РИНОК ФІНАНСОВИХ ПОСЛУГ

РИНОК ФІНАНСОВИХ ПОСЛУГ 21.07.2015 08:40

РИНОК ФІНАНСОВИХ ПОСЛУГ

ТЕМА 1 РИНОК ФІНАНСОВИХ ПОСЛУГ, ЙОГО РОЛЬ В ЕКОНОМІЦІ. СУБ'ЄКТИ РИНКУ

План викладу і засвоєння матеріалу
1.1 Сутність ринку фінансових послуг, його значення в економіці
1.2 Суб’єкти ринку фінансових послуг
1.3 Фінансові інвестиції

1.1 Сутність ринку фінансових послуг, його значення в економіці
Ринок фінансових послуг є ринком, на якому відбувається обмін фінансовими ресурсами, надання кредиту та мобілізація капіталу. Об'єктивною підставою функціонування фінансового ринку є неспівпадіння потреби в фінансових ресурсах з наявністю джерел задоволення цієї потреби. Ринок фінансових послуг є одним з механізмів забезпечення конкурентоспроможності економіки країни, оскільки розподіл фінансових ресурсів на цьому ринку відбувається на конкурентній основі, що дозволяє спрямувати інвестиційні потоки у найбільш привабливі сегменти економіки і тим самим сприяти економічному зростанню.
Саме тому формування фінансового ринку здатного до ефективної мобілізації внутрішніх фінансових ресурсів та спроможного утримувати конкурентні позиції на глобальному ринку капіталів є надзвичайно важливим для будь-якої держави.
До ринків фінансових послуг належать професійні послуги на ринках банківських послуг, страхових послуг, інвестиційних послуг, операцій з цінними паперами та інших видах ринків, що забезпечують обіг фінансових активів. Треба зазначити, що функціонування цих ринків є взаємопов'язаним, недостатній рівень розвитку одного з них позначається на розвитку усіх інших. Особливо це стосується фондового ринку.
Фондовий ринок, що є стратегічно важливою галуззю економіки України, сьогодні не повною мірою виконує головне призначення - створення фінансового механізму для запуску інвестицій у промисловість, мобілізацію інвестицій і забезпечення трансформації нагромаджень у доступні для виробництва фінансові ресурси. Фондовий ринок України є слабким. Його нерозвиненість ускладнює міжгалузевий перетік капіталу.
У той же час, фондові ринки розвинених країн є надзвичайно ефективними структурами з розвиненою інфраструктурою, що дозволяє їм привертати значні потоки капіталу в економіку країни.
В сьогоднішній ситуації, коли темп зростання світової економіки, а зокрема, економіки розвинених країн уповільнюється, інвестиції в країни з перехідною економікою, зважаючи на значний потенціал росту такої економіки, є досить привабливими.
Східноєвропейські країни та країни СНД прагнуть розвивати свої фондові ринки, оскільки це є запорукою залучення інвестицій в економіку. Таке ж завдання стоїть і перед Україною, ефективність фондового ринку якої досить низька навіть у порівнянні з Росією.
Той факт, що зростання інвестиційної активності в Росії не вплинуло на покращення ситуації на українському фондовому ринку свідчить проте, що, створивши красиву і правильну форму-оболонку, він втратив сутність і прагматичний зміст, і сьогодні виконує лише роль своєрідного індикатора політичних і економічних подій в країні.
Таким чином, необхідною передумовою подальшого розвитку економіки України є становлення незалежного від втручання держави фондового ринку, здатного до саморегулювання.
За умов глобальної інтеграції ринків фінансових послуг надзвичайно важливим завданням для кожної країни є забезпечення функціонування конкурентноспроможного ринку фінансових послуг, і, зокрема, фондового ринку.
Фінансування інвестицій в реальний сектор через канали ринку цінних паперів і залучення на ці цілі неспекулятивних вітчизняних і іноземних капіталів повинно стати найважливішим джерелом нового етапу промислового підйому. Замість ринку з величезною перевагою державних цінних паперів повинен з'явитися фондовий ринок економічного зростання.
Подолання антиінвестиційного синдрому, характерного для взаємин потенційних інвесторів і виробничої сфери, передусім залежить від розвитку законодавчої бази фінансового ринку і формування на цій основі ефективних інвестиційних інститутів.
Розвиток ринку фінансових послуг передбачає стратегічну постановку завдань та підтримки їх виконання як з боку урядових, так і неурядових організацій.
Отже, ринок фінансових послуг являє собою сферу різноманітних послуг, що надаються суб’єктам фінансових відносин — підприємницьким структурам, державі і громадянам — у процесі їх фінансової діяльності. Ключовими суб’єктами цього ринку є різні фінансові інституції та організації, що надають відповідні послуги. Ці послуги можна об’єднати у три групи: фінансове посередництво; страхування; консалтинг, аудит та інформаційні послуги.

1.2 Суб’єкти ринку фінансових послуг
Суб'єктами ринку фінансових послуг виступають власники фінансових ресурсів, їх користувачі, фінансові посередники, держава в особі спеціальних органів нагляду та контролю. Фінансовими посередниками є особи, які сприяють у налагодженні контактів і укладенні угод між власниками і користувачами фінансових ресурсів. Роль таких осіб виконують фінансові установи – юридичні особи, які надають одну чи декілька фінансових послуг та внесені до відповідного державного реєстру у визначеному законодавством порядку. До фінансових установ належать банки, кредитні спілки, ломбарди, лізингові компанії, довірчі товариства, страхові компанії, установи накопичувального пенсійного забезпечення, інвестиційні фонди і компанії та інші юридичні особи, виключним видом діяльності яких є надання фінансових послуг.
Перерозподіл фінансових ресурсів можливий в умовах чітко визначеної організаційної структури ринку, на якому укладаються угоди фінансового характеру.
Формування такого організаційного механізму можливе з боку держави і має ґрунтуватися на інституційній основі, що передбачає виокремлення функцій кожного учасника ринку. З організаційної точки зору ринок фінансових послуг є сукупністю фінансових інститутів, що обумовлюють перебіг коштів від власників фінансових ресурсів до їх користувачів під контролем державних органів управління.

1.3 Фінансові інвестиції
Фінансові інвестиції – це вкладення коштів у фінансові інструменти, серед яких превалюють цінні папери, з метою одержання доходу (прибутку) у майбутньому.
Фінансові інструменти поділяються на:
• фінансові активи, які включають в себе: грошові кошти, необмежені для використання, та їх еквіваленти; дебіторську заборгованість, не призначену для перепродажу; фінансові інвестиції, що утримуються до погашення; фінансові активи, призначені для перепродажу; інші фінансові активи;
• фінансові зобов’язання – це призначені для перепродажу та інші фінансові зобов’язання;
• інструменти власного капіталу – це прості акції, частки та інші види власного капіталу;
• похідні фінансові інструменти – ф'ючерсні контракти, форвардні контракти та інші похідні цінні папери.
Основою фінансових інструментів є цінні папери – це грошові документи, що засвідчують право володіння корпоративними правами або відносини позики, визначають взаємовідношення між особою, яка їх випустила, та їх власником і передбачають, як правило, виплату доходу у вигляді дивідендів або процентів, а також можливість передачі грошових та інших прав, що випливають з цих документів, іншими особами.
Відповідно до діючого законодавства України можуть випускатися та обертатися на фондовому ринку такі види цінних паперів:
1. Основні (боргові та права власності);
• акції;
• облігації внутрішніх та зовнішніх державних позик;
• облігації місцевих позик;
• облігації підприємств;
• казначейські зобов’язання республіки.
2. Похідні цінні папери:
• ф’ючерсні контракти (форвардні);
• варанти (опціони);
• свідоцтва (депозитні розписки).
Акція – це цінний папір, що засвідчує внесення її власником грошових коштів і підтверджує зобов’язання відшкодувати йому номінальну вартість цього цінного паперу, у передбачуваний в ньому строк.
Казначейські зобов’язання України – вид цінних паперів на пред’явника, що розміщуються виключно на добровільних засадах серед населення, засвідчують внесення їх власниками грошових коштів до бюджету і дають право на одержання фінансового доходу.
Ощадний сертифікат – письмове свідоцтво банку про депонування грошових коштів, яке засвідчує право вкладника на одержання після закінчення встановленого строку депозиту і процентів за ним.
Інвестиційний сертифікат – це цінний папір, який випускається компанією з управління активами пайового інвестиційного фонду та засвідчує право власності інвестора на частку в пайовому інвестиційному фонді.
Вексель – це цінний папір, який засвідчує безумовне, грошове зобов’язання, за яким одна особа зобов’язана сплатити іншій визначену суму коштів у визначений строк, правовий статус якого регулюється законодавством про вексельний обіг.
Ф’ючерсний контракт – це стандартний документ, який засвідчує зобов’язання придбати (продати) базовий актив у визначений час та на визначених умовах у майбутньому, із фіксацією ціни на момент укладання зобов’язаннь сторонами контракту.
Опціон – це стандартний документ, який засвідчує право придбати (продати) базовий актив на визначених умовах у майбутньому, із фіксацією ціни на момент укладання такого контракту або на час такого придбання за рішенням сторін контракту.
Варант – це різновид опціону на купівлю, який випускається емітентом разом з власними привілейованими акціями чи облігаціями, та надає його власнику право на придбання простих акцій даного емітента протягом певного періоду за певною ціною.
Депозитарна розписка (свідоцтво) – це похідний цінний папір, що засвідчує право власності інвестора-резидента на визначену кількість цінних паперів іноземного емітента, загальний обсяг емісії яких обліковується в іноземній депозитарній установі.

Питання для роздуму, самоперевірки, повторення

1. Сутність ринку фінансових послуг.
2. Суб’єкти ринку фінансових послуг.
3. Різновиди фінансових інструментів.
4. Що є основою фінансових інструментів?
5. Казначейські зобов’язання України.
6. Що належить до фінансових установ?
Завдання, вправи, тести

Завдання 1.1
Виберіть правильний варіант відповіді на питання.
1. До основних суб’єктів ринку фінансових послуг належать:
а) фінансові інститути, держава, комерційні організації;
б) власники фінансових ресурсів, їх користувачі, фінансові посередники, держава в особі спеціальних органів нагляду та контролю;
в) домашні господарства, підприємства, фінансові інститути, держава.
2. Кредитні гроші бувають у вигляді:
а) векселя;
б) чека;
в) облігації;
г) акції.
3. Фондовий ринок України є слабким:
а) так;
б) ні;
в) є сильним.
4. Відповідно до діючого законодавства України можуть випускатися та обертатися на фондовому ринку такі види цінних паперів:
а) основні;
б) похідні цінні папери;
в) основні та похідні цінні папери.
5. Депозитарна розписка (свідоцтво) – це похідний цінний папір, який засвідчує:
а) право власності інвестора-резидента на визначену кількість цінних паперів іноземного емітента;
б) зобов’язання придбати (продати) базовий актив у визначений час та на визначених умовах у майбутньому;
в) безумовне, грошове зобов’язання, за яким одна особа зобов’язана сплатити іншій визначену суму коштів у визначений строк;
г) право придбати (продати) базовий актив на визначених умовах у майбутньому, із фіксацією ціни на момент укладання такого контракту або на час такого придбання за рішенням сторін контракту.
6. Письмове свідоцтво банку про депонування грошових коштів, яке засвідчує право вкладника на одержання після закінчення встановленого строку депозиту і процентів за ним – це:
а) ф’ючерсний контракт;
б) ощадний сертифікат;
в) акція;
г) варант;
Завдання 1.2
Інвестор купив опціони на продаж 100 акцій за ціною використання 110 грн. за кожну акцію. Поточний курс 105 грн. Тривалість контракту 3 місяці. ціна опціону 5 грн. Визначити премію продавця опціону і результат операції інвестора, якщо через 2 місяці вартість однієї акції підніметься до 120 грн.

ТЕМА 2 ПОНЯТТЯ І КЛАСИФІКАЦІЯ ФІНАНСОВОГО ПОСЕРЕДНИЦТВА

План викладу і засвоєння матеріалу
2.1 Поняття фінансового посередництва
2.2 Класифікація фінансового посередництва
2.3 Основні функції фондової біржі

2.1 Поняття фінансового посередництва
На фінансовому ринку здійснює свою діяльність велика кількість посередників, які за звичайну плату надають різні види фінансових послуг. Ці послуги пов’язані з емісією і обігом на вторинному ринку фінансових активів. На первинному ринку посередники сприяють інвестуванню коштів у різні галузі економіки та залученню коштів для забезпечення потреб державного бюджету.
На вторинному ринку фінансові посередники забезпечують стабільне функціонування ринку, а також задовольняють інтереси юридичних та фізичних осіб щодо інвестування коштів у фінансові активи та вилучення їх з процесу інвестування. При цьому посередники надають інформаційні, консультаційні, управлінські послуги.
Фінансові посередники, як правило, – це великі структури. До них належать: банківська система, небанківські кредитні інститути, контрактні фінансові інститути. Фінансові посередники практично створюють нові фінансові активи. Вони мають можливість отримувати прибуток за рахунок економії, що обумовлена зростанням масштабу операцій, здійснюючи аналіз кредитоспроможності потенційних кредиторів, розробку порядку надання позик і розрахунків за них, рівномірно розподіляючи ризики. Вони таким чином допомагають приватним особам, що мають заощадження, диверсифікувати їх (вкласти капітал у різні підприємства), тобто «не складати всі яйця до одного кошика». Крім того, система спеціалізованих фінансових посередників може надати тим, хто має заощадження, більші вигоди, ніж просто можливість одержувати відсотки.
Отже, фінансове посередництво, яке є першим сегментом ринку фінансових послуг, відображає відносини, які складаються на фінансовому ринку у процесі руху фінансових ресурсів і грошових коштів. Функціонування більшої частини фінансового ринку забезпечують фінансові посередники, які здійснюють, з одного боку, мобілізацію тимчасово вільних ресурсів, а з іншого — їх продаж. Ця частина повністю належить до ринку фінансових послуг. В окремих випадках операції купівлі-продажу фінансових ресурсів можуть здійснюватись безпосередньо між продавцем і покупцем, наприклад: придбання акцій інвестором безпосередньо в емітента. Подібні операції є складовою функціонування фінансового ринку, але не належать до ринку фінансових послуг, оскільки послуга як така відсутня. Водночас посередництво у перебігу грошових коштів може бути пов’язане і з додатковими послугами у розрахунках — різноманітні операції банків з векселями (авалювання, акцептування, інкасування), операції з перевідступлення боргу (факторинг, форфейтинг). Ці операції відносять до ринку фінансових послуг, але вони не належать до фінансового ринку. У цілому до фінансових посередників відносять комерційні банки та небанківські кредитні установи, фінансові, факторингові й лізингові компанії, інституційних інвесторів, фондові та валютні біржі.

2.2 Класифікація фінансового посередництва
Переміщення капіталу трьома різними засобами від тих, хто має заощадження, до тих, хто їх потребує, зображено на схемах.

Цінні папери
(акції або облігації)

гроші

Схема 1.1 Пряме (безпосереднє) переміщення (трансферт)

Безпосереднє переміщення грошей та цінних паперів, як показано у верхній частині діаграми, відбувається, коли компанія передає свої акції або облігації безпосередньо власникам грошових коштів без посередництва будь-яких фінансових інститутів.

Цінні Цінні
папери папери

гроші гроші

Схема 1.2 Непряме переміщення через інвестиційні банки

Компанія продає свої акції та облігації інвестиційному банку, який, у свою чергу, продає ці ж цінні папери компаніям і особам, що мають заощадження. Банк бере на себе ризик, тому що може бути неспроможним перепродати їх тим, хто має заощадження, за ту суму, за яку цінні папери були придбані. Оскільки нові цінні папери розміщені, і компанія одержує свій дохід від їх продажу, це є операцією на первинному ринку. Хоча цінні папери продаються два рази, реально цей процес є однією операцією на первинному ринку цінних паперів з інвестиційним банкіром у ролі брокера, який допомагає руху (трансферу) капіталу від тих, хто має заощадження, до підприємств. Інвестиційний банкірський дім: об’єднання, яке гарантує розміщення цінних паперів і розподіляє нові цінні папери, що рекомендуються для інвестицій, а також сприяє фінансуванню компаній (підприємств).

Цінні Цінні
папери папери

гроші гроші

Схема 1.3. Непряме переміщення (трансфер) з використанням фінансового посередника

Переміщення (трансфер) капіталу також може здійснюватись за допомогою «фінансового посередника». Спочатку посередник купує кошти у тих, хто має заощадження, в обмін на свої власні цінні папери, а потім використовує ці кошти для придбання і збереження цінних паперів компанії. Наприклад, той, хто має заощадження, може дати банку певну суму в доларах, одержуючи замість того від нього депозитний сертифікат, а потім банк зміг би позичити гроші якій-небудь малій компанії у вигляді позики під нерухомість. Отже, фінансові посередники засновують нові форми капіталу, у даному випадку – депозитні сертифікати, які й надійніші, й ліквідніші за заставні (іпотеки). Тому вони і є більш якісними цінними паперами, що зберігаються більшістю осіб із заощадженнями. Наявність фінансових посередників значно збільшує ефективність ринків короткотермінового і довготермінового позикового капіталу.

2.3 Основні функції фондової біржі

Фондова біржа являє собою певним чином організований ринок, на якому власники цінних паперів здійснюють через членів біржі, що виступають посередниками, операції купівлі-продажу. Контингент членів біржі складається з торговців цінними паперами і кредитно-фінансових інститутів.
Фондова біржа – це, насамперед, місце, де знаходять один одного продавець і покупець цінних паперів, де ціни на ці папери визначаються попитом і пропозицією на них, а сам процес купівлі-продажу регламентується правилами і нормами, тобто це певним чином організований ринок цінних паперів.
Товарами на цьому ринку виступають цінні папери − акції, облігації і т.д., а цінами цих товарів − курси цих паперів. Постає питання: як співвідносяться між собою поняття ринок і біржа, біржа й аукціон?
Спільне між біржею і ринком − установлення цін товарів залежно від попиту і пропозицій на них. Але, на відміну від ринку, на біржі можуть продаватися не всі товари, а тільки допущені на неї, це з одного боку, а з другого, способи купівлі-продажу на біржі значно різноманітніші, ніж на ринку, але, більш регламентовані.
Що стосується аукціону, то про нього на біржі нагадує спосіб призначення ціни: її викрикують. У епоху електроніки така система може здаватися лише даниною традиції, але, на думку біржовиків, вона виконує ряд корисних функцій: створює необхідну ринкову атмосферу, забезпечує публічність торгів. При однаковій ціні на запропоновані товари вони скоріше дістануться тому, хто голосно викрикнув ціну, тому "голосові дані" на біржі, як і на аукціоні, мають неабияке значення але, на відміну від аукціону, ціни на товари на біржах не тільки зростають відносно стартових, але і падають.
Отже, біржа має у своїх характеристиках як риси історичних попередників (таких як ринки, ярмарки, аукціони), так і власну специфіку.
Функції фондової біржі:
а) створення постійно діючого ринку;
б) визначення цін;
в) поширення інформації про товари і фінансові інструменти, їх ціну, умови обігу;
г) підтримка професіоналізму торговельних і фінансових посередників;
д) вироблення правил;
е) індикація стану економіки, її товарних сегментів і фондового ринку.
Усього у світі близько 150 фондових бірж, найбільшими є такі: Нью-Йоркська, Лондонська, Токійська, Франкфуртська, Тайванська, Сеульська, Цюрихська, Паризька, Гонконгівська і біржа Куала Лумпур.

Питання для роздуму, самоперевірки, повторення

1. Загальне поняття фінансового посередництва.
2. У чому відмінність між прямим переміщенням (трансфером) капіталу (від тих, хто має заощадження, до тих, хто їх потребує), непрямим переміщенням через інвестиційні банки та непрямим переміщенням капіталу з використанням фінансового посередника.
3. Поняття і функції фондових бірж.

Завдання, вправи, тести

Завдання 2.1
Виберіть правильний варіант відповіді на питання
1. На вторинному ринку ……………….. забезпечують стабільне функціонування ринку.
а) фінансові посередники;
б) фізичні особи;
в) юридичні особи.
2. Фінансові посередники, як правило, – це
а) фізичні особи;
б) акціонерні товариства;
в) великі структури.
3. Місце, де знаходять один одного продавець і покупець цінних паперів, – це :
а) фондова біржа;
б) акціонерне товариство;
в) інвестиційний банк.
4. Який із способів переміщення капіталу є правильним:
а) банківський;
б) біржовий;
в) прямий .
5. Яка кількість фондових бірж існує у світі
а) 112;
б) майже 200;
в) менше 50;
г) близько 150.
6. Хто забезпечує більшу частину функціонування фінансового ринку
а) акціонерні товариства;
б) фінансові посередники;
в) фізичні особи;
г) юридичні особи.

Завдання 2.2
Визначити внутрішню і тимчасову вартість опціону за такими даними: поточний курс купівлі акції – 150 грн, ціна використання – 120 грн, премія, сплачена за опціон, – 50 грн.

Завдання 2.3
Акціонерне товариство випустило 1999 року 30 % облігації із строком погашення 5 років номіналом 100 грн.
1. Ринкова дохідність облігацій 2000 року склала 32 %. Розрахуйте вартість облігації за цих умов.
2. Якщо 2001 року відсоткові ставки знизяться до 20 %, як це вплине на вартість облігацій? Порівняйте з попереднім роком.

ТЕМА 3 ІНСТИТУЦІОНАЛЬНА СТРУКТУРА РИНКУ ФІНАНСОВИХ ПОСЛУГ. СЕГМЕНТАРНА СТРУКТУРА РИНКУ

План викладу і засвоєння матеріалу
3.1 Інституціональна структура ринку фінансових послуг
3.2 Сегментарна структура ринку фінансових послуг
3.3 Страхування – сегмент ринку фінансових послуг

3.1 Інституціональна структура ринку фінансових послуг
Сучасна інституціональна структура ринку фінансових послуг складається з бірж, банків, брокерських фірм, системи міжбіржових і міжброкерських (міждилерських) зв'язків, інвестиційних фондів. У великих містах країн СНД виникають фірми, що спеціалізуються на маркетингу цінних паперів та інвестиційних консультаціях. Існує також своєрідна надбудовна система фондових інститутів у вигляді численних асоціацій, об'єднань, холдингів тощо, які ставлять перед собою як некомерційні цілі координації біржової діяльності, визначення стратегічних напрямів розвитку фінансового ринку, уніфікації торговельних правил, так і суто комерційні завдання.
Численні фондові відділи бірж або самостійні фондові біржі становлять організований ринок цінних паперів (усі інші інститути належать до неорганізованого ринку). На відміну від неорганізованого, організований ринок передбачає насамперед гласне котирування найякісніших, елітних цінних паперів. Тому йому властива функція індикатора ринкової кон'юнктури. Котирування ж обігових цінних паперів на неорганізованому ринку ґрунтується на біржових котируваннях.
Однак такої спеціалізації інститутів фінансового ринку в Україні ще не досягнуто. Заснування численних організаційних структур, що їх називають біржами, сприяло створенню досить оригінальної структури і спеціалізації інститутів фінансового ринку. Основна маса капіталу у процесі засновництва була направлена у сферу оптової торгівлі, бо саме тут норма прибутку була найвищою. Проте ця норма не була гарантованою, вона часто і непередбачувано змінювалася під впливом випадкових чинників, зумовлених загальною економічною та політичною нестабільністю загалом і перебудовою системи оптової торгівлі зокрема. Щоб створити досить стійкий у часі потік прибутків, тобто забезпечити виживання, організації оптової торгівлі, що називають себе біржами, пішли двома шляхами: широкої диверсифікації діяльності та вузької (галузевої) спеціалізації. Нині починається процес конвергенції двох напрямів, унаслідок чого з'являються універсальні біржі-холдинги з численними спеціалізованими підрозділами. Як приклад такої конструкції наведемо створену в Росії товарно-сировинну біржу, яка вже понад два роки посідає домінуюче місце на ринку біржових послуг.
Необхідною ланкою таких диверсифікаційних конгломератів є фондові підрозділи (відділи). Вони несуть функціональне навантаження двох типів. З одного боку, ці відділи виконують традиційні функції, властиві фондовим інститутам: дають місця брокерам для торгівлі цінними паперами, забезпечують їх засобами зв'язку, організовують розрахункові відносини, стягують біржові збори. З іншого боку, фондові відділи є своєрідним стратегічним резервом створення універсальних бірж.
Ця особлива роль фондових відділів визначається потребою закріплення частки економічного простору за кожною універсальною біржею, що досягається шляхом зосередження в руках засновників біржі контрольного пакета акцій приватизованих підприємств — основних постачальників (продавців) товарів для цієї біржі. Оскільки до складу засновників бірж входять, як правило, керівники найбільших підприємств-постачальників, то завдання утримання контрольного пакета вирішується просто. Причому є можливість сформувати його як за рахунок квоти керівників і частини колективу приватизованого підприємства, так і за рахунок скуповування дозволеної законом частки акцій на відкритому ринку.

