніки у виробництво, що зумов-лює зростання продуктивності праці;

4)        поліпшенню якості продукції й обслуговування (в тому числі після-продажного) споживачів;

5)        перерозподілу капіталу між галузями і вирівнюванню норми прибутковості у різних сферах і галузях економіки;

6)        створенню умов для банкрутства підприємств, зростанню на цій основі безробіття;

7)        виникненню економічних криз;

8)        посиленню процесу диференціації товаровиробників, тобто збагаченню одних і збідненню інших;

9)        монополізації економіки.

Отже, конкуренція має як позитивні, так і негативні сторони, їх співвідношення залежить від видів та форм конкуренції, впливу на неї регулюючої діяльності держави.

 

 

 

§2. Форми та методи конкурентної боротьби

 

Сутність конкуренції, в тому числі її функцій, зазнає змін у процесі еволюції економічної системи.

ВІЛЬНА (АБО ЧИСТА, ДОСКОНАЛА) КОНКУРЕНЦІЯ

Вільна конкуренція панувала на нижчій стадії капі­талізму. Для неї характерні велика кількість конкурентів-виробників і конкурентів-покупців, вільний доступ това­ровиробників до будь-якого виду діяльності. За цих умов процес ціноутворення здійснюється внаслідок вільної (без будь-яких обмежень) й стихійної взаємодії попиту, пропо­зиції та цін, що означає саморегулювання економічної си­стеми, ціновий характер конкурентної боротьби. Товаро­виробники орієнтуються на задоволення потреб спожи­вачів. Ідеальною моделлю у цій схемі є ситуація, коли спо­живач завжди має рацію, повністю виключається його дискримінація, тобто наявність своєрідного диктату спо­живача над продавцем.

За вільної конкуренції жодна з фірм не може впливати на ринкову ціну. Певною мірою таким вимогам за сучас­них умов відповідають ринки сільськогосподарської про­дукції, цінних паперів та послуг. На тривалому проміжку часу ціни тяжіють до суспільне необхідних витрат вироб­ництва.

Вільна конкуренція набуває форми внутрігалузевої та міжгалузевої,

Внутрігалузева конкуренція — боротьба між товарови­робниками, які діють в одній галузі народного господар­ства і виготовляють однакову або взаємозамінну про­дукцію.

Основним методом боротьби за такої конкуренції є зниження витрат виробництва. Щоб таке зниження не призвело до зменшення або зникнення прибутків, підприємства повинні впроваджувати нові досягнення на­уки і техніки у виробництво, вдосконалювати форми ор­ганізації виробництва і праці, запроваджувати нові форми і системи заробітної плати тощо.

Іншим важливим методом конкурентної боротьби за умов внутрігалузевої конкуренції є поліпшення якості продукції. Це дає змогу дещо підвищити ціни порівняно з цінами конкурентів, якщо якість їх продукції нижча.

Міжгалузева конкуренція — конкуренція між товарови­робниками, які діють у різних галузях народного госпо­дарства і випускають різнорідні види продукції.

Через різні умови виробництва у галузях підприємці за однакових витрат капіталу отримують неоднакову масу продукту. Тому товаровиробники, які отримували меншу кількість прибутку, намагаються вкладати свої капітали в галузі, де прибуток був вищий. Це здійснюється шляхом перепрофілювання виробництва, заміни акцій менш пер­спективних галузей через механізм купівлі-продажу на акції перспективніших та ін.

За сучасних умов переважна частка міжгалузевого пе­рерозподілу капіталу відбувається в межах багатогалузевих концернів і конгломератів. З виникненням монополій вільна конкуренція перетворюється на монополістичну, або недосконалу.

 недосконала (монополістична) конкуренція

Ця конкуренція ведеться між крупними компаніями (всередині монополізованого сектора, між членами групо­вих монополій) і дрібними та середніми фірмами. Це бо­ротьба за монополізацію ринків збуту, джерел сиро-вини, енергії, за отримання державних контрактів, кредитів, за володіння інтелектуальною власністю (патентами, лі­цензіями тощо), її найважливішим рисами є встановлення монопольно високих цін і привласнення на цій основі монопольно високих прибутків.

Щоб отримати ці прибутки, крупні компанії-монополісти використовують рекламу, розширюють кількість післяпродажних послуг, поліпшують якість продукції, її корисні властивості та ін„ Загалом компанія-монополіст не може безмежно підвищувати ціни, оскільки це призво­дить до скорочення попиту на її продукцію, а отже обсягу продажу.

Цінова конкуренція — боротьба між товаровиробниками за споживача шляхом зменшення витрат виробництва, зниження цін на товари і послуги без істотної зміни їх якості й асортименту.

Підприємці при цьому нерідко вдаються до маніпулювання цінами (встановлюють знижені, поки товар не за­воює ринок збуту, після чого значно підвищують їх), до цінових поступок, сезонного розпродажу тощо. Важливою рисою цінової монополістичної конкуренції є цінова дис­кримінація (напри-клад, диктат транспортних компаній при перевезенні сільськогосподарської продукції, що швидко псується), за якої один і той самий товар або по­слугу продають різним групам покупців за неоднаковими цінами.

Нецінова конкуренція — боротьба між товаровиробни­ками за споживачів шляхом впровадження досягнень на­уково-технічного прогресу у виробництво, що зумовлює поліпшення якості продукції, її асортименту.

Крім того, для завоювання більших ринків збуту ком­панії подовжують терміни гарантійного обслуговування, надають кредит для покупців та ін. Здебільшого неціновий характер конкуренція має в умовах панування оліго-полістичної структури монополій (тобто контролю декількох крупних ком-паній над виробництвом і збутом продукції певного виду). Крім того, для неї властива пев­на стабільність цін (оскільки відбувається їх узгодження між кількома могутніми компаніями), що отримало форму «лідерства в цінах». Щоб запобігти проникненню інших підприємств на цей ринок, вони здійснюють патентуван­ня і ліцензування нових винаходів, погрожують ввести нові виробничі потужності й перенаситити ринки товара­ми тощо. Нецінова конкуренція повніше відображає інте­реси споживачів.

Різновидом недосконалої конкуренції є нечесна конкуренція, яка ведеться переважно неекономічними методами (підкуп чиновників, промисловий шпіонаж, укладення таємних угод про єдину політику цін і навіть диверсій про­ти конкурентів).

 

§3. Конкурентоспроможність підприємства

 

На відміну від конкурентоспроможності товару, яка може мати як коротко-, так і довготерміновий характер, конкурентоспроможність підпри-ємства слід оцінювати ли­ше у тривалому періоді. Вона означає наявність важ-ливих відмінностей даного підприємства від підприємств-конкурентів за рів-нем ефективності господарської діяльності, формами вияву яких є здатність пристосовуватись до умов економічної кон'юнктури та задовольняти своїми товара­ми та послугами потреби споживачів.

Найважливішими факторами, які впливають на конку­рентоспроможність підприємства, є впровадження досяг­нень науки і техніки у виробництво, зростання обсягів ви­робництва та місткості ринку, вдосконалення системи діючих на підприємстві стимулів до праці та ін. Значною мірою вона зале-жить від позицій конкуруючих під­приємств.

Відмінності між підприємствами-конкурентами за рівнем ефектив-ності господарської діяльності визначають, аналізуючи показники стратегії їх розвитку. До таких по­казників належать динаміка активів, динаміка продажу і динаміка прибутків.

Активи — сукупність майна, фондів (машин, устаткуван­ня, будівель, споруд, матеріальних запасів, вкладень у цінні папери, в банки, патенти та ін.), в які вкладено ре­сурси підприємців.

Динаміка активів — відношення приросту загальної су­ми активів у звітний період до загальної суми активів по­переднього періоду.

Динаміка продажу — відношення приросту продажу то­варів і послуг у поточному році до обсягу продажу в по­передньому році.

Динаміка прибутків — відношення приросту прибутків у поточному році до обсягу прибутків у попередньому році.

Конкретнішою формою ефективності господарської діяльності підприємства є показники рентабельності (при­бутковості, дохідності) підприєм-ницької діяльності, що вимірюється як кратне від ділення величини прибутку до обсягу витрат. Щодо конкурентоспроможності підприєм­ства, то показник рентабельності найдоцільніше визнача­ти у такій формі:

 

Коефіцієнт    

  чистого         =     Чистий прибуток після сплати податків

прибутку                             Виручка від продажу

 

Важливим критерієм ефективності господарської ді­яльності акціонерних компаній є рівень та стабільність до­ходів з акцій.

Конкурентні переваги підприємствам-виробникам дають:

а)            близька відстань до ринків збуту, джерел сировини та матеріалів;

б)           ефективна управлінська діяльність, комплексне маркетингове дослідження ринку;

в)           створення дієвих стимулів до праці у найманих працівників;

г)            впровадження принципів комерційного розрахунку у роботі підрозділів підприємства та ін.

 

Тема 14. Ризик в діяльності підприємця.

Види ризиків

 

В умовах ринкової економіки ризик — ключовий, найважливіший елемент підприємництва. Підприємець, що уміє вчасно ризикувати, найчастіше виявляється вознагражденным.

Ризиком прийнято вважати «дія наудачу в надії на щасливий випадок». Характерні риси ризику — невизначеність, несподіванка, непевність, припущення, що успіх прийде.

В умовах політичної й економічної нестійкості ступінь ризику значно зростає.

У  сучасних  кризових  умовах  економіки  Росії проблема посилення ризиків досить актуальна. Це підтверджується даними про ріст збитковості підприємств промисловості за січень – жовтень 1996 і 1997 р.

Ризик — можливість виникнення несприятливих  ситуацій у ході реалізації планів і виконання бюджетів підприємства.

У засобах масової інформації постійно рекламуються пропозиції дрібних і середніх фірм, що намагаються поправити своє фінансове становище за рахунок операцій на ринку, заснованих на фінансовій компетентності підприємців. Щоб перебороти наслідку ризику, потрібні не тільки кмітливість і досвід; але і достатня кількість фінансів. Фірми-консультанти, постачальники засобів виробництва, та й підрядчики, як правило, мають обмежені грошові ресурси компенсації ризику, тому високий ступінь ризику проекту змушує розроблювача шукати способи його зниження.

