Політологія

Політологія 05.10.2016 03:23

1.Політичні ідеї, що формувалися в Київській Русі у IX— XIV ст., у княжу добу, висвітлені в літературних творах та наукових працях, законодачих збірниках: «Руська правда» Я. Мудрий, «Повість минулих літ» Нестор-літописець, «Слово про закон і благодать» Іларіон, «Повчання дітям»  В. Мономах, «Слово про Ігорів похід» галицько-волинськийлітопис.      Мислителі Київської Русі розуміли державну владу як відносини панування і підкорення. Основними ознаками влади вважали справедливість — "правду" і примус — "силу". Влада, на їхню думку, забезпечує захист, порядок, справедливість і спасіння, і тому її треба визнавати і коритися їй. Походження державної влади літописці пов'язували з покликанням Рюрика, якого вважали заснфовником династії київських князівУ зв'язку з тим, що поняття влади в політичній думці княжої доби часто ототожнювалося з владою князя, проблема ідеального правителя в ній посідала одне з провідних місць. Найповніше ідеал князя розкритий Володимиром Мономахом у "Повчанні дітям". Для нього ідеальний володар — мудрий, справедливий і милосердний, вірний слову, шанує духовних осіб, родичів, гостей, дбає про підданих.Центральною проблемою того часу були стосунки світської та церковної влади. Феодосій Печерський і відомий літописець Нестор вони сформулювали ідею "духовного проводу над світською владою"; ідею необхідності захисту князем православної віри, сприяння її поширенню і процвітанню; ідею об'єднання київських князів навколо церкви, а не навколо великокнязівського престолу; ідею божественної природи влади, її обов'язку творити богоугодні справи. Київський митрополит Іларіон вбачав у сильній монархічній владі князя запоруку територіальної цілісності держави, вважав, що церква повинна служити державі та її володарю, охороняючи загальнодержавний централізм.  На думку мислителів Київської Русі, народна воля, повинна бути обмежена волею князя, який є відповідальним як перед народом, так і перед Богом. Піддані повинні коритися владі, прагнути її захисту, опіки й заступництва.  Розвиток політичної думки періоду княжої доби характеризується ознаками: відсутність цілісних політичних концепцій; нерозривний зв’язок з політичними концепціями Візантії; релігійні і етнічні характери політичних поглядів.  Політичні ідеї і погляди у стародавніх китайців, індусів, вавилонян, персів, євреїв спочатку мали релігійно-міфологічний характер. У XI—VIII ст. до н. е. простежується тенденція переходу від релігійно-міфологічних уявлень про державу і право до більш-менш раціонального їх сприйняття. Цей перехід виявився, зокрема, у вченнях Конфуція і Мо Цзи в Китаї, Будди — в Індії, Заратустри — в Персії, проповідях єврейських пророків. Фундаментальну роль в історії політичної думки Китаю, всього Стародавнього Сходу відіграло вчення Конфуція (розвивав патріархально-патерналістську концепцію держави, відповідно до якої держава виступає як велика сім'я.) Влада правителя в державі є такою, як влада батька в сім'ї, а відносини правителів і підданих нагадують сімейні відносини, де молодші залежать від старших.  На відміну від Конфуція, який виступав із позицій аристократії, обґрунтовуючи природність і необхідність поділу суспільства на правителів і підданих, «старших» і «молодших», інший давньокитайський мислитель — Мо Цзи, засновник моїзму,розвивав ідею природної рівності всіх людей і обґрунтовував договірну концепцію виникнення держави, в основі якої лежить ідея належності верховної влади народу. Ідея необхідності дотримання законів в управлінні державою знайшла свій усебічний розвиток у вченні, яке дістало назву«легізм». Найвідомішим теоретиком легізму та одним із засновників школи «законників» був китайський мислитель Шан Ян — правитель області Шан. Він виступив з обґрунтуванням управління, яке спирається на закони й суворі покарання. Крім Шан Яна, легістські погляди поділяли й розвивали багато інших відомих представників школи фацзя. Всіх їх об'єднує обґрунтування необхідності жорстоких законів як засобу управління. В цілому на початок II ст. до н. е. офіційна державна ідеологія у Стародавньому Китаї поєднувала в собі властивості як легізму, так і конфуціанства, що відіграло значну роль у подальшому розвитку держави і права в цій країні.

2.В.Парето ввів у науковий обіг термін "еліта". У "Трактаті з загальної соціології" він визначив її як групу осіб, що володіють вищими показниками у своїй галузі діяльності. Висуванню людей в еліту сприяє наявність у них специфічних психологічних якостей, наприклад, інстинкту комбінацій, уміння передбачити і виражати приховані потяги мас. На думку Парето, у суспільстві поряд з елітою завжди існує "контреліта" (потенційна еліта) - особи, які за своїми психологічними якостями могли б увійти в еліту, але не ввійшли через своє соціальне становище. Найнижчу верству суспільства складає не еліта - ті, хто не володіє ні суб'єктивними, ні об'єктивними можливостями ввійти в еліту. Сама еліта не є незмінною, а знаходиться у безперервній трансформації. Коли контреліта досягає певних показників у своєму розвитку, вона займає місце правлячої еліти, а колишня правляча еліта, втративши свої кращі якості, переходить у нееліту. Відома теза В.Парето, що історія - це "кладовище аристократій". Подібний колообіг еліт дослідник описав як "закон циркуляції еліт". Зміна еліт дозволяє зберегти соціальну рівновагу, тому що забезпечує прихід до влади еліт, які володіють якостями, затребуваними суспільною ситуацією. Поновлення може здійснюватися у двох формах: поступальній (вибори і кооптація у свої ряди представників контреліти) і обвальної. Останній варіант - це революції і перевороти.  Залежно від методів володарювання В.Парето виділив два типи еліт: Еліта лисиць, в якій володіє "інстинкт комбінацій": здатність лавірувати, переконувати, обманювати. Прихід цієї еліти в систему управління втілює суспільну тенденцію до зміни.  Еліта левів. Для цього типу еліти характерна ставка на силові методи впливу і нездатність до укладання компромісів. Леви виражають консерватизм, тенденцію до стабільних форм організації суспільного життя.

3.Державна влада — це влада, яка здійснюється тільки державою та її органами і характеризується суверенністю, універсальністю та здатністю владно-примусового впливу на поведінку всіх людей та їх організацій, що забезпечується державно-правовими методами.  Політична влада і влада державна — поняття не тотожні.  Політична влада — влада, що здійснює вироблення і запровадження у життя політичних програм усіма суб'єктами політичної системи, а також різними неформальними угрупованнями;  це домінування або прагнення до домінування інтересів одних верств над усіма іншими. Політична влада ширша за змістом, ніж державна влада, оскільки відносно самостійне значення мають владні відносини у політичних об'єднаннях. В умовах правової держави і громадянського суспільства найбільш широкі повноваження у здійсненні політичної влади надаються об'єднанням громадян та іншим недержавним утворенням. Політична влада нерозривно пов'язана з владою державною, є її продовженням. Державна влада — основний типовий засіб здійснення політичної влади. Відмінності політичної влади від влади державної: • політична влада здійснюється більш широким колом суб'єктів політичної системи; • будь-яка державна влада має політичний характер, але не кожна політична влада е державною; • політична і державна влади мають різні механізми їх здійснення; • атрибутом державної влади є її територіальна організація, а політична влада, влада певної партійно-політичної ідеології може виходити за межі однієї країни.

4.Парламент (від фр. parler — говорити) є вищим представницьким та законодавчим органом держави і обирається населенням. На відміну від інших виборних представницьких органів (установчих зборів, конституційної асамблеї) парламент діє на постійній основі. Діяльність парламенту, його взаємодія з іншими вищими органами державної влади називається парламентаризмом. Двопалатний парламент поділяється на верхню і нижню палати. Для верхніх палат універсальною назвою є "сенат". Ця назва, яку вперше було вжито в Конституції США, запозичена з історії Стародавнього Риму. Однак у деяких країнах, зокрема Великої Британії і Японії, верхні палати називають відповідно палатою лордів і палатою радників. Для нижніх палат широко вживаною назвою є "палата депутатів". Чимало нинішніх конституцій фіксують й інші назви палат: національні збори (Франція), палата громад (Велика Британія, Канада), сейм (Польща). Відмінність між верхньою і нижньою палатами полягає у способі їх формування. Верхні палати формуються прямими виборами, непрямими виборами, призначенням, змішаним способом. У більшості країн верхні палати формуються прямими виборами. Представництво в них залежить не від загально-територіального принципу, а від наявності суб'єктів федерації, від яких обирається рівна кількість парламентаріїв. Прямі вибори верхніх палат дещо відрізняються від нижніх. Якщо депутати нижньої палати обираються за пропорційною, то депутати верхньої — за мажоритарною або змішаною системами (існує також прецедент формування верхньої палати за соціально-корпоративним принципом). Непрямими виборами повністю формуються верхні палати парламентів таких країн, як Нідерланди, Австрія, Франція, і частково — Бельгія, Швейцарія.  Верхні палати відрізняються від нижніх за строком повноважень (легіслатурою). Легіслатура верхніх палат триваліша. Триваліший термін повноважень верхніх палат ставить їх у меншу залежність від виборів, що забезпечує більшу стабільність і кваліфікованість у роботі депутатів. Крім цього, верхні палати частково оновлюються. Кількісний склад парламенту залежить від норм представництва, тобто середньої кількості виборців, яких представляє депутат. У федеративних державах кількісний склад верхніх палат парламенту визначається кількістю суб'єктів федерації на засадах рівного представництва.

5. а) «легітимна трудова монархія» - В’ячеслав Липинський (1882-1931). Організація політичної влади в «трудовій монархії» має бути багаторівневою: 1) гетьман як гарант суверенітету нації, голова оборони країни, її виконавчої влади; 2) територіальна і трудова,нижча і вища законодавчі палати парламенту, де нижча репрезентує інтереси окремих земель України, а вища — виборну аристократію, «трудові організації» (профспілки та ін.); 3) місцеве самоврядування. Стабільності державі додають юридичні гарантії недоторканності особи і приватної власності.   б) «клерикальна монархія» - Стефан Томашівський (1975—1930) Державницька концепція Томашівського базувалася на чотирьох ідеях: 1) особлива роль Галичини та уніатської церкви в майбутньому державотворенні; 2) український консерватизм; 3) об´єднуюча національна ідея; 4) європеїзація українського руху з опорою на власні сили.  в) націоналістична диктатура – Братство тарасівців (ідеї М. Міхновського). Національна диктатура — перехідна форма державного будівництва.

.6. Процес переходу до демократії посткомуністичних країн має декілька етапів, які відрізняються певними змінами як у політичному устрої, так і в економіці. Американський політолог 3. Бжезінський запропонував періодизацію посткомуністичної трансформації Етапи: 1) Триває 1-6 років Політична мета перетворення. Економічна мета: стабілізація. Політичні ознаки: основи демократії, політичний плюралізм, кінець поліцейської системи. Правові знаки: Усунення невиправданого державного контролю.Економічні ознаки: лібералізація цін, припинення дотацій, завершення усуспільненого виробництва товарів.2) 3—10 років. Політична мета: від перетворень до стабілізації.Економічна мета: від стабілізації до перетворень. Політичні ознаки: Нова конституція та виборчий закон Демократичні вибори Децентралізація управління регіонами Стала демократична коаліція — нова політична еліта. Правові ознаки: створення нормативної бази відносин власності і підприємництва. Економічні ознаки: банківська система, мала і середня приватизації, демонополізація ,поява нового класу власників і підприємців.  3) б—15 і більше років Політична мета: закріплення перетворень Економічна мета: стабільне піднесення. Політичні ознаки: Утворення стабільних політичних партій Утвердження демократичної політичної культури. Правові ознаки: Виникнення незалежних судів.Встановлення правової культури. Економічні ознаки: Велика приватизація Сформоване каіталістичне лобі Виникнення культури підприємництва. На першому етапі, започатковуються фундаментальні зміни в існуючих політичних та економічних системах, здійснюється політична трансформація вищих органів влади, відбувається встановлення демократії "згори. На другому етапі трансформації відбувається закріплення демократичних процесів та інститутів на основі ухвалення нових конституцій і нових законів про вибори. Проводяться демократичні вибори, формується стала демократична коаліція — нова політична еліта.. на третій, відбувається стабілізація демократії й економічне піднесення. Демократичні процеси набувають незворотнього характеру, утворюється стабільна демократична партійна система. Формується демократична культура і підприємницька традиція. Бжезінський намагається привернути увагу до уроків, що випливають з реального процесу посткомуністичних трансформацій на сучасному етапі. Перший урок, на його думку, полягає в тому, що колишні комуністичні країни, а також країни Заходу мали завищені сподівання щодо швидких перетворень. Другий урок — у тому, що не всі колишні комуністичні країни перебувають на одній і тій самій фазі розвитку і не всі проходять відповідні стадії в однаковому темпі. Швидкість переходу залежить від тих реформістських кроків, які було зроблено у рамках попереднього ладу («переддозрівальний період»). Третій урок підтверджує пріоритетність політичної реформи як основи ефективних економічних реформ.  . Для успішного початку і проходження першої, критичної фази радикальних змін дуже важливими є демократичний політичний консенсус і ефективні політичні процеси Із четвертого уроку випливає необхідність швидких і всебічних перетворень — шокової терапії, коли для цього є необхідні суб'єктивні і об'єктивні умови. П'ятий урок полягає в тому, що не слід ігнорувати стратегії перетворень, які передбачають повільне просування і тривале державне регулювання суспільних процесів.

7.Сучасне розуміння політики формується в процесі розвитку, існування і зіткнення кількох підходів або позицій 1)Макс Вебер визначав політику як прагнення брати участь у владі або впливати на розподіл її між окремими групами всередині держави. 2)політика - особлива діяльність по управлінню державою, суспільством, організаційна і регулятивно-контролююча сфера суспільства, що здійснює управління економічною, правовою, соціальною, культурною, релігійною сферами та ін. .3) Політика - необхідність і водночас потреба сучасної людини, політика стала дороговказом і водночас обмеженням будь-яких дій людини в усіх сферах суспільного життя. 4)За визначенням великого лексикографа Володимира Даля, - наука державного управління, це і участь в справах держави, напрям діяльності держави, певні форми, мета, завдання, зміст діяльності держави. Сфера політики охоплює питання державного устрою, управління країною, керівництво соціальними спільностями.5) Політика - практичні відносини, ідеологія, що визначається рухом економічних процесів і виступає надбудовою над економічною базою суспільства. Економічні інтереси врешті-решт виступають як соціальна причина політичних дій.6) Політика - концентроване відображення не тільки економічних, але й інших потреб соціальних спільностей, класів, соціальних верств, має істотний вплив на всі структурні елементи надбудови.7). Ще в кінці XIX ст. американський політик Роберт Лафоллет твердив, що політика - це економіка в дії. Звичайно, під політикою розуміють не тільки якусь більш або менш самостійну (не економічну) сферу суспільного життя, але й процес певних взаємовідносин між різними суб'єктами політики державою і громадянином, соціальними спільностями: класами, націями, політичними партіями. Отже, визначення поняття і суті політики дають можливість зробити висновок, що політика не створює особливу сферу суспільного життя, але й не заперечує наявності власної державно-владної сфери, інтегрує різні сторони явищ, але й не зводиться до жодного з них. Політика має свою якісну визначеність, складність і багатогранність. Політика, по-перше, наука державного управління, по-друге, види, наміри і мета владних структур та їх дії нерідко приховують інші, взагалі самобутні образи, способи дії.

8. Функція соціально-політичної модернізації полягає у тому, що політична система реформує застарілі традиції суспільного життя, застосовуючи нетрадиційні варіанти розвитку, нових ідей, використання осіб та інституцій, котрі відповідатимуть потребі модернізації. На реалізацію політичною системою функції суспільно-політичної модернізації впливають чинники політичні, економічні і духовні  соціального розвитку,практичне втілення елементів раціоналізації влади і політичної бюрократії через органічне поєднання; зростання здатності політичної системи адаптуватись до нових соціальних зразків;; подолання відчуження населення від політичного життя й забезпечення його групової та індивідуальної участі  в ньому; постійне вдосконалення нормативної та ціннісної систем суспільства. Одн з найважливіших — раціоналізація та забезпечення ефективності влади як вирішальних чинників довіри до неї й підтримки її громадянами, оскільки з цими поняттями пов´язані її результативність, ступінь реалізації нею тих функцій і сподівань, що їх покладає на владу більшість населення. Зазначені чинники владно-політичного розвитку становлять основу прагнень впливових політичних, економічних і культурних прошарків населення (еліт), здатних виступати рушіями соціально-політичних змін у суспільстві. До того ж будь-яка влада поступово втрачає силу, якщо вона не раціоналізується й не стає ефективною в повсякденному функціонуванні. Важливим чинником  який впливає на реалізацію функції  є забезпечення широкої участі громадян у політичному житті. Забезпечувати її покликані політичні партії та групи за інтересами, модернізаційний потенціал яких обумовлений їх функціями. Нині значне місце відводиться вдосконаленню нормативної й ціннісної систем суспільства, зорієнтованих на формування принципово нового (модернізованого) поля (тла) політичної культури активістського типу, що передбачає: активну роль особи в політичній системі; утвердження тенденції щодо забезпечення соціально-справедливої рівності в суспільстві; універсальність законів. Для формування нового тла політичної культури надзвичайно важливе значення має розкриття соціального потенціалу інституту громадянства — забезпечення громадянськості

9. Загальні проблеми організації виборчого процесу: відсутність Виборчого кодексу і уніфікованих процедур з організації різних видів виборів;проблема об’єднання в часі місцевих виборів та виборів до Верховної Ради України;кваліфікаційний рівень членів виборчих комісій;складання та якість списків виборців;утворення виборчих округів та їх кількість;залежність виборчих комісій від органів державної влади та місцевого самоврядування.  Проблеми проведення парламентських і місцевих виборів: в якості центру прийняття ключових рішень життя політичних сил і депутатів безпосередньо виступають центральні органи партій, які часто бувають відірвані від проблем виборців;система закритих списків обмежила можливість доступу виборців до інформації про конкретних осіб, за яких вони віддають свій голос;обмеження безпосереднього зв’язку депутатів із населенням;ускладнення партіям формування списків кандидатів; формування складу виборчих комісій партіями (блоками) - суб’єктами виборчого процесу;обмеження можливостей виходу на загальнонаціональний рівень нових активних особистостей з регіонів і посилення ролі політиків з столиці;сумнівна легітимність сільських, селищних та міських голів. Деякі детальніше: вагомим недоліком нової вітчизняної змішаної системи є те, що на виборах будуть використовуватись закриті списки кандидатів у депутати від партій. А це веде до того, що виборці будуть знати лише партійного лідера або у кращому варіанті лише першу п’ятірку кандидатів із партійного списку. При цьому спостерігається ще один вагомий недолік нового виборчого законодавства – в Законі України «Про вибори народних депутатів» не має норми, про те, що на виборчих дільницях мають вивішуватися інформаційні плакати з фотографіями кандидатів, їх передвиборними програмами та іншою інформацією. Тепер це все будуть публікувати лише на сайті Центральної Виборчої Комісії. А тому виборці, які не мають доступу до Інтернету, і в першу чергу це саме сільські виборці, а таких є досить багато, не завжди матимуть можливість зайти на сайт Центральної Виборчої Комісії і ознайомитись із цією всією інформацією. Ще одним недоліком мажоритарної складової змішаної системи є неврахування голосів значної кількості виборців. Адже для перемоги в мажоритарному окрузі кандидату необхідно набрати більше голосів виборців ніж будь-який конкурент Ще однією вадою є те, що механізм відкликання депутата-мажоритарника не є дієвим, Тому сумнівним є те, що виборці матимуть змогу контролювати тих депутатів, за яких вони голосували. А це, у свою чергу породжує ще один недолік – так звану незалежність депутатів, обраних в одномандатних мажоритарних округах, які після обрання можуть долучитися до будь-якої політичної сили. Якщо говорити про вади нового закону стосовно формування комісій та представництва кандидатів-самовисуванців у комісіях, необхідно звернути увагу на наступне. Кандидати-самовисуванці зможуть бути представленими лише в дільничних комісіях, та й то не всі, тому що серед них проводитиметься жеребкування, за результатами якого буде визначено хто саме буде входити до складу цих комісій. Та й саме формування складу комісій загалом є далеким від досконалості, адже яскраво прослідковуються наступні недоліки:– парламентські партії, які не будуть висувати кандидатів, а відповідно не будуть мати ніякого відношення до виборчого процесу, усе рівно матимуть можливість бути представленими у складі комісій,– така система буде представляти в комісіях лише парламентські партії, але жодним чином не гарантує представництво позапарламентським партіям.Також із виборчого бюллетеня була вилучена графа «не підтримую жодного кандидата» («проти всіх»). Якщо взяти до уваги думку громадськості стосовно даного нововведення, то близько 80% опитаних вважають, що дану графу необхідно було залишити, адже це дозволить виборцям висловити свою окрему позицію [6].Ще декілька суттєвих недоліків до існуючого формату виборчої системи нещодавно було внесено Рішеннями Конституційного Суду України. Відповідно до Рішень Конституційного Суду України від четвертого та п’ятого квітня цього року, громадяни України, які на момент чергових парламентських виборів будуть перебувати за кордоном, зможуть обирати тільки «партійну» частину Верховної Ради України.

10.. Політика є моральною за умов коли вона  створює можливість оцінювати  суспільні відносини на підставі критеріїв добра і зла, за умови присутності  сукупності цінностей і норм Моральність політична є наслідком конкретних суспільних умов, до складу яких входять рівень розвитку суспільства, його культурні досягнення, відкритість або закритість щодо впливів інших культур тощо. Формулюючи окремі критерії оцінки політичних дій, моральна політика посилається на універсальні гуманістичні цінності, на цінності релігійні, на цілі політичних дій або інтереси індивідів чи великих суспільних груп. Етика переконань потребує від людини лише таких дій, які відповідають вимогам норм моралі. Етика відповідальності потребує від політика оцінювати не лише моральну якість своїх дій, але й їх суспільно-політичні наслідки. Політик, на відміну від приватних осіб, відповідає не лише перед судом своєї совісті, але й несе відповідальність перед суспільством, доля якого значною мірою залежить від його рішень і дій. Політика і мораль — важливі складни­ки життя будь-якого людського суспільства. Політика, що прагне досягнення своїх цілей, не може обійтися без такого значного внутрішнього регулятора люд­ської поведінки, як мораль, і тому змушена апелювати до морального почуття мільйонів людей, використовуючи його в тій чи іншій мірі. За умови коли мораль перетворюється на служницю політики, виправдовуючи всі її не завжди сумісні з людяністю й порядністю хитро­сплетіння, мораль переживає ситуацію самовтрати, само-зникнення. Вона перестає бути мораллю у власному розу­мінні цього слова й примушена плентатися в охвісті політи­ки, погоджуючись на все нові й нові саморуйнівні для неї поступки. В цьому випадку мораль втрачає свою самодо­статність, стаючи лише операційно-технічним психологіч­ним засобом утілення політичних цілей, які виступають як щось від початку вище, ніж мораль, диктують їй закони, підкоряють її собі.Мораль, таким чином, постає тут не якоюсь самоцінністю, а лише суто технічним, підпорядкованим моментом по­літичної діяльності. Через це вона не може більше оберіга­ти індивіда й маси від дій аморальних. Питання про добро і зло вирішується не в категоріях мо­ральної свідомості, а виключно в категоріях політичної до­цільності. За таких умов політика стає аморальною.

11. Платон розгадав таємницю переходу від «добра» до «зла» в державних справах, таємницю того, як «всевладдя натовпу» (особливо без­законне та насильницьке) поступово, але неухильно вичерпує свій початково демократичний потенціал і рихтує суспільну по­требу твердої влади, «сильної руки», диктаторського режиму. Понад те, Платон перебрав на себе відповідальність обґрунтува­ти шляхи уникнення цього. Загрозі переростання демократії на тоталітаризм Платон протиставляв людський розум, аристо­кратизм духу, морально-естетичне виховання.  Як слушно зазначає О. Ф. Лосєв, незважаючи на те, що Пла­тон обґрунтовував суспільну нерівність, його концепція все ж таки мала надзвичайно мало спільного з рабовласницькою арис­тократією. Землероби та ремісники у нього не раби, а вільні, фі­лософи та воїни — не аристократи, а носії та провідники в життя загального ідеалу вічної мудрості.  «Утопія» Платона продиктована, з одного боку, органічним неприйняттям усіх відомих йому форм організації державного життя як «ілюзійно-суспільних», аз іншого — внутрішнім праг­ненням пошуку таких форм «організованого суспільства», які звеличують людину та людяність і в яких кожен, як громадянин, зможе займатися своєю справою з надією на «справедливість» під захистом «законів»

12.  З. Бжезинський, аналізуючи у своєму дослідженні транзитні моделі країн Центральної, Східної Європи і пострадянського простору шляхом вирізнення стадій посткомуністичних перетворень, пропонує чотиричленну класифікаційну схему. Країни третього типу — це країни, у яких політичні та економічні показники реформ, очевидно, залишаться в найближчі десять років невизначеними. Це Росія, Україна, Білорусь, Грузія, Вірменія, Азербайджан, Казахстан і Узбекистан.  Слід виокремити також деякі особливості трансформаційних моделей країн третьої  груп (країни в основному пострадянського простору). Серед них: 1) відсутність у керівництва чіткого розуміння, яке суспільство необхідно будувати, у якому напрямі рухатися в реформуванні політичної і, головне, економічної системи; 2) відсутність більш-менш розроблених програм (моделей) реформування суспільства; 3відсутність демократичного досвіду життя у населення цих країн тощо.  На початку 90х років ХХ сторіччя стан суспільного розвитку України був кризовим. Декларація про державний суверенітет України і подальші правові акти, проголошуючи державний суверенітет, були складені таким чином, що Україна нібито зберігала істотні риси соціалістичного розвитку. Життя виявилося непередбачуваним: Україна пішла шляхом відмови від тоталітаризму і стала на шлях панування демократичних принципів суспільного устрою. Слід наголосити, що якби і була спроба втілити в життя всі, до останньої букви, продекларовані положення, то з їх соціалістичних аспектів все одно нічого б не вийшло.

13.Політична система, як і економічна, правова, духовна, а також соціальнокласова системи, є підсистемою суспільства. Якщо істотною ознакою економічної системи є власність, правової — правові норми як регулятори суспільного життя, духовної — формування цінностей, відтворення особистості, адекватної цим цінностям, то істотна ознака політичної системи полягає у формуванні та здійсненні політичної, державної влади. Саме владні відносини характеризують політичну систему. На відміну від інших систем, особливості політичної системи полягають у тому, що: поперше, вона володіє монополією на владу в масштабах усього суспільства; подруге, визначає стратегію суспільного розвитку загалом і економічну, соціальну, культурну та зовнішню політику зокрема;  потретє, визначає і репрезентує інтереси панівних соціальних груп або всього суспільства на державному рівні;  почетверте, забезпечує політичне та адміністративнодержавне управління суспільними процесами; поп'яте, сприяє стабілізації або дестабілізації суспільного життя; пошосте, формує правову систему і функціонує в її рамках або виходить за межі правового поля.   Одні політологи поняття «політична система» ототожнюють з політичним режимом цієї системи, інші — з політичною організацією, треті значно розширюють обсяг і зміст поняття «політична система», включаючи до її структури елементи, які не можна вважати власне політичними. Загалом політична система — це сукупність інститутів, які формують і розподіляють державну владу та здійснюють управління суспільними процесами, а також репрезентують інтереси певних соціальних груп у рамках відповідного типу політичної культури.

14.Найвідомішою в політології є типологія легітимності М. Вебера, який виокремив три основних типи легітимності політичного панування: традиційний, харизматичний і раціонально-легальний. Традиційний тип легітимності влади грунтується на авторитеті традицій і звичаїв. Влада цього типу встановлюється відповідно до традицій і звичаїв і ними ж обмежується. Підвладні сприймають владу як належну тому, що так було завжди, вони звикли підкорятися владі й вірять у непорушність і священність здавна існуючих порядків. Традиційна легітимність найстійкіша, оскільки сталими є самі традиції і звичаї. Наочним прикладом легітимності цього типу є влада спадкоємця престолу. Харизматичний тип легітимності політичного панування грунтується на вірі підвладних у незвичайні якості і здібності, винятковість правителя. Такий тип притаманний суспільствам з невисоким рівнем розвитку демократії і політичної культури його членів. Нерідко він виникає і в розвинених демократичних державах у кризові періоди, коли відчувається нагальна потреба в об'єднанні всіх верств суспільства навколо особи політичного керівника для виходу з кризи. При цьому свідомо культивується велич самої особи керівника, авторитет якого освячує владні структури, сприяє визнанню влади населенням. Раціонально-легальний тип легітимності політичного панування базується на переконанні підвладних у законності (легальності) й доцільності (раціональності) встановлених порядків та існуючої влади. За цього типу легітимності органи влади та їхні керівники обираються через демократичні процедури й відповідальні перед виборцями, правлять не видатні особистості, а закони, на основі яких діють органи влади й посадові особи. Це — основний тип легітимності політичної влади в сучасних демократичних державах. Оскільки він грунтується на довірі громадян до держави як політичного інституту, то називається ще інституціональним, на відміну від персоналізованого типу легітимності, пов'язаного з довірою до осіб керівників.  Названі типи легітимності політичної влади реально не існують у чистому вигляді. Кожний з них є поєднанням різних типів з переважанням тією чи іншою мірою якогось одного.