3.2 Сегментарна структура ринку фінансових послуг
У міжнародній фінансовій практиці єдиного методу структуризації ринку фінансових послуг не існує. Проте у більшості розвинених країн оптимальна структура національних фінансових ринків визначається за такими ознаками:
- за терміном реалізації майнових прав (боргових зобов’язань);
- за групою фінансових активів (видом фінансових інструментів).
За першою ознакою розрізняють два основних сегменти фінансового ринку: ринок грошей і ринок капіталів.
Слід зазначити, що такий традиційний поділ міжнародних фінансових ринків на ринок грошей і ринок капіталів у сучасних умовах їх функціонування носить дещо абстрактний характер. Ця абстрактність визначається тим, що сучасні фінансові (банківські) технології та умови емітування багатьох фінансових інструментів передбачають відносно доступний спосіб трансформації окремих короткострокових фінансових активів у довгострокові та навпаки.
Ринок грошей (money market) – сегмент ринку фінансових послуг, на якому торгують тільки короткостроковими борговими інструментами, термін погашення яких менший року.
У сегменті ринку грошей, який ще називають монетарним ринком, продаються і купуються кошти у вигляді короткострокових позик (до одного року) і депозитних операцій.
До основних інструментів ринку грошей належать: міжбанківські вклади та депозити, депозитні сертифікати, банківські акцепти, векселі та інші. Фінансові інструменти, якими торгують на ринку грошей, є надійними та високоліквідними, оскільки зазнають незначного коливання цін. Ризик непогашення боргу також мінімальний, оскільки переважна більшість інструментів ринку грошей – це короткострокові боргові зобов’язання першокласних позичальників (уряду, центробанку, комерційних банків, фірм та корпорацій) з високим рейтингом кредитоспроможності.
На ринку грошей продаються короткострокові фінансові інструменти (ресурси) за цінами, які залежать від джерела надходження коштів і кредитоспроможності позичальника. Відсоткова ставка за інструментами грошового ринку важлива за таких обставин:
а) вона показує рівень доходу, на який погоджуються кредитори;
б) коливання відсоткової ставки може вплинути на приплив коштів у ліквідні активи;
в) вона визначає вартість (ціну) кредиту для позичальника.
Для позичальників ринок грошей забезпечує доступ до короткострокових кредитів, одночасно забезпечуючи ліквідність для кредиторів.
У свою чергу, структура ринку грошей складається з валютного ринку та ринку короткострокових кредитів.
При цьому валютний ринок охоплює операції купівлі−продажу (обміну) іноземних валют і платіжних документів, які обслуговують широке коло зовнішньоекономічних операцій, страхування валютних ризиків, диверсифікацію валютних резервів і забезпечення валютної ліквідності тощо.
Ринок капіталів (capital market) – сегмент ринку фінансових послуг, на якому купують і продають довгострокові боргові та майнові інструменти, терміни реалізації яких становить більше року. На ринку капіталів обертаються акції та облігації корпорацій, заставні, цінні папери урядових установ та інші. На ринку капіталів кредитори і позичальники домовляються про обмін коштів на фінансові інструменти (акції, облігації), які можна перепродати за альтернативною вартістю, що вимірюється нормою позичкового відсотка. Ринки полегшують продаж фінансових інструментів для мобілізації коштів, забезпечуючи ліквідність фінансових активів.
Функціонування ринку капіталу дозволяє фірмам розв’язувати проблеми як формування фінансових ресурсів для реалізації реальних інвестиційних проектів, так і ефективного фінансового інвестування (здійснення довгострокових капітальних вкладень). Фінансові активи, що обертаються на ринку капіталу, як правило, менш ліквідні; для них характерний найбільший рівень фінансового ризику і відповідно більш високий рівень дохідності.
З іншого боку, усі операції, що відбуваються на ринку фінансових послуг, умовно можна поділити на дві великі групи – кредитні та інвестиційні. Відповідно можна виділити і два сектори цього ринку: сектор кредитів і сектор цінних паперів, у яких відбуваються процеси кредитування та інвестування.
Основним критерієм такого поділу виступає той чи інший тип фінансових інструментів (активів). Якщо ж неможлива їх вільна купівля−продаж (боргові зобов’язання за кредитами), то ми маємо справу з кредитним ринком, якщо ж зобов’язання або фінансові інструменти вільно продаються і купуються, то відповідно – з учасниками ринку цінних паперів
У свою чергу, кожен виділений структурний сегмент фінансового ринку можна розділити ще на окремі сектори (мікросегменти), в основу яких покладено конкретний вид фінансового інструмента (акція, облігація, вексель) або фінансової послуги (фінансові ф’ючерси, валютні опціони тощо). Кожен із вказаних сегментів фінансового ринку слід розглядати як самостійну ланку, для якої характерна своя специфіка та особливості функціонування, власні правила укладання фінансових угод тощо. Разом з тим, характеризуючи окремі сегменти (сектори) фінансових ринків, необхідно зазначити, що всі вони тісно взаємопов’язані між собою і функціонують в одному ринковому просторі. Так, усі сектори ринків, які обслуговують обіг різних за спрямованістю фінансових активів (інструментів), є одночасно складовою частиною як ринку грошей, так і ринку капіталів. Наприклад, один і той самий фінансовий актив може виступати товаром (послугою) декількох структурних ринків. Процес переливу фінансових ресурсів із одного сегмента (сектора) фінансового ринку в інші відбувається шляхом сек’юритизації. Зараз процес сек’юритизації на міжнародному фінансовому ринку характеризується переміщенням операцій з ринку позичкових капіталів на ринок цінних паперів (зокрема на ринок єврооблігацій) і забезпечує зниження витрат (ризиків) у залученні кредитів.
Ринок позичкових капіталів (кредитний ринок) охоплює відносини, що виникають з приводу акумуляції кредитними установами коштів фізичних і юридичних осіб та їх надання у вигляді позик на умовах зворотності, строковості та платності. Отже, об’єктом оперування є не самі гроші, а лише право на тимчасове користування грошовими коштами.
Ринок цінних паперів – охоплює як кредитні відносини, так і відносини співволодіння, які оформляються стандартними документами (цінними паперами). На цьому ринку здійснюється емісія, купівля-продаж цінних паперів, формується ціна на них, урівноважується попит і пропозиція.

3.3 Страхування – сегмент ринку фінансових послуг

Страхування з погляду ринку фінансових послуг є сукупністю фінансових послуг з приводу формування колективних страхових фондів і фінансового відшкодування різних втрат і збитків. При цьому страхові компанії можуть розглядатись і як виробники страхових послуг, і як фінансові посередники. Їх фінансове посередництво здійснюється у двох напрямах. По-перше, між страхувальниками і застрахованими у процесі перерозподілу коштів страхових фондів. По-друге, між страхувальниками і споживачами фінансових ресурсів при їх розміщенні на фінансовому ринку. Сукупність страховиків і страхових послуг формує страховий ринок, який є другим сегментом ринку фінансових послуг.
Страхування є найбільш доцільною, економною, ефективною і раціональною формою створення страхових фондів. Порівняно з самострахуванням воно значно дешевше, оскільки базується на солідарній відповідальності. Витрати юридичних і фізичних осіб на страхування характеризують їх плату за зниження рівня ризику фінансових втрат. Організація страхової справи забезпечує її надійність і раціональність: з одного боку, наявність централізованих коштів дає високі гарантії відшкодування збитків, з іншого — дає змогу ефективно використовувати тимчасово вільні кошти на фінансовому ринку.
Страхування – це система обмінно-перерозподільних відносин з приводу формування і використання колективних страхових фондів на засадах солідарної відповідальності.
З позицій цільового формування і використання страхових фондів — це перерозподільні відносини між тими суб’єктами, що сплачували страхові внески, і тими, хто отримує відшкодування збитків. З погляду взаємовідносин окремих суб’єктів зі страховими компаніями — це плата за хеджування ризику (плата за спокій), тобто обмінні відносини. Розміщення коштів страхових фондів на фінансовому ринку відображає відносини з приводу торгівлі тимчасово вільними фінансовими ресурсами, тобто перерозподіл ресурсів між учасниками страхування та іншими суб’єктами фінансових відносин.
Організація страхової справи ґрунтується на виділенні суб’єктів страхування і форм страхових відносин.
Основними суб’єктами страхування є страховик, страхувальник і застрахований.
Страховик — юридична особа — страхова компанія, яка діє на підставі відповідної ліцензії, беручи на себе зобов’язання щодо створення колективного страхового фонду і виплати з нього страхового відшкодування. За методом фінансової діяльності страховик є звичайною підприємницькою структурою, що діє на основі комерційного розрахунку. За предметом діяльності (фінансовими ресурсами) страховик є фінансовою інституцією.
Страхувальник — юридична чи фізична особа, яка на підставі відповідної угоди зі страховиком сплачує страхові внески до страхового фонду.
Застрахований — юридична чи фізична особа, якій належить страхове відшкодування при настанні страхового випадку. Крім того, може виділятись такий суб’єкт, як отримувач страхового відшкодування в тих випадках, коли його не може отримати застрахований.
Фінансова діяльність страховика, що є основним суб’єктом здійснення страхування, засновується на загальних для всіх суб’єктів підприємницької діяльності засадах. Водночас переважна частина фінансових ресурсів, що перебувають у їх розпорядженні − це кошти колективних страхових фондів. Тому треба чітко розрізняти фінансову діяльність безпосередньо страхової компанії (в цілому вона ідентична іншим суб’єктам) і рух коштів страхових фондів. Водночас ці фонди можуть у межах чинного законодавства використовуватися страховими компаніями в їх фінансовій діяльності. Головним напрямом такого використання є їх розміщення на фінансовому ринку та отримання певних доходів, насамперед від інвестиційних та кредитних операцій.
Відносини страхування є досить різноманітними. Як правило, вони є дво- чи тристоронніми. Двосторонні відносини складаються між страховиком і страхувальником, який водночас є і застрахованим. Тристоронні відносини виникають між страховиком, страхувальником і застрахованим.
В окремих випадках у страхових відносинах може брати участь кілька страховиків. Це засновується на двох формах страхових відносин: співстрахування і перестрахування. Співстрахування — це участь у страхуванні відразу кількох страховиків. Перестрахування — це передання договору страхування від одного страховика до іншого. У цих відносинах виділяються два суб’єкти: перестрахувальник і перестраховик. Перестрахувальник — це страховик, який передає другому договір страхування, перестраховик — це страховик, який приймає договір страхування і зобов’язання з нього.
Страхові відносини характеризуються рухом грошових потоків, зображених на схемі 3.1 (пунктирними лініями зображено відносини перестрахування):

 

Схема 3.1 Грошові потоки в страхуванні

Як видно з наведеної схеми, страхові відносини охоплюють:
 страхові платежі;
 виплату страхового відшкодування;
 перестрахування;
 розміщення тимчасово вільних коштів на фінансовому ринку;
 отримання доходів від розміщення коштів на фінансовому ринку.
Страхові платежі — це перерахування одноразово чи по-
етапно коштів страхувальником страховику. Вони є джерелом формування як колективного страхового фонду, так і доходів страхових компаній. Внесення страхових платежів здійснюється на основі страхових тарифів — розміру плати з одиниці страхової суми. Страховий тариф (брутто-ставка) складається з двох частин — нетто-ставки та навантаження. Нетто-ставка відображає ту частину тарифу, яка призначена для виплати страхового відшкодування. Вона залежить від загальних розмірів страхового відшкодування (визначається на основі статистичних досліджень про кількість страхових подій і середню вартість відшкодування на одну подію) та кількості страхувальників, охоплених цим видом страхування. Навантаження відображає витрати страховика, пов’язані з проведенням страхування, та його прибуток.
Страховий тариф — це ціна страхування. Це основний чинник конкуренції на страховому ринку. Чим більше охоплено страхувальників, чим менші витрати страховика, тим нижчий розмір страхового тарифу і тим більші можливості для залучення нових клієнтів.
Страхове відшкодування — це виплата страховиком застрахованому (або отримувачу) повної чи часткової суми збитків. Розмір страхового відшкодування залежить від двох чинників — страхової суми і страхового збитку. Страхова сума характеризує масштаби даної страхової операції, тобто на яку суму застраховано той чи інший об’єкт. Ця сума визначається, з одного боку, вартісною оцінкою об’єкта страхування, а з іншого — можливостями і побажаннями страхувальника. Відношення страхової суми до вартісної оцінки об’єкта страхування характеризує страхове забезпечення, яке не може перевищувати 100%. Страховий збиток являє собою вартісну оцінку заподіяних застрахованому втрат.
Існують різні системи визначення розміру страхового відшкодування. Основними є методи повної та пропорційної відповідальності. При повній відповідальності страховика страхове відшкодування виплачується в розмірі заподіяних збитків, але не більше страхової суми. При пропорційній системі відповідальність розподіляється між страховиком і застрахованим у пропорції, яка відображає співвідношення між страховою сумою і вартісною оцінкою об’єкта страхування. Наприклад, якщо страхова сума становить половину вартісної оцінки об’єкта страхування, то застрахованому буде виплачено страхове відшкодування у розмірі 50% від суми заподіяних збитків.
Перестрахування, як правило, не супроводжується грошовими потоками, пов’язаними з переміщенням коштів страхового фонду між двома страховиками. У взаємовідносинах між перестрахувальником і перестраховиком складаються грошові потоки, що характеризують фінансові відносини між ними з приводу купівлі-продажу договорів страхування. Як правило, вони здійснюються у формі комісійної плати. Ці відносини не належать до страхових грошових потоків, оскільки вони не характеризують рух коштів страхових фондів.
Взаємовідносини з фінансовим ринком характеризують розміщення на ньому тимчасово вільних коштів страхових фондів і отримання від цього доходів. Ці доходи розподіляються на дві частини. Одна з них формує доходи страхових компаній і становить певну частину їхнього прибутку. Друга частина спрямовується безпосередньо на формування страхових фондів. Вона характеризує здешевлення страхування для страхувальників за рахунок використання їхніх коштів (страхових платежів) на фінансовому ринку. Це важлива складова раціонального й ефективного використання фінансових ресурсів країни в цілому.
Страхові відносини між суб’єктами страхування і грошові потоки регулюються відповідними угодами між страховиком і страхувальником, які мають юридичну силу. Документ, який засвідчує факт страхування, називається страховим полісом (свідоцтвом). Він видається страховиком після сплати страхового внеску (разового чи першого). У страховому полісі вказуються об’єкт і вид страхування, строки дії договору і страхові випадки. Розрізняють терміни «страховий випадок» і «страхова подія». Страховий випадок — це можлива подія, настання якої може спричинити збитки. Вона характеризує певний ризик, від якого і здійснюється страхування. Страхова подія являє собою подію, що фактично настала. Вона має бути офіційно зареєстрована. Тобто страховий випадок — це можлива подія, а страхова подія — це та, що відбулася.

Питання для роздуму, самоперевірки, повторення
1. Що таке страхування?
2. Хто є суб’єктами страхування?
3. Чим характеризуються відносини співстрахування?
4. У чому полягає сутність перестрахування?
5. З чого складається страховий тариф?

Завдання, вправи, тести

Завдання 3.1
Виберіть правильний варіант відповіді на питання.
1. Виплата страховиком застрахованому (або отримувачу) повної чи часткової суми збитків – це:
а) страховий тариф;
б) страхове відшкодування;
в) страхові платежі.
2. Численні фондові відділи бірж або самостійні фондові біржі становлять
а) організований ринок цінних паперів;
б) фондовий ринок;
в) фінансовий ринок.
3. Страхові платежі — це
а) перерахування одноразово чи поетапно коштів страхувальником страховику;
б) виплата страховиком застрахованому повної чи часткової суми збитків;
в) отримання доходів від розміщення коштів на фінансовому ринку.
4. Участь у страхуванні відразу кількох страховиків це –
а) страхування;
б) співстрахування;
в) перестрахування.
5. Юридична чи фізична особа, якій належить страхове відшкодування при настанні страхового випадку, називається:
а) страховик;
б) страхувальник;
в) застрахований.

Завдання 3.2
Інвестор купив опціон на 1000 акцій за ціною використання 120 грн, термін дії опціону – три місяці. Поточний курс акцій 1150 грн. Ціна опціону 10 грн. Визначити:
1. Премію продавця опціону.
2. результат операції інвестора, якщо через три місяці ціна акції становитиме 120 грн.

ТЕМА 4 ФІНАНСОВІ ПОСЛУГИ НА ГРОШОВОМУ І ВАЛЮТНОМУ РИНКАХ

План викладу і засвоєння матеріалу
4.1 Сутність грошового і валютного ринків
4.2 Фінансові послуги на грошовому і валютному ринках
4.3 Прямі портфельні інвестиції
4.4 Інструменти валютного ринку

4.1 Сутність грошового і валютного ринків
Грошовим ринком називається сектор ринку, на якому здійснюється купівля та продаж грошей як специфічного товару, формуються попит і пропозиція та ціна на цей товар. Продаж грошей відбувається у формі передачі грошей їх власниками своїм контрагентам у тимчасове користування в обмін на фінансові інструменти, які надають їм можливість зберегти власність на ці гроші, відновити права розпоряджання ними та отримати дохід.
Купівля грошей є формою одержання суб’єктами ринку у своє розпорядження певної суми грошей в обмін на фінансові інструменти.
Фінансові інструменти – це зобов’язання покупців перед продавцями грошей:
1) неборгові – зобов’язання з надання права участі в управлінні діяльністю покупця грошей та його доходах, завдяки чому за продавцем грошей зберігається не тільки право власності на них, а і певною мірою право розпоряджання ними (акції, страхові угоди).
2) боргові – зобов’язання за якими покупець грошей має повернути продавцеві одержану від нього суму і сплатити за нею дохід:
а) депозитні зобов’язання, за якими продавці передають гроші у повне розпорядження покупця за умови їх повернення і сплати їх доходу (поточні та строкові рахунки, депозитні та ощадні сертифікати).
б) позикові зобов’язання, за якими продавці, передаючи гроші покупцям, вносять певні обмеження в право розпоряджатися цими грошима (кредитні угоди, облігації, векселі).
Специфічні особливості грошового ринку:
1. Купівля−продаж грошей відбувається лише за наявності вільних ресурсів в одних суб’єктів ринку та необхідності у їх використанні інших.
2. Передача грошей від власника до їх утримувача відбувається за допомогою фінансових інструментів.
3. Унаслідок купівлі та продажу грошей їх продавець не втрачає право на продану суму грошей і добровільно передає право розпоряджання ними покупцеві на заздалегідь визначених умовах.
4. У момент продажу грошей продавець не отримує еквіваленту, а покупець відповідного реального права власності, бо розпоряджається купленими грошима тимчасово.
5. Метою купівлі-продажу грошей є отримання додаткового доходу. Продавцем − у вигляді проценту, покупцем − у вигляді прибутку.
Валютний ринок — система міжнародних валютних відносин щодо організації та купівлі-продажу національних й іноземних валют з метою забезпечення міжнародних платежів.
Серед суб'єктів валютного ринку домінуюча роль належить транснаціональним банкам, які здійснюють готівкові та безготівкові міжбанківські операції. Унаслідок цього такі банки мають вирішальний вплив на валютні курси, масштаби валютного обігу.
Щодо механізму торгівлі валютою, то кожний великий банк розсилає своє котирування валют іншим банкам, тобто зазначає, за яким курсом він може вести торгівлю з іншими банками. Якщо курс влаштовує банк, то маклер зв'язується з маклером іншого банку телефоном або по телефаксу та укладає з ним угоду.
Об'єктами валютного ринку є не лише національні грошові одиниці, а й цінні папери, платіжні документи (чеки, векселі, акредитиви та ін.) в іноземній валюті.
До найпотужніших валютних ринків світу належать валютні центри Нью-Йорка, Лондона, Парижа, Цюриха, Франкфурта-на-Майні, Сан-Франциско, Токіо та ін. Валютний оборот у цих центрах перевищує 90 трлн дол. на рік. Значною мірою такий оборот складається з міжбанківських операцій, які здійснюють приблизно 750 потужних комерційних банків та їх філій.
Понад 65 % світового валютного обороту припадає на американський долар. Вагома, але менша частка такого обороту припадає також на німецьку марку, англійський фунт стерлінгів, японську єну.
Операції на валютному ринку. Двома основними видами операцій на валютному ринку є операції на умовах "СПОТ' та операції форвардного типу.
Операція "СПОТ" (від англ. spot — наявний, оплачуваний) — валютна угода, за якою поставка валюти здійснюється, як правило, протягом 24 годин.
Відповідно до цього встановлюється і валютний курс "СПОТ", який є базовим курсом на момент укладання угоди. Різниця в часі між поставкою і оплатою валюти зумовлена необхідністю проведення банківських операцій з розрахунків.
Форвардна операція (від англ. forward — вперед) − позабіржова термінова угода, за якою розрахунок здійснюється через певний період часу на заздалегідь узгоджену дату.
Як правило, такі операції здійснюються банками, промисловими і торговельними компаніями з метою уникнення можливих збитків від коливань валютних курсів. Форвардні валютні курси відрізняються від попередніх курсів на величину "знижки", пов'язану з відстрочкою платежів.
Валютний курс — ціна грошової одиниці однієї країни, виражена у грошових одиницях інших країн.
Необхідність визначення валютного курсу зумовлена потребами в обміні іноземних валют на національну при експорті та імпорті товарів і послуг, надходженні капіталів та їх переведенні за кордон, наданні міжнародних кредитів, переказі грошових доходів та ін.
На валютний курс впливає чимало факторів: стан платіжного балансу; рівень інфляції; співвідношення між попитом і пропозицією кожної валюти; міграція капіталів між країнами; політична стабільність; економічна кон'юнктура; стійкість валюти і довіри до неї та ін. На незначному проміжку часу на курс впливають і психологічні фактори.
Розглянемо наслідки заниженого та завищеного валютних курсів.
Занижений валютний курс порівняно з його купівельною спроможністю зумовлює зниження внутрішніх цін країни нижче за світові. Це підвищує конкурентоспроможність товарів на світовому ринку, дає змогу експортерам продукції продавати її за цінами, нижчими за світові, розширювати експорт товарів і послуг і за тих самих світових цін отримувати при обміні іноземної валюти більше національної валюти, а отже, розширювати обсяги виробництва.
Завищений валютний курс призводить до підвищення внутрішніх цін вище за світові, до зниження конкурентоспроможності товарів і послуг та ефективності експорту (його скорочення і зменшення дохідності). Здешевлюється імпорт товарів і послуг, зростає його ефективність, що може спричинити скорочення національного виробництва. Крім того, відбувається відтік капіталу, зменшується реінвестування прибутків від іноземних капіталовкладень, збільшуються прибутки від іноземних капіталовкладень, зростає реальний зовнішній борг тощо. Одним із методів активного впливу на валютні курси є регулювання платіжного балансу.
Платіжний баланс — співвідношення сум фактичних платежів, які здійснюються країною за певний період (як правило, за рік), і суми платежів, отриманих країною з-за кордону.
Дохідна частина цього балансу враховує валютні надходження від зовнішньої торгівлі, фрахтування суден, капіталовкладень за кордоном, доходів від іноземного туризму, валютно-кредитних операцій та ін. При активному платіжному балансі до країни надходить з-за кордону більша сума платежів, ніж вона виплачує сама.
Валютне регулювання. Основні засоби валютного регулювання:
1) безпосередні операції купівлі-продажу іноземної валюти центральним банком (валютна інтервенція);
2) застосування прямих валютних обмежень у сфері торгівлі (наприклад, введення імпортних депозитів);
3) нормування вивозу валюти для туристів, які виїжджають за кордон;
введення обмежень на відплив капіталу і навіть регламентування імпорту капіталу;
4) політика відсоткових ставок, які впливають на рух валютних цінностей, що не пов'язані з міжнародною торгівлею товарами і послугами.
Засобами валютного регулювання наприкінці 60-х років стало проведення центральними банками узгодженої політики відсоткових ставок. Проблемам валютного регулювання, зокрема зміні окремих елементів міжнародного валютного механізму, відводиться значна роль на щорічних зустрічах керівників семи провідних країн світу (так звана "сімка"). Уперше така зустріч відбулася 1975 р. у Франції. На ній було узгоджено основні принципи сучасної валютної системи, прийняті згодом на Ямайці.