У підприємницькій діяльності важливо правильно розподілити ризики і між контрагентами. Відповідальним за ризик повинний стати той компаньйон проекту, що краще інших може розраховувати і контролювати ризики.

Розподіл ризику реалізується при розробці фінансового плану проекту і договірних документів.

Розподіл ризику між учасника мі проекту може бути якісним і кількісним. Кількісний розподіл ризику припускає використання концептуальної моделі, що базується на стандартних методах рішень, основою яких є дерево імовірностей і рішень, використовуване для встановлення їхньої послідовності.

Якісний розподіл ризику, передбачає прийняття ряду рішень учасниками проекту, спрямованих на збільшення або зменшення числа потенційних інвесторів, що залежить від частки ризику, що учасники хочуть покласти на інвестора. Однак це утрудняє розроблювачам проекту залучення досвідчених інвесторів. Учасники переговорів повинні виявляти максимум гнучкості в рішенні питання про діл ризику, що вони згодні прийняти на себе.

Основні види ризику: виробничий, комерційний, фінансовий (кредитний), інвестиційний і ринковий.

Виробничий ризик зв'язаний з виробництвом і реалізацією продукції (робіт, послуг), здійсненням будь-яких видів виробничої діяльності.

Цей вид ризику найбільш чуттєвий до зміни намічених обсягу виробництва й обсягу реалізації продукції, планових матеріальних і трудових витрат, зміні цін, шлюбові, дефектності виробів і ін.

У сучасних умовах у Росії виробничий ризик великий, тому виробнича діяльність стала найбільш ризикової.

Складового виробничого ризику:

• ризик невиконання господарських договорів;
• ризик зміни кон'юнктури ринку, посилення конкуренції;
• ризик виникнення непередбачених витрат;
• ризик утрати майна підприємства.

Причиною невиконання; господарських договорів часто є неплатоспроможність партнерів. При цьому неплатоспроможність одного партнера негативно впливає на; усіх підприємців, задіяних у даному ланцюзі: відмовлення партнера від укладання договору після завершення переговорів; висновок договорів з неплатоспроможними партнерами; часткове невиконання партнером договірних зобов'язань і ін.

Однієї з основних причин зміни кон'юнктури ринку, посилення конкуренції може бути недосконала маркетингова політика. Неправильний вибір ринків збуту, неточна інформація про конкурентів, витік секретної інформації про конкурентів, витік секретної інформації, нарешті, несумлінність конкурентів недозволені методи, що використовують, — усе це може негативно відіб'ється  на результатах діяльності підприємця.

У сучасних кризових умовах збільшення цін на ті або інші ресурси і послуги приводить до виникнення непередбачених витрат. Попередити цей вид ризику можна шляхом ретельного аналізу і прогнозування кон'юнктури на ринку ресурсів.

Основні причини, що впливають на ризик утрати майна підприємства, — різного роду стихійні лиха (землетрусу, повені, пожежі й ін.), аварійні ситуації на виробництві, а також розкрадання майна як працівниками підприємства, так і сторонніми особами. Уникнути цих втрат або максимально знизити їхній рівень можна шляхом страхування майна, а також установленням строгої майнової відповідальності, твердої охорони території підприємства.

Комерційний ризик виникає в процесі реалізації закуплених підприємцем товарів і в процесі надання послуг. У комерційній справі необхідно враховувати такі фактори, як невигідна зміна (підвищення) ціни закуповуваних засобів виробництва, зниження ціни, по якій реалізується продукція, утрата товару в процесі звертання, підвищення витрат звертання.

Фінансовий ризик може виникнути при здійсненні фінансового підприємництва або фінансових (грошових) угод. На фінансовий ризик поряд з факторами, характерними для інших видів підприємницького ризику, впливають і такі, як неплатоспроможність однієї зі сторін фінансової угоди, обмеження на валютно-грошові операції і т.п.

Причиною інвестиційного ризику може бути знецінювання инвестиционно-финансового портфеля, що складає з власних придбаних цінних паперів.

Ринковий ризик зв'язаний з можливим коливанням ринкових процентних ставок, національної грошової одиниці або закордонних курсів валют, а можливо, тим і іншим одночасно. Любою ризик залежить від партнерів по угоді. Для ухвалення рішення про доцільність участі потенційних партнерів у здійсненні проекту проводять аналіз ризику.

Утрати від ризику в підприємницькій діяльності підрозділяють на матеріальної, трудової, фінансові, утрати часу, спеціальні види втрат.

Матеріальні втрати — це не передбачені проектом витрати або прямих утрат матеріальних об'єктів у натуральному вираженні, (будинку, спорудження, передатні пристрої, продукція, напівфабрикати, матеріали, сировина, що комплектують вироби).

Трудові втрати — утрати робочого часу, викликані випадковими або непередбаченими обставинами, наприклад, змушене використання некаліброваного прутка й обробка його на універсальному токарському верстаті замість передбаченого технологією використання каліброваного прутка і верстата з ЧПУ; застосування дослідно-статистичних норм часу замість технічно обґрунтованих (одиниця виміру – «людино-година» або «людино-день робочого часу»).

Фінансові утрати виникають у результаті прямого грошового збитку (не передбачені підприємницьким проектом платежі, штрафи, виплати за прострочені кредити, додаткові податки, утрата коштів або цінних паперів). Вони можуть бути також результатом неотримання або недоодержання грошей передбачених проектом джерел, неповернення боргів і ін.

Утрати часу виникають у тому випадку, якщо процес підприємницької діяльності йде повільніше передбаченого проектом (виміряється годинник, цілодобово, декадами, місяцями і т.д.).

До числа спеціальних видів утрат можна віднести: утрати, зв'язані з нанесенням збитку здоровыо і життя людей, навколишньому середовищу, престижеві підприємця і з іншими несприятливими соціальними і морально-психологічними факторами. Особлива група спеціальних видів утрат — утрати від впливу непередбачених факторів політичного характеру. Вони вносять плутанину в сформовані економічні умови життя людей, порушують ритм виробничо-господарської діяльності, породжують підвищені витрати живої й упредметненої праці, знижують прибуток. До типових джерел політичного ризику можна віднести: зниження ділової активності людей, зниження рівня трудової і виконавської дисципліни, невиконання прийнятих законодавчих актів, порушення платежів і взаєморозрахунків, нестійкість податкових ставок, примусові відрахування і платежі, що не мають здорового економічного змісту, відчуження майна або коштів.

 

Ризики при фінансуванні проекту

 

При рішенні питань фінансування проекту облік ризиків — одне з найбільш важливих умов ефективності його виконання, що забезпечує рішення двох основних задач:

• забезпечення потоку інвестицій, необхідних для планомірного виконання проекту;
• зниження капітальних витрат і ризику проекту за рахунок оптимальної структури інвестицій і одержання податкових переваг.

План фінансування проекту повинний врахувати наступні види рисів:

• ризик нежиттєздатності проекту;
• податковий ризик;
• ризик несплати заборгованостей;
• ризик незавершення будівництва.

|Риск нежиттєздатності проекту повинний гарантувати, що передбачувані доходи будуть достатніми для покриття витрат, виплати заборгованостей і забезпечення окупності будь-яких по розмірі капітальних вкладень.

Найкращий варіант проекту можна вибрати по формулі приведених витрат: NPV, T_ок, IRR

З + Е_н ДО,

де З — собівартість продукту,

К — капітальні вкладення,

Е_н — нормативний коефіцієнт ефективності використання капітальних вкладень.

Нормативний строк окупності, капітальних вкладень.

T_ок.н=1/Ен. Фінансування проекту повинне задовольняти існуючим федеральним тестам на надійність, щоб визначені інвестори, наприклад страхові компанії, одержали можливість здійснювати інвестиції в проект.

Податковий ризик передбачає неможливість гарантувати податкову знижку, якщо проект не вступить в експлуатацію до передбаченого терміну; утрату виграшу на податках, якщо учасники припинили роботи над уже функціонуючим, але економічно що не оправдали себе проектом; зміна податкового законодавства; рішення податкової служби, що знижують податкові переваги в результаті здійснення проекту.

Ризик несплати заборгованостей може залежати від короткострокового падіння попиту на вироблений продукт або виникає в результаті зниження цін на нього через надвиробництво. Щоб такі коливання не вплинули на життєздатність проекту, щорічні доходи від його здійснення повинні перекривати максимальні річні виплати по заборгованості.

Можливі наступні міри зниження ризику від несплати платежів: використання резервних фондів, виробничі виплати, додаткове фінансування, кредити.

Ризик незавершення будівництва повинний бути гарантований учасниками будівництва й інвесторами. Якщо в проекті використані новий технологічний процес або ноу-хау, інвестор може зажадати безумовних гарантій завершення будівництва, оскільки такі проекти значно дорожче, ніж спочатку передбачалося.

 

Страхування ризиків

 

Страхування ризику— ;це передача відповідальності за визначені ризики страхової компанії. Так, при глибокій реконструкції великого промислового підприємства можуть бути використані два основних способи страхування:

•  майнове страхування;

•  страхування від нещасних випадків.

Майнове страхування – страхування ризику виконавця реконструкції, морських вантажів і власності підрядчика, стандартного або нестандартного устаткування, технологічного оснащення.

Страхування від нещасних випадків припускає страхування загальної цивільної і персональної відповідальності.

 

Шляхи і методи зниження ризику в діяльності підприємця

 

Основні способи зменшення ризику:

• залучення розробці проекту компетентних партнерів, компаньйонів і консультантів;
• глибока предпроектная пророблення супутніх проблем;
• прогнозування тенденцій розвитку ринкової кон'юнктури, попиту на дану продукцію або послуги;
• розподіл ризику між учасниками проекту, його співвиконавцями;
• страхування ризику;
• резервування засобів на покриття непередбачених витрат.

При прийнятті рішень, сполучених з ризиком, підприємець повинний враховувати об'єктивні і суб'єктивні фактори. Особа, що приймає зв'язане з ризиком, повинне мати такі якості, як оригінальність мислення, агресивність, самостійність і ін. Більшість психологів вважає, що схильність до ризику або його заперечення не є властивостями особистості. Відношення до ризику визначається головним чином зовнішніми умовами або деякими індивідуальними і психологічними особливостями людини, наприклад такими, як агресивність або рівень тривоги, стрес. Разом з цим психологічні дослідження показали, що більшість інших рис особистості, наприклад егоїзм, конформізм і т.д., не впливають на прийняття рішень, зв'язаних з ризиком.

