Роль судів у здійсненні правосуддя. Розмежування понять «судочинство» , «судова влада» та «правосуддя»

2. Роль судів у здійсненні правосуддя. Розмежування понять «судочинство» , «судова влада» та «правосуддя»

           З найдавніших часів відправлення функції правосуддя не належало до пре-рогативи «натовпу», а було зосереджено в руках представників особливої касти — жерців та священників. Сакральний характер особи жерця (священика) та функцій, які він відправляв, автоматично забезпечували його рішенням необхідний ступень легітимності, авторитету і суспільного визнання. У переважній більшості древніх народів відправлення правосуддя вважалося священним дійством, що вже само по собі було свідченням надзвичайної важливості цієї функції публічної влади. Тому, відповідаючи на питання походження судової влади, ми з впевненістю можемо стверджувати, що матриця судової влади з’являється тоді, коли виникають перші соціальні конфлікти. Це означає, що реалізація квазісудової функції була  притаманна суспільству вже на ранніх стадіях його становлення.

         Можна із  впевненістю стверджувати, що існування  організованого соціуму без судової влади є неможливим в принципі. Все це не може  не бути додатковим свідченням особливого  значення судової влади та її засадничого  характеру для всього публічно-правового механізму.

         В аспекті сучасного виміру існування  судової влади, можна зазначити, що на рівні державно-правової практики судова влада розглядається як незалежна і рівнозначна іншим гілкам державної влади, а  відправлення правосуддя визнається одним із пріоритетних напрямів діяльності  держави.[1]

      У ст. 124 Конституції та ст. 5 Закону України «Про судоустрій та статус суддів»  зазначено, що здійснення правосуддя відбувається виключно судами. [2]Суд є єдиним державним органом, який здійснює від її імені правосуддя. Навіть якщо діяльність того чи іншого органу в зовнішньому прояві імітуватиме процедуру провадження правосуддя, визнати її правосуддям не можна, оскільки її не виконав суд. Основний Закон України, гарантуючи справляння правосуддя лише судом, указує, що судочинство покладено на Конституційний Суд і суди загальної юрисдикції. Створення особливих чи надзвичайних судів не допускається.[3]

       Вперше принцип здійснення правосуддя тільки судом у вітчизняному законодавстві був закріплений у ході судово-правової реформи кінця 50-х — початку 60-х років. Приводом для цього послужили виявлення і широкий розголос численних фактів застосування в 20-40-х роках і на початку 50-х років репресивних заходів позасудовими органами (“особливими нарадами”, “трійками”, “двійками” і т.п.), жертвами рішень яких стали мільйони ні в чому невинних людей.[4]

       Ніякий інший орган держави, крім суду, не вправі взяти на себе функцію здійснення правосуддя і не вправі постановити іменем України вирок, рішення у кримінальній, цивільній, господарській, адміністративній справі. Функції суду не можуть бути делеговані іншому органу або посадовій особі.
      Навіть в умовах введення на території надзвичайного стану правосуддя здійснюють суди, утворені відповідно до Конституції. Забороняється на такій території утворювати позасудові органи або інші суди, а також спрощувати форми судочинства у діючих судах (Закон про надзвичайний стан).
      Положення про те, що правосуддя здійснюється виключно судами, означає також, що судові рішення як ті, що набрали законної сили так і ті, що не набрали законної сили може скасувати чи змінити лише вищестояща судова інстанція – апеляційна чи касаційна, у порядку апеляційного чи касаційного провадження. Третейські суди та Міжнародний комерційний арбітраж не є судовими органами, а отже не здійснюють функцію правосуддя.

      У демократичному суспільстві роль судів полягає в тому, що вони, здійснюючи правосуддя, зобов’язані гарантувати верховенство права, забезпечувати права й свободи людини. Цим обумовлено й місце судової влади в системі влади, і статус суддів.