4.2 Фінансові послуги на грошовому і валютному ринках
Організація та особливості функціонування депозитного ринку
Залучення коштів вкладників та інших кредиторів − це основний вид пасивних операцій банків. Залучені засоби комерційних банків формують переважну частину банківських ресурсів. Вони покривають від 80 до 90 % усієї потреби у коштах для здійснення активних банківських операцій. Складаються із депозитів (вкладів) і кредитів (позик), отриманих банком. Максимальний розмір залучених коштів залежить від власного капіталу банків. У різних країнах існують різні нормативи співвідношення між власним капіталом і залученими коштами. Ці нормативи коливаються від співвідношення 1:10 до 1:100. Наприклад, у Швейцарії це співвідношення 1:12, а в Японії 1:83.
Комерційний банк має можливість залучати кошти підприємств, установ, населення та інших банків. За терміном залучені кошти поділяються на ресурси, якими управляють, і поточні пасиви. Ресурси, якими управляють, включають термінові депозити, залучені банком, і міжбанківські кредити. Поточні пасиви формуються залишками коштів на розрахункових, поточних і кореспондентських рахунках.
Вклад (депозит) − це грошові кошти (у готівковій або безготівковій формі, в національній або іноземній валюті), передані до банку їх власником для зберігання на певних умовах. Операції, пов'язані із залученням грошових коштів на вклади, називаються депозитними. Для банків вклади − головний вид їх пасивних операцій і, відповідно, основний ресурс для проведення активних кредитних операцій.
Депозит виникає двома шляхами: банк може прийняти кошти від фізичної особи та фірми і помістити їх на депозитний рахунок або може "утворити" депозит, надаючи клієнту позичку і право розплачуватися чеками проти цього депозиту.
Види депозитних рахунків, які використовуються у практиці сучасних банків, дуже різноманітні, а в результаті фінансових нововведень їх кількість останніми роками зросла. Депозити різняться залежно від строку, умов внеску та вилучення коштів, заплачених процентів, можливістю отримання пільг за активними операціями з банком тощо.
Термінові вклади (рахунки) − це грошові кошти, що зараховуються на депозитні рахунки, на .жорстко обумовлений термін з виплатою відсотка. Ставка плати за ними залежить від розміру та терміну вкладу. У разі дострокового отримання грошових коштів клієнт втрачає відсоток у формі штрафу. На цих рахунках зберігаються кошти, які приносять власнику відсотковий дохід та не призначені для розрахунків з третіми особами.
Депозитні сертифікати видаються тільки юридичним особам. Вони можуть бути іменними або на пред'явника. Право на отримання вкладу за депозитним сертифікатом може бути передане іншій особі. Для фізичних осіб використовуються ощадні сертифікати, що видаються банками як на фіксований термін, так і до запитання.
Певну роль у ресурсах банків відіграють ощадні вклади населення. Особливістю ощадних рахунків є те, що вони не мають фіксованого строку та від власника не вимагається попереднього повідомлення про зняття коштів. Вони вносяться і вилучаються в повній сумі або частково та засвідчуються видачею ощадної книжки.
Ощадні депозити - це не чекові вклади, що приносять відсоток і які можна терміново вилучати. Існують наступні їх типи: рахунки на ощадних книжках; рахунки з випискою стану ощадного вкладу (вкладник має справу з банком через пошту без застосування ощадних книжок); депозитні рахунки грошового ринку. Останні є новим типом ощадних вкладів.
Послуги для здійснення грошових платежів та розрахунків
Розрахунки є системою організації та регулювання платежів за грошовими вимогами і зобов'язаннями. Методи платежу поділяються на готівково-грошові та безготівкові. В оптовому обороті домінують безготівкові платежі та розрахунки, а у сфері роздрібного товарного обміну й досі основна маса угод здійснюється готівкою, незважаючи на те, що останніми десятиріччями там активно впроваджуються різні форми безготівкових розрахунків.
Готівкові розрахунки: готівково-грошові розрахунки гривнями (українською валютою); розрахунки за допомогою кредитних та дебетних карток.
Кредитна картка (англ. card of credit) − платіжно-розрахунковий документ, що видається банком своїм вкладникам для оплати ними товарів та послуг. Кредитні картки активно використовуються у США та країнах Західної Європи. Це пластикова картка із зазначенням імені власника, присвоєного йому номера чи шифру, містять зразок його підпису та строк дії. Сучасні кредитні картки випускаються із запресованим мікропроцесором і мають велику місткість пам'яті (понад 8000 знаків), тому вони реєструють не тільки всі фінансові операції власника, але й оперативно вносять зміни у стан його рахунка в банку, містять відомості про стан здоров'я і т. д. При придбанні товару чи бажанні отримати готівку власник картки пред'являє її комп'ютеру, магазину чи банку, даючи команду про термінову оплату.
На початковому етапі розвитку карткових програм між банками практично не було конкуренції, а пропонований продукт виявився настільки популярним, що банки могли собі дозволити орієнтуватися на найбільш платоспроможних клієнтів та на прикладі Росії встановлювати високі тарифи з обслуговування. Із розширенням клієнтури та загостренням конкуренції тарифи почали плавно знижуватися.
Але, незважаючи на успіхи українських банків у цьому бізнесі, існує безліч проблем, які заважають повноцінному розвитку даного виду діяльності комерційних банків.
Дебетна картка − це платіжно-розрахунковий документ, що видається банками своїм вкладникам для оплати товарів, послуг чи для отримання готівки в банківських автоматах. На відміну від кредитних карток, дебетні картки мають закодовану суму рахунка власника картки. Оплата за дебетними картками проводиться шляхом прямого списання з рахунка платника грошей із суми, закодованої на магнітній стрічці картки. Дебетні картки видаються вкладникам тільки при депонуванні його коштів у банку. Дебетні картки можна використовувати як спосіб доступу до рахунків вкладників.
Організація безготівкового грошового обороту органічно пов'язана із регулюванням готівкового обігу: лімітування залишків у касах зумовлює зберігання основної маси грошей юридичними особами на рахунку в банку. Однак більш дійовий фактор − стимулювання депозитних операцій через виплату банками процентів за вкладами. Ще одна форма прояву органічного зв'язку безготівкового і готівкового обороту − можливість використання розрахункових документів (зокрема перевідних векселів) як для перерахування коштів за рахунками, так і для безпосереднього здійснення платежу. Існує велика різноманітність видів і форм безготівкових розрахунків. Головна особливість безготівкового обороту полягає у використанні спеціальної організаційної форми здійснення самого акту платежу.
Міждержавні розрахунки. Як окрема організаційна форма вони існують в умовах грошової системи закритого типу. З метою організації розрахунків юридичних і фізичних осіб з іноземними партнерами держава укладає угоди з іншими країнами про порядок здійснення взаємних розрахункових відносин. Вони можуть проводитися шляхом використання вільно конвертованої валюти (у цьому випадку організація міждержавних розрахунків зводиться до регулювання порядку одержання вказаної валюти юридичними і фізичними особами) або проведення заліку взаємних вимог та зобов'язань − клірингу. У грошовій системі відкритого типу організація міждержавних розрахунків збігається з державним регулюванням валютних відносин.
За способом оплати товарів та послуг виділяються такі розрахунки:
• оплата за фактичним відвантаженням здійснюється з ініціативи постачальника чи платника одразу ж після відвантаження товарів і надання послуг;
• попередня оплата проводиться (згідно з угодою) до відвантаження, як правило, за ініціативою платника;
• планові платежі здійснюються, виходячи з передбаченого угодою плану регулярних поставок.
Операції з інструментами грошового ринку
Інструментами грошового ринку с грошові сурогати − будь-які документи у вигляді грошових знаків, що відрізняються від грошової одиниці України, випущені в обіг не Національним банком України і виготовлені з метою здійснення платежів у господарському обороті. На грошовому ринку обертаються в основному боргові документи.
Казначейські зобов'язання − боргові цінні папери, що імітуються державою в особі уповноважених органів, розміщуються виключно на добровільних засадах серед фізичних та юридичних осіб, засвідчують внесення їх власниками коштів до бюджету та надають право на отримання фінансового доходу або інші майнові права відповідно до умов їх випуску. Казначейство випускає свої векселі для покриття касового розриву при виконанні держбюджету.
Депозитні сертифікати − видані банками та іншими депозитними інститутами цінні папери.
Євродолари − доларові депозити, розміщені за межами США.
Угода про перепродаж - контракт, в якому одна зі сторін зобов'язується продати цінні папери іншій із обов'язковим викупом в обумовлену дату за наперед обумовленою і зафіксованою в контракті ціною (наприклад, "репо").
Комерційні папери − короткостроковий простий вексель, виданий суб'єктом господарювання.
Банківський акцепт − форма короткострокового банківського фінансування, при якому банк бере на себе відповідальність за своєчасну оплату переказного векселя, якщо у векселедавця будуть труднощі.
Фонди ринку грошей − це продаж інвесторам грошових фондів на короткостроковий період.
Інструменти грошового ринку використовуються на основі ставки дисконтування.
Державні фінансові інститути на грошовому ринку
Важливу роль у формуванні грошового ринку відіграє вся банківська система, що складається із двох рівнів: 1-й рівень − Центральний банк; 2-й рівень − комерційні банки. Центральний банк − емісійний, є агентом уряду при обслуговуванні держбюджету, слугує підтримкою зовнішньої та внутрішньої стабільності національної грошової одиниці.
Грошовий ринок передбачає наявність такого товару як гроші. Цей товар має свою вартість − це витрати на залучення грошей у тимчасове користування або доходи від передачі їх у борг. Вартість грошей буває номінальною та реальною, що визначається купівельною спроможністю грошової одиниці. Особливу роль у системі ціноутворення має облікова ставка НБУ і дії Центрального банку на грошовому ринку взагалі.
Для забезпечення організації готівкового грошового обігу Національний банк здійснює:
1) виготовлення та зберігання банкнот і монет;
2) створення резервних фондів банкнот і монет;
3) встановлення номіналів, систем захисту, платіжних ознак та дизайну грошових знаків;
4) встановлення порядку заміни пошкоджених банкнот і монет;
5) встановлення правил випуску в обіг, зберігання, перевезення, вилучення та інкасації готівки;
6) визначення порядку ведення касових операцій для банків, інших фінансово-кредитних установ, підприємств та організацій;
7) визначення вимог стосовно технічного стану та організації охорони приміщень банківських установ.
Конверсійні операції на валютному ринку
Оскільки базовою валютою є фунт стерлінгів, то зі сторони bid банк буде купувати фунти стерлінгів проти німецьких марок, а зі сторони offer - продавати фунти. Відповідно клієнт купить у банку 100 тис. фунтів стерлінгів за курсом 2,4200 (сторона offer), сплативши за них 242 тис. німецьких марок.
У реальній міжнародній практиці для ліквідних ринків валютні дилери часто розраховують крос-курси більш простим способом: вони беруть середнє з кожних котирувань доларового курсу валют, шляхом множення або ділення отримують середній крос-курс цих валют і потім розподіляють спред від середнього значення.
Наприклад, для розрахунку згаданого вище крос-курсу фунта стерлінгів до німецької марки валютний дилер взяв би середній курс фунта стерлінгів до долара - 1,57225 і помножив його на середній курс долара до німецької марки - 1,53825: 1,57225 1,53825 = 2,4185 (з округленням до піпса).
При котируванні крос-курсу у вигляді подвійного котирування він встановив би сторони bid і offer на 5 пунктів вище і нижче середнього значення: GBP/DEM = 2,4180-2,4190.
Складний спосіб розрахунку спреду крос-курсу особливо актуальний для неліквідних кросів, ринок угод яких розвинений слабо або практично відсутній.
Форвардні операції. Операції опціон і своп
Термінова або форвардна (англ. forward transantions − термінова угода) операція є угодою, при якій платежі проводяться у встановлений термін (від одного тижня до п'яти років) за курсом, зафіксованим на час укладення угоди за контрактом, тобто це угоди, у яких сторони домовляються про поставку певної суми валюти через конкретний період часу після укладення угоди за курсом, зафіксованим в угоді.
Форвард-курс (форвардний курс) визначає очікувану вартість валюти через певний період часу і є ціною, за якою дана валюта продасться або купується за умови її постачання на певну дату в майбутньому.
Теоретично форвардний курс валюти може дорівнювати її курсу спот, однак на практиці він завжди виявляється або вищим, або нижчим за курс спот. Якщо форвардний курс вищий курсу спот, він є сумою курсу спот і відповідної різниці (форвардної маржі), що в даному випадку називається премією. Якщо форвардний курс нижчий курсу спот, він є курсом спот, від якого віднята форвардна маржа, що називається в цьому випадку дисконтом.
Форвардна валютна угода застосовується, головним чином, для страхування платежів. Ціни на форвардному ринку в умовах стабільної економіки та вільного переміщення капіталу пов'язані з різницею у відсоткових ставках. Форвардний (розрахунковий) курс повинен дорівнювати відношенню відсоткових ставок за міжбанківським кредитом, помноженому на курс спот.
Форвардні операції поділяються на два види: угоди аутрайт і угоди своп. Операція аутрайт означає, що продавець зобов'язується продати, а покупець − купити валюту в установлений строк за зафіксованим наперед курсом. Угоди своп − комбінація двох протилежних конверсійних операцій з різними датами валютування.

4.3 Прямі портфельні інвестиції

Виходячи з джерел фінансування, розрізняють: особисті засоби інвестора, позичкові (державний кредит, кредити комерційних банків та інших фінансово-кредитних установ), приваблення засобів (засоби інших інвесторів).
Важливе значення має поділ інвестицій на прямі та портфельні, особливо при експорті капіталу і створенні транснаціональних корпорацій.
Прямі інвестиції зазвичай здійснюються у формі кредиту без інвестиційних посередників з метою володінням контрольним пакетом акцій корпорації.
Портфельні інвестиції, як правило, здійснює пасивний інвестор, придбавши невелику частку (пай) компанії з метою отримання нехай і невеликих, але стабільних прибутків. Такий інвестор звичайно не прагне до управління компанією, її фінансове становище цікавить його тільки в момент виплати дивідендів.
Портфельні інвестиції являють собою капіталовкладення в облігації та акції закордонних компаній, які, утім, недостатні для встановлення безпосереднього контролю їх діяльності. Основною метою портфельних капіталовкладень є отримання прибутку, а не забезпечення прямого контролю господарської діяльності об'єкта інвестування. Разом з тим, навіть портфельна участь дає можливість ТНК здійснювати значний посередній контроль. Найбільш виразно це помітно в тих випадках, коли є додаткові домовленості (ліцензійні, управлінські, маркетингові та ін.), що ставлять підприємство в залежність від іноземного інвестора, або ж коли національна частка акцій розпорошена серед багатьох власників.
Прямі й портфельні інвестиції є різновидами підприємницького капіталу, що призначений безпосередньо для вкладення в виробництво. Він спрямовується або на створення нових підприємств, або ж на купівлю частки чи поглинання вже існуючих компаній. Унаслідок вивезення підприємницького капіталу утворюються філіали, дочірні компанії чи змішані підприємства.
Відповідно до Закону України "Про оподаткування прибутку підприємств", пункт 1.28, інвестиція − це господарська операція, яка передбачає придбання основних фондів нематеріальних активів, корпоративних прав та цінних паперів в обмін на кошти або майно. Інвестиції поділяються на капітальні та фінансові.
Капітальні інвестиції передбачають придбання будинків, споруд, інших об'єктів нерухомої власності, інших основних фондів та нематеріальних активів, які підлягають амортизації. Відповідно до затвердженої наказом Мінфіну №291 від 30.11.99. «Інструкції про застосування плану рахунків бухгалтерського обліку активів, капіталу, зобов'язань і господарських операцій підприємств і організацій», вони обліковуються на рахунку 15 "Капітальні інвестиції". Приклади відображення в обліку господарських операцій, пов'язаних з капітальними інвестиціями, наведені вище.
Розглянемо фінансові інвестиції. Підпункт 1.28.2 Закону України "Про оподаткування прибутку підприємств" визначає під фінансовою інвестицією господарську операцію, яка передбачає придбання корпоративних прав, цінних паперів, деривативів та інших фінансових інструментів. Фінансові інвестиції поділяються на прямі та портфельні.
Портфельна інвестиція − господарська операція, яка передбачає придбання цінних паперів, деривативів та інших фінансових активів за кошти на фондовому ринку (за винятком операцій з придбання акцій як безпосередньо платником податку, так і пов'язаними з ним особами, в обсягах, що перевищують 50 відсотків загальної суми акцій, емітованих іншою юридичною особою, які належать до прямих інвестицій). Пряма фінансова інвестиція − це господарська операція, яка передбачає внесення коштів або майна до статутного фонду юридичної особи в обмін на корпоративні права, емітовані такою юридичною особою. Нестача капіталу в Україні вирішиться, коли за прямими іноземними інвестиціями сюди підуть портфельні.

4.4 Інструменти валютного ринку
Валютні ринки дають змогу здійснювати обмін однієї валюти на іншу. Існують дві категорії інструментів валютного ринку:
• валютні операції;
• деривативи.
Хоча деякі з них (рис. 4.1) не можна повною мірою вважати «інструментами», така класифікація допомагає зрозуміти природу валютних ринків і сутність процесів, що відбуваються на них. Валютні операції поділяються на такі групи:
• валютні операції спот;
• форвардні валютні операції.
Валютно-відсоткові свопи нерідко мають термін більше одного року. Класифікацію інструментів валютного ринку наведено в табл. 4.1.
Таблиця 4.1
Класифікація інструментів валютного ринку

Валютні угоди Деривативи
Угоди спот
Валюта — американські долари
Крос-курси
Форварди «аутрайт»
Валютні свопи
Синтетична угода з валютного обміну (SAFE)
Валютні ф’ючерси
Валютно-відсоткові свопи
Валютні опціони
готівкові опціони
опціони на ф’ючерси

Як уже зазначалося, сьогодні валютний ринок — найбільший у світі. Його денний оборот у квітні 1998 р. оцінювався в 1490 млрд дол. США. Такий оборот є результатом валютних операцій трьох основних видів: угод спот, форвардів «аутрайт» і валютних свопів (табл. 4.2).
Таблиця 4.2
Види валютних угод
Вид угоди
Опис

Угоди спот
Обмін валют з постачанням або розрахунком (датою валютування), як правило, через два робочі дні після дати здійснення угоди
Продовження табл. 4.2
Форварди «аутрайт» Установлюється курс купівлі/продажу валют на певну дату в майбутньому. Купуючи/продаючи валюту на форвардних ринках, інвестор може захистити себе від нестійкості обмінного курсу
Валютні свопи Комбінація угоди спот з форвардом, що здійснюються одночасно

Питання для роздуму, самоперевірки, повторення
1. Операції з інструментами грошового ринку.
2. Організація та особливості функціонування депозитного ринку.
3. Послуги для здійснення грошових платежів та розрахунків.
4. Державні фінансові інститути на грошовому ринку.
5. Конверсійні операції на валютному ринку.
6. Форвардні операції. Операції опціон і своп.

Завдання, вправи, тести

Завдання 4.1
Виберіть правильний варіант відповіді на питання.
1. Фізичні особи можуть бути суб’єктами валютного ринку:
а) так;
б) ні;
в) частково.
2. Валютні операції поділяються на такі групи:
а) валютні операції спот;
б) форвардні валютні операції;
в) усі відповіді правильні.
3. Форма короткострокового банківського фінансування, при якому банк бере на себе відповідальність за своєчасну оплату переказного векселя, якщо у векселедавця будуть труднощі, – це:
а) банківський акцепт;
б) депозитні сертифікати;
в) комерційні папери;
г) депозити.
4. Фінансові інструменти – це:
а) зобов’язання з надання права участі в управлінні діяльністю покупця, його грошах та доходах завдяки, чому за продавцем грошей зберігається не тільки право власності на них, а і певною мірою право розпоряджання ними (акції, страхові угоди);
б) зобов’язання, за якими покупець грошей має повернути продавцеві одержану від нього суму і сплатити з неї дохід;
в) зобов’язання покупців перед продавцями грошей;
г) немає правильної відповіді.
5. Валютна угода, за якою поставка валюти здійснюється, як правило, протягом 24 годин − це:
а) операція "СПОТ";
б) операція "СВОП";
в) відповіді а), б) правильні;
г) не має правильної відповіді;

Завдання 4.2
Спекулянт купує пшеницю. Ціна спот становить 609 грн, форвардна ціна 650 грн. Накладні витрати за форвардною угодою – 20 грн. Розрахувати фінансовий результат операції спекулянта. Контракт 60 т.

Завдання 4.3
Розрахувати ціну звичайної акції за умов: дивіденд на 1 акцію – 5 грн, дохідність ринку – 20 %.

ТЕМА 5 ФІНАНСОВІ ПОСЛУГИ НА РИНКУ ПОЗИК

План викладу і засвоєння матеріалу
5.1 Сутність ринку позик
5.2 Фінансові послуги на ринку позик
5.3 Фінансовий і оперативний лізинг
5.4 Роль кредитних спілок

1.1 Сутність ринку позик
Основні принципи кредиту:
• Повернення кредиту. Цей принцип виражає необхідність своєчасного повернення отриманих від кредитора фінансових ресурсів після завершення їх використання позичальником. Він знаходить своє практичне вираження в погашенні конкретної позики шляхом перерахування відповідної суми коштів на рахунок кредитної організації (або іншого кредитора), що її надала, що забезпечує відновлюваність кредитних ресурсів банку як необхідної умови продовження його статутної діяльності. У вітчизняній практиці кредитування в умовах централізованої планової економіки існувало неофіційне поняття “безповоротна позика". Ця форма кредитування мала досить широке поширення, особливо в аграрному секторі, і виражалася в наданні державними кредитними установами позик, повернення яких спочатку не планувалося через кризове фінансове становище позичальника. По своїй економічній суті безповоротні позики були швидше додатковою формою бюджетних субсидій, здійснюваних через посередництво державного банку, що традиційно ускладнювало кредитне планування і вело до постійної фальсифікації витратної частини бюджету. В умовах ринкової економіки поняття безповоротної позики так само недопустиме, як, наприклад, поняття "планово-збиткове приватне підприємство".
• Терміновість кредиту. Він відображає необхідність його повернення не в будь-який прийнятний для позичальника час, а в точно визначений термін, зафіксований у кредитному договорі або документі, що його замінює. Порушення вказаної умови є для кредитора достатньою підставою для застосування до позичальника економічних санкцій у формі збільшення відсотка, що стягується, а при подальшій відстрочці (у нашій країні понад три місяці) пред'явлення фінансових вимог у судовому порядку. Частковим винятком з цього правила є так звані онкольні позики, термін погашення яких у кредитному договорі спочатку не визначається. Ці позики, досить поширені на початку XX ст. (наприклад, в аграрному комплексі США), у сучасних умовах практично не застосовуються, передусім через труднощі, що створюються ними в процесі кредитного планування. Крім того, договір про онкольний кредит, не визначаючи фіксований термін його погашення, чітко встановлює час, що є в розпорядженні позичальника з моменту отримання ним повідомлення банку про повернення вилучених раніше коштів, що в якоюсь мірою забезпечує дотримання принципу, який розглядається.
• Платність кредиту. Позиковий відсоток. Цей принцип виражає необхідність не тільки прямого повернення позичальником отриманих від банку кредитних ресурсів, але і оплати права на їх використання. Економічна суть плати за кредит відбивається у фактичному розподілі додатково отриманою за рахунок його використання прибутку між позичальником і кредитором. Практичне вираження принцип, що розглядається, знаходить у процесі встановлення величини банківського відсотка, що виконує три основні функції:
 перерозподіл частки прибутку юридичних і прибутку фізичних осіб;
 регулювання виробництва і оборот шляхом розподілу позикових капіталів на галузевому, міжгалузевому і міжнародному рівнях;
 на кризових етапах розвитку економіки антиінфляційний захист грошових накопичень клієнтів банку.
Ставка (або норма) позикового відсотка, що визначається як відношення суми річного прибутку, отриманого на позиковий капітал, до суми наданого кредиту, виступає як ціна кредитних ресурсів. Підтверджуючи роль кредиту як одного з товарів, що пропонуються на спеціалізованому ринку, платність кредиту стимулює позичальника до його найбільш продуктивного використання. Саме ця стимулююча функція не повною мірою використовувалася в умовах планової економіки, коли значна частина кредитних ресурсів надавалася державними банківськими установами за мінімальну плату (1,5 5% річних) або на безвідсотконій основі.
Принципово відрізняючись від традиційного механізму ціноутворення на інші види товарів, визначальним елементом якого виступають суспільно необхідні затрати праці на їх виробництво, ціна кредиту відображає загальне співвідношення попиту і пропозиції на ринку позикових капіталів і залежить від цілого ряду чинників, у тому числі суто кон'юнктурного характеру:
 циклічності розвитку ринкової економіки (на стадії спаду позиковий відсоток, як правило, збільшується, на стадії швидкого підйому знижується);
 темпів інфляційного процесу (які на практиці навіть дещо відстають від темпів підвищення позикового відсотка);
 ефективність державного кредитного регулювання, здійснюваного через облікову політику центрального банку в процесі кредитування ним комерційних банків;
 ситуації на міжнародному кредитному ринку (наприклад, що проводилася США у 80-х рр. політика дорожчання кредиту зумовила залучення зарубіжного капіталу в американські банки, що позначилося на стані відповідних національних ринків);
 динаміки грошових накопичень фізичних і юридичних осіб (при тенденції до їх скорочення позиковий відсоток, як правило, збільшується);
 динаміки виробництва і обороту, визначальної потреби в кредитних ресурсах відповідних категорій потенційних позичальників;
 співвідношення між розмірами кредитів, що надаються державою, і його заборгованістю (позиковий відсоток стабільно зростає при збільшенні внутрішнього державного боргу).
• Забезпеченість кредиту. Цей принцип виражає необхідність забезпечення захисту майнових інтересів кредитора при можливому порушенні позичальником прийнятих на себе зобов'язань і знаходить практичне вираження в таких формах кредитування, як позики під заставу або під фінансові гарантії. Особливо актуальний у період загальної економічної нестабільності, наприклад, у вітчизняних умовах.
• Цільовий характер кредиту. Розповсюджується на більшість видів кредитних операцій, виражаючи необхідність цільового використання коштів, отриманих від кредитора. Знаходить практичне вираження у відповідному розділі кредитного договору, що встановлює конкретну мету позики, що видається, а також у процесі банківського контролю за дотриманням цієї умови позичальником. Порушення даного зобов'язання може стати підставою для дострокового відгуку кредиту або введення штрафного (підвищеного) позикового відсотка.
• Диференційований характер кредиту. Цей принцип визначає диференційований підхід з боку кредитної організації до різних категорій потенційних позичальників. Практична реалізація його може залежати як від індивідуальних інтересів конкретного банку, так і від централізованої політики підтримки, що проводиться державою окремих галузей або сфер діяльності (наприклад, малого бізнесу і т.ін.)

5.2 Фінансові послуги на ринку позик
Класифікацію кредиту традиційно прийнято здійснювати за декількома базовими ознаками, до найважливіших з яких потрібно віднести категорії кредитора і позичальника, а також форму, у якій надається конкретна позика. Виходячи з цього, можна виділити наступні шість досить самостійних форм кредиту, кожна з яких, у свою чергу, розпадається на декілька різновидів за більш деталізованими класифікаційними параметрами.
Банківський кредит
Одна з найбільш поширених форм кредитних відносин в економіці, об'єктом яких виступає процес передачі в позику безпосередньо грошових коштів. Надається виключно спеціалізованими кредитно-фінансовими організаціями, що мають ліцензію на здійснення подібних операцій від центрального банку. У ролі позичальника можуть виступати тільки юридичні особи, інструментом кредитних відносин є кредитний договір або кредитна угода. Прибуток за цією формою кредиту надходить у вигляді позикового відсотка або банківського відсотка, ставки якого визначаються за угодою сторін з урахуванням його середньої норми на даний період і конкретних умов кредитування. Класифікується за рядом базових ознак.
Терміни погашення
• Онкольні позики, що підлягають поверненню у фіксований термін після надходження офіційного повідомлення від кредитора. У цей час вони практично не використовуються не тільки в Україні, але і в більшості інших країн, оскільки вимагають відносно стабільних умов на ринку позикових капіталів і в економіці загалом.
• Короткострокові позики, що надаються, як правило, на заповнення тимчасової нестачі власних оборотних коштів у позичальника. Сукупність подібних операцій утворить автономний сегмент ринку позикових капіталів − грошовий ринок. Середній термін погашення на цей вид кредиту звичайно не перевищує шести місяців. Найбільш активно застосовуються короткострокові позики на фондовому ринку, у торгівлі та сфері послуг, у режимі міжбанківського кредитування.
У сучасних вітчизняних умовах короткострокові кредити, що отримали однозначно домінуючий характер на ринку позикових капіталів, характеризується наступними відмітними ознаками:
а) більш короткими термінами, що звичайно не перевищують одного місяця;
б) ставкою відсотка. Обернено пропорційною терміну повернення позики;
в) обслуговуванням в основному сфери обігу, оскільки недоступні через ціни для структур виробничого характеру.
• Середньострокові позики, що надаються на термін до одного року (у вітчизняних умовах до трьох-шести місяців) на потреби як виробничі, так і суто комерційного характеру. Найбільшого поширення набули в аграрному секторі, а також при кредитуванні інноваційних процесів із середніми обсягами необхідних інвестицій.
• Довгострокові позики, що використовуються, як правило, для інвестиційних цілей. Як і середньострокові позики, вони обслуговують рух основних коштів, відрізняючись великими обсягами кредитних ресурсів, що передаються. Застосовуються при кредитуванні реконструкції, технічного переозброєння, нового будівництва на підприємствах усіх сфер діяльності. Особливого розвитку набули в капітальному будівництві, паливно-енергетичному комплексі, сировинних галузях економіки. Середній термін їх погашення звичайно від трьох до п'яти років, але може досягати 25 і більше за років, особливо при отриманні відповідних фінансових гарантій з боку держави.
Спосіб погашення
• Позики, що погашаються одноразовим внеском (платежем) з боку позичальника. Традиційна форма повернення короткострокових позик, досить функціональна з позиції юридичного оформлення, оскільки не вимагає використання механізму обчислення диференційованого відсотка.
• Позики, що погашаються протягом усього терміну дії кредитного договору. Конкретні умови (порядок) повернення визначаються договором, у тому числі стосовно антиінфляційного захисту інтересів кредитора. Завжди використовуються при довгострокових позиках і, як правило, при середньострокових.
Спосіб стягування позикового відсотка
• Позики, відсоток за якими виплачується в момент їх загального погашення. Традиційна для ринкової економіки форма оплати короткострокових позик, що має найбільш функціональний з позиції простоти розрахунку характер.
• Позики, відсоток за якими виплачується рівномірними внесками позичальника протягом усього терміну дії кредитного договору. Традиційна форма оплати середньо- і довгострокових позик, що має досить диференційований характер залежно від домовленості сторін (наприклад, за довгостроковими позиками виплата відсотка може починатися як по завершенні першого року користування кредитом, так і через більш тривалий термін).
• Позики, відсоток за якими отримує банк у момент безпосередньої видачі їх позичальнику. Для розвиненої ринкової економіки ця форма абсолютно нехарактерна і використовується лише лихварським капіталом.
Наявність забезпечення
• Довірчі позики, єдиною формою забезпечення повернення яких є безпосередньо кредитний договір. В обмеженому обсязі застосовуються деякими зарубіжними банками в процесі кредитування постійних клієнтів, що користуються їх повною довірою (підкріпленого можливістю безпосередньо контролювати поточний стан розрахункового рахунка позичальника). При середньо- і довгостроковому кредитуванні можуть використовуватися лише як винятки з обов'язковим страхуванням виданої позики, звичайно за рахунок позичальника. У вітчизняній практиці застосовуються комерційними банками лише при кредитуванні власних установ.
Забезпечені позики як основний різновид сучасного банківського кредиту, що виражає один з його базових принципів. У ролі забезпечення може виступити будь-яке майно, що належить позичальнику на правах власності, частіше за все нерухомість або цінні папери. При порушенні позичальником своїх зобов'язань це майно переходить у власність банку, який у процесі його реалізації відшкодовує понесені збитки. Розмір позики, що видається, як правило, менший за середньоринкову вартість запропонованого забезпечення і визначається угодою сторін.
Позики під фінансові гарантії третіх осіб, реальним вираженням яких слугує юридично оформлене зобов'язання з боку гаранта відшкодувати фактично завданий банку збиток при порушенні безпосереднім позичальником умов кредитного договору. У ролі фінансового гаранта можуть виступати юридичні особи, що користуються достатньою довірою зі сторони кредитора, а також органи державної влади будь-якого рівня. В умовах розвиненої ринкової економіки набули широкого поширення, передусім у сфері довгострокового кредитування, у вітчизняній практиці до цього часу мають обмежене застосування через недостатню довіру з боку кредитних організацій не тільки до юридичних осіб, але і до державних органів, особливо муніципального та регіонального рівнів.
Цільове призначення
Позики загального характеру, що використовуються позичальником на власний розсуд для задоволення будь-яких потреб у фінансових ресурсах. У сучасних умовах мають обмежене застосування у сфері короткострокового кредитування, при середньо- і довгостроковому кредитуванні практично не використовуються.
Цільові позики, що передбачають необхідність для позичальника використати виділені банком ресурси виключно для розв’язання задач, визначених умовами кредитного договору (наприклад, для розрахунку за товари, що придбаваються, виплати заробітної плати персоналу, капітального розвитку). Порушення вказаних зобов'язань, як уже зазначалося, спричиняє застосування до позичальника встановлених договором санкцій у формі дострокового відгуку кредиту або збільшення відсоткової ставки.
Категорії потенційних позичальників
Аграрні позики − один з найбільш поширених різновидів кредитних операцій, що визначили появу спеціалізованих кредитних організацій – агробанків. Характерною їх особливістю є чітко виражений сезонних характер, зумовлений специфікою сільськогосподарського виробництва.
Комерційні позики, що надаються суб'єктам господарювання, які функціонують у сфері торгівлі і послуг. В основному вони мають терміновий характер, задовольняючи потреби в позикових ресурсах в частині, що не покривається комерційним кредитом. Складають основний обсяг кредитних операцій українських банків.
Позики посередникам на фондовій біржі, що надаються банками брокерським, маклерским і дилерський фірмам, що здійснюють операції купівлі-продажу цінних паперів. Характерна особливість цих позик в зарубіжній і вітчизняній практиці − орієнтованість на обслуговування не інвестиційних, а ігрових (спекулятивних) операцій на фондовому ринку.
Іпотечні позики власникам нерухомості, що надаються як звичайними, так і спеціалізованими іпотечними банками. У сучасній зарубіжній практиці набули такого широкого поширення, що в деяких джерелах виділяються як самостійна форма кредиту.
Міжбанківські позики − одна з найбільш поширених форм господарської взаємодії кредитних організацій. Поточна ставка міжбанківських кредитів є найважливішим чинником, що визначає облікову політику конкретного комерційного банку з інших видів позик, що видаються їм. Конкретна величина цієї ставки прямо залежить від центрального бланка, що є активним учасником і прямим координатором ринку міжбанківських кредитів.
Комерційний кредит
Одна з перших форм кредитних відносин в економіці, що породила вексельний обіг і тим самим активно сприяла розвитку безготівкового грошового обороту, знаходячи практичне вираження у фінансово-господарських відносинах між юридичними особами у формі реалізації продукції або послуг з відстрочкою платежу. Основна мета цієї форми кредиту − прискорення процесу реалізації товарів, а отже, отримання закладеного в них прибутку.
Інструментом комерційного кредиту традиційно є вексель, що виражає фінансові зобов'язання позичальника по відношенню до кредитора. Найбільшого поширення набули дві форми векселя: простий вексель, що містить пряме зобов'язання позичальника на виплату встановленої суми безпосередньо кредитору, і перекладний (тратта), який являє собою письмовий наказ позичальнику з боку кредитора про виплату встановленої суми третій особі або пред'явнику векселя. У сучасних умовах функції векселя часто бере на себе стандартний договір між постачальником і споживачем, що регламентує порядок оплати продукції, яка реалізується на умовах комерційного кредиту.
Комерційний кредит принципово відрізняється від банківського:
 у ролі кредитора виступають не спеціалізовані кредитно-фінансові організації, а будь-які юридичні особи, пов'язані з виробництвом або реалізацією товарів чи послуг; надається виключно в товарній формі; позиковий капітал інтегрований з промисловим або торговельним, що в сучасних умовах знайшло практичне вираження у створенні фінансових компаній, холдингів та інших аналогічних структур, що включають у себе підприємства різної спеціалізації та напрямів діяльності;
 середня вартість комерційного кредиту завжди нижча за середню ставку банківського відсотка на даний період часу;
 при юридичному оформленні операції між кредитором і позичальником плата за цей кредит включається в ціну товару, а не визначається спеціально, наприклад, через фіксований відсоток від базової суми.
У зарубіжній практиці комерційний кредит набув виключно широкого поширення. Наприклад, в Італії близько 85 % від суми операцій в оптовій торгівлі здійснюються на умовах комерційного кредиту, причому середній термін з нього складає приблизно 60 днів, що істотно перевищує термін фактичної реалізації товарів безпосереднім споживачам.
У сучасних умовах на практиці застосовуються в основному три різновиди комерційного кредиту:
• кредит з фіксованим терміном погашення;
• кредит з поверненням лише після фактичної реалізації позичальником поставлених на виплату товарів;
• кредитування за відкритим рахунком, коли постачання наступної партії товарів на умовах комерційного кредиту здійснюється до моменту погашення заборгованості з попереднього постачання.

