Релігієзнавство

Релігієзнавство 23.07.2015 03:50

1. Мета і завдання дисципліни.

Метою викладання навчальної дисципліни «Релігієзнавство» є духовне і моральне виховання сучасного студента. Вивчаючи дисципліну «Релігієзнавство», він одержує необхідні знання, що розширює його знання про соціальну й духовну культуру суспільства, формує науковий світогляд, підвищує професійну компетентність.

Основними завданнями вивчення дисципліни «Релігієзнавство» є:

1)  розширення загально-культурного кругозору студента;

2)  виховання альтернативного мислення;

3)  засвоєння загальних проблем історії та культури релігії;

4)  надання знань і формування умінь аналізу сучасних процесів релігійного життя як сфери духовного виробництва.

Згідно з вимогами освітньо-професійної програми студенти повинні:

знати:

1)     світоглядну та наукову природу релігії;

2)     її філософські коріння;

3)     різні форми релігії як суспільної свідомості;

4)     регулятивні, управлінські та правові функції релігії в сучасному суспільстві;

вміти:

1)       застосувати знання дисципліни «Релігієзнавство» в особистому та суспільному житті;

2)       формувати наукову позицію в оцінці різнобічних явищ сучасного релігійного життя;

3)       розглядати релігію як найважливішу форму суспільної свідомості в контексті прав і свобод сучасної людини;

 

2. Перелік тем лекцій для вивчення.

1. Найдавніші форми релігійних уявлень.
2. Національні релігії.
3. Світові релігії. Буддизм.
4. Християнство – універсальна релігія «Нового світу». Виникнення і основні етапи розвитку.
5. Нетрадиційні релігії сучасного світу.

 

3. Перелік питань до підсумкового контролю знань студентів. Залік.

1. Історичні етапи формування релігієзнавства як галузі науки.
2. Рівні релігійної свідомості (основні принципи підходів).
3. Природа релігійного мислення (з погляду «теорії відображення» та «теорії екстраполяції»).
4. Поняття релігійної Віри. Контекст співвідношень: релігія – віра – духовність.
5. Наукові школи в «Релігієзнавстві» (загальна структура).
6. Ранні форми релігійних представлень (загальна структура та характеристика).
7. Релігія як системотворчий елемент у понятті міф (міфологічна свідомість), міфологія, міфотворчість.
8. Типологія міфів (історичний аспект).
9. Риси міфологічної свідомості в природі сучасної особистості (досвід особистого осмислення ).
10. Ореол осередкових цивілізацій «Давнього світу» (Загальний принцип розміщення).
11. Основний контекст проблем релігій давніх цивілізацій .
12. Представлення «Картини Світу» у релігіях давніх цивілізацій.
13. Питання виникнення людини, його природи, життя та смерті, ідеалу в релігіях давніх цивілізацій.
14. Вчення щодо природи суспільства, ролі релігії як соціальної етики та системи керування.
15. Релігійно-філософська система давнього Китаю (Даосизм та Конфуціанство).
16. Синтоїзм Японії: основи релігійного вчення.
17. Релігія «софійності» у давньому Єгипті, Сирії та Месопотамії та її культ краси й духовності.
18. Релігійно-міфологічна система античного світу (Греція, Рим).
19. Протоіндійські цивілізації та їх значення у формуванні релігійно-духовних традицій світу.
20. Ведичеський період релігійних вчень Індії. Система ведичеських книг.
21. Брахманізм та індуїзм - релігії соціального походження. Основи їхніх вчень.
22. Кришнаїзм – його джерела, історія та сучасність. Вчення кришнаїдів.
23. Джайнізм й сикхізм та їхні релігійні вчення.
24. Зороастризм і його священна книга «Авеста». Розділ «Містична географія» та його фальсифікація в ідеології «Ш Рейха».
25. Іудаїзм. Основи релігійного вчення, священні книги. Сучасний стан.
26. Етнонаціональні релігії в сучасному світі. Шляхи формування та розвитку.

 

4. Рекомендована література.

1. Кислюк К.В. Религиоведение: учеб. пособ. для ВУЗов / К.В. Кислюк,
   О.Н. Кучер. – Харьков: Торсинг, 2002. – 496 с.
2. Релігієзнавство: навчальний посібник для студентів ВНЗ / за ред. В.Л. Петрушенко. – Львів: Новий світ-2000, 2004. – 328 с.
3. Релігієзнавство: навчальний посібник / за ред. С.А. Бублика. – К.: Юрінком Інтер, 2001. – 496 с.
4. Релігієзнавство: підручник / за ред. М.М. Заковича. – К.: Вища шк., 2000. – 350 с.
5. Черній А.М. Релігієзнавство: посібник / А.М. Черній. – К.: Академвидав, 2003. – 352 с.

 

Додаткова література:

1. Ислам / авт.-сост. А.А. Ханников. – Мн.: Книжный дом, 2006. – 382 с.
2. Нетрадиційні релігії та містичні об’єднання України / за заг. ред. В.М. Петрика. – К.: Мустанг, 2000. – 233 с.
3. Семотюк О.П. Буддизм: история и современность / О.П. Семотюк. – Ростов н/Д.: Феникс; Харьков: Торсинг, 2005. – 315 с.

 

 

 

 

 

 

 

Щирій В.І.

263-70-53

066-815-82-14

e-mail: milka882@rambler.ru

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

СТИСЛИЙ КОНСПЕКТ ЛЕКЦІЙ

з дисципліни

„РЕЛІГІЄЗНАВСТВО”

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

м. Донецьк

Лекція 1. Найдавніші форми релігійних уявлень

 

2.1. Найдавніші релігійні уявлення (тотемізм, анімізм, фетишизм, магія, поховальний культ).

2.2. Релігійні вірування доби розпаду первісного ладу (шаманізм, ініціації).

 

Мета – розглянути сутність найдавніших релігійних уявлень та релігійних вірувань, їх вплив на формування національно-державних і світових релігій.

Ключові поняття: тотемізм, анімізм, фетишизм, магія, ініціації, шаманізм, полідемонізм, табу.

 

Література: [2, 6, 11, 30, 40, 43-44, 46]

 

2.1. Найдавніші релігійні уявлення (тотемізм, анімізм,

фетишизм, магія, поховальний культ)

 

Шлях пошуку Бога людиною був вельми тривалим та утаємниченим. І сьогодні детально й однозначно описати його неможливо. Тому дослідники часто вдаються до різних гіпотез, здогадок, для підтвердження яких інколи бракує фактів. Ось чому всі наявні теорії виникнення релігії мають імовірнісний, а отже, значною мірою умовний характер.

Питання про те, які з відомих вірувань, обрядів і культів, що зародилися за декілька десятків тисяч років до н. е., слід вважати окремими, самостійними первісними формами релігії, поки не            знайшло загальноприйнятого рішення в релігієзнавчій літературі. Безумовною формою примітивних релігій визнається тільки тотемізм. Проблема полягає у тому, що в реальних первісних віруваннях різнорідні уявлення і культи співіснували та перепліталися в найхимерніших комбінаціях. У той же час вони були настільки поширеними й універсальними, що зустрічалися практично у всіх конкретних релігійних проявах стародавнього суспільства.

Багато дослідників погоджуються з тим, що переважній біль­шості первісних проявів релігії були властиві такі особливості.

1. Відсутність абстрактних уявлень про Бога як невиразної, управляючої природою і людьми силі, що знаходиться над світом. Натомість стародавні люди вклонялися безпосередньо матеріальним предметам, природним явищам, тваринам і рослинам, які наділялися надприродними властивостями та якостями.

2. Змішування життя і культу: в зв’язку із цим прийнято навіть говорити, що життя первісної людини було його богослужінням.

3. Родоплемінний, а не світовий характер релігійних культів, коли кожне первісне плем’я мало свої власні релігійні культи: одні поклонялися ведмедю, інші вірили в чудодійну силу померлих предків.

Як бачимо, найдавніші форми релігії помітно відрізнялися від сучасних нам релігійних проявів (у першу чергу світових релігій) за характером віровчення, культом і організацією. Єдине, що об’єднує їх, – це наявність віри.

Тотемізм (на мові індійців північноамериканського племені оджібве – «його рід») – віра в надприродний зв’язок людини та окремих соціальних колективів з тваринами і рослинами.

Термін тотемізм з’являється в науковій мові на початку XVIII ст. і закріплюється в науковому обігу на межі XIX-XX  ст. у роботах видатного англійського етнографа Джеймса Фрезера (1854-1941).

Примітно, що, на відміну від фетишизму, сліди тотемних культів зафіксовані етнографічно й археологічно.

Наріжним каменем тотемізму є вірування в тотемних першо­предків. Місце цього переходу і стало основним місцем відправлення тотемного культу. Слід підкреслити, що сам по собі тотем не обожнювався, люди просто вірили в свою надприродну спорідненість з ним, вважаючи його чимось на зразок старшого брата або предка.

Найчастіше тотеми передавалися у спадок. Іноді тотем виникав просто з випадкового збігу обставин.

Вибір тотема в більшості випадків співпадав з особливостями тваринного світу тієї місцевості, в якій мешкав первісний колектив. У пустинних або напівпустинних регіонах тотемами за відсутністю кращого вважалися комахи, в прибережних – риби й ін. Набагато             рідше цей вибір пояснювався особливостями господарського устрою роду або племені: мисливські племена надавали перевагу тотемам хижих тварин, інші – мирним травоїдним. Зустрічалися, втім, і більш спеціалізовані тотеми, коли всі чоловіки племені мали ім’я одного тотема, а жінки – іншого. Нарешті, тотемом могла оголошуватися не тільки ціла тварина, але й її частина.

Звичайно ціла тварина вважалася тотемом великого племені, а окремі роди зводили своє походження до її частин.

Спочатку тотемом вважалася тільки справжня тварина або рослина. Потім стало вистачати її більш-менш реалістичного зображення, а зрештою люди задовольнялися будь-чим, що позначало власний тотем (символ, слово або звук).

Тотемний культ був спрямований на те, щоб одержати заступництво тотема. В тотемному культі перш за все впадає в очі система тотемних табу – заборон на вживання в їжу тотемної тварини або спричинення їй якої-небудь шкоди. Тотемні табу були цілком зрозумілі людям і дотримувалися не менш строго, ніж заборони на вбивство людини. Але при цьому вони могли маскувати раціональний господарський мотив: підтримка екологічної, харчової рівноваги в середовищі незаселеного тотемного колективу.

Іншим різновидом тотемних табу можна вважати вимогу ри­туального вживання тотема в їжу, що проводилася, як правило, в певні святкові дні у супроводі великої кількості спеціальних обрядів. Тотемне табу надовго пережили сам тотемізм і збереглися в розвинених релігіях, зокрема, у формі певних заборон на вживання «нечистих» видів їжі. У цьому випадку від страху перед вбивством тварини як кровного родича залишилося тільки підтримуване релігійною традицією відчуття побоювання або огиди до нього.

Особливе місце серед обрядів шанування й умилостивлення тотема належало обряду «розмноження тотема» і «множення їжі». Сутність обряду «розмноження тотема» полягала у визнанні єдності розмноження тотемного виду тварин та тотемної групи людей. Дух-тотем, який жив у центрі тотемного святилища, мав увійти і до утроб жінок, і в утроби тварин, забезпечуючи в один і той же час розростання тотемного роду та кількості їжі для нього.

Дуже характерними були для тотемізму і різноманітні обряди уподібнення тотему, що особливо широко застосовувалися при похованні членів тотемного колективу: відповідне розфарбовування тіла, одягання шкіри тотемної тварини. Популярність мали ритуальні танці, в яких танцюристи наслідували рухам тварин.

Важливо відзначити, що тотемізм був не тільки релігійним віруванням, але й найважливішим соціальним інститутом у житті стародавніх людей.

Соціальні функції тотемізму:

1)           тотем був необхідний для особової ідентифікації кожної людини в ті часи, коли відсутні сімейно-шлюбні відносини і система іменування в звичному для нас виді;

2)           економічні функції розділення території для господарської діяльності та кооперації людей в її використанні;

3)           тотем регулював шлюбні відносини усередині племені. Плем’я ділилося на декілька великих тотемних груп, усередині яких був заборонений шлюб. Проте зберігалася можливість вступати в шлюбні зв’язки з членами різних тотемних колективів усередині племені, чим забезпечувалося збереження і чистота племінного генофонду.

Але не тільки тому, що тотемізм завжди був колективним віруванням, тоді як фетишизм – переважно індивідуальним, його слід вважати зрілішою формою первинної релігії. Адже центральна фігура тотемізму «тотем» – одночасна і реально існуюча тварина, і абстрактне поняття для позначення фантастичної істоти, напівтваринного, напівлюдського походження, яке живе в особливому світі й стикається із земним світом тільки у виняткових випадках. Важливо і те, що практика зображення тотемних тварин зіграла не останню роль у розвитку світового мистецтва,оскільки людина вважала потрібним створювати зображення свого тотема, щоб наблизити його до себе. Такі зображення робилися не тільки на зовнішніх предметах, але і на тілі самої людини (звідки бере початок мистецтво татуювання).

В умовах розпаду родового ладу первісні тотемні вірування зживають себе, переростаючи одночасно в антропоморфні культи природи, стихій, тварин, де цим об’єктам поклоніння додається вже людиноподібний вигляд. Пізніше елементи тотемізму увійшли до всіх релігій. Особливо відчутний його вплив в індуїзмі, де багато тварин (наприклад, корову) вшановуватимуть як священних. Пережитки цієї первісної форми релігії можна бачити і в образах кентаврів з грецької олімпійської міфології.

Фетишизм (португ. feitico – річ для чаклунства; іноді етимологія цього слова зводиться до латин. fatum – доля) – поклоніння предметам найближчого оточення людини (як правило, неживим).

Вперше прояви фетишизму були описані у племен Західної Африки. Термін був введений у науковий обіг у кінці XVIII ст. фран­цузьким колоніальним урядовцем Шарлем де Броссом і поширився завдяки відомому французькому філософу-позитивісту початку XIX ст. Огюсту Конту.

В основі віри у фетиш лежало уявлення про предмет як двійник людини, самостійну істоту, наділену людськими відчуттями і спонуканями.

Фетишем міг бути як окремо взятий матеріальний предмет, так і частинка більшого об’єкта шанування. Власні фетиші мали й окремі люди, і цілі племена, які відводили їм спеціальні будиночки.

Поклоніння фетишу найчастіше полягало в догляді за ним як за звичайною людиною. У пізніших формах релігії фетишизм зберігся у формі поклоніння ідолам – наділеним таємничою силою впливу матеріальним предметам з рисами людини або тварини. І зараз віра у фетиші залишається як пережиток – у формі віри в талісмани й амулети. Вважається, що талісман приносить щастя, а амулет оберігає від нещастя.

Анімізмом (латин. аnima – душа) називається віра в самостійну силу, спроможну існувати окремо від людини, тварини або рослини.

Автором цього терміна був один з найвидатніших етнографів і істориків культури XIX ст. Е. Тайлор (1832-1917), який присвятив анімізму велику частину своєї книги «Первісна культура» (1871). Незабаром термін «анімізм» набув таке поширення, що в релігійній статистиці багатьох країн з’явилася графа «анімістичні релігії» або «анімісти». Анімістами називали послідовників найстародавніших релігійних вірувань та культів, які так і не прийняли жодну з світових релігій.

Е. Тайлор був впевнений, що відправним пунктом для анімізму стали роздуми стародавньої людини над двома групами біологічних, тобто найважливіших для нєї питань – що складає різницю між живим і мертвим тілом? і в чому полягає причина пильнування, сну, екстазу і хвороби?

У результаті, вважав Е. Тайлор, з’явилося уявлення про особисту душу: «Душа – це тонкий, нематеріальний людський образ, за своєю природою щось на зразок пари, повітря або тіні. Вона складає причину життя і думки в тій істоті, яку вона одушевляє. Вона не­залежно та нероздільно має особисту свідомість і свободу свого тілесного володаря у минулому та в теперішньому. Вона здатна залишати тіло і переноситися швидко з місця на місце. Переважно невловима й невидима, вона знаходить також фізичну силу і являється людям сплячим і безсонним, переважно як фантазія, як примара, відокремлена від тіла, але схожа з ним. Вона спроможна входити в тіла інших людей, тварин і навіть речей, опановувати ними і впливати на них» [43].

Сама людина, як правило, наділялася не однією, а декількома душами одночасно. Кожна із цих душ мала чітко певні функції: одна відповідала за життєві, фізіологічні процеси в організмі, інша – за розумові операції, третя поставала носієм того, що прийнято називати особою людини. Тільки триєдність цих душ забезпечувала повноцінне людське існування.

Потім уявлення про людську душу стали переноситися на навколишній світ людини. Спочатку люди уявляли, що людські душі можуть набувати вид птахів, іноді – тварин і рослин. Тут ми в черговий раз маємо справу з тісним переплетенням анімістичних та тотемних вірувань, хоча тотемні образи були потрібні людям не самі по собі, а як вмістища для духів.

Оригінальним відгалуженням кола анімістичних вірувань можна вважати і вчення про непорочне зачаття. Відповідно до нього поява на світло іншої людини пов’язувалася з потраплянням у жінку чужорідного об’єкта (порошинки, проміння світла), але ніяк не з певним фізіологічним актом. Ця дивовижна для століття сексуальної революції наївність спостерігалася, наприклад, знаменитим дослідником первісної культури і релігії Б. Маліновським у жителів Тробріанськіх островів недалеко від Нової Гвінеї.

Ще пізніше люди почали одушевляти й неживі явища – каміння і гори, річки й озера, сонце та зірки. Це було необхідно для стародавніх людей, по-перше, для того, щоб пояснити собі причини всіх природних явищ цілком задовільним для себе чином, а по-друге – приписати духам все добре і погане, що траплялося з ними протягом всього життя. Безпосередньою ж причиною появи такого роду анімістичних переконань могло бути і своєрідне тлумачення первісними людьми цілої низки акустичних та оптичних явищ: луни, шумів, тіней тощо. Вони видавалися їм переконливим свідоцтвом не тільки існування у людини душі, але і наявністю подібних нетілесних двійників буквально у всього на світі.

Це вже стадія пізнього анімізму, або полідемонізму, який безпосередньо передує появі віри в Бога. Відгомоном цієї стадії у розвитку анімізму стали образи русалок, водяних, фей, гномів, німф у фольклорі.

В анімізмі не сформувався універсальний культ, але він став   збірною назвою для великої кількості обрядово-культових практик.

Поховальний культ. Коріння цього культу вбачають у похованнях 40-тисячолітньої давності найближчих предків сучасної людини – неандертальців.

Виникнення даного культу пов’язується з часів З. Фрейда з двома напівінстинктивними спонуками людини – прагненням і позбавитися померлого, і зберегти його біля себе.

Первинним різновидом похоронних вірувань стала віра в «живого мертвяка», яка полягала в наділенні мертвого надприродними  властивостями, зокрема здібністю до фізичного воскресіння. Серед інших похоронних вірувань найбільше значення для подальшої еволюції релігії мала віра:

а) у безсмертя душі померлого, яка після смерті тіла спроможна залишати свою тілесну оболонку і вести цілком самостійне існування;

б) потойбічний світ та замогильну подяку.

Стародавні вірили – все, що приносило багатство і шану в цьому житті, даватиме те ж саме й у житті потойбічному. Іншими словами, посмертна доля людини практично ніяк не ставилася в залежність від ступеня праведності або гріховності його земного шляху.

Поява різноманітних похоронних ритуалів також пояснюється спочатку щирим проявом відчуттів. Внаслідок цього вже в первісному суспільстві виникають всі ті ж похоронні обряди, які потім відтворюватимуться (хоча, зрозуміло, значно видозміненими) і у вищих формах релігії:

1. Принесення супроводжуючих дарів і жертв, зокрема люд­ських.

2. Запалення надмогильних вогнів (вічний вогонь, свічки). Цей обряд пояснювався одночасно потребою зробити очисну церемонію, побажати померлому швидкого воскресіння і на додачу наділити річчю, незамінною для господарського ужитку в майбутньому житті.

3. Проведення похоронних бенкетів, ігор і військових змагань – тризн; такого роду похоронні обряди могли мати й непряме призначення.

