ПРАВОЗНАВСТО

ПРАВОЗНАВСТО 05.09.2016 18:32

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ЕКОНОМІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ВАДИМА ГЕТЬМАНА

ПРАВОЗНАВСТО

ПІДРУЧНИК

Київ – 2013

 

Рецензенти:

І.Й. Снігур, кандидат юридичних наук, головний науковий консультант Головного науково-експертного управління Апарату Верховної Ради України;

А.В. Омельченко, доктор юридичних наук, доцент, завідувач кафедри цивільного та трудового права ДВНЗ «Київський національний економічний університет імені Вадима Гетьмана»;

Р.А. Калюжний, доктор юридичних наук, професор, заступник із наукової роботи директора юридичного інституту ДВНЗ «Національний авіаційний університет».

 

Рекомендовано до друку

 

Редакційна колегія юридичного факультету:

 

Автори:

Ф.П. Шульженко (Основи теорії держави і права), О.Д. Крупчан, Л.В. Міхневич (Основи конституційного права України), А.В. Макаренко (Основи адміністративного права України, Основи адміністративного судочинства), Н.А. Фукс (Основи фінансового та банківського права України), Л.С. Дубчак (Основи цивільного та сімейного права України), Ю.В. Журик (Основи господарського права України), Л.Ф. Купіна (Основи трудового права України), О.С. Літошенко (Основи земельного та аграрного права України), О.М. Гришко (загальна частина), В.М. Мамчур (особлива частина) (Основи кримінального права України), О.Г. Яновська (Основи кримінального процесуального права), І.А. Балюк (Основи господарського процесу), І.С. Ярошенко (Основи цивільного процесуального права), В.Ф. Опришко (Основи міжнародного економічного права).

 

Правознавство: підручник /Авторський колектив. – К.: КНЕУ, 2013. –  с.

 

Підручник підготовлений відповідно до навчальної програми з дисципліни “Правознавство” та має на меті сприяти засвоєнню та закріпленню студентами знань з правознавства. Враховуючи впровадження Болонського процесу в Україні, важливого значення набуває перехід на якісно нові стандарти у сфері вищої освіти. У підручнику розглядаються актуальні питання теорії держави і права, конституційного, адміністративного, фінансового, банківського, цивільного, господарського, трудового, земельного, кримінального права тощо.

Підручник може використовуватись викладачами та студентами вищих навчальних закладів при викладанні та вивченні дисципліни “Правознавство”.

 

 

ЗМІСТ

Передмова ………………………………………………………………………………4

Тема. Основи теорії держави і права  …………………………………………………7

Тема. Основи конституційного права України……………………………………….57

Тема. Основи адміністративного права України………………………………….….106

Тема. Основи фінансового та банківського права України………………………….141

Тема. Основи цивільного та сімейного права України……………………………….171

Тема. Основи господарського права України…………………………………………205

Тема. Основи трудового права України……………………………………………….235

Тема. Основи земельного та аграрного права України……………………………….267

Тема. Основи кримінального права України…………………………………………306

Тема. Основи процесуального права України………………………………………..363

Тема. Основи міжнародного економічного права………………………………… 431

 

 

ПЕРЕДМОВА

Вирішення багатьох завдань щодо формування в Україні громадянського суспільства і відповідної йому державності поставило проблему створення міцного юридичного підґрунтя модернізаційних процесів перехідного суспільства, здійснення ефективної реформи органів держави і правової системи, здатних в умовах ринкових відносин і вільної конкуренції забезпечити соціальну безпеку і стабільність суспільства, гарантувати права і свободи людини і громадянина, створити рівні умови і можливості всебічного розвитку особистості.

Важливим кроком у цьому напрямі стало прийняття у  червні 1996 року Верховною Радою України Конституції, яка юридично ствердила факт становлення незалежної держави Україна, визначила перспективи подальшої трансформації суспільства на умовах орієнтації на загальнолюдські гуманістичні цінності, закріпила визначальні принципи демократизму, народного суверенітету, верховенства права, засади економічної, політичної і ідеологічної багатоманітності суспільного життя, створила умови для проведення парламентської, адміністративної, судової та муніципальної реформ, реального забезпечення законності та правового порядку.

Реалізуючи конституційні положення в Україні здійснюється значна робота з розробки та прийняття нових законів та інших нормативно-правових актів, які б відповідали і потребам політичного та соціально-економічного розвитку, вирішуються питання їх систематизації.

Особлива увага при цьому приділяється формуванню юридичних механізмів по гарантуванню і забезпеченню політичних, економічних та соціальних прав людей, створенню системи взаємної відповідальності держави і особи, а також підвищенню відповідальності громадян перед суспільством.

Останнім часом законодавчо врегульовані питання власності, підприємництва, земельних відносин, обмеження монополізму та розвитку вільної конкуренції, захисту прав споживачів, функціонування банківської сфери, освіти тощо.

Певним чином вдосконалене податкове, митне та інше законодавство.

Вжиті заходи щодо реформування судової системи та правоохоронних органів, переорієнтації їх діяльності від захисту інтересів держави до захисту прав особи. Створюються інститути соціального контролю за діяльністю органів держави, правоохоронних і силових відомств.

Важливе значення в цьому плані відіграють Закон України «Про судоустрій і статус суддів», новий кримінально-процесуальний кодекс України та інші.

Важливим аспектом подальшої демократизації суспільного життя, ефективного розвитку економічної сфери, вдосконалення господарських відносин є формування відповідного рівня правосвідомості та правової культури громадян, активне їх залучення до участі у модернізацій них процесах. Загальна роль завдання  відводиться освітнім закладам України, які покликані забезпечувати  викладання в них відповідних правових дисциплін, провідне місце серед яких посідає “Правознавство”.

Відповідно   до   програми   підготовки   фахівців-економістів   та   з урахуванням багаторічного досвіду викладання цієї навчальної дисципліни в Київському   національному   економічному   університеті імені Вадима Гетьмана у підручнику викладені основні положення теорії держави і права, окремих правових галузей, розглядається система та компетенція державних органів, порядок вирішення справ у судах загальної юрисдикції та ряд інших важливих питань.

Пропонований підручник допоможе студентам набути відповідних теоретичних знань, дозволить належним чином орієнтуватись у чинному законодавстві, сформувати навички роботи з нормативно-правовими актами, правильно застосувати правові норми до конкретних практичних ситуацій.

Методологія, яка застосована для підготовки підручника та спосіб викладення в ньому матеріалу дасть можливість використовувати його викладачами, студентами вищих навчальних закладів, учнями загальноосвітніх шкіл, ліцеїв, гімназій, абітурієнтами, а також іншими категоріями громадян, які прагнуть знайти відповіді на різноаспектні питання правового регулювання суспільних відносин.

 

Тема: ОСНОВИ ТЕОРІЇ ДЕРЖАВИ І ПРАВА

1. Сутність та ознаки держави.

2. Походження та сутність права.

3. Функції держави.

4. Механізм держави.

5. Форма держави.

6. Громадянське суспільство та соціальна правова держава.

7. Джерела права. Систематизація законодавства.

8. Конституція України – основа подальшого розвитку національного законодавства.

Перелік знань та умінь, яких набуде студент після опанування матеріалів теми.

У результаті вивчення цієї теми студенти мають:

1) знати: походження, поняття, сутність та ознаки держави; походження та сутність права; функції держави та форми їх здійснення; особливості будови та функціонування механізму держави та її органів; форму держави, її елементи, їх співвідношення та взаємозв’язок; особливості становлення громадянського суспільства та соціальної, правової держави; поняття правової, соціальної держави, особливості розвитку громадянського суспільства та шляхи побудови соціальної, правової держави в Україні.

2) уміти: визначити чинники походження конкретних держав та їх історичні типи; визначити функції держав відповідно до їх історичних типів, а також форми здійснення функції держави на конкретних історичних етапах їх розвитку; визначити особливості будови та функціонування механізму держав різних історичних типів, особливості органів таких держав та державного механізму; визначати характерні та особливі риси становлення громадянського суспільства та соціальної, правової держави в різних країнах і Україні зокрема.

1. Сутність та ознаки держави.

Держава, як соціальний інститут, виникає на певному етапі розвитку суспільства.

У додержавному суспільстві формою соціальної організації був рід, до якого входили люди пов’язані не тільки родинними зв’язками, а й інтересами колективного виробництва.

Становлення держави пов’язане із зміною виробничих відносини первісного суспільства: колективне присвоєння продуктів природи переходить до більш вищого розряду – колективного присвоєння продуктів праці, а загальне володіння знаряддями праці і продуктами вжитку трансформується в общинну власність.

Зазначене призводить до зміни суспільної організації – первісне стадо стає родом. Роди об’єднуються у племена, а останні у союз племен. На цьому етапі виникає необхідність в управлінні загальними справами, тобто виникає потреба у владі.

Втіленням цієї влади були загальні збори членів роду, племені, ради старійшин, глава роду, вождь племені які здійснювали правління в інтересах всіх соплеменників. Влада базувалася на авторитеті і не давала ніяких матеріальних переваг. У випадках порушень звичаїв суспільний примус застосовувався у вигляді фізичного покарання або вигнання з роду.

Влада первісного суспільства здійснювалась з метою узгодження волі та інтересів усіх членів роду чи племені.

Удосконалення знарядь праці, виробництво великої кількості продукції сприяло диференціації суспільства, появі експлуатації, використанню людської праці для задоволення потреб окремих, більш заможних і сильніших членів племені чи роду.

З цього часу починає змінюватись і організація влади, відбувається ієрархізація її органів. Замість зібрання всіх членів роду проводяться зібрання тільки головуючої його частини.

З часом запроваджується принцип представництва: голови господарств входять у родові та общинні ради, а їх голови входять до рад фраторій і племен. Кожна така владна структура визначає свою компетенцію. Органи вищого рівня починають запроваджувати повноваження по відношенню до органів нижчого рівня, відбувається розподіл функцій влади, згодом починають формуватися органи світської, військової, релігійної влади.

У зв’язку з подальшим ускладненням суспільних відносин тогочасні інститути влади не могли задовольняти потреби дня. Тому для вирішення проблем які постають і виникає нова, а саме політична форма організації суспільного життя – держава.

Ж.Ж.Руссо, К.Маркс, Ф.Енгельс зазначали з цього приводу, що саме удосконалення знарядь праці, поява приватної власності, накопичення продуктів виробництва і матеріальних цінностей, стали причиною соціальної нерівності, призвели до розпаду первіснообщинного ладу і підвели людство до створення нового суспільного інституту – держави з її незмінним атрибутом-владою.

Виникнення держави в різних суспільствах обумовлене цілим рядом чинників, притаманних кожному з них, серед яких: економічні, культурні, релігійні, політичні, етнічні, географічні тощо.

Втім держава виникає для потреб суспільства, для забезпечення його безпеки, регулювання відносин, управління загальносуспільними справами.

По мірі ускладнення відносин і у зв’язку з конфліктами інтересів окремих осіб і груп людей між собою в суспільстві з’явились відповідні структури, що почали здійснювати охоронну діяльність.

У подальшому становлення держави та її владних інститутів стимулюється розподілом суспільної праці й розшаруванням суспільства на соціальні групи, які мають різні джерела виникнення і функції, які вони виконують у суспільстві.

Суспільство стратифікується на верстви, які зайняті безпосередньо у матеріальному виробництві і такі, що виконують управлінські функції.

Їх виконання спочатку покладалося тимчасово на окремих людей, а згодом управлінська діяльність набула ознак постійної професійної управлінської діяльності.

Загалом утворення держави пов’язане з розпадом суспільної влади родового устрою і формуванням публічної влади, яка є основною ознакою держави.

Проявами такої публічної влади на етапі становлення держави були військові формування, а згодом і поліція.

Втім ця частина публічної влади не може ототожнюватись з державою, це тільки її частина, основою якої є примус. Державна влада відрізняється від родової влади перш за все територіальною, а не родовою ознакою організації населення.

В державне утворення об’єднуються люди, що живуть на певній території на яку розповсюджується вплив влади, тобто у цьому проступає територіальна ознака держави.

Згодом публічна влада формується повністю, втілюється в державному апараті.

Така влада безпосередньо не співпадає з населенням, що має місце в умовах родового суспільства. Вона персоніфікується у вигляді соціально-професійної групи, яка здійснює виключно управлінські функції. Підставою виділення такої групи людей є суспільний розподіл праці.

Отже, основною ознакою держави є наявність публічної влади. Ця влада має універсальний характер, розповсюджується на все населення, і посідає провідне місце серед інших владних суспільних інститутів. Крім того, ця публічна влада наділена повноваженнями встановлювати загальнообов’язкові норми поведінки і застосовувати санкції за їх порушення. На відміну від інших суспільних влад державна влада має спеціальний силовий механізм впливу: суд, поліцію, систему виконання покарань, податкову систему та контрольні органи тощо.

Наступною важливою ознакою держави є розподіл населення по територіальному принципу.

На відміну від кровнородинних зв’язків до державного суспільства, організація населення за місцем проживання створює особливі соціальні відносини і зв’язки, які мають характер публічно-владних.

Особливий характер зв’язку держави і особи проявляється в особливому статусі останньої – в державі вона стає громадянином або підданим.

Організація влади за територіальним принципом дає можливість визначити межі її впливу. Територія держави є невідчужуваною і постає як основний матеріальний аспект на якому базуються інші складові державного управління: земельні ресурси, народ, формуються і функціонують політична, економічна і соціальна сфери життєдіяльності суспільства.

Наявність публічної влади і територіальний аспект дають підстави розглядати державу як особливе політико-територіальне утворення суспільства.

Важливими ознаками держави є наявність грошової одиниці, а також матеріальних, грошових ресурсів для утримання апарату публічної влади, механізму силового впливу (судів, армії, поліції, тюрем, місць позбавлення волі тощо), а також для фінансування справ загальносуспільного значення.

Грошові ресурси (бюджет) формуються за допомогою запроваджуваних публічною владою податків, які стягуються у визначених розмірах і термінах.

Ознаками держави є також наявність державних символів (герб, прапор, гімн), а також: суверенітет, який слід розглядати як незалежність держави, непорушність її території, здатність самостійно вирішувати питання внутрішнього життя і зовнішніх зносин, бути суб’єктом і рівноправним учасником міжнародних організацій.

Суттєвою ознакою держави є її правотворча діяльність, наявність законодавства, загальнообов’язкових правил (норм) поведінки.

Таким чином, держава – це суверенна, політико-територіальна організація громадянського суспільства, яка виражає інтереси всіх його соціальних верств, шляхом встановлення загальнообов’язкових правил поведінки за участю спеціальних органів управління і примусу узгоджує і забезпечує ці інтереси та вирішує загальносуспільні справи.

Трансформація родової організації суспільства в державу відбувалась поступово, на протязі тривалого часу. Причому формування державності та її атрибутів в різних регіонах світу мало свої особливості.

На території Європи головними аспектами і передумовою виникнення держави були: поява приватної власності, накопичення матеріальних благ, соціальна диференціація суспільства, суспільний розподіл праці, а також приєднання територій за допомогою сили, збройним шляхом.

Іншими були передумови виникнення східних держав. Це було пов’язано, перш за все, з більш усталеними соціальними зв’язками родового устрою, обумовленими земельно-общинними відносинами та їх економічною базою — колективною власністю. Родоплемінна верхівка, яка виконувала функції управління цією власністю не виділялась у матеріальному плані. її майновий  стан  і  привілеї залежали від посади.  Тому родова знать, використовуючи свій авторитет, розповсюджувала свою владу за межі роду, на певну територію, трансформуючись у професійних управлінців, публічну владу. До того ж, родова знать задля задоволення своїх інтересів вдало використовувала релігію.

Втім в історії правової думки існує декілька теорій, які пояснюють походження держави по-різному.

Однією з перших з’явилась теологічна теорія. Головною ідеєю цієї теорії є твердження, що держава виникає й існує як результат волі Бога. Так само і влада держави теж походить від Бога, тому кожен повинен виконувати державні (владні) настанови і приписи як такі, що йдуть від Бога.

Зазначена теорія бере свій початок за часів Стародавньої Індії та Китаю. Крім того, згідно з поглядами древньоєврейського народу, Бог вважався верховним правителем, законодавцем і верховним суддею.

Пізніше ця теорія отримала своє концептуальне оформлення в працях Аврелія Августина (354 – 430 рр.) та Фоми Аквінського (1225 чи 1226 – 1274 рр.). Прибічником цієї теорії був також український мислитель Іван Вишенський (1545 чи 1550 – після 1620 рр.) та інші.

Набула також свого поширення патріархальна теорія, в якій стверджується, що держава виникла шляхом розростання сім’ї. За цим підходом сім’ї об’єднуються у рід; роди – у плем’я; останні – в союз племен, а згодом – у державу. Такі ідеї сповідували грецький філософ Арістотель (384-322 до н.е.), італійський мислитель Марсилій Падуанський (1275 – 1343) та інші.

Державницька і правова думка Нового Часу дала світовідоговірну теорію походження держави. її авторами і прибічникам и були Г.Гроцій (1583 – 1645), Б.Спіноза (1632 – 1677), Т.Гоббс (1588 – 1679), Дж.Локк (1632-1704), Ж.Ж.Руссо (1712 – 1778), О.М. Радіщев (1749 – 1802) та інші. Вони вважали, що держава утворюється людьми шляхом мовчазної згоди для вирішення загальних справ суспільства, забезпечення безпеки особи та її власності, узгодження інтересів усіх членів суспільства.

В кінці XIX на початку XX століття в працях мислителів Л.Гумпловича (1838 – 1909), К.Каутського (1854 – 1938), Л.Українки (1871 – 1913) та інших були викладені теоретичні погляди про те, що держава утворюється шляхом застосування сили, завоювання слабких племен сильнішими.

В цей же період виникла ще одна теорія походження держави – класова. Вона теорія пов’язує виникнення держави тільки з появою приватної власності, розшаруванням суспільства на антагоністичні класи, виключаючи в цьому роль інших факторів. Авторами її були німецькі мислителі К.Маркс (1818 -1883) та Ф.Енгельс (1820 – 1895).

2. Походження та сутність права.

Право виникає разом з державою, як ефективний регулятор суспільних відносин за допомогою якого держава здійснює соціальне управління всіма сферами життєдіяльності суспільства.

Появі права сприяють ті ж самі закономірності, умови і причини які викликають до життя державу, проте головна роль у виникненні цього соціального регулятора належить саме державі. За своєю суттю право значно відрізняється від правил поведінки, які регулювали відносини в первісному суспільстві, хоча між ними є безпосередній зв’язок і певна послідовність, чого не можна сказати про органи родового самоуправління і органи держави.

Життя і поведінка людей первісного суспільства всебічно і детально регулювались цілим комплексом норм, до якого входили норми співіснування, вимоги моралі та приписи релігії. Встановлені в родовому суспільстві правила мали імперативний характер, їх виконання забезпечувалось силою звички, традицій, повагою та авторитетом глави роду, старійшин, вождя. Всяке відхилення від встановленого зразка поведінки піддавалось загальному осуду, розглядалось всім колективом, який і визначав за це відповідні санкції. Такими санкціями, зокрема, були побиття, вигнання з роду тощо.

З виникненням держави з’являються спеціальні її органи і посадові особи, які покликані, розглядати факти порушень і застосовувати санкції до порушників норм. Згодом ці органи набувають ознак судової влади, а їх посадові особи починають здійснювати свої функції на постійній основі.

Держава через ці органи починає санкціонувати звичаї і норми первісного суспільства та в процесі судової практики створювати нові.

З часом, зазначені звичаї й прецедентні правила починають викладатись у письмовій формі і застосовуватись при розгляді подібних порушень. Тобто запис звичаїв і судової практики згодом набув ознак законів, у яких закріплювалась воля суспільства, а пізніше воля правлячої верхівки, яка забезпечувалась силою державного примусу. Поступово зміст записів норм розширювався, до нього почали включатись приписи, що встановлювали збори і податі з населення, які використовувались державою для утримання її органів, зокрема і судових.

Серед перших писаних законів слід назвати закони Солона (640 чи 635-бл. 559 до н.е.) в Афінах, закони XII таблиць в Римі, договори київських князів Олега (907 і 911 рр.) та Ігоря (945 р.) з греками, “Руську Правду” (норми якої відносяться до XI – початок XIII ст.) тощо.

Проте, в правовій науці існує декілька теорій, які обґрунтовують різні версії походження права. Зокрема,теологічна теорія, грунтуючись на вірувальному компоненті свідомості людини, пояснює, що витоками права є воля Бога, а метою права є боротьба зі злом і утвердження на землі добра і справедливості. Позитивне (писане, встановлене волею людей) право розглядається як продовження волі Бога і є беззаперечним до виконання. Ця теорія виникла задовго до нашої ери, отримала своє обгрунтування в працях апологетів християнства в епоху середньовіччя (Ф.Аквінський), та подальший розвиток в західноєвропейських течіях неотомізму в XIX – XX століттях.

Найбільш поширеною свого часу була теорія природного права, яка в інтерпретованому вигляді набула свого поширення в XX столітті. Прибічники цієї теорії (згадувані вище Г.Гроцій, Б.Спіноза, Т.Гоббс, Д.Локк, С.Оріховський – Роксолан, Ф.В. Тарановський та інші) вважали, що позитивне право бере свій початок з вічних законів природи, з природи людини. Природні закони виникають та існують самостійно. Людина в процесі життєдіяльності пізнає їх суть і втілює в позитивному праві. Водночас природне право розглядається як критерій позитивного, волевстановленого права.

В XVIII – XIX століттях в Німеччині була сформованаісторична школа права, представники якої Г.Гуго (1764 – 1844); Ф.Савіньї (1779 – 1861); Г.Пухта (1798 – 1846) розробили теорію, яка стверджувала, що право зароджується та розвивається історично, випливає із свідомості народу, нації. Схожою до неї була психологічна теорія права(Л.И.Петражицький (1867 -1931)), яка пояснювала походження права особливостями психіки людей, переживаннями та емоціями.