5.3 Фінансовий і оперативний лізинг

Відповідно до ознак окупності (умов амортизації майна) розрізняють фінансовий та оперативний лізинг.
• Фінансовий (капітальний, прямий) лізинг − financial, capital leases − являє собою договір лізингу, у результаті укладення якого лізингоодержувач на своє замовлення отримує в платне користування від лізингодавця об’єкт лізингу на строк, не менший від строку, за який амортизується 60 % вартості об’єкта лізингу, визначеної в день укладення договору. Сума відшкодування вартості об’єкта лізингу в складі лізингових платежів за період дії договору фінансового лізингу має включати не менш як 60 % вартості об’єкта лізингу, визначеної в день укладення договору. Даний вид лізингу характеризується наступними рисами:
- участь крім лізингодавця і лізингоодержувача третьої сторони (виробника чи постачальника об’єкта угоди);
- неможливість розірвання договору протягом основного строку оренди, тобто строку, необхідного для відшкодування витрат орендодавця;
- тривалий період лізингової угоди (звичайно близький до строку служби об’єкта угоди).
Після завершення строку лізингової угоди (договору) лізингоодержувач може придбати об’єкт угоди за залишковою (а не за ринковою) вартістю; укласти договір на менший строк і за пільговою ставкою; повернути об’єкт угоди лізинговій компанії.
Про свій вибір лізингоодержувач має проінформувати лізингодавця. Якщо в договорі передбачається погодження (опціон) на купівлю предмета угоди, сторони заздалегідь визначають залишкову вартість об’єкта, який здається в лізинг.
• Оперативний (сервісний) лізинг — service, operating leases — являє собою орендні відносини, за яких витрати лізингодавця, пов’язані з придбанням і утриманням предметів, що здаються в оренду, не покриваються орендними платежами протягом одного лізингового контракту. Укладається він, як правило, на 2 – 5 років. При оперативному лізингу ризик псування чи втрати об’єкта лежить в основному на лізингодавцеві. Ставка лізингових платежів зазвичай вища, ніж при фінансовому лізингу, через відсутність гарантії окупності витрат. По закінченні оперативного лізингового договору лізингоодержувач має право: продовжити строк договору на більш вигідних умовах; повернути устаткування лізингодавцю; купити устаткування у лізингодавця за наявності погодження (опціону) на придбання за ринковою вартістю.
Основні відмінності оперативного і фінансового лізингу
1. По закінченні строку дії договору оперативного лізингу предмет лізингу повертається лізингодавцю. У результаті закінчення строку дії договору фінансового лізингу, лізингоотримувач набуває права власності на предмет лізингу.
2. Суттєво відрізняються правила оподаткування операцій оперативного та фінансового лізингу.
3. При фінансовому лізингу лізингоотримувач може замовити техніку з унікальними характеристиками, необхідними для лізингоотримувача.
Фінансовий лізинг
• Предмет лізингу передається на строк, протягом якого амортизується не
менше 75 % його початкової вартості.
•Сума лізингових платежів від початку строку дорівнює або перевищує
початкову вартість об’єкта лізингу.
• Загальна сума лізингових платежів відносно до об’єкта лізингу дорівнює чи більша 90 % звичайної ціни на такий об’єкт лізингу, дійсної на початок
дії лізингового договору, збільшеної на суму відсотків, розрахованих із облікової ставки НБУ.
• Об’єкт лізингу виконаний на замовлення лізингоотримувача і по закінченню дії договору не може бути використаним іншими особами, окрім лізингоотримувача, виходячи із його технологічних та якісних характеристик.
Оперативний лізинг
• В усіх інших випадках.
• Незалежно від того, належить лізингова операція до фінансового лізингу чи ні, сторони угоди можуть самостійно визначити при підписанні договору статус операції як оперативний лізинг без права подальшої зміни такого статусу операції.

5.4 Роль кредитних спілок
Роль кредитних спілок як економічної категорії характеризує конкретні вияви її функцій у даному соціально-економічному середовищі.
У ринковій економіці роль кредитних спілок полягає в регуляції, тобто в оптимізації пропорцій суспільного відтворення. Кредитна форма перерозподілу ВВП та національного доходу є завершальною інстанцією. Вона охоплює, поряд з фінансовою формою, перерозподіл між виробничою і невиробничою сферами, між галузями виробництва і регіонами. Отже, кредит певною мірою впливає на структурну перебудову економіки, на формування важливих пропорцій в економічній системі: співвідношення між фондами відшкодування, нагромадження і споживання.
Кредит використовується як гнучкий механізм переливання капіталу з одних галузей виробництва в інші та вирівнювання норми прибутку. Сприяючи вирівнюванню норми прибутку в різних галузях, кредит впливає на галузеву структуру економіки, оскільки тимчасово вільні ресурси перерозподіляються в ті галузі, де забезпечується отримання високих прибутків.
На сучасному етапі така роль кредитних спілок реалізується далеко не повністю. Цьому мішає недосконалість ринкових відносин в економіці країни. Зокрема, тільки розпочався процес формування ринку позичкових капіталів, незавершений процес демонополізації та децентралізації економіки, діяльність комерційних банків з кредитними портфелями ще не відповідає ринковим принципам. Регулююча роль кредитних спілок ускладнюється також унаслідок економічної кризи та вияву інфляційних процесів. Високий рівень інфляції орієнтує комерційні структури на інвестиції у торгівлю, посередницьку діяльність та проекти, що гарантують швидкий оборот капіталу і високу норму прибутку, тобто у галузі з високою ймовірністю втрати вкладених коштів. З одного боку, це зменшує якість кредитного портфеля банків, збільшуючи частку ризикованих кредитів, а з другого − надає суб’єктам альтернативної економіки можливість легкої компенсації високих ставок відсотка за позичені кошти в разі успішного здійснення проекту. За таких умов переливання позичкових капіталів на вільній конкурентній основі значною мірою затрудняється і мало сприяє вирівнюванню норми прибутку в різних галузях. Крім того, кредитування у великих розмірах дефіциту державного бюджету теж порушує обґрунтовану пропозицію між фондом нагромадження і фондом споживання.
Надзвичайно важлива роль кредитних спілок у забезпеченні науково-технічного прогресу та обслуговуванні інноваційного процесу. Кредит виступає важливим джерелом фінансування капітальних вкладень. Націлене на виробничий процес довгострокове кредитування виступає як одна із форм інвестицій в економіку країни. Безперервність і достатність їх  обов’язкові умови для нормального функціонування економіки. Ефективність кредитних важелів перспективного розвитку НТП визначається кредитною політикою. Для реалізації інвестиційної програми необхідно здійснювати пріоритетне кредитування проектів, спрямоване на стимулювання НТП. Однак в умовах інфляції можливості кредиту в стимулюванні НТП різко зменшуються, оскільки звужуються межі запровадження нової техніки внаслідок її значного подорожчання, і можливі строки надання кредиту значно менші, ніж період окупності капітальних затрат. Сьогодні інвестиційна діяльність в Україні практично відсутня, що спричинено умовами загальної кризи її економіки, нестабільністю соціально-економічного стану в країні. Сьогодні частка довгострокових кредитів становить усього 1-2 % у загальному обсязі кредитних вкладень. Держава вживає заходів щодо стимулювання фінансування інвестиційних проектів. Якщо у кредитному портфелі комерційного банку частка кредитів інвестиційного характеру в найближчому майбутньому складатиме не менше 25 %, законодавством України передбачені пільгові умови НБУ, зокрема, щодо формування обов’язкових резервів та економічних нормативів.
В умовах ринкової економіки дедалі більшої ваги набуває кредит в обслуговуванні інноваційного процесу, розвитку малих і середніх виробничих структур, підготовці та перепідготовці наукових кадрів. Він допомагає швидкому перерозподілу грошових капіталів, що дає можливість у стислі строки здійснити переорієнтацію виробництва й оздоровити економіку.
Кредит сприяє прискоренню концентрації та централізації капіталу через використання акцій та облігацій корпоративної форми власності, якій нині належать провідні позиції в системі економічних відносин.
Нарешті, кредит використовується як один із дійових інструментів розвитку процесів інтеграції національної економіки у світову економічну систему. Процес структурної перебудови та стабілізації вітчизняної економіки практично неможливий без кредитної допомоги світового співтовариства. З допомогою кредиту можливий імпорт нових технологій, передової техніки, навіть при пасивному торговельному балансі. При цьому кредит сприяє розвитку експорту традиційних товарів, використовується як засіб регулювання платіжного балансу країни.

Питання для роздуму, самоперевірки, повторення

1. Яка відмінність між фінансовим і оперативним лізингом?
2. Спосіб стягування позикового відсотка.
3. Які є основні принципи кредиту?
4. Категорії потенційних позичальників.

Завдання, вправи, тести
Завдання 5.1
Виберіть правильний варіант відповіді на питання.
1. Інструментом комерційного банку є:
а) облігація;
б) акція;
в) вексель.
2. Фінансовий лізинг являє собою :
а) договір лізингу, у результаті укладення якого лізингоодержувач на своє замовлення отримує в платне користування від лізингодавця об’єкт лізингу на строк, не менший від строку, за який амортизується 60 % вартості об’єкта лізингу, визначеної в день укладення договору;
б) орендні відносини, за яких витрати лізингодавця, пов’язані з придбанням і утриманням предметів, що здаються в оренду, не покриваються орендними платежами протягом одного лізингового контракту;
в) спеціалізовану організацію, яка об’єднує професійних учасників РЦП у одному приміщенні для проведення торгів, створює умови для концентрації попиту й пропозиції та підвищення ліквідності ринку в цілому.
3. Кредит виступає важливим джерелом ….
а) фінансування капітальних вкладень;
б) витрати капітальних вкладень;
в) оренда капітальних вкладень.
4. Відповідно до ознак окупності (умов амортизації майна) розрізняють…
а) масовий та оперативний лізинг;
б) фінансовий та оперативний лізинг;
в) банківський та оперативний лізинг.
5. Необхідність не тільки прямого повернення позичальником отриманих від банку кредитних ресурсів, але і оплати права на їх використання це:
а) диференційований характер кредиту;
б) поверненість кредиту;
в) терміновість кредиту;
г) платність кредиту.
Завдання 5.2
Акціонерне товариство продає п’ятирічну облігацію номіналом 1000 грн, купонна ставка 10 %, ставка ринку 8 %. Розрахувати вартість облігації (коефіцієнт ануїтету 3, 602, коефіцієнт дисконту 0, 685).

ТЕМА 6 ФІНАНСОВІ ПОСЛУГИ НА ФОНДОВОМУ РИНКУ

План викладу і засвоєння матеріалу
6.1 Складова фінансового ринку – фондовий ринок
6.2 Фінансові послуги на фондовому ринку
6.3 Похідні цінні папери
6.4 Опціони і ф’ючерси.

6.1 Складова фінансового ринку – фондовий ринок
Фондовий ринок є системою економічних та правових відносин, пов’язаних із випуском та обігом цінних паперів.
Фондовий ринок підлягає класифікації за наступними ознаками:
1. За терміном обігу цінних паперів, фондовий ринок поділяється на:
• ринок грошових цінних паперів (перебувають в обігу боргові зобов’язання з терміном обігу менше року, а саме короткострокові облігації, векселі, ощадні сертифікати);
• ринок капітальних цінних паперів (перебувають в обігу інструменти власності, а саме акції середньо- та довгострокові боргові зобов’язання, термін обігу більше року).
2. За умовами емісії та механізму обігу цінних паперів фондовий ринок поділяється на:
• міжнародний (перебувають в обігу цінні папери, емітовані поза юрисдикцією будь-якої однієї країни, які пропонуються для продажу інвесторам різних країн);
• національні ринки (перебувають в обігу цінні папери, емітовані резидентами або не резидентами відповідно до законодавства України).
3. Залежно від того, нові цінні папери пропонуються для продажу чи емітовані раніше, ринок цінних паперів поділяють на:
• первинний;
• вторинний.
4. Залежно від місця, де здійснюється торгівля цінними паперами, розрізняють:
• біржовий (організаторами торгівлі на якому виступають фондові біржі);
• позабіржовий (він об’єднує торговельно-інформаційні системи).
5. Залежно від специфіки організаційної структури ринку розрізняють:
• вертикальний ринок;
•горизонтальний ринок.
Фондові біржі та торговельно-інформаційні системи вже стали невід’ємною частиною РЦП. Ці структури призначені організовувати торгівлю ЦП.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Рис. 6.1 Структура фондового ринку
Фондова біржа – спеціалізована організація, яка об’єднує професійних учасників РЦП в одному приміщенні для проведення торгів, створює умови для концентрації попиту й пропозиції та підвищення ліквідності ринку в цілому. Визначальною рисою фондової біржі є некомерційний та безприбутковий характер її діяльності. Біржа виробляє загальні правила проведення торгів і розрахунків після укладання угод, розповсюджує відповідну інформацію та підтримує професіоналізм учасників ринку, а також проводить певний контроль. Членами фондової біржі можуть стати лише інвестиційні інститути –
юридичні особи, створені у будь-якій організаційно-правовій формі, що допускається Законом України “Про підприємства в Україні” (фінансові брокери, інвестиційні консультанти, інвестиційні компанії та інвестиційні фонди), сама ж біржа не є такою. Її діяльність фінансується за рахунок продажу власних акцій (часток статутного фонду біржі), регулярних членських внесків і біржового збору з кожної укладеної на біржі угоди.
Учасниками ФР є банки. Вони мають право випускати, купувати, зберігати ЦП, проводити з ними інші операції, а також надавати брокерські, консультаційні та інші послуги. Банки охоплюють увесь спектр можливих операцій з ЦП як за власний рахунок, так і за дорученням клієнтів.
На сьогодні в Україні діють чотири фондові біржі: Українська фондова біржа (УФБ), Київська міжнародна фондова біржа (КМФБ), Донецька фондова біржа (ДФБ) і Українська міжбанківська валютна біржа (УМВБ). Крім того, працюють ще 10 регіональних філій та центрів названих бірж.
Фондова біржа виконує три основні функції:
1. Посередницьку – створює достатні й усебічні умови для торгівлі ЦП емітентам, інвесторам та фінансовим посередникам.
2. Індикативну – полягає в оцінюванні вартості й привабливості ЦП.
3. Регулятивну – організація торгівлі ЦП.
Перші торги відбулися 7 червня 1995 року. Завдяки біржовим торгам визначається реальна ціна державного майна, що приватизується.
Біржові торги, крім залучених коштів, суттєво пожвавлюють фондовий ринок України, стимулюючи розвиток позабіржового обігу акцій за участю професійних учасників фондового ринку – торговців цінними паперами.
Депозитарії та кліринговий банк беруть на себе зобов’язання з переміщення ЦП і коштів між торговцями ЦП.
Депозитарії призначені для відповідного зберігання ЦП та забезпечення функціонування механізму, який має назву “поставка проти платежу”. Відповідно, клієнтами виступають власники ЦП і їх брокери.
Брокер – зареєстрований посередник (агент) при укладанні угод між покупцями та продавцями товарів, цінних паперів, валют, інших цінностей на фондових і товарних біржах.
Кліринг – це система безготівкових розрахунків за ЦП, що заснована на врахуванні банками взаємних вимог і зобов’язань.
Кліринг широко використовується для розрахунків за операціями, які виконуються на фондовій біржі.
Головною метою організації депозитарно-клірингової системи є гарантія повної безпеки інвесторів, які подають біржові заявки своїм брокерам.
Реєстратором є юридична особа, яка має дозвіл (ліцензію) на здійснення діяльності з ведення реєстру власників іменних ЦП. Реєстратор здійснює такі функції:
- складання реєстру власників іменних ЦП і номінальних утримувачів на певну дату;
- облік зареєстрованих закладоутримувачів;
- ведення рахунків емітента та зареєстрованих осіб;
- облік нарахованих і сплачених доходів з іменних ЦП та ін.

6.2 Фінансові послуги на фондовому ринку

Для об’єктивного висвітлення великого значення цінних паперів як таких і їхнього обігу на фондовому ринку не потрібно занадто довго шукати слів. Досить просто сказати: без цінних паперів, так само як і без грошей, економіка існувати не може. Випуск акцій дає підприємствам доступ до потрібних для них грошових ресурсів. Випуск облігацій закриває прогалину, що утворилася в державному бюджеті.
Перепродаж цінних паперів сприяє встановленню реальних цін та оптимальної галузевої структури народного господарства. Підкреслюючи важливість цінних паперів, ми трохи повторюємося, але вони того варті.
Фондовий ринок — явище об’єктивне. Однак водночас і суспільне. Його творять люди. Там, де виникають соціально-економічні об’єкти, з’являються і суб’єкти. Взаємодія об’єктів і суб’єктів створює третю складову фондового ринку — технологію самої купівлі-продажу. Уже в самих цінних паперах закладено певні властивості, котрі потребують відповідних дій і через них реалізуються. Наприклад, випуск акцій неможливий без попереднього оголошення в засобах масової інформації, а облігація будь-якого виду передбачає наступну виплату відсотків. Ще більше процес функціонування фондового ринку пов’язаний із набором функцій, які згідно зі своїм статусом має виконувати кожний учасник фондової торгівлі. Емітент зобов’язаний реєструвати цінні папери, що їх він випускає, інвестор — виконувати накази своїх клієнтів. Реквізити цінних паперів і функції учасників створюють сукупну основу процесу торгівлі на фондовому ринку. Залишається накласти на цю основу порядок виконання кожного елемента процесу (дії, операції, угоди), взаємозв’язок елементів, їхню послідовність, етапні процедури, умови, норми і регламент виконання — і матимемо те, про що вже казали, — технологію фондового ринку.
Об’єктивна необхідність інвестування коштів та їх одержання є причиною існування фондового ринку, але водночас кожна сторона майбутньої фондової операції має вільно вирішити питання про доцільність своєї участі в ній. Візьмімо, наприклад, приватну особу, у якої з’явилися вільні гроші. Вона може купити на них якісь матеріальні цінності (нерухомість, землю, промислове обладнання, меблі, транспорт, ювелірні вироби, твори мистецтва), а може перетворити свої гроші на інші грошові документи, наприклад, на страховий поліс або депозитний сертифікат банку під певний відсоток. Серед цих документів одними з найпривабливіших є цінні папери. Але в будь-якому разі “привабливість” визначатиме сам інвестор і прийняте ним рішення або приведе його на фондовий ринок, або віддалить від нього.
Іншим шляхом прямує емітент у сферу фондової торгівлі. Йому не менше ніж інвестору доводиться міркувати про вибір джерела для покриття існуючих або майбутніх витрат: чи варто ставати емітентом, чи не простіше знайти внутрішні, іще не використані резерви виробництва? А коли й випустити цінні папери, то які саме?
Обидва ці шляхи перетинаються у сфері посередництва, де також треба вибрати найефективніші способи надання посередницьких послуг емітентам та інвесторам з урахуванням, зрозуміло, інтересів самих ринкових посередників.
Стрижнем процесу фондової торгівлі є життєвий цикл паперу: випуск — обіг — погашення. Цей цикл охоплює процедуру емісії та реєстрації цінного папера, зміну його власника, одержання результатів і завершення обороту. У межах цього циклу фіксуються операції первинного ринку, коли емітент продає цінний папір першому покупцеві, і вторинного ринку, де, власне, і розгортається боротьба за одержання зиску від обороту цінного папера. Кожна ланка циклу складається з етапів, підетапів, стадій та операцій, що нагадують технологію звичайного виробничого процесу з його основними технологічними лініями, потоками, допоміжними підрозділами і службами. Усі численні й різноманітні складові цього процесу можна і треба привести у відповідну систему. Але починати систематизацію доведеться із самих цінних паперів.

6.3 Похідні цінні папери

Похідні цінні папери – особлива група цінних паперів, які мають встановлені законодавством реквізити і засвідчують зобов’язання, унаслідок виконання яких відбувається перехід права власності на базовий актив або проводяться розрахунки на основі ціни (величини) базового активу.
Структурно до функції похідних фінансових інструментів належить:
• посвідчення прав, які випливають із володіння основним папером (сертифікат акцій, облігацій);
• надання додаткових пільг власникам основного папера (опціон, варант, ордер);
• забезпечення функціонування особливого папера (купон);
• прогнозування динаміки курсів та страхування власників цінних паперів від їх падіння (ф’ючерс, опціон);
• можливість заміни основного папера його сурогатною формою (сертифікати акцій та облігацій, депозитарні розписки);
• забезпечення проникнення основного папера на іноземні фондові ринки (депозитарні розписки).
Критерії віднесення фінансового інструменту до групи похідних:
• залежність його ціни безпосередньо або опосередковано від ціни або характеристики базового активу;
• стандартизація умов виконання зобов’язання за фінансовим інструментом;
• наявність сукупності документів, які мають один базовий актив, однаковий термін обігу і термін виконання зобов’язань;
• відповідність обсягу та якості базового активу встановленим стандартом.
Похідні фінансові інструменти можуть бути: іменні та на пред’явника, коротко-, середньо- та довгострокові, а також без зазначення терміну дії. Вони бувають: ринкові та неринкові, державні та корпоративні, комерційні та фондові, пайові та боргові, інвесторські та спекулятивні, капітало-, товарно- та грошово-розпорядчі.
У практиці фінансового ринку найчастіше використовують такі похідні фінансові інструменти:
1. Опціони.
2. Ф’ючерси.
3. Депозитарні розписки.

