Поняття цивільного процесуального права

Поняття цивільного процесуального права 15.10.2016 07:58

1. Поняття цивільного процесуального права.

2. Метод і система цивільного процесуального права.

3. Джерела цивільного процесуального права.

4. Провадження і стадії цивільного процесу.

5. Поняття принципів цивільного процесуального права та їх класифікація.

6. Конституційні принципи цивільного процесуального права.

7. Принципи цивільного процесуального права, закріплені законодавством про судочинство в Україні.

8. Принцип колегіальності і одноособовості розгляду цивільних справ.

9. Принцип доступності і гарантованості судового захисту прав і свобод людини і громадянина.

10. Принцип національної мови судочинства.

11. Принцип публічності в цивільному процесі.

12. Принцип змагальності.

13. Принцип диспозитивності.

14. Принцип незалежності суддів і підкорення їх тільки законові.

15. Принцип гласності судового розгляду і його повної фіксації технічними засобами.

16. Принцип безпосередності в цивільному процесі.

17. Принцип поєднання усності і письмовості судового розгляду.

18. Поняття цивільних процесуальних правовідносин.

19. Передумови виникнення цивільних процесуальних правовідносин.

20. Суб’єкти цивільних процесуальних правовідносин.

Зміст цивільних процесуальних правовідносин.

22. Суд – обов’язковий суб’єкт цивільних процесуальних правовідносин. Склад суду. Відводи.

23. Особи, які беруть участь у справі, їх процесуальні права та обов’язки.

24. Особи, які сприяють судовому розгляду і вирішенню справи: їх права та обов’язки.

25. Поняття сторін в цивільному процесі. Процесуальні права та обов’язки сторін.

26. Процесуальна співучасть в цивільному процесі.

27. Поняття процесуального правонаступництва.

28. Неналежний відповідач і порядок його заміни.

29. Поняття і види третіх осіб в цивільному процесі.

30. Треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, їх процесуально-правове становище.

31. Треті особи, які  заявляють самостійні вимоги щодо предмета спору, їх процесуально-правове становище.

32. Підстави, процесуальні форми і види участі прокурора в цивільному процесі.

33. Участь в цивільному процесі органів державної влади і місцевого самоврядування.

34. Поняття судового представництва та його види. Процесуальні повноваження представника.

35. Поняття процесуальних строків їх види та значення.

36. Обчислення і зупинення процесуальних строків.

37. Продовження та поновлення процесуальних строків.

38. Поняття і види судових витрат.

39. Витрати, пов’язані з розглядом судової справи.

40. Розподіл судових витрат між сторонами.

41. Заходи процесуального примусу.

42. Поняття та види відповідальності за порушення норм цивільного процесуального права.

43. Цивільна юрисдикція суду, її види.

44. Поняття та види підсудності.

45. Функціональна підсудність, її характеристика.

46. Територіальна підсудність, її види.

47. Поняття і види судових доказів.

48. Доказування. Елементи доказування. Предмет доказування.

49. Належність доказів і допустимість засобів доказування.

50. Пояснення сторін та їхніх представників як засіб доказування.

51. Показання свідків як засіб доказування.

52. Письмові докази, їх види.

53. Речові докази та їх дослідження.

54. Забезпечення доказів.

55. Судові доручення щодо збирання доказів.

56. Висновок експерта як засіб доказування.

57. Поняття і загальна характеристика позовного провадження.

58. Поняття позову, його елементи та види.

59. Забезпечення позову.

60. Позовна заява та її реквізити.

61. Способи захисту відповідача від заявленого проти нього позову.

62. Зміни у позовногму спорі.

63. Пред’явлення позову. Відкриття провадження у справі як стадія цивільного процесу.

64. Процесуальний порядок відкриття провадження у справі.

65. Процесуальний порядок підготовки цивільних справ до судового розгляду. Попереднє судове засідання.

66. Судові виклики і повідомлення.

67. Судовий розгляд цивільної справи як стадія цивільного процесу.

68. Судове засідання як процесуальна форма розгляду та вирішення цивільної справи.

69. Ускладнення у ході судового розгляду цивільних справ.

70. Фіксування цивільного процесу.

71. Судові рішення: поняття, суть, види. Законна сила рішення суду.

72. Вимоги до рішень суду. Форма і зміст рішення суду.

73. Усунення недоліків рішення судом, який його ухвалив.

74. Ухвали суду першої інстанції.

75. Заочний розгляд цивільної справи: поняття та особливості.

76. Поняття та особливості наказного провадження. Судовий наказ як особлива форма судового рішення.

77. Розгляд справи у порядку наказного провадження.

78. Окреме провадження: загальна характеристика.

79. Загальні правила розгляду та вирішення справ окремого провадження.

80. Розгляд судом справ про обмеження цивільної дієздатності фізичної особи, визнання фізичної особи недієздатною та поновлення цивільної дієздатності фізичної особи.

81. Розгляд судом справ про надання неповнолітній особі повної цивільної дієздатності.

82. Розгляд судом справ про визнання фізичної особи безвісно відсутньою або оголошення її померлою.

83. Розгляд судом справ про усиновлення.

84. Розгляд судом справ про встановлення фактів, що мають юридичне значення.

85. Розгляд судом справ про відновлення прав на втрачені цінні папери на пред’явника та векселі.

86. Розгляд судом справ про передачу безхазяйної нерухомої речі у комунальну власність.

87. Розгляд судом справ про визнання спадщини відумерлою.

88. Розгляд заяви про надання особі психіатричної допомоги у примусовому порядку.

89. Розгляд судом справ про обов’язкову госпіталізацію до протитуберкульозного закладу.

90. Розгляд судом справ про розкриття банками інформації, яка містить банківську таємницю, щодо юридичних та фізичних осіб.

91. Право апеляційного оскарження та порядок його реалізації.

92. Підготовка та порядок розгляду справи апеляційним судом.

93. Повноваження суду апеляційної інстанції. Ухвали та рішення суду апеляційної інстанції.

94. Право касаційного оскарження та процесуальний порядок його реалізації.

95. Порушення касаційного провадження, підготовка та розгляд справи судом касаційної інстанції.

96. Повноваження суду касаційної інстанції. Рішення, ухвали суду касаційної інстанції.

97. Провадження у зв’язку з винятковими обставинами: поняття, особливості, суб’єкти права оскарження, форма та зміст скарги.

98. Провадження у зв’язку з нововиявленими обставинами: поняття, особливості, суб’єкти права оскарження, форма та зміст заяви.

99. Звернення рішення суду до примусового виконання, виконавчі документи.

100. Повноваження суду у процесі виконання судових рішень.

101. Негайне виконання судових рішень.

102. Порядок вирішення питання про поворот виконання. Особливості повороту виконання в окремих категоріях справ.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1. Поняття цивільного процесуального права.

 

Цивільне процесуальне право — це сукупність правових норм, які регулюють діяльність та пов'язані з нею процесуальні правовідносини суду та інших учасників цивільного процесу, що виникають при здійсненні правосуддя в цивільних справах.

Цивільне процесуальне право мас власні предмет і метод правового регулювання, які вирізняють його серед інших галу­зей права. Предметом цивільного процесуального права с процесуальна діяльність суду та інших учасників процесу, що виникають при здійсненні правосуддя, тобто сам цивільний процес, а також система цивільних процесуальних прав і обо­в'язків суб'єктів цивільних процесуальних правовідносин та гарантій їх реалізації.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

2. Метод і система цивільного процесуального права.

Під методом цивільного процесуального права слід розу­міти сукупність зикрімених у нормах цивільного процесуаль­ного права способів та засобів впливу на відносини, які регу­люються цісю галуззю права, та поведінку їх суб 'ектів.

Метод цивільного процесуального права за змістом є ім­перативно-диспозитивним. Він обумовлюється властивостями предмета цивільного процесуального права, правовим станови­щем суб'єктів цивільних процесуальних відносин та особли­вістю юридичних фактів, від яких залежить виникнення, роз­виток та припинення цивільних процесуальних правовідносин.

Імперативний характер впливу на поведінку суб'єктів ци­вільних процесуальних відносин закріплюється у нормах пра­ва, що встановлюють зобов'язання, заборону і примус. Зобо­в'язання передбачає необхідність конкретної активної поведін­ки суб'єкта цивільних процесуальних відносин. Заборона вияв­ляється у забороні виконувати (вчиняти) певні дії. Примус — у впливі, спрямованому на забезпечення виконання правил ок­ремих норм цивільного процесуального права. Імперативний спосіб визначається процесуально-нравовим становищем сулу та учасників цивільного процесу.

Диспозитивний характер означає дозвіл і право суб'єктів цивільних процесуальних правовідносин на відповідну пове­дінку в межах, встановлених нормами цивільного процесуаль­ного права. Спосіб дозволу закріплюється в нормах, що визна­чають процесуально-правове становище сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, та діяльність яких характеризується принципом диспозитивності.

Норми та інститути цивільного процесуального права об'єд­нані в єдину систему. Система цивільного процесуального права — це сукупність норм та інститутів галузі права, зумовлених предметом правового регулювання. Вона визнача­ється структурою ЦПК України та складається з двох час­тин — загальної та особливої. Загальна об'єднує норми й інс­титути цивільного процесуального права, які мають значення для всієї галузі, всіх видів провадження і стадій цивільного процесу. Особлива частина включає норми та інститути, які врегульовують порядок розгляду і вирішення справ за видами провадження та стадіями цивільного судочинства.

3. Джерела цивільного процесуального права.

Джерелами цивільного процесуального права є нормативні акти, в яких закріплені правила, що врегульовують порядок організації та здійснення правосуддя в цивільних справах.

Таким джерелом, насамперед, є Конституція України, якою встановлені основи організації і діяльності суду, правовий ста­тус громадян у цивільному судочинстві.

Джерелами цивільного процесуального права насамперед є: Цивільний процесуальний кодекс України, яким вреі-ульовано порядок судочинства в цивільних справах, Закон України "Про судоустрій України", яким встановлені мета і завдання правосуддя, методи і форми його здійснення, система органів правосуддя, основні засади організації та діяльності органів правосуддя в Україні.

До джерел цивільного процесуального права належать та­кож інші кодекси і закони України, якими визначені окремі положення цивільного процесу:

Цивільний кодекс України встановлює: окремі правила допу­
стимості доказів у цивільних справах, склад осіб, які мають
право на порушення справи в суді про визнання правочину
недійсним, окремі аспекти цивільної юрисдикції суду та ім.;

Сімейний кодекс визначає: склад осіб, які мають право на
порушення справи в суді про позбавлення батьківських прав,
обов'язкову  участь органів опіки  і  піклування  у деяких
справах із сімейних правовідносин, тощо;

Кодекс законів про працю України визначає юрисдикцію
суду у трудових справах;

Закон України "Про адвокатуру" врегульовує форми адво­
катської діяльності в цивільному судочинстві;

•   Закон   України   "Про   прокуратуру"   регламентує   питания участі прокурора в цивільному процесі тощо.

Джерелами цивільного процесуального права с також укази Президента та постанови Кабінету Міністрів України, інструк­ції міністерств і відомств, міжнародні договори і угоди, які визначають порядок співробітництва між національними н іно­земними органами юстиції.

4. Провадження і стадії цивільного процесу.

 

Цивільне судочинство (цивільний процес) — це врегу­льований нормами цивільного процесуального права порядок провадження в цивільних справах, що визначається системою взаємопов'язаних цивільних процесуальних прав та обов'язків, а також цивільних процесуальних дій, за допомогою яких вони реалізуються їх суб 'ектами — судом і учасниками процесу.

Відповідно до сг. 1 ЦПК завданнями цивільної о судочинст­ва є охорона прав та законних інтересів фізичних, юридичних осіб, держави шляхом всебічного справедливого, неупередже-ного та своєчасного розгляду і вирішення цивільних цивільних справ у повній відповідноси і чинним законодавством, справ і метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних пран, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридич­них осіб, інтересів держави.

Законодавство про цивільне судочинство встановлюс єди­ний порядок розгляду цивільних справ, об'єднаних за матеріа­льними ознаками в три види проваджень (ч. З ст. 15 ЦПК):

позовне;

окреме;

наказне.

Справи позовного провадження характеризуються наявніс-по двох сторін з протилежними інтересами і спірністю їх май­нових та особистих немайнових правовідносин, які передають­ся на розгляд суду.

Справи окре.иого провадження спрямовуються на встанов­леним певних обставин, наявносіі юридичних фактів або юри­дичного статусу громадян, необхідних для реалізації суб'єкти­вних прав.

Справи наказного провадження полягають у спрощеній процедурі розгляду ряду матеріально-правових вимог, які ха-р:ікісризуютьсм явною очевидністю.

Цивільне судочинство складається з окремих етапів, або стадій. Стадія — це сукупність процесуальних правовідносин і дій, об'єднаних найближчо» метою. В теорії цивільного про­цесуального права немає єдиного підходу до класифікації ста­дій цивільного процесу, їх виділення та термінологічного ви­значення.

Стадіями цивільного процесу можна назвати:

відкритгя провадження у цивільній справі,

підготовку справи до судового розгляду,

судовий розгляд.

Ці стадії об'єднуються у провадження в суді першої інстан­ції і визнаються обов'язковими, що означає їх наявність у всіх цивільних справах.

Іншими, факультативними стадіями і:

•              апеляційне провадження,

касаційне провадження,

перегляд цивільної справи у зв'язку з винятковими обста­
винами,

перегляд справи за нововиявленими обставинами,

виконання рішення.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

5. Поняття принципів цивільного процесуального права та їх класифікація.

 

Цивільне процесуальне право України і врегульоване ним ци­вільне судочинство побудовані на принципах (від лат. ргіп-сіріит — основа, начало, засади), у яких відображені основні засади функціонування права та здійснення судочинства.

Значення принципів цивільного процесуального права поля­гає в тому, що в них відображені найбільш характерні демок­ратичні риси, якісні особливості цивільного судочинства і за­гальна (соціально-юридична) спрямованість права та його най­важливіших інститутів.

Принципи сприяють правильному пізнанню і застосуванню норм цивільного процесуального права, є основою для законо­давчої практики, для підготовки, розроблення і прийняття від­повідних їм за змістом правових норм та їх удосконалення. Розвиваючись разом із суспільством в умовах політичних та соціально-скономічних перетворень, принципи вдосконалю­ються та створюють додаткові умови для забезпечення гаран­тій захисту прав і законних інтересів учасників процесу. Тому їх порушення, як правило, призводить до зміни або скасування судових рішень.

В юридичній літературі існує кілька підходів до визначення поняття принципів цивільного процесуального права. Вони ро­зглядаються як:

основні (або правові) засади організації і діяльності суду;

основні положення галузі права;

основні ідеї, положення, керівні засади;

правові погляди на завдання і засоби діяльності суду із роз­
гляду і вирішеній цивільних справ;

обумовлені базисом суспільства і виражені в змісті цивіль­
ного процесуального прана суспільно-політичні, норма і иц-
но-керівиі основи (засади) цієї галузі права.

Аби сформулювати поняття принципів цивільного процесу­ального права, потрібно, в першу чергу, визначити (проана­лізувати) їх ознаки:

принцип включає (виражає) в собі певну ідею (погляд), яка складає його зміст;

така ідея завжди прямо чи опосередковано повинна бути закріплена в нормативно-правових актах;

принцип повинен бути безпосередньо пов'язаним з цивіль­ним процесом, визначати його основні властивості;

принцип повинен мати загальне значення для всього ци­вільного процесу;

принцип визначає типові риси цивільного судочинства і мо­же мати винятки, які не с принципом;

принципи характеризуються значною стійкістю та стабіль­ністю;

принципами не можуть бути звичайні вимоги (правила), які не складають одну з відомих альтернативних вимог;

принципами не можуть бути положення, які дублюють інші принципи або які з них виходять.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

6. Конституційні принципи цивільного процесуального права.

 

У Конституції України закріплені такі принципи:

здійснення правосуддя виключно судами (ст. 124);

принцип територіальності (ст. 125);

участь народу в здійсненні правосуддя (ст. 124). Цей принцип не реалізований у цивільному процесуальному праві, оскільки розгляд цивільних справ здійснюється професійними суддями;

виборність і призначуваність суддів (ст. 128). Вперше на посаду професійного судді (на 5 років) призначає Президент України. Надалі судді судів загальної юрисдикції обираються Верховною Радою України безстроково;

здійснення правосуддя суддею одноособово, колегією суддів, судом присяжних (ч. 2 ст. 129);

незалежність та недоторканість суддів і підпорядкованість їх тільки закону (ст.ст. 126, 129). Незалежність суддів є проявом самостійності судової гілки влади, яка діє незалежно від законодавчої та виконавчої влад. У своїй діяльності судді незалежні й нікому не підзвітні. Вимоги і розпорядження суддів, при здійсненні ними своїх повноважень, обов’язкові для всіх. Але законодавець, проголошуючи незалежність суддів, встановив їх обов’язок дотримуватись Конституції та законів України;

здійснення правосуддя професійними суддями (ст. 127). На посаду судді може бути рекомендований громадянин України, не молодший 25 років, який має вищу юридичну освіту, певний стаж роботи в галузі права, володіє українською мовою та склав кваліфікаційний іспит;

законність (ст. 129). Правосуддя в Україні здійснюється у точній відповідності із законом. Дотримання законності при здійсненні правосуддя знаходиться в прямому зв’язку із чіткістю фор­мулювань закону, які повинні виключати можливість їх різного трактування. Всі інші принципи, їх реалізація є гарантією принципу законності, оскільки порушення будь-якого із принципів є порушенням принципу законності, адже кожен із них закріплений у законі;

рівність усіх учасників процесу перед законом і судом (ст. 129). Всі громадяни мають рівну можливість брати участь у цивільному судочинстві, перебувати в правовому становищі позивача, відповідача, третьої особи і здійснювати свої суб’єктивні права й обов’язки. Правосуддя здійснюється на основі єдиного для всіх законодавства, в одному й тому самому процесуальному порядку, в точній відповідності із законом і з рівними гарантіями для кожної особи;

змагальність сторін (ст. 129);

гласність судового процесу (ст. 129);

державна мова судочинства (ст. 10). Судочинство в Україні здійснюється українською мовою. Особи, які беруть участь у справі і не володіють національною мовою, мають право робити заяви, давати показання, виступати в суді рідною мовою, користуватися послугами перекладача і знайомитися за його допомогою з усіма матеріалами справи. Особи, які входять до складу суду, повинні володіти мовою судочинства. Важливою гарантією даного принципу є обов’язок суду пояснити особам, які беруть участь у справі, їх право виступати в суді рідною мовою, користуватися послугами перекладача. Порушення принципу національної мови судочинства є серйозним порушенням процесуального закону;

забезпечення апеляційного оскарження рішення суду (ст. 129);

доступність і гарантованість судового захисту прав і свобод людини (ст.ст. 8, 32, 55, 59, 129);

публічність (ст.ст. 3, 19, 121);

недоторканість людини (ст.ст. 3, 29). У цивільному судочинстві України забороняється посягати на свободу й гідність учасників процесу. Не допускаються такі примусові заходи, як арешт боржника, його особистий обшук, обмеження територіального пересування тощо.

таємниця листування, телефонних розмов і т. д. (ст. 131).

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

7. Принципи цивільного процесуального права, закріплені законодавством про судочинство в Україні.

 

диспозитивність. Цей принцип є багатоплановим і має декілька складових — ініціювання судового процесу заінтересованою особою; сторони судового процесу самостійно надають судові докази, здійснюють їх пошук і звертаються за допомогою до держави лише в тому випадку, коли особа не може самостійно розв’язати проблему отримання і надання доказів; сторони самостійно доводять суду переконливість своїх доказів і здійснюють попередній правовий аналіз; сторони зобов’язуються законом попередньо повідомляти суд та іншу сторону про наявність доказів, джерела їх надходження, аргументи заперечень; передбачається відповідальність у різних формах за порушення будь-якою зі сторін обов’язків, викладених у попередньому пункті;

об’єктивна істина (ст. 202 ЦПК). Змістом цього принципу є відповідність висновків суду, викладених у рішенні, дійсним обставинам справи;

раціональна процесуальна форма. Вона полягає у створенні найбільш сприятливого порядку для процесуальної діяльності суду, для доступу в цивільний процес по справі заінтересованих осіб та їх процесуальної діяльності (стадійність, змагальність, усність, безпосередність);

неможливість процесуального сумісництва. Суб’єкт цивільних процесуальних правовідносин не може в одній і тій самій справі перебувати більше, ніж в одному процесуальному становищі;

усність (ст. 160 ЦПК). Розгляд справи провадиться усно, процесуальна діяльність суддів і учасників процесу відбувається в словесній формі. Усна форма судового розгляду сприяє реалізації вимог принципу гласності й безпосередності;

безпосередність. Суди при розгляді справи повинні, як правило, сприймати докази по справі з першоджерел і досліджувати їх безпосередньо;

процесуальна рівність сторін (ст. 103 ЦПК). Цей принцип встановлює для сторін рівні можливості для здійснення ними своїх процесуальних прав і виконання обов’язків .

Порушення будь-якого із принципів цивільного процесуального права призводить до відміни судового рішення.

 

8. Принцип колегіальності і одноособовості розгляду цивільних справ.

Принцип колегіальності і одноособовості розгляду цивільних справ закріплений у ч. 2 ст. 129 Конституції України, за якою судочинство провадиться суддею одноособово чи колегією суддів. У статті 13 Закону України «Про судоустрій України» додано: або суддею і народними засідателями, а також судом присяжних, у випадках, визначених процесуальним законом.

Відповідно до ст. 18 ЦПК України суддя одноособово розглядає всі цивільні справи, підвідомчі суду у першій інстанції, а у випадках, передбачених ЦПК — колегіально, з участю двох народних засідателів. У колегіальному складі суду розглядаються справи про обмеження цивільної дієздатності, визнання фізичної особи недієздатною та поновлення цивільної дієздатності фізичної особи; визнання фізичної особи безвісно відсутньою чи оголошення померлою; усиновлення та інші, передбачені пунктами 9, 10 ч. 2 ст. 234 ЦПК України.

Колегіальний розгляд цивільних справ провадиться також У складі трьох суддів. У такому ж порядку здійснюється розгляд справ у апеляційному порядку. Розгляд справ у касаційній інстанції здійснюється колегією у складі п'яти суддів Судової палати Верховного Суду України. Цивільні справи у зв'язку з винятковими обставинами переглядаються колегією суддів Судової палати Верховного Суду України не менше як двома третинами суддів палати. При перегляді рішень або ухвал за нововиявленими обставинами судді діють у тому самому кількісному складі, у якому їх було постановлено, якщо інше не передбачено ЦПК України (статті 18, 363). При колегіальному розгляді справ судді мають рівні права з головуючим у судовому засіданні щодо вирішення всіх питань, які виникають при розгляді справи і ухваленні рішення.

Питання, пов'язані з рухом справи у суді, діями суду по підготовці справи, виконанням судових рішень, вирішуються суддею одноособово, крім випадків, коли ці питання виникають у судовому засіданні під час розгляду справи у колегіальному складі суддів. Суддя при одноособовому розгляді справи діє від імені суду (ст. 18 ЦПК України, ст. 13 Закону України «Про судоустрій України»).

9. Принцип доступності і гарантованості судового захисту прав і свобод людини і громадянина.

 

Доступність і гарантованість судового захисту прав і свобод людини і громадянина. Відповідно до ст. 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

Кожному гарантується судовий захист права спростувати недостовірну інформацію про себе і членів своєї сім'ї та права вимагати вилучення будь-якої інформації, а також право на відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої збиранням, зберіганням, використанням та поширенням такої недостовірної інформації (ч. 4 ст. 32 Конституції України).

Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується ч. З ст. 8. Це право забезпечується реальною можливістю усякій заінтересованій особі звернутися в установленому порядку за захистом порушеного або оспорюваного права чи охоронюваного законом інтересу (статті 3, 118 ЦПК України) та змогою використати численні процесуальні засоби для активної процесуальної діяльності. Беручи участь у справі, особи мають право знайомитися з її матеріалами, робити з них витяги, одержувати копії рішень, ухвал, постанов та інших документів, що є в справі, брати участь у судових засіданнях, подавати докази, брати участь в їх дослідженні, заявляти клопотання та відводи, давати усні і письмові пояснення судові, подавати свої доводи, міркування та заперечення, оскаржувати рішення і ухвали суду тощо (ст. 27 ЦПК України).

 

 

 

 

 

 

 

 

 

10. Принцип національної мови судочинства.

 

Здійснення судочинства державною мовою. Згідно зі ст. 10 Конституції України державною мовою в Україні є українська мова, всебічний розвиток і функціонування якої в усіх сферах суспільного життя на всій території України забезпечується державою. Виходячи з даного конституційного положення, судочинство в Україні має провадитися українською мовою. На виконання ч. 4 ст. 10 Конституції України суд за клопотанням осіб, які беруть участь у справі, зобов'язаний застосувати при провадженні судочинства й іншу мову в порядку, визначеному законом. Статтею 7 ЦПК України передбачено, що судочинство провадиться українською мовою. Особам, які беруть участь у справі і не володіють державною мовою, забезпечено право повного ознайомлення з матеріалами справи, участь у судових засіданнях через перекладача і право виступати в суді рідною мовою. Особам, які беруть участь у справі і не володіють державною мовою, забезпечується право робити заяви, давати клопотання, виступати в суді і заявляти клопотання рідною мовою, а також користуватися послугами перекладача в порядку, визначеному ст. 55 ЦПК України. Судові документи, відповідно до встановленого порядку, складаються державною мовою. Якщо при розгляді справи були порушені правила про державну мову, якою ведеться судочинство, то рішення у всякому разі підлягає скасуванню (ч. З ст. 309 ЦПК України), якщо це порушення призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи (ч. 2 ст. 338 ЦПК України). Це правило є важливою цивільною процесуальною гарантією додержання принципу державної мови судочинства.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

11. Принцип публічності в цивільному процесі.

 

Зміст принципу публічності визначають правила, які надають право і зобов'язують органи прокуратури, державного управління, інші організації та окремих громадян захищати в цивільному судочинстві права інших осіб, державні і громадські інтереси (статті 3-5 ЦПК України). Цей принцип характеризує також встановлене ЦПК України активне процесуальне правове становище суду (статті 11, 12, 35, 43, 130, 250).

Публічність. Як державно-правовий принцип, публічність закріплена у ч. 2 ст. З, ч. 2 ст. 6, ч. 2 ст. 19, п. 2 ч. 1 ст. 121, статтях 124,129 Конституції України. Відповідно до ч. 2 ст. З Конституції України права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

12. Принцип змагальності.

 

Змагальність (ч. 4 ст. 129 Конституції України) полягає у забезпеченні можливості сторонам, іншим особам, які беруть участь у справі, відстоювати свої права й інтереси, свою позицію у справі, свободу в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості. Змагальністю визначається весь процес відбору (подання, витребування, за лучення) фактичного матеріалу, необхідного для розв'язання судом справи, встановлюються форми, методи і способи дослідження цього матеріалу, процесуальна діяльність суб'єктів доказування, її послідовність і правові наслідки. Утвердження своїх міркувань і оспорювань та заперечень доводів іншої сторони визначають зовнішню форму цивільного процесу, надаючи йому змагального вигляду — спору сторін перед судом.

Отже, змагальність характеризується змогою сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, визначати і використовувати у доказовій діяльності передбачені ЦПК України необхідні процесуальні засоби, фактичні дані і докази, що їх підтверджують. Процес ґрунтується на праві сторін вільно розпоряджатися фактичним матеріалом у процесі — ргіпсі-ріитп іпзігисііоп'з ргосеззив асі іпвіапііит рагііит. Необхідні судові дані про юридичні факти у справі, що становлять предмет доказування, а.також докази, якими вони підтверджуються, подають, насамперед, сторони. Кожна з них повинна довести (опіі8 ргоЬапсіі) ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень (ч. 2 ст. 10 ЦПК України). У зв'язку з цим вони мають право знайомитися з матеріалами справи, брати участь у судових засіданнях, подавати докази і брати участь у їх дослідженні, заявляти клопотання та відводи, давати судові усні і письмові пояснення, подавати свої доводи, міркування та заперечення (ст. 27 ЦПК України). Отож зміст принципу змагальності складають права і обов'язки сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, у сфері судового доказування. Принцип змагальності визначає змагальну форму цивільного судочинства — такий процесуальний порядок, що забезпечує сторонам й іншим особам, які беруть участь у справі, можливість активно захищати особисті права й інтереси, права й інтереси інших осіб та держави.

Змагальна форма процесу забезпечується активним процесуальним становищем суду, який зобов'язаний надавати процесуальну допомогу особам, які беруть участь у справі, роз'ясняти їх права та обов'язки, сприяти у здійсненні їх права і за їх клопотанням сприяти у витребуванні доказів (ч. 4 ст. 10, п. 5 ч. 6 ст. 130 ЦПК України) тощо. Отже, принцип змагальності є процесуальною гарантією всебічного, повного і об'єктивного встановлення дійсних обставин справи, прав і обов'язків сторін.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

13. Принцип диспозитивності.

 

Диспозитивність (від лат. сіізропо — розпоряджаюся) полягає в наданій заінтересованим особам, які беруть участь у справі (статті 3, 27 ЦПК України), можливості вільно здійснювати свої права (матеріальні і процесуальні), розпоряджатися ними, виконуючи процесуальні дії, спрямовані на відкриття, розвиток і припинення справи у суді, а також використовувати інші процесуальні засоби з метою захисту суб'єктивних майнових і особистих немайнових прав і охоронюваних законом інтересів, державних і громадських інтересів. Кожна особа, яка звернулася за судовим захистом, розпоряджається своїми вимогами на свій розсуд, не порушуючи при цьому прав і охоронюваних законом інтересів інших осіб. Таким правом користуються і особи (за винятком недієздатних і обмежено дієздатних), в інтересах яких заявлені вимоги (ч. 2 ст. 11, ст. 46 ЦПК України). Зміст диспозитивності розкривається в літературі неоднозначно1.

Право громадян на звернення до суду за захистом і на судовий захист закріплене у статтях 55, 56 Конституції України, отже, принцип диспозитивності має конституційну основу. Його положення відтворені в п. 4 ч. З ст. 129 Конституції України, яким закріплена свобода сторін в доказовій діяльності.

Диспозитивний характер мають права сторін, визначені ст. 31 ЦПК України, за якою позивач може протягом усього розгляду справи по суті змінити підставу чи предмет позову, збільшити або зменшити розмір позовних вимог або відмовитися від позову. Відповідач має право визнати позов повністю або частково. Сторони можуть закінчити справу мировою угодою на будь-якій стадії процесу, вимагати виконання рішення, ухвали, постанови суду. Отже, принцип диспозитивності характеризується такими положеннями: 1) хто хоче здійснити свої права, повинен сам потурбуватися про це — иі§Нап-ИЬиз ]ига зсгіріа зипі; 2) особа, якій належить право, може від нього відмовитись — ьоіепіит поп іїі іпіигіа; 3) нікого не можна примушувати пред'явити позов проти своєї волі — пето ітепіиз со§еге со§ііиг; немає судді без позивача — пето Іисіех віпе асіоге; 4) суд не повинен виходити за межі вимоги сторін — ]и(іех пе еаі иііга реіііа рагііит, иііга реіііа поп со§позсИиг, за винятками, встановленими законом; 5) правом розпоряджатися об'єктом процесу — гез іп іисіісаіит сіейисіа.

Диспозитивністю визначаються також права інших осіб, які беруть участь у справі. Треті особи, які заявляють самостійні вимоги на предмет спору, мають усі права позивача (ст. 34 ЦПК України). Прокурор може відмовитись від заявленої ним вимоги або змінити її. Органи державної влади, органи місцевого самоврядування, інші особи — профспілки, підприємства, установи, організації і окремі громадяни, які захищають права інших осіб, мають права сторони, за винятком права закінчувати справу мировою угодою (ст. 46 ЦПК України). Зміст принципу диспозитивності закріплений в інших правах осіб, які беруть участь у справі, та визначаються системою цивільних процесуальних правовідносин у наступних стадіях розвитку цивільного судочинства у справі. Особи, які беруть участь у справі, повинні користуватися належними процесуальними правами сумлінно, не спрямовувати їх на шкоду інших осіб, державних і громадських інтересів.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

14. Принцип незалежності суддів і підкорення їх тільки законові.

 

Незалежність суддів і підкорення їх тільки законові. Суди здійснюють правосуддя самостійно. При здійсненні правосуддя судді незалежні, підкоряються тільки закону і нікому не підзвітні (ст. 129 Конституції України, ст. З Закону України «Про статус суддів»). Вони вирішують цивільні справи на основі закону, в умовах, що виключають сторонній вплив на них (ст. 14 Закону України «Про судоустрій України»). Отже, зміст цього принципу розкривається в поєднанні двох правил — незалежності суддів, підкоренні їх тільки законові. Незалежність суддів полягає в тому, що ніякі державні органи, політичні партії, громадські організації і посадові особи не мають права впливати на них, вказувати суддям, як необхідно вирішити конкретну справу, розв'язати апеляційну, касаційну скаргу або заяву про перегляд рішення у зв'язку з нововиявленими обставинами. Вони незалежні від осіб, які беруть участь у справі. При дослідженні і оцінці доказів, встановленні обставин справи і прийнятті рішення суд є незалежним від висновків органів влади, експертів або окремих осіб. Судді, які розглядали справу у першій інстанції, скаргу в апеляційному порядку, також незалежні від вищестоящого суду, який не вправі вказати їм, як треба вирішити справу, скаргу, яка має бути застосована норма матеріального права і яке рішення має бути постановлене при новому розгляді справи.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

15. Принцип гласності судового розгляду і його повної фіксації технічними засобами.

 

Гласність судового процесу та його повне фіксування технічними засобами. Закріплений п. 7 ст. 129 Конституції України принцип гласності характеризує демократизм цивільного судочинства і сприяє здійсненню ним запобіжної і виховної функцій. Відкритий розгляд справ дає змогу громадянам безпосередньо стежити за роботою суду, а це підвищує його відповідальність за законне і правильне вирішення цивільних справ. Гласність цивільного процесу забезпечує правову пропаганду чинних законів, обізнаність населення з діяльністю суду, отже, сприяє зміцненню його авторитету. Присутні у залі переконуються в гуманності і справедливості законів. Гласність цивільного процесу позитивно впливає на осіб, які беруть участь у справі, процесуальні дії яких перебувають під контролем громадян, що перебувають у залі судового засідання.

Зміст принципу гласності цивільного судочинства полягає в тому, що розгляд справ у всіх судах відкритий, за винятком випадків, коли це суперечить інтересам охорони державної таємниці. Закритий судовий розгляд також допускається за мотивованою ухвалою суду з метою запобігання розголошенню відомостей про інтимні сторони життя осіб, які беруть участь у справі, а також забезпечення таємниці усиновлення. У закритому судовому засіданні присутні особи, які беруть участь у справі, а в необхідних випадках також свідки, експерти, перекладачі (ст. 6 ЦПК України). Рішення суддів проголошуються прилюдно, крім випадків, коли розгляд справи проводився у закритому судовому засіданні. До залу судового засідання не допускаються громадяни, молодші 16-ти років, якщо вони не є особами, які беруть участь у справі, або свідками. Встановлене ст. 6 ЦПК України визначення змісту принципу гласності як відкритого розгляду справ у суді не є повним. Гласність означає також відкритість усіх матеріалів справи для осіб, які беруть участь у справі, їх право знайомитися з матеріалами, обов'язкове інформування учасників справи про час і місце судового засідання, про результати розгляду відповідної справи і про виконання окремих процесуальних дій (статті 27, 140 ЦПК України). Гласність судового розгляду полягає також у праві публікувати звіти і повідомлення про судові процеси у пресі, інформувати по радіо, телебаченню, в кіно та з використанням інших засобів масової інформації, обговорювати матеріали справи у трудовому колективі тощо. Проведення у залі судового засідання фото- і кінозйомки, теле-, відео-, звукозапису із застосуванням стаціонарної апаратури, а також транслювання судового засідання, допускається з дозволу суду за наявності згоди на це осіб, які беруть участь у справі. Ніхто не може бути обмеженим у праві на отримання в суді усної чи письмової інформації щодо результатів розгляду його судової справи. При розгляді справ перебіг процесу фіксується технічними засобами у порядку, визначеному процесуальним законом (ст. 9 Закону України «Про судоустрій України», статті 197-200 ЦПК України).

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

16. Принцип безпосередності в цивільному процесі.

 

Нормативне вираження цього принципу полягає в тому, що суд при розгляді справи повинен, як правило, сприймати докази у справі з першоджерел і досліджувати їх безпосередньо. На нього покладено обов'язок заслухати пояснення осіб, які беруть участь у справі, показання свідків, висновки експертів, ознайомитися з письмовими доказами і оглянути речові докази (ст. 159 ЦПК України). Тому судове засідання по розгляду справи має починатися і закінчуватися при незмінному складі суддів. Якщо у процесі розгляду справи відбувається заміна одного із суддів, то судовий розгляд починається спочатку. Цим забезпечується встановлення об'єктивної істини у справі, правильне судження про права і обов'язки сторін спірних правовідносин. Безпосередній зв'язок суддів, які розглядають справу, з учасниками процесу і матеріалами справи забезпечує можливість досліджувати і сприймати фактичні матеріали справи, дає змогу повно і всебічно- заглибитися у всі її деталі, усунути сумніви щодо юридичних фактів, що обґрунтовують позов і заперечують проти нього. Сторонам процесу й іншим особам, які беруть участь у справі, принцип безпосередності забезпечує можливість налагодити відносини зі складом суду, давати йому пояснення по суті справи і з окремих питань, подавати свої доводи, міркування та заперечення, здійснювати інші процесуальні дії, спрямовані на з'ясування всіх матеріалів справи і правильне її розв'язання.

Водночас безпосередня форма виконання процесуальних дій не завжди процесуально виправдана і можлива внаслідок незручності її застосування і необхідності додержання вимог економії судочинства, у зв'язку з чим в окремих випадках закон допускає заміну її на опосередковану форму. Суд, який розглядає справу, у разі необхідності збирання доказів за межами його територіальної підсудності може доручити відповідному судові провести певні процесуальні дії (ст. 132 ЦПК України). У таких випадках відбувається сприйняття і дослідження доказів, одержаних іншим судом. У стадії підготовки справи до судового розгляду суддя провадить огляд речових та письмових доказів за їх місцезнаходженням (ст. 140 ЦПК України), про що складає протокол, який разом з іншими доказами може досліджуватися колегіальним складом у судовому засіданні (ст. 187 ЦПК України). У таких випадках суд, який розглядатиме справу по суті, сприйматиме докази опосередковано.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

17. Принцип поєднання усності і письмовості судового розгляду.

 

Усність судового розгляду полягає в тому, що розгляд справи провадиться усно (ст.  6 ЦПК України),  процесуальна діяльність суддів і учасників процесу відбувається у словесній формі. Усна форма судового розгляду сприяє реалізації вимог принципу гласності і безпосередності. Завдяки словесній формі судді можуть краще і повніше сприймати факти справи, а особи, які беруть у ній участь, — реально і точно довести їх до відома суду, сприймати зміст дій всіх учасників процесу, висловлювати свої міркування, заперечення, спростування з метою встановлення дійсних обставин справи. Розгляд справи в усній формі дає змогу судові особисто і безпосередньо контактувати з учасниками процесу у цивільній справі і сприймати фактичний матеріал у повному обсязі, який відтворюється тут же в судовому засіданні на очах суддів і всіх присутніх, у процесі його розвитку.

Усна форма розгляду справи зручніша для учасників процесу, завдяки їй легше висловити сприйняті обставини у справі і свої міркування щодо них. Вона спрощує процес, робить його доступним для заінтересованих осіб. Така форма дає більші можливості судові керувати розвитком процесу і прискорювати розгляд справи. Процес стає динамічним, строк розгляду справи скорочується. Водночас усна форма процесуальних дій, які виконуються при розгляді справи у судовому засіданні, оптимально поєднується з письмовою формою відображення і оформлення деяких з них — викладення вимог до суду у формі письмових заяв, скарг, подання, а владних суджень суду — в рішеннях, ухвалах, постановах.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

18. Поняття цивільних процесуальних правовідносин.

 

Володіючи суб'єктивними правами, особа не може їх реалізу­вати, не вступивши у відповідні правовідносини, що вони є вираженням правових норм у житті. Для правовідносин харак­терною с наявність суб'єктів правовідносин, об'єктів цих пра­вовідносин, а також їх змісту. Ці загальнотеоретичні положен­ня поширюють свою чинність і на цивільні процесуальні пра­вовідносини.

Цивільні процесуальні правовідносини мають низку ознак, які їх характеризують. Поряд із загальними ознаками, що при­таманні всім правовідносинам, цивільні процесуальні:

врегульовані нормами цивільного процесуального права;

завжди виникають між судом як органом державної влади та іншими учасниками процесу (відносини субординації");

оформлюють поведінку учасників процесу, яка складається з приводу відправлення правосуддя у цивільних справах;

мають відносний  характер, тобто визначений конкретний суб'єктний склад правовідносин із чітким визначенням пра­ вового статусу кожного з них;

виражаються у спеціальній, встановленій законом, цивіль­ ній процесуальній формі;

постійно перебувають у русі, що в цілому склада» певну їх систему.

Отже, насамперед, цивиьні процесуальні правовідносини — це врегульовані цшіташ процесуальним правом суспільні відносини, які виникають між судом та іншими учасниками процесу і приводу розгляду та вирішення цивільної справи.

Як правило, виникнення цивільних процесуальних право­відносин зумовлено наявністю між сторонами матеріально-правових відносин, які набули спірного характеру, або між сторонами взагалі є спір з приводу наявності таких (матеріаль­но-правових) відносин. Однак специфіка цивільних процесуа­льних правовідносин полягає в тому, що вони обов'язково ви­никають через суд, який є обов'язковим їх учасником.

Існує думка, що цивільні процесуальні правовідносини мо­жуть виникати і поза судом, наприклад, укладення мирової угоди (ст. 31 ЦГІК), визначення договірної підсудності (сг. 112 ЦПК), відносини процесуальної о представництва (ст. 38 ЦПК), однак здебільшого ці правовідносини мають не цивіль­ний процесуальний характер, а с відносинами, врегульованими нормами матеріального права.

Також відома позиція щодо наявності одного (единого) ци­вільного процесуального правовідношення у конкретній ци­вільній справі. В цьому аспекті заслуговує на увагу тс, що усі правовідносини, що виникають у справі, мають взаємозалежний характер. Концепція єдиного іірліижілііошсння може ускладпи-іи його розуміння в силу своєї іроміздкості та наіромадженнл правового статусу різномаппних його учасників.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

19. Передумови виникнення цивільних процесуальних правовідносин.

 

Передумовами виникнення цивільних процесуальних правовід­носин слід тині і п наявність віднонілної норми цивільного процесуального права та цивільну процесуальну иравосуб'єкт-ність, а підставою є псиний юридичний факт (конкретна дія або подія, з якою цивільний процесуальний закон пов'язує ви­никнення, зміну або припинення цивільних процесуальних правовідносин).

Норми цивільного процесуального права визначають норма­тивну передумову виникнення цивільних процесуальних пра­вовідносин, оскільки у разі відсутності відповідної правової норми про можливість участі даної особи як суб'єкта цивіль­них процесуальних правовідносин або ж прямої заборони уча­сті, ці процесуальні правовідносини виникнути не можуть. На­приклад, не можуть бути свідками священнослужителі з при­воду відомостей, які одержані ними на сповіді віруючих (ст. 51 ЦПК).

Цивільна процесуальна правосуб'єктність особи означає її здатність бути суб'єктом цивільних процесуальних правовідно­син і визначається законом по-різному для кожного із суб'єктів. Наприклад, правосуб'єктність суду визначена Конституцією України, Законом "Про судоустрій України", ЦПК га іншими нормативно-нравовими актами. У цивільному процесуальному законодавстві найбільше уваїи приділяється основним учасни­кам цивільного процесу — сторонам та третім особам, оскількі спір між ними і є безпосереднім предметом судового роз­гляду та вирішення.

Юридичними фактами, внаслідок яких виникають, змінюю­ться або припиняються цивільні процесуальні правовідносини, є, як правило, процесуальні дії його учасників (подання заяви, заявления клопотання, призначення експертизи та ін).

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

20. Суб’єкти цивільних процесуальних правовідносин.

 

Цивільні процесуальні правовідносини мають триелементну структуру: суб'єкт, об'єкт та гчіст.

Субъект цивільних процесуальних правовідносин — це носій цивільних процесуальних прав та обов'язків. ЦПК по­діляє суб'єктів на дві ірупи: суд та учасники цивільного про­цесу, а останніх своєю чергою,— на осіб, які беруть участь у справі (ст. 26 ЦПК), та інших учасників процесу (ст. 47 ЦПК).

Основним критерієм визначення належності тою чи іншого суб'єкта цивільних процесуальних відносин до тої чи іншої ірупи, є зміст його діяльності та наявність юридичної заінте­ресованості. Тому доцільно провести поділ суб'єктів на три групи:

суд;

особи, які беруть участь у справі;

особи, які сприяють судовому розгляду та вирішенню спра­
ви (інші учасники цивільного процесу).