Марксистська теорія права (К.Маркс, Ф.Енгельс) причинами виникнення права вважала економічні відносини, класовий поділ суспільства, а його суттю возведену в закон волю пануючого класу.

Між іншим право, виникаючи разом, з державою як соціальний регулятор, функціонує у суспільстві одночасно з іншими нормами: релігійними, корпоративними, технічними, нормами моралі, які певною мірою теж регулюють суспільні відносини.

Проте право суттєво відрізняється від них, має притаманні тільки йому особливі ознаки. Перш за все – це нормативність права. Право складається з норм, тобто правил поведінки загального характеру. Воно встановлює дозволи, заборони, права і обов’язки учасників правових відносин. Наприклад, частиною І ст.6 Закону України “Про відпустки” від 15 листопада 1996 року визначено, що щорічна основна відпустка надається працівникам тривалістю не менш як 24 календарних дні за відпрацьований робочий рік, який відлічується з дня укладення трудового договору.

Зазначена норма за своїм змістом є правилом загального характеру, яка визначає права усіх працюючих громадян, а не конкретної особи, на щорічну відпустку, а також обов’язки роботодавців про обов’язкове щорічне надання відпустки працівникам тривалістю не менш як 24 календарних дні.

По-друге, право має формальну визначеність. Норми права згідно з правилами юридичної техніки викладені в законах, а також в підзаконних нормативно-правових актах (Указах Президента України, Постановах Верховної Ради України, Постановах Кабінету Міністрів України відомчих наказах та інструкціях тощо), які є своєрідною формою її закріплення.

По-третє, право, на відміну від інших соціальних норм суспільства, являє собою чітку систему пов’язаних між собою норм. В багатьох випадках дія однієї норми викликає дію інших норм. Наприклад, ст. 4 Конституції України встановлює політико-правовий зв’язок громадянина і держави, зазначає, що в Україні існує єдине громадянство. Водночас підстави набуття і припинення громадянства України визначаються Законом “Про громадянство України” від 18 січня 2001 року.

По-четверте, право є системою загальнообов’язкових норм.Юридичні норми носять імперативний характер, розповсюджуються на всю територію держави і на всіх осіб, яким вони адресовані.

По-п’яте, право виражає загальносуспільні, групові та індивідуальні інтереси. Наприклад, парламент держави як єдиний орган законодавчої влади, орган загальнонаціонального представництва  в  процесі  законодавчої, діяльності на  стадіях реалізації, визначених Конституцією України, суб’єктами їх законодавчої ініціативи, розробки, обговорення та прийняття законопроектів враховує і узгоджує інтереси всіх суб’єктів суспільних відносин: суспільства в цілому, держави, політичних партій, об’єднань громадян, соціальних верств населення і соціально-професійних груп (які акумулюють в собі індивідуальні інтереси своїх членів), громадян узагальнені інтереси (як результат компромісу) знаходять свій вираз в законі, який постає як втілена загальна воля.

По-шосте, право гарантується і забезпечується державою, через відповідні її органи. Вона наділена повноваженнями застосовувати певні заходи впливу (переконання і примусу) щодо виконання всіма суб’єктами суспільних відносин правових приписів. Для цього в державі створюються спеціальні органи і установи (судова і прокурорська системи, міліція, пенітенціарна система тощо).

В цілому, право – це система формально визначених в офіційних джерелах (законах та інших нормативно-правових актах) загальнообов’язкових, гарантованих державою норм (правил) поведінки, призначенням якої є регулювання суспільних відносин.

Право є соціальним явищем, нормативною системою суспільства. Наділяючи учасників суспільних відносин правами і обов’язками право переводить їх у форму правових відносин, впорядковує стосунки суб’єктів цих відносин. Обмежуючи певним чином свободу окремих учасників суспільних відносин свободою інших і узгоджуючи індивідуальні та загальні інтереси, право забезпечує цілісність і стабільність суспільства. Право знаходиться у постійному взаємозв’язку з державою. З одного боку право визначає правове поле функціонування держави у суспільстві, юридичний статус її органів, з іншого – держава, як один із важливих суб’єктів, бере безпосередню участь в застосуванні права.

По мірі розвитку суспільства соціальна роль права постійно зростає. Особливого значення воно набуває в перехідних суспільствах, коли відбувається формування основ громадянського суспільства, демократичної, правової і соціальної державності, що є характерним для України.

Право, в цих умовах, нормативно закріплюючи і охоплюючи соціально значиму діяльність суб’єктів суспільних відносин, постає як норма свободи, створює умови для свободної діяльності людей, гарантує і забезпечує їх політичні, економічні та соціальні права.

Наповнюючись гуманістичним змістом право зв’язує державу, чіткіше визначає межі її впливу на життя людини. Функціями права в цей період є, перш за все, створення основ вільної економічної діяльності людини для досягнення відповідного рівня її добробуту, забезпечення її особистої і майнової безпеки, компромісу і злагоди у суспільстві. Функцією права є також забезпечення всебічної участі людини в суспільному житті, права на свободу об’єднання у політичні партії та громадські організації для впливу на рішення владних органів держави, здійснення соціального контролю, захисту своїх прав і свобод та задоволення політичних, економічних, соціальних, культурних та інших інтересів.

Крім того, право закріплює умови свободної діяльності людини в сфері сім’ї, побуту і культури.

3. Функції держави.

Держава створюється для виконання низки завдань, які ставить перед нею суспільство. Конкретні напрями діяльності держави з вирішення таких завдань громадянського суспільства, узгодження та забезпечення інтересів його суб’єктів отримали назву функцій держави.

Функціональний підхід до з’ясування сутності держави дає можливість визначити її соціальну роль та призначення в суспільному житті, зміст діяльності, завдання відповідно до того чи іншого історичного етапу розвитку.

Функції держави не є чимось сталим, раз і назавжди визначеним. Вони змінюються, розвиваються разом з державою, відповідно до вимог, які ставить перед нею суспільство.

Відмирання одних і поява інших функцій відбувається протягом всього історичного розвитку держави, в залежності від сутності, змісту та характеру взаємовідносин суспільства та держави, завдань які суспільство ставить перед нею і вирішення яких залишає за собою.

Для ліберальної (лат. liber – вільний) моделі громадянського суспільства характерним є обмеження впливу держави на всі сфери його життєдіяльності і, безумовно, звуження її функцій.

Водночас для моделі суспільства, яке базується на принципах етатизму (одержавлення суспільного життя), визнання особливого статусу держави в суспільстві, характерним є більш широкий вплив держави на його економічну, соціальну і політичну сфери.

Для розвиненого громадянського суспільства і відповідної йому демократичної політичної організації – соціально-правової держави, характерним є юридично визначене, обмежене втручання держави в справи суспільства, чітке визначення її функцій по відношенню загальних питань та соціальної безпеки.

Серед функцій соціальної правової держави слід виділити основну, внутрішні та зовнішні її функції. Критерієм такої класифікації є відносини впливу держави: в сфері економіки культури, освіти, забезпечення законності і правового порядку, охорона прав і свобод людини і громадянина тощо.

В основній функції проявляється соціально-правовий зміст держави, характер її відносин з громадянським суспільством, суб’єктами міжнародних відносин. Вона “пронизує” інші функції держави, відіграє важливу роль в визначенні форм та методів діяльності держави.

Змістом основної функції держави є її діяльність з забезпечення об’єктивних умов життєдіяльності всього суспільства, демократичних умов функціонування інститутів громадянського суспільства, гідних умов життя людини, її здоров’я, навколишнього природного середовища, соціально-культурних, економічних і політичних умов.

Реалізація основної функції соціальної правової держави здійснюється через її внутрішні і зовнішні функції.

Внутрішні функції – пов’язані з реалізацією завдань суспільства всередині країни, зовнішні – на міжнародній арені, як суб’єкта міжнародно-правових відносин.

До внутрішніх функцій відносяться: а) політична – розробка політичної стратегії і тактики розвитку громадянського суспільства, його модернізації; б) економічна – здійснення в межах, передбачених законодавством регулюючого впливу на економічну сферу: створення умов для ринкової економіки і вільної конкуренції; забезпечення рівності всіх форм власності; створення умов для підприємництва, інвестиційної діяльності; захист прав споживачів; здійснення контролю за експортом та імпортом певних груп товарів; в) бюджетна та фінансового контролю; г) забезпечення народовладдя, охорона законності і правового порядку, прав і свобод людини і громадянина; д) екологічна – здійснення заходів щодо захисту навколишнього природного середовища, та природних ресурсів; є) інформаційно-комунікативна – створення та забезпечення функціонування систем зв’язку та інформатизації, демократичних умов діяльності електронних та друкованих засобів масової інформації; ж) культурна -розвиток освіти, науки, культури; державної та мов національних меншин; забезпечення і охорона культурної спадщини, пам’яток архітектури; сприяння розвитку народної творчості, самобутності народів; з) соціальна -створення та забезпечення надійної системи соціальної безпеки, усунення чинників загроз з боку ринкової стихії; гарантування рівних можливостей для громадян з забезпечення добробуту; розробка та забезпечення реалізації соціальних програм щодо усунення соціальної нерівності, надання адресної допомоги незахищеним верствам населення, створення умов для меценатства та благодійної діяльності; подолання безробіття.

До зовнішніх відносяться функції: а) захисту суверенітету; б) інтеграції в міжнародну спільноту самодостатніх демократичних держав; в) зовнішньоекономічної діяльності; г) співпраці з іншими державами і міжнародними організаціями; д) міжнародного співробітництва з питань охорони довкілля, навколишнього природного середовища; є) боротьби з міжнародним тероризмом, “відмиванням” коштів здобутих злочинним шляхом, наркобізнесом, торгівлею людьми і нелегальною міграцією.

Водночас суспільство, уповноважуючи державу на здійснення функцій доручає їй визначати форми і методи їх реалізації.

Основними формами реалізації функцій держави є правові, а саме: правотворча діяльність (прийняття законів з метою регулювання відповідних груп суспільних відносин, визначення юридичного статусу органів держави, органів, що здійснюють управлінську та виконавчо-розпорядчу діяльність тощо); соціальне управління та виконавчо-розпорядча діяльність (здійснення управлінської діяльності щодо регулювання сфер життєдіяльності суспільства, забезпечення виконання законів, інших нормативно-правових актів, видання актів та прийняття рішень розпорядчого характеру, здійснення контролю тощо); правоохоронна діяльність (захист прав і свобод людини і громадянина, забезпечення законності та правового порядку); здійснення правосуддя, застосування державного примусу за порушення норм права тощо.

Серед організаційних форм реалізації функцій держави головними є науково-прогностична, політична та інша діяльність.

Держава, а також об’єднання громадян інші суб’єкти громадянського суспільства створюють наукові і дослідні установи (економічного, юридичного, соціологічного тощо профілю) для вивчення стану, динаміки та тенденцій розвитку суспільства, розробки теорій його трансформації та модернізації; визначення перспектив входження до міжнародної спільноти демократичних країн; гармонізації національного законодавства з міжнародним правом; збору та дослідженню інформації; проведення організаційної діяльності щодо забезпечення здійснення основних напрямів діяльності держави тощо.

Відповідно до свого характеру і змісту держава обираєметоди здійснення функцій серед яких: економічні(забезпечення економічної багатоманітності, обмеження монополізму і розвиток конкуренції, ліцензування, створення умов для інвестування тощо); соціальні(створення умов для благодійної діяльності, надання пільг та субсидій, стимулювання виробництва товарів широкого вжитку та предметів першої необхідності тощо);переконання (стимулювання правомірної поведінки громадян, суб’єктів виробництва і підприємницької діяльності) та примусу (застосування юридичних санкцій до правопорушників).

4. Механізм держави.

Для виконання функцій держави створюється механізм держави – ієрархічна система органів, які наділені повноваженнями безпосередньо здійснювати державну владу, а також: державних установ, відомств і підприємств за допомогою яких реалізуються функції держави.

Та частина механізму держави яка безпосередньо уповноважена здійснювати державну владу (парламент, президент, уряд, судові органи, прокуратура), управляти загальними справами суспільства, виконувати функції держави називається державним апаратом.

В державному апараті на професійній основі працюють виборні особи (депутати, президент) або державні службовці, статус яких визначений нормативно-правовими актами. Наприклад, Законами “Про статус народного депутата України” від 17.11.1992 № 2790-ХИ, “Про державну службу” від 16.12.1993 № 3723-ХП, “Про прокуратуру” від 05.11.1991 № 1789-ХІІ та іншими.

Для здійснення своїх повноважень державним органам (державному апарату) надаються матеріальна база (приміщення, транспорт, засоби зв’язку, організаційна техніка тощо) та фінансові кошти, які формуються з податків.

Органи держави безпосередньо пов’язані з її функціями, вони змінюються, з’являються нові, постійно вдосконалюються відповідно до історичного типу держави та її функцій на тому чи іншому етапі розвитку, в ту чи іншу епоху.

Скажімо, органи соціальної правової держави (відповідно до її функцій) суттєво відрізняються від органів феодальної чи буржуазної держави.

Механізм сучасної демократичної держави – складне системне соціальне явище, в основі якого воля народу, носія суверенітету і єдиного джерела влади. Шляхом виборів народ бере безпосередню участь у формуванні його органів та здійсненні контролю за виконанням наданих їм повноважень.

Основним принципом будови механізму держави і його органів є поділ влади (на законодавчу, виконавчу і судову) основна мета якого виключення можливості концентрації влади в одних руках (одним органом) та забезпечення можливості реалізації громадянами прав і свобод.

Перш за все принципи поділу влади це система “стримувань і противаг” однієї влади іншою, запорука узурпації влади, стабільності суспільства, демократичного політичного режиму та реального народовладдя.

В юридичній науці і практиці виділяють такі органи держави: представницькі; глава держави; виконавчі; судові.

Представницькі органи – провідні органи сучасної держави в якій народ реалізує свій суверенітет. В системі органів влади вони є первинними органами, тобто такими, що не створюються ніякими іншими органами, а обираються безпосередньо народом у встановленому законом порядку і від нього отримують свої повноваження. В практиці державотворення такі органи мають різні назви (парламент – в Англії, Канаді, Індії; сейм – в Польщі; державні збори – в Угорщині тощо). Обираючи представницький орган, народ надає йому право здійснювати суверенітет від його імені.

Проте не всі представницькі органи, які формуються шляхом народного волевиявлення є органами держави. Не можна уважати органами держави і елементами її механізму органи місцевого самоврядування, наприклад, обласні та районні ради. Вони не наділені повноваженнями здійснювати загальносуспільні справи, а уповноважені лише вирішувати спільні інтереси відповідних територіальних громад, тобто питання місцевого (регіонального) значення.

Органи загальнонаціонального представництва – парламенти бувають одно або двопалатні, основними їх функціями є законодавча, бюджетна, установча та контрольна. Зазначені напрями діяльності представницьких органів отримали назву парламентаризму.

Законодавча діяльність – це делеговане народом своїм представникам (депутатському корпусу) виключне право приймати закони – нормативні акти вищої юридичної сили.

Фінансова функція парламенту полягає у встановленні податків, щорічному схваленні державного бюджету та здійсненню контрою за його витратою.

Установча функція парламенту полягає в формуванні інших (вторинних) державних органів, безпосередньому призначенні посадових осіб, або надання згоди на таке призначення.

Функція парламентського контролю – це здійснення контролю за діяльністю уряду, інших органів державної влади. Формами такого контролю, наприклад, є заслуховування щорічних та позачергових послань глави держави, усунення глави держави з поста в порядку особливої процедури (імпічменту), проведення парламентських слухань, заслуховування звітів уряду, проведення розслідувань з питань, що становлять суспільний інтерес тощо.

Глава держави – це орган держави, який є символом єдності нації, виступає від імені держави, офіційно представляє її як всередині, так і в міжнародних відносинах.

Главою держави в республіках є президент, а в монархічних державах -монарх.

В більшості сучасних держав главою держави є президент, який обирається безпосередньо населенням (наприклад, Франція, Україна, Росія та ін.), парламентом (наприклад, Молдова), або колегією виборців (наприклад, США), або парламентом і спеціально обраними для цього представниками народу (наприклад, ФРН).

Монарх, як правило, є невиборним главою держави, який отримує свої повноваження в спадок (наприклад, Японія, Бельгія, Іспанія). Інколи монархи обираються на певний термін (наприклад, Саудівська Аравія, Малайзія, ОАЕ).

Органи виконавчої влади – це виконавчо-розпорядчі органи, які безпосередньо здійснюють на державному рівні оперативне управління загальносуспільними справами. Як правило, виконавчий орган держави – це уряд, колегіальний орган управління, який приймає рішення шляхом голосування.

Водночас в президентських республіках, абсолютних та дуалістичних монархіях такий колективний орган відсутній, оскільки глава держави сам очолює виконавчу владу і здійснює безпосереднє управління справами суспільства за допомогою міністрів.

Назва органу виконавчої влади і його компетенція визначається конституцією та законами. Зокрема, виконавчу владу в ФРН здійснює Федеральний уряд, у Франції – Рада міністрів, в Китаї – Державна рада, в Україні – Кабінет міністрів.

За своїми функціями органи виконавчої влади є виконавчо-розпорядчими органами загальної компетенції. їх діяльність здійснюється у формі керівництва органами та установами спеціальної компетенції (наприклад, міністерствами), які здійснюють управління в конкретних сферах суспільних відносин: економіки, освіти, культури тощо.

Основним напрямом діяльності органу виконавчої влади є організація виконання законів, прийнятих парламентом та інших нормативно-правових актів (наприклад, указів президента, постанов уряду тощо). Крім того, до компетенції урядів ряду країн належить обов’язок розробки загальнодержавних програм, боротьба з безробіттям, вирішення питань зайнятості населення, розробка проекту державного бюджету. Уряд може бути наділений правом законодавчої ініціативи, тобто можливістю розробляти і подавати на розгляд законодавчого органу проектів законів. Наприклад, згідно п.1 ст.93 Конституції України таким правом наділений вищий орган виконавчої влади нашої держави – Кабінет Міністрів України.

Важливе місце в механізмі держави посідають судові органи,головною функцією яких є розгляд справ, що мають юридичне значення. В демократичних державах судові органи є незалежними, підкоряються тільки законам і здійснюють правосуддя у встановленому процесуальним законодавством порядку. В країнах де джерелом права визнається судовий прецедент, суди приймають участь у правотворчості (наприклад, США, Великобританія, Канада).

Сукупність всіх судів певної держави називається юстицією, а сукупність питань їх компетенції – юрисдикцією. Завданням судової влади є забезпечення принципу верховенства права і закону, виконання юридичних приписів всіма суб’єктами суспільних відносин, законності і правопорядку, захисту прав і свобод людини і громадянина. Принципи судоустрою і судочинства закріплюються в конституційному порядку.

Перш за все це: незалежність суддів і підкорення їх тільки закону; здійснення правосуддя тільки судом; колегіальність судочинства; можливість оскарження судових рішень; обов’язковість судових рішень; гласність і відкритість судового розгляду справ; змагальність і рівноправність сторін; усний і наочний характер судочинства; конституційність судових рішень.

Складовими апарату держави та її механізму є також силові відомства, основа владної сили держави: прокуратура , військо та інші збройні формування, міліція (поліція), органи безпеки та розвідки, органи виконання покарань. Вони наділені від імені суспільства правом державного примусу і покликані забезпечувати державний суверенітет, стабільність суспільства, права,” особисту і майнову безпеку громадян.

Як зазначалось, елементом механізму держави є державні установи і державні підприємства, які здійснюють практичну діяльність по реалізації функцій держави в економічній, культурній, соціальній сферах.

Державні установи і підприємства на відміну від органів держави не наділені владними повноваженнями. їх призначенням є матеріальне і духовне виробництво (здійснення господарської діяльності і громадських робіт, виробництво продукції, надання послуг тощо; виконання функцій у сферах культури, освіти, охорони здоров’я). Окрім зазначеного вони створюють відповідні умови для функціонування механізму держави. Керівництво державними установами і державними підприємствами здійснює державний апарат.

5. Форма держави.

Категорія “форма держави” є науковою абстракцією і застосовується в теорії держави й права для з’ясування механізму, способів “формування”, організації і функціонування держави.

В цілому форма держави – це її устрій, який проявляється в характері політичних відносин громадян між собою, громадян і держави в процесі здійснення нею управління суспільними справами; сукупність способів організації, устрою і здійснення державної влади, які виражають її сутність.

Форма держави як цілісна категорія може бути розглянута через її окремі елементи. Такими елементами форми держави є: а) форма правління; б) форма державного устрою; в) політичний режим.

Форма правління – відображає способи утворення та організації державної влади. Форма державного устрою – це зовнішнє оформлення держави в просторових межах, способи організації державної влади на певній території, взаємозв’язок органів держави та її окремих частин між собою.

Політичний режим – це сукупність прийомів і методів реалізації державної влади, яка характеризується якісною і кількісною мірою участі народу, націй, верств, соціальних груп і окремих громадян у її здійсненні. Тобто форма правління, державний устрій і політичний режим не окремі явища, а елементи, або аспекти органічного цілого – форми держави, які її характеризують.

Серед трьох розглянутих елементів, або аспектів форми сучасної держави домінуючим є політичний режим, оскільки він відіграє вирішальну роль у порівнянні з двома іншими, певною мірою може розглядатися як їх політична передумова. Історія свідчить, що демократичні тенденції суспільства обумовлюють зміну форми правління.

Водночас і форма правління теж має значний вплив на два інші елементи форми держави і особливо на політичний режим. Форма правління, скажімо монархія, може чинити опір демократичним тенденціям суспільства.