15.Вільфредо Парето вважав, що  Сама еліта, у свою чергу, ділиться на дві частини - ту, яка управляє суспільством, і неупраляющую еліту, зайняту переважно в науці та художньо-творчій сфері діяльності. Еліта відрізняється від решти населення перш за все своїми якостями: вміння переконувати людей, спираючись на людські почуття та емоції; здатність застосовувати при необхідності силу; високим ступенем самовладання; умінням використовувати для досягнення своїх цілей слабкості людей і ін Процес оновлення еліти відбувається регулярно, соціолог називає його циркуляцією. Еліта і є той шар, а її циркуляція - той механізм суспільства, який підтримує останнє в нормальному, функціонуючому стані. Циркуляцію еліти Парето вважає одним з основних законів існування людського суспільства. Концепція еліти у Парето виявляється що з теорією нелогічного дії, про що свідчить використання ним поняття «опадів» та їх класифікації для обгрунтування типології еліти.   Основним станом суспільства, італійський соціолог вважав рівновагу. Його забезпечення - мета пануючої еліти яка заради цього може і повинна використовувати будь-які засоби. Парето любив повторювати афоризм італійського політичного мислителя Н. Макіавеллі: «Мета виправдовує засоби». На відміну від концепції нелогічного дії концепція еліт зробила великий вплив на подальший розвиток соціології. Вона дала можливість дослідити механізми влади з нових теоретичних позицій, звертаючись до психології людини і соціальних груп. Популярною була ідея соціолога про маніпулювання свідомістю груп людей за допомогою ідеологій, створюваних правлячими елітами і спрямованих на маскування та приховування справжніх їх намірів.

16.Марксизм виник у 40-х роках XIX століття. У цей час відбувалося загострення соціальних і економічних протиріч капіталізму, що породило  потреба у створенні наукової теорії. Вже на самому початку творчої діяльності Маркс усвідомлює як своє покликання захист інтересів «бідної, політично та соціально знедоленої маси ...».  Основні  ідеї політичної концепції: суб'єктом революції має стати сам пролетаріат, необхідність пролетаріату мати для завоювання влади власну політичну партію; можливість безпосереднього переходу від буржуазної революції до соціалістичної; необхідність особливого перехідного періоду від капіталізму до соціалізму і про дві фази комуністичного суспільства - соціалізм і комунізм; домінування класової боротьби в суспільному житті; висування  на перший план класової  боротьби  як безпосередньої рушійної  силу; класова боротьба між буржуазією і пролетаріатом; провідна роль пролетаріату в цій боротьбі: він виконував роль месії --здійснював революційний переворот у суспільстві, ліквідував експлуатацію людини людиною, остаточно знищував поділ на класи. "У цьому й складалася б всесвітньо - історична роль пролетаріату - його історичне призначення; ідею пролетарської демократії як виявлення волі більшості народу через примус незначного меншини. Підкресливши, що пролетаріатові  для оволодіння політичною владою також необхідні демократичні форми, але для нього, як і всіх політичних форм, що демократія тільки засіб досягнення мети; пролетарська партія може стати провідною силою для пролетаріату за умови проведення нею рішучої і бескомпромісної ідеологічної боротьби з класовими супротивниками пролетаріату, і безперервної боротьби з будь-якими відхиленнями в середині партії.

17.Назвіть основні ознаки моделі  державного управління перехідних суспільств. Для державного управління перехідних суспільств характерні такі ознаки: кланово-корпоративний, а не партійний принцип формування державних органів; зрощування бізнесу і політики, державного і приватного в державних установах і організаціях; залежність державних, політико-адміністративних органів від державного апарату; надмірна централізація прийняття державних рішень; нечіткість і розмитість меж компетенції державних органів, внаслідок чого існує дублювання їх функцій; малоосвічена, корумпована державна бюрократія; закрита кадрова система набору державних кадрів; просування по службі залежить не від професійних і особистих якостей, а від особистої відданості своєму начальству; відсутність ініціативи і ризику серед управлінських кадрів, мистецьке вміння імітувати бурхливу діяльність; високий ступінь корпоративності та клановості; а здатність сконсолідовано чинити опір змінам; зневажливе ставлення до мас.

18,19. Класифікуючи політичні режими можна використати підхід, запропонований французьким політологом Е. Шілзом, котрий розрізняє п'ять типів політичних режимів: політичну демократію (досить значна диференціація функцій і спеціалізація структур); опікунську демократію (основною метою є демократизація політичного суспільства, але влада сконцентрована в руках бюрократичної держави); модернізовану олігархію (передбачає відсутність або формальне існування демократичних інститутів, вся влада належить військовим чи бюрократичним клікам, проте режим намагається модернізувати економіку); тоталітарну олігархію (відрізняється від попередніх високим ступенем впливу держави на суспільство, сильною концентрацією влади, інтенсивною мобілізацією членів суспільства на участь в економічному житті); традиційну олігархію (династичні або сімейні режими, котрі негативно ставляться до будь- яких змін і схильні зберігати існуючий лад).                                

 20,21. За Л. Ребетом, центральними пунктами в оцінці явища нації є держава і культура, а з психологічного боку – свідомість і воля. Суть нації проявляється в її соціальній психології: “Взаємовідносини між  зовнішніми і внутрішніми видами національного життя визначаються коловоротом між буттям, що народило ідею, та ідеєю, що творить буття.З цієї причини нації – це тривкі форми людського життя, і історично витворена соціальна і соціально-психологічна структура кожної нації має безпосереднє відношення до структури держави, в якій віддзеркалюється її характер. Держави що існують на засаді як національні держави, а держава і нація пов’язані між собою так, як пов’язана форма із змістом”. На думку Л.Ребета держава і нація пов`язані між собою так, як пов`язана форма зі змістом нація це передусім культурно-етнічна спільнота, що зорганізувалася також політично. Зокрема, Л.Ребет зазначає, що в українській історії слово “земля” виступало синонімом слова “держава”, оскільки “значення землі таке сильне, що досі стале місце помешкання на одній території вирішує державну приналежність, разом з якою назагал іде національна приналежність”. Варто звернути увагу, що роль території як визначального фактора змінювалась для різних історичних спільнот. Отже, наскільки нація створює власну державу, настільки держава творить націю.

22. Комунізм - Витоки цієї політичної ідеології беруть свій початок з комуналістських утопій Томаса Мора і Томмазо Кампанелли, знаходять свій розвиток у соціалістів-утопістів початку XIX століття — А. Сен-Сімона, Шарля Фур'є і Р. Оуена. Оформленням в чітку політико-ідеологічну концепцію комунізм завдячує К. Марксу та Ф.Енгельсу, а пізніше продовжувачу і втілювачу його ідей -- В.І. Леніну. В основу системи цінностей комунізму покладено пролетаріат - - найбідніший клас найманих робітників, “найреволюційніший клас суспільства”. Орієнтовані на цінності соціальної справедливості, рівності. Основоположники комуністичної теорії наголошують на тому, що економічні відносини як базисні в суспільстві визначають усі інші. Оскільки капіталізм ґрунтується на економічній несправедливості та експлуатації пролетаріату, котрий, за К. Марксом, єдиний створює присвоювану власниками засобів виробництва додаткову вартість, то він як суспільно-політична формація призводить до загострення внутрішніх протиріч і класової боротьби та має бути зруйнований шляхом пролетарських революцій. Комунізм як політична ідеологія та система організації суспільства має дві стадії розвитку -- першу (або нижчу) соціалізм, який готує матеріальні та соціальні передумови для виникнення вищої (або завершальної) стадії -- власне комунізму. Характерними ознаками цієї політико-ідеологічної системи є: -виключне панування суспільної (на першій стадії -- державної і колгоспно-кооперативної) власності на засоби виробництва; -централізоване планування й адміністративно-командне управління в економіці, спрямовані на максимізацію виробництва та кількісні показники при соціалізмі з метою створення бази матеріального достатку для запровадження комунізму; -регламентація з боку держави розподілу продуктів і послуг у суспільстві, відповідно до потреб його членів; -декларована рівність умов, що має забезпечити громадянам всебічний соціальний розвиток і необхідне отримання матеріальних і культурних благ; -прагнення нівелювати будь-які відмінності між соціальними класами, групами, а також націями. Крім того, комунізм дав поштовх для виникнення і трансформації різноманітних неокомуністичних та ультралівих течій, таких як маоїзм, троцькізм, сталінізм, ходжизм та інші.    Апосткомуністичну добу слід розглядати не тільки як період кризової невизначеності, а й як час усталення соціально-культурних форм життя.  Починаючи з Нового часу (часу Модерну) — доби буржуазних революцій, усвідомлення історично визначальних незбігів між, зазвичай, свідомими — раціональними — суспільно значущими діями та вчинками людей («розумних істот») та непередбачуваними в жодному свідомому намірі наслідками їхнього спільного, колективного життя (як «політичних тварин») сформувалося в класичний (модерний) тип соціально-політичних теорій, взагалі політичної філософії. Її визначальна особливість, закладена вже часом Модерну, полягала у тому, що політична теорія від початку спрямовувалася на вирішення подвійного завдання. Перше — виявити раціональну структуру — сутність, загальний закон — соціальних рушійних сил і катаклізмів. Друге — створити таку систему політичних ідей, на основі яких можна було б надати колективним формам людського життя належної цілераціональності, свідомої передбачуваності. Відоме якраз з цієї доби гасло «знання є сила» у тогочасній політичній теорії відкриває свій справжній смисл тотальної волі до влади у формі проективного панування над суспільством на засадах раціонального контролю. Виникає система універсальних світоглядних упереджень, найзагальніших припущень, на яких ґрунтуються всі подальші емпіричні судження про побудову світу в цілому і, зокрема, про закономірності суспільного життя, чинники його розвитку та можливості його наукового осягнення. Головний напрям посткомуністичних перетворень суспільства, зв’язаний передовсім з ідеєю звільнення від тоталітаризму, викликав до життя реґіональну культурну плюралізацію суспільства.

23.Тлумачення терміна "квазі-еліта" (іноді її ще називають псевдоеліта) складне. Визначальними характеристиками квазіеліти це, перш за все, сакралізація, тобто наділення явищ, людей "священним" змістом, впровадження у суспільну свідомість низки потрібних постулатів. Для громадян таке обожнення влади обертається насадженням духу недовіри, страху, доносу, а водночас сліпою вірою в мудрість можновладців. Іншою характерною рисою квазіеліти є подвійність її свідомості. Свідчення тому - подвійні стандарти, які передбачають, що думати можна одне, а говорити інше .Наслідком подвійної свідомості і маневрів квазіеліти є виникнення подвійної істини - однієї для всього світу, а іншої - для самої квазіеліти.  Квазіеліта - це соціальне, колективне явище. Для здійснення переходу до іншої, не ілюзорної, а реальної соціальної конструкції необхідне не тільки нове духовне формування народу, а й становлення істинної еліти.  Квазіеліту ще інакше називають псевдоеліта, антиеліта, охлократична еліта. Квазіеліта — це група людей, яка займає провідні позиції в політичній системі, але не відповідає сучасній моделі елітарних рис, не здатна виконувати належним чином свої функції. Такі еліти компенсують свою професійну неспроможність, інтелектуальну вбогість активною демагогічною діяльністю, вміло використовуючи інстинкти і стереотипи натовпу у своїх користолюбних цілях.

24.Із появою перших держав на терит.Старод.Сходу(Єгипті,Месопотамії,Індії,Китаї) поали формуватися перші політичні уявлення та знання.Політична думка країн Старод.Сходу мала особливості: обґрунтовувала божественне походження влади, ототожнювала державну владу з владою царя або імператора, визнавала божественне втручання в управління державою і визначення людської долі, проголошувала верховенство етичних принципів над по­літичними, мала прикладний характер, тобто торкалися питань управлін­ня, а не структури і функцій політичних інститутів.  ЄГИПТЯНИ вважали, що ключ до проблем функціонування державної влади, справедливості, правосуддя перебуває в руках богині істини і порядку Маат. Творцем світу і всього живого на Землі, верховним царем і батьком інших богів вважали бога сонця, бога-фараона Ра, який владарював над богами і людьми. Потім він передав царювання своїм нащадкам, теж богам – Осірісу, Ісіді, Сету, Гору та іншим. Суспільство уявлялось єгиптянам як піраміда, верхівка якої – боги і фараони, підніжжя – народ. Між ними – жерці, знать, чиновники.  Водночас єгипетські мислителі закликали не зловживати владою, приборкувати корисливі прагнення, поважати старших, не грабувати бідних, не ображати слабких тощо. ВАВІЛОНЯНИ залишили одну з найцінніших пам’яток східної політико-правової думки – Закони Хаммурапі. З 282 статей цього кодексу збереглося 247, в яких зафіксовано прагнення до втілення вічної справедливості, до подолання зла і беззаконня. Право розглядалось не як сакральна (священна), а світська сутність. В Індії були поширені такі реліг. вчення: індуїзм, брахманізм ,буддизм. БУДДА- Його вчення зосереджено на особі, яку необхідно позбавити від постійних страждань. Заперечував теорію божественного походження каст і царської влади. Пропонував людям відмовитися від бажань і пристрастей, зробити своє життя непідвладним впливу середовища. Суспіл.-політ.устрій Індії поділявся на 4 касти:1)каста жерців(брахманів),2)каста воїнів(кшатріїв),3)каста ремісників,торговців,селян(вайші),4)каста рабів(шудрів). У Старод.Китаї існували релігійно-філософ.напрями: конфуціанство,школа легістів,даосизм.  КОНФУЦІЙ -. Він розвивав патріархально-патерналістську концепцію держави, відповідно до якої держава виступає як велика сім’я. Влада правителя в державі є такою, як влада батька в сім’ї, а відносини правителів і підданих нагадують сімейні відносини, де молодші залежать від старших. Правитель (імператор) є “сином неба”, його влада має божественне походження. Конфуцій висував важливу вимогу дотримання в державному управлінні моральних принципів, був противником будь-якого насильства і вважав, що забезпечення суспільного порядку має здійснюватися не шляхом насильства, а через удосконалення самої людини, дотримання доброчесності. МО ЦЗИ– засновник моїзму, розвивав ідею природної рівності всіх людей і обґрунтовував договірну концепцію виникнення держави, в основі якої лежить ідея належності верховної влади народу. Мо Цзи вважав, що влада має використовувати не лише насильство й покарання, а й моральні форми впливу на людей. Мо Цзи висунув ідею договірного походження держави та управління. Важливе місце у його вченні посідає вимога врахування інтересів простого народу в управлінні державою. Він рішуче виступав за звільнення низів суспільства від гніту, страждань та убозтва. Бідність Мо Цзи вважав джерелом безпорядків у державі.  ШАН ЯН – виступив з обґрунтуванням управління, яке спирається на закони й суворі покарання (легізм). Стверджував, що організація державного управління має ґрунтуватися  на основі єдиних, чітко визначених законів – “фа” (звідси китайська назва цієї школи – “фація”), які спираються на суворі покарання. Однак вони вважали,що законів повинні дотримуватися прості громадяни,а правителі повинні ц закони створювати.  Засновником даосизму був філософ в 6ст.до н.е. Лао Цзи. Даосизти вважали ,що людина є частиною природи і заперечували існування держави як такої.     Політична думка в Стародавній Греції і Стародавньому Римі ґрунтувалася на засадах  індивідуальної свободи людини ,її громадянського обов’язку.Античні філософи досліджували форми держ.устрою,питання права,приватної власності.  Вагомий внесок у політичну теорію належить давньогрецьким мислителям, насамперед, творчістю “СЕМИ МУДРЕЦІВ” .  СОЛОН ввійшов в історію як родоначальник давньогрецької демократії. Приватна власність за його доби набула не лише легітимного характеру, а й стала вирішальною ознакою при визначенні політичних прав громадян, обсяг яких залежав від майнового цензу, а не від походження.  ДЕМОКРІТ  – його вчення особливо вплинуло на розвиток політичної ідеології: про справедливість у політиці як відповідність природі, про суспільство, державу і закони як штучні утворення людей внаслідок  природного процесу, про політичний конформізм і моральну солідарність вільних громадян як необхідний компонент “хорошої” держави. Демокріт доводив земне, а не божественне походження людини (з землі і води), суспільне, а не небесне походження права.   СОКРАТ – вів пошуки раціонального, логічно-понятійного обґрунтування об’єктивного характеру етичних норм, моральної природи держави і права, був принциповим прибічником законності. Основу нормального функціонування держави, її благополуччя він убачав у непорушності законів, підпорядкуванні їм усіх громадян. Владу, засновану на волі народу й державних законах, Сократ вважав царством, а владу, засновану на свавіллі правителя і спрямовану протии народу, – тиранією. Правління тих, хто дотримується законів, він називав аристократією, правління найбагатших – плутократією, а правління всіх – демократією. При цьому мислитель негативно ставився до участі в управлінні державою більшості народу.  ПЛАТОН–  суспільство повинно поділ.на 3 верстви:правителів,воїнів,торговців,ремісників і селян.Справедливість полягає в тому, щоб кожне начало робило лише свою справу відповідно до встановленої ієрархії. Ідеальна держава Платона – це справедливе, засноване на законах, правління кращих. Таке правління може бути або царською владою (якщо серед правителів вирізняється хтось один – найдостойніший), або аристократією – владою декількох кращих. Через недосконалість людської натури така держава не може бути вічною і зміниться іншими, гіршими формами правління – тимократією, олігархією, демократією або тиранією.   Платон заперечував не взагалі демократію як владу натовпу – охлократію.  Платон високо оцінює роль політики в житті суспільства. Він вважає політику царським мистецтвом, яке вимагає знань і вміння управляти людьми. Якщо правителі володіють таким мистецтвом, то не має значення, правлять вони за законами чи без них.. АРІСТОТЕЛЬ –Займався проблемами походження, сутності та форми держави. Він вважав, що держава виникла не в результаті якоїсь угоди між людьми на основі їх волевиявлення, а природно-історичним шляхом – із сім’ї і поселень як всеохоплююча і найдосконаліша форма спілкування людей . Трьома правильними формами держави виступають монархія, аристократія і політія, а трьома неправильними – тиранія, олігархія і демократія.  Найкращою формою правління, за Арістотелем, є політія, в якій влада належить більшості і здійснюється на спільне благо.  Політія втілює в собі кращі сторони олігархії і демократії (об’єднує багатих і бідних, багатство і свободу), але вільна від їх недоліків і крайнощів.   ПОЛІБІЙ–Історія державності – природний процес у межах циклу: царство – тиранія – аристократія – олігархія – демократія – охлократія. Полібій детально аналізує сутність цих державних форм, причини занепаду одних та злету інших, визначаючи три головних (царство, аристократія, демократія), групуючи їх за протилежними ознаками: царство – з тиранією, аристократію – з олігархією, демократію – з охлократією. Найраціональніша форма держави – змішане правління царя, старійшин і народу .Ця ідея містить концепцію отримань і противаг: три влади не лише підтримують, а й перешкоджають одна одній, наштовхуються на протидію двох інших влад, що забезпечує державі стабільність. Це дає підстави вважати Полібія батьком не тільки політичної історії, а й теорії поділу влад.  МАРК ТУЛЛІЙ ЦИЦЕРОН - Державу Цицерон визначає як справу, надбання. Звідси походить і її назва – республіка .Основну причину походження держави він вбачає у вродженій потребі людей жити разом.. Залежно від числа правлячих він розрізняв три простих форми правління: царську владу (монархію), владу оптиматів (аристократію) і владу народу (демократію). Цицерон вважає, що за можливості вибору з простих форм правління перевагу потрібно віддати царській владі, а демократію слід поставити на останнє місце. Але найкращою формою держави є змішана форма, утворювана шляхом рівномірного поєднання достоїнств трьох простих форм правління. Найважливішими достоїнствами такої держави є її міцність і правова рівність громадян. 

25.Конституція України - це Основний Закон України, закріпляючий фундаментальні положення організації й функціонування української держави й суспільстві.   Конституція України прийнята вищим представницьким органом державної влади - Верховною Радою України, що є єдиним органом законодавчої влади в Україні. Конституція України виражає суверенітет і волю українського народу, громадян України всіх національностей.   Основний Закон України (Конституція України) - це нормативно-правовий акт, що володіє найвищою юридичною чинністю. Закони й інші нормативно-правові акти застосовуються на основі Конституції України й повинні їй відповідати. Таким чином, Конституція України є основою чинного законодавства української держави. Її норми перебувають у центрі системи права, забезпечують єдність і несуперечність норм права, закріплених у різних нормативно-правових актах.   Конституція України гарантує можливість звернутися в суд для захисту конституційних прав і воль людини й громадянина, використовуючи для цього як юридична підстава винятково Конституцію України.  Конституція України - нормативно-правовий акт, що закріплює не тільки норми, але й принципи права. Нормативні встановлення Основного Закону України мають не тільки регулятивний, але й установчий, програмний, політичний характер, що свідчить про те, що Конституцію України також необхідно розглядати і як політико-правовий акт-документ.    Щодо процедури схвалення Конституції виявилися такі підходи: 1) узгоджений конституційний проект виноситься на референдум; 2) Конституція приймається двома третинами депутатського складу Верховної Ради; 3) для прийняття Конституції скликається конституанта, порядок формування якої визначається законом.  Нова Конституція, яка була прийнята парламентом 28 червня 1996 року, закріпила цивілізовані стандарти прав і свобод громадян, принципи верховенства закону і поділу влади, визначила статус української держави як суверенної, демократичної, правової і соціальної.  Однак як результат компромісу між гілками влади, а також політичними силами, Конституція не позбавлена ряду суперечливих моментів, особливо тих, що стосуються гарантій деяких соціальних прав громадян, статусу депутата, процедур імпічменту, розпуску парламенту, меж компетенцій між державними органами і органами самоврядування, затягування терміну реформування судової влади. У грудні 1994 р. Президент Л. Кучма вніс до парламенту проект конституційного закону «Про державну владу і місцеве самоврядування», який після піврічних гострих дебатів був прийнятий шляхом Конституційного договору між двома гілками влади (законодавчою і виконавчою).Конституційний договір закріпив в Україні президентсько-парламентську модель державного правління, яка була узаконена чинною Конституцією. Конституційний договір вніс ряд істотних доповнень, спрямованих на зміцнення виконавчої вертикалі й обмеження прерогатив представницької радянської влади. Основні зміни щодо статусу органів влади, зафіксовані у Конституційному договорі, стосуються насамперед значного розширення прерогатив президентської влади. Президенту надаються повноваження, якими він не був наділений чинною Конституцією, а саме: —формування уряду — Кабінету Міністрів, призначення, а також увільнення Прем'єр-міністра й інших членів Кабінету Міністрів; —подання кандидатур для призначення Верховною Радою Голови Верховного Суду України, Голови Вищого арбітражного суду України, Генерального прокурора України, Голови правління Національного банку України, а також суддів Верховного Суду України і Вищого арбітражного суду України; —призначення за поданням Міністерства юстиції України і погодженням з Верховним Судом України та Вищим арбітражним судом України суддів загальних та арбітражних судів; —призначення й увільнення (у випадку порушення Конституції і законів України) голів обласних і районних державних адміністрацій, а також позбавлення повноважень голів місцевого самоврядування; призначення всеукраїнського референдуму.  Ці повноваження передбачають також, що для подолання президентського вето тепер потрібно дві третини, а не половина голосів фактичного складу Верховної Ради. Конституційний договір чіткіше визначав статус Верховної Ради як законодавчого органу на відміну від попереднього розпливчастого конституційного формулювання.  Встановлена процедура парламентського вотуму недовіри урядові. Він може бути висловлений за таких обставин: у випадку незгоди Верховної Ради з програмою Кабінету Міністрів або несвоєчасного подання урядом проекту державного бюджету на парламентські слухання. Крім цього, встановлений термін (рік після прийняття парламентом урядової програми), протягом якого накладається мораторій на процедуру вотуму недовіри.  Жорстка виконавча вертикаль виявляється і тоді, коли рішення органів місцевого самоврядування, а також їх голів (у випадку порушення ними Конституції і законів України) можуть бути призупинені головами адміністрацій відповідного рівня до їх вирішення в суді; коли рішення голів органів місцевого самоврядування у частині делегованих повноважень державної адміністрації можуть бути скасовані головами державних адміністрацій відповідного рівня.  Крім цього, Конституційний договір закріпив статус змішаної мажоритарно-пропорційної виборчої системи. Згідно з його положеннями створено легітимну процедуру прийняття нової Конституції України, а саме: узгоджений між суб'єктами Конституційного договору конституційний проект може бути винесено на всенародний референдум.

26. Соціал-демократія — ідеологічна й політична течія, яка виступає за здійснення ідей соціалізму в усіх сферах суспільного життя; важлива складова політики лівих сил сучасності, передусім Західної Європи.  Одним із перших розгорнуте обґрунтування соціал-демократичної ідеї здійснив німецький теоретик Едуард Бернштейн (1850—1932). Його теоретична позиція тісно пов´язана з політичною орієнтацією на реформи. На відміну від К. Маркса, він вважав неможливим завоювання політичної влади пролетаріатом, який не досяг того рівня політичної та моральної зрілості, щоб управляти суспільними процесами, перебрати на себе всю повноту державної влади. Перехід до соціалізму може відбутися не внаслідок революції, яку Бернштейн називав «політичним атавізмом і ознакою варварства», а лише через соціалізацію капіталізму. Найближчими цілями робітничого руху він вважав боротьбу за економічні й політичні права. Бернштейн віддавав перевагу стихійному, еволюційному розвиткові економіки, основою організації якої є споживча й виробнича кооперація, здатна вдосконалюватися за ініціативою «знизу», утверджувати справжню демократію, за якої жоден клас не користується привілеями. Щоб досягти такого суспільного стану, необхідний певний рівень правосвідомості громадян — уміння жити за законами, контролюючи свої пристрасті. Адже демократична форма правління передбачає високий ступінь не лише свободи, а й відповідальності всіх. Бернштейн вважав, що між соціалізмом і демократією немає прірви. Демократія ґрунтується на визнанні суверенітету особистості, а тому сприяє її інтелектуальному та моральному розвиткові. Для соціалізму як руху з удосконалення виробничих відносин характерне гуманістичне ставлення до людини праці, її потреб та інтересів. Звідси назва його концепції — «демократичний соціалізм». Соціал-демократи не вважають соціалізм сформованою кінцевою метою, її не можна досягти одним стрибком, вона неперервна, протягом розвитку людської цивілізації наповнюється новим змістом. Демократичний соціалізм не претендує на роль вчення про кінцеві цілі робітничого руху, він є своєрідною дискусією, діалогом, пошуком цілей і засобів цього руху. Орієнтири соціал-демократії з плином часу доповнювалися новими концепціями: якості життя, самоврядного соціалізму, економічної демократії. Концепція якості життя. Вона є складовою не лише демократичного соціалізму, а й лібералізму. Суть її полягає в спробі встановити тісний зв´язок між традиційними матеріальними інтересами і новими потребами трудящих (економічний захист, поліпшення умов праці, розвиток системи соціального забезпечення, громадського транспорту, охорони здоров´я, професійної підготовки, комунальної служби). Якість життя трудящих, на думку соціал-демократів, найвища в соціальній державі. Концепція самоврядного соціалізму, її у 70—80-х роках XX ст. сформулювали соціал-демократичні партії Франції, Італії, Бельгії у своїх програмних документах. Вона передбачає залучення всіх громадян суспільства до процесу опрацювання й ухвалення рішень, керівництва різними сферами життєдіяльності суспільства. Це активізує громадян, професійні спілки, громадські організації, місцеве самоврядування. Самоврядний соціалізм передбачає політичну демократію: багатопартійність, свободу діяльності опозиції, можливість перебування при владі кількох партій. Соціал-демократи не визнають ніяких форм диктатури, яка несумісна з політичною демократією, складовими якої є права людини, свобода друку, свобода й самостійність профспілкового руху, існування правової держави. Концепція економічної (промислової) демократії. Розроблена у повоєнний період соціал-демократичними партіями Скандинавії та Німеччини. На мікрорівні вона реалізується через участь трудящих в управлінні підприємствами, на макрорівні — в управлінні суспільною економікою. А це передбачає наявність органів соціального партнерства (ФРН, Австрія) чи економічного самоврядування (Франція). Основним методом соціал-демократичної політики вважають реформу як певне коригування соціально-економічної сфери з метою забезпечення чіткого та ефективного функціонування суспільства. Такі реформи неминуче приведуть до демократичного соціалізму. Реформування має спиратися на ідеологію та політику соціального партнерства. Прагматична частина сучасної соціал-демократії визнає ефективними значні «ін´єкції» в економіку з боку приватного сектора, необхідність посилення механізмів ринкової економіки, знизивши прямі податки, що засвідчує її налаштованність на конструктивну, творчу діяльність.