Суд є обов'язковим суб'єктом цивільних процесуальних правовідносин. Специфіка його діяльності, призначення га правового статусу потребує віднесення його до окремої групи суб'єктів. Особливою властивістю цього суб'єкта є те, що він повинен бути безстороннім та об'єктивним. Для забезпеченим цього у законодавстві закріплений інститут відводу (самовід­воду).

Основним призначенням сулу як суб'єкта цивільних проце­суальних правовідносин є відправлення правосуддя, яке нале­жить до його виключної компетенції. Делегування функцій су­дів, а також привласнення цих функцій іншими органами та особами не допускається.

Відповідно до ст. 18 ЦПК від імені суду виступає й суддя, який одноособово розглядає цивільну справу. Повноваження ми судді користуються також народні засідателі, які беруть участь у вирішенні справ, визначених законом.

Особи, які беруть участь у справі, — це учасники (суб 'ск-ти) цивільних процесуальних правовідносин, які наділені юри­дичною заінтересованістю, що визначас їхній правовий ста­тус при розгляді та вирішенні цивільної справи.

У справах позовного провадження особами, які беруть участь у справі, є сторони та треті особи. У справах наказного та окремого проваджень ними с заявники та інші заінтересова­ні особи. Також особами, які беруть участь у справі, є їхні представники, орі лни іа особи, яким законом надано право за-хиіцаш права, свободи та інтереси інших осіб (сі. 26 ЦПК).

Особи, які беруть участь у справі, відрізняються від інших суб'єктів тим, що вони мають юридичну заінтересованість у результатах вирішення судом справи і у реалізації ухваленого по ній рішення. Заінтересованість особи може бути матеріаль­но-правовою та (або) процесуальною.

Матеріально-правова заінтересованість — цс особиста оз­нака суб'єкта цивільних процесуальних правовідносин (особи, яка бере участь у справі), яка полягає у прагненні за допомо­гою судової діяльності поновити порушене, оспорене чи неви­знане право, законний інтерес (отримати певне майно, благо, встановити певний стан, обставини) або навпаки, не допустити їх порушення. Матеріальпо-правовою заінтересованістю на­ділені виключно суб'єкти спірних матеріальних правовідно­син.

Процесуальна заінтересованість — це функціональна озна­ка суб'єкта цивільних процесуальних правовідносин (особи, яка бере участь у справі), що полягає у прагненні досягти пев­ного процесуального результату у формі відповідного судово­го рішення, що відповідає функціональному призначенню учас­ті цього суб'єкта у розгляді та вирішенні цивільної справи. Процесуальною заінтересованістю наділені як суб'єкти мате­ріальних правовідносин, так і ряд учасників цивільного проце­су, які беруть участь у справі, для виконання покладених на них функцій в силу закону, договору чи з іншої підстави.

Тому, зважаючи на наявність чи відсутність матеріально-правової заінтересованості у справі, осіб, які беруть участь у справі, можна поділити на дві групи:

особи, які захищають у процесі особисті інтереси — сто­рони та треті особи, оскільки вони наділені ш маїєріально-правовою, так процесуальною заінтересованістю у справі;

особи, які захищають інтереси держави, громади, групи осіб або конкретної особи. Такі суб'єкти мають виключно процесуальну заінтересованість у справі, не мають і, як правило, не повинні мати матеріальио-правової. Якщо вони мають таку заінтересованість, то виступати у відповідному процесуальному статусі не можуть, а повинні бути залучені у процес як сторона чи третя особа.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

21. Зміст цивільних процесуальних правовідносин.

 

Сукупність процесуальних прав і обов'язків та процесуальних дій щодо їх реалізації заінтересованої особи і суду можуть визначати зміст цивільних процесуальних правовідносин. ЦПК України врегульовує волю суб'єктів (цивільні процесуальні права і обов'язки) та їх дії. Останні є засобом реалізації волі, а тому тільки разом вони можуть входити до змісту правовідносин. У зв'язку з цим цивільні процесуальні правовідносини є формою (способом, методом) здійснення його учасниками суб'єктивних прав і обов'язків, а самі права і обов'язки ніяк не можуть бути формою правовідносин. Вони разом з процесуальними діями становлять їх зміст. Форма — це об'єктивне виявлення юридичної категорії. Цивільні процесуальні правовідносини виникають, змінюються і припиняються у цивільному судочинстві у справі, яке і є їх єдиною процесуальною формою.

Обсяг і характер цивільних процесуальних прав і обов'язків суб'єктів правовідносин встановлено у ЦПК України залежно від тих завдань і процесуальних функцій, які вони покликані здійснювати у цивільному судочинстві. Цивільні процесуальні права і обов'язки суду становлять повноваження, а їх сукупність — компетенцію. Процесуальні права і обов'язки інших суб'єктів правовідносин визначають їх процесуальне становище у цивільному судочинстві. Переважно вони складаються з процесуальних прав і обов'язків немайнового характеру і як виняток — майнового характеру (відшкодування судових витрат, заподіяної шкоди невиконанням процесуальних обов'язків тощо (статті 88, 155 ЦПК України).

Цивільним процесуальним законом визначені також зміст, процесуальна форма, умови і порядок виконання процесуальних дій щодо реалізації цивільних процесуальних прав. Залежно від характеру процесуальних дій їх цивільна процесуальна форма буває усною і письмовою, безпосередньою і опосередкованою, відкритою (гласною) і таємною (закритою), безперервною і перериваною (статті 6, 159 ЦПК України).

 

 

 

22. Суд – обов’язковий суб’єкт цивільних процесуальних правовідносин. Склад суду. Відводи.

 

Склад суб'єктів цивільних процесуальних правовідносин не є незмінним. Він залежить від обставин справи, предмета судо­вого розгляду, характеру спірного матеріального правовідно-шення між сторонами, стадії (етапу) процесу та характеру процесуальних дій, які вчиняються в ході розвитку процесу, інших факторів. Проте один суб'єкт при цьому залишається незмінним — цс суд.

Особливий статус суду як суб'єкта цивільних процесуаль­них правовідносин визначається, в першу чергу, конституцій­ними принципами, якими закріплено, що цей орган влади є єдиним наділеним компетенцією здійснювати правосуддя в Україні. Саме суд перевіряє наявність або відсутність підстав для порушення конкретної цивільної справи, створює умови для її розгляду та своїм владним актом вирішує спір між сто­ронами, тим самим здійснюючи захист порушеного чи оспоре­ного суб'єктивного цивільного права та (або) охоронюваного законом інтересу. Тому суд є обов'язковим суб'єктом всіх процесуальних правовідносин, шо виникають у цивільному процесі.

Правовий сгатус суду визначається його правосуб'ектніс-тю, структурними компонентами якої є юрисдикція та чисель­ні повноваження, які суворо визначені законом. Кожен суд на­ділений тільки йому притаманною юрисдикцією та комплек­сом повноважень.

Юрисдикція як елемент цивільної процесуальної право-суб"сктності суду визначає сферу діяльності органів судової влади. Відповідно до ст. 124 Конституції України, юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають в державі.

Особливість прояву правосуб'єктності суду полягає в тому, що на відміну від інших учасників процесу (сторін, третіх осіб), йому не притаманна праводієздатність. Оскільки суд, як орган влади, вже наділений комплексом прав та обов'язків та не може своїми діями набувати нових. Стосовно його иравосу-б'ектності доцільно говорити про компетенцію як про комп­лекс повноважень, визначених законом.

Якшо юрисдикція визначає сферу впливу, то, компетенція — спосіб пилину па суспільні відносини. Своєю чергою компе­тенція судів різних ланок також вирізняється. Владні повнова­ження суду виявляються у сукупності передбачених законом повноважень, для виконання яких сул через службових осіб вчиняє комплекс процесуальних дій.

Склад суду. Відповідно до ст. 18 ЦПК, ст. 21 Закону України "Про судоустрій України" цивільні справи у судах першої інс­танції розглядаються одноособово суддею, який діє як суд. У випадках, встановлених ЦПК, цивільні справи у судах першої інстанції розглядаються колегією у складі одного судді і двох народних засідателів, які при здійсненні правосуддя користую­ться всіма правами судді.

Розгляд справ у порядку апеляційного та касаційного про­вадження та в інших випадках, передбачених законом, здійс­нюється судом колегіально:

• у судах апеляційної інстанції цивільні справи розглядають­ся колегією у складі трьох суддів, з числа яких в установ­леному законом порядку визначається головуючий;

у суді касаційної інстанції   - колегією у складі п'яти суд­
дів;

у зв'язку з винятковими обставинами — колегією суддів судової палати у цивільних справах Верховного Суду Укра­їни за наявності не менш як двох третин її чисельності, а у випадках, встановлених ЦПК,— колегією суддів на спіль­ному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України за їх рівного представництва за наявності не менш як двох третин чисельності кожної палати;

рішення, ухвала суду чи судовий наказ у зв'язку з иововиявленими обставинами переглядаються одноособово або ко­легіально, залежно від того, який суд ухвалив рішення, по­
становив ухвалу або видав судовий наказ.

Відводи. Особливою властивістю суду як суб'єкта цивіль­них процесуальних правовідносин є те, що він повинен бути безстороннім та об'єктивним. Процесуальною гарантією забез­печення цього правіша є право відводу. Тобто за наявності об­ставин, передбачених ЦПК України, судді, секретарі судових засідань, інші службові особи суду не можуть брати участі у розгляді справи і підлягають підводу або самовідводу.

Зокрема, суддя не може брати участі в розгляді справи та підлягає відводу (самовідводу), якщо:

під час попереднього вирішення цієї справи він брав участь у процесі як свідок, експерт, спеціаліст, перекладач, пред­ставник, секретар судового засідання;

він прямо чи побічно заінтересований у результаті розгляду справи;

він с членом сім'ї або близьким родичем (чоловік, дружи­на, батько, матії, вітчим, мачуха, син, дочка, пасинок, пад­черка, брат, сестра, дід, баба, внук, внучка, усиновлювач чи усиновлений, опікун чи піклувальник, член сім'ї або близь­ кий родич цих осіб) сторони або інших осіб, які беруть участь у справі;

- якшо є інші обставиш, які викликають сумнів в об'єктив­ ності та неупередженості судді.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

23. Особи, які беруть участь у справі, їх процесуальні права та обов’язки.

 

Особи, які беруть участь у справі, — це учасники (суб 'ск-ти) цивільних процесуальних правовідносин, які наділені юри­дичною заінтересованістю, що визначас їхній правовий ста­тус при розгляді та вирішенні цивільної справи.

У справах позовного провадження особами, які беруть участь у справі, є сторони та треті особи. У справах наказного та окремого проваджень ними с заявники та інші заінтересова­ні особи. Також особами, які беруть участь у справі, є їхні представники, орі лни іа особи, яким законом надано право за-хиіцаш права, свободи та інтереси інших осіб (сі. 26 ЦПК).

Особи, які беруть участь у справі, відрізняються від інших суб'єктів тим, що вони мають юридичну заінтересованість у результатах вирішення судом справи і у реалізації ухваленого по ній рішення. Заінтересованість особи може бути матеріаль­но-правовою та (або) процесуальною.

Права та обов'язки осіб, які беруть участь у справі, по­діляють на загальні та спеціальні. До загальних прав слід від­нести права та обов'язки, якими наділені усі особи, шо беруть участь у справі, незалежно від змісту юридично! заінтересова­ності. Ними « право знайомитися з матеріалами справи, роби­ти з них витяги, знімати коші з документів, долучених до справи, одержунаїи копії рішень, ухвал, браги участь у судо­вих засіданнях, подавати докази, браги участь у дослідженні доказів, ставити запитання іншим особам, які беруть участь у справі, а також свідкам, експертам, спеціалістам, заявляти кло­потання та відводи, давати усні та письмові пояснення судові, подавати свої доводи, міркування щодо питань, які виникають під час судового розгляду, і заперечення проти клопотань, до­водів і міркувань інших осіб, користуватися правовою допомо­гою, ознайомлюватися ч журналом судового засідання, знімати з нього копії та подавати письмові зауваження з приводу його неправильності чи неповноти, ирослуховуваги запис фіксуван­ня судового засідання технічними засобами, робити з нього копії, подавати письмові зауваження з приводу його непра­вильності чи неповноти, оскаржувати рішення і ухвали суду, користуватися іншими процесуальними правами, встановлени­ми законом (ст. 27 ЦПК).

Обсяг спеціальних прав визначається залежно від процесу­ального статусу учасника у цивільному процесі. Наприклад, правовий статус позивача визначений ст. 31 ЦПК, відповідно до якої він мас право протягом усього часу розгляду справи зміниш підставу або предмет позову, збільшити або зменшити розмір позовних вимог, відмовитися від позову чи укласти із відповідачем мирову угоду.

Обов'язки осіб, які беруть участь у справі, визначаються не­обхідністю добросовісно користуватися наданими процесуаль­ними правами, а також не посягати на права інших суб'єктів процесуальних правовідносин. Нормами цивільного процесуаль­ного икону визначено також конкретні обов'язки у псиних ип-ііалках. Зокрема, відповідно до ст. 77 ЦПК сторони та інші осо­би, які беруть у справі, зобов'язані повідомляти суд про зміну свого місця проживання (перебування, знаходження) під час провадження справи. Спеціальним обов'язком для сторін с, на­приклад, зобов'язання подати або повідомити про докази до або під час попереднього судового засідання (ст. 131 ЦПК).

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

24. Особи, які сприяють судовому розгляду і вирішенню справи: їх права та обов’язки.

 

Інші учасники цивільного процесу — це суд 'екти цивіль­них процесуальних правовідносин, які не мають і не повинні мати у справі жодної юридичної заінтересованості та спри­яють встановленню дійсних обставин справи, дослідженню доказів, утвердженню засад цивільного процесуального права До них належать секретар судового засідання, судовий розпо­рядник, свідок, експерт, перекладач, спеціаліст, особа, яка на ла< правову допомоіу (ст. 47 ЦПК). Однак цей перелік не г вичерпним, оскільки цивільні процесуальні правовідносини можуть виникати і за участю інших осіб. Ними, наприклад, можуть бути особи, які мають письмові та речові докази у справі при витребуванні їх судом, державний виконавець при виконанні ухвали про забезпечення позову, органи та особи, яким направлена окрема ухвала про порушення закону, особи, між якими відбувалося листування, шодо надання згоди на йо­го дослідження та іи.

Найменування цієї групи суб'єктів цивільних процесуаль­них правовідносин вказує на те, що вони не належать до осіб, які беруть участь у справі, а основною вирізняльною їх озна­кою с відсутність юридичної заінтересованості у справі.

Цих учасників цивільного процесу можна поділити на дві підгрупи: суб'єкти, які сприяють розгляду і вирішенню справи по суті (свідок, експерт, перекладач, спеціаліст), інші — осо­би, які здійснюють організаційно-технічне забезпечення проце­су (судовий розпорядник, секретар судового засідання).

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

25. Поняття сторін в цивільному процесі. Процесуальні права та обов’язки сторін.

 

Сторонами у цивільному процесі є юридично заінтересовані особи (громадяни і організації), матеріально-правовий спір між якими є предметом розгляду і вирішення у цивільному судочинстві. Вони є головними особами, які беруть участь у цивільній справі позовного провадження, без яких неможливий сам процес. Поняття сторін у цивільному процесі має безпосередній зв'язок з матеріальними правовідносинами. Ними є переважно його суб'єкти: покупець і продавець, кредитор і боржник, подружжя (розірвання шлюбу, поділ спільно нажитого майна, визначення місця проживання дітей тощо) — внаслідок порушення невизнання чи оспорювання їх суб'єктивного права чи охоронюваного законом інтересу.

Сторонами у цивільному процесі є позивач і відповідач. Ними можуть бути фізичні, юридичні особи і держава (ст. ЗО ЦПК України). Позивач (асіог) — особа, на захист суб'єктивних прав і охоронюваних законом інтересів якої відкривається цивільна справа у суді та розпочинається цивільний процес. Позивач може заявити про це вимогу судові особисто або в його інтересах, у передбачених законом випадках, можуть звернутися із заявою до суду прокурор, органи державного управління, профспілки, інші особи (ст. З ЦПК України). Відповідач (геив — особа, яка обороняється) — особа, яка на заяву позивача притягається до відповідальності за порушення чи оспорення його права і охоронюваного законом інтересу.

Для забезпечення виконання процесуальних функцій сторони наділяються численними цивільно-процесуальними правами, які можуть бути класифіковані на такі групи:

Права, які характеризують повноваження на відкриттяпровадження у справі —  права на пред'явлення  позову(статті 3, 118 ЦПК України), зустрічного позову (ст. 123 ЦПКУкраїни), вимоги про виправлення недоліків рішення судом,який його ухвалив (статті 219-221 ЦПК України); права апеляційного, касаційного оскарження судових рішень і ухвал(статті 292, 324 ЦПК України), про перегляд рішення, ухвали, що набрали законної сили, за винятковими і нововиявле-ними обставинами (статті 353, 362 ЦПК України), на пред'явлення вимоги про поворот виконання (ст. 381 ЦПК України);

Права на зміни у позовному спорі — права позивача назміну підстави або предмета позову, збільшення або зменшення розміру позовних вимог, на відмову від позову; права від-

повідача на повне або часткове визнання позову; права сторін на укладення мирової угоди (ст. 31 ЦПК України); доповнення, зміна апеляційної та касаційної скарги або відмова від них (статті 300, 330 ЦПК України);

Права на подання і витребування доказів та участь у їхдослідженні — права сторін подати до суду свої пояснення,подавати письмові та речові докази (статті 27, 176 ЦПК України), вимагати залучення у справу свідків і призначенняекспертизи (статті 130,143 ЦПК України). При розгляді справи — ставити питання один одному, свідкам, експертам(статті 180, 182, 189, 190 ЦПК України), представникам органів держави і місцевого самоврядування (статті 45, 46 ЦПКУкраїни); знайомитися з письмовими і речовими доказами,брати участь у їх огляді на місці (ст. 140 ЦПК України). Сторони мають право знайомитися з матеріалами справи, робитиз них витяги, одержувати копії рішень, ухвал, постанов таінших документів, що є у справі, подавати свої доводи, міркування та заперечення тощо (ст. 27 ЦПК України);

Права, пов'язані із залученням до справи усіх заінтересованих осіб — права вимагати від суду залучення до справиспівучасників, третіх осіб, органи держави, органи місцевогосамоврядування (статті 36, 45, 130 ЦПК України);

Права, пов'язані із забезпеченням законного складу суду, об'єктивності розгляду справи і виконання судових постанов — права сторін заявляти клопотання про відводи суддів(ст. 20 ЦПК України), експертів, перекладача, спеціаліста ісекретаря судового засідання (ст. 22 ЦПК України);

Права на участь у судових засіданнях по розгляду справиі У здійсненні окремих процесуальних дій у суді першої інстанції, у провадженні справи в апеляційній і касаційній інстанціях та стадіях перегляду справи за нововиявленими і винятковими обставинами (статті 130, 135, 158, 304, 333, 365ЦПК України); на особисту участь і ведення справи або заУчастю через представника (ст. 38 ЦПК України), на пояснення, заяви і виступи у суді рідною мовою і користування послугами перекладача (ст. 7 ЦПК України); на одержання виклику та повідомлення про участь у судовому засіданні чи виконанні окремих процесуальних дій (ст. 74 ЦПК України);

7. Інші права, що забезпечують захист у процесі по справі: вибір підсудності (статті 110, 112 ЦПК України), забезпечення доказів і позову (статті 133, 151 ЦПК України), приєднання до апеляційної і касаційної скарги (статті 299, 329 ЦПК України), передання справи на вирішення третейського суду (ст. 17 ЦПК України) та ін.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

26. Процесуальна співучасть в цивільному процесі.

 

В окремих вішалках при розгляді та вирішенні справи на боці позивача або відповідача можуть брати участь кілька осіб, у зв'язку з чим утворюється множинність, яка отримала найме­нування — процесуальна співучасть. Під процесуальною спів­участю слід розуміти обумовлену нормами матеріального права множинність осіб на тій чи іншій стороні v цивільному процесі в силу наявності спільного права чи спільного обо­в'язку (ст. 32 ЦПК). Від співучасті слід відрізняти об'єднання позовів судом, за якого суб'єктивні права та обов'язки не за­лежать один від одного, а множинність утворюється на розсуд суду (судді) з метою процесуальної економії.

Підстави для виникнення процесуальної співучасті (ст. 32 ЦПК):

предметом спору є спільні права чи обов'язки кількох по­
зивачів або відповідачів;

права і обов'язки кількох позивачів чи відповідачів виник­
ли з однієї підстави;

предметом спору є однорідні права і обов'язки.

Позов може бути пред'явлено спільно кількома позивачами або до кількох відповідачів. Зважаючи на це, якщо позивачами є дві чи більше осіб, а відповідачем — одна, то така спів­участь буде активною, коли ж навпаки — то пасивною, а коли наявна множинність на обох сторонах — змішаною. Множин­ність може виникати і з боку третьої особи, яка заявляє само­стійні вимоги, однак обов'язковою умовою повинна бути наяв­ність загальних підстав виникнення процесуальної співучасті.

Активна співучасть може виникнути тільки з ініціативи самих позивачів, оскільки це є проявом диспозитивності у ци­вільному процесі. Наприклад, у разі захисту права власності на річ, яка перебувас у спільній власності.

Особливістю пасивної співучасті є те, що вона можлива як з ініціативи позивача (позивачів), так і суду, який мас право притягнути особу як співвідповідача для участі у справі на підставі норми матеріального права. Не породжує пасивної співучасті залучення іншого відповідача у порядку заміни неналежного відповідача. Залежно від імперативності залучен­ня співвідповідачів до справи, пасивна процесуальна спів­участь поділяється на обов'язкову та факультативну.

Обов'язкова пасивна співучасть насіле тоді, коли права та обов'язки сторін у справі не можна визначити без встановлен­ня прав та обов'язків інших суб'єктів спірних матеріальних правовідносин. Наприклад, коли шкода заподіяна кількома особами, у справах про виселення із займаного житлового приміщення та ін.

Факультативна пасивна співучасть мас місце тоді, коли у справі беруть участь співучасники, хоча питання щодо прав одного з відповідачів можна було 6 вирішити самостійно неза­лежно від прав та обов'язків інших співучасників.

Може постати запитання: чи породжує співучасть звернен­ня до суду осіб, уповноважених на звернення у чужих інтере­сах (ст.ст. З, 45 ЦПК)? У цьому разі встановлено, що особу, в інтересах якої розпочато процес за заявою органу чи особи, яким законом надано право захищати права, свободи та інте­реси інших осіб, повідомляє про це суд, і вона може взяти участь у процесі як позивач поряд з особою, яка подала заяву. Ця норма не породжує співучасть, оскільки ст.ст. 26, 45 ЦПК не визначають позивачами вказаних суб'єктів, а відносять їх до самостійної іруни осіб, які беруть участь у справі. У них різна мета участі в процесі, різний обсяг процесуальних прав та обов'язків.

Особливість участі процесуальних співучасників у цивіль­ному процесі поляки у тому, що кожен із них щодо іншої сторони діє у процесі самостійно. Співучасники можуть дору­чиш вести справу одному із співучасників, крім випадків, ко­ли останній мас вади цивільної процесуальної дієздатності (ст. 32 ЦПК). Якщо інтереси позивачів або відповідачів між собою суперечать, то співучасті немає. Відповідно до ст. 216 ЦПК суд, ухвалюючи рішення на користь кількох позивачів або проти кількох відповідачів, має зазначити, в якій частині рішення стосується кожного з них, або вказати, що відпові­дальність чи право стяїненнм t солідарним. Співучасники та­кож можуть оскаржувати судові рішення самостійно, або при­єднуватися до скарг інших співпозивачів чи співвідповідачів (ст.ст. 299, 329 ЦПК).

 

 

27. Поняття процесуального правонаступництва.

 

У процесі провадження у справі в цивільному судочинстві можлива також заміна сторін іншими особами, якщо їх матеріальні права і обов'язки у спірних або встановлених судом правовідносинах переходять до цих осіб. Така заміна сторін називається цивільним процесуальним правонаступництвом.

Але правом сторони користуються треті особи із самостійними вимогами (ст. 34 ЦПК України), участь яких у процесі обумовлена матеріально-правовими відносинами сторін, які можуть вплинути на їх матеріальні права і обов'язки щодо однієї зі сторін, тому процесуальне правонаступництво можливе також таких третіх осіб.

Підставою процесуального правонаступництва є наступництво у матеріальних правовідносинах, внаслідок якого відбувається вибуття сторони зі спірних або встановлених судом правовідносин (ст. 37 ЦПК України) майнового, але не особистого характеру. Заміна суб'єктів матеріальних правовідносин можлива внаслідок смерті громадянина, який був суб'єктом таких правовідносин; ліквідації юридичної особи; уступки права чи взяття на себе обов'язку іншої особи.

Цивільне процесуальне правонаступництво відрізняється від заміни неналежної сторони за процесуально-правовими наслідками. При заміні сторони дії неналежної сторони для належної не викликають ніяких правових наслідків. При процесуальному правонаступництві всі процесуальні дії, виконані попередником, є обов'язковими для наступника. При правонаступництві процес продовжується, при заміні — процес починається спочатку.

Процесуальне правонаступництво можливе у всіх стадіях процесу, заміна сторін — лише у суді першої інстанції до ухвалення судом рішення у справі. Для настання процесуального правонаступництва наступник повинен довести судові своє право на зайняття процесуального становища суб'єкта, якого він замінює. Доказом цього може бути документ про право спадкоємства, договір про уступку прав тощо.

У випадках настання процесуального правонаступництва у разі смерті громадянина або припинення існування юридичної особи, яка була стороною у справі, суд повинен зупинити провадження у справі (ст. 201 ЦПК України), в інших випадках і для інших суб'єктів може виникнути тільки потреба відкласти розгляд справи.

Процесуальні правонаступники набувають усіх нездійснених і нереалізованих прав попередника на час вступу до спра-

ви і, виходячи з дії принципу диспозитивності, можуть вільно ними розпоряджатися. Усі дії, вчинені у цивільному процесі до вступу правонаступника, обов'язкові для нього так само, як вони були обов'язкові для особи, яку він замінив (ч. 2 ст. 37 ЦПК України).

Від процесуального правонаступництва сторін і третіх осіб та заміни неналежних сторін належними необхідно відрізняти заміну інших суб'єктів цивільних процесуальних правовідносин: тих, що діють на захист прав інших осіб (ст. 45 ЦПК України), а також експертів і перекладачів. Така заміна не має ознак правонаступництва і заміни неналежної сторони та не викликає властивих йому процесуально-правових наслідків.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

28. Неналежний відповідач і порядок його заміни.

 

У ході розгляду справи може виявитися, що позов пред'явле­ний не тією особою, якій належить право вимоги, чи не до тієї особи, яка повинна відповідати за позовом, тобто встанов­лено, що позивач не є уповноваженою чи відповідач не є ира-возобов'язаною особою, суб'єктом матеріальних правовідно­син. У цьому випадку сторони можуть визнаватися неналеж­ними.

Підстави для виникнення такого питання можуть бути різ­номанітні: зміна суб'єктивного переконання позивача, збіль­шення обсягу доказової інформації, додаткові правові консуль­тації та ін. Такі 11 іде ґави у жодному разі не повинні наводити­ся судом (суддею), оскільки він мас бути безстороннім і ви­словити свої міркування з приводу належності чи неналежної--ті сторони тільки після розгляду справи по суті, в рішенні у справі. Цю позицію підтримав Пленум Верховного Суду Укра­їни, який підкреслив, шо відмова у прийнятті заяви за мотивами пред'явлення позову неналежними позивачами або до нена­лежних відповідачів неприпустима, оскільки визначає фактич­не вирішення справи без дослідження її обставин (п. 2 поста нови "Про практику застосування судами процесуального за­конодавства при розгляді цивільних справ по першій інстанції" від 21 грудня 1990 р. № 9).

Цивільне процесуальне законодавство передбачає можли­вість без припинення провадження у справі здійснити заміну лише відповідача, якщо буде встановлено, що ця особа не не­се обов'язку у справі. Його може бути замінено на особу, яка повинна відповідати за змістом матеріально-правової вимоги, що є предметом судового розгляду та вирішення. Цей інститут має назву заміни неналежного відповідача.

Встановивши під час розгляду справи, шо позов пред'явле­ний не тією особою, якій належить право вимоги, суд не може її замінити. Така справа може бути припинена шляхом закрит­тя провадження у справі у зв'язку з відмовою позивача від по­зову або ухваленням рішення сулу про відмову у задоволенні позову.

Заміна ненадежного відповідача — це процесуальна дія суду, яка оформлена ухвалою, щодо виведення h цивільного процесу неналежного відповідача і допущення (залучення) на­лежної сторони, не припиняючи розгляду справи (ст. 33 ЦПК).

При заміні неналежної сторони діють два основних прави­ла. По-перше, відповідач вважається неналежним тільки після того, як його виведено із процесу, а на його місце залучений належний відповідач. Це означає, що за будь-яких обставин, за усієї очевидності неналежності сторони до справи, яка роз­глядається судом, відповідач вважається належним із наділен­ням його усією повнотою процесуальних прав та обов'язків. По-друге, заміна неналежного відповідача допускається лише за клопотанням позивача, оскільки він виступив ініціатором процесу, суб'єктом, який вимагає судового захисту. Згоди від­повідача на його заміну не вимагається, однак у літературі не­одноразово порушувалось питання про те, що відповідачу мо­же бути не все одно, чи продовжиться його участь у справі, чи ні. Насамперед, це може стосуватися розподілу судових ви­трат, які понесені відповідачем, про заміну якого виникає пи­тання. Адже витрати, понесені заміненим відповідачем, остан­ній може відшкодувати у судовому порядку за загальними правилами про заподіяння шкоди, шо не гарантує оперативно­го та належного захисту прав від такої поведінки позивача, яка може мати характер зловживання правом.

Законодавством передбачено варіанти розвитку процесу у разі відсутності згоди позивача на заміну. У цьому випадку суд може притягти цю особу (належного відповідача) як дру­гого відповідача і ухвалити рішення за її участі. У разі судо­вого залучення відповідача участь декількох відповідачів не створює процесуальної співучасті. У випадку відмови у позові до такого відповідача понесені ним витрати не повинні при­суджуватися із позивача.

Заміна неналежної сторони належною можлива тільки у су­ді першої інстанції протягом усього часу розгляду справи. Пи­тання про замшу неналежної сторони повинне вирішуватися у судовому засіданні, а не в момент порушення справи. Відпо­відно до ст. 33 ЦПК справа після заміни неналежного відпо­відача чи залучення співвідповідачів може розпочинатися спо­чатку. Про це мас надійти клопотання залученого відповідача, і таке право повинно бути роз'яснене судом при вступі нового відповідача (співвідповідача) у цивільний процес.

В аналогічному порядку здійснюється залучення додатково­го (додаткових) відповідачів, наприклад, якщо в ході розгляду справи буде встановлено, що шкода завдана не однією осо­бою, а декількома.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

29. Поняття і види третіх осіб в цивільному процесі.

 

У результаті цивільної справи крім сторін можуть бути заінте­ресовані й інші особи, що не € суб'єктами спору, переданою на розгляд і вирішення суду. Вони називаються третіми особа­ми, оскільки вступають у справу між двома сторонами. Ця на­зва суто умовна і мас лише процесуальне значення.

Треті особи — це суб'єкти цивільних процесуальних право­відносин, які вступають у порушену у суді справу для захисту власних суб'єктивних прав та охоронюаапих законом інтере­сів, наділені матеріально-правовою іаінтересованістю. яка. як правило, суперечить інтересам позивача та (або) відповідача.

Зважаючи на форму вступу та характер заінтересованості, ознаками третіх осіб є:

вступ у порушену справу в суді;

втручання у спір між сторонами;

особистий характер заінтересованості.

Залежно від прояву матеріально-правової шінтересованості треті особи бувають двох видів: треті особи, які заявляють симостійні вимоги щодо предмета спору (ст. 34 ЦПК), та треті особи, які не заявляють таких вішог щодо предмета спору (ст. 35 ЦПК).

Правовий статус третіх осіб дещо подібний до прав та обо­в'язків сторін. Тому щодо участі третіх осіб можуть застосо­вуватися положеній про процесуальну співучасть та процесуа­льне правонаступиицтво.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

30. Треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, їх процесуально-правове становище.

 

Особи можуть вступити у справу на стороні позивача або від­повідача до ухвалення судом рішення, якщо останнє може вилинути на їх права або обов'язки щодо однієї з сторін.

Треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору. — це треті особи, які беруть участь у справі на стороні позивача або відповідача з метою захисту своїх суб 'ектинних прав та інтересів.

Додатковими ознаками третіх осіб без самостійних вимог є:

виступ у процесі на стороні позивача або відповідача;

специфічний спосіб захисту своїх прав, свобод та охороню-
ваних законом інтересів.

Юридична заінтересованість третіх осіб пов'язана з можли­вим реіресиим позовом, своєчасним запобіганням порушенню своїх прав. Беручи участь у процесі, який передує регресному позову, третя особа може сприяти з'ясуванню обставин спра­ви, щоб попередити пред'явлення до неї реіресних вимог (на­приклад участь особи, яка вже одержує аліменти, при пред'яв­ленні до боржника іншою особою іншого позову про стягнен­ня аліментів).

Крім запобігання пред'явленню невигідного для себе регре-сного позову, третя особа може бути заінтересованою також в тому, щоб, вступивши у процес, сприяти в майбутньому пред'яв­ленні нею позову до сторони, на боці якої вона виступає (на­приклад участь на боці позивача, який ставить вимогу про ви­знання нового заповіту недійсним, особи, яка за попереднім заповітом с відказоодержувачем).

Третя особа, яка не заявляє самостійних вимог, захищає свої права, свободи та законні інтереси шляхом захисту су­б'єктивних прав сторони, на боці якої вона виступає. Для вступу в процес по справі подається заява із зазначенням мо­тивів вступу і посиланням на докази. Така заява не підлягає оплаті судовим збором і повинна бути подана до закінчення судового розгляду справи.

Третя особа без самостійних вимог може вступити у про­цес за власною ініціативою, приіяіунаїися до участі у справі за клопотанням сторін, інших осіб, які беруть участь у справі, або з ініціативи суду (ст. 35 ЦПК).

Закон зобов'язує сторону, у якої за рішенням суду виникає право заявити вимогу до третьої особи або до якої може зая­виш вимоіу сама третя особа, повідомити суд про таку особу.

Сторона, яка бажає залучити на свій бік третю особу, му­сить довести існування певного зв'язку, певних відносин між грегьою особою і даною стороною, а також власного інтересу. Якщо суд не вбачатиме такого зв'язку, то він не допустить особу до процесу.

Суд повідомляє третю особу про справу, направляє їй ко­пію заяви про залучення третьої особи і роз'яснює її право за­явити про свою участь у справі. Копія заяви надсилається осо­бам, які беруть участь у справі. Якщо від третьої особи не на­дійшло повідомлення про згоду на участь у справі, справа роз­глядається без неї.

Якщо особи, які беругь участь у справі, заперечують проти залучення чи допуску до участі в справі, це питання вирішу­ється судом залежно від обставин справи. З питання залучення або допуску до участі в справі третьої особи суд постановляє ухвалу (ст. 36 ЦПК), яка оскарженню не підлягає.

На відміну від вступу у цивільний процес третьої особи із самостійними вимогами щодо предмета спору, вступ у процес третьої особи без вимог не тягне за собою необхідності роз­гляду справи спочатку.

Треті особи, які не заявляють самостійних вимог, користу­ються процесуальними правами і несуть процесуальні обов'яз­ки особи, яка бере участь у справі (ст. 27 ЦІ1К), а також ін­шими правами н обов'язками, визначеними процесуальним за­коном.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

31. Треті особи, які  заявляють самостійні вимоги щодо предмета спору, їх процесуально-правове становище.

 

це треті особи, які вступають у справу шля­хом пред'явлення позову до однієї чи двох сторін з метою захисту особистих суб'єктивних матеріальних прав, свобод, охоронюваних законом інтересів (ст. 34 ЦПК).

Отже, додатковими ознаками цих суб'єктів цивільного про­цесу є: — заявления самостійних вимог на предмет спору;

— вступ у процес шляхом пред'явлення позову.

Заявления самостійної вимоги на предмет спору між сторо­нами, яка пред'являється по їх справі, ні в якій мірі не свід­чить про наявність самостійних прав на продме і спору, адже вони (права) можуть бути визначені тільки рішенням суду піс­ля розгляду справи по суті.

Особливістю участі у цивільному процесі третіх осіб, які заявляють самостійні вимоги, с тс, що вони можуть порушити окремий самостійний процес на захист своїх прав. Але з ме­тою економії процесуальних засобів і недопущення ухвалення різних за змістом рішень суд розглядає дві правові вимоги: пер­ша — позивача до відповідача, друга — третьої особи до по­зивача, відповідача чи до обох сторін.

Процесуальною формою втілення самостійної вимоги тре­тьої особи є позовна заява, яка повинна відповідати загальним вимогам, встановленим для такого німу заяв, із обов'язковим реквізитом про обгрунтування правового зв'язку цієї вимоги із вимогою, яка вже с предметом судового розгляду. Залучити до участі у справі третю особу, яка заявляє самостійні вимоги, неможливо, зважаючи на дію принципу диспоштивності.

Пред'явлення позову третіми особами можливе у суді пер­шої інстанції до ухвалення рішення суду. Після вступу третьої особи, яка заявила самостійні вимоги щодо предмета спору, за її клопотанням с пранії розглядається спочатку.

Ухвала суду про відмову або допуск третьої особи у справі не може бути оскаржена в апеляційному порядку. У випадку, якщо третя особа не буде допущена у процес і ухваленим у справі рішенням будуть визначені її права та обов'язки, то вона відповідно до ст.ст. 14, 292 ЦПК мас право на оскаржен­ня рішення суду.

За процесуальним становищем треті особи, які заявляють самостійні вимоги, користуються усіма правами і мають усі обов'язки позивача, але з тією відмінністю, що в інтересах по­зивача порушується справа у суді, третя ж особа вступає у вже порушену справу, тому об'єднувати цих осіб поняті ям "позивач" було б неправильним. Участь третьої особи, яка зая­вляє самостійні вимоги, не породжує співучасті із стороною, оскільки, як правило, їхні інтереси мають взаємовиключний характер. Третя особа посідає окреме процесуальне становище у процесі.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

32. Підстави, процесуальні форми і види участі прокурора в цивільному процесі.

 

У науці цивільного процесу питання про підстави участі прокурора у цивільному судочинстві вирішується по-різному. Ними називаються: здійснення законоохоронної функції, необхідність захисту прав і законних інтересів громадян, державних чи громадських інтересів тощо. Але мета і завдання прокурора у цивільному процесі та виконувані ним процесуальні функції, процесуальні форми і види участі, його процесуально-правове становище визначені у численних нормах права, які є правовими підставами участі прокурора в цивільному процесі.

Такий висновок підтверджується ст. З «Правові основи діяльності прокуратури» Закону України «Про прокуратуру»: повноваження прокурорів, організація, засади та порядок діяльності прокуратури визначаються Конституцією України, цим Законом, іншими законодавчими актами. Органи прокуратури у встановленому порядку в межах своєї компетенції вирішують питання, що випливають із загальновизнаних норм міжнародного права, а також укладених Україною міждержавних договорів. Отже, з цього можна зробити висновок, що правовими підставами участі прокурора у цивільному процесі будуть: Конституція України (статті 121-123), Закон України «Про прокуратуру» (статті 1, 19, 33-40), статті 3, 26, 27, 45, 46 ЦПК України, а також норми права іншого галузевого законодавства — статті 42, 165, 170, 240 СК України та накази Генерального прокурора України. Конституція України закріпила за органами прокуратури виконання функції представництва інтересів громадян або держави у суді (п. 2 ст. 121). Порядок забезпечення належного рівня її виконання встановлений наказом Генерального прокурора України «Про організацію роботи по представництву прокурором інтересів громадянина або держави в суді». За наказом Генерального прокурора «Про затвердження структури Генеральної прокуратури України» (п. 1.2) від 28 квітня 1999 р. № 15 в складі Генеральної прокуратури України, в прокуратурах Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя були створені управління (відділи) по представництву інтересів громадян і держави у судах.

Уся діяльність прокурора у цивільному процесі незалежно від стадій судочинства відбувається у двох процесуальних формах:

1) порушення цивільної справи у суді (за визначенням ст. 5 ЦПК України 1963 р.); відкриття провадження у цивільній справі — звернення до суду із заявою про захист прав, свобод

та інтересів інших осіб або державних чи суспільних інтересів (ч. 1 ст. 45 ЦПК України); подання заяви і скарги про апеляційне оскарження рішення і ухвали суду першої інстанції (статті 292, 295 ЦПК України); подання касаційної скарги на рішення і ухвалу суду першої і апеляційної інстанції (ст. 324 ЦПК України); подання скарги про перегляд судових рішень у зв'язку з винятковими обставинами після перегляду у касаційному порядку (ст. 353 ЦПК України); подання заяви про перегляд рішень або ухвал суду чи судового наказу у зв'язку з нововиявленими обставинами (статті 361, 362 ЦПК України);

2) вступ у справу в будь-якій стадії процесу для здійснення функції представництва інтересів громадян або держави (ст. 35 Закону України «Про прокуратуру», ст. 45 ЦПК України).

Отже, процесуальні форми участі прокурора у цивільному процесі — це закріплена у процесуальному законі можливість впливу його діяльності на розвиток цивільного провадження — на відкриття провадження цивільної справи у суді чи вступ в уже розпочатий іншими особами цивільний процес у справі. Але питання про процесуальні форми участі прокурора у цивільному процесі в науці вирішуються також по-іншому — розглядаються у контексті змісту його діяльності щодо стадій процесу з наголосом, що різні стадії викликають різні форми участі1. Так, звернення до суду першої інстанції із заявою і внесення касаційної скарги на рішення суду розглядаються як дві самостійні форми, але вони характеризують не дві самостійні форми участі прокурора у цивільному процесі, а одну — порушення (відкриття) провадження у справі в суді, що можливе у всіх стадіях процесу.

Діяльність на відкриття прокурором провадження у справі в цивільному процесі у суді першої інстанції викликається необхідністю захистити права, свободи і законні інтереси громадян, юридичних осіб, держави та суспільства, але ст. 45 ЦПК України не визначає, коли настають такі обставини, а надає право прокуророві встановити їх у кожному конкретному випадку у будь-якій справі, підвідомчій цивільному судочинству. А це свідчить про те, що перша процесуальна форма — порушення прокурором цивільної справи у суді — характеризується факультативністю. Винятком з цього правила є ст. 33 Закону України «Про прокуратуру», що має імперативний характер і встановлює, що з метою захисту інтересів держави, а також громадян, які за станом здоров'я та з інших поважних причин не можуть захистити свої права, прокурор або його заступник подає чи підтримує поданий потерпілим цивільний позов про відшкодування збитків, заподіяних злочином.

«Конвенцією про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах», підписаною країнами СНД 7 жовтня 2002 р. у Кишиневі у ст. 25 «Прохання про участь прокурора у цивільному процесі» передбачено, що прокурор однієї з договірних сторін має право звернутися до прокурора іншої договірної сторони з проханням про порушення у суді справи про захист прав і законних інтересів громадян запитуючої сторони.

Вступ прокурора в процес у справі можливий за власною ініціативою, за ініціативою суду і на вимогу закону. Наказ Генерального прокурора України «Про організацію роботи по представництву прокурором інтересів громадянина або держави в суді» зобов'язує прокурора брати участь у розгляді судами справ, порушених за позовами та заявами прокурора, а також у випадках, передбачених законом, або коли суд визнає це за необхідне (п. 9). Вступ у процес за власною ініціативою має факультативний характер, вступ за вимогою закону і суду має обов'язковий характер. Отже, від характеру волевиявлення прокурора на участь у цивільному процесі у справі — способу вступу в процес визначається вид такої участі — факультативна участь (необов'язкова) та імперативна (обов'язкова).

Факультативна участь прокурора у цивільному процесі передбачена у розгляді справ: про визнання шлюбу недійсним (ст. 42 СК України), про позбавлення батьківських прав (ст. 165 СК України), про відібрання дітей у батьків та їх передачу на піклування до органів опіки і піклування (ст. 170 СК України), про скасування усиновлення чи визнання його недійсним (ст. 240 СК України). Участь прокурора у цивільному процесі є обов'язковою (подає чи підтримує поданий потерпілим цивільний позов) у справах про відшкодування збитків, заподіяних злочином (ст. 33 Закону України «Про прокуратуру»), а також у справах про усиновлення дітей, про позбавлення батьківських прав, про майнові та житлові права неповнолітніх, про відшкодування збитків за рахунок державного бюджету, про звільнення від арешту майна, що стягується у доход держави (п. 9.3 наказу Генерального прокурора України № 6/3-ГП). Обов'язковою участь прокурора у процесі буде і тоді, коли суд (суддя) визнає її необхідною у конкретній справі при вирішенні питання про склад осіб, які братимуть участь у справі в попередньому судовому засіданні (п. 2 ч. 6 ст. 130 ЦПК України), у постановленій ним про це ухвалі. Ухвала суду (судді) про обов'язкову участь прокурора у справі оскарженню не підлягає, і прокурор не може відмовитися від її виконання.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

33. Участь в цивільному процесі органів державної влади і місцевого самоврядування.

