РИТОРИКА

 

 

ВИЩИЙ НАВЧАЛЬНИЙ ЗАКЛАД

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ УПРАВЛІННЯ

 

 

Кафедра  суспільних наук

 

 

 

 

 

 

 

 

РИТОРИКА

 

Навчально-методичні матеріали

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Київ – 2012

УДК  808.2

ББК  4р(075)

 

 

Обговорено і схвалено на засіданні
кафедри суспільних наук

(Протокол № 6 від 21 червня 2011 р.)

 

 

 

Укладач:

 

Желєзняк Неля Миколаївна – старший викладач

 

 

 

 

Риторика:Навчально-методичні матеріали // Укл. Н.М. Желєзняк. – К.: Національна академія управління, 2012. – 20 с.

 

 

Дати знання основ класичної і сучасної риторики як науки про мисленнєво-мовну діяльність, спря­мовану на переконання, вплив, на досягнення цілей у процесі мов­ної комунікації, а також виробити у студентів уміння й навички аналізувати та продукувати тексти різного типу відповідно до мети, призначення й умов спілкування в процесі їхньої майбутньої ро­боти.    

 

 

 

 

УДК  808.2

ББК  4р(075)

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

© Оригінал-макет,

"Національної академії управління", 2012
ЗМІСТ

 

МЕТА І ЗАВДАННЯ КУРСУ	4
ПЛАН КУРСУ «РИТОРИКА»	5
КОРОТКИЙ ЗМІСТ КУРСУ	7
ІНДИВІДУАЛЬНІ  ЗАВДАННЯ ДЛЯ ПРАКТИЧНИХ ЗАНЯТЬ	17
АНАЛІЗ ПУБЛІЧНОГО ВИСТУПУ	18
ПИТАННЯ ДЛЯ ПІДГОТОВКИ ДО ЗАЛІКУ	19
СПИСОК РЕКОМЕНДОВАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ	20

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

МЕТА І ЗАВДАННЯ КУРСУ

 

Мета курсу – дати знання основ класичної і сучасної риторики як науки про мисленнєво-мовну діяльність, спря­мовану на переконання, вплив, на досягнення цілей у процесі мов­ної комунікації, а також виробити у студентів уміння й навички аналізувати та продукувати тексти різного типу відповідно до мети, призначення й умов спілкування в процесі їхньої майбутньої ро­боти.           

    

При вивченні курсу «Риторика» необхідно:

• засвоїти знання, що складають зміст риторики як науки, усві­домити й запам'ятати систему понять, оволодіти риторичною термінологією;
• вивчити історію і джерела риторики;
• уважно ознайомитися зі зразками промов якомога ширшого кола визначних ораторів минувшини і сучасності з тим, щоб макси­мально використати їхній досвід;
• оволодіти методом риторичного аналізу текстів різних типів промов, навчитися членувати текст, точно визначати тему, тези, докази, операції, мовні засоби (тропи і фігури), доцільність кож­ного слова;
• навчитися самому, використовуючи свої знання та досвід інших промовців, продукувати тексти різних типів промов з потрібної теми і для різних ситуацій;
• виробити уважне і критичне ставлення до свого мовлен­ня та суспільної мовної практики.

 

 

ПЛАН КУРСУ «РИТОРИКА»

 

Тема 1. Вступ

1. Риторика як наука і навчальна дис­ципліна. Предмет риторики.
2. Основні поняття класичної риторики.        
3. Основоположні розділи класичної риторики.      
4. Риторика в системі інших наук.

     

Тема 2. Античні джерела риторики

1. Міфологія красномовства. Передумо­ви виникнення риторики у Давній Греції та її особливості.
2. Видатні ритори античної Греції (Пе­рікл, Ісократ,  Лісій, Горгій, Демосфен, Сократ, Платон).               
3. Внесок Арістотеля у систематизацію риторичних знань античності. Спе­цифіка риторики елліністичного пе­ріоду.                        
4. Функції риторики у Стародавньому Римі за доби республіки. Ораторство Цицерона.  
5. Риторична діяльність Гая Юлія Цезаря. Риторика часів Римської імперії.

 

Тема 3. 3 історії української рито­рики

1. Виникнення і характерні риси вітчиз­няної риторики. Словесна культура Київської Русі.               
2. Риторизм у мовотворчості Івана Вишенського, Григорія Сковороди.
3. Риторика в Києво-Могилянській ака­демії.
4. Риторична спадщина Феофана Прокоповича. Роль Феофана Прокоповича у модернізації риторичної теорії.

     

Тема 4. Інвенція як розділ класич­ної риторики

1. Задум, ідея, тема. Гіпотеза. Концепція.   
2. Моделювання аудиторії.      
3. Стратегії і тактики.                 

 

Тема 5. Основні поняття і закони диспозиції

1. Основні частини промови (вступ, ви­клад, висновки).
2. Методи викладу матеріалу (дедуктив­ний, індуктивний, аналогійний, ста­дійний, концентричний).                                     
3. Теза і аргумент як основні категорії диспозиції. Логічна аргументація (за­кони тотожності, суперечності, ви­ключення третього, достатньої підста­ви). Логічні помилки.
4. Аналогійна аргументація.   
5. Демонстрація. Типи висновків, до­цільність їх застосування.