При прийнятті рішень, сполучених з ризиком, одні підприємці, здатні висувати; кілька альтернативних рішень; звичайно мають віру у власні сили, великою стійкістю до стресу, установкою на зовнішнє оточення (экстравертность); інші підприємці мають протилежні якості: непевністю в собі, невисокою стійкістю до стресу, интровертностью (установкою на внутрішні мотиви), що не сприяє виробленню декількох альтернативних рішень.

Щоб організувати в сучасних умовах дохідна справа, підприємець повинний мати гарну професійну підготовку, а також необхідні знання в області економіки, політики, психології, юриспруденції організації виробництва і вміти співробітничати з ученими, фахівцями з маркетингу, власниками капіталу. За рубежем фахівців, що володіють такими якостями, вважають кольором нації, діловим потенціалом країни.

При прийнятті рішень можуть виникати інформаційні перевантаження, тоді ухваленню рішення в потрібний термін можуть перешкодити насичений потік зведень про навколишнє оточення або недостача інформації (типова, нормальна ситуація для прийняття рішень, зв'язаних з ризиком одержання необхідних результатів). Інформаційні перевантаження блокують роботу з прийняття рішень, викликають її ускладнення.

Граничні випадки рішень, сполучених з ризиком, — перестраховка й авантюризм. При перестраховці ризик зводиться до нуля, авантюризм приводить до максимально можливого ризику. Перестраховка може привести до заниженого ефекту, авантюризм – до неотримання запланованого результату, викликаного надмірним ризиком. Необхідно оптимальне рішення, що повинне містити обґрунтований розрахунком ризик. Варто використовувати переваги наукового прогнозування. Обґрунтований ризик майже завжди корисний. Він підвищує ефективність підприємницької діяльності.

Рішення — основа керування, вибір кращого способу дій з декількох можливих. Під оптимальним рішенням варто розуміти таке, котре знаходиться між гарним і найкращим. Оптимальне рішення повинне відповідати умовам виробництва, бути придатної і прийнятним для роботи, а також забезпечувати малий ступінь ризику і досягнення проектних результатів. Оптимальне рішення — це досягнення підприємцем головного результату своєї праці.

Ухвалення правильного рішення — запорука успіху діяльності підприємця, тому що воно значно знижує ступінь ризику і дозволяє одержати високий кінцевий результат. Прийняття управлінських рішень повинне підкорятися правилам, основні з яких були сформульовані американським соціологом М. Рубинштейном:

1. Перш ніж вникати в деталі, постарайтеся одержати представлення про проблему в цілому.

2. Не приймайте рішення, поки не розглянете можливі варіанти.

3. Сумнівайтеся – навіть загальноприйняті істини повинні викликати недовіру, не бійтеся спростовувати них.

4. Намагайтеся глянути на проблему, що коштує перед вами, із самих різних точок зору, навіть якщо шанси на успіх здаються мінімальними.

5. Шукайте модель або аналогію, що допоможе вам краще зрозуміти сутність розв'язуваної проблеми. Використовуйте діаграми і схеми. Вони дозволять схопити складну і велику проблему буквально одним поглядом.

6. Задавайте якнайбільше питань собі і партнерам. Правильно задане питання може іноді радикально змінити зміст відповіді.

7. Не задовольняйтеся першим рішенням, що прийде в голову. Постарайтеся знайти його слабкі місця. Спробуйте знайти інші рішення даної проблеми і порівняєте них з першими.

8. Перед ухваленням остаточного рішення поговорите з ким-небудь про своїх, проблемах.

9. Не зневажайте своєю інтуїцією. Ведуча роль логічного мислення в аналізі проблем не підлягає сумніву, але не можна применшувати і значення інтуїції.

10. Помнете, що кожна людина дивиться на життя і виникаючі постійно проблеми зі своєї; особливої точки зору.

 

Тема 15. Культура підприємництва.

 

Тема 16. Підприємство на ринку цінних паперів.

 

Тема 17. Основні форми спільного міжнародного підприємництва.

ФОРМИ СПІЛЬНОГО МІЖНАРОДНОГО ПІДПРИЄМНИЦТВА

 

Крім міжнародного підприємництва, пов'язаного з основними формами міжнародних економічних відносин (світовою торгівлею, вивозом капіталу, міжнародною міграцією робочої сили), у межах світового господарства функціонують і розвиваються окремі форми спільного підприємництва. До них належать передусім вільні економічні зони, технополіси, офшорні компанії та спільні підприємства.

 

Сутність та структура вільних економічних зон.

Вільна економічна зона (ВЕЗ) — форма організації господарської діяльності на певній частині території країни, в межах якої встановлюються особливі правила економічної діяльності.

На території ВЕЗ діють пільгові податки, митні, валютно-фінансові та інші відповідні умови діяльності як національних, так і зарубіжних суб'єктів підприємництва. Метою створення ВЕЗ є залучення іноземних інвестицій, поява нових робочих місць, освоєння та впровадження у виробництво прогресивних технологій, збільшення виробництва товарів на експорт і для потреб внутрішнього ринку, розвиток ринкової інфраструктури, обмін передовим управлінським досвідом та ін. У міжнародній практиці нараховується понад 20 різновидів ВЕЗ: митні, безмитні, експортні, виробничі, зовнішньоекономічні, спільні підприємства тощо. Вони можуть бути як комплексними, так і певного функціонального типу — транзитні, митні, експортні, банківські, туристичні та ін.

Так, у вільних торговельних зонах створюється пільговий експортно-імпортний режим для перевезення, обробки і зберігання вантажів тощо. Складовими елементами таких зон є вільні порти, безмитні склади, транзитні зони тощо. В Україні перший вільний порт було створено в Одесі у 1817р. Такі порти, як правило, перетворювалися на ВЕЗ.

У 84 країнах світу нині нараховується понад 1000 ВЕЗ різних типів, на які припадає майже 20% загального світового торгового обороту. Тільки у США існує до 240 зон вільної торгівлі. Особливістю ВЕЗ у США є підвищення підприємцями ціни на товар за відсутності мит та інших оподаткувань. ВЕЗ створюються на різній за розміром території. В Китаї, наприклад, вони займають площу від 300 до 35 тис. км², охоплюють цілі міста приморського поясу. В Бразилії ВЕЗ займає територію 3,6 млн.км².

ВЕЗ прискорюють розвиток окремих регіонів і економіки країни загалом, підвищують ефективну зайнятість населення, рівня життя, сприяють встановленню тісних економічних зв'язків між країнами тощо. Для інвесторів вигода від ВЕЗ полягає у зменшенні витрат на робочу силу, сировину, енергоносії та ін.

У країнах з різним рівнем розвитку економіки ВЕЗ створюють з різною метою. У розвинутих країнах — передусім для сприяння національним компаніям у виході на зовнішні ринки збуту та розширенні їх. У слаборозвинутих — з метою залучення іноземних інвестицій і водночас передових технологій тощо. Завдяки створенню ВЕЗ пільгові умови їх діяльності в деяких країнах поширюються на розташовані поблизу регіони та окремі підприємства, а певні типи та різновиди таких зон починають частково виконувати функції більш розвинутих.

У жовтні 1992 р. Верховна Рада України прийняла Закон «Про загальні принципи створення і функціонування спеціальних (вільних) економічних зон». У цьому законі висвітлено процедуру створення ВЕЗ на території нашої держави, але питання управління, зміни податкового, митного, правового режиму тощо з'ясовані недостатньо. Тому необхідно насамперед вдосконалити законодавчу базу, прийняти державну програму регіонального розвитку, а також розробити і прийняти методику техніко-економічного обґрунтування доцільності створення таких зон. Доцільно створити в Україні кілька ВЕЗ усіх типів з метою вивчення механізму їх функціонування.

Найбільш сприятливі умови для створення ВЕЗ — у Закарпатті, Одесі, Львівській області, Криму, Донецьку, Харкові. Для цього необхідно сформувати стабільне і досконале законодавство, передусім забезпечити гарантії недоторканності іноземного капіталу, ефективне страхування іноземних інвестицій, надати раціональні пільгові умови вітчизняним та іноземним інвесторам.

Найбільш розвинутим типом ВЕЗ є технополіси.

 

Технополіси та досвід їх створення у розвинутих країнах світу.

Технополіс — найвища форма інтеграції продуктивних сил (зокрема, людини, науки, техніки, інформації), венчурного капіталу, фінансово-кредитних інститутів і держави в процесі виробництва з метою прискореного розвитку відсталих регіонів, поглиблення НТР і створення досконалішого суспільства.

Основними структурними елементами технополісів є науково-дослідні інститути, крупні компанії, інвестиційні банки, венчурні підприємства, консультаційні фірми з проблем управління, обчислювальні центри, державні органи. Ці елементи розташовують у промислових зонах, наукових містечках і житлових квартирах. У вузькому значенні технополіси є центрами новітньої технології.

Найвідомішим технополісом є «Силіконова долина» в Каліфорнії, на території якої розташовані підприємства 17 найбільших фірм електронної промисловості США. Він виник без прямого державного планування і виробництва.

В Японії з метою запозичення досвіду США і реалізації власних ідей було сформовано концепцію технополісів, у якій під керівництвом держави поєднано три стратегічні цілі: 1) проведення досліджень у сфері науковомісткої технології; 2) реалізація японських програм регіонального розвитку; 3) запозичення передового досвіду процесу нововведень «Силіконової далини». Стрижнем цієї концепції є національна стратегія науково-дослідних робіт, мета якої — розвиток найновіших технологій (зокрема, гібридних, наприклад, мехатроніки), укріплення позицій Японії в міжнародній конкуренції.

Для реалізації цих цілей Міністерство зовнішньої торгівлі та промисловості Японії сформулювало такі основні принципи вибору проектів технополісів, на які було оголошено конкурс: 1) площа технополісів повинна бути меншою 500 квадратних миль; 2) місце розташування має бути в межах 30 хвилин їзди від міста з населенням не менше 150 тис. осіб. Ці принципи були закладені в Законі про технополіси, який прийняв японський парламент у 1983 р. На відміну від «Силіконової долини» у США, де підприємства електронної промисловості сконцентрувались внаслідок пільгових законів оподаткування, виконання воєнних замовлень, технополіси в Японії повинні служити засобом перерозподілу населення, доходів і передових технологій на користь бідних районів.