Така участь з метою захисту прав й інтересів інших осіб може мати місце в цивільних справах, пов'язаних з відповідною галуззю народного господарства, управління якою ними здійснюється, і якщо така участь передбачена законом. Із заявою до суду може звернутися Уповноважений Верховної Ради України з прав людини про захист прав і свобод людини та громадянина лише тих осіб, які за станом здоров'я чи з інших поважних причин цього зробити не можуть самостійно (ст. 13 Закону України «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини» від 23 грудня 1997 р. № 776/97-ВР). Порівняно широкі права на участь у процесі надані органам опіки та піклування, житлово-комунальним, фінансовим тощо.

Опіка та піклування встановлюються з метою забезпечення немайнових і майнових прав та інтересів малолітніх, неповнолітніх осіб, а також повнолітніх осіб, які за станом здоров'я не можуть самостійно здійснювати свої права і виконувати обов'язки (ст. 55 ЦК України, статті 243, 249 СК України). При цьому органами опіки та піклування є: державна адміністрація районів, районів міст Києва і Севастополя, виконавчі комітети міських чи районних у містах, сільські, селищні ради (ст. 215 СК України, п. 1.4 «Правил опіки та піклування», затверджених наказом Державного комітету України у справах сім'ї та молоді, Міністерства охорони здоров'я України, Міністерства освіти України, Міністерства праці та соціальної політики України від 26 травня 1999 р. № 34/166/131/88).

Органи опіки та піклування згідно з СК України мають право пред'явити позов про визнання шлюбу недійсним (ст. 42), про позбавлення батьківських прав (ст. 165), про скасування чи визнання усиновлення недійсним (ст. 240), про відібрання дитини від батьків (ст. 170).

Справи про поновлення батьківських прав, у спорах щодо дітей також розглядаються за участю органів опіки та піклування.

Виконання житлово-комунальними органами функцій управління житловим фондом України зумовлює можливу і необхідну їх участь у цивільному процесі щодо справ, пов'язаних зі зміною юридичного, технічного, комунального стану споруд і будівель.

Функцію органів місцевого самоврядування виконує суб'єкт комунальної власності і підприємницької діяльності — Бюро технічної інвентаризації асоціації «Укртех-інвентаризація» (далі — Бюро), на яке покладено обов'язок здійснювати перевірку реального юридичного статусу об'єктів нерухомості, обстеження їх технічного стану, державну рєстрацію права власності на об'єкти нерухомого майна, що перебуває у власності юридичних та фізичних осіб.

Житлово-комунальні організації органів місцевого самоврядування, у підпорядкуванні і розпорядженні яких є житловий фонд, у певних випадках можуть бути залучені у справу третіми особами.

Захист прав інших осіб та інтересів держави в цивільному процесі можуть здійснювати фінансові органи місцевої державної адміністрації у справах, які виникають зі спорів про право власності, спадкування, а також у справах окремого провадження про встановлення юридичних фактів, від яких залежить здійснення громадянами таких прав.

Міністерство охорони навколишнього природного середовища та ядерної безпеки України, державні комітети України: з водного господарства, земельних ресурсів, лісового господарства, з питань геології та використання надр, їх органи на місцях можуть відкривати у судах справи про відшкодування юридичними і фізичними особами збитків, завданих державі внаслідок порушень законодавства про надра, про відшкодування збитків і витрат, заподіяних здоров'ю і життю людей та державі внаслідок порушення законодавства.

Державний нагляд за додержанням законодавчих та інших нормативних актів з охорони праці здійснюють: Державний комітет України з ядерної та радіаційної безпеки, Комітет по нагляду за охороною праці, органи державного пожежного нагляду управління пожежної охорони Міністерства внутрішніх справ України, органи та заклади санітарно-епідемічної служби Міністерства охорони здоров'я України.

Органи державної влади і місцевого самоврядування для подання висновку у справі можуть бути залучені судом для участі в процесі або вступити у процес за своєю ініціативою. їх участь у процесі для подання висновку є обов'язковою у випадках, передбачених законом, та коли суд визнає це за необхідне (ч. З ст. 45 ЦПК України)

 

34. Поняття судового представництва та його види. Процесуальні повноваження представника.

 

Представництво у цивільному процесі є процесуальним засобом реалізації громадянами права на судовий захист від посягань на честь і гідність, життя та здоров'я, особисту свободу і майно, гарантований Конституцією (ст. 55) та іншими законами України. Воно забезпечує участь у цивільному процесі громадян і організацій, надає можливість використовувати юридично грамотних осіб для ведення цивільних справ у суді та захисту суб'єктивних прав та інтересів.

Стаття 38 ЦПК України надає право сторонам, третім особам, особам, які відповідно до закону (ст. 45 ЦПК України) захищають права, свободи чи інтереси інших осіб, а також заявникам і заінтересованим особам у справах окремого провадження (крім справ про усиновлення) брати участь у цивільній справі особисто або через представника. Особиста участь у справі таких осіб не позбавляє їх права мати у цій самій справі представника. Проте не всі громадяни, майнові і особисті немайнові права та охоронювані законом інтереси яких потребують судового захисту, наділені цивільною процесуальною дієздатністю і можуть брати участь у цивільному процесі, особисто вести свої справи. Права і охоронювані законом інтереси таких осіб (неповнолітніх, малолітніх, обмежених у дієздатності і визнаних недієздатними судом) захищають їх законні представники (ст. 39 ЦПК України).

Представництво у цивільному процесі можливе у будь-якій справі, що розглядається судом у порядку цивільного судочинства, на всіх стадіях його розвитку, починаючи з порушення справи і закінчуючи зверненням судового рішення до виконання.

Представництво у цивільному процесі — це процесуальна діяльність особи (представника, повіреного), спрямована на захист суб'єктивних прав та охоронюваних законом інтересів іншої особи, яка бере участь у справі, державних і громадських інтересів, а також сприяння судові у всебічному, повному і об'єктивному з'ясуванні обставин справи, у поста-новленні законного і обґрунтованого рішення.

Правове становище представника у цивільному праві цілком залежить від сторони в договорі доручення і визначається змістом останнього, що регулюється ст. 238 ЦК України.

Процесуально-правове становище цивільного процесуального представника як самостійного суб'єкта цивільних процесуальних правовідносин у цивільному судочинстві визначається нормами ЦПК України, і лише повноваження на виконання деяких процесуальних дій щодо розпорядження об'єктом матеріального спору і процесу надаються довірителем (ст. 44 ЦПК України).

Отже, цивільне процесуальне представництво — це такі юридичні відносини, за якими одна особа — представник — виконує на підставі повноваження, наданого йому законом, статутом, положенням або договором, процесуальні дії у цивільному судочинстві на захист прав і охоронюваних законом інтересів іншої особи, державних і громадських інтересів. Представник у цивільному судочинстві покликаний виконувати дві функції: захищати права та інтереси осіб, які беруть участь у справі (здійснювати правозаступництво); представляти таких осіб, бути їх повіреними (здійснювати процесуальне представництво). Зазначені функції чітко визначені статтями 1, 6 Закону України «Про адвокатуру». В деяких державах здійснення правозаступництва відокремлене від представництва1.

Представниками у цивільному процесі можуть бути громадяни, які досягли повноліття. Проте повнолітні, над якими встановлена опіка чи піклування, не можуть, як і неповнолітні, здійснювати представництво.

Не можуть бути представниками у суді також особи, які діють у цьому процесі як секретар судового засідання, перекладач, експерт, спеціаліст, свідок.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

35. Поняття процесуальних строків їх види та значення.

 

Для виконання завдань цивільної о судочинства істотним є не тільки встановлення порядку підправлення правосуддя у ци­вільних справах, а н темиоральні межі здійснення судочинства та його етапів (стадій), в тому числі щодо вчинення процесу­альних дій учасниками цивільного процесу. Адже надзвичайно важливо, щоб цивільне судочинство здійснювалось не лише правильно, а іі своєчасно. Саме задля досягнення цієї мсти і встановлюються цивільні процесуальні строки. При цьому іс­нування та чітке їх дотримання є не лише гарантією здійснен­ня учасниками процесу їх суб'єктивних процесуальних прав, а й запорукою ефективності здійснення цивільного судочинства.

Під цивільним процесуальним строком слід розуміти встанолчений законом або судом період в часі, впродовж: яко­го може або повинна бути здійснена певна процесуальна дія

учасником цивільного процесу.

Відповідно до ст. 68 ЦПК цивільний процесуальний строк

обчислюється роками, місяцями і днями, а також може визна­чатися вказівкою на подію, яка повинна неминуче настати. Однак в окремих випадках такий сірок вимірюсгься годинами.

З огляду на те, яким чином легітимований строк, виділя­ють: строки, встанояпені законом, та строки, встановлені су­дом.

Залежно від того, як чітко визначені цивільні процесуальні строки, виділяють: абсолютно визначені (ті, що мають чітку визначеність шляхом встановлення їх тривалості, наприклад, З, 5, 7, 10 днів тощо), відносно визначені (ті, що мають відносну визначеність і можуть пов'язуватись з іншими подіями, на­приклад, із позовною давністю (ст. 381 ЦГЖ), чи завершенням вчинення тієї чи іншої процесуальної дії") та невизначені (це строки, які не мають жодних вказівок на певну визначеність, наприклад, так званий розумний строк (ч. 4 ст. 9 ЦПК).

За ознакою гривалості можна визначити:

—            строк не пізніше наступного дня від вчинення певної проце­
суальної дії;

—            24-х годинний строк;

—            дводенний строк

—            триденний строк

— п 'ятиденний строк

— семиденний строк

- десятиденний строк

- п 'ятнадцятидешшй строк

- двадцятидешшй строк

- —          двомісячний строк

—            тримісячний строк

- річний   строк

- трирічний строк

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

36. Обчислення і зупинення процесуальних строків.

 

Відповідно до ст. 68 ЦПК, строки, які встановлені законом або судом, обчислюються роками, місяцями і днями. В окре­мих випадках, цивільні процесуальні строки можуть обчислю­ватись і годинами (ст.ст. 280, 281, 284 ЦПК). Вони можуть та­кож визначатись вказівкою на подію, яка повинна неминуче настати (наприклад ст. 381 ЦПК).

Однак у будь-якому разі строк, як категорія темпоральна, с періодом часу, який мас початок та завершення. Початком перебігу цивільного процесуального строку є наступний день після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок (ст. 69 ЦПК). Однак коли строк обчис­люється годинами, то початком його перебігу повинна бути фактична година, яка відповідає вчиненню дій, з якими закон пов'язує початок перебігу процесуального строку.

Щодо закінчення цивільного процесуального строку, то відповідно до ст. 70 ЦПК строк, обчислюванні! роками, закін­чується у відповідні місяць і число останнього року строку. Коли ж строк обчислюється місяцями, то він закінчується у відповідне число останнього місяця строку. Однак бувають ви­падки, коли закінчення строку, що обчислюється місяцями, припадає на такий місяць, що відповідного числа не мас. Тоді цивільний процесуальний строк закінчується в останній день цього місяця. Якщо закінчення строку припадає на вихідний. святковий чи інший неробочий день, останнім днем строку с перший після нього робочий день. У разі встановлення зв'язку строку із настанням псиної події, яка повніша неминуче наста-ш, іо нін закінчується наступного дня після настання події.

Конкретним терміном завершення строку є 24 година його останнього дня. Однак велика кількість процесуальних дій на­пряму пов'язані із завершенням робочого часу, наприклад, із робочими годинами суду. В цьому випадку строк закінчується у момент закінчення останнього часу робочого дня. При цьо­му строк не вважається пропущеним, якщо до його закінчення заява, скарга, інші документи чи матеріали або грошові коші и здано на пошту чи передано іншими відповідними засобами зв'язку.

Правовими наслідками пропущеним цивільних процесуаль­них строків с те, що право на вчинення процесуальної дії втрачається із закінченням строку, встановленого законом або судом, а документи, подані після закінчення процесуальних строків, залишаються без розгляду, якщо суд за клопотанням особи, що їх подала, не знайде підстав для поновлення або продовження строку.

Однак перебіг цивільних процесуальних строків може бути не безперервним. За певних обставин в нього можуть втрути­тись різноманітні обставини, з якими закон пов'язує його зу­пинення. Підставою для зупинення перебігу процесуальних строків відповідно до ст. 71 ЦПК є зупинення провадження у справі. Початок такого зупинення пов'язується з моментом на­стання тієї події, внаслідок якої суд зупинив провадження.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

37. Продовження та поновлення процесуальних строків.

 

В окремих випадках закон встановлює можливість понов­лення чи продовження цивільного процесуального строку (ст. 73 ЦПК). Суд поновлює або

продовжує строк, встановле­ний відповідно законом або судом, за клопотанням сторони або іншої особи у разі його пропущений з поважних причин. При цьому поважність причин пропуску строку визначається виключно судом.

Питання про поновлення чи продовженій пропущеного строку вирішується виключно судом, якому належало вчинити процесуальну дію або до якого потрібно було подати доку­мент чи доказ. При цьому, про місце і час розгляду цього пи­тання повідомляються особи, які беруть участь у справі, однак їх присутність не є обов'язковою. Одночасно з клопотанням про поновлення чи продовження строку може бути вчинено ту дію або подано тон документ чи доказ, стосовно якого заявле­но клопотання, про що судом постановляється ухвала.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

38. Поняття і види судових витрат.

 

Провадження по справі передбачає певні ірошові витрати, що виникають у зв'язку з проведенням огляду на місці, експерти­зи, притягненням свідків, експертів, спеціалістів, розшуку від­повідача іа пішими діями.

Метою встановлення судових витрат є застереження сторо­ни (позивача) від поданим явно необгрунтованого позову, спо­нукання сторін до добровільного виконання своїх обов'язків, самостійного врегулювання правових спорів. Оплата одночас­но є і частковим відшкодуванням витрат держанії на здійснен­ня правосуддя.

Відповідно до ст. 79 ЦПК до (удових витрат належать:

судовий збір;

витрати, пов'язані з розглядом справи.

Розмір судового збору, порядок його сплати > звільнення від сплати встановлюються законом (п. 2 ст. 79 ЦПК). Відпо­відно до п. 5 Прикінцевих та перехідних положень ЦПК до набрання чинності законом, який регулює порядок його спла­ти і розміри, судовий збір при зверненні до суду сплачується у порядку і розмірах, встановлених законодавством для держав­ного мита. Останнє справляється державними органами у ви­гляді грошового збору з фізичних та юридичних осіб за вчи­нення окремих дій та видачу документів, що мають юридичне значення. Розмір державного мита залежить від ціни позову та виду дій, що ним обкладаються.

До витрат, пов'язаних з розглядом судової справи, нале­жать витрати:

на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи;

на правову допомогу;

пов'язані з явкою до суду сторін та їх представників;

пов'язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів
та проведенням судових експертиз;

пов'язані з проведенням огляду доказів за місцем їх знахо­
дження та вчиненням інших дій, необхідних для розгляду
справи.

Розмір витрат, пов'язаних з розглядом судової справи (за винятком витрат на інформаційно-технічне забезпечення), на відміну від судового збору, залежить від фактичних затрат, пов'язаних з участю у справі свідків, експертів, перекладачів і з виконанням ними своїх функцій.

Правовий режим судових витрат врегульований ст.ст. 79-89 ЦПК та іншими законодавчими та незаконними актами.

39. Витрати, пов’язані з розглядом судової справи.

 

До витрат, пов'яшиих h розглядом справи, належать:

витрати   на  інформаційно-технічне  забезпечення  розгляду справи (ст. 81 ЦПК);

витрати на правову допомогу (ст. 84 ЦПК);

витрати сторін та їх представників, що пов'язані з явкою до суду (ст. 85 ЦПК);

витрати, пов'язані із залученням свідків, спеціалістів, пере­кладачів та проведенням судових експертиз (ст, 86 ЦПК);

витрати, пов'язані з проведенням огляду доказів за місцем їх знаходження та вчиненням інших дій, необхідних для
розгляду справи (ст. 87 ЦПК).

Правове регулювання підстав та порядку сплати витрат, по­в'язаних із розглядом справи, здійснюється, крім ЦПК, рядом інших законодавчих актів. До них слід віднести Інструкцію про порядок і розміри відшкодування витрат та виплати вина­городи особам, шо викликаються до органів дізнання, попере­днього слідства, прокуратури, суду або до органів, у прова­дженні яких перебувають справи про адміністративні правопо­рушення, та виплати державним науково-дослідним установам судової експертизи за виконання їх працівниками функцій екс-псріів і спеціалістів, що затверджена Постановою Кабінету Міністрів України від 1 липня 1996 р. № 710і, Постанову Ка­бінету Міністрів України від 1 лютого 1995 р. № 78 "Про виз­начення розміру витрат, пов'язаних з розшуком відповідачів у цивільних справах"" та ін.

Витрати на інформаційно-технічне забезпечення розгля­ду справи — це ті витрати, що пов'язані з інформуванням учасників цивільного процесу про хід і результати розгляду справи, а також з виготовленням та видачею копій судових рішень (ст. 81 ЦПК). Вони не залежать від фактичних витрат, пов'язаних зі здійсненням цих процесуальних дій, а встанов­люються відповідно до порядку, визначеного Кабінетом Мініс­трів України.

За наявністю та порядком сплати витрат на інформаційно-технічне забезпечення процесу справи цивільного судочинства поділяються на три ірупн:

справи, в яких ці витрати підлягають сплаті при зверненні до суду;

справи, в яких витрати при зверненні до суду не сплачу­ються, а покладаються на сторони після вирішення спору;

справи, в яких витрати на інформаційно-технічне забезпечення не стяі^ються.

За загальним правилом, витрати на інформаційно-технічне забезпечення рочгляду справи підлягають сплаті при зверненні до сулу. V разі їх несплати настають наслідки, визначені ст. 121 ЦПК.

Не імдлні иіоп. оплаті при зверненні до суду і покладаються на сторони після розгляду справи судом витрати на інформа­ційно-технічне забезпечення у справах про:

поновлення на роботі;

стягнення заробітної плати, компенсацій працівникам, вихідної допомоги, відшкодування за затримку їх виплати;

відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю фізичної особи;

стягнення аліментів;

визнання батьківства або материнства.

Взагалі не підлягають оплаті витрати на інформаційно-тех­нічне забезпечення у справах про:

обмеження цивільної дієздатності фізичної особи, визнанняфізичної особи недієздатною та поновлення цивільної дієздатності фізичної особи;

надання неповнолітній особі повної цивільної дієздатності;

надання особі психіатричної допомоги в примусовому порядку;

обов'язкову госпіталізацію до протитуберкульозного закладу;

• відшкодування шкоди, завданої особі незаконними рішен­нями, діями або бездіяльністю органів дізнання, досудового слідства, прокуратури або суду (ст. 81 ЦПК).

Витрати па правову допомогу — це витрати, що по­в'язані з оплатою юридичної допомоги адвоката або іншого фахівця в галузі права. Як правило, такі витрати несуть сторо­ни, крім випадків надання безоплатної правової допомоги. Граничний розмір компенсації витрат на правову допомогу по­винен бути встановлений законом (ст. 84 ЦПК).

До витрат, пов'язаних is залученням учасників цивіль­ного процесу (свідків, спеціалістів, перекладачів) та проведен­ням судових експертиз належать: витрати, пов'язані з пере­їздом до іншого населеного пункту свідків, спеціалістів, пере­кладачів, експертів, нлиманним ними житла, а також проведен­ням судових експертиз. Ці витрати несе сторона, яка заявила клопотання про виклик свідків, залучення спеціаліста, пере­кладача та проведення судової експертної

Кошти на оплату судової експертизи вносяться стороною, яка заявила клопотання про проведення експертизи. Якщо кло­потання про проведення експертизи заявлено обома сторона­ми, витрати на її оплату несуть обидві сторони порівну. У разі неоплаты судової експертизи у встановлений судом строк суд скасовує ухвалу про призначення судової експертизи.

Добові (у разі переїзду до іншого населеного пункту), а та­кож компенсація за втрачений заробіток чи відрив від звичай­них занять свідкам, спеціалістам, перекладачам, експертам сплачуються стороною, не на користь якої ухвалено судове рішення. Компенсація за втрачений заробіток обчислюється пропорційно до розміру середньомісячного заробітку, а компен­сація за відрив від звичайних занять — пропорційно до роз­міру мінімальної заробітної плати. У такому самому порядку компенсуються витрати на оплату послуг експерта, спеціаліс­та, перекладача.

Якщо у справах окремого провадження виклик свідків, при­значення експертизи, залучення спеціалістів здійснюються за ініціативою суду, а також у випадках звільнення від сплати судових витрат або зменшення їх розміру, відповідні втрати відшкодовуються за рахунок Державного бюджету України (ст. 86 ЦПК).

Граничний розмір компенсації витрат, пов'язаних із залу­ченням свідків, спеціалістів, перекладачів та проведенням судовнх експертиз, встановлений Інструкшсю, затвердженою по­становою Кабінету Міністрів України Лї 710 від 1 липня 1996 р.

Витрати, пов'язані і проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням та вчиненням інших дій, необхідних для розгляду справи, несе сторона, яка заявила клопотання про вчинення цих дій. Якщо клопотання заявлено обома сторона­ми — обидві сторони порівну.

Розмір компенсації витрат, пов'язаних з проведенням огля­ду доказів за їх місцезнаходженням та вчиненням інших дій, необхідних для розгляду справи, повинен встановлюватися Ка-бінегом Міністрів України (ст. 87 ЦПК).

 

 

40. Розподіл судових витрат між сторонами.

 

Цивільне процесуальне законодавство встановлює правила розподілу судових витрат залежно від того, на користь якої сторони (позивача чи відповідача) ухвалено рішення по справі

Відповідно до ст. 88 ЦПК стороні, на користь якої ухвале­но рішення, суд присуджус з другої сторони понесені нею та документально підтверджені судові витрати. Якщо позов задо-волено частково, судові виграш присуджуються позивачеві пропорційно до розміру задоволених позовних вимог, а відпо­відачеві пропорційно до неї частини позовних вимог, у за­доволенні якої позивачеві підмовлено.

У випадку, якщо сторону, на користь якої ухвалено рішен­ня, звільнено від оплати судових витрат, з другої сторони сія-гуються судові витрати на користь осіб, що їх понесли, пропор­ційно до задоволеної чи відхиленої частий вимог. Якщо оби­дві сторони звільнені від оплати судових втрат, вони компен­суються за рахунок держави; якщо позивача, на користь якого ухвалено рішення, звільнено від сплати судового збору, вій сіяіуі н.ся і відповідача в дохід держави пропорційно до задо­воленої час піни вимог.

У разі залишення позову без задоволення, закриття прова­дження у справі або залишення без розгляду позову позивача, звільненого від оплати судових витрат, судові витрат, понесе­ні відповідачем, компенсуються за рахунок держави.

Якщо суд апеляційної або касаційної інстанції, не передаю­чи справи на новий розгляд, змінам рішення або ухвалює но­ве, відповідний суд змінює розподіл судових витрат (ст. 88 ЦПК).

У разі відмови позивача від позову понесені ним витрати відповідачем не відшкодовуються, а випрати відповідача за но­го заявою стягуються з позивача. Однак якщо позивач не під­тримує своїх вимог унаслідок задоволення їх відповідачем піс­ля пред'явлення позову, суд за заявою позивача присуджує стягнення всіх понесених ним у справі витри з відповідача.

Якщо сторони під час укладення мирової угоди не передба­чили порядку розподілу судових витрат, кожна у справі несе половину судових витрат. В інших випадках закриття провадження у справі, а також у разі залишення заяви без роз­гляду відповідач мас право заявити вимоги про компенсацію понесених ним витрат, пов'язаних з розглядом справи, внас­лідок необгрунтованих дій позивача (ст. 89 ЦПК).

Суд наділений правом відстрочення та розстрочення спла­ти судових витрат. Підставою для відстрочення або розстро­чення сплати судових витрат є майновий стан сторони і стосу­ється воно тільки сплати судового збору чи витрат на інфор­маційно-технічне забезпечення розгляду справи. Суд постанов­ляє про цс ухвалу, в якій визначм сірок, в межах якого слід довнести грошові кошти, але не пізніше ніж до ухвалення рішення у справі.

Коли оплата судових витрат була відстрочена або розстро­чена до ухвалення рішення і у встановлений судом строк су­дові виграти не були оплачені, заява залишається без розгляду або витрати стягуються за рішенням суду у справі.

З цих же підстав суд може зменшити розмір належних до ОПШПЯ судових витрат, пов'язаних з розглядом справи, або звільниш від їх оплати. На відміну від відстрочення чи роз­строчення сплати судових витрат (ч. І ст. 82 ЦПК), зменшен­ня належних до сплати витрат поширює гься на усі судові вит­рати.

У разі подання позовної заяви після подання заяви про за­безпечення доказів або позову розмір судового збору зменшу­ється на розмір судового збору, сплаченого за відповідну зая­ву про забезпечення доказів або позову (ст. 82 ЦПК). Це ж правило застосовується у разі подання позовної заяви у випад ку відмови у видачі судового наказу (ст. 99 ЦПК).

Сплачений судовий збір може бути повернутий за ухвалою суду у разі:

І) зменшення розміру позовних вимог або внесення судовою збору у більшому розмірі, ніж це встановлено законом;

повернення заяви або скарги;

відмови у відкритті провадження у справі;

залишення заяви або скарги без розгляду;

закріпім провадження у справі (ст. 83 ЦПК).

Сплачена сума коштів на оплату витрат на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи повертається за ухва­лою суду у разі:

внесення коштів у більшому розмірі, ніж це встановлено
законодавством;

повернення заяви або скарги;

відмови у відкритті провадження у справі;

закриття провадження у справі у зв'язку з тим, що справа
не підлягає розгляду у порядку цивільного судочинства;

залишення заяви без розгляду у випадках, встановлених
іш. І, 2 і 8 ст. 207 ЦПК.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

41. Заходи процесуального примусу.

 

Особливими санкціями за порушення норм цивільного проце­суального права є заходи процесуального примусу (ст.ст. 90-94 ЦПК). Відповідно до ст. 90 ЦПК заходами процесуального примусу вважаються процесуальні дії, що застосовуються до осіб, які порушують встановлені в суді правила або проти­правно перешкоджають здійсненню правосуддя. Заходи проце­суального примусу застосовуються судом негайно після вчи­нення порушення, про що постановляється відповідна ухвала. До заходів процесуального примусу належать:

попередження;

видалення із залу судового засідання;

тимчасове вилучення доказів для дослідження судом;

привід.

Попередження — це такий захід процесуального примусу, який по.чягас у наголошенні головуючій* у судовому засіданні на факті порушення учасником процесу своїх обов'язків. Попе­редження не мас безпосередніх негативних наслідків ;іля пра­вопорушника, однак у випадку систематичного невиконання обов'язків, наприклад, порушення порядку у залі судового за­сідання, до особи можуть бути застосовані інші заходи, в тому числі й не тільки передбачені нормами цивільного процесуаль­ного закону (наприклад, накладення адміністративного штрафу за неповагу до суду).

Видаленим із залу судового засідання — це позбавлення учасника процесу чи іншої особи, яка присутня у ш.іі судового засідання, права бути присутньою на даному судовому за­сіданні. Це, у свою черіу, може призвести до того, що, напри­клад, особа, яка бере участь у справі, позбавляється можливос­ті доводити свої вимоги чи заперечення, брані участь у до­слідженні доказів, поданні заяв, клопотань та інших форм уча­сті у судовому засіданні Від видалення іі залу судового за­сідання як заходу примусового примусу відрізняється видхіен-ня на час допиту малолітнього чи неповнолітнього свідка осо­би, присутність якої створюс перешкоди для давання показань таким свідком (ст. 182 ЦПК).

Підставою для попередження чи видалення із залу судового засідання с порушення порядку під час судового засідання або невиконання розпоряджень головуючого (ст. 92 ЦПК) Причо­му для видалення особи із залу судового засідання обов'язко­вою с цивільна процесуальна преюдиція, тобто наявність попе­редження. Не може бути видалений із залу судового засідання перекладач, оскільки це внливаг на можливість участі у справі особи, якій він надає послуги. У такому разі, суд оголошує пе­рерву та вирішує питання про замшу перекладача.

Тимчасове вилучення доказів для дослідження судом — це санкція, яка мас характер забезпечення і застосовується у випадку, коли судом згідно зі ст. 137 ЦПК витребувані речові чи письмові докази, однак вони бет поважних причин до суду не подані чи не повідомлено про причини їх неподання. При застосуванні такого заходу процесуального примусу обов'язко­во встановлює!ься особа, у якої знаходиться відповідний до­каз, а також місце її проживання (місцезнаходження). В ухвалі про тимчасове вилучення доказу повинні бути зазначені дока іи, які підлягають вилученню, а також обгрунтування підстав їх тимчасового вилучення (ст. 93 ЦПК)

Привід свідка як захід процесуального примусу полягає у при.чусоваиу (проти волі особи) доставлеипі свідка до зали судового засідання для давання ний показань. Умовами засто­сування приводу свідка с:

належність виклику свідка, що підтверджується даними про
вручення йому відповідної повістки;

шдсутність поважних причин неявки до суду або неповідо­
млення про ці причини.

Дії щодо приводу свідка здійснюються органами внутріш­ніх справ на підставі ухвали суду, в якій <;ізначається ім'я фі нічної особи, яка шдляї-ас приводу, місце її проживання, ро­по ш чи навчання, підстави для застосування приводу, коли і куди ця особа повинна бути доставлена (сі 94 ЦПК). Витрати на привід свідка стяі-уються із свідка у дохід держави

Законом встановлено порядок вчинення дій щодо приводу свідка, а також обмеження щодо застосування цього заходу процесуального примусу. Зокрема, не підлягають приводу осо­би, які абсолютно або відносно неспроможні бути свідками (ст. 51 ЦПК), малолітні та неповнолітні особи, iwmm жінки, інваліди першої та другої груп, особи, які доглядають дітей віком до 6 років або дітей-інвалідів.

 

42. Поняття та види відповідальності за порушення норм цивільного процесуального права.

 

Однією із гарантій принципу законності у цивільному про­цесі с встановлення санкцій, тобто нсіативних наслідків неви­конання чи неналежного виконання обов'язків учасниками ци­вільного процесу. Відповідальність за порушення норм цивіль­ного процесуального права маг ряд функцій:

каральну, тобто покарання винної особи за невчинення дії,
яку вона повинна була вчинити, чи навпаки, за вчинення
дії, яку особі було заборонено вчиняти, що може полягати
у позбавленні певного права, стягненні ірошових коштів чи
застосуванні інших санкцій; покарання також виявляється у
тому, що притягнення винної особи до відповідальності не
звільняє її від обов'язку вчинити дію, яку вимагає закон,
або припинити порушення права іншого учасника цивільного
процесу (наприклад, щодо невиконання обов'язку з подання
доказів на підставі судового витребування, ст. 137 ЦПК);

компенсаційну (фіскальну), тобто відновлення стану потер­
пілої особи, який існував до порушення права (відшкодування завданої шкоди, примушення до виконання обов'язку

та ін.);

стимулюючу,  адже  встановлення  відповідальності сприяє
належному виконанню учасниками своїх обов'язків у ци­
вільному процесі;

виховну (дисциплінуючу), тобто формування в учасників ци­
вільного процесу сумлінного ставлення до виконання своїх
обов'язків при розгляді та вирішенні цивільних справ.

Залежно від форми участі особи у цивільному процесі, відповідальність можна поділити на такі види:

відповідальність суду (судді) за невиконання чи неналежне
виконання своїх обов'язків;

відповідальність сторін та інших осіб, які беруть участь у
справі;

 

відповідальність учасників цивільного процесу, які сприя­
ють розгляду та вирішенню справи;

відповідальність осіб, які не визначені законом як учасники
цивільного процесу (наприклад, особи, які порушують ви­
моги із забезпечення позову, ст. 153 ЦПК).

Виходячи із класифікації видів юридичної відповідальності залежно від правової природи правопорушення, норми, які їх закріплюють, слід поділити на такі, що встановлюють:

кримінальну відповідальність;

адміністративну відповідальність;

дисциплінарну або матеріальну відповідальність;

цивільно-правову відповідальність;

•              відповідальність, підстави та порядок застосування якої ви­
значені цивільним процесуальним законом.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

43. Цивільна юрисдикція суду, її види.

 

Згідно зі ст. 124 Конституції України, юрисдикція суду по­ширюється на усі правовідносини, які виникають у державі, але постає питання щодо розмежування компетенції з ви­рішення цивільних справ. При цьому, зважаючи на конститу­ційний принцип спеціалізації, слід вирізняти поняття цивіль­ної юрисдикції, під якою розуміємо нормативне визначення компетенції суду з вирішення справ у порядку цивільного судо­чинства, адже суд, як уже було зазначено, може захистити ци­вільні права у порядку різних процесів (кримінального, ад­міністративного, господарського).

До справ цивільної юрисдикції ст. IS ЦПК відносить: спра­ви про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи Інтересів, шо виникають із цивільних, житлових, земсльних, сімейних, трудових відносин, а також з інших право­відносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводить­ся за правилами іншого судочинства. Законом може бути та­кож передбачено розгляд інших справ за правилами цивільно­го судочинства. Формою розгляду справ цивільної юрисдикції с провадження (позовне, наказне та окреме). Сирами, икі окре­мо віднесені до юрисдикції суду, вирішуються за правилами, визначеними законами України.

Залежно від того, чи належить вирішення спорів до відання судових чи інших органів, цивільну юрисдикцію поділяють на:

виключну;

альтернативну;

договірну;

імперативну (умовну);

за зв'язком справ.

В основу загальних правил визначення цивільної юрисди­кції суду покладено:

глобальність цивільної юрисдикції суду;

наявність та характер спірних правовідносин;

необхідність захисту порушених, невизнаних або оспорюва­
них прав, свобод чи інтересів.

Таким чином, за наявності трьох критеріїв (неналежність до інших видів судочинства, характер спірних правовідносин, необхідність захисту суб'єктивного права та інтересу) справу слід вважати такою, що належить до цивільної юрисдикції суду.

Справи, де відсутній спір про право, законодавець виклю­чає із судової підвідомчості, або ж для них встановлено спро­щений порядок розгляду.

Питання про юрисдикцію суддя вирішує при відкритті про­вадження у справі. При встаношіснні того, шо справа не піл лягас розгляду у порядку цивільного судочинства, суддя за за­гальним правилом відмовляє у відкритті провадження у спра­ві, постановляючи про це ухвалу.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

44. Поняття та види підсудності.

 

Розмежування компетенції між окремими ланками судової системи і міме судами однієї ланки щодо розгляду і вирішення підвідомчих їм цивільних справ називають підсудністю.

Підсудністю ще називають коло цивільних справ, вирішення яких віднесено до компетенції певного суду.

Критеріями такого розмежування можна вважати:

завдання суду щодо розгляду та вирішеним справи;

рід (категорію) справ;

вказівку суду.

Залежно від названих критеріїв підсудність буває двох ви­дів: функціональна та територіальна.

Функціональна підсудність — компетенція окремих гілок судової системи на реалізацію функцій, які вони виконують. За цією підсудністю функції суду першої інстанції виконують місцеві суди, а саме районні, районні у містах, міські та міськ-районні (ст. 107 ЦПК).

Судами апеляційної інстанції є судові палати у цивільних справах апеляційних загальних судів, у межах територіальної юрисдикції яких знаходиться місцевий суд, який ухвалив су­дове рішення, що оскаржується (гг. 291 ЦПК).

Судом, який переглядає справу за винятковими обстави­нами, є Верховний Суд України (ст. 353 ЦПК). Судом, який переглядає справу за нововиявленими обставинами, — суд, який ухвалив рішення, постановив ухвалу чи видав судовий наказ (ст. 363 ЦПК).

Судом, який здійснює контроль за виконанням судових рі­шень та вирішує питання у ході виконання рішення у цивіль­ній справі, як правило, є суд, який видав виконавчий документ (розділ VI ЦПК, ст. 85 Закону України "Про виконавче прова­дження").

Територіальна підсудність — компетенція із розгляду ци­вільних справ однорідними судами залежно від території, на яку поширюється їхня юрисдикція.

Видами територіальної підсудності є:

загальна;

альтернативна;

договірна;

виключна;

за зв'язком справ;

за вказівкою суду.

Загальна територіальна підсудність встановлюється як за­гальне правило і застосовується у тому випадку, коли вона не змінена або доповнена іншим видом територіальної підсуднос­ті.

Альтернативна територіальна підсудність встановлена за­коном і зумовлена необхідністю чи доцільністю надання пози­вачу права вибору суду, який розглядатиме справу.

Виключна територіальна підсудність встановлюється у ни-падках, передбачених законом, і означає, що заява може бути подана тільки до певного суду. В цьому випадку застосування інших видів підсудності виключається.

Договірна територіальна підсудність передбачає надання сторонам права вибору суду, до якого подаватиметься SUM і який розглядатиме справу.

Підсудність за зв'язком справ визначає суд, який розгляда­тиме спір, виходячи із первісного спору, шо є предметом су­дового розгляду.

Підсудність за ухваюю суду — це новий вид територіаль­ної підсудності, за якого територіальна юрисдикція суду виз­начається на підставі ухвали суду. Застосовується у випадках, чітко визначених законом, а саме:

коли стороною у справі виступає місцевий чи апеляційний
суд чи суддя цього суду (ст. 108 ЦПК),

коли спір виник між громадянами України, якщо обидві
сторони проживаюіь за її межами, а також у разі вирішен­
ня справи про розірвання шлюби між іромадянином Украї­
ни і~а іноземцем чи особою без громадянства, які прожива­
ють за межами України (ст. 111 ЦПК).

Питання дотримання правил про підсудність вирішується судом при відкритті провадження у справі.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

45. Функціональна підсудність, її характеристика.

 

Функціональна підсудність визначає компетенцію окремих ланок судової системи України на підставі виконуваних ними функцій. За цією підсудністю районні, районні у містах, міські та міськрайонні суди, а також військові суди гарнізонів, які діють як місцеві суди, є судами першої інстанції, що виконують функцію розгляду і вирішення по суті усіх справ, підвідомчих цивільному судочинству (ст. 22 Закону України «Про судоустрій України», ст. 107 ЦПК України). А також переглядають свої рішення та ухвали у зв'язку з нововиявленими обставинами (ст. 363 ЦПК України).

Апеляційні суди Автономної Республіки Крим, обласні, Київський і Севастопольський міські суди, військові суди регіонів, Військово-Морських Сил: 1) перевіряють у апеляційному порядку законність і обґрунтованість рішень, ухвал суду першої інстанції (ст. 292 ЦПК України; ст. 25 Закону України «Про судоустрій України»); 2) переглядають у зв'язку з нововиявленими обставинами ухвалені ними рішення, ухвали, що набрали законної сили (ст. 363 ЦПК України). Верховний Суд України діє як суд касаційної інстанції, переглядає рішення за винятковими обставинами і продовжує здійснювати інші надані йому повноваження (ст. 47 Закону України «Про судоустрій України», ст. 353 ЦПК України).

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

46. Територіальна підсудність, її види.

 

Територіальна підсудність розмежовує компетенцію по розгляду підвідомчих судам справ між однорідними судами залежно від території, на яку поширюється їхня діяльність. Таке просторове розмежування компетенції називається особистою або суб'єктивною компетенцією. Вона персоніфікує суди по розгляду справ, визначає, який конкретно суд може розглянути конкретну справу по першій інстанції.

Територіальна підсудність має декілька видів: загальна, альтернативна, договірна, виключна, за зв'язком справ.

Загальна підсудність визначається компетенцією суду по розгляду справи залежно від знаходження відповідача (ст. 109 ЦПК України). Якщо ним є фізична особа, то позови пред'являються до суду за місцем її проживання .

Позови до юридичних осіб (підприємств, установ, організацій незалежно від форми власності) пред'являються за їх місцезнаходженням. Правила загальної підсудності поширюють свою дію на всі справи позовного провадження, за винятком тих, для яких ЦПК України встановлює інший вид підсудності.

Пред'явлення позову за місцем проживання відповідача створює сприятливі умови для захисту його прав та інтересів у спірних правовідносинах з позивачем, оскільки самим пред'явленням позову він поставлений у скрутніше становище за позивача. Крім того, первісні витрати у справі, при її відкритті в суді, несе позивач, тому загальна підсудність дисциплінує його, стримуючи від пред'явлення безпідставних позовів, оскільки у разі відмови в їх задоволенні судом він буде позбавлений можливості стягнути витрати у справі з відповідача і зазнає невиправних матеріальних збитків.

Місце проживання відповідача встановлюється позивачем (п. 2 ч. 2 ст. 119 ЦПК України), а якщо воно йому невідоме, він може скористатися правилами альтернативної підсудності, передбаченими ч. 9 ст. 110 ЦПК України, також він може порушити перед судом питання про розшук відповідача. Якщо місце фактичного перебування відповідача у справах за позовами про стягнення аліментів, про відшкодування шкоди, заподіяної каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я, а також смертю фізичної особи невідоме, суд зобов'язаний оголосити розшук відповідача і покласти виконання такої ухвали на органи внутрішніх справ (ст. 78 ЦПК України).

 

47. Поняття і види судових доказів.

 

Відповідно до ст. 57 ЦПК доказами с будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлюс наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значении дія вирішення справи.

Такі дані встановлюються на підставі пояснень сторін, тре­тіх осіб, їхніх предсташпікш. допитаних як свідків, показань ешлкін, письмових доказів, речових доказів, зокрема звуко- та відеозаписів, висновків експертів.

В теорії цивільного процесуального права для кращого ви­явлення окремих особливостей доказів розроблено їх класи­фікацію. За характером зв'язку змісту доказів з фактами, які підлягають   встановленню,  докази  поділяються   на  прямі та непрямі. Прямі докази дозволяють зробити однозначний ви­сновок про наявність чи відсутність фактів, які підлягають до­казуванню. Непрямі докази, на відміну від прямих, не мають безпосереднього зв'язку із шуканим фактом, тому дозволяють лише припустити про його наявність чи відсутність, а не дати однозначної відповіді. Сутність ціп' класифікації полягає у то­му, що відповідно до ст. 60 ЦПК доказування не може грунту­ватися на припущеннях, однак цс не означає, що суд не пови­нен приймати непрямих доказів.

За процесом формування даних про факти докази класи­фікуються на первинні та вторинні. Первинні (першоджерела, безпосередні) формуються під безпосереднім впливом факіж, які підлягають встановленню, надходять від безпосереднього носія інформації. Похідні (опосередковані, копії) лише відтво­рюють (копіюють) дані, одержані від інших джерел, тобто формуються під впливом опосередкованих джерел. Значення такої класифікації полягає в тому, що вона розкриває процес формування доказів і цим самим сприяє правильному їх дослі­дженню і оцінці в процесі судового розгляду цивільної спра­ви

В науці обґрунтовується також третя підстава для класи­фікації доказів — за джерелами, за допомогою яких суд їх одержує, — на особисті та речові. До особистих доказів від­носять пояснення сторін, третіх осіб та їхніх представники!, показання свідків, висновки експертів. До речових належать ті докази, зміст яких міститься у певних об'єктах матеріального світу, котрі подаються до суду, тобто, носієм доказової інфор­мації є не особа.

 

48. Доказування. Елементи доказування. Предмет доказування.

 

Вирішення цивільної справи та прийняття відповідного об­грунтованого рішення неможливе без встановлення фактичних обставин, вибору норми права та висновку про права та обо­в'язки сторін. Всі ці складові можуть бути з'ясовані лише в ході доказової діяльності, метою якої є, відповідно до ст. 10 ЦПК, всебічне і повне з'ясування всіх обставин справи, вста­новлення дійсних прав та обов'язків учасників спірних право­відносин.

Доказування в цивільному процесі включає дві невід'ємні складові. З одного боку, це діяльність суду та осіб, які беруть участь у справі, врегульована процесуальним законодавством (процесуальна форма), з іншого — пізнавальна (розумова) діяльність, що відповідає законам логіки. Тому доказуванням є діяльність, яка врегульована цивільний процесуальним законодавством і спрямована на з'ясування дійсних обставин справи, прав і обов'язків сторін шляхом зазначення про до­кази, їх збирання, подання, дослідження та оцінки.

 

Доказова діяльність здійснюється у певній послідовності. В теорії цивільного процесуального права не мас спільності по­глядів щодо кількості стадій (етапів) такої діяльності. Зазви­чай, виділяють такі етапи доказування:

формування предмету доказування, в тому числі посилання
на фактичні обставини справи;

збір та подання доказів;

дослідженій доказів,

оцінка доказів.