27.Модернізація — перехід від традиційного аграрного суспільства до світського, міського й індустріального. Переважною більшістю теоретиків розглядається як соціальний та цивілізаційний процес спрямованої трансформації суспільств, який розгортався протягом XVI-ХХ ст. Згідно з сучасними теоріями модернізації, розвинутою може вважатися та країна, яка має значний рівеньіндустріалізації, стабільний економічний розвиток, віру суспільства у силу раціонального наукового знання як основупрогресу, високий рівень та якість життя, розвинуті політичні структури, вагому частку середнього класу у структурінаселення; суспільства, які не відповідають цим критеріям, належать або до «традиційних», або до «перехідних». Згідно з теорією модернізації сучасне, розвинуте суспільство творить таку економічну структуру, яка сприяє розвитку і використовує досягнення науки і техніки для підвищення продуктивності праці і заможності суспільства. З'являється сітка банків, доріг, комунікацій. Послаблюється роль релігійних і родових інститутів, на зміну традиціоналізму суспільного життя приходить раціоналізм. Постмодернізація приходить на зміну модернізму. Цей напрям — продукт постіндустріальної епохи, епохи розпаду цілісного погляду на світ, руйнування систем — світоглядно-філософських, економічних, політичних. Формування нового типу суспільства, що має іншу матеріальну базу і навіть інші ментальні характеристики, ніж модерне.  Постмодернізація розвинених суспільств передбачає відмову від акценту на економічну ефективність, бюрократичні структури влади, науковий раціоналізм, що були характерні для модернізації, і знаменує перехід до гуманнішого суспільства, де більший простір надається самостійності, різноманіттю та самовиразу особистості Пост модернізація ставить проблему продукування знань, інформації. Зростає інтерес до навчання, що підвищує престиж освіти, прагнення до оволодіння спеціальними навичками, пов'язаними з сучасними соціальними технологіями. 

28) Влада в Україні є напівприхованою, з мафіозними каналами розподілу ресурсів (матеріальних, фінансових, інформаційних), високим ступенем корумпованості владних структур, поєднанням правових і насильницьких форм примусу, дуже низьким ступенем легітимності загалом і зокрема тих видів легітимності, котрі є визначальними в сучасному цивілізованому світі. За джерелами формування влада в Україні є корпоративно-клановою, олігархо-демократичною, поділеною на законодавчу, виконавчу і судову, з недостатньо оформленим юридично механізмом стримування і противаги.  Сутність особистої влади в Україні здебільшого проявляється як влада мітингового вождя («борця за народні інтереси») або як влада господарника («дбайливого батька»), котрий турбується про народні інтереси. Ці види особистоївлади грунтуються на злюмпенізованих патерналістських стереотипах. В таких випадках особиста влада, як правило, грунтується на мафіозному принципі особистої відданості «батьку» і його батьківської турботи про своє оточення, а не на високому авторитеті лідера, його вмінні створити політичну команду, здатну у відкритій конкурентній боротьбі здобути перемогу.   За джерелами формування політична влада в Україні де-юре є демократичною, а де-факто — корпоративно-клановою. Клани — це об'єднання за родинними, дружніми, земляцькими відносинами, які намагаються реалізувати дещо відмінні (як правило, мафіозні) від організаційних цілей інтереси. Кожна політико-владна структура незалежно від того, партійна вона чи державна, має декілька кланів, які конкурують між собою в умовах закулісної боротьби, і лише при певній кризі цієї владної структури на поверхню спливає справжній стан її міжкланових відносин. В умовах недорозвинутості політики як діяльності, незрілих форм цивілізованої партійної конкуренції і громадської активності, посиленої олігархізації всіх політичних структур домінують олігархічні, а не демократичні джерела формування і розподілу влади.

29) Стосовно розуміння предмета політології виділяють два підходи: плюралістичний і моністичний. Прихильники плюралістичного підходу залучають до політології різні дисципліни: історію політичних і правових учень, політичну соціологію, політичну філософію, політичну географію. Прихильники моністичного напрямку розглядають політологію як окрему галузь дослідження зі специфічними методами. Зокрема, у французьких та італійських посібниках термін "політологія" застосовується для позначення дисципліни, яка вивчає політичні режими, інститути, елементи громадянського суспільства. У англо-американській традиції відповідна дисципліна називається "порівняльним правлінням".  Політологія в моністичному значенні має два аспекти: етатистський (державознавчий), який охоплює коло проблем, пов'язаних із функціонуванням державних інститутів; кратологічний, що вивчає владні відносини на всіх рівнях суспільства.

30) Поліархія у Р. Даля — це демократія в дії. Поліархію він розглядає як процес наближення до демократії.  Оскільки поліархія — це стан реальної політичної дійсності, то він вибирає і критерії поліархічності тієї чи іншої системи. Такими критеріями в нього є ступінь опозиційності чи конкурентності еліт і рівень участі населення при їх виборі. Для того, щоб досягти поліархії, всі громадяни повинні: а) формулювати свої уподобання; б) висловлювати свої побажання співгромадянам і урядовцям; в) змушувати урядовців розглядати свої вимоги і таким чином контролювати процес прийняття політичних рішень.  Таким чином, Даль дає досить розгорнуту характеристику сутності поліархії. Зокрема, він пише: Поліархія — політичний порядок, який відзначається у найза-гальнішому вигляді двома масштабними характеристиками: громадянські права на­дані порівняно високій частині дорослих, а самі ці права дають можливість прояв­ляти незгоду і шляхом голосування усувати вищих посадових осіб від управління... Якщо конкретніше, ... то поліархія є політичний порядок, який спирається на сім основних інститутів, і всі вони повинні діяти, щоб система могла бути визнана саме поліархією.

31.  Розподіл державної влади — правова теорія та принцип, згідно з якими державна влада повинна бути поділена на три незалежні одна від одної (але при необхідності контролюючі одна одну) гілки: законодавчу, виконавчу та судову. Деякі європейські держави, а також Тайвань, законодавчо відокремлюють контрольну, екзаменаційну, юридичну а також засновницьку та виборчу гілки. Запропонована Джоном Локком. Термін увів французький філософ просвітитель Шарль-Луї де Монтеск'є в таких своїх працях, як «Персидські листи» (1721), «Про дух законів» (1748). Принцип поділу влади був уперше закріплений у Конституції США 1787 p., Декларації прав людини і громадянина 1789 р. у Франції, потім у Конституції Франції 1791 р. Розподіл влад — важлива й необхідна умова формування, правової, соціальної держави, її основоположний принцип. Цей принцип справедливо відноситься до основних досягнень світової цивілізації і загально — людської культури. Соціальна цінність розподілу влади полягає у тому, що він покликаний запобігти можливості зосередження повноти влади в руках якої — небудь гілки влади чи державного органу. Тому його справедливо вважають важливою гарантією політичної свободи особистості.  Поділ державної влади є необхідною умовою демократичного політичного режиму. Авторитарні, особливо тоталітарні, політичні режими заперечують поділ влади. Комуністична ідеологія відкидає його навіть теоретично, обґрунтовуючи принцип єдності влади, відповідно до якого мандат на здійснення якої-небудь державної функції є похідним від представницької влади. Вважається, що адміністративні та судові дії держави виконуються за дорученням представницьких органів державної влади і як такі є не владою, а лише функцією, здійснюваною від її імені. Практична реалізація в соціалістичних країнах принципу єдності влади призвела до зосередження всієї повноти державної влади навіть не у формально представницькому органі, а в руках апарату комуністичної партії і небачених зловживань владою. В основу принципу розподілу влад покладено поділ єдиної за своєю природою державної влади на відокремлені, взаємо врівноважені гілки, кожна з яких являє собою систему державних органів. Політичне обґрунтування поділу влади на три галузі («гілки») полягає в тому, щоб поділити і збалансувати державно-владні повноваження за принципом компетентності між різними державними органами, встановити взаємний контроль, унеможливити узурпацію влади — зосередження всіх повноважень або більшої їх частини у єдиному органі державної влади або в посадової особи і тим самим запобігти сваволі. Влада в демократичній державі у вигляді її трьох галузей (законодавчої, виконавчої, судової) є політичною формою вираження влади народу. Будучи «поділеною», влада в державі має залишатися цілісною, єдиною.  Юридичне вираження єдності і гармонійності влади полягає в такому: органи державної влади в сукупності мають компетенцію, необхідну для здійснення функцій і виконання завдань держави; різні органи держави не можуть диктувати одним і тим же суб'єктам за тих же обставин взаємовиключні правила поведінки. Цей принцип включає певну систему вимог: розподіл функцій і повноважень (компетенції) між державними органами відповідно до вимог поділу праці; закріплення певної самостійності кожного органу влади під час здійснення своїх повноважень, неприпустимість втручання у прерогативи один одного та їх злиття; наділення кожного органу можливістю протиставити свою думку рішенню іншого органу держави та виключення зосередження всієї влади в одній гілці; наявність в органів влади взаємного контролю та неможливість зміни компетенції органів держави неконституційним шляхом. Принцип поділу влади доповнюється системою стримувань та противаг , яка передбачає конкуренцію різних органів влади, наявність засобів для взаємного стримування й підтримки відносної рівноваги сил. Система стримування і противаг, з одного боку, сприяє співробітництву і взаємному пристосуванню органів влади, а з іншого боку — створюють потенціал для конфліктів, які найчастіше вирішуються шляхом переговорів, угод і компромісів. Поділ влади — це лише один з багатьох елементів механізму демократичного здійснення державної влади і сам по собі не є гарантією демократії. Більше того, за незбалансованої системи стримувань і противаг жорсткий поділ влади може спричинити протистояння гілок влади. Особливої гостроти протистояння законодавчої та очолюваної главою держави виконавчої гілок влади набуває за президентської та змішаної форм республіканського правління у періоди так званого розділеного правління, коли президент і парламентська більшість представляють різні партійно-політичні сили. Іноді це протистояння доходить до відкритої збройної конфронтації, як це сталося, наприклад, у 1993 р. в Росії. Ефективність державної влади залежить не тільки від її поділу, а й від багатьох інших елементів механізму здійснення влади, які у своїй сукупності характеризуються поняттям«формадержави».

32 . Найбільш системного і глибокого розвитку українська консервативна думка досягла в працях В’ячеславаЛипинського, Степана Томашівського і Василя Кучабського. Теоретики українського консерватизму дотримувалися різних поглядів стосовно майбутньої форми держави. В. Липинський обгрунтував концепцію трудової легітимної монархії, С. Томашівський — клерикальної монархії, а В. Кучабський — мілітарної монархії.  В. Липинський грунтовно висвітлив концепцію політики у праці «Листи до братів хліборобів». Він вбачав повноцінний розвиток української нації в розбудові власної держави. Така держава має існувати у формі монархічного правління, що відповідає державницькій традиції, започаткованій Б. Хмельницьким. За В. Липинським, ця монархія повинна грунтуватися на таких п'яти підвалинах: аристократія, класократія, територіальний патріотизм, український консерватизм, релігійний етос. Гетьман як спадковий монарх репрезентує державу, уособлює її авторитет. Разом з гетьманом управління державними і суспільними сферами здійснює аристократія — кращі представники усіх класів і станів: промислового (фабриканти, інженери, робітники); хліборобського (поміщики, селяни, сільські робітники); фінансового і купецького (всі, хто живе з обміну продуктами); комунікаційного (залізничники, шофери), інтелігенція. Такий принцип формування аристократії (правлячої еліти) В. Липинський називав класократією, яка також передбачала співпрацю всіх класів. Принципи класократіїзаперечували буржуазний парламентаризм як такий, що роз'єднує нації за партійними ознаками, соціалізм — за класовими ознаками і націоналізм — за етнічними ознаками. Державницька концепція С. Томашівського грунтувалася на ідеях особливої ролі Галичини та уніатської церкви в майбутньому державотворенні; українського консерватизму; об'єднуючої національної ідеї; європеїзації українського руху з опорою на власні (особливо в Галичині) традиції. В поглядах на державу С. Томашівський дотримувався ідеї мирної еволюції існуючих форм правління, вважаючи, що республіканська форма правління може бути найгіршою деспотією, рівно ж як і монархія — демократичною, якщо вона не є абсолютною. На думку С. Томашівського, майбутня українська держава повинна формуватися на основі автономії західноукраїнських земель, яка матиме власне законодавство, адміністрацію, освіту, армію. Автономія має спиратися на традиції Галицько-Волинського князівства та Австро-Угорської монархії і польського республіканського правління. На відміну від С. Томашівського і В. Липинського, які у своїх державотворчих концепціях спиралися на ідеї «клерикальної монархії» та «легітимної трудової монархії», В.Кучабський називав свою концепцію позитивним мілітаризмом. За цією концепцією, провідну роль у побудові монархічної держави має відіграти військова еліта з сильним вождистським характером, військовим хистом і аристократизмом національного почуття. В. Кучабський дотримувався ідеї «українського П'ємонту», виходячи з того, що завдання державотворення може виконати не етнічне об'єднання українців у межах чужої держави, а нація, психічний склад якої може бути сформований лише на певній території. Таким «П'ємонтом», на його думку, могла стати Галичина, в якій склалися для цього найсприятливіші умови.

33. Соціальна держава - це правова держава розвиненого цивільного суспільства, що , з'єднуючи у своїй діяльності принципи волі й рівності, соціальної справедливості, надкласовості, реально забезпечує соціально-економічні права людини. Соціальна держава й правова держава - єдине ціле в тому розумінні, що соціальна держава це сторона правової держави., тобто держави реальних прав людини, серед яких є соціально-економічні права (право на працю, справедливі умови праці, соціальне забезпечення, гідну людину прожитковий мінімум і ін.), забезпечення реальності яких - завдання соціальної держави. Соціальна держава - надкласово, у тому розумінні, що воно спрямовано на організацію нормального життя й розвитку всього суспільства в цілому, воно захищає права, волі, законні інтереси всіх його громадян, народів, є знаряддям зняття соціальної напруженості в країні. Соціальна держава - це держава розвиненого цивільного суспільства (создающего матеріальні блага ,інші цінності ), що є умовою існування й розвитку соціальної держави, розвинена цивільне суспільство як би зворотна сторона соціальної держави, останнього без першого не буває.  Соціальна держава нівелює невиправдані соціальні розходження, забезпечує гідні умови існування своїх громадян, соціальну захищеність населення, беручи участь у виробництві й розподілі економічних благ, воно втручається у вільну економічну діяльність ( в інтересах усього суспільства в цілому). Соціальна держава сприяє формуванню в країні т.зв. «середнього класу» ( частина суспільства, що забезпечена в тій мері, коли не відчувається потреба в необхідному, але й не багата настільки, що це викликає в малозабезпечених верств населення намір до розділу їхньої власності). Соціальна держава – це держава, основним завданням якої є створення умов і відповідальність за реалізацію так званих прав людини “другого покоління”, тобто соціальних, культурних та економічних. Це положення, як видається, є, безперечно, центральним у сучасній концепції соціальної держави  – адже держава, в якій реально не забезпечені вищеназвані права і яка навіть не прагне до цього, однозначно не може називатися соціальною. Соціальна держава може бути визначена в своєму конкретному та загальному значенні як держава, котра передовсім зобов’язана сприяти самостійності та відповідальності кожного індивіда за свої дії і , крім того, надавати соціальну допомогу тим громадянам, які не з власної вини не можуть визначати або нести відповідальність за власний добробут.

35. Джеррімендерінг - довільна демаркація виборчих округів з метою штучної зміни співвідношення політичних сил в них і, як наслідок, в цілому на території проведення виборів. Джерримендеринг порушує рівність виборчих прав громадян (принцип рівного представництва: рівну кількість депутатів від рівної кількості виборців).   Рідше джерримендеринг застосовується для згладжування нерівності в адміністративному розподілі країни.  Джеррімендерінг широко застосовується в країнах з мажоритарними виборами в парламент і сильною партійною системою (зокрема, США). Щоб у парламент потрапила  максимальна  кількість «своїх» депутатів, виборців опозиційної партії концентрують у кількох округах, а в інших роблять невелику, але впевнену перевагу своєї партії. Для цього створюють округу з нерівним кількістю виборців, а також округу химерної територіальної форми. „Джеррімендерінг” – „нарізка” округів, покликаної забезпечити концентрацію в одних округах виборців, які підтримують певну політичну партію чи кандидата і розпорошення електорату, що підтримує політичних конкурентів, між декількома виборчими округами з тим, щоб у жодному з таких округів вони не мали підтримки більшості виборців. Якщо знати конкретне розміщення різних соціальних груп, інакше, політичну організацію суспільства, то є всі необхідні дані для того, щоб нарізати сітку округів у своїх інтересах: скоротити вплив одних груп на результати виборів для надання переваг іншим. Потенційна несправедливість, закладена у цю виборчу систему, яскравіше проявляється у поєднанні з особливими способами нарізки виборчих округів, яку отримала назву «виборча географія». Мета «виборчої географії» у тому, щоб зробити голос більш консервативного сільського виборця вагомішим, ніж голос міського виборця, створивши сільській місцевості більше виборчих округів із меншим кількістю виборців, ніж у містах. Через війну, при однакової кількості виборців, що у міського та сільського місцевості, у вищій може бути створено в 2—3 рази більше округів. Основними принципами джеррімендерінгу є: в регіонах, де твоя власна партія особливо міцна, намагайся стримувати величину округа настільки, наскільки дозволяють закони, а регіонах, де сильні інші партії збільшувати величину виборчого округу. Незважаючи на суворі правила, що існують на сьогоднішній день, практика показує, що при бажанні і наявності якісної статистики з географії суспільства можна маніпулювати нарізкою округів при повному дотриманні формальних правил.

36. Хоч політичні партії і покликані в першу чергу представляти інтереси певної групи  людей, але на сучасному етапі розвитку українського суспільства роль політичних партій  часто набуває іншого характеру, а саме не вирішення першочергових найбільш важливих  актуальних загальнонаціональних питань і проблем, а часто лобіювання інтересів окремих  особистостей, бізнесових груп, різних політичних еліт, вирішення другорядних проблем.  Організаційна структура українських партій не відповідає сучасному розумінню партії  як політичного підприємства в умовах функціонування конкурентного політичного ринку, а  скоріше нагадує напівтіньову, напівзакриту структуру для обслуговування інтересів вузьких  кіл бізнесових та політичних угруповань. Через ці обставини українські партії набули таких  характерних рис, як переважання принципів авторитарного або демократичного централізму  у внутрішньопартійному житті, поєднання представницьких, арбітражних і виконавських  функцій на рівні партійного керівництва, відсутність фахового партійного апарату, який би  володів сучасними політичними технологіями, відсутність цивілізованого механізму  формування партійного лідерства, непрозорий механізм розподілу партійних фінансів,  залежність партійного лідера від владних і бізнесових структур .Така організаційна структура не сприяє припливу в партійні ряди ініціативних,  високоінтелектуальних та моральних кадрів, не забезпечує постійної циркуляції і оновлення  кадрового потенціалу політичних партій .

37…Розглянемо коротко проблему: Україна - Захід. Як уже згадувалось, Україна посідає ключове місце на євразійському просторі і фактично контролює основні транспортні коридори між двома цивілізаціями і в широтному, і в меридіанному напрямах. Тим часом політика Заходу до України в перші роки її існування як незалежної держави була не менш суперечливою і непослідовною, ніж політика України до Заходу. В певних аспектах вона залишається такою і на сучасному етапі. Причини цього явища полягали і в повільності формування на Заході нової стратегії до посткомуністичних країн, і в традиційній та дуже шкідливій звичці Заходу дивитися на пострадянський простір "очима Москви". Водночас Росія створювала у світового співтовариства імідж України як "авторитарно-націоналістичного", "безвід повід аль-но-неокомуністичного" режиму. Євразійська модель, євразійський шлях залишається сьогодні найбільшою реальною загрозою для України головно з трьох причин: По-перше, євразійство (у розмаїтих своїх версіях,- як «етноінтеграційних», так і у відверто експансіоністських, інкорпоративних, реставраційних) все більше і більше стає трохи чи не офіційною геополітичною доктриною Кремля: адже євразійські стратегеми і гасла є досить зручними для маскування імпер-шовіністичної природи «реінтеграційних» потуг московського режиму.    По-друге. Україна дійсно усе ще перебуває в орбіті потужних (подекуди навіть і переважних, домінантних) цивілізаційних, інформаційно-комунікативних та лінгвокультурних впливів реального (побутового, «масового») євразійства. Це вдало використовується сьогодні Москвою для посилення свого контролю над Україною: контролю інформаційно-комунікативного, контролю соціально-психологічного, контролю просторово-ареального (особливо над великими міськими агломераціями зі змаргіналізованою та зросійщеною людністю), контролю загальноцивілізаційного. У цьому контексті великі міста України яко «melting pot» (плавильний казан) денаціоналізації не лише продовжують спонтанно самовідтворювати зросійщене лінгвокультурне довкілля, де майже не залишається функціонального простору для дійсного розгортання живої української культури, але й посилюють (через употужнення російськомовних інформаційних потоків) русифікаційний тиск на всю українську націю. Вони стають, по суті, тим ерозійним чинником, що розмиває навіть і ті малі цивілізаційні початки українства та ті невеличкі культурні плацдарми в містах, що їх вдалося було захопити українській культурі ще на початку дев'яностих років. По-третє, подальше перебування України (як культури і як цивілізації) у спільному євразійському конгломераті означає лише (і це цілком закономірно і неминуче!) подальше розєвропеювання України, оскільки євразійство — і як ідеологія та історіософія і як геостратегія та реальна геополітична праксеологія), ба навіть і як сам менталітет і сам спосіб життя — є фундаментально антизахідницьким. Тому органічна європеїзація України вкупі із реальною цивілізаційною злукою з євразійським конгломератом є або цілком «шизоїдною», так званою «двохвекторністю» (і на схід, і на захід), або ж безглуздим оксюморонним поєднанням на кшталт «дерев'яного заліза»…

38. Соціальну революцію завжди здійснюють люди (класи, суспільні прошарки). Своїми діями вони й визначають її хід. Звідси є підстави стверджувати, що рушійною силою соціальної революції є найбільш свідомі, передові й прогресивні на даний час класи чи верстви суспільства. Такими, для кожної із історичних епох, були прогресивно налаштовані: аристократія, буржуазія та пролетаріат (робітничий клас у союзі з біднішим селянством), які відповідно здійснили феодальні, буржуазні та соціалістичні революції. В кожну історичну епоху вони рухали революційний процес. Концепція світового революційного процесу виступала теоретичною основою зовнішньої політики СРСР та його союзників, насамперед по Організації варшавського договору. Ставка у ній робилася на протиборство з капіталістичними державами, передусім США та їх союзниками по НАТО. Надавалася всебічна, у тому числі й воєнна, підтримка національно-визвольній боротьбі, як одній з «революційних сил» сучасності. Наявність у СРСР і США величезних арсеналів ядерної зброї робила протиборство двох світових систем особливо небезпечним. Світ балансував на грані термоядерної війни. Величезні матеріальні засоби відволікались СРСР для підтримки соціалістичних держав та країн «соціалістичної орієнтації*».  Небезпека нової світової, тепер уже термоядерної, війни примусила керівників СРСР висунути ідею мирного співіснування двох світових соціально-економічних систем, переходу від воєнного протистояння і конфронтації до мирного суперництва в економічній сфері. Однак мирне співіснування не поширювалося на національно-визвольний рух і боротьбу робітничого класу в капіталістичних країнах, що створювало можливість СРСР продовжувати надавати підтримку цим «революційним силам» сучасності, у тому числі через комуністичні партії.     Завершенням еволюції теорії світового революційного процесу було висунення М. С. Гобрачовим ідеї нового політичного мислення, яка, виходячи з існування реальної загрози знищення людства у світовій ракетно-ядерній війні, передбачала спільну для всіх держав відмову від застосування сили чи погрози силою у сфері міжнародних відносин, перехід до правових, договірних стосунків між усіма державами світу.    Марксистська концепція світового революційного процесу певною мірою відображала реальні процеси розвитку міжнародних відносин у XX ст., хоча відбувалось це у вкрай ідеологізованій формі. Ознайомлення з нею допомагає зрозуміти зовнішню політику СРСР та його союзників. Розпад світової системи соціалізму й самого СРСР позбавили цю концепцію сенсу і зробили її надбанням історії.

39.. Стабілізаційна діяльність політичної системи полягає у її здатності з'ясовувати причини різноманітних конфліктів (класових, групових, міжетнічних, міжпартійних, міждержавних), попереджати їх поглиблення, знаходити вихід із конфліктних ситуацій шляхом досягнення компромісів, становлення консенсусу.   Закономірністю політичної системи, за Д. Істоном, є прагнення до рівноваги, тобто забезпечення врівноваженості підсистем. Така рівновага може забезпечуватися або шляхом жорсткого контролю суспільного життя за допомогою політичних інститутів, або шляхом узгодження соціальних інтересів. Для стабільності політичної системи потрібні такі умови:  - наявність механізмів досягнення і збереження постійної рівноваги суспільнополітичного життя; - своєчасне випередження і витіснення у політичній системі елементів, що порушують її нормальне функціонування; - постійне оновлення внутрішніх структур системи;  - зв'язок внутрішньополітичних елементів із світовим політичним життям; - посилення універсальної і глобальної адаптивності системи.  Функція соціальнополітичної модернізації. Суть її зводиться до того, що політична система реформує усі сторони суспільного життя. Якщо політична е літа не наділена відповідним реформістським потенціалом, то перехід від однієї системи до іншої супроводжується затяжними катаклізмами, стагнаційними процесами, постійним відтворенням старих структур, способів мислення і поведінки. Вибір шляхів модернізації суспільного життя, пошук особливих (саме для цієї нації) варіантів розвитку залежить від того, наскільки інститути політичної системи виявляють здатність до самооновлення, рішуче поривають з віджилими традиціями.

40.Основою політико-правової концепції Жан-Жака Руссо була ідея народного суверенітету; вважається, що саме він надав найточнішого визначення поняттю, саме його вважають основоположником теорії народного суверенітету.  Руссо, як і багато його попередників, виходить з ідеї про наявність в історії людства природного стану, в якому всі люди рівні. Цей період характеризується станом свободи і рівності всіх. Для досягнення такої свободи він висуває ідею народного суверенітету, суть якої полягає у тому, що, укладаючи суспільний договір, всі його учасники отримують рівні права. Для цього необхідно, щоб кожен індивід відмовився від прав, що належали йому раніше. Суверенітет народу проявляється у здійснюваній ним законодавчій владі, оскільки політична свобода можлива тільки у такій державі, де законодавцем виступає народ.   Руссо виділяє дві важливі ознаки народного суверенітету – невідчужуваність і неподільність. Відчуження суверенітету народу на користь окремих осіб або керівних органів, так і його розподіл між окремими частинами народу, згідно із поглядами Руссо, означало б заперечення суверенітету, як загальної волі народу. У концепції Руссо є важливим те, що він заперечує необхідність наявності правителя і тих, ким правлять. Саме Жан-Жак Руссо  інтерпретував поняття народного суверенітету, зміст якого за визначеними ознаками аналогічний до сучасного. Його концепція стала «доктриною» періоду Великої французької революції.

41.  Конфуціанство-це передусім морально-етичне вчення, яке намагалося відповісти на питання про те місце, яке кожна людина займає в світі. У цьому і важливість цього вчення, оскільки, як я вже не раз відзначав у своїй роботі, на вченні Конфуція будувалося життя кожної китайської родини протягом майже двадцяти століть.  Спираючись на традиційні погляди, Конфуцій розвивав патріархально-патерналістську концепцію держави.  Держава трактується ним як велика сім'я. Завдання своє він бачив у виробленні умов, за яких суспільство, організоване в державу, досягне гармонії, а отже, і добробуту. Зразком для Конфуція служила сім'я в тому вигляді, в якому вона вийшла з родового суспільства. У ній суворо дотримувалося підкорення молодших старшим, норми поведінки та обов'язки кожного були чітко регламентовані, старший в роді був її головою, розпоряджаючись сімейної, господарської, релігійним життям цього осередку суспільства. Всі члени сім'ї були пов'язані спільними заняттями, загальним культом предків, кровнородственной зв'язком, що забезпечувало монолітність колективу. Свій ідеал держави Конфуцій мислив близьким до цього типу.  У центрі вчення стоїть фігура «благородного мужа» («цзюньцзи») - ідеального представника правлячого стану, діяння якого відповідно до чеснотами, вихованими їм у собі, за допомогою вчення Конфуція, забезпечують загальне благо. Конфуцій робить поступку, ймовірно, аристократії, кажучи, що «вищий»-той, хто «знає» від народження, інші ж, щоб бути корисними суспільству, повинні пройти підготовку вчителем.  Влада імператора («сина Неба») уподібнюється влади, де молодші залежать від старших. Зображувана Конфуцієм соціально-політична ієрархія будується на принципі нерівності людей: «темні люди», «простолюдини», «низькі», «молодші», повинні підкорятися «благородним мужам», «кращим», «вищим», «старшим». Тим самим Конфуцій виступав за аристократичну концепцію правління, оскільки простий народ повністю відмежовувався від участі в управлінні державою.   Щоправда, його політичний ідеал полягав у правлінні аристократів чесноти і знання, а не родової знаті і багатих, так що належить їм, ідеальна конструкція правління відрізнялася від тогочасних соціально-політичний реалій і завдяки цьому мала певний критичним потенціалом. Але в цілому для Конфуція і його послідовників, незважаючи на окремі критичні зауваження і судження, характерне швидше примиренське і компромісне, ніж критичне ставлення до існували тоді порядків.  Будучи прихильником ненасильницьких методів правління, Конфуцій закликав правителів, чиновників і підданих будувати свої взаємовідносини на засадах доброчесності. Цей заклик насамперед звернений до правлячих, оскільки дотримання ними вимог доброчесності відіграє вирішальну роль і визначає панування норм моралі у поведінці підданих. Відкидаючи насильство, Конфуцій говорив: «Навіщо, керуючи державою, вбивати людей? Якщо ви будете прагнути до добра, то і народ буде добрим. "  «Коли багатства розподіляються рівномірно, - зазначав він, - то не буде бідності; коли в країні панує мир, не буде небезпеки повалення (правителя). »Відкидаючи бунти і боротьбу за владу, Конфуцій високо оцінював блага громадянського миру.   Негативно ставиться Конфуцій також і до зовнішніх воєн, до завойовницьких походів китайських царств один проти одного або проти інших народів («варварів»). Не відкидаючи в принципі самі гегемоністські претензії китайських правителів, Конфуцій радив їм: «людей, що живуть далеко і не підкоряються», необхідно «завоювати за допомогою освіченості і моралі». «Якби вдалося їх завоювати, - додавав він,-серед них запанував би світ.» Ці культуртрегерського і світоглядні мотиви надалі нерідко використовувалися китайськими правителями в якості морального прикриття своїх завойовницьких акцій і підпорядкування своєї влади інших народів.  Негативне ставлення Конфуція до позитивних законів (фа) пояснюється їх традиційно наказательние значенням, їх зв'язком (на практиці і в теоретичних уявленнях, у правосвідомості) з жорстокими покараннями. Разом з тим Конфуцій не відкидав повністю значення законодавства, хоча останньому він приділяв лише допоміжну роль.  Істотну соціально-політичну та регулятивну навантаження у вченні Конфуція несе принцип «виправлення імен» (Чже хв). Мета «виправлення імен» - привести «імена» (тобто позначення соціальних, політичних і правових статусів позначення соціальних, політичних і правових статусів різних осіб і груп населення в ієрархічній системі суспільства і держави) у відповідність з реальністю, позначити місце й ранг кожного в соціальний системі, дати кожному відповідне йому ім'я, щоб государ був государем, сановник-сановником, батько-батьком, син-сином, простолюдин-простолюдином, підданий-підданим.