4. Дотримання посмертного трауру та заборон (носіння одягу особливого виду і кольору, роздирання одягу, відрізування волосся, нанесення собі ран, гучні голосіння й вихваляння небіжчика, пости, заборона вступу до шлюбу впродовж певного проміжку часу).

Магія (лат. magia – чарівництво) – сукупність обрядів і дій, пов’язаних з вірою в можливість надприродного впливу на навколишній світ.

 

За типами дії на предмет виділяють:

                          а)     агресивну магію, яка поділяється:

• на контактну, засновану на ідеї безпосереднього перенесення магічної сили на об’єкт шляхом прямого контакту з ним або з його частиною (припустимо, клаптиком одягу або пасмом волосся);
• імітативну, коли дії піддається копія або замінник об’єкта;

                         б)     профілактичну магію, яка буває:

• відгоняючою, сутність якої полягає в прагненні відігнати, відлякати ворожі сили, не допустити їх наближення або сховатися від них (для чого крім носіння оберегів використовується створення шумів, приховування себе одягом і т. ін.);
• очищувальною, заснованою на використовуванні таких всім добре знайомих засобів, як обмивання, обкурювання, кровопускання і т. ін.

За призначенням магія поділяється на 6 видів: шкідлива, ліку­вальна, військова, любовна, метеорологічна (магія погоди) і про­мислова. Така видова класифікація є далеко не повною, оскільки у будь-якому виді магії можна виділити безліч підвидів. Так, промислову магію можна розділити на мисливську, рибальську, будівельну, землеробську, гончарну, ковальську, навчальну і спортивну.

Особливий різновид первісної магії складали табу – система спеціальних заборон, що набула найбільшого поширення в Полінезії. Єдиного переліку об’єктів табу не існувало: ним могли ставати як матеріальні предмети, так і дерева, тварини, люди, окремі виробничі процеси, ділянки місцевості тощо. Тривалість дії табу також не була визначеною: тимчасовою або постійною. Накладення і зняття табу вважалося специфічною функцією племінних вождів, старійшин та жерців (часто виступаючих в одній особі). Залежно від ступеня важливості табу їх порушників чекали різні покарання: від морального осуду до вигнання з племені й смертної страти.

Джерела системи табу потрібно шукати в особливостях соціальної організації первинного суспільства, коли повсякденна боротьба за виживання вимагала від кожного члена общини повного і беззастережного співвідношення власних дій з діями інших членів первісного колективу.

 

2.2. Релігійні вірування доби розпаду первісного ладу

(шаманізм, ініціація)

 

Шаманізм (на мові сибірських народів «саман» – буйний) – особливий комплекс обрядів і ритуалів, пов’язаний з віруваннями в надприродні здібності та можливості стародавніх служителів культів – шаманів.

Сучасна релігійна статистика також містить графу «шаманізм», в якій зазначається цифра 10-12 млн чоловік. Шаманізм був заснований на уявленнях стародавніх людей про існування тісного зв’язку між шаманом і духами, які допомагають боротися з іншими, ворожими людині силами. Судячи з усього, першим духом-покровителем шамана був його родовий або сімейний тотем.

Завдяки здібності до підтримки безпосереднього контакту з надприродним, шамани помітно відрізнялися від всіх тих, хто в старо­давньому суспільстві також спеціалізувався на простому виконанні різноманітних релігійних і магічних обрядів та ритуалів – знахарів, чаклунів, жерців.

Шаманські обов’язки рівною мірою виконувалися чоловіками і жінками, іноді зустрічалося й таке явище, як травестізм, коли чоловіки-шамани одягалися і поводилися як жінки, бо на те була відповідна воля духів.

Обрядовість шаманізму характеризується екстатичністю. Найбільш типовий для неї є танець камлання. Ритмічні рухи шамана під акомпанемент бубна або барабана викликали у нього судоми, піну на губах, мова ставала незв’язною, рухи переходили в неприродно високі стрибки і в кінці часто наступала втрата свідомості. У подібному стані екстазу шаман ставав здатним на різні дива: проколювання свого тіла гострими предметами, торкання голіруч розжарених предметів, ковтання тліючого вугілля. Стороннім спостерігачам здавалося, що саме у цей момент духи вселялися в тіло шамана або ж його душа сама відправлялася в царство духів.

Як початковий поштовх для переходу в змінений стан свідомості могли використовуватися рослинні галюциногенні засоби (гриби, кактуси). Найбільше ж значення, судячи з усього, мав особливий ритм барабанного бою або дзвону бубнів, який дестабілізував свідомість шамана. Екстатичність камлання тільки підтримували розум шамана в такому зміненому стані протягом бажаного для нього часу.

З переходом від первісності до цивілізації архаїчні форми релігії не відмерли, а стали складовою частиною розвиненіших релігій або народної культури. Разом з тим, як свідчить релігійна статистика, навіть на межі XX-XXI ст. різні форми первісних релігій сповідало не менше 100 млн чоловік: 80% від цього числа припадало на Африку, 18% – на Азію та Латинську Америку, 2% – на народи Австралії й Океанії.

Ініціації. Під ініціацією розуміють сукупність обрядів, що передають знання, мета яких – радикальна зміна релігійного та соціального статусу посвяченого. В кінці випробувань неофіт знаходить зовсім інше існування, ніж до посвячення: він стає іншим.

Історія релігії розрізняє три категорії (три типи) посвяти. Перша– містить колективні обряди, що знаменують перехід від дитинства або юнацтва до дорослого віку, а також ритуали, що проходять індивідуально або у вузьких групах. Друга категорія обрядів містить усі види обрядів вступу в таємне товариство або братство. Нарешті, третя категорія посвяти підтверджує містичне покликання, яке на рівні пер­вісних релігій представляє покликання – жерця, шамана. Особливість третьої категорії – в тій значущості, яку надає людині індивідуальний досвід.

Обряди переходу існували для всіх членів суспільства, але посвячення, пов’язане з досягненням статевої зрілості, з дорослішанням (для молоді племені) було обов’язковим.

Посвячення одночасно вводило підлітка в людське суспільство, в світ духовних цінностей. Він пізнавав правила поведінки, організацію дорослих, а також міфи і священні традиції племені, імена богів та історію їхніх діянь. А також, – що особливо важливо, – містичні стосунки між плем’ям, предками і надприродною істотою, – у тому виді, в якому вони склалися зі створення світу.

Більшість випробувань, що входили в обряд посвячення, передбачало ритуальну смерть з подальшим воскресінням або новим народженням. Смерть при посвяченні одночасно означала кінець дитинства, невідання та стану невтаємниченому. Функція смерті визначалася тим, що «вона» готувала народження до більш високої форми життя, до вищого призначення. Тільки після обрядових випробувань підліток визнавався відповідальним членом суспільства.

Висновки. Первісні вірування виникли на ранньому етапі розвитку людства – десятки тисяч років до нашої ери. В первісних формах були відсутні систематизовані віровчення, регулярний культ та стійка організація. Під час розвитку первісних форм релігії вдосконалюються віровчення, з’являються уявлення про потойбічне життя і надприродне, ускладнюється культ, в якому намітився перехід до  символічного жертвоприношення. Первісні форми заклали основні тенденції для подальшого релігійного розвитку людства.

 

Питання для самоконтролю

 

1. Назвіть основні ранні форми релігійних уявлень та поясніть значення термінів – назв цих форм.
2. У чому полягають відмінності між тотемізмом і фетишизмом?
3. Яке значення для подальшого розвитку релігії мав шаманізм?
4. Які існують типи ініціації?
5. Які функції виконувало табу в первинному суспільстві?

 

Лекція 2. Національні релігії

 

3.1. Особливості національно-державних (етнічних) релігій.

3.2. Релігійні системи стародавніх цивілізацій (Єгипет, Греція).

3.3. Існуючі етнічно-національні релігії (індуїзм,  іудаїзм).

 

Мета –розглянути особливості національно-державних релігій та основні релігії, які поширені в сучасному світі, виділити характерні риси і структурні елементи національно-державних релігій.

Ключові поняття: пантеон, брахманізм, антропоморфізм, зооморфізм, політеїзм, індуїзм, іудаїзм, сансара, мокша, карма, камі.

 

Література: [2-5, 10, 18, 39, 40-41, 45, 51]

 

3.1. Особливості національно-державних (етнічних) релігій

 

Національно-державні (етнічні) релігії – це сукупність вірувань, обрядів, ритуалів, властивих певному народу й, як правило, що діють у межах конкретної держави, тобто в рамках державних  народів.

Формуючись, ці релігії мали на собі відчутні відбитки традиційних народних вірувань і звичаїв, які своєю чергою випробовували  певну трансформацію в процесі становлення й твердження національ­них держав. Ці релігії синтезували найдавніші форми анімізму, тотемізму й магічних вірувань, зберегли найважливіші родоплеменні й землеробські культи, складні обряди жертвоприносення, похоронні ритуали, пов’язані у віру в загробне життя.

Залежно від ступеня розвитку, етнічні релігії поділяються на ранні етнічні (язичництво) та пізні етнічні релігії. Деякі з пізніх за    певних умов набувають статусу національних. За показником території та поширення, і ранні, й пізні етнічні релігії можуть бути локальними, регіональними або (за показником умови поширення – носія) державними.

Особливості національних релігій:

1. Виникнення стійкої ідеї Бога або богів.
2. Політеїзм – багатобожжя. Ідея Бога й віра в багатьох богів виростає з розвиненого анімізму, або полідемонізму.
3. Формування уявлень про потойбічний світ і загробну подяку. Якщо в первісних віруваннях, нагадаємо, потойбічне життя сприймається як просте продовження земного життя, то національно-державні релігії встановлюють пряму залежність між поводженням людини в земному житті та її посмертною долею.
4. Спеціалізація культової діяльності, яка виражається:

• у появі постійних культових споруд (Ієрусалимський храм, монументальні давньоєгипетські комплекси в Карнасі й Луксорі, храм на честь грецької богині Артеміди в Ефесі, визнаний одним із семи чудес античного світу, Вавилонська вежа – культове спорудження в давньому Вавилоні);
• об’єднані в межах одного вчення двох відмінних на перший погляд доктрин – екзотеричної й езотеричної. Таємні знання розкривалися під час містерій. Містерії – це таємні релігійні обряди, свята, посвячення або таїнства, участь у яких брали тільки посвячені;
• встановленні релігійного ритуалу, тобто системі молитов, обрядів, культових дій і церемоній; головною обрядово-культовою дією на етапі національно-державних релігій варто вважати жертвопринесення, які поділялися на криваві (тварини, люди) та безкровні (овочі, фрукти, квіти, ароматичні речовини, одяг й інші речі);
• виділенні виконавців і організаторів релігійних дій в окрему соціальну групу, місце в якій найчастіше передається в спадщину.

1. У цілому ритуально-обрядові дії, релігійні заборони й приписання в національно-державних релігіях значно важливіші за мо­рально-етичний елемент. Відбувається це щонайменше через дві основні причини. По-перше, ці релігії виникають на досить ранніх етапах культурного розвитку народів, тому до дріб’язкові певні правила для них більше зрозумілі й доступні для виконання, ніж занурення в ті роздуми, які неодмінно викликає необхідність пристосовувати           кожну етичну заповідь до конкретної життєвої ситуації (чи можна вбити в ім’я високої мети; сказати на суді неправду, щоб допомогти невинному уникнути страти; вкрасти для лікування хворої дитини?). По-друге, переважна більшість національно-державних релігій була плодом цивілізацій Сходу, які здавен підкоряли людину державі та не бачили в державі установу, створену людьми для поліпшення умов власної життєдіяльності. Тому людина з дитинства привчалася до принципу: «роби як всі», «роби, як робили твої діди й прадіди з волі богів і долі» та ставала передбачуваною повністю у своєму поводженні й контрольованою державною владою.
2. Виконавши свою роль, ці релігії зникали, хоча деякі з них продовжують існувати й у наші дні в трансформованому виді.

Такими історичними національними релігіями були давньоєгипетська, релігія хетів, халдеїв, сирійців, фінікійців, ведична релігія й брахманізм, релігія майя та інків, давні релігії Китаю і Японії, давньогрецька, давньоримська, релігія слов’ян тощо. До нині діючих національних релігій належать індуїзм, конфуціанство, даосизм, синтоїзм та ін.

 

3.2. Релігійні системи стародавніх цивілізацій

(Єгипет, Греція)

 

Релігія Давнього Єгипту.Відомості про релігію Давнього Єгипту можна почерпнути з «Текстів пірамід», «Текстів саркофагів», «Книги мертвих», «Книги корови», «Книги дихання», записів драматичних містерій тощо, а також з праць античних авторів (Геродота, Плутарха й ін.)

Початок формування релігійної системи Давнього Єгипту дослідники відносять до 6-4 тис. до н. е. На початку в кожній області/номі був свій пантеон і культ богів. Пізніше місцеві божества формуються у виді тріади на чолі з богом-деміургом, покровителем нома, навкруги якого створювалися цикли міфологічних оповідей (наприклад, фіванська тріада – бог сонця – Амон, його дружина – Мут – богиня неба, їх син – Хонсу – бог місяця).

Характерною рисою єгипетських вірувань є обожнювання тварин. До найшанобливіших належать бик (Апіс, Мневіс, Бата), корова (Хатхор, Ісида), баран (Амон, Хнум), змія, крокодил (Себек), кішка (Баст), лев (Тефнут, Сехмет), шакал (Анубіс), сокіл (Гір), Ібіс (Той)  та ін.

Із затвердженням V династії Стародавнього царства, що походить з м. Геліополя, центру шанування Ра, він став головним божеством Єгипту. В епоху Середнього царства і, особливо, з часу правління XVIII Фіванської династії Нового царства як головний бог затверджувався інший бог сонця – фіванський Амон. Осиріс як бог мертвих витісняє з кінця III тис. до н. е. стародавнього бога – покровителя померлих Анубіса. Відбувається процес злиття богів. Наприклад, з Амоном – ототожнюється Ра, Монту, Птах, Гор; з Ра – Атум, Гор, Амон, Осиріс, Птах. Стає популярною геліопольська «дев’ятка» – еннеада (Атум, Шу, Тефнут, Геб, Нут, Ісида, Нефтіда, Осиріс, Сет).

У розвиненій єгипетській міфології виділяються три основні групи міфів:

• про створення світу;
• сонячні божества;
• Осиріса.

Був поширений культ фараонів як втілених богів. Релігія Давнього Єгипту мала великий вплив на цивілізації Середземномор’я і Близького Сходу.

Релігія стародавніх греків. Релігійні уявлення стародавніх греків пройшли через складні історичні етапи розвитку: найдавніший, класичний, еллінізм. Основними джерелами вивчення релігії стародавніх греків є «Ілліада», «Одіссея» Гомера, «Теогонія» Гесіода, класична лірика, драма, праці грецьких і римських істориків та літе­раторів.

Для релігії стародавніх греків були характерні такі особливості:

1. Стійке збереження на всіх етапах розвитку елементів ранніх форм релігії:

• фетишизму (шанування каміння, дерев, особливо дуба);
• тотемізму (у Фівах – шанування ласки, у Фессалії – мурашки, в Дельфах – вовка і т. ін.);
• анімізму – віра в душу, духів, демонів. Демон – страшна і фатальна сила, що миттєво виникає і миттєво відбувається. Надалі з’являються демони окремих речей, подій і т. ін.;
• широке шанування душ загиблих (із цього виник культ героїв).

2. Стародавні греки вклонялися богам скрізь – у горах, гаях, гротах, біля джерел. Там встановлювалися жертовники, а потім будувалися храми. В Греції не було спеціального духівництва. Зовні храму жрець був людиною світською. Для богослужіння він ніде не навчався. Головним актом релігійних обрядів були жертвопринесення у виді биків, корів, овець, кіз, свиней і т. ін. Під час богослужіння влаштовувалися процесії, танці, ігри й інші народні розваги.

3. Найбільшим проявом приязні богів греки вважали ясновидіння і пророцтво. Віщуни та віщунки, люди, що мали особливі дарування, роз’яснювали різноманітні прикмети – політ птахів, удари грому, невідомий голос, несподівану зустріч, рухи, фарби, розміщення нутрощів у тварин – бачивши в цьому волю богів. Іноді бог говорив просто вустами своїх жерців, і тоді в храмі з’являвся оракул. Найвідомішим був Дельфійській оракул.

4. Давньогрецька міфологія – одна з найвідоміших і розвиненіших. Олімпійська сім’я на чолі із Зевсом управляє світом, знання та могутність їх величезні, але не безмежні, їх діяльність обмежують три богині долі, а також один одного. Окрім Зевса найпопулярнішими були: Гера – покровителька шлюбу і моногамної сім’ї; Деметра – богиня землеробства; Афіна – богиня мудрості; Афродіта – богиня краси і любові; Гермес – бог підприємництва; Гефест – покровитель ремесла; Аполлон – бог мистецтв, художньої діяльності й ін.

У Стародавній Греції існувала, з одного боку, офіційна релігія – її проповідувало держава, література, мистецтво, засновані на гомерівських традиціях, з іншого боку, догомеровські народні вірування. Продовжувала існувати і релігійна автономія – як характерна межа давньогрецької релігії. Кожна община мала своїх покровителів.

На базі давньогрецької релігії розвивалися цікаві релігійно-філософські ідеї та системи. У цілому релігія Стародавньої Греції мала величезний вплив на розвиток європейської та світової цивілізації.

 

3.3. Існуючі етнічно-національні релігії (індуїзм, іудаїзм)

 

Індуїзм– найбільша національна релігія у світі, яка нараховує 1 млрд прихильників. Сьогодні індуїзм є домінуючою релігією в Індії (індуїстів більше 80% населення) і в Непалі (індуїстів близько 80% населення). Крім того, індуїсти є у всіх країнах, де живуть індуси. Найбільші громади індуїстів в країнах Азії: у Бангладеш (15 млн),      Індонезії (4 млн) Шрі-Ланка (2,5 млн), Пакистані (1,3 млн), Малайзії (1,1 млн). Найбільша громада індуїстів Африки була в ПАР (700 тис.), найбільша громада індуїстів Америки – у США (575 тис.), найбільша громада індуїстів Європи – у Великій Британії (500 тис. по­слідовників).

Індуїстські служителі культу (їх називають «брахманами») говорять, що «індуїстом не можна стати – їм треба народитися». Мається на увазі, що прихильниками індуїзму можуть бути тільки індуси за національністю. Проте, не дивлячись на твердження служителів культу, що неіндуси не можуть бути індуїстами, у США, Канаді та Великій Британії серед індуїстів можна зустріти й осіб іншої національ­ності.

Індуїзм виник в Індії в період між I і V ст. н. е. Попередницею і головним ідейним витоком індуїзму була релігія, яку називають брахманізмом (VII ст. до н. е. – V ст. н. е.). У свою чергу брахманізму передувала так звана ведична релігія (XVI ст. до н. е. – VII ст. до н. е.). Служителі культу у всіх трьох релігіях (у ведичній релігії,          брахманізмі та в індуїзмі) закликали віруючих молитися в основному одним і тим же богам. У ведичній релігії верховним богом визнавався Індра, бог грому і блискавки. У брахманізмі як верховному богу вклонялися Брахмі, творцеві світу й покровителю служителів культу. В індуїзмі існують різні конфесії, а різні боги в них шануються як верховні. Але в жодній з них верховним богом не вважається Брахма. Невизнання Брахми верховним богом становить головну відмінність індуїзму від брахманізму.

Такий переворот у релігійних поглядах відображав переворот у реальному житті. В Індії існували й існують касти (інша назва: варни). Касти (варни) – це групи людей, приналежність до яких визначається народженням. У минулому приналежність до тієї чи іншої касти визначала, яким видом діяльності мають займатися люди (зараз влада бореться із цим звичаєм, але не завжди успішно). Привілейованою кастою були брахмани. Тільки вони одні могли бути служителями культу. Їхнім заступником вважався і вважається бог Брахма. Саме тому слово «брахман» (у перекладі з давньоіндійської мови, званої санскритом, – «відображення волі Брахми») позначало одночасно і людину з даної касти, і служителя культу.