Предмет доказування визначений ст. 179 ЦПК і ним є факти, які обґрунтовують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для вирішення справи (причини пропуску позовної давності тощо) і підлягають встановленню при ухваленні рішення суду. Коло обставин, шо на них сторони по­силаються як на підстави своїх вимог і заперечень або на які вказують інші особи, може бути різноманітним, а предмет до­казування по конкретній справі досить визначений На нього вказує норма матеріального права, яку слід застосувати в кож­ному конкретному випадку.

Отже, предметом доказування є:

обставини,  які  обґрунтовують  вимоїн  позивача (підстава
позову);

обставини, які обґрунтовують заперечення відповідача (під­
става заперечення);

інші обставини, які мають значення для правильного ви­
рішення справи.

Не за усіма фактами предмета доказування здійснюється доказова процесуальна діяльність, tie потребують доказування:

загальновідомі факти;

преюдиційні факти;

факти, шо презюмуються;

визнані факти.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

49. Належність доказів і допустимість засобів доказування.

 

Правильному визначенню складу всіх обставин предмета доказування у справі сприяє правило (принцип) належності доказів, закріплене в ст. 58 ЦПК. It усіх поданих доказів суд повинен відбирати для подальшого дослідження і обгрунтуван­ня мотивів рішення тільки ті, які мають зв'язок з фактами, що необхідно встановити. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування (ст. 58 ЦПК). Головуючий спрямовує судовий розгляд на забезпечення повного, всебічно­го та об'єктивного з'ясування обставин справи, усуваючи все, що не мас істот ного значення для її вирішення (сг. 160 ЦПК).

Питання належності доказів вирішуються судом при пору­шенні справи, на стадіях підготовки і судового розгляду. При прийнятті позовної заяви суддя перевіряє, чи викладені в ній обставини, що обґрунтовують вимоги позивача, і чи зазначені докази, що підтверджують позов (ст. 131 ЦПК).

Судовою практикою, що склалася, належність доказів за­звичай визначається судом під час розгляду справи у судово­му засіданні. Визнавши доказ таким, що не стосується справи, суд просто залишає його без дослідження, тим самим звільняє себе від наступної його оцінки та виключає можливість поси­лання на нього у судовому рішенні.

За загальним правилом, будь-які фактичні дані в цивільній справі можуть бути підтверджені лише допустимими засобами доказування, тобто встановленими в законі (ст. 59 ЦПК) відпо­відно до правила (принципу) їх допустимості. Обставини справи.

які за законом мають бути підтверджені певними засобами до­казування, не можуть підтверджуватися іншими. Суд не вправі за своїм переконанням приймати доказ, який законом не до­пускається, і навпаки, відкидати як недопустимий доказ, мож­ливість використання якого закон не заборонні

Гарантією принципу допустимості засобів доказування є його законодавче забезпечення. Наприклад, ст. 51 ЦПК міс­тить положення про тс, які особи не піл,іні лють допиту як свідки. Тобто, якщо буде порушене цс правило, то отримані фактичні дані у справі не маіимугь сили доказу.

 

50. Пояснення сторін та їхніх представників як засіб доказування.

 

Пояснення сторін та їхніх представників в процесі до­казування можу 11. надавати найбільш повні і точні відомості про обставини справи, оскільки вони є суб'єктами або ж пред­ставниками суб'єктів спірних правовідносин, що розглядають­ся судом. З тих самих причин їх пояснення не завжди можуть мати об'єктивний характер. Давати пояснення г правом сторін, тому за відмову від нього до сторони чи третьої особи не мо­жуть бути застосовані заходи відповідальності. Однак, якщо сторона, третя особи чи їхній представник дали згоду на до­пит їх як свідків, то вони повинні попереджатися про криміна­льну відповідальність за давання завідомо неправдивих пока­зань.

Пояснення сторін, третіх осіб та їхніх представників мають суттєве значення як засіб доказування в цивільному процесі. Визнаючи за сторонами і треііми особами право давати пояс­нення, закон передбачає скасування рішення, якщо справу роз­глянуто у відсутності будь-кої о і осіб, які беруть участь у справі, не повідомлених про час і місце судового засідання (п. З ст. 338 ЦПК).

Особливість цього засобу доказування полягає в тому, що сторони є заінтересованими у вирішенні (результаті) справи, то­му їх пояснення, показання, як правило, містять одночасно фак­тичні обставини по справі, пояснення цих фатів. їх оцінку.

Пояснення можуть бути двох видів: твердження та ви­знання. Твердження містять відомості про факти, які згідно з іаконом повинна доказувати сторона як суб'єкт доказування. Визнання — це таке пояснення, що містить відомості про фак­ти, які згідно з законом повинна доказувати інша сторона.

В змісті пояснень сторін про обставини справи можуть бу­ти визнання, тобто повідомлення, що підтверджують наявність чи відсутність фактів, які входять до предмета доказування ін­шої сторони.

 

 

 

 

 

 

 

 

51. Показання свідків як засіб доказування.

 

Показання свідків — це повідомлення про відомі їм обста­вини, які мають значення для справи. Не є доказом показання свідка, який не може назвати джерела своєї обізнаності щодо певної обставини (ст. 63 ЦПК). Свідком є особа, якій відомі будь-які обставини, що стосуються справи (ст. 50 ЦПК).

Для правильного визначення свідка слід виходити з того, що свідок — як правило, незацікавлена особа, здатна за своїм фізичним і психічним розвитком правшьно сприймати, збе-рігати відомості про факти і давати про них правильні по­казання, які сприймала безпосередньо або якій стали відомі обставини (факти), що мають значення для справи.

Процесуальна правосуб'єктність свідка не залежить від ная­вності у нього дієздатності. Свідками можуть бути малолітні й неповнолітні, якщо не можна обійтися без притягнення їх до участі у процесі, але обов'язково враховується рівень їх розви­тку і здатність правильно сприймати дійсність.

Притягнення свідка до участі в процесі можливе за ініціа­тивою сторін, інших осіб, які беруть участь у справі, і суду. Існують випадки, коли свідки не можуть надати інформацію про певні факти, оскільки, наприклад, законом передбачена таємниця банківських вкладів, здійснення слідчих і нотаріаль них дій, лікарська таємниця, лоцманська таємниця тощо. За необхідності одержання певних даних, що перебувають під охороною закону, вони можуть бути витребувані від певних органів за ухвалою суду.

За завідомо неправдиві показання або за відмову від даван­ня показань з непередбачених законом підстав свідок несе кримінальну відповідальність (ст.ст. 384, 385 КК), а за невико­нання інших обов'язків — відповідальність, встановлену зако­ном (пп. 4, 5 ст. 50, ст. 91 ЦПК).

Відповідно до ст. 63 Конституції України та ст. 52 ЦПК особа не несе відповідальності за відмову давати показання щодо себе, членів сім'ї чи близьких родичів, коло яких визна­чається законом. Як випливає із роз'яснень Пленуму Верхов­ного Суду України (п. 20 постанови від 1 листопада 1996 р. № 9 "Про застосування судами норм Конституції України при здійсненні правосуддя"), у випадку, коли під час судового за­сідання суддя не попередить про те, що ці особи мають право підмовитися від дачі показань, то слід визнати, що такі пока­зання зазначених осіб одержані з порушенням закону, що має наслідком недопустимість їх використання як засобів доказу­вання. У разі ж, коли члени сім'ї чи близькі родичі стріп у справі погодилися давати показання, нони можуть нести відпо­відальність за завідомо неправдиві показання. Причому згадані особи зобов'язані повідомити суду причини відмови давати показання (п. 2 ст. 52 ЦПК).

Перед допитом свідка слід встановити його особу, вік, рід занять, відношення до даної справи і стосунки із сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі (її. З ст. 180 ЦПК), а лише потім під розписку попередити його про кри­мінальну відповідальність за дачу неправдивих показань і за відмову давати показання. Свідок перед допитом приводиться до присяги, текст якої він підписує. Присяга та розписка при­єднуються до матеріалів справи.

Допит свідка розпочинається з пропозиції суду розповісти все, що йому особисто відомо у справі. Свідок дає показання у формі вільної розповіді. Далі йому задає запитання особа, за заявою якої викликано свідка, а потім інші особи, які беруть участь у справі. Суд має право з'ясовувати суть відповіді на запитання осіб, які беруть участь у справі, а також ставити запитання свідку після закінчення його допиту особами, які беруть участь у справі (ст. 180 ЦПК). Свідкові під час допиту дозволяється користуватися записа­ми лише в тому випадку, якщо його показання пов'язані з будь-якими обчисленнями та іншими даними, які важко зберг-ти в пам'яті. Ці записи полаються суду та особам, які беруть участь у справі, та можуть бути приєднані до справи ухвалою суду (ст. 181 ЦПК),

Допит малолітніх та неповнолітніх свідків мас істотні особ­ливості, що визначаються їх віком, розумовим розвитком та психологічним станом, що зумовлений ходом судового засі­дання. Допит малолітніх і, за розсудом суду, неповнолітніх свідків проводиться в присутності педагога або батьків, усинов-лювачів, опікуні», піклувальників, якщо вони не заінтересовані у справі. Ці особи мають можливість з дозволу суду станині свідкові запитання, а також висловлювати свою думку стосов­но особи свідка. Свідкам, які не досяглн шістнадцятирічного віку, головуючий роз'яснює обов'язок дати правдиві показан­ня, не попереджує про відповідальність за відмову від давання показань і за завідомо неправдиві показання, і не приводить до присяги. У виняткових випадках, коли цс необхідно для об'єктивного з'ясування обставин справи, на час допиту осіб, які не досягли вісімнадцятирічного віку, а зали судового за­сідання за ухвалою суду може бути видалена та чи інша осо­ба, яка бере участь у справі Після повернення цієї особи до зали судового засідання головуючий повідомляї її про пока­зання цього свідка і надає можливість поставити йому питан­ня. Свідок, який не досяг шістнадцятирічного віку, після за­кінчення ного допиту, видаляється із зали судового засідання, крім випадків, коли суд визнав необхідною присутність цього свідка в залі судового засідання (ст. 182 ЦПК).

Крім обов'язку дати показання, свідок наділений певними процесуальними правами. Він може давати показання рідною мовою, користуватися послугами перекладача (ст. 7 ЦПК), за ним зберігається його середній заробіток за місцем роботи. Свідкам, які не є робітниками або службовцями, за відрий їх від роботи чи звичайних і.пінть виплачується винагорода у встановленому розмірі, а також оплачується вартість переїзду, добові та витрати з найму житла (ст. 86 ЦПК).

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

52. Письмові докази, їх види.

 

Письмовими доказами с будь-які документи, акти, до­відки, листування службового чи особистого характеру або витяги з них, що містять відомості про обставини, які ма­ють значення для справи.

Письмові докази підтверджують факти змістовним напов­ненням і, як правило, подаються в оригіналі. Якшо подано ко­пію письмового доказу, суд за клопотанням осіб, які беруть участь у справі, має право вимагати подання оригіналу (ст. 64 ЦПК).

В науці письмові докази класифікують за певними крите­ріями "Залежно від суб'єктів, які склали письмові докази, їх поділяють на офіційні і неофіційні- Офіційними є документи, акти, службове листування, яке виходить від державних і громадських органів, неофіційні письмові докази походять від громадян. Таке розмежування зумовлюг неоднаковий порядок їх дослідження: щодо офіційних документів необхідно з'ясува-іи повноваження органів і службових осіб, які їх склали, дот­римання передбаченого законом порядку складання докумен­тів і перевірити істинність викладених у них відомостей. Дос­лідження неофіційних документів допускає перевірку істинно­сті відомостей, що вмішені в них, або виявлення їх автора. Неофіційні документи мають велике доказове значення для правильного вирішення спору тому, що вони можуть містити позасудове визнання певних фактів.

За формою письмові докази поділяються на прості та но­таріально посвідчені, що мас значення для вирішення питання про допустимість засобів доказування у цивільних правочинах.

За засобами і характером формування на оригінали та копії. Оригіналом с перший примірник документа, що має більшу вірогідність, оскільки відомості про факт закріплені у ньому безпосередньо особою, яка склала документ. При ви­рішенні справи повинні бути використані в першу чергу пись­мові документи в оригіналі.

Письмові докази подаються сторонами й іншими особами, які беруть участь у справі (ст.ст. 60, 131 ЦПК), а також за їх клопотанням перед судом витребовуються від організацій та громадян (ст. 137 ЦПК) в оригіналі і копіях. При поданні ко­пій письмових доказів суд може за необхідності вимагати по­дання оригіналу (ст. 138 ЦПК). Якщо подання письмових до­казів до суду утруднено в зв'язку з їх численністю або тому, що тільки частина з них мас значення для справи, суд може вимагати подання належно засвідчених витягів з них або огля­нути їх на місці (ст. 140 ЦПК), про що складається протокол.

Письмові докази або протоколи їх огляду оголошуються в судовому засіданні та надаються для ознайомлення особам, які беруть участь у справі, а в необхідних випадках — експертам, спеціалістам і свідкам. Особи, які беруть участь у справі, мо­жуть давати свої пояснення з приводу цих доказів або прото­колу їх огляду, ставити з приводу зазначених доказів запитан­ня свідкам, а також експертам, спеціалістам (ст. 185 ЦПК).

Законом встановлені особливості дослідження письмових доказів, які містять конфіденційну інформацію і підпадають під охоронювані законом таємниці особистих паперів та коре­спонденції (наприклад, ст. 56 Конституції України). Тому від­повідно до ст.ст. 303, 306 ЦК та ст. 186 ЦПК оголошення і дослідження змісту особистих паперів, листів, записів теле­фонних розмов, телеграм та інших видів кореспонденції фізич­них осіб можливе у відкритому судовому засіданні тільки за згодою осіб, які с власниками цих особистих паперів чи їх правонаступниками, осіб, між якими відбувалась кореспонден­ція. У разі подання заяви про те, що документ, доданий до справи або поданий до суду особою, яка бере участь у справі, для ознайомлення, викликає сумнів з приводу його достовір­ності або є фальшивим, особа, яка подала цей документ, може просити суд виключити його з числа доказів і розглядати справу на підставі інших доказів (ст. 185 ЦПК).

Для залучення судом належних до справи письмових дока­зів особа, яка заявляє клопотання про їх витребування від ін­ших осіб, повинна згідно п. 2 ст. 137 ЦПК зазначити у заяві:

який письмовий доказ вимагається;

підстави, з яких вона вважаг, шо письмовий доказ мас інша
особа;

обставини, які може підтвердити цей доказ.

Якщо це не зашкодить розгляду справи, суд може поверну­ти оригінали письмових доказів до набрання рішенням суду законної сили за клопотанням осіб, які їх подали. У справі за­лишається засвідчена суддею копія письмового доказу (ст. 138 ЦПК).

 

 

 

53. Речові докази та їх дослідження.

 

Речовими доказами с предмети матеріального світу, що містять інформацію про обставини, які мають значення для справи. До речових доказів закон також відносить магнітні, електронні та інші носії інформації, що містять аудіовізуальну інформацію про обставини, шо мають значення для справи (ст. 65 ЦПК).

Речові докази в судовій практиці у цивільних справах ви­користовуються обмежено і в основному виступають як пред­мети спору. Вони с доказами у справах, в яких оспорюється якість їх виготовлення за договором підряду, у справах про відшкодування завданої шкоди псуванням майна тощо. На від­міну від письмових, речові докази суворо індивідуальні, неза­мінні.

Витребування речових доказів і вирішення питання про від­повідальність за їх неподання провадиться у порядку, встанов­леному ст.ст. 137, 93 ЦПК. Вони можуть бути оглянуті також за їх місцем знаходження, за умови, якщо їх неможливо доста­вити в суд, судом, що розглядає справу (ст. 140 ЦПК), або ін­шим судом у порядку виконання доручення по збиранню до­казів (ст. 132 ЦПК). Про проведення огляду повідомляються особи, які беруть участь у справі, а в необхідних випадках — свідки, експерти, спеціалісти. Про наслідки проведення огляду на місці і про зміст процесуальних дій, шо виконувалися, складається протокол, який підписується всіма особами, які беруть участь в огляді, та негайно надсилається до суду, що розглядає справу. До протоколу додаються разом з описом всі складені або завірені під час огляду плани, креслення, знімки тощо (ст. 200 ЦПК). Речові докази зберігаються в справі або за окремим описом в камері схову речових доказів. Речі, що не можуть бути доставлені до суду, зберігаються за місцем їх знаходження; вони повинні бути докладно описані та опечата­ні, в разі потреби — проводиться відсо- та фотозйомка. Суд вживає заходів до зберігання речей у незмінному стані.

Передбачений порядок не застосовується, якщо речовими доказами є продукти або інші речі, що швидко псуються. Во­ни негайно оглядаються судом з повідомленням про призна­чення огляду осіб, які беруть участь у справі (неявка цих осіб не перешкоджає подальшому їх огляду). Після огляду речові докази повертаються особам, від яких вони були одержані, або передаються підприємствам, організаціям, що можуть викорис­тати їх за призначенням. Такі підприємства, організації згодом повертають володільцеві предмети того ж роду і якості або їх вартість на час повернення. Факт передачі речей і прийняття їх до реалізації має бути зафіксований у письмовому докумен­ті, який зберігається в справі.

Досліджуються речові докази в судовому засіданні шляхом особистого огляду судом, з пред'явленням для ознайомлення особам, які беруть участь у справі, а за необхідності — також експертам і свідкам. Залучення свідків до участі в огляді речо­вих доказів зумовлюється потребою встановлення належності їх до справи і достовірності обставин, шо ними підтверджу­ються. Однак якщо для з'ясування змісту речового доказу нео­бхідні спеціальні знання (неякісне виготовлення, псування то­що), суд може залучити до їх огляду експерта, спеціаліста. Особи, яким пред'явлені для ознайомлення речові докази, мо­жуть звернути увагу суду на ті чи інші обставини, пов'язані з оглядом, заявою, що її заносять до журналу судового засідан­ня (ст. 187 ЦПК).

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

54. Забезпечення доказів.

 

Належні докази по справі не завжди знаходяться у заінтересо­ваних осіб, на яких покладений обов'язок із доказування пев­них обставин, а у їхніх процесуальних противників чи інших осіб, які не є учасниками процесу, і їх подання, якщо не вжи­ти необхідних заходів, згодом стане утрудненим або неможли­вим, вони можуть зникнути або загинути. З мстою залобіїанпм таким наслідкам ЦПК передбачений інститут забезпечення до­казів, тобто вжиття судом невідкладних заходів до закріплення у визначеному процесуальному порядку фактичних даних з мстою використання їх як доказів при розгляді цивільних справ.

Забезпечення доказів — це їх процесуальна фіксація судом з метою використання їх в якості доказів, якщо згодом їх подання стане неможливий або утрудненим. Забезпечення до­казів здійснюється судом за клопотанням осіб, які беруть участь у справі.

Підставою для забезпечення доказів є побоювання сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, що вони будуть втраче­ні або їх подання стане неможливим. Відповідно до ст. 133 ЦПК способами забезпечення судом доказів є допит свідків, призначення експертизи, витребування та (або) огляд доказів, у тому числі за місцем їх знаходження. Судом можуть також бути застосовані інші способи забезпечення доказів.

У заяві про забезпечення доказів має бути зазначено:

докази, які необхідно забезпечити;

обставини, що можуть бути підтверджені цими доказами:

обставини, які свідчать про те, що подання потрібних дока­
зів може згодом стати неможливим або ускладненим;

справа, для якої потрібні ці докази, або з якою метою пот­
рібно їх забезпечити.

Заява про забезпечення доказів може бути подана протягом усього періоду розгляду справи. Також суд за заявою заінте­ресованої особи може забезпечити докази до пред'явлення нею позову. У цьому випадку заявник повинен подати позовну заяву протягом десяти днів з дня постановления ухвали про забезпечення доказів. У разі неподання позовної заяви в за­значений строк особа, яка подала заяву про забезпечення до-каив, зобов'язана відшкодувати судові витрати, а також збит­ки, заподіяні у зв'язку із забезпеченням доказів.

Заява про забезпечення доказів розглядається протягом п'я­ти днів судом, який розглядає справу, а якщо позов ще не пред'явлено, — місцевим загальним судом, у межах терито­ріальної підсудності якого можуть бутн вчинені процесуальні ли щодо забезпечення доказів, з повідомленням сторін та ін­ших осіб, які беруть участь у справі.

Відповідно до ст. 135 ЦПК питання про забезпечення дока­зів вирішується ухвалою, яка може бути оскаржена. Оскаржен­ня ухвали про забезпечення доказів не зупиняє її виконання, а також не перешкоджає розгляду справи. Якщо після вчинення процесуальних дій щодо забезпечення доказів позовну заяву по­дано до іншого суду, протоколи та інші матеріали щодо забез­печення доказів надсилаються до суду, який розглядає справу.

 

 

55. Судові доручення щодо збирання доказів.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

56. Висновок експерта як засіб доказування.

 

Відповідно до ст. 66 ЦПК під висновком експерта слід ро­зуміти докладний опис проведених експертом досліджень, зроблені у їх результаті висновки та обгрунтовані відповіді на запитання, поставлені судом.

Експертиза здійснюється у визначеному процесуальному порядку з додержанням встановлених процесуальним законом правил і являє собою дослідження, виявлення і пізнання фак­тичних обставин, тобто науковий, дослідницький шлях до вис­новків про фактичні обставини у справі, наявність (відсут­ність) яких фіксується у висновках експертів. Підставою для проведення експертній є необхідність застосування спеціаль них знань у галузі науки, техніки чи ремесла. Під спеціаль­ними знаннями, необхідними для призначення експертизи в цивільному процесі, розуміють такі, що перебувають за межа­ми правових знань, загальновідомих уявлень, які випливають з досвіду людей, тобто якими володіє вузьке коло фахівців. На вирішення експертизи не повинні ставитись піплння права.

Необхідність проведення експертизи визначається з огляду на матеріали конкретної справи, однак для певних випадків за­коном встановлено обов'язок суду призначити експертизу. Наприклад, відповідно до ст. 145 ЦПК експертиза повинна бу-пі призначена, якщо заявлено відповідне клопотання обома сторонами спору, або хоча б однією у разі встановлення ха­рактеру та ступеня ушкодження здоров'я, психічного стану особи, віку особи, якщо про це немає відповідних документів і одержати їх неможливо.

В якості експерта може залучатися особа, яка відповідає вимогам, встановленим Законом України "Про судову експер­тизу", і внесена до Державного реєстру атестованих судових експертів. Тобто, експертом с особа, якій доручено провести дослідження матеріальних об'єктів, явищ і процесів, що містять інформацію про обставини справи, і дати висновок з питань, які виникають під час розгляду справи і стосуються сфери її спеціальних знань (ст. 55 ЦПК).

Для забезпечення об'гктивності оцінки експерта експертизу пс може виконувані особа, щодо якої є підстави для її відво­ду, а також якщо:

вона перебувала або перебуває у службовій або іншій залеж­
ності від осіб, які беруть участь у справі;

з'ясування обставин, які мають значення для справи, вихо­
дить за межі сфери її спеціальних знань (сі. 22 ЦПК).

Особа, яку призначено експертом, зобов'язана з'явитися на виклик суду і дати правдивий письмовий висновок щодо пос­тавлених запитань. Для цього експерт мас право знайомитися з матеріалами справи, брати участь у її розгляді судом, проси­ти суд про надання додаткових матеріалів.

Згідно зі ст. 53 ЦПК експерт має право:

знайомитися з матеріалами справи, що стосуються предме­
та дослідження;

заявляти клопотання про подання йому додаткових матеріа­
лів і зразків;

викладати у висновку судової експертизи виявлені в ході її
проведення факти, які мають значення для справи і з при­
воду яких йому не були поставлені питання;

бути присутнім під час вчинення процесуальних дій, що
стосуються предмета і об'єктів дослідження;

ставити питання особам, які беруть участь у справі, та свід­
кам;

користуватися   іншими   правами,   встановленими   Законом
України "Про судову експертизу".

Експерт може відмовитися від дачі висновку, якщо наданих йому матеріалів недостатньо або якщо він не мас необхідних знань, чи потребує залучення інших експертів (п. 6 ст. 53 ЦПК).

Експерт, який злісно ухиляється від явки до суду, або від­мовляється без поважних причин від виконання покладених на нього обов'язків, або дасть завідомо неправдивий висновок, несе відповідальність.

Експертами можна призначати кількох осіб у разі прове­дення комісійної чи комплексної експертизи. Комісійна екс­пертиза проводиться не менш як двома експертами одного на­пряму знань. Якщо за результатами проведених досліджень думки експертів збігаються, вони підписують єдиний висно­вок. Експерт, не згодний з висновком іншого експерта (експер­тів), дає окремий висновок з усіх питань або з питань, які вик­ликали розбіжності (ст. 148 ЦПК). Комплексна експертиза проводиться не менш як двома експертами різних галузей знань або різних напрямів у межах однієї галузі знань. Загаль­ний висновок роблять експерти, компетентні в оцінці отрима­них результатів і формулюванні єдиного висновку або декіль­кох залежно від того, чи є розбіжності між експертами (ст. 149 ЦПК).

Експертиза може бути призначена за заявою осіб, які бе­руть участь у справі на стадіях підготовки справи до розгляду і під час її судового розгляду. Експертиза призначається ухва­лою суду, в якій згідно зі ст. 143 ЦПК зазначаються:

підстави та строк для проведення експертизи;

з яких питань потрібні висновки експертів;

ім'я експерта або найменування експертної установи, екс­
пертам якої доручається проведення експертизи, об'єкти,
які мають бути досліджені;

перелік матеріалів (об'єкти експертного дослідження, пред­
мети, документи, зразки для порівняльного дослідження і
документи, шо стосуються предмета експертизи, а також
інші матеріали, які мають значення для її проведення, що
передаються для дослідження);

попередження   про  відповідальність  експерта за завідомо
неправдивий висновок та за відмову без поважних причин
від виконання покладених на нього обов'язків.

При призначенні експертизи і визначенні кола питань, які належить поставити перед експертами, суддя або суд мають врахувати пропозиції сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. При визначенні об'єктів та матеріалів, шо підлягають направленню на експертизу, суд вирішує питання щодо відіб­рання відповідних зразків. У разі ухилення особи, яка бере участь у справі, від подання експертам необхідних матеріалів, документів або від іншої участі в експертизі, якщо без цього провести експертизу неможливо, суд, зважаючи на те, хто із цих осіб ухиляється, а також яке значения маг для них ця екс­пертиза, може визнати факт, для з'ясування якого експертизу було призначено, або відмовити у його визнанні. Ст. 146 ЦІІК уможливлює застосування заходів процесуального примусу до відповідача у разі його ухилення від проведення судово-біоло­гічної (судово-генетичної) експертизи у справах про визнання батьківства, материнства. Таким заходом є примусовий привід на проведення експертизи.

Суд може заслухати думку експерта щодо формулювання питання, яке потребує з'ясування, проінструктувати його про доручене завдання і, за ного клопотанням, дати відповідні роз'яснення щодо сформульованих питань. Про вчинення цих дій повідомляються особи, які беруть участь у справі і які ма­ють право брати участь у їх вчиненні (ст. 144 ЦПК).

Експертиза проводиться в суді або поза судом, якщо це по­трібно з огляду на характер досліджень або якщо об'єкт дос­ліджень неможливо доставити до суду. Експерт дає у письмо­вій формі свій мотивований висновок, який приєднується до справи. Суд мас право за заявою осіб, які беруть участь у справі, або з власної ініціативи заііропонуваїи експерту дати усне пояснення свого висновку, яке заноситься до журналу су­дового засідання.

У висновку експерта мас бути зазначено:

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

57. Поняття і загальна характеристика позовного провадження.

 

Відкриття провиджепня у справі як стадія цивільного про­цесу — це сукупність процесуальних дій суду та інших учас­ників процесу, спрямованих па визначення передумов, підстав та порядку реалізації права на звернення до суду за судовим захистом.

Відкриття провадження у справі пов'язується із наявністю права на позов, а також процесуальним порядком його реа­лізації. Право на позов є похідним поняттям від заіимьного права на судовий захист, закріпленого та і-арантованого ст. 55 Конституції України.

Суть позову може бути визначена правильно лише з урахуванням його матеріально-правової і процесуально-правової складових, які співвідносяться між собою як названі галузі права, нормами яких ці складові позову врегульовані. Вимога позивача до відповідача (матеріально-правова складова позову), хоч і має допроцесуальний характер, виникає ще до відкриття провадження у справі, але тільки з відкриттям справи у суді набуває цивільно-процесуального характеру. Це свідчить про те, що позов є цивільною процесуальною формою, яка забезпечує реалізацію матеріального закону, його примусове здійснення за допомогою держави у особі його органу, тобто суду. Процесуально-правова складова позову — це вміщена у ньому вимога до суду про захист права зі спірних правовідносин.

Елементи позову: предмет, підстава, зміст.

Предметом позову є та його частина, яка характеризує матеріально-правову вимогу позивача до відповідача, щодо якої він просить ухвалити судове рішення (зміст позовних вимог — п. З ч. 2 ст. 119 ЦПК України). Вона опосередковується спірними правовідносинами — суб'єктивним правом і обов'язком позивача і відповідача. У позовах, спрямованих на присудження відповідача до здійснення ним певних дій, на виконання обов'язку перед позивачем, предметом позову є спірна матеріально-правова вимога позивача до відповідача. У позовах про визнання у наявності чи відсутності правовідносин предмет складають такі правовідносини: визнання їх наявності чи відсутності. Отже, предмет позову повинен мати правовий характер і випливати з певних матеріально-правових відносин. Предмет позову характеризується певним змістом, а в багатьох випадках — і окремим об'єктом. Тому необхідно відрізняти предмет позову в його безпосередньому розумінні від матеріального об'єкта або матеріального предмета позову. Наприклад, предметом позову про виселення громадянина будуть спірні правовідносини — право позивача зайняти жиле приміщення і обов'язок відповідача його звільнити, об'єкт — жиле приміщення.

Підставу позову складають обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги (п. 5 ч. 2 ст. 119 ЦПК України): юридичні факти матеріально-правового характеру, що визначаються нормами матеріального права, які врегульовують спірні правовідносини, їх виникнення, зміну, припинення; доказові факти, що тісно пов'язані з фактами матеріально-правового характеру, на підставі яких можна зробити висновок про їх наявність чи відсутність (у справах про встановлення батьківства, факти ведення спільного господарства тощо). Від них відрізняються цивільно-процесуальні факти, які підтверджують наявність обставин, необхідних для реалізації права на пред'явлення позову, заходів щодо забезпечення позову, зупинення провадження у справі тощо.

Змістом позову є звернена до суду вимога позивача проздійснення судом певних дій із зазначенням способу судовогозахисту. Наприклад, у позові про виселення за неможливістюспільного проживання, предметом позову є спірні правовідносини — право дострокового припинення договору житлового найму; підставою позову — факти поведінкивідповідача, що створюють неможливість спільного проживання; зміст — вимога про ухвалення рішення щодо виселення відповідача.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

58. Поняття позову, його елементи та види.

 

Захист порушених і оспорюваних прав та охоронюваних законом інтересів громадян, підприємств, установ і організацій гарантується їх правом на звернення у встановленому порядку з вимогою до компетентного органу, наділеного юрисдикційними функціями, розпочати діяльність по розгляду і вирішенню справи зі спірних правовідносин (ст. 16 ЦК України, статті 3, 15, ЦПК України). Цивільним процесуальним засобом, яким забезпечується реалізація права на звернення до суду з метою здійснення правосуддя у справах, що виникають у спорах з цивільних, сімейних, трудових, кооперативних, авторських та інших правовідносин (статті 3, 15, 118 ЦПК України) є позов (лат. асііо — позовна вимога).

Позов втілює у собі право заінтересованої особи на відкриття провадження цивільної справи у суді і судової діяльності на захист порушеного, невизнаного або оспорюваного права чи охоронюваного законом інтересу, державних і суспільних інтересів. Позов у цивільному судочинстві — це вимога заінтересованої особи до суду про здійснення правосуддя у цивільних справах на захист прав та інтересів, порушених чи оспорюваних іншою особою.

 

Елементи позову: предмет, підстава, зміст.

Предметом позову є та його частина, яка характеризує матеріально-правову вимогу позивача до відповідача, щодо якої він просить ухвалити судове рішення (зміст позовних вимог — п. З ч. 2 ст. 119 ЦПК України). Вона опосередковується спірними правовідносинами — суб'єктивним правом і обов'язком позивача і відповідача. У позовах, спрямованих на присудження відповідача до здійснення ним певних дій, на виконання обов'язку перед позивачем, предметом позову є спірна матеріально-правова вимога позивача до відповідача. У позовах про визнання у наявності чи відсутності правовідносин предмет складають такі правовідносини: визнання їх наявності чи відсутності. Отже, предмет позову повинен мати правовий характер і випливати з певних матеріально-правових відносин. Предмет позову характеризується певним змістом, а в багатьох випадках — і окремим об'єктом. Тому необхідно відрізняти предмет позову в його безпосередньому розумінні від матеріального об'єкта або матеріального предмета позову. Наприклад, предметом позову про виселення громадянина будуть спірні правовідносини — право позивача зайняти жиле приміщення і обов'язок відповідача його звільнити, об'єкт — жиле приміщення.

Підставу позову складають обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги (п. 5 ч. 2 ст. 119 ЦПК України): юридичні факти матеріально-правового характеру, що визначаються нормами матеріального права, які врегульовують спірні правовідносини, їх виникнення, зміну, припинення; доказові факти, що тісно пов'язані з фактами матеріально-правового характеру, на підставі яких можна зробити висновок про їх наявність чи відсутність (у справах про встановлення батьківства, факти ведення спільного господарства тощо). Від них відрізняються цивільно-процесуальні факти, які підтверджують наявність обставин, необхідних для реалізації права на пред'явлення позову, заходів щодо забезпечення позову, зупинення провадження у справі тощо.

Змістом позову є звернена до суду вимога позивача проздійснення судом певних дій із зазначенням способу судовогозахисту. Наприклад, у позові про виселення за неможливістюспільного проживання, предметом позову є спірні правовідносини — право дострокового припинення договору житлового найму; підставою позову — факти поведінкивідповідача, що створюють неможливість спільного проживання; зміст — вимога про ухвалення рішення щодо виселення відповідача.

Види позовів.

Позови про присудження спрямовуються на поновлення порушеного права і усунення наслідків правопорушення (про стягнення позики, аліментів, відшкодування завданих збитків тощо). Позовами про присудження від суду вимагається поновлення становища, що існувало до порушення права, та припинення дій, які їх порушують: присудження відповідача до виконання обов'язку в натурі і стягнення з нього завданих збитків, передбачених законом або договором, штрафу, пені тощо (ч. 2 ст. 16 ЦК України).

Позови про визнання спрямовуються на усунення спору між сторонами шляхом внесення ясності в існуючі між ними правовідносини. Суд своїм рішенням підтверджує наявність чи відсутність права і обов'язку (визнання права власності, авторства тощо).

Позов про існування певних правовідносин між сторонами буде позитивним, а про визнання відсутності їх — негативним.

Позови перетворювальні спрямовані на зміну або припинення правових відносин (пункти 6, 7 ч. 2 ст. 16 ЦК України). Це позови про виділ частки зі спільного майна, припинення договору найму жилого приміщення, розірвання шлюбу тощо. В юридичній літературі цей вид позовів називається ще конститутивним і до їх складу належать: перетворювальні, які спрямовуються на здійснення через суд перетворювальних повноважень; позови про рішення, які замінюють волевиявлення обох сторін у спорі або тільки боржника; позови, в яких конститутивні дії є елементом рішення1.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

59. Забезпечення позову.

 

Забезпечення позову — це вжиття судом, у провадженні якого знаходиться справа, заходів щодо охорони матеріально правових інтересів позивача, які гарантують за його позовом про присудження реальне виконання позитивно прийнятого рішення.

Інститут забезпечення позову врегульований статтями 151-155 ЦПК України і спрямований проти несумлінних дій відповідача, який може сховати майно, продати, знищити або знецінити його. Ним усуваються утруднення і неможливості виконання рішення. Порушити перед судом вимогу про забезпечення позову має право позивач шляхом включення її до змісту позовної заяви або подання про це самостійної заяви. Звернутися до суду із заявою про забезпечення позову можуть також усі інші особи, які беруть участь у справі (ст. 151 ЦПК України).

Забезпечення позову може відбуватися способами, встановленими ст. 152 ЦПК України:

а)             накладанням арешту на майно або грошові суми, що належать відповідачеві і знаходяться у нього або в інших осіб.

б)            забороною провадити певні дії.

в)             встановленням обов'язку вчинити певні дії;

г)             забороною іншим особам провадити платежі або переда- .вати майно відповідачеві;

ґ) зупиненням продажу описаного майна, якщо подано по-   ' зов про право власності на дане майно або про виключення його з опису;

д)            зупиненням стягнення на підставі виконавчого документа, коли боржник оспорює цей документ у позовному порядку;

є) передачею речі, яка є предметом спору, на зберігання іншим особам.

 

На забезпечення позову приймається судом ухвала, яка виконується негайно у порядку, встановленому для виконання судових рішень (ч. 9 ст. 153 ЦПК України). Прийняте судом забезпечення позову може бути змінено або скасовано (ст. 154 ЦПК України).

 

 

 

 

60. Позовна заява та її реквізити.

 

Відповідно до ч. 1 ст. 118 ЦПК України позов пред'являється шляхом подання позовної заяви. Суддя відкриває провадження у цивільній справі не інакше як на підставі заяви, поданої і оформленої у порядку, встановленому ЦПК України (ч. 1 ст. 122 ЦПК України). За змістом у позовній заяві мають бути зазначені усі елементи позову та інші дані, необхідні для провадження у справі, передбачені ст. 119 ЦПК України.

Позовна заява, до подання якої постановляється ухвала про забезпечення доказів або позову, повинна містити про це відомості.

До позовної заяви, якщо вона подається представником позивача, додається також довіреність чи інший документ, що підтверджує повноваження представника. Позовна заява, яка подається на захист прав інших осіб, повинна містити підстави такого звернення. Отже, позовною заявою визначається коло учасників процесу, обсяг дослідження, належність доказів і допустимість засобів доказування у справі, необхідність забезпечення позову і тим самим здійсненність рішення.

Вказівка у позовній заяві на виклад обставин, якими обґрунтовується позовна вимога (п. 5 ч. 2 ст. 119 ЦПК України), складає підставу позову і сприяє встановленню наявності спірних правовідносин та можливості прийняття справи до провадження суду. На думку окремих авторів, позов, обґрунтований неюридичними фактами, не повинен прийматися судом до розгляду.

Для захисту прав позивача важливо зазначити у позовній заяві ціну позову (ст. 80, п. 4 ч. 2 ст. 119 ЦПК України), яка зумовлює розмір державного мита, розподіл судових витрат між сторонами (статті 79, 88 ЦПК України).

Завершальним реквізитом позовної заяви є перелік документів, що додаються до заяви (п. 7 ч. 2 ст. 119 ЦПК України), підпис позивача або іншої уповноваженої особи із зазначенням часу подання заяви, яка надає юридичну силу позовній заяві, а без неї — це анонімний проект, який не може бути розглянутий судом. Час подання свідчить про пред'явлення позову у межах строків давності і забезпечує додержання у судочинстві принципу оперативності.

 

 

61. Способи захисту відповідача від заявленого проти нього позову.

 

Засоби:

До загальних належать процесуальні засоби, якими можуть скористатися позивач й інші особи, які беруть участь у справі (ст. 27 ЦПК України). Спеціальні засоби можуть бути використані тільки відповідачем. Ними будуть заперечення проти позову (ст. 128 ЦПК України) і зустрічний позов (ст. 123 ЦПК України).

Заперечення проти позову — це мотивовані пояснення відповідача, якими повністю або частково, назавжди або тимчасово відхиляються або спростовуються позовні вимоги. Вони можуть мати матеріально-правовий і процесуально-правовий характер.  Процесуальними запереченнями обґрунтовується неправомірність виникнення і подальше продовження судочинства у цивільній справі з підстав відсутності у позивача права на пред'явлення позову або порушення умов його реалізації.

Матеріально-правові заперечення спрямовані проти суті позову. Ними спростовуються позовні вимоги з юридичного або фактичного боку. Відповідач може спростувати фактичний склад підстави позову, посилаючись на протилежні факти, несумісні з ними.

Зустрічний позов — це заявлена відповідачем до позивача у рправі самостійна позовна вимога для спільного її розгляду з первісним позовом. Зустрічний позов забезпечує відповідачу захист його самостійного права і охоронюваного законом інтересу проти пред'явленої для нього вимоги позивачем. Він полегшує розгляд взаємних вимог сторін і усуває можливість несумлінного позивача уникнути одночасного задоволення справедливих вимог відповідача.

Зустрічний позов має бути втілений у своїй процесуальній формі — зустрічній позовній заяві, яка за змістом має відповідати ст. 119 ЦПК України, оплачується державним митом та подається з копіями відповідно до кількості відповідачів і третіх осіб (ст. 120 ЦПК України).

 

 

 

 

 

62. Зміни у позовногму спорі.

Позивач має право протягом часу розгляду справи по суті змінити підставу або предмет позову, збільшити або зменшити розмір позовних вимог або відмовитися від позову. Відповідач, має право визнати позов повністю або частково. Сторони можуть закінчити справу мировою угодою (ст. 31 ЦПК України).

Необхідність у зміні підстав позові/ настає, якщо у процесі розгляду справи встановлюється невідповідність між фактами, що обґрунтовують позов, і обставинами, за якими така вимога може бути задоволена. Зміна підстави позову означає, що замість юридичних фактів, які обґрунтовують позовну вимогу, покладені нові.

Зміна предмета позову настає, коли у процесі розгляду справи замість первісних спірних матеріально-правових вимог заявлені нові.

Для захисту свбїх прав позивач може спрямовувати дії на збільшення чи зменшення розміру позовних вимог. Суд також мав право за власною ініціативою вийти за межі заявлених по зивачем вимог, якщо це необхідно для захисту прав і охоро-нюваних законом інтересів громадян, підприємств і організацій (ч. 7 ст. 203 ЦПК України у редакції 1963 р.).

Відмова від позову — це один із засобів відмови від належних особі суб'єктивних цивільних і цивільно-процесуальних прав. Це відмова від заявленої у суді матеріально-правової вимоги до відповідача і від судового захисту своїх прав.

Формою відмови другої сторони — відповідача від належних прав на судовий захист буде визнання позову — безспірна згода відповідача, висловлена ним у судовому засіданні, про задоволення пред'явлених до нього вимог і спрямована на закінчення спору шляхом ухвалення позитивного для позивача судового рішення.

Мирова угода — це укладена у цивільному процесі угода між сторонами у справі про умови припинення спору про право цивільне на підставі взаємних уступок — відмови позивача від частини своїх вимог або зміни їх, визнання відповідачем зміненого позову чи зменшеного розміру позовних вимог. Відповідно до ч. 1 ст. 175 ЦПК України мирова угода укладається сторонами з метою врегулювання спору на основі взаємних поступок і може стосуватися лише прав та обов'язків сторін та предмета позову.

 

 

63. Пред’явлення позову. Відкриття провадження у справі як стадія цивільного процесу.

 

Право на пред'явлення позову може бути здійснене тільки у порядку, встановленому законом. Складовими порядку с:

дотримання правил про підсудність;

дієздатність позивача;

дотримання належної форми позовної заяви.

Право на пред'явлення позову може бути реалізоване шля­хом звернення до сулу, до повноважень якої о віднесено її роз­гляд та вирішення. У разі порушення вимоги про підсудність, суд повертає заяву та вказус, до якого суду слід звернутися позивачеві. Ця норма не обмежує права позивача, оскільки ос­танній може звернутися до суду за належністю, де буде пору­шено цивільну справу і, відповідно, його права будуть захи­щені. Однак це положення цивільного процесуального закону може утруднити можливість отримання судового захисту, осо&-ливо в останні дні позовної давності чи іншого с і року на звер­нення до суду.

Позивач має володіти повним обсягом цивільної процесу­альної дієздатності (ст. 29 ЦПК). Якщо заява подана недієздат­ною особою, суд повертає її заявникові, а якщо недієздатність виявилася в ході розгляду справи — залишає таку заяву без розгляду. Це не перешкоджає зверненню до суду через закон­ного представника такої особи чи іншу уповноважену особу.

 

Питання про прийняття заяви та відкриття провадження у справі вирішується суддею одноособово не пізніше десяти днів з дня надходження заяви до суду або закінчення строку, встановленого для усунення недоліків, про що постановляєть­ся ухвала. Значення дії суду щодо відкриття провадження у справи надзвичайно важливе, оскільки саме з цього моменту настають матеріально-правові наслідки, шо випливають із по­рушення цивільної справи. Ухвала про відкриття провадження у справі, як правило, не може бути об'єктом апеляційного ос­карження, за винятком випадку, коли провадження у справі відкрито з порушенням правил про підсудність.

На стадії відкриття провадження у справі суд може поста­новити ухвалу про відмову у відкритті провадження у справі, про повернення заяви чи залишення її без руху. При порушен­ні цивільної справи можуть також вчинятися дії щодо забезпе­чення позову, вирішуватися пиіання про об'єднання чи роз'єд­нання позовів.

