Право шпори 15.10.2016 07:48

§1. Предмет римського приватного права

Римське приватне право є правом найбільшої держави періоду античного суспільства. Зароджувалося воно у стародавні часи у неве­ликій римській общині (датою заснування Риму вважається 21 квітня 753 року до н. є.). Будучи нескладною і архаїчною правовою системою, яка обслуговувала примітивний уклад життя невеликої римської общини, римське право цього періоду відзначалося вузько наці­ональним і патріархальним характером. Борючись за своє існування, Рим у подальшому об'єднав майже весь античний світ. Маленька римська община стає могутньою державою. Істотно змінюється внутрішня організація Римської держави і суспільства, руйнується старий патріархальний лад, примітивне натуральне господарство змінюється, виникають більш складні економічні відносини, закла­дається фундамент для подальшого світового суспільного розвитку. На території Римської держави виникають і встановлюються чис­ленні ділові, торговельно-грошові відносини, в яких беруть участь представники різних країн. Виникає потреба в регулюванні цих нових відносин. Старе римське право для цієї мети не було придатне, потрібне було нове право, яке б могло однаково задовольняти інте­реси всіх учасників суспільних відносин. Правова дійсність вимагала привести старі норми у відповідність до нових умов та потреб суспіль­ства. Римське право проймається такими засадами універсальності: вбирає в себе ті звичаї міжнародного торгового обороту, які до нього віками вироблялися у міжнародних зносинах, та надає їм юридичної ясності та міцності. Так виникає те римське право, яке згодом стало загальним правом усього стародавнього світу.

Отже, предметом вивчення курсу "Римське приватне право" є система правових норм стародавнього Риму, яка регулювала сус­пільні відносини між приватними особами, а саме:

сукупність особистих прав, правове становище суб'єктів у

майнових відносинах, можливість суб'єктів здійснювати угоди май­

нового характеру;

питання правового захисту приватних прав;

шлюбно-сімейні відносини;

відносини, пов'язані з власністю та іншими правами на речі;

зобов'язання суб'єктів, які виникають з різних підстав:

договорів, правопорушень, нібито з договорів, нібито з правопору­шень;

коло питань, які виникають з приводу спадкування майна померлих.

§2. Значення римського права для сучасної юриспруденції

Науково-теоретичне і практичне значення правової культури стародавнього Риму, практика глибокого аналізу майнових відносин та ситуації, чіткість висновків з конкретних правових явищ та інші досягнення римської юриспруденції мають неминуще значення.

Ідеями римського права сповнена сучасна теорія цивільного права, цивільного процесу, підприємницького права, міжнародного приватного права тощо. Тому для того, щоб досконало вивчити перелічені вище галузі права, необхідно знати римське право.

У римському праві закріплено розуміння права як системи загальнообов'язкових правових норм, санкціонованих людьми на благо собі, тому право — це інститут захисту населення.

У римському праві вперше знайшов відображення поділ норм права на публічне та приватне.

Римське право вперше в історії людства розробило критерії для оцінки правової поведінки людини, сформулювало особливу пра­вову культуру відносин між людьми.

У римському праві вперше сформувались юридична терміноло­гія і понятійний апарат, наука про право.

Римські юристи вперше взяли на себе сміливість заявити про те, що правом треба займатися, його необхідно вивчати і йому по­трібно навчатися.

Римське право — це невід'ємна методологічна база професійної юридичної освіти, основа розуміння теоретичних галузей права і порівняльного правознавства, дидактичне поле становлення юри­дичної мови та юридичного мислення.

Володіння загальновизнаними крилатими висловами, поняттями, афоризмами з римської юриспруденції не тільки свідчить про високу правову культуру, а й полегшує спілкування юристів різних країн.

Важливо також зазначити, що чіткість Юридичних визначень і формул, досконала юридична техніка та здійснена римськими юристами кодифікація, мають неоціненне значення для становлення юриста і підвищення його наукової та практичної кваліфікації.

§3. Система римського права

Римське право у стародавньому Римі — це складне правове явище, яке складалося з трьох правових систем:

jus civile — цивільне право;

jus gentium — право народів;

jus praetorium — преторське право.

Вказані системи виникли не водночас, а складалися послідовно, доповнюючи одна одну. Характеризуючи римське цивільне право, слід враховувати те, що воно відповідало періоду становлення сус­пільства і держави.

Цивільне право — це національне і найдавніше право, яке регу­лювало майнові відносини виключно між римськими громадянами. Воно відзначалося національною обмеженістю, обтяжливим форма­лізмом, стійким консерватизмом. Дія норм цивільного права обме­жувалася територією Риму. Зрозуміло, що воно не могло протягом тривалого часу задовольняти погреби тогочасного суспільства, яке бур­хливо розвивалося. Цивільне право неспроможне було регулювати майнові відносини між римськими громадянами з одного боку, та громадянами, які проживали за межами Риму (перегрини) — з іншого. Але потреба в цьому зростала, оскільки римляни вели жваву торгівлю зі своїми сусідами.

Підкорені Римом народи мали високий рівень правової культури, яка справляла зворотний вплив і на римське цивільне право. Ділові відносини римлян з перегринами зумовили необхідність введення посади претора (тобто магістрату) для перегринів, до юрисдикції якого належав розгляд спорів між самими перегринами, а також між римськими громадянами та перегринами. У своїй практичній діяльності претор звертався до норм інших національних правових систем і звідти запозичував ті юридичні підстави, які були відсутні у цивільному праві. Так виникла ще одна правова система римського права — право народів. Сприймаючи все краще з правової культури сусідніх держав, право народів було прогресивнішим і доступні­шим для простих людей, оскільки відповідало вимогам часу та чутли­во реагувало на зміни в суспільстві. Воно вигідно відрізнялося від цивільного права більшою рухливістю, відсутністю обтяжливого формалізму та національної обмеженості, властивих римському цивільному праву.

Дві системи (цивільне право і право народів) існували і розвива­лися паралельно, проникаючи одна в одну, взаємозбагачуючись. Але згодом ці системи стали безнадійно відставати від вимог ци­вільного обороту.

Претор перегринів, розглядаючи цивільні спори і не знаходячи опори у цивільному праві і праві народів, надавав судовий захист, виходячи із уявлень про справедливість, добросовісність, чесність, порядність, здоровий глузд та інше, тобто усього того, що можна об'єднати під поняттям "природне право". Так, поступово поряд з цивільним правом і правом народів виникає ще одна правова сис­тема під назвою преторське право. Звільнившись від традиційного формалізму цивільного права, певної скутості права народів, спрос­тивши багато правових процедур, преторське право набуло чіткості та ясності правових приписів, лаконічності і глибокої змістовності, що робило його більш доступним, ефективним і надійним засобом захисту прав та інтересів суб'єктів права.

Всі три правові системи в сукупності становили римське право. Врешті-решт зазначені системи зблизились настільки, що втратили свої відмінності. На їх основі було вироблено поняття — римське приватне право (jus privatum) та публічне право (jus publkum).

Давньоримський юрист Ульпіан (кінець II — початок III ст. н. є.) так визначив ці поняття: "Публічне право — це право, яке стосується положення Римської держави, приватне право — це право, яке сто­сується користі окремих осіб".

У подальшому доля цих галузей римського права складалася неод­наково. Римське публічне право не пережило Римської держави, від нього залишилися лише деякі терміни. А римське приватне право, навпаки, відіграло значну роль в розвитку приватного права в Серед­ньовіччя і в Новий час, воно лягло в основу законодавства багатьох країн шляхом прямого запозичення або прийняття його принципів.

Приватне право означає автономію сторін, але обмежену публічним правом. Норми приватного права мають не примусовий характер, а диспозитивний. Людина може захищати своє право або відмовитися від нього; вона може подати позов до суду, але може цього й не робити; зміст договору визначається вільним власним міркуванням.

Але суворого розмежування між двома сферами інтересів бути не може. Інтереси приватні й публічні тісно пов'язані між собою. Сферу приватних прав інколи важко відрізнити від сфери публічних прав, та й самі галузі приватного і публічного права на різних етапах історичного розвитку у різних народів визначалися по-різному.

§4. Етапи розвитку римського права

Оскільки формування та розвиток римського права як цілісної та єдиної правової системи відбувалися протягом тисячоліття, для систематизації матеріалу необхідним є виокремлення етапів (пері­одів) розвитку Римської держави та римського права. Тисячорічну історію Риму можна представити трьома періодами:

царський (754—509 pp. до н. є.);

республіканський (509—27 pp. до н. є.);

період імперії (27 р. до н. є. — 476 р. н. є.).

Період імперії поділяється на: принципат (27 р. до н. є. — 193 р. н. є.) та домінат (284—476 pp. н. є.).

Але періодизація римського права має певні нюанси. Існує кілька періодизацій розвитку римського права. Принципового значення щодо кваліфікації римського права ці відмінності у періодизації не мають, оскільки у різних випадках відзначають тільки загальні та умовні етапи історичних змін. Межі між періодами умовні, хоча в багатьох випадках визначаються з точністю до року, коли відбулася значна подія, з якою пов'язаний цілий комплекс змін у правовій системі.

Якщо брати до уваги виникнення, зміну та становлення джерел римського права, то його розвиток можна поділити на п'ять основних періодів:

найдавніший, архаїчний (753—367 pp. до н. є.);

докласичний (367—17 pp. до н. є.);

класичний (17 р. до н. є. — 284 р. н. є.);

післякласичний (284—476 pp. н. є.);

юстиніанівський (527—565 pp. н. є.).

 

Архаїчний період характеризується як етап початкового форму­вання римського права. У цей період відбувається становлення головних видів джерел римського права, перехід від звичаїв, звичаєвого права до державного законодавства та заснованої на ньому постійної су­дової практики.

У 367 р. до н. є. була введена посада міського претора. З 242 р. до н. є. почали обирати претора перегринів. Завдання преторів полягало в наданні допомоги консулам, а за їх відсутності — у виконанні обов'яз­ків останніх. Як і консул, претор міг скликати народні збори, засі­дання сенату, мав право голосувати у них. Поступово в їх руках зосереджувалася судова влада. Претор почав здійснювати правосуддя в Римі, до його функцій належало право проголошувати едикти в судових справах, що відіграло значну роль у розвитку римського приватного права. З введенням посади претора пов'язаний кінець архаїчного періоду. Важливими видами джерел права у цей період були: звичаї, правові звичаї, царські закони, закони.

Докласичтй період. В цю епоху Римська Республіка досягає сво­го розвитку та підходить до занепаду, здійснюється закріплення всіх інститутів римської державності та судової системи. Поряд із за­гальнонародним державним законодавством важливу роль почала відігравати судова та преторська (магістратська влада) правотвор-чість.

Докласичний період — час становлення нових форм та угод правової науки. Кінець докласичного періоду пов'язують з прийняттям Августом Октавіаном законів про здійснення правосуддя (17 р. до н. є.). Джере­лами права в цей період є постанови народних зборів, едикти преторів.

Класичний період. В умовах розпаду республіканських установ та затвердження у 284 р. н. є. домінату здійснюється формування принципів публічного права як права, яке виражає суверенітет римського народу. В основі класичного римського права лежать вчення про природне право та принципи справедливості і гума­нізму. До цього періоду відносять розквіт римської юридичної науки та судової юриспруденції. В кінці класичного періоду римсь­ке право досягає найвищого ступеня розробки та досконалості. Інститути права класичної епохи набули логічно та юридично закінченого вигляду і системи, стають зразком для приватного права взагалі. Джерела права в цей період — постанови сенату та діяльність юристів.

Післякласичний період. З часів домінату здійснюється спрощен­ня та уніфікація різних класичних правопорядків. Правотворча ді­яльність повністю зосередилася в руках імператора як єдиного і необмеженого законодавця. Розвиток імператорського законодав­ства та його переважне значення змінює коло джерел права. Поста­нови імператора дістали назву конституцій.

Юстиніанівський період. Завдяки правовій політиці імператора Юстиніана та виконаної при ньому кодифікації всього римського права для правової культури були збережені неоціненні тексти римських класичних юристів та імператорських конституцій.

§5. Рецепція римського права

Після падіння Римської імперії в 476 р. римське приватне право продовжувало існувати і розвиватися в його східній частині — Візантії. Правова культура візантійської імперії, яка була послідовником традицій римської державності, надала друге історичне життя римсь­кому праву. Ця традиція багато змінила у змісті і системі класич­ного римського права, але з урахуванням таких змін римське право лягло в основу правових систем багатьох країн.

У візантійські часи римське право знайшло свою повну кодифі­кацію (звід цивільних законів Юстиніана), яка стала пріоритетним джерелом римського права. Кодифіковане римське право візантійського зразка — особливо Кодекс Юстиніана та його Новели, стали основою для формування нової галузі правової культури — церковного пра­вославного права. Велике значення у справі збереження римського приватного права мала та обставина, що церква усі свої спірні справи (тобто спори між церковними установами, монастирями та окреми­ми їх служителями) вирішувала на основі римського права, внас­лідок чого природно сфера дії римського права значно розширюва­лася.

Історія римського права у Західній Європі, починаючи з епохи Середньовіччя, є прикладом його запозичення в інтересах застосу­вання до особистої юридичної культури та практики.

З початку культурного підйому у Західній Європі на межі XI—XII ст. відбувається відродження римського права, починається його ре­цепція (від reception — сприйняття, запозичення, засвоєння).

Визначну роль у відродженні і популяризації класичного римсь­кого права відіграв Болонський університет, який був заснований наприкінці XI ст. Юридична діяльність Болонської школи виявля­лася у викладанні римського права. Викладання полягало у публіч­ному зачитуванні і тлумаченні джерел римського права, а слухачі одночасно під диктовку записували ці тлумачення (глоси). Звідси й сама школа отримала назву "школа глосаторів".

У другій половині XIII ст. на зміну глосаторам прийшли так звані коментатори або постглосатори. Вони більше уваги приділяли тлумаченню глос, ніж безпосередньо джерелам.

Знову сформоване таким чином римське право стало у XVI ст. головним елементом юридичної науки та практики в Італії, Іспанії, особливо у Німеччині. Судам, наприклад у Німеччині, наказували застосовувати насамперед не національне, а римське право. Реце-поване римське право, яке було засноване спільними зусиллями глосаторів, коментаторів та німецьких вчених-юристів, одержує нову назву — сучасне римське право, яке діяло у Німеччині аж до прийняття Німецького цивільного уложення, що набуло чинності з 1 січня 1900 р. Вплив римського права простежувався в Цивільному кодексі Наполеона 1804 р., в російських цивільних уложеннях 1903 та 1905 pp.

З XVIII ст. починається період наукового освоєння римського права в рамках так званої історичної школи права. Відповідно до

 

потреб нової школи справжня система римського права взагалі могла бути побудована тільки на підставі римського права, адже правильне розуміння головних інститутів права дає тільки римська правова культура.

Рецепійоване римське приватне право протягом тривалого часу діяло в багатьох країнах Європи як загальне. Воно залишило гли­бокий слід у правосвідомості, цивільному законодавстві, науці і прак­тиці цивільного права.

Рецепція римського приватного права в нашій країні відома з X ст. Однак слід зазначити, що в Україні не було прямої рецепції (тобто запозичення законодавчих рішень), подібної до німецької або фран­цузької правовим систем. Вплив римського приватного права на законодавство України простежується протягом X—XIX ст. Най­давнішою пам'яткою права Київської Русі є "Руська правда", чимало положень якої мають безсумнівну схожість з положеннями римсь­кого приватного права в його візантійській інтерпретації, що свідчить про рецепіювання деяких законів з візантійського законодавства. Більш помітним та широким був вплив римського приватного права на законодавство пізніших часів. Насамперед це стосується Литовсь­ких статутів, які замінили "Руську правду". Литовські статути являли собою загальні кодекси Литовської держави, до складу якої входила тоді Україна. їх джерелами були чинне литовське законодавство та судова практика, положення римського, німецького та польського права.

За обставин, що склалися після приєднання у 1654 р. України до Росії, визначаючи можливості рецепції римського приватного права, треба брати до уваги ставлення до цього питання в Росії.

Значну частину радянського періоду історії наявність приват­ного права визнавалася державою в обмеженому ступені.

Новий Цивільний кодекс України, який набрав чинності з 1 січня 2004 p., закріплює необхідні гарантії та основні принципи приват­ного права, обмежуючи можливості втручання публічної влади у сферу приватного права.

§1. Поняття джерел права

У римському праві вперше виникла і юридично сформувалася думка про те, що для надання нормі права імперативної (обов'яз­кової) сили слід дотримуватись певних процедур і дій.

Таким чином виникло вчення про джерела (форми) права, тобто спосіб виникнення й набуття правилами поведінки обов'язкової сили і правової форми.

Характерними особливостями цього вчення стали:

існування різних форм функціонування норм права;

диференціація норм права юридичною силою й способом

формування.

В юридичній науці джерела права — це спеціальний правовий термін, який означає спосіб, зовнішню форму втілення й закріп­лення юридичної норми.

Юридична норма — це виражене в джерелах права загальнообов'яз­кове правило поведінки, яке існує як зразок, еталон можливої або належної поведінки, що охороняється від порушення заходами держав­ного примусу.

Уперше термін "джерела права" ввів у науковий обіг римський історик Тит Лівій, який єдиним джерелом усього публічного і при­ватного права назвав Закони XII таблиць.

Крім того, джерела права в літературі застосовують як джерела пізнання права (звідки ми черпаємо знання матеріалу, які визна­чають дані, що дозволяють визначити характер і зміст права в різні епохи розвитку держави) — тексти законів, судові рішення, записи звичаїв, виступи юристів, літописи, твори мистецтва, археологічні розкопки, нумізматика тощо. Інституції Юстиніана згадують два види джерел:

закон та інші норми, які походять від державних органів і

зафіксовані ними у письмовій формі;

норми, які складаються на практиці.

§2. Джерела правоутворення

Звичаї (mores). Будь-яке суспільство для нормального існування потребує певного регулювання. Це досягається певними приписами (правилами поведінки), які виробляються людським колективом (родом, племенем), тобто соціальними нормами. Цими соціальними нормами були звичаї, тобто правила поведінки, які утворюються стихійно в результаті багаторазового повторення протягом трива­лого часу.

Наявність загальноприйнятих стандартів поведінки обмежує сва­вілля окремих осіб і забезпечує незалежність учасників правових відносин від випадкових обставин (хитрість, фізична сила партнера), тобто ставить всіх в однакові умови. Для свого визнання як обов'яз­кової вимоги (яка дає можливість судового захисту) звичаї повинні були відповідати певним критеріям:

мати тривалий характер (життя більше одного покоління);

відображати одноманітну практику;

втілювати розумну потребу в регулюванні життєвою обставиною.

Виникнувши у Римі, публічна влада по мірі необхідності починає визнавати звичаї та їх загальнообов'язковий характер, і таким чином звичаї перетворюються на правові звичаї (consuetudo).

Норми звичаєвого права позначаються у римському праві термінами:

usus (звичаєва практика);

mores morium (звичаї предків);

comentarium pontificum (звичаї, які склалися в практиці жерців);

comentarium praetoirum (звичаї, які склалися в практиці

преторів).

Царські закони (Rex leges). Нормами соціального регулювання в царський період були приписи, постанови царської влади. З іменем царя Ромула пов'язуються такі закони:

про укладення шлюбу у формі релігійного обряду;

про заборону вбивати дітей, які досягли трирічного віку,

крім явних виродків;

про заборону дружині залишати чоловіка.

Закони. З вигнанням царів (509 р. до н. є.) судова влада і право законодавчої ініціативи переходять до двох вищих магістратів (кон­сулів) і сенату.

Закони приймалися лише зі згоди сенату, і крім того, мали бути попередньо прийняті на народних зборах — comitio (куріатні, цен-туріатні, трибутні збори).

Давньоримський юрист Гай стверджував: "Закон — це те, що народ наказав і постановив".

Закони встановлювалися всім громадським колективом і для всіх громадян, були результатом взаємної згоди всіх громадян. Взаємна згода всіх громадян виключає неінформованість (необізнаність) і необдуманість поведінки, причину можливого відхилення від норм і нехтування інтересами інших. Закони забезпечують визначеність пра­ва, виключають свавілля як громадян, так і володарів. Незнання закону, знання якого передбачається, не вибачає особу, котра пору­шила цей закон. Папініан вказував: "Закон — це загальний припис, рішення досвідчених мужів, запобігання злочинам, які здійснюються за незнанням або умисно, загальна клятва республіки".

Закон розділявся на три частини:

praescriptio (вступ) — ім'я ініціатора закону і голови народних

зборів, день і місце засідання народних зборів;

rogatio — пропозиція магістру про зміст закону;

sanctio (санкція) — заходи примусу, під які підпадали по­рушники закону.

У середині V ст. до н. є. на основі всіх звичаїв і законів в Римі були створені Закони XIIтаблиць. В 451 р. до н. є. була призначена законодавча комісія з 10 мудрих мужів (desemvire), які розробили перші 10 таблиць, в 450 — дві останні.

Вважається, що Закони XII таблиць є найдавнішою кодифікацією звичаїв, можливо, з деякими запозиченнями з грецького права. Ці Зако­ни мали велике значення в історії римського права періоду республіки і високо цінувалися римлянами. На основі цих законів набуває по­дальшого розвитку система національно-римських правових норм. Право розвивалося двома шляхами: 1) шляхом практичного тлумачен­ня Законів XII таблиць; 2) шляхом створення нового законодавства.

Постанови народних зборів. Народні збори вважались най­важливішими державними органами у Стародавньому Римі. Вони приймали чи скасовували закони, оголошували війну та укладали мир, були верховною інстанцією, що розглядала апеляції та протести на рішення судових органів. Народні збори обирали всіх посадових осіб, в руках яких зосереджувалася виконавча влада. Існувало три види народних зборів: куріатні, центуріатні і трибутні коміції. Най­давніша форма народних зборів — куріатні коміції. Це — замкнуті об'єднання патриціїв. Внаслідок боротьби плебеїв з патриціями у V—IV ст. до н. є. були створені так звані центуріатні коміції, в яких брали участь як патриції, так і плебеї. Плебейська частина римсь­кого народу проводила свої збори на територіальних округах — трибах. Рішення трибутних плебейських коміцій отримали назву plebescitum і були обов'язковими і для патриціїв.

Едикти магістратів. Специфічною формою правоутворення в період Республіки були едикти магістратів, передусім преторів. Посада пре­тора було введена в 366 р. до н. є. Головним завданням преторів було здійснення правосуддя. З 247 р. до н. є. поруч з претором для провад­ження справ між римськими громадянами обирався претор для веден­ня справ між римськими громадянами і чужоземцями (перегринами). Перший претор називався міським, другий — перегринським.

Приступаючи до своїх повноважень, претор оголошував едикт. Термін "едикт" походить від слова dico — говорити і первісно означав усне розпорядження магістрата (посадової особи) з того чи іншого питання. Але згодом він набув значення програмного документа, в якому претор оголошував про суть своєї діяльності. Зокрема претор визначав, у яких саме випадках він даватиме позов, а в яких не буде цього робити, незважаючи на наявність норм цивільного права.

Враховуючи те, що посади преторів були виборними, такий едикт по суті відігравав роль своєрідної передвиборної програми. Ново­обраний претор перед вступом на посаду оголошував власний едикт, вивчивши едикти своїх попередників. Ті едикти, які отримували підтримку римського суспільства і виявлялися придатними для захис­ту нововиниклих відносин, використовувались в новому едикті. Отже, кожний новообраний претор приймав свій едикт, який був не тільки наслідком творчості його автора, а й колективним творін­ням багатьох попередників, що увібрало у себе їх практичний досвід.

Преторські едикти спочатку мали на меті лише надавати до­помогу законному (цивільному) правопорядку і заповнювати його прогалини. Але потреба у розробці й проголошенні нових правил судочинства та правосуддя була зумовлена нездатністю цивільного права надійно захистити нові відносини, які склалися під натиском нових соціально-економічних умов, що змусило преторів зробити рішучий крок у напрямі приведення правових норм у відповідність до потреб життя. Саме завдяки преторській діяльності римлянам вдалося досягти не перевершеного вдосконалення правової культури.

Едикти преторів були джерелом утворення особливої системи пра­вових норм, яка дістала назву преторського права. В 131 р. н. є. рим­ський юрист Сальвій Юліан за дорученням імператора Адріана коди­фікував усі преторські едикти, що мали значення для того часу, в єдиний "Вічний едикт" (Edictum perpetum). Кодифікація преторських едиктів — перша велика кодифікація після Законів XII таблиць.

Постанови сенату. У період республіки римський сенат отримав право видавати постанови під назвою сенатус-консульти (senatus consulta). У період принципату, коли роль народних зборів зменшу­валась, а сенату — зростала, постанови сенату перетворилися на основну форму законодавства. Вони замінили закони, які приймали народні збори. Сенат при цьому не мав законодавчої ініціативи і своїми постановами фактично лише оформляв пропозиції прин-ципсів, які на підставі своєї влади мали право проголошувати свою волю у вигляді усних або письмових промов у сенаті. В сенатус-консультах нерідко давалися лише загальні принципові положення, які претори повинні були відображати в едиктах.

Діяльність юристів. У традиції римського суспільства зайняття юриспруденцією було одним з найбільш поважних та благородних видів діяльності. Одне із прислів'їв-максим римського юридичного побуту проголошувало, що знатній та благородній людині ганебно не знати права, в якому вона обертається. Юридичне пізнання роз­глядалося як щось священне (від традиції жерців).

Юристи користувалися авторитетом і популярністю, оскільки вони мали глибокі знання права, були майстрами юридичного ана­лізу конкретних правовідносин. Своїми тлумаченнями законів вони надавали окремим правовим нормам потрібного змісту, необхід­ного напряму і цим самим фактично створювали нові норми. В силу авторитету юристів та їх консультацій такі тлумачення набули загальнообов'язкового характеру.

В III ст. до н. є. почалося формування юриспруденції як самос­тійного і впливового джерела права. Тіберій Корунканій, консул (280 р. до н. є.) з плебеїв, вперше почав індивідуально від свого імені давати консультації населенню. Секст Елій Пета, світський консул (198 р. до н. є.), вперше письмово прокоментував Закони XII таблиць.

Розвитку юриспруденції та широкій діяльності юристів сприяли такі чинники:

суворий формалізм цивільного права вимагав появи особ­

ливих спеціалістів, за порадами до яких могли б звертатися грома­

дяни при укладенні ними різних угод;

система побудови римської магістратури і римського суду —

для виконання обов'язків претора, квестора, цензора, еділа й інших

вимагалося знання права;

весь лад римського життя вимагав загального знайомства

всіх і кожного з елементарними положеннями права.

Таким чином, не має нічого дивного в тому, що юридична освіта стає обов'язковою частиною загальної освіти. Римський юрист Цицерон зазначив, що Закони XII таблиць заучувалися хлопчиками напам'ять.