6.4 Опціони і ф’ючерси

Наведемо кілька найпоширеніших в економічній літературі визначень опціону:
«Опціон — похідний цінний папір, який передбачає право, але не обов’язок покупця (утримувача) купити або продати певну кількість цінностей, що лежать в основі опціону, за раніше домовленою ціною протягом певного часу».
«Опціони — це стандартизовані угоди про продаж і придбання певних боргових цінних паперів, акцій і ф’ючерсних контрактів у визначеній кількості, у певний день у майбутньому, за домовленою ціною».
«Опціон означає придбання права на здійснення угоди з цінними паперами без зобов’язань її виконання».
«Опціон — це цінний папір, що є результатом опціонного контракту, згідно з яким один з його учасників придбає право купівлі або продажу певної кількості цінних паперів за домовленою ціною протягом певного часу, а інший учасник за грошову премію зобов’язується за необхідності продати або купити цінні папери за домовленою ціною».
Відповідно до п. 1.27 ст. 1 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» операція з опціоном — господарська операція суб’єкта підприємницької діяльності, що передбачає продаж (купівлю) опціону, тобто права придбати (продати) продукцію сезонного виробництва, цінні папери або валютні цінності у будь-який момент протягом визначеного часу, з фіксацією ціни реалізації на день укладення (придбання) опціону. При цьому продавець опціону зобов’язаний забезпечити безумовне й безвідкличне право покупця на здійснення операції чи відмову від неї. Розрахунки за операціями з опціонами здійснюються на день реалізації продукції сезонного виробництва, цінних паперів або валютних цінностей.
В українському законодавстві є й таке визначення: «Опціон на цінні папери — це контракт або домовленість, оформлена певним видом документа (опціонним свідоцтвом), що дає одній особі право придбавати в іншої особи або продавати іншій особі цінні папери чи їх групу в будь-який момент протягом визначеного часу з фіксацією ціни реалізації на дату складання (придбання) опціону, при цьому продавець опціону має зобов’язання щодо збереження безумовної та безвідмовної пропозиції про реалізацію прав покупця опціону на придбання (продаж) цінних паперів або їх групи протягом терміну дії опціону. Покупець опціону має право відмовитися від придбання (продажу) цінних паперів або їх групи».
Фондовий варант – це опціон на купівлю, базовим активам якого є акції або облігації. Фондовий варант надає його власнику право на купівлю базового активу за ціною виконання у будь-який час до закінчення терміну дії варанта.
Опціон може бути:
а) з виконанням протягом терміну його дії – опціон, який може бути виконаний у будь-який момент до закінчення терміну його обігу;
б) з виконанням в обумовлену дату – опціон, який виконується в день, визначений у ньому.
Специфікація опціону обов’язково повинна містити такі відомості:
• тип опціону;
• базовий актив;
• кількісні та якісні характеристики базового активу;
• перший та останній день обігу опціону;
• порядок визначення ціни для кожного моменту обігу опціону;
• мінімальна зміна ціни угоди;
• порядок реалізації сторонами своїх прав та використання зобов’язання за опціоном;
• порядок проведення розрахунків за опціонами.
Для власника опціону важливою є не проста наявність внутрішньої вартості, а те, щоб її розмір перевищував розмір премії. Але навряд чи це допустить надписант, який враховує в премії не тільки внутрішню, а й зовнішню вартість. Остання – це різниця між премією і внутрішньою вартістю опціону. Вона залежить від рівня ризику, величини і динаміки ринкових відсоткових ставок, терміну дії контракту й інших факторів. Зовнішня вартість залежить і від ступеня змін курсу базового активу в періоді дії опціону. Цей ступінь нерідко визначається простою інтерполяцією попередніх курсових змін.
Якщо інвестор, купуючи опціон, страхує себе цим від можливих збитків, то продавець опціону страхує себе від можливих збитків точним розрахунком розміру зовнішньої вартості.
Опціон має ряд ознак, які характеризують різні його властивості. Такими ознаками, насамперед, є тип опціону та позиція учасників угоди.
Існують два типи опціонів:
а) опціон на купівлю, або опціон покупця чи опціон кол (call options);
б) опціон на продаж, або опціон продавця чи опціон пут (put options).
Купуючи опціон кол, покупець придбає право купити у продавця опціону (контрагента за даним контрактом) указаний у контракті актив у домовлені терміни за ціною виконання або відмовитися від цієї купівлі.
Купуючи опціон пут, покупець придбає право продати продавцеві опціону (контрагенту за даним контрактом) вказаний у контракті актив у встановлені терміни за ціною виконання або відмовитися від цього продажу.
Існують дві позиції за опціоном, котрі займають учасники опціонного контракту:
а) довга позиція за опціоном, тобто позиція покупця опціону;
б) коротка позиція за опціоном, тобто позиція продавця опціону.
Для визначення кожного з двох учасників опціонної угоди (її сторін) є кілька термінів. Покупця опціону іменують також утримувачем опціону, власником контракту; продавця опціону — автором опціону чи надписантом. Типи і позиції у певних сполученнях створюють види опціонів:
1) довгий кол;
2) короткий кол;
3) довгий пут;
4) короткий пут.
Підставою для укладення контракту є суперечлива думка майбутніх учасників угоди щодо можливої зміни курсу акцій або іншого активу: один з них очікує підвищення курсу, а інший — зниження. В іншому разі оборот опціонів не має жодного практичного сенсу.
Взаємовідносини між учасниками опціону здійснюються на двох етапах:
а) у момент укладення опціонного контракту;
б) у момент виконання контракту.
Опціон на купівлю (кол)

 

 

 

 

 

 

Опціон на продаж (пут)

 

 

 

 

 

Рис. 6.2. Схема опціонного контракту

Під час купівлі-продажу опціону продавець виписує його й передає покупцеві, одержуючи замість того премію. Покупець опціону розглядає премію як плату за придбання певних прав за опціоном. Продавець же опціону розглядає премію як компенсацію за ризик, що виникає під час купівлі-продажу цінних паперів. Премія залишається у продавця незалежно від того, скористається покупець опціону своїм правом чи ні.
Два етапи пояснюються цілями, котрі ставлять перед собою учасники опціонної угоди. Але, незалежно від цілей, «розчленування» процесу передачі цінностей є характерною рисою опціонного контракту. Купівля-продаж опціону (на першому етапі) не є купівлею-продажем акцій, а тільки передачею права покупцеві на здійснення в майбутньому (на другому етапі) такої купівлі-продажу.
Як видно зі схеми опціонного контракту (рис.6.2), покупець опціону кол має гроші, а продавець опціону кол — акції. І навпаки, покупець опціону пут має акції, а продавець опціону пут — гроші. Опціон кол передбачає купівлю акцій покупцем опціону, а опціон пут — купівлю акцій продавцем опціону. Тобто за переходу від опціону кол до опціону пут змінюється напрямок руху акцій.
Укладаючи опціон на купівлю, покупець опціону залишається покупцем акцій, а продавець опціону залишається продавцем акцій. Навпаки, якщо укладається опціон на продаж, то відбувається певна метаморфоза: покупець опціону стає продавцем акцій, а продавець опціону — покупцем.
Кожна особа, в принципі, може стати або покупцем, або продавцем опціону, тобто зайняти довгу чи коротку позицію. Незалежно від цього за умовами опціонного контракту кожна особа може стати або покупцем акцій, або їх продавцем. Це значить, що кожний може стати однією із чотирьох дійових осіб:
1) покупцем опціону на купівлю;
2) покупцем опціону на продаж;
3) продавцем опціону на купівлю;
4) продавцем опціону на продаж.
Покупець опціону може відмовитися від свого права, натомість продавець не може відмовитися від зобов’язань (за це він одержує премію).
Питання права в опціонній угоді також варте уваги, тому доречно дати ще й таке визначення опціону: опціон — це документ, що засвідчує певні права його власника. Наскільки великими є права покупця опціону, можна бачити з того, що він може продати опціонний контракт (опціон) будь-якій третій особі, не питаючи дозволу продавця опціону, котрий змушений буде після такого продажу виконувати контракт уже для його нового власника. Контракт є цінним папером, включається в оборот, так само як акції чи облігації.
Постає питання: для чого укладається опціонний контракт? Чому покупець опціону витрачає гроші на видачу премії продавцеві опціону, а останній погоджується поступитися своїми правами на користь покупця?
Зарубіжний досвід свідчить про те, що операції з опціонами здійснюються або із суто спекулятивною метою, тобто для одержання прибутку на різниці курсів, або для хеджування (страхування). Багато хто вважає, що основна мета придбання опціону полягає саме в страхуванні, у зниженні ризику, можливого за спаду цін на цінні папери. Для покупця як активного учасника контракту користь полягає в отриманні доходу, а для продавця — в можливості зберегти активи, які в нього є, хоча конкретні цілі сторін опціонної угоди можуть бути діаметрально протилежними. Конкретизуються позиції сторін залежно від виду опціонів, який виражає ту чи іншу стратегію обороту похідних цінних паперів. Існують такі види опціонних угод, котрі вважаються простими опціонними стратегіями:
1) купівля колу;
2) продаж колу;
3) купівля путу;
4) продаж путу.
Купівля колу. Припустимо, інвестор придбав опціон кол на певну кількість акцій конкретної компанії за контрактною ціною (ціною виконання) однієї акції 100 грн, заплативши продавцеві опціону винагороду у вигляді премії в розмірі 10 грн. (на момент закінчення терміну опціонного контракту покупець витратить 10 грн, але не витратить 100 грн на купівлю акцій до прийняття ним рішення про те, варто купувати ці акції чи ні).
Купуючи опціон кол, його покупець очікує підвищення курсу (ціни) акції. Його очікування може справдитися, а може і не справдитися.
Якщо поточна ринкова ціна (на момент закінчення терміну контракту) буде нижчою за контрактну (ціну виконання контракту), наприклад, становитиме 85 грн за акцію, то покупцеві немає сенсу купувати за контрактною ціною акцію за 100 грн, тобто на 15 грн дорожче. Чи буде покупець опціону кол купувати акцію на ринку чи не буде — це вже інше питання. Стосовно даного опціону він, безумовно, прийме рішення не виконувати його. Причому на скільки не знижувалася б ціна акції, втрати покупця опціону кол будуть стабільними — у розмірі виплаченої продавцеві премії. Рішення покупця опціону кол не купувати акцію залишатиметься в силі, поки поточна ринкова ціна буде меншою за контрактну хоча б на одну гривню (рис. 6.3). Таке саме рішення (відмову від реалізації опціонного контракту) покупець прийме і тоді, коли поточна й контрактна ціни будуть однаковими.

 

 

 

 

Рис. 6.3. Купівля кол
Якщо поточна ринкова ціна буде вищою за контрактну (у нашому прикладі вищою за 100 грн), але при цьому нижчою за рівень контрактної ціни плюс виплачена премія (100 + 10 = 110 грн), наприклад 105 грн, то покупець опціону кол вимагатиме виконання контракту, хоч, зрозуміло, що прибутку він не матиме. Сенс цього рішення полягає у зменшенні витрат, пов’язаних з виплатою премії. Якщо покупець не купить акції, то його витрати так і становитимуть 10 грн. Але коли він купить акцію за 100 грн і продасть її на ринку за 105 грн, тоді він матиме змогу зменшити витрати на премію на
5 грн, (105 – 110 = – 5 грн).
Якщо поточна ціна дорівнюватиме контрактній плюс премія
(110 грн), це дасть покупцеві опціону кол можливість покрити витрати на премію, але прибутку також іще не буде (нульовий результат).
Очікування покупця опціону кол почнуть виправдовуватися, якщо поточна ціна перевищить рівень 110 грн. Наприклад, якщо поточна ціна дорівнюватиме 115 грн, прибуток становитиме 115 – 110 = 5 грн.
Продаж колу. Тепер поглянемо на ситуацію з позиції продавця опціону кол, який одержав від покупця премію 10 грн за продаж опціону з контрактною ціною акції 100 грн.
Виписуючи й продаючи опціон кол, продавець очікує саме зниження курсу активу, але його очікування так само непевне, як і в покупця.
Якщо поточна ціна становитиме 85 грн, а покупець відмовиться від купівлі, то прибуток продавця опціону дорівнюватиме тим 10 гривням, котрі йому вже виплатив покупець як премію. Прибуток буде максимальним, якщо поточна ціна триматиметься нижче за 100 грн (рис. 6.4).
В інтервалі цін від 100 до 110 грн результат продавця буде з підвищенням ціни поступово погіршуватися, а результат покупця — поліпшуватись. Нескладно на конкретних цифрах власноручно перевірити, що результати продавця опціону будуть прямо протилежні результатам покупця. Так, за поточною ціною 105 грн покупець виграє 5 грн і стільки ж програє продавець, якщо під програшем розуміти не повернення премії (вона передається покупцем безповоротно), а втрачений прибуток (адже продавець опціону міг би не продавати акцію за контрактом за 100 грн, а продати її на ринку за 105 грн).

 

Рис. 6.4. Продаж кол
З перевищенням рубежу поточної ціни 110 грн збиток для продавця у вигляді втраченого прибутку буде зростати безмежно (для спрощення розрахунків результатів опціонної торгівлі поняття «втрачений прибуток» звичайно застосовується і для покупця, який отримує прибуток або несе збитки). Порівнюючи рис. 6.4 і 6.5, можна наочно побачити протилежність довгої та короткої позицій.
Купівля путу. Припустимо, покупець придбав опціон на продаж певної кількості акцій, випущених певним емітентом. Контрактна ціна однієї акції 100 грн, премія — 10 грн. Виплативши премію, покупець має прийняти рішення — продавати акції чи ні.
Купуючи опціон пут, його покупець завжди очікує зниження курсу активу (ціни акції). Наприклад, поточна ринкова ціна акції становить 85 грн. У цьому разі покупцеві опціону пут (він же за умовами опціону є продавцем акцій) значно вигідніше продати свої акції контрагенту по 100 грн, ніж відмовитися від опціону і продати акції на ринку за 85 грн. Різниця істотна: 100 – 85 = 15 грн доходу. Щоправда, це валовий дохід, без урахування премії в розмірі 10 грн, виплаченої покупцем опціону. З урахуванням витрат покупець матиме чистий дохід 15 – 10 = 5 грн. Тому за такого рівня поточної ціни покупець обов’язково реалізує право на продаж акцій по 100 грн своєму контрагентові (рис. 6.5).

Рис. 6.5 Купівля пут

Тепер розглянемо, що станеться, коли поточна ринкова ціна акції становитиме 90 грн. За такої ціни покупцеві опціону пут також немає сенсу відмовлятися від його реалізації. Вигідніше продати акції за 100 грн, ніж за 90. Різниця в цінах у розмірі 10 грн повністю покриє його витрати на премію. Зрозуміло, що в цьому разі чистий дохід покупця опціону пут дорівнюватиме нулю.
Коли поточна ринкова ціна акції зросте до 95 грн, також не буде сенсу відмовлятися від реалізації опціону. Ліпше продати акцію за 100 грн за опціонним контрактом, ніж продати її за 95 грн на ринку.
Валовий дохід становитиме 100 – 95 = 5 грн і покриє лише частину витрат на виплачену премію. Отже, покупець опціону пут за такого рівня ціни матиме збиток, але не 10 грн, як це було б у разі відмови від реалізації контракту, а тільки 5 грн.
Якщо поточна ринкова ціна акції сягне 100 грн, покупцеві опціону пут буде байдуже — реалізовувати опціон чи не реалізовувати. Валовий дохід дорівнюватиме нулю, а відтак покупець зазнає збитків у розмірі виплаченої премії.
У разі, коли поточна ринкова ціна дійде до 105 грн за акцію, покупцеві опціону пут буде невигідно виконувати його і продавати акцію своєму контрагенту за 100 грн. Адже він зможе продати її на ринку за 105 грн. Щоправда, обліковуючи чистий дохід, треба врахувати раніше виплачену покупцем премію.
Продаж путу. Продавець опціону пут одержав від покупця премію в розмірі 10 грн за продаж йому опціону за контрактною ціною 100 грн за акцію.
Виписуючи і продаючи опціон пут, продавець очікує підвищення курсу активу (ціни акції).
За поточної ринкової ціни на рівні контрактної та вище дохід продавця буде стабільним і максимально можливим (він дорівнюватиме одержаній премії). В інтервалі цін від 90 до 100 грн дохід продавця опціону пут зменшується (пропорційно зниженню втрат покупця опціону пут). Нижче за ціну 90 грн відбувається збільшення (рис. 6.6) розміру втраченого доходу (пропорційно зростанню реального доходу покупця).

Рис. 6.6. Продаж пут

Як бачимо, існує багато способів для страхування цінних паперів і для успішної біржової гри. Вибір потрібного способу пов’язаний із вибором типу опціону і позиції учасника.
Купівля колу дає інвесторові можливість з порівняно невеликим ризиком (витрати в будь-якому разі не перевищують розміру виплаченої премії) отримати великий прибуток, оскільки зростання ціни акцій нічим не обмежується.
Продаж колу має протилежні наслідки. Того, хто продає опціон кол, обмежують не витрати, а прибуток, яким є одержана продавцем премія. Зі зростанням ціни акції зростає й розмір втраченого прибутку, що може трактуватися як необмежені збитки.
Купівля путу обмежує витрати, зв’язані з виплаченою премією, і відкриває можливості для істотного виграшу за зниження ціни акції.
Продаж путу обмежує розмір прибутку продавця розміром премії і не обмежує втрати прибутку за зниження ціни акцій.
Отже, довга позиція обмежує витрати і не обмежує прибутку, а коротка позиція, навпаки, обмежує витрати. За опціону кол зміни прибутку і збитків відбуваються з підвищенням ціни акції, а за опціону пут — зі зниженням ціни акції.
В опціонній угоді ризикують обидва учасники, але покупець опціону ризикує трохи менше, ніж продавець, завдяки праву вибору, яке має покупець. У разі погіршання ситуації на ринку він може відмовитися від купівлі акцій і втратить тільки виплачену премію. Утрати продавця мають характер упущеної вигоди, оскільки, продавши свої акції за опціонним контрактом, він позбавляється можливості одержати курсовий прибуток, реалізувавши ці акції на спотовому (поточному) ринку за вищою ціною.
Учасники опціонних контрактів можуть зменшити (але не усунути повністю) ризик, виконуючи для цього хеджування, стелажні операції, спред і різні комбінації опціонів.
Ф’ючерс є одним з характерних представників цілого класу інститутів фондового ринку, відомого як «похідні цінні папери». Ознайомлення з ф’ючерсом почнемо з визначень, узятих з різних законодавчих і методичних джерел.
Відповідно до п. 1.26 ст. 1 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» ф’ючерсна операція — це господарська операція суб’єкта підприємницької діяльності, що передбачає придбання (продаж) ф’ючерсної угоди, тобто зобов’язання придбати (продати) продукцію сезонного виробництва, цінні папери або валютні цінності у домовлений час у майбутньому, за ціною, встановленою у момент домовленості про угоду. При цьому покупець (продавець) ф’ючерсної угоди може відмовитись від її виконання тільки за згодою іншої сторони.
Розрахунки за ф’ючерсною операцією здійснюються в момент фактичної реалізації продукції сезонного виробництва, цінних паперів і валютних операцій. Премія за укладення ф’ючерсної угоди сплачується під час такого укладення.
«Ф’ючерс — це контракт, за яким інвестор, що уклав його, бере на себе зобов’язання після закінчення певного терміну продати своєму контрагентові (або купити в нього) певну кількість товару або фінансових інструментів за домовленою ціною».
«Ф’ючерс — це угода, за якою одна сторона зобов’язується продати, а інша — купити цінні папери певного виду, у певній кількості, за певною ціною і в певний термін у майбутньому».
«Ф’ючерс — цінний папір щодо постачання певної кількості цінностей протягом певного періоду за ціною, встановленою на момент укладання угоди».
«Ф’ючерсний контракт — це угода між двома сторонами про майбутнє постачання предмета угоди».
«Ф’ючерсний контракт — це стандартний біржовий договір купівлі-продажу біржового активу в майбутньому за домовленою ціною».
«Ф’ючерс — безумовне взаємне зобов’язання двох партнерів, опосередковане біржею».
Ці визначення дають змогу дати докладнішу характеристику ф’ючерсів, підкресливши такі ознаки, як торговельний характер угоди, її обов’язковість, договірну форму, біржове опосередкування, конкретизацію предмета угоди, часовий характер, цілі й результати.
Торговельний характер угоди. Ф’ючерсна угода — це типова торговельна угода: є предмет торгівлі, є суб’єкти (сторони) угоди, є умови її здійснення, що визначають спосіб передачі власності або права власності від одного суб’єкта до іншого. Проте фактична операція з купівлі-продажу ф’ючерса дещо відрізняється від звичайних торговельних угод.
Обов’язковість. Ф’ючерсні контракти підлягають обов’язковому виконанню. Узгоджену під час укладення контракту ціну активів не можна змінити (це той самий випадок, коли кажуть, що «купецьке слово дорожче за гроші»). Покупець ф’ючерса, так само як і його продавець, має право відмовитись від його виконання, але тільки з дозволу іншої сторони. Ф’ючерсний контракт передбачає обов’язковий розрахунок після закінчення його терміну, і якщо цю вимогу не виконує одна зі сторін, тоді інша сторона набуває права на відшкодування (компенсацію).
Договірна форма. Особливістю ф’ючерсного контракту є його уніфікованість. Він стандартизований за всіма своїми реквізитами: за вартістю фінансового активу, що лежить в його основі, за кількістю поставок цього активу, за терміном і місцем поставки, передбаченими штрафними санкціями, способом розв’язання суперечок, коли такі виникнуть, та ін. Ф’ючерсний контракт має ту відмінність, що він не тільки ґрунтується на певних цінних паперах (акціях, облігаціях та ін.), а й сам є певним видом цінних паперів, що обертаються на фондовому ринку нарівні з іншими цінними паперами. Ф’ючерсний контракт можна продати і купити (звичайно із зобов’язанням дотримання його умов). Коли говорять про продаж (купівлю) ф’ючерса, це означає, що продається (купується) ф’ючерсний контракт.
Біржове опосередкування. Ф’ючерси обертаються, як правило, на біржовому ринку. Біржа бере настільки активну участь в обігу ф’ючерсів, що в певному сенсі її можна вважати не тільки посередником, а й учасником цього обороту. Річ не лише в тому, що біржа стежить за виконанням стандартного контракту. Вона бере на себе функцію покупця для всіх продавців ф’ючерсів і продавця для всіх покупців. Для здійснення цих операцій біржа має страховий фонд. Кожний продавець і кожний покупець ф’ючерсного контракту, завдяки послугам біржі має можливість ліквідувати свої контрактні зобов’язання через укладення протилежної угоди. Активна участь біржі в купівлі-продажу ф’ючерсів приводить до того, що ф’ючерсний контракт фактично перетворюється на два контракти: контракт між продавцем і біржею та контракт між покупцем і біржею.
Предмет угоди. Це дуже важлива характеристика. Річ у тому, що історично предметом ф’ючерсної угоди були (певною мірою залишаються і сьогодні) матеріальні цінності, а самі угоди здійснювалися (і частково здійснюються) на товарних біржах. Поступово предметом такої угоди стали цінні папери, а посередником — фондова біржа. Характерною рисою нинішнього ф’ючерсного контракту є те, що в ньому вартості товарів остаточно відокремились від реальних товарів, тобто його можна продавати незалежно від того, існують насправді вказані в ньому цінності, чи не існують, має продавець належні активи під час укладання контракту, чи ні. Головне, щоб контракт було оформлено як угоду щодо передачі права власності та визначено в ньому певний вартісний показник, наприклад, індекс цін, відсоткову ставку, валютний курс і т.д. Легкий безтоварний характер ф’ючерсів зумовив можливість багаторазового їх перепродажу, особливо на валютних біржах. Популярність ф’ючерсів підтверджує їхню адекватність сучасному ринковому господарству.
Часовий характер. Термін «ф’ючерс» походить від англійського futures (майбутнє). Цим підкреслюється часовий характер ф’ючерсної угоди. Не буде великою помилкою назвати цю ознаку ф’ючерса основною. Коли б не було розриву в часі між укладенням угоди та її виконанням, то не було б і самої ф’ючерсної угоди. Була б лише звичайна торговельна угода, яка передбачала б негайну поставку активу (товару, векселя, валюти і т.д.) і належала б до класу касових (спотових) ринкових угод. Якщо коротко охарактеризувати клас угод, до яких належать ф’ючерсні контракти, то це, насамперед, угоди про майбутню купівлю. Ф’ючерсний контракт, за правилами, має обмежений термін виконання — не більше трьох місяців, але цього досить, щоб відбулися істотні зміни цін на активи, закладені у ф’ючерсному контракті, і щоб на цій підставі кожний з учасників контракту зумів би «випробувати долю» у небезпечній, але спокусливій біржовій грі.
Цілі й результати. Ф’ючерсна торгівля ведеться не заради просування товарів від виробника до споживача. З реальним товаром цей вид торгівлі має нині лише непрямий зв’язок. Рушійні мотиви учасників ф’ючерсної угоди інші: прагнення зменшити втрати у разі різких коливань цін, зменшити розмір страхових фондів, знизити витрати обороту, прискорити повернення у грошовій формі вкладеного капіталу і, звичайно, зіграти на різниці цін, отримавши прибуток. Позичальники прагнуть убезпечити себе від зростання відсотка і зробити ціну одержуваних короткотермінових позичок стабільною, а кредитори намагаються застрахуватися від непередбаченого зниження відсотка з позичок, які вони надають. Саме тому позичальники укладають ф’ючерсні контракти на продаж, а кредитори — на купівлю фінансових інструментів. Ф’ючерси привабливі й тим, що їхня купівля або продаж дають змогу отримати дохід з порівняно невеликих інвестицій, оскільки інвестор оплачує не всю вартість активу, а тільки гарантійний внесок.
На принципах і механізмі отримання доходів з ф’ючерсів варто спинитися докладніше.
Під час прийняття рішень про укладення угод на ринку цінних паперів важливими є не тільки кількісні, а й якісні прояви результатів. Та в економічній літературі останнім приділяють недостатньо уваги. Так, наприклад, читач часто натрапляє на твердження, що і продавець, і покупець ф’ючерсних контрактів або «виграють», або «програють», позиції обох сторін контракту розглядаються як однорідні. Можна також прочитати, що кожна зі сторін контракту ризикує однаково і що ймовірність одержання за ф’ючерсом зиску чи збитків така сама. Проте суть ф’ючерса не можна повністю розкрити, якщо обмежитися лише кількісною оцінкою результатів.
Припустимо, що зміна рівня поточних (ринкових) цін зумовлює появу різниці між контрактною ціною (Цк) і поточною (ринковою) ціною (Цп), а саме: Цк Цп.
Продавець згідно з ф’ючерсним контрактом не має права відмовитися від виконання своїх зобов’язань і мусить продати товар за контрактною ціною навіть тоді, коли Цк  Цп. У свою чергу, покупець також не має права відмовитися від зобов’язань і мусить купити (оплатити) товар навіть тоді, коли Цк >Цп.
Візьмімо (умовно), що ціна товару на момент укладання контракту становить 100 дол. і що покупець має таку саму суму грошей. У момент виконання контракту відбувається купівля-продаж: товар переходить до покупця, а гроші — до продавця. Якщо при цьому ціна товару зросла до 120 дол., то покупець має можливість продати його й одержати 120 дол. Отже, дохід покупця становитиме 120 – 100 = 20 дол. Цей дохід реальний і фіксується в бухгалтерському обліку як приріст власних коштів покупця.
При цьому слід звернути увагу на те, що одержаний покупцем виграш не є наслідком явного програшу продавця. Бухгалтерським обліком продавця не зафіксований реальний збиток. Продавець має свої 100 дол., тільки вже не у вигляді товару, а у вигляді грошей. Звісно, якби продавець не укладав ф’ючерсного контракту, то з підвищенням цін він продав би товар і мав би дохід у розмірі 20 дол. Тобто дохід мав би не покупець за ф’ючерсним контрактом, а сам продавець. Проте добре помітно умовність такого міркування: якби – то… Тому справедливо буде розглядати результат реалізації ф’ючерсного контракту для продавця не як реальний збиток, а тільки як упущений дохід. Міг би отримати, але не отримав.
У звичайній угоді купівлі-продажу, у якій беруть участь дві сторони, дохід однієї зі сторін зумовлюється збитком іншої. Дохід і збиток кількісно однакові і реально мають тільки протилежні знаки. Скільки один з учасників купівлі-продажу виграв, стільки ж інший програв. Під час ф’ючерсної угоди один з її учасників (покупець) виграв не тому, що інший учасник (продавець) програв, а тому, що третя сторона в особі споживчого ринку з тих чи інших міркувань погодилася заплатити за даний товар не 100 дол., а 120 дол.
Проте реальна втрата покупця не стала причиною збільшення реального доходу продавця. Останній і в цьому разі залишився «при своїх» і його бухгалтер ніяк не відреагував: якщо з підвищенням ціни мав місце упущений дохід, то з її пониженням — відвернутий збиток. Продавець задоволений тим, що він, дякуючи укладенню ф’ючерсного контракту, зумів запобігти втратам, котрі мав би, якби не уклав контракт. І знову умовний спосіб: мав би, якби...
Отже, покупець, займаючи так звану довгу позицію, одержує цілком реальний дохід або зазнає цілком реального збитку, а продавець, займаючи коротку позицію, втрачає можливий дохід або відвертає можливий збиток. Різниця між цими результатами якісно суттєва. Коли покупець стає в результаті ф’ючерсної угоди багатшим або біднішим, то продавець тільки жалкує, що втратив можливість «зірвати куш», або тихо радіє, що залишився «при своїх» тоді, коли партнер за контрактом розорився.
Обидва партнери грають в азартну гру, але ставка покупця більша! Не продавець, а покупець бере на себе продаж товару і відповідальність за це. Відтак покупець і продавець підходять до проблеми цін з різних позицій: покупець мріє про те, щоб ціна на товар зросла, а продавець хотів би не постраждати, коли ціна раптом знизиться. Покупець сподівається виграти на коливаннях цін, а продавець — застрахуватися від цих коливань. Якісні відмінності їхніх позицій саме і є підставою для укладання між ними ф’ючерсної угоди.
І ще одне доповнення до розглянутої логічної схеми. Воно стосується самої можливості продати товар на споживчому ринку. Ідеться про повну ліквідність товару, що став предметом ф’ючерсної угоди, а отже, про великий попит на нього або про зниження ліквідності товару і невеликий попит. З підвищенням ціни на товар і за його високої ліквідності матимемо явно втрачений дохід (для продавця) і явний реальний дохід (для покупця). З підвищенням ціни і зниженням ліквідності матимемо ймовірний упущений дохід (для продавця) та ймовірний реальний дохід (для покупця) . Зі зниженням ціни за повної ліквідності — явний відвернутий збиток (для продавця) і явний реальний збиток (для покупця). Зі зниженням ціни за зниженої ліквідності — ймовірний відвернутий збиток (для продавця) та ймовірний реальний збиток (для покупця). Як бачимо, це доповнення збільшує кількість можливих і якісно різних результатів реалізації ф’ючерсного контракту до дванадцяти.