Відмова у відкритті провадження у справі — це закріпле­не в ухвалі волевиявлення суду, яке полягає у відмові прийняти позовну заяву та порушити цивільний процес у справі на підставах, визначених законом. Суд відмовляє у відкритті прова­дження, якщо:

заява не підлягає розгляду в судах у порядку цивільного
судочинства;

с такс, що набрало законної сили, рішення чи ухвала суду
про закриття провадження у справі у зв'язку з відмовою
позивача від позову або укладенням мирової угоди сторін у
спорі між тими самими сторонами, про той самий предмет
і з тих самих підстав;

у провадженні цього чи іншого суду с справа за спором
між тими самими сторонами, про топ самий предмет і з
тих самих підстав;

є рішення третейського сулу, прийняте в межах його ком­
петенції, щодо спору між тими самими сторонами, про той
самий предмет і з і six самих підстав, за винятком випадків,
коли суд відмовив у видачі виконавчого листа на примусо­
ве  посованая   рішений  третейського  суду  або  скасував
рішення третейського суду і розгляд енранн в тому ж тре­
тейському суді виявився неможливим;

після смерті фізичної особи, а також у зв'язку з припинен­
ням юридичної особи, які < однією п сторін у справі, спір­
ні правовідносини не допускають правонасгуішицтва.

Постановления такої ухвали унеможливлю* повторне звер­нення до суду у цій самій справі (ст. 122 ЦПК), однак вона може бути оскаржена в апеляційному порядку.

Повернення позовної заяви — це закріплене в ухвалі воле­виявлення суду щодо відмови прийняти позовну заяву з під­став, визначених законом, яке не перешкоджас повторному зверненню до суду за умови усунення тих перешкод, що стаючи підставою для повернення заяви.

Суд повертає заяву позивачеві, якщо:

позивач до відкриття провадження у справі подав заяву про
повернення йому позову;

заяву подано недієздатною особою;

заяву від імені позивача подано особою, яка не мас повно­
важень на ведення справи;

справа не підсудна цьому суду;

подано заяву про розірвання шлюбу під час вагітності дру­
жини або до досягнення дитиною одного року без дотри­
мання вимог, встановлених СК (ст. 121 ЦПК).

Відповідно до ст. 219 ЦПК ухвала про повернення позовної заяви може бути об'єктом апеляційного оскарження

Залишення заяви без руху — призупинення вчинення проце­суальних дій щодо відкриття провадження у справі для надан­ня позивачеві чи іншому заявникові можливості усунути недо­ліки у позовній заяві щодо змісту, форми чи порядку надання у строк, встановлений судом.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

64. Процесуальний порядок відкриття провадження у справі.

Позов подасться до суду у формі позовної заяви, яка відпо­відає предмету, підставі та змісту позову, а також вимогам щодо змісту, форми та документальною супроводження, вста­новленим ст. 19 ЦПК та іншими нормативами актами законо­давства, зокрема тими, що регулюють спірні матеріальні пра­вовідносини.

Позовна заява подається в письмовій формі та має:

найменування суду, до якого подається заява;

ім'я (найменування) позивача і відповідача, а також ім'я
представника позивача, якщо позовна заява подається пред­
ставником, їх місце проживання або місцезнаходження, по­
штовий індекс, номери засобів зв'язку, якшо такі відомі;

зміст позовних вимог;

зазначення ціни позову щодо вимог майнового характеру;

виклад обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги;

зазначення доказів,  що підтверджують кожну обставину,
наявність підстав для звільненій від доказування.
Позовна заява підписується позивачем або його представ­
ником із зазначенням дати її подання. До неї додаються доку­
менти відповідно до переліку, зазначеного у позовній заяві, а
також ті, що підтверджують сплату судового збору та оплату
витрат па інформаційно-іехшчііе забезпечення розгляду спра­
ви. Якщо позовна заява подається представником позивача, до
неї додасться довіреність чи інший документ, що підтверджує
його повноваження.

Відповідно до ст. 120 ЦПК позовна заява та документи, що додаються до неї, мають бути подані до суду у копіях по кіль­кості відповідачів та третіх осіб. Однак це правило не поши­рюється на позови, що виникають з трудових правовідносин, а також про відшкодування шкоди, завданої внаслідок злочину чи заподіяної каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю фізичної особи, незаконними рішеннями, діями чи без­діяльністю органів дізнання, досудового слідства, прокуратури або суду.

65. Процесуальний порядок підготовки цивільних справ до судового розгляду. Попереднє судове засідання.

 

Підготовка цивільної справи до судового розгляду розпочина­ється після відкриття провадження у справі. Від цього моменту суддя невідкладно надсилає особам, які беруть участь у справі, копії позовної заяви та ухвали про відкриття провадження у справі, відповідачеві — також копії доданих до позовної заяви документів. Поінформованість про суть заявлених позовних ви­мог та їх обгрунтування дозволяє відповідачеві та особам, які беруть участь у справі, вчасно і належно підготуватися до такої участі. Зокрема, відповідач після отримання копії позовної зая­ви та доданих до неї документів, може подати суду письмове заперечення проти позову. Інформація, отримана судом з такого запереченні, дозволяє судові мати більш повне уявлення про обставини справи вже на цьому етапі судочинства.

Більшість процесуальних дій, що складають зміст с гади підготовки справи до судового розгляду, вчиняється у по­передньому судовому засіданні, яке має бути призначене і проведене впродовж одною місяця під дня відкритті прова­дження у справі. Про призначення попереднього судового за­сідання суд постановляє ухвалу.

Відповідно до ч. 2 ст. 130 ЦП К засідання має проводитись за участю сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. То­му, призначаючи засідання, необхідно враховувати час, потріб­ний для отримання повідомлення відповідною особою та забез­печення її явки до суду.

За заявою однієї або обох сторін про неможливість явки до суду проведення попереднього судового засідання може бути підкладене, якщо причини неявки будуть визнані судом пова­жними. У разі неявки сторони на попереднє судове засідання без поважних причин або неповідомлення нею причин неявки, з'ясування обставин у справі проводиться на підставі доказів, про подання яких було заявлено до або під час попереднього судового засідання. Прийняття інших доказів надалі залежить від поважності причин, через які вони були подані несвоєчасно

Попереднє судове засідання проводиться за загальними пра­вилами, проте з певними особливостями, обумовленими спе­цифікою цілей та завдань стадії підготовки.

Зокрема, відповідно до ст. 130 ЦПК, проведення поперед­нього судового засідання мас на меті виконання низки зав­дань. По-перше, це з'ясування можливості врегулювання спо­ру до судового розгляду, по-друге, забезпечення правильного та швидкого вирішення справи.

Для врегулювання спору до судового розгляду на поперед­ньому засіданні суд з'ясовує, чи не відмовляється позивач від позову, чи визнає відповідач позов, чи не бажають сторони укласти мирову угоду або передати справу на розгляд третей­ського суду.

Сторони, своєю чергою, висловлюють свої позиції з приводу можливості вирішення справи до судового розгляду І можуть відмовитись від позову, визнати позов, укласти мирову угоду або передати справу на розгляд третейського суду. У разі вияв­лення сторонами бажання вчинити одну з таких дій, суд ухва­лює у попередньому судовому засіданні рішення но справі або постановляє ухвалу про залишення заяви без розгляду.

Така можливість вирішення спору між сторонами до судо­вого розгляду дозволяє не тільки заощадити їх час та кошти, а й уникнути передачі на судовий розгляд по суті нже вирішеної

справи.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

66. Судові виклики і повідомлення.

 

Явка осіб в судове засідання та можливість їх участі в дос­лідженні доказів залежить від своєчасного їх поінформування про час і місце розгляду справи чи нчинсшія певної процесу­альної дії (згідно із ст. 74 ЦІІК але не пізніше ніж за сім днів до судового засідання).

ЦПК (гл. 7 розд. І) передбачає дві форми доведення до відома учасників процесу їх права чи обов'язку з'явитися в суд: судове повідомчення та судовий виклик.

Судове повідомлення мас інформативний характер, тобто являс совою інформування осіб, які беруть участь у справі, про вчинення процесуальних дій, в яких участь цих осіб не с обов'язковою. Повідомляються, як правило, сторони та інші особи, які беруть участь у справі, адже їх явка до суду цс, як правило, їх право, а не обов'язок.

Судовий виклик — це вимога з'явитися до суду, котра адресується тим учасникам цивільного процесу, які зобов'я­зані з'явитися. Ця вимога стосується свідків та інших осіб, які сприяють здійсненню правосуддя.

Судові виклики надсилаються судовими повістками про ви­клик, судові повідомлення — судовими иовістками-повідом-лсииями.

Повістка надсилається окремо кожній особі, якій адресова­ний виклик чи повідомлення. Повістки надсилаються за адре­сою, вказаною самими сторонами або іншими учасниками справи, рекомендованим листом із повідомленням про вручен­ня або через кур'єрів.

Виклики в суд надсилаються особам, які беруть участь у справі, свідкам, експертам, спеціалістам, перекладачам, а судові повістки-повідомлення — особам, які беруть участь у справі з приводу вчинення процесуальних дій, участь у яких для них не є обов'язковою.

Судова повістка-иовідомлеиня повинна містити наймену­вання та адресу суду, назву справи, вказівку про те, яку дію буде вчинено, місце, день і час її вчинення, а також що участь у її вчиненні для цієї особи не є обов'язковою.

 

 

 

 

 

 

67. Судовий розгляд цивільної справи як стадія цивільного процесу.

 

Судовий розгляд — стадія цивільного процесу, яка являс собою сукупність процесуальних дій суду та інших учасників процесу, спрямовану на розгляд ти вирішення цивільно-право­вого спору по супи

Значення судового розгляду визначається змістом діяльнос­ті суду відповідної інстанції і виконуваних ним функцій на цій стадії процесу, адже в ході судового розгляду на основі всебічного та повного дослідження доказів, наданих сторона­ми, встановлюються фактичні обставини справи та приймаєть­ся рішення по суті.

Законом закріплено особливі правила відкриття судового засідання іа його проведения, звернення учасників процесу до судді (суддів), постановления та оголошення судових рішень, які спрямовані па забезпечення виконання завдань цивільною судочинства. Наприклад, при вході судці (суддів) в зал судо­вого засідання всі присутні в залі повинні встати, особи, які беруть участь у справі; свідки, перекладачі, експерти, спеціа­лісти дають пояснення (свідчення) стоячи, звертаючись до судді словами "Ваша честь".

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

68. Судове засідання як процесуальна форма розгляду та вирішення цивільної справи.

 

Розгляд справи здійснюється у судовому засіданні в призначе­ний день та час у спеціально обладнаному для цього при­міщенні суду — залі судових засідань. Керує ходом судового засідання та спрямовує судовий розгляд головуючий. Він забез­печує додержання послідовності і порядку вчинення процесу­альних дій, здійсненні учасниками цивільного процесу їх про­цесуальних прав і виконання ними обов'язків, а також повне, всебічне та об'єктивне з'ясування обставин справи. Тому голо­вуючий наділений повноваженнями вживати необхідних захо­дів для підтримання в судовому засіданні належного порядку, розглядати клопотання та інші звернення.

У разі виникнення заперечень у будь-кого з осіб, які беруть участь у справі, а також свідків, експертів, спеціалістів, пере­кладачів щодо дій головуючого, ці заперечення заносяться до журналу судового засідання, і про їх прийняття чи відхиленим суд постановляє ухвалу.

Процесуальні дії, які проводяться на стадії судового розгля­ду, не с нсвиорядкованими, вони утворюють чотири послідов­ні частини (етапи), кожна з яких мас своє значення, зміст та призначена для вирішення певного кола питань:

підготовча частина;

розгляд справи по суті;

судові дебати;

4) ухвалення та проголошення рішеним

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

69. Ускладнення у ході судового розгляду цивільних справ.

 

У ході розгляду та вирішення конкретної цивільної справи не­рідко виникають обставини, які ускладнюють або унеможлив­люють її подальший розгляд — ускладнення у ході судового розгляду цивільних справ (дав. табл. на с 169) Цивільне про­цесуальне законодавство розрізняє дві основні форми усклад­нень цивільного судочинства, які, своєю чергою, поділено ще на кілька:

тимчасове припинення провадження у справі;

закінчення  провадження  без ухвалення  рішення  суду  по
справі.

Між собою ці форми відрізняються підставами, строками та наслідками.

Тимчасове припинення провадження у справі ноляїяе у тому, шо процес у справі може продовжуватися після усунен­ня перешкод, які стали підставою для припинення проваджен­ня і може мати форми: перерви в судовому засіданні, відкла­дення розгляду справи або зупинення провадження у справі.

Перерва в судовому засіданні — це відстрочка продовжен­ня судового засідання на відносно короткий час у зв'язку з необхідністю відпочинку суду та учасників процесу в нічний час, обідню перерву, святкові та вихідні дні, а також: для вирішення окремих процесуальних питань.

Наприклад, перерва може бути оголошена у зв'язку з необ­хідністю подання нових доказів (ст. 191 ЦПК) або у разі за­міни перекладача (ст. 92 ЦПК) тощо. Тривалість перерви ви­значається відповідно до обставин, що її зумовили. Оголошу­ючи перерву, суд зазначає, коли буде продовжено слухання справи, про що постановляє відповідну ухвалу.

Відкладення розгляду справи — це перенесення розгляду справи в зв'язку з неможливістю його проведення на відносно тривалий час із призначенням конкретної дати його прове­дення

Розгляд справи відкладається до усунення обставин, що його зумовило. ЦПК чітко не визначає перелік підстав відкладення розгляду справи, проте аналіз його положень дозволяє ствер­джувати, всі підстави умовно можна поділити на два види:

обов'язкові, за наявності яких суд зобов'язаний відкласти
розгляд справи (зокрема, у випадках,  передбачених  ч.   1
ст. 169, ч. З ст. 224, ч. 1 ст. 305 ЦПК);

факультативні, и яких питания про необхідність відкла­
дення  розгляду  справи  віднесено  на  розсуд  суду  (ч.  8
ст. 130, ч. 2 ст. 169, ст. 170. ст. 191 ЦПК).

У разі відкладення розгляду справи суд повинен допитати свідків, які з'явилися. Тільки у виняткових вішалках за ухва­лою суду свідки не допитуються і викликаються знову.

На відміну від перерви, відкладення передбачає розгляд справи спочатку. Питання про відкладення роп ляду справи вирішується судом шляхом постановления відповідної ухвали, якл повинна містити відомості про підстави відкладення та час і місце наступного судового засідання. Ухвали про оголошен­ня перерви в судовому засіданні та про відкладення розгляду справи оскарженню не підлягають.

Зупинення провадження в справі — перенесення розгляду справи на невизначений строк у зв'язку і наявністю чітко визначених законом обставин, що унеможливлюють його про­ведення. Зупинення провадження у справі поділяється залежно від підстав на обоє яжове та необов 'язкове (факультативне).

Обов 'язкове зупинення провадження в справі виникає з під­став передбачених ст. 201 ЦПК:

смерть або оголошення померлою фізичної особи, яка була
стороною у справі, якшо спірні правовідносини допускають
правонастунництво;

злиття, приєднання, поділу, перетворення юридичної особи,
яка була стороною у справі;

перебування позивача або відповідача у складі Збройних
Сил  України або інших утворених відповідно до закону
військових формувань, що переведені на воєнний стан;

•              неможливість  розгляду  цієї  справи  до  вирішення  іншої
справи, що розглядається в порядку конституційного, ци­
вільного, господарського, кримінального чи адміністратив­
ної о судочинства;

•              призначення або замша законного представника сторони чи
третьої особи у випадках, коли після відкритій проваджен­
ня у справі сторона чи третя особа визнана недієздатною
або обмежена судом у цивільній дієздатності, або виявлено,
що законний представник таких осіб не маг прана вести
справу в суді з підстав, встановлених законом.
Факультативне іупинвння провадження в справі здійсню­
ється судом за заявою особи, яка бере участь у справі, або з
власної ініціативи у випадках, вспи< • юних ст. 202 ЦПК:

перебування сторони на строковій військовій або альтерна­
ційній (невійськовій) службі не за місцем прожинання.

захворювання сторони, підтверджене медичною довідкою,
що виключає можливість явки до суду проіяіом ірпвалого

часу;

перебування сторони у тривалому службовому відрядженні;

розшук відповідачі ■ разі неможливості розгляду справи за
його відсутності;

призначення судом експертизи.

У перших трьох випадках, якщо відсутня сторона веде справу через свого представника, суд не зупиняє провадження у справі.

Про зупинення провадження у справі суд постановляє ух­валу, яка може бути оскаржена в апеляційному порядку.

Провадження у справі відновлюється після усунення обста­вин, що викликали його зупинення, за заявою особи, яка бере участь у справі, або з ініціативи суду, про що постановляється відповідна ухвала. З дня постановления цієї ухвали продовжу­ється і перебіг процесуальних строків.

Існують дві форми закінчення провадження без ухвалення рішення суду по справі: закриття провадження в цивільній справі та залишення заяви без розгляду.

Закриття провадження в цивільній справі — форма за­кінчення розгляду цивільної справи без ухвалення рішення суду, наслідком якого с неможливість повторного звернення до суду з тотожним позовом. Воно може відбуватися за наявно­сті підстав, які свідчать, що процес виник неправомірно або

таким є його продовження (наприклад, якщо у -шинника немає права на звернення до суду).

Підстави для закриття провадження вичерпно визначені в ст. 205 ЦПК, їх можна поділити на дві іруии. До першої нале­жать обставини, які свідчать про відсутність у заявника права на пред'явлення позову:

справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочин­
ства;

набрали законної сили рішення суду або ухвала суду про
закриття провадження у справі у зв'язку з відмовою по­
зивача від позову або укладенням мирової угоди сторін,
ухвалені або постановлені з приводу спору між і йми са­
мими сторонами, про той самий предмет і з тих самих
підстав;

<  рішення третейського суду, прийняте it межах його ком­
петенції, ч приводу спору між і йми самими стропами, про
той самий предмеі і t шх. самих підстав, за винятком випа­
дків, коли суд відмовив у видачі виконавчого листа на при­
мусове виконання рішення третейського суду або повернув
справу на повнії розгляд до третейського суду, який ухва­
лив рішення, але розгляд справи у тому самому третейсько­
му суді виявився неможливим.

Як правило, такі обставини існують ижс на момент пору­шення справи, проте виявляються судом лише під час розгляду

До другої ірупи належать обставини, що виникають після порушення провадження у справі та свідчать про усунення спору або неможливість подальшого провадження в справі:

позивач відмовився від позову і відмова прийнята судом;

позивач та відповідач уклали мирову угоду і вона whw
судом;

померла фізична особа, яка була однією із сторін у справі,
якщо спірні правовідносини не допускають правонаступни-
цгва;

ліквідовано юридичну особу, яка була однією із сторін у
справі.

Закриття провадження у справі можливе під час поперед­нього судового засідання, при вчиненні інших дій щодо підго­товки справи до судового розгляду, а також безпосередньо в ході судового розгляду цивільної справи.

Основним наслідком закриття провадження у справі є не­можливість повторного звернення до суду з приводу спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав. Винятком з цього правила с положення ч. З ст. 206 ЦПК, яка передбачає, що наявність ухвали про закрит­тя провадження у зв'язку ч прийняті ям відмови позивача від позову не позбавляє відповідача в цін справі права на звернен­ня до суду за вирішенням цього спору.

Залишення заяви беї роі.:чя0у форма шкінчепчя роз­гляду цивільної справи без ухвалення рішення суду, за якої заінтересована особа не позбавляється права повторно звер­нутися до суду з тотожний позовом. Піде тіш эалишеяяя Л-яви без розгляду обумовлені недотриманням заявником умов реалізації права на звернення до суду, в іакож діями, спрямо­ваними на відмову від продовження судового розгляду Цивіль­ної справи. Підстави залишення заяви без рои ляду передбаче­но ст. 207 ЦПК, їх можна умовно поділиш на ДВІ групи.

Обставини, які свідчать про недотримання заявником пе­редумов права на пред'явлення позову:

•              заяву подано особою, яка не маг цивільно! процесуальної

дієздатності;

заяву від імені заінтересованої особи подано особою, яка не маг повноважень на ведення справи;

спір між тими самими сторонами, про той самий предмет і
з тих самих підстав розглядається в іншому суді;

провадження у справі відкрито за заявою, поданою з пору­
шенням вимог щодо змісту, форми та подання позовної за­
яви, не було сплачено судовий збір чи не було оплачено
витрати  на  інформаційно-технічне  забезпечення  розгляду
справи і позивач не усунув цих недоліків у встановлений
судом строк.

Обставини, які виникають після порушення провадження в справі та свідчать про ліквідацію спору або неможливість подальшого провадження у справі:

належним чином повідомлений позивач повторно не з'явив­
ся в судове засідання без поважних причин або повторно
не повідомив про причини нез'явлення, якщо від нього не
надійшла заява про розгляд справи за його відсутності;

позивач подав заяву про залишення позову без розгляду;

між сторонами укладено договір про передачу спору на ви­
рішення до третейського суду і від відповідача надійшло
заперечення проти вирішення спору в суді до початку з'я­
сування обставин у справі та перевірки їх доказами;

особа, в інтересах якої у встановлених законом випадках від­
крито провадження у справі за заявою іншої особи, не під­
тримує заявлених вимог і від неї надійшла відповідна заява;

позивач до закінчення розгляду справи покинув судове за­
сідання і не подав до суду заяви про розгляд справи за йо­
го відсутності.

Про закрипя провадження в справі та про залишення заяви без розгляду суд постановляє ухвалу, яка може бути оскарже­на в апеляційному порядку

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

70. Фіксування цивільного процесу.

 

 

Хід розгляду конкретної цивільної справи фіксується техніч­ними засобами та відображається в журналі судового засідан­ня. Фіксування судового засідання здійснюється за допомогою звукозаписувальної о гемгічного засобу секретарем судового засідання або за розпорядженням головуючого іншим праців­ником апарату суду. Зроблений судом технічний запис є офі­ційним записом судового засідання.

Закон передбачає можливість повного або часткового від­творення, роздрукування, копіювання технічного запису судо­вого засідання:

відтворення технічного запису —  це демонстрація  його
змісту;

роздрукування — переведення інформації з носія (касет, ди­
скет тощо), на який здійснювався технічний запис судового
засідання, в друкований вигляд;

копіювання — дублювання інформації з носія (касет, дискет
тощо), на який здійснювався технічний  іапнс судового за­
сідання, на інший носій інформації.

На відміну від відтворення та копіювання, що здійснюють­ся безкоштовно, за роздрукування передбачена плата, розмір якої визначається Кабінетом Міністрів України.

Водночас із проведенням фіксування технічними засобами секретар веде журнал судового засідання. Носій інформації, на який записано судове засідання (касета, дискета тощо), с дода тком до журналу судового засідання і після закінчення судо­вого засідання приєднується до матеріалів справи.

Журнал судового засідання — це основний процесуальний документ, який засвідчус здійснення учасниками цивільного процесу певних процесуальних дій у ході судового засідання. У ньому не тільки послідовно відображається хід судового роз­гляду та процесуальні дії, що були вчинено суб'єктами цивіль­ного процесу, а й за його допомогою забезпечується можли­вість отримання інформації про дотримавші судом норм ци­вільного процесуального законодавства у разі перегляду ци­вільної справи. Тому вбачається, що записи в журналі мають відображатися відповідно до послідовності вчинення процесу­альних дій в ході судового розгляду: пояснення сторін та тре­тіх осіб, їх представників, показання свідків, експертів, роз'яс­нення спеціалістів. Зміст журналу судового засідання визначе­но у ст. 198 ЦПК

Для забезпечення правдивості викладу в журналі особи, які беруть участь у справі, наділені правом ознайомлюватися із технічним записом судового засідання, журналом судового за­сідання та протягом семи днів j дня проголошення рішення у справі подати до сулу письмові зауваження щодо неповноти або неправильності запису. Такі зауваженим розглядаються го­ловуючим протягом п'яти днів з дня їх подання і за результа­тами розгляду постановляється відповідна ухвала.

Для фіксування окремих процесуальних дій, які вчиняються поза судовим засіданням, складають протокол — процесуаль­ний документ, в якому зазначається порядок та результат вчинення відповідної процесуальної дії. Він оформлюється не пізніше наступного дня після вчинення такої дії та приєдну­ється до справи.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

71. Судові рішення: поняття, суть, види. Законна сила рішення суду.

 

Діяльність суду проходить у порядку, визначеному законом, відповідно до цивільної процесуальної форми, що передбачає процесуальне закріплення діяльності суду як органу державної судової влади.

Суд при розгляді та вирішенні цивільних справ може по­становляти різні процесуальні акти, серед них рішення та ух­вали. Суди апеляційної та касаційної інстанцій виносять рішення та ухвали, а суд, який переглядає справу за нововияв-леними та внниікошіми обставинами, — ухвали. Ці акти t.m жди у теорії цивільного процесуального права мали узагальне­ну назву судових постанов1.

Значеній* судових рішень (постанов) полягає и тому, що по­ни закріплюють владні волевиявлення суду щодо усіх питань рои ляду іа вирішення цивільної справи у суді.

Отже, у порядку цивільного судочинства суди ухвалюють рішення, постановляють ухвали та видають судові накази Рішення суду — це судові рішення (постанови), якими завер­шується судовий розгляд, вирішується справа по суті, дасться відповідь на матеріально-правову вимогу позивача, пред'явле-н> цо суду. Ухвалами суду вирішуються усі ми і линя процесу, які не пов'язані із вирішенням справи но суті. Вони можуть стосуватися порушення справи іа підготовки її до розгляду, забезпечення доказового матеріалу, ходу процесу. Ухвалами оформлюють відповіді суду на заявлені клопотання га заяви і т. ін. Судовий наниз нона форма судового рішення, що ух­валюється у справах наказного провадження про стягнення з боржника грошових коштів або витребування майна.

Законність рішення — це його відповідність нормам ма­теріального та процесуального чакону. Умовами законності с: правильне застосування закону, який підлягає застосуванню; незастосування закону, який не підлягає застосуванню; прави­льне тлумачення закону.

Вимоги законності рішення суду забезпечуються також правильним застосуванням приписів цивільного процесуально­го закону — додержанням передбаченого ними цивільного процесуального порядку, процесуальної форми, точним здійс­ненням прав і обов'язків га правильною реалізацією повнова­жень.

Суд вирішує справи відповідно до Конституції, законів Ук­раїни та міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Інші нормаїїшно-правові акти застосовуються, якщо вони прийняті відповідним орга­ном на підставі, в межах повноважень га у спосіб, що вега-новлені законом. Якщо правовий акт не відповідає закону Ук­раїни або міжнародному договору, суд застосовує акт законо­давства, який маг вищу юридичну силу. А в разі, якщо закон України не відповідає міжнародному договору, згода на обо­в'язковість якого надана Верховною Радою України, суд за-стосовус відповідний міжнародний договір. У визначених за­коном випадках сул може застосовувати норми права інших держав, аналогію закону чи аналогію права (ст. 8 ЦПК).

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

72. Вимоги до рішень суду. Форма і зміст рішення суду.

 

Рішення суду повинне відповідати вимогам, встановленим за­коном. Такими вимогами с:

законність (ст. 213 ЦПК);

обгрунтованість (ст. 213 ЦПК);

порядок ухвалення (ст. 209 ЦПК);

форма (ст. 222 ЦПК);

зміст (ст. 215 ЦПК);

порядок проголошення (ст. 218 ЦПК).

Відповідність цим вимогам робить рішення суду правосуд­ним.

Законність рішення — це його відповідність нормам ма­теріального та процесуального чакону. Умовами законності с: правильне застосування закону, який підлягає застосуванню; незастосування закону, який не підлягає застосуванню; прави­льне тлумачення закону.

Вимоги законності рішення суду забезпечуються також правильним застосуванням приписів цивільного процесуально­го закону — додержанням передбаченого ними цивільного процесуального порядку, процесуальної форми, точним здійс­ненням прав і обов'язків га правильною реалізацією повнова­жень.

Суд вирішує справи відповідно до Конституції, законів Ук­раїни та міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Інші нормаїїшно-правові акти застосовуються, якщо вони прийняті відповідним орга­ном на підставі, в межах повноважень га у спосіб, що вега-новлені законом. Якщо правовий акт не відповідає закону Ук­раїни або міжнародному договору, суд застосовує акт законо­давства, який маг вищу юридичну силу. А в разі, якщо закон України не відповідає міжнародному договору, згода на обо­в'язковість якого надана Верховною Радою України, суд за-стосовус відповідний міжнародний договір. У визначених за­коном випадках сул може застосовувати норми права інших держав, аналогію закону чи аналогію права (ст. 8 ЦПК).

Обгрунтованість рішення — це його правильність з фак­тичного боку. Вимогами обгрунтованості с:

повне і всебічне з'ясування обставин, на які сторони поси­
лаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтвер­
джених тими доказами, які були досліджені в судовому за­
сіданні;

доведеність цих обставин, які суд вважає встановленими;

•              відповідність висновків суду, викладених у рішенні, обста­
винам справи, які були встановлені у судовому засіданні.
Встановлені судом обставини мають бути обгрунтовані ли­
ше тими доказами, які одержані у визначеному законом поря­
дку, за допомогою засобів, встановлених ст. 57 ЦПК, дослід-

ЖОНІ, перевірені та оцінені у судовому засіданні. Відхилення доказів повинне бути обгрунтованим, наприклад, у зв'язку із неналежніс і ю чи недопустимістю доказів ми иеобш доказування.

Рішення суду мас бути ухвалене у порядку, встановленому цивільним процесуальним законом. Суди України ухвалюють рішення іменем України негайно після закінчення розгляду справи суддями (у встановлених законом випадках і паро цін ми засідателями), які входять до складу суду у цій справі, а ш одноособового розгляду справи — суддею, яким розглядав справу. В іншому разі рішення суду підлягає скасуванні», на будь-якій стадії перегляду цивільно! справи (в апеляційному чи касаційному провадженні) (ст.ст. 311, 338 Ц11К).

Відповідно до ст. 19 ЩІК рішення с>ду ухвалюється біль­шістю голосів за колегіального розгляду справи, причому го-ювуючий у судовому засіданні для забезпечення незалежності суддів, а також припустимості впливу на інших суддів, голо-сус останнім.

Складовою порядку ухвалення рішення суду і важливою гарантією його праїшсудності с таємниці нарадчо! кімнат. Па реалізацію цього положення під час прийняття рішення суду ніхто не має прана перебувати в нарадчій кімнаті крім сі суду, який розглядає справу. Судді не мають права розголошу­вати хід обговорення іа ухвалення рішення у нарадчій кімнаті (ст. 196 ЩІК), хоча на прампці ця норма більше мас характер правового звичаю, ніж засобу забезпечення нейтралізації сто­роннього виливу на суд.

Важливою вимогою до рішення < його форма Воно викла­дається в письмовій формі головуючим або одним u суддів при колегіальному розгляді справи і підписується всім скла­дом суду, який бере участь в ухваленні рішення (сі. 209 ЦПК). Не допускасіься наявність у рішенні суду будь-яких підчисток, зафарбувань чи інших способів коректування тек­сту. Як правило, рішення суду не повинне мати і виправлень, однак якщо вони наявні у тексті, то ці поправки мають бути застережені перед підписом суддів.

Рішення суду мас відповідати вимогам щодо змісту, викла­деним у ст. 210 ЦПК, — дати відповідь на всі питання, шо вирішувалися судом у нарадчій кімнаті при його ухваленні. Рішення мас чотириелементну структуру і складається із вступної, описової, мотивувальної та резолютивної частин.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

73. Усунення недоліків рішення судом, який його ухвалив.

 

За загальним правилом, після проголошення рішення суд, який його ухвалив, не має права його скасовувати або змінювати (ч. 2 ст. 218 ЦПК). Суд може скасувати тільки заочне рішення (ст. 231 ЦПК), а також рішення у ряді справ окремого прова­дження (ст.ст. 241, 250, 255 ЦПК).

Допущені у рішенні помилки, внаслідок яких воно є неза­конним та (або) необгрунтованим, с підставою для його зміни та скасунання судом апеляційної, касаційної інстанції, у зв'яз­ку з винятковими та иозовияиленпмн oik і .шипами

Однак в окремих випадках, чи ко шппачеппх ПШОНОМ, суд, якиіі ухвалив рішення, може, не змінюючи вирішення справи по суті, усунути деякі ного вади, які мають несут: гшпі харак­тер, однак не дозволяють сторонам отримані іамісг я цим рішенням. До цих способів слід відиосіїг

виправлення описки чи явної арифметичної помилки (ст. 219
ЦПК);

ухвалення додаткового рішення (ст 220 ЦІІК):

роз'яснення рішення суду (ст. 221 ЦІІК)

lUmjHu, it-nun описки чи явної арифметичної помилки (ст. 219 ЦПК) — це спосіб усунення, якиіі спрямований на усунення недоліку рішення суду у ході викладу його і.місіу. У цьому разі такті недолік повинен мати очевидніш характер і не може полягати у зміні ухваленого рішення. Описка полягас у неправильному зазначенні у тексті рішення of>'< ста, сторони, певної дати чи строку тошо. Поміткою ж може бути обчис­лення розміру присудженого, його частки тощо. Причому по­милка повинна мати елементарний (арифметичний) та очевид­ний характер.

Цей недолік суд може виправити з власної ініціативи або за заявою осіб, які беруть участь у справі, шляхом постанов­ления ухвали Питання про внесення виправлень вирішується в судовому засіданні з повідомленням осіб, які беруть участь у справі, неявка яких не перешкоджає розглядові. На ухвалу суду може бути подана апеляційна скарга.

Ухвалення додаткового рішення (ст. 220 ЦПК) застосову­ється у тому разі, якщо рішення суду мас ваду повноти та ви­черпності. Ухвалюється такс рішення за заявою осіб, які бе­руть участь у справі, чи з власної ініціативи якщо: І) стосовно якої-нсбудь позовної вимоги, з приводу якої сто­рони подавали докази і давали пояснення, не ухвалено рі­шення;

суд, вирішивши питання про право, не зазначив точної су­
ми ірошових коштів, які під'їяі.нон. стягненню, майно, яке
підлягає передачі, або дії, які треба виконати;

суд не допустив негайного виконання рішення у вішалках
ного обов'язковості;

судом не вирішене питання про судові витраті.

Суд не мас права під виглядом додаткового рішення іміню-впя іми і основного або вирішувати нові питання, які не були досліджені и судовому засіданні.

Питання про ухвалення додаткового рішення може бути порушене протягом строку виконання рішення. Суд ухвалюг додагконе рішенні після розгляду питання в судовому часідли-ні з повідомленням сторін. Па додаткове рішення іа ухвалу суду про відмову в його ухваленні може бумі подано скаргу

Роз'яснення рішення суі)у (її -II ЦІІК) провадиться у ю-му випадку, якщо воно ие відповідає вимогам чіткоси шікла-ду, що зумовлюс труднощі або неможливість виконання.

Якщо рішення незрозуміле, суд, що вирішив скрапу, на прохання осіб, які брали участь у справі, а також державною виконавця, роз'ясню сво< рішення, не змінюючи при цьому його змісту. Подання заяви іцю роз'яснення рішення допуска­ється, якщо ноно ще не виконане чи не шгінчився строк, про-

іом якого рішення може бути пред'явлене до виконання.

Слід іашачити, що у цьому раті ніким правом мають бути наділені не тільки держанні виконавці, а іі усі інші органи дер­жавної влади, юридичні і а посадові особи, що попиши вико­нувати рішення (органи опіки та піклування, органи реєстрації актів цивільного стану та ін.).

Питання про роз'яснення рішення розглядається судом у десятиденний строк. Неявка державного виконавця чи осіб, які брали участь у справі, не перешкоджає розглядові питання (ст. 221 ЦПК). На ухвалу суду про роз'яснення рішення може бути подано скаргу.

 

74. Ухвали суду першої інстанції.

 

При розгляді та вирішенні справи судом першої інстанції по­становляється значна кількість ухвал. Якщо цивільна екрана може не закінчуватися рішенням, то без ухвал суду відкриття провадження у справі та його розвиток неможливі.

Така чисельність підстав винесеній ухвал та їх зміст ро­бить можливим і потрібним проведення їх класифікації за різ­номанітними критеріями.

За стадіями, в яких постановляються ухвали у суді першої інстанції, їх слід поділити на ухвали, які виносяться при від­критті провадженні у справі (зокрема і і, які можуть постанов­лятися до подання заяви, наприклад, про забезпечення доклші •і» позову); ухвали на стадії підготовки справи до судового розгляду, у ході судового засідання; ухвали, які постановляю-гься після ухвалення рішення суду.

За процесуальною формою ухвали бувають самостійні та протокольні. Самостійні ухвали — цс документи, встановлеаоі форми, в яких зазначаються владні вказівки суду щодо роз­питку процесу у справі, вони постановляються в нарадчіЯ кім­наті, підписуються всім складом суду, а за одноособового роз­гляду справи — суддею, і приєднуються до справи. Прото­кольні ухвали мають місце у судових засіданнях з нескладних питань без ниходу до нарадчої кімнати із занесенням її змісту до журналу судового засідання (ст. 209 ЦПК).

Ухв;іла, як і рішення суду, мас складатися з чотирьох час­тин, у ній зазначають:

час і місце її постановления; прізвище та ініціали судді
(суддів — за колегіального розгляду); прізвище та ініціали
секретаря судового засідання; імена (найменування) сторін
та інших осіб, які брали учасгь у справі; предмет позовних
вимог (вступна частина);

суть питання, що вирішується ухвалою (описова);

мошви, з яких суд дійшов висновків, і закон, яким керував­
ся суд, постановляючи ухвалу (мотивувальна);

висновки суду; строк і порядок набрання ухвалою законної
сили та її оскарження (резолютивна).

До протокольних ухвал ставляться вимоги тільки щодо ная­вності мотивувальної та резолютивної частин, оскільки інша інформація міститься у самому журналі судового засідання, до якого й заносяться такі ухвали.

Ухвала, яка мас силу виконавчого документа (наприклад, про визнання мирової угоди, про забезпечення позову та ін.), повинна відповідати додатковим вимогам, встановленим ст. 19 Закону України "Про виконавче провадження".

Особливим видом ухвал суду с окремі ухвали (ст. 211 ЦПК), що постановляються у випадках, якщо суд під час роз­гляду справи виявив порушення закону і встановив причини та умови, що сприяли вчиненню порушення. Окрема ухвала направляється відповідним особам чи органам для вжиття за­ходів щодо усунення цих причин та умов.

Про вжиті заходи мас бути повідомлено суд, який постами вив окрему ухвалу протягом місяця і дня її надходження Ча-пншення окремої ухвали суду без розі ляду відповідною служ­бовою особою або невжиття чаходін і подо усунення зазначе­них у ній порушень икону, а також несвоєчасна відповідь на окрему ухвалу тягнуть за собою відповідальність згідно зі ,,1856 КпАП.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

75. Заочний розгляд цивільної справи: поняття та особливості.

 

В деяких випадках, якщо відповідач не з'являється у судове засідання, суду необхідно вирішити питання про відкладення розгляду справи або розгляд справи ta його відсутності. Це шкодить оперативності розгляду справи, а також формуванню повної доказової бази та встановленню дійсних обставин спра­ви.

Для уникнення таких негативних явищ цивільний процесуаль­ний закон допускає заочний розгляд справи. Найменування цієї форми судового розпишу вказує на заочність для відпо­відача, оскільки позивач у такій справі мас бути присутній у судовому засіданні. Положення про можливість ухвалення за­очного рішення та його виконання повинні спонукати відпо­відача до з'явлення до суду й недопущення зловживання пра­вом брати участь у судових засіданнях.

Закон передбачає дві умови для заочного розгляду справи. По-перше, якщо відповідач не з'явився у судове засідання, причому він був належним чином повідомлений про це, або не з'явився з причин, які визнані судом неповажними (ст. 169 ЦПК). Якщо у справі бере участь декілька відповідачів, то за­очний розгляд справи можливий тільки у випадку нез'явлення усіх співвідповідачів. За відсутності у справі відомостей при кручення повідомлення про судове засідання заочний судовий розгляд також відбутися не може. Заочний розгляд справи мо­же відбуватися також, якщо відповідач залишить залу судово­го засідання до ухвалення рішення у справі. Другою умовою є позивача (усіх співпозивачів) на заочний розгляд справи. Процесуальний порядок розгляду справи визначений ст.ст. 224-233 ЩІК.

Отже, точний розгляд справи — це форма судового роз-

ітсііиппї справи   іа відсутності відповідача,  який не

Ґніт         >і пі і повелених причин, і наданням йому права

звернутися h заявою про перегляд рішення по справі судам

який        а ті;

Заочний розгляд справи не є самостійною формою розгляду
та вирішення спору про прано цивільне, адже пі               ія іі>>

го іастосування з'ясовуються, як правило, у підготовчій части­ні судового засідання. Тому головуючий, у випадку нсянки відповідача, запитавши згоди позивача та вислухавши думку інших осіб, які беруть участь у справі, з приводу заочного роз­гляду справи, постановляє і цього питання ухвалу.

Безпосередній розгляд спраші та ухвалення рішення відбу­ваються за загальнії ми правилами з винятками і доповнення­ми, встановленими законом на випадок відсутності у судовому засіданні відповідача. Суд заслуховує пояснення позивача та інших осіб, які беруть участь у справі, досліджує усі докази, в тому числі може заслуховувані і досліджувати письмові пояс­нення відповідача щодо заявлених вимог відповідно до ч. 2 ст. 173 ЦІЖ

За результатами розгляду справи суд ухвалює рішення, ви­ходячи із заявлених позовних вимог та на підставі доказів, які подані чи повідомлення про які були подані до або під час по­переднього судовою засідання.

Особливість заочного розгляду цивільної справи поляг» в тому, що в його рамках неможливою с зміна позивачем пред­мета або підстави позову, розміру позовних вимог (ст. 224 ЦІІК) Неможливим видасться також прийняття та досліджен­ня судом інших доказів, незважаючи main на поважні при­чини несвос масності їх подання до суду. Цс не означає, що права позивача обмежені, адже якщо він бажає скористатися такими правами, суд зобов'язаний відкласти розгляд у справі для забезпечення явки відповідача.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

76. Поняття та особливості наказного провадження. Судовий наказ як особлива форма судового рішення.

 

Наказне провадження с новим видом провадження, що лосі не був притаманний українському цивільному процесу. Подібним до судового наказу раніше було винесення постанови суду про стягнення аліментів відповідно до ст. 83 КпШС у редакції Указу Президії Верховної Ради УРСР від 1 березня 1985 р.

Наказне провадження — це спрощений пил провадження у справах за вимогми, які мають очевидно достовірний харак­тер. Його ще можім наша і и иснрогокольним, оскільки хід провадження не фіксується у протоколах чи інших процесу­альних документах (журналі судового засідання чи ін)

Цеп вид провадження не свідчить про відсутність спірних правовідносин між сторонами, а про те, що в силу очевидності права вимоги заявника виключають спір про наявність самого права. Справи наказного провадження виділені законом з огля­ду на вимогу процесуальної економії, тобто, деякі справи до­зволено розглядати відмінним від загальної цивільної процесу­альної форми шляхом.

Справи, які належать до наказного провадження, порядок їх розгляду, видачі та скасування судового наказу визначені ст.ст. 95-106 ЦПК.

Предметом розгляду у справах наказного провадження є вимоги:

які грунтуються на пракочиїи, вчиненому у письмовій формі;

про стягнення нарахованої, але не виплаченої працівникові
суми заробітної плати;

про компенсацію витрат на проведення розшуку відповіда­
ча, боржника, дитини або транспортних засобів боржника
(ст. 96 ЦПК).

Цеп перелік не і вичерпний і може бути розширений зако­ном.

Особами, які перуть участь у справі, у наказному прова­дженні і заявник та заінтересовані особи, а також їхні пред­ставиш. Не виключається можливість участі у процесі орга­нів та осіб, ви іначених ст. 45 ЩІК. Заявником виступає особа, що звертається до суду і і заявою про видачу судового наказу і якій належпіь право вимоїн, що с предметом судового ви­рішення, — стягувач. іаінтересониною є особа, з якої слід с і ні пути грошові кошти чи витребувати майно для погашення вимоги заявника, — боржник

Вирішення справи у порядку наказного провадження відбу­вається у формі видачі судового наказу — судового рішення особливої форми, що відповідно до ст. 95 ЦПК є виконавчим документом і підлягає никои,шию за правилами, встановлени­ми законодавством про виконавче провадження,

Отже, накате провадження — це вид провадження у ци­вільному судочинстві, за якого судом вирішується справа про стягненим t боржника на підставі судового наказу грошових коштів або витребування майна на користь особи, яка мас право вимоги без проведення судового засідання.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

77. Розгляд справи у порядку наказного провадження.

 

Для видачі судового наказу до суду подасися заява, зміст, фор­ма та порядок подання якої визначені загальними правилами З доповненнями та ниияіками, обумовленими особливостями провадження, "іаява, підписана заявником чи його представни­ком, поласться у письмовій формі з додаванням копій за чис­лом боржників, а також з документами, що підтверджують вн-моіи заявника.