Якщо в індуїзмі й можна виявити якісь відмінності у віровченні, то, швидше, не між конфесіями, а між різними храмами однієї й тієї ж конфесії. Особливості організації індуїзму породжують і деякі особливості в його віровченні. В індуїзмі масштаби релігійної організації обмежуються рамками храмів. Жодна конфесія не має централізованого керівництва навіть у масштабах штату, не кажучи вже про країну в цілому. Тому індуїзм не має ні церковних соборів, які брали б якісь керівні рішення, у тому числі й з питань віровчення, ні централізованої керівної релігійної преси. Звичайно, брахмани усіх храмів, врешті-решт, спираються на одну й ту ж священну літературу. І це забезпечує єдність у головному. Однак священні книги потребували в минулому та потребують зараз їх тлумачення. І в чомусь тлумачення було і залишається різним. А це означає, що положення віровчення в тлумаченні брахманів різних храмів у чомусь несуттєво можуть від­різнятися одне від одного.

У віровченні індуїзму можна виділити чотири основні положення:

1)       про священні книги;

2)       надприродні істоти;

3)       душу;

4)       потойбічне життя.

В індуїзмі як священні шанується велика кількість книг-томів. Точна цифра невідома, але у всякому разі їх кілька сотень; вони діляться на дві групи.

Перша група називається Шруті («почуте»), друга – Смріті («запам’ятоване»). (Всі терміни в індуїзмі озвучені на санскриті). Авторами книг-Шруті є боги. Але вони автори в особливому значенні. Книги-Шруті ніхто не створював. Вони виникли самі собою разом з виникненням богів. Книги-Шруті виникли не як книги, а як знання, які перебували в головах богів. Боги дивним чином передали ці знання ріші (мудрецям), а ріші записали ці знання у виді книг.

Індуїсти вірять в існування двох груп надприродних істот: богів і демонів. Хоча боги займають в ієрархії надприродного світу значно високе положення, ніж демони, ми все ж таки почнемо характеристику надприродних істот з демонів, бо такий порядок розповіді більш зручний у методичному плані. Демони діляться на три види: асури («небоги»), ракшаси («ті, кого цураються»), пішачі. Асури – супротивники богів, а ракшаси і пішачі – супротивники людей. Функції демонів: творити зло, бути противниками богів, бути противниками людей. Але серед демонів зустрічаються й такі, які здійснюють окремі добрі вчинки. Демонів багато: їх кількість обчислюється мільйонами. Демони мають плоть і стать. У звичайному виді вони виглядають потворно, але для здійснення своїх підступних планів можуть набувати вид чоловіків та жінок. Демони смертні: їхні тіла гинуть у боях з богами і людьми, а їх душі – разом із загибеллю Всесвіту. Іноді люди сприймають демонів органами чуття, іноді не сприймають. Але, якщо в іудаїзмі (а також в християнстві та ісламі) робиться акцент на те, що в переважній більшості випадків люди демонів не бачать і не чують, то в індуїзмі такого акценту немає. Демони діляться на старших та молодших. Головного демона звуть Балі. Він разом з багатьма іншими демонами живе в підземному царстві.

Боги. У священній літературі в різних місцях вказується різна кількість богів: і 33, і 333, і 3306, і 3339. Практично найбільш шанованими у всіх конфесіях є 9 богів. Боги – це верховні надприродні істоти, керуючі світом. Як і в будь-якій іншій політеїстичній релігії, кожен з богів має свої специфічні функції. Одні боги виглядають як звичайні люди, але, як правило, величезного росту, інші – в основному як люди, але з якимись особливостями в будові організму (чотири руки, троє очей та ін.). Треті – як тварини (наприклад, як мавпи), четверті – як напівлюди-напівтварини (наприклад, цар птахів Гаруда зображується з головою та крилами орла та з тулубом людини). Один з богів (Брахман) взагалі не має видимого тіла.

Боги вимагають поклоніння, яке позначається словом «пуджа». Богам вклоняються в храмах і вдома, перед сімейним вівтарем. Пуджа містить пробудження богів вранці музичними звуками перед їх зображеннями (наприклад, дзвоном дзвіночків), жертва зображень богів квітів, води і продуктів, молитви та ін. Дев’ять найбільш шанованих богів можна поділити на три трійки.

До першої трійки входять верховні боги. Два з них зараз шануються як верховні боги (Вішну і Шива), один як верховний бог шанувався в минулому, в попередній релігії (Брахма).

У другу трійцю входять їхні дружини (Лакшмі, Парваті, Сарасваті). У третю трійки входять боги, хоча і не верховні, але дуже шановні індусами (Брахман, Ганеша, Кама).

Вішну («всюдисущий») – верховний бог у вішнуїзмі. Крім функції бути верховним богом, у нього є ще дві специфічні функції. По-перше, він – охоронець Всесвіту. Всесвіт створює Брахма, але створений Всесвіт треба охороняти і від передчасного руйнування, і від захоплення влади над Всесвітом демонами, що і робить Вішну. По-друге, він – помічник людям у розв’язанні їхніх життєвих проблем.

Вішну найчастіше зображується (і на малюнках, і в скульптурах) у виді чотирьохрукого чоловіка. В одній руці у нього бойова раковина (він сурмить у неї під час битв), у другій – палиця, в третій – чакра (метальна зброя у виді металевого диска), у четвертій – квітка лотоса. Зброя в трьох руках символізує готовність Вішну боротися із силами зла, квітка лотоса символізує його любов до людей і готовність їм допомагати. Для характеристики Вішну дуже важливим є використання поняття «аватара». У буквальному перекладі це слово означає «сходження». За своєю сутністю аватара – це інше і земне тіло бога. Разом з іншим тілом бог отримує й інше ім’я. При переселенні душі бога в земне тіло, ця душа одночасно залишається і на небі, в основному, небесному тілі бога. Ця душа ніби роздвоюється. Друге, додаткове, фізичне тіло бога існує тільки якийсь час. Потім воно помирає, і душа бога повертається у своє основне й вічне тіло.

За міфологією індуїзму у Вішну було вже 9 аватар і ще одна буде в майбутньому. Ось аватари, які вже були. Перша: життя в тілі риби. Друга: життя в тілі черепахи. Третя: життя в тілі кабана. Четверта: життя в тілі напівлева-напівлюдини. Отже, у перших чотирьох аватарах душа Вішну поки що не поселялася в тілі людини. У решті п’яти аватарах вона живе в людському тілі. П’ята: у тілі карлика на ім’я Вамана. Власне слово «вамана» й означає «карлик». Шоста: у тілі людини на ім’я Парашурама («Темний із сокирою»). Це був воїн, син брахмана, який завжди ходив з бойовою сокирою. Сьома: у тілі людини на ім’я Рама («Темний»). Восьма: в тілі людини на ім’я Крішна (теж перекладається як «Темний»). Дев’ята й остання: в тілі людини на ім’я Будда («Просвітлений»). Мова йде про засновника буддизму. Майбутня, десята аватара теж буде в тілі людини, якого будуть називати Калки. Калки, за віровченням індуїзму, приїде на білому коні та у царському вбранні. Тому цю аватару називають ще так: «Цар на білому коні». Він приїде через багато років, коли на землі влада буде належати негідникам. Калки покарає негідників і встановить на землі золотий вік.

Шива («Милостивий») – верховний бог у шиваїзмі. За своїми специфічними функціями Шива – бог руйнування Всесвіту (він руйнує її, коли приходить для цього час, призначений богами), бог смерті й народження людини (індуїсти кажуть: «Шива стоїть і біля труни, і біля колиски»), бог живої природи (він піклується і про рослини, і про тварин). Шива найчастіше зображується чоловіком темно-синього або лілового кольору з чотирма руками та трьома очима. Третє око, яке розташовано посеред чола (не горизонтально, а вертикально), не тільки бачить, але й випромінює надприродний вогонь, який спалює все на своєму шляху. У Шиви теж є аватари, їх більше 20-ти.

Потойбічне життя має два етапи. Перший називається сансара. Другий – виходом із сансари. Буквальний переклад слова «сансари» з санскриту звучить як «мандрування». Поряд із санскритським терміном «сансари» для позначення першого етапу загробного життя в літературі використовується також французьке слово «реінкарнація» й українське – «переродження». За своєю сутністю це переселення душі з одного тіла (після його смерті) в інше.

Механізмом сансари є карма («вчинок», «діяння»). Карма – це закон переродження, згідно з яким при переважанні добрих вчинків людина отримує гарне переродження, при перевазі поганих – погане переродження. Індуїсти у зв’язку із цим говорять: яка карма – така й сансара. Якщо у Вас гарна карма, то буде гарна сансара. Гарне переродження – це тіло здорової, найбагатшої людини із щасливою долею. Погане переродження – це тіло рослини, або тварини, або людини хворої, бідної та нещасної. За світоглядом індуїстів злочинець в одному з наступних життів стає жертвою того злочину, який він вчинив. Злодій буде обкрадений, ґвалтівник – зґвалтований, вбивця – убитий. Специфічними етапами сансари є перебування душ людей у раю (для праведників) або в пеклі (для грішників).

Індуїзм – найбільша національна релігія в світі, й вже це – дуже серйозна причина для уважного вивчення індуїзму.

Іудаїзм – це монотеїстична національна релігія євреїв. Послідовники іудаїзму називають себе юдеями.

Як вважають історики, до VII ст. до н. е. в євреїв була інша релігія. Її називають давньоєврейською релігією. Вона виникла в XI ст. до н.е. разом з виникненням класів і держави в єврейського народу. Давньоєврейська релігія, як і всі інші національні релігії, була політеїстичною. Історики вважають, що монотеїстичні уявлення в євреїв сформувалися в релігію тільки в VII ст. до н. е. під час правління в Юдеї (Південної частини Палестини) царя Йосії. На думку істориків, з джерел відомо не тільки століття, але і рік початку переходу євреїв від давньоєврейської релігії до іудаїзму. Це був 621-й рік до н. е. У цьому році цар Юдеї Йосія видав указ, що забороняє шанування всіх богів, крім одного. Влада почала рішуче винищувати сліди багатобожжя: зображення інших богів знищувалися; святилища, присвячені їм, руйнувалися; євреї, які приносили жертву іншим богам, суворо каралися, аж до смертної кари.

На думку істориків, цього єдиного Бога євреї називали ім’ям Яхве («що є», «існуючий»). Служителі культу вважають, що стверджувати, буцімто Бога звали Яхве, не можна, бо якщо люди того далекого часу знали ім’я Бога, то сьогоднішнє покоління людей через певні історичні причини його імені не знає.

В іудаїзмі існують чотири конфесії. Головна конфесія – ортодоксальний іудаїзм. Він веде свій початок від часу виникнення іудаїзму як такого.

Караїмство виникло в Іраку в VIII ст. н. е. Караїми живуть в Ізраїлі, Польщі, Литві, Україні. Слово «караїм» означає «читець», «читає». Основна особливість караїмства – відмова визнавати святість Талмуду.

 Хасидизм виник у Польщі на початку XVIII ст. Слово «хасид» означає «благочестивий», «зразковий». Хасиди вимагають від своїх прихильників «гарячої молитви», тобто гучної молитви зі сльозами на очах.

Реформований іудаїзм виник на початку XIX ст. в Німеччині. Головне в ньому – обрядові реформи.

У віровченні іудаїзму можна виділити вісім основних положень. Ці навчання:

1) про священні книги;

2) надприродні істоти;

3) Машиаха (Месію);

4) пророків;

5) душу;

6) загробне життя;

7) харчові заборони;

8) суботу.

Священні книги іудаїзму можна розділити на три групи. До першої групи входить одна книга – та, яку називають словом Тора (в перекладі з івриту – «Закон»). Друга група містить знов тільки одну книгу: Танах. До третьої групи входить деяка кількість книг-томів (а в кожному томі певна кількість творів). Ці збори священних книг називаються словом Талмуд («Вивчення»).

Тора – найголовніша, найшанованіша книга в іудаїзмі. В ній зібрані релігійні догмати. Всі екземпляри Тори з давніх часів до наших днів пишуть вручну на шкірі. Тору зберігають у синагогах (так сьогодні називають молитовні будинки іудеїв) в особливій шафі. У деяких книгах пишуть, що Мойсей вважається автором Тори. Що стосується істориків, то вони думають, що Тора написана тільки                   людьми і почала вона створюватися в XIII ст. до н. е. Тора – це одна книга, але вона складається з п’яти книг-творів. Тора написана на             івриті.

Танах – це одна книга, яка складається з двадцяти чотирьох книг-творів. А ці двадцять чотири книги діляться на три частини, і кожна частина має свою назву. У першу частину Танах входить п’ять книг, і ця частина називається Торою. Перша священна книга, яка називається Торою, є одночасно складовою частиною другої священної книги під назвою Танах. У другу частину – Невіїм («Пророки») – входить сім книг, у третю – Хтувім («Писання») – дванадцять книг.

Талмуд – це певна кількість книг-томів. В оригіналі (написаний частково на івриті, частково арамейською мовою) перевидана в наш час, – це 19 томів.

Згідно з головною ідеєю цього вчення, віруючі мають шанувати пророків. Пророки – це люди, яким Бог дав завдання і можливості віщувати людям істину. У Танах згадуються 78 пророків та 7 пророчиць. Шанування пророків в іудаїзмі виражається у формі поважної розмови про них у проповідях і в побуті. Серед усіх пророків виділяються два великих: Ілля та Мойсей. Цих пророків шанували також у формі особливих ритуальних дій під час релігійного свята Пейсах.

Навчання про душу мають усі релігії класового суспільства. В Іудаїзмі існує кілька головних його пунктів. Душа – надприродна частина людини. Ця відповідь означає, що душа, на відміну від тіла, не підкоряється законам природи. Душа не залежить від тіла, вона може існувати і без нього. Душа існує як цілісне утворення або як сукупність найдрібніших частинок, душа кожної людини сотворена Богом.

Іудеї мають дотримуватися певних харчових заборон. Найбільші з них три. По-перше, їм не можна вживати в їжу м’ясо тих тварин, які в Торі названі нечистими. Список нечистих тварин на основі вивчення Тори складають рабини. У нього, зокрема, входять свині, зайці, коні, верблюди, краби, омари, устриці, креветки та ін. По-друге, їм заборонено вживати в їжу кров. Тому можна харчуватися тільки знекровленим м’ясом. Таке м’ясо називають «кашерним» («кашер» з івриту перекладається як «відповідний», «правильний»). По-третє, заборонено одночасно вживати м’ясну і молочну їжу (наприклад, пельмені зі сметаною).

Іудаїзм був важливим ідейним джерелом для двох найбільших релігій світу – християнства та ісламу. Дві головні священні книги іудаїзму – Тора і Танах – стали священними також й для християн.               Багато ідей цих книг були повторені у священній книзі мусульман – Корані.

Висновки. Національно-державні релігії сформувалися в процесі історичного розвитку країн як самобутні системи і відображали специфічні природні, соціальні та культурно-духовні фактори окремої країни. Релігія взаємодіє із зовнішнім етнокультурним середовищем і трансформується під його впливом. Значний вплив на транс­формацію релігії здійснюють політичні, соціальні, економічні, демографічні, географічні чинники. Національно-державні релігії, які не змогли трансформуватися до нових умов життя, занепадали, звільняючи місце більш пристосованим релігіям.

 

Питання для самоконтролю

 

1. Що таке етнічні релігії, як вони класифікуються?
2. Які фактори впливають на специфіку окремих етнодержавних релігій?
3. Назвіть ранні й пізні національні релігії, чим вони відрізняються?
4. Індуїзм – спосіб життя чи релігія?
5. Назвіть і коротко схарактеризуйте давньоіндійські священні книги.
6. Яка роль національних релігій у державах Східної Азії?
7. У чому специфіка іудаїзму як національної релігії євреїв?
8. Які риси мають бути у благородної людини за вченням              Конфуція?

 

Лекція №3 Світові релігії.Буддизм

1. Поняття світової релігії. 
2. Життя Будди
3. Віровчення буддистів і культ 
4. Розповсюдження, основні напрями в буддизмі

 

1. 1.                                                     ПОНЯТТЯ СВІТОВОЇ РЕЛІГІЇ

У I тисячолітті до н.е. — I тисячолітті н.е. на зміну первісним і стародавнім національно-державним релігіям приводять світові релігії. Вони немов підводять закономірний підсумок тисячолітньої релігійної еволюції людства. Це виражається в наступних основних моментах, які торкаються віровчення, культу і релігійної організації.

1. У світових релігіях в якнайповнішому і завершеному вигляді присутній монотеїзм, уявлення про єдиного Бога як творця миру і законодавця людей.

2. Остаточно складається єдина, цілісна система догматів віровчення, серед яких провідне значення відводиться вченню про замогильну подяку.

3. Автономна община як переважаюча форма релігійної організації на етапі національно-державних релігій зміняється набагато більш централізованою і масштабною організацією - церквою, що складається з мирян і священнослужителів.

4. Але головна особливість світових релігій, завдяки якій вони власне, і одержали свою назву, полягає в їх наднаціональному характері. Люди об'єднуються в релігійну організацію як єдиновірці, незалежно від національної, державної, мовної або соціальної приналежності. Ця характерна межа світових релігій тісно пов'язана з першою їх особливістю: віра в єдиного Бога якраз і має на увазі, що він є Богом для всіх людей.

Найранішою з світових релігій є буддизм. Тому доцільно саме з нього почати розгляд феномена світових релігій.

Основна зона розповсюдження буддизму, про яке піде мова, - країни Південної і Південно-східної Азії. Вважається, що всьому світу сповідають буддизм 360 млн. чоловік. Більш всього буддистів в таких азіатських країнах: Китай (50—60 млн. в самому Китаї, 20—25 млн. етнічних китайців по всьому світу), Таїланд, Японія, Бірма, В'єтнам, Корея, Шрі-Ланка, Камбоджа, Тибет як автономна область Китаю, Лаос, Монголія і Бутан. У процентному відношенні буддистів до загальної чисельності населення лідирують Таїланд (більше 90%), Бірма, Лаос, декілька відстає від них Шрі-Ланка (65-70%).

Разом з тим в останні сто років буддизм переживає не кращі   часи в своїй історії, оскільки питома вага віруючих буддистів в загальному числі жителів планети помітно зменшилася (з 7-8 до 5-6%).

 

Динаміка світових релігій в XX в.

(у процентному відношенні до загальної чисельності населення Землі)

 

1. ЖИТТЯ ГАУТАМИ БУДДИ

 

Відправною крапкою в розгляді буддизму для нас послужить особа його основоположника — Будди.

Треба сказати, що існують як міфічна, так і реальна біографія Будди. Проте сучасна наука мало що може сказати про те, що правда, а що вигадка в його реальній біографії. Всі відомі життєписи Будди з'явилися не раніше перших   сторіч нашої ери, а їх укладачі спиралися не тільки на уривчаті відомості про нього з канонічних творів, що приписували самому «Просвітленому» або його учням, але також використовували і всілякі легенди і міфи, особливо «Розповіді про попередні переродження Будди» — джатаки

Хоча ніяких справжніх історичних фактів, що дозволяють з Безперечною достовірністю встановити час життя Будди немає, вважається, що засновник буддизму — реальна історична особа, що жила між VII—V вв. до н.е. Воно відоме під різними іменами: Сиддхартха (особисте ім'я, санськр. що досяг мети), Гаутама (родове ім'я, що означає що «походить з роду Готамов»), Шак'ямуні ( букв. мудрець з племені шак'я), нарешті, найвідоміше з них — Будда (санськр. Просвітлений). В день повного місяця в травні 1956 р. буддисти всіх країн і напрямів відзначили 2500 років з дня кончини Будди. А оскільки загальноприйнято, що Будда прожив близько 80 років, то офіційні роки його життя — 624—544 рр. до н.е. По іншій, науково більш обгрунтованої версії, роки життя Будди — 566—486 рр. до н.е.

Сиддхартха Гаутама належав до царюючого будинку невеликого князівства Шак'я на півночі Індії.

Будда займав особливе місце серед видатних духовних наставників свого часу, народився, хай в багатій і знатній, проте звичній кшатрійськой сім'ї. Це незвичайне місце і статус всесвітньої значущості особи Сиддхартхи Гаутами і підкреслював його титул Просвітленого — Будди, точно так, як і найменування Рятівника — Христа звеличить через декілька століть у всесвітньо-історичному плані особа Ісуса з Назарета.