 42. Легісти — юристи, правники, котрі обіймали посади королівських радників. Розробляли та впроваджували римське право, яке вони протиставляли праву звичайному. Особливе значення набули у Франції в XIII ст. Легісти — вихідці з міських станів, займали адміністративні та судові посади в державному апараті; зіграли велику роль в процесі централізації Франції. Легістами іноді називають також філософів-„законників“ Китаю, див фацзя . Серед політичних учень Стародавнього Сходу у IV ст. до н.е. вирізнялися конфуціанська і легістська концепції політики. Легісти (законники) відмовилися від етичного і релігійного розуміння політики своїх попередників. Державне правління, за легістами, мало грунтуватися виключно на законах, виконання яких повинен забезпечити централізований державний апарат чиновників. Неухильно дотримуватися закону, згідно з поглядами легістів, повинен народ, а не правителі, які є законотворцями. Легістська модель держави була антиподом конфуціанської. Конфуціанська формула "держава для народу" здавалася легістам вершиною безглуздя. Держава, на їхню думку, призначена не "служити" народу, а бути для нього вуздечкою. Яким чином має вона виконувати цю свою функці?Навести порядок у розпаскудженому суспільстві можна лише завдяки каральним заходам, освяченим законом. Закони мають бути єдиними для всіх, окрім монарха, ясна річ, воля якого ніким і ніколи не контролюється. Складати закони слід у загальнодоступній формі, щоб вони були зрозумілими навіть останньому дурневі. Щоб закони працювали, їх слід по можливості узгодити з існуючими нормами звичаєвого права. Закони не підлягають критиці, їх належить лише сліпо виконувати. Шан Ян пропонував страчувати тих, хто посмів би не те критикувати — хвалити законодавство. Соціальною опорою деспотичної держави, на думку легістів, мала бути общинна верхівка, яка жадала влади та почестей. Держава повинна задобрити її рангами знатності й узаконенням купівлі-продажу землі. Чиновники-легісти не палали любов’ю до гордовитих аристократів. Вони домагалися ліквідації станових привілеїв, заміни спадкових рангів рангами знатності, що їх надаватиме цар за заслуги перед державою. Легісти воліли мати справу з навіки заляканим народом, щоб ним легше було керувати. Вони рекомендували володареві запровадити в державі кругову поруку, систему доносів, тотальне шпигунство за населенням, чинити судову розправу за найменше правопорушення.  Особливу увагу пропонувалося приділяти профілактиці соціальних негараздів, бо "якщо в країні вже виникла смута і (володар) хоче навести порядок, він лише посилить безладдя".  Легістські рекомендації у сфері політики та юриспруденції були такими моторошними, що їх ще стародавні китайці назвали "диявольськими". Таким чином, легісти вперше сконструювали завершену модель військово-деспотичної держави і, за словами Л. С. Переломова, "піднесли уніфікацію мислення та загальне одуріння народу до рангу державної політики".  Вчення легістів обстоювало інтереси чиновництва в умовах політичного всевладдя родової аристократії. Воно прагматичне за своєю суттю і може здатися на перший погляд реалістичним, принаймні набагато життєвішим за конфуціанську доктрину. Насправді ж воно не менш утопічне від конфуціанства: по-перше, легісти недооцінили роль чиновництва у деспотичній державі. Проголосивши примат закону над морально-етичними нормами, вони охорону законності поклали на чиновників, яких рекомендували вербувати не обов’язково з людей професійно підготовлених, зате неодмінно із сліпо відданих монархові. Проте, як показало життя, саме чиновники першими порушували закони, які вони мали проводити в життя, ставали над законом, перетворювалися на самостійну політичну силу. По-друге, економіка "по-легістсь-ки" (одержавлена) часто-густо не спрацьовувала, бо їй було протипоказане волюнтаристське втручання з боку держави. По-третє, марними виявилися силкування легістів знищити культуру, перетворити людей на бездумних виконавців чужої волі. Голе насильство, запропоноване лепетами, було неспроможне виконувати місію соціального регулятора вже тому, що воно суперечило самій природі людини, неминуче породжувало в суспільстві протидію і тому не сприяло соціальній стабільності.

43. Можна зробити висновок, що расовий чинник не може бути самодостатнім у визначенні характеру українського народу, ураховуючи значний відсоток росіян і вихідців зі змішаних сімей у Південно-Східній Україні. Межове, пограничне культурно-історичне буття українського народу між західноєвропейською й східноєвропейською цивілізаціями як глибинне порогове явище створило українця – людину миттєвої зміни настрою з роздвоєністю психологічної вдачі на жіночо-природне й чоловічо-вольове начало, що ідентифікує народ, який звик існувати на розломі цивілізацій. Ця обставина суттєво впливає на багатовекторну зовнішньополітичну орієнтацію Української держави, яка формально спрямована на Захід, але й не сходить з російського Сходу.  Важливе значення у формуванні українського національного характеру має соціопсихічний чинник – перевага селянства в соціальній структурі українства. На підставі аналізу досліджень І. Мірчука, Ф. Колеси, Д. Донцова, Т. Шевченка дисертант доходить висновку, що історичні обставини, які тривалий час зумовлювали перевагу селянства (відсутність української аристократії, купецтва, буржуазії тощо) у соціальній структурі суспільства, у переломні моменти історії були суттєвою перешкодою у створенні централізованої держави як основної умови існування локальної цивілізації. Це стимулювало виникнення розбрату та анархічного індивідуалізму як домінантних психологічних рис народу, традиційну його відчуженість від державної влади.  Розглядаючи вплив культури на формування національного характеру, зазначимо, що О. Кульчицький указував на належність українського народу до європейського культурного кола, а Д. Чижевський узагалі заперечував вплив візантійської культури. Більш урівноважено цю проблему вирішував О. Пріцак, указуючи на належність України до східноєвропейського культурного світу, з чим можна в цілому погодитись.  На засадах аналізу теми серця у творчості Г. Сковороди, П. Куліша, Т. Шевченка, О. Кульчицького, Б. Цимбалістого, П. Юркевича автор доходить такого висновку: інтровертність українського національного характеру, зосередження на світові внутрішніх психічних переживань, діяння за покликанням серця (кордоцентризм) ідентифікує український народ як народ сентиментальний, чутливий, схильний до пісенної меланхолії. Це перешкоджає реалізації політичного курсу Української держави стосовно інтеграції України в західноєвропейську цивілізацію, створену на засадах раціоналізму й прагматизму.  На підставі аналізу концепцій М. Данилевського, О. Шпенглера, А. Тойнбі, К. Ясперса, Й. Хейзенги та інших дослідників доходимо висновку щодо тенденції становлення глобальної вселюдської цілісності в разі збереження спадкоємності цивілізаційного розвитку в поєднанні з існуванням унікально одиничного, регіонально особливого, що породжує розмаїття суперечливих диференціацій, відмінностей в їх постійній боротьбі, у результаті якої гинули окремі цивілізаційні форми, але все-таки виживала цивілізація загалом.

44 .Конституція Пилипа Орлика була передовим у тогочасному європейському суспільстві, де панували абсолютистські монархії, державницьким актом. Він визначав Україну як станову республіку на чолі з вибраним гетьманом. Конституція стала важливою підвалиною подальшого розвитку української державницької думки, символом боротьби за створення незалежної Української держави. Українська Конституція випередила час. її було прийнято тоді, коли французькі та англійські просвітителі лише починали розробляти гуманістичні ідеї та загальногромадянські принципи. Вона ввібрала в себе творчі й наукові здобутки тогочасної політичної і правової думки Європи і має повне право називатися першою демократичною конституцією світу.  Бендерська конституція продовжила процес конституціоналізму в козацькій Україні, започаткований українсько-польсько-російськими договорами і гетьманськими статтями. Особливе її значення полягає в тому, що тут здійснено спробу не лише визначити права й обов'язки гетьмана і старшини у майбутній Українській державі, а й узагальнити суспільно-політичний устрій козаччини, який склався на основі соборності, звичаєвого права і військової демократії від часів Київської Русі й до початку XVIII ст. Автори Конституції не зробили якихось концептуальних відкриттів, не створили нових державних моделей, не проголосили невідомих до них правлінських принципів, а досить творчо підійшли до досвіду своїх пращурів; вперше у письмовій формі виклали те, що було апробовано практикою і прижилося саме в Україні. Похвально, що цей внесок вони зробили, засвоївши досягнення європейської політико-правової думки - визнавши природні свободи і права людини, натуральні права народу, договірне походження держави, необхідність обмеження абсолютної влади монарха.  Тут віддзеркалено відомі від часів Афін та Рима політичні права громадян, найголовнішими серед яких є право на службу у війську, на участь у громадському житті, на частку в загальнонародній власності, на обіймання виборних посад в державі, захист особистих і майнових прав у суді, на приватну власність, станові привілеї, право усунути від влади тирана.  Головною причиною його фіаско стало не прагнення до справжньої незалежності України, а зафіксоване на папері намагання віддати її під черговий чужоземний протекторат. Не козацький парламент, а Карл XII затвердив і став гарантом української Конституції. А кримського хана і турецького султана - вікопомних вороги українського люду - названо "найсвітлішими їхніми милостями". Створивши 300 років тому першу Конституцію в Європі, Україна майже три століття не мала справжньої свободи.

45.У тексті документа її автори називають територію держави Малою Руссю, Військом Запорозьким, Україною. Законодавча влада надається Генеральній Раді, що виконує роль парламенту, до якої входять генеральні старшини, цивільні полковники від міст, генеральні радники (делегати від полків з людей розважливих і заслужених), полкові старшини, сотники та представники від Запорозької Січі (стаття 6). Генеральній Раді належало працювати сесійно, тричі на рік — в січні (на Різдво Христове), квітні (на Великдень) і жовтні (на Покрову). На своїх зборах Генеральна Рада розглядає питання про безпеку держави, спільне благо, інші громадські справи, заслуховує звіти гетьмана, питання про недовіру йому, за поданням гетьмана обирає генеральну старшину. Найвищу виконавчу владу мав гетьман, влада якого була довічною. У період між сесійними зборами Генеральної Ради виконував її повноваження. Можливості гетьмана і його владні повноваження були значно обмежені статтями 6, 7 і 8. Відповідно до цих положень гетьман не мав права розпоряджатися державним скарбом та землями, проводити власну кадрову політику, вести самостійну зовнішню політику. Йому також було заборонено створювати якусь власну адміністрацію, він не міг застосовувати покарання до винних. Для задоволення матеріальних потреб гетьманові виділялись певні рангові маєтності з чітко визначеними прибутками, проте лише на час його перебування на посаді.   Основні положення Гадяцького договору: Україна в складі Брацлавського, Київського, Чернігівського воєводств під назвою “Руське князівство” разом з Польським королівством і ВКЛ входила до “єдиної і неподільної Речі Посполитої” на рівних правах;  влада гетьмана визнавалася довічною, а по його смерті стани українського суспільства обирали чотирьох претендентів, з-поміж яких король призначав нового гетьмана;  утворювалися місцеві органи влади за польським зразком; відновлювалися суд і судочинство а також адміністративно-територіальний устрій, що існували до 1648 року; Руське князівство не мало прав на самостійні зносини з іншими державами; сенаторські посади мали обіймати особи православного віросповідання; дозволялося відкрити окремий монетний двір для карбування грошей із зображенням спільного короля; кількість збройних сил мала становити 60 тис. козаків і 10 тис. найманців; відновлювалося велике землеволодіння, кріпацтво, усі повинності які існували до 1648 р.; козацтву гарантувалися давні права та привілеї , а по 100 козаків з кожного полку, за поданням гетьмана, отримували від короля шляхетство; на території Руського князівства скасовувалася церковна унія, проголошувалася свобода православного та католицького віросповідання, православному митрополиту і 5 владикам надавалися постійні місця в спільному сенаті Речі Посполитої;  польські і литовські війська не мали права перебувати на території Руського князівства, за винятком надзвичайних ситуацій, але ва такому разі вони переходили в підпорядкування гетьмана; окремим пунктом оговорювалося існування двох університетів: Києво-Могилянської академії, урівняної в правах з Краківською, і новоствореної вищої школи зі статусом університету; по всій території держави дозволялося засновувати колегії та гімназії з правом викладання по-латині; проголошувалася повна свобода друку (у тому числі в питаннях, дотичних релігії), аби друкована продукція не містила випадів проти особи короля. Конституція прав і вольностей запорозького війська Пилипа Орлика 1710 р. містила основні  засади конституціоналізму: розмежування влад, визначення повноважень вищих державних  органів. Подальший розвиток політико-правової та конституційної думки на Україні тісно  переплітається з історією нашої держави.  На думку як вітчизняних, так і зарубіжних фахівців, це була перша європейська  конституція у сучасному її розумінні.

47.  Деякі дослідники вважають, що Китай є, можливо найбільш ефективним перехідним суспільством. Збереження там при владі комуністичної партії і відповідної їй політичної системи не спростовує, на їхню думку, цього висновку. Швидкий підйом економіки Китаю на основі розширення ринкових відносин та приватного й недержавного секторів свідчить про справжні успіхи тамтешньої перехідної економіки на тлі кризи традиційних перехідних суспільств. Безперечно, китайський досвід має й матиме вплив на сусідні середньоазіатські держави. З цього погляду можна говорити про виникнення поряд із постсоціалістичними перехідними економіками також квазісоціалістичних перехідних економік. Такий попередній опис і класифікація перехідних економік як регіону світової економіки створюють передумову для визначення цього типу економічних систем, з'ясування його змісту, проблематики, перспектив розвитку. Важливою метою аналізу є визначення місця і функцій перехідних економік у світовій економіці, зокрема в інтенсивних процесах глобалізації та інтернаціоналізації, що розгортаються у світі. Перехідними ми називаємо такі економіки, які перебувають у процесі великомасштабних змін, що ведуть до іншої, стабільної економіки.

48-49. Можна розказувати про кредит від МВФ, допомогу ЄС і так далі. і тоді виходить, що захід не розвалює українську економіку, а навпаки.МВФ створено з метою регулювання валютних відносин між країнами, тобто є з 1-єї сторони контролером валютної поведінки а з ін.. джерелом фінансування дефіцитів платіжних балансів державю. Зовнішнє фінансування Укр. Здійснюється в основному МВФ. Етапи: 1994-1995- гіперінфляція було надано фін допомогу у вигляді системної трансформ. Позики на суму 764млн. для підтримки балансу Укра. 1995-1998 Укр отримала кредит за програмою»Стенд бай»  1.8 млд дол.. для підтримки курсу нац.. валюти. 1998-2004 розририла фінансування до 2.6 млд дол.. 2004-2005 обрана програма»Стенд бай», країна мала право отримати кредит. 2014 Починає вести системні відносини з МВФ. Отож фінансові структури зацікавлені в розвитку економіки Укр а не її розвалі.

50. За Боденом влада держави - постійна й абсолютна. Це вища і незалежна влада як усередині країни, так і у відносинах із закордонними державами. Вище носія суверенної влади тільки Бог і закони природи. Суверенітет Ж. Боден розумів як незалежність держави від Папи Римського, від церкви, від іншої держави.  Суверенітет як верховна влада дає права: 1. Видавати і скасовувати закони. 2. Оголошувати війну й укладати мир. 3. Призначати вищих посадових осіб. 4. Здійснювати верховний суд. 5. Милувати. 6. Чеканити монету. 7. Установлювати еталони міри і ваги. 8. Стягувати податки.  Державу Боден визначав як правове управління багатьма родинами і тим, що в них є загальне на основі суверенної влади. Держава - це правове управління згідно зі справедливістю і законами природи. Правом воно відрізняється від зграї розбійників чи піратів, з якими не можна укладати союзів. Держава - сукупність родин, а не окремих осіб. Сім'я - основа й осередок держави. У сім'ї Ж. Боден розрізняє три види владних відносин: 1. Подружні. 2. Батьківські. 3. Панські. У наш час вчення Жана Бодена досить актуальне. По-перше: Суверенітет притаманний тільки державі, як невід'ємна якість верховної влади в країні. По-друге: Суверенітет - необмежений, він або є, або його немає, його не можна обмежити. По-третє: Суверенітет -неподільний. Проте сучасне розуміння державного суверенітету дещо ширше. У сучасному розумінні суверенітет - це виняткове право здійснювати владу у певній державі (рідше — на окремій території, над окремою групою осіб) незалежно від будь-кого.  Розділяють три види суверенітету: - державний; - народний; - національний.Державний суверенітет проявляється у властивості державної влади самостійно видавати загальнообов’язкові для всіх членів   суспільства правила поведінки, визначаючи і забезпечуючи єдиний правопорядок, права і обов’язки громадян, посадових осіб, державних, партійних, громадських організацій і органів. Існує повний, формальний і частково обмежений суверенітет. Формальний суверенітет юридично і політично проголошений, а фактично, в силу поширення на нього впливу інших держав, які диктують свою волю, не здійснюється.

51. Фашизм — різновид політичного режиму, концепція, а також радикальна авторитарна імперіалістична ідеологія, характерними ознаками якої є сильний культ особи, мілітаризм, тоталітаризм, імперіалізм та ідея постійної війни й панування. Започаткував Муссоліні. Ознаки: - фашисти зазвичай мають тверду позицію проти будь-якого розділу зв'язку політичних поглядів на лівий-правий спектр, вважаючи його недостатнім для опису своїх переконань. - обґрунтування переваги і обраності однієї, обраної в силу цього панівної нації (під нацією, як і під державою, розуміється один індивід (як правило, масштабів культу особи), або їх невеличка група, що триває історично і об'єднаних однією ідеєю сильної особистості, мілітаризму, тоталітаризму, постійної війни, і панування) дискримінація стосовно інших «чужорідних», «ворожих» націй і національних меншин, класів, рас, індивідів, груп індивідів (бо можуть мислитись лише в державі), суспільств,партій, профспілок і тд.. Антиіндивідуалізм. Особиста позиція в колективі, наприклад, національного характеру, етнічного, расового або соціальних класів, або щодо організацій громадянського суспільства — пригнічується; - утвердження насилля і терору з метою придушення політичного противника і будь-яких форм інакодумства; Нижче наведене висловлювання Ренана, Муссоліні вважає передфашистським: «Розум, знання — продукти Людства, але це химера — бажати розуму безпосередньо для народу і через народ»; «Для існування Розуму зовсім немає необхідності, щоб він був загальним надбанням». Позитивне ставлення до насилля.  - насадження режиму, заснованого на принципах тоталітарно-корпоративної державності, однопартійності та вождизму. Фашизм можна розглядати як крайню форму колективізму; - заперечення демократії та відкритості влади; - мілітаризація суспільства, створення воєнізованих формувань, і війна як обов'язок. Фашизм рясно користується популістською термінологією: заклики до героїчних масових сил, щоб відновити славу минулого, і вимагає вірності єдиному лідеру, який, як правило, досягає масштабів культу особи. - проти ліберальних доктрин. Фашистське розуміння «влади» не має нічого спільного з поліцейською державою.  Комунізм — політична ідеологія, заснована на ідеї суспільної власності на засоби виробництва, суспільства загальної рівності та свободи, безгрошового забезпечення товарами та послугами. Ознаки: - Безкласовий стан суспільства;  - Перехідний лад соціальної організації суспільства, в якому панує державна власність на засоби виробництва та планова економіка, за умов широкої низової демократії робітничого класу ("диктатура пролетаріату").  - Теоретична концепція майбутнього безкласового суспільства, бездержавної суспільної організації, що ґрунтується на спільному володінні засобами виробництва. Він виходить з принципу: «від кожного — за здібностями, кожному — за потребами». - Політичне утопічне вчення та програма політичних партій і рухів, що безпосередньо походить з цієї концепції.  Тому основні відмінності фашизму та комунізму полягають в тому, що фашизм передбачав класове сусп-во, а комунізм - безкласове, комунізм - демократію, фашизм - заборону власної думки. Але я думаю, що не все так просто. Тому що фіг там була свобода слова при комунізмі. І культ вождя був, хоча це якраз особливість фашизму.  І як приклад - сучасна діяльність Комуністичної партії, яка забезпечує бойовиків зброєю. і підтримує розкол України. і є винною у смерті уукраїнських військових, тому її діяльність зараз більше нагадує фашизм.

52.  Комплектація кадрів державної служби передбачає низку систем: патронатну, систему оцінки заслуг, закриту, відкриту.  Система заслуг у свою чергу включає такі підсистеми: кадрову систему, яка ґрунтується на призначенні державного службовця на основі публічно-правового принципу і передбачає встановлення ієрархічного порядку посад, їх залежність від освітніх рівнів (вона існує в усіх країнах Європи, за винятком Нідерландів та Бельгії); найману систему, що існує в Нідерландах, Бельгії та Данії, передбачає контрактний спосіб набору на державну службу, заміщення будь-якої посади сторонніми кандидатами на основі спеціального тестування, більшу свободу і відповідальність начальників служб за кадрову політику свого персоналу порівняно з кадровою системою; змішану систему — ґрунтується на поєднанні кадрової та найманої систем і застосовується в більшості країн Європи, поряд із названими системами.

53.Політична еліта — це організована група, яка здійснює владу в суспільстві (правляча еліта) або перебуває в опозиції до правлячої верхівки (контр-еліта). Політична еліта бере участь безпосередньо або опосередковано у прийнятті й організації виконання політичних рішень. Основними концепціями еліт є моністична та плюралістична. Моністична концепція еліт сформульована у працях В. Парето, Р. Міллса, П. Бірнбаума. За Парето вона є однорідною; усвідомлює, що є прошарком, відокремленим від суспільства, об'єднана спільністю соціального походження та досвіду, відзначається солідарністю при захисті власних інтересів. Має зверхність над масами, що виявляється у таких елітарних психологічних якостях, як енергійність, мужність, доброчесність. Втрата елітою цих якостей призводять до її занепаду. Всередині еліти відбуваються зміни (так звана циркуляція еліт), під час яких вона допускає у свої ряди нових членів і тим самим зберігає своє панування або чинить опір структурному і кадровому оновленню, що призводить до революцій. Міллс намагається охарактеризувати американську політичну еліту, яка на його думку, складається з трьох груп: політичної верхівки (президент, його радники, вища адміністрація); економічної верхівки (керівники транснаціональних корпорацій); військової верхівки (командування та стратеги Пентагону). Кожна з цих груп є частиною єдиної уніфікованої та згуртованої владної еліти. За Бірнбаумом еліта є закритою соціальною групою, яка передає своє становище із покоління в покоління через механізм соціалізації — сімейне виховання та систему середньої і вищої освіти..  Прихильники плюралістичної теорії еліти критично ставляться до розуміння керівної еліти як однорідного прошарку, якому властиве самовідтворення. Вони вважають, що у суспільстві існують багато політичних еліт, які змагаються між собою за владу. Найвідомішим представником цієї концепції є Р. Даль, Р. Арон. Даль, досліджуючи функціонування влади на рівні міста, дійшов висновку, що вона проходить шлях від абсолютної олігархії до функціональної поліархії. У зв'язку з цим він виділив три періоди владної трансформації протягом століття, при яких змінюють одна одну різні еліти: 1) період влади патриціїв, коли керують авторитетні і багаті люди; 2) період підприємців, коли управління здійснюють представники великого бізнесу, котрі мають гроші, але не мають високого престижу; 3) період влади «екс-плебеїв», коли керують вихідці із нищих верств населення, переважно етнічних меншин, істотними рисами яких є не багатство, а високий соціальний престиж і популярність. Арон вважає, що чіткого розмежування між цими групами — «правлячими категоріями» — немає, можливий взаємний перехід між ними або навіть одночасне перебування у багатьох із них. Р. Арон робить висновок, що поліархія є невід'ємною рисою демократії як своєрідного результату суперництва різних правлячих груп між собою. Саме завдяки демократії, на думку Р. Арона, жодна з правлячих груп не може тривалий час здійснювати керівництво державою.  Отже, спільним для цих концепцій є визнання еліти як правлячої меншості, що має перевагу над більшістю завдяки своєму багатству, соціальному престижу, компетентності, політичній активності і здатності відтворювати себе через механізми соціалізації (сімейне виховання й елітарну освіту). Основна відмінність між цими концепціями полягає в тому, що прихильники моністичного підходу до оцінки еліти наголошують на її однорідності, замкнутості, горизонтальній мобільності (переміщення можливе лише в межах елітних груп) та її непідконтрольності з боку більшості навіть при демократичних інститутах.

54-55.  Націоналізм це - 1. а. Відданість нації, патріотизм; б. Надмірний, вузький чи егоїстичний патріотизм, шовінізм. 2. Вчення, що національний інтерес, безпека більш важливі, ніж інтернаціональні міркування. 3. Оборона національної незалежності.  З вищезазначеного можна зробити висновок, що націоналізм — специфічний стан свідомості етносу і соціально-психологічних орієнтацій людей, а також сполучені з ними ідеологія, теорія і соціальна практика.  Насправді всі держави побудовані на національній основі. Націоналізм не можна, по-перше, трактувати однозначно негативно, як це робив марксизм-ленінізм; по-друге, це є поняття позитивне в цілому, якщо не ототожнювати його з шовінізмом, тим більше з нацизмом. І якщо розрізняти націоналізм поневоленого народу, який бореться за своїх людські і національні права, від націоналізму імперського, який поневолює переможені народи і є шовінізмом – різновидом націоналізму найнегативнішого.  Отже, імперсько-шовіністичний націоналізм - це ідеологія, спрямована на завоювання, поневолення та позбавлення свободи інших народів.  Націоналізм фашистського типу можна назвати нацизмом. Учені ототожнюють нацизм на практиці як одну з форм ультраправої політики. Ультраправі теми нацизму включають аргументи, що окремі люди мають право домінувати над іншими, і суспільство повинне за допомогою чистки позбавлятися від нижчих верств. Детальніше нацизм описується у книзі А. Гітлера "Моя боротьба".

56.   Варто віділіті наступні прінціпові Відмінності между парламентськиїх и Президентський системами влади: 1. У парламентській Системі власти глава Уряду и его кабінет підзвітні перед законодавчо Владом, залежався від довіри парламенту и могут буті відправлені у відставку при вісловленні їм вотуму недовірі. За презідентської системи влади президент обірається на встановлений констітуцією Термін и при звічайній обставинні НЕ может буті відправленій у відставку путем вінесення Йому вотуму недовірі парламентом. ВІН прізначає уряд. 2. Презіденті обіраються путем прямого народного Голосування, або через колегію віборніків, а прем'єр-міністрі обіраються парламентами. Однак Варто пам'ятати, что процес такого Вибори может мати різноманітні форми. 3. Третя фундаментальна відмінність має особливе значення для країн перехідного періоду, Які перебувають в процесі побудова демократичних держав. У парламентській Системі Правління виконавча влада є Колективний чі колегіальною, у тієї годину як у Президентський системах Правління влада є одноособовою, неколегіальною. У суто парламентських системах стійбище прем'єр-міністра в Уряді может сильно відрізнятіся, починаючі від велічезної ПЕРЕВАГА до фактічної рівності з іншімі міністрамі, альо при цьом всегда зберігається відносно високий ступінь колегіальності при прійнятті РІШЕНЬ. На протівагу цьом, члени Уряду в Президентський системах влади є позбав Радника чі підлеглімі президента. Слід Зазначити, что найбільш Важливі решение у парламентських системах власти повінні прійматіся всім складом кабінету Міністрів, а не позбав прем'єр-міністром. Навпаки, у Президентський системах Правління найбільш Важливі решение могут прійматіся президентом за узгодженням, без узгодженням, чі даже усупереч пораді Уряду.