     

Тема 6. Елокуція

1. Комунікативні ознаки мовлення.     
2. Елоквенція. Поняття тропів і фігур та критерії їх виділення й розрізнення.          
3. Види тропів і їх використання у пуб­лічних промовах.  
4. Характеристика основних фігур. Роль і місце фігур у промові. Специфіка їх використання.               
5. Риторичний аналіз тексту.

     

Тема 7. Акція як завершальний етап реалізації риторичної мети

1. Риторичний ідеал.                
2. Образ оратора. Образ аудиторії.     
3. Умови ефективної мовленнєвої ко­мунікації. Шляхи подолання опору аудиторії.
4. Вимоги до виступу. Кінетика, жести. Інтонування. Техніка дихання і техні­ка мовлення.               

 

Тема 8. Види красномовства.

1. Основні роди, види і жанри красно­мовства.       
2. Академічне красномовство (його струк­тура і мовні ознаки).
3. Політичне красномовство (його струк­тура і мовні ознаки).  
4. Дипломатичне красномовство, його мовні ознаки.       
5. Похвальне (епідейктичне) красно­мовство.          
6. Діалогічне красномовство. Еристика (дебати, полеміка, диспут).
7. Гомілетика. Жанри релігійних промов та їх специфіка.           
8. Риторичний аналіз промови.           

 

КОРОТКИЙ ЗМІСТ КУРСУ

 

Риторика 1. Наука красномовства,  ораторське мистецтво; // Навчальний предмет,  в якому викладена теорія красномовства, ораторського мистецтва. 2. перен. Зовнішньо красиве,  але позбавлене змісту красномовство, марнослів’я,  теревені. Лист був написаний просто,  щиро, без сліду фальшивої риторики (Фр.). 3. заст. Назва молодшого   класу духовної семінарії. Йому заманулось женитися, і він, скінчивши риторику й філософію,  поїхав шукати собі жінки (Н.-Лев.)[Новий тлумачний словник української мови: У 4 т. – К.: Аконіт, 1998. – Т.3. – С.910].

 

Основні поняття класичної риторики

1. Логос. У давньогрецькій мові слово logos означало такі дві гру­пи понять:

а) слово, мова, мовлення і б) поняття, думка, розум, а точні­ше – єдність цих понять як всезагальну закономірність. Це відобразилося в семантиці сучасних слів з коренем лог-, які зосе­реджені в основному у сферах логіки (науки про закони і форми мислення) та мовознавства: логічна граматика, логічне мовлення, логічний наголос, логічний суб'єкт, логічне судження, логотип, логограма, логічний предикат тощо.

2.Етос. У давньогрецькій мові слово ethos означало звичай, звич­ка, характер, норов (від нього походить і сучасне слово етика) і в античній риториці спочатку вживалося як ознака до слова оратор, а потім закріпилося в риторичній науці як її моральний принцип. Етос є основою формування риторичного ідеалу.

3.Пафос(гр. pathos – пристрасть, почуття) – це інтелектуальне, вольове, емоційне устремління мовця (автора), яке виявляється і в процесі мовної комунікації, і в його продукті – тексті.

4.Топос (гр. topos – місце), топіки – це риторичне поняття, що означає загальні місця у промові. До них належать найтиповіші часо-просторові мовні ситуації та їх описи, які легко запам'ятати і які майже у всіх мовців однакові (Моя сім'я; У магазині; У транс­порті тощо).

 

Основоположні розділи класичної риторики

Основні розділи риторики відображають етапи від появи ідеї через втілення її у мовний матеріал, підго­товку – і до виголошення промови та одержання очікуваного ефек­ту від неї:

-            винайдення задуму, ідеї, мети (інвенція);

-            добір і розташування відповідного матеріалу (диспозиція);

-            втілення змісту у мовні форми вираження (елокуція й елок­венція);

-            тренування оперативної пам'яті, запам'ятовування (меморія);

-            виступ, публічне виголошення промови (акція);

-            самоаналіз власних успіхів і невдач (релаксація).

 

Інвенція (лат. inventio – винахід, вигадка) – розділ класичної риторики, в якому розробляється етап задуму, намірів, ідей, формулювання гіпотези майбутнього виступу. На цьому етапі промовець має систематизувати власні знання про реальні пред­мети, явища чи абстракції в обраній галузі, що стануть предметом промови, потім порівняти їх зі знаннями про інші і визначитись, який предмет і в якому обсязі промовець може представити у про­мові. Основне в інвенції – вдало, доречно вибраний предмет роз­мови і намір його представити та розкрити так, щоб досягти здійснення задуму.

Аналогійна аргументація — це обґрунтування тези шляхом наведення схожості того, що говорять в аргументах, з тим, що говорять у тезі.