За твердженнями А.Швейцера - видатного гуманіста XX ст. — велич Будди можна обкреслити декількома пунктами:

• він був реформатором, що наважився відкинути головні принципи релігійного благочестя свого часу,
•  він шукав особливі шляхи порятунку, оскільки відкинув аскетизм і звернувся до чисто духовної форми релігії,
•  він проповідував не відхід від звичного простого життя, а необхідність духовного подолання, прагнення до речей і насолоди, в досягненні звільнення душі від світу і мирського життя,
• він визнавав здатність кожної людини досягати щонайвищих істин і станів на шляху духовного самовдосконалення.

 

3. УДДІЙСЬКІ ВІРОВЧЕННЯ І КУЛЬТ

Чому ж учив Будда? Чому його навчання знайшло такий живий відгук у людей, що поступово перетворилося на світову релігію?

Спочатку те, що проповідував Будда, і те, про що потім розказували його учні, передавалося усно з покоління в покоління. І лише через декілька сторіч після зародження буддизму на о. Цейлон були вперше зроблені записи зведень священних текстів буддизму, які одержали назву Тіпітака (букв. три корзини). Інша версія канону — так звана санскритська Тріпітака — була записана небагато пізніше в самій Індії. До наших днів від неї збереглися окремі фрагменти, відомі по перекладах на східні мови. У 1871 р. з метою впорядкування буддійського Священного Писання в Бірмі був скликаний спеціальний собор. 2400 його учасників шляхом зіставлення різних списків і перекладів, Тіпітаки створили єдиний уніфікований текст. Потім його вирізували на 729 мармурових плитах. Кожну плиту помістили в особливому храмі з гострим дахом. Так в цій країні виросло оригінальне місто-бібліотека — Кутодо, шанобливий буддистами всього світу.

Частіше всього Тіпітаку розділяють на три великі частини:

Віная-пітака («Корзина статуту»);

Сутта-пітака («Корзина повчання»);

Абхидхамма-пітака («Корзина чистого знання»).

Віная-пітака (110 плит) також містить в собі три частини. У першій з них (Сутта-вібханга) перераховуються гріхи і покарання за них, найсуворіше з яких — виключення з общини. Більшість правил супроводжується просторікуватими розповідями про те, які події стали підставою для його встановлення Буддою. У наступній частині Віная-пітаки (Кхандхаке) докладно описуються основні церемонії, обряди і правила поведінки, яких повинні дотримуватися ченці. Третя частина (Парівара) складена у вигляді питань і відповідей, які стисло висловлюють деякі з вже приведених положень. Вважається, що вона включена в канон для полегшення запам'ятовування ченцями численних правил і заборон.

Сутта-пітака (410 плит) складається з п'яти збірок, в яких навчання буддизму висловлене у формі декількох десятків тисяч приписуваних Будді і його найближчим учням притч і бесід

У семи трактатах останнього розділу буддійського Священного писання Абхидхамма-пітаки — висловлюються філософські міркуванні буддистів про світ і людську особу.

Окрім палійськой Тіпітаки, існують напівканонічні тексти по широкому кругу тим: Джатаки — історії про попередні життя Будди; Питання пануючи Мілінди, в яких відтворюється бесіда освіченого царя еллінізму Менандра (Мілінди, 2 в. до н. э.) і буддійського мудреця Нагасени, традиційна біографія Будди — «Буддхачаріта» Ашвагхоши (100 р. н. э.).

2.2. Суть буддійського віровчення в найбільш концентрованому вигляді виражають так звані «4 благородні істини буддизму», сформульовані Просвітленим в одній з перших своїх проповідей. Ці істини, як вважають самі буддисти, указують на «Зло, походження Зла і подолання Зла і благородний восьмерічний шлях, що веде до припинення Зла» (Дхаммапада, XIV, 191).

Перша благородна істина буддизму свідчить: «Суть життя є страждання». Це страждання заподіює людині буквально все: «народження — страждання, старість — страждання, хвороба — страждання, смерть — страждання, з'єднання з неприємним — страждання, розлука з приємним — страждання, неотримання чого-небудь бажаного — страждання; коротше кажучи, пятерічная прихильність до існування є страждання»

Відбувається це тому, що навколишньому людину світу властиві: Страждання, Суб'єктивність і Мінливість.

Друга благородна істина говорить про джерело страждань: «Це спрага, що приводить до нових народжень, супроводжувана задоволенням і пристрастями, знаходить задоволення тут і там, а саме: жадання насолоди, жадання існування, жадання загибелі» ^.

Жадання життя, учать буддисти, виникає з трьох джерел — ненависті, , обману і «плотських привязанностей».

В основному, жадання життя виникає через те, що людська свідомість «затьмарена» незнанням істинної, ідеальної природи всього. З незнання виникає порочне прагнення до дії, з порочного прагнення до дії — помилкова установка свідомості, з помилкової свідомості — помилкові дані органів чуття, яке вводить нас в обман щодо реальності зовнішнього світу, з ілюзорних відчуттів — марні бажання, пристрасті і прихильності, жадання життя.

Серед всіх людських прихильностей найбільш небезпечної, на думку буддистів, є прихильність до індивідуального «Я», власним суб'єктивним враженням і бажанням.

Третя благородна істина пояснює, як можна знищити страждання: «це повне безслідне знищення цієї спраги, відмова [від неї], відкидання, звільнення, залишення [її]»^.

Нарешті, четверта істина торкається шляху, який веде до знищення страждання. Будда дійшов переконання, що обидві відомі крайнощі — і життя, повне задоволень і хіть, і життя складене з добровільного обмеження своїх бажань, фізичної праці і вправ, добровільної самоти — рівно далекі від «правильного шляху». Цей шлях лежить посередині, і веде він до «утихомиреної, до сверхзнанню, до прояснення, до нірвани». Пізніше суть цього серединного шляху розкриватимуть так: «Уявимо, що у нас пливе велика колода по великій річці. Якщо воно не наближатиметься ні до правого, ні до лівого берега. не потоне посередині річки, не буде викинуто на берег, не буде виловлено людиною, не буде залучено і у водоверть і не згніє зсередини, воно врешті-решт досягне моря. Той, хто слідує навчанню Будди, не повинен прив'язуватися до внутрішнього і зовнішнього, до існування і неіснування, до правильного і неправильного, він повинен позбавитися помилок, не повинен думати тільки про Прояснення, а повинен пливти посередині річці».

Серединний шлях називають ще восьмирічним шляхом, тому що він складається з восьми ступенів: правильні погляди, правильна рішучість, правильна мова, правильна поведінка, правильний  спосіб життя, правильне зусилля, правильна увага, правильне зосередження.

1. Правильні погляди — необхідно вірити в «4 благородні істини», щоб не відхилитися від шляху, наказаного Буддою.

2. Правильна рішучість — готовність оволодіти своїми відчуттями і бажаннями, прагнення зосередитися на тому, щоб вести життя відповідно до «4 благородних істин».

3. Правильна мова — правдива, доброзичлива, миролюбна, позбавлена марного базікання і ненормативної лексики.

4. Правильна поведінка заснована на не спричиненні шкоди всьому живому; стриманості від плотських задоволень; стриманості від умисного пошуку вигоди.

5. Правильний спосіб життя — мирний, чесний, чистий; культивування некорисливого відношення до життя і звички жити чесною працею, отримання тільки заслуженого.

6. Правильне зусилля — зусилля, направлене на досягнення чотирьох великих цілей: уникати всього, що заважає порятунку; перемогти те, що прив'язує до життя; розвинути досягнуті успіхи; зберегти накопичені заслуги.

7. Правильна увага — активна пильність людської свідомості, його концентрація на чотирьох задачах:

• зречення тіла, від усвідомлення своєї єдності з ним, вироблення звички бачити в ньому виключно зовнішній об'єкт по відношенню до свого «Я»;

• зречення від відчуттів, звільнення від їх впливу, через яке ми прив'язуємося до життя, розгляд їх як швидкоплинних тілесних функцій;

• зречення від думок, які породжуються нашими відчуттями і егоїстичним «Я» і спонукають людину до дій, що перетворюють його на заручника сансари;

• зречення від об'єктів думок, тобто від схильності сприймати навколишній світ через його зовнішні матеріальні прояви.

8. Правильне зосередження — правильні методи зосередження і медитації, які ведуть до отримання внутрішнього спокою.

« Восьмерічний шлях» буддисти звичайно ділять на три частини: перша (ступені 1—2) пов'язана з мудрістю, друга — з моральною поведінкою (ступені 3—6), третя (7—8) відноситься до області особливого «тренування думки», до практики споглядання, «очищення розуму», або йоги, як вона традиційно називається в Індії.

Людина, яка пройшла «восьмерічний шлях», досягає спочатку прояснення (самадхи), а потім і нірвана. Слово «нірвана» в перекладі з санскриту означає «згасання». Нірвана — це внутрішній стан людини, при якому угасають, притупляються всі відчуття і прихильності, а разом з ними і сприйняття навколишнього світу.

Підводячи підсумки сказаному, можна зробити висновок, що суть віровчення буддизму зводиться до заклику кожної людини стати на шлях пошуку внутрішньої свободи, скинути всі окови, якими сковує його життя. Тим самим Будда спробував переосмислити навчання релігійної системи Стародавньої Індії — брахманізму — про панування закону Карми над кожною окремо взятою людиною. Будда учив, що не тільки Карма підпорядковує собі будь-яку людину, але що кожна людина може вирватися з сансари завдяки індивідуальному зусиллю. При цьому Будда указував і на те, що всі люди, незалежно від своїх національних або соціальних відмінностей, мають в своєму розпорядженні рівну нагоду для Прояснення.

Цікаво уточнити, в кого вірять буддисти. Буддизм не належить ні до монотеїстських, ні до політеїстичних релігій. Правда, Будда не заперечує існування богів і інших надприродних істот, але вважає, що вони підлеглі дії закону Карми і не можуть допомогти людині вийти з колеса перероджень. Тільки серед людей можуть з'явитися істоти, з яких складається своєрідний пантеон буддизму. Полягає він з Будд  бодхисаттв і архатов.

Кожна жива істота, яка досягла прояснення і поміняла мир сансари на світ нірвани, стає буддой. Живуть будди у тому, що можна було б назвати космічним простором, володіють 32 надприродними якостями, які підносять їм над богами (ходять по воді, стають невидимими, читають думки, а головне — знають весь цикл перероджень наперед). Іноді вони перевтілюються в земне тіло, щоб розплющити очі людям землі. Тоді відбуваються великі чудеса: з неба падають зірки, тремтить земля, з ясного, безхмарного неба гримить грім. Бодхисаттва (букв. істота, прагнуча до прояснення) — людина, якій залишився всього один крок до нірвани, але який свідомо не хоче його робити, щоб з великим успіхом прояснювати ще непросвітлених. Таким бодхисаттвой слід рахувати і Будду з тієї миті, як він одержав своє останнє втілення, і до того моменту, коли він занурився в нірвану.

У буддійській міфології багато священних рослин і тварин. які вшановуватимуться буддистами всіх жнив. Перш за все, це дерево бодхи з роду фікусових, під яким на Будду зглянулося прояснення. Другим по популярності є лотос. Він вважається символом чистоти, духовного прояснення, співчуття. Всі вищі персонажі пантеону буддиста часто зображаються сидячими на квітці лотоса, так званому троні «лотоса». Вважається, що не тільки боги, але і деякі видатні діячі буддійської історії народилися з цієї квітки.

Найулюбленіша тварина буддизму — газель. На згадку про ті дві газелі, які першими вийшли з лісу і стали слухати першу проповідь Будди, над воротами буддійських храмів зображається такий сюжет: дві газелі і колесо з 8 спицями (символ восьмерічного колеса навчання) між ними.

Серед тварин дуже поважані також змії (гола, наги). Вони зіграли особливу роль в біографії Будди. Цар змій Нагараджа прикрив Будду своїм капюшоном у момент його перебування в стані споглядання. Зображення змій часто зустрічається в південних різновидах буддизму. Інші популярні тварини — шари (особливо білий), бик, лев, кінь, черепаха, павич. Вони часто виступають як супутники або навіть замінники вищих, середніх і нижчих персонажів пантеону, виконують роль їх символів.

На практиці людина, яка прагне досягти нірвани. повинен пройти в своєму релігійному житті три основні ступені

На першому ступені він повинен увірувати в Тріратну (букв. три скарби): Будду, навчання Будди (Дхарму) і буддійську общину Сангху, повірити всією душею і всім серцем у те, що тільки в цих скарбах полягає для нього єдиний порятунок від потоку перероджень.

На другому ступені до певної міри розходяться шляхи основної маси віруючих мирян і ченців. Мирський послідовник Будди зобов'язаний перш за все вести праведне життя, яке зводиться до п'яти заповідей:

1) не заподіювати шкоди нічому живому;

2) не красти;

3) не перелюбствувати;

4) не говорити неправди;

5) не пити спиртних напоїв і не вживати дурманних речовин.

Власне культова практика, обов'язкова для всіх віруючих, в буддизмі не одержала такої деталізації і регулярності, як в християнстві або ісламі. Точніше кажучи, практика чернечої аськези в буддизмі настільки строга і своєрідна, що втрачає найважливішу якість будь-якої ритуальної дії — символічний характер, і націлює ченця на безпосередній контакт з надприродним. З другого боку, релігійний культ мирських послідовників буддизму настільки розмитий і гармонійно злиться з ранішими релігійно-культовими нашаруваннями, особливо індуїстами, що втрачає інші найважливіші властивості культу — деталізованість, стійкість.

Релігійне життя віруючих зводиться до відвідин «святих» місць - народження, прояснення, смерті Будди, ступ з якою-небудь реліквією або місцевого храму.

Найпоширеніші релігійні обряди буддизму — поклоніння і приношення. Коли буддисти входять в храм або в приміщення, де є статуя Будди, вони можуть наблизитися до неї, встати на коліна і тричі поклонитися, торкаючись лобом землі, що символізує буддійські «три скарби».

Нарешті, останньою умовою досягнення нірвани, вищої і останнім ступенем культової практики є в буддизмі медитація.

У буддизмі вперше в історії релігії з'являється чернеча організація. По своєму устрою буддійська сангха копіює староіндійську сільську громаду. Доступ в неї був відкритий всім охочим, незалежно від расової, національної, мовної або соціальної приналежності, за невеликими -виключенням: рабів, незаможних боржників, людей, що перебувають на державній або військовій службі, інфекційних або психічнохворих.

Члени общини, умовно кажучи, ділилися на три категорії:

 А)  хлопчики (з віку, коли вони могли «налякати ворону»),котрі діставали початкову освіту, привчалися до дисципліни і іноді рятувалися у такий спосіб від голодної смерті;

Б) послушники у віці від 10 до 18 років, які повинні були навчити під керівництвом наставника основні положення навчання і статутних вимог, довести справою свою готовність стати ченцями. Саме вони виконували в монастирі основну господарську роботу;

В) повноправні члени общини, якими послушники можуть стати тільки після досягнення 20-річного віку. Зрілі чоловіки, як прищепило, звертаються в чернецтво тимчасово — ради публічного очищення від вантажу накопичених за своє життя гріхів, на чому іноді спекулюють високопоставлені політики країн Південної і Південно-східної Азії.

Переважна більшість буддійських ченців — чоловіки. Проте є і жінки-черниці. Але навіть в Бірмі, де функціонують єдині у своєму роді жіночі монастирі, на 25 тис. жінок-черниць доводиться в 11 разів більше чоловіків-ченці! Відповідно до буддійських текстів, чоловік і жінка рівні між собою, проте сам Будда був проти прийому в общину жінок - чи то через більшу моральну нестійкість жінок, чи то через поширене упередження, що сама жінка є важко переборною перешкодою на шляху до Прояснення.

Окрім п'яти заповідей для мирян, буддійські ченці підкоряються особливим п'яти заповідям і 253 правилам поведінки (з них 227 — заборони). Ці чернечі заповіді такі:

1) утримуватися від мирських розваг (танців, співу і музики);

2) не користуватися предметами розкоші (на ділі єдиною власністю ченця повинна була бути чаша для збору милостині);

3) не спати на зручних і високих ліжках; 

4) харчуватися тільки за рахунок милостині;

5) не приймати їжу в позаурочний час.

 

І це не говорячи вже про те, що чернець був зобов'язаний свято слідувати п'яти основним моральним заповідям (наприклад, йому пропонувалося уважно стежити за тим, щоб під час пиття води випадково ні проковтнути яку-небудь живу істоту).

Перша спроба створити стаціонарні монастирі і єдину церковну організацію була зроблена в III в. до н.е. Проте постійно діючі монастирі з'явилися вперше тільки на рубежі двох ер. У наші дні монастирі є в багатьох селах. У містах звично по декілька. Саме монастирі стають центрами проведення релігійних церемоній по великих святах. Вони існують як за рахунок добродійності або багатих родичів ченців, так і за рахунок державних субсидій.

Подібність централізованої церковної організації у буддистом існує тільки в Тибеті, де затвердився особливий різновид буддизму — ламаїзм, і в Таїланді, де, як вже мовилося, він проголошений офіційною релігією. Зараз в світі налічується щонайменше 1,5 млн. ченців. Якнайбільше їх порівняно із загальною кількістю населення в Тибеті — 20—25%.

Буддійські свята не так численні, як в інших релігіях. Вся річ у тому, що три найзнаменніших події в житті Будди — народження, прояснення і занурення в нірвану відбулися в один день травневого повного місяця. Цей день і вважається головним святом в буддизмі, і наголошується він в квітні-травні грандіозними карнавальними ходами, добовими читаннями священних текстів, присвячених життю і переродженням Будди. До цього в лютому-березні за християнським календарем наголошується свято відкриття Буддою основних принципів свого навчання людям. Потім. у червні-липні, відбувається свято, яке знаменує початок трьох місячного поста періоду дощів. За переказами, в цей період Будда піднявся в своєму медитативному спогляданні на сьоме небо і проповідував там своє навчання богам і своїй матері, що одержала унаслідок передчасної кончини сприятливе переродження.. Саме сезон дощів вважається особливо сприятливим для ухвалення тимчасових чернечих обітниць. У ці дні ченці одержують особливо багато дарів, їм також видається одяг, якого вони користуватимуться протягом всього наступного року.

Тканину чернеча община підбирає заздалегідь, а потім за добу з неї потрібно зшити чернечий одяг.

 

1. РОЗПОВСЮДЖЕННЯ БУДДИЗМУ. ОСНОВНІ НАПРЯМИ В БУДДИЗМІ

 

Розповсюдження буддизму починається тільки з кінця IV— III вв. до н.е. і пов'язано з ім'ям індійського царя Ашоки, який зумів об'єднати під своєю владою майже всю територію Індії і проголосив буддизм офіційною релігією. З III в. до н.е. буддизм з'явився на острові Цейлон (совр.  Шрі-Ланка), з I—II вв. н.е. — в Китаї, з II—III вв. н.е. —

В'єтнамі, Лаосі, Камбоджі, Таїланді, Бірмі, з IV в. — в Кореї, VI н. — в Японії, з VII в. — в Тибеті, з XII в. — в Монголії.

З процесом розповсюдження буддизму пов'язані декілька цікавих особливостей. Одна з них полягає у тому, що ніж дальше1 просувався буддизм на схід і ніж міцнішими ставали його позиції в країнах Південно-східної Азії, тим помітніше зменшувався його вплив на батьківщині — Індії, де зараз кількість буддистів не перевищує декількох відсотків від загальної чисельності населення.

Друга особливість розповсюдження буддизму — те, що він зумів органічно вписатися в культурні традиції самих різних народів Південної і Південно-східної Азії, нітрохи їх не потривоживши.

Третя особливість розповсюдження буддизму полягає у тому, що, зумівши прижитися в багатьох країнах і зрештою перетворившися на світову релігію, буддизм розділився на численні напрями, помітно відмінні один від одного.