У цілому сформувалося кілька видів правотворчої діяльності юристів. Перша — cavere — вироблення рекомендаційно-зобов'язальних формул угод, а також дії щодо реалізації спадкових прав; в епоху рецепції з цього виду сформується нотаріальна функція юридичної практики. Друга — respondere — відповіді на запитання приватних і службових осіб, тобто надання консультацій. Це був найбільш важливий вид діяльності, тому що не всі юристи мали право jus respondendi (обов'язково-рекомендаційні консультації з тлумачення права). Третій вид — agere — полягав у складанні судових формул, які висловлювали сутність позову, а також поради стосовно проце­суального ведення справ.

У римській юриспруденції склалися також дві своєрідні наукові тенденції: сабініанці (названі на честь правознавця І ст. Сабіна) та прокуліанці (названі на честь його сучасника Прокла). Погляди цих двох юридичних шкіл були настільки різними, що в юридичній практиці наказували враховувати до певного часу подвійне тлума­чення правових положень. З кінця III ст. н. є. творча діяльність юристів була  послаблена.

У 426 р. був прийнятий закон "Про цитування юристів", згідно з яким в основу судового рішення можна було покласти твори Папі-ніана, Павла, Ульпіана, Гая, Модестіна і тих юристів, на кого вони посилались у своїх творах.

Імператорські конституції. З оформленням в державній політичній структурі єдиновладної верховної влади (III ст.) єдиним джерелом права стали постанови (constitutiones) імператора. Постанови мали кілька видів, суттєвих не тільки у формальному, а й у змістовому відношенні.

Едикти (edictum) — загальні розпорядження, які були

обов'язковими як для службових осіб, так і для населення. Едикти

діяли в сфері публічного та приватного права.

Декрети (dicretum) — імператорські рішення з конкретних

судових справ.

Мандати (mandatum) — інструкції посадовим особам (чинов­

никам, правителям провінцій) щодо правозастосування.

Рескрипти (rescriptum) — письмові відповіді на запитання

приватних або посадових осіб з приводу правових питань.

14

 

Наявність великої кількості імператорських конституцій створи­ла складність в їх користуванні. Виникла необхідність систематизації нормативно-правового матеріалу. У 295 р. був виданий перший при­ватний Кодекс Грегоріана, який містив імператорські конституції від імператора Адріана (II ст.) до кінця III ст. На початку IV ст. (між 314 і 324 pp.) була здійснена друга приватна кодифікація юрис­том Гермогеніаном. У 424 р. імператор Феодосій II (402—450 pp.) для складання кодексу призначив комісію з 9 осіб. Кодекс був вида­ний у 438 р. і дістав назву Кодекс Феодосія. Імператорські консти­туції в кодексі доповнювались творами римських юристів.

Кодифікація імператора Юстиніана. У першій половині VI ст. у Східній Римській імперії була здійс-нена систематизація римського права. Вона була продиктована змінами, які відбулись у суспільно-економічному і політичному житті суспільства та держави. Право Риму вже не підходило до умов Візантії. Необхідність системати­зації диктувалася також правовими аспектами: треба було зібрати до купи всі юридичні тексти, прибрати застарілі норми, усунути суперечності у правових приписах та надати їм однакову форму.

З цією метою імператор Східної Римської імперії Юстиніан І (527—565 pp.) в 528 р. заснував комісію у складі 10 осіб на чолі з магістратом Трибоніаном та константинопольським професором права Тоефілем з метою систематизації імператорських конституцій. В квітні 529 р. Кодекс Юстиніана набрав чинності, і всі конституції, що не потрапили до нього, втратили свою силу.

Одночасно з роботою щодо кодифікації імператорських консти­туцій проводилася робота з кодифікації творів юристів. Комісії було надане право змінювати та редагувати тексти оригінальних творів, робити власні доповнення і давати коментарі, навіть вилучалися зас­тарілі положення. У грудні 533 р. кодифікація творів класиків юрис­пруденції була завершена і цей великий звіт дістав назву Дигести Юстиніана (або Пандекти — від грецького "всеохоплюючий"). Це був збірник уривків з 2 тис. творів 39 найбільш відомих римських юристів. Усі цитати розподілені в 50 книгах, книги поділялися на титули, титули — на фрагменти, великі за обсягом фрагменти — на параграфи.

Під загальним керівництвом Трибоніана професори Теофіл і Доротей для навчальних цілей уклали елементарний підручник цивільного права, який дістав назву Інституції Юстиніана. У збірнику викладалися основні положення про осіб, речі, форми процесу. Інституції вступили в дію у листопаді 533 р.

Кодекс, виданий у 529 p., багато в чому вже застарів, і щоб узгодити з новими частинами Юстиніанівського зводу, комісія його переро­била, і в листопаді 534 р. Кодекс опубліковано в новій редакції.

Імператорські конституції, прийняті після роботи комісії (534— 565 pp.), становили четверту частину кодифікації Юстиніана і діс­тали назву Новел. Усі названі частини кодифікації Юстиніана з XVI ст. у видавництві Деонісія Готофреда отримали загальну назву, яка зберігається донині — Corpus juris civilis — Звід цивільного права.

§1. Поняття статусного права

Система римського права складається zjuspublicum і jus privatum.

Приватне право поділялося на дві основні правові групи. Перша регулювала питання правоздатності та дієздатності суб'єктів права як учасників суспільного та приватного життя римського суспіль­ства, тобто статус, становище особи, друга — правове становище окремих осіб у сім'ї.

Тому приватне право прийнято поділяти на статусне і сімейне право.

Статусне право — це система правомочностей (права і обов'язки в дії), яка регулює питання правоздатності і дієздатності суб'єктів права.

Правоздатність — властивість суб'єктів бути носіями прав і обов'яз­ків. У зв'язку з тим, що права і обов'язки стосувалися різних речей, було прийнято розрізняти: правоздатність в публічному праві і пра­воздатність у приватному праві.

Правоздатність у галузі публічного права (публічноправова пра­воздатність) полягала в можливості окремих суб'єктів брати участь у громадському житті римської держави (служити в римських легі­онах, обирати і бути обраним, брати участь у світських і релігійних святах), тобто мати можливість впливати на хід державних справ.

Правоздатність в галузі приватного права (приватноправова пра­воздатність) полягала в можливості окремих суб'єктів права бути носіями часткового або повного права в приватному житті, тобто мати можливість (право) користуватися нормами сімейного, речо­вого, процесуального права (право на судовий захист).

Дієздатність — це здатність суб'єкта права самостійно виступати в правовому процесі, тобто самостійно користуватися власними пра­вами і самостійно виконувати власні обов'язки.

Дієздатними визнавалися ті суб'єкти права, які були здатні від свого імені і за власною волею здійснювати правові дії, особисто виконувати взяті на себе обов'язки, особисто відповідати за власні протиправні вчинки.

§2. Поняття особи та її правоздатність

Особа (persona) в юридичному розумінні — це той, хто має права та може бути суб'єктом права (наприклад, може бути власником, кредитором тощо). Здатність бути суб'єктом цивільних прав і обов'яз­ків римські юристи позначали терміном caput (правоздатна особа).

Отже, правоздатність — це можливість особи мати і бути носієм закріплених у правових нормах суб'єктивних прав та обов' язків.

Межі правоздатності різних категорій осіб визначаються об'єк­тивним правом (законами, звичаями, постановами тощо).

Правоздатність, притаманна людині як життєздатній істоті, не залежить від її розумових здібностей та стану здоров'я. Правоздат­ність суб'єкта права починається з моменту народження і припи­няється з настанням смерті.

Правоздатність в римському праві складається з трьох статусів:

status libertatis (статус свободи) — бути вільним, а не залежним;

status ctvitatis (статус громадянства) — бути громадянином Риму;

status familiae (сімейний статус).

За статусом свободи розрізнялися вільні і раби, за статусом грома­дянства — римські громадяни та інші вільні особи, але не громадяни.

За сімейним статусом особи в сім'ї поділялися на: осіб свого права (persona sui juris) — голова родини (pater familas) — та осіб чужого права (persona alienojuri subjesta) — підвладні.

Повна правоздатність у вільної людини наставала за наявності певних умов: свободи, римського громадянства і сімейного стану глави сім'ї (paterfamilias).

§3. Обмеження правоздатності

Юридичне становище людини як суб'єкта права і члена грома­дянського суспільства з огляду на певні об'єктивні обставини може бути змінено. Таке обмеження правоздатності має назву capitis de-minutio. У зв'язку з тим, що правоздатність зумовлюється трьома статусами особи, capitis deminutio має три ступені обмежень:

maxima — повний;

media — середній;

minima — мінімальний.

Capitis deminutio maxima настає, коли римський громадянин втрачає свободу.

Capitis deminutio media настає у зв'язку із втратою статусу грома­дянина.

Capitis deminutio minima настає у випадку зміни правового стано­вища особи в сім'ї.

На обмеження правоздатності суттєво впливає стан громадянської честі. Громадянська честь — це повага, якою користується людина у своїх співгромадян у силу належних їй правомірності й моральної якості. Громадянська честь може зменшуватися, тоді настає безчестя. Безчестя може бути за законом або за фактичних обставин.

Безчестя за законом настає на підставі розпорядження закону або цивільного права (ганебна відставка солдата, фіктивне банкрут­ство, лжесвідчення, двоєженство, розлучення, недоброчесне опі­кунство, невиконання обов'язків, донесення).

Фактичне безчестя наставало з моменту осудження суспільством морального обличчя людини (невпійманий злодій, карточний шулер, п'яниця, розпусник).

Правоздатність у галузі приватного права обмежувалась також належністю людини до певного класу суспільства. На обмеження правоздатності впливала також віра, зайняття деякими професіями.

§4. Дієздатність фізичних осіб

Для того, щоб повною мірою користуватися благами права, однієї правоздатності було замало. Адже правоздатність — тільки наявність прав, скористатися якими особа може самостійно тільки за наявності дієздатності. Якщо правоздатність — це здатність бути адресатом об'єктивного права, то дієздатність — це здатність проявляти свою волю, яка має юридичні наслідки, тобто здійснювати юридичні дії і особисто відповідати за власні протиправні дії.

У римському праві не за кожною особою визнавалася здатність здій­снювати юридичні дії. Римські юристи вважали, що особисто можуть користуватись власними правами і особисто відповідати за власні про­типравні дії тільки ті особи, які своїм віком, моральним та фізичним станом можуть гарантувати, що вони ведуть себе як розумні люди.

На відміну від правоздатності, дієздатність наставала у людини не з моменту її народження, а з досягненням певного віку, коли вона ставала здатною правильно оцінювати свої дії, усвідомлювати їх, відповідати за вчинені правопорушення, тобто вільно виявляти свою волю. Дієздатність залежала також від інших факторів: стану здоров'я, вчинення поганих вчинків тощо.

Все населення Римської держави поділялося на такі вікові групи.

Перша — це діти: хлопчики і дівчата віком до 7 років. Вони вважалися абсолютно недієздатними, від їх імені діяв опікун.

Друга — дівчата віком 7—12 років і хлопці 7—14 років. Представники цієї групи вважалися частково дієздатними, могли здійснювати дрібні угоди (купівля-продаж, дарування, обмін).

Третю групу становили особи (з 12 років — дівчата, з 14 — хлопці до 25 років), що визнавалися неповністю дієздатними. Повноліття нас­тавало з 25 років.

На обмеження дієздатності осіб впливали їх фізичний стан, душевні хвороби (божевілля, недорозвинутість), фізичні вади (відсутність якогось органу або неправильне його функціонування, відсутність зовнішнього сприйняття.

Обмежувалися в дієздатності марнотратники — особи, які в силу слабкості характеру, витрачають своє майно, і через це виникає загроза повного його знищення. Марнотратникам призначався піклувальник, який піклувався про їхній майновий стан.

§5. Статусні суди

Будь-яке становище (статус) особи може бути оскаржене. Тому у зв'язку з необхідністю вирішення питань, є людина вільною чи рабом, особою свого права чи чужого, були створені статусні суди, тобто суди, в яких вирішувалися питання правового становища фізичних осіб.

Існувало три види судів, в яких у процесуальному порядку роз­глядався статус особи:

суд, в якому потрібно було довести, що певна особа, яка живе

як раб, насправді є вільною;

суд, де потрібно було довести, що певна особа, яка живе як вільна, за своєю суттю є рабом;

суд, в якому потрібно було довести, що певна особа є віль­

ною від народження чи вільновідпущена.

§6. Юридичні особи

Юридична особа — це союзне утворення, що об'єднує людей і майно, яке користується самостійною правоздатністю і визнається суб'єктом права.

Для того, щоб вважатися утвореним, союзне об'єднання повинно було налічувати не менше як три особи, а також мати майно та уповноважену особу, яка діяла від імені об'єднання.

Вищим органом вважалися загальні збори всіх членів об'єднання, на яких рішення приймалися більшістю голосів.

Юридична особа припиняла свою діяльність:

зі смертю або вибуттям особи зі складу юридичної особи;

якщо державна влада позбавляла її характеру юридичної

особи за протиправні дії;

у випадку ліквідації майна;

на загальних зборах засновників при прийнятті рішення про припинення діяльності;

за умови досягнення мети, заради якої створювалася юри­дична особа;

у разі закінчення терміну, на який було створено юридичну особу.

За статусом і повноваженнями розрізняли такі юридичні об'єд­нання:

держава;

імператорський престол;

політичні союзи: общини, міста, колонії, провінції;

вільні союзи (релігійні колегії, похоронні колегії, політичні клуби, союзи ремісників);

церковні інститути (церкви, храми, монастирі, богоугодні дома, лікарні).

Римські юристи розробили принципи, які характеризують юри­дичну особу:

незалежність існування юридичної особи від зміни або ви­буття Ті окремих членів (вихід з об'єднання, як і вступ нових осіб,

аж до його повного оновлення, не впливає на його правовий статус);

наявність власного імені, під яким ведуться справи юри­дичної особи;

наявність особистого майна, яке знаходиться у власності юридичної особи існує як відокремлене майно, а не як спільна власність фізичних осіб;

наявність самостійних прав і обов'язків;

можливість юридичної особи і окремих її членів вступати в цивільні правовідносини як рівні суб'єкти;

належність усього, що юридична особа отримує зі своїх клієнтів, їй самій, а не окремим її засновникам;

можливість юридичної особи самостійно вести справи і від­повідати в суді.

§1. Поняття здійснення права

Римські юристи вперше перенесли захист порушених прав зі сфери самосуду, кривавої помсти в юридичну площину, виробили меха­нізми, які роблять судові розгляди максимально справедливими та результативними. Досягалося це за допомогою таких послідовних юридичних процедур:

довготривале з'ясування всіх обставин, пов'язаних з пору­шенням прав;

надання римськими юристами з'ясуванню та поновленню порушених прав форми процесу, процедури, тобто була створена сукупність обов'язкових і послідовних дій у ході судового розгляду.

Юридичні норми існують в різних формах. Ці форми, в яких утворюються норми права (правила поведінки), мають назву джерел права.

Джерела права — це спеціальний правовий термін, який означає спосіб, зовнішню форму, закріплення і втілення юридичних норм.

Юридичні норми — це виражене в джерелах права загальнообов'яз­кове правило поведінки, яке виступає як зразок можливої або необ­хідної поведінки, що охороняється від порушень заходами державного примусу.

З цих форм об'єктивного права (звичай, закон) для громадян виникають суб'єктивні права. Кожний громадянин може користу­ватися своїм приватним правом або відмовлятися від нього, але у межах, визначених нормами об'єктивного права.

"Ніхто не вважається зловмисником, якщо він користується пра­вом, що йому належить"(Д- 50.17.55)1.

Суб'єктивні права надавалися приватним особам для того, щоб за їх допомогою задовольняти свої практичні інтереси. Дуже часто особи розпоряджаються своїм правом шляхом його здійснення. Під здійсненням права розуміли реалізацію тих можливостей, які нада­валися законом або договором власнику суб'єктивного права. Отже, здійснити своє суб'єктивне право означає реально використати ту юридичну свободу, яка була гарантована суб'єкту державою. Суб'єктивні права здійснюються за допомогою активних юридично значимих дій. Наприклад, власник може самостійно користуватися своїм майном, може віддати його в оренду, обміняти, продати. В усіх цих випадках і реалізується право на свої активні позитивні дії, за допомогою яких і задовольняються інтереси особи. За загальним

1 Тут і далі посилання на Дигести проводиться за загальною традицією: Дигести (Д); Книга; титул у книзі; фрагмент; частина (параграф фрагменту).

равилом кожний громадянин за своєю волею може користуватися чи не користуватися своїм цивільним правом.

З цього приводу Гай висловився так: "Ми не повинні дурно ко­ристуватися своїми правами". Але існують фактичні обставини, коли хто-небудь перешкоджає суб'єкту права користуватися своїм правом. Тому виникає необхідність у захисті своїх прав від порушників. Цей захист суб'єктивних прав передбачає дві мети:

запобігти можливості порушення прав у майбутньому;

усунути вже здійснене порушення права, тобто ми повинні зафіксувати порушене право.

Тому було важливо не тільки знати, чи має особа суб'єктивне право, важливішим було питання, чи є у суб'єкта можливість, корис­туючись судовим шляхом, домагатись здійснення свого суб'єктив­ного права. В римському праві це виражалося таким чином: чи є у певної особи право на позов (action)? Лише в тих випадках, коли орган держави в особі претора встановлював можливість пред'явлення позову, можна було говорити про право, яке захищалося державою. Іноді суб'єкти здійснюють свої права з порушенням їх меж, тоді це характеризується як зловживання правом. Зловживання правом становить особливе цивільне правопорушення.

§2. Поняття і класифікація римських позовів

Нормальний порядок речей, в якому здійснюється право, у випад­ку оскарження чи порушення з боку інших осіб, полягає у зверненні до суду. Передусім суд вирішує, чи існує суперечлива справа, і у разі необхідності вживає примусових заходів для здійснення право­суддя. Але для цього потрібне пред'явлення позову з боку заінтере­сованої особи. Протилежна сторона в цей час протиставляє свої заперечення тощо. Далі потрібно довести ті суперечливі факти, які свідчать про правоту або неправоту сторін, після чого приймається постанова суду. Дії позивача і відповідача визначалися як право вима­гати і право заперечувати (arere, negere).

У римському праві позов (action) є нічим іншим, як правом дома­гатися через суд того, що належить особі. Тобто позов — це звернення до суду за захистом своїх порушених прав. Формування позовної вимоги становило дуже суттєву частину римського судочинства в галузі приватного права. Позивач повинен був виразити свої вимоги у суворому обліку законних приписів з конкретного приводу. Від судової влади (претора) залежало, дати право на позов з пред'явле­ного приводу чи відмовити у ньому. Була розроблена ціла система позовів. У преторських едиктах постійно публікувалися формули окремих позовів, розроблених щодо відносин, які отримали правовий захист з боку претора.

Римські юристи розробили наступні види позовів:

1) за системою римського права розрізняли: цивільні позови, які грунтувалися на приписах цивільного права (jus civile), та гонорарні позови, які були введені в систему правосуддя судовими органами;

позови суворого права, за яких суддя повинен був дотримувати суворого припису закону, та позови доброї совісті, за яких судя мав широкі можливості при винесенні рішень, які базувалися на чесності і справедливості;

позови особисті (персональні), спрямовані проти особи, яка була зобов'язана здійснити на користь позивача якусь дію (наприклад виплата боргу);

речево-правові позови (реальні), спрямовані на визначення права стосовно визначення речей, тобто на захист речових прав

(позов про повернення своєї речі від особи, в якої ця річ знахо­диться). Якщо об'єктом спору є дія, має місце особистий позов, а якщо річ — речовий позов.  Речево-правові позови поділялись на:

а)             реіперсекуторні позови, за допомогою яких позивач вимагав від суду відновлення порушеного стану майнових прав і намагався отримати те, що було відібрано у нього відповідачем (позов про повернення грошей);

б)            штрафні позови, спрямовані на часткове покарання відпо­відача. В них позивач вимагав від суду покарати відповідача штра­фом;

в)             змішані позови, спрямовані і на відновлення порушенного майнового права, і на покарання у вигляді штрафу; публічні (популярні) позови. Ці позови пред'являлися для за­ хисту громадських інтересів (пред'являлися тим, хто щось підвісив або поставив, хто щось вилив або викинув на вулицю);

фіктивні позови (позови з фікцією). Ці позови містили певну фікцію про те, що яка-небудь умова закону збережена, хоча цього не було; ноксальні позови. Це позови про відшкодування збитків при деліктах, здійснених особами чужого права або рабами без відома paterfamilias;

позови спадкоємців. Це позови про розподіл спадкового майна;

позови проти осіб, які впливають на чужих рабів таким чином, щоб погіршити їх трудові і моральні якості.

Колізія і кумуляція позовів. Деякі цивільно-правові відносини були захищені кількома позовами. В цих випадках наставала колізія (розходження) позовів: позивач міг вибрати позов, який був більш зручним, але при тому використовував можливість виключення інших позовів. Як виняток допускалося, щоб позивач пред'являв проти відпо­відача кілька позовів. У таких випадках існувала кумуляція позовів.

§3. Захист і заперечення проти позовів

Римське право давало можливість і відповідачу захищатися проти пред'явленого до нього позову. Пред'явлений позов відповідач міг визнати або оскаржити. В тих випадках, коли відповідач визнавав існуючі вимоги за позовом, на думку римських юристів, боржник виносив нібито рішення за власним рішенням ("Той, хто зізнався, вважається присудженим, нібито — присудженим за власним рішенням" Д.42.21). Але якщо відповідач не визнавав позову, він міг направити заперечення проти його підстави. В цьому випадку виникали такі ситуації.

A.            Відповідач заперечує ті факти, на яких базується право пози­вача. Довести наявність цих фактів було обов'язком позивача.

B.            Відповідач наводить свої факти. Довести наявність цих фак­тів — обов'язок відповідача. Відповідач, який необгрунтовано запе­

речував позов, сплачував штраф, який присуджувався в подвійному

розмірі. На позивачів, що необгрунтовано пред'являли позов, Були встановлені міри, застосування яких залежало від суддів.

Відповідач міг вимагати від позивача спеціальної штрафної стипуляції.

Відповідач міг просити позивача, щоб він присягнув на тому, що діє добросовісно.

§4. Особливі засоби преторського захисту

Крім звичного позовного порядку розгляду приватних справ, існувало інтердиктне провадження. Особливим засобом захисту суб'єктивного права було будь-яке втручання преторів. Це був прояв адміністративної влади преторів. Користуючись владою, що їм нале­жала, претори здійснювали захист спеціальними засобами для поліп­шення, доповнення і усунення недоліків цивільного процесу.

Види засобів преторського захисту.

інтердикти (interdictum);

стипуляція (stipulatio);

реституція (restitutio);

введення у володіння (missiones in possessionis).

Інтердикти — це короткі вказівки, які претори направляли особам за вимогами заінтересованих осіб з метою створити нові, зберегти старі або відновити порушені фактичні обставини. Існувало кілька груп інтердиктів:

нтердикти, якими заборонялися будь-які насильницькі порушення;

інтердикти, якими наказувалося відновлення порушенного стану;

інтердикти, за допомогою яких здійснювалося заснування нових відношень;

інтердикти, видання яких мало за мету відновлення стану володіння.

Стипуляція — це публічна обіцянка сплатити певну суму або зро­бити щось.

Види стипуляції:

стипуляція, яка слугувала для регулювання правильного про­ведення спору;

стипуляція для забезпечення безперешкодного проведення судового процесу.

§5. Форми захисту суб'єктивних прав

Цивільний процес становив собою систему юридичних норм, що регулюють питання про засоби і дії, які застосовуються носі­ями суб'єктивного права для активізації державного примусового апарату з метою захисту своєї правомочності, якщо сторони не бажали виконувати покладені на них певним судом зобов'язання добровільно. В ході цивільного процесу відновлювалися форми за­хисту діючих прав.

У Римській державі захист порушених суб'єктивних прав здій­снювався в трьох історично змінюваних формах процесу: легісак-ційний процес, формулярний процес, екстраординарний процес.

У стародавньому праві існував лише легісакційний процес. У класичному періоді діяв формулярний процес, а в посткласичному — функціонував екстраординарний процес. У легісакційному і фор­мулярному процесах існували додаткові елементи, які передбачали участь у них приватних осіб, тому ці судові процеси називалися "приватне судочинство". В екстраординарному процесі приватний елемент був відсутній, оскільки все правосуддя здійснювалося дер­жавними органами.

Легісакційний процес. Виданий у 389 р. до н. є. декрет забороняв самоуправство, яке з цього часу почало вважатися кримінальним злочином. Цивільне судочинство стало єдиним засобом захисту прав громадян. Право державних судових органів організовувати для вирішення спору судовий розгляд, який вирішував справи по суті, називалося юрисдикцією. Суддя, який міг вирішити справу на власний розсуд, називався арбітром (arbiter). Найдавнішою фор­мою цивільного процесу в Римі був легісакційний процес. Він був заснований на законі як противага застарілим формам приватної саморозправи. Legis actio в перекладі з латинської мови означає законні дії. Легісакційний процес міг здійснюватися в різних фор­мах:

засобом закладу;

накладанням руки;

взяттям застави;

вимогою про призначення судді;

запрошенням відповідача до суду.

Легісакційний процес відзначався обтяжливим формалізмом, складною процедурою. Процес розгляду спору починався зверненням позивача зі своєю вимогою до претора. Спеціально встановлена форма звернення зобов'язувала позивача починати її словами закону, на який він посилався на підтвердження своїх вимог. Не завжди позива­чеві вдавалося точно дотримуватися форми звернення до претора, тому що позовні форми зберігали жерці у суворій таємниці і запам'ятати її було не просто. Найменший відступ від форми звернення приз­водив до втрати права на позов, і як наслідок процес припинявся. Легісакційний процес передбачав дотримання деяких правил:

передбачалася обов'язкова участь позивача і відповідача;

судовий процес був публічним, його проведення проходило просто неба і тільки на римських форумах (jus);

забезпечення присутності відповідача було справою позивача.

Легісакційний процес складався з двох стадій:

injure — підготовка до винесення рішення;

in judicum (apud judicun) — винесення рішення.

Перша стадія — виголошення претензії перед магістратом (пре­тором). Діяльність претора полягала у визнанні права позову і при­значенні судді. Завершальним етапом першої фази було засвідчення спорів (letis contestatio) і направлення спірної справи до судді для винесення рішення.

Друга стадія — це формальний розгляд справи, де органами судо­вого процесу були судді, арбітри, рекуператори.

Судді були приватними особами, римськими вільними громадя­нами, які за вказівкою претора мали вершити правосуддя.

Арбітри були суддями по розбору чи по суперечкам при розподілі загального майна.

Рекуператори — судді, які розглядали справи між римськими гро­мадянами і перегринами.

У другій фазі встановлювалася достовірність фактів, наводилися докази, виносився вирок (sententia). Існували різні види вироків:

декларативний, який визначав існування якого-небудь права;

кондемнаторний (обвинувальний), якщо приймалися позовні вимоги;

абсолютарний (виправдовувальний), коли позовні вимоги

відхилялися.

Вироки на другій фазі легісакційного процесу були кінцевими і діючими.