57. Президентська республіка — форма державного правління, за якої державна влада здійснюється шляхом надання президенту великого кола повноважень, що зокрема передбачає з'єднання в руках президента повноважень глави держави і глави уряду. Термін «президентська республіка» говорить сам за себе: президент грає в республіці домінуючу роль. Основними її ознаками є: • чіткий поділ законодавчої, виконавчої та судової гілок влади, а взаємини між ними будуються на базі принципу так званих «стримувань і противаг»; • президент — глава держави і виконавчої влади; • принцип парламентської більшості при формуванні уряду не діє; президент самостійно, з мінімальною участю парламенту, формує «уряд», що відрізняється від звичайного уряду тим, що воно не є органом, який приймає колегіальні рішення; • рішення приймає президент; • політична відповідальність уряду перед парламентом відсутня; • президент одноосібно керує виконавчою владою, посада прем'єр-міністра не передбачається; • президент несе відповідальність тільки в порядку імпічменту і може бути усунутий з посади. Президентсько—парламентська республіка — форма правління, вид змішаної республіки, за якої глава держави (президент) особисто пропонує склад уряду (насамперед кандидатуру прем'єр міністра), який підлягає обов'язковому затвердженню всім парламентом (Росія, Франція, Україна).

58.  Структурно-функціональний аналіз дає можливість розглядати політику як деяку цінність, систему, що має складну структуру, кожний елемент якої має певне призначення і здійснює специфічні функції, спрямовані на задоволення відповідних потреб системи. Елементи структурно-функціонального підходу до явищ, подій політичного життя суспільства є в працях Платона і Аріс-тотеля, Гоббса, Спінози, Руссо, а також Дюркгейма, Малиновсь-кого, Радкліфф-Брауна. В сучасній системній формі структурно-функціональний метод використовується соціологічною школою (Парсонс, Мертон та ін.) Якщо ж структурний елемент підходу належить до будь-якої організації людського співжиття: сім'ї, громадським об'єднанням, суду, різноманітним комісіям, законодавчим органам та ін., то функціональний співвідноситься з діяльністю організацій і зовнішнім ефектом її впливу. Суть структурно-функціонального підходу полягає у виділенні елементів соціальної взаємодії, що належить досліджувати, і визначенні їх місця і значення, функцій. В усіх соціальних концепціях, де суспільство розглядається системно, в тому чи іншому вигляді присутній і структурно-функціональний підхід. Метод біхевіоризму передбачає дослідження реальної поведінки суб'єктів політики незалежно від тієї інформації, яку вони подають про себе або яка надходить від інших. Тут аналізується поведінка, зумовлена не певними цінностями, нормами, а ситуацією. Тобто, за теорією біхевіористів, від політика можна очікувати будь-якої дії залежно від ситуації. Наприклад, патріот може бути корупціонером, а колишній злочинець - чесним політиком, якщо одна ситуація стимулює попит на корупційні дії, а інша ці дії обмежує або взагалі виключає. Отже впровадження цього методу в наукових дослідженнях дає змогу зняти маску лицемірства з політиків і показати їхні реальні дії.

59. Однією з найбільш поширених форм правового імунітету виступає недоторканність, яка може поширюватися як на індивідуальних суб'єктів, так і колективних (юридичних осіб). Складність аналізу недоторканності полягає в тому, що цей термін однаково може використовуватися як щодо осіб, так і щодо предметів матеріального світу. Так, в Конституції України проголошується і гарантується, по-перше, принцип забезпечення права на свободу та особисту недоторканність Значення терміна “недоторканність” полягає в тому, що це “гарантія від усіх посягань з боку будь-кого, закріплена в законі” або “те, що не можна псувати, знищувати, паплюжити через значимість та важливість” Деякі науковці пропонують ввести таке поняття, як “обмеження недоторканності”, відносно осіб, які наділені імунітетом. Ця пропозиція обґрунтовується тим, що існування принципу презумпції невинуватості, відповідно до якого особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду, в деяких випадках суперечить правовому імунітету Звернемо увагу на недоторканність дипломатичних агентів, дипломатичних представництв і співробітників консульських установ. До дипломатичного агента не можуть бути застосовані ніякі запобіжні заходи, в тому числі затримання або арешт, яка б процедура їх отримання не супроводжувала. Враховуючи те, що рішення про попереднє ув'язнення в Україні приймається виключно в судовому порядку, що повністю відповідає прийнятим зобов'язанням про забезпечення недоторканності консульських установ, затримання як короткочасний запобіжний захід, який пов'язаний з обмеженням волі, може обиратися трьома категоріями осіб: органом дізнання, слідчим, суддею, що по відношенню до консульської посадової особи не відповідає вимогам обмеження особистої свободи інакше як за умови винесення рішень компетентними судовими органами.  Посадові особи міжнародних організацій, за традицією, тенденції якої проглядаються під час аналізу змісту міжнародних конвенцій, користуються меншим обсягом правового імунітету порівняно з дипломатичними агентами, за виключенням Генерального секретаря ООН та його заступників, членів Міжнародного суду ООН, яким надані дипломатичні імунітети.

60. Американська система державного управління характеризується такими ознаками: 1) державне управління ґрунтується на президентській формі правління і бінарній партійній системі; 2) пріоритет права та індивідуалізму у відносинах між державою і суспільством, застосування принципу: законодавство, управління і судочинство; 3) несумісність адміністративно-управлінських посад з іншими посадами; 4) жорсткий механізм стримувань і противаг; б) децентралізація влади у прийнятті політичних рішень; 6) обмежене втручання держави в економічну та соціальну сфери; 7) найменший державний сектор економіки (складає 10 % від національного господарства) і найменші державні витрати (20 % від ВВП); 8) екстраполяція принципів і методів приватного бізнесу на державне управління; 9) висока мобільність і конкурентність працівників державної служби; 10) високий ступінь контролю керівників над підлеглими; 11) високий ступінь свободи і відповідальності управлінців за прийняття рішень; 12) відкрита наймана система набору і підбору на державну службу. Японське державне управління грунтується на монархічній формі правління і партійній системі з домінуванням останньої. Для нього характерними є: 1) суспільна ієрархія, шанобливість, покірність і схильність до добровільного підпорядкування; 2) повільне просування по службі, його залежність не від особистого успіху, а від послуху і певного вікового цензу; 3) збереження пожиттєвого найму, відданість корпорації, корпоративним цінностям вважається позитивною рисою і всіляко заохочується в управлінській діяльності; 4) груповий принцип ухвалення рішень і груповий контроль; б) національне регулювання економіки, яке передбачає заохочування конкуренції між підприємствами; 6) наявність сильних протекціоністських заходів у сільському господарстві та поміркованих в промисловості; 7) найнижчий рівень соціального державного забезпечення, перекладання цієї функції на сім'ю; 8) в Японії існує закрита система у формуванні управлінських кадрів, яка не передбачає вузької спеціалізації, а загальну підготовку і особисті якості. Європейська модель державного управління має всі форми державного правління, за винятком президентської, і ґрунтується, як правило, на партійній системі обмеженого політичного плюралізму. Для неї характерні закрита система державної служби (за винятком Великої Британії), кадрова, наймана і змішана системи набору державних службовців. На відміну від США державне управління тут має більший обсяг повноважень у економічній і соціальній сферах, що виражається у великому обсязі державних податків і державних видатків (30— 45 % від ВВП). Еліта на вищих рівнях державної служби має високий престиж.

61.  Сучасний неоконсерватизм є більш модернізаційним, ніж традиційним, його умовно можна розділити на англосаксонський, який більше змикається з неолібералізмом у соціальноекономічній політиці, і християнськодемократичний — близький у соціальноекономічній сфері з соціалдемократією. Однак у інших сферах суспільного життя ці два види неоконсерватизму відстоюють ідеї твердого правового і морального порядку, розумного обмеження людини в ім'я збереження здорових начал національного буття, меритократичного (аристократичного) державного управління.  Лібералізм умовно можна розділити на такі напрями: класичний лібералізм, соціальний лібералізм, неолібералізм, лібертаризм. Неолібералізм грунтується на вченнях М. Фрідмана і Ф. Хайєка. Представники цього напряму критикують державне регламентування економіки як економічно неефективне, що породжує безладдя і корупцію, відстоює ідеї повної приватизації і ринкових саморегуляторів. Неолібералізм розглядає державне регулювання економічних і соціальнокультурних процесів як у комуністичній, так і соціалліберальній інтерпретації як дві форми «конструктивістської єресі».

62. Етнос — це стійка культурна спільнота, котра має спільну історичну територію або зберігає символічний зв'язок з нею, спільні культурні та психологічні риси, що сформувалися впродовж століть. державне утворення, яке шляхом воєн мобілізує різні групи в єдиний етнос. Основним засобом мобілізації етносу на воєнні дії був страх перед чужинцями. Він мав найбільший ефект на рівні етносвідомості, оскільки проводив різку межу між «ми» і «вони». Існує два способи утворення етносу: об'єднання та поділ. З одного боку, етнос формується шляхом об'єднання племен, міст-держав, з іншого — утворюється внаслідок сектантського розколу або етнічного розпаду, при якому одна з етнічних груп відколюється від основної і стає новою етнічною спільнотою. Нація — це етно-політична спільнота, яка має спільні територію, громадянську культуру, економіку, правову і політичну системи. До її складу входять усі громадяни, незалежно від етнічного, соціально-класового походження, релігійної належності. Перший спосіб формування нації грунтується на тому, що централізована держава, ядро якої становить аристократична етнічна верства, об'єднує у собі інші регіони, етнічні групи, поширюючи на них єдину державну юрисдикцію, цінності, формуючи єдиний національний ринок.

63.  Етнос — це стійка культурна спільнота, котра має спільну історичну територію або зберігає символічний зв'язок з нею, спільні культурні та психологічні риси, що сформувалися впродовж століть. Важливим елементом етносу є спільна історична територія, де проходив процес його становлення і розвитку. Для етнічної ідентифікації більше має значення символічний зв'язок з територією, ніж реальний факт проживання на ній. У свідомості членів етносу вона сприймається, насамперед, як священна земля предків, визначних релігійних і політичних діячів. Якщо навіть члени етносу перебувають у діаспорі, то довго зберігають у пам'яті символічні образи цієї землі. До основних елементів етносу також відносяться такі психологічні й культурні явища, як історична пам'ять, мова, релігія і держава. Однією з основних категорій етнополітики є нація. Територіальна концепція, що є власне західною, виділяє такі основні елементи нації, як спільна територія, спільна громадянська культура, спільні економіка, правова і політична системи. Нація включає ті самі системні елементи, що й етнос, але деякі з них розуміються по-іншому. Скажімо, спільна історична територія в структурі етносу, як уже зазначалося, має символічний зміст, а в структурі нації — тільки реальний (тобто не може бути нації без території)

64. Політологія як наука про політику вивчає певні закономірності та тенденції політичного життя. Законам політичного життя не властиві такі ж стійкість і необхідність, як законам природи. Політичні закономірності — це стійкі й необхідні зв'язки між політичними явищами і процесами, на підставі яких можна прогнозувати майбутні політичні події. Однак про достовірність цього передбачення не можна стверджувати з такою точністю, як на підставі природного закону.

65.  Соціально-ліберальний напрям також строкатий за ідеологічними орієнтаціями. Одна його частина орієнтується на стратегічне партнерство з Росією і країнами СНД, висуває ідею двомовності та подвійного громадянства, федеративного устрою України, інша обстоює ті самі погляди, що й націонал-демократи. Пріоритетними завданнями для соціал-лібералів є рішуче здійснення економічних реформ як основи для поліпшення добробуту людей і зміцнення державності. Вони розглядають державу як інструмент забезпечення правових умов для гідного життя і безпеки людини, а не як найвищу цінність. У попередній Верховній Раді України цей напрям репрезентували групи «Реформи», «Єдність», Міжрегіональна депутатська група. соціал-ліберальні партії (лівоцентристські) — ЛПУ, НДПУ, СДП. Політичні сили консервативного спрямування ще не сформувалися, оскільки немає соціально-класової структури, яка б сповідувала цінності європейського консерватизму (власності, сім'ї, релігії, чіткого порядку). Тому часто консерватизм українських партій тяжіє до консервування віджилих структур і способів взаємодії. У попередній Верховній Раді України неоконсерватори були репрезентовані фракціями «Державність» і «Народний Рух України». Вони мали прихильників у інших фракціях, зокрема в «Реформах», «Центрі».

66. Державне управління — це управління суспільством і окремими його елементами (групами, організаціями, інститутами) у різних суспільних сферах з метою забезпечення реалізації основних суспільних і державних цілей. Державне управління на відміну від приватного має такі особливості: —по-перше, воно охоплює більші масштаби і різноманітні види діяльності; —по-друге, поширюється на ті об'єкти, які не можуть бути об'єктом ринкових відносин (оборона, національна безпека, екологічна безпека, фундаментальні наукові дослідження); —по-третє, функціонує в рамках більш жорсткого правового поля (якщо у приватному управлінні закон встановлює, що йому не робити, то в державному правлінні — що він може робити); —по-четверте, якщо ефективність приватного управління вимірюється нормою прибутковості, то державне управління не має сталих критеріїв виміру своєї результативності, корисності; —по-п'яте, процес ухвалення рішень у відкритих демократичних суспільствах вимагає більше поступливості, компромісів, мистецтва ведення переговорів; —по-шосте, на державне управління має значний вплив більше різноманітних чинників (законодавча база, співвідношення політичних сил, засоби масової інформації, соціальні структури, геополітичне становище і т. ін.); —по-сьоме, державні керівники мають менш тривалу перспективу перебування на посаді, а також обмежену систему добору персоналу.

67. Націонал-комунізм — національно орієнтований напрям у комуністичному русі, що виник 1917—20 серед частини бездержавних народів колишньої Російської імперії. Його прибічники вважали, що створення комуністичної економіки приведе до знищення як соціального, так і національного гноблення. Водночас вони вважали, що комунізм потрібно не уніфікувати за російським зразком, а пристосовувати до специфічних національних умов. У сучасному вигляді націонал-комунізм означає ідеологію, спрямовану на збільшення впливу країни для її народу методом побудови соціалізму й далі — комунізму, які націонал-комуністи вважають ідеальною економіко — соціальною політикою. Демократично-народницький напрям започаткувало Кирило-Мефодіївське братство, головним ідеологом якого був Микола Костомаров. Для демократично-народницького напряму характерні такі ідеологічні елементи: 1) визнання народу рушійною силою історичного процесу; 2) розуміння українського народу як окремої етнокультурної одиниці; 3) обгрунтування ідеї народоправства у вигляді народної демократичної республіки; 4) ідея федеративного устрою України; 5) ідея державної автономії України в складі федеративної Росії чи інших федеративних союзів; 6) надання переваги колективним формам власності.

68.Політична, як і економічна, правова, духовна, соціально-класова системи, є підсистемою суспільства. Якщо істотна ознака економічної системи — власність, ознаки політичної системи — це формування та здійснення політичної, державної влади. Саме владні відносини характеризують політичну систему. Політична система — це сукупність інститутів та груп, які формують і розподіляють політичну владу, здійснюють управління суспільними процесами, а також репрезентують інтереси певних соціальних груп у рамках відповідного типу правової системи і політичної культури. . Особливості політичної системи полягають у тому, що вона володіє монополією на владу в масштабах усього суспільства, визначає стратегію суспільного розвитку, забезпечує політичне й адміністативно-державне управління суспільними процесами, формує правову систему. Економічна система, що склалася в державі, залежить від способу організації її господарства, тобто від того, як узгоджується діяльність суб'єктів виробничих відносин (насамперед держави і приватних підприємців), хто є власником основних ресурсів, як ці ресурси (земля та інші природні ресурси, праця, капітал, технології) перетворюються на товари та послуги, які реалізуються споживачам. За цими критеріями розрізняють дві економічні системи: ринкову і планову. В країнах, де відбувається перехід від планової економіки до ринкової, складається перехідна економіка.

69. На відміну від інших держав Західної Європи, в Англії не існує яких-небудь спеціальних центральних органів по проведенню виборів. Немає їх і у виборчих округах. Загальне керівництво організацією виборів у масштабі всієї країни здійснює міністерство внутрішніх справ, а у виборчих округах - чиновник по виборам (у цій якості виступають шерифи графств і голови місцевих рад). Після одержання припису про проведення виборів і повідомлення виборців про їхнє часу чиновник по виборам передає свої повноваження чиновнику по реєстрації. У якості останнього виступає клерк місцевої ради.

70. Змішана виборча система є комбінацією мажоритарної і пропорційної виборчих систем. Вона має різні модифікації. У найпоширенішому варіанті змішаної виборчої системи частина депутатів вибирається за пропорційним, а частина — за мажоритарним принципом до нижньої палати парламенту. При цьому пропорційна і мажоритарна частина можуть мати різні величини. Так, у Німеччині, Росії, Литві, Грузії пропорційна і мажоритарна величини становлять половину, а в Угорщині — дві та одну третини від загальної кількості депутатських місць. У цій системі виборець отримує два голоси: один подає за одного із кандидатів, а другий — за один із списків.Існує також варіант змішаної виборчої системи, коли нижня палата вибирається за пропорційним, а верхня — за мажоритарним принципами.Змішана виборча система у нових державах пострадянського простору надійніше та об’єктивніше дозволяє віддзеркалювати політичну структуру суспільства, веде до появи впливових політичних структур замість «кишенькових» партій, які не мають популярності серед населення.

71.  Якщо аналізувати владу на рівні інституціалізованих суб'єктів, то треба сказати, що їх недоліком є величезний обсяг повноважень державних органів у соціально-економічній сфері, невизначеність правових мене політичної і адміністративної, державної і самоврядної компетенції, застарілі механізми контролю і координації, а також трудової мотивації управлінського апарату. Внаслідок цього проходить жорсткий процес боротьби за владу між інституціалізованими суб'єктами на всіх рівнях політичної системи, оскільки влада в даний час дає можливість розподілити власність, матеріальні й фінансові ресурси.

72.  Політична еліта в Україні на початку державного відродження складалася в основному з колишньої номенклатури і за змістом діяльності була ідеологічною, тобто здебільшого проповідувала необхідність реформ, а не займалася їх втіленням. Після других парламентських і президентських виборів прийшла технократична еліта, яка взяла курс на жорстку фінансову стабілізацію і конституційну реформу.У суспільстві визріває нова підприємницька й адміністративна еліта, здатна по-сучасному мислити і діяти. Політичне лідерство в Україні грунтується в основному навождизмі з націонал-романтичним і націонал-бюрократичним ухилом. Цей тип лідерства не передбачає глибоких професійних знань, а також опори на фахову команду однодумців і сучасну політичну партію. Сучасний тип лідера — професійного політика з реформістською орієнтацією починає формуватися в середовищі підприємницької й адміністративної еліти.

73.Державному управлінню України притаманні риси перехідних суспільств. Це обумовлене на даному етапі такими обставинами: —наявністю корпоративно-кланового, а не партійного принципу формування влади і відсутністю механізму партійної відповідальності перед суспільством; —незавершеністю процесу законодавчого оформлення на базі нової Конституції чіткого розмежування компетенцій між державними органами і органами регіонального та місцевого самоврядування; —відсутністю адміністративного судочинства, недосконалістю правового механізму захисту прав громадян у відносинах з органами влади; —великим обсягом повноважень державних органів у сфері впливу на економіку (розподіл ліцензій, митне регулювання, здача об'єктів в оренду; —складною процедурою оформлення прав власності, розподілу державної власності у процесі приватизації, а також бюджетних коштів і кредитів, правовим регулюванням під законними актами багатьох економічних процесів, яке призводить до певного маніпулювання пільгами, що є причиною високого рівня корумпованості; —відсутністю чіткого розподілу повноважень між адміністративними органами, а також між адміністративною і політичною їх компетенціями, що призводить до дублювання функцій, посилює колективну безвідповідальність;Перелічене вище спричиняє повільне, незбалансоване і мляве здійснення реформ, за що більшості суспільства доводиться розплачуватися тяжкими соціальними наслідками.

74.І.Кант уважається справжнім засновником концепції правової держави завдяки запропонованій їм нової антропологічної моделі. Німецький мислитель відкидав деспотизм, ототожнюючи його не з жорстокістю методів керування, а із самою істотою патерналистской влади, що вважає людину духовно неповнолітньою, що не мають підстави для власної гідності. кант право. Ліберальне обґрунтування природи правової держави пов'язане з розумінням людської волі як "свавілля": людей у принципі здатний до довільного (випадкового) вольового акту. Напрямок сваволі задається "максимой", яку Кант визначав як "субъективний принцип воління". Сваволя може "прийнять у себе" ту або іншу максиму, а може й відвернути.Підпорядкування людини середовищу - основа моделі "зовнішньої" людини, її самодостатність - основа кантівського розуміння "внутрішньої" людини. Ці моделі сумісні, тому що автономія розуму проявляється у формах зовнішнього миру. Тим самим, "довільна" поведінка є єдино реальною, однак зовні воно ухвалює форму адаптації до законів феноменального миру - загальної причинності, у якій "свавіллю" немає місця. Для І. Канта феноменальний мир не виступає примусовою силою, тому що людина здатна до самовизначення щодо добра (проходження розуму) або зла (проходження природнім схильностям, узагальнених у понятті щастя). Кант затверджував принципову можливість людини "бути паном самому собі", однак її реалізації перешкоджає людське прагнення до щастя. Щастя він вважав недостатнім для розумної істоти.

75. Сучасною можна вважати концепцію формування нації, запропоновану Ольгердом Бочковським. її суть зводиться до таких моментів: 1) створення широкої мережі громадських інституцій і підтримка середніх класів; 2) утворення власної держави з власною територією, яка поглиблює етногенез, перетворюючи його в націогенез; 3) розвиток капіталізму і демократії, які виводять на історичну арену колись пасивні суспільні класи — робітництво і селянство.

76. Поняття «політичний режим» охоплює не весь зміст поняття «політична система», а лише політиковладний, тобто характер відносин між тими, хто володарює і хто підпорядковується.Сутність політичного режиму визначається тим, що у державі є пріоритетним — права держави чи права особистості, в якій мірі держава визнає, гарантує або обмежує чи фальсифікує права, передбачені Загальною декларацією прав людини і різноманітними міжнародними конвенціями, що стосуються механізму реалізації всієї сукупності політичних, громадянських, соціальноекономічних і соціальнокультурних прав, чи існують у державі порушення прав людини (мотиви, форми, масштаби тощо).Поняття «політичний режим» може означати:1) процесуальні аспекти інститутів політичної системи, взаємодію суб'єктів політичного процесу в структурі політичної системи;2) способи і механізми розподілу влади у політичному просторі;  3) характер відносин між політиковладними і політиконевладними суб'єктами;4) характер відносин між політичними і неполітичними інститутами.У вітчизняній правовій і політологічній літературі прийнято розглядати політичний режим як елемент форми держави поряд з іншими елементами — формою державного правління та формою державного устрою. Однак такий підхід нелогічний, тому що, поперше, обсяг поняття «політичне» ширше, ніж поняття «державне», подруге, у відкритому суспільстві політична влада охоплює не тільки державні інститути; потретє, поняття «політичний режим» охоплює процес всіх структурних елементів політичної системи на інституціональному, груповому, інтеракціоністському рівнях.  Характеристика політичного режиму передбачає не тільки юридичні гарантії здійснення прав і свобод громадян, а також ступінь розвинутості структур судового і несудового захисту цих прав, ступінь зрілості інститутів громадянського суспільства, здатних не дозволити політичній владі виходити за рамки правового поля. Скажімо, сучасні демократичні конституції існують в багатьох слабо і середньорозвинутих країнах, однак ступінь правового захисту прав громадян недостатній порівняно з високорозвинутими країнами.  Наступною істотною ознакою політичного режиму є розподіл влади між вищими державними органами: главою держави, урядом, парламентом, вищими судовими інстанціями, їх механізм стримувань і противаг. Тут може існувати режим злиття влади (монархія), режим співпраці влади (парламентська республіка), режим вираженого дуалізму виконавчої влади (президентськопарламентська республіка). Крім цього, необхідно сказати про обсяг прерогатив тієї чи іншої гілки влади, а також чіткість правових меж компетенції між ними. Скажімо, великий обсяг повноважень виконавчої влади веде до авторитаризму, а законодавчої — до охлократичної олігархії.  Якщо допускати дуалізм виконавчої влади, то при різних рівнях розвитку суспільства він може мати різні наслідки. В перехідному суспільстві дуалізм виконавчої влади ослаблює її ефективність, призводить до розпилення повноважень між президентськими і урядовими структурами, а у високорозвинутих суспільствах цей феномен ослаблює концентрацію владних повноважень, забезпечує баланс перерозподілу владних повноважень між главою держави і парламентом в залежності від партійного представництва.

77.  Ірраціональність української політичної культури виявляється ще у тому, що діяльність політиків оцінюється не за шкалою її практичної результативності, професійної здатності, а за моральними і психологічними критеріями: справедливий — несправедливий, чесний — нечесний, мужній — боязкий. Таке сприйняття образу політика створює сприятливий грунт для політичного шахрайства. Для політиків західного суспільства власне політичними є норми політичної конкуренції, несумісності політичної кар'єри з корупцією, низьким професійним рівнем. Ці норми незначною мірою характерні і для політиків посткомуністичного суспільства. Західний індивідуалізм має перевагу над українським у сфері соціальної взаємодії на грунті спільних інтересів. Український же індивідуалізм характеризується замкнутістю, обмеженим набором альтернативних варіантів для соціальної взаємодії у відстоюванні власних соціально-політичних

78.  У 20-ті роки XX ст. з'явилися націонал-комуністичні течії, спрямовані на пошук можливих шляхів національного самоутвердження України ("боротьбисти", "укапісти", "самостійники", "шумськісти" та ін.). Саме вони ініціювали після XII з'їзду РКП(б) зміни в національній політиці більшовиків, забезпечили можливість розвитку елементів українізації, які разом з непом сприяли послабленню протистояння московських більшовиків і опозиційних сил українського націонал-комунізму. Українізація у 20-ті і на початку 30-х років XX ст. означала політику партійно-державних органів УРСР, спрямовану на більш органічне впровадження радянсько-комуністичної ідеології в Україні силами національних кадрів і в доступній для місцевого населення формі. Серед здобутків українізації найважливішими були: сприяння розвитку української мови на всіх рівнях, у т. ч. забезпечення її ідеологічної ролі на рівні русифікованого міста та в середовищі партійно-державного апарату; розв'язання проблеми легітимності національної самодіяльності українських комуністів; організація національно-культурного процесу як засобу боротьби проти будь-яких проявів великоросійського шовінізму та українського націоналізму; створення розгалуженої сітки осередків функціонування української мови і культури.

79 .У перекладі з французької слово “еліта” означає “краще”, “відбірне”, “вибране” і засвідчує володіння певними яскраво вираженими рисами тих чи інших їх політичних носіїв. Що ж стосується політологічного осмислення даного поняття, то воно похідне від об’єктивної необхідності існування самої політичної еліти. Численні науково-теоретичні дослідження, а також суспільно-політична практика доводять, що потребау політичній еліті — закономірність розвитку цивілізації. її існування зумовлене дією таких головних чинників, як психологічна і соціальна нерівність людей, їх неоднакові природні здібності, можливості і бажання брати участь у політиці; висока суспільна значущість управлінської діяльності й необхідність професіоналізму задля її ефективності й конкурентоспроможності; наявність широких можливостей використання управлінської діяльності для отримання різноманітних привілеїв; практичні можливості здійснення контролю за суспільством або певною його частиною; політична пасивність широких мас, головні життєві інтереси яких, як правило, лежать поза сферою політики. Перші спроби науково-теоретичного осмислення феномена елітизму сягають найдавніших часів. Стародавні мислителі усвідомлювали, що народ сам нездатен управляти суспільством і що історію творять вибрані представники панівних верств. 

80. Російський вчений М. Нартов сформулював стисле визначення геополітики як "науки, системи знань про контроль над простором", виділивши в ній два напрями: доктринально-нормативний і оціночно-концептуальний. На думку російського дослідникам. Мироненка, термін "геополітика" у науковому сенсі має, принаймні, "два аспекти: культурно-психологічний і концептуальний". Автор резонансного підручника з геополітики російський політолог О. Дугін зізнався, що важко дати визначення цієї дисципліни, "настільки розпливчастої і водночас виразної та захоплюючої". Вчений вважає, що "геополітика — це світогляд, і в цій якості ЇЇ краще порівнювати не  науками, а з системами наук. Вона перебуває на тому ж рівні, що й марксизм, лібералізм", а на відміну від економічних ідеологій, геополітика грунтується на тезі: "географічний рельєф як доля". "Геополітика, — зауважив в іншому місці своєї праці А. Дугін, — це світогляд влади, наука про владу і для влади... Геополітика — дисципліна політичних еліт (як актуальних, так і альтернативних ), і всяїї історія переконливо показує, що нею займалися виключно люди, які брали активну участь у процесі управління країнами і націями, або готувалися до цієї ролі". Отже, "геополітика — це наука управляти".

81.В найширшому плані інтереси включають широке коло інтелектуальних, історичних, моральних цінностей. Без врахування культурно-історичних традицій і національних цінностей розуміння міжнародної політики буде неповне. Г.Моргентау справедливо вважає національну ідентичність невід'ємним елементом національного інтересу. В науковій літературі суспільний інтерес подається як усвідомлення потреби суб'єкта або соціальної спільноти, що випливає з умов їх існування та діяльності. В той же час інтерес - це відношення потреб до умов їх реалізації. Відповідно, національний інтерес є усвідомлення та відображення в діяльності його лідерів корінних потреб держави. ила держави й сьогодні є важливішим засобом забезпечення національних інтересів і досягнення зовнішньополітичних цілей. Але, реалізуючи свої власні інтереси, держави обов'язково втягуються в моральні конфлікти, оскільки здійснення інтересів і цілей засобами сили постійно входить у протиріччя з певними моральними нормами, з універсальними ідеалами.