Напрямки буддизму

Перший напрям — тхераваду (букв. школа старої мудрості) — називають ще «малою колісницею». Його прихильники бачать в Будді Великого Вчителя, який тільки вказав шлях до порятунку, але не повів по ньому. Досягнення нірвани представляється ним можливим тільки для небагатьох вибраних ченців, які беззастережно слідують букві буддійського ритуалу. Всі інші, вважають послідовники тхеравади, випробують на собі дію «закону залежного існування», який трактується надзвичайно широко: вважається, що Карма обумовлює цикл Всесвіту і Землі, зльоти і падіння в історії держав і народів, окремих сімей і індивідів, викликає соціально-економічні зміни, міжнародну напруженість, війни, аварії, катастрофи, стихійні біди:

Тому прості віруючі можуть боротися тільки за часткове поліпшення своєї карми за рахунок «малих заслуг» — дотримання заповідей, відвідин монастирів і «священних місць», участі в релігійних церемоніях, щедрої милостині ченцям і Сангхи в цілому. Тхеравадіни вірять, що ці «малі заслуги» можуть повністю захистити віруючого від можливих невдач і нещасть і в недалекому майбутньому привести до поліпшення їх соціального і матеріального положення.

З інших положень віровчення тхеравади цікава картина нашого Всесвіту, складеного з незліченної безлічі світів, кожний з яких є самостійним універсумом. У кожному універсумі — 31 рівень трьох світів: реального миру, де діє закон Карми, ілюзорного миру, або миру небуття, і миру чистої свідомості.

Тхераваду ще називають «південним буддизмом», оскільки вона поширена в країнах, які розташовані на південь від Індії:

Таїланд, Шрі-Ланка, Камбоджа, Лаос.

Другий напрям — махаяна (букв. велика колісниця) має власний круг священних текстів — «Праджняпараміта сутри»

(«Повчання про постійну мудрість»), які вважалися Одкровеннями самого Будди. Проте зважаючи на надзвичайну складність розуміння їх змісту вони неначе були на багато століть приховані від людей. Коли ж наступив відповідний час, повернув їх людям великий вчитель Нагарджуна (200 р. н. э.). До їх числа входять різні за розміром твори — від сутр, займаючих всього одну сторінку, до величезних сутр в 18, 25 і навіть 100 тис. віршів.

Махаяна розглядає Будду не як конкретну особу, а як уособлення вищого початку — абсолютної мудрості, абсолютної досконалості і т. п., і допускає можливість порятунку не тільки для ченців, але і для мирян. Це стає можливим завдяки трьом вероучительним і культовим моментам:

• вченню про тотожність нірвана і сансари;
• вченню про бодхисаттвах;
• вченню про майбутній прихід Майтрейі.

У основі вчення про Майтрейе лежать уявлення про циклічне функціонування нашого Всесвіту, які доповнюють і розширюють картину трьох світів в тхераваде. Кожний з нескінченної кількості світів, з яких складається Всесвіт, розвивається по законах циклу. Один цикл — кальпа ("«махакальпа», «велика кальпа») триває близько 4 млрд. років. Кінець одного циклу означає тільки початок іншого. Не кожна кальпа відмічена появою Будд — бувають і такі, коли вони не народжуються зовсім. Наша ж кальпа воістину Буддоносная» — в ній повинне з'явитися 1008 Будд, поодинці на кожні п'ять тисяч років. У циклі виділяються декілька періодів — малих кальп», або просте кальп, в кожній з яких з'являються п'ять Будд. На початку кожного циклу світ буває досконалим, а люди практично безсмертними. Проте поступово мир занурюється в тьму неуцтва і гріху. В результаті на зміну практичному безсмертю приходить життя, тривалість якої все більше скорочується (з 80 тис. до 80 років). Ми живемо в еру четвертого Будди  — Будди Шак'ямуні. Початок її обчислюється з моменту його переходу в нірвану. Через п'ять тисяч років після відходу Просвітленого в нірвану з'явиться останній, п'ятий Будда — Будда Майтрейя,

Махаяна — це «північний буддизм», оскільки вона набула поширення в країнах, розташованих на північний схід від його прабатьківщини — в Кореї, Китаї, Японії, Непалі, Бірмі.

Третій напрям в буддизмі — ваджраяна, або тантрізм(санськр. таємне знання). Саме слово «ваджра», від якого походить назва цього напряму, спочатку означало удар блискавки бога Індри; пізніше воно стало уживатися в значенні особливої субстанції, якій властиві яскравість, прозорість і незруйновність діаманта. Тому ваджраяна часто переводиться як «діамантова колісниця». Ця дивна, таємна течія зародилася в Індії у середині I в. н.е. Через свою таємничість воно майже не вивчене. Його можна охарактеризувати як різновид махаяни, оповитий окультним, містичним і магічним туманом.

Ваджраяна прагне проникнути за зовнішні прояви речей і знайти прохід в пустку, де людина може злитися з абсолютом Для досягнення цієї мети використовуються достатньо специфічно» засоби:

1. Магічна сила впливу особливих магічних засобів — заклінаній-мантр (всього 2606), жестов-мудр і символів-мандал.

2. Різного роду езотеричні культові дії, серед яких уява європейця якнайбільше вражає ритуал одночасного використовування алкоголю, риби, м'яса, смажених яєчок тутового шовкопряд і статевого акту. Сильний еротичний елемент особливо характерний для Тибету і особливо привабливий для європейських послідовників тантри, не має нічого спільного з тим сексуальними надмірностями, які стали звичними для західного суспільства другої половини XX в. Віруючі, виконуючи ритуали, зовні схожі на оргії, насправді пізнають відвічний зв'язок речей, бо статеві відносини, як ніякі інші, дозволяють вийти за межі індивідуального егоїстичного Я, відчути єдність з Іншим.

3. Як у всіх релігіях подібного напряму, у ваджраяне необхідно керуватися повчанням гуру і бути готовим цілком присвятити себе справі віри.

Тим, хто слідує цим принципам, гарантується порятунок —

швидка, як блискавка «ваджра», яка випускалася богом Індрой. Таких налічується приблизно 2,5% від загального числа віруючих буддистів. Не стоїть і говорити, що цією школою нехтують інші, строгіші прихильники буддизму.

ПІДСУМКИ

1.  Світові релігії — вища стадія розвитку релігії. У них одержує своє логічне завершення віровчення у формі монотеїзму (єдинобожності), стає регулярним і стійким культ, з'являється централізована і ієрархизованная форма релігійної організації — церква.
2. Буддизм — найраніша за часом виникнення з світових релігій. Він виникає у середині I тисячоліття до н.е. на півночі сучасної Індії.
3. Основоположником буддизму був напівлегендарний індійський принц на ім'я Сидхартха Гаутама (Будда Шак'ямуні).
4. Буддизм формується в середовищі індуїзму і запозичує у нього основні положення віровчення і частково культової практики. Але в той же час він відмовляється від кастової системи індуїзму. Саме це і дозволило йому в короткий термін перетворитися з секти індуїста в світову релігію.
5. Віровчення буддизму засноване на уявленні про ілюзорність і непостійності навколишнього світу. Сприйняття цього світу як реального приводить людину до страждань.
6.  Буддизм розглядає шлях звільнення від страждань як серединний (між крайнощами аскетизму і плотських надмірностей).
7.  Основоположним принципом буддійської етики проголошується принцип ненасильства (ахимса), неспричинення шкоди всім живим істотам.
8.  У буддизмі вперше в історії релігії зароджується інститут чернецтва --людей, що повністю присвятили себе і своє життя служінню Богу і що відмовилися від земних благ.
9.  Впродовж XX в. питома вага буддистів в загальній кількості населення Землі помітно зменшилася.

 

Література

 

1. Альбедиль М.Ф. Буддизм/ М.Ф. Альбедиль. – СПБ.: Питер, 2006.- 206 с. - (Религии мира).
2. Буддизм: Словарь/ [Абаева Л.Л. и др.]. - М.: Республика, 1992.-285 с.
3. Буддизм/ Авт. – сост. Л. А. Сурженко. – Минск: Книжный дом, 2006.-382 с. – (Религии мира).
4. Луц У. Иисус или Будда: Жизнь и учение в сравнении/ Ульрих Луц,  Аксель Михаэльс.—М.: Библейско-богословский ин-т св. апостола Андрея, 2005.-224 с. - (Диалог).
5. Перельструз Л.В. Буддизм/ Л.В. Перельструз.- М.: Мир книги , 2006.-192 с. - (Религии мира).
6. Семотюк О.П. Буддизм: история и современность/ О.П. Семотюк.- Ростов н/Д.: Феникс; Харьков: Торсинг,2005.-315 с. – (Религии мира).
7. Тибетская «Книга мертвых». Бардо Тхедол/ Пер. А. Боченкова.- М.: Эксмо, 2005.-400 с.-(Антология мудрости).
8. Ходж Стивен. Дзен-буддизм: Уроки мудрости учителей дзен: В поисках мудрости и просветления: Пер. с англ./ С. Ходж.- М.: Омега-Пресс, 2005.-143 с.
9. Эрикер Клайв. Буддизм/ К. Эрикер; Пер. с  англ. Л. Бесковой.- М.: Гранд: Фаир-Пресс, 2005.-301 с. - (Грандиозный мир).

 

 

 

Лекція №4 Християнство – універсальна релігія „Нового світу”.

Виникнення і основні етапи розвитку

 

1. Історичні, філософські і релігійні витоки  християнства.
2. Ісус Христос – засновник християнства.
3. Становлення християнства як самостійної релігії.
4. Християнське віровчення і культ.

 

 

 

 

1.Історіко - філософські і  релігійні витоки  християнства.

 

Християнство — найпоширеніша світова релігія, що налічує в своїх рядах більше 2 млрд. чоловік (мінімальні дані — 1,4—1,5 млрд.). Воно сформувалося в I в. н.е. в Палестині — історичної області в Західній Азії, провінції Римської імперії. Для того, щоб зрозуміти причини появи християнського віровчення, його еволюцію, форми організації його прихильників, потрібно уявити собі час і місце історичної дії, соціальне середовище і духовний клімат, в якому жили перші християни, психологію тих людей, які проповідували нове учення і які його приймали.

З 27 р. до н.е. в історії стародавнього Риму почався період Римської імперії.

Римська імперія включала фактично  все Середземномор'я; її межі в Західній Європі проходили по Рейну і Дунаю; римські легіони досягли Британії. Всі області, що знаходилися поза Італією, вважалися провінціями, скореними землями, вони управлялися намісниками, в них стояли гарнізони римських солдатів.

Різні країни і народи, скорені Римом в течію III—I вв|. до н.е., знаходилися на самих різних рівнях соціально-економічного і культурного розвитку: були області, де ще існували родоплемені| відносини; до складу держави входили грецькі міста-поліси, що мали тривалу традицію самоврядування, їх культурні досягнення в багатьох областях перевершували рівень переможців. Управляти всіма цими народами і країнами, тримати їх в покорі було справою важким, тим більше що в процесі завоювань мінялася соціальна структура самого римського суспільства, загострювалися його внутрішні суперечності. Ця величезна державна освіта, що вступила в період найвищого розквіту, могла зберігати свою єдність не тільки (і не стільки) силою зброї, скільки єдністю віри численних населяючих її народів. Проте Рим пішов іншим, помилковим шляхом. Замість того щоб створити єдину релігію, яка базувалася б на принципі «Один Бог на небі, один цар на землі», він включив в свій пантеон таку безліч богів скорених їм народів, що зрештою пропагував серед своїх підданих невіру.

 

Палестина була однією з провінцій імператорського Риму і разом з ним переживала соціальні процеси, що відбувалися в імперії. Йшов процес відмирання залишків родового громадського ладу. Римське військо, римський суд і римський податковий апарат експлуатували і грабували провінції на користь метрополії. Трудящі маси Палестини випробовували подвійний утиск: з боку тих, що римських пригноблюють, і з боку своїх - іудейських. Соціальна напруга неодноразово викликала озброєні виступи, які нещадно пригнічувалися. Жорстокі розправи з повсталими підсилювали настрої загальної апатії, відчаю і безвихідності. А для того, щоб продовжувати жити в таких умовах, необхідно було мати якусь перспективу в житті. Частина рабів і скорених народів, які відмовилися від озброєної боротьби знаходили порятунок в релігії.

 Палестина займала проміжне геополітичне положення «між Заходом і Сходом». Тому будь-які оригінальні ідеї, не здавалися різко ворожими суті якого-небудь з двох великих історичних полюсів миру. Навпаки, майже гарантовано вони могли зустріти терпиме до себе відношення протягом того проміжку часу, коли були найуразливіші для ідеологічних і політичний переслідувань.

 

Філософська підготовка

Під час формування християнство в Римській імперії розвивалися різноманітні філософські учення, які зробили вплив на зміст нової релігії. Перш за все слід назвати неоплатонизм|. По цьому ученню матеріальний світ існує завдяки послідовним еманаціям (випромінюванням) абсолютного божества, яке є чистим світлом, тобто духовне першоджерело. Зло є таким, що проходить, короткочасним і пояснюється віддаленістю миру речей від світової душі, породженої абсолютним божеством.

 До філософських попередників християнства належить Філон Александрійський (у 25 р. до н.е. - 6л. у 50 р. н.е.). Він об'єднав реалізм Платона з монотеїзмом іудаїзму. По Філону, Бог-батько виступає як творець ідей, душі, миру, а посередником між Богом і людьми є Логос, Світовий Розум. Матеріальний світ, тіло людини Філон вважав грішним початком, темницей| для божественної душі. Мир врятує месія, а до його приходу люди повинні всі перетерпіти. Ці ідеї Філона і стали однією з філософських передумов християнства. У підготовці   християнства значний внесок зробили стоїки. Стоїцизм розробляв проблеми моралі, пропагуючи покірливе відношення до навколишнього світу, відмова від радощів і насолоди. Найвидатніший представник стоїків Луций Ганною Сенека (бл|. 5 р. до н.е. - 65 р. н.е.) критикував сучасне йому суспільство, проте не виступав проти багатства і рабовласництва (він сам був найзаможнішою людиною свого часу). Він вимагав, щоб раб був покірним рабовласнику, а останній - витриманим, справедливим і розсудливим. І раб, і рабовласник - рівні, але тільки в можливості морального вдосконалення. Сенека висунув ідею "промислу божого". Християнство щедро запозичувало ідеї в Сенеки. Існує легенда про те, що він переписувався з одним із засновників християнства - апостолом Павлом.

Палестина (вірніше, невелика її частина — Іудея з Єрусалимом) була офіційним центром іудаїзму — єдиної в світі в ті часи релігії, що досягла рівня монотеїзму. Вся решта сучасних йому національно-державних релігій (наприклад, олімпійська релігія греків і римлян) залишалася на рівні політеїзму.

Християнство виникло як перебіг іудаїзму, від якого воно успадкувало, перш за все, Старий Заповіт – наидревнейшую| частина Біблії. Із Старого Заповіту була узята безліч сюжетів і образів для створення «біографії» нового Бога - Ісуса Хріста. Навіть частина імені нового бога – Христос – є простим перекладом на грецьку мову іудейського релігійного терміну «месія» (буквально – посланець бога, рятівник людей). З іудаїзму християнство перенесло в свій ідейний арсенал міфологію, анимистические| уявлення, вчення про єдиного Бога, багато що з іудейського фетишизму і магії.

Після 2-й світової війни в1947г.  на побережжі Мертвого моря в місцевості Хирбет Кумран, були відкриті житла, кладовища, а головне — бібліотека однієї з сект іудаїзму, що непогано збереглася, - секти ессеїв. Ессеї жили невеликими общинами, вели аскетичний спосіб життя, щоб не обтяжувати себе новими гріхами напередодні Кінця Світу, проповідували спільність майна, безшлюбність, не допускали рабства, практикували загальну працю. Основним культовим обрядом у них була колективна трапеза. Крім того, значна частина ночі відводилася ессеями для читання і вивчення власних «священних текстів». У общині існували ритуальні обмивання; важливою особливістю була вимога попереднього духовного покаяння. Вірі ессеїв були властиві дві основні риси:

а) эсхатологизм— вчення про «кінець миру» і його подальшому оновленні разом з останнім Судом над тими, що всіма коли-небудь жили;

б) месіанізм (месія — від ін. - евр|. машиах|, букв. помазаник, посланник Божий, рятівник) — віра в божественного Рятівника, який зробить цей переворот. Проте необхідно відзначити, що в месіанізмі проповідує ідея заміни колективної богообранності індивідуальною. Оскільки Євангелія простежують життя Ісуса тільки до 12 років (повноліття), а потім відновлюють свою розповідь про його служіння, що почалося після досягнення їм 30-річного віку, деякі релігієзнавці вважають, що реальний Ісус значну частину життя провів саме в секті ессеїв.

Висновки.

• Християнство виникло в той момент, коли його могло бути затребувано суспільством і державою — наприклад, у вигляді ідеологічної опори Римської імперії. Ця величезна державна освіта, що вступила в період найвищого розквіту, могла зберігати свою єдність не тільки (і не стільки) силою зброї, скільки єдністю віри численних населяючих її народів.
• Ідейний розвиток стародавнього світу в межах Римської імперії створив міцну релігійно - філософську традицію, і коли назріла потреба в новій релігії, необхідна філософська підстава вже була.
• Релігійним джерелом християнства був іудаїзм.

 

1. Ісус Хрістос – засновник християнства.

Політичне і соціальне пригноблення, що росте, і, як наслідок, розповсюдження серед євреїв месіанських очікувань настання нових, щасливих часів були лише свого роду сприятливим грунтом, який міг дати сходи тільки якщо в неї кинути зерно. В ролі такого сіяча і виступив Ісус Христос, а зерном стали його євангельські проповіді.

Скільки існує християнство, стільки продовжуються суперечки про особу його засновника. Врешті-решт, у відношенні до Ісуса Христа з XVIII в. склалися дві школи: міфологічна і історична.

Представники міфологічної школи висувають дві основні тези:

1) Наука не має в своєму розпорядженні достовірних відомостей про Ісуса Христа як історичної особи. Адже Євангелія Нового Заповіту, службовці для нас основним джерелом відомостей про його життя і діяльність, були остаточно відредаговані не раніше IV в. н.е. Їх аналіз текстології свідчить про те, що вони були написані не в самій Палестині, а в кругах єврейської діаспори. І це не говорячи вже про те, що вони самі по собі повні вигадок і суперечностей, різночитань і неточностей. Крім того, античні автори I в. н. э., серед них — Светоній, Тацит, Йосип Флавій, які просто не могли не відмітити такої знаменної події, як євангельська проповідь і мученицька смерть Ісуса, практично нічого про нього не повідомляють.

2) Образ Ісуса — образ Божества, що утілилося в людині, був необхідний для зрозумілості і доступності нової релігії серед простих людей.

Друга, історична школа вважає Ісуса Христа реально існуючою людиною, проповідником нової релігії. Вважається, що ця людина висловила ряд оригінальних ідей, що заклали основи нового віровчення, створила першу християнську общину з своїх учнів і зрештою лягла жертвою підступів своїх ворогів, а може бути, і спеціально пожертвував своїм життям в ім'я доказу власної правоти. Для представників цієї школи головне питання полягає в другом — наскільки правдивий відомий нам з Євангелій образ Ісуса?

Врешті-решт, затверджують представники історичної школи, не дарма до нас дійшло 9 тис. фрагментів Нового Заповіту — більш ніж від всієї античної літератури. Найраніший з фрагментів датується 130 р., а первинні записи Євангелій були зроблені, мабуть, ще в I в. н.е.

Згідно відомостям історичної школи, що черпнули головним чином з Євангелій, Ісус (грец. вимова імені Ієгошуа, др.-евр. Допомога Ієгови) народився в Галілеї (або офіційно — у Віфлеємі, в декількох кілометрах від Єрусалиму, де пізніше був споруджений храм Різдва Господня). Пізніше серед своїх прихильників він став відомий як «Христос» (грец. варіант єврейського «Машиах» — «Помазаник»). За життя його часто називали також Назареянін, або Назорей — чи то тому що він був родом з маленького (декілька тисяч жителів) містечка Назарет, чи то тому що він дав обітницю «назорейства» — букв. чистота, служіння Богу.