Аргумент — це твердження, за допомогою якого оратор обґрунтовує тезу.

Аргумент до авторитету — це наведення оратором на підтримку своєї тези тверджень чи дій людей, що є певним зразком для аудиторії. Різновид аргументів до етосу.

Аргумент до вигоди — це твердження, що стимулюють усвідомлення аудиторією своїх особистих інтересів у тій проблемі, яка обговорюється. Різновид аргументів до пафосу.

Аргументи до етосу й аргументи до пафосу — це твердження, які апелюють не до суті справи, а до учасників спілкування (як самого оратора, так і аудиторії). Їх основу складає ціла група аргументів, що отримали назву argumentum ad hominem («до людини»).

Аргумент до жалів — це твердження, які викликають співчуття до того, що виголошує оратор. Різновид аргументів до пафосу.

Аргументи до логосу — це твердження, які стосуються предмета промови, тези, яка захищається оратором. Вони отримали назву argumentum ad rem («до суті справи»).

Аргумент до особи — це твердження, що підкреслюють особистісні якості іншої людини. Різновид аргументів до етосу.

Аргумент до пихи — це твердження, що підкреслюють певні якості співрозмовника, розхвалюють їх. Різновид аргументів до пафосу.

Аргумент до публіки — це звернення до почуттів аудиторії з метою відвертання слухачів від об'єктивного розгляду певної проблеми та схиляння їх до рішення у потрібному оратору напрямі. Різновид аргументів до пафосу.

Аргумент до сили — це твердження, які вказують на неприємні для аудиторії наслідки в разі відмови від положень оратора. Різновид аргументів до пафосу.

Аргументація –  це обґрунтування прийнятності, слушності певних тверджень або намірів дії.

Емпірична аргументація — це обґрунтування тези шляхом безпосереднього звертання до дійсності. Аргументами в ній виступають експерименти, спостереження, досліди тощо.

Критика — це обґрунтування неприйнятності певної аргументації.

Критика аргументів — це вид критики, який спрямований на обґрунтування оратором безпідставності тих аргументів, які використовувала інша людина на підтримку своєї тези.

Критика тези — це вид критики, спрямований на обґрунтування оратором безпідставності тези, що захищалась іншою людиною. Може здійснились двома способами: а) зведення до абсурду — з тези співрозмовника виводять наслідки, що суперечать загальновизнаним фактам або положенням; б) обґрунтування антитези — оратор пропонує аргументацію на користь свого положення, що є антитезою до положення співрозмовника.

Критика форми — це вид критики, спрямований на обґрунтування оратором відсутності зв'язку між аргументами й тезою іншої людини.

Мета промови — це той результат, якого прагне досягти оратор.

Непряма аргументація — це вид аргументації, в ході якої теза обґрунтовується шляхом встановлення помилковості антитези (апагогічна аргументація) або шляхом встановлення неприйнятності положень, які конкурують з тезою (розділова аргументація).

Предмет промови – це той фрагмент дійсності, з яким співвідноситься промова.

Приклад – це висловлювання про одиничний факт, що виступає як аргумент для підтвердження тези загального характеру.

Причинна аргументація – це обґрунтування тези шляхом наведення причинно-наслідкового зв’язку між аргументами і тезою.

Пряма аргументація – це вид аргументації, в ході якої наводять аргументи, що безпосередньо обґрунтовують тезу.

Симптоматична аргументація – це обґрунтування тези шляхом наведення  в аргументах певних ознак того,що постулюють у тезі.

Стратегія оратора – це сукупність тих чинників, визначення яких має розпочинати ораторську діяльність. До них належать: мета, попередній аналіз аудиторії та формулювання головних положень.

Теза – це твердження, в якому оратор намагається переконати аудиторію.

Теоретична аргументація – це обґрунтування тези, в основу якого покладені міркування. Аргументами в ній виступають інші відомі положення, до яких апелює оратор.

Топіка – це вчення про сукупність загальних місць, що виявляють аспекти розробки будь-якої теми.

Форма (схема) аргументації – це спосіб зв’язку аргументів і тези.

 

Диспозиція (лат. dispositio, від dispono – розташовую, розмі­щую) – розділ риторики, в якому формулюються основні поняття про предмет виступу і визначаються правила оперування поняттями, тобто формуються аналогічні процедури. Основне при­значення гарної диспозиції, тобто на етапі побудови промови, – запропонувати цілий набір положень і в такій послідовності, щоб вони не суперечили одне одному, а конкретно переміщувалися з однієї частини в іншу аж до закономірного висновку. Диспозиція пропонує також логічні операції, якими знімається суперечливість визначень.

Безпідставний аргумент — це помилка, яка виникає внаслідок порушення правила відповідності аргументів тезі, коли оратор на підтримку свого положення наводить довільні, неочевидні твердження.

Вступ — це перша частина ораторської промови. Виділяють три прийоми вступу: привертання уваги аудиторії – оратор підкреслює своє право говорити на певну тему  або важливість теми для аудиторії, або значимість самого предмета промови; початок здалеку — оратор намагається налаштувати конфліктну аудиторію на позитивне сприйняття промови; неочікуваний вступ — оратор безпосередньо переходить до основної проблеми.