Компанії, які вкладають кошти в будівництво технополісів, отримують податкові пільги, стимулюючі субсидії та фінансові стимули. Держава, зокрема, здійснює політику прискореної амортизації (30% для устаткування протягом першого року його експлуатації та 15% для будівель і споруд у зоні технополісів), яка супроводжується отриманням податкових пільг, вкладає до 30% всіх капіталовкладень у споруди та устаткування для спільних проектів науково-дослідних робіт з місцевими промисловими дослідницькими лабораторіями. Крім того, надаються пільги при сплаті місцевих податків, які передбачають пільговий режим при проведенні амортизації, знижку за економію електроенергії та контроль за забрудненням довкілля, пільги на основний капітал, придбання нерухомості. Спеціальні дотації надають на створення робочих місць. Японський банк розвитку надавав кредити під низькі відсотки на нову технологію, за економію електроенергії та контроль над забрудненням довкілля.

За допомогою профектур були створені некомерційні асоціації сприяння розвитку технологій та техноцентри, які проводять промислові обстеження, надають кредити під низькі відсотки. Крім того, в окремих технополісах для дослідників, які приїжджають, будують будинки бізнесу, надають допомогу венчурним підприємствам, ведуть пошук талановитих науковців. Для зв'язку технополісів з головними (материнськими) містами створюють інформаційні мережі, тобто загальнонаціональні мережі оптововолоконних кабелів і супутників зв'язку. Міністерство зовнішньої торгівлі та промисловості в деяких технополісах сприяє розвитку кабельного телебачення, застосуванню телетекстів, відеокасет, договірних мереж, супутникового телебачення і проведенню відеоконференцій, забезпечує (разом з Міністерством пошт і телекомунікацій) доступ технополісів до банків даних, науково-технічної, комерційної інформації. Крім того, програма передбачає впровадження нової системи домашньої, ділової, дорожньої та медицинської інформації. З метою сприяння обміну інформацією (щодо маркетингу, наявності робочих місць, партнерів для венчурних підприємств тощо) і технологіями міністерство намагається об'єднати університети країни, дослідницькі лабораторії, банки, місцеві та іноземні фірми, маклерські контори та інші організації.

Японським варіантом «Силіконової долини» є технополіси в місті Нагаока. Основними галузями розвитку обрано мехатроніку (нові гібридні технології), комерційні інформаційні послуги та агробізнес. На першому п'ятирічному етапі програми стимулювали розвиток автоматизованого виробництва на основі ЕОМ і роботів, гнучких виробничих систем, а також нових металів і сплавів, електронного сільськогосподарського устаткування і медицинської електроніки. У сфері агробізнесу проводили роботи із створення нових харчових продуктів і спиртних напоїв. З цією метою місцевих фермерів навчали нових методів ведення рослинництва. У сфері комерційної інформації створювали фірми, які надавали послуги архітектурні, інженерні, з програмування та ін. На другому етапі ці напрями діяльності набули повнішого розвитку. Крім того, створювали комунальні, природоохоронні та промислово-конструкторські фірми, підприємства з виготовлення біохімічних добрив та ін. На третьому етапі (1992 — 2000 рр.) заплановано розвиток таких нових науковомістких галузей, як біотехнологія, автоматизоване конструювання нових моделей одягу, галузей нових матеріалів (нових металів, композитних матеріалів).

До нових гібридних технологій (мехатроніки), які виготовлятимуться в даному технополісі, належать системне устаткування з використанням ЕОМ і оптичних волокон, супутникове радіотелебачення, засоби кабельного телебачення, програмне забезпечення за індивідуальними замовленнями для домашніх систем безпеки, засоби автоматизації управлінської діяльності та ін.

Розвиток технополісів має багато позитивних наслідків. З метою реалізації поставлених цілей створюються нові інститути і фонди для залучення і виховання талановитої молоді, венчурним компаніям надають кредити під низькі відсотки (у разі невдачі кредити не повертаються).

Важливою рисою технополісів є створення атмосфери творчості, ініціативи, підприємництва, ризику тощо, яка разом із методами підбору талановитих кадрів, нових форм навчання сприяє розвитку всіх сутнісних сил людини, її здібностей. За реалізації такої мети розвитку технополісів, як перерозподіл національного доходу і багатства на користь бідних районів, в людині розвиватимуться повніше риси власника. Крім того, позитивними сторонами технополісів є інтеграція капіталів різних суб'єктів підприємницької діяльності, в тому числі держави; створення єдиної матеріально-технічної бази.

Водночас багатьом технополісам, зокрема «Силіконовій долині», властиві деякі негативні риси: висока вартість житла; транспортні затори; забруднення повітря й води; прагнення досягти короткотермінових цілей за рахунок довготермінових; переважаюче зростання чисельності малокваліфікованих спеціалістів порівняно зі спеціалістами високої кваліфікації (при скороченні кількості некваліфікованих) та ін.

Всього у світі існує понад 300 технополісів, в тому числі у Франції — приблизно 50, в Німеччині — 30, Японії і США — по 20. В країнах СНД їх найдоцільніше створювати у межах вільних економічних зон. В Україні в 1998 р. налічувалося понад 10 технопарків і технополісів, але їх діяльність мала здебільшого формальний характер.

Важливою формою спільного підприємництва є офшорні компанії.

 

Сутність та умови реєстрації офшорних компаній.

Офшорний бізнес (англ. off-shore — за берегом) — бізнес компаній в центрах спільного підприємництва за межами країни, в якій він зареєстрований, але не підпадає під дію національного законодавства, отримує пільговий режим для фінансово-кредитних операцій з іноземними резидентами в іноземній валюті.

Офшорний бізнес отримав поширення в середині 70-х років. Капітал, який функціонує в цій сфері бізнесу, становить до 500 млрд. дол. Основними причинами його виникнення й інтенсивного поширення є:

1) значна ліберальність податкового законодавства в офшорних регіонах;

2) можливість реєстрації нерезидентських компаній;

3) високий ступінь розвитку міжнародних телекомунікації, транспортної мережі, банківських послуг;

4) мінімальні обмеження на певні види ділової активності;

5) економічна (стабільність курсу національної валюти, лібералізація зовнішньоекономічної діяльності та ін.) та політична стабільність.

Найадекватнішою формою підприємств для здійснення офшорного бізнесу є корпорації. Це зумовлено тим, що створення корпорації та надання їй права отримання прибутку дає змогу зменшити величину індивідуального подохідного податку (оскільки податок на прибутки корпорацій нижчий) і розширити способи його законного зниження. Крім того, таке зниження можливе шляхом реєстрації в країнах з пільговим режимом оподаткування. Ці причини та високий податковий прес на підприємства в Україні у 1991—2000 рр. стали найважливішим чинником відтоку за кордон понад 35 млрд. дол., зосереджених на рахунках іноземних банків.

Більшість країн з офшорними регіонами використовують при реєстрації юридичних осіб британське прецедентне право, згідно з яким корпорація вважається резидентною за місцем її розташування (мається на увазі країна, де корпорація зареєстрована, а її керівництво має постійне місце проживання). Якщо корпорація не має джерел доходів, пов'язаних з резидентами країни реєстрації, то вона звільняється від оподаткування свого прибутку. Більше того, в переважній більшості офшорних регіонів застосовують системи пільгового оподаткування навіть для резидентів корпорацій. У країнах з такими регіонами існують, як правило, розгалужені мережі договорів з багатьма країнами світу про усунення подвійного оподаткування.

В середині 90-х років у світі налічувалося до 50 країн і регіонів, сприятливих для реєстрації офшорних корпорацій. При цьому важливо не порушувати низки вимог для здійснення такої реєстрації. До них належать: заборона використання назв уже існуючих компаній, імен коронованих осіб; для корпорацій з незначним статутним капіталом — назв, пов'язаних з великим обсягом і широкими масштабами операції, та ін.

Для заснування офшорної компанії необхідно мати:

1) документ про статут підприємства (так званий «Меморандум про асоціацію», в якому відображають мету створення, сферу діяльності, розмір статутного капіталу, дані про засновників та ін.);

2) засновницький договір (або «Стаття асоціації»), в якому визначають взаємовідносини між її засновниками, управлінським персоналом і засновниками.

На підставі цих документів офшорній компанії видають сертифікат про інкорпорацію (реєстраційне свідоцтво), яке надає їй право розпочати діяльність. В різних країнах кількість власників таких компаній неоднакова. З метою конфіденційності до засновницьких документів вносять імена повірених (номінальних власників). Для цього часто використовують номінальних директорів, які виконують розпорядження реальних власників.

Надзвичайно поширеними видами офшорних корпорацій є інвестиційні та холдингові компанії. Отримані ними кошти можна вкладати в акції інших компаній або в банки різних країн світу. З метою зменшення оподаткування компаній в країнах з високими податками вони (компанії) набувають статусу дочірніх підприємств холдингової офшорної корпорації, розташованої в офшорному регіоні. В такому разі податки зменшуються на величину дивідендів, виплачуваних холдинговій компанії. Інвестиційні та холдингові офшорні компанії дають змогу уникнути податків на передання спадщини і збільшення капіталу, знизити податки на прибуток від надання транспортних та професіональних послуг (консультаційних, володіння патентами, ліцензіями та ін.).

Широко практикується заснування офшорних банків, особливо філіалів транснаціональних банків. Це дає змогу здійснювати депозитні операції в країнах, де вони не оподатковуються, надавати банківські кредити за умов звільнення від сплати податків на відсотки, одержувані за їх надання, та ін. Значні пільги в офшорних регіонах отримують страхові, трастові компанії.

Найбільш довершених форм відносини власності набувають у спільних підприємствах.

 

Спільні підприємства та їх структура.

Спільне підприємство (СП) — підприємство, засноване на спільному капіталі вітчизняного підприємства з фірмами інших країн, а також на спільному управлінні виробництвом і власністю, в тому числі розподілі прибутків.

Такі підприємства створюють з метою привласнення більших прибутків на основі кооперації їх виробничої, збутової, наукової діяльності при виготовленні товарів і послуг.