Власне кажучи, нова ера і бере свій початок з часу народження Ісуса Христа. Такий порядок літочислення був запропонований в VI в. н. э., до цього всі країни Середземномор'я вели його від підстави Риму. По цьому літочисленню народження Ісуса Христа відбулося в 747 році від підстави Риму (1 рік нової ери).

Відповідно до відбитків на плащаниці — похоронному покриві Ісуса з собору, Туріну, які частково засвідчені даними численних і різноманітних наукових експертиз, він був чоловіком вище за середнє зростання (178 см), крихкої статури, з довгими, до плечей, що починали рідшати волоссям і густою огрядною бородою, з дивно натхненним обличчям. (Довжину волосся Господа можна пояснити як дотримання обряду назорейства.)

Відчувши в собі проповідницькі покликання у віці близько 30 років, він прийняв хрещення у водах річки Іордан від Іоанна Хрестителя, сам став сповіщати спочатку в Галілеї, а потім і в Єрусалимі про швидке Пришестя Царства Небесного. Себе він оголосив Месією, вісником і засновником цього царства.

Треба сказати, що в самому факті пророцтва Ісуса для євреїв не було нічого незвичайного — кожного разу в критичні для історії і віри іудейського народу часи з'являлися пророки із закликами повернутися до віри «Аврама, Ісака і Іакова», відновити Мойсеєвий Закон. Саме вони залишили після себе півтора десятки пророцьких книг Старого Завіту. Вистачало пророків і за часів самого Ісуса. Найвідомішим серед них був Іоанн Хреститель. Він носив одяг з верблюжої шерсті, не стригся, жив відлюдником в пустелі, їв сушену сарану (Мф. 3:4). Одним тільки своїм зовнішнім виглядом він справляв на людей незабутнє враження. А його пристрасні мови про моральне падіння людей знаходили живий відгук в народі. Сильні світу цього боялися проповідей Іоанна Хрестителя і, як розповідається в Біблії, йому відрубали голову за наказом царя Ірода Антіпи (Мф. 14:1—11).

На відміну від інших єврейських пророків, Ісус Христос зробив щось більше, ніж просто оголосив себе пророком нової віри. Для іудея було б найбільшим безумством затверджувати, ніби людина може бути володарем божественної суті. Але в тій мірі, в якій ця ідея була незрозуміла співвітчизникам Ісуса, вона опинилася доступної для розуміння будь-якого носія античної культури, де відвіку поклонялися богам в людській зовнішності.

Коли напередодні свята Великодня між 31 і 33 рр. н.е. Ісус прийшов до Єрусалиму його засудили (спочатку релігійний суд старійшин, а потім римський прокуратор Понтій Пілат) до страшної кари – розп'яттю. Так вбивали рабів, розбійників і всіх, кого визнавали поза законом. Причиною засудження Ісуса було те, що його учні в ньому бачили месію, а іудеї вірили в прихід месії, який повинен бути стать царем Іудеї.

Тіло Христа один з його таємних прихильників — Йосип Арімафейській — переніс в розташовану в декількох кроках від місця страти гробницю в скелі, приготовану для власних потреб. Сьогодні в Єрусалимі існують два місця, які співвідносяться з можливим місцем поховання основоположника християнства. Це Храм Труни Господньої, зведений, швидше за все, на місці, де здійснювалися страти через розп'яття; а також «Садова гробниця», або гробниця Гордона, на ім'я англійського генерала, що обчислив її місцезнаходження, яка дійсно є похоронною спорудою I в. н.е.

Далі Євангелія розповідають, як на 3-й день після розп'яття Ісус воскрес, з'явився своїм учням і дав їм повчання по розповсюдженню віри, а на 40-й день піднісся на хмарі на небо. І потім ще за життя нинішнього покоління людей він повинен повернутися на Землю, щоб затвердити на ній своє Царство і зробити над людьми останній і остаточний Суд.

Втім, в Євангеліях нам важлива не стільки зовнішня канва життя Ісуса і не рішення питання про його історичність або легендарність. Важливо інше — відповісти на питання: чому євангельська проповідь Ісуса вже два тисячоліття привертала і продовжує привертати розум і серця людей всього світу?

Перше, що спадає на думку в зв'язку з цим, — захоплення перед величчю подвигу Ісуса, що зважився безвинно постраждати за гріхи всього людства, людей зовсім йому не знайомих, не дивлячись на чисто людський страх перед чекаючою його долею. Яким би зовні привабливим не виглядало подібне допущення, з ним важко погодитися, оскільки за всю історію людство знало стільки безневинних жертв, що вони давно перетворилися для нього на суху цифру статистики.

Потім звертає на себе увагу доступна для розуміння форма викладу Ісусом своїх поглядів — притчі, афоризми і іносказання. Проте з тим же успіхом ми можемо перерахувати імена багатьох видатних ораторів, письменників минулого і сьогодення, чиїм мистецтвом володіння словом ми захоплюємося, але явно не поспішаємо споруджувати їм вівтарі ні на землі, ні в серці своєму.

Нарешті, вельми привабливим моментом євангельської проповіді Ісуса здається її соціальна злободенність — адже Ісус рівно учив і необхідності етичного самовдосконалення людини, і необхідності пом'якшення разючих соціальних контрастів. Проте і таке пояснення не вирішує проблеми, оскільки до прихильників християнства відносять себе і «сильні світу цього», а вже вони-то нічого утішливого в цій проповіді знайти для себе не можуть.

Можливим, хоч і недостатнім виглядає пояснення феноменального успіху євангельської проповіді Ісуса обіцянкою реалізувати все, про що в ній мовиться, вже за життя його слухачів. Ця обіцянка виглядала тим більше привабливою, що інші релігії могли запропонувати віруючій людині лише таку непривабливу альтернативу: «Доля синів людських і доля тварин — доля одна: як ті вмирають, так вмирають і ці, і одне дихання у всіх, і немає у людини переваги перед худобою, тому що все — суєта! Все йде в одне місце: все відбулося з праху і все повернеться в прах» (Еккл. 3:19—20).

Залишається констатувати, що вказані вище моменти складали лише зовнішню умову успіху євангельської проповіді Ісуса, причини якого слід шукати в самому її змісті. Основний мотив його проповіді можна звести до заклику: «Покайтеся, бо наблизилося Царство Небесне» (Мф. 4:17). Спробуємо проаналізувати окремо кожну з складових цього вислову.

Вираз Царство Небесне означало, що збувається давно відоме старозавітне пророцтво. Царство істотним чином, що проте передрікається Ісусом, відрізнялося від того Царства, про настання якого сповіщали пророків Старого Завіту.

Царство Ісуса — це освіта, в яку відкритий доступ всім людям залежно від ступеня їх праведності. Старозавітне ж Царство Небесне — це всесвітня монархія з центром в Єрусалимі, де пануюче положення займе богообраний ізраїльський народ.

Слово наблизилося означало, що на Землю посланий Син Божий, який своєю мученицькою смертю повинен спокутувати первородний гріх, який з часів гріхопадіння Адама і Єви лежить на всьому людському роді і тим самим усунути ту перешкоду, яка дотепер заважала твердженню Царства Божого на Землі.

Нарешті, центральне місце в євангельській проповіді Ісуса, поза сумнівом, належить виразу покайтеся, яке означало:

встановлення Царства Небесного не відбувається автоматично завдяки спокутній жертві Ісуса Христа. Торжество Царства Небесного на Землі здійсниться тільки тоді, коли під впливом віри в Ісуса Христа як Сина Божого і посередника між Богом і людьми більшість людей зроблять зусилля для етичного самовдосконалення. Для цього той, хто увірував в Христа, повинен слідувати дев'яти заповідям блаженства (Мф. 5:3—11) і десяти етичним заповідям (Вих. 20:2— 17), щоб очистити свою душу, підготувати її до спілкування з Богом.

Іншими словами, Царство Небесне відкрито не стільки багатій, знатній і високопоставленій людині, скільки бідному, жебраку, убогому, у якого немає більше за ніщо, окрім цієї його віри.

Необтяженому нічим зовнішнім людині легше слідувати головній християнській заповіді. Це — заповідь любові, точніше сказати, любові до Бога, яка утілюється в любові до іншої людини, ближнього своєму: «Полюби ближнього свого, як самого себе!» (Мк. 12:28—31), якій християнство доповнює першу старозавітну заповідь поклоніння єдиному Богу. Ця заповідь вимагала від людини любові в повному і вищому розумінні — беззавітної відданості самому відчуттю, відсутність зовнішньої матеріальної або духовної користі.

Таким чином, вимальовувався основний зміст євангельської проповіді Ісуса — звернення до внутрішнього етичного початку в людині.

Як нам здається, своєю євангельською проповіддю Ісус прагнув рішуче підштовхнути кожну людину до негайного самовдосконалення, примусити його зробитися краще. Коли ж в недалекому майбутньому людей праведних стане багато більше, ніж людей грішних, між ними в цілому встановляться такі ідеально братерські відносини, які з повним підставою можна буде назвати Царством Божим на Землі.

Саме з цієї точки зору переглянуло і розвинуло християнство іудаїзм. На відміну від стародавніх євреїв, Ісус вважав виконання волі Бога не тягарем і тяготою, якщо завгодно, своєрідною операцією між людиною і Богом, а внутрішньою душевною потребою. Вона не потребувала дотримання обрядових норм, вірніше, перетворювала їх на допоміжний релігійний елемент (на що, наприклад, виразно указує знаменитий афоризм Ісуса: не людина для суботи, а субота для людини»).

Можна також відзначити, що проповідь Ісуса була звернена не просто до всіх людей, а до кожної людини окремо. Євреї ж тільки самих себе вважали богообраним народом, покликаним очолити порятунок всього людства, і всіляко прагнули підкреслити свою відмінність від інших людей не тільки в релігійному, але і в повсякденній поведінці.

Підсумовуючи вищесказане можна сказати, що Ісус Христос сповідав глибинне пошкодження людського єства унаслідок первородного гріха. Тому він орієнтує людину не на пошук земних благ (матеріальних, фізичних, побутових, інтелектуальних і т. п.), а на радикальне зцілення занапащеної душі. Потопаючий, заблукав шукає не насолоду, а порятунки — ось головна думка християнської віри. Блаженство(щастя) стає природним супутником стану врятованністі, перебування в Істині.

 

3. Становлення християнства як самостійної релігії.

 

У Ісуса не було стрункої системи догматів, не створив він і особливої релігійної організації — вони йому не були потрібні. Він просто постійно відчував в собі Бога. Йому не приходили бачення, як пророкам, Господь не був йому як основоположнику іудаїзму Мойсею; все, що він говорив про свого Батька, Ісус витягував з свого серця, з глибин своєї душі.

Але ніж більше часу проходило з часу мученицької загибелі Ісуса, чим далі відкладалося його Друге Пришестя, тим важнішою ставала для тільки що виниклого учення потреба в розповсюдженні і організаційному оформленні. Основний напрям становлення християнства як самостійної релігії радянський релігієзнавець І. С. Свенцицкая влучно охарактеризувала таким чином: «0т общини до церкви». У цьому процесі виділяється декілька етапів.

I етап — етап заснування Церкви Ісусом — охоплює час євангельської проповіді Ісуса, що доводиться на перші десятиліття I в. н.е. Основні події цього періоду — формування зачатків християнського віровчення, створення першої християнської общини в Палестині, видними діячами якої були Іоанн Хреститель (Передвісник) і Ісус, початок активній проповіді нового релігійного віровчення.

II етап (30—313 рр. н. э.) — це етап створення єпископальної церкви. Він знаменується трьома найбільшими подіями: масовим розповсюдженням християнства по всій території Римської імперії, об'єднанням розрізнених християнських общин в централізовані релігійні організації, нарешті, офіційним визнанням християнства римськими властями.

Перша подія. Масове розповсюдження християнства на всій території Римської імперії, що включала велику частину Європи, Азії і Північної Африки. У власне християнській традиції цей етап зв'язується з місіонерською діяльністю 12 учнів — апостолів (грец. посланець) Ісуса  і 70 його найближчих послідовників. Цю місію Ісус доручив їм, з'явившись востаннє перед своїми вірними сподвижниками, вже після своєї Неділі, повелівши їм нести Слово Божіє іншим народам (Мф. 28:19—20) .Тут відбувається трансформація. Місіонери  пояснили віруючим, що настання Царства Божій слід чекати впродовж життя не одного, а багатьох поколінь, тим самим налаштовуючи їх на створення власної релігії, а також дав елементарні культові розпорядження, якими повинні були керуватися адепти нової віри.

Друга подія. Об'єднання розрізнених християнських общин в централізовані церковні організації. Перші християни об'єднувалися в культові співтовариства, що називалися «экклесиями» (греч. збори). Збиралися вони, як правило, таємно, іноді в похмурих підземеллях — катакомбах, що повинно було символізувати відмову від язичницького світла. Обрядова діяльність ще не склалася в систему, але була вже достатньо складна.

Сліди церковної організації простежуються з II в. н.е. (перша культова будівля датується 165 р.(Мемфіс, Єгипет)). Це пов'язано з кількісним зростанням християнства, розширенням географічних рамок його впливу. Із збільшенням числа общин між ними посилюються суперечки і розбіжності по аспектах віровчення, а збільшення числа віруючих вимагало впорядкування богослужіння, невпинного контролю над громадською касою, постійної організації добродійної діяльності.

Спочатку серед братів і сестер в Христу виділяються керівники, «старійшини» общин — пресвітери, а також люди, що допомагали пресвітерам у виконанні богослужебних ритуалів, — диякони (греч. прислужники). Поступово з числа старійшин виділяється і вищий посадовець — єпископ (букв. наглядач), можливо, скарбник громадської каси, або інша назва пресвітера. З часом об'єм влади єпископа росте і складається з наступних повноважень: 1) представляти общину в зовнішніх зв'язках з іншими общинами; 2) керувати богослужебною діяльністю і посвячувати в сан пресвітерів і дияконів; 3) відпускати гріхи і прощати членів общини, що оступилися; 4) розпоряджатися майном і керувати господарською діяльністю общин. Власне кажучи, до кінця II в. н.е. єпископ перетворюється на повновладний главу церковної організації в межах певної території. Християнська церква того часу була по суті «конфедерацією» рівноправних самостійних єпископальних церков.

Всі разом — єпископи, пресвітери і диякони склали клір — відособлену від простих віруючих — мирян групу священнослужителів.

Останній крок у вдосконаленні організаційної структури християнської церкви полягав в появі в III в. н.е. митрополитів (грец. людина з головного міста) — єпископів головних міст провінцій, за якими закріпилося право призначати інших єпископів. Основних митрополій до IV в. утворилися чотири: єрусалимська, антиохійська, александрійська, римська. Пізніше до ним додалася і п'ята — константинопольська. Ця система, закріплена рішеннями Уселенських соборів, і стала основою сучасної організаційної структури християнства, в першу чергу східного.

Найвпливовішою залишалася столична Римська єпархія. Свої претензії на пануюче положення серед всіх християн імперії римські єпископи обґрунтовували тією обставиною, що першим римським єпископом був сам ап. Павло, який виконував відповідне доручення Христа.

Третя подія. Почало перетворення християнства в офіційну релігію Римської імперії було покладено поряд едиктів римського імператора Костянтина. Найвідомішим з них був так званий «Міланський едикт» 313 р., який свідчив: «Ми ухвалили дарувати християнству і всім іншим право сповідання тієї віри, перевагу якої вони віддають, щоб божество, що панує в небі, було милостиве і прихильне як до нас, так і що живе під нашим пануванням. Нам здається, що буде добре і розсудливо не відмовляти нікому з наших підданих, християнину або нехристиянину, в праві слідувати релігії, яка йому найбільш підходить. Цю нашу волю ми висловлюємо письмово.., щоб відтепер кожен християнин міг вільно і безперешкодно сповідати свою релігію».

У 324 році імператор Костянтин проголосив християнство державною релігією, а в 325году скликав в р. Ніку Перший церковний Собор на якому фактично закріпив союз держави і церкви.

Прийнято вважати, що перші три століття в історії християнства були періодом безперервних гонінь з боку римських імператорів, які не могли пробачити послідовникам нової віри відмову почитати їх зображення як живих божеств, а також проповідь ненасильства, що загрожувала підривом боєздатності римської армії. Можна сказали, що римські правителі проводили по відношенню до християн «зигзагоподібну» політику — то, влаштувавши масові переслідування, то, навпаки, проявляючи повну віротерпимість. Це можна пояснити тим, що імператори відчайдушно намагалися знайти вірний кошт, щоб заповнити ідейну порожнечу в своїй гігантській державі, що включала безліч самих різних народів. Нарешті, християнство, що окріпнуло, показалося ним найбільш відповідним для цієї мети. По-перше, тому що воно проповідувало підпорядкування земним властям: «Віддавайте кесарево кесарю, а Божіє Богу» (Мф. 22:21), а по-друге, тому, що воно було єдиною монотеїстичною релігією з відповідним ідеологічним обґрунтуванням абсолютної монархічної влади (один всемогутній Бог на небі, один правитель всевладдя на землі).

III етап в організаційному розповсюдженні християнства — етап семи Вселенських соборів (325—1054), тобто зборів представників від всіх християнських церков. Головний зміст цього етапу — уніфікація, додання єдності християнському віровченню і обряду. Християнська церква, що досягла достатнього ступеня централізації, потребувала єдиного учення. Після вироблення єдиних положень християнського віровчення, інші, відхилялися від офіційної точки зору, учення і течії стали вважатися єрессю. Не дивлячись на те, що люди, що сповідали єретичні погляди, постійно переслідувалися пануючою церквою, єресь супроводжує всю історію християнства аж до наших днів.

Самими значущими віхами процесу уніфікації стали:

а) ухвалення Никео- константинопольського „Символу віри”, що складався з 12 пунктів, (відбулося на соборах в Нікеї в 325 р. і в Константинополі (Стамбулі) в 381 р.) і подальшого схвалення семи основних християнських таїнств;

б) затвердження канонічного Нового Заповіту, визначення складу його книг, остаточне редагування яких затягнулося до VII в. Згідно канону, Новий Заповіт складається з 27 книг, розділених на чотири структурні частини:

по-перше, 4 Євангеліє (грец. блага звістка) — від Матвія, від Марка, від Луки і від Іоанна, два з яких приписуються безпосередньо учням Ісуса;

по-друге, «Діяння святих апостолів» автором яких виступає євангеліст Лука, передбачуваний учень апостола Павла;

по-третє, Послання апостолів різним християнським общинам, розсіяним по неосяжних просторах Римської імперії, числом 21, більшість з яких (14) належить апостолу Павлу;

по-четверте, Апокаліпсис тобто «Одкровення Іоанна Богослова» перед кінцем світу.

Існували, проте, і інші незліченні тексти — Євангелія, Діяння, Послання і Одкровення, приписувані легендарним і реальним фігурам ранньохристиянської історії. Спочатку сприйняті народною вірою, вони були потім знехтувані як апокрифи, тобто недостовірні, розкриті під недійсними іменами твори.

У IV в. н.е. обидва Заповіти перевів на латинь блаженний Ієронім. Цей переклад, що послужив основою для подальшої роботи, одержав назву «Вульгати». Переклад Біблії на слов'янські мови відноситься до IX в., на живий український — до середини XVI в. Офіційний — Синодний (тобто схвалений Синодом, найвищим органом управління Російської Православної Церкви) — переклад на російську мову був зроблений тільки в кінці XIX в. На сьогодні Біблія вже перекладена практично всіма відомими мовами народів земної кулі (більше 2100) і з моменту винаходу книгодрукування в XV в. вийшла рекордним тиражем — більше 4 млрд. екземплярів.

 

Слід зазначити основні причини масовогоі швидкого розповсюдження християнства.

По-перше, це — ідея християнського универсалізму: «Немає ні Елліна, ні Іудея, ні обрізання, ні необрізання, варвара, скіфа, раба, вільного, але все і у всьому Христос». Ця була ідея рівності всіх людей перед Богом як підлягаючих порятунку грішників, яка означала, що етичне самовдосконалення відкрито для всіх людей — різних національностей, різного кольору шкіри, різного майнового і соціального положення, і не має часових меж, доступно для будь-якої людини впродовж всього його життя.