Слід наголосити, що форма держави не є чимось сталим, незмінним. Вона постійно розвивається і змінюється відповідно до трасформаційних процесів, які відбуваються в тому чи іншому суспільстві.

Форма правління є відображенням способів організації державної влади конкретної держави.

Основними формами правління, якщо розглянути їх в історичному плані, є монархія і республіка. Юридичнимиознаками монархії є: довічне користування владою; спадковість верховної влади, яка регулюється законом чи звичаєм; представлення держави в міжнародних відносинах не за дорученням (мандатом), а за власним правом; відсутністю юридичної відповідальності монарха як глави держави.

Монарх – це одноособовий глава держави, який як правило, отримує владу у спадок. Історії відомі абсолютна (необмежена) та обмежена монархії.

Головною ознакою абсолютної монархії є відсутність якихось державних органів, що обмежують повноваження монарха.

Для абсолютної монархії характерна наявність постійної армії на чолі з монархом, державної казни з системою постійних податків, наявність інституту дворянства, правління чиновників і поліцейських.

В часи становлення буржуазного суспільства виникаєконституційна монархія – в якій влада монарха обмежується представницьким органом, що знаходить своє закріплення в конституції, яка затверджується парламентом, а монарх не може її змінити. Конституційна монархія може бути дуалістичною і парламентарною.

В дуалістичній монархії влада мала подвійний характер. Фактично і юридично вона була розділена між урядом, який формувався монархом і парламентом, завданням якого була законодавча діяльність.

Управління країною здійснював монарх, перед яким звітував уряд.

Дуалізм полягав у тому, що монарх виражав переважно інтереси феодалів, а парламент – буржуазії та інших верств населення.

Парламентарно-монархічна форма правління виникає в часи становлення буржуазного суспільства.

В парламентарній монархії монарх формально зберігає статус глави держави. Уряд формується парламентом з представників партії (чи партій), які отримали більшість голосів на виборах і відповідає перед ним. Лідер партії, яка має найбільшу кількість мандатів – стає главою уряду, законодавчі акти приймаються парламентом і формально підписуються монархом. Фактично монарх не має впливу на законодавчу і судову владу і символічно впливає на виконавчу владу.

Сьогодні така форма правління зафіксована в конституціях та інших законах Бельгії, Данії, Іспанії, Люксембургу, Нідерландів, Норвегії, Швеції та Японії. Парламентарною монархією є також Великобританія.

Збереження такої форми правління значною мірою обумовлене тим, що сам монарх сприймається не тільки як державний інститут, а й як символ єдності народу.

Республіка (від лат. res publica – громадські справи), як форма правління характеризується перш за все: виборністю органів державної влади на визначений строк та їх колегіальністю; наявністю виборного на певний термін глави держави; похідним характером державної влади джерелом якої є народ. За своєю суттю вона є похідною від суверенітету народу, виконує його доручення; крім того, республіка характеризується ще й юридичною відповідальністю глави держави.

В парламентській республіці провідна роль в організації державного життя належить парламенту (наприклад, Італія, Греція). Уряд формується парламентом, з депутатів, які належать до партій, що мають більшість голосів у парламенті і підзвітний йому. Головна функція парламенту – законодавча робота, контроль за виконавчою владою, розробка і затвердження державного бюджету, визначення основних напрямів соціально-економічного розвитку держави, визначення засад зовнішньої політики.

Глава держави в таких республіках обирається парламентом або спеціальною колегією виборців. Він має широкі повноваження серед яких: право розпуску парламенту; офіційне оприлюднення законів; видання указів; призначення глави уряду. Крім зазначеного, глава держави є верховним командувачем збройних сил.

Президентська республіка – така форма правління, за якої президент суміщує повноваження глави держави і глави уряду в одній особі (наприклад, США), або безпосередньо формує склад уряду і призначає його голову.

В такій республіці президент обирається не парламентом, а всіма громадянами, та має більш широкі повноваження ніж в парламентській республіці. Зокрема, оголошує надзвичайний стан, затверджує закони шляхом підписання; головує на засіданні уряду; призначає членів верховного суду.

Але як зазначалось раніше, форма держави не є чимось сталим. Теж саме стосується такого її аспекту, як форма правління, і зокрема республіки. Тому останнім часом виникли змішані (парламентсько-президентські та президентсько-парламентські) республіки, які мають ознаки як президентської так і парламентської. Змішаними республіками є Україна, Франція, Португалія та інші.

Історично першою змішаною формою правління була Веймарська республіка в Німеччині 1919-1933 роках.

Що стосується форми державного устрою, можна зазначити, що під ним розуміється адміністративно-територіальна організація державної влади, співвідношення її частин між собою і з державою в цілому.

За таким підходом держави бувають: унітарні (прості), та федеративні (складні).

Унітарна держава – це проста, цілісна держава, яка поділяється тільки на адміністративно-територіальні одиниці і не включає до свого складу ніяких інших державних утворень, які були б наділені суверенітетом. В них існують єдині конституційні принципи, тільки одна система центральних органів влади (один парламент, один уряд, один верховний суд), як правило, одна валютна система, одна армія та ін. (наприклад, Франція, Фінляндія, Швеція, Естонія та ін.). Відповідно до Ч.П ст.2 Основного Закону Україна також є унітарною державою.

Федеративна держава – це складна держава, до якої входять інші утворення – суб’єкти федерації, які наділені державним суверенітетом. Федерація може бути союзною або автономною. В союзній федерації, заснованій на договорі суверенних держав, зберігається в повному обсязі їх суверенітет та повноваження щодо вирішення питань внутрішньої і певною мірою зовнішньої політики. В союзній федерації разом з вищими органами федеральної влади існують вищі владні органи її суб’єктів. В автономній федерації її суб’єкти не мають ознак суверенітету і наділені правом самостійного вирішення лише питань місцевого значення.

Територія федерації складається із сукупності територій її суб’єктів, а громадяни суб’єктів федерації водночас є громадянами всієї держави.

Федерація має єдині збройні сили, фінансову, податкову, грошову систему. Для федерації характерним також є наявність конституції і системи законодавства як на федеральному рівні так і на рівні її суб’єктів.

Держави можуть об’єднуватись в конфедерації та співдружності.

Конфедерація – це союз держав, який утворюється на підставі договору або угоди для певних, визначених цілей: політичних, військових, економічних.

Конфедерації, як правило, бувають тимчасовими. Після утворення конфедерації можуть трансформуватися в федерацію або розпадатись. Як правило єдиного державного конфедеративного апарату не існує, створюються лише координаційні органи. Конфедерація не має також єдиного законодавства, громадянства, судової системи.

Водночас від конфедерації слід відрізняти особливу форму об’єднання держав – співдружність. Метою такого утворення є, як правило, економічні, культурні, політичні, екологічні та інші питання, які мають глобальний характер. Правовою основою об’єднання держав у співдружність може бути договір, угода, декларація, статут. Серед різновидів такої співдружності слід назвати Британську співдружність націй (до 1947 року), яка була утворена Вестмінстерським статутом в 1931 році. її членами стали держави – колишні домініони, що визнавали главою держави англійського короля та інші держави, які мали свого главу держави.

Прикладом такої форми об’єднання держав є також співдружність незалежних держави, яка була утворена в 1991 році і складається з 12 держав – колишніх суб’єктів СРСР (Азербайджан, Білорусь, Вірменія, Грузія, Казахстан, Киргизстан, Молдова, Росія, Таджикистан, Туркменістан, Узбекистан, Україна).

Як зазначалось, політичний режим – це сукупність прийомів і методів реалізації державної влади, яка характеризується якісною і кількісною мірою участі народу, націй, верств, соціальних груп і окремих громадян у її здійсненні.

Політичний режим відображає не тільки характер і зміст держави, а й політичної системи суспільства. Сучасний політичний режим можна поділити на два види:демократичний та антидемократичний, а також перехідний (від антидемократичного до демократичного). Чинниками становлення і умовами існування демократичного політичного режиму є реальне утвердження парламентаризму, участь народу у формуванні органів держави та будова влади за принципом її поділу, верховенство права і закону, наявність інститутів громадянського суспільства, політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності, дієвого механізму захисту прав і свобод людини і громадянина.

Антидемократичний режим є антиподом демократичного. За такого режиму держава в особі його органів превалює над суспільством, не опікується його проблемами, влада концентрується в руках однієї особи, групи осіб або керівної партійної верхівки. Народ не приймає участі у формуванні органів держави, або його участь у цьому є формальною. Відсутні інститути соціального контролю за владою, яка надзвичайно бюрократизується  і  вражається  корупцією.  Антидемократичний режим сприяє утвердженню офіційної державної ідеології, забороняє діяльність опозиції. Для суспільств з антидемократичним політичним режимом характерним є порушення прав і свобод людини і громадянина.

За такого політичного режиму законодавство втрачає гуманістичний зміст, відходить від визначальних принципів права як справедливості, його провідними ідеями стає доцільність, забезпечення панівної ідеології, волі особи (групи осіб), керівної партійної верхівки, політичної та економічної основи режиму. Різновидами антидемократичного режиму є авторитарний і тоталітарний режим.

Авторитаризм проявляється концентрацією і централізацією влади, застосуванням силового тиску на опозицію, використанням для свого утвердження силових відомств, обмеженням політичних прав громадян, гласності, тиском на засоби масової інформації, “дозування” демократії, стримування розвитку суспільства та його демократичних інститутів.

Тоталітаризм (лат. Іоіаііз – цілий, повний) – одна з форм авторитаризму, для якого характерним є узурпування влади і її використання у вузьких кланових (партійних), групових інтересах, надзаконність влади, повний (тотальний) контроль над всіма сферами суспільного життя, надмірна зверхність держави над суспільством і особою, обмеження прав і свобод людини, панування державної ідеології, надмірна мілітаризація і надання надзвичайних повноважень силовим відомствам (поліцейсько-міліцейському апарату, органам безпеки, військовим формуванням), неприпустимість інакомислення та політичні репресії, фізичне знищення опозиції (наприклад, комунобільшовицький, фашистський, расистський режими).

6. Громадянське суспільство та соціальна правова держава.

Найбільш доскональною державою сучасності є демократична, соціальна, правова держава.

Становлення аспектів правової державності розпочалось після буржуазних революцій в ХУП-ХУПІ ст. в країнах Західної Європи. Реформаційні процеси, які почались у цей час сприяли поступовому відокремленню держави від суспільства, зменшенню її впливу на суспільне життя. З цього часу характер і зміст відносин та зв’язків суспільства та держави почав змінюватись. Вони почали функціонувати відносно самостійно.

Приватна власність, формування ринкових відносин, вільної конкуренції сприяли прогресу суспільства, розвитку його соціальних інститутів, економіки, політики, науки, освіти, права.

Чіткішими ставали функції держави, а змістом її діяльності поступово почали бути управління загальносуспільними справами, забезпечення інтересів суспільства, соціальної безпеки, усунення протиріч, охорона суверенітету і правового порядку.

Як свідчить історія, більшість сучасних суспільств і держав розвивається в діалектичній єдності і відносній самостійності держави при визначальному впливі на неї суспільства.

Межа відносної самостійності держави в демократичних суспільствах визначається юридично, а її ступінь залежить від історичних, національних, економічних, політичних, соціальних, психологічних та інших чинників.

В сучасній Україні правові межі відносної самостійності держави від суспільства, характер її зв’язків з ним тільки визначаються. Важливу роль в цьому відіграло прийняття 28 червня 1996 року парламентом нашої країни Конституції України, закріплення в ній визначальних принципів взаємодії держави і суспільства: визнання народу носієм суверенітету і єдиним джерелом влади, будова її на засадах поділу на законодавчу, виконавчу та судову; верховенства права; гарантування всіх форм власності; організації суспільного життя на засадах політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності; забезпечення правового порядку на умовах рівності всіх перед законом, виключення можливості примушувати будь-кого робити те, що не передбачено законом.

Водночас почалось обмеження держави правом та створення правового поля для забезпечення становлення й повноцінного функціонування суспільних інститутів та органів соціального контролю. В цьому плані прийняті Закони України: “Про місцеве самоврядування в Україні” від 21.05.1997, “Про органи самоорганізації населення” від 11.07.2001, “Про політичні партії в Україні” від 05.04.2001, “Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності” від 15.09.1999, “Про організації роботодавців” від 24.05.2001 та інші.

В цілому, вирішення проблем врівноваження співвідношення сучасного перехідного суспільства і держави полягає у визначенні узгоджених механізмів державно-правового регулювання всіх сфер життєдіяльності суспільства й механізмів ринкового саморегулювання.

Суспільство, яке звільнилось від диктату держави, а його відносини з державою визначені правовими законами в теорії держави отримало назву громадянського суспільства.

В такому суспільстві за визначенням німецького мислителя І.Канта (1724-1804) кожна особа визнається абсолютною цінністю, володіє гідністю, не може бути засобом здійснення ніяких планів. В громадянському суспільстві людина повинна творити своє життя самостійно, своїми силами і відповідати за свої дії. Задоволення інтересів кожного та їх захист повинні стимулювати людину до самовдосконалення, а громадянська свобода повинна забезпечуватись правом, яке є умовою і гарантією людської гідності.

Громадянське суспільство – це суспільство вільних індивідів і рівних можливостей. Кожен є власником і володіє необхідними матеріальними засобами і благами, які б забезпечували його нормальне існування.

Тобто у такому суспільстві кожен має повну економічну свободу і може існувати автономно. Крім цього, характерною ознакою громадянського суспільства є наявність політичної свободи індивіда. Він є незалежним від держави, може бути повноправним учасником політичних організацій, об’єднань громадян, які здійснюють функції контролю за державою, діяльністю її владних інститутів.

Громадянське суспільство, як об’єднання вільних індивідів та їх утворень (асоціацій, спілок, партій тощо) базується на рівноправних відносинах всіх з усіма, стабільність яких забезпечується державою за допомогою юридичних приписів (дозволів і заборон).

Суспільні відносини в громадянському суспільстві формуються в декілька рівнів, у відповідності з чим змінюються і функції держави.

На першому рівні суспільних відносин, які охоплюють сферу сім’ї, її побуту, освіти, освоєння культурних цінностей, функції держави полягають лише у створенні для цього належних умов.

Другий рівень суспільних відносин, які охоплюють сфери власності й економіки, матеріального і духовного виробництва, обміну предметами, продуктами і діяльністю вимагає більш інтенсивної участі з боку держави. її завданнями в цьому плані є створення рівних умов розвитку й функціонування всіх форм власності, підприємництва і вільної конкуренції, забезпечення самоврядності, діяльності політичних і громадських організацій, здатності суспільства самостійно розвиватись і визначати свій подальший розвиток.

У той же час вимоги суспільства щодо обмеження втручання держави у діяльність окремих індивідів, соціальних груп і об’єднань громадян, яка не заборонена законом, викликають необхідність реформування законодавства, підвищення ефективності його регулюючого впливу, запровадження принципу верховенства права; чіткого визначення юридичного статусу органів держави; запровадження порядку виключного регулювання законами відносин економічної, соціальної та політичної сфер (підприємництва і конкуренції; зовнішньоекономічної діяльності; антимонопольного регулювання; цивільно-правової відповідальності; трудових відносин і соціального захисту; прав і свобод людини і громадянина; засад місцевого самоврядування; засад утворення і діяльності політичних партій та інших об’єднань громадян тощо).

Для третього рівня суспільних відносин характерним є стабілізація політичного життя, завершення формування демократичної політичної системи. На цьому рівні розвитку суспільства держава не може претендувати на зверхність, повинна розглядатись нарівні з іншими суб’єктами суспільних відносин і забезпечувати стабільність громадянського суспільства, захист суверенітету, національну безпеку; охорону всіх форм власності, правового порядку, прав та інтересів громадян; економічну стратегію і створення ринку якісних товарів; виконання соціальних функцій.

Крім цього, в державі повинні бути створені дієві механізми з забезпечення економічних, політичних та соціальних прав людини і громадянина та контролю за виконанням обов’язків.

Структурними елементами громадянського суспільства є соціальна, економічна та політична системи.

Соціальна система охоплює відносин репродукування людини, побуту, освіти, культури, духовного розвитку; відносини окремих людей між собою та їх соціальними утвореннями (соціальних, соціально-професійних груп, націй тощо), а також відповідні соціальні інститути.Економічну систему громадянського суспільства слід розглядати, перш за все, як сукупність економічних інститутів та відносин з приводу реалізації людьми права власності, виробництва і обміну товарами і послугами.

Складовими демократичної політичної системигромадянського суспільства є духовні елементи: політична свідомість; політичні норми; політична культура; політичні відносини; а також матеріальні елементи: держава; політичні партії; громадсько-політичні організації та рухи; об’єднання; політична особа, тобто суб’єкт політики, який бере участь у політичному житті як громадянин, реалізуючи свої політичні права шляхом участі у роботі політичних партій, громадсько-політичних організаціях, виборчому процесі (формуванні політичних інститутів держави), референдумах, а також в якості представника виборних інститутів держави (наприклад, депутата) тощо.

Характерним аспектом демократичної політичної системи є незалежна діяльність засобів масової інформації (електронних, друкованих), наявність телекомунікаційних систем, можливості політичних партій, громадських організацій, органів місцевого самоврядування, державних і недержавних установ засновувати засоби масової інформації і бути видавцем.

Демократичне функціонування засобів масової інформації забезпечує інформаційні потреби громадянського суспільства, комунікативні зв’язки між його структурними елементами.

Найдосконаліший, гармонійний тип відносин суспільства і держави досягається на вищих рівнях їх розвитку за умови становлення громадянського суспільства й соціальної, правової держави.

Як свідчить історія цивілізаційного процесу, розвиненому громадянському суспільству відповідає демократична форма соціально-правової державності – результат діалектичного розвитку держави, в якій визнається пріоритет прав людини, виходячи з чого формуються функції, визначаються методи діяльності, відповідні інститути, механізми і засоби забезпечення прав людини і громадянина.

Ідея такої державності виникла давно і була викладена свого часу в політичних і правових теоріях у вигляді відповідних проектів державного переустрою.

Проте концептуально теорія правової держави (нім. геспізіааі), була вперше обгрунтована німецькими вченими на початку XIX століття (Карлом Теодором Велькером – в 1813 р., І.Х.Фрайхер фон Аретіним – в 1824 р., Робертом фон Молем – в 1832 р.), а теорія соціальної держави також в Німеччині через сто років (Х.Хеллером – в 1929 р.)

Втілення цих ідей в практику державотворення почалось також в Німеччині та деяких інших країнах Західної Європи. Вже в кінці XIX століття державність правового характеру була чітко визначена, наприклад, в конституціях та інших законодавчих актах Німеччини, Англії, Франції, США.

Юридичне закріплення соціального характеру державності вперше знайшло своє втілення в ст. 20 Конституції ФРН 1949 року.

Пізніше соціально-правова спрямованість стала головним змістом діяльності багатьох держав світу.

Втім, не дивлячись на те, що в тій чи іншій формі ця формула закріплена в конституціях багатьох самодостатніх держав, ідеал такої державності у повному обсязі ще не досягнутий, хоча формальні ознаки соціальної правової держави притаманні багатьом демократичним державам.

Соціальний і правовий аспекти держави – це, перш за все, чинники, які характеризують її якість, є показниками гуманістичного змісту її внутрішньої і зовнішньої політики.

Така держава може розглядатись як більш досконале за змістом і формою утворення у порівнянні з іншими відомими історії типами держав.

Формування соціально-правової держави складний і довготривалий процес. Хоча соціальний і правовий аспекти – це дві взаємопов’язані сторони одного цілого, проте їх становлення відбувається неоднозначно.

В країнах західної демократії першим почав формуватись правовий аспект державності, як результат прогресивного розвитку суспільства, врівноваження його відносин з державою і зменшення її тиску на суспільство, як умова і гарантія забезпечення так званого першого покоління прав людини: громадянських і політичних (права на індивідуальну свободу, права на життя, особисту безпеку, на власність, свободу совісті, участі у державних справах, на рівність перед законом, на невтручання в особисте життя тощо).

Крім того, трансформаційні процеси західних суспільств (які прискорювались революціями та іншими соціальними зрушеннями), постійні вимоги щодо вдосконалення держави стимулювали розвиток визначальних засад державності правового характеру таких як: визнання і захист прав і свобод людини і громадянина; верховенство правового закону; будови та функціонування влади на основі принципу поділу влади.

Питання про суто соціальні функції держави постали пізніше в умовах сформованої в західних суспільствах державності правового характеру. Розвиток інституту власності, ринкових економічних відносин і вільної конкуренції, диференціація суспільства на різнорівневі верстви в залежності від матеріальних благ і доходів людей, а також ріст безробіття викликали необхідність створення нових механізмів соціальної регуляції і, в першу чергу, вдосконалення відносин суспільства і держави з метою забезпечення другого покоління прав людини, що виникли: соціальних, економічних і культурних.

З цього часу суспільство починає вимагати від держави здійснення соціально зорієнтованої політики, гарантування і забезпечення соціальних, економічних і культурних прав, певного вирівнювання соціальної нерівності, створення для всіх рівних стартових умов. Вирішення цих проблем і є завданням соціально-правової держави.

Соціальна правова держава – це політична організація суспільства, влада якої будується за принципом поділу на законодавчу, виконавчу і судову, яка впорядковує життя суспільства на принципах верховенства права, справедливості і гуманізму, визнає, гарантує і забезпечує права і свободи людини і громадянина; забезпечує умови для досягнення певного рівня добробуту всіма його членами, усунення соціальних загроз, здійснення комплексу захисних функцій для громадян, що цього потребують.