Формулярний процес. Суворість, консерватизм стародавнього пра­ва, дія якого поширювалася лише на римських громадян, ставали гальмом у розвитку римського правового порядку. В II ст. до н. є. була створена законна база для нового виду цивільного процесу. В 160 р. до н. є. був прийнятий закон Aebuiio. Цим законом було вве­дено новий судовий процес, який мав назву формулярний. В основу формулярного процесу була покладена діяльність претора, що вів справи перегринів, діяльність якого здійснювалась на принципах доброї совісті й справедливості.

Як і легісакційний, формулярний процес складався з двох частин: injure, in judicum.

Основною характеристикою формулярного процесу була нефор-мальність, оскільки сторони вже у вільній манері висловлювали свої претензії перед претором. Претор, вислухавши і зрозумівши юридичну суть спору, давав правову кваліфікацію сутності спору і складав коротку записку (формулу) в кінці першої фази. Формулу в присутності свідків претор передавав позивачеві, а позивач — відпо­відачеві. Якщо відповідач приймав формулу, то встановлювалося засвідчення спору, а також обов'язок відповідача стати перед суддями.

Формула була викладенням юридичної суті справи і являла со­бою ті рамки, в яких повинен проходити судовий розгляд у другій фазі. Формула завжди починається з найменування судді, якому направлялася справа (потіпаііо) з наказом, яким чином вирішити спір. У формулі розрізняли чотири основні частини:

інтенція (intentio);

демонстрація (demonstratio);

кондемнація (condemnatio);

ад'юдикація (adjudicatio).

Інтенція (обвинувачення) — виклад претензій позивача (суть спору, позовні вимоги).

Демонстрація (опис) — частина формули, яка слугувала для більш конкретного викладу вимог позивача. Вона існувала в зобов'язальних позовах.

Кондемнація (звинувачення, осудження) — це частина формули, яка уповноважувала суддю звинуватити або виправдати відповідача.

Ад'юдикація (присудження) — ця частина формули переважно мала місце в судовому процесі при розподілі загального майна, поділі спадщини, при спорах про відновлення меж на земельних ділянках.

Існували додаткові частини формули, які вносились претором на вимогу заінтересованих осіб:

exeptio;

prescriptio.

Exeptio (протест, заперечення) — це заперечення відповідача, яке направлялося проти вимог позивача.

Prescriptio (застереження) — це частина формули, що вносилася на початку формули і могла бути використана з різною метою, зокрема для додаткового висвітлення підстав вимоги, для уточ­нення вимоги, пред'явленої позивачем. Найчастіше прескрипіцію використовували для того, щоб підкреслити, що в цьому разі пози­вач має намір повернути собі не все, що йому належить, а тільки частину, залишаючи інші вимоги з цих правовідносин до наступного часу.

Отже, складена формула є інструкцією для судді. Складові час­тини постанов сучасних судів відповідають основним елементам преторської формули.

Екстраординарний процес. У кінці класичного періоду форму­лярний процес був витіснений екстраординарним. У цьому процесі змінюється процедура виклику до суду. Ця процедура набуває офі­ційного письмового характеру. Преторська формула йде в минуле.

Позов перетворюється на скаргу позивача, яка заноситься до про­токолу суду.

Extra ordere — надзвичайний порядок. Рішення в екстраорди­нарному процесі є наказом.

У 294 р. конституція імператора Діоклетіана виголошувала кін­цеву судову реформу у вигляді екстраординарного процесу. В своїй конституції імператор вказував на те, що правителі провінції зловжи­вають перекладенням всіх судових справ на нижчих чиновників і вписав у цю конституцію, щоб правителі провінцій самі особисто вирішували всі судові справи. Характерною рисою екстраординар­ного процесу є зосередження судової і адміністративної функцій в руках одного і того ж адміністратора. З'являються спеціальні судові інстанції з військових, фінансових, духовних справ для окремих осіб. Скарга позивача заносилася в протокол судового засідання, а потім офіційно повідомлялася відповідачу. Виклик до суду здійснювався офіційно за участю представника державної влади.

Відповідач не зобов'язаний був у той же час з'являтися до суду. Для явки відповідача назначався будь-який день за бажанням пози­вача, але не раніше ніж за чотири місяці після пред'явлення позову (для збору доказів і заперечень позивача).

Якщо відповідач не з'являвся до суду, то за правом Юстиніана, можна було розглянути судову справу і винести вирок. Сторони після їх явки до суду обов'язково давали клятву і присягу. Відмова від клятви призводила до можливого припинення судового процесу. Судове засідання проводилося лише за зачиненими дверима. При­сутніми могли бути тільки сторони, свідки, помічники судового магістра, а також особливо почесні особи.

Все, що робилося в суді, фіксувалося в судовому протоколі. З'яви­лась також система винагороди судового чиновника, тобто процес переставав бути безпристрасним. Сторони зобов'язані були вноси­ти судове мито. Судовий процес зберіг характерні риси попередніх судових процесів.

В extra ordere вперше вводиться апеляція (appellatio), тобто вто­ринне представлення можливості апеляції на рішення судді на ви­щі інстанції. Право на апеляцію мали не лише сторони судового процесу, а й інша заінтересована сторона. Appellatio — це прохання, з яким особа після винесення судового рішення зверталася у ви­щестоящі суди, вимагаючи перегляду вирішення справи.

§6. Позовна давність

Особа, право якої порушено, мала право на позовний захист — на відновлення свого права. При цьому їй надавали можливість самій вирішувати, пред'являти позов до винного чи ні.

Позовна давність — це встановлений законом максимальний термін, після закінчення якого погашалась можливість процесу­ального захисту порушеного права особи, що не потребувало пе­регляду своєї справи.

До V ст. у римському праві існувало поняття законного строку пред'явлення позову. Як і в межах законного терміну пред'явленого позову, так і в межах позовної давності, особа могла здійснювати захист порушених прав і пред'являти позов, але при закінченні за­конного терміну виключалася можливість процесуального захисту права особи.

При позовній давності закінчення часу погашалося правом особи, якщо це право не використовувалося особою протягом відомого часу. Тобто причиною, що знищувала право, було не закінчення часу, а бездіяльність суб'єктивного права протягом встановленого законом часу.

Законні терміни встановлювалися для окремих позовів, наприк­лад, для позовів з договору купівлі-продажу, у зв'язку з недобро­якісністю речі, був встановлений термін шість місяців. Позови, пов'язані із спадщиною, могли подаватися протягом п'яти років. В епоху імператора Юстиніана з появою позовної давності строк вста­новлювався в ЗО років.

§1. Поняття сімейного права

Розгляд цієї теми охоплює загалом три групи питань.

по-перше, питання відносин між чоловіком і дружиною (шлюбне право);

по-друге, питання відносин між батьком як носієм батьківської влади (pater potestas) і дітьми (батьківська влада);

по-третє, питання, пов'язані з турботою і представництвом для людей, які не можуть належним чином турбуватися про свою особу і майно (право опіки та піклування).

Встановлення шлюбного права, батьківської влади, права опіки і піклування становило зміст викладу римських юристів щодо вив­чення правового становища осіб з погляду їх положення у сім'ї. Згідно з приписами римського права статус осіб у сім'ї мав важливе значення для затвердження право- і дієздатності римських громадян. Тому розгорнуті правила організації сім'ї і взаємовідносин її членів становили собою особливу гілку римського приватного права і вив­чалися під назвою "сімейне право".

Отже, сімейне право — це зібрання правових положень, які регу­люють відносини у римській сім'ї, а саме: відносини між чоловіком і дружиною, відносини між батьками й дітьми, а також відносини між опікуном чи піклувальником та їх підопічними.

§2. Римська сім'я. Агнатське і когнатське споріднення

Ставлення держави до сім'ї виявлялося в юридичному формулю­ванні особистої влади глави сімейства (pater familias — домовла­дика). Тільки домовладика був повноправним громадянином Риму, всі інші члени сім'ї перебували під його владою і були підвладними (особами чужого права). Термін familia (сім'я) означав не тільки колектив людей (дружина домовладики, діти, інші родичі), а й усю сукупність майна, рабів, худоби та інші матеріальні ресурси цього колективу. Це об'єднання засновувалося не на правовій спорідне­ності його членів, а на владі домовладики. Хто підпадав під цю владу, той був членом сім'ї і родичем. Влада домовладики спочатку на­зивалася manus і об'єднувала всі елементи сім'ї в одне ціле, але поступово ця влада диференціювалася законодавством і зрештою була поділена на manus mariti (влада над дружиною), patria potestas (влада над дітьми) та dominica potestas (влада над рабами).

Отже, споріднення у давньоримському праві затверджувалося не за кров'ю і походженням, а фактом спільного проживання і базувалося на підпорядкуванні владі домовладики. Це було так зване агнатське споріднення {agnatus — народжений після), в якому всі підкорялися владі одного домовладики і вважалися родичами, тобто агнатами. Кровний зв'язок не мав правового значення. Агнатське споріднення визнавалося тільки по чоловічій лінії, оскільки йшлося про підпоряд­кування владі батька сімейства. Споріднення агнатів розрізнялося за лініями і ступенями. Агнати одного спільного предка були родичами по боковій лінії (наприклад брат і сестра, дядько й племінники), а послідовно один від одного — родичами по прямій лінії (прадід — дід — батько — син і т. д.). Ступінь споріднення по прямій лінії виз­начався числом народжень, що утворювали це споріднення (син — агнат батька першого ступеня, внук — агнат другого ступеня). Ступінь споріднення по батьковій лінії також обчислювався кіль­кістю народжень від спільного предка. Так, брат і сестра — агнати другого ступеня, оскільки їх розділяє одне народження від спіль­ного предка.

Зміни у римському суспільстві, розвиток продуктивних сил активі­зують цивільний обіг, зростання приватної власності, що призводить до зародження нової, когнатськоїсім'ї (cognatus — народжені разом). Когнатське (кровне) споріднення — природне споріднення, тобто безпосереднє походження одного від другого — спільного батька або прабатька. Когнатська сім'я незалежно від факту спільного про­живання і праці була союзом кровних родичів, що походять від спільного предка. Агнатське споріднення було правовим відношенням і могло змінюватись, когнатське ж споріднення є спорідненням природним і постійним. Кровне споріднення і тепер покладено в основу сімейно-правових відносин. Воно також визначається за лініями і ступенями споріднення. Розрізняють дві лінії — пряму і бокову. Пряма поділяється на висхідну і низхідну. Якщо родичі походять послідовно один від одного (батько, син, внук, правнук) — це родичі по прямій лінії. Родичі по прямій лінії, від яких походить конкретна особа, називаються родичами по прямій висхідній лінії (батько, дід, прадід тощо). Родичі, що походять від цієї конкретної особи, становлять пряму низхідну лінію (діти, внуки, правнуки). Родичі, які походять від одного спільного предка, є родичами по боковій лінії (брат — сестра, дядько — племінник).

Близькість або ступінь споріднення по прямій і боковій лініях визначалися числом народжень між тими особами, між якими бажано було з'ясувати ступінь споріднення. Наприклад, батько і син пере­бувають в першому ступені споріднення, брат і сестра в другому. Бокові родичі, які мали спільного батька і матір, називались повно-рідними. Повнорідні брати і сестри називалися в Римі germani, брати і сестри, які мають спільного батька, називалися єдинокров­ними, а тільки спільну матір — єдиноутробними. Якщо ж у них різні батьки і різні матері, вони не знаходяться в кровному спорід­нені і називаються зведеними.

Від родинної спорідненості слід відрізняти свояцтво. Свояцтво — це відносини між чоловіком і родичами жінки, і, навпаки, між жінкою та родичами чоловіка, а також між родинами жінки і чоловіка.

Цей підрахунок мав особливе значення для цивільного законо­давства у двох аспектах. По-перше, наявність ближчого ступеня споріднення усувала від спадкування за законом більш віддалених родичів. По-друге, ступінь споріднення мав важливе значення при вступі у шлюб — пряме споріднення повністю виключало можли­вість шлюбу, бокове — робило неможливими шлюби між родичами до шостого ступеня спорідненості.

§3. Поняття шлюбу та його види

Сім'я як елемент соціальної організації суспільства виявляєть­ся у правовому регулюванні в двох аспектах: це союз чоловіка і жінки та наявність у сім'ї дітей.

Не кожна сім'я, не будь-які відносини між чоловіком і жінкою визнавалися римським правом шлюбом, який породжує правові нас­лідки у взаємовідносинах між учасниками цього союзу.

Шлюб (matrimonium) — "союз чоловіка і жінки, поєднання всього життя, спільність божого і людського права". В цьому розумінні, яке було сформульовано класичним юристом Модестином, відоб­разилося підкорення регулювання шлюбно-сімейних зв'язків право­вим нормам подвійного походження: як виявлення вимог "людського права" шлюбний союз підпорядковується установленням цивільного права, як виявлення вимог "божого права" шлюбний союз повинен відповідати вищим вимогам морального і релігійного характеру. У канонах римської правової культури шлюб не був тільки приватною справою. Люди не можуть за допомогою власної вигадки визначати, яким повинен бути шлюб, чому в ньому можна слідувати і чого уникати.

Неоднакове правове походження інституту шлюбу в цілому виз­начило складність його юридичної конструкції в римському праві.

Римське право розрізняло два види шлюбу, законний (правильний) римський шлюб (matrimonium justum) і незаконний (неправильний) шлюб. Римський правильний шлюб у свою чергу історично поділявся на два види:

шлюб з чоловічою владою (cum manu mariti);

шлюб без чоловічої влади (sine manu mariti).

Правильний римський шлюб укладався відповідно до норм цивільного права і допускався лише між римськими громадянами, які володіли jus conubii. Цей шлюб укладався в спеціальних, визна­чених законом формах і породжував усі передбачені правом особисті та майнові відносини між подружжям. Неправильним шлюбом визна­вався союз між партнерами різного права (між римським громадя­нином і жінкою іншого громадянства, між перегринами).

У тих випадках, коли між чоловіком і жінкою існував постійний союз, але вони не володіли необхідними особистими якостями щодо визнання їх сімейного союзу правом, римляни вважали, що такий союз становить собою конкубінат (concubinatus) — природний шлюб. Йшлося про встановлене законом стійке (а не короткочасний тимчасовий зв'язок) співжиття чоловіка і жінки з наміром у подаль­шому створити сім'ю. Конкубінат практично не мав ніяких правових наслідків. Кункубіна не могла поділяти становище свого співмеш­канця. Діти, народжені в конкубіті, набували статусу матері. За певних умов вони мали право на утримання батька і могли успадкувати частину його майна. Вони не вважалися законними. Проте відрізнялися від незаконних і називалися природними дітьми (liberi naturales).

До виникнення когнатського споріднення сімейні відносини між рабами не мали ніякого значення. Але з того часу римляни певною мірою визнавали і родинні зв'язки рабів, які проявлялися в сімейних союзах рабів — контуберніумах (contubernium).

У ранній період римської історії правильний (законний) римський шлюб називався сит тапи тагіїі (шлюб з чоловічою владою). За цим шлюбом жінка потрапляла в повну залежність від чоловіка чи домовладики, якщо чоловік сам знаходився під владою батька. Вона була на становищі дочки у батьків свого чоловіка, втрачала родинні зв'язки зі своїми батьками і родичами. Влада чоловіка в цьому шлюбі була безмежна.

Давнім способом або давньою формою укладення шлюбу за згодою була коемпція (coemptio) або купівля чоловіком дружини.

Другою передбаченою законом формою укладення шлюбу була так звана конфареація (confareatio). Це була релігійна форма, яку застосовували патриції, за якою в присутності свідків і жерців з дотриманням певного церемоніалу і виголошенням визначених уро­чистих слів приносили Юпітеру жертву.

Найбільш поширеною і простою формою укладання шлюбу був usus, тобто шлюб внаслідок безпосереднього проживання жінки у домі чоловіка протягом року. Але вже Закони XII таблиць допускали можливість укладання шлюбу, за яким дружина не підпадала під повну владу чоловіка. Жінка мала право перешкодити встановленню влади чоловіка, покидаючи дім чоловіка на три доби підряд (usurpatio trinocti), цим самим перериваючи перебіг давності володіння. Таким чином вона зберігала незалежність. Поступово на зміну шлюбу сит тапи приходять новий шлюб без влади чоловіка sine тапи mariti, і вже в класичний період римського права він остаточно витісняє шлюб з чоловічою владою. При шлюбі без чоловічої влади дружина вихо­дить з-під необмеженої влади свого чоловіка. Вона або зберігала за собою статус особи свого права, або продовжувала перебувати під владою свого батька. Чоловік за умов шлюбу sine тапи не мав влади над жінкою, яка зберігала свою особисту і майнову незалежність.

Умови вступу до шлюбу. Для того, шоб шлюб вважався дійсним, необхідна була одночасна наявність деяких суттєвих і обов'язкових передумов. Від наречених вимагалося володіти jus conubii (право всту­пати в шлюб), мати affectio moritalis (намір подружжя жити саме у шлюбі), бути статевозрілими та укладати шлюб у передбаченій правом формі.

Римський шлюб могли укладати тільки особи, за якими було визнано право вступати в шлюб (jus conubii) як необхідний елемент цивільної правоздатності. Цим правом були наділені тільки римські громадяни.

Римський шлюб міг укладатися тільки тоді, коли союз чоловіка і жінки будувався з наміром жити у шлюбі. У давньому праві affectio mariialis не був обов'язковим для наречених, достатньо було, щоб цей намір виявив домовладика відповідної сім'ї. У класичному праві наявність affectio maritalis був необхідним і нареченим, і домовла-дикам їх сімей, а у посткласичному праві такий намір вимагався лише від осіб, які вступали до шлюбу.

Римський шлюб могли укладати тільки особи, які спроможні були здійснювати природну мету шлюбу, тобто особи, які були ста­тевозрілими: жінки з 12 років, а чоловіки з 14 років.

Для того, щоб здійснити всі правові дії, шлюб повинен був укла­датися у формі, передбаченій законом: coemplio, confereatio та usus.

Крім існування конститутивних умов, при укладенні шлюбу вра­ховували так звані шлюбні перешкоди, тобто обставини, наявність яких може призвести до припинення шлюбу.

Перешкодами для одруження були:

перебування у шлюбі нареченого чи нареченої на момент укладання шлюбу. Римське право визнавало тільки моногамний шлюб. Ніяких перешкод для вступу до другого шлюбу після розір­

вання першого римське право не містило;

душевна хвороба, якщо нею захворів один з наречених до укладання шлюбу. Коли хвороба настала після укладення шлюбу,

шлюб міг бути збережений або розірваний;

споріднення. Кровне споріднення не допускало шлюбу.

Споріднення по прямій лінії у всіх випадках було перешкодою для вступу до шлюбу. По боковій лінії в найдавніші часи не допус­кались шлюби між родичами виключно до шостого ступеня, в період республіки і на початок імперії — до другого—третього ступеня.

Перешкодою до вступу в шлюб було також близьке свояцтво. Так, шлюби між усиновителями і усиновленими були заборонені; молод­ший брат не міг брати за дружину вдову старшого брата і навпаки.

Не дозволялися шлюби між дядьком і племінницею, тіткою і пле­мінником, між опікуном і підопічним. З поширенням християнства вимоги до відсутності близького споріднення зросли;

траурний рік. Після смерті чоловіка вдова не повинна булла одружуватися протягом не менше як 10 місяців. Метою цього об­меження був, з одного боку, прояв поваги до пам'яті покійного, а з другого — усунення сумніву у визначенні батьківства дитини, що народжувалася за цей час. Якщо вдова порушувала цю умову, то її шлюб визнавався, однак сама вона піддавалася безчестю;

обіт безшлюбності і духовний сан. Весталки в язичницьку епоху не могли одружуватись до 13-річного віку. Після прийняття християнства на усе духовенство римо-католицького обряду було поширене обітництво целібату, тобто безшлюбності.

У сімейному законодавстві імператора Августа були введені деякі інші обставини, які заперечували укладання шлюбу. Зокрема забо­ронялися шлюби між вільнонародженими та вільновідпущеницею з поганою поведінкою, а особливо був заборонений шлюб між сена­торами і актрисами. Провінційний магістрат не мав права вступати до шлюбу з громадянкою даної провінції. Ця заборона мала двояку мету: виключити можливість тиску на волю нареченої й перешко­дити виникненню сімейного впливу на державні інтереси через магістрат. Воїнам взагалі заборонялося вступати в шлюб.

Припинення шлюбу. Шлюб як постійний зв'язок між чоловіком і жінкою міг припинитися лише під дією юридичних фактів — при­родних та людських подій.

Шлюб припинявся внаслідок смерті одного з членів подружжя, або втрати свободи (громадянська смерть), втрати громадянства, розлучення (юридична формула розлучення — а тепса et torn — від стола і ложа відлучити).

Втрата свободи мала місце внаслідок взяття у полон або обер­нення в рабство. Жінка не мала права вступати у новий шлюб про­тягом п'яти років. Якщо чоловік повертався з полону в Рим, то правильний шлюб продовжувався.

При втраті громадянства шлюб вважався дійсним тільки згідно з правом народів (jus gentium).

Одним із основних принципів римського сімейного права було дотримання абсолютної свободи розлучення в усі часи Римської дер­жави. При шлюбі сит тапи вимагати розлучення мав право тільки чоловік. Така свобода розлучення мала певні негативні наслідки. Згодом законодавство визначило підстави для розлучення, які істотно обмежували право чоловіка на розлучення. Такими підставами слу­гували: порушення подружньої вірності, чаклунство на дітей, постри-ження в ченці, вчинення перешкод чоловікові до вживання вина.

При шлюбі sine тапи розлучення (divertium) відбувалося односто­ронньою заявою як з боку чоловіка, так і жінки, а також за взаємною згодою обох сторін. В імператорський період, особливо з утвер­дженням християнської релігії, були встановлені істотні обмеження розлучення. За Юстиніана було заборонене розлучення за спільною згодою сторін. Що стосується розлучення за заявою однієї зі сторін, то воно допускалося лише у випадках, які прямо були вказані в законі. Наприклад: порушення подружньої вірності; посягання одного з подружжя на життя іншого; нездатність до дітонародження, до шлюбного життя; вступ до монастиря одного з подружжя; держав­на зрада одного з подружжя.

Розлучення не потребувало ніякої урочистої форми, однак зако­нодавство наказувало, щоб про розлучення повідомлялося публічно у присутності семи свідків з метою внесення ясності у сімейне становище громадян.

§4. Особисті та майнові відносини подружжя

Відносини подружжя у шлюбі сит тапи істотно відрізнялися від відносин у шлюбі sine тапи. Це були два суттєво різні види шлюбних зв'язків.

Відносини подружжя у шлюбі з чоловічою владою (сит тапи). Жінка цілком підпорядковувалася владі свого чоловіка. В особис­тому відношенні жінка підлягала юридично необмеженому праву

35

 

чоловіка, який міг домагатися її від кожної третьої особи, її родичів і проти її волі. Однак жінка отримувала родове ім'я чоловіка і роз­діляла його громадянське становище, місце проживання чоловіка було обов'язковим для неї, вона потрапляла у число спадкоємців після смерті чоловіка нарівні з дітьми.

Жінка була позбавлена правоздатності в галузі майнових відносин, тому не могла самостійно укладати цивільно-правові угоди і висту­пати в суді. Все майно, яке жінка мала до шлюбу або набувала будь-яким чином за час шлюбу, автоматично ставало власністю чоловіка.

Відносини подружжя у шлюбі без чоловічої влади (sine manu). Шлюби sine manu були типовими у класичний і післякласичний періоди розвитку римського права. Жінка зберігала правовий статус, який мала до вступу в шлюб. Влада чоловіка на неї не поширю­валася. Тому саме укладання шлюбу sine manu не впливало на її правоздатність і дієздатність. При шлюбі sine manu принцип підлег­лості поступився місцем принципу рівності: подружжя було зобов'язане допомагати і поважати одне одного, а також утримуватися від будь-яких дій, які загрожували їхньому союзу;

жінка мала ім'я чоловіка;

жінка мала одне місце проживання з чоловіком, поділяла його громадянське становище;

чоловік повинен був утримувати жінку;

чоловік був захисником жінки та її представником в суді;

між подружжям не допускалися штрафні позови;

чоловік мав право вимагати від жінки ведення домашнього господарства.

Майно подружжя продовжувало залишатися у роздільній влас­ності. Жінка мала право самостійно володіти, користуватися і роз­поряджатися своїм майном, але вона могла передати чоловікові право управління своїм майном.

До майнових відносин подружжя належать придане і дошлюбне дарування.

Придане (dos). Майно, яке у зв'язку з укладенням шлюбу жінка віддавала своєму чоловікові для задоволення потреб сумісного життя, мало назву "придане". При припиненні шлюбу у зв'язку зі смертю дружини придане залишалося чоловікові і, навпаки, якщо шлюб припинявся внаслідок смерті чоловіка, придане поверталося жінці. Придане поверталося жінці й тоді, коли шлюб припинявся розлучен­ням за ініціативою чоловіка або з його вини. А якщо жінка вимагала розлучення без будь-якого приводу з боку чоловіка або якщо розлу­чення сталося внаслідок її поведінки, придане залишалося чоловікові.

Дошлюбний дар (donatio ante nuptias). Відома заборона дарування між подружжям, яка діяла у римлян із кінця Республіки, не стосу­валася подарунків, зроблених перед шлюбом. Дарування майбутнього чоловіка майбутній жінці увійшло у звичай за часів правління імпе­ратора Костянтина (306—337 pp.). Чоловік виділяв частку майна, що дорівнювала приданому, та дарував майбутній дружині. Спо­чатку майно передавалося перед укладанням шлюбу, за часів правління імператора Юстиніана (527—565 pp.) допускалося дарування і під час шлюбу. Законодавством Юстиніана було встановлено:

donatio за своїм розміром мало відповідати dos;

батько чоловіка повинен був давати donatio так само, як батько дружини повинен був давати придане;

нерухоме майно, яке входило до donatio, не підлягало відчуженню; під час існування шлюбу жінка не могла вимагати видачі дару.

Якщо шлюб припинявся з вини жінки, то вона втрачала на ко­ристь чоловіка придане і не могла вимагати передачі donatio. Якщо шлюб припинявся з вини чоловіка, то він повинен був повернути жінці dos і передати їй donatio.

§5. Батьківська влада

Сукупність правових установлень, яка забезпечувала владу до-мовладики над членами своєї сім'ї, становила римське батьківське право. Римське право визнавало практично необмежену владу батька над дітьми. Така позиція призводила майже до повної відмови від особистих і майнових прав підлеглих.

Мати щодо дітей ніяких батьківських прав не мала і лише з посту­повим визнанням когнатського споріднення її становище щодо своїх дітей набувало деякого правового значення (взаємне утримання і опіка). Виправлення такої односторонності римських правових уста­новлень щодо організації та змісту батьківської влади здійснювалося надзвичайно повільно. Тільки за часів імператора Юстиніана patria potestas багато в чому змінює свій характер.

Батьківська влада встановлювалася трьома способами:

закононародженістю;

узаконенням;

усиновленням.