Втрата тези — це помилка, яка виникає внаслідок порушення правила незмінності тези протягом аргументації/критики, коли оратор сам не усвідомлює, що обґрунтовує не те положення, яке заявив у своїй промові, а лише подібне до нього.

Головна частина — це частина ораторської промови, в якій подається обґрунтування певних положень. Виділяють два шляхи викладу матеріалу: природний — характеризується лінійністю й мінімальним втручанням оратора у виклад; штучний — характеризується ієрархічністю й реалізується трьома способами (дедуктивний — від формулювання тез до формулювання аргументів; індуктивний — від формулювання аргументів у вигляді окремих положень до формулювання тези; компаративістський – порівняння предметів і перенесення властивостей з одного на інший).

Завершення — це остання частина ораторської промови. Виділяють три прийоми завершення: формулювання висновків, що розгортається на предмет промови або на структуру повідомлення; розгляд перспективи розвитку даної теми, що здійснюється через часову або просторову екстраполяцію; апелювання як емоційне завершення і вплив на почуття аудиторії.

Надмірне обґрунтування — це помилка, яка виникає внаслідок порушення правила достатності аргументів, коли оратор, намагаючись навести якомога більше аргументів на користь своєї тези, непомітно для себе починає використовувати необґрунтовані, суперечливі, хибні аргументи.

Необґрунтований аргумент — це помилка, яка виникає внаслідок порушення правила обґрунтованості аргументів. Різновиди: «хибний аргумент» – як аргумент використовується хибне твердження; «випередження основи» – як аргумент використовується твердження, достовірність якого тільки припускається, однак не встановлюється з необхідністю; «коло в обґрунтуванні» – для обґрунтування тези використовується аргумент, який, у свою чергу, випливає з цієї тези.

Не підтверджує — це помилка, яка виникає внаслідок порушення правила щодо форми аргументації/критики. Різновиди: «від сказаного умовно до сказаного безумовно» — коли аргументами, прийнятними або за певних умов, або в певний час, або в певному місці, обґрунтовують тезу безумовного характеру; «після цього,отже, з цієї причини» — коли послідовність у часі сприймається як така, що містить причинний зв'язок; «хибна аналогія» — коли наявні обставини, що роблять порівняння недійсним.

Підміна тези — це помилка, яка виникає внаслідок порушення правила незмінності тези протягом аргументації/критики, коли оратор навмисно замінює положення, яке обґрунтовується в промові.

 

Елокуція (лат. еloguor – висловлююсь, викладаю) – розділ класичної риторики, в якому розкриваються закони мовно­го вираження предмета спілкування. Основний зміст елокуції з кла­сичної риторики перейшов у сучасну стилістику (вчення про стилі і вчення про тропи та фігури).

Евфемізм та дисфемізм є головними тропами за тотожністю. Евфемізм — це троп, суть якого полягає у використанні «пом'якшеного», більш прийнятного виразу для позначення певного предмета. Дисфемізм — це троп, суть якого полягає у використанні такого виразу для позначення певного предмета, який завідомо містить негативну оцінку. До тропів тотожності належать ще: антономазія — троп, суть якого полягає у використанні широко відомих власних імен у ролі загальних або загальних назв у ролі імен; перифраза — троп, суть якого полягає у використанні опису предмета замість його назви тощо.

Іронія — це головний троп за протилежністю, суть якого полягає у наданні слову такого смислу, що протилежний буквальному значенню. До тропів протилежності належать ще: антифразис — троп, суть якого полягає у використанні слова в значенні, контрастному відносно буквального значення; оксюморон — троп, суть якого полягає у поєднанні суперечливих слів тощо.

Метафора — це головний троп за схожістю, суть якого полягає у називанні одного предмета виразом, який звичайно позначає інший предмет, на підставі певної схожості між цими предметами. До тропів схожості належать ще: алегорія — троп, що виражає загальну, абстрактну думку конкретним чином; катахреза — троп, який є незвичною метафорою, що сприймається як нагромадження слів; прозопопея, або персоніфікація — троп, суть якого полягає у перенесенні людських ознак (ширше — ознак істот) на неістот, одухотворення тощо.

Метонімія — це головний троп за суміжністю, суть якого полягає у ви­користанні замість імені предмета його ознаки або назви іншого предмета, що з ним пов'язаний. До тропів суміжності належать ще: синекдоха — троп, суть якого полягає у заміні назви цілого назвою якоїсь його частини або навпаки тощо.

Непряма форма мовленнєвого впливу — це таке використання оратором мовних виразів, коли він має на увазі не тільки те, що він говорить, а й щось більше.

Пряма форма мовленнєвого впливу — це таке використання оратором мовних виразів, коли він має на увазі лише їх буквальне значення, лише те, що він говорить.