Основними ознаками соціально-правової держави є: демократична організація державної влади і обмеження держави правом; чітке визначення юридичного статусу її органів; будова влади за принципом її поділу на законодавчу, виконавчу і судову; верховенство права; визнання, гарантування і забезпечення прав і свобод людини і громадянина; взаємна відповідальність держави і особи, держави і об’єднань громадян; законодавчо забезпечена можливість функціонування інститутів громадянського суспільства (всіх форм власності; ринкових відносин; громадських організацій; політичних партій; асоціацій; інститутів соціального контролю; незалежних засобів масової інформації тощо); високий економічний потенціал держави, соціально зорієнтована економічна політика, наявність надійної системи соціальної безпеки (реальної можливості заробляти собі на життя працею, яку громадянин обирає, або на яку погоджується, можливість громадян розраховувати на мінімум соціальних благ, гарантування державою мінімального (достатнього) життєвого рівня, наявність і матеріальне забезпечення соціальних програм з надання допомоги незахищеним верствам населення і громадянам, що цього потребують; наявність ефективного соціального законодавства).

Процес формування основ соціальної правової держави в Україні, на відміну від західних її моделей, має свої особливості.

Його початком слід уважати законодавче закріплення положення про те, що Україна є демократичною, соціальною, правовою державою в Конституційному договорі між Верховною Радою України та Президентом України “Про основні засади організації функціонування державної влади і місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття нової Конституції України” від 8 червня 1995 року, а згодом в ст.1 Конституції України, прийнятій парламентом 28 червня 1996 року.

Складність і суперечливість процесу формування в Україні соціальної правової держави в практичній площині полягає в тому, що в умовах слабких демократичних традицій перехідного суспільства, недосконалості національного законодавства, недостатнього рівня політичної, правової й економічної культури населення стоїть завдання одночасного створення засад громадянського суспільства, правового і соціального аспектів державності. Світова практика державотворення такого досвіду не має.

Найбільш складним питанням є визначення збалансованих відносин держави і суспільства, меж втручання держави в економічну і соціальну сфери, співвідношення регулюючої ролі держави (соціальної функції) і стихії ринку (економічної свободи).

Головною проблемою державотворчого процесу в цьому плані є створення ефективної нормативної бази, демократичної правової системи, тобто створення основ правової державності на основі якої змогли б формуватись інститути громадянського суспільства і соціальний аспект державності.

Важливу роль в цьому відіграє реалізація демократичних принципів будови і функціонування владних органів, переорієнтації їх політики від захисту інтересів держави до захисту інтересів особи; наповнення реальним змістом принципу верховенства права; здійснення державно-правової реформи (парламентської, адміністративної, муніципальної та судової); створення механізму захисту прав і свобод людини і громадянина; формування високого рівня політичної, правової й економічної культури населення.

Водночас, на основі законності і високого рівня правового порядку повинні здійснюватись кроки щодо: створення відповідного економічного потенціалу, розвитку всіх форм власності, політичного і економічного плюралізму, умов для формування середнього класу суспільства (і громадян-власників в цілому); обмеження монополізму і розвитку конкуренції; здійснення соціально орієнтованої політики, розробка і забезпечення соціальних програм і визначення пріоритетності їх здійснення.

7. Джерела права. Систематизація законодавства.

Форми юридичного встановлення, закріплення та виразу приписів (правил, норм) називаються в науці про праводжерелами права. Зміст права може закріплюватися в різних, але в той же час не в будь-яких юридичних формах. Правильний вибір однієї з них надзвичайно важливий. Джерела права відображають рівень демократизму суспільства та принципів організації держави.

Історії розвитку права відомі три основні способи державної діяльності по створенню правових приписів: санкціонування (закріплення) звичаю, визнання прецеденту і законотворчість. їм відповідають три види джерел права: правовий звичай, прецедент і нормативно-правовий акт.

Звичай – більш або менш стійке правило поведінки, що склалося у суспільстві в результаті багаторазового застосування, – стає юридичним джерелом, формою права тоді, коли держава видає спеціальний акт санкціонування, тобто його схвалення. Таким чином, держава визнає юридичне значення звичаю, підносить його в ранг загального, обов’язкового і захищеного силою державного примусу юридичного правила.

Найбільше поширення правовий звичай як джерело права отримав в феодальному суспільстві. По мірі становлення та зміцнення буржуазних держав та їх правових систем його використання поступово скорочувалося. На сьогодні це джерело права збереглося тільки в правових системах окремих слаборозвинених держав Азії та Африки, а також використовується в міжнародному праві.

Прецедентом називається надання рішенню судового або адміністративного органу по конкретній справі, що відбулася раніше, загальнообов’язкової сили при вирішенні всіх наступних аналогічних справ. Інакше кажучи, рішенню органу держави по конкретній справі при прецедентній формі права надається статус правової норми.

Нормативно-правовий акт – це офіційний документ, що містить правові приписи і який розробляється правотворчими органами держави. В них закріплюється в правовій формі відповідні юридичні норми, які і виражають зміст правового акту.

Нормативно-правові акти приймаються і видаються чітко обмеженим колом правотворчих органів. В основному це відноситься до компетенції органів законодавчої та виконавчої влади. Розробляються і приймаються нормативно-правові акти в тому випадку, коли виникає необхідність охоплення правовим регулюванням нового виду суспільних відносин, або тоді, коли діючий нормативний акт застарів або вступив в протиріччя (колізію) з іншим нормативно-правовим актом, окремою його нормою, і є потреба його зміни.

Обов’язковість приписів, що містяться в нормативно-правових актах поширюється на необмежене та невизначене коло осіб. Така загальнообов’язковість зберігається протягом всього періоду дії таких актів.

Використання нормативно-правових актів дозволяє чітко і точно фіксувати зміст правових норм, зводить до мінімуму можливість їх довільного тлумачення, а відповідно, і неправильного (перекрученого) застосування. Нормативно-правовий акт можна доповнити, а у випадку необхідності відмінити або прийняти новий.

До групи нормативно-правових актів як джерел права необхідно віднести у ряді випадків і міжнародний договір – дво або багатосторонню угоду, учасниками якої є держави, їх угрупування або міжнародні організації. Міжнародний договір (угода, конвенція, хартія, протокол тощо) є міжнародно-правовим актом, в якому закріплені норми та принципи міжнародного права, що регулюють міжнародні відносини за участю держав, міжнародних організацій та інших суб’єктів міжнародного права. Необхідно зазначити, що не всі міжнародні договори слід розглядати як джерела національного права. Ст. 9 Конституції України зазначає, що частиною національного законодавства є лише ті міжнародні договори, згоду на обов’язковість застосування яких дала Верховна Рада України, тобто ті міжнародні договори, які нею ратифіковані.

Нормативно-правові акти різноманітні і поділяються на декілька видів. В своїй сукупності вони утворюють складну ієрархічну (співпідпорядковану) систему, що називаєтьсясистемою законодавства. У відповідності до Конституції України в нашій країні вона має наступну будову: Закони України та інші нормативно-правові акти Верховної Ради України; Укази та розпорядження нормативного характеру Президента України; Постанови і розпорядження нормативного характеру Кабінету Міністрів України; накази нормативного характеру, інструкції міністерств та інших центральних органів виконавчої влади. Нормативні: рішення Верховної Ради Автономної Республіки Крим; рішення Ради міністрів Автономної Республіки Крим; рішення органів місцевого самоврядування; рішення голів місцевих державних адміністрацій тощо.

Головною ознакою, що характеризує систему законодавства у широкому розумінні в нашому суспільстві, виступає її поділ на закони та підзаконні нормативно-правові акти.

В силу свого змісту, значення, юридичних властивостей і особливостей прийняття закон займає провідне місце в системі нормативно-правових актів. Вони утворюють ядро, стрижень не лише системи законодавства, але й правової системи в цілому. В українському законодавстві верховенство закону є одним з основних принципів його функціонування.

Закони в Україні приймаються єдиним органом законодавчої влади – Верховною Радою України або всенародним голосуванням (референдумом), мають вищу юридичну силу і регулюють найбільш важливі, основні сторони життя держави. Після прийняття закон може бути відмінений, змінений або зупинений тільки актами, що мають законодавче значення. Всі інші нормативно-правові акти повинні видаватися на основі і для виконання законів і їм не суперечити.

Слід зазначити, що закон – це нормативно-правовий акт, що приймається в особливому порядку. Право законодавчої ініціативи, відповідно до статті 93 Конституції України, належить Президентові України, народним депутатам України, Кабінету Міністрів України і Національному Банку України.

Основним законом України є Конституція України. За своїм значенням і змістом вона є не тільки правовим актом, але й документом політичного характеру. Вона закріплює основи державного суспільного ладу, національно-державного устрою України, організації державної влади та управління, основні права, свободи та обов’язки громадян. Конституція України має вищу юридичну силу. Всі закони та інші нормативно-правові акти видаються на основі і у відповідності з нею.

Особливе місце серед підзаконних нормативно-правових актів займають укази та розпорядження Президента України, постанови та розпорядження Кабінету Міністрів України, які видаються на основі і для виконання чинних законів і регулюють питання, що віднесені до їх компетенції.

Накази, інструкції, постанови міністерств, відомств, державних комітетів представляють собою нормативно-правові акти, що видаються на основі і для виконання передусім законів України. Вони регулюють питання, що мають, як правило, внутрішнє значення для певного відомства. Разом з тим, норми, що містяться в цих актах, можуть бути обов’язковими не тільки для підвідомчих даному міністерству або державному комітету органів, але й для інших установ, організацій, підприємств та громадян. Такими є акти, що видаються, наприклад, Міністерством фінансів України, Міністерством юстиції та деякими іншими органами центральної виконавчої влади.

Рішення органів місцевого самоврядування, рішення міських голів та розпорядження місцевих рад та їх виконавчих комітетів, рішення місцевих державних адміністрацій – це підзаконні нормативно-правові акти, що приймаються територіальними органами влади та управління. Вони регулюють питання місцевого значення і обов’язкові для всіх підприємств, установ, організацій, посадових осіб та громадян, що знаходяться на території певної адміністративно-територіальної одиниці.

Діяльність державних органів, що пов’язана з оновленням, впорядкуванням законодавства, приведенням його до єдиної, узгодженої системи називається систематизацією законодавства.

Існують два основні різновиди систематизації: інкорпорація діючих нормативно-правових актів, консолідація і кодифікація права.

Інкорпорація – це об’єднання нормативно-правових актів за певними ознаками і зведення їх в єдині збірники або інші видання. Ціль інкорпорації -забезпечення зручності пошуку та використання нормативних актів. При цьому їх зміст не зазнає зміни або переробки.

Видами офіційної, тобто здійснюваної компетентними органами держави, інкорпорації є хронологічна, або систематична інкорпорація. До хронологічної відноситься опублікування нормативних актів в офіційних виданнях – “Відомості Верховної Ради України”, “Офіційний вісник України”, “Урядовий кур’єр”, збірниках законів, указів та постанов. При систематичній інкорпорації нормативно-правові акти можуть розташовуються за предметом правового регулювання, роком видання, галузями права, за сферами державної діяльності, галузями народного господарства і т.п.

Різновидом інкорпорації є консолідація. При консолідаціїрозрізненні нормативно-правові акти з певного окремого питання об’єднуються в загальний акт. При цьому глави, статті (норми) цих актів розподіляються по відповідним розділам. Глави, статті (норми) об’єднаного акта розподіляються у певному системному, послідовному та логічному взаємозв’язку. Одночасно усуваються повтори, наявні протиріччя (колізії), помилки, виправляється застаріла термінологія, а в необхідних випадках подається нова редакція окремих статей (норм).

Кодифікація – це така форма систематизації при якій не спостерігається чисто механічне упорядкування законодавства, а вдосконалюється його зміст, усуваються прогалини та колізії у правовому регулюванні у системі відповідних соціальних відносин. Результатом такої систематизації є видання єдиного і цілісного нормативного акту (кодексу, статуту, положення), який забезпечує системне правове регулювання певного виду суспільних відносин. Кодифікація представляє собою більш складну, ніж інкорпорація, форму систематизації. Предметом впорядкування при цьому виступають не лише нормативно-правові акти, а безпосередньо юридичні норми. Кодифікація спрямована на досягнення певного регламентування конкретного виду суспільних відносин і здійснюється тільки правотворчими органами.

В Україні існують такі види кодифікованих нормативно-правових актів:

♦ Кодекси (Кримінальний кодекс, Кодекс про адміністративні правопорушення, Цивільний кодекс, Господарський Кодекс, Кодекс законів про працю та Кримінальний процесуальний, Цивільний процесуальний інші);

♦ Відокремлені кодифіковані нормативно-правові акти (положення, статути).

8. Конституція України – основа подальшого розвитку національного законодавства.

Конституція України 1996 р., як уже наголошувалось, є надзвичайно важливим політико-правовим документом, адже зафіксувала відповідний стан розвитку нашої держави і суспільства, їх правової системи. В ній містяться норми не лише юридичного, а й політичного характеру, які взаємозумовлені, взаємопов’язані, створюючи основу, необхідну для регулювання найбільш важливих суспільних відносин, забезпечення прав і свобод людини та гідних умов її життя, подальшого розвитку нашої держави. Саме в цьому полягає соціальна цінність Основного Закону, що дає можливість розглядати його значення і роль як у політичному, так і в юридичному аспекті. Перш за все, слід сказати, що Конституція України, маючи найвищу юридичну силу в нашій державі, не відрізняється цим від конституцій інших держав. Вона є своєрідним ядром національної правової системи України, де діє велика кількість законів та підзаконних нормативно-правових актів, які створюють досить великий правовий простір. А взагалі, становлення законодавства у будь-якій державі незалежно від її соціально-економічної орієнтації, величини території, чисельності населення, рівня економічного і соціального розвитку тощо відбувається за певними закономірностями. Однією з них є те, що Конституція будь-якої держави – основа розвитку та вдосконалення чинного законодавства, своєрідний фундамент побудови правової системи, здійснення державно-правових перетворень. Тому нову Конституцію України слід розглядати як основу подальшого розвитку законодавства і правової системи у цілому.

Можна назвати чотири напрями такого розвитку. Перший – це прийняття нових законів, які випливають із Конституції. Другий зводиться до приведення чинного законодавства у відповідність з Основним Законом. Третій – це гармонізація законодавства з міжнародним правом. Щодо четвертого напряму, то він полягає у вдосконаленні окремих норм самої Конституції.

Розглядаючи перші два напрями, насамперед слід вказати, що Конституція України є особливим і єдиним законом, з якого бере витоки вся правова система держави. У ст. 8 її міститься важливе положення: “Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй”. Це важливе як методологічне, так і суто юридичне вихідне положення слід враховувати у законотворчому процесі. Одночасно потрібно зазначити, що Основний Закон містить норми, які передбачають необхідність прийняття конкретних законів. І сьогодні, реалізуючи їх, уже прийнято деякі, в тому числі “Про Конституційний Суд України” (статті 147- 153), “Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини” (ст. 101), “Про Рахункову палату” (ст. 98), “Про місцеве самоврядування в Україні” (статті 140 – 146), “Про столицю України – місто-герой Київ” (п. 16 ч. 1 ст. 92), “Про місцеві державні адміністрації”” (статті 118, 119), “Про Національний банк України” (ст. 100), “Про Вищу раду юстиції”” (ст. 131), “Про звернення громадян” (ст. 40), “Про державні нагороди України” (п. 5 ч. 2 ст. 92), “Про відпустки” (ст. 45), “Про вибори народних депутатів України” (ст. 77), “Про політичні партії в Україні” (п. 11 ч. 1 ст. 92), “Про правовий режим надзвичайного стану” (п. 19 ч. 1 ст. 92) та деякі інші.

Взагалі, необхідно було розробити і прийняти більш як 60 законів, що випливають безпосередньо з Конституції України. Таким чином, вона визначає нагальність розробки і послідовного здійснення широкої програми законодавчих робіт, пов’язаної з прийняттям нових законів і внесенням змін до чинних законодавчих актів.

Прийняття Конституції викликало до життя абсолютно нові суспільні відносини, внесло суттєві зміни в існуючі. Це, в свою чергу, вимагає якнайшвидшого внесення змін і у правове регулювання відносин, ще глибшого проникнення права у суспільне і державне життя.

У той же час слід зазначити, що Верховна Рада України починаючи з другої половини 1990 р. за 10 років прийняла біля 2 тис. законів. Це надзвичайно велика робота.

Вагоме значення для розвитку законодавства на основі Конституції України має прийняття нових кодексів, зокрема Бюджетного. Податкового, Цивільного, Господарського, Сімейного та інші. Як відомо деякі з названих нині уже прийняті, деякі знаходяться на різних стадіях розгляду.

Конституція України 1996 р. вимагає і внесення певних змін до чинних законодавчих актів з тим, щоб вони їй відповідали. Ці зміни стосуються питань організації самоврядування, власності, охорони навколишнього природного середовища, надзвичайного стану, вдосконалення юридичної відповідальності, судоустрою, боротьби з корупцією та ін.

Згідно з положеннями Основного Закону є необхідність внесення змін і до кодифікованих законодавчих актів, поки не будуть прийняті нові. Це стосується кодексів про надра, про адміністративні правопорушення, цивільного і цивільного процесуального, кримінально-процесуального, повітряного, торговельного мореплавства, митного, водного, сімейного, земельного, про працю та ін.

Нині майже до половини прийнятих Верховною Радою України законодавчих актів вносяться відповідні зміни. Це обумовлюється більше за все нестабільністю економічної, соціальної і політичної ситуацій в нашій державі, що вимагає адекватного реагування з боку законодавця.

Реалізація положень Конституції України спричинила виникнення, як вказувалось, абсолютно нових суспільних відносин, що бачимо на прикладі діяльності Конституційного Суду України, Рахункової палати, Центральної виборчої комісії, Вищої ради юстиції, Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, органів місцевого самоврядування тощо.

Суттєве значення має Конституція України і для розвитку законодавства на основі міжнародних договорів, оскільки, ратифікуючи той чи інший з них, Верховна Рада України таким чином “збагачує” національне законодавство. Це з одного боку, а з іншого – український законодавець повинен намагатися привести вітчизняне законодавство у відповідність із міжнародним правом. Це теж сприяє подальшому розвитку законодавства України. Після прийняття у 1996 р. Основного Закону за п’ять наступних років було прийнято 341 закон (майже третина загальної кількості прийнятих) стосувались ратифікації відповідних міжнародних договорів.

Варто зазначити, що Конституція України передбачає ратифікувати міжнародні договори, які не суперечать їй. Що ж до інших, навіть важливих для нашої держави, то їх укладення можливе лише після внесення відповідних змін до Основного Закону.

Безперечно, прийняття у 1996 р. Конституції України є важливим кроком на шляху подальшого, більш системного розвитку законодавства нашої держави. Адже Конституція як Основний Закон є серцевиною, своєрідним ядром як правової системи у цілому, так і законодавчої зокрема. Як йшлося, вона є підґрунтям нормативно-правового масиву законодавчих актів з урахуванням ієрархічного, галузевого та інших аспектів. Це стосується як прийняття нових законів, так і приведення чинного законодавства у відповідність з Конституцією. Іншими словами, її слід розглядати і як організаційну, координуючу основу не лише подальшого розвитку законодавства, а й здійснення державно-правової реформи, адже мають реформуватися як законодавча й інша нормативно-правова система, так і ряд державних інститутів.

Що стосується розвитку законодавства як однієї із складових зазначеної державно-правової реформи, то в Інституті законодавства Верховної Ради України свого часу були проведені відповідні науково-дослідні роботи. Результатом їх стали Концепція розвитку законодавства України на 1997 -2005 роки, а також Орієнтовна програма законопроектних робіт в Україні на цей же період. Ці матеріали були обговорені у 1996 р. на Всеукраїнській науково-практичній конференції, організованій і проведеній Інститутом законодавства. З урахуванням положень Конституції України 1996 р., а також рекомендацій, висловлених на конференції, названі документи були доопрацьовані і сьогодні використовуються парламентом у його законодавчій діяльності.

Щодо четвертого напряму – вдосконалення норм самої Конституції України, то слід сказати про наступне. Як уже йшлося, рівень розвитку законодавства, його якість значною мірою залежать від його відповідності положенням Конституції України як Основного Закону. Чим буде досконалішою вона, тим буде досконалішим вітчизняне законодавство. Це аксіома, яку можна застосувати до будь-якої держави. Одночасно варто зазначити, що зміст конституцій багатьох держав вдосконалюється з потребами соціального, економічного і політичного життя, інтересів громадян. Взагалі, зауважимо, що практично не існує держав, які б не вносили змін до своїх конституцій. Це звичайне явище для розвитку конституціоналізму в країнах світу. Так, за чотири десятиріччя дії Конституції Федеративної Республіки Німеччина було прийнято 35 законів, якими до неї вносилося майже 100 поправок. У результаті із 146 статей даної Конституції майже половину повністю змінено, з’явилося 30 нових. Або взяти Францію. Невдовзі після прийняття у 1958 р. Конституції цієї держави до неї було внесено ряд змін щодо організації державної влади і політичної системи. Як наслідок – змінився зміст її 14 статей, з’явилося шість нових. Можна згадати і про Сполучені Штати Америки, історія яких налічує більше ніж 200 років. За цей період було внесено майже 5 тис. пропозицій щодо змін до Конституції США. Проте складність і жорсткість процедур внесення таких змін дозволили реалізувати лише 27 поправок, остання з яких була ратифікована у 1992 р. Конституція нашої держави теж потребує внесення певних змін до неї.

Адже багатьом відомо, що наша Конституція – результат політичного компромісу, якого було досягнуто в досить суперечливих на той час умовах, за складних відносин між більшістю політичних сил не лише у Верховній Раді, а й за її межами. А це значить, що при прийнятті Основного Закону окремі його положення були не досить досконалими. І це всі розуміли. Але державі й суспільству вкрай потрібна була Конституція, за допомогою якої необхідно було закріпити загальні засади організації суспільного життя та державної влади, визначити систему прав, свобод та обов’язків людини і громадянина, правовий статус державних органів та вирішити інші важливі питання. Вже тоді, на час прийняття Основного Закону, було цілком ясно, що до нього найближчим часом будуть вноситись зміни. І справді, не так уже й багато минуло часу, як перш за все від народних депутатів України як суб’єктів законодавчої ініціативи, державних органів, вчених, інших осіб і організацій почали надходити пропозиції щодо вдосконалення окремих норм Конституції, тих, доцільність застосування яких не підтверджується практикою.