{.і містом заява про видачу судового наказу згідно з ст. 98 ЦПК ма< місінні:

найменування суду, в який подасться заява;

ім'я (найменування) заявника та боржника, а також  ім'я
(найменування) представника заявника, якщо заява подасть­
ся представником, їхнє місце проживання або місцезнахо­
дження;

вимоги заявника і обставини, на яких вони грунтуються;

4) вартість майна у разі його витребування;

Заява оплачується судовим збором у розмірі 50% ставки, яка визначається з оспорюваної суми у разі звернення в суд з позовом у порядку позовного провадження

Після отримання заяви про видачу судового наказу суд мо­же винести одне із таких рішень:

повернути заяву про видачу судового наказу;

відмовити у прийнятті заяви про видачу судового наказу;

видати судовий наказ.

Повертається заява про видачу судового наказу у разі, як­що вона не відповідає вимогам щодо змісту та форми, поряд­ку подання, оплати судового збору і заявник не усунув вказа­них недоліків у строк, встановлений судом у порядку ст. 121 ЦПК. Така ухвала відповідно до ст. 101 ЦПК не перешкоджає повторному зверненню до суду із такою самою заявою.

Суддя відмовляє у прийнятті заяви про видачу судового на­казу, якщо вимога, що міститься у заяві, не належить до та­ких, за якими може бути видано судовий наказ. Підставою для відмови у прийнятті заяви с також наявність спору про право, який випливає із заяви та документів, поданих до суду, тобто, немає очевидное 11 вимоги, пред'явленої до суду. Наприклад, є

НеДОЛІКИ ЗМІСТУ ЧИ форМИ ВЧИИСНОГО у ПИСЬМОВІЙ формі  прано-

чину, за яким пред'являється вимога про видачу судового на­казу.

Про відмову у прийнятті заяви суддя постановляє ухвалу (ст. 100 ЦПК), яка унеможливлює повторне звернення з такою самою заявою. У цьому випадку заінтересована особа не по­збавлена права звернутися до суду за захистом своїх прав, свобод та інтересів у загальному порядку. Якщо у прийнятті заяви (видачі судового наказу) відмовлено, судовий збір не по­вертається і може зараховуватися у подальшому при поданні заяви у позовному провадженні (ст. 99 ЦПК).

У разі прийняття заяви суд відповідно до ст. 102 ЦПК у 3-денний строк видає судовий наказ.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

78. Окреме провадження: загальна характеристика.

 

Потреба захисту прав та охоронюваних законом інтересів ви-иикаг не тільки у разі, якщо вони порушуються чи оспорю­ються. Інколи необхідно встановити такі обставини, що є ли­ше підставою для здійснення суб'єктивних прав. Особа, що мас певне право, не може його здійснити через те, що факти, які це право підтверджують, не є очевидними і потребують перевірки та підтвердження відповідними доказами. Тому у цивільному процесі існує такий вид судочинства, який дозво­ляє заінтересованій особі встановлювати у судовому порядку юридичні факти для подальшого здійснення відповідних суб'єк­тивних прав та реалізації! охоронюваних законом інтересів, — окреме провадження.

Відповідно до ст. 234 ЦПК окремим провадженням ви-знасться вид иепозовного цивільного судочинства, в порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження на­явності або відсутності юридичних фактів, що мають зна­чення для охорони прав та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих нелшішових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав.

Справи окремого провадження, що становлять цивільну юрисдикцію суду, слід поділити на три групи. По-перше, це справи, порядок розгляду та вирішення яких визначений ци­вільним процесуальним законодавством, тобто справи про:

обмеження цивільної дієздатності фізичної особи, визнання
фізичної особи недієздатною та поновлення цивільної дієз­
датності фізичної особи;

падання неповнолітній особі повної цивільної дієздатності;

визнання фізичної особи безвісно відсутньою чи оголошен­
ня її померлою;

усиновлених.

встановлення фактів, що мають юридичне значення.

відновленим прав на трачені цінні напери на пред'явника
та векселі;

передачу безхазяйної нерухомої речі у комунальну влас­
ність;

визнаній спадщини відумерлою;

надання особі психіатричної допомоги н примусовому по­
рядку;

обов'язкову госпіталізацію до протитуберкульозного закладу;

розкриття банком інформації, яка містин, банківську таєм­
ницю, щодо юридичних та фі нічних осіб.

До другої групи належать справи, які тільки поіменовані ЦПК, однак особливості їх розгляду визначені іншими актами законодавства. Такими ( справи про надання права на шлюб (сі. 23 СК);

розірвання шлюбу за заявою подружжя, яке мас дітей (ст. 109 СК);

поновленні шлюбу після його розірвання (ет. 117 СК);

встановлення режиму окремого проживання за заявою под­
ружжя (сі. 119 СК).

До третьої ірупи можуть бути віднесені справи, що можуть розглядатися у порядку окремого провадження, нкшо вони від­несені актами законодавства до цивільної юрисдикції (сі*. 234 ЦПК). Наприклад, призначення опікуна чи піклувальника (ст. 63 ЦК).

Відповідно до НОВІТНЬОГО цивільного процесуального зако­нодавства із категорій справ окремого провадженні вилучено справи за заявами про встановлення неправильностей у актах іромадянського (нині — цивільного) стану, а також справи про оскарження нотаріальних дій або відмови у їх вчиненні. Відповідно до перехідних та прикінцевих положені. ЦПК, скарги, заяви щодо нотаріальних дій чи відмови у їх вчиненні, подані до набрання чинності ЦПК 2004 р. відповідно до гла­ви 39 ЦПК 1963 p., розглядаються за правилами позовного провадження. Заяви у справах щодо підмови органу державної реєстрації актів цивільного стану внести виправлення в акто­вий запис цивільного стану, подані до набрання чинності ЦПК за правилами, встановленими главою 36 ЦПК 1963 p., розгля­даються у порядку, встановленому законодавством про ад­міністративне судочинство.

Залежно від характеру вимоги, переданої на розгляд суду, кожна зі справ окремого провадження мас свої, лише їй влас­тиві особливості.

Ознакою окремого провадження с, насамперед, його не­сумісність зі спором про право. Якщо в ході розгляду справи виявиться, що предметом судового розгляду с спір про право, суд мас залишити заяву без розгляду (якщо справа підлягає розгляду у порядку цивільного судочинства) або закрити иро-ввджеюя у справі, якщо предметом судового розгляду і ви­рішення випиться спір про право адміністративне або госпо­дарське, які можуть бути предметом розгляду у порядку від­повідно адміністративної чи господарської судових юрисдик­цій.

У порядку окремого провадження розглядає вимоги про встановлення певних обставин — юридичних фактів, зміну правового статусу фізичної особи або неправильність дій ор­ганів, які посвідчують такі обставини, з наявністю чи відсутніс­тю котрих закон пов'язує виникнення, зміну або припинення суб'єкіивних майнових та особистих немайнових прав.

Ще однією важливою ознакою цього виду провадження с відсутність сторін її протилежними Інтересами. Тобто, між сторонами не існує відносин напруженого характеру. Ці відно­сини мають специфічний характер — не спору про право, а спору про стан, факт, обставину. Відсутність правового спору і сторін в окремому провадженні робить неможливим пред'яв­лення зустрічного позову, заміну сторони, укладення мирової угоди, звернення до третейського суду і т. ін. Водночас не ви­ключена можливість спільного звернення до суду кількох осіб, пов'язаних між собою спільними пі і еросами (процесуальна співучасть). Особи, права та обов'язки яких зачіпає рішення суду, мають брати участь у справі як заінтересовані особи, що дас їм можливість повноцінно отримати правовий статус сто­рони у процесі.

В окремому провадженні по-особпивому виявляється дія низки принципів цивільного процесу (диснозитивності, змагаль­ності, одноособовості та колегіальності розгляду цивільної справи, процесуальної рівності та ін.). Зокрема, визначені пп. І, 3, 4, 9, 10 ст. 234 ЦПК справи порядком окремого про­вадження розглядаються колегіально у складі одного судді та двох народних засідателів.

Суд зобов'язаний вживати заходів щодо всебічного, повно­го й об'єктивного з'ясування обставин справи, тому він може за власною ініціативою витребувати необхідні докази, шо не с притаманним іншим видам проваджень у цивільному процесі.

Отже, розгляд справ окремого провадження судом пов'яза­ний зі здійсненням, так би мовити, "судового управління" у випадках, коли законодавець покладає на суд здійснення не­притаманної йому функції установлення тих чи інших обста­вин без розв'язання спору про прано. При цьому законодавець виходить із доцільності такого вирішення, нокладаючи встано­влення юридичних фактів на суд, який мас особливий право­вий статус суб'єкта судової влади, та поширюючи на процеду­ру розгляду цих справ форму цивільного судочинства.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

79. Загальні правила розгляду та вирішення справ окремого провадження.

 

Справи окремого провадження суд розглядає за участю заяв­ника та заінтересованих осіб. Тому вирізняльною ознакою справ окремого провадження є те, шо заяву може бу пі подано певним визначеним законом колом осіб (заявників), тим часом як у позовному провадженні це може зробити будь-яка особа, чиї права і охоронювані законом інтереси ймовірно порушені. Заявником іменусгься фізична чи юридична особа, в інтересах якої відкрито провадження у справі. У такій якості можуть ви­ступати різноманітні групи фізичних та юридичних осіб зале­жно від конкретної категорії справ окремого провадження. Ко­ло заявників за певними категоріями справ окремого провад­ження визначається шляхом:

— вказівки у заяві мети звернення до суду (у справах про встановлення фактів, які мають юридичне значення, справи про визнання особи безвісно відсутньою чи оголошення по­мерлою);

встановлення вичерпного переліку осіб, за заявою яких мо­
же бути відкрито провадження у справі (справи про уси­
новлення, про обмеження фізичної особи у дієздатності чи
визнання недієздатною);

з'ясування  визначення  наявності  певної іншої юридичної
заінтересованості у справі (справи про відновлення прав на
втрачені цінні напери на пред'явника та векселі).

У будь-якому разі заявник перед зверненням до суду мас обґрунтувати свою заінтересованість у конкретній справі.

Всіх інших осіб, які беруть участь у справі, закон визначає як заінтересованих осіб. Це поняття мас узагальнюючий харак­тер і охоплює усіх осіб, права та законні інтереси яких у тій чи іншій мірі зачіпатимуться ухваленим у справі рішенням. Заінтересовані особи можугь бути залучені до участі у справі за ініціативою суду, а також вступити у процес за власною ініціативою. Оскільки в таких справах відсутні сторони, то не може бумі іі третіх осіб.

Зважаючи на тс, що відкриття провадження у справі поряд­ком окремого провадження ідійснюється шляхом подання зая­ви, то відсутні І процесуальні інститут, нерозривно пов'язані із позовом. Зокрема, в окремому провадженні неможливими є відмова від позову, витання позову, укладення мирової угоди, зміна предмета та підстави позову, збільшення або зменшення розміру позовних вимог, вихід за межі заявлених вимог. Спра-ви окремого провадження не можуть бути передані на розгляд третейського суду та закриті у зв'язку з укладенням мирової

угоди.

Водночас можливою с відмова від заяви, а в окремих ви­падках — зміна її предмета та підстави (наприклад справи про обмеження фізичної особи у дієздатності та визнання особи недієздатною). Однак ці дії слід розілядати тільки як розпоря­дження процесуальними правами

За загальним правилом, судові витрати, понесені сторонами при розгляді справи порядком окремого провадження, не від­шкодовуються. При зверненні до суду необхідно подати доку­менти про сплату судового збору1 та витрат на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи, крім випадків, встано­влених ст. 81 ЦПК.

В основу порядку розгляду та вирішення справ окремого провадження покладені загальні правила цивільною судочинс­тва, тобто правила позовного провадження. Оскільки справам окремого провадження притаманні особливості, шо характери­зують провадження в цілому та кожну категорію справ окре­мо, то загальні правила цивільного судочинства застосовують­ся з певними винятками та доповненнями.

Таким чином, принадження по кожній справі, шо віднесена до окремого провадження, утворює певний синтез загальних правил цивільного судочинства, правил, що притаманні окре­мому провадженні в цілому, а також тих, що характеризують виключно певну категорію справ. Специфіка провадження по кожній категорії справ регулюється шляхом визначення проце­суальних винятків та доповнень до загального порядку розгля­ду справ.

В окремому провадженні діє багато положень, притаманних позовному провадженню. Загальними с вимоги, шо пред'явля­ються до відкриття провадження у справі, його підготовки, су­дового розгляду, доказів і доказування, ухвалюваного по спра­ві рішення, а також перегляду постановлених у справі судових рішень в апеляційному чи касаційному порядку і г. ш

Рішення суду у справах окремого принадження не підляга­ють примусовому виконанню, але мають загальнообов'язковий характер (ст. 14 ЦПК). Вони реалізуються шляхом оформлення майнових або особистих нсмайнових прав громадян, а саме: видачею свідоцтва про право власності; виправленням, понов­ленням чи анулюванням запису актів цивільного стану тощо.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

80. Розгляд судом справ про обмеження цивільної дієздатності фізичної особи, визнання фізичної особи недієздатною та поновлення цивільної дієздатності фізичної особи.

 

Цивільна дієздатність с важливою складовою нравосуб'єктнос-ті фізичної особи, шо дозволяє їй виступати учасником ци­вільних відносин у повній мірі, своїми діями набувати цивіль­них прав та виконувати цивільні обов'язки. В окремих випад­ках, визначених актами цивільного законодавства, особа може бути обмежена у дієздатності або взагалі визнана недієздат­ною. Зокрема, відповідно до ст. 36 ЦК суд може обмежити цивільну дієздатність фізичної особи, якщо вона страждає на психічний розлад, який істотно впливає на її здатність усвідом­лювати значення своїх дій та (або) керуваїи ними. Також під­ставами для обмеження фізичної особи у дієздатності є зло­вживання нею спиртними напоями, наркотичними засобами, токсичними речовинами тощо, внаслідок чого особа станин. себе чи свою сім'ю, а також інших осіб, яких вона за законом зобов'язана утримувати, у скрутне матеріальне становище. Згідно зі ст. 39 ЦК фізична особа може бути визнана судом недієздатною, якшо вона внаслідок хронічного, стійкого пси­хічного розладу не здатна усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними

Предметом судової діяльності є безпосереднє визначення наявності підстав для встановлення нікого правового стану фізичної особи, як обмеження у дієздатності чи визнанні її не­дієздатною.

Правом на звернення у справах про обмеження фізичної особи у дієздатності наділені члени її сім'ї, орган опіки та пік­лування, наркологічні та психіатричні заклади. Заяву про об­меження права неповнолітньої особи САМОСТІЙНО розпоряджа­тися своїм заробітком, стипендією чи іншими доходами або про позбавленим її цього права може буї и подано батьками (усиновлювачами). піклувальниками, органом опіки іа піклу­вання. Із заявою про визнання фізичної особи недієздатною можуть звернутися члени її сім'ї, близькі родичі, незалежно від їх спільного проживання, орган опіки та піклування, пси­хіатричний заклад (ст. 237 ЦПК).

Заява про обмеження цивільної дієздатності фізичної особи, у тому числі неповнолітньої, чи визнання фізичної особи не­дієздатною подасться до суду за місцем проживання цієї осо­би (ст. 236 ЦПК), а якщо вона перебуває на лікуванні у нарко­логічному або психіатричному закладі — за місцем знаход­ження цього закладу.

Така заява повинна містити чаїначення обставин, що свід­чать про психічний розлад чи підтверджують дії, внаслідок яких фізична особа, яка зловживає спиртними напоями, нарко­тичними засобами, токсичними речовинами тощо, поставила себе чи свою сім'ю, а також інших осіб, яких вона за законом зобов'язана утримувати, в скрутне матеріальне становище. У заяві про обмеження права неповнолітньої особи самостійно розпоряджатися своїм заробітком, стипендією чи іншими до­ходами або про позбавлений її цього мають бути викладені обставини, що свідчать про негативні матеріальні, психічні чи інші наслідки реалізацій цього права для неповнолітнього. За­ява про визнання фізичної' особи недієздатною має містити ви­клад обставин, що свідчать про хронічний, стійкий психічний роч.іад. внаслідок чого особа не здатна усвідомлювати значен­ня своїх дій і а (або) керувати ними.

При підготовці справи до судового розгляду за наявності достатніх даних про психічний розлад здоров'я фізичної особи призначається судово-психіатрнчна експертиза. Якщо таких даних немає, то експертиза не проводиться, а ухвалюється рішення про відмову у задоволенні поданої до суду заяви.

Відповідно до ст. 240 ЦПК справи про обмеження цивіль­ної дієздатності фізичної особи чи визнання фізичної особи недієздатною суд розглядає за участю заявника та представни­ка органу опіки та піклування Питання про виклик фізичної особи, щодо якої розглядається справа про визнання її не­дієздатною, вирішується в кожному випадку судом з урахуван­ням сгану її здоров'я.

Рішення суду про обмеження цивільної дісздатності фініч­ної особи (у тому числі про обмеження або позбавлення права неповнолітньої особи самостійно розпоряджатися своїми дохо­дами) чи визнання фізичної особи недієздатною після набран­ня ним законної сили надсилається органові опіки та піклуван­ня. Таке рішення г підставою для призначення фізичній особі, обмеженій у цивільній дісздатності, піклувальника, а недієздат­ній фізичній особі — опікуна.

За загальним правилом, суд, який ухвалив рішення, не має права його змінити чи скасувати. Однак у зв'язку зі специ­фікою справ окремого провадження взагалі та справ про обме­ження фізичної особи у дісздатності чи визнання фізичної осо­би недієздатною зокрема, таке рішення суду може бути скасо­ване. Пояснюється цс особливістю повноважень суду при роз­гляді таких справ. У цьому разі розглядається питання не про наявність чи відсутність підстав для обмеження у дісздатності чи визнання недієздатною, а про те, чи існують підстави для поновлення такої особи у дієздатності. Тому і йдеться про те, що суд не переглядає власного рішення. V разі ж виникнення сумніву щодо законності та (або) обгрунтованості ухваленого рішення суду, не постає питання про поновлення у дієздатнос­ті, а має відбуватися перегляд рішення суду в апеляційному, касаційному порядку чи у зв'язку з винятковими обставинами в порядку, встановленому цивільним процесуальним законода­вством.

Законом визначене коло заявників, наділених законом, пра­вом на звернення до суду із заявою про поновлення фізичної особи у дієздатності. У справах про обмеження фізичної особи у дісздатності це може відбуватися за заявою самої фізично! особи, її піклувальника, членів сім'ї або органу опіки та піклу­вання (ст. 38 ЦК). У справах про визнання фізичної особи не­дієздатною заявниками можуть бути опікун або органи опіки іа піклуиання (ст. 42 ЦК). Тобто, в останньому випадку не ви­знається право на звернення до суду за фізичною особою, яка визнана судом недієздатною.

У випадку скасування рішення суду про визнання особи недієздатною, а також про обмеження у дісздатності, коли під­ставою для нього була наявність психічного розладу, обов'яз­ковим є проведення судово-исихіатричної експертизи, яка мас засвідчити значне поліпшення стану здоров'я фізичної особи або видужання (и. 7 Постанови Пленуму Верховною Суду Ук­раїни Ns 3 від 28 березня 1972 р. "Про судову практику в справах про иизиання іромадянина обмежено дії їда і ним чи недієздатним").

Рішення сулу після набрання ним законної сили надсила­ється орі-ану опіки та піклування, ноно є підставою для зняття встановлених над фізичною особою опіки чи піклування

 

81. Розгляд судом справ про надання неповнолітній особі повної цивільної дієздатності.

 

Надання фізичній особі повного обсягу цивільної дісздатності (емансипація) є новим інститутом у цивільному праві. Відпо­відно до ст. 35 ЦК надання повного обсягу цивільної дісздат­ності до досягнення повноліття чи до одруження можливо у разі: якщо неповнолітня особа, яка досягла шістнадцяти років, працює за трудовим договором, а також якщо неповнолітня особа записана матір'ю або батьком дитини. Набуття повного обсягу цивільної дісздатності здійснюється на підставі рішення органу опіки та піклування за заявою заінтересованої особи за письмовою згодою батьків (усиновлкшлчіи) або піклувальники Тільки у разі відсутності такої згоди повна цивільна дієздат­ність може бути надана за рішенням суду. Процесуальний по­рядок розгляду та вирішення пит категорії справ визначенні! ст.ст. 242-245 ЦК.

Ще однією підставою для надання повного обсягу дієздат­ності с бажання фізичної особи, яка досягла шістнадцяти ро­ків, займатися підітри* мшшькою діяльністю, однак у цьому ра­зі ЦК не передбачає можливості надання повного обсягу ци­вільної дієздатності у судовому порядку.

Предмаюм судової діяіьності в цін категорії справ є вста­новлення підстав для надання неповнолітній фізичній особі повного обсягу дієздатності, визначення відповідності встанов­лення нового правового стану інтересам самої особи, якщо ба-П.КИ (усиновлювачі), піклувальник не дають згоди на еманси­пацію.

Право на звернення до суду MM сіма неповнолітня особа, причому в її інтересах може звернутися представник, якого особа уповноважила. Ним фактично не може виступати закон­ний нредсіанник, остым братиме участь у справі як заінте­ресована особа, адже ця категорія справ саме стосується при­пинення такого представництва.

Заява подається до суду за місцем проживання неповноліт­ньої особи (ст. 242 ЩІК, ст. 29 ЦК) і ма< містиш лапі про те, що особа працює за трудовим договором або є матір'ю чи ба­тьком відповідно до актового запису цивільного стану. Заява оплачується судовим збором.

Справа розглядається у судовому засіданні за участю заяв­ника, одного або обох батьків (усиновлювачів) або піклуваль­ника Обов'язковою с участь представників органів опіки і піклування (ст. 244 ЦПК).

За результатами розгляду справи суд ухвалює рішення. Як­що буде встановлено, що надання повного обсягу дієздатності неповнолітній фізичній особі відповідає її інтересам, а також за наївності встановлених законом підстав, суд ухвалює рі­шення про задоволення вимоги. У цьому разі повного обсягу дієздатності особа набуває після набрання рішенням суду за­конної сили. Рішення суду видасться заявникові, а також пал снлаї гься органові опіки і піклування, зокрема для зняття пік­лування.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

82. Розгляд судом справ про визнання фізичної особи безвісно відсутньою або оголошення її померлою.

 

Чинне цивільне процесуальне законодавство передбачає мож-шшісіь зміни правового стану осіб шляхом визнання їх безше-но відсутніми або оголошення померлими в судовому иоряд ку. Безвісна відсутність громадян може бути пов'язана із сти-чіііннм лихом, нещасними випадками та будь-якими іншими обставинами. Відсутність фізичної особи у місці постійного проживання або переважною перебування, а також відсутність відомостей про це притом тривалого часу створює невизна­ченість у тих або інших правовідносинах для певного кола осіб, що перешкоджає здійсненню ними суб'єктивних прав. У зв'язку з необхідністю захисту інтересів осіб, які перебувають у певних правовідносинах з особою, щодо якої тривалий час немає відомостей в місці її проживання, виникає потреба у зміні правового стану такої особи.

Підсудність справ про визнання фізичної особи безвісно відсутньою або оголошення її померлою встановлена законом З урахуванням інтересів фізичних і юридичних осіб, здійснен­ня суб"єктивних прав та виконання обов'язків яких залежить від рішення суду по справі. Ці справи розглядаються судом за місцем проживання або знаходження заявника. Місцем прожи­вання визнається тс місце, де фізична особа постійно або пе­реважно проживає. Місцем прожинання фізичної особи у віці від 10 до 14 років, або осіб, які перебувають під опікою, ви­знається місце проживання їхніх батьків (усиновителів) або опікунів (ст. 29 ЦК). Місцем знаходження юридичної особи визнається місце її державної реєстрації (ст. 93 ЦК).

У ЦПК не іаліачено, хто саме може шерпу іися до суду з вимогою про ви знання фізичної особи безвісно відсутньою або оголошення П померлою. При вирішенні питання про суб'єкт звернення слід застосовувати ст. 4 ЦПК, відповідно до якої справа в суді може бути порушена особою, яка мас заінтересо-ианіеп. у і.міііі правового стану відсутньої особи.

Заява по справі про пишання громадянина безвісно відсут­нім або оголошення Кого померлим мас відповідати загальним вимогам, закріп кпим сі IIі» ЦПК. Вона подається у письмо­вій формі та мас містити: назву суду, до якого подасться заява; точну назву заявника, його місце проживання або знахо і ня, а також назву представника заявника, коли ним пору­шується справа; чітко сформульовану вимогу, з якою зверта­ється до суду заявник; виклад обставин, якими заявник обірун-товус свої вимнім, та зазначення доказів, що підтверджують ці вимоги, а також підпис заявника або його представника із за-ін.іменням часу подання заяви.

Обставинами, які обґрун говують заявлені вимоги, є: невідо­мість перебування відсутнього іромадянина; неможливість усупути цю невідомість; тривалість безвісної відсутності; події, що заірожували смертю або дають підставу припуска і и tani-бель фома;іянина від певного нещасного випадку. Крім зазна­чених обставин у заяві обов'язково слід вказати, з якою метою заявник просить визнати громадянина безвісно відсутнім або оголосити його померлим. До заяви додаються документи про сплату судового збору та втрат на інформаційно-технічне за­безпечення судового розгляду справи.

В ході підготовки до розгляду справ про визнання громадя­нина безвісно відсутнім або оголошення його померлим суддя повинен встановити осіб (родичів, співробітників та інших), які можуть дати відомості про відсутнього, а також запитати відповідні організації за останнім місцем його роботи про ная­вність відомостей щодо відсутнього. Суддя має також визна­чити коло осіб, які заінтересовані в розгляді справи, та з'ясу-ііаіи їхнє процесуальне становище, допустити або залучити їх до участі в процесі та повідомити нро місце і час розгляду справи. Коло таких осіб зумовлюється мстою, з якою заявни­кові необхідно визнані громадянина безвісно відсутнім або оголосити ного померлим. Як МШтерооомнІ особи можуть німій участь у справі члени родини шинника та інші особи, що мають право на одержання пенсії у зв'язку з втратою году­вальника, якщо справа порушена з метою призначення пенсії заявникові або його дням

Відповідно до ст. 248 ЦПК сул нри відкрити провадження у справі вживає заходів через органи опіки та піклування що­до встановлення опіки над млином фізичної особи, місце пере­бування якої невідоме, якщо такої не встановлено. Безпосеред­ньо дії, спрямовані на опіку над майном, здійснюються згідно із ст. 44 ЦК нотаріусом у порядку, встановленому ЦК, Зако­ном України "Про нотаріат" та Інструкцією про порядок вчи­нення нотаріальних дій нотаріусами України.

Справи розглядаються у відкритому судовому засіданні з участю заяшшка та шішсрссованпх осіб, а також свідків та ін­ших осіб, які сприяють здійсненню правосуддя.

Суд мас відмовити у задоволенні заяви, якщо буде встанов­лено місце перебування громадянина, щодо якого вирішується ниіанни про визнання його померлим, так само як і в разі, як­що буде з'ясовано, що строк невідомості місця перебування іромадяпина не відповідає зазначеному в законі.

У резолютивній часіині рішення про задоволення заяви за­значаються не гільп дані про особу людини, яка визнається безвісно відсутньою чи оголошується померлою, але і початок безвісної відсутності або день смерті такої фізичної особи, які шгшачаються відповідно до правил, встановлених законом. У разі неможливості встановити день одержання останніх відо­мостей про відсутнього, початком безвісної відсутності вважа­ється перше число місяця, цю йдо за тим, в якому були одер­жані останні відомості про нього, а за неможливості встанови­ти цей місяць — 1 січня наступного року (ст. 43 ЦК). Днем смерті іромадянина, оголошеного померлим, вважається день набрання законної сили рішенням суду. У разі оголошення по­мерлим іромадянина, який пропан без вісті за обстанин, що заірожували смертю або даюіь ніде шву припускати ного заги­бель від певного нещасного ии палку, суд може визнати днем смерті цього іромадянина день його гаданої загибелі (ст. 46 ЦК).

Після того, як рішення про оголошення іромадянина помер­лим набере законної сили, суд обов'язково повинен надіслати його копії органу реєстрації актів цивільного стану для реєст­рації смерті іромадянина, а також до нотаріальної контори або органу, що вчиняє нотаріальні дії щодо охорони спадкового майна (ст. 249 ЦПК).

Рішення, яке набрало законної сили, породжує певні нраво-ш наслідки: у непрацездатних членів сім'ї виникає право па пенсію; подружжя такої особи мас право розірвати шлюб у спрощеному порядку; з'являється можливість усиновлювати дней без згоди відсутнього та ін.

Визнаній особи безвісно відсутньою має умовний характер, спричинений нсішіначсшсію цивільних га інших відносин за учасгю відсутньої особи. Тому у разі, якщо фізична особа, щодо якої ухвалено рішення суду про ви знання її безвісно від­сутньою, з'явилась, рішення суду скасовується.

Відповідно до сг. 250 ЦПК у разі одержання заяви про поя­ву фізичної особи, яку було визнано безвісно відсутньою чи оголошено померлою, або відомостей про місце перебування цієї особи, суд за місцем перебування особи або суд, який ух­валив рішення про визнання особи безвісно відсутньою або оголошення її померлою, призначає справу до слухання за участю цієї особи, заявника і а інших заінтересованих осіб і скасовує свое рішення про визнання фізичної особи безвісно відсутньою або оголошення її померлою. Із заявою про скасування рішення суду може звернутися безпосередньо особа, щодо якої ухвалене рішення, та інші за­інтересовані особи, що потерпають від її відсутності.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

83. Розгляд судом справ про усиновлення.

 

Судовий порядок усиновлення с порівняно новим інститутом, що запроваджений Законом України "Про внесення змін і до­повнень до Кодексу про шлюб та сім'ю України" від 30 січня 1996 р., а у процесуальному законодавстві відповідно — Зако­ном України "Про внесення доповнень до Цивільного проце­суального кодексу України у зв'язку з прийняттям Закону Ук­раїни "Про внесення ЗМІН і доповнень до Кодексу про шлюб та сім'ю України" (зміни щодо порядку усиновлення дітей)" від 12 липня 1996 р. Введеним цих норм зумовлене необхід­ністю всебічного забезпечення інтересів дитини іа законності усиновлення.

Підстави, порядок усиновлення та процесуальні питаним, пов'язані із розглядом та вирішенням відповідних справ визна­чаються гл. 18 СК та ст.ст. 251-255 ЦПК.

Предметам судової діяльності є перевірка підстав ировс-леїшм усиновлення, його відповідність інтересам самої особи щодо забезпечення стабільних га ілрмонійних умов її життя, а також відсутність порушення інтересів інших осіб. Суд вста­новлює також згоду усиновлюваного, адже відповідно до ст. 218 СК згода дитини на її усиновлення дасться у формі, яка відповідає її вікові.

Право па іверіїсніїя мають особи, які бажають усиновити особу. Заява до суду може подаватися особисто однією осо­бою або подружжям (спільна заява), але не через представ­ника.

Крім загальних вимог, визначених ст. 119 ЦПК, заява має містім: ім'я, місце прожинання 'шинника, а також прізвище, ім'я, по батькові, вік уенновлюваної лишни, її місце прожи­нання, відомості про стан здоров'я. Заява про усиновлення ди­тини може також містити клопотання про зміну прізвища, іме­ні, но батькові, дати, місця народження дитини, про запис зая­вника матір'ю або батьком дитини.

До заяви додаються такі документи — копія свідоцтва про шлюб, а також письмова згода на це

другого з подружжя, засвідчена нотаріально, — при усино­вленні дитини одним із подружжя;

медичний висновок про стан здоров'я заявника.

довідка з місця роботи із зазначенням заробітної плати або
копія декларації про доходи;

документ, що підтверджує право власності або користуван­
ня жилим приміщенням.

До заяви громадян України про усиновлення ли і йми. яка є іромалянином іншої держави, крім цього, додаються згода за­конного представника дитини іа зі ода компетентного органу держави, громадянином якої г дитина.

До заяви про усиновлення дитини особами без громадянст­ва, що постійно проживають за межами України, або інозем­цями додаюгься дозвіл уповноваженого органу виконавчої влади та висновок компетентного органу відповідної держаки про умови їх життя і можливість бути уенновлювачами, дозвіл компетентного органу відповідної держави на в'їзд усиновле­ної дитини та її постійне проживання на території цієї держа­ви, зобов'язання усиновлювача, оформлене в нотаріальному порядку, про надання представникам дипломатичної установи України за кордоном інформації про усиновлену дитину та можливості спілкування і дім иною. Відповідно до ст. 252 ЦПК усі документи, складені іноземною мовою, мають бути леї-алізовані у встановленому порядку, перекладені українсь­кою мовою і нотаріально засвідчені.

У разі усиновлення повнолицьої особи заява має містині ім'я, місце прожинання заявника, а також прізвище, ім'я, по батькові, вік усиновлюваної дитини, її місце проживання, відо­мості про сган здоров'я дитини, а також дані про відсутність матері, батька або позбавлення піклування. До заяви мають бути додані: копія свідоцтва про шлюб, письмова згода на це другого з подружжя, засвідчена нотаріально, — при усинов­ленні дитини одним із подружжя, а також згода особи на уси­новлення.

При підготовці справи до розгляду суддя вирішує питання про участь у справі відповідного органу опіки і піклування, а у справах за заявами іноземних громадян — Центру з усинов­лення дітей Міністерства освіїн і науки України. Участь орга­нів опіки та піклування у справах про усиновлення дітей справ є обов'язковою (ст. 19 СК, сі. 254 ЦПК), вони мають надати суду висновок про доцільність усиновлення та відпо­відність його інтересам дитини.

До висновку органу опіки та піклування додаються: акт об­стеження умов життя заявника, складений за місцем його про­живання; свідоцтво про народження дитини; медичний висно­вок про стан здоров'я дигини, про її фізичний і розумовий ро­звиток; у випадках, встановлених законом, згода батьків, опікуна, піклувальника дитини, закладу охорони здоров'я або навчального закладу, а також самої дитини на усиновлення (ст. 253 ЩІК)

Справа про усиновлення розглядається судом за місцем проживання усиновлюваної дитини або повнолітньої особи, колегіально у складі одного судді та двох народних засідате­лів. Для забезпечення таємниці усиновлення за клопотанням заявника (заявників) проводнться закритий судовий розгляд.

Суд розглядає справу про усиновлення дитини за обов'яз­ковою участю заявника, органу опіки та піклування або упов­новаженого органу виконавчої влади, u також дитини, якщо вона за віком і станом здоров'я усвідомлює факт усиновлення, і викликом заінтересованих осіб. При усиновленні ііовно.ш-ньої особи обов'язковою г участь заявника (заявників) та уси­новлюваної особи (ст. 224 СК).

За результатами розгляду справи сул ухвалює рішення, вра­хувавши обставини, що мають істотне шачсшія, зокрема:

стан здоров'я та матеріальне становище особи, яка бекас
усиновити дитину, її сімейний стан та умови проживання,
ставлення до виховання дитини;

мотиви, з яких особа бажає усиновити дитину;

мотиви того, чому другий із подружжя не бажас бути уси-
новлювачем, якщо лише один із подружжя подав заяву про
усиновлення;

взасмовідповідність особи, яка бажас усиновиш дитину, та
дитини, а також як довго ця особа опікується дитиною;

особу дитини та стан її здоров'я;

ставлення дитини до особи, яка бажає її усиновити.

Ухвалене рішення проголошується публічно, за винятком проведення закритого судового розгляду. За клопотанням заяв­ника (заявників) суд може зміни їм ім'я, прізвище, по батькові, дату та місце народження усиновлюваної дитини, «анис усино-влювачів батьками. Судові витрати покладаються на заявника (заявників).

З моменту набрання рішенням законної сили у загальному порядку усиновлення вважається таким, що відбулося. Однак законом встановлено, що до цього моменту воно може бути скасоване судом, який ного ухвалив згідно зі ст. 255 ЦПК. Це допускається у разі:

відкликання батьками дитини своєї згоди на усиновлення.
У такому разі суд поновлює розгляд справи і може відмо­
вити в усиновленні на цій шле міч.

відкликання заяви про усиновлення після ухвалення рішен­
ня про усиновлення. За цієї обставини заява залишається
без розгляду, що не перешкоджає заявникові (заявникам)
звернутися до суду у загальному порядку в подальшому.

Рішення суду, що набрало законної сили, надсилається ор­гану опіки та піклування, а у разі усиновлення іноземними громадянами — також Центру з усиновлення дітей.

Справи про скасування усиновлення та визнання його недій­сним вирішуються судом у порядку позовного провадження.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

84. Розгляд судом справ про встановлення фактів, що мають юридичне значення.

 

Чинне цивільне процесуальне законодавство відносить до юрисдикції суду справи про встановлення фактів, від яких за­лежить виникнення, зміна або припинення суб'єктивних прав іромадян. Проте не завжди той чи інший факт, що мас юридич­не значення, може бути підтверджений відповідним докумен­том у зв'язку з його втратою, знищенням архівів тощо. Тому закон передбачає судовий порядок встановлення фактів, що мають юридичне значення за таких умов:

а)             факти, що піл.іяіаюіь встановленню, повинні мати юридич­
не значення, тобто від них мають залежати виникнення,
зміна або припинення особистих чи майнових прав грома­
дян;

б)            чинним законодавством не передбачено іншого порядку їх
встановлення;

в)             у заявника немає іншої можливості одержати або відновити
загублений чи знищений документ, який посвідчує факт,
що має юридичне значення.

г)             встановлення факту не пов'язується з наступним вирішен­
ням спору про право.

За правилами про підсудність справи про встановлення фак­тів, що мають юридичне значення, розглядаються судами за місцем проживання заявника (ст. 257 ЦПК).

Заявниками у іаких справах можуть буї и фізичні особи, які заінтересовані у встановленні певних фалів, оскільки від цьо­го залежить можливість реалізації їхніх еуб'скіивинх прав.

Ст. 256 ЦПК містить перелік фактів, які можуть буїи вста­новлені в судовому порядку, а саме:

родинних відносин між фізичними особами.

перебування фізичної особи на утриманні;

каліцтва, якщо це потрібно ,%чя призначення пенсії або одер­
жаним допомоги по загальнообов'язковому державному со­
ціальному страхуванню;

реєстрації шлюбу, розірвання шлюбу, усиновлення;

проживання однією сім'єю чоловіка та жінки без шлюбу,

належності правовстановлюючих документів особі, прізви­
ще, ім'я, по батькові, місце і час народження якої, що за­
значені в документі,  по збії^ються з ім'ям, по батькові,
прізвищем, місцем і часом народження цієї особи, зазначе­
ним у свідоцтві про народження або в паспорті;

народження особи в певний час у разі неможливості реєст­
рації органом державної реєстрації актів цивільною етану
факту народження.

смерті особи в псиний час у разі неможливості регсіраші
органом державної реєстрації актів цивільного стану факіу
смерті.

Цей перелік не f вичерпним. Суд за визначених законом умов може встановлювати й інші факти, зокрема: визнаная і а реєстрацію батьківства, володіння будинком на праві власнос­ті, прийняття спадщини тощо.

Не розглядаються в судовому порядку заяви про встанов­лення належності до ветеранів чи інвалідів війни, проходжен­ня військової служби, перебування па фронті, у парій кінських загонах, одержаних поранень і контузій при виконанні обов'яз­ків військової служби, про встановлення причин і ступеня втрати працездатності, групи інвалідності та часу її настання, про закінчення навчального закладу і здобуття відповідної ос­ипи, одержання урядових нагород тощо.

Не встановлююіься судом факт належності особі докумен­тів, що посвідчують особу громадянина (паспорта, військового квитка тощо). Поряд з тим, суди мають право розглядати справи про встановлення факти належності громадянам до­відок про поранення, перебування в госпіталях у зв'язку з по­раненням, повідомлень військкомаїів іа інших органів війсь кового управління про загибель або іііикіієння без вісти пев­них осіб у зв'язку з обе танинами носиною часу, також запо­вітів, страхових свідоцтв, полісів, ощадних книжок, трудової книжки та іншою документа про трудовий стаж, оскільки во­ни не належать до документів, які посвідчують особу.

Заява про встановлення факті, то мають юридичне зна­чення, повинна відповідані вимогам, встановленим ст. 119 ЦПК щодо змісту і форми позовної заяви, а також спеціальним ви­могам, які передбачені для ни і категорії справ. Важливе зна­чення мас вимога про обов'язкове зазначення > заяві мети встановлення юридичною факту, оскільки вона дає можли­вість зробити висновок, чи дійсно цей факт є юридичним і чи гагне ній правові наслідки. В заяві необхідно також вказати причини неможливості одержання або відновлення документі, що посвідчують цей факт, іа вказані докази його існування, "і урахуванням зазначеної в заяві мети, суд визначне коло осіб, які можуть бути залучені до участі у справі.

Рішення суду у справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення, складається за загальними вимогами щодо судових рішень, однак його особливістю f те, що в резолютив­ній частині, крім висновку про задоволення заяви, суд чітко ви-іначаї, який факт встановлено та мету його встановлення. Рі­шення суду про встановлення факту, який підлягає реєстрації в органах реєстрації акіів цивільного стану або нотаріальному посвідченню, не замінює документів, що видають зазначені ор­гани, а г лише підставою для їх одержання.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

85. Розгляд судом справ про відновлення прав на втрачені цінні папери на пред’явника та векселі.

 

Чинне законодавство передбачає право громадян передавати на зберігання банкам та іншим фінансовим установам цінні папери та робите вклади без зазначення відомостей про вклад­ника (на пред'явника). Характерною ознакою цих паперів є те, що в них не вказано ім'я власника. Власником такого папера визнається особа, яка йою пред'явить до виконання, тому в рачі його втрати пред'явити Ного до виконання може будь-яка особа, котрій пін на законних підставах не належить. Те саме може відбуватися і з векселем.

і.імісі прав власника при втраті ним такого цінного папера може здійснюватися в судовому порядку. Якщо власник втра­ченого папера на пред'явника має, хю t Ного держателем, то витребування цього документа можливе шляхом пред'явлення позову. Коли ж особа, яка втратила цінний напір на пред'яв­ника, не знас, хто с його держателем, захистити свої права та інтереси вона може в порядку окремого провадження, звернув­шись до суду із заявою про визнання папера недійсним та про відновлення прав на втрачений цінний напір.

Відновлення прав на втрачені цінні напери на пред'явника та векселі у порядку окремого провадження можливе не тіль­ки у разі втрати цих документів, а н тоді, коли документи втратили ознаки платіжності внаслідок неналежного їх збе­рігання або з інших причин (в ощадній книжці не зберігся за­пис номера рахунка, не повністю зберігся запис залишку вкла­ду тощо) і фінансова установа у зв'язку з цим відмовилася здійснити відповідну операцію).

Із заявою про відновлення прав на втрачений цінний папір на пред'явника мас право звернутися до суду особа, яка вва­жає себе його власником. Як заінтересована особа у справах ціп категорії виступає банк, який индав цінній папір, оскільки рішення сулу про визнання папера недійсним передбачає для нього певні обов'язки: видати заявникові вклад або цінний на­пір замість визнаного недійсним.

Справи про відновленим прав на втрачені цінні папери на пред'явника розглядаються судом за місцем знаходження уста­нови, що видала цінний папір (емітента). Цс зумовлюється на­самперед необхідністю при підготовці справи до розгляду найоперативніше забезпечити заяву шляхом заборони цій уста­нові провадити будь-які операції за втраченим цінним папе­ром. Якщо предметом розгляду є відновлення прав на втраче­ний вексель, то справа розглядається судом за місцем платежу за таким векселем.

Відповідно до ст. 261 ЦПК у заяві, яка подасться до суду, крім загальних вимог, встановлених ст. 119 ЦПК, маг бути за­значено: ім'я та місце проживання заявника, найменування та місцезнаходження юридичної особи - заявника; обставини, за яких втрачено цінний папір на пред'явника або вексель; повна і точна назва емітента втраченого цінного папера на пред'яв­ника та його реквізити, а для векселя — вид, номер бланку, суму векселя, дату та місце складання, строк та місце плате­жу, найменування векселедавця, інших відомих заявнику зобо­в'язаних за векселем осіб, а також першого векселедержателя. Підготовка до судового розгляду справ про відновлення прав на втрачені цінні папери на пред'явника та векселі за за­гальним правилом полягає у визначенні кола осіб, які мають брати участь у процесі, предмета доказування і обсягу доказів, необхідних для встановлення фактів, покладених в основу зая­вленої вимоги, у вжитті заходів для забезпечення своєчасної янки в судове засідання учасників процесу.

Підготовка справ цієї категорії мас певні особливості. Після одержання заяви суддя постановляє ухвалу про виклик держа­теля цінного папера до суду через публікацію в газеті. Крім того, суддя своею мотивованою ухвалою забороняє установі, яка видала цінний папір, провадити за ним будь-які операції.