Риторичне запитання — це висловлювання у вигляді запитання, яке не потребує відповіді на відміну від звичайного.

Риторичні фігури — це прийоми виразності, які реалізуються на рівні речення чи одиниці, більшій за речення.

Синтаксичне перетворення — це такий прийом, суть якого полягає у виборі потрібного оратору порядку слів у реченнях. Реалізується в промовах через: фігури скорочення, фігури додавання, фігури розташування.

Тропи — це прийоми виразності, що реалізуються на рівні слова чи словосполучення. Розрізняють такі критерії для утворення тропів: тотожність, схожість, суміжність, протилежність.

Ускладнення мовних конструкцій — це такий прийом, суть якого полягає в тому, що для фіксації певних ситуацій, подій, предметів застосовуються складні для сприйняття та розуміння мовні вирази. Різновиди цього прийому: безглуздий аргумент — прийом, коли оратор у своїй промові пропонує певний набір фраз, які не мають смислу; помноження аргументів — прийом, коли оратор один і той самий аргумент повторює декілька разів у різних формулюваннях тощо.

Фігури додавання — це риторичні фігури, суть яких полягає у повторі якихось елементів промови. До них належать: анафора — фігура додавання, що полягає у повторі початкових частин суміжних речень; епіфора — фігура додавання, що полягає у повторі кінцевих частин суміжних речень; гомеотелевтон — фігура додавання, що полягає у початковому римуванні, звуковому повторі окремих частин слів у реченні; кіклос — фігура додавання, що полягає у повторі початку й кінцівки речення; хіазм — фігура додавання, що полягає у «хрестоподібному» поєднанні елементів речення тощо.

Фігури збільшення — це риторичні фігури додавання, суть яких полягає в наданні предмету тих елементів, яких він не містить. До них належить насамперед гіпербола — навмисне перебільшення якості, значущості певного предмета.

Фігури зменшення — це риторичні фігури скорочення, суть яких полягає у відсіканні від предмета якихось частин. До них належить насамперед літота — навмисне зменшення якості, значущості певного предмета.

Фігури розташування — це риторичні фігури, суть яких полягає у не­звичайному розташуванні елементів промови. До них належать: інверсія — фігура розташування, що означає використання незвичайного порядку слів у реченні; паратеза — фігура розташування, що означає вставку в завершену синтаксичну структуру певних елементів для закріплення саме того значення, яке оратор бажає донести до аудиторії; парцеляція — фігура розташування, що означає розчленування речення з винесенням за його межі тих елементів, які посилюють основну думку.

Фігури скорочення — це риторичні фігури, суть яких полягає у пропущенні якихось елементів промови. До них належать: апосіопеза — фігура «замовчування», коли оратор свідомо не до кінця висловлює думку, розраховуючи на те, що слухачі самі здогадаються, про що він хотів повідомити; асиндетон — фігура скорочення, що означає пропуск сполучників; еліпсис — фігура скорочення, що означає пропуск якогось члена речення, який можна відновити з контексту.

 

Меморія (лат. memoria – пам'ять, згадка) — це розділ риторики, призначення якого – допомогти оратору запам'я­тати зміст промови так, щоб не розгубити не тільки фактичну інфор­мацію, а й образність, цікаві деталі. Його можна назвати тренуванням пам'яті. Змістом цього розділу є мнемотехніка – система «сек­ретів», прийомів запам'ятовування матеріалу, швидкого відтворен­ня, розвитку оперативної пам'яті, вміння користуватися набором енциклопедичних знань з обраної галузі і суміжних, якими володіє промовець.

Акція (лат. actio – дія, дозвіл) –  розділ класичної рито­рики, призначення якого полягало в тому, щоб підготувати орато­ра зовнішньо і внутрішньо до виступу. Це найважливіший і найвід­повідальніший етап риторичної діяльності оратора, бо на ньому під час виголошення промови за короткий час має реалізуватися вся тривала попередня підготовча робота і привести до очікуваної мети. Тут великого значення набуває самоконтроль оратора і його вміння «на ходу» коригувати свої дії, не чекаючи остаточного про­валу промови, мобілізувати свої сили, активізувати увагу слухачів, достойно завершити акцію.

Вербальні засоби оратора — це ті фактори, які пов'язані безпосередньо з промовою (аргументація, критика, структурування тексту, словесне вираження матеріалу тощо).

«Ефект рамки», або «закон межі» — це такий ефект, суть якого полягає в тому, що найкраще запам'ятовується початок і кінець промови.

«Магічне число», або число Міллера (7 ± 2) характеризує обсяг оперативної пам'яті людини.

Невербальні засоби оратора — це ті фактори, які наявні у спілкуванні, але безпосередньо не пов'язані з промовою. Оратор повинен враховувати знаки таких мов: жестів і поз, міміки, простору, одягу і кольорів, парамовленнєві характеристики тощо.

 

Риторичні закони

Перший закон (концептуальний) формує й розвиває в людини уміння всебічно аналізувати предмет дослі­дження і вибудовувати систему знань про нього (задум і концепцію).