Тим більше, що безпосередньо у самій Конституції України передбачено внесення змін до неї, іншими словами, закріплено конституційний порядок своєрідного її самовдосконалення. Розділ XIII Основного Закону так і називається – “Внесення змін до Конституції України” (статті 154 – 159). Крім того, в ньому є і ст. 85, де у п. 1 визначено перелік повноважень Верховної Ради України, один з яких – “внесення змін до Конституції України в межах і порядку, передбачених розділом XIII цієї Конституції”.

Декілька слів про розділ XIII, яким визначається порядок внесення змін до Конституції України. Перш за все, у ст. 154 його йдеться, що законопроект про внесення змін до Конституції України може бути поданий до Верховної Ради України Президентом України або не менш як третиною народних депутатів України від конституційного складу Верховної Ради України, тобто не менш як 150 народними депутатами України, а у ст. 155 закріплено, що законопроект про внесення змін до Конституції України, крім розділу І “Загальні засади “, розділу III “Вибори. Референдум” і розділу XIII “Внесення змін до Конституції України”, попередньо схвалений більшістю від конституційного складу Верховної Ради України, вважається прийнятим, якщо на наступній черговій сесії Верховної Ради України за нього проголосувало не менш як дві третини від конституційного складу Верховної Ради України.

Якщо говорити про законопроект стосовно внесення змін до розділу І “Загальні засади”, розділу III “Вибори. Референдум” і розділу XIII” Внесення змін до Конституції України”, то слід сказати, що згідно зі ст.156 Основного Закону він подається до Верховної Ради України Президентом України або не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України і, за умови його прийняття не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України, затверджується всеукраїнським референдумом, який призначається Президентом України. Повторне подання законопроекту про внесення змін до розділів І, III і XIII Конституції України з одного й того самого питання можливе лише до Верховної Ради України наступного скликання.

Одночасно у ст. 157 Основного Закону міститься застереження стосовно того, що Конституція України не може бути змінена, якщо зміни передбачають скасування чи обмеження прав і свобод людини і громадянина або спрямовані на ліквідацію незалежності чи порушення територіальної цілісності України. Крім того, Конституція України не може бути змінена в умовах воєнного або надзвичайного стану.

Важливо зазначити також, що у відповідності зі ст. 158 Основного Закону законопроект про внесення змін до Конституції України, який розглядався Верховною Радою України, і закон не був прийнятий, може бути поданий до Верховної Ради України не раніше ніж через рік з дня прийняття рішення щодо нього. Верховна Рада України протягом строку своїх повноважень не може двічі змінювати одні й ті самі положення Конституції України.

Досить суттєвою є норма ст. 159 Основного Закону, в якій встановлено, що законопроект про внесення змін до Конституції України розглядається Верховною Радою України за наявності висновку Конституційного Суду України щодо відповідності законопроекту вимогам статей 157 і 158 цієї Конституції, зміст яких нами вже аналізувався.

Таким чином, будь-який законопроект про зміни до Конституції України повинен подаватись у тому порядку, який нею передбачений. Це гарантує те, що він розглядатиметься в межах конституційних вимог.

Резюме за змістом теми

Теорія держави і права визначає актуальні та перспективні напрями досліджень для інших юридичних наук, розробляє поняттєвий апарат як систему юридичних термінів, загальнотеоретичних конструкцій, що використовується іншими науками. Значущість теорії держави і права визначається її тісним зв’язком з юридичною практикою, здатністю задовольняти запити останньої.

Теорія держави і права є внутрішньоузгодженою системою знань. Неможливо вивчати державу без врахування її «підпорядкованості» праву, і навпаки, неможливо опанувати право без врахування держави як головного засобу забезпечення права.

Терміни та поняття до теми

Держава – це суверенна, політико-територіальна організація громадянського суспільства, яка виражає інтереси всіх його соціальних верств, шляхом встановлення загальнообов’язкових правил поведінки за участю спеціальних органів управління і примусу узгоджує і забезпечує ці інтереси та вирішує загальносуспільні справи.

Право – це система формально визначених в офіційних джерелах (законах та інших нормативно-правових актах) загальнообов’язкових, гарантованих державою норм (правил) поведінки, призначенням якої є регулювання суспільних відносин.

Механізм держави – ієрархічна система органів, які наділені повноваженнями безпосередньо здійснювати державну владу, а також: державних установ, відомств і підприємств за допомогою яких реалізуються функції держави.

Форма держави – це сукупність способів організації, устрою і здійснення державної влади, які виражають її сутність.

Громадянське суспільство – це суспільство вільних індивідів і рівних можливостей. Кожен є власником і володіє необхідними матеріальними засобами і благами, які б забезпечували його нормальне існування.

Нормативно-правовий акт – це офіційний документ, що містить правові приписи і який розробляється правотворчими органами держави.

Питання для самоконтролю

1. Визначте та охарактеризуйте ознаки держави.

2. Визначте та охарактеризуйте елементи форми держави.

3. У чому відмінність між правом та нормативно-правовим актом?

4. Які види нормативно-правових актів Ви знаєте?

5. Громадянське суспільство та держава: співвідношення.

 

Тема: ОСНОВИ КОНСТИТУЦІЙНОГО ПРАВА УКРАЇНИ

1. Поняття, предмет і джерела конституційного права України.

2. Конституційний лад та народовладдя в Україні.

3. Конституційно-правовий статус особи.

4. Система органів державної влади України.

5. Місцеве самоврядування. Особливості організації державної влади в Автономній Республіці Крим.

Перелік знань та умінь, яких набуде студент після опанування матеріалів теми.

У результаті вивчення цієї теми студенти мають:

1)знати: поняття і предмет конституційного права, джерела конституційного права, насамперед Конституцію України, правову термінологію, поняття та основні принципи правового статусу особи, конституційні права та свободи, основи конституційного ладу України, форми здійснення народовладдя, систему органів державної влади та місцевого самоврядування, порядок їх формування, функції та повноваження, особливості функціонування органів державної влади в Автономній Республіці Крим;

2) вміти: працювати з текстом Конституції України та інших нормативно-правових актів, аналізувати зміст правових норм, користуватися джерелами права для вирішення практичних питань, логічно викладати матеріал, аргументовано висловлювати свою думку, робити висновки, застосовувати правові знання для пояснення фактів навколишнього життя і вибору варіанта правомірної поведінки в різних життєвих ситуаціях.

1. Поняття, предмет і джерела конституційного права України.

Конституційне право в більшості держав світу є основною складовою національної правової системи. Як галузь права, конституційне право України регулює особливу сферу суспільних відносин, яка охоплює загальні засади конституційного ладу, основи правового статусу особи, державний і територіальний устрій, систему, порядок формування і принципи організації органів державної влади.

Отже, конституційне право України – це провідна галузь національного права України, яка являє собою сукупність правових норм, що закріплюють і регулюють базові суспільні відносини, які виникають у різних сферах життєдіяльності суспільства (політичній, економічній, соціальній, духовній) та закріплюють незалежність державної влади, загальні засади та принципи її організації і форми здійснення, а також невід’ємні права і свободи людини та громадянина.

Цій галузі притаманні риси, характерні для всієї системи права: нормативність, формальна визначеність, спрямованість на досягнення певного правового результату, можливість захисту правових приписів засобами державного впливу тощо. Водночас спеціальні ознаки конституційного права дають можливість відрізняти цю галузь від інших галузей національного права України. Це насамперед, сутність, зміст, функції, система, джерела, принципи, наявність конституційної (конституційно-правової) відповідальності.

Як і будь-яка галузь права, конституційне право має свій специфічний предмет і метод правового регулювання.Предметом конституційного права України є суспільні відносини, які виникають і відбуваються в процесі здійснення політичної влади народом України. До них відносять дві основні групи суспільних відносин: 1) відносини, що визначають устрій держави та суспільство, організацію державної влади та місцевого самоврядування; 2) відносини, що виникають між людиною, колективами людей та державою.

Під методом конституційно-правового регулюваннярозуміють сукупність прийомів і засобів, за допомогою яких регулюються суспільні відносини, які складають предмет конституційного права. Провідне місце серед таких методів посідає метод установлення, який полягає у закріпленні повноважень відповідних суб’єктів, а також методи зобов’язання, дозволу та заборони.

Конституційне право є складною системою, формується з елементів, які взаємодіють між собою і характеризують його внутрішню структуру. Система конституційного праваутворюється з принципів, конституційно-правових інститутів та конституційно-правових норм. Підпринципами конституційного права розуміють фундаментальні засади, в яких втілюється сутність і політико-правове призначення галузі та її основного джерела – Конституції України. Принципи поділяються назагальні (державний суверенітет, поділ влади, непорушність прав та свобод людини і громадянина тощо) і спеціальні(принципи неможливості позбавлення громадянина громадянства, виборності місцевого самоврядування тощо).

Конституційно-правовий інститут – це система конституційно-правових норм, що регулюють окрему сферу або групу однорідних суспільних відносин. З позицій системного підходу виділяють три різновиди конституційно-правових інститутів: а) загальні (інститут народовладдя); б) головні (інститут референдуму); в)початкові (інститут місцевого референдуму). Конституційні інститути можуть різнитися також за змістом, структурою, методами та завданнями правового регулювання.

Конституційно-правові норми – це загальнообов’язкові правила поведінки, встановлені або санкціоновані державою з метою охорони та регулювання суспільних відносин, які складають предмет конституційного права. Особливість цих правових норм визначається специфікою врегульованих ними суспільних відносин, установчим характером приписів, джерелами, в яких вони виражені, вищою юридичною силою щодо інших правових норм, особливим колом суб’єктів, особливістю структури (здебільшого складаються з диспозиції).

Конституційно-правові норми класифікуються за різними критеріями. Залежно від змісту, який визначається відповідними видами суспільних відносин, що становлять предмет конституційного права (наприклад норми, які закріплюють засади конституційного ладу України; норми, які закріплюють основи правового статусу людини і громадянина). За юридичною силою: норми, що містяться в Конституції та законах України; норми, що містяться в указах Президента України, постановах Кабінету Міністрів України, актах органів місцевого самоврядування. За ступенем визначеності припису, що міститься в нормі:диспозитивні (надають суб’єкту можливість вільного вибору виду поведінки) та імперативні (чітко визначають поведінку суб’єктів за певних обставин). За призначенням у механізмі правового регулювання: матеріальні(безпосередньо врегульовують суспільні відносини, наприклад, встановлюють правовий статус людини і громадянина) та процесуальні (визначають форми, в яких реалізуються конституційно-правові норми). За часом дії –тимчасові та постійні норми; за територією дії – ті, що діють на всій території України або в окремих адміністративно-територіальних одиницях. Окрім того конституційні норми поділяють на: установчі, декларативні, дефінітивні, колізійні, оперативні та інші[1].

Конституційно-правові відносини – це суспільні відносини, врегульовані конституційно-правовими нормами, суб’єкти яких наділяються взаємними правами та обов’язками. Конституційно-правові відносини складаються із суб’єктів, об’єкта і змісту (суб’єктивних прав і юридичних обов’язків).Суб’єктами конституційно-правових відносин є фізичні особи (громадяни України, іноземні громадяни та особи без громадянства); спільноти людей (наприклад, народ, який є джерелом влади в Україні); юридичні особи (органи державної влади та місцевого самоврядування, політичні партії та громадські організації тощо); Українська держава та її складові частини (наприклад, Автономна Республіка Крим). Зазначені особи, колективи, організації тощо можуть стати суб’єктами конституційного права лише за умови їх конституційної правосуб’єктності (правоздатності і дієздатності).

Об’єктами правовідносин є матеріальні та нематеріальні блага, з приводу яких суб’єкти вступають у правовідносини, здійснюють свої суб’єктивні юридичні права і суб’єктивні юридичні обов’язки[2]. Об’єктами конституційно-правових відносин можуть бути політичні блага (суверенітет, влада, посада); дії уповноважених і зобов’язаних суб’єктів (парламента, Президента України тощо); речі та інші майнові блага (власність, предмети споживання, гроші тощо); поведінка та результати поведінки суб’єктів конституційно-правових відносин; природні об’єкти (наприклад, земля); особисті нематеріальні блага людини (життя, честь, гідність); духовні цінності.

Виникнення, зміна або припинення конституційно-правових відносин пов’язані з юридичними фактами(конкретними життєвими обставинами), які приводять у дію конституційно-правову норму. Найпоширенішим поділом юридичних фактів є поділ залежно від відношення до них волі суб’єктів на події (виникають не залежно від індивідуальної волі) та дії (залежать від індивідуальної волі). Дії відповідно є правомірні (юридичні акти (нормативно-правові, індивідуальні) і юридичні вчинки) тапротиправні (правопорушення).

Норми конституційного права знаходять своє відображення у зовнішніх формах або джерелах, під якими розуміють нормативно-правові акти, що містять конституційно-правові норми і принципи. Джерела конституційного права мають такі властивості: визначеність; загальнообов’язковість; системність; нормативність; надійну державну забезпеченість.

Основним джерелом конституційного права є конституція– основний закон держави, що має найвищу юридичну силу та закріплює найважливіші суспільні відносини. Згідно з теорією конституціоналізму, конституції поділяють на фактичні та юридичні. Фактична конституція – це реально існуючі відносини в суспільстві та державі, тобто реальний порядок організації і здійснення державної влади, реальні стосунки між державою та особою. Юридична конституція – це завжди певна система правових норм, що здійснює загальне регулювання суспільних відносин, офіційне визначення та юридичне закріплення фактичних, реальних суспільних відносин, засіб їх правового впорядкування. Поняття «конституція» переважно вживається в найбільш поширеному його значенні – юридичному: закон або закони, що мають вищу юридичну силу.

Існують різні критерії класифікації конституцій. За формою організації всі конституції поділяють на кодифіковані танекодифіковані; за юридичною формою – писані, неписані тазмішані; за порядком прийняття – народні, даровані (октройовані), договірні; залежно від способу зміни конституції – гнучкі, жорсткі та змішані; за часом дії –тимчасові і постійні; за формою політичного режиму –демократичні, авторитарні та тоталітарні; за формою державного устрою – унітарні і федеративні; за формою державного правління – монархічні і республіканські.

Конституція України є кодифікованою, писаною, народною, жорсткою (ускладнена процедура внесення до неї змін), демократичною, унітарною та республіканською.

Варто наголосити і на тому, що конституція має і специфічні риси: основоположний характер, народний характер, реальний характер, формальність, стабільність і динамізм та володіє юридичними властивостями, а саме є політико-правовим документом, основним законом держави; має юридичне верховенство, вищу юридичну силу; є основою правової системи та розвитку законодавства; має особливий порядок прийняття і внесення змін та особливий механізм реалізації.

Роль конституції в суспільстві проявляється в її функціях –політичній (є правовою основою політичної системи суспільства), ідеологічній (полягає у виховній ролі конституції, яка встановлює взаємовідносини держави з людиною, інститутами громадянського суспільства на основі їх взаємної відповідальності) та юридичній (є вищим, основним законом держави, головним джерелом права країни, основою всієї системи правового регулювання суспільних відносин). Окрім цього виділяють установчу,гуманістичну, організаційну, правотворчу, охоронну, консолідуючу, обмежувальну та зовнішньополітичну функції конституції[3].

Конституція має систему (узгоджену організацію норм конституції та інших конституційних актів, які є рівними за своєю юридичною силою й регулюють якісно однорідні суспільні відносини, що є предметом конституційного права України) і структуру (внутрішньо узгоджену логічну побудову нормативного матеріалу, вміщеного в чинному Основному Законі)[4]. Конституція України від 28 червня 1996 р. за своєю структурою складається з преамбули, п’ятнадцяти розділів та 161 статті.

Преамбула – це вступна частина, що визначає цілі, мету і завдання, історичні, правові, політичні, духовні та інші передумови прийняття Конституції України. Основна частина Конституції України містить норми, що розкривають її зміст – визначають загальні засади суспільного та державного ладу; права, свободи та обов’язки людини і громадянина; конституційні основи виборів та референдумів; правовий статус Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України, прокуратури; систему та функції судів України, правовий статус Конституційного Суду України, особливості територіального устрою України, основи місцевого самоврядування та порядок внесення змін до Конституції України. Прикінцеві положення містять норми, що визначають порядок вступу її в силу. Перехідні положеннявизначають строки введення в дію окремих положень та порядок заміни старих норм новими.

Конституційні норми знаходять своє зовнішнє закріплення також і в інших джерелах, насамперед у законах. У конституційному праві закони поділяють на три види: конституційні, органічні та звичайні (ординарні).Конституційні закони – особливі нормативно-правові акти,які вносять зміни і доповнення до Конституції, приймаються в особливому, ускладненому порядку і мають таку ж саму юридичну силу, що й сама Конституція.Органічні закони – приймаються за прямими приписами Конституції України (ст. 92 Основного Закону). Звичайні (ординарні) закони – це закони, що містять конституційно-правові норми (про організацію та діяльність окремих органів державної влади або їхніх структурних елементів).

Особливе місце серед джерел конституційного права посідають Акти Всеукраїнського референдуму, які пов’язані із безпосереднім волевиявленням громадян. Джерелами конституційного права України також є підзаконні нормативно-правові акти – це, насамперед, постанови Верховної Ради України нормативного характеру, нормативні укази Президента України, постанови Кабінету Міністрів України нормативного характеру, нормативні акти органів конституційного контролю (інтерпретаційні акти Конституційного Суду України), нормативні акти органів місцевого самоврядування, що містять правила загальнообов’язкової поведінки, дія яких не обмежується одноразовим застосуванням. Норми конституційного права містяться також у деяких міжнародних договорах, згоду на обов’язковість яких, згідно зі ст. 9 Конституції України, надано Верховною Радою України.

До джерел конституційного права також належать Декларація про державний суверенітет України, прийнята 16 липня 1990 р., яка була покладена в основу Конституції України. Важливе значення для формування Конституції України мав Акт проголошення незалежності України від 24 серпня 1991 р., який дістав всенародну підтримку на референдумі 1 грудня 1991 р. та юридично закріпив самостійність України.

2. Конституційний лад та народовладдя в Україні.

У Декларації про державний суверенітет України від 16 липня 1990 р. визначені, а в Конституції України 1996 р. закріплені загальні засади конституційного ладу України. Під конституційним ладом України (складниками якого є державний і суспільний лад) розуміють закріплену у Конституції форму організації держави і систему суспільних відносин, які виникають, змінюються і припиняються у зв’язку з визначенням сутності, змісту та юридичних ознак суспільного та державного ладу. Державний лад – це закріплена конституцією система засад організації і діяльності держави та її інститутів. Конституція України (ст. 1) визначає Україну як суверенну і незалежну, демократичну, соціальну, правову, унітарну державу. Отже, пріоритетними принципами державного ладу України є принципи суверенності, незалежності, демократизму, соціального і правового характеру держави.

За своїм змістом суспільний лад становить систему організаційних і правових форм соціальних відносин у політичній, економічній, соціальній, культурній та інших сферах, передбачених і закріплених конституцією та законами країни. У Конституції України закріплено переважно основні принципи організації та функціонування суспільного ладу – суверенність, гуманізм, демократизм, політичний та ідеологічний плюралізм, рівність громадян, соціальна спрямованість функціонування та розвитку суспільства.

За своєю сутністю конституційний лад є певним типом конституційно-правових відносин, зумовлених рівнем розвитку суспільства, держави і права.

За своїм змістом конституційний лад опосередковує державний та суспільний лад, конституційний статус людини, громадянина, безпосереднє народовладдя, організацію державної влади та місцевого самоврядування, територіальний устрій, основи національної безпеки та інші найважливіші інститути конституційно-правових відносин в Україні.

За формою конституційний лад являє собою систему основних організаційних і правових форм суспільних відносин, передбачених Конституцією, тобто основних видів організації і діяльності держави, суспільства та інших суб’єктів конституційно-правових відносин.

Основи конституційного ладу України є системою визначених у Конституції України фундаментальних конституційних принципів, реалізація та гарантування яких забезпечує розвиток України як суверенної й незалежної, демократичної, соціальної, правової держави, а також сприяє розбудові в Україні гармонійно розвиненого та політично структурованого громадянського суспільства[5].

Конституційний лад України базується на таких принципах:народовладдя (єдиним джерелом влади та носієм суверенітету є народ України, який здійснює владу як безпосередньо, так і через органи державної влади та місцевого самоврядування); державного суверенітету(верховенство, самостійність, повнота і неподільність влади в державі в межах її території та незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах); верховенства права(Конституція має найвищу юридичну силу, її норми є нормами прямої дії і суб’єкти суспільних відносин зобов’язані безумовно виконувати відповідні конституційні положення; закони та інші нормативно-правові акти не повинні суперечити Конституції України); поділу влади на законодавчу, виконавчу і судову (гілки влади є відносно незалежними, мають свою чітко встановлену компетенцію, здійснюють свої владні повноваження у відповідних їм формах і межах, належним шляхом і засобами; урівноваження діяльності гілок влади здійснюється системою стримувань і противаг); політичного, економічного та ідеологічного плюралізму (суспільне життя базується на засадах політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності); пріоритету прав людини (у Конституції України закріплено правовий статус людини і громадянина, пріоритет особи в її відносинах з державою, гарантії здійснення прав і свобод та рівний захист прав законом і судовий захист усіх прав і свобод особи).