Таким чином, суд в Україні виконує державну функцію захисту прав і свобод людини і громадянина, при цьому права і свободи людини є сенсом та змістом діяльності суду. [5]

     Ефективний механізм судового захисту прав людини – це найбільш універсальний демократичний інструмент правової держави. Свого часу Фойницький І.Я. не без підстав відзначав, що державне завдання судової влади – захист прав, законом дарованих, проти всіх їх порушників. Суд захищає права державні, суспільні й особисті. Проте основою всіх прав особи є її свобода. Отже, природно, що однією з найважливіших функцій судової влади визнається захист свободи особи. Самостійною і незалежною в зовнішньому відношенні судова влада може бути визнана лише там, де вона в змозі забезпечити дійсну безпеку особистій свободі проти посягань усякого роду[6]

    Відправлення правосуддя передбачає пошук істини, достовірне встановлення фактів, що мають юридичне значення по розглянутій судом справі, та необхідність точної правової оцінки встановлених фактичних обставин, в якому важливу роль відіграє особисте переконання судді.

      Правосуддя – це діяльність суду, здійснювана у формі цивільного, адміністративного, кримінального, господарського та конституційного судочинства, яка проходить у встановлених законом процесуальних формах в судових засіданнях, за участю сторін і інших учасників процесу і полягає у встановленні фактичних обставин справи та з'ясуванні істини по розглянутій справі шляхом дослідження доказів та закінчується ухваленням рішення в справі із застосуванням норм відповідного матеріального закону.

      Для більш глибокого розуміння суті судової діяльності важливо виокремлювати поняття “правосуддя” і “судочинство”.

        Терміни правосуддя і судочинство широко застосовуються в теорії та практиці права. Аналіз їхнього вживання виявляє: вони використовуються як тотожні, або різні за смислом, що зумовлює необхідність з’ясування змісту та обсягу зазначених термінів і понять, які їх позначають.

     Якщо правосуддя та судочинство є тотожними поняттями, то будь-яка судова діяльність може вважатися здійсненням правосуддя. Судова практика, утім, не підтверджує цю тезу й доводить зворотне в тому значенні, що рішення суду, прийняте всупереч закону, не вважається правосудним.  Судові рішення, прийняті відповідно до закону, але всупереч праву, теж не вважаються такими, що спрямовані на здійснення правосуддя. Як приклад, можна перечислити окремі рішення судів часів нацистської Німеччини щодо поводження із психічно хворими чи представниками певних етнічних груп. Більше того, якщо припустити, що метою здійснення правосуддя є досягнення справедливості через прийняття судового рішення, то немає підстав вважати, що кожне судове рішення може вважатися таким, що відповідає цій меті. Рішення надалі оскаржуються, чимало з них – скасовуються чи змінюються, що,  припускаємо, не траплялося б у разі, коли б суди приймали справедливі рішення. (Слушним контраргументом до зазначеної позиції є твердження про те, що справедливість є (суб’єктивним) почуттям і навіть рішення, прийняті згідно із законом, правом, можуть не відповідати суб’єктивним уявленням про справедливість, що формують такі почуття). Водночас, вже з наведено можна зробити попередній висновок: правосуддя включає судочинство як діяльність суду, однак судочинство ще не є правосуддям.

     Відтак детальніше з’ясовуватимемо зміст понять правосуддя і судочинство. Правосуддя і судочинство – не тотожні поняття. Довід аргументується наявністю термінів, що позначають різний зміст понять. По-перше, висловимо термінологічний аргумент. Термін, або фахове слово є словниковою одиницею, що позначає специфічний для певного фаху зміст. Отже, і для юридичного фаху наявність різних термінів (правосуддя і судочинство) означає наявність різного, специфічного змісту. Так, дослівно термін правосуддя означає “суд за правом”, а термін судочинство – “діяльність суду”. Тому, припускаємо, перший термін акцентує на змісті (за правом), другий – на формі діяльності (діяльність суду) як специфічному значенні термінів.

    Слід доповнити цей аргумент аксіологічним, телеологічним аспектом. Якщо у випадку судочинства йдеться про діяльність суду, то в випадку правосуддя йдеться про діяльність із розгляду справ із певною метою (досягнення справедливості, вирішення конфлікту, захисту прав та свобод людини, юридичних осіб, держави).

     Тобто, йдеться не про будь-яку діяльність суду, а таку, що відповідає певній меті.