Другий закон (закон моделювання аудиторії) формує і розвиває в людини уміння вивчати в системі три групи ознак, які визначають «портрет» будь-якої аудиторії:

- соціально-демографічні;

- соціально-психологічні;

- індивідуально-особистісні.

Третій закон (стратегічний) формує й розвиває в лю­дини уміння розробляти програму діяльності на основі створеної концепції з урахуванням психологічного порт­рета аудиторії:

-               визначення цільової установки діяльності (наві­що?);

-               виявлення й розв'язання суперечностей у дослі­джуваних проблемах;

-               формулювання тези (головної думки, власної по­зиції).

Четвертий закон (тактичний) формує й розвиває в людини уміння працювати з фактами та аргументами, а також активізувати мисленнєву діяльність співрозмовни­ка (аудиторії), тобто створити атмосферу інтелектуаль­ної й емоційної співтворчості.

П'ятий закон (мовленнєвий) формує й розвиває в лю­дини вміння володіти мовленням (одягати свою думку в дієву словесну форму).

Шостий закон (закон ефективної комунікації) формує й розвиває в людини уміння встановлювати, зберігати й закріплювати контакт з аудиторією як необхідну умову успішної реалізації продукту мисленнєво-мовленнєвої ді­яльності.

Сьомий закон (системно-аналітичний) формує й роз­виває в людини уміння рефлексувати (виявляти й аналі­зувати власні відчуття з метою навчитися робити виснов­ки з помилок і нарощувати цінний життєвий досвід) і оцінювати діяльність інших, тобто визначатися, як допо­могти іншому ефективніше здійснювати його діяльність, а також, як навчитися вбирати в себе цінний досвід ін­шого.

 

Характеристика комунікативних якос­тей мовлення

Правильність — це володіння нормами літера­турної мови (орфоепічними, орфографічними, граматич­ними, лексичними).

Основними шляхами, які сприяють розвитку правиль­ності мовлення, є тренінги (власні вправи), робота з різ­ними словниками та спеціальною лінгвістичною літера­турою, написання листів, слухання та аналіз взірцево правильного мовлення.

Виразність — це така комунікативна якість, зав­дяки якій здійснюється вплив на емоції на почуття ауди­торії, тобто за допомогою якої включається в роботу права півкуля головного мозку.

До засобів виразності можна віднести засоби худож­ньої образності (порівняння, епітети, метафори тощо), фонетичні засоби (інтонація, тембр голосу, темп мовлен­ня, дикція), приказки, прислів'я, цитати, афоризми, кри­латі слова та вирази, а також нелітературні форми функ­ціонування національної мови (територіальні, соціальні діалекти, просторіччя), якщо, звичайно, вони вживають­ся суб'єктом усвідомлено та доцільно, оживлюючи, а не спотворюючи мовлення, синтаксичні фігури (звертання, риторичне запитання, інверсія, градація, повтор, період).

Виразність розвивається на основі тренінгів, власних творів, спостережень над мовленням різних соціаль­них груп, аналітичного читання художньої літератури тощо.

Ясність – така комунікативна якість, яка забезпе­чує адекватне розуміння сказаного (без деформацій), не вимагаючи від співрозмовника особливих зусиль при сприйнятті.

Причини, що зумовлюють неясність мовлення:

—          порушення мовцем норм літературної мови;

—          перенасиченість мовлення термінами, іноземними словами тощо;

—          індивідуальне слововживання.

Основний шлях розвитку ясності мовлення – сам процес спілкування. Практика виявила, що чим частіше суб'єкт вступає в процес комунікації, причому з різними типами аудиторій, тим більше уваги він починає приді­ляти роботі над своїм мовленням, зокрема над ясністю, оскільки від цього багато в чому залежить досягнення ним поставленої мети та задоволення від спілкування.

Точність – це комунікативна якість мовлення, яка виявляється у використанні слів у повній відповідності з їх мовними значеннями. Дана якість виробляє в людини звичку називати речі своїми іменами.

Точність мовлення зумовлена причинами як екстралінгвістичного, так і лінгвістичного характеру (знання суб'єктом предмета мовлення, його політичні установки – вигідно чи невигідно називати  речі свої­ми іменами, багатство чи бідність активного словниково­го запасу мовця).

Підкреслимо, що від точності слів багато в чому зале­жить точність дій людей: «Вірно визначайте слова, і ви звільните світ від половини непорозумінь» (Декарт). Точність мовлення розвивається в роботі зі словника­ми, навчальною, науковою літературою, шляхом аналізу власного та чужого мовлення тощо.

С т и с л і с т ь – це така комунікативна якість мовлен­ня, яка виявляється у відборі мовних засобів для вира­ження головної думки, тези, тобто стислість формує уміння говорити суттєво. На це уміння давні греки звер­тали особливу увагу: «Все, що ви сказали спочатку, нами забуте, бо це було давно. А кінець вашого мовлення нам не зрозумілий, бо забутий початок». Інакше кажучи, ба­гатослів'я деформує процес комунікації, перетворює його у демагогію, в результаті чого дискредитується саме сло­во як найважливіший спосіб спілкування. Досить ефективним шляхом розвитку стислості мов­лення є аналіз власної й чужої промов.