82. Системні соціологічні уявлення про суспільство мають довгу історію розвитку і широкий спектр течій та напрямків. Це зумовлено надзвичайною складністю суспільства як соціальної системи, його багатоманітністю та багатогранністю, необхідністю врахування історичних етапів розвитку, тощо. З огляду на це, дамо загальне визначення суспільства з точки зору соціології. В широкому значенні цього слова суспільство — це сукупність всіх способів взаємодії та форм об'єднання людей, в якій знаходить прояв їх взаємозалежність один від одного і які склалися історично. У більш вузькому сенсі суспільство виступає структурно або генетична визначеним типом спілкування людей, посталим як певна історична цілісність або система. Найбільш характерними ознаками суспільства є:  спільність території, на якій проживають люди, що взаємодіють і спілкуються між собою;• цілісність і сталість суспільства як певного єдиного цілого; • -автономність і самодостатність, самовідтворення, саморегуляція і саморозвиток; • здатність підтримувати і відтворювати високу інтенсивність внутрішніх зв'язків; • певний рівень розвитку культури з усталеною системою норм і цінностей, які лежать в основі соціальних зв'язків між людьми.

 83.84.85.  Тенденції світового сучасного розвитку пояснюються в контексті таких теорій: модернізації, постмодернізації й антимодернізації, а також геополітичних концепціях, що доповнюють і конкретизують ці теорії стосовно реалій пост-біполярного міжнародного порядку. Якщо теорії модернізації визнають досягнення західної цивілізації як універсальні й необхідні для прогресивного розвитку інших цивілізацій, незалежно від їх національно-культурної специфіки, постмодернізаційні — необхідність застосування західних цінностей та інститутів на грунті національних традиційних цінностей як фактора прогресу, то антимодернізаційні заперечують західний шлях розвитку для відсталих країн як несприйнятливий з огляду на нещадну експлуатацію їх ресурсів з боку країн Заходу

86. Методи і засоби діяльності політичних партій поступово еволюціонують від переважно авангардистських до переважно парламентських. Проте в діяльності багатьох партій (не тільки лівої і правової орієнтації) дуже часто використовуються позапарламентські методи боротьби (демонстрації, страйки, пікети, мітинги). Політичним організаціям більш потрібні радикалізм та популізм, аніж центризм. І тому не дивно, що часто гору беруть ідеологічні принципи та дешевий популізм, а не бажання конструктивної співпраці. Юридичний статус українських партій регулюється Законом України «Про об'єднання громадян», що визначає політичну партію як об'єднання громадян — прихильників певної загальнонаціональної програми суспільного розвитку, головна мета яких — участь у виробленні державної політики, формуванні органів влади, місцевого та регіонального самоврядування. Проте цей Закон має ряд суттєвих недоліків, які гальмують розвиток багатопартійності в Україні. Зокрема, він не визначає механізму формування органів влади на партійній основі; закріплює хибний принцип «загальної департизації», згідно з яким заборонене членство в партіях не тільки працівникам силових структур, органів суду і прокуратури, що є цілком природним, а й президентові, працівникам органів виконавчої влади, заборонено також створювати політичні організації в органах місцевого та регіонального самоврядування; у Законі відсутня стаття про фінансування політичних партій згідно з результатами виборів. Нині в Україні назріла потреба прийняти закон про політичні партії, який закріпив би партійний принцип формування органів державної влади, передбачив новий механізм втрати правового статусу партіями (якщо наприклад, партія не бере участі у виборах протягом п'яти років, порушує конституцію і закони держави), а також принцип інформаційної реєстрації замість реєстрації дозволу. За територіальною ознакою парти в Україні переважно національні, оскільки закон забороняє утворення партій регіональних та наднаціональних. Проте хоч партії і мають національний статус, поширення їх місцевих організаційних структур має чітко виражену регіональну спрямованість. Партійна система в Україні перебуває на стадії переходу від атомізованого до поляризованого плюралізму. Проте цей період може затягнутись, якщо не буде сформований сильний соціал-ліберальний і неоконсервативний центр, який зможе нейтралізувати ліву і праву антиреформістську опозицію. Для нинішньої української партійної системи характерні: 1) слабка взаємодія партій із соціальними групами, відсутність стратегії вибору власного електорату; 2) розрив між партійним керівництвом і масами, відсутність менеджерського принципу внутріпартійного управління; 3) суперечність між стратегічними цілями і тактичними засобами; 4) дефіцит у партійних рядах управлінських та політичних кадрів; 5) слабкий інноваційний потенціал політичних лідерів; 6) наслідування багатьма партіями організаційної структури КПРС і ОУН—УПА, що не сприяє реалізації політичних потенцій особистості; 7) недостатня фракційна діяльність партій в органах представницької влади; 8) законодавче обмеження умов для піднесення престижу партійної діяльності, відсутність стимулювання партійної конкуренції; 9) неспроможність партій розробити конкретні механізми реалізації власних програмних засад. Тому нове виборче законодавство і законодавство про партії має створити правові умови трансформації нинішніх пропартій у партії сучасного типу.

87. На думку ж Цицерона, першою причиною для об'єднання людей у ​​державу послужила "не так їх слабкість, скільки, так би мовити, вроджена потреба жити разом" і що «народ не будь-яке об'єднання людей, зібраних разом яким би то не було чином, а з'єднання багатьох людей, пов'язаних між собою згодою в питаннях права і спільністю інтересів ». Цицерон, в свою чергу, розрізняє лише три прості форми правління: царську владу, владу оптиматів (аристократію) і народну владу (демократію);  Цицерон при змішаній формі державного правління, аналогію царської влади бачив у повноваженнях консулів, влади оптиматів - у повноваженнях сенату, народної влади - у повноваженнях народних зборів і народних трибунів. Цицерон визначає свою власну норму державного діяча: "Я виконав свої обов'язки консула, нічого не зробивши без ради сенату, нічого - без схвалення римського народу, на Ростра завжди захищаючи курію, в сенаті - народ, об'єднуючи народ з першенствувала людьми, всадническое стан - з сенатом ». Такому пристрою, перш за все, властиво рівність, без якого вільні люди навряд чи можуть довго обходитися, а потім - міцність.

88.Оцінка українських політиків з позиції біхевіоризму: 1. Перцептивное поведінка - Прагнення оволодіті інформаційнім перевантаженням за рахунок перцептівної катетерізації, у результаті Якої різноманіття ІНФОРМАЦІЇ, яка впліває, класіфікується, спрощується, может зумовіті и чіткіше розуміння того, что оцінюють, и ВТРАТИ значущої ІНФОРМАЦІЇ.   2. Захисно поведінка - будь-які реальні або уявні Дії психологічного захисту (відштовхування, заміщення, Проекція, регресія), Які дають змогу Сформувати, Зберегти позитивний образ «Я», позитивну мнение людини про себе. 3. Придушення бажань - усунення бажань зі свідомості, оскільки їх не можна задовольнити; придушення не буває остаточним, воно часто є джерелом тілесних захворювань психогенного походження (головні болі, артрити, виразка, астма, серцеві хвороби, гіпертонія тощо). Психічна енергія пригнічених бажань, наявна в організмі людини, незалежно від її свідомості, знаходить своє хворобливе тілесне вираження. Результатом придушення є демонстративна байдужість до цієї сфери, реальності; 4.Заперечення - відхід у фантазію, заперечення якої-небудь події як «неправди». «Цього не може бути» - людина демонструє ігнорування логіки, не помічає суперечностей у своїх думках; 5.Раціоналізація - побудова прийнятних моральних, логічних обґрунтувань, аргументів для пояснення і виправдання неприйнятних форм поведінки, думок, учинків, бажань; 6.Інверсія - підміна дії, думки, відчуттів, що відповідають справжньому бажанню, на діаметрально протилежні поведінку, думки, відчуття (наприклад, дитина спочатку хоче отримати любов до себе матері, але не одержуючи цієї любові, починає випробовувати протилежні бажання - сердити матір, провокувати сварку і ненависть матері до себе); 7.Проекція - приписування іншій людині власних рис, думок, відчуттів, тобто «віддалення загрози від себе». Коли щось засуджують в інших, саме цього не приймає людина в собі, але не може визнати, не хоче зрозуміти, що ті самі якості властиві їй самій. Наприклад, людина стверджує, що «деякі службовці - брехуни», хоча фактично це може означати: «Я деколи брешу»; 8.Ізоляція - відокремлення загрозливої частини ситуації від решти психічної сфери, що може призвести до роздвоєності особистості, неповного «Я»; 9. Врівноважувальна поведінка - коли в людини одночасно є думки, оцінки, установки, які суперечать одні одним. Вона намагається їх «примирити», узгодити, змінивши свої оцінки, домагання, спогади. 10. Звільняюча поведінка виникає тоді, коли людина прагне «забезпечити себе» (фізично або свою репутацію) від реальних або уявних «негативних умов існування» (зберегти стабільність свого внутрішнього емоційного стану завдяки активним зовнішнім діям: уникання можливих невдач, відмова від цілей середньої привабливості, поступливість). 11. Атрибутивна поведінка - активне усунення суперечностей між реальною поведінкою і суб´єктивною системою думок, ослаблення, усунення когнітивного дисонансу між бажаннями, думками і реальними діями, їхнє взаємне узгодження. 12. Експресивна поведінка виникає тоді, коли людина сягає високого рівня майстерності й задоволення від «добре зробленої справи», якщо збережено стабільно високу самооцінку, постійне відтворення якої є основним регулятором повсякденної соціальної поведінки. 13. Автономна поведінка наявна тоді, коли відчуття свободи вибору (навіть ілюзії такого вибору й контролю за своїми вчинками) створює готовність людини долати будь-які бар´єри на шляху досягнення мети (високий рівень внутрішнього «локусу контролю» своїх учинків, уявлення про себе як про активного «діяча», а не виконавця чиїхось наказів, чиєїсь волі). 14. Стверджувальна поведінка - переживання своїх дій як реалізації планів за умов максимального використання внутрішніх власних ресурсів.

89. Виборчі системи здатні вирішальним чином впливати на партійну систему країни, сприяючи великим, середнім або малим політичним партіям, стимулюючи збільшення або зменшення частки жінок, які беруть участь у політичному житті тощо. Виборча система як іманентний елемент політичної системи здатна впливати на стабільне функціонування політичної системи так само, як зміни у виборчій системі будуть неодмінно детермінувати зміни у самій політичній системі. Значення досвіду країн Західної Європи щодо застосування виборчих систем полягає не в тому, як відбуваються вибори (вони відбуваються відповідно до наперед визначених суспільством норм), а у напрацюванні стійких демократичних стандартів виборчих процесів та інститутів, на яких фактично базується ціла інституційна конструкція демократичних політичних систем. Вибори і виборчі системи не є формальним і закостенілим явищем, динаміка та гострота конкуренції, іманентні зміни персоніфікованого складу учасників та декларованих ними передвиборчих програм і стратегій, застосування нетрадиційних форм інформаційних технологій та все більша їх комерціоналізація не лише відкривають нові можливості, але і формують нові внутрішні виклики та загрози. Прикладом цього стало суттєве зростання рівня підтримки правих політичних партій у більшості європейських країн. Ми свідки також поступової універсалізації виборів на європейському континенті. Країни Європи нагромадили значний досвід та величезні знання щодо інституту виборів, сьогодні в них на порядку денному стоїть питання підвищення ефективності виборчого процесу, а також подальша раціоналізація та вдосконалення процесу проведення. При цьому спостерігається тенденція до запозичень і уніфікації.

90. Виборчий метр (простий коефіцієнт, квота Гера). Це найменша кількість голосів, необхідна для обрання одного депутата. Застосовується при визначенні кількості парламентських місць отриманих політичною партією на виборах організованих за пропорційною виборчою системою (виборча квота). Полягає у розділенні загальної кількості поданих по даному виборчому округу голосів (Х) на кількість мандатів, які належить розподілити (Y). Q=Х/Y. Застосовується у Мексиці, Тайвані та Південній Кореї. Квоту можна обчислювати у відсотках, поділивши 100 % на кількість депутатських місць, які обираються від певного виборчого округу. Використовуються різні методи визначення виборчого метра, причому деякі з них пов’язані з досить складними математичними підрахунками. Закон України “Про вибори народних депутатів” (cт. 96) передбачає, що виборчий метр обраховується за методом Гера (квота Гера). Стосовно виборів народних депутатів України ця формула набирає такого вигляду: В.М. = Х: 450. При цьому Х – це сумарна кількість голосів виборців, поданих за кандидатів у депутати, включених до виборчих списків партій (блоків), що подолали трьохвідсотковий загороджувальний бар’єр. Виконавши математичні дії, отримуємо кількість голосів або відсоток, який потрібно набрати, щоб одержати одне депутатське місце (виборчий метр). Однак, недоліком цієї квоти є те, що в житті практично неможливо визначити конкретну кількість місць, тому що пропорція одержаних місць поряд з цілими числами охоплює й частки, яким відповідають нерозділені депутатські місця. Для подолання цього недоліку застосовують метод найбільших залишків.

91.Політичні ідеї, що формувалися в Київській Русі у ІХ-ХІV ст., у княжу добу, закарбовані в творах визначних державних і церковнихдіячів, літописців. Митрополит Іларіон у "Слові про Закон і Благодать", Ярослав Мудрий у "Руській правді", монахи-літописці Нестор і Сильвестр у "Повісті минулих літ", Володимир Мономах у "Повчанні дітям" висвітлювали сутність, походження і легітимність влади, взаємовідносини світської і духовної влади, місце Русі серед держав світу. Мислителі Київської Русі розумілидержавну владу як відносини пануванняі підкорення, коли воля людей, що стоять на вершині ієрархічної суспільної драбини, рухає нижчими верствами суспільства з волі Божої та згоди людей на такий порядок у суспільстві. Основними ознаками влади вважалисправедливість – "правду" і примус – "силу". Влада, па їхню думку, забезпечує захист, порядок, справедливість та спасіння, і тому її слід визнавати її коритися їй. Походження державноївлади літописці пов'язувализпокликанням Рюрика, якого вважализасновником династії київських князів. Отримана в результаті договору між ним і народними зборами слов'янських племен влада повинна забезпечити надійний захист від нападу чужинців і ліквідацію міжусобиць. Договір між Рюриком – правителем знатного походження і представниками племен був не тільки актом вияву народноїволі, а її основою дляобґрунтування легітимності князівської влади, яка визначаласятакож "богообраністю" І "благословенністю". Сутність "богообраності"полягала в тому, що Бог ставив князя на владу через Церкву, а "благословенність" – у тому, що Бог оберігав увесь княжий рід, а через нього – всю землю Руську. Літописці обґрунтувалий інші аспекти легітимності: право на владу за заповітом чи волею попереднього князя згідно з між князівськими договорами, підтвердженими хресним цілуванням; право на владу, отримане згідно з народною волею, висловленою вічем. У зв'язку з тим, що поняття влади в політичній думці княжої доби часто ототожнювалося з владою князя, проблема ідеального правителя в ній посідала одне з провідних місць. Найбільш повно ідеал князя розкритий Володимиром Мономахом у "Повчанні дітям". Для нього ідеальний володар – мудрий, справедливий і милосердний, вірний слову, шанує духовних осіб, родичів, гостей, дбає про підданих. Центральною проблемою того часу були взаємовідносинисвітської і церковноївлади. Виділялися дні концепції: "богоугодного" володаря і князівського єдиновладдя. Представникамипершої концепції були Феодосій Печерськийі відомий літописець Нестор.Вони сформулювали ідею "духовного проводу над світською владою"; ідею необхідності захисту князем православної віри, сприяння її поширенню і процвітанню; ідею об'єднання київських князів навколо Церкви, ане навколо великокнязівського престолу; ідею божественної природи влади, її обов'язку творити богоугодні справи. Київський митрополит Іларіонвбачав у сильній монархічній владі князя запоруку територіальної цілісностідержави, вважав, що Церкваповинна слугуватидержаві та її володареві, охороняючи загальнодержавний централізм.  На думку мислителів КиївськоїРусі, народна воля, слабкість котрої полягала у надмірній свободі кожного з її носіїв, має бути обмежена волеюкнязя, який несе відповідальність як перед народом, так і перед Богом. Піддані повинні коритися владі, прагнути її опіки й заступництва.

92. Серед мислителів-полемістів тоді ж виділяється вихованець острозької школи філософ Христофор Філалет з Волині, який висуває ідею обмеженої монархії і вважає, що відносини між монархом і народом мають ґрунтуватися на законах і добровільній згоді. Рішуче виступаючи проти соціального і релігійного гноблення українського народу польськими магнатами, Христофор Філалет відстоює соціальні свободи і зокрема, свободу совісті. На його думку, влада монарха зовсім не стосується душі, влада монарха не абсолютна, і стосовно «тіла» людини, тобто в земних, світських суспільно-державних справах, монарх не має права вершити свавілля, беззаконня над народом, відносини між монархом і народом будуються на законах і добровільній згоді. Звичайно ж, соціально-політичні погляди Христофора Філалета містять ідею суспільного договору і природних прав, обмеження влади монарха законом.

93. Влада це "можливість виконання функцій заради й від імені суспільства", це "здатність змобілізувати ресурси суспільства" .Причому здійснення політичної влади як управління складається з двох головних аспектів:  1) процесу прийняття політичних рішень, який включає до себе здійснення певного вибору цілей і засобів діяльності, що пов´язані з боротьбою за владу або із здійсненням політичної влади; 2) процесу проведення в життя прийнятих політичних рішень, тобто послідовної діяльності політичного керівництва, спрямованої на мобілізацію ресурсів і засобів, залучення до цього процесу тих груп населення, які підтримують рішення і нейтралізація тих, хто їх не підтримує, тощо. А найбільш поширеними видами загальних політичних рішень є: - конституції і закони, які приймаються законодавчими органами держави і мають обов´язкове для всіх значення; - програмні і директивні документи владних політичних партій, які містять концепцію загальнополітичного розвитку, постановку загальних цілей, оцінку ситуації; - рішення, в тому числі законодавчі, які приймаються безпосередньо населенням шляхом референдуму.  Поняття "управління" за своєю соціальною природою та сутністю є доволі близьким до поняття "влада". Воно, як і влада, є іманентним людському суспільству, виникнення і розвиток якого зумовлюється потребою в упорядкуванні соціальних відносин та умов існування суспільного життя.

94.  У рабовласницьких суспільстві вінікає власне «державне управління» - управління спільнімі праворуч ¬ ми, удовольствие частковий (групових) інтересів. Отже, управління як вид суспільної ДІЯЛЬНОСТІ вінікло в результаті необхідності узгодженням, под ¬ порядкування приватних, частковий інтересів більш загально інтересу - спільному. А Інтерес є визначальності, віхідною основою Влада і управління. Головне призначення держави Полягає в тому, щоб ке ¬ руваті суспільними справами. Будь-яка держава, як організація політіч ¬ ної влади в суспільстві, як соціальний и політичний інститут, проявляє себе у «зовнішніх» Стосунки самє через практичне Здійснення цієї влади. Дер ¬ жавна влада втілюється в ДІЯЛЬНОСТІ державних органів, Які у своїй сукуп-ності утворюють Механізм держави. політічного управління Неможливо системне функціону ¬ вання Суспільства, самє того его ВАЖЛИВО ськладової є державне управління, Яке співвідносіться з дерло як частковий и загальне. Держав ¬ НЕ управління входити до політічного управління, тоб Останнє є однозначно Ширшов. Доказ цього є ті, что політико-управлінські отношения вихо ¬ дять за Межі державного управління, торкаючи відносін підпорядкуван ¬ ня в других організаційніх структурах громадянського суспільства, что включені до політічного процеса. Если в цілому управління в суспільстві є загальною Політичною функцією, что реалізується через вла ¬ дно-організуючу діяльність з метою узгодженості суспільних інтересів для Досягнення Суспільно значимих Завдання, то державне управління можна Віднести до однієї з функцій держави, яка вносити у Цю діяльність орга ¬ нізуюче початок відповідно до визначених політічніх орієнтірів, принци ¬ пів, цілей, інтересів и врегульованим правовими нормами. В даний час поняття "муніципальне управління" та "місцеве самоврядування" часто використовуються як синоніми. У ряді країн муніципальним іменується лише міське управління. Проте у спеціальній літературі термін "муніципальне" нерідко застосовується і щодо інших видів місцевого самоврядування. Органи місцевого самоврядування становлять елемент державної організації. Однак серед місцевих органів вони не займають верховного положення, оскільки багато функцій управління територіями вилучені з їх ведення, доручені агентам уряду, різних міністерств і пр. Місцеве самоврядування є особливим ланкою в державному механізмі, прилеглим у функціональному відношенні до апарату державної адміністрації. Органи місцевого самоврядування в силу їх виборності та офіційної ролі представників місцевого населення складають частину представницької системи. Їх діяльність в економічній і соціальній сферах має чимале значення для населення. В організації муніципальних органів бюрократичні початку виявляються не так різко, як в інших ланках державного апарату. Всі ці якості роблять виборне місцеве управління одним з підвалин демократії. Теоретичні основи місцевого управління вперше були розроблені ідеологами буржуазної революції, зв'язували його природу і роль з ідеями виборності місцевої влади та самоврядування громад. Принцип виборності місцевої влади відповідав ідеї представницького правління, висунутої на противагу феодальному абсолютизму. Концепція самостійності виборних муніципальних органів, їх незалежності від центру в керівництві справами міських і сільських громад відображала функції буржуазного місцевого самоврядування і відповідно визнання цих органів предметом самоврядування місць, що знаходяться поза сферою державних інтересів.  Розвиток місцевого самоврядування при класичному капіталізмі . Розпочалося під знаком відступу від проголошених демократичних гасел свободи і рівності. По-перше, при формуванні муніципальних органів виборчий корпус був обмежений лише имущей частиною населення, власниками нерухомості. По-друге, муніципальні органи з метою підпорядкування місцевих і групових інтересів загальнодержавним ставилися під урядовий нагляд. Централістські тенденції поступово ставали переважаючими в муніципальній політиці партій та урядів. Втручання центру в місцеві справи посилювалося в міру того як розширювалися функції органів місцевого самоврядування у сфері освіти, комунального господарства та в інших областях. У XX столітті під тиском держави муніципальне управління частково втрачало риси дійсно місцевого самоврядування, вільного від втручання бюрократичного апарату центральної влади.

 

95. «Політична система». На наш погляд, терміни «політична система» і «політичний режим» характеризують політичне життя з різних сторін: якщо політична система відображає характер взаємозв'язку політики з економікою, соціальною, культурної і іншими сферами життя суспільства, то політичний режим визначає засоби і методи реалізації політичної влади. Політи́чна систе́ма — впорядкована, складна, багатогранна система державних і недержавних стосунків соціальних (суспільних та політичних) інститутів, що виконують певні політичні функції. Вона покликана відображати різноманітні інтереси соціальних груп, які безпосередньо або через свої організації і рухи роблять вплив на державну владу. Політичний режим - це спосіб функціонування політичної системи суспільства, визначальний характер політичного життя в країні, система прийомів, методів, способів здійснення політичної (включаючи державну) влади в суспільстві. Різновидів політичних режимів незліченна множина. Але в політичних дослідженнях звичайно виділяють основні типи політичних режимів: тоталітарний, авторитарний і демократичний. Розглянемо кожний з перерахованих режимів докладніше.

96. Політична система - це сукупність інстітутів та груп, Які формують и розподіляють політічну владу, здійснюють управління суспільними процесами, а такоже репрезентуються Захоплення питань комерційної торгівлі СОЦІАЛЬНИХ груп у рамках відповідного типу правової системи и ПОЛІТИЧНОЇ культури. Політична система Виконує Функції: Владніл-політічну, національної інтеграції, стабілізації соціально-політічного життя, соціально-ПОЛІТИЧНОЇ модернізації, управління, правову. СУТНІСТЬ Владніл-ПОЛІТИЧНОЇ Функції зводіться до Формування механізму Використання и ПІДТРИМКИ ДЕРЖАВНОЇ власти відповідно до уровня ПОЛІТИЧНОЇ культури та інтересів Суспільства. Влада трімається на прімусі, ідеології и Довірі до неї народу, тоб легітімності. Функція національної інтеграції Полягає у здатності ПОЛІТИЧНОЇ системи Забезпечити Формування нації. Цею процес может здійснюватіся путем примусу, насильства або путем консолідації (что є характерною тенденцією Сучасності). Функція стабілізації соціально-політічного життя віявляється у здатності ПОЛІТИЧНОЇ системи Забезпечувати рівновагу между суспільними підсістемамі, що не допускаті ГОСТР конфліктів между соціальнімі суб'єктами. Такої рівновагі можна досягті або Завдяк жорстому контролю політічніх інстітутів суспільного життя, або путем узгодженням СОЦІАЛЬНИХ інтересів. Функція соціально-ПОЛІТИЧНОЇ модернізації зводіться до того, что політична система Забезпечує Перехід Суспільства від одного стану до Іншого через Реформування его інстітутів. Успіх цього процеса поклади від попередньої культури, реформаторського потенціалу ПОЛІТИЧНОЇ еліті, а такоже геополітічніх чінніків. Функція управління передбачає наявність ПРОФЕСІЙНОГО апарату управління, Який функціонує на Рівні як державних органів, так и Громадському інстітутів. Висока Ефективність політічного управління забезпечується через високий професіоналізм працівніків апарату, розвинення правовий контроль и Жорсткий конкуренцію между політічнімі елітамі. Правова функція Полягає в тому, что політична система формує право и функціонує у его рамках. Правотворчу функція ПОЛІТИЧНОЇ системи поклади від здатності суб'єктів політічного процеса віробіті Такі правила гри, Які б забезпечувалі спріятліві умови для економічного, СОЦІАЛЬНОГО розвітку, тверді Гарантії прав и свобод громадян.Правова система — це комплекс взаємопов'язаних і узгоджених юридичних засобів, призначених для регулювання суспільних відносин та юридичних явищ, що виникають внаслідок такого регулювання. Структуру правової системи становлять такі елементи: • суб'єкти права — фізичні особи, організації та юридичні особи; • правові норми та принципи; • правові відносини, правова поведінка, юридична практика, режим функціонування правової системи; • правосвідомість та правова культура; • законність та правопорядок як результат взаємодії зазначених елементів.

97. Основні риси тоталітаризму були виділені в роботах Х. Арендт «Витоки тоталітаризму» (1951), З. Бжезинського «Тоталітарна диктатура і автократія» (1956). На думку А. Арендт, відмінними рисами тоталітаризму є наявність державної ідеології і терор як засіб утвердження і зміцнення політичного панування, реалізації ідеології, яка проголошується єдино правильною в трактуванні законів розвитку суспільства. «Тоталітарна людина», на думку Ханни Арендт, є атомізований, відчужений індивід, представник «маси», що об'єднується в колективні соціальні тіла за допомогою насильства і тотальної ідеологічної маніпуляції. Ідеальною моделлю тоталітарного режиму вона вважала нацистський концтабір, у якому в людини руйнувалися звичайні мотиви поведінки, мораль, а потім, через голод і тортури, нормальні психічні і тілесні реакції. Ознаки тоталітаризму Бжезинського: 1) Офіційна ідеологія, що заперечує попередній порядок і покликана згуртувати громадян для побудови нового суспільства. 2) Монополія на владу єдиної масової партії, що будується за олігархічною ознакою й очолюється харизматичним лідером. 3) Система терористичного поліцейського контролю. 4) Партійний контроль за всіма засобами масової інформації;  5) Всеосяжний контроль за збройними силами. 6) Централізований контроль за економікою і система бюрократичного управління економічною діяльністю.

98. Стосовно розуміння предмета політологи виділяють два підходи: плюралістичний і моністичний. Прихильники плюралістичного підходу включають до політології різні дисципліни: історію політичних і правових учень, політичну соціологію, політичну філософію, політичну географію. Прихильники моністичного напрямку розглядають політологію як окрему галузь дослідження зі специфічними методами. Так, у французьких та італійських посібниках термін «політологія» застосовується на позначення дисципліни, яка вивчає політичні режими, інститути, елементи громадянського суспільства. У англо-американській традиції відповідна дисципліна називається «порівняльним правлінням». Політологія в моністичному значенні включає два аспекти: етатистський(державознавчий), який охоплює коло проблем, пов'язаних з функціонуванням державних інститутів; краніологічний, що вивчає владні відносини на всіх рівнях суспільства.