Питання для роздуму, самоперевірки, повторення

1. Структура фондового ринку.
2. Який характер має торговельна угода?
3. Біржове опосередкування.

Завдання, вправи, тести

Завдання 6.1
Виберіть правильний варіант відповіді на питання.
1. Функції похідних цінних паперів полягають у:
а) забезпеченні поточних потреб фондового ринку;
б) встановленні ціни на базовий актив;
в) забезпечення виконанням основними паперами своїх функцій;
г) врівноваженні попиту й пропозиції на строковому ринку.
2. Похідні цінні папери, що забезпечують проникнення основного папера на іноземні фондові ринки, − це:
а) ф’ючерси;
б) опціони;
в) варанти;
г) депозитарні розписки.
3. Похідні цінні папери – це фінансові інструменти, що випускаються у формі:
а) виключно документарній;
б) виключно бездокументарній;
в) як у документарній, так і в бездокументарній.
4. Документ, що засвідчує право власності на відповідний цінний папір, – це:
а) опціон;
б) ф’ючерс;
в) варант;
г) сертифікат цінного папера.
5. Похідний цінний папір, який може виписуватися при передачі товарів на склад для зберігання, − це:
а) ордер;
б) опціон;
в) варант;
г) квитанція.

Завдання 6.2

Спекулянт купує боби. Ціна спот 600 грн/т. Форвардна ціна 650 грн/т. Через два місяці ціна спот знизилася до 590 грн. Накладні витрати – 25 грн. Визначити результат операції.

 

 

ТЕМА 7 ФІНАНСОВІ ПОСЛУГИ З ПЕРЕЙНЯТТЯ РИЗИКУ

План викладу і засвоєння матеріалу
7.1 Фінансові послуги з перейняття ризику
7.2 Засоби та способи з управління фінансовими ризиками
7.3 Диверсифікація і лімітування ризику

7.1 Фінансові послуги з перейняття ризику

Ризик – це складне, багатогранне і неосяжне явище. У найбільш широкому розумінні ризиком називають невизначеність стосовно здійснення тієї чи іншої події в майбутньому. Як свідчать сучасні дослідження і спостереження, проблема ризику набуває дедалі більшого суспільного значення, оскільки ризик сприймається вже на рівні чинників сучасного і особливо майбутнього суспільства.
Фінансовий ризик за своєю природою передбачає невизначеність, тому його оцінка не може бути ідеальною. Будь-який метод оцінкювання ризику має на меті максимальне наближення до реального результату, але не дає змоги зовсім уникнути помилок.
Одне з перших трактувань підходу до виміру ризику запропонував Мільтон Фрідмен. Він розглядав проблему розрахунку (оцінки) рівня ризику крізь призму теорії корисності. Фрідмен зазначав, що в умовах спадної корисності та наявності ризику звичайні принципи максимізації не можуть бути використані, оскільки необхідна певна податкова плата у вигляді компенсації за фактор ризику. Рішення, пов’язані з ризиком, Фрідмен класифікував так:
- невеликий ризик, пов’язаний із заздалегідь відомим результатом;
- помірний ризик без великих доходів і витрат;
- великий ризик, пов’язаний із великими доходами або збитками.
Фрідмен виходив із припущення, що економічна одиниця має певну систему переваг, яка може бути описана функцією, що дає чиселові значення різним альтернативам.
Історично першим виник метод експертного оцінювання ризику. Він має ту істотну перевагу порівняно з іншими методами, що експертне оцінювання може використовуватися в умовах дефіциту і навіть браку інформації. Головна умова досконалого експертного оцінювання – виключення взаємного впливу експертів один на одного (так звана дельфійська процедура). Легкість експертного оцінювання і недостатність інформації про оцінювані процеси сприяли появі в Україні величезної кількості фахівців і спеціалізованих видань, які пропонують розроблені ними прогнози. Не завжди це робиться на достатньо професійному рівні. Необхідно розуміти, що будь-яка, навіть і непрофесійна, оцінка, особливо якщо вона повторюється засобами масової інформації, формує у населення певні сподівання і відповідно впливає на поведінку суб’єктів ринку, а ця справа далеко не безпечна.
Поведінка експертів в умовах значного браку інформації про об’єкт оцінювання підкоряється певним закономірностям. Оцінка економічних явищ мало залежить від якості існуючих економічних прогнозів і дуже добре корелює з дохідністю, яка може бути реально досягнута на даний момент на ринку за суто об’єктивних, технічних причин. Правильність експертних оцінок в умовах браку інформації може бути формалізована за допомогою такої методики.
Правильною вважається оцінка, яка містить конкретне висловлювання щодо подальшої поведінки (наприклад, вартості цінного папера), яке згодом підтвердилося. Ураховуються також оцінки, у формулюванні яких міститься частка невизначеності, двоїстості, які, однак, можна віднести до числа умовно правильних. Такі оцінки враховуються з коефіцієнтом 0,5.
Результати аналізу показують, що правильність експертних оцінок набагато нижча від 50 %. На базі проведеного за описаною методикою дослідження його автори зробили такі висновки:
- у критичних точках ( закінчення діючого тренду і формування нового) істотно зростає кількість оцінок та прогнозів, що пропонуються;
- різко знижується правильність оцінок;
- у критичних точках суттєво знижується конкретність оцінок аналітиків і переважають розміркування на “загальні теми”.
Отже, в умовах недостатності, нечіткості або просто браку інформації психологічні механізми прийняття ризикованих рішень виходять на перший план. Унаслідок цього ринок зсувається у власну “віртуальну дійсність”, яка відрізняється від реальних ринкових тенденцій. Неточне відображення ринком реального світу стало перепоною при оцінюванні ступеня ризику експертним методом на базі економічних показників.
Найпопулярніший метод експертного оцінювання ризику ґрунтується на ідеї обговорення проблеми кількома особами, які вважаються спеціалістами у цьому питанні. Проблема, яка виникає при цьому, полягає в тому, що в результаті прийняття рішення ймовірність правильної оцінки знижується. Парадоксальність цього явища випливає із самого процесу обговорення. У переважній більшості випадків погляд експертів-аналітиків відрізняється від погляду практиків. Ця розбіжність може бути формалізована через так званий коефіцієнт розбіжності. Надавши цьому коефіцієнту декількох практичних значень, можна одержати ряд можливих ймовірностей розробки точної оцінки. Загалом спостереження за процесом експертного оцінювання економічних явищ дають змогу зробити такі висновки:
- експертна оцінка та експертний прогноз у будь-якій галузі – особлива сфера людської діяльності, яка вимагає використання спеціальних методів;
- експертний метод оцінювання економічних явищ і процесів так чи інакше пов’язаний з усередненням думок фахівців;
- метод експертного оцінювання спрацьовує тільки на стадіях еволюції системи. Ефект коефіцієнта розбіжностей особливо сильно проявляється у переломні моменти розвитку: відкидаються “зростаючі” елементи, у тому числі нереальні, з точки зору здорового глузду, на час оцінювання ціни фінансових інструментів;
- найсуттєвіша причина неточності експертних оцінок полягає у системному характері явищ, які відбуваються у світі (у тому числі динаміки фінансових ринків). Експерти, які є фахівцями у вузькій галузі, висловлюються з точки зору ймовірнісного підходу, що побудований на принципі незалежності подій. Системний підхід враховує взаємодію елементів системи.
Статистичний метод оцінювання ризику базується на аналізі коливань досліджуваного показника за певний відрізок часу. Передбачається, що закономірність змін аналізованої величини поширюється на майбутнє. Для тривалих періодів часу це, як правило, виявляється справедливим, але для короткотермінової оцінки екстраполяція колишніх закономірностей дає значні помилки. Отже, проста екстраполяція стратегічних закономірностей не дає можливості реально оцінити ризик.
Метод оцінювання ризику Шарпе базується на величині очікуваного прибутку, яка враховує статистичні дані про його рівень протягом певного часового тренду. Разом із розподілом ризику несистематичний і не систематичний введення в розрахунок показника очікуваного прибутку було тим революційним досягненням, яке дало змогу В. Шарпе згодом дало одержати звання лауреата Нобелівської премії. За Шарпе, величину очікуваного прибутку визначають, виходячи із середньогалузевої норми дохідності та тенденції розвитку ринку в цілому. Таку інформацію досить легко одержати в країні з розвинутою й стабільно функціонуючою економікою. У стані ж реформ, у якому перебуває нині Україна, визначення величини очікуваного прибутку пов’язане із значними ускладненнями.

7.2 Засоби та способи управління фінансовими ризиками
Аналізуючи фінансові ризики країн, що розвиваються та будують ринкові відносини, у тому числі й України, спеціалісти роблять висновок про агресивність і високий ступінь ризику.
Учасники фінансового ринку України несуть такі ризики:
• як емітенти;
• як інвестори;
• за операціями з цінними паперами за дорученням клієнтів чи як андерайтер (якщо виступають як інвестиційний інститут – фінансовий посередник) та дилер на ринку цінних паперів.
Тому діяльність суб’єктів фінансового ринку потребує особливих портфельних стратегій, спеціально підібраних фінансових інструментів, які б знижували ці ризики.
Фінансовими ризиками управляють за допомогою різних засобів і способів. Засобами управління фінансових ризиків є їх уникнення, утримання, зниження ступеня. Під уникненням ризику мають розуміють просте уникнення заходу, пов’язаного з ризиком. Однак уникнення ризику для підприємця означає відмову від отримання прибутку. Утримання від ризику – це залишення його за інвестором, тобто на його відповідальність.
Передача ризику означає, що інвестор передає відповідальність за фінансовий ризик комусь іншому, наприклад, страховому товариству. У даному разі передача ризику відбувається шляхом страхування фінансового ризику.
Зниження ступеня ризику – скорочення ймовірності й обсягу витрат. При виборі конкретного способу управління ризиком інвестор повинен виходити із таких принципів:
• не можна ризикувати більше, ніж це дає змогу зробити власний капітал;
• необхідно думати про наслідки ризику;
• не можна ризикувати великим заради малого.
Реалізація першого принципу означає, що перш ніж вкладати капітал, інвестор повинен: визначити максимально можливий розмір збитку за даним ризиком, зіставити його з об’єктом вкладеного капіталу; зіставити його з усіма власними ресурсами і визначити, чи не призведе втрата цього капіталу до банкрутства інвестора. Обсяг збитку від вкладання капіталу може дорівнювати обсягу даного капіталу, бути більшим або меншим за нього. Обсяг збитку при прямих інвестиціях, як правило, дорівнює обсягу венчурного капіталу. При портфельних інвестиціях, тобто при купівлі цінних паперів, які можна продати на вторинному ринку, обсяг збитку значно менший від суми витраченого капіталу. Співвідношення максимально можливого обсягу збитку й обсягу власних фінансових ресурсів інвестора являє собою ступінь ризику, який призводить до банкрутства.
Він вимірюється за допомогою коефіцієнта ризику:

Кр = І/С, (7.1)

де Кр – коефіцієнт ризику; І – максимально можлива сума збитку, грн; С – обсяг власних фінансових ресурсів з урахуванням точно відомих надходжень коштів, грн.
Дослідження ризикових заходів, проведених спеціалістами, дає змогу зробити висновок, що оптимальний коефіцієнт ризику становить 0,3, а коефіцієнт ризику, що веде до банкрутства інвестора, − 0,7 і більше.
Реалізація другого принципу потребує, щоб інвестор, знаючи максимально можливу величину збитку, визначив, до чого може привести збиток, яка ймовірність ризику, і прийняв рішення про відмову від ризику, про взяття ризику на свою відповідальність чи про передачу ризику на відповідальність іншої особи.
Дія третього принципу особливо чітко проявляється при передачі фінансового ризику. У цьому разі він означає, що інвестор повинен визначити прийнятне для нього співвідношення між страховою премією і страховою сумою. Страхова премія чи страховий внесок − це плата за страховий ризик страхувальника страховику. Страхова сума – це грошова сума, на яку застраховані матеріальні цінності (або громадянська відповідальність, життя, здоров’я). Інвестор не повинен брати ризику на себе, якщо розмір збитку більший, ніж страхова премія.
Для зниження ступеня фінансового ризику застосовуються різні способи: диверсифікація, отримання додаткової інформації, лімітування, страхування.
Диверсифікація являє собою процес розподілу інвестованих коштів між різними об’єктами вкладення, які безпосередньо не пов’язані між собою. На принципі диверсифікації базується діяльність інвестиційних фондів, які продають клієнтам свої акції, а отримані кошти вкладають у різні цінні папери, що купуються фондом на ринку і дають постійний прибуток. Диверсифікація дає змогу уникнути частини ризику при розподілі капіталу між різними видами діяльності.
Інвестор іноді приймає рішення, коли результати не визначені та засновані на обмеженій інформації. Природно, що якби у інвестора була повніша інформація, він міг би зробити кращий прогноз і знизити ризик. Це робить інформацію товаром. Інформація є досить цінним товаром, за який інвестор готовий платити великі гроші, тому вкладення капіталу в інформацію стає однією зі сфер підприємництва. При цьому вартість повної інформації – це різниця між очікуваною вартістю будь-якого винаходу, коли є повна інформація, і очікуваною вартістю, коли інформація неповна.
Лімітування – це встановлення ліміту, тобто граничних сум витрат, продажу, кредиту. Лімітування є важливим засобом зниження ступеня ризику і застосовується банками при видачі позик, при укладанні договору на овердрафт; суб’єктами господарювання – при продажу товарів у кредит (на кредитні картки), на дорожні чеки і єврочеки; інвесторами – при визначенні сум вкладення капіталу.
Сутність страхування полягає в тому, що інвестор готовий відмовитися від частини прибутків, тільки б уникнути ризику, тобто він готовий заплатити за зниження ступеня ризику до нуля. Фактично, якщо вартість страховки дорівнює можливому збитку, інвестор, не схильний до ризику, захоче застрахуватися так, щоб забезпечити повне відшкодування будь-яких фінансових втрат. Страхування фінансових ризиків є одним з найпоширеніших способів його зниження. Страхування – це особливі економічні відносини. Для них обов’язкова наявність двох сторін: страховика і страхувальника. Страховик створює за рахунок платежів страхувальника грошовий фонд (страховий чи резервний). Для страхування характерні:
• цільове призначення створеного грошового фонду, витрачання його ресурсів тільки на покриття втрат (надання допомоги) в обумовлених випадках;
• ймовірнісний характер відносин, оскільки заздалегідь невідомо, коли настане відповідальна подія, якою буде її сила і кого із страхувальників вона зачепить;
• поверненість коштів, тому що ці кошти призначені для виплати відшкодування втрат від усіх страхувальників, а не від кожного окремо.
У процесі страхування відбувається перерозподіл коштів між учасниками створення страхового фонду: відшкодування збитків одному або декільком страхувальникам здійснюється шляхом розподілу втрат на всіх. Кількість страхувальників, які внесли платежі протягом того чи іншого періоду, більша від кількості тих, хто отримує відшкодування.
Широко використовується метод страхування цінового ризику шляхом проведення протилежних операцій із різними видами біржових контрактів. Цей метод отримав назву хеджування.
Хеджування – купівля і/або продаж похідних цінних паперів (опціонів або ф’ючерсів) для того, щоб знизити ризик можливих втрат від майбутніх біржових угод.
Термін «хеджування» використовується в банківській, біржовій і комерційній практиці для визначення різних методів страхування, а також валютних ризиків. Хеджування можна розглядати як систему укладання термінових контрактів і угод, що враховує ймовірні в майбутньому зміни обмінних валютних курсів і ставить за мету уникнення несприятливих наслідків цих змін. В Україні хеджування розглядається як страхування від ризиків несприятливих змін цін на будь-які товарно-матеріальні цінності за контрактами і комерційними операціями, що передбачають поставку (продаж) товарів у майбутньому.
Контракт, що слугує для страхування від ризиків зміни курсів (цін), має назву хедж. Суб’єкт господарювання, який здійснює хеджування, називається хеджер. Існують дві операції хеджування: хеджування на підвищення; хеджування на зниження.
Хеджування на підвищення, або хеджування купівлею, являє собою біржову операцію з купівлі термінових контрактів чи опціонів. Хедж на підвищення застосовується в тих випадках, коли необхідно застрахуватися від можливого підвищення цін (курсів) у майбутньому. Він дає змогу встановити купівельну ціну набагато раніше, ніж був придбаний реальний товар. Припустимо, що ціна товару (курс валюти чи цінних паперів) через три місяці зросте, а необхідний товар надійде через три місяці. Для компенсації втрат від очікуваного підвищення цін слід купити зараз за сьогоднішньою ціною терміновий контракт, пов'язаний із цим товаром, і продати у момент, коли буде купуватися товар. Оскільки ціна на товар і пов'язаний із ним терміновий контракт зміняться пропорційно в одному напрямку, то куплений раніше контракт можна продати дорожче на стільки, на скільки зросте до цього ціна на товар. Таким чином, хеджер, здійснюючи хеджування на підвищення, страхує себе від можливого підвищення цін у майбутньому.
Хеджування на зниження, або хеджування продажем, - це біржова операція з продажу термінового контракту. Хеджер, який здійснює хеджування на зниження, передбачає здійснити в майбутньому продаж товару, і тому, продаючи на біржі терміновий контракт або опціон, страхує себе від можливого зниження цін у майбутньому. Припустимо, що ціна товару (курс валюти, цінного папера) через три місяці знизиться, а товар необхідно буде продати через три місяці. Для компенсації передбачених втрат від зниження цін хеджер продає терміновий контракт сьогодні за високою ціною, а під час продажу свого товару через три місяці, коли ціна на нього впала, купує такий же терміновий контракт за зниженою (майже на стільки ж) ціною. Таким чином, хедж на зниження застосовується в таких випадках, коли товар необхідно продати пізніше. Хеджер намагається знизити ризик, який викликаний невизначеністю цін на ринку, за допомогою купівлі чи продажу термінових контрактів. Це дає можливість зафіксувати ціну і зробити прибутки і витрати передбачуванішими. При цьому ризик, пов'язаний із хеджування, не зникає. Його беруть на себе спекулянти, тобто підприємці, які йдуть на певний, заздалегідь розрахований, ризик. Хеджування може здійснюватися як із допомогою валютного опціону, так і через форвардну угоду.
Валютний опціон – це право покупця купити і зобов’язання продавця продати певну кількість однієї валюти в обмін на іншу за фіксованим курсом на заздалегідь узгоджену дату або протягом узгодженого періоду. Таким чином, опціонний контракт обов’язків для покупця. Суб’єкт господарювання купує валютний опціон, який надає йому право (але не зобов’язання) придбати певну кількість валюти за фіксованим курсом в обумовлений день (європейський стиль).
Перевагами хеджування за допомогою опціону є певний захист від несприятливої зміни курсу валюти. Недоліками є витрати на оплату опціонної премії.
Форвардна операція являє собою взаємне зобов’язання сторін провести валютну конверсію за фіксованим курсом на заздалегідь обумовлену дату. Терміновий, або форвардний, контракт – це зобов’язання для двох сторін (продавця та покупця). Продавець зобов’язаний продати, а покупець купити певну кількість валюти за встановленим курсом у певний день.
Переваги форвардної операції проявляються у відсутності передбачених витрат і в захисті від несприятливої зміни курсу валюти. Недоліком є потенційні втрати, пов’язані з ризиком втраченої вигоди.
Спекулянти на ринку термінових контрактів відіграють значну роль. Беручи на себе ризик, сподіваючись отримати прибуток при грі на різниці цін, вони виконують роль стабілізатора цін. При купівлі термінових контрактів на біржі спекулянт робить гарантійний внесок, яким і визначається величина ризику спекулянта. Якщо ціна товару (курс валюти, цінних паперів) знизилася, то спекулянт, який купив раніше контракт, втрачає суму, що дорівнює гарантійному внеску. Якщо ціна товару виросла, то спекулянт повертає суму собі, яка дорівнює гарантійному внеску, і отримує додатковий прибуток від різниці в цінах товару і купленого контракту. У цьому разі суб’єкт господарювання бере на себе ризик і мимоволі стає спекулянтом, розраховуючи на сприятливу цінову динаміку. При цьому вартість активів перебуває у прямій залежності від ціни контракту.
Терміновий ринок, інструменти якого застосовуються з метою зниження фінансового ризику, є одним з найбільш динамічно зростаючих сегментів. Інтернаціоналізація світового фінансового ринку розкриває дедалі ширші можливості використання строкових угод на ринках різних країн і забезпечує страхування інвесторів від можливих втрат коштів у процесі їх вкладання у різні фінансові інструменти.

7.3 Диверсифікація і лімітування ризику
Диверсифікація (від лат. зміна, різноманітність) – це поширення господарської діяльності на нові сфери (розширення асортименту виготовлюваних виробів, видів послуг, що надаються, і так далі).
Останнім часом диверсифікації знову почали надавати першорядного значення. Викликано це існуванням фірм, «які мають у своєму розпорядженні великі обсяги капіталів, одержуваних в основних сферах бізнесу, а оскільки можливості подальшої експансії в них досить обмежені, диверсифікація стає найбільш відповідним шляхом для інвестиції капіталів і зменшення ступеня ризику».
Уважається, що, пропонуючи цілий комплекс товарів і послуг, підприємство може підвищити свою конкурентоспроможність, послабити можливі ризики за рахунок диверсифікації. Ці та інші причини спонукають підприємства розширювати сфери діяльності, поглинаючи інші фірми або починаючи новий бізнес. Так, банківські, біржові та посередницькі послуги зливаються в єдиний комплекс фінансових послуг. Відбувається об'єднання різноманітних послуг у рамках туристичного бізнесу. Фірми, що займаються перевезеннями, починають пропонувати послуги зі страхування життя і майна, з доставки кореспонденції, туристичні послуги. У виробничій сфері підприємства починають контролювати канали збуту продукції і джерела сировини, вкладають засоби в рекламний бізнес, працюють на фінансовому ринку і так далі.
Диверсифікація пов'язана з такою перевагою великих підприємств, як ефект різноманітності. Суть ефекту різноманітності полягає в тому, що виробництво багатьох видів продукції в рамках одного великого підприємства вигідніше, ніж виробництво тих самих видів продукції на невеликих спеціалізованих підприємствах. Проте ця закономірність не має універсального характеру. Слід зазначити, що диверсифікація діяльності підприємства є формою реалізації корпоративної стратегії. Головною комерційною метою диверсифікації є збільшення прибутку за рахунок використання ринкових шансів і встановлення конкурентних переваг, але реальні шляхи отримання конкурентних переваг, а отже, і спонукальні мотиви диверсифікації різні.
Значну економію дає багатоцільове сумісне використання виробничих потужностей підприємства. Витрати знижуються завдяки концентрації збутової мережі. Інший істотний резерв економії - внутрішньофірмовий трансферт інформації, знань, технічного й управлінського досвіду від одних виробництв до інших. До цього додається ефект, що досягається завдяки різнобічній підготовці працівників і різноманітності отримуваної ними інформації.
Виділяють зв'язану і незв'язану (конгломеративну) диверсифікацію. У свою чергу, зв'язана диверсифікація може бути вертикальною або горизонтальною.
Вертикальна інтеграція, або зв'язана вертикальна диверсифікація, − це процес придбання або включення в склад підприємства нових виробництв, що входять до технологічного ланцюга випуску старого продукту на етапах до або після виробничого процесу. Вертикальна інтеграція полягає в тому, що підприємства вважають за краще створювати необхідні для виробничого процесу товари і послуги самостійно, усередині підприємства, замість того, щоб купувати їх на ринку в інших підприємств. Стратегія інтеграції виправдана, коли підприємство може підвищити свою рентабельність, контролюючи різні стратегічно важливі ланки в ланцюзі виробництва і збуту продукції. У результаті вертикальної інтеграції відбувається об'єднання фірм, що знаходяться на різних етапах виробничого процесу. При цьому можливі різні типи вертикальної інтеграції:
- повна інтеграція виробничої діяльності;
- часткова інтеграція, у цьому випадку частина продукції виробляється на підприємстві, а частина - купується у других підприємств;
Найчастіше така інтеграція реалізується у двох основних формах, які характеризують спрямованість інтеграції та положення підприємства у виробничому ланцюзі:
- інтеграція «назад», або так звана зворотна інтеграція;
- інтеграція «вперед», або пряма інтеграція.
При зворотній інтеграції підприємство приєднує функції, які раніше виконувалися постачальниками, тобто встановлює контроль над джерелами сировини, виробництвом комплектуючих виробів, напівфабрикатів.
Метою такої інтеграції може бути захист стратегічно важливого джерела сировини або доступ до нової технології, важливою для базової діяльності.
При прямій інтеграції підприємство приєднує функції, які виконувалися раніше дестриб'юторами, тобто створюються транспортні, сервісні служби, канали збуту й інші функціональні служби, пов'язані з основною діяльністю фірми. Мотивацією в цьому випадку є забезпечення контролю над збутом продукції, іноді бажання краще знати своїх споживачів. Вертикальна інтеграція може проводитися за рахунок мобілізації як внутрішніх, так і зовнішніх чинників. Лімітування – це метод захисту від ризиків, який являє собою встановлення системи обмежень як верхніх, так і нижніх, що дозволяють зменшити ступінь ризику.