Закононародженими визнавались діти, які народились під час існування правильного римського шлюбу, а також ті, що народи­лися не раніше, ніж через 181 день після одруження і не пізніше 300 днів після смерті чоловіка. Діти, що народилися раніше 181 дня, також вважалися закононародженими, якщо чоловік їх матері визнавав їх своїми.

Узаконення (legitimatio) — встановлення законної батьківської влади над власними дітьми, народженими поза шлюбом. Узаконення могло бути здійснено:

при наступному одруженні, в цьому випадку дітьми вважалися тільки народжені від конкубінату;

шляхом отримання імператорського рескрипту за проханням батька, якщо одруження було неможливим або недоречним і за відсутності своїх дітей;

зарахування сина у члени муніципального сенату.

Усиновлення — встановлення законної батьківської влади над чужою особою. Римське право закріплювало дві форми усиновлення: арогація (arrogatio) та адопція (adoptio).

Арогація застосовувалася для усиновлення осіб свого права, тобто повнолітніх і самостійних у правовому відношенні, здійснювалась в стародавньому праві народними зборами, а пізніше — на підставі грамоти імператора. Згода усиновителя була обов'язковою.

Адопція застосовувалась для усиновлення осіб чужого права, тобто тих, що знаходилися під владою домовладики. На підставі Законів XII таблиць адопція здійснювалася у формі мансипації шляхом мни­мого триразового продажу сина будь-якій сторонній довіреній особі, після чого син повертався до батька. Потім усиновитель для форми пред'являв віндикаційний позов проти довіреної особи, яка не за­перечувала проти цього. Наслідком цієї процедури була передача претором усиновленого усиновителю.

Припинення батьківської влади. Відмітною рисою римського права було те, що батьківська влада тривала до смерті батька і могла припинятися тільки за його волею. Отже, батьківська влада припи­нялася внаслідок:

смерті домовладики або підвладного;

втрати свободи домовладикою або підвладними;

придбання підвладними деяких почесних звань (жрецьких

звань, посади консула, претора, патриція тощо);

звільнення сина самим батьком, що має назву емансипації

(emancipatio).

У законодавстві Юстиніана емансипація могла здійснюватися за заявою домовладики; наданням підвладному протягом тривалого часу самостійного положення; отриманням імператорського рескрипту.

§6. Опіка та піклування

Опікою є турбота і представництво, встановлені правом для таких людей, які не можуть належним чином потурбуватися про свою особу і майно. У римлян не існувало принципової відмінності між опікою і піклуванням. Опіка призначалася над недієздатними особами, і опікун мав право від імені підопічних укладати всі правочини.

Опікунська влада як влада сімейна, встановлювалася і в інтересах тих осіб, які були позбавлені сімейного піклування. Опіка встанов­лювалася над малолітніми обох статей і над жінками будь-якого віку.

Інститут піклування з'явився пізніше. Розрізняли такі види пік­лування:

над душевнохворими;

над марнотратцями;

над неповнолітніми, які не досягай 25 років;                               

над особами, які у зв'язку з фізичними дефектами (глухота, німота, сліпота та ін.) потребують захисників;

над деяким майном, що призначалося до певного часу(піклування над майном спадкоємця, який ще не народився; над майном особи, яка потрапила у полон та ін.).

Опіка та піклування встановлювалися за заповітом, законом і розпорядженням влади.

§1. Поняття і система речових прав

У цивільному праві одним з найважливіших завдань є розподіл майнових благ, насамперед речей, якими володіє те чи інше сус­пільство, між окремими особами. Речі є або можуть бути предметом юридичного панування особи.

Сукупність правових норм, які надають суб'єкту права в осо­бистих інтересах постійно і безпосередньо, повністю або частково юридично панувати над будь-якою річчю, називається речовим правом. Оскільки речове право має об'єктом річ, матеріальний пред­мет, а на річ може посягнути кожний, воно і захищається позовом проти будь-якого порушника права. Тому речове право користується абсолютним захистом — actio in rem (тобто проти будь-якого порушника).

Римські юристи класичного періоду виявили групи правових норм, які регулюють такі речово-правові відносини.

1.             Норми права, які регулюють майнові відносини протягом життя людини:

а)             норми права, які надають конкретним особам право вико­ристовувати в своїх інтересах деякі речі (право власності, право на чужі речі);

б)            норми права, які надають окремим особам право вимагати

від інших осіб вчинення конкретних дій (зобов'язальне право).

2.             Норми права, які регулюють майнові відносини, пов'язані

зі смертю суб'єкта (спадкове право). Отже, речове право за змістом і обсягом поділяється на:

а)             право власності;

б)            право на чужі речі:

право обмеженого користування чужою річчю (сервітути);

право розпорядження чужою річчю (заставне право).

3.             Спадкове право.

§2. Поняття і класифікація речей

Природна система речових прав розкривається через поняття res (річ).

Річ — це частина природи, все одно, живої чи неживої, ізольова­ної просторово або фізично, або невіддільна від інших частин при­роди і яка є предметом юридичного панування особи.

Римський юрист Гай проводив класифікацію речей таким чином: "... головний поділ речей зводиться до двох категорій, а саме: одні речі є речами божого права, другі — людського права".

Речі, які відносились до речей божого права, поділялися на святі і релігійні. Визнання того, що річ належить божеству, позбавляло її здатності бути об'єктом особистої власності і такі речі вилучалися з обігу.

Речі святі: речі, присвячені богам (res sacrae), храми і алтарі тощо, а також речі, що перебувають під заступництвом богів — міські стіни міста Риму.

Речі релігійні (res religiosae) — кладовища, могили тощо.

Гай: "Речі, що відносяться до людського права, поділяються на публічні й приватні".

Публічні речі — це речі, суб'єктом права на які є римський народ. Вони поділялися на кілька категорій залежно від їх функцій:

речі загального (громадського) користування, які використо­вуються членами суспільства для своєї користі і для розвитку сус­пільного життя громадян (річки, моря, порти, дороги, громадські стадіони, бібліотеки тощо);

речі, які слугують специфічним цілям держави і які вилучені з безпосереднього користування громадян (казна, військове спо­

рядження, тюрми, фортеці та ін.);

речі, які є предметом комерційної діяльності держави (дер­

жавний земельний фонд, державні раби тощо).

Гай: "Приватні речі — це ті, що належать окремим людям". При­ватні речі — це ті, якими члени суспільства володіють як приватні особи.

Найважливішим і суто римським розмежуванням речей на окремі види є їх поділ на манципні та неманципні (res mancipi et res mancipi).

До манципних речей римляни відносили землю, рабів, робочу худобу і земельні сервітути — найважливіші і найцінніші речі в господарстві.

Неманципні речі — усі інші речі.

Різниця між цими групами речей полягала у способі відчуження.

Неманципні речі відчужувалися шляхом простої передачі — tra-ditio, в той час як для відчуження манципних речей вимагалося виконання певних ритуальних дій в урочистій обстановці в присут­ності свідків.

Поділ речей на манципні та неманципні зберігався до початку імперії.

Рухомі і нерухомі (res mobiles, res immobiles). Рухомі речі — це речі, які могли змінити своє положення в просторі без зменшення своєї цінності і пошкоджень (тварини, раби, домашній скарб тощо).

Нерухомі речі — це речі, які при переміщенні в просторі втра­чають свою цінність (земля, будинки, ліс).

Споживні і неспоживні. Споживні речі — це ті речі, які в процесі їх використання втрачають свої споживні якості повністю або час­тково (продукти харчування, корм для тварин, будівельні матері­али тощо).

Неспоживні речі — це речі, які при використанні їх не за призна­ченням втрачають свою початкову суть (землі, будівлі, одяг).

Тілесні і безтілесні. Тілесні речі — це ті речі, які ми бачимо й відчуваємо, речі, що мають матеріальну субстанцію (земля, худоба, будинок тощо).

Безтілесні — це речі, які існують у нашій уяві, абстрактні речі. Це навіть не речі, а швидше права (право спадкування, сервітути, право вимоги тощо).

Подільні і неподільні речі. Подільні речі — це ті речі, які не змінюють свого господарського призначення в результаті їх поділу (земельні ділянки тощо). Гай: "Кожна окрема їх частина являє собою попередню тільки в зменшеному обсязі".

Неподільні речі — з правової точки зору це ті речі, які в результаті їх поділу втрачають своє призначення, цілісність (раб, тварина тощо).

Головні і приладдя. Головна річ визначається як частина речі, яка містить у собі ознаки цілої речі.

Приладдя — це ті складові головної речі, які здійснюють госпо­дарське призначення, бо знаходяться в залежності від головної речі (наприклад музикальний інструмент та футляр до нього).

Індивідуальні і родові. Індивідуальні речі — це ті речі, які цінні своєю індивідуальністю, речі унікальні, єдині у своєму роді (скуль­птури, картини тощо).

Родові речі — це речі, цінність яких визначається за їх родом і кількістю, яких в природі існує багато.

Безхазяйні речі (нічийні) і речі, які знаходяться в правовому володінні. Безхазяйні речі — це ті речі, які на цей час нікому не належать і належати не можуть (звір в лісі, риба в морі, птахи у небі).

Речі в правовому володінні — це речі, які мають конкретного гос­подаря.

Речі, які знаходяться в обігу, виключені з обігу чи обмежені в користуванні. Речі, які знаходяться в обігу — це ті речі, які можуть належати кожному.

Речі, які виключені з обігу — це ті, які не можуть бути предметом цивільно-правових угод (речі, які є державною власністю).

Речі, які обмежені у цивільному обігу — це ліки, зброя.

Виокремлюють також заборонені речі — ті, які державою заборо­нені у цивільному обігу (книги про магію, отрути).

Прості, змістовні, збиральні речі. Прості речі — речі, елементи яких не мають самостійної суті, речі, створені з єдиного матеріалу (раб, тварина, дорогоцінне каміння).

Змістовні речі — функціонально-конкретні одиниці, які об'єд­нують у собі самостійні частини (будівля).

Збиральні — речі, що складаються з предметів, які утримують свою індивідуальність, але сприймаються як складові одного цілого (театр, комерційне підприємство, хор).

Плоди, продукція, доходи. Плоди — продукти органічного розвитку, як живі (тварина), так і неживі речі (врожай).

Продукція — все те, що отримано в результаті виборного вико­ристання речі (продукти, приладдя тварин).

Доходи — плоди, які ми отримуємо з речі в результаті юридичних угод (цивільні плоди). Дохід — це грошове надходження від речі.

§1. Поняття власності

Власність (dominium proprietas) — це найповніше і повністю безконтрольне право користування і розпорядження своєю річчю, захищене проти будь-якого втручання з боку інших осіб.

Власність — ставлення людини до речі, що їй належить, як до своєї. Власник має найширші розпорядні повноваження, він може подарувати, викинути, продати річ, що йому належить. У влас­ності не має кінцевого терміну, оскільки тимчасової власності не існує.

Поняття "власність" використовується як економічна і юридич­на категорія.

Власність як економічна категорія — це загальне відношення з приводу привласнення особою предметів природи і предметів, ство­рених людською працею. Економічні відносини власності можуть бути і стають об'єктом державно-правового регулювання. В резуль­таті юридично оформлені економічні відносини власності стають власністю в юридичному сенсі слова.

Держава встановлює певну систему юридичних норм, які закріп­люють і регулюють відносини щодо володіння матеріальними цінностями, а також щодо їх використання і розпорядження. Ця сукупність норм права становить юридичний інститут власності.

§2. Зміст і поняття права власності. Його види

Обсяг і межі права власності римські юристи визначали за допомо­гою повноважень власника. Сукупність цих повноважень і становить зміст права власності. Тобто зміст права власності розкривається через сукупність виключних повноважень власника:

право володіння (jus possessions);

право користування (jus utendi);

право розпорядження (jus abutendi);

право отримувати прибутки;

право захисту.

Право володіння — це один з елементів права власності, який означає можливість юридичного панування над річчю.

Право користування — істотна частина права власності, суть якої полягає в тому, що власник використовує свою річ для власних потреб, тобто він використовує корисні фізичні і духовні якості речі.

Право розпорядження (право зловживання) вступає в силу, коли власник змінює правову долю речі. Власник має право розпоряджа­тися річчю на власний розсуд.

У сукупності всі три правомочності (відома тріада) становлять зміст права власності.

Право власності — це виключне право особи володіти, користу­ватися і розпоряджатися річчю згідно зі своїми інтересами.

Види права власності:

а)             квіритська власність;

б)            державна власність;

в)             власність перегринів;

г)             власність провінцій;

ґ) спільна власність;

д)             приватна власність;

є) божественна власність;

є) преторська (власність добросовісного володаря) або бонітарна власність.

 

§3. Способи набуття права власності

Право власності, як і інші цивільні правовідносини, виникає на підставі норм права, оскільки воно належить до таких суб'єктивних прав, які можуть виникати лише за наявності конкретного юри­дичного факту або сукупності юридичних фактів.

Правові факти, з настанням яких особа набуває права власності, називаються правомірним способом набуття права власності, а ті факти, які слугують підставою для набуття права власності, нази­ваються титулом набувача (покупця). Приватна власність не може виникнути без існування законних способів набуття (купівлі) при­ватної власності.

Речі, набуті у такий спосіб, який не передбачався правом, не стають власністю набувача.

Є такі способи набуття права власності: первісні (оригінальний) і похідні.

Первісний — це такий спосіб, при якому право власності на річ виникає вперше, оскільки раніше річ не була ні в чиїй власності.

До первісних способів набуття права власності належать:

захоплення нічийних речей;

переробка речей;

прирощення;

давність володіння.

Occupatio — захоплення нічийної речі (річ, яка нікому не належала), заволодіння безгосподарною річчю з бажанням привласнити її собі. Такими речами могли бути як рухомі, так і нерухомі речі; речі, які ніколи нікому не належали; речі, які належали переможеному ворогу римської держави; речі, покинуті самим господарем (derelictio).

Від речей покинутих належить відрізняти речі загублені. В та­кому випадку право власності не втрачалось, втрачалося лише фак­тичне володіння. Той, хто знайшов річ, не ставав власником.

Особливий вид захоплення становить знахідка скарбу. Скарб (the­saurus) — це навмисно приховані цінності, власник яких не може бути встановлений або на підставі закону втратив на них своє право. За розпорядженням імператора Адріана половина скарбу належала власнику ділянки, а друга — тому, хто цей скарб знайшов.

Ще одним способом набуття права власності було створення нової речі для себе з чужих матеріалів або переробка речей (speci-ficatio).

Прирощення (accessio) — збільшення об'єкта власності. При тако­му способі виникає органічне з'єднання нової речі зі старою в одну річ, яка за природним правом могла належати іншому власнику. Прирощення може бути природним або результатом дій людини.

До прирощення щодо дій людини належать:

1)             змішування сипучих тіл (comittio) — з'єднання речей різних

власників в одну річ. Слід розрізняти два випадки:

а)             роз'єднання неможливе: кожен має право на одержання тієї

кількості, яка відповідає його частині;

б)            роз'єднання можливе: кожен може одержати своє;

2)             злиття (confusio) — поєднання в одну масу речей, що нале­жать різним власникам. Об'єктом злиття є рідини або ті речі, які можуть мати рідкий стан (наприклад золото, срібло, олово). Злиття може бути проведене на підставі угоди або за односторонньою волею (specificatio).

При випадковому злитті існувало таке правило:

якщо роз'єднання було можливим, то кожний міг відділити свій матеріал;

якщо роз'єднання не було можливим, власники ставали співвласниками, тобто виникала загальна власність в пропорційній частині:

забудова постійних будівель, насадження дерев, посівів. Різ­ниця між будівлею і насадженням та посівом полягала в тому, що власність на будівельні матеріали власник не втрачає, одержує відповідну винагороду і відшкодування збитків; рослина, яка пустила коріння в чужу землю, назавжди виходить зі сфери володіння попе­реднього власника;

сполучення рухомих речей. Головною річчю визнається та річ, яка становить фізичну основу нової речі; додаткова річ поділяє долю головної речі (наприклад коштовний камінь в золотій оправі).

До природного приросту належать річні наноси, зокрема: намив (alluvio) буває в земельних ділянках, розташованих по берегах річки. Річка поступово з верхньої ділянки наносить землю на нижчу, створюючи часто великі обмілини за течією, від чого непомітно збільшується одна ділянка і зменшується інша;

відрив (avulsio) має місце тоді, коли сильна течія ріки нами­ ває і відриває частини землі від одного берега і приносить їх до другого. В цьому випадку, як і при намиві, одна ділянка збільшується за рахунок іншої;

покинуте русло річки — річка змінює свою течію. Покинуте русло стає власністю володільців ділянок, які розташовані по берегах покинутого русла. Межа проходить по середині русла;

—            острів, що створюється на річці, збільшує берегові ділянки.

Межа проходить по середині русла.

За давністю володіння можна було набути майно, яке належить до будь-якої форми власності, крім тих речей, які вилучені з цивільного обігу. Для набуття права власності за давністю воло­діння потрібно було, щоб пройшов певний термін давності воло­діння, встановлений законом. На рухомі речі — один рік, а на нерухомі — два роки (про це було записано в Законах XII таб­лиць). У праві Юстиніана також були встановлені терміни набуття права власності: три роки — для рухомого майна і десять — для нерухомого.

Похідний — це такий спосіб, при якому право власності виникає в результаті переходу власності від іншого власника, тобто право набувача базується на праві попереднього власника. Такими спосо­бами є: traditio, присудження, вимога закону, розпорядження на випадок смерті. Traditio — це передача однією особою другій фактич­ного володіння річчю з метою передачі права власності на річ. Існували такі умови:

дійсність — фактична передача речі;

основа — взаємна воля, бажання, наміри сторін;

відсутність заборони на відчуження власності;

легітимність — право на відчуження.

Присудження як спосіб набуття права власності виникає на під­ставі судового рішення. Так, суддя може встановити для поперед­нього власника права власності на частину речі.

Вимога закону. Іноді власність переходить від одних осіб до інших згідно з приписом закону.

Розпорядження на випадок смерті. Цей спосіб мав і має місце при складанні заповіту на майно заповідача.

Втрата і захист права власності. Втрата — це припинення права власності в однієї особи і виникнення цього права в іншої.

Найбільш природними способами припинення права власності римські юристи вважали:

смерть власника (суб'єкта);

зникнення речі (об'єкта);

добровільну відмову власника від права на річ, що йому належить;

—            припинення поза волею власника (крадіжка, фізична втрата речі, що йому належить);

—            припинення в результаті приватно-правових угод, зникнення

держави, за законом.

Захист права власності. Власність захищається різними право­вими способами залежно від наявності речі у власника. Власнику надавалися такі речево-правові позови:

віндикаційний (actio rei vindicatio);

негаторний (actio negatoria);

прогібіторний;

публіціанський;

особистий.

Віндикаційний позов отримав назву від "vin dicere ", що в перекладі з латинської означає "застосовую силу". Він надається власнику для застосування сили, для витребування речі, володіння якою було ним втрачене. Це позов неволодіючого власника до володіючого невласника. Відповідно позивачем у віндикаційному процесі вис­тупав власник, у якого вкрадено річ, а відповідачем — будь-яка третя особа, яка утримувала річ.

Негаторний позов (позов про заперечення) надавався власнику, коли річ залишалась в його фактичному володінні, але хтось заважав йому розпоряджатися нею.

Прогібіторний позов — це позов про порушення права володіння, яке може виникнути в майбутньому.

Публіціанський позов — це позов, спрямований на захист добро­совісного власника.

З часом два останніх позови зливаються з двома першими.

Особисті (персональні) позови:

а) позов про упорядкування і захист власності у відносинах між сусідами;

6)             позов про утримання дощової вологи: хазяїн вищерозташованої не на користь нижчерозташованої ділянки змінює природний стік води;

в)             позов про збір плодів: право виходити на сусідську ділянку для того, щоб зібрати плоди, які впали з дерева, яке росте на межі сусідських ділянок;

г)             гарантія на випадок загрози шкоди;

ґ) повідомлення про проведення робіт;

д)             інтердикт про обрізку дерев — це розпорядження претора, який уповноважує власника нерухомості самостійно обрізати гілки дерева, що росте на сусідній ділянці, які нависають над його ділян­кою не менше ніж на п'ять футів.

§1. Поняття володіння

Незважаючи на те, що терміни "володіння" і "власність" вико­ристовуються в повсякденній мові як тотожні поняття, володіння не є синонімом власності.

Володіння — це історичний попередник права власності і є основою, на якій виникає інститут власності. В стародавньому цивільному праві категорія володіння відповідала поняттю usus. Під ним розуміли користування річчю. Володілець і власник поєдналися в одне ціле в цивільному праві, і тоді говорили про володіючого власника. Користу­вання річчю забезпечувало особі безпосереднє панування над нею.

Приблизно з III ст. до н. є. почало формуватися поняття "воло­діння" в тій суті, в якій його розуміла класична римська юриспру­денція, тобто володіння, не пов'язане з правом власності.

Володіння (possessio) — це реальне утримання речі, поєднане з наміром ставитися до неї як до своєї, забезпечене юридичним захис­том. Під володінням почали розуміти фактичне становище, в силу якого суб'єкт матеріально утримує річ незалежно від того, чи має він на це право. Отже, володіння може бути наслідком як власності, так і добросовісного набуття від невласника, а також в результаті дого­вору найму, договору зберігання, протиправної дії (крадіжка) тощо.

На думку римських юристів, юридичне володіння включало в себе два елементи:

суб'єктивний — фактичне, реальне володіння річчю (corpus possessions);

об'єктивний — намір володіти річчю для себе (animus possessio).

Перший елемент (суб'єктивний), який лежав в основі володіння, означав наявність у володільця речі в будинку чи дворі.

Другий елемент (об'єктивний) юридичного володіння — це намір володіти річчю для самого себе, коли володілець ставиться до неї як до своєї і панує над нею як власник.

З джерел римського права випливає, що володільцем була лише та особа, яка виявила волю, бажання привласнити собі річ, яка нікому не належить. Отже, не будь-яке реальне, фактичне утри­мання речі є володінням, а лише те, яке основане на волі воло­дільця. Така воля може бути лише у справжнього власника і особи, яка, помиляючись, вважає себе за власника, хоч насправді таким не є (такою особою може бути добросовісний володілець). Якщо хтось фактично володіє річчю, але в нього немає бажання мати її виключно для себе, якщо річ утримується тільки для якоїсь певної мети, то в такому випадку матиме місце не володіння, а просте тримання речі (detentio). Отже, володіння можна визначити як фактичне утримання речі, з наміром вважати її своєю, а тримання — це фак­тичне утримання речі без наміру вважати її своєю.

Володіння як фактичне ставлення особи до речі є дійсним проявом права власності. Проте володіння може проявлятися і неза­лежно від права власності.

Володіння не має нічого спільного з власністю. Значення воло­діння в цивільному праві зводилося до такого:

володіння річчю є необхідною умовою для того, щоб власник міг користуватися своєю власністю;

володіння у римському праві є складовим елементом майже всіх способів набуття права власності;

володіння річчю само по собі незалежно від права влас­ності на неї часто використовується юридичним захистом.

§2. Види володіння

Римське право розрізняло кілька видів володіння.

Цивільне володіння (possessio civile). Цей вид володіння з'явився тоді, коли не було права власності на землю. Оскільки земля вва­жалася спільним майном всіх громадян Римської держави, то було дозволено захоплювати пустуючі або покинуті ким-небудь землі для подальшої обробки. Вважалося, що домовладика, захоплюючи зем­лю, володіє нею для своєї сім'ї. В Законах XII таблиць вказувалося, що володілець землі, обробляючи її протягом двох років, перетво­

рюється на власника землі.

Законне володіння — це володіння, набуте будь-якою особою дозволеним способом, наприклад, шляхом передачі, купівлі тощо.

Незаконне володіння — це володіння, набуте недозволеним способом, наприклад, шляхом насильства, обману, таємного викра­дення тощо. Незаконне володіння може бути двох видів: добросовіс­ не і недобросовісне. Добросовісне володіння мало місце лише тоді, коли володілець речі не знав і не повинен був знати, що він не має

правомірного володіння (наприклад, крадена річ куплена на базарі).

Недобросовісне володіння означає, що володар знає і повинен знати,

що він не має права володіння на цю річ (наприклад злодій).

Суб'єктами володіння могли бути лише ті особи, які мають свою волю. Такими не могли бути діти, молодші семи років, божевільні, юридичні особи тощо. Однак допускалося набуття володіння і воло­діння за осіб, не здатних мати свою волю, через представника.

Об'єктом володіння могли бути тільки ті речі, які знаходяться у цивільному обігу. Одночасне володіння кількох осіб однією річчю неможливе, але можливе володіння нею по ідеальних частинах, так зване загальне володіння.

§3. Набуття володіння

Юридичне володіння встановлюється завдяки об'єктивному і суб'єктивному елементам. Володіння може бути набуте по-різному, але обов'язково, щоб мали місце бажання придбати річ для себе і дія, яка встановлює фактичне панування над річчю.

Джерела римського права вказують на цілий ряд різних вимог до придбання різних речей. Володіння річчю може бути набуте без­посередньо шляхом її окупації (ocupatio) або шляхом одержання її від іншого, тобто шляхом простої передачі (traditio). Ці вимоги зводяться до того, щоб юридичне володіння полягало у встанов­ленні такого відношення особи до речі, за якого особа діставала можливість розпоряджатися річчю на свій розсуд без будь-якого стороннього втручання.

Володіння могло бути набуте через представника, тобто особу, яка набула володіння від імені набувача. Для набуття через пред­ставника потрібні такі умови:

представник повинен мати повноваження набути володіння для іншої особи;

представник повинен мати намір набути річ не для себе, а для одержувача;

представник повинен одержати річ у свою фактичну Владу.

§4. Втрата володіння

Володіння припиняється або з втратою фактичного панування, або при небажанні в подальшому володіти річчю для себе. При добровільному припиненні володіння вимагалася втрата обох еле­ментів: фактичного панування і намірів. Для недобровільної втрати володіння достатньо було втратити фактичне володіння над річчю.

Володіння припиняється зі смертю володільця, вилученням об'єкта володіння з цивільного обігу і при загибелі самої речі. Во­лодіння в спадщину не переходить, для спадкоємця вимагається новий вступ у володіння.

Володіння при представництві втрачається у всіх вказаних вище випадках, тобто з волі володільця, з його смертю, при загубленні речі або вилученні її з цивільного обігу. Втрата володіння пред­ставником вела до втрати володіння для того, кого він представ­ляє, тільки тоді, коли сам власник не міг перешкодити цьому.

§5. Захист володіння

Захист володіння здійснювався не у формі судових розглядів, а за допомогою преторських наказів (interdiction), які давали хід особ­ливому інтердиктному захисту.

Захист адміністративними засобами давав можливість показува­ти, що володіння — це речове право, яке належить суб'єкту права як повноправному члену публічного суспільства і об'єкту адмініс­тративного управління. Характерною рисою інтердиктного захис­ту є неможливість при спорі про володіння піднімати питання про право володіння. Претор встановлював лише факт володіння і факт його порушення. Рішення претора було неостаточним, незгодна сторона могла його оскаржити. Захист володіння мав попередній (провізорний) характер.