Щодо векселя, то ст. 262 ЦПК встановлені певні особливо­сті. Зокрема, якщо строк платежу за векселем не настав, ухва­ла, постановлена у ході підготовки справи до судового розгля­ду, надсилається на адресу всіх нотаріусів відповідного нота­ріального округу за місцем платежу за векселем. Тому при пред'явленні нотаріусу для вчинення протесту векселя, щодо якого постановлено ухвалу, якою заборонено будь-які операції за ним, він зобов'язання повідомиш відповідний суд про пред'яв­лення такого векселя для вчинення протесту.

Закон покладає на держателя цінною папера обов'язок у зазначений в публікації тримісячний строк подати до суду, nod постановив про це ухвалу, заяву про те, що він с її дер­жателем, незалежно від того. < вів власником цього цінного папера чи володіє ним на будь-яких інших підставах. До заяви вій має додати оригінал цінного папера. Особиста явка держа-іели цінного папера до суду не с обов'язковою, гому надання вказаних документів може бути здійснене як особисто, так і поштою.

Подання держателем цінного папера до суду заяви про ная­вність у нього певних прав на цей напір свідчить про виник­нення між ним і заявником спору про право, що виключає мо­жливість розгляду справи и правилами окремого проваджен­ня. У такому разі суддя мас постановити ухвалу про залишен­ня заяви щодо відновлення прав на втрачений цінний напір без розгляду та мас роз'ясни і її заявникові його право пред'яви­ти до держателя папера шпон у загальному порядку. Суд вста­новлює для цього строк, протягом якого заявник може реа­лізувати надане йому прано на подання позову з метою захисту своїх суб'єктивних прав у порядку позовного провадження, що не перевищує двох місяців, однак може бути продовжений.

Якщо держатель цінною папера протягом тримісячного строку не заявив на нього своїх прав і не подав до суду відпо­відної заяви, суддя постановляє ухвалу про призначення спра­ви до розгляду.

Особливістю рішення по цих справах є те, що, визнавши вимоги заявника законними і обгрунтованими, суд робить вис­новок про визнаним траченою цінного папера на пред'явника недійсним. Відповідно до сг. 267 ЩІК таке рішеним є підста­вою для видачі заявникові цінного папера на пред'явника за­мість визнаного недійсним або проведення визначених ним операцій, для здійснення платежу за векселем або для видачі заявникові векселя замість визнаного недійсним та для віднов­лення зобов'язаними за векселем особами передавальних на­писів.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

86. Розгляд судом справ про передачу безхазяйної нерухомої речі у комунальну власність.

 

Річ, яка не маг власника або власник якої невідомий, вважа­ється безхазяйною (ст. 335 ЦК). Право власності на таку річ набувається залежно від того, є вона рухомою чи нерухомою. На рухомі речі воно може виникнути за набувальною давніс­тю, а безхазяйні нерухомі речі можуть передаватися у кому­нальну власність.

Відповідно до ст. 355 ЦК безхазяйні нерухомі речі беруть­ся на облік органом, що здійснює державну реєстрацію прав на нерухоме майно, за заявою органу місцевого самоврядуван­ня, на території якого вони розміщені. Про взяття безхазяйної нерухомої речі на облік оголошується у друкованих засобах масової інформації. Після спливу одного року з дня взяття н.і облік безхазяйної нерухомої речі вона за заявою органу, упов­новаженого управляти майном відповідної територіальної гро­мади, може бути передана за рішенням сулу у комунальну власність.

Предметом судової діяльності у цій категорії справ є вста­новлення підстав для передачі нерухомої речі, яка не має вла­сника або власник якої невідомий, у власність територіальної іромадн. Процесуальний порядок розгляду та вирішення цієї категорії справ суду визначається ст.ст. 269-273 ЦІІК.

Право на звернення до суду має орган, уповноважений ум-ранляги майном відповідної територіальної громади (ст. 269 ЦІІК, ст. 172 ЦК)

Чаява подається до суду за місцем знаходження ціп речі. У заяві мас бути зазначено, яку нерухому річ заявник просить передати у власність територіальної громади, її основні харак­теристики, посилання на документи про взяття безхазяйної не­рухомої речі на облік органом, що здійснює державну реєстра­цію иран на нерухоме майно, друковані засоби масової інфор­мації, в яких було оголошено про взяття відповідної нерухо­мої речі на облік.

У разі недотримання вимог, встановлених цивільним зако­нодавством (реєстрація майна як безхазяйної, недотримання строку на звернення до суду) суд відмовляє у прийнятті заяви, що не перешкоджає повторному зверненню, якщо будуть усу­неш обставини, які слугували підставою для постановленим ухвали про відмову у прийнятті заяви.

Розгляд справи відбувається у судовому засіданні за участю заявника та з обов'язковим повідомленням усіх заінтересованих осіб (наприклад, органів державної податкової служби, орі'ану, який здійснює реєстрацію иран на нерухоме манно та ін ).

За судовим рішенням (ст. 273 ЦІІК) у ран встановлення достатніх підстав для передачі такого майна у комунальну власність безхазяйна нерухома річ переходить у власність від­повідної територіальної іромадн. Право комунальної власності на таку річ виникає з моменту набрання рішенням '..іконної сили.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

87. Розгляд судом справ про визнання спадщини відумерлою.

 

деяких випадках може виникнути питання про те, шо май­но, яке залишилося після смерті особи, не може перейти до ін­ших осіб у загальному порядку спадкування (відсутність спад­коємців за заповітом і за законом, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини, а також відмова від її прийняття). Таку спадщину може бути визнано відумер-лою (ст. 1277 ЦК).

Предметом судової діяльності в даному разі є визначення підстав для визнання спадщини відумерлою. Процесуальний порядок розгляду та вирішення регулюється ст. 1277 ЦК та ст.ст. 274-278 ЦПК.

Право на зверненні маг орган місцевого самоврядування, який претендує па передачу відумерлої спадщини у комуналь­ну власність.

Заява подається до суду через рік після відкриття спадщи­ни за місцем її підкрій і я, яким визнається згідно зі ст. 1221 ЦК останнє місце прожинання спадкодавця. Якщо воно не­відоме, то — місцезнаходження нерухомого манна або основ­ної його частини, за відсутності нерухомого майна — місце­знаходження основної частини рухомого майна.

У заяві має бути наведено відомості про час і місце від­криття спадщини, майно, що її складає, а також докази, які свідчать про належність цього майна спадкодавцеві, відсут­ність спадкоємців за заповітом і за законом, або про усунення їх від права на спадкування, або про неприйняття ними акц­ійний, або про відмову від її прийнятім.

Якщо заява подана до річного строку з дня відкриття спад­щини, суд постановляє ухвалу про відмову у відкритті прова­дження у справі, що не перешкоджає повторному зверненню до суду після усунення цієї обставини

Після прийняття заяви суддя має повідомити нотаріальні органи за місцем відкриття спадщини про необхідність вжиття заходів щодо охорони спадщини у порядку ст. 1283 ЦК до вирішення справи по суті та вступу рішення суду у законну силу.

Відповідно до ст. 277 ЦПК справа розглядається у судово­му засіданні з обов'язковою участю заявника та повідомлен­ням усіх заінтересованих осіб. Встановивши, що спадкоємців М (амонітом і за законом немає, або спадкоємці усунені від прана на спадкування, або спадкоємці не прийняли спадщину чи відмовилися від її прийняття, суд ухвалює рішення про ви-шання спадщини відумерлою та про передачу її територіаль­ній іромаді

З моменту набрання рішенням законної сили спадщина пе­реходить у власність територіальної іромади. З цього часу до нового власника переходять також обов'язки перед кредитора­ми щодо відшкодування завданої спадкодавцем майнової та моральної шкоди згідно зі ст. 1231 ЦК.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

88. Розгляд заяви про надання особі психіатричної допомоги у примусовому порядку.

 

Акти цивільного законодавства серед особистих немайнових прав, які забезпечують природне існування фізичної особи, ви­значають прано на медичну допомогу (ст. 284), з відсилкою щодо надання психіатричної допомоги до інших актів законо­давства. Надання фізичній особі цього виду медичної допомо­ги здійснюється з дотриманням Закону України "Про психіат­ричну допомогу" (далі у цьому параграфі — Закон).

Специфіка надання особі психіатричної допомоги полягає в тому, що такі захворювання (психічні розлади) можуть виклю­чати можливість особи усвідомлювати значення своїх дій га керувати ними Тому в окремих випадках лікування може ма­ти неправомірний характер, порушувати вимоги законодавст­ва, посягати на суб'єктивні права особи, якій надасться пси­хіатрична допомога.

У судовому порядку вирішуються питання про:

проведення психіатричного огляду у примусовому порядку
(ч. 7 ст. 11 Закону);

надання амбулаторної психіатричної допомоги особі без її
усвідомленої згоди або згоди її законного представника у
випадках, коли наявні відомості дають підстави для обгрун­
тованого припущення про наявність у особи тяжкого пси­
хічного розладу, внаслідок чого вона завдасть значної шко­
ди своєму здоров'ю у зв'язку з иоііршенням психічного
стану у разі ненадання їй  психіатричної допомоги (ч. 2
ст. 12 Закону);

продовжених надання особі амбулаторної психіатричної до­
помоги в примусовому порядку понад 6 місяців (ч. 5 ст. 12
Закону);

відмову в продовженні надання особі амбулаторної психіат­
ричної допомоги у примусовому порядку (ч. 7 ст. 12 Закону),

госпіталізацію особи (ч. 1 ст. 16 Закону);

продовження госпіталізації н примусовому порядку понад 6
місяців (ст. 17 Закону);

відмову в продовженні госпіталізації особи у примусовому
порядку (ч. З ст. 18 Закону).

Процесуальний порядок розгляду та вирішення справ цієї категорії судом визначакиься ст.ст. 279-282 ЦПК.

Правом на звернення до суду із заявою про проведення примусового психіатричного огляду, надання амбулаторної до­помоги у примусовому порядку наділений тільки лікар-иси-хіатр. Рішення про проведення психіатричного огляду особи беї її усвідомленої «оди або беї поди її законного иредстав-ник.і приіім;іг-гься лікарем-психіатром за заявою, яка містить відомості, що дають достатні підстави для такого огляду. Із цією заявою до лікаря можуть звернутися родичі особи, яка підлягає психіатричному огляду, лікар, який мас будь-яку ме­дичну спеціальність, інші особи.

Заява про психіатричний огляд має бути подана у письмо­вій формі га містити відомості, що обґрунтовують необхід­ність психіатричного огляду і вказую 11. на відмову особи чи її законного представника від звернення до лікаря-психіатра. Останній маг право робити заниг щодо надання йому додатко­вих медичних та інших відомостей, необхідних для прийняття рішеним.

Отже, виключним правом на звернення до суду наділений лікар-исихіатр. а інші особи можуть клопотати перед ним про звернення до суду. Це пояснюється виключністю професійно! діяльності медичною працівника.

У разі необхідності за вирішенням питання про продовження падання особі амбулаторної психіатрично! допомоги в приму­совому порядку, госпіталізації особи понад 6 місяців до суду звертається лікар-психіатр (за умови госпіталізації — предста­вник психіатричного закладу) (ч. 5 ст. 12, ч. 1 ст. 17 Закону).

Клопотання про припинення падання особі амбулаторної психіатричної допомоги в примусовому порядку, госпіталізації особи може направлятися до суду цією особою або її закон­ним представником (ч. 8 ст. 12, ч. 4 ст. 17 Закону).

Для обчислення строків звернення до суду застосовуються загальні правила, які встановлені для цивільних процесуальних строків, хоча ці строки наділені ознаками службових, а не ци­вільних процесуальних, оскільки суд, як правило, зобов'язаний розглянути подану з порушенням встановленого законом стро­ку заяву При розгляді такої заяви суд мас з'ясувати причини пропуску сіроку та постанови пі окрему ухвалу або звернутися до правоохоронних органів для належного реагування на такі порушення,

У випадках, коли відповідно до закону госпіталізацію у примусовому порядку було проведено за рішенням лікаря-психіатра і визнано доцільною комісією лікарів-психіатрів, пси­хіатричний заклад, в якому перебуває особа, направляє до су­ду заяву про її госпіталізацію у примусовому порядку протя­гом 24 годин

Заява фізичної особи або її законного представника про при­пинення надання особі психіатричної допомоги у примусовому порядку може бути подана через три місяці з дня ухваленим рішення суду про надання амбулаторної психіатричної ДОПОМО­ГИ у примусовому порядку або її продовження, іхкиіталізацію у примусовому порядку, її продовження (ст. 280 ЦІ Ж).

Формою звернення у всіх названих справах с заява. Як ви­пливає зі змісту ст.ст. 119, 280 ЦПК, заява мас містити у собі: назву суду, до якого вона звернена; гочну назву заявника і за­інтересованих осіб (лікаря-психіаіра. психіатричного закладу, особи, якій надасться психіатрична допомога, законного пред­ставника цієї особи); зміст клопотання; виклад обставин, яки­ми зумовлена необхідність звернення до суду; обгрунтування необхідності вчинення псі чи іншої дії, що стосується надання особі психіатричної допомоги; підпис заявника або його пред­ставника

До заяви про психіатричний огляд або надання амбулатор­ної психіатричної допомоги у примусовому порядку додасться висновок лікаря-психіатра, а про продовження примусової ам­булаторної психіатричної допомоги, примусову госпіталізацію чи її продовження — висновок комісії лікарів-психіатрів та ін­ші відповідні матеріали (ч. 7 ст. II, ч.ч. З, 5, 8 ст. 12, ч. 2 ст. 16, ч.ч. 2, 4 ст. 17 Закону, ст. 280 ЦПК).

У заяві фізичної особи або її законного представника про припинення амбулаторної психіатричної допомоги чи юспіі.і-л нації до психіатричного закладу у примусовому порядку ма­ють пуги наведені обставини і докази, па яких грунтуються ці вимоги (ст. 280 ЦПК).

Правові норми про підсудність мають виключний характер, що зумовлюєіься місцем перебування особи, якій надасться психіатрична допомога, незалежно від юю, хто є заявником.

Питанні про надання особі амбулаторної допомоги в при­мусовому порядку та необхідність її продовження вирішується судом за місцем проживання особи (ч. 5 ст. 12 Закону). Заява представника психіатричного закладу про госпіталізацію особи та про необхідність її продовження направляється до суду за місцем знаходження психіатричного закладу (ч. І ст. 17 Зако­ну).

Окрім цього, ст. 279 ЦПК визначені правила підсудності щодо інших випадків. Наприклад, заява особи, якій за рішен­ням суду надасться амбулаторна психіатрична допомоіа в при­мусовому порядку, або її законного представника про припи­нення цієї допомоги подасться до суду за місцспроживанням особи, а про припинення госпіталізації до психіатричного за­кладу у примусовому порядку — за місцезнаходженням пси­хіатричного закладу.

Справи такого характеру розглядаються судом колегіально у складі одного судді та двох народних засідателів. Законом визначено необхідність дотримання лікарської та професійної (службової) таємниці, що стосується надання особам психіат­ричної допомоги. Медичні працівники, інші фахівці та особи, яким у зв'язку з навчанням або виконанням професійних, службових, громадських чи інших обов'язків стало відомо про плинність у особи психічного розладу, про факти звернення за психіатричною допомогою та лікування у психіатричному за­кладі чи перебування в психоневрологічних закладах для со­ціального захисту або спеціального навчання, а також відомос­ті про стан психічного здоров'я особи, її приватне життя, не можуть їх розголошувати (сг. 6 Закону). Тому справи цієї ка­тегорії мають вирішуватися у закритому судовому засіданні, про шо суд постановляє ухвалу.

Заява про проведення психіатричного огляду особи у при­мусовому порядку розглядається у триденний строк (ч. 1 ст. 22 Закону), про госпіталізацію особи до психіатричного за­кладу в примусовому порядку — протягом 24 годин (ст. 22 Закону), про надання особі амбулаторної психіатричної допо­моги в примусовому порядку, про продовження надання особі амбулаторної психіатричної допомоги в примусовому порядку, заяви представників психіатричних закладів про продовження госпіталізації в примусовому порядку — у десятиденний строк. Ці строки обчислюються з дня надходження заяви до суду (ст. 281 ЦПК).

Особи, яким надасться психіатрична допомога, мають пра­во на особисту участь у судових засіданнях при вирішенні пи­тань, пов'язаних з наданням їм психіатричної допомоги та об­меженням у зв'язку з цим їхніх прав (ст. 25 Закону). Участь при розгляді цих справ прокурора, лікаря-психіатра чи предс тавника психіатричною закладу, шо подав заяву, та законною представника осіб, щодо яких розглядаються шпания, пов'яза­ні з наданням їм психіатричної допомоги, с обов'язковою (ст. 22 Закону, ст. 28! ЦПК).

За результатами розгляду справ, які стосуються надання особі психіатричної допомоги, суд ухвалює рішення. Залежно від категорії справи до рішення суду встановлюються додатко­ві вимоги. Наприклад, при винесенні рішення про відмову у продовженні надання амбулаторної психіатричної допомоги у примусовому порядку, госпіталізації особи, продовженні і-ос-піталізації, при ухваленні рішення про задоволення заяви про відмову у продовженні надання амбулаторної психіатричної допомоги, а також госпіталізації особи, суд зобов'язує психіат­ричний заклад провести виписку цієї особи.

Особи, які страждають на психічні розлади, та їх законні представники звільняються від судових витрат, пов'язаних з розглядом питань щодо захисту прав та законних інтересів особи при наданні психіатричної допомоги (ст. 32 Закону). Та­кож їм належить право на безоплатну юридичну допомогу з питані., пов'язаних із паданням такої допомоги, за нормою, яка набрала чинное 11 t І січня 2001 року (ст. 25, н. 1 роз. VI Закону), хоча конкретного механізму застосування цієї норми немає.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

89. Розгляд судом справ про обов’язкову госпіталізацію до протитуберкульозного закладу.

 

Відповідно до Основ законодавства України про охорону здо­ров'я (ст. 53), Закону України "Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення" (ст. 28) передбачена можливість госпіталізації та лікування осіб, які хворі на небез­печні інфекційні хвороби, причому у визначених законом ви­падках може проводитися госпіталізація та лікування в приму­совому порядку. До таких хвороб належить і захворювання на туберкульоз.

Оздоровлення хворих на туберкульоз проводиться у спеціа­лізованих протитуберкульозних санаторіях безоплатно (ст. 25 Закону України "Про захист населення від інфекційних хво­роб", далі у цьому параірафі — Закон). Лікування хворих на туберкульоз здійснюється під обов'язковим медичним контро­лем із дотриманням встановлених стандартів лікування. Лікумаша та медичний (диспансерний) нагляд за всіма хворими на туберкульоз, інфікованими мікобактеріями туберкульозу, та особами, які були в контакті з хворими на заразні форми ту­беркульозу, здінснюсгься спеціалізованими протитуберкульоз­ними закладами (ст. 12 Закону).

Відповідно до ст. 12 Закону хворі на заразні форми тубер­кульозу, в тому числі соціально дезадантовані, із супутніми захворюваннями на хронічний алкоголізм, наркоманію чи ток­сикоманію, які ухиляються від лікування і становлять загрозу розповсюдження хвороби серед населення, за рішенням суду підлягають обов'язковій госпіталізації до протитуберкульозних закладів, визначених місцевими органами виконавчої влади.

Предметом судової діяльності є визначення підстав для примусового поміщення хворого до протитуберкульозного за­кладу. Процесуальний порядок розгляду та вирішення справи визначається сг.ст. 283-286 ЦПК.

Заявником у цін категорії спран г представник протиту­беркульозного закладу, повноваження якого повинні бути офор­млені за загальними правилами про процесуальне представ­ництво.

Заява мас містити, крім положень, встановлених ст. 119 ЦПК, вказання на визначені законом підстави для такої гос­піталізації (наявність заразної форми туберкульозу, відмова хворого від госпіталізації, ухилення від лікування тощо). До заяви додасться мотивований висновок лікарської комісії про необхідність обов'язкової госпіталізації або про продовження лікування, в якому зазиачасіься сірок, впродовж якою прово­ди і нмеі і.ся лікування.

Відповідно до ст. 284 ЦПК іака іаява подасться до суду Протягом 24-х юдин з часу виявлення в особи заірозлнвої форми туберкульозу. Однак це не означає, що заява, подана і порушенням встановленого строку, підлягає залишенню без розгляду. Суд може вказати на порушення в окремій ухвалі, постановленій у справі.

Заява подасться до суду за місцезнаходженням проїитубср-кульознот закладу, який здійснює медичний (диспансерний) паї ляд іа цим хворим, або до суду за місцем виявлення такого хворого (лікувальними закладами, слідчими ізоляторами, уста­новами виконання покарань та ш.) (ст. 283 ЦПК, ст. 12 За­кону).

Розгляд справи здійснюється колегіально у складі профе­сійного судді та двох народних засідателів. За клопотанням особи, щодо якої ставиться питання про госпіталізацію, для забезпечення таємниці про стан її здоров'я, гарантованої ст. 286 ЦК, суд може постановити ухвалу про закритий судо­вий розгляд.

Справа розглядається судом у строк не пізніше трьох днів після відкриття проваджешся за обов'язковою участю представ­ника протитуберкульозного закладу, що його за заявою від­крито провадження у справі, представника особи, стосовно якої вирішується питання про госпіталізацію. Сама особа, що­до якої стаиться питання про її примусову госпіталізацію, відповідно до ст. 285 ЦПК може братії участь у судовому за­сіданні, крім випадків, коли за даними протитуберкульозного закладу вона становить загрозу розповсюдження хвороби.

За результатами розгляду справи суд ухвалює рішення, яким відхиляє або задовольняє заяву. Рішення про задоволен­ня заяви є підставою для обов'язкової госпіталізації або подаль­шого лікування особи в протитуберкульозному закладі впро­довж встановленого законом строку

 

 

90. Розгляд судом справ про розкриття банками інформації, яка містить банківську таємницю, щодо юридичних та фізичних осіб.

 

Банківська таємниця відповідно до ст. ЗО Закону України "Про інформацію" належить до інформації з обмеженим доступом та є конфіденційною. Нею вважають інформацію щодо діяль­ності та фінансового стану клієнта, яка стала відомою банку у процесі обслуговування клієнта та взаємовідносин з ним чи третім особам при наданні послуг банку, розголошення якої може завдати матеріальної чи моральної шкоди клієнтові (ст. 60 Закону України "Про банки і банківську діяльність"). її правову охорону закріплено також ЦК (ст. 1076) Законом Ук­раїни "Про Національний банк України" та іншими актами за­конодавства.

В окремих випадках така інформація може бути розголоше­на (банківська таємниця розкрита), що раніше не потребувало судового розпорядження і тільки із набранням чинності новим ЦПК потребує звернення до суду.

Предметом судової діяльності с вішіачошя наявності підс­тав та законності звернення тою чи іншого суб"скта з клопо­танням про надання уповноваження банку щодо розкриття ін­формації, яка містить банківську таємницю. Процесуальний порядок розгляду та вирішений аи і категорії справ судом ви­значений ст.ст. 287 290 ЦПК, ст. 60 Закону України "Про бан­ки і банківську діяльність".

Правом на звернення до суду наділені орган чи особи, які заінтересовані в отриманні інформації, що містить банківську іаімницю. Лише особистої заінтересованості в отриманні такої інформації недостатньо, необхідним с наділення такого органу (особи) правом на отримання такої інформації. Наприклад, відповідно до ст. 62 Закону України "Про банки і банківську діяльність" таке право мають органи прокуратури (ст 20 Зако­ну України "Про прокуратуру"). Служби безпеки (ст. 25 Зако­ну України "Про Службу безпеки України"), Міністерства внутрішніх справ (ст. 11 Закону України "Про міліцію"), Ан­тимонопольного комітету (ст. 22і Закону України "Про Аніи-моноіюльнин комітет України"), Державної податкової служби (ст. II Закону України "Про державну податкову службу в Україні"), Державної контрольно-ревізійної служби (ст. 10 За­кону України "Про державну контрольно-ревізійну службу в Україні"), спеціально уповноважений орган виконавчої влади з питань фінансового монігоришу (ст. 5 Закону України "Про залобіїання іа протидію леїалпацгі (відмиванню) доходів, одер­жаних злочинним шляхом"), органи державної виконавчої служ­би, інші органи, визначені законом. Крім замовника, сторона­ми виступають також заінтересовані особи, якими г банки та інші фінансово-кредитні установи — носії банківської таємни­ці та фізичні чи юридичні особи—володільці рахунків.

Заява подасться до суду за місцем знаходження банку, що обслуговує фізичну чи юридичну особу і володіє інформацією, яка г банківською таємницею. Форму та зміст заяви визначено ст.ст. 119, 288 ЦПК. У ній мас бути зазначено: найменування суду, до якого подасться заява; ім'я (найменування) заявника та особи, щодо якої вимагається розкриття інформації, яка містить банківську таємницю, їх місце прожинання або місце­знаходження, а також ім'я представника заявника, якщо заява подасться представником; найменування та місцезнаходження банку, що обслуговує особу, щодо якої необхідно розкрити бан­ківську таємницю; обтрушування необхідності та обставини.

за яких вимажеться розкрити інформацію, що містить банків­ську таємницю, із зазначенням положень законів, які надають відповідні повноваження, або прав і а інтересів, які порушено; обсяги (межі розкриття) інформації, яка містить банківську та­ємницю та мету її використання.

Розгляд справи відбувається у п'ятиденний строк з дня на­дходження заяви з повідомленням заявника, особи, щодо якої вимагається розкриття банківської таємниці, та банку, а у ви­падку, коли справа розглядається з метою охорони державних інтересів та національної безпеки, — тільки з повідомленням заявника. Якщо суд не визнав явку осіб, які беруть участь у справі, обов"язковою, їхня неявка не перешкоджає розгляду справи. Справа відповідно до ст. 289 ЦПК розглядається у за­критому судовому засіданні.

У рішенні суду про розкритгя банком інформації, яка міс­тить банківську таємницю, щодо юридичної або фізичної осо­би (ст. 290 ЦПК) зазначаються: ім'я (найменування) одержува­ча інформації, його місце проживання або місцезнаходження, а також ім'я представника одержувача, якщо інформація нада­ється представникові; ім'я (найменування) особи, щодо якої банк мас розкріпи інформацію, яка містить банківську таємни­цю, місце проживання або місцезнаходження цієї особи; най­менування та місцезнаходження банку, що обслуговує особу, щодо якої необхідно розкрити банківську таємницю; обсяги (межі розкриття) Інформації, яка МІСТИТЬ банківську таємницю, що має бути надана банком одержувачу, та мста її викорис­тання.

Рішення суду про розголошення банківської таємниці під-пдгас негайному виконанню. Копії рішення суд надсилає бан­ку, що обслуговує юридичну або фізичну особу, заявникові та особі, щодо якої надасться інформація.

Рішення суду у справі може бути оскаржене в апеляційно­му порядку, однак цей порядок мас свої особливості. Правом на апеляційне оскарження наділені особа, щодо якої банк роз­криває банківську таємницю, та заявник. Це право може бути рсшіиоііане протягом п'яти днів з дня ухвалення рішення, причому оскарження рішення не зупиняє його виконання (ст. 290 ЦПК).

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

91. Право апеляційного оскарження та порядок його реалізації.

 

Правом апеляційного оскарження наділені насамперед сторо­ни і а піші особи, які беруть участь у справі. Відповідно до ст. 26 ЦПК до "інших осіб, які беруть участь у справі" слід віднести:

третіх осіб, представників сторін та третіх осіб — в спра­
вах позовного провадження;

заявників, інших заінтересованих осіб, їх представників —
в справах наказного та окремого провадження.

Таке право мають органи та особи, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб (ст. 45 ЦПК) а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їх права та обов'язки.

Об'єктом оскарження г рішення, ухвали суду першої інстан­ції, що не набрали законної сили, їх може бути оскаржено як повністю, так і частково. Ухвала суду першої інстанції оскар­жується в апеляційному порядку окремо від рішення суду ли­ше у випадках, чітко передбачених ст. 293 ЦПК. Заперечення на ухвали, що не підлягають оскарженню окремо ніл рішення суду, включаються до апеляційної скарги на рішення сулу.

Реалізація права апеляційного оскарженим здійснюється шля­хом подання заяви про апеляційне оскарженим рішення (ухва­ли) суду першої інстанції, апеляційної скарги на рішення (ухва­лу) у встановлені законодавством строки. Строк апеляційного оскарження — період часу, встановлений законом для подання заяви про апеляційне оскарження, апеляційної скарги. Заяву про апеляційне оскарження рішення суду першої інстанції може бу­ти подано протягом десяти днів з дня проголошення рішення. Апеляційна скарга на рішення суду подасться протягом два­дцяти днів після подання заяви про апеляційне оскарження. За­яву про апеляційне оскарження ухвали суду першої інстанції може бути подано протягом п'яти днів з дня проголошення ухвали; апеляційну скаргу на ухвалу суду — протягом десяти днів після подання ЗЯЯВН про апеляційне оскарження. Проте апеляційна скарга може бути подана без попереднього поданим заяви про апеляційне оскарження, якщо це зроблено у строк, встановлений для подання заяви про апеляційне оскарження.

Пропущений строк на подання заяви про апеляційне оскар­ження чи апеляційної скарги може буї и поновлений судом апеляційної інстанції за заявою особи, яка їх подала. 1.1 за ная­вності достатніх підстав. У разі відсутності таких підстав зая­ва про апеляційне оскарження чи апеляційна скарга, подані після закінчення встановлених законодавством строків апеля­ційного оскарження, залишаються без розгляду.

Законом чітко регламентовано вимоги до форми і тісту заяви про апеляційне оскарження та апеляційної скарги. При оскарженні як рішення, так і ухвали суду першої інстанції, шо не набрали законної сили, ст. 295 ЦІ Ж визначає однакові ви-мої н до письмової заяви про апеляційне оскарження, у якій мають бути зазначені:

найменування суду, до якого подається заява;

ім'я (найменування) особи, яка полас заяву, її місце прожи­
вання або місцезнаходження;

рішення або ухвала, що оскаржується.

В апеляційній скарзі на рішення або ухвалу сулу першої інстанції мас бути зазначено:

найменування суду, до якого подасться скарга;

ім'я (найменування) особи, яка подає скаргу, її місце про­
живання або місцезнаходження;

ім'я (найменування) осіб, які беруть участь у справі, їх міс­
це проживання або знаходження;

дата подання заяви про апеляційне оскарження;

в   чому   полягає   незаконність   і   (або)   необґрунтованість
рішення або ухвали (неповноті встановлення обставин, які
мають значення для справи, та (або) неправильність встано­
влення обставин, які мають значення дня справи, внаслідок
необірунтованої відмови у прийнятті доказів, неправильно­
го їх дослідження чи оцінки, неподання доказів з поважних
причин  та  (або)   неправильне  визначення   відповідно  до
встановлених судом обставин правовідносин);

нові  обставини, які  підлягають  встановленню, докази, які
пі;ілягаюгь дослідженню чи оцінці, обгрунтування новажнос-
іі причин неподання доказів у сул першої інстанції, запере­
чення проти доказів, використаних судом першої інстанції;

клопотання особи, яка подала скаргу;

перелік документів та інших матеріалів, шо додаються.

Заява про апеляційне оскарження і а апеляційна скарга ма­ють бути підписані особою, яка їх подає, або її представни­ком. У разі подання заяви про апеляційне оскарження чи апе­ляційної скарі и представником, до них має буї и долана до­віреність або інший документ, що посвідчує його повноважен­ня, якщо ці документ раніше не подавалися. Відповідно до кількості осіб, які беруть участь у справі, до заяви про апеля­ційне оскарження іа апеляційної скарги додаються їх копії та доланих письмових матеріалів.

Порядок подання заяви про апеляційне оскарження та апе­ляційної скарги визначається ст. 296 ЦИК. З метою створення сприятливих умов для реалізації права на апеляційне ос­карження, вказані документ полаються до суду апеляційної інстанції через місцевий сул, який ухвалив оскаржуване рішення, ухвалу. Крім того, закон передбачає, що копія апеля­ційної скарги одночасно надсилається особою, яка її подає, до суду апеляційної інстанції Після одержання усіх апеляційних скарг у справі від осіб, які полили і.імии про апеляційне оскар­ження, або через три дні після іакіпчення строку на подання апеляційної скарги, суд першої інстанції надсилає їх разом зі справою до сулу апеляційної інстанції Апеляційні скарги, що нидінні.ш після цього, не пізніше наступного робочого дня піс­ля їх надходження направляються до апеляційного суду.

Справа, надіслана судом першої інстанції, реєструється в апеляційному суді та передасться у порядку черговості судді-доповідачеві, який протягом трьох днів після її надходження має вирішити питання про прийняття апеляційної скарги до розгляду апеляційним судом. У разі подання особою апеляцій­ної скарги, яка не відповідає за змістом та формою вимогам ст. 295 ЦІІК, або несплати суми судового збору чи витрат ні інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи, суддя-доиовідач постановляє ухвалу, в якій зазначаються підстави залишення заяви без руху, про то повідомляється відповідна особа, якій надасться строк для усунення виявлених недоліків. У випадку, якщо особа, яка подала апеляційну скаргу, в уста­новлений строк виправить усі недоліки, то скарга вважається поданою в день первісного її подання до суду. Інакше скарга вважається нсиоданою і повертається особі. Про прийняття апе­ляційної скарги до розгляду або повернення скарги суддя-допо-відач постановляє ухвалу. Ухвала судді про повернення апеля­ційної скарга може бути оскаржена в касаційному порядку.

Не пізніше наступного дня після постановления ухвали про прийняття апеляційної скарги до розгляду суд апеляційної ін­станції надсилає копії заяви про апеляційне оскарження, апе­ляційної скарги та доданих до них матеріалів особам, які бе­руть участь у справі. Отримавши означені документи, особи, які беруть участь у справі, вправі подати запереченій на апе­ляційну скаргу, у строк, встановлений апеляційним судом. Слід зазначити, що ЦПК не містить вимог щодо змісту вказ.і-них заперечень.

Відповідно до ст. 299 ЦП К до апеляційної скарги можуть приєднатися особи, які беруть участь у справі, причому до скарги, поданої особою, на боці якої вони виступали. Особи, які не брали участі у справі, також можуть приєднатися до апеляційної скарги у випадку, якщо суд першої інстанції ви­рішив питання про їх права та обов'язки. Цс право реалізуєть­ся шляхом подання відповідної заяви до початку розгляду справи в апеляційному суді.

Особа, яка подала апеляційну скаргу, може також її допов­нити, змінити, відкликати або відмовитися від неї повністю чи частково. Доповнення чи зміна скарги можливі протягом стро­ку на апеляційне оскарження. Відкликання скарги допускаєть­ся до початку розгляду справи в апеляційному суді. Інша сто­рона має право визнати апеляційну скаргу обгрунтованою як повністю, так і частково. Відмова від апеляційної скарги може бути прийнята судом протягом усього часу розгляду справи. Питании про прийняття підмови від апеляційної скарги і за­криття у зв'язку з цим апеляційного провадження вирішується апеляційним судом, шо розглядає справу, в судовому засідан­ні. Повторне оскарження цього рішення, ухвали t тих самих підстав не допускається.

92. Підготовка та порядок розгляду справи апеляційним судом.

 

Суддя-доповідач протягом десяти днів з дня отримання спра­ви, з мстою підготовки її до розгляду, вчиняє комплекс проце­суальних дій, передбачених ст. 301 ЦІ Ж:

з'ясовує питання про склад осіб, які беруть участь у справі;

визначає характер спірних правовідносин та закон, який їх
регулює;

з'ясовує обставини, на які  посилаються сторони та інші
особи, які беруть участь у справі, як на підставу своїх ви­
мог і заперечень;

з'ясовує, які обставини визнаються чи заперечуються сто­
ронами та іншими особами;

вирішує питання щодо поважності причин неподання дока­
зів до суду першої інстанції;

за клопотанням сторін та інших осіб, які беруть участь у
справі, вирішує питання про виклик свідків, призначення
експертизи, витребування доказів, судових доручень щодо
збирання доказів, залучення до участі у справі спеціаліста,
перекладача,

вирішує питання, за клопотанням осіб, які беруть участь у
справі, щодо вжиття заходів забезпечення позову;

8)            виконує інші дії, пов'язані а іабезпечешям розгляду справи.
Після  проведення  підготовчих  ДІЙ  суддя-доіюиідач  допо­
відає про них колегії суддів. Дійшовши висновку, що всі необ­
хідні підготовчі ДІЇ вчинено і справа до розгляду ютова, коле­
гія суддів призначає її до розгляду. За необхідності колегія ви­
рішує питання про проведення додаткових підготовчих дій.

Відповідно до ч. 2 ст. 302 ЦП К справа нас бути призначе­на у розумніш строк, але не пізніше п'ятнадцяти лиш після за­кінчення підготовки справи до розгляду.

Процесуальний порядок розгляду енранн апеляційним су­дом врегульовано правилами, встановленими для розгляду справ судом першої інстанції, t винятками і доііоїшсііннмп, передбаченими для апеляційною провадження (ч. І ст. 304 ЦПК). У призначений для розгляду сирани час головуючий відповідно до ст. 163 ЦГ1К відкриваг судове засідання і оголо­шує, яка справа, за чигю скаргою та на рішення (ухвалу) яко­го суду розглядатиметься. Хоча така деталізація прямо не пе­редбачена ЦПК, а вироблена судовою практикою, вона є до­сить важливою, оскільки ще до доповіді судді-доповідача усі присутні в залі судового засідання одержують інформацію про справу.

Надалі секретар судового засідати доповідає судові, хто з викликаних по справі осіб з'явився в судове засідання, чи вру­чено судові повістки та повідомлення тим, хто не з'явився, та повідомляє причини їхньої неявки, якщо вони відомі. Це до­зволяє з'ясувати, чи с необхідність у вчиненні наступних про­цесуальних дій, чи слід відкласти роп ляд справи. Суд встанов­лює особи тих, хто з'явився, а також перевіряє повноваження представників.

Необхідно підкреслити, що процесуальні наслідки неявки в засідання суду апеляційної Інстанції не збігаються з наслідка­ми неявки осіб, які беруть участь у справі, в суді першої ін­станції. Це зумовлено специфікою завдань, що стоять перед судом першої та апеляційної інстанцій. Відповідно до ч. 2 ст. 305 ЦПК нез'явлення сторін або інших осіб, які беруть участь у справі, належним чином повідомлених про час і міс­це розгляду справи, не перешкоджає розглядові справи. Особи, які беруть участь у справі, не зобов'язані з'являтись на слу­хання справи, але повинні бути повідомлені про час її слухан­ня для того, щоб поїш могли реалізувати відповідні процесу­альні права. Суд апеляційно! інстанції відкладає розгляд спра­ви в разі неявки у судове засідання особи, яка бере участь у справі, щодо якої немає відомостей про вручення їй повістки, або за її клопотанням, коли повідомлені нею причини неявки буде визнано поважними

Якщо розгляд справи розпочався і виявилося, що хтось з осіб, які беруть участь у справі, не володіє мовою судочинства і в судове засідання в зв'язку з цим викликався перекладач, то головуючий відповідно до ст. 164 ЦПК роз'яснює перскладачеві його права та обов'язки, попере.їж.н під розписку про кримінальну відповідальність. Перекладач приводиться до при­сяги, текст якої ним підписується та приєднується до матеріа­лів справи.

В подальшому викликані у судове засідання свідки видаля­ються із зали судового засідання у відведене для цього при­міщення, причому мають бути вжни заходи щодо того, щоб свідки, які допитані, не спілкувалися з тими, яких суд ще не

допитав.

Далі головуючий оголошує склад суду, а також прізвища ек­сперта, перекладача, спеціаліста, секретаря судового засідання і роз'яснює особам, які беруть участь у справі, право заявляти відводи. У разі, якщо заява про відвід була ві.чхилена або відвід не був заявлений, головуючий роз'яснює сторонам та іншим особам, які беруть участь у справі, їхні права та обов'язки.

Заяви та клопотання осіб, які беруть участь у справі, розгля­даються судом після того, як заслухано думку решти присутніх у судовому засіданні осіб, які беруть участь у справі, про що постановлюєгься ухвала. Ухвхча суду про відмову в задоволен­ні клопотати не трешкодж» повторному Його заявлению.

Якщо у судове засідання викликано експерта, йому роз'яс­нюються права та обов'язки. Він попереджаї іься під розписку про кримінальну відповідальність, складає присягу.

Далі суд переходить до розгляду справи, який розпочина­ється доповіддю судді-доиовідача, що її зміст встановлений ч. 2 ст. 304 ЦПК:

зміст рішення (ухвали), яке оскаржено;

доводи апеляційної скарги;

межі, в яких повинні здійснюватися перевірка рішення (ух­
вали), встановлюватися обставини і досліджуватися докази.
Після доповіді   головуючий   має  з'ясувати,  чи   підтримує

особа, яка подала апеляційну скаргу, свої вимога, чи не відмо­вляється вона від поданої апеляційної скарги та чи не бажа­ють сторони закінчити справу мировою угодою. В суді апеля­ційної інстанції діє принцип дисиозитивності, тому позивач має право відмовитись від позову (ст. 306 ЦПК).

Після доповіді судді-доповідача дає пояснення особа, яка подала апеляційну скаргу. Якщо апеляційні скарги подали обидві сторони, — першим дає пояснення позивач. Далі дають пояснення інші особи, які беруть участь у справі. Апеляційним суд досліджує докази, які судом першої інстанції були дос­ліджені з порушенням встановленого порядку або в дослі­дженні яких було неправомірно відмовлено, а також нові до­кази, неподання яких до суду першої інстанції було зумовлено поважними причинами, и ідно з правилами гл. 4 розд. З ЦПК.

Закінчивши з'ясування обставин і перевірку їх доказами, апеляційний суд надас особам, які беруть участь у справі, мо­жливість виступити у судових дебатах у такій послідовності, в якій вони давали пояснення. Суд може обмежити тривалість судових дебатів шляхом оголошення на початку судового за-сіддння часу, що для них відводиться. При цьому кожній осо-ін, яка бере участь у розгляді справи в апеляційному суді, на-і.ся однаковий проміжок часу для виступу.

Після закінчення дебатів суд виходніь до иарадчоі кімнати для постановления ухвали, ухвалення рішення. За необхідності під час розгляду спрани може бути оголошено перерву або роз­гляд її відкладено.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

93. Повноваження суду апеляційної інстанції. Ухвали та рішення суду апеляційної інстанції.

 

Повноваження суду апеляційної інстанції — це сукупність його прав та обов'язків, пов'язаних зі здійсненням встановле­них законом процесуальних дій щодо рішення (ухвали) суду першої інстанції, що не набрало законної сили та с предме­том перевірки за апеляційною скаргою

За наслідками розгляду апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції апеляційний суд маг право (ст. 307 ЦПК):

відхилити апеляційну скаріу і залишити рішення без змін;

скасувати рішення суду першої інстанції і ухвалити нове
рішення по суті позовних вимог;

змінити рішення:

скасувати рішення суду першої інстанції і закрити прова­
дження у справі або залишити заяву без розгляду;

повністю або частково скасувати рішення суду першої інс­
танції і напранії ти справу на новий розгляд до суду першої
інстанції

Апеляційний суд ВІДХИЛЯЄ апеляційну скаргу, а рішення за-яяввм без змін, якім»! ніпнаг, ию оскаржуване рішення ухвале­не судом першої інстанції з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Перевіряючи рішення, суд апеляційної інстанції може кия­ни ш окремі порушення, допущені судом першої інстанції, які не вплинули на правильність ухваленого рішення. ВІДПОВІДНО до ч. 2 ст. 308 ЦПК не може бути скасоване правильне по суті і справедливе рішення суду з одних лише формальних мірку­вань.

Суд апеляційної інстанції вправі змінити рішення суду пер­шої інсіанцп або скасувати його і ухвалити нове рішення від­повідно до підстав, передбачених ст. 309 ЦПК:

неповне з'ясування судом обставин,  шо  мають значення
для спранн:

недоведеність обставин, що мають значення для справи, які
суд вважав встановленими:

невідповідність висновків суду обставинам справи;

порушення або неправильне застосування норм матеріаль­
ного або процесуального права.

Неповне з'ясування судом обставин справи полягає в тому, що суд не встановив всіх юридичних факт ів. передбачених нор­мою матеріального прана, наївність ЧИ відсутність яких вп.іи-ває на остаточне вирішення спрани, або дослідив факти, не пе­редбачені такою нормою

Недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд вважав встановленими, має місце у випадку безпідстав­них припущень щодо певних обставин, попри те, шо вони не підтверджені зібраними по справі доказами, на підставі недо­стовірних, суперечливих, недопустимих доказів.

Невідповідність висновків суду обставинам справи маг міс­це в тому разі, якщо суд на підставі встановлених фактів зро­бив неправильний висновок про взаємовідносини сторін.

Норми матеріального прана вважаються порушеними або неправильно застосованими, якщо:

застосовано закон, який не поширюється на ці правовідно­
сини;

не застосовано закон, який підлягає застосуванню.

Порушення норм процесуального права може буїп підста­вою для скасування або зміни рішення лише в тому випадку, якщо це порушення призвело до неправильного вирішення справи.