Серед принципів конституційного ладу України виділяють й взаємозв’язок правової держави і громадянського суспільства і пріоритет його перед державою; пріоритет загальнолюдських цінностей і загальновизнаних принципів міжнародного права. У розділі 1 Основного Закону також закріплені положення щодо забезпечення національної безпеки України; захисту суверенітету і територіальної цілісності, економічної та інформаційної безпеки.

Народовладдя є основоположним принципом конституційного ладу і означає приналежність усієї суспільної влади народові та вільне здійснення цієї влади відповідно до суверенної волі в інтересах усього суспільства та окремо кожної людини чи громадянина. Як вже зазначалося, єдиним джерелом влади і носієм суверенітету є народ України. Він здійснює свою владу безпосередньо та через органи державної влади та місцевого самоврядування.

У Конституції України (ст. 69) закріплені форми народного волевиявлення: вибори, референдуми та інші форми безпосередньої демократії. До інших форм здійснення демократії відносять: всенародні обговорення законопроектів; загальні збори населення за місцем проживання; дорадчі опитування; відкликання депутатів; народні петиції; збори, мітинги тощо.

Найдавнішою і найпоширенішою формою безпосередньої демократії є вибори. У сучасному політичному процесі вибори мають багатоманітне соціальне призначення, яке виражається через низку суспільних функцій. Основною функцією виборів із точки зору державотворення є формування державних органів, що мають делеговані державою повноваження. Окрім цього, вибори виконують ще декілька функцій: здійснюють представництво суспільних інтересів, рекрутування політичної еліти, інституалізацію політичної участі громадян, політичну соціалізацію, виступають соціальним барометром політичного життя.

У широкому значенні вибори – це волевиявлення народу з метою формування органів державної влади або місцевого самоврядування шляхом голосування. За умов демократичного суспільства вибори за своєю сутністю – це прояв реальної волі народу, процес виявлення і здійснення такої волі.

За способом волевиявлення вибори поділяються на прямі інепрямі; за територією проведення – загальнонаціональні тамісцеві; за часом проведення – чергові, позачергові (дострокові) (призначаються в разі дострокового припинення повноважень органу), повторні(призначаються у разі визнання виборів недійсними або такими, що не відбулися), проміжні (призначаються у разі вибуття депутата, обраного в окремому окрузі), перші місцеві(які проводяться у разі формування нових місцевих рад); залежно від органу, який обирається – парламентські, президентські, вибори до Верховної Ради Автономної Республіки Крим, вибори депутатів місцевих рад та вибори міських, селищних, сільських голів.

Виборче право в юридичній літературі інтерпретується в двох значеннях – об’єктивному і суб’єктивному. Об’єктивне виборче право – сукупність норм, які регулюють порядок формування представницьких органів держави та місцевого самоврядування. Основними правовими джерелами, які містять відповідні норми є Конституція України, Закон України «Про вибори народних депутатів України» вiд 17 листопада 2011 р.; Закон України «Про вибори Президента України» від 5 березня 1999 р. в редакції Закону України від 18 березня 2004 р.; Закон України «Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів» від 10 липня 2010 р.; Закон України «Про Центральну виборчу комісію» від 30 червня 2004 р.; Закон України «Про Державний реєстр виборців» від 22 лютого 2007 р.; законодавчі акти інших галузей права (наприклад, норми ст. 160 Кримінального кодексу України, які передбачають відповідальність за порушення виборчих прав), рішення Конституційного суду України, щодо тлумачення виборчого законодавства, рішення Центральної виборчої комісії, а також міжнародні договори.

Суб’єктивне виборче право – це закріплене у ст. 38 Конституції України і гарантоване державою право окремого громадянина України обирати (активне право) чи бути обраним (пасивне право) до органів державної влади і місцевого самоврядування.

Виборче право реалізується на основі принципів, які покладені в його основу. Загальні принципи виборчого права визначені ст. 71 Конституції України:

загальне виборче право означає, що активним виборчим правом володіють всі громадяни України, які досягли на день їх проведення 18 років. Будь-які прямі і непрямі непередбачені законами пільги чи обмеження щодо виборчих прав громадян України залежно від походження, соціального й майнового стану, расової та національної належності, статі, освіти, ставлення до релігій, політичних переконань, роду й характеру занять забороняються. Не мають права голосу громадяни, яких визнано судом недієздатними. Пасивним виборчим правом володіють громадяни, які можуть бути обраними: народним депутатом – громадянин України, який на день виборів досяг 21-річного віку, має право голосу і проживає в Україні протягом останніх 5 років; Президентом України – громадянин України, який досяг 35-річного віку, має право голосу, проживає в Україні протягом 10 останніх перед днем виборів років та володіє державною мовою; депутатом місцевої ради та сільським, селищним, міським головою – громадянин України, який на день виборів досяг 18-річного віку та має право голосу. Окрім цього, для пасивного виборчого права встановлюються й певні обмеження: не може висуватися кандидатом та бути обраним на зазначені посади громадянин, який має судимість за вчинення умисного злочину, якщо вона не погашена і не знята у встановленому законом порядку;

рівне виборче право – означає наявність однакової кількості голосів у кожного виборця;

пряме виборче право – виборець голосує безпосередньо за кандидата;

вільні вибори – виборцям забезпечуються умови для вільного формування своєї волі та її вільного виявлення при голосуванні. Застосування насильства, погроз, обману, підкупу чи будь-яких інших дій, що перешкоджають вільному формуванню та вільному виявленню волі виборця, забороняється;

таємне голосування – означає заборону будь-якого контролю за волевиявлення виборців: голосування відбувається в спеціально облаштованих кабінах, під час заповнення бюлетеня в кабіні для голосування може перебувати лише особа, яка голосує.

Крім основних принципів виборчого права виборчі закони закріплюють спеціальні принципи виборчого права: вільне і рівне висування кандидатів; відкритість і рівність кандидатів у проведенні виборчої кампанії; свобода агітації; неупередженість до кандидатів з боку державних органів; рівне та неупереджене ставлення засобів масової інформації до кандидатів тощо.

Під виборчою системою розуміється сукупність правових норм, які регулюють порядок формування державних органів та спосіб поділу мандатів між кандидатами в залежності від результатів голосування виборців. Існує три основних види виборчих систем: мажоритарна, пропорційна та змішана.

За мажоритарною системою територія (на якій формується представницький орган) поділяється на приблизно рівні частини, такої кількості, скільки осіб обирається до органу. У кожній такій частині визначається переможець, яким стає та особа, яка набрала встановлену більшість голосів:відносну (обраним вважається кандидат, який отримав більше голосів, ніж інші кандидати) або абсолютну (для обрання необхідна підтримка більше половини голосів виборців – 50% +1 голос).

Пропорційна система створює умови для політичних партій одержувати у колегіальному органі кількість мандатів пропорційно кількості поданих за них голосів виборців. Кожна партія формує список кандидатів, виборець голосує за цей список, іноді може виявити своє ставлення до окремого кандидата. При пропорційній системі встановлюється нижня межа (поріг) участі в розподілі мандатів (в Україні він становить 5%). Розподіл голосів між партіями найчастіше здійснюється за допомогою виборчої квоти чи методом ділення. А розподіл мандатів у середині партії проходить двома шляхами зв’язаними списками (жорсткими) та вільними (гнучкими) списками.

За змішаної системи поєднують елементи як мажоритарної, так і пропорційної системи. Змішані системи поділяють на дві великі групи: географічно неоднорідні – комбінують мажоритарну систему в малонаселених виборчих округах і пропорційну в густо заселених округах; географічно однорідні – з домінуванням пропорційного представництва (пропорційно-мажоритарна); з домінуванням мажоритарної системи (мажоритарно-пропорційна); урівноважені системи (на рівних засадах використовуються пропорційна і мажоритарна системи).

На сьогодні в Україні функціонує декілька виборчих систем. Парламент України обирається на основі змішаної (мажоритарно-пропорційної) системи. Президент України – на основі мажоритарної системи (абсолютної більшості). Верховна Рада Автономної Республіки Крим, обласні, районні, міські, районні у містах ради – на основі змішаної (мажоритарно-пропорційної) системи. Сільські, селищні ради та сільські, селищні, міські голови обираються на основі мажоритарної системи (відносної більшості).

Під виборчим процесом розуміють здійснення суб’єктами виборчого процесу, виборчих процедур, передбачених законом. Суб’єктами виборчого процесу є виборець; виборчі комісії; кандидати на посади Президента України, депутатів та сільського, селищного, міського голови; політичні партії (блоки); уповноважені представники, довірені особи, офіційні спостерігачі від партії (блоку) – суб’єктів виборчого процесу.

Виборчий процес включає такі стадії: складання та уточнення списків виборців, утворення виборчих округів, виборчих дільниць та виборчих комісій, висування та реєстрація кандидатів, проведення передвиборної агітації, голосування, підрахунок голосів виборців та встановлення підсумків голосування, встановлення результатів виборів та їх офіційне оприлюднення і припинення діяльності виборчих комісій.

Чинне законодавство також передбачає гарантії здійснення виборчого права: організаційні та юридичні гарантії, тобто встановлення відповідальності за порушення виборчого законодавства України.

Другою за поширеністю формою безпосередньої демократії є референдум. Референдум – це конституційно-правовий інститут, система правових норм, що встановлюється державою та регламентує процедуру прийняття громадянами України шляхом голосування важливих рішень загальнодержавного і місцевого значення.

Метою проведення референдуму є забезпечення народовладдя і безпосередньої участі громадян в управлінні державними та місцевими справами. Референдум як і інші форми демократії є правом реальної суверенної, верховної волі народу. На референдумах приймаються рішення з будь-яких питань державного або самоврядного характеру, за винятком тих, які згідно із законом не можуть бути винесені на референдум.

Згідно із Законом «Про Всеукраїнський референдум» від 6 листопада 2012 р. предметом всеукраїнського референдумуможуть бути будь-які питання за винятком тих, вирішення яких референдумом не допускається Конституцією тазаконами України, зокрема схвалення нової редакції Конституції України, внесення змін до неї, скасування, втрата чинності чи визнання нечинним закону про внесення змін до Конституції України; прийняття чи скасування закону України або внесення змін до чинного закону України; з будь-якого питання за винятком тих, щодо яких референдум не допускається згідно з Конституцією України. Виключно всеукраїнським референдумом вирішується питання про зміну території (ст. 73 Конституції України).

На Всеукраїнський референдум не можуть виноситись питання щодо законопроектів з питань податків, бюджету та амністії (ст. 74 Конституції України). Законом також встановлено, що за народною ініціативою не може бути винесене (ініційоване) питання про зміну території України; тексти нової редакції Конституції України та законопроектів, що виносяться на референдум, не повинні скасовувати чи обмежувати зміст та обсяг існуючих прав і свобод людини і громадянина або бути спрямованими на ліквідацію незалежності чи на порушення територіальної цілісності України. Окрім цього Всеукраїнський референдум не може призначатися (проголошуватися) чи проводитися в умовах воєнного чи надзвичайного стану.

Слід зазначити, що залежно від тих чи інших ознак референдуми поділяються на певні види. Розрізняютьобов’язкові (їх проведення є обов’язковим для вирішення визначених Конституцією проблем) та факультативні(визначається як один із можливих, але необов’язкових способів вирішення питань) референдуми.

За юридичною силою рішень виділяють імперативні(рішення носять найвищу юридичну силу, є остаточними, загальнообов’язковими для виконання на всій території, не потребують затвердження державними органами) таконсультативні (проводяться з метою виявлення громадської думки щодо питання державного життя) референдуми.

За територіальною ознакою проводяться загальнодержавніта місцеві референдуми. За предметом всеукраїнського референдуму розрізняють конституційний (про схвалення нової редакції Конституції України, внесення змін до Конституції України, скасування, втрату чинності чи визнання нечинним закону про внесення змін до Конституції України), ратифікаційний (про зміну території України), законодавчий (щодо прийняття чи скасування закону України або внесення змін до чинного закону України) та загальний (з будь-якого питання за винятком тих, щодо яких референдум не допускається згідно зКонституцією України).

Всеукраїнський референдум може призначатися (проголошуватися) Верховною Радою України або Президентом України. За народною ініціативою всеукраїнський референдум призначається Президентом України, якщо цього вимагають не менше ніж 3 мільйони громадян України, які мають право голосу, за умови, що підписи щодо призначення референдуму зібрано не менше як у двох третинах областей і не менше як по 100 тисяч підписів у кожній з них (ст. 72 Конституції України).

Новий Всеукраїнський референдум з того самого питання може бути проведено не раніше ніж через рік з дня оголошення результатів проведеного референдуму (окрім внесення змін до розділів I, III і XIII Конституції України, реалізація такої ініціативи з одного й того самого питання можлива Верховною Радою України наступного скликання).

Суб’єктами, що наділені правом участі у голосуванні на референдумі є громадяни України, яким на день проведення референдуму виповнилося 18 років. Не мають права голосу громадяни, яких визнано судом недієздатними. Принципи проведення референдуму: загальне та рівне право голосу, пряме та вільне волевиявлення, таємність, особисте голосування та однократність голосування.

Порядок проведення референдуму, що здійснюються у певній послідовності називається процесом референдуму. Він включає такі етапи (стадії): призначення (проголошення) референдуму; організація і проведення референдуму; голосування та встановлення результатів; правові наслідки референдуму. Законодавством України встановлюються юридичні гарантії процесу референдуму, зокрема оскарження рішень, дій чи бездіяльності, що стосуються процесу референдуму та юридична відповідальність за порушення законодавства про референдум (кримінальна та адміністративна).

В Україні було проведено два всеукраїнські референдуми – 1 грудня 1991 р., на якому український народ підтримав Акт проголошення незалежності України та 16 квітня 2000 р. з питань зміни структури та порядку діяльності Верховної Ради України, які не були імплементовані в законодавство України.

3. Конституційно-правовий статус особи.

Критерієм демократизації суспільства є його ставлення до прав людини і громадянина. Можливість людини користуватись в повному обсязі всіма правами і свободами, прямо залежить від її статусу, правового становища. Тобто сукупність прав, свобод і обов’язків, якими наділяється суб’єкт правовідносин, та гарантії їх здійснення складаютьправовим статусом особи. Правовий статус індивідів розрізняється залежно від характеру політико-правових зв’язків між ними і державою і є різний у громадян країни, іноземних громадян та осіб без громадянства. Нормативними актами може визначатися й спеціальний статус для окремих категорій громадян (наприклад, державні службовці).

Центральне місце в правовому статусі особи належитьосновам правового становища громадянина, які закріплені в Конституції України. Основи правового статусу громадянина України складаються із кількох елементів:

наявність громадянства, тобто правова належність до Української держави і регулювання взаємовідносин між ними щодо набуття, припинення громадянства, реалізації та забезпечення взаємних прав та обов’язків;

принципи правового статусу громадян, які є вихідними началами, на основі яких визначаються зміст і умови реалізації прав, свобод і обов’язків людини і громадянина. Згідно Конституції України це: закріплення у національному праві прав і свобод, встановлених нормами міжнародного прав; принцип юридичної рівності прав і свобод осіб (ст. 21, 24); принцип невідчужуваності та непорушності основних природних прав, свобод людини та належність їх їй від народження (ст. 21); принцип гарантованості прав і свобод (ч. 2, 3 ст. 22); принцип гуманістичної спрямованості основ правового статусу (ст. 3);загальнодоступність прав і свобод (ч. 3 ст. 49); заборона незаконного обмеження конституційних прав і свобод громадян України (ст. 22); принцип єдності прав і обов’язків людини і громадянина (ст. 23); поєднання індивідуальних інтересів особи з інтересами інших осіб, держави і суспільства (ст. 23, ст. 64);

основні права, свободи та обов’язки є основним елементом правового статусу особи, вони складають основоположну частину Конституції; визначають найбільш важливі, істотні відносини і зв’язки між громадянином і державою. У правах, свободах, обов’язках фіксуються стандарти поведінки, які вважаються обов’язковими, доцільними для нормальної життєдіяльності суспільства;

гарантії реалізації прав і свобод – це передбачені Основним Законом засоби, методи і механізми, що забезпечують реалізацію конституційних прав і свобод людини і громадянина.

Передумовою виникнення та існування основ правового статусу є загальна правосуб’єктність, тобто здатність бути учасником правовідносин. Обсяг правосуб’єктності особи визначається наявністю громадянства. Громадянство, тобто постійний правовий зв’язок з відповідною державою, закріплюється нормами конституційного права країни та у міжнародних документах. У пункті «а» ч. 1 ст. 2 Європейської конвенції про громадянство визначено: «громадянство – правовий зв’язок між особою та державою без зазначення етнічного походження особи». Згідно з Законом України «Про громадянство України» від 18 січня 2001 р. (ст. 1): громадянство – це правовий зв’язок між фізичною особою і Україною, що знаходить свій вияв у їх взаємних правах та обов’язках. Тобто, громадянином держави є особа не в силу того, що вона проживає на її території, а внаслідок існування між особою і державою певних правових зв’язків.

Громадянству притаманні ознаки: невід’ємне право людини; постійний (стійкий) зв’язок; двосторонній зв’язок; правовий зв’язок; документально підтверджений зв’язок. Законодавство про громадянство базується на загальних(повновладдя народу; демократизм; інтернаціоналізм; втілення в інституті громадянства ознак суверенітету держави; пріоритету норм міжнародного права[6]) таспеціальних принципах громадянства (принцип єдиного громадянства; запобігання виникненню випадків безгромадянства; неможливості позбавлення громадянина України громадянства України; визнання права громадянина України на зміну громадянства; неможливості автоматичного набуття чи припинення громадянства України іноземцем чи особою без громадянства внаслідок укладення шлюбу з громадянином України або припинення шлюбу; рівності перед законом громадян України незалежно від підстав, порядку і моменту набуття ними громадянства; збереження громадянства незалежно від місця проживання громадянина; не видачі громадян іноземним державам).

У конституційному праві виділяють кілька способів набуття громадянства. Філіація – набуття громадянства за народженням за принципом «права крові» (дитина набуває громадянства батьків (одного з батьків) незалежно від місця народження) або за принципом «права ґрунту» (дитина стає громадянином тієї держави, на території якої вона народилась, незалежно від громадянства батьків).

Натуралізація (укорінення) – надання органами державної влади громадянства особі, яка про це просить. Виділяють індивідуальне укорінення (відбувається за власною волею, подається заява про прийняття громадянства) та укорінення в силу правонаступництва держав (відбувається при об’єднані чи поділі держави).

Репатріація (реінтиграція) – повертання на батьківщину та відновлення в громадянстві.

За міжнародними угодами: оптація – це добровільний вибір особою громадянства шляхом подання індивідуальної заяви про те, що оптант бажає жити на території держави, якій передається територія його проживання; трансферт – автоматична зміна громадянства, коли разом із переходом території автоматично змінюється громадянство незалежно від згоди чи незгоди населення території, яка переходить під юрисдикцію іншої держави.

Закон України «Про громадянство України» (ст. 3) визначаєналежність до громадянства України: 1) усі громадяни колишнього СРСР, які на момент проголошення незалежності України (24 серпня 1991 року) постійно проживали на території України; 2) особи, незалежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, мовних чи інших ознак, які на момент набрання чинності Законом України «Про громадянство України» (13 листопада 1991 р.) проживали в Україні і не були громадянами інших держав; 3) особи, які прибули в Україну на постійне проживання після 13 листопада 1991 р. і яким у паспорті громадянина колишнього СРСР зразка 1974 р. органами внутрішніх справ України внесено напис «громадянин України», та діти таких осіб, які прибули разом із батьками в Україну і на момент прибуття в Україну не досягли повноліття, якщо зазначені особи подали заяви про оформлення належності до громадянства України; 4) особи, які набули громадянство України відповідно до законів України та міжнародних договорів України.

Законом України «Про громадянство України» (ст. 6) передбачені правові підстави набуття громадянства України. Громадянство України набувається: за народженням (в Україні використовується і принцип «права крові» і принцип «права ґрунту»); за територіальним походженням (реєструються громадянами України: особа, яка сама чи хоча б один з її батьків, дід чи баба, рідні (повнорідні та неповнорідні) брат чи сестра, син чи дочка, онук чи онука народилися або постійно проживали до 24 серпня 1991 року на території, яка стала територією України відповідно до Закону України «Про правонаступництво України», або яка сама чи хоча б один з її батьків, дід чи баба, рідні (повнорідні та неповнорідні) брат чи сестра народилися або постійно проживали на інших територіях, що входили на момент їх народження або під час їх постійного проживання до складу Української Народної Республіки, Західноукраїнської Народної Республіки, Української Держави, Української Соціалістичної Радянської Республіки, Закарпатської України, Української Радянської Соціалістичної Республіки (УРСР), і є особою без громадянства або іноземцем, який подав зобов’язання припинити іноземне громадянство, та подала заяву про набуття громадянства України, а також її неповнолітні діти);внаслідок прийняття до громадянства (іноземець або особа без громадянства можуть бути за їх клопотаннями прийняті до громадянства України. Умови прийняття до громадянства України: визнання і дотримання Конституції України і законів України; подання декларації про відсутність іноземного громадянства або зобов’язання припинити іноземне громадянство; безперервне проживання на законних підставах на території України протягом останніх 5 років (ця умова не поширюється на іноземців чи осіб без громадянства, які перебувають у шлюбі з громадянином України понад 2 роки та для осіб, яким надано статус біженця в Україні чи притулок в Україні, термін безперервного проживання яких на території України становить 3 роки з моменту надання їм статусу біженця); отримання дозволу на імміграцію (ця умова не поширюється на осіб, яким надано статус біженця в Україні або притулок в Україні, та на іноземців і осіб без громадянства, які прибули в Україну на постійне проживання до набрання чинності Законом України «Про імміграцію» і мають у паспорті громадянина колишнього СРСР зразка 1974 р. відмітку про прописку або отримали посвідку на постійне проживання в Україні); володіння державною мовою або її розуміння в обсязі, достатньому для спілкування (ця умова не поширюється на осіб, які мають певні фізичні вади (сліпі, глухі, німі); наявність законних джерел існування (ця умова не поширюється на осіб, яким надано статус біженця або притулок в Україні).