Особа, яка програла спір, могла пізніше пред'явити до відпові­дача віндикаційний позов. Довівши своє право власності на річ, ця особа отримувала річ з рук того, хто виграв в попередньому спорі, фактичного володільця.

Преторський захист, який був заснований на виявленні фактів володіння і його порушення, в римському праві мав назву посе-сорного захисту (possessorium).

Для захисту володіння використовувалися три групи володарських інтердиктів.

Інтердикти, спрямовані на утримання діючого володіння. В цю групу входили два види інтердиктів: для утримання володіння нерухомими і рухомими речами.

Інтердикти про повернення насильно або таємно викраденої речі. Ця група включає в себе інтердикт захисту нерухомості воло­дільця, яка була насильно відібрана.

Інтердикти про встановлення володіння вперше.

Крім того, існували інтердикти, спрямовані на захист добросо­вісного володіння, так звані публіціанські позови.

Інтердикт для утримання володіння нерухомими речами засто­совувався у таких випадках:

а)             при вирішенні питання про наявність існуючого стану речі і закріпленні її стану, наприклад, при виникненні спорів про право на земельні ділянки часто виникало питання, хто власник, а хто просто володілець, і це питання фіксувалося у преторській формулі;

б)            у деяких випадках при передачі володільцем всього неволодіючій стороні;

в)             при розгляді, що мав характер штрафного позову. Це мало місце тоді, коли якась особа посягала на володіння іншої, пере­шкоджаючи власнику здійснювати своє право (сусід викинув сміття на сусідню земельну ділянку).

Обидва інтердикти є заборонними і двосторонніми. Інтердикт для захисту володільця нерухомого майна, насильно позбавленого володін­ня, представляє юридичному володільцю нерухомості насильно позбав­лене володіння. Підставою для цього інтердикту могло бути насильство над володільцем або його представником. Насильство проявляється через недопущення його до земельної ділянки або через вигнання його з земельної ділянки. Позивачем була особа, що втратила воло­діння. Позовні претензії могли бути пред'явлені нею протягом року з дня порушення права. Відповідачем була особа, винна в насильстві. Відповідач при цьому інтердикті присуджувався до повернення земельної ділянки зі всіма її плодами і відшкодованими збитками.

Основою для пред'явлення інтердикту для захисту особи, яка надає свою річ у володіння іншої особи за вимогою, слугувала від­мова особи повернути річ після першої вимоги господаря.

Публіціанський позов надавався особі, яка була добросовісним володільцем. Умовами для надання такого захисту були:

добросовісність володіння, набутого за давністю. За публіціанським позовом добросовісний володілець отримував захист лише від недобросовісного володільця. законний спосіб набуття володіння.

§1. Поняття і види прав на чужі речі

Крім виключного (ексклюзивного) права власності і володіння, римські юристи розробили цілий ряд прав на речі з обмеженим змістом повноважень або речове право на чужу річ (jure in re aliene). Як і право власності, право на чужі речі є абсолютним речовим правом, тому що об'єктом цих прав були речі і ці права захищались від будь-якого порушника. На річ, яка належала на праві власності одній особі, інша особа мала таке само речове право, але обмежене за своїм змістом. Права на чужі речі виникли в давні часи, але поступово розвиваючись, утворили особливі групи повноважень різ­ного змісту. У класичному римському праві права на чужі речі вклю­чали такі правові інститути як: сервітути, емфітевзис, суперфіцій і заставне право.

 

§2. Поняття і види сервітутів

Сервітут (servitus) — це речове право користування чужою річчю в одних або кількох відносинах. Поява сервітутів була пов'язана з появою приватної власності на землю. Існували, наприклад, земельні наділи, які не мали водоймища або виходу до загального шляху. В цьому випадку виникала необхідність закріпити за власниками таких "збиткових" наділів право користуватися водою з водоймища сусід­нього наділу, проходити через сусідську ділянку для виходу на загальний шлях. Так виникла потреба в користуванні чужою землею, що нази­вається сервітутом. На прикладі, який ми розглянули, власник наділу, що мав водоймище, обмежувався у правах, а сам земельний наділ слугував на користь земельного наділу, на якому не було води.

Сервітут — це відносини, за яких земельна ділянка, річ не тільки служить своєму власнику, а й використовується для економічних вигод сусіднього земельного наділу. Сервітут — це право на часткове користування річчю у суворо визначеному відношенні. Режим прав на чужі речі був неоднаковим. Ці права за обсягом і змістом істотно різнилися, хоча й мали багато спільного. Так, земельні сервітути мали багато спільного з емфітевзисом і суперфіцієм, проте вони й істотно відрізнялися одне від одного. Помітні були відмінності і в обсязі прав. Суб'єкт сервітуту мав право користуватися чужою землею в одних або кількох відносинах, а суб'єкт емфітевзису і суперфіція користувався земельним наділом в повному обсязі.

Отже, сервітутне право — це будь-яке дозволене звичаєм, законом або приватноправовою згодою користування або розпоряджання чужою річчю без права пошкодження самої речі. У сервітутному праві предметом є не дії осіб, а сама річ. Тому суб'єкт сервітутного права зберігав свої права користування річчю у тому чи іншому відно­шенні незалежно від зміни власника цієї речі. У наведеному прикладі зміна власника земельного наділу не припиняла дії сервітутного права.

Сервітути встановлювалися або для створення певних вигод при експлуатації земельної ділянки (земельні сервітути), або на користь певних осіб  (особисті сервітути).

Сервітути, які стосувалися землі, називалися земельними або предіальними. Земельні сервітути — це речові права на чужі зе­мельні ділянки, що межують з якою-небудь земельною ділянкою і призначені для її користі. Отже, обов'язковою була наявність двох ділянок: пануючої й обслуговуючої. Земельні сервітути були постій­ними, їх власники могли змінюватися, а сервітути залишалися.

Римське право для всіх земельних сервітутів встановлювало такі вимоги:

обслуговуюча ділянка мала бути корисною для будь-якого власника пануючої ділянки;

ділянки повинні були знаходитись поряд;

обслуговуюча ділянка мала бути здатною забезпечувати своїми вигодами, перевагами, природними ресурсами постійну, а не термінову потребу пануючого наділу;

заміна суб'єктів сервітутних відносин не припиняла дії сервітуту;

земельний сервітут належав особі як власнику земельної ділянки;

користування сервітутами було суворо визначеним і обме­женим;

необхідно було зберігати інтереси обслуговуючої ділянки;

не можна було встановлювати сервітут, який погіршував би властивості ділянки.

Залежно від видів земельних ділянок земельні сервітути поділя­лись на сільські і міські. Якщо предметом сервітуту була земля сільськогосподарського призначення, то сервітут був сільським. Якщо право користування чужою землею було спрямоване на міську землю, то сервітут був міським. До земельних сільських сервітутів належали дорожні й водні сервітути.

До дорожніх сервітутів відносили: право проходу пішки, проїзду на коні або на носилках, право прогону худоби, проїзду возом з вантажем.

Водні сервітути - це право проведення води, право черпати воду з чужого джерела, право вигону худоби на водопій.

Крім вказаних, існували також сервітути на добування глини, піску, вапна.

З розвитком Риму виникли міські сервітути, до яких відносили:

а)             право робити собі дах або навіс, вторгаючись при цьому в

повітряний простір сусіда;

б)            право спирати балку на чужу стіну;

в)             право стоку дощової води;

г)             право спуску води;

ґ) право вимагати, щоб не був зіпсований вид;

д) право вимагати, щоб не були забудовані вікна;

є) право зводити будівлі не вище встановленої висоти.

Особисті сервітути — це право користування чужою річчю в інте­ресах конкретної особи. Цей вид сервітуту відрізнявся від земельних об'єктом, суб'єктом і строками. Об'єкт земельних сервітутів — земля, особистих — інші речі; суб'єкт земельного сервітуту — власник пану­ючого земельного наділу, особистого — та особа, на користь якої сервітут встановлений. Особисті сервітути не підлягали відчужу­ванню, оскільки їх встановлювали в інтересах конкретної особи і нікого іншого. Земельні сервітути не обмежувалися строками, а особисті сервітути, як правило, були довічними або укладалися на строк існування юридичної особи. Основними видами особистих сервітутів були: ususfmctus, usus, habitatio, орете servorum.

Ususfructus — узуфрукт — це повне право користування чужою річчю та її плодами без зміни її субстанції. Предметом узуфрукту могли бути як рухомі, так і нерухомі речі. Узуфрукт встановлювався довічно або на певний термін і припинявся зі смертю узуфруктуарія, не переходячи в спадщину. Узуфруктуарій мав право на одержання всіх прибутків (в натурі або грошима), міг своє право передати іншій особі, був зобов'язаний користуватися річчю добросовісно і з належ­ною турботою, відповідав за будь-яку вину, був зобов'язаний сплачувати податки і нести всі повинності.

На відміну від інших сервітутів, узуфрукт міг поділятися і міг належати у частках кільком особам.

Usus - узус - особисте право користування чужою річчю без отримання прибутків. За своїм змістом узус більш обмежений, ніж узуфрукт. Узуарій міг лише користуватися чужою річчю, проте не мав права одержувати доходи від неї. Наприклад, він міг користува­тися садом сам в міру своїх потреб, але міг не продавати плоди, вони належали власнику.

Habitatio — проживання — це довічне право жити в чужому будинку або в його частині. Такому мешканцю надавалося право здавати в найм приміщення, яке відводилось для нього під житло.

Operae servorum — довічне право на послуги чужих рабів або тварин. Це право підпорядковувалось тим же правилам, що і право жити в чужому будинку.

§3. Виникнення, припинення і захист сервітутів

Підставами для виникнення сервітутів могли бути: заповіт, договір, давність користування, судове рішення та закон.

Шляхом заповіту і укладення договору встановити сервітут міг лише власник речі. Сервітути встановлювалися в заповіті спадко­давця. За нормами цивільного права всі сервітути встановлювалися шляхом відступлення права, а сільські сервітути, крім того, — шляхом емансипації. Власник земельної ділянки при відчуженні землі міг придбати для себе сервітут на відчужену річ шляхом додаткової угоди до договору купівлі-продажу.

У період імперії сервітути встановлювалися шляхом традиції, тобто передачі володіння сервітутом. Сервітути на провінціальні землі встановлювалися шляхом простої згоди із застосуванням стипуляції.

Давність користування. За Законами XII таблиць сервітут міг бути придбаний за давністю його користування протягом двох років). У праві Юстиніана набувальна давність застосовувалася за умови, щоб володіння сервітутом не було насильним, таємним або злов­живанням довіри, тобто вимагалась добросовісність та сумлінність. Строк користування було встановлено в 10 років - між присутніми і 20 років — між відсутніми.

На підставі судового рішення сервітут міг бути встановлений на основі судового рішення при поділі спільного майна. В цьому ви­падку визнавалася господарська необхідність або право справедли­вості інших осіб на користування чужою власністю.

В силу приписів закону сервітут встановлювався у таких випадках:

а)             батько мав право на користування всім майном підвладних

дітей;

б)            чоловік, який мав дітей, міг користуватись приданим жінки при розірванні шлюбу з її вини;

в)             один з подружжя, вступивши в другий шлюб, одержував серві­тут на майно померлого подружжя від першого шлюбу.

Припинення сервітутів мало своїм наслідком відновлення в повному обсязі права власності. Сервітут міг припинитися в разі поєднання в одній особі власників пануючого і обслуговуючого земельних наділів. Речові і особисті сервітути могли припинятися або шляхом відмови правомочної особи, або шляхом тривалого невикористання — особливого виду погашуваної давності. Особисті сервітути припинялися зі смертю правомочної особи або зменшенням її правоздатності.

Захист сервітутів. Для захисту сервітутів слугував позов, який мав назву "конфесорний" (actio confessoria), що не тільки поновлював порушені права користувача сервітуту, а й забезпечував відшкодуван­ня йому збитків, а також перешкоджав порушенню прав позивача у майбутньому.

Деякі сервітути захищалися за допомогою інтердиктів як посе-сорних засобів захисту власників.

§4. Особливі види сервітутів: емфітевзис і суперфіцій

Емфітевзис (emphyteusis) — довгострокове відчужуване і успадко­вуване право користування чужою землею сільськогосподарського призначення.

Об'єктом емфітевзису були сільськогосподарські землі, які пере­давалися для оброблення в разі виробництва сільськогосподарської продукції. Встановлювався емфітевзис договором та іншими право-чинами між власником землі і орендарем (емфітевта).

Суб'єкт емфітевзису (емфітевта) мав право:

користуватися земельною ділянкою і добувати плоди, які з

моменту відокремлення ставали його власністю;

змінювати характер ділянки при збереженні умови не погір­шувати її;

на свій розсуд вільно розпоряджатися ділянкою, поступа­тися своїм правом іншій особі, встановлювати сервітути, закладати,

складати заповіт;

захищати своє право.

Обов'язки емфітевти полягали в добросовісному і сумлінному веденні господарства, сплаті всіх податків і виконанні всіх повин­ностей.

Емфітевзис припинявся в таких випадках:

набуття емф'ггевтою права власності на орендовану ділянку;

порушення своїх обов'язків, погіршення ділянки;

несплати орендної плати та податків і невиконання повин­ностей;

якщо стороння особа набула шляхом давності право влас­ності на ділянку, що орендувалася.

Захист прав емфітевти здійснювався тими ж способами, що і захист власності. Крім того, для захисту своїх прав емфітевта міг скориста­тися особливим позовом actio vectigalis (вектигальний позов), а також усіма володільницькими (власницькими) інтердиктами.

Суперфщій (superficies) — довгострокове, відчужуване і успадко­вуване право користування чужою землею для забудови. Суперфіцій, як і емфітевзис, був правом на оренду землі з тією лише різницею, що земля за суперфецієм орендувалася під будівлю, для задоволення житлових потреб.

Суперфіціарій отримував право користуватися і розпоряджатися будинком чи іншою спорудою на свій розсуд, мав змогу їх продати, подарувати, обміняти, здати в найм, встановити на них заклад (зас­таву) і сервітути. Права суперфіція переходили в спадщину.

Суперфіціарій зобов'язаний був сплачувати орендну плату влас­нику землі, а державі — встановлені податки та інші платежі.

Для встановлення суперфіцію необхідна була передача (traditio) згідно з договором. Припинявся суперфіцій так само, як і емфітевзис. Засоби захисту були ті ж, що і у власника. Крім того, існував ще спеціальний інтердикт для захисту суперфіція.

§5. Заставне право

Заставне право є різновидом прав на чужі речі. Це один з основних способів забезпечення виконання зобов'язань, які являють собою комплекс правомочностей (повноважень) кредитора майна, виді­леного боржником як забезпечення виконання своїх зобов'язань. Кредитор як володілець заставного права на майно називається зас-таводержцем (заставодержателем), а боржник, який надає в заставу майно, що йому належить на праві власності, - заставодавцем.

Заставним правом може бути названо будь-яке право на річ, встановлене на користь кредитора, у вигляді забезпечення його на той випадок, якщо кредитор не отримає своєчасного задоволення за рахунок своєї обов'язкової вимоги. Римське заставне право пройшло три історичні форми: фідуціарна угода; ручний заклад; іпотека.

Первісною формою застави була фідуціарна угода. її суть поля­гала в тому, що боржник в забезпечення боргу передавав свою річ заставодержателю (фідуціарію) на праві власності з обумовленістю, що у випадку задоволення за зобов'язанням закладена річ має бути повернута у власність боржника. В стародавню епоху ця обумовленість мала тільки моральне значення — вірність своєму слову — fides.

Якщо боржник не зміг в строк погасити борг, то застава зали­шалася у власності кредитора. Отже, становище боржника було невигідним: у разі невиконання ним зобов'язання річ залишалася у власності фідуціарія, навіть якщо сума боргу була меншою від вартості заставної речі.

При такій формі, якручшй заклад, річ передавалася не у власність, а тільки у володіння до отримання задоволення за зобов'язанням. У разі задоволення за зобов'язанням річ обов'язково мала бути повернута назад. У цій формі ненадійним було становище кредитора: якщо річ ним втрачалася, то він не завжди міг вимагати її повернення.

У класичний період з'являється третя форма застави — іпотека, яка була запозичена з грецького права. Суть іпотеки полягала в тому, що боржник зберігав не тільки право власності на річ, а й право володіння нею. Кредитор має право вимагати видачі речі лише після того, коли настає термін сплати боргу.

При іпотеці можна було заставляти річ кільком кредиторам, відступати право вимоги іншому кредитору, продавати заставні речі, але в цьому випадку треба було отримати згоду від останнього креди­тора.

Для виникнення заставного права необхідна була наявність трьох факторів:

боргова вимога, що мала бути забезпечена шляхом застави;

об'єкт, який підлягав заставі;

установчий правовий акт.

Заставне право припинялося в разі:

а)             знищення самої речі;

б)            переходу речі у розряд речей, які вилучаються з цивільного обігу;

в)             поєднання в одній особі заставодержця (заставодержателя) і заставодавця;

г)             припинення зобов'язання, для забезпечення якого було вста­новлено заставу.

 

§1. Поняття і зміст зобов'язання

В цивільному обігу його учасники (фізичні і юридичні особи) обмінюються матеріальними цінностями, грошима; відшкодовують заподіяну майнову та моральну шкоду; переуступають один одному права. Багатогранність цих відносин, які виникають у подібних ви­падках, позначається одним терміном — зобов'язання (obligatio).

Зобов'язальне право, як і речове, є майновим правом. Але ці інститути відрізняються один від одного. Якщо право власності закріплює належність майна певній особі, то зобов'язання вико­ристовується у випадку переходу майна від однієї особи до другої. Головна галузь зобов'язань — це сфера обігу.

Основна різниця між речовими і зобов'язальними правами поля­гає в тому, що характерною ознакою речового права є безпосередній зв'язок особи з річчю, зобов'язальне ж право ніколи не підпоряд­ковує безпосередньо певну річ певній особі, а завжди встановлює відношення між особами.

Джерела римського права визначали зобов'язання таким чином: "Зобов'язання — це правові ланцюги, в силу яких ми примушуємося щось виконувати за законами нашої держави".

В зобов'язанні беруть участь, як правило, дві особи: кредитор і боржник.

Кредитор (creditor) — це особа, яка має право вимагати здійснення обумовлених дій або утримання від їх здійснення.

Боржник (debitor) — це особа, яка зобов'язана здійснювати обу­мовлену в зобов'язанні дію або утриматися від Ті здійснення.

Отже, під зобов'язанням розуміли необхідність виконання яки­хось конкретних дій, а не чогось бажаного. Тому зобов'язання адре­совані певній особі, а не спрямовані на якийсь предмет і передба­чають деякі дії щодо цієї особи.

Об'єктом зобов'язального правовідношення є дія. Зобов'язальне право завжди встановлює відносини між двома особами, підкоряючи волю боржника волі кредитора; створюється відповідний юридичний зв'язок між кредитором і боржником. Зобов'язання у вказаному відношенні обмежує природну волю боржника. Становище кредитора і боржника в зобов'язанні проти­лежні одне одному.

Воля і влада кредитора у зазначеному відношенні розширюються, а воля і влада боржника після виникнення зобов'язання, навпаки, звужуються.

Відносини, що виникали при зобов'язанні, начебто зв'язували осіб, які брали в ньому участь.

Юридична природа цього зв'язку в Римі повсякчасно змінювалась. За Законами XII таблиць кредитор зв'язував неспроможного боржника мотузкою або путами відповідної ваги (до 45 фунтів). Кредитор міг продати боржника, навіть якщо було декілька кредиторів, розділити його на частини. Законом Петелія (326 р. до н. є.) це правило було скасовано і особисту екзекуцію замінено майновою. Особа боржни­ка залишалася вільною, за нього відповідало тільки його майно.

Як підкреслював римський юрист Павло, зміст зобов'язання полягає не в тому, щоб зробити нашим який-небудь тілесний предмет або який-небудь сервітут, а щоб зв'язати перед нами іншого в тому відношенні, щоб він нам що-небудь дав (dare), зробив (facere) щоб надав (praestare).

Тріада дати, зробити або надати визначає зміст зобов'язання.

Обов'язок боржника "дати" означає передачу кредитору якоїсь речі у власність або у володіння або встановлення в інтересах кредитора на річ боржника якого-небудь права. Ця зобов'язальна дія тісно пов'язана з перенесенням речових прав з одного суб'єкта на інший.

Обов'язок "зробити" змушував боржника щось зробити для кре­дитора (виконати роботу, доручення) або, навпаки, не робити того, чого він міг би зробити, якщо б не існувало зобов'язання. Тобто одна особа мала здійснити на користь іншої дію, яка має реальний фізичний зміст.

Обов'язок "надати" поклав на боржника зобов'язання чогось зазнати, перетерпіти (відшкодувати збитки). Тобто боржник зобов'язу­вався виробити річ і передати її кредитору або відшкодувати, випла­тити, повернути те, що було боржником необгрунтовано пошкоджено або отримано.

Змістом зобов'язання є дія, до якої зобов'язаний боржник.

Дія боржника повинна бути можливою і дозволеною, становити майновий інтерес для кредитора і не може залежати від простого його розсуду; вона має бути більш-менш точно визначеною, може бути альтернативно надана вибору кредитора або боржника. Дія зобов'язання може бути як позитивною, так і негативною, тобто утримання від дії.

Зобов'язання — це та юридична форма, за допомогою якої люди задовольняють свої найрізноманітніші вимоги, регулюючи свої потреби.

Отже, зобов'язання — це правові відносини, на підставі яких одна сторона (кредитор) має право вимагати, щоб друга сторона (боржник) щось дала, зробила або надала.

Зобов'язальні права в разі їх порушення користуються самос­тійним захистом (особистий позов), який відрізняється від захисту речових прав. Особистий позов (actio in personam) має місце тоді, коли пред'являються позовні вимоги про те, що певна особа повин­на щось дати, зробити або надати. Речовим позовом ми вимагаємо свою річ від будь-якої особи, в якої вона може перебувати.

За римським цивільним правом (jus civile) зобов'язання були суворо особистими взаємовідносинами між кредитором та боржником; кредитор не міг поступитися своєю вимогою іншій особі.

Проте траплялося, що кредитор бажав передати право вимоги будь-якій третій особі. В таких випадках почали застосовувати так звану новацію (novatio), тобто за загальної згоди кредитора, боржника й третьої особи, якій кредитор бажав передати свою вимогу, ця третя особа укладала з боржником угоду, зміст якої був аналогічний угоді боржника з кредитором. Новація була незручна, оскільки боржник не завжди погоджувався.

З розвитком майнового обігу необхіднішою стала потреба в безпосередній передачі зобов'язань — цесії (cessio). Цього вимагали інтереси як боржника, так і кредитора. Римські юристи знайшли законний спосіб передачі зобов'язань за допомогою формулярного процесу.

За цим способом на судовому процесі кредитор замість себе дору­чав ведення справи своєму представнику. Останній заявляв позов до боржника від імені кредитора за свій рахунок на підставі укладеної угоди, такий представник називався procurator.

Вказаний спосіб часто призводив до великих зловживань, оскільки кредитор міг завжди позбавити свого представника повноважень, його право на вимогу закріплювалось лише в момент litis contestatio. Пізніше виробилося правило, що доручення на ведення процесу не підлягає скасуванню за умови сповіщення боржника про те, що прокуратор діє як у своїй особистій справі.

Класичні юристи вважали, що на прокуратора переходить не саме право вимоги, а тільки право стягнення. Прокуратор не був зобов'язаний повертати кредитору одержане від боржника, оскільки він одержував право на позов (actio utilis), аналогічний позову кредитора. Так виник новий позов, при якому видачі доручення не вимагалося.

Цесія — це самостійне перенесення вимоги кредитора на іншу особу без згоди боржника. Особа, яка поступалася своїм правом, називалася цедентом, особа ж яка набувала права позову — цесі-онарієм. Пізніше в класичному римському праві боржника почали сповіщати про вчинену цесію, оскільки боржник, що одержав пові­домлення, не повинен був сплачувати борг цеденту і залишався винним лише цесіонарію.

Предметом цесії могли бути всі зобов'язання. Але при двосторон­ніх зобов'язаннях кожна сторона могла поступитися тільки своєю вимогою, борг залишався за нею, і двосторонні угоди цесій не допус­кали.

Не могли бути предметом цесії:

особисті вимоги, як наприклад, стягнення аліментів;

вимоги, які ґрунтувалися на імператорських указах;

спірні вимоги.

В деяких випадках цесія не допускалася тільки стосовно відпо­відних осіб.

Так, наприклад, кредитор особи, яка перебувала під опікою, не міг поступитися своєю вимогою опікуну, potentiores — особи, які користувались великим впливом, з тим, щоб не поставити боржника в беззахисний стан.

З моменту вчинення цесії цедент (cedens) втрачав своє право, а цесіонарій (cessionarius) набував його з усіма додатковими правами і привілеями (застава, порука), тобто право цесіонарія залежало від права цедента: ніхто не може передати прав більше, ніж сам має.

Взаємовідносини між цедентом і цесіонарієм полягали в тому, що перший повинен був допомагати останньому в здійсненні вимоги, якою цедент поступився. Цедент, звичайно, відповідав лише за правиль­ність вимоги, але не за правильність її здійснення, якщо останнє не було обумовлено угодою. Той, хто дарував, ніякої відповідаль­ності перед цесіонарієм не ніс. Обов'язки цесіонарія також залежали від домовленості, уступка могла бути компенсованою (в такому випадку цесіонарій зобов'язаний був сплатити обумовлену ціну) або без компенсації. Боржник користувався тими ж засобами захисту, якими б він користувався при захисті своїх прав від того ж цедента.

§2. Види зобов'язань

Цивільні та натуральні зобов'язання. Зобов'язання як право-відношення мало юридичний захист. Захист цей забезпечувався з позовом кредитора проти боржника. Тому з правом вимоги поєдну­валось і право на позов, тобто кредитор міг вимагати здійснення свого права примусово.

Зобов'язання, наділені позовами, називалися obligationes civiles або honorariae, залежно від того, на чому заснований захист — на цивільному чи преторському праві.

Зобов'язання, які не були наділені позовним захистом, назива­лися натуральними.

Але це не означало, що таке зобов'язання не мало юридичного значення. Якщо боржник виконав натуральний обов'язок, то він не міг вимагати повернення виконаного: виконання не вважалося даруванням або виконанням того, чого не винний. Натуральне зо­бов'язання могло бути забезпечено заставою і приймалось до заліку. Прикладом натурального зобов'язання може бути зобов'язання, яке ліквідується позовною давністю.

Натуральні зобов'язання одержали свій переважний розвиток у відносинах підвладних членів сім'ї і рабів. Підвладні і раби в кла­сичний період римського права придбавали різні речі для свого госпо­даря, але не могли останнього зобов'язати. Виняток становили так звані ноксальні позови.