Апеляційний суд скасовує рішення із закриттям провадження у справі або залишенням заяви без розі ляду за наявності иідстав, визначених ст.ст. 205. 207 ЦПК. У разі ухвалення судом першої інстанції законного і обгрунтованого рішення, смерть фізичної особи чи припиненій юридичної особи—сторони у спірних правовідносинах, що не допускають правонастуиницт-ва, не може бути підставою для застосування вищевказаних положень.

Суд апеляційної інстанції також мас право скасувати рі­шення і передати справу на новий розгляд до суду першої ін-сіаиції у ран, якщо допущені останнім помилки не можуть бути виправлені при розгляді справи в апеляційному порядку Рішення суду відповідно до ст. 311 ЦПК підлягаг скасуванню < направленням справи на новий розгляд, якщо:

справу розглянуто неповноважннм суддею або складом суду;

рішення ухвалено чи підписано не тим суддею, який роз­
глядав справу;

справу розглянуто м відсутності будь-кого з осіб, які бе­
руть участь у справі, належним чином не повідомлених про
час і місце судового засідання;

суд вирішив питання про нрава та обов'язки осіб, які не
брали участі у справі;

суд розглянув не всі вимоги і цей недолік не був і не міг
бути усунений ухваленням додаткового рішення судом пер­
шої інстанції

Висновки і мотиви скасування рішення судом апеляційної інстанції с обов'язковими для суду першої інстанції при ново­му розгляді справи.

Відповідно до ч. 2 ст. 307 ЦПК суд апеляційної інстанції за наслідками розгляду скарги на ухвалу суду першої інстанції мас право:

відхилиш апеляційну скаргу і залишити ухвалу без змін —
якщо суд першої інстанції постановив ухвалу з додержан­
ням вимог закону;

(міниїй, скасувати і постановити нову ухвалу з цього пи­
тання — у випадку вирішення судом першої інстанції вка­
заного питання з порушенням норм процесуального права
або якщо при правильному вирішенні було помилково сфор­
мульовано суть процесуальної дії чи підстави її вчинення;

скасувати ухвалу і передати питання на поний розгляд суду
першої інстанції — якщо останній порушив порядок, вста­
новлений  і іч мою вирішення.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

94. Право касаційного оскарження та процесуальний порядок його реалізації.

 

Право касаційного оскарження — це право на порушення ді­яльності суду касаційної інстанції з перевірки законності рі­шення суду першої та (або) апеляційної інстанції, що набрало законної сияй.

Суб'єктами права касаційного оскарження є особи, які упо­вноважені ініціювати касаційне провадження, а саме, відповід­но до ст. 324 ЦПК:

сторони (позивач та  відповідач):  інші особи, які беруть
участь у справі (треті особи, як ті, що заявляють самостійні
вимоги щодо предмет спору, так і ті, що не заявляють та­
ких вимог);

особи, які не брали участі в справі, якщо суд вирішив пи­
тання про їх права та обов'язки, і які мають відповідну ци­
вільну процесуальну правосуб'ектність;

правонаступники (ст. 37 ЦПК);

предеіавники еіорін та третіх осіб (ст.ст. 27, 44 ЦІІК);

особи, яким и кошт надано право захищати права, свободи
її інтереси інших осіб (ст.ст. 45, 46 ЦИК).

Зі змісту ст. 324 ЦПК очевидно, що об'єктом касаційного оскарження можуть бути судові рішення суду першої інстан­ції після їх перегляду в апеляційному порядку, а також рішен­ня і ухвали суду апеляційної інстанції. При цьому самостій­ним об'єктом оскарження може бути як рішення в цілому, так і його частина. Ухвали суду першої інстанції після їх перегля­ду в апеляційному порядку, а іакож постановлені за результа­тами їх перегляду ухвали апеляційного суду можуть бути ос­каржені у касаційному порядку, тільки якщо вони перешкод­жають подальшому провадженню у справі.

Підставами порушення касаційного провадження є непра­вильне застосування судом норм матеріального права чи пору­шення норм процесуального права. Тобю, не будь-яке рішен­ня чи ухвала можуть бути оскаржені в касаційному порядку, а тільки ті, щодо яких є сумніви в їх законності.

Однією із передумов реалізації права касаційного оскар­ження є дотримання процесуальних строків, встановлених ци­вільним процесуальним законодавством чи призначених судом для вчинення відповідних процесуальних дій. Відповідно до ст. 325 ЦПК право касаційного оскарження може бути реа­лізоване протягом двох місяців з дня набрання законної сили рішенням (ухвалою) апеляційнім о суду. У разі пронущеніїя цього строку з поважних причин, суд касаційної інстанції, за заявою особи, яка подала касаційну скаргу, може поновити цей сірок, але не більше ніж у межах одною року з дня ви­никнення прана на касаційне оскарження. У разі, якщо каса­ційну скарга подано після закінчення строку па касаційне ос­карження і не порушене питання про поновлення цього строку або у поновленні строку відмовлено, суд касаційної інстанції повертає скаргу особі, яка її подала. Про поновлення строку на касаційне оскарженим іа про повернення касаційної скарги суд касаційної інстанції постановляє відповідні ухвали (ст. 325 ЦПК).

Право касаційного оскарження реалізується шляхом подан­ня належним чином оформленої касаційної скарги. Касаційна скарга — це звернення до суду касаційної інстанції з вимогою

про перевірку рішення суду першої та (або) апеляційної ін­станції, яке набрало законної сияй, т предмет його відповід­ності нормам матеріального та процесуального права.

Касаційна скаріа подається в письмовій формі, її зміст ви­значається конкретними обставинами справи, проте ст. 326 ЦПК місиш, перелік обов'язкових відомостей, які повинні бу­ти зазначені в скарзі:

найменування суду, до якого подасться скарга;

ім'я (найменування) особи, яка подає скаргу, її місце про­
жинання або місцезнаходження;

ї) ім'ч (найменування) осіб, які беруть учасіь у справі, їх міс­це прожинання або місцезнаходження;

судове рішення, що оскаржується;

в чому ію.'іягаг неправильне застосування судом норм мате­
ріального права чи порушення норм процесуального права;

клопотання особи, яка подає скаргу;

перелік письмових матеріалів, то додаються, який містить­
ся після викладу обставин скаріи

Касаційну скарі^ підписує особа, яка подає скаргу, або її представник. До касаційної скаріи, поданої представником, має бути додана довіреність або інший документ, що посвід­чує повноваження представника, якщо в справі немає підтвер­дження такого повноваження.

До касаційної скарги додаються також копії с карі и та дода­них до неї матеріалів відповідно до кількості осіб, які беруть участь у справі Ця вимоїн обумовлена тим, що отримавши вищевказані матеріали, особи, які беруть участь у справі, мо­жуть підготуватися до захисту своїх прав, зокрема підготувати та подати заяву про приєднання до касаційної скарги тощо. Також повинні бути додані документи, які підтверджують сплату судового збору та ви і раї на інформаційно-технічне за­безпечення судового розгляду.

Касаційна скарга подається до суду особисто заявником або відправляється поштою. Якщо скарга подана особисто, за­відувач канцелярії повинен підміннії час її надходження, за­свідчивши це своїм підписом на скарзі. Час здачі скарги на пошту засвідчується печаткою на конверті, а час надходження в суд — зазначенням відповідної дати на скарзі.

Касаційна скарга попасться за правилами ст. 327 ЦПК без­посередньо до суду касаційної інстанції Однією з додаткових гарантій реалізації суб'єктивного права на касаційне оскаржен­ня с закріплене у ст. 330 ЦПК правило, згідно з яким особа, яка подала касаційну скаргу, мас право доповнити, змінити її або відкликати.

Доповнити або змінити касаційну скаріу може тільки осо­ба, яка її подала, до початку розгляду справи у суді касаційної інстанції, а відмовитися від скарги — до закінчення касаційно­го провадження.

Встановлення такого строку для доповнення або зміни ка­саційної скарги обумовлене тим, що суд касаційної інстанції розглядає справу в межах касаційної скарги. Відповідно її зміна чи доповнення мають бути здійснені до початку розгля­ду справи в сулі касаційної інстанції, оскільки це впливає на межі судового розгляду.

При відкликанні касаційної скарги постановляється ухвала про повернення скарги, а в разі відмови від скарги — закрива­ється касаційне провадження. У першому нипадку повторне звернення з такою самою скаргою допускається, у другому — ні.

 

 

 

 

95. Порушення касаційного провадження, підготовка та розгляд справи судом касаційної інстанції.

 

Діяльність суду касаційної інстанції побудована на тих само засадах, шо й суду першої інстанції. Касаційне провадження базується на його основних принципах, однак реалізація дея­ких з них має свої особливості, шо обумовлені спеціальною метою цього провадження — розглянути постановлені судові рішення, які набрали законної сили, на предмет їх відповідно­сті нормалі матеріального та процесуального права.

Умовно можна виділити три складові частини касаційного провадження:

порушення касаційного провадження;

підготовка справи до касаційного розгляду та попередній
розгляд справи;

судовий розгляд справи га постановления ухвали (рішення)
суду касаційної інстанції.

Етап порушення касаційного провадження починається з моменту надходження касаційної скарги до канцелярії суду ка­саційної інстанції та її реєстрації. Після цього скарга нереда сться в порядку черговості судді-доиовідачеві, який протягом десятиденного строку вирішує питання про прийняття її до розгляду касаційним судом та про можливість зупинення ви­конання оскаржуваного рішення (ухвали) суду.

Одержавши оформлену належним чином касаційну скаріу, суддя-доповідач постановляє ухвалу про її прийняття. У разі надходження касаційної скарш, яка не відповідає встановле­ним ст. 326 ЦПК вимогам, несплати суми судового збору чи витрат на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи, до неї застосовуються правові наслідки, передбачені ст. 121 ЦПК, — суддя залишає таку скаріу без руху та призначає строк для усунення недоліків, про що постановляється відпо­відна ухвала. Якщо в межах встановленого строку недоліки будуть виправлені, касаційна скарга вважатиметься поданою в день її первісного подання до суду Інакше скарга вважасгься нсподаною і повертається позивачеві.

Обсяг повноважень суду касаційної інсіаншї на стадії про­ведення необхідних підготовчих дій визначено ст.ст. 331, 332 ЦПК. Протягом десяти днів t моменту постановления ухвали про прийняття касаційної скарги суддя-доповідач надсилає її копії та доданих до неї матеріалів особам, які беруть участь у справі, встановлює строк, протягом якого можуть бути подані іапереченш на касаційну скаріу, та витребовує справу. Після отримання справи він протягом десяти днів зобов'язаний під­готувати доповідь, у якій викласти обставини, необхідні для ухвалення рішення суду касаційної інстанції, та з'ясувати пи­тання про склад осіб, які беруть участь у справі.

Протягом п'яти днів після складення доповіді має бути призначено та проведено попереднє судове шсідання, на якому суддя-доповідач доповідає колегії суддів про проведення під­готовчих дій та обставини, необхідні для ухвалення судового рішення судом касаційної інстанції

За результатами попереднього розгляду справи, якщо немає підстав дій скасування судового рішення, суд касаційної ін­станції відхиляє касаційну скаріу і залишає рішення без змін. За наявності підстав, які тягнуть за собою обов'язкове скасу­вання судового рішення, суд скасовує його. У всіх інших ви­падках справа призначається до судового розгляду, якщо хоча б один суддя із складу суду дійшов такого висновку. Про призначення справи до судового розгляду постановля-сться ухвала, яка підписується усім складом суду.

Розгляд справи судом касаційної інстанції складається з комплексу процесуальних дій суду та інших учасників проце­су, спрямованих на визначення наявності підстав для перегля­ду судового рішення, яке набрало законної сили. Розгляд спра­ви відбувається у судовому засіданні в приміщенні суду каса­ційної інстанції колегією у складі п'яти судців.

Відповідно до ст. 333 ЦПК справа розглядасться за прави­лами, встановленими для розгляду справи судом першої інстан­ції, з шишками та доповненнями, обумовленими мстою та завданнями касаційного провадження, межами розгляду спра­ви судом касаційної інстанції.

У підготовчій частині засідання процесуальні дії суду скла­даються з: відкриття головуючим судового засідання; оголо­шення інформації про справу (яка справа, за чиєю скаргою та на судове рішення суду якої інстанції розглядасться); перевір­ки явки осіб, які беруть участь у справі, встановлення їх особи і перевірки повноважень представників (якщо вони с) та ін­ших учасників процесу (перекладачів, експертів тощо); ви­рішення питання про розгляд справи за відсутності осіб, які не з'явилися в судове "«сіданні; роз'яснення головуючим прав і обов'язків учасникам процесу (в тому числі право заявляти відводи); вирішення питання про розгляд справи у даному складі суддів; вирішення заявлених відводів і клопотань.

На етапі розгляду касаційної справи по суті суддя-допо-відач доповідає в необхідному обсязі зміст оскаржуваного су­дового рішення та доводи касаційної скарги.

Піл час розгляду справи в касаційному порядку суд пере­віряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права в ме­жах касаційної скарги. Винятком є ситуація, коли під час pot-гляду справи буде виявлено неправильне застосування норм матеріального або порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення. Суд каса­ційної інстанції не може встановлювати та (або) вважати дове­деними обстаншіи, що не були встановлені в рішенні чи від­кинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недо-стовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Тому сторони та інші особи, які беруть участь у справі, в своїх поясненнях, які вони дають в сулі касаційної інстанції, мають наводити доноди, які стосуються підстав ка­саційного розгляду справи.

За загальним правилом, першою дає пояснення сторона, яка подала касаційну скаргу- Якщо рішення оскаржили обидві сто­рони — першим позивач. Сул може обмежити тривалість дачі пояснень, встановивши для всіх осіб, які беруть участь у спра­ві, рівний проміжок часу, про що оголошується на початку су­дового засідання. При вирішенні цього питання суд повинен враховувати обставини справи та особу присутніх.

За розгляду справи в порядку касаційного провадження не-мас такої частини судового засідання, як судові дебати, ос­кільки суд касаційної інстанції не досліджує фактичних обста­вин справи, нових доказів, а отже, немає погреби підбивати підсумки та давати оцінку проведеному дослідженню.

Вислухавши пояснення осіб, які беруть участь у справі, суд виходить до нарадчої кімнати. Усі питання н нарадчій кімнаті вирішуються за загальними правилами вирішення питань коле­гією суддів (ст. 19 ЦПК).

Суд касаційної інстанції може тільки один раз перевіриш законність судового рішення, яке набрало законної сили. І Іе правило повинно виконуватися й у тому випадку, якщо ги відразу кілька касаційних скарг. Проте цивільне процесуальне законодавство містить і ряд винятків.

Відповідно до ст. 348 ЦПК суд касаційної інстанції повтор­но перевіряє законність судового рішення у порядку касацій­ного провадження у таких випадках: по-перше, якщо касацій­ну скаргу на судове рішення було подано в межах строку на касаційне оскарження, але вона надійшла до суду касаційної інстанції після закінчення касаційного роп ляду справи; по-друге, якщо строки на подання касаційної скарги у зв'язку з нропущенням їх з поважних причин було поновлено або про­довжено і особа, яка подала касаційну скаргу, не була присут­ня під час розгляду справи.

Суд касаційної інстанції розглядає таку скаріу за правила­ми касаційного провадження. Причому за наявності підстав може скасувати попередньо постановлені ним по ти справі ухвалу чи рішення

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

96. Повноваження суду касаційної інстанції. Рішення, ухвали суду касаційної інстанції.

 

Повноваження суду касаційної інстанції — це сукупність його прав та опив'яіків щодо здійснення встановлених зако­ном процесуальних дій j перевірки судового рішення, яке на­брало законної сияй та с предметом перевірки за касаційною скаргою.

При розгляді справи в порядку касаційною провадження повноваження сулу визначаються його основними «.жданнями; всебічної перевірки законності акту суду, забезпечення виправ­лення судом першої та (або) апеляційної інстанцій порушень чакону. У зв'язку з ним, ЦП К містить детальний перелік під­став, за яких иосштн чжться тс чи інше рішення суду каса­ційної інстанції.

ВІДПОВІДНО до ст. 336 ЦПК, за наслідками розгляду каса­ційної скарги на рішення суд касаційної інстанції маг право:

відхилити касаційну скаргу і залишити рішення суду без
змін;

повністю або частково скасувати рішеним і передати справу
на поний розгляд до суду першої або апеляційної інстанції;

скасувати  рішеним  апеляційного суду  і залишити  в склі
рішення суду першої інстанції, що було помилково скасо­
ване апеляційним судом;

скасувати судові рішення і закрити провадження в справі
або залишити заяву без розгляду;

скасувати судові рішення і ухвалити нове або зміїний рі­
шення, не передаючи справу на новий розгляд.

При перегляді ухвали суду в касаційному порядку суд каса­ційної інстанції наділений такими повноваженнями:

відхилити касаційну скаргу і залишити ухвалу без змін;

скасувати ухвалу і передати питання на розгляд суду пер­
шої або апеляційної інстанції;

змінити або скасувати ухвалу і вирішити питання по суті;

скасувати ухвалу і залишити в силі ту, що була помилково
скасована апеляційним судом.

Перелік підстав для ухвалення того чи іншого рішення, по­становления ухвали судом касаційної інстанції закріплено у ст.ст. 337-342 ЦПК.

Відповідно до ст. 344 ЦПК за результатами розгляду спра­ви судом касаційної інстанції постановляється ухвала або ріііісііня. Причому ухвала не може передбачати зміну рішеним суду першої або апеляційної інстанції чи ухвалення нового рішення по справі без передачі справи на новий розгляд.

Зміст рішення, ухвали суду касаційної інстанції визначе­ний ст. ст. 345, 346 ЦПК і передбачає, що ухвала складається з таких частин:

вступної, в якій зазначається: час і місце її постановления:
найменування сулу;  прізвища та ініціали головуючого та
суддів; прізвища та ініціали секретаря судового засідання;
найменування справи та імен (найменувань) осіб, які бе­
руть участь у справі;

описової, в якій повинен міститися короткий зміст вимог
касаційної скарги і оскаржених судових рішень; узагальнені
доводи особи, яка подала касаційну скаргу; виклад доводів
та заперечень інших осіб, які беруть участь у справі; обста­
вини, встановлені судами першої та апеляційної інстанцій.

мотивувальної із зазначенням мотивів, з яких суд касацій­
ної інстанції виходив при постановленій ухвали, і положен­
ня закону, яким пін керувався;

резолютивної, яка містить висновок суду щодо перегляду
судових рішень у порядку касаційного провадження, ви ні.і-
чення розподілу судових витрат, строку та порядку набран­
ня ухвалою законної сили та її оскарження.

Інколи до ухвали суду касаційної інстанції встановлюються додаткові вимоги. Так, у разі скасування судовою рішення і направлення справи на новий розгляд, повинно бути зазначено які порушення норм права було допущено судом першої або апеляційної інстанції.

Рішення суду касаційної інстанції мас відповідати загаль­ним вимогам, які ставляться до такого виду процесуальних до­кументів, і відповідно до ст. 346 ЦПК складатися з чотирьох частин (вступної, описової, мотивувальної та резолютивної").

У вступній частині рішення вказуються час та місце його ухвалення; найменування сулу: прізвища та ініціали головую­чого і суддів; прізвища та ініціали секретаря судового засідан­ня; найменування справи та імен (найменувань) осіб, які бе­руть участь у справі.

В описовій викладається короткий зміст вимог заявника і рішень судів першої та апеляційної інстанцій, короткий зміст вимог касаційної скарги; узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу; узагальнений виклад позиції інших осіб, які беру і ь участь у справі; встановлені сулами першої та апеля­ційної інстанцій обставиш) справі.

Мотиви, на підставі яких суд касаційної інстанції змінив або скасував рішеним суду і ухвалив нове, визначення, чи бу­ли і ким порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи Інтереси, нормативна підстава ухвалення рішення суду міс­тяться у його мотивувальній чаї тині.

Резолютивна частина — це висновок про скасування чи змі­ну рішення, задоволення позову або відмову в позові помни, і ю чи частково, розподіл судових витрат, зазначення строку і по­рядку набрання рішенням законної сили та його оскарження.

Відповідно до ст. 349 ЦПК рішення і а ухвали суду касацій­ної інстанції набнраюіь законної сили з моменту їх проголо­шення. Скасовані рішення та ухвали суду першої або апеля­ційної інстанції одразу втрачаюіь законну силу.

Після закінчення касаційного провадження справа протягом семи днів повергаггься до суду, який її розілядав. Тому копії судових рішень суду касаційної інстанції понюрно видаються саме судом першої інстанції, де зберігається справа.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

97. Провадження у зв’язку з винятковими обставинами: поняття, особливості, суб’єкти права оскарження, форма та зміст скарги.

 

Провадження у зв'язку j винятковими обставинами — це сукупність процесуальних дій суду та інших учасників цивіль­ного процесу, спрямованих на визначення наявності або від­сутності передбачених іаконам підстав для повторного пере­гляду справи у порядку касаційного провадження у випадках. встановлених цивільним процесуальним законам, та усунення встановлених у їв 'язку і цим порушень законності поста­новлених судових рішень.

Особливість цього провадження полягає у тому, що проце­суальна діяльність суду спрямована на визначення наявності підстав для перегляду справи, тобто з'ясування питання, чи є пенні обставини такими, які в силу цивільного процесуального закону вважаються винятковими. Прн цьому предметом такою перегляду можуть бути тільки ті судові рішення, що вже пере­глядалися у порядку касаційного провадження.

Підставами для порушення провадження у зв'язку з винят­ковими обставинами ВІДПОВІДНО до ст. 354 ЦПК с виявлене після касаційного розгляду справи неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одного і того самого поло­ження закону, а також визнання міжнародною судовою уста­новою, юрисдикція якої визнана Україною, судового рішення таким, що порушує міжнародні зобов'язання України. Причо­му слід мати на увазі, що судові рішення здебільшого не під­лягають перегляду будь-якими міжнародними органами і а ус­тановами, оскільки цс порушувало б норми та принципи між­народного прана Наприклад, при зверненні особи до Європей­ського Суду з прав людини, юрисдикція якого визнана па території України, останній не розглядає конкретного цивіль­ного спору, шо був предметом розгляду у національному суді. Предметом розгляду є рівень забезпечення державою, яка с стороною Конвенції про захист прав людини та основних сво­бод (Рим, 4 листопада 1950 p.), її положень.

Зазначені підстави запроваджені з метою забезпечення єд­ності розуміння і застосування норм матеріального та (або) процесуального права судами України, а також дотримання судами України норм міжнародного права, які визнаються у встановленому законом порядку складовою національного за­конодавства.

Суб'єктами права оскарження судових рішень у зв'язку з винятковими обставинами с сторони та інші особи, які беруть участь у справі, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив шгіпния про їх права і обов'язки, прокурор (причому, виходячи з аналізу ст. 46 ЦПК, незалежно від того, чи брав він участь у справі).

Формою звернення с скарги, яка повинна бути складена в письмовій формі та місти і н;

найменування суду, до якого вона подасться;

ім'я (найменування) особи, яка подає скаргу, її місце про-
жипання або місцезнаходження;

і.м"я (найменування) осіб, які беруть участь у справі, їх міс­
це проживання або місцезнаходження;

рішення (ухвалу), шо оскаржується;

виняткові  обставини,  якими  обґрунтовується   вимога  про
перегляд рішення, ухвали, дату їх відкриття або встанов­
лення;

посилання на докази, шо підтверджують наявність винятко­
вих обставин

перелік письмових матеріалів, шо додаються до скарги.

Копії скарги та доданих до неї матеріалів відповідно до кількості осіб, які беруть участь у справі, а також копії судо­вих рішень, які оскаржуються, мають бути подані разом зі скаргою. Якщо ж скарга подається представником, до неї по­винна бути додана довіреність або інший документ, шо по­свідчує його повноваження, якщо в справі немає підтверджен­ня ЦЬОГО,

Також до скарги додаються докази сплати судового збору та   оплати   витрат   на   інформакіііно-ісхнічнс   забезпечення розгляду справи. Особа звільняється від оплати цих витрат у разі подання скарги про перегляд рішення в зв'язку в визнан­ням мого міжнародною судовою установок), юрисдикція якої визнана Україною, таким, що порушує міжнародні зобов'язан­ня України (ч. 5 ст. 355 ЦПК).

Відповідно до ст. 355 ЦПК скарга подається до Верховного Суду України у місячний строк з дня відкриття виняткових обставин ш правилами подання касаційних скарг у касаційно­му провадженні Днем відкритій (неглнокленни) іаких обста-нин слід вишити відповідно день, коли заявник довідався або міг довідатися про неоднозначність застосування одного і того самого положення закону сулами касаційної інстанції, а гакож день постановления рішення міжнародною установою, якою И шано порушення Україною своїх міжнародних зобов'язань.

Скарга поласться через канцелярію суду, де вона мас бути зареєстрована, оформлена та передана в порядку черговості судді-доповідачеві, який вирішує питання про її прийняття.

У разі надходження скарги, яка не відповідає вимогам до змісту та форми, не оплачена судовим збором чи нитратами на інформаційно-іехіичне забезпечення, до неї застосовуються за­пільні правила, встановлені ст. 121 ЦПК. про що суддею-до-новідачсм протягом десяти днів з дня отримання скарги поста­новляється відповідна ухвала.

Після прийняття скарги нона передається суддею-доиовіда-чем на розгляд колегії суддів для вирішення питання про її допуск до провадження у зв'язку з винятковими обставинами і вифебування справи протягом п'ятнадцяти днів з дня надход­ження скарги колегією суддів Верховного Суду України у складі семи судців, у нарадчій кімнаті без виклику осіб, які беруть участь у справі. Одночасно може бути вирішене питан­ня про поновлення строку на оскарження. У разі допущення скарги до провадження відповідно до ст. 356 ЦПК України суд своєю ухвалою може зупинити виконання індиовілних су­дових рішень.

Справа передасться на розгляд всього складу судової tta-ки її, якщо хоча б три судді зі складу суду дійшли такого ви­сновку.

Про допуск скарги і витребування справи або відмову у цьому постановляється ухвала, яка надсилається до відповід­ного суду і оскарженню не підлягає. Копія ухвали про допуск скарги І витребуваним сирани надсилається разом з копією скарги особам, які беруть участь у справі, а у разі відмови у допуску — особі, яка подала скаргу.

Перегляд судового рішення у зв'язку з винятковими обста­винами загалом здійснюється за правилами касаційною прова­дження, проте мас свої особливості. Справа в порядку провад­ження, у зв'язку і винятковими обставинами розілядас п.сн за загальним правилом колегією суддів судової пала і и у цивіль­них справах Верховного Суду України за наявності не менш як двох третин її чисельності. Проте якщо після касаційного роя ляду справи виявлено неоднакове застосування сулами ка­саційної інстанції одного і того самого положення закону, то відповідно до ст.ст. 18, 357 ЦПК справа розі ляда*ться коле­гією суддів на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України ta намішості не менш як двох тре-гин чисельності кожної палати. Головує на такому спільному засіданні Голова Верховного Суду України або один з йоіх> за­ступників.

Розглядаючи справу в порядку проваджений у зв'язку з ни­ми і коїшми обставинами. Верховний Суд України мас право:

відхилиш скаргу і залишиш рішення, ухвалу без змін;

повністю або частково скасувати судові рішення і направи­
ти справу відповідно на новин розгляд у суд першої, апеля­
ційної або касаційної інстанції;

скасувати судове рішення і залишити в силі судове рішен­
ня, що було помилково скасовано судом апеляційної або
касаційної ніс киши;

скасувати судові рішення і закріпи провадження в справі
або залишиш заяву без розгляду;

скасувати судові рішення і ухвалити нове рішення по суті
справи або змінити рішення, не передаючи справу на новий
розгляд.

У разі, якщо допущені судом першої інстанції порушеним закону не були усунені судом апеляційної чи касаційної інста­нції, або одночасно допущені судом першої, апеляційної і ка­саційної інстанцій, Верховний Суд України скасовує всі рішення та ухвали у справі.

Ухвалені Верховним Судом України рішення або посганои-лені ним ухвали набирають законної сили з моменту їх прого­лошення t оскарженню не підлягають.

 

 

 

 

98. Провадження у зв’язку з нововиявленими обставинами: поняття, особливості, суб’єкти права оскарження, форма та зміст заяви.

 

 

Провадження у зв'язку і иововимвленнми обставинами не с доповненням чи різновидом касаційного способу перевірки за­конності судових рішень, це самостійний вид перевірки, який характеризується власними специфічними рисами: підставами перегляду, порядком та наслідками перевірки тощо.

Підставами для порушення провадження у зв'язку із ново-виявленими обставинами відповідно до ч. 2 ст. 361 ЦПК є, на­самперед, істотні для справи обставши, що не були і не мог­ли бути відомі особі, яка звертається із заявою, на час розгля­ду справи.

Питания про те, чи є істотними обставини, які виявлено, вирішується у кожному конкретному випадку. Проте об'єктив­ним критерієм віднесення пововиявлених обставин до істотних можна вважати їх спроможність вплинути на кінцевий резуль­тат вирішення справи

Умовно можна виділити такі характерні риси новішими іе-ннх обставин:

вони є істотними ;иія справи, тобто такими,  що можуть
вилинути   на   кінцевий   результат   розгляду  та   вирішення
справи;

вони повинні об'єктивно існувати на момент розгляду і ви­
рішення  цивільної справи  та  постановления  відповідного
судового рішення;

з об'єктивних причин ці обставини повинні бути невідоми­
ми заінтересованим особам, та виявлені тільки після на­
брання судовим рішенням законної сили;

це мають бути тільки обставини, факти, а не нові докази.
Не можуть бути визнані нововиявленимп нові обставини

(такі, що виникли чи змінилися після ухвалення рішення), а також ті, на які посилалася особа, яка брала участь у справі, у своїх поясненнях, касаційній скарзі або які могли бути вста­новлені при всебічному та повному дослідженні судом обста­вин справи.

Наступною підставою для перегляду рішень, ухвал суду у зв'язку з нововиявленими обставинами є встановлені вироком суду, що набрав законної сили, завідомо неправдиві показаній свідка, завідомо неправильний висновок експерта, завідомо не­правильний переклад, фальшивість документів або речових до-казів, ню потягли за собою ухвалення незаконного або необ­грунтованого рішення. Ці обставини мають існувати на мо­мент винесення відповідного судового рішення, про їх недо-стовірність не повинні знати заявник або суд. Крім тою, вони мають тягнути за собою винесення у справі неправильного рішення чи ухвали.

Особливістю них обставин с тс, шо їх одержують з чітко визначених законом джерел і їх неправдивість, за загальним правилом, мас бути підтверджена вироком суду у криміналь­ній справі, який набрав законної сили. Однак на практиці г непоодинокі випадки, коли щодо особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння, провадження у кримінальній справі не за­кінчується постановлениям вироку, зокрема у разі закриття провадження у кримінальній справі у зв'язку з т. зв. нереа-білітуючнми обставинами. Тоді постає закономірне питання: чи можуть вважатися нововиявленими обставинами такі діян­ня суду чи інших учасників цивільного процесу?

Щодо цього Пленумом Верховного Суду України у поста­нові № 1 від 27 лютого 1981 року "Про практику перегляду судами у зв'язку з нововиявленими обставинами рішень, ухвал і постанов у цивільних справах, шо набрали законної сили" дано такі роз'яснення: у випадках, коли відносно скоби, яка вчинила суспільно небезпечне діяння, провадження у криміна­льній справі в силу закону не може бути закінчене постанов­лениям вироку (в зв'язку із закінченням строків давності, вна­слідок акта амністії, помилування, нелосягнення віку криміна­льної відповідальності, у зв'язку зі смертю), на підтвердження наявності вказаних обставин суд може врахувати постанову слідчих органі» за результатами розслідування, проведеного в порядку кримінального судочинства, якщо вона винесена у су­ворій відповідності з законом. Тобто, суд при розгляді питан­ня про перегляд справи у зв'язку з ноаовияшісними обставина ми може взяти до уваги такі обставини.

Третьою підставою с скасування судового рішення, яке ста­ло підставою для ухвалення рішення чи постановления ухвали, що підмгшоть перегляду. В такому разі необхідно, щоб скасу­вання відбулося після набрання рішенням, ухвалою законної сили, оскільки факти, які були встановлені скасованими акта­ми, повинні ми і и на момент їх винесення преюдиціальне зна­чення для суду. Четвертою підставою для перегляду с встановлена Консти­туційним Судом України неконституційність закону, іншого правового акта чи їх окремого положення, застосованого су­дом при вирішенні справи, якщо рішення суду шс не викона­не. Наприклад, рішенням Конституційного Суду України від 23 травня 2001 року у справі щодо конституцінності стат­ті 248 ЦПК України визнані неконституційними ряд поло­жень ЩІК 1963 року ("Скарги на рішення і дії, які не підвідом­чі судам"). Тому об'єктом перегляду у зв'язку з нововиявлени­ми обставинами можуть бути рішення, ухвали, постановлені раніше у цій категорії справ.

Отже, як пововиявлепі можуть розглядатися обставини, що обґрунтовують вимоги або заперечення сторін чи мають інше істотне значення для правильного вирішення справи, які існували на час ухвалення рішення, постановления ухвали суду, але про них не знали і не могли тати заявник і суд.

Об'єктами перегляду у порядку провадження у зв'язку з нововиявленими обставинами можуть бути судові рішення, по­становлені на будь-якій стадії розгляду та вирішення цивільної справи, шо набрали законної сили. Відповідно до ст. 361 ЦПК важливою ознакою судових рішень, які можуть бути об'єктом перегляду, також є те, що це судові рішення, якими закінчено розгляд справи, а також судові накази. Якщо в одне прова­дження були об'єднані декілька позовних вимог, рішення мо­же бути переглянуте тільки в частині тих вимог, які стосують­ся нововиявлених обставин.

Про перегляд рішення, ухвали у зв'язку з нововиявленими обставинами сторонами, Іншими особами, які беруть участь у справі, подається заява в письмовій формі, в якій зазначаються відомості, необхідні для її розгляду, а саме:

найменування суду, якому адресується заява;

ім'я (найменування) особи, яка подає заяву, місце її прожи­
вання чи місцезнаходження;

інші особи, які брали учасіь у справі;

дата ухвалення чи постановления і зміст рішення, ухвали
чи судового наказу, про перегляд яких подано заяву;

нововиявлені обставини, якими обґрунтовується вимога про
перегляд рішення, ухвали чи судового наказу, і дата їх від­
криття або встановлення;

посилання на докази, що підтверджують існування новови-
явлених обставин.

До заяви додаються її коші відповідно до кількості осіб, які брали участь у справі.

Належним чином оформлена заява може бути подана иро-гяі ом трьох місяців з дня встановлення обставин, що с підста­вою для перегляду рішення.

На відміну від перегляду у зв'язку з винятковими обстави­нами, заява про перегляд рішення, ухвали суду у зв'язку з но-вовиявленимн обставинами розглядається у судовому засіданні судом, який ухвалив рішення, постановив ухвалу або видав судовий наказ.

Особа, яка подала заяву, виступає в процесі як заявник, за рештою осіб, які беруть участь у справі, зберігається їх попе­реднє процесуальне становите.

Заявник та інші особи, які беруть участь у справі, повідом­ляються про час і місце засідати. Неявка цих осіб не с пере­шкодою для розгляду заяви.

За результатами розгляду заяви суд своею ухвалою задово­льняє заяву і скасовує рішення, ухвалу суду чи судовий наказ у зв'язку з нововиявленими обставинами або відмовляє у П іа-доволеині, якщо заява необгрунтована. Ця ухвала має відпо­відати загальним вимогам, встановленим для такого виду про­цесуальних документів, зокрема, в ухвалі мають бути вказані час і місце її постановления; зміст рішення суду, що перегля­далося, висновки суду з приводу наявності чи відсутності но-вовиявлених обставин.

Ухвала про задоволення заяви про перегляд рішення або ухвали у зв'язку з нововиявленими обставинами оскарженню не підлягає. Ухвала про відмову в задоволенні такої заяви мо­же бути оскаржена в апеляційному порядку.

Основним наслідком скасування рішення, ухвали суду або судовою наказу є наступний розгляд справи судом за загаль­ними правилами цивільного судочинства.

 

99. Звернення рішення суду до примусового виконання, виконавчі документи.

100. Повноваження суду у процесі виконання судових рішень.

 

Зважаючи на те, шо рішення суду, яке набрало законної сили, вимагає виконання сторонами та іншими особами, щодо яких воно ухвалене, суд не завжди г суб"гктом цих правовідносин, а останні не завжди є цивільними процесуальними.

Відповідно до сг. 368 ЦНК за кожним рішенням, яке наб­рало законної сили або допущене до негайного виконання, за заявою особи, на користь якої воно ухвалене, видасться один виконавчий лист. Підставою для виконання є також ухвали про забезпечення позову, витання мирової угоди. Силу вико­навчого документа має і судовий наказ.

Якщо на підставі ухваленого рішення належить передати майно, шо є в кількох місцях, або якщо рішення ухвалено на користь кількох позивачів чи проти кількох відповідачів, суд має право за заявою стягувачіа видані кілька виконавчих лис­тів, точно зазначивши, яку частину рішення треба виконати за кожним листом. Виконавчі документи про стягнення виконав­чого збору направляються до органів податкової служби, які у подальшому виступають стягувачами.

У порядку, встановленому цивільним процесуальним зако­ном, можуть розглядатися справи з приводу:

видачі дубліката виконавчого листа або судового наказу
(ст. 370 ЦПК, ст. IIі Закону);

поновлення пропущеного строку для пред'явлення виконав­
чого документа до виконання (ст. 371 ЦПК, ст. 23 Закону);

відстрочки або розстрочки виконання, зміни чи встановлен­
ня способу і порядку виконання (ст. 373 ЦПК, ст. 33 Зако­
ну);

розгляду питання про затвердження мирової угоди та від­
мови від примусового виконання рішення (ст. 372 ЦПК,
ст.ст. IIі, 37 Закону);

вирішення питання про тимчасове влаштування дитини до
дитячою або лікувального закладу (ст. 374 ЦПК, ст. 78 За­
кону);

вирішення витання про оголошення розшуку боржника або
дитини (ст. 375 ЦПК, ст. 42 Закону);

вирішення іш і линя про примусове проникнення до житла
чи іншого володіння особи (ст. 376 ЦПК, ч. З ст. 5 Закону);

вирішення ішгання про звернення стягнення на грошові ко­
шти, що знаходяться на рахунках (ст. 377 ЦПК);

заміни сторони  виконавчого провадження (ст.  378  ЦПК,
ст. 11 Закону);

визначення частки манна боржника у майні, яким він воло­
діє спільно з іншими особами (ст. 379 ЦПК, ч. 6 ст. 50 За­
кону);

роз'яснення судового рішення (ст. 221 ЦПК, ст. 28 Закону);

розгляду скарг на рішення, дії чи бездіяльність державного
виконавця (судового контролю за виконанням судових рі­
шень) (рож VII ЦПК, ст. 85 Закону);

вирішення питання про поворот виконання (ст.ст. 380-382
ЦПК).

Втрачений оригінал виконавчого листа чи судового наказу може бути поновлений шляхом видачі дубліката за заявою стягувача або державного виконавця. Справа розглядається су­дом, який видав виконавчий документ, з викликом сторін та шініерссованих осіб, причому їхня неявка у судове засідання не є перешкодою для вирішення питання. За видачу дубліката виконавчого документа справляється плата (ст. 370 ЦПК).

У разі пропуску строку пред'явлення виконавчого докумен­та до примусового виконання (виконавчої давності) стягувач може звернутися до суду із заявою про його поновлення. Зая­ва про поновлення пропущеного строку подасться до суду, який видав виконавчий лист, або до суду за місцем виконання і розглядається в судовому засіданні з повідомленням сторін, які беруть участь у справі, проте їх неявка не с перешкодою для вирішення питання про поновлення пропущеного строку. Суд розглядає таку заяву в десятиденний строк (ст. 371 ЦПК).

За наявності обставин, що ускладнюють або унеможливлю­ють виконання рішення за заявою державного виконавця або за заявою сторони суд, який видав виконавчий документ, у де­сятиденний строк розглядає питання про відстрочку або розст­рочку виконання, зміну чи встановлення способу і порядку ви­конання рішення в судовому засіданні з викликом сторін і. у виняткових випадках, може відстрочити або розстрочити вико­нання, зміниш спосіб і порядок виконання рішення (ст. 373 ЦПК).

Мирова угода, укладена між сторонами, або відмова стяі-у-вача від примусового виконання в процесі виконання рішення подасться в письмовій формі державному виконавцеві, який не пізніше триденною строку передає її до суду за місцем вико­нання рішення дли визнання.

Суд має право перевірити і не визнати мирову угоду або не прийняти відмову стягувача від примусового виконання, якщо це суперечить закону або порушує права чи свободи інших осіб

За результатами розгляду мирової угоди або відмови від примусового виконання суд постановляє ухвалу відповідно до загальних правил щодо розпорядження матеріальними правами сторін цивільного процесу (ст.ст. 174-175, 372 ЦПК).

Питання щодо тимчасового влаштування дитини до дитячо­го або лікувального закладу вирішується судом за поданням державного виконавця у десятиденний строк з викликом в су­дове засідання сторін та за обов'язковою участю представни­ків органів опіки та піклування. Проте неявка сторін не с пе­решкодою для вирішення питання про тимчасове влаштування дитини до дитячого або лікувального закладу (ст. 374 ЦПК).

Розшук у виконавчому провадженні оголошуггься за міс­цем виконання рішення або за останнім відомим місцем про­жинання (перебування) боржника чи місцезнаходженням його майна, або за місцем проживання (перебування) сгяіунача.

Суд має право витребувані від державного виконавця всі необхідні документи л.ія вирішення питання про оголошення розшуку. Подання державного виконавця розглядається у де­сятиденний строк (ст. 375 ЦПК).

Для забезпечення конституційного принципу недоторканос-іі жипш державний виконавець у разі проведення виконавчих .ції, пов'язаних із примусовим проникненням до житла чи ін­шого володіння особи, повинен звернутися до суду. Заявником у справі виступає державний виконавець, який подає до суду заяву, погоджену із начальником відділу державної виконавчої служби. Ці ни і піти вирішуються судом негайно за участю дер-жлшюго виконавця, без виклику чи повідомлення сторін або інших заінтересованих осіб (ст. 376 ЦПК).

Законом допускається можливість звернення стягнення на належні боржникові від інших осіб ірошові кошти, що знахо­дяться на поточних, депозитних чи інших рахунках цих осіб.

Вирішення такого питання, а також можливості звернення стя­гнення на грошові кошти, які знаходяться на рахунках самого боржника, здійснюється судом за поданням державного вико­навця, погодженим з начальником відділу державної виконав­чої служби, за участю державного виконавця без виклику чи повідомлення сторін чи інших заінтересованих осіб (ст. 377 ЦПК).

Питання про нравонасгупництво у виконавчому проваджен­ні судом розглядається у десятиденний строк за поданням дер­жавного виконавця або за заявою особи, яка бажає вступити правонаступником. Суду повинні бути представлені докумен­ти, що підтверджують иравонаступництво у матеріальних пра­вовідносинах (ст. 378 ЦПК).

У разі звернення стягнення на майно, яке перебуває у спільній власності, постає потреба визначення у ній частки бор­жника. Тому державний виконавець повинен звернутися до су­ду із відповідним поданням, яке розглядається судом у десяти­денний сірок і повідомленням сторін та заінтересованих осіб, їхня неявка не перешкоджає вирішенню питання (ст. 379 ЦПК).

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

101. Негайне виконання судових рішень.

 

Негайне виконання — це виконання рішення ще до набран­ня ним законної сили. Його застосовуеть, як правило, за ре­зультатами попередньої судової діяльності у формі відправ­лення правосуддя (вирішення цивільної справи) або запобіжної діяльності суду (забезпечення позову).

Підстави для застосування негайного виконання чітко пере­дбачені у чинному законодавстві, їх поділяють на:

підстави  для  обов'язкового  (імперативного)  застосування
негайного виконання,

підстави для факультативного (імперативно-диспозитивно-
го) застосування негайного виконання.

Відповідно до ст. 367 ЦПК га ст. 25 Закону України "Про виконавче провадження" (далі у цій главі — Закон) рішений суду підлягає обов'язковому негайному виконанню у справах про:

стягнення  аліментів —  у  межах суми  платежу ча  один
місяць:

присудження працівникові виплати заробітної плати, але не
більше ніж за один місяць;

відшкодування   шкоди,  завданої  каліцтвом,  іншим  ушко­
дженням здоров'я або смертю фізичної особи,       у межах
суми стягнення за один місяць;

поновлення на робоїі незаконно звільненого або переполе­
ного па іншу роботу працівника;

відібрання дитини і повернення її тому, з ким вона прожи­
вала;

розкриття банком інформації, яка містить банківську таєм­
ницю, щодо юридичних та фізичних осіб.

Підставами для застосування факультативного негайного виконання «: можливість стягнення t ііідновілача уси ї суми и-боргованості у справах, де обов'язковим г стягнення лише пе­вної її частини (ч. 1 ст. 367 ЦПК).

 

 

102. Порядок вирішення питання про поворот виконання. Особливості повороту виконання в окремих категоріях справ.