Додатковими мотивами їх створення є:

1) розширення діючих виробничих потужностей і зниження на цій основі витрат виробництва, а отже посилення конкурентоспроможності продукції;

2) досягнення тієї самої мети на основі поглиблення спеціалізації та кооперації виробництва, прискореного оновлення асортименту товарів і послуг;

3) економія капіталовкладень усього комплексу ресурсів (природних, матеріальних, трудових, інформаційних) при створенні нових потужностей;

4) покращення організаційно-економічних відносин за рахунок обміну управлінським досвідом і удосконалення маркетингових досліджень;

5) послаблення ризиків (виробничих, збутових, інвестиційних тощо) в період погіршення економічної кон'юнктури;

6) проникнення на нові ринки збуту, доступ до нових джерел сировини, енергії та ін.

Організаційно-правовою формою СП є акціонерні товариства, товариства з обмеженою відповідальністю та інші господарські товариства, а також підприємства, засновані на власності фізичних осіб двох або декількох країн. Водночас підприємства-партнери зберігають свою юридичну самостійність. На початку 2000 р. податкові пільги для СП в Україні були відмінені.

У світі щорічно реєструються понад 5000 СП. У країнах Східної Європи створення їх розпочалося наприкінці 60-х років, в Україні — у 80-х роках. Проте в нашій країні цей процес спочатку відбувався повільно, що було зумовлено існуванням адміністративно-командної системи. У перші роки існування незалежної України ситуація змінилася на краще. Так, лише за 1992 р. чисельність діючих СП зросла більш ніж на 550 одиниць. Проте більшість їх у цей період займалась експортом продукції.

У 1993 р. в Україні діяло понад 2500 СП, у 1998 р. — до 4700, більшість із них займалась посередницькою діяльністю.

Зареєстровані спільні підприємства до 1 січня 1995 р. не оподатковувалися протягом 5 років з часу внесення кваліфікаційної інвестиції. Аналогічну пільгу встановлено для СП з обсягом іноземних інвестицій не менш 100 тис. дол. на основі договорів про виробничу кооперацію, укладених до 1995 р., та інших видів спільного виробництва із залученням іноземних інвестицій.

Створені СП у промисловості та сільському господарстві оподатковувались до 2000 р. за ставкою 22%; якщо частка іноземного капіталу в статутному фонді перевищувала 30%, то ставка оподаткування становила 18%. Якщо СП займалися посередницькою діяльністю, то ставка оподаткування прибутків — 70%. Залежно від інвестицій збільшувався період звільнення від податку на прибуток: для інвестицій до 500 тис. дол. — на рік; понад 500 тис, — 5 млн. дол. включно – на два роки; понад 5 млн — 50 млн. дол. включно – на три роки; 50 млн. дол. – на п'ять років. До СП застосовують також норми прискореної амортизації машин та устаткування, що означає отримання додаткових пільг в оподаткуванні прибутків.

З 1992 по 1999 рр. в Україну було залучено майже 3,1 млрд. іноземних інвестицій, що становило приблизно 50 дол. на душу населення. Для порівняння зазначмо, що в Польщі цей показник ще в 1998 р. становив 830 дол., в Естонії — 320, в Чехії — 400, в Угорщині понад 1000дол. Інвестиції України в економіку інших країн в 1998 р. дорівнювали приблизно 98 млн. дол. У 1998 р. з майже 4700 СП інвестиції у виробництво здійснили приблизно 1260 (понад 60% у формі рухомого і нерухомого майна). Серед галузей народного господарства найбільше інвестицій вкладено у харчову промисловість (до 13%), машинобудування і металообробку (12%), транспорт і зв'язок (4%), будівництво і промисловість будівельних матеріалів (4%), хімічну і. нафтохімічну промисловість (3%). З вкладених інвестицій на фірми США у 1997 р. припадало 19%, Німеччини – 16, Росії — 8, Великобританії —7, Нідерландів і Кіпру — по 6% від загального обсягу. Обсяг інвестицій з України приблизно в 300 разів менший від обсягу інвестицій в економіку нашої держави. Найбільшими інвесторами економіки України є США (у 1998 р. вони інвестували 510млн дол.), Нідерланди (264 млн. дол.), Німеччина (214 млн. дол.), Великобританія (210 млн. дол.).

Загалом діяльність СП відчутно не вплинула на насичення внутрішнього ринку, оскільки майже половина з них зайнята у сфері торгівлі. Багато з СП залишають свою валютну виручку за кордоном, ухиляючись від сплати податків, не займаються вдосконаленням техніки і технології тощо.

Для поліпшення роботи СП необхідно проводити раціональну економічну політику, прийняти ефективні й стабільні закони, істотно підвищити рентабельність виробництва і капіталовкладень, активізувати внутрішні інвестиції та ін.

ВИСНОВКИ

1. Вільна економічна зона — частина території країни, в межах якої встановлюються особливі правила спільного підприємництва (пільгове оподаткування доходів, безмитний експорт-імпорт продукції, спрощений валютний обмін та ін.), які створюються з різною метою у розвинутих і слаборозвинутих країнах світу. Основними функціональними типами вільних економічних зон є транзитні, митні, експортні, банківські, туристичні та ін.

2. Технополіс найрозвинутіша планомірна форма вільних економічних зон, в якій досягається найвищий ступінь інтеграції продуктивних сил, венчурного капіталу, фінансово-кредитних інститутів і держави у процесі виробництва з метою поглиблення НТР, прискореного розвитку відсталих регіонів. Основними структурними елементами технополісів є науково-дослідні інститути, крупні компанії, інвестиційні банки, венчурні підприємства, державні органи та ін. Ядром технополісів виступає регіональний центр розробки і запровадження новітніх технологій з метою виготовлення найбільш конкурентоспроможної на світових ринках продукції. Компаніям, які беруть участь у будівництві технополісів, надають різноманітні пільги.

3. Офшорний бізнес — діяльність компаній в центрах спільного підприємництва за межами країни (в офшорних центрах), яка не підпадає під дію національного законодавства й отримує особливі пільги при проведенні фінансово-кредитних операцій з іноземними резидентами в іноземній валюті. Найпоширенішими видами офшорних компаній є інвестиційні та холдингові компанії, а також офшорні банки.

4. Спільне підприємство – підприємство, яке ґрунтується на спільному капіталі вітчизняного підприємства з фірмами інших країн, а також на спільному управлінні виробництвом і власністю, отже і розподілі прибутків з метою максимізації доходів. Організаційно-правовою формою таких підприємств є різні види господарських товариств. Завдяки створенню спільних підприємств розширюються виробничі потужності, здійснюється обмін управлінським досвідом і результатами маркетингових досліджень, знижується собівартість продукції, підвищується її конкурентоспроможність, відбувається проникнення на нові ринки збуту тощо.

 

Тема 18. Державне регулювання бізнесу.

 

Важливим елементом сучасної економічної системи е оптимальне поєднання державного регулювання економіки з ринковими важелями саморегулювання. Вирішальна роль при цьому належить державному регулюванню. Без нього сучасна економічна система, в тому числі підприємницька діяльність, існувати не може.

§1. Необхідність державного регулювання підприємницької діяльності

Підприємницька діяльність виникає з часу формування капіталістичного способу виробництва, тобто з початку XVI ст. З того часу і до кінця ХIХ ст. існувала нижча стадія розвитку капіталізму, яку з погляду критеріїв розвитку товарного виробництва в економічній літературі називають вільною ринковою економікою. Таку назву вона отримала внаслідок того, що протягом майже чотирьох століть здійснювалось переважно стихійне саморегулювання економіки за допомогою механізму вільної (досконалої) конкуренції, стихійного переливання капіталу між галузями, вільного ціноутворення тощо, але без широкомасштабного втручання держави в економіку.

Державі в цей період відводилась роль «нічного сторожа», вона повинна була оберігати приватну власність, стежити за дотриманням правил вільної конкуренції й виконувати лише ті функції, які окремі підприємці неспроможні були виконати або робили це економічно неефективно. До таких функцій належать контроль за громадським порядком, заснування державної поштової служби; введення обов'язкового шкільного навчання; забезпечення національної оборони; будівництво деяких громадських-споруд (доріг, мостів) та їх утримання в робочому стані.

З XVII ст. виникають державні та змішані компанії для управління й торгівлі з колоніями, держава насаджує розвиток мануфактур, регламентує їх діяльність; за допомогою відповідного законодавства регулює тривалість робочого дня, частково – розмір заробітної плати та ін. Проте регулюючий вплив держави носить фрагментарний характер, внаслідок чого розвиток економічної системи загалом відбуваються нерегульовано.

Підприємницька діяльність на нижчій стадії розвитку капіталізму здійснюється здебільшого на дрібних за розмірами підприємствах. Так, у Парижі в 50-х роках XIX ст. переважали підприємства з кількістю зайнятих до 5 осіб, а до середніх належали підприємства з чисельністю зайнятих до 50 найманих працівників. Водночас були відсутні маркетингова діяльність на підприємстві, широке використання праці найманих менеджерів. Пануючою формою власності! була, індивідуальна (приватна) капіталістична власність. За цих умов певна організованість і планомірність існували у незрілих формах здебільшого лише у межах дрібних та середніх підприємств. Таку економіку не можна називати регульованою.

Ця переважно неконтрольована підприємницька діяльність, яка здійснювалась у межах механізму вільної конкуренції, поступово зумовила появу суспільного характеру виробництва (внаслідок розвитку і поглиблення суспільного поділу праці, спеціалізації, кооперування між підприємствами, зростання їх обсягів тощо), що за умов панування приватнокапіталістичної форми власності, а загалом поглиблення основної суперечності капіталізму, спричинило першу економічну кризу 1825р. Такі кризи надалі повторювалися через 10 – 11 років. Для послаблення глибини криз необхідне державне регулювання економіки в тому числі підприємницької діяльності. Поступово вільний ринковий механізм з притаманною йому некоординованою, слабо контрольованою і регульованою у масштабі суспільства діяльністю приватних підприємців призвів до появи ще однієї істотної вади економічної системи – монополістичних тенденцій в народному господарстві та виникнення монополій. Щоб послабити ці тенденції, не допустити повного придушення конкуренції як могутньої рушійної сили розвитку, необхідні досконале антимонопольне законодавство та надійний контроль держави за його дотриманням.