Подільні й неподільні зобов'язання. За загальним правилом зо­бов'язання є подільним, тобто допускається виконання його по частинах, а якщо є декілька кредиторів або боржників, то поділ між ними. Це загальне правило має винятки в тих випадках, коли воно суперечить економічній меті відповідного зобов'язання. Поділ такого зобов'язання або абсолютно виключив би досягнення його мети або призвів би на практиці до наслідків, які порушують інте­реси кредитора.

Роздільні або альтернативні зобов'язання. Альтернативним або роздільним (obligationes alternative) є таке зобов'язання, в силу якого боржник зобов'язався виконати одну з кількох відповідних дій на будь-чий вибір. Наприклад, боржник зобов'язався за борг передати раба, умілого шорника або раба-столяра.

Ознаки, що характеризують альтернативне зобов'язання, такі:

єдність зобов'язання;

з кількох дій, що становлять предмет зобов'язання, підлягає

виконанню лише одна;

право вибору може належати боржнику або кредитору, або

навіть третій особі; право вибору належить боржнику, якщо не

встановлено інше.

Зволікання кредитора в праві вибору дає можливість боржнику запропонувати в оплату один з предметів. Випадкова втрата одного з предметів не звільняє боржника від оплати іншим, який зали­шився, оскільки в зобов'язанні були вказані обидва предмети.

Видові йродові зобов'язання. Видовим називалося таке зобов'язан­ня, об'єктом якого була індивідуально визначена річ. Наприклад, боржник зобов'язався передати кредитору певну картину пензля певного художника, тобто зобов'язання полягало саме в цій картині. Випадкова втрата такої речі звільняла боржника від виконання зобов'язання — species pent et cui debetur, тобто індивідуальна річ гине у самого боржника.

Родове зобов'язання — це зобов'язання, об'єктом якого є річ, визначена родовими ознаками: наприклад, боржник зобов'язується віддати кредитору 100 мішків пшениці або будь-якого коня. Тут право вибору одного предмета з ряду однорідних предметів нале­жить боржнику; в цьому подібність родових зобов'язань з альтер­нативними.

Якщо у боржника річ, яку він зобов'язався віддати, гинула, від боргу він не звільнявся, оскільки він повинен був сплатити борг однорідною річчю, тобто вважалося, що родова річ загинути не може.

Часткові та солідарні зобов'язання. Траплялися випадки, коли зобов'язання зв'язувало не одного кредитора і одного боржника, а значно більшу кількість осіб. Міг бути один кредитор і кілька бор­жників, або навпаки — кілька кредиторів і один боржник, або ж кілька кредиторів і кілька боржників. За загальним правилом по­дібні зобов'язання поділялись на таке число зобов'язань, що до­рівнювало кількості суб'єктів. Тому кожний з боржників ніс відпо­відальність за свою частину боргу і кожний кредитор міг вимагати тільки ту частину боргу, яка припадала на його долю.

Всі ці зобов'язання випливали з однієї підстави і називалися частковими (pro rata). Наприклад, спадкоємці виплачували креди­торам спадкодавця тільки свою частину боргу.

Але траплялися випадки, коли кожен кредитор міг вимагати від кожного боржника повного задоволення (in solidum). Такі зо­бов'язання називалися солідарними в широкому розумінні цього слова. Солідарні зобов'язання в свою чергу поділялися на кореальні і солідарні в прямому розумінні.

Під кореальним розуміли єдине зобов'язання при кількох суб'єктах з боку кредитора або боржника. Кореальне зобов'язання виникало головним чином з договору або заповіту. Найбільш по­ширеною формою цієї угоди у римлян була так звана стипуляція, при якій кредитор запитував підряд кількох боржників, а останні всі разом відповідали, або, наприклад, в заповіті вказувалося, що хто-небудь із спадкоємців зобов'язаний зробити що-небудь на ко­ристь третьої особи.

Солідарне зобов'язання в прямому розумінні, на відміну від коре­ального, становило сукупність зобов'язань, що дорівнювали кількості учасників.

Підставою солідарного зобов'язання в прямому розумінні був закон: наприклад, воно могло виникнути при вчиненні будь-якого делікту, коли кілька осіб заподіяли комусь шкоду.

При кореальних зобов'язаннях пред'явлення позову до одного з кореальних боржників звільняло від боргу інших і позбавляло інших кореальних кредиторів права пред'являти позов.

Солідарне зобов'язання являло собою кілька зобов'язань за наяв­ності одного боргу і надавало право кредитору звертатись з стягнен­ням стільки разів, скільки було боржників, поки він не одержував задоволення в повному розмірі. Солідарне зобов'язання ліквідовува­лося лише фактом дійсної сплати.

При кореальних зобов'язаннях ні кредитор, ні боржник не мали права регресу. При солідарному зобов'язанні боржник право рег­ресу мав.

Зв'язки між кредитором і боржником, на основі яких кредитор мав право вимагати, а боржник зобов'язаний щось здійснити або утриматися від певних дій, встановлювалися засобами, які припису­вало право. Засіб встановлення обов'язкових зв'язків між кредитором і боржником є джерелом зобов'язання. Римські юристи джерелом зобов'язань вважали контракти, делікти, немовби контракти, немов­би делікти.

§3. Припинення зобов'язання

З самого моменту виникнення зобов'язання розраховані на їх припинення. Основною підставою припинення зобов'язань є їх виконання. Виконання зобов'язань мало юридичні наслідки, тобто припинення зобов'язань, лише за наявності певних умов. Ці умови стосувалися місця і часу виконання зобов'язань; особи виконавця і особи, яка приймає виконання; змісту зобов'язань.

Місце виконання зобов'язання визначається згодою сторін. В тому випадку, коли місце виконання зобов'язань встановлювалося альтернативно, то це місце вибирав боржник. В тих випадках, коли невиконання зобов'язання мало місце з вини боржника, то вибір місця виконання належав позивачеві.

Час виконання зобов'язання визначався договором. Якщо термін виконання не був встановлений у договорі, то момент виникнення зобов'язання і термін його виконання збігалися. Кредитор міг вима­гати виконання зобов'язання терміново, за винятком випадків, коли для виконання зобов'язання потрібен був певний час. Дострокове виконання (representatio) допускалося не завжди. Заборонялося достро­кове виконання обов'язків у виплаті аліментів. В тому випадку, коли дострокове виконання не заборонялося законом, вимагалося, щоб при цьому не порушувалися інтереси кредитора.

Для припинення зобов'язань вимагалося, щоб воно було виконано і прийнято певною особою. Виконання зобов'язання здійснювалося або боржником, або його представником. Особисте виконання вимага­лося тоді, коли договір мав особистий характер. Якщо ж зобов'язання не мало особистого характеру, допускалося його виконання третьою особою.

Виконання мало відповідати змісту зобов'язання. Боржник не міг на свій розсуд замінити предмет зобов'язання. Заміна предмета зобов'язання була можлива лише зі згоди кредитора.

Крім виконання зобов'язання, зобов'язальні відносини могли припинятися також через зміну змісту або умов зобов'язання (nova-tio); залік зустрічних потреб кредитора і боржника (compensatio); звільнення боржника від боргу кредитора (remissio debiti); поєднання в одній особі кредитора і боржника (confusio); неможливість вико­нання; смерть однієї зі сторін; закінчення давності до запитання.

Novatio — договір, який погашає попереднє зобов'язання через встановлення нового. Така заміна відбувається на основі усного договору (stipulatio).

Залік (compensatio) міг мати місце у випадках зустрічної вимоги, коли кредитор і боржник за одним зобов'язанням є відповідно боржником і кредитором за іншим.

Звільнення від боргу застосовувалося тоді, коли кредитор добро­вільно відмовлявся від свого права вимагати його сплати.

Зобов'язання припинялися у випадку фізичної або юридичної неможливості виконання. Фізична неможливість могла мати місце тоді, коли предмет зобов'язання (наприклад, річ) був фізично зни­щений без вини боржника. Юридична неможливість наставала тоді, коли предмет зобов'язання — оборотна річ, перетворювалася у необоротну (наприклад, річ виключалася з цивільного обігу).

У випадку смерті боржника зобов'язання переходило до спад­коємця. Виняток: до спадкоємців не переходили борги за делікти.

§4. Наслідки невиконання зобов'язання

У разі невиконання або неналежного виконання зобов'язання боржник ніс відповідальність перед кредитором.

В різні епохи законів Римської держави форми відповідальності були неоднакові. В епоху Законів XII таблиць відповідальність бор­жника мала особистий характер — існувала особиста екзекуція: тюрма, продаж у рабство, навіть позбавлення життя.

Надалі особиста екзекуція за законом Петелія (lex Poetelia) змінилася майновою (326 р. до н. є.). Пізніше в праві відпові­дальність боржника обмежувалася відшкодуванням кредитору понесених збитків, причому відповідальність боржника будувалась на принципі вини.

Поняття і види вини. Вина (сиіра) в широкому розумінні - це неправомірний стан волі, коли особа з наміром і свідомо виконує неправомірну дію, бажаючи викликати ефект (так званий dolus, dolus malus — зломислення).

У вузькому розумінні виною є відсутність належної обережності, завдяки якій можна було б уникнути шкоди для інших (сиіра). Вина ця полягає у недбальстві, яке може полягати у дії чи бездіяльності.

Ступені вини. Якщо між сторонами існувало будь-яке особливе правовідношення, яке зобов'язувало до певної обережності, то за відсутності такої обережності особа несла відповідальність за вину (сиіра). Але не в усіх випадках вимагалася наявність однакової обе­режності, тому визначались різні ступені вини.

Для визначення ступеня вини виходять із:

способу дії звичайної людини;

способу дії доброго господаря;

способу дії певної особи своїх власних справ.

Особа, яка не додержується обережності, властивої всім людям, чинить грубу вину (сиіра lata), що за визначенням джерел є нерозу­мінням того, що розуміють всі (nimia negligentia).

Особа, яка не додержується дбайливості, властивої доброму господареві, чинить легку вину (сиіра levis).

Особа, яка не додержується обережності щодо власних справ, а також доручених її піклуванню чужих інтересів, чинить так звану сиіра in concrete — конкретну вину, прирівняну до злого умислу (dolus).

Якщо дві особи наносили одна одній шкоду в результаті dolus або сиіра, то відбувався залік вини, і претензії їх одна до одної погашались.

Охорона (custodia). Вина (сиіра) полягає у відсутності належної дбайливості або обережності, причому не в усіх взаємовідносинах вимагалася їх однакова наявність, тому були встановлені різні види вини і різна відповідальність як в договірних, так і в позадоговірних відносинах.

Отже, кожна зобов'язана особа відповідала тільки за свою вину (diligentia). Але в деяких випадках виникала відповідальність і за чужу вину; це траплялося найчастіше тоді, коли обов'язок дбай­ливості й обережності містив у собі обов'язок охорони речі, тобто custodia.

Підставою виникнення такої відповідальності може бути: самос­тійний договір, додаткова угода до договору, нарешті, наслідки необережності (diligentia), які випливають безпосередньо з договору. Джерела римського права вказують на такі випадки custodia:

охорона речей за відповідну винагороду;

відповідальність господаря готелю або постоялого двора, а також власника корабля за збереження й цілість речей постояльців або господарів вантажу;

ведення чужих справ без доручення (negotiorum gestio) тощо.

Випадок (casus). Під випадком слід розуміти події, не викликані будь-чиїм наміром або необережністю. Особливими видами випадку є непереборна сила, незвичайний випадок (vis maior, damnumfatale), тобто подія, яку боржник не міг ні передбачити, ні відвернути: наприклад, землетрус, пожежа, повінь та ін.

Випадок може знищити або зменшити предмет зобов'язання, в результаті чого виконання його може бути неможливим повністю або частково.

При односторонніх зобов'язаннях, якщо предметом останніх була індивідуально визначена річ, боржник відповідальності за неї не ніс; якщо ж предметом зобов'язання була родова річ, то випадок значення не мав. Вбачалося, що genus perire поп potest — річ не гине. Останнє стосувалося і альтернативних зобов'язань.

Відшкодування збитків. Боржник за невиконання або за нена­лежне виконання зобов'язання повинен був відшкодувати збитки (damnum praestare).

Під шкодою розумілась будь-яка невигідна для потерпілої особи зміна її майнового стану.

Обов'язок відшкодування виникав при порушенні угоди, а також при здійсненні неправомірних дій — делікту (damnum iniuria datum).

Винагорода за шкоду, що була заподіяна будь-ким майну певної особи в разі будь-якого позитивного або негативного факту, за який той, хто його виконав, ніс відповідальність, становить інтерес кре­дитора (id quod interest).

Для наявності права на відшкодування збитків необхідними є такі умови:

дійсне (а не спроба) порушення прав, причому порушення права має бути протизаконним;

наявність шкоди (збитків);

причинний зв'язок з фактом, за який відповідає інша особа,тобто між протиправними діями і шкодою;

наявність вини.

Той, хто завдав шкоди будь-якій особі, зобов'язаний винагоро­дити останню, тобто оплатити збитки. Збитки становлять собою шкоду, що завдана; вони могли бути позитивними (damnum emer-gens), коли безпосередньо зменшилось майно, або негативними, що полягало у втраті прибутку (lucrurn cessans), який потерпілий міг би одержати від використання речі.

Обов'язок винагороди за шкоду і збитки міг бути предметом особ­ливого договору, наприклад угоди страхування.

§1. Поняття і види договорів

Договір (contractus) — одне з найбільш поширених у Римі джерел виникнення зобов'язань. Римські юристи зазначали, що в основі договору лежить взаємна угода кількох осіб.

Договір як підстава виникнення зобов'язань мав місце тоді, коли воля сторін була спрямована на встановлення, зміну, припинення прав і обов'язків, тобто на встановлення зобов'язальних відносин.

Розрізняли одно- і двосторонні договори, так само як і зобов'язання, що виникали з них. Договори, в яких одна сторона має тільки право, а інша — тільки обов'язки, називалися односторонніми (наприклад, договір позики), а договори, в яких кожна із сторін мала і права, і обов'язки — двосторонніми. Права і обов'язки розподілялися між сторо­нами не завжди рівномірно. Інколи одна сторона мала за договором більше прав і менше обов'язків, а друга, навпаки, — менше прав і більше обов'язків. Існували договори, в яких права і обов'язки розпо­ділялися між сторонами рівномірно, тобто права і обов'язки однієї сторони відповідали обов'язкам і правам іншої. Вони називалися синтагматичними (наприклад, договір купівлі-продажу).

Ризиковані або алеаторні договори — це договори, при яких напе­ред невідомо, яка з сторін одержить винагороду, а яка збитки. Кожна сторона несе певний ризик, все залежить від випадку; до цього виду договорів належать emptio spei або emptio rei speratae (купівля надії або купівля майбутньої речі). Наприклад, особа купує за встанов­лену плату врожай фруктового саду наступного року. Врожаю може й не бути, вона ризикує втратити гроші, які заплатила, тоді вигоду одержить інший. Врожай перевершив всі сподівання, особа одержала великий прибуток, а її контрагент за проданий врожай одержав дуже малий еквівалент," він продав збиткове. В цьому прикладі все зале­жало від випадку. Кожна сторона однаково ризикувала.

Суворі і вільні контракти. Суворий контракт (stricti iuris negotio) — це контракт, який зобов'язує боржника до точного й буквального ви­конання обіцяного. Що не обіцяно, не підлягає виконанню; зміст такого зобов'язання точний, визначений і завжди піддається обліку (certa obligatio): наприклад, одна особа зобов'язується сплатити іншій 1 березня сто асів. В більшості випадків суворі зобов'язання мають односторонній характер.

Вільний контракт (bonaefidei negotia) — це контракт, який зобов'язує до виконання не тільки обіцяного, а й всього, що в цьому випадку може вимагатися в силу довір'я й добросовісності. Вимога може бути і меншою, і більшою, obligatio завжди incerta, тобто зобов'язан­ня невідоме, хоча б обіцянка й була висловлена ясно; в більшості випадків ці зобов'язання мають двосторонній характер.

В договорах bonne fidei обидві сторони зобов'язуються виконати все те, що вимагає добросовісність незалежно від того, виражено це ясно, чи ні. Такі договори завжди зобов'язують сторони до дбай­ливості передбачливої людини (diligentia, Deligentis patris familias) ідо повного відшкодування збитків у випадку неповного, несвоєчасно здійсненого або нездійсненого зобов'язання.

Розрізняли договори оплатні, коли майнову вигоду мають обидві сторони (наприклад, при купівлі-продажу), і безоплатні, коли вигоду має тільки одна сторона (наприклад, безпроцентна позика, позичка).

Римське право знало також ряд інших договорів: абстрактні і каузальні, формальні і неформальні тощо.

Римські юристи звели всю сукупність відомих їм договорів у певну систему. Вони розрізняли два види договорів — контракти і пакти. Контракти класифікувались і одержували свою назву від способу їх виникнення. їх правова підстава (causa civilis) виникала або в ре­зультаті використання усної мови (verda), або письмової форми (lilterae), або дії, передачі якої-небудь речі (res), або неформальної угоди; тому існували контракти вербальні та літеральні, реальні і консенсуальні.

Кожна з цих чотирьох категорій контрактів охоплювала суворо обмежену кількість відповідних правовідносин. Всі ці контракти одер­жали особливу назву і теорію, а також були забезпечені правом позову.

Поступово реалії життя буквально примусили римських юристів визнати п'яту групу так званих безіменних контрактів. За своєю юридич­ною природою вони були ближчими до групи контрактів реальних, оскільки взаємні зобов'язання сторін виникали з моменту фактичної передачі речі одним з контрагентів іншому або внаслідок фактичного виконання ним обумовленої в контракті компенсативної дії.

Пакти — неформальні угоди, тобто саме ті, які породжувало ділове життя за межами кола контрактів. Вони не мали позовного захисту і юридичного значення: тут покладалися лише на совість контрагентів, на їхні моральні якості, а не на право. Невиконання пакту не мало наслідком юридичної відповідальності. Проте з розвит­ком ремесел, торгівлі, сільського господарства цивільний обіг не міг вже задовольнитися замкнутим колом контрактів. Нові відноси­ни вимагали нових договірних форм. Римляни змушені були визнати за деякими пактами силу контрактів, надавши їм позовного захисту.

§2. Умови дійсності договорів

Необхідними умовами договору є:

наявність волі, вираження якої має бути дозволеним;

вираження волі має виходити від особи, дієздатної;

вираження волі має виходити від особи, заінтересованої у зміні конкретних прав;

договір має бути укладений у відповідній формі;

сторони в договорі повинні мати правильну уяву про результат, якого вони бажають досягти.

Для дійсності договору вимагається наявність волі, спрямованої на його укладання; воля повинна бути абсолютно вільною і свідомою; тому договір, укладений під впливом помилки, примусу або обма­ну, не може мати юридичних наслідків.

Неправильне уявлення однієї сторони в договорі про виявлену зовні волю іншої сторони, яка спонукала останню на певне воле­виявлення, називається помилкою — error. Питання про юридичні наслідки помилки вирішуються залежно від вини особи, яка не­правильно виявила свою волю. За наявності вини особа вважалася зв'язаною зазначеним зобов'язанням, а за відсутності юридичних наслідків помилки не встановлювалось. Помилка враховувалась тільки тоді, коли вона була істотною і вибачливою.

Римські юристи розрізняли: помилку в праві або незнання закону, і помилку щодо фактичних обставин.

Помилка в праві завжди була невиправною, оскільки право повин­ні знати всі громадяни; факти можна було і не знати.

Фактична помилка не завжди вважалась виправною: особа не вбачає того, що всім і кожному добре відомо; її помилку нічим не можна виправдати.

Виправними вважалися тільки ті помилки, які не викликалися найбільшою недбалістю; помилка також вважалася виправною, коли особа, яка помилялась, була введена в це обманними діями іншої особи.

До істотних помилок відносили:

помилку у самому характері правочину (error in negotio), в неправильній оцінці договору. Наприклад, одна особа передає за договором річ на зберігання, а інша вважає, що річ передана їй в тимчасове користування;

помилку в самому предметі правочину (error in corpore). Нап­риклад, продавець продає свою ділянку в Римі, а покупець вважає,що йдеться про іншу ділянку;

помилку в якості предмета (error in substantia). Наприклад,купували вино в бочці, а там виявився оцет;

помилку в особі контрагента (error in persona). Наприклад,особа доручає справу адвокату Семпронію, приймаючи його за ін­шого знаменитого адвоката, який має таке саме прізвище. Якщо

тотожність осіб для правочину не мала значення, то й помилка в особі вважалась неістотною. Наприклад, особа має бажання в книж­ковій крамниці купити книгу у продавця Тіта, а купує її у продавця Панфіла, приймаючи його за Тіта. Для права абсолютно однаково,з яко'і причини особа вступає в юридичні відносини.

Помилка в праві (error iuris), незнання закону прощалися жінкам, неповнолітнім, солдатам, а також жителям провінцій, де немає юристів.

Волевиявлення однієї сторони може здійснитися під примусом іншої. Примушування могло бути двох видів: у вигляді насилля, застосування фізичної сили (vis absoluta) і у вигляді загрози (metus). Угода, укладена за допомогою фізичного насилля, вважається недійсною, оскільки має місце повна відсутність волі. При погрозі, тобто припсихічному насиллі, воля існує, оскільки є можливість прийняти угоду, відмовитися від неї або вчинити зі свого боку опір. Римські юристи висловлювалися так: "Не бажаю без примусу, я бажаю хоч би з примусом". У наявності є акт висловлення волі, тому угода визнавалася дійсною. На цій позиції стояло і стародавнє jus civile, але за преторським правом особі, яка уклала угоду під впливом погрози, були надані різні засоби, щоб уникнути шкідливих нас­лідків. Такими засобами були:

заперечення проти заявленого позову у зв'язку з тим, що угода укладена під погрозою (exeptio quod metos causa);

позов потерпілого про повернення йому відданого за правочином, укладеним під погрозою, проти особи, яка загрожувала

(actio quod metus causa);

відновлення первісного стану (in integrum restitutio);

Всіма цими засобами можна було користуватися не тільки проти того, хто загрожував, а й проти його спадкоємців.

Всі ці засоби застосовувалися за наявності таких умов:

побоювання мало бути одночасним з виявленням волі;

погроза мала бути незаконним засобом;

однаково, була погроза теперішнім чи майбутнім злом;

загроза мала бути більш значним злом порівняно зі збитком;

загроза життю, але не майну;

погроза наклепом, фальшивим доносом не мала значення;

погроза мала порушувати небезпеку у людини з сильною волею;

слабохарактерному і лякливому право захисту не надавалось.

Той, хто застосував примус, засуджувався до відшкодування завданих збитків. У разі відмови добровільно виконати вирок він засуджував­ся до відшкодування заподіяних збитків у чотирикратному розмірі.

Обманом (dolus або dolus malus) є обдурювання з наміром однієї особи іншою з метою спонукати Ті укласти невигідну угоду. Обман не становить особливого пороку волі. Він може виявлятись по-різному, навіть шляхом мовчання. Вплив обману на угоду аналогічний помилці.

Обманутій особі проти наслідків невигідно укладеної угоди нада­вались такі засоби захисту:

заперечення проти пред'явленого позову (exceptio doli);

позов до особи, яка обманула, про понесені збитки (actio doli);

відновлення первісного стану (in integrum restitutio).

Ці засоби ці діють тільки проти особи, яка обманула (in per-sonam), а проти її спадкоємців — лише в тому випадку, коли вони збагатилися в результаті обману спадкодавця.

Засоби захисту проти особи, яка обманула, мають більш обмеже­ний характер порівняно із захистом проти примусу; пояснюється це тим, що обман є меншим насиллям над волею, ніж примус.

Для дійсності договору наявності однієї волі було недостатньо, необхідно було, щоб вона була виявлена належним чином. Через це вимагалось додержання відповідної форми, яка передбачалася законом або угодою й невиконання якої призводило до недійсності договору. Тому в стародавньому римському праві деякі договори набували юридичного характеру тільки в тому випадку, коли вони укладалися за встановленою законом формою.

Такими формами були: манципація, стипуляція, деякі письмові договори.

Правоздатність і дієздатність суб'єктів зобов'язальних договорів була тісно пов'язана з питанням майнової і ділової спроможності окремих осіб. Тому вільне волевиявлення було можливе лише за наявності право — та дієздатності як фізичних, так і юридичних осіб.

Укладення договору передбачає складну сукупність юридичних дій, яка починається з оголошення стороною, яка бажає вступити в договірні відносини, про свій намір укласти відповідну угоду. Таке проголошення пропозиції укласти договір називається офертою. Прийняття пропозиції укласти договір називається акцептом.

§3. Зміст договору

Зміст договору має бути визначеним, і предметом його не можуть бути дії протизаконні і неможливі.

Уся можлива сукупність договірних зобов'язань визначена відомою тріадою римського юриста Павла: dare ("дати", тобто передати право власності), praestare ("надати", що означає передати у тимчасове користування або надати певні послуги), facere ("виконати", а саме — вчинити певну дію або утриматися від дії).

В змісті договору розрізняють три складові:

істотний (необхідний) зміст, який визначає характер угоди і без якого договір не може існувати: наприклад, в договорі купівлі-продажу істотний зміст становлять угода про предмет, ціну і мета;

звичайний зміст договору, що не становить його суті. Але він зазвичай властивий окремим договорам. Якщо певні умови не обумовлені в договорі, то наявність їх передбачається сама по собі.

Наприклад, за договором оренди орендна плата зазвичай вноситься в кінці сільськогосподарського року, якщо сторони не погодились на інше;

випадковий зміст договору, під яким розуміють такий його склад, який не тільки не визначає його суті, а навіть не припуска­ться; тому випадковий зміст договору завжди повинен бути засте­

режений сторонами; в цьому разі мають значення випадкові: умова(conditio), строк (dies), наказ (modus).

Предметом договору можуть бути всі ті речі, які могли бути предметом дій зобов'язальних відносин взагалі.

Укладаючи договір, особи керуються найрізноманітнішими мотивами. Кожний договір має свою відповідну мету (causa).

Найближча мета, задля якої укладається договір, називається каузою. Наприклад, покупець зобов'язується сплатити продавцю певну суму, щоб придбати певну річ. Придбання речі і є найближчою метою, заради якої укладався договір. Вона одночасно є матеріальною підставою укладення договору Договори, в яких мету (каузу) можна легко визначити, називають каузальними.

Проте не в усіх договорах кауза помітна. Існують договори, в яких сторони чомусь приховують мету, заради якої укладають договір (наприклад, стипуляція).

Такі договори ніби абстраговані від своєї мети і називаються абстрактними.

Умови (conditiones). Умова — це невизначена подія, яка повинна настати в майбутньому і від якої залежатиме юридичний ефект правочину. Будь-який правочин, укладений з умовою, називається умовним (negotium conditionale). Істотними ознаками умови є: неві­домість настання і самовільність.

Необхідно, щоб при укладанні правочину було невідомо, настане чи ні умовна обставина. Умова буде недійсною, якщо до моменту укладення правочину умовна обставина відбудеться.