Водночас законом передбачається, що не приймається до громадянства України особа, що: вчинила злочин проти людства чи здійснювала геноцид; засуджена в Україні до позбавлення волі за вчинення тяжкого або особливо тяжкого злочину (до погашення або зняття судимості); вчинила на території іншої держави діяння, яке визнано законодавством України тяжким або особливо тяжким злочином.

Окрім цього законом передбачені й інші підстави набуття громадянства України: внаслідок поновлення у громадянстві; внаслідок усиновлення; внаслідок встановлення над дитиною опіки чи піклуваннявлаштування дитини в дитячий заклад чи заклад охорони здоров’я, у дитячий будинок сімейного типу чи прийомну сім’ю або передачі на виховання в сім’ю патронатного вихователя; внаслідок встановлення над особою, визнаною судом недієздатною, опіки; у зв’язку з перебуванням у громадянстві України одного чи обох батьків дитини;внаслідок встановлення батьківства чи материнства або встановлення факту батьківства чи материнства; за іншими підставами, передбаченими міжнародними договорами України.

Набуття громадянства України дітьми віком від 14 до 18 років може відбуватися лише за їхньою згодою.

Законом України «Про громадянство України» (ст. 17) передбачені підстави припинення громадянства: внаслідок виходу з громадянства; внаслідок втрати громадянства та за підставами, передбаченими міжнародними договорами України. Вихід з громадянства передбачається, якщо громадянин України, який постійно проживає за кордоном, може вийти з громадянства України за його клопотанням. За клопотанням батьків може вийти із громадянства і дитина, яка виїхала разом з батьками на постійне проживання за кордон і батьки виходять з громадянства України. За клопотанням усиновителів може вийти із громадянства дитина усиновлена іноземцями або особами без громадянства. Щоправда, вихід не допускається, якщо особу в Україні притягнуто як обвинувачену у кримінальній справі або стосовно якої в Україні є обвинувальний вирок суду, що набрав чинності і підлягає виконанню).Громадянство може бути втрачене, через а) добровільне набуття громадянином України громадянства іншої держави, якщо на момент такого набуття він досяг повноліття (не вважається добровільним набуттям громадянства одночасне набуття дитиною за народженням громадянства України та громадянства іншої держави; набуття дитиною громадянства своїх усиновителів (іноземців); автоматичне набуття іншого громадянства внаслідок одруження з іноземцем; автоматичне набуття громадянином України іншого громадянства внаслідок застосування законодавства про громадянство іноземної держави, якщо громадянин не отримав документ, що підтверджує наявність у нього громадянства іншої держави); б) набуття особою громадянства України (через прийняття) внаслідок обману, свідомого подання неправдивих відомостей або фальшивих документів; в) добровільний вступ на військову службу іншої держави, яка відповідно до законодавства цієї держави не є військовим обов’язком чи альтернативною (невійськовою) службою.

Водночас важливо, що втрата громадянства України внаслідок добровільного набуття громадянства іншої держави та добровільного вступу на військову службу іншої держави не застосовуються, якщо внаслідок цього громадянин України стане особою без громадянства.

Питаннями громадянства в Україні опікуються Президент України, Комісія при Президентові України з питань громадянства, спеціальні уповноважені центральні органи виконавчої влади з питань громадянства, Міністерство закордонних справ України, дипломатичні представництва та консульські установи України.

Слід зауважити, що терміном «населення» охоплюється не тільки громадяни певної держави, а й іноземці та особи без громадянства, які проживають в країні. Їх статус визначається Законом України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» від 22 вересня 2011 р.Іноземець – особа, яка не перебуває у громадянстві України і є громадянином (підданим) іншої держави або держав.Особа без громадянства – особа, яку жодна держава відповідно до свого законодавства не вважає своїм громадянином. Конституція України (ст. 26) визначила, що іноземці та особи без громадянства, які перебувають на території України на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами та виконують такі самі обов’язки, як і громадяни України, окрім винятків встановлених Конституцією, законами та міжнародними договорами України. Іноземцям в Україні, таким чином надається національний режим.

Перебуваючи на території України іноземці можуть мати й певні особливості статусу. Законом України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 8 липня 2011 р. визначено статус біженця(особа, яка не є громадянином України і внаслідок цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань). Закон України «Про імміграцію» від 7 червня 2001 р. встановлює спеціальні норми для іноземців, що іммігрували в Україну на постійне проживання, для працевлаштування на визначений строк, які тимчасово перебувають на території України. Специфічний статусзакордонного українця (особа, яка є громадянином іншої держави або особою без громадянства, а також має українське етнічне походження або є походженням з України) визначено Законом України «Про правовий статус закордонних українців» від 4 березня 2004 р.

Найважливішим елементом правового статусу людини єправа, свободи та обов’язки. Права з’являються у людини від моменту народження як невід’ємні умови фізичного і соціального існування та розвитку. За своїм змістом права людини – це такі її соціальні можливості, які пов’язанні з конкретними історичними умовами. Вони носять універсальний характер, неподільні, взаємопов’язані, є надбанням кожної людини. Відмінність між поняттями «право» і «свобода» значною мірою умовна, оскільки вони означають можливість для особи вибирати вид і міру своєї поведінки. Але поняття «свобода» переважно розуміється як невтручання у внутрішній світ людини і громадянина (свобода совісті, світогляду, віросповідання), а поняття «право» пов’язане з тим, що для його реалізації необхідні позитивні дії з боку держави або правомочність людини на участь у діяльності окремих політичних і економічних структур (право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної чи моральної шкоди). Нерідко для розуміння терміна «право» застосовується термін «свобода».

Варто звернути увагу на те, що у літературі і міжнародних-правових актах існують різні підходи до класифікації основних прав і свобод людини і громадянина. За часом виникнення виділяють права першого покоління(громадянські та політичні); права другого покоління(соціальні, економічні, культурні); права третього покоління (права «солідарності»). За суб’єктним складом виділяють індивідуальні (спрямовані на захист та розвиток окремої людини) та колективні (права, якими користуються групи людей). Іноді використовують поділ прав на«класичні» (громадянські та політичні права, вони пов’язані з обов’язком держави утримуватися від певних дій) та«соціальні» (економічні, соціальні та культурні права, які зобов’язують державу надавати певні гарантії їх здійснення). Однак найпоширеніша класифікація прав і свобод за сферами життєдіяльності індивіда: громадянські, політичні, економічні, соціальні, культурні права і свободи.

Громадянські права – це особисті, природні права людини як фізичної особи, які їй гарантуються державою, незалежно від громадянства. Вони є можливостями збереження, розвитку і захисту індивідуальності людини, їх більшість носить абсолютний характер, є не лише невідчужуваними, але й не підлягають обмеженню. Умовно їх об’єднують в дві групи: права і свободи, які захищають від свавілля інших осіб; права і свободи, які захищають від свавілля з боку держави. Згідно з Конституцією України до них відносять такі права: на життя (ст. 27), на повагу гідності людини (ст. 28, 21), на свободу та особисту недоторканість (ст. 29), на недоторканість житла, таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції (ст. 30, 31, 32), на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань, невтручання в особисте і сімейне життя (ст. 32, 34), на свободу світогляду і віросповідання (ст. 35), на вільне укладання шлюбу (ст. 51), свобода пересування, вільний вибір місця проживання (ст. 33).

Політичні права і свободи громадян України – це можливості брати участь у суспільному житті, які належать людині як громадянину України. Це права: на свободу об’єднання у політичні партії та громадські організації (ст. 36, 37 Конституції України), брати участь в управлінні державними справами, у всеукраїнському та місцевих референдумах, вільно обирати і бути обраними до органів державної влади та органів місцевого самоврядування (ст. 38 Конституції України), на мирні збори, мітинги, походи і демонстрації (ст. 39 Конституції України), на звернення до органів державної влади, органів місцевого самоврядування (ст. 40 Конституції України).

Економічні права – це можливості брати участь у виробництві матеріальних та інших благ. До них належать права: приватної власності (ст. 41 Конституції України), на підприємницьку діяльність (ст. 42 Конституції України), користуватися об’єктами суспільної власності (ст. 13, 14, ч. 3 ст. 41 Конституції України).

Соціальні права – можливості людини користуватися соціальними благами у сфері матеріального виробництва, трудової діяльності, здоров’я, відпочинку. Зокрема Конституцією України закріплені права: на працю (ст. 43), на відпочинок (ст. 45), на соціальний захист (ст. 46), на страйк (ст. 44), на житло (ст. 47), на достатній життєвий рівень (ст. 48), на охорону здоров’я, медичну допомогу та медичне страхування (ст. 49), на безпечне для життя і здоров’я довкілля (ст. 50).

Культурні права і свободи – це певні можливості доступу до духовних здобутків свого народу і всього людства. Вони за своєю суттю є мірою духовності, яку гарантує особі держава з урахуванням умов життя і діяльності громадян, суспільства і держави. Це права: на освіту (ст. 53 Конституції України), свобода літературної, художньої, наукової і технічної творчості (ч. 1 ст. 54 Конституції України), на результати своєї інтелектуальної, творчої діяльності (ч. 2 ст. 54 Конституції України).

Використання і здійснення прав і свобод людиною є невід’ємним від виконання нею обов’язків (міра обов’язкової поведінки, якої кожний повинен дотримуватися для забезпечення нормального функціонування інших суб’єктів). Конституція України не лише встановлює принцип рівності обов’язків (ст. 23), а й фіксує основні юридичні обов’язки, а саме додержуватися Конституції України та законів України (ст. 68), захищати Вітчизну, незалежність та територіальну цілісність України, шанувати її державні символи (ст. 65), не заподіювати шкоду природі, культурній спадщині, відшкодовувати завдані збитки (ст. 66), сплачувати податки і збори (ст. 67), набувати повну загальну середню освіту (ст. 53), поважати честь і гідність людей, не посягати на їхні права і свободи (ст. 68), піклуватися про дітей та непрацездатних батьків (ч. 2 ст. 51).

Реалізацію конституційних прав і свобод людини і громадянина забезпечують гарантії, тобто передбачені Основним Законом України засоби, методи і механізми додержання прав та свобод і законних інтересів особи, їх фактичної реалізації, всебічної охорони і захисту.

Систему гарантій прав і свобод складають загальні(політичні, економічні, організаційні) та спеціальні(юридичні) гарантії. Серед власне юридичних гарантій важливу роль відіграють норми-принципи визначені Конституцією та іншими законами: Конституція України є гарантом прав людини проголошуючи правову, демократичну державу (ст. 1) та визначаючи широке коло конституційних прав і свобод (Розділ ІІ); права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави (ст. 3); утвердження і забезпечення прав і свобод людини проголошено головним обов’язком держави (ст. 3); норми Конституції є нормами прямої дії (ст. 8).

Основний Закон закріплює й процесуальні гарантії (ніхто не може бути двічі притягнений до юридичної відповідальності (ст. 61), презумпція невинуватості (ст. 62), обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях (ст. 62), право не свідчити проти себе, членів сім’ї чи близьких родичів (ст. 63); охорона законом прав потерпілого від правопорушень і зловживань владою (ст. 56, 62); право на правову допомогу (ст. 59); право знати свої права і обов’язки (ст. 57); недопустимості зворотної дії в часі законів та інших нормативно-правових актів, що погіршують становище людини (ст. 58); необов’язковості виконувати явно злочинні розпорядження чи накази (ст. 60).

Найбільш ефективною гарантією прав і свобод людини і громадянина є правосуддя. Досить часто в конституціях серед основних гарантій прав і свобод особи виокремлюютьміжнародно-правові гарантії (наприклад, ст. 55 Конституції України). До гарантій прав і свобод належать також юридична відповідальність за їх порушення.

Систему процедурних правил, що на практиці забезпечують реалізацію конституційних гарантій називають механізмом захисту прав і свобод. Серед найбільш дієвих способів захисту прав і свобод вважається судовий захист. Водночас Конституція України покладає функції захисту прав і свобод людини і громадянина на організаційно-правові інститути: Президента України (ч.2 ст.102); Кабінет Міністрів України (п.2 ст.116); місцеві державні адміністрації (п. 2 ст. 119); прокуратура України (ч. 2, ч 5. ст. 121); органи місцевого самоврядування (ст. 140, 143); Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини (ст. 101). Суттєвою гарантією прав і свобод є допомога професійного захисника (адвоката) в кримінальному, цивільному чи адміністративному процесі.

4. Система органів державної влади України.

Державна влада України, єдиним джерелом якої, згідно статті 5 Конституції України, є український народ, здійснюється державними органами, система яких будується за конституційним принципом її поділу на законодавчу, виконавчу і судову. Основу для реалізації цього принципу склали Декларація про державний суверенітет від 16 липня 1990 р., Конституційний договір 8 червня 1995 р. та Конституція України 28 червня 1996 р.

Система органів державної влади України саме і складається із законодавчого органу – Верховної Ради України, системи органів виконавчої влади, а також системи судової влади. Окреме місце в системі органів державної влади займає пост Президента України, а також система органів прокуратури України.

Верховна Рада України як найвищий орган законодавчої влади (парламент України) за Конституцією України є єдиним, загальнонаціональним, постійно діючим, колегіальним, виборним органом у складі 450 народних депутатів. Народні депутати обираються на сонові загального, рівного, прямого виборчого права шляхом таємного голосування строком на п’ять років.

Те, що Верховна Рада України є єдиним законодавчим органом являє його виключність, що базується на статусі України як унітарної держави, а також її формою правління, адміністративно-територіальним устроєм. Крім цього, Верховна Рада України має виключні повноваження прийняття законів України, внесення змін до Конституції України, а також цілий ряд повноважень, які може виконувати лише вона, що визначені ст. 85 Конституції України.

Загальнонаціональний і представницький характер Верховної Ради України визначається тим, що згідно Конституції України її склад представляє і має захищати інтереси всього українського народу – громадян України всіх національностей.

Прикладом іншої побудови законодавчої влади в державі є Російська Федерація, де поряд із загальнофедеральним законодавчим органом – Державною думою – існують і діють законодавчі органи суб’єктів федерації.

Колегіальність Верховної Ради України визначається її складом і порядком роботи. Конституцією України визначено кількісний склад Верховної Ради України, а також її законодавчу спроможність (повноважність), тобто можливість працювати у відповідності із конституційними повноваженнями, при можливості обрання народними депутатами не менше двох третин її конституційного складу.

Організаційно-правовою формою роботи Верховної Ради України є сесії, які складаються з пленарних засідань і роботи народних депутатів у її комітетах, тимчасових слідчих комісіях, тимчасових спеціальних комісіях, депутатських фракціях та безпосередньо з виборцями. Чергові сесії Верховної Ради України мають починатися першого вівторка лютого і першого вівторка вересня кожного року. Позачергові сесії скликаються Головою Верховної Ради на вимогу Президента України або на вимогу не менш як третини народних депутатів України від конституційного складу Верховної Ради України.

Верховна Рада України виконує багато функцій, серед яких основними є законодавча, установча, бюджетна та контрольна.

Виконуючи установчу функцію, Верховна Рада України обирає із свого складу Голову Верховної Ради України, Першого заступника і заступника Голови Верховної Ради України та відкликає їх із цих посад; призначає на посаду та звільняє з посади керівника апарату Верховної Ради України; створює з числа народних депутатів України комітети Верховної Ради України та обирає голів, їх перших заступників, заступників та секретарів цих комітетів; призначає та звільняє з посади Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, Голову та членів Рахункової палати. Крім цього, установча функція Верховної Ради України проявляється у тому, що вона формує у відповідності із Конституцією і законами України кадровий склад систем інших органів державної влади, виконавчих і судових.

Правовими актами Верховної Ради України є закони України, постанови та інші акти Верховної Ради України.

Президент України. Інститут президентства в нашій країні, власне був уведений в суспільно-державну теорію і практику ще в умовах Української Радянської Соціалістичної республіки Законом «Про Президента Української РСР» від 5 липня 1991 р. Нині діюча Конституція України (розділ V «ПРЕЗИДЕНТ УКРАЇНИ») визначає Президента України як главу держави, гаранта її суверенітету і територіальної цілісності, прав і свобод громадян. По доктринальному розумінні Президент України є найвищим державним посадовцем. Він не відноситься до жодної гілки влади, є поза ними, є над ними, але, поряд із цим, тісно з ними. Тобто, виконує по відношенню до всіх гілок державної влади і разом з ними установчу, організаційну, погоджувальну та контрольну функції. У статтях 102 і 106 Конституції України визначаються Повноваження Президента України, які спрямовані на виконання цих та інших його функцій.

Як орган держави Президент України взаємодіє із всіма гілками державної влади. Так, щодо законодавчої гілки влади, уособленої Верховною Радою України, Президент України може: достроково припинити її повноваження, а значить і діяльність, у випадках якщо протягом тридцяти днів однієї чергової сесії Верховної Ради України її засідання не можуть розпочатися. Таке право Президента України є суттєвим елементом системи стримувань і противаг між гілками державної влади.

Президент України має повноваження активно впливати на законотворчу діяльність вищого законодавчого органу державної влади України, зокрема, шляхом реалізації наданої йому Конституцією України законодавчої ініціативи. Тобто, Президент України має право подати до Верховної Ради України проект будь-якого закону, крім цього він має право визначати законопроекти, які вона зобов’язана розглянути у першочерговому порядку. Серед цих проектів законів Президент України має право вносити такі, що стосуються змін до Конституції України.

Президент України в рамках участі у законотворчому процесі активно застосовує своє право вето. Право вето Президента України, згідно Конституції України, реалізується у такому порядку: прийнятий Верховною Радою України і підписаний її головою направляється Президенту України, який протягом п’ятнадцяти днів підписує його, або, у разі незгоди з його положеннями, повертає із своїми пропозиціями до Верховної Ради України. Верховна Рада України або переглядає закон із врахуванням пропозицій Президента України, або двома третинами від свого конституційного складу долає вето Президента України. У цьому разі Президент України зобов’язаний його підписати та оприлюднити.

Що стосується виконавчої гілки влади, то Президент України має повноваження утворювати центральні органи виконавчої влади, затверджувати положення про них та призначати їх керівників, а також керівників місцевих органів виконавчої влади, крім того призначає за згодою Верховної Ради України Прем’єр-міністра України; припиняє його повноваження, приймає рішення про його відставку та призначає за поданням Прем’єр-міністра України членів Кабінету Міністрів України. Президент України особисто призначає на посади та звільняє з посад половину складу Національного банку України, Національної Ради з питань телебачення і радіомовлення.

Значними є повноваження Президента України щодо формування системи та кадрового складу судових органів. Так, Президент України призначає на посади і звільняє з них третину складу Конституційного Суду України, крім цього, відповідно до Конституції України та у визначеному Законом України «Про судоустрій і статус суддів» від 7 липня 2010 р. порядку він утворює та реорганізовує суди загальної та спеціальної юрисдикції, здійснює перше призначення на посаду професійного судді строком на п’ять років.

Президент України, який є главою держави і виступає від її імені, єдиний орган, який має повноваження призначати всеукраїнські референдуми щодо змін до Конституції України та оголошувати всеукраїнські референдуми за народною ініціативою, звертатися із зверненнями до українського народу, щорічними і позачерговими посланнями до Верховної Ради України про внутрішнє і зовнішнє становище України. Він також представляє нашу державу у міжнародних відносинах і здійснює керівництво її зовнішньополітичною діяльністю, проводить переговори і укладення міжнародних договорів України, приймає рішення про визнання іноземних держав, призначення та звільнення глав дипломатичних представництв України в інших державах і міжнародних організаціях, приймає вірчі і відкличні грамоти дипломатичних представників іноземних держав. Як гарант державного суверенітету і територіальної цінності держави, Президент України вносить до Верховної Ради України подання про оголошення стану війни та у разі збройної агресії проти України приймає рішення про використання Збройних Сил України та інших військових формувань, приймає рішення про загальну або часткову мобілізацію, введення військового стану в державі або в окремих її місцевостях у разі загрози збройного нападу, небезпеки державній незалежності, є Верховним Головнокомандувачем Збройних Сил України, призначає на посади та звільняє з них вище їх командування, здійснює керівництво у сферах національної безпеки та оборони держави. При Президенті України створено Раду національної безпеки і оборони України з ним на чолі, яка є координаційним органом і здійснює відповідний контроль за діяльністю органів виконавчої влади у цих сферах.

Президент України присвоює вищі військові звання, вищі дипломатичні ранги, інші вищі спеціальні звання та класні чини, нагороджує державними нагородами, встановлює власні відзнаки та нагороджує ними, приймає рішення про прийняття до громадянства України та його припинення, про надання притулку в Україні, про помилування.

Правовими актами Президента України є його укази та розпорядження.

Дострокове припинення повноважень Президента України відповідно до Конституції України можливе лише у чотирьох випадках: його добровільної відставки (за власним бажанням); неможливості виконувати обов’язки за станом свого здоров’я; усунення з поста в порядку імпічмента, а також у випадку смерті.

Система органів виконавчої влади є складовою загальної системи органів державної влади України, яка, до того ж, несе на собі тягар виконання найбільшої кількості функцій держави щодо забезпечення прогресивного розвитку суспільства у всіх сферах його життєдіяльності, найбільш повної реалізації прав і обов’язків її громадян.

Зміст виконавчої влади у порівнянні із змістом інших гілок державної влади полягає в тому, що вона створюється і спрямовує діяльність її органів на безпосередню реалізацію законів, інших нормативно-правових актів, державних програм, реалізацію державної політики в усіх напрямках і сферах життєдіяльності держави і суспільства.