99. Найбільш системного і глибокого розвитку українська консервативна думка досягла в працях В'ячеслава Липинського, Степана Томашівського і Василя Кучабського.Консерватизм, за В. Липинським, — це утвердження серед громадян України організованих сил авторитету, дисципліни, правопорядку, політичної культури, здатних приборкати анархію і свавілля, і, нарешті, релігійний етос — основа становлення морального порядку, без якого неможливо сформувати націю, збудувати державу. Державницька концепція С. Томашівського грунтувалася на ідеях особливої ролі Галичини та уніатської церкви в майбутньому державотворенні; українського консерватизму; об'єднуючої національної ідеї; європеїзації українського руху з опорою на власні (особливо в Галичині) традиції. В поглядах на державу С. Томашівський дотримувався ідеї мирної еволюції існуючих форм правління, вважаючи, що республіканська форма правління може бути найгіршою деспотією, рівно ж як і монархія — демократичною, якщо вона не є абсолютною.  На відміну від С. Томашівського і В. Липинського, які у своїх державотворчих концепціях спиралися на ідеї «клерикальної монархії» та «легітимної трудової монархії», В. Кучабський називав свою концепцію позитивним мілітаризмом. За цією концепцією, провідну роль у побудові монархічної держави має відіграти військова еліта з сильним вождистським характером, військовим хистом і аристократизмом національного почуття. В. Кучабський дотримувався ідеї «українського П'ємонту», виходячи з того, що завдання державотворення може виконати не етнічне об'єднання українців у межах чужої держави, а нація, психічний склад якої може бути сформований лише на певній території. Таким «П'ємонтом», на його думку, могла стати Галичина, в якій склалися для цього найсприятливіші умови.  Народництво, ідеологія і рух інтелігенції різночинця, що панували на буржуазно-демократичному етапі визвольної боротьби в Росії (1861—95) і інтереси селянської демократії, що відображали. Сполучаючи радикальну буржуазно-демократичну антифеодальну програму з ідеями утопічного соціалізму, Н. одночасно виступало і проти пережитків кріпацтва, і проти буржуазного розвитку країни. З моменту зародження в Н. намітилися дві тенденції — революційна і ліберальна. У 60—80-х рр. революційні народники різними дорогами прагнули до селянської революції. З середини 1880-х рр. ліберальне Н., що раніше не грало істотної ролі, стало пануючим напрямом. Н. вичерпало свою революційність і було ідейно розгромлене марксизмом. З початку пролетарського етапу провідна роль у визвольному русі перейшла до робітника класу на чолі з марксистсько-ленінською партією. В русі Н. брали участь представники багатьох національностей Росії, ідеологія Н. своєрідно заломлювалася в умовах різних національних районів країни.

100.  Партія виборців - Термін запропонований Шарло для характеристики сучасних масових партій. Виникає як механізм, що має на меті поєднати широкі маси виборців із робітничого та дрібнобуржуазного середовища з існуючою системою буржуазної демократії, що стає можливим в результаті зростання загального життєвого рівня населення. Основною метою партії є не збільшення кількості своїх членів, а здобуття голосів виборців. Сьогодні для досягнення цього завдання вже не досить функціонування виборчих комітетів. Сучасна виборча партія для досягнення своїх цілей повинна мати відповідний апарат, що керує діяльністю партії та здійснює пропагандистсько-агітаційну роботу. Тому її організаційна структура є більш розвиненою, ніж партії-комітету, але ще не такою, як партії-громади. Часто партійний апарат є повністю фаховим і здійснює функції менеджерів виборчої кампанії. Прагнення здобути підтримку виборців змушує дану партію здійснювати пропагандистсько-агітаційну діяльність на зразок партії-громади. У робітничої партії вона запозичує типові техніки масової обробки свідомості – мітинги, маніфестації тощо. Проводить навчання партійних керівників. Навіть створюються близькі до партії громадські організації, однак робиться це в менших масштабах, ніж у партіях-громадах. Виборчим цілям підпорядковуються й ідейно-програмні засади діяльності партії. Мова йде про те, щоб основні програмні принципи партії привертали увагу максимального числа виборців, нікого не відштовхували, давали кожній суспільній групі можливість віднайти щось привабливе для себе.  Конкуренція кількох виборчих партій в одній країні приводить до стирання програмно-ідеологічних відмінностей між ними. Виборча боротьба набирає швидше характеру змагання двох команд, ніж двох політичних концепцій. Виборчі партії — це сучасні буржуазні партії.  Масові партії (партії масової мобілізації)- термін запропонований Дюверже для характеристики партій зовнішнього походження. Вебер називав масовий тип партії ”дітьми демократії”, продуктом загального виборчого права і необхідності залучення та організації мас на виборах. Для масових партій важливою є її організаційна структура. Незважаючи на спільність походження, у своєму розвитку масові партії змогли набути найрізноманітніших форм. Тут можна розрізняти три основні моделі масових партій, які мають свої специфічні особливості: соціал-демократична, комуністична або ленінська і фашистська. До них можна віднести також деякі християнсько-демократичні партії (т.зв. народні партії). Неробітничі партії рідко коли мають структуру масових партій. Більшість буржуазних партій мають кадровий характер. Однак, потреби масової демократизації, зумовлені активізацією широких соціальних верств, змушують всі політичні партії вдосконалювати свою організаційну структуру, щоб мати можливість контролювати і постійно впливати на найбільшу кількість членів партії.  Масові партії, маючи значну суспільну підтримку, опанували виборчий ринок, стабілізуючи партійну систему. Поява масової партії, стверджує Сарторі, стала “критичним чинником, який змінює природу партійної системи і спричиняє структурну її консолідацію”. Початок цього етапу в Європі припадає на 1860-1880 рр. Перехід цей від попереднього етапу є поступовим, а тому важко окреслити чітко його межі. Перші сучасні масові партії - це консервативна та ліберальна партії Великобританії (Див. Торі та віги) та соціал-демократичні партії континентальної Європи. Приблизно в цей же час розпочинається ІІІ етап формування політичних партій США та Австралії. В інших державах його початок збігається з початком ХХ ст. У той час стирається виразна різниця між британськими політичними партіями та політичними партіями континентальної Європи.

101. партії - це організовані політичні сили, які об'єднують громадян однієї політичної тенденції для мобілізації думки з певної кількості цілей та для участі в органах влади або для орієнтування влади на досягнення цих вимог. Належать до первинних суб'єктів політики . До вторинних суб'єктів політики належать групи тиску, які включають всі об'єднання громадян (профспілки, промислові й торговельні асоціації, культурологічні товариства тощо), які безпосередньо не борються за владу, а обстоюють власні інтереси при здійсненні політики. Різновидом груп тиску є лобістські групи.

102. Найважливішим суб'єктом і носієм політичної компетентності є політична й адміністративно-управлінська еліта. Компетентністю володіють конкретні люди, які входять в елітну групу, тому про компетентність групи як цілого можна судити по компетентності її членів, по їх умінню координувати свої дії, що стосуються стратегічних і тактичних моментів у політичному управлінні, по їх розумінню відповідальності за прийняття політичних рішень.

103. Політичний лідер - це особа, яка займає перші позиції у політичних структурах: державній владі, органах місцевого самоврядування, політичних партіях, групах тиску тощо. Макіавеллі розглядав політичного лідера як володаря, здатного використати всі доступні засоби для збереження влади, наведення порядку. За Г. Тардом, люди схильні діяти, наслідуючи поведінку яскравої особистості, якою є лідер. Марксисти розглядають політичне лідерство в контексті історичної необхідності і класових інтересів. У такому розумінні лідер обслуговує інтереси класу, що висунув його на політичну арену.Сучасна політична наука намагається типологізувати політичних лідерів за їхніми професійними і соціальними рисами, груповими функціями у контексті політичних ситуацій. Вождь - це особа, для якої популізм є основним засобом досягнення мети. Щоб підтримати власну популярність, лідер-вождь апелює до найнижчих пристрастей широких верств (страху, ненависті, ворожнечі).

104. Структуралізм розглядає в дусі старого позитивізму соціально-політичні явища, які є незалежними від різних духовно-ментальних настанов і орієнтацій людей і визначають їхню поведінку. До них структуралісти відносять об'єктивні суспільні структури, які розвиваються за законами, аналогічними природним (економічні, політичні, ідеологічні, духовно-ментальні). Цей метод дає можливість простежити, як руйнування старих політичних, економічних та ідеологічних структур впливає на свідомість еліти і мас. Постмодернізм намагається наблизити об'єктивістський і суб'єктивістський підходи до політичної реальності. цей метод дає змогу розкрити зміст політичної діяльності, виходячи з аналізу політичної ситуації (взаємодії різноманітних полів) і способу мислення, вибору тих стратегій, які можуть загальмувати чи прискорити суспільний процес.

105. Сьогодні з поняттям "західне суспільство" ми пов'язуємо такі риси, як ринкова економіка, охоронювана законом приватна власність, громадянське суспільство, демократія, правова держава, класове розшарування, масове виробництво, масова культура. Про те, як формувалися ці риси в різні історичні епохи, ми поговоримо більш детально в наступних параграфах. Тут же зупинимося на найбільш істотних духовних орієнтирах західного суспільства: сприйняття світу в цілому і свого місця в ньому, ставлення до праці і багатства, життєві устремління й оцінка перспектив. Посткомуністичні держави виявилися в значній мірі непідготовленими до практичної реалізації як західного теоретичного досвіду стосовно лібералізму, так і вітчизняного. Пряме перенесення західних ліберально-демократичних інститутів на ґрунт, наприклад, посттрадиційних суспільств призвело до певних перекручень модернізаційних процесів. Утвердження прав і свобод людини в умовах посткомуністичної трансформації, по-перше, відбувалося в складних політичних, соціально-економічних і міжнародних умовах; по-друге, державна влада віддавала пріоритет реалізації соціально-економічних прав громадян; по-третє, дотримуючись авторитарних позицій, органи державної (передусім – виконавчої) влади удосконалювали технології, форми і методи розвитку й підтримки економічної свободи громадян, однак не підтримували, а подекуди й перешкоджали реалізації політичних прав і свобод. Водночас у процесі трансформації поступово формуються своєрідна ліберальна система і демократична політична культура громадян, на котру одночасно впливають західні ідеї та власні традиції.

106. В. Липинський вбачав повноцінний розвиток української нації в розбудові власної держави. Така держава має існувати у формі монархічного правління, що відповідає державницькій традиції, започаткованій Б. Хмельницьким. За В. Липинським, ця монархія повинна грунтуватися на таких п'яти підвалинах: аристократія, класократія, територіальний патріотизм, український консерватизм, релігійний етос. На думку С. Томашівського, майбутня українська держава повинна формуватися на основі автономії західноукраїнських земель, яка матиме власне законодавство, адміністрацію, освіту, армію. Автономія має спиратися на традиції Галицько-Волинського князівства та Австро-Угорської монархії і польського республіканського правління.Форму державного правління вчений вбачав у дуалістичній конституційній монархії, за якої: гетьман як суверен української нації, голова кабінету міністрів зосереджує в своїх руках виконавчу владу;законодавчу владу утворюють дві палати: територіальна (нижня), до якої входять представники місцевих земельних рад (по 3-4 від кожної землі на підставі загального, рівного, таємного виборчого права), і трудова (вища), до якої делегують своїх представників професійні спілки всіх класів і соціальних верств.За зразок політичної організації для галицької автономії С. Томашівський взяв англійську парламентську монархію з широкими повноваженнями громад, округів і територій. У такій державі законодавча влада належала б палаті представників місцевих органів влади; виконавча влада - державній раді, до складу якої б входили представники духовних (греко-католицької церкви) і світських органів. Символом держави був би монарх, який обирався б членами державної ради або був би спадковим.

107. Концепції природних прав і суспільної угоди були розроблені англійськими мислителями Томасом Гоббсом і Джоном Локком, а також Жан-Жаком Руссо. Сутність концепцій природних прав людини полягала у визнанні того, що люди від природи наділені правом на життя, свободу, власність та безпеку і ніхто не повинен зазіхати на природні права як невід'ємні від самої сутності людини. Цими правами люди були наділені в природному (тобто додержавному) стані. Цей стан філософи розуміли по-різному: Т. Гоббс - як "війну всіх проти всіх", Дж. Локк, хоч і підкреслював мирний характер людей у природному стані, однак не виключав можливості виникнення загрози існуванню природних прав людей, а Ж.-Ж. Руссо трактував природний стан як найщасливіший період людства.На думку Т Гоббса, люди повністю відмовляються від своїх прав, беззастережно підкоряються абсолютній владі (Левіафанові), щоб позбутися постійного страху за власне життя. Дж. Локк вважав, що люди лише частково делегують права, обмежуючи таким чином владу, даючи їй "мінімальні" повноваження, зберігаючи при цьому індивідуальні особливості. Ж.-Ж. Руссо трактував суспільну угоду як обман бідних багатими, котрі створили для захисту своїх інтересів публічну владу, і тому пропонував таку угоду, за якою окремі індивіди, передаючи свої права спільноті, створеній ними, забезпечують собі громадянські права і свободи.

108. – 109. Спільна компетенція федерації та її суб'єктів полягає в тому, що владні повноваження в тій чи іншій сфері належать як органам федерації, так і органам суб'єктів федерації та органам місцевого самоврядування. В цій сфері компетентні повноваження можуть бути розподілені таким чином: фе­дерація видає закони в певній сфері, а суб'єкти федерації забезпечують їх виконання; федерація видає основні рамкові принципи законодавства, а її суб'єкти - конкретні закони;органи суб'єктів федерації видають закони з питань, які неврегульовані федеральним законодавством (конкуруюча компетенція). Сутність державницької концепції полягає в тому, що, по-перше, в ній органи місцевого самоврядування розглядаються як засіб здійснення державних функцій за допомогою недержавних за своєю природою суб'єктів; по-друге, органи самоврядування є окремою ланкою в механізмі народо­владдя, оскільки джерелом їхньої влади є воля народу, а не окремої його частини; по-третє, місцеве самоврядування охоплює не тільки територіальні громади, а й регіони.

110. М. Вебер розглядав бюрократію як апарат управління - ієрархічний, позбавлений ін­дивідуальності, спеціально підготовлений, як вияв суспільної раціоналізації, що захопив європейське суспільство після занепаду феодалізму. М. Вебер вважав, що бюрократія є не тільки елементом держави, а й усього комплексу соціальних інститутів (політичних партій, профспілок, церков, підприємств) і її свавілля може бути обмежене владою вибраних народом вождів. Маркс допускає "буржуазну демократію" тільки в межах, сприятливих для розгортання класової боротьби, проте їхньою головною метою залишається розвал ліберально-демократичної політичної системи та заміна її "тимчасовою" диктатурою пролетаріату з наступною побудовою суспільства комуністичного типу.

111. Е. Дюркгейм заклав основні принципи методології позитивістської соціології, яка слугувала основою розвитку політичної науки. Суть тих принципів зводилася до такого:1) соціальні факти існують поза індивідом і впливають на нього силою примусу;2) до соціальних фактів треба підходити як до речей, тобто досліджувати будь-які соціальні явища - чи моральні, чи релігійні - як матеріальні об'єкти;3) потрібно послідовно відмовитися від природжених ідей, а це означає, що соціолог повинен остерігатися хибних істин, які існують в умах простих людей, а також ідеологічних впливів;4) духовні явища є визначальними щодо економічних і політичних;5) суспільство функціонує на основі солідарності механічної, яка існує в примітивних суспільствах і для якої характерна подібність та недиференційованість індивідів, і органічної, для якої характерні різноманітність інтересів і їх функціональна взаємозалежність; 6) суспільство стає нестабільним в умовах аномії - відхилення від існуючих суспільних норм і цінностей. Політику М. Вебер розглядав як участь у здійсненні влади або прагнення впливати на її розподіл усередині держави і між державами. Держава, за М. Вебером, є спільністю людей, яка в межах певної території користується монополією на законне фізичне насильство.

112. Символічний інтеракціонізм розкриває зміст та інтенсивність можливостей взаємодії як необхідної умови становлення і трансформації соціаль­них інститутів. Ця інтеракція залежить від розуміння смислових значень зовнішніх стимулів (слів, предметів, логічних конструкцій). Часто в політичному житті конфлікти виникають на ґрунті не тільки зіткнення інтересів, а й нерозуміння політичних термінів. З позицій цього методу можна простежити, як міжособові контакти впливають на формування політичних інститутів. Часто нерозуміння вигоди суспільної взаємодії призводить до негативних соціальних наслідків. Метод біхевіоризму передбачає дослідження реальної поведінки суб'єктів політики незалежно від тієї інформації, яку вони подають про себе або яка надходить від інших. Тут аналізується поведінка, обумовлена не певними цінностями або нормами, а ситуацією. Тобто, за теорією біхевіористів, ми можемо очікувати від політика будь-якої дії залежно від ситуації. Наприклад, патріот може бути корупціонером, а колишній злочинець - чесним політиком, якщо одна ситуація стимулює попит на корупційні дії, а інша ці дії обмежує або взагалі виключає, впровадження цього методу в наукових дослідженнях дає змогу зняти маску лицемірства з політиків і показати їхні реальні дії.

113. Двопалатний парламент поділяється на верхню і нижню палати. Для верхніх палат універсальною назвою є "сенат". Для нижніх палат широко вживаною назвою є "палата депутатів". Відмінність між верхньою і нижньою палатами полягає у способі їх формування. Прямі вибори верхніх палат дещо відрізняються від нижніх. Якщо депутати нижньої палати обираються за пропорційною, то депутати верхньої - за мажоритарною або змішаною системами. Верхні палати відрізняються від нижніх за строком повноважень (легіслатурою). Легіслатура верхніх палат триваліша. Триваліший термін повноважень верхніх палат ставить їх у меншу залежність від виборів, що забезпечує більшу стабільність і кваліфікованість у роботі депутатів. Крім цього, верхні палати частково оновлюються. Нижні палати парламенту мають значну кількісну перевагу над верхніми. Верхні палати мають невеликий кількісний склад.

114. Президент наділений правом вето на прийняття законів, яке парламент може подолати абсолютною або кваліфікованою більшістю. Відкладальне (суспензійне або відносне) вето застосовується у формі повернення главою держави законопроекту на повторний розгляд парламенту з відповідними  пропозиціями та передбачає наявність механізму його подолання. Конституції тих чи інших держав встановлюють різну кількість голосів, необхідну для подолання вето. У процесі повторного розгляду парламент може врахувати пропозиції глави держави або прийняти законопроект без змін.

115.  На думку Сціборського, демократія з її парламентаризмом та економічним лібералізмом породила зростаючу боротьбу політичних, класових, господарських інтересів, призвела до створення чисельних партій, груп і фракцій, які, використовуючи політичну свободу, намагалися здобути якнайбільший вплив на державне управління, до того ж мало оглядаючись на загальні національні інтереси..

116.  демократичний. Найпершою ознакою демократії є визнання суверенності народу як єдиного джерела влади. Народний суверенітет реалізується через пряме народовладдя — безпосередню участь громадян у розробленні та ухваленні політичних рішень . Суверенність народу виявляється також у можливості змінити уряд без застосування сили, виборами. У демократичних суспільствах влада народжується лише з виборів. Уряд утворюється, відправляється у відставку, періодично замінюється на безпосередню волю виборців або на обраний ними представницький орган. Вагомою рисою демократії є висловлене через вибори волевиявлення більшості. Проте право більшості на прийняття рішень треба поєднувати з захищеністю меншості, яка повинна мати право стати більшістю. Ознакою демократії також є широке громадянство і високий рівень участі населення в політиці.

117. У політологічній літературі вирізняють три групи законів політичного життя: закони структури, функціонування, розвитку. Закони структури виявляють сталість, визначеність зв'язків певної політичної структури (держави, партії). Так, закономірність олігархізації партії значною мірою зумовлена її авторитарною організаційною структурою.Закони функціонування торкаються сталості й визначеності зв'язків у процесі політичної діяльності в певному часовому вимірі. Наприклад, за­кономірністю можна вважати відчуженість політичної участі мас у тоталітарному режимі. Закони розвитку характеризують сталість і визначеність зв'язків при переході від однієї політичної системи до іншої. Сюди треба віднести закономірності реформ, революцій.

118. Комплектація кадрів державної служби ґрунтується на двох системах: патронатній і системі заслуг. Патронатна система базується на тому, що керівні органи підбирають кадри на власний розсуд, керуючись при цьому партійними або клановими міркуваннями. Система оцінки заслуг ґрунтується на тому, що на вакантну посаду підбирається людина з певними навичками, знаннями та здібностями. Ця система має такі ознаки:1) набір кандидатів відбувається з усіх шарів суспільства, їх відбір і просування здійснюється на основі здібностей, знань в умовах чесного й відкритого змагання;2) справедливе й неупереджене ставлення до особи в усіх кадрових питаннях незалежно від політичних уподобань, раси, національності, конфесійної приналежності, статі, віку;3) рівень оплати за рівноцінну працю з урахуванням як загальнодержавних, так і місцевих рівнів платні, з відповідним стимулюванням за відмінні показники;4) високі стандарти цілісності поведінки й піклування про державний інтерес;5) ефективне й результативне використання кадрів;6) збереження працівників, які добре працюють, поліпшення показників тих, хто працює неадекватно, і звільнення тих, хто не може чи не хоче працювати відповідно до стандартних вимог;7) поліпшення показників через ефективну освіту та підготовку;8) захист працівників від свавільних дій, особистого фаворитизму чи політичного примусу; 9) захист працівників від покарання за законне розголошення інформації.

119. Залежно від політичного режиму виділяють два типи лідерства: авторитарне і демократичне. Авторитарне лідерство передбачає одноособову політичну владу, монополізм у прийнятті політичних рішень. Авторитарний лідер - це здебільшого інтроверт, сенсорик, етик, ірраціоналіст. Демократичний лідер формується в умовах конкурентної політичної боротьби, яка передбачає високі професійні, інтелектуальні й моральні якості. Лідерів можна типологізувати за їхнім ставленням до перспективи суспільного розвитку. За цим критерієм виділяються такі типи лідерства: консерватор намагається зберегти давні цінності, адаптувати їх до нових умов; реформатор - змінити суспільні структури, норми, що віджили, надати суспільному розвиткові динамізму, скерувати його у прогресивне русло, революціонер - відкидаючи повністю існуючі цінності, намагається радикально змінити суспільний лад відповідно до власних переконань, котрі ґрунтуються на абстрактних, здебільшого утопічних ідеологічних схемах. Типологізуючи лідерство, застосовують ще такі поняття, як вождь і керівник. Лідер вождистського типу - це особа, для якої популізм є основним засобом досягнення мети. Щоб підтримати власну популярність, лідер-вождь апелює до найнижчих пристрастей широких верств (страху, ненависті, ворожнечі). Поняття "керівник" використовують, як правило, для позначення особи, яка призначена "зверху", а також лідера загальнонаціонального масштабу.

120. – 121. Лобіювання (індивідуальні чи групові зусилля, щоб увійти у контакт з урядовцями і політичними лідерами для впливу на їхні рішення з питань, важливих для значної кількості людей). Легальне лобіювання групових інтересів  передбачає публічну реєстрацію лобістських структур і сплату податків за гонорар, отриманий за цю діяльність, є найбільш дієвим механізмом для прийняття прозорих політичних рішень, запобігання корупції, створення рівних умов для вираження і захисту своїх інтересів різними громадськими організаціями. Нелегальними є підкуп виборців, залякування і фальсифікація виборчих результатів.

122. можна пред’являти свою особистість за військовим квитком (виключно для військовослужбовців строкової служби)"; Чергові вибори Президента України відбуваються в останню неділю березня п’ятого року повноважень Президента України.Верховна Рада України призначає чергові вибори Президента України не пізніш як за сто днів до дня виборів.

123. – 124. Арістотель зосередив свою увагу на такій державній моделі, яка була б доцільнішою для певних історичних умов. Він трактував державу як об'єднання вільних громадян для здійснення управління справами суспільства. Арістотель відкидав ідею Платона про усуспільнення майна, родинного життя з огляду на те, що це призведе до недбальства, лінощів та егоїзму.Форми держави він класифікував за двома критеріями: кількістю правителів та метою правління (служіння загальному благу чи особистим ін­тересам). Відповідно до цих критеріїв Арістотель виділив правильні і неправильні форми держави. До правильних форм він відносив монархію (царську владу), аристократію і політію, а до неправильних - тиранію, олігархію і демократію. Найкращою формою держави мислитель вважав політію - помірковану демократію, яка поєднує кращі риси олігархічного й демократичного правління і грунтується на законах. Політія мусить спиратися на середній клас, який підтримував би рівновагу між багатими та убогими.

125. На думку М.Космана, зовнішня подібність православ'я і протестантизму давала змогу прихильникам останнього надіятися на "мирне завоювання" православних, на союз з ними проти католицизму . Однак у цьому випадку йдеться тільки про кальвінізм, який сповідував Трійцю і будувався за принципами, близькими до православ'я. Прагнули союзу з православними і самі кальвіністи, маючи при цьому власні інтереси. З православними їх зближувало становище "схизматиків", "ідейних опонентів" та й сам правовий статус дисидентів (ними у ХVI-XVII ст. у Речі Посполитій вважали всіх некатоликів). Кальвіністи з симпатією ставилися до боротьби православного населення за національні та релігійні права. Упосліджені юридично та морально, вони прагнули внести свою частку у цю боротьбу. Наведемо деякі (а їх значно більше) факти. У 1632 р. на конвокаційному (після смерті короля) сеймі у Варшаві, де головував зять Костянтина Острозького Христофор Радзивілл, протестантська партія виступила з політичними вимогами, зокрема "надати права громадянства дисидентам, рівності усіх перед законом, доступ до всіх громадянських і державних посад, чинів, звань… гарантії однаково надійні для православних і для протестантів" [57]. Зрештою, жодний сейм з участю кальвіністів не обходився без подібних вимог, що можна розглядати як перші спроби практичного втілення принципу свободи віросповідання. Та й на антиуніатський Берестейський собор протестанти, незважаючи на королівську заборону, з'явилися у великій кількості та озброєні. На ньому вони відстоювали інтереси православних. Головну ж допомогу надавали їм протестанти на місцях. Невипадково у листі 24 серпня 1624 р. до Христофора Радзивілла київський митрополит Іов Борецький писав: "Ми утиснуті з усіх боків… Нам нічого іншого не залишається, як промовляти свою невинність перед самим Творцем …після Господа Бога ви - єдина наша надія" [58]. В період особливої небезпеки спільність православних з кальвіністами вітало навіть українське козацтво. Так, під час уже згадуваного сейму (1632) у зверненні до нового короля козацька делеґація проголошує: "Нехай унія (католицька) буде знищена й утверджена буде унія наша з тими, хто віддаляється від латинської віри і співчуває нашій долі, тобто на руїнах унії католицької хай утвердиться унія православно-протестантська" [59]. А ось витяг з листа запорозького гетьмана Павла Тетері до Богуслава Радзивілла 3 листопада 1663 р.: "Здавна Руський народ і Запорозьке військо користувались у багатьох тяжких обставинах незліченими благодіяннями Радзивіллівського дому, особливо у справах віри" [60]. Однак, побудований на тимчасових, тактичних інтересах, православно-протестантський політичний союз не був життєздатним. Напередодні Визвольної війни непримиренність двох конфесій стала очевидною. Проте їхні успіхи також виявилися недовготривалими. У ситуації переслідувань уряду та католицько-єзуїтських сил раннім протестантським течіям не вдалося об'єднатися у міцний релігійний союз. За умов протиборства між католицькою та православною церквою протестанти не змогли заручитися серйозною підтримкою православної шляхти і православного кліру. У період назрівання драматичних подій середини ХVII ст. ранні протестантські течії в Україні так і не здобули симпатій народної верстви.

126. Типологізувати еліту можна за безліччю критеріїв.Як перший критерій типізації еліт розглянемо джерела та способи її формування. Наприклад, якщо пріоритетним шляхом належності до еліти є багатство, то вона має плутократичний (від гр. pluyos - багатство та kratos - влада) характер; якщо нехтування моральними нормами, то макіавелістський характер тощо.Другим критерієм типізації еліт є зміст функцій та цілей їх діяльності.У зв'язку з цим виділяються контреліта і квазіеліта. Контреліта - це владні групи, які існують у складі діючої еліти або паралельно з нею й протидіють їй. Квазіеліта - це група людей, яка займає провідні позиції в політичній системі, але не відповідає сучасній моделі елітарних рис, не здатна виконувати належним чином свої функції. Така еліта компенсує свою професійну неспроможність, інтелектуальну вбогість активною демагогічною діяльністю, вміло вико­ристовуючи інстинкти і стереотипи натовпу у власних інтересах.У формуванні політичної еліти велике значення мають системи її рекрутування. Розрізняють дві системи рекрутування еліт: система гільдій та антрепренерська система (підприємницька). У чистому вигляді вони зустрічаються рідко. Антрепренерська більш характерна для демократичних держав, система гільдій - для авторитарних, хоч її елементи застосовуються і в демократичних країнах, особливо в економіці і державно-адміністративній сфері.

127. Політичні цінності не тільки формуються на загальному тлі національної культури, а є результатом власне політичної взаємодії. Якщо нація має обмежений політичний досвід, то незважаючи на її високі досягнення в інших сферах, вона відставатиме у політичному житті.Політичні цінності, незважаючи на набуті ними в сучасну епоху універсальні риси, здебільшого мають національну специфіку. Так, у англосаксонських країнах політична культура грунтується на верховенстві закону й особи, засадах конкуренції, національній консолідації, в Німеччині та Австрії — на поєднанні принципів партнерства і конкурентності у політичному процесі, а також на основі жорсткого регулювання суспільних відносин і децентралізації влади.У посткомуністичних країнах політична культура зберігає патерналістські стереотипи, на яких вміло спекулюють противники реформ. Спотворене розуміння таких цінностей, як нація, національний інтерес, національна культура, призводить до консервації віджилих відносин під виглядом захисту національного або нехтування національним через переоцінку чужого досвіду і недооцінку власного. Низький рівень громадянської культури у посткомуністичних країнах виявляється у двох крайнощах: національному чванстві і національному нігілізмі.