Іншими серйозними вадами, які породжує підприємництво за умов ринкового саморегулювання економіки, є нерівномірний і диспропорційний розвиток продуктивних сил суспільства, окремих регіонів певної країни, несправедливий розподіл багатства (що посилює класову поляризацію суспільства), відсутність соціальної захищеності людей, екологічні кризи; та ін.

Наприкінці XIX ст. почався перехід нижчої стадії капіталізму у вищу, який завершився на рубежі двох століть. Домінуюче місце в економічній системі посіли крупні монополістичні підприємства, найадекватнішою формою існування яких стала акціонерна власність. Такі підприємства почали вивчати ринок, залучати до управління виробництвом і власністю широке коло менеджерів (завдяки чому відбулось відокремлення капіталу власності від капіталу-функції), впроваджувати досягнення науки у виробництво, нові форми організації виробництва і праці. Вони сприяли подальшому поглибленню суспільного поділу праці, розширенню масштабів організованості та планомірності.

Водночас підприємницька діяльність у межах монополізованого сектора економіки супроводжувалась встановленням монопольно високих цін, що гальмувало науково-технічний прогрес; перерозподілом частини вартості створеної на дрібних та середніх підприємствах, на користь крупних монополій, що ще більше посилило нерівномірність у розподілі багатства; поглибленням внаслідок названих процесів економічних криз перевиробництва (свідченням чого була найглибша криза 1929 – 1933 рр.)

Все це зумовило необхідність державного регулювання різних організаційних форм підприємництва (індивідуальних підприємств партнерств і корпорацій різних типів і форм власності; у межах яких здійснюється це підприємництво.

 

§2. Сутність державного регулювання підприємницької діяльності, його форми та методи

Державне регулювання підприємницької діяльності – комплекс форм, методів і засобів державного впливу на діяльність підприємств та організацій з метою створення нормальних умов їх функціонування і розвитку, послаблення негативних тенденцій від такої діяльності.

Основними методами державного регулювання підприємницької діяльності є адміністративні, правові та економічні.

Адміністративні методи – способи і форми регулювання, які базуються на силі державної влади, містять заходи заборони, дозволу і примусу та втілюються в життя за допомогою указів, розпоряджень.

У розвинутих країнах світу адміністративні методи регулювання підприємницької діяльності застосовуються здебільшого у сфері охорони довкілля. Водночас їх роль значно зростає у складних критичних ситуаціях.

Правові методи – способи і форми регулювання підприємницької діяльності, які втілюються в практику за допомогою прийняття відповідних законів.

Прикладом такого регулювання є антимонопольне законодавство і антимонопольна діяльність держави.

Економічні методи – способи і форми регулювання, які ґрунтуються на використанні податків, грошово-кредитних важелів, цін і тарифів тощо.

Серед економічних методів розрізняють прямі (за допомогою бюджетної політики) та непрямі (за допомогою податкової, інвестиційної, амортизаційної та інших форм економічної політики). Якщо прямі методи дають швидкий ефект то непрямі – через відносно тривалий проміжок часу. Так, після прийняття нового податкового законодавства очікуваний ефект спостерігаеться, як правило, через 1,5—2 роки.

Розглянемо деякі важливі! методи економічного та правового регулювання підприємницької діяльності. Якщо виходити з практики розвинутих країн світу, то основним інструментом-впливу держави на підприємницьку діяльність є податкова політика, зокрема використання інвестиційного податкового кредиту. Так, у США такий кредит означає зниження оподаткованого мінімуму на суму капіталовкладень на придбання машин і устаткування. Пільгові інвестиційні кредити надаються підприємствам Німеччини при освоєнні відсталих регіонів, спеціальні кредити – при створені високотехнологічних виробництв, субсидії – відповідно до структурної програми розвитку середніх міст та ін.

У Франції при створенні нових промислових зон підприємства, які спеціалізуються на виготовленні певних видів продукції, отримують податкові пільги терміном на 10 років. В Англії не вилучаються податки при здійсненні капіталовкладень в устаткування, на науково-дослідні та дослідно-конструкторські розробки, а при здійснені капіталовкладень у будівництво споруд податки знижуються майже на 80%.

Прогресивне оподаткування фірм існуе і в інших країнах, які не належать до розвинутих. Так, в Малазії при вкладанні капіталу у передові галузі податки протягом 5 років не сплачують зовсім; у наступні 5 років також не сплачують, якщо кількість працівників перевищує 500 осіб, а діяльність компанії за цей період сприяла підвищенню технологічного рівня виробництва.

З метою стимулювання діяльності СП в Австрії вони не виплачують податки у таких випадках: якщо їх інвестиції не менше 25%загального обсягу інвестицій; при інвестуванні капіталів не пізніше, ніж за 12 місяців до складання звіту головній компанії; у разі певного збігу організаційно-правової форми австрійських фірм з іноземними  та ін.

Жодних обмежень не існує при ввезені та вивезенні іноземного капіталу в Німеччину, зокрема при створені підприємств і товариств за участю такого капіталу.

Щодо оподаткування СП в Україні, то надмірно високі пільги, згідно із Законом «Про іноземні інвестиції» прийнятим у березні 1992 р. (наприклад, таке підприємство, в якому частка іноземних інвестицій становила до 20% від оголошених обсягів статутного капіталу, звільнялося від сплати податків протягом 5 років з часу отримання першого прибутку), було через деякий час повністю скасовано. У вересні 1997 р. вагомі податкові пільги прийнято щодо СП з виробництва автомобілів і запчастин до них причому вони надаються до 1 січня 2008 р тим підприємствам, які вкладають інвестиції, в тому числі іноземним, в обсязі не менше 150 млн. дол. На початку 2000р. пільги щодо оподаткування СП було відмінено.

Отже, характерною рисою оподаткування СП в Україні є його нестабільність. Це властиве і для оподаткування прибутків підприємств (так, до основної редакції цього закону в 1997 р. було внесено майже 150 змін і доповнень), податку на додану вартість (з 1 жовтня 1997 р. по 30 березня 1998 р. до нього було внесено понад 50 змін і доповнень).

Важливою формою державного регулювання підприємницької діяльності є амортизаційна політика. Так, у США ще в 1981 р. держава встановила такі терміни амортизації: для транспортних засоб1в – 3 роки; устаткування – 5 років; виробничих будівель і споруд — 15 років. За іншими критеріями, середні терміни амортизаційних списань для засобів праці становлять: 3 роки за терміну фактичної зношуваності 4 роки; 5 років – за терміну зношуваності від 4 до 10 років; 7 років — за терміну зношуваності 10 – 16 років; 10 років — за зношуваності 16—20 років; 15 років за зношуваності 20 – 25 років. Внаслідок цього здійснюється прискорене оновлення основних фондів. У багатьох країнах за умов прискореної амортизації держава надає за це податкові пільги підприємствам.

У колишньому СРСР, у тому числі в Україні, середні терміни амортизації у 80-х роках становили 12 – 14 років. З 1 січня 1991 р. усі підприємства, крім аграрно-промислового комплексу, повинні були вносити у позабюджетний фонд стабілізації економіки 20% амортизаційних відрахувань, а в 1993—1994 рр. — 25%. З вересня 1995 р. така практика припинилась, але з метою створення вседержавного фонду введено 25%-ний податок з амортизаційних відрахувань.

З травня 1997 р. впроваджено нові норми амортизаційних відрахувань для автомобільного транспорту, електромеханічних приладів, інструиснтів та інформаційних систем – 25%, для будівель, споруд і передавальних пристроїв – 5%, для всіх інших основних фондів — 15%. Крім того, для останньої групи встановлено такі норми прискореної амортизації: за перший рік – 15%; за другий – 30%; за третій – 20%; за четвертий —15%; за п’ятий — 10%, за шостий —5%;за сьомий – 5%.

У Законі України «Про інвестиційну діяльність» регулювання умов інвестиційної діяльності здійснюється через систему оподаткування; проведення кредитної, амортизаційної, цінової, антимонопольної та інших форм політики; надання фінансової допомоги;  встановлення державних норм і стандартів; визначення умов користування різними природними ресурсами (землею, водою тощо); проведення експертизи інвестиційних проектів; забезпечення захисту інвестицій та ін.

Регулювання підприємництва у сфері банківської  діяльності здійснюється передусім з боку Центрального банку. Найбільш подібною до банківської системи України є банківська система Німеччини. Вона є дворівневою. Центральна ланка такої системи – Німецький федеральний банк. У своїй діяльності (виконанні цілої низки функцій) він зобов’язаний підтримувати економічну політику федерального уряду, зокрема забезпечувати високий рівень зайнятості, постійні темпи економічного зростання та ін.

Водночас він керує діяльністю двох видів комерційних банків (так, комерційні універсальні банки, на які припадає до 80% обсягів обороту, займаються одержанням та наданням кредитів, здійсненням платежів тощо; спеціалізовані функціонують лише у певних сферах і надають окремі види кредитів), які за формами власності поділяють на громадсько-правові (акціонерами виступають різні об’єднання громадян), кооперативні та приватні.

Вплив Німецького федерального банку на  діяльність комерційних банків здійснюється шляхом регулювання норми банківських резервів, зміни норми відсотка та їх кредитування в обмін на векселі та цінні папери. Так, комерційні банки частину своїх активів зобов'язані зберігати у вигляді касового резерву  в Федеральному банку. За цих умов розширення кредиту, який надають комерційні банки, залежить від величини приросту банківських пасивів. Із підвищенням Центральним  банком резервної норми банківські обороти зменшуються, а з її зменшенням – зростають.

В Україні також існує дворівнева банківська система, яка перебуває в стадії формування. Про це свідчить незначна кількість комерційних банків. Так якщо в Німеччині їх приблизно 4500 тис., у США – понад 10 тис., то в Україні на початку 2000 р, налічувалося 203 таких банки. Їх статутний фонд був утворений здебільшого на кошти державних підприємств.

 

§3. Антимонопольна діяльність держави

Антимонопольна діяльність — комплекс заходів, спрямованих на обмеження діяльності монополій, а також створення відповідного законодавства.

Вперше таю антимонопольні закони були прийняті наприкінці XIX – на початку XX ст. у США, Канаді, Австралії, оскільки процеси монополізації в цих країнах відбувалися інтенсивніше, що водночас призводило до негативних наслідків.