Наприклад, при укладанні правочину обумовлюється, "якщо кора­бель прийде в порт", а корабель вже в цей час стоїть в порту, тут умова буде недійсною. З тієї ж причини умова буде недійсною, якщо відомо, що вона ніколи не здійсниться. Наприклад, "чи обіцяєш ти сплатити мені сто асів, якщо я дістану пальцем небо?" Умова має бути цілком довільною; тому умова, яка ставила юридичний ефект правочину в залежність від такої обставини, яка сама по собі мається на увазі або яка безумовно повинна настати, вважалася недійсною.

умови позитивні й негативні, поставлені в залежність від наяв­ності або відсутності певних обставин;

умови самовільні, випадкові і змішані, тобто такі, які зале­жать від рішення умовно-правомочної особи, або абсолютно не

залежать від її рішення, або залежать тільки частково;

умови відкладні, або суспензивні і умови, які скасовують, або резолютивні.

При суспензивних умовах юридичний ефект правочину відкла­дається до моменту настання відповідної обставини, при резолю­тивних умовах настання такої обставини припиняє існування са­мого правочину.

Позитивною вважається умова, що настала, коли обставина, яка має настати, настала; негативною умовою вважається умова, що настала, коли стало відомо, що настання її неможливим.

Іноді умова вважається такою, що настала, хоч в дійсності вона і не виконувалась. Подібне відбувається в тому випадку, коли умов­но-зобов'язана особа з наміром перешкоджає настанню або ненас-танню невигідної для неї умови.

Строк (dies). Під строком мається на увазі перебування юри­дичних наслідків в тій чи іншій залежності від певного моменту часу. Строк відрізняється від умови достовірністю свого настання. Умова може настати або не настати, а строк завжди настане, хоча може бути невідомим.

Строк може бути зазначений прямо календарним днем або відне­сений до якої-небудь майбутньої дії. Отже, чистий строк може бути визначений або днем, або подією, але тільки достовірною, яка обов'язково повинна відбутись. Можливі різні комбінації:

dies certus an incertus quando — обставина повинна настати,але невідомо, коли вона настане (наприклад, день смерті);

dies incertus certus quando — невідомо, чи яка-небудь обставина настане, але відомо, коли вона настане (наприклад, день повно­ліття сина);

dies incertus an incertus quando — взагалі невідомо, настане коли-небудь певна обставина чи не настане (наприклад, день народжен­ня діда).

Строк не допускався в правочинах при укладенні шлюбу, усинов­ленні, прийнятті спадщини.

Наказ (modus). Під наказом розуміють покладання якого-небудь обов'язку на відповідну особу, якій надається безоплатна вигода. Наприклад, хто-небудь дарує іншій особі відповідну суму грошей, щоб в свою чергу ця особа виконала яке-небудь зобов'язання на користь третьої особи: передала річ або доставила аліменти тощо.

Отже, суть наказу полягає в тому, що на особу, яка збагатилась, покладається певне зобов'язання. Наказ, на відміну від умови, ні­коли не має речового характеру, а утворює тільки особисту вимогу.

Невиконання наказу не робить правочин недійсним, проте особі, на користь якої зроблено наказ, дається особистий позов про вико­нання, а при легатах та даруванні понад те — альтернативний строк на повернення дару. Наказ має місце в угодах при даруванні і в розпорядженнях на випадок смерті (mortis causa). Наказ не може спонукати до дій неможливих.

Договори, не обмежені умовами, строками і наказами, є чистими.

4.1.   Вербальні контракти

Вербальним контрактом є договір, який набирає обов'язкової сили з моменту проголошення певної словесної формули (verbis contrahitur).

Таких договорів в римському праві було три: stipulatio, dolis dictio і operarum iurata promissio.

Найважливішим з них була stipulatio, яка у всій системі римсь­ких зобов'язань посідала перше місце і була записана вже в Законах XII таблиць.

Stipulatio — стипуляція — за своєю формою складалася з усного питання і усної відповіді боржника.

Спочатку визначені слова були приписані правом. Наприклад, питання: dabis — даєш? Відповідь: dabo — дам.

Кредитор питає: "Обіцяєш ти дати мені сто?" А боржник відпо­відає: "Обіцяю".

Завдяки такій словесній формі контракт вважався здійсненим, і кредитор одержував право на позов; слова зобов'язували боржника. Стипуляція мала величезне значення в римському праві; вона була дуже зручна для кредиторів завдяки своєму односторонньому характеру;

боржник повинен був виконати те, що обіцяв; стипуляція для лих­варів мала великі переваги перед іншими формами угод, тому що основа зобов'язання була не виражена і договір був абстрактним. У формі стипуляцїї могла бути здійснена будь-яка згода сторін.

Dolis dictio — усна обіцянка дати придане, яка здійснюється у формі стипуляції.

Operarum iurata promissio — обіцянка раба, який одержав волю, здійснити на користь свого пана дарування чи будь-яке інше зо­бов'язання або надати йому послугу.

 

4.2.  Літеральні контракти

Літеральними (письмовими) контрактами називали договори, які укладалися письмово (litterae — письмо; litterisfit obligatio — зобов'язан­ня, що виникало внаслідок запису, письма).

В Римі вважалось обов'язком громадянина, який вступив в ділові відносини з іншими особами, вести книгу, в яку записувалися гро­шові надходження й видачі. Якщо в книгу вносилася сума, видана кому-небудь, і ця остання особа шляхом відповідного запису в своїй прибутково-видатковїй книзі визнавала одержання цієї суми, то в силу цього запису і виникав договір: боржник зобов'язувався книж­ковим записом.

Із втратою значення прибутково-видаткових книг одержали по­ширення письмові зобов'язання іншого роду — запозичення з прак­тики грецьких або еллїнізованих провінцій: сінграфи (syngrapha) і хірографи (chirographa). Сінграфа — це документ, написаний від імені третьої особи, який свідчив про її борг; складався в присут­ності свідків і підписувався останніми (такий-то винен такому-то 1000 сестерцій).

Проте процедура складання сінграфи була обтяжливою і формалі­зованою: вимагалася присутність свідків, сторони змушені були вик­ладати їм зміст договору, що далеко не завжди відповідало їхнім інте­ресам. Внаслідок цього в період абсолютної монархії сінграфи посту­пово втрачають своє значення, а римляни доходять висновку, що та­кий документ може взагалі складати сам боржник і без свідків. Отже, виникає інша форма літерального контракту — хірограф — боргова розписка, що складається від імені першої особи — боржника — і підписується ним (Я, такий-то, винен такому-то 1000 сестерцій).

4.3.  Реальні контракти

Реальні контракти — це угоди, які виникали з моменту фактичної передачі речі. До них належать: позика (mutuum); позичка (сотто-datum); поклажа (depositum); договір застави (pignus).

Позика (mutuum) — реальний договір, що виникає внаслідок пе­редачі однією особою (позикодавецем) речей, що визначені родо­вими ознаками, іншій особі (позичальнику) у власність із зобов'язан­ням повернути їй речі в тій же кількості і такого ж роду та якості в установлений строк або до вимоги.

Договір позики є одностороннім, тому зобов'язання виникає тільки для позичальника.

Умови і ознаки позики:

передача у власність замінних речей; найчастіше предметом позики є гроші; якщо той, хто передає, тобто позикодавець, сам не

є власником або з будь-яких причин не здатний до відчуження, то

не може бути і позики;

обіцянка позичальника повернути одержане в тій же кількості і такої ж якості;

предметом позики можуть бути тільки речі замінні;

моментом встановлення договору вважається момент дійсної передачі предмета позики;

строк повернення одержаного може бути визначений точно або за вимогою;

ризик випадкової загибелі речей перед тим, як вони будуть вжиті, падає на позичальника, тому що після їх передачі   він стає власником (casum sentit dominus); позичальник як такий не зобов'язаний сплачувати відсотки.

Сплата відсотків має бути застережена особливою угодою і настає з моменту прострочення або початку процесу (litis contestatio);

у випадку неплатежу кредитор міг пред'явити до боржника по­зов, який при грошовій позиці називався condictio certi, при позиці інших речей — condictio triticaria. Взагалі будь-який позов, який випливає з договору позики, в науці прийнято називати позовом з позики (condictio ex mutuo). Цей позов належить до цивільних і суворих позовів.

Договір позики оформлявся шляхом стипуляції або видачею позикової розписки (хірографа). Така розписка була доказом одер­жання грошей.

Іноді мали місце випадки, коли розписка вручалася кредитору раніше одержання грошей, і він, одержавши розписку боржника, відмовлявся передати гроші останньому.

Наявність таких фактів пояснюється тим, що боржник (соці­ально і економічно слабший) підкорявся вимозі кредитора (соці­ально і економічно сильнішому), який в більшості випадків був лихварем. З метою боротьби з подібними явищами постало питання про надання боржнику якихось правових засобів для запобігання стягненню неіснуючого боргу.

Такими засобами були:

exceptio doli, тобто заперечення проти заявленого до бор­жника позову про те, що одержання розписки здійснено шляхом обману;

те, що боржник, не дочекавшись подачі позову, міг в свою чергу заявити про повернення йому розписки, яка була видана при обіцянці, що позика буде одержана (querela поп numerata pecunia).

Однак застосування цих засобів для боржника було дуже утрудне­ним, тому що необхідно було довести факт неодержання грошей. Надалі боржник був поставлений в більш сприятливе становище, оскільки обов'язок довести передачу грошей боржнику був покладе­ний на кредитора. За правом Юстиніана пред'явлення боржником позову про повернення розписки (querela поп mimeratae pecuniae) було обмежене двома роками.

Позичка (commodatum) — це реальний договір, за яким одна осо­ба (комодант) передає іншій особі (комодатарію) певну річ у тим­часове безоплатне користування.

Позичка — договір двосторонній, але нерівний, оскільки обов'язки завжди несе позичальник (комодатарій) і лише іноді позикодавець (комодант).

Предметом договору може бути тільки індивідуально визначена річ, обов'язково тілесна — рухома і нерухома, власна і чужа.

До комодатарія переходить тільки просте утримання речі — детен-ція (detentio) без права одержання вигод; одержані вигоди підлягають поверненню комоданту.

Комодатарій несе відповідальність за легку вину і цілість (сиіра levis et custodia).

Користування річчю обов'язково має бути безоплатним, відпо­відно до її призначення, як і належить доброму господареві.

За випадкову загибель речі комадатарій відповідальності не несе; після закінчення строку він зобов'язаний повернути річ в такому стані, в якому її одержав.

Іноді можуть виникнути обов'язки і для комоданта, наприклад, оплатити надзвичайні й необхідні витрати. Комодант несе відпові­дальність тільки за грубу вину. Наприклад, він дає зіпсовану бочку, з якої все витікає, дає в позику коня, хворого на інфекційну хворобу. В обох випадках має місце груба вина.

Інтереси комоданта захищаються шляхом прямого позову з позич­ки (actio commodati directa). Можливий позов і з боку комодатарія проти комоданта, який називається непрямим позовом (actio commodati con-traria).

Позов цей може бути поданий у зазначених вище випадках, тобто за витрати й збитки.

Від позички необхідно відрізняти той випадок, коли річ пере­дається в користування до вимоги безоплатно і, крім того, без будь-якого зобов'язального характеру. Така згода називається прекаріум (ргесагіит), а той, хто одержав таке користування, називається прека-ристом. Прекарист користується самостійним посесорським захис­том проти третіх осіб і зобов'язаний повернути річ без претензій до того, хто дав річ (precario dans).

Поклажа (depositum), тобто передача на збереження — це реаль­ний договір, за яким одна особа (поклажодавець, депонент) віддає іншій (поклажоємцю, депозитарію) на безоплатне зберігання яку-небудь рухому річ з правом повернення за першою вимогою.

Предметом договору може бути лише рухома індивідуально визна­чена річ — своя або чужа. Збереження речі має обов'язково бути безоплатним, інакше згода не буде поклажею.

Річ передається на просте держання поклажоємцю (detentio), який зобов'язаний зберігати річ без права користування і за першою вимогою поклажодавця повернути її в тому стані, в якому одержав, з усіма прибутками й вигодами.

75

 

Поклажоємець зобов'язаний зберігати чужу річ так, як він збе­рігає власні речі, і несе відповідальність тільки за грубу вину; в разі прострочення (тога) він несе відповідальність.

Відмова поклажоємця видати річ поклажодавцеві з мотивів права затримання (ius retentianis) або зарахування (compensatio) не має місця.

Договір поклажі є двостороннім, нерівним, тому обов'язки депо­нента до депозитарія зводяться до оплати всіх обґрунтованих витрат і відповідальності за легку вину та шкоду, заподіяну дефектами самої речі.

Депонент проти депозитарія має прямий позов (actio depositi directa). Предметом позову може бути або вимога про повернення речі, або вимога виплати за річ. Задоволення такого позову для депозитарія мало наслідком безчестя (infamia) і відповідальність, тобто сплату подвійної вартості речі (in duplum). В свою чергу депо­зитарій міг подати позов до депонента (actio contraria) за витрати, яких він зазнав, а також за заподіяну з вини депонента шкоду.

Спеціальними видами зберігання були:

1)             поклажа під час нещасного випадку (depositum misera-bile).

Річ передають на зберігання під час нещасного випадку (пожежа,

повінь). При неповерненні речі поклажоємець сплачує її подвійну

вартість і піддається громадському безчестю (infamia);

секвестр (sequestratio) — передача речі особами, між якими

виник спір, на збереження третій особі, з умовою віддати річ тому,

хто виграє спір;

передача на збереження родових речей (найчастіше гроші) з

умовою повернення їх у тій же якості й кількості. Договір цей

подібний до договору позики, але відрізняється приводом і наміром

сторін. При позиці надається допомога грішми, а при збереженні

ми спостерігаємо бажання власника речей зберегти останні й пере­

дати їх в надійні руки. Сторони можуть погодитися, що покла­

жоємець одержує речі у власність і бере на себе відповідальність за

випадкову їх загибель. Таке зберігання називається неправильним

(depositum irregulare).

Договір застави (contractus pigne raticius) — реальний договір, за яким одна особа (заставодавець) передає іншій (заставоутримувачу) річ для забезпечення боргу, але з умовою, що заставоутримувач поверне ту ж саму річ в момент сплати боргу або припинення заста­ви. Якщо від продажу речі вторговано суму, яка перевищує борг, то надлишок заставоутримувач зобов'язаний повернути боржникові.

Договір застави є двостороннім, але нерівним.

Предметом договору може бути будь-яка річ — своя або чужа. Заставоутримувач зобов'язаний зберігати річ, але не відповідає за її випадкову загибель.

Заставоутримувачу забороняється користуватись річчю, за винят­ком особливої угоди, яка називається антихрезисом (pactum antic-hreticum).

При припиненні застави заставоутримувач (віритель) зобов'язаний повернути заставодавцю річ негайно після сплати останнім боргу або повернути йому надлишок над боргом від вторгованої від речі суми (hyperocha).

Обов'язки заставодавця перед заставоутримувачем в певних ви­падках були такими:

оплатити всі обґрунтовані витрати;

при заставі чужої речі встановити інше заставне право;

відповідати за вчинену шкоду у випадку евікції речі;

відповідати за дефекти речі і по очистці.

У договорі застави заінтересовані обидві сторони: одна має кредит, інша — упевненість, гарантію виконання, тому обидві сторони відпо­відають за будь- яку вину (culpa levis). Правовідносини, які виникають між заставоутримувачем і заставодавцем, охороняються шляхом позо­вів: actio pigneraticia in personam directa (позов заставодавця до заставо­утримувача) і contraria (позов заставоутримувача до заставодавця).

4.4.   Консенсуальні контракти

Купівля-продаж (emptio-venditio) — консенсуальний договір, за яким одна особа — продавець (venditor) — зобов'язується надати певну річ іншій особі — покупцеві (emptor), а останній зобов'язується спла­тити продавцю за продану річ обумовлену суму грошей.

Купівля-продаж — договір двосторонній: обидві сторони відпові­дають не тільки за явно обіцяне, а й за все те, чого вимагає добросо­вісність. Договір стає дійсним з того моменту, коли сторони погоди­лися стосовно предмета й ціни; завдаток або здійснення договору в письмовій формі є лише доказом того, що договір укладено.

Об'єктом купівлі-продажу можуть бути будь-які речі, що не виключені з комерційного обігу: res corporales et incorporates, індиві­дуально визначені або ті, які визначаються родовими ознаками, сукупність речей і навіть все майно, власне й чуже, крім речей украдених, речей, що існуватимуть в майбутньому.

Угода про майбутні речі може укладатися у двох формах:

купівля-продаж на ризик (аіеа). Наприклад, продається май­бутній урожай, якщо врожаю не буде, правочин залишається дій­сним. Фактично продається і купується надія на врожай, все зале­жить від простого випадку,"

купівля майбутніх речей по ціні за одиницю виміру. Нап­

риклад, особа купує врожай фруктового саду з умовою платити за

одиницю виміру. Правочин буде умовним. Якщо врожай буде, вона

зобов'язана сплатити обумовлену ціну, якщо врожаю не буде, то

угода вважатиметься недійсною.

Ціна речі обов'язково має бути виражена в грошовій сумі, при­чому ціна повинна бути визначена і справжня, але не вимагається, щоб вона була дійсною (тобто може бути або дешевше, або дорож­че існуючої). Якщо продаж здійснено менш як за півціни, то про­давець відповідно до рескрипту імператора Діоклетіана міг вимага­ти оплати дійсної вартості речі, а в разі відмови покупця — вімови-тись від договору. Такий випадок називається loesio enormis.

Продавець зобов'язаний був передати річ покупцеві і відповідав за дефекти речі і її кінцеву якість.

Тілесна річ передається шляхом простої традиції (traditio). Пере­дача речі встановлює лише володіння, а не власність, але це не означає, що власність не встановилася; мета передачі — встановити власність. Якщо при укладанні правочину буде зроблено застережен­ня, що власність не встановлюється, то не існуватиме й договору купівлі-продажу.

При купівлі-продажу з моменту угоди до моменту передачі ризик випадкової загибелі речей з індивідуальними ознаками несе поку­пець, а з родовими — продавець. З моменту угоди до моменту пере­дачі продавець зобов'язаний зберігати продану річ, як це повинен робити добрий господар по відношенню до своєї речі.

Продавець несе відповідальність перед покупцем за дефекти про­даної речі, які значно зменшують її ціну і придатність до вжитку в обігу. При цьому не має значення, змовчав продавець про дефекти чи гарантував їх відсутність. Продавець звільняється від відповідаль­ності лише в тому випадку, якщо доведе, що про дефекти покупцю було відомо, або що він був попереджений, або не міг їх не помітити.

Покупцю, що виявив дефекти в купленій речі, надавалося право:

вимагати зменшення купівельної ціни шляхом позову, який

називався aciio quanti minores — позов про зменшення вартості;

повернути річ і вимагати повернення сплачених грошей також

шляхом позову — actio redhibitoria.

Перший позов можна було подати протягом року, другий — про­тягом шести місяців. За позовом про повернення сплачених грошей і речі продавець повертає сплачені гроші із звичайними процентами і витратами покупця, а покупець зобов'язаний повернути річ пов­ністю, з усіма наслідками, і відповідає за шкоду, якщо вона сталась з його вини. За випадок відповідає продавець.

Продавець відповідає перед покупцем і за правові дефекти речі, це є відповідальністю за евікцію (evictio). Наприклад, третя особа пред'являє до покупця позов про вилучення речі, заперечуючи пов­новаження продавця на укладення правочину. В такому випадку покупець зобов'язаний повідомити продавця про наступний спір, а продавець зобов'язаний виступити в процесі на захист покупця.

Якщо річ буде вилучена з володіння покупця, продавець зобов'яза­ний відшкодувати всі збитки до моменту винесення вироку, але не більше подвійної вартості речі.

Продавець не відповідає за евікцію якщо;

про це є угода з покупцем;

покупець знав про дефекти і не обумовив відповідальність про­давця;

гравець продає річ, щоб вторговані гроші перевести на гру, а покупцю ця обставина була відома.

Покупець зобов'язаний сплатити обумовлену ціну одночасно з передачею речі, якщо не було іншої домовленості. З настанням строку платежу або передачі речі він платить проценти і відшкодо­вує продавцю необхідні й корисні витрати за час з моменту угоди про передачу.

Особливими видами продажу є:

продаж на пробу. Правочин в цьому випадку умовний;

продаж за зразком, тобто продається певна кількість речей відповідно до зразка. В цьому випадку правочин не є умовним;

продаж вимог. Будь-яка вимога, яка підлягає уступці (cessio), може бути продана. Продавець відповідає за правильність вимоги,

але не за її реалізацію.

Продавець має право на позов проти покупця (actio venditi), в якому він вимагає сплатити обумовлену ціну. Покупець має право на позов проти продавця (actio empti). Шляхом цього позову він вима­гає від продавця річ.

Найм (locatio-conductio) — консенсуальний договір, за яким одна особа (наймодавець) за певну плату з боку іншої (наймача) зобов'язу­ється надати останній користування річчю або працею особи. Найм — договір двосторонній, рівний.

Джерела римського права вказують на велику схожість договору найму з договором купівлі-продажу. Ось чому до нього аналогічно застосовуються правила купівлі-продажу.

Предметом найму може бути річ або праця вільної людини. Праця раба віддавалася в Римі у найм як річ. Розрізняли три види найму:

найм речей (locatio-conductio rei);

особливий найм — найм робочої сили вільної людини (locatio-

conductio operarum);

підряд-замовлення (locatio-conductio opens).

Найм вважався укладеним, якщо сторони домовились про предмет і плату за найм.

Наймом речей є договір про оплатне надання речі в користу­вання. Найм плодоносний називався орендою (оренда споловини, здольщина, colonus partiarius існувала в тих випадках, коли орендар сплачував як орендну плату частину врожаю) .

Об'єктом найму могли бути всі речі, які не були вилучені з обігу (res in commercio), причому тільки неспоживні: рухомі й нерухомі, тілесні й безтілесні (наприклад, узуфрукт), власні й чужі. В остан­ньому випадку має місце піднайм (sub-locatio), для якого не вимага­лася згода господаря. Плата у разі найму обов'язково мала виражатися в грошовій сумі, бути визначеною і справжньою, але не вимагалось, щоб вона була дійсною (тобто дорожче або дешевше).

Якого-небудь визначеного строку дії найму в римському праві встановлено не було.

Найм — договір двосторонній, рівний, обидві сторони відпові­дають одна перед іншою за будь-яку вину. Ризик випадкової загибелі об'єкта найму покладався на наймодавця (locatoris est periculum).

Договір найму права та обов'язки покладає на обидві сторони.

Наймодавець зобов'язаний:

першим передати річ в користування наймачу на весь строк найму (detentio); річ повинна бути передана в такому вигляді, щоб користування нею було можливим відповідно до договору;

відповідати перед наймачем за дефекти речі, якщо він їх приховав або запевнив про їх відсутність. В цьому випадку наймач має право вимагати зменшення плати за найм або повного розір­вання договору й відшкодування збитків;

здійснювати ремонт речі і сплатити всі збори і повинності,

якими річ оподатковується;

повернути наймачу всі необхідні і корисні витрати в розмірі

одержаної вигоди.

Наймач зобов'язаний:

платити плату за найм у визначені строки (якщо відсутня

угода — після закінчення найму);

після закінчення строку найму повернути річ господарю в

цілості, наскільки це можливо при обумовленому користуванні.

Для забезпечення виконання договору при оренді міських і сіль­ських ділянок, а також будинків на користь наймодавця відповідно до закону встановлювалося закладне право на все внесене та вве­зене майно наймача (invecta et illata).

При оренді сільських ділянок наймач мав право на зменшення або зняття орендної плати, якщо внаслідок надзвичайних обста­вин (паводок, град тощо) він не одержував очікуваного врожаю.

Договір найму припинявся:

після закінчення строку найму;

після заяви однієї зі сторін, якщо строк найму не був визна­ченим;

якщо наймач при строковому наймі протягом двох років не вносив орендної плати;

якщо був необхідний ремонт речі, що не дозволяв нею корис­туватися;

якщо внаслідок непередбачених обставин господареві булла потрібна віддана в найм річ;

якщо наймач в обумовлений строк не повернув речі після повторного нагадування;

якщо дефекти речі не дають можливості далі нею користува­тися;

якщо наймодавець продавав річ іншій особі і остання не ба­жала продовжувати договір. В цьому випадку наймач мав право вимагати відшкодування збитків і втрачених прибутків.

З договору найму виникають позови: actio locati — для наймодавця, за яким він може вимагати сплати грошей, повернення речі і від­шкодування збитків, і actio conduct — для наймача про надання речі й утримання її в належному вигляді.

Особистий найм або найм послуг — це консенсуальний договір, за яким одна особа (locator) віддає в розпорядження іншої (conduc­tor) свою робочу силу, свою працю за певну винагороду.

Той, хто наймався, зобов'язаний був протягом строку договору надавати свою робочу силу (за винятком випадкових обставин, які цьому могли перешкодити) і відповідав за будь-яку вину.

Наймач зобов'язаний був платити найманому працівникові обумов­лену плату, навіть якщо і не користувався робочою силою, за винятком випадку, коли працівник заробив рівну суму по найму в іншому місці.

Наймач звільнявся від сплати плати за найм і в тому випадку, коли найманий працівник не виконав роботи навіть через не залежні від нього обставини (випадок — casus), і відповідав за всяку вину. Смерть наймача не припиняла договору.

Інтереси наймача захищались позовом actio conducti, найманого — actio locati.

Підряд-замовлення — консенсуальний договір, за яким одна осо­ба — підрядник (conductor opens) бере на себе зобов'язання ви­конати для іншої (locator operis) певну роботу за певну грошову винагороду.

Якщо при locatio-conductio operarum елемент праці полягає в зобов'язанні виконати роботу для створення якої-небудь речі, робіт­ник дає свою працю в розпорядження наймача, працює за вказівками останнього, то при locutio conductio operis підрядник самостійно розробляє план для досягнення мети, яку йому вказує контрагент: побудувати будинок, транспортувати товари сушею чи морем тощо. Отже, об'єктом договору є не робота, не особиста праця як така, а результат, якого потрібно досягти. Припускалося, що матеріал пови­нен давати підряднику замовник. Якщо ж підрядник використовував свій матеріал, то за правом Юстиніана мала місце купівля, якщо частину матеріалу давав замовник, то угода була наймом.

Підрядник зобов'язувався виконати роботу згідно з договором і здати її у встановлений строк; він ніс відповідальність за недоліки в роботі і після Ті здачі.

Підрядник міг передати виконання роботи іншим особам, але відповідальність з нього не знімалась; за випадок він відповідаль­ності не ніс, але не мав права вимагати повної винагороди, а лише відповідно до виконаної роботи.

Отже, ризик випадкової загибелі чи псування роботи до її здачі ніс підрядник, а після здачі — замовник.

Замовник повинен був виплатити підрядникові обумовлену вина­городу після здачі всієї роботи, якщо за договором не було іншої домовленості.

Позов підрядника до замовника називався actio locati, а замов­ника до підрядника — actio conducti.