Доцільність – це особлива організація мовних засобів, яка зумовлює відповідність мовлення цілям та умовам спілкування. Основний спосіб розвитку доціль­ності мовлення – виступ з однією й тією самою темою в різних типах аудиторій. Ця якість, як жодна інша, відто­чує, шліфує мовне чуття суб'єкта, допомагає ефективно управляти поведінкою аудиторії (знімати роздратуван­ня, викликати почуття симпатії, створювати стан розку­тості тощо).

 

Види красномовства

Основоположник античної риторичної науки Аристотель виді­ляв три основні роди (типи) промов: судові, дорадчі та похвальні (епідейктичні).

Дорадчі промови можна вважати найпоширенішою, щоденною велемовністю. У таких промовах люди дають іншим поради, про­позиції, оцінки, схиляють до своїх думок, спонукають до певних дій, вчинків або, навпаки, застерігають від небажаних думок, шкідливих дій, негідних вчинків. Це виступи перед колективом, громадою, товариськими зібраннями, друзями, сусідами тощо.

Основне, чим мають керуватися в дорадчих промовах орато­ри, – це орієнтація слухачів на досягнення користі, добра, блага. Аристотель вважав, що метою дорадчої промови є користь, добро, благо. Благом є те, що відповідає вказівкам розуму, до чого праг­немо. Для людини благом є те, на що вказує її розум в кожному окремому випадку. Наявність блага робить людину спокійною і самозадоволеною.

Благом є відчуття щастя. Людина відчуває щастя, коли володіє благами. А блага – це і доброчинності душі: щедрість, спра­ведливість, мужність, поміркованість, великодушність, так би мо­вити, духовні блага і доброчинності тіла: здоров'я, краса, сила, і такі якості, як пам'ять, розум, кмітливість. Ці блага породжують інші блага: славу, пошану, удачу. Саме життя є благом. Оратор має своїм красномовством сприяти йому, відвертаючи людей від пога­ного.

Судові промови – це звинувачувальні чи виправдовувальні про­мови позивачів, самозахисні виступи відповідачів, прокурорські звинувачення, адвокатські захисні промови, виступи суддів, свідків, громадських представників, присяжних тощо.

Судові промови характеризуються чітким формулюванням мети, переконливою аргументацією, знанням справи і ситуації, умінням знаходити аналогічні приклади, шукати найменші зачіпки, збільшу­вати або применшувати якийсь факт, передбачати розвиток подій, красномовством зворушливо впливати на судову владу. Джерела свідчать, що риторика почалася саме з судового красномовства у V ст. до н. е. в Давній Греції та Римі (зокрема, в демократичній державі Афіни), нагромадила великий досвід, витворилась у нау­ку на захист закону, справедливості, демократії і гуманізму.

Судове красномовство сформувало такі традиційні види про­мов, кожна з яких має свою етичну рамку і специфічні мовні фор­мули: звинувачувальна (прокурорська промова); захисна (адво­катська промова); самозахисна промова; промова громадського звинувачувача; промова громадського захисника; судова промова.

Похвальні промови

Епідейктичне, або похвальне, урочисте красномовство поряд із судовим досягло великого розквіту ще в античній риториці. В епідейктичних промовах хвалять, прославляють, возвеличують осо­бу, факт, подію або, навпаки, гудять, осуджують, ганьблять. Огудливе красномовство мало значно вужчу сферу застосування. Най­більшу славу пожинали саме майстри епідейктичного красномов­ства (Перікл, Горгій, Ісократ, Демосфен, Цицерон).

 

Еристика

Еристика (від гр. eristikos – той, що сперечається) – це рито­рика діалогічного мовлення. Вона виявляється в таких жанрах, як: дискусія, полеміка, диспут, дебати, суперечка.

Дискусія (від лат. discussio – розгляд, дослідження) – це об­говорення певної проблеми або групи питань чи одного дуже важливого питання з метою досягнення істини.

Полеміка (від гр. polemikos – військовий, ворожий) – це та­кож обговорення певної важливої проблеми чи окремого питання. Проте якщо для дискусії головним є пошук істини шляхом вдалої постановки та порівняння аргументів і контраргументів, то для поле­міки головним є досягнення перемоги шляхом зіткнення різних поглядів, утвердження власного погляду, хоч і на шкоду істині. В дискусії протилежні сторони називаються опонентами, у по­леміці – супротивниками, суперниками, конкурентами. У дискусії опоненти шукають істину, компроміс, консенсус, угоду, злагоду; у полеміці – утвердження власного погляду, перемогу своєї позиції. Дискусія ведеться за певними правилами і за згодою її учасників. Тема дискусії формулюється заздалегідь або до початку дискусії. Учасники її почергово висловлюють свої положення, думки, спро­стування, в результаті чого дискусія набуває логічного, зв'язного характеру. Мовні засоби дискутування мають бути прийнятними для всіх учасників дискусії, толерантними. Використання непередбачуваних засобів осуджується і може зупинити дискусію. Натомість полеміка не дотримується таких правил. У ній перемагає ініціатива суперників, ситуативність спілку­вання, непередбачувані і раптово знайдені  засоби не зав­жди переконливої, але наполегливої аргументації.