Антимонопольні! закони формально забороняли трести та деякі інші форми монополій. В основу було покладено таке розуміння сутності монополій, як повне (абсолютно) панування однієї компанії (чи об’єднання монополій) або повне усунення конкуренції. За такого тлумачення сутності монополій олігополії мало підпадали під дію антимонопольного законодавства.

Антимонопольне законодавство містить також закони, які регулюють угоди підприємців, спрямовані на обмеження конкуренції шляхом поділу ринків, угоди про ціни, обмеження торгівлі.

Існують американська та європейська системи антимонопольного права. Американська бере початок із закону Шермана (1890 р.) з доповненнями 1914, 1936, 1950 рр. і залишається основним антитрестовським законом США. Він забороняє не тільки різні форми монополій, а й саму спробу монополізувати торгівлю.

Але Верховний суд США виробив доктрину про те, що панівне становище корпорацій у виробництві та її великий розмір не можуть самі по собі розглядатися як монополізація. Законом 1890 р. заборонялися трести й картелі (пули). Щоб обійти цей закон, монополії створювали холдингові компанії, здійснювали повне злиття корпорацій, за якого ліквідовувалися виробнича і правова самостійність компаній, що поглиналися, а картельні угоди замінювалися негласними джентльменськими угодами, або так званим лідерством у цінах.

Наступні закони забороняли злиття компаній, якщо воно спричиняло суттєве послаблення конкуренції або встановлення монополій.

Антимонопольні закони втілюють у життя спеціально створені органи. У США – це Федеральна торговельна комісія та Антитрестовське управління Міністерства юстиції. Головною метою антимонопольних законів є обмеження монополій та їхньої влади, створення конкурентного середовища, підтримка дрібного бізнесу. Найсуворіше антимонопольний закон контролює горизонтальні злиття, тобто об’єднання підприємств, які виробляють однотипні товари і послуги, що призводить до монополізації галузі. Методами втілення антимонопольних законів є також ліквідація фірми (у США, наприклад, це відбувається за монополізації понад 60% ,будь-якого товару чи послуги), високе оподаткування монопольних прибутків, контроль за цінами монополістів, їх розукрупнення та ін.

Європейська та японська системи антимонопольного права забороняють не саму монополію, а лише її зловживання владою. Наприклад, картелі вважаються корисними для розвитку економіки, тому основною формою державного контролю є система реєстрації картельних угод у спеціальних органах (в Німеччині — Федеральне управління картелів, в Японії – Комісія із справедливих операцій). Більшість антимонопольних законів у європейських країнах забороняють такі види монопольних угод, як угоди про поділ ринків, фіксовані ціни тощо. В Німеччині монополією вважається компанія, яка зосередила у своїх руках третину обігу; в Японії – коли частка однієї компанії перевищує 50%, а двох— 75% і більше. В ЄС реєстрації підлягають лише ті угоди, які обмежують конкуренцію між членами цієї організації.

Прийняття антимонопольних законів сприяло послабленню процесу монополізації економіки, посиленню конкуренції. Водночас воно стимулювало утворення нових форм монополістичних об’єднань (групових монополій), створення вертикальних структур (об’єднання фірм, пов'язаних виробничою і технологічною залежністю).

В Україні на початку 1992 р. прийнято закон «Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності». Цей закон спрямований на демонополізацію економіки, фінансову, матеріально-технічну, інформаційну, консультативну підтримку підприємств, які сприяють розвиткові конкуренції. Згідно з ним монопольним слід вважати становище, коли частка товару підприємця на ринку перевищує 35%. Закон передбачає контроль за створенням, реорганізацією (злиттям, приєднанням) фірм з метою запобігання виникненню монопольних ситуацій, штрафи підприємців і посадових осіб, відшкодування збитків, заподіяних зловживанням монопольним становищем та недобросовісною конкуренцією.

Антимонопольний комітет України та його територіальні управління мають право ухвалити рішення про примусовий поділ монопольних утворень, а для створення нових крупних економічних об’єднань необхідно мати дозвіл цього комітету.

 

Тема 19. Банкротство та санація підприємства.

Банкрутство та санація підприємства.

Банкрутство підприємств покликане виконувати досить важливу роль в системі функціонування економіки на макро- та мікро рівнях. На макрорівні банкрутство виконує роль природного відбору малоефективних та збиткових підприємств, залишаючи в системі лише найбільш конкурентноздатні підприємства, здійснюючи таким чином селекційний відбір та оздоровлення економіки в цілому. На мікрорівні загроза банкрутства (і як наслідки втрата вкладених засобів, репутації) примушує шукати та використовувати на підприємстві найбільш ефективні техніку, технології, а також методи планування, організації і управління всіма процесами.

 

1. 1.           Сутність та принципи банкрутства.

Термін банкрутство походить від італійських слів: banko – лава, банк та rotta – зламаний, таким чином, банкрутство – це неспроможність боржника (фізичної чи юридичної особи) задовольнити вимоги кредиторів за грошовими зобов’язаннями, або (чи) забезпечити сплату обов’язкових платежів.

Під грошовими зобов’язаннями розуміють зобов’язання боржника сплатити кредиторам відповідну грошову суму по цивільно-правовому договору (угоді), або іншій основі, передбаченій діючим законодавством.

Під обов’язковими платежами розуміють платежі в бюджет відповідного рівня та позабюджетні фонди.

Зовнішньою ознакою банкрутства підприємства є невиконання вимог по оплаті названих платежів на протязі (трьох) місяців з моменту їх виконання.

Непрямою зовнішньою ознакою банкрутства підприємства є незадовільна структура балансу, яка характеризується наступними фінансовими показниками:

-                          коефіцієнт поточної ліквідності на кінець звітного періоду менше 2

-                          коефіцієнт забезпеченості власними засобами менше 0,1

коефіцієнт поточної ліквідності – це фінансовий показник, що характеризує ступінь загального покриття всіма обіговими засобами підприємства сум термінових фінансових зобов’язань.

Коефіцієнт поточної ліквідності визначається як співвідношення фактичної вартості наявних на підприємстві обігових засобів (сировина, матеріали, малоцінні предмети, витрати в незавершеному виробництві, готова продукція, товари відвантажені, витрати майбутніх періодів, ПДВ в придбаних цінностях, дебіторська заборгованість, короткострокова фінансова заборгованість, грошові засоби та інші обігові засоби) до найбільш термінових зобов’язань підприємства в вигляді короткотермінових кредитів, короткотермінових позик, кредиторської заборгованості, розрахунків по дивідендах, фондів споживання та інших короткотермінових пасивів

, де

 – обігові активи (II-й розділ активів балансу),

 – короткотермінова заборгованість (III-й розділ пасивів балансу).

Коефіцієнт забезпеченості власними засобами – це фінансовий показник, що характеризує наявність власних обігових засобів підприємства, необхідних для підтримки його фінансової стійкості. Коефіцієнт забезпеченості власними засобами визначається як співвідношення різниці між обсягами джерел власних засобів і фактичною вартістю основних засобів та інших поза оборотних активів до фактичної вартості наявних на підприємстві обігових засобів.

,де

 – капітал та резерви (I-й розділ пасивів балансу),

 – поза оборотні активи(I-й розділ активів балансу),

 – обігові активи (II-й розділ активів балансу).

 

2 Фактори банкрутства.

Суб’єкти господарської діяльності, здійснюючи комерційну діяльність, попадають під вплив макросередовища, мікросередовища та внутрішнього середовища.

Банкрутство підприємства може наступити внаслідок впливу як зовнішнього та внутрішнього середовища так і їх взаємодії. Тому розрізняють зовнішні та внутрішні фактори банкрутства.

До зовнішніх факторів відносяться:

- демографічний стан (чисельність та структура населення)

- політична стабільність

- економічний стан (фінансова, кредитна, митна, податкова політики)

- науково-технічний прогрес

- соціальний фактор (споживацькі переваги для одних товарів та негативне відношення для інших)

- екологічний фактор

 

- конкуренти

- споживачі

- постачальники

- товари-субстити

- контактні аудиторії

- посередники

 

До внутрішніх факторів відносяться:

-                          філософія підприємства (місія і цілі)

-                          техніко-технологічний потенціал

-                          сталість та розгалуженість комерційних зв’язків

-                          трудовий потенціал

-                          структура підприємства

-                          рівень продуктивності праці

-                          інноваційна політика.

Моніторинг збанкрутілих підприємств США показує що до банкрутства найчастіше призводять наступні зовнішні та внутрішні фактори:

                                                 за думкою керівників         за думкою кредиторів

спад ділової активності                     68                                           29

недостатність капіталу                                  48                                           33

конкуренція                                        40                                           9

падіння вартості активів                   32                                           6

неплатежі                                                        30                                            18

неефективне управління                   28                                           59

Таким чином, із наведених даних, свідчить, що керівництво підприємств вважає що причини банкрутства – зовнішні, а кредитори – внутрішні.

В класичній ринковій економіці прийнято вважати що зовнішні фактори зумовлюють 1/3, а внутрішні – 2/3 всіх банкрутств.

 

3. Процедура банкрутства.

Процедура банкрутства – це міроприємства що застосовуються до підприємства-боржника з метою вирішення майнових претензій між боржником та кредитором.

До таких міроприємств відносяться:

-                          нагляд

-                          зовнішнє управління

-                          конкурсні дії

-                          мирова угода

-                          санація.

Нагляд – це процедура, що має на меті підготувати (розробити) міроприємства, направлені на оздоровлення підприємства, або його ліквідацію. Нагляд вводиться з прийняття господарським судом заяви про визнання боржника банкрутом. Він здійснюється під наглядом кредиторів. З цього моменту діяльність підприємства здійснюється з низкою наступних суттєвих обмежень:

-                          не можна проводити реорганізацію підприємства

-                          не можна створювати нові філіали та представництва

-                          не можна виплачувати дивіденди

-                          не можна розміщувати цінні папери

-                          угоди, пов’язані з нерухомим майном, вартість якого складає 10% вартості активів з метою отримання та надання позик можуть здійснюватися включно за згодою тимчасового керуючого.

Тимчасовий керуючий призначається судом з числа кандидатів, запропонованих кредиторами, з метою проведення процедури нагляду.