Питання для роздуму, самоперевірки, повторення

1. Поняття фінансового ризику.
2. Основні методи управління фінансовими ризиками.
3. Хеджування та його особливості в Україні.
4. Яка різниця між хеджуванням та лімітуванням?

Завдання, вправи, тести

Завдання 7.1
Виберіть правильний варіант відповіді на питання.
1. Процес розподілу інвестованих коштів між різними об’єктами вкладення, які безпосередньо не пов’язані між собою, як метод зниження фінансового ризику називається:
а) страхуванням;
б) лімітуванням;
в) диверсифікацією.
2. Купівля і/або продаж похідних цінних паперів з метою зниження ризику можливих втрат від майбутніх біржових угод – це:
а) форфетування;
б) лімітування;
в) трансферт;
г) хеджування.
3. Коефіцієнт ризику розраховується як:
а) відношення максимально можливої суми збитку до обсягу власних фінансових ресурсів;
б) відношення середнього квадратичного відхилення до середнього очікуваного значення;
в) відношення дисперсії до середнього квадратичного відхилення.
4. Хеджування може здійснюватися за допомогою:
а) сек'юритизації;
б) консолідації;
в) валютного опціону;
г) фінансового векселя.
5. Біржова операція з продажу термінових контрактів чи опціонів – це:
а) хеджування на підвищення;
б) хеджування на зниження.
6. Взаємне зобов’язання сторін провести валютну конверсію за фіксованим курсом на заздалегідь обумовлену дату – це:
а) ф’ючерсна операція;
б) форвардна операція;
в) операція своп;
г) операція спот.
Завдання 7.2
Розрахувати ціну акції за умови: − дивіденди на акцію незміні й становлять 10 грн, ринкова дохідність акції за перший рік – 15 %, наступні три роки дохід на акцію збільшується на 25 % щорічно.

ТЕМА 8 ІНФРАСТРУКТУРА РИНКУ ФІНАНСОВИХ ПОСЛУГ

План викладу і засвоєння матеріалу
8.1 Інфраструктура ринку фінансових послуг
8.2 Характеристика основних учасників ринку
8.3 Довірчі товариства-трасти
8.4 Клірингово-розрахункові установи

8.1 Інфраструктура ринку фінансових послуг
Поняття "інфраструктура" перейшло в економічну термінологію з військової. Військове трактування свого часу розповсюдилось і на народне господарство.
Голіков А.П., Олійник Л.Б., Степаненко А.В. розглядають інфраструктуру як сукупність галузей господарства, що обслуговують виробництво і населення. Особливістю інфраструктури є її "гнучкість", що дозволяє їй швидко реагувати на зміни умов виробництва та життя населення. До певного рівня вона сприяє розвиткові господарства, підвищенню його ефективності.
Типовим, з цієї точки зору, є трактування інфраструктури (від лат. Infra - нижче, structure - будівля, розміщення) як комплексу галузей господарства, що обслуговують виробництво і включають: будівництво доріг, каналів, водосховищ, портів, мостів, аеродромів, складів; енергетичне господарство; транспорт; зв'язок; водозабезпечення і каналізацію; освіту; науку; охорону здоров'я тощо.
Під ринковою інфраструктурою автори пропонують розуміти весь комплекс елементів і видів діяльності, які створюють організаційно-економічні умови для функціонування ринкового механізму. Основними її елементами виступають: фонди розвитку й підтримки; комерційні банки; аудиторські фірми; лізинги; асоціації підприємців; товарні біржі; торговельні доми; біржі праці; фондові біржі; центри інформаційного обслуговування; бізнес-центри тощо. Об'єкти ринкової інфраструктури здійснюють правове та економічне консультування підприємців і захист їхніх інтересів у різних структурах, забезпечують фінансову підтримку, кредитування разом з лізингом, аудитом, страхуванням нових господарських формувань, сприяють матеріально-технічному забезпеченню та реалізації продукції підприємств, регулюють рух робочої сили тощо.
Мороз A.M. визначає ринкову інфраструктуру як сукупність (в ідеальному випадку − комплекс) установ, організацій та інших суб'єктів сфери обігу, що забезпечують необхідні умови функціонування ринкової економіки у даній країні чи регіоні. Залежно від видів ринку, вона поділяється на інфраструктуру ринку капіталу, ринку засобів виробництва, ринку праці.
Ринкова інфраструктура, за Комаринським, − це система установ і організацій (банків, бірж, страхових компаній, консультаційних та інформаційно-маркетингових фірм тощо), які забезпечують вільний рух товарів і послуг на ринку.
Бланк І.А. використовує поняття інвестиційної інфраструктури, що включає найбільш важливі галузі економіки, установи і засоби, що безпосередньо забезпечують процес безперебійного здійснення інвестицій.
Вказані трактування "інфраструктури" та "ринкової інфраструктури" не можуть бути використані без попередніх серйозних обумовлень.
Залежно від виконуваних функцій виділяють виробничу, соціально-культурну, інституційну, екологічну, ринкову та інформаційну інфраструктури.
Елементами ринку капіталу є фондова біржа, страхові компанії, аудиторські організації, брокерські контори (компанії), комерційні банки, державний страховий нагляд, державна інспекція щодо контролю за цінними паперами, фонд державного майна, інвестиційні фонди, фонд загальнодержавних науково-технічних програм, стабілізаційні фонди, інноваційні фонди.
По-перше, в сучасних умовах значення невиробничих галузей вже не можна зводити до виконання ними деяких допоміжних функцій, як наприклад, "обслуговування". У розвинених країнах "третинний сектор" (сфера послуг у всій її багатоманітності) перетворюється на провідну сферу зайнятості.
По-друге, необхідно відійти від галузевого підходу, що зводиться до виділення “головних" і "другорядних" галузей. Ринкова інфраструктура може бути правильно зрозуміла і класифікована тільки на основі макроекономічного підходу, згідно з яким інфраструктура в ринковій економічній системі не обслуговує, а забезпечує нормальне функціонування всієї економіки.
По-третє, характеризуючи ринкову інфраструктуру, слід виходити з того, що на розвиток економіки впливають не тільки об'єктивні, але й суб'єктивні фактори, причому роль останніх у сучасних умовах зростає. Тому до складу інфраструктури слід включати не тільки матеріальні елементи.
Інфраструктура − це сукупність елементів, що забезпечують безперебійне функціонування взаємозв'язків об'єктів і суб'єктів певної відносно самостійної системи й оптимізують їх взаємодію.
У макроекономічному розумінні ринкова інфраструктура має не обслуговуючий, а забезпечуючий характер щодо всієї економіки країни. Тому в макроекономічному розумінні ринкова інфраструктура − це підсистема ринкової економічної системи, сукупність елементів якої забезпечує функціонування взаємозв'язків між господарчими суб'єктами; оптимізує рух товарно-грошових потоків і носить не обслуговуючий, а забезпечуючий характер щодо економіки країни.
Ринкова економіка − це товарно-грошова економіка. Забезпечення просування товарно-грошових потоків здійснюють відповідні інститути загального та спеціального призначення. Вони утворюють інституційний елемент ринкової інфраструктури. Стан інститутів ринкової інфраструктури неоднорідний як із кількісної, так і з якісної точок зору. Зміст ринкової інфраструктури не може бути зведений до сукупності лише інституціональних елементів. У сучасній ринковій інфраструктурі прийнято виділяти інформаційний елемент. Це інформаційні мережі та потоки, асоціації чи добровільні об'єднання, що представляють інтереси інших інститутів "знизу".
Найменш розвиненими в кількісному і якісному відношенні, з точки зору відповідності вимогам ринкової економіки, є компоненти інфраструктури фінансового ринку. Аналізуючи стан розвитку ринкової інфраструктури України, слід зазнати, що ринковою її ще важко назвати. Існуюча інфраструктура є перехідною, незрілою, несформованою, причому в кожному з означених нами складових елементів: інституційному, інформаційному, юридичному та соціальному.
Розглянемо інфраструктуру фінансового ринку, з точки зору її розміщення, в декількох контекстах. По-перше, фінансовий ринок та його інфраструктуру як певну автономну систему з припущенням, що його автономність не абсолютна, тому що в реальному житті фінансовий ринок не існує ізольовано від усієї економіки. По-друге, будемо розрізняти глобальну (розглядатиметься на національному рівні) і локальну інфраструктуру фінансового ринку (на рівні окремих регіонів та територіально-адміністративних одиниць).
Діяльність інфраструктури у внутрішній системі фінансового ринку сприяє формуванню попиту на фінансові послуги, зростанню обсягу асортименту пропозиції фінансових продуктів. До внутрішньої системи фінансового ринку відносять фінансовий і кадровий потенціал, наявність і довіру клієнтів, уміння співпрацювати з фінансовими інститутами, якість маркетингової діяльності та ефективність стратегічних рішень.
Фінансові інститути фінансового ринку реалізують свої економічні інтереси з урахуванням дій різних факторів зовнішнього середовища, причому на деякі з них він може опосередковано впливати, дія ж інших факторів виходить за межі впливу інститутів, і він повинен пристосовуватись до них. До факторів, на які може впливати фінансовий інститут, належать: ринковий попит, конкуренція, рівень розвитку інфраструктури фінансового ринку (окремого сегменту фінансового ринку). До неконтрольованих факторів, що впливають на формування інфраструктури фінансового ринку, належать: загальноекономічна ситуація в регіоні, країні та за її межами; рівень життя та заощадливості населення; кон'юнктура фінансового ринку; демографічна ситуація тощо. Дія цих факторів визначає поведінку фінансових інститутів у ринковому середовищі, формує стратегію і тактику, окреслює можливості просування на ринку фінансових послуг у межах певної території. Аналізуючи стан розвитку ринкової інфраструктури фінансового ринку України, слід визнати, що ринковою її ще важко назвати. Існуюча інфраструктура фінансового ринку є перехідною, незрілою, несформованою, причому в кожному з елементів, які формують її зміст. До елементів інфраструктури фінансового ринку належать: правове інформативне забезпечення; інформаційна мережа; інституційна мережа (кредитно-фінансова система); система підготовки кадрів (страхові сюрвейєри, андерайтери), наукове обслуговування; аудиторська мережа; професійна етика і мова, менталітет населення.
Інформаційна складова характеризується низьким рівнем професійного аналізу та рекомендацій на основі використання сучасних інформаційних систем, особливо в галузі українізації діловодства та технічного аналізу діяльності сегментів фінансового ринку.
Законодавче забезпечення діяльності суб'єктів фінансового ринку характеризується низькою ефективністю. Причиною цього є недостатньо розвинена законодавча база та її нестійкість, а також часті перегляди "правил гри" на фінансовому ринку. Із-за відсутності в законодавчих та наукових виданнях, засобах масової інформації чіткого трактування сутності поняття "фінансовий ринок", проблемою є відслідковування інформаційних потоків, що дають можливість оцінити та спрогнозувати ситуацію, що складається на певних сегментах та територіальних проявах фінансового ринку. Соціальний моніторинг фінансових можливостей та інвестиційних уподобань населення регіонів показує, що рівень економічного, а особливо "біржового" мислення і сприйняття ринкового фінансового механізму громадянами України далекий від того, який потрібен для включення соціальної активності мас у функціональну систему фінансового ринку.
Наднизькі показники забезпечення населення комерційно-фінансовою інформацією щодо діяльності фінансових посередників на регіональних фінансових ринках та певний інформаційний вакуум, що спостерігається в регіонах України, призводять до часткової присутності на фінансовому ринку потенційного інвестора економіки населення.
Розвиток інфраструктури фінансового ринку України повинен бути побудований за міжнародними стандартами, але з урахуванням специфіки нашої країни.
Для розбудови інфраструктури таких сегментів фінансового ринку, як грошовий і кредитний ринок, необхідно посилити ринкові процеси в регіонах та роль у них місцевих органів самоврядування, активізувати створення стабільного і сприятливого для їх розвитку законодавства, здорового конкурентного середовища, сприяти поверненню довіри з боку населення і суб'єктів підприємницької діяльності; при підтримці з боку держави розвивати мережу філій і активізувати інвестиційну діяльність банків та інших фінансово-кредитних установ, що найбільш пристосовані до інвестиційної діяльності, створити спеціальну банківську установу, основною метою якої було б питання довгострокового кредитування.

8.2 Характеристика основних учасників ринку

Учасників ринку фінансових послуг умовно поділяють на два рівні.
Перший рівень складають ті з них, що приймають рішення про проведення операцій на ринку фінансових послуг. Це емітенти, інвестори, фінансові посередники та незалежні посередники ( брокери та дилери ).
Другий рівень ( інфраструктура ринку фінансових послуг ) – це ті, що виконують функції, пов’язані зі здійсненням рішень, що прийняті на першому рівні із забезпеченням реєстрації, розрахунків, обліку прав власників цінних паперів, проведенням агентських операцій з нарахуванням та виплати доходів.
До інфраструктури ринку фінансових послуг належать біржі, реєстри, депозитарії, номінальні утримувачі, торговельні та розрахункові системи.
Реєстри – це організації, які, згідно з угодою з емітентом ведуть реєстр власників іменних цінних паперів, займаються збором, фіксацією, обробленням, зберіганням інформації щодо цінних паперів, їх емітентів та власників. Головне завдання реєсратора – за першою ж вимогою надати реєстр емітенту. Реєстратор здійснює свою діяльність на підставі розділу 1 Положення про порядок ведення реєстрів власників іменних цінних паперів, що затверджене ДКЦПФР 1 квітня 1996 року № 58.
Крім основних функцій, реєстратор може виконувати додаткові функції: відповідати за видачу на руки та контроль за обігом сертифікатів цінних паперів; виписувати сертифікат на ім'я нового власника; оформити блокування цінних паперів, пов’язане з арештом, заставою та іншими операціями; передавати інформаційні повідомлення інвесторам.
Емітент може вести свій реєстр власників іменних цінних паперів самостійно, якщо кількість власників іменних цінних паперів не перевищує 500 осіб, а якщо власників понад 500, то емітент повинен передати право ведення реєстру власників своїх іменних цінних паперів незалежному реєстратору, відповідно до законодавства.
Депозитарій – це юридичні особи, які згідно із Законом України «Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні» здійснюють діяльність, що пов’язана з наданням послуг щодо зберігання цінних паперів або обліку прав власності на цінні папери, обслуговування угод з цінними паперами.
Депозитарну діяльність можуть здійснювати інвестиційні інститути (крім інвестиційних фондів), фондові біржі (у світовій практиці) та спеціалізовані депозитарії.
Особа, яка користується послугами депозитарію, називається депонентом. Між депонентом та депозитарієм укладається спеціальна угода (угода рахунку «депо»), що регулює відносини з приводу депозитарної діяльності. Рахунок «депо» - це сукупність записів в облікових реєстрах депозитарію, що враховує право на цінні папери та операції із їх переміщення від одного власника до іншого.
Крім зберігання цінних паперів, депозитарій виконує такі функції:
• організовує обмін інформацією між емітентом і депонентом;
• отримує доходи від цінних паперів;
• перевіряє цінні папери на справжність та платоспроможність;
• інкасує та перевозить цінні папери;
• реєструє угоди з цінними паперами.
Торговельна система – це система, що створює умови для купівлі-продажу цінних паперів, створюється одним з інвесторів або фондовою біржею, згідно з попередньою угодою з Національним банком України.
Фондова біржа – це організація, діяльність якої спрямована на концентрацію попиту та пропозиції цінних паперів і сприяння формуванню їх біржового курсу, не має права здійснювати угоди від свого імені.
Торговельна система включає: програмне забезпечення проведення торгів; механізм використання цінних паперів; абонентські місця учасників ринку, що мають комп’ютерну мережу; інші допоміжні засоби.
Укладання угод купівлі-продажу цінних паперів на фондовій біржі здійснюється під час торгівельної сесії, а задоволення заявок проходить у вигляді укладання угод купівлі-продажу брокерами та дилерами в торговельній залі відповідної фондової. З торговельної системи зареєстровані угоди потрапляють до розрахункової системи.
Розрахункова система – це система, що покликана створювати необхідні умови для оперативної роботи з організації грошових розрахунків між учасниками фондового ринку. Розрахункова система існує у формі акціонерного товариства закритого типу, має ліценцію НБУ на право здійснення розрахункових операцій, може обслуговувати одну або зразу декілька фондових бірж. Членами розрахункової системи є великі банки та фінансові компанії, а підставою для проведення розрахунків є платіжні доручення, що готуються торговельною системою після проведення торговельної сесії на відповідній фондовій біржі.
У будь-якій торгівлі є дві сторони: одна продає товар, інша — купує. Відбувається обмін товару на гроші. Спонукальний мотив простий: одна сторона має товар, але хоче одержати гроші, а інша — має гроші, але хоче одержати товар. Один із суб’єктів ринкових відносин має надлишок грошей, тому що його доходи перевищують витрати, але він не має можливості (або бажання) активно зайнятися використанням надлишку своїх грошей у господарській діяльності. У нього так звана надлишкова фінансова позиція. Іншому, навпаки, бракує коштів, тому що його витрати перевищують (або незабаром перевищуватимуть) доходи, але він має можливість (або бажання) активно використати грошові кошти в господарському обороті. У такому разі говорять про дефіцитну фінансову позицію. У кожного з потенційних учасників фондової операції різні ситуації й різні потреби. Саме це стає основною причиною, що спонукає їх здійснити купівлю-продаж товару, який є предметом торгівлі на фондовому ринку. Якщо купівля-продаж відбулися за однакових фінансових позицій сторін (немає ні надлишку грошей, ні їхнього дефіциту), то можна впевнено стверджувати, що це сталося зовсім не з економічних міркувань.

8.3 Клірингово-розрахункові установи
1. Кліринг та розрахунки за угодами щодо цінних паперів здійснюються виключно депозитаріями, які забезпечують поставку цінних паперів на рахунки зберігачів у депозитарії з одночасною оплатою грошових коштів на рахунках зберігачів. Для здійснення клірингу та розрахунків за угодами щодо цінних паперів депозитарій має одержати відповідний дозвіл.
2. Взаєморозрахунки за угодами щодо цінних паперів здійснюються на підставі розрахункових документів, наданих сторонами відповідно до договорів, що передбачають перехід права власності на цінні папери, або інформації, наданої фондовими біржами, та організаційно оформлених позабіржовим ринком.
3. Кліринговий депозитарій для здійснення грошових розрахунків за угодами щодо цінних паперів зобов’язаний користуватися послугами, що надають розрахункові банки на підставі відповідного договору, типова форма якого затверджується Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку і Національним банком України.
Вимоги до такого розрахункового банку встановлюються у положенні, що затверджується Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку і Національним банком України.
Правила та операційні стандарти клірингу та розрахунків за угодами щодо цінних паперів затверджуються Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку. Правила та операційні стандарти грошового клірингу та розрахунків за операціями з цінними паперами затверджуються Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку за погодженням з Національним банком України і Міністерством фінансів України.
У багатьох країнах існують самостійні клірингові палати, які створюють спеціальні резервні фонди для зниження ризиків операцій з цінними паперами. В Україні розрахунково-клірингові операції зосереджено (точніше, має бути зосереджено) в депозитарній системі, але це не заважає створювати резервні фонди.
Кліринг і грошові розрахунки за угодами з цінними паперами здійснюються депозитаріями через кореспондентські відносини з іншими депозитаріями. Розрахункові банки надають депозитарію відповідні послуги. Державний контроль цієї діяльності здійснює Національний банк України, а також уповноважені ним установи банківської системи.
Кліринг є обов’язковою складовою договірного процесу щодо цінних паперів, котрий відбувається в чотири етапи:
1) укладання угоди;
2) звіряння показників угоди;
3) кліринг;
4) виконання угоди.

Питання для роздуму, самоперевірки, повторення

1. Хто може здійснювати депозитарну діяльність?
2. Що здійснюють об'єкти ринкової інфраструктури?
3. Що являє собою кліринг?
Завдання, вправи, тести

Завдання 8.1
Виберіть правильний варіант відповіді на питання.

1. Реєстратори та депозитарії належать до групи:
а) основних учасників ринку цінних паперів;
б) головних учасників ринку цінних паперів;
в) допоміжних учасників ринку цінних паперів.
2. Інфраструктурні інститути, які спеціалізуються на виконанні функцій зберігання цінних паперів та обліку прав власності, – це:
а) реєстри;
б) клірингово-розрахункові установи;
в) трастові компанії;
г) депозитарії.
3. Розрахункова система – це система,
а) що пов’язана з наданням послуг щодо зберігання цінних паперів або обліку прав власності на цінні папери, обслуговування угод з цінними паперами;
б) що покликана створювати необхідні умови оперативної роботи з організації грошових розрахунків між учасниками фондового ринку;
в) що регулює відносини з приводу депозитарної діяльності.
4. Депозитарій виконує такі функції:
а) організовує обмін інформацією між емітентом і депонентом, отримує доходи від цінних паперів;
б) перевіряє цінні папери на справжність та платоспроможність, інкасує та перевозить цінні папери, реєструє угоди з цінними паперами;
в) усі відповіді правильні.
5. Хто з авторів визначає ринкову інфраструктуру як сукупність (в ідеальному випадку − комплекс) установ, організацій та інших суб'єктів сфери обігу, що забезпечують необхідні умови функціонування ринкової економіки у даній країні чи регіоні.
а) Мороз A.M.;
б) Голіков А.П.;
в) Бланк І.А.;
г) Олійник Л.Б.

Завдання 8.2

Індекс «S end P – 500» на акції фірми А зменшився з 10000 до 8500. Як повинен діяти інвестор: купувати чи продавати акції фірми і на яку суму.

ТЕМА 9 ДЕРЖАВНЕ РЕГУЛЮВАННЯ ТА САМОРЕГУЛЮВАННЯ РИНКУ

План викладу і засвоєння матеріалу
9.1 Державне регулювання ринку фінансових послуг
9.2 Розподіл функцій в управлінні між органами державної влади і управління