Диспут (від лат. dispute – досліджую, сперечаюсь) – це зазда­легідь підготовлена і проведена у певний час на обрану тему (нау­кову, політичну, літературну тощо) публічна суперечка між попе­редньо визначеними опонентами. Тема обирається така, яка містить у собі складну проблему, різні тлумачення або різновекторні шля­хи її розв'язання. Саме тому не менше двох промовців повинні опонувати один одному, щоб усебічно висвітлити проблему і знай­ти шляхи її вирішення.

Дебати (фр. debates, від debattre – сперечатися) – це представ­лення своїх ідей, поглядів, концепцій, програм, свого бачення роз­в'язання важливих державних, громадських проблем на протива­гу іншій стороні (учаснику) дебатів.

 

ІНДИВІДУАЛЬНІ ЗАВДАННЯ ДЛЯ ПРАКТИЧНИХ ЗАНЯТЬ

 

1. Виголосити монолог з трибуни (кафедри) на вільну тему "Про час і про себе".
2. Звернення з презентаційною промовою до певної аудиторії з метою встановлення ділових відносин.
3. Виступ по радіо (телебаченню): інформаційний, рекламний, агітаційний тощо.
4. Написати і прочитати образно-смоційний етюд, вірш на задану тему для визначення індивідуальної схильності до певного ораторського стилю.
5. Підготувати і виголосити епідейктичну вітальну і подячну промо­ви мамі (татові) до дня народження, ювілею, свята Матері тощо.
6. Виконати риторичний аналіз парламентських промов народ­них депутатів України (з матеріалів преси).
7. Виконати риторичний аналіз дипломатичного тексту (за вибором з матеріалів преси).
8. Записати на магнітофонну плівку і, озвучивши, проаналізувати епідейктичну промову, підготовлену до ювілейного свята.
9. Проаналізувати судову звинувачувальну про­мову.
10. Проаналізувати судову захисну промову.
11. Проаналізувати радіорекламу за якийсь місяць.
12. Проаналізувати з погляду риторики телерекламу за певний місяць.
13. Підготувати і виголосити дорадчу промову з вільної теми.
14. Підготувати і виголосити звинувачувальну промову з обраної теми.
15. Підготувати і виголосити захисну промову з обраної теми.
16. Підготувати похвальну промову громадського звучання (до урочис­того засідання).
17. Підготувати вітальну промову ювілярові.
18. Підготувати епідейктичну промову до державного свята (за ви­бором).
19. Підготувати вітальну промову для близької людини.
20. Підготувати (і провести) диспут на актуальну суспільно-політич­ну тему.
21. Підготувати (і провести) диспут на морально-етичну тему.
22. Підготувати промову з однієї і тієї самої теми для трьох різних ауди­торій.
23. Підготувати агітаційну промову про певного кандидата в депутати до Верховної Ради України.
24. Підготувати агітаційну промову про конкретного кандидата в де­путати до місцевих органів самоврядування.
25. Підготувати дорадчу промову про претендента на вакантну посаду.
26. Підготувати вітальну промову випускникам своєї школи.
27. Підготувати прощальну промову для однокурсників при врученні дипломів.
28. Підготувати епідейктичну промову своєму університетові і місту, в якому навчаєтесь.

 

 

 

 

 

 

АНАЛІЗ ПУБЛІЧНОГО ВИСТУПУ

 

Аналіз публічного виступу має велике значення  для вдосконалення ораторської майстерності. Найкращим вважається поєднання оцінок самого оратора з експертними оцінками.

 

Оратору слід відповісти на такі запитання:

1. Чи вдалося захопити увагу аудиторії?
2. Чи вдалось утримати увагу протягом усього виступу?
3. Чи дотримано регламенту?
4. Чи все було сказано з того,що хотів?
5. Чи підкреслив у завершенні головне?
6. Чи не ухилявся від теми?
7. Чи впевнено почувався на місці оратора?
8. Чи хотілося б ще виступити перед цією аудиторією?

 

Експертам пропонується дати відповіді на такі питання:

1. Чи був вдалим початок виступу?
2. Чи є драматизм у викладі?
3. Чи є вдалими приклади?
4. Чи є адекватною гучність?
5. Чи є адекватним темп?
6. Чи є адекватними мова і стиль виступу?
7. Чи є вдалим завершення?
8. Чи дотримався оратор регламенту?
9. Чи добре тримався оратор?
10. Чи є цікавим виклад теми?
11. Чи є оригінальним стиль викладу?
12. Чи є зрозумілою головна думка виступу?
13. Чи є виступ переконливим?

 

 

---