Однією із форм діяльності органів виконавчої влади, відповідно до встановленої законами, іншими нормативно-правовими актами їх компетенції, є безпосереднє державне управління процесами у різних галузях виробництва, сільського господарства, науки і освіти, культури, охорони здоров’я. Крім усіх інших, до системи державної влади України і органів виконавчої влади входять системи так званих органів виконавчої влади функціонального типу, такі як, наприклад, системи Міністерства фінансів України, Міністерства економічного розвитку і торгівлі України, Міністерства юстиції України, Міністерства закордонних справ України, Міністерства внутрішніх справ України тощо.

Як відомо, ще у 1998 р. було розроблено і затверджено Указом Президента України Концепцію адміністративної реформи в Україні. Концепція мала на меті привести систему органів виконавчої влади у відповідність до Конституції України, оптимізувати діяльність всіх елементів цієї системи, в тому числі, і передусім, центральних органів виконавчої влади. На жаль, ця концепція не була втілена в життя, а коли її окремі сегменти на деякий час впроваджувалися у державно-правову дійсність, дуже скоро вони зникали через корпоративний супротив державних службовців усіх рангів.

Проте система органів виконавчої влади все ж йде по шляху певного прогресу. Значний вплив на цей процес справило прийняття і подальша реалізація Закону України «Про Кабінет міністрів України» від 7 жовтня 2010 р., Закону України «Про центральні органи виконавчої влади» від 17 березня 2011 р., інші законодавчі акти, які спрямовані на регулювання правового статусу органів виконавчої влади в Україні.

Виконавча влада в координатах поділу державної влади посідає особливе місце, оскільки, дозволимо собі ще раз повторити, її основним призначенням є організація виконання і безпосереднє виконання законів та інших нормативно-правових актів держави, в процесі діяльності органів виконавчої влади, які передбачені Конституцією України, спрямованої на розробку і застосування важелів державного регулювання і управління всіма соціальними процесами в суспільстві.

Органи виконавчої влади у всій своїй кількості, як складові системи, поділяються за змістом своєї діяльності, компетенцією, способом формування та іншими ознаками.

Система органів виконавчої влади в Україні складається з двох рівнів:

– загальнореспубліканський або центральний, на якому знаходяться і діють Кабінет Міністрів України та центральні органи виконавчої влади (міністерства, центральні органи виконавчої влади із спеціальним статусом, державні комітети, державні служби, державні агентства тощо);

– місцеві органи виконавчої влади (обласні та районні державні адміністрації, Київська та Севастопольська міські державні адміністрації, Рада міністрів Автономної Республіки Крим, територіальні органи міністерств та інших центральних органів виконавчої влади).

Кабінет Міністрів України – вищий орган у системі органів виконавчої влади. Він є ядром, центром всієї системи органів виконавчої влади і здійснює державну виконавчу владу безпосередньо та через міністерства, інші центральні органи виконавчої влади, Раду міністрів Автономної Республіки Крим, місцеві державні адміністрації. Він спрямовує, координує та контролює діяльність всіх інших органів виконавчої влади.

Кабінет Міністрів України відповідальний перед Президентом України та підконтрольний і підзвітний Верховній Раді України у межах, передбачених у статтях 85, 87 Конституції України.

Кабінет Міністрів України у своїй діяльності керується Конституцією і законами України, актами Президента України.

До складу Кабінету Міністрів України входять Прем'єр-міністр України, Перший віце-прем'єр-міністр, три віце-прем'єр-міністри, міністри. Прем'єр-міністр України призначається Президентом України за згодою більше ніж половини від конституційного складу Верховної Ради України. Персональний склад Кабінету Міністрів України призначається Президентом України за поданням Прем'єр-міністра України.

Прем'єр-міністр України керує роботою Кабінету Міністрів України, спрямовує її на виконання Програми діяльності Кабінету Міністрів України, схваленої Верховною Радою України. Прем'єр-міністр України входить із поданням до Президента України про утворення, реорганізацію та ліквідацію міністерств, інших центральних органів виконавчої влади в межах коштів, передбачених Державним бюджетом України на утримання цих органів.

Кабінет Міністрів України складає повноваження перед новообраним Президентом України. Прем'єр-міністр України, інші члени Кабінету Міністрів України мають право заявити Президентові України про свою відставку. Відставка Прем'єр-міністра України має наслідком відставку всього складу Кабінету Міністрів України. Прийняття Верховною Радою України резолюції недовіри Кабінетові Міністрів України також має наслідком відставку всього Кабінету Міністрів України. Кабінет Міністрів України, відставку якого прийнято Президентом України, за його дорученням продовжує виконувати свої повноваження до початку роботи новосформованого Кабінету Міністрів України, але не довше ніж шістдесят днів.

Кабінет Міністрів України в межах своєї компетенції видає постанови і розпорядження, які є обов'язковими до виконання. Акти Кабінету Міністрів України підписує Прем'єр-міністр України.

Міністерства та інші центральні органи виконавчої влади являють собою основу і достатньо чисельний склад системи органів виконавчої влади, які відповідно до Конституції та законів України безпосередньо здійснюють державне управління у сферах життєдіяльності держави і суспільства, що підлягають їх компетенції.

Правову основу діяльності міністерств та інших центральних органів виконавчої влади становлять Конституція України, Закон України «Про Кабінет Міністрів України» від 7 жовтня 2010 р., Закон України «Про центральні органи виконавчої влади» від 17 березня 2011 р. та інші нормативно-правові акти. Організація діяльності, їх компетенція врегульовується також положеннями про ці органи, які затверджує Президент України. Міністерства є головними поряд із іншими центральними органами виконавчої влади і забезпечують реалізацію політики держави у визначеній для них сфері життєдіяльності суспільства. Їх діяльність спрямована на формування, прогнозування, розвиток і реалізацію державної політики, участь у розробці проекту Державного бюджету України, національних та загальнодержавних програм, нормативно-правових актів, підготовці міжнародних договорів України, узагальнення практики застосування законодавства та пропозицій до його удосконалення, координація діяльності інших центральних органів виконавчої влади, здійснення наглядових і контрольних функцій тощо.

Центральні органи виконавчої влади в межах своїх повноважень видають нормативно-правові акти (накази та інструкції), які для надання їм загального нормативного характеру підлягають реєстрації Міністерством юстиції України. Кабінет Міністрів України може повністю або частково скасовувати такі акти.

Місцеві органи виконавчої влади. Найбільш численними органами державної влади, які здійснюють виконавчу владу в областях і районах, містах Києві та Севастополі є місцеві державні адміністрації. Особливості здійснення виконавчої влади у містах Києві та Севастополі визначаються окремими законами України. Склад місцевих державних адміністрацій формують їх голови. Голови місцевих державних адміністрацій призначаються на посаду і звільняються з посади Президентом України за поданням Кабінету Міністрів України. Вони при здійсненні своїх повноважень відповідальні перед Президентом України і Кабінетом Міністрів України, підзвітні та підконтрольні органам виконавчої влади вищого рівня. Вони також підзвітні і підконтрольні радам у частині повноважень, делегованих їм відповідними радами і підконтрольні органам виконавчої влади вищого рівня. Рішення голів місцевих державних адміністрацій, що суперечать Конституції та законам України, іншим актам законодавства України, можуть бути відповідно до закону скасовані Президентом України або головою місцевої державної адміністрації вищого рівня. Обласна чи районна рада може висловити недовіру голові відповідної місцевої державної адміністрації, на підставі чого Президент України приймає рішення і дає обґрунтовану відповідь. Якщо недовіру голові районної чи обласної державної адміністрації висловили дві третини депутатів від складу відповідної ради, Президент України приймає рішення про відставку голови місцевої державної адміністрації.

Система судових органів України. До загальної системи органів державної влади входять також і судові органи, які формують окрему судову гілку (систему) державної влади.

Судова влада в Україні відповідно до конституційних засад поділу влади здійснюється незалежними та безсторонніми судами, утвореними згідно із законом. Судову владу реалізовують професійні судді та, у визначених законом випадках, народні засідателі і присяжні шляхом здійснення правосуддя в рамках відповідних судових процедур. Судочинство здійснюється Конституційним Судом України та судами загальної юрисдикції.

У системі судової влади особливе місце займає Конституційний Суд України, який забезпечує правовий захист Конституції України шляхом вирішення питань про конституційність законів та інших правових актів Верховної Ради України, нормативно-правових актів Президента України, Кабінету Міністрів України, правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим. Конституційний Суд України є єдиним органом державної влади, який дає офіційне тлумачення Конституції України та законів України.

Відповідно до Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 7 липня 2010 р. система судів загальної юрисдикції згідно Конституції України будується за принципами територіальності, спеціалізації та інстанційності. Її складають знизу до гори: місцеві суди; апеляційні суди; вищі спеціалізовані суди; Верховний Суд України. Найвищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції є Верховний Суд України. Вищими судовими органами спеціалізованих судів є відповідні вищі спеціалізовані суди, якими є Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ, Вищий господарський суд України, Вищий адміністративний суд України.

Прокуратура України. За своїм правовим статусом прокуратура в Україні не належить ні до одної з гілок державної влади, проте є державним органом і посідає в системі органів державної влади особливе місце. Вона, знову ж таки, має свою систему прокуратурських органів, які побудовані на суворій єдиній ієрархічній основі, на яку покладаються: підтримання державного обвинувачення в суді; представництво інтересів громадянина або держави в суді у випадках, визначених законом; нагляд за додержанням законів органами, які проводять оперативно-розшукову діяльність, дізнання, досудове слідство; нагляд за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах, а також при застосуванні інших заходів примусового характеру, пов'язаних з обмеженням особистої свободи громадян. Прокуратуру України очолює Генеральний прокурор України, який призначається на посаду за згодою Верховної Ради України та звільняється з посади Президентом України. Верховна Рада України може висловити недовіру Генеральному прокуророві України, що має наслідком його відставку з посади. Строк повноважень Генерального прокурора України – п'ять років. Організація і порядок діяльності прокурорських органів визначається Законом України «Про прокуратуру України» від 5 листопада 1991 р.

5. Місцеве самоврядування. Особливості організації державної влади в Автономній Республіці Крим.

Місцеве самоврядування є правом територіальної громади – жителів села чи добровільного об’єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища та міста – самостійно вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України. Засади організації та діяльності місцевого самоврядування в Україні встановлюють Конституція України, Закон України «Про місцеве самоврядування» від 21 травня 1997 р. Здійснення місцевого самоврядування в Автономній Республіці Крим визначається також Конституцією АРК від 21 жовтня 1998 р.

Особливості здійснення місцевого самоврядування в містах Києві та Севастополі визначаються окремими законами України. Нині в Україні діє лише Законо України «Про столицю України місто-герой Київ» від 15 січня 1999 р.

Місцеве самоврядування здійснюється територіальною громадою в порядку, встановленому законом, як безпосередньо, так і через органи місцевого самоврядування: сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи. Органами місцевого самоврядування, що представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ та міст, є районні та обласні ради. Питання організації управління районами в містах належить до компетенції міських рад. Сільські, селищні, міські ради можуть дозволяти за ініціативою жителів створювати будинкові, вуличні, квартальні та інші органи самоорганізації населення і наділяти їх частиною власної компетенції, фінансів, майна.

До складу сільської, селищної, міської, районної, обласної ради входять депутати, які обираються жителями села, селища, міста, району, області на основі загального, рівного, прямого виборчого права шляхом таємного голосування. Строк повноважень сільської, селищної, міської, районної, обласної ради, депутати якої обрані на чергових виборах, також становить п'ять років. Припинення повноважень сільської, селищної, міської, районної, обласної ради має наслідком припинення повноважень депутатів відповідної ради. Територіальні громади на основі загального, рівного, прямого виборчого права обирають шляхом таємного голосування відповідно сільського, селищного, міського голову, який очолює виконавчий орган ради та головує на її засіданнях. Строк повноважень сільського, селищного, міського голови, обраного на чергових виборах, становить п'ять років. Чергові вибори сільських, селищних, міських, районних, обласних рад, сільських, селищних, міських голів відбуваються в останню неділю жовтня п'ятого року повноважень відповідної ради чи відповідного голови. Статус голів, депутатів і виконавчих органів ради та їхні повноваження, порядок утворення, реорганізації, ліквідації визначаються законом. Голова районної та голова обласної ради обираються відповідною радою і очолюють виконавчий апарат ради. Матеріальною і фінансовою основою місцевого самоврядування є рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, земля, природні ресурси, що є у власності територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах, а також об'єкти їхньої спільної власності, що перебувають в управлінні районних і обласних рад. Територіальні громади сіл, селищ і міст можуть об'єднувати на договірних засадах об'єкти комунальної власності, а також кошти бюджетів для виконання спільних проектів або для спільного фінансування (утримання) комунальних підприємств, організацій і установ, створювати для цього відповідні органи і служби. Держава бере участь у формуванні доходів бюджетів місцевого самоврядування, фінансово підтримує місцеве самоврядування. Витрати органів місцевого самоврядування, що виникли внаслідок рішень органів державної влади, компенсуються державою.

Територіальні громади села, селища, міста безпосередньо або через утворені ними органи місцевого самоврядування управляють майном, що є в комунальній власності; затверджують програми соціально-економічного та культурного розвитку і контролюють їх виконання; затверджують бюджети відповідних адміністративно-територіальних одиниць і контролюють їх виконання; встановлюють місцеві податки і збори відповідно до закону; забезпечують проведення місцевих референдумів та реалізацію їх результатів; утворюють, реорганізовують та ліквідовують комунальні підприємства, організації і установи, а також здійснюють контроль за їх діяльністю; вирішують інші питання місцевого значення, віднесені законом до їхньої компетенції. Обласні та районні ради затверджують програми соціально-економічного та культурного розвитку відповідних областей і районів та контролюють їх виконання; затверджують районні і обласні бюджети, які формуються з коштів державного бюджету для їх відповідного розподілу між територіальними громадами або для виконання спільних проектів та з коштів, залучених на договірних засадах з місцевих бюджетів для реалізації спільних соціально-економічних і культурних програм, та контролюють їх виконання; вирішують інші питання, віднесені законом до їхньої компетенції. Органам місцевого самоврядування можуть надаватися законом окремі повноваження органів виконавчої влади. Держава фінансує здійснення цих повноважень у повному обсязі за рахунок коштів Державного бюджету України або шляхом віднесення до місцевого бюджету у встановленому законом порядку окремих загальнодержавних податків, передає органам місцевого самоврядування відповідні об'єкти державної власності. Органи місцевого самоврядування з питань здійснення ними повноважень органів виконавчої влади підконтрольні відповідним органам виконавчої влади. Органи місцевого самоврядування в межах повноважень, визначених законом, приймають рішення, які є обов'язковими до виконання на відповідній території. Рішення органів місцевого самоврядування з мотивів їх невідповідності Конституції чи законам України зупиняються у встановленому законом порядку з одночасним зверненням до суду. Права місцевого самоврядування захищаються в судовому порядку. Інші питання організації місцевого самоврядування, формування, діяльності та відповідальності органів місцевого самоврядування визначаються законом.

Особливості влади в Автономній Республіці Крим. Автономна Республіка Крим є невід'ємною складовою частиною України і в межах повноважень, визначених Конституцією України, вирішує питання, віднесені до її відання. Автономна Республіка Крим має Конституцію Автономної Республіки Крим, яку приймає Верховна Рада Автономної Республіки Крим та затверджує Верховна Рада України не менш як половиною від конституційного складу Верховної Ради України. Нормативно-правові акти Верховної Ради Автономної Республіки Крим та рішення Ради міністрів Автономної Республіки Крим не можуть суперечити Конституції і законам України та приймаються відповідно до Конституції України, законів України, актів Президента України і Кабінету Міністрів України та на їх виконання. Представницьким органом Автономної Республіки Крим є Верховна Рада Автономної Республіки Крим, депутати якої обираються на основі загального, рівного, прямого виборчого права шляхом таємного голосування. Строк повноважень Верховної Ради Автономної Республіки Крим, депутати якої обрані на чергових виборах, становить п'ять років. Припинення повноважень Верховної Ради Автономної Республіки Крим має наслідком припинення повноважень її депутатів.

Чергові вибори до Верховної Ради Автономної Республіки Крим відбуваються в останню неділю жовтня п'ятого року повноважень Верховної Ради Автономної Республіки Крим. Вони у межах своїх повноважень приймає рішення та постанови, які є обов'язковими до виконання в Автономній Республіці Крим.

Урядом Автономної Республіки Крим є Рада міністрів Автономної Республіки Крим. Голова Ради міністрів Автономної Республіки Крим призначається на посаду та звільняється з посади Верховною Радою Автономної Республіки Крим за погодженням із Президентом України. Повноваження, порядок формування і діяльності Верховної Ради і Ради міністрів Автономної Республіки Крим визначаються Конституцією України та законами України, нормативно-правовими актами Верховної Ради Автономної Республіки Крим з питань, віднесених до її компетенції.

Правосуддя в Автономній Республіці Крим здійснюється судами, що належать до єдиної системи судів України.

Автономна Республіка Крим здійснює нормативне регулювання з питань: сільського господарства і лісів; меліорації і кар'єрів; громадських робіт, ремесел та промислів; благодійництва; містобудування і житлового господарства; туризму, готельної справи, ярмарків; музеїв, бібліотек, театрів, інших закладів культури, історико-культурних заповідників; транспорту загального користування, автошляхів, водопроводів; мисливства, рибальства; санітарної і лікарняної служб.

З мотивів невідповідності нормативно-правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим Конституції України та законам України Президент України може зупинити дію цих нормативно-правових актів з одночасним зверненням до Конституційного Суду України щодо їх конституційності.

До відання Автономної Республіки Крим належить: призначення виборів депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, затвердження складу виборчої комісії Автономної Республіки Крим; організація та проведення місцевих референдумів; управління майном, що належить Автономній Республіці Крим; розроблення, затвердження та виконання бюджету Автономної Республіки Крим на основі єдиної податкової і бюджетної політики України; розроблення, затвердження та реалізація програм Автономної Республіки Крим з питань соціально-економічного та культурного розвитку, раціонального природокористування, охорони довкілля – відповідно до загальнодержавних програм; визнання статусу місцевостей як курортів; встановлення зон санітарної охорони курортів; участь у забезпеченні прав і свобод громадян, національної злагоди, сприяння охороні правопорядку та громадської безпеки; забезпечення функціонування і розвитку державної та національних мов і культур в Автономній Республіці Крим; охорона і використання пам'яток історії; участь у розробленні та реалізації державних програм повернення депортованих народів; ініціювання введення надзвичайного стану та встановлення зон надзвичайної екологічної ситуації в Автономній Республіці Крим або в окремих її місцевостях.

Законами України Автономній Республіці Крим можуть бути делеговані також інші повноваження. В Автономній Республіці Крим діє Представництво Президента України, статус якого визначається законом України.

Резюме за змістом теми.

Конституційне право України є провідною галуззю національної правової системи. Конституційне право регулює особливу сферу суспільних відносин, яка охоплює загальні засади конституційного ладу, основи правового статусу особи, державний і територіальний устрій, систему, порядок формування і принципи організації органів державної влади. Як і будь-яка галузь права, конституційне право має свій специфічний предмет і метод правового регулювання.

Систему конституційного права утворюють принципи, конституційно-правові інститутів та конституційно-правові норми. Конституційно-правові відносини мають свою структуру: суб’єкт, об’єкт і зміст (суб’єктивні права і юридичні обов’язки). Підставою виникнення, зміни чи припинення конституційно-правових відносин є юридичний факт.

Під джерелами конституційного права розуміють нормативно-правові акти, що містять конституційно-правові норми і принципи. Основним джерелом конституційного права України є Конституція України. Конституційні норми знаходять своє зовнішнє закріплення також і в інших джерелах: законах та підзаконних нормативно-правових актах.

Закріплені у Конституції України засади державного та суспільного ладу розуміється як конституційний лад. Йому притаманні фундаментальні конституційні принципинародовладдя, державного суверенітету, верховенства права, поділу влади на законодавчу, виконавчу і судову, політичного, економічного та ідеологічного плюралізму, пріоритету прав людини тощо.

Терміни та поняття до теми

Конституційне право України – це провідна галузь національного права України, яка являє собою систему правових норм, що регулюють базові суспільні відносини, які виникають у різних сферах життєдіяльності суспільства (політичній, економічній, соціальній, духовній), закріплюючи при цьому незалежність державної влади, загальні засади та принципи її організації і форми здійснення, а також невід’ємні права і свободи людини та громадянина.

Конституція – Основний Закон держави, що приймається в особливому порядку, має найвищу юридичну силу та регулює найважливіші суспільні відносини, які визначають принципи організації та здійснення державної влади, взаємовідносин держави з людиною, закріплюючи при цьому засади конституційного ладу, гарантії прав і свобод людини і громадянина, систему, порядок організації та компетенцію органів державної влади, територіальний устрій держави, державні символи, засади місцевого самоврядування.

Принципи конституційного права України – це фундаментальні засади, в яких втілюється сутність і соціальне призначення галузі конституційного права.

Вибори – спосіб формування органу державної влади, органу місцевого самоврядування або наділення повноваженнями посадових осіб шляхом голосування.

Виборча система – спосіб розподілу депутатських мандатів між кандидатами залежно від результатів голосування виборців.

Виборче право – сукупність норм, що регулюють суспільні відносини, пов’язані з формуванням представницьких та інших виборних органів публічної влади (об’єктивне виборче право); закріплене Конституцією України і гарантоване державою право громадянин України вільно обирати та бути обраними до виборних органів публічної влади (суб’єктивне виборче право).

Виборчий процес – здійснення громадянами, політичними партіями, виборчими комісіями, іншими суб’єктами виборчого процесу виборчих процедур, передбачених виборчим законодавством України.

Державний лад – система основних політико-правових, економічних, соціальних відносин, які закріплюються конституційно-правовими нормами.

Державний суверенітет – верховенство держав