9.1 Державне регулювання ринку фінансових послуг
Реальна ринкова економіка характеризується економічною свободою, мобільність ресурсів, доступом до інформації та конкуренцією. Проте в ринкових відносинах, у тому числі на ринку фінансів, завжди є сфери, де механізм вільної конкуренції не спрацьовує, і виникає необхідність державного регулювання цих відносин. У першу чергу це стосується регулювання грошових відносин, організації обігу грошей, цінних паперів. Об’єктивною і безумовною є необхідність втручання держави у зовнішні процеси – валютний обіг, міжнародні операції з цінними паперами тощо. Ринкова економіка потребує постійно здійснюваної державою антимонопольної та антиінфляційної політики. До основних напрямів економічної діяльності, регулюючої функції держави належить також розробка, прийняття і організація виконання господарського законодавства, зокрема, фінансового.
З урахуванням загальносвітових принципів та стандартів ринок цінних паперів повинен забезпечувати ефективний механізм обігу цінних паперів, належні умови для інвестицій та сприяти економічному розвитку. Функціонування фондового ринку неможливе без таких учасників, як інвестори − фізичні та юридичні особи, які мають вільні кошти і бажають вкласти їх у цінні папери для одержання певного доходу.
Але вільні кошти приваблюють також шахраїв, які для заволодіння ними використовують давно відомі схеми і нові можливості, які надає фондовий ринок.
Під шахрайством на фондовому ринку розуміють заволодіння чужим майном (придбання прав власності на майно) або нанесення матеріальної шкоди учаснику фондового ринку шляхом омани чи зловживанням довірою.
Відомі схеми, які використовуються в нових умовах при створенні та розвитку фондового ринку. Це, зокрема, залучення (вимагання) грошей громадян та інвесторів шляхом введення в оману на підставі запевнення про швидке збагачення. Прикладами таких шахрайських дій можуть бути:
• класична схема "фінансової піраміди" − отримання прибутку за рахунок коштів нових клієнтів. Подібні операції часто маскуються під "перспективні" інвестиційні пропозиції;
• схема надійного вкладання капіталу − інвестиційні пропозиції з низьким рівнем ризику та високим рівнем прибутку. Як правило, це пропозиції неіснуючих, але дуже популярних (іноді екзотичних) проектів: вкладення у високоліквідні цінні папери банків, телекомунікаційних компаній, вкладення у родовища коштовних металів, кокосові плантації тощо. У подібних рекламах ступінь ризику навмисно спотворюється за рахунок порівняння з чимось надійним, наприклад, з банківським депозитом. Якщо пропонується вкладання у цінні папери, то вони, як правило, не існують (незареєстровані відповідним органом);
• нав'язування інформації - отримання прибутку за рахунок продажу цінних паперів, попит на які був сформований за рахунок розповсюдження неправдивої інформації. У подібних схемах інвесторам пропонується терміново купити акції, курсова вартість яких найближчим часом зростатиме. Така схема використовується з маловідомими цінними паперами, які можуть бути і зареєстровані у визначеному порядку.
Характерними для суб'єктів підприємницької діяльності, які використовують вищенаведені схеми, є: розрахунок на те, що можна виплачувати прибуток або дивіденди за рахунок сум, отриманих від нових інвесторів; відсутність емітента чи продукції або відсутність реальних послуг, які приносять прибуток; обіцянки (гарантії) вигідно та швидко повернути вкладені суми.
Виявлення та припинення діяльності таких суб'єктів підприємницької діяльності можливе за результатами здійснення контрольних та наглядових функцій контролюючими органами. Зокрема, на етапі створення (реєстрації) суб'єкта підприємницької діяльності необхідно звертати увагу на можливість ідентифікації осіб засновників, забезпечення початкового капіталу, підтвердження його внесення, відповідну реєстрацію емісії цінних паперів.
На етапі діяльності важливим елементом є аналіз рекламної кампанії підприємства, здійснення інформування громадської про фінансово-господарську діяльність, дослідження джерел отримання прибутку, наявність ліцензій та їх відповідність предмету та меті діяльності підприємства, можливість надання інформації з посиланням на надійні джерела щодо об'єктів інвестування.
На етапі реорганізації або ліквідації підприємства аналізу підлягають причини припинення діяльності, додержання вимог законодавства щодо інформування учасників та громадськості, здійснення розрахунків.
Правове регулювання фінансового ринку України полягає у впорядкуванні взаємодії та захисті інтересів його учасників шляхом встановлення певних правил, критеріїв і стандартів стосовно відносин з приводу фінансових ресурсів.
Згадані правила, критерії та стандарти є обов'язковими для всіх без винятку учасників фінансового ринку. Порушення правил, критеріїв або стандартів з боку окремих учасників створює загрозу для існуючого порядку на ринку, а відтак зачіпає інтереси інших учасників. У зв'язку з цим до порушників можуть застосовуватись заходи впливу та примусу.
Для того, щоб мати характер правового, регулювання фінансового ринку повинно здійснюватись на законних підставах. Це означає, що, по-перше, таке регулювання можуть здійснювати лише ті державні органи та інститути, регулятивні повноваження яких закріплені в законі або підзаконних актах, по-друге, при здійсненні регулювання державні органи та інститути-регулятори повинні діяти в межах своєї компетенції в рамках встановлених процедур.
Сучасний фінансовий ринок України є не тільки явищем суто економічного характеру, оскільки цивілізоване укладення угоди купівлі-продажу, послуг щодо посередницької діяльності тощо, як і у всіх без винятку країнах світу, вимагає стрункої системи правового регулювання дій учасників ринку. Останнє може здійснюватися державними органами (державно-правове регулювання) та окремими інститутами (інституційно-правове регулювання). Обидва види правового регулювання ринку є взаємопов'язаними, у багатьох випадках вони доповнюють один одного.
Оскільки фінансовий ринок є складною сукупністю суспільних відносин з приводу фінансових ресурсів, то його регулювання має загальний та конкретний аспекти. Загальний аспект правового регулювання означає впровадження правил, критеріїв, стандартів, обов'язкових для всіх учасників ринку; конкретний − обов'язкових тільки для певних учасників цього ринку.
Як правило, загальнообов'язкове правове регулювання здійснюється органами держави, тобто правила, критерії та стандарти ринку цінних паперів. встановлюються державними органами, і вони є обов'язковими для всіх індивідуальних або інституційних учасників. Більш того, вони є також обов'язковими і для самих державних органів. Прикладами таких правил можуть бути, зокрема, визначення понять акцій у Законі України "Про цінні папери і фондову біржу" або правило, згідно з яким надання дозволу на здійснення посередницької діяльності на фондовому ринку є прерогативою Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку.
Що стосується інституційно-правового регулювання, то правила, критерії і стандарти, визначені інститутами-регуляторами, є обов'язкові лише для певних (конкретних) учасників ринку. Наприклад, "Правила допуску цінних паперів до котирування на Українській фондовій біржі" є обов'язковими лише для тих емітентів, цінні папери яких котируються на біржі.
Державно-правове та інституційно-правове регулювання фінансового ринку є не тільки видами правового регулювання, а і його двома складовими частинами.
Державно-правове регулювання фінансового ринку в Україні здійснюється низкою державних органів, які складають систему державних органів регулювання в цій сфері. Між зазначеними органами існує певний ієрархічний та галузевий поділ. До сучасної системи органів державно-правового регулювання фінансового ринку України входять, зокрема, такі: орган законодавчої влади - Верховна Рада України; органи центральної виконавчої влади - Президент України, Кабінет Міністрів України, Міністерство фінансів України, Міністерство економіки України та деякі інші. Крім того, важливу роль у цій системі відіграють інститути, які не є органами законодавчої або виконавчої влади, але підзвітні Верховній Раді України, наприклад, Національний банк України тощо; а також місцеві органи державної влади, головним чином, місцеві державні адміністрації (до їхньої компетенції належать питання реєстрації юридичних осіб або реєстрації іноземних інвестицій тощо) і органи судової влади, у тому числі господарські суди.
Практично жодний з названих органів системи державно-правового регулювання не здійснює впорядкування відносин винятково на фінансовому ринку України. Усі вони регулюють або окремі аспекти взаємодії на цьому ринку, або впорядковують відносини в цій сфері економіки поряд з іншими її сферами. Наприклад, відносини реєстрації випуску акцій і облігацій підприємств регулюються законами, які приймає Верховна Рада України, та наказами Міністерства фінансів України; надання дозволу на здійснення посередницької діяльності комерційними банками регулюється спільним документом Національного банку України та Міністерства фінансів України; валютне регулювання обігу цінних паперів здійснюється відповідно до актів Кабінету Міністрів України та Національного банку України; відносини переміщення цінних паперів через державний кордон регулюються спільним документом Національного банку України та Державного митного комітету України; відносини перетворення державних підприємств на акціонерні товариства регулюються законами Верховної Ради України, указами Президента України, нормативними актами Фонду державного майна тощо.
Особливістю державно-правового регулювання є те, що воно виконується державними органами і здійснюється, головним чином, на основі застосування принципу субординації та примусовості.
У більшості країн світу існують спеціальні органи центральної виконавчої влади, які узагальнено називаються комісіями з цінних паперів. Деякі з функцій, які звичайно виконують такі комісії, в Україні здійснює Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку України.
Сучасний вітчизняний ринок занепокоєний станом справ у фінансовому секторі. Сьогодні йдеться про формування нових підходів до регулювання даного сегмента економіки. На цю проблему треба дивитися з точки зору вітчизняних особливостей, адже в Україні вже склалася певна система функціонування фінансового ринку, є державні органи щодо його регулювання. Проте, прийняття парламентом Закону "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг" свідчить про бажання його розробників трансформувати існуючу модель. Ураховуючи це, і був підготовлений початковий проект Концепції регулювання ринків фінансових послуг в Україні, що має стати тією основою, на базі якої можна говорити про створення вітчизняної моделі регулювання фінансового сектора.
Як зазначається у вступі проекту Концепції, ефективний нагляд за ринком фінансових послуг є ключовим елементом сильного економічного середовища, в якому фінансова система відіграє основну роль щодо здійснення платежів і перерозподілу капіталів.
Метою органів державної влади з нагляду за діяльністю на ринку фінансових послуг має стати впевненість у тому, що фінансові установи функціонують ефективно та безпечно, що вони мають достатній капітал та резерви для недопущення ризиків, які виникають у їх бізнесі. Ефективний нагляд за діяльністю на ринку фінансових послуг є важливим інструментом, який разом з ефективною макроекономічною політикою є основою фінансової стабільності в країні.
Ефективне регулювання фінансового ринку повинно забезпечити реалізацію цілей державної політики з розбудови фінансового сектору економіки. Він має стати, насамперед, каталізатором економічного зростання, одним із чинників забезпечення реалізації національних інтересів. Державне регулювання та нагляд за ринками фінансових послуг повинні сприяти перетворенню фінансового сектора на потужного фінансового посередника.
Регулювання та нагляд за фінансовим сектором в Україні повинні базуватися на міжнародних фінансових стандартах принципового значення. Серед них: Базові принципи ефективного нагляду за банківською діяльністю Базельського комітету з банківського регулювання (BIS), Цілі та принципи регулювання ринку цінних паперів (Звіт Міжнародної організації комісій з цінних паперів (IOSCO), Ключові принципи страхової діяльності (JAIS).
Трьома основними цілями регулювання ринків фінансових послуг є: захист інвесторів, забезпечення того, щоб ринки були справедливими, ефективними і прозорими, зниження системних ризиків.
Ці три цілі тісно пов'язані й у деяких співвідношеннях збігаються. Багато з тих вимог, які допомагають забезпечувати справедливі, ефективні та прозорі ринки, також передбачають захист інвестора і допомагають знижувати системний ризик. Подібним чином, багато з тих заходів, які знижують системний ризик, передбачають захист інвестора.
Основні риси ефективного регулювання ринків фінансових послуг, які сприяють стабільному економічному зростанню: по-перше, не повинно бути ніяких перешкод для входження й виходу з ринків і фінансових систем. По-друге, ринки повинні бути відкриті для найширшого кола учасників, які відповідають обумовленим критеріям допуску. По-третє, розвиваючи свою політику, регулятивні органи повинні враховувати вплив встановлених вимог. По-четверте, на всіх, хто бере на себе конкретне фінансове зобов'язання, повинен накладатися однаковий регулятивний тягар.
У проекті Концепції також знайшли своє відображення принципи, що стосуються регулятора, принципи саморегулювання, принципи правозастосування регулювання ринків фінансових послуг, принципи співробітництва в регулюванні, принципи для схем, колективного інвестування та принципи для ринкових посередників.
У всьому світі фінансовий та фондовий ринки є найбільш зарегульованими сегментами економіки. При цьому в Україні фінансовий ринок ще не до кінця врегульований. Основний акцент у цьому процесі має робитися на захист прав інвесторів. Натомість, у ДКЦПФР зараз недостатньо ресурсів, щоб опрацювати питання взаємодії інвесторів та фінансових посередників за межами фондового ринку.
Мета державного регулювання ринків фінансових послуг в Україні конкретизується у cт. 19 Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринку фінансових послуг". Це:
1) проведення єдиної та ефективної державної політики у сфері фінансових послуг;
2) захист інтересів споживачів фінансових послуг;
3) створення сприятливих умов для розвитку та функціонування ринків фінансових послуг;
4) створення умов для ефективної мобілізації та розміщення фінансових ресурсів учасниками ринків фінансових послуг з урахуванням інтересів суспільства;
5) забезпечення рівних можливостей для доступу до ринків фінансових послуг та захисту прав їх учасників;
6) додержання учасниками ринків фінансових послуг вимог законодавства;
7) запобігання монополізації та створення умов розвитку добросовісної конкуренції на ринках фінансових послуг;
8) контроль за прозорістю та відкритістю ринків фінансових послуг;
9) сприяння інтеграції в європейський та світовий ринки фінансових послуг.
Державне регулювання діяльності з надання фінансових послуг здійснюється шляхом:
1) введення державних реєстрів фінансових установ та ліцензування діяльності з надання фінансових послуг;
2) правового регулювання діяльності фінансових установ;
3) нагляду за діяльністю фінансових установ;
4) застосування уповноваженими державними органами заходів впливу;
5) проведення інших заходів з державного регулювання ринків фінансових послуг.
Державне регулювання ринків фінансових послуг здійснюється щодо ринку банківських послуг - Національним банком України; щодо ринків цінних паперів та похідних цінних паперів - Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку; щодо інших ринків фінансових послуг - спеціально уповноваженим органом виконавчої влади у сфері регулювання ринків фінансових послуг. Антимонопольний комітет України та інші державні органи здійснюють контроль за діяльністю учасників ринків фінансових послуг та отримують від них інформацію у межах повноважень, визначених законом.
Національний банк України, Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку і Уповноважений орган зобов'язані співпрацювати згідно з положеннями Закону, за допомогою засобів зв'язку, що дозволяють фіксувати інформацію, своєчасно повідомляють один одного про будь-які спостереження та висновки, які є необхідними для виконання покладених на них обов'язків, мають право на доступ до інформаційних баз даних один одного, які ведуться з метою регулювання ринків фінансових послуг. Основною функцією організацій, що здійснюють регулювання фондового ринку, з погляду інвестора, є оптимізація функціонування усієї фінансової інфраструктури. До основних видів регулюючих організацій належать, у першу чергу, державні органи, уповноважені законодавчою або виконавчою владою здійснювати нагляд за учасниками фондового ринку і формувати нормативну базу їхньої діяльності. Аналогічні повноваження можуть бути делеговані професійним учасникам ринку, саморегулівним організаціям.
Склад і розподіл функцій між регулюючими організаціями в рамках національних ринків цінних паперів різних країн значно відрізняються, головним чином з історичних причин і через особливості національних систем права.
Організація органів державного регулювання та нагляду здійснюється на таких принципах:
1. Обов'язки органів державного регулювання та нагляду повинні бути зрозумілими і об'єктивно визначеними. Ефективна система регулювання та нагляду повинна передбачати чітке визначення відповідальності та цілей кожного органу державного регулювання та нагляду.
2. Органи державного регулювання та нагляду повинні бути незалежними у своїх діях і підзвітними у здійсненні своїх функцій і повноважень. Кожен з таких органів державного регулювання та нагляду повинен мати оперативну незалежність і необхідні ресурси.
3. Органи державного регулювання та нагляду повинні мати достатні повноваження, належні ресурси, здатність виконувати свої функції та здійснювати повноваження, зокрема повноваження розглядати питання про відповідність фінансової установи чинному законодавству.
4. Необхідно чітко визначити, які види діяльності дозволено здійснювати фінансовим установам, що отримали ліцензію і стали об'єктом нагляду.
Орган ліцензування повинен мати право встановлювати необхідні критерії і відхиляти заяви на отримання ліцензій від фінансових установ, які не відповідають встановленим нормам. Процес ліцензування повинен, як мінімум, передбачати оцінку структури володіння фінансовою установою, рівень її керівництва, механізмів внутрішнього контролю, її фінансового стану, включаючи базу її капіталу; у тих випадках, коли власником або пов'язаною особою фінансової установи є іноземна фінансова установа, необхідна попередня згода наглядового органу країни її походження.
Орган державного регулювання та нагляду повинен мати право:
- розглядати і відхиляти будь-яку пропозицію щодо передачі іншим особам значної частки власності або контролюючих інтересів діючих фінансових установ;
- установлювати критерії, щодо регулювання великих придбань або інвестицій фінансової установи;
- установлювати критерії спрямовані на недопущення створення філіями або відокремленими підрозділами фінансової установи невиправданого ризику в діяльності всієї фінансової установи або перешкод здійснення ефективного нагляду за діяльністю фінансової установи;
- установлювати належні мінімальні вимоги достатності власного капіталу фінансових установ для зменшення ризиків, на яку йдуть фінансові установи, а також визначати компоненти капіталу, враховуючи при цьому здатність фінансових установ покривати збитки.
Орган державного регулювання та нагляду повинен мати у своєму розпорядженні ресурси для:
- збору, оцінки та аналізу звітів і статистичної інформації, що надходить від фінансових установ;
- незалежного оцінювання наглядової інформації, яку отримано за допомогою зовнішніх аудиторів.
Важливим елементом регулювання та нагляду є здатність органу державного регулювання та нагляду здійснювати свої повноваження щодо групи фінансових установ на консолідованій основі.
Органи державного регулювання та нагляду повинні застосовувати чіткі та послідовні процеси регулювання та нагляду.
Необхідні прийнятні правові рамки для здійснення регулювання та нагляду, включаючи ліцензійні умови та процедуру видачі ліцензій на право здійснення діяльності фінансовими установами.
Здійснення повноважень з регулювання та нагляду повинне базуватися на оцінці політики, практики і процедур діяльності фінансових установ з наданням кредитів і розміщенням інвестицій, повсякденного управління кредитними та інвестиційними портфелями.
Органи державного регулювання та нагляду повинні пересвідчитись у тому, що фінансові установи мають і застосовують на практиці політику, механізми і процедури оцінювання якості активів, достатності резервів для покриття ідентифікованих сумнівних боргів і загальних резервів для відшкодування втрат та збитків;
- управлінські системи інформації, що дозволяють посадовим особам фінансової установи ідентифікувати концентрації ризиків у рамках кредитного та інвестиційного портфелів, необхідні механізми і процедури, які дозволяють ідентифікувати, відстежувати і контролювати у ході здійснення міжнародних кредитних та інвестиційних операцій ризик неплатоспроможності та трансфертний ризик, а також передбачають належні резерви на покриття таких ризиків;
- механізми і процедури, що дозволяють оцінювати, відстежувати і ефективно контролювати ринкові ризики;
- механізм управління ризиком (включаючи відповідний нагляд з боку власників і керівництва фінансової установи), що дозволяє ідентифікувати, оцінювати, відстежувати і контролювати всі інші види матеріальних ризиків і у разі необхідності мати у своєму розпорядженні капітал для покриття таких ризиків;
- систему внутрішнього контролю, що відповідає характеру і масштабам їхньої діяльності та повинна передбачати чітку процедуру делегування повноважень, відповідальності та розподілу функцій щодо прийняття зобов'язань від імені фінансової установи, виплату її фондів і надання звітності щодо її активів і зобов'язань; гарантію збереження її активів і зобов'язань; гарантію збереження її активів; відповідний внутрішній або зовнішній аудит і правила, що забезпечують перевірку на відповідність таким видам контролю;
- адекватну політику, практику і процедури, включаючи чіткі правила "знай свого клієнта", які забезпечують дотримання високих етичних і професійних стандартів, перешкоджають умисному або необережному використанню фінансової установи для злочинних цілей;
- необхідні фінансовий облік та звітність, що дозволяє органу державного регулювання та нагляду отримати достовірне уявлення про фінансовий стан фінансової установи, про прибутковість її операцій, контролювати оприлюднення на регулярній основі фінансової звітності, яка правдиво відображає фінансовий стан цієї фінансової установи.
Органи державного регулювання та нагляду повинні:
- мати повноваження встановлювати за необхідності конкретні вимоги до капіталу на покриття потенційного ринкового ризику;
- установлювати потенційні межі, що обмежують ризик потенційних збитків та втрат;
- мати засоби ефективного моніторингу за наданням кредитів або інвестицій пов'язаним або афілійованим особам і відповідні заходи контролю за ризиками або зниження загрози їхнього виникнення;
- підтримувати регулярні контакти із керівництвом фінансової установи і добре розбиратися в операціях фінансової установи;
- розробити конкретні форми та методи нагляду, зокрема нагляду "на місці" та заочного нагляду.

9.2 Розподіл функцій в управлінні між органами державної влади і управління
Сутність держави розкривається та реалізується в її взаємодії із суспільством. Що і як держава робить для впорядкування та вдосконалення суспільної, колективної та приватної життєдіяльності людей характеризується поняттям «функції держави». Слово «функція» походить від лат. «functio» і означає: виконання, обов’язок, коло діяльності.
Нині держава виконує політичну, соціальну, міжнародну та економічну функції.
Політична функція держави полягає в забезпеченні цілісності й збереженні суспільства, формою якого є ця держава, у створенні умов для спокійного та гармонійного його розвитку. Якщо держава не підтримує такого стану, дозволяє окремим політичним силам провокувати різного роду соціальні конфлікти, то вона не виконує своєї суспільної функції, не виправдовує свого існування. За таких умов про будь-яке державне управління не може бути й мови.
Соціальна функція держави полягає в забезпеченні на всій території країни прав і свобод кожної людини і громадянина. Свобода людини реалізується в суспільстві, у спілкуванні та співпраці людей. Окремі особи використовують те саме середовище для досягнення різних цілей, у тому числі і злочинних. За таких обставин тільки державна влада здатна бути гарантом захисту прав і свобод. Виконання соціальної функції передбачає: створення державою умов для відтворення й розвитку людини (демографічна політика, освіта, виховання тощо); формування соціокультурного простору, сприятливого для самореалізації кожної людини; стимулювання творчого зростання людини; утілення в життя принципів соціальної справедливості тощо.
Міжнародна (зовнішня) функція держави полягає в підтримуванні свободи, суверенітету та історичного існування народів конкретної країни в рамках світового співтовариства. Якщо людина реалізується у своєму народові (нації), то народ у цілому — у взаємодії з іншими народами. Зовнішня політика має враховувати геополітичні обставини, які визначають долю народів, а також одвічні національні інтереси. Держава повинна здійснювати міжнародну функцію в стратегічних параметрах, налагоджувати нормальні взаємини з іншими країнами вздовж своїх кордонів, зберігати й зміцнювати співробітництво з якомога більшою кількістю держав, сприяти розвитку міжнародних організацій. Сприятливе міжнародне становище створює умови для конструктивного розвитку будь-якої країни.
Економічна функція держави полягає у створенні передумов, необхідних для ефективної економічної діяльності суспільства. Усі функції держави тісно взаємопов’язані. Але, на думку економістів, економічна функція є найважливішою, тому що брак належного економічного потенціалу або низька ефективність його використання перешкоджають реалізації інших суспільних функцій.
Держава як суб’єкт макроекономічного регулювання виконує багато функцій. Їх можна поєднати за такими п’ятьма напрямами.
1. Забезпечення економіки необхідною кількістю грошей. У цій сфері держава є монополістом і протистоїть великій кількості покупців, які формують попит на гроші. З метою задоволення цього попиту держава здійснює грошово-кредитну політику.
2. Формування правових засад функціонування економіки. З цією метою держава визначає правовий статус окремих форм власності, узаконює існування різних видів господарської діяльності, регулює відносини між виробниками та покупцями товарів, регламентує здійснення окремими підприємствами зовнішньоекономічної діяльності, визначає обов’язки підприємств перед державою і т. д. Спираючись на економічне законодавство, держава виконує роль арбітра у сфері господарських відносин, виявляє випадки незаконної діяльності та вживає відповідних заходів до порушників.
3. Усунення недоліків ринкового саморегулювання. Неспроможність ринку забезпечити ефективний, за Парето, розподіл ресурсів компенсується державним втручанням в економіку. З цією метою держава здійснює захист конкуренції, забезпечує людей суспільними товарами, реагує на можливість виникнення негативних екстерналій, бере участь у розв’язанні проблем неповноти ринків, формує інформаційну інфраструктуру ринку, здійснює стабілізаційну політику.
Для захисту конкуренції та обмеження монополістичних тенденцій держава здійснює антимонопольну політику. Вона реалізується на підставі антимонопольного законодавства, яке дає правову оцінку таких явищ, як-от: зловживання монопольним становищем на ринку; неправомірність деяких угод між підприємцями; дискримінація підприємців органами влади й управління; недобросовісна конкуренція. Нормативно-правовими актами також регламентуються засоби державного контролю за дотриманням антимонопольного законодавства, відповідальність за його порушення і т. д.
Іншим є ставлення держави до природних монополій. Природна монополія існує, коли ефект масштабу є настільки великим, що одна фірма здатна забезпечити весь ринок товарами, маючи нижчі витрати на одиницю продукції, ніж мали б конкуруючі фірми. За таких умов конкуренція стає нерентабельною. Якщо б ринок був поділений між багатьма виробниками, ефект масштабу не можна було б реалізувати, відтак витрати на одиницю продукції стали б занадто високими. Відповідно зростали б і ціни.
Можливим засобом забезпечення суспільно прийнятної поведінки природних монополій є альтернатива: державна власність — державне регулювання.
Однією з найважливіших функцій держави є забезпечення чистими й змішаними суспільними товарами. Чітко розмежувати суспільні, змішані та приватні товари — складне завдання, розв’язання якого залежить від багатьох факторів: історичних, політичних, економічних, демографічних, ідеологічних і т. д. Однак таке розмежування є необхідним з двох причин. По-перше, сфера чистих суспільних благ приблизно відповідає мінімально можливим межам суспільного сектору. По-друге, сфера змішаних суспільних благ є ареною конкуренції суспільного та приватного секторів. На відміну від інших суб’єктів економічних відносин, держава має законне право вилучати доходи через оподаткування. Саме податки і є джерелом фінансування виробництва суспільних товарів. Отже, відшкодування витрат на виробництво су-
спільних товарів здійснюється за рахунок платників податків.
У сучасному світі держава як суб’єкт економічних відносин забезпечує надання таких суспільних благ: державне управління (у тому числі державне регулювання економіки), оборона, безпека (людини, держави, суспільства), соціальний захист, охорона здоров’я, фізична культура, спорт, освіта, фундаментальні наукові дослідження, культура, мистецтво, охорона навколишнього природного середовища і т. ін. Основним парадоксом регулюючої діяльності держави в соціально-економічній сфері є те, що вона сама є яскравим прикладом чистого суспільного товару.
Держава реагує на можливість виникнення негативних екстерналій різними способами. У деяких випадках вона намагається регламентувати права і обов’язки суб’єктів ринку. На практиці це досягається за допомогою законотворчої та контролюючої активності держави. Так, держава встановлює норми вмісту шкідливих речовин у вихлопних газах, а також обмеження щодо забруднення повітря, води тощо. Крім того, держава може використовувати систему цін, якою передбачено стягнення штрафів з підприємств, які створюють негативні екстерналії, і винагороду тих підприємців, які створюють позитивні екстерналії. Держава не може залишатись індиферентною до негативних зовнішніх ефектів, але вибір оптимальної форми втручання також не може бути шаблонним — він визначається специфікою конкретної ситуації та практичною доцільністю.
Держава бере активну участь у розв’язанні проблем неповноти ринків. Для цього вона здійснює координацію дій потенційних виробників і споживачів. Найбільш поширеними формами такої координації є макроекономічні плани, державні цільові комплексні програми.
Звичною практикою для індустріально розвинутих країн є участь держави у формуванні інформаційної інфраструктури ринку. Інформація здебільшого є суспільним товаром. Надання інформації будь-якій особі не зменшує її кількості для інших. Ефективність потребує безкоштовного поширення інформації або, точніше, плата за інформацію має покривати витрати на її надання. Якщо через інформаційну асиметрію споживач неспроможний захистити свої інтереси за допомогою ринкових механізмів як покупець, він може спробувати це зробити через механізм управління суспільним сектором як виборець.
Держава здійснює стабілізаційну політику. В основу стабілізаційної функції держави покладається та обставина, що рівень виробництва залежить від рівня сукупних витрат. Витрати приватного сектору можуть бути або недостатніми для досягнення повної зайнятості, або надмірними. У першому випадку виникає надмірне безробіття, у другому — інфляційне зростання. У першому випадку держава може застосувати стимулюючу політику, у другому — стримуючу. Основними методами виконання державою стабілізаційної функції є фіскальна та грошово-кредитна політика.
4. Перерозподіл доходів. Економіка оптимальна, за Парето, констатує стан, що в ньому ресурси суспільства розподілено найбільш ефективно. Але ефективний розподіл ресурсів ще не означає найбільш ефективного розподілу доходів членів суспільства. Конкурентні ринки здатні породжувати нерівномірність розподілу доходів і навіть цілковитий брак коштів для існування в непрацездатних членів суспільства. Для зменшення нерівності в доходах держава здійснює їх перерозподіл через різноманітні соціальні програми у формі трансфертних платежів.
Трансферти — це платежі, які здійснюються державою без надання їхніми отримувачами у відповідь будь-яких товарів та послуг. До них належать пенсії, стипендії, виплати у зв’язку з безробіттям та на соціальне страхування. Крім цього, держава може регулювати індивідуальні доходи через втручання в процес формування первинних доходів (установлення мінімальної заробітної плати, запровадження прогресивної форми оподаткування, індексація доходів з урахуванням інфляції, регулювання цін на товари та послуги першої необхідності і т. д.).
5. Забезпечення людей обов’язковими товарами. Товари (правила поведінки), які держава зобов’язує людей використовувати (додержуватися), називаються обов’язковими товарами. Важливим аргументом на користь державного втручання в економіку є відома істина, що людина здатна діяти всупереч власним інтересам (наприклад, люди палять, уживають надмірну кількість алкоголю, порушують правила дорожнього руху, споживають шкідливі для здоров’я продукти тощо). Погляди, згідно з якими державне втручання необхідне, оскільки державі найліпше відомо, що саме є корисним для людини, називаються патерналістськими. Прихильники патерналізму вважають, що «залишені напризволяще» люди здатні шкодити не тільки собі, а й іншим членам суспільства.
Реалізація економічних функцій держави здійснюється через механізм бюджетної, фіскальної, грошово-кредитної, структурної, інвестиційної, цінової, соціальної, зовнішньоекономічної та інших напрямів соціально-економічної політики.
Питання для роздуму, самоперевірки, повторення
1. Державно-правове регулювання фінансового ринку в Україні.
2. Цілі та принципи регулювання ринку цінних паперів.
3. Державне регулювання ринків фінансових послуг.
4. Основні функції держави.

Завдання, вправи, тести

Завдання 9.1
Виберіть правильний варіант відповіді на питання.
1. ……………..характеризується економічною свободою, мобільність ресурсів, доступом до інформації та конкуренцією.
а) економічний контракт;
б) ринкова економіка;
в) банківський договір.
2. Захист інвесторів, забезпечення того, щоб ринки були справедливими, ефективними і прозорими, зниження системних ризиків – це:
а) три основні цілі регулювання банківських послуг;
б) три правила ринку фінансових послуг;
в) три основні цілі регулювання ринків фінансових послуг.
3. Які функції виконує держава:
а) фінансову, ринкову. економічну;
б) політичну, банківську, контрактну;
в) політичну, соціальну, міжнародну та економічну.
4. Держава як суб’єкт макроекономічного регулювання виконує багато функцій. За скількома напрямами їх можна поєднати:
а) 3;
б) 5;
в) 8.
5. Платежі, які здійснюються державою без надання їхніми отримувачами у відповідь будь-яких товарів та послуг, − це:
а) трансферти;
б) премії;
в) соціальна програма.
Завдання 9.2
Обсяг контракту – 60 тис. т. Ціна на товар змінюється з 32,05 грн/т до 31,7 грн/т Визначити премію (збитки) для покупця і продавця.