   По-друге наведемо, змістовний аргумент. Змістовну відмінність зазначених термінів відображено, зафіксовано в юридичній літературі та нормативно-правових актах. Так, у юридичній науці судочинство визначається як “процесуальна форма здійснення правосуддя, діяльність суду”.Утім, правосуддя визначається як “правозастосувальна діяльність суду з розгляду і вирішення у встановленому законом процесуальному порядку віднесених до його компетенції  справ з метою охорони прав та свобод людини і громадянина, прав і законних інтересів юридичних осіб та інтересів держави”. Подібні визначення містить і чинне українське законодавство чи проекти нормативно-правових актів. Зазначені визначення підтверджують дійсність висновку про те, що правосуддя здійснюється через судочинство як форму діяльності. Доповнимо зазначений аргумент філософсько-правовим аспектом: через з’ясування розуміння і значення терміна право у термінові правосуддя. Це є істотним з огляду на розуміння предмета філософії права як такого, що випливає із розрізнення понять право і закон (що, наприклад, на думку В. Нерсесянца, й становить предмет філософії права). У цьому зв’язку умовно, можна стверджувати: правосуддя не є законосуддям. Термін законосуддя, втім, не є поширеним, тоді як термін правосуддя дає прихильникам теорії чи принципу верховенства права, правовладдя – на відміну від, так би мовити, законників як прихильників верховенства закону – стверджувати про обов’язок суддів послуговуватися саме правом, а не законом, приймаючи судові рішення (інше істотне питання: як розуміється право і закон, які критерії їх розмежування?). Також,  в юридичній літературі, нормативно-правових актах використовуються й інші терміни, подібні до термінів судочинство і правосуддя.  Зокрема термін судівництво, який визначається “як єдина система судового устрою та судочинства” . За таким розумінням судівництво є поняттям ширшим за поняття судочинство, охоплює його. [7]

    Бараннік Р.В  в своєму підручнику під правосуддям визначає діяльність судів по розгляду і вирішенню судових справ.

       Поняття “судочинство”, включає в себе діяльність судів щодо розгляду і вирішення справ, віднесених до їхньої компетенції, а також дії інших суб’єктів, які реалізують свої права й обов’язки, вступають у процесуальні відносини із судом та між собою. Це може бути наприклад процесуальна діяльність слідчого по порушенню і розслідуванню кримінальної справи, діяльність прокурора по здійсненню нагляду за дотриманням законності при розслідуванні кримінальних справ тощо. Потерпілий, підсудний, свідок можуть брати участь у проведенні слідчих дій; будь-який громадянин чи юридична особа вправі звернутися до суду із заявою (позовом) про відшкодування заподіяної їм матеріальної шкоди. На підставі викладеного можна зробити висновок, що поняття “судочинство” є більш широким, ніж “правосуддя”.[8]

      На відміну від правосуддя, судова влада – це права судових органів, якими вони наділені по закону, можливість здійснювати широкі юрисдикційні повноваження; це правовий статус судів, їх місце як особливих органів державної влади. І, крім того, термін „судова влада” включає в себе також само здійснення владних судійських повноважень.

     Таким чином, здійснення судової влади значно ширше правосуддя, так як судова влада проявляється в багатьох інших діях суду. Так, усі суди та судові структури зобов'язані узагальнювати судову практику, аналізувати судову статистику. Голови усіх судів вносять в державні органи, установи, організації, посадовим особам подання про усунення порушень закону, причин та умов, що сприяли скоєною злочину. Ці акти зобов'язують тих, кому вони спрямовані, здійснювати відповідні заходи по усуненню зазначених порушень.[9]

      Звернімося до правових позицій Конституційного Суду України, в яких відзначалися формальні та змістовні характеристики поняття правосуддя.

      За тлумаченням КСУ «відповідно до статті 124 Конституції України правосуддя – це самостійна галузь державної діяльності, яку суди здійснюють шляхом розгляду і вирішення в судових засіданнях в особливій, встановленій законом процесуальній формі цивільних, кримінальних та інших справ» .[10]

Ключовою щодо змісту правосуддя можна вважати наступну правову позицію Суду: «Правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах». Цю правову позицію, акцентуючи на «дотриманні справедливості», КСУ повторив у ще одній справі[11].

       Зазначені правові положення дають підстави стверджувати про наявність формальних і змістовнихознак  правосуддя, що характеризують його сутність. Формальною ознакою правосуддя є його здійснення в формі судочинства судами як державними органами.

      Отже, правосуддя здійснюється тільки спеціально уповноваженими (компетентними) державними органами - судами. Це має надзвичайно важливе значення для дотримання прав і свобод людини і громадянина, адже саме судова процедура найбільш повно гарантує дотримання законності, незалежності і неупередженості при розгляді і вирішенні справи.