По-друге, розповсюдженню християнства сприяла відсутність детально розробленого догматизму віровчення і єдиної організації, бо це привертало до нової релігії людей, що до того сповідали самі різні вірування. Наприклад, перші християни могли використовувати різні символи: ягняти, рибу, пастуха, виноградну лозу. Тільки Шостий Вселенський собор 692 р. повелів Агнця, «вземлющего гріхи світу, Христа Бога нашого, на іконах представляти по людському єству» (82-е правило). Остаточно символіко алегоричні зображення Христа як що «спотворюють християнське віровчення» були заборонені наступним Сьомим Вселенським собором 787 р. Хрест входить до широкого вжитоку в християнстві через декілька сторіч після його виникнення і є, ймовірно, одним з якнайдавніших релігійних символів, що втілював чотири стихії ще в первісних релігіях.

 

4. Християнське віровчення і культ.

 

Основні положення християнського учення (догмати), які складають собою ідею християнства, створювалися впродовж ряду сторіч. Вони сформульовані в Біблії і в ухвалах  уселенських соборів. Їх сенс викладений в 12 пунктах Символу віра, яка була прийнята на перших соборах в 325 р. і 381 р.

Згідно з Символом віри християни повинні вірити в єдиного Бога, який виступає в трьох особах: Бога-батька, Бога-сина і Бога-духу святого («свята трійця»). Бог-батько розглядається як творець миру видимого (природи і людини) і невидимого (ангели). Богом-сином вважається Ісус Христос з його євангельською біографією. Бог-дух святий походить від Бога-батька, а в католицизмі – і від Бога-сина.

Найважливішим положенням християнства вважається догмат боговтілення, згідно якого Ісус Хрістос, залишившись Богом, став людиною, народившись від діви Марії. Цей догмат покликаний представити християнство як богом дану релігію.

Велика роль відводиться догмату спокутування, згідно якому своїми стражданнями і смертю на хресті Ісус Христос приніс себе в жертву Богу-батькові за гріхи людей – спокутував їх. Тим самим він відкрив людству шлях до «порятунку від влади гріха».

Одне з центральних місць в християнському вченні займає догмат воскресіння Ісуса Христа, який проголошував гарантією майбутнього загального воскресіння людей з мертвих.

Догмат піднесення зобов'язує християн вірити, що після своєї неділі Ісус Христос тілесно піднісся на небо – до Бога-батька, підкресливши нікчемність земного життя в порівнянні з вічністю, яка чекає людину в потойбічному світі.

Багато християнських догматів є інтерпретацією стародавніх східних релігій. Наприклад, віра в безсмертя душі, уявлення про рай і пекло, ідея небесної нагороди за богоугодне життя. Християнство вимагає визнавати догмати абсолютними, непогрішимими істинами, одержаними від Бога. Необхідно вірити в єдину святу, соборну і апостольську церкву, визнавати необхідність хрещення, сподіватися на майбутнє неділя з мертвих, на вічне блаженство після неділі для праведників і вічних мук для грішників. Практично кожна з цих ідей не є породженням самого християнства, а узята з дохристиянських вірувань.

Основу християнського культу складають сім головних обрядів — таїнств. Таїнствами ці культові дії називаються богословами тому, що в них «під видимим чином передається віруючим невидима Божа благодать». Існує сім таїнств: хрещення, миропомазання, причастя (євхаристія), покаяння (сповідь), брак, маслосвяття (соборування), священство.

Таїнство хрещення — символізує ухвалення людини в лоно церкви. Воно здійснюється також і в спогад про те, як і сам Ісус Христос прийняв хрещення в річці Іордан від Іоанна Хрестителя. За допомогою таїнства хрещення, як учать богослови, людині прощається первородний гріх (а якщо хреститься доросла людина, то і гріхи, які він зробив до моменту хрещення): подібно тому, як вода омиває тіло, так і покаяння очищає душу. Саме після здійснення цього таїнства людина стає християнином. За традицією людина в хрещенні одержує ім'я святого, якому присвячений день, в який він народився або хрестився. Таїнство хрещення здійснюють тільки священики, хоча в певних випадках (у разі смертельної небезпеки для нехрещеної людини і відсутності священика) його можуть зробити і миряни, зокрема жінки, при умові, що якщо людина виживе, то священик довершить це таїнство. В давнину це таїнство здійснювалося над дорослими людьми, але згодом, коли християнство стало державною релігією Римської імперії і язичників, перехідних в християнство, більше не залишилося, стали хрестити і дітей.

Таїнство миропомазання здійснюється в православній церкві відразу після хрещення і складає з ним, власне, один обряд, коріння якого досягають часів Мойсея. Священик помазує новохрещеного миром (особливим ароматичним оливковим маслом, яке складається з суміші декількох запашних речовин), роблячи знак хреста на різних частинах тіла з вимовленням слів «Печать Дару Духу Святого. Амінь». Вважається що в цьому таїнстві людині «невидимо подаються дари Св. Духу за допомогою яких він росте і зміцнюється в житті духовній», тобто якщо в хрещенні людина стає християнином, то таїнство миропомазання допомагає людині залишатися їм.

Таїнство причастя (або свята євхаристія), по християнському віровченню, було встановлено самим Ісусом Христом на Таємній Вечері: «І коли вони їли, Ісус узяв хліб і, поблагословивши, заломив і, роздаючи учням, сказав: приймите, ядите: це є Тіло Моє. І, узявши чашу і благодарив, подав їм і сказав: пийте з неї все, бо це є Кров Моя Нового Заповіту, за багатьох виливана в залишення гріхів».

Таїнство покаяння (сповіді) — обов'язковий атрибут релігійного життя православного християнина. Здійснення таїнства покаяння складається з двох важливих актів. Перший — сповідання гріхів. Воно є розкриттям перед священнослужителем своїх помилок, порушень заповідей Божих і церковних розпоряджень. Вважається, що щире сповідання гріхів духовно очищає людину, знімає з нього тягар гріхів, утримує його надалі від всякого роду гріхів. Тому другою важливою складовою частиною таїнства є відпущення гріхів, яке може дати лише священик або єпископ. Спочатку, в ранньому християнстві, покаяння носило публічний характер. Пізніше з'явилася таємна сповідь, зміст якої священик повинен зберігати в таємниці.

Таїнство браку — важливий момент релігійного життя людини. З погляду віровчення, сім'я — це домашня церква. У цій церкві народжується християнин, через хрещення він приходить до церкви, одержує християнське виховання і вмирає як християнин. Духовний зміст цього таїнства полягає в тому, що на майбутнього подружжя сходить Божа благодать, яка забезпечує нерозривний символічний союз, заснований на любові, вірності і взаємній допомозі аж до смерті.

Таїнство маслосвяття (соборування) здійснюється над хворою людиною. Таїнство полягає в змазуванні лоба, щік, вуст, рук і грудей освяченим єлеєм, яке супроводжується читанням молитов, семи євангельських читань. Духовний зміст цього таїнства, по ученню церкви, полягає в тому, що хвора людина очищається від забутих або неусвідомлених гріхів і одержує Божу благодать, яка допомагає йому видужати духовно і фізично. Соборуванням це таїнство називається тому, що його прийнято здійснювати зборами (собором) семи священиків, правда, зараз це можуть бути і два, і навіть один священик.

Таїнству священства православна церква додає особливий сенс. Воно здійснюється при присвяченні людини в духовний сан, тобто в той або інший ступінь священного. Існує три ступені священнослужителів: перша — диякон, друга — священик, третя — єпископ. У сукупності всі ці категорії складають церковну ієрархію. Кожна зі сходинок священства має свої особливості в тому, що одягається, за кожною з них закріплені певні права і обов'язки.

Таїнство священного відбувається на основі спеціального обряду хіротонії — рукополагання, в процесі якого здійснюється покладання рук єпископа на голову тієї людини, якої висвячують. Вважається, що у момент накладення рук єпископа на кандидата в священики або диякони передається божественна благодать, яка робить його посередником між Богом і людьми. Священик одержує від єпископа владу здійснювати всі таїнства, окрім священного, і всі богослужіння і обряди. Диякон не може самостійно здійснювати таїнства, а лише допомагає служити єпископу або священику при здійсненні ними таїнств і богослужінь. У єпископи може присвячувати лише собор єпископів (не менш двух-трьох єпископів).

Головним християнським богослужінням є літургія (обідня, меса) – дійство, що театралізується, яке супроводжується різними заклинаннями, молитвами, музикою або співом, читанням «священного писання», уклонами, запаленням свічок і лампад і т.д. Мета богослужіння – постійно впливати на розум і відчуття віруючим, стимулювати їх релігійність, віру в надприродні сили. Літургія структурно складається з трьох частин. Перша частина літургії — проскомидия. На ній священик готує речовини для літургії, нарізує хліб (просфоры). Просфора — прісний хліб, що складається з двох частин (подвійна природа Ісуса Хріста — божественна і людська)

 Друга частина літургії — Літургія оглашенних. Оглашеними в перші століття християнства називали людей, підготовлюваних прийняти хрещення, їм не дозволялося бути присутнім на причасті. Під час літургії тих, що оповістили відбувається читання Євангелія» закінчується ця частина літургії словами що « Оглашенні ізидітє, всі оглашенні ізидітє». В цей час всі оповістили спішно покидали храм. Звідси і відбувається вираз біжить, як оглашенний».

Третя, завершуюча частина літургії називається Літургія вірних, на ній і відбувається перетворення вина і хліба в Тіло і Кров Ісуса Христа. Спочатку причащаються у вівтарі священнослужителі, потім миряни, що були присутні на літургії і такі, що приготували себе до причастя (обов'язковою сповіддю, постом і молитвою). Причастю надається велике значення в  церкві. Вважається, що тільки на основі цього таїнства людина може зберігати нерозривний зв'язок з Ісусом Христом.

Разом з поклонінню Богу, діві Марії (богородиці, богоматері, мадонні) сформувався культ «святих» - поклоніння персонам, які «догодили богу» і нагороджені ним «дарма чудотворення».

Значне місце в християнському культі відводиться святам, які повинні впливати на емоційний стан віруючих. В першу чергу до ним відносяться двунадесяти свята, або дванадцять найвидатніших (після Великодня) свят. Вісім з них встановлене на честь основних подій з життя Ісуса Христа, чотири (так звані Богородичні) — на честь Богородиці.

Ці свята мають ще одну класифікацію: вони розділяються на неперехідні, дати відзначення яких чітко фіксовані, і перехідні, дні проведення яких залежать від дати святкування християнського Великодня. До неперехідних належать дев'ять свят:

• Різдво Христове —  7 січня ;
• Хрещення Господнє (Богоявлення, Хрещення) — 19 січня;
• Стрітення Господнє — 15 лютого;
• Благовіщення Пресвятої Богородиці — 7 квітня;
• Перетворення Господнє — 19 серпня;
• Перша Пречиста — 28 серпня;
• Різдво Богородиці — 21 вересня;
• Воздвиження Хреста Господнього — 27 вересня;
• Введення в Храм Богородиці — 21 листопада (4 грудня).

До групи перехідних належать три свята:

• Вхід Господній до Єрусалиму (за тиждень до Великодня);
• Вознесіння Господнє (на 40-й день після Великодня);
• П'ятидесятниця, інша назва — день Святої Трійці (50-й день після Великодня).

Пасха (Великдень) встановлений на честь неділі Ісуса Хріста. Святкується в першу неділю   після весняного рівнодення і слідуючого за ним першого повного місяця. Це свято свят християн має три етапи:

 1) передпасхальний тиждень («пристрасної» — пов'язаний із згадкою про останній тиждень земного життя Ісуса);

2) пасхальна неділя (свято світлої Христової Неділі);

3) післяпасхальний тиждень («чистий»).

 

До великих свят річного круга богослужінь належать також:

• Обрізання Господнє —14 січня;
• Покрова Пресвятої Богородиці — 14 жовтня;
• Різдво Іоанна Хрестителя —7 липня.

Протягом року наголошуються дні народження і дні пам'яті святих, а окремі християнські суспільства святкують так звані престольні (або храмові) свята, тобто дні святих, на честь яких були побудовані їх храми.

Пости. У особливій шані у християн і пости: щотижневі (середа і п'ятниця), на деякі  двунадесяті і великі свята і чотири багатоденні пости — Великий, Петров, Успенський і Різдвяний. Великий пост передує Великодню і починається за 49 днів до Великодня. Петров пост (Петрівка) триває від дня Всіх Святих до 12 липня; Успенський пост — 14 до 28 серпня, а Різдвяний (Піліпівка) — з 27 листопада до 7 січня.

 Пости передбачають не стільки зміст від певних видів їжі, скільки духовну очищення і самовдосконалення віруючих християн.

Висновки

• Християнство виникло в той момент, коли його могло бути затребувано суспільством і державою — наприклад, у вигляді ідеологічної опори Римської імперії.
• Ідейний розвиток стародавнього світу в межах Римської імперії створив міцну релігійно - філософську традицію, і коли назріла потреба в новій релігії, необхідна філософська підстава вже була.
• Релігійним джерелом християнства був іудаїзм.
• Християнство має одне з найаргументованіших віровчень і розвинену культову практику.
• Християнство пройшло складний шлях розвитку - від общини до церкви.

Література:

 

1. Бемер Г. История ордена иезуитов. Смоленск: Русич, 2002.-405 с.
2. Ватикан/ гл. ред. С.Н. Дмитриев.- М.: Вече, 2001.- 238 с. - (Памятники всемирной истории).
3. Віра і розум- двоє крил людського духу: Матеріали наук. колоквіуму по енцікліці Папи Римського Іоана Павла І І „Віра і розум”/ голов. Ред. А.М. Колодний.-К: Світ знань, 2001.- 256 с.
4. Вселенський собор- Ватиканський І І: діяння і постанови. –Рим: вид-во ОО Василіян, 1965.-(Укр. духовна б-ка). Кн. 3. церкви,  східні церкви, екуменізм.-1965.-214 с.
5. Гергей Е. История Папства/ пер. с венг. О.В. Грошова. - М.: Республика, 1996.-468 с.
6. Джероза Л. Церковне право/ Ліберо Джероза. Пер з нім. Н. Щиглевської. Львів: Свічадо, 2001 – 332 с.
7. Ерде Петер. Церковне конституційне право/пер. з  угор. П. Гергелі.- Львів: Свічадо, 1998.-156 с.
8. История Ватикана: Власть и римская курия.- М.: Монолит – Евролинц - Традиция, 2002. - 206 с.
9. Кислюк К.В., Кучер О.Н. Религиоведение: учебное пособие для ВУЗов.- Х.: Торсинг, 2002.-496с.
10. Лубський В.І. Лубська М.В. Історія релігій: Підручник. - К.: Центр навчальної літератури, 2004.-696 с.
11. Релігієзнавство. Навчальний посібник для студентів ВНЗ./ За ред. В.Л. Петрушенко. - Львів: Новий світ-2000, 2004.-328 с.
12. Релігієзнавство. Навчальний посібник. / За ред. С.А. Бублика.- К.: Юрінком Інтер, 2001. – 496 с.
13. Черній А.М. Релігієзнавство: Посібник. –К.: Академвидав, 2003.-352 с.

 

 

Лекція 5.Нетрадиційнірелігіїсучасногосвіту

 

7.1. Особливості та класифікація неорелігій.

7.2. Неохристиянські течії (Церква Ісуса Христа святих останніх днів).

7.3. Церква сайєнтології.

7.4. Сатанізм.

7.5. Неоязичництво.

 

Мета – розглянути сутність нетрадиційних релігій сучасного світу, їх особливості й вплив на суспільну та особисту свідомість.

Ключові поняття: неорелігії, неоязичництво, мормони, сатанізм, церква сайєнтології.

 

Література: [2, 5, 11, 18, 31, 34, 36, 40, 51]

 

7.1.  Особливості та класифікація неорелігій

 

Послідовниками нетрадиційних релігій стають переважно люди зі зруйнованими соціальними зв’язками, вибиті зі звичної життєвої колії, що втратили або не мали твердих духовних орієнтирів. До нових релігій їх залучає тверда організація, тверді підвалини життя, авторитет лідера, що претендує на роль духовного пастиря.

Всі ці нові релігійні утворення мають деякі загальні елементи.

По-перше, засновник нової релігії – людина, якій відкрилася абсолютна істина. Він може вважатися великим пророком, геніальним мислителем, посланником або навіть живим втіленням Бога. Він подає своїм послідовникам певну істину, гарантує порятунок усім, хто повірив у неї, за умови виконання ними певних приписань, заборон і т. ін. Володіння рятівним знанням робить їх «святими», невизнаною, але «щирою елітою» світу.

По-друге, для нетрадиційних релігій характерне подання про попередню підставу навчання епосі як про час оман, помилок і             страждань. Подібну оцінку минулого виправдовує сам факт появи навчання, бо якщо нове навчання – це велика істина, то виходить, що минуле було епохою великих помилок. Сучасна епоха обов’язково розцінюється як «перехідна», коли істина вже відкрилася, але ще не перемогла, як час жорстокої космічної боротьби зла й добра, що має земний еквівалент у боротьбі послідовників даної релігії з їхніми супротивниками в навколишньому світі.

По-третє, нова релігія вірить у неминучість перемоги істини, що відкрилася їй. Тому в ній обов’язково наявні подання про те, що світ незабаром радикально зміниться. Невіруючі, які не мають рятівні знання або будуть знищені (або не воскреснуть) чи підкоряться віруючим, які залишаться єдиними жителями або елітою перетвореного світу.

По-четверте, культ у нових організаціях має переважно колективний характер, використовується техніка психологічного маніпулювання, психотерапія, особлива увага приділяється новачкам, їхньої адаптації в групі.

По-п’яте, такі організації діють як міжнародні корпорації,                  займаються бізнесом, мають філії у багатьох країнах світу.

По-шосте, нові релігії та їхніх керівників завжди відрізняли й відрізняють у наші дні схильність до фанатизму і ненависть до іно­вірців. Всі вони перебувають в опозиції до офіційних церков.

Всю розмаїтість таких культів можна умовно розділити на шість груп:

1. 1.  Неохристиянські об’єднання – «Діти Бога», «Церква Тіла Христова», «Церква Ісуса Христа святих останніх днів», «Свідки Ієгови». Ці культи визнають Біблію головним джерелом  свого навчання, Ісуса Христа – центральною фігурою доктрини, але при цьому їхнє розуміння Христа докорінно відрізняється від традиційного християнського. Робиться акцент на есхатологічному вченні про кінець світу й месіанізм, керівник наділяється статусом посланця Божого, що повідомляє нове одкровення, вищі моральні приписання.
2. 2.  Неоорієнтальні культи – «Суспільство свідомості Крішни», йога, трансцендентальна медитація, дзен-буддиські центри та ін. В основі таких культів лежать модернізовані варіанти буддизму або індуїзму, пропонується містичний шлях звільнення – пробудження в людині божественного начала.
3. 3.   Сайєнтологічний напрямок утворюють «Церква сайєнтології», «Вчення розуму», «Християнська наука». У цих культах містично трактуються недосліджені явища психіки й навколишньої природи. Орієнтація на наукові й технічні досягнення по’єднується із практикою психоаналізу.

4. Синтетичні релігії – «Церква Уніфікації», «Всесвітня віра Бахай», «Велике Біле Братерство Юсмалос» тощо. Вони поєднують у собі кілька релігійних систем (наприклад, християнство й буддизм), подають себе єдиною універсальною релігією для всіх людей, створюють власне навчання, обрядову систему, релігійну організацію. Їм властивий культ лідера організації, авторитет власних джерел віросповідання.

5. Неоязичницькі організації характеризуються насамперед націоналістичною спрямованістю, вважаючи, що людина стає особис­тістю саме й тільки через нації. У пошуках своєї унікальної ідентичності людина, якщо вона намагається бути послідовною, неминуче має розірвати зі світовими релігіями на користь релігії національної. А це веде або до спроб «націоналізувати» світову релігію, або до пошуків язичницьких коренів і формування загальнонаціональної релігії на основі язичництва. В Україні неоязичні організації подані                       «РУНВірой» (Рідна Українська Національна Віра), «Рідною Вірою», ладовірством, орантійцями та ін. Деякі з таких релігій залишаються політеїстичними, інші, модернізуючи язичництво, сповідають монотеїзм. Неоязичництво охоплює своїм впливом окремих представників національно орієнтованої інтелігенції, які бачать у світових релігіях чужу релігію, а процес відродження язичництва розглядають як основу для відродження націй.