Сторони відповідали одна перед одною за будь-яку вину.

Нещасний випадок при перевезенні вантажу водним шляхом регу­лювався за lex Rhodia de iactu, запозиченим з родоського морського права, згідно з яким при небезпеці загибелі судна частину вантажу можна було викинути за борт, а збитки розподілялись між тими особами, в інтересах яких було бажаним зберегти судно.

Товариство (societas) — це консенсуальний договір, за яким двоє або кілька осіб (socii) погоджувались спільно брати участь у досяг­ненні спільної дозволеної мети спільними засобами.

Договір вважався здійсненим, якщо сторони погодились щодо мети й засобів; угода могла бути навіть мовчазною. Мета товарис­тва мала бути дозволеною і могла бути будь-якою; вона могла мати економічне значення і не мати його. Необхідно, щоб мета това­риства була дійсно спільною для всіх членів товариства. Тому не вважалося товариством таке угруповання, за якого вигоду мали лише кілька членів, а решта мала збитки. Прибутки й збитки, якщо не було іншої домовленості, між членами товариства розподілялись абсолютно порівну.

Кожний учасник повинен був зробити певний внесок; внеском визнавалось все те, що було вкладене кожним членом товариства до спільної справи: гроші, майно чи послуги. Внески окремих учас­ників могли бути різного роду й вартості. Припускається, що внески всіх учасників однакові, якщо договором не визначено інше.

Існування товариства могло бути встановленим на певний строк або безстроково.

Товариство не було юридичною особою, тому воно не могло пред'являти вимог і позовів від свого імені; існували лише борги і вимоги окремих співучасників. Кожний учасник при здійсненні право-чинів з третіми особами в справах товариства виступав як представник кожного члена товариства на підставі даних йому повноважень.

Обов'язки учасників один перед одним зводились:

до внесення внесків або до надання своєї робочої сили в роз­порядження інших учасників (послуги);

до участі в усіх операціях товариства;

до того, що всі члени товариства користувалися однаковими правами і несли однакові обов'язки;

до того, що кожний з учасників міг вимагати повернення йому корисних і необхідних витрат;

до того, що добросовісність (bona fides) становила особливий принцип договору товариства; учасників кожний обирав вільно, тому той, хто вступив у товариство з особою недбайливою, не мав права обвинувачувати будь-кого, коли від цієї недбайливості була шкода для спільної справи. Виходячи з цього, всі учасники несли відповідальність один перед одним за конкретну вину і повинні були виявляти піклу­вання про спільну справу, подібно до того, як вони виявляють його у своїх власних справах (culpa in concrete, diligentia quam in suis rebus).

Отже, учасник (socius), недбайливий у своїх власних справах, не ніс відповідальності за власну недбайливість, але за таку ж саму недбайливість перед сторонніми він ніс відповідальність, як за будь-яку вину;

6)             до того, що для здійснення своїх прав кожному учасникові

проти іншого належало право позову (actio pro socio).

За обсягом майнових внесків розрізняли такі види товариств:

повне товариство (societas omnium bonorum). Повна спільність всього майна теперішнього й майбутнього. Наприклад, майно одер­жане за заповітом або подароване від сторонніх осіб;

societas lucri cessans. Об'єктом такого товариства є все те, що придбане діяльністю його учасників з моменту угоди, але не шляхом дарування, відпису, спадкування;

societas unius negotionis, тобто товариство, що утворювалось для певного виду економічної діяльності, наприклад, для спільної тор­гівлі. Все інше майно залишалося в особистій власності кожного співучасника;

4) societas unius rei, тобто товариство для вирішення будь-якої певної справи, наприклад, поїхати куди-небудь закупити певний товар (хліб, рибу), привезти назад, розпродати, розподілити прибуток і збитки.

Товариство припинялось:

за загальним рішенням учасників або односторонньою від­мовою;

у випадку втрати членом товариства всього свого майна; кон­курсу і конфіскації майна;

у випадку досягнення мети;

у випадку смерті одного з учасників.

Після припинення товариства відбувався поділ товариського майна. Спір між учасниками товариства про поділ майна розв'язувався позо­вом actio communi dividundo, тобто позовом про поділ спільного майна, як і при поділі спільної власності.

Доручення (mandatum) — це консенсуальний договір, за яким одна особа — довіритель (mandans, mandator) — доручає іншій осо­бі — довіреному (procurator, mandatarius) — виконання справи або кількох справ без винагороди.

Договір вважався укладеним з моменту домовленості, навіть мов­чазної. Предметом доручення могли бути різні справи: управління майном, ведення торгівлі, складання різного роду правочинів, пред­ставництво на суді тощо.

Договір доручення укладається в інтересах довірителя, а не пові­реного.

Договір доручення — двосторонній договір, але нерівний, тому довіритель є головним управоваженим у всіх випадках і має право проти повіреного як головного боржника на прямий позов (actio mandati directa) про виконання доручення або відшкодування зав­даних невиконанням збитків. Повірений проти довірителя умовно і не завжди мав право позов (actio mandati contruria) про відшкодування витрат, зроблених при виконанні доручення, чи інших збитків.

Обидві сторони несли одна перед одною відповідальність за будь-яку вину. За шкоду, якої зазнав повірений внаслідок випадку (наприк­лад, пограбування, корабельна аварія), довіритель не відповідав.

Повірений зобов'язаний був виконати дане йому доручення, керу­ючись інструкціями та інтересами довірителя; виконання доручення можна було передовірити іншій особі, але повірений мав відпові­дати перед довірителем за вибір особи, подати довірителеві звіт про виконане доручення і передати все одержане.

Довіритель зобов'язаний був виплатити повіреному всі зроблені ним витрати, звільнити його від прийнятих на себе зобов'язань із виконання доручення, а після закінчення справи заплатити гонорар.

Жінки, духовні особи, солдати, infames (опорочені) були обме­жені в праві вести чужі справи, хоч і були правоздатні.

Договір доручення припинявся:

1) у випадку смерті однієї з сторін, за винятком mandatum post mortem (посмертного доручення), тобто того випадку,  коли

доручення спрямоване на дію, яка повинна була здійснитися тільки після смерті;

з виконанням доручення;

із закінченням терміну повноваження, якщо було встанов­лено термін;

із скасуванням доручення і відмовою повіреного.

4.5.   Безіменні контракти

Виникнення безіменних контрактів (contractus innominati) пов'язане майновим наданням, яке може полягати в передачі речі або в здійсненні якої-небудь дії.

Різноманітність безіменних контрактів у кодифікації Юстиніана зводиться до чотирьох основних групп.

Я передаю тобі право власності на річ з метою, аби ти мені передав право власності на іншу річ — do, ut des.

Я передаю тобі право власності на річ з метою, аби ти вико­нав певну дію на мою користь, надав мені певну послугу тощо —do, ut facias.

Я здійснюю на твою користь певну дію з метою, аби ти мені

передав право власності на певну річ — facio, ut des.

Я здійснюю на твою користь певну дію з метою, аби ти здій­

снив на мою користь також певну дію —facio, ut facias.

З часом ці групи договорів сформувалися в самостійний вид і утворили нові договори в системі римських контрактів.

Серед різноманітних випадків безіменних контрактів найчастіше застосовувалися: міна (permutatio) і оцінний договір (contractus aesti-mutorius).

Міна (permutatio) — це реальний договір, за яким одна особа передає іншій яку-небудь річ з тим, щоб також одержати від неї яку-небудь річ (do, ut des).

Міна відрізняється від купівлі-продажу тим, що предметом може бути тільки власна річ, при передачі речі переходить і право влас­ності. Зобов'язання виникає з моменту фактичної передачі речі одним з контрагентів. Дається річ за річ а не гроші за річ. Договір реальний, безіменний. В іншому до міни застосовуються правила купівлі-продажу.

Під оцінним договором римляни розуміли реальний безіменний дого­вір (contractus aestimatorius), за яким одна особа (віритель) передавала іншій особі (боржнику) певну річ для продажу за визначену ціну з тим, щоб останній повернув або річ або заздалегідь обумовлену їі вартість. Такий посередник був сам заінтересований в продажу речі, у зв'язку з тим, що лишок одержаної від продажу суми надходив на його користь. Замість одержання лишку йому видавалась певна винагорода.

Людина, яка одержала для продажу річ, не ставала її власником, ним ставав той, хто її купив. Той, хто одержав річ для продажу, міг залишити її собі, заплативши встановлену ціну або її встановлену вартість вірителю.

Посередник ніс перед вірителем відповідальність не тільки за будь-яку вину, а й за випадок.

Вірителю для захисту його інтересів надавалося право на позов — actio de aestimanto.

4.6. Пакти

Пакт (pactum) — неформальна угода, яка не підпадала під жоден з типів контрактів, була позбавлена позовної сили. Розрізняли три категорії пактів.

1.             Pacta adiecta — додаткові угоди. Під цими угодами розуміли угоди, які приєднувались до якого-небудь головного договору. Роз­різняли pacta adiecta, що укладались разом з головним договором(in continenti), і додаткові угоди, укладені пізніше, через певний від­тинок часу (ex intervallo).

Римляни не визнавали ніяких додаткових угод після укладання договору, за винятком тих, метою яких було полегшення становища боржника. Наприклад, угода про прощення або відстрочку боргу.

2.             Pacta praetoria. Під преторськими пактами розуміли ті пакти,які претор у своєму едикті наділяв самостійним позовом.

До таких пактів належали:

обіцянка сплатити свій або чужий вже існуючий борг (constitutum debiti proprii або а Непі);

receptum (прийняття), причому розрізняли три випадки:

а)             обіцянка банкіра сплатити чий-небудь борг (receptum argentarii);

б)            прийняття власниками кораблів, готелів і постоялих дворів речей пасажирів і постояльців на зберігання з підвищеною відповідаль­ністю (receptum nautorum, cauporum, stabulariorum). Від відповідальності звільнялися вони тільки за наявності так званої непереборної сили(vis maior);

в)             той, хто приймав на себе обов'язки третейського судді,

повинен був їх виконувати; причому в разі невиконання його приму­шували до того заходами адміністративної влади (receptum arbitrii).

3.             Pacta legitima. Під цими пактами розуміли угоди, які дістали позовний захист у законодавстві пізньої імперії. До таких пактів належали:

обіцянка дати придане (pactum dotis). Така неформальна угода давала право чоловікові вимагати обіцяного приданого;

дарувальна обіцянка (pactum donationis), яка могла бути здійснена найрізноманітнішими способами.

Дарування є договором про безоплатне надання однією особою іншій певного майна. Дарування — акт добровільної, невимушеної щедрості дарувальника. Дарування передбачає згоду обдаровуваного.

Ознаки дарування:

намір обдарувати (animus donandi); причому намір обдару­вати мав бути результатом вільного виявлення волі й актом щед­рості;

надання майнової користі має відбуватись без винагороди;

зменшення майна дарувальника і збільшення майна обдаро­вуваного;

прийняття дару.

Дарування може бути здійснено:

безпосередньо передачею яких-небудь речей або встанов­

ленням речових прав, тобто dando;

відпущенням боргу або відмовою від якого-небудь речового

права, тобто   liberando;

обіцянкою у майбутньому передати яку-небудь річ або вста­

новити речове право, тобто promittendo.

Дарування між подружжям вважалося недійсним, проте якщо обдаровуваний пережив дарувальника, дарування залишалося в силі.

Якщо дарування здійснювалося з дотриманням усіх формальнос­тей, дар не підлягав поверненню, за винятком випадків невдячності, образи, створення небезпеки для життя дарувальника, заподіяння йому тяжкого майнового збитку тощо.

§1. Поняття спадкового права

Спадкове право — це сукупність правових норм, які регулюють порядок переходу майнових прав і обов'язків померлої особи до її правонаступників.

В системі римського приватного права спадкове право тісно пов'язане з усіма видами майнових прав. Після смерті особи най­частіше залишається її майно, яке є об'єктом переходу за спадщиною до інших осіб. Римські юристи вважали, що помирає власник, але його власність залишається; помирає боржник, але не борг. У римському спадковому праві склався цілий комплекс правових приписів, які регулю­вали перехід майна власника після його смерті до інших осіб. До них належали такі категорії та положення, як спадкування, спадщи­на, спадкодавець, спадкоємець, універсальне та сингулярне наступ­ництво, відкриття та набуття спадщини, легати, фідеїкоміси та ін.

Спадкування (hereditos) — перехід майна після смерті його влас­ника до інших осіб. Під майном прийнято розуміти сукупність прав і обов'язків померлого. Отже, до складу спадщини належать як права, так і обов'язки, актив і пасив, наявне майно померлого і його борги, які він не встиг скасувати за життя. Перехід майна чи майнових прав і обов'язків, що належали певній особі, можливий лише після смерті власника. Спадкування майна за життя його власника не буває.

Спадщина (hereditas) — це сукупність прав і обов'язків померло­го, яка визначається на момент смерті спадкодавця.

Спадкодавець (defunctus) — особа, після смерті якої залишилося майно. Ним може бути лише фізична особа. Юридична особа не може вмерти, її діяльність припиняється, але в цьому випадку права спадкування в неї не настає.

Спадкоємець (heres) — особа, до якої переходить у встановлено­му порядку майно померлого. Ним може бути як фізична, так і юридична особа.

Перехід майна померлого (наступництво) до інших осіб можливий за однією із двох правових підстав — за заповітом або за законом.

Римське спадкове право не допускало одночасного спадкування за заповітом і за законом: nemo pro parte testatus, pro parte intestatus decederepotest — не може бути спадкування в одній частині майна помер­лого за заповітом, а в іншій — за законом. Цей принцип римського спад­кового права закладений ще в Законах XII таблиць і зберігся в праві Юстиніана.

Водночас наступництво у правах і обов'язках померлого могло бути двояким за характером — універсальним або сингулярним. За універсальним наступництвом до спадкоємців переходили права й обов'язки як єдине ціле, все повністю. Не можна було погодитися

на наступництво лише в правах, відмовившись від обов'язків (боргів), чи покласти на одного спадкоємця борги спадкодавця, а іншому передати тільки права. Тому спадкоємці несли відповідальність за борги спадкодавця- Римські юристи, розв'язуючи в такий спосіб питання про борги спадкодавця, ніби підкреслювали, що в особі спадкоємців продовжує свою юридичну особистість спадкодавець.

Разом з універсальним наступництвом в римському спадковому праві розвивалося й сингулярне наступництво, відповідно до якого до окремих осіб переходили лише права спадкодавця, не обтяжені обов'язками.

Проте наступництво в правах і обов'язках мало місце лише після смерті спадкодавця, коли спадщина як майно власника ставала ніби не захищеною, відкритою, яка нікому не належала. Тому смерть спадкодавця дістала назву "відкриття спадщини". Часом відкриття спадщини римське право вважало день смерті спадкодавця. При цьому у спадкоємців виникало право на набуття спадщини, а не на саму спадщину. Для набуття спадщини необхідно було її прийняти, тобто здійснити передбачені законом дії, попередньо визначивши коло осіб, які відповідно до закону могли мати право на набуття спадщини — закликання до спадкування. Закликаний до спадку­вання спадкоємець повинен був висловити свою волю на прийняття спадщини або на відмову від неї

Набувати спадщину могли: римські громадяни і юридичні особи, але не всі, а лише фіск, общини, церква й благодійні заклади. Деякі особи не користувалися повною правоздатністю спадкоємства (in capacitas).

За правом Юстиніана неодружені (celibes) не могли нічого набу­вати за заповітом, хоч вони й могли бути законними спадкоємцями.

Бездітні (orbi) за заповітом могли набувати тільки половину спад­щини. Не могли набувати спадщину особи, негідні по відношенню до спадкодавця; в останньому випадку спадщина переходила фіску.

З моменту відкриття спадщини до прийняття її міг пройти певний проміжок часу. У такому невизначеному стані спадщина називалася лежачою (hereditas iacens).

У давньому праві лежача спадщина нікому не належала і могла шляхом володіння за давністю бути придбаною у власність після закінчення року. Таке придбання не вважалося спадщиною.

У праві Юстиніана набуття спадщини шляхом володіння за дав­ністю не допускалося.

Існувала фікція, що спадщина є представником спадкодавця, особа спадкодавця продовжує існувати в спадщині і є господарем речей. З прийняттям спадщини фікція припинялась.

В ході історичного розвитку спадкового права можна простежити чотири етапи: спадкове право за jus civile, преторське право (bonorum possessio), імператорське законодавство до Юстиніана і реформа імператора Юстиніана.

В епоху Законів XII таблиць зароджується поняття необмеженої квіритської власності. Принцип свободи заповітів веде боротьбу з пережитками сімейної, агнатської власності. Кровна спорідненість не дає права на спадкування.

Преторське право відображає розпад старої сім'ї і послідовне витіснення агнатського споріднення кровним спорідненням. Вперше права спадкування набувають кровні родичі і один з подружжя, що пережив іншого.

За імператорським законодавством до Юстиніана право приватної власності досягає свого найвищого розвитку. Відбувається уза­гальнення і закріплення основних засад преторської системи спад­кування.

За законодавством Юстиніана в його новелах проводиться ши­рока реформа спадкового права. Кровне споріднення остаточно витісняє споріднення агнатське.

§2. Спадкування за законом

Спадкування за законом (ab intestatio) виникло раніше спадкування за заповітом, але згідно із Законом XII таблиць відкриття спадщини за законом можливе тільки тоді, коли немає заповіту: si intestatus moritur, тобто коли хтось помре без заповіту.

Спадкування за jus civile визначалося положенням Законів XII таблиць, згідно з яким розрізняли три класи спадкоємців:

I               — sui або sui heredes, тобто свої спадкоємці, до яких належали підвладні діти, внуки, правнуки по чоловічій лінії, дружина (ситтапи), а також усиновлені; внуки визнавались спадкоємцями лише в тому випадку, коли помирав батько; всі вони діставали частку свого батька;

II             — найближчі агнати (agnatiргохіті), наприклад, брати, сестри.

Вони закликались, якщо не було sui heredes (своїх спадкоємців);

III            — найближчі родичі (gentiles ргохіті); вони закликались, якщо не було агнатів.

Законний спадкоємець закликався до спадкування один раз; тому якщо найближчий спадкоємець відмовлявся, то спадщина ставала виморочною.

Спадкування за possessio. За преторським едиктом вста­новлювалося чотири класи спадкоємців, які закликались у такому порядку:

I               — unde liberi. В цьому класі поряд з підвладними дітьми спад­коємцями визнавалися і діти емансиповані; поряд з агнатами успад­ковують і когнати, тобто успадковують всі діти взагалі.

II             — unde legitimi. В цьому класі до спадщини закликались ще раз sui heredes, а за їх відсутності — агнати і родичі;

III            — unde cognati. Закликались всі кровні родичі до шостого ступеня спорідненості включно;

IV            — unde vir aufuxor, тобто один з подружжя, що пережив іншого, за умови повної відсутності родичів, зазначених в перших трьох класах або у разі їх відмови від спадщини.  Претором було введено successio ordinum (наступність класів), тобто якщо найближчий спад­коємець відмовлявся від прийняття спадщини, то закликався з сім'ї наступний і спадщина не ставала виморочною. Суть possessio полягала в тому, що претор, не чекаючи остаточного з'ясування питання, хто в даному випадку був справжнім спадкоємцем, давав цим особам введення в володіння шляхом надання особливого інтердикту — interdictum quorum bonorum. Введення у володіння іноді давалось тимчасово, до прибуття справжнього спадкоємця; в інших випадках володіння давалось остаточно і невід'ємно; таким оста­точними власниками могли бути спадкоємці за законом — jus civile, а також сторонні особи.

В обох системах (в цивільній і преторській) закладена одна основа: спадкоємці є універсальними наступниками спадкодавця; спадку­вання за заповітом відіграє основну роль; за законом закликаються спадкоємці тільки в тому випадку, коли немає заповіту.

Основи преторського права дістали перевагу; розвиток преторського права на противагу jus civile розширив вузькі межі, виправив і пробив дорогу новому праву наступних віків.

У праві Юстиніана ми маємо тільки один порядок спадкування.

Юстиніан реорганізував право спадкоємства за новелами 118 і 127. Було встановлено чотири класи спадкоємців, які закликались у такому порядку:

I               — всі низхідні родичі померлого. Вони (родичі дальших ступенів) закликались разом з ближчими ступенями, якщо вибув їх батько;

низхідні одержували рівні частки спадщини. Діти раніше померлого батька всі разом набували ту частку спадщини, яку він міг би одер­жати за життя;

II             — висхідні родичі — батько, мати, дід, баба, а також повнорідні брати й сестри та їх діти тощо.

Якщо успадковували лише висхідні родичі, то спадщина розпо­ділялася порівну in Ііпеа, тобто одна половина — по батьківській лінії, а друга — по материнській.

Висхідні, брати і сестри, успадковували порівну — in capita. Діти померлих братів і сестер за правом представництва всі разом одер­жували частку померлого батька — in stirpes;

— неповнорідні брати й сестри (єдинокровні і єдиноутробні),а також їх діти. Спадщина розподілялася порівну — in capita. Діти померлого батька всі разом успадковували його частку — in stirpes;

— всі інші родичі. Найближчі включають більш далеких без обмеження ступенів. Спадщина ділилася на рівні частки — in capita.

Отже, за правом Юстиніана допускалася наступність класів і ступенів (successio ordinum etgraduum).

Для спадкування подружжя зберегло силу преторське bonorum possessio. Дружина, яка бідувала, одержувала '/4 частину майна помер­лого заможного чоловіка; за наявності трьох і більше дітей вона одержувала рівну частку з дітьми — in capita, причому вона мала лише право користування, а не право власності.

Діти конкубінату та їх мати одержували '/6 частину майна помер­лого батька, якщо не було законних дітей і дружини.

Останні два види спадкування називаються надзвичайним спад­куванням.

§3. Спадкування за заповітом

Заповіт (testamentum) — одностороннє формальне цивільно-пра­вове розпорядження особи на випадок її смерті, яке містить призна­чення спадкоємця.

Призначення спадкоємця — найістотніша частина заповіту. Якщо спадкоємець не призначався, помер чи відмовився від спадщини, заповіт втрачав силу. Крім призначення спадкоємця, у заповіті могли бути розпорядження про майно, виховання дітей, призначення опі­куна тощо. Всі ці розпорядження були лише другорядними части­нами, яких заповіт міг і не мати.

Розпорядження на випадок смерті, в яких спадкоємець не при­значався, а були лише відписи, називалися кодицилами (codidllus) і були зазвичай додатком до заповіту. В кодицилі могли бути і звер­нення до спадкоємців за законом.

Для дійсності заповіту необхідна була наявність трьох умов:

правоздатність спадкодавця здійснити заповіт — testamentifactio activa. Правоздатними особами були лише римські громадяни і лише persona sui juris. Неправоздатними здійснити заповіт були підвладні, раби, перегрини, потерпілі capitis deminutio, віровідступники і деякі

єретики, неповнолітні (impuberes), марнотрати, душевнохворі, за винятком світлих проміжків (lucida intervalla), глухонімі від народ­ження, тимчасово хворі, нездатні висловити свою волю.

форма заповіту. Спадкування за заповітом з'явилося пізніше,ніж спадкування за законом. Але з давніх часів треба було вже додер­жувати певної форми. Римський юрист Гай вказує, що стародавнє  римське право знало два види заповітів, які здійснювалися публічно:

на народних зборах — testamentum calatiis comitiis по куріях, під го­ловуванням понтифікса (коміції скликали для цієї мети двічі на рік — 24 березня і 24 травня); перед фронтом армії (testamentum in procinktu), тобто перед тим же народом.

В обох випадках заповідач звертався до зборів в усній формі, виголошуючи чітко визначені слова.

Через багато років після видання Законів XII таблиць з'явився приватний заповіт, який здійснювався через mancipatio: заповідач передавав все своє майно певній довіреній особі (familiae emptor), яка брала на себе обов'язок виконувати розпорядження заповідача.

Ці усні розпорядження називались нункупаціями (nuncupationes) і приєднувалися до манципації. Відносини між заповідачем і третьою особою засновувались на довір'ї і мали той же характер, що ifiducia. Пізніше нункупації, в яких детально викладались окремі положення, були замінені загальною формулою. Ці усні розпорядження могли бути замінені письмовими, внаслідок чого центр ваги змісту перено­сився на них. Заповідач після здійснення mancipatio своє письмове розпорядження пред'являв familiae empor'y і свідкам, виголошуючи певні урочисті слова, після чого воно підписувалося п'ятьма свід­ками, зв'язувалося мотузками і опечатувалося.

В праві Юстиніана за своєю формою заповіти поділялися на публічні й приватні.

Публічні заповіти складались за участю органів державної влади і поділялися на два види:

судовий заповіт (testamentum iudidale). Заповідач приходив у суд і висловлював свою волю, яку записували в протокол і збері­гали в суді;

testamentum principi oblatum. Заповідач у письмовій формі пере­

давав свою волю імператорові. Публічні заповіти виникли в

імператорський період.

Приватні заповіти складалися без участі органів державної влади і могли бути як письмовими, так і усними. Для дійсності цих запо­вітів вимагалася: наявність семи свідків, єдність місця й часу здій­снення заповітного акту, тобто заповітний акт не повинен перери­ватися і порушуватися якимись сторонніми діями. Свідками могли бути тільки повнолітні особи чоловічої статі. Письмовий заповіт підписували заповідачі; за неписьменного заповідача підписувався восьмий свідок.

Окремим видами заповітів були:

заповіт сліпих (потрібна була наявність восьми свідків);

заповіт, складений в селі (потрібна була наявність п'яти свід­ків);

солдатський заповіт (обмежень щодо форми не було);

заповіт під час епідемії (свідки могли перебувати в різних кім­натах із заповідачем).

Змістом заповіту мало бути обов'язкове призначення спадкоємця; можна було призначити кількох спадкоємців; якщо заповідач не визначав конкретно долю кожного спадкоємця, кожний із спад­коємців діставав рівну частку.

Якщо хтось з спадкоємців вибував, його частка розподілялася між іншими спадкоємцями за правом прирощення часток (jus ac-crescendi).

В тому випадку, коли призначений спадкоємець з будь-якої при­чини не одержить спадщину, заповідач з метою попередити спадку­вання за законом міг призначити іншого спадкоємця. Таке умовне підпризначення спадкоємців називається субституцією.

Заповіт може бути недійсним:

з самого початку, якщо в ньому відсутня одна з трьох умов:

правоздатність до здійснення заповітів, призначення спадкоємця і відповідна форма;

пізніше: а) внаслідок capitis deminutio; б) якщо спадкоємець втрачає право або помирає раніше, ніж заповідач; в) якщо заповіт буде знищений самим заповідачем шляхом заяви в суді або перед

трьома свідками; г) якщо буде складений новий заповіт.

Заповіт, укладений суворо до вимог закону, все ж міг бути скасо­ваний або частково змінений до відкриття спадщини самим заповідачем. Він міг скласти новий заповіт, доповнити його або змінити. Пізніше складений заповіт скасовує раніше складений у частині, що суперечить раніше складеному.