До обов’язків тимчасового керуючого відносяться:

-                          забезпечення збереження майна боржника

-                          проведення аналізу фінансового стану підприємства

-                          визначення наявності ознак фіктивного чи навмисного банкрутства

-                          ідентифікація всіх кредиторів

-                          скликання перших зборів кредиторів.

По закінченні процедури нагляду, тимчасовий керуючий надає в суд звіт про свою діяльність, відомості про фінансовий стан підприємства боржника та пропозиції про можливість або неможливість відновлення його платоспроможності. На підставі наданого звіту та клопотання перших зборів кредиторів господарський суд приймає одне із наступних рішень:

1. Введення зовнішнього управління.
2. Визначення боржника банкрутом та відкриття конкурсного виробництва.
3. Укладення мирної угоди.

 

Зовнішнє управління.

Зовнішнє управління – це процедура банкрутства, яка здійснюється з метою реалізації можливості не ліквідувати підприємство та відновити його платоспроможність шляхом проведення організаційних та економічних дій, направлених на оздоровлення фінансового стану підприємства (в т.ч. шляхом реалізації частини його майна). Зовнішнє управління вводиться судом на основі рішення зборів кредиторів на термін не більше 12 місяців. На цей термін може бути подовженим ще до 6-ти місяців. З введення зовнішнього управління проводяться наступні дії.

1. Вводиться мораторій на задоволення вимог кредиторів боржником.
2. Керівник підприємства-боржника відстороняється від управління підприємством.
3. Управління підприємством покладається на зовнішнього керуючого.

Діями по відновленню платоспроможності підприємства-боржника можуть бути:

-                          перепрофілювання виробництва

-                          ліквідація нерентабельних виробництв

-                          ліквідація дебіторської заборгованості

-                          продаж частини майна підприємства

-                          поступка прав вимог боржника

-                          продаж підприємства.

Продаж підприємства або частини його майна проводиться на аукціонах. Отримані суми грошей включаються в склад майна підприємства. У випадках, коли суми грошей, отримані від проведення відповідних дій, достатні для повного задоволення вимог кредиторів, процедура банкрутства припиняється. Якщо суми грошей недостатні для задоволення вимог кредиторів в повному обсязі, зовнішній керуючий пропонує кредиторам укласти мирову угоду. При недосягненні мирової угоди господарський суд приймає рішення про визнання боржника банкрутом та відкритті конкурсних дій.

 

Конкурсні дії.

Конкурсні дії – це судова процедура ліквідації підприємства-банкрута при якій підприємство підлягає примусові продажі, а конкурсна маса грошей розподіляється серед кредиторів.

Цілями конкурсних дій є:

1. Спів розмірне задоволення вимог кредиторів.
2. Об’ява боржника вільним від боргів.
3. Попередження неправомірних дій сторін по відношенню одна до одної.

Прийняття господарським судом рішення про визнання підприємства-боржника банкрутом веде за собою відкриття конкурсних дій. Термін конкурсних дій не може перевищувати 1-го року, а в виключних випадках він може бути подовженим ще на 6 місяців. З цього часу наступає наступне:

1. Термін виконання всіх грошових зобов’язань боржника вважається таким що наступив.
2. Закінчується нарахування штрафів, пені, відсотків та інших фінансових санкцій за всіма видами заборгованостей.
3. Відомості про фінансовий стан боржника перестають відноситися до комерційної таємниці.
4. Не допускається здійснення любих дій по відчуженню майна боржника.
5. Знімаються всі раніше накладені арешти майна боржника.
6. Всі вимоги до боржника здійснюються тільки в границях конкурентних дій.

Для здійснення конкурсних дій господарський суд призначає конкурсного керуючого. З цього терміну до нього переходять всі повноваження по управлінню справами підприємства-боржника.

Конкурсний керуючий виконує наступні функції:

1. Проводить інвентаризацію та оцінку майна.
2. Проводить продаж майна боржника на відкритих торгах (якщо зборами кредиторів не встановлено інший порядок продажу майна).
3. Проводить розрахунки з кредиторами у відповідності до реєстру вимог кредиторів. Позачергово погашаються судові витрати, виплата винагороди конкурсному керуючому, поточні комунальні та експлуатаційні платежі боржника, а також фінансові зобов’язання що виникли в ході нагляду, зовнішнього управління та конкурсних дій.

Подальші вимоги кредиторів задовольняються в наступній послідовності:

-                          перша черга – вимоги громадян, перед якими боржник несе відповідальність за нанесення шкоди здоровлю та життю.

-                          друга черга – виплати вихідних допомог, оплата праці осіб, що працюють за трудовою згодою, виплата винагород за авторськими угодами.

-                          третя черга – задоволення вимог кредиторів за зобов’язаннями, що забезпеченні заставою майна боржника.

-                          четверта черга – погашення обов’язкових платежів в бюджет та позабюджетні фонди.

-                          п’ята черга – розрахунки з іншими кредиторами.

Вимоги кожної черги задовольняються після повного задоволення вимог попередньої черги. При недостатності грошових засобів на погашення вимог наступної черги, вони розподіляються між кредиторами відповідної черги пропорційно до сум вимог. Після закінчення розрахунків з кредиторами конкурсний керуючий передає в суд звіт за результатами проведення конкурсних дій. Після розгляду звіту суд виносить визначення про завершення конкурсних дій, що є підставою для внесення запису про ліквідацію підприємства-боржника в єдиний державний реєстр юридичних осіб. З цього моменту повноваження конкурсного керуючого вважаються вичерпаними, а підприємство-боржник – ліквідованим.

 

Мирова угода.

Мирова угода – це процедура банкрутства, що полягає в досягненні угоди між боржником та конкурсними кредиторами на любому етапі проведення процедури про неспроможність (банкрутство) підприємства та дозволяє боржнику забезпечити свої зобов’язання без його ліквідації шляхом отримання відстрочки, розстрочки або знижку з боргів. Мирова угода повинна вміщувати положення про розміри, порядок та терміни виконання зобов’язань та (чи) припинення зобов’язань боржника шляхом надання відступних, поновленням зобов’язань, прощанням боргу або іншими шляхами, передбаченими діючим законодавством.

Мирова угода може вміщувати наступні умови:

-                          про відстрочку або розстрочку виконання зобов’язань

-                          уступку прав вимог боржника

-                          виконання зобов’язань боржника третіми особами

-                          знижку з боргу

-                          обмін вимог на акції

-                          задоволення вимог кредиторів іншими способами, які не вступають в протиріччя з діючим законодавством.

Мирова угода може бути укладеною тільки після погашення заборгованості за вимогами кредиторів першої та другої черги. Затвердження мирової угоди судом є основою для припинення повноважень тимчасового керуючого, зовнішнього керуючого, конкурсного керуючого.

 

Санація підприємства.

Санація (від лат. sanatio – лікування, оздоровлення) – це система заходів, спрямованих на попередження ліквідації підприємства внаслідок появи ознак банкрутства. При цьому власники підприємства, кредитори, чи інші особи ( в т.р. і органи державної влади) надають боржнику : цільову фінансову, пільгові кредити, пільгове оподаткування та ін.

Такі допомоги надаються тим підприємствам, які можуть в короткий термін ефективно використати отримані фінансові засоби із врахуванням величини зносу основних засобів підприємства в порівнянні із середньо галузевими та рівня попити на продукцію із врахуванням її якості та споживацьких характеристик. Всі підприємства об’єднують в чотири групи:

1 – знос нижчий за середньо галузевий, попит – високий

2 – знос вищий за середньо галузевий, попит – високий

3 – знос нижчий за середньо галузевий, попит – низький

4 – знос вищий за середньо галузевий, попит – низький.

Перша група може вийти з кризи самостійно, друга та третя – мають перспективи на санацію, а четверта – на ліквідацію.

Наявність відновлення платоспроможності оформляється планом фінансового оздоровлення (бізнес-планом). У випадку позитивного рішення про санацію визначаються розміри фінансової допомоги, терміни проведення санації, розміри відсотків на кредити та терміни повернення кредитів.

 

4. Прогнозування банкрутства.

Виходячи з визначення банкрутства, прогнозування його в першу чергу передбачає фінансовий аналіз. Якщо припустити, що банкрутство визначається величиною коефіцієнта поточної ліквідності, та коефіцієнта фінансової залежності (відношення позичкових засобів до загальної вартості активів), то ймовірність банкрутства тим менше, чим більше значення коефіцієнта поточної ліквідності (покриття) та менше значення коефіцієнта фінансової залежності.

Тобто, якщо припустити, що існує дві групи підприємств S – здорові, а D – банкроти, то кореляційна лінійна функція, що визначає дискримінантну межу між двома групами буде мати вигляд

_£=

 – постійний параметр;

 – параметри, що визначають ступінь впливу відповідних коефіцієнтів на кінцеву функцію;

 – коефіцієнт поточної ліквідності;

 – коефіцієнт фінансової залежності.

Графічно дана залежність має наступний вигляд:

 

 

 

 

Звичайно, що двофакторна модель прогнозування банкрутства не забезпечує високої достовірності в зв’язку з тим що не враховує стан інших важливих показників діяльності підприємства. Тому в 1968 р. американським економістом Е. Альтманом була розроблена п’ятифакторна модель прогнозування банкрутства

_£=,де

К_ОБ – доля оборотних засобів в активах (поточні активи / сума активів)

К_НП – рентабельність активів,визначена як співвідношення нерозподіленого прибутку (чистий прибуток – дивіденди) до загальної Σ активів

К_Р – рентабельність активів (балансовий прибуток до Σ активів)

К_П – коефіцієнт покриття (Σ ринкова вартість акцій до короткострокових зобов’язань)

К_ВІД – віддача всіх активів (виручка до Σ активів).

В цій моделі враховані показники ліквідності, фінансової стійкості, рентабельності та ринкової активності.

В залежності від значення £ ймовірність банкрутства:

- до 1,8 – дуже висока;

- 1,81 – 2,7 – висока;

- 2,71 – 2,9 –можлива;

>3 – дуже низька.

За думкою Е.Альтмана, за допомогою цієї моделі ймовірність банкрутства можна прогнозувати на і рік з достовірністю до 95%, на 2 роки – 83%.