6. Сатанинські групи. Сатанинські культи звеличують зло й насильство, проповідують спілкування з містичними джерелами зла – демонами, сатаною й ін. Мораль сатанинських груп перейнята крайнім індивідуалізмом, прагматизмом, культом сили.

 

7.2.  Неохристиянські течії

(Церква Ісуса Христа святих останніх днів)

 

Мормони – церква американського походження, що нараховує на сьогодні більше 5 млн членів, яка має величезні фінансові можливості й політичний вплив. Громади мормонів (повна назва: «Церква Ісуса Христа святих останніх днів») існують майже у всіх великих країнах і здійснюють інтенсивну місіонерську роботу.

Засновник церкви мормонів Джозеф Сміт-молодший народився в 1805 р. у Шароні, штат Вермонт, у родині протестантського пастора. У 1820 р. до нього з’явилося видіння, після чого Сміт став засновником нової церкви. Перед ним стали, як він говорив, Бог-Отець і Бог-Син та оголосили йому, що він є пророком для служіння в новій ері. В 1823 р. Сміту було ще одне видіння ангела, що назвав себе Моронієм, сином Мормона – пророка й літописця. Явище повторилося тричі, й вісник повідомив Сміту, що він – Сміт – обраний для особливої місії, й тому йому відкривається таємниця золотих аркушів, на яких відбиті невідомі досі писання, де втримується «вся повнота» Євангелія. Аркуші були вкриті ієрогліфічними письменами на якійсь давній мові й зариті в особливому місці. На виритих та розшифрованих Дж. Смітом аркушах виявилися літописи й навчання – усе в сукупності одержало назву «Книги Мормона». Вона і є головною священною книгою мормонів. В 1830 р. «Книга Мормона» вийшла у світ, правда, крім кількох «свідків», цих аркушів більше ніхто не бачив.

Крім «Книги Мормона» священні писання мормонів містять «Навчання й завіти» і «Дорогоцінну перлину», що описують історію створення цієї церкви. На думку Сміта, у християнській церкві багато чого відсутнє: провидці, пророки, апостоли, сучасне священство, сучасне хрещення й додаткові писання. Все це «відновлювалося» у новій церкві.

Показовий переказ мормонів про Ісуса Христа. Відповідно до теології мормонів, у Батька землі та його дружини – богині є діти, старший серед них – Ісус. Другим по старшинству мормони вважають Люцифера. Взагалі ж Ісус – один з багатьох богів у всесвіті. Та й сама людина, як вважають мормони, – це істота, що розвивається, і згодом здатна стати богом. Ще однією незвичною рисою релігії мормонів є віра в те, що Ісус Христос після воскресіння відвідав Американський континент і проповідував там.

Місією своєї «Церкви Ісуса Христа святих останніх днів» мормони вважають удосконалювання, що полягає в постійному наставництві сучасних пророків; проповіді Євангелія тим, хто його не                 прийняв, і порятунку мертвих. Ті, хто не пізнав Євангеліє в земному житті, одержують можливість прийняти його після смерті. Святі              обряди для їхнього порятунку можуть бути виконані за них іншими.

Історія становлення мормонів повна складних і навіть трагічних моментів. Розповсюджене серед мормонів у перші роки їхнього існування багатожонство також не могло не викликати негативного ставлення до них з боку навколишніх. Пізніше, коли уряд США звернув на це особливу увагу, відповідна частина мормонського навчання була скоректована. У всякому разі, зараз мормони проповідують майже пуританські погляди на сімейні взаємини.

Найбільш високопоставлена особа в Церкві мормонів – пророк. У нього двоє помічників – перший і другий радники. Утрьох вони становлять вище президентство церкви мормонів. Новим пророком після смерті попереднього обирається президент дванадцяти апостолів. Після Джозефа Сміта, першого пророка, налічується ще дванадцять пророків.

Після ради дванадцяти апостолів йде кворум сімдесяти. Ці сімдесят членів церкви є ніби сучасними двійниками тих сімдесяти, котрих послав служити Ісус Христос. Президент, апостоли й кворум сімдесяти керують Церквою мормонів.

Збори й служби мормонів проводяться в молитовнях або яких-небудь тимчасових приміщеннях і мають досить відкритий характер. До числа «таїнств» мормони відносять хрещення, причащання, шлюб. Але таїнства, що відбуваються в мормонських храмах, а храми ці розкішно прикрашені, залишаються вкритими завісою таємниці. Виключення становить тільки таїнство «хрещення». «Водохрещення» мормони роблять однократним зануренням у воду, причому, за свідченням очевидця, «хрестити» можуть навіть у міській лазні. Примітний мормонський обряд – хрещення померлих: кожний віруючий може заднім числом хрестити своїх предків за умови надання церкві даних про їхній громадянський стан. Мормони докладають помітних зусиль, щоб виявити у всіх містах і селищах світу свої генеалогічні            корені. Прізвища предків заносяться до церковного комп’ютера. Бог згадає про їх у день відродження мертвих.

Мормони регулярно виплачують 10% доходів на користь своєї церкви, а деякі з них проводять близько 2 років у різних країнах.          Близько 30 тис. мормонів-місіонерів працюють у 150 місіях на всіх континентах.

Внесок мормонів у культуру США досить значний. Наприклад, на церемонії інавгурації (урочистого вступу на посаду) президента США за традицією грає симфонічний оркестр мормонів. Мормони високо цінують освіту, у їх вищих навчальних закладах навчаються десятки тисяч студентів. До Церкви мормонів належать видні політики, дипломати, бізнесмени, музиканти.

 

7.3. Церква сайєнтології

 

Церкву сайєнтології заснував Лафайет Рон Хаббард (1911-1986). Після Другої світової війни Хаббард брав активну участь у діяльності однієї із сатанинських сект, засновником якої був відомий сатаніст Алістер Кроулі. У нього Хаббард і запозичив ідею побудови своєї релігійної системи. Заявляючи про свою лояльність до всіх релігій,             Хаббард в останні роки життя відкрив «таємницю», що його «місія» на Землі – місія Антихриста для запобігання Другого Пришестя.

Ідея заробити на створенні своєї релігії виявилася плідною. З не дуже багатого письменника засновник сайєнтології до кінця життя перетворився в мультимільйонера. При цьому суди багатьох країн визнали Хаббарда злочинцем, а в деяких країнах він оголошений персоною нон ґрата. Наприклад, у 1978 р. у Франції його присудили до тюремного ув’язнення й грошового штрафу за шахрайство, але він уник покарання, тому що втік з країни. У США Хаббард під час справи про розкрадання урядових секретних документів у 1977 р. потрапив у список підозрюваних, але не був засуджений через брак доказів. У 1985 р. спеціальні служби США провели розслідування фінансових шахрайств Хаббарда. Від чергового карного покарання його «врятувала» тільки смерть у 1986 р.

Зараз Церкву сайєнтології очолює Давид Міскевідж, центр її знаходиться в Лос-Анджелесі, духовне керівництво – у Клірвотері (Флорида), основна європейська база – у Копенгагені.

За даними сайєнтологів, вони мають 3100 так званих «церков», «місій» і філій у 107 країнах світу й близько 8 млн адептів. За підрахунками колишніх членів секти, її успіхи більше скромні – близько 270 церков і місій, розкиданих по усьому світу, й 100-400 тис. членів.

Церква сайєнтології не є церквою в християнському розумінні цього слова, тому що місце бога практично займає Хаббард, і кожний адепт вносить свою лепту в культ його особистості.

Книга Хаббарда «Діанетика – сучасна наука щиросердного здоров’я» містить відомості з галузі психології (трохи застарілі), змішані з інформацією із книг з окультизму й магії, зокрема, робіт відомого сатаніста Алістера Кроулі, спадкоємці якого неодноразово звинувачували Хаббарда в плагіаті. «Інграми» – головне поняття в сайєнтології, насправді є псевдонауковою версією знань про Карму, розповсюджених, як відомо, в індуїзмі й буддизмі. Крім того, багато ідей у творах Хаббарда достатньо схожі на низькопробну наукову фантастику.

Сам термін «сайєнтологія» її послідовники розшифровують як «вивчення знання» (в англійській мові цей термін звичайно вживається в значенні «наукоподібності»). Дійсно, спочатку Хаббард намагався подати свою діанетику як науку, але, зустрівши повне неприйняття з боку вчених, змушений був дати їй релігійне «прикриття». Реально сайєнтологія – це суміш відомостей із психології, чорної магії, окультизму й наукової фантастики, помножена на беззастережну віру в непогрішність і геній батька-засновника Хаббарда.

Сайєнтологія вчить, що за межами тіла й розуму існує так званий основний елемент особистості – «тетан», що являє собою людський дух або життєву енергію і має надприродні можливості. З погляду Хаббарда, тетани можуть залишати тіло й існувати поза фізичним тілом за межами фізичного всесвіту. Цей дух або життєва енергія мають розумітися так, що ми можемо просунутися до більше високого рівня існування, де на нас не будуть впливати всілякі життєві               проблеми й неприємності. Це і є шлях досягнення стану повної волі або стану «сьогодення тетана». Цей стан досягається після того, як людина пройшла стан «кліру». Кожний, хто використає сайєнтоло­гічну технологію, може стати дійсно богоподібним.

Заявляючи, що тільки сайєнтологи можуть стати безсмертними, сайєнтологія пропонує широкий набір курсів і тренувальних програм, які вона називає мостом до повної волі. Ці заяви демонструють елі­тарність підходу, що розділяє людство на сайєнтологів та несайєнтологів. Претендуючи на те, що тільки вона є єдиним шляхом до порятунку, сайєнтологія вимагає беззастережної слухняності від своїх послідовників і безумовного прийняття сайєнтологічних доктрин. Для цього використовуються курси спілкування й так званий όдітінг, які є методиками, розробленими для систематичного впровадження некритичного прийняття й придушення будь-якого незалежного мислення.

Щоб досягти мети в «клірованні» планети, члени сайєнтологічної організації покликані займати ключові позиції в суспільстві, бізнесі й політиці. В 1979 р. правляча верхівка Світового інституту сайєнтологічного підприємництва відзначила початок планової ін­фільтрації в сфері бізнесу. Їхнім завданням стало впровадження в цю сферу стандартизованої хаббардовської технології керування й контролю над людьми. Діяльність сайєнтологів пов’язана не тільки із суто економічним аспектом – збільшенням прибутку; а й з розширенням свого впливу в соціальній і політичній сферах.

Сайентологічна організація розглядає себе як «церква». Однак існують численні інструкції, написані Хаббардом, які переконливо показують, що в основі організації лежать аж ніяк не релігійні погляди, а прямий комерційний інтерес. Неослабна гонитва за прибутком виражена і в словах Хаббарда: «Робіть гроші – робіть більше грошей –  змушуйте інших людей працювати так, щоб робити гроші».

 

 

 

 

7.4. Сатанізм

 

Звичайно сатанізм розглядається як поклоніння злу, як релігія, заснована на принципах, протилежних християнству.

Ідейним натхненником сучасних сатаністів вважається випускник Кембриджу, окультист і автор низки «магічних» книг Алістер Кроулі (1875-1947), який сам себе скромно називав «Звіром Апокаліпсиса». Алістер Кроулі добре знав східну містичну літературу, багато мандрував по світу. Підсумком його теоретичних пошуків стали класичні для сатаністів книги «Теорія й практика магії», «Книга Зокана», «Видіння й голос». Кроулі активно займався розробкою багатьох сатанинських обрядів, використанням у культах поклонінню силам зла сильнодіючих наркотиків, організації «орденів», що стали прообразом сатанинських груп і сект.

Початок масовому руху сатаністів поклала  «Церква сатани». Вона була заснована в 1964 р. Ентоні Шандором Ла Веєм, який був артистом цирку. «Церква сатани» і сьогодні є найзнаменитішою з усіх сатанинських організацій та нараховує тільки в США кілька тисяч адептів. «Церква сатани» пройшла в США процедуру офіційної реєстрації, але в 1990 р. була позбавлена всіх податкових пільг, надаваних релігійним об’єднанням. Зараз її штаб-квартира (так звана «Рада дев’яти») перебуває в Сан-Франциско, адругий керівний центр розташований у Манчестері.

Ла Вей відомий якавтор «Біблії Сатани» (або «Чорної біблії»),написаної ним у 1968 р., яка є повною протилежністю дійсної Біблії та випущена 125-тисячним тиражем. Уцій книзі Ла Вей складно й систематизовано виклав основи вірив сатану, під якими зараз готовий підписатися будь-який послідовник цього напрямку.

Іншою книгою, якою користуються сатаністи найчастіше підліткового віку, є «Некрономікон», написаний Абдулом Алхазаредом.

У центрі сатанізму – поклоніння особистісному й могутньому дияволові. У сатанізмі все перевернено: диявол християнства стає    богом сатаністів, християнські чесноти розглядаються як вади, а вади – як чесноти. Життя розуміється як безперервна боротьба між силами світла й тьми, причому сатаніст бореться на боці тьми, віруючи, що, зрештою, вона отримає перемогу.

Основа культу сатаністів – приношення жертви. Важливо для них не вбивство як таке, а смертні муки живої істоти. Вибір жертви простий. Це кожний з тих, хто обійшовся із сатаністами, з їхнього погляду, неправильно або серйозно порушив їхній спокій. Тим самим він ніби дав дозвіл на свої муки й загибель. Замість дійсної жертви іноді може бути використаний її образ: лялька, фотографія, малюнок, письмовий або словесний опис. Образ знищується, наприклад, утиканням у нього голок або цвяхів, описом процесу знищення тощо. Втім, людське жертвопринесення, хоча й має місце, надзвичайно            рідкісне й практикується тільки найзатятішими сатанинськими групами. У переважній більшості сатаністи приносять у жертву будь-які інші живі істоти.

Найвідоміший сатанинський ритуал – «чорна меса», що пародіює християнську літургію. «Чорна меса» обов’язково відбувається в ніч на кожний повний місяць й на сатанинські свята: Вальпургієва ніч (ніч на 1 травня); Хеллоуїн (ніч на 1 листопада); ніч Цвітіння папороті (ніч на 6 липня) й ін.

В основному «союзи сатаністів» побудовані на засадах суворої ієрархії. Всі члени союзу підлеглі раді, яка має право призначення    місцевих керівників сатаністів, причому вибір визначається звичайно багатством і суспільним становищем кандидатів на ці пости. Часто на верхні рівні обирають жінок, оскільки в середовищі сатаністів поширене повір’я, що жінка ближче до диявола, ніж чоловік.

Сатанинські культи особливо поширені в США й Західній Європі (Норвегія, Швеція тощо), у Румунії. Світові центри сатанізму на сьогодні знаходяться у США й Великій Британії. За даними журналу «Ньюсвік», щонайменше 3 млн американців захоплені культом                          диявола.

Діяльність багатьох цих організацій має відверто деструктивний характер щодо суспільства.

Досить багато сатаністів в Україні. Їхні громади діють у Харкові, Києві, Вінниці, Львові, Одесі, Севастополі, Миколаєві. Зокрема, у Харкові з 1992 р. відкрита філія московського «Присвяченого Сатані лицарського ордена чорної меси». У Києві – на Оболоні, Троєщині, Печерську часто на стовпах можна прочитати оголошення про набір нових учнів до «Чорного ордена».

Шабаші сатаністів у столиці відбуваються на Байковому цвинтарі, у Зеленому театрі, на занедбаному цвинтарі біля Фроловського монастиря й, звичайно, на відомій Лисій горі.

Саме собою напрошується питання: чим пояснюється підйом сатанізму в другій половині XX ст., чим привертає людей поклоніння злу?

По-перше, сатанізм найбільшою мірою розповсюджений у молодіжному середовищі. Такому контингенту сатанізм із його філософією вседозволеності й таємничістю культу здається досить привабливим і захоплюючим.

Не можна обійти увагою і відверту популяризацію сатанізму масовою культурою. Насильство з екрана культивується як норма, яку варто наслідувати. Другу велику групу послідовників сатанізму становлять люди творчих професій, як правило, у найпліднішому віці – до 40 років. За складом характеру й родом діяльності таким людям, як правило, просто тісно в рамках численних умовностей, з яких складається наша культура, і вони активно шукають альтернативні способи буття.

Цікавою особливістю соціального складу вітчизняних сатаністів можна вважати наявність у сатанинських організаціях великого відсотка жінок у віці від 16 до 35 років. Тут ми зіштовхуємося з досить незвичайним проявом емансипації в суспільстві, де ще досить стійкі й помітні риси патріархальності.

Втім, силу й вплив сатанізму не слід перебільшувати. Справжні, «ідейні» сатаністи, готові культивувати зло й словом, і справою, нечисленні. Для переважної більшості прихильників цього нетрадиційного напрямку, він – лише захоплюючий спосіб проведення дозвілля або короткочасний період у переломні моменти їхнього життя.

Однак це не означає, що сучасне суспільство має байдуже ставитися до сатанинського буму. Тотальними заборонами й переслідуваннями можна домогтися хіба що короткочасного ефекту, але ніяк не кінцевого результату. Тому проблема полягає не в тому, щоб спробувати остаточно викорінити сатанізм, а в тому, аби вести з ним постійну й безкомпромісну боротьбу.

 

7.5. Неоязичництво

 

Щодо нетрадиційної релігійності в Україні, то окрім неохристиянських, неоорієнталістських, сатанинських культів, останніми роками в Україні отримало розповсюдження неоязичництво.

Українська Рідна Віра (Рідна Віра, Рідновіра) – відновлене В. Шаяном та групою його сподвижників (Л. Мурович, М. Ситник, Л. Ситник, Я. Оріон тощо) українське язичництво.Це модерна релігія, яка пристосувала стародавні українські вірування до умов сучасного світорозуміння, життя та побуту. Об’єднання українців Рідної Віри видають у Канаді часопис «Українське Відродження». Останнім часом набуває поширення в Україні.

Українське рідновірство – цим словосполученням позначається група споріднених явищ у житті України, які базуються на ідеї відродження дохристиянських вірувань українців. Якщо одне з них характеризує утворення певних організаційних структур різного рівня об’єднання (від всеукраїнських організацій до невеличкого клубу за інтересом), то інші обмежилися лише обґрунтуванням свого бачення питання релігійних проблем українців на сторінках масових видань. Громади прихильників Рідної Віри (В. Шаян) і РУНВіри (Л. Силенко) є не лише в Україні, а й у багатьох інших країнах, де є українська діаспора. Рідновірство слід віднести швидше до неорелігій. Якщо одні з його течій зберегли свою вірність політеїзму, то інші на основі певної модернізації витокового українського язичництва сповідують монотеїзм – вшанування Дажбога. Відродження язичництва означає те, що воно не було особливо втрачене з прийняттям християнства, а так асимілювалося останнім, що навіть М. Грушевський назвав його «Народним християнством». Рідновірство сприймає насамперед інтелі­гентна еліта, яка вбачає в християнстві чужу для України релігію, а процес відродження язичництва розглядаєяк вияв національного відродження українства.

Висновки. Нетрадиційні релігії – збірна назва для недавно утворених, у порівнянні з існуючими релігіями, різноманітних релігійних організацій, об’єднань і груп. Нетрадиційні релігії відрізняються від традиційних форм релігії авторитаризмом лідера, фрагментарністю й еклектичністю віровчення, претензіями на винятковість істин, що втримуються в ньому, організаційною замкненістю, суво­рістю релігійної дисципліни, фанатизмом послідовників і опозицій­ністю щодо традиційних церков. Розквіт нетрадиційних релігій припадає на ІІ половину XX ст. і пояснюється як загальною духовною кризою сучасної цивілізації, так і зниженням впливу традиційних               релігій. Найпоширенішими серед нетрадиційних релігій є неохристиянські. Діяльність багатьох нетрадиційних релігій, особливо сатанинських організацій, має деструктивний (руйнівний) характер щодо су­спільства в цілому й людської особистості   зокрема.