128. недоліки мажоритарних систем є наступними: а) за системи відносної більшості діє принцип «переможець бере усе» - переможений залишається ні з чим; б) за системи абсолютної більшості часто доводиться проводити другий тур виборів або перевибори, а це, як правило, призводить до зменшення, зниження активності виборців;в) за системи абсолютної більшості у разі, якщо жоден з кандидатів у другому турі не отримав необхідної підтримки (50% + 1 голос), округ, у якому проводилися вибори, на певний час залишається непредставленим у парламенті;г) часто дискримінуються малі, так звані «« треті» партії, які практично втрачають шанси бути представленими у законодавчому органі тому, що виборці часто орієнтуються на представників найбільших та найвпливовіших; ґ) влада має більше можливостей та ресурсів тиску на депутатів - мажоритарників, аби вони з особливо принципових для влади питань голосували саме так, як цього від них вимагають; д) при застосуванні мажоритарної системи є можливість впливати на результати виборів, застосовуючи різноманітні маніпулятивні технології.

129.. Ідея мажоритарної складової хороша, адже вона близька до ідеї прямої демократії. Але в такому вигляді, у якому її планують застосовувати, тобто у варіанті системи відносної більшості, за якої переможець в одномандатному виборчому окрузі «забирає все», ще одним недоліком мажоритарної складової змішаної системи є неврахування голосів значної кількості виборців. Адже для перемоги в мажоритарному окрузі кандидату необхідно набрати більше голосів виборців ніж будь-який конкурент. При цьому недолік полягає у наступному. Наприклад, якщо в певному окрузі балотується 21 кандидат, і 20 з них наберуть по 4,5 %, а лише один – 10 %, то він буде вважатися переможцем, а решта голосів виборців (90 %) буде втраченою. парламентські партії, які не будуть висувати кандидатів, а відповідно не будуть мати ніякого відношення до виборчого процесу, усе рівно матимуть можливість бути представленими у складі комісій, адже фракції відповідно до закону мають гарантоване представництво в комісіях; Вагомим недоліком нової вітчизняної змішаної системи є те, що на виборах будуть використовуватись закриті списки кандидатів у депутати від партій. А це веде до того, що виборці будуть знати лише партійного лідера або у кращому варіанті лише першу п’ятірку кандидатів із партійного списку. При цьому спостерігається ще один вагомий недолік нового виборчого законодавства – в Законі України «Про вибори народних депутатів» не має норми, яка існувала раніше у виборчих законах, а саме про те, що на виборчих дільницях мають вивішуватися інформаційні плакати з фотографіями кандидатів, їх передвиборними програмами та іншою інформацією.

130. Політична система лише тоді може забезпечувати віль­ний розвиток особи і суспільства, коли її інститути функ­ціонують у рамках правової системи.  До недоліків правової системи України можна віднести: повільне і суперечливе втілення норм Конституції у законодавчі акти;  затягнутий процес реформування судової влади як ос­новного механізму захисту конституційних прав громадян; відсутність чіткої субординації між правовими актами, законами і підзаконними актами; відсутність нових правових кодексів (Цивільного, Кри­мінального), які б відповідали Конституції та міжнародним стандартам;  відсутність цілісної концепції реформування правової системи (у правовій системі домінують інтереси державної бюрократії, фінансової і комерційної олігархії, а не су­спільні); надмірне поширення підзаконних актів (урядових, відом­чих) як джерел права; непрямий характер дії законів, коли для їх застосуван­ня використовують цілий пакет підзаконних актів; нерівномірну врегульованість законодавством різних сфер суспільного життя; недостатню розробку механізму реалізації закону і відпо­відальності за його порушення; недосконалу процедуру підготовки та прийняття зако­нодавчих та інших нормативно-правових актів; відставання за кількістю юристів від передових країн Заходу; правову неграмотність і правовий нігілізм грома­дян і політичної еліти.  Основна причина недосконалості політичної системи полягає в тому, що політичні сили керуються у своїй діяль­ності не правовими нормами, а груповими інтересами. Коли та чи інша політична партія порушує свої програмні засади і статутні норми, вона не зможе на рівні державних органів твердо дотримуватися правових процедур. Правовий про­грес залежить від правової культури суспільства, розгортан­ня конкуренції, становлення середнього класу, для якого правовий хаос несумісний з нормами буття.

131. Конституційно-правова норма - це формально визначене, встановлене чи санкціоноване Українським народом або державою чи суб'єктами місцевого самоврядування правило поведінки, що регулює суспільні відносини, які є предметом конституційного права, і забезпечується всіма засобами впливу, що передбачені чинним законодавством. Наслідки компромісу між різними політичними силами призвели до  закріплення певних недосконалих і суперечливих норм. Це, передусім,  стосується: 1) суперечності між проголошеним принципом, який визнає народ  суб'єктом змін конституційного ладу, і принципом, який надає право  змінювати конституцію тільки органам державної влади — Президентові та
Верховній Раді, не передбачивши при цьому права на народну ініціативу; 2) відсутності ефективного механізму стримування і противаги між  органами державної влади, який полягає у тому, що, по-перше,практично  еможливо здійснити процедуру імпічменту та розпуску парламенту;  по-друге, президент має вирішальний вплив як на формування уряду, так і  на припинення його повноважень, однак не несе політичної  відповідальності за діяльність; по-третє, парламент дає згоду на  призначення голови уряду і може висловити вотум недовіри йому як під час схвалення урядової програми, так і після закінчення однорічного терміну від моменту схвалення цієї програми. Проте ні резолюція недовіри, ні
постановка урядом питання про довіру не тягне за собою можливості  розпуску парламенту главою держави; 3) невизначеності партійного механізму формування політичної влади загалом і уряду зокрема; 4) неконкретизованості понять і структури спеціалізації суддів,  апеляційної і касаційної інстанцій, суду присяжних і місцевих судів; 5) громіздкості структури й обсягу повноважень обласної і районної  держадміністрації, яка практично унеможливлює процес цивілізованого  розвитку органів місцевого самоврядування, особливо на регіональному  рівні; 6) збереження депутатського імунітету в тій формі, яка не передбачає  притягнення депутата до кримінальної відповідальності без згоди  парламенту, навіть якщо він спійманий на місці злочину; 7) гарантування деяких соціальних прав, зокрема безплатної середньої і вищої освіти у державних і муніципальних закладах та безплатного  державного і муніципального медичного обслуговування; 8) збереження протягом п'яти років нинішнього статусу прокуратури і,  таким чином, затягування процесу реформування судової влади. Недосконалість Конституції, особливо тих норм, які стосуються  механізму стримування і противаги між інститутами державної влади, а  також повільне і незбалансоване здійснення реформ (політико-правових і  економічних) призвели до становлення політичної системи в Україні, яка  не відповідає західній моделі і має багато спільного з колишньою  радянською системою.

132. Переваги пропорційної системи наступні: а) система практично не допускає втрати голосів і є математично точною, вона враховує увесь спектр суспільних інтересів і забезпечує парламентське представництво меншості (звісно, за винятком тих партій, які не подолали виборчий поріг); б) пропорційне представництво надає громадянам більшу свободу вибору і тим самим підвищує інтерес до суті політичних проблем; в) у парламенті встановлюється чітко окреслена структура партійного представництва; г) суттєво зменшуються можливості для маніпуляції голосами виборців, владний ресурс на практиці нелегко застосовувати, а деякі прийоми, притаманні мажоритарним системам, повністю виключаються (як - от явище масового «переселення» виборців з одних округів до інших).

133. - 134. Соціалістичні - Політичні погляди М. Драгоманова знайшли найбільш повне відображення в проекті програми "Вольний Союз - Вільна Спілка", в якій обґрунтовувалися головні засади російського конституціоналізму. Найважливішими з них він вважав громадянські свободи і децентралізацію Росії. Децентралізація в свою чергу була основою для утвердження самоврядування (самоуправа громад, волостей, повітів, земель). Кожна самоуправа повинна мати внутрішню самостійність щодо інших самоуправ. Центральна влада зосереджувалася у земельному соборі як вищому законодавчому органі, що функціонував на засадах американського бікамералізму (двопалатності). Отже, держава, за М. Драгомановим, це "вільна спілка" самоуправ, а центральна влада - лише орган координації між ними.Ліберальні -  У політиці М. Драгоманов відкидав принцип "мета виправдовує засоби", вважаючи, що для здійснення справедливих цілей потрібні високоморальні люди. Соціалізм він розумів як засіб утвердження соціальної справедливості, підвищення добробуту народу. Національне питання України М. Драгоманов розглядав у контексті забезпечення прав і свобод громадян та пов'язував його успіх з конституційними реформами в Росії. Український національний рух він висвітлював у такій послідовності: культурно-просвітницька діяльність з метою пробудження і розвитку національної свідомості та піднесення освітнього рівня народу; боротьба за політичну свободу, запровадження конституції; розв'язання соціальних проблем.

135. Вступ нових країн став важливим каталізатором ефективних ринкових трансформацій і позитивних структурних зрушень у національних економіках країн-членів. Орієнтація на Єдиний внутрішній ринок ЄС сприяла модернізації технологічних основ їх національних економік, додала їм динамічності, підвищила конкурентоспроможність. Саме таким чином - як органічні складові економічної системи ЄС - нові країни-члени зустрічають виклики глобалізації, ефективно адаптуються до нових, більш жорстких, умов міжнародної конкуренції у XXI столітті. Їх досвід свідчить, що шлях входження малих економік до висококонкурентних міжнародних економічних угруповань повністю себе виправдовує . Приєднання до лав ЄС нової країни означає розширення простору політичної, демократичної стабільності, спільного ринку. Суттєві позитивні наслідки від розширення ЄС відчувають, як правило, переважно нові члени (через стабільні та доволі високі темпи економічного росту, посилення макроекономічної стабілізації, ріст зайнятості і зменшення безробіття, соціальне зближення з найбільш розвиненими країнами ЄС), для країн «Старої Європи» це обертається певними складнощами, а щодо країн-партнерів, то для них це, як правило, носить як позитивний так, і негативний характер.

136. Серед функцій-наслідків політичного конфлікту розрізняють такі: політичні, економічні, військові, екологічні, демографічні,можуть бути позитивними й негативними.До позитивних можна віднести: · функцію розрядки напруженості. Конфлікт відіграє роль «відвідного каналу» напруженості, за допомогою якого суспільне життя позбувається пристрастей, що накопичилися; · комунікативно-інформаційну та єднальну функцію. Під час зіткнення сторони отримують більше інформації одна про одну, дістають можливість зближення на якій-небудь спільній платформі; · стимулюючу функцію. Виступає рушійною силою соціальних змін;· функцію переоцінки, зміни цінностей і норм суспільства. До негативних функцій конфлікту належать такі: · загроза розколу суспільства; · несприятливі зміни у владних стосунках; · розкол у мало усталених соціальних групах; · несприятливі демографічні процеси тощо.

137. Цілісне уявлення про політичне лідерство в Україні (його генезис і динаміку) формується і шляхом дослідження політичних теорій та практик і вивченням сукупності цивілізаційних та культурних чинників Політика неможлива без політичних лідерів. Проте їхня діяльність відбувається за певних умов, відмінних залежно від історичних і географічних чинників, типу суспільства загалом (відкрите–закрите), типу політичного режиму (тоталітаризм, авторитаризм, демократія), парадигми розвитку суспільства, рівня його соціально-економічного і технічного розвитку (доіндустріальне, індустріальне, постіндустріальне, інформаційне), типу культури, міри долучення конкретного суспільства до світового співтовариства. Головним критерієм політичного лідерства є ефективність його дії, результативність, задоволення запитів та інтересів тієї спільноти, яка бачить власну перспективу у його існуванні. Без широкої соціальної підтримки політичне лідерство не може відбутися. Боротьба за владу і прихід того чи іншого політичного руху або партії до влади, участь в управлінні країною за демократичних умов пов'язані з регулярними виборчими циклами та делегуванням політичних лідерів на керівні державні посади. політичне лідерство/керівництво стає однією з форм влади за умов, коли лідери набувають суспільного визнання, а рухи або партії, їх лідери отримують право на владу. Еволюція політичного лідерства завжди пов'язана із прагненням заявити про себе, увійти в політичну систему, тобто, формалізувавшись, розширити набутий статус, доповнити його керівництвом.

138. одностайне бажання США та ЄС за всяку ціну втягнути Україну у сферу свого впливу, вирвати її з родини "братніх слов`янських народів".  В країні й досі продовжують жити міфи про радянську дійсність, спектр яких досить широкий: від байки про "суворого, але справедливого вождя" до не менш надуманої легенди про людей, які раніше були "простішими, добрішими та не такими меркантильними". А міф про "дружбу народів" або радянську армію як "школу життя"? (саме в армії багато навчилися як поводитись із лицями інших національностей). 

139. Феномен політичного лідерства передбачає першість особи у політичних структурах державної влади, політичних партіях і групах тиску. Він розкривається через особисті риси політика, рівень його команди, тип політичного режиму і характер політичної ситуації. В основі типологізації лідерства лежать такі критерії: джерело визнання (традиційне, легальне, харизматичне лідерство); місце у політичному режимі і стиль діяльності (авторитарне, демократичне); специфіка політичної діяльності (адміністративне, агітаторське, теоретичне). До типових рис політичного лідера відносяться: наявність професійної освіти й досвіду, інноваційність, ораторське мистецтво, висока комунікабельність, вміння сформувати команду.

140. На цивілізаційний розвиток партій впливають: історичні і політичні традиціі країни; особливості економічного життя;гостроти соціальних конфліктів;економічні і соціальні структури;культурні та релігійні середовища;типи політичних режимів;діюче законодавство;

141. Є́вромайда́н  — національно-патріотичні протестні акції в Україні, передусім, проти корупції, соціальної нерівності, свавілля правоохоронних органів та сил спецпризначення, а також на підтримку європейського вектора зовнішньої політики України. 21 листопада — Під вечір 21 листопада, невдовзі після оприлюднення рішення уряду про призупинення процесу підготування підписання Угоди асоціації України з ЄС, люди стали самоорганізовуватися через соціальні мережі. Силовий розгін мирного протесту на Майдані Незалежності у Києві — протизаконна акція силових відомств України, проведена силами спецпідрозділів «Беркуту» вночі 30 листопада 2013 року з метою очищення площі від учасників стихійного протесту, відомого як Євромайдан. «Марш мільйона», 8 грудня. Штурм на Грушевського, 19 січня. Кривавий День Соборності, 22 січня.

142. Правова функція. Політична система формує право і функціонує у його рамках. Правотворча функція політичної системи залежить не лише від законодавчого органу держави, а й від здатності всіх суб'єктів політичного процесу (партій, громадських організацій, груп тиску) досягти згоди щодо вироблення таких правових норм, які б сприяли стабілізації суспільства, гармонізації інтересів соціальних груп. Тому що,якщо суб'єкти політичного процесу нехтують правом, віддають перевагу груповим інтересам, у суспільстві панує дезінтеграція і дезорганізація, з'являється спокуса стабілізувати суспільні відносини тоталітарними способами. Тому важливо оцінювати діяльність тієї чи іншої політичної організації крізь призму її здатності впорядковувати свою діяльність у рамках правових норм і висувати правотворчі ініціативи. Без високої правотворчої здатності суб'єктів політичного процесу політична система перестає діяти в рамках правового поля, стає засобом бюрократичного свавілля і беззаконня.

143. Йдеться про розробку ідеї правової держави. Письменник вважав, що у тих країнах, де нехтується природне право (постають тиранічні форми влади), все без винятку населення перетворюється на невільників. Звідси й інший висновок: гарантом свободи громадян є правовий устрій держави. Тільки там, де король править у відповідності з нормами права, людина здобуває свободу. І навпаки — за умов існування тиранії кожен індивід стає «людською тінню», він ввів у сучасну йому історіографію поняття новітнього історичного документа, який охоплював поточні події та явища суспільного життя. Оріховський обґрунтовував також необхідність критичного підходу до такого роду історичних джерел. У майбутньому розвиток подібних принципів привів до утвердження історії як наукової дисципліни.

144. На планеті відбуваються серйозні і, перш за все, якісні зміни. Процес модернізації у його фундаментальному змісті, у початковому значенні цього поняття, зайшов у глухий кут. У світі розвивається якісно новий процес, який найчастіше визначається як „соціальний постмодерн”, що проявляє себе як культурно - цивілізаційна поліфонія, завуальована демодернізація, як процес неоархаїзації світу. Цей погляд на сучасну реальність частково відображається в концепції Семюеля Хантінгтона. З його точки зору, у сучасному світі відбувається зіткнення різноманітних систем цінностей і глобальне „горизонтальне” зіткнення існуючих цивілізацій.

145. Криптократична (таємна) влада, де громадськості доступна лише та інформація, в якій влада заінтересована. За рівнем публічності влада в Україні напівприхована, з високим ступенем криптократії. Оскільки 50—60 відсотків економіки України перебуває в тіньовому секторі, то, очевидно, таке співвідношення існує і у владних сферах. Тіньова економіка, яка певною мірою є мафіозною, виникла не тільки в силу закономірностей складних суспільних трансформацій перехідного періоду, але здебільшого є породженням союзу між центральними, регіональними і транснаціональними владними структурами, тіньовим бізнесом і кримінальними елементами. Причинами існування є: збереження за державною власністю значної переваги у стратегічних галузях економіки; недоступність інформації про авторство законів і підзаконних актів, а також про результати голосувань депутатів різних рівнів; монополізм держави в інформаційному просторі; відсутність жорстких норм і спеціалізованих структур у боротьбі з корупцією; партійна неструктурованість влади, незрілість інститутів цивілізованого громадянського тиску на владу.

146. У 20 роках XX ст. американський історик науки та філософії Т. Кун увів поняття «парадигма», наголошуючи на теоретичних конструкціях суспільної науки загалом. На думку вченого, парадигма характеризує своєрідну логічну модель побудови та розв'язання пізнавальної проблеми. Фундаментальне значення для політичної науки мають лише ті парадигми, які пояснюють саму сутність і природу політики, інтерпретують її засадничі джерела розвитку, визначають межу й масштаб її існування, сприяючи тим самим всебічному описові цієї сфери суспільного життя.Фундаментальний характер політичних парадигм виявляється й у тому, що відповідні підходи до розуміння природи політики є концептуальним підґрунтям не лише суто теоретичних, а й прикладних досліджень, тобто для використання теоретичних висновків і положень у розв'язанні конкретних прикладних проблем. Парадигми - у іншому їх розумінні Роберта Мертона - це представлені у стислому вигляді тези і наукові припущення загального типу. Вчені вважають, що фундаментальний характер політологічних парадигм полягає в тому, що відповідні запропоновані підходи до розуміння політики слугують концептуальним підґрунтям як для суто теоретичних, так і практичних досліджень для вирішення конкретних прикладних проблем. Звернемось до загальнополітичних парадигм. Я думаю,що найкращою є Біхевіористська парадигма,тому що за поведінкою людини можна визначити манеру правління і відношення до людей. Вона  відноситься до нових концептів XX століття, до так званих психологізаторських способів політичного мислення, які пояснюють перебіг політичних процесів особливостями психології людини, характеру, поведінки, Темпераменту видатних політичних суб'єктів. Вона виникла у 30-х роках XX століття завдячуючи дослідникам із США, які звертали увагу на внутрішні умови поведінки людини в політиці. Таким чином, якщо натуралісти основною детермінантою вважали зовнішні, природні фактори політики, то біхевіористи сутнісною причиною політичних процесів оголошували внутрішні психологічні стани людини, вождя, політичного лідера, керівника—головного суб'єкта політики. Так, в історії французької політичної революції 1793 року постать короля Людовика XVI займає особливе місце не тільки завдячуючи його трагічній страті революційним урядом, яку він зустрів достойно, але і своїм характером: йому бракувало мистецтва спілкування, він знав, що він є нелюбимим серед простих людей, був похмурим, мовчазним. Це відбивалось на його манері приймати несподівані, нелогічні політичні рішення. Між іншим, таким похмурим і недовірливим був і його знаменитий дід король Людовік XIV, однак з іншими біхевіористськими елементами поведінки.

147. - 148. Є дві найпоширеніші концепції нації: західна (територіальна) і незахідна (етнічна). Я дотримуюсь західної. Відповідно до західної концепції нація — сукупність людей, що має власну назву, свою історичну територію, спільні міфи та історичну пам’ять, спільну мову, громадську культуру, спільну економіку і єдині юридичні права та обов’язки для всіх членів. Основною ознакою нації за цією концепцією є національна держава на певній території або змагання до неї. При чому в західній концепції нація і народ ототожнюються.

149. Тоталітаризм — система політичного панування, за якої державна влада, зосереджена в руках вузького кола осіб, ліквідовує конституційні гарантії прав і свобод особи шляхом насильства, поліцейських методів впливу на населення, духовного поневолення, остаточно поглинає всі форми та сфери життєдіяльності людини.Перші тоталітарні погляди в історії політичних учень сягають далекого минулого. Так, тоталітарними вважаються теорія давньогрецького філософа Геракліта про необхідність загальної регуляції суспільства, політичні погляди, які висловив у моделі ідеальної державиПлатон. Деякі тоталітарні моменти наявні в політичних доктринах А. Сен-Сімона, Г.В.Ф.Геґеля, Ж.-Ж. Руссо.Поняття "тоталітарний" почали вживати критики Муссоліні на початку 20-х років 20 ст., коли в Італії формувалася фашистська система. Але Муссоліні сам підхопив це поняття й проголосив своєю метою створення тоталітарної держави.Концепція тоталітаризму з´явилася на початку 50-х років, коли ще була жива пам´ять про фашизм, у СРСР існував сталінський режим, а нові комуністичні держави наслідували радянську модель правління.У 1951 р. X. Арендт опублікувала свою працю "Походження тоталітаризму", в якій давалися соціологічна й політична характеристики тоталітаризму.Передумови виникнення й розвитку тоталітаризму в політичній практиці пов´язують з індустріальною стадією розвитку суспільства, з наявністю засобів масової інформації, колективістського світогляду, могутнього державного апарату. Причому засоби масової інформації є необхідним моментом для існування тоталітаризму взагалі. Завдяки їм проводяться ідеологічне оброблення населення.Критерієм тоталітаризму є поглинання державою сфери громадянського суспільства, відсутність плюралізму.Класичними тоталітарними державами вважають гітлерівську Німеччину і СРСР. Причому політичний режим у колишньому Радянському Союзі мав такі етапи: період воєнного комунізму 1917—1921 pp. (тоталітарно-авторитарний тип політичного режиму); 1921 — 1929 pp. (авторитарний режим); 1929—1956 pp. (тоталітарний режим); 1956—1985 pp. (зникли ознаки класичного тоталітаризму, але в основному режим залишався тоталітарним). Занепад епохи тоталітаризму в СРСР почався з часів так званої горбачовської перебудови, коли впала "залізна завіса" ідеологічного монізму й закритості суспільства.

150.  Класифік.напрямів політичної думки в Україні:1. Політичні ідеї мислителів княжої доби (IX— XIV ст.) 2.Політична думка в Україні за литовсько-польської доби (XIV—XVII ст.) і козацько-гетьманської держави (XVII—XVIII ст.). 3.Демократично-народницький напрям розвитку політичної думки. 4.Соціал-лібералізм. Консерватизм. Націоналізм. 5.Націонал-державницький (націонал-демократичний) напрям розвитку політичної думки. 6.Націонал-комунізм.        1. Розвиток політичної думки княжої доби характеризується такими ознаками: 1) відсутністю цілісних політичних концепцій; 2) нерозривним зв'язком з політичними концепціями Візантії; 3) релігійним і етичним характером політичних поглядів.2. Основними проблемами, сформульованими у творах державних і церковних діячів, літописців, були проблеми взаємовідносин світської і духовної влади та легітимності князівської влади. Стосовно цих проблем можна виділити дві концепції:1) «богоугодного» володаря (ігумен Феодосій), яка передбачала примат духовної влади над світською і необхідність захисту князем православної віри;2) князівського одновладдя (митрополит Іларіон), яка передбачала сильну монархічну владу і підпорядкування церкви державі.3. У період, коли Україна перебувала під владою Литви й Польщі, політична думка розвивалася в руслі гуманістичної традиції Ю. Дрогобича і С. Оріховського, а також в руслі полемічної літератури. Ю. Дрогобич займався питанням політичного прогнозування, а С. Оріховський розробив концепцію природного права, відстоював пріоритетність права і закону над рішенням королівської влади, а в останні роки життя відійшов від своїх попередніх поглядів і визнав зверхність папської влади над королівською.Полемісти X. Філалет, І. Вишенський, М. Смотрицький у контексті релігійної проблематики порушували питання демократизації церкви і суспільства, виступали проти державного і церковного абсолютизму, відстоювали необхідність дотримування королівською владою законів.4. У період козацько-гетьманської держави політична думка України найбільш повно виявилася в контексті нових документів щодо державного устрою і міжнародних відносин України, а також поглядів просвітників про державу і церкву. До важливих правових документів козацької доби можна віднести «Березневі статті», «Гадяцький трактат», «Угоду та Конституцію» П. Орлика. У них розроблено правові основи української державної автономії під протекторатом іноземних держав (Росії і Польщі).Якщо Гадяцька угода визначала статус органів влади на кшталт польської держави і передбачала участь у здійсненні влади різних суспільних станів (козацтва, духовенства, міщанства), то конституція П. Орлика закріпила принцип козацького республіканізму..5. У руслі просвітницького напряму проблеми політики розроблялись у працях Ф. Прокоповича і М. Козачинського. Ф. Прокопович розвивав стосовно Росії та України концепцію освіченого абсолютизму, згідно з якою влада монарха передана йому народом внаслідок договору, є необмеженою і вільною від договірних зобов'язань, народ не має права не тільки на повстання, а й посягати на владу правителя. М. Козачинський розробляв проблеми природного права і військової політики.6. У політичній думці XIX—XX ст. можна виділити декілька ідеологічних і методологічних напрямів: демократично-народницький, соціал-ліберальний, консервативний, націоналістичний, націонал-державницький, націонал-кому-ністичний.7. Для демократично-народницького напряму характерні такі ідеологічні елементи:1) визнання народу рушійною силою історичного процесу;2) розуміння українського народу як окремої етнокультурної одиниці;3) обгрунтування ідеї народоправства у вигляді народної демократичної республіки;4) ідея федеративного устрою України;5) ідея державної автономії України в складі федеративної Росії чи інших федеративних союзів;6) надання переваги колективним формам власності.Представниками цього напряму можна вважати М. Костомарова, В. Антоновича, М. Грушевського, Р. Лащенка і С. Шелухіна. 8. Лібералізм в Україні містив як власне ліберальні ідеї, так і ідеї соціалізму (переважно прудонівського типу), а також ідеї народницької ідеології. До основних ідей українського лібералізму можна віднести:ідею пріоритету політичних і громадянських прав особи над державою і нацією,ідею конституціоналізму і правової держави,ідею державної автономії України в складі Російської федерації, Ідею самоврядування,ідею національного розвитку на грунті загальнолюдських цінностей.Представниками цього напряму були М. Драгоманов і Б. Кістяківський.9. Український консерватизм грунтувався на ідеях:1) домінуючої ролі держави в національному і соціальному розвиткові;2) монархічної форми державного правління;3) територіального патріотизму;4) пріоритетності приватної власності;5) провідної ролі аристократії у державотворчому процесі;6) вирішальної ролі моральних і релігійних чинників у суспільному поступові.Теоретики українського консерватизму дотримувалися різних поглядів стосовно майбутньої форми держави. В. Липинський обгрунтував концепцію трудової легітимної монархії, С. Томашівський — клерикальної монархії, а В. Кучабський — мілітарної монархії. 10. Націоналістичний напрям започаткував М. Міхновський ідеями про національну незалежність України, необхідність силових методів для досягнення визвольних цілей, етнічний принцип формування нації. 11. Д. Донцов сформулював засади ідеології інтегрального (чинного) націоналізму, для якого характерними були волюнтаризм, антидемократизм і елітарність кастового характеру. 12. М. Сціборський, спираючись на ідеологічні засади Д. Донцова, розробив доктрину нового націоналізму — націо-кратії, сутність якої зводилася до необхідності забезпечення панування нації у власній державі з допомогою влади соціально-корисних верств України.13. Представники національно-державницької ідеології обгрунтували принцип самовизначення нації в етнічних кордонах у формі національно-демократичної держави, допускали участь України у федеративних чи конфедеративних об'єднаннях як самостійної держави на підставі міжнародних угод, заклали розуміння політичної нації як синтезу ідеї психокультурної спорідненості людей, держави і території. Визначними представниками цього напряму були юристи і політологи С. Дністрянський, В. Старосольський, О. Бочковський і С. Рудницький,14. Поява націонал-комунізму зумовлювалася двома обставинами: нерозривним зв'язком попереднього національного руху з соціалізмом і порушенням державних і національно-культурницьких прав України з боку більшовицької Росії. Націонал-комуністи визнавали УСРР як українську національну державу, вірили в комунізм як прогресивний лад, у рамках якого можна реалізувати національно-державницький ідеал, нещадно критикували російський більшовизм як такий, що всіляко обмежує державні й культурні права українського народу. Визначними представниками цього напряму можна вважати М. Хвильового (який вбачав майбутнє України у відмежуванні від Росії, в орієнтації на європейську культуру, у подоланні малоросійства, українофільства і москвофільства), а також В. Винниченка, світогляд якого в еміграції еволюціонував у бік соціал-демократії.